вівторок, червня 26, 2007

Леонід Глібов - ЗАГАДКИ

Леонід Глібов "ЗАГАДКИ"




Бачить - не бачить,

Чути - не чує,

Мовчки говорить,

Дуже мудрує.

Часом захоче -

Правди навчає;

Іноді бреше,

Всіх звеселяє.

Люба розмова, -

Будемо, діти,

З нею довіку

Жити-дружити.



Хто ж то такая

В світі щаслива,

Мідра, правдива

І жартовлива?

Як не вгадалі,

Стану в пригоді:

Річ коротенька -

КНИЖКА та й годі.



***



Котилася тарілочка

По крутій горі,

Забавляла любих діток

У моїм дворі.

Нам тієї тарілочки

Чому не любить -

Хорошая, золотая

І як жар горить.

Прийшла баба - сама чорна,

І чорний жупан, -

Заховала тарілочку

У синій туман.

Постихалі співи й жарти

У дворі моїм;

Золотої тарілочки

Стало жаль усім.

Зачинився я у хаті,

У віконці став

І про тую тарілочку

Співати почав:

"Туманочку, туманочку!

Поклонись зорі,

Покоти нам тарілочку

По нашій горі..."

Де не взявся із-зі лісу

Невідомий птах,

Довгохвостий, гостроносий,

На восьми ногах.

Тільки став я приглядаться -

І що, і відкіль,

А він зразу розігнався -

І в вікно сусіль...



Я - на піч та у куточку

Зігнувсь, притаївсь

І, щоб птах той не надибав, -

Ряденцем укривсь.

Навіжений птах літає,

Не найде ніде

І тонесенько виводить:

"А де дідок, де?"

Закричав горлатий півень

І прогнав мій страх,

Я зрадів - і не побачив,

Де той дівся птах.



Золотую тарілочку

Всі знають давно:

То на небі СОНЦЕ ясне,

На весь світ одно.

Чорна баба - нічка темна:

Із давних-давен

Покриває все на світі,

Як погасне день.

Заховався, шуткуючи,

Дідусь-господар,

Щоб не зразу догадались,

Що той птах -КОМАР.



***



Скажу ще загадку таку:

У ночвах переплив я річку

І у долинці на піску

Побачив хатку невеличку.



Без вікон хатка, без дверей, -

Як не мудруй, не можна влізти;

Вона ж повнісінька людей,

А ласощів - не переїсти!



Ну, як би так мені туди?

Хоч би ж тобі де-небудь щілка...

Я і туди, я і сюди -

Ніяк: ні зверху, ні з причілка.



Дивлюсь - з лози іде Різак, -

Його мале й велике знає:

Сокири нашої свояк,

По всіх усюдах він буває.



Побачив, що я там ходжу:

"Чого, - питає, - тут никаєш?"

"Ох, мій голубчику! - кажу, -

Нащо питаєш? Либонь, знаєш".



Він цюк - і хатку розрубав.

"Ну, - каже, - лізь, щоб не кортіло!"

Я так зрадів, аж закричав:

"От молодець! От гарне діло!"



І зараз всіх поразганяв,

Щоб ласощів не роз'їдали

Хазяйнувати сам почав,

Аж зуби танцювати стали.



Я через приключку таку

Вподобав дуже хатку тую

І, дякуючи Різаку,

Щолітечка тепер смакую.



От бачте, як старий ласун

Плести вам загадки навчився...

Не хатка то була - КАВУН

До мене в гості прикотився.



А хто ж Різак, такий мастак,

Що й хатку розрубать береться?

Не чоловік і не козак -

НОЖЕМ він на всім світі зветься.



Я шуткувать давно привик

І рад, як діти веселяться...

Пошли вам, доле, довгий вік,

Не знать журби, а більш сміяться.



***



Була собы бабусы Гася:

Гладуху добре всякий знав...

Якась чудна вона вдалася,

І досі я не розгадав.



Як прийде, - люди врозтіч скачуть

І трусяться, як загуде;

А як немає довго, - плачуть

І виглядають, чи не йде.



Пішов я раз по полуниці, -

Ще змалечку я був їдок:

Ввесь день збираю у травиці -

Одну у глечик, дві в роток.



Дивлюсь, до мене суне Гася...

Ну, чуба, думаю, намне!..

І відкіля вона взялася?

Неначе стерегла мене.



Підняв я поли, чимчикую,

Вона ж за мною навздогін;

От-от настигне... близько, чую...

Я до баштанника в курінь.



Розсердилася дуже Гася,

Що не піймався їй дідок,

І так сльозами розлилася,

Що аж товстий курінь промок.



На мене гримнула бабуся:

"Тривай, старий ласун, тривай!

Колись застукаю, діждуся..."

І потяглась кудись за гай.



От вам і загадка знайшлася:

То так, то сяк - і догоджу,

Хто ж вона справді, тая Гася?

Як не вгадаєте - скажу.



Що ж то за баба, Гася тая?

Невже не можна розгадать?

То, діти, ХМАРА ДОЩОВАЯ, -

Не гріх і бабою прозвать.



Буває, скрізь все літо ходить,

А іноді нема й нема;

Раз добре зробить, раз нашкодить,

І плач, і радість - їй дарма.



***



Химерний, маленький,

Бокастий, товстенький

Коханчик удавсь;

У тісто прибрався,

Чимсь смачним напхався,

В окропі купавсь.

На смак уродився,

Ще й маслом умився,

В макітрі скакав...

Недовго нажився,

У дірку скотився,

Круть-верть та й пропав.

Хотів був догнати -

Шкода шкандибати:

Лови не лови!

А як його звати! -

Лінуюсь сказати,

Ануте лиш ви!



