Володимир Дрозд. Катастрофа ДЕНЬ

Володимир Дрозд. Катастрофа

ДЕНЬ

Випадковiсть чи перст долi, але до якого б гурту я зараз не втрапив,
одразу розмови про смерть починаються. Ось i не вiр у прикмети. Сьогоднi
завiдувачка нашою читальнею розповiла випадок iз сином. Надвечiр'я,
сутiнки. У вiтальнi зiбралася сiм'я, телевiзор дивляться. Раптом
прочиняються дверi, на порозi, в холодних голубих тiнях од екрана,
семирiчний хлопчик. I голосне, вiдчайне:
- Мамуню, я теж колись помру?
Вiтальня мовчить. Чим утiшиш?.. Вiн зрозумiв ту мовчанку. I -в сльози,
в крик. Збиралися лiкаря викликати. Нервовий приступ. З тиждень сам спати
боявся. Тiльки за материну руку тримався. Потроху минулося.
Я не пам'ятаю, щоб у дитинствi про смерть думав. Брешу. Певний час був
переконаний, що в мене сухоти. Але це несерйозно пiсля лекцiї про
туберкульоз, що її читала районна лiкарка. Тодi мене лякала навiть не
смерть, а сама хвороба: доведеться на людях плювати в хустинку, покладуть
до лiкарнi, колотимуть...
Правду кажучи, я до оцих ось недавнiх днiв _не мiг уявити, що мене
колись не стане. Можливо, я надто товстошкiрий. Нерви мiцнi. Тобто
теоретично я знав, що всi смертнi й що я, на жаль, теж. Але смерть
вiдступала в туманну безвiсть. I на думку не спадало, що через п'ять,
десять, двадцять, навiть п'ятдесят рокiв свiт для мене згасне. Коли купляв
мотоцикла, був переконаний, що їздитиму на нiм доти, доки не зiстариться.
Зводив у думках на мiсцi старого, тещиного, новий будинок i думав, що
рокiв через тридцять або й ранiше доведеться ще новiший будувати. Довше
вiн не витримає. Речi були смертнi, але я безсмертний. А зараз це
найбiльше дратує. Коли б разом з нами гинули речi, i нам би легше
вмиралось. Але ж нi, той дурноверхий погрiб, що його майже власноруч
змурував, стоятиме щонайменше пiвстолiття, ковтаючи в своє ненажерливе
нутро картоплю, буряки, квашеню, молоко, сири, всiляку живнiсть, а мене за
пiвтора мiсяця черви точитимуть!..
Коли б лише це. Я гiрше передчуваю. I тут нiкому не дорiкнеш. Мине
трохи часу по моїй смертi - й чужi руки вiзьмуться за важiль швидкостей
мотоцикла, переведуть на нейтральну, втикнуть ключа, шморгнуть ступнею, i
мотоцикл покiрно повезе його - не буде ж дружина вiчно вдовою, життя є
життя. Iнший ходитиме подвiр'ям, братиме воду з колодязя, якого я викопав,
аби не човгати аж на вулицю, сидiтиме в альтанцi, котру я стеслював i
обсадив диким виноградом, вмикатиме мого магнiтофона, мого телевiзора,
знiматиме моєю кiнокамерою. I вони всi: погрiб, телевiзор, колодязь,
альтанка, магнiтофон, мотоцикл - всi-всi одразу ж забудуть мене, наче
нiколи й не iснувало на свiтi Гужви, якому зобов'язанi своїм життям.
Це, мабуть, найпiдлiша зрада з усiх, якi я знав. Бо нi дiвчата
замолоду, нi друзi, нi навiть дружина - нiхто не обiцяв менi безсмертя. А
речi обiцяли! Вони лащились до мене, вони нашiптували: купуй, теслюй,
дiставай, загороджуйсь нами вiд незатишного свiту; ми твоє тiло, ти
безсмертний, бо ми вiчнi. А тепер вони мило всмiхаються та здаля кивають
менi: "Прощавай, не згадуй лихом, ми пiдемо далi, а тебе не вiзьмемо з
собою, навiщо нам мертвяк?" I я лишаюсь один-однiсiнький на осiннiй
дорозi, вже сутенiє, з полiв котиться пiтьма, стає моторошно i лячно,
тепер я розумiю: кожен помирає самотнiй, є така п'єса. Хай будеш ти
проклятий, оманливий, зрадливий свiте речей, який я сам породив!
Виявляється, в казочцi, в лiсовiй iдилiї, була трагiчна недомовленiсть,
а я не помiтив чи боявся помiчати. Взимку голоднi вовки з'їдять вола,
корову з'їдять, кабана з'їдять, пiвень утече в снiги - i там його лисиця
зловить або й з голоднечi сам скоцюрбиться; але вогонь у печi не згасне,
тепло, червоно блиматимуть серед снiгової пущi вiконця хатини, пахкий дим
витиметься над бовдуром - вовки сидiтимуть пiвколом на припiчку, грiтимуть
свої замерзлi хвости й жуватимуть смаженю з м'яса недавнiх господарiв.
Хатцi ж буде байдуже, хто в нiй заново оселився. А скiльки вона обiцяла
менi, ця хатина серед снiгiв - моє дитинство, моя юнiсть!..
I слимакова мушля - лише iлюзiя затишку та безсмертя. Слимака висмокче
якась жаба-риба, чи хто там ними живиться, а мушля так само весело,
манливо, безтурботно хилитатиметься на грайливих хвильках, зваблюючи
iншого довiрливого Гужву. Потiм у мушлi знову хтось оселиться, а мушлi
байдуже, хто в нiй мешкатиме, вона кожному обiцятиме безсмертя. Ну i свiт!
Будьте ви ще раз проклятi! Ми недоїдаємо, ночi просиджуємо над роботою,
економимо кожну копiйку, аби було не гiрше й не менше, нiж у людей, а ви
нас лишаєте голими саме в ту мить, коли iлюзiя нам найнеобхiднiша...
Ну й розфiлософствувався я... Вам, певно, давно обридли такi мудрощi.
Мене не спиниш, коли допече. А таки дуже допекло. Далi нема куди.
Квапилась людина, метушилась, мрiяла, по вуха в клопотах, надiях, бажаннях
- i раптом її хапають серед вулицi, зупиняють та кажуть: поспiшати нема
куди, розумiєте, нема куди, приїхали, злазьте. Людина пiдводить очi,
озирається здивовано: куди ж вона прагла, що зробила, якими клопотами
жила, де слiд її? А люди iдуть, iдуть, мчать машини, "Купуйте лотереї,
купуйте лотереї!". Годi слiду шукати на тротуарах, на дорогах, якими
щохвилини пробiгають тисячi. Слiду нема. Невблаганна сила вириває людину з
людського потоку, веде вбiк, людина знає: ще кiлька крокiв - i все. I без
вороття. Навiщо. Ще шаленiше озирається людина в останнiй надiї помiтити
хоч який слiд її метушнi, а слiду немає, немає, немає...
Але повернусь вiд цiєї сумної пiснi до роману. Хай трохи злагiднiє
серце в колi моїх героїв, вони щасливiшi - для них зараз розпочнеться
новий день. Менi ж до кiнця роботи ще бiльше години, напишу про Iванове
пробудження, аби чимось зайнятись. Вiл покiрно ступає до ворiт бiйнi, хоч
ще здаля чує запах кровi. В тiм своя, воляча фiлософiя.
Iвана розбудило радiо. Об нещiльно прочиненi дверi сусiдньої кiмнати
билися спортивнi маршi. Зирнув на годинника - пiв на восьму. Господарка
навмисне ввiмкнула репродуктор: не вистачало, щоб вiн спiзнився на роботу.
Потягся до тренувального костюма на стiльцi - зверху лежала авторучка i
блокнот. Повернувся дуже пiзно i ще збирався ранком працювати. Тепер
доведеться вiдкласти на обiдню перерву. Вiн пообiдає пiзнiше, а з години
до двох писатиме. Приємно розпочинати день передчуттям творчої роботи. Це
збуджує, i бiльше себе поважаєш. Вiн уже з мiсяць серйозно не працював. Та
й усе, що досi зроблено, маловартiсне порiвняно з його новим задумом. Це,
певно, свiдчить про молодiсть духу, коли прожите життя вважаєш лише
прологом майбутнього, справжнього. Тiльки в ротi гидкий присмак. Учора
здуру накурився i набалакався. Здається, припеченої руки замало. Якщо
треба, вiн голки пiд нiгтi заганятиме. Сили волi вистачить. Але таки
витруїть iз себе весь непотрiб, лишивши справжнього Iвана Загатного.
Вiднинi вiн буде самим собою.
Ласкаво погладив цупкi листочки блокнота. Вiн їх любив, бо їм судилося
прийняти в себе його найзаповiтнiше. Уже бачив на бiлiм паперi лави слiв,
що їх здатнi породити лише почуття та розум Загатного. Раптом спало на
думку, що, можливо, саме цьому блокнотовi судилося тисячолiття лежати пiд
склом у майбутньому музеї письменника Iвана Загатного й зараз його пальцi
торкаються вiчностi. Думка була трохи жартiвлива, а трохи i навсправжки,
йому не хотiлось у цiм копирсатися, засмiявся радiсно i вийшов на ганок.
Господарка пiдмiтала двiр, вона пiдмiтала його кожного ранку, вiдколи
помер чоловiк,нудьгувала.
- Доброго ранку, - сказав Загатний.
- Доброго ранку, Iване Кириловичу, як спалося?
Вона так хотiла побалакати, трохи забутись. Часом Загатний милостиво
слухав терехiвськi новини, але сьогоднi його не звабити, вiн економитиме
кожен душевний порух. Метнувся повз розкiшнi жоржини в город i межею
подибав на левади. Побiг трав'янистою стежкою мiж тинiв та верболозiв,
високо пiдiймаючи колiна i тулячи до грудей руки, наче справжнiй
спортсмен. Хати здивовано зиркали голубуватими шибками з-пiд стрiх та
черепичних дахiв. За рiк вони так i не навчились прикидатися, що Iванова
зарядка їх не обходить. Зробивши коло над рiчкою, спинився в улоговинi,
замахав руками, закрутив попереком. Шиби стежили, стежили...
Коли б то хати здогадувались, як вiн ненавидить цю щоденну ранкову
гiмнастику! Але в герцi, якщо вiн триватиме навiть ще рiк, переможе Iван
Загатний. Минулої осенi до нього пiдiйшла ця посереднiсть - Бурляй з
iнспекцiї: "Першi днi ми всi героїлись. Я теж починав з гiмнастики. Тепер
волiю зайву годину поспати. Не той ритм життя, колего. Провiнцiя. I ти
звикнеш..." Найгiрше було взимку - пiд зловтiшними поглядами бiлих шибок
розтирати груди снiгом та ще бадьоро вiтатися з терехiвцями. Але вiн i
тодi не скорився, видужив. Треба поспiшати, за двадцять до восьмої вiн
будь-що повинен сидiти в їдальнi, за крайнiм столиком пiд фiкусом. За
дванадцять до восьмої офiцiантка поставить на стiл двiйко варених яєць,
манну кашу i склянку чорної кави.
Загатний причимчикував до хати, дiстав з криницi вiдро води (у
смарагдовiм небi плавало вишневе листя), вмився до половини й витерся
волохатим рушником, що його передбачливо винесла господарка. Над тином,
вiд кiлочка до кiлочка, пливли голови терехiвцiв. Вiтались i зацiкавлено
зиркали на Загатного. Вiн тер тiло до рожевостi, до болю. Тодi одягся у
випрасуванi штани i бiлу полотняну тенiску з вишивкою над кишенею, теж
дбайливо випрасувану (доплачував господарцi за прасування, щоб кожного
ранку була свiжа тенiска з вишивкою - купив їх колись аж п'ять однакових,
ще за студентської практики, i зараз терехiвцi дивувались: щоранку в
свiжiй, нiби на парад зiбрався). Буде паркувато, але пiджак накинув,
вулицями вiн ходив тiльки в костюмi, дуже йому потрiбне тенiскове
панiбратство з терехiвцями. Цiкаво, хiба ми одягаємось лише задля тепла,
вигляду i таке iнше? Одягом перш за все ми вiдмежовуємось од свiту, од
iнших, схожих на себе, одяг стереже наше "я", голi, ми розчиняємось у
масi, натовпi, порожнечi. Одяг пiдкреслює, що ти iнший, не такий, як усi,
i зась вам усiм до мене. Цю думку треба записати.
Загатний глянув на себе в люстро - трохи стомлена життям високочола
iнтелектуальна людина. Худорляве обличчя, рання сивина на скронях, глибокi
замисленi очi,- узяв з валiзи шостий томик Гегеля, п'ятий учора забув у
редакцiї, спiшив до Люди,- i вийшов на вулицю. Ступав без поспiху, трохи
опустивши плечi й голову, було ще двадцять двi до восьмої, двох хвилин
цiлком вистачає дiйти до їдальнi. Коли вiтався зi стрiчними, високо
пiдводив голову, нiби щойно пробудився од глибоких дум, без усмiшки (в
Терехiвцi всi при зустрiчах чомусь дуже безглуздо всмiхалися одне одному,
вiн це давно помiтив), але поважно, низько вклонявся. Хтось писав, уже не
пам'ятає, що ввiчливiсть - найкраща форма вiдчуження. Вiн знає, як дратує
часом натовп його пiдкреслена iнтелiгентна чемнiсть. Та ще з Гегелем у
руцi. Гегель i Терехiвка. Дiалектична логiка. Фiлософiя iсторiї. "Ви не
чули, кажуть, з вересня району не буде, це вже точно, Галька-ветеринарша
приїхала з областi, на власнi вуха, а ви нiчого не чули?" Вiн купив
дванадцять томикiв у букiнiста, видання 30-х рокiв, у чорнiй коленкоровiй
обкладинцi, лiтери тиснутi золотом.
"Що це ви за книжку все лiто носите?"
"Гегель, багатотомне видання".
"Вчитесь? Я сам нещодавно складав його. Вiк би не бачити. Я на
заочнiм".
"Не подобається?"
"Хто?"
"Та Гегель".
"Ха-ха, ну й гуморист ви. Я ж по фiлософському словнику... Та й ви не
мучтесь, а вiзьмiть фiлософський словник, жартома складете".
"Я вже скiнчив унiверситет. Гегель - мiй улюблений фiлософ".
Дуже характерна розмова. У пiку Терехiвцi вiн закохався б у самого
диявола, не те що в Гегеля.
Зараз буде за двадцять восьма. Десять секунд. Саме зiйти на ганок i
перетнути залу. Iван Кирилович привiтався з буфетницею, вона навiть не
глянула на годинник: з пiвроку дивилась i зводила брови. Тепер звикла, не
дивується. Iнодi переводить стрiлки з його появою, якщо годинник лишився з
ночi незаведений i вiдстав. Вклонився офiцiантцi. Вона несла склянку
чорної кави. На столику пiд фiкусом стояла тарiлка манної кашi, бiлий хлiб
i яйця на тарiлцi. У нього хворий шлунок. Якщо не поберегтись, може бути
виразка. Вiн мусить харчуватися обачно. З кухнi пахло смаженим. Шашликом.
Шнiцелем. Пiдгорiлою цибулею... Вiн любить смажену цибулю. Тiльки не
дозволяти собi зайвих думок. Так можна розкиснути. Вирватися б до
обласного центру та наїстися досхочу в ресторанi. Вiн доведе їм, що має
сильну волю. Десь на третiй день по приїздi в Терехiвку завiдувач їдальнi
допитувався: "А якщо не прийдете за двадцять до восьмої?
"Мене не буде лише тодi, коли я вночi несподiвано переселюсь до iншого
свiту. Але ви нiчого не втрачаєте. Я плачу за тиждень уперед".
Його вiдповiдь довго мандрувала по Терехiвцi.
- Ви не читали Белля? - якось поцiкавився Iван.
- ..Золя читав, а Белля не доводилось, здається. Стiльки роботи,
знаєте...- знiяковiв завiдувач. "Тiльки не вистачало, щоб ти читав Белля.
