Роман Федорiв. Єрусалим на горах ЧАСТИНА ПЕРША ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

Роман Федорiв. Єрусалим на горах

ЧАСТИНА ПЕРША

ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

1

Сталося так, що в студентськi часи, будучи у своїх Братишанах, десь
перед Великоднем я забрiв на церковну ограду; стара присадкувата наша
церковця, що стоїть iще з сiмнадцятого столiття, була вiдчинена,
кiльканадцять немолодих жiнок поралися всерединi храму, наводячи перед
святами порядок, а мiй далекий родич Федiр Стригач, вiчно усмiхнений у
звислi козацькi вуса, повiльний дядько, який паламарював у церквi "вiд
створення свiту", як казали в селi, розкладав у кутi огради ватерку, щоб
спалити речi, що службу вiдслужили i вже не один рiк чекали свого вогню
пiд сходами в дзвiницi серед потовчених на друзки рiзьблених ангелiв,
виноградних грон, хрестикiв, купи побiлiлого лахмiття, на якому то тут, то
там, немов iз того свiту, виглядало облущене обличчя якогось святого. Я
вибрав i за п'ять бiдних студентських карбованчикiв (щоб незадурно, такий
звичай) купив у стрия Федора майже зовсiм чорну невелику iкону, що в часи
мого дитинства висiла внизу в дзвiницi на дощанiй стiнцi бiля дверей; хоч
тодi я тiльки-но розпочинав свою iнститутську науку, дещо вже встиг
прочитати про старовинний живопис, про цi дивовижнi, повнi краси, спокою,
фiлософської заглибленостi мистецькi твори, що дiйшли до нас вiд предкiв i
свiдчать про глибину предкiвського свiту; мав я також уявлення про
"ковчеги" та про "шпони", що повиннi свiдчити про давнiсть iкон; i якраз
дошка, яку я вигрiб iз смiття, мала цi ознаки давностi. Одначе нi "шпони",
нi "ковчеги", нi навiть мода на iкони, яка поступово, розходячись колами,
набирала сили, гандлю, ажiотажу й, звiсно, злодiйства, не були причиною
моєї зацiкавленостi дошкою; я, побачивши її, чомусь пригадав дитинство,
"Страстну" й "Голодну" п'ятницю, коли ми, цiла зграя сiльських дiтвакiв,
обсiдали, як горобцi, високу дзвiницю й били клепалами - широкими та
мiцними дерев'яними молотками по її висхлих дощаних стiнах:
тах-тах-тра-та-тах! Клепання тривало з полудня й до самого вечора, охочих
було багато, кожен шибеник хотiв усiстися бiля прорiзаного в дошках вiкна
й звiстити свiт клепалом: умер Iсус Христос. Так, принаймнi, говорили в
моєму селi, у це вiрили, клепання обов'язково пов'язували iз Страстною
п'ятницею; я однак думаю, що клепання на Русi жило iще в дохристиянськi
часи, клепало, било служило людям замiсть дзвонiв i призначалося,
очевидно, для оповiщення, для новин, для розголосу про тривогу.
Iз дитячих тих часiв, вiд тривожного клепання я i запам'ятав чорну
iкону, яка, закiптюжена, обсотана павутинням, висiла на дзвiничнiй стiнi
якраз там, де починалися стрiмкi сходи, що вели до навдивовиж чутливих
дзвонiв, якi побренькували собi, гудiли й спiвали навiть тодi, коли нiхто
й не доторкувався до Їхнiх шнуркiв; менi тодi здавалося, що святий образ,
ледве видимi на ньому постатi трьох волхвiв, якi прийшли обдарувати Дiву
Марiю i новонароджене дитя, Вифлеємська зiрка, яка золотим цвяшком
пробивалася з-пiд товщi звощеного бруду, пастухи в овечих шкурах на плечах
i навiть два осли бiля ясел стерегли нас, малих, щоб у Страстну п'ятницю
нiхто iз нас, клепаючи, не зiрвався з дзвiницi та не полетiв на землю.
У цьому невеликому образi, в його чорнотi, в нахмуреностi забрудненiй
мовби таїлася наша осторога та оберега.
- Нащо тобi цього образа, Бережане? - спитав мене тодi паламар Федь
Стригач, роздмухуючи капелюхом вогонь. - Нiчого-бо на ньому тепер не
видно... нема там нi святих, нi грiшних, одна звiзда лише й свiтиться.
Хiба вона коштує п'ять рублiв?
Але грошi поквапом сховав.
Що я мав йому вiдповiсти? Та й чи треба було щось говорити, коли надi
мною у вишинi знову так само таємно i сумно, як колись, вишумлювали
смереки навколо церкви, коли цiлий свiт хмелiв молодими бруньками, весною,
передчуттям свята, коли менi нестримно хотiлося, як малому, одним духом
вилетiти сходами на дзвiницю й вдарити лунко на цiле село дерев'яним
клепалом.



2

Вiдкрилося менi...
Нi, я тодi не мав зеленого поняття про технiку реставрацiї
стародавнього живопису, ще нiчого до ладу про нього не знаючи, ще я був
неофiтом на цьому страдальницькому й водночас радiсному полi, i тiльки
котроїсь недiлi, заблукавши з кiлькома iнститутськими колегами у
пiдльвiвськi Брюховичi, я випадково потрапив у гостi до знаного, мабуть,
на цiлу Україну реставратора Петра Степановича Грицая, який, змахнувши з
носа дротянi окуляри, прив'язанi до вух шнурочками i зовсiм не дивуючись
нашому нашестю на веранду, що служила йому замiсть майстернi й
лабораторiї, сказав:
- Що, молодi колеги, прийшли подивитися на чудо, на воскресiння? Що,
висловлююся "високим штилем"? А що маю робити, коли тiльки так... тiльки
так, як процес поставання iз мертвих, як воскресiння з небуття, я особисто
розумiю наше реставрацiйне ремесло. Тiльки так, - повторив i, знову
осiдлавши нiс окулярами, згорбився над низеньким, схожим на шкiльну лавку
столом, на якому лежала освiтлена з двох бокiв саморобними прожекторами,
досить широка, на три п'ядi, мабуть, й задовга в пiвметра, вгорi
заокруглена дошка; дошка була схожа на "затулянку", якою мої мама, коли ще
вдома випiкали хлiб, затуляли черiнь печi, вся вона була по краях
обсмалена, обтовчена, задимлена, й ми, неофiти iнститутськi, завмерли,
дивлячись, як Грицай надто пильно, терпляче, мовби торкаючись чогось
живого й болючого, орудував скальпелем i раз по раз змочував слиною те
мiсце на дошцi, звiдки видобував з-пiд пласту ядучого сурику i сажi
прекрасну маленьку кiнську голiвку, а трохи нижче оддалiк сидiв пiд
деревом, уже розчищений вiд пiзнiших напластувань, ошатний, у червоному
жупанi козак Мамай.
Ми стояли доокiл згорбленого майстра цiлу годину чи й двi, вiн до нас
не обзивався, та вiн нас, мабуть, i не бачив, забув про наше гостювання,
ми теж не помiчали його знаменитої колекцiї стародавньої керамiки, задля
якої власне i вибралися в Брюховичi, нас захопило дiйство, повернення у
верхнi, в сьогоднiшнi нашi свiти традицiйного козака Мамая, який був
намальований народним майстром рокiв, мабуть, сто п'ятдесят тому.
Це був чи не перший мiй урок реставрацiї; увечерi того дня я,
оговтавшись, нiби й не повiрив баченому вдень... увечерi я був трохи
розчарований примiтивною технiкою реставратора, його попльовуванням, його
iнструментом, отим примiтивним хiрургiчним скальпелем; увечерi я
роздумував над побаченим удень. I як тодi я мiг знати, що головне не в
скальпелi, навiть не в найкращих хiмiкатах, сучаснiй апаратурi,
спецiальному освiтленнi, - реставратор бо торкається дошки чи полотна не
лише iнструментом, вiн торкається серцем, кожним нервом i присвiтлює собi
в роботi душею, тим найсвiтлiшим свiтлом, що тiльки й iснує на свiтi.
Про це я дiзнався того провесняного дня, коли принiс додому куплену у
стрия Федя за п'ять карбованцiв дзвiничну iконку; власне, я один тiльки й
знав, що на нiй щось є намальоване, навiть мої богомiльнi мама досить
скептично на мою дошку поглядали й посмiхалися з сина, який поклав дошку
перед вiкнами у хатi на стiл, озброївся лiкарським ножем i почав тую дошку
шкрябати, ледь торкаючись її поверхнi i щомитi зволожуючи бруд слиною; у
маминому розумiннi, певно, це була марна робота, дитяча забавка. Але мама
мали свої клопоти, хатнi, тому дали менi спокiй, i я продовжував розчищати
малюсiнький квадратик - вiконце посерединi дошки.
Даремно думати, що я тодi прагнув вiдкрити якийсь шедевр; я навiть
спершу не був пiдвладний, змотузований чи розперезаний нетерплячкою, тiєю
великою реставрацiйною пошестю, я вмовляв себе, що тiльки хочу знати, хочу
бачити, як виглядала iкона в тi часи, коли я, будучи малим, вибiгав на
дзвiницю виклепувати тривогу; я начебто й не поспiшав, менi навiть
здавалося, що я спокiйний, що стримую себе, однак поступово, зшкрiбаючи
вiск, потемнiлу й затвердiлу оливу, довголiтнiй бруд, захопився роботою,
вiконце на дошцi немовби западалося все глибше й глибше, давно проминувши
моє повоєнне дитинство; вiконце западалося, може, в давнi вiки, в свiти,
якi давно згорiли, минулися, аж поки з-пiд леза, як промiнь свiтла, не
бризнула бiлизною бiла старосвiтська, цiлком по-галицькому пов'язана
намiтка на головi Богородицi (мовби це була не Богородиця, не Дiва Марiя,
а мої мама чи хтось iнший з наших жiнок); я торкався скальпелем того
бiлого завою, жiночого усмiхненого лиця, золотистого нiмбу, i брав мене
страх, що я, невмiлий, недовчений, зiпсую, знищу свiт, який двiстi чи
триста рокiв тому сотворив невiдомий iзограф; у менi ляк боровся з
нетерплячкою, ляк перед цим непоправним знищенням; я таки не помiтив, як
заразився захопленням: я стояв перед вiконцем -у минулi свiти, перед
порогом, то як же менi той порiг, Господи, не переступити? Я стовбичив,
цiпенiв перед красою, що, колись намальована, сотворена на левкасi, живе
дотепер у чистотi, в усмiхненостi простого жiночого обличчя, осяяного
радiстю, - народилось-бо дитя, то як не радiти; менi уявлявся той
стародавнiй митець, той творець, який сидiв у кутику бiля дерей на
маминому стiльчику, з яким вона ходила доїти корову... сидiв i поглипував
на мене з-пiд кошлатих брiв, радуючись несподiваному воскресiнню (згадався
менi Грицай) свого творiння, i разом iз тим вiдчувалося, що в ньому жила
напруга, вiн, певно, боявся, що якийсь неофiт iз верхнiх бiлих свiтiв, якi
нинi панують над землею, необережним рухом блискучого ножа поранить лице
Богородицi або припадком зiшкребе золоту Вифлеємську звiзду. Я розумiв
митця, я зримо, немов вiн справдi жив i дихав обiч мене, бачив його i
вiдчував, бо в маленькiй iконi, в сюжетi Рiздва Христового, тривало цiлi
столiття його життя, бо вiдомо, що мистець живе не вмираючи доти, доки
живуть його витвори.
А ще я уявляв безконечну вервечку моїх краян, якi молилися до цiєї
iкони, випрошуючи собi в новонародженого Бога ласки й милосердя; а може,
вони, мої краяни, й не молилися, цей образ, може, й не був призначений для
молитов, а лише для споглядання Рiздва; мої краяни були свiдками чуда,
любувалися i розкошували, як вино пили, буянням кольорiв, де зливалися
червiнь з блакиттю, золото з бiлизною; мої краяни, певно, черпали з малої
липової дошки радiсть, яка вельми була їм знадiбна в їхньому розпроклятому
життi.
I, може, тодi вперше без пiдручникiв, без професорiв, без чужої
пiдказки я осягнув, як на небi прочитав, вiчне призначення мистецтва:
пасти людськi душi.



3

Мама стояли за моїми плечима...
Мама стояли за моїми плечима i, затамувавши подих i закинувши в кут усi
передвеликоднi клопоти, теж вдивлялися у маленьке вiконце, яке я розчищав
на почорнiлiй дошцi; я вiдчував стримане мамине хвилювання, менi
здавалося, що вони теж перейнялися бiлим ясним свiтлом, котре струменiло з
вифлеємської стаєнчини у нашi серця; я чомусь був упевнений, що мамi, як i
менi, теж конче потрiбне оце дивнеє свiтло, котре не згасло пiд брудом i
пiд столiттями, що вiд цього свiтла ставало моїй мамi затишнiше на душi.
("Нова радiсть стала, яка не бувала" - хiба не так спiвається у колядi?) Я
думав про нев'янучу силу мистецтва, його життєздатнiсть, про прихованi
його тайни, що нас чарують, i тому був зненацька заскочений, коли,
оглянувшись для того, щоб уловити на маминому лицi посмiх, мамину похвалу,
оте невимовлене i для когось чужого невiдоме, непомiтне, а для мене чутне
слово, що повинно було у цю хвилину, на мою думку, жити, як пташка, на її
губах, побачив вiдчужену сувору жiнку. Висока, в чорнiй хустинi,
пов'язанiй по-старосвiтському, вона не знала, де подiти свої руки, що не
знаходили спокою й увесь час мучилися, переплiталися, аж потрiскували
пальцi, обличчя її зблiдло, а сухi губи ворушилися, дрiбно вишiптуючи
якiсь слова, якусь молитву, якусь, може, осторогу. Очi запалися у ями, в
пропастi, й звiдти поблимували сполохано.
Попервах я пояснив собi її тривогу з чимсь постороннiм, з чимсь таким,
що мене не стосувалося, бо звiдки я мiг знати, що вона, бiдна, злякалася
вiконця, яке я прорубував у вифлеємську яскиню? Це так було несподiвано,
так незвично для неї.
- Нащо тобi цього, Василику? - спитала врештi мене зажурено, кивнувши
на iкону (i в цьому жестi таїлася стримана незбагненна ворожiсть). - Нащо
тобi того святого, божеського... того Вифлеему? От, якщо хочеш, малюй собi
трактор у полi, стовп iз радiвом, що бiля читальнi. Нащо тобi старого?
Лиши його, забудь.
Мама мої перехрестилися.
Нi, мої мама не належали до тих газдинь, якi виставляли свою побожнiсть
напоказ, залюбки вистоюючи в церквi зi свiчкою чи з патерицею i котрi
наввипередки носили отцевi Григорiю - горластому пароховi нашого села,
кошелi з набiлом, яйцями та свiжообпатраними пiвниками. Одначе день
святий, як вони казали, себто недiлю, шанували, кiлька разiв, принаймнi на
Рiздво й на Великдень, ходили до церкви й щодня перед сном довго молилися
перед образами, вишiптуючи, як пшоно висiваючи, молитви. Хочу похвалитися,
що нiколи не пробував провести з мамою "антирелiгiйну роботу", як це свого
часу нас пiдмовляли в школi, й замахнутися на образи, яких у нашiй хатi
було з десяток; я боявся образити маминi молитви, не по-синiвському це
було б лiзти з черевиками в мамину душу, я так колись й сказав шкiльним
своїм наставникам, а вони мене пiд'юджували, в одно пiдсмiхаючись: "Хiба
це вiдповiдь комсомольця i вiдмiнника? А якщо, товаришу наш Василю, душа,
про яку ти говориш, темна, напоєна їддю релiгiйною, га? То чи грiх кинути
туди, в душу, промiнчик? Хоч би й з черевиками..."
Я не сперечався зi своїми наставниками, це було небезпечно, вони мене
висмiяли б, потоптали б гуртом - що залишилося б по менi? Я не мiг їм
сказати, що мамi, певно, було потрiбно бодай зрiдка скупати свою душу в
урочистому церковному словi, а вечорами - в молитвi, у безконечному
шелестiннi слiв; у розмовi з Богом, з iконами мої мама знаходили
умиротворення i спокiй; молитви, як чистi води, омивали жiнку вiд денних
прогрiшень, очищали вiд суєти.
То чи дозволено було хоч би й рiдному синовi закрастися в мамину душу з
своїм огарком?
I тому сьогоднi я не мiг зрозумiти маминої перемiни, неприхильностi,
навiть ворожостi до дзвiничної iкони. Це було дивно, а може, й страшно,
бо, пам'ятаю, коли був малим, вони постiйно навертали мене до образiв,
вчили розпiзнавати на них лики того чи iншого святого й казали: в того
святого проси здоров'я, в того - ласки й удачi, в того - любовi, в того -
мудростi, а у святого Николи проси, щоб благословив твою дорогу. Вони
вiрили, що в iконi дивним чином присутнiй святий дух, сам, може, Господь
Бог, i маму мою немало турбували мої пояснення, що образи, мамо, друкованi
в друкарнях на машинах або ж мальованi людською, може, й нечестивою рукою.
- Ет, - вiдбивалися вони полохливо, - що ти, малий, знаєш про Бога та
про святi образи? Десь ти чув... у школi, по радiо або в книжцi вичитав
про образи й одразу повiрив. На галь-паль повiрив?
Колись мама не на жарт журилися, що в школi "вчать не того, що треба",
i сьогоднi я мимоволi згадав їхню давню журбу й подумав, що їм було
нелегко вiднаджувати мене вiд Вифлеему, вiд того, що було для них святим,
вони, мабуть, добре намотузилися самi з собою, поки промовили оте "нащо
тобi того, божеського..."
Я узяв їх за руки (успокоїв, глаїв їхнi руки у своїх долонях) i спитав:
- Та що ж бо такого... такого непевного сталося? Вони усмiхнулися
блiдо, скупо, їм, певно, було незручно й боляче зраджувати саму себе, i
цим усмiхом хотiли применшити свою зраду.
- Свят-свят, - промовили. - Справдi-но, ще нiчого не сталося, але може
статися. Хiба не видиш, як тепер на божеське дивляться? Хтось пiдстежить,
пiдгляне твоє заняття й донесе, що Докiїн син вiдновлює церковнi образи.
Скажуть: радянська влада йому дорогу до iнституту пiдмела, прошу, вчися,
щоб не змарнувався твiй талант. А вiн, невдячний, оманi служить... А що?
Не маю рацiї? Такий час, Василику, коли за кожним дивляться, щоб вiн був
простенький, як билень вiд цiпа. А кривеньких випрямляють, обтiсують...
Мiх-мах виженуть тебе з iнституту.
Як усе просто.
Тепер я зрозумiв її страх; вона стояла посеред страху, немов посеред
крижаної води, i я мусив вишукувати слова, щоб її страх розтопити; я шукав
для неї розради, а до мене самого крижана вода пiдпливала, просочувалася в
душу; мимоволi спадали на згадку подiї в унiверситетi, звiдки цiлими
тузiнами, пачками бозна за що. часом лише за слово, за iронiчний погляд,
за прогрiшення котроїсь там бабцi, виганяли на вулицю, рокували на
армiйську службу, а бунтiвливих, непокiрливих вiддавали до суду.
А чи в нашому iнститутi не так? Я чомусь дотепер не задумувався, що i в
нашому iнститутi триває чистка, а Йвана Терпелюка навiть судили за намiр
нiбито когось там iз вождiв карикатурно намалювати... намiру, певно, й не
було, був донос, комусь хлопець не сподобався за те, що мав у собi
направду Божу iскру, й вiдняли у нього пензель i рiзець, повезли в Сибiр,
у тайгу, дали сокиру й пилу; його повезли i повезли також сотого й
тисячного, я колись випадково бачив у Бистри-чанах безконечну валку, яка
котилася вулицею Чапаєва до вокзалу (i вулиця, i вокзал, i вагони
худоб'ячi були остороженi багнетами та псами), а я стояв осторонь, стояв
начебто в безпецi; вiдчислення, виселення, худоб'ячi вагони, лютi матюки,
прокляття, плачi мене не стосувалися, я був невинним, чистим, я жив
навчанням, мистецтвом, що вiдкривалося менi, як квiтка; так, я був
невинний, був оборонений, заступлений вiд можливої вини батьком, що впав
на фронтi; я був щасливий, що рiс у матерi одинаком й нiхто не мiг менi
закинути, звинуватити, наприклад, що брат воював у бандерiвськiй боївцi й,
мовляв, замислював убити письменника Галана, а сестра числилася у
бандпосiбниках, бо колись вночi нагодувала лiсовикiв, якi постукали у
вiкно.
Я був безгрiшний; я був чистий перед владою, перед людьми, перед
свiтом, перед своєю совiстю, перед мистецтвом, i страх, отже, цей вуж
повзучий, не повинен був закрадатися менi в душу й червивити її, а проте я
оглянувся... я таки мимоволi оглянувся, чи позаду не стоїть сексот, якого
боялися мої мама.
Я думав одне, я шукав пiдсвiдоме, iнтуїтивно донощика, а матерi говорив
зовсiм iнше, я її переконував (а може, переконував самого себе?), що образ
iз Вифлеемом - рiч насамперед мистецька. Хiба не видите, мамо, яка тут
панує радiсть? Хiба й вам не легше на душi вiд цього бiлого, тихого
свiтла? Може бути, що цей образ взагалi не призначався для молитов, колись
приходили до нього люди не лише для того, щоб перехреститися, а й для
того, щоб душа, споглядаючи його, возрадувалася, як радується вона спiвом
чи музикою.
Мама мене не слухали; мама присiли на лавицю, опершись лiктями в
колiна, сухе продовгувате лице взяли в долонi - таким чином начебто
вiдгородилися вiд моїх слiв. У причiлковому вiкнi криваво заходило сонце,
там палало пiвнеба, й червонi бризки полумiнi падали на схилену мамину
голову.
- Нi, ти їх собi не легковаж, хло', - сказали мама чомусь пошепки,
начебто остерiгалися, що пiд вiкном, присвiчуючи собi огарком, поцупленим
звiдти, де заходить сонце, сидить конфiдент i пильно стежить за нами.
Я хотiв спитати, кого вони мають на увазi пiд словом "їх". Невiдомих
донощикiв? Моїх викладачiв? Людей, якi правили землею вiд iменi наляканого
народу й котрi достеменно знали, як сiяти жито, як любити Україну, як
треба малювати картини й писати книжки, як боротися з класовим ворогом i
як плекати душу?
Мушу признатися, що дотепер "таке" менi в голову не приходило, i не
тому не приходило, що я когось боявся, просто менi було добре й затишно
жити пiд крилом цих всезнаючих, всевмiлих i всесильних людей, вони не були
менi чужими, я шанував їх, вони воювали разом iз моїм татом на фронтi, я
чув себе з ними покревненим... i не знаю тiльки, i ще раз не знаю, чому
наперекiр цiй покревненостi, немов крiзь дiру в парканi, пролiз студений
слизький вуж, що зветься страхом.
- Коли я був малим, то ви мене лякали дiдьком рогатим... дiдько, чорт,
зрадник, щезник був усюдисущим, вiн мав десятки iмен, але люди його
називали "той", називали безiменне. А тато, бувало, обороняли мене вiд
страхiв, кажучи: "Ти менi, жiнко, дитину не пуджiй". Пам'ятаєте? -
вiдповiв я мамi напiвжартома. Треба було або ж виганяти змiя, або ж
звикати до нього.
- То було колись, - обiзвалися мама. - Тепер тато тобi не допоможе.
Нiби-с не чув, як уповноважений iз Лисичан, iз району нашого, сам товариш
Ступа, так вiн писався, любив при нагодi гладити нас лагiдними словами, що
син за батька не вiдповiдає. Але чи це не означає також, що й батько
синовi, якщо той потрапить в бiду, не подасть руки? Такий час... I менi
страшно, сину.
- "Такий прекрасний час, i прагну я обняти всю планету", - проспiвав я
рядок iз банального вiрша. Це, мабуть, була спроба змiнити русло розмови;
це була спроба вдати, самого себе обдурити, заспокоїти, що нiякого змiя в
тобi нема.
- Обнiмай, Василику, планету, чого ж... чи я бороню? - Мама метнули в
мене осудливий погляд. - Лишень нагадай собi нашого директора школи...
сiльського професора Северина Гайдаша. По вiйнi вiн i тебе вчив iсторiю,
природознавство, географiю... i спiви вiв у шостому й сьомому класi,
приграваючи собi на скрипойцi. Пам'ятаєш? Хiба Гайдаш так само, як оце ти
нинi, не казав "їм" на зборах у читальнi, яку вже називали клубом... "їм"
казав, усiм тим добрим i злим, мудрим i тим, яким бракувало клепки,
органiзаторам "життя по-новому", фiнагентам i просто агентам, збирачам
позики, контигенту, "стрибкам" iз батальйону самоохорони, просто солдатам
у синiх кашкетах, уповноваженим рiзним, а найперше оперуповноваженому
товаришевi Ступi, який вважався у Горопахах найстаршим, що рiзьблений iз
дерева розiп'ятий на хрестi Iсус Христос не має нiчого... так, не має
нiчого спiльного з Христом релiгiйним, це, мовляв, люди добрi, витвiр
мистецтва. Невiдомий майстре зобразив, може, на хрестi самого себе, своє
життя розiп'яв на хрестi, а щоб його мука, його крик, щоб його вихудiле на
трiску, розiп'яте проклятою роботою, голодом, вiйнами, морови-цями тiло
збереглося як знак пережитого для пам'ятi нащадкам, вiн розп'яття це
подарував горопаськiй церквi... так тодi було прийнято, тодi не знали
музеїв, i його витвiр припадав пилюкою у захристiї двiста чи триста рокiв.
Хiба не так, Василику, говорив тодi в клубi з трибуни професор наш
Северин? Хiба помогло йому оте слово, яким i ти боронишся, оте
"мистецтво"? Ти забув, чим усе це скiнчилося для професора Северина?
Нi, я не забув...
Але було б фарисейством сказати, що постiйно пам'ятав про трагедiю мого
сiльського вчителя, люди у своїй масi забудькуватi, тим бiльше квапимося
забути про лихо, i я вiд людей теж не вiдрiзнявся, вчителева трагедiя
поросла мохом на рiк або й на два, а на третiй несподiвано вiдкрилася
свiжим болем... так болить рана, яку продiрявили кулею учора.