"То ж, діду коханий,

ВАРЕНИК гречаний!" -

Кричіть дітвора.

Чому не вгадати!

Не бігать-шукати

Такого добра.



***



Гоп! Гоп! Діти-молодята!

І дівчата, і хлоп'ята!

Годі бігать і скакать,

Буду загадку казать:



Як була я молодою,

Грала в хрещика з весною

І між квітками росла,

Зеленіла і цвіла.



Добрі люди доглядали,

Шанували, поливали,

Щоб жила краса моя,

Щоб доладна була я.



Як підкрадеться до мене

Те бадиллячко зелене,

Чи бур'ян, чи лобода, -

Через мене всім біда.



Всіх од мене проганяють,

Через тин перекидають,

Щоб нічого не росло,

Щоб пристріту не було.



Як великою вже стала,

Я сім плахт поначіпляла,

Довгі кісоньки взяла

У віночок заплела.



Куди треба, помандрую,

Скрізь і днюю, і ночую,

Світ увесь я обійшла

І на ярмарку була...



...Тільки я сердита зроду:

Хто задивиться на вроду

Чи сунеться цілувать -

Буде сльози проливать.



Діти-квіти, виростайте

І мене ви розгадайте!

Прилетить веселий час -

Поцілую дуже вас.



Діти думали-гадали

І ніяк не розібрали.

В мою хатоньку прийшли,

На печі мене знайшли.



"Ой дідусю, не вгадали, -

Діти разом закричали, -

Годі в просі гріться, спать,

Поможи нам розгадать!



Осьде пряничок чудовий,

Неабиякий - медовий.

Бач - і самі не їмо,

А тобі віддаємо!"



Взяв я пряничок, дивлюся

І облизуюсь, сміюся...

"Не вгадали ви? Ото!

То ж ЦИБУЛЯ, більш ніхто!"



Здивувались дуже діти:

"Тьху, погана!.. Так верни ти..."

А я пряник гам та гам:

"Вибачайте, не віддам!"



***



Раз пішов я на отаву

І наткнувся на прояву:

Довга-довга і страшенна,

Мов гадюка здоровенна,

Голова десь за горами,

Ноги вперлись між лісами.

Став я, хвертом в боки взявся

І до неї обізвався:

"Де ти в біса узялася

І чого тут розляглася?"

Чую - десь щось загуділо,

Буйним вітром зашуміло:

"Схаменися, дурню сивий,

Прикуси язик брехливий!

Я не відьма, не проява, -

По всім світі моя слава;

Мене люди поважають

І до мене учащають...

Ось устану, коли треба,

Підниму тебе до неба,

Через море перекину

У далекую чужину!.."

Засмутився я, злякався

І насилу одбрехався:

"Вибачай, вставать не треба,

Бо не хочу я до неба, -

Там огнями зорі палять,

Мені бороду обсмалять,

А як часом покочуся -

На шматочки розіб'юся;

Любі діточки заплачуть:

Діда більше не побачуть!"

Я побіг, не оглядався

І у хату заховався,

А у хаті баба мила

Мені кваші наварила.

Їм я квашу солоденьку;

Здумав загадку стареньку;

Покіль другу скомпоную -

Розгадайте першу сюю.



Правду загадка сказала,

Мене трохи налякала:

То не ведьма, не проява,

Бо про неї всюди слава;

То всесвітняя ДОРОГА,

І далека, і розлога.

Її всякий добре знає,

Ніхто в світі не минає:

По дорозі щастя скаче,

По дорозі горе плаче.

Так було воно і буде,

Покіль будуть жити люди.



***



Ой ви, діти, - квіти наші!

Наварю вам горщик каші,

Поїсте ви до смаку, -

Мовить баба у кутку, -



Я щедруха, я гладуха;

В мене донечка красуха;

Кучерявенький синок,

Як той сизий голубок.



Я морозу не боюся,

І хто мерзне - я сміюся:

Бабу гріє не кожух,

А веселий теплий дух.



Біля мене всі товчуться -

І веселі діти в'ються,

І старесенький дідок

Тут мурлика, мов коток.



Гей, до мене! Є у мене

І варене, і печене:

Буде людям, буде й вам,

А ледачим дулю дам".



Гарно, хитро баба каже,

По губах мов медом маже, -

Тому заськи, тому на...

Угадайте ж, хто вона?



Хто ж та баба дзиндзюриста?

То всесвітня ПІЧ вариста,

І не тільки я, мерзляк, -

Тую бабу знає всяк.



Як лиха зима приспіє,

Білим снігом поле вкриє,

До бабусі дітвора

Утікає із двора.



Як трусне мороз зимою

Шкарубкою бородою,

Бідний люд мерщій біжить

Безталаннячко погріть.



Хто ж та донечка кохана?

І хороша, і рум'яна?

То БАГАТТЯ золоте

Гарно жевріє-цвіте.



Хто ж синочок любий, милий,

Мов той голуб сизокрилий?

Бреше баба - не синок,

Ні, то прихвостень ДИМОК.

Леонід ГЛІБОВ - У СТЕПУ

У СТЕПУ

Хоч доля привела у город суєтливий,
Добра і зла прикрашений вертеп,
Я все-таки люблю сіножаті і ниви,
Люблю широкий, тихий, рідний степ.

Там ясная зоря, як радість, привітала,
Літала на коні там молодість моя;
Про щастя, про любов надія там шептала,—
I любо слухалось, і щиро вірив я.

Даль степова кругом, як море, там синіла
І здалеку бринів густий зелений гай;
Чи добрий чоловік, чи доля насадила —
То бува наш тихий, невеличкий рай.