Прочитав попереднiй роздiлок про себе - бридко стало. Навiть ця iсторiя
провiнцiйного "хвiлософа", який усi свої двадцять сiм рокiв мрiяв так
улягтись, щоб боки не муляло, - гiрша вiд iстерiї. Свiдома спроба iстерiї,
гра в iстерiю, симуляцiю - ось точний дiагноз. А все тому, що,
розпатякуючи про власну смерть, я не вiрю в неї або щосили намагаюсь не
вiрити, лишаю для себе щiлину, закуточок, де можна сховатися за слова, за,
щасливий випадок, за iлюзiю. Проте ж ховатись нема куди. Не сховаєшся.
Сьогоднi вранцi пройшовся по саду, молодесенькi яблунi треба б соломою
оперезати, скоро морози. Згодом подумалось: кому це треба? Менi в усякому
разi воно нi до чого. Це я напевне знаю. Вже не те що яблук - зелених
листочкiв не побачу. Звичайно, коли вмирають рокiв пiд сiмдесят, можна
зiгрiвати в садочку свої старi кiсточки, садити молодняк i мрiяти, що
онуки та правнуки, яблука смакуючи, тобi; дякуватимуть. Ще одна людська
iлюзiя. А якщо тобi лише пiд тридцять i ти сам яблук не встиг наїстися, а
тобi кажуть досить... Можливо, це егоїзм. Кожен буде егоїстом за таких
обставин. Нормальна реакцiя живого органiзму.
Цiкаве спостереження. За останнiй тиждень моя хода змiнилась. Ранiше
майже бiгцем на роботу i з роботи: вдома по господарству турбот доволi, не
гайнуєш жодної хвилини. Тепер менi здається, що чим швидше йдеш, тим
непомiтнiше час спливає. А шкода ж, кожна секундочка на облiку, кожну мить
хочеш вiдчути, знаючи, що вона вже нiколи не повториться й дуже мало їх у
тебе лишилось. Ось i ступаєш повiльно, насолоджуєшся своїми рухами,
думками, навколишнiм свiтом. Взагалi лише тепер зрозумiв я всю вiдноснiсть
часу. Даремно ми метеликiв-одноденок жалiємо: мовляв, дуже мало тiшаться
бiлим свiтом. Дурницi. Для них день, певно, вiчнiсть, чи не довший за наше
багаторiчне життя. По собi суджу: зараз кожна доба для мене незрiвнянно
розтягується, нiби гумова. Скiльки передумаю, вiдчую - ранiше за мiсяць
того не встигав. А все тому, що не поспiшаю жити. Прокидаюсь рано - який
там сон, ще висплюсь... Милуюся, стримуючи бухикання: наливається свiтлом
кiмната, дружина легко дихає, донька в лiжечку з боку на бiк
перевертається, снiжок на шибках шарудить, бузок пiд вiкнами хилитається,
пiвень-соня похапцем прокукурiкає в хлiвi. Нарештi теща на кухнi гримкотне
чавунами; дружина прокинеться, одягається, а я все ще не поспiшаю, смакую
свiт, нiби дитинча цукерку.
"Миколо, час уже коровi нести!" - нарештi прошепоче крiзь дверi теща,
аби не розбудити онуки. Тодi я пiдводжусь, вiдчиняю хлiви, випускаю курей,
несу з тещею чи дружиною цебро пiйла коровi. На цiм моя господарська мiсiя
закiнчується. До снiданку пройдуся садом, ще сутiнковим, сiруватим,- пiзня
осiнь, потiм снiдаю, цмулячи кожну ложку супу (ранiше, бувало, сьорбаєш,
на годинник глипаєш, давишся хлiбом - нi задоволення, нi вiдчуття часу).
За десять до дев'ятої (весною та влiтку робочий день у районних установах
з восьмої починається, iншi пiвроку - з дев'ятої) бiжить в амбулаторiю
дружина. Тодi сiдаєш у крiсло з якимось журналом у руках, але не читаєш та
й нi про що не думаєш. Тiльки прислухаєшся до цокоту годинника - цок-цок,
цок-цок, цок-цок, цок-цок, уже на шiсть секунд менше лишилося жити,
цок-цок, ще на двi, але ти не змарнував цих секунд, бо вiдчув їх. Треба
буде купити пiсочний годинник, але в терехiвських крамницях немає, там час
перестає бути чимось вигаданим, невловним, вiн матерiалiзується, його
можна бачити, сам плин часу спостерiгаєш; годинниковi стрiлки-теж
непогано, але це радше символ, i до того ж бiльш статичний.
Десь о десятiй прокидається дочка, кличе до себе, конозиться; теща
одягає її, а я нiби не чую. Зараз для мене iснує тiльки час, бодай
краплинку якого шкода загубити. Все, що заважає його вiдчувати, чуже й
байдуже менi. За п'ятнадцять хвилин до одинадцятої - бiблiотека працює з
одинадцятої - одягаюсь, виходжу на вулицю. Здається, що вiд ночi минуло не
п'яток годин, а щонайменше тиждень. Радiю тiй iлюзiї, всмiхаюсь молодому
снiговi, колючому вiтровi, але теж жодних рiзких емоцiй, емоцiї
вiдволiкають, розпорошують увагу й силу.
Обережно ступаю по тихiй, бiлiй вулицi, а перед очима лише пiщаний
годинник i золотистий струмок тече, тече...
Шiсть днiв не виймав iз шухляди зошита. Не мiг писати - не вистачало
нахабства. Спершу себе зрозумiй до пуття. А ти не зрозумiв, хоч вигадав
добре, шана моїй винахiдливостi - вiдчувати кожну мить i в такий спосiб
продовжити п'ять тижнiв мало не до вiчностi. Але вже третього дня менi
стало лячнувато, далi страх рiс щогодини, нiби снiгова лавина, яка
котиться з гiр. Вiн i змусив чесно озирнутись. Але позаду нiчого навiть не
бовванiло. Тобто в межах останнiх днiв. Нiби якесь провалля. Сiра пустеля
- нi спогаду, нi слiду. Хай манюсiнького. Погодьтесь, це дуже страшно,
коли запитуєш себе: ти жив чи не жив цi днi i чи живеш сьогоднi, зараз? А
я ж смакував кожну секундочку, наче гiркий п'яниця останнi краплини
оковитої.
Поруч цього провалля з яскравою реальнiстю постали минулi днi, мiсяцi,
роки. Навiть найпрозаїчнiша вiдпустка моя, перша в бiблiотецi, коли за
мiсяць огородив садибу парканчиком та збив з бракованих дощок хижку, -
навiть вона лишилась у пам'ятi. Я плентався уздовж загорожi, мацав
штахетики, жердини, головки забитих гвiздкiв - кожен берiг у собi секунду
мого життя, а то й двi: це був справдi зматерiалiзований час. Кожен
забитий мною гвiздок гальмував його квапливий бiг-ця думка й зараз не дає
менi спокою. Десь тут вирiшення проблеми, яка болить менi.
Знаю, що не вiдкриваю Америки. Може, й глузуватимуть столичники:
мовляв, усе це давним-давно вiдоме, ще Гете писав - тiльки робота зберiгає
мить, безсмертить людину. Але ж скажу вам, i до Гете писали... Я не
претендую на вiдкриття. Кожна людина, навiть найпростiша, як люблять у нас
казати, вiдкриває свiт заново. Я й описую щойно вiдкрите мною. Не конечна
мета головне (ми всi приходимо майже до одного й того ж), а дорога. Над
цим теж варто помiркувати.
Обернусь поки що до своїх Iванiв та Хаблакiв, аби ви не покинули цих
сторiнок, заморенi моїм периферiйним мудруванням...
Кожного ранку, прошкуючи до редакцiї, Загатний мав клопiт з вiтанням.
По-перше, вiн нiколи не запам'ятовував облич. На роботi, в установах, у
клубi люди пливли мимо, наче на ескалаторi метро, не полишаючи слiду нi в
пам'ятi, нi в серцi, бо Iван не цiкавився ними. Аби знати масу, треба
виявити кiлька стандартних типiв, а вiн їх досконало вивчив ще у вiйську.
Тож i виходило, що Iвана Кириловича знали всi терехi'вцi, а вiн лише
якийсь десяток найколоритнiших постатей, окрiм, звичайно, редакцiйних
колег та районного начальства.
Змушений селищними традицiями вiтатися з кожним стрiчним, вiн виробив
знаменитий загатнiвський уклiн (терехiвськi старожителi досi люблять
копiювати його, згадуючи славне минуле селища за святковим столом пiсля
першої чарки. Це був генiальний синтез нарочитої, пiдкресленої ввiчливостi
й заглибленої в себе стриманостi). Хай знають, що хоч вiн i поруч них, хоч
i спiшить одними й тими ж закуреними терехiвськими вулицями на роботу, вiн
все одно не з ними. Його уклiн - тiльки машкара: вiддає шану традицiям
людського збiговиська, але втямте, якi гони мiж Загатним i Терехiвкою.
I ще одне бентежило Iвана Кириловича в цi ранковi години -зустрiчi з
районним начальством. Аби поважати себе, доводилось i тут користуватися
типовим проектом: холоднувате обличчя, легкий нахил голови, замисленi очi,
що пробiгають по стрiчному, не помiчаючи його. Але це важко вдається.
Мабуть, дiє iнерцiя посередностей, що липнуть до сильних свiту сього, наче
вогкий снiг до чобiт. А може, ще армiйська звичка.
Нiби йому не однаково, хто перед ним: терехiвськi вождi чи терехiвська
маса. Усi на один копил шитi. Щосили тулив губи, щоб не розвела їх
багатозначна усмiшечка, а погляд не пiдсолодився хоч краплею улесливої
теплоти. Мовляв, ми з вами рiвня, хоч зараз про це анi слова, i тiльки ми
з вами знаємо цiну всьому, що вовтузиться десь далеко внизу, бiля наших
нiг. Теж менi солiдарнiсть. (Такi думки дуже гнiтили Iвана Кириловича, що
глибоко зневажав будь-яке начальство й мав себе за дуже самостiйну
iндивiдуальнiсть). Намагався пересилити себе. Завваживши голову
райвиконкому чи райкомiвського секретаря, робив ще холоднiше обличчя та
майже не вклонявся, ледь кивав головою, нiби й справдi милостиво
ощасливлював їх своїм вiтанням. Начальники, звiсно, гнiвалися в душi,
застерiгши таку демонстративну неповагу, бо, як i все у нас, були люди
простi, щирi й трошки патрiархальнi.
Нарештi, стомлений майже п'ятихвилинною (од їдальнi до редакцiї iти
було чотири з половиною хвилини, i ще тридцять секунд лишалось, аби
перейти двiр та вiдiмкнути дверi) напругою нервiв, Iван Кирилович звертав
у редакцiйнi ворота та з десяток крокiв, до шовковицi, де знову потрапляв
у погляди колег, мiг належати самому собi. Загатний дуже любив цi десять
крокiв. Лише тепер по-справжньому насолоджувався ранком, вдячний дворовi
за перепочинок.
Скинувши на мить королiвськi шати, вiн уперше помiчав небо - ще не
спечне, голубе, свiже. Помiчав айстри, синi, рожевi, бiлi, що пiнились
уздовж стежок. Нiжнi настурцiї ловили сонце та джмелiв. Намистинки роси
срiблились на стрiльчатому листi пирiю. Мишуватi горобцi визбирували в
травi пiд шовковицею перестиглi ягоди. Це був миттєвий подих чогось
великого, справжнього, вiн збуджував та оновлював Iвана пiсля першого акту
вистави перед наступною грою. Це був антракт. Цi кiлька секунд Загатний
думав лише про свою майбутню творчiсть (у загальних, приємних рисах). Вiн
передчував їх, неповторно плiднi хвилини натхнення, коли залишиться сам у
прохолодних кабiнетах редакцiї, схилиться над бiлим папером i засiє його
темним плетивом своїх думок та образiв. Вiн iде в людський гвалт, в
стовписько, в колотнечу, вiн хоче довести їм, що посереднiстю бути легко,
вони ж i на те нездатнi, нездатнi на своє бездумне, рослинне iснування,
вони ницi в своїй ницостi, вiн проштовхується крiзь пiтнявий натовп у
коло, йому зав'язують очi хусткою, вiн презирливо посмiхається i..._ Але
потiм, колись, можливо, в обiдню перерву, бо зараз на нього чекають. Ось
вони - Дзядзько, Хаблак, Гужва, Молохва, Прiська, друкарка, Уля, вони вже
побачили, стежать за ним, зараз вiн привiтається, антракт скiнчиться,
третiй дзвiнок, час на сцену. Чи не в тимчасовостi та неконкретностi уся
принада цих десяти крокiв? Вони чекають на нього. Що ж, берiть мене,
розпинайте сiм робочих годин, але ви, ницi, i не здогадаєтесь, що я не я,
тут лише моя тiнь, а сам я давно в своїй новелi, де я вiльний бачити вас
такими, якi ви є насправдi. I я насмiшкувато зирю на вас з тої недосяжної
для посередностей вершини...
- Доброго ранку, товаришi!
Вони про щось балакали до його появи, реготали й лускали разом з
насiнням свiжi терехiвськi плiтки. Холодна Iванова стриманiсть, наче
ланцет, розтяла їхню безпосереднiсть, смiх згас, балачки стихли. Загатному
подумалось, чи не про нього тут плiткували. Невже встигли дiзнатись про
вчорашню зустрiч з Людою?
Коли вiн повертав у редакцiйних дверях ключа, репродуктор на майданi
протутукав вiсiм.
Сьогоднi вперше за коротку журналiстську дiяльнiсть початок робочого
дня здався Хаблаковi не святом, а службою. Не обтяжливою, правда, як у
школi, в часи студентської практики, - тодi вiн iшов на заняття, нiби на
допит: не поладив з класом, шестикласники глузували i з його зовнiшностi,
i з прiзвища. Тепер це було легке, трохи несерйозне розумiння
необхiдностi: ось вiн вiдпрацює чотири години, потiм година перерви на
обiд, потiм ще три години роботи - i вiльний, аж до наступного ранку
належатиме собi, дочцi та Мартi. Навiть радiв з незвичної легкостi - так
працює бiльшiсть, вiдтепер вiн належатиме бiльшостi, розчиниться в масi, а
це приємно заколисує, i нiхто не киватиме, що Хаблак трудиться до сьомого
поту, вечори просиджує над замiтками, якi iншi лускають, мов горiхи. Вiн
працює, як усi. Вiн безтурботний, як усi. Вiн байдужий, якi усi. Як усi -
магiчне слово. I збудливий холодок у грудях, коли опустиш очi долу,
заглянеш у чорну прiрву, куди можеш котитись, котитись i не сягти дна.
Вночi вiн таки здорово налякався: нiби зняли раптово усi табу - все
дозволено, варто лише захотiти. Iшов на роботу, буцiмто молодий завойовник
вулицями скореного, але ще не взятого "на щит" мiста. З таким настроєм
люди виборюють собi iм'я, достаток, високу посаду. Чому Андрiй Хаблак має
вiдставати вiд iнших? Iз старомодних принципiв. Дружина має рацiю - ми
дуже незатишно влаштованi, щоб навiть у дрiбницях боронити особистiсть.
Iнший живе, наче гриб у теплицi, i то пасує на кожнiм кроцi перед сильними
свiту сього. Так сказала Марта, i вона має рацiю. Це лише вночi все
видається страшним, трагiчним. А розвидниться - самий дрiб'язок, не вартий
уваги. Вiн мовив дружинi за снiданком:
- Усе думаю про того цуцика. Якось нiяково брехати. Нiби через квартиру
пiдлабузнююсь до редактора.
Легко, трохи жартома сказав, не обмовившись i словом про чорну прiрву,
куди так легко скотитись.
- Ти можеш вважати мене обивателькою, вам, чоловiкам, легко пишатися
своїми чеснотами, а в жiночих руках домашнє вогнище, образно кажучи. -
Андрiй Сидорович здивувався з Мартиної розважливостi, i на серцi в нього
потеплiло.- Але я думаю, що за будь-яких умов треба обстоювати великi
принципи.
Для дрiбниць ми ще справдi зовсiм не влаштованi. В цивiлiзованiм свiтi
проста людина змушена поступатись частинкою особистостi. Без цих жертв
неможливе спiвжиття. До них усi звикли. I нiхто не дивується. Вiн же
занадто наївний. Хiба не соромно буде комусь признатись, що позбувся
гарної посади й не отримав у райцентрi квартири через шолудивого
редакторового песика? Не соромилися ж генiї хвалити недолугi вiршi
ремiсникiв, бо ремiсники мстивi. Гуляйвiтер, судячи з
усього,звичайнiсiнький ремiсник у життi.
