АНДРІЙ ГОЛОВКО - БУР'ЯН Частина 1

АНДРІЙ ГОЛОВКО
БУР'ЯН
Роман

За кілька перегонів до станції Ганівка Давидові Мотузці вперше після міста та казарми степ війнув просто в лице міцним духом землі та рум'яних щік з морозу, з ранку, сонячного, осіннього.
Це на якійсь глухій станції у вагон увалилася ціла юрба дівчат. Либонь, з буряків. Бо у вікно бачить Давид — на станції цілі кучугури навалено їх, і ще підвозять, скидають. А в дівчат — клуночок у кожної. Вони в чорних стареньких свитах, у брудних спідницях з полотна сирового й босі.
А обличчя в усіх обвітрені, смагляві, з пошерхлими од вітру губами.
Як зайшли у вагон, збились, несміливі, і стояли в проході. У кожної в пучці — квиток.
Давид аж зрадів, наче сестру рідну між них побачив. Посунувся — дав місце одній, а тоді ще звернувся до якогось громадянина, що лежав на лавці насупроти, і попрохав його сісти. Бо вагон це не спальний, мовляв, а в дівчат ось, може, й ноги болять. Той нехотя спустив ноги з лави. Сіли дівчата там. Тісненько — усі порозміщалися. Лише одна стояла біля вікна й задумливо дивилася крізь скло.
Поїзд рушив. До скла аж обличчям притулилася. А повз очі — водокачка, телеграфні стовпи, по дорозі вози з буряками. Миг повз очі.
Давид витяг кисет і закурив. А тоді до дівчат:
— Звідки це ви, дівчата?
— З буряків їдемо. Отут були, в радгоспі,—це кирпатенька, найбідовіша, мовила. А очима стрибнула з парубкового обличчя на будьонівку його, знов на обличчя й додала: — А це їдемо додому. Вирвалися ще за тепла на молотьбу. А обмолотилися, буряки стали копати та й докопалися — учора думали, що й попропадаємо з ногами: морозище ж отакий, а ми босі.
Подивився Давид на їхні ноги червоні, похитав головою й нічого не сказав. А потім, по паузі, спитав, чи хоч додому ж їм недалеко.
Та так, із Зачепилівки вони, Щербанівського району. О, то це, виходить, вони зовсім земляки: він теж щербанівський з Обухівки. Знають Обухівку.
— Були з нами й на буряках обухівські, душ кілька було,— сказала одна з дівчат, звела обличчя на червоноармійця: — От, може, знаєте — Яким, що на гармонії грає, потім таранкуватий один. А з дівчат — Галька і Христя. А то — не знаю тих.
— Це Христя ота, що співає гарно? І зовсім вона не обухівська! — озвалась якась.
А Давид враз насторожився: Христя?
Та перша дівчина аж плечима знизала:
— Авжеж—“не з Обухівки!” Чи я ото не знаю? Прийшли вони, а ми саме жито добивали. Ще Христя ота про банду розповідала. То ж у них в одну ніч семеро коней з лук завели. І їхню взято коняку. Ще плакала, пам'ятаю.
Давид схвильовано:
— Така русява дівчина? Невисока?
— Невисока. А на шиї в неї шрам: колись іще, як денікінці були,— од нагайки.
— Так! — аж одхилився, і на обличчі біль у нього. Тиша. Десь за перегородкою, в другому купе, чути голоси було глухо. А внизу колеса ритмічно: так-так, так-так. Так. На шиї шрам — вона, значить, сестра Христя.
— І коней не знайшли?
— Ні, як крізь землю пішли всі семеро. Одного злодія піймали були з конем аж під Полтавою на ярмарку. З Огирівських хуторів сам. Хотіли самосуд над ним учинити. А він став проситися: всіх, каже, викажу, усю банду, тільки щоб не вбивали. Ну, а тут міліція на ярмарку — його й заарештували. В тюрмі тепер.
— Може, в тюрмі, а може... Хіба тепер тюрма! Подержать місяць та й додому випустять,— додала друга з дівчат і одвела погляд убік.
— А коней нема,— це — Давид.
Він замовк і схилив голову. А очі вронив на ноги дівчатам, порепані й червоні. І було — думка проповзла:
“Може, і вона десь боса отак на морозі?” А потім батьки згадалися. Як це бути без коняки? Мабуть, батько ще дужче посивів і мати ще дужче зігнулася. Без тягла ж — як без рук. А земля далеко, за десять верстов. Що ти на ній робитимеш голими руками! І чого згадалося те? Уривок з листа з дому, ще повесні; незграбними літерами Петрик виводив, а батько, мабуть, проказував синові вістку радісну: старого коня продали та молодого купили, хліборобами тепер будуть,— писали. І весело Давидові було тоді, і, мов живий, батько тоді був виткнувся з-за листа: завжди похмурий, а то всміхнувся на хвильку й примружив око до сина весело: “То так, сину; а без коня без доброго, вважай,— не хлібороб”. Е-е, не примружить тепер очей батько до сина, не скаже весело. Мабуть, такий журний, ще, мабуть, дужче посивів.
Десь далеко й глухо кондуктор квитки питав до Вербівки. Дівчата підвелися.
І Давид кинувся:
— Що, встаєте?
— Та ми до Вербівки брали квитки, бо до Ганівки ж дорого. А тут уже свої краї — пішки підемо. Нам аби на ніч. Прощавай!
— Ідіть здорові!
Поїзд стишився і став. Давид до вікна підвівся й байдуже дивився: на пероні з осик тихо падало листя жовтаве, чоловік у червонім картузі вдарив у дзвінок двічі, пройшли дівчата юрбою по перону за станцію. І бачив — пішли дорогою, що по ній стовпи телефонні вдалину побігли.
І коли рушив поїзд, Давид іще стояв біля вікна й дивився в степ. Ген-ген дівчата ті. Вдалині у вибалку руде село. А то куди не глянь — зелено, чорно... латка біля латки — чорно, зелено...
І подумав Давид:
“А як же це батько й ті шість?”
ІІ
Від станції Ганівка до Обухівки двадцять п'ять верстов. І все степом. Повилась дорога поміж чорних ріль та латок зеленої озимини, коліями зрізана. А обіч уздовж неї— стовпи вдалину. І вітер осінній так тоскно гуде вгорі в телефонних дротах. Вітер та он галок зграя: вітер їх гонить, як ото жменю зерна, сіючи, кинуть на вітрі,— а то куди оком не кинь — степ, пусто. Вдалині манячили хутори. Іде Давид по дорозі, ступає широко. Усіма грудьми п'є, захлинаючись, терпке, як терен зеленуватий, осіннє степове повітря. І, либонь, хмеліє від нього: очі якось аж затуманились, розкриті обвітрені уста. А рукою збив будьонівку на потилицю та тільки головою тріпнув.
- Ех!
Ще кілька день тому — де це було? В Азії. На станції Ташкент стояв у черзі за квитком між узбеками якийсь собі демобілізований червоноармієць Давид Мотузка — і от іде по дорозі на Обухівку. Чи йде, чи сниться.? Аж усміхнувся. А в очі степ далиною дивиться, хоче спитати, та — німий. “А що, Давиде, тьохнуло?” І хоч німий, чує його Давид. Він роблено хмуриться, потім усміхнувся: “Ще питає: “тьохнуло”! Ну, а як тебе та не любити, як от дивлюсь у далину твою і бачу в ній цілий світ новий. Що про нього віки лиш марили, що його ще ніде не бувало. Хіба на зоряних гонах на якійсь із інших планет. Ех, і люблю ж тебе!”
За хуторами дорога зламалась коліном і повилась на Щербанівку. Уздовж неї й стовпи потягли дроти. А глухенька доріжка поміж хат покрутилася хуторами. Це — Давидова. Ну, та він нею теж тільки до хатки, до он тієї крайньої, а там навпростець піде на економію, колишню ганівську.
За хутором уперше стали попадатися орачі.
Це ще хуторянські землі, а як рів перейшов — колишні економічеські степи пішли, тепер обухівські. Тут теж де-не-де на гонах поволі плуганили орачі волами по облогах. А тільки далеко од дороги,— звертати не хотілося, бо й так уже підбився. Хай, он уже, під самою економією, оре хтось,— зайде Давид до нього, закурить і відпочине трохи.
А й земля ж тут добренна! — чорнозем, аж масний. І пахне так якось знайомо рілля свіжо-осіння парубкові. Як пахла й тоді, в давнину, коли ще хлоп'ям до пана в погоничі на осінь ставав.
...Три осені був у строку саме під війну германську. Малий був, замурзаний, а очі з-під волосся чорного, кучерявого як вишні дві стиглі. Любили його в дворі і наймити, і австріяки полонені. (На роботі їх було душ двадцять). Все пісні, бувало, їм заспівай. А Давид співливий був. Цілі дні на полі ж, на оранці,— воли поганяє й співає. Сам і пісень складав: то про наймита-сиротину, то про солдата, пораненого в окопах, то про австріяків, що на чужину їх занесло на далеку. Бувало, увечері, як з роботи повернеться та після вечері отак, перед святом, як заспівають у сутінях: “Чуєш, брате мій...”,— хлопець заніміє, а очі туманом застелить. Журно Давидкові тоді. А журавлі все “кру, кру”...
У журбі отакій і подружився Давид з одним австріяком, на ймення Стах. Залюбився в пісні він хлопцеві сердечні. Бувало, каже:
— Співай, хлопче. Най серце за неправду болить змалечку. Виростеш — бунтар будеш!
Вони й на степ виїздили орати завжди вдвох. Давидко коли поганяє, а Стах за плугом борозною йде і щось розповідає. Про родину свою, про інші краї, про минуле. (Дома, в Галичині, він за вчителя був, а потім на війну його забрали, та він передався до полону). Який він був хороший! І знав чисто все, що не спитай: і де земля взялась — не як у школі піп учив, і чому люди бідні є і є багаті, і яке буде колись життя... Бувало, примружить очі, дивиться й каже:
— Отут, де фольварк панський, не буде він панський, бо пана виженете. А самі, наймити, житимете за хазяїв. Земля вся буде ваша, і худоба, і дім, і ще дома такі збудуєте, і сад насадите більший...
Давидко аж оторопів:
— Так пан же не впустить.
— А так, так,— не пускатиме пан, жовнірів визве гніздо та землі боронити. Таж вас сила з сіл. А й жовніри хіба не з села? Хіба то не їхні батьки та брати прийдуть маєток брати? На брата, на батька хто зведе рушницю?
Очі горять у Стаха, горять у Давидка. Хоч і мале воно, хоч і замурзане.
— Товаришу, дай закурити!
Давид аж кинувся.
— Будь ласка, якщо є.
Воли парубчак спинив, виліз із борозни на обліг і стояв у лахмітті,— зразу видно, що наймит. Давид звернув на стерню й підійшов до орача. Поздоровкався, закурили. Ну, а воли спочинуть тим часом.
— Сідай, товаришу. Це не з служби, бува, не дев'ятсот перший?
— Дев'ятсот перший, еге. А ти не з Обухівки часом?
— Ні, я он з отих хуторів.— Він виступив з-за вола й пужалном ткнув у простір, де за ріллями, за облогами в балці хутір визирав зеленим дахом із червоного, як величезний пук калини, вишневого садка.
Може, чув про Огиря? Так ото служить у нього. А це тут оре. Воно земля й обухівська на папері значиться, то як справа до продподатку дійде, а так — хутірська земля. Потому — далеко страшенно від слободи, за десять верстов не наїздишся, не находишся, ну, в оренду й здають. А ще як коняки в котрого бідняка немає — погиб, щитай. А хуторянам — подай боже. Огирі, Хоменки, Кипшарі... Ой, треба ще на них вісімнадцятого року! У декого десятин на двадцять п'ять посіву самого, та випасає товару скільки. Вже ж на долоні не випасеш. От і щитай кругленько — тридцять. Норма! Більше з половини беруть: виоре, засіє. А зіжне другий незаможник, подивиться на копи та тільки потилицю почухає: на плечах за десять верстов не однесеш. Хоч покинь на стерні. Оцим моментом і користуються куркулі. Бувало, за самий продподаток та за який мішок зерна всю норму оддавали. От вищитай,— той же восьмий або десятий сніп...
Він жадібно затягався цигаркою, що стала вже самий вогник, аж по мокрих губах шкварчала. Тоді плюнув, іще попросив на цигарку. Бо сьогодні він пісникує: пізно вчора повернувся з оранки та й не висушив тютюну. Давид дав на другу і сам другу скрутив.
— Погане ти, дружище, розповідаєш.
— Та тут як викласти тобі усе життя наше, ні чорта воно не варте, братухо! — Він чвиркнув крізь зуби і трохи помовчав. А згодом підвів голову і, примруживши око, пильно глянув на червоноармійця.
— А на фронтах воно як там? — спитав чомусь пошепки. Давид відказав, що фронтів нема тепер. Парубок нічого не сказав. Тільки враз одірвав погляд од Давида і опустив очі на ріллю. Заговорив згодом, підвівши очі:
— Ти от повіриш, мій хазяїн — куркуляка ж який: мав сімдесят десятин землі, а тепер — оце приїде дочка з Обухівки, що за голову сільради торік вийшла, за Матюху...
— За Корнія? Що був воєнкомом при волості? — Давида аж смикнуло.
— Ну да. За комуніста. Так він ото дочку в Огиря й схватив собі. Там весілля таке було! З району начальство приїздило, ракети пускали.
Скривив губи парубок в усмішку якусь, і презирливу, і болючу, і ще раз чвиркнув крізь зуби. Задумався. Раптом згадав і підвів обличчя до Давида:
— Да, так я й не доказав. Приїде оце, бувало, в гості та й похвалиться, буває, батькові, що там Миколай Миколайович наступатиме, чи що. Так плюється, не признає. Пробі, якої трясці йому тут треба. Щоб знову різанина пішла? І так, мовляв, життя налагоджується. Та 'дже: пара волів, пара коней на синові стоять, дві норми й ще землі, аби брав. Горою стоїть за радянську владу,— знов губи в усмішку.—То отаке-то, товаришу.
— Н-да. Діла тут у вас...
І задумався Давид. Згадалося — колись читав книжку “Нове село”. Тоді якось аж не вірилось, що живі оті цифри нетяг, здачі землі в оренду... І от цей парубчак уже ж не вигадує: “буває, за продподаток норму здають”, “по тридцять десятин посіву в декого”. І ще от — Матюха й Огирівна. Чи подуріли вони тут? Чи самогону пообпивалися?
Кинув цигарку потухлу Давид і підвівся з землі, речовий мішок перекинув на плечі:
— Прощай, товаришу,— до орача.— Як же тебе хоч звати?
— Ільком. А тебе?
— Давид Мотузка.
— Ну от. Будемо знати.
Він узяв воли за налигач, замахнувся батогом і свиснув. Рушили. А Давид пішов стернею. І ззаду довго ще чув свист Ільків. Якийсь такий... ну от — немов то чайка над степом літає, кигиче.

III
Над ставом, що колись належав економії, як проходив Давид, шуміли верби хором жіночим, тужливим. А одна — плакуча — над самим урвищем схилилася в розпачі над ямою обіч млина водяного,— аж її коси розпустилися і впали у воду,— і заніміла.
Хто її тугу збагне? Бо хто бачив?
...На конюшню козаки-денікінці Катрю ковалеву, що при дворі жив, затягли — красуню степову, розпатлану. І на тіло молоде, як пси, накинулися. Так цілу ніч: дудлили самогон, горлали пісень, щоб не чути було крику дівочого... А вранці, змучену, випхнули за двері...
Тільки-тільки світало. У ліс до партизанів, як тінь, прийшла й сказала: “Сю ніч”. Потім — ніколи ніхто вже не бачив її. Бо ніч була темна, її остання ніч. Спали козаки в сараї і в штабі спали. Як тінь кралася,— тиша така. Лиш десь у березі блукав хтось, її гукав — може, мати. І враз з усіх кінців спалахнуло: сараї, конюшні. Кинулись ізсередини до дверей — засунено знадвору, стіни кам'яні: крики, гоготіння полум'я. А з степу тоді ватага партизанів — з усіх боків оточили маєток. Давид із хлопцями повз ставок саме біг тоді — на кручі щось майнуло біля млина...— А! хіба тоді знав! — Мерщій у двір гайнули. Захопили штаб, розстріляли, забрали два кулемети і коней. Потім до самого світу шукали Катрю в саду, біля ставу — не знайшли... Лише днів через кілька,— вже в лісі були,— звістку сумну приніс Давид (ходив уночі в хутір на розвідку): у ставу знайшли утоплену Катрю ковалеву...
І от — плакуча верба біля млина над урвищем ламає руки, хитає головою, мов журить когось: “А-є!..” І шуміли верби хором жіночим, тужливим.
По греблі пройшов Давид повз водяний млин. З-за безлистого саду, як крізь сивий серпанок, червоніли цегляні будівлі. Обіч під садом біліла хата, челядня, жовтів невеличкий ожеред соломи. Ближче,— з кузні вилітав сизий димок, а раптом не стало, і тоді з кузні загупало молотом по ковадлу: гуп-дзень.
Хтось живе в економії.
З греблі Давид просто й звернув до кузні. Побрів рудою жаливою та бур'яном понад ставом. Обійшов ярок, порослий ожиною, молодняком, і підійшов до кузні-землянки. Молот не гупав. Чути було з землянки — сопів міх і гомін тихий.
Давид спустився сходами в землянку. Біля горна — коваль.
Так і зарум'янилось лице Давидове радістю:
— Здрастуйте, дядьку Петре!
— Здрастуй... товаришу! — мовив од горна сивий із закуреним обличчям коваль, пильно вдивляючись у червоноармійця. Видно було, що не пізнав.
А Давид — той одразу впізнав дядька Петра. А то незнайомі два: хлопчисько дув міх та якийсь кремезний чолов'яга рудобородий сидів під стіною в солдатській ватянці і в кудлатій сибірській шапці. Він, видно, помагав ковалеві кувати, а це лише сів і крутив здоровенну цигарку. Як слинити, підніс її до рота, тоді скоса пильно глянув на червоноармійця біля дверей. І всі мовчки дивились.
Давид аж усміхнувся:
— Та Давид, ковальчук ваш, дядьку Петре!
— Ну от, скажи ти! — здивовано й радісно аж руки розвів коваль.— Не признався б — ніяк не пізнав би. Правда ж, і часу минуло. Це ж парубійком іще, за денікінців, як у кузні за ковальчука працював. Ох, і одчаяка ж був! — Звернувся вже до сибіряка.— Від партизанів був приставлений. А це, мабуть, із служби?
— Да, прямо з станції. Іду — дивлюсь: димок у кузні. Ви, значить, так і зосталися тут?
Сопів ковальський міх, тріскотіло вугілля, а коваль старий ще віхтиком покропив його водою і заговорив:
— Вік в оцій кузні,— з дванадцяти років. Усю силу в ній на цьому ковадлі по шматочку виклав і молотом розплющив, у чересла, в лемеші панські перекував. Тут і помиратиму. Спасибі, таки відчужили хоч хату та кузню, мене наділили. Кую тепер. А вмру — о, є кому замістити коваля старого! — І він усміхнувся до хлопця біля горна, хитнув з батьківською ласкою головою на нього, замурзаного, як циганчатко. Враз із горна вихватив червоний шмат заліза на ковадло,— дзень, дзень... Рудий чоловік тоді взяв молот—гуп!..
Аж іскри по кузні, аж іржаве шмаття заліза по полицях ожило — задзвеніло.
Давид дивився, як молоток та молот місили червоний шмат заліза. Вже буряковий він, темнішає. Тоді коваль знов у горно його, засопів міх.
А тепер і він закурить. І, цигарку крутячи, ще другого сина згадав: “От ще б Степан із служби повернувся: вже 1902 рік забрали, а все нема чогось. Та строку Зінька ще добула б — тоді всі дома б. Давид, мабуть, і не пам'ятає її?” — “О, чого б же не пам'ятає!” — “Тоді ще підлітком була, а тепер дівка вже”. Давид почервонів і щось хотів спитати, та дядько Петро заговорив:
— Повесні ж дожилися,— хліба не стало, та й мусив дитину віддати за п'ять пудів жита та чоботята там, хоч старі. Цур їм із такими заробітками!
Тоді бородатий чоловік:
— Е, шкода. За зиму хліб поїмо, та й знов повесні — куди б хоч за харч дітей розіпхати. Життя наше таке. Голову витягнеш — зад угрузне, зад витягнеш — угрузне голова. А вже нас, так іменно, як трясовина, злидні засмоктують. Пручаєшся, б'єшся, а воно все глибше — по груди, по горло.
З Сибіру ж і вони як приїхали, худоба ще була. А воно саме під голод,— поїли худобу. Лишилися голі-голісінькі по чужих хатах. Сім родин вернулося їх з Зеленого Клину: обухівські та з Щербанівки дві. Ну, дали-таки землі, та що з нею голіруч зробиш, та ще як за десять верстов?
— Тоді ж казав: згуртуймось у колектив та на всіх хоч пару коней залишімо. Та домагаймось, щоб на хутір, сюди, виселитись, до землі ближче. Хоч у землянках жили б та завжди б її під руками, на очах мали. Та куди тобі — комунія! А воно, бач, наші ж таки сибіряки... Оце якось бачився в городі — комуною живуть. “Маяк” під Сорочинцями. Добре живуть. А ми домнялись, а тепер...
Давид аж захвилювався радісно від сибірякових слів: це ж його мрія — колектив отут, у дворі. Сказав весело:
— А тепер що ж, дядьку, пізно хіба, чи що? От землевпорядкування провадитимемо, згуртуємось та й вийдемо на виселок сюди.
Лише рукою махнув сибіряк. І коваль безнадійно:
— Е, сину, тут як дали декому землевпорядкування... Тихін Кожупіний і досі кров'ю харкає. Що ти хотів, сину, як мужик темний, а біля власті — сучі сини та п'яниці.
Тоді Давид:
— Да, у вас тут щось того... Матюха от... Тихо в кузні. Лише сопів міх та тріскотіло вугілля. Ніхто ні слова. І вже по тому мовчали більше. Розпитували Давида про новини, про службу там, у Ташкенті, що там по газетах. А за своє життя мовчали. Поживеш, мовляв, сам побачиш.
Давид знав, чого це: “Матюха” — страшне було слово для них. І не допитувався дуже — все одно побояться; хоч дядько Петро й знав його, але це ж чотири роки минуло. А за цей час... Адже й Матюха колись у партизанах був, а тепер...
Він підвівся, кинув цигарку і, міцно тиснучи руки ковалеві й тому сибірякові, сказав весело:
— Так руку, значить, дядьку Климе? Аби ми хотіли, а що біля власті тут у нас сучі сини та п'яниці — ніяка сила!
Очі з-під кудлатої шапки глянули на нього пильно. А руку стиснув дуже. Так і розлучилися.
Після курної кузні морозне осіннє повітря залило лице Давидові рум'янцем. Пах бур'яну сухого війнув із давнини, із спогадів, якісь забуті сни. Перед очима просто ліворуч — став за вербами, а обіч ставу — зелена озимина. Отут і виселок, від ставу, нижче саду економічеського. Де ото халупа ковалева. Давид мружить очі, дивиться, і в напруженій уяві — на тому зеленому майдані: халупки, молоденькі деревця понасаджувано. Якихось кротів наче селище. З усіх боків до майдану хлюпають чорні ріллі, як повідь весняна. Це тільки-тільки оселилися. Ще мружить очі Давид і сам не впізнає: чи їхній виселок?.. Великий сад з отих дерев уже виріс. У саду білі будинки великі. А де гребля прорвана, де водяний млин,— електростанція. І стовпи потягли дроти по висілку, понад будинками, у двір, до загонів, до ферми, до сельбуду... І по шляхах — на Щербанівку, на Обухівку... На всі боки.
За вербами чайка кигикнула. Кинувся Давид. А може, й не чайка, може, то свист Ільків? Брів бур'яном у двір, де будівлі цегляні. Чіплялись реп'яхи до шинелі. Пахло жовтавим листом кленовим і бур'янами. І на дворі бур'яни буйні поросли. Навіть у покоях, нежилих тепер, у дірки вікон видно було пасма бур'яну. Та стіни добрі. О, вік ще стоятимуть! Тільки покрівлю на сараї, на конюшні дай. Ось комори-гамазеї. Аби родило, є куди зсипати. Загони, конюшні...