Була там пасіка, стояв курінь маленький,
І пасічник-дідок там віку доживав;
І дуже я любив його куток тихенький:
Там, оддихаючи, про все я забував.

І опівдні, і ввечері, бувало,
На таганку кипить маленький казанок,
І приязно мені, притовкуючи сало,
Про давню давнину розказував дідок.

Збиралася туди гулять молодіж наша;
До півночі в гаю пісні лунали, сміх;
Вечеряли гуртом — і дідусева каша
Була смачніша нам присмачок дорогих...

Та... не бува, сказав хтось, двічі літа...
Прийшла біда — і час смутний настав:
Підкралася кишеня грошовита,
Хтось без жалю веселий гай зрубав,—

Понівечило все чиєсь життя ледаче!..
І дуже, дуже жаль тепер мені,
Душа болить... Тепер нам ворон кряче
Та ятіл приліта довбать гнилії пні.

Де пасіка була — трава зазеленіла,
І не курить уже там любий таганок;
В густій траві сховалася могила,
В могилі тій забутий спить дідок.

Колись не так було: ще ранньою весною
Злітались пташечки і солов’ї співать...
Осталася одна береза сиротою
Самотньої могили доглядать;

Схилилася вона, додолу віття гнуться;
У головах старенький хрест стоїть...
Настане ніч — з берези сльози ллються,
І вітрик по траві тихенько шелестить...

О, скільки є могил, де спить життя козаче!
Та де ж вони? Де їх тепер шукать?
Ніхто, ніхто над ними не заплаче:
І плакать нікому, і плакать не велять...

(1893)

Леонід ГЛІБОВ - Ой не цвісти калиноньці

Леонід ГЛІБОВ

* * *

Ой не цвісти калиноньці
В зеленім гаї,
Не гуляти козакові
У ріднім краї.

Ішов козак дорогою
Не в Крим, не по сіль,
Зустрілася пригодонька —
Вдовина постіль.

На білії подушечки
Головку поклав, —
Забув тую дівчиноньку,
Що дома кохав...

Ой не цвіте калинонька
В зеленім гаї,
Плаче нишком дівчинонька
У своїм краї.

Ніхто в світі жалю її
Не чув і не знав,
Тільки тая тополенька,
Де голуб сідав.

Під тією тополею
Травиця росте,
Між травою зеленою
Барвінок цвіте.

Дівчинонька барвінкові
В'януть не дає;
Щовечора тихесенько
Сльозами поллє…

Високая тополенько,
Зеленій, шуми!
Цвіти, цвіти, барвіночку,
З весни до зими!

Довіку вас дівчинонька
Буде доглядать,
З вами тугу розважати,
Долю викликать…

1867

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - ЩУКА

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ЩУКА

На Щуку хтось бомагу в суд подав,
Що буцім би вона такеє виробляла,
Що у ставку ніхто життя не мав:
Того заїла в смерть, другого обідрала.
Піймали Щуку молодці
Та в шаплиці
Гуртом до суду притаскали,
Хоча чуби й мокренькі стали.
На той раз суддями були
Якіїсь два Осли,
Одна нікчемна Шкапа
Та два стареньких Цапа,—
Усе народ, як бачите, такий
Добрячий та плохий.
За стряпчого, як завсігди годиться,
Була приставлена Лисиця...
А чутка у гаю була така,
Що ніби Щука та частенько,
Як тільки зробиться темненько,
Лисиці й шле — то щупачка,
То сотеньку карасиків живеньких
Або линів гарненьких...
Чи справді так було, чи, може, хто збрехав
(Хто ворогів не мав!),—
А все-таки катюзі,
Як кажуть, буде по заслузі.
Зійшлися судді, стали розбирать:
Коли, і як воно, і що їй присудити?
Як не мудруй, а правди ніде діти.
Кінців не можна поховать...
Не довго думали — рішили —
І Щуку на вербі повісити звеліли.
— Дозвольте і мені, панове, річ держать,—
Тут обізвалася Лисиця.—
Розбійницю таку не так судить годиться:
Щоб більше жаху їй завдать
І щоб усяк боявся так робити, —
У річці вражу Щуку утопити!
— Розумна річ! — всі зачали гукать.
Послухали Лисичку
І Щуку кинули — у річку.
1858

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - ШЕЛЕСТУНИ

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ШЕЛЕСТУНИ
В одній долині, під горою,
Високий явір зеленів;
Край берега над чистою водою
Широкі віття розпустив;
Листочки з вітриком, жартуючи, шептались:
— Ану, голубчику, ще, ще дихни!
— Бач, братику, які ми повдавались
Веселії Шелестуни!
Якби не ми з тобою шелестіли,
То хто б долину звеселяв
І з ким би ти тут, вітрику наш милий,
Гуляючи, любенько жартував?
Що б тут було без нас? Краса якая?
Бур'ян та осока;
Була б долинонька неначе пустка тая,
А подивись, тепер вона яка!
До нас зозуленька у гості прилітає
І весело кує, як в тихому кутку;
Вівчарик на сопілку грає
Під явором, у холодку;
Співає соловей, неначе у садочку,
А серед ночі, в тихий час,
Тут мавочки гуляють у таночку
І ясний місяць дивиться на нас.
— Коли б не ми, то й ви б не шелестіли,—
Коріння загули із-під трави,—
Коли б ми вам не піддавали сили,
То не бриніли б ви...
— Чого сюди Корінням озиваться? —
Зашамотіли Листя угорі.—
Ви що, а ми он що! До нас вам не рівняться,
Лежали б мовчки у своїй норі...
— Тіпун вам на язик! Раденькі, що дурненькі! —
Коріння знов озвалися до них.—
І ви самі, і ваші витребеньки —
Розумному на сміх;
Не розуміючи, лепечете, як діти;
Гріх зневажати нас!
Хоч у землі судилося нам жити,
А все-таки ми дбаємо про вас.
Не красувався б тут і явір сей високий,
Сказати в добрий час,
Такий рясний, хороший та широкий:
І силу, і красу він має терез нас.
Минеться літечко, тоді по божій волі
Ми заснемо до другої весни,
І ви пожовкнете, лежатимете долі,
Дурненькії Шелестуни.
І після' вас другії листя будуть,
Цвістиме все, як і тепер цвіло,
Зозуля, соловей і вітрик вас забудуть,
Неначе вас і не було...