4

Чи любили ми свого вчителя? Не знаю... Вiн сам чомусь боявся нашої
школярської любовi й нiкого не допускав до себе близько; вiн мовби
замикався на ключ, а ми не вмiли постукати в його дверi. Втiм, це
стосувалося також дорослих: професор Северин, як його називали в
Горопахах, з усiма тримався пiдкреслено сухо, навiть суворо, нiхто не
бачив, щоб вiн колись посмiхнувся, пожартував, навпаки - закукурiченi
вгору, кошлатi брови постiйно хмурилися, а рудi, сторчкуватi, короткi на
два пальцi вуса робили його усяк раз немовби роздратованим. Вiн i справдi
з нами, воєнними переростками, не дуже панькався, мав звичку називати нас
"туманами вiсiмнадцятими", а часом не по-педагогiчному смикнув за вухо або
й свиснув лiнiйкою по плечах - давалися взнаки порядки у "повшехнiй" школi
недавнiх польських часiв.
Ми йому, однак, усе вибачали.
Ми йому вибачали i... таємно кожен iз нас очiкував того дня, коли пiсля
урокiв Северин Петрович вiзьме тебе за плече й поведе до себе додому.
Будинок вiн мав гарний, вiлiю iз крутосхилим дахом, яку купив у вдови
довоєнного директора школи Яна Чеховича ще перед тим, як Гiтлер напав на
Польщу. Вдома вiн впускав тебе до своєї бiблiотеки, до царства книжок на
саморобних полицях, що ними були заставленi стiни покою: дозволялося
будь-яку книжку брати в руки, гортати її, слинити, при бажаннi можна було
лягти на пiдлогу, на килим, обкластися книжками й вишукувати у них
малюнки, уривками читати; навiть тi сiльськi урвитуси, якi в школi не
вельми бралися до науки, мрiяли потрапити в його бiблiотеку, надивитися на
книжки, якi "пишуть про цiлий свiт", набратися вiд них якогось чару,
магiї, пояснити яку нiхто не мiг. Северин Петрович заохочував нас глибше
поринати в книжку, охоче позичав додому (але, не дай Боже, котрусь не
повернути або ж забруднити!), примовляючи при цьому: "Набирайся, тумане
вiсiмнадцятий, охоти до книжки... навчишся з неї правди".
Правда лежала зверху, як хлiб на капустяному листi? Надломи-но тiльки й
запричащайся, їж, вгамовуй голод?..
Був вiн наївний у своєму прагненнi заворожити нас книжками, знаннями,
заохотити нас шукати глибин? Очевидно, бо навколо ж панувало пiслявоєнне
жебрацтво: голод, цинiчнi й лютi iнвалiди з кош-турами, сирiтство, чорнило
з бузини, писання шкiльне на газетах ...а навколо "хлопцi з лiсу", смертi,
пожежi, стрiлянина, облави енкаведистiв з псами й металевими щупами, якi
винюхували бандерiвськi схрони. А директор школи вчив нас шукати в книжках
правди...
Часто ми заставали в його бiблiотецi двоє-троє облавникiв, офiцерiв,
якi теж порпалися в книжках, чогось у них вишукуючи. I тодi Гайдаш
намагався чимдуж випровадити нас додому: "Iди-но, хлопче, не час нинi.
Бачиш: ревiзiя". Вiн зiтхав i розводив руками. "Чого вони там шукають, у
книжках? - якось спитав я, коли уже вкотре застав у його хатi облавникiв.
- Ви ж кажете, Северине Петровичу: вчися з книжки пiзнавати правду. А тим
часом солдати з автоматами шукають, певно, у ваших книжках облуди. Чи як?"
Гайдаш кинув на мене бистрий здивований погляд, потiм, звично осiдлавши
хрящуватий нiс окулярами, довго й пильно приглядався до мене, немовби
вперше побачив... а може, вперше побачив свого учня iнакшим, таким, який
уже дрiбку чогось почерпнув iз його книжок. "Це їх служба, - казав,
щоправда, невпевнено, мовби не був переконаний, що солдатовi конче треба
шукати ворога в книжках. - Книжки є рiзнi, - говорив далi, й менi
здавалося, що вiн сам себе переконував. - Адже ж не пишуть їх ангели з
крильцями, а таки земнi грiшнi люди". "То як розпiзнати книжку: де правда
в нiй, а де - брехня?" - допитувався я вперто. "Е, Васильку, то не так
легко розпiзнавати i дiлити: отут правда, а отут лжа. Минулого разу...
тиждень тому нишпорив у моїх книжках сам оперуповно-важений товариш
Ступа... ми пили з ним гербату... а потiм й по келiшку мiцнiшого
перехилили... i знаєш, розчервонiвся наш Ступа, обличчя - хоч цигарку з
нього припалюй, i пiт градом. Iрина моя пiдливає... що нам, шкода сивого
первака для рiдного товариша Ступи? А вiн розм'як, як вiск, хоч святого з
нього лiпи, i, м'яким будучи, розкрився... так, розкрився, i було менi
сумно, що вiн, чоловiк мовби й не простий, не пеньок якийсь необтесаний,
бо за небiжки Польщi не раз його арештовували за те, що ходив у комунiстах
i ждав iз-за Збруча бiльшовикiв, i вiйну, напевно, теж не просидiв десь
там у супокої i безпецi, має прецiнь ордени, до капiтанських погонiв
дослужився, а проте вiн бачить у людях тiльки чорне або бiле, пряме i
криве, героїчне й нице. I нiчого з ним не зробиш, не переконаєш, що
людина, хлопчику, то цiлий свiт, у якому, трапляється, сонце свiтить, як
смолою курить, а при мiсяцi достигають пшеницi... i парадоксальнiсть ця, а
також рiзноманiтнiсть, постiйна перемiннiсть роблять людину багатою. Я
йому. Ступi тобто, так i сказав, що нецiкаво, а то й страшно жити, де лише
бараки i казарми, де тiльки чорне i бiле. Людина там обстругана i гола,
порожня всерединi, як... як наган. Однi бубни в такiй людинi тiльки
бубнять. А вiн, Ступа, добряче вже пiдхмелившись, киває на мене погрозливо
пальцем: "Но-но, вчителю, я вже видiв таких мудрагеликiв. Усе це буржуазнi
бреднi, проповiдь iндивiдуалiзму. Менi кажуть, що я гвинтик... i менi,
повiрте, добре й сьогоднi бути в життi гвинтиком великої машини, яка
чахкає на цiлий свiт". Ти щось второпав, Василику, з моєї бесiди? -
спохопився Северин Петрович. - А може, й не треба, щоб уторопав... - I
знову сiдлав на нiс пенсне й дивився своїми двома скельцями менi в душу. -
Ет, - врештi вирiшив, - iди-но, дитино, якнайдалi вiд грiха". I майже
силомiць випхав мене за дверi. Потiм уже за порогом, цiлком розгубившись,
тикнув менi як рiвному на прощання руку.
Я вiдчув, що рука його тремтiла; я зрозумiв, що вiн боїться Ступи,
боїться за себе, за хвору свою панi Iрину, за свої книжки також боїться.
Боже мiй, боїться? Чого? Хiба у Горопахах є ще хтось такий заслужений...
такий, що зрiвнявся б iз ним? Хiба при потребi село його не оборонить?
Хiба не Северин Петрович майже тридцять рокiв учив не лише дiтлахiв у
школi, а й цiле село, бо ж органiзовував читальню, хор, аматорський
гурток, закладав дитячий садочок, кооперативну крамницю, склеп, як тодi
казали, заохочував газдiв садити сади й робити компости, воював iз
горiлкою, iз корчмою старого Каца, "годив", тобто мирив сусiда з сусiдою,
якi, бувало, через переорану межу хапалися за iстики й не раз проливали
кров. А за нiмцiв, в окупацiю, хiба вiн не оборонив не одного парубка чи
дiвчину вiд каторги, вiд Нiмеччини? Сiльський вiйт Iван Качурик упирався:
"Нiц тут не вчините, пане професоре, маю людський контигент здати - i
фертик, бо вiйна, бо мус, бо шваб потрiбує робочих рук". Тодi вчитель
запрягав у бричку свого буланого коника, Гудзика, i їхав до Бистричан, до
"нiмцiв високих" доводити, шо не можна, примiром, Гриня Королюка чи Ганю
Сапiльчишину брати вiд старих родичiв, бо пропадуть, бо розсипеться
господарка, бо треба мати милосердя.
"Вищi нiмцi" з нього посмiшковувалися, бо кого обходив якийсь там син
слiпого Семка Королюка i його газдiвство на п'яти моргах грунту, коли
вiйна, як сiчкарня, тне й тне щодня тисячi.
А все ж Гайдашевi iнколи таки вдавалося зм'якшити якогось там урядника,
i той же Гринь Семка Королюка хапав учителя за руки й цiлував... i плакав
iз радостi.
I хiба село цього не бачило, хiба не посвiдчить, хiба не оборонить?


Аж через копу лiт, працюючи над портретом Гайдаша й роздумуючи про його
життя, я зрозумiв, що йому нелегко було називатися "народним учителем". У
тридцятих роках у нашому краї метушилися десятки полiтичних партiй,
об'єднань, груп, i кожен iз цих десяткiв вихвалявся своєю прогресивнiстю,
викрикував про служiння народовi й вищiй метi, i кожний був готов хапати
тебе за полу, щоб перетягнути на свiй бiк, бо тiльки, мовляв, на цьому
боцi правда. А ще був облесливий сiльський парох отець Чарот, який прагнув
лiдерувати в Горопахах одноособове й через те позирав на Гайдаша кривим
оком; а ще влада шкiльна в Бистричанах i комендант постерунку в Черневi
пiдозрiвали його в сепаратизмi, бо не цурався своєї українськостi, а це
вже пахло мало не "гайдамацтвом"; а ще конфiдент тутешнiй Кифор Балей
ловив кожне його слово i зважував вчинок: чи не приховано тут
протидержавний замисел?
Гайдаш тюпав собi "серединою дороги", навмисно пiдкреслюючи, що
"полiтикою не бавиться"; бо яка, до холєри ясної, може бути полiтика, коли
в просвiченому двадцятому столiттi посерединi Європи, як посеред бiлого
дня, люди, замiсть пiдписати своє iм'я, малюють хрестики, а замiсть хлiба
мають (та й то не завжди) вiвсянi коржi. Чи це, може, прошу пана, теж
протидержавнi мiркування? Теж "полiтика"? "Нема нiчого вищого, нема нiякої
iдеї, мети святiшої... нема нiчого дорожчого понад людину... нема нiчого
кращого, як служити людинi". Так вiн колись менi написав на одному з двох
томикiв творiв Марка Черемшини, що їх видало у Львовi видавництво
"Iзмаград" ...томики цi, подарованi вчителем, збереглися в мене донинi,
вони й тепер лежать на моєму столi, i вчителiв надпис певною мiрою є моїм
дороговказом у життi.
Я довго мучився над його портретом; Гайдаш позирав на мене з полотна
iнколи суворо, iнколи скептично, вiн немовби навмисне вiдштовхував вiд
себе, боячись, що я зблизька пiдгляну його iншого, не такого завжди
зiбраного й неприступного, а м'якого, доброго, смутного, а часом i
розпачливого, зовсiм не такого, якого звикли його бачити люди.
Вiн немовби вихоплював iз моїх рук пензлi... мої пензлi ламалися,
бралися корою, я надовго покидав роботу, й деколи менi здавалося, що я вже
нiколи не покладу пiдрамник з полотном на мольберт, але минав час, i я
знову з пензлем, iз сумнiвами, з надiєю стояв перед своїм "Вчителем".
Гайдаша давно нема на свiтi, похилився дубовий хрест на його могилi, а я
дотепер шукаю стежок до нього.
А може, я шукаю самого себе?



5

Маю пiдозру, що Северин Петрович навмисне ходив "застiбнутий на всi
гудзики", - вiн боявся, що одного дня Горопахи, пiдглянувши в щiлину його
душу, побачать її м'якою, щирою, а то й скуленою у безнадiї; вiн, мабуть,
хотiв, оскiльки брав на свої плечi багато обов'язкiв, щоб село знало: пiд
нiякими каменями вiн не зiгнеться, не викривиться його хребет i не стане
горбатою його душа.
Одного разу за день чи за два перед Зеленими святами, коли ми з мамою
маїнили хрест на дiдовiй могилi, на цвинтарi з оберемком липових вiночкiв
появився наш Северин Петрович; вiн прихилив свiй велосипед до молодого
явiрця бiля входу й, не оглядаючись, потюпав розшукувати посеред густого
вишняку могилки своїх дiтей, щоб їх теж, як велить звичай, замаїнити ...
щоб, як казали мої мама, мертвi бачили i тiшилися: живi про них
пам'ятають.
Дiти в Гайдашiв не водилися: я знав, що шiсть однакових надгробкiв
можна було знайти на нашому цвинтарi, й на кожному надгробку на бiлому
мармурi золотими лiтерами було написано, що тут спочиває улюблена донечка
чи дорогий синочок вчителя Северина Гайдаша та його дружини Iрини; i з
кожної мармурової таблички споглядали з вмурованої фотографiї
три-чотирирiчне маля: довше вони не жили. I лише син Роман, який чудом
уникнув смертi в малолiтствi, закiнчив у Бистричанах гiмназiю, вчився у
Львiвському унiверситетi Яна-Казимира. Пiд час нiмецької окупацiї пристав
до комунiстичної пiдпiльної "Народної Гвардiї", яка потiм прибрала iм'я
Iвана Франка, возив до навколишнiх мiст i мiстечок пiдпiльну лiтературу,
летючки, - робота була ризикована, бо скрiзь чатували облави й обшуки.
Котрогось дня його таки взяли в поїздi - i згинув слiд львiвського
студента Романа Гайдаша в задимленому Майданеку.
Боже борони, Гайдаш нiколи не розповiдав нам про синову загибель, не
любив, коли хтось називав Романа героєм, "борцем за наш свiтлий день", вiн
мовби остерiгався, що хтось таки скаже вголос або ж тiльки подумає, що,
мовляв, дивiться, старий Гайдаш хоче щось мати вiд совiтiв, хоче
схiснувати за те, що виховав сина на комунiста.
А того надвечiр'я на цвинтарi ми з мамою не впiзнали Гайдаша, коли вiн
повернувся до свого велосипеда. Був згорблений, зiщулений, iшов важко, аж
гейби западався по колiна в землю.
- Оце лишився вiнок для Романа, Василихо - промовив до моєї мами. Я
тодi побачив його обличчя... побачив губи, що тремтiли, i побачив двi
сльози в глибоких зморшках. - Шукаю i шукаю синової могилки... i не можу
знайти... а свiт такий великий, - говорив вiн далi i плакав перед цiлим
свiтом, зовсiм не зважаючи нi на мене, нi на маму, нi на багатьох людей,
що маїнили могили своїх родичiв. - I не знаєш, чуєте, на який хрест маю
повiсити оце маїння, щоб мiй Зеник теж бачив: i я, i мама Iрина про нього
не забули.
Учитель стояв з своїм вiночком розплаканий, зовсiм не схожий на
"застiбнутого" на всi гудзики сiльського професора; стояв перед нами
старий осиротiлий чоловiк. Я, пiдлiтком тодi будучи, бунтував у душi проти
"такого" Гайдаша, я звик до нього спокiйного, рiвного i навiть суворого, я
завжди гордився його витримкою i тепер осуджував, а то й ненавидiв його за
розслабленiсть. А мої мама його жалiли... а мої мама сказали:
- Дайте-но, вчителю, той вiночок. Я за старим звичаєм повiшу його на
цвинтарнi ворота... будуть люди йти... i будуть люди згадувати про вашого
Романа. Вiчна йому пам'ять.
Гайдаш узяв велосипед i вийшов на дорогу, i по дорозi за капличкою
озирнувся на цвинтарнi ворота, на яких зеленiв вiнок для його сина.