Давид ходив по двору, оглядав стіни, про себе щось розраховуючи. Збоку б хтось глянув — інженер то ходить, що йому треба обрахунок на ремонт скласти.
— Да, будівлі ще добрі,— аж уголос сказав. Кинув ще поглядом навколо й рушив повз загони.
А тут мур розвалений од саду. На латку подзьобану очі впали, і... гаркнули залпи в оту ніч, літню, тривожну, коли палав маєток: отут розстрілювали. Червоне з-за муру сонцем вечірнім залляло бур'яни. Шелест десь із-за муру.І враз у прогалину на бур'яни як стрибне бузівок — потолочив їх. Сам — сонцем заллятий, хвіст догори. І молодим телячим баритоном як шарпоне німу ту бур'янову тишу, аж луна поміж будівлями, за муром, у саду.
Аж Давид усміхнувся — так зрадів телячому ревові. А з саду, з-за муру, ще шелест по листі — кроки чиїсь. Парубок тільки до муру хотів, як у прогалину назустріч дівчина в сірій свиті так і налетіла на нього.
— Ой! — тихенько з несподіванки і одхилилась, щоб дати пройти йому. А він — чудний такий: на неї дивиться, тоді одірвався, одхилив голову, очей з очей не зводить. І вона... Потім хлюпнулись безодні під бровами в неї; крутнулась і побігла бур'янами. Ще оглянулась, побігла.
Давид стояв як стовп.
Уже не було чути ні шелесту, ні кроків. Теля десь за двором ревнуло. Тиша і бур'яни. А він тоді рукою до чола, провів — аж гаряче.
— Та вона ж десь у наймах...
IV
Уже зовсім смеркало, як Давид підходив до села. Зразу за кладовищем, на вигоні край слободи, махали крилами вітряки. Один тільки стояв обіч із перебитим крилом. І пусто на вигоні. Нагнав жінку якусь по дорозі — везла з дівчинкою возик з мішком од млина. Минаючи, поздоровкався, і жінка сказала: “Драстуй”. А не пізнав Давид, хто така. Таки поночі вже. Де-не-де по хатах світили світло. Отак — блимне маленькими віконечками — саме сірник чиркне, потім примружить їх і дивиться довго, не мигаючи, в темряву.
Повз церкву як проходив, неприємно вразило Давида: пахло фарбою свіжою. На тополях в ограді на ночівлю мостилось гайвороння. “А от у школі немає шибок, це — факт”,— подумав. На розі темно зяяла вона чорними великими вікнами, лише двоє від дороги блідо світилися, і на завісі білій то виступала, то гасла чиясь тінь.
За ріг біля школи звернув Давид у вулицю. Тихо й порожньо в ній. Шумів вітер за тином, по садках, поза хатами — листя пожовкле зривав: метеликами літало воно й падало стиха на вулиці, по дворах. Десь аж на тім краю села два голоси парубочі хрипко горлали пісні. А знизу, за городами, мабуть, біля мосту, важко чмихав паровий млин. І — вітряна ніч, тому дихання млинове нерівне, немов із перебоями: чмих, чмих... чмих. За городами ж, по той бік Псла, смугою чорною —ліс. І шумить, шумить по-осінньому. А Давидові спогади — зелені, весняні.
...Колись, при денікінцях, і влітку, і восени в оцім лісі по ярах вони жили лісовиками. Увесь ліс шумів од них — партизанів. І якщо вночі десь займався полум'ям хутір якогось буржуя, якщо вночі десь вирубано білих заставу, всі знали: це ніхто ж, як лісовики. Е-ех! Зеленая ліщинонька, а по ній буйний хміль повився!..
...А восени шумів-шумів ліс по-осінньому. Осипалося листя, пішли дощі, холоди. Люди на тиф почали хворіти й мерли, як мухи восени. В Обухівку тоді ж полк денікінців прийшов, розташувався. І полк стояв у Щербанівці, і поза Пслом стояло військо по селах. Це їх, партизанів, виловлюватимуть...
Шумів-шумів ліс по-осінньому. І була ніч чорна, вітряна, ішов дощ... Партизани, мокрі, холодні, і в одчаї — або пан, або пропав — нальот на Обухівку. Що там було в ту ніч, чорну, вітряну! Полк розметали, захопили зброю, три кулемети, коней. І на підводи піших, хворих, і — в ніч. Було їх у лісі сотні три, а до червоних як через фронт пробилися, шістдесят три чоловіка прибуло, і то з них сімох поранено.
Як це давно було!
Повз волость проходячи... Да, сільрада тепер це, бо район у Щербанівці. Тихо, і вікна темні. А на ґанку тоді кулемет отут строчив. А Давид “лимонку” —бах! Замовк кулемет. Як це було недавно! І хати за тинами розваленими, як і тоді,—бідні, стріхаті й мовчазні. Тільки на пустирі, он на тім боці, де левада, колишня генеральшина дача, сохи з землі стирчать, мабуть, на нових садибах і в саду генеральшинім, де була сама дача — спалено її, уже живе хтось: велика хата з ґанком, з ясно освітленими вікнами, сарай під черепицею, рублена комора. Од вулиці—тин новий і дощані нові ворота білі, на чорному тлі вирізьблено чирвою.
— Це хтось двигонув собі так двигонув!
Ніяк не вгадає Давид — хто ж саме. Хто-небудь із куркулів,— так не рішився б же в генеральшинім саду, хоч і нема її, хоч і насіння не зосталося. А хто б же більш? Це, брат, не одну тисячу вгнав. Ніяк не вгадає Давид. А тим часом, перебираючи в голові обухівців, шукаючи хазяїна, незчувся, як і до двору свого підійшов. Став на перелаз, а в грудях так і отерпло: маленький двір під тік постругано, біля повітчини старенької — стіжок початий. З хати у вікна лилося бліде світло, і шум чути — мабуть, верстат лядою.
Давид, схвильований, узявся за завертку, а двері так знайоме, з таким сумом до нього — рип!
В хаті, як поріг переступив,— тихо. Лядою гуркнув ще батько, а тоді повернув до дверей своє похмуре обличчя. З-за прядки мати, глянула, старенька й тиха. Долі Петрик цівки сукав, а маленька Докійка клоччя на кодрю крутила.
Та й застигли всі, кожен за своєю роботою. Очима — до дверей, на солдата в сірій шинелі, у шапці гострій. Він гостру шапку зняв.
— Здрастуйте!— всміхнувся самими куточками рота. Мати з ослона й не підведеться. Очима припала до обличчя — чи Давидове? Мить, може. І враз брови як-як помітно зламалися крайками догори. Вийняла гребінь із днища, поклала на ослін і встала назустріч до сина.
— Давиде! Ну, де-бо ти взявся?
— А от бачите — прийшов.
Він поцілував матір. Обличчя в неї схудле, у зморшках усе. Дивилась любовно очима на сина, що в них — і радість, і журба. Потім вії злегенька затремтіли, і м'язи лицеві біля рота — в печаль. Вона тоді піднесла передник до обличчя й почала в нього сякатися.
— А ми вже тебе, сину, і не ждали.
— А я ж писав.
Поздоровкався з батьком. Той навіть аж розхмарився, та хіба на мить,— знов брови обважніли й нависли. Сказав:
— Якщо й писав, сину, то не ми твої письма читали. Може, хтось читав. Ото останнє було, де ти про землеустрій писав, куди обратитися. Я візьми, дурний, та й покажи на сході. А хтось та й голові сказав. З того часу як одрізало. Ні одного не получав.
Мати:
— Думали, що тебе вже й живого нема.
А батько:
— Ото, заплач іще. А я так їхню всю політику бачу. Це вже останнє письмо Христі дав, як їхала в радгосп, щоб на станції вкинула.
— Коняки ж у нас, Давиде, нема. Украли, харцизяки,— сказала мати й заплакала. А батько — тільки брова в нього одна ворухнулась:
— Взяли, сучі сини. Аж семеро коней із слободи забрали, Старцями нас поробили.
Да. То — біда. Він іще в поїзді довідався про це: дівчата з буряків їхали та й казали. Та все якось не хотілось вірити. І аж до самого двору — чи то вірив, чи ні. А вже глянув — стіжок у дворі недобитий,— так і похолонуло в грудях. І в хату зайшов — Христі немає.
— Пішла Христя. Ішли тут із села на заробітки в Карпівку, то й вона пішла. Може, заробе який карбованець. А на коняку,— ох, скільки тих карбованців треба! Та які вони й трудні нашому братові, біднякові...
Батько встав із-за верстата. Спитав, чи надовго він додому.
— А зовсім уже. Одслужив своє, фронтів немає. Дома тепер буду.
Він роздягся, шинель на ключці повісив і будьонівку. Став більше схожий на колишнього Давида, це — матері. І якось аж надійніше стало: шинель на ключці й шапка— дома вже буде. А це, мабуть, аж із станції, таж, мабуть, голодний. А вони до нього мерщій із журбою своєю.
— Може, зараз вечеряти будемо?
Батько од припічка:
— Про мене. Ми ось із Давидом по цигарці викуримо, а ти лагодь тим часом. Сідай, Давиде,— і як той сів: — Гай-гай, сину, скільки це літ отак не сиділи. Ба й у вічі не бачили один одного. Тільки подумати: п'ята осінь!
Подивився довго й мовчки на сина, і в очах хмурних запроменилася батьківська ласка.
— Ну, розкажи, сину,—ти на фронтах воював, ти більше світу бачив,— що воно з революцією сталося? Де вона, влада радянська, що за неї ви голови клали, щоб, значить, правильна радянська влада, де вона? Бо от і в нас сільрада є, і Ленін в сільраді на патреті, а сказати, сину, тобі,— він понизив голос і додав майже пошепки: — погане життя! Що, сину, дивишся так? Контрреволюцію батько розводе? Е-ех... От, сказати, коней у них, у сімох, забрано. Без коняки — хоч “рятуй” кричи. Ну, і щоб же позику-піддержку од власті яку, хоч би продподаток скинули, то й то б таки легше було на ноги сп'ястися. Та ні. Подавали заяву,— не прийняли в сільраді. А в район поткнулись: “А, обухівські, знаємо: бандити, самогонщики. Крадете один в одного, а тоді сиротами казанськими прикидаєтесь, радянську владу не підтримуєте”. А злодіїв — піймали ж одного, Кушніренка з Огирівських хуторів. У городі в тюрмі тепер сидить. А це чутка є, що випустять буцімто і суду йому не буде. Ну, де ж та правда? Хай, значить, іще коні водить, людей старцями робить, пролітарією. Це ж видно з усього.
І мати не змовчала:
— Під революцію палили економії, казали, що не буде панів. А воно порозганяли тих — нові понаставали. Це ж і куди Христя пішла на заробітки, Радгос якийсь за хазяїна там, комуніст.
— То, мамо, не хазяїн “радгосп”, то скорочено, радянське, народне себто.
— Хто ж його, сину, знає.
Батько поважно знов заговорив:
— З землею в них теж та політика. От хутірська земля по цей же бік хуторів, уся од слободи, а обухівська — на колишній економічеській, за хуторами. І що б же пересунути їхні наділи туди, а обухівські — по цей бік хуторів. Це так по-мужичому. А власть і слухати не хоче. От сам комуніст голова Матюха просто у вічі сміється: “Дай вам землю під селом, так вас од неї й за вуха не відтягнеш, а що з вас за хлібороби, коли у вас плуги мотуззям позв'язувані! Про вас республіка з голоду опухне”. От, мовляв, хто хлібом годує — великі хлібороби, хазяї. А це ясно вже хто — хуторяни, куркулі. Продався їм: чув, може, Давиде,— на дочці Огиревій оженився. А як проходив, може, бачив, у генеральшинім саду там собі такий дом воздвигнув. Що ж, нагарбав за революцію: ліс даром, робочі даром, суботники якісь установляв. Живе — мабуть, поміщик так не жив: щодня гуляє, п'янствує, а стрінеш п'яного — обмини третьою вулицею, бо так наганом і розмахує.
— А ви що ж мовчите? Є ж райвиконком у вас, партійний комітет.
— Сину, куди скаржитись, як скрізь однаково. Як змичка в них. Набралася кумпанія, та що хочуть, те й роблять. Паровий млин артіль оце в комнезаму одвоювала. А хто ж в артілі: Матюха, голова КНС, Гнида, Книш. А в район поткнись: бандити, самогонщики,—тільки й почуєш. Нема що казати,— всякий народ є і в них, в Обухівці. Так це ж перші друззя Матюшині. За ніч відрами випивають. А вже як п'ють-гуляють, гаси мерщій світло. Залили самогоном революцію.
Ай! Трах! — кілком, мабуть, навкидь у ворота.
Кинулись усі в хаті. В хаті — як в усі. А на вулиці біганина, шум. З криком пробігла жінка через двір на город. Пролопотіли чобітьми важко за нею: “Лови!.. а!.. бий!..”
— Що таке? — Давид, поривний, схватив будьонівку з ключки і—до дверей. А на порозі мати на дверях розп’ялась.
— Давиде, бо' з тобою! Голову провалять.
І батько не пустив.
— То, мабуть, сину, парубки загризлися. У нас як ніч — затуляй мерщій вікна, з хати не виходь.
Блідни, дрібно тремтячи, Давид провів по чолі рукою: аж голова тріщить, як ото вчадієш.
Мати вечерю на столик поставила.
— Сідайте, сідай, сину.
А хіба ж полізе шматок у горлянку? Та сяде вже, і навіть ложку холодного борщу сьорбнув, вкусив хліба черствого — жував-жував, насилу ковтнув. Дивився — за столиком старенькі батьки, схудлі, зажурені, мовчки сьорбали з ложок. Блідий Петрик та Докійка — шматочок під ложку, щоб не ляпало,— сьорб, хліба вкусить обережно, щоб не кришити. Чомусь пригадалося давне: отак за вечерею, в оцій убогій хаті, тільки то він сидить — не Петрик, і ото Христя —шматочок під ложку, щоб не ляпало. І батько похмурий, і сумна мати: бідні, немає коняки, а в дворі — стіжок недобитий. На ключці — шинель і будьонівка.
...Після вечері зараз не полягали ще спати. Хоч і постелила мати на полу, а під коминком — Давидові. Знайшла йому потім сорочку білу в скрині. А сама за прядку ще сіла — переділку допрясти. Батько сів за верстат — гуп, гуп! — лядою. Давид літ спати — з дороги. А в головах посхилялися...
— І треба вам, діти? Він зморився, а ви — як ті реп'яхи...
— Хай, мамо.
...У головах Петрик та Докійка посхилялися до самого обличчя. Шепотіли, розповідали довго — так же давно не бачились! Про себе: у школу не ходять, бо ні в чому. Докійка клоччя пряде, а літом на хуторі служили обоє. Очі Давид склепив — така втома. І наче лежить у борозні край битого шляху, а над ним з облогу, з Дикого поля, над борозною, гойдається билля дике, стиха шелестить. Потім — стихати, стихати. А плуг повзе повз борозну, чересло одбатувало скибку чорної пахучої землі й привалило його в борозні.

V
Ночі осінні телились сірими ранками. Ще в сіянку випали дощі, а це — що вже година стоїть — тихо, сонячно. Вітри вщухли — розп'ялися хрестами вітряки на вигоні. А в березі паровий млин чмихає рівно, без перебоїв. І за селом над ріллями десь гайвороння літає, кряче, а чутно так, мовби отут десь, близько, літає на городах.
Осінь. І така тиха, така ласкава. Але хіба не знати твою печаль? І кожної хвилі хіба не ждати, як несила вже буде тобі,— упадеш головою на руки заломлені, а коси сиві на землю впустиш дощами, туманами? Тому й дні сонячні як золото на вагу. Гупали ціпи по дворах найбідніших, гуркотіли віялки й терниці так весело по дворах — трр-ах... так-так... трр-ах... так-так...
...Сиплеться костриця на землю під ноги. Під терницями її вже цілі купи. А ще ж біля повітки ген цілі купи й плосконі, й льону — дбайлива Матюшиха. Та що ж— робити є кому: дві битки й терниця трахкотять од ранку до ночі, ні на хвильку не вгавають. І костриці, костриці тії!
— І-і, чортові буржуї!
Трр-ах... так-так... трр-ах... так-так... Витіпала жменю Ониська, потім гарненько повісмо нею зв'язала та аж головою похитала — із усміхом, і з досадою:
— То-то, прядива отакого! Ну, що вона в трясці з ним та й робитиме?
— О, пожурись,—баба Середиха від битки обізвалася,— попрядуть люди, погнити не дадуть. Та й викине на весну полотенця шматків чималенько. А Зінька ось, здорова хай буде, та вибілить його гарненько.
У Зіньки лиш брови ворухнулись. А по паузі одхилилась од тернищ й сказала:
— Про Зіньку — не білене буде. Мені тут хоч би цього строку як-небудь добути.
Трр-ах... так-так...
Від великодня служить у них, а так наче давно вже. Що вже намучилась, і цур їм. У роботі завжди, сама ж усе бо він десь або по ділах, або гуляє, а вона ж — пані, ні за холодну воду. А ще не так робота, як життя клопітне: немає ні неділі, ні щоб ніч поспала спокійно. Ото як п'ють удома, то самовар опівночі став їм, то десь за самогоном біжи. Дарма, що їй треба, як-от влітку, удосвіта на поле бігти. Та ще ж кумпанія,— аж чадно від них. Як повпиваються та як розбалакаються, страшно робиться. І це при начальстві ж: наш, Гнида, а це ще став із волості начальник міліції вчащати.
Трр-ах... так-так... І стихла терниця. А очі дівчина в кострицю впустила й мовила задумано:
— Вже й кидала через нього.
Мовчали ті жінки, лиш терниці трахкотіли та за повіткою, за городами, млин захекано чмихав. І звела раптом Ониська голову до дівчини:
— Дурна ти, Зінько: покинула була — ну й не йшла б уже. Чи ти не знаєш, який він є? Лук'янівська Одарка хіба не через нього повісилась? — І пошепки додала: — Він же заражений.
— А мені що?
— Та так... І Одарка — не з любові. А впала в око, то й став чіплятися. А якось зустрів у лузі, за селом, на безлюдді...
Зінька звела голову і брови низько над очима, сказала крізь зуби:
— Ну, то — дурне! Що він начальник та з наганом, бреше — стріляти не буде. А я не подивлюсь,— що тільки під руками буде, так йому в голову й дам. То вже звиняє нехай! Що б уже потім не було...
На обличчі вродливім очі в задумі, а губи міцно. Потім тіпати почала й ще сказала задумливо:
— Через оте ж була і покинула, втекла од напасті. Ну, коли ж і дома: мати плачуть, і батько журяться — мовляв, з економії прожене, як не добути строку. Три дні була дома. Ніяк уже не думала. А потім...— і по паузі задумано: — Як стало ж на хуторі сумно! Що не роблю, а вся думками сюди, на село, так і лину.
— Ото!
Зінька глянула скоса на Ониську й почервоніла. Нагнулась до терниці й тіпала старанно та лаяла себе:
“І дурна, дурна отака! І що воно за серце отаке дурне: яких подруг знайшла — Ониську та бабу Середиху”. Аж усміхнулась, а ще обличчя — рожеве.
Притихла й тіпала, мовчазна.
Ониська завела пісні сумної тихим голосом. І Зінька їй вслід без слів, без голосу, а всім тілом співала молодим. Очі замарені — забула, що тіпає плоскінь у чужій повітці, не бачить костриці очима затуманеними. Чує — шелестить під ногами, так це ж—сухий бур'ян.
...Бреде ним, а ось і теля видно, пробігло — і, капосне! — зірвалась із прутом за ним, побігла в двір. А біля муру—ой, як не налетіла: стояв у шинелі, в будьонівці... І не пізнали одне одного.
Уже в хаті потім згодом хвалилась матері:
— Якийсь червоноармієць ходив у дворі.
А мати з тривогою:
— Може, що думають з економією зробити.
Пауза. А потім рушила-загуркотіла прядка одна. І згодом материна. В сутіні, на лаві, за гребенями, з мичок, які думи обидві тягли нитками довгими, безконечними й на шпульку навивали?
Прийшли з кузні батько з Серьожею. Мив руки старий біля помийниці, а мати прядку за колесо рукою спинила:
— Ти чув, старий? Он хтось приходив, якийсь червоноармієць у двір. Чи не Матюшине, бува, це діло?
— Та то ж Давид Мотузка йшов додому з станції. Зіньчина прядка — мов шнури на ній спали. Тихо в хаті й сутіні—хто бачив, що тремтіли руки в дівчини,—одна на гребені, одна на прядці?
...А потім — як же стало на хуторі сумно. Що не робить, а вся думками на село так і лине. День, два, а на третій рано збиратися стала. Мати:
— Куди ти, дитино?
— А піду ж до Матюхи строку добувати,— і зашарілася. А згодом сміялася матері: — Ви ж боїтесь, що вижене з хати, як не добуду.
Очі блищали у неї, а мати й рада, і зітхнула:
— Бережися ж там, дочко!
— Пхи,—така весела була,— прощайте! — хряп дверима. ...Сонце тільки-тільки зійшло, як вона вже була в Обухівці. По вулиці йшла швидко. Ще за кілька дворів почула — в Мотузки гупали ціпи в дворі — удвох молотять. Ішла повз двір схвильована, кинула очі на тік, а вслід їм “здрастуйте!” — та якось чудно, мов не своїм голосом.
— Здрастуй! — їй з току з-під ціпій два голоси. Ай не спинився: у два ціпи — гуп-гуп, гуп-гуп... Уже ззаду.
Де ділась і радість у дівчини. Так хотілося і ждала: може, “Зінько!” — гукне. І, дурна отака!.. А може, не впізнав?
Хряпнула хвіртка від вулиці за купками плосконі. Цеповий собака по дроту метався від хати до комори, загавкав до воріт. Кинулась Зінька. А Ониська з-за купи виглянула — хто воно, і до жінок у жарт, урочисто:
— Теща їдуть!
— Сама?
— Самі, з наймитом. Трр-ах... так-так...
— Це ж, либонь, завтра у вас гульби,— звернулась до Зіньки.
За Зіньку баба Середиха:
— Та вже не на що б же Хома три шаплики вигнав учора. Казав, предсідателевого наслідника будуть купати.
— Хіба тільки Хома? Он і Огирі на хуторі цілий тиждень гнали. Це ж не день, не ніч гулятимуть, а тиждень цілий, не одриваючись, питимуть.
Трр-ах... так-так...
— А їй-бо,— Ониська це,— повен кургон теща везе!
У двір уже в'їхали парою добрих коней і фургоном. На фургоні, в колисці, сиділа Огириха — маленька стара жінка. Ззаду, за колискою, щось писастим рядном накрито.
Ілько зачинив за собою ворота, а тоді взяв коні в повід і під'їхав до хати. Біля ганку спинив. Цеповий собака аж нестямиться — гаса по дротові. З хати хазяїн простоволосий вийшов у самій жилетці.
— Пішо’ вон!—на собаку гаркнув. Той не вгавав. Тоді схопив біля огради цеглину й шпурнув на собаку — трах! — аж об комору рублену. Підійшов до фургона потім, поміг на землю “мамі” встати. І вже з крильця Ількові кинув:
— Коні ж постав до ясел. А те в хату позносиш.
Пішли в хату. Ілько, не випрягаючи, поставив коні до ясел, що біля повітки на дворі стояли. Гукнув до жінок “здрастуйте” під повітку. А сам узяв якийсь клунок і поніс у хату. Потім іще приходив — барильце, бутель одніс.
— Та годі вже тобі носити!— гукнула Ониська весело.
Глянув і збив шапку на потилицю:
— Хай п'ють! — оглянувся й тихше додав: — Може ж таки, ригачка нападе!
— Та їм...
Він поправив наритники на сірій, тоді зайшов під повітку. Привітався зблизька, ще й “боже поможи” сказав з усміхом.
— Е, “боже”! Ти ось якби хоч жменю стіпав,— Зінька йому весело.
— А ось покурю.
