Володимир Дрозд. Катастрофа НIЧ

Володимир Дрозд. Катастрофа




НIЧ

Про що б там не плiткували, менi приємно: я знав про Iвана Кириловича
бiльше, нiж уся Терехiвка. Нiскiльки тим не пишаюся, не одурюю себе - воля
випадку. Загатний потребував слухачiв i надибав мене.
Свого часу серед терехiвської iнтелiгенцiї було модно теревенити про
вроджене акторство Iвана. Але хто з нас не полюбляє милуватися своєю тiнню
в очах ближнього? Час од часу ця самотня душа щиро тяглась до людей, а
люди сахались, не витримавши його характеру. Iван Кирилович вимагав людини
всiєї, до останку.
Якось вiддалились, втратили тiлеснiсть химернi Iвановi сповiдi, нiби я
геть постарiв i згадую власну молодiсть. Насправдi ж шiсть рокiв минуло,
сьомий спливає. Запах влежаних газетних пiдшивок, вдавнений тютюновий дух,
жовта бульбашка електролампочки пiд стелею... Загатний востаннє, - щодня
кидає курити, - просить сигарету: "Осiннi вечори в Терехiвцi такi
тоскнi... Але це таки остання. Присягаюсь небом!.." Припадає до
темно-синього вiкна, буцiмто до кухля з хмiльним напоєм, руки в кишенях
штанiв, тривожний вiдблиск сигарети в шибцi. I голос, стривожений,
глибокий, заново переживає прожите.
Правда, iнколи в мене вкрадається сумнiв: чи можна беззастережно
звiрятися на його сповiдi? А що як вiн вигадував себе? Може таке статися?
Цiлком. В усякому разi, деякi свої почуття, думки, спогади Загатний
свiдомо гiперболiзував до абсурду, до вибуху. Тому й не наполягаю на
цiлковитiй достеменностi своїх начеркiв. Як кажуть, по чiм купив, по тiм
продаю.
Од Києва по трасi вiн їхав комфортабельним автобусом. Романтика
почалась у Кнутах. Вiсiм кiлометрiв довелося трястись по вибоїстiй
брукiвцi в кузовi полуторки, мiж бочок з тюлькою. Довго ще з саркастичною
радiстю пригадував Загатний солону затхлiсть тюльки i низенькi борти
автомашини, через якi вiн спльовував од пилюки. В центрi Терехiвки,
минувши дощану альтанку, машина загальмувала й звернула до складiв
райспоживспiлки. Iван затарабанив по черепу кабiни. На ганку голярнi
дрiмав лисий перукар iз замацаним "Перцем" на колiнах. Казеннолицi будинки
районних установ, сховавшись од яскравої сiростi запилюженого сонця пiд
фiранки з вицвiлих плакатiв та лозунгiв, строго дрiмали. Над побiленими до
Першотравня штахетами задихалися вiд спеки акацiї (хай редактори пробачать
менi такий песимiстичний пейзаж - подаю його через сприймання свого героя,
я десь читав, що пейзаж треба психологiзувати).
Загатний розплатився з шофером i пiрнув у звабливу тiнь районного
парку. Лавочок не було - за кiлька днiв до того в районi почався декадник
по вихованню у молодi високих моральних якостей, i один з терехiвських
керiвникiв наказав забрати з парку лави, бо вечорами несвiдомi закоханi
переносили їх з-пiд лiхтарiв у темнi закутки. Вздовж центральної алеї
височiли сiрi гiпсовi фiзкультурники та фiзкультурницi з патетично
пiднесеними руками. З-за кущiв визирав фарбований пiд бронзу бюст Максима
Горького. Парк вiдлого скочувався до заочеретеної рiчки. Крiзь сизi
стовбури молодих ясенiв просвiчувався майдан з масивною цегляною трибуною.
Неподалiк берега ясени розступались, в очi впадав зелений пагорб. Пагорб
скидався на широченький постамент. Iван Кирилович усiвся на валiзу спиною
до стовбура. Хто шукає, той завжди знайде.
Тут височiтиме пам'ятник йому, Iвану Загатному. Золотистi лiтери на
гранiтi: "Пiд цим небом з (сьогоднiшнє число, мiсяць, рiк) по (десь на рiк
далi) жив i творив..." Вiн не рiзьбяр, не архiтектор, але спорудив би собi
пам'ятник оригiнальнiший, анiж усi скульптури майбутнього. Вигадають щось
патетичне, зовнiшнє. А вiн не зносить патетики. Не треба пишних
iконостасiв, Загатний не трибун. Погруддя рветься з безформеного гранiту,
пальцi стискають чоло, а на обличчi мука. Глибока духовна мука, вiчний
пошук. Осокори розростуться. Рiчку очистять, наводнять, береги вмурують.
По рiчцi пливтимуть бiлi теплоходи, i кожен вiтатиме творця протяжним
гудком. А вiн мудро зорiтиме у водянi плеса - i печать генiя на суворiм
кам'янiм чолi...
Так з'явився у Терехiвцi Iван Загатний. Я нiчого не вигадую, не додаю
од себе, але з його уст це звучало якось реальнiше i сумнiше. Iван
Кирилович умiв доходити тої межi смiху, за якою бринiли сльози. Я ж,
здається, трохи легковажно розповiдаю.
...Одгорнув рукою хмари (так обгортають траву чи жовте листя, коли
хочуть напитися з джерела), i перед ним замрiла земля в жабуриннi хат i
лискучоголових будинкiв, помiж того жабуриння жовтiв клапоть майдану, вiд
нього текли вузенькi потiчки вулиць, вулицями сновигали з майдану i до
майдану людцi, що звiдси видавалися чорними крапками, iдучи, вони бачили
тiльки самих себе, а вiн бачив згори усе людське стовписько, що
заклопотано метушилося, та метушня здавалася йому смiшною й безглуздою, бо
вiн: _"Сперечаємось? На американку. Бери олiвця! Рахуємо по мiнiмуму..." -
бо вiн не розумiв їхнiх дрiбних, ницих пристрастей, що не пiднiмалися вище
стрiх, у його очах ще свiтилися дивнi кольори безконечного космосу, а
внизу стелилася сама сiрiсть, злегка пiдфарбована сонячними променями, в
ньому ще:_ "Весною писали в газетах - рибалки дельфiна порятували, так вiн
їм рибнi мiсця вказував, доки...- в ньому ще дивною музикою звучали
шерхоти планет i бринiння зiр, горда посмiшка торкнулась його холодного
обличчя, вiн пiдвiв голову й закохано подивився в синє небо, що
розкривалося назустрiч його погляду, чорт, багатослiвна й пишно, треба
якось не так, якось точнiше, треба писати так, щоб у його, Загатного,
малюнку кожен терехiвець пiзнав свою Терехiвку, хай потiм хоч сказяться,
коли новела буде видрукувана, вiн не пiдводив голови до неба, нi, цi людцi
на кривулястих вуличках, цей безглуздий рух зацiкавив його своєю
безглуздiстю, вiн погасив свою горду посмiшку i:_ "Кролиця щомiсяця
приводить щонайменше шестеро, множимо на десять - шiстдесят, по два
кiлограми, сто двадцять кiлограмiв дiєтичного м'яса, плюсуй..." - Не дуже
я вiрю у цi байки. Рибалка як не брехне, то й не дихне. По собi знаю..." -
погасив свою горду посмiшку i подумав, невже в свiтi, який я так натхненно
творив, можлива ця безглузда метушня, це примiтивне iснування натовпу,
який не знає, чого хоче, а радше не хоче нiчого, окрiм ситостi в черевi,
досi вони там, мiж жабуринням хат, бiгли iз своїх канцелярiй, захаращених
нiкому не потрiбними паперами, в домiвки, що пропахли борщами й смаженим
м'ясом, тепер вони вертаються тими самими вулицями назад, але вже ситi, аж
обличчя вдоволено лисняться та блищать пiд сонячним промiнням, зараз вони
сядуть за свої столи, паскудитимуть папiр, що був колись прекрасними
стрункими деревами, якi я творив з таким захопленням, деревами, що вiльно
й гордо розмовляли з небом, як рiвнi з рiвним, якщо це так, якщо_ цi
комашки справдi такi, якими бачаться йому згори, тодi вiн даремно трудився
натхненно шiсть днiв або йому треба було не вiдпочивати на сьомий день, а
весь цей мурашник:_ "плюсуй по два карбованцi за шкiрку, сто двадцять
карбованцiв" - а весь цей мурашник слiд було на сьомий день творiння
розкидати, спопелити, аби не лишилося й згадки_ "то мавпи, а тепер
дельфiни..."
Проклята промiжна кiмната! Iван грюкнув дверима редакторового кабiнету,
прищемивши арифметику Гуляй-вiтра. "Дельфiнiв тепер вподобали. Твар є
твар..." Переступив порiг бухгалтерської, гойднувсь над Василем Молохвою,
руки в кишенях:
- Мозок цiєї тварi, як ви щойно висловились, у пiвтора раза бiльший за
людський, i звивин на ньому густiше, нiж у нас з вами.
- Може, й так, я не рахував тих звивин. Але загальновiдомо, що тiльки
людство створило розумну цивiлiзацiю.
- Ваше самозакохане людство котиться до загибелi. Воно стоїть на порозi
атомної вiйни. Ми розвивались, мудрували i домудрувалися до самознищення.
Може, хоч ви вкажете менi у всiй цiй ганебнiй iсторiї розумне зерно?
Рвонувсь у машинне, причавив плечима дверi, смикнув з кишенi сигарету,
пальцi тремтiли. "Iдiот, знову не стримавсь, - шепотiв до себе, давлячись
тютюновим димом. - Щодня стiльки присягань, обiцянок, рiшень, а що з того?
Хисткий чоловiчок. З тобою можна тiльки варварськими методами. Каратиму за
перше слово, сказане без кончої потреби. Десять, нi, п'ятнадцять
секунд..." Заголив руку по лiкоть, затягся сигаретою i притис червону
жарину до тiла поруч трьох червоних п'ятачкiв - раз, два, не сперечайся з
посередностями, три - власного розуму не позичиш, чотири, п'ять, шiсть -
натовп не перевиховаєш, сiм, вiсiм, дев'ять - будь вище їх, десять,
одинадцять - перекошене болем обличчя, червонi кола в очах, запахло
паленим, п'ятнадцять...
З пiдвiконня сочилась голубувата жовтавiсть путинок. Друкарський цех
хрумкотiв яблуками. Снiп свiтла падав з розчиненого вiкна в город -
Iванова тiнь маятником.
- Пригощайтеся, товаришу секретар, - сказала Прiська.
- Не люблю путинок.
Насправдi ж йому дуже хотiлось яблук. У городi татакав мотор
редакцiйної станцiї. Духовна смерть починається з дрiбниць. "Звiрившись на
море, ти перестаєш належати собi", - Григорiй Сковорода.
"М-м-м-м-гу-гу-гу..." Пiсня без слiв, зi стиснутими устами. Його
постiйний, випробуваний репертуар, коли в серцi зимно. Сусiди по
гуртожитку тiкали з кiмнати, скаржачись на головний бiль. "М-м-м-м..."
- На завiрюху? - єхидно пiдкусила Прiська ("Язиката, пора б
приструнчити...").
Iван замовк. Смердiло гасом - друкар промивав четверту сторiнку. Важко
гупав по свинцю дерев'яний молоток. "Невже вона досi гуляє з ним?" -
"Ну..." - "А Галя з iнспекцiї божилась, що давно горшки потовкли". -
"Нiколи б не повiрив". - "Я на тiм тижнi очевидячки бачила, пам'ятаєте, з
газетою рано впорались. Подайте верстатку. Вiн вийшов з редакцiї, вона
стояла на розi, вiн..." / вiн вперше пошкодував, що сотворив свiт, бо в
цьому свiтi iснує Терехiвка, це лише думка, її треба замаскувати, щоб
жоден редактор не докопався, а кожен терехiвець зрозумiв, навiть не
зрозумiв, а вiдчув, як вони зараз вiдчувають його неприязнь до цього
комашиного рою, а може, й не треба цього погляду зверху, одразу викличе
пiдозру редактора, навiть неприскiпливого, а терехiвцi зрозумiють, що вiн,
Загатний, змалював себе в образi бога, дуже ясно, але було б чудесно
опiсля дати картини Терехiвки спечного недiльного дня, всю цю сiрiсть,
ординарнiсть i задуху, а потiм бог не витримує (не забути спочатку: бог -
теж самотнiй, бога зацiкавлює ця метушня, це мурашине бабрання, i вiн на
якiсь години стає схожим на смертного, iде закуреними вулицями Терехiвки,
а вони всi думають, що вiн такий же, як вони, що вiн теж смертний), а
потiм бог не витримує їхньої примiтивностi i шугає в повiтря, вiльний, як
вiтер, i недосяжний для них, головне - недосяжний, це можна було б гарно
подати, вiльний полiт над сплюндрованою людьми землею, останнiй
презирливий погляд бога на Терехiвку, врештi, це його, Загатного, мрiя,
але таки не пройде, вiн заранi знає, що в жоднiй редакцiї не пройде, зараз
усi атеїсти, ще _припишуть казна-що, а новелу треба обов'язково
надрукувати, iнакше вiн нiчого не доведе терехiвцям, їх треба поставити
перед фактом, у цих посередностей ще iснує повага до друкованого слова,
навiть не повага - бездумне схиляння перед чимось вищим од них, доведеться
без образу бога, з них було б досить цих колоритних, вражаючих бiльше, нiж
Дантове пекло, сцен, бо там, у пеклi, хоч якесь життя, а тут порожнеча,
пустка, пiдкреслити це, i самотня Людина, вона задихається без свiжого
повiтря, постiйне вiдчуття задухи крiзь увесь твiр, не забути...
- Два рядки з передової, товаришу секретар...
- Передова редактора, - через плече.
- Через два рядки чекати на редактора?
- Вiн у себе.
- Товаришу секретар...
- Я не скорочую редакторових матерiалiв, ви що, перший день на роботi?
- закричав Iван в обличчя жiнцi.- Пробачте...
- На хворих не ображаються, - грюкнула дверима Прiська.
Знову зiрвався. Коли гнiваєшся, нервуєшся, мимоволi скочуєшся до одного
рiвня з ними. Запам'ятати - i висновки. Холоднувата ввiчливiсть тримає на
вiдстанi, яка неминуча при спiльнiй роботi, цього досить. Навчитися,
зумiти. Щохвилинний контроль- над собою... Недiля, спечний день, вiн
ходить по редакцiйних кiмнатах, якi страшенно ненавидить, але бiльше нема
куди подiтися, тiльки тут цього дня вiн може бути самотнiй, навiть не
спека, а задушний лiтнiй день, коли сонце нiби в сухому жовтому туманi,
знiмає краватку, але прохолоднiше не стає, невтолима спрага, а з кожною
хвилиною стає жаркiше, спека душить, саме душить, коли й затiнок не рятує,
давнiй запах тютюнового диму, зжовклих паперiв у кiмнатах, запах газетних
пiдшивок, сiренька мла в шибках, жовто-сiренька, вiн лягає головою на
стiл, на пустий лакований стiл, але й стiл гарячий, вiд розпуки вiн
б'ється чолом об дерево -- глухий звук, що гасне в газетних пiдшивках, вiн
наливає води з карафки, що в редакторовiм кабiнетi, але вода тепла й
гнила, вода теж пахне старими газетними пiдшивками..._ За спиною шум,
гомiн, бамкали дверi, гула пiдлога - квапливi кроки редактора, його
енергiйна хода, безлiч марної енергiї, природа нерацiональна, акумулятор
безплiдної енергiї - Гуляйвiтер, досить точне визначення, головне -
пiдкреслити в новелi, що вiн, його герой, на голову вище за оточення цих
посередностей, звiдси iнша проблема, але в пiдтекстi: або бути генiєм, або
взагалi не бути, не iснувати, Гамлет, вирiшення вiчного питання, тобто не
жити, якось iнакше, не так прямолiнiйно...
- Кириловичу, будь ласка, пiдкороти, я сходжу повечеряю, зранку не
заряджався, клянусь...
"Навiщо вiн бреше? Хоч би користь яку мав з того, - тоскно подумав
Iван, i йому знову захотiлося спiвати.- Навiщо грається в заклопотанiсть,
коли насправдi всенькi днi блукає по райкомiвських кабiнетах або
анекдотить у редакцiї? Iнерцiя... Людина в основному живе за iнерцiєю,
автоматично, не аналiзуючи себе. Не людина, а посереднiсть...
пiдкреслити..."
Кивнув, узяв з Прiсьчиних рук гранки. Надворi пирхнув мотоцикл.
Проторохкотiло вулицею, обминуло книгарню, банк i трiпнуло жовтим пасмом
об рiг комунгоспiвського будинку, що в кiнцi городу.
- А щоб тебе пранцi з'їли. Лiньки сто метрiв через городи пройти.
- Начальство.
Загатний, не читаючи, перекреслив останнiй абзац передової, замилувався
багряним хрестом на ряботиннi лiтер.
Мабуть, завважили, що в двох попередiх роздiлках я спробував глянути на
свiт Iвановими очима? Якщо це хоч трохи менi вдалося, дякувати доводиться
не моєму скромному талантовi, а деякiй схожостi наших натур. Можливо, це
вiдчував i Загатний. Правда, я не був уродженим терехiвцем, i вже саме це
мусило iмпонувати йому. Але схожiсть - одразу застерiгаю - була в окремих,
бiльше зовнiшнiх рисах характеру. Сподiваюсь, не думаєте, що по приїздi до
Терехiвки я теж шукав мiсце для пам'ятника самому собi? Я навiть не
мiркував, чи потурбуються про це нащадки. Ми простi смертнi, не генiї.
Часто пригадую себе тодiшнього. На задньому сидiннi старенького
автобуса принишк насторожений хлопчик з валiзою. Кожна вибоїна стрiляє ним
до стелi. А пасажир хапається за кишеню, де грошi на розживку та атестат.
Все ж навiть за такої наївнуватої ситуацiї щось нашiптувало серцю:
поспiшаю назустрiч долi. Пам'ятаю ту iсторичну, як полюбляв казати Iван
Кирилович, мить: автобус виторохкотiв на мiсток, i перед мої очi лiг
зелений видолок iз срiбним намистом пересохлої рiчечки. Видолинок
перекреслював Терехiвку ледь не посерединi, городи барвистими хустками
пливли до звабно зеленiючих левад. Я замружився i побачив лискучий дах
чепурного будиночка, завиту диким виноградом альтанку, вулики в молодiм
садку, у дворi - водогiнну колонку... Не звик хвалитись, але ще й восьми
рокiв вiдтодi не спливло, як усе стало реальнiстю: i будиночок, i
альтанка, i водогiн... Я не люблю правдешнього сiльського життя, далека
вiд романтики людина. Та й метушливого мiста не зумiв полюбити, хоч батьки
з села до обласного центру перебрались, коли я в шостий ходив. Давно зрiла
в менi рiшучiсть оселитись у тихому, iдилiйному мiстечку, щось на зразок
Терехiвки: i не мiсто, i не село, а водночас приваби i того, й iншого.
Переглянув щойно написанi рядки i гiркувато посмiхнувся: яка пожива для
критикiв - ось вона, пика мiщанина, обивателя. Модне словечко. Не
поспiшайте, я все це писав, аби довести, що не слiд ототожнювати мене з
iнтелiгентиком Загатним. У моїм життi, на вiдмiну од Iванового, завжди
iснувала звичайна, земна основа. Менi далекi i його патетика, i душевнi
муки, якими вiн так милується. Живу, як живе народ, маса, i поки що не
скаржусь.
Все ж я починав про схожiсть. Найперший доказ, що в тканину наших
характерiв вплетено жменьку однобарвних ниток, оцi сторiнки. Поспитали б
хоч ви мене, навiщо пишу їх. Дружина свариться: в будень з бiблiотеки не
витягнеш, як-не-як завiдувач, вiдпбвiдальнiсть, а вихiдного вечора над
зошитом сиджу замiсть того, щоб на майдан чи до парку, мiж люди, в парi
пройтися, як водиться. Справдi, за безсмертям, як той Загатний, я не
женусь, платнi теж вистачає. Але, признаюсь, i ранiше траплялося зi мною
таке, що потiм жоден здоровий глузд не вибiлить.
Я, здається, ще не вiдзначив велику пристрасть Iвана Кириловича до
символiв. Наприклад, плащ символiзував для нього "свiтову скорботу" плюс
мефiстофельську зневагу до буденностi свiту сього. Навiть у спеку не
розлучався Загатний з пильовиком, а щойно зосенiє - загортався в чорний. I
таки було в його високiй строгiй постатi щось небуденне. Незабаром по
Iвановiм приїздi i в моїй тверезiй головi почало наморочитись - закортiло
люльку курити. Мабуть, заразився. Уявляю себе з люлькою за письмовим
столом - тану вiд замилування. Коротко розповiм, чим усе скiнчилось.
Заранi вибачаюсь, вийде не вельми соковито, гидко згадувати, який дурний
був.
Так ось повеснi майнув я до Києва на розвiдини: яка надiя на факультет
журналiстики втрапити. Тут, на знаменитiм Хрещатику, моя мрiя здiйснилась.
У вiтринi красувалась справжнiсiнька люлька вишневого кольору, чубук
елегантно вигнутий, а на вершку довгоносе обличчя Мефiстофеля. Хоч i
коштувала вона тридцять п'ять карбованцiв (на старi грошi), усi мої
фiнансовi дiєти вивiтрились тої ж хвилини. Тремтячими пальцями лiз до
гаманця, побоюючись, аби нiхто не випередив мене на порозi щастя.
Спецiальний тютюн не продавався, i я купив коробку "Казбеку". Розiрвав три
цигарки, набив люльку. Ступав по Хрещатику, затиснувши зубами чубука, i
пiдстерiгав своє елегантно-замислене обличчя в кожнiй вiтринi. Цигарковий
тютюн ледве тлiв. Я часто й глибоко затягувався, недбало вицвiркуючи
куточками уст важкий, жовтий дим. Вечорiло, спалахнули лiхтарi. Ще стало
сили вибратися на Володимирський пагорб. Тут, у закутку пiд каштанами,
мене знудило i нещадно шматувало з годину. До пiвночi, безсилий, порожнiй,
лежав на лавi, проклинаючи всi тютюни, всi люльки, а найбiльше самого
себе, зеленого. Але зважте, що менi на той час ледве вiсiмнадцять набiгло
проти тридцяти Iванових...
Багато чого з ранньої юностi забулося, припорошилось i тепер мерехтить
перед очима короткими спалахами, нiби сцени модернющої вистави в
телевiзорi. Я люблю театр, сам колись брав участь у шкiльнiм драматичнiм
гуртку. Мабуть, завважили, два попереднi роздiлки скорiше на п'єску
скидаються, анiж на серйозну, газетного рiвня прозу. Це мiй стиль, коли
хочете. Напиши я колись таким манером зарисовку чи кореспонденцiю,
Гуляйвiтер догану б менi влiпив. А на цих сторiнках я сам собi пан.