І між людьми такі ж бувають,
Як і на яворі, Шелестуни;
Нехай же баєчку вони
На вус собі мотають.
(1891)

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - ЦУЦИК

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ЦУЦИК
Раз на вікні, у панському будинку,
Патлатий Цуцик спочивав;
То ляже на бочок, то догори на спинку
Або на лапки морду клав.
Якраз проти вікна, звичайно під барканом,
Дворовий пес Бровко лежав
І думав: «Бач, яким він паном,
Ледачий Цуцик, став».
— Здоров був, Цуцику! Знічев'я спочиваєш? —
Прийшовши під вікно. Бровко озвавсь.
— Се ти. Бровко?.. Чого-бо так гукаєш? —
Промовив той.— Аж я злякавсь...
Ну, як же ти там поживаєш?
— Нащо питать! Либонь, не знаєш
Собачого життя мого? —
Сказав Бровко.— Далеко до твого...
Живу собі, бо треба жити;
Двір стережу і день і ніч;
Всього доводиться терпіти,
Не так, як ти, панич;
Та ще к тому і їжа препогана,
Хлиснеш помий, коли дадуть,
А як невлад загавкаєш на пана,
То ще й під боки натовчуть.
— Жаль! — каже Цуцик.— Що ж робити!
Буває всяк,—
Обуха батогом не перебити;
А от мені — хоч і довіку б так...
Живу у горницях, на килимах качаюсь,
Жартуючи на сміх;
Частенько з панночками граюсь
І лащуся до них;
І м'яко спать мені, і ласо можна їсти,
І бігаю не в бур'янах,
Сухенькі лапки, хвостик чистий,
Не так, як твій, у реп'яхах...
— Ет, реп'яхами дорікаєш! —
Сказав Бровко.— А пам'ятаєш,
Як у пекарні був щеням?
Чи так жилося там?
Замурзаний під лавкою тинявся...—
Веселий Цуцик засміявся
І каже: — То колись було,
Та загуло...
Дивись тепер, а не рівняй малого! —
І він спесиво глянув на Бровка.
— Як бачу, ти не робиш там нічого,—
Сказав Бровко,— за що ж се честь така?
— Дурний Бровко! Не розумієш,—
Звиняй, що так кажу,—
Я те роблю, чого ти не зумієш:
На задніх лапках я по-вченому служу.—
«Щоб ти сказивсь!» — Бровко собі шепоче,
А вимовити не посмів,
Бо Цуцик дуже запанів:
Скубне й Бровка, коли захоче.

Бровко мовчить, і я мовчу,
Води не сколочу...
Вам сміх, мені гостинців в'язка.
Чи гарна моя казка?
[1691

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - СОЛОМ'ЯНИЙ ДІД

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
СОЛОМ'ЯНИЙ ДІД
Щоб Горобців шкодливих настрашити,
Вигадливий Хазяїн взяв
Солом'яного Діда приладнав
Та ще й з лозиною, неначе хоче бити;
Горобчики сміються у кутку,—
Вони, пройдисвіти, дознались,
Що то химера, не злякались
І шкоду роблять у садку.
— Чи вам обридло в світі жити? —
Озвавсь Пацюк.— Он Дід стоїть.
Лозиною вас хоче бить,
Тікайте швидше, дуросвіти! —
А Горобці кричать: — Найшов дурних!
Ми бачили ще не таких:
У панському саду стояли генерали —
Та й тим на голову сідали,
А се солом'яник... Не боїмось,
Під носом пурхаєм і сміємось.

Такі Діди і між людьми бувають,
І нічогісінько не помагають;
А час би людям перестать
Солом'яного Діла пхать
І тільки горобців смішити;
Тепер не пугалом добру навчать,
Нам треба іншого бажать —
Живого слова правди і просвіти.
[1891]

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - СИНИЦЯ

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
СИНИЦЯ
Синиця славу розпустила,
Що хоче море запалить,
Що море буцімто згорить,—
Така, бач, є у неї сила.
За вітром слава полетіла
По всіх усюдах і кутках,
По байраках і по садках,
Далеко — аж за синє море...
Усім, хто був на морі, горе!
Ану — до берега тікать,
Мерщій добро своє ховать
Од проклятущої Синиці.
Як назлетілось тії птиці,
Як назбиралося звірей,
Людей —
Дивитися на чудасію!..
А пересудливі жінки
Побрали ще й ложки,
Бо мали ту надію,
Як море стане закипать,
Щоб юшки добре посьорбать,
Якої й зроду не сьорбали
(Вони вже, бачте, позвикали
Скрізь по обідах куштувать).
От ждуть вони, стоять.
Усі баньки повитріщали...
— От-от уже почне кипіть, —
Хто-небудь нищечком мовляє, —
Ось цитьте, зараз запалає... —
А море все собі гуляє,
І не кипить, і не горить.
Так що ж Синиця?.. Та мовчить!
І запалить не запалила,
А тільки слави наробила
Та з сорому й сховалася кудись.
За сюю капосну дурницю
Полаяли Синицю
Та й розійшлись.
Яка ж в сій байці, братця, сила?
А та: ніколи не хвались,
Поки гаразд не зробиш діла.
1853