Ілько сів на ступі близько біля Зіньчиної терниці, витяг з кишені куриво й почав цигарку крутити. Та не аби ж яку, а з книжечки “Прогресу”, з лавочної махорки. Хотіла Зінька щось у жарт — та змовчала. Спитала замість того, чи в старих у її не був оце коли — оре ж там, а в хуторі воли напуває. Був у старих. Старі живуть: батько з Серьожкою в кузні, мати пряде. А її, Зіньки, дививсь-дививсь, аж мусив спитати, а батько: “Пішла строку добувати”. Дядько Клим хмурні: жаліють, що дома саме не було їх — нізащо, каже, не пустив би був. Пробі: “хочете дівчину занапастити”.
Змовк. Трахкотіли терниці, сипалась костриця на землю, і на Ілька летіли легенькі біленькі трісочки. Він ще затягся цигаркою, а потім рукою за руку дівчину, тихо:
— А це добре, що ти тут.
Зінька глянула, не розуміючи, на парубка. Тоді він знов пошепки:
— Завтра у вас тут, мабуть, цікаві збори будуть. Так ти того... може, почуєш що. Прислухайся. Вроді як за спостережний пункт будеш у мене.
Зінька аж головою йому до голови.
— А хіба що?
— Та... нічого. Тіпай собі, он бачиш — четверо вух.
— Не почують.
Трр-ах... так-так... трр-ах... так-так... І Ониська, і баба Середиха. Притихла баба. Витіпувала жменю, а до них:
— І що то — молоді: шу-шу, шу-шу.
— А що б же нам іще? — Ілько обізвався весело.— Наговорились, як чого доброго наїлись. Та хіба ж ви дасте? Тіпайте собі.
І як затрахкотіли знов обидві терниці, прихилились обоє, Зінька й він, до битки і заговорили пошепки, скоса дивлячись на тіпальниць.
— От що: з тюрми од Кушніренка письмо получено. Діло, брат, таке одкривається.
— А як ти...
— Тсс!..
...На оранці вчора став він закурювати. Одірвав на цигарку, скрутив, лежить, попихкує. А любить він — от що не є, що курить,—хоч газета стара, хоч слов'янське, все одно читає. Отак і це — взяв і чита. Коли ж — лист. “Любезний Данюшо,—- це Огиренкові, що то був у банді в Христового,— страдаю в допрі за решоткою, а ви на волі і ніяк за мене не стараєтесь. Та передай і Корнюші — адже він власть, хай старається, бо хіба не вкупі й фінагента, й коні... хіба ж не брав паю? А то як пропадать мені одному, пришию всіх до діла, і Сахновського за учотні карточки...” Ще там було понаписувано, а кінець на цигарку саме одірвав, якраз де його прізвище було підписане.
І зараз Ілько жалів. А Зінька:
— Хіба не видно, кому пише й хто: Данюша, Корнюша.
— Та вже ж. І саме перед тим за день жінка Кушнірейкова приходила на хутір, як з міста приїхала. Щось там балакала з Данюшею й листа ж ото, видно, передала. А він — чи, може, з кишені як випало? Оце вже сьогодні, як їхати зібралися, кинувся він та таку паніку зчинив — усе догори дном перекинув, а листа нема. Питає в мене — чи не знаходив листочка отакого. Ні, кажу. “Ну, якщо знайдеш, не кури (ще й усміхнувся, мовби так — байдуже, а я бачу!),— папір товстий курити, мовляв, а потрібний”. Добре, кажу, що мені, раз він товстий.
Засміявся Ілько:
— Дав на “Прогрес” семигривеника.
— Тим же ти й куриш куповане…
— А ти ж думала.
Він затягся востаннє цигаркою — аж зашкварчав недокурок у губах — і кинув. Потім із ступи підвівся й до дівчини пальцем, застерігаючи:
— Тільки ж ти гляди. Це не шуточне діло: узнають, що в мене той лист,— уб'ють, гади, і не писну. Щоб ні душа не знала.
— Ну от! Що ж я, маленька? — і задумалась Зінька. А потім тіпати почала. Ілька гукнули з ґанку. Він виткнувся з-під повітки й до Зіньки ще раз:
— Гляди ж мені!
Пішов він. З крильця Огириха щось йому наказувала довго, потім щось передала і звеліла їхати. А через хвильку сидів на фургоні вже й рушив із двору. Зінька побігла ворота відчиняти.
Як проїздив — “прощай?” — до дівчини і підморгнув хитрувато. Вона мовчки хитнула головою й тихо зачинила за ним ворота узорні — чирвою.
VI
Десь за селом, на гонах далеких, гасло сонце. Вилізли тіні з садків, з-під стріх, із-за повіток. Поповзли попідтинню вулицями, затьмарили село легенькою млою. Лише на димарях та на вершках дерев ще промінь останній. За річкою погасав ліс осінній жовтавий, догоряло верховіття червонясте. Догоріло і згасло. На дзвіниці бовконув дзвін до вечерні, ще... Мов хто випускав по одному жовтих птахів, і летіли вони один по одному понад хатами на ліс. І там десь, може, збивались у ключі. Понад хатами ж із степу летіло гайвороння в ліс на ночівлю. З шумом мостилось по дубах. А з гущавини вийшли тіні на узлісся, як табун чорних волів, і лягли вздовж берега понад річкою.
На цім боці, близько мосту, важко дихав паровий млин. Біля нього як ярмарок — возів, возів. А біля ярем воли ремиґають. Біля шарабанів — коні в хомутах. Сновигають люди, стоять купами, сидять під млином на мішках, гуторять. Це все черги ждуть. На піддашші біля комори — вага. І біля неї купа людей, мішки. Руденький, моторний дідок пише квитки й ваги доглядає. А темно — летять селянські фунти мірчука в артільську комору. Тільки потилицю сердега який почухає.
Вісім-п'ятнадцять, клац. Знімай мішки,— пише квиток Гнида старий: вісім-п'ятнадцять,— вираховує,— тридцять п'ять фунтів мірчука виходить,— став гирку — три, а сам на вагах підганяє — п'ять — треба. Ну, воно трохи більше, на фунт який там, що там той фунт? — Давай, хто там іще є!
Давид Мотузка поклав два мішки на вагу й дивиться. Ні, фунт у фунт, “як в аптеці”,—знає Гнида, в кого можна: ще й за мішки сам нагадав і скинув шість фунтів, А до Давида лисицею:
— Значить, свіженького, Давиде, змелемо?
Зняв мішки той.
— Вже ж не торішнє. Скільки там з мене?
— Двадцять чотири фунти,— і ні слова більше не сказав Гнида, лише подумав: “Сурйозний чоловік, по розговору знати. Ну, та ти для нас, можна сказать, без последствія”.
Давид одсипав мірчук. Поміг потім Тихонові зважити його мішки (це ж із ним і приїхав сюди). Повно в млині.
— Це хіба ген туди на ніч молоти випаде:
— Да.
Тихін пішов до воза — хай Петрик із конякою собі їде додому, Давид підійшов до ящика, подивився, як меле. А збоку з мішків дядько Охтиз покликав:
— Іди закуримо лишень, Давиде.
Давид підійшов і поздоровкався. Закурили дядькового кріпаку.
— Ну що ж? Як дома, Давиде?
— Та придивляюсь поки що.
— Обмолотився вже?
— Учора добили.
Знадвору тоді, з-за дверей, де на мішках ціла юрба дядьків, Гордіїв голос, що з Давидом по-сусідському живе, твердо сказав:
— Ні, різний народ і в комуністах.... (Давид прислухається). Є, звичайно, більш з отих, ще штани з торбинками носять, аліхве, чи як їх...
— Щоб кишені не оддимались! — хтось засміявся.
— Може, й на те, а може, просто, щоб із мужви сірої виділитись; то ж таки — я, мовляв. У такого в кишені білет, а під хренчем своя шкура — і весь!
— Усі вони такі, у кожного своя шкура. Ось понадивитеся: і цей, Мотузчин,— тиждень-два, а там піде жити — або в кооперацію, або в артіль. Що ото немає коня — враз буде!
Дядько Охтиз ліктем штовх Давида.
— Ну й народ у нас. А як же по-їхньому: даром страдав і на фронтах кров проливав? — затягся він цигаркою і знов до небожа, стиха й таємно: — Гнида якось казав,— либонь, і в артіль можна буде на жалування, а може, й у начальство яке. І нам таки б... Злидні ж і батька в три погибелі гнуть.
Давид пильно глянув на дядька Охтиза, затягся цигаркою — димок з неї до лівого ока тоненько поснувався,— аж примружив парубок, а потім сплюнув і глянув знов просто в очі дядькові й головою тихо хитнув. Та хоч і тихо, але Охтиз бачив.
— Чого ти так, Давиде? — затягся і чвиркнув крізь зуби.
— Киньмо, дядьку Охтизе, про це. Знадвору знов голос Гордіїв:
— Через тин живу ж од них, знаю ще хлопцем і партизаном. І тоді ще хоч молодий був, а убіждьонний, і от нема та й нема — в Червоній Армії, а чую ж — у листах пише, що партійний уже. Самі батьки не признавалися, мабуть, з півроку, ховалися. Та вже від дівчини довідався. Питаю старого тоді. Правда, каже, спортили сина. І я подумав: да, правда. А це якось виходю вранці з хати — на току в два ціпи молотять. Один у шинелі — Давид! Уночі прийшов, а чуть світ — за ціп та на тік мерщій. Оце я розумію. І хоч комуніст, а в старій шинелі, а гімнастьорку суконну продав та купив чоботи братові — в школу тепер ходить.
Тоді хтось із юрби:
— Як по твоїх, Гордію, розказах, так і зовсім він не партійний, виходе.
— Книжечка є. Написано в ній, що член Комуністичної партії. Іще всякі книги є партійні: “Земельний кодекс” і інші про радянську владу. Находили про переділ в “Земельному кодексі” — гарно сказано: треба організувати земельні громади й скласти приговор, тоді вишлють землеміра і зробить він нарізку, як там. кожна громада собі встановить.
— Коли ще та весна була, написали ж заяву, а вона як крізь землю пішла.
— Ні, не пішла: дід Явтух, що у волості, вчора ще,— всміхнувся, знати по голосу,— дає закурювати: мій тютюн, його бомажка, дивлюсь — аж воно наша заява.
— Бреши!
— Ну от, треба мені! І саме — де підписи. І мою, й твою, Гордію, хвамилію та скурив, як є,—на дим. А ти оце хоч сплюнь за мене й викинь із голови. Що ти хотів...
— Ну, а в людей же як? Хіба не однакова власть? От і Недригайлівка, що тільки іншого району.
— Та хоч і іншого. Е, що там...— кинув хтось.
Тоді по паузі — голос незнайомий чийсь, може, кого з недригайлівців:
— Чого? В нас без усякої тяганини нарізку вихлопотали. Уже й землеміри приїхали, плани складають. А це на весну нарізатимуть.
— А як воно у вас? Одруби?
— Ні, всяк є,— чути, прикурює саме. Давид підвівся з мішків і вийшов надвір, де в сутінях, на мішках, темні плями постатей і вогники цигарок поблискують. Той закурив, затягся — вуса, борода на мить зачервонілися.
— Одруби,— ясно, що кожному в печінки в'їлися смужечки та латочки, по всій обчеській землі розкидані. Є і в мене в першого — аж у семи шматках шість десятин. вів чвертку завбільшки за п'ять верст. Не стільки роботи на ній, як часу на дорогу згаєш. Та й в інших так. Ну, й за одруби, звісно, стояли, за чорний переділ. Ну, взяти ж і те — усіх же не вблаготвориш. Бо це ж не сувій ситцю з полиці дістав: — на скільки душ? — Маєш собі! Земля — не ситець. А ще як у нас —чого тільки й немає: і солонці, і піски, і болота — десятин на двісті. Як ти її будеш? Кому яку? І знов же: та під селом, а та — за десять верст або й далі.
— Така ж історія і в нас із землею.
— На поля ми побили, на чотири поля. А де далі земля — на виселок вийде частина.
Заворушились постаті, огники частіш заблискали, заговорили всі одразу:
— Бач, у людей! Не одна власть хіба?
— Бо то люди, а ми — вівці,— Тихін Кожушини сказав і закашлявся. А чоловіки хором:
— Кажеш, землеміри вже наїхали?
— Да, плани вже складають.
— Диво! А в нас...— хтось лайнувся зло і сплюнув. З-за спини Давид тоді перехилився в коло і стиха, а мов череслом цілину відбатував:
— А в нас — учора був я в районі та у земвідділ заходив — нашого приговора й у вічі там не бачили. Ні у входящих, ні в ісходящих. Ви розумієте, що це?
Тиша. Чмих-чмих — паровий млин артільний як сміхом не присне з селян обдурених. А від комор біля ваги — уже й світло горіло. Гнида: “Ну, далі, хто там?” В юрбі хтось стиха нарешті озвався:
— Та як же це? Вже ж і фунти збирали, по десять із десятини.
— Ті фунти вже тепер — не фунти: “загрілися ж” у коморі, ну, що ж із ними робити? Пропаде хліб! Добре, що саме артілі вальців схотілося. А Гнида двох синів одстроїв, а третьому ж як? Хіба хати не треба? Може ж, ожениться коли. А в Книша дочка в Харкові вчиться,— фунтів же треба. Ну, про голову й мови нема.— Ззаду, в спину хтось — штовх. Оглянувся Давид— аж то Тихін... Ти легше, Давиде, мовляв.
— А хіба що? Кажу ж: і мови нема про Матюху. Бо бричка нова на ресорах, як він їде нею, сама на все село торохтить про фунти громадські, а грамофон романси про ті фунти щовечора виспівує. Що там іще говорити? До діда призвели хлопці. Стала справа лише за... землеустроєм.
І відхилився, сів на мішку, з Тихоном закурює. А натовп — мов загадку яку загадав їм: голови низько й ні слова, у думках. Гордій перший нарешті звів голову й аж тріпнув нею — віри не йме:
— Як-таки це могло б статися, що нема приговора. Підписували ж і уповноважених обирали, і фунти... Нема мови за них, правда, з ними щось за комерція вийшла. Але то ж у позику, либонь, віддано артілі, поки треба буде. Давид спитав:
— А скільки пудів за скільки?
Мовчання. І згодом хтось:
— Як це розуміти: “за скільки”?
— А так.
— Є ж бомага в уповноважених, скільки там позичено. Тихоне!—гукнув у темряву. З-за спини голос Кожушного Тихона:
— Мене тоді дома саме не було,— орав на фонді. А їду з поля, дивлюсь: з гамазею хліб таскають до млина. Побіг,—що таке? Артілі, кажуть, у позику... А сход? Нащо той сход, як хліб гниє, і до першої вимоги позичаємо ж. А хліб же як золото. Падлюки, хоч і за уповноважених обрано. Був сперечався, а тут ще й Ковтуна з поля нема. Що ти один зробиш? Акт якийсь складали, я не підписував — не давали, і об чім він — не признаються.
Давид тоді:
— Не признаються ж, бо знаємо, об чім. А хай, мовляв, тоді покажемо, як треба буде, може, це й рік мине. А до того часу забудеться, чи хліб як золото був, чи згорів наполовину.
— А таке! Шум.
— Та що ж це таке робиться? Грабують народ серед білого дня!
— Тсс!..—хтось іззаду. І стихло. Бо від комори у млин Матюха з Гнидою йшли. А в тиші голос Давидів, чи бачив Матюху, чи не бачив:
— Отож і треба нам— сход буде завтра — та й запитати, хай лишень нам скажуть, як там із приговором справа, і про хліб, та й акт хай прочитають. А то ми тільки по закутках шушукаємось, а толку з цього ніякого. Як Гниди та Матюхи хотять, так і крутять. Теж хоч і Гниду взяти— старателя знайшли: у всіх трьох у тини впирається земля, та ще ж і земля! Аж кричать усі три, сердешні: “Землеустрою!”
Затягся цигаркою, блиснули на мить з-під брів темні очі, а губи в усмішці невеселій.
— Все в нас не так, як у людей. Радянська влада — оце ж і вона, думаємо, на Матюху дивлячись. Але це— хто далі Щербанівки світу не бачив, а хто бачив — то: не радянська влада це. Темне, глухе та каламутне село Обухівка, а в ній, як щуки, Гниди, Огирі та Матюхи...
Тиша. І нагло з-за спини басище:
— Ану, розступись!
Натовп колихнувся, дорогу дав Матюсі в коло. У шапці кудлатій, у руках ціпок сукуватий, у руку завтовшки. До Давида в темряву підступився.
— Це хто?
На мішках блиснув огник, обличчя Давидові освітив. Тихо, а твердо:
— Це я.
Мить Матюха стояв нерухомий. Очі гостро встромилися в Давида. А раптом приснули, і гаркнув у натовп:
— Роз-зійдись! Ви молоти чи на мітинг зібралися?— Ціпок звів.— Роз-зійдись мені січас!..
Одхлинув натовп — хто між вози, хто в млин. На мішках лише Давид сидів із Гордієм. Та стояв обіч Тихін Кожушний. Рукою груди здавив і закашлявся. Давид кинув цигарку, підвівся на ноги. А Матюха тоді ціпок у ліву руку взяв, а правою парубка об руку і крізь зуби:
— Ану, товаришу, ходім.
Одвів набік. У млі двома силуетами чорніли довго. Щось говорили гаряче — по рухах знати.
Потім далі у млу пішли,— аж на піску од річки тьмяно пляміли.
У млині якось змовкли всі. Лише ґорґотів камінь, сновигали люди в білому борошняному пилу. А з-за стіни паровик зморено чмихав.
Через хвилин десять, може, більше, зайшов і Давид у млин. Був трохи блідий. Слідом за ним Матюха всунувся в двері. Цей — пика з-під кудлатої шапки, мов здоровенний баклажан червоний. Він пройшовся поміж селян, зірко спідлоба роздивляючись. І на кого падав погляд його, той в'янув, очі впускав і заклопотано чи за кисетом ліз у кишеню, чи щось біля мішка — от зав’язка немов саме розв'язалася. Сказав мірошникові щось Матюха. Потім у дірку, що в стіні пробита до паровика, вийшов. Давида Тихін стрів питанням в очах... Ще й пожурив:
— Казав же — бережись. Бач, і наскочив. Тепер напасті не обберешся.
— Дарма! Все 'дно сьогодні чи коли, а нам треба було з ним балакати: знати ж повинен кожен із нас, з ким він діло матиме. Ну, от і побалакали “по душах”. Що там, до нашого номера далеко ще?—перевів він навмисне на інше балачку.
— Ні, ще не скоро,— і Тихін закашлявся. А кашель такий поганий у нього — глибоко з грудей. Знати, боліло йому, бо руку до грудей тиснув, і обличчя з болем. Коли прокашляв, трохи помовчав, а потім сказав:
— З ним балачка звісно яка: що не є — зараз на контрреволюцію бере. Тільки ти, Давиде, надалі не будь таким гарячим, бережись. Я ж ось зостався без печінок. Їхня робота,— він знов закашлявся, руку на груди, і лице з болем.
Давид його за плече.
— Ти бережись: грудину ту виставив. А жовтий який. Тобі, Тихоне, погано?
Той лише головою похитав: ой як погано! Давид звелів йому додому йти, а він тут і сам із мливом управиться. Коняку згодом хай пришле з ким-небудь.
— Хіба Марію пришлю,— сказав Тихін. І так йому погано. Він одкотив комір і тихо пішов із млина.
З недригайлівців саме останній домелював, почали мішки на вози зносити, в дорогу лаштуватися. Засипав дядько Гордій за ними, а Давидові це аж через чотири номери,—хіба через годину впаде. Вийшов надвір і собі.
Морозно. Із-за левад виплив місяць. Стало видніш од нього — місячно. У темряві,— то лише гомін, ньокання чулося, а тепер стало видно кобилячі голови з дугами, селян — усе в дві фарби: місячно, мла. І на землі тіні різко покладені, немов залиті тушшю. Дужче запахло кінським гноєм. І голоси в морозному пругкому повітрі соковиті:
— Іване!
— Га?
— Та рушай! Що ти там огинаєшся?!
— Та шину ось ув'язую.
— І, макуха отака! Відколи стояли — ніколи було?! Ну, закурили поки що. Тим часом Іван отосою від чийогось воза (поночі ж!) ув'язував колесо.
— Готово, хлопці!
Розійшлись до возів, рушили і валкою довгою на дорогу пісками важкими виїхали. Загуркотіли гулко мостом. А за мостом у ліс — весело цокотіли по добрій дорозі залізні ходи.
Давид пішов услід за ними до річки. А як став на мосту, з лісу так запахло листом, дубовим, жовтавим. І збудились спогади давні-давні, як уві сні.
Осінній ліс, і їх багато було в ярах, простуджених і хворих, круг огнищ... Пахло листом жовтавим...
Ні. Сьогодні він не хоче спогадів. Трохи болить голова.
У лісі далеко десь цокотіли колеса.
Перехилившись через поручні над водою, Давид виплював цигарку з огнем — блись, і погасла внизу.
І згадався Матюха одразу, там, на піску, як стояли удвох: “Мені тебе, що оцю цигарку”. Він кинув і ногою роздушив її. “Гляди мені, я контрреволюції не потерплю. Ти в мене й не писнеш!” Давид тоді йому: “Ну, ти, Матюхо, це кинь: я тобі не Тихін, що ось другий місяць печінки, тобою одбиті, кров'ю вихаркує. А щодо контрреволюції, то ми ще з тобою про це побалакаємо”. І зразу ж пішов геть од нього.
Давид звів голову, а просто в обличчя червоний місяць сміється і око хитро так мружить, немов хоче сказати: “А, покинь ти Матюху. Ну, падло, ну, завтра на сході в роботу його візьмеш. А зараз — тсс...” І сам прислухався, а на червоній круглій пиці така блаженна усмішка розлилась: дівчата співали на селі. Та як же, вражі дочки, співають! Аж замовкли собаки на селі, аж на леваді тіні встали, брались за руки й ходили поміж деревами, в місячному сяйві замарені. А ген на кручі, наді Пслом, де човен прив'язаний, прийшла, заломила руки й схилилась над водою, аж коси розплетені у воду впустила.
Давидові серце отак тільки — тук. Похмурився він. Знов — за Матюху. Та він якийсь вертлявий став, все виприсне з думки в Давида. Тільки оце притягне до себе, а він — шмиг, і знову на мосту сам стоїть Давид, а десь співають дівчата. Та такі ж молоді, рум'яні на морозі. Вервечкою йдуть по вулиці, груди глибоко дихають, і з грудей — пісня. Хіба з грудей? Все тіло співає молоде.
Ще хмурився. І згадалося — чого це? — рукою груди здавив і кашляв довго і з болем. І це — Тихін. Що він у лісі тоді, був за вола здоровіший. Та й хлопцями з ним, як ще в економії в строку були — босий на морозі, у дранті і — хоч би що... Грудину ту виставив, а в лікарню, каже, якби ж повіз кожного разу масла та яєць. Мабуть, це й дома...
...Зайшов у хату, мовчки повісив шапку, на ключці, скинув сірячину й сів мовчки на лаві. А до жінки згодом:
— Поїдеш до млина, Маріє,— і закашлявся довго, і тиснув груди.— Так щось мені погано! А там Давид змеле.
В Марії тільки ніздрі тонкі ворухнулись. З жердки хустку діставала, вигнулась Станом струнким і, запинаючись, до чоловіка:
—Ти б хоч кожух таки був надів,— а сама свитку накинула й не застебнулася,— Хомут у сінях?
— Та ось я піду.
— Я й сама! — і тільки фалдами метельнула по хаті.
У, чорт! — погано якось Давидові. І тоді, як був уперше в них по приїзді, якось увечері теж було отак.
Були так тепло стрілися з давнім товаришем. Були ще сусіди. Цілий той вечір довгий говорили. Марія і ще дядькова Гордієва невістка (прийшла на попряхи) пряли на лаві, а круг стола чоловіки — газету Давид читав. Потім заговорили про життя в Туркестані, про подорож і як де живуть, що бачив він. Говорили й про життя обухівське. Прядки гуркотіли, а жінки насторожені — теж слухають. І ось — щось саме про життя ген туди літ за двадцять забалакали: “Що-таки воно буде? Як-таки воно хоч діти наші житимуть? (Ми то вже видно, мовляв, як!)” Давид розійшовся: комуни, трактори, життя якесь казкове. Очі в дядьків мов дитячі, слухають, не одірвуться, так складно “бреше”. І коли стих, над прядкою Марія сиділа, схилившись, потім голову звела й так, у жарт:
— Тихоне, оце Давид таке розказав за життя, за дітей, що... як ти собі не хоти, а щоб...— і не доказала, бо почервоніла, і над очима брови чорні стріпнулись. І очі на Давида — стрілися очима. Чоловіки сміялись, жартували, і Тихін теж.