Вкотре повторює вiн цi слова, насолоджуючись їхньою логiчнiстю й
тверезiстю! Ось поруч нього, на лавi, пiд шовковицею, четверо колег. Хiба
вони такi вже кришталево чистi? Дзядзько стелиться перед редактором, аж
бридко хвилинами, нащо вже вiн, Хаблак, терплячий. Василь Молохва перейшов
на братове, бухгалтерське мiсце, аби легше влаштуватись, коли район
лiквiдують. Гужва - ну, цей ще зелений, але теж не без хитрощiв хлопець,
знає, де як повестися, зайвим словом не обмовиться. Нiхто собi не ворог.
Звичайно, Iван Кирилович iнший, по-справжньому чесний та принциповий,
нiкого не боїться, нi до кого не пiдлещується. Але Загатний - велика
людина, що випадково потрапила в Терехiвку, не Хаблаковi на нього
рiвнятись. Загатний може дозволити собi чеснiсть та принциповiсть.
Ось вiн заходить у двiр редакцiї, високий, ставний, серйозний, Хаблаку
не сiмнадцять рокiв, та iнодi наважишся помрiяти - i бачиш себе хоч
трошечки схожим на Загатного. Цiкаво, що скаже секретар про його нарис:
редактора зранку не буде, отож тiльки через руки Iвана Кириловича, звiсно,
доведеться дещо пiдправити, навiть самому Гуляйвiтру секретар iнодi вказує
на стилiстичнi недоречностi, а тут перший нарис, хвилюєшся, нiби перед
державним екзаменом. Хаблак ламає довгi пальцi i заходить до редакцiї,
пропустивши перед себе усiх своїх колег. Пропахлi тютюновим димом кабiнети
сьогоднi вже не храм, на порозi якого хочеться зняти капелюх. Вiн прийшов
сюди тiльки служити, слава аллаху, згадка про нарис хоч на часину розвiяла
тяжкi думи про редакторового цуцика.
- Товаришу Хаблак. Тут заплановано вашого нариса. Прошу на конвейєр.
Ви вже знаєте подальшу долю всiх моїх героїв. Тiльки Андрiя Сидоровича
я поки що обминув. I мав рацiю. Шануючи свою прихильнiсть до строгої
документальностi, не хотiв пiдсовувати неперевiрених даних. Хаблак не
належить до тих людей, що плавають на поверхнi й помiтнi здаля. Тихо
пiрнув вiн у провiнцiйнi хащi, у глухомань з перспективою непомiтно зажити
пенсiї, коли б не журналiстська братiя. Якомусь районному газетяревi
трапився вдячний матерiал. Вiн i прославив товариша Хаблака на всю
область.
Вiд нас Андрiй Сидорович поїхав десь за мiсяць пiсля того) дня, про
який iдеться в романi. Окрiм iсторiї з цуциком, на те були й iншi причини,
але про них нижче. Таки правда, лишатися на газетярськiй роботi пiд рукою
Гуляйвiтра, та ще поруч блискучого й безжального Iвана Кириловича Хаблаку
не було сенсу. В одному з пiвнiчних районiв областi саме вiдкривався новий
iнтернат, вчителiв забезпечували житлом - ще б пак, лiсовий хутiр, лiрика,
романтика, i ми позбулися колеги. Усi цi роки про нього нi слуху нi духу.
Раптом в учорашньому номерi обласної газети читаю нариса про вчителя
Андрiя Сидоровича Хаблака. Виявляється, вiн розгорнув в iнтернатi бурхливу
дiяльнiсть, посадив з учнями молодий сад, веде лiтературний гурток, збирає
бiблiотеку сучасної лiтератури з дарчими написами майстрiв красного слова
(до речi, серед подарованих книг згадується збiрка Iвана Загатного,
воiстину, невiдомi шляхи господнi...) Одразу подумалось, що пошлю колись i
я свою ластiвку, але згадав про хворобу i... Не судилось менi дивувати
свiт красним письменством. Одне слово, вiдчувається - людина не чуже мiсце
посiла.
Не тiльки для iнформацiї читачiв, яким непокоїться, що ж сталося з
героями роману в подальшiй життєвiй суєтi, згадав я про Хаблаковi успiхи
на педагогiчнiй стежцi. Не сприймайте серйозно мого трохи iронiчного тону.
Чесно кажучи, я заздрю Андрiю Сидоровичу. Особливо в моїм теперiшнiм
становищi. Якщо людина знаходить себе в роботi, вважай, вона наполовину
щаслива. А я здогадуюсь, що й сiмейне життя у Хаблака ладиться. Автор
нарису згадує i дружину його, Марту, математику викладає в iнтернатi. Так
i уявляються менi затемненi котеджi вздовж каштанової алеї (в нарисi є
схожий малюнок), шерхiт золотого листя пiд ногами, легка паморозь на
чорнобривцях. Андрiй Сидорович з Мартою заводять донечку в iнтернатський
садок (в Оксаниних долоньках каштани) i прямують крiзь густий запах осенi
назустрiч дитячому гомону...
Звiсно, Хаблакiв хутiр - це iдилiя, лiрика, моя б дружина засмiялася,
лiрики на хлiб не намажеш, коли до районного центру п'ятдесят грунтових
кiлометрiв. А тут i область пiд боком, i до Києва по асфальту рукою
подати. Але я в життi своїм не зазнав тiєї лiрики, й зараз трохи
заздрiсне, тужно.
Трохи зарано я втямив, що, ловлячи синього птаха, можеш i горобця не
спiймати. Час був тривожний, безперервнi балачки про лiквiдацiю третини
районiв областi, куди тицьнешся з двома унiверситетськими курсами, i без
мене писак вистачить, та й не кожен редактор вiзьме заочника. I з
Терехiвки не хотiлося їхати, затишненьке селище, зручно. До речi, вже iз
своєю дружиною зазнайомився. Думки у нас схожi. Характерами зiйшлися, як
то кажуть. Бiблiотекою завiдувала жiнка головного лiкаря району, а з моєю
вони якiсь там подруги. Лiкар вчасно, ще до лiквiдацiї району, п'ятами
накивав з Терехiвки, а я посiв мiсце завiдувача бiблiотеки...
Як не крути, як не одурюй себе, а доходиш висновку, що єдине, чому щиро
вiддався в життi,оцi зошити, оцi немiчнi записи, якi я зву для самовтiхи
романом. Спершу бавився, рятувався вiд провiнцiйної нудоти, вiд легкої
роботи, потiм захопився, посерйознiшав, а тепер бачу, що вкладаю в них
самого себе, i це єдиний воiстину м i й слiд на землi. Глибоко й трагiчно.
Без пози. Яка може бути поза на краю могили? Тiльки побоююсь, аби в цi
сторiнки себе не вклав щедрiше, нiж героїв. Спiшу занотувати свiй
найменший душевний порух, усi яскравi сторiнки свого життя, що їх, на
жаль, так мало. Адже знаєш - ось-ось пiде все з тобою у вiчну вiчнiсть, i
це єдина надiя лишити на землi хоч тiнь свою. Так туристи викарбовують
власнi iмена на знаменитих пам'ятниках, сподiваючись, потаємно навiть вiд
самих себе, що через тисячу лiт їхнiй слiд вiдiб'ється в чиїхось очах:
"Ми тут були..." I низка прiзвищ. Я тут був, пишу я,' i одне-однiсiньке
прiзвище - Микола Гужва...
Ви бачили, як хоронять вiйськових? Попереду оркестру, труни, вiнкiв
товаришi несуть на оксамитових подушечках ордени та медалi. Поховайте i
мене так. Коли б я був маститий, хай би урочисто-мовчазнi друзi несли
попереду жалобної процесiї мої книги. Але я не маститий i вже не буду ним.
Я навiть не певен, що допишу свого першого й останнього роману. Дружино
моя вiрна! В останнi хвилини свої передам тобi заповiтнi зошити й прочитаю
цi рядки. Хай колеги мої з бiблiотеки пронесуть зошити перед моєю труною
по мовчазних терехiвських вулицях, i хай суворо-гордими будуть їхнi
обличчя: вiн жив не марно!
Вiн тiльки починав, а скiльки б ще мiг зробити!
Iван читав Хаблакiв нарис. Зневажливо посмiхався з примiтивностi одних
абзацiв, дивувався простакуватiй наївностi iнших, кривився на чужi слова i
штучнi дiалоги. А прочитавши, подумав, що рацiональне зерно в матерiалi є,
як для районки, згодиться, але пiсля серйозної правки.
Загатний почав правити Хаблакового нариса. Перекреслював калiграфiчнi
рядки педагога i швидко, впевнено писав на зворотi цiлi абзаци. Нервовi
Iвановi лiтери щедро засiвали Андрiєве поле, ховаючи пiд собою його
недолугiсть i наївнiсть. "Просто дивуєшся, як люди не вмiють елементарно
мислити",- думав Загатний i креслив далi, зсовуючи на край стола аркуш за
аркушем,- виправленi, пiдчищенi, тiльки передрукувати на машинцi. Далi
пiшли рiзнi почерки, Iван не придивлявся, усi вони пишуть однаково погано,
авторучка вправно ковзала по рядках, зводячи багатоповерховi конструкцiї:
Загатний був i архiтектор, i муляр, всi iншi тiльки пiдручнi.
(Це й звалось у нашiй редакцiї конвейєром).
Iвана нiскiльки не обтяжувала ця одноосiбна робота, вантажте бiльше,
ще, ще, я пiднiму, я вивезу, тiльки що б ви робили без мене? Настане
заповiтна хвилина, я помахаю Терехiвцi рукою з автобусного вiкна, якої ви
заспiваєте? Може, хоч тодi оцiните, чого я вартий. А втiм, якої ще подяки
вiд людства йому забажалось? Воно спершу спопелить, тодi дякуватиме,
молитиметься навколiшках. Така дiалектика. Викликав друкарку:
- Ось матерiали з моїми правками. Пiдготуйте до здачi в друкарню.
Все. Якомога менше слiв. I в новелi. Викласти самий кiстяк, без лiрики.
Теорiя айсберга. Нинi час притч. Дати клубок, а нитки хай намотує кожен,
скiльки зумiє, Терехiвка, задуха, натовп i самотнiй одинак... Загатний
узяв сьогоднiшнiй номер газети, ще раз переглянув передову. Дурниця, а
звучить, як могутня музика. Велика сила органiзованого слова.
Органiзованого. Вишикуваного в колони, шереги, лави. Iван Загатний -
полководець. Полководець слiв.
- Улю, кличте товаришiв на планiвку! Хаблак блукав пiд дверима
секретарської, тер свої великi, грабастi руки, пив воду: вiдколи нарис
пiшов на знаменитий конвейєр - хвилювався. Мабуть, Iван Кирилович ось-ось
покличе його, правда, досi вiн нiколи не кликав, коли правив Хаблаковi
замiтки й кореспонденцiї, але ж це нарис, майже лiтературний твiр. Нарештi
друкарка винесла з кабiнету секретаря жмут паперiв, сiла до машинки.
Редакцiйна молодь, котрiй ще болiла її писанина, шукала свої матерiали.
Нарис лежав на самому сподi - Хаблака зсудомило. Спершу йому здалося, що
закреслено найкращi мiсця, якi вiн так старанно виписував, нижучи слово до
слова. Але чим далi читав, тим яснiше усвiдомлював, що викинуто
красивостi, банальнi дiалоги, якi видавались йому багатозначними,
мiтингову патетику. Натомiсть з'явились щедро посiянi секретаревою рукою
точнi, пружнi абзаци, а то й сторiнки. Нариса майже наполовину скорочено.
Третину залишеного Iван переписав заново. Третину виправив, зводячи кiнцi
з кiнцями. Та ще подекуди визирали з-пiд Iванових рядкiв Хаблаковi слова i
вирази.
Кликали на планiвку. Андрiй Сидорович затис аркушi в спiтнiлiй руцi,
ступив до секретарської.
- Конвейєр розстроїв товариша Хаблака, - захихикав Василь Молохва,
клацаючи кiсточками рахiвницi.
Уже зiбрались, уже Загатний звiв очi й помацав ними стiну над головами
колег, як протяжно, рiзко задзвонив телефон.
- З райкому, товариш Гуляйвiтер, - мовив Дзядзько, що умiв по дзвiнку
вгадувати, хто дзвонить: вмикала й дзвонила телефонiстка на станцiї, а її
енергiя, звiсно, якоюсь мiрою залежала вiд посади замовника. Хаблак раптом
загадав - коли не Гуляйвiтер, сьогоднiшнiй день скiнчиться щасливо, усе
саме собою влаштується. Але коректор уже подала трубку Загатному:
- Борис Павлович...
Хаблаковi зробилося гiрко, нiби така дрiбниця й справдi впливала на хiд
подiй.
- Я Гуляйвiтер! Вiтаю, Кириловичу! - гукав у трубку редактор, аж
вiдлунювало.- Ми з тобою на конi! Не маю часу, зараз п'ятихвилинка мiж
засiдань, приїду - розкажу. Гiгантський успiх нашої передової! Перший
уголос прочитав на засiданнi! Наказав видрукувати ще триста екземплярiв
газети, роздати уповноваженим, i хай їдуть у села, органiзовують голоснi
читки. Передай наказа друкарнi. Мене тут усi вiтають, - Гуляйвiтер
захлинався.- Перший так i заявив: з почуттям, з уболiванням. Хай живе!
Вiн так i не дав Iвановi Кириловичу обмовитися хоч словом, у трубцi
затутукало. Хаблак жадiбно стежив за обличчям секретаря. Анi промiнчика
радостi не засвiтилося на ньому. Гiрше - легка тiнь бридливостi лягла на
уста. Навiть трубку тримав нехотя, трохи вiддалiк, нiби не мiг дочекатись,
коли вже перестануть баляндрасити про успiх продиктованої ним передової.
Усiм своїм виглядом Iван демонстрував, що нiколи не сумнiвався в
неперевершеностi будь-якого ним народженого матерiалу, але цей камерний
успiх зовсiм його не обходить.
Андрiй Сидорович навiть образився трохи на свого божка: не слiд Iвану
Кириловичу так демонструвати свою байдужiсть - сам перший секретар
похвалив.
- Iване Кириловичу, дозвольте? - це Дзядзько.- Пропоную передову
сьогоднiшнього номера вивiсити на дошку кращих матерiалiв i сплатити
автору пiдвищений гонорар.
- Надiйшла пропозицiя передову сьогоднiшнього номера вивiсити на дошку
кращих матерiалiв i сплатити автору пiдвищений гонорар, - безсторонньо
повторив Загатний. - Хто за? Проти? Немає. Пропозицiя приймається
одностайно.
"Ну, пiдведися, скажи, - пiд'юджував себе Хаблак. - Хоч один раз
зазирни у ту чорну безодню. Iншi ж можуть. Чому тобi заборонено? Улестиш
Загатного, а редактору про цуцика добре слово мовиш, дивись, посада
завiдуючого вiддiлом звiльниться, тут i про тебе згадають, випробуй
себе..."
- Товаришi,Андрiй Сидорович пiдвiвся. Потiв, ламав худi пальцi.
-Думається, було б корисно, особливо для нас, молодих газетярiв, провести
семiнар на основi передової, написаної Iваном Кириловичем...
Вiн не впiзнавав свого голосу. Це був чужий голос.
- Передова продиктована за десять хвилин у номер. Ми i без неї маємо на
чiм учитися, - несподiвано рiзко обiрвав Загатний Хаблака. Геть блiдий,
Андрiй Сидорович опустився на стiлець. Хтось хихикнув, чи не Молохва за
стiною. - Приступаємо до справ. Перша сторiнка. Передова - за редактором,
матерiали хронiки по району органiзовує товариш Дзядзько, здати об
одинадцятiй двадцять, товаришi, занотовуйте час, на десять хвилин пiзнiше
- не прийматиму, зведення про стан сiльськогосподарських робiт за
товаришем Хаблаком, здати об одинадцятiй. Друга сторiнка... Третя
сторiнка... - кидав упевнено, строго, нiби диктував наказ про дислокацiю
вiйськ за день до вирiшальної битви. - Четверта сторiнка - нарис товариша
Хаблака, передрукувати й вичитати до дванадцятої години, мiжнародний
огляд, куточок вихiдного дня, поради садiвника... Пропозицiї є? Запитання?