Не збираюся розтiкатись мислiю по древу, за влучним виразом древнього
автора. Бiльше року довелося менi працювати поруч Iвана Кириловича, але
найяскравiше постає з минувшини одна доба, сяючий острiвець у морi буднiв,
її i вирiшив описати, як зумiю. Що забулось - вибачайте. Звiсно, доба ця є
вже логiчний пiдсумок багатьох мiсяцiв, i треба було б висвiтлити давнiшнi
подiї. Але боюсь набриднути i собi, i читачам, якщо вони з'являться. Хоча,
повторюю, я зовсiм не мрiю друкуватись. Ставки завiдувача бiблiотеки
вистачає цiлком, дружина працює в амбулаторiї. Та й городик маємо,
цибулька, картопелька, садовина-усе своє, не куплене.
Надалi прагнутиму власну особу рiдше згадувати. Суттєвої ролi в
редакцiї, а тим бiльше в стосунках мiж Загатним та Хаблаком, я тодi не
грав. Нарештi згадав це прiзвище, хай йому грець! Правда, смiшне?
Народжуються ж люди: усе одне до одного - i постать типового невдахи, i
прiзвище - знахiдка для гумориста. Є диваки, котрих хочеш не хочеш жалiти
доводиться. Згадую появу Хаблака в редакцiї. До того вiн пробував
учителювати в дальнiм районi. Почув, що наша газета в обсязi збiльшилась,
кадри потрiбнi, написав сльозливого листа редакторовi. Мовляв, усе життя
мрiю про журналiстську роботу. Послали виклик. Приїхав з авоською в руках.
Кожному подав липкувату долоню:
- Хаблак Андрiй Сидорович...
- Перепрошую, - одразу вiдчув здобич Iван.
- Хаб-лак...
- А, товариш Хаб-лак... Вельми приємно познайомитися, товаришу
Хаб-лак...
Таки дуже злою людиною був iнодi Загатний. З його легкої руки
насмiшкувате "товариш Хаб-лак" надовго прописалось у редакцiї.
Вiдколи до кiмнати ввiйшла Марта з дитиною на руках i трохи вляглась
подорожня метушня, речi, простiр, навiть сам час помiтно скрадали свої
гострi кути, ласкаво всмiхаючись. Хаблаковi губи теж свавiльно
розтягувались у безглузду для стороннього ока усмiшку. Соромлячись
дружини, вiн кидався до валiз, кошикiв, клункiв, що громадились у кутку.
Але за хвилину знову непорушне сидiв поруч дитячого лiжечка i голубив
сторопiлими вiд нових, не знаних досi почуттiв очима крихiтне личко
Оксани. Дiвчинка закрутила крiзь сон головою. Андрiй вирiшив, що їй
заважає спати свiтло. Зiп'явся на стiлець, затулив лампочку аркушем паперу
- на доччиному обличчi вирiзнились рiвненькi вiї.
- Дивись, вiї... якi...- шепнув Хаблак, незграбно повернувся до дружини
i ледве не впав.
- Перекинеш, обережнiше! - шарпнулась Марта. Вiн ще нiколи не бачив її
такою стривоженою. Винувато ступив на пiдлогу. Справдi, калiка нещасний,
якiсь дерев'янi ноги, мiг же дитяче лiжко перекинути. Тепер вiн боявся
дихати, аби не зашкодити доньцi.
- Вона знову ворушиться...
Йому нетерпеливилось: швидше б прокидалася. За останнi два мiсяцi
тиждень жив iз сiм'єю, не надивився, та й зовсiм крихiткою була тодi
Оксанка, черв'ячок рожевий.
Вiн метнувся до лантухiв, зубами смикав вузли. Донька захлипала.
- Таки розбудив.- Марта випередила його, взяла дитинча на руки.- Але
вже хай, бо вночi не спатиме.
- Дай менi...- несмiливо проказав Андрiй.
- Татко хоче нам шийку звернути, татко ще не вмiє на ручках нас
тримати, а ми зовсiм мокрi, подай нам, татку, сухенькi пелюшечки, -
наспiвувала Марта.
Вiн подав пелюшки i стовбичив поруч лiжка, задихаючись вiд п'янкої,
телячої радостi. Дивно, але все, що досi турбувало, мучило, - все без
вороття знецiнювалось. Легко пропливла згадка про нарис, якого дописав
уранцi, чекаючи автомашини. Нариса ждуть у редакцiї, його треба сьогоднi ж
вiднести, Борис Павлович чекає, це ж у наступний номер, розворот про другi
жнива. Редакцiя, нарис, розворот-наче паморозь на шибцi: похукаєш - усе
розтануло. Марта подала бiлу лялечку з рожевим личком. Потягся назустрiч,
руки його тремтiли.
- Обережно голiвку... Не впусти нас, татку. А мама купiль приготує.
На Андрiєвi долонi опустився клубочок живого тепла. Зовсiм поруч цвiли
темнi оченята. Рипнули дверi, дружина пiшла до баби Христини, їхньої
господарки, по теплу воду. Прислухався до Мартиних крокiв, що загубились у
сiнях, - суворо заборонила цiлувати дитину: боялась iнфекцiї. Тодi,
скоряючись непереборному солодкому бажанню, торкнувся краєчком уст теплої
доньчиної щоки. I стiлькома щасливими почуттями засвiтилося цiєї хвилини
його кiстляве, довгоносе лице, що навiть байдужому оку здалося б воно
чудовим.
Марта мовчки стояла на порозi, ледве стримуючи радiснi сльози.
...вiн ковтнув теплої гнилої води, i виплюнув її на пiдлогу
редакторового кабiнету, i пiшов порожнiми кiмнатами, як сновида,
висмоктаний Терехiвкою, вплив порожнечi на духовний органiзм, що
вирiзняється з маси, почвалав порожнiми кiмнатами, перечеплюючись об
пороги, тицяючись у столи, не вiдчуваючи нiчого, окрiм спраги, якої нема
чим втамувати, i спеки, яка нiколи не скiнчиться, не забути - вiн
найбiльше з усiх днiв не любив днiв недiльних i святкових, у будень робота
п'янила його, в свято вiн лишався наодинцi з Терехiвкою... _"Так ти кажеш
- вочевидячки?" - "Ну..." - "Вицiловувались?.." - "Тихiше ви. Таке
скажете. Хiба великi люди цiлуються?.." А в свята вiн лишався наодинцi з
собою, не забути: образ гарячого млистого неба - символ його самотностi, а
земля не дає затишку, земля не приймає його, бо вiн трохи неземний, вiн не
належить лише їй, вiн належить i небу, вiн бiльше належить небу, анiж
землi, - вони розмовляють про мене i Люду, яка гидота, вони все знають,
вони знають бiльше, анiж знає вiн сам про себе, - вiн чвалає порожнiми
кiмнатами, штурхаючи ногою дверi, i коли його вiдчай сягає межi, за якою
немає нiчого, крiм одвiчної тишi та спокою, коли вiдчай переростає його
потяг до iснування, точнiше iнстинкт життя, що закладено в нього, коли,
здається, вiн зараз назавжди втече вiд гарячої мли за вiкном i вiд
самотностi, у глибинi душi починає бринiти ледь чутно струна надiї, струна
сподiвання на зустрiч з Людиною, що теж випадково опинилася в цьому
мурашнику. у стовпиську посередностей (пiдкреслити: генiй самотнiй, але в
душi кожної посередностi - страх перед генiєм, це плата за його
самотнiсть), одвiчна мрiя генiя зустрiти в табунi Людину, вiн згадує
вчорашню розмову з Гужвою. Дивлячись кудись убiк, Гужва повiдомив його, що
в раймазi з'явилась новенька дiвчина, гарненька собою, довга-довга коса,
великi очi, засинаючи, вiн думав про неї, вiн навiть уночi думав про неї,
в Терехiвцi, де кожну людину знаєш в обличчя, в Терехiвцi, де людськi
обличчя такi ж знайомi, як перша сторiнка газети, знайомi й одноманiтнi,
свiже обличчя - наче ковток студеної води в пустелi, можливо, це вона, та,
про яку вiн мрiяв усе життя, та єдина, що зрозумiє його, вiн повiльно
виходить з редакцiї i сiдає на мурованiм ганку, тут затiнок, од кам'яницi
вiє прохолодною вогкiстю, вiн кладе голову на руки й думає про неї...
Прiська дражниться, по менi видко, що я все чую. "Довго ходили вулицею, i
вiн все руками розмахував..."_
- Iшла вечеряти, Люду-агрономшу стрiла, - голосно мовила Прiська.-
Куди, питаю. В райвиконком, каже, нiчне чергування. Диви, кажу, аби нiхто
не вкрав уночi. А вона як зарегоче, як зарегоче...
Iван тихо вийшов iз складального цеху, навiть дверима не грюкнув.
Тiльки руки за спину i пальцями крiзь сорочку в рани. Смакував бiль, нiби
терпке вино. Все ж не опустився до них. Великi перемоги виростають з
малих. Часом починаєш поважати себе. Виховати у собi фiзiологiчну вiдразу
до слiв. Але звiдки вони все знають? Тоскним поглядом по сiрих стiнах
цеху. Вiн почувається у Терехiвцi, нiби в камерi, - недремне око
наглядача, вiчне свiтло, даруйте хвилину темряви. Мiж в'язнiв, пiд
недремним оком, не може бути вiльної любовi. Сказати про це Людi. Любов
пiддослiдних кроликiв. Сказати їй усе. Годi вiдкладати з вечора на вечiр.
Брак мужностї. Сьогоднiшнє Людине чергування - дарунок долi. Поштовх.
Єдиний вихiд для мене - розумний. Прорватися крiзь себе до мети. Велике
потребує жертв. Умiти жертвувати. Втеча вiд юрби i мирських справ, зневага
до багатства, пiст i аскетичнiсть, одне слово - зневажання плотi, щоб
здобути дух. Сковорода. Посередностi нездатнi до жертв. А тепер працювати,
працювати. До скону. Доки перо не випаде з рук.
Вiн проминув секретарську - коректори, що жваво перемовлялись, зiв'яли
пiд його холодним поглядом i ткнулись у свiжi шпальти. Смикнув фiранку на
єдинiм вiкнi редакторського кабiнету. Пахло цигарками. "Казбек", - на
столi Гуляйвiтра завжди лежав "Казбек" для сановитих гостей з керiвних
районних установ, на самотi вiн курив дешевi сигарети. Крiсло, пряме, з
високою спинкою, схоже на трон якоїсь злиденної марiонеточної держави. Вiн
повiльно пiдняв трубку, двома пальцями крутнув ручку дзвiнка i майже
прошепотiв, зачувши голос телефонiстки: "Райвиконком..." Того, першого
вечора вона теж чергувала в райвиконкомi, вони сидiли на ганку й
розмовляли, з того вечора усе й почалося, аби скiнчитися сьогоднi. Навчись
бути сильним...
- Райвиконком слухає, алло, райвиконком слухає...
Вiн ледве стримався, щоб не вiдповiсти: "Добрий вечiр, Людо", а вона
нiби вiдчуває щось: "Алло, алло..." Натис пальцем на штирик телефону,
прагнучи глибокого внутрiшнього болю, що мусив якось виправдати його.
Навчись бути сильним. Сковорода. Але болю не було. I робилося незатишно.
Загатний обiйняв голову долонями, силуючи себе до роботи.
Спершу треба глибоко усвiдомити, що хочеш писати. Переказати своїми
словами змiст новели, сюжетну лiнiю. В процесi творення вона сама обросте
деталями.
Якесь забюрокрачене селище, хоч би районний центр._ Придумати назву,
звичайно, не Терехiвка, бо потiм причепляться; недiля - анiякогiсiнького
життя, навiть метушнi. Рухи поодиноких перехожих лiнивi, повiльнi,
терехiвцi дрiмають, навiть iдучи вулицею, таке враження живої людини в
цьому дрiмотному царствi, спека, задуха, сонце в iмлi, iмла гаряча, наче
присок, якась адмiнiстративна установа, скорiше редакцiя, краще не
називати, порожнi кiмнати з густим одвiчним запахом паперiв, газетних
пiдшивок, тепла гнила вода у карафцi, присмак гнилої води, яка стоїть у
карафцi хтозна-вiдколи, скляна мухоловка, по стiнах якої повзають очамрiлi
мухи, - настрiй, присмак гнилої води i мухоловка, i одинак на цьому тлi,
одинак, незрiвнянно вищий од загалу, але не пророк, хоч з таких людей i
народжуються пророки; та вiн уже не вiрить у жоднi iдеї i тому не пророкує
царства небесного, вiн вищий за будь-якi iлюзiї й не дарує масi солодких
снiв, вiн переконаний, що натовп завжди лишиться натовпом, навiть у
царствi божому. _За Сковородою: нечестива чернь може торкнутися тiла
Христового, але почерпнути смислу божого дурна чернь не може; одинак, що
самотнiй завжди, i в будень, i в свято, i в кожну хвилину, та особливо в
свято, будень п'янить безглуздою метушнею, так робочий кiнь забуває в
голоблях про свою долю, думає лише про тягар, який треба невпинно
волочити, i про батiг, що посвистує вгорi, в свята ж немає навiть цього
оп'янiння посередностей, одинак блукає порожнiми кiмнатами установи (так
безнадiйний п'яниця приходить у шинок без копiйки в кишенi i стоїть бiля
порога, лише б дихати запахами шинку), вiдчуття жахливої спраги - духовної
i фiзичної, спраги, яку нема чим вгамувати в Терехiвцi, знову присмак
гнилої води. вiн випльовує воду на долiвку i плентається порожнiми
кiмнатами редакцiї, вiдчиняючи дверi носками черевикiв, його темний,
глибокий вiдчай, вiдчай самотньої людини в пустелi чи в глухому лiсi, i
раптом..._
Дзвiнок. Iдiоти, навiть увечерi заважають... Гучний, настирливий. Сама
телефонiстка дзвонить. Мiжмiська або начальство на телефонi.
- Редакцiя. Так. Гуляйвiтер вечеряє. Загатний. Добрий вечiр, Дмитре
Семеновичу. Останню сторiнку верстають. Ну, для нас це ще не
катастрофiчно, буває пiзнiше. Так, полiграфiя накульгує. Передова? "Вчасно
готувати грунт пiд озимину". Про кукурудзу в дальший номер заплановано.
Нi, я ж вiдповiдаю за свої слова, передi мною план на тиждень. "Королеву
полiв - у дбайливi руки" i розворот, так, наступний, сьомого, не знаю,
редактор нiчого не передавав, планує редколегiя, зрозумiло, але ж десята
година, я розумiю, нiхто не писав, я розумiю, зробимо все можливе, на
добранiч, Дмитре Семеновичу.
Iван поклав трубку, якусь мить сидiв нерушно. Хотiлося мiцно вилаятись.
Не мав злостi нi на кого особисто, навiть на Гуляйвiтра. Ненавидiв усю
Терехiвку. Тепер давай, секретарю, сварися зi складачами, дзвони на пошту,
вмовляй друкаря, пиши, верстай - викручуйсь. Усе на секретарськi плечi.
Вивези. Що ж, вiн справдi вивезе. Ще раз. Не перша критична ситуацiя. Вiн
уже звик. Навiть приємно iнодi. Вiдчуваєш свою справжню силу й вартiсть.
Хай нарештi переконаються, на кому все тримається. Рiзко пiдвiвся. Хода
молода, пружна, голос рiзкуватий, таким голосом вiддаються команди перед
боєм:
- Улю, бiжiть по редактора, тривога. Першої не правте, буде
переверстка...
I поспiшив назустрiч складальному цеховi, весь напружившись, наче мав
стрибати в студену воду.
- Хто першу верстав? Ви, товаришко Скляр? Будемо переверстувати.
Дзвонив секретар райкому. Я вже послав по редактора. Приготуйтесь.
Вiн проказав це спокiйно й холодно, перекреслюючи лемент Прiськи, що
вже пошпурила на касу верстатку з набором:
- Хай хоч стрiляють у мене - пальцем не ворухну.
- Треба зранку, чоловiче, думати, а не опiвночi на райком списувати.
Всенькими днями в шахи рiжетесь та зуби скалите. Я завтра сама в райком
пiду...
- З темна до темна серед свинцю, наче каторжний, - бубнiв з кутка
старий друкар. - Я напишу, доки це...
- Вам платять понаднормовi, i можете завтра писати хоч тисячу скарг,
мене це не обходить, а сьогоднi закiнчите газету, iнакше... - Лють
пiднялась у Загатному, вiн вхопився за спечену руку, щоб опам'ятатись, але
було вже пiзно. - Iнакше на себе ображайтеся...
- Ти що, нас лякаєш? - завiвся друкар. - Ти ще пiд стiл пiшки ходив...
Цех замерехтiв перед Iвановими очима. Непокора завжди бiсила його, а
тут iшлося про бiльше.
- Попрошу не тикати. Ми з вами свиней не пасли i, сподiваюсь, не будемо
пасти.
- Подавiться ви тими копiйками, коли дорiкаєте, - це Прiська.
- Я б i за великi грошi не став з тобою свиней пасти, - друкар.
- Що за шум, що за гам учинився? Товаришочки, прошу слова. Прiсьчин
голос я вчув бiля книгарнi, подумав - горимо, - до цеху вбiгав Гуляйвiтер.
- Що сталося, Кириловичу?
- Секретар райкому наказав передову про кукурудзу в номер, - якомога
сухiше вiдповiв Загатний.
- Я зараз подзвоню, спробую викрутитись. А коли вже судилося - гуртом
навалимось, гуртом легко й батька бити, а передову скласти - раз плюнути,
я сам до каси стану, унiверситетську молодiсть згадаю, а Йосипiвна вмить
заверстає, золотi руки...
- Та воно все можна, - на очах добрiшала Прiська. - Коли
по-людському...
- Таке вже ярмо наше, газетярське, - гасив Гуляйвiтер полум'я сварки,
густо сiючи слова.
- Коли б дехто менше командував... - прозвучало з кутка. - Хiба ми не
розумiємо?
"Якось вiн умiє з ними, цей нездара, - заздро й болiсно думав Iван,
вiдступивши до вiкна. - Плете казна-що, а вони слухають i не зляться.
Певно, чують у ньому свого, а я чужий. Маса полюбляє посередностей i
демагогiв..."
- Хто хоче в недiлю по гриби, звертайтесь до нашого профспiлкового
бога, я за машину домовився, бiжу дзвонити, - уже з порога гукнув
Гуляйвiтер.
"Але я теж телепень, зiрвався, не приведи всевишнiй командувати людьми;
хтось писав, що великi гуманiсти - потенцiальнi тирани, але ж нiхто не
може згубити в собi злiсть, доки не дiзнається, що в нiм зло i що добро.
Сковорода. Треба б вибачитись". - Вiн боявся втратити затишне почуття
поваги до себе.
- Ми всi... занадто нервовi... Начитаєшся макулатури, набiгаєшся...
Цех мовчав.
"Ти чекав, що вони з радощiв упадуть до нiг, але чомусь нiхто не падає.
Може, чекають, що я стану навколiшки? Змилуйтесь, пробачте... Забагато
честi". Iван подався до дверей, визивно карбуючи кожен крок.
Останнi мiсяцi Хаблак жив окремо вiд сiм'ї i батькiвство своє сприймав
трохи абстрактно. Шалено стрибав, аж похрускувала стара редакцiйна
пiдлога, коли отримав вiтальну телеграму - все сталося трохи зарано,
несподiвано, Марту одвiз до пологового будинку Андрiїв брат. Щасливо
скалився в кожне обличчя, ручкався, пив з редакцiйними хлопцями i, звiсно,
перебрав на радощах, така вже терехiвська традицiя (та й не тiльки
терехiвська, скажу я вам). Потiм домував з тиждень, їздив до мiста по
лiжко, пелюшки, повзунки, ванночку, справ було досить на всi шiсть днiв
вiдпустки, а в бiлих матер'яних заметах щось кувiкало - червоне, крихiтне,
але роздивлятись його Андрiєвi довго не дозволялось, не те що на руки
брати. Хапливi дружининi рядки скупо оповiдали, що вона вже крутить
головою, усмiхається, любить дивитися на лампу та на сонячне вiкно. Андрiй
Сидорович, не ймучи вiри, усмiхався на кожну звiстку - нiяк не мiг уявити,
що десь там, за сотню кiлометрiв, живе людина, народжена вiд нього.
Звичайнi слова: "У мене є дочка, моя дочка",-здiймали в грудях солодку
бурю. Але минав час, i чiпка буденнiсть терехiвського життя, невдачi на
газетярськiй нивi непомiтно розвiяли святковiсть.
Сьогоднi не iснувало нiчого, окрiм його дочки. Навiть нарис, найкращий
Андрiїв нарис лежав на столi серед пляшок та сосок, не викликаючи в нього
жодних емоцiй. З-пiд мереживного чепчика на Хаблака зиркали до всього
цiкавi оченятка маленької людини, що вже бачила, вiдчувала i, певно, якось
по-своєму аналiзувала свiт.
- Ти їй розкажи що-небудь, - сказала Марта, вносячи паруючу каструлю.-
Оксана любить, коли до неї говорять.
Вiн став думати, що б його сказати доньцi, але нiчого не вигадав. Не
мiг у таку хвилину сюсюкати i дитинно лицедiяти. А те, що глибоко в серцi,
голосно не скажеш, та й узагалi не скажеш, людськi слова видаються надто
вже знебарвленими, обжитими. Андрiй мовчав, гойдаючи на руках дитину, але
в тiм мовчаннi було стiльки почуття, що йому навiть очi щемiли.
Марта долила у ванночку холодної води, у воду постелила бiлу лахманину,
розповила Оксанку, помастила голiвку олiєю i понесла дочку до ванночки.
Андрiй тiльки метушився навколо, не знаючи, за що вхопитись. Оксанка i в
купелi крутила голiвкою, махала рученятами, смiялась до свiтла.
- Ми любимо купатись, ой, як ми любимо купатись, тримай нам, татку,
голiвку, - промовляла Марта i плескала водою на дитячий животик.- Нижче,
татку, голiвку, ми не любимо, коли високо, ми одразу сердимося...
Андрiй обережно тримав край пелюшки, аби Океанчина голiвка не
занурювалась у воду, - вже давно не вiдчував вiн так глибоко, що комусь
потрiбен на цiм свiтi. Тут, бiля доньки, нарештi прийшло те, чого йому так
не вистачало, - впевненiсть у собi. Баба Христина, що прийняла їх у
комiрне, подала Мартi горщечок:
- Я тут аїрку заварила. Своїх виростила, знаю - дуже кiсточкам у помiч,
щоб мiцнiли...
Марта подякувала й долила в купелю з горщечка - запахло рiчкою, лугом.
Потiм дружина знову сповивала Оксану, Оксана зчинила крик, бо дуже не
любила, коли її повивали. Андрiй спробував втрутитись, але Марта сказала,
що дочцi час спати, хай тато займається своїми справами, i стала
наспiвувати щось нiжне, дрiмотне. В хатi все ще пахло аїром, i двiр запах
аїром, бо Хаблак вилив з купелi воду.
Коли Андрiй Сидорович, пообiцявши дружинi за пiвгодини повернутися, бiг
з нарисом до редакцiї, вся вулиця i весь свiт святково пахли аїром. Це був
рiдний з дитинства запах зеленої недiлi, запах весни.