— То ще треба розслідування зробити: хто винен із нас? Марія встала з-за прядки, напилась і до столу кухоль принесла — поставила. Потім через стіл станом гнучким до чоловіка перегнулась і чуб йому з жартом розтріпала рукою на очі. Тоді на Давида очима — блись, чорними.
Дрібниця це, а так якось погано і тоді було, і зараз Давидові.
Витяг кисет, став закурювати. Місяць дивився, а вже не сміявся. Наді Пслом, у місячнім сяйві, на кручі, де човен прив'язаний, ніхто вже не стояв із заломленими руками — сама верба розпатлана схилилась над водою. На селі не співали дівчата, чути, реготались: у морозному повітрі аж сюди лунко їх голоси. І лунко з вулиці цокотів віз, ближче, просто до млина парового. І знов Давидові груди отак тільки — тук!
Як до млина доходив, обіч возів поріділих забачив кобилу Тихонову сіру: в дузі стояла біля акації прив'язана. А з млина гомін голосний чути було і сміх. І як зайшов туди, що перше — сміх Маріїн. У білій хустинці маленькій, наперед крайками зап'ята, свитка розстебнута, і очі горять, а обличчя рум'яне од жартів. О, до них попадись тільки! Дарма що бороди, що, може, в котрогось дома шестеро дітей голопузих,— люблять жіночий сміх. А ще як весела, та бідова, та дотепна,— клочать тоді бороди бородачі, й очі в них звужені.
— Кажеш, мішка не наб'є. Той дід іще наб'є.
— Е, ні вже,— похитав головою сивий дід од коша,— люльку ще так-сяк, хоч пальцем натопчу.
— Го-го-го!..
— Маріє!
Крутнулась на каблуці молодиця та й не чула вже: глянула до дверей, і брови здригнули. Ступила крок, спинилась і сміється очима.
— Де це ти, мій мірошнику, та забарився?
Давид навмисне, аж надто поважно:
— Наша черга за дідом молоти.
— А! — і пильно глянула на парубка, і стала — не знати: чи смутна, чи задумана.
— Лови, Карпо! — дід кинув од коша порожній мішок, а Карпо саме зав'язку суче, то Марія схопила мішок, почепила на ящик і совиком насипала борошно в нього, і вже знов весела (про людські очі), а про себе — ні-ні, та й гляне на Давида, задумана.
Той позносив мішки на поміст до коша ближче й сів на них, головою на руки схилившись.
Дідове Остапове випадало.
— Лагодь, Давиде.
Давид розв'язав мішка Тихонового — пшениця. Як випало, підвівся й засипав на кіш, тоді став до ящика з порожнім мішком — убирати. Марія пішла до коша. Гуркотів камінь. Селяни стиха гомоніли проміж себе, хто дрімав. Раптом знадвору вбіг Карпо.
— Хлопці, та що це за жарти такі дурні: хто це отосу відчепив? Сміх.
— То жарти, правда, плохі!
— А ти дивись, у кого дві,— хтось радив весело,— та й собі пожартуй!
А дід Остап:
— В'яжи хоч віжки, чоловіче, то доїдемо якось додому.
— Та ні, що за народ такий без понятія! Гуркотів камінь, і знову стиха гомоніли проміж себе селяни. А хто й дрімав.
Давид заклопотано вбирав борошно: покладе совик, наб'є тугенько мішок і знов за совик береться. На Марію силкувався не дивитись — і так знав: сторожка вона й за кожним рухом його стежить. І крізь повіки немов чує на очах своїх погляд її гарячий. “А, яка це дурниця!” Аж хмурився. Думав про сход завтрашній. Це ж уперше після стількох років усіх обухівців у гурті побачить. Які вони на сході? Невже то правда: що б не голосував Матюха, завжди “одноголосне” проходить? Воно й те — темний народ, нажаханий. Ну, а коли побачать, що правда ж є таки десь, бідняцька правда... “Ні, чорта з два, Матюхо!” Згадав у степу економію й дядька Клима. Нижче саду буде виселок, колектив у дворі. Гр-гр-гр...— жатками жнуть. Тихін на передній, дядько Клим... А на стерні молодиці, дівчата над снопами, в червоних хустках, у біленьких... і крайками якась наперед зап'ята, чорнява, весела...
У, чорт! А вона стоїть біля коша, на нього дивиться, задумана. “Ні, це свинство треба к чорту! З Тихоном жити треба, робити. Хто вірніший за нього?”
Набиває мішка, міцно губи. На чолі високому між брів зморшка. І такий смуглявий та... хороший!
— Давиде! — щоб хоч глянув на неї. Звів голову.— Треба засипати?
— Та вже ж.
Насипала в коробку жита Марія й стояла з нею в руках, потім вигнулась пругко, в кіш заглянула, потім на парубка — в тій самій позі, і ждала. І забулася. Аж коли знизу Давид гукнув, кинулась і засипала жито.
Так і змололи. Давид набив останній мішок, зав'язав туго і звалив собі на плечі. А Марія ще раніше схопила мішок, ніхто й не піддавав їй, і до воза побігла. Як ніс Давид, саме поклала була на возі, й крутнулась, і — темно ж — просто на парубка налетіла, просто грудьми.
Той за плече її.
— Легше, молодице!
І хоч темно, ну, от же бачила, ну, та всміхнувся ж. Повеселішала відразу Марія. Мішки ті пиряла; свитка розстебнена, з-під хустки пасмо чорне вибилось. А вже як їхали, Давид сидів, ноги через полудрабок звісивши, і поганяв, а вона ззаду на мішках лежала горілиць, головою аж до ліктя Давидові й очима знизу, як той оглянувся, немов кликала: ось прихились!
— Давиде, чого ти сьогодні такий непривітний?
Той смикнув за віжки.
— Чого б же я? Я однаковий.
Марія задумано:
— Е, ні!
І мовчали потім усю дорогу обоє. І думав знов Давид про Тихона й про його кашель поганий. І думала Марія — хто знає? — може, теж про Тихона й про його кашель поганий?
Тихо у вулицях. Темно по хатах. Тільки в Матюхи всі вікна світилися, і хоч не виразно, а чути було, коли проїздили повз двір, співала за вікном співачка з грамофона якийсь романс.
— Ну, от і дома вже ми.
Давид оглянувся до Марії, а вона лежала горілиць на мішках, як і тоді. Місяць їй в очі, і темні, і блискучі, і нерухомі, мов скляні. Давид одірвав погляд од неї й сплигнув. Марія звелась тоді й сіла. Скинув мішок Давид, до тину поставив, другий взяв на плече. Марія взяла віжки.
— Тільки от що, Маріє,— затримав її Давид,— хай Тихін дурня не строїть, нехай лікується. Хліба жаліє — хліба наробимо.
Жінка журно й задумано:
— Та хліба не жаль, і полотно ж у мене є. Хіба я жалію!
Рушила. І от як од'їхала вже, а Давид саме на перелаз став, оглянулась до нього й щось сказала. Не тукнула, а тихо, Давид і не розчув навіть.
— Що таке кажеш?
Тихо. Смішок...
— Е, було б слухати!
Тихо. Співали півні на селі.
Давид повносив мішки в хижу й зайшов у хату, засвітив світло на столі. Мати встала вечеряти синові дати. “Мабуть, уже пізно?” — спитала. “Та за північ є”. Але й повечерявши, не загасив ще лампи він. Дістав з полиці абажур з газетного паперу, щоб на піл не світило. Поставив лампу на край стола й роздягся. Спав він на лаві проти вікна, до покутя. Над віконечком маленьким — Ленін. На покуті в головах — жмут книжок.
Дістав одну. Ще очі дивились мрійно кудись за вікно в місячну морозну ніч. А потім одвернувся: “К бісу!” Розгорнув книжку і, знайшовши сторінку загорнену, вп'явся очима в дрібненький шрифт.

VII
Гикнув Матюха — ще очі заплющені, поплямкав губами, а в роті погано: “Фу!” Розплющив очі заспані — над головою кульки блискучі ліжка, від стіни килим і черевичок голубий із жовтим, гарусний,— Лізина робота. “Гик”,— схилився з ліжка над чавунчик, сплюнув. На подушці білій руда пляма, й на простирадлі пляма. Було того... знать. Що й скільки там випили звечора! Чи, може, що був у розстройстві?
Буль-буль, буль-буль — надали секунди десь за стіною в їдальні, мов після дощу краплі з ринви в шаплик. І тихо. Лише через хату за дверима шипіло, шкварчало щось, і дух смаженого несло, аж на блювоту зводить.
— Зінько!
Голос хриплий з перепою,— тоненько дзенькнула скляна ваза на комоді, як ото муха крильцем об струну. Рипнули двері кухонні, відхилилась половинка в спальню, і на порозі — Зінька.
— Що таке?
Саме позіхнув Матюха й потягся, захрущав суглобами. Глянув на наймичку пильно й по паузі спитав:
— З церкви ще немає?
— Ще нема.
Спустився поглядом з обличчя по стрункій дівочій постаті аж до ніг. Од ніг—угору. Подумав: “І що той Льонька в ній найшов такого? Худеньке собі”. Зінька перебила:
— Більш нічого?
— Пожди! Те... ніхто ще не приїхав?
— Безпальки приїхали. До церкви пішли всі. “Ага! Ну, а Огирі, мабуть, прямо до церкви виїхали. От чого це з Щербанівки нікого немає? Льонька ж небезпремінно повинен бути. Хіба, може, діла які невідкладні. Що міліція, що пожежна команда...” — махнув рукою і схилився ще над чавунком.
— Ти забери оце. Та що воно воняє у вас там смалятиною? Дихання просто забиває. Огірків дістань або ні — кислиць. Не яблук, а що ото в бочонку, і квасу націди. Та вмитись дай.
Зінька прихилила половинку дверей і вийшла в кухню. А тут — аж голова болить і наче чадно. Шкварчить, сичить у печі, як у пеклі. Баба Секлета Гнидиха куховарює сьогодні. Вибились пасма сиві з-під очіпка, розчервонілася біля печі, лоб їй блищить од поту.
— А ти куди? — побачила, що Зінька хустку на плечі накинула.
— Квасу на похмілля.
— А, лихо мені! Соломки ось треба, пиріжки ніяк не підпеклися, а з церкви — як не видно. Підожде квасу, біжи лиш соломки сухенької вхвати.
Зінька побігла, а баба Гнидиха охнула, розігнула спину старечу на хвилину та й знову до печі. Люди ж таки будуть чужі, як же можна, щоб сорому набратись? “Хто куховарював?” — “Баба Секлета”. Аж головою похитала. Весілля та храми ще й з давніх-давен по хазяїнах — хто їх одбував, як не вона? В Огиря всіх поженила й заміж пооддавала... Як і до революції,— яка ж важність була: ті ж поміщики, можна сказати, а баба Секлета — своя в них. Бо по панах замолоду служила, обхожденіє їхнє знає... Одсунула горщик здоровенний (влітку, як парова молотила, варили в ньому), помішала .ложкою страву, лизнула й смакувала довго; добрий борщ, як у гостиниці! Засунула горщик.
Зінька вбігла знадвору.
— Вже з церкви йдуть.
— Ой лишенько!— аж кинулась баба Секлета. Віхтик швиденько з соломи скрутила, у піч на жар віхтик і роздуває. Як-як сама в челюсті не вскоче. Зінька до льоху — грюкнула дверима. На печі щось зачмихало, а згодом заплакало.
— Ой горечко!
Вийшов із кімнати сам хазяїн. Уже взутий, в галіфе і в сорочці спідній із манишкою на всі груди — чорним виноградом вишито. А голова як копиця сіна, зі сну розпатлана. Став умиватися в мисці голубій. Затим Зінька квасу принесла повен глечик і кислиць миску. То він, ще й не втершися, ще мило на шиї та біля вух, схопив глечик і видудлив із нього, мабуть, із кварту. Сплюнув, потім став утиратися.
У дворі тоді ж хряпнула хвіртка, і цеповий собака загавкав і з цепу рвався — до воріт спершу, потім до ґанку вже. Чути голос Лізин: “Пішов вон, дурак!” Загупали ногами на ґанку. Нарешті хатні двері відчинилися навстіж, і увалилося гостей повна хата. Попереду Ліза.
— Ой яке ж тут повітря! Пожалуйте в кімнати! Тьотю Олю, Ніночко!
Огириха зразу ж скинула шубку з себе й на піч до онука — зняла його з печі. Матюха галантно розкланювався з дамами своєю копицею сіна. Шумно тиснув руку чоловікам — Безпалькові й тестеві.
— А Данюша ж?
— Коні випрягає.
— Ну от!.. — він звернувся хмурий до наймички, що біля помийниці свиням готувала, і гримнув на неї:
— Ти наче вчора привезена: приїхали — значить, випрягти треба!
Зінька взяла кухоль і, обхлюпуючи руки над цеберкою, сказала через плече:
— Бачите — не сиджу, не згорнула ж руки.
— Побазікай мені! — спідлоба глянув на наймичку і, вже як вийшла та, крізь двері наче бачив її постать і обличчя в профіль до нього, через плече: — “Не згорнула ж руки”. Шваль отака! Ще розговори в неї!
— Пожалуйте,— до гостей звернувся.
Зайшли до їдальні.
Простора, з великими вікнами, серпанковими занавісками позавішуваними, хата була прибрана не по-мужичому. На покуті великий стіл, уже накритий скатертиною, з приборами чоловік на десять. Канапа килимом застелена. Під стіною від спальні — ліжко, не те, що спати, а декоративне, з подушками білими як сніг і — як не до стелі. Просто дверей — “шикарне” трюмо. Зараз перед ним Наталя, Данюшина жінка, зачіску поправляє і бачить у ньому — у двері з кухні зайшли чоловіки: Матюха пройшов в опочивальню, свекор важкий, з задишкою, сів на перший стілець. Безпалько по хаті пройшовся. Став перед грамофоном, що в кутку на столику.
— Да, оце річ! П'ять червінців! — покрутив головою. Сопів товстий Огир. Усі мовчали. Ніночка, що сиділа проти вікна на стільці із схрещеними на животі руками, з пахучою хусточкою в одній, повернула байдуже голову до батька, потім знов одвернула й застигла — в кухонні двері поглядом, мов там фотограф із-за дверей: “Хвилиночку, знімаю!” Вийшла Ліза із спальні в голубім халатику і взяла від матері дитину, а в кухню гукнула бабі Секлеті, щоб подавала на стіл. Потім пауза. І мовила перша Безпальчиха, як і подобає після церкви і з хорошим апетитом перед смачним борщем:
— А старий уже у вас отець Євлампій. Старий та сивий.
— Да, дряхлий старик,— важко дихаючи, мовив і Огир,— що літа, а що й життя-таки: ті ж харцизяки не потягали хіба й його? І в ЧК вкупі зо мною страждав у підвалі.
— Боже, і що за врем'я було таке страшне! І не думалося вже...
— Наладилось,—знов сказав Огир, короткими пухкими пальцями перебираючи на колінах,— виходе хміль із голови. Ось і в церкві тепер; хто палив, грабував — у церкві тепер.
— А ще ж і піп у вас — порохня з нього сиплеться,— кинув Безпалько, переглядаючи грамофонні пластинки. Од трюмо Наталя:
— Ой Никаноре Івановичу, як же ви виражаєтесь гарно! — і манірно звела брови дугою.
— Да, да. Вам би нашого отця Симона хоч би на місяць, то вас би тоді від церкви й за вуха б не відтяг.
Безпальчиха аж розсердилась: носиться з своїм отцем Симоном, як дурень із ступою. А Огир зацікавився, що ж воно за отець Симон у них. Одказала Безпальчиха за чоловіка:
— Та катафалія ж у нас.
Огир аж повернувся до сестри, самої голови ніяк, то всім тулубом.
— І справжня катафалія?
— Та ну да, справжня. Аж у двох приходах захватили церкви. Попервах усього було — і голови попровалювали декому, і церкви замикали двома замками: і ті, і ті. Потім узяла гору катафалія. І наш приход успенський. Тепер аж за версту ходю до церкви.
— Бо дурна: ні разу ж не була, а гудиш,— сказав чоловік,— слово боже на всіх мовах, хоч би на китайській чи на негритянській,— однаково — слово боже,— роблено серйозно довів він, хоч було знати, що сам у слово боже ні на якій мові не вірив.— То було по-слов'янському: паки-перепаки, а от а рідній мові... та ще як хор гряне “боже великий, єдиний”, просто в серце ллється тобі. Друга баба так сльозами і заливається. Благоліпіє храмові таке придав: вінки, рушники на всьому іконостасі. Общину сестер-мироносиць організував. А вже як править службу — ну, той же артист! Що ви хочете — басище силенне, сам представительний. Як кадить та пройде по церкві, так народ, особливо жінки, перед ним і хиляться:
А вже як проповідь скаже! І в політиці розбирається добре.
Саме поріг Данюша переступив — кремезний, з русявими вусиками вниз і низькобровий. Він був у захисного кольору військовому кітелі, що на плечах од погонів лише по дві дірочки біля коміра лишилися. На порозі від спальні, як у дзеркалі,— Матюха. Тільки цей червоний і в піджаці, а з бокової кишеньки — червоний крайок партквитка,— колись на партз'їзді бачив отак у дуже видатного партійця.
Привітались. Усі якось притихли в хаті. А Матюха з Данюшею сіли пліч-о-пліч на генеральшиній канапі. Огиренко, закинувши ногу на ногу, витяг пачку папірос і Матюсі: “Прошу” — і сам закурив. Никанор Іванович завів грамофон і поставив пластинку “Ой казала мені мати”. Це було добре: вільніше всім стало, не почувалося напруженості, бо хоч і свої, родичі ж, аз пам'яті як вирвати Огиреві ті спогади?
...Стояв простоволосий, переляканий, а він — Матюха — з наганом у нього перед пикою.
— Де миколаївські, веди!
В саду заступом копає Огир, блідий, а він ще наганом по підбіччю.
— Ворушись, товстопузий,— і матюкає...
І за Наталкою ж ганявся конем по хуторі. Звісно, коли те було — ще у 1918 році. Тепер свій чоловік. Але як вирвати ті спогади з пам'яті?
Сопе Огир, пальцями пухлими на колінах задумано перебирає. Глянув на зятя, а той спідлоба — розбіглись погляди. Знов пальцями перебирає, сопе старий. Н-да... А і йому хіба, Матюсі, те забулось? Десь якийсь черв'ячок точить. Недарма ж колись п'яний узяв руку тестеву, розмахнув, по пиці себе бив нею і кричав: “Я сволоч!”
Згадав це старий. А Матюха інше щось згадав, перехилився до Данюші й хмуро крізь зуби: /
— Що там Кушніренко в допрі дурака валяє?
— Та я ж писав тобі через маму.
— Та писав же... на поруки взяти, бо видасть. Що — я ж так і знав. Хіба не чувствував, який то елімент твій Кушніренко? От і зволь тепер. Звісно, хто йому повірить і які в нього речові докази є, ну, а пляма, клопіт?..— аж кусав цигарку Матюха.— Гад отакий! Сидів би вже, коли попався. Ну, два роки дали б йому... Піддержку давали б якусь і ми.
— Я й цього разу, як жінка до нього їхала, червінця дав.
— Ну, як же він там?
— Нібито в карти дується на всю. На побачення вийшов,— розповідає жінка,— в самих підштаниках та піджачок позичений на голе тіло. І рядно, й подушку програв. І голова провалена. Жалівся, що попервах уркагани жити не давали, ну, а тепер уже — свої.
— А розслідування ж як?
— Видно, закінчено. Він відмовляється від усього: мовляв, у циган купив, та й усе. Питала жінка слідчого, чи можна на поруки його взяти. Каже, що приговора від громади треба.
Данюша прихилився ближче до зятя й сказав:
— Оце ж сьогодні сход, треба б...
— Да! Треба буде! — мов із задуми кинувся Матюха по паузі.
Грамофон стих. Принесла пиріжки на блюді до столу Огириха, Секлета — борщ.
— Просю покорно за стіл! — запрохувала Огириха.— Лізочко, ти ж таки хазяйка... І де та Зінька ваша, хоч би дитину в молодиці взяла. Зінько! — погукала в кухню. Та вбігла і взяла дитину.
Заторготіли стільцями,— сідали до столу шумно. Матюха з буфета карафку дістав і другу, меншеньку, з наливкою для жінок.
Частували господар і господиня: до пиріжків, до борщу. Та ще ж чарки в Матюхи! То після локшини вже мов одмінилися всі. І сам господар уже не спідлоба дивився, вже й балакучий став. Та й усі за столом стали шумніші. Кожен говорив вищим тоном од звичайного, і говорили багато. І приборами стукали шумніш, а вже що їли — на славу! На двох блюдах принесли Секлета й Зінька печеню й яблука мочені. Найперша в Матюхи думка, як глянув,— що качки без води ж ніяк не можуть.
— Аякже. І ситіші, і кормів менше йде, як вони на воді,— хтось зауважив з жіночого краю.
— Та ясно! — Отже, налив чарку повну, аж на скатертину полилось, і тестеві підніс. Той відхилив тихенько рукою — своєму ж, мовляв, здоров'ю.
— Гм! — пожадно глянув на чарку, прозору, як кришталь. А з кишеньки бокової — краєчок червоний. Усміхнувся Матюха, глянув на гостей із застиглою усмішкою. Потім нахмурив брови й сказав не своїм голосом — задерикувато перекривляючи когось: — “Раз ти партєйний, не должон ти пити!” — Аж голову в плечі втяг і брови звів — це вже він: — А хіба вищі партійці не п'ють? Конєшно, не цю гадость, а коньяки всякі, портвейни. П'ють, та ще й як п'ють! Потому — наша робота партєйна,— пий без ніяких розговорів!
Випив. Частуючи далі, заговорив:
— Це хоч гнати навчились, приятна якась, все одно, як і миколаївська колись була. А попервах бувало — руда, вонюча, ніс затикаєш рукою. А п'єш, бо не пив би — згорів би вже досі. Як і під партизанщину ото — коли спиш, бувало, тоді тільки й не п'яний. А діла, брат, які творили! Або як і військовим комісаром був у волості... Ну, ну, Никаноре Івановичу, всю. “Щоб наша доля нас не цуралась”.
Данюші налив. Знов говорив далі:
— Бо як не п'єш, то й доля десь поза Уманню ходить, і сам ходиш як неприкаяний. Думаєте, легко партєйному з таким народом? Думаєте, не знаю, як на мене дивляться обухівці — як на чорта! “Живе здорово!” А що б же — кров свою в революцію проливав, жизні, можна сказать, не жалів та й ходив би обшарпаний, ячниками б давився та по-свинячому жив, як вони?! За що ми й боролись тоді?!
— Правильно!
Цокали прибори, говорили весело на тім краї столу жінки. Матюха все більше увіходив у роль.
— Звичайно,— хто жизнь поніма, той: “Правильно”. А в нас же народ! От тільки й розговорів — не в вічі, звичайно, хіба б я дозволив? — по закутках: “З куркулями породичався...”
За столом — як струм по всіх пробіг.
— І доки вже ті “куркулі” будуть?
— І рівні всі, і куркулі ще!
— Троцько в чужій хаті живе (з хутора ж вигнали), як старець ходить, а куркуль!
— От же ж народ! Ясно ж сказано, що куркулів тепер нема. Є кріпкий хазяїн. Тільки хто йде проти власті або не піддержує її, то — куркуль, злосний елемент.
— Та чи ми ж продподатку того не платимо? — Огир аж плечима здвигнув.
— Отже ж. А що у вас пара волів та пара коней...
— Та й коні ж то Данюшині...
— А хоч би й ваші? Хлібороб, значить, добрий хазяїн. І державі од нього тільки користь. В газеті ж читала якось Ліза, в “Правді”, наградні вже хорошим хліборобам дають. Влада розуміє. От і в оренду — бери скільки хочеш, аби лад їй дав. Наймай хоч десяток наймитів собі,— будь ласка!
