Андрiй Чайковський. Сагайдачний КНИГА ПЕРША. ПОБРАТИМИ
Андрiй Чайковський. Сагайдачний
КНИГА ПЕРША. ПОБРАТИМИ
Присвячую незабутнiй пам'ятi мого
найкращого товариша i друга д-ра
Євгена Олесницького.
Автор
Уродилъся онъ въ краяхъ Подгорскихъ Перемисскихъ
Вихованъ въ въръ церкви всходней зъ лътъ дътинскихъ
Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтывыхъ...
Которыи тамъ квитли...
З книги "Вършъ на жалосный погребъ
зацного рыцера Петра Конашевича
Сагайдачного, гетмана войска єго кор.
милости Запорозкого, зложоний презъ
инока Касiана Саковича, Київ, 1622
I
Напередоднi святих апостолiв Петра i Павла 1590 року замiтний був iз
самого ранку на Перемиськiм шляху в Новому Самборi, довкруги церкви
святого апостола Пилипа, незвичайний рух.
Ця церква стояла край високого берега, серед хат, де жили православнi.
Тодi, на пiдставi королiвського розпорядку, не вiльно було всерединi
городських мурiв ставити православних церков. Цього дня з'їздилися
православнi з усiх сторiн i ставали на площi недалеко церкви. Цiла площа
заставлена возами рiзного роду. Вози з плетеними полукiшками, з
полукiшками iз липової кори або дощинок, з кованими або босими колесами.
Помiж ними роїлося вiд людей у рiзних одягах. Однi поприїздили з жiнками
на возах, другi на конях або поприходили пiшки. Народу i не злiчиш: у
полотняних свитках та в синiх шляхетських капотах, в чоботях або постолах.
Жiнки повбиранi святково, аж мерехтiло в очах од рiзних кольорiв, - начеб
того макового цвiту натикав.
Найбiльше було шляхетських капот. Цiла самбiрська земля, вiд рiчок
Верещицi, Днiстра i Стрию аж до Карпатських гiр, мала тут своїх
заступникiв. Народ стояв купками i гуторив усюди на одну тему: цього дня
мав приїхати до Нового Самбора перемиський владика Стецько Брилинський iз
Спаського монастиря, куди вiн у той час, не почуваючи себе безпечним на
владичому престолi в Перемишлi, перебрався жити.
Владика заповiв свiй приїзд на це велике свято, щоби вiдвiдати свою
паству та пiдтримати у людей православного духа.
В Самбiрщинi, що належала до королiвщини, було найбiльше малоземельної
української шляхти, а вона, хоч їй переслiдували православну церкву,
найзавзятiше її держалася, не дала себе нiчим вiдстрашити.
Не було закутини на цiлiй Українi, де би жило стiльки тої шляхти, що
тут. Шляхта жила в збитих одноцiлих громадах, почувала в собi силу,
держачися разом, була всупереч свого вбожества бадьора, i вона одна була
сильною опорою благочестя. Цiлi села - Чайковичi, Бiлина Велика, Лука,
Ортиничi, Гординя, Кульчицi, Городище, Сiлець, Бережниця, Бачина,
Топiльниця, Явора, Комарники, Iльник, а далi в Стрийщинi: Крушельниця,
Корчин - були густо заселенi шляхтою, що виводила свої шляхетськi клейноди
ще вiд князя Льва, дорожила ними i, хоч як намагався польський уряд взяти
їх у пiдданство, стояла твердо за свої вольностi i за православну церкву.
Як тiльки розiйшлася вiстка, що приїде їх владика, такий самий шляхтич,
як i вони, Стецько Брилинський, то по цiлiй околицi мов запалив: з усiх
сторiн напливала шляхетська братiя.
На площi було дуже глiтно i гамiрно. Говорено про переслiдування
православної церкви, про вiдступництво великої шляхти. Мiркували про те,
чому владика не живе в Перемишлi. Тут i там давалися чути голоси погрози.
Один бадьорий шляхтич у синiй капотi, з шаблюкою при боцi на ремiнцi
вигукував завзято i пiддавав думку, щоби шляхта силою ввела владику на
його перемиський престол i держала гонорову сторожу бiля його особи, коли
б латинство захотiло йому яке лихо заподiяти.
- Силою постоїмо, панове-браття, за нашим правом i тих собачих синiв на
шаблях рознесемо.
Заповiдалася пречудна лiтня днина. Сонце вже високо пiднялося та стало
добре припiкати.
Отець Атанасiй, монах Спаського монастиря, що був при церквi святого
Пилипа парохом, а заразом в однiй особi завiдував церковною школою, вiд
самого ранку був на ногах i всюди робив порядок.
Усi сподiвалися приїзду владики зранку, тепер стали нетерпеливитися,
чому його досi нема? Дехто завважив, чи не приключилася дорогому гостевi
яка пригода по дорозi.
- Яка ж тут може бути пригода? Владику супроводжують Бережницькi та
Бачинськi. Шляхта певна, не допустить.
- То добра шляхта i певнi люде, то правда, - говорив пан Сiлецький
Яким. - Але не завадило б, якби ми так, зiбравшись у гурток, виїхали на
конях назустрiч, - було б то i гарно, i почесне, i владицi було б це мило,
що ми його шануємо.
- Й не гаючись треба так зробити, - обiзвався старий Грицько Жмайло,
або Цьмайло, з Кульчиць. - Ану, панове-браття, на конi, та й з богом! Я
їду з вами.
- Добре так, - гукали скрiзь, - веди нас, пане Грицьку!
Шляхта стала розходитися до коней. Дехто мав верхового коня
напоготiвлi, iншi випрягали з возiв, а дехто позичав коня в сусiда.
Грицько Жмайло-Кульчицький був собою замiтний чолов'яга. Середнього
росту, кремезний i плечистий дiдуган, з бiлим як молоко волоссям, з
довгими сивими вусами. Одягнений був у капоту з синього сукна, густо
позаду збирану, в сивiй смушковiй шапцi, iз синiм дном. Був оперезаний
цвiтистим поясом, до якого прип'ята була здоровенна крива шаблюка.
Найстаршi люде говорили, що йому минуло вже сто рокiв. Лице у нього
було рум'яне i здорове. Не вадило йому, що мав двi борозни на лицi i чолi
вiд шаблi. На свiт дивився весело сивими очима.
Тим часом шляхта гуртувалася на вiльнiй площi.
Внук Грицька привiв йому кремезного коня. Старий вискочив справно на
сiдло, поправився, оглянув гурток, виїхав наперед гурту i скомандував:
- Чвiрками! - Вiдтак оглянувся на церкву, здiйняв шапку i перехрестився
тричi: - Во iм'я господнє! Вперед!
Усi зробили те саме, впорядкувалися i рушили за Грицьком. Як минули вже
хати перемиського передмiстя, вони роздiлилися по обидва боки дороги i
їхали незамiтно помiж придорожнiми вербами.
Старий Грицько вийняв з кишенi люльку, набив тютюном i викресав огню.
Вiн був вдоволений, веселий i усмiхався пiд вусом, не говорячи нi слова.
Проїхали так, гуторячи мiж собою, з годину, аж помiтили з другої
сторони ватагу людей, що проти них їхала.
- Се, певно, владика! - заговорили всi майже в один голос.
Так воно i було. Серединою дороги їхала коляска. Видно було золотий
хрест владичий, вiд якого вiдбивалися яркi променi сонця.
- Нуте, панове-браття, ушикуймося на дорозi як слiд i так пiд'їдьмо
достойно i з повагою, - говорив один iз шляхти.
- Тихо там! - гукнув Грицько до своїх. - Ховатися i шаблi напоготовi!
Тепер усi завважили, що пiд лозами над Днiстром коїться щось
незвичайне. Щораз бiльше людей виїздило з лiз i ставали рядком. Почет
владичий зближався щораз. Здається, що нiхто з них не мiг бачити, що над
Днiстром дiялося.
Навпаки, Грицько бачив i одних, i других. Його варта, їдучи, крилась
мiж вербами, i нiхто анi з дороги, анi вiд лiз не мiг її завважити.
Тi, що супроводжували владику, вважали себе безпечними. Весело
гуторили, а для увеселення владики заводили герцi, перебiгалися, пiдкидали
вгору шапки i вiдтак їх ловили в повiтрi. I з того вийшло замiшання в
цiлому гуртi, аж наблизилися до того мiсця, де стояла пiдозрiла громада
пiд верболозами.
В ту хвилю громада заревла пекельними голосами "алагу!" i, мов яструби,
кинулася з шаблями, списами i ломаками на владичу дружину. Набiг був
несподiваний. Шляхта, що супроводжувала владику, не вспiла впорядкуватися
до оборони, як на них напали з усiх бокiв i стали бити.
Тепер Грицько виїхав на середину дороги i, добуваючи шаблi, гукнув:
- То не жарти, пани-браття! На дорогу! Шаблi в руки i скоком! В iм'я
боже!
Старий наче вiдмолодiв. Стиснув коня i почвалував передом, а шляхта
лавою за ним.
Прискакали в саму пору.
Багато Бережницьких та Вачинських лежало на землi побитих та
покривавлених, їхнi конi, позадиравши хвости, наляканi, розбiгалися на всi
сторони. Якийсь забруднений голодранець простягнув руку до сивої владичої
голови, як у тiй хвилi прискочив Грицько i одним ударом вiдрубав йому
руку. Кров жбухнула на владичу одежу. Жмайлова дружина рубала завзято куди
попало. Отямились i Бережницькi та Бачинськi i собi стали вiдбиватися.
Боротьба тривала коротко. Напасники, побачивши перемогу, стали втiкати в
лози. За ними пустилися навздогiн, ловили та в'язали мотузками.
Грицько став перепитувати бранцiв, хто вони i хто їх на таке злочинство
пiдбив. Вони призналися, що їх згуртував якийсь ксьондз iз Самбора, обiцяв
заплатити по золотому i дати коня, а вся добича буде їхня.
Була тут всiляка збиранина: були татари, волохи i голота самбiрська.
Грицько видав короткий засуд:
- Усiх на гiлляку! - Вiн вказав на якогось кремезного татарина i
приказав: - Повiшай усiх, а тебе пустять на чотири вiтри. Ти, Прокопе, тут
останешся, - каже до свого внука. - Останешся тут з кiлькома шляхтичами i
допильнуєш, щоби так було зроблено, як я присудив, я, Грицько
Жмайло-Кульчицький!
Татарин зараз засукав рукави i брався по одному вiшати на вербi.
Грицько скомандував:
- Рушай до города!
- Пане Грицьку! -гукала шляхта. - Владика вас кличе до себе.
Грицько змiркував, що згаряча не привiтався з владикою, i стало йому
нiяково. Зблизився до владичої коляски, як винуватець, злiз з коня, зняв
шапку i взяв владику за руку, щоби поцiлувати.
- Не слiд тобi, пане-брате, цiлувати мене в руку, ти мiй спаситель, а i
вiком вiд мене старший. - Владика поцiлував його в голову i обняв рукою за
шию.
- Либонь, що старший, та все ж ваша милiсть великий достойник нашої
церкви, а я вiрний син тої церкви.
- Спасибi тобi, брате, з цiлого серця, спасибi, i вам усiм, мої дiти,
що виручили з нещастя. Сiдай, пане Грицьку, бiля мене. Маєш до того повне
право. Скiльки тобi лiт?
- Пiшло вже на другу сотню, ваша милiсть, - говорив весело Грицько,
сiдаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу
його втягнув.
- Благословення господнє на тебе i твiй увесь рiд, - говорив владика,
благословляючи його хрестом. - Велика у тебе сiм'я?
- Славити господа небесного, i злiчити не можна. Я вже й правнуками
величаюся.
- Сини мої любi, - говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо
обступила коляску, - ви одинока пiдпора нашої благочестивої вiри i церкви!
Вiн устав у колясцi i благословив довкруги хрестом.
Грицьковi було пильно приїхати до мiста, де всi нетерпеливо вижидали,
тож сказав:
- Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижидає вашу милiсть, як
спасителя.
Владика призволив, i Грицько дав знак, щоби рушали.
- Пане-брате, - каже владика, - ти дуже жорстоко поступив з тими
людьми.
- На те вони заслужили, таке воєнне право.
- Не по-християнськи...
- Вони теж не по-християнськи поступали собi.
- А на мою просьбу ти б не помилував їх? Заберiть собi їхню добичу
воєнну, та й годi...
- Просьба вашої милостi для мене приказ. - Грицько встав i велiв
вiзниковi станути. Вiдтак каже до одного iз шляхти: - Скоч до Прокопа
зараз, скажи, що на приказ їх милостi я їм усiм дарую життя, але по
двадцять п'ять київ мусять дiстати, та й годi! А на добичу воєнну я не
числю, ваша милосте, - каже, звертаючись до владики, - стiльки тої добичi,
що кiт наплакав, то голота...
Поїхали далi.
- Бог тебе напутив, мiй брате, що ти в саму пору прибув на помiч.
- Воно нiчого без божої помочi i божого напучення не робиться,-каже
Грицько, знiмаючи шапку i хрестячись побожно, - але я заздалегiдь
розвiдав, що коїться. Нинi вранцi їхав я з моїми кульчичанами у город
повiтати вашу милiсть... Уже пiд самим городом, зараз бiля замку, дивлюсь,
а там, за валами, шикуються якiсь люде на конях. Вони мене не бачили, як я
обережно до них наблизився. Було менi це пiдозрiле, сам не знаю чому. Сама
збиранина, голодранцi. Вiдтак побачили мене, та й нiчого - не зачiпають,
навiть не звертають на мене уваги, а далi всi шнурком потягли на цей бiк
по Днiстровi. Мене наче промiнь божий освiтив: еге, гадаю, звiдтам над'їде
владика, хiба ж вони на його повiтання їдуть?.. Догадався я чогось
недоброго i лише на вус намотав. Та, видко, дух святий не лише мене
освiтив, бо ось я йно готовивсь скликати шляхту, як один випередив мене,
висказуючи побоювання щодо безпеки вашої милостi... i все в пору, в божий
час склалося.
- Ти, пане-брате, бувалий чоловiк...
- Бував по божому свiту, з козаками волочився, два сини там поклали
голови, - ми татарву шарпали, - а я таки на старостi лiт вернув у рiдне
село, свої костi тут зложити, коли мене господь покличе.
- Дуже я тобi вдячний, що ти помилував тих людей, стiльки було би
душогубства через мою особу. Не подумав ти, що їх краще пiд суд вiддати. В
Самборi ж обов'язує магдебурзьке право...
- Пiд суд? Пiд право? Ваша милосте! Судили би їх тi, що їх послали i,
певно б, випустили, а так бодай будуть мати пам'ятку, наша шляхта має
тверду руку. Не зараз їм захочеться гiльтайства i сваволi...
Як наблизились до города, Грицько злiз з коляски, сiв на свого коня i
поїхав передом. Вiн гукав по дорозi:
- Народе православний, завертайте на мiсце! Порядок! Ви за мною,
шляхто, ставайте недалеко городського валу та пильно назирайте на голоту,
яка на валах зiбралася, а то може знову напасти на нас i наробити нам
бешкету.
Вiн показав на городськi вали, де справдi аж роїлося вiд усякої
збиранини, що тут згуртувалася.
Владича коляска могла лише поволi проїхати серед безчисленної товпи на
Перемиськiм шляху. Люде вiтали свого владику вигукуючи, а вiн золотим
владичим хрестом благословив народ.
У церквi вдарили в усi дзвони. Отець Атанасiй йшов назустрiч владицi з
хоругвами.
Владика, вже сивий старець з довгою бородою, злiз iз коляски, надяг
владичi ризи, i так вiльною ногою цiлий почет завернув до церкви.
Перед церквою стояли школярi церковної школи пiд проводом своїх
вчителiв. Ця школа мiстилася бiля церкви. Ходили до неї не лише дiти
тутешнiх православних, але також довколишньої шляхти з поблизьких сiл.
Вступивши в церкву, владика вiдправив молебень, а вiдтак, звертаючись
до людей, подякував браттям шляхтi, що не допустили зневажити
благочестивої вiри її ворогам, не дали знущатися над його сивою головою,
та просив їх, щоби завжди, коли цього зайде потреба, постояли за
православну церкву.
- Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батькiвської вiри, ви
одинока її защита. Наша прадiдна вiра переживає тепер тяжкi часи. Рим
напосiвся її знищити. Нашi вельможi цураються її i переходять на
латинство, бо у тiм бачать свою користь. Не велика нам користь з такої
пастви, що з легким серцем покидають свою вiру, та все ж таки, нiде правди
дiти, одна пiдпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадає на вашi
плечi. Кажу, на вашi, шляхетськi плечi, бо друга половина її визнавцiв,
хлопство, не має своєї волi i нiчого нам помогти не може. Не даймо
вороговi благочестя торжествувати! Чи обiцяєте менi, мої дорогi дiти, що
не покинете нашої бiдної матерi, що останетеся їй вiрними до послiдньої
хвилi життя, що видержите в благочестi?
- Не обiцяємо, а присягаємо усi на те, - гукнув старий Грицько, що
стояв мiж першими.
- Присягаємо всi! - гукнув народ, i шляхта стала витягати вгору свої
шаблi.
Владика сказав:
- Амiнь! - i благословив народ хрестом. В його очах блищали сльози.
Вiдтак каже: - Народе православний! В особi цього старця обнiмаю вас усiх,
а за вашу готовнiсть i твердiсть благословлю вас оцим хрестом, його
посвятив єрусалимський патрiарх на гробi спасителя. Благословлю вас, вашу
сiм'ю, вашi хати i поля.
Владика вийняв малесенький хрест, поцiлував його з пошаною i
благословив народ.
- Амiнь! - гукнули всi.
Народ став плакати та обнiмати друг друга. Усi почували себе тут
рiвними, дiтьми одної церкви.
Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улiя пiд рiйку.
Владику повели пiд руки два найстаршi чоловiки до школи.
В школi привiтав його отець Атанасiй вiдповiдною промовою, а школярi
вiдспiвали кант, скомпонований на те свято одним учителем.
Владика засiв на почеснiм мiсцi, i зараз розпочався екзамен.
Особливо звернув на себе увагу старший уже хлопчина. Вiн вiдповiдав
дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зi зворушення.
- Як тебе звуть, люба дитино? - питає владика.
- Марко Жмайло-Кульчицький.
- Це мiй правнук, - каже старий Грицько, яснiючи з радостi.
- Благословення господнє! Його би, пане Грицьку, послати до вищої школи
на науку, нам треба людей вчених.
- Раяли менi це панове вчителi, i я про те думав, раяли, до котрого
лiцея єзуїтiв, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього не вийшов
перевертень, на ганьбу нашого роду.
- Чого ж до єзуїтiв? Хiба ж у нас нема православних шкiл? От школа
братства ставропiгiйського у Львовi... або школа князя Острозького в
Острозi... Не всi ще вельможi нас покинули.
- Чував я про це, та не пiд силу менi.
- Не журись, славний прадiде. Мого письма до князя, їх милостi,
вистарчить, що його вiзьмуть не лише до школи, але i до бурси. Ти лише
одежину приладь - i вишли.
Старий Грицько страх як зрадiв. Вiн давно мрiяв про те, щоби хтось з
його численної родини вийшов у свiт мiж людей, став вченим чоловiком...
славним. Старий дивився в Марка, як в образок.
Та розмова велася стиха, а пiд час того йшов екзамен далi.
Владика прикликав до себе Марка i погладив його по голiвцi:
- Маєш, дитино, охоту до науки, то твiй прадiд пошле тебе до школи
вищої, геть далеко звiдсiля, - поїдеш?
Марко м'яв шапчину в руцi, спустив очi вниз i каже:
- Поїхав би, якби поїхав зi мною Петро.
- Хто це Петро? - питає владика.
- Я! - встає такий самий хлопець в шляхетськiй одежинi. - Петро
Конашевич.
- Ходи сюди, дитинко.
Петро пiдiйшов до владики, а той став його сам випитувати. Вiдповiдi
були напрочуд гарнi.
- Чий ти, синку?
Грицько вiдповiв за нього:
- Це сирота. Батько полiг, як ми вiдбивалися вiд татар у Кульчицях,
маму вбили теж. Трилiтнього сироту взяв по присуду громади мiй унук Степан
Жмайло, батько оцього Марка. Хлопчиська так полюбилися, що один без
другого жити не можуть. Як я казав Марка вiддати в школу, так анi дай боже
без Петра. Я їх обох вiддав. Разом вчаться, та мiй рiд любить його, як
свою дитину.
- Де любов, там i благословення боже, - каже владика. - Добре,
дiтоньки, я подбаю, що вас обох приймуть... Пiдiйдiть сюди ближче.
Хлопцi приступили до владичої руки. Обидва були однакового росту.
Владика придивлявся пильно Петровi, дивився в його розумнi очi та гладив
по голiвцi.
- Слухайте, дiти! Пiдете в свiт, а при пильностi вийдете на великих
людей. Не забувайте ж нiколи, звiдкiля ви вийшли. Останьтеся до смертi
вiрними синами православної церкви, не забувайте за рiдну стрiху, за наш
бiдний руський народ. Я вже старий i бiльше вас не побачу на цьому свiтi.
Поводьте себе так, щоб я мiг на тому свiтi вами радiти. Пам'ятайте, що моя
душа i з того свiту зоритиме за вашими дiлами. А ось вам на спомин вiд
вашого архiєрея. - Владика вийняв i дав їм по хрестиковi та позавiшував на
шиї. - Нiколи з цим скарбом не розставайтеся, вiн вирятує вас iз дна моря,
- я благословлю вас у далеку дорогу. Жийте на славу нашої церкви, на славу
святої Русi!
Хлопцi були такi врадуванi, що не знали, що з ними робиться.
Аж старий Грицько нагадав їм, що треба поцiлувати владичу руку, та
справив їх на мiсце. Таке вiдзначення для кульчичан розiйшлось блискавкою
мiж народом. Люде товпилися пiд вiкнами школи, ставали на пальцi, щоби
понад голови других побачити таке чудо-диво, щоби побачити тих хлопцiв,
яких бачили щодня.
Тим часом пригода, яка скоїлася вранцi з нападом на владику, донеслася
у город. Котрийсь з гiльтаїв добрався туди i оповiдав, прибiльшуючи
страхiття: шляхти було там кiлька тисяч, усiх напасникiв перевiшали, а
тепер лагодяться напасти на город i всiх перерiзати. У страха великi очi.
Кожний, оповiдаючи далi, прибiльшував. Донеслось до городської старшини, i
всi дуже налякалися. Позамикано всi ворота. Цехмiстри скликали свої цехи i
роздавали зброю. На валах i мурах города появилися узброєнi люде. Народ
молився по костьолах, благаючи божої помочi.
Православнi, бачачи це, думали, що з города нападуть на них. Запанувало
велике подразнення. Шляхта стала готовитись до оборони. Кожний хапав, що в
руки попало. Як не було шаблi, то вiдпинали люшнi вiд возiв. Треба було
вибирати ватажка. Всi шукали за Грицьком, бо лише вiн мiг завести лад.
Шляхта не втерпiла i викликала Грицька зi школи. Стали йому розповiдати
один наперед одного. З того вчинився пiд школою великий галас.
- Та-бо говори один, бо нiчого не розберу. - Вислухавши уважно, каже: -
На те вони не зважаться. То якась сплетня. Коли б так справдi було, то
хтось iз наших остерiг би нас, та ж там живуть i нашi люде. Треба справу
провiрити. Пiдождiть на мене, лише спокiйно, не робiть галасу, не треба
турбувати владику.
Вiн пiшов прямо пiд городськi ворота i, вимахуючи шапкою, каже:
- А що там, панове, так заворушились, чи татарiв вижидаєте?
Нiхто не знав, що йому вiдповiсти.
- Створiть ворота i впустiть мене до города, а то до завтра не
розмовимося.
Сторожа на валах стала нараджуватись i порiшили, що не буде нiякої
небезпеки, як одного чоловiка мiж себе пустять.
Створили ворота, i Грицько пiшов.
Шляхта за ним кликала:
- Не йдiть, Грицьку, то якась зрада.
Але вiн на те не зважав, пiшов прямо до ратушi, де зiбралися райцi
радити над обороною города.
Усi дуже здивувалися, побачивши його тут. Всi знали добре старого
Грицька Жмайла задля його вiку i розуму.
- Що у вас, панове, твориться? На вiйну готуєтеся?
- То ви нам вiйну готуєте, а ми лише обороняти себе будемо.
- Свят господи! А вам що у голову набрело? Хiба ж вiтання свого владики
- то вiйна?
- Шляхта хоче на город напасти, - обзивається один, - за те, що якiсь
гiльтаї вашого бiскупа зневажили.
- Хiба ж то ви тих гiльтаїв на наших послали? За те, що вони
поважилися, дiстали таку прочуханку, що їм вiдхочеться; кiлька навiть
повисло на гiлляцi, i на тiм досить. От розумнi ви голови. Тому, хто вам
таке донiс, дайте киями, не лякайте народу даремне, бо справдi готово
прийти до якої бучi.
- Поручаєтесь нам за безпеку города? - питає бургомiстр.
- То смiшне, ну, але для вашого спокою я вам поручаюсь. Грицько Жмайло
вмiє додержати слова. - Грицько подав бургомiстровi руку. - А ви
поручаєтесь, що городськi гiльтаї не будуть нас зачiпати?
- Поручаюсь.
- Отож по тiм словi бувайте здоровi, а як сонце зайде, йдiть спокiйно
спати.
Вiн вийшов iз ратушi, бурмочучи пiд нiс:
- Оцапiли!
Опiсля - так у городi, як i на площi бiля церкви, - всi заспокоїлися.
Тут до пiзньої ночi гомонiло, як в улiю.
II
Про те, що того дня в Самборi сталося, довiдалися кульчичане, ще заки
Грицько Жмайло вернувся до села. Котрийсь iз Кульчицьких вернувся ще того
самого дня додому i тут розповiв усе подрiбно, як вiтали владику, як
побили гiльтаїв, що дiялося в школi, яка честь впала на кульчичая через
старого Грицька.
Деякi завидували Грицьковому родовi, як то мiж людьми буває. Iншi
величалися тим. Вiстка йшла вiд хати до хати i, як усе, прибiльшувалась.
Хрестики, якi подарував владика хлопцям, перемiнилися на щирозолотi. При
тiм була велика мошонка з дукатами, якi дач владика старому Грицьковi на
дорогу до того города, до великої школи, якої навiть назвати не вмiли.
Грицько Жмайло пересидiв у Самборi чотири днi. Вернувся аж по всьому,
коли владика вiд'їхав до Спаського монастиря. Грицько з кiлькома
значнiшими шляхтичами супроводжував його аж на мiсце. Хлопцi вернулися
зараз другої днини, на святого Петра, бо нiчого їм було тут бiльше робити,
а i додому кортiло їх швидше вертатися та почванитися в селi.
Розумiється, що тепер не мали супокою перед цiкавими. Запрошували їх до
хати i частували медом та ягодами. Аж обридло безупинно те саме оповiдати.
Ровесники дивилися на них з пошаною, не смiли до них приступити.
Через тих чотири днi Грицько, держачи в кишенi владичий лист до князя
Острозького, безупинно про те думав, як це велике дiло довести до путнього
кiнця. Його мрiя здiйснилась, а тепер треба було подумати на розум. Вiн
походив з шляхетського старого роду, тож хоч був худопахолком, як i уся
ходачкова братiя, не хотiв посоромити себе перед князем, бажав виступити
зi своїми правнуками достойно, по-шляхетськи. Поперед усього треба було
подбати про гарну одежину та й зiбрати грошi на першi потреби.
По поворотi не давали йому сусiди спокою. Мусив усе розказувати
подрiбно.
- Не в тiм дiло, панове, що тепер владика зайнявся
хлопцями-кульчичанами, та й мене, старого вашого брата, пошанував, та ви
подумайте, яка то честь буде для нас, як хлопцi в люде вийдуть, як будуть
вченi. Тодi всякий спитає: а звiдкiля вони? Який їх рiд? Хiба неправду
говорю?
- Правда, пане Грицьку, коли б вони лише добре велися та пильно
вчилися...
- Най би не так! Дав би я їм, то не може бути. Мiй рiд не смiє бути
знеславлений, ну, а старого Конаша знали усi, чесна була людина, а
пословиця говорить, що яка яблуня, такий i овоч.
- Тiльки, пане Грицьку, от що я вас просив би: не посилайте вже ваших
хлопцiв нi з кiньми, нi з товаром, хай уже доучуються, заки поїдуть, а то
виходить з того шкода.
- Та яка шкода? -питає здивований Грицько. - Хiба ж вони якi гiльтаї?
Говорiть, я зараз їх покараю. У мене того не може бути.
- Я не те думаю, а ось як: вийдуть з товаром чи там з кiньми на
пасовисько. Зараз їх обсядуть хлопцi, та й вони давай розповiдати за
владику, за хрестики, за екзамен. I зараз усi так заслухаються, що хоч
стрiляй, не почують. А тим часом товар поволеньки - та й у царину. Товар -
то розумна твар, зараз змiркує, що його нiхто не пильнує. Менi вже зробили
шкоди на кiлька кiп, бiгме боже!
- Шкоду-то я вам поповню i вашої ради послухаю, - сказав Грицько.
Вiн став тепер передумувати, чим би хлопцiв зайняти до того часу, коли
треба буде їхати. Ходив по обiйстю та думав. Часами говорив сам до себе
пiвголосом, муркотiв щось. А далi пiшов пiд острiжок свого шпихлiра i
вистругав двi ясеневi шаблi на боднарськiм стiльцi.
- Ось чим я їх займу. Неминуче їм треба буде пiти колись на Запорожжя
мiж козацтво. Не завадить пiти вже з чимсь. Либонь, що я їх бiльше не
побачу, треба тепер навчити те, що я знаю i чим на Запорожжi славний був.
Марку! Ходи сюди, дитино. На, бери шаблю та вважай. Кожний Жмайло мусить
цю штуку знати, то жмайлiвська штука. Дивись добре...
Старий став вчити Марка орудувати шаблею та Жмайлової штуки, А ця штука
вимагала великої зручностi i вправи. Випрямивши руку напроти себе,
обертаю-
чи шаблю в малих колесах довкруги шаблi противника так, щоби шаблi "аж
сплелись вкупу". Крутити так шаблею дуже швидко, не дати противниковi
освободити шаблi з того сплету. Вiдтак нагло зiгнути руку в лiктi, а тодi
шабля противника полетить у повiтря. Тодi вже махни раз по головi, та й
годi. Цiла рiч у тiм, щоб виправити руку в кiстцi. До того треба
заправлятися без упину день у день.
Така була теорiя Жмайлової штуки, якою Грицько величався i чудеса про
те розказував.
Вiдтепер хлопцi не мали iншої роботи, як цiлу днину вправлятися.
Грицько мiрився то з одним, то з другим, i кожного разу вибивав шаблю, як
перце.
- Цього тебе нi в якiй школi не навчать, а це треба кожному шляхтичевi
знати. Го-го, небожата! Ще не одне прийдеться вам пережити. Живемо в
поганих часах, а ще настануть гiршi. Це прочуває моя душа. Нам прийдеться
обороняти наш руський православний народ, нашу церкву вiд латинства, вiд
ляшнi. Будуть кривавi бої. Не лиш вчених нам треба, але i лицарiв. Тих,
може, ще бiльше, бо книжкою нахабного ворога не зможеш. Так воно, мої
дiти!
Такi науки давав старий частенько. Звичайно тодi, як вiдпочивали
змученi. Тодi сiдав старий на приспу перед хатою, а хлопцi бiля нього, на
землi. Люде залюбки дивились на того сивоголового старця i двох хлопцiв...
Марко пiймав науку швидше i бiльше до неї прикладався. Може, тому, що
цю штуку вважав власнiстю Жмайлового роду. Зате Петро вправляв свою власну
штуку, до якої почував змалку великий хист. Вiн добре стрiляв з лука, який
собi сам змайстрував. Довiв до того, що стрiлою поцiляв птицю на деревi.
Тепер, як наслухався вiд старого дiдуня, що їм прийдеться й лицарями бути,
вiн пильнiше вправлявся в стрiляннi.
I так минав їм час непомiтно. Нiхто не кликав їх нi до якої роботи.
Грицько передав ведення хазяйства синам, а сам по цiлих днях пiклувався
хлопцями.
А крiм того, треба було думати про те, як їх виправити в Острог у
школу.
Дiстатися з Кульчиць у такий далекий свiт було в тих часах нелегко. Хоч
би лише до Львова добратися, то була штука. Самому в таку дорогу пускатися
було дуже небезпечно. Лише у великих валках, добре зоружених, можна було
перебратися через Янiвський лiс iз Самбора до Львова. Цього лiсу боялися
люде дуже, бо там крилися розбишаки, якi нападали на подорожнiх, грабили
та убивали або брали i перепродували людей. Треба було розвiдувати
частенько в Самборi, коли збереться в дорогу до Львова товариство.
По городах були такi ватажки, якi брали на себе обов'язок перевести
повiрену їм валку з города у город. То були люде досвiднi, проворнi i
вiдважнi. За це брали вони невелику нагороду не так у грошах, як у тiм, що
треба було для нього на кожнiм возi везти трохи набору, а в дорозi
годувати його на спiльний кошт.
В Самборi було таких провiдникiв кiлька, а найславнiший з них був
Грицько Дрозд, мiщанин самбiрський, що торгував м'ясом.
Старий Грицько Жмайло знався з ним добре. Дрозд купував у Кульчицях
товар i свинi на зарiз.
До нього звернувся Грицько, i вiн йому обiцяв, що як лише збереться
компанiя, то дасть йому знати, а що не знає, коли воно буде, то треба бути
напоготiвлi, щоби, не гаючись, бути готовим до дороги.
Грицько, як вернувся додому, наганяв жiнки, щоби спiшили з шиттям
бiлля. Сiльський кравець пошив їм капоти, i кожушини, та шапки. Грицько
часто навiдувався до Дрозда. Вiн побоювався, щоби не втратити часу та цiєї
осенi конечно перевезти хлопцiв в Острог. Хлопцiв мав вiдвезти батько
Марка, Степан. Степан був кремезний чоловiк, вiдважний i проворний. З ними
мав їхати наймит, Грицькiв пiдданий'[1]. До дороги було все приготоване.
Кiлька днiв по Спасi зайшов Грицько до Дрозда i довiдався, що валка
зiбралась i за три днi вiд'їжджає.
Грицько дуже зрадiв i спiшив додому, мов на крилах.
- Хлопцi! Лагодьтеся в дорогу, позавтра їдете. В хатi Грицька
заметушились, мов в улiю. Ладили вiз, харчi, бiлизну. Грицько викопав
вночi з сусiка в стодолi скриньку з грiшми, рахував та передав Степановi:
- Може, там треба буде зложити який окуп, не можемо дати себе
засоромити перед князем, що ми дiди. Треба буде i вчителям ткнути куку в
руку, щоб краще з хлопцями поводилися. Хто мастить, той i їде. А з князем
як будеш говорити, то пам'ятай, говори достойно. Ми така сама шляхта, як i
вiн, князь, але все ж то вельможа, а ми худопахолки. За тебе буде вправдi
говорити владичий лист, та все ж не треба показувати себе дурнем. А в
дорозi вважай, вважай, не дай боже
напастi,, пропали би дiти, пропала би уся моя надiя, якби їх харцизи
пiймали та в неволю турецьку продали.
Такi науки повторяв Грицько безупинно, та все йому здавалося, що сказав
замало, не все. Як наспiв час вiд'їзду, тодi i хлопцi отямилися, що їм
приходиться покинути рiдне село, може, i на все. Їм стало жаль того
всього: i рiдної хати, рiднi, ровесникiв, рiдних пiль i левад. В
надвечiр'я вiд'їзду обходили хати знайомих прощатися. Аж плакати хотiлося,
хоч дотепер радiли страх i рвались думкою в далекий свiт.
Хлопцi всю нiч не могли заснути. Над ними пересидiла заплакана Маркова
мати. Як лише на свiт стало заноситися, усi були на ногах. Грицько
наглядав, щоб усе було до ладу. По кiлька разiв оглядав воза й коней, чи
що в дорозi не попсується.
Вже запрягли коней i мали сiдати, як Петро кудись пропав, наче пiд
землю провалився. За ним шукали i кликали. Тодi Марко побiг кудись,
кажучи:
- Я його зараз знайду.
Вiн побiг на цвинтар[2] i тут справдi знайшов Петра. Вiн стояв
навколiшки на могилi батькiв своїх i молився. Вiдтак поцiлував землю, взяв
грудку землi, завинув у ганчiрку i поклав за пазуху. При тiм вiн плакав,
аж заходився, i зовсiм не помiтив Марка, що стояв за ним, не перебиваючи
йому.
- Ходи, Петре, нам пора їхати.
Петро ще раз перехрестився, поцiлував землю i, встаючи, обтирав
заплаканi очi.
Як вернулися, Марко виправдував Петра перед дiдусем:
- Вiн ходив на цвинтар з своїми прощатися.
- Тепер попрощайся зi мною, з нами. - Старий обняв Петра i сердечно
поцiлував. - Ти гарна дитина, що своїх батькiв любиш. Люби i нас так, як
ми тебе полюбили.
Тепер стали всi хлипати, та прощатися, та обiймати хлопцiв. Коло
загороди Жмайлiв зiбралося багато народу. Грицько пiшов до хати i винiс
старезну закопчену iкону. Як уже рушали з обiйстя, старий стояв з
вiдкритою головою на порозi i благословив їх образом. Ще на закрутi
оглянулися хлопцi i побачили старого дiдуся на порозi. Побачили
востаннє...
В Самборi треба було ще один день переждати, поки валка зiбралася.
Хлопцi пiшли ще попрощатися зi школою та о. Атанасiєм.
Чимало зiбралося возiв пiд рукою Дрозда. Вiн здавався чоловiком
непоказним, бо був малого росту i сухий. Та в нього була така сила, що,
пiймавши вола за роги, валив його на землю.
У його валцi було яких п'ятдесят узброєних людей. Було кiлька рушниць,
пiстолiв, шабель, списiв i бердишiв. Кожний узброївся у що попало, щоби
було чим вiд напастi оборонятися. Були тут люде рiзного вiку i професiї,
найбiльше купцiв з своїми пiдручними. Однi їхали до Львова по набiр, iншi
верталися з Самбора до Львова.
Дрозд придивлявся кожному зокрема i оцiнював його бойову вартiсть.
Видно, що був iз людей радий, бо затирав руки i пiдморгував.
Прийшов i до кульчичан:
- Що ж, панове школярi, їдемо, - будемо вчитися, га? Вчiмся, щоби не
пiдсипали березової кашки... Ге-ге-ге...
В дорогу треба було пускатися пiдвечiр, щоби до дня доїхати Янiвського
лiсу.
Вже сонце сховалося, надворi потемнiло: не було мiсяця, лише звiзди
мерехтiли по темному блакитному небi.
Степан уклав хлопцiв спати на возi, повкривавши їх кожухами. Сам присiв
спереду побiч наймита.
Дрозд перехрестився тричi на церкву i поїхав на першiм возi, а всi
рушили за ним. На останньому возi посадив свого челядника Петра, хлопа
молодого, плечистого i сильного, як ведмiдь.
Петро з Марком лежали горiлиць i дивились на зорi. Вони перелiчували
падучi зорi та молилися потихеньку за помершi душi. Загально було вiдомо,
що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тiлом. Вози колихалися по
нерiвнiй дорозi, а це наводило сон на людей, i всi дрiмали. Не дрiмав лише
Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам'ятi, бо на його
вiдповiдальностi була уся валка.
У тому мiсцi розливався круто Днiстер з своїм допливом Стрвяжем i
Верещицею. Було повно закрутiв, мочарiв, i лише той мiг туди вночi
переїхати, хто знав добре дорогу. Пiд слiтну пору, коли води повиливали,
нiхто не важився переїхати i вдень, бо частенько люде топилися в болотi.
Хто не знав дороги, той не знав, як виминути тi зрадливi мiсця, що, нiбито
порослi густою зеленою травою, криють пiд собою великi безоднi, з яких
нема порятунку. Не було тут близько нi села, нi лiсу, хiба комиш та
верболози, яких уночi вiд комишу та трощi не вiдрiзниш. А ще вночi, - люде
присягалися, що це правда, бо кожний це бачив, - лихий - дух святий при
нас! - iз свiчкою по болотi, по безоднях ходить i блуд наводить. Хто
нетямущий пiде за таким свiтлом, - пропав обов'язково. А коли хто,
побачивши такий блуд, перехреститься, то лихий проти божої сили не
встоїться, i свiтло загасить. Але зараз знову засвiтить. Один чоловiк з
Конюшок Королiвських лише чудом божим вирятувався вiд смертi. Заблукався,
збився з шляху i пiшов за свiтлом. Здавалося йому, що то в селi свiтять,
бо свiтилося в кiлькох мiсцях. Аж натрапив на топiль i запався по саму
шию. Довкруги почув чортячий регiт, - диявол радiє, бо душа без покаяння з
тiла виходить. Чоловiк мав настiльки тямки, що кликнув: "Хрест святий,
оружiє на диявола!" - i в тiй хвилi домацався ногами чогось твердого та
надибав пiд водою гiлляки з верби, що в тому мiсцi в воду запалася. Тим
вiн i вирятувався.
Про те всi постороннi люде знали, що тудою переїздили.
Дрозд знав ту дорогу, як свою власну хату, бо сотий раз переїздив. Вже
надранком, як лише стало прояснюватися, задержалася компанiя на крайчику
лiсу. Дрозд став гукати, люде прочуняли i стали заїздити вбiк та уставляти
вози. Вони окружили чотирикутник, в якому розклали огонь, i стали варити
снiданок. Коням поклали пашу. Конi стрясували iз себе росу i форкали,
радiючи, що вiдпочинуть.
Люде шептали молитви та йшли до потоку митися. Кожний випростовував
спину вiд довгого сидiння.
Дрозд заповiв, що, як тiльки сонце покажеться, треба їхати далi, щоби
за дня переїхати небезпечний лiс.
Надворi ставало щораз яснiше, хоч землю присiла густа мряка, що свiту
божого не було видно.
Так як Дрозд заповiв, о сходi сонця рушили в дальшу дорогу.
Янiвський лiс був дуже великий. Через нього вела лиха болотиста, нiколи
не висихаюча дорога. Було тут повно калюжок, ямок i долiв з гнилою
позеленiлою водою. До того - повно в них ломаччя i коренiв, якими люде,
їдучи, тi доли гатили. Тудою треба було їхати поволi i уважно, щоби не
вивернути та не поломити воза, бо сонце сюди нiколи не доходило через
височезнi дерева, що росли по боках. I тепер, хоч поволi розiйшлась мряка
i випогодилося, тут було мрачно i непривiтно.
З лiсу тягло гнилим, задушливим повiтрям.
Дрозд наказував, щоб люде не спали, бо не знати, що може трапитись. По
боках дороги йшли вартовi з бердишами та списами.
В'їжджаючи в ту пiтьму, всi були схвильованi, начеб прочували якесь
лихо.
Лише десь опiвднi повiяв легенький вiтерець, дерева стали колихатися,
мряка кудись подiвалася, аж прояснилося. Всi повеселiшали, i аж тепер
прорвалася сумна мовчанка, що досi царила. Люде стали розмовляти.
Вiд переднього воза крикнув Дрозд, щоби ставати. Вiн побачив серед
дороги пiвперек глибокий рiв. Зараз догадався, що то якась злодiйська
штука, бо рова нiколи тут не було. Кiлькоро людей вiдставив з лопатами,
iншi рубали у лiсi дерево i перетягали до рову. Дрозд цiлий час ходив
попри вози i пильно заглядав у лiс, чи нема чого небезпечного.
Робота була напiвготова, як з лiсу, з корчiв стали виходити якiсь
пiдозрiлi люде. їх було щораз бiльше. Дрозд крикнув:
- До зброї! Це напад!
Зробилася метушня, бо в цiй самiй хвилi лiсовики кинулись на валку.
Дрозд узяв у руки якусь ломаку, перiщив на всi сторони та кричав з
усiєї сили:
- Бий псубрата, що влiзеться!
З другого кiнця орудував його челядник бердишем. Купцi обороняли своє
добро чим попало. Зчинився страшний крик, що лунав по лiсi.
Багато розбишак лежало з розбитими головами. Дiсталось i нашим, та
нiколи було перев'язувати рани, хоч кров лилася.
Марко з Петром повлазили на вiз, бо так їм наказав Степан.
Один з розбишак закрався до воза кульчичан i став порпатись. Хлопцi
бачили його ноги. Петро приповз ближче, сплутав йому обидвi ноги мотузом i
прив'язав до колеса. Марко побiг попiд вози i сказав батьковi, що коло їх
воза злодiй порається. Степан надбiг до воза i замахнувся шаблею. Злодiй
хотiв вiдскочити назад i впав у болото. Кiлька людей кинулися на нього i
зв'язали мотузом за руки й ноги.
Подорожнi вiдбилися; розбишаки, тi, що могли рушатися, втiкали в лiс.
Запанувала велика радiсть. Тепер можна було i ранених перев'язати.
Дрозд пiдiйшов до зв'язаного розбишаки i став його перепитувати.
Розбишака мовчав, мов нiмий.
- Розложити огонь, - наказав Дрозд, - припечемо його трошки, то все
виспiва.
- А далi став придивлятися до нього та й каже: - Еге, любчику, ти хоч
нiчого не говориш, я тебе знаю. Панове, ми зловили самого ватажка... От будуть
мати у Львовi радiсть! Ну, пане Карий, поїдемо до Львова, там на тебе не
вiднинi ждуть.
- Нiде менi таїтися. Коли пiзнали, то я тобi, пане Дрозде, ось що
скажу: пусти мене, а не пожалiєш того.
- От вигадав! Тепер, як тебе розрубають начетверо, а вони зроблять це
напевно, уся околиця буде мати спокiй.
Карий засмiявся:
- Чи ти того певний, що мене туди довезеш? Ще заки з того лiсу виїдеш,
мої товаришi вiдiб'ють мене, а тодi нi один живий з вас не вийде.
- А ти також пропадеш, бо я тебе першого роздавлю.
- А хоч би й так, то з того лiсу наш брат не виведеться. Як ти думаєш,
чи є де краща сторона для нашого ремесла, як цей лiс? Не стане Карого, то
буде бiлий, рудий, який хочеш...
- Ти це називаєш ремеслом? Може, i цех свiй розбишацький маєте?
- Авжеж, що так. Кожне ремесло добре, що дає заробок. Ти рiжеш свиней i
заробляєш, а я iнколи зарiжу чоловiка i маю теж свiй заробок. Ти можеш
страшити, але можу i я, от як тепер. Не повелось нам, а тiльки через те,
що той собака, якого я вислав на розгляд, фальшиво менi донiс про вашу
силу. Коли б я був знав, що валка така велика, був би вас або не зачiпав,
або взяв бiльше людей. Коли вiн живий, накажу його повiсити за це... Але я
рад би знати, який чорт пiд тим возом замотав менi посторонком ноги, так
що я незчувся, та ще, шельма, прив'язав мотуза до колеса.
Подорожнi стали придивлятися. Справдi, до колеса був прив'язаний мотуз,
а другий кiнець обмотаний був коло нiг. Розбишака мав на ногах грубi
чоботи i незчувся.
- То Петро таке виладив, - каже Марко.
- Покажiть менi його, - каже Карий.
Привели Петра.
- Отаке щеня мене, Карого, перехитрило i поконало?!
- Як Давид Голiята, - каже хтось iз гурту. Дрозд узяв Петра попiд пахи
i пiднiс угору, як снiп соломи:
- Славний ти хлопець далебi! Давай тебе поцiлую.
- Слухай, пане Дрозд, чи миримось?
- Не хочу i слухати про те.
- А таки послухай! Мої товаришi будуть мститися на тобi за мене. Не йти
тобi бiльше тим лiсом, а як пiймають, то згинеш у тяжких муках. А хоч би
ти з Самбо-ра i не рушався, то тебе й там знайдуть. У нас велике
братерство, ти того не знаєш.
- Анi пес того не буде знати, що я тебе пiймав.
- Тобi так лише здається. Чи гадаєш, що мої люде не пiдслухують, що тут
говориться? Я навмисне закликав тебе по iменi так, що аж в лiсi було
чутно. А коли ти мене пустиш, то, я не то що твоєї валки нiколи в життi не
буду чiпати, та ще тобi дам такий знак, що нiхто тебе не займе нiколи, пiд
горлом. Пам'ятай, що рука Максима Карого далеко й широко сягає.
Дрозд став надумуватися. Може, вiн i добре говорить, краще було б не
зачiпати чорта. Цiле життя вiдтак мучитися непевнiстю, що кожної хвилi
може бiда трапитися.
- А хто мене впевнить, що ти додержиш слова?
- Карий все слова додержує, хоч би i вороговi. Ви мене звете ватажком
розбишак, а я лицар, запиши собi це. Врештi, роби, як знаєш. Я, пускаючись
на такий промисел, був приготований, що скiнчу на палi. Перед тим я був
iнший, а що мене до того привело, нащо тобi це знати? Ти не пiп, i
сповiдатися перед тобою не буду.
Дрозд надумався ще, а вiдтак каже:
- Розв'яжiть його.
Карий випростувався на всю стать. То був кремезний хлоп. Петро аж
налякався свого дiла, побачивши такого велета.
- Ось моя рука, що слова додержу, а ось тобi мiй знак. - Вiн вийняв з
кишенi кусок березової кори, на якiй були нарiзанi якiсь знаки. - 3 тим
можеш йти через той лiс опiвночi сам-один, а волос тобi з голови не впаде.
А де ж той жовтодзюб, що мене так хитро сплутав?
Петро став ховатися поза людей, йому здавалося, що великан хоче його
роздавити.
- Та тепер нiчого тобi, хлопче, боятися, коли на мирову пiшли. Ось на
тобi дукача на спомин вiд Максима Карого. Жий собi, хлопче, на славу свого
роду, та най тебе господь боронить, щоб дожив ти такої долi, як я. Здоровi
будьте, люде добрi. - 3 тим словом вiн скочив у лiс i пропав їм з очей.
З того, що так справа покiнчилася, був Дрозд дуже радий. Вiн був
певний, що Карий додержить слова, отже, вiн i та валка, яку вiн буде
вести, буде вiльна вiд напастi i грабунку. Через те його слава ватажка
рознесеться. Тепер буде можна бiльше за провiд заправляти.
Уже без пригоди заїхали надвечором до Львова. До середини мiста не
можна було дiстатися, бо зараз звечора замикано всi брами.
Валка заїхала до самбiрської господи.
У той час кожне бiльше мiсто мало у Львовi свою господу. Коли кому було
когось треба, то шукав його в його власнiй господi. Тi господи тяглися на
лiвiм боцi Полтви рядком, рiвнобiжне з городським валом на го-родецькiм
передмiстi. Господи то були просторi, заїзди позаду частоколом огородженi;
там були стайнi i возiвнi, а спереду мiстилась звичайно гостинна i кiмнати
для приїжджих гостей.
Таку одну кiмнату узяв для себе Степан Жмайло i сюди запросив Дрозда.
Вiн був дуже радий, що так щасливо добрався до Львова. Дрозд порадив йому,
щоби завтра пiшов по iнших господах, чи не трапиться яка валка до Острога,
бо самому небезпечно було їхати.
Гостинна у господi була простора кiмната з столами i лавами, де їли
гостi, а крiм того, у тiй самiй кiмнатi була й кухня з великою пiччю. Тут
варилася у котлах страва. М'ясо пекли над огнем на рiжнах.
Степан Жмайло запросив Дрозда на вечерю. При тiм випитувався, коли
Дрозд буде другий раз у Львовi, щоби вже разом з ним вертатися.
Тi, що приїхали тепер з Дроздом iз Сам бор а, оповiдали свою пригоду з
розбишаками. Усi, що це слухали, виявляли Дроздовi велику пошану, а вiн
лише посмiхався, узявшися пiд боки. Розумiється, що й Петровi дiсталось
немало уваги за те, що причинився так хитро до пiймання розбишацького
ватажка.
На другий день могли самборяне придивитися самому городовi. Вiн був
оточений валами i мурами, за котрими стирчали високi вежi костьолiв.
Успенської церкви ще тодi не було, зате було кiлька церков з монастирями.
Степан Жмайло пiшов по господах шукати за товариством, до якого можна
би причепитися.
Йому пощастило знайти нову валку, яка їхала якраз до Острога. Були це
солярi, що їхали з Дрогобича на Львiв з сiллю у великих бриках пiд будами,
навантаженими сiллю. До них пристали ще й купцi з Острога.
В тiм часi Львову вiдiбрано право складу. Город, що мав право складу,
мiг купцiв не перепустити i змусити чужостороннiх купцiв, щоби свiй товар
вiдпродали купцям мiсцевим, а кому треба було, то мусив лише вiд
городських вiдкупити i далi везти. За тi склади велись у тих часах вiчнi
процеси. Такi процеси були тодi мiж Львовом i Краковом. Вигравав той, хто
бiльше сипнув мiж королiвських дворакiв, бо привiлеї на тi склади видавав
сам король. Це його не перепиняло, що даний привiлей вiдбирав одному, а
давав другому городовi.
Город, що мав привiлей на такий склад, обставляв околицю своїми
митниками, якi полювали на тих купцiв, що манiвцями хотiли виминути город
упривiлейований. Митники забирали купцям товар.
Таке саме право на склад добув собi український город Луцьк. Хто їхав з
товаром зi Львова на схiд, мусив навертати на Луцьк i тут продати його
мiсцевим купцям. Через Луцьк вела теж дорога зi Львова до Острога. Але
князь Костянтин Острозький видав своєму городовi привiлей, що не треба
було їхати на Луцьк i там сплачувати мито або продавати товар, - лише
можна було без мита їхати в Острог на Кременець.
Ватажком у солярiв був Микола Плескач, шевський майстер i цехмiстер iз
самого Острога. Дiзнавшись, що Степан Жмайло їде до самого князя з
владичим листом, вiн радо прийняв його до свого товариства.
За той час, як Жмайло пiшов за орудками, хлопцi сидiли в своїй кiмнатi,
бо їм наказано було нiкуди не виходити. Сидiли пiд вiкном i дуже
нудьгували.
Подорож в Острог вiдбулася без нiякої пригоди, хоч їхали туди п'ять
днiв. Настали великi зливи, що попсували всi дороги. Треба було їхати нога
за ногою.
III
Серед просторих мочарiв, облитий водами Горинi i Вiлiї, околений
довкруги великими лiсами, лежав Острог - столиця першого руського вельможi
князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького, на той час київського
воєводи. Його iм'я надавало великого значення городовi, який князь
Костянтин на старостi лiт обрав собi за столицю, його значення
притемнювало в життi України на той час значення самого золотоверхого
Києва. Тут почували себе православнi цiлком безпечними вiд переслiдування
латинства. Та не лише релiгiйним захистом був тодi Острог, бо за плечима
могутнього князя всi тут жили безпечно. Хлiбороб, що втiк вiд поганого
пана, як прийшов на вольницю князя, дiставав шмат землi за двадцять чотири
роки без нiякого обов'язку, i тут його не досягла рука попереднього пана;
державець за оплатою невеликого чиншу дiзнавав опiки й охорони. Купець не
потребував оплачувати дорогого мита по дорозi, коли виказався, що везе
свiй крам до Острога, та ще на границi Острогiвщини ждала його охорона
княжого вiйська. Пiд оглядом релiгiйним панувала тут повна свобода. Тут не
лише православнi заживали повної свободи вiри. Жили тут i католики;
протестанти i арiяни могли по-своєму молитися. Тут навiть i магометанам
вiльно було свобiдно до аллаха молитися.
Одного лише вимагав князь, щоб йому вiрно служити i в разi потреби
ставати оружно пiд його рукою до боротьби з ворогом, хто би вiн не був.
Князь Костянтин був знаменитим адмiнiстратором свого величезного майна.
Через те вiн багатiв з кожним днем, з кожною годиною. Його рiчнi доходи
обчисляли на дванадцять мiльйонiв. Спочатку Острог дiлився на три частини:
княжий замок, властивий город i передмiстя Застав'я.
Замок стояв на узгiр'ї, з трьох бокiв облитий водою. Пишався на всю
околицю, i здалека було його видно. Складався з двох поверхiв i
пiдземелля, яке було подiлене на дев'ять кiмнат. Тут мiстився скарб князя:
бочки з дукатами i срiбною монетою, скринi з ломаним золотом i срiблом,
дорога зброя, кована золотом i срiблом, дорогi турецькi сiдла i убори на
коней. Усе це вартувало великi неоцiненнi грошi. Зараз над тим пiдземеллям
мешкала княжа служба. Тут були також кiмнати для приїжджих: шляхти,
державцiв i прихильникiв князя, якi частенько навiдувалися до Острога
"бити князевi чолом". Бо князь Костянтин вважав себе независимим нi вiд
кого паном, а на його гербовiй печатцi пишався латинський напис: "З божої
ласки князь на Острозi".
З великих сiней вели сходи вище, де мешкав сам князь. Мiркуючи по
зверхнiй пишнотi замку та по славi i багатствi князя, здавалося б, що в
княжих хоромах знайдеться ослiпляючий блиск i багатство. Хто так думав,
мусив розчаруватися, увiйшовши сюди. До князя входилося налiво з сiней.
Яка ж простота на перший погляд! Кiмната невелика, з двома вiкнами, з
скляними оболонками, великий дерев'яний стiл, а побiч нього дерев'яне
крiсло з поручами, вибиване чорним сап'яном. Пiд стiною просте лiжко,
вузьке, монаше, вкрите медвежою кожею. На стiнi - одна iкона, а пiд нею -
княжа шабля. В кутi - боката присадкувата кафлева пiч з комином, на якому
горiв безустанку вогонь, бо в мурах було холодно i сиро. Крiм княжого
крiсла, не було нiчого iншого, бо тим гостям, яких князь тут приймав, не
вiльно було в присутностi князя сiдати.
З тої княжої кiмнати, яка була заразом його спальнею, вели дверi до
дальших кiмнат, краще прибраних, де князь приймав знатнiших гостей.
По правiй руцi сiней входилося до їдальнi. Тут стояли довгi та широкi
дубовi столи з стiльцями. Пiд стiною стояла великих розмiрiв шафа,
креденс, наповнена багатим столовим начинням. На стiнах висiли портрети
родини Острозьких у золочених рамах.
Звiдси вели дверi до заупокiйної кiмнати. Тут складали тiла померлих
князiв, поки їх зложено на вiчний спочинок до родинної гробницi.
Ця заупокiйна кiмната притикала до замкової церкви Преображенiя. Аж тут
можна було бачити красу i багатство, якi вiдповiдали багатству князя. Суто
золочений, прегарно рiзьблений iконостас з iконами перворядних малярiв.
Князь, який звав себе "богомольцем", хотiв таким побитом пiдкреслити
рiзницю межи маєстатом божим i туземним княжим i для того на вивiнування
церков не жалував нiчого.
А однак, князь, як вiдрiзняв свiй стан князя вiд стану царя небесного,
так знову знав вiдрiзнити себе вiд iнших мирян. У кожнiй його церквi
стояла iз бронзи кована, визолочена клiтка з княжим ковпаком i гербом
зверху. Там засiдав князь в часi служби божої i виходив звiдсiля аж по
скiнченiй вiдправi. Князь не хотiв, щоб звичайнi люде дивилися, як князь
земний поклоняється князевi небесному.
Як звiдси князь виходив, то супроводжували його священики з спiвом i
молитвою, а зiбранi кланялись йому нижче пояса, а хто стояв ближче, вважав
собi за велике щастя, коли мiг своїми устами доторкнутися княжої одежi.
Чотири високi замковi башти пiднiмались гордо вгору i цiлiй околицi
показували, до якого могутнього пана цей замок належить.
Про те все, про князя Костянтина i його багатства, довiдалися
кульчичане вiд Миколи Плескача в дорозi, ще заки доїхали до Острога, як
лише довiдався, що вони їдуть до князя з письмом вiд владики, показував їм
свою особлившу увагу. Вiн теж чимало зазнав ласки вiд його княжої милостi
i був усiєю душею князевi вiдданий. Повторював все, що хто раз покаже
князевi свою вiрнiсть, зверне ласкаве око князя на себе, може бути певним,
що князь нiколи його не лишить i з усякої бiди вирятує. Оповiдав таке, що
князь посилав татарвi значнi окупи за своїх вiрних слуг, якi попали в
ясир.
До Острога приїхала цiла валка вже вечором. У город, де стояла
Плескачева оселя, вже не можна було того дiстатися, бо пiд ту пору
зачиняли городськi ворота i нi перед ким не вiдчиняли аж до ранку.
Над брамою у баштi стояла княжа варта. Лише вже рано, як князь iшов у
церкву молитися, вiдзивався церковний дзвiн, тодi вiдчинялися ворота i
оживав рух. Такий тут був заведений порядок, вiдколи князь замешкав в
Острозi.
Усi вози розмiстились на передмiстi Застав'ї, де кому трапилось. На
Застав'ї мешкало бiльше як п'ятдесят родин татарських. Ще покiйний батько
князя, великий гетьман литовський, Костянтин Iванович, спровадив їх iз
своїх численних татарських походiв i тут їх поселив. Татарам жилось тут
добре, нiхто над ними не знущався. Вони мали тут свою мечеть. Займалися
крамарством, хлiборобством, а князевi платили невеликий чинш i зобов'язанi
були в потребi ставати пiд зброю "козацьким способом" пiд княжою рукою. Тi
татари перемiнилися на супокiйних людей, були добрими сусiдами, а за
князем були би пiшли хоч би проти кримського хана. Плескач мав на Застав'ї
своїх кровних i туди повiв кульчичан на нiчлiг.
Рано, на знак церковного дзвона, вiдчинилися городськi ворота, i туди
в'їхали вози, що учора вернулися зi Львова.
Плескачева оселя стояла при вулицi Литовськiй. Таких вулиць було в
Острозi п'ять. Вони розходилися з ринку в рiзних напрямах.
Плескачева оселя була знатнiша й вiдбивала вiд iнших домiв. Плескач був
багатий чоловiк, майстер шевський, цехмiстр i лавник у городському судi.
З-за того був у великому поважаннi у всiх. Сiм'я була в нього велика: три
жонатих сини, одна замужня дочка та цiла копиця онучат, великих i дрiбних.
Лише один син був хлiборобом i садiвником та жив поза городом. Всi iншi
жили разом в одному домi способом патрiархальним. Старий Плескач був
головою всьому. Полишивши ведення робiтнi найстаршому синовi, вiн
частенько пробував у дорозi за дiлом межи Львовом i Києвом. Туди вiн
розвозив свiй товар i скуповував шкури. В домi Плескача був великий рух з
самого ранку. Усе ставало в означенiй годинi до працi.
З сiней того великого дому заходилося налiво до свiтлицi i мешкальних
кiмнат, направо - до робiтнi. Звiдсiля виходила воня шкури i смоли. Сюди
заглянули нашi хлопцi. То була простора, ясна кiмната. Попiд вiкнами на
низьких тринiжках сидiли челядники i хлопцi. Ковтали молотки, i шелестiла
дратва. При столi стояв високий плечистий мужчина у фартусi i прикроював
шкуру. Хлопцi нашi ще добре не розглянулися, як їх стара Плескачиха
попросила у свiтлицю. У ту хвилю увiйшов старий Плескач у робiтню i
поздоровив усiх. Вони встали i йшли до пана майстра, цiлуючи його з
пошаною в руку.
В свiтлицi попросили гостей сiдати. З другої кiмнати виглядали
непричесанi ще голiвки численної дiтвори. Плескачиха оповiла зараз, що
троє їх унучат ходить вже до княжої меншої школи. Уся сiм'я Плескача була
письменна, але старий не давав синiв вчити вище, щоб батькiвського ремесла
не цурались.
Пiд час снiданку поучував кульчичан Плескач, як їм на замку поводитися,
коли стануть перед князем, коли i як говорити.
- Ви мусите перевдягтися по-святочному, особливо ви, батьку. Коли у вас
нема вiдповiдної одежi, то я вам визичу.
- У нас є своя одежа в скриньцi.
- Що у вас одежа є, то я це знаю, лише я гадав, що в дорогу не брали.
Отож iдiть собi до отсеї кiмнати i перевдягнiться. З чоботами треба теж
порядок зробити, бо княжий помiст не терпить анi пороху, анi болота. А як
прийдете перед лице князя, то треба вiд порога низько, у пояс, вклонитися
i нiчого не вiдзиватися, поки князь перший не заговорить. Вiдповiдати лише
те, про що його милiсть буде питати. Тепер iдiть, бо нам на замок буде
пора.
Плескач прикликав з робiтнi хлопця, щоб їм послужив.
Кульчичане принесли свою скриньчину, повмивались, перевдяглись у свої
синi капоти i причепурились.
Плескач оглянув їх вiд нiг до голови i заявив, що на замок сам їх
поведе.
- Там мiй сестрiнок у княжих гайдуках служить, вiн уже сам решту
заорудує, щоб вас перед лице князя пустили, а ви, хлопцi, пам'ятайте, щоб
не залякались та не поплутались, як його милiсть до вас заговорить.
Таких селюхiв, як нашi кульчичане, оце поучення не конче пiдбадьорило.
Вони почували себе нiяково. Перед таким великим паном можна поплутатись,
зробити або сказати щось не до ладу, князевi не подобатись, а тодi шкода
було такий далекий свiт їхати. Але вороття вже не було, i треба було йти.
От коли б тут був дiдусь Грицько, то вони всi йшли б смiло. Аж стара
Плескачиха на тi упiмнення i науки не втерпiла, щоб не завважити:
- Господи святий! Та чого ти людей так лякаєш? Та ж наш князь не вовк,
хоч би й нiчого не говорили, то сам лист владичий за них говорити буде.
Пiшли в замок. По дорозi вступив Степан Жмайло до найближчого голяра.
З мiста вела на замок вулиця Замкова, найкраща в цiлiм Острозi. Тут
були найгарнiшi доми. Тут стояла Острозька вища школа, бурса, менша школа,
друкарня, i тут мешкали вчителi, ректор, княжий лiкар i аптекар. На
початку вулицi стояв латинський костьол. По тiй вулицi ходило багато
народу. Кульчичане перший раз побачили тут татар i козакiв.
Усiм живiше забило серце, як зблизилися пiд башту, де була замкова
брама. Тут стояла княжа сторожа замкова, яка випитувала кожного, за чим i
звiдкiля приходить. Плескач викликав свого сестрiнка i розповiв йому, про
що йде. Заки вiн прийшов, ударив годинник, що стояв над брамою, i зараз
вiдiзвалася музика у годиннику, що дуже кульчичан здивувало, бо такого
дива не бачили. Вони аж роти порознiмали, а вартовий дививсь на них
згiрдно, начеб хотiв сказати: "Бачив ти, дурню, таке? А я щодня таке бачу
i чую".
Плескачiв сестрiнок забрав кульчичан з собою. Тепер i вартовий,
почувши, з чим тi люде приїхали, дививсь на них ласкавiше.
Услiд за ними закликав Плескач:
- А заходьте до мене обiдати.
На замковiм майданi було багато людей, найбiльше вiйськових. Гайдук
перевiв їх до замкових сiней i, прикликавши старого княжого слугу, передав
йому куль-чичан. Вiн повiв їх сходами на поверх.
Князь тiльки що вернувся з церкви i снiдав, як слуга сказав йому, що
прийшли аж з Самбiрщини якiсь люде з письмом вiд владики. За хвилю
приказав князь впустити їх.
Застали князя в його крiслi. Вiн був одягнений у довгий халат,
рамований соболевим хутром. На головi мав невелику шапочку.
Кульчичане, увiйшовши, поклонились у пояс, а Степан Жмайло, забуваючи
всi науки Плескача, гукнув:
- Слава Йсусу Христу!
- Слава вовiки! - вiдповiв князь i простягнув руку.
Степан, поступаючи осторожно по гладкiм помостi, пiднiс i передав
владиче письмо, вiдтак поцiлував князя в одежу, кланяючись до колiн.
Князь читав письмо, а тим часом кульчичане мали час до усього докладно
придивлятися, що в тiй кiмнатi побачили. Уявляли собi, що князь мешкає в
золотi та по золотiм помостi ходить, а тут така простота, таке убожество,
що коли б це дiдусевi Грицьковi розповiли, то, певно б, не повiрив. Князь
мешкав, як звичайний худопахолок.
Князь поклав письмо перед себе на столi, пiдвiвся з крiсла i приступив
до кульчичан. Тепер побачили вони велетню стать князя з довгою бiлою
бородою. Не знали, що з собою робити, чи стати би навколiшки перед ним, як
перед святим. Вони так i зробили, зразу Степан, а за ним оба хлопцi.
- Не треба, - каже князь. - Навколiшки стається лише перед Богом, а я
грiшний чоловiк, як би i ви, - вiтайте! Владика Стецько Брилинський, мiй
знакомий i друг, пише менi про тих хлопцiв, а ще бiльше про вашого
дiдуся... Я знав колись Жмайлiв, але то вже давно було... Скiлькi вашому
дiдусевi лiт?
- Перейшла сотка, прошу вашої княжої милостi, я його внук, а то -
правнук.
- А цей другий, то не твiй син?
- Нi, це сирота по нашiм добрiм сусiдi, що поляг головою, коли ми,
кульчичане, вiд татарви вiдбивалися. Маму його теж вбито, а громада
присудила, щоб ми сироту прийняли за свого, бо в нас такий самий однолiток
був, оцей Марко. Хлопцi так полюбилися, що один без одного й жити не
можуть.
- Ви, шляхта, гарно списалися в оборонi владики, - чи ти при тiй справi
був?
- Як же би ми самого дiдуся пустили?
Степан став оповiдати все подрiбно. Князевi це подобалося i вiн був
вдоволений
- Ви гарнi люде i подобаєтеся менi.
Тi слова осмiлили Степана, i вiн став оповiдати про їхню пригоду в
дорозi з розбишаками. Князь вiдразу зморщив чоло, бо балакання шляхтича
виходило задовге. Аж коли Степан розповiв, як Петро ватажковi сплутав
ноги, чоло князя знову випогодилося.
- То ти, синку, такий проворний? - князь погладив його по лицi, пiдвiв
голову вгору i дивився йому в очi. Петро дивився своїми синiми, мов
незабудьки, очима в княже лице. - Розумнi в тебе очi, як познакомимося
ближче, то, може, другами будемо. Ну, гарно, - князь плеснув у долонi, i
зараз начеб з-пiд землi явився старий слуга. - Оцих хлопцiв заведи до
ректора. Вони мають бути прийнятi в бурсу i в нашу школу. Ректор скаже, в
котру. Скажи, що i в бурсу, i в школу на наш кошт. Ти, Жмайле, де живеш?
- У цехмiстра Плескача.
- Гарно. Коли вiд'їздитимеш, то поступи до мене. Передам гостинця для
твого дiдуся i для церковної школи в Самборi.
Князь дав знак рукою, що можуть вiдiйти. Вони обняли князя за колiна i
поцiлували одежу.
Слуга повiв їх до ректора Герасима Смотрицького. Вiн був першою особою
в Острозi у князя. Герасим Смотрицький, що помагав князевi заснувати школу
й друкарню в Острозi i дав їй початок до дальшого розвитку, уходив помiж
тодiшнiми українцями за великого чоловiка i вченого. Заживав у всiх
великої поваги й пошани. Заложив в Острозi так званий учений кружок, де
згуртував найкращi українськi сили. Кружок той видав при помочi княжої
друкарнi багато книжок.
Як княжий слуга привiв до нього тепер хлопцiв i заявив волю князя,
Смотрицький дуже ними зацiкавився, бо князь звичайно не турбувався тим,
кого до школи та до бурси приймається. Вiн став випитувати про все Степана
Жмайла i зараз став хлопцiв екзаменувати. Зразу не йшли добре вiдповiдi
наляканих хлопцiв, та ректор був неабияким педагогом i потрафив з них
видобути, чого йому було треба. Екзамен скiнчився добре, ректор похвалив
їх i зараз послав їх з дияконом у бурсу.
Бурса стояла зараз побiч ректорського дому, з якого виходило одне вiкно
на бурсове подвiр'я i огород, так, що вiн усе мiг бачити, що робила
молодь, вiддана його опiцi.
Бурса - то великий будинок, боком до вулицi обернений. Входилося у
вузькi сiни, звiдки йшли дверi до просторих кiмнат. До такої одної повiв
їх диякон.
Хлопцi, ввiйшовши досередини, не знали, на яку ступити. Усе було для
них новiстю. Посерединi стояли довгi столи з лавами, по боках - лежанки
для бурсакiв. У тiй кiмнатi була заразом i спальня, i їдальня, i тут вони
вчилися.
У бурсi мали примiщення тi хлопцi з околицi, якi не мали спромоги
мешкати в городi, були дiти княжих державцiв i слуг з подальших околиць,
мiщанськi дiти з поблизьких мiстечок i городiв. За своє удержання платили
невеликi оплати, а багато їх було-таки на вдержаннi князя.
Як кульчичане туди попали, було тут дуже гамiрно, бо якраз поз'їздилися
бурсаки з дому i наука леда день мала зачатися.
Диякон розповiв даскаловi, що був над бурсою поставлений волею ректора.
Степан йому вклонився i всунув в руку золотого, чим вiдразу з'єднав собi
його ласкавiсть. Вiн вишукав для кульчичан краще мiсце, i то одне бiля
другого, щоб їх не розлучати. Вдоволений Жмайло просив ще даскала про
опiку, розпрощався i пiшов до Плескача.
На тiм зiйшов час до полудня. У сiнях почувся дзвiнок, i зараз почали
напливати в кiмнату хлопцi, що бавились на подвiр'ї, до обiду. Даскал
показав хлопцям їх мiсця.
По обiдi повиходили всi на бурсову площу, де вони забавлялися та
заводили рiзнi молодечi iграшки. Скакали через шнурок, перебiгалися,
кидали м'ячем, метали списами дерев'яними або стрiляли з лукiв до мети.
Даскал пояснював кульчичанам бурсовий порядок, а далi прикликав до себе
старшого спудея (школяра) i казав i тих новикiв взяти до гурту. Хлопцi
повеселiшали, осмiлилися i стали з другими забавлятися.
- Цiкавий я, - питає один бурсак Марка Жмайла, - що ти вмiєш?
- Я вмiю на шаблi битися.
- У нас лише дерев'янi шаблi, бо залiзних не можна.
- Я також залiзної шаблi не вживаю.
- Семку! - кликнув хтось. - Ходи сюди, на шаблi з ним помiряєшся.
Всi зацiкавились, i заки прийшов прикликаний Семко, вже й двi дерев'янi
шаблi з'явилися. Марко зняв свою капоту i засукав рукави. Те саме зробив i
Семко, i вони стали напроти себе, окруженi бурсаками. На площi вiдразу
затихло, i всi сюди позбiгалися.
- До кiлькох разiв маємо складатися? - питав Семко.
- Як хочеш, складаймося, поки один одного не поконає.
- Та до смертi не будемо битися, ти кажи, скiльки разiв хочеш?
- Хай буде по трьох.
Зложилися, поставивши лiвi руки поза себе. Семко напер на Марка з усiєї
сили, хотiв йому зараз показати свою перевагу. Марко вiдбивався зполегка,
поки не зажив Жмайлової штуки. Зачепивши раз шаблю противника, вiн став
так хутенько нею колувати, що Семко не мiг її висвободити. Потiм зiгнув
нагально руку в лiктi, вибив Семковi шаблю з руки з такою силою, що вона
геть полетiла понад голови окружаючих.
Всi аж охнули з подиву, бо Марко за той час анi кроком з свого мiсця не
рушився, а Семко уходив в бурсi за великого мистця на шаблi. Але умова
була до трьох разiв.
Семко ще не змiркував, чим Марко над ним горує, i розпочав двобiй так
само. До того вiн був ще подражнений i гарячився. Марковi прийшлося тепер
ще скорше його поконати.
- Пiдожди, небоже, я вже знаю, як ти робиш, тепер тобi не вдасться.
Семко став увихатися, щоб тiльки не дати своєї шаблi захватити. Та
Марко таки доконав свого i третiй раз вибив з руки шаблю.
Семко, червоний мов буряк, задиханий, наблизився до Марка i, подаючи
йому руку, каже:
- Ти тепер у бурсi будеш перший, нiчого казати. Але я мушу твоєї штуки
навчитися.
- Так, то по-лицарськи, - каже вдоволений даскал, - ну, тепер, хлопцi,
поцiлуйтеся i будьте приятелями.
На кульчичан стали тепер дивитися iнакше, i кожний забiгав, щоб з ними
познайомитися.
- А чи твiй брат також такий мистець на шаблi? - питали, показуючи на
Петра.
- Вiн також мистець, але вiд лука.
- Давайте лука! - кричали спудеї.
Петро взяв у руку лука, попробував силу тятиви, вiдтак зважив стрiлу в
руцi й спитав:
- Куди маю стрiляти?
- Цiли в турка, он там, на огорожi.
Справдi, намалювали там хлопцi вуглем турка у великiй чалмi, з бородою,
та ще з файкою в зубах.
- Де цiлити?
- Кажуть тобi, в турка, не бачиш?
Та виджу, що в турка, але де - в око, в нiс, в писок?
- Невидальщина! Ти собi жартуєш з нас! Буде з тебе, як поцiлиш у
голову.
- Я з вами, вiдай, не договорюся. Отож кажу вам наперед, що поцiлю в
лице коло носа або в сам нiс, бо ще не знаю сили того лука.
Петро зложився i випустив стрiлу. Вона поцiлила турка в сам нiс. Знову
усi охнули.
- Тепер цiлю в зуби, - каже Петро, дуже радий з того, що так йому
повелося.
Знову фуркнула стрiла i попала турковi в зуби.
- Господи, а це що? - питали спудеї, зачудованi.
- Бiса iмiєт! - каже один.
- Тепер стрiлятиму без бiса, - каже Петро, усмiхаючись, - треба турковi
вибити око! Во iм'я отця, i сина, i святого духа! - Вiн перехрестив лук i
прицiлився.
Стрiла попала турковi в око.
Спудеї кинулись до фiгури.
- Не рушати стрiл! Хай побачить пан ректор.
Тепер виступив мiж хлопцiв якийсь козак. Вiн стояв позаду i приглядався
так двобоєвi на шаблi, як i стрiлянню. Козак був кремезний, гарний
мужчина. Лице гарне, обгорiле вiд сонця, чорний вус. На ньому багатий
оксамитний кунтуш i сап'яновi червонi чоботи. Вийшовши з гурту, вiн узяв
обох хлопцiв на руки, мов малих дiтей, i каже:
- Лицарi з вас будуть, ось що! Таких мистцiв то хiба на Запорожжi
шукати. Знайте, що я перший пушкар мiж козацтвом, а ти будеш перший
лучник, а ти - перший на шаблi. Чи ти не з роду Жмайлiв? Бо на Запорожжi
ця штука Жмайловою зветься. Ростiть, хлопцi, на славу України.
Вiн поцiлував одного i другого i поставив на землю, а сам вийшов з
бурсового города.
Це був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, вiн був для них узором
козака-лицаря. Тепер, як вiн так звеличив тих новикiв, то вони в очах
товаришiв виросли на великих людей, вiдразу схилили на себе серця усiх, Та
то ще не був кiнець їх сьогоднiшнього трiумфу.
Петро взяв ще раз у руку лук i вибрав стрiлу.
- Я вам, товаришi, ще щось кращого покажу! Ось - глядiть! - ворона
летить! - Вiн прицiлився, - ворона впала нежива в огородi. Мiж спудеями
повстав великий рух. Всi бiгли по вбиту ворону, мало що її не розiрвали.
Та в ту хвилю надбiгло кiлька хлопцiв вiд входу i крикнули:
- Тихо, його милiсть iде!
Мiж хлопцями наче маком посiяв. Всi замовкли. Князь прийшов до огорода
в товариствi ректора. Сюди заходив вiн iнколи, як школа вже була в русi.
Нiхто не мiг вгадати, яка тому причина. Хлопцi пiдступили i з пошаною
цiлували його одежу.
- Чого ви такi веселi? - князь побачив вбиту ворону, в якiй стирчала
стрiла. - Хто її вбив? - питає
- Оцей новик! - закричали всi, показуючи на Петра. - На лету поцiлив!
Князь поглянув ласкаво на Петра, що стояв червоний, мов рожа, наче
винуватець який.
- А оце в турка поцiлив три рази, - каже другий,- з кожного разу сказав
наперед, де цiлити буде.
Князь пiдступив до огорожi i взяв стрiлу, - вона вбилася дуже твердо в
дошку.
- Якби, небоже, так живого поцiлив, то не жити би йому бiльше.
Князь був у незвичайно добрiм i веселiм настрої, що в нього задля тих
нещасть, якi його дiм навiдували, траплялося дуже рiдко.
- Ти в чiм мистець, молодий шляхтичу? - питає князь, звертаючися до
Марка.
- Вiн мистець до шаблi, - закричали всi.
- Ану, давайте шаблi, - каже весело князь. Принесли шаблi, а князь
каже: - Бери, хлопче, шаблю, помiряємося.
Марко стояв як на гранi. Шаблю брав несмiло в руки.
- Бери, не соромся, це лицарське дiло. Марко ще бiльше збентежився,
взяв шаблю, нiби складався. Всi визирали в напруженнi, що з того вийде,
але Марко поклав шаблю пiд ноги князя i каже:
- Я не смiю. - Вiн став плакати.
Князь був тим вдоволений.
- Гарно, синку, що ти вмiєш пошанувати i вiк мiй, i стан, хай тебе бог
благословить.
- Чи екзамен пiшов добре? - питав князь ректора.
- Дуже добре! Я навiть чудуюся, як могли вони стiльки знання набратися
в малiй церковнiй школi.
- Видно, що вчителiв має добрих. Ми про ту школу будемо пам'ятати.
Князь поговорив ще з ректором про потреби школи i вiдiйшов.
Хлопцiв уже нiяка забава не бралася. Ректор, вiдвiвши князя, завернув
до огорода. I вiн був дуже радий, бо, користаючи з доброго настрою князя,
дiстав обiцянку, що князь спровадить до Острога вчителя прямо з Грецiї, до
науки грецької мови.
Ректор позволив бурсакам вийти до мiста на цiлу годину, розумiється,
пiд наглядом даскалiв та дияконiв.
Нiколи хлопцiв самих не пускали, бо не можна було дiждатися їх
повороту. Їх забирали до своїх домiв мiщани i сито їх угощали. Крiм того,
їх обдаровували всякими "снiдами", що вистало б на цiлий тиждень. Тепер
завели таке, що кожний мусив сказати, до чиєї хати йде. Бувало й так, що
пiд недiлю заходили мiщане до ректора i випрошували собi по двоє-троє
хлопцiв до себе. Острозькi мiщане величалися своєю школою i дуже любили
хлопцiв. Це дiялося навпаки iншим бурсам, наприклад, в Києвi, де бурсаки
дуже людям пакостили i тягли з возiв, що попало. За то звали їх
курохватами i дуже їх боялися. В Острозi бурсак не потребував красти,
лазити по чужих садах по овочi, бо всього йому давали добрячi мiщане з
доброї волi.
Петро з Марком зайшли вiдразу до Плескача, де їх гарно угостили.
Плескачам, як їм розповiли про ту честь, яка їх сьогоднi стрiнула,
здавалося, що i на них кинуло промiннями вiд княжого сонця.
Плескач говорив:
- Як йно, хлопцi, будете себе добре вести, зайдете дуже вгору. Щасливий
той, на кiм княже око спочине. Тiльки одне вам говорю: поки не скiнчите
науки, не важтеся покидати школи, не дайте заманити себе до нiякої
сваволi, я так на ухо вам скажу. Не дайте заманитися Наливайковi. Вiн
добрий козак i лицар, князь його любить, але вiн уже не одного бурсака
пiдмовив втекти на Запорожжя, пам'ятайте. Про те я ще поговорю з його
братами.
- Хiба ж його брати тут живуть?
- Авжеж. Старший є протопопом при Онуфрiївськiй церквi в Острозi. Це
отець Дем'ян Наливайко, дуже ревний в благочестi. Це сповiдник князя.
Велика це честь. Говорять, що сам патрiарх новгородський, який тут у князя
гостював, довiв це дiло до ладу. Велика то при князю особа. Це
запам'ятайте собi, хлопцi. А другий - це тутешнiй мiщанин, кушнiр. Йому
теж добре живеться.
Стара Плескачиха наклала школярам повнi кишенi пряникiв, медiвникiв,
яблук та груш, коли вiдходили.
В бурсi гомонiло, мов в улiю. Хлопцi мiняли мiж собою те, що
поприносили з города. При вечерi нiхто не хотiв їсти.
На другий день при'йшлось зараз зрана розстатися з домашнiми капотами,
їм поприносили бурсацькi жупани i казали перевдягтися. Всi бурсаки
одягались однаково.
Степан забавився в Острозi цiлий тиждень. За той час навiдав обi церкви
в го- родi, Благовiщенську i Онуфрiївську, оглянув базари, накупив
гостинцiв для рiднi.
В недiлю довелось йому бути в замковiй церквi на обiднi. Такої
величавої вiдправи вiн ще не бачив. Але-бо й церква тут неабияка. Усюди -
золота, аж за очi хапає. Княжий хор спiвав, мов ангельський. Князь сидiв у
своїй позолочуванiй будцi, мов у сповiдальницi. Коли виходив iз церкви,
попи його супроводжували спiвами, а народ кланявся, аж до землi припадав.
Як прийшов час вiд'їзду, Жмайло пiшов на замок поклонитися князевi.
Князь прийняв його дуже ласкаво, обiцяв хлопцями заопiкуватися, дав
мiшечок з дукатами на Самбiрську школу. Старого Грицька казав поздоровити
i передати йому золотий хрестик, посвячений царгородським патрiархом.
Степан Жмайло попрощав хлопцiв, всунув у руку ще одного дукача
даскаловi. Плескач не хотiв узяти вiд нього грошей за те, що його i
наймита годував цiлий тиждень. Степан виїхав з Острога дуже вдоволений.
IV
Острозька школа, або, як її декуди називали i свої, i чужi, "академiя",
була в той час славна на всю Україну. Її заснував князь Василь-Костянтин
як противагу єзуїтським лiцеям, у котрих вчили польського i латини. В
протиставленнi до того, князь назвав свою школу словено-грецькою. Та в тiм
часi без латини не було освiти, тому i тут, побiч греки, мусили вчити й
латини, i її вчено бiльше, чим греки, бо до тої науки тяжче було знайти
вчителя, чим до латинської. Тому-то, всупереч урядовiй назвi, яку надав
школi основатель, вона називалася, силою факту, триязичним лiцеєм.
Князь Костянтин мав на цiлi своєю школою ударемнювати змагання єзуїтiв
i збирати сюди руську молодь, яка в єзуїтських школах латиншилась i
ляшилась. Пiзнав вiн це на своєму старшому синовi Янушу, який проти волi
батька ще в молодiм вiцi вiдпав вiд вiри батькiв i нiколи до неї не
вернувся.
Вiдтак хотiв князь виховати для руської нацiї i православної вiри людей
вчених, якi б її обороняли i пiдпирали. На тому полi були великi
недомагання.
Православне духовенство було темне i здеморалiзоване. Сучасники
говорять, що попа православного частiше можна було стрiнути в шинку, як у
церквi. До того були це великi неуки, що заледве вмiли читати, а деякi i
того не вмiли. Польський уряд оставав пiд єзуїтським впливом i рад був з
того, що руське духовенство не вiдповiдало своєму званню. Прямо вiн ту
темноту попирав. Те саме дiялось серед вищої православної iєрархiї, були
єпископи, якi навiть не були священиками. Тут робилось те, що в латинськiй
церквi перед реформацiєю, а в Польщi - перед єзуїтами.
Православнi єпископи нападали на себе збройною рукою, здобували
приступом свої катедри, грабували церкви своїх дiєцезiй, а упiрних попiв
виганяли з паро-хiй киями або замикали їм церкви за те, що пiп не зложив
наложеної єпископом данини. Такий стан вiв благочестя у пропасть, тим
бiльше, що латинська церква при всiм переслiдуваннi православ'я вмiла той
розпад у православнiй церквi для себе використати.
Коли ж усi православнi дивились з закривавленим серцем на упадок
батькiвської церкви, то мусило таке саме дiятись у серцi князя
Василя-Костянтина, який був по-синiвськи прив'язаний до рiдної церкви i
мав силу тому розпадовi покласти край.
Попри всi тi цiлi намiряв князь Костянтин виховати у своїй школi
духовенство православне освiчене, карне й iдейне.
Початок Острозької школи припадає на рiк 1580. До того часу була тут
школа нижча, яких багато було на Українi, тому вона не могла нiчим
визначитися.
Князь добирав собi людей, де лише про них мiг довiдатися. Спроваджував
їх до Острога i надiляв своєю княжою ласкою. Таким першим пiонером
української освiти був Герасим Смотрицький, шляхтич український з мiста
Смотрича. Вiн був гродським писарем у Кам'янцi.
Не знаємо, де вiн вчився i яку мав освiту, однак то певно, що на такий
уряд гродського писаря треба було мати освiту. На нього звернув князь свою
увагу, i таки його до Острога стягнув, i поручив йому таке важне завдання.
З пiзнiших письм Герасима Смотрицького бачимо, що вiн на той час був
найгарнiшим письменником i полемiстом на Українi.
Ми не знаємо, який був заведений план науки в тiй школi. З письма
Захарiї Копистенського бачимо, що вчили там, крiм слов'янської мови,
латинської i грецької, ще фiлософiї, астрономiї, математики i риторики.
Розумiється, що теологiя була тут окремим предметом науки.
Князь Костянтин змагався доповнити учительський збiр поперед усього
своїми людьми, яких лише мiг стягнути. Вiдтак стягав сюди грекiв,
виминаючи латинникiв, якi могли б його плани ударемнити. Краще вже мали
приступ представники нових релiгiй, як протестанти i арiяни, якi так само
поборювали латинську церкву.
Другою особою по Смотрицькiм був о. Дем'ян Наливайко. Походив вiн з
Гусятина, де його батько був ремiсником. Батька вбив Калiновський, i тодi
його три сини перебралися на Україну. Дем'ян Наливайко визначався вищою
освiтою i фанатичним прив'язанням до благочестя. На нього звернув особливу
увагу, в часi свого побуту в Острозi, царгородський патрiарх Єремiя, i вiн
наклонив князя, щоб узяв собi о. Дем'яна за свого сповiдника. З тої
причини о. Дем'ян мав великий вплив на князя. Цiй обставинi треба
приписати, що козаки приятелювали з князем, а їх представник, Северин
Наливайко, знаходив в Острозi безпечний захист i вiдпочинок.
Поволi зiбрався тут значнiший гурток учених, який зайнявся виданням
книжок. Вiкопомним дiлом стало видання Бiблiї з передмовою Герасима
Смотрицького.
Як нашi кульчичане попали в Острог, то школа iснувала вже 10 рокiв. За
той час вона гарно розвинулася. Приятель пiзнiшого гетьмана Петра
Конашевича-Сагай- дачного говорить, що гетьман вчився в Острозькiй школi,
тодi, як там квiтли науки.
Зразу тяжко було хлопцям привикнути до такого життя, але з часом
вложились у форму бурсацьких i шкiльних порядкiв i були першi мiж своїми
товаришами. Ними пiклувався князь, ректор i о. Дем'ян, який частенько брав
їх до себе i навчав того, чого в школi не вчили. Щиру прихильнiсть i
батькiвське серце знайшли вони ще в мiщанськiм домi Плескачiв. Усi їх там
полюбили, як рiдних дiтей, i не було недiлi та свята, коли б їх там не
прошено на обiди.
Перший раз були там на обiдi, ще як Степан Жмайло пробував в Острозi.
При цiй нагодi могли пiзнати родинне життя тих патрiархальних українських
мiщан. Родина Плескачiв жила в просторiм домi при вулицi Литовськiй. До
дому прилягав просторий огород iз садом. Налiво вiд сiней заходилося до
свiтлицi, де жили старi Плескачi i приймали гостей. Звiдси вели дверi до
дальших кiмнат, де жили сини i зять з дiтьми. На другiм боцi була
майстерня, а далi комори i склади шевських матерiалiв. В майстернi
покладено лежанки для челядникiв i учнiв. Тут вони спали, їли i працювали.
Лише в недiлi i свята заходила уся челядь до свiтлицi й засiдала до одного
стола з хазяїнами. Свiтлиця була простора i ясна, вiкнами звернена до
вулицi. Велика пiч з зелених кахлiв, кiлька скринь з усяким добром i
широчезна постiль пiд стiною. Пiд образами велика лава, прикрита килимом,
i стiл, прикритий бiлою скатертю, на якiм лежало все: хлiб i сiль. Попiд
вiкна йшла довга лава. Над вiкнами - полиця з приборами кухонними. Чiльна
стiна проти входу завiшана густо образами, на яких пишалися вiнки з
польових i огороднiх квiтiв, що їх святили в церквi по празниках. Перед
iконою богоматерi висiла срiбна лампадка. В недiлi i свята приносили сюди
другий стiл з майстернi, бо годi було всiм помiститися.
Микола Плескач, як уже вище говорилося, давав усьому порядок i надiляв
усiх роботою. Коло домашнього господарства поралась Плескачиха з донькою i
невiсткою.
В суботу надвечiр прятано в робiтнi, i вже аж до понедiлка не було
нiякої роботи.
В недiлю рано всi по-празниковому одягненi йшли до церкви. Мужчини - в
довгих мiщанських капотах, в високих смушкових шапках, жiнки - в довгих
хутрах, обрамлених кращим хутром з куниць. Старий Плескач, брав iз-за
образа великий молитвослов i йшов попереду з жiнкою; за ними поступала вся
сiм'я зi старшими дiтьми, челядниками й учнями. Малi дiти лишалися зi
старою бабусею-помивачкою вдома.
В церквi ставали на призначених для себе мiсцях. Плескачевi, як
цехмiстровi шевському, належалося почесне мiсце i цехова свiчка. Вiн зараз
розвертав свiй молитвослов i спiвав голосно з криласом.
В тiм порядку вертали з церкви. Жiнки, пороздягавшися, виймали з печi
зварену ще рано страву й ставили на стiл. Тепер мали право сiдати до столу
челядники, учнi й парубки, що доглядали коней. Дiвки вiд корiв обiдали
окремо. Вони мусили при обiдi послугувати. Обiд зачинався молитвою, котру
вiдмовляв голосно старий Плескач. Пiд час обiду нiхто не говорив. Лише
сьорбання й жування було чути.
Степана Жмайла посадили на почесному мiсцi. За ним посiдали хлопцi. Хоч
вони молодi ще були, та не випадало саджати їх мiж челяддю, бо то спудеї
вищої княжої школи.
Лише як поставили в збанках мед, розв'язалися язики, й розпочалася
гутiрка.
Плескач приказав кому-небудь повторити нинiшнє казання в церквi, яке
було Євангелiє. На ту тему велась розмова. Плескач не мiг тому подарувати,
хто в церквi не вважав на слово боже.
Аж пiсля того пiшла розмова на iнший шлях. Плескач випитував про те, як
їх князь прийняв, i оповiдав про мiсцевi вiдносини. Степан розказував про
вiдносини в Самбiрщинi, про переслiдування православних, про те, що
православним не можна ставити церков у серединi мiста. Говорив, як то
королiвськi комiсари хотiли записати шляхту всупереч їхнiм клейнодам i
шляхетським грамотам у iнвентар, як шляхта аж шаблею мусила оборонятися та
силою комiсарiв прогнала. Бо ж їхнi привiлеї шляхетськi походять ще вiд
князя Льва. Плескач слухав усе те, хитаючи головою, а далi каже:
- Слава, честь i поклiн нашому князевi, його милостi Костянтиновi,
щасливi ми, православнi, пiд його могучою рукою. За його плечима ми
безпечнi, мов у Бога. Нiхто нам нашої благочестивої вiри не смiє чiпати, а
церкви нашi ставить сам князь, великолiпнi i багатi. У нас свобода. Нема
нiякого гнiту. Ось я був собi бiдним шевцем, коли сюди прийшов, як його
милiсть прикликав сюди усяких ремiсникiв, рукодiльникiв, а тепер я не
послiднiй, як бачите, багач. А всього доробився власною працею i
пильнiстю, нiкого на грiш не покривдив. I нiчого, i нiкого менi боятися,
хiба страху господнього. Є в мене всього подостатком, ще й на бiдних
стане. Нiхто менi того не вiдбере, бо нашого Острога нiхто не здобуде.
Татари кiлька разiв заганялися, коли-то хотiли захопити в ясир княжу дочку
Катерину, що за князя Радивила вийшла. Нiчого не вдiяли, лише зубiв
наломили.
- Чи ви ведете своє ремесло на замову?
- Нi, я роблю на запас. Потiм свої вироби розвожу по ярмарках. Мої
ярмарки мiж Львовом i Києвом. Великi пани в моїх чоботях ходять, бо в мене
товар добрий i тривалий. На партацтвi я свого знаку не дам. Врештi, я мушу
другим за примiр служити, бо я старший у шевському цеху.
- А який ваш знак?
- Який? Три звiздочки - на зап'ятку, мiж пiдковою побiч себе, а одна,
бiльша, - спереду. Такi самi знаки ставлю на шкурi всерединi халяви. Нiхто
їх не бачить, бо вони закритi пiдшивкою. Лише як пiдшивку вiдпореш, то їх
побачиш. Це на те, щоби нiхто знакiв на зап'ятку не пiдробляв на
партацькiм чоботi i мого верстату не знеславлював. Я зараз пiзнаю фальш,
бо нiхто не потрафить звiздок розмiстити, як я сам своєю печаткою.
- А коли б ви такого зловили?
- Го-го, за це велика кара. Цех може його з шевської корпорацiї
викинути, i нiколи вже не мiг би бути майстром.
- А як тут у вас татари поводяться?
- То дуже добрi люде. Одне, що не мають трункiв, бо цього їм їхнiй
пророк заказав. Вони працьовитi i додержують слова. Нiхто їм не робить
кривди, їхньої вiри нiхто не чiпає, тому вони е добрими сусiдами, а за
нашим князем то пiшли б в огонь, так його люблять. По-нашому говорять вже,
як би й ми, хоч мiж собою усе галакають по-своєму.
- Щасливi ви, що такого доброго князя маєте...
- Нашому князевi дай Господи много лiт прожити, бо що потому буде, то
Господь знає...
Плескач задумався i став хитати головою.
- А хiба ж що? Нема в нього дiтей?
- Та що з того? Найстарший син Януш цiлком вiдвернувся вiд прадiдної
церкви. Вiн уже лях, не наш...
- А князь на те позволяв?
- Що має робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла, а
решти доконали єзуїти та й перевертня з нього зробили.
- Я би на те не позволив. Видно, що в панiв iнакше жиють, як ми, простi
люде.
- Нi, ви того не знаєте, який князь строгий чоловiк. Його син Януш, а
так само й iншi два сини, не смiють при батьковi сiсти, анi словом
вiдiзватися, поки не дiстануть на те дозволу, не смiють нiчого зробити без
дозволу князя. Говорять, а ми то всi добре в городi знаємо, що князь дуже
гнiвався на сина, грозив, просив ,- не помогло нiчого, а тепер князь сина
дуже любить, може, за те, що такий впертий. Другий син Костянтин, зразу
гуляка великий, вiдтак i вiн став перевертнем, а тепер богомолець. Нiчого
з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що путнього.
Вiн теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь сам виховувати буде
внукiв i не пустить їх на чужину, бо вже на Янушевi попiкся. Чимало
клопотiв та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та його
братанка по Iллi, княжна Гальшка, скiльки князь мав iз-за неї i її матерi
процесiв, боротьби з її мужами та з тестем, вiтчимом.
- Вона вже не жиє?
- Господь змилувався та й забрав її до себе. Вона була божевiльна, таке
їй Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бiдна, на замку
з своєї вежi голосити та кричати. Кажу вам, аж морозом проймало. Цiлий
город, почувши її плач, крик, тiльки хреститься, а дiтвора ховається по
кутах та плаче налякана. Такої долi не хотiв би я мати i за тi княжi
скарби, за те золото, що має його наш князь пiд своїм замком... I вiд того
часу князь посумнiв, згiркнiв та лише в молитвi шукає розради, потiхи.
Бiдний вiн. Вiн неприступний нi для кого. Одна його дочка, Катерина, вмiла
з батьком дiйти до ладу, вона одна могла роз'яснити його чоло. Страх як її
князь любив. I тому, коли хто потребував князя, то хiба через отця Дем'яна
або княжну Катерину дiпнув свого.
Плескач оповiдав те про княжi справи, що знали всi острожане, а що
кульчичан дуже цiкавило, як нове, нечуване. Степан мотав на вус i
запам'ятовував, щоби вiдтак дiдовi Грицьковi розповiсти. Хлопцi цiкаво й
радо слухали, бо вiдтепер їх доля була зв'язана на довгi часи з тим
славним паном на Острозi.
Вже стало сонце хилитися на захiд. Хлопцям час було вертатися до бурси,
а Степан з наймитом ладився в дорогу.
Плескач вишукав їм певну, дуже чисельну компанiю солярiв, що їхали з
Острога до Дрогобича. Можуть разом переїхати геть поза Львiв, значиться,
поза той страшний Янiвський лiс.
Прийшла хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби
не плакати вголос. Усiм було жаль. Розставалися на довгi лiта, а може,
нiколи вже не побачаться. Це в божих руках.
Степан не втерпiв, щоб востаннє не сказати, може, вже десятий раз:
- Хлопцi, вчiться, слухайте старших, не зробiть сорому нашому
шляхетському родовi Жмайлiв.
- А до нас заходьте, коли вам буде завгодно, як до своїх рiдних, -
говорила Плескачиха їм услiд.
V
Плескачi справдi любили кульчичан. Вони радiли, як на них з усiх сторiн
спливали похвали за їх пильнiсть i статечнiсть. Хлопцi розвивалися i
росли-таки на очах. В мiру того Плескач бiльше про них непокоївся.
- Занадто вони вирiзняються вiд своїх товаришiв, бiльше звертають на
себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив їх i не намовив до
козакування, - говорив часто Плескач до своєї жiнки. - Не одного вiн уже
заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться. Я не вспокоюся, поки з
отцем Дем'яном не поговорю.
I справдi, одної недiлi пiшов до о. Дем'яна i розповiв свою турботу:
- Знаю, що вони будуть лицарями, i така доля їх не мине, але на мiй
простий розум виходить, що вони сотворенi на щось кращого, що бiльшу
користь принесе нашiй православнiй церквi i нашому народовi, як пiти в
козаки i там або голови молодецькi зложити, або в ясир попадуть, або... на
колi згинуть...
О. Дем'ян вислухав його уважно, бо його поважав, i каже:
- На тих хлопцiв я маю особливе око. I їх милiсть не байдужий. Ми їх
уже заздалегiдь до чого iншого призначили, - то неабиякi голови. Не
розумiю, чого тобi за них так побоюватися?
Плескач помовчав хвилю, заки перемiг себе, а далi каже:
- Одного боюсь я. Ваш брат Северин має на них великий вплив, вони його
обожають, знаю це, бо хлопцi часто до мене заходять i чую їхнi розмови.
Северин - то вершок козацької досконалостi, врештi, я i всi, що Северина
знаємо, тої самої думки. Коли би так Северин закликав їх до себе, то
покинули б усе й пiшли б за ним на край свiту, як уже багато бурсакiв
пiшло. Отож я б прохав вашої милостi звернути на це увагу пана Северина,
щоб тих хлопцiв не займав. Бо я також маю право пiклуватися ними, - дав
менi його їх батько.
- Про таке, то я й не подумав, i не думаю. Знаю, що мiй брат Северин не
раз менi про хлопцiв говорив, що вони йому по нутру, але то вiн без мого
вiдома й дозволу не зробить, щоб дiтвакiв баламутити.