Дуже сентиментально, засюсюкано написав про Хаблака, правда? Така собi
сiмейна iдилiйка. Власне, я й мав на увазi щось таке, аби протиставити цей
сiмейний та душевний затишок космiчному холоду Загатного. Можливо, не
зумiв як слiд, таланту не вистачило. Та й помиляєтесь, коли гадаєте, що
менi простiше виводити на сцену Хаблака, анiж Загатного. Мовляв, перший
ближчий, зрозумiлiший його натурi, як усi простi люди. Звiсно, Iван
Кирилович дивак, з химерами й трохи не в моїм амплуа, як кажуть актори.
Хоч характер теж активний.
Але, по-науковому висловлюючись, вiн - iдеалiст, я ж - рядовий
матерiалiст. Не в фiлософському, а в звичайному, земному смислi. Тобто вiн
бiльше про свiй дух дбає, а я - про своє тiло, керуючись мудрiстю
Сковороди: "Набуваючи духовне, стережись, як би не згубити плотське, коли
це плотське може тебе привести до кращого". (Про Сковороду i як його
штудiював ваш слуга покiрний пiсля знайомства з Загатним - дивись нижче).
Але знову ж таки це дуже загально. Хотiлося б конкретнiше. Бо потраплять
цi сторiнки до рук меткого на слова критика, терехiвським обивателем
прозве й у пресi вiдзначить, тодi не обберешся бiди, особливо по службовiй
лiнiї. Коли обiймаєш таку посаду, як моя, та ще в маленькому мiстечку, де
кожен на очах у всiх, доводиться дбати про моральну чистоту.
Хочете конкретнiше щодо рiзницi мiж мною та Iваном? Будь ласка. Iван
Кирилович завжди намагався стрибнути вище за себе. А я з дитинства
переконаний: вище за себе не стрибнеш. I тому вдовольняюся малим. Ще
розжувати? Я вдовольняюсь малим, як бiльшiсть людей, а вiн не хоче бути
серед бiльшостi, вiн iндивiдуальнiсть, особистiсть, iнтелектуал i т. д.,.
йому треба глибше, вище, анiж посередностi, масi (з його слiв).
До Загатного ми ще повернемось. Я ж про Хаблака починав. В Андрiєвi з
першої зустрiчi мене дратувала якась патологiчна непристосованiсть до
життя. Його легко було жалiти. I тому редакцiйнi жiнки симпатизували
Хаблаковi. Але я не вмiю жалiти, жалiсть у мене непомiтно переходить у
зневагу. Справдi, якщо ти не калiка, не хворий, як мiг допустити, щоб тебе
жалiли? Ми всi дорослi й знаємо, що серед людей час вiд часу доводиться
зуби показувати, iнакше тобi покажуть. Ну, хай зовнiшнiсть од тебе не
залежить. Хай захворiв у дитинствi, пiзно школу скiнчив, пiзно до вiйська
прикликали, пiзно до iнституту вступив, усе запiзно. Але хто ж тебе,
лайдака, примушував сiм'ю заводити на третьому курсi iнституту? Я мав уже
певне становище i то мiсяцями мудрував, пiдраховував, чи настачишся
друкованих на Монетнiм дворi папiрцiв, перш нiж руку i серце, як писали
колись, запропонувати. А хто примушував Хаблака лишати педагогiчну роботу,
не вкоренившись, квартири не отримавши, i легковажно кидатись у вир
газетярства, про яке мав вельми розпливчасте уявлення? Це я завтра уявлю
себе космонавтом, залишу посаду i бiгцем на поїзд. Що з того вийде? Яким,
урештi, треба бути нестелепою, щоб забирати дружину з дитиною од матерi в
найняту халупу, покладаючись лише на свою мiзерну платню та
безвiдповiдальнi обiцянки Гуляйвiтра? А що вже до iсторiї з редакторовим
псом, про яку нижче, то я краще промовчу.
Нарештi, скажете, вiн показав своє справжнє обличчя мiщанина, ату,
ловiть його, хапайте! А я й не тiкаю. Ми матерiалiсти. Дяка богу, теж
вчений, хоч i заочно унiверситет скiнчив. Людинi треба їсти, пити, мати
дах над головою. Навiть найдосконалiше суспiльство не може бути нянькою
для кожного свого члена. Звичайно, це чудово, що в нас усi пiклуються про
одного, а один - про всiх, але не завадить, коли цей один i про себе
подбає. До речi, Iвана Кириловича теж бiсила оця непiдпорядкованiсть
Хаблакових вчинкiв строгому розуму. А iсторiя з переїздом дружини та
редакторовим псом просто вивели його з рiвноваги. Отож iнодi ми з ним
солiдаризувались.
Минулої зими я був тиждень на семiнарi завiдувачiв бiблiотек у Києвi,
стрiвся з Загатним. Вiн посолiднiшав, з гарним модерним портфелем ходить,
скронi засiянi приємною сивиною, ранувато, правда, але iмпозантно -
пробачте за химерне слово. Працює в солiдному журналi, здається,
вибивається у верхи, постать його зараз досить помiтна в критицi. Ну, сiли
за ресторанний столик. Загатний пригощав. Пом'янули минуле, по Хаблаковi
пройшлися, i чомусь дуже яскраво пригадався один випадок з горезвiсної
журналiстської дiяльностi Андрiя Сидоровича. Вже тепер я подумав, що цей
випадок сповна демонструє всю наївну ймовiрнiсть Хаблака, коли не сказати
бiльше.
Десь на перших днях газетярської роботи вирiшив вiн освоїти фотографiю,
бо що ж ти за журналiст, коли фотоапарата в руках не тримав. Придбав
"Любителя" за сiмдесят карбованцiв (на старi грошi) в крамницi дешевих
товарiв. I ось вперше Андрiй Сидорович їхав у вiдрядження з фотоапаратом
через плече - уявляєте цю чорну незграбну коробку на довготелесiй
Хаблаковiй постатi? Смiхота... Причепився до Гуляйвiтра, чи не треба чого
сфотографувати для газети. Гуляйвiтер, аби вiдчiпного дати, бовкнув:
- Не завадило б фотоетюда в "Куточок вихiдного дня", берiзки
якi-небудь...
За хвилину редактор забув уже про тi берiзки. Для Хаблака ж завдання -
закон. Мав повернутися наступного ранку, але тiльки пiд вечiр з'явився.
Виснажений, ледве волочить свої довгi ноги через редакцiйний двiр, i чорна
коробка фотоапарата на боцi телiпається - ми всi у вiкна. Весело. "Де
затрималися, товаришу Хаблак?" - допитуємось. А вiн так важко зiтхнув та й
каже редакторовi: "Не зумiв виконати вашого завдання, Борисе Павловичу.
Всенький день по лiсу пробiгав, берiзок шукаючи, а лiси ж геть сосновi,
хоч сядь та плач, жодної берiзки не надибав. I як тепер з "Куточком
вихiдного дня" буде?" Ми всi так i полягали, а особливо Iван Кирилович.
Зараз частенько то по телевiзору, то в газетi сперечаються, як
формується характер людини: що вiд народження, а що в процесi виховання.
Гени рiзнi знайшли тепер. Звичайно, природа мурує основу, недаремно ж
кажуть у народi: батькiв характер, материн характер. Трапляється, що й вiд
дiда чи баби характер передається - в мене, наприклад. Знову ж таки не
думаю, що пiдмурiвок той лишається без змiн протягом життя. Дiалектика що
каже? Все розвивається. Характер теж розвивається. Вiд природи лише криця,
котру життя розiгрiває в своїм горнi, лупить молотом, i так до скону. Не
згоден, що все це повiльно, рiвномiрно. Якщо вже прирiвнювати до кузнi, то
кожен удар молота дорiвнює критичнiй життєвiй ситуацiї. Так i росте в
нашiй душi чорт а чи ангел - вiд зламу до зламу.
Вибачте за цi терехiвськi мудрування. Пишу, звiсно, давно вiдомi речi,
але на периферiї важко за всiм устежити, особливо сiмейнiй людинi. Та й не
для того пишу, щоб нерозумних просвiщати. Хочу заздалегiдь викласти
теорiю, що нею користуючись, намiрююсь дослiдити характери моїх героїв.
Самовпевнено? Можливо. Вчора прочитав власною рукою намережане й подумав:
"Мо, й справдi напишу роман? Ото буде номер! У декого з наших терехiвських
обивателiв жовч розiллється, слово честi". А що - напишу. Не святi горщики
лiплять. Осiнь надворi, дощ у шиби перiщить, з господарством менше клопоту
- картоплю викопали, брикет i дрова я ще влiтку завiз. I футбол скiнчився,
врiзали нашi, га? - по телевiзору нуднi передачi пiшли. Треба ж до чогось
узятися.
Тож як жив Iван Кирилович до свого терехiвського сидiння? Важко сповна
висвiтлити це питання, маючи лише тi скупенькi данi, що в мене на руках. А
вигадувати нiчого не хочу. Принципово. Трохи детальнiше, порiвняно з
iншими перiодами, знаю його унiверситетськi роки, бо доводилося стрiчати
на сесiях Iванових знайомих, та й у самого Загатного спогади були ще
досить свiжi, не всi пристрастi вляглися й iнодi вибухали пiд настрiй. Але
теж дуже мало. Одне напевне - i в унiверситетi вiн був самотнiй.
З першого до останнього курсу майже кожної перерви Загатний ходив по
коридору з руками на грудях i замислено схиленою головою. Це так
запам'яталось, що навiть люди з iнших факультетiв через п'ять рокiв,
згадуючи Iвана, казали: "Не той, що в Наполеона грався?" Вони глузували, а
даремно. В цьому є щось велике, хай i безглузде.
В унiверситетi Iван Кирилович з головою пiрнув у фiлософiю. Я не
перебiльшую - саме пiрнув. Вiн усьому вiддавався сповна. Буду
документально точний. Пiсля однiєї з Iванових сповiдей у редакцiйнiй
кiмнатi я занотував його слова, ачей згодяться. Справдi згодилися. Ось
вони:
- Спершу я був дуже довiрливий i мудрiсть кожного пив, як iстину. Але
iстин виявилось занадто багато. I я упився. Тодi фiлософи здалися менi
спритними крамарями, що величаються бiля своїх рундучкiв i кожен має свiй
товар за найкращий. Захеканий, змучений безплiдними ночами, я бiгав од
рундука до рундука, доки не зрозумiв, що я надто розбiрливий i тому нiчого
не куплю на вiру i нiхто не навчить мене, як на цiм свiтi жити... Це була
перша велика поразка, втрата найманливiшої iлюзiї. До унiверситету я
наївно вiрив, що десь за коленкоровими палiтурками на мене чекає не
дочекається iстина, i варто лише розгорнути книгу...
З цими словами Iван замовк, а допитуватись було марно - за першої ж
моєї спроби копнути глибше вiн надовго ховався в себе. Але мене
iнформували iншi. Обпiкшись на фiлософiї, Загатний поклав собi пiзнати
смак "солодкого життя". Це не була покiрна данина пристрастям своєї душi -
ще можна б зрозумiти, виправдати, всi ми люди, "подлинно всякий рад пищи и
питiя полезен и добр есть", - Сковорода. Нi, це було активне, войовниче
заперечення будь-якої фiлософiї. I я особисто не схвалюю таке нiгiлiстичне
сахання з боку в бiк. Але, звiсно, вiн не питав мого дозволу модно
вдягатись (грошi в Загатного водились, вже тодi пiдзаробляв у газетах,
маючи хист до того), розгулювати по Хрещатику з дiвчатами, пропускаючи
лекцiї, i не в мiру пити. Його мало не вигнали з унiверситету. Ще б трошки
- i хлопець став би справжнiсiньким стилягою.
На жаль, зовсiм не маю даних, як з того душевного гармидеру зародився
новий Iван Загатний. Знаю тiльки, що вiн раптом узяв на гадку написати
довгу низку романiв, у яких би вiдбилась уся наша епоха. Щось на зразок
"Людської комедiї". Було залишене, забуте "солодке життя" - Iван працював
титанiчне. Хлопцi з гуртожитку боялись, що вiн захворiє,-спав три години
на добу, це зовсiм ненормально для здорової людини. Минулої зустрiчi, в
ресторанi, Iван Кирилович випадково обмовився, що колись мрiяв створити
власний свiт i склав план тридцяти двох романiв. У моїх старих блокнотах я
вiдкопав уривок фрази: "... я б теж мiг вигадати королiвство i стати
королем... Загатний". Не пригадую, але, здається, це натяк саме на той
перiод, про який iдеться.
Пiдiймаючись ще на одну сходинку в унiверситетськiм життi Iвана
Кириловича, я дозволю собi скористатися свiдченням Люди, хоч це й не
зовсiм етично. Нещодавно у нас було декiлька одвертих розмов, i всi вони
обертались навколо її стосункiв з моїм героєм (до речi, Загатний справив
на Люду дуже глибоке враження). Ось_ що вона принагiдно сказала:
- Хiба я можу пам'ятати всi його сповiдi? Вiн промовляв щовечора, це
був суцiльний монолог, я ж тiльки була терпеливою слухачкою. Звiсно, нi з
ким у Терехiвцi не був вiн такий одвертий, як зi мною.- Тут я дозволив
собi посмiхнутись.- Щось казав про романи, котрi збирався писати, але
згадував їх завжди неохоче. Багато розповiдав про своє життя на цiлинi.
Вiн поїхав туди пiсля невдачi з романами. Нi, не так. Вiн поїхав на
цiлину, бо хотiв глибше вивчити життя. I там з ним сталася прикрiсть, що
мало не скiнчилась трагiчно. Не пам'ятаю деталей, але, здається, вiн
заблукав у степу, поранився, прожив без води та їжi багато днiв i вже
зiбрався помирати, коли на нього випадково натрапила машина якихось
геологiв. Лiкарi навiть не сподiвались, що оклигає. Божився, що i сам не
хотiв оклигувати. Мабуть, позував. Бо як людина може прагнути смертi?
Бiологiчно неможливо. Там, у степу, вiн випробував долю: якщо до такого
часу не знайдуть, отже, цей свiт може спокiйно проiснувати без нього i
його творчий порив нiкому не потрiбний. Iван розумiв це ширше, у
фiлософському планi. Ну, знайшли набагато пiзнiше. I вiдтодi Загатному не
давала спокою думка, що його життя випадковiсть i нiчого не змiниться в
свiтi, напише свої романи чи нi, тобто вони не мають для свiту
абсолютного, позачасового, позалюдського значення. Якось так вiн
висловлювався. В ньому щось зрушилось. Виписавшись iз лiкарнi, повернувся
до Києва i спалив усi свої начерки, рукописи. Казав, що смiявся над
вогнищем. Уявляю це театральне видовище. Пам'ятаєте його смiх?..
Карбованого поступу вистачило тiльки до машинного цеху. Тут, мiж
друкарською машиною та рiзальним верстатом, було самотньо й тихо. Зi щiлин
у дверях стримiли жовтi леза свiтла. Загатний ступив на одне з них, i воно
луснуло, зламане, знiчене, а може, йому хотiлось почути жалiсний хруст -
там, у цеху, смiшнi, безглуздi iсторiї, врештi, вiн їм не нянька, але
якось тужно, нiби чимось завинив перед ними. Кинути б усе, взяти валiзу та
їхати, їхати свiт за очi... За стiною, в редакцiї, реготали, лементували,
гуркотiли, ярмарок, кагал, невже вони не розумiють, що зараз дорога кожна
хвилина, яка несерйознiсть, без нього вони не випустять жодного номера, як
тiльки вiн поїде звiдси, а йому колись терпець таки увiрветься. Iван
Кирилович почав думати, скiльки важливих справ лежить зараз на його плечах
та як йому нiколи, i поволi мiнився на обличчi - серйознiшав, глибшав.
Тодi заклопотано, докiрливо сiпнув дверi. В секретарськiй було
справжнiсiньке стовковище: коректори, редактор, дружина редактора, Василь
Молохва, Вiталька Дзядзько. На Iвановiм столi незворушно сидiв гладкий
вухатий песик. У його наївненьких очах гусла нудьга. Дзядзько зiгнувся,
долонями рук-у колiна, шию витяг. Тепер редакторiв песик дивився тiльки на
нього, голови обох були поруч, нiби ось-ось буцнуться.
- Якщо ти, Вiталько, навчиш Джульбарса гавкати, я тобi випишу за
вчорашню статтю пiдвищений гонорар!-запально гукнув Гуляйвiтер i вмовк.
Усi причаїлись, чекали, тiльки миша хрумкотiла за книжковою шафою. I
раптом Дзядзько голосисте, смачно гавкнув:
- Га-в-в-в!..
З несподiванки песик з усiх чотирьох, нiби гумовий, стрибнув убiк. Але
Вiтальчине обличчя знову наблизилось:
- Га-в-в! Гав-в-в-в!
У круглих Джульбарсових очах замерехтiв переляк. Столи стояли тiсно, i
песик кинувся навтiкача по зведеннях, чернетках, гранках. Дзядзько, не
вiдриваючи рук вiд колiн, стрибав слiдом i заливався молодим, пристрасним
гавкотом:
- Гав! Гав! Гав!
Песик, пiдсмикнувши куцого п'ятачкового хвоста, наполохано скавучав та
щодуху метлявся по столах. Нарештi, загнаний безжальним переслiдуванням у
куток, вiн опустився на заднi лапи, задер голову i, щойно наблизилось
ротасте Дзядзькове обличчя, жалiбно пискнув.
- Га-а-а-в-в-в...
- Товаришi, iсторична хвилина, - Гуляйвiтер метнувся до Дзядзька,
тиснув руку, обiймав за плечi.- Будьте свiдками. Деякi терехiвськi
органiзми знахабнiли i твердять, що мiй Джульбарс - не гончий пес.
Сьогоднi всi чули його прекрасний дзвiнкий голос! А тобi, Вiталько, од
усього пролетарiату... Могорич з мене. Ну й талантище, скажу я, в тебе.
Iван усмiхнувся - самими устами. Дзядзько й справдi гавкав майстерно -
здiбностi анiмалiста. Цього примiтива Гуляйвiтра з його ситим псом так i
кортить подражнити. Вiн стис руку, аби вiдчути холодний бiль, i строго
ступив до столу. В кiмнатi повiяло тверезiстю.
- Товаришi, друкарня чекає на передову, - вiдкрив теку з гранками.-
Платитимемо наднормовi.
Кiмната спорожнiла. Коректори поспiшили до друкарнi, мабуть, новиною
дiляться: редакторiв пес, якого той купив у голови терехiвського сiльпо за
сотню карбованцiв, нарештi загавкав. Молохва з Дзядзьком вийшли в
бухгалтерiю. Дружина редактора понесла песика додому: у нього режим, спати
час. Похмурий Гуляйвiтер грався канцелярським пресом i говорив, обминаючи
зневажливий Iванiв погляд:
- Незручно турбувати Дмитра Семеновича об цiй порi, добрi люди зараз
сплять. У мене там є пара фактiв кукурудзяних, з активу. Але ж так вiдразу
передову не створиш. I голова поболює, стомився...
"Стiльки енергiї було на людях, а за хвилину зiв'яв. Що ж, можливо, так
i треба: оптимiзм для мас. Але секретаревi боїться дзвонити не тому, що
пiзно. За своїми песиками та кроликами вiн забув його вказiвку i тепер
думає, як легше викрутитись. Знову все лягає на плечi сякого-такого
Загатного, цей вивезе, не вперше. Я можу його кривим шилом штрикнути, хай
пише передову, але ж ялозитиме до години ночi, а я збирався зайти до Люди,
обов'язково, слушнiшого випадку не трапиться, вiн хоче, щоб я сам набився,
яка ницiсть..."
- Я продиктую передову. Хай Уля сяде за машинку. Це було сказано таким
голосом, що Гуляйвiтер збеленiв, але стримався, бо що йому лишалося
робити. "Шкода, я б йому все виказав, однаково за мою передову двадцять
карбованцiв випише, а за свою - тридцять". Загатний стукнув кулаком по
стiнi, за якою друкарня. Помовчали, глибоко незадоволенi одне одним.
Дiверi прочинила коректор.
- Сiдайте за машинку, - сказав Iван.- Я диктуватиму передову.
(Оце буде вистава, побачите!..)
- Сигарету! - скомандував Iван. До нього потяглися руки Гуляйвiтра та
Дзядзька. Пригостився в Дзядзька. Улинi пальцi лежали на клавiшах
друкарської машинки. Руки Молохви нiжили трiснуте настiльне скло - папери
склав до сейфа, але не прощався, можливо, й собi чекав вистави, що
передбачалась. Iван прийняв з проходу стiльця: зайвi речi заважають
думати. Гуляйвiтер з Дзядзьком стовбичили в дверях секретарської. Середина
кiмнати - сцена. Затягся i несподiвано сильним, виразним голосом почав:
"На полях достигло золото. Крапка. Тисячi гектарiв прославленої королеви
чекають невтомних хлiборобських рук. Серце господаря не може битися
спокiйно, доки кукурудза знаходиться поза колгоспними засiками..."
Друкарська машинка улесливо задихалася в погонi за Iвановою думкою. З
темних шибок звисали електролампи. На обличчях глядачiв чекання й подив.
Вiн штовхнув вiкно - електролампочки стрибнули в безвiсть, гiлля шовковиць
попливло до кiмнати. Дихнув глибоко, тричi, за системою йогiв, аби
посвiжiшало в головi. Рiзко обернувся: "Руки господаря не дадуть загинути
жоднiй стеблинi, жодному зернятковi. Абзац. Ми стоїмо на порозi великої
битви за врожай. Ще день-два - i на золотистi поля вирушать сотнi машин,
тисячi й тисячi трударiв. Перемога залежить вiд того, як ми пiдготувалися
до вирiшальної хвилини..."
Руки в кишенi, пiшов мiж столiв, з кутка в куток. Очi замислено
вiдсутнi, весь у собi, в думках, у словах, що легко шелестiли,
випереджаючи перестук друкарської машинки. I водночас нiби на кiноплiвку
себе знiмав. Загальний план: кiмната, глядачi, ставний мужчина, високе
чоло, нервово ходить; середнiй план: друкарська машинка, залитий чорнилом
стiл, iнтелiгентна людина iде на камеру; крупний план: замислене, розумне
обличчя людини, чiткi рухи губ; крупний план: на бiлому паперi лiтери
похапцем в'яжуться у слова; крупний план: глибокi, стомленi очi людини...
Справжнi нездари, хоч лiквiдовуй газету, коли вiн поїде з Терехiвки.
"Товаришi колгоспники! Докладемо всiх зусиль - нi, закреслити, сухувато, -
хай спокiй нiкому й не сниться у цi гарячi днi! Хай кожен живе думкою: чи
все я зробив i роблю, аби якнайшвидше зiбрати багатий урожай кукурудзи?
Вище прапор соцiалiстичного змагання на других жнивах". З останнiми
словами Iван закрив обличчя долонями, нiби стомився до краю, потiм поволi
опустив руки i видихнув: "Знак оклику, все... Редактору на пiдпис..."
Прiся стояла на порозi, аплодувала. Василь Молохва хитав головою:
- Талантище...
Метнувся з кiмнати, нiби розчулений актор зi сцени.
Гуляйвiтер мовчки розписався на першiм аркушi передової.