Завiдувачам вiддiлiв подати заявки на подальший номер. Планiвку закiнчено.
Усi пiдвелись i мовчки вийшли - мужчини пiд шовковицею, викурити по
сигаретi пiсля планiвки, слабша стать - у складальний цех, обговорити
новiтнi терехiвськi проблеми. Посеред кiмнати стояв Хаблак.
- Ви маєте щось повiдомити, товаришу Хаблак? - дуже люб'язно всмiхнувся
Загатний. Андрiй Сидорович сховав руки за спину й випростався. Нiяковiсть
майже зникла, було лише трохи лячкувато та нудило, буцiмто в лiтаку, що
падав.
- Iване Кириловичу, ви знаєте, як я вас... одне слово, я, звiсно, дуже
молодий газетяр, але... Ну, я не можу пiдписувати виправленого вами
нарису...
- Ви що ж, вболiваєте за свою славу у вiках?
- Iване Кириловичу, це мiй нарис.
- Думаю, майбутнi поколiння вибачать вам мої правки. Усi великi люди
колись починали.
- Це не правки, Iване Кириловичу. Ви написали нариса заново. Вiд мене
там нiчого не залишилось.
- А, ось воно що... Нездара Загатний пiдступно витiсняє генiя Хаблака.
Ще один варiант знаменитої комедiї "Моцарт i Сальєрi". Майте на увазi,
оригiнали зберiгаються в архiвах, i прихильники вашого таланту через
тисячу рокiв поновлять ваш текст, як тепер поновлюють давнi фрески. Але
чомусь мої правки влаштовують усiх, окрiм вас, товаришу Хаблак...
- Я попросився до редакцiї не заради кусня хлiба, Iване Кириловичу. На
хлiб я мiг би заробити i в школi. Я хочу бути журналiстом.
- Мiж нами кажучи, ви нiколи не станете журналiстом, товаришу Хаблак.
Це свята правда, i колись ви дякуватимете, що я вiдкрив вам на неї очi. З
людини, яка пiвдня потiє над восьмирядковою замiткою, ще нiколи не
виходило гарного журналiста. - Загатний холодно посмiхнувся. - Ви нездара,
товаришу Хаблак. Посереднiсть. I чим ранiше збагнете це, тим краще для
вас. Кому-кому, а вам виступати проти моїх правок, м'яко кажучи,
нетактовно...
Бiлий, наче аркуш крейдяного паперу, Андрiй Сидорович повернувся i
вийшов iз секретарської, не причинивши дверей, його важкi кроки довго гули
в сусiднiх кiмнатах, потiм довготелеса постать пропливла повз вiкна, повз
курцiв пiд шовковицею й почалапала (плечi уклякли, руки з паперовим
жмутком за спиною) до ворiт. Iвановi стало шкода Хаблака, й себе шкода, й
дуже гидко, аж не хотiлося жити. Поправив краватку, перевiсився через
пiдвiконня:
- Товаришi, сигаретку...
Перший пiдвiвся Дзядзько. Але Загатний насупився: не хотiлося
пригощатись iз Дзядзькових рук.
- Аз фiльтром нiхто не має?
З фiльтром були в Гужви. Iван припалив, подякував, пiшов у глибину
кiмнати. I раптом увесь вчорашнiй, отруєний сигаретним димом день хлюпнув
у душу За-гатного, прорвавши клятьби й твердi рiшення. "Хлюпик, повна
безвiльнiсть, вiд сьогоднi починається новий Загатний, це для тебе
останнiй шанс, скiльки можна народжуватись i знову вмирати. Треба було
сказати Хаблаковi три слова: "Залишiть нариса собi", - i замiнити його
iншим матерiалом. А вiн намолов сiм мiшкiв... З варваром треба
по-варварському, ченцi колись умiли гнуздати свою хiть i свої пристрастi;
лише так..." Iван глибоко затягея, одвернувся од стiни i тицьнув вогник
сигарети в руку, трохи вище зап'ястя. "Не кажи зайвого, не кажи зайвого,
не кажи зайвого..." Дивився в стiну, рожевi поля виринули з бiлизни i
кружляли, кружляли. "Будь безстороннiй, як бог. Будь безсто..." Пахло
паленим... Загатний передихнув, вiдняв недокурок, дмухнув на ранку. Попiл
розвiявся, мертво бiлiла спечена шкiра. Бiле озерце поруч трьох
рожево-синiх пухлинок. Коли без цього не обiйтися, вiн спалить усю руку.
Iван Кирилович пошпурив сигарету й ступив до столу.
Багато мiркував про себе, про Хаблака, i одна думка дедалi яснiше
викристалiзовується. Не страшна жодна прiрва, жодне падiння, якби ми
зродилися безсмертнi. Боюся останньої хвилини, коли вже нiчим себе не
одуриш, коли побачиш короля голим. Боюся останньої жорстокої правди: усi
роки гнався за маревом, а життя минуло, спливло. Боюся зневажити себе за
мить до скону.
Вiдколи дiзнався про свою приреченiсть, щодня линяю. Одна за одною
спадають з плечей блискучi шати i розсипаються бiля нiг моїх у порохняву:
кар'єра, спокiй, затишок, грошi, речi, навiть сiмейний райок. Всмiхаюсь
поблажливо до колишнього Гужви: дурнику, за чим гнався? Не звинувачую себе
- живi про живе думають. Та коли б народився я заново чи зцiлив мене
щасливий випадок, я б жив iнакше. Бо завжди пам'ятав би про останню
хвилину, що рано чи пiзно прийде. Страшно помирати, зневажаючи самого
себе.
А втiм, вельми вже молодецьки-зелено це звучить: жив би iнакше...
Зовсiм як Iван Кирилович, який щоранку покладає розпочати життя спочатку.
А вiн завжди є, вчорашнiй наш день, хитрий, пiдступний, рукатий, бовванiє
в нас за плечима й чекає не дочекається, коли ми хоч у найменшому схибимо.
Тодi зарегоче радо, закрутиться в шаленiм танцi, як перелесник, i
поволочить нас у прiрву, у вир, у наше минуле.
Тепер менi одне болить - хоч би вистачило днiв, якi менi ще судилися,
роман дописати. Тiльки ж ковтати щораз важче, я помiтно худну, вже й
апетиту немає - i до їжi, i до життя, окрiм хiба писання, ночами кашель
душить, щосили стримуєшся, чманiєш пiд подушкою, а тодi як прорветься, як
вибухне! Уже й дружина, помiчаю, стурбована. Допитується, чи гаразд, у
мене зi здоров'ям. А тут все частiше думка: може б, медицина, ескулапiя
хоч на кiлька тижнiв доточила менi вiку, адже iснують якiсь лiки. А що як
саме цих тижнiв не вистачатиме, щоб дописати останнi сторiнки? Хто знає,
доки я зможу мережити - може, так притисне, що й пера в пальцях не
втримаєш. Тодi лишаться мої зошити сiм'ї на згадку, зжовкнуть у шухлядах
чи й у печi спопелiють.
I все моє зi мною в труну ляже.
Знову ж таки побоююсь: а раптом лiкарi покладуть у лiжко, до спiльної
палати, колотимуть, рiзатимуть, заспокоюватимуть до останньої хвилини, i я
тiльки час втрачу, нiчого не створю. Хоч круть, хоч верть - пiд черепочком
смерть... Якесь дурне прислiв'я чи уривок вiрша ще з шкiльних лiт
крутиться, крутиться в головi, навiть вулицею iдеш, а воно у ритм
стелиться: хоч круть, хоч верть - пiд черепочком смерть... Гидота. Треба
бути вищим за це. Вищим од себе.
Так ось про Iвана. В його стосунках з колективом, що рано чи пiзно
мусили перерости i таки переросли в конфлiкт, найбiльше гнiтило й дивувало
мене, чому ця людина, що так хворобливо, непримиренно обстоює власну
iндивiдуальнiсть, нездатна терпiти поруч себе iншої? Загатний волiв бачити
навколо тiльки сiре поле. Вiн був добрий та ласкавий до тої сiростi,
навiть любив простягати слабшим руку. Але найменша парость, що силкувалась
випнутися з тої сiростi, бiсила його. Iван Кирилович вбачав у тiм загрозу
власнiй iндивiдуальностi.
Був же колектив, дорiкнуть менi фахiвцi з виховання, профспiлкова
органiзацiя. Чому вони не вплинули, не перевиховали свого члена? Були,
скажу, i колектив, i органiзацiя. Були, та не перевиховали. Людинi ж не
сiмнадцять, та й у сiмнадцять спробуй перекувати. А коли за тридцять? I
час такий неспокiйний. Тiльки й розмов - ось-ось район розженуть. У
кожного своїх турбот вистачає. Газетних ортодоксiв у нас не траплялось,
усi люди випадковi в журналiстицi, сiмейнi: хочеш правити - прав, лише б
не лаяли та не примушували переробляти. За синiми птахами нiхто не
гнався-гадаєте, лише я волiв синицю в жменi мати? Проте якось не
втримались. Вельми вже допекло всiм. Це десь пiд осiнь, пам'ятаю,
пiдморожувало вночi. Зiбрались. Виступали. Сварили Загатного, поки не
обридло. Вiн мовчав, тiльки курив багато. Коли всi нагаласувалися, сидимо,
чекаємо, зараз виправдуватись почне. Як годиться серед бувалих людей.
Сидить, руки не пiдiймає. Головуючий:
- Вам слово, Iване Кириловичу.
А вiн спокiйно так вiдповiдає:
- Менi нема чого сказати.
Ми всi так i отетерiли. Стiльки докорiв, стiльки критики вислухати - й
жодних висновкiв. "Що ж у протоколi писати?" - запитую головуючого. Той
плечима знизує. Знову зашумiли й таки примусили висловитися. Пiдвiвся,
поправив краватку, руки за спину, чемний, спокiйний, лише з обличчя дуже
блiдий, чоло морщить:
- Оце сидiв, думав, у грубцi помiшував. Бачите, жарини скочуються до
дверцят. Сизо димляться i за хвилину мертвi, навiть не грiють. А iншi
жарини палахкотять, ще й сусiдiв своїх полум'ям обдаровують, бо живi. I
нема їм смертi. Так ось, я жарина, котра горить...
I сiв. А ви, мовляв, згаслi, мертвi жарини. Я цитую точно з протоколу,
в мене копiя збереглась, бо я секретарював на зборах. Ну що його, вiшати?
Постановили: записати догану зарозумiльцю, дати мiсяць строку - якщо не
виправиться, вимагати в редактора звiльнення Загатного з посади секретаря.
А через три тижнi указ про лiквiдацiю Терехiвського району... Протоколи
профспiлковi палили - Iван собi на пам'ять узяв...
I ще одне. Хоч я й симпатизую Iвановi Кириловичу, але не розумiю його
погляду на людей. Ну, хай я естетично невихований, хай "Поема про море"
мене не хвилює, а "Бродяга" хвилює, хай я бiльше полюбляю слухати лiричнi
пiснi, а не класичну музику, хай вперше почув я про Хемiнгуея з Iванових
уст, хай я не маю жодних талантiв - невже ж через те я якась нижча раса,
що мене лишається тiльки зневажати? Iснують iншi цiнностi, за якими слiд
подiляти людей, якщо вже вiн так прагне подiлу. Тут Загатний чогось не
домислив. Справдi, вiн тричi ходив до кiнотеатру дивитись "Поему про море"
й плювався на сентиментальнi iндiйськi фiльми, щовечора слухав симфонiчнi
концерти по редакцiйному приймачу та проклинав футбол, зачитувався
Хемiнгуеєм i, без сумнiву, мав бiльше лiтературних здiбностей, анiж усi ми
в редакцiї. Але доброю людиною Iвана Кириловича я не назву. Не поза очi
пишу - i в очi йому казав це. Радше Хаблака назву добрим, хоч вiн i
недорiкуватий, i смiшний, i талантiв лiтературних не має. Можливо, я
людина з маси, чогось тут не тямлю, можливо, це в менi периферiйне
кугутство гомонить, але такий уже я є i такий помру...
Андрiю Сидоровичу в пам'ятку, що Дзядзько сидiв пiд шовковицею, коли
вiн iшов двором. I раптом Дзядзько чекає на нього бiля книгарнi, вухатий,
очi лукавенькi, рiжки пiд капелюхом, може, й копитця в гостроносих
черевиках - мiстика. Тут би хоч хто здивувався.
- Андрiю Сидоровичу, побалакати треба, як з другом, справжнiм другом.-
Дзядзько узяв Хаблака пiд руку i нiби прилип, зрiсся. Вони перейшли
вулицю, ступили на тiнистi алейки парку, мiж чепурних рядiв жовтої акацiї.
Сiли на лаву, затягнуту в кущi якоюсь парочкою, що полюбляє самотнiсть.
Хаблак легко скорився Дзядзьковiй руцi, думаючи свою думу. I слова колеги
дiйшли до нього лише згодом, нiби припливла з далечi:
- Любий мiй, сьогоднiшнiй день у вашiм життi знаменитий. Ви
причастилися великому боговi на ймення життя. Ви поцiлували хрест,
вiдтепер ви несете його. Дозвольте маленький екскурс в теорiю. Що таке
життя? Питання вiчне, як вiчний космос. Не будемо демагогами, друже,
будемо людьми. Життя - це височезна драбина у небо, по якiй дряпаються
найспритнiшi, а заднi хапають переднiх за п'яти. Але на драбинi уже
пестуни долi. Основна маса посередностей, як каже вельмишановний Iван
Кирилович Загатний, внизу: юрмиться, штовхається, гнiтиться, бо перше,
анiж лiзти по драбинi, до неї треба дiстатися. Це в загальних рисах,
друже. Тепер твоя позицiя донинi. Ти стояв поза юрмищем i тiльки
спостерiгав боротьбу. Ти принципово не купував лотерейних бiлетiв, хоч
неодноразово на твоїх очах вигравали. А люди видющi, заздрi. Хоч погляди
всiх - на пiднiжжя драбини, а бачать, хто їхнiм збiговиськом гребує. Тут,
друже, безвихiдь: i борешся - ворог, i збоку стоїш - ворог, бо незвично:
запишався або на щiлину у натовпi чатує, думають. Боротьба за iснування!
Це товариш Дарвiн вiдкрив - тепер усi вченi. Бував на автобуснiй зупинцi,
щойно робочий день скiнчиться? А я бував. I не один раз. Спостерiгав.
Раджу й тобi. Ну ось, i раптом при бiлiм свiтi, не одягши на лице жодної
личини, ти кидаєшся в стовписько й шалено працюєш лiктями. Так я розумiю
твою недавню пропозицiю щодо семiнару по, будемо вiдвертi, вельми
голословнiй i некомпетентнiй статтi товариша Загатного. I це була твоя
перша велика помилка. Бо в тих, хто штовхається навколо драбини, своя
згоднiсть. Ага, вiн стояв збоку, Наполеон, Мефiстофель, святенник, думав,
нiби кращий, чистiший вiд нас, ну, ми йому покажемо,- i причавлять. А
тобi, якщо вже хотiв так несподiвано рвонути, треба було щiлину нагледiти
й хоч трохи заднiх випередити з першого ривка, тодi б тi, хто лишився за
твоєю спиною, пiдштовхували б тебе про всяк випадок, не з любовi,
звичайно, а з розрахунку, що таки дiстанешся драбини i про них згадаєш. I
не було б згодностi мiж тими, що перед тебе, i тими, що позаду. А це дуже
важливо. Одне слово, наївно ви сьогоднi вчинили, дуже наївно, хоч, визнаю,
смiливо. З берега та у воду - вiдчайдуха. Люблю таких. Знову ж виникає
питання: навiщо я подаю вам руку в цьому табунi? А це вже почуття тоншi.
Це, коли хочете, моя слабкiсть. Були б ми поруч, на однiй вiдстанi од
драбини, я б так молотнув лiктями, що годi вам змагатися. Але ви десь
позаду мене, i я подаю вам руку через голови. Своєрiдна людянiсть,
гуманiзм, шляхетнiсть, бо в цьому юрмиську нiколи не знаєш, хто тебе
обжене. Але кожному хочеться вiдчувати себе добрiшим, нiж вiн є насправдi.