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - ПІСНЯ

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ПІСНЯ

Скажіть мені» добрі люди,
В кого я вдалася,—
Ще на світі не нажилась,
А в журбу здалася?
Чи вийду я у садочок —
Важенько вздихаю...
Чи співала б, чи летіла б —
І сама не знаю.
Чи вийду я до річеньки —-
Огґять зажурюся...
Все дивлюся в степ широкий
Та й не надивлюся.
За хвилею хвиля друга
Шумить і женеться,
А у мене душа тужить
І серденько б'ється.
А як зійде місяць ясний
Гулять з зіроньками, —
Все плачу я, сердешная,
Дрібними сльозами.
Ясний місяць з зіроньками
Тихо розмовляє,
А у мене, молодої,
Розмови немає...
Скажіть мені, добрі люди,
Що мені робити?
Ой як мені на сім світі
Без кохання жити?
Чого б, бачся, журитися —
Життя золотеє:
І батько е, і матінка,
А все щось не теє...
Коли б мені дали крила.
То я б полетіла,
Голубкою на рученьки
Миленькому б сіла.
Сказала б я: кохаймося,
Мій милий козаче,
Милуймося, цілуймося, —
Бач, дівчина плаче!
Скажіть мені, добрі люди,
В кого я вдалася?
Ще на світі не нажилась,
А в журбу здалася.
Тоді б же я, добрі люди,
Вас би не питала:
Жила б собі співаючи
Та й горя б не знала!
[1855]

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - ОХРІМОВА СВИТА

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ОХРІМОВА СВИТА
Була в Охріма сіра свита,
Так хороше пошита:
Іззаду вусики з червоного сукна;
На комірі мережечка така, що на! —
Хоч голові носити.
Дурний Охрім не вмів її глядіти,
Таскав, коли й не слід таскать.
Раз став він свиту надягать,—
Аж дивиться — рукава вже продрались.
От мій Охрім, щоб люди не сміялись,
Налагодивсь латать.
А де ж суконця взять?
Охрімові невдивовижу!
«Ми знайдемо! — він каже сам собі,—
Рукава трохи обчикрижу
Та й поможу журбі».
Зробив
І свиту знов надів.
І хороше йому здається,
Хоч руки й голі до локіт;
Так он біда: куди він не поткнеться,—
Усяк од реготу береться за живіт.
Розсердився Охрім, що з його так глузують.
«Тривайте ж,— каже,— коли так,
Зроблю ж я осьде як...
Нехай дурні собі пустують;
У них, видно, жуки у голові...
А ми втнемо рукавця і нові,
Хіба мудрація велика!»
Охрім догадливий був парубіка!
Прехорошенько взяв
Підрізав поли він чимало,—
Якраз, щоб на рукава стало,—
Покраяв та й попришивав —
І знов рукава як рукава;
І ходить мій Охрім, неначе та проява,
Та й думає: «Ось я-то молодець,
Удався хоч куди хлопчина!»
Дурний, дурний: а на йому свитина,
Неначе той німецький каптанець!
Отак і з тим буває,
Хто чортзна-де добро своє діває,—
А там як кинеться — вертить і так і сяк,
Неначе горобець у клітці...
Дивись, згодя — гуляє неборак
В Охрімовій куценькій свитці.
Ї853

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - МАЛЬОВАНИЙ СТОВП

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
МАЛЬОВАНИЙ СТОВП

Обридла дневі суєта людськая,
Спустився він спочити в темноті,
І нічка тихая, мов чарівниця тая,
Прибралася у зорі золоті.
Широкий шлях замовк; ні пішки, ні на возі
Ніхто його не турбував;
Заснули верби на облозі,
І вітер задрімав.
Що ж то таке між вербами біліє?
То Стовп мальований стоїть,
Стоїть і журиться, і серце кам'яніє,
І сумно він у степ глядить.
Чи світ не той, чи доля відцуралась?
Все глухо там, нічого не чутно.
Десь над болітцем чайка обізвалась,
Як обзивалася колись давно...
Згадалася йому щасливая година,
Як був він деревом, шумів і зеленів,
Як усміхалася червоная калина
І степ широкий серце веселив...
І причувається — десь пісня за горою
Лунає: «Ой гук, мамо, гук!..»
І сльози капають холодною росою…
Кругом його гуде безсонний жук.
На сей раз вибачайте, люди!
Се баєчка не вам;
Нехай вона на спомин буде
Мальованим Стовпам.

[1891]

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - МІРОШНИК

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
МІРОШНИК
Мірошник мав хороший млин.
В хазяйстві неабищо він:
Про се гаразд усякий знає,
Хто хлібець має.
Млин у Мірошника був водяний.
Мірошник той Хомою звався,
І був він чоловік такий,
Що не гаразд за діло брався;
А інший раз
Буває дорогий і час.
Вода раз греблю просмоктала...
Ну що ж! Узять би й загатить.
Так ні! Мірошник спить та спить.
Вода ж біжить... іце більш прорвала;
Хомі й за вухом не свербить.
Хто йде — мерщій у млин загляне:
— Ой Хомо, Хомо, схаменись!
Он скоро вже й води не стане;
Піди лиш, брате, подивись! —
А він їх слуха щось не дуже:
— Нехай лиш! Річка — не калюжа;
Води ще стане на ввесь вік! —
З Хоми сміються добрі люде:
— Тоді побачимо, як буде,—
Дурний ти, Хомо, чоловік! —
І справді сталось, як казали:
Вода зійшла — колеса стали.
Злякавсь Мірошник та й біжить
Притьмом до прірви, щоб гатить.
Курей тим часом із десяток
Прийшло напитися води.
Уздрів Мірошник сих паньматок.
— Бач, капосні! — кричить.— Куди?
У мене й так води немає,
Ще й ви сюди?! —
І зозла палицю хапає...
Шпурнув — та й всіх курей побив.
А млин стоїть, хоч прірву й загатив;
І що робити — не втямає...
Ні з чим зостався мій Хома:
Води нема, й курей чортма.