Передову вiддали в друкарню. За каси стали складачi. Гуляйвiтер з
Дзядзьком теревенили про Джульбарса. Гуляйвiтер, як завжди, пристрасно,
Дзядзько - бавлячись, але не без потаємної думки. Iван Кирилович
нашорошився за столом, нiби горобець на морозi; вiн уже нiкуди не спiшив,
нi в що не грався. Недавня вистава посеред кiмнати для трьох
посередностей, його свiдоме лицедiйство, принизлива погоня за власним
образом в очах ближнього, штучний пафос передової - усе зробилось палючою
раною десь глибоко в грудях. А може, вiн просто перекурився - смалив
сигарету за сигаретою. Для глядачiв. Трагiчна ситуацiя. Актор зневажає
залу, натовп i весь вiддається грi. Аби довести їм, що вiн кращий,
талановитiший, нiж вони гадають. Вiн завжди ненавидiв похмiлля. Боже,
послухати себе - то я такий чистий, святий, збудуйте для мене храм.
Збожеволiти можна. Просто бiсить цей примiтивний ентузiазм Гуляйвiтра. Що
б ми робили на Робiнзоновiм островi? Жували самих себе? Щасливий дарунок
цивiлiзацiї: їж ближнього, хоч не терпиться ковтнути власну персону.
- Навiщо стiльки пристрастей? Песик ваш все одно не породистий. Я не
спецiалiст, але й простому смертному видно. Вiд вуличної сучечки
байстрюган. Аж менi ваших грошей шкода...
- Не ослiть, Загатний, - металево прозвучав по хвилi голос Гуляйвiтра.-
Зовсiм не смiшно.
- То я ж не для смiху.- Iвановi згадалася його клятва не говорити
жодного зайвого слова, але згадка тiльки майнула i безслiдно розтанула.- Я
задля iстини. Мусить же хтось сказати вам правду. Сто карбованцiв з вас
виманили, а песик щербатої копiйки не вартий...
Вiн знiчев'я штирхав редактора отруйними голками, i чим дошкульнiше
було Гуляйвiтру, тим глибшу насолоду вiдчував. I вiд кожного влучного
дотепу в душi танула крига. Натомiсть знову полонила якась хвороблива,
безконтрольна бадьорiсть, аж курити закортiло, але не просити ж саме тепер
у Гуляйвiтра - розлючений Iвановими дотепами, редактор сховався до
кабiнетика, ще й дверима грюкнув щосили. Але за хвилину вибiг, промчав
повз Загатного та повз розгубленого вiд сутички двох начальникiв Дзядзька.
Уже з порога повернув до Iвана сiре обличчя (мовляв, я зовсiм не бажаю з
вами розмовляти, я поспiшаю, але, мiж iншим...):
- Мiж iншим, товаришу Загатний, найавторитетнiшi люди району не раз
свiдчили, що мiй Джульбарс вiд чистокровного гончака...
- Не мав щастя чути такого запевнення.
- Борисе Павловичу, - засолодив Дзядзько, - Борисе Павловичу, хай
товариш Хаблак авторитетно вирiшить вашу суперечку. Вiн у вiйську три роки
сторожових псiв доглядав i теоретично пiдковувався. Чесне пiонерське, сам
хвалився...
- Товариш Хаблак не такий наївний, щоб проти редакторового пса
свiдчити, - невинно зауважив Iван.- йому квартира потрiбна.
Гуляйвiтер ступив до Iвана:
- Що ви хочете цим сказати?
Дверi прочинилися. З порога вибачливо-радiсно всмiхався Хаблак.
У щомiсячнику "На допомогу редакторовi" часто критикують районнi газети
за газетнi штампи. Я досi його передплачую, уважно читаю поради, нотую
слова, за якi лають, i намагаюсь уже не вживати їх. Але, визнаю, не завжди
це вдається. Деякi слова так приговтались у менi за роки газетярської
дiяльностi, що їх i за вуха не вiдтягнеш, образно кажучи. Тому зараз
вибачаюсь, коли зустрiнете тої полови забагато. В генiї я не пнусь, як
дехто, часу теж маю обмаль, а пишу вiльної хвилини, бо пишеться, та й,
повторюю, нема куди вечорами дiтися - периферiя, а футбольнi баталiї
вiдгримiли.
Це такий собi вступ до роздiлу. А тепер про серйознi справи. Хочу ще
раз вiдмежуватись од Iвана, аби й мене не звинуватили в його
нетолерантностi (слово яке!) до людей, особливо до тих, що й зараз
посiдають значнi посади. Скажiмо, товариш Гуляйвiтер пiшов по
адмiнiстративнiй лiнiї (тiльки мiж нами - давно було б так, журналiст з
нього нiкудишненький, але т-с-с-с...) i тепер в областi. Дзядзько теж в
областi, в секретарiатi "Колгоспної правди". Брати Молохви бухгалтерують в
обласних органiзацiях. Отож бiльшiсть моїх героїв - люди помiтнi, i я
пiдкреслюю, що в своїх замальовках дивлюся на всiх очима Iвана Кириловича,
а не власними.
Загатний з першої зустрiчi вловлював одну, найпомiтнiшу рису в
людському характерi й вiдтодi вже не змiнював своєї думки. Це й спричиняло
деяку його необ'єктивнiсть... Iванiв свiт майже не мав пiвтiнi, все чiтко
розмежовувалось на чорне та бiле. I хай вiн менi вибачить, але якось так
виходило, що бiльшiсть людей в його очах були одягнутi далеко не в бiлi
шати, скорiше навпаки. Загатний мав справжнiй талант вiдкривати в ближнiх
їхнi дошкульнi мiсця. Ще й грати на них, нiби на струнах. Згадайте, хоча б
того ж Дзядзька.
Винен, що досi не розповiв про Дзядзька детальнiше. Смiшний чолов'яга,
не без дивацтва, як i кожен з нас. Наступного дня по своєму приїздi в
Терехiвку попросив мене вийти з ним у двiр, пiд шовковицю:
- Побалакати треба, як з другом.
Голос серйозний, навiть трохи врочистий. Повторюю, двох дiб не минуло,
вiдколи познайомились, який там друг? Ну, всiлися на лавi пiд шовковицею,
почав вiн дiлитися своїм горем. Яких тiльки подробиць про своє сiмейне
життя не розказував! А все зводилось до одного:
- Не розумiє дружина моїх високих помислiв...
Я червонiв, бо тодi ще не знався на сiмейнiм життi, бурмотiв якiсь
спiвчутливi дурницi й пишався в душi, що доросла людина так звiряє на
мене. А за кiлька день дiзнався: не лишилось у колективi працiвника, на
котрого б Вiталька не сповiрив, як на друга, своїх сiмейних таємниць...
Що ж, накажете ненавидiти таку химерну людину? Тодi ми всi вiдцуралися
б одне одного, бо в кожного знайдеться якийсь грiшок, коли прискiпливо
шукати. Недовго й цивiлiзацiї розсипатись. Врештi, хiба не той же
Сковорода, якого з таким апломбом цитує Iван Кирилович на своє
виправдання, писав: "Помилки друзiв ми повиннi вмiти виправляти або
терпiти, якщо вони несерйознi"?
Переглянув останнiй роздiлок свiй i подумав: кого ставлю перед свiтлi
читацькi очi - бусурмана, вовкулаку, виродка? Такий уже темний, негативний
вимальовується мiй Загатний, аж не вiриться, що подiбна людина може
iснувати в нашiм суспiльствi. Визнаю, грiшний: вiдколи пописую, став
критичнi статтi в товстих журналах переглядати. Цiкаво ж знати, за що
лiтераторiв лають, аби й собi не збитися на хибний шлях. Так ось, щодо
вiдсоткiв позитивного й негативного в герої. Точно я й не усвiдомив,
скiльки чого треба, - один за ту цифру стає, iнший - за ту, третiй пише й
озирається, наче бухгалтер перед ревiзiєю, а конкретної вказiвки немає.
Ранiше легше лiтераторам писалось: якщо вже негативний тип - то
негативний, позитивний - то позитивний. А зараз химерять, химерять i нiяк
не домовляться. Звичайно, я розумiю - у нас демократiя, але ж совiсть
майте, товаришi писаки!
Пам'ятаю, рокiв кiлька тому дискусiя про широкi й вузькi холошi
набагато органiзованiше проходила, хоч пристрастi теж буйнi палали. Але
досить швидко зiйшлися на золотiй серединi - 24 сантиметри, i вже не чути,
щоб про штани сперечались. Ну, зроблю я, примiром, п'ятдесят на п'ятдесят
вiдсоткiв, тобто половину героя в позитивнi тони розмалюю, половину - в
негативнi, здається, це наймоднiше зараз. А раптом завтра мода змiниться,
повiє новий вiтер? Правду мiй дiд казав: сокирою легше, нiж пером. I
безпечнiше, додам _я. Важкенько житиметься менi серед лiтераторiв з моєю
закоханiстю у сталiсть та порядок. Але кинувся у бiйку - зуби не жалiй,
мудро радить народ. Хай теорiєю вченi критики займаються, а я ледве
домучив заочно той остогидлий унiверситет.
Були в Iвана Кириловича й позитивнi риси, i було їх чимало. Та лихо в
тiм, що виявлялись вони не так, як негативнi. Воно й справдi: не все те
золото, що блищить. Найцiннiше - його професiйна майстернiсть. Що й
казати, вiн журналiст. Не було таких у нашiй районнiй ланцi i не буде.
Люди з такими талантами набагато вище Терехiвки лiтають. Не пам'ятаю, щоб
Iван Кирилович сидiв над рукописом, - вiн лише диктував. Вiн мiг за ранок
продиктувати передову, нарис, фейлетон, а iнформацiї лускав, наче горiхи.
Iнодi вiн диктував до тисячi рядкiв у день i випускав газету сам, маючи в
помiч лише коректорiв: той у вiдпустцi, той на сесiї, а редактор, як
завжди, уповноважений. Врахуйте до того ж, що на село Загатний виїздив
рiдко. Йому вистачало кiлькох цифр, одної риси, одної бiографiчної деталi,
аби написати цiлу газетну епопею. Покладе на стола сiрникову коробку i
чеше, чеше нариса, аж друкарка не встигає за ним, та все до ладу, гарно -
заслухаєшся. Тут тобi i конфлiкт, i любов, i мрiї - диявол у ньому сидiв
за цих хвилин, слово честi.
Весь рiк газета на Загатному трималась-не перебiльшую. I напише, i
матерiали iнших вичитає, i макет накреслить-деякi номери редактор
пiдписував до друку, самi заголовки переглянувши. Далеко було Гуляйвiтру
до Загатного. Зовсiм iнша конструкцiя. Борис Павлович посiв редакторське
крiсло одразу пiсля унiверситету, бо редагував унiверситеську
багатотиражку. I взагалi активний товариш. Активнiсть так i била з нього
джерелом. Я радiв: нарештi справжнього редактора дочекалися. Спершу ми з
ним близько зiйшлись - я вчив Гуляйвiтра мотоциклом кермувати i в добрi
хвилини слухав його далекосяжнi намiри зробити нашу районну газету
найкращою в областi. Менi це дуже iмпонувало, всi ми замолоду шанолюбнi.
Пам'ятаю, ще до Гуляйвiтра, десь на другому тижнi моєї трудової бiографiї,
обласне радiо передало огляд районних газет. Там i наш листок згадувався з
поганого боку. Мовляв, мало зважають на розвиток громадського
тваринництва. Мене це так схвилювало, що я того ж дня написав до
радiоредакцiї гнiвного листа, де перерахував усi матерiали останнiх
мiсяцiв, присвяченi тваринництву. А редакцiя передала мiй бурхливий
протест обкомiвському iнструктору, авторовi статтi. А той у Терехiвку
дзвонить. А редактор мене викликає. А я гарячкую, мовляв, явний наклеп,
треба протестувати. Ну й гвалт був...
Так ось, мiсяцiв на два вистачило ентузiазму Бориса Павловича, а далi
вiдчув, що в газетярськiй дiяльностi на "ура" не вiзьмеш, а треба брати
щогодинно, щоденно, роками, i носа похнюпив. Бувало, тижневу планiвку
провести - по всьому району редактора шукають: дуже любив уповноваженим,
штовхачем бути, шуму-гаму в колгоспi наробити. Якщо не уповноважений, то
качок чи зайцiв полює. А коли до кролiв, до мисливського пса дiйшло -
горенько наше, дивуємось, бувало, забачивши Гуляйвiтра в редакцiї. I так
уже звикли без редактора працювати, що й не уявляли, як воно з редактором.
Вiд цього усi потерпали - два мотоцикли в редакцiї, а одного з них дуже
надiйно осiдлав Гуляйвiтер, мало до туалету на ньому не їздив. Правда,
грiх ремствувати, шмат району над рiчкою, то вiн часто, їдучи на
риболовлю, завозив кореспондентiв у села, а по дорозi назад пiдбирав.
Примчить у редакцiйний двiр, круто розвернеться навколо шовковицi, аж в
очах пасажирiв потьмарiє, забiжить до редакцiї, гасає по кiмнатах з трьома
карасиками, мов ошпарений, а ми всi дивуємося, розхвалюємо його рибальськi
здiбностi. Дитя нерозумне, хоч уже й пiд тридцять.
Але не його вина. Це спадкове. Я зрозумiв, коли про гени в журналi
вичитав. Заїдьте до обласного центру - анекдотiв про Павла Павловича
Гуляйвiтра наслухаєтесь пiд саму зав'язку. А Павло Павлович - рiдний
батько Бориса Павловича. Багато людей присягалися менi, слово честi
давали, що все це не вигадки, не анекдоти, а щира правда.
Якого тiльки хлiба не скуштував Павло Павлович на своїм довгiм вiку -
майже у всiх обласних крiслах величався. Номенклатурна одиниця давньої
випiчки. Але собою не те що непоказний син. Навпаки, високий, повний, сива
голова вiдкинута назад, довгi вуса, гучний голос. На всiх святах, що їх
знiмала в областi республiканська кiнохронiка, до кадру потрапляв.
Колоритна постать.
Послухайте перший анекдот-бувальщину. Це з останнiх його дiянь,, коли
завiдував мiським комунальним господарством. Будують мiкрорайон. Перших
мешканцiв вселили. Але ж пустир - жодного деревця. Раптом комiсiя з Києва.
Заметушились. Тут Павло Павлович i вирiшує похизуватися перед київським
начальством та й мiсцевому свою оперативнiсть явити. За нiч усю дорогу до
мiкрорайону ялинками засадив, а в самiм районi, навколо дитячих ясел,
справжнiсiнькi парки зазеленiли. Комiсiя задоволена - турбота про людину
на високому рiвнi, саме в моду це входило. Усе б зiйшло з рук, якби по
ситiм обiдi в новiй їдальнi якомусь членовi комiсiї не прикортiло ялицею в
зубах поколупати. Сiпнув - ялинка нахилилась, вiн за гiлочку - ялинка iз
землi виштрихнулась. У членiв комiсiї обличчя затiпались. Оточили бiдну
ялинку, а вона пiд корiнь зрубана. Але Павло Павлович не розгубився.
Набрав у жменю чорнозему:
- Ви звернiть увагу, яка, земелька. Золота. Чистiсiнькi селiтри й
амiаки. Та у нас дерево корiння не пускає, бо то марнування енергiї, без
коренiв усяку живнiсть смокче...
Здається, опiсля жодних посад уже не займав, бо випадок наробив галасу
у верхах. Зараз старий Гуляйвiтер на пенсiї. Виступає в школах, на
пiдприємствах зi спогадами - iнформацiї в обласнiй газетi були.
Хочете ще одну бувальщину? Полюбляю такi оказiї. Але досить. Не про
Павла Павловича ж мiй роман. Анекдочу, як Борис Павлович. Почав во
здравiє, кiнчив за упокiй. Нема в мене зiбраностi, логiчностi. Писатиму
про Загатного. Нi, вже лiпше про Гуляйвiтра закiнчу.
I в Бориса Павловича траплялися спалахи. На те були двi причини.
Заходжувався Гуляйвiтер, отримавши доброго прочухана вiд начальства. Що
тодi дiялося в редакцiї! Ми не працювали - реорганiзовувались. Iдеї
сипалися з Бориса Павловича, нiби горох з мiшка. Вiн поспiшав усе змiнити,
усе полiпшити, буцiмто вiд того, в якiй кiмнатi чий стiл стояв,
розумнiшала наша газета. За таких моментiв Iван Кирилович любив
декламувати вiдому байку про оркестрантiв, котрi "в музики не годилися".
Гуляйвiтра, звiсно, неприхований скепсис бiсив. А Загатний тiльки того й
домагався, i що за приємнiсть людинi ближнього свого злостити? Досi не
розумiю. Переполох тривав кiлька днiв, i потроху все влягалося,
заспокоювалось. Ми вертали на обжитi мiсця, а Борис Павлович їхав
рибалити. Єдиною пам'яткою гарячих днiв лишалась несподiвана ряснота на
сторiнках газети енергiйних звернень, закликiв та гасел, набраних жирним
шрифтом i в розрядку.
Ще яскравiше вибухало, коли Бориса Гуляйвiтра наздоганяло натхнення i
вiн з мотоцикла пересiдав на Пегаса. Траплялося це рiдше, анiж шприц вiд
начальства, зате ж незрiвнянно свiтлiшало в редакцiї. Починалося так.
Негадано серед робочого дня в редакцiйний двiр вкочувався на шаленiй
швидкостi мотоцикл. Гуляйвiтер на бiгу стягував рукавицi, захиснi окуляри,
гукав стрiчним колегам: "Привiт!" - i замикався на ключ у своєму кабiнетi.
За годину з друкарської машинки знiмались усi термiновi матерiали,
друкарка курсувала мiж редакторським кабiнетом та своєю кiмнатою i
поспiхом цокотiла.
Пiд вечiр млявий, вдоволений, щасливий Гуляйвiтер з'являвся на люди. А
для нас тiльки починалося. Дзвонили в села - скликали на завтра
лiтературне об'єднання. Порпались у старих листах-шукали вiршi, поеми,
новели. Газета ставала лiтературним альманахом. Височезнi пiдвали трьох
останнiх сторiнок заповнювалися уривками з чергового роману чи повiстi
Бориса Гуляйвiтра. Заголовки романiв, повiстей були гучнi, красивi,
багатозначнi, закiнчувалися трьома крапками i дуже подобались редакцiйним
жiнкам. Пам'ятаю три: "Я зiрву для тебе едельвейс...", "Пролiски цвiтуть
повеснi..." i "Веснянi приморозки..." Жодного разу Борис Павлович не
повторився, не написав двох уривкiв з одного твору. Iдеї майбутнiх епопей
народжувались у нiм з дивовижною швидкiстю i напрочуд хутко забувались.
Оповiдань наш редактор не писав.
I перший конфлiкт мiж Гуляйвiтром та Iваном Кириловичем стався на
творчiй основi. Ще до приїзду Загатного стало традицiєю уривки з
редакторових романiв вивiшувати на дошку кращих матерiалiв. Самi тямите,
не кожна районна газета може похвалитися такою рубрикою - уривок з роману
чи повiстi мiсцевого автора. На однiй з планiвок пiсля чергового творчого
приступу Дзядзько запропонував усi три пiдвали повiсити на червону дошку
i, як годиться, сплатити пiдвищений гонорар. Я сидiв просто Iвана
Кириловича i помiтив, як глибоко штирхає його кожне Дзядзькове слово. Але
реплiка Загатного була на диво спокiйна:
- Названий товаришем Дзядзьком матерiал не є художньою прозою. До
лiтератури йому так само далеко, як нашому листковi до справжньої газети.
I яку б посаду не обiймав автор пiдвалiв, що про них йдеться, ми
зобов'язанi сказати йому святу правду. Я пропоную цей матерiал вивiсити на
дошку браку.
Ми всi занiмiли. Жiнки п'ринишкли, чекаючи на бурю. Чоловiки дiставали
цигарки й задивлялись у вiкна, аби не стрiчатися поглядами, Гуляйвiтер,
блiдий вiд природи, зовсiм побiлiв. Пробачте за штамповане порiвняння, але
вiн побiлiв, як стiна: сидiв на тлi неї. Одначе витримку неабияку мав. Не
захищався, буцiмто не про нього. Тiльки в холодних очах стрибали мстивi
вогники. Нiкому з пiдлеглих не прощав вiн найменшої образи. I зараз,
певно, мрiяв про слушний випадок, який рано чи пiзно трапиться. Але як
тепер захиститися вiд дошкульних Iванових жал? У душi ми всi знали, що
редакторовi уривки навiть за поганi замальовки не зiйдуть. А мова -
суцiльнi штампи, нiби людина пiввiку промови завiдуючому обласним
комунальним господарством писала Думаю, що тут теж спадкове, наукою досi
не розкопане. Врештi, ми ще так мало знаємо про гени.
- Ставимо на голосування, - з пiдкресленою офiцiйнiстю мовив
Гуляйвiтер.- Є двi пропозицiї. Хто за те, щоб уривок з роману Бориса
Полтавського (його лiтературний псевдонiм) "Пролiски цвiтуть повеснi..."
вивiсити на дошку кращих матерiалiв i вiдзначити пiдвищеним гонораром,
прошу пiдвести руки.
Всi звели руки, окрiм Iвана Кириловича та Гуляйвiтра. Можливо, моя
позицiя в згаданiй iсторiї не зовсiм принципова, але менi ще зарано були
принциповiсть свою виявляти - пiвтори п'ятницi у редакцiї, освiти немає,
ледве на другий унiверситетський курс перелiз. За iнших не розписуюсь. Але
таки треба розумiти людей: у кожного сiм'я, садиба, роботу в Терехiвцi
майже неможливо знайти, куди дiнешся? I питання, врештi ж, зовсiм не
принципове, хай людина втiшиться, хiба не однаково людству, де та халтура
висiтиме?
- Хто за те, щоб вивiсити згаданий твiр на дошку браку, прошу
голосувати
Повiльно, стомлено пiдняв руку Загатний. Вiдчувалося, що пiсля першого
голосування йому справдi усе збайдужiло. Порожнiми очима дивився вiн у
вiкно, i вiдтодi на усiх планiвках це стало його улюбленою позою
-механiчно креслити макет, записувати пропозицiї i тоскно позирати у
вiкно, нiби все, що робиться тут, його не стосується. У.моєму альбомi є
фотографiя нашого колективу. Ми стоїмо на редакцiйному ганку, очi всiх - в
об'єктив, як серед людей ведеться. Тiльки Iван Кирилович дивиться вбiк,
одвернувшись вiд колективу. I погляд холодний, гордий.
Ну, пiдняв руку Загатний, а слiдом - хто б ви думали? - сам Борис
Павлович голосує проти власного творiння. Ми й роти пороззявляли. А вiн:
- Хто утримався? Нiхто. Я вважаю, що уривок можна полiпшити. Лев
Миколайович по дванадцять разiв не лiнувався переписувати, а що вже нам,
грiшним. Але скоряюсь перед волею бiльшостi. Отже, постановили: уривок
повiсити на дошку кращих матерiалiв i сплатити пiдвищений гонорар...
Розщедривсь я на авторськi слова, довго моя iмпровiзована сцена
порожня. Але закiнчу вже розповiдь про позитивнi риси Iвана Кириловича.
Пам'ятаю сонячний першоквiтневий день. Як завжди, Загатний з'являється
точно о дев'ятiй, секунда в секунду. В руцi пакуночок. На планiвку
збираються працiвники редакцiї й друкарнi - час вiд часу у нас
практикувались спiльнi балаканини. Планiвка призначена на десяту годину, а
за три хвилини до десятої урочисто пiдводиться Iван Кирилович:
- Дозвольте привiтати наших жiнок з весною. Не купленi, власноруч
назбиранi...