Данюша поважно тоді:
— Інакше й бути не може. Наша Україна до війни була “житницею Європи”. І знаєте, скільки хліба вивозили ми за кордон? А тепер давно хіба ось самі з голоду пухли? І ще пухнути будем, якщо влада не вживе заходів та правильно не розв'яже аграрного питання так, як то потрібно в інтересах держави. Бо що зараз ми бачимо в себе на свої власні очі? Та десятина, що в поміщика чи в хлібороба-власника — хай буде по-їхньому вже — у куркуля,— давала двісті пудів, тепер дає двадцять. Ну, в хазяїнів-то, правда, буває, що й до сотні дає, а що вже в кенесе, так іменно — двадцять пудів, і то ще — “слава богу”. Бо при такій обробці, при такій культурі — дурна земля, що й насіння вертає.
— Це правильно! — поклав Огир на тарілку виделку й витер рушником вуса.— Душа болить, як гляну, як те кенесе з землі святої знущається, їв мене ж за клунею хуторяни взяли. Шість років уже, а не можу дивитись. Душа болить! Оце виїде,— сонце підіб'ється, розсіє на стерню, коровчатами пошкрябає ральцем, в одну борону заволоче — роди, боже, як хоч! Та вже аж косити прийде. Бувало, заблуде який — свою ниву шукає-шукає, сердега.
—У вас добре, що хоч сіють,—засміявся Никанор Іванович,—а в нас хитріший народ: на осінь зрале, хай падалиця сходе. І родить.
— Бодай їх родимець змалечку побив був, як отак хліборобити! — Огир аж одкинувся на спинку стільця, опустив голову, зламав бороду об груди й дивився задумано кудись через стіл у куток. Заговорив повагом:
— У мене ж було до революції сімдесят десятин. Та я її — збуди опівночі, з зав'язаними очима по всіх кусках обводю. Ніде й у борозні не спіткнуся... А ореш, бувало,— у дві ж пари завжди, вже не боїшся, що пристануть: “гей та гей”. Батуєш ту борозну в коліно. І сієш же — не в землю, а в пух. Ну, то й родило ж... Треба любити її — землю, спиш, і в сні, було, бачиш...
— А тепер ото й не сниться,— засміявся Никанор Іванович.
— Ні, сниться й тепер.
Сидів задуманий, важкий і хмурий. На тім кінці столу весело говорили й сміялись молодиці. Матюха взяв знову карафку, мовляв, треба .ж і землю святу полити, щоб родила та щоб снилась гарно.
— Ні, що мені оцю ніч приверзлось,— аж на стіл схилився Огир і всміхнувся,— вдивленіе чисте, не сон. Своєму здоров'ю,— одхилив він чарку. Другу випив. Потім рушником витер вуса й став розповідати свій сон. І жінки затихли й повернули сюди обличчя.
...Вранці їдуть сіяти наче: він, Данюша й Ілько — наймит їхній. Сіялкою наче їдуть, за хутір — за садком зараз нива. Дивиться він — аж ріллю його та переорює хтось. Небо червоне, а на ньому, як ото малюнки в книжках є: чорний увесь і чоловік, і коняка, в соху запряжена,— не в плузі, а як ото в Росії,— у соху. І чоловік за сохою йде. “Що за причина?” Аж оторопів. На Данюшу: “А дивись, чи й ти бачиш?” — “Бачу, каже, сохою оре”.—“Та то що сохою... А то ж на нашому!” Та так у грудях і похолонуло. Швидше до ниви їдуть, стали на обніжку. А він під'їздить саме — Тихін Кожушний, здоровий такий, червонопикий, а коняка — самі кістки та шкура. Припинив, сміється єхидно та: “Чого оторопіли? Що орю? Он тепер твоє де” — й показує рукою на економічеську землю, і саме-де солонці. “Як не моє, на яких це правах?” -— “А на таких правах, на совєцьких”,— і сміється єхидно, коняку поганяє. Огир став у борозні перед конякою та — по морді, по морді її. А вона як заірже. А з-за лісу сонце тоді, і не сонце, а мов пожежа, червоне так і розлилося. І єроплани, як галич, летять із-за лісу. Дивиться Огир — аж Тихін як затруситься та — геп, на ріллю прямо, навзнак і руки розкидав, а з рота кров, і судороги його корчать.
Круг столу така тиша, аж чути дихання затамовані. І в тиші хтось: “Ага!” Огир перевів дух і аж зітхнув важко.
— Так я й похолонув увесь: Ілько ж біля. волів. Це ж розслідування буде, по судах, ще і в ГПУ потягнуть. Аж дивлюсь далі, а то вже й не кров, а зерно, як з елеватора — сиплеться, сиплеться і просто на ріллю, вже й Тихона засипало, тільки голову й видно. Купа вже там, і все сиплеться. Я на Данюшу — біжи за мішками, а він — як скам'янів — і не рухнеться. Хочу сам зрушити з місця — і не можу. Аж у піт кинуло. І прокинувся, сорочка на мені — хоч викрути.— Огир одкинувся на спинку канапи й дихав важко, мов справді, поки сон розповів, заморився, задихався. На жіночім краї заговорили тоді:
— І таке присниться. Наче проти війни, чи що?
— Тобі все війна! — махнув рукою Никанор Іванович.
— А єроплани ж і кров? — не вгавала його жінка.— Тепер же як розказують, яка війна буде, аж млієш. Нібито — у повітрі більше та газами душитимуть.
— Да, техніка — все,— озвався Матюха й повернув до тестя голову,— а вам, правда, сон теє... замічательний приснився.
— Умгу,— закурюючи, мгукнув Данюша і всміхнувся криво: — Якби Тихона та ще декого з землеустройщиків схватили судороги, кучугури пшениці насипалися б.— І — паф сизим димом.
— Та Тихін уже. Як похрестили його, тепер як віл ото, що на ньому істика поб'єш: з ярма дивиться та сопе тільки. Тут новий є.
— А хто такий?
—- Та є...
Прийшли саме Гнида й Губаренко з жінкою — крамар.
— А-а, дорогі гості,— п'яний, розіп'яв руки Матюха,— пожалуйте! А ти, чортова Гнидо, хитруєш усе. На ж, пий тепер підряд, коли так, скільки й ми випили.
Налив Гниді три підряд. Далі Губаренкові.
— А своєму ж здоров'ю?
— Е, я уже. Мені ще й на сход іти. Та й на вечір треба ще місце залишити,— відмагався Матюха. Губаренко зважив на це, тим часом Гнида, обгризаючи кісточку, заговорив:
— Уже сходяться. Чималенько вже було, коли я заходив. Там щось Давид розумує дуже, а з ним Тихін і Яким-гармоніст,— удосвіта з буряків повернувся. Каламутять народ: чув, щось про землю балакали і про хліб, що зібрали були,— і по паузі додав: — Сурйозний чоловік той Давид, буде нам з ним клопоту немало. А це ж і перевибори незабаром. Може таку свиню підкласти, що тільки вухами ляпнемо.
— Що? — подивився з презирством і грізно Матюха па Гниду.— Хто вухами ляпне? Я? — Брови низько впали на очі, очі кров'ю налились.— Та я, мать...— трах! — по столу кулаком, як довбешкою. Забрязкотів посуд. Скрикнули жінки, декотрі з-за столу схопилися. І чоловіки занепокоїлись.
— Корнюшо, ну, не треба! Ну, покинь!
— Як це покинь?! Якийсь сопляк, а я вухами ляпну?! Та я одним махом,— знов — трах! — по столу,— в баранячий ріг скрутю!
Підбігла Ліза, заспокоює чоловіка:
— Ну, скрутиш, Корнюшо. Не розстроюйся. Тобі ж не можна.
— А що ж він! — А таки сів на стілець Матюха. Дивився спідлоба й сопів важко. Ліза рукою гладила йому спину.
— Бач, настрій зіпсував і собі, і всім. Погуляти ж з'їхались, а мов на похоронах стало. Розкис Матюха:
— Заведи грамофон.
Заграв грамофон вальс “На сопках Маньчжурії”. Здалеку десь, мов із глибини саду з естради оркестр духовий. Звуки залляли кімнату вщерть, заглушили голоси. Наталка зробила тур і перед трюмо стала, зачіску поправляє. Жінки прибирали з столу, а які сиділи на канапі і щось собі гомоніли. Перед чоловіками тільки ще стояли прибори, і в карафку Ліза ще налила з четвертини. Оркестр стих, співала Вяльцева. Потім дует, потім знову оркестр.
З кухні увійшла Зінька. В шумі, в тютюновому диму, як у тумані, пройшла наймичка сіра, як перепеличка, в незграбних чоботях, по простілках мережаних, до хазяїна з-за спини. Мовляв, там чоловік прийшов, послала громада: чи що буде сьогодні? Рукою махнув Матюха:
— Хай підождуть.
Зінька вийшла й сказала чоловікові: п’яний, махнув рукою, сказав: “Хай підождуть”. Чоловік мовчки надів шапку й мовчки вийшов із хати. А Зінька знов за посуд узялась; перетирала біля столу. Дивилась у вікно задумана: сідало сонце червоне за хатами, десь у степу, на далеких гонах.
VIII
На розі від майдану, де церква, біля школи людей уже зібралося чимало. Тупотіли на ґанку чобітьми, курили, гомоніли, сновигали в коридор, з коридора. Стояли біля воріт на вулиці юрбою.
— Чого вони не починають?
— Та голови нема,
— Гості ж у голови!
Чухав потилицю хтось: пішов сюди, а дома ні годовано, ні наповано, а хтось йому:
— Ти що ж, порядків наших не знаєш? На дві години призначено — у сім збирайся. Ніде, мабуть, такого немає!
Хтось підбивав розходитись, бо все одно, мовляв, нічого сьогодні не буде. І з-за воріт тоді з юрби гукнув хтось:
— Да, братці, розходься!
— А хіба що?
— А он — дивіться!
Біля воріт стихло одразу, і всі дивились на майдан. І на ґанку стихло. Добре звідси видно: од вітряків по дорозі пара баских вороних коней у бричці летіли просто сюди. Ближче. Аж землю рвуть копитами вороні, в милі. А на передку кучер у червонім картузі — міліціонер — одкинувся назад,— на віжках коні несуть. У бричці розвалився начміліції Сахновський із району. Юрба колихнулась і од-линула з вулиці до огради. Як вихор, пролетів повз школу. З шумом знялись галки на тополях круг церкви. А десь у вулиці вже баритон — “ге-еп!”, і горобці з тинів, і малеча з дороги, як горобці, під тини розлітаються.
— Ну, тепер жди їх!
— Розходься, братці!
Натовп колихнувся і ще зашумів дужче. Сходили з ґанку сюди до воріт. Уже були розходитись почали, як нагло гурт, що з вулиці виткнувся,— махають руками на них і ходу прискорили. Що там таке? Вертались до школи, і той гурт підійшов.
— Куди ви розходитесь? Он ідуть!
— А начальник міліції хіба не до нього поїхав?
— До нього. На воротях стрілись, устав із брички, а й у двір не зайшов. Прямо сюди йдуть усі. Видно, щось важне.
— То неспроста, як і в двір не зайшов. Угадували: може, кого арештовувати? Бо якби самогонку трусити, не так би це нагально, де ж таки: і в двір не зайшов. Якось притихли всі і мовчки, хмурні й тривожні, валили в школу, гупали чобітьми на ґанку, до гурту: “Ідуть!”
В класі за столом секретар сільради сидів і щось відмічав у продподаткових списках. Оточили селяни його. І на партах сиділи. Од вікна ген на партах — юрба ціла. Проти вікна стояв Тихін Кожушний, сидів на лутці Яким, що оце з буряків повернувся. І говорив він, розповідав про роботу на буряках, про життя тамошніх селян, що живуть поблизу цукрового заводу, про заробітки їхні на плантаціях. Дядьки слухали уважно, захоплено. Аж не втерпів Гордій-незаможник, що в нього семеро дітей:
— І трапляється ж людям добро таке — завод! А тут, як обжався, хоч поламай руки, бо не потрібні ж ні на що. Або якби спалив млина, а бог щоб вітрів не посилав,— хоч би за крила вітряки крутили, робота б була. І як ми ген туди далі, років за десять, у світі й житимемо? Народу ж намножиться. І так тієї землі — ось і в нашій громаді — і по три чвертки на душу немає. Шкрябаєш, шкрябаєш її, сердешну, а того хліба з неї — всилу до весни дотягнеш. А тоді що буде? Біда, Давиде! —схилився він до Давида, що сидів з ним поруч на парті, і похитав головою.— От ти книжки всякі читаєш, скажи мені, сину,— що воно буде?
Парубок звів голову, задуманий, і спитав:
— А як ви, дядьку Гордію? На вашу думку? Гордій хвилинку в задумі дивився в чорнильницю
на парті, і весь він мов застиг. Раптом звів обличчя й сказав:
— Я так думаю, сину, що от як не виробить центр нічого нащот переселення — є ж гулящі землі і в Сибіру, і на Херсонщині, і на Кубані,— та як не настроять нових заводів, щоб нашу сільську голоту — як ось ї в мене росте семеро — вони в себе втягли,— плохе життя буде.
— Це вірно, дядьку Гордію. І за розселення, і за заводи. І центр уже виробив: є ж фонд переселенчеський. Тільки що бідні ми, не може держава переселенцеві допомоги дати, а так, на свої ж сили, хто ж зможе далеко куди переїхати? Чи ви, чи я? І заводи старі пускають і нові будують. А вже тоді на базі реконструйованої промисловості можна буде й саме хліборобство піднести, щоб було воно в нас культурним хліборобством, а не таким нещастям, як тепер є.
— А це іменно, що нещастя, а не хліборобство,— хитали селяни головами. А в Півненка син в агротехнікумі вчиться. Перехилив голову в коло Півненко й сказав:
— Треба до агрономів прислухатися.
А Яким:
— Та машини всякі заводити, як-от трактори. На цукровому заводі, там же на буряках більш тракторами роблять.
З-за спини голос:
— Трактори — да! А тоді казарми строїти, а ці хати порозвалювати та комуну заводити. Хороше життя буде: робота ж по наряду, по карточках у гамазеях усе получати,— ще на Якима зиркнув і криво всміхнувся,— а ось тебе, Якиме, за каптенармуса наставимо.
Яким тільки глянув, а й слова не сказав: з таким дурнем як балакати! Сплюнув тільки з презирством. З-за спини ще тоді хтось:
— Ні, щось не їздять уже оратори, не розказують уже про комуну.
— А проте скільки їх є — комун та колективів, скільки їх буде! — сказав Давид.— Тільки ми не про це будемо зараз, а ось про що: ідеш по селу та як глянеш по дворах, на вигін,— скільки тих плиток нароблено — кучугури, тисячі возів гною на них переліплено, та й подумаєш: а що, якби оті тисячі возів та на поле вивіз.
Дядько Гордій узяв його за плече.
— В тім-то й річ, Давиде, що не довезеш на поле, по дорозі розтрусиш: як і в нас, аж за хуторами, на Гановому земля.
— Десять верстов. За день чи й двічі справишся. Ще хтось за спиною — уже в класі сутінь,— не знати, хто саме:
— Як кому, так геть-то — уся під селом земля.
— Бо не боявся попервах революції, зайняв, та й усе. І що ж, тобі оддам тепер, може? — сказав Яків, Гниди старого син жонатий.
— Пересуньте ганівську землю собі під село, от і вам буде добре.
Давид пильно глянув у сутінь, звідки той голос чути, і одмовив із притиском:
— Землеміри — ті пересунуть.
Гнида знов:
— Авжеж! Який до землемірів. Не дуже лиш!
— А то хіба що?
— Он Тихона спитай що, той тобі розкаже,— і Гнида блиснув у сутінях зубами,— засміявся. Проти вікна на сірому тлі вечора темна незграбна Тихонова постать ледве помітно ворухнулась, і голос глухий, повний ненависті й презирства:
— Ти, Гнидо, зубів не вишкіряй. Бо я мовчу, мовчу, та як дам, то тільки визбираєш!
— Овва!
— Подивишся!
І Яким тоді до Гниди:
— Думаєте, не знаємо, чия то робота?
Від дверей нагло — тш! Стихло в класі, а в двері увалилися й підійшли до стола Матюха, начміліції, старий Гнида. До парт — Огиренко й Губаренко, сіли спереду. І ще в двері валили селяни, проходили в глиб класу, біля порога ставали,— повен уже клас. Щось біля стола, посхилявшись, гомоніли голова з секретарем та начміліції. І Гнида совав туди свою гостру пику. В класі як в усі — тиша. Підняв голову Матюха й очима п'яними важко поліз по обличчях селян — на передніх партах і в глиб класу. Біля вікна — на Тихонові та на Давидові затримався поглядом. До начміліції нахилився. Тоді й той глянув до вікна і довго не зводив очей з Давида. Потім клацнув срібним портсигаром і закурив.
Матюха хриплим голосом сп'яну оголосив загальні збори обухівської громади одкритими. Повістка дня така — взяв він папірець і читав: 1) заява громадянина хутора Огирі, Обухівської сільради, Кушніренка і 2) поточні справи.
— Більше нема ніяких питань?—хмуро глянув він на громаду.
Тихо. А в тиші голос од вікна Давидів:
— Ні, питання ще є.
Матюха з несподіванки так і застиг із повісткою денною в руці. Потім голову як-як помітно вбрав у плечі, і брови нависли. Ворухнулась громада, з передніх парт оглянулись чоловіки, в тиші хтось грюкнув кришкою парти.
Підвівся Давид:
— Мене цікавить, та й громаді, я думаю, цікаво буде знати, по-перше: в якому стані приговор земельних громад про землеустрій, що шість місяців тому в сільраду поступив? А друге: хай уповноважені скажуть, що з хлібом, зібраним на землеустрій, сталося і де він? І який вони акт з артіллю складали? Оце й усе поки що.
Матюха з-за стола склав губи в усмішку презирливу й говорив, недбало кидаючи слова:
— Тек!.. Запомни собі навсегда, товаришу Мотузко, що ці вопроси зараз до діла не стосуються. Як будуть вони поставлені на повістці, отоді й будемо їх обговорювати.
— Отже, я й пропоную їх поставити. А ви проголосуйте, як громада на це.
— Та в чому справа? — здвигнув плечима в кінці стола начміліції. І Матюха здвигнув плечима. Ще й на обличчі таке здивування в нього, мовляв: і може ж чоловік отаку дурницю молоти! Враз похмурнів.
— Прохаю, громадянине Мотузко, мені не вказувати і призиваю до порядку. Повістка є. Всі чули?
Шум і рух біля вікна. Рукою по столу — трах!
— Вишвирну, як кошеня, за двері, тільки ще слово мені. Я не гратись сюди прийшов.
Він узяв у секретаря клапоть паперу — заяву ж ту, (видно ще й чорнило на тій заяві не висохло) — і почав читати:
— До Обухівської сільради, Щербанівського району, громадянина хутора Огирі Павла Кушніренка
Заява
В ніч на 19 серпня ц. р. я поїхав у с. Яреськи, за 65 верстов од нас, на ярмарок, щоб купити там собі коня. Був і купив собі в якихось циган гніду кобилицю 9 літ, заплативши, за неї 180 крб. І вже збирався додому їхати, як підходять до мене селяни с. Обухівки — Гордій Чумак, Мотузка Пилип і др.— і заявляють, що коняка це в мене — начебто Чумакова, яку вкупі з іншими шістьма в цю ж ніч було в них заведено з пастьби. Я, опасаючись самосуду наді мною, невиновним, озвірілими селянами, кинувся тікати. Але мене було схвачено, дуже збито, і тільки міліція вже мене одбила в самосудчиків. Потім мене заарештували, і ось другий місяць я страдаю в допрі безневинно за когось. Ведеться слідство, і з нього видно, що я не винуватий, а проте сиджу, а дома хазяйство розвалюється і сім'я без усяких засобів на існування. А потому прохаю сльозно обухінську громаду видати жінці моїй приговора, щоб мене випустили з допра хоч до суду, який розбере й оправдає окончательно мене, невинного.
Павло Кушніренко
Матюха поклав заяву на стіл. Узяв другий аркуш у руки... На партах глухо зашуміла громада на задніх рядах. Знали ж усі добре Кушніренка — бандит, яких мало. І знали, як було на ярмарку тоді. А тепер, іч, сльозливим яким прикидається, приговора йому, харцизяці!
Шуміла глухо громада. Матюха поклав аркуш і, спершись обома руками на стіл, а голову втягши в плечі, грізно очима вп'явся в натовп. Цілу хвилину, може. Потім стихати стало. І тихо як в усі, аж ізнадвору виразно чути було, як десь на вулиці співали. Отоді він знову взяв аркуш зі стола. І, ще мовчки й грізно глянувши на громаду, сказав повагом:
— Ото так заява. Написано ясно, і можна просто голосувати. Але все ж скажу, що наш прямий обов'язок громади — захищати своїх членів. Бо це і з кожним з нас може трапитись: купив, а воно крадене. І що ж, безневинно пропадати? Вже б коли дійсно, як хто, може, підозріва, він сам украв коняку, то вже б розслідування виявило. А то ось і начальник міліції каже, що, либонь, якихось циган таки піймано. Ну, а поки-то діло розбереться, чоловік страдає в допрі ні за що. Та й хазяйство гине.
Трохи помовчав. У класі тихо.
— Тут приговор є вже написаний,— говорив далі Матюха,— його тільки підписати треба. Думаю, що голосувати тут нічого.
— Ні, голосувати тут є що,— обізвався з парти Давид,— а раніш як голосувати, треба ж знати громаді зміст приговора, за що голосувати.
— Підписувати будеш, то й прочитаєш. А не згоден — не підпишешся, силувати ніхто не буде. Та й потім...— Матюха посміхнувся.— Що ж ти? Без году тиждень, як на селі, що ти можеш знати по цьому ділу?
— Досить послухати, що народ за нього каже.
Тоді Яків Гнида з місця крикнув:
— Тільки ти, ей! Нам аблакатів не треба! За грамотних не розписуйся! — Він підвівся з-за парти й подався до стола та до голови тоді: —Товаришу голово, та голосуй. Може, тут найдуться такі, що за личні щоти,—так що ж, і потурати їм! Як у нього коняка вкрадена, так, значить, по його — хоч винуватий, хоч ні, а гний в тюрмі! — і став поперед парт: буде ж голоси підраховувати. Матюха тоді:
— Це правильно,— і постукотів обручкою по столу.— Увага, товариші! Дивися ж, Якове, хто там буде за що голосувати. Я голосую: хто проти того, щоб...
Давид з місця:
— Не “хто проти”, а “хто за”.
— ...щоб Кушніренкові приговор видати, підніміть руку,— і підняв лампу, щоб видніше. Яків рахує:
— Раз, два, три... хто то руку? Чи вище підніми, чи що. Ховаєшся за спину. А, то Хоменко!
— Та ні,— занепокоївся той,— то я обперся.
— Сім,—сказав Яків.
— Так і запишемо: сім проти по личних щотах. А тепер, значить, підходь підписуватись. От прямо скраю й підходь. А ми з секретарем тоді скріпимо.
Перший Гнида-син підписав, навіть не читаючи. Підійшли, огинаючись, із передньої парти чоловіки. Боязко взявся один за ручку, довго вмочав у чорнильницю, довго шкрябав — чи перо зіпсоване,— аж піт на лобі виступив. Другий підписався. У класі зарухались: хто до стола, хто до дверей. Підвівся й Давид із парти, із Тихоном та з Якимом підійшли до стола. Саме хтось ручку поклав. Давид узяв тоді аркуш і став читати про себе, а Яким та Тихін дивились в аркуш з-за Давидової спини. Прочитав, поклав аркуш і повернувся од стола.
— Ні,— похитав головою,— я такого приговора не підпишу: і “в бандах не участвував”, і “підозрінь ніяких на нього не падає” — тут, хлопці, дуже пальці ваші знати. Матюха почув.
— Що таке?! — підійшов він до Давида впритул, червоний, і руки вже в кулаки стиснуті, як довбешки. Аж сатаніє. Та де ж — народ навкруги — бачить же, чує, це ж підрив власті. У! Ну — що партієць Давид. Хоч весь тремтів, а одхилився од Давида (од гріха). Погляд упав до дверей, де стояв гурт, а поза спинами Хоменко намагався з класу втекти. Згріб того за груднину й витяг на середину класу.