На світі є такі пани:
Без діла сотні всюди сують,
А за недогарок вони
Людей і лають, і мордують.
(Вони се так, бач, хазяйнують!).
Та й диво, що у них
Хазяйство піде все на сміх!
1853

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - ЛИСИЦЯ-ЖАЛІБНИЦЯ

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ЛИСИЦЯ-ЖАЛІБНИЦЯ

У тихому гаю Лисичка щастя мала,
Як у своїм добрі, жила, гуляла;
Ніхто її там не лякав,
І вдень, і ввечері там соловей співав,
І пташки пурхали, зозуленька кувала;
Скрізь зеленіло, все цвіло;
Так гарно, любо там було.
Лисиця так собі казала:
— От де по правді можна жить
І доленьку хвалить,
В добрі кохаться, всіх любити,
Ніколи зла і кривди не чинити! —
Якби ж то правдонька щербата не була,
То, може, й справді б так жила.
Раз на калині недалечке
Угляділа вона гніздечко;
Сиділи пташки там.
— Ох,— каже,— як не гріх котам
Таких малесеньких, безвинних не жаліти!
І їм же хочеться на світі жити...
Ну, вже коти! Десь на лихо вони
Вродились, вражії сини,
Не тільки вдень — вночі поживу бачуть,
Не бачать тільки, як горюють в світі, плачуть..
Зажерливих пройдисвітів таких
Я перевішала б усіх...—
І жалібниця щось сказати ще хотіла,
Аж пташки із гнізда додолу якось ляп —
Лисичка зараз хап та хап —
Прехорошенько всіх поїла...
Як жалібно співати почала,
А он на що звела!

Лукавий чоловік словами нас голубить,
Неначе всіх і жалує, і любить,
Для правди, для добра живе,
Як по воді пливе;
А ближче придивись ти —
І видно, що виля хвостом:
Помажу, мов, медком —
Солодше буде з'їсти.
(1891)

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - КВІТИ

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
КВІТИ
У гарному будинку на вікні
Бриніли Квіти у макітрі;
Тихесенько вони гойдалися на вітрі,
Радіючи весні.
На другому вікні стояли інші Квіти:
З паперу зроблені і шовком перевиті,
На дротяних стебельцях, наче мак,—
Хто йде, дивується усяк...
Чого тепер не роблять люде!
Без коней їздять,— ще колись
І не такеє диво буде:
От-от — дивись —
На місяць злізуть панувати
І там почнуть
По-своєму порядкувати,
Ще й земство заведуть...
А покіль що — повернем річ на Квіти.
День парний був; у холодку спочити
Ховавсь усяк.
От справжні Квіти кажуть так:
— Ой Вітрику, наш милий друже!
Навій нам дощику мерщій,
Бо душно стало дуже
Скрізь по землі сухій.—
А тії, шовком вбрані Квіти,
Сміються з них:
— Кому-кому — ще й вам годити,—
Не бачили дурних!
Навій їм дощику із неба...
Нащо він здавсь, коли його не треба?
Поналива води —
Хоч не ходи.
Не слід їм. Вітре, догоджати,
Бо що вони за Квіти, треба знати?
Ще тиждень поцвітуть,
А потім і посхнуть.
Ось ми не простою красою —
Сам бачиш ти —
І літом і зимою
Уміємо цвісти...—
А вітер віє, повіває...
Вже близько хмара... дощик накрапає.
І зразу зашумів —
Долину звеселив...
А тії Квіти, шовком вбрані»
Попадали, неначе п'яні,—
Пропала чвань!
Тепер — куди не глянь —
Скрізь по двору їх вітер носить.

Розумному, як кажуть, досить.
[1864—1872]

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ЗОЗУЛЯ Й ПІВЕНЬ

— Як ти співаєш, Півне, веселенько...
— А ти, Зозуленько, ти, зіронько моя,
Виводиш гарно так і жалібненько,
Що іноді аж плачу я...
Як тільки що почнеш співати,
Не хочеться й пшениченьки клювати,—
Біжиш в садок мерщій...
— Тебе я слухала б довіку, куме мій,
Аби б хотів співати...
— А ти, голубонько, ти, кралечко моя,
Поки співаєш на калині,
То й весело мені, і забуваю я
Свою недоленьку, життя своє погане
Та безталанне...
А тільки замовчиш
Або куди летиш,—
Заниє серденько, неначе на чужині...
І їстоньки — не їм, і питоньки — не п'ю
Та виглядаю все Зозуленьку мою.
Як гляну на тебе — така ти невеличка,
Моя перепеличко,
А голосочок-то який!..
Тонесенький, милесенький такий...
Куди той соловей годиться?
— Спасибі, братику, за добреє слівце.
Як не кохать тебе за це?..
І ти виспівуєш, неначе та жар-птиця;
І далебі, що так,— пошлюся я на всіх.—
Де взявся Горобець, підслухав трохи їх
Та й каже: — Годі вам брехати
Та одно другого знічев'я вихваляти! —
Пурхнув — та й був такий.

За що ж,— хто-небудь попитає,—
Зозуля Півня вихваляє?
За те, що Півень годить їй
Та потакати добре вміє:
Рука, як кажуть, руку миє.