- Ваша милосте, поки ваша милiсть про це довiдаються, поки попросить
дозволу, може бути запiзно, бо як їм лиш слово скаже, то полетять пташки з
клiтки i поминай, як звали, а велика була би шкода. На мiй простий розум,
треба б забезпечитися наперед.
- То я тебе розумiю так, щоб я Северина остерiг.
- Так, так, ваша милосте, я сам не смiв того договорити, я дуже прошу.
- Плескач поклонився о. Дем'яновi в пояс.
- Можна й так, при найближчiй стрiчi поговорю з ним.
Плескач був дуже радий, начеб любих хлопцiв за десять замкiв заховав.
О. Дем'ян додержав слова i при першiй стрiчi заговорив до брата:
- Ти знаєш оцих пришельцiв од Самбора?
- Того лучника Петра i того двобiйника Жмайла? Чому б їх не знати? Вони
дуже замiтнi мiж бурсацькою юрбою. З них лицарi вийдуть.
- Та їм ще завчасно про лицарство говорити, то ще дiти.
- А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрiнуся. Думаю, що, щоби
лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.
- А я тебе прошу, брате, дай тому спокiй. Кажу, то ще дiти, їм ще не
час до козакування, хай вчаться. У нас бiльше лицарiв, як учених, наша
народнiсть, наша церква має великий на те голод...
-А! Чи не вибираються вони козакувати?-сказав Северин i розсмiявся. -
От горобчики, навiть не думав я, що в них таке завзяття. Далебi, куплю їм
горiхiв за це й вицiлую обох.
- Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої
думки не пiддав.
- Се, брате, ще смiшнiше вiд того. Менi i в голову таке не прийшло i ще
довго не прийде. Годi менi з такими козаками возитися, що за мамою плакали
б.
- I князь би тобi сього не вибачив, бо його милiсть уже тепер покладає
великi надiї на них.
- Краще не говорiмо про такi небилицi: я такої дурницi не зроблю.
При найближчiй нагодi стрiнув Северин обидвох кульчичан i заговорив.
Вони аж горiли з радостi, що такий славний лицар, про якого стiльки
наслухались, говорить iз ними.
- Гаразд, хлопцi! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя?
Вони оторопiли вiд такої несподiванки, а Петро каже:
- А чи пан Северин взяв би нас?
- Поки що годi. Таких жовтодзюбiв нам не треба. На Сiчi не можна жiнкам
жити, а ви годi, щоб ще без панiматки обiйшлися.
Хлопцi обидва засоромились дуже. Петро каже:
- Ми ж i тут без панiматки живемо.
- Ех, дурень ти один з другим! Тобi здається, що на Запорожжi то самими
пирогами, та медiвниками годують, що нiчого не роблять, хiба в оксамитах
ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, i не кожний з того хлiба
жити буде. Ви анi думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то
здорово випарив би, i привiз би наперед себе до Острога, та вiддав
ректоровi на карцер о хлiбi й водi.
Северин вiдiйшов, думаючи: "Тепер вiдiйде їм охота про козакування
думати. Скажу про те братовi".
А хлопцi знову думали собi таке:
- Чого вiн нас вчепився? Хiба ж ми йому говорили, що хочемо приставати
до нього?
А Петро мiркував таке:
- Нiчого iншого, тiльки що Северин був напiдпитку, бо то все не
держалося купи.
- Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тiкати з бурси.
Нiде правди дiти, що така думка у них не раз по молодечiй голiвцi
блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Вiдгадав її Плескач з їх
говорiння.
Та по тiй стрiчi з Северином та думка затратилася вiдразу, тепер у них
осталась одна цiль: вчитися i скiнчити вищу школу, а вiдтак хай мiркують
старшi, що з ними станеться.
Найближчої недiлi розповiли Плескачевi немилу стрiчу з Северином, -
чого вiн вiд них хотiв, чого їх вилаяв так погано?
Та в тiй хвилi прийшов диякон Онуфрiївської школи вiд отця протопопа
Дем'яна по тих двох спудеїв з-пiд Самбора, щоби прийшли зараз до нього.
Хлопцi вдивилися на себе, а вiдтак на Плескача.
- Треба йти, дiти, - каже Плескач, - то важна особа i без причини вас
не кличе.
Пiшли. А по дорозi - Марко каже до Петра:
- Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед
ким, що хочемо на Сiч втiкати? Висмiяв нас один, а другий, певно, ще
вилає.
- Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Сiч, а я жартом
йому вiдповiв. Випили одне, вип'ємо й друге.
- А може, нас вiдiшлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба?
- Як вишлють, то поїдемо. А грiха за нами, сам знаєш, нема нiякого.
Та у о. Дем'яна цiлком не було того, чого побоювалися. Вiн прийняв їх
ввiчливо i зараз почастував їх горiхами та медiвниками.
- Сiдайте, хлопцi, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не
було часу. Я хотiв вас випитати, як у вас, у Самбiрщинi, з нашою церквою?
- Певно, що не так, як тут. У нас православних переслiдують, наприклад,
у Самборi не вiльно церкви ставити всерединi мiста, i хiба те мають, що їм
люде скинуть. Такої церкви, як тут, ми ще нiде не бачили.- Так говорив
Петро.
- А якi у вас священики?
- Та якi... У нас, наприклад, у Кульчицях, є чотири попи, та лише двоє
знає читати...
- А як же вони читають Євангелiє?
- Навчилися одне "За всякоє прошенiє" напам'ять та спiвають його
щонедiлi, а службу правлять напам'ять.
- Сумно, - каже о. Дем'ян, - шкiл нема, людей нема.
- I князiв руських нема, - докинув Марко.
- Бачите, дiти, в якiй небезпецi наша благочестива вiра? На вас,
молодих, тяжить святий обов'язок рятувати її, а то лише тодi статися може,
як матимемо своїх вчених, до церкви i народу прив'язаних людей. На князiв
не числимо, бо їх не розведемо, а учених людей можна мати без помочi
єзуїтiв. Тому мiркуйте, якi великi услуги може зробити тутешня школа, а ви
в нiй. Не лише що самi навчитесь, та ще своїм прикладом товаришiв
заохотите до невсипущої працi. Вiд вас двох мусить школа бiльше вимагати,
як вiд усiх iнших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад
товаришiв, бо янголiв гордих навiть Господь не стерпiв. Пам'ятайте собi
те. А пам'ятайте ще й притчу господню, що не вiльно закопувати даного
господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко вiдпокутувати.
- Та ми вчимося, що можемо, - оправдувався Петро.
- Сину мiй, я ж тобi докорiв не роблю, а дивлюся за вашими поступами в
школi, вчителi вас хвалять, а я вас остерiгаю, щоб тi похвали вас не
попсували. Чим бiльше вас хвалять, тим бiльше ви повиннi працювати, ось що
хотiв я вам, любi дiти, сказати. Про вас знає i його милiсть, а подумайте,
як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ -
вiтчина наша. За тi три речi не жаль життя покласти. Наша церква i народ у
небезпецi. Латинство i ляхи вдираються тими щiлинами, мов гнила вода до
розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви - сiль землi сiя, як вашi
батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за
народ, а там той обов'язок спадає на шляхту, не ту високу, лише ту,
дрiбну, хлiборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським
родам.
Хлопцi слухали о. Дем'яна, мов якої проповiдi, по-божно, i кожне слово
западало глибоко в їхнi молодi душi.
- Чим ти, Петре, хочеш бути?
- Божа воля, я ще не знаю. Тiльки що зачав вчитися.
- А коли б ти так... при божiй помочi скiнчив нашу Острозьку школу?
- Як менi старшi порадять.
- Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них бiльше досвiду. А
ти, Марку?
- Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумцi.
- I ви нiколи не посварилися мiж собою, як це мiж хлопцями буває?
- Хiба як дiтьми малими були, та я того не пам'ятаю, а так, вiдколи
прийшли до розуму, ми заодне думаємо.
О. Дем'ян розпитував їх з цiкавостi, чи вони собi рiдня. Тодi Марко
оповiв iсторiю Петра, яку ми вже знаємо.
- Дiти мої, - говорив о. Дем'ян, кладучи руки на їхнi голови. - Господь
вас залучив, вибрав вашi душi для себе ще в лонi ваших матерiв, - не
розлучайтесь душею нiколи, бо цього вам не вiльно робити. "Я же Бог
сочита, человек да не розлучаєть!" Побратимство - свята рiч.
О. Дем'ян наклав їм у кишеню яблук, горiхiв та пряникiв, поцiлував у
голову та вiдправив ласкаво. Вертали не в такiм настрої, як сюди йшли.
- Що ти, Петре, на це скажеш? - питає Марко.
- Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усi на нас очi звертають.
- Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, та зараз усi на нас
закричать, хоч пiд землю ховайся.
- Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде.
Для Острога був зразу призначений один Онуфрiївський ярмарок. Вiдтак
король для великих заслуг князiв Острозьких визначив ще два: Миколаївський
i Йорданський. У тi часи ярмарки дуже важнi були. Без того нi один город
не мiг iснувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з
оплат, з мита, з того, що на ярмарок з'їздилися -з подальших околиць,
мусили тут довший час жити, звичайно два тижнi, i немало лишали грошей для
города за право торгування, а в людей за постаєнне, за мешкання, їжу i
корм для коней i товару. О признання ярмаркiв дорiчних городи i мiстечка
дуже побивалися. Iз-за того були рiзнi спори, коли б ярмарки мали
вiдбуватися в один час у поблизьких мiсцевостях. Церкви ж мали з таких
ярмаркiв, що припадали в день якогось храмового свята, великi користi
через братськi пири. Братствам прислугувало право на такi пири варити мед
i продавати його на загальному угощеннi. На те запрошували постороннiх
людей з-поза братства, якi вкуповувалися на пир i за це добре платили. З
меду зоставався вiск на церковнi свiчки братськi, з того знову приходила
користь.
Ярмарок на зимного Миколи того року, як прийшли хлопцi до Острога,
заповiдався величаво. Надворi було морозно, але сухо. За тиждень перед тим
святом стали з'їздитися купцi з рiзних сторiн. Не лише в городi, але й на
Зарiччi не було одного дому, де би не гостював якийсь приїжджий. На ринку
виростали шатра крамарськi, наче гриби по дощi. Турецькi та татарськi
купцi мiстились у своїх одновiрцiв на Зарiччi. Городськi пахолки немало
мали роботи, порядкуючи вози та крамарськi шатра.
На той ярмарок лагодились i тутешнi купцi. У Плескачiв аж горiла
робота. В робiтнi на довгих жердках вiшано готове обув'я, призначене на
продаж. Були тут цiлi в'язанки чобiт iз сап'яну, курдибану, з простими i
задертими вгору носами, призначенi для шляхти. Плескач казав навiть кiлька
пар пiдкувати срiбними пiдкiвками, якi йому зробив мiсцевий золотар. Були
тут i жiночi черевички на високих зап'ятках, шнурованi шовковими шнурками.
Плескач знав робити чоботи венгерськi з твердими халявами та шовковими,
рiзного кольору кутасами.
Все то мало бути продане на Миколаївському ярмарку. До слiдуючого,
Онуфрiївського, буде приготовлятися новий крам.
Кульчичане заздалегiдь радiли, що такого дива надивляться, хоч iншi
бурсаки приймали це байдужо i навiть не згадували про те, що за кiлька
днiв має наступити.
Як котрий iз кульчичан заговорив до кого про ярмарок, то старий бурсак
лише посмiхався пiд носом, не кажучи новикам нiчого.
Кульчичане думали ще й про те, що на святого Миколи Плескач свої
iменини святкувати буде. Петро скомпонував навiть якийсь стишок в день
"тезоiменiя славетному пану цехмiстру", який вивчив напам'ять.
В недiлю перед святим Миколою хотiли хлопцi пiти в город, та немало
зчудувались, як застали дверi зачиненi, а диякон заявив, що в часi цiлого
ярмарку не вiльно жодному бурсаковi вийти на свiт.
Згодом довiдалися, що такий приказ завела вже вiд кiлькох лiт управа
бурси i школи тому, що бурсаки ходили помiж крами i тягли, що пiд руку
попало та легше лежало. У мiщан не рушали нiчого, бо тi приймали їх, як
своїх, але у приїжджих годилося покористуватися.
Купцi жалувалися перед городською старшиною. Голова пiшов князевi
пожалуватися, i з того вийшов такий арешт на бурсакiв. Старшi бурсаки
нiчого не говорили про те новикам, ще iнколи розповiдали їм чуда-дива,
щоби їх зацiкавити, поки не розчаруються, от як тепер кульчичане.
Такий заказ не зовсiм виходив купцям на користь. Бурсаки-шибайголови
викрадались з бурси вночi i ходили на заробiтки промишляти.
I тепер знайшлося кiлька старших, що уложили собi план такого нiчного
походу. Не було одної ночi, щоб чогось не дiсталося поза огорожу бурси з
ярмарку. Часом воно i не вдалося, часом декого переловили, а тодi, щоб
його засiкли рiзками, вiн не видав товаришiв.
Так було й тепер. Зiбралася компанiя шибайголiв. Головна рiч лежала в
тiм, щоб даскали, що мешкали в бурсi, нiчого не помiтили, щоби було в що
перевдягатися, перебратися через огорожу, справитись добре на базарi, а
потiм тою самою дорогою зi здобиччю вернутися та й непомiтно дiстатися до
своєї лежанки.
Компанiя вибрала собi ватажка, а вiн над усiм промишляв. Одежу зносили
з города довший час i ховали так, що нiхто її не мiг знайти. Iншi бурсаки,
хоч бачили це, не смiли зрадити. Взагалi слово "зрада" в бурсi не мало
мiсця. Зрадник або донощик мiг переплатити здоров'ям свiй вчинок, не
сподiваючися коли i не знаючи вiд кого.
Одного дня, вже над ранок, зчинився на Замковiй вулицi, де стояла
бурса, страшний крик. Люде летiли гурмою, когось ловили. А той хтось
вдирав щосили, аж допав високої бурсової огорожi i перескочив її зручно.
Нiчнi стражники добувалися до дверей бурсового дому i приказували собi
створити в iменi управи города. Та нiхто не хотiв того слухати, бо бурса
була княжа i городська управа не мала тут своєї влади.
За стражниками надбiг цiлий гурт крамарiв, якi нiчого собi з княжого
права не робили. Вони були подразненi тим смiлим злодiйством. Вiдзивалися
наклики й погрози в рiзних мовах. Стали гримати до дверей, а коли їм не
вiдчиняли, один кремезний москаль пiдпер дверi плечима, i вони подалися.
Юрба впала досередини шукати i ловити злодiя. Та ж усi його бачили, як
втiкав i перескочив огорожу, мусять його знайти i покарати. Так кричали з
усiх бокiв. Одного даскала перевернули i змiсили ногами. Iншi поховалися
по кутках. Хлопцi, наляканi, посхапувалися з лежанок i стали кричати. Юрба
стала їх бити. Iншi пiшли до огорода i шукали за слiдом. Городськi
пахолки, що прийшли сюди першi,
анi прочували, що така буча скоїться. Хотiли тепер роззвiрену юрбу
спинити, але не мали вже сили.
Хлопцi ховалися попiд лежанки. Юрба пiймала кiлькох старших i стала
немилосердно бити та мучити. Одного бурсака прив'язали до сволока за ноги
i били, а вiн з болю признався, що то вiн дiйсно ходив красти, хоч не вмiв
сказати, де вкрадене подiв.
Один бурсак вспiв вирватись тихцем i побiг на замок, побiг босий, бо
нiколи було взуватися; другий розбудив ректора, котрий втратив голову i не
знав, що робити.
Той, що вспiв перебратися на замок, розповiв отамановi сторожi, що
сталось, благав помочi, бо всiх бурсакiв повбивають.
На замку, на час ярмаркiв, стягав князь бiльше число гайдукiв, що
творили на кожний випадок поготiвля. Могли якi розбишаки напасти на
купцiв, могла статися яка пожежа або що iншого.
Отаман вислав зараз гайдукiв на помiч, i вони прилетiли миттю, бо вiд
замку до бурси не було далеко.
З бурси виходив пекельний крик i вереск. Гайдуки вдерлися досередини i
стали бити кого попало. Напасники тепер отямилися. З гайдуками не була
така легка справа, як з хлопцями. Дехто став оправдуватися. Мучення
хлопцiв вiдразу устало. Кожний дивився, як би з цiлою шкурою видiстатися
звiдсiля. Та це було неможливо, бо всi виходи були пильно стереженi.
Гайдуки шукали всюди, ловили напасникiв i в'язали. Витягали їх за бороди i
тягли до сiней. Тепер хлопцi помагали гайдукам шукати, нiхто не скрився.
Вже було рано, як з бурси вивели цiлу юрбу, пов'язану мотузками, i повели
на замок, де її запроторили до замкових льохiв.
В бурсi був нелад, як по татарськiм наскоку. Обстанова поперевертана i
поламана, усюди валялася солома з подертих солом'яникiв, порозмiтувана
одежа, кiлькох бурсакiв було вбито, одному даскаловi зламали руку i два
ребра, багато поранено, одному вибили око, а що повибивали зубiв, то й не
злiчиш.
Зараз прийшов княжий лiкар з помiчниками та цилюрниками i стали ранених
перев'язувати.
Прийшов наляканий ректор з учителями. Вони випитували, як воно сталося,
i все записували, щоб зараз здати справу його княжiй милостi.
Та його милiсть, що вставав дуже рано до церкви замкової молитися,
почув галас. Однак не звертав на це уваги, поки своїх ранiшнiх молитов не
скiнчив. Цього був би вiн не вiдложив, коли б навiть татарва напала, бо
Бог перший.
Ректор, йдучи на замок, вже стрiнувся з посланцем, що йшов вiд князя по
нього.
Ректор, ввiйшовши до кiмнати князя, низько вклонився, ждучи, аж князь
перший заговорить, хоч був першою у нього особою.
- Донесли нам про якийсь напад на нашу бурсу.
- Так, ваша милосте. Був напад, i зчинилося велике нещастя. Є кiлька
вбитих, а багато ранених, та гайдукам вашої княжої милостi вдалося всiх
напасникiв переловити, i вони тепер сидять у замковiм льоху, дожидаючи
заслуженої кари.
- З чого ж воно взялося?
- Говорять, що якийсь бурсак, викравшися з бурси вночi, пiшов по базару
промишляти. За ним гонили аж до бурси, тут вiн перескочив огорожу i
скрився. Го-родськi пахолки домагалися, щоби їх впустити досередини шукати
за злодiєм. Притча бурсова не хотiла цього зробити, бо ж то бурса княжа, а
не городська. Тодi юрба роз'ярена виважила дверi, вдерлася досередини,
одного даскала перевернули i розмiсили ногами, багато хлопцiв побили, як я
вже казав. Одного якогось, що мав подобати на того якогось злодiя,
страшно, по-звiрськи катували, i вiн з болю признався, та не вмiв сказати,
де вкрадене скрив.
Князь не втратив холодної кровi. Вiн плеснув у руки, i явився старий
княжий слуга.
- Приклич сюди пана Претвича.
Претвич, шляхтич гербовий, був довiреним княжим секретарем.
Як слуга вийшов, князь каже:
- Такого пропустити не можна. Занадто собi тi бороди позволяють за те,
що я їх освободив вiд мита i драчок, для того, що до моїх городiв безпечно
заїжджають, бо усюди моя служба їх пильнує. Напад i розбишацтво тут, пiд
моїм боком, - то нечуване. Та скажи менi, ректоре, що за причина такої
сваволi, неслухняностi, такого зухвальства мiж бурсаками, чого ходять
поночi красти, чи голодують у бурсi?
- Причина того, прошу вашої свiтлостi, - то буйна молодiсть. Я певний,
що вони не роблять того анi з голоду, анi з якогось браку, анi для наживи.
Це в них називається геройство, удалiсть: помимо замкiв непомiтно
викрастись, помимо пильного стороження пахолкiв вкрасти. Ось що цей
нещасний, що стiльки лиха
накоїв, що вiн вкрав? Пiд огорожею бурси, в огородi, найдено розсипанi
фiги, сушенi сливи полудневi, турецький мед i горiхи... та ще й одного
в'яленого судака.
- Його не дасться викрити? - питав князь.
- Неможливо, ваша свiтлосте, сам не признається, хiба на сповiдi, а
товаришi не видадуть його, хоч би на тортури брати.
Князь задумався i не говорив нiчого.
Прийшов Претвич i став перед князем.
- Маю для вашмосцi роботу: розслiдити, як i що сталося цiєї ночi в
нашiй бурсi, здаси менi справу, потiм вiдiшлемо винуватих судовi
городському. Скажи ротмiстровi надвiрної команди, що я з нього
невдоволений. Якби був щоночi посилав ронда по городу, було би до цього,
певно, не прийшло.
- Я смiю оправдати перед вашою свiтлiстю пана ротмiстра. Замало людей у
нього. Багато вiйська розiслав до границь князiвства вашої свiтлостi, куди
йдуть шляхи до Острога, щоби купцiв обороняти перед розбишаками та
чужогородськими митниками.
- Як то? Вони смiють нехтувати мої розпорядки i побирають мито? Так ми
їм iншої заграємо.
- Ваша свiтлiсть зволять прийняти ласкаво це оправдання вiрного слуги
вашої свiтлостi, я кажу, що в нас нема стiльки людей, щоб пiд пору ярмарку
сторожити всюди.
- Отже, я це приймаю, а ти, вашмосць, напиши зараз до моїх залог Дубна,
Ровна i Полонного, щоб зараз присилали вiддiли на пiдмогу. Тих бородачiв я
так вiзьму в карби, що їм вiдхочеться нападати на мене. Далi, то я в моєму
замку не буду безпечний.
- Я певний того, що бiльше такого не повториться.
- У тих купцiв, що їх нинi позамикали, сконфiскувати увесь набiр.
Покривджених вiдшкодувати потреба. Зробиш так, як я приказав.
Претвич вклонився князевi в пояс i вийшов.
- Треба щось, ректоре, зробити, щоб бурсаки не буяли i з бурси не
викрадалися. Якi з них будуть, люде, коли в молодiм вiцi на таке
беззаконня пускаються.
- Позволю собi завважити вашiй свiтлостi, що про них я помимо того
спокiйний. Молоде пиво мусить вишумiти i устаткується.
- Ну, нехай шумить, краде, розбиває. Нехай замолоду привчається до
розбишацтва, опiсля як знайде. Але я не думаю ложити на школу розбишак.
Князь був, очевидно, подражнений, бо не зрозумiв iнтенцiї ректора.
- Вибачте, ваша свiтлосте, я не так думав, як висловився. Я говорю, що
в буйностi молодих є певна границя, яку лише вправний педагог доглянути
може. Границя мiж тим, що береться на рахунок дiтвацтва, а що свiдчить про
злобу характеру. Навiть те друге дасться у молодого справити, коли б був
на те час i можливiсть, коли б таку молоду, зiпсуту парiсть можна
вiдокремити i охоронити вiд прокази iнших. На те анi школа, анi бурса не
надається, але коли я знаю добрi прикмети дитини, то я йому вибухи
дiтвацтва мушу вибачити, розумiється, остiльки, щоби не топити його, а
вдоволитися звичайною, не шкiдливою карою. В данiм случаю, коли би тi
гiльтаї робили свої нiчнi екскурсiї для наживи, я би, їх викривши,
понаганяв; а що вони для наживи не робили того, доказ в тiм, що не крали
нi парчi, нi адамашка, нi шовку, лиш фiги, горiхи i мед. Вони колись самi
до того признаються i признають свою молодечу похибку.
- Прикажу бурсу на час ярмарку обставити сторожею.
- Прошу цього не робити, ваша свiтлосте, бо знайдуться такi, що
винайдуть способи, щоби сторожу успити. Це пiдбадьорило би їх до ще
бiльшого гiльтайства, бо поборення аж таких перепон - то ще бiльше
геройство, чим обманути городських пахолкiв та купецьких челядникiв. Я
маю, ваша свiтлосте, iнший, успiшнiший спосiб.
- Який?
- Я поставлю сторожу з-помiж них самих. Вони самi її вибирати будуть
з-помiж себе. Вони самi будуть себе взаємно пильнувати, навiть без мого
контролю, а коли би таке приключилося, як цiєї ночi, то тi стражники, а
нiхто iнший за всiх тих, що викралися, вiдповiдають. Тим способом
зломиться їхня псевдосолiдарнiсть в тiм напрямi: поставлений мною на
сторожi не для того видасть того, що провинився, щоби його покарали, лише
для того, щоби вiн сам не пiдляг карi за зле сповнений обов'язок, що не
допильнував.
- Твiй план, ректоре, менi по нутру, попробуй.
Як ректор вернувся до бурси, то застав уже тут i о. Дем'яна, i кiлькох
мiщан, якi допитувалися про знакомих. Був тут уже i пан Претвич, який
пильно вiв слiдство. Показалося, що шкода була з початку прибiльшена, бо
лише одного бурсака забито на смерть. Кульчичанам дiсталося теж трохи.
Вони поховалися пiд лежанки, i тут їх покопано чоботами: Петра - в ухо, а
Марка - в чоло. За ними розвiдувалися пильно о. Дем'ян i старий Плескач.
В тягу скiлькох днiв не було цiлком науки, заки усе привели до ладу.
Половина хлопцiв лежала в шпиталi. Острозькi мiщане були мiж молотом i
ковадлом. З одного боку, боялися, щоби ярмарок не попсувався, коли би
застрого винуватцiв покарали; з другого боку, жаль їм було хлопцiв, i
почували зневагу на собi самих i на князевi, якого дуже поважали.
Так само невеликий був пожиток з того, що в купцiв награбили. Бо
показалося, що межи ув'язненими був лише один купчик iз Кафи, що привiз
полудневi овочi до Острога. Всi iншi - то челядники купецькi, якi
привезенi були їх панами до помочi i до пильнування панського добра, їх
потрафив той купчик, який сам уночi спав при своїм крамi, пiдбити до того
нерозважного кроку, за який прийшлося всiм покутувати. Їх панам i не
снилося платити за них, бо вони їм не казали такого робити i всього
вiдпекувались.
VI
Стрiлою сходив нашим хлопцям час в Острозькiй школi. Життя йшло
одноманiтно. Часами дiстали яку вiстку з дому через дрогобицьких солярiв,
часами посилали вони письма до своїх рiдних. Але про це, щоб деколи самi
тамтуди поїхали, не було й мови. Дорога до Кульчиць давно заросла травою,
та й вони мусили освоїтися з тою думкою, що поки їхня наука не скiнчиться,
то про поворот i мови не може бути. А коли та наука скiнчиться, про те
нiхто не знав, нi вони, нi їхнi вчителi. Треба було вчитися багато, рiзної
схоластичної мертвеччини, та в тiй науцi не було розмеженого плану. Багато
хлопцiв не видержало, кидало науку й вертало або додому, або йшло свiт за
очi.
Кульчичане не могли нi на одне, нi на друге зважитися. До дому далеко,
а у свiт широкий йти було страшно. Школа приковувала їх так, що не могли
вiд неї вiдiрватися. Дiдусева наука i напiмнення глибоко засiли їм у душу,
щоб могли їх забути. Цiлою їх осолодою були тi признання вчителiв, тi
шкiльнi та княжi нагороди, якi їм рiк рiчно дiставалися.
Iнколи кликав їх на замок князь i казав собi читати книжки, iнколи
заводив з ними розмови, бо вiн дуже любив диспути на релiгiйнi теми.
Iнколи, коли який вчений монах з'являвся в Острозi на замку, князь
прикликав хлопцiв, щоби прислуховувались розмовам вчених людей. Коли ж
траплялись ферiї шкiльнi, хлопцi їздили по численних селищах i економiях
княжих i тут вiдпочивали. А вiдпочинком для них було те, що займались
газдiвством i їздили в поле. В такiй роботi вони дуже любувалися, бо це
нагадувало їм рiдне село.
При тiй нагодi пiзнали вони спосiб адмiнiстрацiї княжого добра i його
велич.
Недарма держали його в цiлiй Польщi та Українi за найбiльшого дуку.
До князiвства Острозького належали два Волинськi повiти: Луцький i
Кременецький. Вiд пiвночi заходило воно в мозирськi мокляки, йшло повз
київське воєводство, на полуднє займало чималий шмат Подiлля. Крiм того,
належали до князя великi простори в Галичинi, що були вiном його жiнки.
На тiм просторi було не менше як 1300 сiл, 100 мiстечок i 40 замкiв,
випосажених гарно i узброєних у все, що до оборони було потрiбне.
В Острозькiм князiвствi жило в тiм часi, тобто при кiнцi XVI столiття,
4700 родин, значить около 28 200 душ, на просторi двох мiльйонiв моргiв. З
того третина належала до хлопiв, осадчих. Пiсля того, якi були їх
обов'язки, вони дiлились на три категорiї, але отчичiв, тобто пiдданих,
прив'язаних до землi, як водилось у iнших панiв того часу, тут не було.
Князь, маючи багато пустої землi, закликав робучий люд до себе на
слободу, яка тривала 24 роки, заки прийшлося вiдробляти за землю та
платити податки. За той час кожний так загосподарився, що вже йому не
хотiлося рушати й деiнде шукати непевної долi.
До того, хлiбороб почував себе тут безпечнiше, як деiнде. Нiхто не
чiпав його вiри, а густо розсiянi княжi замки, з добре узброєними
залогами, бистро зорили за тим, щоб робучий народ був безпечний перед
нападами хижацьких татар.
Траплялося iнколи, що загiн татарський нечайно шарпнув яке крайнєє
село, та князь переводив ограблених на iншу оселю, а на татарах звичайно
люто мстився. Iз тої речi князь жив добре з українським i низовим
козацтвом, i тут вони, шануючи княже майно i людей, бували як у себе дома.
Кульчичане їздили кожного року в iншу сторону, пiзнавалися з княжими
державцями i економами, пiзнавали народ робучий. Побачивши, що тут
живеться людям краще, як у Самбiрщинi, вони чули до князя ще бiльше
поважання.
За час побуту кульчичан в Острозькiй академiї, якось на другому роцi
сталась подiя, яка цiлий острозький свiт дуже заворушила.
Перед недавнiв часом жив на службi князя убогий шляхтич з Полiсся,
Христофор Косинський, гербу Равич. Князь його любив i нагороджував, i
здавалося, що вiн остане князевi вiрним до смертi. Що там мiж ними зайшло,
нiхто того не знав, але Косинський покинув князя i пiшов шукати щастя на
Запорожжi, як багато iнших людей тої доби.
Не знати, чи Косинський мав злiсть на князя, чи на його сина Януша,
який зовсiм зляшився. На тi рахунки приготовлявся Косинський довгий час.
Вишукував собi людей таких самих невдоволених, як i вiн, проти панiв,
магнатiв.
На Запорожжi серед низового товариства кипiло проти Польщi. Король
видавав часто унiверсали до руських воєвод, до "українних" старостiв, щоб
не допускали до сполуки мiж низовцями й Україною. Не можна нiкого пускати
нi сюди нi туди. Низовцям не вiльно нiчого продавати, анi купувати вiд
них. В той спосiб хотiла Польща змусити запорожцiв до покори й послуху.
- Польща не признає наших вольностей, наших старих прав, не признає
нашої виборної старшини, а наставляє проти нашої волi якогось старшого,
якого ми не приймаємо.
- Я знаю того старшого, пана Язловецького. Добряга чоловiк i козак
цiлою душею.
- Але нам накинений. Хай живе мiж нами, то коли покажеться, то i
виберемо кошовим, хiба ж у нас не отаманували шляхтичi?
- Згадати б лише Дмитра Вишневецького-Байду. Тепер думи про нього
спiвають, або Дашковича? Може бути отаманом i Язловецький, але прийди
сюди, братику, хай побачимо, якi в тебе зуби, - а накиненого старшого ми
не приймаємо.
Так ремствували запорожцi, а Косинський пiддавав:
- Ще буде поганiше, панове товариство. Коли ви не вiдрубаєте руки, що
за вашими вольностями посягає, то не лише старшого накинуть вам ляхи, але
ще на на-
шу Сiч Запорозьку своїх кварцяних на постiй пришлють...
- Не дiждуть!
- Це лише вiд вас залежить. Як ви покажете свою силу, тодi й вони
пiзнають, що не можна.
На Українi було невдоволеного матерiалу дуже багато.
Зачнiм вiд уходникiв. Як стало тяжко жити народовi українському через
драчi, через панщину, то збиралися ватаги смiливiших людей у степ
козакувати, йшли звичайно ранньою весною в дике поле, орали тут землю,
вели бджiльництво, ловили та в'ялили рибу, стрiляли звiрину. Було це дуже
небезпечно, бо степовi хижаки нападали на них зненацька, ловили в ясир.
Треба було орати, держачи зброю напоготiвлi. Але пiдприємство
оплачувалось, i уходникiв не бракло, а тут було всього доволi, та не було
панського гнiту Та пословиця каже, що бiди конем не об'їдеш. Пограничнi
королiвськi старости пронюхали наживу i здержували повертаючих уходникiв,
щоб їм платили вить, цебто дань, яку собi самi встановляли довiльно.
- За що ми маємо платити? - гукали роз'яренi люде. - Чи староство
пiклується нами, як над нашими головами татарський аркан фуркне? Чи
обороняє нас од напастi, чи то його земля, чи помагає нам її обробляти?
На те казали приклонники Косинського:
- Хоч би не верталися по роботах додому, а там, в степу, поселилися, то
i там сягає лядська рука за вашою свободою i поверне вас у своїх пiдданих.
Так буде доти, поки не проженете ляхiв геть у Польщу. Гуртуйтесь,
хапайтесь за зброю i чекайте даного знаку.
Реєстровi козаки були невдоволенi, що Польща не виплачувала їм на час
умовленої плати. Такi залеглостi множилися все. А на море йти було теж
строго заборонено козакам. Польща замiсть вихiснувати могутнiй, молодечий
розгiн козацтва проти невiрних, переоцiнювала силу Туреччини i боялася її
погроз, якi сипалися з Царгорода на Польщу по кожнiм козацькiм набiгу.
Отже, заспокоювала козакiв, як могла, коли не грозьбами, то просьбами,
щоби на море не ходили.
- Польща нам не платить, що приймилася платити за нашу вiрну службу, не
позволяе нам йти в похiд i поживитись - значить хiба бiдувати дома, бо так
панам подобалось.
До них писав Косинський:
"Дiйшло до нас те, що не спiшна його милостi пану старостi дорога з
тими грiшми до вас, отже, вашмосцi, не барячись довго, зараз до нас
поспiшайте".
Був ще на Українi другий рiд козакiв нереєстрових, тобто таких, яких в
урядовий список нiяк не можна було змiстити. Польща, боячись козацької
сили, встановила, що бiльше тисячки козакiв бути не може. Тi остаються на
службi Речi Посполитої, дiстають вiд уряду плату (нiколи не доплачувану),
а решта - все то поспiльство, пiдданi, яким вiд козацтва - зась.
Але приходили на Польщу прикрi вiйни, де треба було багато вiйська i то
дешевенького. Тодi треба було збирати козацькi полки. До того було багато
охочих. Кожному хотiлося вийти з хлопського пiдданчого стану в козацький,
де були вольностi запорученi. Уряд польський радо їх приймав в козаки, але
лише поки було треба. Опiсля наганяли знову тих охочих до плуга пiд
панський канчук. З того виходило велике роз'ярення.
- Ляхи нас обманюють. Як треба було за їхнє дiло головою важити, то нас
голубили i золотi грушi обiцяли, тепер показується, що тi грушi на вербi
ростуть, - не пiдемо в панське ярмо.
Тодi Косинський пiддавав їм:
- Так приставайте до мене, а при Божiй помочi скинемо панське ярмо раз
на все з себе.
Опрiч того було на Українi того козацтва, мов макового цвiту по мiстах
i мiстечках.
Живе собi в городi смирненький, працьовитий та тверезий чоловiк. Стане
на службу за челядника у якого ремiсника. Дотепний вiн та веселий, вмiє
всiлячину розповiсти складно та людей смiхом морити. Нiхто не знає, хто
вiн та й звiдкiля. Домує вiн цiлу зиму та лише наслухує голосу, йому
самому зрозумiлого. А коли той голос почує, то мов пiд землю пропав. Ще з
вечора лягав спати, а над ранок то й мiсце по нiм застигло. Аж згодом
дiзнавалися мiщане, що то був козак, який зайшов до них на супочинок, бо
iншої козацької роботи тодi не було. Ватаги Косинського росли, як гриби по
дощi. Вони порядкувалися, криючись по широкiй Українi перед оком панiв та
дожидаючи пори. То були ватаги невдоволених, покривджених. У них
одна-одинока цiль: прогнати панiв з України i зажити тут без хлопа i пана
вольним козацьким життям.
Косинський перший повстав проти панського гнiту. То була перша хмара на
Українi, вiдколи там Польща запанувала. То була хмара, з якої вдарив
перший грiм народного гнiву. Початок зробив Косинський, кiнчало начате
дiло гайдамацтво.
Косинський зiбрав ватагу з п'яти тисяч козацтва.
На перший раз вибрав собi Януша Острозького, сина Василя-Костянтина,
який був тодi ляхом душею i тiлом. До нього належала Бiла Церква. Цей
город лежав найближче козацьких земель.
Косинський вибрав до того найвiдповiднiшу пору, коли князь Костянтин
поїхав з синами на королiвську елекцiю до Варшави. З собою забрав вiн
найкращi вiйська з замкiв i постоялих мiсць, те саме зробив i його син
Януш.
В Бiлiй Церквi орудував iменем князя Януша його свояк старий
пiдстароста князь Дмитро Курчевич-Булика. У нього було пiд рукою мало
вiйська i то плохенького. Його жовнiри безвпинно зводили бучi з мiщанами,
обдираючи їх з усього добра.
Замiтне було те, що те заняття Бiлої Церкви вiдбулося спокiйно, без
проливу кровi i нiкого не покривджено, нiкому нiчого не рушено, крiм майна
князя Януша. Сам князь Булика не потерпiв нiякої шкоди.
Зараз опiсля проголосив себе Косинський гетьманом козацьким i всього
низового вiйська.
Князь Дмитро Курчевич-Булика зразу дуже побоювався про себе, бо як
свояк князя Януша Острозького держав з ним одну руку. Тепер, побачивши, що
Косинський поводиться по-дружньому й нiчого, крiм княжого добра, не чiпає,
осмiлився i став заходити на замок, де мав свiй постiй Косинський з своїм
штабом.
Гетьман приймав його.
Булика поважився спитатися його, чи йому не совiсно чiпати такого
могутнього пана, в котрого вiн їв хлiб-сiль i зазнав вiд нього не одного
добродiйства.
Косинський поклепав його по плечу, та й каже:
- Проти старого князя я поки що не маю нiякого рахунку. На разi
розплачуюся з паном Янушем, а опiсля покажеться, що буде.
- Що ж тобi, пане гетьмане, князь Януш злого вчинив?
- Чи ти, князю, справдi не знаєш того, чи, може, лише показуєш
незнайка. Ти також у тiм свої пальчики помачав, та тобi я вибачу, бо ти
так мусив робити, як тобi твiй пан казав. Ти хоч князь зроду, та такий
самий худопахолок, як би i я. Та як ти забув, то зараз я тобi нагадаю
причину. Ти тямиш, що я служив у старого князя. Платив вiн менi, та не
задармо, бо моя служба була вiрна, i небезпечна. Не раз я наставляв свою
голову в оборонi княжого добра. Не раз ганявся за ордою, що княжi слободи
шарпала. Ну та й я переконався, що в князя нiчого не дороблюся, що треба
деiнде долi шукати. Князь так, як добрий хазяїн з конем; поки може робити,
то йому дає їсти, а коли не годен уже ногами волочити, то його вижене в
степ, вовкам на снiдання. Таке було б i зi мною. Я бачив, що коли рука
зiмлiє i не зможе шаблею володiти, то треба буде в старцi пiти та жебраним
хлiбом жити. Не буде надi мною змилування, бо в князя камiнне серце. Я
пiшов на Запорожжя. А там я не був послiднiм козаком. Пiзнало товариство,
чого я варт, i пiслали мене на Тавань за ордою зорити. То була дуже важна
i тяжка та вiдповiдальна служба. Треба було спати з створеним ухом i оком,
бо як у Святому письмi сказано: не знаєш нi дня, нi години. Положив я там
немалi заслуги для козакiв, для князя, для люду, для цiлої Речi
Посполитої. Я не стану себе хвалити. Ти спитай запорожцiв, спитай самого
кошового Богданка Мiкушинського. Не одному нещастю я вмiв вчасно
запобiгти, бо всi рухи татарської орди я мав на оцi i про все заздалегiдь
дiзнавався.
- Я це знаю, - каже Вулика.
- Ти все знаєш, та я тобi ще дещо пригадати хочу. За мою вiрну й
корисну службу, на вставлення Мiкушинського, мене нагородив король, його
милiсть. Я дiстав за мої заслуги надання на Рокитну. Вважай, мене король
обдарував! - Гетьман виголосив це слово значущо, а вiдтак, пiдсмiхаючись,
каже: - Дарував менi таке, що йому нiчого не коштувало. Бачиш, якi нашi
королi щедрi! Рокитна - то була пустiль: лiс та й болота. Треба було йно
усе заселювати, кликати рiзних сiроманцiв на слободу. У його милостi,
князя Острозького, йде це гладко, мов по маслi, бо вiн новосельчанам
помагає, i селища ростуть, як гриби по дощi. Я, худопахолок, такого не
втну. Тi, що до мене йдуть на слободу, мусять самi дороблюватися, а це вже
йде тяжче й повiльнiше.
- А ти, гетьмане, ремствуєш, що князь недобрий чоловiк.
- Певно, певно, але так само добрий чоловiк той хазяїн, що для своїх
волiв та корiв ставить стайню, щоби не мокли, не мерзли, та не виздихали.
Та слухай далi.
Я не мiг так вiдразу заселити тої Рокитної - менi йшло пиняво, але я
був би того доконав, бо люде чували про мене i були би до мене пiшли. Та
тепер зачинається друга iсторiя. Знаєш з Святого письма, як той
богомiльний цар Давид побачив гарну жiнку свого сотника, проходжуючись з
молитвою на устах по своєму пишному огородi. Ну i сотника велiв вбити, бо
йому заважав, а жiнку його забрав собi. Таке зробив i твiй пан князь Януш,
ненаситна душа. Забажав мого худопахольського добра, бо Рокитна заходила
помiж його посiлостi, i заграбав те, що було моє, де я хотiв на старостi
лiт вмирати та моїй бездомнiй рiднi кусок стрiхи лишити.
- Вiн не забрав, а дiстав од його милостi короля надання, на те вiн
грамоту має.
- Вже її не має, бо та грамота вже в моїх руках, i вiн її тодi
побачить, як своє ухо. Бо вiн ту грамоту у короля вимантив, вишахрував,
замовчав, що Рокитна моя. В старину нашi предки скити, пiймавши одного
деруна Креза, глитая, у пельку топленого золота налляли. Я золота не маю,
але як пiймаю, то наллю йому топленого олова в рот. Олова у мене досить.
- Не даси ради. За ним уся шляхта постоїть, старий князь порушить небо
i землю, щоб тебе, гетьмане, здавити.
- За мною повстане увесь народ. Певно, що я сам нiчого не вдiю. Але
таких невдоволених є тисячi, кожний з них має з якимсь паном свiй
порахунок. Я поки що з старим князем не зачiпаюся. Але як i вiн проти мене
виступить, то я i йому не поступлюся.
- Шкода, пане гетьмане, то грiх. Князь Костянтин - одинока пiдпора i
охорона нашої церкви.
- Тут церква нi при чiм. Хiба я проти церкви воюю? Я пiдняв боротьбу
проти панiв, ненаситцiв-гнобителiв бiдного українського люду.
- Князь дає на церкви, на школи.
- Дає псовi муху. Вiн називає себе богомольцем, та богом у його -
грошi, нажива...
- Пане гетьмане, це хула, це образа для такого чоловiка.
- Ха-ха-ха! Знаєш, князю, увесь час, як з тобою говорю, дивлюся на цей
його портрет, того твого богомольця. Чи правда? Це ж портрет князя
Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького. Вiн лiчить грошi, не
розстається з ними навiть тодi, як його малюють. Не дав себе малювати, як
клячить та молиться Богу Вселенної. Нi! Худопахолки, голота, не смiють
бачить, як велич земська поклоняється величi небеснiй. Нехай дивляться на
нього лише тодi, як вiн лiчить грошi. От бачиш, голото! Я грошi маю,
золото i за них усе куплю, навiть Бога... Такий той твiй богомолець, як
цей фарисей, що випоминав господовi кожний грiш, даний на
боже... Тьфу!
- Загостре ти його, гетьмане, осуджуєш. Ти обрав злу дорогу. Наробиться
заколоту на всiй Українi, а боротьба буде нерiвна: вiн - велет, а ти йому
не спростаєш.
- Як Господь дасть, в його це руцi. Але пам'ятай, що малий Давид
поконав Голiята...
В хату ввiйшов козак.
- Пане гетьмане, старшина зiйшлась на раду i тебе просять...
- Так здоровий будь, князю. Кажу тобi, що й ти, i всi люде в Бiлiй
Церквi безпечнi i вiд напастi, i вiд грабежу, як довго я тут гетьманую.
Нiкому волос з голови не впаде, i нитка не пропаде...
Вулика пiшов додому, а гетьман - на козацьку раду старшини.
VII
Про повстання Косинського, про заняття Бiлої Церкви та пограблення
княжого добра дiйшла до князiв Острозьких вiстка, як вони вертали з
елекцiї з Кракова.
Обидва запалали страшним гнiвом на таке зухвальство худопахолка. Треба
було вiдразу усьому зломити шию, здавити розбiйника, бо коли би це мало
повторитися, то не було би гаразду на свiтi.
Князь Костянтин хотiв з цього повстання зробити справу загальну, якою
повинна зайнятися уся Рiч Посполита.
Князь написав листа до польського гетьмана Жолкевського, який сторожив
на українних землях за порядком. Жолкевський дививсь на цiлу справу
iнакше. Це не була справа загальна. Вона дотикала виключно iнтересу князя
Острозького, це була привата, за яку князь повинен постояти сам. Гетьман
радив князевi пiти з Косинським на мирову i не роздувати великого вогню,
бо з того скористають вороги Речi Посполитої i вийде з цього приватного
непорозумiння шкода. Бусурмани лише ждуть на такий заколот, щоби впасти на
землi Речi Посполитої. Одним словом, гетьман не хотiв спричиняти поклику
до посполитого рушення шляхти, як цього домагався в своєму письмi князь. А
що й король послухається ради гетьмана, то на таку помiч князь не мiг
числити.
Дiставши таку вiдповiдь од гетьмана, князь дуже розсердився.
- Ось як воно! Я маю за гетьманською порадою перепросити гордого
шляхетку, кланятися йому i просити прощення. Гарних часiв ми дожили, мiй
сину, - говорив вiн до Януша. - Я тобi кажу, що це початок, за тим
повстанням пiдуть iншi, бо невдоволених нiколи не забракне. Рiч Посполита
тяжко спокутує за тi примхи пана гетьмана. Та нам самим треба про себе
промишляти. Я пiдiйму усю свою силу i провчу як слiд кожного, що важиться
мене зачiпати. Збираймо, сину, вiйсько i рушаймо на ворога. Ще нас на те
стане.
Князь порозписував листи по всiх своїх маєтках Острозької землi.
Написав до свого зятя Радивiла й закликав його до походу. Князь вважав у
тiм допуст божий, що на старостi лiт не можна йому мирно жити i треба
сiдати на коня. А допуст божий треба з покорою зносити.
Князь мав по всiх замках вiйсько добре узброене. Крiм того, його
новосельчани обов'язанi були на кожний поклик збиратися й виходити в поле.
Зброї було для них доволi, а коней i не перелiчиш.
Князя болiло це, що проти нього виступають i козаки, з якими вiн все
жив у згодi i єдностi. У нього були козацькi ватаги мiж двiрською
мiлiцiєю. Князь мусив з жалем довiдатися, що багато його козакiв перейшло
до Косинського. Остався лише Северин Наливайко з своєю ватагою. Князь
хотiв за нього запевнитися i покликав до себе о. Дем'яна, який мав великий
вплив на свого брата.
- I що ж, отче благочинний, Северин теж мене покинув?
- Не покинув вашої свiтлостi i не покине, поки я живу.
- Я мав право говорити так i про Косинського, а сталося iнакше, i вiн,
забувши страху господнього, пiдняв на мене святотацьку руку, на свого
добродiя.
- Ваша свiтлосте, Косинському сталася кривда через ту Рокитну.
- То чому ж менi не сказали? Я ще був би в силi такого Косинського
по-княжому винагородити.
- То не було дiло вашої свiтлостi, лише князя Януша. Без Рокитни можна
було обiйтися. Косинський далекий вiд того, щоби проти вашої свiтлостi
повстати. Його дiло з князем Янушем, i справу можна би мирово поладнати.
О. Дем'ян князя Януша не любив як перевертня i тому його не щадив, а як
сповiдник старого князя, маючи в руках ключ до його совiстi, мiг собi
позволити на таке, за що другому треба було покутувати, як за велике
зухвальство.
- I ти, отче, радиш менi йти на мирову з розбишакою? Нi, того не буде.
Я його поконаю збройною рукою i роздавлю, як муху!
- Смiю завважити, що це не по-християнськи. Остави нам долги нашi, яко
же i ми оставляємо должникам нашим.
- А хiба ж це по-християнськи - нападати по-злодiйськи на другого i
його добро грабити?
- Я знаю, князю, що Косинський в цiлiй Бiлiй Церквi нiкого не пограбив.
- Як нiкого? А князя Януша?
- Шукав вiдплати за зроблену йому кривду.
- Твiй совiт лукавий, - каже подражнений князь. - Як хочете, то йдiть
всi до Косииського, i ти, i твiй брат, всi!
- Кривду нам робиш, ваша милосте. Ми други вашої милостi, не опустимо
вас, хiба нас киями прогнати прикажете. А ще й тодi, вiдiйшовши, величати
будемо князя Костянтина, як защитника i добродiя православної церкви. Але
було моїм обов'язком, як сповiдника i духовного дорадника вашої свiтлостi,
звернути увагу на те, що не по закону божому твориться. За це я готовий
покласти голову, бо за вашу милiсть я перед Богом вiдповiдаю.
- Що ж тут не по-божому? Хiба Бог забороняє свого добра захищати?
- Якби з цього мало вийти бiльше лихо, то треба таку защиту понехати.
- Не розумiю тебе, отче. Яке ж може вийти з того бiльше лихо, як те, що
мене той злодiй, мене, православного князя, ограбив?
- Вiн не вашу милiсть, православного князя, защитника нашої церкви,
пограбив, лише шукав своєї кривди на князевi неправославнiм, на
католиковi.
- Як смiєш! - крикнув князь i затиснув кулак.
- Удар, князю, ось моя сива голова, - сказав о. Дем'ян i склонив
голову. - Я сказав правду i ще остерiгаю вашу милiсть, що з тої мiжусобицi
повстати може велика шкода для православної церкви.
Князь заспокоївся, а о. Дем'ян говорив далi;
- Коли вже такий допуст божий, щоб сини нашої богоспасаемої церкви
мусили повстати за себе збройною рукою, то ще одна пересторога: щади, ваша
милосте, того Косинського, коли би вiн у твої руки попався. Не треба
козакiв доводити до крайностi. Прийде час, коли вони будуть одинокими
защитниками православної церкви. Подумайте, ваша милосте, що станеться по
вашiй головi? Син найстарший вже для церкви пропав. Вiн - латинник i лях,
з тої дороги його не в силi ми завернути. Дiти вашої милостi не пiдуть
слiдами свого славного батька. Рiд Острозьких для церкви пропаде, це
почуває моя душа. Хто ж постоїть за церкву? Лише козацтво. Це сила, це
душа i кров українського народу. Правда, вони ще не з'єднанi, та над цим
треба працювати, пригортати їх до себе, як свавiльнi дiти. Уся шляхта може
покинути свою церкву - народ, а цвiт його, козацтво, церкви нiколи не
покине, а за неї голову положить. Могутнiсть вашої свiтлостi поконає
Косинського, але не смiє його знищити. Батько покарає свавiльну дитину,
але її не уб'є. Не дай менi, Боже, дожити такого нещастя.
Бесiда о. Дем'яна зробила на князя велике враження. Вiн очевидно м'як,
як вiск, вiд слiв свого сповiдника, хоч як його княжа гордiсть проти цього
бунтувалася. Чого не зробив лист такого вельможi, як польський гетьман
Жолкевський, то доконали упiмнення слабосильного о. Дем'яна. О. Дем'ян,
вийшовши вiд князя, пiшов прямо до свого брата-кожем'яки, у якого жив
Северин.
В домiвцi Северина було замiшання. Северин збирав свою мiзерiю i
ладився в дорогу. О. Дем'ян прийшов в саму пору.
- Ти куди?
- Ще й питаєш! Не можу ж я тут бабiти, як козацтво рушається?
- Чи до Косинського тобi спiшно?
- Авжеж...
- Бiйся Бога, брате, того не може бути, ти князя не можеш, не смiєш
покинути.
О. Дем'ян говорив так твердо, що Северин аж видивився на нього i каже:
- Та я би мав проти козацтва з князем йти? Нiколи! Менi би на Запорожжi
того нiколи не вибачили, я би сам себе прокляв, i нашому родовi, моїй
добрiй славi була би ганьба.
- А однак так мусить бути. Ти ходи до мене, я тобi те все розтолкую.
Северин зiбрався й пiшов з о. Дем'яном. Як прийшли на мiсце, о. Дем'ян
зачинив дверi, щоб їх хто не пiдслухав, i каже:
- Я прямо вiд князя прийшов до тебе. В щасливу пору я прийшов, бо мiг я
вже тебе не застати. Ти в гарячiй водi купаний, бо така рiч вимагає
розваги. Подумай, щоби з цього вийшло. Нас князь все милував. На тебе
покладав вiн надiї, тому мав ти в його посiлостях певний приют i охорону.
Коли б ти тепер з його ворогами проти нього повстав, увесь свiт пiдняв би
на тебе великий крик, а князь нiколи би тобi цього не вибачив.
- Чи так, чи сяк, то менi з цiєї матнi не видiстатися. Як не однi, то
другi на мене повстануть. До мене пише Косинський i до себе взиває. Ми
знакомi не вiд сьогоднi i приятелi. З одного казана ми кашу їли. Як менi
тепер стояти проти нього з князем, коли пiднявся народ проти панiв-дукiв?
Хiба так зроблю, що скриюся, поки буря не минеться.
- Нi, ти пiдеш у похiд з князем. Ти дуже будеш там потрiбний. Слухай
мене, брате. Це перше повстання народу проти гнобителiв. Козацтво ще
заслабке, щоби з такою силою мiрятись. Я вiрю в силу козацтва. Воно
побiдить, але не тепер. Скажеш менi: нащо ж зачинати? Так! Та я того не
перепиню, до бурi мусить прийти, бо Острозькi такої зневаги не подарують.
Нехай же бодай невелика шкода з того вийде, хай не знищиться козацтво, бо
-його буде треба. Ти будеш при князевi тою студеною водою, щоб жагу
мiркувати. Коли би Косинський попав у руки князя, то за ним промовиш слово
i погодиш їх. Косинського шкода, щоб так марно пропав, то гарний лицар, не
харциз. Його треба обороняти в пригодi, а ти це можеш, бо ти проворна
людина. Вже то саме, що ти князя не покинув, з'єднає тобi серце князя,
котрому здається, що усе козацтво проти нього повстало. Князь тебе
послухає. Я вже йому представляв, щоби Косинського не губити. Його княжа
гордiсть може перемогти мої упiмнення, може за них забути, а ти йому це в
пору пригадаєш. Мiж князем i козацтвом мусить прийти до згоди, а цю згоду
доведеш ти, мiй брате, до пуття. Пам'ятай, що одна мати нас родила, що ми
з низького ремiсничого роду, i лише власними силами вийшли в люде: я - в
церквi, ти - мiж козацьким лицарством. Обидвох нас треба на свiтi, треба
для народу, для церкви. Ми при князевi маємо тверду опору. Незриваймо того
зв'язку з князем, стараймося його змiцнiти. Брате! Не гаючись, йди до
князя i проси про прикази для тебе...
Севериновi кожне слово брата глибоко западало в душу. Вiн зрозумiв його
намiри i в його головi зачав творитися план, як братову думку перевести
в дiло. Може, вдасться йому не допустити до проливу кровi i довести до
згоди мiж князем i козацтвом.
Северин, не гаючись, пiшов на замок до князя.
На замку тодi вiдбувалася велика воєнна нарада. Приїхали княжi сини:
Януш, воєвода волинський, i Олександр. Костянтина там не було, то й так не
було з нього пожитку. Погулявши гаразд по свiту, вiн тепер топив свої
гуляцькi спомини в молитвi й практиках релiгiйних. Зате поприїздили
приятелi старого князя:
князь Олександр Вишневецький, Гулевич i iншi. Вони всi мали спiльнi
дiла з князем супроти невдоволеного козацтва. Князь говорив:
- Коли так далi пiде, то з нашої працi слiду не остане. Загине, пропаде
шляхта, голота запанує над усiєю Україною. Пани з Польщi хiба ослiпли, що
того не бачать i не хотять нам помогти. Така байдужiсть уряду вiдомститься
колись тяжко на самiй Речi Посполитiй. Пани Заславськi та Жолкевськi
смiють писати менi адмонiцiї, що то моє приватне дiло, що я сам наварив
того пива й сам його маю випити...
- Невже ж так писав? - питає Вишневецький.
- Так би нiхто не поважився, навiть сам король його милостi князевi
Острозькому написати, але так виходить з iнтенцiї того письма. Пише менi,
щоби йти на мирову з тим розбiйником Косинським. Згадайте, вашi милостi,
мої слова, що то лише початок того, що має наступити. Козацтво збунтує всю
сiрому. Вони заволодiють нашим добром, нас проженуть за десяту межу. Отож,
поки пора, треба тiй гiдрi шию скрутити, поки вона ще в колисцi, поки їй
ще зуби не виросли. Радьте, вашi милостi, думаймо про рятунок самi, коли
панам з Речi Посполитої не пильно за шляхтою постояти.
- На мою думку, - каже Вишневецький, - до того й сил великих не треба.
За кiлькома стрiлами все те гiльтайство розбiжиться на чотири вiтри. Тепер
вони трiумфують у Бiлiй Церквi, бо не було кому її обороняти. Замок
пiдупав, найлiпший доказ, що сам пан пiдстароста, князь Курчевич-Булика,
не мешкає в замку, лише в городi, мiж мiщанами. Не було вiйська, не було
чим боронитися, тож Косинський вмашерував без усякої перепони в город.
Iнакше дiло пiде, коли стане проти нього вишколене у воєннiм ремеслi
лицарство.
Князь Костянтин, почувши про Бiлоцеркiвський замок, узяв це до себе, бо
ходили всюди говори, що князi Острозькi через свою скупiсть не хочуть у
своїх воєводствах направляти замкiв, хоч тих там дуже потреба так супроти
орди, як i українського своєвiльства.
- Чи я раз писав до сейму, що всi замки в Київщинi потребують направи,
що все занепадає, що замки тi не в силi зупинити непроханих гостей. Писав
я, що козаки-низовцi приходять до Києва й забирають для себе всю арматуру.
Мої письма, мої слова - як горох до стiни. Великi пани з Речi Посполитої
дають менi пiзнати, що це я повинен зробити своїм коштом. Якi вони мудрi!
Користь пiшла б на цiлу державу, а я маю сам поносити кошта? Як дбають,
так i мають. Будуть колись жалувати, та вже вороття не буде. А з тим, щоби
йти з малими силами на того гiльтая, я не згодний. Ми не знаємо, яка в
нього сила. Може бути, що всi козаки панськi, всi реєстровцi перейдуть на
його бiк, я за своїх не є певний. А пiдемо ми з малою силою й нас
розгромлять, то краще не зачинати; то роззухвалить ворога ще бiльше, й
тодi запалає полум'я явного повстання по всiй Українi.
- А може, та напасть на вашу милiсть то з iншої руки походить? -
втрутився котрийсь з присутнiх.
- Над тим я також мiркував. Панове гетьмани кладуть менi в ухо, що то
моє приватне дiло. З того можна думати, що вони щось знають бiльше, як я.
Коли то дiло приватне, то може бути чиєсь, кого я не знаю. Та дай Боже,
щоби лише так було! У моїм приватнiм дiлi я дам собi раду своїми силами
при божiй помочi й при помочi моїх приятелiв i сусiдiв. Вашмосць воєводо,
- каже, звертаючись до сина Януша, - поїдеш у Галичину й там збиратимеш
вiйсько. Ми всi збирати його будемо тут. Я розсилаю накази по всiх замках
i волостях, щоб кожний обов'язаний ставав до зброї. Часу маємо небагато.
- Ваша милосте, - сказав потиху старий слуга князевi, - вiд довшого
часу нетерпеливиться пан Северин Наливайко й хоче пильно з вашою милiстю
говорити.
- От добре, що ми тут усi зiбранi, - каже князь до гостей, - якраз
Наливайко хоче до мене. Мiркую, що хоче вимовити менi службу - то
по-лицарськи, бо мiг вiд'їхати, не кажучи анi слова. Нехай тут прийде.
За хвилю увiйшов Северин Наливайко. Вбрався, як на велике свято, в
кунтуш бронзової краски з червоним, як кров, сподом, у червонi штани й
сап'яновi чоботи. Виглядав, як мальований. Вiн не сподiвався застати таке
свiтле товариство, але цiлком не збентежився панами. Вiн вклонився вiд
порога, а далi пiдступив до князя й, кланяючись у пояс, промовив;
- Ваша голова, милостивий князю!
- З яким дiлом приходиш, пане Северине?
- Зачуваю, бо вже про те говорять, що ваша милiсть ладиться в похiд на
свавiльникiв пiд Бiлу Церкву. Смiю спитати вашої милостi, що прикажете,
ваша милосте: вiрному слузi остати на печi чи йти в поле?
На тi слова всi дуже зачудувалися, бо дожидали чого iншого.
- Хiба ж ти би пiшов проти козацтва воювати?
- Коли ваша милiсть не прикажуть, то не пiду...
- Таж козаки - твої брати.
- А ваша милiсть - мiй батько, батько ближчий, чим брати. Було б
погано, коли б я опустив у пригодi мого добродiя й пристав до його ворога.
- А нема в твоїх словах якої хитростi, бо самим словам вiри не йму?
- Ваша милiсть Наливайка не знають, як видно. Вiн найвiрнiший слуга
вашої милостi, та я ще мушу виправдати свою нетерплячку, я, слуга, повинен
ждати, поки пан не прикаже, але я мушу знати волю вашої милостi наперед.
Зiбрати вiйсько - то не через плiт перескочити. Треба негайно зiбрати
людей, узброїти, нагодувати. Вiдтак треба все впорядкувати. Треба людей
заздалегiдь упередити, а то тi шибайголови пiдуть на той бiк. Вони без
вiйни, як риба без води, жити не можуть.
Усiм та смiлива розумна мова козацького ватажка дуже сподобалась.
Князь Костянтин каже:
- Твоя мова розумна i щира. Пам'ятай, пане Северине, що хто нам
прислужиться, той може бути певний нагороди. Князь слова додержує. По тiм
походi, коли так буде, як ти говориш, будь певний моєї ласки. Даю тобi
дозвiл на збирання козацтва, роби, як знаєш. Усього будеш мати, а що ти
неабиякий ватажок, то я це знаю.
Наливайко вклонився й вийшов.
- Це певний чоловiк i певно нашої справи не зрадить, - каже
Вишневецький.
- Вiн нам бiльше прислужиться, як хто iнший, - каже князь Януш, -
По-перше, то справний ватажок i вмiє орудувати гарматою.
- I розумiв козацьку тактику.
- На Северина ждав на замковiй вулицi о. Дем'ян.
- Трохи не подавився своїми власними словами, так садивсь на чемностi.
Щоб тiльки за твоєю радою, брате, не втратив козацької слави.
- Не втратиш, увесь свiт дiзнається, яку ти козацтву прислугу зробив.
- Нiхто того знати не буде, а всi мене побачать там, по тiм боцi, де я
не повинен бути. Та вже вороття нема, бо коли я сам заявив князевi свої
послуги, то аж тепер би зрадником остав. Нехай дiється Божа воля!
VIII
В Бiлiй Церквi все заспокоїлося. Козаки Косинського жили з мiщанами в
згодi; був у городi порядок; Косинський з старшиною сидiв на замку i тут
укладали план дальшої вiйни. Косинський розписував листи на всi сторони й
взивав козацтво єднатися пiд його булавою. Писав на Запорожжя, писав до
своїх приятелiв, писав до московського царя.
Зiйшлась рада козацьких старшин. Косинський був у добрiм настрої духа.
Мав надiю, що на весну пiднiме до себе усю козаччину проти панiв, що на
Українi заведеться новий лад без хлопа i пана.
Мiж його старшиною був сотник Максим Шило. Вiн, вислухавши голоси
товаришiв, каже:
- Пане гетьмане, ти все бачиш пiд схiд сонця, а воно так не є. Завчасно
ще, щоб уся Вкраїна на панiв встала. Буде доволi наших лицарiв по тiм
боцi. От зараз скажу: ти, гетьмане, писав до Наливайка. Ти його
сподiваєшся. Для нього оставив ти одну важку роботу, а то впорядкувати
гармату нашу, окопати город. Вiн до того мистець.
- I вiн це, певно, зробить, то мiй добрий знайомий.
- Зробить, але не на цiм боцi. Я дiстав вiстку певну з Острога, що
Наливайко держиться цупко княжого хвоста i збирає на нас козацтво.
У всiх, що те чули, наче б громом вдарило.
- Сотнику, - каже Косинський, - чи це аби не наклеп на славу доброго
козака.
- Дай Боже, щоб це був наклеп, та воно щира правда. Северин пiшов туди.
При князевi стоїть i його брат, пiп Дем'ян. А вони оба нерозлучнi, як
можна було на нього надiятися?
- Обiйдемося без Наливайка, - каже Косинський,- я теж потрафлю
орудувати гарматою.
- Не в тiм дiло, а лише в цiм, що на других уповай, а своїми силами
роби. Ти, гетьмане, надiєшся i на московського царя, i на орду, а з того
пуття не буде. Цар тодi вмiшається в наше дiло, як побачить у тiм свою
користь, а хан татарський на те тiльки прийде нам з помiччю, щоб собi за
згодою козацтва ясиру набрати та Україну пограбити. Нiкому я не вiрю, нi
на кого не уповаю, хiба - на свою шаблю.
- Так, по-твоєму, не зачинати нам нiчого, хiба розiйтись додому?
- Я того не кажу, але нiде правди дiти, боюсь, щоб ми задалеко з такими
силами не зайшли. Ми задалеко вiд Запорожжя. Коли б вороги позаду нас
станули, так хiба на дикi поля. Нам треба десь ближче.
- Ми замок Бiлоцеркiвський приведемо до ладу i можна буде довго
оборонятися. Припасiв всiляких тут доволi.
- Кажу вам, що ви дiти, - говорив старий Шило. - Зачинати вiйну проти
панiв-гнобителiв на те, щоби сидiти за валами? Подумайте! На таке дiло йти
вперед, не задержуючися, здобувати замки на те, щоби їх нищити, щоб пани
вiдтак нiде не знайшли захисту. Але нас замало, щоб йти вперед.
Пам'ятайте, товаришi, з ким граємо, - то неабиякий шляхетка, то -
Острозький. Вiн лише десяту часть своїх грошей видасть, а поставить таке
вiйсько, що з нiмецьким цiсарем помiряється, не то що. Я кажу так: Бiла
Церква не до оборони. Шукати нам пригiднiшого мiсця, а за той час збирати
сили, рушити цiле Запорожжя. Тепер би нам лише потроху рвати панiв, де
вдасться, а цiлої нашої сили не виставляти, поки не запевнимось, що ми
побiдимо.
- На твiй резон, сотнику, то нам нiколи не доконати великого,
задуманого дiла.
- Пане гетьмане, ти береш рiч гарячо. Не наставляй даремне голови. Ти
лицар, ти добрий ватажок, але ти нерозважний, i то тебе згубити може. Чи
доконаємо ми задумане дiло? Нi! Ми робимо початок, уготовляємо путь
грядучим поколiнням, анi ми, анi тi, що прийдуть зараз по нас, не
поконаємо панiв, це зробиться пiзнiше. Але початок треба комусь зробити.
Треба показати мировi хрещеному, що можна би це зробити, якби це й те.
- А поки що на нас йде королiвська комiсiя, - обзивається Павло Жук. -
Вони вже в Фастовi отаборились. Самих знатних панiв до нас, худопахолкiв,
король посилає.
- Кого?
- Претвича, Струся, Гульського, разом з ними йде i наш паперовий
гетьман Язловецький, - самих старостiв понасилали.
- А йде за ними вiйсько?
- Нi, вислали самих комiсарiв. То таке дiло, панове, що короннi пани не
конче то за Острозьким руку тягнуть. Вважають це дiло приватним самого
князя з козацтвом. Це для нашої справи i добре. Нам леда день сподiватися
письма з адмонiцiями, i зачнуться переговори, з котрих нiякого пожитку не
буде.
- Не може це бути, щоби комiсари без вiйська йшли. Я знаю вiд своїх
людей, що якась там сила з ними, i по якого чорта вони би окопувались у
Фастовi...
- А я все кажу, що Бiла Церква для нас не добре мiсце, - говорив Шило.
- А куди б ти гадав?
- Краще в Трипiллi. Звiдсiля заберемо усю гармату та мунiцiю. Зайняли
Бiлу Церкву, займемо i те. Чи згода, панове товариство?
- Авжеж, що згода!
I Трипiлля зайняти не було великої штуки, бо нiхто не хотiв його
обороняти, а ця здобича, яку тут знайшли, варта була легкого труду.
Косинський видав приказ добре окопатися та поустановляти гармати як тi,
що тут знайшли, так i тi, що привезли з Бiлої Церкви. Не довго ждали, як
тут з'явився посланець вiд польських комiсарiв з листом вiд пана Миколи
Язловецького. Цей поставлений польським урядом "старший" над низовим
вiйськом писав:
"Панам молодцям запорозьким, що в Трипiллi пiд той час.
Панове молодцi! Хоч ви, не вважаючи на моє писання, вже показали себе
непослушними i королевi, пановi своєму, i менi самому, забувши свою
присягу i обов'язки супроти природженого пана, але я розумiю, що ви то
вчинили через Косинського, зрадника королевi i Речi Посполитiй, i думаю,
що за одного лотра всi не схочете терпiти. Тому посилаю до вас ще цього
листа, наказуючи вам iменем короля, щоби ви того лотра видали, а самi волi
королiвськiй не противилися, бо тут ви породилися i трудно б було вам
обiйтися без Польщi, котрої вам би вже не знати. Iнакше замiсть того, що я
з вами мав служити королевi й кров поганську розливати, - коли ви зараз не
ув'язните того лотра i не вишлете послiв до мене, то я за помiччю божою з
людьми королiвськими буду мститися над вами".
- Овва! - гукнули козаки. - Не страшний нам пан Язловецький. Нехай лиш
прийде, помiримось, хоч би й зараз.
Комiсари, не дiставши вiдповiдi, пiдступили справдi з невеличким
вiйськом пiд Трипiлля.
- Пiддайтесь, панове запорожцi, нам, комiсарам його королiвської
милостi, видайте нам цього бунтаря Косинського, а тодi не мине вас
королiвська ласка, - гукали поляки до зiбраних на валах козакiв.
- Краще буде, як самi сюди прийдете, то поглядаєте собi мiж нами всiх
бунтарiв. У нас є один Косинський, але то пан гетьман усього низового
вiйська.
- Покайтеся, бо година помсти близька!
- За ласку вам дякуємо, а вам ми радимо, забирайтесь до диявольської
мами, бо зараз привiтаємо вас олив'яними галушками, що нi один з вас живий
не вийде.
Що було робити! З такою малою силою годi здобути фортецю. Комiсари
взялись за переговори - козаки пристали на них, i так списано угоду, якої
козакам анi снилося додержати. Вони обiцяли бути послушними i бiльше
нiколи Косинського гетьманом не вибирати. Нiхто не вiрив у тривалiсть
такої угоди, але комiсари мали чим похвалитися, що без проливу кровi
покорили козакiв. Робили усе, мовляв, лiвою рукою, бо ж це на загальну
думку не була справа Речi Посполитої, а гордого князя Острозького.
Косинський оставався далi в Трипiллi, не покидаючи думки допекти
Острозькому. Його ватаги почали шарпати посiлостi княжi. Мiж iншими напали
i пограбили Переяслав, що теж належав до старого князя. З Київщини i
Брацлавщини перекинулись цi розрухи на Волинь, а всюди доставалось або
Острозькому, або його приятелям. Шляхта жалувалась, що козаки "обычаемъ
неприятельскимъ замки i места его кор. милости якъ и шляхецкие поседаютъ и
людей забияютъ и мордуютъ... на послушенство своє примушаютъ".
Тi жалоби мали такий наслiдок, що король приказав шляхтi з тих
воєводств збиратися пiд руку князя Острозького. Поза те уряд не вийшов зi
своєї байдужостi до козацького руху.
Костянтин Острозький змобiлiзував сили i своїх приятелiв: Претвича,
Вишневенького i Гульського Яна i вiддав команду своєму синовi Янушевi.
Косинський сидiв тодi в маєтностi князя в Острополi. Та це мiсце не
видалось йому певним. Вiн пiшов далi на схiд i окопався пiд П'яткою
близько Чуднова. Вiйсько князя пiдступало не разом, а частинами.
Косинський користав з того i побивав одних по других. Так само було, коли
наспiла головна сила. Це було 23 сiчня 1593 року. День був тихий,
морозний. Ця зима дала багато снiгу, що зверху примерз. Косинський вдарив
смiло на вiйсько княже. Воно не вдержало i стало розбiгатися.
- Побiда! - гукали козаки i перли за втiкачами, добиваючи їх серед
глибокого снiгу. Косинський радiв, що одним ударом вдалося ворога
розтрощити. Та сталося щось несподiване. В саму пору прийшов князь Януш з
новими галицькими силами i вдарив на козакiв, що, ганяючись за втiкачами,
порозбiгалися. Усе пiшло шкереберть. Малi козацькi конi западали в
глибокий снiг, в якому легше було повертатися великим панським коням.
Погром був страшний. Косинському ледве з невеликим гуртом козакiв вдалося
втекти за вали П'ятки i тут замкнутися.
Пiд час того бою Северин Наливайко робив так, щоб найменше до бою
мiшатися i найближче держатися князя. Князевi старому, який нарочно сюди
приїхав, пояснив Наливайко, що йому серед такого снiгу нiяк орудувати
гарматою, але як прийде до облоги, то вiн уже покаже що вмiє.
I справдi зачалася облога. Наливайко мусив лаштувати гармату на своїх
братiв.
- Пане Северине! - гукали козаки з валiв. - I ти став панською собакою?
Ну, ну, бреши на братiв - не вийде тобi це на здоровля, ще ми стрiнемось.
Косинський пiзнав, що чи тепер, чи в четвер, а треба буде здатися. Вiн
послав свого довiреного з листом до князя Олександра Вишневецького,
просячи його о посередництво.
Вишневецький прочитав листа князевi, а цей каже:
- Такому лотровi, бунтаревi замала кара згинути на колi.
- Ваша милiсть, треба по-християнськи. Ласкою покорений ворог може з
вдячностi стати приятелем.
- Не треба менi його приязнi. Пане Северине, як довго здобувати будеш
це бунтарське гнiздо?
- Можу його здобути в однiй хвилi, - каже Наливайко. - Знаю таку одну
чудотворну гармату, що нам вiдразу всi брами створить, а це є ласка вашої
милостi для всiх обложених.
- I ти тої самої спiваєш?
- Так, ваша милiсть. Я козак i знаю козацький звичай. Вони доведенi до
розпуки, усi вигинуть до одного, а не здадуться, анi свого ватажка не
видадуть. Силою ми його живого не дiстанемо.
- Так нехай пропадуть усi! - каже сердито князь.
- Стiльки кровi християнської православної поллється. Ворог уже
впокорений, а того лише вашiй милостi було треба.
Князь задумався, ходячи по кiмнатi.
- Добре, - каже. - Ще той раз, останнiй, прощаю їм. Пiдеш до них на
переговори.
- По приказу вашої милостi пiду зараз.
Наливайко взяв iз собою сурмача й пiдступив пiд вали. Його зараз
пiзнали козаки.
- З чим приходиш, Наливайку? Гляди, що куля тебе не мине, бережись!
- Не говори небилиць, а висилайте когось iз старшини до переговорiв.
Послали сотника Шила з писарем генеральним Iваном Кречковичем.
Шило каже:
- Не подам тобi, Наливайку, козацької руки, ти зрадник козацтва. Чи не
мали пани кого iншого послати?
- Сотнику, опiсля нехай козацтво мене осудить. Сам я поставлюся на суд,
на саму Сiч, або куди хочете, але знайте це,- що я просив за вами всiма,
бо вас усiх мали саджати на колi. Ось спитай присутнього тут пана
Претвича.
Претвич потвердив це.
Княжi посли поставили умови мира подiбнi до трипiльських. Але козаки
тепер зобов'язалися скинути Косинського з гетьманства i нiколи його не
вибирати. Зобов'язалися не нападати анi княжих осель, анi посiлостей тих
панiв, що з князем стояли. Поставлена була ще одна упокоряюча церемонiя.
Косинський мав три рази вдарити чолом перед князем i його синами.
По тiй понижаючiй церемонiї усiх козакiв враз iз Косинським випустили
на волю, забравши їм усю гармату, разом 26 штук.
Косинський закипiв ще бiльшим гнiвом на князя. Прямо з-пiд П'ятки
подався на Запорожжя зiбрати новi сили до дальшої боротьби.
IХ
То був останнiй похiд старого князя Костянтина. Вертався до свого
Острога з великим трiумфом, як побiдник. Тих усiх, що йому помагали,
нагородив по-кня-жому. Пороздавав їм рiзнi надання в своїх посiлостях.
Северин Наливайко не хотiв такої нагороди прийняти.
- Такий непосидющий дух, як я, - говорив князевi, - не може
придержуватись одного мiсця. Для козака свiт широкий, то його вiтчина.
Князь нагородив його золотом i гарною шаблею з своєї зброївнi,
подарував йому гарного коня з багатим сiдлом.
На приїзд князя роблено в Острозi великi приготування, в яких брала
участь i княжа школа. Скомпоновано канти й вiршований привiт. Петровi
Конашевичевi припала честь вiтати князя вiршованою промовою, в якiй
величалися великi лицарськi прикмети князя. Було то в мiсяцi лютому. День
був погiдний. Далеко в дорозi порозставлювано гончих, якi мали звiщати,
коли княжа коляса приблизиться.
Усе мiщанство вийшло назустрiч. Поставлено ворота з смеречини. Церкви
вийшли з хоругвами. Школа уставилася пiд наглядом ректора бiля школи. Як
князь сюди зблизився, школярi вiдспiвали кант, а тодi Конашевич приступив
до княжої карети й виголосив смiло похвальний вiрш, який князевi дуже
подобався.
- А, то ти, лучнику! Пiзнаю тебе. Гарно ти вирiс. Завтра прийди до мене
на замок.
Той день був великим празником для Острога. Увечiр палено смолоскипи й
смолянi бочки. З вежi княжого замку трубiли на широкий свiт сурмачi славу
князя. Цiлий день дзвонили по усiх церквах дзвони, правились молебнi.
Одна лише душа була, що не веселилася тої днини: Северин Наливайко.
Йому запала гострою колючкою в душу та зневага, якої дiзнав вiд старого
сотника Шила, що назвав його зрадником козацтва й не подав руки.
Першим словом, яким привiтав брата Дем'яна, було:
- Пропала, брате, моя козацька слава. Менi Запорожжя цього нiколи не
вибачить.
Вiн оповiв подрiбно цiлий похiд i яку заключили мирову з козацтвом.
О. Дем'ян його заспокоював:
- Не турбуйся тим, брате, лише трохи потерпи, а все гаразд виясниться,
i запорожцi тебе виправдають. Химерний то народ, тi запорожцi - з часом
усе забудеться. При найближчiй нагодi пошлеш їм гарний подарок, i все
забудеться. Ти пам'ятай про те, що сповнив єси гарне дiло. Раз, що добрi
вiдносини мiж князем i Наливайками покрiпшали, по-друге, ти охоронив вiд
неминучої смертi такого ватажка, як Косинський. З князем то так, що поки
вiн жиє, треба його використати для православної церкви. Що тепер вiд
нього церква дiстане - то наше, по його смертi готово все пропасти. Бо хто
ж перейме спадщину? Його зляшений синок Януш, його дочка Радивилева, ну i
нiчого не обiцяючий син, а з Олександром, то не знати, що буде, бо вiн
слабкого здоровля.
По тiм походi Северин довго не важився показатися поза посiлостi князя
Костянтина.
Петро Конашевич дiстав вiд князя гарної роботи срiблом кований лук i
тридцять київських стрiл. Стрiли київськi, були на той час дуже вартною
рiччю. За десять таких стрiл, прикрашених орлиними перами, давали кримцi
один човен солi.
Розумiється, що довгий час говорено в Острозi про похiд князя на всi
лади. Конашевич мав одного знайомого мiж придворними жовнiрами князя, який
у тiм походi брав участь, i вiд нього довiдався про цiлу кампанiю. Та то
були нагi подiї. Причин нiхто не знав, тому цiла справа видалась
Конашевичевi неясна, незрозумiла. Петро був дуже маломовний чоловiк, при
тiм дуже осторожний. Нi з ким не хотiв про той похiд розмовляти, хiба з
своїм побратимом Марком.
- Чому воно так? Православний князь, православне козацтво, православний
народ, що до них пристав, а завели мiж собою бучу? Дотепер жили вони в
згодi. Народовi у князя, як то ми собi не раз бачили, живеться добре. Що
за причина?
- Вважай, Петре, що перша напасть вiд Косинського пiшла на князя Януша,
а це ж не православний, лише лях душею й тiлом.
- Хто знає, чи то була напасть. Говорять, що князь Януш покривдив
Косинського, а вiн хотiв лише помститися. Вiн пограбив княже добро,
перебрав, а певно, й понищив якiсь грамоти.
- То був грабунок.
- Косинський на грабунок не йшов, бо був би увесь город пограбив, а вiн
навiть у князя Булики нiчого не рушив. Очевидно, що то був порахунок мiж
ним i князем.
- Менi потiм неясно, звiдкiля Косинський набрав стiльки приятелiв, що
заризикували своїми головами за його справу.
- То не так, Марку. Вони всi мали свою справу в тiм теж. На грабiж не
йшли, як показується, нiчого не здобули для себе, а полягли в чистiм полi.
Видно, що i в них були порахунки з паном. Вважай, Марку: сутичка iнтересiв
народу з iнтересами дуки...
- Воно виходить на бунт.
- Так i менi здається. Тут не йшло анi про церкву, анi про руський
народ, лише про буття матерiальне. Ми того добре не знаємо, бо ми поза
княжi посiлостi не виходили, але там було зле. Впрочiм, ми потроху бачили
в Самбiрщинi. Пес не втiкає вiд хлiба, лише вiд кия. То був перший зрив
працюючого люду проти гнiту панiв. Не вдався вiн, то пiде за ним другий,
третiй, бо пани добровiльно свого не попустять. Ця робота й нас не мине...
- Ми князевi обов'язанi...
- Князь не вiчний, але хоч би й так, то ми Наливайками не будемо.
- Правда, Наливайко не повинен був iти з князем проти своїх.
- А я його оправдував, поки думав, що Косинський звичайний собi
розбишака, за якого його княжi слуги проголошували. Та тепер бачу, що то
собачi язики того лицаря оплювали, й тепер я дивлюсь на Северина iншими
очима, як перше.
- Гончий пес, та й годi, або обласкавлений вовк, що на панський приказ
своїх братiв розриває.
- Ти добре кажеш. Я бачу, що ми живемо серед неправди, а це не зробить
нам наш побут в Острозi милим. Знаєш, Марку, коли б я був знав те, що
тепер знаю, я був би не скомпонував тих повiтальних вiршiв, а коли би був
хто iнший за мене це зробив, я був би не в силi їх виголосити. Менi б
кожне слово в горлi заков'язло.
Вiд тої хвилi Петро Конашевич начеб не той став. Почування його до
князя геть перемiнилося. Вiн вiдразу став по сторонi тих угнетених,
покривджених вiд панiв-дукiв. Молода уява творила новi виднокруги. Вiн
став мiркувати над тим, чому це так, чому є люде ненаситнi i яку тому раду
дати. Петро став ще бiльше мовчали-вий. Держався осторонь. Ще одне питання
засiло йому в головi: чого отець Дем'ян дозволив своєму братовi на таке
грiшне дiло? Певно, що воно сталося без його вiдома i дозволу?
Його душу мучили сумнiви. Може, вiн помиляється, може, так мусить бути?
Вiн своїми думками грiшить проти князя, свого добродiя.
Таких сумнiвiв не мiг йому розiгнати Марко. Той був м'якшої вдачi.
Критично не вмiв на свiт дивитися, брав рiч так, як вона йому зверху
показувалася, а глибше не вмiв мiркувати.
Серед таких обставин пережили кульчичане кiлька лiт. Перейшли всi
науки, що їх вчено в Острозькiй академiї. Їх зачали помалу вживати до
лiтературних праць в острозькому кружку вчених. Тi працi оберталися коло
питань богословських. За одну таку працю дiстав Петро значну нагороду вiд
князя.
А в тiм часi скiнчилося повстання гетьмана Косинського тим, що його
пiдступом заманили пiд Черкаси в засiдку й вбили.
Про таку неславну смерть Косинського довiдалися в бурсi згодом. Це їх
дуже збентежило. Iз того їх побут у Острозi став ще скучнiшим. Хiба ж так
жити цiле життя, поза княжi посiлостi свiту божого не бачити? А що з собою
робити? Вертати додому, до Кульчиць i братись до плуга? Нащо ж їм було
такої науки, знання латини i греки? От добре було би поговорити з дiдусем
Грицьком, та Господь знає, чи вiн ще живий. Давно, давно не було нiякої
вiстки про нього, нi про рiдну сторону.
Стати на розстайнiй дорозi й не знати, в котрий бiк повернутися, - це
дуже людину дратує й вiдбирає охоту до всякої працi. Хлопцi дуже посумнiли
й робили свою роботу, як панщину, їх душа рвалась у свiт, та не мали
вiдваги отворити власною силою тої золотої клiтки, в яку їх судьба
замкнула. I були б ще довго так мучилися, коли б та сама судьба не
зглянулася на них i не вказала їм дорогу. Сталося це так нагально, що
навiть i не помiтили гаразд, коли опинились на волi серед широкого свiту.
Х
Нема людини на свiтi, яка б не мала якогось ворожого духа серед свого
окруження. Хоч кульчичан усi вчителi i старшина школи любили, хоч князь їх
вiдзначав i милував, був у бурсi один диякон, Артемiй звався, що не злюбив
їх з тої хвилi, як вони щойно прийшли до бурси. За те, що тi хлопцi у
синiх капотах звернули на себе очi усiєї школи, вiн їх не злюбив i не
ворожив для них нiчого доброго. Та вже стiльки лiт минуло, а його ворожба
не здiйснилась, вони велись гарно i показували, що з них вийдуть неабиякi
люде. Його це ще бiльше лютило. Де лише мiг, мусив їм пришпилити латку та
лише дожидав нагоди, щоби їм пiдставити ногу.
Раз якось поїхав князь Костянтин до Полонного. З ним поїхав i о.
Дем'ян.
Князь мав звичай виїздити з великим почтом служби i гайдукiв як для
своєї оборони, так i для свiтлостi свого княжого стану. Такi виїзди князя
траплялися в останнiх часах рiдко. По тiм виїздi в Острозi наче б усе
перемiнилося, наче б людей убуло. Князь самою своєю присутнiстю в Острозi
вмiв держати порядок. За час його неприсутностi усе попустило трохи.
Отже, сталося так, що однiєї ночi якийсь бурсак шпурнув у вiкно ректора
каменюкою. Зачалось слiдство. З того скористався о. Артемiй i посвiдкував
перед старшиною, що то зробив Марко Жмайло. Вiн бачив його на власнi очi,
як вночi викрадався з бурси, пiшов на подвiр'я i, оглядаючись на всi
сторони, як злодiй, кинув каменем у ректорське вiкно.
Прикликали неповинного нi в чiм Марка перед старшину. Диякон сказав
йому це у вiчi, та ще й на хрест забожився. Вiн показував, як Марко порпав
у снiгу за каменем. Марко тепер щойно придивився своєму вороговi, бо досi
не звертав на нього уваги. То була людина невеличка, поганенька,
кахикаюча, з рудим волоссям на головi, з рiденькою борiдкою. Марко
присягався у своїй неповинностi, оправдувався тим, що не було йому нiякої
причини ворогувати на ректора. Даремно божився за нього Петро i iншi
товаришi. Не помогло нiчого. Дияконовi дали вiру, а Марка по тодiшньому
звичаю порiшено покарати рiзками.
Нiчого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього
котячими очима, усмiхнувся злобно i сказав:
- Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голiй лавi тебе не покладуть,
килимами пiдстелять. Це тобi належиться.
Присуд виконали зараз i вибили Марка болючо рiзками.
Та ще бiльше болiло його те, що потерпiв невинно, що така кара
приключилася йому в бурсi перший раз, хоч тут не жалували iншим березової
кашки. Його болiло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпiв з ним
його побратим Петро. Вiн аж плакав з лютостi, та нiчого було робити. В
часi екзекуцiї Петро закусив губи до кровi i затискав кулаки. А опiсля
взяв зомлiлого вiд болю Марка, мов малу дитину, i понiс на лежанку. Вiн
обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам'ятi. Щойно по
екзекуцiї дали ректоровi знати, що виновника знайдено i покарано.
Ректор був з того невдоволений i сказав вiдразу:
- Ви помилилися. Того Жмайло не мiг зробити. Як ви смiли робити суд без
мене?
- Бо то була справа вашої милостi.
Смотрицький каже:
- Бiдний хлопець, я знаю, що вiн не винен.
Марко перележав цiлу нiч у гарячцi, а Петро не лишав його анi хвилi
самого. Пiклувався ним, як малою дитиною. Вiд того часу Марко не приймав
нiякої поживи. Поклав собi вмерти голодною смертю.
- Не варто жити на свiтi, де живуть такi злобнi люде, що на неправду
хрест цiлують.
- А то б то ти зробив потiху рудому дiяконовi, коли б справдi помер. Я
з ним так ще порахуюся за те, що костей своїх не позбирає. Слухай, Марку,
викинь з голови тi дурнi замисли, їж, щоб набрав сили. Пам'ятай, що з
весною ми плюнемо на ту школу i махнемо на Запорожжя. Аж тепер менi ясно
стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь iз
кривоприсяжником, щоб вiн i пiд землю сховався.
Тими словами уговорив Петро Марка. У нього вiджила охота до життя i
почув вовчий голод.
- Спасибi тобi, Петре, що ти мене врозумив, справдi воно так краще.
Нащо нам, молодим, загибати?
Петро пильнував хворого i не ходив у школу. Це не подобалося вчителям.
Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра.
- Кроком вiдсiля не рушуся, поки Марко не подужає.
- То непослух! - говорили вчителi. - Такого пропустити не можна.
Непослух треба проломити силою.
На те не хотiв нiяким чином згодитися ректор:
- Ви з глуздiв збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче
серце, що друга не лишає в бiдi, а ви його карати хочете, ще, може, й
рiзками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне
безправство вся школа гуде. Не доливайте олiю до вогню, бо хлопцi
збунтуються, а тодi що?
- Хiба ж нам бунту боятися? А княжi гайдуки для чого?
- Ось куди мiрите! Княжими гайдуками побивати княжу школу? Проливати
кров дiтей, яких князь повiрив вашiй опiцi i за це вам добре платить?
Ректор чимраз бiльше гарячився.
- Все пiшло з наклепу диякона. Пiдождiть! Ще вам за Жмайла вiд князя
дiстанеться. Хлопцi самi пожалуються, коли князь вернеться, i я не
замовчу. Школа пiд моєю управою. На те, що задумуєте, я не дозволю. А коли
б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу кровi i
споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познiмати.
Опiр ректора мов студеною водою їх облив. Вони налякались. Один складав
вину на другого. Справдi, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла
задобрити.
Та вiдомо на свiтi, що один промах родить другий, особливо як людина,
що раз промахнулась, не старається зрiвноважитись, а хоче промах направити
загаряча.
Пошептавшись мiж собою, урадили задобрити його червiнцями.
Послали одного даскала з червiнцями. Вiн прийшов до Маркової лежанки i
звiтався з хлопцями, та вони нi словом до нього не вiдзивалися, а балакали
мiж собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далi всунув Жмайловi
червiнцi пiд заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-пiд
заголовка.
- А це що? - питає грiзно.
- Це ректор посилає за терпеливiсть.
Марко почервонiв, як рак, i шпурнув даскаловi гаманець у лице.
- Йди до диявола! Ти зневагу i кривду червiнцями хочеш заплатити, i то
шляхтичевi?
Даскал, бачачи, що ще й Петро затискає кулаки, пiднiс гаманець iз землi
i мерщiй втiк зi спальнi.
- То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилiчити,
заки князь верне.
- Треба до нього лiкаря послати, а коли не схоче, то вже й не грiх буде
сили вжити. Послали княжого лiкаря.
- Йди геть, бо голову розiб'ю! - кричав Марко. - Напосiлися не давати
менi супокою - я сам видержу без тебе.
Та лiкар привiв з собою помiчникiв, бо його упередили, що без опору не
пiде.
Тепер виступив Петро в оборонi побратима. В його руцi блиснув нiж.
- Котрий з вас хоче пiти перший чортовi в зуби? Виступай!
Помiчники лiкарськi не вступалися. Та тут зчинився пекельний галас.
Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збiгались з усiх усюдiв. Iншi
повибiгали зi школи. Кожний хапав, що пiд руки попало.
- Не дамо знущатися над нами, досить пролляли кровi. Бийте напасникiв!
В цiлiй бурсi настало пекло. Лiкар втiк мерщiй. Повтiкали й даскали, а
ректор каже, заломлюючи руки:
- Що ви наробили? Подурiли? Що я тепер зроблю?
Ректор пiшов сам до бурси. Його дуже всi поважали й любили.
- Дiти! Що ви робите, що з вами сталося? Бог з вами, заспокойтеся.
Слухайте, я знаю, що Жмайловi зробилася кривда, i справа пiде перед князя.
Чого ви так?
- Петра хотiли бити...
- То не може бути. Без мого дозволу нiхто не смiв нiкого доторкнутися,
але старшину треба слухати.
Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що мiг так рiзко проти старшини
виступити, хоч завжди її слухав. Вiн налякався свого вчинку.
- Прошу вашої милостi, ми обидва були роздратованi тою кривдою, яка
Марковi сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лiкаря з пахолками.
- А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного
хлопця, хочеш, щоб твiй побратим ще бiльше терпiв? Я знаю, що як прийде ще
раз княжий лiкар, то ви обидва без опору зробите, що вiн прикаже. А ви,
хлопцi, - до школи, не робити менi галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже
гризе й болить.
Наче б олiю налив на розбурхане море, так усе заспокоїлося. Хлопцi
розiйшлися, а лiкар мiг в присутностi ректора оглянути та перев'язати
Марковi рани. Потiм Марко твердо заснув.
Тепер уже Петро не потребував коло нього сидiти, бо лiкар приходив
щоднини i доглядав його. За кiлька днiв - Марко став уже виходити та
проходжуватися.
Однiєї ночi Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Сiч
помандрують, не мiг заснути пiзно внiч. Нiч була ясна й морозна. Мiсяць
свiтив крiзь вiкна та вiд дерев, що стояли перед вiкнами, виписував рiзнi
фантастичнi малюнки по долiвцi. В бурсi усi спали. Чути було спокiйний
вiддих молодих грудей. За пiччю цвiркотiв цвiркун. На замковiм годиннику
вибила одинадцята година.
Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвiр i полюбуватися чарiвною нiччю.
Вiн одягся, накинув на себе кожушину i вийшов потихеньку до сiней, а
звiдсiля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Бiлолиций плив спокiйно
по небесному просторi, мерехтiли зорi, а по замерзлiм снiгу блищали
мiльярди iскор, начеб хто дiамантiв насипав.
Марко вiдiтхнув повною груддю свiжим морозним повiтрям, i на душi в
нього стало легше. Забув за злиднi, що йому недавно лучились, забув
заподiяну кривду. Йому стало весело, i вiн став проходжатись по огородi.
Ходив так довшу хвилю i не помiтив, що його хтось слiдить. Iз бурси вийшла
за ним якась людина i стала за углом. У неї в сутiнi свiтилися очi, мов у
кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути.
"Тепер певно засну по тiм проходi". Зайшов аж пiд вiкна ректора. Там
було темно. Вiн завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустрiч диякон
Артемiй. Вийшов iз сутiнi на свiтло мiсяця. Марко так налякався цiєї
нежданої появи, що трохи не крикнув.
- Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, i тепер випрешся, що
заглядав у вiкна пана ректора? Лише далi так. Пошукай добре каменюки.
Дiстанеш другу порцiю, поки ще давнє не загоїться.
Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемiя його
приводило до пам'ятi. Тепер стало йому все минуле перед очi. Заболiла душу
стара рана, нагадалася заподiяна кривда. Марко запалав страшним гнiвом.
Вiн чув, як кров у нього б'є до голови i заливає мозок. Охота помсти
виступила з цiлою силою.
- Але ти, кривоприсяжнику, бiльше на мене свiдкувати не будеш, -
засичав крiзь зуби Марко i з усiєї сили зацiдив диякона в висок.
Диякон без стогону, наче пiдтятий гострою косою комиш, присiв i
повалився на землю. З губи жбурнула кров.
Тепер Марко пiзнав умить цiлу вагу свого вчинку. Вiн вбив людину. Його
напав великий жах. Пiшло поза спину морозом, в очах почорнiло, зуби стали
бити об себе, а волосся стало дибом. На землi лежав вбитий чоловiк. Марко,
не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побiг до спальнi й припав до
Петра:
- Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловiка вбив!
Вiн обняв Петра i дрижав як у пропасницi.
Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись вiд слiв та обiймiв Марка, не
мiг зразу прочуняти та нагадати, де вiн тепер є.
- Петре, ради Бога, прочуняйся i рятуй мене, нещасливого!
Петро насилу протирав очi, а далi вщипнув себе болючо. Зразу здавалося
йому, що Марко з безтями говорить, як тодi по екзекуцiї.
- Марку, Бог з тобою, тобi щось погане сниться.
- Тихше, Петре, щоб товаришi не чули. Я не з дуру говорю, то дiйсна
правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував
на мене анахтемський Артемiй i знову пiдсунув менi думку, що я йшов
ректоровi вiкна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а
вiн й околiв.
- Де ж вiн тепер?
- Лежить в огородi на стежцi. Слухай, Петре, менi треба зараз, не
гаючись, утiкати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи менi одягтись i
дай менi грошi, я втiкаю у свiт за очi, а ти за той час позатирай за мною
слiди, як зможеш.
- Втiкати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу.
- Нi, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в
дорозi заков'яну, та краще менi так, чим гнити в тюрмi або згинути з руки
ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш i боронити будеш моєї доброї
слави.
- Марку! Ми - побратими. Ще пiд кульчицькою церквою не раз визнавали
собi, що один одного в нiякiй пригодi не покине. Коли загибати, то обидвом
враз. Тут нiчого говорити бiльше. Одягаймося, а я вiзьму в дорогу, чого
нам буде потреба.
Петро став поспiшно одягатися, а вiдтак вибирати зi скринчини рiзну
мiзерiю. Петро взяв трохи бiлля, взяв гаманець iз грiшми, взяв лук,
подарований князем, i стрiли з сагайдаком. Загорнулись кожухами i вийшли
на пальцях iз спальнi до огорода. Артемiй лежав на стежцi скулений, а при
нiм червонiлась кров. Мiсяць освiчував його. Хлопцi аж задрижали на той
вид, а Марко охнув i закрив долонею очi. Петро взяв мерця попiд пахи i
заволiк пiд огорожу, де лежала купа снiгу i тут загорнув його снiгом.
Вiдтак позасипував кров на стежцi. Робив це з великою вiдразою, але так
треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слiд, що тут зроблено.
Поки снiг не стане, нiхто не буде знати, де подiвся Артемiй, а за той час
вони будуть далеко вiд Острога.
Серед тої роботи укладав Петро план, що їм далi робити. Марко не в силi
був що-небудь думати. Вiн плакав, i дрижав усiм тiлом, та дзвонив зубами.
Як покiнчив Петро роботу, каже до Марка:
- Ставай менi на плечi та перелазь через огорожу. Марко послухався i за
хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мiзерiєю i перескочив сам.
Перейшли в тiнi вiд мiсяця вулицю Замкову, перейшли ринок i подались у
вулицю Татарську, до ворiт города.
ХI
Втеча бурсакiв iз школи при кiнцi шiстнадцятого вiку не була чимсь
незвичайним. Який втiкав перед карою, який тому, що вчитись наскучило,
який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжi. Кожний бурсак знав, куди в
такiм припадку дiватись, бо про те всi межи собою толкували. Знав це й
Петро.
Пiд самим мiським валом столицi князя Острозького стояла оселя старого
вiрменина Аслана. Вiн торгував усiм. У нього можна було купити одежу,
зброю, коня. У нього можна було те саме продати або промiняти за iншу рiч.
У нього можна було перевдягтись так, що й рiдна мама не пiзнала б.
Аслан мешкав у малiй хатинi, що вiд старостi всiла в землю по самi
вiконцята. Малi вiконцята, заслоненi замiсть скла пiхуровими оболонками,
коли в хатi свiтилося, виглядали так, як очi якоїсь приземної потвори, що
прилягла до землi й чатує на свою добичу, до скоку ладиться.
Петро застукав у вiкно раз i другий. Довкола все спало мертвецьким
сном. Чути було лише тiкання великого годинника на вежi замку та хiд по
скрипучiм снiгу сторожних.
Хоч було вже около пiвночi, на Петрiв стук зараз у хатi заметушилося.
Заблисло свiтло, а згодом рипнули дверi сiней. Вони вiдчинилися, й
показалася зразу кудлата голова з довгою бородою, а вiдтак i цiла постать
Аслана.
Аслан був худощавий невеликий чоловiчок, пригорблений вiд старостi.
Зате голова в нього була незвичайно велика i не вiдповiдала до його
дрiбної постатi. Дивишся та й мiркуєш, чи той чоловiк не замiняв голови з
яким велетом, що дуби ламає. На головi довге сиве кудлате волосся, така ж,
аж у пояс, борода i великi брови. Не вiдбiг вiд цього ще великий нiс, яким
старi вiрмени дуже величалися. Довгi руки, що десь до колiн сягали, вкритi
синявими жилами, мов мотузками.
Був одягнений у старий засалений кожух, з котрого, либонь, нiколи не
роздягався.
Стрiнувши таку цяцю в лiсi, можна було його взяти за лiсовика або яку
iншу нечисту силу.
Про Аслана ходила по городi недобра слава. Говорили, що за грошi вiн
готовий був усе зробити. Люде його боялися, може, були б i з города
прогнали, коли б не те, що вiн був потрiбний не лише людям, але й самому
бургомiстровi, який ним частенько послугувався.
- Добрий день, дiду! - заговорив Петро.
- Доброго здоровля панам спудеям. А за чим там пiзньою порою?
- Не питай багато, а пускай у хату, на морозi толкувати не будемо.
- Дуже просимо вашмосцiв, - i дiд вiдчинив перед ними дверi, пускаючи
їх усередину.
В сiнях було темно, що годi. Дiд замкнув перше дверi на засув, а вiдтак
створив дверi в хату, де вже свiтилося. В ту мить викараскався слуга iз-за
печi й прислонив вiкна грубим сукном.