Ви зараз особливо вразливий щодо всiляких людських оман. Я буду для вас
неоцiненний помiчник на вашiй новiй стезi. Бендер знав чотириста способiв,
як добути грошi. Я знаю чотириста способiв лишитися шляхетним у цiй
колотнечi навколо драбини. Коли ж вам пощастить i ви пропхнетесь до
драбини, станете хоч на перший щабель, в очах натовпу вас освятить
перемога, й тi ж руки, що недавно штурхали вас, одягнуть на ваше чоло
золотий нiмб. Тодi вам уже не знадобляться мої чотириста способiв лишитися
шляхетним, ви забудете невдаху Дзядзька, що лишився десь далеко внизу. Але
я нiскiльки не здивуюсь: такi закони боротьби, це трохи сентиментально й
сумно, в наш час приємно бути сентиментальним, любити квiти, собак i
кiшок, читали в газетi про цуцика, якого один вчений варвар ударив головою
об стовбур? Плакати хочеться, бiдна тваринка, коли вже про це пишуть
газети, до речi, сентиментальнiсть - це один iз способiв зберегти
шляхетнiсть, я знав одного чоловiка, який приходив на службу ранiше, щоб
полити квiти, i мимохiдь совав голки в стiльцi своїх колег, дуже любив усе
живе, куди ж ви?..
Хаблак пiдвiвся i, злегка заточуючись, нiби напiдпитку, почвалав
навпрошки, крiзь акацiї, на головну алею парку. Припiкало сонце. В головi
чамрiло - жодної виразної думки, ранок все-таки заважкий для нього,
характером вiн тугодум, мусить обмiркувати, зважити кожну дрiбничку, а тут
одразу стiльки навалилось, якась апокалiпсична Дзядзькова драбина височiла
в очах i тисячi Дзядзькiв у фетрових ширококрисих капелюхах та червоних
синтетичних краватках дерлись угору, це все треба переварити, а може,
Дзядзько жартував. А що як вiн справдi жартував, збожеволiти можна, а ще
спека зранку. Андрiю Сидоровичу пригадалось, нащо вiн виходив з редакцiї.
Жадiбно вхопився за конкретну рятiвну думку: переписати в райвиконкомi
зведення.
Коли Iван Кирилович нiс у складальний цех макети двох середнiх шпальт,
друкарська машина мовчала, хоч ще пiвгодини тому вiн наказав друкаревi
вiдбити триста примiрникiв номера.
- Ви одержали наказ про додатковий тираж? - вiд порога запитав
моториста друкарнi, вайлуватого парубiйка в чоботях i широчезних штанях.
- Одержав,сказав парубiйко й переглянувся iз складачами. Складачi, а
може, це здалося Iвановi,- приступ неврастенiї,- загадково посмiхнулися.-
Пiду заводити мотора...
Але не рухався з мiсця.
- Я оголошую вам догану,- суворо мовив Загатний.
- Так i знав, що догану сьогоднi схоплю. Троячка наснилась... -
моторист потарганив свої чоботи через складальний цех з таким ентузiазмом,
що можна було сподiватись - за пiвгодини вiн дiйде до моторної. Всi
засмiялись, окрiм Iвана Кириловича. Вiн поклав макети на касу й пiшов до
виходу. Iвановi часто здавалось, що iншi знають бiльше за нього чи якось
передбачають хiд подiй. Зараз вони вiдверто тiшилися своєю обiзнанiстю.
Передчуття неприємностей хлюпнуло на Iвана з їхнiх трiумфуючих облич i
зiпсувало настрiй, що був вирiвнювався. Коло дверей з'явився Гужва:
- Товаришу Загатний, вас товариш редактор до телефону, термiново...
Йому вчувся за спиною смiх. Озирнувся. Складачi уважно вивчали макети.
"Звiдки вони все знають? Ненависне терехiвське болото!"-тоскно подумав
Iван Кирилович i ступив до телефону.
- Я, Гуляйвiтер! Нестимете перед райкомом персональну вiдповiдальнiсть,
товаришу Загатний. Я так i доповiв першому. Я не маю бажання звалювати на
свої плечi обурливi помилки. Я попереджав - рано чи пiзно таке
безвiдповiдальне ставлення мусило призвести до прикрої помилки.
- Щось не пам'ятаю ваших попереджень...- проказав зимно й стомлено,
дивлячись у зелене вiкно.
- Не пам'ятаєте? Тепер ви можете не пам'ятати! Але свiдок - увесь
колектив. Я не маю зараз часу з вами дискутувати, перерва закiнчується.
Поки що я редактор, i ви будете виконувати мої вказiвки. Перший наказав
виїхати в село усiм вiдповiдальним працiвникам редакцiї i прилюдно
вибачитись перед матiр'ю...
- Пробачте,Загатний притис руку ранками до телефонного апарата, бiль
допомагав стримуватись.- Я нiчого не знаю.
- Як не знаєте? Уся Терехiвка давно знає. Ланкова, що рапортує у вашiй
передовiй про успiхи та обiцяє зiбрати кукурудзу достроково, загинула 'в
автомобiльнiй катастрофi три тижнi тому. Газета трапила на очi хворiй
матерi, уже помчала "швидка допомога". Я оголошую вам сувору догану i
попереджаю, що цим не обiйдеться. Я...
Iван Кирилович грюкнув апаратом, пiшов до вiкна. Телефонний дзвiнок
рiзко, сердито рвонув тишу. Трубку узяв Гужва.
- Борис Павлович просить секретаря.
- Перекажiть, що я не бажаю з ним розмовляти,- голосно, аби вчув
Гуляйвiтер, мовив I'ван Кирилович.
- Вiн наказав повiсити передову на дошку браку й не виплачувати
гонорар.- Гужва опустив трубку.
- Вiшайте,коротко вiдповiв Загатний. Тiльки не показати, що вiн
засмучений. Йому все байдуже, його не обходять такi дрiбницi, буря в
калюжi, жодного зайвого слова:
- Я ж не мiлiцiя, не реєструю нещасних випадкiв. У блокнотi є прiзвище,
з мiсяць тому розмовляв, жива-здорова, кров з молоком, чи нове, думаю,
скаже, що про льон, те й про кукурудзу, працюємо добре, працюватимемо
краще...
Усi мовчали, тiльки Молохва почав розповiдати черговий випадок iз свого
газетярського життя. Загатний сiв бiля бухгалтерського стола, наче бiля
грубки в холод, - безтурботний плин розповiдi заколисував i зiгрiвав.
Хотiлося зручно розлягтися на хвилях слiв з сигаретою, хоч би димiти в
стелю, не ковтаючи диму, ледве стримавсь, аби не попрохати. Зайшов
Дзядзько, певно, ще нiчого не знав про передову, й Загатного поманило до
нього - хоч одна людина в редакцiї не тiшиться з його невдачi: здавалося,
що всi радiють з дурного випадку.
- Сидять товариш Хаблак, в iнспекцiї, переписують усi шiстнадцять граф
зведення, - почав ще вiд порога Дзядзько, певно, Хаблак чимось дуже допiк,
бо вiн уникав казати про когось погано, навiть поза очi.- Кажу: вiзьмiть
екземпляр, райвиконком зобов'язаний на редакцiю давати. А вiн: незручно,
люди переписували...
Засмiялись, бо звикли злегка глузувати з Хаблакових химер. Iван
голоснiше за всiх. Роздратування клекотiло в нiм, шукаючи виходу. Раптом
яскраво пригадався вчорашнiй програш, сьогоднiшня неприємна розмова. Вiд
тих спогадiв зовсiм зiпсувався настрiй. Саме лихо не ходить. А все
почалося з Хаблака.
- Ви передали йому справи? - з посмiшкою на устах спитав Молохву.
- Якi там справи - он стiл, а в столi три листи i план роботи на
мiсяць.
- Так не годиться, - запалився Iван. - Нi чорнильного приладдя, нi
календаря в нового зава...
- А в редакторовiй шафi червона скатертина валяється, - на льоту
спiймав думку начальства Дзядзько.
- I мармурове чорнильне приладдя вiд редактора захопiть. Я своїм
календарем пожертвую. - Iван Кирилович метушився, реготав - був дуже
збуджений, вiд ранкової скутостi не лишилося й слiду. За хвилину на
Хаблаковiм столi червонiла скатертина, поквацьована чорнильними плямами,
бундючилось чорнильне приладдя з бiлого мармуру, перекидний календар i
канцелярська подушечка для печатки. А Загатному все мало.
- Телефон! Заву потрiбен телефон!
Апарат стояв на пiдвiконнi бiля друкарки. Iван Кирилович став гарячкове
розмотувати перекручений дрiт. Нарештi телефон опинився на краєчку
Хаблакового стола, але дрiт повис над пiдлогою. Загатний узявся
пiдсовувати стiл до вiкна, i цiєї хвилини в дверях з'явився Андрiй
Сидорович...
(Дозволю собi короткий вiдступ. Менi здається, що цей епiзод є
кульмiнацiєю всiєї терехiвської епопеї товариша Хаблака. Як би вiн не
повiвся пiзнiше, кожен його крок був результатом хвилини, про яку йдеться.
Навiть саме рiшення повернутись до педагогiчної роботи народилося тепер,
хоч визрiло трохи пiзнiше. Звинувачувати в чомусь наш колектив не
доводиться, бо Андрiй Сидорович справдi не годився в журналiсти, а
пожартувати в усiх редакцiях люблять. Iнша рiч, що жарт з телефоном був
дуже злий, якийсь диявольський жарт, як усе, що йшло вiд Iвана Кириловича.
Хаблак був стомлений вчорашньою поїздкою, турботами про сiм'ю, оказiями з
цуциком та нарисом, а особливо сутичкою з Загатним, у якому досi бачив
свiй вимрiяний iдеал газетяра, i бракувало одного поштовху, аби зiрвати
його з усiх гальм. Тим поштовхом став Iванiв жарт).
Менi не хочеться описувати нi Хаблака за цих хвилин, нi Загатного.
Андрiй Сидорович був немов живий жмуток нервiв, вiн не тямив себе i,
гадкую, не пам'ятає, що кричав тодi. Загатний намагався бути зовнi
спокiйним, сховатися за iронiчну, зневажливу посмiшку, але вiдчувалось, що
чекав такого вибуху, й був прикро вражений, навiть трохи переляканий. Я
теж не пам'ятаю всього, що вигукував Андрiй Сидорович. Зрозумiло,
збудження передавалось i присутнiм. У мене навiть руки тремтiли. Вибiгла
вся друкарня. Ми боялися, що Хаблак i Загатний зчепляться битися. Правду
кажучи (i мiж нами), дехто з наших шкодував, що Андрiй Сидорович не влiпив
секретаревi доброго ляпаса, то була б iнтелiгентику наука лiпша за
словесну. Але це вже, звiсно, лишень так, щоб докинути. Не подумайте, нiби
я за хулiганство.
Бувають випадки, коли вiдчуваєш безсилля слова. Передаю лише те з
Хаблакового монолога, що збереглося в пам'ятi. Спершу Андрiй Сидорович
перечепився об телефонний провiд, апарат ковзнув зi столу i покотився по
пiдлозi - шум, гам, гуркiт, зойки друкарки, одне слово, декорацiї лише
пiдсилили враження вiд сцени:
- Так, нездара я, посереднiсть. Але хiба вашi таланти дають вам право
знущатися з мене? Я таки мрiю про журналiстику, але коли всi справжнi
журналiсти схожi на вас, хай вона загине, та журналiстика. Таких треба в
колисцi душити. Змалечку. Аби й собi, i людям свiту не застували. Я вас
любив, я схилявся перед вами. А зараз, думаєте, ненавиджу? Це була б
завелика честь для вас. Я вас жалiю. Я, нездара, маса, посереднiсть, я,
Хаблак, з якого ви глузуєте, якого в душi й на копiйку не цiнуєте, я жалiю
вас, талановитого, iнтелектуального Загатного. Та ви й самi себе не
любите. Ви ненавидите власну душу. Ви проклинаєте її. Але живете з нею. Бо
то ваша тiнь. А вiд власної тiнi куди подiнешся! I тому менi дуже жаль
вас. Я щасливiший од вас, бо я людина...
(Не буду переказувати всього, що запам'яталося з Хаблакового крику.
Неприємна iсторiя. Згадати соромно. Єдине - вона розбудила пригнiченого
невдачами Хаблака. Вона змусила його шукати людської гiдностi не в
талантах i навiть не в розумi, а в чомусь iншiм, глибшiм, людськiм.
Можливо, в добротi).
Ця сутичка допомогла Андрiю Сидоровичу вибрати рiшенець, на перший
погляд дрiб'язковий, але вiн скерував усi подальшi кроки його. Щодо
Загатного - то про це згодом. Видихавшись, знесилiвши вiд iстеричного
крику, Хаблак пошпурив на червону скатертину зведення, пiшов з редакцiї й
вернувся лише по обiдi. В Загатного вистачило сили пiдняти кинутi Хаблаком
папери та зачинитись у своєму кабiнетi.
Але я вже не милувався тою витримкою.
Давно вже ми з вами не копали вглиб, не знiмали нашарування рокiв.
Будьмо ж археологами, що шукають початок усьому на гострiї заступа.
Минулого разу я розповiв про армiйський перiод Iванового життя. А що ж
було до того? Якi поштовхи формували цей неабиякий характер? Справдi, нiби
в археологiв: чим глибше копаєш, тим цiкавiше стає. Здається, ось-ось
сягнеш сутi всiх речей. Що ж, обережненько зчистимо перший армiйський рiк
- i перед нами оживе Iванова юнiсть. У своїх вечiрнiх сповiдях вiн любив
згадувати цi два роки мiж ремiсничим училищем та вiйськом. Навiть трохи
романтизував їх.
Працював у мiстi, неподалiк села, приїздив додому в темнiй формi зi
срiбними молоточками, гарний, дужий. Хлопцiв у селi мало, дiвчат багато,
штани - кльош, Iванко-Iвасику... Iдеш недiльними вулицями -баби попiд
тинами шепочуться, чий такий красень, таж Загатної, ось тобi й Буйвол. Так
це той, що Буйволом у школi дражнили, що на цвинтарi з самопала стрiляв?
Свiт сотворили, аби було де пишатися першому парубковi на селi Iвану
Загатному.
Одного лiтнього дня... Так чи майже так починаються всi оказiї. Власне,
заради цього випадку я й пишу про Iванову юнiсть. Не буду додавати вiд
себе анi слова. Я записав цей монолог пiсля чергової сповiдi Загатного,
маючи надiю (усi ми грiшнi) написати лiричне оповiдання. Тож одного
лiтнього дня погостювати в сiльських родичiв приїхали двi столичнi
студентки. А тепер, як кажуть по радiо, вмикаємо запис - голос Загатного.
- Бiля клубу танцювали. Пилюка, регiт, дiвочий вереск у сутiнках,
гармошка рипить, шерех соняшникового насiння, лушпиння спльовували пiд
ноги й на плечi сусiдiв. I вони збоку - глядачi: сiльська екзотика.
Стрункi, чепурненькi, бiлi лиця, мiськi плаття, мiська говiрка. Хлопцi
перештовхуються, мимо курсують, але нiхто не наважиться зачепити. Я
поправив ремiнь на казеннiй гiмнастерцi, з-пiд козирка на чоло пасмо чуба
- i розвалькувато, впевнено до них.
- Пардон, - кажу. - Чудовий вечiр. Екзотика...
Тодi я хоч i мало читав, але виписував i завчав усiлякi культурнi
слова.
- Гарний вечiр, - вiдповiдають.
- Теж у гостi? - мовляв, i я не сiльський, дивлюся на все це зверху.
- В гостi...
Я лiву ногу вперед, нiби фотографуюсь:
- Безкультур'я...
Вони промовчали. Вперше тодi мене шпигонуло. Так кортiло побалакати,
яким примiтивним бачиться село пiсля мiського .життя, вони ж анi слова.
Ну, думаю, ми вам продемонструємо. Розштовхав танцюристiв, гукаю на весь
майдан:
- Вальса давай!
Зарипiла гармошка. Вальс не вальс, а щось схоже. Беру одну студентку за
лiкоть:
- Пардон, дозвольте...
Вона спершу нi та нi, але я був упертий. Почали ми вальсувати.
Зiзнаюсь, до того вечора я двiчi вальса пробував. I все з хлопцями. В
гуртожитку. В селi ж тодi, окрiм польки й карапету, нiчого не знали. А тут
ще пiсок, вибоїни, куди ногу не поставиш - не так, чавлю своїми казенними
її пальчики в босонiжках, шарпаю туди-сюди, наша дiвчина уже й плюнула б
спересердя, а вона терпить, бiдолаха. Боявся, що осоромить мене в рiдному
селi на все життя, вiд того ще дужче дерев'янiв, одне слово, не танок, а
мука i для мене, й для неї. Щастя - музицi обридло для одної пари пиляти.