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - ЖУРБА

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ЖУРБА

Стоїть гора високая,
Попід горою гай,
Зелений гай, густесенький,
Неначе справді рай.

Під гаєм в'ється річенька...
Як скло, вона блищить;
Долиною зеленою
Кудись вона біжить.

Край берега, у затишку,
Прив'язані човни;
А три верби схилилися,
Мов журяться вони,

Що пройде любе літечко,
Повіють холода,
Осиплеться їх листячко
І понесе вода.

Журюся й я над річкою...
Біжить вона, шумить,
А в мене бідне серденько
І мліє, і болить.

Ой річечко, голубонько!
Як хвилечки твої -
Пробігли дні щасливії
І радощі мої...

До тебе, люба річенько,
Ще вернеться весна;
А молодість не вернеться,
Не вернеться вона!..

Стоїть гора високая,
Зелений гай шумить;
Пташки співають голосно,
І річечка блищить.

Як хороше, як весело
На білім світі жить!..
Чого ж у мене серденько
І мліє, і болить?

Болить воно та журиться,
Що вернеться весна,
А молодість... не вернеться,
Не вернеться вона!..

[1859]

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - ВОВК ТА ЯГНЯ

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ВОВК ТА ЯГНЯ
На світі вже давно ведеться,
Що нижчий перед вищим гнеться,
А більший меншого кусає та ще й б'є —
Затим що сила є...
Примір не довго б показати,
Та — цур йому! Нащо чіпать?..
А щоб кінці як-небудь поховать,
Я хочу байку розказати.
Улітку, саме серед дня,
Пустуючи, дурне Ягня
Само забилося до річки —
Напитися водички.
От чи пило, чи ні — глядить:
Аж суне Вовк — такий страшенний
Та здоровенний!
Та так прямісінько й біжить
До бідного Ягняти.
Ягняті нікуди тікати;
Стоїть, сердешне, та дрижить...
А Вовк, неначе комісар, кричить
(Він, щоб присікаться, знайшов причину):
— Нащо се ти, собачий сину,
Тут каламутиш берег мій
Та квапиш ніс поганий свій
У чистую оцюю воду?
Та я тобі за сюю шкоду
Ти знаєш, що зроблю?..
Як муху, задавлю!
— Ні, паночку,— Ягня йому мовляє,—
Водиці я не сколотив,
Бо ще й не пив;
А хоч би й пив, то шкоди в тім немає,
Бо я стою зовсім не там,
Де треба пити вам,
Та ще й вода од вас сюди збігає...
— Так себто я брешу? — тут Вовк йому гукнув. —
Чи бач! Ще і базікать стало...
Такого ще поганця не бувало!..
Здається, ти й позаторік тут був
Та капості мені робив... Тривай же!
Ти думаєш, що я забув?
— Помилуйте! — йому Ягнятко каже,—
На світі я ще й году не прожив.
— Так брат твій був.
— Нема братів.
— Так, може, батько,
Коли не дядько...
Або ж хто-небудь з ваших був...
Хіба не знаю я, не чув,
Що ви усі мене б із'їли,
Якби вловили?
Собаки й вівчарі твої,
Усі ви — вороги мої:
Од вас мені життя немає...
Ще мало я терпів?
— Так чим же я вам досадив? —
Ягнятко, плачучи, питає.
— Цить, капосне! Либонь, не знає...
Ще й огризається, щеня!
Що ти за птиця?! Ти — Ягня!
Як сміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати! —
І —Вовк Ягнятко задавив...
Нащо йому про теє знати,
Що, може, плаче бідна мати
Та побивається, як рибонька об лід:
Він Вовк, він пан... йому не слід...
1854

ГЛІБОВ ЛЕОНІД - ВЕДМІДЬ-ПАСІЧНИК

ГЛІБОВ ЛЕОНІД
ВЕДМІДЬ-ПАСІЧНИК
У темнім лісі, за горами,
Зібравсь усякий звір:
Вовки, лисиці з ховрахами,
Зайці дурні, шкодливий тхір
І ще там деяких чимало
Безпечно в лісі панувало.
Була і пасіка у них...
Нехай, мов, люди не гордують,
Що тільки все вони мудрують
У хуторах своїх!
От радиться громада стала —
Кому б то пасічником буть?
Лисичка зараз і вгадала:
Ведмедика кликнуть!
Послухали і по-дурному
Постановили, іцо нікому
Так не впадає, як йому.
Не то розумний — дурень знає
І скаже світові всьому,
Як скрізь Ведмідь той мед тягає, —
Так де тобі! І не кажи,—
Себе, мов, стережи!
Почав Ведмідь хазяйнувати,
У пасіці порядкувати:
Щодня він мед тягав
Та в берлозі ховав.
Дознались, кинулись до його —
І меду не знайшли нічого...
До суду потягли,
Прогнали злодія старого
Та ще й приказ дали:
Заперти бісового сина
На цілу зиму в берлозі.
Ведмедику лиха година:
Зарився у лозі,
Дарма, про все йому байдуже,
Лежить та ласує медком.
«З тобою,— дума,— милий друже,
Нам тільки й жити двом».

Таких Ведмедів на приміті
Ще трохи є у нашому повіті.
(1864-1872)

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ - ТУРОК

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
ТУРОК

Збирається мій знайомий
В далеку мандрівку.
Придбав собі в Туреччину
На тиждень путівку.
Костюм купив елегантний,
Вчить турецьку мову.
Уже знає, як звуть турки
Свиню і корову,
Як спитати по-турецьки,
Почім у них шуби,
Де купити мило й пасту,
Яка чистить зуби.
Голова тріщить у нього
Від отих уроків...

Він, до речі, в Україні
Живе тридцять років.
Ходить всюди, як хазяїн,
Аж дверима гурка,
Хоча мову українську
Знає гірше турка.