6

I знову повертаюся до iсторiї з розп'яттям, до болю Северина Петровича
Гайдаша, до того по-осiнньому низького дня, що кволо, мов каганець на
припiчку посеред накуреної сизої хати, блимав за вiкнами нашої школи;
якраз того дня з осiнньої мжички увiйшов до класу Северин Петрович. Вiн
обережно поклав на стiл щось дбайливо загорнуте у вiдрiзану полу старої
шинелi; скинув мокрий плащ i капелюх, поправив краватку й пригладив
долонею коротке зачесане набiк волосся; це було звичне приготування, i ми,
школярi, звикли до цього ритуалу перед уроком, i навiть великий згорток у
шинельному сукнi нас особливо не iнтригував: ми звикли, що Гайдаш чи не на
кожний свiй урок iсторiї приносить предметне "унаочнення", яке повинно
було, на його погляд, зблизити нас, сьогоднi сущих, з минулими
поколiннями... зблизити й пов'язати, дати нам вiдчути i зрозумiти, що ми,
теперiшнi, походимо з кореня вчорашнього, i завдяки цьому, казав якось
Гайдаш, ми вiчнi на цiй землi й незнищимi. Пам'ятаю, котрогось дня
унаочненням нам служила купка черепкiв iз трипiльського часу; другого дня
вiн принiс цiлiсiньку, добре збережену плiнфу - плоску й тонку цеглину,
знайдену ним десь на пiдгалицьких полях, якi пам'ятали церкви й тереми
княжих здателiв-будiвничих; третього дня поклав перед нами "писану" миску,
звичайну миску гуцульського гончаря, з таких мисок ми їли толочену бульбу
з квасолею, кулешу з кислим молоком... ми до цих мисок нiколи не
приглядалися, ми навiть їх, глиняних, трохи зневажали, бо в хатах наших
татiв почали появлятися бiлi й "мальованi" мiськi тарелi... i раптом (так,
раптом!) наш учитель вiдкрив нам миску нiби наново, а то й уперше, i ми,
трохи заскоченi i трохи все ще скептичнi та недовiрливi, розглядали її i
помiчали, що на нiй цвiтуть небаченi косицi, плавають зеленi риби й
кукурiкають когути iз червоними й жовтими довгими хвостами.
На цей раз, розгорнувши полу шинелi, Гайдаш показав нам невелике, десь
з пiвметра висотою розп'яття Iсуса Христа. Гармидер у класi якби батогом
ударив, стих, ми аж зiщулилися, полягали грудьми на довгi, на вiсiм
школярiв, ще австрiяцькi лавки, й з цих покарбованих iменами давнiх наших
ровесникiв лавок злякано поглядали на посторцоване на столi розп'яття;
кожен з нас iзмалку знав цю церковну рiч, яку приносили до тiєї хати, де
був мрець, разом iз "свiтлом" - грубими восковими свiчками у масивних
мосяжних пiдставках; ми, малi, бувало, сахалися на вулицi, нишкли за
парканами, коли хтось iз поважних газдiв побожно й скорботно нiс обiруч
рiч, яка символiзувала смерть. Щоправда, церковне розп'яття було набагато
бiльше, вище i масивнiше, пофарбоване на чорно, й, власне, тiєї
вiдштовхуючої чорноти ми боялися, вона гейби хапала за очi, вселялася в
тобi й нагадувала, що й тобi колись примостять в iзголов'ї розiп'ятого
Христа.
Хто сказав, що дiти байдужi до смертi, що їх нiбито обороняє од неї
нерозумiння єдностi початку i кiнця?
Хiба ви не були дiтьми? Хiба ви забули про вразливiсть дитячої душi...
такої вразливої, як пелюстка на терновому цвiтi?
Одначе сьогоднi ми поступово звикали до Гайдашевого розп'яття; ми всi
разом одночасно вiдкрили, що воно, на вiдмiну вiд церковного, не закурене
до чорноти, i було воно, певно, вирiзьблене з бiлого дерева, з липи, але
бiлизна з року в рiк жовтiла, час обгалунив дерево теплою золотавiстю, i
це його золотаве тепло дивним чином манило до себе; до нього, до старого
дерева, хотiлося неодмiнно доторкнутися... може, нам баглося
пересвiдчитися, що воно направду тепле? I вчитель, певно, знаючи
притягальну силу золотавого тепла, таїну старого дерева, дав розп'яття
роздивитися зблизька дiвчаткам iз першої лавки, попросивши завбачливо бути
обережними, щоб нi крихти не вiдлущити, не зiпсувати мистецької речi, що
неквапно попливла з рук у руки по цiлому класу. I тодi при розгляданнi
зблизька, при обмацуваннi, при пересвiдченнi, що золотаве дерево й справдi
таїть у собi тепло, хтось з-помiж нас шепнув... i шепiт поповз, як вогонь
по стернi, що сухореброго прибитого до хреста чоловiка лице чимсь схоже...
чимсь схоже на Iлька Данищукового, повiшеного торiк на сухiй вербi бiля
млина на Унявi. Таке ж, чуєте, воно виснажене (бо Iлько з купою дiтлахiв
завжди голодував), такi, дивiться-но, довгi плескатi ручища, такi
гудзуватi колiна.
Пам'ятаєте?
Я направду пам'ятав той ранок, коли ми, дiтлахи, разом iз нашими мамами
збiглися подивитися Iлькову страшну смерть; i хоч нашi мами або нас
проганяли (бо ревли корiвчини в стайнях, веснянi трави пахли знадливо),
або долонями затуляли нам обличчя, ми, однак, бачили Iлька, що гойдався
голий на мотузку, й читали табличку, що висiла нa його грудях: "Зрадник,
сексот енкаведе, тому й присудили йому смерть. Має вiн висiти на пострах,
для науки iншим два днi, а якщо хтось наважиться дочасно зняти тiло, то i
йому таке ж буде".
I тому горопаськi люди стояли колом безпорадно, навiть Iлькова родина
не зважувалася пiдступити до нього, аж поки не приїхали з району солдати в
синiх кашкетах...
Хтось, одначе, сьогоднi в класi заперечив, що оце рiзьблення зовсiм не
схоже на Iлькове, принаймнi не схоже лице, бо Iлькове обличчя маленьке, як
яблучко, а тут довге, вузьке й сухе... нi, тут якийсь iнший газда з
Горопах висить на хрестi... висить i викрикує щось люте.
I викрикує?
Я придивлявся до розiп'ятого й справдi помiчав, так менi принаймнi
здавалося, що той газда горопаський iще не вмер, iще вiн конає, iще на
його обличчi карбувалася поздовжними рiвчаками чорна мука, iще
привiдкритий запалий рот викрикує, може, прокляття, може, пересторогу для
мене, може, молитву?
Неймовiрно начебто, але я чув його крик, вiн таки лунав у нашому
принишклому класi, бився у вiкна, як птах, i ми пiдсвiдоме озиралися, де,
на чию голову, на чиє плече отой птах сяде.
Крик уявлявся менi круком...
А може, все це сьогоднi, через тридцять майже рокiв, я вигадую? Може,
ми тодi були замалi, щоб на давнiй рiзьбi, на мертвому деревi могли
побачити й вiдчути людське страждання i навiть почути крик... i навiть
уявити крик в образi крука? До цього, певно, ще треба було дорости, й
Северин Петрович для того й принiс у клас стародавнє рiзьблення, щоб ми
бодай через десятилiття доросли до чужого терпiння.
Поки рiзьбу передавали з рук у руки, поки вона ходила по класу, вчитель
розповiдав нам про панщизнянську нiч у Галичинi у XVIII й у першiй
половинi XIX столiття, адже за розкладом був урок iсторiї, i Гайдашевi
згiдно з програмою належало втовкмачити у нашi голови певнi знання з цього
вiдрiзку часу. Попервах навiть здавалося, що золотаве розп'яття не має
дотичностi до гайдуцьких канчукiв, до тупої волячої роботи на дiдицьких
ланах, до двох-трьох корчем у кожному галицькому селi, а у тих корчмах у
засмальцьованих ярмулках сидiли пейсатi щезники й дияволи, чорти та
арiдники пекельнi, якi на панську вимогу та на свою потребу не тiльки
висмоктували з мого прадiда кров, не тiльки вiдбирали за борги останнього
вола чи сорочку, а й залюбки витолочували йому душу, заливали її оковитою,
викрадали з його прадiдової душi навiть молитву, бо ключi вiд церков
висiли у них за шинквасом; i блукали душi прадiднi спорожнiлi й
зганьбленi, мов прокаженi в пустелi. I ще спочатку здавалося, що розп'яття
не має нiякої дотичностi до кривавої, розлитої, мов повiнь, гайдамацької
розпуки i освячених ножiв, до Довбушевого життя i його смертi, до його
кiсточок, порубаних катом у Коломиї й поприбиваних на роздорiжних хрестах
рабам на пострах, щоб i не снили про хлiб, про волю, про молитву, про
боротьбу, про тонесенький промiнчик свiтла серед ночi; а ще нам, школярам,
здавалося, що золотаве розп'яття не має теж нiчого дотичного до того, що
мова народу була зневажена, залишена з панської ласки лише хiба що для
плачу i проклять, i навiть священик у церквi, якщо лихвар дозволив її
вiдчинити, голосив слово Боже не по-нашому.
А коли ми, школярi повоєннi, голоднi, в маминим кабатах i в татових
розношених чоботях, через вiйну передчасно постарiлi, пiддалися-таки магiї
вчителевого слова, його спокiйної, мовби аж монотонної бесiди, вiн
котроїсь хвилини увiв нас... мене особисто завiв у ту давню низьку нiч, i
ця нiч, склепiнчаста, повна смороду, проклять, тупої роботи, впала на
мене, спускалася все нижче й нижче, гнула мене й давила, i я разом iз
усiма своїми цiмбориками в класi був оглушений та ослiплений... i в цiй
слiпотi глухiй я побачив себе самого: немов хтось збоку стояв чужий i
чужими очима дивився на мене, запряженого в ярмо; я уявляв себе волом, що
тягне покiрливо плуг; i б'ють мене люто батогами, i називають бидлом, i
запльовують очi, i витягують жили. Коли ж стало нестерпно i душа моя була
готова захлинутися у пiтьмi, як у гноївцi, вчитель узяв, здається, з рук
Михаська Горобця, що сидiв на заднiй партi, розп'яття пiсля довгої
мовчанки (немов вiн прислухався до нашого... до мого болю) сказав, що з
того невiльницького мороку дiйшла до нас ця високомистецька рiзьба, яка
свiдчить, дiти, що гнобителi були безсилi витоптати людську душу до
останньої живої бадилини i засiяти безплiдним пiском, бо i в пiску, помiж
камiнням, на бескеддi тут i там, тут i там... i в нашому селi, в
Горопахах, хтось на липових дошках свiтлою темперою малював святих
угодникiв i цим доводив незнищеннiсть нашого кореня i насiння, а хтось...
якийсь майстре спершу сокирою, теслом, а далi долотом i рiзьцем рiзьбив
розiп'ятого свого Бога i свою розп'яту на хрестi душу. Бо я вас запитую,
дiти, яким би iнакшим способом зумiв би донести до нас, до нащадкiв, свiй
бiль i свiй крик? I при цьому, прошу запам'ятати, засвiдчив нашу
незнищимiсть: а таки не втопились ми в мороцi, не звироднiли в рабiв i не
згибли з лиця землi, яко обри.
Вчитель ходив по класу помiж рядами лавок високий, прямий, задивлений
кудись... задивлений понад нашi голови, i нам, школярам, здавалося, що вiн
зримо видить того митця, який iз пензлем, пером чи рiзцем стоїть на
сторожi, щоб ми, народ, не звироднiли. "Той майстро прадавнiй, - казав нам
Гайдаш, - творiнням своїм стверджує: ми були на цiй землi, ми єсть, ми
будемо..."
- А ви, один iз другим... я знаю, що ви, один iз другим, сидите собi й
посмiшковуєтеся з мене: що такого незвичного вiдкриває нам учитель? Ну,
була нiч у вiсiмнадцятому столiттi, ну, висить собi сухорлявий чолов'яга
на хрестi. То що з того? На що нам вiдкрилися очi?
I не знати було, чи бринiв в його запитаннi сумнiв, докiр самому собi,
що нiчого ми, школярi, з його уроку не второпали, а чи вiн таким способом
придивлявся, де, в кого, на якiй лавцi засвiтилися очi... засвiтилися й
свiтять собi ж таки в душу, придивляються до себе?
Я не знаю, чи ми того дня порадували Северина Петровича засвiченими
вогниками, та й, може, на осiнньому вiтрi так одразу свiчку не засвiтиш,
часом для засвiчення треба вiддати цiле життя. А Се-верин Петрович тим
часом утомився; вiн сiв за стiл, схиливши голову на руки, й, мовби забувши
про нас, про розп'яття, думав про щось своє i довго мовчав; очi заплющив;
довгобразе обличчя з двома повздовжними, якби долотом витесав, зморшками
виглядало ще суворiше, нiж звичайно. Стрiшкуватi рудi брови ворушилися, як
два волохатi джмелi, вверх i вниз, нiби сварячись мiж собою.
Клас, усi ми, отi тридцять три горопаськi шибеники, переростки й
недоростки воєннi, терпеливо й трохи злякано поглядали на вчителеве
обличчя, i кожен iз нас, певно, жалiв його i думав про нього щось добре,
ласкаве й вдячне. А може, ми всi разом радiли, що маємо вчителя,
ворожбита, який викликав iз минулих свiтiв рiзьбяра й завiв до нашого
класу... завiв, наблизив до нас, i ми раптом зблизька помiтили, що обличчя
розп'ятого на хрестi чоловiка таки направду схоже на...
На вчителя?
Хто це сказав?
Хто подумав?
Зрештою, дзвiнок "Франца-Йосипа", тобто шкiльного сторожа старого Тимка
Шинькаря з розкiшними вусами й цiсарськими бакенбардами, обов'язком якого
було згiдно з розкладом смикати шнурок дзвiнка, завершив, здається,
iсторiю з розп'яттям; ми похапали свої торбини з книжками й тихо
висоталися з класу. Може, як завше, страх як хотiлося вибiгти на ганок з
криком, з тупотом (а дехто, бувало, скручував на ходу самосадну цигарку й
люто бухикав), але наш директор далi закаменiло сидiв за столом, на якому
золотилося розп'яття з XVIII столiття, i ми мимоволi шанували його зажуру.
Я лише оглянувся на порозi, й менi здалося, що вчитель розмовляє з
майстром iз минулих свiтiв.
Через багато рокiв, коли я заходився малювати Гайдаша, на першому-таки
сеансi я згадав про давнiй осiннiй день, про осiннiй урок iз розп'яттям i
необережно сказав, що чи не саме тодi я доторкнувся до ворожбитства, до
таїни мистецтва.
- Не бреши, - рiзко, навiдмаш перебив мене Гайдаш. - Чому ти у
мистецтвi чародiйському не помiтив нашого терпiння... а якщо помiтив, якщо
заболiло воно тебе, то чому нема його на твоїх образах?
Вiн картини по-старому називав образами.



СЕВЕРИН ГАЙДАШ

7

Хiба я не знав давньої iстини, що нiщо на цьому свiтi не минає
безкарно? Не минувся також безслiдно мiй урок iсторiї з розп'яттям Iсуса
Христа. Якщо вiдчуваєте в моєму голосi тихе покашлювання, незадоволення
собою, то прошу не пов'язувати цього з уроком iсторiї, це зовсiм не
означає, що сьогоднi, коли б я мав змогу переступити шкiльний порiг, не
зробив би так само... я робив би все, щоб тiльки достукатися до молодих
душ, щоб вони вiдкрилися, щоб ударило їм, молодим, у вiчi свiтло; це так
важливо, щоб людина не блукала по свiту зi слiпою душею, як iз погаслою
свiчкою посеред ночi.
I поки я стояв попiд людськими душами, як пiд брамами, пiд забо-ролами,
як попiд зачиненими божницями, й добирав до них ключi (i радувався
майбутнiй їхнiй просвiтленостi), хтось iз зачиненої божницi крiзь шпарину
(крiзь щурячу нору) прослизнув непомiтно, учинився Юдою i за тридцять
засмальцьованих рубликiв, а мо' й безплатно, заради пильностi, з простого
пiдлабузництва, прагнення вислужитися, донiс оперуповноваженому товаришевi
Ступi, тому самому Ступi, який регулярно винюхував антидержавний душок
помiж книжками моєї бiблiотеки... i той товариш Ступа, попри свої численнi
обов'язки в наших славних Горопахах, бо вiн теж правив народом вiд iменi
народу i народ уособляв (а решта писалася або ж трудящими, або ж
громадянами, по яких, звiсно, плакав Сибiр), цiлий тиждень думав над
повiдомленням про мiй урок, i хоч спершу вiдмахнувся, не придав йому
значення, на другий же день сам себе, певно, розкритикував за втрату
полiтичної пильностi i, "розкритикований", олютився на мене. Ступа
направду розщибав собою, вимiтав усi кутки, бо люто й щиро воював iз
бандерiвським пiдпiллям, викривав так званих бандпiдсобникiв i добував (що
правда - то правда) зошити й пiдручники школярам, i мобiлiзо-вував
допризовникiв на донбаськi шахти, котрi уявлялися нашим людям пекельними
печерами, i споряджав пiдводи, дядькiв пiдтоптаних у недалекi гори для
виконання плану лiсозаготовок, i витрушував у вдовиць "контигент", тобто
поставки збiжжя, м'яса, картоплi, яєць, вовни (ая, стрижи з голого вовну),
i виловлював симулянтiв, якi, траплялося, вмiли цiлими тижнями уникати
(дверi замкненi на колодку, а сам у хатi, пiди й злови) напосiдливого
районного активiста, що здирав чергову державну позику; i ще попри цi
державнi обов'язки, оперуповноважений товариш Ступа любив i вмiв випити...
А все ж вiн виринув iз цього дуже часто кривавого крутiжу, висiв iз
сiдла (бо лiтав, як скажений, верхи на конi, "дехтяр" на грудях, нагайка в
халявi, очi, як вуглини, горять червоним невиспаним вогнем, а на рiзко
окреслених, невтомлених iще губах непогамовний кiлькаповерховий мат,
постiйна погроза: "Ти знаєш, де Макар телят пасе... туди й поїдеш"); отже,
товариш Ступа висiв iз сiдла i, щоб бiльше не сушити собi голову з моєю
справою, наказав комусь iз сiльських урядникiв, певно, старому Щирбi -
черговому головi сiльради (двох попереднiх бандерiвцi розстрiляли, а ще
чомусь теж двох енкаведе заарештувало, бо нiбито вони для хлопцiв iз лiсу
збирали провiант i грошi), щоб у суботу на "планову профiлактику вiд
грипу" (так опер називав обов'язковi щосуботнi сiльськi збори, на яких
учив нашого хлопа "любити со-вiцьку владу") явився директор школи Северин
Петрович Гайдаш.
- Єсть! - пискнув по-вiськовому й на польський лад приклав до чола два
пальцi наш черговий голова. Миршавий цей чоловiчок, тихий, низенький,
гейби зализаний коров'ячим язиком, у нiякiй армiї не служив через
заїкуватiсть, вiн не вмiв вимовити без заїкання, без муки жодного слова, а
"єсть" якось виучив, як камiнець у ротi обточив; йому довго довелося
розтлумачувати Мироновi Мацюпiньцi, який, покинувши воювання в "стрибках"
(бо там, до холєри ясної, можуть вбити), найнявся при сiльськiй канцелярiї
за сторожа, опалювача печей та ще й на додаток - бубнiстом, тобто при
потребi вiн товкся з бубном по селу й скликав горопашне населення на
чергову "профiлактику", що директор Гайдаш мусить бути в читальнi живий
або мертвий.
- Єсть! - так само вiдповiв Мацюпiнька й звично реготнув на всi зуби,
уявивши, певно, як буде припроваджувати директора до читальнi.
Менi здається, що товариш Ступа, якщо когось у Горопахах любив, то це
напевно був Мирон Мацюпiнька; оперу подобалося, що Мацюпiньку не треба
було "розкушувати", розшукувати в ньому якiсь трiщини, закамарки i
глибини, Мацюпiнька свiтився наскрiзь, як порожня пляшка, й оперовi навiть
думалося, що вiн бачить Мацюпiньський кендюх i вузол кишок.
I був цим задоволений.
Тому й не дивно, що Мацюпiнька, маючи, як вiн вихвалявся, iз Ступою
блат i любов, бубнив, де треба й не треба - попiд ворiтьми, на вулицi, в
недiлю - пiд церквою, на цвинтарi й навiть стоячи бiля тiла чергового
вбитого iз засiдки чи в сутичцi бандерiвського боївкаря (а iнколи було їх
i п'ять, i шiсть), котрого сторцували сидячи до стiни читальнi й зганяли
матерiв iз пiдозрiлих родин i силували впiзнавати своїх синiв; власне, в
такi днi бiля трупiв молодих хлопцiв, серед роїв мух, у сопусi, серед
жiночого завивання i серед ненавистi Мацюпiнька неначе вiдроджувався... i
не знати було, чи вiн тiшиться чужою бiдою, чи просто йому радiсно
вiдчувати своє гейби вiчне й безтурботне iснування, бо бив у бубон i бив,
що аж здавалося - собача шкiра не витримає i трiсне, а з кутикiв
Мацюпiньчиних губ, з привiдкритої пащеки стiкала пiна.
А очi при цьому метали iскри, сiяли навколо себе задерикувату
веселiсть.
Одначе коли Мацюпiнька забубнив коло моїх ворiт, я ще не здогадувався,
що чимсь провинився перед владою, таким способом i ранiше кликав мене
Мацюпiнька до сiльради виписувати "зобов'язання" на поставки газдами
збiжжя, м'яса й картоплi або ж, скажiмо, прочитати пiдлiткам, яких
забирали на Донбас, лекцiю "про любов i дружбу", мов на посмiховище, а
пiдлiтки, мої ж учорашнi учнi, сидiли одурiлi вiд горiлки, вiд страху
перед невiдомiстю, вiд слiз; траплялося, що Мацюпiньчин бубен провадив
мене в "гарнiзон" до струбкiв, де на кумачi великими лiтерами я писав
лозунги, щоб нам вiчно жив i був здоров наш учитель i вождь товариш
Сталiн.
Отже, Мацюпiньчин бубон мене не стривожив, суботнє "промивання мiзкiв"
стало обрядом, само собою зрозумiлим, Горопахи i я з ними звикли, що в
читальнi на сценi стояв стiл, накритий червоною скатертиною, на ньому -
графин iз водою, а поруч - наготовлений, напевно, для постраху дулом до
залу, оперiв "дехтяр"; за кулеметом сидiли з одного боку голова сiльради
Петро Щерба, а з другого - писар сiльський Гриць Воливач, який, умiючи, з
однаковим успiхом списував у канцелярiї стоси паперiв спершу з бiлим орлом
у кутi, потiм - серпом i молотом, генерал-губернаторським гакенкрейцом, а
тепер оце знову, повторно (бо "другi совiти прийшли") хукав на печатки з
серпом та молотом. Оддалiк чадiла велика, на всi, мабуть, "десять нумерiв"
гасова лампа, яка щохвилi хапливо пiдморгувала, то пригасаючи, то знову
спалахуючи, мовби iз-за мальованих картин з iдилiчними українськими
хатками й тополями повiвав вiтер; i навпаки - двi малi лампiчки, що
звисали на дротах посеред салi, блимали рiвно i жовто, немов свiчки на
гробах у тихий вечiр.
Сам же товариш Ступа стояв осторонь вiд стола, збоку, якось окремiшньо,
нiбито його й не обходив червоний стiл iз наготовленим до стрiлу
кулеметом; голена його кругла голова, плескате обличчя часом то
зблискували червоною мiддю, то враз бралися чорнотою, i менi, бувало, коли
спостерiгав гру свiтла на його лицi, здавалося, що iз лобатої впертої
Ступиної голови видобувається назовнi часом лють i нетерпiння, часом -
заспокоєння, а часом душа його починала нудьгувати.
Так менi видавалося.
А товариш Ступа тим часом починав ходити по сценi сюди-туди,
поскрипуючи чобiтьми й портупеєю, виглядало, що вiн сам себе накручував,
як накручують годинник, перебирав у головi, як колене камiння, слова,
зважував їх, чи замашнi, чи будуть болючi, пбтiм, раптом забувши про своє
накручення, викрикував, що стариня бере з собою до церкви дiтей i калiчить
їм душi релiгiйним опiумом, а цим душам пiонерським, шляк би вас ясний
трафив, належить, коли виростуть, будувати свiтле майбутнє... як вони
будуть його будувати, розм'якшенi, заляканi Богом i чортом, притишенi
молитвами, коли навколо ворожий свiт i його, той свiт, треба, як скелю,
прогризти своєю твердiстю i стiйкiстю; а комусь товариш Ступа погрожував
Сибiром, Соловками за те, що таємно помагає бандерiвцям, передаючи їм у
схрони самогонку, сало i хлiб; я знаю, прихвоснi собачi, куркуляки, що
помагаєте, бо iнакше бандери у схронах видохли б до ноги, але я не маю iще
в руках точних фактiв, прiзвищ, я поки що нiкого не зловив на гарячому,
але завтра, будьте певнi, зловлю, дiзнаюся, буду мати список, бо є серед
вас, хоч i зрiдка, поряднi люди, якi, дарма що їх за найменшої пiдозри
бандери вiшають i стрiляють, допомагають органам викривати
бандпiдсобникiв, сволоту класову. Ви собi, хлопи, мислите, що в селi
урядує тiльки гарнiзон струбкiв та оперуповноважений Ступа? Повинен вам
сказати вiдверто, що в Горопахах є люди, якi служать менi, як вуха й очi.
А ви як думали? Як вiйна, то вiйна. Всi засоби добрi. А крiм того,
робиться це для вашого щастя i добра. Що, нi? Гадаєте, що я щомитi
наражаюся на смерть тiльки заради того, щоб менi, Ступi, чи ще комусь там
у районi чи в Бистричанах їлося смачно i спалося глибоко? Чи я отут стою
перед вами, гризу своє серце й очiкую, що з отого ось кутка коло дверей
пальне хтось кулькою менi в груди тiльки за те, що платять менi якiсь там
рублики, дають чоботи й шинелину? А я стою отут, як перед розстрiлом, за
вас. Ви мене знаєте...
А коли у Ступи вичерпувалися загальнi погрози i поточнi розпорядження,
вiн брався, скажiмо, аналiзувати недiльне казання старого нашого священика
Григорiя Боднарука, доскiпливо приглядаючись до кожного слова; здавалося
навiть, що теє слово брав на долоню i перевертав його на всi боки i
вишукував у ньому пiдозрiлу антирадянську агiтацiю. Опiсля, розправившись
з духовним отцем, брався розглядати якiсь сiльськi подiї, якi, на його
погляд, були вартi уваги. Наприклад, котроїсь суботи викликав на сцену
Меланку Мальовану, яка насправдi мала прiзвище - Мальованчук, але через
те. що любила чорнити вугiллям брови й пiдмальовувати буряковим соком
щоки, iнакше нiж Мальованою її не називали. Була це жiнка вже немолода,
пiд сорок рокiв, одначе добре збережена, з великими мигдалеподiбними
очима; пiдмальоване Меланчине обличчя мало дивовижну властивiсть
запалюватися, яснiти, опромiнювати кожного стрiчного; з цього обличчя, з
цiєї лагiдної з вигляду жiнки, з її очей можна було малювати святу
Магдалину, а то й Мадонну, в якiй художник мiг би уособити жiночу красу,
якби не той, вiдомий цiлому селовi факт, що Меланка пiсля того, коли в
тридцять дев'ятому нiмцi вбили пiд Варшавою її Штефана, чоловiка,
пустилася берега: хто б у неї не попросив меду - нiкому не вiдмовляла. А
оскiльки сiльське жiноцтво, розсердившись, брало її, як кажуть, пiд ноги
(чоловiки заледве розборонювали), то зрозумiло, що Меланчин характер
поступово псувався, i траплялося, її повнi уста випльовували цебри
соромiцької блювоти.
Цього не мiг знати якийсь там зайшлий iз району збирач позики, який,
потрапивши до Меланiї, збаламучений жiночою звабою, пустився на всi лади
пiдмовляти пiдписатися на кiлька тисяч. Вона слухала-слухала, врештi не
втерпiла й сказала, опромiнюючи збирача позики лагiдною посмiшкою, що буде
хiба заробляти на державу старим способом, розкинувши на постелi ноги. А
коли, паничику, час не жде й державi потрiбнi жертви, то вона не проти
вiдробляти вже сьогоднi з товаришем iз району... i то за дуже дешеву цiну:
за перший раз червiнець, за другий - п'ятку, а за третiй - взагалi
задурно. I за цими словами як стiй спустила спiдницю, здерла через голову
сорочку i... i представник району, забувши про свiй великий державний
обов'язок, кинувся в Меланчинi обiйми.
Така була, отже, подiя...
Товариш Ступа квалiфiкував цей випадок як замах на авторитет працiвника
районного масштабу, мало того - як пiдступ класового ворога, одначе
Меланiя, яка сама ж таки роздзвонила по селу про свою пригоду iз збирачем
позики, тепер, стоячи перед людьми на сценi i слухаючи тяжкi Ступинi
звинувачення, зовсiм начебто не злякалася, не вiдчула в Ступиних словах
погрози, вона навiть трохи загордилася, що несподiвано вивели її на сцену
таку пишну, розкохану, звабливу й показали замизганим, вихудiлим на
роботизнi в полi й коло худоби, засмиканим дiтьми жiнкам, i на радiсть,
звiсна рiч, чоловiкам... так, на радiсть, бо кожен iз них, як пес, хотiв
би з нею переспати.
Меланiя, очевидно, не чула або ж не хотiла чути, як жiноцтво в селi її
шпетило, незрима хвиля презирства до неї не докочувалася, жiнка не знала,
що таке презирство, зате чоловiчi погляди ловила й голубила... i вловила
також на собi ласий погляд товариша Ступи. Вона вiдразу цим скористалася й
обернула замислену моралiзаторську виставу в легкий жарт: "Чи вам,
товаришу уповноважений, шкода моєї... не вимовлю цього слова, бо он дiти
сидять? Бо чим направду має заробити бiдна жiнка, пролетарiй, яка не має
нi поля, нi худiбки, а на позику треба пiдписатися?"
Читальня реготала; саля задихалася в цигаркових димах, у гасовому
смородi, в конвульсiях смiху; людям сподобався неприкритий Меланчин
цинiзм, i я подумав, що й тi жiнки, чоловiки яких забiгали до Меланки,
простили їй усi грiхи, бо й вона сказала за них щось дуже важливе, може,
навiть страшне, недозволене, за яке карається.
Ох, карається!
I читальня поступово улягалася, стихала, немовби хтось розлив на
розпiненi хвилi бочiвку оливи, що застигала й гусла; i люди нишкли,
малiли, горбилися; чоловiки механiчно гасили цигарки об халяви чобiт, а
жiночки тулили обличчя в хустки.
I всi поглядали на товариша Ступу, i всi ждали, що вiн скаже, чим
вiдгукнеться на її бесiду, чим пригрозить. Ступа тим часом i пальцем не
кивнув, навiть не поглянув на неї погрозливо, йому начебто зацiпило вiд
Меланчиного богохульства; я теж вважав це бугохульством, бо позику, оте
щорiчне видирання останньої копiйки у розореного вiйною народу, можна хiба
що назвати чистим злитком слiз, поту, кервавицi, вiднятої "добровiльно" у
голодної дитини скибки хлiба... i цей злиток дорогоцiнний - грiх кидати
пiд ноги й толочитися по ньому.
Грiх на цей злиток, Меланiє, плювати.
Я так тодi сказав...
Я повинен був це сказати, я не мав права промовчати; я стояв посеред
читальнi пiд лампою, що звисала над головою, i думав, що нашу читальню
треба або ж рознести по бревенцю, або ж пiдпалити, щоб її не було, щоб ми
не мали куди сходитися, щоб нiякi уповноваженi разом iз своїми кулеметами
не придивлялися зi сцени до наших душ... нащо їм нашi розчахнутi душi, у
яких видно добро й зло, видно найпотаємнiше, до якого чужому зась, бо хто
знає, як порахує, зважить побачене в наших душах товариш оперуповноважений
Ступа?
Вiн одначе тепер кивав погрозливо пальцем... кивав вiн пальцем кому?
Скам'янiлим людям? Язикатiй Меланцi? А чи менi самому?
Траплялися також на нашiй сценi напрочуд веселi iнтермедiї, що
нагадували давнi ярмарковi, на яких не було нi погроз, нi цинiзму, нi
людського переляку. Пам'ятаю, як ми усi, геть чисто забувши про нашi деннi
жалi та бiди и про те, що за читальняними стiнами пливе, як волохата чорна
потвора, осiння нiч, захоплено й легко, з усмiхом слухали, як Мирон
Мацюпiнька - сiльський наш бубнiст, звинувачував рiдну жiнку, свою Аннище,
в тому, що вона, поки Миронцьо спав, розпорола бубон з обох бокiв. "Ви
дивiться-но на неї, - викрикував Мацюпiнька й силомiць виштовхував Аннище
на сцену. - Дивiться-но на це стерво старе, яке запродалося гамериканськiй
розвiдцi й за її пiдмовою вчинило саботаж... таки соботаж, бо чим тепер
будемо скликати поспiльство до читальнi, де сповiщається через товариша
Ступу мудрi рiшення нашої совiцької i теж рiдної влади. Я тебе, Анно,
направду питаю, за скiльки долярiв продала нашу пролетарську справу, бо
нагла кров 'тя заллє? Отвори-но, жiнко, писок, най люди i влада тебе чують
i най тебе судять...
Мацюпiнька випричитував цiлком серйозно, i нам усiм котроїсь хвилини
здалося, що вiн вiрить у свою балаканину й взаправду переживає за
понiвечений бубон; але ж ми всi також добре знали, що Мацю-пiньцi не
потрiбнi нi бубон, нi совiцька влада, нi Аннище, вiн лише потiшався з
себе, безжурного i безтурботного, i з бiдної Анни, що чипiла посеред
сцени. У засмальцьованiй кабатинi, у дiрявiй чорнiй хустинi, взута у
величезнi кирзаки, вона була схожа на стару обскубану сороку, яка щойно
злетiла зi смiтника й оце розглядалася вправо-влiво, нервово смикаючи
головою; жiнка, напевне, вперше за цiле життя звисока, власне, з висоти
сцени споглядала на людей, дотепер сновигала попiд ногами, i вiд
несподiваної високостi її брав страх; а ще бiльше вона боялася мовчазного
Ступи, що сидiв за столом нахмурений i злий, погладжуючи приклад кулемета.
Iншого разу Аннище з своїм в'їдливим характером швидко заткнула б
Миронцевi зубасту пащеку, вона це мiх-мах умiла робити, сьогоднi, однак,
не зважилася, не пробувала й перечити, тiльки божилася, що нiяких
гамериканцiв, люди добрi, не знаю i знати не хочу, нiхто нiякого зламаного
доляра не давав, я, товаришу опер, бубон мусiла порiзати, бо Миронцьо
бубном голову менi набубнив, що аж дурiю i сняться менi чорти: i ввечерi,
чуєте, вибиває та вибиває макогоном руж-нi маршi, за ним, за старим,
допадаються до бубна дiтлахи. I я взяла нiж...
Хiба, товаришу Ступо, з того всього гармидеру не здурiєш?
Бубон, великий, череватий, розкраяний з обох бокiв, стояв тут же на
сценi як речовий доказ злочину, i Горопахи, яким вiн добряче дошкулив,
споглядали на нього весело, мовляв, так тобi й треба. Однi лише
хлопчиська, сiльськi збитошники, яким, бувало, Мацюпiнька давав побубнити,
бринiли незадоволено.
Горопахам було цiкаво, як вив'яжеться з цiєї ситуацiї товариш
оперуповноважений, люди потаємно очiкували, що вiн втрапить, як щупак, на
Мацюпiньчин гачок i зачне кидати громи на американських iмперiалiстiв та
українських буржуазних нацiоналiстiв, i вже поспiльство Горопах наперед до
цього готувалося, але на цей раз обiйшлося, минула гроза для янкiв i
бандер, а тiльки було Ступою похмуро сказано, що нам, товаришi громадяни,
доведеться без бубна скрутно, треба ж якось селом управляти i кожного
ставити на своє мiсце, щоб не забувався, а тому наказую вам, Анно:
оскiльки нової псячої шкiри нинi не дiстанеш, хоч собак в селi до дiдька,
то мусите за кару завтра особисто через цiле село - най усi бачать -
понести бубон до шевця, до Сороки, щоб зашив дратвою.
Село плескало йому в долонi; ми при потребi й без потреби навчилися
плескати в долонi; ми того веселого вечора раптом зрозумiли, що дуже буде
нам сутужно жити без бубна. Жартую? Не знаю... зате знаю, що наступного
дня не вельми жалiли стару Аннище, яка двигала поперед себе бубон до
шевця.
А ще котрогось суботнього вечора на сцену вихопилася Старша Сестра -
так здавна називали Софiю Корчувату, яка колись сповняла в церковному
жiночому братствi службу так званої Старшої Сестри; на сцену ця висока,
гостролиця чорнява жiнка вихопилася непрошеною, оперуповноважений товариш
Ступа пробував перегородити їй дорогу, це йому не вдалося, жiнка була
вперта i нi злих позиркiв, нi навiть розпростертих його рук не забоялася.
"Бо я, - сказала, - нiчого вже не боюся, нi Сибiру, нi Соловок, нi
Караганди, нi твого машiнгвера на столi отут, негаздiвський сину. Я
знаю... я знаю, ти такий... ти почнеш менi приписувати агiтацiю проти
совiцької влади, ти мене, як вже бувало не один раз, знову обзовеш сукою,
вовчицею чи якось страшнiше... чи якось чорнiше... це, чоловiче, твоє
право, тепер настало твоє право. А моє право материнське. Я до тебе нинi
прилюдно, при чесному народi, товаришу Ступо, звертаюся, прошу, як уже
тисячу разiв просила: вiддай тiла моїх синiв. Я не прошу їх у тебе живих,
ти не Iсус Христос, щоб їх воскресити, - вiддай менi їх бодай мертвими. Я
їх поховаю i буду знати, на якому гробку поставити свiчку. Я так мало
прошу: свiчечки на гробку. Розумiєш? Чуєш мене? Ми ж бо християни, якi
хоронять своїх небiжчикiв, а я чула... а ти не чув?... а ви, люди, не
чули, що нiбито з таких мерцiв, як мої сини, у Бистричанах, там, де на
дохторiв вчаться, виварюють кiсточки: оце тобi ручечка, а оце тобi
ножечка, а серця, кажуть, заспиртовують у слоїках... i може, десь там у
слоїку серця моїх синiв".
- А ти, жiнко, як гадаєш?! - не стерпiв i нагло крикнув
оперуповноважений. - А ти, жiнко, гадаєш, що твої сини не заслужили слоїка
зi спиртом, щоб люди бачили: кам'янi у них були серця. Ну да, смiшно
говорити, що комусь їхнi костомахи знадiбнi для науки, тепер таких ...
тепер трупiв багато. Зате скажу тобi, бабо, точно, що десь їх зарили, як
собак... десь кинули, затоптали, посiяли кропиву, щоб слiду по них не
лишилося. Щоб слiду...
Ступа аж задихнувся вiд злостi, вiд високого фальцетного крику; село
iще нiколи не бачило його такого страшного i такого безсердечного;
Горопахи потерпали, що вiн зараз припаде до кулемета на столi й почне ним
косити; i дехто вже був готовий упасти пiд лаву, сховатися; Ступа ж лише
пив воду з графина, й чутно було, як гризли скло його зуби.
Нiхто з нас, i я в тому числi, не зважився у цю хвилину перечити
знавiснiлому оперовi; Горопахи хiба що мовчки їй спiвчували i жалiли
по-людському; ми бо прецiнь видiли, як їй було скрутно вдовувати й тримати
в руках газдiвство, тих п'ять моргiв грунту, шкапину й корову з телицею та
ще й ставити на ноги трьох синiв.
Всi три її хлопцi пiшли у повстанцi.
Цiле районне енкаведе, кiлька сiльських так званих "гарнiзонiв
яструбкiв" не один рiк полювали за боївкою "Дуная", який хитрував, як
тiльки мiг: то раптово виходив iз своїми боївкарями "на акцiї" в кiлька
сiл одночасно, мовби пiд своєю командою мав цiлу сотню УПА, то учиняв
засiдку у лозах над Бистрицею i розстрiлював валку районних активiстiв, що
на вечiр возами поверталися додому, то зникав iз терену, пропадаючи десь у
лiсах i зворах, або ж закопувався у пiдземнi криївки й довго не давав про
себе знати.
То була його тактика.
Нiхто, звичайно, й не здогадався б, що командантом боївки був
найстарший Софiїн син Ярослав, а меншi Петро та Василь ходили в його
охоронi... i нiхто не припускав, що боївка мала криївку не десь у глухих
нетрях, а таки близько пiд селом, у гайку, що зветься Дубниками. Аж поки
котрийсь iз Ступиних тайнякiв, сексотiв не вистежив: i тодi цiлий гарнiзон
струбкiв та ще купа енкаведистiв у синiх кашкетах обступили той схрон.
Ступа кричав у нору, щоб, до холери ясної, бандити добровiльно здалися,
так, буде суд, i може, буде людське милосердя або ж людський гнiв -
товариш Ступа скрiзь любив виступати вiд iменi людського. Криївка на
милосердя не сподiвалася, з-пiд землi добувалися глухi автоматнi черги, за
чергами по хвилинi клацнув останнiй одинокий пострiл. I стихло все...
Коли ж лаз до схрону розкопали, то виволiкли на снiг шiсть трупiв. Їх,
як тодi було заведено, посторцували пiд стiною коло читальнi, i Миронцьо
Мацюпiнька бубном скликав людей, щоб упiзнавали своїх; траплялося, що
батько не впiзнавав сина, а сестра - брата, очевидно, таке невпiзнання,
вiдцурання вiд своїх небiжчикiв карбувало людям душi, але страх перед
глумлениям та перед висилкою у Сибiр таки перемагав, i селяни,
загорбившись пiд своїми хрестами, вiдцуравшись сина чи брата, через те
самi себе люто ненавидiли i розходилися мовчки.
Софiя Корчувата не вiдцуралася вiд своїх хлопцiв, це було понад її
сили, власна безпека не мала для неї значення, тепер нiщо, нiякi страхи не
мали над нею влади; вона, неначе бiду передчуваючи, вранцi подибуляла,
провалюючись по колiна в снiги, за хату, в сад, i звiдти, з видноти,
бачила, як у Дубники побiгли енкаведисти; жiнка напевно знала, де
переховуються сини, бо перша прибiгла до читальнi... прибiгла й упала
перед синами, i обiймала їх, i розчiсувала пальцями їх закривавленi чуби,
i щось примовляла до них.
Ступа тодi замахнулася на неї, хотiв вiдштов'хнути вiд пострi-ляних,
але стримався, не гаркнув навiть i не здер з неї лика, глузуючи, як це вiн
умiв, опер, видно, помiтив ув її очах розлите божевiлля, потоп цiлий,
безодню... i, видно, злякався людської безоднi: раптово перед ним
розверзлося жiнчине пекло. I вiн вiдступив.
Тим часом солдати уклали трупи, як дрова, в кузовi студебекера, машина
рушила - i тiльки чорний дим, як сум, осiдав на столочений снiг. Софiя
бiгла за вантажiвкою, ловила, здається, в пригорщi той чорний дим, поки не
впала... i гребла снiг пiд собою, i проклинала страшно свiт, i
вирегочувалася з себе, з Горопах, iз цiлої України, i нiхто, навiть сам
опер Ступа не зважився затулити їй оскаленого й запiненого рота.
Зрушилася жiнка з розуму.
Може, тому її вiдразу й не вислали до Макарових телят, як це
практикували з "бандитськими" родинами, з такими, як казав товариш Ступа,
не мендальничали, на фiру - й гайда до бiлих ведмедiв.
Згодом, правда, Софiя притихла, душа її, певно, зсохлася, як квасолина;
весною щось там жiнка скородила, щось там садила на городi, на межах i в
ровах випасала двi кози i тiльки зрiдка пригадувала задавнений обов'язок,
приходила до сiльради, до того ж таки Ступи просити, щоб повернули тiла її
синiв.
Так було i тiєї суботи на сценi в читальнi. Ступин крик на Софiю не
дiяв, вона стримiла перед ним мовчки, очiкувально. Опер, здавалося,
ось-ось вдарить її, зiштовхне зi сцени...
I я таки зважився; я таки перемiг самого себе; я мусив це зробити, адже
я сам обрав роль народного апостола, яку сповняв цiле життя. I хай собi
Ступа бiснується, а я, неначе молодий, вибiг на сцену, обняв Софiю за
плечi.
- Пiдемо, Софiє, звiдси, - попросив її.
Ступа брудно матюкнувся.