Замовк. Одвiв її до подружки, ще раз "пардон" мовив i почав заливати, як у
нас кажуть. Нiби людина, що з крутої гори бiжить, - ледве встигає ногами
перебирати. I знаю, що треба гальмувати, а не можу. Злiсть бере, хочеться
довести, що ти їм рiвня, а вони вiдповiдають дуже ввiчливо - i край.
Особливо паузи нервували мене. Мовчать пiсля мого чергового анекдоту, а
самi нiби розмовляють помiж себе. Буцiмто якусь таємну мову знають. Майже
фiзично вiдчуваю скло, яке помiж мною i ними. Я був тiльки мухою, що об те
скло безнадiйно товклася.
I не в одежi була рiч, не в мiськiй балачцi i не в сiльськiй - вони
знали щось таке, чого я не знав. Вони були розумнiшi за мене,
iнтелектуальнiшi, як тепер кажуть. Весь мiй мiський лак, усi ваги першого
парубка губились у свiтлi, що струменiв з їхнiх (якихось дуже живих) очей.
Можливо, розповiдаю трохи фрагментарно, але вперше того вечора вiдчув я
подих iнтелекту i зрозумiв, що є сила внутрiшня, дужча за усi бiцепси. А
менi не вистачало тої внутрiшньої сили. Її могли дати лише знання. Я ще
провiв гостей додому, мiцно взявши пiд руки, знову безперервно щось
теревенив, але з кожним кроком, з кожною кумедною сiльською "сторiєю"
рвалися нитки, що єднали нас. Моя красномовнiсть швидко вичерпалась, я
переживав жорстокi хвилини - нам не було про що розмовляти. Ми iснували в
рiзних площинах. Знайомий вам такий геометричний термiн?
Я добросовiсно переписав зi старого блокнота конспект Iванової сповiдi.
Ще раз перечитав. I одна особливiсть її впала у вiчi. Власне, я й ранiше
помiчав її, але не надавав значення. Зважте: усiма своїми екскурсами в
минуле Загатний намагається виправдати себе теперiшнього. Втрачається
розвиток характеру, факти i настрiй вiдверто пiдтасовуються. Звiдси
висновок: описуючи Iванове минуле зi слiв самого автора, не можна особливо
покладатися на його об'єктивнiсть. Iншого ж джерела iнформацiї я не маю. I
ще одне, але з цим ми стрiчалися ранiше. Помiтили, що Iван жодної хвилини
не був з дiвчатами таким, як є? Вiн лицедiяв, грав мiського,
цивiлiзованого, як висловлювався пiзнiше, парубка, i награна ця, бравадна
культура помiтно блiдла на тлi справжньої освiченостi. Звiдси й скло, i
вiдчуженiсть. Я теж народився в селi, теж зустрiчався з приїжджими, i хоч
ми чимось рiзнилися, та я нiколи не почувався серед них голим королем. Бо
я лишався таким, як є, й iнакшим не намагався бути. Але, без сумнiву, цей
вечiр дуже вплинув на Iвана Кириловича та якоюсь мiрою штовхнув його до
науки.
Iнша рiч, дивнуватий присмак цiєї оказiї, буцiмто освiта дає перевагу
над людьми. Воно, звiсно, нiби й так, недаремно ж кажуть: ученому - свiт,
невченому - тьма, але в зовсiм iншiм свiтлi, нiж це видається Загатному.
Тут виникає вмотивована пiдозра: невже Iван й унiверситет штурмував, аби
лишитися першим хлопцем тiльки вже не в селi? Та не будемо судити ближнiх,
то й нас не судитимуть. Час усiм судiя.
Iван креслив макети, пiдписував матерiали до друку, вигадував
заголовки, рубрики, шапки, виписував гонорар за сьогоднiшнiй номер,
стругав олiвцi, розводив водою загусле чорнило в каламарчиках, хоч i писав
авторучкою, навiть замiнив вимочку у прес-пап'є, але будь-яка робота
колись та закiнчується, i десь пiд обiд вiн спинився, знесилений,
переможений. Далi не було куди тiкати. Та й вигадав би вiн якусь спiшну
роботу - робота вже не прийняла б його. Вiн зараз був дуже порожнiй. До
плачу. Навiть бажань жодних. Окрiм одного: коли б день вернути назад i щоб
нiчого не сталося, особливо недавньої сутички з Хаблаком. Гидко. Справдi,
гидуєш собою. Нiби в багнi вивалявся. I вже не обмиєшся. Ненависне
вiдчуття бруду та протягiв. У всiх стiнах щiлини, а в щiлини дме студений
вiтер. Ще вчора вiн мав лiки вiд цього незатишку. Пiднiмав трубку, на тiм
кiнцi свiту дзюрчав дзвiнок i тихий голос (її голос) вiдповiдав:
"Iнспекцiя слухає..." Якщо всi агрономи були в роз'їздi, вона так само
тихо казала: "Приходьте..." Вiн брав блокнот i прошкував у райвиконком,
iнформуючи коректорiв:
- Я в райвиконком за даними для передовицi...
Вiн сидiв просто неї з блокнотом на колiнах, їх роздiляв лише стiл,
сонце золотило лисини канцелярських столiв, запах жасмину й любистку з
райвиконкомiвського саду, i вiн мiг промовляти скiльки захоче, - вiн
грiвся в її очах, в її ненагранiй, щирiй цiкавостi. Вертався до редакцiї,
коли в грудях танула крига. Так було до вчора, але вчора вiн забажав волi
й тепер її має. Вiн не шкодує, нi, але коли-не-коли буває дуже зимно. I
хочеться продовжити гру, уявивши, що вчорашнього вечора не було.
- Сiльiнспекцiю, будь ласка...
- Iнспекцiя слухає, - перервав дзюрчання Людин голос. Iвановi здавило
горло. Але не було часу поглузувати з власної сентиментальностi.
- Загатний. Данi по буряках вже поступили?
- Так.
- А ваша агрономiя не роз'їхалась?
- Нi, - дуже лаконiчне.
- А коли роз'їдеться? - благав Iванiв голос.
- Я не цiкавилася, - сухо прошерхотiло в телефоннiй трубцi.
- Пробачте...
- Прошу...
Дуже ввiчливо. До сказу. Ввiчливiсть - найкраща форма вiдчуження. Сам
учив її цього. I це знущальне "прошу" вiд нього. Що посiєш, те й пожнеш.
Дурне прислiв'я. Жнуть у багато разiв бiльше, нiж сiють. Але вiн не бажає
про це думати. Раз, два, три... Думай про iнше. Думай про iнше. "Непогано,
що Дiоген був приречений на заслання: там вiн узявся до фiлософiї".
Григорiй Сковорода. I все ж проклята Терехiвка. Збожеволiти можна. Iван
увiмкнув приймача. Передавали виробничу гiмнастику. Раз-два-три...
Раз-два-три... I весь рiк, i щоранку, i хтозна-скiльки рокiв раз-два-три,
раз-два-три... Окрiм Терехiвки, вiн ненавидить гiмнастику. Раз-два...
Вимкнув.
Подався в складальний цех повз друкарку, що принесла свiжi газети.
Незалежно й гордо, нiби нiчого не сталося i не мусить статися, вони
звикли, що йому не пишуть, а коли й пишуть, то до вимоги, на пошту, але
навiть випростанi плечi його волали рятiвного: "Вам, Iване Кириловичу,
лист..." Друкарка мовчала, i в складальному цеху всi мовчали, зайнятi
роботою, жодних запитань, вiн чiтко креслить макети, вiн талановитий
секретар, вiн талановитий адмiнiстратор, соняшник у вiкно, сонце, сонечко,
осоння, провiнцiя, повiситися мало. Вiн знову почвалав повз друкарку, що
розкладала кореспонденцiю, та знову нiхто не озвався до нього й словом,
можливо, на поштi є, але подзвонили б, йому дзвонять, коли надходять
листи, це так рiдко буває. Пiд шовковицею стояв мотоцикл, бiля мотоцикла
навкарачки Гужва з ключами в засмальцьованих руках.
- Ну, Миколо, сперечаймося нарештi, що я не своєю смертю скiнчу днi
свої?
- Я людина невiруюча, Iване Кириловичу, але все одно грiх. Раптом
справдi, тьху-тьху... Та й з ким тодi я розiп'ю коньяк? Ви ж не
воскреснете заради цiєї урочистої хвилини?
- З товаришем Хаблаком за моє здоров'я, - проказав Загатний. Йому
кортiло, щоб хтось хоч словом обмовився про Хаблака, так смоктало за душу,
але Гужва, як i всi навколо, мовчав, нiби нiчого не сталося.
- Зберете по карбованцю на вiнок, профспiлка видiлить. Гуляйвiтер
виголосить промову, вiн любить промовляти, потiм ще по карбованцю - i в
чайну, за упокiй душi. Товариш Хаблак скаже здравицю, смерть з усiма
примирює, смерть - миротворець. "Усе трава i лушпиння, усе прах i тлiнь,
усе минає", - учив старець Сковорода. (Хвилинку уваги, даруйте, та ось iще
яскравий приклад недоброчесного цитування Iваном великого
фiлософа-демократа. Я вiдшукав цi рядки. Справдi, вони є в Г. Сковороди, i
я вже приготувався звинуватити його в песимiзмi. Та ось закiнчення думки,
про яке свiдомо не згадує товариш Загатний: "Серцем людина вiчна".
Розумiєте? Тобто фiлософ обстоює прогресивну, прийнятну для нас iдею:
людина безсмертна в дiлах своїх. Ще раз даруйте.- М. Г.) -_ Ха-ха-ха!
Могилу обсадите квiтами, поставите цементований окоренок i напишете
бронзовими, пiд золото лiтерами епiтафiю, хоча б отаке:
Тут лежить Загатний Iван.
Пес! Поруч брата стань...
Iван Кирилович полюбляв i умiв мудрувати про власну смерть, особливо
пiд настрiй.
Гужва подзвонював ключами вже десь пiд мотоциклом, вiн справдi лише
гумка, що засмоктує без будь-якої вiддачi, вiн навiть не засмiявся, й
Iванiв жарт повис у повiтрi, гарячому, спечному повiтрi. Сонце млiло над
випаленим двором, нiби тисячоватна лампа якраз над головою у фотоательє,
коцюрбились пелюстки красоль на клумбах. Загатний ще раз пройшов повз
друкарку, лист мiг загубитись у газетах, але вона вже розiклала газети й
вовтузилась iз пiдшивками. З вiкна осоння видавалось ще спечнiшим та
важчим, нiж було насправдi. Iван сiв до стола, опустив голову на руки -
м'яч, з якого випустили повiтря.
Я думав про актора, який весь вечiр живе тiльки для глядача. I ось
вистава закiнчується, глядачi роз'їжджаються по домiвках, актор лишається
в порожнiй залi - будь-яке лицедiйство втрачає смисл, час нарештi стати
самим собою. Чи кожен здатен вiдшукати себе пiсля святкових рампових
вогнiв, бурхливих оплескiв, вигукiв, квiтiв, головне ж - пiсля довгого
лицедiйства, до якого так звик? Гадаю, далеко не кожен. Бiльшiсть акторiв,
мабуть, вiдчувають у душi порожнечу. Трохи по собi суджу - уже повiдомляв,
що брав участь у шкiльному драматичному гуртку. А може, це пiсля нервової
перенапруги, маятник, так би мовити, туди-сюди, туди-сюди, читали у
восьмому номерi "Знання - сила"?'
Написав я про актора, аби пояснити, яку порожнечу вiдчував у собi час
вiд часу Iван Кирилович. Бо без пояснення, без наголосу на цiм його станi,
який перiодично повторювався, образ мого героя буде неповний. Але таке
порiвняння теж не вiдзначається повнотою. Це лише один бiк медалi, як
кажуть. Я наслiдую самого Iвана. Той, вiдчуваючи, що наближаються години
порожнечi, душевної депресiї, щосили лаяв Терехiвку, котра таки доведе
його до божевiльнi. Чи завинила тут Терехiвка? I так i нi. Повiльнi,
осiннi ритми провiнцiйного мiстечка не збiгалися з ритмами дiяльного,
експресивного Iвана Кириловича. Звiдси ряд непорозумiнь i дрiбних
конфлiктiв. Але не це головне. Адже пульс редакцiї помiтно частiший, нiж
багатьох районних установ, хоч би в силу чiткої перiодичностi газети. Хто
йому забороняв сповна вiддаватися роботi?
Щось дуже по-науковому заспiвав я - депресiї, експресiї, ритми.
Начитався технiчних журналiв. Останнiй тиждень нiякої белетристики не можу
читати, всюди фальш вiдчуваю. Герой, наприклад, серенаду коханiй спiває, а
я йому: "Якої б ти заспiвав, дiзнавшись, що за три тижнi капут тобi буде i
черви тебе точитимуть?" Гортаю пiдшивки технiчних журналiв, там хоч якась
конкретнiсть є. Заспокоює.
Щодо науковостi, то я б i загогулистiше мiг утнути, невагомiсть
космонавта i невагомiсть Загатного, порожнеча космосу i порожнеча
Терехiвки, i таке iнше. Але поспiшаю. Хтозна, можливо, це остання сторiнка
мого генiального роману... Бiдолашне людство! Скiльки воно втратить! У
менi несподiвано збудився гумор. Завтра їду в мiську лiкарню. Без папiрця
звiдси не приймуть, але я зайду наприкiнцi прийому, коли вже не буде
черги, скажу, що раптом стало погано, впрошу, вблагаю лiкаря, хай зазирне
в моє горло. Хоч вони й не скажуть, якщо рак, але я по очах зрозумiю.
Стану в дверях i проголошу їй чи йому: "Тiльки чесно, скiльки менi жити
лишилося? Маю важливу роботу й мушу знати, на скiльки розраховувати,
будьмо дорослими людьми, лiкарю..." Вiн назве мiсяць чи, може, три тижнi.
Тодi тиждень я вiдкину, в останнi днi звалить, уже не розженешся з
писанням, лишиться моїх днiв п'ятнадцять - двадцять, складу план роботи,
скiльки сцен лишилося домережити, менше про себе, бiльше про героїв, i
таки допишу роман. Єдиного боюсь - аби силомiць у лiкарню не поклали чи в
Терехiвку не повiдомили. Бо почнуться ойки та зойки, вже й без того
дружина пiдозрiливе поглядає, чомусь ти нiби схуд, каже...
Але будьмо оптимiстами! Намагався сьогоднi густи, як Загатний, коли
йому зле трапляється, але ще тоскнiше стає. Хоч далi, здається, уже й
нiкуди...
До побачення на тiм свiтi.
"На тiм свiтi" по-нiмецькому не вмiю сказати, хоч дванадцять рокiв
нiмецької вчив. Даруйте... Ха-ха...
!!!!!!!! Про мiй стан можете судити з цих знакiв оклику. Я їх тут
пiвсторiнки наставив. Пишу наступного дня, ввечерi. Щойно з автобуса.
Тiльки жодних емоцiй. Я й так витанцьовував у дворi лiкарнi. Збожеволiв з
радощiв. Трапляється. Я весь зараз зiтканий з цього слова: житиму! Житиму!
Житиму! Житиму! Житиму! Симфонiя. Полонез. Бетховен. Штраус. Глюг чи Глюк.
Не пам'ятаю. Був такий композитор. Плювати менi зараз на всiх
композиторiв. Я житиму. Я житиму. Подробицi завтра. Подробицi листами.
Привiт поштаревi. Жду отвєта, як соловей лєта. Подробицi завтра. Я iду
спати. Я iду спати. Я житиму. Я житиму!
Ви коли-небудь народжувалися вдруге?
А спробуйте...
Звернуло на другу - повз редакцiю вiд центру Терехiвки поспiшали на
обiд службовцi, метушливi, якiсь занадто дiловитi; вони розсмоктувалися
селищними вуличками i завулками, зникали пiд солом'яними та бляшаними
дахами, наче iлюстрували вiдомий заклик до спiлки села з мiстом. Iвану
Кириловичу бiльше подобалось, коли за годину вони вертали з обiду -
приглушенi ситою сiльською їжею, з переповненими черевами, кроки повiльнi,
трохи лiнуватi, й очi дрiмотно-ласкаво мружаться до сонця. В усякому разi
такими уявлялись йому цi щоденнi циклiчнi манiфестацiї.