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ - СПІЛКУВАННЯ

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
СПІЛКУВАННЯ

Дорікає мати доні:
— Ти жівйош у Кієвє,
А нє гдє-то у Рязані
Чи в каком Тетієвє,
Но язик ти украінскій
Знать нє собіраєшся.
Говору тібє об етім,
Но ти возмущаєшся.
Что ти дєлаєш мнє глазкі,
Смотріш, как на дурочку?
Ти же часто в сєльскіх тьоток
Покупаєш курочку.
Научись хоть торговаться:
«А почому кури?»
«А не буде лі дешевше?»
«Не деріть три шкури!»

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ - СЕРЕД ТЕМНОЇ НОЧІ

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
СЕРЕД ТЕМНОЇ НОЧІ

Серед ночі Київ
Криється туманом.
Розмовляє вітер
З бронзовим Богданом.
— Облітав я,— каже,—
Вулиці всі чисто.
Як змінився Київ,
Це прадавнє місто!
Де вітри гуляли,
Там нові квартали...

А Богдан зітхає:
— Що там ті квартали…
Нині і кияни
Зовсім інші стали.
Я сто літ на площі
Днюю і ночую,
Але дуже рідко
Рідну мову чую.

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ - НЕ В СВОЇЙ ТАРІЛЦІ

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
НЕ В СВОЇЙ ТАРІЛЦІ

Прибув Сава до Києва
З дружиною в парі.
Продавали сало, м'ясо,
Яйця на базарі.
З покупцями торгувались,
З людьми говорили.
Потім пішли Хрещатиком
На Дніпрові схили.
А як звідти повертались,
Мовив Сава жінці:
— Давай «чтокать»,
бо невдобно,
Що ми українці.

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ - МОВА ВЕЛИЧАВА

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
]МОВА ВЕЛИЧАВА

Якщо в нашій безталанній мові
Набереться двісті тисяч слів,
То за кожне українське слово
Вже поклали сто голів...

Нашу мову величаву
Чуємо не всюди.
І не мова винна в цьому —
Винуваті люди.
Не вживеться щира мова
З кволими рабами,
В яких думка на припоні,
Язик за зубами.
У чиновницьких чуланах,
Де столи дубові,
Де неволя і сваволя,
Тісно нашій мові.
По крамницях та пивницях,
Де й повітря п'яне,
Гасне, в'яне слово наше
Степове, духмяне.
Не для «куплі» мова наша
І не для «продажі».
Не для того, щоб базікать
На ледачім пляжі.
Наше слово не ввібгати
У сухі трактати,
Щоб лакейством хліба кусень
Підло заробляти,
Щоб брехати, щоб дурити,
Забивати баки,
Позичаючи нахабно
Очі у собаки.
На зачовганих асфальтах,
Де смолою пахне,
Наше слово крила губить,
Наша мова чахне...

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ - КТО ШУМЄЛ?

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
КТО ШУМЄЛ?

В ресторані київськім
Питає директор:
— Кто шумєл здесь — контрольор,
Ревізор, інспектор? —
Кухар каже: — Ето тіп
В вишітой рубашкє
По-українскі мораль
Рєзал нашей Машкє.
Распєкал: «Ваш борщ такий.
Що не можна їсти».
— Розжірєлі, стєрвєци,
Націоналісти.

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ - КРАСОТУЛЬКИ

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
КРАСОТУЛЬКИ

У крамницях, у пивницях —
Дуськи, Муськи, Люськи.
Ти до них — по-українськи,
А вони — по-руськи.
Станеш глянеш: мамо рідна,
Господи мій, Боже!
Наяложене, патлате,
На чортяку схоже,
Стан свинячий, погляд вовчий
І усмішка кінська...
Нащо таким красотулькам
Мова українська?

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ - ЗАНОЗА

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
ЗАНОЗА

Сказав якось Федір Галка
Занозі Панькові:
— Ти чому не розмовляєш
На вкраїнській мові?
— Зачим вона мінє нада? —
Прошипів Заноза. —
Што я — дядько тібє, что лі,
З какогось колхоза?

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ - ЗАМОРСЬКІ ГОСТІ

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
ЗАМОРСЬКІ ГОСТІ

Прилетіли на Вкраїну
Гості із Канади.
Мандруючи по столиці,
Зайшли до райради.
Біля входу запитали
Міліціонера:
— Чи потрапити ми можем
На прийом до мера? —
Козирнув сержант бадьоро.
— Голови немає.
Він якраз нові будинки
В Дарниці приймає. —
Здивуванням засвітились
Очі у туриста.
— Ваша мова бездоганна
І вимова чиста.
А у нас там, у Канаді,
Галасують знову,
Що у Києві забули
Українську мову. —
Козирнув сержант і вдруге. —
Не дивуйтесь,— каже. —
Розбиратися у людях
Перше діло наше.
Я вгадав, що ви культурні,
Благородні люди,
Бо шпана по-українськи
Розмовлять не буде.

Павло Глазовий - ДЯДЬКО ЇСТИ ХОЧЄ

ПАВЛО ГЛАЗОВИЙ
ДЯДЬКО ЇСТИ ХОЧЄ

Просить дядько в ресторані:
— Принесіть котлету. —
А йому офіціантка
Тихо каже: — Нєту.
— То давайте хоч салату
Або вінегрету. —
А йому офіціантка
Знову каже: — Нєту. —
Дядько дивиться на дівку,
Як на поторочу.
— Зарядила: «нєту, нєту»...
А я їсти хочу. —
Дівка стала руки в боки,
В'їдливо питає:
— А хіба ви наїстеся,
Як скажу немає?