8

Котрогось надвечiр'я Софiя Корчувата придибала до мене додому. На
вулицi сiяло мжичкою, в голому садку помiж деревами, як помiж сиротами,
бавився в лапанки осiннiй вiтер, у вiдчиненi дверi веранди струменiв
терпкий дух опалого листя. Душа просочувалася, як губка, вологiстю i
студiнню. А вона, Старша Сестра, стояла на порозi веранди боса, в однiй
лише кабатинi. Осiння мжичка, холод її не брали, жiнка стояла прямо, трохи
навiть гордовито, начебто наперед хотiла менi показати, що особливо й не
потребує мого спiвчуття. Сухе чорняве обличчя було загострене, очi
зблискували пекучо, а зморщенi спеченi губи стягнулися в тоненьку нитку;
вона вся була напружена, як лук, i, здається, кожної миттi була готова
оборонятися, пустити у ворога стрiлу. Я вiдчув її напругу i її неприязнь,
навiть ворожiсть, менi було не по собi вiд її приходу, нас нiчого не
в'язало, я не був перед нею винним, тому мав намiр попервах спитати, чому
це ви, Софiє, заблукали до моєї хати iз огнiваним серцем, одначе не
вимовив нi слова, просто не встиг нiчого сказати, бо вона поклала палець
на губи й показала очима на дверi, що вели до кiмнати.
- Я би вас просила... я би вас дуже просила, щоб ми тут, на верандi
побалакали в штири очi, - сказала вона на диво м'яко. - Я буду вас
по-давньому кликати "професором", га? - додала вибачливо. - Я боюся... я
не хочу, щоб мiй прихiд побачила ваша панi Iрина. Чула-м, що вона
слабує...
- Лежить, як завжди осiнню лежить, коли надворi мряка i студiнь...
мряка i студiнь їдять їй легенi, - мимоволi поскаржився.
- Я боюся вашої жони... боюся чи соромлюся? - сама до себе говорила
Софiя. - Йшла сюди й молилася: Господи, одверни вiд мене її очi. Я нiчого
не змогла б вiдповiсти, якби панi Iрина мене спитала, як я наважилася
переступити цей порiг? Я повинна була б покропити свої ноги свяченою
водою.
- Чого б то? - спитав я здивовано i запросив сiдати, показуючи їй на
плетене з лози крiсло. Сам сiв навпроти, вiдчуваючи, що набираюся
цiкавостi й що мiж нами засновується неприязнь. - До нас багато рiзних
людей приходить... цiле село. Дверi вiдчиненi вдень i вночi. - Я сказав це
не для красного слiвця, це було правда: перед Горопахами мої дверi нiколи
не були зачиненими. У нас нiчого не замикалося, ми не боялися нi
саморобних i примiтивних злодiїв, нi облавникiв "червоної мiтли", нi
хлопцiв з лiсу; окрiм книжок i життя, ми нiчого не мали... так, окрiм
життя, книжок i честi. Ми почувалися у безпецi, нас оберiгало цiле село,
живi й мертвi, кiлька поколiнь моїх учнiв, i я мав щиру втiху з цiєї
оборони, був гордий нею... i може, надто гордий.
- Бо мої сини i ваш Роман, пане професоре, були собi ворогами, -
вiдповiла навпростець Софiя. - Ви забули? Вони так взаємно себе
ненавидiли: ваш Зеник за червону Україну, а мої хлопцi за Україну -
синьо-жовту. Пам'ятаєте, як, бувало, перед вiйною в читальнi один одному
доказували, аж пара iшла, аж кулаки один одному показували? А по вiйнi,
якби здибалися, то свою суперечку, певно, розстрiляли б автоматами. Так
колись менi сказала ваша панi Iрця.
Вона говорила правду; я уявляв її дебелих, присадкуватих хлопцiв,
упертих, сильних i... i мого сухорлявого синьоокого Зеника, що мав тонкi,
мовби для скрипки чи для фортепiано призначенi пальцi. Цiкаво... цiкаво й
страшно, хто перший ударив би з автомата, коли б зустрiлися на однiй
стежцi. Роман чи Корчуватi?
- Пощо марно згадувати минуле, - вiдбивався я вiд спогадiв...
вiдбивався, а душу безперестанно дiрявили автоматнi черги. - Лежать у
землi й вашi хлопцi, i мiй син. Мого Романа спалили у концтаборi коло
Люблiна, а попiл розвiяли.
- Вiн за совiцьку власть згинув, за оце пекло, що маємо тут. А мої - за
Україну, - сказала Софiя жорстоко i прямо. - Ваш Зеник iз такими, як
Ступа... - Вона iще мала намiр щось додати, щось сказати люте, образливе.
Я вхопив благальне її за руку.
- Не треба, - попросив. - Мiй син теж снив Україною. - Я пригадав
Романовi вiршi, якi вiн менi читав; скiльки у його вiршах текло,
струмилося болю за нашi вiкопомнi кривди; Роман у своїх вiршах не кричав
про наш бiль. Вiршi його були тихi, навiть шепiтливi, й цей шепiт проймав
душу бiльше, нiж крик.
- Бодай ви, пане професоре, знаєте, скiльки є на свiтi тих Україн, га?
- спитала несподiвано Корчувата. Це питання, мабуть, тiльки тепер, у цю ж
мить шибнуло в її зболенiй головi; встромила в мене очi, як два розпеченi
шворнi, й очiкувала вiдповiдi. - Слухайте, скiльки є на свiтi Україн,
котра iз них свята, правдива, а котра - фальшива? Чому нашi хлопцi... тi,
що в лiсi, й тi, що зi Ступою, взаємно себе поборюють... за якi України
вони лягають в могили?
За верандою, за розпацьореним мокрим склом, на яке тут i там
поприлiплювалося, як тонкi прозорi долоньки, виноградне листя, дотлiвало
сонце; призахiдне промiння пiдпалило село, мою веранду, i виноградне
листя, що було схоже на розпростертi людськi долонi, кер-вавилося
червоним.
- Як це просто, Софiє, - сказав я i посмiхнувся своїй простiй i яснiй
думцi. - Україна на свiтi тiльки одна. Тiльки оця, що за вiкном... тiльки
та, якою живемо i дихаємо i в яку ляжемо спати. - Я розхвилювався i в мене
заболiло серце. Не треба було, мабуть, щось доводити цiй жiнцi,
переконувати; я вiдразу вiдчув, що мої слова її не переконали, не
зворушили навiть, вона жила Україною своїх синiв, нею перейнялася, i її,
Україну, розумiла; сини її навчили таку Україну любити.
- Однi краснi слова, пане професоре, - нахмурилася Софiя. - Я не
сподiвалася вiд вас... Україна за вiкном, пане професоре, уярмлена
бiльшовиком... нема, отже, України, є потолочена, спалена земля. Хiба не
бачите, що робиться?
- Кожний розумiє Україну по-своєму, - навiщось я сперечався. - Мiй
Роман, наприклад, бачив образ України... України для всiх.
- Хочете сказати, пане професоре, що мої сини воювали, гнили у схронах,
проливали кровцю, тiльки жадаючи України для себе... кожний для себе...
кожний пайкував її на п'ять чи на десять моргiв грунту... кожний хотiв за
України стати вiйтом, мiнiстром чи й президентом? Так? - Зрештою, вона не
чекала моєї вiдповiдi, вона її просто не потрi-бувала; вона засмiялася
сама до себе, але смiх її був смутний. - Я нiколи не чула, щоб мої хлопцi
помiж собою говорили про якiсь посади чи про вигоди. Що нi, то нi. - Вона
дивилася перед собою просто, мовби вiдчинилися перед нею дверi, за якими
розстелилася далечiнь... i у цiй далечiнi вона побачила своїх синiв. -
Україна була для них свiтлом... а вони, мої соколи, були мотелями, якi
летiли на це свiтло, на цей вогонь, щоб згорiти дотла. I знаєте: цiкаво
менi, чи ви iнколи думаєте про моїх синiв, про їх смертi? - повернула до
мене голову. - Чи, може... чи, може, ви на боцi свого сина... нi, ви не
можете бути на боцi свого сина, хоч ви його любили. Роман i Ступа в одному
iконостасi. Якби ваш Роман воскрес... якби вiн побачив, що Ступа виробляє
у наших Горопахах. Тисячi й тисячi Ступ на нашiй землi. Роман вiд них би
вiдвернувся. Вiн був би з моїми синами.
Нi, я не подумав, що вона має рацiю, не впевнений, що мiй син пристав
би на терор. Я так i сказав їй:
- Не знаю, чи пристав би вiн на терор, на смертi.
- А що робити, - зiтхнула Софiя. - Мус, професоре. Ворог обсотав землю
сексотами, зрадою, пiдкупом, обiцянками про якусь щасливу червону Україну,
i треба... ой треба проти цього воювати. Бо червона Україна - це
обкервавлена земля.
Я слухав її i думав, що нiяка вона не божевiльна. Очевидно, сум за
синами часом затьмарював їй мозок, але це миналося: сьогоднi її очi були
чистi, виплаканi й вимогливi. Я здогадався: це люди навмисне робили її
божевiльною, рятуючи вiд висилки... цiле село було на її боцi.
- А знаєте, професоре, - сказала Софiя згодом, - чого я прийшла до
вас... не прийшла, прецiнь, сперечатися з вами, я вас люблю i шаную. Хочу
вас попросити, щоб ви поїхали до Лисичан до начальника районного енкаведе:
най менi покажуть, де похованi мої сини. - Сiла на порiг, спустивши ноги
на приступцi, i здалося, що готова тут сидiти довiку... була готова тут
висидiти мою згоду.
Була смiшна, бо я без довгої надуми, без виважування i сумнiвiв сказав,
що таки завтра поїду в райцентр й викладу товаришу Пополудню її просьбу...
i чом би, зрештою, не попросити, могла й ранiше до мене прийти, менi
самому якось на гадку не спадало. Чи я комусь вiдмовляв, якщо траплялася
бiда, чи не заступався за людей за Польщi й за нiмцiв, а тепер тим бiльше.
Вона чомусь не повiрила жодному моєму слову; вона, напевне, подумала,
що марною обiцянкою чимдуж випроваджую її з веранди, бо не подякувала
навiть, лише споглянула на мене суворо й допитливо. А може, Софiя просто
втомилася, вичерпалися усi її фiзичнi запаси. По очах, по обличчю було
видно, що її душу обсотує тихий байдужий туман; очi побiлiли, усмiхнулися
i подобрiли.
Вона йшла до ворiт уже зовсiм веселою, мугикаючи якусь спiванку. На
стежцi раз по раз оберталася до мене й пирскала смiхом... i гасила смiх
долонею.
А вечiр лежав, як мокрий лис, попiд тинами й пильно слухав.