- Милостi просимо, сiдайте, панове, та розказуйте, яке дiло?
Знеможений зворушенням Марко присiв на лавi зараз. Вiн тяжко дихав i
трясся цiлим тiлом. Петро розглядався довкруги.
Була це простора низька кiмната з очадiлими брудними стiнами. Пiд
однiєю стiною стояв довгий стiл, неначе скриня з засувами. За столом довга
лава, так само - попiд вiкна. В кутi - знову велика пiч з кахлевою грубою
для тепла. Пiд задньою стiною - лежанка з подушками та перинами. Мiж пiччю
i лежанкою - чорнi грубi дверi до комори. Дивлячися знадвору на цю хату,
нiхто не вгадав би, що в нiй стiльки помiститься. По хатi вештався
брудний, мов кочерга, слуга. Вiн лише всмiхався, отвираючи рота, в якому
не було нi зубiв, нi язика. Тому його Аслан i держав, бо вiн не мiг
виговоритися з того, що тут бачив i чув. Старий поглянув ще раз косо на
хлопцiв i зараз вгадав, за чим вони прийшли. Вiн уже не одному школяревi
допомiг до втечi, не одного виправив на Запорожжя. Одне йому було дивне,
що в таку пору втiкати вибираються, бо на Запорожжя втiкається лiтом. Дiд
догадувався, що якась важна причина до цього їх змушує, й поклав собi
вихiснувати їх скрутне положення.
- А грошi у вас є?
- Хiба ж без грошей приходити до тебе? Перевдягни нас мерщiй за козакiв
та продай нам ще два конi.
Дiд змiрив оком рiст хлопцiв, узяв каганець i пiшов у комору, полишаючи
їх у пiтьмi. Згодом винiс оберемок одежi й поклав на стiл. Були тут штани,
жупани, свитки, кожухи, пояси та шапки. Хлопцi роздяглися з своїх
бурсацьких халатiв i стали перевдягатися. Не довго тривало, як при помочi
Аслана стали справжнiми козаками. Вибрали ще двi шаблi й по два пiстолi.
Пильно їм було, i не довго торгувалися.
Старому наказали, щоб вранцi вiдiслав бурсацьку одежу в бурсу.
- Справжнi запорожцi, їй-Богу! - приговорював Аслан, оглядаючи їх на
всi сторони. - Ще би тiльки борiдки вашi оббрити.
- Правда! Ми й забули... А чим же бритися?
- Є! В мене є все.
Старий вийняв зi стола бритву й мило, яке розробив, намилив лиця i
вмить оббрив першi молодi волоски.
- Тепер давай конi! Коли нема коней, то на чорта нам того всього!
- Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене сам пан Наливайко
конi купує, не то що. У мене самi турецькi, як огонь. Ходiмо в стайню й
виберемо - є в чiм. - Перейшли через сiни в стайню, яка стояла пiд землею
мiського валу. Передом йшов без'язикий слуга i присвiчував каганцем. В
стайнi стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тiм мало
розумiвся. Торг йшов трохи тяжче. Старий хрiн хотiв добре заробити.
Марковi було спiшно i сiпав Петра за рукав, щоб кiнчав. Старий таки трохи
мусив попустити. Нiмак вивiв купленi конi до сiней, а старий пiшов з
хлопцями в хату.
- Це такi конi, що пiд кошового давай. Правдивi турецькi, як огонь.
- А де ж сiдла i узденицi? - питав Петро.
- Хiба ж ви з сiдлами та узденицями купували? Це треба купити окремо.
- А хiба ж ми не пiд верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай,
дiду, нiчого з того, забирай собi оце лахмiття. Пiдемо на Зарiччя мiж
татар i знайдемо, чого нам треба.
I Петро став згортати в калитку дукати, якi був висипав на стiл, щоб
заплатити. А тих дукатiв наскладав Петро з тих подарункiв, якi князь
Острозький роздавав мiж пильних школярiв при рiзних нагодах. Аслан,
побачивши золото, зм'як вiдразу, як вiск. Став гостей перепрошувати й
винiс з комори два сiдла з узденицями.
В мiстi обiзвалися першi пiвнi. Крайнiй час було виїздити. Марко щораз
бiльше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство
диякона i ось зараз прибiжать княжi гайдуки та його зловлять. Петро
виплатив усi грошi.
- Як доїдете до ворiт мiста, подайте вартовому по золотому, а то,
далебiг, ворiт не вiдчинить.
- Скажи, дiду, куди дорога на Запорожжя?
Дiд став хитати головою.
- Держiться на схiд сонця, i бiльше на полуднє.
Хлопцi посiдали на конi.
- Прощавай, дiду!
- Щасливої вам дороги! - вiдгукнувся дiд, замикаючи дверi.
Хлопцi обернулися в напрямi церкви, перехрестилися й подалися до
мiських ворiт. В мiстi пiяли пiвнi. За хвилю воротар вiдчинив браму i з
Острога виїхали два молодi козаки. Перед їх очима розкрилося бiле безкрає
море. Вiд снiгу було добре видно, бо мiсяць давно зайшов. Хлопцi так
спiшилися, що забули взяти з собою яких-небудь харчiв у цю далеку
небезпечну дорогу, якої зовсiм не знали.
Поклали собi виминати всi людськi оселi, прочуваючи, що за ними
непремiнно пiде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше вiд
Острога. Переїхали добре замерзлу Горинь, поскакали на полуднє в тiм
напрямi, який вказав їм Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони
нiзащо не поважились були поступити в город. Їм здавалося все, що увесь
свiт знає про їхню втечу, що вони втiкають перед карою, що хто-небудь їх
переловить i вiдставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе нi
слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою
бiлою плахтою.
Надворi вже геть розвиднiлося. На сходi сонця зарожевiло небо, а далi
викотилося велике червоне сонце. Його яркi промiння вiдбивалися вiд бiлого
примерзлого снiгу й заслiплювали очi.
Їхали так до вечора, виминаючи здалека людськi оселi, якi лише здибали
на дорозi.
Тої днини вони i їх конi не їли нiчого. Були голоднi. Конi стали
постогнувати та приставати вiд утоми. I тепер їм прийшла на думку турбота,
де тут, у такiй пустинi, переночувати?
Нараз побачили якусь сторчачу копицю снiгу. Це не могло бути нiчого
iншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снiгом. Оселя це не могла
бути, тому i не боялися пiд'їхати ближче. Та приїхавши близько, помiтили,
що це був вiтряк, яких на Вкраїнi було багато. Снiгу стiльки навалило на
крила, що їх ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком i стiнами.
Видно, що давно сюди нiхто не заходив.
- Тут якось переночуємо, - говорив Петро. Вже хотiв висказати свою
турботу, що без їди для себе i коней годi буде, та здержався, щоби не
тривожити хворого Марка.
Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що iнколи аж зуби
затинав, щоби не йойкнути.
- Тут нема чого нi розбишак, нi людей боятися, - потiшав його Петро
далi.
- А що з кiньми зробимо? - питав тривожно Марко. - Коли трапиться тiчня
вовкiв, то завтра знайдемо лише сiдла та копита.
Заки Петро на це вiдповiв, побачив зараз за млином якусь малу
будiвельку, засипану теж снiгом. Це, очевидячки, була хатина для
мiрошника. I тут не видно було людського слiду, значить, що хатина стояла
вже давно пусткою.
Петро скочив з коня i пiдступив пiд дверi, засипанi снiгом. Намучився
чимало, заки вiдгорнув снiг. Дверi були засуненi iзсередини. Петро стукав
та кликав, але нiхто зсередини не вiдзивався. Брала його нетерплячка.
Зiперся усiєю силою i виважив дверi iз завiсiв. Вони впали до сiней iз
лоскотом. Петро пiдняв їх i знову вставив на завiси. Тепер злiз iз коня й
Марко, i завели сюди коней, та зачинили, i засунули мерщiй за собою дверi.
Стояли тепер у великiй непрогляднiй пiтьмi. Петро викресав огню i запалив
обережно вiхоть соломи. При свiтлi побачили себе в затишних сiнях з
жолобом i драбиною. Сюди заводили, очевидно, коней тi, що до млина
приїздили. За драбиною було ще досить недоїдженого сiна. Конi пiшли зараз
сюди й стали запопадливо хрупати.
- От буде де переночувати пiд жолобом, - говорив Петро.- Господь на нас
ласкавий.
- Я такий голодний, що менi аж млiсно, - каже Марко.
- Коби лише конi пiдживилися, а ми-то якось витримаємо; може, яку
звiрину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсiдлаю.
В тiй хвилi Марко, мацаючи напомацки, знайшов дверi. Запалили знову
вiхоть соломи, вiдчинили дверi i ввiйшли до невеличкої кiмнатки. Дуже тим
втiшились. В них вступила якась надiя, що, може, що й для себе знайдуть.
Петро безупинно пiддержував огонь i розглядався. На зимнiй печi стояв
каганець, повний сала. його зараз засвiтили i оглядали хату далi. Стояв
тут стiл, збитий з дощок, лава пiд одиноким вiконцем, над ним полиця, на
нiй миска, горнець, посуда на воду та й увесь такий домашнiй достаток
вбогого чоловiка.
Пiд задньою стiною лежав мiшок iз борошном, чим вони дуже втiшилися.
- Коли є борошно, то буде i гарячий кулiш.
Їм дуже хотiлося попоїсти чогось гарячого. За пiччю була широка
лежанка. Петро взяв у руку каганець i подався туди оглядати. Та зараз на
перший погляд аж крикнув зi страху. Там лежав чоловiк, вкритий кожушиною.
Петро отямився, що нема чого одного чоловiка боятися двом, приступив
ближче i став до нього придивлятися. Стягнув iз нього кожух, та чоловiк не
ворухнувся. Це був старенький сивий дiдусь. Здавалося, що вiн спить. Петро
став його будити. Дiдок закостенiв зовсiм.
- Замерз сердега, - говорить Петро. - Ну годi, неживий мусить живому
вступитися.
Вiн взяв обережно мерця на руки i винiс на двiр. Мерлець закостенiв
так, що годi було його розпростувати. Скулився, зiгнувся. Обi руки склав
пiд голову збоку, а ноги пiдiгнув.
- А де ти його подiв? - питав Марко Петра, як той вернувся.
- Поки що я його в снiг запорпав. Може, завтра зможемо поховати. Тепер
ходiмо до коней, ти свiти, а я їх обiйду.
I справдi, того було треба. Конi попрiли так, що аж шерсть злипалася.
Петро їх розсiдлав, познiмав уздечки i повитирав вiхтем, з вишки скинув
соломи i добре їм настелив. За драбиною було ще досить сiна, а Петро
позмiтав в жолобi трохи зерна. Вiдтак став шукати по сiнях i знайшов пiд
соломою в кутi купу рубаних дров.
- Покiйник хазяїн був, царство йому небесне! - говорив Петро. - Ти,
Марку, коли можеш, затопи в печi, а я ще пiду шукати, менi здається, що я
ще щось випорпаю.
Зняв з себе кожух, узяв за халяву нiж i подався до вiтряка. Прогорнув
снiг, i знайшов схiдцi, та полiз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут
ще мiшок з борошном, а другий з зерном. Занiс одне i друге в хату.
Тим часом Марко розложив в печi ватру. В хатчинi зробилося тепло i
весело.
- Можемо тут i цiлий тиждень пересидiти i вiдпочити.
- Нашi конi не поєнi.
- Правда, годi тепер за криницею шукати. Принесу їм снiгу.
Петро пiшов по снiг. Марко набрав теж снiгу в усi посудини, якi лише в
хатi знайшлися, i приставив до огню. Петро шукав далi на полицi та по
кутках хати i аж скрикнув з радостi. Знайшов добрий кусок солонини, два
бохонцi засушеного i замерзлого хлiба, коробочку солi, кiлька сушених риб
i все те складав на столi.
- Дивися, Марку - празник на цiлий тиждень. Як стрiнемо першого попа,
то золотого дам на панахиду за душу "раба божiя, єго же iм'я ти Господи
вiси...".
- Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, -
каже Марко.
- Чортзна-що верзеш! Кому би хотiлося за нами ганятися? Вони вже знають
в бурсi, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хiба як снiг
стопиться, то значить не зараз. Впрочiм, хай буде, що хоче, а я себе
живого взяти не дам, - говорив твердо Петро i тупнув з досади ногою об
долiвку. - Ми вже Богу дякувати, не дiтваки, а козаки.
За той час в хатi робилося теплiше. Огонь вiд печi блимав по чорних
зачаджених стiнах хатчини. Петро набрав кiлька пригорщ борошна i взявся
варити кулiш, до якого всипав солi i вкинув сала. Кулiш кипiв, а хлопцям
аж слина вiд того набiгала, так їсти хотiлося... Вiдкололи два куски хлiба
i виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже їм смакувала.
- От ще й лишилося для гостей, - каже Петро, заглядаючи на дно горщика.
- Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справдi гостi
трапилися?
- Ну то що? Хiба такi самi втiкачi, як i ми обидва; було б нам
веселiше, а я їх нi раз не боюся... Те-те-те, треба коням всипати зерна,
нехай добре вiдживляться.
Вiн розв'язав мiшок i став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов
таке, що з дива не мiг вийти. Там були завиненi в платку три саленi
свiчки.
- Не кажу ж я, що покiйник добрий хазяїн був, - царство йому небесне.
Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсiм не погас.
Вiдтак поклякали обидва й стали молитися Господовi за той захист
безпечний. Пороздягалися. Настелили на печi свiжої соломи i полягали спати
По такiй утомi, по невиспанiй попереднiй ночi заснули вiдразу твердим
сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крiзь сон почув вiн якийсь
рух докруг хати. Якась бiготня в рiзнi сторони. Вiн прокинувся i став
наслухувати лiпше. Бiготня збiльшувалася. У стайнi стали конi форкати i
непокоїтися. "Що це може бути? - подумав. - Хiба ж погоня?"
- Петре! Чи ти чуєш, що там твориться? Петро пiдвiвся, протер очi i
слухав теж.
- Це нiчого iншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вiтряку!
Вовки стали гаркотiти, жертися мiж собою, добуватися до дверей, а далi
стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.
- А бодай вас святий Микола побив!-крикнув Петро. - Не дадуть нам уже
до ранку спати.
- Коли б хоч дверей не перегризли, бо конi нашi пропали б, а може, й до
вiкна доберуться та в хату влiзуть..
- Це нi, бо вiкно засипане снiгом, а на дверi я пiду подивитися.
Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пiстоль i вийшов до сiней. Почув
справдi, що вовки гризуть дверi. Конi страх непокоїлися. Петро встромив
пiстоль в отвiр до засова та й почув, що за пiстоль щось вхопило й стало
ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток - i розлягся стрiл. На
хвилю притихло гаркотiння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки не
розшарпали застреленого товариша.
Петро, упевнившися, що дверям нiчого не станеться, пiшов у хату й полiз
на лежанку, де незабаром i заснув.
Як нашi подорожнi прокинулися, то вже був ясний день, хоч того в хатi
не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав, запалив у печi, обiйшов
коней i став варити снiданок. Надворi було тихо й гарно. Днина
заповiдалася погiдна й морозна. Вовки пiшли собi, лише слiди по них
остались: куски шкiри розшарпаного вовка й останки костей бiдного дiдуся,
якого вовки випорпали з снiгу й з'їли. Немило воно вразило хлопцiв, що з
їх причини не судилося бiдному мiрошниковi зложити костей у святiй
землицi. Марко кiлька разiв заговорював, щоб їхати далi, та Петро й думати
про те не хотiв. Поки стане харчiв для них i коней, треба пересидiти тут,
бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро вилiз на сам вершок вiтряка й
розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити, а то один непроглядний
степ, вкритий бiлою плахтою. Втiкачi збилися зовсiм з дороги. Не знали анi
де вони є, анi в який бiк їм повернутися.
Пересидiли так три доби в хатчинi мiрошника. Харчiв вистало б ще на два
днi, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два днi знайшли
яку людську оселю. Чим далi вiд Острога, тим менше треба було боятися
людей i погонi. Пiд вечiр останнього дня прилагодили все до дороги. Мали
виїздити, - скоро на свiт божий займеться. I вони, i конi вiдпочили добре.
У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже бiльше не приходили. I знову
днина заповiдалася гарна, коли, помолившися, посiдали на конi й рушили до
полудневого сходу. Конi порскали весело, бiжачи по скрипучому снiгу, й їм
було весело. Як зiйшло сонце, то вiтряка вже не було видно. В полуднє
нагодували коней, з'їли трохи сушеної риби, паляницi й поїхали далi. Та
чим ближче було до вечора, тим сумнiше їм було. Одна турбота їх мучила, де
тут у пустинi взимi переночувати? Їхали навмання все в один бiк. Треба
хiба так цiлу нiч їхати, бо приставати нiде. Настала зоряна нiч, мороз
побiльшав, аж трiскотiло. Конi пообмерзали iмлою. Нараз стали перед якоюсь
загородою. Невеличкий кусок землi, огороджений високим плотом, у якiм
стирчало декiлька присадкуватих верб.
- Це, либонь, якась пасiка буде.
За плотом не видно було нiякого домiвства. Позлазили з коней i
вiдчинили хвiртку. Це була справдi пасiка. Попiд плотом пiд острiжками
стояли рядком улiї, обвитi соломою. В однiм кутi лежали порожнi улiї й
сухе вербове пруття, присипане грубо снiгом.
- Може, знову якого мерця знайдемо? - каже Марко.
- Цим разом дуже шукати не будемо. От слава Богу, що є де як-так
сховатися.
Вони розсiдлали коней, витерли вiхтями i дали в мiшечки пшеницi.
Розвели огонь i стали лагодити леговисько на нiч. Так не спали ще нiколи.
Вправдi, як були ще хлопцями, не раз ночували з кiньми в полi, та це було
лiтньою порою. А тут - зима. Мороз трiщить. Небо засiяне рясно звiздами,
що мерехкотять, а їх свiтло сипле мiльйонами дорогоцiнних камiнчикiв по
замерзлому снiговi. Лежачи бiля огню лицем вгору, дивився Петро на яснi
зорi й згадував колишнє: рiдне село, широке оболоння, поки не заснув
твердим молодецьким сном. Прокинулися далеко ще до дня i зараз вибралися в
дорогу. Марко втратив цiлком надiю, щоб вони могли Добратися до цiлi своєї
дороги, до Запорозької Сiчi. Прийдеться їм загинути в степу. Совiсть не
давала йому супокою, що спричинив загибель нiчого не повинного приятеля
Петра, якому всмiхалася така гарна будучнiсть пiд могутньою опiкою князя
Острозького. Петро був iншої думки. Колись до краю якогось мусять доїхати.
Знайдуть людей, що не дадуть їм загинути, й Господь не дасть їм пропасти.
З полудня того дня побачили далеко на обрiї великий лiс, i туди завернули
коней. Той чорний лiс був окутаний темно-синьою хмарою, бiльшав i
поширювався в мiру того, як до нього зближалися. Якесь прочуття говорило
ЇМ, що там знайдуть безпечний захист i спроможнiсть вижити. Конi
вiдгребають собi сухої трави з-пiд снiгу, а звiра в лiсi досить, бо не
можна собi без того лiсу подумати, особливо взимi.
Справдi, лiс був великий, хоч не дуже густий. Велети-дуби й буки
витягали свої безлистi конарi високо вгору. Корчiв було мало. Декуди купка
тернини, лiщини або малинника, бо пiд тинню таких велетiв годi меншiй
деревинi вирости. Якраз сонце заходило, як вони виїздили до лiсу. Високо
на деревах лопотiли та покракували ворони, лагодячися до сну. Хлопцi
оглядалися на всi боки, шукаючи для себе догiдного пристановища. Петро
побачив пiд корчами великого цапа. Вiн дивився здивовано на подорожнiх,
неначе б хотiв спитати, чого їм тут треба? Петровi прийшла добра думка в
голову. Вiн злiз з коня, здiйняв з плеча свiй лук, нап'яв стрiлу й став
хильцем до цапа наближатися. Стрiла фурнула, поцiливши цапа в груди. Вiн
пiдскочив угору й простягнувся мертвий.
- Буде вечеря, якої ми давно не їли.
Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й став форкати.
Поїхали далi, шукаючи мiсця, де би їм переночувати. Була тут невеличка
полянка, окру-жена лiщиною i терням.... Тут здавалося їм найлiпше.
Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею лiщини, а Петро патрошив цапа.
Незабаром загорiвся весело вогонь. Петро вирубав здоровий кусень хребта,
застромив на тичку й став пекти над огнем. Огонь порскав, м'ясо
припiкалося й розносило приємну воню. Тим часом конi зачали порпати
копитами за сухою травою. Хлопцi так запряталися своєю роботою, так пильно
їм було повечеряти, що й не зчулися, як до них пiдiйшов чоловiк i гримнув
над головою:
- А якого бiса шляєтеся по моєму лiсу?
Хлопцi схопилися з мiсця, мовби хто над ними стрiлив. Бiля них стояв
чоловiк у короткiй кожушинi й постолах, пообвиваних ганчiрками. На головi
стирчала кiнчаста татарська бараняча шапка. На плечах - рушниця, а за
мотузяним поясом - довгий нiж.
- А ти, чоловiче, якого бiса зачiпаєш поночi добрих людей та не даєш
спокiйно повечеряти? Це такий твiй лiс, як i наш.
Петро стояв, держачи на тичцi недопечене м'ясо.
- Ти, жовтодзьобе, я тобi зараз покажу, чий це лiс! - кричав старий,
хапаючи за рушницю. Петро вмить вiдкинув тичку, вихопив iз-за пояса
пiстоль i натягнув молоток.
- Не рушся, - гукнув, - а то далебiг уб'ю!
Старий пристав на хвилю здивований, а далi став сердечне смiятися.
- От, козаки, молодцi! Далебiг я лише вас налякати хотiв. Бачу -
школярi якiсь, втiкачi, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть,
а я посмiюся, - а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!
Вiн наставив на Петра обi руки. Петро встромив пiстоль за пояс i
приблизився до старого.
- Ну, а ти чого став, як намальований? - каже старий до Марка. - Бери
печеню та вiнчай пекти, бо на снiгу ледве чи спечеться i я з вами
повечеряю, коли мене не проженете...
- Милостi просимо до гурту!
Старий поклав рушницю коло себе в снiгу, прикучнув до вогню i став
грiти руки.
- Одного не можу я змiркувати: звiдки ви цапа взяли? Бачу, що недавно
вбитий, а я стрiлу не чув.
- Це таке, що голосу не видає, а стрiляє певно, - каже Петро i показав
дiдовi свiй лук. Старий став оглядати цапа.
- Мистець, далебiг, мистець, поцiлив в саме серце. Ну, ну... та-бо й
лук - якась панська штука.
- Вiн птицю на льоту з лука поцiлить, - прихвалював побратима Марко.
- Ну, хлопцi, лагодьте мерщiй вечерю, та ходiть спати до мене у мiй
зимiвник.
Петро врiзав ще м'яса i поклав на грань.
- То у вас, дiду, десь тут недалеко зимiвник?
- Є зимiвник, i пасiка, i стайня, буде i вам, i вашим коникам безпечно.
Сиджу в самотi, та хiба що деколи гiсть трапиться.
- Ви, дiду, певно iз запорожцiв, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.
- Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школi, десь там щось провинилися
та тепер втiкають...
- Чому ж зараз говорите: провинилися...
- Авжеж, бо зимою втiкаєте. Коли б не те, заждали би до лiта так, як
ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою
небезпечно.
За той час м'ясо спеклося. Заїдали смачно, а дiд вийняв ще з торби
кусок паляницi та обдiлив усiх.
- Тепер пора в дорогу, незадовго й пiвнiч буде.
- А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то
пiдбилися.
- Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лiсi так безпечно? А вовки! Ти
втечеш, може, на дерево, а що з кiньми? Останеться сiдло та й копита. Не
цурайся гостини, коли добрi люде просять, а то певно того пожалуєш.
Хлопцi зiбрали свої статки, забрали решту м'яса i, ведучи коней таки в
руках, йшли за старим.
Той лiс показався дуже великим, йшли бiльше години, а краю не було. В
такiм лiсi можна справдi пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту
i частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий вiдчинив ворота,
придобрив собак, i подорожнi пiшли туди за ним. Недалеко ворiт стояла
хатина, обведена загатою з лiсової трави. Бiля неї стояла клуня. До неї
завели конi, яким старий занiс оберемок сiна. За той час двi собаки вовчої
породи обнюшили подорожнiх зi всiх бокiв i стали лащитися. Одна таки
пiдскочила i лизнула на привiтання Марка по лицi.
- Добрi ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре
сотворiння: лиху людину нюхом пiзнає i не попустить їй. Знаєте, що вiн раз
на смерть загриз розбишаку, що хотiв мене, самiтнього, ограбувати. Як
схопив зубами за горло, то i не пiкнув.
Старий вiдчинив хатчину i попросив туди гостей. На припiчку тлiло. Вiн
розвiяв огонь i засвiтив грубу воскову свiчку.
- Вiтайте менi, любi гостi! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже
вам радий, сiдати просимо.
Хата була зовсiм проста: пiч, лежанка, одна лава, стiл, полиця - усе з
простих дощок. Над столом - образ богородицi, а доокола нього повiшана в
порядку зброя: шабля, пiстолi, двi турецькi рушницi. Видно, що старий
колись-то козакував. Старий розвiв у печi вогонь та став подорожнiх
приймати, чим хата багата. Принiс iз погребу глечик меду, поставив з
мищиною патоку, поклав велику паляницю.
- Будь ласка, споживайте здоровi та напийтеся, лише за горiвку
вибачайте, бо її не маю.
- Не дуже-то i нам за нею [3][4]банно '.
- Ну, коли так, то ладно. Деколи i у мене вона появиться, коли який
купець барильце привезе.
- Хiба ж сюди купцi заходять?
- А заходять, - я з них живу, продаю їм мед, шкури, вiск.
- Якi шкури?
- Та вже ж, що не з мишей, а звiрячi. Є лисячi, вовчi, ведмежi,
сарнячi, оленевi, - звiра тут досить. Вiд них я купую всiляку потребу,
особливо порох, одежу, борошно, - що треба.
- А цей лiс чий?
- Що ж тобi казати, коли не вiриш. Казав, що мiй, а ти за пiстоль
хапаєш. Вгадай сам, чий вiн.
- Не тому я за пiстоль хапав, - оправдувався Петро, - а то не знав я,
який ви чоловiк, а ми все маємося на осторозi.
- Що й казати, - обзивається Марко, - ми все погонi виглядаємо.
- Погонi? А звiдкiля?
- З Острога, вiд князя...
- Смiйтеся з того, кому б там хотiлося зимою за втiкачами ганятися?
Коли б ти i крiпаком був, та вiд пана втiк, то ще не важилися би. Зима -
не мама. Вони вас вже i так за пропащих вважають, i як у вас був який
приятель в Острозi, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.
- А вам, дiду, не лячно так самому в лiсi жити?
- От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є Бог. Чого ж менi боятися? Я iз
цього лiсу вже двадцять п'ять лiт не виходжу, i тут менi так добре, як у
Бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще i другого нагодую, коли
трапиться. Два рази до року приїжджає до мене купець: восени - по мед i
овочi; весною - по шкури. Привезе менi полотна, солi, тютюну, пороху та
олова, борошна на паляницi, сухарiв. Чого ж менi бiльше треба? А коли б
лихий чоловiк трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мої вiрнi собаки
теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут
у лiсi гарно живеться. Нi зимою, нi лiтом менi не вкучиться. Взимi
мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра пiдемо на лови, лише
прилагодь багато добрих стрiл, то заведу тебе в таке мiсце, що не жаль
буде труду. А лiтом, то в мене так, як у божiм раю, самому Адамовi не було
краще. Ех, коли б побачили! Як лiс стане зеленiти, як трава зацвiте, як
пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий
аж вiдмолодiю. Справдi, тодi й людей не хочу. Навештався я по божому
свiту, був на возi i пiд возом, усячини надивився, а тепер вiдпочиваю та
Боговi милосердному дякую, що мене в той рай завiв.
- Де ж ви, дiду, бували?
- Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям сiно на
долiвцi. - Бував на Запорожжi, з козаками на турка ходив походами. Крим
мене знає, побував я i в тяжкiй неволi бусурменськiй, лише слава Боговi,
що не довго, бо вдалося менi втекти, поки на мiсце, у Бахчисарай, завели.
Як будете на Сiчi, то поспитайте старих сiчових дiдiв за Ониська
Печеного... Що я тепер? Старий гриб, а тодi я молодець був, та що й
говорити? Потому я з козаками на море ходив...
- А скiльки вам, дiду, рокiв буде?
- Скiльки менi буде, я того не знаю, скiльки менi є: вiсiмдесят минуло
i на перший пiшло.
- Молодший вiд нашого дiдуся, - каже Марко до Петра.
- А твiй дiдусь хто такий?
- Далеко звiдсiля, аж пiд Самбором, коли знаєте. Йому минуло сто рокiв,
як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога виїздили. Грицьком Жмайлом
звався, не знать, чи ще живий?
- Коли живий, то нехай здоровий буде, а як вмер, то царство йому
небесне... Жмайлiв я знав на Запорожжi кiлькох. У мiй час було їх на
Запорожжi кiлька. Та не кожний там i Жмайлом мусив зватися. Запорожцi
такий химерний народ, що кожному своє iмення приложать, до чого хто
вдався, або й так. Ось мiй батько звався Залужний, а мене прозвали
Печеним, а як прозвуть раз, то не вiдпросишся i не вiдкупишся. Коли будеш
за це сердитися, то вони ще бiльше при своїм будуть стояти. Ось iз чого
мене Печеним прозвали. Пiшов я раз з козаками в Крим. Послали мене з
другими на розгляди ворожої сили. Так трапилося, що татари мене пiймали.
Привели мене до якогось мурзи та давай розпитувати, що i як, скiльки
козакiв прийшло. А я начеб води в рот, - нiчичирк. Хiба ж своїх буду
зраджувати? Тодi стягнули з мене сорочку та давай припiкати розпаленим
залiзом. Шкварчало моє тiло, а я затяв зуби та й мовчу. I були б мене на
смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не заступилася... Як мене
так мучили, зробився крик: шайтан! Аллах! Аллах! А тут чую гомiн та
стукiтню наших... Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали татар,
а мене освободили... Довго я лiчився з ран, але таки не пропав... I тодi
прозвали мене Печеним.
- Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила...
- Еге ж! Побратим мене виручив... От був товариш, щирiший рiдного
брата... Царство йому небесне! У морi потонув, а я остався.
Старий присiв бiля печi, порпав цiпком огонь i важко задумався. Дивився
старечими очима на грань, може, там кого iз своїх знайомих у своїй уявi
побачив...
- Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо я
неграмотний, але менi здається, що в Господа милосердного є така книга, де
всi люде списанi i кожному приписана доля, вiд якої не втечеш, не
встережешся. Так цьому й бути. Тому-то нашi запорожцi нiчого не бояться -
що мав бути, то й буде. Козак - то так, як муха: бринить, лiтає,
веселиться, аж поки в мед не впаде...
- Або в дьоготь, - добавив Петро.
- Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.
В хатi стало гаряче, мов у парнiй. Хлопцi роздяглися до сорочок.
Довгенько ще внiч балакали. Петро став розказувати, якi тепер на свiтi
порядки, та старий йому перебив:
- Не хочу слухати нi про людей, нi про їхнi порядки, вони були i будуть
все однаковi, досить менi їх. Ти краще переказуй менi молитву "На сон
грядущий", а то далi забуду все.
Петро став говорити молитву, а дiд повторяв за ним кожне слово.
В хатi стало тихо. Всi позасинали. На дворi iнколи собаки гарчали, коли
пiд сплiток який звiр приближався.
Вранцi старий заварив кулешу i побудив хлопцiв. Вони хотiли зараз
вибиратися в дорогу.
- Ого! Так менi гостину вiдплачуєте? А не думай один з другим їхати.
Перед весною не пущу. Слава Боговi, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а
таки iнколи за миром божим скучаю i хочу з добрими людьми повеселитися та
побалакати.
- Нам, дiду, пильно на Сiч...
- Гадаєш, що Сiч он там, за оплiтком, або край цього лiсу? Ще, небоже,
не одну паляницю треба буде з'їсти, заки туди дiстанешся.
- Хiба ж воно так далеко?
- А ти гадаєш, що близько? Коли поїдете тодi, як я схочу, то покажу i
дорогу, а коли наперлися, то їдьте, але надвечiр знову до моєї зимiвки
завернете...
- А то ж як?
- А так, що я вас зачарую i колесом будете їздити... я характерник... -
старий став смiятися. - Може, ви, школярi, й не знаєте, що воно таке
характерник?
- Характерник - то такий козак, що iз всякої халепи може себе
вирятувати... що його куля не береться...
- Ось-бо то й є.
- Що з чортом знається...
- О, то вже неправда. Хiба таке в книжках написано? То неправда, бо
характерник i чорта не лякається, та й чорта перехитрить, окульбачить, та
мов на шкапi їздить. А при тiм вiн Боговi молиться, в церкву ходить, людям
добре творить... Ось який характерник, i про таких я знав... А коли в мене
ще останете, то i про тих характерникiв, яких я знав на Запорожжi, розкажу
вам.
Нiчого було робити. Хлопцям стало нiяково вiдказуватися вiд тої щирої
гостини. Хто знає, як воно буде далi, чому ж не вихiснувати хвилi. I вони
осталися.
Зараз другої днини пiшли на лови. Старий пiшов лише з Петром, бо Марко
не мiг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду показати
своє мистецтво з луком. Не хибив нi разу. Старий не мiг з дива вийти. Того
дня вбили кiлька бiльших штук i з бiдою дотащили їх додому.
По вечерi старий порався коло добичi, знiмав шкуру, чвертував i вiшав в
димарi м'ясо, а коли по вечерi полягали, зачинали балачку.
- Дiду, - каже Марко, - ви обiцяли розказати нам про характерникiв, я
дуже цiкавий почути.
- Ти собi будь цiкавий на все. Старайся все своїм розумом збагнути.
Чоловiк, що не цiкавий, остане до смертi дурнем. Але ти нiколи не кажи, що
ти на що-небудь цiкавий. Ти або слухай, що другi говорять, i на вус мотай,
або питай полiтичне так, щоб нiхто не знав, куди ти мiриш. Розумний
чоловiк, та ще й козак, куди-iнде мiрить, а поцiлить там, де нiхто того не
сподiвався.
- Спасибi, дiду, за науку, вона нам придасться, та ти не заговорюй,
лише розкажи, що обiцяв, а то завтра нi одного звiра не поцiлю. Буду
мiрити в оленя, а поцiлю в дерево...
- От i не говори! Хiба ж не знаю нашого брата-мисливця? А що скаже
стрiлецька слава? Та вже досить, що обiцяв, то й додержу. Слухайте, поки
не заснете...
У мiй час жив на Запорожжi характерник - старий Артем Похожий. Нiхто не
знав, скiльки йому лiт, бо вiн раз показував себе старим, столiтнiм,
дiдуганом, а другий раз - молодцем, хоч пiд вiнець ставай. Вiд других
запорожцiв держався осторонь, усiх називав жовтодзьобами та дурнями.
Говорив мало. От так вiднехочу кинув кiлька слiв та й замовк. Всi його
поважали i боялися. Старшина поважала його тому, що нiхто так не порадив,
так дiла не повернув, як Артем. А на язик з ним було пiти дуже небезпечно,
бо вiдрубав, мов сокирою. При тiм був вiн неабиякий силач. Возьме, було,
коня поперед себе i несе, як ягня. Пiднесе на плечах гармату з колесами,
то нiчого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то вiн i оком не
моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей, та ще до них по-їхньому
говорив не гiрш татарина. Раз якось наскочив татарський загiн на нашi
степи i зайняв табунець козацьких коней. А тодi якраз коней нам було
треба, бо у похiд ладились. Татари захопили i кiлькох молодикiв, що коней
пильнували. Дiзнався про те Артем, i, не говорячи нiкому нi слова, сiв на
коня, i поїхав. Кошовий навiть погонi не посилав, бо тi, що спаслися,
говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать, куди Артем
поїхав, але вiн скорше приїхав до Перекопу i тут вижидав кримцiв. Це все
розказували опiсля тi пiйманi хлопцi. Кримцi такi радi, женуть добичу i
ясир, аж тут на дорозi стоїть старий жебручий татарин. Здержав їх та щось
по-їхньому з ними галакає. Татари здержалися i його обступили. Йому якраз
треба було мати їх всiх у купi, щоб не розбiгалися. Тодi вiн миттю скинув
татарську шапку, вiдкинув сиву бороду - вона була у його, бачите,
причеплена, а тут довгi козацькi вуси показалися. З-пiд поли витягнув
кусень довгого залiза. Говорили опiсля хлопцi, що вдвох ледве то залiзо
пiднесли. Тодi як зачне бити, кого попав по спинi, то так i переломив
хребет, а кому по головi достанеться, то й мiзок зараз на верха. Усiх
побив. Тодi порозв'язував хлопцiв, закурив люльку та й каже: "Ну, хлопцi,
пора нам додому".
I утрьох пригнали табун коней додому. I гадаєте, що хоч одним словом
почванився з свого дiла? Нi. Махнув рукою, начеб вiн лише муху забив.
А раз його ляхи пiймали. Намотлошив вiн тих панiв-драгунiв, чи як там
вони називаються, а опiсля став та й нi вусом не моргне. В нас усiх i дух
завмер, бо вiн нам тодi ватажкував. Ну, не оборонимо, як вiн сам себе не
оборонить, - пропало. Кожний втiкає в комиш. А вони вже й не дивляться на
нас, лише в'яжуть Артема, але вiн за кожним разом, як його в'яжуть
мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всi мотузи потрiскають, мов
те павутиння. В'яжуть знову, а вiн - те саме. Ми з комишiв дивимось, що
воно буде. За третiм чи четвертим разом вiн вже - нiчого. Стоїть
зв'язаний, як вiвця. Його повели - такий смирненький, що годi. Що сталося?
Чи так знемiгся? А вони такi радi, вигукують та веселяться. Неодмiнно
настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо ночi, щоб до себе
перекрастися, аж тут Артем як не гукне над нами: "Хлопцi, збирайтеся,
тепер ворогам справимо бенкет".
Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з'явилася, а то сам
Артем стоїть, як i перше; люлька в зубах, а шабля в руцi.
Повiв нас опiсля вночi на ворожий обоз... Господи, що там тодi за
бенкет був!.. Усiх перебили, багата здобича лишилася нам у руках. Тодi
Артем каже: "Ходiть, хлопцi, покажу вам, кого то вороги замiсть мене
пiймали".
Приходимо помiж обозовi вози, а там - до великого паля, вбитого в
землю, стоїть на грубiм ланцюгу прив'язаний цап.
- Що, що?
- Ну кажу вам - цап. Гадаємо собi, воно ж i правда, що Артем, бо хiба ж
цапа в'яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що то значить бути
характерником!
- Може, вiн з чортом знався? - каже Марко.
- Грiх тобi, синку, таке говорити. То був богобоязливий чоловiк,
молився, на церкви давав у Черкасах, вбогого не поминув. То вже такий
угодник у Господа був, i Пречиста йому в усiх пригодах помагала...
Такi балачки й оповiдання вели вони кожного вечора.
Петровi таке життя в лiснiй пустелi дуже подобалося, i радо був би тут
посидiв до весни. Та Марко намагався дуже їхати. Йому вже не давала
супокою та думка, що можуть Їх догнати. Вiн просив Петра, трохи не плакав,
щоб уже зараз їхати далi. I Петро дав наклонитися.
П'ятого дня заговорив до дiда:
- Нам, дiду, пильно на Сiч.
- Останьте ще трохи, - просив Онисько, - хiба вам у мене зле?
- Нам пильно.
- Та воно небезпечно тепер їхати,- мороз пустив, буде снiг, а може, й
метелиця. Пам'ятайте, що тут довкруги нема нiякої оселi, нiякого захисту,
та ще як iз шляху зiб'єтесь, то пропадете.
- А весною, як води порозливають, а опiсля, як татарва рушиться, ще
небезпечнiше буде.
- Що ж порадиш? Їдьте з Богом, на мотузок вас не прив'яжу.
Другого дня вранцi попрощались iз старим, подякували за хлiб-сiль i
поїхали.
Старий дав їм багато харчiв на дорогу, нав'язав сiна для коней.
Виправляв їх у дорогу, мов рiдних синiв, розповiв їм, кудою їхати. Та коли
вже мали виїздити за ворота, вiн зняв з стiни iкону богородицi i
благословив їх у дорогу, достоту так, як дiд Грицько Жмайло зробив, коли
виїжджали з Кульчиць.
- Поклонiться вiд старого Ониська матерi Сiчi та Днiпровi-Словутицi, i
мене пом'янiть у ваших молитвах!
- Оставайте здоровi, дiду!
Зразу їхали лiсом, поки знову не опинилися в чистому полi без краю.
- Жаль менi цього зимiвника, та й старого дiда. Ти завважав, що вiн
прощав нас так, як наш дiдусь?
- Його благословення пiде вслiд за нами, - каже Петро, - бо вiн
богобоязливий, праведний чоловiк.
- Коли б я почував себе безпечним, я увесь вiк звiдсiля не рушився б.
Так тут гарно жити...
- Добре так жити старому, що вже покiнчив зi свiтом, а молодий не
видержав би. Молодого кортить у свiт, мiж людей розуму добути та слави
нажити. Старi люде говорять, що те все, за чим люде ганяють, суєта,
Молодий, хоч вiрить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, iнакше не може
бути, бо свiт звiвся б нiнащо. Старий Онисько лишається в своєму лiсi при
пасiцi, бо вiн уже своє вiдробив. Тепер черга на молодих, поки знову не
доведеться лягти за пiччю. Ми призначенi до дiла, до слави...
Було вже з полудня. Небо занеслося чорними олив'яними хмарами. Чути
було у воздусi вологiсть. Сонця не видно стало. Довкруги стало темнiти. А
далi почав падати грубими пластами снiг. Зразу рiдко, а вiдтак щораз
густiше. Хлопцi нагодували коней, перекусили, що було в торбi, i поспiшали
щосили далi. Онисько розповiв їм дорогу, куди їм треба їхати. Та чи можна
було тепер потрапити та й шляху не збитися? Снiг падав щораз густiше, а
далi завелася хуртовина. Мело снiгом з усiх бокiв, що на кiлька крокiв
нiчого не було видно. Хлопцям стало страшно. Вони мовчали, думаючи те
саме. Нарештi простогнав Марко:
- Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снiгу загинемо.
- Не говори так, Марку! Бог-батько... От краще ми помолимося... Щира
молитва iз дна моря добуває. Як тяжко було з нами недавно, а дав Бог, що
знайшли захист один i другий, знайдемо ще...
Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.
Снiгу нападало багато. Конi cтали постогнувати. Вони дуже знемоглися,
бродячи у мокрому великому снiгу.
- Менi страшно пече рана, - говорив Марко, - до сiдла обтер.... Може
би, лiпше пiшки йти?
- Куди? Все ж, що кiнь на чотирьох ногах, то не чоловiк на двох.
- Онисько говорив, що тут нiякої оселi близько не буде.
- Хiба ж ми вже вiд Ониська близько? Цiлу днину їдемо. Не журися,
трапиться який-небудь хутiр.
Та Петро сам не вiрив у те, що говорив. Вiн говорив на те тiльки, щоб
свого побратима не тривожити, але й потiшити.
- Петре!
- А що?
- Чи ти пам'ятаєш нашi Кульчицi?
- Як таке можна забути?
- Я вже там нiколи не буду... - i вiн зiтхнув важко.
- Не говори! У всiм воля Божа, не бути тобi, то й менi не бути.
- Я прочуваю мiй кiнець. Менi привиджується, що це наше кульчицьке
оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, пiд якою твiй покiйний
батько поляг... Гм... Бачу i старого дiдуся Грицька: стоїть з образом, як
тодi, коли нас прощав... вiн таки мене кличе, їй-богу!
- Тобi, Марку, так привиджується, то все так буває пiд снiгову пору.
- Сам не знаю. А чому тобi не привиджується? Це так перед смертю. Я це
знаю. Тiло завмирає, а душа освободжується i тому бачить таке, якого
чоловiк здоровий не видить.
- Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут нi Кульчиць, нi
оболоння, бо це зi сто миль звiдсiля! - жартував собi Петро, хоч йому нi
раз не було до жартiв, бо вiд слiв Маркових його проймало жахом, тривогою.
Вiн боявся ще одного, про що Марковi не згадував: коли б так тепер
надбiгла тiчка вовкiв, тодi було б їм амiнь.
Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було
гаряче, мов грань, хоч холодний снiг безупинно його облiплював. У висках
бив живчик, наче молотком.
- Ти, Марку, нездужаєш...
- Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в
самбiрськiй церквi, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той
хрестик?
- Певно, що маю... Владика говорив, що вiн нас вiд усякої бiди вирятує.
- Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.
- Це в тобi так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися
до Пречистої, щоб за нами заступилася...
- Молитися буду, щоб Господь грiхи простив, менi вже не жити...
- Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.
- Менi вже загибати, так загибати. Оцим грiх свiй спокутую. Я ж вбив
чоловiка. Але чого ти зi мною гинеш? Ти нi в чому не повинен, тобi би
тiльки жити... А менi все одне, чи на шибеницi повиснути за вбивство, чи в
снiгу закостенiти, може, так i краще...
А тим часом курява не вгавала, але ще бiльше з кожною хвилею дужчала.
Петро знав, що це значить. Вiн втратив усю надiю.
- Пропало! - крикнув Марко в передсмертнiй розпуцi. - Слухай, Петре.
Послухай мене ще раз перед смертю... Лиши мене тут, а сам втiкай, рятуй
себе! Я вже не можу на конi всидiти. Рана огнем пече, я мушу злiзти з
коня, а йти нездужаю... А як вернеш у нашi Кульчицi, так постав менi пiд
церквою на цвинтарi хрестика.
- Марку, не говори небилиць, забороняю тобi це.
Надворi стемнiло зовсiм. Метелиця не вгавала, а снiгу насипало по
колiна. До того взявся ще сильний вiтер, що кидав масою мокрого снiгу на
всi боки й залiплював очi та запирав духа.
- Бачиш, Марку, зараз буде кiнець бiдi, цей вiтер геть розжене снiгову
хмару й випогодиться.
Марко мовчав. Конi страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве
волокли ноги. Часто вони приставали й треба було їх пiдганяти. Петро став
стиха вiдмовляти передсмертнi молитви, йому страшно було жаль молодого
життя. Ладився, мов сокiл до лету, та крила передчасно пiдломило.
В тiй хвилi кiнь Марка спотикнувся й упав зразу на переднi колiна, а
опiсля повалився в снiг боком, застогнав i простягся. Петро скочив зi
свого коня й з бiдою витягнув Марка з-пiд неживого коня.
- Ет, може й так бути, сiдай на мого коня, а я прочуваю, що тут десь
недалеко буде людське житло.
Марко отягався.
- Лиши мене, Петре, тут; менi так страшно спати хочеться. Я ось так
приляжу бiля того бiдного коня й трохи продрiмаюся... А ти... Ти втiкай
звiдсiля, бо тут смерть!
Вiн скрикнув тi слова якимсь нелюдським страшним голосом: "Втiкай!"
- Марку, я старший, мене маєш слухати - говорив твердо Петро. - Зараз
сiдай на коня!
Вiн з бiдою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й, бродячи по
глибокiм снiгу, йшов навмання.
На свiтi стояла нiч, нiч бiла, як сорочка мерця.
Волоклися якийсь час, а далi й кiнь пiд Марком став спотикатися, поки
не впав, як i його товариш.
Петра аж заморозило. Пропала остання надiя. Вiн узяв Марка пiд руку й
так бродили далi нога за ногою.
- Не можу далi й кроком рушитися, - говорив Марко, сiдаючи в снiгу. -
Лиши мене тут.
- Не лишу, - говорив завзято Петро, - пропадемо так вкупi, в братнiх
обiймах, як слiд щирим побратимам. Сiдай менi на плечi...
- Не хочу... Я останусь тут, а ти втiкай.
- Мусиш! Чув? Я приказую!
Вiн скинув з себе кожух, нагнувся й пiдсадив на себе Марка, та взяв
його попiд ноги.
- Держися шиї, та не души, щоб можна було дихати.
Тяжко було Петровi нести недужого товариша. Хоч зимний вiтер прошибав
до костi, вiн прiв i добував останнiх сил, щоб наперед крок за кроком
поступати.
Аж нараз... Господи! Чи це може бути правда? Петро почув гавкання
собак, що неслось десь здалеку збоку... А може, це лише причулося? Марковi
причулися дзвони, а йому - голос собак. Та нi, воно справдi так...
- Марку, чи ти чуєш що?
- Я давно вже чую голос собак та нiчого не говорю, бо ти кажеш, що менi
прочувається й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти мене, я вже
вiдпочив i пiду сам.
Марковi справдi прибуло сили. Держачися за руки, поспiшали щомога далi
на голос. Собаче гавкання ставало щораз ближче, виразнiше помимо виття
вихру.
- Як є собаки, то є й люде, якась оселя недалеко. Радiй, братику,
молитву нашу вислухала Свята Покрова.
Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним щось
сiрiло, начеб лiс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там живе... Хай
би й татарин, а все ж - людина. Собаки, почувши чужих людей, ще дужче
стали гавкати та присiкатися.
Петро став гукати з цiлої сили:
- Гей люде добрi, пустiть подорожнiх! Товариш менi занедужав. Рятуйте
ради Бога!
- Я тут трохи приляжу, та й вiдпочину... Менi дуже спати хочеться.
- Не можна тепер спати, - крикнув сердито Петро. - Хочеш заснути
навiки, тепер, коли ми людей знайшли? Крiпись, Марку, вже нашiй бiдi
кiнець. Люде добрi, рятуйте мерщiй, душа християнська пропадає...
Собаки гавкали, аж землю гризли.
За тим лiсом щось заметушилося, скрипнули десь дверi, чийсь голос
закричав:
- Пугу! Пугу!
- Христа ради, пустiть, бо загинемо.
- Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу...
- Не роби цього, добрий чоловiче, грiха на душу не бери... Ми подорожнi
козаки, з шляху збилися, а мiй товариш хворий...
- Такий ти козак, що козацького звичаю не знаєш, верещиш, мов баба...
Знов собаки прискочили й стали гавкати. Знов скрипнули дверi. Тепер
побачив Петро свiтло.
Перед ними вiдчинилися ворота, яких Петро досi не помiтив.
Вiн рушив наперед, а Марко впав зiмлiлий на землю.
- Стiй, дурню, - кричав той чоловiк, - не йди, бо в рiв упадеш, хай
спущу мiст.
Щось заскрипiло, один чоловiк свiтив смолоскип, другий спускав великий
дерев'яний мiст пiвперек рова.
- Тепер ходи!
- Не можу, товариш зiмлiв, поможiть!
Двоє людей перейшло мiст i взяли Марка на руки. Один свiтив смолоскип i
вiдганяв собак.
- А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?
- Був у мене кожух, та я його скинув, тяжко було нести недужого
товариша...
- То ти його нiс? Ну, ну...
- Годi було побратима в бiдi лишати...
- А лука-то таки не кинув.
Ввiйшли в сiни, а звiдси в простору теплу хату...
Були врятованi.
Напроти них вийшов iз другої кiмнати високий козак з довгими вусами та
чубом, закрученим за ухо. Вiн був босий i в сорочцi. Свої широчезнi штани
попiдв'язував здолу мотузками. Видно було, що вiн тут хазяїн. Марка казав
занести до другої кiмнати й покласти на печi. З нього зняли кожух,
роздягли й ззули чоботи, перемоклi вiд снiгу. Козак розняв йому пальцями
рота й влив ковток горiлки. Вiдтак натирав йому груди й виски. Йому
помагав у тiй роботi другий старший чоловiк.
Марко вiдiтхнув важко й створив очi, та знову їх заплющив. Козак
обернувся до Петра й каже:
- Твiй товариш хворий, його треба довший час лiчити...
- Та чей же видужає,-сказав заляканий Петро.
- Як Бог схоче, то видужає.
Марко вiдкрив знову очi, оглянувся довкруги й спитав:
- Петре, де ми тепер?
- У добрих людей, парубче, - каже козак.
На те Петро:
- Ми подорожнi козаки, в степу заблудили...
- Хiба я тебе питаю? Бачу, що хрещенi, та й цього менi досить. Знаєш,
що в Святiм письмi говориться про милосердного самаритянина?.. Як ти
голодний, то сiдай їсти, а як нi, то лягай спати, а завтра, то вже
поговоримо.
- Я дуже голодний, бо вже давно не їв.
- Максиме, подай йому з печi вареникiв, а твiй товариш хай вибачить,
сьогоднi нiчого не дiстане, хiба - молока.
Петро, заїдаючи вареники, мав час роздивитися по хатi. В першiй
кiмнатi, куди ввiйшли з сiней, напроти дверей стояв стiл, застелений бiлою
скатертю. На ньому лежали хлiб, сiль, i стояла пляшка. За столом i пiд
вiкнами - довгi дерев'янi ослони, застеленi багатими турецькими килимами.
На стiнi - образи в золочених рамах. Понад вiкнами - на цiлу довготу стiни
полиця, а на нiй - рiзна посудина: дерев'яна, мiдяна, а то й срiбна -
миски, полумиски, збанки та чарки. На противнiй стiнi вiд вiкон навiшано
всiлякої зброї: рушницi, шаблi, кинджали, келепи, ножi, все багато срiблом
коване.
При дверях грубка з зелених кахлiв. Це була свiтлиця для гостей. Петро
змiркував, що попав до славного козацького лицаря. Це все по-тодiшньому
звичаю не було куплене в краму на базарi, це була воєнна здобича, якою
тодiшнi люде величалися, й про кожну рiч умiли сказати, де її здобуто.
В другiй кiмнатi стояла велика пiч на хлiб з грубкою для тепла i з
припiчками, на яких можна було спати. Пiд стiною стояла лежанка, вкрита
кожухами. Кiмната не вибаглива, яка трапляється усюди по селах.
Максим постелив гостям на печi. Марка непритомного ледве туди висадили.
Надворi змагався страшний вихор. Вiтер бив скажено об стiни хати, начеб
хотiв її вивернути. Петро вкрився кожухом. Вiн був мокрий до самого тiла.
Дякував Боговi за спасiння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому
дзвонило в ухах, переходило через голову страшне, тiльки що пережите.
Вiдтак заснув мертвецьким сном. Захрiп i Максим на лавi. Один хазяїн не
спав. Вiн шептав молитву за "путешествуючих".
I хуртовина там, на свiтi, не хотiла вспокоїтися...
ХII
Марко став спросоння балакати:
- Господи, я ж не хотiв того... я... не хотiв його вбити.. раз лише
вдарив з пересердя... за мою кривду... за неповиннi побої ще й глузував з
мене... Ох Боже, прости менi грiха в передсмертнiй годинi! Петре,
Петрусю!.. Лиши мене тут, хай я загину, та мiй грiх спокутую... а ти
будеш... ти мусиш жити... ти нi в чому не повинен... ти втiкай мерщiй, тут
смерть!
Марко скрикнув страшно, начеб справдi побачив смерть з косою.
- Дiдусю, ой, дiдусь прийшли, - говорив, мов врадувана мала дитина. -
Йду вже, дiдусю, йду зараз... Тiльки з Петром попрощаюся... Дiдусю, -
говорив крiзь плач, - я нiчого не винен, я вiкон ректоровi не вибивав,
бiгме Боже! Дiдусеньку, чи далека нам дорога на той свiт?.. До Господа
небесного... Не лишай мене самого... я дуже боюся...
- З ним щось недобре, - говорив до себе старший козак. Встав з лежанки
й засвiтив свiчку. Марко сидiв на печi. У нього горiли очi, усе лице було,
мов у полум'ї. Розкидав руками й безупинно балакав уриванi слова.
Козак прийшов до нього й обмацав голову й тiло. Марко його не видiв.
Хазяїн закликав Максима, що спав на лавi:
- Вставай, небоже, з тим парубком недобре щось коїться. Вважай на
нього, я розведу огонь. Зiлля треба заварити.
В тiй хвилi Марко крикнув:
- Вже йду! - й скочив з печi в обiйми Максима, що його придержав.
- Покладь його на мою постелю.
Пiшов хазяїн, принiс липового цвiту, кинув у кипучий глечик i всипав
патоки.
Марко не давався Максимовi:
- Гайдуки, голубчики, пустiть мене, не вiддавайте на муки, не саджайте
в тюрму!
Вiн страшно плакав.
Хазяїн помагав Максимовi та заспокоював:
- Не бiйсь, синку, нiчого тобi гайдуки не зроблять, ти в безпечнiм
мiсцi мiж козаками.
Коли дiткнулися болючого мiсця, Марко засичав з болю.
Поклали його на лежанку горi спиною. Хазяїн став осторожно його
роздягати, поки не добрався до болючого мiсця. Скривавлена сорочка
пристала до рани. Треба було вiдмочувати сорочку теплою водою. Показалася
велика рана.
- Здорово вибили, чортовi сини, дивись, Максиме, та держи його-таки
так, поки я не вернуся.
Хазяїн пiшов до комори, принiс якогось сушеного листя, яке розмочив у
водi. Рану промив теплою водою, обложив розмоченим листям i обв'язав.
Тепер обернули Марка i посадили. Хазяїн подав йому кухоль липового вивару
з медом.
- Пий це, парубче, здоровий будеш.
У Марка запеклись уста, аж почервонiли. Вiн жадно глотав солодкий
напиток, бо спрага його мучила.
Вiд того хворий начеб прочуняв. Дивився на всiх наляканими очима:
- Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?
- Твiй Петро спить, i ти проспися, ти безпечний, нiхто не рушить тебе,
i гайдукiв не бiйся, бо ти мiж добрими людьми, що тебе не зрадять i нiкому
не видадуть...
Марко знеможений впав на лежанку. Хазяїн поклав йому мокре полотенце на
голову i груди.
Марко дихав важко й заснув.
Хазяїн просидiв коло нього усю нiч, змiняючи полотенця. Максим куняв на
лавi, далi прилiг i захрiп.
А надворi не вгавала завiрюха.
Вихор вив та свистiв на всi тони, бив об стiну снiгом. Достоту чортяче
весiлля завелось там, надворi...
Надраном здавалося, що минулася в Марка гарячка. Вiн спав спокiйно.
Петро прокинувся аж коло полудня.
Перше його слово, як не побачив бiля себе товариша, було:
- А Марко де?
- На моїй лежанцi. Добре ти спав, хлопче?
Петро злiз з печi й приступив до Марка:
- Що з ним, батьку?
- Нiчого, подужає, нехай лише зiпрiє добре. Ми його зараз на пiч
перенесемо та добре кожухами вкриємо.
Перенесли його на пiч, у якiй горiв огонь, наче пiд хлiб.
- Тепер менi розкажи, Петре, куди ви, небожата, в таку лиху годину
чимчикували?
- Ми козаки, на Запорожжя їхали, та в дорозi в снiгу заблукались, з
шляху збилися.
- А ви ж знали шлях на Запорожжя?
- Кожна дорога веде на Запорожжя...
- Те-те-те... Як не вмiєш брехати, так кажи правду, ось що. Ви й не
козаки, й розуму козацького у вас дасть бiг. З Острога не туди на Сiч
дорога. Не козаки ви, а школярi, бо козацького звичаю не знаєте. Нема у
вас козацького розуму, бо добрий козак не пускається в дорогу в таку пору.
- З острога? - питає наляканий Петро. Йому вже тодi нiяково було, як
хазяїн назвав його по iменi. Звiдкiля вiн те все знає?
- З Острога? - питає наляканий Петро. Йому вже скажу, що я знаю. Твiй
товариш був суджений в школi за те, що вибив ректоровi вiкна, хоч вiн того
не зробив. За це вибили його дуже болюче рiзками. А опiсля вiн спересердя
вдарив брехуна i вбив вiдразу. Через те ви перевдяглися за козакiв i
втекли в свiт навмання, мiркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким тином.
Коли б були так трохи ще поїхали направо, були б попали мiж буржацьку
орду. Тодi було б вам Запорожжя. На щастя ваше, - так вже вам Пречиста
Дiва помогла, - ви натрапили на мою редуту, а то було би вам амiнь. Бо
кого степова зима вiзьме в свої обiйми, того не випустить аж до страшного
судища Христова.
Петро не мiг з дива вийти, звiдки хазяїн те все знає. Хiба ж тут були
вже княжi гiнцi i все розповiли, та ще й пiймати приказали? Петро зложив
перед козаком руки, як до молитви, i став благати:
- Батеньку рiдний! Не видай нас княжим слугам! Помилуй нашi молодi
голови! Мiй побратим нiчого не винен, вiн лише спересердя, що його з
наклепу скарали. Довiку вам служити буду, лише захистiть нас, сховайте в
себе.
- Ех ти, зелене, дурне! Хiба ж я княжий гончий, щоб втiкачiв ловити?
Знай мене: я сотник Запорозького вiйська, Iван Чуб, а то моя славна на всю
Україну редута Чубiвка. Хто попав пiд мiй покров, той безпечний, як у
Господа за пазухою.
- Та коли б сюди наспiла княжа погоня, гайдуки, так...
- Начхати менi на твого князя i його гайдукiв. Хай попробує мене взяти.
Не доказала того орда, скiльки разiв собi зуби вищербила, не вiзьмуть i
княжi гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.
Петро приступив i поцiлував сотника в руку. Вiн цiлком заспокоївся та й
питає:
- Пане сотнику, звiдкiля ви все про нас знаєте, це для мене дуже
цiкаво.
- Ха-ха-ха! Невелика штука, а дурному чудо: твiй брат виговорив у
гарячцi цiлу вашу iсторiю.
- Вiн не брат менi, тiльки побратим.
- То ще краще, коли так твердо побратимство держите. Ти його нiс на
плечах?
- Конi нам попадали, годi було його в степу оставляти на певну
смерть...
- Гарно, синку! Люблю за це i давай хай тебе поцiлую, як твiй батько.
Ти ж з Острога лише задля побратимства утiкав. Будуть з вас люде. За твого
Марка заспокойся. Я не таких лiчив, та й вилiчив. Тепер приймаю вас до
свого товариства. Побудете тут, козацького звичаю навчитеся. Скучати в
мене не будете. А як прийде слушний час, тодi з Богом на Запорожжя я сам
вас вишлю. - Сотник обняв i поцiлував Петра в голову. - Тепер посидь ти
коло Марка, а я вийду. Там, у печi, є глечик з завареним зiллям. Коли
прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо я вас у мiй
козацький реєстр заведу.
- Я - Петро Конашевич, а мiй побратим - Марко Жмайло-Кульчицький.
- Невже ж! - скрикнув врадуваний сотник. - Ви, певно, з-пiд Самбора?
- Так, справдi.
- Петро Жмайло товаришував зi мною на Сiчi. Враз ми у Крим ходили.
Славний козак був, на шаблi мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.
- Це був рiдний стрий оцього Марка.
- От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опiсля товаришами.
- А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.
- Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного диякона погоню
висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи менi, звiдкiля ти роздобув
такого лука? Штука неабияка, панська...
- Це подарував менi князь, як вернув з походу на Косинського.
- Видно, що князь дуже радий з того, що побив Косинського. Невелика
штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими дуками, не
обчислив гаразд своїх сил.
Сотник вийшов.
В тiй хвилi Марко пiдвiвся й сiв на печi. Вiн дивився кудись широко
вiдкритими очима.
Петро прискочив до нього, врадуваний:
- Марку! Голубе мiй! Ми безпечнi, в добрих людей, промов до мене хоч
слово.
Марко не пiзнав товариша. Як Петро наблизився до нього, вiн вiдтрутив
його з цiлої сили:
- Геть вiд мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене другий раз
до грiха, я ще одного не спокутував... - Марко кричав.
Надiйшов сотник.
- Вiн iще в гарячцi, ще не отямився. Ти його напувай пильненько тим
зiллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.
Сотник обернув Марка, щоб перев'язати рану.
- От поглянь, як здорово били.
Петра аж серце стиснуло. Рана була бiльша, як зразу. Мiсцями
повiдпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пiшов з Петром
через сiни до куреня обiдати.
Курiнь - то була простора кiмната, на яких сто людей. Стiни були
городженi з хворосту й обмазанi глиною. Попiд стiнами стояли лежанки, а
насерединi, на гаку, висiв чималий казан, з якого йшла густа пара. Пiд
казаном горiв огонь. Дим виходив димарем угору, аж пiд стрiху. На стiнах
висiла козацька зброя. На почеснiй стiнi висiла iкона Покрова, а пiд нею
горiла на срiбнiм ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стiл, а по
обох боках - лави.
Петро такого ще не бачив. Вiн не знав, на яку ступити, й що з собою
зробити.
Сотник каже:
- Приймiть до гурту нового товариша, називається Петром Конашевичем.
Дайте нам їсти.
Козаки пiдходили з дерев'яними мисками до кухаря, а той черпав кожному
великою варехою. З цими мисками йшов кожний до стола й сiдав, виймаючи
з-за халяви ложку. Знайшлась миска i для Петра. Сотник сiв на почесному
мiсцi. Вiдтак стукнув до стола i всi повставали. Сотник проговорив
голосно: "Отче наш", перехрестив тричi стiл i тодi всi посiдали. У Петра
не було ложки.
- Їж, товаришу, - глузували козаки. Петро добув ножика, вiдкроїв кусок
хлiба й зробив собi ложку.
- От бачите, що вмiє собi дати раду.
- Коли б менi роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.
- Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий нiж, - каже сотник.
По обiдi пiшов сотник спочивати, а Петро остався i знайомився з
козаками.
На стiнi висiла бандура.
- Чи можна взяти? - питає Петро.
- Як вмiєш грати, то можна.
Петро навчивсь грати на бандурi в бурсi. Пристроїв iнструмент i вдарив
по струнах. Зразу "пробував пальцiв", а вiдтак заграв дрiбненького, що аж
жижки скакали.
- Ось мистець! - говорили козаки, обступивши його довкруги. Далi стали
притупцювати i вдарили тропака.
Петро грав, козаки гуляли, аж попрiли.
Тепер вдарив кiлька акордiв i заспiвав думу. Голос у нього був гарний,
дзвiнкий та сильний. Усiх узяв за серце, кожний слухав, запираючи в собi
дух. У куренi стало тихо-тихесенько. За тим пiшла друга пiсня, як батько
виправляв сина в похiд, як сестра виводить братовi коня вороного, а
мати-жалiбниця нишком плаче та молитвою супроводжує, як козак дiстається в
турецьку неволю...
Так усi заслухались, що не бачили, як ввiйшов у курiнь сотник i став
позаду iнших.
Петро скiнчив сильними акордами бандури.
- Бог тебе прислав сюди, сину, - каже сотник i поцiлував його в голову,
- такого голосу я ще зроду не чув. Не Їв ти дармо хлiба в бурсi. Спасибi,
що розважив душу та повеселив. А що, хлопцi, радi з нового товариша?
- Дуже радi! Хай здоровий буде
- Хвалiть, та не перехвалюйте, - обiзвався осавул, Касян Байбуза.
То був старий високий та сухий, мов вуджена козяча лопатка, дiдуган.
Вiн шелепiв тому, що в нього зубiв не було. Був дуже строгий i злючий, а
до сотника щирий, хоч не раз на сотника воркотiв, мов старий пес. Сотник
зробив його осавулом тому, що знав козацький звичай, як "Отче наш".
Розумiв добре всi козацькi й татарськi хитрощi й провадив усюди порядок,
як у годиннику. Навпаки, сотник був м'якого серця й на вискоки молодi
дививсь крiзь пальцi. Найбiльше ремствував Касян, що сотник псує тих
шибайголiв i не дає їх вивести на добрих козакiв. На Петра дивився вiн
спiдлоба сердито й жалкував, чого вчора того дурного жовтодзьоба пустив у
редуту.
- Хвалiть, та не перехвалюйте, - повторив ще раз Касян. - Не кожний
бандурист буде добрим козаком. Лицарство в шаблi, а не в бандурi.
Така бесiда всiм не подобалась, бо Петро всiх взяв за серце, та нiхто
не посмiв старому противитись. Навiть сотник скривився на це, та не казав
нiчого, лише махнув рукою.
Петро показував, що цього не бере собi до серця, та, щоби звернути
бесiду в iнший бiк, каже:
- Товаришi, а дайте менi кусок доброго дерева та й того кривого ножа, -
я собi витешу ложку, бо не буде чим вечерi їсти.
Петро сiв на лавцi й став мовчки стругати. Небавом вийшла гарна ложка.
Сотник оглянув i каже:
- Витнеш таку й для мене. Ти й тут мистець. Ложка пiшла по руках, аж
дiйшла до Касяна. Йому вона не подобалась.
- Такою ложкою треба два рази так довго їсти. То для дитини ложка, а не
для козака.
- Годi, батьку! В кого нема в ротi зубiв, то може там i волами заїхати,
а в мене помiж здоровi зуби велика ложка не влiзла б.
Касян аж закипiв зi злостi. Всi пiзнали, що Петро б'є до його беззубого
рота, й радi були, що старому хрiновi так вiдрубав.
Старий не знав, що вiдповiсти, й зараз вийшов з куреня.
- Чого вiн такий злючий, усе йому невлад.
- Вiн такої вдачi, та при тiм добрий, характерний козак. Але в тебе,
Петре, гострий язик.
- То лише тодi, коли за що нелюбого завадить, а так я не страшний,
побачите.
Марко приходив помалу до себе. Дуже пiдупав на силах. Гарячка його
знемогла так, що зразу Петро мусив його водити попiд руку. За той час
Петро мав нагоду пiзнати цiлу редуту й порядок, який тут заведено.
Ця редута, звана Чубовою редутою, або Чубiвкою, була одна з тих, якi
козацтво ставило на пограниччi земель татарської орди. Вони мали на метi
не лише зорити за рухами татар, але ще в разi татарського набiгу орду
здержувати, а то й нищити. В редути звичайно посилано iз Запорозької Сiчi
вiддiли запорожцiв, якi змiнялися.
З Чубiвкою було iнакше. Тут засiв запорозький сотник Iван Чуб. Вiн її
побудував, i випосажив у всi потреби, i не хотiв звiдсiля рушатися.
Навпаки, вiн завiв тут козацьку школу на подобу Сiчi. Сюди приходили
молодi люде, хто мав охоту козакувати, й тут пiд умiлою рукою сотника, пiд
умiлою й твердою рукою осавула Касяна Бай бузи ставали справжнiми
козаками.
Таких вишколених у воєнному ремеслi людей посилав сотник вiд часу до
часу на Сiч з окремим реєстром. Хто в той реєстр попав, приходив на Сiч не
як новик, а як козак-товариш.
Чубiвка лежала на правому березi Синюхи, що впливала до Бога. То був
чотирикутник, окопаний iз трьох бокiв високим валом. З четвертого боку
притикала вона до великого лiсу. З того боку була забезпечена ровами,
засiками, вовчими долами i такими iншими штуками. В потребi можна було
випустити з недалекої Синюхи воду, а тодi цiлий простiр мiж лiсом i
редутою заливала широко вода. Щоби остерегти добрих людей, що не туди
дорога в редуту, понастромлювано на краю лiсу на тичках черепи з
татарських голiв.
На двох рогах валiв редути стояли нарiжники, де мiстились по двi
гармати. Вали були порослi терниною i дикою рожею, а на верху дубовi
палiсади з дiрами до стрiляння. Навкруги валiв був широкий рiв, а в ньому
застромленi кiнчастi коли. Хто в той рiв упав, мусив застромитися на палi.
В редуту вело двоє ворiт з противних бокiв, з мостами до пiдношення на
ланцюгах. У ворота заходилося попiд земляний вал.
Редута виглядала зверху, мов який лiс.
Всерединi стояла хата сотника з прилiпленим до неї куренем. Хата була
широка, присадкувата. Крiм тих двох кiмнат, якi вже знаємо, була тут i
комора, вiд якої ключ носив або сотник, або, коли його не було, його
вiрний товариш Касян. З комори тої, де хазяїн ховав свої скарби, входилося
в таємний хiдник глибоко i далеко попiд землю - геть аж до лiсу серед
великої гущавини. Коли б у редутi неможливо було вдержатися, то можна було
втекти тим льохом у лiс, а тодi поминай, як звали.
У самих валах, довкруги невеликого майдану, мiстилися будинки й стайнi
та склади на хлiб i пашню, бо Чуб завiв своє хазяйство. Зараз за редутою,
по другу сторону рiки, були розлогi поля з усяким хлiбом i пасовиська для
товару й коней.
В редутi був вiйськовий сiчовий порядок. Були поготiвля й сторожi. Як
лише сторожний козак помiчав небезпеку - давав умовлений знак. Тодi
робiтники утiкали з поля, скотарi й конюхи заганяли товар i конi всередину
редути. Пiдносили мiст i зачиняли ворота. Ця редута стояла близько
буджацької орди, й частенько стрiчала непроханих гостей оловом.
Згадати б ще, що крiм хати всi будiвлi були вкритi землею, й нiяким
способом не можна їх було iззовнi пiдпалити.
Нiхто тут не дармував i не нудьгував. Кожний мусив робити, до чого його
приставили. Робота була розложена на кожну годину, а хто би зробив не так,
стрiнувся з твердою рукою Касяна, який побоїв не жалував.
Сотник Iван Чуб, чоловiк п'ятдесяти рокiв, невеликого росту i
кремезний, довгi роки працював i думав над тим, як свою редуту зробити
нездобутою. Завжди щось улiпшував i щось нового додавав. Його зброївня
мала всього подостатком, а хлiба, солоної риби, в'яленого м'яса, меду,
було стiльки, що можна було перетримати облогу цiлий рiк, коли не бiльше.
Слава Чубової школи розходилась по цiлiй околицi. Охотникiв було
стiльки, що сотник не мiг вибрати, бо бiльше, як стокiлька людей не хотiв
приймати.
Касян завiв такий порядок, що однi йшли до хазяйської роботи, других
вправляв у воєннiм ремеслi: вчились їздити на конi, стрiляти в цiль,
поводитися з гарматою. Так було щодень. В недiлю i свята спочивали, читали
Святе письмо тощо.
Крiм людей, сторожили редуту ще й собаки, яких було кiлька. То була
незвичайна порода собак сильних, розумних i чуйних. Такий пес заїдав на
смерть вовка, а татарина занюхав здалека, їх не припинали, бо своїм нiчого
не робили. За ворогiв вважали самих татар.
Сам сотник, славний низовий лицар, був м'якої вдачi. Хотiв, щоби
кожному було добре. Любив поговорити i пожартувати, i для того може би не
вспiв завести воєнної карностi, якби не старий Касян. Той завжди дивився
на всiх бiсом, був непривiтний, воркотун i дуже строгий до себе i других.
Тi супротивнi вдачi двох людей доповнялися дуже добре. Не раз, як Касян
починав воркотiти, то сотник тiльки махав руками i втiкав у свiтлицю.
Касяновi було все вiльно. Зате нiхто так не їздив на конi, хоч би який
дикий, нiхто так у цiль не потрапив, нiхто так роз'їзду не провадив, язика
не дiстав, як старий Касян. Козаки вважали Касяна за характерника, дуже
його боялися, але поважали його за його лицарськi прикмети. Вiдважний, що
самого чорта б не злякався. Не завагався б пiти до самого Царгорода i
висмикати султановi бороду, коли б йому сотник це приказав. Але й кожний
йому пiдчинений мусив виконати приказ, хоч би прийшлося i голову покласти.
Тому-то з Чубової редути виходили славнi лицарi, i на Сiчi мали велику
пошану. Нашi кульчичане попали сюди взимi. В цю пору не виїздили роз'їзди.
Займались роботою домашньою. Уїжджали коней, молотили збiжжя, мололи
борошно, заходили товар i ходили на лови в лiс. Робили припаси на лiто.
Увечерi сходилися всi в курiнь: i тут не було теж без роботи. А при тiм
спiвали пiсень та розказували усячину, або читав один Святе письмо, а всi
слухали, хто стругав дещо, кравцi шили, ткачi ткали полотно або сукно -
нiхто не був без дiла. Сюди заходив i сотник. Аж дядько Касян вийшов на
двiр, поглянув на зорi, а коли пiзня пора була, кричав з порога:
- Досить того, спати пора!
Кожний кидав свою роботу, вiдмовляв молитву i лягав на лежанку.
Нашi новики мусили вчитися кiнної їзди. Коли перший раз посiдали на
коней, то цiла громада аж за боки бралась зi смiху.
- От жаби! У козацтво преться, а на конi сидить, мов гуска на вербi. От
вченi! На бандурi грає, а до коня треба його прив'язати. Татарин тiльки
дмухне, вже тебе нема.
- Та не сердься так, дядьку, поки б вiн мене здув, то я його дмухну
стрiлою - каже Петро.
- Ов, хвали мене, роте, бо тебе розiрву.
- Це не хвальба, дядьку, а суща правда. Коли прикажете, то можу пiти об
заклад, що поцiлю в мiсце, де менi наперед прикажете.
- З дурнями не закладаюся, - воркнув Касян.
- Може, я й дурень, а з луком знаю обходитися краще iнших.
На те каже сотник:
- Добре, я пiду з тобою об заклад, коли поцiлиш в оцi дверi.
- Не так, пане сотнику. Ми напишемо на дверях вугликом колiсце, а я
потрафлю звiдсiля десять разiв.
- Ти, мудрагелю, глумишся з мене, - каже сердитий Касян. - Я залежуся з
тобою, але так, що на десять разiв не поцiлиш анi разу, вчищу тобi десять
прутiв на спину оцiєю рукою.
- То коли йде об заклад, то мусило б бути те таме й навпаки. На десять
разiв скiльки разiв поцiлю, стiльки ж би вам, дядьку, прийшлося хiба вiд
мене вiдiбрати прутiв на спину.
- Ех, то язиката шельма, - сказав Касян.
- Нi, я закладаюсь направду, - говорив сотник. - Що ставиш?
- Ставлю червiнця, бо бiльше не маю.
- А я ставлю коня, якого собi сам вибереш.
- Менi краще кожух придався би, бо мiй десь у снiгу пропав.
- Хай буде за першим разом кожух, за другим кiнь, за третiм шабля.
- Отже, до трьох разiв. Та ба, у мене лук є, та стрiли пропали.
Товаришi, напишiть на дверях колiсце, таке завбiльшки чоловiчої голови.
Сталося це миттю, бо всi були дуже цiкавi. Петро вийняв червiнця i дав
Касяновi на руки.
Петро принiс свiй лук, подали йому три стрiли.
- Нi, - каже сотник, - давай десять. Заклад був, що на десять стрiл має
три рази втрапити.
Петро поставився. Першi три стрiли попали в колiсце, одна при другiй.
- Мистець з тебе, небоже, виграв ти. Йди ж тепер у стайню й вибери собi
коня. Будуть з тебе люде. Касяне, вiддай йому червiнця.
А Петро каже:
- На конях я не знаюся. Я прошу дядька Касяна, щоб для мене коня
вибрав, з кожухом то я скорше дам собi раду.
- Не так, хлопче, тобi два конi належиться, бо ти три рiчi виграв.
- Коли ласка, то цей кiнь буде для мого побратима Марка.
- Нi, це для тебе обидва. Побратим нехай сам доробляється. А що вiн
умiє?
- Вмiє Жмайлову штуку на шаблi, - пiдхопив Петро, - тiльки не знаю, чи
здужає ще, бо дуже охляв у тiй недузi.
- Я попробую, - каже Марко.
- Виступай котрий! - говорив Чуб.
Знайшовся охотник. Принесли шаблi, а Марко показав таку саму штуку, як
тодi в бурсi.
- Далебi, Жмайло, - говорив врадуваний сотник. - Пiзнати птицю, з якого
гнiзда. Марку, йди вибирай i собi коня. Будеш мати й кожух новенький.
Касян пiшов з хлопцями до стайнi. Старий говорив:
- Я гадав, що ти один з другим хоч вчений, а в лицарствi незнайко, так
бачу, що нi... Добре. Тепер я вас сам вчитиму, як на конi їздиться.
Довкруги редути в степу стiльки напало снiгу, що не можна було туди на
конi пускатися. Конi западали по груди й не хотiли йти. Треба було їздити
всерединi редути по майданi, звiдки снiг вiдгорнули.
Касян вчив хлопцiв щодня, й був з них вдоволений, хоч нiколи не
переставав воркотiти й сердився за найменшу похибку. Хоча їх поважали всi
й любив їх сотник, Касян нi в чому не змiнився й так строго й суворо
поводився з ними, як i з iншими.
ХIII
Зараз по Йорданi заповiв Касян лови в великiм Чубовiм лiсi. Такi лови
вiдбувалися кiлька разiв зимою, а то iнколи й лiтом. Козаки готувались на
це, як на яке свято. В лiсi було повно звiра, i то грубшого. Були тут цiлi
стада оленiв, цапiв, диких кабанiв, можна було стрiнутися з ведмедем i
диким котом. На тих звiрiв полювали хiба лише взимку, бо їх ловлено задля
хутра, яке вiдтак сотник продавав приїзним купцям.
Як лише стало на свiт заноситися, Касян подiлив козакiв на гуртки й
порозсилав на призначенi мiсця. На лови йшов сотник теж. Лише молодики
мали остатись в редутi, а це дуже не подобалося Петровi. Вiн зайшов до
сотника й каже:
- Пане сотнику, невже ж i я мушу остатись в редутi? А менi б так
хотiлося попробувати мого лука. Вже бiльше двох лiт його маю, та лише раз
довелось менi застрелити цапа, як ми з Острога втiкали.
- Лук - то заслаба зброя на грубшого звiра. Добре, ти пiдеш з нами на
лови, але вiзьми рушницю. Там можеш i з кабаном стрiнутися.
- Кабановi теж дам ради з лука.
Сотник запорядив, щоби й обидва кульчичане пiшли на лови. Марко взяв
рушницю, а Петро таки пiшов з луком, узявши двадцять добрих вибираних
стрiл
Зi сходом сонця були вже всi в лiсi. Снiгу було повище колiн. Зверху
вiн трохи примерз, однак не так, щоб чоловiк наверху вдержався. Як
поставали на мiсцях, Касян заграв у сурму i розпочались лови. Козаки з
другого боку стали викрикувати. Вони звiра полошили i наганяли на
стрiльцiв.
Петро стояв пiд грубим буком. Коло нього зараз стояв Марко, далi -
сотник, а з другого боку - Касян.
На Касяна вийшов великий олень. Побачивши чоловiка, вiн став, потряс
своїми великими рогами i став фучати. Петро побачив щось такого, чого
дотепер не доводилось бачити. Касян не мав рушницi, лише невеликий нiж. I
по-мистецьки вiн тим ножем орудував. Вiдвiв праву руку назад i викинув
нiж, котрий улучив оленевi в самi груди. Олень пiдвiвсь на заднi ноги
вгору, заричав страшно i повалився на землю. Тепер пiдступив до неживого
оленя, вийняв ножа i обтер його об шерсть звiра. "От такої штуки навчитися
б; це краще, чим мiй лук", - подумав Петро, але в тiй хвилi, порючи
великою головою снiг на всi боки, йшов на Петра великий кабан. Вiн фучав
люто, що вигнали його з логовиська серед морозу. Петро нап'яв лук i
вижидав хвилi, коли кабан обернеться до нього боком. А тим часом кабан
ступав щораз далi. Окружився цiлий снiговим порохом, начеб у хмарi. Петро
скрикнув, i кабан справдi подався вбiк. Тепер прицiлився Петро i випустив
стрiлу. Вона поцiлила кабана пiд лопатку. Кабан пiдскочив угору i лише
тепер побачив свого ворога. Стрiла стирчала йому в боцi, i вiн кинувся в
сторону Петра.
- Втiкай на дерево, - кричав Касян, бiжачи з усiєї сили з ножем. Та вже
було запiзно. Кабан вдарив рилом Петра i пiдкинув вгору. Петро впав на
землю. Здавалося, що йому буде амiнь. Сотник i Марко аж скрикнули i стали
щосили бiгти на пiдмогу.
- Пропав хлопець! - крикнув, бо саме тодi скочив кабан на Петра, який
не мiг видобутись iз снiгу. В ту хвилю надбiг Касян. Надлюдською силою
пiймав кабана за оба уха. Ножа держав у ротi. Кабан виривавсь з усiєї
сили, намагаючись зачепити iклом. Та Касян держав його своїми жилавими
руками, мов клiщами. Вiдтак виждав хвилю, вихопив правою рукою нiж з губи
i штовхнув кабана пiд ребро, в саме серце. Кабан захарчав i повалився на
землю неживий. Позбiгалися на те диво iншi козаки, що стояли близько.
Нiхто навiть не прочував, щоб у того старого сухого козака стiльки сили
взялося, бо, говорили всi, легше вола за роги повалити на землю, чим
кабана вдержати за вуха.
Касян вiддихав тяжко, обтираючи одежу з кровi. Петро встав на ноги,
приступив до Касяна i поцiлував його в руку. Те саме зробив i Марко,
котрий гiрше налякався, як Петро i трясся, мов у лихорадцi.
- Чей же хоч раз признаєшся, - каже Касян до Петра, - що лук не на
дика. Був би тобi тельбухи випустив. Ну, чого поставали? На мiсця! -
крикнув на козакiв. Усi порозходилися.
Лови пiшли далi. Петровi пощастило, що вбив ще два цапи й оленя.
На сотника вийшов дик, i вiн його вiдразу положив з рушницi. Стрiл
загудiв по лiсi. За тим почулось ще кiлька стрiлiв. В другiм кiнцi дались
чути крики. Туди побiгли всi й застали таке, що кiлька козакiв iз собаками
обступили ведмедя. Пси присiкалися до нього, торгаючи за кудли. Козаки
смiялися та радились, як до нього взятися. Ведмiдь певно не втече. Один
хотiв стрiляти з рушницi, та iншi не дали.
- Пiдожди, Охрiме, шкода псувати; ану хто пiде на нього з ножем?
Говори! Поки хто знайдеться, то собаки порвуть на ньому хутро.
- Пiдождiть, я пiду, - говорив молодий кремезний козак. Вiн скинув
рукав кожуха з правої руки. Пiдступив до ведмедя, який стояв на заднiх
ногах, а переднiми обганявся вiд собак, мов здоровий хлоп. Побачивши
нового ворога, не зважав уже на собак i пустився, ревучи люто, на козака.
У нього був отворений червоний рот з бiлими зубами. Козак миттю впхав
ведмедевi в рот руку, обвинену рукавом кожуха, а правою встромив йому нiж
у серце. В саму пору ухилив голову, з якої злетiла шапка, бо ведмiдь був
би його зачепив за пошиття.
- Козак з тебе, Панасе! Далебi юнак.
З противного боку надiйшла партiя козакiв, що робила галас у лiсi. Лови
скiнчилися. Касян послав додому по вози. Лови вдалися гарно; привезли два
кабани, ведмедя, два оленi, кiлька цапiв i лисiв.
Того дня не було iншої бесiди, як про лови. Всi дивилися на старого
осавула з пошаною. А вiн анiчичирк. Знову сердитий воркотун дивився на
всiх бiсом. Коли зiйшлися увечерi до куреня, пiшла розмова за сьогоднiшнi
лови.
- Воно пiшло б було краще, коли б менше снiгу було... Як тут ловити, як
треба по пояс в снiгу бродити?..
- Тут ще у вас не великi снiги бувають, а там, у нас, на Полiссi, то як
звалить снiг, то так занесе хати, що треба людей лопатами вiдгрiбати.
- От не говори так, я такого снiгу ще не бачив, щоб хату цiлу засипав.
- А я такий снiг бачив, що не то хату, а ратушевi вежу засипало, - каже
Петро.
- Як? До верху?
- До самої шпички тої, що на вершку вежi поставлена.
- Це вже неправда.
- Як неправда? Ось послухайте, як то було. Раз у Самборi падав снiг,
бiльше як мiсяць безупинно. Старi люде не пам'ятали такого, й декому
здавалося, що господь хоче заморити свiт потопою зi снiгу. Нанесло
стiльки, навiяло, що засипало цiле мiсто, а з ратушевої вежi сама шпичка
осталася. В той поганий час випала одному шляхтичевi в Кульчицях потреба
до Самбора. Осiдлав коня, закурив люльку i їде. Байдуже йому. Переїхав
Днiстер, дивиться, а мiста немає, лише величезна гора снiгу. Що робити?
Мiсто буде пiд тою снiговою горою, пiд землею не провалилося, їде вiн
далi, снiг примерз, кiнь не западався, рветься вгору, мусить десь доїхати.
Дивиться, а на серединi стоїть шпичка з ратушi. "Ну, слава богу, що я не
заблудив". Прив'язав вiн коня до тої шпички, а далi, як стане порпатися
вниз, як стане порпатись, аж добрався до знакомого мiщанина, в якого
полагодив свої орудки. А тим часом, поки це та те, засвiтило боже сонечко,
подув теплий вiтрець i снiг геть стаяв та поплив у рiку. Виходить шляхтич
той на ринок, а його коник висить у воздусi на тiй шпичцi та хвостом вiд
бджiл обганяється. Бачить шляхтич, що не жарти, що коня муха закусає, дає
пахолковi городському золотого, щоби вилiз на вежу i коня вiдрiзав.
Пахолок полiз, як рiзне ножем по узденицi, а кiнь бебех униз.
- Забився?
- Куди там! Шляхтич наставив шапку, i кiнь попав йому в саму середину.
- Ха-ха-ха-ха! - стали усi реготати. Касян не вдержав своєї поваги i
реготався з iншими.
- Здорово ти брешеш, небоже, та скажи менi, звiдкiля там бджоли
взялися?
- Ось як воно було, дядечку, зараз скажу. Городський сторож держав на
вежi кiлька пнiв бджiл, котрi якраз тодi зароїлися.
Тодi настав ще бiльший регiт, аж стiни куреня трiщали. Старий Касян
поплескав його по плечi та й каже:
- З тебе характерник вийде, лише не берись бiльше в кабана стрiлою
стрiляти. Не жаль менi, що тебе сьогоднi з бiди вирятував. Я ще зроду так
не смiявся, як сьогоднi. Спасибi, що душу розвеселив.
- Розкажи ще що, Петре, далебi! - говорили козаки.
- Вже пiзня пора, i дядько Касян нажене нас спати.
- Сьогоднi-то й дядько Касян нiчого не скаже.
Касян не говорив нiчого. Пiдпер обома руками свою стару голову i важко
задумався.
- Коли так, то слухайте, - каже Петро. - Говорив я за снiг, тепер
розкажу вам за воду, бо снiг i вода - то одне. Слухайте. У нас є рiка
Днiстер. Вона дуже химерна. Є рiки поважнi, от наш Днiпро-Словутиця, якого
я, нiгде правди дiти, зроду не бачив. Вiн поважний, статечний, от якби наш
дядько Касян, дай йому боже вiк довгий. Днiпро пливе з повагою до моря, як
необережного кого на собi зловить, то не пустить, але щоб вiн аж на берег
виходив i людей або кого ловив, - то нi. А наш Днiстер, лише коли б трохи
води прибуло, зараз пнеться на берег i хапає що попало, коли не чоловiка,
то скота, то бодай вiхоть соломи, аби лише з порожнiми руками до моря не
плисти. Вiн собi дуже химерний, та це не триває довго. Не стане води, а
вiн знову останками з камiнцями бавиться, та й муркоче, наче кiт, що мишу
зловив. Отож одного разу, во время оно, прибуло з весною бiльше води, i
давай гуляти по-своєму. А в ту пору гнав один вiрменський купець воли у
Кракiв чи Львiв - не знаю. Днiстер якраз розгулявся i всi воли йому
забрав, як через рiчку їх переганяли. Вiрменин переходив кладкою, i його
забрало. З тяжкою бiдою чепивсь мотуза, що йому пiдкинули, i вiн
вирятувався, але такий мокрий, як хлющ. Занесли його, сердегу, до
поблизького панського двора. А в тiм дворi чорт завiв своє володiння й
коверзував по ночах так, що нiхто не мiг видержати. Знайшлись смiльчаки,
що завзялися з чортом погерцювати, та кожного з них найшли вранцi без
голови.
Про те знав той вiрменин, але не мiг нiчого говорити, бо сливе живий
був. Про ту нiч страшну розказував вiн сам менi ось як: "Зразу, - каже, -
я заснув i прокинувся аж десь коло опiвночi, саме в чортову годину.
Слухаю, аж ось свистить. Еге, думаю, це чортяки по мене приходять. Що ж
менi було робити iнше, як молитися? Бо я так задеревiв зi страху, що нi
ногою, нi рукою не можу рушити. А воно все свистить. Раз бiля вiкна, то
знову бiля дверей, то десь в печi. А я молюся, та душу господовi поручаю.
Чортяки сходяться з рiзних бокiв. Говорю всi молитви, вже й "Вiрую"
проговорив, а воно вже менi пiд подушкою свистить. Менi виступає зимний
пiт на чоло, ось моя остання година. Проговорити би ще "Ослаби, остави", i
якраз господовi душу вiддати... Не договорив я ще половини... слухаю, а то
менi так в носi свистить..."
Знову настав страшний регiт. Дядько Касян вiдвiв руку вiд голови, i сам
за боки держався вiд смiху.
А Петро замовк i нi вусиком не моргне.
Касян пiдступив до Петра, поцiлував його в голову i каже:
- Спасибi, синку, стократ спасибi! Давно я, дуже давно не смiявся,
здавалось, що й забув смiятися, аж ти мене розвеселив.
- Що ж вам, дядечку, такого сталося, що ви й смiятися забули? - питали
осмiленi тепер козаки, бо таким вони Касяна ще не бачили.
- Дiти мої любi, не дивуйтеся менi, старому, що я для вас такий суворий
буваю, та хто таке перейшов, як я, той на вiки вiчнi розбратався i зi
смiхом, i з веселiстю. I я був молодий i веселий, i до мене свiт божий
усмiхався. I радiв свiтом, кожною ростинкою, що з весною до сонця божого
свою голiвку повертала. Аж настала для мене страшна хвиля. На її спогад
мене мороз проймає.
- Та розкажiть нам, дядечку, будь ласка, - говорили молодi козаки,
цiлуючи старого по руках. Старий знову задумався i не говорив нiчого.
- Я молодо оженився. Зажили ми з жiнкою молодою в однiй балцi. Що вам з
того, як вона називається. Вона для мене раєм була. Ми поробилися й
придбали таких статкiв, що бiльше собi i не бажали. Було у нас двоє
дiточок. Донечка Настя, семи лiт, i п'ятилiтнiй хлопчик Iвась.
Наслав на нас чорт загiн татарський. Хто знає, звiдкiля вiн прийшов, бо
мiй зимiвник не був при шляху, i добре був закритий у гущавинi. Наскочили
нас ненадiйно. Я оборонявся, як лев, поки мене зацiдив татарин ломакою по
головi. Я впав без пам'ятi на землю i не знав нiчого, що робилося. Як я
прочуняв, то побачив таке, що краще було вмерти. Моя хата i клуня
догорали. Скота анi слiду. Не було анi моєї небоги, а двоє моїх дiточок,
безвинних янголят, лежало недалеко з розбитими голiвками. Жiнку, вiдай,
повезли в ясир, i нiколи я її вже не побачив. Пiдвiвся я насилу, викопав
оцими руками яму i поховав моїх соколят, а сам пiшов у свiт за очi.
Опинився я на Запорожжi у Сiчi. Тут я сидiв так довго, поки не вивчився
вiд одного старого дiда татарської мови. Перевдягся я за татарина, помазав
тiло горiховим вiдваром i з тим пiшов у Крим за моєю небогою шукати.
Перейшов його вздовж i поперек. Ходив по тих городах, де ярмарки на
християнських людей вiдбуваються. Надивився я на людське горе-муку, та не
знайшов того, чого бажалося.
Вiд тої страшної ночi не покидав мене сум нiколи, i не покине, хiба що
стiльки татар-злодiїв наб'ю, що моя помста насититься...
Касян замовк i задумався. Всi мовчали. Аж Касян прочуняв, обтер очi
рукою, либонь плакав, i сказав твердо:
- Хлопцi, пора лягати спати.
ХIV
Усюди ми бачили весну, та усюди вона iнакше виходить: не так у городi,
як на селi; не так у горах, як у степу. I не кожному прийде на думку
стежити за її приходом i розвитком. Зачинається вiд прибiльшування дня.
Сонце йде щораз вище, воно набирає сили, i дужче грiє. Вiд того тане снiг,
зима бореться з лiтом i змагається не попускати свого володiння над
землею. Буває боротьба дуже завзята. Ще не раз сипне снiгом, зимний вiтер
повiє, та таки весна переможе. Приходить теплий вiтрець з далеких сторiн,
забирає з собою усю вогкiсть i жене далеко на пiвнiч. Рiчки й потоки
набирають жовтої води i несуть останки зими геть до моря. Показується
перелiтна птиця. Крюкають журавлi, лопотять та погегують дикi гуси.
Злiтаються бузьки i бродять по болотах за жиром. Десь-кудись покажеться
зелена травка, покажеться вчасна квiтка. Дерева випускають пуп'янки i все
так перемiняється. Де недавно була бiла плахта снiгу, тепер простираються
зеленi коври. Пiд небесами жайворонок свою пiсеньку до бога-творця
защебече, а тут по болотах скиглить чайка, вiдзиваються цiлi стада жаб, як
лише сонце пiде на супо-чинок. Хазяїни лагодять плуги та борони, iз хат
висипаються веселi дiти, радiючи, що можуть вийти на свiт божий. Оживає
надiя у серцi кожного на краще, вiльнiше життя.
Та не все так бувало на божому свiтi. Нашi батьки не все радiли весною,
бо то була пора лихолiття татарського. Не один вiтав весну з тим
почуванням, що це його остання весна буде. Бо то була пора татарських
набiгiв. Як лише снiг стаяв, вода сплила i теплий вiтер сушив степ, коли
стало трави попасти конi, голодна орда бiгла на Вкраїну поживитися.
Збиралися поганцi в купи, ладили коней, зброю i сирiвцi ясир в'язати, та в
свiй поганий край, мов товар, гнати.
Так було кожного року на весну. Це знав добре український народ i
ладився до оборони. Сподiвалися того i в Чубовiй редутi i, як лише конем
можна було проїхати, виїздили роз'їзди в степ зорити за рухами орди.
Виїздили в рiзнi сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал вiд
пожарiв на обрiї, то татари так давали хрещеному мировi знати, що вони вже
при своїй поганiй роботi. Бережись, християнський народе! Не одна твоя
оселя пiде з димом, не один головою поляже, не одна людина в татарськi
пута попаде, i не побачить бiльше рiдної України, i його не побачить, не
приголубить рiдна ненька. Сторожа, бачачи далекi попали, хрестилася та
молитву вiдмовляла: "Хорони, господи, мир хрещений".
Їздили щоднини роз'їзди, по кiлька миль далеко i верталися нi з чим.
Аж одного дня вернувся роз'їзд iз пiвночi i сповiстив, що татарський
загiн розтаборивсь по цiм боцi Бога, якихось двi милi вiд Чубiвки. Iз
табору було чути плач i крики. З того мiркували, що татари ясир везуть.
Сотник порадився з Касяном. Поки можна було на щось рiшитися, треба
було гаразд розвiдатися, яка там сила i чи дасться їм ради. Касян рiшився
поїхати сам на розслiд i з невеличкою дружиною вибрався пiд вечiр. Ждали
на нього досвiта. Сторожа пильно зорила за ним з валiв. Всi дожидали
нетерпеливо. Цiлу околицю закривала мряка, як почувся вiд степу тупiт
коней, а за хвилю гукнув старий Касян козацьке гасло:
- Пугу, пугу!
Всi пiзнали Касяна. Забряжчали ланцюги i спустили мiст.
Касян вiддав коня козаковi й пiшов до сотника.
- Дамо їм раду: це не орда, а табiр. Орда пiзнiше наспiє. Табiр вижидає
на орду, бо розтаборився неабияк i шатра порозпинав. В таборi є досить
награбованого добра, є i бранцi. Треба на них скочити, поки орда наспiє.
Вони з Подiлля вертають. Безпечними почуваються, бо i сторожi не
поставили, я пiдповз пiд сам табiр i їх розмову пiдслухав. Я лежав
недалеко татарської арби i добре чув. Так само непомiтно вiдiйшов я до
своїх, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо цiлому загоновi в
чистому полi не дамо ради.
- Як так, то так, - каже сотник. Вiн вийшов до куреня й запорядив так:
- Нинiшнє поготiвля остане в редутi. Слiдити пильно й не спати.
Налаштувати всi гармати. Може, ми вернемо аж уночi, тому треба нам мати
гасло: "Київ", вiдзив: "Колоти". Тямте! Хто не скаже гасла як слiд, пали з
мушкета. Решта козакiв - сiдлати коней i поживитися. Не завадить яку
паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обiдати. Скажiть кухаревi,
щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранцiв. У Чуба нiхто не смiє
бути голодний.
Пiшли до куреня, поїли що попало й вже сидiли на конях. Ватага
складалася з вiсiмдесятьох людей.
Вiдчинили браму, спустили моста, й цiла чета висипалася з редути, мов з
рукава. Оставшi в редутi козаки супроводжали їх зором, поки не запали в
степ далекий. Попереду їхало двоє козакiв. Вони мали дати знать, коли би
що помiтили. Попереду чети їхав сотник з Касяном. Вони мiж собою радилися,
як їм робити. Доїхали так до рiчки Бога, й тут запали пiд берегом, начеб
пiд землю провалились.
- Як нас лише татари не помiтили, то ми виграли, - каже сотник.
- Не могли нас помiтити, бо це ще дуже далеко, й мряка нас
прислонювала.
Сотник дививсь по небi.
- Сьогоднi погода буде. Ми пiд'їдемо до табору й пiдiждемо пiд берегом
до заходу сонця.
- Розумiю, i я так думав, - каже Касян, - над'їдемо вiд сонця, то
побачать нас аж пiд табором.
Довгенько їхали понад воду, пiд берегом, довгою варiвкою, кiнь за
конем.
Сотник злiз з коня, пiдповз пiд берег i розглядав татарський табiр.
Звiдсiля доходив гамiр i плач бранцiв. Сотник каже:
- Ще того нам треба було, чорт татарина до рiки несе.
- Ми його спрячемо так, що не побачить свого улуса.
- Справдi. Та поперед усього треба нам його гаразд випитати, заки пiрне
у воду. Пильнуй його, Касяне, ти мистець ловити "язика".
- Ми задалеко заїхали. Пiймаємо одного злодiя, прийде десять, як той не
верне, i нас вiдкриють. Мерщiй завертайте, ось там на закрутi. Я тут
остану.
Завернули коней i поїхали назад, аж скрилися за закрутом.
Касян сидiв пiд берегом за кущем i чатував. Татарин, не прочуваючи
лиха, зсунувся з берега й пiшов з кожаним мiшком черпати воду. Касян
пiдокрався, мов кiт, i пiймав татарина за карчило:
- Як крикнеш, - каже до нього по-татарськи, - зараз зарiжу. Не
надумуючись довго, накинув татарина на плечi й побiг до своїх. Татарин
налякався, що слова не мiг промовити.
Касян, держачи нiж у руцi, став його розпитувати. Довiдались, що зараз,
з весною, вибралась орда на Подiлля. Пограбили кiлька сiл, набрали добичi
та ясиру й тепер вертають. Наперед послали табiр, а орда скочила ще на бiк
за здобиччю. Сюди мають прийти завтра й тодi переправляться на правий
берег Бога.
- Дурнi ви, - говорив Касян. - Вам було вчора так зробити. Чи ви не
знали, що тут недалеко стоїть фортеця?
- Ми знали, та ми не сподiвалися нападу, бо все ж до фортецi далеко.