Загатний стояв бiля вiкна й iронiчно посмiхався. Руки складенi на
грудях. Редакцiя спорожнiла, тiльки пiд шовковицею редакцiйнi холостяки
грали в шахи. Його сколихнуло, коли уявив себе в тiй чередi: голодна,
поспiшна хода до їдальнi й сонна, крiзь масну спеку назад. Вiн не пiде
обiдати. Можливо, пiзнiше. Випити б чогось холодного. Нiякого апетиту. Нi
до чого. Повна мертвотнiсть. Душевний штиль. Штиль - коли нi вiтерцю.
Спущенi вiтрила. Порожнеча. Трупний запах. У спеки трупний запах. Якусь
розрядку. Хоча б гроза, дощ: вибiгти у двiр i танцювати пiд градом та
блискавками. Задуха.
Редакцiйним двором котиться Параска Пантелеймонiвна, бiблiотекарка, яка
вона повнюща, аж салом трясе, на терехiвських хлiбах вони всi тут гладкi й
переляканi од народження, щогодини нова чутка, реорганiзацiя району,
кохається в терехiвських плiтках, склад новин, елеватор пересудiв, а вже
вiд неї - по установах, централiзацiя, механiзацiя, технiку на службу
людинi, сьогоднi грози не буде, пектиме весь день, вiн ненавидить
Терехiвку, розiмлiлу вiд спеки, i пiсок хрускотить на зубах, бiблiотекарка
вже стукає в дверi:
- Прошу...
Параска Пантелеймонiвна розпливлась на порозi в усмiшцi, що зичила
радiсть i щастя усьому свiтовi:
- Драстуйте, Iване Кириловичу! Що новенького?.. Це були її ритуальнi
слова, Загатний чекав на них. Пiдкреслено байдуже вiдповiв, опустивши очi:
- День добрий. Та таке...
Жiнка злегка насторожилась:
- Хiба що?
Iван пересунув папери на столi, вiдчинив шухляду й розумiюче
всмiхнувся:
- Нiби не знаєте...
- Ой, Iване Кириловичу, й гадки не маю, грiм мене побий, коли я хоч
слово чула, - її обличчя благало, - Iване Кириловичу, слово честi, тiльки
мiж нами, я для вас i книжечку, що ви просили, приберегла...
- То ви не знаєте, що завтра буде? - дуже серйозно спитав Загатний.
- Що? - її очi тривожно округлились. Чутки про реорганiзацiю все
певнiшi, а вони з чоловiком нещодавно побудувались у Терехiвцi: - Невже?..
- А ви нiкому? - Загатний недовiрливо обмацав поглядом вiкна.
- Та ви що... - майже образилась Параска Пантелеймонiвна, хоч
неспроможна була затаїти вiд першого стрiчного жодної дрiбницi: - Ви ж
мене знаєте, Iване Кириловичу...
- Дверi щiльно? - кинув Iван. Вiн насолоджувався хвилиною, намагаючись
не дивитися на сцену збоку, щоб не оцiнювати себе.
Жiнка навшпиньках пiшла до дверей, пишне тiло здригалося в ритм ходi.
Дверi були зачиненi щiльно.
- То ви не знаєте, що буде завтра? - Йому захотiлося випити, упитись,
напитися, сп'янiти.
- Що? - з глухою урочистiстю прошепотiла Параска Пантелеймонiвна.
Загатний перечекав, намагнiчуючи тишу, ввiбрав у плечi голову i,
таємниче, спiдлоба дивлячись у зблiдле обличчя гостi, прошепотiв самими
губами:
- Се-ре-да...
- А щоб вам! - гукнула Параска Пантелеймонiвна по хвилi, отямившись. З
її обличчя довго не зникало передчуття чогось незвичайного, страшного.
Вона все ще стояла на порозi великої, жаданої таємницi. Згодом усмiхнулася
нiяково, зрозумiвши, що з неї зле покепкували. I непомiтно вислизнула
надвiр, забувши, чого навiдувалась до редакцiї.
А Загатний реготав. Сухий, безрадiсний регiт трусив, шматував його.
Iван не тiльки радо корився тiй вибухлiй силi, а й прагнув її, накликав,
пiдстьобував, боячись тишi, яка примусила б зазирнути в себе. Вже несила
смiятися - задихався, гортаючи закляклими пальцями папери на столi, i все
одно вичавлював з грудей штучнi клекоти. Хтось мусив його порятувати,
взяти Загатного вiд Загатного й повести бозна-куди, хай по хистких хвилях
ще одної iлюзiї, тiльки б не жорстока яснiсть.
Iван Кирилович перехилився через пiдвiконня та гукнув ледве не на всю
вулицю:
- А чи не випити нам, хлопцi?
Очучвiрiлi вiд спеки, хлопцi навiть не подивувались з нежданої
пропозицiї начальства, полишили шахи й почали порпатися в кишенях. Але
Загатний легким рухом висмикнув з гаманця лискучий папiрець, подав Гужвi:
- Органiзуйте, що треба, тiльки не дуже мiцне... Вiн пройшовся по
спорожнiлих кiмнатах, радiючи майбутньому сп'янiнню. Зарипiли дверi,
входили хлопцi, тепер вiн буде не сам, i не лишалося часу аналiзувати
власну душу. Застелили стiл газетою. Гужва дiстав з кишенi двi пляшки
портвейну, дрiбно наструганий сир, банку кiльки в томатi i шмат ковбаси.
Окраєць черствого хлiба знайшовся в багажнику мотоцикла - вiд учорашнього
рибалення Гуляйвiтра. Пляшку вiдкоркували рiжком рядкомiра, банку-шилом,
яким друкарка проколювала для пiдшивки газети. Кiльку брали на блискучi
свинцевi пластинки-заставки. На всю редакцiю знайшлася одна склянка, її
вiддали по старшинству Iвановi. Iншi пили з пластмасових пiдставок для
олiвцiв. Збудженому Загатному все було вдивовижу, його веселила
конкретнiсть навколишнiх речей, все хотiлося робити самому - ламати хлiб,
вiдкорковувати пляшку й сполiскувати над вiдром пiдставки. Смiявся -
коротко, зворушено; широко цибав по кiмнатi. Далi пiднiс склянку,
наповнену червонястим вином:
- Вип'ємо, товаришi, за те, щоб ми почувалися вiльними вiд самих
себе...
Здравицi нiхто не зрозумiв, але всi були зворушенi урочистiстю
Iванового голосу. Загатний цiдив вино, заплющивши очi, з насолодою
всмоктував кожну краплину, що несла забуття й легкiсть. I чим ближче було
до денця, тим смiшнiшими видавались його недавнi болi - пив зрiдка, та й
спека. Наперекiр дiєтичному ранковi апетитно жував ковбасу з черствим
сиром, сьорбав з пластинки кiльку в томатi. Легка, безпричинна радiсть,
завинута в голубий серпанок прозоростi,- зараз не iснувало нi тридцяти
безплiдних рокiв, нi душевної втоми, тiльки п'янувате ширяння над свiтом i
самим собою. Вдивлявся в обличчя колег, якi вони всi близькi, рiднi,
гарнi, навiть пошкодував, що мiж них не було товариша Хаблака, вони б
зараз обнялися, i всi конфлiкти щасливо владналися б, вiн би навiть
вибачив учорашнiй програш, вiн усiм дарує свої образи, хай i вони йому
вибачать. Це нiчого, що всi iснують окремо, кожен по собi, є щось єдине,
спiльне поза матерiєю, часом, простором. Думки були химернi, туманнi,
реальнi контури речей губилися в тютюновiм диму.
- Колю, дайте сигарету...
Вiн вперше назвав Гужву так просто i лагiдно - Колю. Який милий
хлопчик. Сигарета - символ єднання. До бiса всi слова. Один раз живемо.
Завтра кiнець свiту. Завтра кiнець свiту. Золотозубий складач, недавнiй
моряк, принiс гiтару, сiв на край столу, з акторською недбалiстю торкнувся
струн. Струни вiдповiли мелодiйно сумовито. Це був мотив пiснi, знайомої
Iвановi з армiйських рокiв, невимушеної i трохи сентиментальної. Проблеми
вигадують неврастенiчнi iнтелiгенти, такi, як от вiн, а насправдi все
дрiбницi, все простiше, людянiше.

Бутылка вина...
Не болит голова,
А болит у того,
Кто не пьет ничего...

Загатний вiдчув, що цi сентиментальнi ритми, цi мiнливi хвилi ось-ось
доконають його i вiн упаде на груди Дзядзьковi, або Гужвi, або
золотозубому складачевi i ридма ридатиме. Пiдвiвся i пiшов крiзь тiняву
редакцiйних кiмнат, доки не опинився в коридорi, просто яскраво-бiлого
прямокутника) вiдчинених на подвiр'я дверей. Тут оговтався й хотiв
вiдступити, втекти назад, у рятiвнi сутiнки, але було вже пiзно: свiтло
зачарувало його. Сонце висiло в зенiтi, i все, що iснувало навколо, не
мало тiней. Короткi, темнуватi злами лише пiдсилювали загальну яскравiсть.
Безсоромна, гола бiлизна не знала компромiсiв, жодних iлюзiй. Вилиняле
подвiр'я було вщерть налите сонцем. Бiла стiна гаража, бiла лава, бiлий
паркан, навiть мотоцикл пiд шовковицею якийсь блiдий, вигорiлий. Бiлi
корови-зайди бродили по двору. "Знову бабиська повипускали, - вибухаючи
раптовою злiстю, подумав Iван. - Мало їм вулицi. Нiби редакцiя - заїжджий
двiр... Нiби чортзна-що..."
Вiн не стримував, не гнуздав своєї злостi, а ревно пiдiгрiвав, зиркаючи
на млявих корiв, нiби на своїх лютих ворогiв. Знову було куди втекти вiд
полуденної ясностi, а вiн так прагнув втечi! Пiдбiг до мотоцикла, сунув у
фару сiрника, смикнув ногою стартер. Мотор чмихнув, торохнув. Iван рiзко
взяв на себе газ i рвонув до ворiт. Бiля штахету круто розвернувся,
штовхнув корову переднiм колесом. Корова сахнулася, гойднула рогами i,
пiдiбгавши хвоста, ковзнула в рятiвну прогалину ворiт. Загатний кинув
мотоцикла лiворуч, прямо в настовбурченi коров'ячi роги, наполоханi очi
тварини майнули перед ним, важезне тiло, впавши на колiна переднiх нiг,
миттю вирiвнялось, i шлейф куряви лiг упоперек вулицi. Iван робив по двору
коло за колом, нещадно газуючи i вичавлюючи з перегрiтого мотора все, що
можна було вичавити. Осатанiлий мотоцикл ревiв та плювався густими
клубками диму, настрополоханi корови, зшаленiлi вiд спеки, гуркоту, чаду,
теж металися по двору, ранячись об гостряки акацiй та штахет, кружляло
палюче сонце, гойдалася пересохла земля, i десь далеко давилися смiхом,
перехилившись через пiдвiконня, сп'янiлi хлопцi.
Можете уявити, як менi кортить розповiсти нарештi про свої пригоди у
мiстi. Бо ж, окрiм цього зошита, нiде й нiкому не повiдаєш. Поголоскiв
лячно. Того вечора дружина присiкалась: "З якої радостi нажлуктився?". Ви
ж, мабуть, теж помiтили, що я трохи пiд мухою був. Та, кажу, знайомих у
бiбколекторi зустрiв. А в головi бубни гопака вибивають.
Ну, одне слово, пробився я до лiкаря без запису. Певно, вигляд такий
мав, що не наважилися вiдмовити. Сiв до-столика з усяким блискучим
причандаллям, а серце в три молоти з перервами: тук-тук-тук, тук-тук-тук,
тук... В обличчя лiкарки очима втупився - помiчу, думаю, хоч i не скаже
про рак. I жодних думок, буцiмто на страту привели, буцiмто бiлий свiт на
цiм тьмарiє. Рота вiдкриваю, вона лампу ближче пiдсуває, холодний смак
металу, перестук годинничка на її руцi, нiби цвяшки в труну забивають...
Ага, про настрiй, в якiм ходив я того дня по мiсту, доки до лiкаря
втрапив. Снiжок молодий, зеленi ялинки бiля театру, дiтвора з санчатами,
першi новорiчнi iграшки у вiтринах, а для мене все одного кольору,
сiро-бурого, прощаюся з усiм, сльота в душi жахлива, i так себе жаль, так
жаль. Стану лицем до вiтрини, нiби замилувався, й сльози ковтаю... Тiльки,
здається, рота вiдкрив, а вона уже й до столу одвернулась, пише.
- Ну що... лiкарю? - запитую дуже тихо.
- Та нiчого там нема. В свою амбулаторiю зайдете, двiчi змажуть - i
згадки не лишиться. Холодної води, мабуть, випили...- байдуже проказала
лiкарка, не виявляючи жодних емоцiй.
- Я вас дуже прошу, подивiться уважнiше. Я ковтати не можу третiй
тиждень, i отут усе здерев'янiло,- я вже благав, ладен стати на колiна.
Вона стенула плечима, знову ввiмкнула лампу й почала обмацувати,
обдивлятись моє горло. I знову на обличчi не проступило нiчого, окрiм
втоми.
- Це трапляється перiодично, коли вирiзають гланди. Даремно хвилюєтесь.
Вигадуєте собi хворобу...
Тодi я зважився вiдкрити карти:
- Правду кажучи, лiкарко, я пiдозрюю у себе рак. I прошу сказати
вiдверто, я не маленький...
Нi, вона не засмiялась. Вона трохи сумно й поквапно звела брови:
- Скiльки вам рокiв?
- Двадцять вiсiм. А що?
- Уперше в такому вiцi зустрiчаю ракоманiю. Найтиповiше пiсля сорока...
Знову сiла до столу. Я все ще не наважувався повiрити, моїй паленiючiй
головi уявлялась всесвiтня змова проти Миколи Гужви. Навiть руки на
колiнах тремтiли. Я сховав їх до кишень. Морозило.
- А може, ви не наважуєтесь сказати менi гiрку iстину? Розумiєте, в
мене серйозна робота, я повинен закiнчити i мушу знати, скiльки днiв
лишилося...
- Ну й дивак... Хiба б я вiдпустила вас iз цим папiрцем, помiтивши щось
серйозне?
Так-так, вона б не вiдпустила. Вона вiдповiдає за мене. Моєму розуму
цiєї хвилини потрiбнi були саме такi докази. Вона б не вiдпустила. Отже, я
житиму. Я житиму! Вiдтодi я наспiвував цi слова увесь день.
- А я, дурний, мучився, помирати зiбрався,- забелькотiв я, вiдчувши, як
мiльйоннотонний вантаж сповзає з моїх плечей i я випростуюсь. - Такий
похоронний настрiй. Важливу роботу хочеться закiнчити, вночi прокидаюсь, а
воно чавить, сядеш до столу - кавалок хлiба в горло не лiзе, а тут ще й
розмови всiлякi про рак, велике спасибi вам, пробачте, одного дня я вже
думав...
- Менше треба про хвороби думати. До побачення,- не досить гостинно
обiрвала мене лiкарка, але я б усе вибачив їй тої хвилини.
Я вибiг з кабiнету, затискуючи в спiтнiлiй долонi рецептик, поспiхом
накинув у роздягальнi пальто, мало не забув авоськи, уже з вулицi
вернувся, в менi вирувала енергiя, я помолодшав рокiв на десять. Молодий
снiжок рипiв пiд ногами, зеленiли ялинки, в парку дiтвора лiпила снiгову
бабу з мармеладними очима, тротуарами квапилися жiнки в яскравому вбраннi,
у вiтринах блищали ялинковi прикраси - i все те в барвах, кольорах, русi,
усе те жило, i я з ним жив.
Такий апетит до життя раптом збудився, збожеволiти можна. Накупляв
ялинкових цяцьок, хоч у нас торiшнiх досить. Придбав двi платiвки з
джазовою музикою, хоч терпiти її не мiг ранiше, - раптом захотiлося чогось
гострого, бурхливого. Купив матерiї дочцi на платтячко та хустину дружинi.