I кожнiй пiдносить по два прозоро-нiжних пролiсочки. В кiмнатi запахло
весною. Мiж нас тiльки Iван Кирилович був здатний на такий ексцентричний
вчинок. Чоловiки опiсля навiть кпили - за десятком пролiскiв Загатний весь
вихiдний пролазив по навколишнiх гаях. А жiнкам дуже до серця припало
Iванове вiтання. Кiлька днiв - до чергової сутички з секретарем - вони
були ним зачарованi.
Чомусь пригадалося слово "обожнював". Я хотiв написати: "Загатний
обожнював природу". Але це було б не зовсiм точно. Лiпше так: "Загатний
олюднював природу". Вiн вiддавав їй усю нiжнiсть та доброту, якi так скупо
витрачав на людей. Вiн поклонявся кожнiй билиночцi, кожнiй живiй iстотi.
Вiн бачив таємницю там, де ми її вiдвикли бачити. Весь вибухав, помiтивши,
що людина знiчев'я обсмикує листя. Здається, дозволь йому четвертувати
винуватця, той за хвилину лежатиме на пласi. Комарiв, наприклад, нiколи не
бив, а легенько здмухував. Джмелiв, що залiтали до кiмнати, ловив у жменi
i виносив надвiр. Дивно, але вони чомусь нiколи його не жалили. Якось я
наважився запитати:
- Iване Кириловичу, часом менi здається, що тварин та рослин ви жалiєте
бiльше, анiж людей...
- Вiн знiтився й довго мовчав. Я вже шкодував, що бовкнув це дурне
припущення. Але згодом Загатний невесело посмiхнувся:
198
- Тварини й рослини не виннi, бо нездатнi аналiзувати самих себе.
Зовсiм нiби дiти. А людина добре знає, що робить...
Бiльше ми. про це не розмовляли.
Зовсiм наче в поганих п'єсах: ефектна поява героя, нiчна сцена...
Радiючи з нової жертви, Загатний посмiхнувся назустрiч Андрiю Сидоровичу,
що звично нiяковiв:
- Ну, як вдома, товаришу Хаблак?..
Той радiсно з усiма поручкався, звiсив наперед руки з паперовим жмутком
i так стояв, нiби голяка перед медичною комiсiєю, - високий, глистуватий,
з довгим носом i маленькими, запалими очима. Усмiхався ввiчливо, трошки на
догоду Загатному, але щирiше та добрiше вiд нього.
- Гаразд усе, тiльки от нещастя - братовi хлопчаки рукописом мого
роману обклеїли хату, до слiз шкода.
- Свята наївнiсть, - озирнувся Iван на Гуляйвiтра та Дзядзька.- Звiсно,
українська лiтература в жалобi...
- Що? - не зрозумiв Хаблак, напружено думаючи про своє.
- Українське письменство, кажу, одягло траурнi шати.
- А... - промимрив Андрiй Сидорович, зрозумiвши нарештi, що з нього
жартують, i винувато, зиркнув на Загатного, нiби вибачався за його ж злий
жарт. (Даруйте, що перериваю сцену, але за таких ситуацiй я майже
ненавидiв Хаблака. Вiд його ласкавого всепрощення мене нудило. Та плюнь
йому в обличчя, плюнь i йди геть, до учнiвських зошитiв у клiтинку, до
тихих сiмейних вечорiв...) - Та я нарисочка принiс, вибачайте, що пiзно,
але поки з дороги вговтались...- Це вже до Гуляйвiтра.
- Якого нариса? - стрельнув Борис Павлович бровами.
- Про ланкову ж, з Пiщаного.
- Хiба ми планували? - кинув у повiтря, аби не звертатись до Загатного.
Але вiдповiдi не одержав.- Та це вже ми завтра подивимося, здайте
секретаревi. Тут запитання буде до вас, товаришу Хаблак, як до визнаного
спецiалiста.- (Ну й типище - Загатного ненавидить, а щодо бiдолахи Андрiя
Сидоровича - пiд секретареву дудку скаче. Перепрошую...)
- Слухаю, - Хаблак опустився на стiлець, зробивши уважне й серйозне
обличчя. Як хотiлося йому стати редакторовi в пригодi! Нарис муляв руки, i
неприємно щемiло в грудях: завжди вiн турбує людей недоречно, люди
стомились, саме їм до Хаблакового нариса, а вiн примчав, мов дурний...
- Ви бачили мого Джульбарса?
- Звичайно.
- Тут виникає принципова суперечка. Дехто, не називатимемо прiзвищ, не
визнає його високої породистостi. Будьте останньою iнстанцiєю.
Андрiй Сидорович розгублювався завжди, коли вiд нього вимагали
негайного рiшення. Спершу вiн мусив добре помiркувати. Ще цi рубанi,
настирливi фрази редактора - голова наморочиться. Хаблак недовiрливо
провiв очима по напружених обличчях присутнiх - може, знову колючий жарт
Iвана Кириловича? Звiсно, його талантовi тiсно в районних масштабах, тому
й жартує.
- Я з мисливськими мало справ мав. Але в мене є вiдповiдна лiтература.
Ще з вiйська. Я вранцi обов'язково перегляну, в пам'ятi поновлю. У вiйську
я два роки порався бiля вiвчарок i так звик до них, а вони до мене, що
командири мене хотiли залишити при частинi, та я на вчителя зiбрався
йти...
Головне, вiн вiдчував, що плете дурницi, але говорив i говорив, нiби
найнявся смiшити їх, - редактор чекає вiд нього iнших слiв, а боляче
знати, що не виправдав чиїхось сподiвань. Доки лилися слова, усе нiби в
невагомостi зависало, й було затишно. Смоктали сигарети та дивилися на
Хаблака: Iван Кирилович байдуже й буцiмто крiзь нього, Борис Павлович -
розчаровано
Дзядзько, як завжди, з великою приязню всмiхався до всiх.
Неждано Iван Кирилович пiдвiвся й поспiшив до секретарської кiмнати -
буденнiсть стомила, хотiлося великого та iстинного. На чому вiн спинився?
Самотня людина в порожнiх кiмнатах районної установи, глибокий вiдчай
генiального одинака, що почувається межи посередностей наче в пустелi, i
раптом, як спалах, вчорашнi слова Гужви: "Iване Кириловичу (придумати iнше
ймення та- по батьковi), Iване Кириловичу, а в раймазi новенька з'явилася.
Така гарненька, чепуруха. Довга коса i очi широкi-широкi, трошки
здивованi". Це прекрасно, коли людина не стомилась дивуватися свiтовi.
трошки здивованi - це чудесно, у цiй Терехiвцi всi давно розучилися
дивуватися, сюди так рiдко приїздить нова людина, особливо дiвчина,
дiвчина, з якою можна перекинутись живим словом, дiвчина, якiй можна
вiдкрити свою душу, i вона тебе зрозумiє, скорiше_ -_ вiдчує, а вiдчути,
можливо, часом важче, нiж зрозумiти, на це мало хто здатний, справдi,
прекрасно, що вона вмiє глибоко й тонко вiдчувати, вiн давно мрiяв про
таку дiвчину, все своє життя мрiяв, до того ж вiн любить дiвчат з довгими
косами i великими очима, часом не знаєш, що доля пошле тобi за хвилину,
хоч у нього було навiть якесь передчуття, пiдсвiдоме, звичайно; коли Гужва
мимохiдь сказав про новеньку з раймагу, на нього, Загатного, як жаром
сипнуло, це щось глибоко духовне, але ближче до сюжету новели, не
вiдволiкатися, врештi вiн же не пише автобiографiю, хоч кожен терехiвець
мусить вiдчути себе в цьому узагальненому болотi; отже, цей одинак_ (часом
навiть ця прохiдна кiмната, його кабiнет, стає затишною. Ноїв ковчег в
океанi дрiб'язковостей, ще б коректорiв виселити, - йому остогидло бачити
просто себе цю розповнiлу кралю, зосередитись, зосередитись), отже, цей
одинак, у якому живе болiсна потреба бачити якiсь новi обличчя, дихнути
свiжим повiтрям людського єднання i взаєморозумiння, а в Терехiвцi_
(телефонний дзвiнок, обов'язково, коли зосередишся, дзвонить - вона,
iнтуїцiя, в кiмнатi парко, Уля помiтить, що в нього змiнився голос, завтра
знатиме вся Терехiвка: вони балакали по телефону, їй-бо, майже опiвночi,
вони умовлялись про зустрiч, - ага, вона ж чергувала у райвиконкомi, всю
нiч, здогадуєтесь? А його голос одразу змiнився, соловейком, їй-бо...).
- Уля, вiзьмiть трубку.
- А-а-лло, редакцiя слухає, трудова вахта, Людочко, може, й до ранку
вистачить, хiба нам звикати, весело, та нi, десь за годину, а ти хiба
їздила, невже, та в нас лише сатин, менi б щось осiннє, тут зiпсують...
Чи не подався додому, обминувши райвиконком, - цiкавиться. Вона
сподiвається, що я не прийду: злякаюсь або передумаю. Говорити мужньо й
твердо. Великi почуття вимагають великих слiв. Тiльки б не здрiбнiти серед
навколишньої дрiбноти. До всього - Хаблака принесло. Це оказiя, пiсля якої
не знаєш, смiятися чи плакати з жалю до людства, адже Хаблак, виявляється,
теж людина, тут мимоволi знак рiвностi, Хаблак - людина, силогiзм, убозтво
внутрiшнє, убозтво зовнiшнє. Я навiть жалiти його не можу. Чому я
зобов'язаний його жалiти? Можна жалiти людей, котрi бажають менше, анiж
здатнi мати. А Хаблак пише романи, теж прагне безсмертя, гумор: маси i
безсмертя, - а може, трагiчно?
...в_ Терехiвцi, де тi ж самi люди, здається, живуть од сотворiння
свiту, i обличчя стереотипнi, обличчя посередностей, обличчя з мертвими,
порожнiми очима, обличчя, як заголовки в районнiй газетi, обличчя, як
некрологи чи телепрограми, обличчя, як вiтрини терехiвських крамниць,
порожнi й засидженi мухами, обличчя, як районнi парки й гiпсовi постатi в
районних парках, обличчя, як меню чайних i ресторанiв, обличчя, як назви
вулиць та майданiв, обличчя, що рiзняться лише порядковими номерами. Серед
цих штампованих на конвейєрi облич кожнi живi очi здадуться казкою,
легендою, пiдкреслити це в новелi, основна трагедiя Терехiвки -
вiдсутнiсть iндивiдуальностей, сформулювати це iнакше; вiдтепер усi думки
одинака навколо нової дiвчини, що з'явилася в раймазi, певно, продавщиця,
а може, на практицi. Гужва так i не сказав, Загатному нiяково було
допитуватися, аби не подумали, що вiн цiкавиться дiвчатами, хоч у новелi,
звiсно, Загатний нi до чого, в новелi є герой, iндивiдуальнiсть, вищий од
загалу на десять голiв i тому самотнiй, самотнiй, як повелитель,
повелитель завжди самотнiй; вiн виходить з редакцiї i ступає по гарячiй
брукiвцi центральної вулицi, п'янiючи од передчуття ЛЮДИНИ. Але вiн не
поспiшає заходити в раймаг, вiн вiдстрочує радiсть, живе самою думкою про
дiвчину, що вмiє дивуватися, вiн уявляє її, i цього поки що досить, вiн
уявляє не лише її - вiн уявляє їхню зустрiч, зустрiч закоханих вiд
народження, щось мiстичне ("Я тебе знаю", - скаже вiн. "I я тебе знаю", -
скаже вона, i обоє зовсiм не здивуються, це єдине, з чого вони не
дивуватимуться, бо так мусило бути), а потiм довге спiльне життя, що
завершиться далекими, як обрiй, словами: i померли вони в один день.
Хвилинами йому навiть плакати хотiлося од передчуття щастя, його полишила
звична стриманiсть, вiн розмахував руками i всмiхався сам до себе, але це
не заважало бачити Терехiвку такою, яка вона є насправдi: сухим, задушним
болотом, ямою з купинами приземкуватих будинкiв, дахи яких дiставали йому
лише до колiн, вiн прошкував терехiвським майданом, як Гуллiвер у країнi
лiлiпутiв; немилосердно пряжило сонце, розжарене небо лягало на плечi i
давило, давило, вiн побачив ларьок, де продавали ситро мiсцевого
терехiвського виробництва, i згадав, що вмирав вiд спраги, вiн сунув у
вiконце грошi, йому подали пляшку, закорковану чорним гумовим чiпком,
пляшка була липка, а ситро тепле, занадто пiдсолоджене й теж вiдгонило
гниллю, його занудило вiд_ одного ковтка, ледве спромiгся сунути пляшку у
вiконце i виплюнути, але присмак теплої гнилої води i якихось металевих
солодощiв, нiби ситро настоювали на металевому брухтi, лишився. Вiн
поплуганився в парк, - раймаг працює до семи, вiн пiде о пiв на сьому, -
обминув гiпсовi постатi з патетично задертими руками, забився в гущавину,
до заболоченої рiчечки, тут було прохолоднiше, i знову думав про свою
дiвчину. Вiн уже називав її своєю, вiн її любив, майже любив, йому було
легко й спокiйно, бо вона живе, iснує десь зовсiм поруч, за якихось двiстi
метрiв..._
Вiдчуття, що вiн не сам у своєму добровiльному засланнi, що їх уже двоє
в натовпi, додає йому сили, йому хочеться побути в людському стовповиську,
на очах загалу, аби ще раз виявити себе (заналiзувати це детальнiше, не
забути: доки вiн сидить над рiчкою, думає про неї, в парку починаються
звичнi недiльнi "мiроприємства" для трудящих, культурнi розваги, i до
нього весь час долинають вибухи смiху, вигуки, описати гучнi, дешевi
пристрастi натовпу i всi подальшi вчинки його на тлi цього кагалу, на тлi
вируючого натовпу; i ще: вiн не поспiшає до раймагу, боячись розчарування,
десь глибоко в душi його живе страх перед розчаруванням, але це теж радше
пiдсвiдома), вiн пiдводиться i йде на гомiн, ще тiльки п'ять годин, можна
подратувати цих посередностей з їхнiми дикунськими грищами, тепер вiн
зовсiм не пасує перед ними, в нього є вона; вiн бачить галявину,
повнiсiньку терехiвцiв, мiж двох дерев нап'ято вiрьовку, з вiрьовки
звисають на довгих нитках призи, загорнутi в папiр, а терехiвцi по черзi
випробовують талан, наближаючись iз зав'язаними хусткою очима i ножицями в
руках до вiрьовки, ножицi клацають марно за кiлька метрiв од ниток,
посередностi навiть у тiй банальнiй лотереї ницi, буцiмто дуже складно
ступити по прямiй вiсiм крокiв i зрiзати весь дрiб'язок пiдряд, цiкаво б,
як реагував натовп, маса, яку одурив одинак, iндивiдуальнiсть, маса, вiд
якої забрано втiху й надiю, маса, залишена нi з чим, варто
продемонструвати, вони божеволiтимуть, вони конатимуть од жалю за
виграшами, якi дiсталися не їм, тодi вiн посмiхнеться i кине цi бляшанки,
цi одеколони, цi гребiнцi, люстерка їм пiд ноги, вiн доведе..._
Iван пiдхопився, шарпонув дверi:
- Пропоную сеанс на трьох дошках! Згода?
- Одну програєте - усiм пиво, - це Дзядзько.
- На американку! - Гуляйвiтер.
- Приймаю будь-якi умови.- Зараз йому усе байдуже, тiльки б грати,
тiльки б вiдчути силу свого розуму, iнтелекту, свою перевагу над
посередностями. Жадiбно вхопився за шахiвницю.
- Менi б додому вже, - несмiливо озвався Андрiй Сидорович, знову
почуваючись винним. - I я лише переставлятиму...
- Що то за журналiст, котрий не грає в шахи, - обiрвав Хаблака Iван
Кирилович, загороджуючи собою дверi. - Вас засмiють у першiй-лiпшiй
редакцiї. Великi газетярi спершу вчились у шахи, а вже потiм бралися за
перо...
Загатний спiтнiв од думки, що Хаблак може не послухати, пiти з
редакцiї, i все розвалиться, i вiн знову лишиться наодинцi зi своєю
новелою, так нiкому нiчого й не довiвши.
- Пiдтримайте колектив, товаришу Хаблак, вiдмежовуватись неетично, -
авторитетно проказав Гуляйвiтер. У його пристраснiй мисливськiй натурi теж
починало бродити.
Хаблак опустився на стiлець.
- Попереджаю, граю тiльки бiлими.- Iван Кирилович вимкнув приймач: хай
буде урочиста тиша.- Зирнiть на годинники - за десять хвилин усе
скiнчиться.
Гуляйвiтер зосереджено спохмурнiв. Тепер нарештi вiн не повторить своїх
минулих помилок i не програє цьому самовпевненому нахабi. Дзядзько
меланхолiйно вирiвнював стрiй шахових фiгур. На Хаблакове обличчя лягла
тiнь вiдповiдальностi - вiн i до гри ставився, як до завдання редактора.
Iван рiзко крутнувся, пiдстрибнув, вгвинтився в повiтря, сягнувши рукою
лампочки. По стiнах залопотiли перистi крила. Так вiн здавна виявляв
радiсть буття, коли сила й надiя переповнювали душу. Дарма що сьогоднi уже
нiчого не напише. Проте завтрашнiй день стане його великим днем. Досi була
сама гра в лiтературу. Справжня творчiсть лише починається!
- Прошу хiд! - войовничо кинув центрального пiшака назустрiч мовчазним
шерегам чорних. Дзядзько та Гуляйвiтер одразу вiдповiли. Хаблак облiг
грудьми край столу, замислився.
- Великi шахiсти найдовше думають над першим ходом, - зимно розсмiявся
Iван. Хаблак не ворухнувся, буцiмто й не чув тих слiв. На перших двох
дошках уже кривавилась битва, а вiн усе ще готував рокiровку. "Дивно,
навiть у дрiбницях, навiть у шаховiй грi виявляється посереднiсть,
полохлива, ница посереднiсть", - думав Iван, жертвуючи офiцера за пiшака i
позбаївляючи чорних рокiровки:
- Шах!
Одну руку Загатний тримав у кишенi, другою, вхопивши фiгуру, креслив
над дошками плавнi кола - милувався. Зробивши ходи, легко ступав уздовж
столiв, бавився сiрниковою коробкою, гортав газетну пiдшивку. Пошкодував,
що не має пiд руками книги, - хай би Гуляйвiтер казився, а Дзядзько з
Хаблаком дивувались блискавичностi його думок. Вiн любить шахи. У
ремiсничiм, а пiзнiше у вiйську це був єдиний спосiб самовираження
наперекiр натовпу та всiляким статутам.
- Шах! - у партiї з Хаблаком Iван знову пожертвував коня, тiльки б
оголити чорного короля, вiдкрити шлях для наступу, ламати, чикрижити,
батувати, кришити...
- Шах!
Партiї з Дзядзьком та Гуляйвiтром щасливо наближались до кiнця. Чорнi
видихалися. Першим пiдняв руки Дзядзько. Гуляйвiтер ще метушився, але то
були останнi конвульсiї. Нарештi й вiн злiсно буркнув: "Здавсь!" - та
побiг до свого кабiнету. Хаблак одвiв короля за спини пiшакiв - вiдтепер
Загатний не мав чим шахувати. Вiн почав поспiхом розгортати лiвий фланг.
Хаблак знову замислився, обiйнявши долонями вузьку, клинцювату голову.
- Нiби маєток програєте, - нервово кинув Загатний.- Все одно партiя
програна вами ще пiсля третього ходу. Великi шахiсти таких партiй не
дограють, вони вчасно здаються...
I пiдморгнув Дзядзьковi, мовляв, психiчна атака на ворога. Взагалi Iван
багато говорив, говорив без угаву, безсило спостерiгаючи, як чорнi
обережно, але нестримно затягують тугий вузол на хисткiй позицiї бiлих.
Тепер Загатний майже ненавидiв худi, ревматичнi руки Хаблака i, коли вони
повисали над дошкою, аби пересунути вперед ще одну фiгуру, одвертався.
- Та-а-ак, Кириловичу...- з колючим спiвчуттям протягнув Гуляйвiтер, що
вже вiдтанув пiсля невдалої партiї й повернувся до кiмнати. На смерть усе
вороння злiтається. Бiлi тицялися з кутка в куток, але чорний король був
надiйно схований. Бiлi панiкували. А Хаблаковi нерви мiцнiшi, нiж йому
здавалося. В його, Iвановiй, грi завжди є елемент ризику польоту,
характерного для творчих натур. Вiн пожертвував двi фiгури, аби одним
ударом розколошкати (о солодке вiдчуття iнтелектуальної переваги, але
удару не сталося, тепер ця посереднiсть дочавить його, через два ходи -
мат бiлим, хоча б не вподоблятися жертвi, що безтямно вислизує з-пiд ножа
та все одно потрапляє на жертовник, не смикатись, в тiм є щось принизливе.
Iван змахнув шаховi фiгури:
- Здався. Випадковiсть.
- Звичайно, - поспiхом згодився Хаблак. - Я... Загатний буцнув ногою
дверi. "Ви по пиво?" - спитав Дзядзько. Жадiбно вдихнув густу свiжiсть
повiтря. Зараз дадуть зверстаний розворот. Чо-о-рт... Вiн програв так
ганебно лише один раз - у вiйську. Довелося лягти на пiдлогу, проповзти
пiд лiжками через усю казарму i повернутися назад. Лiжка були низькi, вiн
пригинай голову до самої пiдлоги, дихаючи пилюкою, а вони гомiнко, радiсно
стежили за ним з проходiв, вони пiдстьобували глузливими словами...
найдовша дорога його життя... Йому i тодi, як тепер, хотiлося вмерти...
Я зважився вiдступити на один крок вiд документальної точностi й зараз
картаю себе. Мовлю про останнiй спогад Загатного - з вiйськового життя.
Щодо самого епiзоду сумнiвiв немає. Рокiв п'ять тому його повiдав менi
студент юридичного факультету, що деякий час служив в однiй частинi з
Iваном.
Але я не певен, чи згадалася Загатному ця сумна сторiнка його життя,
коли вiн програв Хаблаковi шахову партiю i вибiг на ганок. Хоч мiркував я
логiчно. Досi Iван знав у своєму життi три жорстокi поразки. Одна з них -
на шахiвницi. Найчастiше пiсля нової поразки згадується попередня. Хiба не
так? Ми любимо себе жалiти. Вже потiм втiшаємося колишнiми перемогами.
Цiлком можливо, що Iвану Кириловичу пригадалася сцена в казармi. Якщо не
помиляюсь, попереднiй роздiл фальшивий, бо не вiдповiдає дiйсностi. А
зараз стiльки пишуть про мiцний зв'язок лiтератури з життям, що соромно
припуститися такої неточностi.