- Зв'яжи його, Пархоме, й пильнуй, щоби не втiк, бо наробив би нам
бешкету.
У тiм мiсцi перестояли, аж сонце стало хилитися до заходу. Яркi променi
сонця освiтлювали цiлу околицю. Тодi рушили на давнє мiсце й повиїздили на
берег.
- Клином, - скомандував сотник.
Уставились у клин. Напередi став сотник iз Касяном, вiдтак ставали
козаки один за другим, вiддаляючись щораз далi, достоту, як ключ журавлiв.
- Боже нам помагай! - Сотник перехрестився й рушили з мiсця. Зразу
їхали ходою, далi - пiдтюпцем. Татари їх не помiтили, бо сонце з того боку
не давало
дивитись.
Як були вже близько табору, сотник крикнув:
- Списи в руки й скоком!
Задудонiла земля. Козаки крикнули: "Слава богу!" - й, мов сокирою,
вбились у татарський табiр.
Татари не могли змiркувати, що з ними сталося. Мало хто боронився. З
криком: "Шайтан!" - кожний ховався пiд вози, по шатрах. Козаки перевертали
шатра, ганяючись помiж вози, й кололи, кого попало. Навiть тi, що пiд арби
поховались, не минули смертi. Бранцi, побачивши своїх спасителiв, пiдняли
великий крик з радостi. Один другому помагав розв'язувати сирiвець.
Помагали собi зубами, заки козак подав їм ножа.
- Бранцi! - кликав сотник. - Сiдайте на арби. Хто мiцнiший, женiть
скот. Мусимо перед нiччю бути в редутi, бо орди йно що не видно.
Козаки й бранцi стягали татарськi шатра, впрягали коней, до арбiв
зганяли товар i конi, - й так цiла валка, околена козаками, вертала в
напрямi редути. Касян їхав з самого заду.
Як прийшли пiд ворота Чубiвки, то вже було темно. На ясному небi
показувались одна за одною зорi. Вiд заходу ще тiльки рожевiло небо. По
болотах залунали цiлi хори жаб. Здалека чути було летючi стада диких
гусей.
Обмiнялись гаслами, а тодi заскрипiли ланцюги, впав мiст через рiв, i
вiдчинилися важкi ворота.
- Що чувати? - питає сотник.
- Усе гаразд, пане сотнику. Було спокiйно.
На майдан редути заїздили татарськi арби з жiнками й дiтьми. Загнали
товар i конi. Стало так глiтно, що нiкуди було поступитися.
- Що ми з тим цiлим крамом зробимо? - журився сотник; а на те Касян:
- Маємо порожнi стодоли. Позаганяємо туди товар, а опiсля пiде все
пастися,-тепер весна.
- Не буде нам спокою цього року. Татарва нам цього не подарує, що їм
сьогоднi виладили. Що нам з бранцями робити? Вiдсилати їх додому
небезпечно.
- I тим нема чого журитися. Заоремо трохи бiльше степу i хлiба не
бракне.
- Порядкуй же тут, Касяне, а я навiдаюсь до кухаря. Треба тих бiдних
нагодувати, бо, певно, добре голоднi. Запорядкуй, щоб те все трохи
попрятати. Коли б так зараз татари до нас навiдалися, то далебi подушимося
всi.
На приказ сотника запалено смолоскипи. Кухар виносив з козаками з
куреня цiлi казани теплої страви та оберемки хлiба.
- Люде добрi, поживайте здоровi, що бог дав.
Не треба їх було довго просити. Народ кинувся на страву, розбирали
коритця й сiдали по кутах. Хто не мав ложки, брав жменею. Матерi годували
та заспокоювали плачучих дiток. Сотник казав їм дати по михайлику меду.
- Касяне, зараз по вечерi понаганяй їх спати. Менi аж лячно, що тут
стiльки народу. Я все ще сподiваюся непроханих гостей, а цiлий порядок
перевернувся догори дном. Гляди, щоб нашi нiчого не пили. Ще би нам лише
цього треба було. Треба поготiвля здвоїти, коли б лише ординцi показалися,
створити заставу i пустити воду з рiки.
- Чого ти, пане сотнику, такий сьогоднi схвильований? - говорив Касян.
- Сам кажеш, що твоєї редути татарин не вiзьме. Чого ж боятися? Ще й мiж
бранцями знайдемо людей, охочих до оборони. А зброї i пороху буде у нас
доволi.
- Моя душа щось недобре вiщує. Ми зачепили собi чорта, а глота в редутi
мене страшно дратує. То все пiдiйме крик i буде попiд ноги плентатися та
заважати.
- Годi ж їх у степ вигнати...
- Цього я не кажу, але ти завчасу йди помiж бранцiв та вибери путнiших
людей. Я тепер пiду на хвилю спочити, бо мене сон бере. Опiсля я тебе
змiню.
- На якого диявола брали ми татарiв у полон! Який з них пожиток?
- У лiтi треба нам буде робiтника. Ти їх запри у льоху та постав
сторожу.
- Звiдкiля стiльки сторожi набрати? На валах - сторожi, вiд лiса -
сторожi, поготiвля ставляй, посилай на роз'їзди, - звiдкiля людей взяти?
Сотник уже не чув того воркотiння, бо пiшов у хату. Його приказ мусив
бути виконаний, бо й ще дехто з козакiв його чув, а Касян не хотiв перед
своїми учнями показувати, що прикази старшин можна знехтувати, Касян був
би найохотнiше казав полоненим татарам поскручувати в'язи.
Згодом стало усе стихати. Бранцi позасипали. Сторожi козаки ходили по
валах. Касян таки на майданi редути поклався на кожусi...
Нараз посхапувалися собаки i стали непокоїтися, а далi побiгли,
гавкаючи до брами. Касян наслухував. З валу кликнув сторожний козак:
- Пугу, пугу!
В тiй хвилi поцiлила його стрiла, i вiн повалився на землю, стогнучи.
Касян вже був на ногах, скочив на вал i звiдсiля побачив щось неждане:
редуту обступила цiла хмара татар. Заки здужав збiгти з валу, почув
скрипiння ланцюгiв. Якiсь чорнi постатi спускали мiст.
- Сурмач! Труби... - не докiнчив слова, бо в тiй хвилi почув петлю на
своїй шиї, i заки вспiв зняти її рукою, вона затяглась, i Касян повалився
на землю. На нього налягло кiлька людей i стали в'язати, його душила
петля. В головi шумiло, а очi вилазили наверх...
Та в тiй хвилi послав йому бог таких оборонцiв, про яких i не думав.
Йому на пiдмогу прискочили собаки. Лиско й Султанка, як занюхали татар,
прискочили й кинулись на ворогiв. Татари їх не сподiвалися. Султанка
хватила татарина за ногу i вп'ялила свої здоровi зуби, аж татарин завив з
болю. Лиско скочив другому татариновi до горла i повалив на землю, аж
прогриз йому гортанку. Касян, маючи вже свобiднi руки, здiйняв петлю й
пiдвiвся. Вiн гатив довкола себе кулаками, мов довбнями.
Касян побачив щось таке, що його аж заморозило. Татари силкувалися
вiдчинити ворота, лиш їм те не йшло.
Те все вiдбулося бiля брами серед метушнi, але без крику. Крик Касяна
за сурмачем прогомонiв безслiдно. Вартовi пильнували валiв i не знали, що
тут твориться, бо всюди залягала густа мряка. Касян добув пiстоль iз-за
пояса i стрiлив на тривогу. Вiд того посхапувалося все iз першого твердого
сну. Надбiгло поготiвля i кинулося до ворiт, куди пхалися татари,
силкуючись виломити тяжкi ворота.
Один з перших, що вискочили з куреня, був Петро. Вiн чув пiд воротами
метушню i галас, та нiчого не бачив. Побiг на вал i запалив смолоскип,
вiдтак запалив бочку зi смолою, яка тут стояла з пороховим льонтом.
Бухнуло великим полум'ям i стало ясно в цiлiй редутi. Татарва заревла
пекельним голосом i рвалась у браму, як нетлi до свiтла.
Поготiвля стала до оборони й стала густо стрiляти з рушниць. Та тим не
можна було ординцiв здержати. Вони пхались густою даною через мiст,
поломили поруччя й стручалися в рiв, де калiчилися на гострих стовпах.
Сотник прокинувся зi сну й вибiг босий, у своїй куцiй кожушинi, на
майдан.
Напад був такий нагальний, що всi потратили голови. Вартовi не знали,
що їм робити: чи бiгти на пiдмогу, чи пильнувати валiв.
Тодi Петро задумав щось на власну руку. Прикликав кiлькох молодикiв,
пiшли пiд шопу й виточили звiдти гармату.
- Хлопцi, берiть порох i сiканцi, давай льонт.
Затягли гармату, мов сикавку, пiд браму й налаштували сiканцями.
- Геть сюди, козаки, геть вiд брами на майдан! - кричав Петро. - Я
гармату поставив.
Козаки подались миттю взад. Татарва рванула за ними, й наповнила густо
перехiд пiд валом. У цю дiру звернув Петро гармату й приложив льонт до
запалу. Було це в ту хвилю, як кiльканадцять татар висипалося на майдан.
Гукнув стрiл, мов у бочку, й аж оглушив усiх. Навiть тi татари, що
вспiли на майдан дiстатися, замiсть кинутися на обслугу гармати,
поставали, мов вкопанi.
- Давай другу гармату, - кричав Петро. - Стрiляймо наперемiнку!
Заки те сталося, гукнув другий стрiл. Перехiд завалився трупами й
раненими. Тут був страшенний крик, що лунав глухо, наче з бочки.
- Бий собачих синiв! - кричав Касян.
Козаки кинулись на горстку татар i били, чим попало. Касяновi подав
хтось великого келепа. Настала рiзня.
Петро налаштував гармату залiзною кулею. Вона пробилась крiзь трупи й
ранених i попала аж на мiст. За тим пiшла друга, третя...
Петро вiддав льонт пушкаревi й пiшов iк хатi, бо почув, що йому кров
лице заливає. Хтось утяв його шаблею по головi. Мiг у замiшаннi хтось зi
своїх його скалiчити.
Сотник стояв недалеко хати й дивився на храбрування своїх бравих
борцiв. Не знав, що з ним твориться. Аж почув, що за його плечима щось
тяжко впало.
Сотник оглянувся. На землi лежав неживий татарин, а над ним стояв Петро
з скривавленим ножем:
- А це що?
- Нiчого, - каже Петро, обтираючи кров з лиця. - Я йшов саме до куреня,
щоби перев'язатися, бо кров менi очi заливає, та побачив, як татарин
пiдвiвся з землi й хотiв тебе, пане сотнику, ножакою штовхнути ззаду. Я
його випередив i зробив йому те саме.
- Хлопче, тебе ранено.
- Нiчого, коли ще на ногах стою. Трохи хтось шкуру здряпав.
- Ходи, я тебе перев'яжу, тут тепер без нас обiйдеться.
Пiшли в хату. Показалося, що рана була значна. Шабля на шапцi
задержалась. Якби не те, то був би йому голову розчерепив. Так говорив
сотник, засипав рану порохом i перев'язав полотенцем.
- Ти вже там не ходи, без тебе обiйдеться. Ми, слава богу, татарву
вiдбили. Але мудрий був той, хто заточив гармату. Те нас врятувало.
Петро не сказав нi слова. Вiн чув, що рана зачинає долягати, бо перед
тим серед бойової гарячки того не завважив. В ушах стало шумiти, в очах
iскорки скакали.
Зразу хотiв ще пiти подивитися за Марком, та не мав сили стати на ноги.
Голова в нього кружляла, а в висках кров молотом била.
Прочування сотника, що буцiмто вже всьому кiнець, не справдились.
Татари, побачивши, що туди, до редути, не дiстануться, стали шукати iншого
проходу. Вони облягли її зi всiх бокiв та стали добуватися до валiв. Тут
були перешкодою широкi рови з понастромлюваними колами. Багато їх тут
застромилося. Козаки з валiв з-поза частоколу пражили їх iз рушниць, з
гармат, а дехто таки колодки шпурляв у збиту масу ворогiв. Найслабша
сторона показалася вiд лiсу, де, крiм вовчих долiв i ям, не було нiчого. З
того боку були дорiжки, вiдомi мешканцям редути. Коли б вороги на тi
стежки попали, то нiчого би не здержало їх увiрватися в редуту. Один
рятунок був би, коли б витягти заставу на греблi й пустити туди воду. Та
серед тої великої метушнi нiхто про це не пам'ятав.
Марко вештався всюди й помагав, де було треба. Нагадав собi Петра, й
пiшов за ним шукати. Довiдався, що Петро лежить ранений i побiг до нього.
Гадав, що застане його в куренi й побiг туди. В куренi горiв огонь.
Пасмуга свiтла виходила заднiм вiкном i освiчувала цiлу сторону далеко. В
тiм свiтлi побачив, як ватага пiдходить дорiжкою вiд сторони лiсу.
- Мати божа, рятуй! - скрикнув вiн. Коло нього не було нi живої душi.
Вмить пригадав греблю й заставу.
"Коли б лише на час наспiти", - подумав. Вибiг з куреня й кинувся до
греблi. Йшов хильцем, щоб його не помiтив хто. Добравшись до греблi, побiг
до застави й став її пiдносити. Робота не була пiд силу одного чоловiка,
тим бiльше, що рiчка весною багато води набрала й на заставу налягала.
Надлюдською силою, тямлячи, що вiд такого залежить доля всiх товаришiв,
вiн так довго силкувався, поки застави не рушив. Поволi цаль за цалем
пiдносив заставу вгору, аж вода рванула цiлою силою. Задиханий i
знеможений не мiг кроку поступитися. Дихав важко, кров била в жилах.
Вiн присiв з умучення й забув, що з ним робиться, аж почув, як сюди
бiгли якiсь люде, а рiвночасно з долини почувся крик. Вода стала долину
заливати.
Татари побачили небезпеку й хто мiг, то звертав.
До застави прибiгло кiлька людей.
- Гляди, Пархоме, заставу вже хтось вiдсунув, вода рветься цiлою силою,
а дядько Касян сварив, що про заставу ми забули.
- Та ось тут хтось є... - каже другий, що наткнувся на знеможеного
Марка.
- Поможiть, братики, - говорив слабим голосом Марко, - не можу своїми
силами пiдвестися.
- Та це Марко! Тебе ранили?
- Нi, я знемiгся.
- Хiба ти сам заставу вiдсунув?
- Як бачите, сам, нiкого тут не було.
- Було чого знемогтися. Ця робота на двох, коли не на трьох.
Марка насилу пiдвели, вiн ледве ноги волочив. Надворi стало свiтати, а
ще боротьба не вгавала. Тепер татари побачили, що нiчого не вдiють, редути
не вiзьмуть. Вони стали вiдступати. За ними стрiляли з гармат. Дехто
пiддавав думку, щоб сiсти на конi та погерцювати з поганцями в полi.
- Буде з них, - говорив Касян. - Ми знемоглись. Татарин подякував би
нам, коли б так ми йому поле дали. Нас замало.
А тим часом в стодолi жiнки з дiтьми аж тряслися зi страху, що з ними
станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмiнно всiх порiжуть.
Тепер, коли стрiли переставали, аж душа в них вступала, всi були радi.
- Гей, баби, - кликав Касян, - виходьте козакам снiдання варити та
ранених обходити! Збiр! - кликав Касян.
- Скажiть, хлопцi, кому впало в голову викотити гармату до брами?
- Та я помагав, але Петро мене до того закликав...
- Славний хлопець, де вiн?
Сотник каже:
- Вiн трохи ранений, лежить на моїй лежанцi. Тепер я був у нього. Вiн
спить.
- А тяжко ранений? - питає Марко.
- Нiчого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по головi. Шапка його
врятувала.
- Тепер скажiть, хлопцi, хто з вас заставу на греблi вiдсунув?
- То Марко. Застали ми його там, ледве дихав - так iзнемiгся.
- Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила...
- Нiде правди дiти, пане сотнику, - каже Касян, - цих двох бравих
козакiв слiд нагородити. Вони врятували редуту. I серед такої метушнi не
втратив жоден голови i робив з власного розуму, що було треба, i зробив
добре.
- Так тому й бути, - каже сотник, беручись за боки. - До того Петро
менi життя урятував, того ви всi не знаєте. Вiн в саму пору заколов
татарина, як пiдходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петровi за те,
що менi життя врятував, - сто червiнцiв, а за те, що вони обидва так гарно
знайшлися, - по оксамитному жупану, по шаблi i рушницi з моєї зброївнi.
Марковi ще дати коня, щоб пiшки не тьопав. Тобi, Касяне, старий товаришу i
друже, - мої двi пiстолi срiблом кованi, турецькi, що над моєю лежанкою
висять. Вам усiм - моє сердечне спасибi. Сьогоднi в нас празник буде.
Бранцi нехай погребуть татарськi трупи. Пiд лiто йде, i стерво занечистить
повiтря, що дихати не буде чим. Тепер скажiть, скiльки вас полягло?
- Буде п'ять, - каже Касян.
- Тих поховаємо, як лицарiв. Годi, де дрова рубають, там трiски летять.
Ще одне хочу сказати: обидва нашi молодi лицарi вiднинi переходять з
новикiв у козацтво.
- Добре, - каже Касян, - згода, вони вартi цього. На спомин нинiшнього
дня даю їм вiд себе по однiй пiстолi, якi щойно вiд сотника дiстав.
- Славно! Ходiмо до Петра! - гукали козаки.
- Кажу, що не можна. Вiн спить, нехай перш подужає, а це буде
незадовго.
- А я ще мало не забув на своїх оборонцiв, - каже Касян.
Вiн став свистати, i на це прибiгли пси, мiж ними була Султанка, а
Лиска не було.
- А он Лиско лежить, - говорили, - що вiн, неживий?
Прийшли ближче. Лиско лежав на татариновi i держав його за горло. Вiн
дивився на козакiв зизом i махав хвостом.
- От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.
Але Лиско не мiг розняти писка, так йому задеревiв, треба було силомiць
розвести вилицi. Лиско ледве стояв на ногах.
- Йому зараз теплого молока дати. Бiдний, добрий Лиско! - Всi його
стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана,
пiдскочила до старого осавула i лизнула його широким язиком по лицi.
ХV
Вiд часу, як у редутi засiли бранцi, не можна було завести давнього
порядку. Сотник був невдоволений, i не знав, як цьому порадити. Вiн бачив,
що карнiсть у редутi псується, i тим найбiльше журився. Мiж бранцями були
гарнi молодицi й дiвчата, якi козакам позавертали голови. Козаки ходили,
наче зачадiлi, i коли лише сонце заходило i стемнювалося, не було кiнця
жениханню. Позаводились пари, якi сходились на рiзних кутах редути, i пiд
спiв соловейка заводили свої ахи та охи.
Кiлька разiв зачинав розмову з Касяном, та нiколи путнього нiчого не
договорився. Касян все розводив руки i говорив:
- Годi, сотнику, у степ не виженемо, не на те їх висвободили, щоб знову
в пута попали. Ординцi лише того ждуть, щоб своє вiдiбрати.
- Та бiйся бога, Касяне, у нас сiчовий порядок, як можна з жiнками?
Козацтво геть знiвечилось, збабiло. Якби так тепер орда на нас наскочила,
то далебi, що кожний козак поперед усього хапав би свою дiвчину наперед
себе та ховався б у мишачу дiрку, щоб її личка часом татарин нiгтем не
задряпнув. Тодi ми пропали, а тепер пропадає наша добра слава у низових
товаришiв. Господи! Нащо менi треба було того всього?
- Не гнiви бога, сотнику. Дав нам бог велику побiду над поганцем,
привели добичу, освободили хрещений народ, а ти ремствуєш i боговi
хулиш...
- Тьфу на вас, старих i молодих дурнiв. Прийдеться мiж вами вдурiти. Та
нi, я кину все, заберу свою мiзерiю i пiду на Сiч, а ви тут робiть собi,
що вам завгодно; вибирайте собi за сотника яку Палажку або Катерину. -
Сотник сердився, як ще нiколи, i пiшов у свою свiтлицю. - Тим дурним
жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить хвартушину, то
вже м'якне, як вiск, але не можу з дива вийти, що сталося Касяновi? Може,
вiн залюбився? От, старий здурiв до краю, i козацьку славу занапастив! -
Сотник став сердечно смiятися. - Та я мушу його вислiдити, котра-то йому в
серце запала. Тодi бiгме на смiх його поставлю, хай смiються, та, може, це
його отямить. Бо так, справдi, не може бути. Старий був строгий i суворий,
карав кожну провину в службi, а тепер-то молодики по головi йому скачуть,
мов горобцi по полукiпку. Мушу його виловити.
I сотник став слiдити за Касяном. Виходив на майдан тодi, коли його
нiхто не сподiвався.
I вдалося йому.
Одного пообiддя, тодi як звичайно йшов спочивати, вийшов сотник iз
свiтлицi. Перейшов майдан i зайшов до стодоли. I тут побачив таке, що йому
й на думку не прийшло би.
Старий Касян сидiв на пеньку й стругав якусь iграшку ножем. Бiля нього
бавилось на землi двоє дiток: дiвчина, може, десяти лiт, i, може,
шестилiтнiй хлопчик.
- Дiдусю, - каже хлопчик, оперши свою рум'яну голiвку на його колiнi, -
а вистружи менi шабельку, я хочу татарина бити.
- Добре, Iвасю, вистружу тобi шабельку i вчити тебе буду, як нею
орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був...
- А наш татко, - обзивається дiвчинка, - мав шаблю справдiшню, гостру.
Вiн так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.
- Татари - поганий народ, моя дитинко, їх треба нiвечити, бо то нашi
вороги.
- Дiдусю, а менi не можна шаблi так, як Iвасевi, чому воно так? А я
сильнiша за Iвася.
- Так уже бог дав, що жiноче iнше дiло, а козацьке iнше...
- А я тобi покажу, - каже Iвась, - що я сильнiший i тебе поборю.
Вiн схопився i хотiв поборотися з сестричкою.
- Годi, дiти, так не можна, - говорив Касян. - Коли б ви побилися, то я
нiчого вам не зладжу i сердитись на вас буду. От, краще ви поцiлуйтеся, -
ось так, то люблю, а тепер поцiлуйте вашого дiда.
Дiти прискочили до Касяна i взяли його за шию та стали цiлувати. Касян
кинув стругання i обняв їх, цiлував у русяву голiвку то одне, то друге i
гладив по личку. Не мiг очей вiд них вiдiрвати, як в образок дивився.
Сотник дивився на те крiзь щiлину. Бачив лице старого Касяна, i не мiг
його пiзнати. Уся суворiсть щезла, лице випогодилося, прояснiло, вiн цiлий
сiяв з радощiв. Сотник побачив, що в його яснiючих очах блистiли сльози.
"Нагадав, сердега, своїх небожат, може, вони якраз на них схожi, радiє,
мов мала дитина. От яку собi мiй друг любов знайшов. - Сотник вiдiйшов
зворушений, не показуючися Касяновi. - Не треба старого соромити.
Очевидно, вiн не хоче, щоб його пiдглядали".
Сотник, йдучи до себе, побачив Петра, що якраз виходив з куреня.
"Може, хоч той не звiвся з глузду та, може, щось путнього порадить.
Нехай буде, як хоче, але перемiнитися мусить".
- Петре, заходь до мене, дiло є.
Як ввiйшли в свiтлицю, сотник зачинив дверi i присiв на лавi.
- Чи ти бачиш, що в нашiй родинi завелося?
- Певно, що бачу, i так не може остатися, коли не маємо пропасти, - ми
тепер збабiли, i не дай боже набiгу, - не здержимо.
- Слава богу святому, що бодай вiд тебе одного почув розумне слово, а
то й Касян верзе, як здуру, - говорив сотник, розводячи руками.
- Iнша причина в козакiв, а iнша в дядька Касяна, - каже Петро.
- А ти знаєш яка?
- Знаю, та й не дуже старому дивуюся. Ми ж знаємо сумну iсторiю його
життя. Вiн втратив все, що мав найдорожчого на свiтi. Через те вiдбiгла
вiд нього усяка радiсть. Не знала душа ясної хвилi. Тепер знайшов на
старостi лiт серед твердого козацького життя двоє дiточок, на його
янголяток схожих. Не дивниця, що зм'як, як вiск, i хоче на старостi лiт
надолужити собi те, що в молодих лiтах стратив. Я його цiлком розумiю i
виправдую, але це не приносить шкоди його лицарськiй славi, i коли зайде
потреба, вiн знову перекинеться в давнього Касяна.
- Хлопче, ти говориш розумно, як старий досвiдчений чоловiк.
- Спасибi, пане сотнику, за ласкаве слово, але не подивуймося старому i
не затроюймо ясних хвиль на склонi його життя. Вiн заслуговує на те, щоб
цьому потурати. Увесь курiнь знає, що вiн з дiтьми водиться, а йому
здається, що нiхто того не бачить i не знає; думає, що радiсть виключно
для нього. Й нiхто не смiє з ним нею дiлитися. Йому здається, що кожне
чуже око споганило б його святощi. Тому я наказав товаришам, щоб нiхто не
важився зрадитися, що знає тайну старого. Нiхто не смiє заглянути в
стодолу пiд ту пору, як старий туди пiшов. Бачите, пане сотнику, мене. Я
втратив батька дитиною й не дуже його пам'ятаю. Батька заступили менi
родичi мого побратима Марка Жмайла. Його прадiд був для мене прадiдом. I
коли б я в гуртi людей побачив чоловiка, на старого Грицька Жмайла
похожого, чи не зрадiв би я? Я б його по руках цiлував, я б... не знаю, що
я би зробив.
Петро дуже зворушився. Сотник каже:
- Хлопче, нехай тебе обiйму. Такої душi, як твоя, я ще не бачив. Але
таки скажи менi, як дiло повести, щоб i давнiй лад у редутi завести, й
старого не обидити.
- Справа не важка, пане сотнику, й до осенi може бути все гаразд...
- Цiкавий я - як?
- Заснуймо зараз iз того боку редути вольницю й назвiм її Чубiвкою.
Маємо бранцiв з Подiлля шiстдесят душ. Зразу вистане.
- Хiба ж самi баби будуть хазяйнувати? Мiж ними мало мужчин.
- Чого самi? Хiба в нас нема козакiв? А ще й iншi прибудуть; люде
знають, де Чубова редута. Хiба самi козаки поженяться й заживуть на
слободi. Поля, лугiв, лiсу, лук у нас вистане.
Як Петро те оповiдав, сотник не мiг з дива вийти над його розумом i
статочнiстю.
- Бо до чого воно доведе? Будуть з собою дикi пари воркувати, та лише
образа божа з того вийде; й церкву поставимо.
- Та як будуть вiнчатися без попа?
- Коли б стiльки лиха. Знайдемо попа з попадею i церкву поставимо.
- I гадаєш, що до осенi поставимо село як слiд, з церквою i зi всiма
порядками?
- Не зi всiма, бо не буде в нас нi пана, нi жида, а самi вольнi люде,
козаки. А дасть бог, то i школу заведемо, щоб дiти вчилися грамоти. Тодi
Чубiвка стане славна на всю Україну.
- Коли ти так видумав, то даю тобi вдасть. Орудуй всiм i роби, як
знаєш. Я нiчого не пожалiю, щоб гаразд все переведено. Тiльки, може, нам
сил, робучих рук не стане.
- Пане сотнику, коли їм скажемо, про що йде, то днями i ночами будуть
працювати.
- А ти вже любив яку дiвчину? Признайся!
- Моя дiвчина ще в попелi грається, а тут її нема.
- Ну добре! Одна нам буде бiда. Коли нас татарва занюшить, напевно,
нiчого не вдiємо. Скличемо народ на слободу, а татарва наскочить та в ясир
поведе.
- Будемо так робити, як роблять уходники на диких полях. Будемо
стерегтись. А для безпеки прокопаємо пiдземний льох аж до самої редути.
Розумiється, що редуту треба поширити, щоби вона не сто, а тисячу народу
помiстила. Молодь буде до нас напливати, як мухи до меду. Вишколивши їх,
посилатимемо на Сiч, а вiдтак котрий верне, одружиться тут i заживе
спокiйно, не знаючи нi холоду, нi голоду. Iз тої Чубiвки буде колись
оселя, славна на цiлу Україну. Уходництво повернеться на нас. Вона набере
такої сили, що й орда нiчого не вдiє.
- То правда. Мала сила козакiв добре узброєних поб'є велику татарську
купу. То розбишацька голота. Вона лише у великiй купi небезпечна. Татари
зле уз-броєнi. Шаблю мав в них хiба десятий, а то все ломаки, кiнськi
черепи на дрючку, лук й стрiли. Я мав з ними не раз роботу. Та з ними
треба би раз зробити порядок.
- Як?
- Козацтво мусить здобути Крим, задавити петлею ту шию, якою татарва
нашу кров проковтує. Перекоп мусить бути наш. Розумiєш? З Криму вся бiда
йде. Ногайцi i буджацькi татари не були б страшнi, якби в Криму хан
татарський не сидiв.
- А що сiчовi товаришi на те?
- Вiдкладають все до слушного часу, а поки що на Крим, на татарськi та
турецькi землi набiгають тiльки. Татари їм вiдплачуються тим самим i так
зволiкається, мiсто зробити вже раз путнє дiло й - кiнець.
Петра мов запалив до давно придуманого дiла. Не раз хотiв поговорити з
сотником, та вже настiльки познайомився з козацькими звичаями, що не слiд
молодому старого розуму вчити. Вiн не смiв перший заговорити, i тому радий
був, що так воно до ладу склалося, що мiг сотниковi розкласти та пояснити.
Зараз того вечора, як вернулися з поля, вийшов на майдан i тут об'явив
народовi, що сотник задумав:
- Слухайте, товаришi! Заснуємо тут зараз пiд редутою слободу, покладемо
село, а тодi, кому охота, нехай жениться i хазяйнує.
- Славно! Ось далебi добре!
- Але треба багато працi, бо нiхто нам не поможе, хiба один бог; треба
буде добре чуприну нагрiти, щоби до осенi бути зi всiм готовим. Я
розмежую, помiряю мiсце, а з недiлi зачнемо рубати дерево в лiсi й хати
ставити.
- Будемо працювати день i нiч, дай боже здоровля пану сотниковi, що
таке видумав.
Сотник слухав тих Петрових розпоряджень з хати.
"З того хлопця щось велике буде. Розумний до бiса, як старий. I я
певний, що вiн дiло виведе на чисту воду. Тодi слава наша пiде гомоном по
всiй Українi. То буде Чубiвка, а я тут буду собi таким самим паном, як
князь у своїм Острозi або кошовий на Сiчi. Тiльки, що мене нiхто не
скине".
По тiм всiм каже Марко до Петра;
- Чого ти менi того всього не сказав?
- А хiба ж ти не довiдався тепер, як вже всi знають? Впрочiм, не було
ще часу, бо це все зробилося нинi рано.
- Знаєш, Петре, що як вже тут стане слобода, то й ми оба тут останемо
раз на все.
- Анi не думай про те. Як лише дiло покiнчу i заведу лад, ми їдемо на
Сiч. Грiх би, коли б ми, покiнчивши Острозьку академiю, засидiлися за
пiччю. То би був закопаний талан. Перед нами будучнiсть. Ми для України
маємо щось бiльше зробити, чим заснувати одну Чубiвку.
XVI
Петро мав таку вдачу, що коли що раз задумав i обмiркував, то мусив
перевести в дiло, щоб не знати якi перепони стрiнув на дорозi. Так було й
тепер. Сказав слово сотниковi, що заснує слободу, i на це видавав усю свою
енергiю.
Порозумiвшися з Касяном, котрий за цей план аж вицiлував Петра, вiн
подiлив козакiв, новикiв i бранцiв на партiї i призначував їм роботу. Однi
йшли своїм звичаєм робити в полi, iншi йшли до лiсу рубати та возити
дерево на будiвлi. Навiть жiнки мусили помагати - мiсити глину, витинати
хворост на огорожу, суши- ти очерет на стрiхи. Петро сам розмiряв з Марком
мiсця, де мали стати будинки, стодоли, стайнi та клунi. Показалося, що
Петро, хоч любив з людьми пожартувати, був строгiший, чим старий Касян.
Кожний непослух або недбалiсть, лiнивiсть карав власною рукою дуже болючо.
Сотник говорив до Касяна:
- З нього кошовий буде, побачиш.
- Щира душа, їй-богу. От, слава небесному, що нам його прислав на
потiху...
Старий Касян не менше других радiв з того, що закладається тут оселя.
Вже не треба буде розставатися з тими голуб'ятами. А то вiн страшно
боявся, хоч знав, що така розлука мусила б наступити. Вiн бачив той
непорядок, який тут завiвся. Значиться, що тому конче треба було покласти
край, i всiх бранцiв повивозити десь з редути. Тепер ця журба перестала
його гризти. I старий укладав плани на той час, як воно буде, коли вiн
стане непотрiбом. Тодi заживе в хатi своїх дiточок, буде їх голубити, Поки
господь не покличе його до себе.
- Господи небесний, - говорив собi Касiян у молитвi, - дав ти менi
дожити на склонi мого вiку щастя, яке менi i не снилося. Заступала тяжка
хмара мою душу, аж тепер пiслав господь ясний промiнь. Слава тобi, боже, i
дяка! А як воно добре буде, що матимемо церкву i свого попа. Коли-то я в
церквi був? Вже й не пам'ятаю.
Касян змiнився до непiзнання, наче вiдмолодiв, а ще й те його радувало,
що тепер не потребував критися з своєю любов'ю до тих сирiток. Робив це
явно, на очах усiх. Старий радiв, що малого Iвасика саджав на коня наперед
себе. Дiти, що не мали нi батька, нi матерi, прилягли до дiдуся цiлою
душею. Усюди за ним ходили.
Продумав Петро цiлий план села. Вiдзначив мiсце на майдан. Там мала
стати церква й попiвство. Хати були довкруги, усi до сонця. Коло кожної
хати - огород.
Робота йшла гладко. Вже стали хати пошивати, як раз каже Петро до
сотника:
- Пане сотнику! До осенi я вже буду готовий. Та нам треба слобожан.
Нiхто цього ще не знає, i нiде правди дiти, не знаю, як до того братися.
Признаюся, що навiть того не знаю, в якiй околицi я живу. Знаю, що над
Синюхою, недалеко Бога, але як та сторона називається, їй-богу, не знаю.
- Вона називається Україна, а те мiсце - Чубiвка. Про слобожан не
турбуймося. Ми пошлемо охочих людей наших. Коли дiзнаються про нашу
слободу, то вiстка пiде, як по степу огонь.
Так воно i сталося. Роз'їхалось кiлькоро людей на Вкраїну, i пiд осiнь
стали люде стягатися.
Мiж iншими приїхало три козаки. Один з них ледве держався на конi. Вони
принесли сумну вiдомiсть, що цього року панськi вiйська розбили цiлком
вiйсько Косинського, i сам вiн полiг головою.
Князь Вишневецький, з яким зачав собi Косинський, заманив його
пiдступом у город Черкаси, i тут його вбито. Його вiйсько, кого не вбито,
подалося на Запорожжя. Вони якось вирвались iз халепи, взяли хворого
товариша й пiшли в свiт за очi. Щасливо натрапили на Чубiвку.
- Косинський, хоч добрий козак, а все був шибайголова, неосторожний i
легковiрний. Тому i згинув марно, хоч до великого дiла був призначений, -
говорив сотник. - Буде це наука для грядущого поколiння: не знаючи броду,
годi лiзти у воду. У Косинського замала сила була, щоби з такими дуками
мiрятися.
Пiд саму осiнь покiнчено оселю на сто домiв. Кiлька хат поставлено на
запас, бо стiльки слобожан ще не було.
Поки ще мали слобожани перенестися з редути, Петро клопотав голову
сотниковi, що треба це зробити врочисто. Треба усе посвятити, й до того
попа звiдкiлясь привести.
- Ей, коли б то так можна отця Дем'яна Наливайка з Острога... - каже
Петро.
- Що то за один? - питає сотник. - Чи то яка рiдня тому зрадниковi
Наливайковi?
- То рiдний брат Северина.
- Я його й знати не хочу. Вiн зрадив запорожцiв i станув проти них на
сторонi пана. Того йому запорожцi нiколи не забудуть, а хай його бог
заступить, щоби вiн їм у руки попався.
- Вiдкiля, пане сотнику, знаєш про те?
- Хiба ж у мене запорожцi не бувають? Який би я був товариш, якби не
знав, що на Запорожжi робиться?
- Отець Дем'ян, певно, тому не винен, - виправдував його Петро. -
Северин був придворним у князя Острозького i мусив слухатися. Отець
Дем'ян, певно, його до того не намовляв. То дуже дебела душа, i за нашу
православну церкву дав би душу.
- Я того всього не знаю, який вiн для церкви, але його браток - то
поганець, який не варт козаком називатися, i тому я про нiякого Наливайка
чути не хочу.
- Я би таки рад, щоби зачинати з богом.
- I я того хочу, а хiба нема попа крiм Наливайка? Та про те ще час
говорити, церква ще не готова.
- Як не готова?
- А образи де? А iконостас? А дзвони? Навiть кадильницi не придбав... Я
гадаю так. У мене є в Уманi - до Уманi ближче нам, як до Острога, -
знакомий пiп, Юрко Книш, гарний чоловiк, i гарно спiває. До нього напиши
вiд мене листа, щоб або готових образiв нам купив, або вишукав богомаза,
який би нам всi образи до церкви вималював, якi треба, та щоби роздивився
за всею потребою. Та це зараз не зробиться, тої роботи буде на цiлу зиму.
Отож з твоїм святом треба пiдождати на рiк.
Петро схопився за голову:
- Хiба ж тi бранцi будуть зимувати в редутi? Що з нашої редути
станеться? Треба буде в стодолi печi поставляти, бо померзнуть. А де ж
зложити хлiб?
- Чого ти так розкудкудакався, Петре? Забери собi їх хоч би зараз на
слободу, а з попом то вiдложим справу на рiк...
Нiчого було говорити, коли не можна iнакше. Сотник прийшов у свiтлицю,
як приступив до нього старий Максим з козаком Ониськом. Максим каже:
- Прийшли ми, пане сотнику, прохати, щоби ти нас пустив звiдсiля, за
хлiб та сiль дякуємо.
- А ви куди?
- На Сiч йдемо або свiт за очi...
- Що вам сталося? Так мене покидаєте? Чому?
- Вибач, пане сотнику, за слово. У твоїй редутi завелось таке, що сором
козаковi тут пробувати. Говорилося, що Чубiвка - то мала Сiч, i сiчовий
закон тут є. I так воно тут було, поки чорт бабiв не наслав. Тепер тут не
Сiч, а бабський кагал. Козаки нiвечаться, бабiють, мiсто козацького
ремесла вчитися, вони воркують, мов голуби, з дiвками, а старий Касян
дiтей няньчить...
- Та хiба ж ви не бачите, що всi тi люде пiдуть у село жити, а тут
заведеться старий сiчовий порядок?
- Бодай так пси траву пасли! Хлопцi забiгати будуть на село до дiвчат,
нiкому буде в редутi службу робити. Зле ти, пане сотнику, дiло обдумав,
нам того не треба було.
- Пождiть ще зо два днi. Я обдумаю дiло ще iнакше.
- Нiчого не продумаєш. Один вихiд: вiдiгнати слобожан куди-iнде.
Сотник узявся за голову. Справдi, старшi козаки, по примiру Максима,
порозлiтаються, останеться сама молодь, а тiй все зелено в головi.
Сотник покликав Касяна:
- Що будемо робити, старий товаришу? Ми собi бiду напитали, козаки
старшi ремствують i втiкати збираються вiд нас. Ось тiльки що Максим з
Ониськом подякували за хлiб та сiль.
- Хай iдуть з богом, я вiдсiля не рушуся i моїх сирiток вiд себе не
дам; а коли на те, то я для себе беру одну хату й зимовиком заживу. Вже
пора дати старим костям одпочити.
- Маєш, бабо, книш! Ось вигадав! А хто ж у редутi осавулом буде?
- А хоч би й той Петро. Чом же не козак? Усьому дасть раду.
Якраз надiйшов Петро.
- Петре, чи ти знаєш, що козаки перед бабами за Запорожжя втiкають? Ось
Максим нагородив менi сiм мiхiв полови.
- Боже мiй! Та зараз нинi забираю всiх слобожан на село.
- Вiн каже, що хлопцi до дiвчат забiгатимуть, а в редутi собаки
сторожити будуть. Нещаслива година. На що я на таке свiй дозвiл дав?
- Пане сотнику, таке можуть говорити старi дiди, яким заздро, що нiяка
дiвчина їх не хоче. Але свiт для молодих. Коли б свiт так робив, то би рiд
людський мусив загинути. А як господь говорив до наших прародителiв:
"Ростiте i множiтеся, iсполняйте землю..."
- Але через бабу й Адам в раю не вдержався, -' докинув Максим, що збоку
прислухався тiй розмовi.
- А господь казав ще iнакше, - говорив Петро - "Не добре єсть чоловiку
єдиному бути, сотворiм єму человiчицу".
- До чорта зi всiма чоловiчицями, тьфу, - сказав Максим i хотiв
вiдходити.
- Пождiть, дядьку Максиме, ще одне слово. Правда, що на Сiчi жiнкам пiд
карою смертi не можна жити, бо такий закон.
- Сам це добре знаю, тому тут не хочу з бабами жити.
- Але ти, дядьку Максиме, старий запорожець, i знаєш, що на Запорожжi,
поза Сiччю, живуть жонатi козаки й хазяйнують, а коли кошовий закличе, то
кожний вилазить iз запiчка, хапає за шаблю i - знову козак, ще може
завзятiший, чим той нежонатий, бо вiн стає в оборонi своєї небоги та
дiточок, правда, що так?
- Ну i що з того?
- Чому ж би в нас такого не мало бути? Тут, у редутi, то наша Сiч, а
там, за редутою, то наше село. А те, щоби молодi козаки не нiвечилися, на
це в рада; закон. Не вiльно виходити, та й годi. А хто не послухає закону,
то зробиться з ним те, що й на Запорожжi. Не бiйсь, у старого Касяна
тверда рука.
- Нi, синку, - каже Касян, - твоя рука твердiша, i я саме говорив
сотниковi, щоби тебе на моєму мiсцi поставив. Менi вже час спочити та за
пiччю галушки жувати.
- Таки так, Петре, й буде. Тебе роблю осавулом у нашiй Сiчi.
Порядкування села передай твоєму побратимовi Марковi, а ти заводи тут
порядок, як знаєш
- Це для мене велика честь по старiм козарлюзi Касяновi тут
осавулувати, та я ще замолодий.
- Пiшла би я, та боюся, - говорив Касян, - не вiдмовляйся, тебе Ще
кошовим не вибирають, а слухай, що старшi говорять.
Петро став осавулом у Чубовiй редутi. Проголосив це сотник усiм, що
зiбралися обiдати. До них говорив Петро:
- За вас, товаришi, я життя положу, але хто мене не послухає, то далебi
так випарю, що йому бiс присниться. У цю недiлю вiдправимо молебень, i всi
слобо-жане пiдуть жити на своє хазяйство. Пан сотник дасть кожному по
коровi i хлiба стiльки, щоби перезимував, а про все iнше треба самому
промишляти. Кожний дiстане i зброю. У вiльних хвилях вiд роботи, коли
сурма на валах редути заграє, кожний козак приходить сюди узброєний. Хто
би не прийшов, а не виправдався, буде строго покараний. А кому ця кара i
раз, i другий не поможе, тодi зi слободи проженемо на чотири вiтри. Жiнкам
до редути пiд карою смертi приходити невiльно. Село має собi вибрати свого
старшину, котрого всi мають слухати. Того має кожний триматися, що я тут
проголосив, такий буде наш закон козацький. Розумiли?
- Добре, того будемо держатися.
- Пам'ятайте, що пан сотник не для примхи так наказує, лише для вашого
добра. Пiд боком орда сидить. Якби не було тут порядку, то вас усiх
забере, як кури з-пiд стрiхи, i в ясир пожене. Тепер кожний приступай, хто
вибрав собi дружину, хай тебе запишу у реєстр.
Слобожане стали оглядатися, а за хвилю приступали парами, хто з
дiвчиною, а хто з молодицею.
Надiйшла одна така пара: молодий хлопець, якихось вiсiмнадцять лiт зi
старшою молодицею, лiт понад сорок. Всi стали смiятися, а Петро, оглянувши
їх, каже;
- Ти, Климе, хочеш з нею жити?
- Так.
- Пiдожди, я тебе зараз звiнчаю. Петро вхопив хлопця за пошиття i став
з цiлої сили парити прутом та по кожнiм ударi приговорював:
- Беру собi тебе за жiнку, а iж тебе не опущу. Ось тобi, жовтодзюбий
ледаре, ось маєш. Мамине молоко з-пiд носа не висохло, а вiн женився би!
Тепер, княгине, прочитаю тобi шлюб... - Iз бабою зробив те саме. - Недавно
тебе з татарського пута ослобонили, а ти будеш менi хлопця-молокососа
баламутити... Тепер рушай. А того ледаря замкнути ще на добу до льоху о
хлiбi й водi...
Усi страшно смiялися, а сотник на рундуку аж присiдав зi смiху.
Максим каже до Ониська:
- А що, товаришу, йдемо?
- Нi, лишiмся, той дасть собi раду, i буде порядок. Такого не сором i
старому слухати.
I справдi, вiдтепер настав порядок, якого давно тут не було. Слобожане
пiшли на село жити. Кожний порався пiд зиму в хатi й коло хати дороблював,
чого йому не ставало.
Петро часто скликував слобожан у редуту, i тут зарядив вправи
вiйськовi. Першого, що спiзнився, вибив. Показалося, що Петро строгiший
був, чим Касян. А мимо того всi його любили, бо й порядкувати любив, i
оповiв щось цiкавого, i на бандурi заграв та заспiвав.
Сотник послав з листом до Уманi по образи й за те заплатив червiнцями.
Попа Юрка Книша замовлено заздалегiдь, щоби приїхав посвятити церкву, коли
буде готова, i повiнчати слобожан. Коли це буде, сотник опiсля дасть йому
знати.
Вже було по весняних роботах, як Петро скомпонував таке письмо до отця
Юрка Книша:
"Ваша милость, благочинний отче!
Я, товаришь славного сечового Запорожского войска i наказний сотникъ
Иванъ Чубi на козацкой редутЬ тогож имене надь рiкою Сенюхою положеной,
упорядковавши на способъ козацкiй запорожскiй слободу Чубiвку, прошу со
всемъ товариствомъ вашу милость прибыти къ намъ й посвятити нашi
новосозиданый храмъ божий Пресвятыя Покрове во славу Господню и на пользу
хрещеному православному народу, а ижъ у нас въ реченой слободЬ много люда
жиетъ въ безбрачномъ сожитiю, ибо священника не было доселЬ, то жиченiемъ
нашимъ бы било пры томъ то торжествЬ, тоже и бракосочитанiе учинити
соблазны избЬженiя ради. Такожде было бы желанiемъ нашемъ приобрЬсти нам
попа-священнослужителя, который бы здесь свою парохiю имЬ л и для насъ
богослуженiе еженедЬльно и по праздникамъ господнимъ служилъ.
Вашой милости покорный слуга и приятель Иван Чубъ сотникъ власною рукою
и осаулъ Петрi Конашевичъ".
Листа того повiз вiддiл козакiв, забравши з собою два вози, навантаженi
всяким добром для протопопа Книша.
У той час приїхав до Уманi о. Дем'ян Наливайко. Вiн був з о. Юрком
добрий знайомий, i того року загадав його вiдвiдати. Якраз пiд ту пору
приїхали козаки з листом вiд Чуба. О. Юрко прочитав листа i передав його
о. Дем'яновi.
- Не знаю, звiдкiля у тiй пустинi такий гарний писар знайшовся, ось
глянь.
О. Дем'ян довго придивлявся листовi, читав, став щось нагадувати собi,
а далi вдарився радiсно по полах i аж скрикнув:
- А я по ньому вже й панахиду вiдправив...
- Хто ж то такий?
- А ось тут пiдписаний Петро Конашевич, колишнiй спудей Острозької
школи. Та скажи менi, хто цей лист принiс, i приклич його сюди.
Прийшов козак, а о. Дем'ян став його випитувати. В мiру того, як слухав
оповiдання козака, щораз бiльше цiкавився о. Дем'ян. Був дуже радий,
дiзнавшись, що i Петро, i Марко живi та здоровi.
- То цiла з тим iсторiя, - говорив о. Дем'ян до о. Юрка, - там, в
бурсi, зчинилася халепа дiтвацька з наклепу одного диякона. Та по тiм всiм
одної ночi, серед лютої зими, пропали оба хлопцi, а з ними й диякон,
Артемiй звався. Нiхто не мiг вiдгадати, що з ними сталося, бо ж неможливе,
щоб диякон з своїми ворогами разом втiкав. Лише коли снiг стаяв, знайшли
диякона неживого пiд бурсовою огорожею. Усi догадувалися, що хлопцi
помстилися на клеветнику, та що опiсля втекли, але куди? Як? Нiхто не мiг
вiдгадати. Сам князь дуже цiкавився, бо обох хлопцiв дуже любив i великi
надiї на них покладав, а я теж. Усi розпити не довели до пуття... Аж ось
вони в Чубовiй редутi засiли, но i, як видно з оповiдань козака, вони там
у пошанi. Знаєш що, приятелю? Я їду з тобою враз, вiзьмемо зараз i монаха
з якогось монастиря, а може, якого iншого попа маєш, i там впорядкуємо їм
парохiю. Я знаю, що то Петрова робота, бо вiн завжди був дуже до церкви
прив'язаний i дуже побожний. Я мушу тих гiльтаїв побачити.
- Як вони вбили чоловiка, i до того духовну особу, то не конче вони
такi добрi.
- Говори своє! То була кара божа на того диякона. Ледащо був, та ще й
криво присягав, я того певний. Хлопцевi сталася iз того велика кривда, то
я їм не ду-же-то дивуюся. Впрочiм, мусило то статися не злоумишленно, а
так, в суперечцi, бо на дияковi знайдено лиш один знак вiд кулака, на
виску. То була, зрештою, така нездара, що не багато йому було треба.
Впрочiм, так бог зарядив, що вибрав собi їх на караючу десницю, кажу тобi,
що диякон присяг ложно, я того певний. Коли ж їдемо? Шукай скоро того
попа, що з нами поїде.
- Той пiп жонатий.
- То й лiпше. Знаєш, що нашi люде не люблять безженних, що за
молодицями зиркають. Давай його зараз.
- Я мушу їхати, бо сотник мiй приятель i благодiтель моєї церкви.
Щороку пришле щось i на церков, i для мене, худопахолика, але зараз то так
не може бути.
О. Дем'ян нетерпеливився, але нiчого було робити.
Вибралися аж третього дня. Їхали на тих возах, що з козаками сотник
прислав.
На однiм возi їхали оба благочиннi, на другiм молодий пiп з попадею.
Супроводжали їх козаки, то й безпечно було.
Петро не радий був з того, що не о. Дем'ян, лише хто iнший бачитиме
його роботу i ревнiсть до церкви, але годi було переломити упiр сотника,
котрий, як i всi запорожцi, не любив Наливайка за те, що козацтво зрадив i
проти них воював.
Можна собi уявити, як зрадiв Петро, побачивши о. Дем'яна неждано. Вiн
цiлував його по руках. О. Дем'ян поцiлував його в голову. Зате Марко не
хотiв зразу показатися. Вiн почував себе винуватцем, i о. Дем'ян зараз
того догадався.
- Скажи Марковi, я знаю, що вiн тут є, що як посвятимо церкву, то нехай
прийде до мене висповiдатися.
А тепер Петро нагадав свою турботу, як тут сказати сотниковi, що
приїхав о. Наливайко. Сотник готов пiдозрiвати його про який пiдступ, про
непослух проти
його волi.
"Нехай дiється воля божа, коли так бог запорядив, я тут нi при чiм..."
Сотник тiльки що вернувся до редути з поля. Вiн зрадiв, побачивши о.
Юрка. В тiм молодiм догадувався попа до своєї парохiї, на о. Дем'яна
дивився, як на незнайомого.
- Чого ж ти, пане сотнику, так недовiрчиво на мене дивишся? - каже о.
Дем'ян.
- Зложилося так, що я якраз був у нашого спiльного приятеля, як приїхав
твiй пiсланець, а що я знаю добре Петра i його побратима, то я з власної
охоти приїхав сюди. Чи не радий такому гостевi?
- А хто ж ти, отче, будеш? Звiдкiля знаєш мого осавула Петра
Конашевича?
- Давно його знаю, ще зi школи Острога.
- Коли ти, отче, Наливайко, а здається, що так воно й буде (о. Дем'ян
притакнув головою) - то нiгде правди дiти, я тобi не радий, i краще, щоб
ти був не переступав порога моєї редути. Iм'я Наливайка на Запорожжi серед
низового лицарства зненавиджене, а Северин - то, либонь, твiй брат.
О. Дем'ян вiдразу догадався про що йде.
- Заспокойся, пане сотнику, а побачиш, що справа мого брата виясниться.
- Виясниться тодi, як його козаки, пiймавши, живого у землю закопають.
У нас така кара, коли козак товариша вб'є, а вiн убив їх бiльш сотнi... А
поки те, я не хочу, щоби якийсь Наливайко у мене священнодiйствував...
Коли ця твоя штука, пане осавуле, то ми i з тобою порахуємось, - каже,
дивлячись грiзно на Петра. - Ти хитрий з бiса, але я не позволю нiкому на
носi собi грати!..
Петро стояв, не знаючи, на котру ступити, - вiн такого гнiву в сотника
Чуба не видiв ще.
Тепер вмiшався о. Юрко:
- Iване! Брате мiй! Прийми мої запевнення, як твого приятеля, що пан
осавул тут нi при чiм. Мiй друг отець Дем'ян приїхав до мене припадкове в
духовнiм дiлi. Менi здається, що по давнiй дружбi ти менi повiриш, а щодо
твоєї неохоти до отця Дем'яна, то розтолкуйте рiч, як на статечних людей
пристало, а все виясниться.
- Не треба менi нiякого вияснення, бо саме дiло за себе говорить, -
каже сотник.
- Поперед усього брат за брата не вiдповiдає...
- Навпаки, - обзивається о. Дем'ян, - я на той раз за мого брата
Северина вiдповiдаю.
Сотник поглянув грiзно на о. Дем'яна i хапав уже за пiстоль. Положення
ставалося грiзне. О. Дем'ян пiдвiв руки догори i каже:
- Можеш мене вбити, я в твоїй владi, але поперед послухай: я виправив
Северина в похiд з князем, щоб рятувати Косинського вiд неминучої смертi,
бо я знав, що дiло Косинського впаде. Я знав, що Косинський не буде себе
щадити, буде мiж першими, i коли не поляже лицарською смертю, то попаде в
руки князевi. Я знав, який був князь лютий на Косинського, i знав, що як
пiймає його, то вiдрубати голову прикаже. А Северин мав до того не
допустити, i так воно й сталося. Северин його випросив. Косинського пустив
князь на волю, те, пане сотнику, сам здоров знаєш. Я тебе впевняю i моїм
словом ручаю, а й побожитися можу на Євангелiї, що так було. А що
Косинський, попiкшися раз, згорiв у тiм самiм огнi, то нi я, нi Северин
тому не винен, лише його необережнiсть i нерозважливiсть. Косинського ти
мусив знати добре...
Сотник Чуб слухав уважно i м'як, як вiск. Гнiв його минався.
- Коли ти, отче, правду говориш, то дай тобi боже здоровля, що ти менi
дiло пояснив. Велика шкода, що нiхто того на Запорожжi не знає. А може, й
знає, а нумо зараз розвiдаємо. Закличте сюди тих двох козакiв, що з
Косинським були.
Та цi два нiчого не знали, чи пiд П'яткою був Наливайко, бо лише так у
вiйську Косинського говорилося. Вони бачили, що з княжим вiйськом були
якiсь козаки, та Наливайка, а вони його знають, не бачили.
Хоч вони слiв о. Дем'яна не могли потвердити, але й не перечили тому, а
добрячий сотник повiрив. I зараз вигладилося його лице, а вiн каже:
- Ну вибачайте за прикре слово, i будьте гостями, у хату просимо...
Попа з попадею вiдвели зараз у попiвство на село, а обидва протопопи
зажили в сотниковiй хатi в редутi. З цього усього Петро найбiльше був
радий.
Посвячення церкви назначили на найближчу недiлю. За той час гостi
оглядали нову оселю. Водив їх всюди Петро i пояснював, а вони з дива не
могли вийти над цими порядками, якi тут Петро позаводив.
Прийшла вижидана недiля. Посвятили церкву, а опiсля по службi божiй
звiнчано шiстдесят пар слобожан. Та при кiнцi вiдбулося водосвяття перед
церквою i о. Дем'ян виголосив до народу проповiдь. У нiй згадав вiн i
Петра:
- Люблю тебе, Петре, як рiдну дитину, полюбив тебе вiд першої хвилi, як
ми стрiнулись, i я проглянув наскрiзь твою щиру душу. Провидiння показало
тобi дорогу, яку ти вибрав, i якою пiдеш. Йди усе твоє життя туди в страсi
господнiм, а зайдеш дуже високо. Тебе жде велике завдання мiж українським
народом, мiж козацтвом, а коли господь тобi й далi благословити буде, то в
твоїй руцi опиниться гетьманська булава. Тодi ти пiзнаєш, яка вона важка.
Та тобi не вiльно буде її кинути, бо тим закопав би ти талан, який тобi
господь дав. Коли на своїй гетьманськiй шапцi заткнеш чаплине перо, не
здiймай її нi перед ким, хiба перед православною церквою та козацьким
товариством. Не корись нiкому, хiба богу та українському народовi. Бог
тебе вибрав, як онодi Мойсея на проводиря народовi, з якого ти вийшов. Бог
тобi помагати буде на славу вольного козацького народу...
I коли о. Дем'ян говорив про чаплине перо, сталося таке, що саме в цю
хвилю залопотiло в повiтрi й надлетiла чапля. Вона летiла низько, не
лякаючись людей.
Усi не могли з дива вийти, що це сталося в тiй самiй хвилi. Усi брали
це за пророцтво i аж ахнули з дива.
В тiй хвилi подобав о. Дем'ян на якогось святого. Цей старий,
згорблений чоловiк, сухий, мов аскет, випрямився i говорив з жаром, а
слова виходили з його уст, мов полум'я.
Петро стояв зворушений. Його налякали слова о. Дем'яна, бо так високо,
аж до гетьманської булави вiн i думкою не сягав. Петро впав навколiшки,
закрив лице долонями i заплакав. Вiн сам повiрив, що таке мусить
статися... а гетьманська булава вельми важка, i вiн не вдержить, опустить
її, а тодi треба буде перед Богом тяжко вiдповiсти, коли почує слова:
"Рабе лукавий, проч вiд мене!" Йому стало так лячно, що аж морозом його
пройняло.
Того дня справив Чуб народовi великий бенкет. Виточили з льоху кiлька
бочок меду, i народ веселився.
Сотник говорив весело:
- Шiстдесят весiль, то не що-будь. А тепер як стануть мене усi в куми
просити, то, їй-богу, не подолаю того.
XVII
Петро побув у Чубовiй редутi ще два роки. За той час татарва не
зачiпала їх. Раз тiльки вкрали татари чубiвським слобожанам табунець
коней. Та не мали з того пожитку, бо не вспiли перебратися на той бiк
Бога, як їх Петро догнав з козаками, розгромив, а табун вiдбив.
Настав початок зими. Земля тiльки що замерзла i вкрилася невеликим
снiгом. У ту пору сотник виправляв партiю козакiв на Запорожжя. Його
редута стала справдiшньою фортецею, а слобода розжилась на кiлькасот душ.
Старий Касян жив на слободi при своїх прибраних дiточках. Вже оглядався за
женихом для своєї донечки.
Сотник прикликав Петра i каже:
- Люблю тебе, Петре, як рiдного брата, та не вiк тобi тут вiкувати,
тобi пора у свiт. Ти йди з цим гуртом на Запорожжя; жаль менi з тобою
розстатися, та годi iнакше. Тебе на Сiчi бiльше треба, як тут, у редутi.
Знаєш, яке тепер на Сiчi завелося, багато народу полягло над Солоницею з
Лободою i Наливайком. Гей-гей! Коли-то тi убутки заповняться свiжим
народом! Не повелось Косинському, не повелось тим двом, кому ж воно
поведеться, хто освободить Україну вiд панського ярма?
- Замала сила була, - каже Петро. - На таке дiло треба добре
приготовитися, а поки не пiдiйметься до боротьби увесь народ, то панiв не
поконаємо.
- Сила була замала, а незгода ще бiльша. Та вже не ми старi втремо
цьому носа. Це велике дiло на вас, молодих, жде. Я, Петре, на тебе велику
надiю покладаю...
- Коли Польща не ослабне, не можемо до неї братися, - каже Петро.
- А хто її ослабить, коли в нас сили не буде?
- Бачиш, пане сотнику, я не одну нiчку над цим передумав, самi не
можемо подолiти!
- А хто нам поможе, де знайдемо союзника? Вiд Москви нiчого нам
надiятися. Вже Косинський пробував, та не повелось. Москва лише до того
руку приложить, де бачить свою користь. Куди ж звернемось?
- Я так мiркував теж, але нам лишається одна Туреччина...
- Господи! Що ти кажеш! З бiсурманами в'язатися? Що ж скаже увесь
хрещений мир? I яка ж з того користь? Турки зайняли би цiлу Україну,
яничарiв би з нас робили так, як роблять в Молдавiї, в Волощинi, в
Болгарiї та в Сербiї. Нi, сину, ти або глузуєш, або зле обмiркував дiло.
- Нi, батьку, я обмiркував добре. Турки анi догадаються, що вони будуть
нашими союзниками на ослаблення Польщi. Бо ми їх маємо бити, палити,
грабити, а чим бiльше їх козацтво буде мотлошити, тим бiльше вони будуть
метатися на Польщi. Знаєш, пане сотнику, чому приходять вiд Польщi до
козакiв тi всi заборони ходити на море? То все пiд грозою Туреччини, з
боязнi перед нею.
- Тобто так: чергою, пане брате, то й батьковi дiстанеться, - говорив
сотник, смiючись. - Та бач, з другого боку, - Польща задавить козацтво,
щоби вiд Туреччини мати спокiй.
- Нi, батьку, Польща, боячися Туреччини, лише одною рукою держати буде
козацтво за чуба, а все мусить про те пам'ятати, що козацтво буде колись
їй потрiбне, чи на туркiв, чи на шведiв, чи на Москву, бо i в московський
огород лакоме їх око заглядає.
- Гаразд, сину. Так i роби, iз того показується, що таких, як ти, на
Запорожжi потреба. Ти незадовго вийдеш наверх. Ти козацький звичай знаєш,
i вчити тебе не треба. Бiсурманiв бити, а вони битимуть Польщу - гаразд
так, ти гарно це обмiркував, най тебе за це обнiму. Посилаю тепер з тобою
сорок чоловiкiв, вибирай собi їх сам. Я перезимую з чим є, за той час
прийде новий народ, вишколиться, а як зберу силу, то i я попробую
бiсурманiв шарпати.
- Нi, батьку, не роби цього. Ти скiлькимога лиш обороняйся вiд тих
поганих сусiдiв, та не пускай їх на Вкраїну, але не зачiпай їх, бо не
будеш мати супокою i Чубiвка буде на тiм терпiти. Виховуй, батьку, твоєю
мудрою, досвiдною головою козацтво, а тим найбiльше поможеш дiлу. Поширяй
свою слободу народом вiльним, крiпким, а тим поможеш неньцi Українi. Та не
гнiвись, що я, молодик, тобi, пане сотнику, старому запорожцевi, науку
даю, але я привик говорити з тобою по щиростi, як з батьком.
- Вiд тебе, любий Петре, все прийму, спасибi за щирiсть твою, спасибi
за твоє щире товариство. Нiколи тобi цього не забуду. Ти зробив мою
Чубiвку славною, зробиш i Запорожжя славним, щоб вороги перед ним дрижали,
а увесь свiт щоб забiгав у нього приязнi та побратимства. Чи Марко iде з
тобою?
- З Марком ми не можемо розлучитися, бо ми побратими.
- Правда, правда, а того розривати я не буду, хоч добре було б мати тут
письменного чоловiка. Отож, Петре, ми зробимо так: ти будеш ватажком над
тим гуртком, що на Сiч iде. На проводиря, щоб ви по степу не блудили, як
тодi з Острога, дам вам старого запорожця Ониська Пугача, що в мене
недавно гостює, а йому дуже скучиться за Сiччю. Хотiв сам iти, та
небезпечно одного чоловiка самого пускати. Вiн не лише дорогу на Сiч знає,
а ще й порадить тобi в потребi, розумна голова.
Стали приготовлятися в дорогу. Сотник, по прийнятому звичаю, виправляв
на Сiч своїх учнiв одягнених, обутих i узброених. Кожний дiставав ще по
коневi, якi йшли вiдтак на власнiсть сiчового товариства. До того додавав
вози з харчами для усiєї чети.
Так було i тепер. Вибиралось сорок козакiв. Була то на той час сила,
яка в дорозi не пропаде й оборониться вiд напастi.
Як мали вже виїздити, був лагiдний зимовий день. Трошечки притрясало
снiгом. Козаки поставали на конях на майданi редути. Тут зiбралися всi,
щоб попрощати товаришiв в далеку дорогу. Петро з Марком вийшли з свiтлицi
сотника. Вiн вийшов теж. З'явився старий Касян, що прийшов якраз з села.
Петро, знiмаючи шапку, вклонився низенько сотниковi й цiлому товариству
i каже:
- Благослови, пане сотнику, твоїх вiрних товаришiв у далеку дорогу.
Спасибi тобi за науку, за твою ласкавiсть, що нас, сирiток, пригорнув до
себе. Вибач нам за нашу неслухнянiсть, коли тебе дечим образили. Дай боже
нам здоровля побачитися. Твоєї редути повiк не забудемо.
На те сотник:
- Нiчим ви мене не обидили, мої голуби. Тiшуся, що я вас в людей вивiв,
хоч жаль менi з вами розставатися. Служiть так вiрно матерi Сiчi на
Українi, як менi служили, а бог вас буде благословити. Я вас благословлю,
нехай вас рятує свята Покрова вiд усякої пригоди.
Петро поцiлував сотника в руку, а сотник його обняв i перехрестив. Те
саме зробив i з Марком.
Петро приступив ще i до старого Касяна. Старий втирав сльози, обняв i
голубив Петра, мов рiдного сина.
- Боже вас провадь. Во iм'я отця i сина, i святого духа, амiнь!
Петро був зворушений. Скочив на коня й став напередi. За плечима в
нього були, крiм рушницi, ще й сагайдак зi стрiлами та срiблом кований
лук, подарунок князя. Задудонiли на мостi й рушили в село мовчки. Вали
редути заповнилися народом, який вигукував i вимахував шапками.
А на селi згуртувалися всi на майданi коло церкви. Не було дитини, яка
б сидiла в хатi. Багато людей повилазило на стрiхи, щоби лiпше видiти.
Перед церквою стояв пiп у ризах, повиносили й хоругви. Петро став перед
церквою з своєю четою в порядку.
Пiп вiдчитав молитву й кропив козакiв свяченою водою. Мiж народом
почувся плач. Вiдтак ходив помiж ряди козацькi й давав цiлувати хрест.
Петро знову став насерединi, перехрестився тричi i рушив. Народ
супроводжував їх благословенням. Жiноцтво плакало. Залунала пiсня i
покотилась широкою луною по степу...
Засвистали козаченьки
В похiд з полуночi -
Заплакала Марусенька
Свої карi очi...
У хатi вдови Прокопихи стояла на порозi її дочка Настя. Вона затиснула
блiдi уста i дивилася на вiд'їжджаючих козакiв, мов сонна.
Коли чета виїздила з ворiт села, вона заломила руки i влетiла у хату:
- Мамо, моя мамо, нема вже його, що менi робити?
- Бог з тобою, моє серденько, за ким ти так побиваєшся?
- Мамо, чи є хто такий iнший мiж усiм козацтвом, як цей Петро? Боже
мiй, боже! Чого я його так полюбила?
Вона плакала, ломлючи руки.
- А хiба ж вiн тебе любить так?
- Не знаю я того, мамо, вiн менi того нiколи не говорив, не знаю, чи
дивився на мене...
- Дурна дiвчино, чого ж ти за ним побиваєшся? От, викинь дур з
голови...
- Нi, мамо, не можу я його з серця викинути. Який вiн гарний, який
бравий козак. Я би за ним на край свiту пiшла, якби лише словечко
сказав... Не жити менi без нього...
Настя, мов божевiльна, вибiгла прожогом з хати i пропала.
А далеко iз степу лунала ще козацька пiсня...
Пiд рiздво виловили рибалки молоде Настине тiло з-пiд льодової кори
Синюхи.
Козацька чета щораз вiддалялася вiд редути. На полудне погодували
коней, перекусили i йшли далi. Петро їхав iз Марком та сiчовим товаришем
Пугачем напередi. Всi були веселi. Марко каже:
- Петре, тямиш нашу втечу з Острога? Ми як нетлi на огонь летiли, чудом
божим спаслися.
- Ми були ще дiти. Тепер зробили б iнакше. Ось хоч би те: чого ми не
перезимували в дiда Ониська? Були би ми лиху годину переждали.
- Але нiчого нам не сталося, ми пережили прикру годину, досвiду
набралися i на людей вийшли.
- Як бiду перебудеш, то краще живеться, чим не зазнавши її, - каже
Пугач, - не одну я бiду перебув, i з тим менi добре жити на свiтi.
- А яку ви, батьку, найтяжчу бiду перебули?
- Та остання, над Солоницею, була найтяжча. Те, що я там перейшов, то
морозом проймає, а що я лише чудом врятувався, то хiба богу подякувати.
- А розкажи нам, будь ласка, як то сталося? - питає Марко.
- Пiдождiть, станемо ночувати, тодi й розкажу. Може, й iншi схочуть
послухати.
Сонце вже зайшло, i стало смеркатися. На землю насiла мряка. Поставили
чотири вози, якi з ними везли провiзiю, поприпинали конi й розвели чималий
огонь. Всерединi, мiж возами, розiп'яли шатра. На трьох коликах розiп'яли
перед шатром великий котел i стали варити кашу. Накидали туди капусти i
м'яса. Як повечеряли, Марко нагадав Пугачевi, що обiцяв, i всi стали його
просити, щоби розповiв їм про похiд Наливайка з Лободою та їх розгром.
Пугач подумав хвилину i каже:
- Нема поганiших людей на свiтi, як тi пани. Як їм козакiв треба, як не
можуть власними силами чого подолати, тодi до козакiв: любчики та
голубчики, поможiть. Ось бусурмани на нас йдуть, ось татарва на нас чатує,
а ви - християнське лицарство, а нуте, збирайтеся, ми вам нiчого не
пожалiємо, - i це, i те.
- Ми - народ воєнний, i вiйна - то наше ремесло. Збираємось,
гуртуємось, а тут показується, що нема нi зброї, нi коней, нi гармати, а
панам не спiшно нам помагати, а всi їх обiцянки - то грушки на вербi. Ми
мусимо йти голiруч i здобувати собi усе на вороговi. А тут i пани пишуть
листи, польськi гетьмани, i король, його милость, а от цiсар нiмецький, i
рiзнi князi, й княжки. Зачала собi Польща з Волощиною, султан розсердився,
- гвалт! Козаки, помагайте! А ми, дурнi, йдемо, проливаємо свою кров за
ляцьку справу. У тiй розправi багато нашого брата полягло. Нас таки добре
пошарпали, i молдавани, i волоша, i турки, i татари. Але ми таки доконали
великого дiла. Тепер вертаємо на Вкраїну з свiжих ран вилизуватися. А пани
до нас: вертайте собi, куди хочете, лише не через нашi оселi. Йдiть собi
попiд землю або хмарою попiд небо, лише не важтеся станути на нашу землю,
бо ви голоднi, вам їсти хочеться, а вас нам тепер не треба. А як вернете
додому, то тi, що записанi в реєстр, нехай остануться козаками, а уся iнша
голота, чернь, гайда до плуга, до роботи, бо прецiнь пановi працювати не
ялось.
Засiли ми зимувати в Брацлавщинi, то тут, то там, бо не було нам сили
йти далi. Пани в крик: гiльтайство та свавiльство грабує нас, об'їдає, i
пiднесли на увесь шляхетський свiт. З того вийшла велика буча, яка
скiнчилася аж над Солоницею. Наше вiйсько засiло в Бiлiй Церквi. Нас зразу
не чiпали, та цiлою силою кинулись на наливайкiвцiв. Нiчого казати, що
Наливайко неабиякий ватажок. Вiн вiдступав збройною рукою возовим табором.
Вiдтак завернув на Бiлу Церкву, щоби з нами сполучитися. Хоч ми з
Наливайком не були добрi, ще вiд часу Косинського, та мимо того не хотiли
послухати панських брехливих слiв, щоб на Наливайка кинутися i помогти
панам його здавити. Тому-то пани i проти нас виступили. Храбрував проти
нас той собака запорозький, князь Ружинський. Вiн у нас держав козацьку
булаву, вiн годувався козацьким хлiбом, а тепер, пiзнавши всi козацькi
штуки, навчившися в нас воювати, виступив проти козацтва, мов кат.
Свою дорогу значив вiн шибеницями й палями, на яких застромлював своїх
колишнiх товаришiв. Найлютiшим показав себе, прийшовши у Паволоцьку
волость. Страшно подумати, що там творилося. Вiд того, що очевидцi
розказують, волос дибом стає. Бачить наша старшина, що то не жарти,
посилає полковника Саська з трьохтисячним вiйськом проти Ружинського. Хто
його знає, чи нас господь вiдступив, чи Ружинському чорт помагав. Сасько
поступив нерозважно. Не розвiдавши гаразд, в котрiм боцi Ружинський та яка
в нього сила, вислав у цей бiк передню сторожу, яка необачно наскочила на
Ружинського i вiн її розбив на порох. Того налякався Сасько, i вiй уступив
пiд Київ. А в Ружинського було всього-на-всього тисяча вiйська. Вiн,
осмiлений такою легкою побiдою, пiдступив до нас пiд Бiлу Церкву. За ним
пiшов Жолкевський з своїм вiйськом. Наш полковник Шавула виступив проти
нього, бо ми довiдалися, що йде до нас Наливайко. Нас було разом сiм
тисяч. Як бачите, як ми могли тодi Ружинського роздавити. Та йому на час
наспiв з помiччю Жолкевський. Ружинський напав на табiр нагло. Ми
збентежились. Настало замiшання, бо нiхто такої смiливостi не сподiвався.
Наш табiр розiрвали, i ми стали уступати. Лише за Руткою вдалося Шавулi
вiйсько впорядкувати, i тодi ми Ружинського вiдбили. Наспiв зi своїми i
Наливайко, i тодi ми Ружинського так спражили, що ледве втiк. Ружинський з
останками замкнувся в Бiлоцеркiвськiм замку. Та тепер наспiв Жолкевський.
Старшина вважала неможливим давати йому поле. Ми стали уступати на
Трипiлля, Жолкевський пустився за нами. Нас було бiльше шести тисяч.
Господь нас вiдступив. На сором козацтву ми з такою силою уступали перед
на половину меншим вiйськом Жолкевського. Ми отаборилися п'ятьма рядами
возiв. Усi ми були пiшi. До того ще Жолкевський не був тут з усiєю своєю
силою, бо вiн вирвався наперед, а решта тiльки наступала за ним. Та мимо
того вiн вдарив на нас на урочищi Гострому Каменi. Та не вдалося йому
розiрвати табору. Ми гарно вiдбивалися. Тодi сталося нещастя. Шавулi
гарматна куля урвала руку, а Сасько таки поляг лицарською смертю. Лободи
не було тодi при нас, бо вiн з рештою нашого вiйська стояв пiд Києвом. На
мiсце раненого Шавули вибрано гетьманом Наливайка. Ми так збили ляхiв, що
Жолкевський не важився нас бiльше зачiпати, вернувся в Бiлу Церкву i
вижидав пiдмоги. Ми пiшли далi. Пiд Києвом ми злучилися з Лободою. У його
таборi було багато збiгцiв, жiнок та дiтей, що втiкали перед ляхами. То
було наше нещастя. Та що було з тими нещасливими бездомними робити? Годi
їх було лишити на поталу вороговi. Ми пiшли пiд Переяслав, гадаючи, що в
степ не поважаться пани за нами йти.
Тепер пани взялися до давнього способу роз'єднати нас. Жолкевський
написав до запорожцiв, обiцяючи нам цiлу торбу ласк, як лише покинемо
гiльтаїв, себто наливайкiвцiв. Та ми його пiсланцiв ув'язнили i закували в
диби. Гетьманом знову вибрано Лободу. Радили ми, що далi робити. Нам
лишилося або пiти у московську землю, або получитися з ханом i татарами,
або оборонятися до останку, а були i такi, що радi були здатися на ласку
панiв. Щоби забезпечитися вiд Жолкевського, треба було зупинити його
переправу через Днiпро. Однi човни попалили, а другi поховали по комишах
на всяку потребу. Тим часом Жолкевському вдалося погромити Кремпського, що
зiбрався з козацтвом, у Каневi нам на пiдмогу. Як Жолкевський прийшов у
Київ, мiщани зрадили йому, де човни похованi. За те хотiли ми киян
покарати. Зiбравши сотню чайок, рушили козаки пiд проводом Пiдвисоцького
горi Днiпром. Та Жолкевський уже стояв на березi i привiтав їх гарматою.
Похiд не вдався. Пiдвисоцький трохи не втопився. Ми мусили обмежитися до
спинювання Жолкевському переходу через Днiпро, i це нам вдалося. Ми
гарматою затоплювали їм човни. А тим часом Лобода зачав перемiрюватися з
панами. I знаєте, чого Жолкевський вiд нас вимагав? Видати йому Наливайка
i iнших старших, видати цiсарськi хоругви i гармати. Дрiбничка, правда?
- Якi то цiсарськi хоругви?
- А, то ви того не знаєте? Як хотiли усi володарi християнського свiту
зробити спiлку на турка, то нiмецький цiсар прислав на Запорожжя свого
посла Ля-соту, вiн привiз запорожцям у дари хоругви, клейноди i вiсiм
тисяч червiнцями. Отож тi хоругви були панам солею в оцi, i вони
наважились їх вiдiбрати.
Видавати свого товариша вороговi на смерть мученицьку - то був би
страшний грiх, i Лобода це вiдкинув. Тепер Жолкевський пустився на
хитрощi. До нас прислав двох, вони показувалися, що втiкли вiд панiв, i
нас остерегли, що Жолкевський послав Потоцького геть повище Києва
переправитися через Днiпро i напасти на наш табiр, де були самi жiнки i
дiти, бо цiла козацька сила стояла над Днiпром i не дозволяла Жолкевському
переправитися. Ми тому i повiрили. Треба було уступати ще далi. Нашi човни
поплили рiкою Сулою, а наш табiр посувався попри Сулу. Ми пiшли аж пiд
Лубни, щоби не дати себе заскочити. У нас ще була сила. Ми мали яких
тридцять гармат i багато усяких припасiв. Як ми подалися далi, то
Жолкевському прийшлось легко перейти Днiпро. Вiн iшов услiд за нами. Йому
прийшли на пiдмогу литовськi полки. Тепер у Жолкевського була бiльша сила,
як у нас. Ми уступали далi, хоч гiрко було йти з таким великим табором.
Недалеко нам було дiстатися в степ, а тодi ми врятувалися. Вiдгадав нашi
думки Жолкевський. Вiн розпочав з нами мировi переговори, щоби нас
приспати, а тим часом послав вiйсько повище Лубнiв, що перейшло Сулу i
заступило нам дорогу в степ. Кажу вам, дiти, що ляховi не можна нiколи
вiрити, вiн тебе цiлує, а нiж за пазухою держить. Ми стали табором над
рiкою Солоницею. Як ми побачили, що ляхи нас хитро взяли з двох бокiв,
годi нам було з отабореного мiсця рушатися. Ми окопалися з трьох бокiв i
стали до оборони. Ляхи окружили нас i зачалася облога. Нашого табору не
можна було силою здобути, бо з трьох бокiв вали, а з четвертого велике
болото. Було в нас яких шiсть тисяч вiйська, i доброго, i менше вдатного,
а друге - стiльки жiнок i дiтей. У нас було багато коней i скоту, яких не
було де пасти, i все то гинуло. Настала страшна спека i сморiд вiд
падлини. До того мало в нас було води. Ляхи стрiляли у табiр з гармати i
багато люду нiвечили. А Жолкевський не переставав вести переговорiв з
нами. Iз-за того наливайкiвцi стали пiдозрювати нас у зрадi. Повстали в
таборi колотнечi, аж на однiй радi Лободу вбито. Зробили це тi
злодiї-наливайкiвцi.
- Хiба ж це не козаки?
- Це збиранина з усяких злодiїв. Наливайко тримав усяку дрань,
розбишакiв. Вони нiкого не щадили, а всi їх злодiйства карбовано на
справжнiх козакiв. Але по смертi нашого гетьмана не вдалось Наливайковi
захопити гетьманську булаву, бо гетьманом вибрано Кремпського. Хоч
Кремпський держав усе залiзною рукою, то годi було обi сторони з собою
погодити. Ми, запорожцi, не могли вибачити тим злодiям-наливайкiвцям
смертi нашого батька. А як уже раз незгода вкрадеться в табiр, то не може
бути гаразду. Жолкевський знав про це вiд утiкачiв. Йому теж пильно було,
у його вiйську був голод. Не можна було нiчого довезти, а вiн знав, що в
нашiм таборi є подостатком поживи, i голодом нас не вiзьме, йому теж дуже
пильно було справу покiнчити. З одного боку, лякав нас своїми
гуляйгородинами, а з другого боку, пiдпускав туману на згоду.
- Що це таке гуляйгородини?
- Це такi рухомi фортецi на колесах, високi, мов обороги. Згори можна з
них, скрившись за стiни, стрiляти з гармат у середину табору. Та ти, один
з другим, як хочеш справдi запорожцем бути, не допитуйся всього, як баба
або дiтвак. Ти слухай та мiркуй сам, поки не вимiркуєш, а коли нi, то таки
колись прийде час, що сам побачиш таку невидальщину.
I цi гуляйгородини справдi налякали малодухiв, i вони подались на
погану, зрадливу, прокляту згоду. Коли про це згадаю, то аж кров мене
заливає вiд соро- му. Згодилися видати ляхам Наливайка, Шавулу i Шостака.
Тим замарали козацьку славу на довгi вiки. Треба признати наливайкiвцям,
що i чути про те не хотiли, щоб свого ватажка видавати. Вони окружили його
i ладились перебоєм видiстатися з табору. Наливайко вже перелазив через
вал. Зчинився такий пекельний галас у таборi, що ляхи прискакали на конях
дивитися. Та Наливайка покопали, закули в кайдани i видали... Видали i
наших славних полковникiв. Видали хоругви, клейноди, гармати i всю зброю.
Тодi Кремпський, бачачи, що цiла справа пропала, зiбрав коло себе вiрну
дружину i перебився через ляцьке вiйсько. У тiм пеклi я втратив голову i
вже рiшився тут загинути. Та послухайте яку штуку втяла ляшня. У пунктах
угоди того не було, чого тепер зажадав Жолкевський. Було умовлено,
що ми всi можемо свобiдно вiдiйти, куди нам завгодно. На те взялися
жонатi козаки, щоб тим способом врятувати свої жiнки та дiти. Та
Жолкевський уже по тiм, як ми видали усю зброю i стали голiруч, додав ще
один пункт, а то, щоб тi пани, що з нами були, пiзнавали своїх
пiдданцiв-хлопiв i забирали їх iз собою.
Ми кричали: "Зрада! Такого в умовi не було, ми не пристаємо!" - "Як не
пристаєте, то обороняйтеся, - каже Жолкевський, солоденько усмiхаючись, -
баталiя йде далi".
Та яка ж то могла бути баталiя? Ляхи були в нашiм таборi, ми без зброї,
а мiж нами голосять жiнки i плачуть дiти... Нас взяла розпука. Кожний
хапав що пiд руки попало. Я виломив iз воза люшню. Тодi польське вiйсько,
роззвiрене, що стiльки з нами намучилось, кинулось нас рiзати, як баранiв.
Не жалiли нiкого: рiзали жiнок i малих дiтей... Уявiть собi, що там
дiялось, бо я не в силi вам цього розповiсти. Польськi жовнiри знасилували
жiнок, а вiдтак розтинали їм животи. Малих дiтей застромлювали на списи i
перекидали один одному. Мене обскочили, i якийсь ляшок пiзнав у менi свого
пiдданця. Зi мною робилось щось страшне. Згинути то згинути, але мене,
вiльного чоловiка, в пiдданство брати? Я скочив на нього, як ранений
кабан, i зацiдив його люшнею по головi так, що мiзок вiдразу вискочив.
Дiсталось також i тим, що мене хотiли живого брати. А що в тiм мiсцi
табору було менше люду, то я замислив себе рятувати втечею. Я втiкав
щосили, поки не дiбрався в комиш. Тут було велике болото, i з цього боку
наш табiр не був окопаний. Там я пересидiв двi доби, п'ючи гнилу воду з
багна. Сюди чув я страшнi крики, голосiння i плач. Та вони, собаки, не
мали найменшого милосердя над жiнками; здавалося поганим, що в цiм таборi
зiбрався увесь український народ та що тут все хлопство вимордують. По
двох днях коли все втихло, я викрався з болота i втiк...
Дiбравшися до Днiпра, кого я там стрiнув? Я стрiнув Пiдвисоцького, що
йшов нам на пiдмогу. З ним получився i Кремпський з своїми недобитками. Та
вже не було кому помагати. За тим йшли iз низу запорожцi. Коли би було ще
два днi перетримати, то Жолкевському була би одна нога не вийшла жива.
Пiдвисоцький мав думку зайти їх iззаду вiд Днiпра.
Чи це не кара божа? За незгоду, за зраду.
- А як воно тепер на Сiчi, коли стiльки народу витратилося? - питав
Петро.
- Багато народу витратилося, то правда, а народу буде, бо вiн не
пропаде, ми ще помiряємося з ляхами, i наша земля буде вольна. На те не
довго ждати, але вона буде, як не тепер, то в четвер. Вiйсько в нас буде,
та коби лише добра голова знайшлася, щоб усе гаразд запорядити...
Оповiдання старого Пугача залягло глибоко в душу козакам. У Петра
виступав тепер щораз в яснiших зарисах той конфлiкт, який витворився мiж
тими, що мають, i мiж тими, що не мають нiчого. Бо ж та цiла буча iз-за
того пiшла. Пани хочуть, щоб бiднi на них робили, а вони щоб безжурно
панували.
Було вже пiзно внiч. На небi зорi поперемiнялися. Деякi вже й
позаходили, iншi посувалися на своїй дорозi далеко. Косарi стояли високо
на полуднi. Козаки сидiли при великiй ватрi й куняли. Дехто полiз пiд
шатро i захрiп. Старий Пугач полiз на вiз, пiд буду, накрився кожухом та
невдовзi захропiв. Конi хрупали зерно, стоячи на припонi коло возiв. Десь
далеко завили вовки, зразу один, начеб давав гасло до загального виття, за
ним iншi. Сторожнi козаки проходжувалися повагом по замерзлому снiгу,
позiхаючи голосно. Петро з Марком сидiли ще при вогнi, покурюючи люльки.
- Один з нас най iде спати, - каже Петро до Марка, - опiсля змiнимося.
- Якось не хочеться заснути. Так то оповiдання залiзло в голову;
страхiття по мiзку снується, що годi забути.
- Тепер бачимо, Марку, те, чого ми в Острозi не знали. Як воно добре,
що нас доля звiдти вивела. Що було б з нами сталося? Були б ми вчилися
далi, переливали з пустого в порожнє, а вiдтак були б ми навiки прикованi
до їх милостi, князя, кайданами вдячностi, а, може, згодом були б заложили
шию в панське ярмо i сталися панськими собаками, як багато iнших.
- Та ще на князя Костянтина нема що нарiкати, там народовi добре
живеться.
- А що буде потiм? Вiн же не вiчний, його цiла фортуна перейде в ляцькi
руки, а тодi руський народ вийде на тих багатствах гiрше. Краще, щоб їх не
було.
В тiй хвилi конi стали непокоїтися i форкати. Двi собаки, що повлазили
на вози, посхапувалися i заворчали. Петро вже був на ногах. Старий Пугач
встав теж i протер очi. Вiн спав чуйно, наче птиця на гiллячцi. Дивився в
даль. Десь далеко чути було гаркотiння.
- Тiчка бiжить! Гей, хлопцi! До рушницi! Будемо мати гостей. Нуте,
хлопцi, повiдв'язуйте коней.
- Коби лише не порозбiгалися, - завважив Петро.
- Ти, козаче, хiба не знаєш степових коней. Побачиш, як наш степовий
кiнь вiд вовка обороняється.
Всi посхапувалися i згуртувалися при вогнi. Поспускали коней. Вони
стали бiгати, позадиравши хвости, але нi один далеко не вiдбiгав. Опiсля
один iз них заiржав голосно. Голос лунав далеко по замерзлому снiгу. На
той знак всi конi згуртувалися в колесо, головами до середини.
- Дивись, - каже радiсно Пугач, - яка мудра твар. Побачиш, як вони
гарно обороняються.
А гаркотiння вовче щораз зближалося. Тепер козаки, якi позлазили на
вози, могли бачити чорну плахту на снiгу, яка швидко тяглась до табору.
Спереду бiгла велика вовчиця, а те все гнало, начеб великий та широкий
хвiст якоїсь потвори.
- Хлопцi! - гукав Петро. - Рушницi напоготовi! Як наблизяться на десять
крокiв - пали!
Тiчка зближалася. Гукнули стрiли в цiлу купу. Тiчка розбiглася на всi
сторони i стала атакувати зi всiх бокiв. Багато вовкiв осталось на бiлiм
снiгу.
- Дивись на конi, - говорив Пугач до Петра, - то варто видiти.
Справдi варто було видiти. Кiлька вовкiв кинулось на коней. Вони
страшенно заквичали, наче безрогi, а вiдтак стали бити копитами поза себе.
Кiлька вовкiв вертiлось по землi в судорогах. А конi анi рушилися. Стояли
в збитiй юрбi, один при однiм. Понизили голови i дивились помiж ноги поза
себе.
- А що, не славнi, не козацькi конi? - гукав Пугач. - Не дадуться,
їй-богу!
Тим часом козаки стрiляли густо, вже на близьку вiддаль.
- Хлопцi, шпурляйте на них головнi, то собi пiдуть до чорта.
Так воно i сталося. Набили вовкiв багато, а решта пiшла врозтiч. Стало
стихати стрiляння. Тепер i собаки позiскакували з возiв i пустилися за
вовками. Пугач їх прикликав до себе.
- От дурнi, було би вам капут, якби так вовки на вас обернулися.
З того всього тiльки було шкоди, що одного коня вовк шарпнув зубами, i
добре скалiчив в удо. Його зараз перев'язали, засипавши рану порохом. Та
вже до ранку нiхто не спав, а як лише стало на свiт заноситись, приказав
Петро ладитись у дорогу.
- А що з вовками зробимо?
- А вже ж поздирається шкуру, тепер пiд рiздво кожух добрий, не пустить
', - каже Петро.
- Киньте їх до чорта, - каже Пугач. - То не на козацький кожух.
Козаковi кожух овечий найкраще любиться. А з тим ми б цiлий день возилися.
Рушили в дальший похiд. Знову залунала по степу весела пiсня. Веремiя"
була дуже гарна, погiдна, хоч мороз щораз бiльшав.
I так iшла дорога одноманiтно далi. З возами не можна було поспiшати,
але нiколи не кучилось. На нiчлiгу було весело. Стрiнули кiлька лiсiв, - i
не бракло палива. Пiд нiч розкладали великий вогонь, який огрiвав i людей,
i коней.
Аж на послiднiм ночлiгу сталася велика пригода, яка всiх втiшила.
Вже було далеко по пiвночi, на землю насiла велика iмла, що не було
нiчого видно. Усi засипляли мертвецьким сном. Гукнув стрiл сторожного
козака, i всi посхапувались. Пiд табiр пiдходили якiсь люде. Вартовi стали
стрiляти далi. Непроханi гостi стали утiкати щосили, чути було тупiт
утiкаючих коней.
Козаки розбiглися й побачили раненого татарина. Вiн лежав на землi з
пiдстреленою ногою.
- От гiсть! - гукали козаки. - Ануте, хлопцi, бийте псубрата на втiху.
Надбiг Петро i крикнув:
- Не руш його! Вiд нього довiдаємося, чого вони хотiли, може, де
недалеко бiльша сила татарська, пiдведiть його до табору.
Узяли татарина попiд пахи, вiн зуби закушував iз болю. З його йшла
кров.
- Я тобi скажу, не питаючись, - каже Пугач. - Вони йшли конi красти.
Посадили татарина при вартi. Петро каже:
- Давай я йому поперед усього ногу перев'яжу.
- От невидальщина, - каже один козак, - я його зараз перев'яжу ножакою
по шиї.
- Не руш кажу! - крикнув грiзно Петро. - I нiхто не важся менi
перепиняти роботу.
' Не полиняє. - Ред.
" Погода.- Ред.
Петро розтяв ножем одiж, оглянув рану. Вона не була велика. Кiсть була
цiла. Вiн засипав рану порохом i обв'язав чистим полотенцем.
Татарин був старий, змарнiлий дiдок з рiденькою борiдкою i поморщеним
лицем, начеб йому шкуру ниткою перешивав. Вiн дивився заляканими очима на
Петра i лебедiв.
- Не забивай бiдна Ахмет, козак. Аллах тебе благословити буде.
- Чого ви сюди лiзли? - питає Петро.
- Ми йшли конi красти. У нас бiда, нема їсти, - говорив Ахмет, - у мене
п'ять дiтей малих, голодних, я бiдна, дуже бiдна...
- А дайте йому, товаришi, їсти, вiн, бiдний, голодний.
Козакам це не подобалось, стали воркотiти. Петро випрямився i поглянув
грiзно поза себе:
- Тихо! Хто хоче з моєю рукою познакомитися, виступай! Непослуху я не
стерплю. Розумiв?! Який вiдважний рiзати немiчного бiдака. Ти покажи, що
вмiєш з татарином, коли вiн дужий... Стидайтеся. З вас мають бути лицарi,
а показуєтесь вовками над падлиною. Казав: принести їсти.
Зараз втихло. Один принiс i подав татариновi кусок паляницi. Ахмет їв
лакомо, аж давився.
- Дайте йому чарку горiлки. Пий, небоже. Твiй Магомет не заборонив
горiлки пити, бо її ще не було.
Ахмет вхопив Петра за руку i став її цiлувати.
- Нехай тебе бог i Магомет, його пророк, благословить на твоїй дорозi,
ти добра чоловiк; Ахмет буде за тебе молитися.
- Не болить тебе рана?
- Пече, але то нiчого...
- Ти вмiєш на конi їхати?
- Кожна татарин вмiє.
- Хлопцi, збирайтеся, в дорогу пора. Вже годi спати... Татариновi дайте
мого сивого коня.
- Що нашому осавуловi сталося? - говорили мiж собою козаки. - Козак хоч
куди, а татарина не дасть зарiзати.
- Чи це послiднiй наш нiчлiг? - питав Петро Пугача.
- Перед заходом сонця будемо в Сiчi. I знову залунала пiсня, й похiд
рушив.
Петро каже до татарина:
- Як зблизимося до Сiчi, то собi їдь з богом. На Сiч тебе не поведу, бо
я там не пан i не знаю, що би з тобою сталося.
- Ти добра чоловiк, бог тебе благословити буде. Аллах хай тебе милує.
Ти свiтло моїх очей, я тобi нiколи того не забуду. Ахмет вмiє бути
вдячний, навiть джавровi...
Петро не говорив нiчого.
Вже було геть з полудня. Ярке сонце посилало останнi гострi променi по
замерзлiй землi. На обрiї було видно якiсь купи, начеб оснiженi гори.
Iз-поза них виходили густi дими. Валка стала над берегом замерзлої широкої
рiчки. Петро питає Пугача:
- Що це, батьку?
- Це Сiч-мати, хрестiться, хлопцi.
Козаки познiмали шапки й стали хреститися. Петро був дуже зворушений.
Ось цiль його дороги, його бажань. Що його тут жде? Чи справдяться
пророкування його приятелiв? Чи справдi жде його тут слава? В Петра шибали
думки блискавкою. Серце сильно билося. Вiн став у душi вiдмовляти молитву.
Чимраз ближче приходили до Сiчi. Усе було застелено снiгом. З високого
берега видно було багато будiвель за валами, з яких виходили прямо вгору
густi дими. Лише ворота було знати. Побiч них стояли на валах двi гармати.
На валi проходжувався вартовий козак з мушкетом. Козаки стали з'їздити з
берега. Петро каже до татарина:
- Нам пора розстатися, їдь собi, чоловiче, з богом. Коня тобi дарую, то
це мiй кiнь.
Татарин знову став лепетати благословення й поїхав. Та за хвилю
обернувся до Петра та й каже:
- Осавуле, до мене ходи, щось скажу.
Петро пiд'їхав.
- Слухай, козак, мене Магомет покарає, що я тобi зраджу своїх. Але я за
тебе спокутую, ти того варт.
Вiн наблизився до Петра й каже пiвголосом:
- Бережiться, козаки: цiєї весни пiде велика орда татарська з
Менглi-Гiреєм на вашу землю. Велике нещастя на вашу землю буде. Пограблять
вас i ясир вiзьмуть. Всi мусять йти, кому прикаже його свiтлiсть хан.
Може, i я пiду, хоч я спокiйна чоловiк. Бережiться!
З тими словами вiн потиснув коня й почвалав вiтром.
Петро стояв на березi Днiпра. Далеко направо й налiво розлягалась
замерзла рiчка. Лише на однiм рукавi простяглась синя лента, якої мороз не
одолiв...
Десь далеко грав Днiпро-Славутиця на своїх порогах.
Петро був захоплений. Вiн забув про все, що коло нього творилося,
забув, по що сюди приїхав, забув про товаришiв, що стояли пiд воротами
матерi Сiчi.
Петро зняв шапку й молився:
- Днiпре-Славутице, батьку! Ти, свята рiчко України! Чи є українське
серце, яке б не забило живiше, наблизившися до тебе? Ти давнiй свiдку
нашої бувальщини, нашої величi й упадку.
...На твоїй дорозi поставив господь могутнi пороги. За ними криєш ти
тих бiдних дiток, яким тiсно стало на Українi. А цi пороги - то твоя мова.
Горе тому, хто її не розумiє.
...Ти сердишся, ти гримаєш на твоїх дiток нерозумних, та грозиш
ворогам. Доля України зв'язана з тобою на вiчнi часи. Україна тодi загине,
як твоє русло висохне!
...Днiпре! Ти, український Йордане, свята рiчко!..
- Гей Петре! Осавуле! - гукали козаки. - Чого задивився?
Петро начеб зi сну прокинувся, протер очi й спустився з берега вниз...
За той час Пугач обмiнявся гаслом з вартовим козаком. Вiдчинились
ворота, й цiла ватага в'їхала.
Петро опинився в Запорозькiй Сiчi.
КНИГА ПЕРША. ПОБРАТИМИ
Присвячую незабутнiй пам'ятi мого
найкращого товариша i друга д-ра
Євгена Олесницького.
Автор
Уродилъся онъ въ краяхъ Подгорскихъ Перемисскихъ
Вихованъ въ въръ церкви всходней зъ лътъ дътинскихъ
Шолъ потомъ до Острога, для наукъ уцтывыхъ...
Которыи тамъ квитли...
З книги "Вършъ на жалосный погребъ
зацного рыцера Петра Конашевича
Сагайдачного, гетмана войска єго кор.
милости Запорозкого, зложоний презъ
инока Касiана Саковича, Київ, 1622
I
Напередоднi святих апостолiв Петра i Павла 1590 року замiтний був iз
самого ранку на Перемиськiм шляху в Новому Самборi, довкруги церкви
святого апостола Пилипа, незвичайний рух.
Ця церква стояла край високого берега, серед хат, де жили православнi.
Тодi, на пiдставi королiвського розпорядку, не вiльно було всерединi
городських мурiв ставити православних церков. Цього дня з'їздилися
православнi з усiх сторiн i ставали на площi недалеко церкви. Цiла площа
заставлена возами рiзного роду. Вози з плетеними полукiшками, з
полукiшками iз липової кори або дощинок, з кованими або босими колесами.
Помiж ними роїлося вiд людей у рiзних одягах. Однi поприїздили з жiнками
на возах, другi на конях або поприходили пiшки. Народу i не злiчиш: у
полотняних свитках та в синiх шляхетських капотах, в чоботях або постолах.
Жiнки повбиранi святково, аж мерехтiло в очах од рiзних кольорiв, - начеб
того макового цвiту натикав.
Найбiльше було шляхетських капот. Цiла самбiрська земля, вiд рiчок
Верещицi, Днiстра i Стрию аж до Карпатських гiр, мала тут своїх
заступникiв. Народ стояв купками i гуторив усюди на одну тему: цього дня
мав приїхати до Нового Самбора перемиський владика Стецько Брилинський iз
Спаського монастиря, куди вiн у той час, не почуваючи себе безпечним на
владичому престолi в Перемишлi, перебрався жити.
Владика заповiв свiй приїзд на це велике свято, щоби вiдвiдати свою
паству та пiдтримати у людей православного духа.
В Самбiрщинi, що належала до королiвщини, було найбiльше малоземельної
української шляхти, а вона, хоч їй переслiдували православну церкву,
найзавзятiше її держалася, не дала себе нiчим вiдстрашити.
Не було закутини на цiлiй Українi, де би жило стiльки тої шляхти, що
тут. Шляхта жила в збитих одноцiлих громадах, почувала в собi силу,
держачися разом, була всупереч свого вбожества бадьора, i вона одна була
сильною опорою благочестя. Цiлi села - Чайковичi, Бiлина Велика, Лука,
Ортиничi, Гординя, Кульчицi, Городище, Сiлець, Бережниця, Бачина,
Топiльниця, Явора, Комарники, Iльник, а далi в Стрийщинi: Крушельниця,
Корчин - були густо заселенi шляхтою, що виводила свої шляхетськi клейноди
ще вiд князя Льва, дорожила ними i, хоч як намагався польський уряд взяти
їх у пiдданство, стояла твердо за свої вольностi i за православну церкву.
Як тiльки розiйшлася вiстка, що приїде їх владика, такий самий шляхтич,
як i вони, Стецько Брилинський, то по цiлiй околицi мов запалив: з усiх
сторiн напливала шляхетська братiя.
На площi було дуже глiтно i гамiрно. Говорено про переслiдування
православної церкви, про вiдступництво великої шляхти. Мiркували про те,
чому владика не живе в Перемишлi. Тут i там давалися чути голоси погрози.
Один бадьорий шляхтич у синiй капотi, з шаблюкою при боцi на ремiнцi
вигукував завзято i пiддавав думку, щоби шляхта силою ввела владику на
його перемиський престол i держала гонорову сторожу бiля його особи, коли
б латинство захотiло йому яке лихо заподiяти.
- Силою постоїмо, панове-браття, за нашим правом i тих собачих синiв на
шаблях рознесемо.
Заповiдалася пречудна лiтня днина. Сонце вже високо пiднялося та стало
добре припiкати.
Отець Атанасiй, монах Спаського монастиря, що був при церквi святого
Пилипа парохом, а заразом в однiй особi завiдував церковною школою, вiд
самого ранку був на ногах i всюди робив порядок.
Усi сподiвалися приїзду владики зранку, тепер стали нетерпеливитися,
чому його досi нема? Дехто завважив, чи не приключилася дорогому гостевi
яка пригода по дорозi.