9

Начальником районного енкаведе у Лисичанах був майор Iван Миколайович
Пополудень; вiн прийняв мене одразу, як тiльки-но черговий бiля вхiдних
дверей доповiв по телефону, що такий-то й такий проситься до нього, до
майора, на розмову.
Пополудня я знав не вiднинi, вiн, бувало, приїжджав до мене нiбито для
того, щоб "порозкошувати" серед книжок у моїй бiблiотецi й пригадати своє
далеке довоєнне ще учителювання в Запорiжжi.
Середнього росту, сухорлявий, в окулярах, з-пiд яких уважно i спокiйно
дивилися сiрi очi, вiн справдi був схожий на вчителя, на цивiльного
iнтелiгента, на якого припадкове одягли вiйськовий мундир; таким вiн був
завжди, у кожний свiй приїзд до нас у Горопахи, таким гречним i уважним
зустрiв мене у своєму кабiнетi. Рука його була в потиску крiпка i дружня,
а усмiшка - привiтна: здавалося, вiн чекав на мене з самiсiнького ранку; i
поки я тиснув Пополудневi руку, i поки я грiвся у його усмiшцi, мимохiть
пригадалися бандерiвськi "летючки", у яких писалося також про Пополудня...
писалося, що хоч вiн українець iз старого козацького роду, однак давно
запродав душу москалям, а нема на свiтi страшнiшого чорта, нiж
запроданець. I тому, вислужуючись, не має межi в жорстокостi на допитах: у
застiнках ламає кiстки й з живої жертви здирає шкiру. Колись, до речi, я
показував йому цю пiдкинену листiвку, вiн лише всмiхнувся i розвiв руками.
"Що зробиш, - промовив суворо. - Таке життя i вiчна боротьба: ми - їх,
вони - нас. Тiльки недовго вже їм... кубла їхнi розтолочемо, - додав iз
притиском, i постiйна усмiшка на губах згасла, окуляри зблиснули холодно й
гостро, як змах кинджала, а обличчя витяглося, зблiдло, стало
невпiзнанним. Та й що, зрештою, я мiг знати про нього, про начальника
районного енкаведе. Та й навiщо менi знати?
Вiн попросив мене сiсти, простягнув коробку "Казбека" i промовив:
- Курiть, Северине Петровичу... курiть та розповiдайте, де ви набралися
смiливостi, щоб у бiлий день на людських очах зайти до енкаведе? Не
боїтесь?
Я його не розумiв; я так йому й сказав, що не треба великої смiливостi,
щоб вiдчинити дверi, за якими... най буде... стоїть вартовий з
автоматом... i ще може бути, що у вашу контору вхiднi дверi широкi, а
вихiднi - вузькi або й зовсiм замурованi. Але що це має мене обходити?
- Я не про цей страх, - вiдповiв Пополудень. - Я про iнший, про той,
завтрiшнiй, коли до бандитських схронiв донесуть про вашi вiдвiдування
районного енкаведе. Це не так безпечно, Северине Петровичу. Як я вас
обороню, га? Чи ви, може, заворожений? - Пополудень зиркав на мене весело,
виглядало, що вiн начебто зi мною жартує, одначе я помiчав, що весела його
нута - роблена. - Чи не боїтесь, що ввечерi прийдуть тi, з лiсу?
- Може, й справдi тi, що в лiсi, прийдуть... А скорiше - нi, - важив я
на терезах. - У схронах, гадаю, теж не запiдозрять, що старий учитель
Северин Гайдаш комусь там за щось продався, топчучи стежку до енкаведе.
Вони, тi, що в лiсi, теж знають, як i ви, Iване Миколайовичу, що менi
нiчого не треба... нi хлiба, нi ласки, нi тридцять срiбнякiв. Я нiколи не
служив нiякiй владi, зате завжди служив людям. Як мiг. I люди за мною -
горою. - Не треба було аж так розкриватися перед ним... навiщо йому,
майоровi енкаведе, знати, що в цьому млинi пiслявоєнному, який жорнував у
нашiй Галiлеї, я нiкого не боявся... нiкого й нiчого: нi кулi, нi брехнi,
нi удавки. Навiщо було йому знати, що цю дивовижну безпечнiсть створили
менi люди, яких я вчив або ж учив їхнiх дiтей та онукiв; вони, може,
творили цю безпеку iнтуїтивно, з природної потреби вiддячитись; я ходив
помiж ними, помiж людьми, чистий i бiлий, iз нiмбом навколо голови... i
вони хотiли мене бачити в нiмбi, i хотiли цiлувати менi руки.
Як духовному отцевi.
Менi здалося, що я був їхнiм вiтцем.
I що є негiдного в тому, що вчителя цiлують у руку? Не служака ж бо вiн
якийсь, який за грошi вiдсиджує у школi свої години, а коваль, що виковує
душi.
Я нiколи так гарно про себе не думав; може, я хотiв вирости, стати
бiльшим... стати над майором енкаведе? Пополудень поскрипував чобiтьми у
великому, виповненому сонцем i тютюновим димом кабiнетi й зрiдка вцiляв у
мене своїми окулярами. В будинку панувала тиша... така пронизлива тиша,
що, здавалося, нiкого тут, окрiм нас двох, нема, i я знову пригадав
бандерiвську листiвку, в якiй писалося, що тут вдень i вночi лунають зойки
катованих.
- Хочете, Северине Петровичу, бути добреньким для всiх? - раптово
спитав майор, зупинившись навпроти мене. Зняв окуляри й заходився витирати
їх хустиною. Бiлi руки його тремтiли; так, руки його тремтiли; я тепер
побачив, що обличчя його було блiде, зморшки сiклися густо i глибоко, а
очi - червонi, невиспанi. - Хочете ходити помiж вогнем... стрiляють-бо
справа i злiва, спереду й iззаду. Такий час... такий час не знає жалю. А
ви настановили когось там розжалобити, напоумити, комусь допомогти i... i
сподiваєтесь уцiлiти, чи не так? - В його голосi вiдчувалася щирiсть;
майор, певно, трохи дивувався i, певно, трохи менi заздрив.
- Як бачите, ходжу помiж вогнем i, дасть Бог, буду ходити до смертi, -
сказав я Пополудневi, а чи... а чи сказав самому собi, ми, прецiнь, i себе
виковуємо повсякчас. - Я так цiле своє життя живу. Кожний має свої
принципи: ви - свої, я - свої.
- Даруйте, але не розумiю принципiв, та ще й нiби пiдфарбованих любов'ю
до ближнього, в яких нема нiяких принципiв, - промовив майор розсерджено.
- Ось до вас позавчора надвечiр придибала Софiя Корчувата, мати вбитих у
бункерi бандитiв... розумiєте, мати цiлої бандерiвської боївки, яка немало
натворила шкоди радянськiй владi в районi... скiльки вони знищили наших
товаришiв... й попросила, щоб добренький Северин Петрович Гайдаш вивiдав у
начальника районного енкаведе, де закопанi трупи її синiв, щоб поставити
за їхнi бандитськi душi свiчки, щоб помолитися, так. I добренький,
принциповий начебто директор школи, зглянувшись на материнськi сльози,
залишив удома хвору дружину й на попутних примчався в енкаведе. -
Пополудень кидав менi в обличчя слова колючi, iронiчнi, але робив це без
крику, стримано, навiть ввiчливо-усмiхнено; i тут до мене дiйшло, що його
усмiхненiсть - це лише звичка панувати над собою, маска. Я повинен був,
певно, обуритися, огнiватися на нього, бо яке йому дiло, хоч i начальнику
енкаведе, до моїх принципiв, нема у них нiчого антидержавного, мої
принципи менi й людям чесно служать багато рокiв, одначе промовчав. Мене
вдарило обухом iнше:
Пополудень уже поiнформований про мою розмову з Софiєю Корчуватою.
Звiдки? Хто причаївся пiд верандою i пiдслуховував, нанизуючи слово на
слово?
Менi уявилося гiгантське, таки вселенське Вухо, яке висiло мiж небом i
землею, i кожний шерех, шепiт, порух гнiву, зiтхання, а може, й
невимовлене слово з найдальшого, з найглухiшого кутка ловило й куди слiд
передавало.
- Вухо у вас чутливе, товаришу майор. Волохате... тисячi волосинок, як
щупалець. I всi слухають, слухають, - сказав я Пополудню.
- А як же iнакше, - вiдповiв вiн, не криючись. - Маємо справу з
ворогом. Тому мусимо все знати й все бачити. Методи значення не мають.
Триває боротьба. Хто кого... I тому всi засоби добрi, говорили в давнину.
Цi засоби, якщо аргументувати їх вашими ж принципами, теж служать
загальному добру...
Про яке добро вiн говорить... Та, зрештою, я не прийшов сюди
сперечатися з начальником енкаведе... я прийшов сюди просити, щоб його
люди принаймнi показали, де похованi Софiїнi сини. Так i сказав майоровi.
Вiн присунув стiлець, сiв навпроти мене й довго дивився менi в обличчя,
однак помiтив, що вiн мене не бачить... вiн думав про щось своє, окуляри
його були слiпi, й аж потiм, урвавши мовчанку, промовив:
- Ми, товаришу Гайдаш, енкаведе, установа, яка викорчовує бандитськi
гнiзда, а не похоронне бюро.
- Але ж я сам бачив, як вашi хлопцi, енкаведисти, скинули трупи в
автомашину й повезли в Лисичани, - спробував я заперечити.
- Що з того? А якби й привезли сюди, то чи я зобов'язаний знати, де
закопають стерво? - вiдповiв вiн збайдужа. А вилицi в нього ворухнулися,
рука на столi стиснулася в кулак.
- Люди ж ми, - правив я своє. - Це так нормально: мати хоче знати, де
похованi її сини. Це так по-людському, розумiєте? Що з того, що вони були
вороги. - Я ще на щось сподiвався. Я не вiрив, що вiн нiчого не знає про
Софiїних синiв. Слухайте, як це вiн може не знати, коли мiж небом i землею
висить вселенське волохате вухо, яке все чує?
Я був наївний?
Я дурень iз дурнiв?
Пополудень однак мовчав.
Вiн мовчки попровадив мене до порога, а коли я взявся за клямку дверей,
промовив:
- Почекайте. Може, й справдi маєте намiр ходити по бритвi й при цьому
не порiзатися... i може, справдi милосердя i добро - це те, що має бути
найдорожчим у людському серцi. Тiльки я у це не вiрю. Так, не вiрю.
Ненависть панує у душах людських, вчителю. Ви думали над цим? - Вiн
помовчав, очiкуючи, певно, моєї вiдповiдi.
- Ось тиждень тому, - продовжив вiн, - чули, може, бандерiвська боївка,
засiвши в лозах над Бистрицею, пiд самим райцентром вважайте, висiкла
кулеметами групу наших товаришiв, що трьома возами поверталися пiзно
ввечерi з Коноплянок... органiзовували там колгосп. Убито секретаря
райкому Басинця, пiонервожату Свiтлану Сенцову, Федора Зайця iз
земвiддiлу, начальника пошти Гриба i ще двох солдатiв. I мене там убито.
Власне, лише випадок уберiг мене, я теж мав бути у цiй групi, але замiсть
мене поїхав Григорiй Дацекевич, капiтан, мiй заступник, що пройшов Крим i
Рим i всi фронти на додачу.
А тут замiсть мене упав. То як же, громадянине Гайдаш, тут бути з вашою
проповiддю милосердя? Якби ви були молодшими... якби ви не були вчителем,
то крикнув би, як послiдньому: прiч iз моїх очей! Вiн таки не стримався,
таки крикнув. I не подав руки.



10

Поки що я не знаю i знати не хочу, чому мене кличе до читальнi товариш
уповноважений; може бути, що десь у менi, у глухому закапелку мого єства
уже насторожився сполоханий птах, може бути, що я iнтуїтивно здогадуюся,
чому мене кличуть до читальнi, але я сам собi не хочу у цьому признатися,
яке менi дiло до товариша Ступи, я не боюся нi його викрикiв, нi його
погроз, нi смердючого мата, не боюся навiть розчепiреного на столi
кулемета, що чорним оком недрiмливе поглипує на читальняний зал (Господи,
той кулемет схожий на пса, що готовий стрибнути на тебе); я давно вирiс iз
страху, я навiть можу зауважити товаришевi Ступi, що не пасує тримати
людей пiд кулеметом... кулемети для поля, для бою, а тут жiнки, дiти, дiди
й вчорашнi фронтовики, яким ще сняться атаки й котрi знають справжнє
призначення кулемета.
Але якщо не боюся товариша Ступи та його кулемета, то чого ж так довго
чалапаю вулицею, завертаю у перевулки, немовби щось загубив, зупиняюся то
тут, то там бiля чужих ворiт i нiбито когось визираю, жду, що ось-ось
скрипнуть ворота i на хвiртку вийде газда або ж газдиня i ми удвох
почовгаємо цього вечора до читальнi; я мимохiть ловлю себе на думцi, що
навмисне розтягую дорогу, роблю її довшою, звивистою, я немовби вiдсуваю
читальню кудись у дебри, щоб до неї можна було дiйти хiба що на свiтанку.
А може, й не варто до неї заходити?
Вечiр випав дощовий, густий, аж дихати було важко; здавалося, що з неба
сiялася мокра сажа, i було таке вiдчуття, що чорнота облiпила тобi цiле
обличчя й руки, й ти увесь обсипаний i просякнутий чорнотою, i душа твоя
теж скнiє в чорнотi, ледве поблимуючи, як ось блимають по-мертвецькому
жовтi вогники у вiкнах ха'т; вогники цi були схожi на кволе квiтування
болотяного латаття; цвинтарне, глухо шумiли над лататтям невидимi у
високостi дерева.
Iз-за котрогось дерева, iз-за плота, як ножем, ударило менi в обличчя
свiтло лiхтарика.
- Стiй! Руки вгору! - прохрипiв пропитий бас, ховаючись за променем
свiтла. I я не здивувався б, якби слiдом за окриком прошила темряву
автоматна черга; я уже звик до стрiлянини, настав-бо такий час, коли
стрiляють з вiдваги й з переляку, коли стрiляють, щоб нiбито знищити старе
й посiяти нове.
Хiба автоматом щось добре посiєш? I чи направду добро повинно
утверджуватися автоматом... i взагалi жорстокiстю, смертями, примусом?
Я рук, однак, не пiдняв, не з вiдваги так вчинив, просто я впiзнав по
голосу Петра Когутика - струбка з мiсцевого гарнiзону самооборони.
- Чого це ти, Петре, людей лякаєш? - спитав я. Вiн мовчки обiйшов
навколо мене, став позаду й наставлене дуло автомата торкнулося мого
ребра. Навмисне торкнулося? Випадково?
- Надто довго йдете, вчителю,- сказав Петро, й кожне його слово було
схоже на замерзлу рибину.- Товариш Ступа послав мене за вами, щоб
привести. Щоб приспiшити.
- Живого чи мертвого? - спробував я пожартувати. Когутик тюпав за мною
мовчки, i автомат, певно, дивився менi в спину.
Чого б це автомат повинен дивитися менi в спину?
Чого б це кулемет на сценi повинен дивитися менi в груди?
Я запитував про це свого сина, свого Романа, що загинув десь, розвiявся
попелом на полях пiд Майданеком. Ми, бувало, до вiйни, коли вiн приїжджав
на вакацiї спершу з бистричанської гiмназiї, потiм iз Львiвського
унiверситету Яна-Казимира, немало дискутували про землю i про владу, про
ту Україну, що починалася за Збручем... ми мисленно Збруч-рiчку переходили
вбрiд, й обiтована земля лежала перед нами осяйна, вiльна, весела,
принаймнi такою її бачив мiй син... бачив i вiрив, що до цiєї землi, до
Великої України прилучиться також Галичина, в боротьбi за возз'єднання вiн
вбачав смисл свого життя, i я, слухаючи його, направду не знав, чи маю
тiшитися сином, а чи маю над ним плакати.
Я колись його остуджував - i тодi рiчка-Збруч глибшала, ставала
прiрвою, через яку нiхто не мiг перекинути кладку, бо не все аж таке
радiсне за Збручем вiдбувалося, це тобi, сину, здалека так видається, що
там заледве не рай на землi... а в тому бiльшовицькому раї, чуєш, газети
пишуть, вимерли вiд голоду шiсть мiльйонiв українських селян... шiсть
мiльйонiв... шiсть... а в тому раї арешти й розстрiли; а в тому раї не
довiряють навiть твоїй партiї, вам усiм, галицьким, польським та
бiлоруським комунiстам, i розiгнали бiльшовики вас, вiдреклися вiд вас як
вiд зрадникiв. Як це можна зрозумiти?
Мiй син мовчав; вiн, певно, сам багато чого не розумiв... не розумiв нi
голоду, нi арештiв; вiн, певно, не розумiв, як свiтла начебто iдея
вживалася в буднях з жорстокiстю, iз смертями; i, може, вiн сумнiвався, i
було йому боляче за шiсть мiльйонiв загиблих з голоду, вiн, може, плакав
за ними в душi... i душа його кервавилася, та коли нiмак у сорок першому
зайняв Львiв i рушив топтати нашу землю кованим чоботом, Роман зв'язався з
комунiстичним пiдпiллям, ходив на диверсiї, писав i розвозив летючки...
писав, що настане час i знову над Львовом замайорить червоний прапор.
Я якось вiдвiдав його у Львовi, власне, кликав додому, в село, мовляв,
перечекаєш в затишку лиху годину, в школi знайдеться для тебе робота, та й
не голодно так, як у мiстi, i картопелька своя, i буряк, i хлiб мама
спече, i якась курка порпається на подвiр'ї.
Осiнь тодi була. Сорок перший рiк. Над Львовом, здавалось, урвалася
хмара, й дощ перiщив уже не одну годину, брукованими вузькими вуличками
котилася брудна повiнь; i було боляче дивитися, як серединою вулицi,
взявшись, немов дiти, за руки, брели понуро старi єврей i єврейка;
промоклi наскрiзь, байдужi до дощу, до холоду, до води, що збивала їх з
нiг, вони кудись йшли собi та йшли посерединi повенi, посвiчуючи своїми
жовтими опасками на рукавах.
Ми з сином довго спостерiгали крiзь вмите вiкно за цiєю жалюгiдною
парою, яка не мала права повернути з проїжджої частини на тротуар, i було
нам боляче за цих двох старих зневажених людей... i було нам боляче за
нашу безпомiчнiсть, ми не ризикували вихопитись на вулицю, щоб вивести
старих людей на тротуар, привести їх у тепле помешкання, дати гарячої
гербати; за цими двома старими людьми пильно зорили полiцейськi,
гестапiвськi очi... зорили за ними кулемети та автомати.
- То лише починається, - порушив мовчанку мiй син. - їх зiгнали докупи,
в гетто... зiгнали й цiлими тисячами вистрiлюють. Ти чув про це, тату? -
спитав вiн мене i палаючими очима блиснув менi в обличчя. - Ти вчив мене з
колиски, з першого кроку творити добро. Так? - Вiн вхопив мене за руку;
вiн не дав менi вiдвернутися, потупити погляд. - То як я маю сховатися,
втекти, щезнути у тихому закутку, їсти з чистим сумлiнням мамин хлiб,
учити дiтей пiзнавати письмо, коли ось свiт залитий брудною повiнню... i
серед повенi, видиш, iдуть на смерть люди. Хто їх оборонить?
- Але чому ти?! - скрикнув я, вмить забувши про високi iдеали,
проповiдi, якi виголошував i вкладав синовi у серце. - I що ти вчиниш
супроти сили... супроти страшної машинерiї, що пре й пре на схiд,
розтолочуючи пiд собою силу совiцьку. Вони вже десь у дебрах Росiї, в
глибинах далеких. Що можеш ти... що можуть твої друзi супроти цiєї сили?
Застрелити якогось нiмака iз-за рогу? Що значить один нiмак, коли їх
мiльйони i мiльйони, i всi зубатi, i всi при зброї?
Менi здавалось, що Роман не зможе менi вiдповiсти, що я загнав його в
тупик, але вiн, не криючись, бо чого, власне, мав би вiд тата ховатися,
десь з-пiд стола, з потаємного, мабуть, сховку, добув стос листiвок,
надрукованих на картках учнiвського зошита... одну листiвку вiн простягнув
менi. Машинка друкарська була стара, та й "машинiст", мабуть, трапився
недосвiдчений, бо лiтери вистрибували то вверх, то вниз i сидiли на
учнiвських лiнiйках, як ластiвки на телефонних дротах; а все ж око звикало
до ластiвок, згрiбало їх докупи: було там написано, що головне тепер не
впадати в розпач. Звичайно, нiчого доброго нема, гiтлерiвськi орди топчуть
нашу землю, та недовго, нi, недовго їм топтати. Настане час, i покотяться
вони назад, розтрощенi, i знову над Києвом, над Львовом, над усiєю нашою
землею замайорить червоний прапор. Треба сьогоднi у це вiрити, вiра - це
могутня зброя, чуєте, браття i сестри!
- Це ти писав? - спитав я Романа, який не спускав iз мене очей. Йому,
вочевидь, хотiлося побачити мою реакцiю.
- Може, i я, - вiдповiв вiн, посмiхаючись. - Я їх писав, а сьогоднi
вночi маю розклеїти.
Я уявив осiнню мокру нiч, темнi, як ущелини, вулицi Львова, принишклi
кам'яницi, брами, патрулi, пострiли... i серед виру нiчних небезпек вiд
муру до муру, вiд брами до брами перебiгає мiй син, розклеюючи листiвки,
що кличуть вiрити в перемогу Сталiна над Гiтлером.
- А сам ти... ти вiриш, що так станеться? - спитав я Романа. - Вiриш у
червоний прапор?
- Якби не вiрив, то хiба брався б за це дiло... хiба я зв'язався б iз
пiдпiллям, iз старими моїми приятелями? Нiби тобi не вiдомо, що за кожну
нашу листiвку гестапо готове тричi послати тебе на смерть.
Я хитав головою, про три смертi з ним погоджувався, нинi не треба аж
цiєї пiдпiльної прокламацiї, щоб тебе тричi послали на смерть, нинi досить
одного бунтiвного слова, ненависного погляду. Лише погляду... Мене
цiкавило iнше: наскiльки вiн щирий i правдивий з самим собою? Може, вiн
бачить свою смерть у романтичному ореолi борця? Може, мiй син не уявляє,
що значить зникнути з лиця землi... а головне, в iм'я чого зникнути?
Та як я мiг запитати про це Романа навпрямки?
Дощ тим часом не переставав. Вулицею далi котилися униз, кудись у
каналiзацiйнi люки бруднi буруни, i я знову уявив сина посеред ночi й
посеред брудних цих потокiв.
- Ти хочеш про щось мене спитати, тату? - обiзвався по довгiй мовчанцi
Роман. - Я бачу, що ти щось вишiптуєш про себе, - посмiхнувся вiн, радий,
мабуть, що пiдмiтив мою звичку: iнколи свої думки, немовби для того, щоб
вони одяглися у форму, я попередньо вкладав у шепiт. Про це знали тiльки
моя дружина i син.
- Мабуть, моє питання буде стосуватися не тiльки тебе особисто... так,
не тiльки тебе воно торкається, воно до багатьох, i до мене в тому числi,
- заговорив я, ходячи по кiмнатi. - Тобi вiдомо, що я завжди намагався
триматись осторонь усяких партiй... я переконаний, що кожна партiя, якщо
тiльки ти стаєш її членом чи й лише симпатиком, диктує тобi свої порядки,
умови, примушує собi служити i, примушуючи, каже, що так треба в iм'я
народу.
- Це стара наша суперечка, - перебив мене син. Я тiльки тепер, чомусь
тiльки тепер помiтив, як вiн змiнився з лiта, коли був на вакацiях удома.
Обличчя його, схудле й видовжене, постарiло й посуворiшало... суворостi
йому, певно, додавали рудуватi вуса; я подумав, що у вусах, у довгiй
семiнарськiй шевелюрi вiн ховається вiд себе молодого i вiд комсомольця
тридцять дев'ятого року. - То пощо тепер починати її наново? - запитав вiн
сухо, неприязно.
- Не про партiї хочу сперечатися, - спохопився я. - Просто до слова
прийшлося. Хочу цим пiдкреслити, що я начебто стою збоку, що я
сторонський...
- Людина сьогоднi не може стояти осторонь, коли вiйна, - промовив вiн,
здивовано поглянувши на мене. - Ти вчитель, тату, i отже, не можеш
назватися сторонським, тобто чужим. Як будеш завтра вчити своїх школярiв?
Невже ти їм не скажеш... не знайдеш мудрого способу вимовити хоч би одне
слово з цiєї летючки? - Вiн, певно, вiдкривав мене для себе; вiн, певно,
розчаровувався в менi; вiн, певно, дотепер мав мене за кращого i за
розумнiшого.
Але я не хотiв ставати в його очах анi кращим, анi мудрiшим, я
стовбичив посеред кiмнати, в яку заповзали сутiнки, i говорив:
- Господи, чи нема вчителевi чому вчити своїх школярiв? Є такi поняття,
як "мама", "земля", "хлiб", "любов", "добро".
- Так, iснують ще й такi поняття, але ж по землi, по любовi, по
матерях, тату, сунуть i топчуться траками нiмецькi танки! - майже аж
вирикнув вiн.
- Власне, я хотiв спитати... це головне: ти впевнений, що коли нiмцi
вiдкотяться назад, то совiцькi танки так само не потопчуть i добро, i
любов, i матерiв? Хiба ти забув про голод тридцять третього року, про
арешти й розстрiли? Ти забув, урештi, що в наших-таки Горопахах, коли в
тридцять дев'ятому прийшла радянська влада, то енкаведе арештувало Дмитра
Бойчука, Василя Качура, Штефана Данилишина та ще кiлькох. А вони ж були
комунiстами, фундаторами твоєї ж партiї, одними з перших прорубували
"вiкна на схiд". Ходили, щоправда, чутки, що вони не пiдкорилися
Комiнтерну, не самолiквiдувалися, а далi продовжували пiдпiльну
комунiстичну дiяльнiсть. Комунiстичну, чуєш, а не якусь iншу, буржуйську,
як це у вас прийнято говорити. А за це дiстали кару... за це прикотило
вночi чорне авто... чорний ворон - i слiд за ними пропав. Ти думав над
цим?
- Ти думав над цим, - спитав я знов.
Роман сидiв, схиливши голову на руки. Перед ним лежала купка
вiддрукованих на машинцi летючок, якi вiн сьогоднi вночi повинен розклеїти
по мiсту, i вiн, мабуть, думав про небезпеку, що чигала на нього на
кожному кроцi, i розмiрковував водночас над моїми словами, бо довго не
вiдповiдав, немовби навмисне перечiкував, щоб у кiмнатi споночiло i я не
змiг би запримiтити муку на його лицi.
- Хочеш знати, тату, правду, - почав вiн невпевнено, сумнiваючись у
чомусь, - то повинен тобi... повинен признатися: моя голова розколюється
од цих же питань, якими ти щойно мене закидав, мов розпеченим камiнням, -
посмiхнувся вiн. Коли Роман посмiхався, то робився дуже схожим на Iрку, на
свою маму: посмiшка злагiднювала його риси, виповнювала м'якiстю, свiтлом;
i в такi осяянi хвилини я найбiльше його любив. - Я багато чого не можу
собi пояснити... якiсь фатальнi помилки... якiсь ворожi пiдступи... якесь
страшне непорозумiння. Ти, одначе, скажи менi по-батькiвському одверто:
хiба виннi прапори, якими сьогоднi благословляють, а завтра витирають ними
закривавленi руки? Я вiрую у прапор благословенний...
Гiрко як...
Мiй хлопчик, мiй Роман вiрив у червоний благословенний прапор i за цей
прапор розвiявся сiрим попелом на полях пiд Люблiном, а його батька ведуть
пiд дулом автомата на яснi очi оперуповноваженого товариша Ступи.
Цей теж перегризе горлянку за червоний прапор. Я уявляв себе на мiсцi
старого єврея, який чалапав, високо пiднiмаючи ноги, посерединi львiвської
вулицi, що вирувала брудними потоками, того осiннього надвечiр'я, коли я
приїжджав до Романа; я аж раптово зупинився, i пiд ребро штрикнуло мене
дуло автомата... i бачилось менi знову, як старий єврей упав у жовтi
каламутнi води, а стара жiнка силкувалася його пiдняти, все промовляючи
щось до нього; старий пробував звестися на колiна, це йому не вдавалося,
вiн борсався i хлюпався у жовтих водах (а хтось реготався на тротуарi), аж
поки не вдарила автоматна черга, i старi обоє впали в жовтi води... i було
страшно, що львiвська вулиця виявилася такою глибокою, бо вода обох їх
проковтнула (а може, на цьому мiсцi провалився брук?).
- За що їх, Романе? Люди ж, - запитував я розпачливо сина. Сьогоднi,
однак, не було коло мене сина, його нiде нема, вiн прорiс зелом чи деревом
пiд польським Лоблiном, зате торкнув мене за лiкоть струбок Петро
Когутик... торкнув вибачливо, але вимогливо.
- То чого ж стоїмо, директоре? Чекають там на нас. Справдi, в читальнi
на мене чекали. Товариш Ступа кивнув зi сцени головою, рукою показуючи,
щоб я сiв на передню бiля сцени лавку; на сценi так само, як кожної
суботи, стояв на столi розчепiрений кулемет, нацiлений дулом на зал, i так
само попирхували й чадiли гасовi лампи, i так само саля горбилася
принишкло, ховаючи в комiри голови, i лише дiтлахи попискували, як мишi, i
так само товариш Ступа походжав гонорове по сценi й повчав людей, як мають
жити в будущинi без власної землi i без коней, без Бога й без iнших
буржуазних пережиткiв. О, товариш Ступа красно говорив про майбутнє
колгоспне життя: гуртова радiсна праця, пiснi, на полях трактори та
комбайни, душа селянська скине з себе правiчну силу землi, тягар i
розкрiпачиться, випрямиться, гляне вгору, щезнуть бiди, ти вже не будеш,
як тепер, вдень i вночi боятися посухи, мокви чи граду, за тебе будуть
думати мудрi агрономи. За тобою, один з другим, стоїть наша партiя,
товариш Сталiн.
Я заслухався; я знову мимоволi згадував розмову з сином про
благословеннi чистi прапори, i... i менi сьогоднi теж хотiлося повiрити у
них, у цi прапори, у щасливе майбуття моїх краян. Може, й справдi, не такi
страшнi чорти, як їх малюють? Може, й справдi, людина врештi розiгне спину
i погляне на небо й на те поле iнакшими очима i побачить, що поле - це не
тiльки жито та картопелька, а також жайвори, квiти, пошум колосся i золоте
мрево, яке гойдається над цiлим тихим свiтом. Здавалося, цей суворий
капiтан у виблищених чоботях i портупеї, пiдтягнутий, лобастий чисто
виголений, тримає у своїх долонях невидимi нитки вiд золотавого мрева i
вiд дзвiночкiв польових жайворiв, i, що говорити, селяни з глибин
читальняних сутiнкiв, iз смороду махоркового диму споглядали на нього
зацiкавлено й привiтно, їм, взаправду, в'їлася в душу, як їдь, земля, оце
неродюче Кам'яне поле, i, напевно, чимало з селянського гурту хотiло б
якось звiльнитися вiд нього, од свого триклятущого поля, як вiд каторжного
хреста, тiльки... тiльки страшно їм було залишатися опори пiд ногами, не
уявляли, як будуть лягати спати без вiчного клопоту, що завтра треба сiяти
або ж сапати, косити чи возити, поки санна дорога, гнiй на поле...
Замилування опером минулося, лишень вiн перейшов до другого "номера
програми", як вiн сам сказав. Тепер Ступа вичитував прiзвища тих, якi
саботують м'ясопоставки, як i тиждень тому, та ще не розрахувалися з
державою зерном й картоплею. "А це явний саботаж, шляк би вас ясний
трафив, - входив у злiсть товариш Ступа. - Я знаю, бандити з лiсу
пiдмовляють не квапитися годувати совiтiв, бо нинi-завтра вибухне вiйна з
Америкою i все перемiниться. А я вам, громадяни, авторитетно заявляю, на
Америку й на бандитiв не сподiвайтеся, я до останнього зеренця вимету у
ваших коморах, бо ваш святий обов'язок перед державою здати хлiб i до
хлiба... на ваш хлiб чекають робiтники в мiстi, всi, хто вiдбудовує
знищене вiйною народне господарство.
- А ми їсти не хочемо! - раптом хтось з середини, iз сутiнкiв вигукнув
вiдважно, i товариш Ступа мало не спiткнувся на сценi. Вiн зупинився i,
вдивляючись у салю, що аж западалася, здавалося, вiд страху й покори пiд
землю, свердлив поглядом людську масу.
- Ну-ну, - сказав поволi, ледве не пошепки. - То хто там такий
вiдважний i голодний, понiмаєш? Виходь на сцену, тут умить нагодуємо.
Ступа ще очiкував, що хтось таки пiдведеться зi свого мiсця, але минали
хвилини, читальня далi нiмувала. Тодi Ступа засмiявся.
- Ви думаєте, я не дiзнаюся завтра, хто нинi в Горопахах зголоднiв? Ви
думаєте, що нема в мене чутливих вух i пильних очей? Одначе я вже сьогоднi
переконаний, що це вигукнув ворог, подонок, який постiйно годує у схронах
бандерiв, а радянськiй владi показує дулю. Хiба минулого тижня не були
арештованi Федь Долiшний та Прокiп Мельник за те, що на "буфони" збирали
грошi для бандитiв? Не журiться, "трiйка" у Бистричанах дасть їм на повну
котушку, а сiм'ї поїдуть на висилку в Сибiр. Бо як же iнакше виполювати з
нашої нивки чортополох. Чи як кажете, громадянине Гайдаш? -
оперуповноважений несподiвано звернувся до мене.