— Ти куди? Ти голосував проти? Ні? — і вдарив у пику, аж той зайшовся.— Так підписуйся ж, гад, якщо ні! Я тебе вивчу!
Давид зблід і весь тремтів як у пропасниці. Ступив крок до голови. А тут зараз Тихін за руку, і Яким підступився.
— Давиде, облиш!
Давид поривний.
— А, так ти ще й досі пики б'єш? На загальних зборах?! Ах ти ж, мерзотник!
— Геть мені з зборів!
Аж мліє парубок. На обличчі такий біль і зненависть. А об руку Тихін, Яким, і до дверей рушили. Він не огинався. Тільки на дверях уже повернув обличчя, бліде й строге, і кинув через плече:
— Ну, знай же, Матюхо, це тобі так не минеться!
— Зачини двері!
Зачинив хтось із гурту, що стояв біля дверей. Стало знов тихо в класі, аж чути було в тиші, як шкрябало по аркуші перо: виводить прізвище поволі важко хтось, мов борозну проорює. Ось витер заполою обличчя заюшене Хоменко і теж підписався. Підходили ще до стола. За столом сидів Матюха, одкинувшись на спинку стільця, і, знати, поволі одходив. Нахилився до нього начміліції і щось сказав.
— Да, да!—хитнув голова головою. Він звівся й оголосив збори закритими, бо поточних справ ніяких же немає. А приговор хай люди підписують. Яків Гнида залишиться наглядати. І як підпишуться всі, щоб же на дім до нього заніс.
Пішли. З парти піднялись Огиренко та крамар і теж вийшли.

IX
В кухні на столі стояв потухлий уже самовар, а Зінька мила склянки, стоячи проти вікна. Кінці стола сидів міліціонер у шинелі, в нараменниках і з шаблею при боці. Пив чай. Широке вилицювате обличчя, немов наспіх сокирою тесане, блищало від поту, і маленькі струмочки текли з низького лоба до брів, а по бровах потім стікали на виски. Він поставив склянку на блюдце, дістав з-під шинелі з кишені в штанах хустку і старанно витирався. З їдальні чути було жіночі голоси та дзвінкий сміх жіночий.
— Ще налити? — спитала Зінька.
— А, ну його! От якби налила в оцей стакан градусів шістдесят! Ото б діло!
Він розстебнув комір і витер спітнілу шию хустиною і так, наче про себе, говорив: .
—Ще сказати б немає — не так би обидно було. А то ж знаю: цілу ніч дудлитимуть, ще й завтра похмелятимуться. А совісті чортма, хоч би чарку налили для звичайності.
— Ви б же були сказали хазяйці.
— Як це? “Пожалуйста, налий”? — Він одкинувся до стіни й з усмішкою презирливою глянув на дівчину.— Що ж я, по-твоєму? Та я схочу — четвертина переді мною стоятиме, відро. І гуляй, підходь, братва. Чи в нас грошей немає? Може, я червінці за ніч прогулюю! Ти знаєш те? Не в тім діло! Посадила біля помийниці чай пити, як наймита... Та я з начальником де по гостях не буваємо, вкупі завсігди ми.
Загавкав надворі собака. Зінька прихилилась до шибки — місячно надворі. На ґанку вже.
Зайшли в хату, дзенькнули шпори. Матюха до гостей — запрошує їх роздягатися, у світлицю заходити.
— І в три щота, друззя, бо вечір і так, вважай, пропав!— клопотався він.
— Та з твоєю демократією не диво й до дванадцятої ночі проваландатись,— сказав начміліції, розстібаючи шинель.— Ціла, брат, банда в тебе завелася. Що ти тільки собі думаєш?
— Та що думаю? Не розкасіруємо — біда буде.
— Опредільонно!
Сахновський повісив шинель на вішалці; надів поверх френча нараменники з шаблею, з наганом у кобурі. З-за стола підвівся міліціонер.
— Ну, я, товаришу начальник, піду.
— Далеко?
— Ні, тут, на селі.
— Бо, може, вночі нащось буде треба тебе.
— Та ось і ця дівчина знайде. Я тут недалеко, до тітки Векли.
— Оця дівчина?
Пауза. Міліціонер узяв у кутку карабін, закинув за плечі і вийшов з хати. Сахновський не зводив з дівчини очей. Боком до нього стояла, профілем тонким і строгим, як різьблення. Бачив — ніздря тільки тремтіла, а брова — тріп і зламалася. Спустився очима по голій шиї на груди їй, нижче — на стан стрункий. Дзінь, ступив крок. Дівчина здригнула й обернулася: губи зціплені, а очі суворі з-під строгих брів так і встромила в очі. Ось-ось погляд зломиться, дрібно в дівчини тремтіли коліна. І раптом — дзінь, ступив крок і взяв за лікоть — вирвала і суворо:
— Ось не чіпайте.
З порога Матюха:
— Льоню, та йди вже!
Той крутнувся на каблуці і пішов до їдальні. Через поріг — дзенькнув малиново шпорами, вклонився до гостей. Підійшов до господині,— сиділа вона на канапі за круглим столом серед молоді,— поцілував руку. Потис руки панночкам: крім Наталки та Ніни, сиділа ще дочка крамарева, пухка, білобриса, “миколаївська дівиця”, і ще якась. У флірт грали. З мужчин Данюша тільки сидів з ними. Інші за тим столом і про щось розмовляли. Матюха біля буфета з карафками порався. Старі жінки на стіл накривали.
— “Фіалка”,— подала Ліза Наталці картку флірту, а до Сахновського повернула лице і всміхнулася з жартом:
— О, який же ви нехороший, Леоніде Петровичу!
—Я?
— Да, ви. Тільки зачули баришні ще на кухні ваші шпори, так у них серденько в кожної забилося. А ви не йдете. Чи вас, бува, циганочка наша не причарувала? — і глянула бистро і з сміхом. А Наталки й собі:
— Ой, вона ж гарненька!
— Пхи, красу знайшли,— сказала крамарева дочка й закопилила губу.— Іменно, як циганка, та ще як надіне дрантя... “Хризантема”,— подала вона картку Сахновському. Той прочитав: “Отчего вы так редко бываете у нас?” Поглянув на неї. “Ну, та й погана ж!” —подумав. Потім у картку очі ткнув і натрапив на щось, наче підхоже для відповіді: “Я очень тронут вашим участием”,— передав він Паші, а тоді витяг портсигар срібний із золотими монограмами й закурив. Дивився крізь дим на жіночі обличчя, з одної на другу перелазив. От Ліза — чим не бабочка! Од шиї голої батистову кофтинку на ній тільки — дрр, і сорочку,— оголив її аж до пояса, далі з-за стола не видно. Перевів на Наталку погляд — цієї всю постать видно: закинула ногу на ногу, з-під спідниці трохи литка виглядає в ажурній панчішці,— припав до неї поглядом.
А Гнида прийшов пізніше, вдвох із сином. Уже під час вечері. У хаті шум, галас, як на весіллі. Говорили всі одразу, говорив кожен голосно, мов бесідників своїх уважав за глухих. Матюха вже в самій жилетці, і комір сорочки, що з манишкою виноградом чорним, розстебнений. На тім кінці столу жінки голосно ґелґотіли. Гнида підійшов до голови. П'яний у дризг голова. А таки підвів важку розкуйовджену голову й очима ворухнув важко, як двома пудовими гирями.
— Ну, що там?
— Є, підписали.— Гнида витяг із-за пазухи згорнений учетверо аркуш і поклав на столі. Матюха розгорнув той аркуш і кинув дві гирі свої на підписи.
— Не всі підписались,—сказав молодший Гнида.
Матюха грізно:
— Хто саме?
— Та от і Гордій Чумак, і Півненко... Душ на десять набереться з тими, що голосували проти.— Він сів до столу й додав: — А були й такі митці: “Дай зачеркну, передумав”.
Матюха глянув важко.
— А ти не знаєш, що їм робити, гадам? У морду їх!
— Та я знаю. Якби ж і я — власть.
— Моєю рукою!— важко одкинувся Матюха на стільці. Враз подався всім тулубом наперед, рухом нерозміреним, аж грудьми на стіл навалився, руку до карафки простяг — звалив чарку.
Налив у склянку перваку, повну по вінця, мовчки хитнув Якову. Той мовчки випив усю до дна за одним духом, тоді тільки крякнув і витер невеличкі вуса широкою долонею та заїв чимсь.
Матюха ще поналивав чарки.
— А в Давида зараз якесь зборище,— як ковтнув шматок, раптом згадав Яків і пильно дивився на голову,— цього ще в нас не хватало.
— Оце зараз зборище?
— Ну да. Повна хата людей, і, видно, якісь питання обмірковують.
Матюха з-під хмурих брів глянув на Якова і, п'яний, підвівся з стільця.
— Де мій наган, Лізко?
Ліза схопилася, і жінки сполошились. А Огиренко сидів за столом поруч із зятем, взяв міцно того за руку й сказав:
— Корнюшо, покинь. Це не зараз!
Той тільки блиснув очима. І Сахновський з-за столу:
— Да в чом дєло?! Що це за анархія! Влади не визнають?! Данюша:
— Та чудаки ви, шановне товариство! Хай обмірковують собі на здоров'я! Хіба й нам не цікаво знати, про що там вони, з дозволу сказать, мізкують? Та які плани будують? От у чім річ,— до Гниди звернувся: — Чи не можна туди чоловіка якого підіслати?
— Та там є підходящий,—сказав Яків, трохи подумавши.
— Хто?— глянув важко Матюха.
— Охтиз.
— Ну, от і сядь, Корнюшо, все буде гаразд, а ми ось вип'ємо,— посадив-таки зятя, підсунув йому чарку і сам узяв, і інші. А як випили, схилився грудьми на стіл і додав стиха, щоб на той край столу, де жінки, не чути було: — Тут гарячки, товариство, пороти нічого. Треба з усіх боків обміркувати, а тоді по-військовому — рраз! — і ваших нєт!
— Да в чом дєло! — п'яний хитнувся Сахновський на канапі. А Яків сказав:
— От Кушніренка б тільки нам вирвати.
Матюха глянув на нього:
— А без нього в нас нікому?
З-за спини повз нього простяглись руки з мискою киселю вишневого; одхилився Матюха:
— Підстеріг де вночі, от хоч би й ти, та й шльопнув, як собаку.
Данюша штовхнув зятя. Той глянув на нього й побачив, як погляд з нього Данюша звів трохи вбік, на оті руки з мискою. Повернув і собі голову,— а то Зінька миску ставила. Хмурий, штовхнув її.
— Іди к чорту! Лазиш тут!
— Не лазю, а страву подаю.
Матюха замахнувся на неї, але Зінька одхилилася,— не вдарив. Тільки як-як од розмаху сам не полетів разом зі стільцем.
— Сволоч!
З-за столу схопилася Ліза й підбігла до чоловіка. На наймичку накинулась:
— І вєчно ти, Зінько, розстроїш!
Зінька звела брови здивовано, здвигнула плечима. Потім мовчки пішла. Матюха звелів Лізі в спальні для них столика накрити: там вони будуть собі. Та хай Зінька кислиць витягне. А то тут незручно: може, і серйозні розговори зайдуть.
— І це щоб зараз же!— глянув він на Лізу хмуро. Потім подався тулубом п'яним до столу й довго не міг узяти ложку пальцями, лайнувся стиха,— піймав-таки врешті, набрав киселю в мисці, а тоді обвів посоловілими очима гостей, що вже заїдали киселем, і жестом розвезеним руки, що в ній була ложка,— “просю покорно!”
Після киселю перші встали з-за столу — заторготіли стільцями — жінки. Вилізли з-за столу чоловіки. Огир, Гнида й крамар старанно до богів хрестилися, а потім — дякували за руку господаря. Молодші закурили. Деякі з жінок вийшли на кухню й напинали хустки великі на плечі. А Никанор Іванович завів грамофон. До столу, тепер уже килимом застеленого, знов сіли старі, точили не закінчену за вечерею балачку. Про ярмарок гомоніли. Крамар ні одного не пропускає. А Огиря саме цікавили ціни теперішні на воли.
— А що, може, обміняти думаєте?
— Та ні, в мене й ці ще не старі,— сказав Огир і помовчав трохи,— другу пару треба б на весну. А то на одну важкувато.
Губаренко примружив око і, пильно глянувши на Огиря, штовхнув Гниду.
— Чув? Важкувато вже на одну пару! Не минеться тобі Юхима Федоровича і вдруге розкуркулювати.
Це в жарт. Та Гниді все ж ніяково стало. Він винувато якось звів брови й плечі і сказав:
— Як таке ж урем'я тоді було.
— Да, було...
Пауза. Бачив крамар, як в Огиря під бровами тінь лягла, отже, став поважний одразу і так, немов, власне, ні до кого не звертаючись, мовив задумано:
— Ні, як хазяїн-таки, як розумний чоловік,— хоч ти його не то що розкуркулюй, а не знаю що,—все одно хазяїном буде. А як дурак дураком, як лайдацюга,— хоч ти йому щороку по парі волів давай з розкуркулення, то так-таки пролетарією й лишиться: або проп'є, або не догляне та здохне в нього.
— А це вірно ви сказали,— хитнув головою Гнида,— бо хіба воно йому болить: він же його не наживав. Та й те ще думає інший: не стане, то знов дадуть.
— Е, ні, товариші, забудь! Тепер уже й влада зрозуміла, що скільки в шаплик не лий, а як у ньому дна нема, то не наллєш. А нашому кенесе скільки не давай і землі, і насіння, і худоби,— не хліборобив він зроду, наймитував,— ото його й доля. А хлібороби є натуральні, з діда-прадіда хлібороби. От на кого влада тепер повинна увагу свою звернути!..— одкинувся крамар на стільці. Огир прислухався до травлення в своєму шлунку й чи слухав, чи ні. Ще говорив крамар:
— Це поступово, звичайно. От на середняка зараз уся увага, а потім дальше — більше: уже ж і в оренду можна брати в самих незаможних, не тільки у фонді.
Огир одірвав себе од задуми й подався тулубом, грузний, до столу. Сказав зітхнувши:
— Землі держаться, як зубами. Хіба вже який без худоби, а земля далеко. А ще немов оцей бродяга підіб'є народ та клопотати стануть.
Губаренко витяг голову й кинув тихо, зиркнувши скоса на Гниду:
— А це вже хай вони,— хитнув головою на хату,— молодші хай.
У Гниди тільки брова ліва тріпонулась, а він мов не чув, заговорив знов про воли, про ціни на них на ярмарку.
Заспівала співачка “Чайку”. Молодь сміялась на канапі. Данюша так смішно розповідав єврейські анекдоти. Аж і в Матюхи пика червона, як баклажан, розплилась, розмазалась у п'яну усмішку. Підійшла Ліза й сказала, що вже готово. Матюха нахмурився й пождав, поки Данюша скінчив розповідати. Тоді підвівся і тим усім хитнув головою. Як не прохали жінки — ще хоч хвилиночку, ще хоч один коротенький хай Данюша розповість,— Матюха хмурний:
— Ніззя! Хай потім.
Х
У спальні до ліжка був приставлений столик кругленький, і на ньому стояла вже карафка з самогоном, склянки й закуска.
— Ну, от, друззя,— не сів, а зліг Матюха впоперек на ліжку, головою розпатланою обіпершися об стіну,— діло предстоїть нам дуже сурйозне, і потому зачини, Якове, двері й сідайте.
Начміліції вилаявся був, мовляв, не дадуть і з жінками пожартувати, діло знайшли. Данюша по плечу ляпнув його з п'яним усміхом:
— Кинь, Льоню, дурницями займатися: ото Паша... який чорт гидкий, а не бійсь — поки не женишся...
— Та ну її!
А Матюха зауважив:
— Це, брат, не тільки мене, а й тебе торкається, це чорт на нашу голову з'явився. Головне;— що партійний! От у чім заковика!
— Да, може ділов наробити, якщо як,— додав Гнида Яків,— це не Тихін, цей зна ходи і в партію, і в повіт. Що йому, чортові? І вже бачу по ньому: рознюхує, сволоч. От і сьогодні чув на сході — за Кушніренка балакали: як, мовляв, що в його облікова картка на крадену коняку сказалась? Де він узяв її, що все чисто, і масть, і прикмети правильні. А Давид і каже: “Та вже ж сам картки не видрукував, видно, друг є такий, що біля карток”. І за Одарку, що повісилась, пробі, чи якийсь лист десь є, чи кому щось казала. Взагалі, чоловік небезпечний. Немов що — пропали, вважай!
На хвильку всі змовкли. Може, кожен хапливо переглядав шматки життя свого за останні роки: скільки отак селян плачуться, не знаючи на кого,— озлидніли, лишились без тягла. Власне, то сам Гнида з компанією, а Данюша хіба, бувало, шепне: “У того б слід, хай трохи осяде”. І Матюха брав пай тільки за те, що мовчав. Сахновський за облікові картки, та вже як викриється, всім одна шана: конокради. За це не милують. Ще на тому шматті життя п'яного виступали плями одна за одною, брудні і з кров'ю. Льоньці так ясно стали в уяві клуня й юрба, на землі лежить Одарка,— тільки-но з вірьовки зняли. Робив розслідування в сільраді, а якийсь парубок, як були з ним наодинці в хаті, на запитання, що може показати: “Ти її, падлюко, зі світу звів”. І хотів ударити. Заарештували його, а потім — хто знає? — вели міліціонери в місто, а в шелюгах він кинувся тікати... Ну, його й пристрелили...
Дзенькнули шпори під столом. Сахновський поривно звівся із стільця і, схвильований, пройшовся по кімнаті. Враз зупинився біля столу і сказав з паузами й твердо:
— От що, товариші. По-моєму, без усяких балачок шльопнуть гада — і точка.
Тиша. Чути, як за дверима в світлиці сміялись хором жінки, а потім було чути — щось за дверима говорила Ліза, видно, смішне, бо знов — сміх. Матюха звівся з ліжка і, наливаючи склянки, процідив по слову:
— Да, я підтримую. Шльопнуть!
Данюша тільки здвигнув плечима — хто ж, мовляв, буде проти? Але не в тім питання, що з ним зробити, а як зробити? Щоб і комар носа не підточив, а не так, що й пальці знати. От над чим їм подумати треба. Бо їх же ціла компанія, так не залишать: мовляв, хто зна, хто вбив, чорт його, мовляв, бери. А будуть дошукуватись. От через те й треба план скласти, все точно вирахувати, утворити відповідну обстановку. Оце така Данюшина пропозиція.
— Поки ти обстановку утвориш, він таких ділов натворити встигне.
— Ну, “встигне”! Треба слідкувати за ним. Яків Гнида кашлянув і перехилився до товаришів. У нього, мовляв, теж план є. Не який мудрий. Ну, а коли б вийшло все так, як думається, дуже б добре було. Це так: учора в млині він допізна був, а Давид молов саме з Тихоном. Ну, Тихін ото пішов додому чогось, а Марію прислав за себе. Так, от же чортова баба,— сама до парубка в'язне, при людях прямо. А потім разом із млина і вони поїхали, а він, Гнида, пішов. Так біля воріт Мотузчиних бачив: закручують уже любов. Начміліції аж шпорами дзенькнув.
— І добра молодиця?
Яків зітхнув важко і, примруживши очі, покрутив головою.
— Писанка. Та ще дітей немає ж,— як дівка. Ну, а Тихін же хворіє, от і найшла собі молодця.
Трохи помовчав Яків. Марія перед ним як жива. Ворухнулись широкі брови в Якова.
— Да. Так ото я й подумав: чи не можна б на цьому роль зіграти? От як закрутять вони, щоб хоч поговір пішов. А тоді пусте вже: Давида й де-небудь підстерегти можна. А чи й просто в хаті — завжди читає кінець стола проти вікна,— і кінці у воду. Хто? А ясно хто: в кого жінку одбив — з ревнощів. А за це скільки дадуть?
— Вісім років,— сказав начальник міліції поважно.
— Та ну, брат?! — аж звів брови радісно здивований Яків.— От би!..— і знов підійшла й стала Марія перед ним як жива. Щось думав Яків, а сказав тільки:
— Да, це треба...
Усі погодились на тому, що дійсно план Гнидин добрий. Але чи він удасться — це ще питання, бо все залежить од того ж самого Давида та Марії, а збоку вплинути ніяк на розвиток отих подій. Добре як добре. А на всяк випадок у Данюші інший план зародився.
Трошки складніший, правда.
Всі глянули на Данюшу. А він, міцно, глибоко затягшися цигаркою, обвив себе сизим тютюновим серпанком і почав розгортати свій хитрий план. Слухали його уважно всі й захоплено. На яких деталях, бувало, не втерпить хто і, тріпнувши головою, кине: “От здорово!” Знов притихав, пильно дивився в Данюшине обличчя. А як скінчив, Матюха вдарив кулаком по столу й сказав:
— Оце й я розумію! Главне — правильно Данюша каже: коли це в мене було, щоб проти голосував хто? А то аж сім! Підняли вуха.
— Можна так зробити, щоб самі селяни й розквиталися з ними начебто самосудом,— сказав Яків.
— Та там уже найдемо як! П'ємо за удачу! Пили. Між чарками ще говорили про те ж: то той, то інший вставляв якусь деталь. А начміліції, блідий од хмелю, раптом промовив:
— Треба ще жінку якусь у діло вплутати. Що ж я буду дізнання робити на суху! — він одкинувся на ліжку головою до стіни й, рукою обнявши за голову Матюху, притяг до себе. Щось говорив тому стиха. Матюха знизав плечима й випростався.
— І чорт тебе знає,— сказав уголос,— що в тебе за смак отакий дурацький. Ну, що ти в ній знайшов: мале, сухе.
— Про кого це? — поцікавився Данюша.— Не про Зіньку бува?
— Та тут Льоньці в душу запала,— засміявся Матюха. Огиренко непевно здвигнув бровами. А начміліції раптом звівся на ліжку і, п'яно блискаючи очима, нетерпляче:
— Що, кінчили, значить?
Ще хвилинку — розподілили ролі; план, власне, який удасться: чи Гнидин, чи Данюшин. А до того часу треба пильно стежити всім за ним і, головне, треба його якимось замкненим колом обвести, щоб він із нього не випорснув. Це вже Сахновського справа: в районі “очки всім повтирати” й пошту перевіряти.
Постукав хтось у двері. Ліза зайшла. Спитала: чай їм сюди чи, може, вийдуть у їдальню?
— Зараз,— сказав Матюха. Потім згадав щось і повернув голову до жінки:— Де там та Зінька з кислицями?
— Хіба не вносила? — здвигнула Ліза плечима й вийшла.
Сахновський сів на ліжку, очима до дверей. Не чув уже, що там говорили. Десь тільки далеко-далеко, там, за дверима, засміялися жінки, і тужив далеко десь жіночий один око голос. І раптом так і здвигнувся — одчинилися двері, зачинились — знов десь далеко-далеко... А Зінька підійшла до столу, поставила миску і швидко крутнулась. Матюха спинив її.
— От що. Набери вівса в цеберку в коморі. Та даси коням начальника міліції. Та ключ візьми, замкнеш клуню. Не давала ж іще?
— Ви ж не казали нічого.
— Ну от, іди!
Зінька вийшла. На кухні самовар збіг — господиня накинулася з лайкою на наймичку. А та вже така змучена за день, голова як не розвалиться,— і не сказала вже нічого, тільки плечима знизала. Потім накинула хустку велику на голову і, взявши під лавою відерце, вийшла з хати.
Пізно вже. Повний місяць стояв високо в небі, над самим подвір'ям. Тиша така навколо. Чути, як шерхнув — упав лист із каштана біля комори. А десь далеко-далеко, на тім краї села, тюкнув хтось, і ґвалтували десь далеко собаки. Зіньці здалося: отак їм на хутір чути вночі здалеку. Навіть запахло немов отак: кленами з саду й бур'янами з пустиря. Навіть немов отак і заболіло...
А в коморі пахло зерном і мишами. Зінька набрала відерце повне вівса і, замкнувши комору, пішла через подвір'я та у ворота, що на город,— до клуні. Ішла тихо, з похиленою головою й думала щось. Пахли бур'яни на городі і з берега — листям падалішнім.