- Яка ж тут може бути пригода? Владику супроводжують Бережницькi та
Бачинськi. Шляхта певна, не допустить.
- То добра шляхта i певнi люде, то правда, - говорив пан Сiлецький
Яким. - Але не завадило б, якби ми так, зiбравшись у гурток, виїхали на
конях назустрiч, - було б то i гарно, i почесне, i владицi було б це мило,
що ми його шануємо.
- Й не гаючись треба так зробити, - обiзвався старий Грицько Жмайло,
або Цьмайло, з Кульчиць. - Ану, панове-браття, на конi, та й з богом! Я
їду з вами.
- Добре так, - гукали скрiзь, - веди нас, пане Грицьку!
Шляхта стала розходитися до коней. Дехто мав верхового коня
напоготiвлi, iншi випрягали з возiв, а дехто позичав коня в сусiда.
Грицько Жмайло-Кульчицький був собою замiтний чолов'яга. Середнього
росту, кремезний i плечистий дiдуган, з бiлим як молоко волоссям, з
довгими сивими вусами. Одягнений був у капоту з синього сукна, густо
позаду збирану, в сивiй смушковiй шапцi, iз синiм дном. Був оперезаний
цвiтистим поясом, до якого прип'ята була здоровенна крива шаблюка.
Найстаршi люде говорили, що йому минуло вже сто рокiв. Лице у нього
було рум'яне i здорове. Не вадило йому, що мав двi борозни на лицi i чолi
вiд шаблi. На свiт дивився весело сивими очима.
Тим часом шляхта гуртувалася на вiльнiй площi.
Внук Грицька привiв йому кремезного коня. Старий вискочив справно на
сiдло, поправився, оглянув гурток, виїхав наперед гурту i скомандував:
- Чвiрками! - Вiдтак оглянувся на церкву, здiйняв шапку i перехрестився
тричi: - Во iм'я господнє! Вперед!
Усi зробили те саме, впорядкувалися i рушили за Грицьком. Як минули вже
хати перемиського передмiстя, вони роздiлилися по обидва боки дороги i
їхали незамiтно помiж придорожнiми вербами.
Старий Грицько вийняв з кишенi люльку, набив тютюном i викресав огню.
Вiн був вдоволений, веселий i усмiхався пiд вусом, не говорячи нi слова.
Проїхали так, гуторячи мiж собою, з годину, аж помiтили з другої
сторони ватагу людей, що проти них їхала.
- Се, певно, владика! - заговорили всi майже в один голос.
Так воно i було. Серединою дороги їхала коляска. Видно було золотий
хрест владичий, вiд якого вiдбивалися яркi променi сонця.
- Нуте, панове-браття, ушикуймося на дорозi як слiд i так пiд'їдьмо
достойно i з повагою, - говорив один iз шляхти.
- Тихо там! - гукнув Грицько до своїх. - Ховатися i шаблi напоготовi!
Тепер усi завважили, що пiд лозами над Днiстром коїться щось
незвичайне. Щораз бiльше людей виїздило з лiз i ставали рядком. Почет
владичий зближався щораз. Здається, що нiхто з них не мiг бачити, що над
Днiстром дiялося.
Навпаки, Грицько бачив i одних, i других. Його варта, їдучи, крилась
мiж вербами, i нiхто анi з дороги, анi вiд лiз не мiг її завважити.
Тi, що супроводжували владику, вважали себе безпечними. Весело
гуторили, а для увеселення владики заводили герцi, перебiгалися, пiдкидали
вгору шапки i вiдтак їх ловили в повiтрi. I з того вийшло замiшання в
цiлому гуртi, аж наблизилися до того мiсця, де стояла пiдозрiла громада
пiд верболозами.
В ту хвилю громада заревла пекельними голосами "алагу!" i, мов яструби,
кинулася з шаблями, списами i ломаками на владичу дружину. Набiг був
несподiваний. Шляхта, що супроводжувала владику, не вспiла впорядкуватися
до оборони, як на них напали з усiх бокiв i стали бити.
Тепер Грицько виїхав на середину дороги i, добуваючи шаблi, гукнув:
- То не жарти, пани-браття! На дорогу! Шаблi в руки i скоком! В iм'я
боже!
Старий наче вiдмолодiв. Стиснув коня i почвалував передом, а шляхта
лавою за ним.
Прискакали в саму пору.
Багато Бережницьких та Вачинських лежало на землi побитих та
покривавлених, їхнi конi, позадиравши хвости, наляканi, розбiгалися на всi
сторони. Якийсь забруднений голодранець простягнув руку до сивої владичої
голови, як у тiй хвилi прискочив Грицько i одним ударом вiдрубав йому
руку. Кров жбухнула на владичу одежу. Жмайлова дружина рубала завзято куди
попало. Отямились i Бережницькi та Бачинськi i собi стали вiдбиватися.
Боротьба тривала коротко. Напасники, побачивши перемогу, стали втiкати в
лози. За ними пустилися навздогiн, ловили та в'язали мотузками.
Грицько став перепитувати бранцiв, хто вони i хто їх на таке злочинство
пiдбив. Вони призналися, що їх згуртував якийсь ксьондз iз Самбора, обiцяв
заплатити по золотому i дати коня, а вся добича буде їхня.
Була тут всiляка збиранина: були татари, волохи i голота самбiрська.
Грицько видав короткий засуд:
- Усiх на гiлляку! - Вiн вказав на якогось кремезного татарина i
приказав: - Повiшай усiх, а тебе пустять на чотири вiтри. Ти, Прокопе, тут
останешся, - каже до свого внука. - Останешся тут з кiлькома шляхтичами i
допильнуєш, щоби так було зроблено, як я присудив, я, Грицько
Жмайло-Кульчицький!
Татарин зараз засукав рукави i брався по одному вiшати на вербi.
Грицько скомандував:
- Рушай до города!
- Пане Грицьку! -гукала шляхта. - Владика вас кличе до себе.
Грицько змiркував, що згаряча не привiтався з владикою, i стало йому
нiяково. Зблизився до владичої коляски, як винуватець, злiз з коня, зняв
шапку i взяв владику за руку, щоби поцiлувати.
- Не слiд тобi, пане-брате, цiлувати мене в руку, ти мiй спаситель, а i
вiком вiд мене старший. - Владика поцiлував його в голову i обняв рукою за
шию.
- Либонь, що старший, та все ж ваша милiсть великий достойник нашої
церкви, а я вiрний син тої церкви.
- Спасибi тобi, брате, з цiлого серця, спасибi, i вам усiм, мої дiти,
що виручили з нещастя. Сiдай, пане Грицьку, бiля мене. Маєш до того повне
право. Скiльки тобi лiт?
- Пiшло вже на другу сотню, ваша милiсть, - говорив весело Грицько,
сiдаючи до коляски. Може, був би на те не зважився, та владика таки насилу
його втягнув.
- Благословення господнє на тебе i твiй увесь рiд, - говорив владика,
благословляючи його хрестом. - Велика у тебе сiм'я?
- Славити господа небесного, i злiчити не можна. Я вже й правнуками
величаюся.
- Сини мої любi, - говорив владика, звертаючись до шляхти, що густо
обступила коляску, - ви одинока пiдпора нашої благочестивої вiри i церкви!
Вiн устав у колясцi i благословив довкруги хрестом.
Грицьковi було пильно приїхати до мiста, де всi нетерпеливо вижидали,
тож сказав:
- Преосвященний отче, нам пора. Народ много вижидає вашу милiсть, як
спасителя.
Владика призволив, i Грицько дав знак, щоби рушали.
- Пане-брате, - каже владика, - ти дуже жорстоко поступив з тими
людьми.
- На те вони заслужили, таке воєнне право.
- Не по-християнськи...
- Вони теж не по-християнськи поступали собi.
- А на мою просьбу ти б не помилував їх? Заберiть собi їхню добичу
воєнну, та й годi...
- Просьба вашої милостi для мене приказ. - Грицько встав i велiв
вiзниковi станути. Вiдтак каже до одного iз шляхти: - Скоч до Прокопа
зараз, скажи, що на приказ їх милостi я їм усiм дарую життя, але по
двадцять п'ять київ мусять дiстати, та й годi! А на добичу воєнну я не
числю, ваша милосте, - каже, звертаючись до владики, - стiльки тої добичi,
що кiт наплакав, то голота...
Поїхали далi.
- Бог тебе напутив, мiй брате, що ти в саму пору прибув на помiч.
- Воно нiчого без божої помочi i божого напучення не робиться,-каже
Грицько, знiмаючи шапку i хрестячись побожно, - але я заздалегiдь
розвiдав, що коїться. Нинi вранцi їхав я з моїми кульчичанами у город
повiтати вашу милiсть... Уже пiд самим городом, зараз бiля замку, дивлюсь,
а там, за валами, шикуються якiсь люде на конях. Вони мене не бачили, як я
обережно до них наблизився. Було менi це пiдозрiле, сам не знаю чому. Сама
збиранина, голодранцi. Вiдтак побачили мене, та й нiчого - не зачiпають,
навiть не звертають на мене уваги, а далi всi шнурком потягли на цей бiк
по Днiстровi. Мене наче промiнь божий освiтив: еге, гадаю, звiдтам над'їде
владика, хiба ж вони на його повiтання їдуть?.. Догадався я чогось
недоброго i лише на вус намотав. Та, видко, дух святий не лише мене
освiтив, бо ось я йно готовивсь скликати шляхту, як один випередив мене,
висказуючи побоювання щодо безпеки вашої милостi... i все в пору, в божий
час склалося.
- Ти, пане-брате, бувалий чоловiк...
- Бував по божому свiту, з козаками волочився, два сини там поклали
голови, - ми татарву шарпали, - а я таки на старостi лiт вернув у рiдне
село, свої костi тут зложити, коли мене господь покличе.
- Дуже я тобi вдячний, що ти помилував тих людей, стiльки було би
душогубства через мою особу. Не подумав ти, що їх краще пiд суд вiддати. В
Самборi ж обов'язує магдебурзьке право...
- Пiд суд? Пiд право? Ваша милосте! Судили би їх тi, що їх послали i,
певно б, випустили, а так бодай будуть мати пам'ятку, наша шляхта має
тверду руку. Не зараз їм захочеться гiльтайства i сваволi...
Як наблизились до города, Грицько злiз з коляски, сiв на свого коня i
поїхав передом. Вiн гукав по дорозi:
- Народе православний, завертайте на мiсце! Порядок! Ви за мною,
шляхто, ставайте недалеко городського валу та пильно назирайте на голоту,
яка на валах зiбралася, а то може знову напасти на нас i наробити нам
бешкету.
Вiн показав на городськi вали, де справдi аж роїлося вiд усякої
збиранини, що тут згуртувалася.
Владича коляска могла лише поволi проїхати серед безчисленної товпи на
Перемиськiм шляху. Люде вiтали свого владику вигукуючи, а вiн золотим
владичим хрестом благословив народ.
У церквi вдарили в усi дзвони. Отець Атанасiй йшов назустрiч владицi з
хоругвами.
Владика, вже сивий старець з довгою бородою, злiз iз коляски, надяг
владичi ризи, i так вiльною ногою цiлий почет завернув до церкви.
Перед церквою стояли школярi церковної школи пiд проводом своїх
вчителiв. Ця школа мiстилася бiля церкви. Ходили до неї не лише дiти
тутешнiх православних, але також довколишньої шляхти з поблизьких сiл.
Вступивши в церкву, владика вiдправив молебень, а вiдтак, звертаючись
до людей, подякував браттям шляхтi, що не допустили зневажити
благочестивої вiри її ворогам, не дали знущатися над його сивою головою,
та просив їх, щоби завжди, коли цього зайде потреба, постояли за
православну церкву.
- Ви, брати шляхта, остались тут одинокою опорою батькiвської вiри, ви
одинока її защита. Наша прадiдна вiра переживає тепер тяжкi часи. Рим
напосiвся її знищити. Нашi вельможi цураються її i переходять на
латинство, бо у тiм бачать свою користь. Не велика нам користь з такої
пастви, що з легким серцем покидають свою вiру, та все ж таки, нiде правди
дiти, одна пiдпора за другою паде, а увесь тягар оборони спадає на вашi
плечi. Кажу, на вашi, шляхетськi плечi, бо друга половина її визнавцiв,
хлопство, не має своєї волi i нiчого нам помогти не може. Не даймо
вороговi благочестя торжествувати! Чи обiцяєте менi, мої дорогi дiти, що
не покинете нашої бiдної матерi, що останетеся їй вiрними до послiдньої
хвилi життя, що видержите в благочестi?
- Не обiцяємо, а присягаємо усi на те, - гукнув старий Грицько, що
стояв мiж першими.
- Присягаємо всi! - гукнув народ, i шляхта стала витягати вгору свої
шаблi.
Владика сказав:
- Амiнь! - i благословив народ хрестом. В його очах блищали сльози.
Вiдтак каже: - Народе православний! В особi цього старця обнiмаю вас усiх,
а за вашу готовнiсть i твердiсть благословлю вас оцим хрестом, його
посвятив єрусалимський патрiарх на гробi спасителя. Благословлю вас, вашу
сiм'ю, вашi хати i поля.
Владика вийняв малесенький хрест, поцiлував його з пошаною i
благословив народ.
- Амiнь! - гукнули всi.
Народ став плакати та обнiмати друг друга. Усi почували себе тут
рiвними, дiтьми одної церкви.
Стали виходити. Народ висипався на майдан, мов бджола з улiя пiд рiйку.
Владику повели пiд руки два найстаршi чоловiки до школи.
В школi привiтав його отець Атанасiй вiдповiдною промовою, а школярi
вiдспiвали кант, скомпонований на те свято одним учителем.
Владика засiв на почеснiм мiсцi, i зараз розпочався екзамен.
Особливо звернув на себе увагу старший уже хлопчина. Вiн вiдповiдав
дуже гарно, хоч голос у нього дрижав зi зворушення.
- Як тебе звуть, люба дитино? - питає владика.
- Марко Жмайло-Кульчицький.
- Це мiй правнук, - каже старий Грицько, яснiючи з радостi.
- Благословення господнє! Його би, пане Грицьку, послати до вищої школи
на науку, нам треба людей вчених.
- Раяли менi це панове вчителi, i я про те думав, раяли, до котрого
лiцея єзуїтiв, та я не можу цього зробити, боюся, щоби з нього не вийшов
перевертень, на ганьбу нашого роду.
- Чого ж до єзуїтiв? Хiба ж у нас нема православних шкiл? От школа
братства ставропiгiйського у Львовi... або школа князя Острозького в
Острозi... Не всi ще вельможi нас покинули.
- Чував я про це, та не пiд силу менi.
- Не журись, славний прадiде. Мого письма до князя, їх милостi,
вистарчить, що його вiзьмуть не лише до школи, але i до бурси. Ти лише
одежину приладь - i вишли.
Старий Грицько страх як зрадiв. Вiн давно мрiяв про те, щоби хтось з
його численної родини вийшов у свiт мiж людей, став вченим чоловiком...
славним. Старий дивився в Марка, як в образок.
Та розмова велася стиха, а пiд час того йшов екзамен далi.
Владика прикликав до себе Марка i погладив його по голiвцi:
- Маєш, дитино, охоту до науки, то твiй прадiд пошле тебе до школи
вищої, геть далеко звiдсiля, - поїдеш?
Марко м'яв шапчину в руцi, спустив очi вниз i каже:
- Поїхав би, якби поїхав зi мною Петро.
- Хто це Петро? - питає владика.
- Я! - встає такий самий хлопець в шляхетськiй одежинi. - Петро
Конашевич.
- Ходи сюди, дитинко.
Петро пiдiйшов до владики, а той став його сам випитувати. Вiдповiдi
були напрочуд гарнi.
- Чий ти, синку?
Грицько вiдповiв за нього:
- Це сирота. Батько полiг, як ми вiдбивалися вiд татар у Кульчицях,
маму вбили теж. Трилiтнього сироту взяв по присуду громади мiй унук Степан
Жмайло, батько оцього Марка. Хлопчиська так полюбилися, що один без
другого жити не можуть. Як я казав Марка вiддати в школу, так анi дай боже
без Петра. Я їх обох вiддав. Разом вчаться, та мiй рiд любить його, як
свою дитину.
- Де любов, там i благословення боже, - каже владика. - Добре,
дiтоньки, я подбаю, що вас обох приймуть... Пiдiйдiть сюди ближче.
Хлопцi приступили до владичої руки. Обидва були однакового росту.
Владика придивлявся пильно Петровi, дивився в його розумнi очi та гладив
по голiвцi.
- Слухайте, дiти! Пiдете в свiт, а при пильностi вийдете на великих
людей. Не забувайте ж нiколи, звiдкiля ви вийшли. Останьтеся до смертi
вiрними синами православної церкви, не забувайте за рiдну стрiху, за наш
бiдний руський народ. Я вже старий i бiльше вас не побачу на цьому свiтi.
Поводьте себе так, щоб я мiг на тому свiтi вами радiти. Пам'ятайте, що моя
душа i з того свiту зоритиме за вашими дiлами. А ось вам на спомин вiд
вашого архiєрея. - Владика вийняв i дав їм по хрестиковi та позавiшував на
шиї. - Нiколи з цим скарбом не розставайтеся, вiн вирятує вас iз дна моря,
- я благословлю вас у далеку дорогу. Жийте на славу нашої церкви, на славу
святої Русi!
Хлопцi були такi врадуванi, що не знали, що з ними робиться.
Аж старий Грицько нагадав їм, що треба поцiлувати владичу руку, та
справив їх на мiсце. Таке вiдзначення для кульчичан розiйшлось блискавкою
мiж народом. Люде товпилися пiд вiкнами школи, ставали на пальцi, щоби
понад голови других побачити таке чудо-диво, щоби побачити тих хлопцiв,
яких бачили щодня.
Тим часом пригода, яка скоїлася вранцi з нападом на владику, донеслася
у город. Котрийсь з гiльтаїв добрався туди i оповiдав, прибiльшуючи
страхiття: шляхти було там кiлька тисяч, усiх напасникiв перевiшали, а
тепер лагодяться напасти на город i всiх перерiзати. У страха великi очi.
Кожний, оповiдаючи далi, прибiльшував. Донеслось до городської старшини, i
всi дуже налякалися. Позамикано всi ворота. Цехмiстри скликали свої цехи i
роздавали зброю. На валах i мурах города появилися узброєнi люде. Народ
молився по костьолах, благаючи божої помочi.
Православнi, бачачи це, думали, що з города нападуть на них. Запанувало
велике подразнення. Шляхта стала готовитись до оборони. Кожний хапав, що в
руки попало. Як не було шаблi, то вiдпинали люшнi вiд возiв. Треба було
вибирати ватажка. Всi шукали за Грицьком, бо лише вiн мiг завести лад.
Шляхта не втерпiла i викликала Грицька зi школи. Стали йому розповiдати
один наперед одного. З того вчинився пiд школою великий галас.
- Та-бо говори один, бо нiчого не розберу. - Вислухавши уважно, каже: -
На те вони не зважаться. То якась сплетня. Коли б так справдi було, то
хтось iз наших остерiг би нас, та ж там живуть i нашi люде. Треба справу
провiрити. Пiдождiть на мене, лише спокiйно, не робiть галасу, не треба
турбувати владику.
Вiн пiшов прямо пiд городськi ворота i, вимахуючи шапкою, каже:
- А що там, панове, так заворушились, чи татарiв вижидаєте?
Нiхто не знав, що йому вiдповiсти.
- Створiть ворота i впустiть мене до города, а то до завтра не
розмовимося.
Сторожа на валах стала нараджуватись i порiшили, що не буде нiякої
небезпеки, як одного чоловiка мiж себе пустять.
Створили ворота, i Грицько пiшов.
Шляхта за ним кликала:
- Не йдiть, Грицьку, то якась зрада.
Але вiн на те не зважав, пiшов прямо до ратушi, де зiбралися райцi
радити над обороною города.
Усi дуже здивувалися, побачивши його тут. Всi знали добре старого
Грицька Жмайла задля його вiку i розуму.
- Що у вас, панове, твориться? На вiйну готуєтеся?
- То ви нам вiйну готуєте, а ми лише обороняти себе будемо.
- Свят господи! А вам що у голову набрело? Хiба ж вiтання свого владики
- то вiйна?
- Шляхта хоче на город напасти, - обзивається один, - за те, що якiсь
гiльтаї вашого бiскупа зневажили.
- Хiба ж то ви тих гiльтаїв на наших послали? За те, що вони
поважилися, дiстали таку прочуханку, що їм вiдхочеться; кiлька навiть
повисло на гiлляцi, i на тiм досить. От розумнi ви голови. Тому, хто вам
таке донiс, дайте киями, не лякайте народу даремне, бо справдi готово
прийти до якої бучi.
- Поручаєтесь нам за безпеку города? - питає бургомiстр.
- То смiшне, ну, але для вашого спокою я вам поручаюсь. Грицько Жмайло
вмiє додержати слова. - Грицько подав бургомiстровi руку. - А ви
поручаєтесь, що городськi гiльтаї не будуть нас зачiпати?
- Поручаюсь.
- Отож по тiм словi бувайте здоровi, а як сонце зайде, йдiть спокiйно
спати.
Вiн вийшов iз ратушi, бурмочучи пiд нiс:
- Оцапiли!
Опiсля - так у городi, як i на площi бiля церкви, - всi заспокоїлися.
Тут до пiзньої ночi гомонiло, як в улiю.
II
Про те, що того дня в Самборi сталося, довiдалися кульчичане, ще заки
Грицько Жмайло вернувся до села. Котрийсь iз Кульчицьких вернувся ще того
самого дня додому i тут розповiв усе подрiбно, як вiтали владику, як
побили гiльтаїв, що дiялося в школi, яка честь впала на кульчичая через
старого Грицька.
Деякi завидували Грицьковому родовi, як то мiж людьми буває. Iншi
величалися тим. Вiстка йшла вiд хати до хати i, як усе, прибiльшувалась.
Хрестики, якi подарував владика хлопцям, перемiнилися на щирозолотi. При
тiм була велика мошонка з дукатами, якi дач владика старому Грицьковi на
дорогу до того города, до великої школи, якої навiть назвати не вмiли.
Грицько Жмайло пересидiв у Самборi чотири днi. Вернувся аж по всьому,
коли владика вiд'їхав до Спаського монастиря. Грицько з кiлькома
значнiшими шляхтичами супроводжував його аж на мiсце. Хлопцi вернулися
зараз другої днини, на святого Петра, бо нiчого їм було тут бiльше робити,
а i додому кортiло їх швидше вертатися та почванитися в селi.
Розумiється, що тепер не мали супокою перед цiкавими. Запрошували їх до
хати i частували медом та ягодами. Аж обридло безупинно те саме оповiдати.
Ровесники дивилися на них з пошаною, не смiли до них приступити.
Через тих чотири днi Грицько, держачи в кишенi владичий лист до князя
Острозького, безупинно про те думав, як це велике дiло довести до путнього
кiнця. Його мрiя здiйснилась, а тепер треба було подумати на розум. Вiн
походив з шляхетського старого роду, тож хоч був худопахолком, як i уся
ходачкова братiя, не хотiв посоромити себе перед князем, бажав виступити
зi своїми правнуками достойно, по-шляхетськи. Поперед усього треба було
подбати про гарну одежину та й зiбрати грошi на першi потреби.
По поворотi не давали йому сусiди спокою. Мусив усе розказувати
подрiбно.
- Не в тiм дiло, панове, що тепер владика зайнявся
хлопцями-кульчичанами, та й мене, старого вашого брата, пошанував, та ви
подумайте, яка то честь буде для нас, як хлопцi в люде вийдуть, як будуть
вченi. Тодi всякий спитає: а звiдкiля вони? Який їх рiд? Хiба неправду
говорю?
- Правда, пане Грицьку, коли б вони лише добре велися та пильно
вчилися...
- Най би не так! Дав би я їм, то не може бути. Мiй рiд не смiє бути
знеславлений, ну, а старого Конаша знали усi, чесна була людина, а
пословиця говорить, що яка яблуня, такий i овоч.
- Тiльки, пане Грицьку, от що я вас просив би: не посилайте вже ваших
хлопцiв нi з кiньми, нi з товаром, хай уже доучуються, заки поїдуть, а то
виходить з того шкода.
- Та яка шкода? -питає здивований Грицько. - Хiба ж вони якi гiльтаї?
Говорiть, я зараз їх покараю. У мене того не може бути.
- Я не те думаю, а ось як: вийдуть з товаром чи там з кiньми на
пасовисько. Зараз їх обсядуть хлопцi, та й вони давай розповiдати за
владику, за хрестики, за екзамен. I зараз усi так заслухаються, що хоч
стрiляй, не почують. А тим часом товар поволеньки - та й у царину. Товар -
то розумна твар, зараз змiркує, що його нiхто не пильнує. Менi вже зробили
шкоди на кiлька кiп, бiгме боже!
- Шкоду-то я вам поповню i вашої ради послухаю, - сказав Грицько.
Вiн став тепер передумувати, чим би хлопцiв зайняти до того часу, коли
треба буде їхати. Ходив по обiйстю та думав. Часами говорив сам до себе
пiвголосом, муркотiв щось. А далi пiшов пiд острiжок свого шпихлiра i
вистругав двi ясеневi шаблi на боднарськiм стiльцi.
- Ось чим я їх займу. Неминуче їм треба буде пiти колись на Запорожжя
мiж козацтво. Не завадить пiти вже з чимсь. Либонь, що я їх бiльше не
побачу, треба тепер навчити те, що я знаю i чим на Запорожжi славний був.
Марку! Ходи сюди, дитино. На, бери шаблю та вважай. Кожний Жмайло мусить
цю штуку знати, то жмайлiвська штука. Дивись добре...
Старий став вчити Марка орудувати шаблею та Жмайлової штуки, А ця штука
вимагала великої зручностi i вправи. Випрямивши руку напроти себе,
обертаю-
чи шаблю в малих колесах довкруги шаблi противника так, щоби шаблi "аж
сплелись вкупу". Крутити так шаблею дуже швидко, не дати противниковi
освободити шаблi з того сплету. Вiдтак нагло зiгнути руку в лiктi, а тодi
шабля противника полетить у повiтря. Тодi вже махни раз по головi, та й
годi. Цiла рiч у тiм, щоб виправити руку в кiстцi. До того треба
заправлятися без упину день у день.
Така була теорiя Жмайлової штуки, якою Грицько величався i чудеса про
те розказував.
Вiдтепер хлопцi не мали iншої роботи, як цiлу днину вправлятися.
Грицько мiрився то з одним, то з другим, i кожного разу вибивав шаблю, як
перце.
- Цього тебе нi в якiй школi не навчать, а це треба кожному шляхтичевi
знати. Го-го, небожата! Ще не одне прийдеться вам пережити. Живемо в
поганих часах, а ще настануть гiршi. Це прочуває моя душа. Нам прийдеться
обороняти наш руський православний народ, нашу церкву вiд латинства, вiд
ляшнi. Будуть кривавi бої. Не лиш вчених нам треба, але i лицарiв. Тих,
може, ще бiльше, бо книжкою нахабного ворога не зможеш. Так воно, мої
дiти!
Такi науки давав старий частенько. Звичайно тодi, як вiдпочивали
змученi. Тодi сiдав старий на приспу перед хатою, а хлопцi бiля нього, на
землi. Люде залюбки дивились на того сивоголового старця i двох хлопцiв...
Марко пiймав науку швидше i бiльше до неї прикладався. Може, тому, що
цю штуку вважав власнiстю Жмайлового роду. Зате Петро вправляв свою власну
штуку, до якої почував змалку великий хист. Вiн добре стрiляв з лука, який
собi сам змайстрував. Довiв до того, що стрiлою поцiляв птицю на деревi.
Тепер, як наслухався вiд старого дiдуня, що їм прийдеться й лицарями бути,
вiн пильнiше вправлявся в стрiляннi.
I так минав їм час непомiтно. Нiхто не кликав їх нi до якої роботи.
Грицько передав ведення хазяйства синам, а сам по цiлих днях пiклувався
хлопцями.
А крiм того, треба було думати про те, як їх виправити в Острог у
школу.
Дiстатися з Кульчиць у такий далекий свiт було в тих часах нелегко. Хоч
би лише до Львова добратися, то була штука. Самому в таку дорогу пускатися
було дуже небезпечно. Лише у великих валках, добре зоружених, можна було
перебратися через Янiвський лiс iз Самбора до Львова. Цього лiсу боялися
люде дуже, бо там крилися розбишаки, якi нападали на подорожнiх, грабили
та убивали або брали i перепродували людей. Треба було розвiдувати
частенько в Самборi, коли збереться в дорогу до Львова товариство.
По городах були такi ватажки, якi брали на себе обов'язок перевести
повiрену їм валку з города у город. То були люде досвiднi, проворнi i
вiдважнi. За це брали вони невелику нагороду не так у грошах, як у тiм, що
треба було для нього на кожнiм возi везти трохи набору, а в дорозi
годувати його на спiльний кошт.
В Самборi було таких провiдникiв кiлька, а найславнiший з них був
Грицько Дрозд, мiщанин самбiрський, що торгував м'ясом.
Старий Грицько Жмайло знався з ним добре. Дрозд купував у Кульчицях
товар i свинi на зарiз.
До нього звернувся Грицько, i вiн йому обiцяв, що як лише збереться
компанiя, то дасть йому знати, а що не знає, коли воно буде, то треба бути
напоготiвлi, щоби, не гаючись, бути готовим до дороги.
Грицько, як вернувся додому, наганяв жiнки, щоби спiшили з шиттям
бiлля. Сiльський кравець пошив їм капоти, i кожушини, та шапки. Грицько
часто навiдувався до Дрозда. Вiн побоювався, щоби не втратити часу та цiєї
осенi конечно перевезти хлопцiв в Острог. Хлопцiв мав вiдвезти батько
Марка, Степан. Степан був кремезний чоловiк, вiдважний i проворний. З ними
мав їхати наймит, Грицькiв пiдданий'[1]. До дороги було все приготоване.
Кiлька днiв по Спасi зайшов Грицько до Дрозда i довiдався, що валка
зiбралась i за три днi вiд'їжджає.
Грицько дуже зрадiв i спiшив додому, мов на крилах.
- Хлопцi! Лагодьтеся в дорогу, позавтра їдете. В хатi Грицька
заметушились, мов в улiю. Ладили вiз, харчi, бiлизну. Грицько викопав
вночi з сусiка в стодолi скриньку з грiшми, рахував та передав Степановi:
- Може, там треба буде зложити який окуп, не можемо дати себе
засоромити перед князем, що ми дiди. Треба буде i вчителям ткнути куку в
руку, щоб краще з хлопцями поводилися. Хто мастить, той i їде. А з князем
як будеш говорити, то пам'ятай, говори достойно. Ми така сама шляхта, як i
вiн, князь, але все ж то вельможа, а ми худопахолки. За тебе буде вправдi
говорити владичий лист, та все ж не треба показувати себе дурнем. А в
дорозi вважай, вважай, не дай боже
напастi,, пропали би дiти, пропала би уся моя надiя, якби їх харцизи
пiймали та в неволю турецьку продали.
Такi науки повторяв Грицько безупинно, та все йому здавалося, що сказав
замало, не все. Як наспiв час вiд'їзду, тодi i хлопцi отямилися, що їм
приходиться покинути рiдне село, може, i на все. Їм стало жаль того
всього: i рiдної хати, рiднi, ровесникiв, рiдних пiль i левад. В
надвечiр'я вiд'їзду обходили хати знайомих прощатися. Аж плакати хотiлося,
хоч дотепер радiли страх i рвались думкою в далекий свiт.
Хлопцi всю нiч не могли заснути. Над ними пересидiла заплакана Маркова
мати. Як лише на свiт стало заноситися, усi були на ногах. Грицько
наглядав, щоб усе було до ладу. По кiлька разiв оглядав воза й коней, чи
що в дорозi не попсується.
Вже запрягли коней i мали сiдати, як Петро кудись пропав, наче пiд
землю провалився. За ним шукали i кликали. Тодi Марко побiг кудись,
кажучи:
- Я його зараз знайду.
Вiн побiг на цвинтар[2] i тут справдi знайшов Петра. Вiн стояв
навколiшки на могилi батькiв своїх i молився. Вiдтак поцiлував землю, взяв
грудку землi, завинув у ганчiрку i поклав за пазуху. При тiм вiн плакав,
аж заходився, i зовсiм не помiтив Марка, що стояв за ним, не перебиваючи
йому.
- Ходи, Петре, нам пора їхати.
Петро ще раз перехрестився, поцiлував землю i, встаючи, обтирав
заплаканi очi.
Як вернулися, Марко виправдував Петра перед дiдусем:
- Вiн ходив на цвинтар з своїми прощатися.
- Тепер попрощайся зi мною, з нами. - Старий обняв Петра i сердечно
поцiлував. - Ти гарна дитина, що своїх батькiв любиш. Люби i нас так, як
ми тебе полюбили.
Тепер стали всi хлипати, та прощатися, та обiймати хлопцiв. Коло
загороди Жмайлiв зiбралося багато народу. Грицько пiшов до хати i винiс
старезну закопчену iкону. Як уже рушали з обiйстя, старий стояв з
вiдкритою головою на порозi i благословив їх образом. Ще на закрутi
оглянулися хлопцi i побачили старого дiдуся на порозi. Побачили
востаннє...
В Самборi треба було ще один день переждати, поки валка зiбралася.
Хлопцi пiшли ще попрощатися зi школою та о. Атанасiєм.
Чимало зiбралося возiв пiд рукою Дрозда. Вiн здавався чоловiком
непоказним, бо був малого росту i сухий. Та в нього була така сила, що,
пiймавши вола за роги, валив його на землю.
У його валцi було яких п'ятдесят узброєних людей. Було кiлька рушниць,
пiстолiв, шабель, списiв i бердишiв. Кожний узброївся у що попало, щоби
було чим вiд напастi оборонятися. Були тут люде рiзного вiку i професiї,
найбiльше купцiв з своїми пiдручними. Однi їхали до Львова по набiр, iншi
верталися з Самбора до Львова.
Дрозд придивлявся кожному зокрема i оцiнював його бойову вартiсть.
Видно, що був iз людей радий, бо затирав руки i пiдморгував.
Прийшов i до кульчичан:
- Що ж, панове школярi, їдемо, - будемо вчитися, га? Вчiмся, щоби не
пiдсипали березової кашки... Ге-ге-ге...
В дорогу треба було пускатися пiдвечiр, щоби до дня доїхати Янiвського
лiсу.
Вже сонце сховалося, надворi потемнiло: не було мiсяця, лише звiзди
мерехтiли по темному блакитному небi.
Степан уклав хлопцiв спати на возi, повкривавши їх кожухами. Сам присiв
спереду побiч наймита.
Дрозд перехрестився тричi на церкву i поїхав на першiм возi, а всi
рушили за ним. На останньому возi посадив свого челядника Петра, хлопа
молодого, плечистого i сильного, як ведмiдь.
Петро з Марком лежали горiлиць i дивились на зорi. Вони перелiчували
падучi зорi та молилися потихеньку за помершi душi. Загально було вiдомо,
що коли паде зоря, то якась душа розсталася з тiлом. Вози колихалися по
нерiвнiй дорозi, а це наводило сон на людей, i всi дрiмали. Не дрiмав лише
Дрозд та його челядник. Особливо Дрозд мусив бути при пам'ятi, бо на його
вiдповiдальностi була уся валка.
У тому мiсцi розливався круто Днiстер з своїм допливом Стрвяжем i
Верещицею. Було повно закрутiв, мочарiв, i лише той мiг туди вночi
переїхати, хто знав добре дорогу. Пiд слiтну пору, коли води повиливали,
нiхто не важився переїхати i вдень, бо частенько люде топилися в болотi.
Хто не знав дороги, той не знав, як виминути тi зрадливi мiсця, що, нiбито
порослi густою зеленою травою, криють пiд собою великi безоднi, з яких
нема порятунку. Не було тут близько нi села, нi лiсу, хiба комиш та
верболози, яких уночi вiд комишу та трощi не вiдрiзниш. А ще вночi, - люде
присягалися, що це правда, бо кожний це бачив, - лихий - дух святий при
нас! - iз свiчкою по болотi, по безоднях ходить i блуд наводить. Хто
нетямущий пiде за таким свiтлом, - пропав обов'язково. А коли хто,
побачивши такий блуд, перехреститься, то лихий проти божої сили не
встоїться, i свiтло загасить. Але зараз знову засвiтить. Один чоловiк з
Конюшок Королiвських лише чудом божим вирятувався вiд смертi. Заблукався,
збився з шляху i пiшов за свiтлом. Здавалося йому, що то в селi свiтять,
бо свiтилося в кiлькох мiсцях. Аж натрапив на топiль i запався по саму
шию. Довкруги почув чортячий регiт, - диявол радiє, бо душа без покаяння з
тiла виходить. Чоловiк мав настiльки тямки, що кликнув: "Хрест святий,
оружiє на диявола!" - i в тiй хвилi домацався ногами чогось твердого та
надибав пiд водою гiлляки з верби, що в тому мiсцi в воду запалася. Тим
вiн i вирятувався.
Про те всi постороннi люде знали, що тудою переїздили.
Дрозд знав ту дорогу, як свою власну хату, бо сотий раз переїздив. Вже
надранком, як лише стало прояснюватися, задержалася компанiя на крайчику
лiсу. Дрозд став гукати, люде прочуняли i стали заїздити вбiк та уставляти
вози. Вони окружили чотирикутник, в якому розклали огонь, i стали варити
снiданок. Коням поклали пашу. Конi стрясували iз себе росу i форкали,
радiючи, що вiдпочинуть.
Люде шептали молитви та йшли до потоку митися. Кожний випростовував
спину вiд довгого сидiння.
Дрозд заповiв, що, як тiльки сонце покажеться, треба їхати далi, щоби
за дня переїхати небезпечний лiс.
Надворi ставало щораз яснiше, хоч землю присiла густа мряка, що свiту
божого не було видно.
Так як Дрозд заповiв, о сходi сонця рушили в дальшу дорогу.
Янiвський лiс був дуже великий. Через нього вела лиха болотиста, нiколи
не висихаюча дорога. Було тут повно калюжок, ямок i долiв з гнилою
позеленiлою водою. До того - повно в них ломаччя i коренiв, якими люде,
їдучи, тi доли гатили. Тудою треба було їхати поволi i уважно, щоби не
вивернути та не поломити воза, бо сонце сюди нiколи не доходило через
височезнi дерева, що росли по боках. I тепер, хоч поволi розiйшлась мряка
i випогодилося, тут було мрачно i непривiтно.
З лiсу тягло гнилим, задушливим повiтрям.
Дрозд наказував, щоб люде не спали, бо не знати, що може трапитись. По
боках дороги йшли вартовi з бердишами та списами.
В'їжджаючи в ту пiтьму, всi були схвильованi, начеб прочували якесь
лихо.
Лише десь опiвднi повiяв легенький вiтерець, дерева стали колихатися,
мряка кудись подiвалася, аж прояснилося. Всi повеселiшали, i аж тепер
прорвалася сумна мовчанка, що досi царила. Люде стали розмовляти.
Вiд переднього воза крикнув Дрозд, щоби ставати. Вiн побачив серед
дороги пiвперек глибокий рiв. Зараз догадався, що то якась злодiйська
штука, бо рова нiколи тут не було. Кiлькоро людей вiдставив з лопатами,
iншi рубали у лiсi дерево i перетягали до рову. Дрозд цiлий час ходив
попри вози i пильно заглядав у лiс, чи нема чого небезпечного.
Робота була напiвготова, як з лiсу, з корчiв стали виходити якiсь
пiдозрiлi люде. їх було щораз бiльше. Дрозд крикнув:
- До зброї! Це напад!
Зробилася метушня, бо в цiй самiй хвилi лiсовики кинулись на валку.
Дрозд узяв у руки якусь ломаку, перiщив на всi сторони та кричав з
усiєї сили:
- Бий псубрата, що влiзеться!
З другого кiнця орудував його челядник бердишем. Купцi обороняли своє
добро чим попало. Зчинився страшний крик, що лунав по лiсi.
Багато розбишак лежало з розбитими головами. Дiсталось i нашим, та
нiколи було перев'язувати рани, хоч кров лилася.
Марко з Петром повлазили на вiз, бо так їм наказав Степан.
Один з розбишак закрався до воза кульчичан i став порпатись. Хлопцi
бачили його ноги. Петро приповз ближче, сплутав йому обидвi ноги мотузом i
прив'язав до колеса. Марко побiг попiд вози i сказав батьковi, що коло їх
воза злодiй порається. Степан надбiг до воза i замахнувся шаблею. Злодiй
хотiв вiдскочити назад i впав у болото. Кiлька людей кинулися на нього i
зв'язали мотузом за руки й ноги.
Подорожнi вiдбилися; розбишаки, тi, що могли рушатися, втiкали в лiс.
Запанувала велика радiсть. Тепер можна було i ранених перев'язати.
Дрозд пiдiйшов до зв'язаного розбишаки i став його перепитувати.
Розбишака мовчав, мов нiмий.
- Розложити огонь, - наказав Дрозд, - припечемо його трошки, то все
виспiва.
- А далi став придивлятися до нього та й каже: - Еге, любчику, ти хоч
нiчого не говориш, я тебе знаю. Панове, ми зловили самого ватажка... От будуть
мати у Львовi радiсть! Ну, пане Карий, поїдемо до Львова, там на тебе не
вiднинi ждуть.
- Нiде менi таїтися. Коли пiзнали, то я тобi, пане Дрозде, ось що
скажу: пусти мене, а не пожалiєш того.
- От вигадав! Тепер, як тебе розрубають начетверо, а вони зроблять це
напевно, уся околиця буде мати спокiй.
Карий засмiявся:
- Чи ти того певний, що мене туди довезеш? Ще заки з того лiсу виїдеш,
мої товаришi вiдiб'ють мене, а тодi нi один живий з вас не вийде.
- А ти також пропадеш, бо я тебе першого роздавлю.
- А хоч би й так, то з того лiсу наш брат не виведеться. Як ти думаєш,
чи є де краща сторона для нашого ремесла, як цей лiс? Не стане Карого, то
буде бiлий, рудий, який хочеш...
- Ти це називаєш ремеслом? Може, i цех свiй розбишацький маєте?
- Авжеж, що так. Кожне ремесло добре, що дає заробок. Ти рiжеш свиней i
заробляєш, а я iнколи зарiжу чоловiка i маю теж свiй заробок. Ти можеш
страшити, але можу i я, от як тепер. Не повелось нам, а тiльки через те,
що той собака, якого я вислав на розгляд, фальшиво менi донiс про вашу
силу. Коли б я був знав, що валка така велика, був би вас або не зачiпав,
або взяв бiльше людей. Коли вiн живий, накажу його повiсити за це... Але я
рад би знати, який чорт пiд тим возом замотав менi посторонком ноги, так
що я незчувся, та ще, шельма, прив'язав мотуза до колеса.
Подорожнi стали придивлятися. Справдi, до колеса був прив'язаний мотуз,
а другий кiнець обмотаний був коло нiг. Розбишака мав на ногах грубi
чоботи i незчувся.
- То Петро таке виладив, - каже Марко.
- Покажiть менi його, - каже Карий.
Привели Петра.
- Отаке щеня мене, Карого, перехитрило i поконало?!
- Як Давид Голiята, - каже хтось iз гурту. Дрозд узяв Петра попiд пахи
i пiднiс угору, як снiп соломи:
- Славний ти хлопець далебi! Давай тебе поцiлую.
- Слухай, пане Дрозд, чи миримось?
- Не хочу i слухати про те.
- А таки послухай! Мої товаришi будуть мститися на тобi за мене. Не йти
тобi бiльше тим лiсом, а як пiймають, то згинеш у тяжких муках. А хоч би
ти з Самбо-ра i не рушався, то тебе й там знайдуть. У нас велике
братерство, ти того не знаєш.
- Анi пес того не буде знати, що я тебе пiймав.
- Тобi так лише здається. Чи гадаєш, що мої люде не пiдслухують, що тут
говориться? Я навмисне закликав тебе по iменi так, що аж в лiсi було
чутно. А коли ти мене пустиш, то, я не то що твоєї валки нiколи в життi не
буду чiпати, та ще тобi дам такий знак, що нiхто тебе не займе нiколи, пiд
горлом. Пам'ятай, що рука Максима Карого далеко й широко сягає.
Дрозд став надумуватися. Може, вiн i добре говорить, краще було б не
зачiпати чорта. Цiле життя вiдтак мучитися непевнiстю, що кожної хвилi
може бiда трапитися.
- А хто мене впевнить, що ти додержиш слова?
- Карий все слова додержує, хоч би i вороговi. Ви мене звете ватажком
розбишак, а я лицар, запиши собi це. Врештi, роби, як знаєш. Я, пускаючись
на такий промисел, був приготований, що скiнчу на палi. Перед тим я був
iнший, а що мене до того привело, нащо тобi це знати? Ти не пiп, i
сповiдатися перед тобою не буду.
Дрозд надумався ще, а вiдтак каже:
- Розв'яжiть його.
Карий випростувався на всю стать. То був кремезний хлоп. Петро аж
налякався свого дiла, побачивши такого велета.
- Ось моя рука, що слова додержу, а ось тобi мiй знак. - Вiн вийняв з
кишенi кусок березової кори, на якiй були нарiзанi якiсь знаки. - 3 тим
можеш йти через той лiс опiвночi сам-один, а волос тобi з голови не впаде.
А де ж той жовтодзюб, що мене так хитро сплутав?
Петро став ховатися поза людей, йому здавалося, що великан хоче його
роздавити.
- Та тепер нiчого тобi, хлопче, боятися, коли на мирову пiшли. Ось на
тобi дукача на спомин вiд Максима Карого. Жий собi, хлопче, на славу свого
роду, та най тебе господь боронить, щоб дожив ти такої долi, як я. Здоровi
будьте, люде добрi. - 3 тим словом вiн скочив у лiс i пропав їм з очей.
З того, що так справа покiнчилася, був Дрозд дуже радий. Вiн був
певний, що Карий додержить слова, отже, вiн i та валка, яку вiн буде
вести, буде вiльна вiд напастi i грабунку. Через те його слава ватажка
рознесеться. Тепер буде можна бiльше за провiд заправляти.
Уже без пригоди заїхали надвечором до Львова. До середини мiста не
можна було дiстатися, бо зараз звечора замикано всi брами.
Валка заїхала до самбiрської господи.
У той час кожне бiльше мiсто мало у Львовi свою господу. Коли кому було
когось треба, то шукав його в його власнiй господi. Тi господи тяглися на
лiвiм боцi Полтви рядком, рiвнобiжне з городським валом на го-родецькiм
передмiстi. Господи то були просторi, заїзди позаду частоколом огородженi;
там були стайнi i возiвнi, а спереду мiстилась звичайно гостинна i кiмнати
для приїжджих гостей.
Таку одну кiмнату узяв для себе Степан Жмайло i сюди запросив Дрозда.
Вiн був дуже радий, що так щасливо добрався до Львова. Дрозд порадив йому,
щоби завтра пiшов по iнших господах, чи не трапиться яка валка до Острога,
бо самому небезпечно було їхати.
Гостинна у господi була простора кiмната з столами i лавами, де їли
гостi, а крiм того, у тiй самiй кiмнатi була й кухня з великою пiччю. Тут
варилася у котлах страва. М'ясо пекли над огнем на рiжнах.
Степан Жмайло запросив Дрозда на вечерю. При тiм випитувався, коли
Дрозд буде другий раз у Львовi, щоби вже разом з ним вертатися.
Тi, що приїхали тепер з Дроздом iз Сам бор а, оповiдали свою пригоду з
розбишаками. Усi, що це слухали, виявляли Дроздовi велику пошану, а вiн
лише посмiхався, узявшися пiд боки. Розумiється, що й Петровi дiсталось
немало уваги за те, що причинився так хитро до пiймання розбишацького
ватажка.
На другий день могли самборяне придивитися самому городовi. Вiн був
оточений валами i мурами, за котрими стирчали високi вежi костьолiв.
Успенської церкви ще тодi не було, зате було кiлька церков з монастирями.
Степан Жмайло пiшов по господах шукати за товариством, до якого можна
би причепитися.
Йому пощастило знайти нову валку, яка їхала якраз до Острога. Були це
солярi, що їхали з Дрогобича на Львiв з сiллю у великих бриках пiд будами,
навантаженими сiллю. До них пристали ще й купцi з Острога.
В тiм часi Львову вiдiбрано право складу. Город, що мав право складу,
мiг купцiв не перепустити i змусити чужостороннiх купцiв, щоби свiй товар
вiдпродали купцям мiсцевим, а кому треба було, то мусив лише вiд
городських вiдкупити i далi везти. За тi склади велись у тих часах вiчнi
процеси. Такi процеси були тодi мiж Львовом i Краковом. Вигравав той, хто
бiльше сипнув мiж королiвських дворакiв, бо привiлеї на тi склади видавав
сам король. Це його не перепиняло, що даний привiлей вiдбирав одному, а
давав другому городовi.
Город, що мав привiлей на такий склад, обставляв околицю своїми
митниками, якi полювали на тих купцiв, що манiвцями хотiли виминути город
упривiлейований. Митники забирали купцям товар.
Таке саме право на склад добув собi український город Луцьк. Хто їхав з
товаром зi Львова на схiд, мусив навертати на Луцьк i тут продати його
мiсцевим купцям. Через Луцьк вела теж дорога зi Львова до Острога. Але
князь Костянтин Острозький видав своєму городовi привiлей, що не треба
було їхати на Луцьк i там сплачувати мито або продавати товар, - лише
можна було без мита їхати в Острог на Кременець.
Ватажком у солярiв був Микола Плескач, шевський майстер i цехмiстер iз
самого Острога. Дiзнавшись, що Степан Жмайло їде до самого князя з
владичим листом, вiн радо прийняв його до свого товариства.
За той час, як Жмайло пiшов за орудками, хлопцi сидiли в своїй кiмнатi,
бо їм наказано було нiкуди не виходити. Сидiли пiд вiкном i дуже
нудьгували.
Подорож в Острог вiдбулася без нiякої пригоди, хоч їхали туди п'ять
днiв. Настали великi зливи, що попсували всi дороги. Треба було їхати нога
за ногою.
III
Серед просторих мочарiв, облитий водами Горинi i Вiлiї, околений
довкруги великими лiсами, лежав Острог - столиця першого руського вельможi
князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького, на той час київського
воєводи. Його iм'я надавало великого значення городовi, який князь
Костянтин на старостi лiт обрав собi за столицю, його значення
притемнювало в життi України на той час значення самого золотоверхого
Києва. Тут почували себе православнi цiлком безпечними вiд переслiдування
латинства. Та не лише релiгiйним захистом був тодi Острог, бо за плечима
могутнього князя всi тут жили безпечно. Хлiбороб, що втiк вiд поганого
пана, як прийшов на вольницю князя, дiставав шмат землi за двадцять чотири
роки без нiякого обов'язку, i тут його не досягла рука попереднього пана;
державець за оплатою невеликого чиншу дiзнавав опiки й охорони. Купець не
потребував оплачувати дорогого мита по дорозi, коли виказався, що везе
свiй крам до Острога, та ще на границi Острогiвщини ждала його охорона
княжого вiйська. Пiд оглядом релiгiйним панувала тут повна свобода. Тут не
лише православнi заживали повної свободи вiри. Жили тут i католики;
протестанти i арiяни могли по-своєму молитися. Тут навiть i магометанам
вiльно було свобiдно до аллаха молитися.
Одного лише вимагав князь, щоб йому вiрно служити i в разi потреби
ставати оружно пiд його рукою до боротьби з ворогом, хто би вiн не був.
Князь Костянтин був знаменитим адмiнiстратором свого величезного майна.
Через те вiн багатiв з кожним днем, з кожною годиною. Його рiчнi доходи
обчисляли на дванадцять мiльйонiв. Спочатку Острог дiлився на три частини:
княжий замок, властивий город i передмiстя Застав'я.
Замок стояв на узгiр'ї, з трьох бокiв облитий водою. Пишався на всю
околицю, i здалека було його видно. Складався з двох поверхiв i
пiдземелля, яке було подiлене на дев'ять кiмнат. Тут мiстився скарб князя:
бочки з дукатами i срiбною монетою, скринi з ломаним золотом i срiблом,
дорога зброя, кована золотом i срiблом, дорогi турецькi сiдла i убори на
коней. Усе це вартувало великi неоцiненнi грошi. Зараз над тим пiдземеллям
мешкала княжа служба. Тут були також кiмнати для приїжджих: шляхти,
державцiв i прихильникiв князя, якi частенько навiдувалися до Острога
"бити князевi чолом". Бо князь Костянтин вважав себе независимим нi вiд
кого паном, а на його гербовiй печатцi пишався латинський напис: "З божої
ласки князь на Острозi".
З великих сiней вели сходи вище, де мешкав сам князь. Мiркуючи по
зверхнiй пишнотi замку та по славi i багатствi князя, здавалося б, що в
княжих хоромах знайдеться ослiпляючий блиск i багатство. Хто так думав,
мусив розчаруватися, увiйшовши сюди. До князя входилося налiво з сiней.
Яка ж простота на перший погляд! Кiмната невелика, з двома вiкнами, з
скляними оболонками, великий дерев'яний стiл, а побiч нього дерев'яне
крiсло з поручами, вибиване чорним сап'яном. Пiд стiною просте лiжко,
вузьке, монаше, вкрите медвежою кожею. На стiнi - одна iкона, а пiд нею -
княжа шабля. В кутi - боката присадкувата кафлева пiч з комином, на якому
горiв безустанку вогонь, бо в мурах було холодно i сиро. Крiм княжого
крiсла, не було нiчого iншого, бо тим гостям, яких князь тут приймав, не
вiльно було в присутностi князя сiдати.
З тої княжої кiмнати, яка була заразом його спальнею, вели дверi до
дальших кiмнат, краще прибраних, де князь приймав знатнiших гостей.
По правiй руцi сiней входилося до їдальнi. Тут стояли довгi та широкi
дубовi столи з стiльцями. Пiд стiною стояла великих розмiрiв шафа,
креденс, наповнена багатим столовим начинням. На стiнах висiли портрети
родини Острозьких у золочених рамах.
Звiдси вели дверi до заупокiйної кiмнати. Тут складали тiла померлих
князiв, поки їх зложено на вiчний спочинок до родинної гробницi.
Ця заупокiйна кiмната притикала до замкової церкви Преображенiя. Аж тут
можна було бачити красу i багатство, якi вiдповiдали багатству князя. Суто
золочений, прегарно рiзьблений iконостас з iконами перворядних малярiв.
Князь, який звав себе "богомольцем", хотiв таким побитом пiдкреслити
рiзницю межи маєстатом божим i туземним княжим i для того на вивiнування
церков не жалував нiчого.
А однак, князь, як вiдрiзняв свiй стан князя вiд стану царя небесного,
так знову знав вiдрiзнити себе вiд iнших мирян. У кожнiй його церквi
стояла iз бронзи кована, визолочена клiтка з княжим ковпаком i гербом
зверху. Там засiдав князь в часi служби божої i виходив звiдсiля аж по
скiнченiй вiдправi. Князь не хотiв, щоб звичайнi люде дивилися, як князь
земний поклоняється князевi небесному.
Як звiдси князь виходив, то супроводжували його священики з спiвом i
молитвою, а зiбранi кланялись йому нижче пояса, а хто стояв ближче, вважав
собi за велике щастя, коли мiг своїми устами доторкнутися княжої одежi.
Чотири високi замковi башти пiднiмались гордо вгору i цiлiй околицi
показували, до якого могутнього пана цей замок належить.
Про те все, про князя Костянтина i його багатства, довiдалися
кульчичане вiд Миколи Плескача в дорозi, ще заки доїхали до Острога, як
лише довiдався, що вони їдуть до князя з письмом вiд владики, показував їм
свою особлившу увагу. Вiн теж чимало зазнав ласки вiд його княжої милостi
i був усiєю душею князевi вiдданий. Повторював все, що хто раз покаже
князевi свою вiрнiсть, зверне ласкаве око князя на себе, може бути певним,
що князь нiколи його не лишить i з усякої бiди вирятує. Оповiдав таке, що
князь посилав татарвi значнi окупи за своїх вiрних слуг, якi попали в
ясир.
До Острога приїхала цiла валка вже вечором. У город, де стояла
Плескачева оселя, вже не можна було того дiстатися, бо пiд ту пору
зачиняли городськi ворота i нi перед ким не вiдчиняли аж до ранку.
Над брамою у баштi стояла княжа варта. Лише вже рано, як князь iшов у
церкву молитися, вiдзивався церковний дзвiн, тодi вiдчинялися ворота i
оживав рух. Такий тут був заведений порядок, вiдколи князь замешкав в
Острозi.
Усi вози розмiстились на передмiстi Застав'ї, де кому трапилось. На
Застав'ї мешкало бiльше як п'ятдесят родин татарських. Ще покiйний батько
князя, великий гетьман литовський, Костянтин Iванович, спровадив їх iз
своїх численних татарських походiв i тут їх поселив. Татарам жилось тут
добре, нiхто над ними не знущався. Вони мали тут свою мечеть. Займалися
крамарством, хлiборобством, а князевi платили невеликий чинш i зобов'язанi
були в потребi ставати пiд зброю "козацьким способом" пiд княжою рукою. Тi
татари перемiнилися на супокiйних людей, були добрими сусiдами, а за
князем були би пiшли хоч би проти кримського хана. Плескач мав на Застав'ї
своїх кровних i туди повiв кульчичан на нiчлiг.
Рано, на знак церковного дзвона, вiдчинилися городськi ворота, i туди
в'їхали вози, що учора вернулися зi Львова.
Плескачева оселя стояла при вулицi Литовськiй. Таких вулиць було в
Острозi п'ять. Вони розходилися з ринку в рiзних напрямах.
Плескачева оселя була знатнiша й вiдбивала вiд iнших домiв. Плескач був
багатий чоловiк, майстер шевський, цехмiстр i лавник у городському судi.
З-за того був у великому поважаннi у всiх. Сiм'я була в нього велика: три
жонатих сини, одна замужня дочка та цiла копиця онучат, великих i дрiбних.
Лише один син був хлiборобом i садiвником та жив поза городом. Всi iншi
жили разом в одному домi способом патрiархальним. Старий Плескач був
головою всьому. Полишивши ведення робiтнi найстаршому синовi, вiн
частенько пробував у дорозi за дiлом межи Львовом i Києвом. Туди вiн
розвозив свiй товар i скуповував шкури. В домi Плескача був великий рух з
самого ранку. Усе ставало в означенiй годинi до працi.
З сiней того великого дому заходилося налiво до свiтлицi i мешкальних
кiмнат, направо - до робiтнi. Звiдсiля виходила воня шкури i смоли. Сюди
заглянули нашi хлопцi. То була простора, ясна кiмната. Попiд вiкнами на
низьких тринiжках сидiли челядники i хлопцi. Ковтали молотки, i шелестiла
дратва. При столi стояв високий плечистий мужчина у фартусi i прикроював
шкуру. Хлопцi нашi ще добре не розглянулися, як їх стара Плескачиха
попросила у свiтлицю. У ту хвилю увiйшов старий Плескач у робiтню i
поздоровив усiх. Вони встали i йшли до пана майстра, цiлуючи його з
пошаною в руку.
В свiтлицi попросили гостей сiдати. З другої кiмнати виглядали
непричесанi ще голiвки численної дiтвори. Плескачиха оповiла зараз, що
троє їх унучат ходить вже до княжої меншої школи. Уся сiм'я Плескача була
письменна, але старий не давав синiв вчити вище, щоб батькiвського ремесла
не цурались.
Пiд час снiданку поучував кульчичан Плескач, як їм на замку поводитися,
коли стануть перед князем, коли i як говорити.
- Ви мусите перевдягтися по-святочному, особливо ви, батьку. Коли у вас
нема вiдповiдної одежi, то я вам визичу.
- У нас є своя одежа в скриньцi.
- Що у вас одежа є, то я це знаю, лише я гадав, що в дорогу не брали.
Отож iдiть собi до отсеї кiмнати i перевдягнiться. З чоботами треба теж
порядок зробити, бо княжий помiст не терпить анi пороху, анi болота. А як
прийдете перед лице князя, то треба вiд порога низько, у пояс, вклонитися
i нiчого не вiдзиватися, поки князь перший не заговорить. Вiдповiдати лише
те, про що його милiсть буде питати. Тепер iдiть, бо нам на замок буде
пора.
Плескач прикликав з робiтнi хлопця, щоб їм послужив.
Кульчичане принесли свою скриньчину, повмивались, перевдяглись у свої
синi капоти i причепурились.
Плескач оглянув їх вiд нiг до голови i заявив, що на замок сам їх
поведе.
- Там мiй сестрiнок у княжих гайдуках служить, вiн уже сам решту
заорудує, щоб вас перед лице князя пустили, а ви, хлопцi, пам'ятайте, щоб
не залякались та не поплутались, як його милiсть до вас заговорить.
Таких селюхiв, як нашi кульчичане, оце поучення не конче пiдбадьорило.
Вони почували себе нiяково. Перед таким великим паном можна поплутатись,
зробити або сказати щось не до ладу, князевi не подобатись, а тодi шкода
було такий далекий свiт їхати. Але вороття вже не було, i треба було йти.
От коли б тут був дiдусь Грицько, то вони всi йшли б смiло. Аж стара
Плескачиха на тi упiмнення i науки не втерпiла, щоб не завважити:
- Господи святий! Та чого ти людей так лякаєш? Та ж наш князь не вовк,
хоч би й нiчого не говорили, то сам лист владичий за них говорити буде.
Пiшли в замок. По дорозi вступив Степан Жмайло до найближчого голяра.
З мiста вела на замок вулиця Замкова, найкраща в цiлiм Острозi. Тут
були найгарнiшi доми. Тут стояла Острозька вища школа, бурса, менша школа,
друкарня, i тут мешкали вчителi, ректор, княжий лiкар i аптекар. На
початку вулицi стояв латинський костьол. По тiй вулицi ходило багато
народу. Кульчичане перший раз побачили тут татар i козакiв.
Усiм живiше забило серце, як зблизилися пiд башту, де була замкова
брама. Тут стояла княжа сторожа замкова, яка випитувала кожного, за чим i
звiдкiля приходить. Плескач викликав свого сестрiнка i розповiв йому, про
що йде. Заки вiн прийшов, ударив годинник, що стояв над брамою, i зараз
вiдiзвалася музика у годиннику, що дуже кульчичан здивувало, бо такого
дива не бачили. Вони аж роти порознiмали, а вартовий дививсь на них
згiрдно, начеб хотiв сказати: "Бачив ти, дурню, таке? А я щодня таке бачу
i чую".
Плескачiв сестрiнок забрав кульчичан з собою. Тепер i вартовий,
почувши, з чим тi люде приїхали, дививсь на них ласкавiше.
Услiд за ними закликав Плескач:
- А заходьте до мене обiдати.
На замковiм майданi було багато людей, найбiльше вiйськових. Гайдук
перевiв їх до замкових сiней i, прикликавши старого княжого слугу, передав
йому куль-чичан. Вiн повiв їх сходами на поверх.
Князь тiльки що вернувся з церкви i снiдав, як слуга сказав йому, що
прийшли аж з Самбiрщини якiсь люде з письмом вiд владики. За хвилю
приказав князь впустити їх.
Застали князя в його крiслi. Вiн був одягнений у довгий халат,
рамований соболевим хутром. На головi мав невелику шапочку.
Кульчичане, увiйшовши, поклонились у пояс, а Степан Жмайло, забуваючи
всi науки Плескача, гукнув:
- Слава Йсусу Христу!
- Слава вовiки! - вiдповiв князь i простягнув руку.
Степан, поступаючи осторожно по гладкiм помостi, пiднiс i передав
владиче письмо, вiдтак поцiлував князя в одежу, кланяючись до колiн.
Князь читав письмо, а тим часом кульчичане мали час до усього докладно
придивлятися, що в тiй кiмнатi побачили. Уявляли собi, що князь мешкає в
золотi та по золотiм помостi ходить, а тут така простота, таке убожество,
що коли б це дiдусевi Грицьковi розповiли, то, певно б, не повiрив. Князь
мешкав, як звичайний худопахолок.
Князь поклав письмо перед себе на столi, пiдвiвся з крiсла i приступив
до кульчичан. Тепер побачили вони велетню стать князя з довгою бiлою
бородою. Не знали, що з собою робити, чи стати би навколiшки перед ним, як
перед святим. Вони так i зробили, зразу Степан, а за ним оба хлопцi.
- Не треба, - каже князь. - Навколiшки стається лише перед Богом, а я
грiшний чоловiк, як би i ви, - вiтайте! Владика Стецько Брилинський, мiй
знакомий i друг, пише менi про тих хлопцiв, а ще бiльше про вашого
дiдуся... Я знав колись Жмайлiв, але то вже давно було... Скiлькi вашому
дiдусевi лiт?
- Перейшла сотка, прошу вашої княжої милостi, я його внук, а то -
правнук.
- А цей другий, то не твiй син?
- Нi, це сирота по нашiм добрiм сусiдi, що поляг головою, коли ми,
кульчичане, вiд татарви вiдбивалися. Маму його теж вбито, а громада
присудила, щоб ми сироту прийняли за свого, бо в нас такий самий однолiток
був, оцей Марко. Хлопцi так полюбилися, що один без одного й жити не
можуть.
- Ви, шляхта, гарно списалися в оборонi владики, - чи ти при тiй справi
був?
- Як же би ми самого дiдуся пустили?
Степан став оповiдати все подрiбно. Князевi це подобалося i вiн був
вдоволений
- Ви гарнi люде i подобаєтеся менi.
Тi слова осмiлили Степана, i вiн став оповiдати про їхню пригоду в
дорозi з розбишаками. Князь вiдразу зморщив чоло, бо балакання шляхтича
виходило задовге. Аж коли Степан розповiв, як Петро ватажковi сплутав
ноги, чоло князя знову випогодилося.
- То ти, синку, такий проворний? - князь погладив його по лицi, пiдвiв
голову вгору i дивився йому в очi. Петро дивився своїми синiми, мов
незабудьки, очима в княже лице. - Розумнi в тебе очi, як познакомимося
ближче, то, може, другами будемо. Ну, гарно, - князь плеснув у долонi, i
зараз начеб з-пiд землi явився старий слуга. - Оцих хлопцiв заведи до
ректора. Вони мають бути прийнятi в бурсу i в нашу школу. Ректор скаже, в
котру. Скажи, що i в бурсу, i в школу на наш кошт. Ти, Жмайле, де живеш?
- У цехмiстра Плескача.
- Гарно. Коли вiд'їздитимеш, то поступи до мене. Передам гостинця для
твого дiдуся i для церковної школи в Самборi.
Князь дав знак рукою, що можуть вiдiйти. Вони обняли князя за колiна i
поцiлували одежу.
Слуга повiв їх до ректора Герасима Смотрицького. Вiн був першою особою
в Острозi у князя. Герасим Смотрицький, що помагав князевi заснувати школу
й друкарню в Острозi i дав їй початок до дальшого розвитку, уходив помiж
тодiшнiми українцями за великого чоловiка i вченого. Заживав у всiх
великої поваги й пошани. Заложив в Острозi так званий учений кружок, де
згуртував найкращi українськi сили. Кружок той видав при помочi княжої
друкарнi багато книжок.
Як княжий слуга привiв до нього тепер хлопцiв i заявив волю князя,
Смотрицький дуже ними зацiкавився, бо князь звичайно не турбувався тим,
кого до школи та до бурси приймається. Вiн став випитувати про все Степана
Жмайла i зараз став хлопцiв екзаменувати. Зразу не йшли добре вiдповiдi
наляканих хлопцiв, та ректор був неабияким педагогом i потрафив з них
видобути, чого йому було треба. Екзамен скiнчився добре, ректор похвалив
їх i зараз послав їх з дияконом у бурсу.
Бурса стояла зараз побiч ректорського дому, з якого виходило одне вiкно
на бурсове подвiр'я i огород, так, що вiн усе мiг бачити, що робила
молодь, вiддана його опiцi.
Бурса - то великий будинок, боком до вулицi обернений. Входилося у
вузькi сiни, звiдки йшли дверi до просторих кiмнат. До такої одної повiв
їх диякон.
Хлопцi, ввiйшовши досередини, не знали, на яку ступити. Усе було для
них новiстю. Посерединi стояли довгi столи з лавами, по боках - лежанки
для бурсакiв. У тiй кiмнатi була заразом i спальня, i їдальня, i тут вони
вчилися.
У бурсi мали примiщення тi хлопцi з околицi, якi не мали спромоги
мешкати в городi, були дiти княжих державцiв i слуг з подальших околиць,
мiщанськi дiти з поблизьких мiстечок i городiв. За своє удержання платили
невеликi оплати, а багато їх було-таки на вдержаннi князя.
Як кульчичане туди попали, було тут дуже гамiрно, бо якраз поз'їздилися
бурсаки з дому i наука леда день мала зачатися.
Диякон розповiв даскаловi, що був над бурсою поставлений волею ректора.
Степан йому вклонився i всунув в руку золотого, чим вiдразу з'єднав собi
його ласкавiсть. Вiн вишукав для кульчичан краще мiсце, i то одне бiля
другого, щоб їх не розлучати. Вдоволений Жмайло просив ще даскала про
опiку, розпрощався i пiшов до Плескача.
На тiм зiйшов час до полудня. У сiнях почувся дзвiнок, i зараз почали
напливати в кiмнату хлопцi, що бавились на подвiр'ї, до обiду. Даскал
показав хлопцям їх мiсця.
По обiдi повиходили всi на бурсову площу, де вони забавлялися та
заводили рiзнi молодечi iграшки. Скакали через шнурок, перебiгалися,
кидали м'ячем, метали списами дерев'яними або стрiляли з лукiв до мети.
Даскал пояснював кульчичанам бурсовий порядок, а далi прикликав до себе
старшого спудея (школяра) i казав i тих новикiв взяти до гурту. Хлопцi
повеселiшали, осмiлилися i стали з другими забавлятися.
- Цiкавий я, - питає один бурсак Марка Жмайла, - що ти вмiєш?
- Я вмiю на шаблi битися.
- У нас лише дерев'янi шаблi, бо залiзних не можна.
- Я також залiзної шаблi не вживаю.
- Семку! - кликнув хтось. - Ходи сюди, на шаблi з ним помiряєшся.
Всi зацiкавились, i заки прийшов прикликаний Семко, вже й двi дерев'янi
шаблi з'явилися. Марко зняв свою капоту i засукав рукави. Те саме зробив i
Семко, i вони стали напроти себе, окруженi бурсаками. На площi вiдразу
затихло, i всi сюди позбiгалися.
- До кiлькох разiв маємо складатися? - питав Семко.
- Як хочеш, складаймося, поки один одного не поконає.
- Та до смертi не будемо битися, ти кажи, скiльки разiв хочеш?
- Хай буде по трьох.
Зложилися, поставивши лiвi руки поза себе. Семко напер на Марка з усiєї
сили, хотiв йому зараз показати свою перевагу. Марко вiдбивався зполегка,
поки не зажив Жмайлової штуки. Зачепивши раз шаблю противника, вiн став
так хутенько нею колувати, що Семко не мiг її висвободити. Потiм зiгнув
нагально руку в лiктi, вибив Семковi шаблю з руки з такою силою, що вона
геть полетiла понад голови окружаючих.
Всi аж охнули з подиву, бо Марко за той час анi кроком з свого мiсця не
рушився, а Семко уходив в бурсi за великого мистця на шаблi. Але умова
була до трьох разiв.
Семко ще не змiркував, чим Марко над ним горує, i розпочав двобiй так
само. До того вiн був ще подражнений i гарячився. Марковi прийшлося тепер
ще скорше його поконати.
- Пiдожди, небоже, я вже знаю, як ти робиш, тепер тобi не вдасться.
Семко став увихатися, щоб тiльки не дати своєї шаблi захватити. Та
Марко таки доконав свого i третiй раз вибив з руки шаблю.
Семко, червоний мов буряк, задиханий, наблизився до Марка i, подаючи
йому руку, каже:
- Ти тепер у бурсi будеш перший, нiчого казати. Але я мушу твоєї штуки
навчитися.
- Так, то по-лицарськи, - каже вдоволений даскал, - ну, тепер, хлопцi,
поцiлуйтеся i будьте приятелями.
На кульчичан стали тепер дивитися iнакше, i кожний забiгав, щоб з ними
познайомитися.
- А чи твiй брат також такий мистець на шаблi? - питали, показуючи на
Петра.
- Вiн також мистець, але вiд лука.
- Давайте лука! - кричали спудеї.
Петро взяв у руку лука, попробував силу тятиви, вiдтак зважив стрiлу в
руцi й спитав:
- Куди маю стрiляти?
- Цiли в турка, он там, на огорожi.
Справдi, намалювали там хлопцi вуглем турка у великiй чалмi, з бородою,
та ще з файкою в зубах.
- Де цiлити?
- Кажуть тобi, в турка, не бачиш?
Та виджу, що в турка, але де - в око, в нiс, в писок?
- Невидальщина! Ти собi жартуєш з нас! Буде з тебе, як поцiлиш у
голову.
- Я з вами, вiдай, не договорюся. Отож кажу вам наперед, що поцiлю в
лице коло носа або в сам нiс, бо ще не знаю сили того лука.
Петро зложився i випустив стрiлу. Вона поцiлила турка в сам нiс. Знову
усi охнули.
- Тепер цiлю в зуби, - каже Петро, дуже радий з того, що так йому
повелося.
Знову фуркнула стрiла i попала турковi в зуби.
- Господи, а це що? - питали спудеї, зачудованi.
- Бiса iмiєт! - каже один.
- Тепер стрiлятиму без бiса, - каже Петро, усмiхаючись, - треба турковi
вибити око! Во iм'я отця, i сина, i святого духа! - Вiн перехрестив лук i
прицiлився.
Стрiла попала турковi в око.
Спудеї кинулись до фiгури.
- Не рушати стрiл! Хай побачить пан ректор.
Тепер виступив мiж хлопцiв якийсь козак. Вiн стояв позаду i приглядався
так двобоєвi на шаблi, як i стрiлянню. Козак був кремезний, гарний
мужчина. Лице гарне, обгорiле вiд сонця, чорний вус. На ньому багатий
оксамитний кунтуш i сап'яновi червонi чоботи. Вийшовши з гурту, вiн узяв
обох хлопцiв на руки, мов малих дiтей, i каже:
- Лицарi з вас будуть, ось що! Таких мистцiв то хiба на Запорожжi
шукати. Знайте, що я перший пушкар мiж козацтвом, а ти будеш перший
лучник, а ти - перший на шаблi. Чи ти не з роду Жмайлiв? Бо на Запорожжi
ця штука Жмайловою зветься. Ростiть, хлопцi, на славу України.
Вiн поцiлував одного i другого i поставив на землю, а сам вийшов з
бурсового города.
Це був Северин Наливайко. Бурсаки обожали його, вiн був для них узором
козака-лицаря. Тепер, як вiн так звеличив тих новикiв, то вони в очах
товаришiв виросли на великих людей, вiдразу схилили на себе серця усiх, Та
то ще не був кiнець їх сьогоднiшнього трiумфу.
Петро взяв ще раз у руку лук i вибрав стрiлу.
- Я вам, товаришi, ще щось кращого покажу! Ось - глядiть! - ворона
летить! - Вiн прицiлився, - ворона впала нежива в огородi. Мiж спудеями
повстав великий рух. Всi бiгли по вбиту ворону, мало що її не розiрвали.
Та в ту хвилю надбiгло кiлька хлопцiв вiд входу i крикнули:
- Тихо, його милiсть iде!
Мiж хлопцями наче маком посiяв. Всi замовкли. Князь прийшов до огорода
в товариствi ректора. Сюди заходив вiн iнколи, як школа вже була в русi.
Нiхто не мiг вгадати, яка тому причина. Хлопцi пiдступили i з пошаною
цiлували його одежу.
- Чого ви такi веселi? - князь побачив вбиту ворону, в якiй стирчала
стрiла. - Хто її вбив? - питає
- Оцей новик! - закричали всi, показуючи на Петра. - На лету поцiлив!
Князь поглянув ласкаво на Петра, що стояв червоний, мов рожа, наче
винуватець який.
- А оце в турка поцiлив три рази, - каже другий,- з кожного разу сказав
наперед, де цiлити буде.
Князь пiдступив до огорожi i взяв стрiлу, - вона вбилася дуже твердо в
дошку.
- Якби, небоже, так живого поцiлив, то не жити би йому бiльше.
Князь був у незвичайно добрiм i веселiм настрої, що в нього задля тих
нещасть, якi його дiм навiдували, траплялося дуже рiдко.
- Ти в чiм мистець, молодий шляхтичу? - питає князь, звертаючися до
Марка.
- Вiн мистець до шаблi, - закричали всi.
- Ану, давайте шаблi, - каже весело князь. Принесли шаблi, а князь
каже: - Бери, хлопче, шаблю, помiряємося.
Марко стояв як на гранi. Шаблю брав несмiло в руки.
- Бери, не соромся, це лицарське дiло. Марко ще бiльше збентежився,
взяв шаблю, нiби складався. Всi визирали в напруженнi, що з того вийде,
але Марко поклав шаблю пiд ноги князя i каже:
- Я не смiю. - Вiн став плакати.
Князь був тим вдоволений.
- Гарно, синку, що ти вмiєш пошанувати i вiк мiй, i стан, хай тебе бог
благословить.
- Чи екзамен пiшов добре? - питав князь ректора.
- Дуже добре! Я навiть чудуюся, як могли вони стiльки знання набратися
в малiй церковнiй школi.
- Видно, що вчителiв має добрих. Ми про ту школу будемо пам'ятати.
Князь поговорив ще з ректором про потреби школи i вiдiйшов.
Хлопцiв уже нiяка забава не бралася. Ректор, вiдвiвши князя, завернув
до огорода. I вiн був дуже радий, бо, користаючи з доброго настрою князя,
дiстав обiцянку, що князь спровадить до Острога вчителя прямо з Грецiї, до
науки грецької мови.
Ректор позволив бурсакам вийти до мiста на цiлу годину, розумiється,
пiд наглядом даскалiв та дияконiв.
Нiколи хлопцiв самих не пускали, бо не можна було дiждатися їх
повороту. Їх забирали до своїх домiв мiщани i сито їх угощали. Крiм того,
їх обдаровували всякими "снiдами", що вистало б на цiлий тиждень. Тепер
завели таке, що кожний мусив сказати, до чиєї хати йде. Бувало й так, що
пiд недiлю заходили мiщане до ректора i випрошували собi по двоє-троє
хлопцiв до себе. Острозькi мiщане величалися своєю школою i дуже любили
хлопцiв. Це дiялося навпаки iншим бурсам, наприклад, в Києвi, де бурсаки
дуже людям пакостили i тягли з возiв, що попало. За то звали їх
курохватами i дуже їх боялися. В Острозi бурсак не потребував красти,
лазити по чужих садах по овочi, бо всього йому давали добрячi мiщане з
доброї волi.
Петро з Марком зайшли вiдразу до Плескача, де їх гарно угостили.
Плескачам, як їм розповiли про ту честь, яка їх сьогоднi стрiнула,
здавалося, що i на них кинуло промiннями вiд княжого сонця.
Плескач говорив:
- Як йно, хлопцi, будете себе добре вести, зайдете дуже вгору. Щасливий
той, на кiм княже око спочине. Тiльки одне вам говорю: поки не скiнчите
науки, не важтеся покидати школи, не дайте заманити себе до нiякої
сваволi, я так на ухо вам скажу. Не дайте заманитися Наливайковi. Вiн
добрий козак i лицар, князь його любить, але вiн уже не одного бурсака
пiдмовив втекти на Запорожжя, пам'ятайте. Про те я ще поговорю з його
братами.
- Хiба ж його брати тут живуть?
- Авжеж. Старший є протопопом при Онуфрiївськiй церквi в Острозi. Це
отець Дем'ян Наливайко, дуже ревний в благочестi. Це сповiдник князя.
Велика це честь. Говорять, що сам патрiарх новгородський, який тут у князя
гостював, довiв це дiло до ладу. Велика то при князю особа. Це
запам'ятайте собi, хлопцi. А другий - це тутешнiй мiщанин, кушнiр. Йому
теж добре живеться.
Стара Плескачиха наклала школярам повнi кишенi пряникiв, медiвникiв,
яблук та груш, коли вiдходили.
В бурсi гомонiло, мов в улiю. Хлопцi мiняли мiж собою те, що
поприносили з города. При вечерi нiхто не хотiв їсти.
На другий день при'йшлось зараз зрана розстатися з домашнiми капотами,
їм поприносили бурсацькi жупани i казали перевдягтися. Всi бурсаки
одягались однаково.
Степан забавився в Острозi цiлий тиждень. За той час навiдав обi церкви
в го- родi, Благовiщенську i Онуфрiївську, оглянув базари, накупив
гостинцiв для рiднi.
В недiлю довелось йому бути в замковiй церквi на обiднi. Такої
величавої вiдправи вiн ще не бачив. Але-бо й церква тут неабияка. Усюди -
золота, аж за очi хапає. Княжий хор спiвав, мов ангельський. Князь сидiв у
своїй позолочуванiй будцi, мов у сповiдальницi. Коли виходив iз церкви,
попи його супроводжували спiвами, а народ кланявся, аж до землi припадав.
Як прийшов час вiд'їзду, Жмайло пiшов на замок поклонитися князевi.
Князь прийняв його дуже ласкаво, обiцяв хлопцями заопiкуватися, дав
мiшечок з дукатами на Самбiрську школу. Старого Грицька казав поздоровити
i передати йому золотий хрестик, посвячений царгородським патрiархом.
Степан Жмайло попрощав хлопцiв, всунув у руку ще одного дукача
даскаловi. Плескач не хотiв узяти вiд нього грошей за те, що його i
наймита годував цiлий тиждень. Степан виїхав з Острога дуже вдоволений.
IV
Острозька школа, або, як її декуди називали i свої, i чужi, "академiя",
була в той час славна на всю Україну. Її заснував князь Василь-Костянтин
як противагу єзуїтським лiцеям, у котрих вчили польського i латини. В
протиставленнi до того, князь назвав свою школу словено-грецькою. Та в тiм
часi без латини не було освiти, тому i тут, побiч греки, мусили вчити й
латини, i її вчено бiльше, чим греки, бо до тої науки тяжче було знайти
вчителя, чим до латинської. Тому-то, всупереч урядовiй назвi, яку надав
школi основатель, вона називалася, силою факту, триязичним лiцеєм.
Князь Костянтин мав на цiлi своєю школою ударемнювати змагання єзуїтiв
i збирати сюди руську молодь, яка в єзуїтських школах латиншилась i
ляшилась. Пiзнав вiн це на своєму старшому синовi Янушу, який проти волi
батька ще в молодiм вiцi вiдпав вiд вiри батькiв i нiколи до неї не
вернувся.
Вiдтак хотiв князь виховати для руської нацiї i православної вiри людей
вчених, якi б її обороняли i пiдпирали. На тому полi були великi
недомагання.
Православне духовенство було темне i здеморалiзоване. Сучасники
говорять, що попа православного частiше можна було стрiнути в шинку, як у
церквi. До того були це великi неуки, що заледве вмiли читати, а деякi i
того не вмiли. Польський уряд оставав пiд єзуїтським впливом i рад був з
того, що руське духовенство не вiдповiдало своєму званню. Прямо вiн ту
темноту попирав. Те саме дiялось серед вищої православної iєрархiї, були
єпископи, якi навiть не були священиками. Тут робилось те, що в латинськiй
церквi перед реформацiєю, а в Польщi - перед єзуїтами.
Православнi єпископи нападали на себе збройною рукою, здобували
приступом свої катедри, грабували церкви своїх дiєцезiй, а упiрних попiв
виганяли з паро-хiй киями або замикали їм церкви за те, що пiп не зложив
наложеної єпископом данини. Такий стан вiв благочестя у пропасть, тим
бiльше, що латинська церква при всiм переслiдуваннi православ'я вмiла той
розпад у православнiй церквi для себе використати.
Коли ж усi православнi дивились з закривавленим серцем на упадок
батькiвської церкви, то мусило таке саме дiятись у серцi князя
Василя-Костянтина, який був по-синiвськи прив'язаний до рiдної церкви i
мав силу тому розпадовi покласти край.
Попри всi тi цiлi намiряв князь Костянтин виховати у своїй школi
духовенство православне освiчене, карне й iдейне.
Початок Острозької школи припадає на рiк 1580. До того часу була тут
школа нижча, яких багато було на Українi, тому вона не могла нiчим
визначитися.
Князь добирав собi людей, де лише про них мiг довiдатися. Спроваджував
їх до Острога i надiляв своєю княжою ласкою. Таким першим пiонером
української освiти був Герасим Смотрицький, шляхтич український з мiста
Смотрича. Вiн був гродським писарем у Кам'янцi.
Не знаємо, де вiн вчився i яку мав освiту, однак то певно, що на такий
уряд гродського писаря треба було мати освiту. На нього звернув князь свою
увагу, i таки його до Острога стягнув, i поручив йому таке важне завдання.
З пiзнiших письм Герасима Смотрицького бачимо, що вiн на той час був
найгарнiшим письменником i полемiстом на Українi.
Ми не знаємо, який був заведений план науки в тiй школi. З письма
Захарiї Копистенського бачимо, що вчили там, крiм слов'янської мови,
латинської i грецької, ще фiлософiї, астрономiї, математики i риторики.
Розумiється, що теологiя була тут окремим предметом науки.
Князь Костянтин змагався доповнити учительський збiр поперед усього
своїми людьми, яких лише мiг стягнути. Вiдтак стягав сюди грекiв,
виминаючи латинникiв, якi могли б його плани ударемнити. Краще вже мали
приступ представники нових релiгiй, як протестанти i арiяни, якi так само
поборювали латинську церкву.
Другою особою по Смотрицькiм був о. Дем'ян Наливайко. Походив вiн з
Гусятина, де його батько був ремiсником. Батька вбив Калiновський, i тодi
його три сини перебралися на Україну. Дем'ян Наливайко визначався вищою
освiтою i фанатичним прив'язанням до благочестя. На нього звернув особливу
увагу, в часi свого побуту в Острозi, царгородський патрiарх Єремiя, i вiн
наклонив князя, щоб узяв собi о. Дем'яна за свого сповiдника. З тої
причини о. Дем'ян мав великий вплив на князя. Цiй обставинi треба
приписати, що козаки приятелювали з князем, а їх представник, Северин
Наливайко, знаходив в Острозi безпечний захист i вiдпочинок.
Поволi зiбрався тут значнiший гурток учених, який зайнявся виданням
книжок. Вiкопомним дiлом стало видання Бiблiї з передмовою Герасима
Смотрицького.
Як нашi кульчичане попали в Острог, то школа iснувала вже 10 рокiв. За
той час вона гарно розвинулася. Приятель пiзнiшого гетьмана Петра
Конашевича-Сагай- дачного говорить, що гетьман вчився в Острозькiй школi,
тодi, як там квiтли науки.
Зразу тяжко було хлопцям привикнути до такого життя, але з часом
вложились у форму бурсацьких i шкiльних порядкiв i були першi мiж своїми
товаришами. Ними пiклувався князь, ректор i о. Дем'ян, який частенько брав
їх до себе i навчав того, чого в школi не вчили. Щиру прихильнiсть i
батькiвське серце знайшли вони ще в мiщанськiм домi Плескачiв. Усi їх там
полюбили, як рiдних дiтей, i не було недiлi та свята, коли б їх там не
прошено на обiди.
Перший раз були там на обiдi, ще як Степан Жмайло пробував в Острозi.
При цiй нагодi могли пiзнати родинне життя тих патрiархальних українських
мiщан. Родина Плескачiв жила в просторiм домi при вулицi Литовськiй. До
дому прилягав просторий огород iз садом. Налiво вiд сiней заходилося до
свiтлицi, де жили старi Плескачi i приймали гостей. Звiдси вели дверi до
дальших кiмнат, де жили сини i зять з дiтьми. На другiм боцi була
майстерня, а далi комори i склади шевських матерiалiв. В майстернi
покладено лежанки для челядникiв i учнiв. Тут вони спали, їли i працювали.
Лише в недiлi i свята заходила уся челядь до свiтлицi й засiдала до одного
стола з хазяїнами. Свiтлиця була простора i ясна, вiкнами звернена до
вулицi. Велика пiч з зелених кахлiв, кiлька скринь з усяким добром i
широчезна постiль пiд стiною. Пiд образами велика лава, прикрита килимом,
i стiл, прикритий бiлою скатертю, на якiм лежало все: хлiб i сiль. Попiд
вiкна йшла довга лава. Над вiкнами - полиця з приборами кухонними. Чiльна
стiна проти входу завiшана густо образами, на яких пишалися вiнки з
польових i огороднiх квiтiв, що їх святили в церквi по празниках. Перед
iконою богоматерi висiла срiбна лампадка. В недiлi i свята приносили сюди
другий стiл з майстернi, бо годi було всiм помiститися.
Микола Плескач, як уже вище говорилося, давав усьому порядок i надiляв
усiх роботою. Коло домашнього господарства поралась Плескачиха з донькою i
невiсткою.
В суботу надвечiр прятано в робiтнi, i вже аж до понедiлка не було
нiякої роботи.
В недiлю рано всi по-празниковому одягненi йшли до церкви. Мужчини - в
довгих мiщанських капотах, в високих смушкових шапках, жiнки - в довгих
хутрах, обрамлених кращим хутром з куниць. Старий Плескач, брав iз-за
образа великий молитвослов i йшов попереду з жiнкою; за ними поступала вся
сiм'я зi старшими дiтьми, челядниками й учнями. Малi дiти лишалися зi
старою бабусею-помивачкою вдома.
В церквi ставали на призначених для себе мiсцях. Плескачевi, як
цехмiстровi шевському, належалося почесне мiсце i цехова свiчка. Вiн зараз
розвертав свiй молитвослов i спiвав голосно з криласом.
В тiм порядку вертали з церкви. Жiнки, пороздягавшися, виймали з печi
зварену ще рано страву й ставили на стiл. Тепер мали право сiдати до столу
челядники, учнi й парубки, що доглядали коней. Дiвки вiд корiв обiдали
окремо. Вони мусили при обiдi послугувати. Обiд зачинався молитвою, котру
вiдмовляв голосно старий Плескач. Пiд час обiду нiхто не говорив. Лише
сьорбання й жування було чути.
Степана Жмайла посадили на почесному мiсцi. За ним посiдали хлопцi. Хоч
вони молодi ще були, та не випадало саджати їх мiж челяддю, бо то спудеї
вищої княжої школи.
Лише як поставили в збанках мед, розв'язалися язики, й розпочалася
гутiрка.
Плескач приказав кому-небудь повторити нинiшнє казання в церквi, яке
було Євангелiє. На ту тему велась розмова. Плескач не мiг тому подарувати,
хто в церквi не вважав на слово боже.
Аж пiсля того пiшла розмова на iнший шлях. Плескач випитував про те, як
їх князь прийняв, i оповiдав про мiсцевi вiдносини. Степан розказував про
вiдносини в Самбiрщинi, про переслiдування православних, про те, що
православним не можна ставити церков у серединi мiста. Говорив, як то
королiвськi комiсари хотiли записати шляхту всупереч їхнiм клейнодам i
шляхетським грамотам у iнвентар, як шляхта аж шаблею мусила оборонятися та
силою комiсарiв прогнала. Бо ж їхнi привiлеї шляхетськi походять ще вiд
князя Льва. Плескач слухав усе те, хитаючи головою, а далi каже:
- Слава, честь i поклiн нашому князевi, його милостi Костянтиновi,
щасливi ми, православнi, пiд його могучою рукою. За його плечима ми
безпечнi, мов у Бога. Нiхто нам нашої благочестивої вiри не смiє чiпати, а
церкви нашi ставить сам князь, великолiпнi i багатi. У нас свобода. Нема
нiякого гнiту. Ось я був собi бiдним шевцем, коли сюди прийшов, як його
милiсть прикликав сюди усяких ремiсникiв, рукодiльникiв, а тепер я не
послiднiй, як бачите, багач. А всього доробився власною працею i
пильнiстю, нiкого на грiш не покривдив. I нiчого, i нiкого менi боятися,
хiба страху господнього. Є в мене всього подостатком, ще й на бiдних
стане. Нiхто менi того не вiдбере, бо нашого Острога нiхто не здобуде.
Татари кiлька разiв заганялися, коли-то хотiли захопити в ясир княжу дочку
Катерину, що за князя Радивила вийшла. Нiчого не вдiяли, лише зубiв
наломили.
- Чи ви ведете своє ремесло на замову?
- Нi, я роблю на запас. Потiм свої вироби розвожу по ярмарках. Мої
ярмарки мiж Львовом i Києвом. Великi пани в моїх чоботях ходять, бо в мене
товар добрий i тривалий. На партацтвi я свого знаку не дам. Врештi, я мушу
другим за примiр служити, бо я старший у шевському цеху.
- А який ваш знак?
- Який? Три звiздочки - на зап'ятку, мiж пiдковою побiч себе, а одна,
бiльша, - спереду. Такi самi знаки ставлю на шкурi всерединi халяви. Нiхто
їх не бачить, бо вони закритi пiдшивкою. Лише як пiдшивку вiдпореш, то їх
побачиш. Це на те, щоби нiхто знакiв на зап'ятку не пiдробляв на
партацькiм чоботi i мого верстату не знеславлював. Я зараз пiзнаю фальш,
бо нiхто не потрафить звiздок розмiстити, як я сам своєю печаткою.
- А коли б ви такого зловили?
- Го-го, за це велика кара. Цех може його з шевської корпорацiї
викинути, i нiколи вже не мiг би бути майстром.
- А як тут у вас татари поводяться?
- То дуже добрi люде. Одне, що не мають трункiв, бо цього їм їхнiй
пророк заказав. Вони працьовитi i додержують слова. Нiхто їм не робить
кривди, їхньої вiри нiхто не чiпає, тому вони е добрими сусiдами, а за
нашим князем то пiшли б в огонь, так його люблять. По-нашому говорять вже,
як би й ми, хоч мiж собою усе галакають по-своєму.
- Щасливi ви, що такого доброго князя маєте...
- Нашому князевi дай Господи много лiт прожити, бо що потому буде, то
Господь знає...
Плескач задумався i став хитати головою.
- А хiба ж що? Нема в нього дiтей?
- Та що з того? Найстарший син Януш цiлком вiдвернувся вiд прадiдної
церкви. Вiн уже лях, не наш...
- А князь на те позволяв?
- Що має робити? Бачите, мама була ляшка та й сина за собою потягла, а
решти доконали єзуїти та й перевертня з нього зробили.
- Я би на те не позволив. Видно, що в панiв iнакше жиють, як ми, простi
люде.
- Нi, ви того не знаєте, який князь строгий чоловiк. Його син Януш, а
так само й iншi два сини, не смiють при батьковi сiсти, анi словом
вiдiзватися, поки не дiстануть на те дозволу, не смiють нiчого зробити без
дозволу князя. Говорять, а ми то всi добре в городi знаємо, що князь дуже
гнiвався на сина, грозив, просив ,- не помогло нiчого, а тепер князь сина
дуже любить, може, за те, що такий впертий. Другий син Костянтин, зразу
гуляка великий, вiдтак i вiн став перевертнем, а тепер богомолець. Нiчого
з нього не вийде. Може, ще з наймолодшого, Олександра, вийде що путнього.
Вiн теж з ляшкою вженився, але, певно, старий князь сам виховувати буде
внукiв i не пустить їх на чужину, бо вже на Янушевi попiкся. Чимало
клопотiв та гризот перейшло понад головою нашого доброго князя. А та його
братанка по Iллi, княжна Гальшка, скiльки князь мав iз-за неї i її матерi
процесiв, боротьби з її мужами та з тестем, вiтчимом.
- Вона вже не жиє?
- Господь змилувався та й забрав її до себе. Вона була божевiльна, таке
їй Господь дав. Бувало, не можна було видержати, як зачне, бiдна, на замку
з своєї вежi голосити та кричати. Кажу вам, аж морозом проймало. Цiлий
город, почувши її плач, крик, тiльки хреститься, а дiтвора ховається по
кутах та плаче налякана. Такої долi не хотiв би я мати i за тi княжi
скарби, за те золото, що має його наш князь пiд своїм замком... I вiд того
часу князь посумнiв, згiркнiв та лише в молитвi шукає розради, потiхи.
Бiдний вiн. Вiн неприступний нi для кого. Одна його дочка, Катерина, вмiла
з батьком дiйти до ладу, вона одна могла роз'яснити його чоло. Страх як її
князь любив. I тому, коли хто потребував князя, то хiба через отця Дем'яна
або княжну Катерину дiпнув свого.
Плескач оповiдав те про княжi справи, що знали всi острожане, а що
кульчичан дуже цiкавило, як нове, нечуване. Степан мотав на вус i
запам'ятовував, щоби вiдтак дiдовi Грицьковi розповiсти. Хлопцi цiкаво й
радо слухали, бо вiдтепер їх доля була зв'язана на довгi часи з тим
славним паном на Острозi.
Вже стало сонце хилитися на захiд. Хлопцям час було вертатися до бурси,
а Степан з наймитом ладився в дорогу.
Плескач вишукав їм певну, дуже чисельну компанiю солярiв, що їхали з
Острога до Дрогобича. Можуть разом переїхати геть поза Львiв, значиться,
поза той страшний Янiвський лiс.
Прийшла хвиля розстатися. Марко розплакався. Петро закушував губи, щоби
не плакати вголос. Усiм було жаль. Розставалися на довгi лiта, а може,
нiколи вже не побачаться. Це в божих руках.
Степан не втерпiв, щоб востаннє не сказати, може, вже десятий раз:
- Хлопцi, вчiться, слухайте старших, не зробiть сорому нашому
шляхетському родовi Жмайлiв.
- А до нас заходьте, коли вам буде завгодно, як до своїх рiдних, -
говорила Плескачиха їм услiд.
V
Плескачi справдi любили кульчичан. Вони радiли, як на них з усiх сторiн
спливали похвали за їх пильнiсть i статечнiсть. Хлопцi розвивалися i
росли-таки на очах. В мiру того Плескач бiльше про них непокоївся.
- Занадто вони вирiзняються вiд своїх товаришiв, бiльше звертають на
себе увагу, а я боюся, щоб той Северин не збаламутив їх i не намовив до
козакування, - говорив часто Плескач до своєї жiнки. - Не одного вiн уже
заманив. Для них ще час, аж розуму наберуться. Я не вспокоюся, поки з
отцем Дем'яном не поговорю.
I справдi, одної недiлi пiшов до о. Дем'яна i розповiв свою турботу:
- Знаю, що вони будуть лицарями, i така доля їх не мине, але на мiй
простий розум виходить, що вони сотворенi на щось кращого, що бiльшу
користь принесе нашiй православнiй церквi i нашому народовi, як пiти в
козаки i там або голови молодецькi зложити, або в ясир попадуть, або... на
колi згинуть...
О. Дем'ян вислухав його уважно, бо його поважав, i каже:
- На тих хлопцiв я маю особливе око. I їх милiсть не байдужий. Ми їх
уже заздалегiдь до чого iншого призначили, - то неабиякi голови. Не
розумiю, чого тобi за них так побоюватися?
Плескач помовчав хвилю, заки перемiг себе, а далi каже:
- Одного боюсь я. Ваш брат Северин має на них великий вплив, вони його
обожають, знаю це, бо хлопцi часто до мене заходять i чую їхнi розмови.
Северин - то вершок козацької досконалостi, врештi, я i всi, що Северина
знаємо, тої самої думки. Коли би так Северин закликав їх до себе, то
покинули б усе й пiшли б за ним на край свiту, як уже багато бурсакiв
пiшло. Отож я б прохав вашої милостi звернути на це увагу пана Северина,
щоб тих хлопцiв не займав. Бо я також маю право пiклуватися ними, - дав
менi його їх батько.
- Про таке, то я й не подумав, i не думаю. Знаю, що мiй брат Северин не
раз менi про хлопцiв говорив, що вони йому по нутру, але то вiн без мого
вiдома й дозволу не зробить, щоб дiтвакiв баламутити.
- Ваша милосте, поки ваша милiсть про це довiдаються, поки попросить
дозволу, може бути запiзно, бо як їм лиш слово скаже, то полетять пташки з
клiтки i поминай, як звали, а велика була би шкода. На мiй простий розум,
треба б забезпечитися наперед.
- То я тебе розумiю так, щоб я Северина остерiг.
- Так, так, ваша милосте, я сам не смiв того договорити, я дуже прошу.
- Плескач поклонився о. Дем'яновi в пояс.
- Можна й так, при найближчiй стрiчi поговорю з ним.
Плескач був дуже радий, начеб любих хлопцiв за десять замкiв заховав.
О. Дем'ян додержав слова i при першiй стрiчi заговорив до брата:
- Ти знаєш оцих пришельцiв од Самбора?
- Того лучника Петра i того двобiйника Жмайла? Чому б їх не знати? Вони
дуже замiтнi мiж бурсацькою юрбою. З них лицарi вийдуть.
- Та їм ще завчасно про лицарство говорити, то ще дiти.
- А я залюбки з ними про те говорю, коли лише стрiнуся. Думаю, що, щоби
лицарем бути, треба змалку до того заправлятися.
- А я тебе прошу, брате, дай тому спокiй. Кажу, то ще дiти, їм ще не
час до козакування, хай вчаться. У нас бiльше лицарiв, як учених, наша
народнiсть, наша церква має великий на те голод...
-А! Чи не вибираються вони козакувати?-сказав Северин i розсмiявся. -
От горобчики, навiть не думав я, що в них таке завзяття. Далебi, куплю їм
горiхiв за це й вицiлую обох.
- Вони не вибираються козакувати, але я побоююся, щоби ти їм такої
думки не пiддав.
- Се, брате, ще смiшнiше вiд того. Менi i в голову таке не прийшло i ще
довго не прийде. Годi менi з такими козаками возитися, що за мамою плакали
б.
- I князь би тобi сього не вибачив, бо його милiсть уже тепер покладає
великi надiї на них.
- Краще не говорiмо про такi небилицi: я такої дурницi не зроблю.
При найближчiй нагодi стрiнув Северин обидвох кульчичан i заговорив.
Вони аж горiли з радостi, що такий славний лицар, про якого стiльки
наслухались, говорить iз ними.
- Гаразд, хлопцi! Чи не вибираєтесь ви на Запорожжя?
Вони оторопiли вiд такої несподiванки, а Петро каже:
- А чи пан Северин взяв би нас?
- Поки що годi. Таких жовтодзюбiв нам не треба. На Сiчi не можна жiнкам
жити, а ви годi, щоб ще без панiматки обiйшлися.
Хлопцi обидва засоромились дуже. Петро каже:
- Ми ж i тут без панiматки живемо.
- Ех, дурень ти один з другим! Тобi здається, що на Запорожжi то самими
пирогами, та медiвниками годують, що нiчого не роблять, хiба в оксамитах
ходять та й гуляють? Ой небоже, тверде те життя, i не кожний з того хлiба
жити буде. Ви анi думайте про те. Я перший, коли б вас там здибав, то
здорово випарив би, i привiз би наперед себе до Острога, та вiддав
ректоровi на карцер о хлiбi й водi.
Северин вiдiйшов, думаючи: "Тепер вiдiйде їм охота про козакування
думати. Скажу про те братовi".
А хлопцi знову думали собi таке:
- Чого вiн нас вчепився? Хiба ж ми йому говорили, що хочемо приставати
до нього?
А Петро мiркував таке:
- Нiчого iншого, тiльки що Северин був напiдпитку, бо то все не
держалося купи.
- Але вже знаємо, що би нас ждало, коли б прийшла думка тiкати з бурси.
Нiде правди дiти, що така думка у них не раз по молодечiй голiвцi
блукала, хоч ще не виросла, але вже зроджувалась. Вiдгадав її Плескач з їх
говорiння.