Спробую ширше подати випадок у вiйську, скориставшись розповiддю
юриста. В Iвановiм пiдроздiлi служив гонористий хлопчина, за
нацiональнiстю вiрменин. Мав розряд з шахiв i мав себе ледь не за чемпiона
Збройних Сил. Уявляю, як це дратувало Загатного, - уже тодi вiн хворобливо
реагував на кожну спробу ближнього випнутися з "сiрої маси посередностей"
(слова Iвана Кириловича). Вiн пропонує вiрмениновi поєдинок з трьох
партiй. Зрозумiло, пiвденний темперамент - по руках. I ще одна Iванова
iнiцiатива: слабший повзе через усю казарму попiд лiжками i в такий же
спосiб вертає назад. Врахуйте природний гонор хлопчини - i вiдчуєте
єзуїтську дошкульнiсть пропозицiї.
На турнiр зiбралася вся рота. Загатний програв двi першi партiї.
Третьої грати не стали. Бiдний Iван Кирилович опустився на колiна й поповз
крiзь колючi дотепи солдатiв, що радiли з несподiваної розваги. Ще юрист
казав про довжелезний коридор, що ним Загатний пiсля екзекуцiї подався з
казарми. Чомусь йому запам'ятався цей коридор i самотня Iванова постать. А
солдати реготали навздогiнцi. Ясна рiч, i я б смiявся: сплести для
ближнього тенета - i самому в них втрапити...
У своїх вечiрнiх сповiдях Загатний не згадував армiйських рокiв. У
Людмилиному щоденнику занотовано од-ну-однiсiньку фразу з його уст:
"Тiльки одягнувши солдатську форму, я зрозумiв, як легко i страшно
загубитись у масi..." Отже, опинившись серед тисяч таких, як вiн сам, Iван
пiзнав усю марноту зовнiшнього самовираження. Так я собi мiркую. Якщо
людину вирiзняє з натовпу лише її одяг, вона щохвилини може втратити свою
перевагу. Певно, є iншi цiнностi, постiйнiшi, iстиннiшi? Такою може бути
лише духовнiсть, її не вiдберуть у людини жоднi життєвi незгоди. Можливо,
в цьому джерело сталої духовної спраги Iвана Кириловича? Знаю тiльки, що в
армiї вiн почав серйозно думати про навчання i скiнчив вечорами середню
школу.
Учора приймали гостей. Мотоцикл обмивали. Я сторгував у
Молохви-старшого, який в редакцiї бухгалтерував, а потiм до мiста
перебрався. Машина старенька, зате дешево дiсталася менi. Рокiв з п'ять
побiгає, а там видко буде, може, слiдом за Молохвою на "Запорожця"
стягнусь. Отже, маю тепер власний виїзд, шкода тiльки - до зими йдеться,
але ж колись повеснiє. Поки що законсервую, не любитель я взимку на
мотоциклi гасати. Радикулiт схопити - раз плюнути.
Ну, випили, телевiзор подивились. А потiм я сiмейну хронiку показав -
доньку вiд двох мiсяцiв любительською кiнокамерою знiмаю. Розумiю, не
вельми гуманно пригощати гостей сiмейними кiнохронiками, як i сiмейними
альбомами. Але хай вибачать - за таких випробувань я сам терпеливо гортаю
сторiнки з господарем на пляжi, господарем на весiллi, господарем на
демонстрацiї... Коли це на радiсть людям, чому не потерпiти?
Ось наше маля на екранi в два мiсяцi, в три, в чотири, в рiк i аж
донинi. Галина моя цвiте, в мене самого груди вiд гордощiв розпирає. Що не
кажiть, а дiти - це найважливiша творчiсть наша. Нi в роман, нi в симфонiю
стiльки себе не вкладає людина, скiльки у власну дитину. Диваки, вбивають
себе над рукописом, фарбами, продають душу дияволу за какофонiю звукiв
(читав я нещодавно один романчик), пнуться до безсмертя, як голодна дитина
до материних цицьок, а воно, безсмертя, поруч i так легко дається.
Матiнка-природа сама подбала та зрiвняла усiх: малих i великих, генiїв i
посередностей, вождiв i масу - всi смертнi, всi безсмертнi, i всi творять,
Iнодi озирнешся, замислишся - i подивуєшся глибокiй мудростi навколишнього
свiту.
Екранiзована доця наша сподобалася гостям. А ще голосок її мало не вiд
народження на магнiтофонi записував. Тепер змонтував синхронно з фiльмом -
дуже гарно вийшло. Пiсля сеансу допили, що лишилось, i я провiв гостей з
двору. Сiверець бешкетував, по шибах крупа шарудiла - провiсник снiгу.
Така пiзньоосiння незатишнiсть, аж на душi зимно. Чомусь уявляєш себе
самотнiм у безкрайому полi. Я зачинив хвiртку на гак, перевiрив замок на
сараї, примкнув сiнешнi дверi, повернувся до вiтальнi. Теща вимкнула
свiтло на кухнi, спала. Галина стелилась у спальнi, погойдуючи доньчине
лiжко: гостi розбудили, коли прощались. Я погасив верхнє свiтло, ввiмкнув
настiльну лампу. Приємнi сутiнки сповили вiтальню, зрiднивши мене з теплим
колом на письмовому столi. Люблю затишок. I маю смак до того. Прилаштував
був лампи денного свiтла у вiтальнi, за тиждень зняв - холодно, буцiмто
протяги по-кiмнатi, Галина iнодi аж розсердиться: грошi, каже, марнуєш. А
що ж їх, у рукав складати? Я не з тих людей, Що тiшать себе ощадними
книжками або заради стороннiх очей зовнiшнiй блиск наводять, а самi новi
дiрки в пасках проколюють. Не ми для свiту, а свiт для нас. Я й попоїсти
смачно люблю, нащо душею кривити. Добре, що обоє на грошах. З базару майже
нiчого, все своє - i молоко, i городина, i свiжина щоосенi в сараї
порохкує. Така вже специфiка нашого життя, зависли мiж селом та мiстом.
Але скiнчу про затишок. Чомусь я глибше, нiж iншi, вiдчуваю холодну
безмежнiсть свiту, перепрошую за "мудрi" слова, це iз статтi якогось
молодого iнтелектуала, вчора вичитав. Точнiше - полохаюсь широкого
простору. Мене вiд раннiх лiт вабило тепло, спокiй, надiйно-захищенi
стiнами кутки. Звiдси, мабуть, i бажання затишку. Хочете почути
найулюбленiшу казку мого дитинства? Я її напам'ять знаю. Але перекажу
коротко.
Втекли вiд жорстокого господаря вiл, корова, баран. та пiвень. Лiто
паслися в лiсi, а похолодало-хатину збудували. Тепер уявiть: заснiжений
лiс, вiхола, дерева стогнуть, вовки в кучугурах тонуть, а серед того
холоду, голоду, самотностi з димаря в'ється затишний димок, Потрiскують
дрова в печi, шкварчить сковорода - корова млинцi пече, вiл мак тре в
макiтрi, баран картоплю чистить, а пiвень сидить на жердинi, кукурiкає,
розважає. I по всiй хатинi - червоний вiдблиск теплого, смачного
полум'я... Iдилiя.
Бачу трiумфуючi лиця борзописцiв, чую гавкiт в мурованих лiсах
цивiлiзацiї. Кусi, кусi, мiщанин заявився, лови його, хапай! Хiба я тiкаю?
Чи ховаюсь? Так, мiщанин я. А хто ви? Та буде завтра вигiднiше хвалити й
прославляти мене, терехiвського обивателя, ви кожен мiй нiготь словом
барвистим вилижите! А ви, правдолюбцi, оборонцi щастя людського? Низенько
вклоняюсь. Океани людської кровi не ситили б землю, а живили людськi тiла,
коли б ви бiльше про себе дбали, анiж про людство. Як генiально просто:
кожен дбає про себе - i всi щасливi. Скажете - нереально? Але ж я ось,
перед вами, - щасливий! Щасливий, чуєте, i жодного iншого щастя не
потребую!
Я давно замислююсь над своєю життєвою позицiєю i все шукаю образу, що
її б узагальнив. Якось влiтку побачив на мостi зграйку дiтлахiв. Вони
жбурляли у воду крихти хлiба. Зацiкавився, пiдiйшов ближче. Сонце нагрiло
дерев'яну основу мосту, i вода в затишку вирувала од малькiв. Голоднi
клубки кидались на кожну крихту хлiба, вiдштовхували один одного,
сплiтались у чорний вихор, здiймали пiщану бурю на днi, одне
слово-пристрастi, пристрастi, пристрастi.
I раптом над тiєю колотнечею, над тiєю боротьбою за iснування з'явилася
крихiтна халабудка слимака. Iскристi хвильки бавно погойдували халабудку,
а вiн собi лежав у колисцi, випроставши назустрiч сонячному теплу крихiтнi
рiжки, i, здавалося, мудро та ласкаво "всмiхався свiтовi: нi зла, нi
спраги, нi пози. I погойдався собi на хвилях далi, певно, сам не вiдаючи
куди. Але хiба ми, люди, знаємо, до якого берега нас несе? Декому здасться
симптоматичним (i ми освiченi!) порiвняння зi слимаком, його, бiдного,
борзописцi вже давно в обивателi записали. Хай собi.
А може, я вас навмисне дратую?.. Пiд настрiй...
Хаблак залишив редакцiю у дуже кепському настрої. Навiть прохання
Гуляйвiтра заступити на мiсяць завiдувача вiддiлу, що пiшов у вiдпустку,
глибоко не сколихнуло його. Хоч за iншої часини така довiра зiгрiла б
пригнiчене невдачами на журналiстськiй нивi серце Андрiя Сидоровича. I
треба ж було йому виграти цю партiю! Нiяк життя не навчить. Iнший програв
би - i квит, бувайте здоровi. Iнший би навiть не сiв грати, коли вдома
дружина з дитиною. А йому, бачите, нiяково вiдмовитись. Тепер людинi
зiпсував настрiй, та й сам не в собi, буцiмто чимось завинив Iвану
Кириловичу.
I найприкрiше-випадок з редакторовим песиком. "Ви бачили мого
Джульбарсика?" - запитав редактор. Вiн вiдповiв: "Так" чи "Звичайно", вже
не пам'ятає. "Тут пiшло на принцип. Декотрi не визнають його породистостi.
Будьте суддею".- "Звичайно, породистий, чистiсiнький росiйський", - мав би
вiдповiсти вiн. Або: "Чистiсiнький англо-росiйський". Яка рiзниця, вони
все одно в цьому не тямлять. Мусив би, якщо хочете вжитися з редактором. I
не мучитись уночi дурними проблемами. Нiхто б навiть уваги не звернув. А
вiн наплiв нiсенiтниць, зiбрався роздивлятися пса, хоч бачить його щодня й
певен: песик хiба в третiм колiнi має "голубу кров". Хитренький терехiвець
поглумився з легковiрного, запального Гуляйвiтра, збувши за сто
карбованцiв плiд своєї висловухої вуличної суки. Але слiд було заспокоїти
людину, хай тiшиться, хай почувається вдоволеним та щасливим. Не вертати ж
цуцика назад.
Уся Терехiвка засмiє Гуляйвiтра. А взагалi справа вишкварки не варта.
Даремно вiн бiдкався. Вранцi скаже при свiдках: "Переглянув посiбник,
товаришу редактор, i впевнився, що песик доброї породи, англо-росiйський
гончак". На його мiсцi так учинила б кожна розумна людина.
Замкнув сiнцi, обережно пiдняв клямку хатнiх дверей. У кiмнатi не
свiтилося, тiльки на долiвцi тiнь вiкна од вуличного лiхтаря.
- Спить? - прошепотiв Хаблак.
- Ага, щойно зацицькала. Конозилась. Парко в хатi.
- Ти лампи не взяла в бабцi? Тут свiтло тiльки до дванадцятої, нiчничок
тре...
Вернувся в сiнцi, узяв з лави гасову лампу. Дверей не зачиняв, хай
трохи вистудить. Уже в лiжку промовив до Марти якомога байдужiше:
- Редактор каже: "Ви спецiалiст, розберiться, мiй песик породистий?" А
вiн у нього од вуличної, голова райспоживспiлки продав. З песиком ближче
познайомлюсь, кажу, та до книг зазирну. Треба буде завтра щось. сказати,
хай втiшається.
- Знайшов, над чим думати, - стомлено позiхнула Марта ("Хай хоч
сьогоднi поспить, я вставатиму до дитини",-поклав Андрiй Сидорович).-Хоче
породистого, хай буде такий, тобi шкода, чи що. Про квартиру йому не
нагадував?
- Незручно. Тiльки через порiг - i вiдразу про квартиру. Завтра. Не
турбуйся, все буде гаразд, вiн твердо обiцяв. Спи...
Але самому не спалося, хоч i заплющував очi та дихав рiвнiше - для
Марти.
- Трум-тум-тум, трум-тум-тум, - Дзядзьковi губи заграли туш. I це було
так схоже та вчасно, що навiть Iвана не розгнiвило його мавпування.
Загатний полюбляв цi останнi опiвнiчнi хвилини редакцiйної колотнечi. У
них було щось зворушливо-урочисте, i вони обiцяли завтрашнiй день,
вiльнiший та зосередженiший. Друкар Шульга нiс на випростаних руках перший
вiдбиток номера. Навiть його хворобливе, землисте обличчя свiтлiшало вiд
розумiння хвилини. У кiмнатах свiжо запахло фарбами. Коректори заплющували
очi та вiдходили вбiк, демонструючи свою втому.
- Хто "свiжа голова"? - суворо запитав Iван.
- Товариш Дзядзько, - вiдповiв сам Вiталiй. Загатний схилився над
вогкуватою газетою. Це був його витвiр, ним вишикуване до битви вiйсько.
Далеко вперед висунувся розвiдувальний загiн першої сторiнки - червоний
кут. Трохи нижче великi чорнi лiтери - списоносцi - сурмили про здачу
хлiба колгоспам району. Бадьоро чекав на битву авангард передової. Двiйко
присланих з РАТАУ клiше, майстерно зверстана добiрка "По району", репортаж
вiд льономолотарки, iнтерв'ю з трактористами - вiйсько ставало чiткiшими
шерегами, i владна рука полководця Загатного тяжiла над ним. Тiльки одне
його слово - одразу помiняють мiсцями замiтки, переберуть заголовки,
вiзьмуть на шпальти гомiнкi ряди закликiв. Воля полководця здатна зламати
стрiй, побудувати новий, ще прекраснiший, а друкар Шульга розмножить його
генiй у трьох тисячах примiрникiв. Iван кинув оком по заголовках - йому
подобалось одривати очi вiд газетного аркуша i холоднувато говорити
ошелешеним коректорам:
- Хоч би в заголовках помилок не припускались... Але в сьогоднiшньому
номерi помилок не помiтив. Можливо, тому, що думки все впертiше вертали до
справи, яка ще чекала на нього. Завтра вiн прокинеться вiльний i сповна
вiддасться творчостi. Мистецтво потребує жертв. Банальнi слова, але, на
жаль, у них багато iстини. Iван посмутнiв.
- Один вiдбиток редакторовi.
Пройшовся по соннуватих кiмнатах. Гуляйвiтер, не читаючи, пiдмахнув
номер i вже тицяв кожному свою бiлу кисть. Iван сунув руки пiд умивальник.
- Пробачте, в мене мокрi...
Загупала друкарська машина. Складав папери до шухляди, поки не рипнули
дверi за Прiською. Спiймав її лукавий погляд, а може, привидiлось. Невже
здогадуються? Тому й не хотiв просити сигарет при свiдках. Одразу пiдозра,
навiщо вночi сигарети, адже вiн курить зрiдка, коли хвилюється. Можна було
сказати: працюватиму. Але не повiрять. Замкнув секретарську, пильовик на
руку, з ним серйознiше. Шульга зупинив машину, простяг Iвану Кириловичу
пачку "Прими".
- Щиро дякую.
Взяв двi, але вернув од дверей i попросив ще:
- Про всяк випадок. Хочу попрацювати сьогоднi.
У попереднiм авторськiм словi я трохи погарячкував, визнаю. Звичайна
дитячiсть. Нiчого такого я не думаю. Як усi, так i я. Там, зверху, лiпшi
голови мають, не нашим рiвня, вони знають, що роблять. Але iнодi сам не
свiй стаєш. Особливо останнiм часом. Та не будемо про це...
Маємо серйознiшi справи. Я мусив би зараз пiдняти завiсу перед
фiнальною сценою однiєї психологiчно цiкавої iсторiї. Та вийде якось
неприродно: спершу розв'язка, потiм сама iсторiя. Доведеться в нашiм
театрi поки що гасити свiтло. Запасiться терпiнням, iсторiя порiвняно
довга, хоч я прагнутиму розповiсти її якомога швидше. Звiсно, письменник з
мене нiкудишнiй - iнший би, маститий, хвацький писака, товстелезний
любовний роман сотворив про наших терехiвських Ромео та Джульєтту. Я ж
мiркую, як би його найкоротше втнути. Що вдiєш, не терплю лiрики. Може, за
молодих рокiв, коли нариси пописував, спротивiла. Та й у нашiй з дружиною
передвесiльнiй епопеї не надибаєте особливо сентиментальних сторiнок. Ну,
освiдчувались, цiлувались, я навiть кiлька вiршикiв настругав - хто не
вiршує в таку годину? - i тихенько побралися.
Розпочну з iдилiчної картини. Я сиджу на верандi у. Борисенкiв.
Опускається сонце, червонить за вiкном корпуси машинно-ремонтної .станцiї
- наш давнiй терехiвський холостяк Iван Iванович директорує там. Людмила
Леопольдiвна - втямили нарештi? - вносить чайник. На столi хлiбниця,
масло, свiже вишневе варення i карафка домашнього вина. Ми з Людою
бенкетуємо. За стiною шумить телевiзор - директор станцiї дивиться третю
серiю нового польського детективу. Вiдколи пишу про Iвана, я часто буваю
тут проїздом з мiста - то нарада, то в бiбколектор викликають. Борисенки
мешкають. у робiтничому селищi, над київською трасою. Звiдси починається
брук на Терехiвку. Нашу дружню розмову подеколи переривають, двi Людинi
дiвчинки, що заскучали за мамою. Прибiгають з вулицi, тицяються їй у
колiна й знову спiшать: у таємниче дитяче надвечiр'я. Люда поповнiла, але
все ще приваблива. Врода стигла, встояна. Довго не працювала: дiм, тепер
завiдує селищною бiблiотекою, бо агрономiя - дуже .клопiтно для матерi
двох метушливих дiвчаток.
Ну, як малюнок? Але це вже поза фiналом. Це те, що буде потiм. Можливо,
при нагодi я зупинюсь детальнiше. А зараз дуже поспiшаю. У мене був
учитель, Петро Васильович. Родом iз села, сусiда наш. Так той учитель
завжди поспiшав, як оце я з романом. У селi його й прозивали Нетерплячка.
Дiти позвикали, до щоденника записували: Петро Васильович Нетерплячка. Я
вже у сьомий ходив, коли Нетерплячка на рак горла захворiв. Довго й важко
помирав. Городи нашi поруч, я до екзаменiв готувався, коли вiн останнi
тижнi мучився. Лежить у саду й цiлiсiнькi днi бухикає. Але навiщо я за
упокiй почав? Геть божеволiю. Кому цiкаво про хворого вчителя? Забудьмо
це. Моя хвилинна слабкiсть.
Заздалегiдь попереджаю тих, хто кохається в захопливих сiмейних
пристрастях, де гарячi поцiлунки й гарячi сварки. Я людина земна,
прозаїчна, з роками зовсiм остигаю. I в цiй iсторiї мене цiкавлять лише
основнi, конструктивнi моменти. Висловлюючись технiчно (а я наблизився до
технiки, вiдколи придбав мотоцикла), мене цiкавить, чому колiсця
закрутилися й як вони взаємодiють. Кiбернетики ж давно вiдкрили, що
людська душа - просто складний механiзм. Ось i давайте спостерiгати, що
станеться, коли два механiзми наблизяться один до одного.
I ще одне. Нижче я використаю сторiнки з Людиного щоденника. Бо хто
лiпше здатен висвiтлити iсторiю її стосункiв з Iваном Кириловичем? Сам
Загатний у жоднiй нашiй розмовi iменi Людиного не згадав. Люда iнша.
Натура її схильна до романтизацiї навколишньої дiйсностi, i вже тепер
колишнє знайомство з Iваном видається їй чимось незвичайним, винятковим,
яскраво вирiзняючись своєю колоритнiстю на тлi безбарвного терехiвського
життя. Уявляю, як воно буде пiд старiсть. Ще за першої зустрiчi я не без
подиву завважив високу Людину думку про таланти Загатного. Вона переконана
в його славетнiм майбутнiм. Можливо, саме тому до спогадiв ставиться
особливо ретельно, нiби вже зараз кожне її слово про Iвана має iсторичне
значення. В душi вельми пишається, що близько знала цю непересiчну людину.
Категорично вiдмовилась дати менi свої дiвочi записи, доки я не повiдав,
що писатиму про Iвана книгу. Тодi дуже урочисто в присутностi чоловiка
передала менi два товстих зошити, перев'язаних синьою стрiчкою.
Можете уявити, як кортiло менi, повернувшись додому, розв'язати цю синю
стрiчку. Але мусив трохи розчаруватись. Людинi записи не ряснiли цiкавими
спостереженнями. А сентиментальне щебетання дiвохи з вищою освiтою кому
потрiбне? Про Iвана йшлося тiльки в одному зошитi. Власне, на цих записах
уривався Людин щоденник. Десь за мiсяць пiсля нiчної сцени в райвиконкомi
вона несподiвано для всiх вийшла замiж. Характерно, що в цiм одруженнi теж
було мало лiрики. Звiдки їй узятись, якщо двоє молодих людей, ледве словом
перекинувшись, уже певнi, що завтра вони поспiшать до загсу?
Нарештi приступаю до викладу Людиного щоденника. Беру з нього найбiльш
змiстовнi рядки, залишаючи телячi радощi й печалi майбутнiм дослiдникам.
Коментуватиму подiї я. Вся ця любовна iсторiя тривала п'ять тижнiв i
чотири днi. Спинятиму вашу увагу на вузловiм записi тижня, дотримуючись
ранiше викладеної теорiї, що характери (а що таке кохання, як не зiткнення
характерiв у часi та просторi?) розвиваються дiалектичне, стрибками, вiд
ситуацiї до ситуацiї. Яким же бачився нашiй героїнi Iван Кирилович до
їхнього знайомства? Прошу.
"Вчора нарештi стрiла Загатного, нову терехiвську "зiрку". Нинi тiльки
про нього й лихословлять. Ходить простоволосий, у вузьких штанях. Це всiх
страшенно дратує. Я сказала в райвиконкомi за нього слово, то ледве не
заклювали. Мовляв, вiн цим ставить себе вище всiх, хоче вирiзнитись. Менi
ж байдуже. Хiба це визначає духовну суть людини? Хоч весна й холоднувата,
але без капелюха високий, ставний чоловiк має навiть романтичний вигляд. А
щодо вузьких штанiв, звичайно, не виправдовую його. Зараз усi газети
виступають проти негативного впливу Заходу на молодь. Навiть у "Перцi"
карикатури на вузькоштанникiв малюють. Навiщо ж лити воду на млин всiляких
стиляг та переродженцiв? Серед людей живеш - i живи по-людському".
Не маю чим доповнити цей уривок. Хiба зауважу, що про Люду об цiм часi
плiток не менше ходило. Була на виду гарна, i по її приїздi чимало
авторитетних женихiв зароїлось навколо неї. Але Люда всiм вiдмовляла.