XI
Сивим туманом слався вонючий тютюновий дим самосадовий, легко хвилями гойдався над головами селян, що сиділи круг стола, на лаві й біля припічка з цигарками. Душно в хаті, а сиділи хоч простоволосі, та в кожухах, у свитах, тільки порозстібалися, а не скидали. Пропахлі потом, овчинами, чорноземом. Двері були відхилені трохи в сіни — не допомагало те: час од часу стара Мотузчиха захлиналась кашлем під комином, де сиділи ще жінки-сусідки. Христя стояла — нещодавно повернулась із гулянки. Бувало, що по тому ж, як відгук од стола, бухикав глухо й Тихін з болем, рукою тиснучи груди. Давид тоді відхилявся од газети й чекав, поки Тихін перекашляє, і підведе схудле своє обличчя й скаже “вже, читай”, тоді читав далі.
В хаті тихо. Уважно слухали селяни, занімівши в різних позах: хто весь подався всією постаттю до стола й слухав, широко розплющивши очі, хто — низько головою похилившись, мов у задумі. І біля припічка, й на полу.
Дядько Гордій спинив Давида:
— А стій! Що воно, ота стабілізація?
Давид з'ясував, що це слово означає зміцнення — наче на ногах твердіше став. Але хіба ж це відповідь? То він клав газету, прокашлювався і робив цілу доповідь: якими вийшли капіталістичні держави з світової війни, які протиріччя роз'їдають увесь капіталістичний світ. Говорив про СРСР, про відродження нашого .господарства. Він витягав книжку з покутя й читав цифри. Відчувши, що вже стомилися, перегорнув газету, одкрив сторінку “Селянське життя”. Це були коротенькі дописи сількорівські.
Поруч Давида сидів дядько Гордій, теж заглянув у газету, потім прихилився ближче.
— О, що воно намальовано? Звідкись ноги стирчать. Хто сидів ближче, теж підсунувся, і від припічка встав хтось.
— А читай.
Давид прочитав: то десь у селі Демидівці, їхньої ж округи, голова сільради напився в когось на хрестинах, а повертаючися вночі додому, звалився в рів проти сільради та там і заснув. Аж коли-то селяни помітили пропащого голову та витягли з рову. На малюнку — ще тільки збирались витягати. Ще з рову стирчали ноги, хрюкала тут же свиня й лізла до голови цілуватись, а селяни оторопілі стояли, розвівши безпорадно руками. З дядьків хто всміхнувся усмішкою непевною. Один тільки Яким засміявся гучно. А дядько Гордій сказав, поважний і нахмурений:
— Це ж над нами сміються, над мужиками: бач, якими дураками намальовано — шапки поскидали, потилиці чухають. Голова — то тільки причіпка, де ж той голова? Самі чоботи стирчать. Ще й чоботи “бульдо”, не як у тих он — пальці повилазили.
Давид засміявся.
— Як це тільки чоботи? А от же: “В селі Демидівці голова Кіндрат Нестеренко”. Це ми не знаємо його, а не бійтесь — демидівці й по чоботях пізнають.
— Та то вигадане й село, і прізвище. Що б же — влада та допустила про себе отаке писати? — хтось недовірливий зауважив, а Давид тоді сказав:
— А чоловік, як у нього на тілі болячки чи короста, хіба він вилікується, як у кожусі й спати лягатиме? Ні! Треба скинути й сорочку,— хай болячки всі на виду. Якусь, може, треба йодом припекти, якусь, може, проколоти та видавити. Так і республіка наша. Не з піни морської вона народилася, а народилася в сирих окопах, в нетоплених ешелонах, недоїдаючи, не скидаючи по місяцях сорочки. Що ж нам тут соромитись, що ми коростяві та в болячках? Є й самогон у нас, є й біля влади бандити, а дехто з них і в партію проліз. Не ховатись, а скинути сорочку та пильно з квачиком та з йодом. Це зараз, і робить і влада, і партія. А не сміються з селян, як ви кажете, дядьку Гордію.
Дядько Гордій непевно ще хитнув головою. Подивився пильно на Давида, а потім схилився головою й щось думав довго. Давид читав другий уже допис про кооперацію в якомусь селі. Дядько Гордій мало що й чув у задумі. І як скінчив Давид, підвів голову і сказав стиха:
— Так може б... ми й про нашого написали в газету? Хтось хмуро:
— Не хватить газети, як нашого голови та всі діла списати.
Тихін сказав:
— Хватить! А оце, поки в зборі та гуртом, і написати. Доки ж його отак терпіти? Може ж таки, правда хоч у вищих органах є. А ні — тоді в самий центр бомагу будемо писати!
— А звісно! Може, хоч у вищих органах люди ж таки сидять? Чи доки ж це?
— У людей власть, а в нас жити не можна! Зашуміли всі в хаті. Підводили голови й біля припічка, хмурні, з глибокими зморшками. Ще з-під брів у декого забито дивилися очі. Але щодалі будились десь там під гнітом Матюшиного кулака: придушений гнів, роз'ятрені образи й бідняцькі надії, зім'яті одним хриплим Матюшиним“ніззя!”
Першим по паузі Хоменко підвівся з лави — старий, з розпухлим од Матюшиного кулака обличчям — і сказав розпачливо:
—Ну, от ви ж бачили, люди добрі! Як можна жити?! Бив Денікін, так то ж буржуйська власть була, а це ж наша, радянська власть! Де ж тут правда? Як запродався куркулям, так бідний люд за собак тепер вважає!
—. Іменне! Як що — зараз за наган!
— Пиши, Давиде!
—- А млин паровий наш же, незаможницький, компанією в оренду собі взяв підложно, а тепер і дере з бідного по три шкури за помол!
— Землеустрій навмисне затримує, щоб куркулям споловини землю здавали!
— Пиши, Давиде!
Дядько Гордій ще підвівся.
— А я й те скажу... От у нас стали коні водити. Хіба чужі, думаєте? Бач, за Кушніренка хлопочуть! Не іначе, як одної...—він обірвав і мовчки, здивований, дивився на двері. І всі глянули. На порозі стояла простоволоса, в сорочці з розірваним коміром. Під німими поглядами чоловіків, немов од холоду, звела плечі й тихо сказала:
“Здрастуйте”. Обвела очима хату. На полу Христю пізнала,— брови ворухнулись злегенька в дівчини, немов зраділа. І вона тихо пройшла через хату до полу.
Чоловіки мовчали. Щось не давало їм просто відвести очі й заговорити далі про своє. Дівчина стала поруч Христі, в тіні від верстата, з широко одкритими й нерухомими очима. Нарешті вже Мотузка старий спитав:
— Чи тебе, дитино, не били?
Зінька стомлено похитала головою — ні.
— А чого ж це в тебе кров?—спитала Христя аж злякано. Зінька мовчки витерла губи. Чоловіки підійшли ближче, і хтось біля стола підніс лампу: світло через верстат упало дівчині на бліде обличчя, на розірвану сорочку.
— Да, кров! —сказав ще хтось.
Тоді ж раптом Зінька закрила руками обличчя й німо забилась у риданні.
Всі в хаті сполошилися й не знали, що подумати. Тільки тішила Христя, обнявши за плечі подругу. З-за стола встав Давид і, підійшовши до дівчини, спершу мовчки дивився на неї. Потім злегенька взяв руками за руки їй від лиця й спитав похмуро, а сердечне:
— Чого ти плачеш, Зінько?
Мабуть, у голосі зазвучала якась струна давнім, напівзабутим звуком,— дівчина хлипнула й раптом затихла. Руки одвів їй од обличчя: з-під рук великі скорботні очі на нього глянули. І заніміла так. І занімів Давид. Потім вії в Зіньки тихенько тріпнулись і прикрили очі згори.
Ще хтось питав її: що ж сталося? Зінька розповіла: які всі п'яні там, у Матюхи, як у клуні начміліції схватив її. Не знає — як вона вирвалась од нього і як бігла,— не знає. Отямилась тільки на городі в дядька Гордія — видко, впала через тин, як бігла. Ще пам'ятає: гнався за нею й стріляв.
Закашляв біля стола Тихін і харкнув.
— Може, й зараз шукає ще? — хтось спитав у тиші. Занепокоїлись селяни. Одходили від полу. Хтось застебнув кожуха і м'яв уже шапку в руках. Чути було в тиші, як у повітці заспівав півень. Всі чули, всі так і кинулись: отак, мовляв, засиділись. Швиденько обстібались, надівали шапки й прощалися.
Кінець стола сиділи вже тільки Тихін, Гордій Чумак, та біля припічка Яким курив з Півненком. Давид стояв біля верстата задуманий. Довга пауза. Дядько Гордій перший підвівся й сказав:
— Нехай Зінька нікуди вже не йде, хай спить у вас. А ти, Давиде,— адже люди чули, бачили... Чи невже-таки скрізь отаке право? То тоді вже будемо самі якось — чи один одного душити, чи як?! Це ж — не можна жити!
— Завтра буду в районі,— сказав Давид,— не може бути, щоб і там... А ні,— знаю дорогу і в повіт. Тихін ще сидів кінець столу.
— Іди вже, Тихоне,— сказав Давид,— сюди вони не прийдуть.
Тихін мовчки підвівся тоді, і всі вчотирьох вийшли з хати.
Давид підійшов до стола й опустив голову на руки. Христя стелилася. Зінька стояла біля верстата задумана. Потім тихо підійшла до стола й стала, мовчазна. Давид не рухався — може, хвилину так. Аж ось поривно звів голову, очима просто дівчині в очі,— стрілися. І німо — довго, цілу хвилину — дивились мовчки одне на одного.
Стали задумані Давидові очі.
Перший він і сказав, іще задуманий, а в голосі чулася і радість, і тихий сум. Мов подумав, далі вголос:
— Коли це було?! Ти ще була тоді підлітком. Я тебе одразу й не пізнав, Зінько, отоді у дворі. А це вже дивлюсь — і очі, і як оце всміхнулась,— дивно: стільки років, а по одній усмішці пізнав би тебе. Тільки так давно це, мов у сні бачив!
Зінька в усмішці тихій замарилась.
— А я... коли бачила тебе востаннє! Ще як горіла економія, як партизани налетіли. По пожарищі гасав з наганом... Потім не бачила — отож як пішли на фронт. А думала часто, ще як і революція була, і вже як стала наймичкою. І так хотілось побачити...
Дівчина трохи помовчала. Між чорних брів лягла зморшка маленька — знати, думки налинули. І раптом зморшка зійшла, і всміхнулась дівчина. І чого воно згадалося?

У них жив тоді влітку, як білі стояли, за ковальчука в кузні. Як викрала вона йому одного разу цілу папку з паперами в штабі (ходила ж туди з сестрою підлоги мити)... От одчаяка була отака! Давид вибрав, що треба йому було, а тоді й назад однесла в пазусі.
А потім були ж Давида заарештували: хтось із хуторян виказав. Уже вели розстрілювати вночі до цегельні, та втік Давид. Як тоді було страшно в економії!.. І як згадає це, не віриться якось: ще ж така й мала була, а бувало, як і за Катрею слідити вже стали, розкаже Зіньці, що передати, де піджидає, і гайне дівчина. Ніч... Озирається сторожко, чи не слідять. Та тоді межами поміж житами... Свистіти вміла всяко, як умовлялися. Де відгукнеться свистом із жита, туди, як перепеличка, і впаде дівчина...
Чи пам'ятає він?
Очі Зіньчині близько до Давидових із сутіні... Як в оті давні голубі літні ночі десь на межі...
Сидять близько, і розповідає пошепки дівчина, що там, у дворі. І від того, що в степу широкому, а пошепки, трошки хвильно обом, очі горять не як звичайно. Картуза Давид скине, на нього наган покладе. А потім наказ дасть, що Катрі передати. Потім замовкнуть, і вже й іти їм, а сидять... Брови в Зіньки вже не суворі й не напружені, а трошки крайками спустились, як стомлені крила. Дивиться в зоряне небо, задумана, а Давид — у її задумані очі.
Підлітком була ще,— хлопець не займав. Хоч і шумувала молода кров, хоч і вабили очі: “А!”—картуз надіне на голову, в руки наган.
— Бувай здорова, Зінько!..
...Степом бреде навпростець, просто житами. Шумує кров у юнака, б'є в голову завзяттям юнацьким, аж хлюпає. Він зупиняється обличчям до економії й тюкає з викликом. А тоді заводить пісні своєї, партизанської, аж степ, аж ніч зоряна притихне й слухає...
— Ех, Зінько! Було...
Замарені очі до нього, й усмішка тиха, замарена. А враз здригнулась, і обличчя стало на мить як із гіпсу виліплене — неживе. Потім тихо зламалися брови в печаль, із очей глянув жах. Вона прихилилась близько до парубка і сказала пошепки й хвильне:
— Давиде, тебе хотять убити!
Той здригнувся і, одхилившись, глянув пильно на дівчину:
— Ти хіба чула що?
— Ні, я по них бачу. І чула-таки — когось підслідити, каже Матюха, а я саме зайшла й почула. Так хотів ударити.
Вона змовкла й думала щось. Потім схилилась головою й тихо хитала, немов нечутне, без голосу, без слів тужила над ким, а чи їй до безкраю боліла голова.
Підійшла Христя і щось була весело сказала. Та побачила задумані обличчя,— притихла й прихилилась до подруги головою.
Пізно вже. Спали всі в хаті. На полу тихо час од часу стогнав хтось та белькотів у гарячці. Давид кинув перо й одхилився од аркуша — дописав саме. А тоді простяг руки на столі й важко впав на них головою. Проспівали треті півні.
XII
На ранок зірвався вітер, і небо заволокло сірими розпатланими хмарами. Мов сива брудна вовна пливла вгорі по воді, низько над хатами. Ось-ось, здавалося, за високі тополі біля церкви зачепиться й розклочиться або ж повисне на них заплутаним пасмом. Запахло дужче осінню: листя пожовкле, як із кульбаби пух, вітер рвав і кружляв ним по голих городах. Кружляло гайвороння з криком. На вигоні швидко махали крилами вітряки. І біля купок плиток, на вигоні ж, спішно порались молодиці,— на возиках увозили їх у двори й ховали в повітки. Дощ буде.
Давид зразу ж зранку зібрався був іти в Щербанівку, та, як глянув на годину, згадав, що в них іще ж не довіяно. Облишив іти. Треба довівати, бо як задощиться!
На току, біля хати, з повітчини викотили віялку на простелені кодрі. Зерно, раз уже провіяне з полови, в комірчині лежало ворохом. Звідти старий Мотузка набирав коробкою й носив. Давид крутив віялку. Гуркотіла, стара, розбита, на з'їдених трибках, аж їй току мало. Рвав вітер, осипав половою, порошив очі. Батько як висипле коробку на кіш, стає тоді навколішки на кодрі в зерно й рукою обережно одгортае з-під віялки. А думав-вираховував, скільки ж треба до тих, що Христя з радгоспу принесла, докласти, щоб на коняку. Може, про це ж думав і Давид.
Надвечір пустилася мряка.
...І мрячило вранці другого дня, коли Давид, підвівшися з ліжка, виглянув у вікно. Біля порога вистругане під тік подвір'я блищало, як масна сковорода. Через улищо Гнидина хата й далі — город і вітряки за городом були як у тумані. Знадвору ввійшла Христя з топливом. Солома мокра була од дощу. І сказала мати від печі, глянувши на сина біля вікна:
— Як же ти, сину, підеш в отаку годину. Це ж не близько.
— Треба йти.
Він одягся. Надів потім шинель зверху й туго, по-військовому, підперезався поясом, будьонівку — бо картуза не було. Мати казала підождати: ось же картопля звариться. То пусте. Як день там один на самому хлібі побуде, не захляне. А що нагадали, то добре: він одрізав собі окраєць і упхнув у кишеню. Потім з книжок вийняв якісь папери, згорнув їх і обережно сховав за обшлаг рукава. Вийшов із хати.
Мряка. У березі важко чмихав паровий млин. За городом, на ріллях, чути — гайвороння кричало. Пахло степом, ріллею, кізяковим димом: саме по хатах топилося. По вулиці йшли школярі з сірими полотняними торбинками через плече. Як зустрічалися, зминали, і, спинившися, задирали голови у великих, аж на вуха, шапках, і мовчки ще довго вслід дивилися. Потім гукав якийсь десь далеко, вже за півгін іззаду: “Здрастуйте!”
Як вийшов за село Давид, гудів тільки дріт на телефонних стовпах. Ліворуч, за річкою, темною смугою плямів ліс крізь мряку. Просто — степ, затуманена даль, розкидані хутори. І над всім — мряка й тоскне одноманітне гудіння по стовпах. Думав Давид про широчезні неоглядні простори степові, про тисячі Обухівок, глухих і темних, на далеких глухих гонах.
Пронеслась над ними революція, як вихор, у плуг тисячолемішний упряжений, перевернула цілину. І от: із чорної, плодючої землі густо та зелено — сходи. А в глуші де-не-де, потім, як полоснули бур'яни...
Думав про Матюху з його компанією, про позавчорашній сход, про збори в себе в хаті, отоді, увечері. “Брешеш, Матюхо! Коли хазяїн приходить на ниву й бачить, що глушать бур'яни, він убродить у хліб тоді й вириває їх із корінням. А потім оберемками виносить на межу”.
Ступав широко й думав ще за Обухівку.
До шелюгів дорога була добра, піщана. І шелюгами. А потім пішли чорнозем та солонці. Ноги хоч ще й не грузли глибоко, та налипало на чоботи, і волочив їх, як пудові. На його щастя, зразу ж за Михайлівськими хуторами нагнав якийсь чоловік рябою кобилою у возі. Давид попросив підвезти його, той узяв — теж їхав у район. Так що через дві години яких уже під'їздили до Щербанівки.
Зразу ж од степу, звідки під'їздили Давид із михайлівським чоловіком, вигін — ярмарковище — широко розлігся. Цілий табун вітряків прилетів звідкілясь і спустився отут. Далі стояли гамазеї, крамниці й рундуки базарні. Базар уже розходився. За гамазеями, ліворуч,— маєток колишнього інженера Погорілова. Колись, як ще хлопчиною, бувало, Давид приїздив з батьком на ярмарок, за парканом високим він здавався якоюсь казкою: висока водокачка, будинки з терасами... У шпарочку паркана видно тоді було: в дворі машини всякі, сад, підстрижені дерева й іще якісь дивні — униз віттям росли. Тепер паркана зовсім не було. На великому, порослому бур'яном подвір'ї стояла мовчазна водокачка, розбиті будівлі, купи цегли з бур'яну. Тільки під садом стояв одремонтований флігель та стайні. Біля купи гною з вилами порався в червоному кашкеті міліціонер.
Дядько, як проїздили, оглянувся до парубка й сказав:
— Оце міліція тут міститься. Ото під садом льох, сидів і я в тім підвалі. Не дай бог нікому! То арештантська є таки, а то й у льох саджають.
Давид поцікавився, за що ж його посадили були.
— Та от сказати так,— почав дядько,— живемо ж ми на хуторі. Ну, а життя наше звісно яке. Прийшли й до мене вночі під вікно: “Хазяїн, одчини”. Потім стали у вікно лізти. А в мене ружжо було, я й вистрелив. Одігнав-таки. Як же прилетіла на ранок міліція шукати ружжа. Я вже й оддав їм; все одно заарештували. Троє суток держали, аж поки штраф не заплатив. Тпру!
Приїхали.
Біля ґанку стояли підводи, на ґанку багато селян. Було рівно одинадцять, коли Давид зайшов у канцелярію й глянув на годинник. У канцелярії за столами сиділи й шкрябали перами писарі, навіть на машинці стукотіла одна машиністка — білява тендітна панночка. Біля дверей товпились селяни, й пахло чорноземом і од сіряків — вівцями під дощ. Кричали плакати з стін: “Купуйте селянську позику!”, “Підвищуй урожай!” Кликав наймит у спілку “Всеробземліс”. Два кремезних чоловіки, робітник та селянин, тисли руки один одному й гукали: “Хай живе змичка міста з селом!” Якось одразу де й поділося в Давида чуття самотності й пригнічений настрій. Знов одчув у собі таку певність і радість, мов то живі люди, живі заводи, фабрики димлять, бринять не на плакаті, а в повітрі ескадрильї літаків. Життя буйне — відродження країни.
Скинув будьонівку, трошки патлатий і з веселими очима. Пройшов до кабінету голови. Сам секретар був, а голова виїхав десь на село і повернеться, може, надвечір, а може, аж завтра. От жаль!
— А що ви хотіли? — спитав секретар.
Та з землею в них ніяк не влаштуються в Обухівці. З весни ще подавали приговор про проведення землеустрою, і от не чути нічого, і приговор той десь загубився. То думають ізнов оце. Зараз у них провадиться організація земельних громад. І думають сход оце скликати, то хотів побалакати: треба, щоб хтось із району прибув, бо в них же, в Обухівці, “диктатура” Матюшина,— він може і пику побити, і сход розігнати.
Секретар нічого певного не сказав. Подивився пильно на парубка — мовляв, якби ж це був голова.
— Да, жаль, що голови немає.
Зайшов потім у партком. Там же це, з коридора просто двері. Але саме сидів з Мироновим (це секретар парткому) начальник міліції. І, як зайшов Давид, Миронов одмахнувся рукою — зараз занятий. Давид вийшов у коридор і сів на лутці, піджидаючи. Хвилин через кілька вийшов із кімнати начміліції з забинтованою шиєю. На Давида тільки зиркнув скоса гостро й пройшов, побрязкуючи шпорами. Давид тоді зайшов у партком.
— Ну, що скажете, товаришу? — коли той сів перед столом, спитав Миронов, закурюючи, пильно дивлячись примруженими очима на парубка.
Давид витяг із-за обшлага якісь папери, партквиток, поклав на столі перед секретарем. От спершу зареєструватися. Бо тоді якось приходив, а в парткомі нікого не було. А скаже от що: свавілля та безладдя страшенне в них на селі. Він сам з Обухівки. Миронов це знає. Розгорнув квитка Давидового, дивився туди, а скоса, спідлоба, поглядав на парубка. Згадав, що йому говорив Сахновський, як приходив оце, і подумав: “Да, пожалуй, ще б тільки жупан та шлик чорний...” Спитав, пильно припавши очима:
— В партії з якого року?
— З двадцять першого.
— Де вступили до партії?
— В Червоній Армії в Ташкенті.
Миронов мгукнув і довго не зводив очей з Давидового обличчя, потім спитав: що ж там у них, в Обухівці, за свавілля та безладдя? (І “свавілля”, і “безладдя” — підкреслено в нього). Давидові одразу, від самої інтонації його голосу, стало якось не по собі, і він уже відчув, що не скаже, як думав: щиро, по-товариському. Він похмурився і став розповідати про сход, про Матюшину політику й мордобій, про історію з наймичкою. Миронов, здавалось, уважно слухав його, а як скінчив Давид, затягся цигаркою й спитав ні з того ні з сього:
— Ви от що, товаришу, краще скажіть: у дев'ятнадцятому році, до Червоної Армії, де ви були?
— До приходу денікінців — дома, а потім — в лісі, у партизанському загоні.
Ще мгукнув Миронов і мовчав. Довга пауза. Чути було — в коридорі гомін та рипіли двері на блоці.
Миронов перший озвався:
— Це все, що ви мали до мене? — і, одклавши квиток, взяв олівець і схилився над паперами.
Давид спалахнув.
— Товаришу, я жду, що ви ще скажете! Невже й цього вам іще мало: на сході, перед цілою громадою, чоловікові за те, що голосував проти голови сільради, партієць б'є в кров обличчя — мало? Хватає й намагається зґвалтувати дівчину начальник міліції, добре, що вирвалась,— і це мало? Село затуркане, темне, в хаті-читальні досвітки. Ночами п'яний розгул із Матюхою на чолі. Я оці дні ходжу сам не свій. Іноді просто не віриться, що це дійсність, а так — немов заснув і душить кошмар.
Я пішов сюди, думав порадитись із товаришами. Щось треба робити! Жити ж не можна!