Та по тiй стрiчi з Северином та думка затратилася вiдразу, тепер у них
осталась одна цiль: вчитися i скiнчити вищу школу, а вiдтак хай мiркують
старшi, що з ними станеться.
Найближчої недiлi розповiли Плескачевi немилу стрiчу з Северином, -
чого вiн вiд них хотiв, чого їх вилаяв так погано?
Та в тiй хвилi прийшов диякон Онуфрiївської школи вiд отця протопопа
Дем'яна по тих двох спудеїв з-пiд Самбора, щоби прийшли зараз до нього.
Хлопцi вдивилися на себе, а вiдтак на Плескача.
- Треба йти, дiти, - каже Плескач, - то важна особа i без причини вас
не кличе.
Пiшли. А по дорозi - Марко каже до Петра:
- Чого Наливайки до нас причепилися? Чи не виговорився ти, Петре, перед
ким, що хочемо на Сiч втiкати? Висмiяв нас один, а другий, певно, ще
вилає.
- Я лише те говорив, що ти чув. Питав нас жартома за Сiч, а я жартом
йому вiдповiв. Випили одне, вип'ємо й друге.
- А може, нас вiдiшлють додому? Може, ми що не так робимо, як треба?
- Як вишлють, то поїдемо. А грiха за нами, сам знаєш, нема нiякого.
Та у о. Дем'яна цiлком не було того, чого побоювалися. Вiн прийняв їх
ввiчливо i зараз почастував їх горiхами та медiвниками.
- Сiдайте, хлопцi, та поговоримо. Я давно мав вас прикликати, та не
було часу. Я хотiв вас випитати, як у вас, у Самбiрщинi, з нашою церквою?
- Певно, що не так, як тут. У нас православних переслiдують, наприклад,
у Самборi не вiльно церкви ставити всерединi мiста, i хiба те мають, що їм
люде скинуть. Такої церкви, як тут, ми ще нiде не бачили.- Так говорив
Петро.
- А якi у вас священики?
- Та якi... У нас, наприклад, у Кульчицях, є чотири попи, та лише двоє
знає читати...
- А як же вони читають Євангелiє?
- Навчилися одне "За всякоє прошенiє" напам'ять та спiвають його
щонедiлi, а службу правлять напам'ять.
- Сумно, - каже о. Дем'ян, - шкiл нема, людей нема.
- I князiв руських нема, - докинув Марко.
- Бачите, дiти, в якiй небезпецi наша благочестива вiра? На вас,
молодих, тяжить святий обов'язок рятувати її, а то лише тодi статися може,
як матимемо своїх вчених, до церкви i народу прив'язаних людей. На князiв
не числимо, бо їх не розведемо, а учених людей можна мати без помочi
єзуїтiв. Тому мiркуйте, якi великi услуги може зробити тутешня школа, а ви
в нiй. Не лише що самi навчитесь, та ще своїм прикладом товаришiв
заохотите до невсипущої працi. Вiд вас двох мусить школа бiльше вимагати,
як вiд усiх iнших. Лише вам тим не гордитись, не виноситись понад
товаришiв, бо янголiв гордих навiть Господь не стерпiв. Пам'ятайте собi
те. А пам'ятайте ще й притчу господню, що не вiльно закопувати даного
господином талану, бо треба за таке марнотратство тяжко вiдпокутувати.
- Та ми вчимося, що можемо, - оправдувався Петро.
- Сину мiй, я ж тобi докорiв не роблю, а дивлюся за вашими поступами в
школi, вчителi вас хвалять, а я вас остерiгаю, щоб тi похвали вас не
попсували. Чим бiльше вас хвалять, тим бiльше ви повиннi працювати, ось що
хотiв я вам, любi дiти, сказати. Про вас знає i його милiсть, а подумайте,
як би йому було жаль, коли б на вас обманувся. Бог, церква, народ -
вiтчина наша. За тi три речi не жаль життя покласти. Наша церква i народ у
небезпецi. Латинство i ляхи вдираються тими щiлинами, мов гнила вода до
розсохлого сосуда. А ви до того ще шляхта, ви - сiль землi сiя, як вашi
батьки говорять про себе. Тут козацтво бореться за церкву православну, за
народ, а там той обов'язок спадає на шляхту, не ту високу, лише ту,
дрiбну, хлiборобську. Пам'ятайте, щоб сорому не зробили вашим шляхетським
родам.
Хлопцi слухали о. Дем'яна, мов якої проповiдi, по-божно, i кожне слово
западало глибоко в їхнi молодi душi.
- Чим ти, Петре, хочеш бути?
- Божа воля, я ще не знаю. Тiльки що зачав вчитися.
- А коли б ти так... при божiй помочi скiнчив нашу Острозьку школу?
- Як менi старшi порадять.
- Гарно ти говориш. Старших треба слухати, бо в них бiльше досвiду. А
ти, Марку?
- Я так само кажу, як Петро. Ми ж побратими, однодумцi.
- I ви нiколи не посварилися мiж собою, як це мiж хлопцями буває?
- Хiба як дiтьми малими були, та я того не пам'ятаю, а так, вiдколи
прийшли до розуму, ми заодне думаємо.
О. Дем'ян розпитував їх з цiкавостi, чи вони собi рiдня. Тодi Марко
оповiв iсторiю Петра, яку ми вже знаємо.
- Дiти мої, - говорив о. Дем'ян, кладучи руки на їхнi голови. - Господь
вас залучив, вибрав вашi душi для себе ще в лонi ваших матерiв, - не
розлучайтесь душею нiколи, бо цього вам не вiльно робити. "Я же Бог
сочита, человек да не розлучаєть!" Побратимство - свята рiч.
О. Дем'ян наклав їм у кишеню яблук, горiхiв та пряникiв, поцiлував у
голову та вiдправив ласкаво. Вертали не в такiм настрої, як сюди йшли.
- Що ти, Петре, на це скажеш? - питає Марко.
- Як я можу знати? Я аж боюся того, що так усi на нас очi звертають.
- Певно, тепер щонайменше ми би провинилися, та зараз усi на нас
закричать, хоч пiд землю ховайся.
- Отже, треба нам пильнуватися, а це нам лиш на добро вийде.
Для Острога був зразу призначений один Онуфрiївський ярмарок. Вiдтак
король для великих заслуг князiв Острозьких визначив ще два: Миколаївський
i Йорданський. У тi часи ярмарки дуже важнi були. Без того нi один город
не мiг iснувати. З ярмарку йшла головна загальна користь для города: з
оплат, з мита, з того, що на ярмарок з'їздилися -з подальших околиць,
мусили тут довший час жити, звичайно два тижнi, i немало лишали грошей для
города за право торгування, а в людей за постаєнне, за мешкання, їжу i
корм для коней i товару. О признання ярмаркiв дорiчних городи i мiстечка
дуже побивалися. Iз-за того були рiзнi спори, коли б ярмарки мали
вiдбуватися в один час у поблизьких мiсцевостях. Церкви ж мали з таких
ярмаркiв, що припадали в день якогось храмового свята, великi користi
через братськi пири. Братствам прислугувало право на такi пири варити мед
i продавати його на загальному угощеннi. На те запрошували постороннiх
людей з-поза братства, якi вкуповувалися на пир i за це добре платили. З
меду зоставався вiск на церковнi свiчки братськi, з того знову приходила
користь.
Ярмарок на зимного Миколи того року, як прийшли хлопцi до Острога,
заповiдався величаво. Надворi було морозно, але сухо. За тиждень перед тим
святом стали з'їздитися купцi з рiзних сторiн. Не лише в городi, але й на
Зарiччi не було одного дому, де би не гостював якийсь приїжджий. На ринку
виростали шатра крамарськi, наче гриби по дощi. Турецькi та татарськi
купцi мiстились у своїх одновiрцiв на Зарiччi. Городськi пахолки немало
мали роботи, порядкуючи вози та крамарськi шатра.
На той ярмарок лагодились i тутешнi купцi. У Плескачiв аж горiла
робота. В робiтнi на довгих жердках вiшано готове обув'я, призначене на
продаж. Були тут цiлi в'язанки чобiт iз сап'яну, курдибану, з простими i
задертими вгору носами, призначенi для шляхти. Плескач казав навiть кiлька
пар пiдкувати срiбними пiдкiвками, якi йому зробив мiсцевий золотар. Були
тут i жiночi черевички на високих зап'ятках, шнурованi шовковими шнурками.
Плескач знав робити чоботи венгерськi з твердими халявами та шовковими,
рiзного кольору кутасами.
Все то мало бути продане на Миколаївському ярмарку. До слiдуючого,
Онуфрiївського, буде приготовлятися новий крам.
Кульчичане заздалегiдь радiли, що такого дива надивляться, хоч iншi
бурсаки приймали це байдужо i навiть не згадували про те, що за кiлька
днiв має наступити.
Як котрий iз кульчичан заговорив до кого про ярмарок, то старий бурсак
лише посмiхався пiд носом, не кажучи новикам нiчого.
Кульчичане думали ще й про те, що на святого Миколи Плескач свої
iменини святкувати буде. Петро скомпонував навiть якийсь стишок в день
"тезоiменiя славетному пану цехмiстру", який вивчив напам'ять.
В недiлю перед святим Миколою хотiли хлопцi пiти в город, та немало
зчудувались, як застали дверi зачиненi, а диякон заявив, що в часi цiлого
ярмарку не вiльно жодному бурсаковi вийти на свiт.
Згодом довiдалися, що такий приказ завела вже вiд кiлькох лiт управа
бурси i школи тому, що бурсаки ходили помiж крами i тягли, що пiд руку
попало та легше лежало. У мiщан не рушали нiчого, бо тi приймали їх, як
своїх, але у приїжджих годилося покористуватися.
Купцi жалувалися перед городською старшиною. Голова пiшов князевi
пожалуватися, i з того вийшов такий арешт на бурсакiв. Старшi бурсаки
нiчого не говорили про те новикам, ще iнколи розповiдали їм чуда-дива,
щоби їх зацiкавити, поки не розчаруються, от як тепер кульчичане.
Такий заказ не зовсiм виходив купцям на користь. Бурсаки-шибайголови
викрадались з бурси вночi i ходили на заробiтки промишляти.
I тепер знайшлося кiлька старших, що уложили собi план такого нiчного
походу. Не було одної ночi, щоб чогось не дiсталося поза огорожу бурси з
ярмарку. Часом воно i не вдалося, часом декого переловили, а тодi, щоб
його засiкли рiзками, вiн не видав товаришiв.
Так було й тепер. Зiбралася компанiя шибайголiв. Головна рiч лежала в
тiм, щоб даскали, що мешкали в бурсi, нiчого не помiтили, щоби було в що
перевдягатися, перебратися через огорожу, справитись добре на базарi, а
потiм тою самою дорогою зi здобиччю вернутися та й непомiтно дiстатися до
своєї лежанки.
Компанiя вибрала собi ватажка, а вiн над усiм промишляв. Одежу зносили
з города довший час i ховали так, що нiхто її не мiг знайти. Iншi бурсаки,
хоч бачили це, не смiли зрадити. Взагалi слово "зрада" в бурсi не мало
мiсця. Зрадник або донощик мiг переплатити здоров'ям свiй вчинок, не
сподiваючися коли i не знаючи вiд кого.
Одного дня, вже над ранок, зчинився на Замковiй вулицi, де стояла
бурса, страшний крик. Люде летiли гурмою, когось ловили. А той хтось
вдирав щосили, аж допав високої бурсової огорожi i перескочив її зручно.
Нiчнi стражники добувалися до дверей бурсового дому i приказували собi
створити в iменi управи города. Та нiхто не хотiв того слухати, бо бурса
була княжа i городська управа не мала тут своєї влади.
За стражниками надбiг цiлий гурт крамарiв, якi нiчого собi з княжого
права не робили. Вони були подразненi тим смiлим злодiйством. Вiдзивалися
наклики й погрози в рiзних мовах. Стали гримати до дверей, а коли їм не
вiдчиняли, один кремезний москаль пiдпер дверi плечима, i вони подалися.
Юрба впала досередини шукати i ловити злодiя. Та ж усi його бачили, як
втiкав i перескочив огорожу, мусять його знайти i покарати. Так кричали з
усiх бокiв. Одного даскала перевернули i змiсили ногами. Iншi поховалися
по кутках. Хлопцi, наляканi, посхапувалися з лежанок i стали кричати. Юрба
стала їх бити. Iншi пiшли до огорода i шукали за слiдом. Городськi
пахолки, що прийшли сюди першi,
анi прочували, що така буча скоїться. Хотiли тепер роззвiрену юрбу
спинити, але не мали вже сили.
Хлопцi ховалися попiд лежанки. Юрба пiймала кiлькох старших i стала
немилосердно бити та мучити. Одного бурсака прив'язали до сволока за ноги
i били, а вiн з болю признався, що то вiн дiйсно ходив красти, хоч не вмiв
сказати, де вкрадене подiв.
Один бурсак вспiв вирватись тихцем i побiг на замок, побiг босий, бо
нiколи було взуватися; другий розбудив ректора, котрий втратив голову i не
знав, що робити.
Той, що вспiв перебратися на замок, розповiв отамановi сторожi, що
сталось, благав помочi, бо всiх бурсакiв повбивають.
На замку, на час ярмаркiв, стягав князь бiльше число гайдукiв, що
творили на кожний випадок поготiвля. Могли якi розбишаки напасти на
купцiв, могла статися яка пожежа або що iншого.
Отаман вислав зараз гайдукiв на помiч, i вони прилетiли миттю, бо вiд
замку до бурси не було далеко.
З бурси виходив пекельний крик i вереск. Гайдуки вдерлися досередини i
стали бити кого попало. Напасники тепер отямилися. З гайдуками не була
така легка справа, як з хлопцями. Дехто став оправдуватися. Мучення
хлопцiв вiдразу устало. Кожний дивився, як би з цiлою шкурою видiстатися
звiдсiля. Та це було неможливо, бо всi виходи були пильно стереженi.
Гайдуки шукали всюди, ловили напасникiв i в'язали. Витягали їх за бороди i
тягли до сiней. Тепер хлопцi помагали гайдукам шукати, нiхто не скрився.
Вже було рано, як з бурси вивели цiлу юрбу, пов'язану мотузками, i повели
на замок, де її запроторили до замкових льохiв.
В бурсi був нелад, як по татарськiм наскоку. Обстанова поперевертана i
поламана, усюди валялася солома з подертих солом'яникiв, порозмiтувана
одежа, кiлькох бурсакiв було вбито, одному даскаловi зламали руку i два
ребра, багато поранено, одному вибили око, а що повибивали зубiв, то й не
злiчиш.
Зараз прийшов княжий лiкар з помiчниками та цилюрниками i стали ранених
перев'язувати.
Прийшов наляканий ректор з учителями. Вони випитували, як воно сталося,
i все записували, щоб зараз здати справу його княжiй милостi.
Та його милiсть, що вставав дуже рано до церкви замкової молитися,
почув галас. Однак не звертав на це уваги, поки своїх ранiшнiх молитов не
скiнчив. Цього був би вiн не вiдложив, коли б навiть татарва напала, бо
Бог перший.
Ректор, йдучи на замок, вже стрiнувся з посланцем, що йшов вiд князя по
нього.
Ректор, ввiйшовши до кiмнати князя, низько вклонився, ждучи, аж князь
перший заговорить, хоч був першою у нього особою.
- Донесли нам про якийсь напад на нашу бурсу.
- Так, ваша милосте. Був напад, i зчинилося велике нещастя. Є кiлька
вбитих, а багато ранених, та гайдукам вашої княжої милостi вдалося всiх
напасникiв переловити, i вони тепер сидять у замковiм льоху, дожидаючи
заслуженої кари.
- З чого ж воно взялося?
- Говорять, що якийсь бурсак, викравшися з бурси вночi, пiшов по базару
промишляти. За ним гонили аж до бурси, тут вiн перескочив огорожу i
скрився. Го-родськi пахолки домагалися, щоби їх впустити досередини шукати
за злодiєм. Притча бурсова не хотiла цього зробити, бо ж то бурса княжа, а
не городська. Тодi юрба роз'ярена виважила дверi, вдерлася досередини,
одного даскала перевернули i розмiсили ногами, багато хлопцiв побили, як я
вже казав. Одного якогось, що мав подобати на того якогось злодiя,
страшно, по-звiрськи катували, i вiн з болю признався, та не вмiв сказати,
де вкрадене скрив.
Князь не втратив холодної кровi. Вiн плеснув у руки, i явився старий
княжий слуга.
- Приклич сюди пана Претвича.
Претвич, шляхтич гербовий, був довiреним княжим секретарем.
Як слуга вийшов, князь каже:
- Такого пропустити не можна. Занадто собi тi бороди позволяють за те,
що я їх освободив вiд мита i драчок, для того, що до моїх городiв безпечно
заїжджають, бо усюди моя служба їх пильнує. Напад i розбишацтво тут, пiд
моїм боком, - то нечуване. Та скажи менi, ректоре, що за причина такої
сваволi, неслухняностi, такого зухвальства мiж бурсаками, чого ходять
поночi красти, чи голодують у бурсi?
- Причина того, прошу вашої свiтлостi, - то буйна молодiсть. Я певний,
що вони не роблять того анi з голоду, анi з якогось браку, анi для наживи.
Це в них називається геройство, удалiсть: помимо замкiв непомiтно
викрастись, помимо пильного стороження пахолкiв вкрасти. Ось що цей
нещасний, що стiльки лиха
накоїв, що вiн вкрав? Пiд огорожею бурси, в огородi, найдено розсипанi
фiги, сушенi сливи полудневi, турецький мед i горiхи... та ще й одного
в'яленого судака.
- Його не дасться викрити? - питав князь.
- Неможливо, ваша свiтлосте, сам не признається, хiба на сповiдi, а
товаришi не видадуть його, хоч би на тортури брати.
Князь задумався i не говорив нiчого.
Прийшов Претвич i став перед князем.
- Маю для вашмосцi роботу: розслiдити, як i що сталося цiєї ночi в
нашiй бурсi, здаси менi справу, потiм вiдiшлемо винуватих судовi
городському. Скажи ротмiстровi надвiрної команди, що я з нього
невдоволений. Якби був щоночi посилав ронда по городу, було би до цього,
певно, не прийшло.
- Я смiю оправдати перед вашою свiтлiстю пана ротмiстра. Замало людей у
нього. Багато вiйська розiслав до границь князiвства вашої свiтлостi, куди
йдуть шляхи до Острога, щоби купцiв обороняти перед розбишаками та
чужогородськими митниками.
- Як то? Вони смiють нехтувати мої розпорядки i побирають мито? Так ми
їм iншої заграємо.
- Ваша свiтлiсть зволять прийняти ласкаво це оправдання вiрного слуги
вашої свiтлостi, я кажу, що в нас нема стiльки людей, щоб пiд пору ярмарку
сторожити всюди.
- Отже, я це приймаю, а ти, вашмосць, напиши зараз до моїх залог Дубна,
Ровна i Полонного, щоб зараз присилали вiддiли на пiдмогу. Тих бородачiв я
так вiзьму в карби, що їм вiдхочеться нападати на мене. Далi, то я в моєму
замку не буду безпечний.
- Я певний того, що бiльше такого не повториться.
- У тих купцiв, що їх нинi позамикали, сконфiскувати увесь набiр.
Покривджених вiдшкодувати потреба. Зробиш так, як я приказав.
Претвич вклонився князевi в пояс i вийшов.
- Треба щось, ректоре, зробити, щоб бурсаки не буяли i з бурси не
викрадалися. Якi з них будуть, люде, коли в молодiм вiцi на таке
беззаконня пускаються.
- Позволю собi завважити вашiй свiтлостi, що про них я помимо того
спокiйний. Молоде пиво мусить вишумiти i устаткується.
- Ну, нехай шумить, краде, розбиває. Нехай замолоду привчається до
розбишацтва, опiсля як знайде. Але я не думаю ложити на школу розбишак.
Князь був, очевидно, подражнений, бо не зрозумiв iнтенцiї ректора.
- Вибачте, ваша свiтлосте, я не так думав, як висловився. Я говорю, що
в буйностi молодих є певна границя, яку лише вправний педагог доглянути
може. Границя мiж тим, що береться на рахунок дiтвацтва, а що свiдчить про
злобу характеру. Навiть те друге дасться у молодого справити, коли б був
на те час i можливiсть, коли б таку молоду, зiпсуту парiсть можна
вiдокремити i охоронити вiд прокази iнших. На те анi школа, анi бурса не
надається, але коли я знаю добрi прикмети дитини, то я йому вибухи
дiтвацтва мушу вибачити, розумiється, остiльки, щоби не топити його, а
вдоволитися звичайною, не шкiдливою карою. В данiм случаю, коли би тi
гiльтаї робили свої нiчнi екскурсiї для наживи, я би, їх викривши,
понаганяв; а що вони для наживи не робили того, доказ в тiм, що не крали
нi парчi, нi адамашка, нi шовку, лиш фiги, горiхи i мед. Вони колись самi
до того признаються i признають свою молодечу похибку.
- Прикажу бурсу на час ярмарку обставити сторожею.
- Прошу цього не робити, ваша свiтлосте, бо знайдуться такi, що
винайдуть способи, щоби сторожу успити. Це пiдбадьорило би їх до ще
бiльшого гiльтайства, бо поборення аж таких перепон - то ще бiльше
геройство, чим обманути городських пахолкiв та купецьких челядникiв. Я
маю, ваша свiтлосте, iнший, успiшнiший спосiб.
- Який?
- Я поставлю сторожу з-помiж них самих. Вони самi її вибирати будуть
з-помiж себе. Вони самi будуть себе взаємно пильнувати, навiть без мого
контролю, а коли би таке приключилося, як цiєї ночi, то тi стражники, а
нiхто iнший за всiх тих, що викралися, вiдповiдають. Тим способом
зломиться їхня псевдосолiдарнiсть в тiм напрямi: поставлений мною на
сторожi не для того видасть того, що провинився, щоби його покарали, лише
для того, щоби вiн сам не пiдляг карi за зле сповнений обов'язок, що не
допильнував.
- Твiй план, ректоре, менi по нутру, попробуй.
Як ректор вернувся до бурси, то застав уже тут i о. Дем'яна, i кiлькох
мiщан, якi допитувалися про знакомих. Був тут уже i пан Претвич, який
пильно вiв слiдство. Показалося, що шкода була з початку прибiльшена, бо
лише одного бурсака забито на смерть. Кульчичанам дiсталося теж трохи.
Вони поховалися пiд лежанки, i тут їх покопано чоботами: Петра - в ухо, а
Марка - в чоло. За ними розвiдувалися пильно о. Дем'ян i старий Плескач.
В тягу скiлькох днiв не було цiлком науки, заки усе привели до ладу.
Половина хлопцiв лежала в шпиталi. Острозькi мiщане були мiж молотом i
ковадлом. З одного боку, боялися, щоби ярмарок не попсувався, коли би
застрого винуватцiв покарали; з другого боку, жаль їм було хлопцiв, i
почували зневагу на собi самих i на князевi, якого дуже поважали.
Так само невеликий був пожиток з того, що в купцiв награбили. Бо
показалося, що межи ув'язненими був лише один купчик iз Кафи, що привiз
полудневi овочi до Острога. Всi iншi - то челядники купецькi, якi
привезенi були їх панами до помочi i до пильнування панського добра, їх
потрафив той купчик, який сам уночi спав при своїм крамi, пiдбити до того
нерозважного кроку, за який прийшлося всiм покутувати. Їх панам i не
снилося платити за них, бо вони їм не казали такого робити i всього
вiдпекувались.
VI
Стрiлою сходив нашим хлопцям час в Острозькiй школi. Життя йшло
одноманiтно. Часами дiстали яку вiстку з дому через дрогобицьких солярiв,
часами посилали вони письма до своїх рiдних. Але про це, щоб деколи самi
тамтуди поїхали, не було й мови. Дорога до Кульчиць давно заросла травою,
та й вони мусили освоїтися з тою думкою, що поки їхня наука не скiнчиться,
то про поворот i мови не може бути. А коли та наука скiнчиться, про те
нiхто не знав, нi вони, нi їхнi вчителi. Треба було вчитися багато, рiзної
схоластичної мертвеччини, та в тiй науцi не було розмеженого плану. Багато
хлопцiв не видержало, кидало науку й вертало або додому, або йшло свiт за
очi.
Кульчичане не могли нi на одне, нi на друге зважитися. До дому далеко,
а у свiт широкий йти було страшно. Школа приковувала їх так, що не могли
вiд неї вiдiрватися. Дiдусева наука i напiмнення глибоко засiли їм у душу,
щоб могли їх забути. Цiлою їх осолодою були тi признання вчителiв, тi
шкiльнi та княжi нагороди, якi їм рiк рiчно дiставалися.
Iнколи кликав їх на замок князь i казав собi читати книжки, iнколи
заводив з ними розмови, бо вiн дуже любив диспути на релiгiйнi теми.
Iнколи, коли який вчений монах з'являвся в Острозi на замку, князь
прикликав хлопцiв, щоби прислуховувались розмовам вчених людей. Коли ж
траплялись ферiї шкiльнi, хлопцi їздили по численних селищах i економiях
княжих i тут вiдпочивали. А вiдпочинком для них було те, що займались
газдiвством i їздили в поле. В такiй роботi вони дуже любувалися, бо це
нагадувало їм рiдне село.
При тiй нагодi пiзнали вони спосiб адмiнiстрацiї княжого добра i його
велич.
Недарма держали його в цiлiй Польщi та Українi за найбiльшого дуку.
До князiвства Острозького належали два Волинськi повiти: Луцький i
Кременецький. Вiд пiвночi заходило воно в мозирськi мокляки, йшло повз
київське воєводство, на полуднє займало чималий шмат Подiлля. Крiм того,
належали до князя великi простори в Галичинi, що були вiном його жiнки.
На тiм просторi було не менше як 1300 сiл, 100 мiстечок i 40 замкiв,
випосажених гарно i узброєних у все, що до оборони було потрiбне.
В Острозькiм князiвствi жило в тiм часi, тобто при кiнцi XVI столiття,
4700 родин, значить около 28 200 душ, на просторi двох мiльйонiв моргiв. З
того третина належала до хлопiв, осадчих. Пiсля того, якi були їх
обов'язки, вони дiлились на три категорiї, але отчичiв, тобто пiдданих,
прив'язаних до землi, як водилось у iнших панiв того часу, тут не було.
Князь, маючи багато пустої землi, закликав робучий люд до себе на
слободу, яка тривала 24 роки, заки прийшлося вiдробляти за землю та
платити податки. За той час кожний так загосподарився, що вже йому не
хотiлося рушати й деiнде шукати непевної долi.
До того, хлiбороб почував себе тут безпечнiше, як деiнде. Нiхто не
чiпав його вiри, а густо розсiянi княжi замки, з добре узброєними
залогами, бистро зорили за тим, щоб робучий народ був безпечний перед
нападами хижацьких татар.
Траплялося iнколи, що загiн татарський нечайно шарпнув яке крайнєє
село, та князь переводив ограблених на iншу оселю, а на татарах звичайно
люто мстився. Iз тої речi князь жив добре з українським i низовим
козацтвом, i тут вони, шануючи княже майно i людей, бували як у себе дома.
Кульчичане їздили кожного року в iншу сторону, пiзнавалися з княжими
державцями i економами, пiзнавали народ робучий. Побачивши, що тут
живеться людям краще, як у Самбiрщинi, вони чули до князя ще бiльше
поважання.
За час побуту кульчичан в Острозькiй академiї, якось на другому роцi
сталась подiя, яка цiлий острозький свiт дуже заворушила.
Перед недавнiв часом жив на службi князя убогий шляхтич з Полiсся,
Христофор Косинський, гербу Равич. Князь його любив i нагороджував, i
здавалося, що вiн остане князевi вiрним до смертi. Що там мiж ними зайшло,
нiхто того не знав, але Косинський покинув князя i пiшов шукати щастя на
Запорожжi, як багато iнших людей тої доби.
Не знати, чи Косинський мав злiсть на князя, чи на його сина Януша,
який зовсiм зляшився. На тi рахунки приготовлявся Косинський довгий час.
Вишукував собi людей таких самих невдоволених, як i вiн, проти панiв,
магнатiв.
На Запорожжi серед низового товариства кипiло проти Польщi. Король
видавав часто унiверсали до руських воєвод, до "українних" старостiв, щоб
не допускали до сполуки мiж низовцями й Україною. Не можна нiкого пускати
нi сюди нi туди. Низовцям не вiльно нiчого продавати, анi купувати вiд
них. В той спосiб хотiла Польща змусити запорожцiв до покори й послуху.
- Польща не признає наших вольностей, наших старих прав, не признає
нашої виборної старшини, а наставляє проти нашої волi якогось старшого,
якого ми не приймаємо.
- Я знаю того старшого, пана Язловецького. Добряга чоловiк i козак
цiлою душею.
- Але нам накинений. Хай живе мiж нами, то коли покажеться, то i
виберемо кошовим, хiба ж у нас не отаманували шляхтичi?
- Згадати б лише Дмитра Вишневецького-Байду. Тепер думи про нього
спiвають, або Дашковича? Може бути отаманом i Язловецький, але прийди
сюди, братику, хай побачимо, якi в тебе зуби, - а накиненого старшого ми
не приймаємо.
Так ремствували запорожцi, а Косинський пiддавав:
- Ще буде поганiше, панове товариство. Коли ви не вiдрубаєте руки, що
за вашими вольностями посягає, то не лише старшого накинуть вам ляхи, але
ще на на-
шу Сiч Запорозьку своїх кварцяних на постiй пришлють...
- Не дiждуть!
- Це лише вiд вас залежить. Як ви покажете свою силу, тодi й вони
пiзнають, що не можна.
На Українi було невдоволеного матерiалу дуже багато.
Зачнiм вiд уходникiв. Як стало тяжко жити народовi українському через
драчi, через панщину, то збиралися ватаги смiливiших людей у степ
козакувати, йшли звичайно ранньою весною в дике поле, орали тут землю,
вели бджiльництво, ловили та в'ялили рибу, стрiляли звiрину. Було це дуже
небезпечно, бо степовi хижаки нападали на них зненацька, ловили в ясир.
Треба було орати, держачи зброю напоготiвлi. Але пiдприємство
оплачувалось, i уходникiв не бракло, а тут було всього доволi, та не було
панського гнiту Та пословиця каже, що бiди конем не об'їдеш. Пограничнi
королiвськi старости пронюхали наживу i здержували повертаючих уходникiв,
щоб їм платили вить, цебто дань, яку собi самi встановляли довiльно.
- За що ми маємо платити? - гукали роз'яренi люде. - Чи староство
пiклується нами, як над нашими головами татарський аркан фуркне? Чи
обороняє нас од напастi, чи то його земля, чи помагає нам її обробляти?
На те казали приклонники Косинського:
- Хоч би не верталися по роботах додому, а там, в степу, поселилися, то
i там сягає лядська рука за вашою свободою i поверне вас у своїх пiдданих.
Так буде доти, поки не проженете ляхiв геть у Польщу. Гуртуйтесь,
хапайтесь за зброю i чекайте даного знаку.
Реєстровi козаки були невдоволенi, що Польща не виплачувала їм на час
умовленої плати. Такi залеглостi множилися все. А на море йти було теж
строго заборонено козакам. Польща замiсть вихiснувати могутнiй, молодечий
розгiн козацтва проти невiрних, переоцiнювала силу Туреччини i боялася її
погроз, якi сипалися з Царгорода на Польщу по кожнiм козацькiм набiгу.
Отже, заспокоювала козакiв, як могла, коли не грозьбами, то просьбами,
щоби на море не ходили.
- Польща нам не платить, що приймилася платити за нашу вiрну службу, не
позволяе нам йти в похiд i поживитись - значить хiба бiдувати дома, бо так
панам подобалось.
До них писав Косинський:
"Дiйшло до нас те, що не спiшна його милостi пану старостi дорога з
тими грiшми до вас, отже, вашмосцi, не барячись довго, зараз до нас
поспiшайте".
Був ще на Українi другий рiд козакiв нереєстрових, тобто таких, яких в
урядовий список нiяк не можна було змiстити. Польща, боячись козацької
сили, встановила, що бiльше тисячки козакiв бути не може. Тi остаються на
службi Речi Посполитої, дiстають вiд уряду плату (нiколи не доплачувану),
а решта - все то поспiльство, пiдданi, яким вiд козацтва - зась.
Але приходили на Польщу прикрi вiйни, де треба було багато вiйська i то
дешевенького. Тодi треба було збирати козацькi полки. До того було багато
охочих. Кожному хотiлося вийти з хлопського пiдданчого стану в козацький,
де були вольностi запорученi. Уряд польський радо їх приймав в козаки, але
лише поки було треба. Опiсля наганяли знову тих охочих до плуга пiд
панський канчук. З того виходило велике роз'ярення.
- Ляхи нас обманюють. Як треба було за їхнє дiло головою важити, то нас
голубили i золотi грушi обiцяли, тепер показується, що тi грушi на вербi
ростуть, - не пiдемо в панське ярмо.
Тодi Косинський пiддавав їм:
- Так приставайте до мене, а при Божiй помочi скинемо панське ярмо раз
на все з себе.
Опрiч того було на Українi того козацтва, мов макового цвiту по мiстах
i мiстечках.
Живе собi в городi смирненький, працьовитий та тверезий чоловiк. Стане
на службу за челядника у якого ремiсника. Дотепний вiн та веселий, вмiє
всiлячину розповiсти складно та людей смiхом морити. Нiхто не знає, хто
вiн та й звiдкiля. Домує вiн цiлу зиму та лише наслухує голосу, йому
самому зрозумiлого. А коли той голос почує, то мов пiд землю пропав. Ще з
вечора лягав спати, а над ранок то й мiсце по нiм застигло. Аж згодом
дiзнавалися мiщане, що то був козак, який зайшов до них на супочинок, бо
iншої козацької роботи тодi не було. Ватаги Косинського росли, як гриби по
дощi. Вони порядкувалися, криючись по широкiй Українi перед оком панiв та
дожидаючи пори. То були ватаги невдоволених, покривджених. У них
одна-одинока цiль: прогнати панiв з України i зажити тут без хлопа i пана
вольним козацьким життям.
Косинський перший повстав проти панського гнiту. То була перша хмара на
Українi, вiдколи там Польща запанувала. То була хмара, з якої вдарив
перший грiм народного гнiву. Початок зробив Косинський, кiнчало начате
дiло гайдамацтво.
Косинський зiбрав ватагу з п'яти тисяч козацтва.
На перший раз вибрав собi Януша Острозького, сина Василя-Костянтина,
який був тодi ляхом душею i тiлом. До нього належала Бiла Церква. Цей
город лежав найближче козацьких земель.
Косинський вибрав до того найвiдповiднiшу пору, коли князь Костянтин
поїхав з синами на королiвську елекцiю до Варшави. З собою забрав вiн
найкращi вiйська з замкiв i постоялих мiсць, те саме зробив i його син
Януш.
В Бiлiй Церквi орудував iменем князя Януша його свояк старий
пiдстароста князь Дмитро Курчевич-Булика. У нього було пiд рукою мало
вiйська i то плохенького. Його жовнiри безвпинно зводили бучi з мiщанами,
обдираючи їх з усього добра.
Замiтне було те, що те заняття Бiлої Церкви вiдбулося спокiйно, без
проливу кровi i нiкого не покривджено, нiкому нiчого не рушено, крiм майна
князя Януша. Сам князь Булика не потерпiв нiякої шкоди.
Зараз опiсля проголосив себе Косинський гетьманом козацьким i всього
низового вiйська.
Князь Дмитро Курчевич-Булика зразу дуже побоювався про себе, бо як
свояк князя Януша Острозького держав з ним одну руку. Тепер, побачивши, що
Косинський поводиться по-дружньому й нiчого, крiм княжого добра, не чiпає,
осмiлився i став заходити на замок, де мав свiй постiй Косинський з своїм
штабом.
Гетьман приймав його.
Булика поважився спитатися його, чи йому не совiсно чiпати такого
могутнього пана, в котрого вiн їв хлiб-сiль i зазнав вiд нього не одного
добродiйства.
Косинський поклепав його по плечу, та й каже:
- Проти старого князя я поки що не маю нiякого рахунку. На разi
розплачуюся з паном Янушем, а опiсля покажеться, що буде.
- Що ж тобi, пане гетьмане, князь Януш злого вчинив?
- Чи ти, князю, справдi не знаєш того, чи, може, лише показуєш
незнайка. Ти також у тiм свої пальчики помачав, та тобi я вибачу, бо ти
так мусив робити, як тобi твiй пан казав. Ти хоч князь зроду, та такий
самий худопахолок, як би i я. Та як ти забув, то зараз я тобi нагадаю
причину. Ти тямиш, що я служив у старого князя. Платив вiн менi, та не
задармо, бо моя служба була вiрна, i небезпечна. Не раз я наставляв свою
голову в оборонi княжого добра. Не раз ганявся за ордою, що княжi слободи
шарпала. Ну та й я переконався, що в князя нiчого не дороблюся, що треба
деiнде долi шукати. Князь так, як добрий хазяїн з конем; поки може робити,
то йому дає їсти, а коли не годен уже ногами волочити, то його вижене в
степ, вовкам на снiдання. Таке було б i зi мною. Я бачив, що коли рука
зiмлiє i не зможе шаблею володiти, то треба буде в старцi пiти та жебраним
хлiбом жити. Не буде надi мною змилування, бо в князя камiнне серце. Я
пiшов на Запорожжя. А там я не був послiднiм козаком. Пiзнало товариство,
чого я варт, i пiслали мене на Тавань за ордою зорити. То була дуже важна
i тяжка та вiдповiдальна служба. Треба було спати з створеним ухом i оком,
бо як у Святому письмi сказано: не знаєш нi дня, нi години. Положив я там
немалi заслуги для козакiв, для князя, для люду, для цiлої Речi
Посполитої. Я не стану себе хвалити. Ти спитай запорожцiв, спитай самого
кошового Богданка Мiкушинського. Не одному нещастю я вмiв вчасно
запобiгти, бо всi рухи татарської орди я мав на оцi i про все заздалегiдь
дiзнавався.
- Я це знаю, - каже Вулика.
- Ти все знаєш, та я тобi ще дещо пригадати хочу. За мою вiрну й
корисну службу, на вставлення Мiкушинського, мене нагородив король, його
милiсть. Я дiстав за мої заслуги надання на Рокитну. Вважай, мене король
обдарував! - Гетьман виголосив це слово значущо, а вiдтак, пiдсмiхаючись,
каже: - Дарував менi таке, що йому нiчого не коштувало. Бачиш, якi нашi
королi щедрi! Рокитна - то була пустiль: лiс та й болота. Треба було йно
усе заселювати, кликати рiзних сiроманцiв на слободу. У його милостi,
князя Острозького, йде це гладко, мов по маслi, бо вiн новосельчанам
помагає, i селища ростуть, як гриби по дощi. Я, худопахолок, такого не
втну. Тi, що до мене йдуть на слободу, мусять самi дороблюватися, а це вже
йде тяжче й повiльнiше.
- А ти, гетьмане, ремствуєш, що князь недобрий чоловiк.
- Певно, певно, але так само добрий чоловiк той хазяїн, що для своїх
волiв та корiв ставить стайню, щоби не мокли, не мерзли, та не виздихали.
Та слухай далi.
Я не мiг так вiдразу заселити тої Рокитної - менi йшло пиняво, але я
був би того доконав, бо люде чували про мене i були би до мене пiшли. Та
тепер зачинається друга iсторiя. Знаєш з Святого письма, як той
богомiльний цар Давид побачив гарну жiнку свого сотника, проходжуючись з
молитвою на устах по своєму пишному огородi. Ну i сотника велiв вбити, бо
йому заважав, а жiнку його забрав собi. Таке зробив i твiй пан князь Януш,
ненаситна душа. Забажав мого худопахольського добра, бо Рокитна заходила
помiж його посiлостi, i заграбав те, що було моє, де я хотiв на старостi
лiт вмирати та моїй бездомнiй рiднi кусок стрiхи лишити.
- Вiн не забрав, а дiстав од його милостi короля надання, на те вiн
грамоту має.
- Вже її не має, бо та грамота вже в моїх руках, i вiн її тодi
побачить, як своє ухо. Бо вiн ту грамоту у короля вимантив, вишахрував,
замовчав, що Рокитна моя. В старину нашi предки скити, пiймавши одного
деруна Креза, глитая, у пельку топленого золота налляли. Я золота не маю,
але як пiймаю, то наллю йому топленого олова в рот. Олова у мене досить.
- Не даси ради. За ним уся шляхта постоїть, старий князь порушить небо
i землю, щоб тебе, гетьмане, здавити.
- За мною повстане увесь народ. Певно, що я сам нiчого не вдiю. Але
таких невдоволених є тисячi, кожний з них має з якимсь паном свiй
порахунок. Я поки що з старим князем не зачiпаюся. Але як i вiн проти мене
виступить, то я i йому не поступлюся.
- Шкода, пане гетьмане, то грiх. Князь Костянтин - одинока пiдпора i
охорона нашої церкви.
- Тут церква нi при чiм. Хiба я проти церкви воюю? Я пiдняв боротьбу
проти панiв, ненаситцiв-гнобителiв бiдного українського люду.
- Князь дає на церкви, на школи.
- Дає псовi муху. Вiн називає себе богомольцем, та богом у його -
грошi, нажива...
- Пане гетьмане, це хула, це образа для такого чоловiка.
- Ха-ха-ха! Знаєш, князю, увесь час, як з тобою говорю, дивлюся на цей
його портрет, того твого богомольця. Чи правда? Це ж портрет князя
Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького. Вiн лiчить грошi, не
розстається з ними навiть тодi, як його малюють. Не дав себе малювати, як
клячить та молиться Богу Вселенної. Нi! Худопахолки, голота, не смiють
бачить, як велич земська поклоняється величi небеснiй. Нехай дивляться на
нього лише тодi, як вiн лiчить грошi. От бачиш, голото! Я грошi маю,
золото i за них усе куплю, навiть Бога... Такий той твiй богомолець, як
цей фарисей, що випоминав господовi кожний грiш, даний на
боже... Тьфу!
- Загостре ти його, гетьмане, осуджуєш. Ти обрав злу дорогу. Наробиться
заколоту на всiй Українi, а боротьба буде нерiвна: вiн - велет, а ти йому
не спростаєш.
- Як Господь дасть, в його це руцi. Але пам'ятай, що малий Давид
поконав Голiята...
В хату ввiйшов козак.
- Пане гетьмане, старшина зiйшлась на раду i тебе просять...
- Так здоровий будь, князю. Кажу тобi, що й ти, i всi люде в Бiлiй
Церквi безпечнi i вiд напастi, i вiд грабежу, як довго я тут гетьманую.
Нiкому волос з голови не впаде, i нитка не пропаде...
Вулика пiшов додому, а гетьман - на козацьку раду старшини.
VII
Про повстання Косинського, про заняття Бiлої Церкви та пограблення
княжого добра дiйшла до князiв Острозьких вiстка, як вони вертали з
елекцiї з Кракова.
Обидва запалали страшним гнiвом на таке зухвальство худопахолка. Треба
було вiдразу усьому зломити шию, здавити розбiйника, бо коли би це мало
повторитися, то не було би гаразду на свiтi.
Князь Костянтин хотiв з цього повстання зробити справу загальну, якою
повинна зайнятися уся Рiч Посполита.
Князь написав листа до польського гетьмана Жолкевського, який сторожив
на українних землях за порядком. Жолкевський дививсь на цiлу справу
iнакше. Це не була справа загальна. Вона дотикала виключно iнтересу князя
Острозького, це була привата, за яку князь повинен постояти сам. Гетьман
радив князевi пiти з Косинським на мирову i не роздувати великого вогню,
бо з того скористають вороги Речi Посполитої i вийде з цього приватного
непорозумiння шкода. Бусурмани лише ждуть на такий заколот, щоби впасти на
землi Речi Посполитої. Одним словом, гетьман не хотiв спричиняти поклику
до посполитого рушення шляхти, як цього домагався в своєму письмi князь. А
що й король послухається ради гетьмана, то на таку помiч князь не мiг
числити.
Дiставши таку вiдповiдь од гетьмана, князь дуже розсердився.
- Ось як воно! Я маю за гетьманською порадою перепросити гордого
шляхетку, кланятися йому i просити прощення. Гарних часiв ми дожили, мiй
сину, - говорив вiн до Януша. - Я тобi кажу, що це початок, за тим
повстанням пiдуть iншi, бо невдоволених нiколи не забракне. Рiч Посполита
тяжко спокутує за тi примхи пана гетьмана. Та нам самим треба про себе
промишляти. Я пiдiйму усю свою силу i провчу як слiд кожного, що важиться
мене зачiпати. Збираймо, сину, вiйсько i рушаймо на ворога. Ще нас на те
стане.
Князь порозписував листи по всiх своїх маєтках Острозької землi.
Написав до свого зятя Радивiла й закликав його до походу. Князь вважав у
тiм допуст божий, що на старостi лiт не можна йому мирно жити i треба
сiдати на коня. А допуст божий треба з покорою зносити.
Князь мав по всiх замках вiйсько добре узброене. Крiм того, його
новосельчани обов'язанi були на кожний поклик збиратися й виходити в поле.
Зброї було для них доволi, а коней i не перелiчиш.
Князя болiло це, що проти нього виступають i козаки, з якими вiн все
жив у згодi i єдностi. У нього були козацькi ватаги мiж двiрською
мiлiцiєю. Князь мусив з жалем довiдатися, що багато його козакiв перейшло
до Косинського. Остався лише Северин Наливайко з своєю ватагою. Князь
хотiв за нього запевнитися i покликав до себе о. Дем'яна, який мав великий
вплив на свого брата.
- I що ж, отче благочинний, Северин теж мене покинув?
- Не покинув вашої свiтлостi i не покине, поки я живу.
- Я мав право говорити так i про Косинського, а сталося iнакше, i вiн,
забувши страху господнього, пiдняв на мене святотацьку руку, на свого
добродiя.
- Ваша свiтлосте, Косинському сталася кривда через ту Рокитну.
- То чому ж менi не сказали? Я ще був би в силi такого Косинського
по-княжому винагородити.
- То не було дiло вашої свiтлостi, лише князя Януша. Без Рокитни можна
було обiйтися. Косинський далекий вiд того, щоби проти вашої свiтлостi
повстати. Його дiло з князем Янушем, i справу можна би мирово поладнати.
О. Дем'ян князя Януша не любив як перевертня i тому його не щадив, а як
сповiдник старого князя, маючи в руках ключ до його совiстi, мiг собi
позволити на таке, за що другому треба було покутувати, як за велике
зухвальство.
- I ти, отче, радиш менi йти на мирову з розбишакою? Нi, того не буде.
Я його поконаю збройною рукою i роздавлю, як муху!
- Смiю завважити, що це не по-християнськи. Остави нам долги нашi, яко
же i ми оставляємо должникам нашим.
- А хiба ж це по-християнськи - нападати по-злодiйськи на другого i
його добро грабити?
- Я знаю, князю, що Косинський в цiлiй Бiлiй Церквi нiкого не пограбив.
- Як нiкого? А князя Януша?
- Шукав вiдплати за зроблену йому кривду.
- Твiй совiт лукавий, - каже подражнений князь. - Як хочете, то йдiть
всi до Косииського, i ти, i твiй брат, всi!
- Кривду нам робиш, ваша милосте. Ми други вашої милостi, не опустимо
вас, хiба нас киями прогнати прикажете. А ще й тодi, вiдiйшовши, величати
будемо князя Костянтина, як защитника i добродiя православної церкви. Але
було моїм обов'язком, як сповiдника i духовного дорадника вашої свiтлостi,
звернути увагу на те, що не по закону божому твориться. За це я готовий
покласти голову, бо за вашу милiсть я перед Богом вiдповiдаю.
- Що ж тут не по-божому? Хiба Бог забороняє свого добра захищати?
- Якби з цього мало вийти бiльше лихо, то треба таку защиту понехати.
- Не розумiю тебе, отче. Яке ж може вийти з того бiльше лихо, як те, що
мене той злодiй, мене, православного князя, ограбив?
- Вiн не вашу милiсть, православного князя, защитника нашої церкви,
пограбив, лише шукав своєї кривди на князевi неправославнiм, на
католиковi.
- Як смiєш! - крикнув князь i затиснув кулак.
- Удар, князю, ось моя сива голова, - сказав о. Дем'ян i склонив
голову. - Я сказав правду i ще остерiгаю вашу милiсть, що з тої мiжусобицi
повстати може велика шкода для православної церкви.
Князь заспокоївся, а о. Дем'ян говорив далi;
- Коли вже такий допуст божий, щоб сини нашої богоспасаемої церкви
мусили повстати за себе збройною рукою, то ще одна пересторога: щади, ваша
милосте, того Косинського, коли би вiн у твої руки попався. Не треба
козакiв доводити до крайностi. Прийде час, коли вони будуть одинокими
защитниками православної церкви. Подумайте, ваша милосте, що станеться по
вашiй головi? Син найстарший вже для церкви пропав. Вiн - латинник i лях,
з тої дороги його не в силi ми завернути. Дiти вашої милостi не пiдуть
слiдами свого славного батька. Рiд Острозьких для церкви пропаде, це
почуває моя душа. Хто ж постоїть за церкву? Лише козацтво. Це сила, це
душа i кров українського народу. Правда, вони ще не з'єднанi, та над цим
треба працювати, пригортати їх до себе, як свавiльнi дiти. Уся шляхта може
покинути свою церкву - народ, а цвiт його, козацтво, церкви нiколи не
покине, а за неї голову положить. Могутнiсть вашої свiтлостi поконає
Косинського, але не смiє його знищити. Батько покарає свавiльну дитину,
але її не уб'є. Не дай менi, Боже, дожити такого нещастя.
Бесiда о. Дем'яна зробила на князя велике враження. Вiн очевидно м'як,
як вiск, вiд слiв свого сповiдника, хоч як його княжа гордiсть проти цього
бунтувалася. Чого не зробив лист такого вельможi, як польський гетьман
Жолкевський, то доконали упiмнення слабосильного о. Дем'яна. О. Дем'ян,
вийшовши вiд князя, пiшов прямо до свого брата-кожем'яки, у якого жив
Северин.
В домiвцi Северина було замiшання. Северин збирав свою мiзерiю i
ладився в дорогу. О. Дем'ян прийшов в саму пору.
- Ти куди?
- Ще й питаєш! Не можу ж я тут бабiти, як козацтво рушається?
- Чи до Косинського тобi спiшно?
- Авжеж...
- Бiйся Бога, брате, того не може бути, ти князя не можеш, не смiєш
покинути.
О. Дем'ян говорив так твердо, що Северин аж видивився на нього i каже:
- Та я би мав проти козацтва з князем йти? Нiколи! Менi би на Запорожжi
того нiколи не вибачили, я би сам себе прокляв, i нашому родовi, моїй
добрiй славi була би ганьба.
- А однак так мусить бути. Ти ходи до мене, я тобi те все розтолкую.
Северин зiбрався й пiшов з о. Дем'яном. Як прийшли на мiсце, о. Дем'ян
зачинив дверi, щоб їх хто не пiдслухав, i каже:
- Я прямо вiд князя прийшов до тебе. В щасливу пору я прийшов, бо мiг я
вже тебе не застати. Ти в гарячiй водi купаний, бо така рiч вимагає
розваги. Подумай, щоби з цього вийшло. Нас князь все милував. На тебе
покладав вiн надiї, тому мав ти в його посiлостях певний приют i охорону.
Коли б ти тепер з його ворогами проти нього повстав, увесь свiт пiдняв би
на тебе великий крик, а князь нiколи би тобi цього не вибачив.
- Чи так, чи сяк, то менi з цiєї матнi не видiстатися. Як не однi, то
другi на мене повстануть. До мене пише Косинський i до себе взиває. Ми
знакомi не вiд сьогоднi i приятелi. З одного казана ми кашу їли. Як менi
тепер стояти проти нього з князем, коли пiднявся народ проти панiв-дукiв?
Хiба так зроблю, що скриюся, поки буря не минеться.
- Нi, ти пiдеш у похiд з князем. Ти дуже будеш там потрiбний. Слухай
мене, брате. Це перше повстання народу проти гнобителiв. Козацтво ще
заслабке, щоби з такою силою мiрятись. Я вiрю в силу козацтва. Воно
побiдить, але не тепер. Скажеш менi: нащо ж зачинати? Так! Та я того не
перепиню, до бурi мусить прийти, бо Острозькi такої зневаги не подарують.
Нехай же бодай невелика шкода з того вийде, хай не знищиться козацтво, бо
-його буде треба. Ти будеш при князевi тою студеною водою, щоб жагу
мiркувати. Коли би Косинський попав у руки князя, то за ним промовиш слово
i погодиш їх. Косинського шкода, щоб так марно пропав, то гарний лицар, не
харциз. Його треба обороняти в пригодi, а ти це можеш, бо ти проворна
людина. Вже то саме, що ти князя не покинув, з'єднає тобi серце князя,
котрому здається, що усе козацтво проти нього повстало. Князь тебе
послухає. Я вже йому представляв, щоби Косинського не губити. Його княжа
гордiсть може перемогти мої упiмнення, може за них забути, а ти йому це в
пору пригадаєш. Мiж князем i козацтвом мусить прийти до згоди, а цю згоду
доведеш ти, мiй брате, до пуття. Пам'ятай, що одна мати нас родила, що ми
з низького ремiсничого роду, i лише власними силами вийшли в люде: я - в
церквi, ти - мiж козацьким лицарством. Обидвох нас треба на свiтi, треба
для народу, для церкви. Ми при князевi маємо тверду опору. Незриваймо того
зв'язку з князем, стараймося його змiцнiти. Брате! Не гаючись, йди до
князя i проси про прикази для тебе...
Севериновi кожне слово брата глибоко западало в душу. Вiн зрозумiв його
намiри i в його головi зачав творитися план, як братову думку перевести
в дiло. Може, вдасться йому не допустити до проливу кровi i довести до
згоди мiж князем i козацтвом.
Северин, не гаючись, пiшов на замок до князя.
На замку тодi вiдбувалася велика воєнна нарада. Приїхали княжi сини:
Януш, воєвода волинський, i Олександр. Костянтина там не було, то й так не
було з нього пожитку. Погулявши гаразд по свiту, вiн тепер топив свої
гуляцькi спомини в молитвi й практиках релiгiйних. Зате поприїздили
приятелi старого князя:
князь Олександр Вишневецький, Гулевич i iншi. Вони всi мали спiльнi
дiла з князем супроти невдоволеного козацтва. Князь говорив:
- Коли так далi пiде, то з нашої працi слiду не остане. Загине, пропаде
шляхта, голота запанує над усiєю Україною. Пани з Польщi хiба ослiпли, що
того не бачать i не хотять нам помогти. Така байдужiсть уряду вiдомститься
колись тяжко на самiй Речi Посполитiй. Пани Заславськi та Жолкевськi
смiють писати менi адмонiцiї, що то моє приватне дiло, що я сам наварив
того пива й сам його маю випити...
- Невже ж так писав? - питає Вишневецький.
- Так би нiхто не поважився, навiть сам король його милостi князевi
Острозькому написати, але так виходить з iнтенцiї того письма. Пише менi,
щоби йти на мирову з тим розбiйником Косинським. Згадайте, вашi милостi,
мої слова, що то лише початок того, що має наступити. Козацтво збунтує всю
сiрому. Вони заволодiють нашим добром, нас проженуть за десяту межу. Отож,
поки пора, треба тiй гiдрi шию скрутити, поки вона ще в колисцi, поки їй
ще зуби не виросли. Радьте, вашi милостi, думаймо про рятунок самi, коли
панам з Речi Посполитої не пильно за шляхтою постояти.
- На мою думку, - каже Вишневецький, - до того й сил великих не треба.
За кiлькома стрiлами все те гiльтайство розбiжиться на чотири вiтри. Тепер
вони трiумфують у Бiлiй Церквi, бо не було кому її обороняти. Замок
пiдупав, найлiпший доказ, що сам пан пiдстароста, князь Курчевич-Булика,
не мешкає в замку, лише в городi, мiж мiщанами. Не було вiйська, не було
чим боронитися, тож Косинський вмашерував без усякої перепони в город.
Iнакше дiло пiде, коли стане проти нього вишколене у воєннiм ремеслi
лицарство.
Князь Костянтин, почувши про Бiлоцеркiвський замок, узяв це до себе, бо
ходили всюди говори, що князi Острозькi через свою скупiсть не хочуть у
своїх воєводствах направляти замкiв, хоч тих там дуже потреба так супроти
орди, як i українського своєвiльства.
- Чи я раз писав до сейму, що всi замки в Київщинi потребують направи,
що все занепадає, що замки тi не в силi зупинити непроханих гостей. Писав
я, що козаки-низовцi приходять до Києва й забирають для себе всю арматуру.
Мої письма, мої слова - як горох до стiни. Великi пани з Речi Посполитої
дають менi пiзнати, що це я повинен зробити своїм коштом. Якi вони мудрi!
Користь пiшла б на цiлу державу, а я маю сам поносити кошта? Як дбають,
так i мають. Будуть колись жалувати, та вже вороття не буде. А з тим, щоби
йти з малими силами на того гiльтая, я не згодний. Ми не знаємо, яка в
нього сила. Може бути, що всi козаки панськi, всi реєстровцi перейдуть на
його бiк, я за своїх не є певний. А пiдемо ми з малою силою й нас
розгромлять, то краще не зачинати; то роззухвалить ворога ще бiльше, й
тодi запалає полум'я явного повстання по всiй Українi.
- А може, та напасть на вашу милiсть то з iншої руки походить? -
втрутився котрийсь з присутнiх.
- Над тим я також мiркував. Панове гетьмани кладуть менi в ухо, що то
моє приватне дiло. З того можна думати, що вони щось знають бiльше, як я.
Коли то дiло приватне, то може бути чиєсь, кого я не знаю. Та дай Боже,
щоби лише так було! У моїм приватнiм дiлi я дам собi раду своїми силами
при божiй помочi й при помочi моїх приятелiв i сусiдiв. Вашмосць воєводо,
- каже, звертаючись до сина Януша, - поїдеш у Галичину й там збиратимеш
вiйсько. Ми всi збирати його будемо тут. Я розсилаю накази по всiх замках
i волостях, щоб кожний обов'язаний ставав до зброї. Часу маємо небагато.
- Ваша милосте, - сказав потиху старий слуга князевi, - вiд довшого
часу нетерпеливиться пан Северин Наливайко й хоче пильно з вашою милiстю
говорити.
- От добре, що ми тут усi зiбранi, - каже князь до гостей, - якраз
Наливайко хоче до мене. Мiркую, що хоче вимовити менi службу - то
по-лицарськи, бо мiг вiд'їхати, не кажучи анi слова. Нехай тут прийде.
За хвилю увiйшов Северин Наливайко. Вбрався, як на велике свято, в
кунтуш бронзової краски з червоним, як кров, сподом, у червонi штани й
сап'яновi чоботи. Виглядав, як мальований. Вiн не сподiвався застати таке
свiтле товариство, але цiлком не збентежився панами. Вiн вклонився вiд
порога, а далi пiдступив до князя й, кланяючись у пояс, промовив;
- Ваша голова, милостивий князю!
- З яким дiлом приходиш, пане Северине?
- Зачуваю, бо вже про те говорять, що ваша милiсть ладиться в похiд на
свавiльникiв пiд Бiлу Церкву. Смiю спитати вашої милостi, що прикажете,
ваша милосте: вiрному слузi остати на печi чи йти в поле?
На тi слова всi дуже зачудувалися, бо дожидали чого iншого.
- Хiба ж ти би пiшов проти козацтва воювати?
- Коли ваша милiсть не прикажуть, то не пiду...
- Таж козаки - твої брати.
- А ваша милiсть - мiй батько, батько ближчий, чим брати. Було б
погано, коли б я опустив у пригодi мого добродiя й пристав до його ворога.
- А нема в твоїх словах якої хитростi, бо самим словам вiри не йму?
- Ваша милiсть Наливайка не знають, як видно. Вiн найвiрнiший слуга
вашої милостi, та я ще мушу виправдати свою нетерплячку, я, слуга, повинен
ждати, поки пан не прикаже, але я мушу знати волю вашої милостi наперед.
Зiбрати вiйсько - то не через плiт перескочити. Треба негайно зiбрати
людей, узброїти, нагодувати. Вiдтак треба все впорядкувати. Треба людей
заздалегiдь упередити, а то тi шибайголови пiдуть на той бiк. Вони без
вiйни, як риба без води, жити не можуть.
Усiм та смiлива розумна мова козацького ватажка дуже сподобалась.
Князь Костянтин каже:
- Твоя мова розумна i щира. Пам'ятай, пане Северине, що хто нам
прислужиться, той може бути певний нагороди. Князь слова додержує. По тiм
походi, коли так буде, як ти говориш, будь певний моєї ласки. Даю тобi
дозвiл на збирання козацтва, роби, як знаєш. Усього будеш мати, а що ти
неабиякий ватажок, то я це знаю.
Наливайко вклонився й вийшов.
- Це певний чоловiк i певно нашої справи не зрадить, - каже
Вишневецький.
- Вiн нам бiльше прислужиться, як хто iнший, - каже князь Януш, -
По-перше, то справний ватажок i вмiє орудувати гарматою.
- I розумiв козацьку тактику.
- На Северина ждав на замковiй вулицi о. Дем'ян.
- Трохи не подавився своїми власними словами, так садивсь на чемностi.
Щоб тiльки за твоєю радою, брате, не втратив козацької слави.
- Не втратиш, увесь свiт дiзнається, яку ти козацтву прислугу зробив.
- Нiхто того знати не буде, а всi мене побачать там, по тiм боцi, де я
не повинен бути. Та вже вороття нема, бо коли я сам заявив князевi свої
послуги, то аж тепер би зрадником остав. Нехай дiється Божа воля!
VIII
В Бiлiй Церквi все заспокоїлося. Козаки Косинського жили з мiщанами в
згодi; був у городi порядок; Косинський з старшиною сидiв на замку i тут
укладали план дальшої вiйни. Косинський розписував листи на всi сторони й
взивав козацтво єднатися пiд його булавою. Писав на Запорожжя, писав до
своїх приятелiв, писав до московського царя.
Зiйшлась рада козацьких старшин. Косинський був у добрiм настрої духа.
Мав надiю, що на весну пiднiме до себе усю козаччину проти панiв, що на
Українi заведеться новий лад без хлопа i пана.
Мiж його старшиною був сотник Максим Шило. Вiн, вислухавши голоси
товаришiв, каже:
- Пане гетьмане, ти все бачиш пiд схiд сонця, а воно так не є. Завчасно
ще, щоб уся Вкраїна на панiв встала. Буде доволi наших лицарiв по тiм
боцi. От зараз скажу: ти, гетьмане, писав до Наливайка. Ти його
сподiваєшся. Для нього оставив ти одну важку роботу, а то впорядкувати
гармату нашу, окопати город. Вiн до того мистець.
- I вiн це, певно, зробить, то мiй добрий знайомий.
- Зробить, але не на цiм боцi. Я дiстав вiстку певну з Острога, що
Наливайко держиться цупко княжого хвоста i збирає на нас козацтво.
У всiх, що те чули, наче б громом вдарило.
- Сотнику, - каже Косинський, - чи це аби не наклеп на славу доброго
козака.
- Дай Боже, щоб це був наклеп, та воно щира правда. Северин пiшов туди.
При князевi стоїть i його брат, пiп Дем'ян. А вони оба нерозлучнi, як
можна було на нього надiятися?
- Обiйдемося без Наливайка, - каже Косинський,- я теж потрафлю
орудувати гарматою.
- Не в тiм дiло, а лише в цiм, що на других уповай, а своїми силами
роби. Ти, гетьмане, надiєшся i на московського царя, i на орду, а з того
пуття не буде. Цар тодi вмiшається в наше дiло, як побачить у тiм свою
користь, а хан татарський на те тiльки прийде нам з помiччю, щоб собi за
згодою козацтва ясиру набрати та Україну пограбити. Нiкому я не вiрю, нi
на кого не уповаю, хiба - на свою шаблю.
- Так, по-твоєму, не зачинати нам нiчого, хiба розiйтись додому?
- Я того не кажу, але нiде правди дiти, боюсь, щоб ми задалеко з такими
силами не зайшли. Ми задалеко вiд Запорожжя. Коли б вороги позаду нас
станули, так хiба на дикi поля. Нам треба десь ближче.
- Ми замок Бiлоцеркiвський приведемо до ладу i можна буде довго
оборонятися. Припасiв всiляких тут доволi.
- Кажу вам, що ви дiти, - говорив старий Шило. - Зачинати вiйну проти
панiв-гнобителiв на те, щоби сидiти за валами? Подумайте! На таке дiло йти
вперед, не задержуючися, здобувати замки на те, щоби їх нищити, щоб пани
вiдтак нiде не знайшли захисту. Але нас замало, щоб йти вперед.
Пам'ятайте, товаришi, з ким граємо, - то неабиякий шляхетка, то -
Острозький. Вiн лише десяту часть своїх грошей видасть, а поставить таке
вiйсько, що з нiмецьким цiсарем помiряється, не то що. Я кажу так: Бiла
Церква не до оборони. Шукати нам пригiднiшого мiсця, а за той час збирати
сили, рушити цiле Запорожжя. Тепер би нам лише потроху рвати панiв, де
вдасться, а цiлої нашої сили не виставляти, поки не запевнимось, що ми
побiдимо.
- На твiй резон, сотнику, то нам нiколи не доконати великого,
задуманого дiла.
- Пане гетьмане, ти береш рiч гарячо. Не наставляй даремне голови. Ти
лицар, ти добрий ватажок, але ти нерозважний, i то тебе згубити може. Чи
доконаємо ми задумане дiло? Нi! Ми робимо початок, уготовляємо путь
грядучим поколiнням, анi ми, анi тi, що прийдуть зараз по нас, не
поконаємо панiв, це зробиться пiзнiше. Але початок треба комусь зробити.
Треба показати мировi хрещеному, що можна би це зробити, якби це й те.
- А поки що на нас йде королiвська комiсiя, - обзивається Павло Жук. -
Вони вже в Фастовi отаборились. Самих знатних панiв до нас, худопахолкiв,
король посилає.
- Кого?
- Претвича, Струся, Гульського, разом з ними йде i наш паперовий
гетьман Язловецький, - самих старостiв понасилали.
- А йде за ними вiйсько?
- Нi, вислали самих комiсарiв. То таке дiло, панове, що короннi пани не
конче то за Острозьким руку тягнуть. Вважають це дiло приватним самого
князя з козацтвом. Це для нашої справи i добре. Нам леда день сподiватися
письма з адмонiцiями, i зачнуться переговори, з котрих нiякого пожитку не
буде.
- Не може це бути, щоби комiсари без вiйська йшли. Я знаю вiд своїх
людей, що якась там сила з ними, i по якого чорта вони би окопувались у
Фастовi...
- А я все кажу, що Бiла Церква для нас не добре мiсце, - говорив Шило.
- А куди б ти гадав?
- Краще в Трипiллi. Звiдсiля заберемо усю гармату та мунiцiю. Зайняли
Бiлу Церкву, займемо i те. Чи згода, панове товариство?
- Авжеж, що згода!
I Трипiлля зайняти не було великої штуки, бо нiхто не хотiв його
обороняти, а ця здобича, яку тут знайшли, варта була легкого труду.
Косинський видав приказ добре окопатися та поустановляти гармати як тi,
що тут знайшли, так i тi, що привезли з Бiлої Церкви. Не довго ждали, як
тут з'явився посланець вiд польських комiсарiв з листом вiд пана Миколи
Язловецького. Цей поставлений польським урядом "старший" над низовим
вiйськом писав:
"Панам молодцям запорозьким, що в Трипiллi пiд той час.
Панове молодцi! Хоч ви, не вважаючи на моє писання, вже показали себе
непослушними i королевi, пановi своєму, i менi самому, забувши свою
присягу i обов'язки супроти природженого пана, але я розумiю, що ви то
вчинили через Косинського, зрадника королевi i Речi Посполитiй, i думаю,
що за одного лотра всi не схочете терпiти. Тому посилаю до вас ще цього
листа, наказуючи вам iменем короля, щоби ви того лотра видали, а самi волi
королiвськiй не противилися, бо тут ви породилися i трудно б було вам
обiйтися без Польщi, котрої вам би вже не знати. Iнакше замiсть того, що я
з вами мав служити королевi й кров поганську розливати, - коли ви зараз не
ув'язните того лотра i не вишлете послiв до мене, то я за помiччю божою з
людьми королiвськими буду мститися над вами".
- Овва! - гукнули козаки. - Не страшний нам пан Язловецький. Нехай лиш
прийде, помiримось, хоч би й зараз.
Комiсари, не дiставши вiдповiдi, пiдступили справдi з невеличким
вiйськом пiд Трипiлля.
- Пiддайтесь, панове запорожцi, нам, комiсарам його королiвської
милостi, видайте нам цього бунтаря Косинського, а тодi не мине вас
королiвська ласка, - гукали поляки до зiбраних на валах козакiв.
- Краще буде, як самi сюди прийдете, то поглядаєте собi мiж нами всiх
бунтарiв. У нас є один Косинський, але то пан гетьман усього низового
вiйська.
- Покайтеся, бо година помсти близька!
- За ласку вам дякуємо, а вам ми радимо, забирайтесь до диявольської
мами, бо зараз привiтаємо вас олив'яними галушками, що нi один з вас живий
не вийде.
Що було робити! З такою малою силою годi здобути фортецю. Комiсари
взялись за переговори - козаки пристали на них, i так списано угоду, якої
козакам анi снилося додержати. Вони обiцяли бути послушними i бiльше
нiколи Косинського гетьманом не вибирати. Нiхто не вiрив у тривалiсть
такої угоди, але комiсари мали чим похвалитися, що без проливу кровi
покорили козакiв. Робили усе, мовляв, лiвою рукою, бо ж це на загальну
думку не була справа Речi Посполитої, а гордого князя Острозького.
Косинський оставався далi в Трипiллi, не покидаючи думки допекти
Острозькому. Його ватаги почали шарпати посiлостi княжi. Мiж iншими напали
i пограбили Переяслав, що теж належав до старого князя. З Київщини i
Брацлавщини перекинулись цi розрухи на Волинь, а всюди доставалось або
Острозькому, або його приятелям. Шляхта жалувалась, що козаки "обычаемъ
неприятельскимъ замки i места его кор. милости якъ и шляхецкие поседаютъ и
людей забияютъ и мордуютъ... на послушенство своє примушаютъ".
Тi жалоби мали такий наслiдок, що король приказав шляхтi з тих
воєводств збиратися пiд руку князя Острозького. Поза те уряд не вийшов зi
своєї байдужостi до козацького руху.
Костянтин Острозький змобiлiзував сили i своїх приятелiв: Претвича,
Вишневенького i Гульського Яна i вiддав команду своєму синовi Янушевi.
Косинський сидiв тодi в маєтностi князя в Острополi. Та це мiсце не
видалось йому певним. Вiн пiшов далi на схiд i окопався пiд П'яткою
близько Чуднова. Вiйсько князя пiдступало не разом, а частинами.
Косинський користав з того i побивав одних по других. Так само було, коли
наспiла головна сила. Це було 23 сiчня 1593 року. День був тихий,
морозний. Ця зима дала багато снiгу, що зверху примерз. Косинський вдарив
смiло на вiйсько княже. Воно не вдержало i стало розбiгатися.
- Побiда! - гукали козаки i перли за втiкачами, добиваючи їх серед
глибокого снiгу. Косинський радiв, що одним ударом вдалося ворога
розтрощити. Та сталося щось несподiване. В саму пору прийшов князь Януш з
новими галицькими силами i вдарив на козакiв, що, ганяючись за втiкачами,
порозбiгалися. Усе пiшло шкереберть. Малi козацькi конi западали в
глибокий снiг, в якому легше було повертатися великим панським коням.
Погром був страшний. Косинському ледве з невеликим гуртом козакiв вдалося
втекти за вали П'ятки i тут замкнутися.
Пiд час того бою Северин Наливайко робив так, щоб найменше до бою
мiшатися i найближче держатися князя. Князевi старому, який нарочно сюди
приїхав, пояснив Наливайко, що йому серед такого снiгу нiяк орудувати
гарматою, але як прийде до облоги, то вiн уже покаже що вмiє.
I справдi зачалася облога. Наливайко мусив лаштувати гармату на своїх
братiв.
- Пане Северине! - гукали козаки з валiв. - I ти став панською собакою?
Ну, ну, бреши на братiв - не вийде тобi це на здоровля, ще ми стрiнемось.
Косинський пiзнав, що чи тепер, чи в четвер, а треба буде здатися. Вiн
послав свого довiреного з листом до князя Олександра Вишневецького,
просячи його о посередництво.
Вишневецький прочитав листа князевi, а цей каже:
- Такому лотровi, бунтаревi замала кара згинути на колi.
- Ваша милiсть, треба по-християнськи. Ласкою покорений ворог може з
вдячностi стати приятелем.
- Не треба менi його приязнi. Пане Северине, як довго здобувати будеш
це бунтарське гнiздо?
- Можу його здобути в однiй хвилi, - каже Наливайко. - Знаю таку одну
чудотворну гармату, що нам вiдразу всi брами створить, а це є ласка вашої
милостi для всiх обложених.
- I ти тої самої спiваєш?
- Так, ваша милiсть. Я козак i знаю козацький звичай. Вони доведенi до
розпуки, усi вигинуть до одного, а не здадуться, анi свого ватажка не
видадуть. Силою ми його живого не дiстанемо.
- Так нехай пропадуть усi! - каже сердито князь.
- Стiльки кровi християнської православної поллється. Ворог уже
впокорений, а того лише вашiй милостi було треба.
Князь задумався, ходячи по кiмнатi.
- Добре, - каже. - Ще той раз, останнiй, прощаю їм. Пiдеш до них на
переговори.
- По приказу вашої милостi пiду зараз.
Наливайко взяв iз собою сурмача й пiдступив пiд вали. Його зараз
пiзнали козаки.
- З чим приходиш, Наливайку? Гляди, що куля тебе не мине, бережись!
- Не говори небилиць, а висилайте когось iз старшини до переговорiв.
Послали сотника Шила з писарем генеральним Iваном Кречковичем.
Шило каже:
- Не подам тобi, Наливайку, козацької руки, ти зрадник козацтва. Чи не
мали пани кого iншого послати?
- Сотнику, опiсля нехай козацтво мене осудить. Сам я поставлюся на суд,
на саму Сiч, або куди хочете, але знайте це,- що я просив за вами всiма,
бо вас усiх мали саджати на колi. Ось спитай присутнього тут пана
Претвича.
Претвич потвердив це.
Княжi посли поставили умови мира подiбнi до трипiльських. Але козаки
тепер зобов'язалися скинути Косинського з гетьманства i нiколи його не
вибирати. Зобов'язалися не нападати анi княжих осель, анi посiлостей тих
панiв, що з князем стояли. Поставлена була ще одна упокоряюча церемонiя.
Косинський мав три рази вдарити чолом перед князем i його синами.
По тiй понижаючiй церемонiї усiх козакiв враз iз Косинським випустили
на волю, забравши їм усю гармату, разом 26 штук.
Косинський закипiв ще бiльшим гнiвом на князя. Прямо з-пiд П'ятки
подався на Запорожжя зiбрати новi сили до дальшої боротьби.
IХ
То був останнiй похiд старого князя Костянтина. Вертався до свого
Острога з великим трiумфом, як побiдник. Тих усiх, що йому помагали,
нагородив по-кня-жому. Пороздавав їм рiзнi надання в своїх посiлостях.
Северин Наливайко не хотiв такої нагороди прийняти.
- Такий непосидющий дух, як я, - говорив князевi, - не може
придержуватись одного мiсця. Для козака свiт широкий, то його вiтчина.
Князь нагородив його золотом i гарною шаблею з своєї зброївнi,
подарував йому гарного коня з багатим сiдлом.
На приїзд князя роблено в Острозi великi приготування, в яких брала
участь i княжа школа. Скомпоновано канти й вiршований привiт. Петровi
Конашевичевi припала честь вiтати князя вiршованою промовою, в якiй
величалися великi лицарськi прикмети князя. Було то в мiсяцi лютому. День
був погiдний. Далеко в дорозi порозставлювано гончих, якi мали звiщати,
коли княжа коляса приблизиться.
Усе мiщанство вийшло назустрiч. Поставлено ворота з смеречини. Церкви
вийшли з хоругвами. Школа уставилася пiд наглядом ректора бiля школи. Як
князь сюди зблизився, школярi вiдспiвали кант, а тодi Конашевич приступив
до княжої карети й виголосив смiло похвальний вiрш, який князевi дуже
подобався.
- А, то ти, лучнику! Пiзнаю тебе. Гарно ти вирiс. Завтра прийди до мене
на замок.
Той день був великим празником для Острога. Увечiр палено смолоскипи й
смолянi бочки. З вежi княжого замку трубiли на широкий свiт сурмачi славу
князя. Цiлий день дзвонили по усiх церквах дзвони, правились молебнi.
Одна лише душа була, що не веселилася тої днини: Северин Наливайко.
Йому запала гострою колючкою в душу та зневага, якої дiзнав вiд старого
сотника Шила, що назвав його зрадником козацтва й не подав руки.
Першим словом, яким привiтав брата Дем'яна, було:
- Пропала, брате, моя козацька слава. Менi Запорожжя цього нiколи не
вибачить.
Вiн оповiв подрiбно цiлий похiд i яку заключили мирову з козацтвом.
О. Дем'ян його заспокоював:
- Не турбуйся тим, брате, лише трохи потерпи, а все гаразд виясниться,
i запорожцi тебе виправдають. Химерний то народ, тi запорожцi - з часом
усе забудеться. При найближчiй нагодi пошлеш їм гарний подарок, i все
забудеться. Ти пам'ятай про те, що сповнив єси гарне дiло. Раз, що добрi
вiдносини мiж князем i Наливайками покрiпшали, по-друге, ти охоронив вiд
неминучої смертi такого ватажка, як Косинський. З князем то так, що поки
вiн жиє, треба його використати для православної церкви. Що тепер вiд
нього церква дiстане - то наше, по його смертi готово все пропасти. Бо хто
ж перейме спадщину? Його зляшений синок Януш, його дочка Радивилева, ну i
нiчого не обiцяючий син, а з Олександром, то не знати, що буде, бо вiн
слабкого здоровля.
По тiм походi Северин довго не важився показатися поза посiлостi князя
Костянтина.
Петро Конашевич дiстав вiд князя гарної роботи срiблом кований лук i
тридцять київських стрiл. Стрiли київськi, були на той час дуже вартною
рiччю. За десять таких стрiл, прикрашених орлиними перами, давали кримцi
один човен солi.
Розумiється, що довгий час говорено в Острозi про похiд князя на всi
лади. Конашевич мав одного знайомого мiж придворними жовнiрами князя, який
у тiм походi брав участь, i вiд нього довiдався про цiлу кампанiю. Та то
були нагi подiї. Причин нiхто не знав, тому цiла справа видалась
Конашевичевi неясна, незрозумiла. Петро був дуже маломовний чоловiк, при
тiм дуже осторожний. Нi з ким не хотiв про той похiд розмовляти, хiба з
своїм побратимом Марком.
- Чому воно так? Православний князь, православне козацтво, православний
народ, що до них пристав, а завели мiж собою бучу? Дотепер жили вони в
згодi. Народовi у князя, як то ми собi не раз бачили, живеться добре. Що
за причина?
- Вважай, Петре, що перша напасть вiд Косинського пiшла на князя Януша,
а це ж не православний, лише лях душею й тiлом.
- Хто знає, чи то була напасть. Говорять, що князь Януш покривдив
Косинського, а вiн хотiв лише помститися. Вiн пограбив княже добро,
перебрав, а певно, й понищив якiсь грамоти.
- То був грабунок.
- Косинський на грабунок не йшов, бо був би увесь город пограбив, а вiн
навiть у князя Булики нiчого не рушив. Очевидно, що то був порахунок мiж
ним i князем.
- Менi потiм неясно, звiдкiля Косинський набрав стiльки приятелiв, що
заризикували своїми головами за його справу.
- То не так, Марку. Вони всi мали свою справу в тiм теж. На грабiж не
йшли, як показується, нiчого не здобули для себе, а полягли в чистiм полi.
Видно, що i в них були порахунки з паном. Вважай, Марку: сутичка iнтересiв
народу з iнтересами дуки...
- Воно виходить на бунт.
- Так i менi здається. Тут не йшло анi про церкву, анi про руський
народ, лише про буття матерiальне. Ми того добре не знаємо, бо ми поза
княжi посiлостi не виходили, але там було зле. Впрочiм, ми потроху бачили
в Самбiрщинi. Пес не втiкає вiд хлiба, лише вiд кия. То був перший зрив
працюючого люду проти гнiту панiв. Не вдався вiн, то пiде за ним другий,
третiй, бо пани добровiльно свого не попустять. Ця робота й нас не мине...
- Ми князевi обов'язанi...
- Князь не вiчний, але хоч би й так, то ми Наливайками не будемо.
- Правда, Наливайко не повинен був iти з князем проти своїх.
- А я його оправдував, поки думав, що Косинський звичайний собi
розбишака, за якого його княжi слуги проголошували. Та тепер бачу, що то
собачi язики того лицаря оплювали, й тепер я дивлюсь на Северина iншими
очима, як перше.
- Гончий пес, та й годi, або обласкавлений вовк, що на панський приказ
своїх братiв розриває.
- Ти добре кажеш. Я бачу, що ми живемо серед неправди, а це не зробить
нам наш побут в Острозi милим. Знаєш, Марку, коли б я був знав те, що
тепер знаю, я був би не скомпонував тих повiтальних вiршiв, а коли би був
хто iнший за мене це зробив, я був би не в силi їх виголосити. Менi б
кожне слово в горлi заков'язло.
Вiд тої хвилi Петро Конашевич начеб не той став. Почування його до
князя геть перемiнилося. Вiн вiдразу став по сторонi тих угнетених,
покривджених вiд панiв-дукiв. Молода уява творила новi виднокруги. Вiн
став мiркувати над тим, чому це так, чому є люде ненаситнi i яку тому раду
дати. Петро став ще бiльше мовчали-вий. Держався осторонь. Ще одне питання
засiло йому в головi: чого отець Дем'ян дозволив своєму братовi на таке
грiшне дiло? Певно, що воно сталося без його вiдома i дозволу?
Його душу мучили сумнiви. Може, вiн помиляється, може, так мусить бути?
Вiн своїми думками грiшить проти князя, свого добродiя.
Таких сумнiвiв не мiг йому розiгнати Марко. Той був м'якшої вдачi.
Критично не вмiв на свiт дивитися, брав рiч так, як вона йому зверху
показувалася, а глибше не вмiв мiркувати.
Серед таких обставин пережили кульчичане кiлька лiт. Перейшли всi
науки, що їх вчено в Острозькiй академiї. Їх зачали помалу вживати до
лiтературних праць в острозькому кружку вчених. Тi працi оберталися коло
питань богословських. За одну таку працю дiстав Петро значну нагороду вiд
князя.
А в тiм часi скiнчилося повстання гетьмана Косинського тим, що його
пiдступом заманили пiд Черкаси в засiдку й вбили.
Про таку неславну смерть Косинського довiдалися в бурсi згодом. Це їх
дуже збентежило. Iз того їх побут у Острозi став ще скучнiшим. Хiба ж так
жити цiле життя, поза княжi посiлостi свiту божого не бачити? А що з собою
робити? Вертати додому, до Кульчиць i братись до плуга? Нащо ж їм було
такої науки, знання латини i греки? От добре було би поговорити з дiдусем
Грицьком, та Господь знає, чи вiн ще живий. Давно, давно не було нiякої
вiстки про нього, нi про рiдну сторону.
Стати на розстайнiй дорозi й не знати, в котрий бiк повернутися, - це
дуже людину дратує й вiдбирає охоту до всякої працi. Хлопцi дуже посумнiли
й робили свою роботу, як панщину, їх душа рвалась у свiт, та не мали
вiдваги отворити власною силою тої золотої клiтки, в яку їх судьба
замкнула. I були б ще довго так мучилися, коли б та сама судьба не
зглянулася на них i не вказала їм дорогу. Сталося це так нагально, що
навiть i не помiтили гаразд, коли опинились на волi серед широкого свiту.
Х
Нема людини на свiтi, яка б не мала якогось ворожого духа серед свого
окруження. Хоч кульчичан усi вчителi i старшина школи любили, хоч князь їх
вiдзначав i милував, був у бурсi один диякон, Артемiй звався, що не злюбив
їх з тої хвилi, як вони щойно прийшли до бурси. За те, що тi хлопцi у
синiх капотах звернули на себе очi усiєї школи, вiн їх не злюбив i не
ворожив для них нiчого доброго. Та вже стiльки лiт минуло, а його ворожба
не здiйснилась, вони велись гарно i показували, що з них вийдуть неабиякi
люде. Його це ще бiльше лютило. Де лише мiг, мусив їм пришпилити латку та
лише дожидав нагоди, щоби їм пiдставити ногу.
Раз якось поїхав князь Костянтин до Полонного. З ним поїхав i о.
Дем'ян.
Князь мав звичай виїздити з великим почтом служби i гайдукiв як для
своєї оборони, так i для свiтлостi свого княжого стану. Такi виїзди князя
траплялися в останнiх часах рiдко. По тiм виїздi в Острозi наче б усе
перемiнилося, наче б людей убуло. Князь самою своєю присутнiстю в Острозi
вмiв держати порядок. За час його неприсутностi усе попустило трохи.
Отже, сталося так, що однiєї ночi якийсь бурсак шпурнув у вiкно ректора
каменюкою. Зачалось слiдство. З того скористався о. Артемiй i посвiдкував
перед старшиною, що то зробив Марко Жмайло. Вiн бачив його на власнi очi,
як вночi викрадався з бурси, пiшов на подвiр'я i, оглядаючись на всi
сторони, як злодiй, кинув каменем у ректорське вiкно.
Прикликали неповинного нi в чiм Марка перед старшину. Диякон сказав
йому це у вiчi, та ще й на хрест забожився. Вiн показував, як Марко порпав
у снiгу за каменем. Марко тепер щойно придивився своєму вороговi, бо досi
не звертав на нього уваги. То була людина невеличка, поганенька,
кахикаюча, з рудим волоссям на головi, з рiденькою борiдкою. Марко
присягався у своїй неповинностi, оправдувався тим, що не було йому нiякої
причини ворогувати на ректора. Даремно божився за нього Петро i iншi
товаришi. Не помогло нiчого. Дияконовi дали вiру, а Марка по тодiшньому
звичаю порiшено покарати рiзками.
Нiчого було робити. Диякон, переходячи помимо Марка, поглянув на нього
котячими очима, усмiхнувся злобно i сказав:
- Не журись, вашмосць, ти шляхтич, на голiй лавi тебе не покладуть,
килимами пiдстелять. Це тобi належиться.
Присуд виконали зараз i вибили Марка болючо рiзками.
Та ще бiльше болiло його те, що потерпiв невинно, що така кара
приключилася йому в бурсi перший раз, хоч тут не жалували iншим березової
кашки. Його болiло ще те, що потоптано його честь. Не менше терпiв з ним
його побратим Петро. Вiн аж плакав з лютостi, та нiчого було робити. В
часi екзекуцiї Петро закусив губи до кровi i затискав кулаки. А опiсля
взяв зомлiлого вiд болю Марка, мов малу дитину, i понiс на лежанку. Вiн
обливав його студеною водою, щоби прикликати до пам'ятi. Щойно по
екзекуцiї дали ректоровi знати, що виновника знайдено i покарано.
Ректор був з того невдоволений i сказав вiдразу:
- Ви помилилися. Того Жмайло не мiг зробити. Як ви смiли робити суд без
мене?
- Бо то була справа вашої милостi.
Смотрицький каже:
- Бiдний хлопець, я знаю, що вiн не винен.
Марко перележав цiлу нiч у гарячцi, а Петро не лишав його анi хвилi
самого. Пiклувався ним, як малою дитиною. Вiд того часу Марко не приймав
нiякої поживи. Поклав собi вмерти голодною смертю.
- Не варто жити на свiтi, де живуть такi злобнi люде, що на неправду
хрест цiлують.
- А то б то ти зробив потiху рудому дiяконовi, коли б справдi помер. Я
з ним так ще порахуюся за те, що костей своїх не позбирає. Слухай, Марку,
викинь з голови тi дурнi замисли, їж, щоб набрав сили. Пам'ятай, що з
весною ми плюнемо на ту школу i махнемо на Запорожжя. Аж тепер менi ясно
стало, що нам робити, хоч так довго вагались. Але перед тим розправлюсь iз
кривоприсяжником, щоб вiн i пiд землю сховався.
Тими словами уговорив Петро Марка. У нього вiджила охота до життя i
почув вовчий голод.
- Спасибi тобi, Петре, що ти мене врозумив, справдi воно так краще.
Нащо нам, молодим, загибати?
Петро пильнував хворого i не ходив у школу. Це не подобалося вчителям.
Вони взяли це за зухвальство. Послали до Петра.
- Кроком вiдсiля не рушуся, поки Марко не подужає.
- То непослух! - говорили вчителi. - Такого пропустити не можна.
Непослух треба проломити силою.
На те не хотiв нiяким чином згодитися ректор:
- Ви з глуздiв збилися. Петра би хвалили за його гарне, побратимче
серце, що друга не лишає в бiдi, а ви його карати хочете, ще, може, й
рiзками? А що зробите, як за Петром вся школа стане? Вже за одне
безправство вся школа гуде. Не доливайте олiю до вогню, бо хлопцi
збунтуються, а тодi що?
- Хiба ж нам бунту боятися? А княжi гайдуки для чого?
- Ось куди мiрите! Княжими гайдуками побивати княжу школу? Проливати
кров дiтей, яких князь повiрив вашiй опiцi i за це вам добре платить?
Ректор чимраз бiльше гарячився.
- Все пiшло з наклепу диякона. Пiдождiть! Ще вам за Жмайла вiд князя
дiстанеться. Хлопцi самi пожалуються, коли князь вернеться, i я не
замовчу. Школа пiд моєю управою. На те, що задумуєте, я не дозволю. А коли
б ви ще раз таким безглуздим засудом довели до бунту, до проливу кровi i
споганили цим нашу школу, тямте, що князь прикаже вам голови познiмати.
Опiр ректора мов студеною водою їх облив. Вони налякались. Один складав
вину на другого. Справдi, може бути з того халепа. Треба б якось Жмайла
задобрити.
Та вiдомо на свiтi, що один промах родить другий, особливо як людина,
що раз промахнулась, не старається зрiвноважитись, а хоче промах направити
загаряча.
Пошептавшись мiж собою, урадили задобрити його червiнцями.
Послали одного даскала з червiнцями. Вiн прийшов до Маркової лежанки i
звiтався з хлопцями, та вони нi словом до нього не вiдзивалися, а балакали
мiж собою, начеб його не було. Даскал щось говорив, а далi всунув Жмайловi
червiнцi пiд заголовок. Марко, почувши щось тверде, вийняв гаманець з-пiд
заголовка.
- А це що? - питає грiзно.
- Це ректор посилає за терпеливiсть.
Марко почервонiв, як рак, i шпурнув даскаловi гаманець у лице.
- Йди до диявола! Ти зневагу i кривду червiнцями хочеш заплатити, i то
шляхтичевi?
Даскал, бачачи, що ще й Петро затискає кулаки, пiднiс гаманець iз землi
i мерщiй втiк зi спальнi.
- То, моспане, не жарт. Бунтар зухвалий, але його конче треба вилiчити,
заки князь верне.
- Треба до нього лiкаря послати, а коли не схоче, то вже й не грiх буде
сили вжити. Послали княжого лiкаря.
- Йди геть, бо голову розiб'ю! - кричав Марко. - Напосiлися не давати
менi супокою - я сам видержу без тебе.
Та лiкар привiв з собою помiчникiв, бо його упередили, що без опору не
пiде.
Тепер виступив Петро в оборонi побратима. В його руцi блиснув нiж.
- Котрий з вас хоче пiти перший чортовi в зуби? Виступай!
Помiчники лiкарськi не вступалися. Та тут зчинився пекельний галас.
Хтось крикнув, що хочуть Петра бити. Бурсаки збiгались з усiх усюдiв. Iншi
повибiгали зi школи. Кожний хапав, що пiд руки попало.
- Не дамо знущатися над нами, досить пролляли кровi. Бийте напасникiв!
В цiлiй бурсi настало пекло. Лiкар втiк мерщiй. Повтiкали й даскали, а
ректор каже, заломлюючи руки:
- Що ви наробили? Подурiли? Що я тепер зроблю?
Ректор пiшов сам до бурси. Його дуже всi поважали й любили.
- Дiти! Що ви робите, що з вами сталося? Бог з вами, заспокойтеся.
Слухайте, я знаю, що Жмайловi зробилася кривда, i справа пiде перед князя.
Чого ви так?
- Петра хотiли бити...
- То не може бути. Без мого дозволу нiхто не смiв нiкого доторкнутися,
але старшину треба слухати.
Петро тепер отямився. Йому дивно стало, що мiг так рiзко проти старшини
виступити, хоч завжди її слухав. Вiн налякався свого вчинку.
- Прошу вашої милостi, ми обидва були роздратованi тою кривдою, яка
Марковi сталася, а тут ще як на глум, присилають сюди лiкаря з пахолками.
- А ти не позволив його оглянути? Петре, я мав тебе за розумного
хлопця, хочеш, щоб твiй побратим ще бiльше терпiв? Я знаю, що як прийде ще
раз княжий лiкар, то ви обидва без опору зробите, що вiн прикаже. А ви,
хлопцi, - до школи, не робити менi галасу, не бунтуватися, бо це мене дуже
гризе й болить.
Наче б олiю налив на розбурхане море, так усе заспокоїлося. Хлопцi
розiйшлися, а лiкар мiг в присутностi ректора оглянути та перев'язати
Марковi рани. Потiм Марко твердо заснув.
Тепер уже Петро не потребував коло нього сидiти, бо лiкар приходив
щоднини i доглядав його. За кiлька днiв - Марко став уже виходити та
проходжуватися.
Однiєї ночi Марко, думаючи, як то вони обидва з весною на Сiч
помандрують, не мiг заснути пiзно внiч. Нiч була ясна й морозна. Мiсяць
свiтив крiзь вiкна та вiд дерев, що стояли перед вiкнами, виписував рiзнi
фантастичнi малюнки по долiвцi. В бурсi усi спали. Чути було спокiйний
вiддих молодих грудей. За пiччю цвiркотiв цвiркун. На замковiм годиннику
вибила одинадцята година.
Марка, аж тягло щось, щоби вийти надвiр i полюбуватися чарiвною нiччю.
Вiн одягся, накинув на себе кожушину i вийшов потихеньку до сiней, а
звiдсiля на бурсовий огород. Тут було тихесенько. Бiлолиций плив спокiйно
по небесному просторi, мерехтiли зорi, а по замерзлiм снiгу блищали
мiльярди iскор, начеб хто дiамантiв насипав.
Марко вiдiтхнув повною груддю свiжим морозним повiтрям, i на душi в
нього стало легше. Забув за злиднi, що йому недавно лучились, забув
заподiяну кривду. Йому стало весело, i вiн став проходжатись по огородi.
Ходив так довшу хвилю i не помiтив, що його хтось слiдить. Iз бурси вийшла
за ним якась людина i стала за углом. У неї в сутiнi свiтилися очi, мов у
кота. Марко ходив хутенько, щоб не замерзнути.
"Тепер певно засну по тiм проходi". Зайшов аж пiд вiкна ректора. Там
було темно. Вiн завернув, та недалеко дверей вийшов йому назустрiч диякон
Артемiй. Вийшов iз сутiнi на свiтло мiсяця. Марко так налякався цiєї
нежданої появи, що трохи не крикнув.
- Знову пан шляхтич на полювання ходить? Може, i тепер випрешся, що
заглядав у вiкна пана ректора? Лише далi так. Пошукай добре каменюки.
Дiстанеш другу порцiю, поки ще давнє не загоїться.
Марко зразу став, мов вкопаний. Та кожне злюче слово Артемiя його
приводило до пам'ятi. Тепер стало йому все минуле перед очi. Заболiла душу
стара рана, нагадалася заподiяна кривда. Марко запалав страшним гнiвом.
Вiн чув, як кров у нього б'є до голови i заливає мозок. Охота помсти
виступила з цiлою силою.
- Але ти, кривоприсяжнику, бiльше на мене свiдкувати не будеш, -
засичав крiзь зуби Марко i з усiєї сили зацiдив диякона в висок.
Диякон без стогону, наче пiдтятий гострою косою комиш, присiв i
повалився на землю. З губи жбурнула кров.
Тепер Марко пiзнав умить цiлу вагу свого вчинку. Вiн вбив людину. Його
напав великий жах. Пiшло поза спину морозом, в очах почорнiло, зуби стали
бити об себе, а волосся стало дибом. На землi лежав вбитий чоловiк. Марко,
не оглядаючись, начеб чортяки за ним гонили, побiг до спальнi й припав до
Петра:
- Петре, Петруню, рятуй мене, я чоловiка вбив!
Вiн обняв Петра i дрижав як у пропасницi.
Петро спав мертвецьким сном. Прокинувшись вiд слiв та обiймiв Марка, не
мiг зразу прочуняти та нагадати, де вiн тепер є.
- Петре, ради Бога, прочуняйся i рятуй мене, нещасливого!
Петро насилу протирав очi, а далi вщипнув себе болючо. Зразу здавалося
йому, що Марко з безтями говорить, як тодi по екзекуцiї.
- Марку, Бог з тобою, тобi щось погане сниться.
- Тихше, Петре, щоб товаришi не чули. Я не з дуру говорю, то дiйсна
правда, я вийшов на огород пройтись, бо сон мене не брався, а там чатував
на мене анахтемський Артемiй i знову пiдсунув менi думку, що я йшов
ректоровi вiкна бити. Мене взяла лють, я його лише раз вдарив кулаком, а
вiн й околiв.
- Де ж вiн тепер?
- Лежить в огородi на стежцi. Слухай, Петре, менi треба зараз, не
гаючись, утiкати, а то тюрма мене жде або й смерть. Поможи менi одягтись i
дай менi грошi, я втiкаю у свiт за очi, а ти за той час позатирай за мною
слiди, як зможеш.
- Втiкати треба, але нам обидвом разом. Самого я тебе не пущу.
- Нi, я того не хочу, ти останься, я знаю, що серед зими я десь в
дорозi заков'яну, та краще менi так, чим гнити в тюрмi або згинути з руки
ката. Та нехай я сам пропаду, а ти останеш i боронити будеш моєї доброї
слави.
- Марку! Ми - побратими. Ще пiд кульчицькою церквою не раз визнавали
собi, що один одного в нiякiй пригодi не покине. Коли загибати, то обидвом
враз. Тут нiчого говорити бiльше. Одягаймося, а я вiзьму в дорогу, чого
нам буде потреба.
Петро став поспiшно одягатися, а вiдтак вибирати зi скринчини рiзну
мiзерiю. Петро взяв трохи бiлля, взяв гаманець iз грiшми, взяв лук,
подарований князем, i стрiли з сагайдаком. Загорнулись кожухами i вийшли
на пальцях iз спальнi до огорода. Артемiй лежав на стежцi скулений, а при
нiм червонiлась кров. Мiсяць освiчував його. Хлопцi аж задрижали на той
вид, а Марко охнув i закрив долонею очi. Петро взяв мерця попiд пахи i
заволiк пiд огорожу, де лежала купа снiгу i тут загорнув його снiгом.
Вiдтак позасипував кров на стежцi. Робив це з великою вiдразою, але так
треба було конче зробити, щоб не зараз попали на слiд, що тут зроблено.
Поки снiг не стане, нiхто не буде знати, де подiвся Артемiй, а за той час
вони будуть далеко вiд Острога.
Серед тої роботи укладав Петро план, що їм далi робити. Марко не в силi
був що-небудь думати. Вiн плакав, i дрижав усiм тiлом, та дзвонив зубами.
Як покiнчив Петро роботу, каже до Марка:
- Ставай менi на плечi та перелазь через огорожу. Марко послухався i за
хвилю був за огорожею. Петро перекинув узлик з мiзерiєю i перескочив сам.
Перейшли в тiнi вiд мiсяця вулицю Замкову, перейшли ринок i подались у
вулицю Татарську, до ворiт города.
ХI
Втеча бурсакiв iз школи при кiнцi шiстнадцятого вiку не була чимсь
незвичайним. Який втiкав перед карою, який тому, що вчитись наскучило,
який знову тому, щоб зажити слави на Запорожжi. Кожний бурсак знав, куди в
такiм припадку дiватись, бо про те всi межи собою толкували. Знав це й
Петро.
Пiд самим мiським валом столицi князя Острозького стояла оселя старого
вiрменина Аслана. Вiн торгував усiм. У нього можна було купити одежу,
зброю, коня. У нього можна було те саме продати або промiняти за iншу рiч.
У нього можна було перевдягтись так, що й рiдна мама не пiзнала б.
Аслан мешкав у малiй хатинi, що вiд старостi всiла в землю по самi
вiконцята. Малi вiконцята, заслоненi замiсть скла пiхуровими оболонками,
коли в хатi свiтилося, виглядали так, як очi якоїсь приземної потвори, що
прилягла до землi й чатує на свою добичу, до скоку ладиться.
Петро застукав у вiкно раз i другий. Довкола все спало мертвецьким
сном. Чути було лише тiкання великого годинника на вежi замку та хiд по
скрипучiм снiгу сторожних.
Хоч було вже около пiвночi, на Петрiв стук зараз у хатi заметушилося.
Заблисло свiтло, а згодом рипнули дверi сiней. Вони вiдчинилися, й
показалася зразу кудлата голова з довгою бородою, а вiдтак i цiла постать
Аслана.
Аслан був худощавий невеликий чоловiчок, пригорблений вiд старостi.
Зате голова в нього була незвичайно велика i не вiдповiдала до його
дрiбної постатi. Дивишся та й мiркуєш, чи той чоловiк не замiняв голови з
яким велетом, що дуби ламає. На головi довге сиве кудлате волосся, така ж,
аж у пояс, борода i великi брови. Не вiдбiг вiд цього ще великий нiс, яким
старi вiрмени дуже величалися. Довгi руки, що десь до колiн сягали, вкритi
синявими жилами, мов мотузками.
Був одягнений у старий засалений кожух, з котрого, либонь, нiколи не
роздягався.
Стрiнувши таку цяцю в лiсi, можна було його взяти за лiсовика або яку
iншу нечисту силу.
Про Аслана ходила по городi недобра слава. Говорили, що за грошi вiн
готовий був усе зробити. Люде його боялися, може, були б i з города
прогнали, коли б не те, що вiн був потрiбний не лише людям, але й самому
бургомiстровi, який ним частенько послугувався.
- Добрий день, дiду! - заговорив Петро.
- Доброго здоровля панам спудеям. А за чим там пiзньою порою?
- Не питай багато, а пускай у хату, на морозi толкувати не будемо.
- Дуже просимо вашмосцiв, - i дiд вiдчинив перед ними дверi, пускаючи
їх усередину.
В сiнях було темно, що годi. Дiд замкнув перше дверi на засув, а вiдтак
створив дверi в хату, де вже свiтилося. В ту мить викараскався слуга iз-за
печi й прислонив вiкна грубим сукном.
- Милостi просимо, сiдайте, панове, та розказуйте, яке дiло?
Знеможений зворушенням Марко присiв на лавi зараз. Вiн тяжко дихав i
трясся цiлим тiлом. Петро розглядався довкруги.