11

За шкiльною звичкою я пiдвiвся з лави, похнюпивши голову; менi не
хотiлося пiдносити голову; я боявся, що коли пiдведу голову й зобачу
очiкувально-ввiчливе по-єзуїтському усмiхнене обличчя оперуповно-важеного,
то не стримаюся i скажу таке, що давно повинен був сказати... я повинен
йому сказати, що негоже, чоловiче, отак говорити з людьми, цiлитися у нас
кулеметом i погрожувати Сибiром. Що тут балакати, товаришу Ступа, час
справдi складний, переломний. Ви ось тут агiтуєте за радянську владу, а
вночi городами прокрадуться нишком тi, що в лiсi, й теж скажуть
селяниновi: давай хлiба, давай сала, самогону. I спробуй-но не дати... I
чи дивно, що стоїть селянин... стоїть бiдний наш Iван посеред Кам'яного
поля й боїться глянути вправо або ж влiво?
Промова моя на сьогоднi була наготовлена, я носив її на язику, як у
кишенi, збираючись при нагодi кинути її у вiчi товаришевi Ступi, одначе
якось не зважувався, а простiше сказати - й на мене мала вплив магiя його
безпардонного мату. Я, виходить, боявся Ступи? Вiн i мене залякав. I я
знав, що й сьогоднi теж не зважуся виказати йому прилюдно наболiле, i за
це себе ненавидiв. Теж менi оборонець народу...
- Ну, ну, громадянине Гайдаш, ми чекаємо вашого мудрого слова, - все ще
чипiв посеред сцени товариш оперуповноважений, нацiлившись у мене
простягнутою рукою. - Скажiть-бо: хiба не ворог кожний, хто жалує для
радянської влади буханець хлiба... а влада, може, тим хлiбом нагодує
осиротiлих дiтей фронтовикiв. Чи, може, вчителю, вам не шкода виголоднiлих
дiтей?
Вiн iронiзував надi мною.
Вiн начебто стояв тепер пiд благословенним прапором, i я думав, що
Ступа має рацiю: грiх не нагодувати голодних дiтей. А ще я подумав, що
своїм праведним прапором вiн затуляв горопахiвську нужду: ой, не часто й
горопахiвськi дiти їдять той хлiб... чи не частiше їдять лободу, а
вiвсяний корж - для них теж немала розкiш.
Але й цього я йому не сказав, та йому, власне, й не були потрiбнi мої
вiдповiдi, йому не залежало на них; йому залежало на тому, щоб принизити
мене, показати свою владу надi мною, це я тепер зрозумiв, тому й приведено
мене сюди пiд дулом автомата.
Читальня ожила в пошептах, у перемовах, хтось за моїми плечима пирскнув
смiхом, i не знати було, що означає той смiх ... смiялися з мене, з мого
боягузтва? Чи просто було комусь смiшно, що оперуповноважений тримає по
стiйцi "струнко" директора школи й "зицирує" його, як найостаннiшого
школяра.
- Ви, громадянине Гайдаш, не мовчiть, не задля того, щоб ви мовчали,
покликано вас перед людськi очi, - вже iншим тоном, сухим, офiцiйним
заговорив товариш Ступа. - Ми покликали вас, щоб ви отут перед людьми
вiдзвiтувалися, як вчите та чому навчаєте наших дiтей. Люди хочуть
знати... я теж хочу знати. Прошу на сцену.
Я було зробив крок, щоб таки видибати на сцену, й одразу призупинився.
Що означає цей нагальний мiй звiт, хто його вимагає i кому вiн потрiбний?
I чому це я повинен звiтувати перед Ступою? Вiн хто такий? А крiм того,
чому мене, старшу людину, виставляють на сцену? Для посмiховища?
- Вибачайте, але не маю чого робити на сценi, товаришу Ступо, -
вiдповiв я твердо. - Я не якийсь артист... I нiякого звiту робити не буду.
- Я все ж таки прошу, громадянине, на сцену, щоб вас усi бачили... -
стримував себе товариш опер. Я вiдчував: баглося йому крикнути,
скомандувати, вiн не звик, щоб йому перечили. Права його рука iмпульсивно
раз по раз хапала за кобуру пiстолета... йому страх як хотiлося погрозити
менi зброєю, проте не давав руцi волi, лише механiчно то розстiбував, то
назад застiбував кобуру.
Була це мука для його знервованих рук.
- I не просiть, i не наказуйте, - промовив я у напруженiй тишi, i кожне
моє слово у цiй тишi було важке: переднi ряди в залi аж попригиналися,
боячись, певно, щоб котресь моє слово не впало на їхнi голови i щоб завтра
їх не покликали за свiдкiв. - Мене й звiдси, з мiсця видно кожному. - Мої
ж слова менi самому додавали хоробростi, я ж нiчого не втрачав i нiчого не
здобував, я не був винен у нiчому нi перед опер-уповноваженим, нi перед
Горопахами. - Я у Горопахах, щоб ви знали, вчителюю бiльше тридцяти рокiв,
i тут, у цiй салi, певно, сидить двi третини моїх учнiв учорашнiх,
позавчорашнiх i ще хто знає колишнiх... i коли вони щось мають до мене, то
хай спитають. Хай, якщо заслуговую, кинуть у мене каменем. - Я повернувся
до салi, до людей, сотнi пар очей споглядали на мене i стривожено, i
зацiкавлено, колишнi мої i теперiшнi учнi не могли второпати, чого вiд
мене вимагає Ступа. Упокорення? Поганьблення? За що? В людських очах
свiтилася пiдтримка, я майже фiзично вiдчував цю пiдтримку, вона була
схожа на невидиму стiну, на яку я мiг опертися; людям було втiшно, що
їхнiй старий учитель не пiддається оперовi.
А може бути, що пiдтримку людську i втiху я вигадав для самого себе? Що
я, старий, знав про людей, якi сидiли на'лавах у читальнi, окутанi
смородом гасових ламп, лютим самосадом i сiрим невиразним присмерком.
- Ну то що, громадяни славного села Горопахи? - понад мою постать,
понад мою голову крикнув у салю товариш Ступа. - Будемо, отже, мовчати?!
Нема вам, отже, що сказати?
Читальня не дихала; i нiде не було видно навiть зирку, люди потупили
очi, позападалися в дими, в сутiнки, i слiпе сяяння двох лампiчок, що
похитувалися на дротах пiд стелею вiд людського зiтхання, вiд дихання, не
мали сили висвiтлити бодай одне лице, одну простягнуту руку.
Оперуповноважений чекав, вiн таки сподiвався, що хтось пiднiме руку; я
сам був упевнений, що "якусь руку", якщо на те пiшло. Ступа наперед
проiнструктував, дав завдання, але й ця рука не зважилася скинутися вгору.
Нi, так i не зважилася.
- Ну, а якщо так, - не розгубився Ступа й задоволене потер долонi (вiн
любив потирати долонi, це була його звичка, а ще вiн любив у долонi
плювати. Було таке враження, що вiн ось-ось вiзьметься за топорище); вiн
начебто цим потиранням вигострював руки, цiлого себе гострив. - Ну, якщо
так, то дозвольте менi, громадо Горопахiв, вiд вашого iменi спитати
товариша Гайдаша, хто йому дозволив у радянськiй школi проповiдувати
радянським учням релiгiю, приносити на уроки церковне розп'яття... i це
розп'яття всiляко розхвалювати? Було таке? - вiн притупнув ногою. - Це
остання краплина нашого терпiння, громадянине Гайдаш.
Я гiрко всмiхнувся; гiркота залила мою душу; я стояв перед людьми
згорблений i знищений... мене знищив, зрадив, ударив пiд дих котрийсь з
моїх учнiв, яким я недавно приносив розп'яття - прекрасну мистецьку рiч,
що засвiдчувала вiчний потяг людини до бунту й до краси. Хiба я не так
говорив вам, мої школярi, даючи кожному з вас у руки стародавнє розп'яття,
щоб ви могли вiдчути живе дихання невiдомого майстра, щоб ви торкнулися
своїми пальцями його гарячих пальцiв... щоб ви поєдналися, щоб ви вiдчули
єднання.
Яка ж тут проповiдь релiгiї? Хто мене зрадив, шепнувши брехливо у
зарослу рудим волоссям мушлю вселенського енкаведистського Вуха?
А може, й не содiялося нiякої зради? Дiти ж бо є дiтьми. Похвалилися
вдома, а вселенське Вухо всюдисуще.
- Це смiшно... - i я таки засмiявся голосно, полегшено. Менi було
радiсно, що хтось з моїх учнiв лише випадково проговорився удома... так,
лише випадково, злого, навмисного тут не сталося. - Смiшно мене
звинувачувати в проповiдi церковщини тiльки тому, що я принiс до класу
мистецьку рiч. Мистецьку? - крикнув я на цiлу салю. - Музеї в цiлому свiтi
повнi таких речей, що колись служили церквi. I що з того? Церква, як
вiдомо, використовувала красу, взяла її собi на службу. Той невiдомий
майстер вирiзьбив розп'яття, може, й не для того, щоб до нього молитися...
вирiзьбив для того, щоб показати свою муку, ребра свої сухi, руки свої
спрацьованi.
- Досить розводити антимонiю! - не втерпiв-таки й скрикнув, перебиваючи
мене, опер Ступа. - Ми знаємо, що ви красноуст, але я не дозволю... не
дозволю отут у клубi морочити людям голови розглагольщиною про церковну
красу. Факт залишається фактом: до школи ви принесли культову рiч... i
вчили наших дiтей їй поклонятися. Хiба не так?
Правду кажучи, я розгубився: може, я таки вчинив помилку, принiсши до
класу розп'яття? Бог iз ним, iз тим невiдомим стражденним майстром, що жив
двiстi рокiв тому. Кому нинi треба знати про його пориви й про його
страждання?
А чому б i не знати?
- _Я вчив дiтей поклонятися талантам... а ще я вчив, що нiчого на свiтi
не пропадає: нi зло, нi добро, нi краса, - вiдповiв я спокiйно. Розгуба
моя минулася, я вже в нiчому не каявся.
- Ми знаємо вашу проповiдь добра, - погрозив менi Ступа пальцем. - Хiба
не ви, Гайдаш, заманюєте до своєї хати дiтей i даєте їм читати книжки, що
видрукуванi бозна-якими видавництвами й бозна-якi у цих книжках закладенi
iдеї. - Оперуповноважений Ступа нападав на мене, як шулiка, зверху, зi
сцени, котроїсь хвилини менi здалося, що вiн не втримається, злетить i
сяде менi на плечi, зiгне в каблук i вдарить виблищеними чобiтьми попiд
ребра.
Я мовчав; що я мав казати в оборонi своїх книжок, до яких допускав
кращих учнiв... допускав i вчив книжки любити. Сказати йому. Ступi, що
нема в мене жодної ворожої книжки, що це принаймнi несерйозно вважати
шкiдливими деякi книжки тiльки тому, що їх видали не радянськi
видавництва. Невже шкiдливий також Апостол першодрукаря Iвана Федорова, бо
видрукувано його чотириста рокiв тому?
Але я продовжував мовчати.
Я зрозумiв, що i розп'яття, i мої книжки - це тiльки привiд;
оперуповноваженому забаглося потоптати мене перед людьми, принизити, а
може, пiдготувати грунт до чогось страшнiшого... до того, щоб позбутися
мене з села?
- I ще якi я маю грiхи супроти Горопах i супроти радянської влади? -
врештi спитав Ступу. Пригадав сина, Зеника, що десь прорiс бадилиною на
полях попiд Люблiном... i згадав його червонi праведнi прапори; цi прапори
благословеннi овiювали мене не вельми чистим вiтром.
- Розкажiть ще селовi, як ви їздили в район в енкаведе, де, пiддавшись
намовi бандерiвської вовчицi, а може, бандери вас купили, i ви, купленi,
проданi, випрошували трупи синiв тiєї вовчицi, щоб могла їх поховати
нiбито по-християнському, по-людському, начебто вони чогось людського
заслужили, окрiм презирства. Я маю на увазi Софiю Корчувату. Що, може,
неправда? Може, й тут будете вiдпекуватися, що керувалися проповiддю добра
i краси? Хiба усе разом, докупи взяте... i ще багато iнших ваших дєлiшек,
про якi я знаю, не дає менi права трактувати це як ворожу дiяльнiсть?
Оперуповноважений походжав по сценi розпалений i дуже собою
задоволений; вiн нарештi розчавив мене, знищив, я йому заважав у селi,
дотепер мусив на мене зважати, остерiгатися, вiн пам'ятав, що я мiг дiйти,
шукаючи справедливостi i милосердя, не лише до району, а й до самої
Москви.
Який вiн слiпий i жалюгiдний. Що з того, що в нього розстебнута кобура
пiстолета, що кулемет стоїть на червоному столi, що з того, що, по сутi,
вiн виголосив менi вирок! За мною стоять Горопахи, учнi сьогоднiшнi,
вчорашнi й позавчорашнi, я понад тридцять рокiв учу їх добра, вони знають
кожен мiй крок, я не таївся перед ними нiчим, i вони теж не таїлися передi
мною.
Я люблю їх у цю хвилину особливо глибоко; я вiрив, що моя наука
проросла в кожного в душi i кожен сьогоднi стане в моїй оборонi.
- Най люди скажуть... най присудять, що було ворожого у моїх вчинках, -
сказав я тихо. - Хай вони посвiдчать.
Я був упевнений...
О так, я був упевнений, що цiла читальня зараз встане й пiднiме вгору
кулаки, не злякавшись нацiленого зi сцени кулемета; я цiлком був
упевнений, що опер зiйде зi сцени посоромлений. Я й не оглядався на салю;
я не просив у людей помочi, я вiрив у їхню пiдтримку; я споглядав на
Ступу, i менi було його жаль; вiн цiпенiв посеред сцени, заклавши
по-наполеонiвському руки на грудях; кулакiв його не було видно; але минали
довгi хвилини, саля за моєю спиною нiмувала... так, саля нiмувала, i я
тепер уже виразно побачив Ступинi кулаки: в обох сцiплених кулаках вiн
тримав людськi душi, i я зрозумiв, що сьогоднi Горопахи не стануть мене
боронити.
I я не знав, хто сьогоднi був бiльше потоптаний: я чи Горопахи? Я не
мiг дивитися людям у вiчi; люди не могли дивитися менi у вiчi; люди мене
зрадили.
I я пiшов од них геть.



ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН

12

Мама скрипнули дверима, поклали дiйницю на лаву i, зiтхнувши, сказали:
- Облава, сину. До школи нинi не пiдеш.
Був ранок пiзньої осенi. Густий туман, як хмара, впав на село i стояв
непорушне, заклято: за вiкном не було видно нi вулицi, нi садiв, нiчого, i
не було чутно нiякого згуку, собаки не гавкали i не пiяли пiвнi, було таке
враження, що Горопахи втопилися у бiлiй безоднi вище голови, вище дзвiницi
й церковних смерек, i все, отже, живе в селi вимерло, захлинулося бiлою
бiлизною, i лише ми з мамою якимось чудом урятувалися.
- Звiдки ви знаєте про облаву? - спитав я маму недовiрливо, i в ту ж
хвилину пожалiв: я помiтив, що, цiдячи молоко, маминi руки тремтiли, i
цiдилко дрiбно цокотiло об криси горщика, а на її обличчi застигла
тривога.
Мама боялися облав, ляк був безпричинний, у нас нiчого такого
пiдозрiлого синi кашкети не могли знайти, було, однак, наприємно i боляче,
що два-три енкаведисти або й бiльше вломлювалися на подвiр'я, в хату й
високими металевими прутами-щупами методично виштуркували, шукаючи
бандерiвських схронiв, в саду, в стайнi пiд яслами, проштрикували вилами й
щупами сiно в стодолi, в хатi зазирали в кожний кут, перевертали скринi з
одежею, пильно розглядали кожну книжку, яка потрапляла їм пiд руки, нипали
на горищi, й при цьому котрийсь з солдатiв уважно приглядався до мене й до
мами, чи не полотнiємо з переляку, що вони, солдати, ось-ось натраплять на
хитро замасковану криївку; це був, так би мовити, психологiчний дослiд,
випробовування, однак мама сидiли на лавi незворушно, закаменiло, i вiд
неї, здавалось, вiдскакував пiдозрiлий i пронизливий солдатський погляд i
взагалi уся енкаведистська ворожiсть. Пiд час котроїсь чергової облави я
вiдкрив для себе, що солдати не просто вишукують бандерiвськi краївки, вся
їхня руйнацiя, квапливий обшук, коли часом i образи скидали зi стiн, а
заболоченими кирзаками навмисне затоптували вишпурнутi зi скринi маминi
сорочки, мимоволi свiдчили, що вони нас ненавидять, мають за кровних
ворогiв; завойовники горланили соромiцькi слова, замахувалися прикладами,
дуже часто могли й украсти якусь рiч - хустину чи рушник на онучi, вiд них
смердiло горiлкою, очi щулили у вузькi щiлини, й звiдти цiдилася
зненависть, їх, зрештою, можна було зрозумiти, цi рослi, плечистi дядьки
перейшли усi фронти, там вони на кожному кроцi зазирали смертi у вiчi, там
вони поховали у чужих землях свою молодiсть i своїх друзiв, i тепер уже
стiльки часу пiсля вiйни, коли їх чекали вдома, за кожним деревом, за
вуглом, за парканом пiдстерiгала їх на нашому Кам'яному полi смерть.
Через багато рокiв, у шiстдесят четвертому, напровеснi я їздив на етюди
по Шевченкiвських мiсцях; мене манила прозорiсть, глибини горбатих полiв,
якийсь особливий настрiй, який панував тiльки у Моринцях та Кирилiвцi; я
трепетно й поспiшно замальовував плахти озимини, головастi дуплавi верби,
що випромiнювали сум, традицiйнi бiлi хати, безлiч разiв малював тополi,
що у провеснянi днi стояли немовби у зелено-мерехтливих нiмбах; тополi в
Шевченковому краї були схожi на святих... а може, були вони схожi на
козацьких мученикiв, на страчених гайдамакiв? Менi здавалося, що я тут
вiдкрив для себе душу України; тут кожна могила, байрак, урочище, дорога
дихали минувшиною, яка начебто була розлита в повiтрi, в просторi i яка
таїлася в кожнiй грудцi, в деревинi, в каменi.
Хiба дивно, що я почувався тут, як у храмi?
Одного надвечiр'я, коли в маленькому маршрутному автобусику повертався
з Моринець до Кирилiвки, де квартирував, розговорився з красивим, сказати
б, "козацького типу" дядьком. Був вiн, очевидно, столярем, бо бiля нього
на сидiннi лежали обмотузянi верьовками кiлька рубанкiв, поруч стояли двi
пилки, увесь вiн пахтiв свiжими гиб-лiвками, ядерним духом сухої сосни. I
якраз йому, цьому симпатичному дядьковi, я, наївний, теж переповнений
провесiнню, розповiдав про тополi, що мерехтiли на горбах, свiтилися
зеленими нiжними нiмбами... i були тополi схожi на святих... i були, може,
схожi на страчених гайдамакiв; дядько з рубанками слухав мене уважно,
навiть здивовано... навiть кiлька разiв сам глипнув в автобусне вiконце,
шукаючи на пагорбах тополь, що видалися приїжджому художнику за святих, а
потiм, пiдкручуючи козацькi вуса, сказав:
- Чую по вимовi, що ви - западенець. Так? Ну-ну, дали ми вам пiсля
вiйни жизнi. - I не знати було: хвалився вiн, що давав менi й моїй мамi
"жизнi", а чи просто вихопилося в нього... вихопилося далеким спогадом?
Я похнюпився; менi було боляче й соромно слухати його хвальбу. Вiн,
мабуть, уловив мiй настрiй, бо додав:
- Що хочете, я у внутрiшнiх вiйськах служив. А в Западнiй що тодi
дiялося... настоящая гражданська вiйна. Хiба знаєш, хто i звiдки у тебе
стрiлить? Наш комвзвода, бувало, перед початком операцiї вишикує нас i
каже: "Ви, братцi, не очень с мєстнимi панькайтесь. Всi вони прихованi
враги!" I мав вiн, певно, рацiю, наш лейтенант Богомолов, бойовий взводний
- грудь в орденах, бо стрiлила йому в груди, в ордени, рахуйте, дiвчина,
що вибiгла з хати. Ми ту дiвчину буквально посiкли автоматами. А може, й
не посiкли? Може, вона жива i стала вашою жiнкою? - Вiн засмiявся з свого
невдалого жарту. Ми довго мовчали, поки вiн знову не обiзвався:
- Минулося, слава Богу, коли брат брата... - i пiшов iз своїми
рубанками й пилками до виходу.
Я дивився йому услiд, кремезному, у потертiй фуфайцi й кирзових
чоботях, i згадав котрусь iз чергових облав у Горопахах, коли поза нашим
городом, унизу над Унявкою-рiчкою у вiльшняку удосвiта спалахнула
перестрiлка: враз захлинулися кулемети й автомати, чути було також вибухи
гранат. Очевидно, бандерiвська боївка, заскочена зненацька в селi,
спробувала прорватися боєм крiзь обруч облави, це їй, однак, не вдалося,
енкаведисти, очевидно, були поiнформованi про можливi бандерiвськi стежки,
засiдка у вiльшняку стояла крiпко, i боїв-карi, хто не впав вiд
кинджального вогню, городами повернули в село.
Попри нашу хату на вулицю протупотiло двоє чи троє втiкачiв; бренькали
за ними кулi, дiрявлячи нам ворота i криничне цямриння, а сусiдська
стодола спалахнула вiд запальних куль; пожежа аж заревла, застогнала вiд
ненажерливої своєї радостi i жбурнула жменю iскор на Тодорову, на
сусiдську стайню. Мама мої закричали й вхопили навiщось верету, мовби цiєю
веретою можна було погасити, прикрити пожежу (i заволали, заскиглiли нашi
сусiди високими голосами аж попiд небо, за ними заревла худiбка i страшно,
дико затрубiв Тодорiв кiнь);
мама справдi готувалися гасити веретою вогонь на своїй стрiсi, бо
кинули верету в цебер з водою i вхопилися в сiнях за драбину. Споконвiку
мокрими веретами солом'яне село рятувалося вiд сусiдського близького
вогню, i мама про це пам'ятали... мама про це пам'ятали, одначе того ранку
не встигли й вiдчинити дверi, як у сiни увiрвалося троє задиханих
солдатiв, один iз них, тонкий, високий, як мотовило, з перекошеним, злим
обличчям, iз наготовленим до стрiлу автоматом, без шапки, руде мокре
волосся спадало йому на лоб, i вiн тим своїм рудим волоссям раз по раз
струшував, а маму... ухопив маму за горло, здушив, жбурнув, як снiпок, у
кут i кричав, здавалося менi, гучнiше вiд гоготiння близької пожежi:
- Де ти, курво бандерiвська, сховала бандитiв! - Пальцi його на маминiй
шиї судорожно тремтiли... пальцi його впивалися своєю силою i владою, їм
хотiлося натиснути, щоб мамине горло хруснуло. - Ми бачили, як сюди-но
через твоє подвiр'я, блядь твою, побiгло двоє.
Рудий енкаведист був безтямний у своїй злостi, i йому, менi так
здавалося, було дуже просто стиснути мамине горло, i його нiхто не спитає
про смерть якоїсь жiнки, смертi списували без особливих ускладнень, це я
вже встиг зрозумiти, i, мабуть, це розумiння додало менi сили й вiдваги,
бо я кинувся на рудого, на його автомат, на його бiлi очi, на його
запалену ненависть, i крикнув, що моя мама чесна вдовиця, вiн, солдатюга,
не має права по-брудному її обзивати... наш тато загинув на фронтi.
Рудий солдат не вiдповiв менi, не встиг щось заперечити, не посмiв не
повiрити, видно, в моєму вiдчайдушному лементi було так багато щирої
правди, що солдат лише клiпав рудими своїми вiями i... притиснув мене
по-батькiвському до свого плеча i, не оглядаючись на маму, стенув плечима,
шо й тут, у бандерiвському селi, є вдовицi фронтовикiв, i покликавши
другого бiйця, що нишпорив у хатi, вибiг за порiг. Крiзь вiдчиненi дверi я
бачив, як вiн перемахнув наш перелаз... нi, не перемахнув, не перескочив,
звiдкись, певно, iз-за церковної огради, обступлений зусiбiч бандерiвець,
бачачи свою погибель, вiдстрiлювався направо й налiво, i, певно,
вiдстрiлювався вiн з кулемета, бо черги строчилися глухо, не так трiскуче,
як iз автомата, а в перервi помiж стрiлами бандерiвець викрикував, що
москаль не вiзьме... не вiзьме... не вiзьме його живим!
Рудий солдат, як зломаний надвоє, упав на нашому перелазi, вiн був iще
живий, iще силкувався встати, мама мої помiтили його посмикування i
кинулись до нього, а бандерiвський кулемет ударив знову - ми з мамою
лежали посеред подвiр'я на споришi, а рудий солдат, розстрiляний, мабуть,
утретє або й учетверте, нiяк не хотiв умирати, вiн люто, клято лаявся, аж
поки смерть над ним не змилосердилася.
Облави в Горопахах, як, зрештою, в усiх iнших селах, не мали якоїсь
закономiрностi, усталеного, сказати б, порядку, все, очевидно, залежало
вiд агентурних даних, планiв районного ецкаведе, траплялося, що синi
кашкети не обступали кiльцем наше село мiсяць або й два, а iнколи
навiдувалися двiчi на тиждень; облави були завжди несподiванi, як громи
посеред осенi, i про кожну з них оперуповноважений товариш Ступа мiг
похвалитися, що набої не були потраченi надаремно: то в перестрiлцi вбито
двох-трьох й бiльше повстанцiв, якi пробували прориватися крiзь застави до
Монастирського лiсу; писалися, очевидно, в районi й iншi переможнi
реляцiї: виявлено бункери з харчами i зброєю, в читальнi, в кiлькох метрах
вiд стола, на якому товариш Ступа щосуботи розкладав свiй кулемет, у
хитрому сховку помiж двома перекриттями сталi виявили склад друкарських
машинок, паперу й готової пiдпiльної лiтератури. Жодна облава не
обходилася без арештiв, i не всi, зовсiм не всi арештованi були винними,
на 10 - 15 рокiв колимських таборiв засуджувала "трiйка" на вулицi Чкалова
в Бистричанах так званих бандпiдсобникiв, якi були виннi тiльки в тому, що
котроїсь ночi нагодували боївку... нагодували, мовляв, а не донесли
оперовi. "Трiйка" не хотiла й чути, що боївка була озброєна до зубiв, що
кожному життя миле.
Iнколи облави мали цiлком "господарське призначення": треба було
виконати план набору робiтникiв на шахти Донбасу, й тодi, йдучи валом,
енкаведисти вишукували переважно пiдлiткiв до шкiл фезео; але й
"господарськi" облави часом не обходилися без кровi, а тим паче без лайки,
без плачiв, без тривоги, що годинами висiла над Горопахами.
Сьогоднi облава починалася навдивовиж мирно й спокiйно: нiхто нiде не
стрiляв, не матюкався, нiхто за нiким не бiг i нiхто не втiкав, бiлий
густий туман затопив собою свiт, загатив, як ватою, i нiчого у свiтi,
окрiм вати, не iснувало: нi хат, нi дерев, нi людського голосу, нi скрику
ворони, а може, не iснувало й самого свiту; котроїсь хвилини, за-чумлений
туманом, я подумав, що мама, мабуть, теж помилилися, нiякої облави нема -
i заходився збиратись до школи.
- Господи, - зiтхнули мама, - яка може бути, дитино, школа? Коли
облава, науки нема. Нiби не знаєш?
- Але ж глухо навколо, - пробував я сперечатися.
Мама не обiзвалися нi словом, вони всiлися на лавi коло вiкна,
вдивляючись у клуби туману, обличчя їх зблiдло, напружилось, а губи
вишiптували чи то молитву, чи примовку вiд бiди, вiд кулi випадкової, вiд
вогню; я подумав, що мої мама буравлять зором i словом туманний цей потоп
i бачать солдатiв у синiх кашкетах, якi проколюють щупами подвiр'я за
подвiр'ям, хату вiд хати, одначе роблять свою роботу на вiдмiну вiд
попереднiх разiв мовчки, мляво, вони неначе понапивалися туману, цiєї
бiлої отрути, i збайдужiли... i не страшна їм небезпека, що кожної хвилин
може черкнути автоматною чергою чи вдарити гранатою, i їм, солдатам
злагiднiлим, начебто й шкода було задерев'янiлих, очiкуючих лиха газдiв i
газдинь.
Мама обома долонями потерли обличчя, виглядало, що вони сухими руками
вмивалися вiд жури, одначе їхнє обличчя вiд цього не посвiжiло, а ще й
бiльше посiрiло.
Неначе мама вмилися попелом...
- А таки йде облава, Василику. Таки йде, - повторили пошепки,
надслуховуючи.
- То най собi йде, - заспокоював я маму. - Чого нам боятися. Та й чи
вперше.
- Хiба ти забув, що ми позаминулої облави ледве не згорiли. Пожежi там
i там. Страхи. Та чи й знаєш, що в такому вирi треба християниновi
боятися? - запитували вони й водночас вiдповiдали.
Потiм вони заходилися процiджувати молоко, а мене послали до стайнi
порати корiвчину, бо бiда бiдою, а Лиську треба вичистити, викинути з-пiд
неї гнiй й постелити свiжої соломи.
- Робота-бо, сину, не очiкує, не рахується нi зi смертю, нi з
облавниками навiть, її треба робити - i на цьому свiт стоїть. - Мама гейби
виправдовувалися, що посилають мене до стайнi. - Тiльки-но не висувайся
надвiр, бо кулi лiтають, як джмелi, - наказували.
Я люблю порати худiбку, небiжчик тато з пуп'янка привчили до згребла й
до щiтки, було у цiй простiй роботi якесь таїнство, чар, зрiднення людини
з твариною, i худобина, певно, вiдчувала ласкаву людську руку, бо аж
вигиналася вiд задоволення i постогнувала стиха. У стайнi приємно пахло
гноєм... i може бути, що хтось, прочитавши про стаєннi приємностi,
iронiчно посмiхнеться, мовляв, тим селюкам, де б вони не жили й що б вони
не робили, вiчно пахне гноєм, а я усе ж таки признаюся, що любив цей
ядерний чистий дух; крiм того, наша стаєнчина разом iз коровою i ядерним
духом стiйла iще пахла сiном, соломою, зерном, свiжим молоком; улiтку в
стайнi було прохолодно, взимi - парко й затишно. Ляжеш, бувало, на сiно в
яслах i слухаєш, як за стiною, обтуленою загатою, вирує i лютує зима...
там зима, морози, а тут лiто, тут пахне сiнокосом, тут тиша i мир, лише
Лиська вряди-годи почiсує собi помiж рогами об драбину.
У зрiлi вже мистецькi свої роки я поклав на мольберт полотно i взявся
малювати... нi, не вбогу нашу стаєнчину, обтулену кукурудзяними околотами,
i не корову - нашу годувальницю, що допомагала нам iз мамою вижити в
найскрутнiшi роки, коли на трудодень видавали двадцять грамiв жита
наполовину з стоколосом... я задумав тодi намалювати "Дорогу на пасовище",
картину, в якiй хотiв передати давнє своє замилування землею i худiбкою; я
мав потаємну думку визорити на картинi хлоп'ячу свою душу, яка колись
розкошувала в яслах на сiнi i слухала, як ремигає корова, як чухає вона
рогом об драбину, як за стiнами стаєнчини пливе, обертається, як колесо,
великий бiлий свiт.
По правдi сказати, я не передбачав, що "Дорога на пасовище" забере в
мене скiльки часу й нервiв, дарма що чогось такого особливого не
вигадував, пiд рукою мав десятки ескiзiв, зроблених на нашiй-таки
горопаськiй дорозi, що пленталася на громадське пасовище; я повертався до
картини не один рiк, вона все видавалася недосконалою, в нiй нiяк не могла
воскреснути й поселитися хлоп'яча моя душа, i я бився й бився сам з собою,
з фарбами, з пензлем, прагнучи тую душу воскресити.
Картина, як на перший погляд, замислена просто: дорога на пасовище
кривуляє помiж зеленими житами й картоплями, що цвiтуть синiм i бiлим;
дорога була де рiвниста, пiдсипана шутром, де баюриста, з невисохлою пiсля
дощу грязюкою; дорога була покраяна колесами возiв, злiва - коров'яча
стежка, ребриста й жолобкувата, вибита ратицями не одного поколiння
худоби; але й худоб'ячi слiди i слiди колiс на цiй дорозi не були
головними... головними були густо розтрушене сухе зело, прив'ялене польове
квiття, пасемце зеленого жита, вирваного з корiнням, очевидно, якоюсь
пажерливою худобиною, а мiж цим зелом, мiж квiттям ледве жеврiв вiнчик
польового маку.
Праворуч на греблi зарослого ситняком рова сидiв хлопчина десь пiд
дванадцять рокiв, босий, у згрiбнiй сорочинi, пелехату свою бiляву голову
схилив на колiна; хлопець дивився на дорогу, на таку прозаїчну, буденну, й
по очах, по усмiху на губах, з усiєї його постатi можна було прочитати, що
добре йому отут сидiти, що дорога, жита, картопляне поле й три старi
головастi верби, що мов польовi сторожi стримiли оддалiк на греблi над
ровом, до щаму в серцi були йому рiднi, i вiн не збирається шукати в життi
iнших дорiг, бо хто сказав, що польова дорога на пасовище не випадає для
когось щасливою.
Вся картина була пронизана сонцем, радiсним свiтлом, теплом, що
струмилося з дороги, з полiв, з далекої смужки лiсу... i золотисте це
сяйво, може, душа моя хлоп'яча були злегка пiдбарвленi тривожною загравою.
Може, за вербами, за лiсом сонце хилилося до заходу?
Мої критики, як це iнколи трапляється, зрозумiли "Дорогу на пасовище"
цiлком iнакше. Один iз них писав, що, мовляв, Василь Бережан, згадуючи
прокляте минуле Кам'яного поля, малює нам малолiтнього бiдолаху,
сiльського пролетарiя, який змалку журиться важкою трудовою дорогою... i
нема, нема, люди добрi, на цiй вибоїстiй дорозi добра, бо худiбку хлопчинi
доведеться пасти куркульську.
Дивiться, не марно ж гасне в грязюцi вiнчик польового маку: художник
навмисне акцентує на трагiчнiй червонiй плямi - це гасне i нидiє людська
душа.
Я в думках смiявся з того "мудрого" критика, але не протестував, нi, й
нiкому не пояснював свого задуму. Єдине, що я зробив, - це не погодився її
продати нi Мiнiстерству культури, нi навiть за великi грошi моєму
знайомому хiрурговi - людинi багатiй, вiн залюбки колекцiонував живопис i
на ньому, щоправда, розумiвся.
Я повiсив картину на чiльному мiсцi в своїй майстернi поруч з iконою
Рiздва Христового, яку колись роздобув у нашiй сiльськiй церковцi i яку
першою спробував вiдреставрувати. Багато моїх друзiв "Дорогою на пасовище"
любувалися, говорили про її прозорiсть, про жеврiння розтолоченого маку на
дорозi та про багато iнших речей, але тiльки Петро Степанович Грицай, який
заворожив мене чаром реставрацiйного мистецтва, навiдавшись якось
передвечiр'ям до моєї майстернi, зобачив у нiй щось зовсiм iнше... щось...
Вiн побачив картину вперше i я, знаючи його вибагливий смак i критичний
склад характеру, побоювався, що зараз вiн пiдкрутить солом'янi вуса й
заходиться шпетити мене за недогляди, за поверховiсть, за щось таке, що
видасться йому недовершеним i поспiшним. Вiн, проте, не помiчав, як
полотно було зроблено, як воно було виконано, на якому рiвнi... дивовижно,
але технiчний чи, точнiше сказати, мистецький бiк його мовби й не
турбував; по довгiй мовчанцi Грицай сказав, що знає таємницю моєї картини:
хлопець на греблi над дорогою нiчим не журиться, вiн iще не дорiс до
журби, вiн розкошує запахом дороги, цим зiллям зiсушеним, цим пасемцем
жита, цим непiд-сохлим ще пiсля дощу груддям i цим золотистим
пiдчервоненим сонячним промiнням... i це пахне йому рiдна земля.
- Пахне i грає, - говорив мрiйливо Петро Степанович. - Ти чуєш, як за
цими вербами грають i грають сопiлки, що їх скручують напровеснi з
вербової кори, коли гiлка лише обливається соком i кора на нiй зелена i
м'яка. Ти сам-бо, майстре, не чуєш, як грають вербовi сопiлки?
Ви чули колись, як грають вербовi сопiлки? Тiльки вони, сопiлки, мають
низький тужний голос, на них нiхто в селi не вивiвкує, це було
протиприродне, сопiлка з вербової кори знала тiльки низькi нути, котрi
висотувалися, здавалось, з самої землi, з сокiв, iз кореня... сопiлка,
зрештою, сама пахла землею i соком, вона була терпка на смак... на все
життя залишився на губах її терпкий смак.
...Однак до полотна, до мольберта й до пензлiв було менi iще далеко,
того осiннього ранку я сповняв звичну сiльську роботу - обходив нашу
корову, згребло й щiтка мовби аж приросли до моїх рук, i за простою цiєю
роботою, запаморочений стаєнним духом, заспокоєний, я геть чисто забув про
облаву, аж поки нагально не зателенькав на дзвiницi дзвiн; церковна ограда
була недалеко вiд нашого подвiр'я навскiс через дорогу, i дзвiн влетiв до
стайнi, як переполошений кiнь.