Миронов трохи пождав, поки Давид заспокоївся, і сказав тоді на диво байдуже:
— Це все буде в парткомі обговорюватись. Да, Обухівка — бандитське село, темне. Хто ж винен? Що Матюха п'є, про це ми знаємо, і знає партком. П'є, та розуму не пропиває: недарма ж два роки обирають на голову, і якось зовсім не можна припустити, щоб він... та ще на сході. Сахновський позапартійний — хай буде відомо йому. А потім — “намагання зґвалтувати” — це таке розтяжиме поняття.
І взагалі його, Миронова, дивує: на селі праці для партійця — непочатий край. На селі — кооперація, КВД, культосвітня робота. А він із такими дрібницями...
Давид оторопілий дивився на нього й довго мовчав. Хотів щось сказати, та втримавсь. Тільки закусив губу до болю, підвівся. Довго надівав будьонівку на голову. Ще стояв і думав: не вірилось, що от треба повернутись і вийти. Секретар уважно дивився в папери, немов не помічав, чи Давид тут, чи вже вийшов. А як простяг той руку за партквитком, раптом підвів обличчя й сказав:
— Ні, товаришу, квиток хай залишиться в мене.
— Чому?
— Він ніде не дінеться,— ухильно відповів Миронов.
Надворі, як зійшов з ґанку, став під мрякою й досі оторопілий. Думав: “Що таке? Чи дурень, чи в одній банді?” Але потім поволі одходив, тільки настрій такий же безпросвітний та важкий був. Сходив потім на пошту, вкинув листа в редакцію газети “Голос праці” й передплатив газету на три місяці для хати-читальні на ті гроші, що зібрали тоді ж у неділю. Трохи полегшало й надійніше стало.
Годинник на пошті показував пів на другу. Давид довго не барився вже, улаштував іще деякі свої справи й рушив додому.
Як і тоді, вранці, мрячило й тоскно гудів над головою телефонний дріт на одній ноті. А в грудях у парубка немов теж натягнено струну одиноку, і бриніла вона тоскне й боляче.
Так усю дорогу. У Михайлівських хуторах смеркати Давидові стало.
Вже де-не-де світилось по хатах. А як за хутір вийшов, зовсім чорно стало — ні дороги не видно, ні степу. Все небо крізь мряку й ріллі злилось, змішалося в чорну й липку квашу. Гудів дріт. І було, що дріт обривався, тихо тоді, тільки ноги в грязюці чвакали. Потім, чути ногами стало,— почалися піски... Це шелюги вже. З обох боків дороги в темряві тьмяно пляміли на сірому піску кущі, кучугури. І зовсім близько чорніла смуга соснової посадки.
Поминув хрест край дороги — колись при денікінцях тут розстріляно кількох селян, як гнали їх на Щербанівку. Згадав, як Зінька вчора... І раптом одчув у собі таку смертельну тугу, мов серце хто взяв і здавив у холодній слизькій руці, аж пальці в нього повгрузали.
— Уб'ють сукині сини. Десь підслідять і вб'ють. Ну й хай. Хіба й раніш не дивився він смерті сміливо в самі очі: до стінки становили... Що наше життя, кожного з нас, перед тією великою радістю трудящих, що ради неї кидали матерів, жінок, дітей і йшли з гвинтівками, обшарпані, упроголодь, щоб, може, ніколи не вернутися. Падали в крові тисячі без вагання, бо буде ж радість і тим, кого покинули, і тим, хто буде ще приходити в життя. А що їм оце тільки мить одну, що тільки крилом черкнула... А! хіба радість чи й саме життя вимірюється часом!
З-за шелюгів блиснула жовтенька крапка — це шелюгам край. І просто вниз, під гору, у долині — Обухівка, немов хтось жменею сійнув зерно золотаве в чорну ріллю.
XIII
Після Щербанівки Давид став мовчазний і задуманий. На другий день нікуди з дому не виходив. Порався по господарству, з батьком у клуні зерно точили на решето на продаж: у неділю ярмарок у Щербанівці, думають коняку купувати. Або, як у хаті,— сідав за верстат. Лядою гупав, кидав човник, а десь думками не тут, не біля ткання. І бувало — як цівку витче вже й нову закладе, а сидить задуманий, мов забув, що далі робити. Спитає мати з-за прядки:
— Що, цівок немає? Ану, Докійко, кинь свою кужелицю, насучи.
Докійка, дуже здивована, поводила худими плеченятками:
— Та цівок же там повна підрешітка.
І Давид кидався:
— Що таке? А, ні, цівки ще є,— і знов гуп-гуп лядою, машинально самими руками, ногами підніжки перебирав, а в голові не ткання.
Чорт його знає, чи не двинути йому просто самому в повіт? Хоч і завтра вранці на станцію? Але що ж,— ну, поїде він з голими руками, без ніякого матеріалу. Та ще й квиток зостався в Миронова. Ні, вже пожде, як там “Голос праці”. Першу замітку вже досі мають, і другу ось через кілька днів одержать. Підожде ще, а тоді бачитиме.
Прийшов Тихін. Вніс знадвору з собою з-під мряки гострий пах овечої вовни в довгому сіряці з відлогою, нап'ятою на голову. Біля порога відлогу скинув і поздоровкався до всіх глухо, а тоді сів біля Давида на лаві. Мовчки, не питав нічого, тільки пильно дивився на товариша. Давид поклав човника.
— Нічого, брат Тихоне, не виходив. Хитнув Тихін головою. Так я, мовляв, і знав, і похнюпився. Давид бадьоренько:
— Та не хили ти голови так, Тихоне. Вийшло так якось по-дурному,— і він розповідав, що голова саме поїхав був кудись, не вдалось перебалакати, а в парткомі... Вже й дома Давид думав-думав про того Миронова. Головне, що наче на вигляд і нічого чоловік, не викликає жодних сумнівів, ну, а на балачку, біс його знає: таке верзе та все око мружить підозріло. Де був під революцію — питав, квитка забрав нащось. Вже думав Давид: саме перед тим начміліції сидів у нього, може, нашпигував. Тихін погодився: могло й це бути. Може, політику яку задумали. Ех, і трудно ж тягатися з ними! Як ото було колись з багатим позиватися. А ще ж і народ у них в Обухівці. Вже чув, балакають: “Знов пишуть на землеустрій, знов фунти збиратимуть. Одні піджились, а це ще Давидові на коня треба”.
Давидові кров прилила до обличчя.
— І хай би це куркулі крякали. А то ж самі незаможники деякі. З несвідомих.
Він витяг з-за пазухи аркуш, згорнений учетверо, і подав Давидові. Це тих, що списували в земельні громади: на виселок уже двадцять три душі записалося, у колектив теж на виселок в економію сім душ, більше сибіряки. Приходив ще Клим-сибіряк, що в хуторі в коваля живе, хотів дуже Давида бачити, аж до вечора сидів. Якась, мовляв, справа є, і теж згоден у колектив, і коваль, Зінь-чин батько, мовляв, запишеться. Отже, можна рахувати вже дев'ять родин. А таких, що зостануться тут, а хотять землевпорядження, хіба яких дворів з півсотні, що напроти йдуть. Давид радий.
— Бач, а ми голови похнюпили. На цю неділю обов'язково треба буде... да, на цю неділю ж ярмарок — пороз'їздяться. На он ту неділю або й серед тижня — сход. З району покличемо, щоб наші воротії не зірвали. Та вже тоді приговора самі пропихатимемо, назирці йтимемо за ним, щоб знов не провалився крізь землю.
Тихін сидів, похнюпившись, потім підвів голову, а очі ще на долівці, немов такі важкі, що ніяк не підніме. Кашляв довго, далі зітхнув і глянув на товариша.
— Трудно, Давиде! — потім пошепки: — І бачу я так, що без крові не обійдеться. В кооперативі вчора дядьки були завелися. Гнидині сини обидва як хмара, а нічого — мовчать; тож хитрі. Хуторян за себе, мабуть, думають нацькувати. Цілий день учора з Тягнирядном по слободі тинялися. Напився в Гниди. А в кооперативі як завівся з нашими: “Я, каже, допру не боюсь. За банду дали п'ять, а одсидів тільки два — та й на волі. Ще два посидю. А землею своєю не один живіт наб'ю, як колись продко-місарам за розверстку зерном набивали”.
Гуркотіли в тиші прядки. Христя тихенько, без слів, співала над гребенем. Давид поклав на плече Тихонові руку й сказав зворушено, а твердо:
— Да, трудно, Тихоне. Я думав і вчора, як ішов із Щербанівки отам, шелюгами... Може, й уб'ють, падлюки. Ну що ж, не стане мене, тебе, Тихоне, аби тільки недарма, аби зробили своє,— люди житимуть.
Тихін мовчав. Потім підвівся, худий і незграбний, як дихав у тиші, хрипіло в грудях, і сказав лише: “Воно то так...” Потім нагадав Давидові, що сьогодні ж у нього зберуться. Щоб і Давид же прийшов. Тепер увечері по хатах біля припічка на соломі цілі мітинги.
Із тим пішов Тихін.
Як зсутеніло, що ткати не видно вже, Давид виліз із-за верстата і, взявши на полиці зошит, сів до вікна близько й почав щось у ньому писати: якісь цифри, вираховував щось. Прядки обидві стихли, й мати вже сіяла борошно на лаві на галушки, а Христя поросяті готувала.
Прийшов із школи Петрик, і за ним Зінька зайшла в хату. Петрик повісив торбинку на ключці й тихенько, дух затаївши, щоб не заважати Давидові, глянув, що той у зшитку пише. Давид його хрупнув олівцем легенько з усміхом по лобі. Хлопцеві обличчя так і розпливлось в усмішці: як хрупнув — значить, можна до нього. Підійшла й Зінька і сіла на лаві поруч.
— Чи в тебе вже й так синець ось під оком,— помітив Давид підбите око в братухи.— Де це ти нагуляв собі?
Мати:
— Хіба вони вчитися в школу ходять? Ні уроків же їм тепер ніяких не задають. Гарцюють та синці один одному набивають.
— А, ви розумієте! Це урок малювання в нас був.
— Ах ти, шибенику,— мати роблено з серцем ударила об поли, дивилась на сина й не могла не всміхнутись,— так мати ото вже така дурна в тебе стала, що й не розуміє нічого! А ви молоді та розумні! Що ж тобі — хтось синьою фарбою око підмалював?
Докійка сміється. Петрик тільки глянув на неї зневажливо: що ще вона тут... Почав розповідати.
То, значить, так було: малює він, коли підходить Ганна Іванівна, у зошит дивиться. Підійшла до нього: “Що це ти малюєш?” А він їй: “Коліктив”.— “Який коліктив?” І прискіпалась до нього: “Де бачив таке?” — “Ніде, кажу, не бачив, а ми організовуємо, ми — селяни. Тут і стовпилися школярі. А в мене двір, будівлі всякі намальовані, а за двором орють трактором”.
Валька лавочників: “Не пройдьот номер, земля закріпльона”. А далі палець устромив у чорнильницю та й мазнув по малюнку. Ох, я ж його я-ак мазну в ухо, аж звалився з парти. А Ганна Іванівна: “Хіба так можна?”— “А що ж воно... собаче!”
— Так у тебе ж синці!—сміялися в хаті.
— Це вже потім із-за рогу. Це й кожному так можна. На перемінці набіг із своїми та й дав ото... Ну, та й ми із хлопцями їм надавали. Оце після уроків аж за млин гнали кілками. Книшенків Іван і чобота в грязюці загубив, а ми й знайшли та на млин закинули. Мати хитала головою й журила сина.
— Хіба ж можна отак робити? Що ж із вас буде, як повиростаєте, коли ось дітьми вже воюєте? Гай-гай, діти!
— А що ж він чорнилом замазав? “Земля закріпльона!”
Це твердження Петрикові, видимо, чомусь було — може, що з Вальчиних уст,— таке ж противне. Та ще їх не бити! Потім хлопець згадав раптом, що їсти ж йому хотілося. Взяв на столі під скатертиною хлібину житню й довго возився біля неї, а таки одломив добру шматуряку і ну її вминати.
Мати:
— Та хоч би ж олією помастив, он у миснику в риночці, ти, гайдамако!
Петрик слухняний — через мить уже біля мисника.
— Тут, мамо, пірце саме.
— Значить, нема, дитино. Підожди, ось галушок наваримо. Пшеничні сьогодні.
Мати совала сито по ночвах і хиталась постаттю, мов журилася. Дитині шматка хліба нема чим помастити. Три роки ось на корівку ніяк не зберуться. Тоді ж як збули під голод. Теличка є, думала корови з неї діждати. А тепер і на коня треба. І Христя ж який не принесла карбованець — усе туди. Дарма, що треба хоч би кофточку ситцеву дівчині. Мерзла, гибіла на тих буряках, боса-босісінька. А вже найгірша старій печаль, як на Давида гляне. Гострі материні очі, чуйні вуха: то десь уривок слова упав, то десь підмітила, як рухнулась риска на обличчі,— і вже в серці материнім тривога. На фронті ж був два роки, звістки не чути було — боліла й сохла. Прийшов додому, і тут неспокій, щось є, чує серце. Тільки ховають од матері. Од вікна щось спитав Давид Зіньку. Чуйно насторожила вухо мати.
— Ні, ще нічого не помічала,— стиха говорила Зінька,— я, як тільки що буде, зараз прибіжу.
О, вона тепер очей з них не зводить, хіба вже не знати як ховатимуться. А тоді що вже боялася після тієї ночі: думала, прожене Матюха. Коли ж ні. Тільки поїдом їсть, слова не скаже без образи. Та вже терпить. Хоч як, буває, пече,— мовчить, мов у рот води набере, бо ще візьме й відішле додому.
Зовсім стемніло в хаті. Тільки од печі, де Христя підпалила солому, падало світло червонясте й мінливе, грало на матері, на лаві проти печі. Розпустилося трохи й у млі: стала вона прозоріша, й чітко в ній виступав тепер силует Зіньчин із схиленою головою. Підвела голову й до Давида повернулася. Сказала тихо, мов марила.
До строку ж це їй два тижні. Знов піде на хутір аж до весни, поки не найме хто. А може, й не найметься вже. Приходив оце вчора дядько Клим, записався у Тихона й батька записав. А це сю ніч і в сні вона бачила: наче в дворі бур'яну вже немає, розчищено, і сохи вже наші закопують.
— Тебе, Давиде, погано бачила уві сні. Ну, це через те, що я боюсь та що думаю все.
— А ти не думай нічого.
— Як воно само думається.
Дівчина притихла, притих і Давид. Може, сутіні хатні нагадали давні сині сутіні зоряних ночей. Як жита буйні в степу шелестіли, а вони, бувало, сидять на межі; Зіньчині очі замарено в зоряне небо, а хлопець дивився в її замарені очі...
Раптом кинулася дівчина й схопилася з лави. Ой, що ж це їй дома буде! Біля печі Христя схватила за полу, хвилинку ще з нею пошушукались.
Давид задуманий у сутінях сидів біля вікна. І була, як колись, прокинувся юнацький запал і завзяття. “Брехня! Ми ще поборемось!” На далеких гонах в уяві виступала мрія улюблена неясними обрисами сонячно-барвистих плям. Потім перед нею стали очі — не заступили, бо прозорі. Тільки заграло крізь них веселкове оте, що вдалині...
XIV
Дні йшли за днями по довгих паузах ночей, осінніх, беззоряних. Осипалось листя вже геть-чисто з дерев. Понамокали од дощів і мов нижче понависали стріхи. Розгасли вулиці й дороги в степ. Осінь... Хто оборався і в кого ще смугами руділи облоги в степу на чорному тлі чужих ріль — однаково вияснювали полички плугів і ховали по повітках до весни. Вся робота тепер у дворі. Чоловіки порались коло худоби, “до ума призводили” хліб: по клунях віяли, точили на решетах, трієрах. Цілими днями з ранку до ночі на дворі. Ото тільки й у хаті, як їсти. А встане з-за столу, і цигарки не скурить, мерщій за шапку. Бо в хаті ж і дихали важко: ще не звикли легені після терпкого степового повітря до пороху з мичок, до чадного з печі кізякового духу. Та й кутюрма ж у хаті— справжня текстильна фабрика. Як тільки витоплять жінки, мерщій за прядки сідають. Прядуть на прядках молодиці й дівчата, баби на веретенах. А коли є ще в хаті ткач — дід сивий,— то в нехитру мелодію прядок ще й верстат, немов барабан, гупає і човник по основі кларнетом: сюр, сюр... Тоді й онукам робота є: цівки сукати. Так з ранку до вечора, а ще й після вечері сиділи допізна. Але чоловіки тікали вечорами з дому.
— Хоч би ж он шпульку змотав,— скаже невдоволено жінка.
— Хай удосвіта,— піхне на порозі цигаркою і — або сюди через тин, або туди — до сусідів.
Тихін казав, то й правда: вечорами тепер по хатах справжні мітинги. Як було колись, в перші роки революції. Цілі вечори, довгі ж, осінні, гомоніли селяни про землю, про місцеву владу, про новини, найбільш про своє найближче, найболючіше — про землю. Говорили ще, правда, біля припічка, в колі однодумців під шум прядок, і то на двері поглядаючи. Бо так і шмигають Матюшині полигачі. Нюхають. Хіба ж не було Юхимові Колодці: отак у хаті зібралися ввечері, а вранці в сільраду Матюха викликав, і вже все знає, що й говорилося. Пику набив, ще хотів у Щербанівку в міліцію спровадити, та відпросився.
— Яке диво, що Колодці набив пику! — стріли цю звістку обухівці.— Схоче — і тобі, і мені наб'є! Бо він у власті й зна, що куди ти на нього скаржитимешся.
— Не скрізь таке! То ми дороги не знаємо. А він і користується нашою темнотою, мовляв, хоч і заюшиться мазкою, то тільки рукавом утреться. А от не бійсь, чого він Давида Мотузки не вдаре?! Що той же прямо в вічі йому правду ріже. Як отоді й на сході “мерзотник ти” каже. І їхні діла всякі темні викриває. Що це означає?
Обухівці просто не знали, що й думати. Говорили різно. Що партійний він, та через те Матюха й терпить йому, чого нікому іншому нізащо не стерпів би. Говорили, що то “політика свого роду”, а що за політика — ніхто докладно не міг і сам собі з'ясувати. Головне, що сумнівів та підозрінь Давид з його щирою неприхованою ненавистю до Матюшиної компанії ні в кого не викликав. Спершу, правда, були думки всякі, як тільки він прибув. І хоч знали Давида ще змалку й усю родину Мотузки як чесну й порядну, але — хто ж його знав? За революцію ціла Росія одмінилася, а за людей що й говорити. Хіба не було, що до революції чоловік — так собі, п'яничка був, наймит, пропащий чоловік — от хоч би й того ж Колодку взяти, а тепер — хлібороб справжній: коняка, корова, сім десятин засіву щороку, і самогону в рот не бере. І знов же взяти Матюху — бив буржуїв, за бідняцьку владу ніби йшов, а тепер... То отак і Давид, може?
Але перші зустрічі та розмови з ним неабияк здивували обухівців. Він був звичайнісінький Давид Мотузка. Як і тоді, під час революції ще: гарячий і вдумливий. Розпитувався про життя, розповідав багацько. Голос у нього рівніший став і твердий. І весь змужнів. Ходив він у неперешитій шинелі солдатській, і хоч партійний, а без нагана за поясом. На другий же ранок уже з батьком жито домолочував. А вечорами з селянами гомонів: розумний, начитаний. На вулиці, на ґулях ніхто ні разу не бачив. “Сурйозний чоловік”,— подумали селяни. Потім далі, отоді в млині й на сході якось аж вухо різали його сміливі слова, голосно названі імена: Матюха, Гнида,— що їх обухівці вимовляли пошепки, а то ж усе — “товариш предсідатель, Яків Гаврилович”, не дай бо' — проти хоч слово. Кожушний Тихін он спробував: хто зна, чий до весни дотягне. І як тоді на сході Давид виступив, обухівці затаїли дихання й ждали з тривогою, що буде. Не зайняв. Це була така незвичайна подія, що цілі дні по тому балачок було по селу. Висловлювалися всякі здогади, пригадувались найменші деталі: як затрусився Матюха, а з передніх парт начебто чули, як аж зубами він заскреготів. А, бач, не вдарив! Що воно означа? Не інакше, як злякався. Навіть безнадійно переконані в безстрашності Матюшиній, а й ті лише знизували плечима. Але всі відчували: в повітрі носилась тривога, і окремі слова, кинуті десь у кооперативі чи біля млина кимсь із “тих”, віщували, що тиша та перед бурею.
Тягнирядно, ось уже кілька днів не вихмеляючись, гуляє в них в Обухівці, з Гнидою водиться по селу.
А вчора Давид зібрався до Тихона. Ніч була вже, і чорна та вітряна. Блимали вогники по селу. З-за повітки чоловічі голоси п'яно горлали. А тільки Давид за ворота вийшов, назустріч дві постаті, обнявшись, плели кренделі по грязюці ногами, а голосами п'яними у вітряну ніч:
С своей верной ватагой поеду
И разрушу хоч сто городов...
— Хто йде? — одхилився раптом один до тину. Голос незнайомий.
Давид мовчки пройшов біля них.
— Хто? Я питаю! — грізно й голосно, і наголос на “я”. Давид уже поминув їх. А ззаду лайка, немов грязюки в обидві жмені брав і жбурляв у спину. Потім тріснув кілок із тину. Давид зупинився й оглянувся. Видно, кілок трухлявий попався: під тином у грязюці вже борсалось оте грізне “я”. І батькувалося. Другий сопів — мабуть, рятував того. Довго там возилися. Аж біля Тихонового двору Давид уже був, то чув — почвалали через вулицю просто в Гнидин двір.
А потім пізно, уже вночі, в хаті в Тихона було повно людей. Як нагло: трах-дзеньк! — і посипались склянки, й цеглини шмат як-як не вгруз дядькові Гордієві в голову: трохи рикошетом пішов об раму й гепнув просто в коло на долівку. Всі кинулись, сполохані. Вибігли надвір. По селу ґвалтували собаки. Нікого ні в дворі не знайшли, ні в городі, ні близько на вулиці. Ішла тільки молодь із піснями та гуками по вулиці. Але всі знали, що не чиє ж, як їхнє діло.
Сьогодні Давид у сільраду заходив. Питав у Матюхи: що це за тип по слободі в них тиняється п'яний. На нього, на Давида, вчора нащось кілок йому знадобився — з тину ламав. А вчора вночі хтось висадив шибку в Кожушного. І вже ж кому більше, саме отаких це хлюстів робота.
Матюха був не п'яний, а тільки сердитий дуже. Очима глянув червоними на Мотузку й бровами ворухнув. Сказав, пильно дивлячись на парубка:
— Значить, заробив кілка, якщо ламають із тину! А вікон не стережу я. Може, ви й самі ось скоро один одному шибки гамселитимете та кілками голови провалювати будете! А я при чому тут?
Потім по паузі — в кімнаті нікого не було більш — перехилився через стіл і сказав із притиском і пошепки. В голосі чулась погроза й застереження:
— Мотузко, ти мені оті свої штуки покинь! Поки не пізно. А то не прогнівайся! Я знаю все, що ти надумав. Ну, знай: надумав уже і я тобі! Плакати будеш, та пізно. Іди не розстроюй мене!..— і вже потім услід Давидові кинув так, щоб у розчинені двері й народ чув, що був у сільраді: — Та збори оті мені прекрати! Бо як наскочу колись... Може, ви там самогон гоните, а може, й гірше щось? Знов крадіжки по селу стали проявлятись.
Давид зупинився, оглянувся на Матюху й спитав з іронією, теж голосно, щоб усі чули:
— Ти, мабуть, товаришу Матюхо, забуваєш,— він показав на стіну,— то не Микола II, то Ленін. А щодо крадіжок, то... ти ж голова. Чого ж ти заходів ніяких не вживаєш, щоб виявити злодіїв?
— А виявимо! — також роздільно і з притиском сказав Матюха, не зводячи з Давида очей.
...З цього дня ні в Мотузки, ні в Кожушного уже не збиралися. Не злякались Матюхи, звичайно, але щодня ж вікна склити не будеш. Та й потім, на Давидову думку, час уже покинути біля припічка гнутися, час вийти на широку дорогу. А тому треба із “підпілля” свого в хату-читальню вилазити. Товариші погодились.
— Тільки ж у нас і хата-читальня!..— Яким похитав головою і нічого більш не сказав.