Була це простора низька кiмната з очадiлими брудними стiнами. Пiд
однiєю стiною стояв довгий стiл, неначе скриня з засувами. За столом довга
лава, так само - попiд вiкна. В кутi - знову велика пiч з кахлевою грубою
для тепла. Пiд задньою стiною - лежанка з подушками та перинами. Мiж пiччю
i лежанкою - чорнi грубi дверi до комори. Дивлячися знадвору на цю хату,
нiхто не вгадав би, що в нiй стiльки помiститься. По хатi вештався
брудний, мов кочерга, слуга. Вiн лише всмiхався, отвираючи рота, в якому
не було нi зубiв, нi язика. Тому його Аслан i держав, бо вiн не мiг
виговоритися з того, що тут бачив i чув. Старий поглянув ще раз косо на
хлопцiв i зараз вгадав, за чим вони прийшли. Вiн уже не одному школяревi
допомiг до втечi, не одного виправив на Запорожжя. Одне йому було дивне,
що в таку пору втiкати вибираються, бо на Запорожжя втiкається лiтом. Дiд
догадувався, що якась важна причина до цього їх змушує, й поклав собi
вихiснувати їх скрутне положення.
- А грошi у вас є?
- Хiба ж без грошей приходити до тебе? Перевдягни нас мерщiй за козакiв
та продай нам ще два конi.
Дiд змiрив оком рiст хлопцiв, узяв каганець i пiшов у комору, полишаючи
їх у пiтьмi. Згодом винiс оберемок одежi й поклав на стiл. Були тут штани,
жупани, свитки, кожухи, пояси та шапки. Хлопцi роздяглися з своїх
бурсацьких халатiв i стали перевдягатися. Не довго тривало, як при помочi
Аслана стали справжнiми козаками. Вибрали ще двi шаблi й по два пiстолi.
Пильно їм було, i не довго торгувалися.
Старому наказали, щоб вранцi вiдiслав бурсацьку одежу в бурсу.
- Справжнi запорожцi, їй-Богу! - приговорював Аслан, оглядаючи їх на
всi сторони. - Ще би тiльки борiдки вашi оббрити.
- Правда! Ми й забули... А чим же бритися?
- Є! В мене є все.
Старий вийняв зi стола бритву й мило, яке розробив, намилив лиця i
вмить оббрив першi молодi волоски.
- Тепер давай конi! Коли нема коней, то на чорта нам того всього!
- Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене сам пан Наливайко
конi купує, не то що. У мене самi турецькi, як огонь. Ходiмо в стайню й
виберемо - є в чiм. - Перейшли через сiни в стайню, яка стояла пiд землею
мiського валу. Передом йшов без'язикий слуга i присвiчував каганцем. В
стайнi стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тiм мало
розумiвся. Торг йшов трохи тяжче. Старий хрiн хотiв добре заробити.
Марковi було спiшно i сiпав Петра за рукав, щоб кiнчав. Старий таки трохи
мусив попустити. Нiмак вивiв купленi конi до сiней, а старий пiшов з
хлопцями в хату.
- Це такi конi, що пiд кошового давай. Правдивi турецькi, як огонь.
- А де ж сiдла i узденицi? - питав Петро.
- Хiба ж ви з сiдлами та узденицями купували? Це треба купити окремо.
- А хiба ж ми не пiд верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай,
дiду, нiчого з того, забирай собi оце лахмiття. Пiдемо на Зарiччя мiж
татар i знайдемо, чого нам треба.
I Петро став згортати в калитку дукати, якi був висипав на стiл, щоб
заплатити. А тих дукатiв наскладав Петро з тих подарункiв, якi князь
Острозький роздавав мiж пильних школярiв при рiзних нагодах. Аслан,
побачивши золото, зм'як вiдразу, як вiск. Став гостей перепрошувати й
винiс з комори два сiдла з узденицями.
В мiстi обiзвалися першi пiвнi. Крайнiй час було виїздити. Марко щораз
бiльше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство
диякона i ось зараз прибiжать княжi гайдуки та його зловлять. Петро
виплатив усi грошi.
- Як доїдете до ворiт мiста, подайте вартовому по золотому, а то,
далебiг, ворiт не вiдчинить.
- Скажи, дiду, куди дорога на Запорожжя?
Дiд став хитати головою.
- Держiться на схiд сонця, i бiльше на полуднє.
Хлопцi посiдали на конi.
- Прощавай, дiду!
- Щасливої вам дороги! - вiдгукнувся дiд, замикаючи дверi.
Хлопцi обернулися в напрямi церкви, перехрестилися й подалися до
мiських ворiт. В мiстi пiяли пiвнi. За хвилю воротар вiдчинив браму i з
Острога виїхали два молодi козаки. Перед їх очима розкрилося бiле безкрає
море. Вiд снiгу було добре видно, бо мiсяць давно зайшов. Хлопцi так
спiшилися, що забули взяти з собою яких-небудь харчiв у цю далеку
небезпечну дорогу, якої зовсiм не знали.
Поклали собi виминати всi людськi оселi, прочуваючи, що за ними
непремiнно пiде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше вiд
Острога. Переїхали добре замерзлу Горинь, поскакали на полуднє в тiм
напрямi, який вказав їм Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони
нiзащо не поважились були поступити в город. Їм здавалося все, що увесь
свiт знає про їхню втечу, що вони втiкають перед карою, що хто-небудь їх
переловить i вiдставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе нi
слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою
бiлою плахтою.
Надворi вже геть розвиднiлося. На сходi сонця зарожевiло небо, а далi
викотилося велике червоне сонце. Його яркi промiння вiдбивалися вiд бiлого
примерзлого снiгу й заслiплювали очi.
Їхали так до вечора, виминаючи здалека людськi оселi, якi лише здибали
на дорозi.
Тої днини вони i їх конi не їли нiчого. Були голоднi. Конi стали
постогнувати та приставати вiд утоми. I тепер їм прийшла на думку турбота,
де тут, у такiй пустинi, переночувати?
Нараз побачили якусь сторчачу копицю снiгу. Це не могло бути нiчого
iншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снiгом. Оселя це не могла
бути, тому i не боялися пiд'їхати ближче. Та приїхавши близько, помiтили,
що це був вiтряк, яких на Вкраїнi було багато. Снiгу стiльки навалило на
крила, що їх ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком i стiнами.
Видно, що давно сюди нiхто не заходив.
- Тут якось переночуємо, - говорив Петро. Вже хотiв висказати свою
турботу, що без їди для себе i коней годi буде, та здержався, щоби не
тривожити хворого Марка.
Марко був дуже знеможений. Рана йому долягала так, що iнколи аж зуби
затинав, щоби не йойкнути.
- Тут нема чого нi розбишак, нi людей боятися, - потiшав його Петро
далi.
- А що з кiньми зробимо? - питав тривожно Марко. - Коли трапиться тiчня
вовкiв, то завтра знайдемо лише сiдла та копита.
Заки Петро на це вiдповiв, побачив зараз за млином якусь малу
будiвельку, засипану теж снiгом. Це, очевидячки, була хатина для
мiрошника. I тут не видно було людського слiду, значить, що хатина стояла
вже давно пусткою.
Петро скочив з коня i пiдступив пiд дверi, засипанi снiгом. Намучився
чимало, заки вiдгорнув снiг. Дверi були засуненi iзсередини. Петро стукав
та кликав, але нiхто зсередини не вiдзивався. Брала його нетерплячка.
Зiперся усiєю силою i виважив дверi iз завiсiв. Вони впали до сiней iз
лоскотом. Петро пiдняв їх i знову вставив на завiси. Тепер злiз iз коня й
Марко, i завели сюди коней, та зачинили, i засунули мерщiй за собою дверi.
Стояли тепер у великiй непрогляднiй пiтьмi. Петро викресав огню i запалив
обережно вiхоть соломи. При свiтлi побачили себе в затишних сiнях з
жолобом i драбиною. Сюди заводили, очевидно, коней тi, що до млина
приїздили. За драбиною було ще досить недоїдженого сiна. Конi пiшли зараз
сюди й стали запопадливо хрупати.
- От буде де переночувати пiд жолобом, - говорив Петро.- Господь на нас
ласкавий.
- Я такий голодний, що менi аж млiсно, - каже Марко.
- Коби лише конi пiдживилися, а ми-то якось витримаємо; може, яку
звiрину дасться сполювати, ось я зараз вийду, лише коней розсiдлаю.
В тiй хвилi Марко, мацаючи напомацки, знайшов дверi. Запалили знову
вiхоть соломи, вiдчинили дверi i ввiйшли до невеличкої кiмнатки. Дуже тим
втiшились. В них вступила якась надiя, що, може, що й для себе знайдуть.
Петро безупинно пiддержував огонь i розглядався. На зимнiй печi стояв
каганець, повний сала. його зараз засвiтили i оглядали хату далi. Стояв
тут стiл, збитий з дощок, лава пiд одиноким вiконцем, над ним полиця, на
нiй миска, горнець, посуда на воду та й увесь такий домашнiй достаток
вбогого чоловiка.
Пiд задньою стiною лежав мiшок iз борошном, чим вони дуже втiшилися.
- Коли є борошно, то буде i гарячий кулiш.
Їм дуже хотiлося попоїсти чогось гарячого. За пiччю була широка
лежанка. Петро взяв у руку каганець i подався туди оглядати. Та зараз на
перший погляд аж крикнув зi страху. Там лежав чоловiк, вкритий кожушиною.
Петро отямився, що нема чого одного чоловiка боятися двом, приступив
ближче i став до нього придивлятися. Стягнув iз нього кожух, та чоловiк не
ворухнувся. Це був старенький сивий дiдусь. Здавалося, що вiн спить. Петро
став його будити. Дiдок закостенiв зовсiм.
- Замерз сердега, - говорить Петро. - Ну годi, неживий мусить живому
вступитися.
Вiн взяв обережно мерця на руки i винiс на двiр. Мерлець закостенiв
так, що годi було його розпростувати. Скулився, зiгнувся. Обi руки склав
пiд голову збоку, а ноги пiдiгнув.
- А де ти його подiв? - питав Марко Петра, як той вернувся.
- Поки що я його в снiг запорпав. Може, завтра зможемо поховати. Тепер
ходiмо до коней, ти свiти, а я їх обiйду.
I справдi, того було треба. Конi попрiли так, що аж шерсть злипалася.
Петро їх розсiдлав, познiмав уздечки i повитирав вiхтем, з вишки скинув
соломи i добре їм настелив. За драбиною було ще досить сiна, а Петро
позмiтав в жолобi трохи зерна. Вiдтак став шукати по сiнях i знайшов пiд
соломою в кутi купу рубаних дров.
- Покiйник хазяїн був, царство йому небесне! - говорив Петро. - Ти,
Марку, коли можеш, затопи в печi, а я ще пiду шукати, менi здається, що я
ще щось випорпаю.
Зняв з себе кожух, узяв за халяву нiж i подався до вiтряка. Прогорнув
снiг, i знайшов схiдцi, та полiз нагору. Варто було трудитися. Знайшов тут
ще мiшок з борошном, а другий з зерном. Занiс одне i друге в хату.
Тим часом Марко розложив в печi ватру. В хатчинi зробилося тепло i
весело.
- Можемо тут i цiлий тиждень пересидiти i вiдпочити.
- Нашi конi не поєнi.
- Правда, годi тепер за криницею шукати. Принесу їм снiгу.
Петро пiшов по снiг. Марко набрав теж снiгу в усi посудини, якi лише в
хатi знайшлися, i приставив до огню. Петро шукав далi на полицi та по
кутках хати i аж скрикнув з радостi. Знайшов добрий кусок солонини, два
бохонцi засушеного i замерзлого хлiба, коробочку солi, кiлька сушених риб
i все те складав на столi.
- Дивися, Марку - празник на цiлий тиждень. Як стрiнемо першого попа,
то золотого дам на панахиду за душу "раба божiя, єго же iм'я ти Господи
вiси...".
- Як ми тут довше посидимо, то погоня зловить нас, як рибу в саку, -
каже Марко.
- Чортзна-що верзеш! Кому би хотiлося за нами ганятися? Вони вже знають
в бурсi, що ми втекли, а чортового диякона знайдуть, хiба як снiг
стопиться, то значить не зараз. Впрочiм, хай буде, що хоче, а я себе
живого взяти не дам, - говорив твердо Петро i тупнув з досади ногою об
долiвку. - Ми вже Богу дякувати, не дiтваки, а козаки.
За той час в хатi робилося теплiше. Огонь вiд печi блимав по чорних
зачаджених стiнах хатчини. Петро набрав кiлька пригорщ борошна i взявся
варити кулiш, до якого всипав солi i вкинув сала. Кулiш кипiв, а хлопцям
аж слина вiд того набiгала, так їсти хотiлося... Вiдкололи два куски хлiба
i виладили ложки. Не треба було й казати, що вечеря дуже їм смакувала.
- От ще й лишилося для гостей, - каже Петро, заглядаючи на дно горщика.
- Лише не виговорися в лиху годину. А щоби було, якби справдi гостi
трапилися?
- Ну то що? Хiба такi самi втiкачi, як i ми обидва; було б нам
веселiше, а я їх нi раз не боюся... Те-те-те, треба коням всипати зерна,
нехай добре вiдживляться.
Вiн розв'язав мiшок i став набирати в шапку пшеницю. Та тут знайшов
таке, що з дива не мiг вийти. Там були завиненi в платку три саленi
свiчки.
- Не кажу ж я, що покiйник добрий хазяїн був, - царство йому небесне.
Огонь став погасати. Петро присипав його попелом, щоб зовсiм не погас.
Вiдтак поклякали обидва й стали молитися Господовi за той захист
безпечний. Пороздягалися. Настелили на печi свiжої соломи i полягали спати
По такiй утомi, по невиспанiй попереднiй ночi заснули вiдразу твердим
сном. Марко спав легше, бо йому долягала рана. Крiзь сон почув вiн якийсь
рух докруг хати. Якась бiготня в рiзнi сторони. Вiн прокинувся i став
наслухувати лiпше. Бiготня збiльшувалася. У стайнi стали конi форкати i
непокоїтися. "Що це може бути? - подумав. - Хiба ж погоня?"
- Петре! Чи ти чуєш, що там твориться? Петро пiдвiвся, протер очi i
слухав теж.
- Це нiчого iншого, лише вовки. Отож ми були б виховалися на вiтряку!
Вовки стали гаркотiти, жертися мiж собою, добуватися до дверей, а далi
стали по одному вити, поки те виття не злилося в один пекельний хор.
- А бодай вас святий Микола побив!-крикнув Петро. - Не дадуть нам уже
до ранку спати.
- Коли б хоч дверей не перегризли, бо конi нашi пропали б, а може, й до
вiкна доберуться та в хату влiзуть..
- Це нi, бо вiкно засипане снiгом, а на дверi я пiду подивитися.
Встав з лежанки, зодягнув кожух, узяв пiстоль i вийшов до сiней. Почув
справдi, що вовки гризуть дверi. Конi страх непокоїлися. Петро встромив
пiстоль в отвiр до засова та й почув, що за пiстоль щось вхопило й стало
ним термосити. Петро з пересердя спустив молоток - i розлягся стрiл. На
хвилю притихло гаркотiння та за хвильку розпочалося наново, поки вовки не
розшарпали застреленого товариша.
Петро, упевнившися, що дверям нiчого не станеться, пiшов у хату й полiз
на лежанку, де незабаром i заснув.
Як нашi подорожнi прокинулися, то вже був ясний день, хоч того в хатi
не було видно. Петро шанував Марка. Сам устав, запалив у печi, обiйшов
коней i став варити снiданок. Надворi було тихо й гарно. Днина
заповiдалася погiдна й морозна. Вовки пiшли собi, лише слiди по них
остались: куски шкiри розшарпаного вовка й останки костей бiдного дiдуся,
якого вовки випорпали з снiгу й з'їли. Немило воно вразило хлопцiв, що з
їх причини не судилося бiдному мiрошниковi зложити костей у святiй
землицi. Марко кiлька разiв заговорював, щоб їхати далi, та Петро й думати
про те не хотiв. Поки стане харчiв для них i коней, треба пересидiти тут,
бо ледве чи знайдуть кращий захист. Петро вилiз на сам вершок вiтряка й
розглядав околицю. Хоч би де деревину побачити, а то один непроглядний
степ, вкритий бiлою плахтою. Втiкачi збилися зовсiм з дороги. Не знали анi
де вони є, анi в який бiк їм повернутися.
Пересидiли так три доби в хатчинi мiрошника. Харчiв вистало б ще на два
днi, а це треба було взяти в дорогу. Коли б хоч за таких два днi знайшли
яку людську оселю. Чим далi вiд Острога, тим менше треба було боятися
людей i погонi. Пiд вечiр останнього дня прилагодили все до дороги. Мали
виїздити, - скоро на свiт божий займеться. I вони, i конi вiдпочили добре.
У Марка рана вже добре присохла. Вовки вже бiльше не приходили. I знову
днина заповiдалася гарна, коли, помолившися, посiдали на конi й рушили до
полудневого сходу. Конi порскали весело, бiжачи по скрипучому снiгу, й їм
було весело. Як зiйшло сонце, то вiтряка вже не було видно. В полуднє
нагодували коней, з'їли трохи сушеної риби, паляницi й поїхали далi. Та
чим ближче було до вечора, тим сумнiше їм було. Одна турбота їх мучила, де
тут у пустинi взимi переночувати? Їхали навмання все в один бiк. Треба
хiба так цiлу нiч їхати, бо приставати нiде. Настала зоряна нiч, мороз
побiльшав, аж трiскотiло. Конi пообмерзали iмлою. Нараз стали перед якоюсь
загородою. Невеличкий кусок землi, огороджений високим плотом, у якiм
стирчало декiлька присадкуватих верб.
- Це, либонь, якась пасiка буде.
За плотом не видно було нiякого домiвства. Позлазили з коней i
вiдчинили хвiртку. Це була справдi пасiка. Попiд плотом пiд острiжками
стояли рядком улiї, обвитi соломою. В однiм кутi лежали порожнi улiї й
сухе вербове пруття, присипане грубо снiгом.
- Може, знову якого мерця знайдемо? - каже Марко.
- Цим разом дуже шукати не будемо. От слава Богу, що є де як-так
сховатися.
Вони розсiдлали коней, витерли вiхтями i дали в мiшечки пшеницi.
Розвели огонь i стали лагодити леговисько на нiч. Так не спали ще нiколи.
Вправдi, як були ще хлопцями, не раз ночували з кiньми в полi, та це було
лiтньою порою. А тут - зима. Мороз трiщить. Небо засiяне рясно звiздами,
що мерехкотять, а їх свiтло сипле мiльйонами дорогоцiнних камiнчикiв по
замерзлому снiговi. Лежачи бiля огню лицем вгору, дивився Петро на яснi
зорi й згадував колишнє: рiдне село, широке оболоння, поки не заснув
твердим молодецьким сном. Прокинулися далеко ще до дня i зараз вибралися в
дорогу. Марко втратив цiлком надiю, щоб вони могли Добратися до цiлi своєї
дороги, до Запорозької Сiчi. Прийдеться їм загинути в степу. Совiсть не
давала йому супокою, що спричинив загибель нiчого не повинного приятеля
Петра, якому всмiхалася така гарна будучнiсть пiд могутньою опiкою князя
Острозького. Петро був iншої думки. Колись до краю якогось мусять доїхати.
Знайдуть людей, що не дадуть їм загинути, й Господь не дасть їм пропасти.
З полудня того дня побачили далеко на обрiї великий лiс, i туди завернули
коней. Той чорний лiс був окутаний темно-синьою хмарою, бiльшав i
поширювався в мiру того, як до нього зближалися. Якесь прочуття говорило
ЇМ, що там знайдуть безпечний захист i спроможнiсть вижити. Конi
вiдгребають собi сухої трави з-пiд снiгу, а звiра в лiсi досить, бо не
можна собi без того лiсу подумати, особливо взимi.
Справдi, лiс був великий, хоч не дуже густий. Велети-дуби й буки
витягали свої безлистi конарi високо вгору. Корчiв було мало. Декуди купка
тернини, лiщини або малинника, бо пiд тинню таких велетiв годi меншiй
деревинi вирости. Якраз сонце заходило, як вони виїздили до лiсу. Високо
на деревах лопотiли та покракували ворони, лагодячися до сну. Хлопцi
оглядалися на всi боки, шукаючи для себе догiдного пристановища. Петро
побачив пiд корчами великого цапа. Вiн дивився здивовано на подорожнiх,
неначе б хотiв спитати, чого їм тут треба? Петровi прийшла добра думка в
голову. Вiн злiз з коня, здiйняв з плеча свiй лук, нап'яв стрiлу й став
хильцем до цапа наближатися. Стрiла фурнула, поцiливши цапа в груди. Вiн
пiдскочив угору й простягнувся мертвий.
- Буде вечеря, якої ми давно не їли.
Взяв цапа на руки й поклав на коня, який зразу боявся й став форкати.
Поїхали далi, шукаючи мiсця, де би їм переночувати. Була тут невеличка
полянка, окру-жена лiщиною i терням.... Тут здавалося їм найлiпше.
Позлазили з коней. Марко нарубав шаблею лiщини, а Петро патрошив цапа.
Незабаром загорiвся весело вогонь. Петро вирубав здоровий кусень хребта,
застромив на тичку й став пекти над огнем. Огонь порскав, м'ясо
припiкалося й розносило приємну воню. Тим часом конi зачали порпати
копитами за сухою травою. Хлопцi так запряталися своєю роботою, так пильно
їм було повечеряти, що й не зчулися, як до них пiдiйшов чоловiк i гримнув
над головою:
- А якого бiса шляєтеся по моєму лiсу?
Хлопцi схопилися з мiсця, мовби хто над ними стрiлив. Бiля них стояв
чоловiк у короткiй кожушинi й постолах, пообвиваних ганчiрками. На головi
стирчала кiнчаста татарська бараняча шапка. На плечах - рушниця, а за
мотузяним поясом - довгий нiж.
- А ти, чоловiче, якого бiса зачiпаєш поночi добрих людей та не даєш
спокiйно повечеряти? Це такий твiй лiс, як i наш.
Петро стояв, держачи на тичцi недопечене м'ясо.
- Ти, жовтодзьобе, я тобi зараз покажу, чий це лiс! - кричав старий,
хапаючи за рушницю. Петро вмить вiдкинув тичку, вихопив iз-за пояса
пiстоль i натягнув молоток.
- Не рушся, - гукнув, - а то далебiг уб'ю!
Старий пристав на хвилю здивований, а далi став сердечне смiятися.
- От, козаки, молодцi! Далебiг я лише вас налякати хотiв. Бачу -
школярi якiсь, втiкачi, налякаю, то плакати стануть, та проситися будуть,
а я посмiюся, - а то не те, бачу! Ну, згода! Що козаки, то козаки!
Вiн наставив на Петра обi руки. Петро встромив пiстоль за пояс i
приблизився до старого.
- Ну, а ти чого став, як намальований? - каже старий до Марка. - Бери
печеню та вiнчай пекти, бо на снiгу ледве чи спечеться i я з вами
повечеряю, коли мене не проженете...
- Милостi просимо до гурту!
Старий поклав рушницю коло себе в снiгу, прикучнув до вогню i став
грiти руки.
- Одного не можу я змiркувати: звiдки ви цапа взяли? Бачу, що недавно
вбитий, а я стрiлу не чув.
- Це таке, що голосу не видає, а стрiляє певно, - каже Петро i показав
дiдовi свiй лук. Старий став оглядати цапа.
- Мистець, далебiг, мистець, поцiлив в саме серце. Ну, ну... та-бо й
лук - якась панська штука.
- Вiн птицю на льоту з лука поцiлить, - прихвалював побратима Марко.
- Ну, хлопцi, лагодьте мерщiй вечерю, та ходiть спати до мене у мiй
зимiвник.
Петро врiзав ще м'яса i поклав на грань.
- То у вас, дiду, десь тут недалеко зимiвник?
- Є зимiвник, i пасiка, i стайня, буде i вам, i вашим коникам безпечно.
Сиджу в самотi, та хiба що деколи гiсть трапиться.
- Ви, дiду, певно iз запорожцiв, бо ми якраз на Запорожжя вибралися.
- Й не говори, бо сам знаю. Вчилися в школi, десь там щось провинилися
та тепер втiкають...
- Чому ж зараз говорите: провинилися...
- Авжеж, бо зимою втiкаєте. Коли б не те, заждали би до лiта так, як
ваш брат-школяр робить. А вам було пильно, хоч як воно в степу зимою
небезпечно.
За той час м'ясо спеклося. Заїдали смачно, а дiд вийняв ще з торби
кусок паляницi та обдiлив усiх.
- Тепер пора в дорогу, незадовго й пiвнiч буде.
- А коли до вас далеко, то, може б, таки тут переночувати, бо дуже-то
пiдбилися.
- Дурний ти, хоч вчений. Гадаєш, що в лiсi так безпечно? А вовки! Ти
втечеш, може, на дерево, а що з кiньми? Останеться сiдло та й копита. Не
цурайся гостини, коли добрi люде просять, а то певно того пожалуєш.
Хлопцi зiбрали свої статки, забрали решту м'яса i, ведучи коней таки в
руках, йшли за старим.
Той лiс показався дуже великим, йшли бiльше години, а краю не було. В
такiм лiсi можна справдi пропасти. Аж стали перед високою огорожею з плоту
i частоколу. За плотом гавкали люто собаки. Старий вiдчинив ворота,
придобрив собак, i подорожнi пiшли туди за ним. Недалеко ворiт стояла
хатина, обведена загатою з лiсової трави. Бiля неї стояла клуня. До неї
завели конi, яким старий занiс оберемок сiна. За той час двi собаки вовчої
породи обнюшили подорожнiх зi всiх бокiв i стали лащитися. Одна таки
пiдскочила i лизнула на привiтання Марка по лицi.
- Добрi ви, бачу, люде, коли Лиско так з вами лащиться, то мудре
сотворiння: лиху людину нюхом пiзнає i не попустить їй. Знаєте, що вiн раз
на смерть загриз розбишаку, що хотiв мене, самiтнього, ограбувати. Як
схопив зубами за горло, то i не пiкнув.
Старий вiдчинив хатчину i попросив туди гостей. На припiчку тлiло. Вiн
розвiяв огонь i засвiтив грубу воскову свiчку.
- Вiтайте менi, любi гостi! Слава Богу, що напутив вас до мене, дуже
вам радий, сiдати просимо.
Хата була зовсiм проста: пiч, лежанка, одна лава, стiл, полиця - усе з
простих дощок. Над столом - образ богородицi, а доокола нього повiшана в
порядку зброя: шабля, пiстолi, двi турецькi рушницi. Видно, що старий
колись-то козакував. Старий розвiв у печi вогонь та став подорожнiх
приймати, чим хата багата. Принiс iз погребу глечик меду, поставив з
мищиною патоку, поклав велику паляницю.
- Будь ласка, споживайте здоровi та напийтеся, лише за горiвку
вибачайте, бо її не маю.
- Не дуже-то i нам за нею [3][4]банно '.
- Ну, коли так, то ладно. Деколи i у мене вона появиться, коли який
купець барильце привезе.
- Хiба ж сюди купцi заходять?
- А заходять, - я з них живу, продаю їм мед, шкури, вiск.
- Якi шкури?
- Та вже ж, що не з мишей, а звiрячi. Є лисячi, вовчi, ведмежi,
сарнячi, оленевi, - звiра тут досить. Вiд них я купую всiляку потребу,
особливо порох, одежу, борошно, - що треба.
- А цей лiс чий?
- Що ж тобi казати, коли не вiриш. Казав, що мiй, а ти за пiстоль
хапаєш. Вгадай сам, чий вiн.
- Не тому я за пiстоль хапав, - оправдувався Петро, - а то не знав я,
який ви чоловiк, а ми все маємося на осторозi.
- Що й казати, - обзивається Марко, - ми все погонi виглядаємо.
- Погонi? А звiдкiля?
- З Острога, вiд князя...
- Смiйтеся з того, кому б там хотiлося зимою за втiкачами ганятися?
Коли б ти i крiпаком був, та вiд пана втiк, то ще не важилися би. Зима -
не мама. Вони вас вже i так за пропащих вважають, i як у вас був який
приятель в Острозi, то, певно, вже й панахиду за вас найняв.
- А вам, дiду, не лячно так самому в лiсi жити?
- От вигадав! Чого ж лячно? Усюди є Бог. Чого ж менi боятися? Я iз
цього лiсу вже двадцять п'ять лiт не виходжу, i тут менi так добре, як у
Бога за дверима. Не те, що не голодую, та ще i другого нагодую, коли
трапиться. Два рази до року приїжджає до мене купець: восени - по мед i
овочi; весною - по шкури. Привезе менi полотна, солi, тютюну, пороху та
олова, борошна на паляницi, сухарiв. Чого ж менi бiльше треба? А коли б
лихий чоловiк трапився, то ще не дам себе живого взяти, а мої вiрнi собаки
теж за мною постоять. От побудьте у мене який тиждень, то побачите, як тут
у лiсi гарно живеться. Нi зимою, нi лiтом менi не вкучиться. Взимi
мисливство; от ти, лучнику, коли хочеш, то й завтра пiдемо на лови, лише
прилагодь багато добрих стрiл, то заведу тебе в таке мiсце, що не жаль
буде труду. А лiтом, то в мене так, як у божiм раю, самому Адамовi не було
краще. Ех, коли б побачили! Як лiс стане зеленiти, як трава зацвiте, як
пташка защебече, як бджола забринить, як усе стане веселитися, то я старий
аж вiдмолодiю. Справдi, тодi й людей не хочу. Навештався я по божому
свiту, був на возi i пiд возом, усячини надивився, а тепер вiдпочиваю та
Боговi милосердному дякую, що мене в той рай завiв.
- Де ж ви, дiду, бували?
- Спитай краще, де я не бував, говорив старий, стелячи гостям сiно на
долiвцi. - Бував на Запорожжi, з козаками на турка ходив походами. Крим
мене знає, побував я i в тяжкiй неволi бусурменськiй, лише слава Боговi,
що не довго, бо вдалося менi втекти, поки на мiсце, у Бахчисарай, завели.
Як будете на Сiчi, то поспитайте старих сiчових дiдiв за Ониська
Печеного... Що я тепер? Старий гриб, а тодi я молодець був, та що й
говорити? Потому я з козаками на море ходив...
- А скiльки вам, дiду, рокiв буде?
- Скiльки менi буде, я того не знаю, скiльки менi є: вiсiмдесят минуло
i на перший пiшло.
- Молодший вiд нашого дiдуся, - каже Марко до Петра.
- А твiй дiдусь хто такий?
- Далеко звiдсiля, аж пiд Самбором, коли знаєте. Йому минуло сто рокiв,
як ми ще хлопцями були, та у школу до Острога виїздили. Грицьком Жмайлом
звався, не знать, чи ще живий?
- Коли живий, то нехай здоровий буде, а як вмер, то царство йому
небесне... Жмайлiв я знав на Запорожжi кiлькох. У мiй час було їх на
Запорожжi кiлька. Та не кожний там i Жмайлом мусив зватися. Запорожцi
такий химерний народ, що кожному своє iмення приложать, до чого хто
вдався, або й так. Ось мiй батько звався Залужний, а мене прозвали
Печеним, а як прозвуть раз, то не вiдпросишся i не вiдкупишся. Коли будеш
за це сердитися, то вони ще бiльше при своїм будуть стояти. Ось iз чого
мене Печеним прозвали. Пiшов я раз з козаками в Крим. Послали мене з
другими на розгляди ворожої сили. Так трапилося, що татари мене пiймали.
Привели мене до якогось мурзи та давай розпитувати, що i як, скiльки
козакiв прийшло. А я начеб води в рот, - нiчичирк. Хiба ж своїх буду
зраджувати? Тодi стягнули з мене сорочку та давай припiкати розпаленим
залiзом. Шкварчало моє тiло, а я затяв зуби та й мовчу. I були б мене на
смерть замучили, коли б Свята Покрова за мене не заступилася... Як мене
так мучили, зробився крик: шайтан! Аллах! Аллах! А тут чую гомiн та
стукiтню наших... Наскочила одна козацька чета, як вихор, вирубали татар,
а мене освободили... Довго я лiчився з ран, але таки не пропав... I тодi
прозвали мене Печеним.
- Щасливо воно сталося, що ця чета на них натрапила...
- Еге ж! Побратим мене виручив... От був товариш, щирiший рiдного
брата... Царство йому небесне! У морi потонув, а я остався.
Старий присiв бiля печi, порпав цiпком огонь i важко задумався. Дивився
старечими очима на грань, може, там кого iз своїх знайомих у своїй уявi
побачив...
- Не знаю, як там, у цих великих книгах, що по церквах, написано, бо я
неграмотний, але менi здається, що в Господа милосердного є така книга, де
всi люде списанi i кожному приписана доля, вiд якої не втечеш, не
встережешся. Так цьому й бути. Тому-то нашi запорожцi нiчого не бояться -
що мав бути, то й буде. Козак - то так, як муха: бринить, лiтає,
веселиться, аж поки в мед не впаде...
- Або в дьоготь, - добавив Петро.
- Добре кажеш: або в дьоготь, або поки й яка птиця не проковтне.
В хатi стало гаряче, мов у парнiй. Хлопцi роздяглися до сорочок.
Довгенько ще внiч балакали. Петро став розказувати, якi тепер на свiтi
порядки, та старий йому перебив:
- Не хочу слухати нi про людей, нi про їхнi порядки, вони були i будуть
все однаковi, досить менi їх. Ти краще переказуй менi молитву "На сон
грядущий", а то далi забуду все.
Петро став говорити молитву, а дiд повторяв за ним кожне слово.
В хатi стало тихо. Всi позасинали. На дворi iнколи собаки гарчали, коли
пiд сплiток який звiр приближався.
Вранцi старий заварив кулешу i побудив хлопцiв. Вони хотiли зараз
вибиратися в дорогу.
- Ого! Так менi гостину вiдплачуєте? А не думай один з другим їхати.
Перед весною не пущу. Слава Боговi, що гостей дав. Я хоч людей не люблю, а
таки iнколи за миром божим скучаю i хочу з добрими людьми повеселитися та
побалакати.
- Нам, дiду, пильно на Сiч...
- Гадаєш, що Сiч он там, за оплiтком, або край цього лiсу? Ще, небоже,
не одну паляницю треба буде з'їсти, заки туди дiстанешся.
- Хiба ж воно так далеко?
- А ти гадаєш, що близько? Коли поїдете тодi, як я схочу, то покажу i
дорогу, а коли наперлися, то їдьте, але надвечiр знову до моєї зимiвки
завернете...
- А то ж як?
- А так, що я вас зачарую i колесом будете їздити... я характерник... -
старий став смiятися. - Може, ви, школярi, й не знаєте, що воно таке
характерник?
- Характерник - то такий козак, що iз всякої халепи може себе
вирятувати... що його куля не береться...
- Ось-бо то й є.
- Що з чортом знається...
- О, то вже неправда. Хiба таке в книжках написано? То неправда, бо
характерник i чорта не лякається, та й чорта перехитрить, окульбачить, та
мов на шкапi їздить. А при тiм вiн Боговi молиться, в церкву ходить, людям
добре творить... Ось який характерник, i про таких я знав... А коли в мене
ще останете, то i про тих характерникiв, яких я знав на Запорожжi, розкажу
вам.
Нiчого було робити. Хлопцям стало нiяково вiдказуватися вiд тої щирої
гостини. Хто знає, як воно буде далi, чому ж не вихiснувати хвилi. I вони
осталися.
Зараз другої днини пiшли на лови. Старий пiшов лише з Петром, бо Марко
не мiг ще добре ходити, так йому рана долягала. Петро мав нагоду показати
своє мистецтво з луком. Не хибив нi разу. Старий не мiг з дива вийти. Того
дня вбили кiлька бiльших штук i з бiдою дотащили їх додому.
По вечерi старий порався коло добичi, знiмав шкуру, чвертував i вiшав в
димарi м'ясо, а коли по вечерi полягали, зачинали балачку.
- Дiду, - каже Марко, - ви обiцяли розказати нам про характерникiв, я
дуже цiкавий почути.
- Ти собi будь цiкавий на все. Старайся все своїм розумом збагнути.
Чоловiк, що не цiкавий, остане до смертi дурнем. Але ти нiколи не кажи, що
ти на що-небудь цiкавий. Ти або слухай, що другi говорять, i на вус мотай,
або питай полiтичне так, щоб нiхто не знав, куди ти мiриш. Розумний
чоловiк, та ще й козак, куди-iнде мiрить, а поцiлить там, де нiхто того не
сподiвався.
- Спасибi, дiду, за науку, вона нам придасться, та ти не заговорюй,
лише розкажи, що обiцяв, а то завтра нi одного звiра не поцiлю. Буду
мiрити в оленя, а поцiлю в дерево...
- От i не говори! Хiба ж не знаю нашого брата-мисливця? А що скаже
стрiлецька слава? Та вже досить, що обiцяв, то й додержу. Слухайте, поки
не заснете...
У мiй час жив на Запорожжi характерник - старий Артем Похожий. Нiхто не
знав, скiльки йому лiт, бо вiн раз показував себе старим, столiтнiм,
дiдуганом, а другий раз - молодцем, хоч пiд вiнець ставай. Вiд других
запорожцiв держався осторонь, усiх називав жовтодзьобами та дурнями.
Говорив мало. От так вiднехочу кинув кiлька слiв та й замовк. Всi його
поважали i боялися. Старшина поважала його тому, що нiхто так не порадив,
так дiла не повернув, як Артем. А на язик з ним було пiти дуже небезпечно,
бо вiдрубав, мов сокирою. При тiм був вiн неабиякий силач. Возьме, було,
коня поперед себе i несе, як ягня. Пiднесе на плечах гармату з колесами,
то нiчого. Куля його не бралася: що до нього встрелиш, то вiн i оком не
моргне. А вже тих татар, то трощив, як мишей, та ще до них по-їхньому
говорив не гiрш татарина. Раз якось наскочив татарський загiн на нашi
степи i зайняв табунець козацьких коней. А тодi якраз коней нам було
треба, бо у похiд ладились. Татари захопили i кiлькох молодикiв, що коней
пильнували. Дiзнався про те Артем, i, не говорячи нiкому нi слова, сiв на
коня, i поїхав. Кошовий навiть погонi не посилав, бо тi, що спаслися,
говорили, то татарва з добиччю вже, певно, в Криму. Не знать, куди Артем
поїхав, але вiн скорше приїхав до Перекопу i тут вижидав кримцiв. Це все
розказували опiсля тi пiйманi хлопцi. Кримцi такi радi, женуть добичу i
ясир, аж тут на дорозi стоїть старий жебручий татарин. Здержав їх та щось
по-їхньому з ними галакає. Татари здержалися i його обступили. Йому якраз
треба було мати їх всiх у купi, щоб не розбiгалися. Тодi вiн миттю скинув
татарську шапку, вiдкинув сиву бороду - вона була у його, бачите,
причеплена, а тут довгi козацькi вуси показалися. З-пiд поли витягнув
кусень довгого залiза. Говорили опiсля хлопцi, що вдвох ледве то залiзо
пiднесли. Тодi як зачне бити, кого попав по спинi, то так i переломив
хребет, а кому по головi достанеться, то й мiзок зараз на верха. Усiх
побив. Тодi порозв'язував хлопцiв, закурив люльку та й каже: "Ну, хлопцi,
пора нам додому".
I утрьох пригнали табун коней додому. I гадаєте, що хоч одним словом
почванився з свого дiла? Нi. Махнув рукою, начеб вiн лише муху забив.
А раз його ляхи пiймали. Намотлошив вiн тих панiв-драгунiв, чи як там
вони називаються, а опiсля став та й нi вусом не моргне. В нас усiх i дух
завмер, бо вiн нам тодi ватажкував. Ну, не оборонимо, як вiн сам себе не
оборонить, - пропало. Кожний втiкає в комиш. А вони вже й не дивляться на
нас, лише в'яжуть Артема, але вiн за кожним разом, як його в'яжуть
мотузами, що мали сили, лише рушить руками, то всi мотузи потрiскають, мов
те павутиння. В'яжуть знову, а вiн - те саме. Ми з комишiв дивимось, що
воно буде. За третiм чи четвертим разом вiн вже - нiчого. Стоїть
зв'язаний, як вiвця. Його повели - такий смирненький, що годi. Що сталося?
Чи так знемiгся? А вони такi радi, вигукують та веселяться. Неодмiнно
настромлять на палю або почвертують живого. Ми ждемо ночi, щоб до себе
перекрастися, аж тут Артем як не гукне над нами: "Хлопцi, збирайтеся,
тепер ворогам справимо бенкет".
Ми гадали зразу, що то його праведна душа при нас з'явилася, а то сам
Артем стоїть, як i перше; люлька в зубах, а шабля в руцi.
Повiв нас опiсля вночi на ворожий обоз... Господи, що там тодi за
бенкет був!.. Усiх перебили, багата здобича лишилася нам у руках. Тодi
Артем каже: "Ходiть, хлопцi, покажу вам, кого то вороги замiсть мене
пiймали".
Приходимо помiж обозовi вози, а там - до великого паля, вбитого в
землю, стоїть на грубiм ланцюгу прив'язаний цап.
- Що, що?
- Ну кажу вам - цап. Гадаємо собi, воно ж i правда, що Артем, бо хiба ж
цапа в'яже хто на ланцюгу до такого паля? От бачите, що то значить бути
характерником!
- Може, вiн з чортом знався? - каже Марко.
- Грiх тобi, синку, таке говорити. То був богобоязливий чоловiк,
молився, на церкви давав у Черкасах, вбогого не поминув. То вже такий
угодник у Господа був, i Пречиста йому в усiх пригодах помагала...
Такi балачки й оповiдання вели вони кожного вечора.
Петровi таке життя в лiснiй пустелi дуже подобалося, i радо був би тут
посидiв до весни. Та Марко намагався дуже їхати. Йому вже не давала
супокою та думка, що можуть Їх догнати. Вiн просив Петра, трохи не плакав,
щоб уже зараз їхати далi. I Петро дав наклонитися.
П'ятого дня заговорив до дiда:
- Нам, дiду, пильно на Сiч.
- Останьте ще трохи, - просив Онисько, - хiба вам у мене зле?
- Нам пильно.
- Та воно небезпечно тепер їхати,- мороз пустив, буде снiг, а може, й
метелиця. Пам'ятайте, що тут довкруги нема нiякої оселi, нiякого захисту,
та ще як iз шляху зiб'єтесь, то пропадете.
- А весною, як води порозливають, а опiсля, як татарва рушиться, ще
небезпечнiше буде.
- Що ж порадиш? Їдьте з Богом, на мотузок вас не прив'яжу.
Другого дня вранцi попрощались iз старим, подякували за хлiб-сiль i
поїхали.
Старий дав їм багато харчiв на дорогу, нав'язав сiна для коней.
Виправляв їх у дорогу, мов рiдних синiв, розповiв їм, кудою їхати. Та коли
вже мали виїздити за ворота, вiн зняв з стiни iкону богородицi i
благословив їх у дорогу, достоту так, як дiд Грицько Жмайло зробив, коли
виїжджали з Кульчиць.
- Поклонiться вiд старого Ониська матерi Сiчi та Днiпровi-Словутицi, i
мене пом'янiть у ваших молитвах!
- Оставайте здоровi, дiду!
Зразу їхали лiсом, поки знову не опинилися в чистому полi без краю.
- Жаль менi цього зимiвника, та й старого дiда. Ти завважав, що вiн
прощав нас так, як наш дiдусь?
- Його благословення пiде вслiд за нами, - каже Петро, - бо вiн
богобоязливий, праведний чоловiк.
- Коли б я почував себе безпечним, я увесь вiк звiдсiля не рушився б.
Так тут гарно жити...
- Добре так жити старому, що вже покiнчив зi свiтом, а молодий не
видержав би. Молодого кортить у свiт, мiж людей розуму добути та слави
нажити. Старi люде говорять, що те все, за чим люде ганяють, суєта,
Молодий, хоч вiрить тому, а все ж хоче сам те все збагнути, iнакше не може
бути, бо свiт звiвся б нiнащо. Старий Онисько лишається в своєму лiсi при
пасiцi, бо вiн уже своє вiдробив. Тепер черга на молодих, поки знову не
доведеться лягти за пiччю. Ми призначенi до дiла, до слави...
Було вже з полудня. Небо занеслося чорними олив'яними хмарами. Чути
було у воздусi вологiсть. Сонця не видно стало. Довкруги стало темнiти. А
далi почав падати грубими пластами снiг. Зразу рiдко, а вiдтак щораз
густiше. Хлопцi нагодували коней, перекусили, що було в торбi, i поспiшали
щосили далi. Онисько розповiв їм дорогу, куди їм треба їхати. Та чи можна
було тепер потрапити та й шляху не збитися? Снiг падав щораз густiше, а
далi завелася хуртовина. Мело снiгом з усiх бокiв, що на кiлька крокiв
нiчого не було видно. Хлопцям стало страшно. Вони мовчали, думаючи те
саме. Нарештi простогнав Марко:
- Пропали ми, Петре, тут нам остання година, в снiгу загинемо.
- Не говори так, Марку! Бог-батько... От краще ми помолимося... Щира
молитва iз дна моря добуває. Як тяжко було з нами недавно, а дав Бог, що
знайшли захист один i другий, знайдемо ще...
Та воно лише так говорилося, а небезпека була велика.
Снiгу нападало багато. Конi cтали постогнувати. Вони дуже знемоглися,
бродячи у мокрому великому снiгу.
- Менi страшно пече рана, - говорив Марко, - до сiдла обтер.... Може
би, лiпше пiшки йти?
- Куди? Все ж, що кiнь на чотирьох ногах, то не чоловiк на двох.
- Онисько говорив, що тут нiякої оселi близько не буде.
- Хiба ж ми вже вiд Ониська близько? Цiлу днину їдемо. Не журися,
трапиться який-небудь хутiр.
Та Петро сам не вiрив у те, що говорив. Вiн говорив на те тiльки, щоб
свого побратима не тривожити, але й потiшити.
- Петре!
- А що?
- Чи ти пам'ятаєш нашi Кульчицi?
- Як таке можна забути?
- Я вже там нiколи не буду... - i вiн зiтхнув важко.
- Не говори! У всiм воля Божа, не бути тобi, то й менi не бути.
- Я прочуваю мiй кiнець. Менi привиджується, що це наше кульчицьке
оболоння. Ось там стоїть наша стара церковця, пiд якою твiй покiйний
батько поляг... Гм... Бачу i старого дiдуся Грицька: стоїть з образом, як
тодi, коли нас прощав... вiн таки мене кличе, їй-богу!
- Тобi, Марку, так привиджується, то все так буває пiд снiгову пору.
- Сам не знаю. А чому тобi не привиджується? Це так перед смертю. Я це
знаю. Тiло завмирає, а душа освободжується i тому бачить таке, якого
чоловiк здоровий не видить.
- Авжеж, щоб там яка душа не була, а не побачить тут нi Кульчиць, нi
оболоння, бо це зi сто миль звiдсiля! - жартував собi Петро, хоч йому нi
раз не було до жартiв, бо вiд слiв Маркових його проймало жахом, тривогою.
Вiн боявся ще одного, про що Марковi не згадував: коли б так тепер
надбiгла тiчка вовкiв, тодi було б їм амiнь.
Петро зблизився до Марка й приложив руку до його чола. Воно було
гаряче, мов грань, хоч холодний снiг безупинно його облiплював. У висках
бив живчик, наче молотком.
- Ти, Марку, нездужаєш...
- Тихо! Чуєш? Десь недалеко дзвони дзвонять. Так само дзвонили в
самбiрськiй церквi, як приїхав владика на наш екзамен. Ти маєш ще той
хрестик?
- Певно, що маю... Владика говорив, що вiн нас вiд усякої бiди вирятує.
- Але дзвони таки дзвонять, що й не говори.
- Це в тобi так кров ворушиться. Не думай про те, брате, а краще молися
до Пречистої, щоб за нами заступилася...
- Молитися буду, щоб Господь грiхи простив, менi вже не жити...
- Не вдайся в розпуку, все буде гаразд.
- Менi вже загибати, так загибати. Оцим грiх свiй спокутую. Я ж вбив
чоловiка. Але чого ти зi мною гинеш? Ти нi в чому не повинен, тобi би
тiльки жити... А менi все одне, чи на шибеницi повиснути за вбивство, чи в
снiгу закостенiти, може, так i краще...
А тим часом курява не вгавала, але ще бiльше з кожною хвилею дужчала.
Петро знав, що це значить. Вiн втратив усю надiю.
- Пропало! - крикнув Марко в передсмертнiй розпуцi. - Слухай, Петре.
Послухай мене ще раз перед смертю... Лиши мене тут, а сам втiкай, рятуй
себе! Я вже не можу на конi всидiти. Рана огнем пече, я мушу злiзти з
коня, а йти нездужаю... А як вернеш у нашi Кульчицi, так постав менi пiд
церквою на цвинтарi хрестика.
- Марку, не говори небилиць, забороняю тобi це.
Надворi стемнiло зовсiм. Метелиця не вгавала, а снiгу насипало по
колiна. До того взявся ще сильний вiтер, що кидав масою мокрого снiгу на
всi боки й залiплював очi та запирав духа.
- Бачиш, Марку, зараз буде кiнець бiдi, цей вiтер геть розжене снiгову
хмару й випогодиться.
Марко мовчав. Конi страшно потомилися, вони тяжко стогнали й ледве
волокли ноги. Часто вони приставали й треба було їх пiдганяти. Петро став
стиха вiдмовляти передсмертнi молитви, йому страшно було жаль молодого
життя. Ладився, мов сокiл до лету, та крила передчасно пiдломило.
В тiй хвилi кiнь Марка спотикнувся й упав зразу на переднi колiна, а
опiсля повалився в снiг боком, застогнав i простягся. Петро скочив зi
свого коня й з бiдою витягнув Марка з-пiд неживого коня.
- Ет, може й так бути, сiдай на мого коня, а я прочуваю, що тут десь
недалеко буде людське житло.
Марко отягався.
- Лиши мене, Петре, тут; менi так страшно спати хочеться. Я ось так
приляжу бiля того бiдного коня й трохи продрiмаюся... А ти... Ти втiкай
звiдсiля, бо тут смерть!
Вiн скрикнув тi слова якимсь нелюдським страшним голосом: "Втiкай!"
- Марку, я старший, мене маєш слухати - говорив твердо Петро. - Зараз
сiдай на коня!
Вiн з бiдою висадив Марка на свого коня, взяв за поводи й, бродячи по
глибокiм снiгу, йшов навмання.
На свiтi стояла нiч, нiч бiла, як сорочка мерця.
Волоклися якийсь час, а далi й кiнь пiд Марком став спотикатися, поки
не впав, як i його товариш.
Петра аж заморозило. Пропала остання надiя. Вiн узяв Марка пiд руку й
так бродили далi нога за ногою.
- Не можу далi й кроком рушитися, - говорив Марко, сiдаючи в снiгу. -
Лиши мене тут.
- Не лишу, - говорив завзято Петро, - пропадемо так вкупi, в братнiх
обiймах, як слiд щирим побратимам. Сiдай менi на плечi...
- Не хочу... Я останусь тут, а ти втiкай.
- Мусиш! Чув? Я приказую!
Вiн скинув з себе кожух, нагнувся й пiдсадив на себе Марка, та взяв
його попiд ноги.
- Держися шиї, та не души, щоб можна було дихати.
Тяжко було Петровi нести недужого товариша. Хоч зимний вiтер прошибав
до костi, вiн прiв i добував останнiх сил, щоб наперед крок за кроком
поступати.
Аж нараз... Господи! Чи це може бути правда? Петро почув гавкання
собак, що неслось десь здалеку збоку... А може, це лише причулося? Марковi
причулися дзвони, а йому - голос собак. Та нi, воно справдi так...
- Марку, чи ти чуєш що?
- Я давно вже чую голос собак та нiчого не говорю, бо ти кажеш, що менi
прочувається й сердишся на мене. Та коли ж правда, то пусти мене, я вже
вiдпочив i пiду сам.
Марковi справдi прибуло сили. Держачися за руки, поспiшали щомога далi
на голос. Собаче гавкання ставало щораз ближче, виразнiше помимо виття
вихру.
- Як є собаки, то є й люде, якась оселя недалеко. Радiй, братику,
молитву нашу вислухала Свята Покрова.
Тяглися так довгий час, аж стали над якимсь широким ровом, за ним щось
сiрiло, начеб лiс, а за тим гавкали собаки. Не знать хто там живе... Хай
би й татарин, а все ж - людина. Собаки, почувши чужих людей, ще дужче
стали гавкати та присiкатися.
Петро став гукати з цiлої сили:
- Гей люде добрi, пустiть подорожнiх! Товариш менi занедужав. Рятуйте
ради Бога!
- Я тут трохи приляжу, та й вiдпочину... Менi дуже спати хочеться.
- Не можна тепер спати, - крикнув сердито Петро. - Хочеш заснути
навiки, тепер, коли ми людей знайшли? Крiпись, Марку, вже нашiй бiдi
кiнець. Люде добрi, рятуйте мерщiй, душа християнська пропадає...
Собаки гавкали, аж землю гризли.
За тим лiсом щось заметушилося, скрипнули десь дверi, чийсь голос
закричав:
- Пугу! Пугу!
- Христа ради, пустiть, бо загинемо.
- Хто ти такий, озовись, а то собак на тебе пущу...
- Не роби цього, добрий чоловiче, грiха на душу не бери... Ми подорожнi
козаки, з шляху збилися, а мiй товариш хворий...
- Такий ти козак, що козацького звичаю не знаєш, верещиш, мов баба...
Знов собаки прискочили й стали гавкати. Знов скрипнули дверi. Тепер
побачив Петро свiтло.
Перед ними вiдчинилися ворота, яких Петро досi не помiтив.
Вiн рушив наперед, а Марко впав зiмлiлий на землю.
- Стiй, дурню, - кричав той чоловiк, - не йди, бо в рiв упадеш, хай
спущу мiст.
Щось заскрипiло, один чоловiк свiтив смолоскип, другий спускав великий
дерев'яний мiст пiвперек рова.
- Тепер ходи!
- Не можу, товариш зiмлiв, поможiть!
Двоє людей перейшло мiст i взяли Марка на руки. Один свiтив смолоскип i
вiдганяв собак.
- А ти, небоже, без кожуха вибрався по степу гуляти?
- Був у мене кожух, та я його скинув, тяжко було нести недужого
товариша...
- То ти його нiс? Ну, ну...
- Годi було побратима в бiдi лишати...
- А лука-то таки не кинув.
Ввiйшли в сiни, а звiдси в простору теплу хату...
Були врятованi.
Напроти них вийшов iз другої кiмнати високий козак з довгими вусами та
чубом, закрученим за ухо. Вiн був босий i в сорочцi. Свої широчезнi штани
попiдв'язував здолу мотузками. Видно було, що вiн тут хазяїн. Марка казав
занести до другої кiмнати й покласти на печi. З нього зняли кожух,
роздягли й ззули чоботи, перемоклi вiд снiгу. Козак розняв йому пальцями
рота й влив ковток горiлки. Вiдтак натирав йому груди й виски. Йому
помагав у тiй роботi другий старший чоловiк.
Марко вiдiтхнув важко й створив очi, та знову їх заплющив. Козак
обернувся до Петра й каже:
- Твiй товариш хворий, його треба довший час лiчити...
- Та чей же видужає,-сказав заляканий Петро.
- Як Бог схоче, то видужає.
Марко вiдкрив знову очi, оглянувся довкруги й спитав:
- Петре, де ми тепер?
- У добрих людей, парубче, - каже козак.
На те Петро:
- Ми подорожнi козаки, в степу заблудили...
- Хiба я тебе питаю? Бачу, що хрещенi, та й цього менi досить. Знаєш,
що в Святiм письмi говориться про милосердного самаритянина?.. Як ти
голодний, то сiдай їсти, а як нi, то лягай спати, а завтра, то вже
поговоримо.
- Я дуже голодний, бо вже давно не їв.
- Максиме, подай йому з печi вареникiв, а твiй товариш хай вибачить,
сьогоднi нiчого не дiстане, хiба - молока.
Петро, заїдаючи вареники, мав час роздивитися по хатi. В першiй
кiмнатi, куди ввiйшли з сiней, напроти дверей стояв стiл, застелений бiлою
скатертю. На ньому лежали хлiб, сiль, i стояла пляшка. За столом i пiд
вiкнами - довгi дерев'янi ослони, застеленi багатими турецькими килимами.
На стiнi - образи в золочених рамах. Понад вiкнами - на цiлу довготу стiни
полиця, а на нiй - рiзна посудина: дерев'яна, мiдяна, а то й срiбна -
миски, полумиски, збанки та чарки. На противнiй стiнi вiд вiкон навiшано
всiлякої зброї: рушницi, шаблi, кинджали, келепи, ножi, все багато срiблом
коване.
При дверях грубка з зелених кахлiв. Це була свiтлиця для гостей. Петро
змiркував, що попав до славного козацького лицаря. Це все по-тодiшньому
звичаю не було куплене в краму на базарi, це була воєнна здобича, якою
тодiшнi люде величалися, й про кожну рiч умiли сказати, де її здобуто.
В другiй кiмнатi стояла велика пiч на хлiб з грубкою для тепла i з
припiчками, на яких можна було спати. Пiд стiною стояла лежанка, вкрита
кожухами. Кiмната не вибаглива, яка трапляється усюди по селах.
Максим постелив гостям на печi. Марка непритомного ледве туди висадили.
Надворi змагався страшний вихор. Вiтер бив скажено об стiни хати, начеб
хотiв її вивернути. Петро вкрився кожухом. Вiн був мокрий до самого тiла.
Дякував Боговi за спасiння, бо в таку негоду пропали б у степу певно. Йому
дзвонило в ухах, переходило через голову страшне, тiльки що пережите.
Вiдтак заснув мертвецьким сном. Захрiп i Максим на лавi. Один хазяїн не
спав. Вiн шептав молитву за "путешествуючих".
I хуртовина там, на свiтi, не хотiла вспокоїтися...
ХII
Марко став спросоння балакати:
- Господи, я ж не хотiв того... я... не хотiв його вбити.. раз лише
вдарив з пересердя... за мою кривду... за неповиннi побої ще й глузував з
мене... Ох Боже, прости менi грiха в передсмертнiй годинi! Петре,
Петрусю!.. Лиши мене тут, хай я загину, та мiй грiх спокутую... а ти
будеш... ти мусиш жити... ти нi в чому не повинен... ти втiкай мерщiй, тут
смерть!
Марко скрикнув страшно, начеб справдi побачив смерть з косою.
- Дiдусю, ой, дiдусь прийшли, - говорив, мов врадувана мала дитина. -
Йду вже, дiдусю, йду зараз... Тiльки з Петром попрощаюся... Дiдусю, -
говорив крiзь плач, - я нiчого не винен, я вiкон ректоровi не вибивав,
бiгме Боже! Дiдусеньку, чи далека нам дорога на той свiт?.. До Господа
небесного... Не лишай мене самого... я дуже боюся...
- З ним щось недобре, - говорив до себе старший козак. Встав з лежанки
й засвiтив свiчку. Марко сидiв на печi. У нього горiли очi, усе лице було,
мов у полум'ї. Розкидав руками й безупинно балакав уриванi слова.
Козак прийшов до нього й обмацав голову й тiло. Марко його не видiв.
Хазяїн закликав Максима, що спав на лавi:
- Вставай, небоже, з тим парубком недобре щось коїться. Вважай на
нього, я розведу огонь. Зiлля треба заварити.
В тiй хвилi Марко крикнув:
- Вже йду! - й скочив з печi в обiйми Максима, що його придержав.
- Покладь його на мою постелю.
Пiшов хазяїн, принiс липового цвiту, кинув у кипучий глечик i всипав
патоки.
Марко не давався Максимовi:
- Гайдуки, голубчики, пустiть мене, не вiддавайте на муки, не саджайте
в тюрму!
Вiн страшно плакав.
Хазяїн помагав Максимовi та заспокоював:
- Не бiйсь, синку, нiчого тобi гайдуки не зроблять, ти в безпечнiм
мiсцi мiж козаками.
Коли дiткнулися болючого мiсця, Марко засичав з болю.
Поклали його на лежанку горi спиною. Хазяїн став осторожно його
роздягати, поки не добрався до болючого мiсця. Скривавлена сорочка
пристала до рани. Треба було вiдмочувати сорочку теплою водою. Показалася
велика рана.
- Здорово вибили, чортовi сини, дивись, Максиме, та держи його-таки
так, поки я не вернуся.
Хазяїн пiшов до комори, принiс якогось сушеного листя, яке розмочив у
водi. Рану промив теплою водою, обложив розмоченим листям i обв'язав.
Тепер обернули Марка i посадили. Хазяїн подав йому кухоль липового вивару
з медом.
- Пий це, парубче, здоровий будеш.
У Марка запеклись уста, аж почервонiли. Вiн жадно глотав солодкий
напиток, бо спрага його мучила.
Вiд того хворий начеб прочуняв. Дивився на всiх наляканими очима:
- Де я? Що це? Петрусю, чи ти тут?
- Твiй Петро спить, i ти проспися, ти безпечний, нiхто не рушить тебе,
i гайдукiв не бiйся, бо ти мiж добрими людьми, що тебе не зрадять i нiкому
не видадуть...
Марко знеможений впав на лежанку. Хазяїн поклав йому мокре полотенце на
голову i груди.
Марко дихав важко й заснув.
Хазяїн просидiв коло нього усю нiч, змiняючи полотенця. Максим куняв на
лавi, далi прилiг i захрiп.
А надворi не вгавала завiрюха.
Вихор вив та свистiв на всi тони, бив об стiну снiгом. Достоту чортяче
весiлля завелось там, надворi...
Надраном здавалося, що минулася в Марка гарячка. Вiн спав спокiйно.
Петро прокинувся аж коло полудня.
Перше його слово, як не побачив бiля себе товариша, було:
- А Марко де?
- На моїй лежанцi. Добре ти спав, хлопче?
Петро злiз з печi й приступив до Марка:
- Що з ним, батьку?
- Нiчого, подужає, нехай лише зiпрiє добре. Ми його зараз на пiч
перенесемо та добре кожухами вкриємо.
Перенесли його на пiч, у якiй горiв огонь, наче пiд хлiб.
- Тепер менi розкажи, Петре, куди ви, небожата, в таку лиху годину
чимчикували?
- Ми козаки, на Запорожжя їхали, та в дорозi в снiгу заблукались, з
шляху збилися.
- А ви ж знали шлях на Запорожжя?
- Кожна дорога веде на Запорожжя...
- Те-те-те... Як не вмiєш брехати, так кажи правду, ось що. Ви й не
козаки, й розуму козацького у вас дасть бiг. З Острога не туди на Сiч
дорога. Не козаки ви, а школярi, бо козацького звичаю не знаєте. Нема у
вас козацького розуму, бо добрий козак не пускається в дорогу в таку пору.
- З острога? - питає наляканий Петро. Йому вже тодi нiяково було, як
хазяїн назвав його по iменi. Звiдкiля вiн те все знає?
- З Острога? - питає наляканий Петро. Йому вже скажу, що я знаю. Твiй
товариш був суджений в школi за те, що вибив ректоровi вiкна, хоч вiн того
не зробив. За це вибили його дуже болюче рiзками. А опiсля вiн спересердя
вдарив брехуна i вбив вiдразу. Через те ви перевдяглися за козакiв i
втекли в свiт навмання, мiркуючи, що Запорожжя зараз за бурсацьким тином.
Коли б були так трохи ще поїхали направо, були б попали мiж буржацьку
орду. Тодi було б вам Запорожжя. На щастя ваше, - так вже вам Пречиста
Дiва помогла, - ви натрапили на мою редуту, а то було би вам амiнь. Бо
кого степова зима вiзьме в свої обiйми, того не випустить аж до страшного
судища Христова.
Петро не мiг з дива вийти, звiдки хазяїн те все знає. Хiба ж тут були
вже княжi гiнцi i все розповiли, та ще й пiймати приказали? Петро зложив
перед козаком руки, як до молитви, i став благати:
- Батеньку рiдний! Не видай нас княжим слугам! Помилуй нашi молодi
голови! Мiй побратим нiчого не винен, вiн лише спересердя, що його з
наклепу скарали. Довiку вам служити буду, лише захистiть нас, сховайте в
себе.
- Ех ти, зелене, дурне! Хiба ж я княжий гончий, щоб втiкачiв ловити?
Знай мене: я сотник Запорозького вiйська, Iван Чуб, а то моя славна на всю
Україну редута Чубiвка. Хто попав пiд мiй покров, той безпечний, як у
Господа за пазухою.
- Та коли б сюди наспiла княжа погоня, гайдуки, так...
- Начхати менi на твого князя i його гайдукiв. Хай попробує мене взяти.
Не доказала того орда, скiльки разiв собi зуби вищербила, не вiзьмуть i
княжi гайдуки. Шкода, що ти, письменний, та таке верзеш.
Петро приступив i поцiлував сотника в руку. Вiн цiлком заспокоївся та й
питає:
- Пане сотнику, звiдкiля ви все про нас знаєте, це для мене дуже
цiкаво.
- Ха-ха-ха! Невелика штука, а дурному чудо: твiй брат виговорив у
гарячцi цiлу вашу iсторiю.
- Вiн не брат менi, тiльки побратим.
- То ще краще, коли так твердо побратимство держите. Ти його нiс на
плечах?
- Конi нам попадали, годi було його в степу оставляти на певну
смерть...
- Гарно, синку! Люблю за це i давай хай тебе поцiлую, як твiй батько.
Ти ж з Острога лише задля побратимства утiкав. Будуть з вас люде. За твого
Марка заспокойся. Я не таких лiчив, та й вилiчив. Тепер приймаю вас до
свого товариства. Побудете тут, козацького звичаю навчитеся. Скучати в
мене не будете. А як прийде слушний час, тодi з Богом на Запорожжя я сам
вас вишлю. - Сотник обняв i поцiлував Петра в голову. - Тепер посидь ти
коло Марка, а я вийду. Там, у печi, є глечик з завареним зiллям. Коли
прокинеться, дай йому напитися. Та скажи, як вас зовуть, бо я вас у мiй
козацький реєстр заведу.
- Я - Петро Конашевич, а мiй побратим - Марко Жмайло-Кульчицький.
- Невже ж! - скрикнув врадуваний сотник. - Ви, певно, з-пiд Самбора?
- Так, справдi.
- Петро Жмайло товаришував зi мною на Сiчi. Враз ми у Крим ходили.
Славний козак був, на шаблi мистець. Шкода його, замолоду поляг головою.
- Це був рiдний стрий оцього Марка.
- От гаразд! Будете для мене любими гостями, а опiсля товаришами.
- А я все ще побоююся, що за нами буде погоня.
- Дурниця! Кому схочеться за якогось там цапообразного диякона погоню
висилати за двома зеленими бурсаками. Та скажи менi, звiдкiля ти роздобув
такого лука? Штука неабияка, панська...
- Це подарував менi князь, як вернув з походу на Косинського.
- Видно, що князь дуже радий з того, що побив Косинського. Невелика
штука. Косинський гаряче купаний. Взявся до боротьби з такими дуками, не
обчислив гаразд своїх сил.
Сотник вийшов.
В тiй хвилi Марко пiдвiвся й сiв на печi. Вiн дивився кудись широко
вiдкритими очима.
Петро прискочив до нього, врадуваний:
- Марку! Голубе мiй! Ми безпечнi, в добрих людей, промов до мене хоч
слово.
Марко не пiзнав товариша. Як Петро наблизився до нього, вiн вiдтрутив
його з цiлої сили:
- Геть вiд мене, ти, диявольський дияконе! Не приводь мене другий раз
до грiха, я ще одного не спокутував... - Марко кричав.
Надiйшов сотник.
- Вiн iще в гарячцi, ще не отямився. Ти його напувай пильненько тим
зiллям. Не дамо його. Кожного Жмайла два рази жалко.
Сотник обернув Марка, щоб перев'язати рану.
- От поглянь, як здорово били.
Петра аж серце стиснуло. Рана була бiльша, як зразу. Мiсцями
повiдпадала шкура. Марка пильнувати лишився Максим. Сотник пiшов з Петром
через сiни до куреня обiдати.
Курiнь - то була простора кiмната, на яких сто людей. Стiни були
городженi з хворосту й обмазанi глиною. Попiд стiнами стояли лежанки, а
насерединi, на гаку, висiв чималий казан, з якого йшла густа пара. Пiд
казаном горiв огонь. Дим виходив димарем угору, аж пiд стрiху. На стiнах
висiла козацька зброя. На почеснiй стiнi висiла iкона Покрова, а пiд нею
горiла на срiбнiм ланцюжку лампадка. Здовж куреня стояв довгий стiл, а по
обох боках - лави.
Петро такого ще не бачив. Вiн не знав, на яку ступити, й що з собою
зробити.
Сотник каже:
- Приймiть до гурту нового товариша, називається Петром Конашевичем.
Дайте нам їсти.
Козаки пiдходили з дерев'яними мисками до кухаря, а той черпав кожному
великою варехою. З цими мисками йшов кожний до стола й сiдав, виймаючи
з-за халяви ложку. Знайшлась миска i для Петра. Сотник сiв на почесному
мiсцi. Вiдтак стукнув до стола i всi повставали. Сотник проговорив
голосно: "Отче наш", перехрестив тричi стiл i тодi всi посiдали. У Петра
не було ложки.
- Їж, товаришу, - глузували козаки. Петро добув ножика, вiдкроїв кусок
хлiба й зробив собi ложку.
- От бачите, що вмiє собi дати раду.
- Коли б менi роздобути кусок яворини, то завтра матиму свою.
- Не лише яворина, у нас знайдеться й кривий нiж, - каже сотник.
По обiдi пiшов сотник спочивати, а Петро остався i знайомився з
козаками.
На стiнi висiла бандура.
- Чи можна взяти? - питає Петро.
- Як вмiєш грати, то можна.
Петро навчивсь грати на бандурi в бурсi. Пристроїв iнструмент i вдарив
по струнах. Зразу "пробував пальцiв", а вiдтак заграв дрiбненького, що аж
жижки скакали.
- Ось мистець! - говорили козаки, обступивши його довкруги. Далi стали
притупцювати i вдарили тропака.
Петро грав, козаки гуляли, аж попрiли.
Тепер вдарив кiлька акордiв i заспiвав думу. Голос у нього був гарний,
дзвiнкий та сильний. Усiх узяв за серце, кожний слухав, запираючи в собi
дух. У куренi стало тихо-тихесенько. За тим пiшла друга пiсня, як батько
виправляв сина в похiд, як сестра виводить братовi коня вороного, а
мати-жалiбниця нишком плаче та молитвою супроводжує, як козак дiстається в
турецьку неволю...
Так усi заслухались, що не бачили, як ввiйшов у курiнь сотник i став
позаду iнших.
Петро скiнчив сильними акордами бандури.
- Бог тебе прислав сюди, сину, - каже сотник i поцiлував його в голову,
- такого голосу я ще зроду не чув. Не Їв ти дармо хлiба в бурсi. Спасибi,
що розважив душу та повеселив. А що, хлопцi, радi з нового товариша?
- Дуже радi! Хай здоровий буде
- Хвалiть, та не перехвалюйте, - обiзвався осавул, Касян Байбуза.
То був старий високий та сухий, мов вуджена козяча лопатка, дiдуган.
Вiн шелепiв тому, що в нього зубiв не було. Був дуже строгий i злючий, а
до сотника щирий, хоч не раз на сотника воркотiв, мов старий пес. Сотник
зробив його осавулом тому, що знав козацький звичай, як "Отче наш".
Розумiв добре всi козацькi й татарськi хитрощi й провадив усюди порядок,
як у годиннику. Навпаки, сотник був м'якого серця й на вискоки молодi
дививсь крiзь пальцi. Найбiльше ремствував Касян, що сотник псує тих
шибайголiв i не дає їх вивести на добрих козакiв. На Петра дивився вiн
спiдлоба сердито й жалкував, чого вчора того дурного жовтодзьоба пустив у
редуту.
- Хвалiть, та не перехвалюйте, - повторив ще раз Касян. - Не кожний
бандурист буде добрим козаком. Лицарство в шаблi, а не в бандурi.
Така бесiда всiм не подобалась, бо Петро всiх взяв за серце, та нiхто
не посмiв старому противитись. Навiть сотник скривився на це, та не казав
нiчого, лише махнув рукою.
Петро показував, що цього не бере собi до серця, та, щоби звернути
бесiду в iнший бiк, каже:
- Товаришi, а дайте менi кусок доброго дерева та й того кривого ножа, -
я собi витешу ложку, бо не буде чим вечерi їсти.
Петро сiв на лавцi й став мовчки стругати. Небавом вийшла гарна ложка.
Сотник оглянув i каже:
- Витнеш таку й для мене. Ти й тут мистець. Ложка пiшла по руках, аж
дiйшла до Касяна. Йому вона не подобалась.
- Такою ложкою треба два рази так довго їсти. То для дитини ложка, а не
для козака.
- Годi, батьку! В кого нема в ротi зубiв, то може там i волами заїхати,
а в мене помiж здоровi зуби велика ложка не влiзла б.
Касян аж закипiв зi злостi. Всi пiзнали, що Петро б'є до його беззубого
рота, й радi були, що старому хрiновi так вiдрубав.
Старий не знав, що вiдповiсти, й зараз вийшов з куреня.
- Чого вiн такий злючий, усе йому невлад.
- Вiн такої вдачi, та при тiм добрий, характерний козак. Але в тебе,
Петре, гострий язик.
- То лише тодi, коли за що нелюбого завадить, а так я не страшний,
побачите.
Марко приходив помалу до себе. Дуже пiдупав на силах. Гарячка його
знемогла так, що зразу Петро мусив його водити попiд руку. За той час
Петро мав нагоду пiзнати цiлу редуту й порядок, який тут заведено.
Ця редута, звана Чубовою редутою, або Чубiвкою, була одна з тих, якi
козацтво ставило на пограниччi земель татарської орди. Вони мали на метi
не лише зорити за рухами татар, але ще в разi татарського набiгу орду
здержувати, а то й нищити. В редути звичайно посилано iз Запорозької Сiчi
вiддiли запорожцiв, якi змiнялися.
З Чубiвкою було iнакше. Тут засiв запорозький сотник Iван Чуб. Вiн її
побудував, i випосажив у всi потреби, i не хотiв звiдсiля рушатися.
Навпаки, вiн завiв тут козацьку школу на подобу Сiчi. Сюди приходили
молодi люде, хто мав охоту козакувати, й тут пiд умiлою рукою сотника, пiд
умiлою й твердою рукою осавула Касяна Бай бузи ставали справжнiми
козаками.
Таких вишколених у воєнному ремеслi людей посилав сотник вiд часу до
часу на Сiч з окремим реєстром. Хто в той реєстр попав, приходив на Сiч не
як новик, а як козак-товариш.
Чубiвка лежала на правому березi Синюхи, що впливала до Бога. То був
чотирикутник, окопаний iз трьох бокiв високим валом. З четвертого боку
притикала вона до великого лiсу. З того боку була забезпечена ровами,
засiками, вовчими долами i такими iншими штуками. В потребi можна було
випустити з недалекої Синюхи воду, а тодi цiлий простiр мiж лiсом i
редутою заливала широко вода. Щоби остерегти добрих людей, що не туди
дорога в редуту, понастромлювано на краю лiсу на тичках черепи з
татарських голiв.
На двох рогах валiв редути стояли нарiжники, де мiстились по двi
гармати. Вали були порослi терниною i дикою рожею, а на верху дубовi
палiсади з дiрами до стрiляння. Навкруги валiв був широкий рiв, а в ньому
застромленi кiнчастi коли. Хто в той рiв упав, мусив застромитися на палi.
В редуту вело двоє ворiт з противних бокiв, з мостами до пiдношення на
ланцюгах. У ворота заходилося попiд земляний вал.
Редута виглядала зверху, мов який лiс.
Всерединi стояла хата сотника з прилiпленим до неї куренем. Хата була
широка, присадкувата. Крiм тих двох кiмнат, якi вже знаємо, була тут i
комора, вiд якої ключ носив або сотник, або, коли його не було, його
вiрний товариш Касян. З комори тої, де хазяїн ховав свої скарби, входилося
в таємний хiдник глибоко i далеко попiд землю - геть аж до лiсу серед
великої гущавини. Коли б у редутi неможливо було вдержатися, то можна було
втекти тим льохом у лiс, а тодi поминай, як звали.
У самих валах, довкруги невеликого майдану, мiстилися будинки й стайнi
та склади на хлiб i пашню, бо Чуб завiв своє хазяйство. Зараз за редутою,
по другу сторону рiки, були розлогi поля з усяким хлiбом i пасовиська для
товару й коней.
В редутi був вiйськовий сiчовий порядок. Були поготiвля й сторожi. Як
лише сторожний козак помiчав небезпеку - давав умовлений знак. Тодi
робiтники утiкали з поля, скотарi й конюхи заганяли товар i конi всередину
редути. Пiдносили мiст i зачиняли ворота. Ця редута стояла близько
буджацької орди, й частенько стрiчала непроханих гостей оловом.
Згадати б ще, що крiм хати всi будiвлi були вкритi землею, й нiяким
способом не можна їх було iззовнi пiдпалити.
Нiхто тут не дармував i не нудьгував. Кожний мусив робити, до чого його
приставили. Робота була розложена на кожну годину, а хто би зробив не так,
стрiнувся з твердою рукою Касяна, який побоїв не жалував.
Сотник Iван Чуб, чоловiк п'ятдесяти рокiв, невеликого росту i
кремезний, довгi роки працював i думав над тим, як свою редуту зробити
нездобутою. Завжди щось улiпшував i щось нового додавав. Його зброївня
мала всього подостатком, а хлiба, солоної риби, в'яленого м'яса, меду,
було стiльки, що можна було перетримати облогу цiлий рiк, коли не бiльше.
Слава Чубової школи розходилась по цiлiй околицi. Охотникiв було
стiльки, що сотник не мiг вибрати, бо бiльше, як стокiлька людей не хотiв
приймати.
Касян завiв такий порядок, що однi йшли до хазяйської роботи, других
вправляв у воєннiм ремеслi: вчились їздити на конi, стрiляти в цiль,
поводитися з гарматою. Так було щодень. В недiлю i свята спочивали, читали
Святе письмо тощо.
Крiм людей, сторожили редуту ще й собаки, яких було кiлька. То була
незвичайна порода собак сильних, розумних i чуйних. Такий пес заїдав на
смерть вовка, а татарина занюхав здалека, їх не припинали, бо своїм нiчого
не робили. За ворогiв вважали самих татар.
Сам сотник, славний низовий лицар, був м'якої вдачi. Хотiв, щоби
кожному було добре. Любив поговорити i пожартувати, i для того може би не
вспiв завести воєнної карностi, якби не старий Касян. Той завжди дивився
на всiх бiсом, був непривiтний, воркотун i дуже строгий до себе i других.
Тi супротивнi вдачi двох людей доповнялися дуже добре. Не раз, як Касян
починав воркотiти, то сотник тiльки махав руками i втiкав у свiтлицю.
Касяновi було все вiльно. Зате нiхто так не їздив на конi, хоч би який
дикий, нiхто так у цiль не потрапив, нiхто так роз'їзду не провадив, язика
не дiстав, як старий Касян. Козаки вважали Касяна за характерника, дуже
його боялися, але поважали його за його лицарськi прикмети. Вiдважний, що
самого чорта б не злякався. Не завагався б пiти до самого Царгорода i
висмикати султановi бороду, коли б йому сотник це приказав. Але й кожний
йому пiдчинений мусив виконати приказ, хоч би прийшлося i голову покласти.
Тому-то з Чубової редути виходили славнi лицарi, i на Сiчi мали велику
пошану. Нашi кульчичане попали сюди взимi. В цю пору не виїздили роз'їзди.
Займались роботою домашньою. Уїжджали коней, молотили збiжжя, мололи
борошно, заходили товар i ходили на лови в лiс. Робили припаси на лiто.
Увечерi сходилися всi в курiнь: i тут не було теж без роботи. А при тiм
спiвали пiсень та розказували усячину, або читав один Святе письмо, а всi
слухали, хто стругав дещо, кравцi шили, ткачi ткали полотно або сукно -
нiхто не був без дiла. Сюди заходив i сотник. Аж дядько Касян вийшов на
двiр, поглянув на зорi, а коли пiзня пора була, кричав з порога:
- Досить того, спати пора!
Кожний кидав свою роботу, вiдмовляв молитву i лягав на лежанку.
Нашi новики мусили вчитися кiнної їзди. Коли перший раз посiдали на
коней, то цiла громада аж за боки бралась зi смiху.
- От жаби! У козацтво преться, а на конi сидить, мов гуска на вербi. От
вченi! На бандурi грає, а до коня треба його прив'язати. Татарин тiльки
дмухне, вже тебе нема.
- Та не сердься так, дядьку, поки б вiн мене здув, то я його дмухну
стрiлою - каже Петро.
- Ов, хвали мене, роте, бо тебе розiрву.
- Це не хвальба, дядьку, а суща правда. Коли прикажете, то можу пiти об
заклад, що поцiлю в мiсце, де менi наперед прикажете.
- З дурнями не закладаюся, - воркнув Касян.
- Може, я й дурень, а з луком знаю обходитися краще iнших.
На те каже сотник:
- Добре, я пiду з тобою об заклад, коли поцiлиш в оцi дверi.
- Не так, пане сотнику. Ми напишемо на дверях вугликом колiсце, а я
потрафлю звiдсiля десять разiв.
- Ти, мудрагелю, глумишся з мене, - каже сердитий Касян. - Я залежуся з
тобою, але так, що на десять разiв не поцiлиш анi разу, вчищу тобi десять
прутiв на спину оцiєю рукою.
- То коли йде об заклад, то мусило б бути те таме й навпаки. На десять
разiв скiльки разiв поцiлю, стiльки ж би вам, дядьку, прийшлося хiба вiд
мене вiдiбрати прутiв на спину.
- Ех, то язиката шельма, - сказав Касян.
- Нi, я закладаюсь направду, - говорив сотник. - Що ставиш?
- Ставлю червiнця, бо бiльше не маю.
- А я ставлю коня, якого собi сам вибереш.
- Менi краще кожух придався би, бо мiй десь у снiгу пропав.
- Хай буде за першим разом кожух, за другим кiнь, за третiм шабля.
- Отже, до трьох разiв. Та ба, у мене лук є, та стрiли пропали.
Товаришi, напишiть на дверях колiсце, таке завбiльшки чоловiчої голови.
Сталося це миттю, бо всi були дуже цiкавi. Петро вийняв червiнця i дав
Касяновi на руки.
Петро принiс свiй лук, подали йому три стрiли.
- Нi, - каже сотник, - давай десять. Заклад був, що на десять стрiл має
три рази втрапити.
Петро поставився. Першi три стрiли попали в колiсце, одна при другiй.
- Мистець з тебе, небоже, виграв ти. Йди ж тепер у стайню й вибери собi
коня. Будуть з тебе люде. Касяне, вiддай йому червiнця.
А Петро каже:
- На конях я не знаюся. Я прошу дядька Касяна, щоб для мене коня
вибрав, з кожухом то я скорше дам собi раду.
- Не так, хлопче, тобi два конi належиться, бо ти три рiчi виграв.
- Коли ласка, то цей кiнь буде для мого побратима Марка.
- Нi, це для тебе обидва. Побратим нехай сам доробляється. А що вiн
умiє?
- Вмiє Жмайлову штуку на шаблi, - пiдхопив Петро, - тiльки не знаю, чи
здужає ще, бо дуже охляв у тiй недузi.
- Я попробую, - каже Марко.
- Виступай котрий! - говорив Чуб.
Знайшовся охотник. Принесли шаблi, а Марко показав таку саму штуку, як
тодi в бурсi.
- Далебi, Жмайло, - говорив врадуваний сотник. - Пiзнати птицю, з якого
гнiзда. Марку, йди вибирай i собi коня. Будеш мати й кожух новенький.
Касян пiшов з хлопцями до стайнi. Старий говорив:
- Я гадав, що ти один з другим хоч вчений, а в лицарствi незнайко, так
бачу, що нi... Добре. Тепер я вас сам вчитиму, як на конi їздиться.
Довкруги редути в степу стiльки напало снiгу, що не можна було туди на
конi пускатися. Конi западали по груди й не хотiли йти. Треба було їздити
всерединi редути по майданi, звiдки снiг вiдгорнули.
Касян вчив хлопцiв щодня, й був з них вдоволений, хоч нiколи не
переставав воркотiти й сердився за найменшу похибку. Хоча їх поважали всi
й любив їх сотник, Касян нi в чому не змiнився й так строго й суворо
поводився з ними, як i з iншими.
ХIII
Зараз по Йорданi заповiв Касян лови в великiм Чубовiм лiсi. Такi лови
вiдбувалися кiлька разiв зимою, а то iнколи й лiтом. Козаки готувались на
це, як на яке свято. В лiсi було повно звiра, i то грубшого. Були тут цiлi
стада оленiв, цапiв, диких кабанiв, можна було стрiнутися з ведмедем i
диким котом. На тих звiрiв полювали хiба лише взимку, бо їх ловлено задля
хутра, яке вiдтак сотник продавав приїзним купцям.
Як лише стало на свiт заноситися, Касян подiлив козакiв на гуртки й
порозсилав на призначенi мiсця. На лови йшов сотник теж. Лише молодики
мали остатись в редутi, а це дуже не подобалося Петровi. Вiн зайшов до
сотника й каже:
- Пане сотнику, невже ж i я мушу остатись в редутi? А менi б так
хотiлося попробувати мого лука. Вже бiльше двох лiт його маю, та лише раз
довелось менi застрелити цапа, як ми з Острога втiкали.
- Лук - то заслаба зброя на грубшого звiра. Добре, ти пiдеш з нами на
лови, але вiзьми рушницю. Там можеш i з кабаном стрiнутися.
- Кабановi теж дам ради з лука.
Сотник запорядив, щоби й обидва кульчичане пiшли на лови. Марко взяв
рушницю, а Петро таки пiшов з луком, узявши двадцять добрих вибираних
стрiл
Зi сходом сонця були вже всi в лiсi. Снiгу було повище колiн. Зверху
вiн трохи примерз, однак не так, щоб чоловiк наверху вдержався. Як
поставали на мiсцях, Касян заграв у сурму i розпочались лови. Козаки з
другого боку стали викрикувати. Вони звiра полошили i наганяли на
стрiльцiв.
Петро стояв пiд грубим буком. Коло нього зараз стояв Марко, далi -
сотник, а з другого боку - Касян.
На Касяна вийшов великий олень. Побачивши чоловiка, вiн став, потряс
своїми великими рогами i став фучати. Петро побачив щось такого, чого
дотепер не доводилось бачити. Касян не мав рушницi, лише невеликий нiж. I
по-мистецьки вiн тим ножем орудував. Вiдвiв праву руку назад i викинув
нiж, котрий улучив оленевi в самi груди. Олень пiдвiвсь на заднi ноги
вгору, заричав страшно i повалився на землю. Тепер пiдступив до неживого
оленя, вийняв ножа i обтер його об шерсть звiра. "От такої штуки навчитися
б; це краще, чим мiй лук", - подумав Петро, але в тiй хвилi, порючи
великою головою снiг на всi боки, йшов на Петра великий кабан. Вiн фучав
люто, що вигнали його з логовиська серед морозу. Петро нап'яв лук i
вижидав хвилi, коли кабан обернеться до нього боком. А тим часом кабан
ступав щораз далi. Окружився цiлий снiговим порохом, начеб у хмарi. Петро
скрикнув, i кабан справдi подався вбiк. Тепер прицiлився Петро i випустив
стрiлу. Вона поцiлила кабана пiд лопатку. Кабан пiдскочив угору i лише
тепер побачив свого ворога. Стрiла стирчала йому в боцi, i вiн кинувся в
сторону Петра.
- Втiкай на дерево, - кричав Касян, бiжачи з усiєї сили з ножем. Та вже
було запiзно. Кабан вдарив рилом Петра i пiдкинув вгору. Петро впав на
землю. Здавалося, що йому буде амiнь. Сотник i Марко аж скрикнули i стали
щосили бiгти на пiдмогу.
- Пропав хлопець! - крикнув, бо саме тодi скочив кабан на Петра, який
не мiг видобутись iз снiгу. В ту хвилю надбiг Касян. Надлюдською силою
пiймав кабана за оба уха. Ножа держав у ротi. Кабан виривавсь з усiєї
сили, намагаючись зачепити iклом. Та Касян держав його своїми жилавими
руками, мов клiщами. Вiдтак виждав хвилю, вихопив правою рукою нiж з губи
i штовхнув кабана пiд ребро, в саме серце. Кабан захарчав i повалився на
землю неживий. Позбiгалися на те диво iншi козаки, що стояли близько.
Нiхто навiть не прочував, щоб у того старого сухого козака стiльки сили
взялося, бо, говорили всi, легше вола за роги повалити на землю, чим
кабана вдержати за вуха.
Касян вiддихав тяжко, обтираючи одежу з кровi. Петро встав на ноги,
приступив до Касяна i поцiлував його в руку. Те саме зробив i Марко,
котрий гiрше налякався, як Петро i трясся, мов у лихорадцi.
- Чей же хоч раз признаєшся, - каже Касян до Петра, - що лук не на
дика. Був би тобi тельбухи випустив. Ну, чого поставали? На мiсця! -
крикнув на козакiв. Усi порозходилися.
Лови пiшли далi. Петровi пощастило, що вбив ще два цапи й оленя.
На сотника вийшов дик, i вiн його вiдразу положив з рушницi. Стрiл
загудiв по лiсi. За тим почулось ще кiлька стрiлiв. В другiм кiнцi дались
чути крики. Туди побiгли всi й застали таке, що кiлька козакiв iз собаками
обступили ведмедя. Пси присiкалися до нього, торгаючи за кудли. Козаки
смiялися та радились, як до нього взятися. Ведмiдь певно не втече. Один
хотiв стрiляти з рушницi, та iншi не дали.
- Пiдожди, Охрiме, шкода псувати; ану хто пiде на нього з ножем?
Говори! Поки хто знайдеться, то собаки порвуть на ньому хутро.
- Пiдождiть, я пiду, - говорив молодий кремезний козак. Вiн скинув
рукав кожуха з правої руки. Пiдступив до ведмедя, який стояв на заднiх
ногах, а переднiми обганявся вiд собак, мов здоровий хлоп. Побачивши
нового ворога, не зважав уже на собак i пустився, ревучи люто, на козака.
У нього був отворений червоний рот з бiлими зубами. Козак миттю впхав
ведмедевi в рот руку, обвинену рукавом кожуха, а правою встромив йому нiж
у серце. В саму пору ухилив голову, з якої злетiла шапка, бо ведмiдь був
би його зачепив за пошиття.
- Козак з тебе, Панасе! Далебi юнак.
З противного боку надiйшла партiя козакiв, що робила галас у лiсi. Лови
скiнчилися. Касян послав додому по вози. Лови вдалися гарно; привезли два
кабани, ведмедя, два оленi, кiлька цапiв i лисiв.
Того дня не було iншої бесiди, як про лови. Всi дивилися на старого
осавула з пошаною. А вiн анiчичирк. Знову сердитий воркотун дивився на
всiх бiсом. Коли зiйшлися увечерi до куреня, пiшла розмова за сьогоднiшнi
лови.
- Воно пiшло б було краще, коли б менше снiгу було... Як тут ловити, як
треба по пояс в снiгу бродити?..
- Тут ще у вас не великi снiги бувають, а там, у нас, на Полiссi, то як
звалить снiг, то так занесе хати, що треба людей лопатами вiдгрiбати.
- От не говори так, я такого снiгу ще не бачив, щоб хату цiлу засипав.
- А я такий снiг бачив, що не то хату, а ратушевi вежу засипало, - каже
Петро.
- Як? До верху?
- До самої шпички тої, що на вершку вежi поставлена.
- Це вже неправда.
- Як неправда? Ось послухайте, як то було. Раз у Самборi падав снiг,
бiльше як мiсяць безупинно. Старi люде не пам'ятали такого, й декому
здавалося, що господь хоче заморити свiт потопою зi снiгу. Нанесло
стiльки, навiяло, що засипало цiле мiсто, а з ратушевої вежi сама шпичка
осталася. В той поганий час випала одному шляхтичевi в Кульчицях потреба
до Самбора. Осiдлав коня, закурив люльку i їде. Байдуже йому. Переїхав
Днiстер, дивиться, а мiста немає, лише величезна гора снiгу. Що робити?
Мiсто буде пiд тою снiговою горою, пiд землею не провалилося, їде вiн
далi, снiг примерз, кiнь не западався, рветься вгору, мусить десь доїхати.
Дивиться, а на серединi стоїть шпичка з ратушi. "Ну, слава богу, що я не
заблудив". Прив'язав вiн коня до тої шпички, а далi, як стане порпатися
вниз, як стане порпатись, аж добрався до знакомого мiщанина, в якого
полагодив свої орудки. А тим часом, поки це та те, засвiтило боже сонечко,
подув теплий вiтрець i снiг геть стаяв та поплив у рiку. Виходить шляхтич
той на ринок, а його коник висить у воздусi на тiй шпичцi та хвостом вiд
бджiл обганяється. Бачить шляхтич, що не жарти, що коня муха закусає, дає
пахолковi городському золотого, щоби вилiз на вежу i коня вiдрiзав.
Пахолок полiз, як рiзне ножем по узденицi, а кiнь бебех униз.
- Забився?
- Куди там! Шляхтич наставив шапку, i кiнь попав йому в саму середину.
- Ха-ха-ха-ха! - стали усi реготати. Касян не вдержав своєї поваги i
реготався з iншими.
- Здорово ти брешеш, небоже, та скажи менi, звiдкiля там бджоли
взялися?
- Ось як воно було, дядечку, зараз скажу. Городський сторож держав на
вежi кiлька пнiв бджiл, котрi якраз тодi зароїлися.
Тодi настав ще бiльший регiт, аж стiни куреня трiщали. Старий Касян
поплескав його по плечi та й каже:
- З тебе характерник вийде, лише не берись бiльше в кабана стрiлою
стрiляти. Не жаль менi, що тебе сьогоднi з бiди вирятував. Я ще зроду так
не смiявся, як сьогоднi. Спасибi, що душу розвеселив.
- Розкажи ще що, Петре, далебi! - говорили козаки.
- Вже пiзня пора, i дядько Касян нажене нас спати.
- Сьогоднi-то й дядько Касян нiчого не скаже.
Касян не говорив нiчого. Пiдпер обома руками свою стару голову i важко
задумався.
- Коли так, то слухайте, - каже Петро. - Говорив я за снiг, тепер
розкажу вам за воду, бо снiг i вода - то одне. Слухайте. У нас є рiка
Днiстер. Вона дуже химерна. Є рiки поважнi, от наш Днiпро-Словутиця, якого
я, нiгде правди дiти, зроду не бачив. Вiн поважний, статечний, от якби наш
дядько Касян, дай йому боже вiк довгий. Днiпро пливе з повагою до моря, як
необережного кого на собi зловить, то не пустить, але щоб вiн аж на берег
виходив i людей або кого ловив, - то нi. А наш Днiстер, лише коли б трохи
води прибуло, зараз пнеться на берег i хапає що попало, коли не чоловiка,
то скота, то бодай вiхоть соломи, аби лише з порожнiми руками до моря не
плисти. Вiн собi дуже химерний, та це не триває довго. Не стане води, а
вiн знову останками з камiнцями бавиться, та й муркоче, наче кiт, що мишу
зловив. Отож одного разу, во время оно, прибуло з весною бiльше води, i
давай гуляти по-своєму. А в ту пору гнав один вiрменський купець воли у
Кракiв чи Львiв - не знаю. Днiстер якраз розгулявся i всi воли йому
забрав, як через рiчку їх переганяли. Вiрменин переходив кладкою, i його
забрало. З тяжкою бiдою чепивсь мотуза, що йому пiдкинули, i вiн
вирятувався, але такий мокрий, як хлющ. Занесли його, сердегу, до
поблизького панського двора. А в тiм дворi чорт завiв своє володiння й
коверзував по ночах так, що нiхто не мiг видержати. Знайшлись смiльчаки,
що завзялися з чортом погерцювати, та кожного з них найшли вранцi без
голови.
Про те знав той вiрменин, але не мiг нiчого говорити, бо сливе живий
був. Про ту нiч страшну розказував вiн сам менi ось як: "Зразу, - каже, -
я заснув i прокинувся аж десь коло опiвночi, саме в чортову годину.
Слухаю, аж ось свистить. Еге, думаю, це чортяки по мене приходять. Що ж
менi було робити iнше, як молитися? Бо я так задеревiв зi страху, що нi
ногою, нi рукою не можу рушити. А воно все свистить. Раз бiля вiкна, то
знову бiля дверей, то десь в печi. А я молюся, та душу господовi поручаю.
Чортяки сходяться з рiзних бокiв. Говорю всi молитви, вже й "Вiрую"
проговорив, а воно вже менi пiд подушкою свистить. Менi виступає зимний
пiт на чоло, ось моя остання година. Проговорити би ще "Ослаби, остави", i
якраз господовi душу вiддати... Не договорив я ще половини... слухаю, а то
менi так в носi свистить..."
Знову настав страшний регiт. Дядько Касян вiдвiв руку вiд голови, i сам
за боки держався вiд смiху.
А Петро замовк i нi вусиком не моргне.
Касян пiдступив до Петра, поцiлував його в голову i каже:
- Спасибi, синку, стократ спасибi! Давно я, дуже давно не смiявся,
здавалось, що й забув смiятися, аж ти мене розвеселив.
- Що ж вам, дядечку, такого сталося, що ви й смiятися забули? - питали
осмiленi тепер козаки, бо таким вони Касяна ще не бачили.
- Дiти мої любi, не дивуйтеся менi, старому, що я для вас такий суворий
буваю, та хто таке перейшов, як я, той на вiки вiчнi розбратався i зi
смiхом, i з веселiстю. I я був молодий i веселий, i до мене свiт божий
усмiхався. I радiв свiтом, кожною ростинкою, що з весною до сонця божого
свою голiвку повертала. Аж настала для мене страшна хвиля. На її спогад
мене мороз проймає.
- Та розкажiть нам, дядечку, будь ласка, - говорили молодi козаки,
цiлуючи старого по руках. Старий знову задумався i не говорив нiчого.
- Я молодо оженився. Зажили ми з жiнкою молодою в однiй балцi. Що вам з
того, як вона називається. Вона для мене раєм була. Ми поробилися й
придбали таких статкiв, що бiльше собi i не бажали. Було у нас двоє
дiточок. Донечка Настя, семи лiт, i п'ятилiтнiй хлопчик Iвась.
Наслав на нас чорт загiн татарський. Хто знає, звiдкiля вiн прийшов, бо
мiй зимiвник не був при шляху, i добре був закритий у гущавинi. Наскочили
нас ненадiйно. Я оборонявся, як лев, поки мене зацiдив татарин ломакою по
головi. Я впав без пам'ятi на землю i не знав нiчого, що робилося. Як я
прочуняв, то побачив таке, що краще було вмерти. Моя хата i клуня
догорали. Скота анi слiду. Не було анi моєї небоги, а двоє моїх дiточок,
безвинних янголят, лежало недалеко з розбитими голiвками. Жiнку, вiдай,
повезли в ясир, i нiколи я її вже не побачив. Пiдвiвся я насилу, викопав
оцими руками яму i поховав моїх соколят, а сам пiшов у свiт за очi.
Опинився я на Запорожжi у Сiчi. Тут я сидiв так довго, поки не вивчився
вiд одного старого дiда татарської мови. Перевдягся я за татарина, помазав
тiло горiховим вiдваром i з тим пiшов у Крим за моєю небогою шукати.
Перейшов його вздовж i поперек. Ходив по тих городах, де ярмарки на
християнських людей вiдбуваються. Надивився я на людське горе-муку, та не
знайшов того, чого бажалося.
Вiд тої страшної ночi не покидав мене сум нiколи, i не покине, хiба що
стiльки татар-злодiїв наб'ю, що моя помста насититься...
Касян замовк i задумався. Всi мовчали. Аж Касян прочуняв, обтер очi
рукою, либонь плакав, i сказав твердо:
- Хлопцi, пора лягати спати.
ХIV
Усюди ми бачили весну, та усюди вона iнакше виходить: не так у городi,
як на селi; не так у горах, як у степу. I не кожному прийде на думку
стежити за її приходом i розвитком. Зачинається вiд прибiльшування дня.
Сонце йде щораз вище, воно набирає сили, i дужче грiє. Вiд того тане снiг,
зима бореться з лiтом i змагається не попускати свого володiння над
землею. Буває боротьба дуже завзята. Ще не раз сипне снiгом, зимний вiтер
повiє, та таки весна переможе. Приходить теплий вiтрець з далеких сторiн,
забирає з собою усю вогкiсть i жене далеко на пiвнiч. Рiчки й потоки
набирають жовтої води i несуть останки зими геть до моря. Показується
перелiтна птиця. Крюкають журавлi, лопотять та погегують дикi гуси.
Злiтаються бузьки i бродять по болотах за жиром. Десь-кудись покажеться
зелена травка, покажеться вчасна квiтка. Дерева випускають пуп'янки i все
так перемiняється. Де недавно була бiла плахта снiгу, тепер простираються
зеленi коври. Пiд небесами жайворонок свою пiсеньку до бога-творця
защебече, а тут по болотах скиглить чайка, вiдзиваються цiлi стада жаб, як
лише сонце пiде на супо-чинок. Хазяїни лагодять плуги та борони, iз хат
висипаються веселi дiти, радiючи, що можуть вийти на свiт божий. Оживає
надiя у серцi кожного на краще, вiльнiше життя.
Та не все так бувало на божому свiтi. Нашi батьки не все радiли весною,
бо то була пора лихолiття татарського. Не один вiтав весну з тим
почуванням, що це його остання весна буде. Бо то була пора татарських
набiгiв. Як лише снiг стаяв, вода сплила i теплий вiтер сушив степ, коли
стало трави попасти конi, голодна орда бiгла на Вкраїну поживитися.
Збиралися поганцi в купи, ладили коней, зброю i сирiвцi ясир в'язати, та в
свiй поганий край, мов товар, гнати.
Так було кожного року на весну. Це знав добре український народ i
ладився до оборони. Сподiвалися того i в Чубовiй редутi i, як лише конем
можна було проїхати, виїздили роз'їзди в степ зорити за рухами орди.
Виїздили в рiзнi сторони. Ночами бачила сторожа з високого валу попал вiд
пожарiв на обрiї, то татари так давали хрещеному мировi знати, що вони вже
при своїй поганiй роботi. Бережись, християнський народе! Не одна твоя
оселя пiде з димом, не один головою поляже, не одна людина в татарськi
пута попаде, i не побачить бiльше рiдної України, i його не побачить, не
приголубить рiдна ненька. Сторожа, бачачи далекi попали, хрестилася та
молитву вiдмовляла: "Хорони, господи, мир хрещений".
Їздили щоднини роз'їзди, по кiлька миль далеко i верталися нi з чим.
Аж одного дня вернувся роз'їзд iз пiвночi i сповiстив, що татарський
загiн розтаборивсь по цiм боцi Бога, якихось двi милi вiд Чубiвки. Iз
табору було чути плач i крики. З того мiркували, що татари ясир везуть.
Сотник порадився з Касяном. Поки можна було на щось рiшитися, треба
було гаразд розвiдатися, яка там сила i чи дасться їм ради. Касян рiшився
поїхати сам на розслiд i з невеличкою дружиною вибрався пiд вечiр. Ждали
на нього досвiта. Сторожа пильно зорила за ним з валiв. Всi дожидали
нетерпеливо. Цiлу околицю закривала мряка, як почувся вiд степу тупiт
коней, а за хвилю гукнув старий Касян козацьке гасло:
- Пугу, пугу!
Всi пiзнали Касяна. Забряжчали ланцюги i спустили мiст.
Касян вiддав коня козаковi й пiшов до сотника.
- Дамо їм раду: це не орда, а табiр. Орда пiзнiше наспiє. Табiр вижидає
на орду, бо розтаборився неабияк i шатра порозпинав. В таборi є досить
награбованого добра, є i бранцi. Треба на них скочити, поки орда наспiє.