13

Колись на нашiй дзвiницi висiло, мабуть, з десяток дзвонiв - малих,
середнiх i один величезний, басовитий, на крисах якого було вiдлито його
iм'я - Гавриїл, але в сорок третьому нiмцi забрали їх на переплавку, на
патрони, лишився тiльки один менше середнього з дзявкотливим неприємним
голосом. Правда, дзвонар Гриць Боднарiв i на цьому одному вмiв дзвонити
по-рiзному: коли хтось в селi помирав, то дзвiн вiдбамкував печально,
сумовито, на Службу Божу в недiлю кликав людей до церкви урочисто, сказати
б, весело, а на пожежу вигав-кував дрiбно, квапно, аж захлинався.
Останнiм часом, дарма що вiд запальних куль пожежi в селi траплялися
дуже часто, Гриць Боднарiв на сполох не кликав, бо нiхто, зрештою, гасити
пожежу не поспiшав.

Не було дозволено...
Сьогоднiшнє бамкання не було схоже нi на "вмерше", нi на "пожежне", як
казав Гриць, на дзвiницi орудував хтось недосвiдчений, бо дзвiн теленькав
то поспiшно, шалено, то забивало йому дух, мовби втомлювався вiд бiгу, то
цiлу хвилину або й двi перечiкував i перепочивав, щоб знову панiчно
залементувати.

Одинокий наш дзвiн на дзвiницi справдi мовби викрикував "рятуйте" та
"рятуйте", й менi зробилося страшно вiд того, що дзвiн заговорив до мене
по-людському, що я зрозумiв його лемент, i в цю мить, у мить мого
найвищого страху, десь поруч, за стайнею, скреготнув кулемет.
Я вибiг на порiг.
Бiлi тумани або ж були розполошенi нагальним дзвоном, чи роздертi
пострiлами, бо порозлiталися тумани на клаптi, i я мимоволi подумав, що
сьогоднiшнiй туман не був схожий нi на хмару, нi на море, як це менi
ранiше здавалося, просто нинi вдосвiта позлiталися в Горопахи зграї бiлих
гусей, вони прикрили село крилами, а тепер ось птахи сполошилися, i нема
їх жодного... лише пiр'я помiж стодолами у садах розсипалося тут i там...
i село лежало беззахисне, чорне, голе у своїй осiннiй непривiтностi.
Над селом за нашою стодолою вийшло блiде, як вiвсяний корж, сонце.

А дзвiн теленькав i теленькав.
А кулемети далi грали, i я вже здогадувався, що стрiляли по дзвiницi,
по дзвоновi, по дзвонаревi, i дзвонарем там був Михась Юрчишин, сусiдський
пiдлiток, старший вiд мене на три роки; його мама Катерина кричала на
цiлий свiт: "Михаську, ти здурiв?! Перестань-но дзвонити! Ти що... ти що,
не чуєш, що по тобi стрiляють?!"

Вона бiгла на дзвiницю рятувати сина, який бозна-чого... чи з
непевностi тривожної, чи з гарячки, чи з якоїсь потаємної, тiльки йому
вiдомої причини вхопився за дзвоновий шнур; Михасько, звiсно, материного
крику не чув i не чув кулеметних черг, що влiтали, як шулiки, крiзь
прорiзи вiкон й подеколи навiть подзьобували дзвiн (i дзвiн злякано
зойкав), хлопець, напевно, був переповнений тiльки лементом дзвона, тiльки
слово, крик "Рятуйтесь!" вкладав вiн у цей лемент, вiн сам себе не
пам'ятав, вiн уже теж був дзвоном i металевим тривожним його лементом...
був, аж поки куля не зачепила плече, й рука вмить охляла, випустивши
шнурок.
Тим часом крутими сходами стугонiли на верхотуру енкаведисти, за ними
летiла Катерина Юрчишина; солдати скручували Михаськовi руки, а Катерина
його обороняла... обороняла й все запитувала:
- Михайську, дитино, чи ти направду здурiв iз тим дзвоном! Що то було?

Хлопець й не пручався в енкаведистських цупких руках, з вер-хотури було
йому видно цiле село, на багатьох подвiр'ях в рiзних кутках стояли
запряженi у вози конi... конi теребили в давальниках сiчку, а їх господарi
клали на вози клунки з шматтям, мiшки з мукою, торбини з сухарями i свiжим
печеним хлiбом.

- Хiба не видите, мамо, - вiдповiв Михась. - Вивозять же... Його вели з
дзвiницi пiд автоматами блiдого, iз закривавленим плечем; Катерина
Юрчишина вже й не пробувала доганяти сина, нi його обороняти, вона так i
залишилася цiпенiти на дзвiницi, не в змозi вiдiрвати очей вiд клункiв на
возах на подвiр'ях близьких i далеких, i тепер Катерина починала розумiти
вчинок свого сина... виходить, вiн хотiв усiх тих, кого нинi мають
виселити в Сибiр, попередити, щоб устигли порятуватися, зникнути,
запастися пiд землю.
Разом iз Катериною Юрчишиною цiпенiли усi Горопахи; не iснувало слова
страшнiшого вiд слова "вивезення", навiть смерть вiдступала на заднiй
план, бо коли ти у цю ж таки хвилину вмреш, то тебе принаймнi поховають у
рiднiй землi, а висилка в Сибiр означає глумления над твоєю душею, бо тебе
виривали з коренем вiд землi, де ти народився, виривали вiд усього того
минулого - сумного чи й радiсного - вiд сусiдiв, добрих i не вельми, вiд
татової й маминої могилок, вiд стежок, на яких ти виростав, вiд цiлого
звичного тобi свiту; люди, що були приреченi на висилку, здогадувалися, що
їх попереду чекає тайга, каторжна робота, голод, бараки або ж землянки,
безправнiсть перед рiзними операми; а ще люди цi знали, що їм i їхнiм
дiтям заказанi будуть сьогоднi i завтра всi дороги на Україну...

Та чи, зрештою, люди, що приреченi на вивезення, були впевненi, що
доїдуть до глухих сибiрських закапелкiв, хiба до них не докочувалися лихi
вiстки, що в довжелезнiй дорозi у товарняках спалахували епiдемiї i люди
гинули, як мухи, i не кликали до них лiкарiв, не iснувало для них нiяких
лiкiв.

Навiть людського погребения не було: загортали мерцiв у верети,
обдротовували й покидали на обочинах запасних колiй, де зупинялися
ешелони, а вже куди далi мандрували мерцi, то цього нiхто не знав.
Хiба вiд такої долi не зацiпенiєш?
Люди кусали губи, аж кров виступала, але нiхто не плакав, не кричав, не
пробував, вiдпрошуючись, комусь цiлувати руки, навiть дiти пройнялися
затятим нелюдським оцiпенiнням, таким надлюдським болем, що аж замерзав їм
цей бiль у душах, i потiм цiле життя ходили вони з цим тягарем замерзлим.
Вивезення тривало в тишi, в напрузi, в якомусь начебто iншому,
дерев'яному свiтi, де люди механiчно й без поспiху запрягали, хто мав,
свого коня, а в кого не було, то сiльрада вiдряджала фiрмана-сусiду,
укладали в драбини свої манатки, припасенi наперед харчi i тут же помiж
сухарями тулили дiтей, цiлували пороги залишених напризволяще хат i
виїжджали на вулицю.
До кожного воза був приставлений енкаведист...
За газдами ревла в стайнях худоба; тiльки худiбка мала право голосу;
худiбка, правда, й усе iнше залишене добро належало вiд цiєї хвилини
державi, потiм сiльрада ним розпорядиться, та поки що худоба прощалася з
своїми господарями, i жiнки на возах затихають пальцями вуха, а сльози
котяться, як перли iз льоду, чоловiки ж поклепують своїх газдинь по
полечах, заспокоюють, мовляв, якось воно буде, якось бiду переживемо,
перетерпимо.
I така тиша котилася селом, немов вулицями дибуляла чумна смерть, лише
колеса возiв поскрипують i скреготять обiддям об камiння на дорозi, i лише
солдати в синiх кашкетах, зобачивши на котромусь возi дiвчину, жартують
голосно, весело, примовляючи, що на Сибiру, знаєш, якi женишки. Ще
подякуєш, красотко, що вивезли тебе, витурили з цiєї розворохобленої
Галiлеї.
I регочуть, сушать зуби, схилившись на свої металевi щупи; однак i смiх
їхнiй... так, i смiх їхнiй замерзає у повiтрi, як птах у йорданськi
морози.

Сьогоднi Горопахи не вперше переживають вивезення: уже тричi
вiдбувалися схожi "операцiї", попереднi, щоправда, не були такими
багатолюдними, брали спочатку по чотири-п'ять родин, сьогоднi ж на руках
оперуповноваженого Ступи був список, "спущений iз району", в якому
значиться двадцять сiм родин - майже цiла вулиця.

Найпершим стояло в списку прiзвище старого директора школи Северина
Петровича Гайдаша.
Гайдаша?

Вчитель i дружина його Iрина, немовби наперед очiкуючи свого воза,
сидiли вдягнутi в пальта на порозi своєї хати i про щось зрiдка
перемовлялися. Вiн був у капелюсi, i осiннiй вiтер, налiтаючи поривами з
городiв, здирав той капелюх з голови, i Гайдаш мусив тримати його за криси
обома руками; Гайдашева дружина, "панi Iрина", як її за старою звичкою,
називали в селi, горбилася в теплiй шалi i зрiдка покашлювала в кулак: всi
в селi знали, що панi Iрина має слабi легенi i часто кашляє кров'ю.
Двоє старих на порозi виглядали безконечно самотнiми, загубленими серед
людського оцiпенiння; їхня самотнiсть вразила навiть мене, хлопчиська,
котрий iще не вмiв сповна вимiрювати глибину людського горя; я торкнув за
руку маму i сказав, що пiду i нарубаю директоровi дров, бо щось не видно,
щоб нинi у них iз коминка курилося, мабуть, старi нiчого не варили.
- Я спражила молоко, понесу їм зараз, - подивилися на мене мама, i в
їхнiх очах запроменилася нiжнiсть. Було їм приємно, що у них росте не
байдужий до людського горя син? Не знаю... та й знати нiчого не хотiв, не
думав про мамину нiжнiсть, не було часу думати, бо заскрипiли вчителевi
ворота i на розлоге подвiр'я, на порудiлий рум'янок в'їхав своєю клячею
Семань Бойко; вiн, тримаючись за дишель, розвернув воза перед верандою, i
поки вiн розвертав, ми з мамою здогадалися, що також будуть вивозити
Гайдаша.

На подвiр'ї появилося два стрибки з карабiнами, а помiж ними голова
сiльради Петро Щирба, про котрого в селi казали, що вiн сам себе їсть, бо
був худий, як риб'ячий хвiст, i нiбито через худо-бизну в його головi не
трималася купи жодна думка: слова не мiг вимовити без заiкання. Вiн
числився "головою", "владою" про людське око, бо двох його попередникiв
убили бандерiвцi.
- Н-наказано, г-громадянине Гайдаш, щоб i ви з панею своєю збиралися, -
тупцював перед ганком Щирба. Миршавий, у короткiй пiдрубанiй для зручностi
шинелинi, у кирзяках з широченними халявами, в заяложенiй рудiй шапчинi
Щирба був схожий на городнє опудало; з усього, проте, було видно, що Щирбi
нiяково, навiть тяжко сповняти свою службу, вiн оглядався на "яструбкiв",
очiкуючи, може, вiд них допомоги, то зиркав на дорогу, чи не появиться
Ступа, а вчитель з дружиною не звертали на нього уваги, вiн мовби й не
чинiв перед ними, його гейби й не iснувало, як не бачили вони також Семаня
Бойка з його возом i шкапиною.

- Є наказ iз району... вас теж... теє на Сибiр, - знову заговорив
голова. - Ото й воза вам, форшпан, рахуйте дали, щоб не пiшки йшли.
- Бо Сибiр далеко, - реготнув вiд криницi котрийсь iз стрибкiв. - Якраз
на цiй клячi, ги-ги, поїдете.
Стрибки були сторонськi, це учитель знав напевно, вiн був переконаний,
що жодний з його учнiв не посмiв би так жорстоко з ним жартувати, однак у
бiк криницi й не глянув, i на тупцювання Щирби, на його слова заїкуватi
далi не звертав уваги.

З висоти порога, з веранди вiн дивився на ворота, на дорогу, на село, i
в поглядi його пробивалося очiкування. Мене пронизала думка, що старий наш
директор школи усе ще не вiрить, що приїхали i його вивозити з Горопахiв,
вiн, певно, вважав це за помилку.
А може, вiн ждав, що ось-ось прилетять на його ворота горопаськi газди,
жiнки, дiти, дiвчата - безлiч його учнiв, котрi так часто дякували йому за
науку, за добро, за порятунки вiд бiди, за заступництво перед владою, за
те, що вчив садити сади й закладати компости, за те, що будував iз ними
читальню i привчав читати книжки... i сьогоднi за всi доброчинства село
оборонить його вiд несправедливостi, не дасть жбурнути його на фiру в
солому й везти до бiлих ведмедiв.
Село повинно було його оборонити ще того вечора, в читальнi, коли
оперуповноважений Ступа звинувачував його в смертельних грiхах... уже тодi
хтось мусив би крикнути Ступi в лице, що це неправда; але тодi нiхто не
крикнув, не шепнув навiть у кулак, кожен думав про себе, кожен був
просмерджений своїм страхом, i оперуповноважений ще тiєї суботи занiс
Северина Гайдаша у списки для виселення.
Якщо тодi, тiєї суботи нiхто не крикнув, то хiба крикне сьогоднi? Хiба
оборонить? Хiба промовить добре слово? Тиша ж бо яка гнiтюча, низька, як
стеля в могильному склепi, село засклiло, як комаха в допотопнiй краплинi
смоли, село в тишi, в смолi начебто й рухалося, сповняло якусь роботу,
вимовляло якiсь слова, одначе люди не були присутнi нi в роботi, нi в
словах, люди були присутнi лише в страху, страхом дихали й раз по раз
позирали на свої ворота: чи не скрипнуть, чи не з'явиться на подвiр'ї
ненависний Ступа або Щирба i не скаже: "Ану збирайся, газдо. Настала твоя
черга їхати на переделку".

Старий учитель, мабуть, i сьогоднi вперто не хотiв, не умiв i не мiг
себе примусити вимiряти пропасть селянського страху бути вирваним з
корiнням iз своєї нивки, бути потоптаним; вiн був людиною смiливою i
гордою, смiливiсть i гордiсть прищеплював не одному поколiнню горопаських
школярiв, i вони, школярi, не один раз за цю науку цiлували йому руку,
немов священику; ах, цiлували, а сьогоднi зрадили, як i тiєї суботи...
зрадили... зрадили, як останнi боягузи; а сьогоднi жоден iз горопаських
газдiв не зважився стати на вчителевих воротах, щоб не пустити на подвiр'я
Семаня Бойка з його шкапиною, заїкуватого Щирби i двох стрибкiв iз
карабiнами на плечах.
Втiм, у глибинi душi вчитель, мабуть, здавав собi справу, що нiхто в
Горопахах не має сили викреслити його iм'я зi списку приречених на
виселення, нема сьогоднi на свiтi правди й справедливостi, панує тiльки
ненависть... ненавистю, злом, зброєю хочуть утвердити добро. Хiба це
можливе, Господи Боже?
А все ж учитель наш таки очiкував смiливця, а якщо не смiливця, то
принаймнi школярика з п'ятого класу, який пiдбiг би до розрегота-них
стрибкiв i спитав би: "За що берете нашого директора? Що вiн винен? Хiба
не вiн навчив мене прочитати слова "Мама... тато... рiдна земля...
Україна"? Хiба не вiн?"

I тепер у зрiлi роки, i колись, як щойно почав виростати з коротких
штанцiв, мене гризло й гризе запiзнiле сумлiння: чому я не став тим
хлопцем, котрий би вимовив в оборонi свого вчителя добре слово? Адже я
бачив, як учитель, сидячи на порозi, очiкував мене.
Мене?

Не дочекався вiн нi мене, нi когось iншого; а голова сiльради тупцював
перед ним у своїх величезних кирзаках i, певно, по колiна вибив перед
ганком яму; а на дорозi, за ворiтьми тим часом стали з'їжджа-тися з куткiв
фiри з виселенцями i шикувалися в колону; тодi Гайдаш врештi звiвся з
порога, допомiг пiднятися дружинi й сказав:
- Ми зараз будемо готовi.
Вони справдi повернулися з хати дуже скоро: вiн з двома потертими
валiзками, панi Iрина - з вузликом.
А поки старi збирали в хатi пожитки, сусiдка через перелаз, метка, як
ластiвка, бабця Маруня встигла впхнути в драбини Семаню Бойку пошивку з
печеним хлiбом, ще й притрусила її пластом соломи ("Вiд-даш професоровi в
пересильному лягрi в Брошневi, - наказувала фiр-мановi. - Бо хлiб, чула-м,
у дорозi на Сибiр, як Бог у церквi"). Мої мама теж були винесли рукавець з
сухарями (у той непевний час у кожнiй хатi сушили сухарi), але Гайдаш
маминого приношення не прийняв, вiдсторонив його рукою, сказавши:
- Не треба нам нiчого, сусiдко... нiчого не повеземо з Горопах, окрiм
жалю. - Голос його затремтiв, розколовся. Учитель поспiшно пiдсадив свою
паню Iрину на сидiння коло фiрмана, а сам вшолопався в солому i, обнявши
руками колiна, навiщось крикнув Семаневi (а чи крикнув самому собi, моїй
мамi, цiлому селовi, веселим стрибкам, заїкуватому головi сiльради, врештi
- цiлому свiтовi?), щоб їхав, холєра ясна, бо пора, бо дорога далека, люди
добрi!
I пригнув крису капелюха на очi; здогадувався, що вiн не хотiв бачити
наших зрадливих Горопах i нашої осенi, що визолочувала сади.
Семань Бойко цмокнув на свою шкапу.
Довжелезна валка возiв рушила з Горопах у полуднє; i аж тепер село
отямилося вiд оцiпенiння, мовби трiснула й покришилася крига, що
замурувала була людськi душi - i потекли вулицями людськi плачi; я не
тiльки чув цей стоголосий лемент, я, здавалося, своїми очима бачив його
плин, що котився вiд оседку до оседку вулицями й перевулками й вдарявся
посеред села у стiни церкви та читальнi; люди, тi щасливцi, якi сьогоднi
уникли виселення, стояли на своїх воротях, i хоч верхи на конi сюди-туди
метався оперуповноважений Ступа, i хоч скрiзь на подвiр'ях вешталися
стрибки й енкаведисти, вiдкрито оплакували своїх сусiдiв ("Мамо, а може,
вони оплакують самих себе, завтрашнiх виселенцiв?"), а тi, що на возах,
яких везли в Сибiр, випрошували в сусiдiв прощення за старе й дурне
ворогування, за стару сварку, за пiдхромлену курку, за пiдорану межу; на
возах у цей полуденок не було винних i невинних, оперуповноважений та iншi
"пани з району", що складали списки на виселення, зрiвняли Софiю Корчувату
- матiр трьох повстанцiв i старого Гайдаша, всi вони стали рiвними,
однаковими, сiрими, ворогами совiтської влади.
Я, немов малий, торсав маму за лiкоть i запитував: за що ж усiх наших
людей i старого вчителя так покарано; мама й не чули мого запитання; а тим
часом хтось iз газдiв на возах цих приречених, що скрипiли й тарахкотiли
селом, чи то iз хмелю самогонного, чи iз жалю, з вiдчайдушностi,
притлумлюючи плачi, крики, вигуки прощання, кiлькаповерховий мат, затягнув
"Вiчную пам'ять"; i спiв цей поховальний, що складався лише з двох слiв,
виспiваний якимось голосистим газдою аж попiд хмари, у першу мить
приголомшив усiх громом, розгубленiстю, люди, певно, не вiдразу й
второпали, кого це сьогоднi ховають, у першу розгублену мить "Вiчная
пам'ять" стосувалася когось iншого, далекого й чужого, це того начебто
чужого везуть сьогоднi до ями, а ми ж живi, ми жи... Та помилка небавом
була вияснена, в наступну мить "Вiчная пам'ять" спiвалася для себе, люди
побачили, що то їх везуть до ями... везуть пiд дулами автоматiв, пiд
штиками, а ще навколо пси i пси. I вони, самi себе ховаючи, теж пiдхопили
"Вiчную пам'ять"; здавалося, печальнi цi два слова спiвали небо i земля, i
даремно тiльки товариш Ступа, скаженiючи, стрiляв угору з автомата,
наказуючи замовкнути. Його нiхто не слухав; що значить якийсь автомат,
якась команда супроти "Вiчної пам'ятi"?

Спiв тривав, аж поки валки возiв, попереду й позаду якої їхали для
сторожi на вантажiвках з пiвсотнi солдат (а на заднiй машинi стояв
розчохлений, готовий до стрiлу крупнокалiберний кулемет), не вигой-далася
за село; жалiбний спiв чи впав сльозою на поля, чи розчинився в небеснiй
прозоростi, чи полетiв за журавлями в чужi краї, одначе Горопахи ще
надслуховували, ще люди не розходилися з ворiт, чогось очiкуючи. Очiкуючи
чого? Воскресiння? Постання з мертвих?

Надвечiр оперуповноважений товариш Ступа привiв до вчителевої хати купу
стрибкiв, i всi вони веселi, добре пiдхмеленi оберемками виносили на
подвiр'я книжки з Гайдашевої бiблiотеки, скидали їх на купу. На самий верх
товариш Ступа жбурнув розп'яття Iсуса Христа, яке колись Северин Петрович
приносив до нашого класу на урок iсторiї. Потiм вiн облив купище книжок
гасом i саморучно черкнув запальничкою.
Книжки горiли довго, неохоче, Ступа нервував, а гасу бiльше не було,
вiн штуркав ожегом у книжкову купу, часто то одну, то другу книжку
настромляв на палицю i пiднiмав вгору... i тодi пiднята книжка
спалахувала, як пiдпалений голуб. Але книжок було сотнi, кожну на палицю
не пiднiмеш, товстезнi томи нiяк не пiддавалися вогневi, вони начебто були
для вогню недоступнi, i це опера кидало в лють.

Та що вiн мiг iз ними зробити? Топтати їх? Розривати навпiл, начетверо?
Я запитував маму, чому опер так ненавидить книжки, мама затуляли менi рота
й затуляли долонями менi очi, а я iз затуленими очима бачив пожарище на
вчителевому подвiр'ї, що ярилося, як свiжа велика рана.
Книжки димiли, криваво поблимуючи, цiлий вечiр i цiлу нiч, їх нiхто уже
не стерiг, i мої мама принесли серед ночi вихоплену з-пiд недопалкiв
грубезну книжку; вранцi я прочитав, що книжка називається Апостол i була
надрукована двiстi рокiв тому в якомусь Кре-хiвському монастирi...
- Буде це пам'ятка по вчителевi, - сказали вранцi мама. - А крiм того,
книжка-бо церковна, божеська. Колись, як виростеш, прочитаєш...
божеське-бо потрiбне для душi.
- То чого ж те, що потрiбне для душi, спалюють? - запитував я маму,
дивлячись крiзь вiкно на чорну купу недопалкiв, що ще димiла на
Гайдашевому подвiр'ї.

- Хiба я знаю, сину, - вiдповiдали безпорадно мама. - Хiба я знаю, що
дiється на бiлому свiтi? Може, вже книжки не потрiбнi для душi... бо якось
казав Ступа в читальнi, що й душi нема. Є пара...

Вранцi повернулися з пересильного табору на залiзничнiй станцiї
Брошнiв-Осада спорожнiлi вози; i конi, i фiрмани виглядали наче
потовченими, змученими; конi ледве переставляли ноги й вони вже не мали
сили тягнути вози... вози були важкi, вiд вчорашнього зойку i слiз.

Останнiм приплентався своєю шкапиною Семань Бойко. Вiн зупинився перед
ворiтьми i поклав на мiсток Марунчину пошивку з печеним хлiбом.
- Не взяв професор i всьо, - пояснив коротко Семань. - Нащо йому наш
хлiб, коли ми вiд нього вiдцуралися?