Навiть танцювала лише з дiвчатами - пересудiв боялась. Терехiвцi спершу
думали, що десь лiпшу партiю має, а потiм злостились: вельми горда, принца
чекає, а принц раптом вiзьме i не з'явиться... Iван та Люда неодмiнно
мусили зблизитись, бо обоє стояли трохи осторонь терехiвської громади. Так
я пояснюю зав'язку цього любовного сюжету.
"Дивина! Вчора надвечiр приходить Загатний за даними для передової. Я
була в кабiнетi сама. Копирсаємось у зведеннях, раптом вiн каже: "Людмило
Леопольдiвно, я запрошую вас у кiно. Якийсь черговий американський
бойовик". Я ошелешено мовчу, тодi вiн додає:
"Я не хлопчак, щоб пiдстерiгати вас пiсля ганцiв, i ми обоє розумнi
люди. Ви менi давно подобаєтесь. Ось квитки. Я чекаю на вас бiля клубу, за
п'ять хвилин до початку сеансу. Моє життя у ваших руках". I пiшов. Я не
сподiвалась нiчого такого, хоч i полюбляю романтичнi ситуацiї. Але так
своєрiдно ще нiхто зi мною не розмовляв. Спробуйте уявити обличчя
терехiвських побрехух, коли ми_ заходили до зали! Не зумiєте, фантазiї не
вистачить. По рядах одразу: шу-шу-шу. Ми зайняли свої мiсця i вже не
озиралися. Картина мене схвилювала: кольорова, душевна. А Загатний лаявся
всю дорогу аж до моєї квартири. У кожного свої смаки, про смаки не
сперечаються, це навiть у газетах пишуть. Я одразу сказала свою думку, й
ми приязно розпрощалися".
Вiдзначу трагiчну, як менi здається, особливiсть Iванового характеру.
Кожну дiвчину, з якою знайомився, вiн спершу iдеалiзував до безглуздя.
Тому всi дальшi стосунки пiсля першої зустрiчi ставали важким, болiсним
для самого Iвана процесом розчарування - iдеал поволi вмирав. Я виклав, цю
характерну Iванову рису трохи сухувато, теоретично, але її треба
завважити, iнакше не зрозумiєте дальшого розвитку подiй, про якi йдеться.
"Вiн божевiльний, слово честi. Уже я для нього дружина, уже вiн радий
подавати заяву, уже вiн говорить про наше спiльне майбутнє, нiби все давно
вирiшено, хоч я ще й слова не вiдповiла на його безперервнi освiдчення. Та
й майбутнє наше в його уявленнi якесь химерне, не таке, як у людей.
Виявляється, житимемо ми заради духовного зростання, великої, вселюдської
мети (менi все кортiло запитати, навiть ризикуючи викликати потiк
пристрасних звинувачень у мiщанствi, як i де ми займатимемось "духовним
зростанням", бо одержати квартиру вiд райвиконкому надiї немає, велика
черга, а вiн, розповiдають, уже давно з редактором горшки побив). Iншими
словами, я обов'язково мушу зробити якесь епохальне вiдкриття в агрономiї,
а вiн, звiсно, стане генiальним письменником, якого визнають не сучасники,
а майбутнi поколiння. В його генiальнiсть я ще можу повiрити, такi
пришелепуватi завсiгди людей дивували. А щодо себе дуже сумнiваюсь. Чесно
признатися, мене й не вабить те "велике", живуть люди й без епохальних
вiдкриттiв..."
Об цiй порi захоплення Iвана Кириловича Людочкою, здається, сягнуло
вершини. Саме тодi, пам'ятаю, Iван Кирилович приходив до редакцiї якийсь
сонячний i на диво м'який. Кожну вiльну хвилину просиджував у
сiльськогосподарському вiддiлi райвиконкому проти Людиного стола. Дiвчина
змушена була вiд такого нестримного залицяльника тiкати у вiдрядження. Але
вiн i в селах знаходив свою кохану, скаржачись, що не може прожити без неї
днини. Загатний скидався на сiмнадцятирiчного хлопчака, що вперше
закохався й не може стримувати почуттiв. Дуже несолiдно для дорослої
людини, та ще й вiдповiдального працiвника району, це саме й керiвнi
товаришi Гуляйвiтру зауважували. Терехiвка живилась самими анекдотами про
дивацтва закоханого секретаря редакцiї. Вiн же не зважав на жоднi
пересуди.
Але минали днi, й ореол Людиної святостi в очах Iвана розвiювався. I
вiдкрилось Загатному, що його кохана така ж проста, звичайна смертна, як i
всi ми.
Вiн не пробачив дiвчинi своєї недавньої вiри... Що ж, чогось такого й
треба було сподiватись...
"Вiдчуваю, коли б ми одружились, я була б нещасна людина. З Iваном
можна жити лише на Робiнзоновiм островi. Ледве затягла його в товариство.
Всi нашi, терехiвськi, з установ. Було дуже весело. Танцювали, розповiдали
анекдоти, пляшку крутили, цiлувалися жартома. Iван одразу попередив, що
йде в гостi лише заради мене. Як же вiн повiвся? У розпал веселощiв дiстає
томик Гегеля, який уже став притчею во язицех терехiвчан, примощується в
кутку, читає. У мене й очi рогом стали. Гостi переглядаються, господиня
квартири, де ми зiбралися, зашарiлась, мало не плаче - образа яка.
Пiдходжу, тихенько запитую.
- Вам нудно з нами?
- Так, - вiдповiдає, - серед них менi нудно. Я не звик гайнувати час. Я
маю лише одне життя.
- Навiщо ж ви йшли сюди?
- Я ж казав, що тiльки заради вас...
Я попрощалася з усiма i пiшла, вiн - за мною, але я не дозволила навiть
до перехрестя себе провести. Обридло бути посмiховиськом для всього
райцентру..."
Це вже протест з боку Iвана Кириловича. Помiтили? Вiдтепер годi про
любов мудрувати. Починалася боротьба самолюбств.
"Я трималася весь тиждень. Не пiдходила до телефону, обминала Загатного
на вулицi, навiть не вiталась при зустрiчi. Вiн пiдiйшов у недiлю, коли на
майданi було дуже людно, i цим обеззброїв. Не могла ж я дебатувати з ним у
натовпi, що б люди подумали, i без того плiткують про нас досить. Ми
прошкували алеями парку, i Загатний казав менi дуже серйозно, трагiчним
голосом, як це вмiє лише вiн:
- Людмило Леопольдiвно! Одне ваше слово - i моя доля вирiшиться. Я
зiбрав валiзу та написав заяву редактору. Я не заважатиму вашому щастю. I
ми вже нiколи не побачимось, хiба на тому свiтi, якщо вiн iснує...
Тут мова його рiзко обiрвалась. У цих словах, в iнтонацiї було щось
дуже пристрасне, як у старовинних романах. Признаюсь, мене зворушила така
сила почуттiв. Куди нашим терехiвським кугутам!
- Навiщо так, Iване? - тихо i якомога душевнiше проказала я.- Ми
лишимось гарними друзями, я вам це обiцяю. А майбутнє покаже...
- Дякую... - Плечi його перехнябилися, здавалось, вiн зараз
розридається. - Дякую, ви мене врятували...
Глянув на мене щасливими очима й круто повернув до виходу. Я
озирнулась, чи нiхто за нами не стежить. Алея була безлюдна..."
Сцена надумана, скажете ви, в дусi посереднiх романiв минулого. Мовляв,
високi пристрастi нетиповi для периферiйних мiстечок. Але я не зраджую
свою документальну точнiсть, не вигадую. Вигадують самi герої. Досi я не
скористався з тих кiлькох фраз про цю пригоду, що їх сказав Iван Кирилович
у столичнiм ресторанi. Тепер у тiм є конча потреба. Ось одна з них. Подаю
без коментарiв:
- Що ж, коли любовi нема, ми її вигадуємо, бо нам хочеться любити. I,
майте на увазi, вигаданi почуття не менш пристраснi, анiж справжнi. Якщо,
звiсно, ми в них повiримо. Правда, для того потрiбний талант i хоч трохи
глядачiв...
Як хочете, так i розумiйте цi слова. Маю власну думку, але поки що
прибережу.
"Тиждень минув спокiйно. Хоч менi й передавали, що Iван вельми
переживає наш розбрат, але кому те знати. Загатний нi з ким не дiлиться
своїми думками. Вiн завжди меланхолiйний i стриманий. А в недiлю було
комсомольське весiлля. Катерина з амбулаторiї вийшла замiж за
райкомiвського Дмитра. В амбулаторiї застелили столи. Нашi дiвчата
подалися ранiше - допомагати. Я теж пiшла, в босонiжках, бо стерла ногу, а
для "урочистої" частини й танцiв узяла туфлi на високих пiдборах.
Все це лише передмова, а що сталося на весiллi, я й писати не можу: нi
слiв, нi духу не вистачає. Загатного у Терехiвцi бачили таким уперше. Грав
на гiтарi, спiвав якихось мало не блатних пiсень, що дуже не сподобалося
начальству (ось тобi й квартира, i одруження...). А ввечерi знайшов у
хiрургiчному кабiнетi - там для жiноцтва люстро поставили - мої туфлi,
цiлував їх привселюдно i проповiдував свої теорiї щодо любовi. Померти
мало! Я сьогоднi бiгла на роботу немов ошпарена i за кожною фiранкою
витрiшки ловила. Дiвчата божаться, що Iван посеред зали видавався дуже
ефектним i промовляв гарно, душевно, присутнi аплодували. Вiн або
божевiльний, або справдi любить мене до запаморочення. Таких пристрастей
навiть у книжках не стрiнеш".
Я лише доповню намальовану сцену кiлькома рисами. Про день цей та вечiр
можна ще одну книгу написати, слово честi. Шкода, що тодi не було з
областi чи Києва жодного кореспондента. Комсомольське весiлля вилилось у
широке районне мiроприємство. Але зараз писати про це не на часi, та й не
зовсiм актуально. Iван ще до урочистої хвилини десь випив, коли б не з
друкарем Шульгою. Ну, його й розiбрало. Жодних блатних пiсень я не чув,
наспiвував вiн популярнi джазовi пiсеньки, голова райвиконкому, людина
хворувата, справдi заявив спересердя, що на гiтарах бренькають лише мiщани
та стиляги. Я перший помiтив Iванову вiдсутнiсть i пiшов на розшуки,
передчуваючи недобре. Кiно вже скiнчилося, у фойє танцювали. Коли я
переступив порiг, акордеон примовк, а Загатний височiв над натовпом з
черевиками у здiйнятих руках i промовляв. Я почув лише кiнець промови.
Нижче наводжу її:
- Так, я кохаю її... Я її кохаю. Вiчна й банальна iсторiя. Коли хочете
знати, на цiм тримається свiт. Я мiг би довго розповiдати вам про справжню
любов, але ви все одно смiятиметесь. _Ось ви,_ дiвчино, чули про Уолта
Уїтмена? А то була вельми мудра людина. "Перший стрiчний, якщо ти захочеш
забалакати до мене, чому б тобi не забалакати до мене?" Але якщо на вулицi
я пiдiйду до вас, до вас чи до вас i спробую завести мову, ви гукнете
мiлiцiонера...
Вiн ще раз поцiлував лакованi носки жiночих черевичок, велично
повернувся й пiшов до дверей пiд оплески i смiх присутнiх...
"Я схожа на метелика, який уже присмалив крильця, боїться вогню, та все
одно летить на нього. Загатний перестрiв мене пiсля кiносеансу, i я
згодилась пройтися з ним. Пiсля такого донкiхотського вчинку нiяково
вiдмовити людинi в розмовi. Яскраво сяяв мiсяць-повня, було тепло й трохи
моторошно, аж серце завмирало. Вiн звернув у поля, але я заявила, що далi
розвилки не пiду - це метрiв сто од крайнiх хат. Уявiть широку, бiлу
дорогу, на узбiччi шелестять жита, сизе марево мiсячної ночi над полем,
усе якесь непевне, тривожне, таємниче, а вiн говорить, говорить, говорить,
i ми блукаємо, блукаємо по тремтливiй дорозi, таке може хiба що наснитися.
Раптом вiн зупиняється - бачили б ви його суворе, натхненне обличчя в
примарнiм мiсячнiм свiтлi! - i подає менi руку: на все життя! Я погано
пам'ятаю, я була нiби п'яна, щасливо п'яна, я поклала свої пальцi в його
холодну долоню, i ми пiшли, пiшли по бiлiй дорозi. Ось тобi й Терехiвка!
Нiколи не сподiвалася..."
Я хочу одразу звернути вашу увагу на одну цiкаву деталь. Тiльки
вдумайтесь: "Я була нiби п'яна, щасливо п'яна, я поклала свої пальцi в
його холодну долоню..."
Помiчено точно, за великої нервової напруги Iвановi руки справдi нiби
мертвiють, вiн сам казав, але ж Людi це треба помiтити. I ще одне. Мене
довгий час непокоїла думка: як могла рацiональна дiвчина, хай навiть з
нахилами до романтизму, звабитися на дешевi декорацiї - бiла дорога, нiч,
пристрасна мова Iвана, цiну якiй вона майже генiально вiдчувала (беру
назад свiй закид щодо авторки: очищений вiд словесної полови, щоденник
справляє набагато глибше враження). Як вона могла зважитися подати -
символiчно! - руку Iвановi? Нещодавно я знову заїхав до селищної
бiблiотеки, маючи на думцi дiзнатися бiльше, нiж це досi менi вдавалось.
Люда була в кiмнатi сама, пiдшивала газети. Моя допитливiсть була не
вельми до душi, але я звернувся до громадських почуттiв жiнки, нагадав про
книгу, документальнiсть якої, певно, зацiкавить майбутнiх Iванових
життєписцiв. I Люда пощирiшала.
- Прагнете вiдвертостi? За будь-якого сп'янiння ми передчуваємо
завтрашнiй день, коли будемо тверезi. Я знала, що завтра, на тверезi очi,
все бачитиметься iнакшим. Отже, з мого боку це не було остаточне рiшення.
У цьому рацiональному свiтi приємно час од часу п'янiти... Точнiше,
вдавати iз себе хмiльну... А щодо Iвана - вiн дуже серйозно. Хiба дiти не
вiрять, що вовк покрав гусей? Гра для них не вистава, а справжнє життя.
Тим ми й рiзнимось од дiтей, що не можемо грати всерйоз.
- Не така вже дитина Iван Кирилович, як вам здається. Я теж знав...
- Я тiльки порiвнюю. Хоч, правду кажучи, я часто видавалася собi
набагато старшою вiд нього. Але погодьтесь, що дiти швидко розчаровуються
в грi... Полуда опадає з очей, i бiлi гуси знову стають Колькою, Вiтькою,
Танькою, й дiти байдуже одвертаються. Хай вовк викрадає гусей, їх ваблять
не гуси й не вовки, а емоцiї...
Так вона балакала досить довго, повторюючись та червуючись, i стороння
людина могла б подумати, що Людмила Леопольдiвна досi ображена, пригнiчена
Iвановою непостiйнiстю. А проте одного дня вона щиро призналась, що нiколи
б не вiддалася за Iвана - боялася зiпсувати собi життя. Люда теж любила й
любить певнiсть - у цiм ми з нею близькi. :
Пiсля тiєї мiсячної ночi вони з тиждень уникали одне одного й потiм
лише один раз зустрiлись у райвиконкомi, в години Людиного чергування. Хай
глядачi заповнюють наш крихiтний театр, незабаром я пiдiйму завiсу. А поки
декiлька зауважень щодо героїв. Люда поспiшала. Людi необхiдна була ця
остання зустрiч, що перекреслювала бiлу дорогу та розв'язувала дiвчинi
руки. Бо за її спиною уже стояв Борисенко - партiя, як для Терехiвки,
вельми вдала, солiдна. Стривожений настирливiстю Загатного, пiдстаркуватий
холостяк зненацька розплющив очi й почав активно дiяти. Люда ж була далеко
не сiмнадцятирiчна, щоб вiдмовляти людинi статечнiй, без двох хвилин
директоровi станцiї. Iван... Але Iван сам про себе скаже. Вiн стiльки
наторочив Людмилi Леопольдiвнi тiєї ночi в райвиконкомi, що їй, бiднiй,
несила було навiть всього записати, хоч як дбала про нащадкiв...
Я скористаюся з Людиних записiв, не додаючи до промови Загатного
жодного свого слова. Не пам'ятаю, чи згадав про це в попередньому роздiлi,
але Iван Кирилович, виходячи з редакцiї, попросив у друкаря двi сигарети,
потiм вернувся i взяв ще одну, хоч майже не курив. Отже, Загатний
готувався до серйозної розмови, бiльше того, вiн уже бачив себе в
майбутнiй розмовi - з сигаретою на тлi темного вiкна, з сигаретою у
просторiй приймальнi тощо. Сцени з сигаретою видавались йому ефектними. А
тим часом, повторюю, вiн майже не курив, мав у дитинствi операцiю на
горлi. Вчителевi Петру Васильовичу Нетерплячцi теж заборонили палити -
гланди вирiзали, та якось невдало, сiльська лiкарня, знаєте. А вiн курив
та курив i докурився до раку горла, навiть хворий не випускав з рота
сигарети, посмокче й кашляє, кашляє; все жартував, щоб не забули йому в
труну покласти з десяток пачок "Прими"... Але знову я веселеньку затяг.
Через Нетерплячку мало не забув гiрких слiв Iвана Кириловича, сказаних
менi в iнтимнiй рестораннiй розмовi:
- Я спроможний любити лише недосяжне. Коли фортеця пiдiймає бiлий
прапор, я розчаровуюсь. Я вiчний лицар, якого вабить штурм, а не трофеї.
Нiч пропахла полином.
Його гiркий запах забивав дух Iвановi од редакцiйного ганку до
брукiвки, де полин переважили звичнi запахи бензину та кiнського поту. Але
гiркота лишилась. Полин тут нi до чого. Гiркота в його серцi, та це був не
лише бiль втрати, а й бiль народження. Врештi, така втрата - це теж щастя;
є що втрачати i є заради чого втрачати. Загатний ступав повiльно,
впливаючи у приємний, возвеличуючий смуток: Густi, соковитi барви ранньої
осенi, коли ще попереду бабине лiто. Вiн навiть не думав, що зараз скаже
Людi. Слова народяться самi, тiльки б донести до райвиконкому цю живу,
високу тугу.
Вiн рано випустив ручку вхiдних дверей, дверi спружинили, i, нiби од
того брязкоту, тричi мигнули в коридорi електричнi лампочки; ще десяток
хвилин - i Терехiвка склепить очi. Свiтло погасло, коли вони з Людою вже
обмiнялись тими незначущими словами, пiсля яких мала початися серйозна
розмова. Дiвчина пiдгнiтила гасову лампу, що досi вiдлюдькувато блимала на
сейфi, але сутiнки попiд стiнами вижили, й Загатний зрадiв: скрадаючи
рухи, вони додавали ваги словам. Все було схоже на сцену з давньої
провiнцiйної драми - незворушне обличчя Люди над столом у рожевiм колi од
лампи, темна постать Загатного в широкiм дерев'янiм крiслi та напружена
тиша, нiби суфлер загубив кiнець фрази й тепер гарячкове перегортає
сторiнки. Iван поклав голову на руки, а коли пiдвiв, його обличчя
судомилось од внутрiшнього болю:
- Дрiбнi клопоти, дрiбнi пристрастi, пересуди, гра дрiбних самолюбств -
все дрiбне, посереднє, мiзерне. Я скоро збожеволiю. З усiєї сили
стережешся потоку буденностi, а вiн наздоганяє, засмоктує, й не помiчаєш,
як тонеш день у день глибше, глибше, i вже немає чим дихати, i вже поволi
вмираєш...
Вiн смикнув з-пiд тугої краватки комiр сорочки: бiлi п'ястi рук з
довгими, тонкими пальцями повисли на поруччях крiсла.
- Вони шпигають, що в менi голуба кров та руки аристократа i я не люблю
простого народу... Яка демагогiчна ницiсть! Я ненавиджу тiльки
посереднiсть, тiльки дурний натовп. Смiюся з людської глупоти, як писав
генiальний дiд Сковорода. У нас для всiх однаковi можливостi, хто заважав
їм виховати в собi духовну особистiсть i вибратись iз загального потоку на
острiв? Але нi, поки я творив себе, вони волiли стукати кiсточками домiно,
дрiмати перед телевiзорами, верещати на стадiонах од тваринного захвату -
тепер вони ображаються: ти вiд нас вiддаляєшся, ти ставиш себе вище од
нас. Чому ж я маю ставити себе на один помiст з ними? Скажiть, хiба б це
було справедливо?
Вiн передихнув, пiдвiвся й запалив од лампи першу сигарету.
- Вони войовничi. Вони кажуть: це погано, бо ми цього не_ розумiємо.
Творiть для простої людини, для маси, ви покликанi творити для простої
людини. Нiби це велика честь, заслуга - бути простою людиною. А я кричу й
кричатиму їм в обличчя: зате я складна людина, чуєте, складна, i я не
винен, що у вас не вистачило вiдваги й духу пiднестись над своєю
простотою, i я не збираюсь опускатися до вашої духовної ницостi. Навiть на
Голгофi я шептатиму: вмирає складна людина, складна... На всiх Голгофах
простi люди розпинали складних людей, аби завтра на них молитися...
(Мушу перервати Iвана Кириловича й завважити його недобросовiснiсть у
витягах iз Сковороди, особливо останньому. Якщо вже, мiркую собi, ти
вибрав для себе божка, хоч то й дивно для людини, котра нахваляється
iнтелектуальною свободою, навiщо ж плюндруєш, перекручуєш слова його на
свiй лад? Хiба б наша громадськiсть так глибоко шанувала пам'ять цього
фiлософа-демократа, хiба б стiльки писалося про нього в газетах, коли б
вiн допускався в своїй творчостi iдейних помилок, оспiвуючи iндивiдуалiзм?
Такi сумнiви давно мучили мене. Нарештi зiбрався з часом i переглянув
двотомник Григорiя Сковороди.
Годi й казати, що Загатний суб'єктивно навизбирував цитат, якi б
виправдали його поведiнку в Терехiвцi. А ось i явна дезiнформацiя мас,
незнайомих з творчiстю видатного українського фiлософа-просвiтителя.
Згадаймо нещодавно наведенi Iваном слова: "Смiюся з людської глупоти..."
Радий повiдомити читачiв, що з боку Iвана Кириловича це свiдомий наклеп.
Таких слiв у Сковороди немає i бути не може. Є слова: "Смiюся з людської
глупоти, її ж оплакую". Помiтили основну вiдмiннiсть у ставленнi до мас?)
Iван жадiбно ковтав дим, нiби це була його остання затяжка перед
смертю. Ходив з кутка в куток, перечеплюючись об килим, i довготелеса тiнь
його тривожно метлялась по заквiтчаних трафаретами стiнах. (Ще
зобов'язаний пояснити, чому в цiй сценi не чути Людмилиного голосу.
По-перше, в її щоденнику занотовано лише Iвановi слова, i я не хотiв iти
проти власних переконань. Головне ж - Люда запевняє, що того вечора
вiдбулась кiлькома банальними, незначущими фразами, аби лише пiдтримати
розмову. Загатний промовляв за двох...)