Вони з Подiлля вертають. Безпечними почуваються, бо i сторожi не
поставили, я пiдповз пiд сам табiр i їх розмову пiдслухав. Я лежав
недалеко татарської арби i добре чув. Так само непомiтно вiдiйшов я до
своїх, та й ось ми. Коли нападати, так не гаючись, бо цiлому загоновi в
чистому полi не дамо ради.
- Як так, то так, - каже сотник. Вiн вийшов до куреня й запорядив так:
- Нинiшнє поготiвля остане в редутi. Слiдити пильно й не спати.
Налаштувати всi гармати. Може, ми вернемо аж уночi, тому треба нам мати
гасло: "Київ", вiдзив: "Колоти". Тямте! Хто не скаже гасла як слiд, пали з
мушкета. Решта козакiв - сiдлати коней i поживитися. Не завадить яку
паляницю взяти в кишеню, бо татари не запросять обiдати. Скажiть кухаревi,
щоби наварив багато страви, дай боже гостей-бранцiв. У Чуба нiхто не смiє
бути голодний.
Пiшли до куреня, поїли що попало й вже сидiли на конях. Ватага
складалася з вiсiмдесятьох людей.
Вiдчинили браму, спустили моста, й цiла чета висипалася з редути, мов з
рукава. Оставшi в редутi козаки супроводжали їх зором, поки не запали в
степ далекий. Попереду їхало двоє козакiв. Вони мали дати знать, коли би
що помiтили. Попереду чети їхав сотник з Касяном. Вони мiж собою радилися,
як їм робити. Доїхали так до рiчки Бога, й тут запали пiд берегом, начеб
пiд землю провалились.
- Як нас лише татари не помiтили, то ми виграли, - каже сотник.
- Не могли нас помiтити, бо це ще дуже далеко, й мряка нас
прислонювала.
Сотник дививсь по небi.
- Сьогоднi погода буде. Ми пiд'їдемо до табору й пiдiждемо пiд берегом
до заходу сонця.
- Розумiю, i я так думав, - каже Касян, - над'їдемо вiд сонця, то
побачать нас аж пiд табором.
Довгенько їхали понад воду, пiд берегом, довгою варiвкою, кiнь за
конем.
Сотник злiз з коня, пiдповз пiд берег i розглядав татарський табiр.
Звiдсiля доходив гамiр i плач бранцiв. Сотник каже:
- Ще того нам треба було, чорт татарина до рiки несе.
- Ми його спрячемо так, що не побачить свого улуса.
- Справдi. Та поперед усього треба нам його гаразд випитати, заки пiрне
у воду. Пильнуй його, Касяне, ти мистець ловити "язика".
- Ми задалеко заїхали. Пiймаємо одного злодiя, прийде десять, як той не
верне, i нас вiдкриють. Мерщiй завертайте, ось там на закрутi. Я тут
остану.
Завернули коней i поїхали назад, аж скрилися за закрутом.
Касян сидiв пiд берегом за кущем i чатував. Татарин, не прочуваючи
лиха, зсунувся з берега й пiшов з кожаним мiшком черпати воду. Касян
пiдокрався, мов кiт, i пiймав татарина за карчило:
- Як крикнеш, - каже до нього по-татарськи, - зараз зарiжу. Не
надумуючись довго, накинув татарина на плечi й побiг до своїх. Татарин
налякався, що слова не мiг промовити.
Касян, держачи нiж у руцi, став його розпитувати. Довiдались, що зараз,
з весною, вибралась орда на Подiлля. Пограбили кiлька сiл, набрали добичi
та ясиру й тепер вертають. Наперед послали табiр, а орда скочила ще на бiк
за здобиччю. Сюди мають прийти завтра й тодi переправляться на правий
берег Бога.
- Дурнi ви, - говорив Касян. - Вам було вчора так зробити. Чи ви не
знали, що тут недалеко стоїть фортеця?
- Ми знали, та ми не сподiвалися нападу, бо все ж до фортецi далеко.
- Зв'яжи його, Пархоме, й пильнуй, щоби не втiк, бо наробив би нам
бешкету.
У тiм мiсцi перестояли, аж сонце стало хилитися до заходу. Яркi променi
сонця освiтлювали цiлу околицю. Тодi рушили на давнє мiсце й повиїздили на
берег.
- Клином, - скомандував сотник.
Уставились у клин. Напередi став сотник iз Касяном, вiдтак ставали
козаки один за другим, вiддаляючись щораз далi, достоту, як ключ журавлiв.
- Боже нам помагай! - Сотник перехрестився й рушили з мiсця. Зразу
їхали ходою, далi - пiдтюпцем. Татари їх не помiтили, бо сонце з того боку
не давало
дивитись.
Як були вже близько табору, сотник крикнув:
- Списи в руки й скоком!
Задудонiла земля. Козаки крикнули: "Слава богу!" - й, мов сокирою,
вбились у татарський табiр.
Татари не могли змiркувати, що з ними сталося. Мало хто боронився. З
криком: "Шайтан!" - кожний ховався пiд вози, по шатрах. Козаки перевертали
шатра, ганяючись помiж вози, й кололи, кого попало. Навiть тi, що пiд арби
поховались, не минули смертi. Бранцi, побачивши своїх спасителiв, пiдняли
великий крик з радостi. Один другому помагав розв'язувати сирiвець.
Помагали собi зубами, заки козак подав їм ножа.
- Бранцi! - кликав сотник. - Сiдайте на арби. Хто мiцнiший, женiть
скот. Мусимо перед нiччю бути в редутi, бо орди йно що не видно.
Козаки й бранцi стягали татарськi шатра, впрягали коней, до арбiв
зганяли товар i конi, - й так цiла валка, околена козаками, вертала в
напрямi редути. Касян їхав з самого заду.
Як прийшли пiд ворота Чубiвки, то вже було темно. На ясному небi
показувались одна за одною зорi. Вiд заходу ще тiльки рожевiло небо. По
болотах залунали цiлi хори жаб. Здалека чути було летючi стада диких
гусей.
Обмiнялись гаслами, а тодi заскрипiли ланцюги, впав мiст через рiв, i
вiдчинилися важкi ворота.
- Що чувати? - питає сотник.
- Усе гаразд, пане сотнику. Було спокiйно.
На майдан редути заїздили татарськi арби з жiнками й дiтьми. Загнали
товар i конi. Стало так глiтно, що нiкуди було поступитися.
- Що ми з тим цiлим крамом зробимо? - журився сотник; а на те Касян:
- Маємо порожнi стодоли. Позаганяємо туди товар, а опiсля пiде все
пастися,-тепер весна.
- Не буде нам спокою цього року. Татарва нам цього не подарує, що їм
сьогоднi виладили. Що нам з бранцями робити? Вiдсилати їх додому
небезпечно.
- I тим нема чого журитися. Заоремо трохи бiльше степу i хлiба не
бракне.
- Порядкуй же тут, Касяне, а я навiдаюсь до кухаря. Треба тих бiдних
нагодувати, бо, певно, добре голоднi. Запорядкуй, щоб те все трохи
попрятати. Коли б так зараз татари до нас навiдалися, то далебi подушимося
всi.
На приказ сотника запалено смолоскипи. Кухар виносив з козаками з
куреня цiлi казани теплої страви та оберемки хлiба.
- Люде добрi, поживайте здоровi, що бог дав.
Не треба їх було довго просити. Народ кинувся на страву, розбирали
коритця й сiдали по кутах. Хто не мав ложки, брав жменею. Матерi годували
та заспокоювали плачучих дiток. Сотник казав їм дати по михайлику меду.
- Касяне, зараз по вечерi понаганяй їх спати. Менi аж лячно, що тут
стiльки народу. Я все ще сподiваюся непроханих гостей, а цiлий порядок
перевернувся догори дном. Гляди, щоб нашi нiчого не пили. Ще би нам лише
цього треба було. Треба поготiвля здвоїти, коли б лише ординцi показалися,
створити заставу i пустити воду з рiки.
- Чого ти, пане сотнику, такий сьогоднi схвильований? - говорив Касян.
- Сам кажеш, що твоєї редути татарин не вiзьме. Чого ж боятися? Ще й мiж
бранцями знайдемо людей, охочих до оборони. А зброї i пороху буде у нас
доволi.
- Моя душа щось недобре вiщує. Ми зачепили собi чорта, а глота в редутi
мене страшно дратує. То все пiдiйме крик i буде попiд ноги плентатися та
заважати.
- Годi ж їх у степ вигнати...
- Цього я не кажу, але ти завчасу йди помiж бранцiв та вибери путнiших
людей. Я тепер пiду на хвилю спочити, бо мене сон бере. Опiсля я тебе
змiню.
- На якого диявола брали ми татарiв у полон! Який з них пожиток?
- У лiтi треба нам буде робiтника. Ти їх запри у льоху та постав
сторожу.
- Звiдкiля стiльки сторожi набрати? На валах - сторожi, вiд лiса -
сторожi, поготiвля ставляй, посилай на роз'їзди, - звiдкiля людей взяти?
Сотник уже не чув того воркотiння, бо пiшов у хату. Його приказ мусив
бути виконаний, бо й ще дехто з козакiв його чув, а Касян не хотiв перед
своїми учнями показувати, що прикази старшин можна знехтувати, Касян був
би найохотнiше казав полоненим татарам поскручувати в'язи.
Згодом стало усе стихати. Бранцi позасипали. Сторожi козаки ходили по
валах. Касян таки на майданi редути поклався на кожусi...
Нараз посхапувалися собаки i стали непокоїтися, а далi побiгли,
гавкаючи до брами. Касян наслухував. З валу кликнув сторожний козак:
- Пугу, пугу!
В тiй хвилi поцiлила його стрiла, i вiн повалився на землю, стогнучи.
Касян вже був на ногах, скочив на вал i звiдсiля побачив щось неждане:
редуту обступила цiла хмара татар. Заки здужав збiгти з валу, почув
скрипiння ланцюгiв. Якiсь чорнi постатi спускали мiст.
- Сурмач! Труби... - не докiнчив слова, бо в тiй хвилi почув петлю на
своїй шиї, i заки вспiв зняти її рукою, вона затяглась, i Касян повалився
на землю. На нього налягло кiлька людей i стали в'язати, його душила
петля. В головi шумiло, а очi вилазили наверх...
Та в тiй хвилi послав йому бог таких оборонцiв, про яких i не думав.
Йому на пiдмогу прискочили собаки. Лиско й Султанка, як занюхали татар,
прискочили й кинулись на ворогiв. Татари їх не сподiвалися. Султанка
хватила татарина за ногу i вп'ялила свої здоровi зуби, аж татарин завив з
болю. Лиско скочив другому татариновi до горла i повалив на землю, аж
прогриз йому гортанку. Касян, маючи вже свобiднi руки, здiйняв петлю й
пiдвiвся. Вiн гатив довкола себе кулаками, мов довбнями.
Касян побачив щось таке, що його аж заморозило. Татари силкувалися
вiдчинити ворота, лиш їм те не йшло.
Те все вiдбулося бiля брами серед метушнi, але без крику. Крик Касяна
за сурмачем прогомонiв безслiдно. Вартовi пильнували валiв i не знали, що
тут твориться, бо всюди залягала густа мряка. Касян добув пiстоль iз-за
пояса i стрiлив на тривогу. Вiд того посхапувалося все iз першого твердого
сну. Надбiгло поготiвля i кинулося до ворiт, куди пхалися татари,
силкуючись виломити тяжкi ворота.
Один з перших, що вискочили з куреня, був Петро. Вiн чув пiд воротами
метушню i галас, та нiчого не бачив. Побiг на вал i запалив смолоскип,
вiдтак запалив бочку зi смолою, яка тут стояла з пороховим льонтом.
Бухнуло великим полум'ям i стало ясно в цiлiй редутi. Татарва заревла
пекельним голосом i рвалась у браму, як нетлi до свiтла.
Поготiвля стала до оборони й стала густо стрiляти з рушниць. Та тим не
можна було ординцiв здержати. Вони пхались густою даною через мiст,
поломили поруччя й стручалися в рiв, де калiчилися на гострих стовпах.
Сотник прокинувся зi сну й вибiг босий, у своїй куцiй кожушинi, на
майдан.
Напад був такий нагальний, що всi потратили голови. Вартовi не знали,
що їм робити: чи бiгти на пiдмогу, чи пильнувати валiв.
Тодi Петро задумав щось на власну руку. Прикликав кiлькох молодикiв,
пiшли пiд шопу й виточили звiдти гармату.
- Хлопцi, берiть порох i сiканцi, давай льонт.
Затягли гармату, мов сикавку, пiд браму й налаштували сiканцями.
- Геть сюди, козаки, геть вiд брами на майдан! - кричав Петро. - Я
гармату поставив.
Козаки подались миттю взад. Татарва рванула за ними, й наповнила густо
перехiд пiд валом. У цю дiру звернув Петро гармату й приложив льонт до
запалу. Було це в ту хвилю, як кiльканадцять татар висипалося на майдан.
Гукнув стрiл, мов у бочку, й аж оглушив усiх. Навiть тi татари, що
вспiли на майдан дiстатися, замiсть кинутися на обслугу гармати,
поставали, мов вкопанi.
- Давай другу гармату, - кричав Петро. - Стрiляймо наперемiнку!
Заки те сталося, гукнув другий стрiл. Перехiд завалився трупами й
раненими. Тут був страшенний крик, що лунав глухо, наче з бочки.
- Бий собачих синiв! - кричав Касян.
Козаки кинулись на горстку татар i били, чим попало. Касяновi подав
хтось великого келепа. Настала рiзня.
Петро налаштував гармату залiзною кулею. Вона пробилась крiзь трупи й
ранених i попала аж на мiст. За тим пiшла друга, третя...
Петро вiддав льонт пушкаревi й пiшов iк хатi, бо почув, що йому кров
лице заливає. Хтось утяв його шаблею по головi. Мiг у замiшаннi хтось зi
своїх його скалiчити.
Сотник стояв недалеко хати й дивився на храбрування своїх бравих
борцiв. Не знав, що з ним твориться. Аж почув, що за його плечима щось
тяжко впало.
Сотник оглянувся. На землi лежав неживий татарин, а над ним стояв Петро
з скривавленим ножем:
- А це що?
- Нiчого, - каже Петро, обтираючи кров з лиця. - Я йшов саме до куреня,
щоби перев'язатися, бо кров менi очi заливає, та побачив, як татарин
пiдвiвся з землi й хотiв тебе, пане сотнику, ножакою штовхнути ззаду. Я
його випередив i зробив йому те саме.
- Хлопче, тебе ранено.
- Нiчого, коли ще на ногах стою. Трохи хтось шкуру здряпав.
- Ходи, я тебе перев'яжу, тут тепер без нас обiйдеться.
Пiшли в хату. Показалося, що рана була значна. Шабля на шапцi
задержалась. Якби не те, то був би йому голову розчерепив. Так говорив
сотник, засипав рану порохом i перев'язав полотенцем.
- Ти вже там не ходи, без тебе обiйдеться. Ми, слава богу, татарву
вiдбили. Але мудрий був той, хто заточив гармату. Те нас врятувало.
Петро не сказав нi слова. Вiн чув, що рана зачинає долягати, бо перед
тим серед бойової гарячки того не завважив. В ушах стало шумiти, в очах
iскорки скакали.
Зразу хотiв ще пiти подивитися за Марком, та не мав сили стати на ноги.
Голова в нього кружляла, а в висках кров молотом била.
Прочування сотника, що буцiмто вже всьому кiнець, не справдились.
Татари, побачивши, що туди, до редути, не дiстануться, стали шукати iншого
проходу. Вони облягли її зi всiх бокiв та стали добуватися до валiв. Тут
були перешкодою широкi рови з понастромлюваними колами. Багато їх тут
застромилося. Козаки з валiв з-поза частоколу пражили їх iз рушниць, з
гармат, а дехто таки колодки шпурляв у збиту масу ворогiв. Найслабша
сторона показалася вiд лiсу, де, крiм вовчих долiв i ям, не було нiчого. З
того боку були дорiжки, вiдомi мешканцям редути. Коли б вороги на тi
стежки попали, то нiчого би не здержало їх увiрватися в редуту. Один
рятунок був би, коли б витягти заставу на греблi й пустити туди воду. Та
серед тої великої метушнi нiхто про це не пам'ятав.
Марко вештався всюди й помагав, де було треба. Нагадав собi Петра, й
пiшов за ним шукати. Довiдався, що Петро лежить ранений i побiг до нього.
Гадав, що застане його в куренi й побiг туди. В куренi горiв огонь.
Пасмуга свiтла виходила заднiм вiкном i освiчувала цiлу сторону далеко. В
тiм свiтлi побачив, як ватага пiдходить дорiжкою вiд сторони лiсу.
- Мати божа, рятуй! - скрикнув вiн. Коло нього не було нi живої душi.
Вмить пригадав греблю й заставу.
"Коли б лише на час наспiти", - подумав. Вибiг з куреня й кинувся до
греблi. Йшов хильцем, щоб його не помiтив хто. Добравшись до греблi, побiг
до застави й став її пiдносити. Робота не була пiд силу одного чоловiка,
тим бiльше, що рiчка весною багато води набрала й на заставу налягала.
Надлюдською силою, тямлячи, що вiд такого залежить доля всiх товаришiв,
вiн так довго силкувався, поки застави не рушив. Поволi цаль за цалем
пiдносив заставу вгору, аж вода рванула цiлою силою. Задиханий i
знеможений не мiг кроку поступитися. Дихав важко, кров била в жилах.
Вiн присiв з умучення й забув, що з ним робиться, аж почув, як сюди
бiгли якiсь люде, а рiвночасно з долини почувся крик. Вода стала долину
заливати.
Татари побачили небезпеку й хто мiг, то звертав.
До застави прибiгло кiлька людей.
- Гляди, Пархоме, заставу вже хтось вiдсунув, вода рветься цiлою силою,
а дядько Касян сварив, що про заставу ми забули.
- Та ось тут хтось є... - каже другий, що наткнувся на знеможеного
Марка.
- Поможiть, братики, - говорив слабим голосом Марко, - не можу своїми
силами пiдвестися.
- Та це Марко! Тебе ранили?
- Нi, я знемiгся.
- Хiба ти сам заставу вiдсунув?
- Як бачите, сам, нiкого тут не було.
- Було чого знемогтися. Ця робота на двох, коли не на трьох.
Марка насилу пiдвели, вiн ледве ноги волочив. Надворi стало свiтати, а
ще боротьба не вгавала. Тепер татари побачили, що нiчого не вдiють, редути
не вiзьмуть. Вони стали вiдступати. За ними стрiляли з гармат. Дехто
пiддавав думку, щоб сiсти на конi та погерцювати з поганцями в полi.
- Буде з них, - говорив Касян. - Ми знемоглись. Татарин подякував би
нам, коли б так ми йому поле дали. Нас замало.
А тим часом в стодолi жiнки з дiтьми аж тряслися зi страху, що з ними
станеться, коли татарам вдасться редуту здобути. Неодмiнно всiх порiжуть.
Тепер, коли стрiли переставали, аж душа в них вступала, всi були радi.
- Гей, баби, - кликав Касян, - виходьте козакам снiдання варити та
ранених обходити! Збiр! - кликав Касян.
- Скажiть, хлопцi, кому впало в голову викотити гармату до брами?
- Та я помагав, але Петро мене до того закликав...
- Славний хлопець, де вiн?
Сотник каже:
- Вiн трохи ранений, лежить на моїй лежанцi. Тепер я був у нього. Вiн
спить.
- А тяжко ранений? - питає Марко.
- Нiчого йому не буде. Трохи дряпнув хтось шаблею по головi. Шапка його
врятувала.
- Тепер скажiть, хлопцi, хто з вас заставу на греблi вiдсунув?
- То Марко. Застали ми його там, ледве дихав - так iзнемiгся.
- Сам-один! Ну, небоже, ведмежа в тебе сила...
- Нiде правди дiти, пане сотнику, - каже Касян, - цих двох бравих
козакiв слiд нагородити. Вони врятували редуту. I серед такої метушнi не
втратив жоден голови i робив з власного розуму, що було треба, i зробив
добре.
- Так тому й бути, - каже сотник, беручись за боки. - До того Петро
менi життя урятував, того ви всi не знаєте. Вiн в саму пору заколов
татарина, як пiдходив до мене ззаду. Знайте сотника Чуба. Петровi за те,
що менi життя врятував, - сто червiнцiв, а за те, що вони обидва так гарно
знайшлися, - по оксамитному жупану, по шаблi i рушницi з моєї зброївнi.
Марковi ще дати коня, щоб пiшки не тьопав. Тобi, Касяне, старий товаришу i
друже, - мої двi пiстолi срiблом кованi, турецькi, що над моєю лежанкою
висять. Вам усiм - моє сердечне спасибi. Сьогоднi в нас празник буде.
Бранцi нехай погребуть татарськi трупи. Пiд лiто йде, i стерво занечистить
повiтря, що дихати не буде чим. Тепер скажiть, скiльки вас полягло?
- Буде п'ять, - каже Касян.
- Тих поховаємо, як лицарiв. Годi, де дрова рубають, там трiски летять.
Ще одне хочу сказати: обидва нашi молодi лицарi вiднинi переходять з
новикiв у козацтво.
- Добре, - каже Касян, - згода, вони вартi цього. На спомин нинiшнього
дня даю їм вiд себе по однiй пiстолi, якi щойно вiд сотника дiстав.
- Славно! Ходiмо до Петра! - гукали козаки.
- Кажу, що не можна. Вiн спить, нехай перш подужає, а це буде
незадовго.
- А я ще мало не забув на своїх оборонцiв, - каже Касян.
Вiн став свистати, i на це прибiгли пси, мiж ними була Султанка, а
Лиска не було.
- А он Лиско лежить, - говорили, - що вiн, неживий?
Прийшли ближче. Лиско лежав на татариновi i держав його за горло. Вiн
дивився на козакiв зизом i махав хвостом.
- От завзятий! Лиску, пусти його, то вже труп.
Але Лиско не мiг розняти писка, так йому задеревiв, треба було силомiць
розвести вилицi. Лиско ледве стояв на ногах.
- Йому зараз теплого молока дати. Бiдний, добрий Лиско! - Всi його
стали гладити. Пси стали його нюшити. Султанка була дуже врадувана,
пiдскочила до старого осавула i лизнула його широким язиком по лицi.
ХV
Вiд часу, як у редутi засiли бранцi, не можна було завести давнього
порядку. Сотник був невдоволений, i не знав, як цьому порадити. Вiн бачив,
що карнiсть у редутi псується, i тим найбiльше журився. Мiж бранцями були
гарнi молодицi й дiвчата, якi козакам позавертали голови. Козаки ходили,
наче зачадiлi, i коли лише сонце заходило i стемнювалося, не було кiнця
жениханню. Позаводились пари, якi сходились на рiзних кутах редути, i пiд
спiв соловейка заводили свої ахи та охи.
Кiлька разiв зачинав розмову з Касяном, та нiколи путнього нiчого не
договорився. Касян все розводив руки i говорив:
- Годi, сотнику, у степ не виженемо, не на те їх висвободили, щоб знову
в пута попали. Ординцi лише того ждуть, щоб своє вiдiбрати.
- Та бiйся бога, Касяне, у нас сiчовий порядок, як можна з жiнками?
Козацтво геть знiвечилось, збабiло. Якби так тепер орда на нас наскочила,
то далебi, що кожний козак поперед усього хапав би свою дiвчину наперед
себе та ховався б у мишачу дiрку, щоб її личка часом татарин нiгтем не
задряпнув. Тодi ми пропали, а тепер пропадає наша добра слава у низових
товаришiв. Господи! Нащо менi треба було того всього?
- Не гнiви бога, сотнику. Дав нам бог велику побiду над поганцем,
привели добичу, освободили хрещений народ, а ти ремствуєш i боговi
хулиш...
- Тьфу на вас, старих i молодих дурнiв. Прийдеться мiж вами вдурiти. Та
нi, я кину все, заберу свою мiзерiю i пiду на Сiч, а ви тут робiть собi,
що вам завгодно; вибирайте собi за сотника яку Палажку або Катерину. -
Сотник сердився, як ще нiколи, i пiшов у свою свiтлицю. - Тим дурним
жовтодзюбам не дивуюся, бо то ще зелене, молоде. Побачить хвартушину, то
вже м'якне, як вiск, але не можу з дива вийти, що сталося Касяновi? Може,
вiн залюбився? От, старий здурiв до краю, i козацьку славу занапастив! -
Сотник став сердечно смiятися. - Та я мушу його вислiдити, котра-то йому в
серце запала. Тодi бiгме на смiх його поставлю, хай смiються, та, може, це
його отямить. Бо так, справдi, не може бути. Старий був строгий i суворий,
карав кожну провину в службi, а тепер-то молодики по головi йому скачуть,
мов горобцi по полукiпку. Мушу його виловити.
I сотник став слiдити за Касяном. Виходив на майдан тодi, коли його
нiхто не сподiвався.
I вдалося йому.
Одного пообiддя, тодi як звичайно йшов спочивати, вийшов сотник iз
свiтлицi. Перейшов майдан i зайшов до стодоли. I тут побачив таке, що йому
й на думку не прийшло би.
Старий Касян сидiв на пеньку й стругав якусь iграшку ножем. Бiля нього
бавилось на землi двоє дiток: дiвчина, може, десяти лiт, i, може,
шестилiтнiй хлопчик.
- Дiдусю, - каже хлопчик, оперши свою рум'яну голiвку на його колiнi, -
а вистружи менi шабельку, я хочу татарина бити.
- Добре, Iвасю, вистружу тобi шабельку i вчити тебе буду, як нею
орудувати, щоби, як виростеш, добрим козаком був...
- А наш татко, - обзивається дiвчинка, - мав шаблю справдiшню, гостру.
Вiн так рубав татар, як вони на нас наскочили, поки його не зарубали.
- Татари - поганий народ, моя дитинко, їх треба нiвечити, бо то нашi
вороги.
- Дiдусю, а менi не можна шаблi так, як Iвасевi, чому воно так? А я
сильнiша за Iвася.
- Так уже бог дав, що жiноче iнше дiло, а козацьке iнше...
- А я тобi покажу, - каже Iвась, - що я сильнiший i тебе поборю.
Вiн схопився i хотiв поборотися з сестричкою.
- Годi, дiти, так не можна, - говорив Касян. - Коли б ви побилися, то я
нiчого вам не зладжу i сердитись на вас буду. От, краще ви поцiлуйтеся, -
ось так, то люблю, а тепер поцiлуйте вашого дiда.
Дiти прискочили до Касяна i взяли його за шию та стали цiлувати. Касян
кинув стругання i обняв їх, цiлував у русяву голiвку то одне, то друге i
гладив по личку. Не мiг очей вiд них вiдiрвати, як в образок дивився.
Сотник дивився на те крiзь щiлину. Бачив лице старого Касяна, i не мiг
його пiзнати. Уся суворiсть щезла, лице випогодилося, прояснiло, вiн цiлий
сiяв з радощiв. Сотник побачив, що в його яснiючих очах блистiли сльози.
"Нагадав, сердега, своїх небожат, може, вони якраз на них схожi, радiє,
мов мала дитина. От яку собi мiй друг любов знайшов. - Сотник вiдiйшов
зворушений, не показуючися Касяновi. - Не треба старого соромити.
Очевидно, вiн не хоче, щоб його пiдглядали".
Сотник, йдучи до себе, побачив Петра, що якраз виходив з куреня.
"Може, хоч той не звiвся з глузду та, може, щось путнього порадить.
Нехай буде, як хоче, але перемiнитися мусить".
- Петре, заходь до мене, дiло є.
Як ввiйшли в свiтлицю, сотник зачинив дверi i присiв на лавi.
- Чи ти бачиш, що в нашiй родинi завелося?
- Певно, що бачу, i так не може остатися, коли не маємо пропасти, - ми
тепер збабiли, i не дай боже набiгу, - не здержимо.
- Слава богу святому, що бодай вiд тебе одного почув розумне слово, а
то й Касян верзе, як здуру, - говорив сотник, розводячи руками.
- Iнша причина в козакiв, а iнша в дядька Касяна, - каже Петро.
- А ти знаєш яка?
- Знаю, та й не дуже старому дивуюся. Ми ж знаємо сумну iсторiю його
життя. Вiн втратив все, що мав найдорожчого на свiтi. Через те вiдбiгла
вiд нього усяка радiсть. Не знала душа ясної хвилi. Тепер знайшов на
старостi лiт серед твердого козацького життя двоє дiточок, на його
янголяток схожих. Не дивниця, що зм'як, як вiск, i хоче на старостi лiт
надолужити собi те, що в молодих лiтах стратив. Я його цiлком розумiю i
виправдую, але це не приносить шкоди його лицарськiй славi, i коли зайде
потреба, вiн знову перекинеться в давнього Касяна.
- Хлопче, ти говориш розумно, як старий досвiдчений чоловiк.
- Спасибi, пане сотнику, за ласкаве слово, але не подивуймося старому i
не затроюймо ясних хвиль на склонi його життя. Вiн заслуговує на те, щоб
цьому потурати. Увесь курiнь знає, що вiн з дiтьми водиться, а йому
здається, що нiхто того не бачить i не знає; думає, що радiсть виключно
для нього. Й нiхто не смiє з ним нею дiлитися. Йому здається, що кожне
чуже око споганило б його святощi. Тому я наказав товаришам, щоб нiхто не
важився зрадитися, що знає тайну старого. Нiхто не смiє заглянути в
стодолу пiд ту пору, як старий туди пiшов. Бачите, пане сотнику, мене. Я
втратив батька дитиною й не дуже його пам'ятаю. Батька заступили менi
родичi мого побратима Марка Жмайла. Його прадiд був для мене прадiдом. I
коли б я в гуртi людей побачив чоловiка, на старого Грицька Жмайла
похожого, чи не зрадiв би я? Я б його по руках цiлував, я б... не знаю, що
я би зробив.
Петро дуже зворушився. Сотник каже:
- Хлопче, нехай тебе обiйму. Такої душi, як твоя, я ще не бачив. Але
таки скажи менi, як дiло повести, щоб i давнiй лад у редутi завести, й
старого не обидити.
- Справа не важка, пане сотнику, й до осенi може бути все гаразд...
- Цiкавий я - як?
- Заснуймо зараз iз того боку редути вольницю й назвiм її Чубiвкою.
Маємо бранцiв з Подiлля шiстдесят душ. Зразу вистане.
- Хiба ж самi баби будуть хазяйнувати? Мiж ними мало мужчин.
- Чого самi? Хiба в нас нема козакiв? А ще й iншi прибудуть; люде
знають, де Чубова редута. Хiба самi козаки поженяться й заживуть на
слободi. Поля, лугiв, лiсу, лук у нас вистане.
Як Петро те оповiдав, сотник не мiг з дива вийти над його розумом i
статочнiстю.
- Бо до чого воно доведе? Будуть з собою дикi пари воркувати, та лише
образа божа з того вийде; й церкву поставимо.
- Та як будуть вiнчатися без попа?
- Коли б стiльки лиха. Знайдемо попа з попадею i церкву поставимо.
- I гадаєш, що до осенi поставимо село як слiд, з церквою i зi всiма
порядками?
- Не зi всiма, бо не буде в нас нi пана, нi жида, а самi вольнi люде,
козаки. А дасть бог, то i школу заведемо, щоб дiти вчилися грамоти. Тодi
Чубiвка стане славна на всю Україну.
- Коли ти так видумав, то даю тобi вдасть. Орудуй всiм i роби, як
знаєш. Я нiчого не пожалiю, щоб гаразд все переведено. Тiльки, може, нам
сил, робучих рук не стане.
- Пане сотнику, коли їм скажемо, про що йде, то днями i ночами будуть
працювати.
- А ти вже любив яку дiвчину? Признайся!
- Моя дiвчина ще в попелi грається, а тут її нема.
- Ну добре! Одна нам буде бiда. Коли нас татарва занюшить, напевно,
нiчого не вдiємо. Скличемо народ на слободу, а татарва наскочить та в ясир
поведе.
- Будемо так робити, як роблять уходники на диких полях. Будемо
стерегтись. А для безпеки прокопаємо пiдземний льох аж до самої редути.
Розумiється, що редуту треба поширити, щоби вона не сто, а тисячу народу
помiстила. Молодь буде до нас напливати, як мухи до меду. Вишколивши їх,
посилатимемо на Сiч, а вiдтак котрий верне, одружиться тут i заживе
спокiйно, не знаючи нi холоду, нi голоду. Iз тої Чубiвки буде колись
оселя, славна на цiлу Україну. Уходництво повернеться на нас. Вона набере
такої сили, що й орда нiчого не вдiє.
- То правда. Мала сила козакiв добре узброєних поб'є велику татарську
купу. То розбишацька голота. Вона лише у великiй купi небезпечна. Татари
зле уз-броєнi. Шаблю мав в них хiба десятий, а то все ломаки, кiнськi
черепи на дрючку, лук й стрiли. Я мав з ними не раз роботу. Та з ними
треба би раз зробити порядок.
- Як?
- Козацтво мусить здобути Крим, задавити петлею ту шию, якою татарва
нашу кров проковтує. Перекоп мусить бути наш. Розумiєш? З Криму вся бiда
йде. Ногайцi i буджацькi татари не були б страшнi, якби в Криму хан
татарський не сидiв.
- А що сiчовi товаришi на те?
- Вiдкладають все до слушного часу, а поки що на Крим, на татарськi та
турецькi землi набiгають тiльки. Татари їм вiдплачуються тим самим i так
зволiкається, мiсто зробити вже раз путнє дiло й - кiнець.
Петра мов запалив до давно придуманого дiла. Не раз хотiв поговорити з
сотником, та вже настiльки познайомився з козацькими звичаями, що не слiд
молодому старого розуму вчити. Вiн не смiв перший заговорити, i тому радий
був, що так воно до ладу склалося, що мiг сотниковi розкласти та пояснити.
Зараз того вечора, як вернулися з поля, вийшов на майдан i тут об'явив
народовi, що сотник задумав:
- Слухайте, товаришi! Заснуємо тут зараз пiд редутою слободу, покладемо
село, а тодi, кому охота, нехай жениться i хазяйнує.
- Славно! Ось далебi добре!
- Але треба багато працi, бо нiхто нам не поможе, хiба один бог; треба
буде добре чуприну нагрiти, щоби до осенi бути зi всiм готовим. Я
розмежую, помiряю мiсце, а з недiлi зачнемо рубати дерево в лiсi й хати
ставити.
- Будемо працювати день i нiч, дай боже здоровля пану сотниковi, що
таке видумав.
Сотник слухав тих Петрових розпоряджень з хати.
"З того хлопця щось велике буде. Розумний до бiса, як старий. I я
певний, що вiн дiло виведе на чисту воду. Тодi слава наша пiде гомоном по
всiй Українi. То буде Чубiвка, а я тут буду собi таким самим паном, як
князь у своїм Острозi або кошовий на Сiчi. Тiльки, що мене нiхто не
скине".
По тiм всiм каже Марко до Петра;
- Чого ти менi того всього не сказав?
- А хiба ж ти не довiдався тепер, як вже всi знають? Впрочiм, не було
ще часу, бо це все зробилося нинi рано.
- Знаєш, Петре, що як вже тут стане слобода, то й ми оба тут останемо
раз на все.
- Анi не думай про те. Як лише дiло покiнчу i заведу лад, ми їдемо на
Сiч. Грiх би, коли б ми, покiнчивши Острозьку академiю, засидiлися за
пiччю. То би був закопаний талан. Перед нами будучнiсть. Ми для України
маємо щось бiльше зробити, чим заснувати одну Чубiвку.
XVI
Петро мав таку вдачу, що коли що раз задумав i обмiркував, то мусив
перевести в дiло, щоб не знати якi перепони стрiнув на дорозi. Так було й
тепер. Сказав слово сотниковi, що заснує слободу, i на це видавав усю свою
енергiю.
Порозумiвшися з Касяном, котрий за цей план аж вицiлував Петра, вiн
подiлив козакiв, новикiв i бранцiв на партiї i призначував їм роботу. Однi
йшли своїм звичаєм робити в полi, iншi йшли до лiсу рубати та возити
дерево на будiвлi. Навiть жiнки мусили помагати - мiсити глину, витинати
хворост на огорожу, суши- ти очерет на стрiхи. Петро сам розмiряв з Марком
мiсця, де мали стати будинки, стодоли, стайнi та клунi. Показалося, що
Петро, хоч любив з людьми пожартувати, був строгiший, чим старий Касян.
Кожний непослух або недбалiсть, лiнивiсть карав власною рукою дуже болючо.
Сотник говорив до Касяна:
- З нього кошовий буде, побачиш.
- Щира душа, їй-богу. От, слава небесному, що нам його прислав на
потiху...
Старий Касян не менше других радiв з того, що закладається тут оселя.
Вже не треба буде розставатися з тими голуб'ятами. А то вiн страшно
боявся, хоч знав, що така розлука мусила б наступити. Вiн бачив той
непорядок, який тут завiвся. Значиться, що тому конче треба було покласти
край, i всiх бранцiв повивозити десь з редути. Тепер ця журба перестала
його гризти. I старий укладав плани на той час, як воно буде, коли вiн
стане непотрiбом. Тодi заживе в хатi своїх дiточок, буде їх голубити, Поки
господь не покличе його до себе.
- Господи небесний, - говорив собi Касiян у молитвi, - дав ти менi
дожити на склонi мого вiку щастя, яке менi i не снилося. Заступала тяжка
хмара мою душу, аж тепер пiслав господь ясний промiнь. Слава тобi, боже, i
дяка! А як воно добре буде, що матимемо церкву i свого попа. Коли-то я в
церквi був? Вже й не пам'ятаю.
Касян змiнився до непiзнання, наче вiдмолодiв, а ще й те його радувало,
що тепер не потребував критися з своєю любов'ю до тих сирiток. Робив це
явно, на очах усiх. Старий радiв, що малого Iвасика саджав на коня наперед
себе. Дiти, що не мали нi батька, нi матерi, прилягли до дiдуся цiлою
душею. Усюди за ним ходили.
Продумав Петро цiлий план села. Вiдзначив мiсце на майдан. Там мала
стати церква й попiвство. Хати були довкруги, усi до сонця. Коло кожної
хати - огород.
Робота йшла гладко. Вже стали хати пошивати, як раз каже Петро до
сотника:
- Пане сотнику! До осенi я вже буду готовий. Та нам треба слобожан.
Нiхто цього ще не знає, i нiде правди дiти, не знаю, як до того братися.
Признаюся, що навiть того не знаю, в якiй околицi я живу. Знаю, що над
Синюхою, недалеко Бога, але як та сторона називається, їй-богу, не знаю.
- Вона називається Україна, а те мiсце - Чубiвка. Про слобожан не
турбуймося. Ми пошлемо охочих людей наших. Коли дiзнаються про нашу
слободу, то вiстка пiде, як по степу огонь.
Так воно i сталося. Роз'їхалось кiлькоро людей на Вкраїну, i пiд осiнь
стали люде стягатися.
Мiж iншими приїхало три козаки. Один з них ледве держався на конi. Вони
принесли сумну вiдомiсть, що цього року панськi вiйська розбили цiлком
вiйсько Косинського, i сам вiн полiг головою.
Князь Вишневецький, з яким зачав собi Косинський, заманив його
пiдступом у город Черкаси, i тут його вбито. Його вiйсько, кого не вбито,
подалося на Запорожжя. Вони якось вирвались iз халепи, взяли хворого
товариша й пiшли в свiт за очi. Щасливо натрапили на Чубiвку.
- Косинський, хоч добрий козак, а все був шибайголова, неосторожний i
легковiрний. Тому i згинув марно, хоч до великого дiла був призначений, -
говорив сотник. - Буде це наука для грядущого поколiння: не знаючи броду,
годi лiзти у воду. У Косинського замала сила була, щоби з такими дуками
мiрятися.
Пiд саму осiнь покiнчено оселю на сто домiв. Кiлька хат поставлено на
запас, бо стiльки слобожан ще не було.
Поки ще мали слобожани перенестися з редути, Петро клопотав голову
сотниковi, що треба це зробити врочисто. Треба усе посвятити, й до того
попа звiдкiлясь привести.
- Ей, коли б то так можна отця Дем'яна Наливайка з Острога... - каже
Петро.
- Що то за один? - питає сотник. - Чи то яка рiдня тому зрадниковi
Наливайковi?
- То рiдний брат Северина.
- Я його й знати не хочу. Вiн зрадив запорожцiв i станув проти них на
сторонi пана. Того йому запорожцi нiколи не забудуть, а хай його бог
заступить, щоби вiн їм у руки попався.
- Вiдкiля, пане сотнику, знаєш про те?
- Хiба ж у мене запорожцi не бувають? Який би я був товариш, якби не
знав, що на Запорожжi робиться?
- Отець Дем'ян, певно, тому не винен, - виправдував його Петро. -
Северин був придворним у князя Острозького i мусив слухатися. Отець
Дем'ян, певно, його до того не намовляв. То дуже дебела душа, i за нашу
православну церкву дав би душу.
- Я того всього не знаю, який вiн для церкви, але його браток - то
поганець, який не варт козаком називатися, i тому я про нiякого Наливайка
чути не хочу.
- Я би таки рад, щоби зачинати з богом.
- I я того хочу, а хiба нема попа крiм Наливайка? Та про те ще час
говорити, церква ще не готова.
- Як не готова?
- А образи де? А iконостас? А дзвони? Навiть кадильницi не придбав... Я
гадаю так. У мене є в Уманi - до Уманi ближче нам, як до Острога, -
знакомий пiп, Юрко Книш, гарний чоловiк, i гарно спiває. До нього напиши
вiд мене листа, щоб або готових образiв нам купив, або вишукав богомаза,
який би нам всi образи до церкви вималював, якi треба, та щоби роздивився
за всею потребою. Та це зараз не зробиться, тої роботи буде на цiлу зиму.
Отож з твоїм святом треба пiдождати на рiк.
Петро схопився за голову:
- Хiба ж тi бранцi будуть зимувати в редутi? Що з нашої редути
станеться? Треба буде в стодолi печi поставляти, бо померзнуть. А де ж
зложити хлiб?
- Чого ти так розкудкудакався, Петре? Забери собi їх хоч би зараз на
слободу, а з попом то вiдложим справу на рiк...
Нiчого було говорити, коли не можна iнакше. Сотник прийшов у свiтлицю,
як приступив до нього старий Максим з козаком Ониськом. Максим каже:
- Прийшли ми, пане сотнику, прохати, щоби ти нас пустив звiдсiля, за
хлiб та сiль дякуємо.
- А ви куди?
- На Сiч йдемо або свiт за очi...
- Що вам сталося? Так мене покидаєте? Чому?
- Вибач, пане сотнику, за слово. У твоїй редутi завелось таке, що сором
козаковi тут пробувати. Говорилося, що Чубiвка - то мала Сiч, i сiчовий
закон тут є. I так воно тут було, поки чорт бабiв не наслав. Тепер тут не
Сiч, а бабський кагал. Козаки нiвечаться, бабiють, мiсто козацького
ремесла вчитися, вони воркують, мов голуби, з дiвками, а старий Касян
дiтей няньчить...
- Та хiба ж ви не бачите, що всi тi люде пiдуть у село жити, а тут
заведеться старий сiчовий порядок?
- Бодай так пси траву пасли! Хлопцi забiгати будуть на село до дiвчат,
нiкому буде в редутi службу робити. Зле ти, пане сотнику, дiло обдумав,
нам того не треба було.
- Пождiть ще зо два днi. Я обдумаю дiло ще iнакше.
- Нiчого не продумаєш. Один вихiд: вiдiгнати слобожан куди-iнде.
Сотник узявся за голову. Справдi, старшi козаки, по примiру Максима,
порозлiтаються, останеться сама молодь, а тiй все зелено в головi.
Сотник покликав Касяна:
- Що будемо робити, старий товаришу? Ми собi бiду напитали, козаки
старшi ремствують i втiкати збираються вiд нас. Ось тiльки що Максим з
Ониськом подякували за хлiб та сiль.
- Хай iдуть з богом, я вiдсiля не рушуся i моїх сирiток вiд себе не
дам; а коли на те, то я для себе беру одну хату й зимовиком заживу. Вже
пора дати старим костям одпочити.
- Маєш, бабо, книш! Ось вигадав! А хто ж у редутi осавулом буде?
- А хоч би й той Петро. Чом же не козак? Усьому дасть раду.
Якраз надiйшов Петро.
- Петре, чи ти знаєш, що козаки перед бабами за Запорожжя втiкають? Ось
Максим нагородив менi сiм мiхiв полови.
- Боже мiй! Та зараз нинi забираю всiх слобожан на село.
- Вiн каже, що хлопцi до дiвчат забiгатимуть, а в редутi собаки
сторожити будуть. Нещаслива година. На що я на таке свiй дозвiл дав?
- Пане сотнику, таке можуть говорити старi дiди, яким заздро, що нiяка
дiвчина їх не хоче. Але свiт для молодих. Коли б свiт так робив, то би рiд
людський мусив загинути. А як господь говорив до наших прародителiв:
"Ростiте i множiтеся, iсполняйте землю..."
- Але через бабу й Адам в раю не вдержався, -' докинув Максим, що збоку
прислухався тiй розмовi.
- А господь казав ще iнакше, - говорив Петро - "Не добре єсть чоловiку
єдиному бути, сотворiм єму человiчицу".
- До чорта зi всiма чоловiчицями, тьфу, - сказав Максим i хотiв
вiдходити.
- Пождiть, дядьку Максиме, ще одне слово. Правда, що на Сiчi жiнкам пiд
карою смертi не можна жити, бо такий закон.
- Сам це добре знаю, тому тут не хочу з бабами жити.
- Але ти, дядьку Максиме, старий запорожець, i знаєш, що на Запорожжi,
поза Сiччю, живуть жонатi козаки й хазяйнують, а коли кошовий закличе, то
кожний вилазить iз запiчка, хапає за шаблю i - знову козак, ще може
завзятiший, чим той нежонатий, бо вiн стає в оборонi своєї небоги та
дiточок, правда, що так?
- Ну i що з того?
- Чому ж би в нас такого не мало бути? Тут, у редутi, то наша Сiч, а
там, за редутою, то наше село. А те, щоби молодi козаки не нiвечилися, на
це в рада; закон. Не вiльно виходити, та й годi. А хто не послухає закону,
то зробиться з ним те, що й на Запорожжi. Не бiйсь, у старого Касяна
тверда рука.
- Нi, синку, - каже Касян, - твоя рука твердiша, i я саме говорив
сотниковi, щоби тебе на моєму мiсцi поставив. Менi вже час спочити та за
пiччю галушки жувати.
- Таки так, Петре, й буде. Тебе роблю осавулом у нашiй Сiчi.
Порядкування села передай твоєму побратимовi Марковi, а ти заводи тут
порядок, як знаєш
- Це для мене велика честь по старiм козарлюзi Касяновi тут
осавулувати, та я ще замолодий.
- Пiшла би я, та боюся, - говорив Касян, - не вiдмовляйся, тебе Ще
кошовим не вибирають, а слухай, що старшi говорять.
Петро став осавулом у Чубовiй редутi. Проголосив це сотник усiм, що
зiбралися обiдати. До них говорив Петро:
- За вас, товаришi, я життя положу, але хто мене не послухає, то далебi
так випарю, що йому бiс присниться. У цю недiлю вiдправимо молебень, i всi
слобо-жане пiдуть жити на своє хазяйство. Пан сотник дасть кожному по
коровi i хлiба стiльки, щоби перезимував, а про все iнше треба самому
промишляти. Кожний дiстане i зброю. У вiльних хвилях вiд роботи, коли
сурма на валах редути заграє, кожний козак приходить сюди узброєний. Хто
би не прийшов, а не виправдався, буде строго покараний. А кому ця кара i
раз, i другий не поможе, тодi зi слободи проженемо на чотири вiтри. Жiнкам
до редути пiд карою смертi приходити невiльно. Село має собi вибрати свого
старшину, котрого всi мають слухати. Того має кожний триматися, що я тут
проголосив, такий буде наш закон козацький. Розумiли?
- Добре, того будемо держатися.
- Пам'ятайте, що пан сотник не для примхи так наказує, лише для вашого
добра. Пiд боком орда сидить. Якби не було тут порядку, то вас усiх
забере, як кури з-пiд стрiхи, i в ясир пожене. Тепер кожний приступай, хто
вибрав собi дружину, хай тебе запишу у реєстр.
Слобожане стали оглядатися, а за хвилю приступали парами, хто з
дiвчиною, а хто з молодицею.
Надiйшла одна така пара: молодий хлопець, якихось вiсiмнадцять лiт зi
старшою молодицею, лiт понад сорок. Всi стали смiятися, а Петро, оглянувши
їх, каже;
- Ти, Климе, хочеш з нею жити?
- Так.
- Пiдожди, я тебе зараз звiнчаю. Петро вхопив хлопця за пошиття i став
з цiлої сили парити прутом та по кожнiм ударi приговорював:
- Беру собi тебе за жiнку, а iж тебе не опущу. Ось тобi, жовтодзюбий
ледаре, ось маєш. Мамине молоко з-пiд носа не висохло, а вiн женився би!
Тепер, княгине, прочитаю тобi шлюб... - Iз бабою зробив те саме. - Недавно
тебе з татарського пута ослобонили, а ти будеш менi хлопця-молокососа
баламутити... Тепер рушай. А того ледаря замкнути ще на добу до льоху о
хлiбi й водi...
Усi страшно смiялися, а сотник на рундуку аж присiдав зi смiху.
Максим каже до Ониська:
- А що, товаришу, йдемо?
- Нi, лишiмся, той дасть собi раду, i буде порядок. Такого не сором i
старому слухати.
I справдi, вiдтепер настав порядок, якого давно тут не було. Слобожане
пiшли на село жити. Кожний порався пiд зиму в хатi й коло хати дороблював,
чого йому не ставало.
Петро часто скликував слобожан у редуту, i тут зарядив вправи
вiйськовi. Першого, що спiзнився, вибив. Показалося, що Петро строгiший
був, чим Касян. А мимо того всi його любили, бо й порядкувати любив, i
оповiв щось цiкавого, i на бандурi заграв та заспiвав.
Сотник послав з листом до Уманi по образи й за те заплатив червiнцями.
Попа Юрка Книша замовлено заздалегiдь, щоби приїхав посвятити церкву, коли
буде готова, i повiнчати слобожан. Коли це буде, сотник опiсля дасть йому
знати.
Вже було по весняних роботах, як Петро скомпонував таке письмо до отця
Юрка Книша:
"Ваша милость, благочинний отче!
Я, товаришь славного сечового Запорожского войска i наказний сотникъ
Иванъ Чубi на козацкой редутЬ тогож имене надь рiкою Сенюхою положеной,
упорядковавши на способъ козацкiй запорожскiй слободу Чубiвку, прошу со
всемъ товариствомъ вашу милость прибыти къ намъ й посвятити нашi
новосозиданый храмъ божий Пресвятыя Покрове во славу Господню и на пользу
хрещеному православному народу, а ижъ у нас въ реченой слободЬ много люда
жиетъ въ безбрачномъ сожитiю, ибо священника не было доселЬ, то жиченiемъ
нашимъ бы било пры томъ то торжествЬ, тоже и бракосочитанiе учинити
соблазны избЬженiя ради. Такожде было бы желанiемъ нашемъ приобрЬсти нам
попа-священнослужителя, который бы здесь свою парохiю имЬ л и для насъ
богослуженiе еженедЬльно и по праздникамъ господнимъ служилъ.
Вашой милости покорный слуга и приятель Иван Чубъ сотникъ власною рукою
и осаулъ Петрi Конашевичъ".
Листа того повiз вiддiл козакiв, забравши з собою два вози, навантаженi
всяким добром для протопопа Книша.
У той час приїхав до Уманi о. Дем'ян Наливайко. Вiн був з о. Юрком
добрий знайомий, i того року загадав його вiдвiдати. Якраз пiд ту пору
приїхали козаки з листом вiд Чуба. О. Юрко прочитав листа i передав його
о. Дем'яновi.
- Не знаю, звiдкiля у тiй пустинi такий гарний писар знайшовся, ось
глянь.
О. Дем'ян довго придивлявся листовi, читав, став щось нагадувати собi,
а далi вдарився радiсно по полах i аж скрикнув:
- А я по ньому вже й панахиду вiдправив...
- Хто ж то такий?
- А ось тут пiдписаний Петро Конашевич, колишнiй спудей Острозької
школи. Та скажи менi, хто цей лист принiс, i приклич його сюди.
Прийшов козак, а о. Дем'ян став його випитувати. В мiру того, як слухав
оповiдання козака, щораз бiльше цiкавився о. Дем'ян. Був дуже радий,
дiзнавшись, що i Петро, i Марко живi та здоровi.
- То цiла з тим iсторiя, - говорив о. Дем'ян до о. Юрка, - там, в
бурсi, зчинилася халепа дiтвацька з наклепу одного диякона. Та по тiм всiм
одної ночi, серед лютої зими, пропали оба хлопцi, а з ними й диякон,
Артемiй звався. Нiхто не мiг вiдгадати, що з ними сталося, бо ж неможливе,
щоб диякон з своїми ворогами разом втiкав. Лише коли снiг стаяв, знайшли
диякона неживого пiд бурсовою огорожею. Усi догадувалися, що хлопцi
помстилися на клеветнику, та що опiсля втекли, але куди? Як? Нiхто не мiг
вiдгадати. Сам князь дуже цiкавився, бо обох хлопцiв дуже любив i великi
надiї на них покладав, а я теж. Усi розпити не довели до пуття... Аж ось
вони в Чубовiй редутi засiли, но i, як видно з оповiдань козака, вони там
у пошанi. Знаєш що, приятелю? Я їду з тобою враз, вiзьмемо зараз i монаха
з якогось монастиря, а може, якого iншого попа маєш, i там впорядкуємо їм
парохiю. Я знаю, що то Петрова робота, бо вiн завжди був дуже до церкви
прив'язаний i дуже побожний. Я мушу тих гiльтаїв побачити.
- Як вони вбили чоловiка, i до того духовну особу, то не конче вони
такi добрi.
- Говори своє! То була кара божа на того диякона. Ледащо був, та ще й
криво присягав, я того певний. Хлопцевi сталася iз того велика кривда, то
я їм не ду-же-то дивуюся. Впрочiм, мусило то статися не злоумишленно, а
так, в суперечцi, бо на дияковi знайдено лиш один знак вiд кулака, на
виску. То була, зрештою, така нездара, що не багато йому було треба.
Впрочiм, так бог зарядив, що вибрав собi їх на караючу десницю, кажу тобi,
що диякон присяг ложно, я того певний. Коли ж їдемо? Шукай скоро того
попа, що з нами поїде.
- Той пiп жонатий.
- То й лiпше. Знаєш, що нашi люде не люблять безженних, що за
молодицями зиркають. Давай його зараз.
- Я мушу їхати, бо сотник мiй приятель i благодiтель моєї церкви.
Щороку пришле щось i на церков, i для мене, худопахолика, але зараз то так
не може бути.
О. Дем'ян нетерпеливився, але нiчого було робити.
Вибралися аж третього дня. Їхали на тих возах, що з козаками сотник
прислав.
На однiм возi їхали оба благочиннi, на другiм молодий пiп з попадею.
Супроводжали їх козаки, то й безпечно було.
Петро не радий був з того, що не о. Дем'ян, лише хто iнший бачитиме
його роботу i ревнiсть до церкви, але годi було переломити упiр сотника,
котрий, як i всi запорожцi, не любив Наливайка за те, що козацтво зрадив i
проти них воював.
Можна собi уявити, як зрадiв Петро, побачивши о. Дем'яна неждано. Вiн
цiлував його по руках. О. Дем'ян поцiлував його в голову. Зате Марко не
хотiв зразу показатися. Вiн почував себе винуватцем, i о. Дем'ян зараз
того догадався.
- Скажи Марковi, я знаю, що вiн тут є, що як посвятимо церкву, то нехай
прийде до мене висповiдатися.
А тепер Петро нагадав свою турботу, як тут сказати сотниковi, що
приїхав о. Наливайко. Сотник готов пiдозрiвати його про який пiдступ, про
непослух проти
його волi.
"Нехай дiється воля божа, коли так бог запорядив, я тут нi при чiм..."
Сотник тiльки що вернувся до редути з поля. Вiн зрадiв, побачивши о.
Юрка. В тiм молодiм догадувався попа до своєї парохiї, на о. Дем'яна
дивився, як на незнайомого.
- Чого ж ти, пане сотнику, так недовiрчиво на мене дивишся? - каже о.
Дем'ян.
- Зложилося так, що я якраз був у нашого спiльного приятеля, як приїхав
твiй пiсланець, а що я знаю добре Петра i його побратима, то я з власної
охоти приїхав сюди. Чи не радий такому гостевi?
- А хто ж ти, отче, будеш? Звiдкiля знаєш мого осавула Петра
Конашевича?
- Давно його знаю, ще зi школи Острога.
- Коли ти, отче, Наливайко, а здається, що так воно й буде (о. Дем'ян
притакнув головою) - то нiгде правди дiти, я тобi не радий, i краще, щоб
ти був не переступав порога моєї редути. Iм'я Наливайка на Запорожжi серед
низового лицарства зненавиджене, а Северин - то, либонь, твiй брат.
О. Дем'ян вiдразу догадався про що йде.
- Заспокойся, пане сотнику, а побачиш, що справа мого брата виясниться.
- Виясниться тодi, як його козаки, пiймавши, живого у землю закопають.
У нас така кара, коли козак товариша вб'є, а вiн убив їх бiльш сотнi... А
поки те, я не хочу, щоби якийсь Наливайко у мене священнодiйствував...
Коли ця твоя штука, пане осавуле, то ми i з тобою порахуємось, - каже,
дивлячись грiзно на Петра. - Ти хитрий з бiса, але я не позволю нiкому на
носi собi грати!..
Петро стояв, не знаючи, на котру ступити, - вiн такого гнiву в сотника
Чуба не видiв ще.
Тепер вмiшався о. Юрко:
- Iване! Брате мiй! Прийми мої запевнення, як твого приятеля, що пан
осавул тут нi при чiм. Мiй друг отець Дем'ян приїхав до мене припадкове в
духовнiм дiлi. Менi здається, що по давнiй дружбi ти менi повiриш, а щодо
твоєї неохоти до отця Дем'яна, то розтолкуйте рiч, як на статечних людей
пристало, а все виясниться.
- Не треба менi нiякого вияснення, бо саме дiло за себе говорить, -
каже сотник.
- Поперед усього брат за брата не вiдповiдає...
- Навпаки, - обзивається о. Дем'ян, - я на той раз за мого брата
Северина вiдповiдаю.
Сотник поглянув грiзно на о. Дем'яна i хапав уже за пiстоль. Положення
ставалося грiзне. О. Дем'ян пiдвiв руки догори i каже:
- Можеш мене вбити, я в твоїй владi, але поперед послухай: я виправив
Северина в похiд з князем, щоб рятувати Косинського вiд неминучої смертi,
бо я знав, що дiло Косинського впаде. Я знав, що Косинський не буде себе
щадити, буде мiж першими, i коли не поляже лицарською смертю, то попаде в
руки князевi. Я знав, який був князь лютий на Косинського, i знав, що як
пiймає його, то вiдрубати голову прикаже. А Северин мав до того не
допустити, i так воно й сталося. Северин його випросив. Косинського пустив
князь на волю, те, пане сотнику, сам здоров знаєш. Я тебе впевняю i моїм
словом ручаю, а й побожитися можу на Євангелiї, що так було. А що
Косинський, попiкшися раз, згорiв у тiм самiм огнi, то нi я, нi Северин
тому не винен, лише його необережнiсть i нерозважливiсть. Косинського ти
мусив знати добре...
Сотник Чуб слухав уважно i м'як, як вiск. Гнiв його минався.
- Коли ти, отче, правду говориш, то дай тобi боже здоровля, що ти менi
дiло пояснив. Велика шкода, що нiхто того на Запорожжi не знає. А може, й
знає, а нумо зараз розвiдаємо. Закличте сюди тих двох козакiв, що з
Косинським були.
Та цi два нiчого не знали, чи пiд П'яткою був Наливайко, бо лише так у
вiйську Косинського говорилося. Вони бачили, що з княжим вiйськом були
якiсь козаки, та Наливайка, а вони його знають, не бачили.
Хоч вони слiв о. Дем'яна не могли потвердити, але й не перечили тому, а
добрячий сотник повiрив. I зараз вигладилося його лице, а вiн каже:
- Ну вибачайте за прикре слово, i будьте гостями, у хату просимо...
Попа з попадею вiдвели зараз у попiвство на село, а обидва протопопи
зажили в сотниковiй хатi в редутi. З цього усього Петро найбiльше був
радий.
Посвячення церкви назначили на найближчу недiлю. За той час гостi
оглядали нову оселю. Водив їх всюди Петро i пояснював, а вони з дива не
могли вийти над цими порядками, якi тут Петро позаводив.
Прийшла вижидана недiля. Посвятили церкву, а опiсля по службi божiй
звiнчано шiстдесят пар слобожан. Та при кiнцi вiдбулося водосвяття перед
церквою i о. Дем'ян виголосив до народу проповiдь. У нiй згадав вiн i
Петра:
- Люблю тебе, Петре, як рiдну дитину, полюбив тебе вiд першої хвилi, як
ми стрiнулись, i я проглянув наскрiзь твою щиру душу. Провидiння показало
тобi дорогу, яку ти вибрав, i якою пiдеш. Йди усе твоє життя туди в страсi
господнiм, а зайдеш дуже високо. Тебе жде велике завдання мiж українським
народом, мiж козацтвом, а коли господь тобi й далi благословити буде, то в
твоїй руцi опиниться гетьманська булава. Тодi ти пiзнаєш, яка вона важка.
Та тобi не вiльно буде її кинути, бо тим закопав би ти талан, який тобi
господь дав. Коли на своїй гетьманськiй шапцi заткнеш чаплине перо, не
здiймай її нi перед ким, хiба перед православною церквою та козацьким
товариством. Не корись нiкому, хiба богу та українському народовi. Бог
тебе вибрав, як онодi Мойсея на проводиря народовi, з якого ти вийшов. Бог
тобi помагати буде на славу вольного козацького народу...
I коли о. Дем'ян говорив про чаплине перо, сталося таке, що саме в цю
хвилю залопотiло в повiтрi й надлетiла чапля. Вона летiла низько, не
лякаючись людей.
Усi не могли з дива вийти, що це сталося в тiй самiй хвилi. Усi брали
це за пророцтво i аж ахнули з дива.
В тiй хвилi подобав о. Дем'ян на якогось святого. Цей старий,
згорблений чоловiк, сухий, мов аскет, випрямився i говорив з жаром, а
слова виходили з його уст, мов полум'я.
Петро стояв зворушений. Його налякали слова о. Дем'яна, бо так високо,
аж до гетьманської булави вiн i думкою не сягав. Петро впав навколiшки,
закрив лице долонями i заплакав. Вiн сам повiрив, що таке мусить
статися... а гетьманська булава вельми важка, i вiн не вдержить, опустить
її, а тодi треба буде перед Богом тяжко вiдповiсти, коли почує слова:
"Рабе лукавий, проч вiд мене!" Йому стало так лячно, що аж морозом його
пройняло.
Того дня справив Чуб народовi великий бенкет. Виточили з льоху кiлька
бочок меду, i народ веселився.
Сотник говорив весело:
- Шiстдесят весiль, то не що-будь. А тепер як стануть мене усi в куми
просити, то, їй-богу, не подолаю того.
XVII
Петро побув у Чубовiй редутi ще два роки. За той час татарва не
зачiпала їх. Раз тiльки вкрали татари чубiвським слобожанам табунець
коней. Та не мали з того пожитку, бо не вспiли перебратися на той бiк
Бога, як їх Петро догнав з козаками, розгромив, а табун вiдбив.
Настав початок зими. Земля тiльки що замерзла i вкрилася невеликим
снiгом. У ту пору сотник виправляв партiю козакiв на Запорожжя. Його
редута стала справдiшньою фортецею, а слобода розжилась на кiлькасот душ.
Старий Касян жив на слободi при своїх прибраних дiточках. Вже оглядався за
женихом для своєї донечки.
Сотник прикликав Петра i каже:
- Люблю тебе, Петре, як рiдного брата, та не вiк тобi тут вiкувати,
тобi пора у свiт. Ти йди з цим гуртом на Запорожжя; жаль менi з тобою
розстатися, та годi iнакше. Тебе на Сiчi бiльше треба, як тут, у редутi.
Знаєш, яке тепер на Сiчi завелося, багато народу полягло над Солоницею з
Лободою i Наливайком. Гей-гей! Коли-то тi убутки заповняться свiжим
народом! Не повелось Косинському, не повелось тим двом, кому ж воно
поведеться, хто освободить Україну вiд панського ярма?
- Замала сила була, - каже Петро. - На таке дiло треба добре
приготовитися, а поки не пiдiйметься до боротьби увесь народ, то панiв не
поконаємо.
- Сила була замала, а незгода ще бiльша. Та вже не ми старi втремо
цьому носа. Це велике дiло на вас, молодих, жде. Я, Петре, на тебе велику
надiю покладаю...
- Коли Польща не ослабне, не можемо до неї братися, - каже Петро.
- А хто її ослабить, коли в нас сили не буде?
- Бачиш, пане сотнику, я не одну нiчку над цим передумав, самi не
можемо подолiти!
- А хто нам поможе, де знайдемо союзника? Вiд Москви нiчого нам
надiятися. Вже Косинський пробував, та не повелось. Москва лише до того
руку приложить, де бачить свою користь. Куди ж звернемось?
- Я так мiркував теж, але нам лишається одна Туреччина...
- Господи! Що ти кажеш! З бiсурманами в'язатися? Що ж скаже увесь
хрещений мир? I яка ж з того користь? Турки зайняли би цiлу Україну,
яничарiв би з нас робили так, як роблять в Молдавiї, в Волощинi, в
Болгарiї та в Сербiї. Нi, сину, ти або глузуєш, або зле обмiркував дiло.
- Нi, батьку, я обмiркував добре. Турки анi догадаються, що вони будуть
нашими союзниками на ослаблення Польщi. Бо ми їх маємо бити, палити,
грабити, а чим бiльше їх козацтво буде мотлошити, тим бiльше вони будуть
метатися на Польщi. Знаєш, пане сотнику, чому приходять вiд Польщi до
козакiв тi всi заборони ходити на море? То все пiд грозою Туреччини, з
боязнi перед нею.
- Тобто так: чергою, пане брате, то й батьковi дiстанеться, - говорив
сотник, смiючись. - Та бач, з другого боку, - Польща задавить козацтво,
щоби вiд Туреччини мати спокiй.
- Нi, батьку, Польща, боячися Туреччини, лише одною рукою держати буде
козацтво за чуба, а все мусить про те пам'ятати, що козацтво буде колись
їй потрiбне, чи на туркiв, чи на шведiв, чи на Москву, бо i в московський
огород лакоме їх око заглядає.
- Гаразд, сину. Так i роби, iз того показується, що таких, як ти, на
Запорожжi потреба. Ти незадовго вийдеш наверх. Ти козацький звичай знаєш,
i вчити тебе не треба. Бiсурманiв бити, а вони битимуть Польщу - гаразд
так, ти гарно це обмiркував, най тебе за це обнiму. Посилаю тепер з тобою
сорок чоловiкiв, вибирай собi їх сам. Я перезимую з чим є, за той час
прийде новий народ, вишколиться, а як зберу силу, то i я попробую
бiсурманiв шарпати.
- Нi, батьку, не роби цього. Ти скiлькимога лиш обороняйся вiд тих
поганих сусiдiв, та не пускай їх на Вкраїну, але не зачiпай їх, бо не
будеш мати супокою i Чубiвка буде на тiм терпiти. Виховуй, батьку, твоєю
мудрою, досвiдною головою козацтво, а тим найбiльше поможеш дiлу. Поширяй
свою слободу народом вiльним, крiпким, а тим поможеш неньцi Українi. Та не
гнiвись, що я, молодик, тобi, пане сотнику, старому запорожцевi, науку
даю, але я привик говорити з тобою по щиростi, як з батьком.
- Вiд тебе, любий Петре, все прийму, спасибi за щирiсть твою, спасибi
за твоє щире товариство. Нiколи тобi цього не забуду. Ти зробив мою
Чубiвку славною, зробиш i Запорожжя славним, щоб вороги перед ним дрижали,
а увесь свiт щоб забiгав у нього приязнi та побратимства. Чи Марко iде з
тобою?
- З Марком ми не можемо розлучитися, бо ми побратими.
- Правда, правда, а того розривати я не буду, хоч добре було б мати тут
письменного чоловiка. Отож, Петре, ми зробимо так: ти будеш ватажком над
тим гуртком, що на Сiч iде. На проводиря, щоб ви по степу не блудили, як
тодi з Острога, дам вам старого запорожця Ониська Пугача, що в мене
недавно гостює, а йому дуже скучиться за Сiччю. Хотiв сам iти, та
небезпечно одного чоловiка самого пускати. Вiн не лише дорогу на Сiч знає,
а ще й порадить тобi в потребi, розумна голова.
Стали приготовлятися в дорогу. Сотник, по прийнятому звичаю, виправляв
на Сiч своїх учнiв одягнених, обутих i узброених. Кожний дiставав ще по
коневi, якi йшли вiдтак на власнiсть сiчового товариства. До того додавав
вози з харчами для усiєї чети.
Так було i тепер. Вибиралось сорок козакiв. Була то на той час сила,
яка в дорозi не пропаде й оборониться вiд напастi.
Як мали вже виїздити, був лагiдний зимовий день. Трошечки притрясало
снiгом. Козаки поставали на конях на майданi редути. Тут зiбралися всi,
щоб попрощати товаришiв в далеку дорогу. Петро з Марком вийшли з свiтлицi
сотника. Вiн вийшов теж. З'явився старий Касян, що прийшов якраз з села.
Петро, знiмаючи шапку, вклонився низенько сотниковi й цiлому товариству
i каже:
- Благослови, пане сотнику, твоїх вiрних товаришiв у далеку дорогу.
Спасибi тобi за науку, за твою ласкавiсть, що нас, сирiток, пригорнув до
себе. Вибач нам за нашу неслухнянiсть, коли тебе дечим образили. Дай боже
нам здоровля побачитися. Твоєї редути повiк не забудемо.
На те сотник:
- Нiчим ви мене не обидили, мої голуби. Тiшуся, що я вас в людей вивiв,
хоч жаль менi з вами розставатися. Служiть так вiрно матерi Сiчi на
Українi, як менi служили, а бог вас буде благословити. Я вас благословлю,
нехай вас рятує свята Покрова вiд усякої пригоди.
Петро поцiлував сотника в руку, а сотник його обняв i перехрестив. Те
саме зробив i з Марком.
Петро приступив ще i до старого Касяна. Старий втирав сльози, обняв i
голубив Петра, мов рiдного сина.
- Боже вас провадь. Во iм'я отця i сина, i святого духа, амiнь!
Петро був зворушений. Скочив на коня й став напередi. За плечима в
нього були, крiм рушницi, ще й сагайдак зi стрiлами та срiблом кований
лук, подарунок князя. Задудонiли на мостi й рушили в село мовчки. Вали
редути заповнилися народом, який вигукував i вимахував шапками.
А на селi згуртувалися всi на майданi коло церкви. Не було дитини, яка
б сидiла в хатi. Багато людей повилазило на стрiхи, щоби лiпше видiти.
Перед церквою стояв пiп у ризах, повиносили й хоругви. Петро став перед
церквою з своєю четою в порядку.
Пiп вiдчитав молитву й кропив козакiв свяченою водою. Мiж народом
почувся плач. Вiдтак ходив помiж ряди козацькi й давав цiлувати хрест.
Петро знову став насерединi, перехрестився тричi i рушив. Народ
супроводжував їх благословенням. Жiноцтво плакало. Залунала пiсня i
покотилась широкою луною по степу...
Засвистали козаченьки
В похiд з полуночi -
Заплакала Марусенька
Свої карi очi...
У хатi вдови Прокопихи стояла на порозi її дочка Настя. Вона затиснула
блiдi уста i дивилася на вiд'їжджаючих козакiв, мов сонна.
Коли чета виїздила з ворiт села, вона заломила руки i влетiла у хату:
- Мамо, моя мамо, нема вже його, що менi робити?
- Бог з тобою, моє серденько, за ким ти так побиваєшся?
- Мамо, чи є хто такий iнший мiж усiм козацтвом, як цей Петро? Боже
мiй, боже! Чого я його так полюбила?
Вона плакала, ломлючи руки.
- А хiба ж вiн тебе любить так?
- Не знаю я того, мамо, вiн менi того нiколи не говорив, не знаю, чи
дивився на мене...
- Дурна дiвчино, чого ж ти за ним побиваєшся? От, викинь дур з
голови...
- Нi, мамо, не можу я його з серця викинути. Який вiн гарний, який
бравий козак. Я би за ним на край свiту пiшла, якби лише словечко
сказав... Не жити менi без нього...
Настя, мов божевiльна, вибiгла прожогом з хати i пропала.
А далеко iз степу лунала ще козацька пiсня...
Пiд рiздво виловили рибалки молоде Настине тiло з-пiд льодової кори
Синюхи.
Козацька чета щораз вiддалялася вiд редути. На полудне погодували
коней, перекусили i йшли далi. Петро їхав iз Марком та сiчовим товаришем
Пугачем напередi. Всi були веселi. Марко каже:
- Петре, тямиш нашу втечу з Острога? Ми як нетлi на огонь летiли, чудом
божим спаслися.
- Ми були ще дiти. Тепер зробили б iнакше. Ось хоч би те: чого ми не
перезимували в дiда Ониська? Були би ми лиху годину переждали.
- Але нiчого нам не сталося, ми пережили прикру годину, досвiду
набралися i на людей вийшли.
- Як бiду перебудеш, то краще живеться, чим не зазнавши її, - каже
Пугач, - не одну я бiду перебув, i з тим менi добре жити на свiтi.
- А яку ви, батьку, найтяжчу бiду перебули?
- Та остання, над Солоницею, була найтяжча. Те, що я там перейшов, то
морозом проймає, а що я лише чудом врятувався, то хiба богу подякувати.
- А розкажи нам, будь ласка, як то сталося? - питає Марко.
- Пiдождiть, станемо ночувати, тодi й розкажу. Може, й iншi схочуть
послухати.
Сонце вже зайшло, i стало смеркатися. На землю насiла мряка. Поставили
чотири вози, якi з ними везли провiзiю, поприпинали конi й розвели чималий
огонь. Всерединi, мiж возами, розiп'яли шатра. На трьох коликах розiп'яли
перед шатром великий котел i стали варити кашу. Накидали туди капусти i
м'яса. Як повечеряли, Марко нагадав Пугачевi, що обiцяв, i всi стали його
просити, щоби розповiв їм про похiд Наливайка з Лободою та їх розгром.
Пугач подумав хвилину i каже:
- Нема поганiших людей на свiтi, як тi пани. Як їм козакiв треба, як не
можуть власними силами чого подолати, тодi до козакiв: любчики та
голубчики, поможiть. Ось бусурмани на нас йдуть, ось татарва на нас чатує,
а ви - християнське лицарство, а нуте, збирайтеся, ми вам нiчого не
пожалiємо, - i це, i те.
- Ми - народ воєнний, i вiйна - то наше ремесло. Збираємось,
гуртуємось, а тут показується, що нема нi зброї, нi коней, нi гармати, а
панам не спiшно нам помагати, а всi їх обiцянки - то грушки на вербi. Ми
мусимо йти голiруч i здобувати собi усе на вороговi. А тут i пани пишуть
листи, польськi гетьмани, i король, його милость, а от цiсар нiмецький, i
рiзнi князi, й княжки. Зачала собi Польща з Волощиною, султан розсердився,
- гвалт! Козаки, помагайте! А ми, дурнi, йдемо, проливаємо свою кров за
ляцьку справу. У тiй розправi багато нашого брата полягло. Нас таки добре
пошарпали, i молдавани, i волоша, i турки, i татари. Але ми таки доконали
великого дiла. Тепер вертаємо на Вкраїну з свiжих ран вилизуватися. А пани
до нас: вертайте собi, куди хочете, лише не через нашi оселi. Йдiть собi
попiд землю або хмарою попiд небо, лише не важтеся станути на нашу землю,
бо ви голоднi, вам їсти хочеться, а вас нам тепер не треба. А як вернете
додому, то тi, що записанi в реєстр, нехай остануться козаками, а уся iнша
голота, чернь, гайда до плуга, до роботи, бо прецiнь пановi працювати не
ялось.
Засiли ми зимувати в Брацлавщинi, то тут, то там, бо не було нам сили
йти далi. Пани в крик: гiльтайство та свавiльство грабує нас, об'їдає, i
пiднесли на увесь шляхетський свiт. З того вийшла велика буча, яка
скiнчилася аж над Солоницею. Наше вiйсько засiло в Бiлiй Церквi. Нас зразу
не чiпали, та цiлою силою кинулись на наливайкiвцiв. Нiчого казати, що
Наливайко неабиякий ватажок. Вiн вiдступав збройною рукою возовим табором.
Вiдтак завернув на Бiлу Церкву, щоби з нами сполучитися. Хоч ми з
Наливайком не були добрi, ще вiд часу Косинського, та мимо того не хотiли
послухати панських брехливих слiв, щоб на Наливайка кинутися i помогти
панам його здавити. Тому-то пани i проти нас виступили. Храбрував проти
нас той собака запорозький, князь Ружинський. Вiн у нас держав козацьку
булаву, вiн годувався козацьким хлiбом, а тепер, пiзнавши всi козацькi
штуки, навчившися в нас воювати, виступив проти козацтва, мов кат.
Свою дорогу значив вiн шибеницями й палями, на яких застромлював своїх
колишнiх товаришiв. Найлютiшим показав себе, прийшовши у Паволоцьку
волость. Страшно подумати, що там творилося. Вiд того, що очевидцi
розказують, волос дибом стає. Бачить наша старшина, що то не жарти,
посилає полковника Саська з трьохтисячним вiйськом проти Ружинського. Хто
його знає, чи нас господь вiдступив, чи Ружинському чорт помагав. Сасько
поступив нерозважно. Не розвiдавши гаразд, в котрiм боцi Ружинський та яка
в нього сила, вислав у цей бiк передню сторожу, яка необачно наскочила на
Ружинського i вiн її розбив на порох. Того налякався Сасько, i вiй уступив
пiд Київ. А в Ружинського було всього-на-всього тисяча вiйська. Вiн,
осмiлений такою легкою побiдою, пiдступив до нас пiд Бiлу Церкву. За ним
пiшов Жолкевський з своїм вiйськом. Наш полковник Шавула виступив проти
нього, бо ми довiдалися, що йде до нас Наливайко. Нас було разом сiм
тисяч. Як бачите, як ми могли тодi Ружинського роздавити. Та йому на час
наспiв з помiччю Жолкевський. Ружинський напав на табiр нагло. Ми
збентежились. Настало замiшання, бо нiхто такої смiливостi не сподiвався.
Наш табiр розiрвали, i ми стали уступати. Лише за Руткою вдалося Шавулi
вiйсько впорядкувати, i тодi ми Ружинського вiдбили. Наспiв зi своїми i
Наливайко, i тодi ми Ружинського так спражили, що ледве втiк. Ружинський з
останками замкнувся в Бiлоцеркiвськiм замку. Та тепер наспiв Жолкевський.
Старшина вважала неможливим давати йому поле. Ми стали уступати на
Трипiлля, Жолкевський пустився за нами. Нас було бiльше шести тисяч.
Господь нас вiдступив. На сором козацтву ми з такою силою уступали перед
на половину меншим вiйськом Жолкевського. Ми отаборилися п'ятьма рядами
возiв. Усi ми були пiшi. До того ще Жолкевський не був тут з усiєю своєю
силою, бо вiн вирвався наперед, а решта тiльки наступала за ним. Та мимо
того вiн вдарив на нас на урочищi Гострому Каменi. Та не вдалося йому
розiрвати табору. Ми гарно вiдбивалися. Тодi сталося нещастя. Шавулi
гарматна куля урвала руку, а Сасько таки поляг лицарською смертю. Лободи
не було тодi при нас, бо вiн з рештою нашого вiйська стояв пiд Києвом. На
мiсце раненого Шавули вибрано гетьманом Наливайка. Ми так збили ляхiв, що
Жолкевський не важився нас бiльше зачiпати, вернувся в Бiлу Церкву i
вижидав пiдмоги. Ми пiшли далi. Пiд Києвом ми злучилися з Лободою. У його
таборi було багато збiгцiв, жiнок та дiтей, що втiкали перед ляхами. То
було наше нещастя. Та що було з тими нещасливими бездомними робити? Годi
їх було лишити на поталу вороговi. Ми пiшли пiд Переяслав, гадаючи, що в
степ не поважаться пани за нами йти.
Тепер пани взялися до давнього способу роз'єднати нас. Жолкевський
написав до запорожцiв, обiцяючи нам цiлу торбу ласк, як лише покинемо
гiльтаїв, себто наливайкiвцiв. Та ми його пiсланцiв ув'язнили i закували в
диби. Гетьманом знову вибрано Лободу. Радили ми, що далi робити. Нам
лишилося або пiти у московську землю, або получитися з ханом i татарами,
або оборонятися до останку, а були i такi, що радi були здатися на ласку
панiв. Щоби забезпечитися вiд Жолкевського, треба було зупинити його
переправу через Днiпро. Однi човни попалили, а другi поховали по комишах
на всяку потребу. Тим часом Жолкевському вдалося погромити Кремпського, що
зiбрався з козацтвом, у Каневi нам на пiдмогу. Як Жолкевський прийшов у
Київ, мiщани зрадили йому, де човни похованi. За те хотiли ми киян
покарати. Зiбравши сотню чайок, рушили козаки пiд проводом Пiдвисоцького
горi Днiпром. Та Жолкевський уже стояв на березi i привiтав їх гарматою.
Похiд не вдався. Пiдвисоцький трохи не втопився. Ми мусили обмежитися до
спинювання Жолкевському переходу через Днiпро, i це нам вдалося. Ми
гарматою затоплювали їм човни. А тим часом Лобода зачав перемiрюватися з
панами. I знаєте, чого Жолкевський вiд нас вимагав? Видати йому Наливайка
i iнших старших, видати цiсарськi хоругви i гармати. Дрiбничка, правда?
- Якi то цiсарськi хоругви?
- А, то ви того не знаєте? Як хотiли усi володарi християнського свiту
зробити спiлку на турка, то нiмецький цiсар прислав на Запорожжя свого
посла Ля-соту, вiн привiз запорожцям у дари хоругви, клейноди i вiсiм
тисяч червiнцями. Отож тi хоругви були панам солею в оцi, i вони
наважились їх вiдiбрати.
Видавати свого товариша вороговi на смерть мученицьку - то був би
страшний грiх, i Лобода це вiдкинув. Тепер Жолкевський пустився на
хитрощi. До нас прислав двох, вони показувалися, що втiкли вiд панiв, i
нас остерегли, що Жолкевський послав Потоцького геть повище Києва
переправитися через Днiпро i напасти на наш табiр, де були самi жiнки i
дiти, бо цiла козацька сила стояла над Днiпром i не дозволяла Жолкевському
переправитися. Ми тому i повiрили. Треба було уступати ще далi. Нашi човни
поплили рiкою Сулою, а наш табiр посувався попри Сулу. Ми пiшли аж пiд
Лубни, щоби не дати себе заскочити. У нас ще була сила. Ми мали яких
тридцять гармат i багато усяких припасiв. Як ми подалися далi, то
Жолкевському прийшлось легко перейти Днiпро. Вiн iшов услiд за нами. Йому
прийшли на пiдмогу литовськi полки. Тепер у Жолкевського була бiльша сила,
як у нас. Ми уступали далi, хоч гiрко було йти з таким великим табором.
Недалеко нам було дiстатися в степ, а тодi ми врятувалися. Вiдгадав нашi
думки Жолкевський. Вiн розпочав з нами мировi переговори, щоби нас
приспати, а тим часом послав вiйсько повище Лубнiв, що перейшло Сулу i
заступило нам дорогу в степ. Кажу вам, дiти, що ляховi не можна нiколи
вiрити, вiн тебе цiлує, а нiж за пазухою держить. Ми стали табором над
рiкою Солоницею. Як ми побачили, що ляхи нас хитро взяли з двох бокiв,
годi нам було з отабореного мiсця рушатися. Ми окопалися з трьох бокiв i
стали до оборони. Ляхи окружили нас i зачалася облога. Нашого табору не
можна було силою здобути, бо з трьох бокiв вали, а з четвертого велике
болото. Було в нас яких шiсть тисяч вiйська, i доброго, i менше вдатного,
а друге - стiльки жiнок i дiтей. У нас було багато коней i скоту, яких не
було де пасти, i все то гинуло. Настала страшна спека i сморiд вiд
падлини. До того мало в нас було води. Ляхи стрiляли у табiр з гармати i
багато люду нiвечили. А Жолкевський не переставав вести переговорiв з
нами. Iз-за того наливайкiвцi стали пiдозрювати нас у зрадi. Повстали в
таборi колотнечi, аж на однiй радi Лободу вбито. Зробили це тi
злодiї-наливайкiвцi.
- Хiба ж це не козаки?
- Це збиранина з усяких злодiїв. Наливайко тримав усяку дрань,
розбишакiв. Вони нiкого не щадили, а всi їх злодiйства карбовано на
справжнiх козакiв. Але по смертi нашого гетьмана не вдалось Наливайковi
захопити гетьманську булаву, бо гетьманом вибрано Кремпського. Хоч
Кремпський держав усе залiзною рукою, то годi було обi сторони з собою
погодити. Ми, запорожцi, не могли вибачити тим злодiям-наливайкiвцям
смертi нашого батька. А як уже раз незгода вкрадеться в табiр, то не може
бути гаразду. Жолкевський знав про це вiд утiкачiв. Йому теж пильно було,
у його вiйську був голод. Не можна було нiчого довезти, а вiн знав, що в
нашiм таборi є подостатком поживи, i голодом нас не вiзьме, йому теж дуже
пильно було справу покiнчити. З одного боку, лякав нас своїми
гуляйгородинами, а з другого боку, пiдпускав туману на згоду.
- Що це таке гуляйгородини?
- Це такi рухомi фортецi на колесах, високi, мов обороги. Згори можна з
них, скрившись за стiни, стрiляти з гармат у середину табору. Та ти, один
з другим, як хочеш справдi запорожцем бути, не допитуйся всього, як баба
або дiтвак. Ти слухай та мiркуй сам, поки не вимiркуєш, а коли нi, то таки
колись прийде час, що сам побачиш таку невидальщину.
I цi гуляйгородини справдi налякали малодухiв, i вони подались на
погану, зрадливу, прокляту згоду. Коли про це згадаю, то аж кров мене
заливає вiд соро- му. Згодилися видати ляхам Наливайка, Шавулу i Шостака.
Тим замарали козацьку славу на довгi вiки. Треба признати наливайкiвцям,
що i чути про те не хотiли, щоб свого ватажка видавати. Вони окружили його
i ладились перебоєм видiстатися з табору. Наливайко вже перелазив через
вал. Зчинився такий пекельний галас у таборi, що ляхи прискакали на конях
дивитися. Та Наливайка покопали, закули в кайдани i видали... Видали i
наших славних полковникiв. Видали хоругви, клейноди, гармати i всю зброю.
Тодi Кремпський, бачачи, що цiла справа пропала, зiбрав коло себе вiрну
дружину i перебився через ляцьке вiйсько. У тiм пеклi я втратив голову i
вже рiшився тут загинути. Та послухайте яку штуку втяла ляшня. У пунктах
угоди того не було, чого тепер зажадав Жолкевський. Було умовлено,
що ми всi можемо свобiдно вiдiйти, куди нам завгодно. На те взялися
жонатi козаки, щоб тим способом врятувати свої жiнки та дiти. Та
Жолкевський уже по тiм, як ми видали усю зброю i стали голiруч, додав ще
один пункт, а то, щоб тi пани, що з нами були, пiзнавали своїх
пiдданцiв-хлопiв i забирали їх iз собою.
Ми кричали: "Зрада! Такого в умовi не було, ми не пристаємо!" - "Як не
пристаєте, то обороняйтеся, - каже Жолкевський, солоденько усмiхаючись, -
баталiя йде далi".
Та яка ж то могла бути баталiя? Ляхи були в нашiм таборi, ми без зброї,
а мiж нами голосять жiнки i плачуть дiти... Нас взяла розпука. Кожний
хапав що пiд руки попало. Я виломив iз воза люшню. Тодi польське вiйсько,
роззвiрене, що стiльки з нами намучилось, кинулось нас рiзати, як баранiв.
Не жалiли нiкого: рiзали жiнок i малих дiтей... Уявiть собi, що там
дiялось, бо я не в силi вам цього розповiсти. Польськi жовнiри знасилували
жiнок, а вiдтак розтинали їм животи. Малих дiтей застромлювали на списи i
перекидали один одному. Мене обскочили, i якийсь ляшок пiзнав у менi свого
пiдданця. Зi мною робилось щось страшне. Згинути то згинути, але мене,
вiльного чоловiка, в пiдданство брати? Я скочив на нього, як ранений
кабан, i зацiдив його люшнею по головi так, що мiзок вiдразу вискочив.
Дiсталось також i тим, що мене хотiли живого брати. А що в тiм мiсцi
табору було менше люду, то я замислив себе рятувати втечею. Я втiкав
щосили, поки не дiбрався в комиш. Тут було велике болото, i з цього боку
наш табiр не був окопаний. Там я пересидiв двi доби, п'ючи гнилу воду з
багна. Сюди чув я страшнi крики, голосiння i плач. Та вони, собаки, не
мали найменшого милосердя над жiнками; здавалося поганим, що в цiм таборi
зiбрався увесь український народ та що тут все хлопство вимордують. По
двох днях коли все втихло, я викрався з болота i втiк...
Дiбравшися до Днiпра, кого я там стрiнув? Я стрiнув Пiдвисоцького, що
йшов нам на пiдмогу. З ним получився i Кремпський з своїми недобитками. Та
вже не було кому помагати. За тим йшли iз низу запорожцi. Коли би було ще
два днi перетримати, то Жолкевському була би одна нога не вийшла жива.
Пiдвисоцький мав думку зайти їх iззаду вiд Днiпра.
Чи це не кара божа? За незгоду, за зраду.
- А як воно тепер на Сiчi, коли стiльки народу витратилося? - питав
Петро.
- Багато народу витратилося, то правда, а народу буде, бо вiн не
пропаде, ми ще помiряємося з ляхами, i наша земля буде вольна. На те не
довго ждати, але вона буде, як не тепер, то в четвер. Вiйсько в нас буде,
та коби лише добра голова знайшлася, щоб усе гаразд запорядити...
Оповiдання старого Пугача залягло глибоко в душу козакам. У Петра
виступав тепер щораз в яснiших зарисах той конфлiкт, який витворився мiж
тими, що мають, i мiж тими, що не мають нiчого. Бо ж та цiла буча iз-за
того пiшла. Пани хочуть, щоб бiднi на них робили, а вони щоб безжурно
панували.
Було вже пiзно внiч. На небi зорi поперемiнялися. Деякi вже й
позаходили, iншi посувалися на своїй дорозi далеко. Косарi стояли високо
на полуднi. Козаки сидiли при великiй ватрi й куняли. Дехто полiз пiд
шатро i захрiп. Старий Пугач полiз на вiз, пiд буду, накрився кожухом та
невдовзi захропiв. Конi хрупали зерно, стоячи на припонi коло возiв. Десь
далеко завили вовки, зразу один, начеб давав гасло до загального виття, за
ним iншi. Сторожнi козаки проходжувалися повагом по замерзлому снiгу,
позiхаючи голосно. Петро з Марком сидiли ще при вогнi, покурюючи люльки.
- Один з нас най iде спати, - каже Петро до Марка, - опiсля змiнимося.
- Якось не хочеться заснути. Так то оповiдання залiзло в голову;
страхiття по мiзку снується, що годi забути.
- Тепер бачимо, Марку, те, чого ми в Острозi не знали. Як воно добре,
що нас доля звiдти вивела. Що було б з нами сталося? Були б ми вчилися
далi, переливали з пустого в порожнє, а вiдтак були б ми навiки прикованi
до їх милостi, князя, кайданами вдячностi, а, може, згодом були б заложили
шию в панське ярмо i сталися панськими собаками, як багато iнших.
- Та ще на князя Костянтина нема що нарiкати, там народовi добре
живеться.
- А що буде потiм? Вiн же не вiчний, його цiла фортуна перейде в ляцькi
руки, а тодi руський народ вийде на тих багатствах гiрше. Краще, щоб їх не
було.
В тiй хвилi конi стали непокоїтися i форкати. Двi собаки, що повлазили
на вози, посхапувалися i заворчали. Петро вже був на ногах. Старий Пугач
встав теж i протер очi. Вiн спав чуйно, наче птиця на гiллячцi. Дивився в
даль. Десь далеко чути було гаркотiння.
- Тiчка бiжить! Гей, хлопцi! До рушницi! Будемо мати гостей. Нуте,
хлопцi, повiдв'язуйте коней.
- Коби лише не порозбiгалися, - завважив Петро.
- Ти, козаче, хiба не знаєш степових коней. Побачиш, як наш степовий
кiнь вiд вовка обороняється.
Всi посхапувалися i згуртувалися при вогнi. Поспускали коней. Вони
стали бiгати, позадиравши хвости, але нi один далеко не вiдбiгав. Опiсля
один iз них заiржав голосно. Голос лунав далеко по замерзлому снiгу. На
той знак всi конi згуртувалися в колесо, головами до середини.
- Дивись, - каже радiсно Пугач, - яка мудра твар. Побачиш, як вони
гарно обороняються.
А гаркотiння вовче щораз зближалося. Тепер козаки, якi позлазили на
вози, могли бачити чорну плахту на снiгу, яка швидко тяглась до табору.
Спереду бiгла велика вовчиця, а те все гнало, начеб великий та широкий
хвiст якоїсь потвори.
- Хлопцi! - гукав Петро. - Рушницi напоготовi! Як наблизяться на десять
крокiв - пали!
Тiчка зближалася. Гукнули стрiли в цiлу купу. Тiчка розбiглася на всi
сторони i стала атакувати зi всiх бокiв. Багато вовкiв осталось на бiлiм
снiгу.
- Дивись на конi, - говорив Пугач до Петра, - то варто видiти.
Справдi варто було видiти. Кiлька вовкiв кинулось на коней. Вони
страшенно заквичали, наче безрогi, а вiдтак стали бити копитами поза себе.
Кiлька вовкiв вертiлось по землi в судорогах. А конi анi рушилися. Стояли
в збитiй юрбi, один при однiм. Понизили голови i дивились помiж ноги поза
себе.
- А що, не славнi, не козацькi конi? - гукав Пугач. - Не дадуться,
їй-богу!
Тим часом козаки стрiляли густо, вже на близьку вiддаль.
- Хлопцi, шпурляйте на них головнi, то собi пiдуть до чорта.
Так воно i сталося. Набили вовкiв багато, а решта пiшла врозтiч. Стало
стихати стрiляння. Тепер i собаки позiскакували з возiв i пустилися за
вовками. Пугач їх прикликав до себе.
- От дурнi, було би вам капут, якби так вовки на вас обернулися.
З того всього тiльки було шкоди, що одного коня вовк шарпнув зубами, i
добре скалiчив в удо. Його зараз перев'язали, засипавши рану порохом. Та
вже до ранку нiхто не спав, а як лише стало на свiт заноситись, приказав
Петро ладитись у дорогу.
- А що з вовками зробимо?
- А вже ж поздирається шкуру, тепер пiд рiздво кожух добрий, не пустить
', - каже Петро.
- Киньте їх до чорта, - каже Пугач. - То не на козацький кожух.
Козаковi кожух овечий найкраще любиться. А з тим ми б цiлий день возилися.
Рушили в дальший похiд. Знову залунала по степу весела пiсня. Веремiя"
була дуже гарна, погiдна, хоч мороз щораз бiльшав.
I так iшла дорога одноманiтно далi. З возами не можна було поспiшати,
але нiколи не кучилось. На нiчлiгу було весело. Стрiнули кiлька лiсiв, - i
не бракло палива. Пiд нiч розкладали великий вогонь, який огрiвав i людей,
i коней.
Аж на послiднiм ночлiгу сталася велика пригода, яка всiх втiшила.
Вже було далеко по пiвночi, на землю насiла велика iмла, що не було
нiчого видно. Усi засипляли мертвецьким сном. Гукнув стрiл сторожного
козака, i всi посхапувались. Пiд табiр пiдходили якiсь люде. Вартовi стали
стрiляти далi. Непроханi гостi стали утiкати щосили, чути було тупiт
утiкаючих коней.
Козаки розбiглися й побачили раненого татарина. Вiн лежав на землi з
пiдстреленою ногою.
- От гiсть! - гукали козаки. - Ануте, хлопцi, бийте псубрата на втiху.
Надбiг Петро i крикнув:
- Не руш його! Вiд нього довiдаємося, чого вони хотiли, може, де
недалеко бiльша сила татарська, пiдведiть його до табору.
Узяли татарина попiд пахи, вiн зуби закушував iз болю. З його йшла
кров.
- Я тобi скажу, не питаючись, - каже Пугач. - Вони йшли конi красти.
Посадили татарина при вартi. Петро каже:
- Давай я йому поперед усього ногу перев'яжу.
- От невидальщина, - каже один козак, - я його зараз перев'яжу ножакою
по шиї.
- Не руш кажу! - крикнув грiзно Петро. - I нiхто не важся менi
перепиняти роботу.
' Не полиняє. - Ред.
" Погода.- Ред.
Петро розтяв ножем одiж, оглянув рану. Вона не була велика. Кiсть була
цiла. Вiн засипав рану порохом i обв'язав чистим полотенцем.
Татарин був старий, змарнiлий дiдок з рiденькою борiдкою i поморщеним
лицем, начеб йому шкуру ниткою перешивав. Вiн дивився заляканими очима на
Петра i лебедiв.
- Не забивай бiдна Ахмет, козак. Аллах тебе благословити буде.
- Чого ви сюди лiзли? - питає Петро.
- Ми йшли конi красти. У нас бiда, нема їсти, - говорив Ахмет, - у мене
п'ять дiтей малих, голодних, я бiдна, дуже бiдна...
- А дайте йому, товаришi, їсти, вiн, бiдний, голодний.
Козакам це не подобалось, стали воркотiти. Петро випрямився i поглянув
грiзно поза себе:
- Тихо! Хто хоче з моєю рукою познакомитися, виступай! Непослуху я не
стерплю. Розумiв?! Який вiдважний рiзати немiчного бiдака. Ти покажи, що
вмiєш з татарином, коли вiн дужий... Стидайтеся. З вас мають бути лицарi,
а показуєтесь вовками над падлиною. Казав: принести їсти.
Зараз втихло. Один принiс i подав татариновi кусок паляницi. Ахмет їв
лакомо, аж давився.
- Дайте йому чарку горiлки. Пий, небоже. Твiй Магомет не заборонив
горiлки пити, бо її ще не було.
Ахмет вхопив Петра за руку i став її цiлувати.
- Нехай тебе бог i Магомет, його пророк, благословить на твоїй дорозi,
ти добра чоловiк; Ахмет буде за тебе молитися.
- Не болить тебе рана?
- Пече, але то нiчого...
- Ти вмiєш на конi їхати?
- Кожна татарин вмiє.
- Хлопцi, збирайтеся, в дорогу пора. Вже годi спати... Татариновi дайте
мого сивого коня.
- Що нашому осавуловi сталося? - говорили мiж собою козаки. - Козак хоч
куди, а татарина не дасть зарiзати.
- Чи це послiднiй наш нiчлiг? - питав Петро Пугача.
- Перед заходом сонця будемо в Сiчi. I знову залунала пiсня, й похiд
рушив.
Петро каже до татарина:
- Як зблизимося до Сiчi, то собi їдь з богом. На Сiч тебе не поведу, бо
я там не пан i не знаю, що би з тобою сталося.
- Ти добра чоловiк, бог тебе благословити буде. Аллах хай тебе милує.
Ти свiтло моїх очей, я тобi нiколи того не забуду. Ахмет вмiє бути
вдячний, навiть джавровi...
Петро не говорив нiчого.
Вже було геть з полудня. Ярке сонце посилало останнi гострi променi по
замерзлiй землi. На обрiї було видно якiсь купи, начеб оснiженi гори.
Iз-поза них виходили густi дими. Валка стала над берегом замерзлої широкої
рiчки. Петро питає Пугача:
- Що це, батьку?
- Це Сiч-мати, хрестiться, хлопцi.
Козаки познiмали шапки й стали хреститися. Петро був дуже зворушений.
Ось цiль його дороги, його бажань. Що його тут жде? Чи справдяться
пророкування його приятелiв? Чи справдi жде його тут слава? В Петра шибали
думки блискавкою. Серце сильно билося. Вiн став у душi вiдмовляти молитву.
Чимраз ближче приходили до Сiчi. Усе було застелено снiгом. З високого
берега видно було багато будiвель за валами, з яких виходили прямо вгору
густi дими. Лише ворота було знати. Побiч них стояли на валах двi гармати.
На валi проходжувався вартовий козак з мушкетом. Козаки стали з'їздити з
берега. Петро каже до татарина:
- Нам пора розстатися, їдь собi, чоловiче, з богом. Коня тобi дарую, то
це мiй кiнь.
Татарин знову став лепетати благословення й поїхав. Та за хвилю
обернувся до Петра та й каже:
- Осавуле, до мене ходи, щось скажу.
Петро пiд'їхав.
- Слухай, козак, мене Магомет покарає, що я тобi зраджу своїх. Але я за
тебе спокутую, ти того варт.
Вiн наблизився до Петра й каже пiвголосом:
- Бережiться, козаки: цiєї весни пiде велика орда татарська з
Менглi-Гiреєм на вашу землю. Велике нещастя на вашу землю буде. Пограблять
вас i ясир вiзьмуть. Всi мусять йти, кому прикаже його свiтлiсть хан.
Може, i я пiду, хоч я спокiйна чоловiк. Бережiться!
З тими словами вiн потиснув коня й почвалав вiтром.
Петро стояв на березi Днiпра. Далеко направо й налiво розлягалась
замерзла рiчка. Лише на однiм рукавi простяглась синя лента, якої мороз не
одолiв...
Десь далеко грав Днiпро-Славутиця на своїх порогах.
Петро був захоплений. Вiн забув про все, що коло нього творилося,
забув, по що сюди приїхав, забув про товаришiв, що стояли пiд воротами
матерi Сiчi.
Петро зняв шапку й молився:
- Днiпре-Славутице, батьку! Ти, свята рiчко України! Чи є українське
серце, яке б не забило живiше, наблизившися до тебе? Ти давнiй свiдку
нашої бувальщини, нашої величi й упадку.
...На твоїй дорозi поставив господь могутнi пороги. За ними криєш ти
тих бiдних дiток, яким тiсно стало на Українi. А цi пороги - то твоя мова.
Горе тому, хто її не розумiє.
...Ти сердишся, ти гримаєш на твоїх дiток нерозумних, та грозиш
ворогам. Доля України зв'язана з тобою на вiчнi часи. Україна тодi загине,
як твоє русло висохне!
...Днiпре! Ти, український Йордане, свята рiчко!..
- Гей Петре! Осавуле! - гукали козаки. - Чого задивився?
Петро начеб зi сну прокинувся, протер очi й спустився з берега вниз...
За той час Пугач обмiнявся гаслом з вартовим козаком. Вiдчинились
ворота, й цiла ватага в'їхала.
Петро опинився в Запорозькiй Сiчi.
опубліковано bip о
11:30 дп
0 коментарі(в):
Дописати коментар
Підписка на Дописати коментарі [Atom]
<< Головна сторінка