- Дальтонiк нездатний розрiзнити колiр, увесь свiт бачиться йому сiрим,
так само посереднiсть, натовп нiколи не помiтить i не оцiнить справжнього
духу, iнтелекту. Лише офiцiйне визнання, зовнiшнiй успiх переконує масу:
перед нею щось вище за її розумiння i перед цим вищим, незрозумiлим треба
схилитись. Тодi натовп пiдкине вгору шапки й загорлає: "Слава генiю!"
Плювать менi на їхнє схиляння, я тiльки хочу довести, вселити в їхнi
дубовi голови, що я iнший, не такий, як вони, й маю право ходити, по
терехiвському Хрещатику з руками за спиною...
(Аби ви трохи перепочили вiд Iванових теоретизувань, розповiм цей
справдi кумедний випадок. Десь за тиждень по приїздi до Терехiвки Загатний
прошкував на роботу з руками за спиною та замислено схиленою головою.
Раптом його наздоганяє завiдувач ощадної каси, що пописував до газети про
вклади трудящих i частенько бував у редакцiї, запанiбрата бацає по плечу,
вiтається. I мiж ними вiдбувається такий дiалог:
-.Наче господар вулицi ходиш-з руками за спиною.
- А ви хiба переконанi, що я не господар вулицi?
- От гуморист! Ще ж ти не голова райвиконкому...
Повернувшись до редакцiї, Iван Кирилович довго плювався й вiдтодi ходив
на роботу лише з руками за спиною).
- Доки я не животiв у цьому болотi, в мене було до лиха бажань i замало
конкретностi. Терехiвськi мiщани допомогли менi вiднайти самого себе.
Тiльки творчiсть врятує мене з їхнiх чiпких рук. Я пожертвував молодiстю,
щоб пiднестися духом над шикованими .рядами посередностей. Ви бачите, в
тридцять рокiв я наполовину сивий. Я пожертвую всiм життям, аби довести
їм, що вартий бiльшого, нiж вони вважають. Мистецтво потребує жертв - у
цих банальних словах велика, хоч i сумна iстина...
Схвильований власною промовою, Iван Кирилович з силою пригасив у
попiльничцi недокурок i похапцем закурив другу сигарету. Пальцi його
тремтiли...
- Все моє майбутнє життя - це повiльний шлях на Голгофу. Я не можу й не
хочу жертвувати вами. На Голгофу iдуть у самотинi.
Вiн стояв на срiблястому тлi розчиненого вiкна - була мiсячна нiч. Руки
глибоко в кишенях, голова конвульсiйно вiдкинута назад, очi заплющенi.
Наставала вирiшальна хвилина. Загатний вiдчув, як пульсує у ниючих скронях
кров.
- Ви, Людо, жива iстота. Вам потрiбнi сiм'я, затишок, спокiй. Я не можу
нiчого з того дати вам. Я не маю права розмiнюватись. Якщо це станеться, я
зненавиджу i себе, i вас... Вибачте менi. I :спасибi, що ви є... що ви
були в моєму життi... Прощавайте...
Чи не правда - кiнець сповiдi сентиментальний? Iван прохопився в
ресторанi, що вiн плакав, коли прощався з Людою. А може, навмисне
пробалакався. Люда про сльози не згадувала. Але в її щоденнику той вечiр
описано дуже детально. Особливо глибоко запав їй у душу, вразив бiльше,
нiж увесь Iванiв монолог, один його рух. Загатний узяв дiвочу руку,
схилився низько над столом i поцiлував її. Тодi рiзко повернувся, кинув на
плече пильовик i хутко вийшов з кiмнати. Його пониклi плечi жалобно
пропливли пiд вiкнами й розтанули в ночi.
Тепер я наважусь змалювати сцену, глядачем якої була лише одна людина,
i перевiрити її свiдчення неможливо. Обстоюючи вiрогiднiсть ситуацiї,
спираючись на своє глибоке порiвняно з iншими колегами знання Iванового
характеру. Епiзод цей викличе багато заперечень i в читачiв, i в критикiв.
Гадаю, що який-небудь наполоханий редактор замiриться й перекреслити його.
Справдi, згадка про бога в наш атеїстичний вiк звучить не зовсiм iдейно.
Але тут я не можу жертвувати життєвою правдою. До того ж нижче я поясню,
що це був за бог i якi вiн мав стосунки з Iваном. А поки що лише малюнок.
Я записав його з уст друкаря Шульги. Вигадати таке Шульга не мiг, не та
людина.
Коли стривожений друкар помiтив у газетi помилку i йому негайно
знадобився Загатний, вiн побiг не на квартиру Iвана, а прямiсiнько в
райвиконком, бо вся редакцiя i друкарня знали, що цього вечора їхнiй
секретар подасться до Люди, котра чергує. Загатний, звiсно, не обмовився й
словом, та Уля не дрiмала, пильно стежила за кожним телефонним дзвiнком,
за виразом Iванового обличчя, - якщо додати до всього цього чисто жiночу
iнтуїцiю, яка в терехiвських жiнок була на дуже високому рiвнi, в точностi
прогнозу не доводилось сумнiватись. Отже, Шульга сiв на свого
старого-престарого велодрандулета i пострибав по брукiвцi крiзь нiч,
полохаючи сонних терехiвцiв деренчанням сiдла, спиць, щиткiв i педалей.
Так вiн проїхав метрiв двiстi, потiм притулив технiку до паркана й крiзь
райвиконкомiвський скверик почалапав до пiд'їзду. Отут i побачив те, про
що повiдав менi через декiлька рокiв.
Впоперек дорiжки бiлiв Iванiв пильовик. Сам Загатний стояв навколiшках,
руки на грудях, долоня в долоню, голова пiднята, обличчя до неба. Вiн щось
пристрасно нашiптував. Шульга розчув i запам'ятав лише одну фразу: ^
- ...Боже, забери все, тiльки дай менi покохати...
Нiч усе перевертала догори дном. Що в деннiй штовханинi бундючно
застувало свiт своєю пишнiстю, зараз в'януло та вiдступало в куток
кiмнати. Справдешнi проблеми хапали Андрiя Сидоровича за горло, не давали
дихнути. Ще й надмiру парко було в кiмнатцi, Оксанка теж неспокiйно
крутилась у лiжку. Марта спала, вiдвернувшись до стiни. Хаблак замислено
вдивлявся в бiлий аркушик доньчиного обличчя, нiби конче хотiв прочитати
на нiм вирiшення всього, що йому болiло. Настане час, виросте з цiєї
крихiтки людина, погляне збоку на свого батька, на нього, Андрiя Хаблака,
- що вона подумає? Вiн не матиме нi великих чинiв, нi великої слави. У
найкращому випадку завiдуватиме вiддiлом районної газети. Ну, друкуватиме
в обласних чи республiканських газетах нариси. Поки що це його мрiя. А
найвiрогiднiше - вчителюватиме в сiльськiй школi. Яким же треба бути, як
жити, щоб у доньчиних очах затеплiла повага? Цi очi - таке непiдкупне
дзеркало: не допоможе нi поважна поза, нi акторська мiмiка. Якщо ти,
Хаблак, червивий, вони одразу, може, й не скажуть, але подумають: ти
нечесно живеш, тату Хаблак. "Але ж заради тебе..." - спробує виправдатись
Хаблак. "Тодi ми теж мусимо жити нечесно заради своїх майбутнiх дiтей, -
скажуть очi.- Навiщо ж ти вчиш нас чесностi? Мiж людей немає мiсця
чесностi, бо всi живуть заради власних дiтей". Так подумає ця крихiтка
Оксанка, коли виросте.
Тiльки зараз Андрiй Сидорович вiдчув себе батьком. Виявляється, це не
так просто. Виявляється, ти ростиш свого суддю, всевидящого, непiдкупного.
Бо ти вкладеш у цей свiй твiр усе найкраще, що маєш. Дiалектичне
правильно. Через сiмнадцять рокiв ти роздвоїшся й судитимеш сам себе. Ще,
певно, не iснувало виродка, який би твердив своїм дiтям: крадь, одурюй,
лицемiр. Навiть коли вiн сам найперший злочинець свiту. Смiшно: батьки
затягуються сигаретним димом i напучують синiв: не палiть, це отрута.
Потiм знову затягуються. Кого має слухати син: батькового розуму чи
батькового прикладу? Знову дiалектика. Яка там дiалектика, чому вплелося в
його думки це слово? Розвиток, все пiзнається в розвитку. Лекцiя з
фiлософiї. Викладач фiлософiї - кандидат фiлософських наук. Хаблак -
кандидат педагогiчних наук. Якi дурницi, це все нiч, безсоння, парко.
Чому в педагогiв часто невихованi дiти? Знайома вчителька казала, що
вона нiколи б не прийняла власного сина до свого класу. Хай не чує, що
вона промовляє в класi, аби не розчаровувався пiсля її домашнiх розмов.
Учитель трохи актор, лицедiй. Але вiн не може завжди виступати на сценi, в
святкових вогнях рампи. Вiн мусить вiдпочивати. В нього є сiм'я. Вiн
скидає святкове вбрання й iде зi сцени додому. Аплодуйте, аплодуйте - я
перевтiлююсь. Я генiальний актор. Ми генiальнi актори. Всi, всi! А,
власне, це ж дрiбниця. Немає людини, котра б за життя хоч один раз не
пiшла проти своєї совiстi. Вона, Оксана, нiколи про це не дiзнається. А
може, колись вiн розповiсть, як смiховинку. Анекдотичний випадок: редактор
хоче, щоб вiн потвердив породистiсть його миршавого цуцика. Подумаєш,
соцiальна позицiя. Борець за справедливiсть - ха-ха! Гра. А в чомусь
великому, справжньому вiн завжди обстоїть власну думку. Вони з Мартою
тiльки влаштовуються в життi, i через миршавого цуцика лишати Терехiвку та
знову десь шукати щастя... Гуляйвiтер не пробачить. Злопам'ятний. У життi
все простiше, нiж гадкується. Нiж уявляється вночi. Вiн нiколи не
обмовиться Оксанi анi словом.
Лю-лi! Лю-лi-лiХ.
Пишуть, сперечаються - я регулярно гортаю перiодику, - коли вже наука
знесмертить людину. I нiкому на думку не спаде, чи потребує людина того
безсмертя. Уявляю, винайдуть де-небудь у штатi Техас (для прикладу)
довгожданий елiксир. Хто ж перший увiрветься в сонм безсмертних? У кого
тугiша кишеня. Безсмертя за мiльярд доларiв. Безсмертя по знайомству, по
блату. "Мiй двоюрiдний братеник - адвокат того депутата, котрий... Замовте
кiлька безсмерть. Взаємно..." Це з якогось кiнофiльму. Запам'яталося.
Знесмерченi мiльярдери, безсмертнi тирани, запопадливi блюдолизи теж
безсмертнi. "Хто в списку неблагонадiйних, щепити безсмертя суворо
заборонено. Нiчого не можу вдiяти, сеньйор..." Хай вмирають крамольнi
думки, на землi буде спокiйнiше, тиран царює вiчно, вiчний спокiй, вiчна
тиша... О люди!
Благословляю смерть! Благословляю смерть, яка одна зрiвнює государiв i
пiдлеглих. Благословляю найбiльшу справедливiсть свiту цього. Доки тиран i
крамольник смертнi, життя iснує. Коли б не було смертi, ми й досi ходили б
з кам'яними сокирами. Смерть - мотор прогресу. Бо тiльки вона квапить
смертних на великi дiла. Коли попереду вiчнiсть, навiщо писати цей роман
сьогоднi? Попереду вiчнiсть, спiть, вилежуйтесь на канапах i диванах.
Всолоджуйтеся життям, ви ще встигнете до великих справ, попереду вiчнiсть,
час є, i часу нема, бо вiн безмежний. Благословляю смерть - колiсницю
життя!..
Яка патетика! Оракул! Пророк! Генiй! Вiдчуваю, що не напишу вже й
слова, доки не вiдкриюся перед вами до дна, не скину з себе надмiрний
тягар, який гнiтить мене четвертий день. I настирливi згадки про вчителя
мого Петра Нетерплячку, i дифiрамби смертi - все це наслiдок вiдкриття,
яке я зробив минулого понедiлка. Я навiть цьому зошитовi боюся довiритись,
не те що вголос вимовити. У мене - не лякайтесь, не йойкайте - рак горла.
Так-так, це правда, негадана, зла правда. Ненаситне страховисько нашого
вiку наздоганяє мене. Я вiдчув це ще в суботу, десь третього дня по нашiй
вечiрцi. Не було нi температури, нi болю - а рак не болить! - лише горло
бiля самих грудей здерев'янiло; ковтнеш - i вiдчуваєш пухлину. Весь вечiр
я був пригнiчений, хоча щосили вiдгонив сумнi думки. А наступного дня я
закашлявся в своїм крихiтнiм кабiнетику. Що це був за кашель! Це був
кашель Петра Нетерплячки, глибокий, сухий, чорний. Одразу пригадалися менi
випускнi екзамени, сад, передсмертне бухикання Петра Васильовича, сигарети
"Прима", вирiзанi гланди. Бо i в мене з гландами була пригода.
Правильнiше, не пригода, а так собi, розмова, ще в час Загатного. Щойно я
позбувся гланд, уперше пiсля операцiї вийшов на роботу. Сиджу, курю. Як
зараз пам'ятаю, "Приму". Петро Васильович теж увесь час "Приму" курив. А
Загатний i каже:
- Пiсля такої операцiї ризиковане курити. Можете рак горла спiймати...
Приємна смерть, лише болiсна...
А я молодий, дурний. Хiба за такого вiку думаєш про хворобу? Навiть
смертi негоден уявити. Всi колись помремо, смiюсь. I курю. I докурився.
Певно, вiдтодi вiн мене i їсть. А нинi остання стадiя. Нетерплячка,
вiдколи дiзнався про свою болячку, тижнiв шiсть прокачався, та й шабаш.
Ось тобi, бабо, i Юра. Шiсть тижнiв. Сорок два днi. Тисяча вiсiм годин.
Шiстдесят тисяч чотириста вiсiмдесят хвилин. Три мiльйони шiстсот двадцять
вiсiм тисяч вiсiмсот секунд. Я все точно пiдрахував. Замкнувся в своєму
кабiнетику та пiдрахував. Арифметика. Треба ж вивершити власному сконанню
логiчний пiдмурiвок.
А взагалi зараз дуже важливо не панiкувати. Зiбрати думки. Усвiдомити,
що це неминуче, хоч бийся головою об цегляний рiг бiблiотеки. Перебрав усi
енциклопедiї, всi лiкарськi довiдники, якi знайшлися у бiблiотецi та в
дружини. Але про ознаки раку горла в них анiтелень. Хай вони всi
повиздихають, писаки, за що тiльки грошi їм платять. Якось дружина мало не
помiтила, що її медичнi пiдручники гортаю. Вже клямкою брязнула. Я,
правда, встиг всунути книгу в стелаж. Iдiотське становище. Може б, i
наважився пiти до лiкаря, але ж дружини не минеш. Вона часто в реєстратурi
сидить. Та й медсестри розкажуть. Та що медсестри? Завтра уся Терехiвка
знатиме: у Гужви, завiдувача бiблiотеки, рак горла.
Доведеться забрати зошита до свого кабiнету й писати на службi,
можливо, затримуватись пiсля роботи. Боюсь, що дружина ненароком вiдчинить
шухляду та зазирне. Не люблю голосiнь. Ще наголоситься.
Засинаєш увечерi й сподiваєшся, мрiєш, що вранцi чорний вiдчай
розвiється, раптом прокинешся здоровий, дужий - i попереду життя. Пiсля
ночi ще оком не лупнеш, слину гарячкове ковтаєш, а воно не зникло, в о н о
тут, ще й побiльшало за нiч. I попереду тiльки шiсть тижнiв. Де там, уже
майже п'ять. Одразу гидкий холод по тiлу. Я десь вичитав - могильний
холод. Але годi. Так i збожеволiти можна, не дочекавшись скону.
Писатиму лiпше про Iвана Кириловича.
- Iване Кириловичу! Помилка! - гукнув друкар, нiби щойно помiтив
секретаря.
Загатний пiдхопився, зiжмакав пильовик:
- Прокляття! Авторучка випала, мацав-мацав, наче крiзь землю
провалилась. Де помилка?
- В заголовку. На третiй. Пристукнув газету, глянув, а там:
"Кукукурудза на силос". Три "ку". Сам боюсь виправляти, ще гiрше втну. I
редактора не хотiлося будити - завтра по доганi коректорам влiпить. Так я
до вас...
Шульга белькотiв, белькотiв, ледве встигаючи за Iваном, котрий широко
ступав у бiк редакцiї. Йому хотiлося швидше вiдiйти од райвиконкому i вiд
усього, що хвилину тому сталося:
- Ви їдьте, переберiть, я зараз прийду. Велосипед друкаря задеренчав
попереду й зник у темрявi.
Вiн на одну мить пiддався слабкостi, й ось маєш. Невже Шульга щось
помiтив? Тiльки не вистачало, аби Терехiвка зашкваркотiла, буцiмто
Загатний вiрить у бога й молився, вийшовши вночi од Люди. Яка гидота! А
винен сам. Пiсля розмови з Людою здалося раптом, що вiн дуже самотнiй. Що
вiн нiкого не кохав i не покохає. I що в розбратi з Людою причина не
творчiсть, а його нездатнiсть по-справжньому закохатись. Неврастенiя,
звiсно. Але все це так навальне впало на нього, що годi було вiдбутися
незначними жартами. Та ще нiч. На одну мить вiн забув i свою творчiсть, i
свою велику мiсiю. Бачте, йому захотiлось людського щастя. Тодi бiжи,
обмiняй святi творчi години завтрашнього ранку, коли почуватимешся богом,
на пелюшки, фiкуси й тепле тiло пiд боком. Чому ж ти стоїш? Ще не пiзно.
Вона забуде твою недавню промову. Як i ти забудеш викарбуванi в серцi
слова, що за них так дорого заплатив чотирьохсотденним гниттям у
Терехiвцi: якщо не бути генiєм, краще не iснувати... Якщо не бути генiєм,
краще не iснувати... Частiше повторювати - найкращий спосiб боротьби з
власними слабкостями.
Вiн заходив до редакцiї, рiшуче зцiпивши зуби. Життя - це боротьба.
Найперше з самим собою. Уже потiм з оточенням...
Оксанка прокинулась десь пiсля дванадцятої, закомизилась i не здалась
на жоднi Андрiєвi зацитькування.
- Давай переповимо та погодую, хоч i ранувато, але, може, потiм довше
поспить, - рiвним голосом сказала дружина, нiби зовсiм не спала.
...Можна просити двi кiмнати з кухнею, в райцентрi з квартирами вельми
сутужно, але в редакцiї сiмейних претендентiв немає, а райком будує, десь
пiд осiнь здаватимуть. Якщо Гуляйвiтер захоче - виб'є. А можна ще привезти
з села її матiр i ненароком похвалитися редактору, мовляв, дивiться, як
живемо, - троє дорослих i дитина в однiй кiмнатцi, i тридцять карбованцiв
щомiсяця, й дружина лише з вересня працюватиме. Гуляйвiтер -
сентиментальний поза своєю дiловитiстю, вiн любить опiкувати. А ще краще
секретаря райкому при нагодi пiдключити, адже доводиться їздити з ним у
села. Ось їдемо повз двiр, де знiмаю кiмнату, я й кажу: "Водички не
бажаєте випити?" Нi, не годиться, краще б кваску, теж примiтивно, як каже
Iван Кирилович, ага, я скажу секретаревi: "Дмитре Семеновичу, в мене
донька, п'ятий мiсяць, таке миле, недавно з села привiз, хочете
подивитись?" Секретар, припертий до стiни, не зможе ж сказати, що не хоче
дивитись на Хаблакову доньку, що йому це нецiкаво, хiба вже дуже нiколи,
тодi я iншим разом, коли мимо їхатимемо, з тим же запитанням.
I ось ми заходимо, Марта демонструє нашу доньку, а в нас тiснява,
задуха, мати її теж тут, ще для враження Христинiвну запросити. Марта
починає дипломатичну розмову, як важко з дитиною в такiй крихiтнiй
кiмнатцi. I секретар вимушений обмовитись: "Потерпiть кiлька мiсяцiв,
закiнчуємо будинок..." Тодi я хапаюся за цi слова, бiжу до Гуляйвiтра,
Гуляйвiтер бiжить у райком i каже: "Перший пообiцяв Хаблаковi квартиру в
новiм домi, треба внести до списку..." Як усе кругле й гарно, наче по
писаному!
Це лише одна з комбiнацiй, а їх можна придумати безлiч. Головне, щоб
тебе не спиняли жоднi етичнi норми, моральнi принципи, їх вигадали
професори, що мають багатокiмнатнi квартири. А в кого немає навiть
кiмнати, треба лiзти напролом. Не постукаєш - не вiдчинять. Хто не вельми
соромився, коли виписували призначення, той нинi працює в мiстi. Ех, коли
б вернути час розподiлу, вiн би вже не ховався за спини, очiкуючи, коли
його покличуть та скажуть: "Ось що лишилося, вибирайте!.." Вiн би
розштовхав їх лiктями, горло перегриз... Андрiй Сидорович не впiзнавав
себе. Виявляється, найважче ступити перший крок. Варто сказати Гуляйвiтру,
що його вуличний песик високої породи, варто один раз переступити через
себе, зрадити себе, заплющити очi та притоптати власну совiсть, як ланцюг
видзвонює далi, ланка за ланкою, бубличок за бубличком, до кiнця.
Це нiби криниця з корбою, тiльки випустиш з рук - вiдро потягне вниз,
корба крутнулась, потiм ще раз, швидше, швидше, корба стугонить, цямрина
хитається, а вiдро летить у темне, густе провалля, куди й зазирнути
страшно.
Але Хаблак зазирав. З цiкавiстю й острахом дивився у прiрву, що
вiдкривалась перед ним. Тепер вiн буде вiльний вiд самого себе. Вiн усього
доможеться, бо не спинятиме себе пересторогами: це незручно, нечесно або
"що подумають люди". Все дозволено, що собi на користь. Справдi, чому вiн,
вчинивши один нечесний крок, не може зробити другого? Набагато легше, нiж
перший. А третiй легше, нiж другий. А четвертий... Знову криниця з корбою.
Знову чорна прiрва, де навiть зорi не блимають...
Цього разу Хаблак вiдсахнувся. Аж застогнав, крутнувся на постелi,
обличчям у подушку.
- Болить щось? - прошепотiла Марта, вкладаючи дочку в лiжко.
- Болить...видихнув по хвилi Хаблак.
Спливає нiч, ось-ось почнеться день моїх героїв. Небавом над сонною
Терехiвкою зiйде сонце, бiлi тумани зарожевiють у березi й повiються
червоною вiхолою до неба. Розквiтнуть росини на кущах, павутиння в
бур'янах, пiд книгарнею заiскриться. Заскрипить криничний журавель, Iван
дiстане вiдро свiжої води, у голубих хвильках плаватиме листя вишень -
вночi парубки вертали з гулiв, шматували ягоди, листя в колодязь
натрусили...
За п'ять тижнiв до смертi стаєш лiриком i починаєш розумiти, скiльки
втрачаємо, йдучи з цього свiту.
День починається для моїх героїв, тiльки моє, Гужви, сонце сiдає,
обiцяючи вiчну нiч...