I все таке яскраве, до неподобства - вдома дивувались. I така в менi
спрага яскравостi, святковостi пiсля майже тритижневих сутiнкiв
прокинулась, що я ризикував усю платню на барвистий дрiб'язок розкидати,
нiби дикун який. Подумав, що дешевше вгамуватись у ресторанi, випити за
друге народження. Так i вчинив.
Найцiкавiше, що горло моє перестало болiти, тiльки-но я вибiг з
лiкарнi. А вчора перед сном випив гарячого чаю, то нинi жодної хворостi не
вiдчуваю. '
Сьогоднi я надибав народну мудрiсть: боягуз тричi вмирає. Що ж, правда.
Але не поспiшайте кепкувати з боягузiв. Зате ж i народжується боягуз
тричi! I кожного разу заново вiдкриває свiт. Це прекрасне вiдчуття. Заради
нього варто вмирати, повiрте менi.
Упiймав себе на тiм, що вподобав брати речi до рук або хоч торкатися
їх. Чорнильницю поставиш на долоню i милуєшся. Не так чорнильницею, як
собою: вiдчуваєш дотик, вагу, колiр - отже, живий Микола Гужва. А то
раптом найпростiше щось, дрiбничка, хай навiть нерозтала снiжинка на
рукавi пальта, крихiтна, нiжна, розчулить до слiз. Живу...
Вночi випало багацько снiгу: вийшов у самому светрi, за лопату - i
вперед. Прокидав дорiжки в дворi, до погреба, до ворiт, а тодi вздовж
вулицi як зайняв смугу - метрiв з двiстi прогнав. Справжнiсiнькiй тротуар.
Шкода, на роботу вже час було, теща покликала снiдати. Морозець обличчя
поколює, щоки палахкотять, у м'язах бадьорiсть, сухий снiжок шурхотить пiд
дерев'яною лопатою, дишеться легко, ворона зимним туманцем на яблунi
каркає, люди вiтаються, жартують - живу...
Цього вже не зiтреш з пам'ятi, як учорашнього дня. Дурний сон; жалiбна
усмiшка Параски Пантелеймонiвни, його неврастенiчний регiт, пляшка,
корови, вилинялий вiд сонця двiр... Героя роману з нього не вийшло.
Обличчя хлопцiв у вiкнах редакцiї: а король, виявляється, голий! Iнакше
кажучи, вiн такий же, як i ми. Бога розiп'яли, сочиться кров, злiтається
гайвороння. "Ага, вiн теж iз плотi, вiн смертний, а удавав iз себе бога!"
- галасує натовп. Трiумф. Гидко. I накурився знову. Коли б зiбрати усi
обiцянки та клятви не курити... Спасенними намiрами вимощене пекло. Може,
й справдi вiн занадто легко засуджує ближнiх? Може, вони все розумiють,
лише несила побороти себе? Невже стати iнакшим, нiж ти є, неможливо? Дурнi
проблеми. "Не будьте подiбнi кроту, в землю влюбившемуся".
Сковорода. Його не обходять "простi й маленькi". Його, Iвана 3агатного,
треба мiряти iншою мiркою. Ага, ось воно. Тiльки не згубити, iншою мiркою.
Вади людей, що зводяться над масою, як вежi, лише вiдтiнюють їхню велич. У
великих iндивiдуальностей великi вади. Формула, яку слiд пам'ятати, коли
оцiнюєш себе. Тодi не впадатимеш у розпач вiд першої темної плями на своїх
бiлоснiжних шатах.
Два полюси в душi справжньої особистостi й боротьба мiж ними. "Раздели
себя, чтобы узнать себя". Генiальний старець. "Наше життя - це безперервна
боротьба". Плiднiсть цiєї боротьби. Цiкаво, як дивиться маленька людина на
велику. Погляд посередностi на розiп'ятого бога: "Дивiться дивiться, в
нього ноги кривi!.." Радiсть посередностi: у мене теж кривi, отже, хоч
щось рiднить мене з богом. Маса любить дiзнаватись про вади титанiв. Маса
смакує огрiхи великих людей. Маса судить їх власним судом. У маси власний
кодекс законiв. Але iсторiя все ставить на свої мiсця. В iсторiї свої
закони. Закони титанiв. Божевiльнi думки. Тихо. Чiтко сформулювати. Отже:
"Двi моралi - мораль малих i мораль великих людей, керманичiв. Не судити
яскравої особистостi за законами моралi для мас. Мораль iсторiї - мораль
сильних особистостей..."
- Iване Кириловичу!
- Хвилинку...
"...Розвинути думку. 12.07".
- Iване Кириловичу! Матерiал РАТАУ - для обов'язкового видрукування.
Термiново. Чотириста рядкiв...
- Я так i знав. Доведеться все заново. Хай спопелiє ця гладка
Терехiвка! Несiть макети...
(Засмучу допитливого читача, який, певно, вже радiє: "Нарештi спiймав
Гужву! Звiдки вiн може знати, що думав Iван Загатний сiм рокiв тому, по
обiдi, о 12.07? Висмоктує, як i всi писаки, з пальця..." Не поспiшайте!
Знаю. Бо чув немало монологiв Iвана Кириловича у вечiрнiх сповiдях. Бо,
найпереконливiше, ось передi мною шмат газетного паперу, на якiм рукою
Загатного сконденсовано результат його тодiшнiх думок. Записку я
процитував оце вище. Думаю, що з монологiв та записки можна досить точно
реставрувати хiд Iванових думок. Бачите, трохи не детектив. Нi, пiд мене
не пiдкопаєтесь.
Хочете знати, звiдки в мене записка? Розповiм. Я вже казав, що замолоду
не збирався писати романiв, але Iван Кирилович здавна цiкавив мене.
Можливо, передчуття. Чесно кажучи, i таке гадкувалось, а що, коли справдi
раптом випреться Загатний у знаменистостi, вiд нього усього можна чекати,
тодi на старiсть Гужвi заняття буде: спогади писатиму та до журнальчикiв
посилатиму пiд ювiлеї, слави й поваги у людей iнтелiгентних заживу, ще й
копiйка яка на лiки перепаде.
Коли нарештi розiгнали Терехiвський район, менi випало палити
редакцiйнi архiви. В редакцiях заведено зберiгати жмутки гранок, макетiв,
рукописiв, шпальт кожного номера окремо. Ось я за них i взявся, знаючи
Iванову звичку занотовувати свої думки на перших-лiпших папiрцях, аби
пiзнiше переписати до щоденника. Зажинок був щедрий. Вiн i допомiг глибше
зрозумiти Загатного та змалювати на цих сторiнках хоча б тiнь цiєї
неабиякої людини.
Ага, про щоденники. Без сумнiву, вони iснують. Такий уже характер в
Iвана Кириловича, що з самим собою розмовляє вiн охочiше та щирiше, анiж з
людьми навiть близькими по духу (примiром, зi мною). Чи варто казати, як
би хотiлося менi зазирнути до тих щоденникiв? Але це, звичайно, неможливо.
Iван не Люда. Там у столичному ресторанi, я й натякнути не насмiлився.
Правда, i без щоденникiв уже два зошити змережив. Останнi днi особливо -
такий писучий став. Готувався до коротенької iнформацiї про записку, а
списав двi сторiнки. Просто бiгунка словесна, пробачте на словi. Спинитися
не можу. Але не забуваймо Iвана...)
Уля принесла макети. Звiсно, три сторiнки доведеться макетувати заново.
Диявольська робота. А ще ж не знаєш, що передадуть завтра, в день верстки.
Але в душi радiв спiшнiй роботi. Вона збуджувала, виривала з лабетiв
утоми, депресiї. В обiд маятник рiзко гойднувся лiворуч, потiм вiдповiдно
праворуч, це коли й жити не хотiлось, тепер потроху вирiвнюється. Червоний
олiвець, рядкомiр, лiнiйка так i мерехтiли в його тонких пальцях,
коректори ледве встигали носити гранки, друкарка спiшно вистукувала новий
план номера - вiн працював, вiн був у своїй стихiї. Давно скiнчилася
обiдня перерва, по редакцiйних кiмнатах снували люди - для Загатного
нiкого не iснувало, окрiм макетiв i часу. Так, часу, бо саме час був для
нього зараз найбiльшим ворогом. Вiн спливав дуже повiльно, краплинами, хоч
Iван Кирилович i захопився роботою. З усiх мрiй у нього лишилась
одна-однiсiнька: проб'є п'ять разiв, вони всi розiйдуться по своїх
домiвках, вiн лишиться сам у тихiй, соннiй редакцiї (прохолодне вечiрнє
сонце - у вiкна) i заглибиться в солодкий свiт творчостi.
Вiн доведе, що має право на власну мораль, що вiн не посереднiсть, не
маса, не рiвня їм. Тодi вони не кричатимуть, що вiн сам вигадав свою
генiальнiсть. Роки ще нiчого не означають. Довженковi було за тридцять,
коли вiн прийшов у кiно, але зробив у ньому революцiю. Сковорода
найважливiшi твори написав пiсля п'ятдесяти... Тiльки дуже повiльно плине
час. Можливо, вiн тридцять рокiв чекав на цю хвилину. I вiрив у неї. I
готувався до неї. Це теж нелегко - вiрити. Хай вони спробують вiрити в
свою зоряну годину хоч один день...
- Де вiдбитки матерiалiв для четвертої сторiнки? Я ж вас просив
принести всi гранки...
Давно не писав. З тиждень. Багато нових думок. Учора переглянув свого
"романа". Справдi, словесна бiгунка, особливо, де про себе пишу. Але це не
болить. Iсторiя, як казав Iван Кирилович, усе поставить на свої мiсця.
Сумнiша оказiя з моєю вигаданою хворобою i мораль з цього приводу. Якась
невiдповiднiсть просвiчується крiзь рядки. От, скажiмо, засуджую я (чого
там ховатися, "роман" до кiнця, слава аллаху, наближається, звичайно,
засуджую) егоїзм Загатного. Так йому й треба, такому-сякому, любiть людей,
як самих себе, бiльше, нiж самих себе, i т. д. - котра по рахунку заповiдь
божа? Але ж, щойно тебе причавило, метнувся ти, братику, самого себе.
рятувати, забувши одразу й про людство, i навiть про ближнiх своїх.
Власного безсмертя, бачте, забажалося. Чудесно. Мовляв, кожен вмирає
самотнiй. I лишiмо пристанi родиннi, громадськi, помашiм ручкою дiтям
своїм: ви не знесмертите нас, ми занадто складнi, щоб ожити у ваших душах,
i пливiмо в чисте море, назустрiч хвилям, а щоб лишились по нас на
поверхнi моря хоч бульбашки, гарячкове всiваймо зошити (на щастя, папiр
зараз дешевий) ряботинням лiтер...
Слово честi, першi днi по одужаннi менi було соромно взяти дочку на
руки. Нiби в чомусь великому зрадив її. А за дружину вже й не згадую,
винен, таки винен. Уявiть ситуацiю: мчить нестримна лавина, я ноги за
плечi й побiг, гукаючи їм здаля: "Рятуйтеся, як можете. Кожен помирає
самотнiй. Я хочу безсмертя!.." i т. д. Гидко. Вертаю з роботи, беру свою
малу, та йдемо зустрiчати маму, якщо вона на другiй змiнi.
Синiй вечiр, снiжок i таке iнше - зимова лiрика. Вертаємо додому,
щебечемо, смiємося, а мене нiяк не полишає думка, що дружина про все
здогадується. I як я мiг на цей немiчний "роман", на iлюзiю власного
безсмертя (боже, яке там безсмертя - ну, перевидали б мою писанину кiлька
разiв, ну, намережив би хтось статейок про М. Гужву собi на хлiбець,
тiльки й того) промiняти їх. Егоїзм столикий i тим страшний. Його в однi
дверi женеш, а вiн уже в тисячi щiлин зазирає. Бувало, серед тижня
вiдкриваю шухляду, вiзьму оцього зошита в руки, та одразу давнє прислiв'я
спливає: "Лiкарю, вилiкуйся спершу сам..." Соромно стане, сунеш зошита в
глибину стола й кiлька днiв не торкаєшся...
Але треба скiнчити. Шкода все ж, - стiльки працi. Писатиму надалi
якомога стислiше, щоб до Нового року розпрощатися. У мене тепер безлiч
нових планiв з'явилося. З першого сiчня у Терехiвцi працюватимуть
шоферськi курси. Уже записався. Одержу любительськi права. До прав,
скажете, ще й машину треба. А тут у мене прицiл на роман... Продам на ту
весну мотоцикла плюс гонорар i - "Запорожець". Хочеться свiту побачити. По
одужаннi раптом з'явився величезний потяг до життя. їздити, бачити,
дивуватись - доки вже загорожу навколо обiйстя плести, наче той павук?
Ще одна iдея народилася: човна моторного придбати. Дуже рiчку люблю. Од
Терехiвки десяток кiлометрiв. На мотоциклi чи автомашинi за чверть години
можна домчати. I пливи собi на здоров'ячко, куди захочеш. Сонце, вода
теплiнь - здорово! Знудився за життям приємним i гарним. Але це вже плани
на далеке майбутнє. На саму платню не дуже розженешся. I збоку не як у
людей - жодної халтурки, хiба списанi книги тещi на розпал. Усе залежить
вiд роману. Бачите, i згодилась моя писанина. Якщо не безсмертя, то хоч
машину матиму. Ще раз процитую народну мудрiсть: краще синиця в жменi...
Але, звiсно, дурень думками багатiє. Ще роману не дописав, а вже грошi
лiчить. Ще хто знає, як зубатi критики приймуть книгу, якщо й побачить
вона свiт. Почнуть у всiх газетах Гужву цькувати, тодi хоч з Терехiвки
тiкай, засмiють, а як ще начальство в обласнiм вiддiлi культури
подивиться? Знаєте... Можна й посади позбутися. У нас такi страхополохи.
Потягнешся до зiрок - i землi не матимеш. За двома зайцями бiжиш, жодного
не спiймаєш. Але така вже доля моя, у всi часи нелегко було в красному
письменствi працювати.
Десь пiсля третьої години пiд вiкном захлинувся власним ревом
мотоциклетний мотор i через Iванову кiмнату до свого кабiнету пробiг, не
привiтавшись, Гуляйвiтер. Грюкнув дверима, за хвилину рiзко прочинив їх,
нiби хлопчисько, що грається в суворого дядька:
- Улю! Всi макети i матерiали номера до мене! Вiн завжди, коли товк з
Iваном горшки, удавав, що цiкавиться й керує газетою.
- I зберiть редколегiю в моєму кабiнетi, - зиркнув на годинник, - за
п'ять до четвертої...
Загатний вiдверто посмiхнувся - за п'ять до четвертої. Гуляйвiтер
завважив той iронiчний посмiх i знову, ще сердитiше, грюкнув дверима.
"Самозакохана дрiбнота, - подумав Iван, - грається у вишуканого
адмiнiстратора, а потiм пiвзасiдання торочитиме анекдоти". В Загатного
навiть полiпшився настрiй, хоч знав, що зараз, на редколегiї, стоятиме
його питання - помилка в передовiй. Вiн завжди бадьорiшав, коли бачив
Гуляйвiтра. Кольори залежать вiд тла. Коли хочеш милуватися собою, вдало
пiдбери тло. Вдало пiдбери тло. Дурницi, невже Гуляйвiтер наважиться щось
змiнити в макетах? Я на все плюну, хай верстає сам...
Пiдвiвся, потер долонi, збуджено пройшовся по кiмнатi й мало не
зiткнувся на порозi з Хаблаком. Аж вiдсахнувся. За метушнею вiн трохи
забув, зумiв забути вчорашнiй програш, ранкову сварку й зараз був
неприємно збентежений. Андрiй Сидорович мовчки обминув Загатного, постукав
у дверi редакторового кабiнету. На його блiдiм, дуже серйознiм обличчi
якось дивно й незвично виблискували маленькi очi. Уже пiзнiше Загатний
зрозумiв, що його здивувало: в обличчi сумовита вiдреченiсть вiд чогось
дорогого, вимрiяного, а очi свiтяться фанатичною рiшучiстю. (Щодо
фанатизму - це вже Iван Кирилович вигадав, сповiдаючись менi наступного
вечора. Вiдчувалося, що Загатному дуже хочеться згладити в самому собi
враження вiд Хаблакового вчинку...) Нiякого фанатизму в очах Андрiя
Сидоровича я не помiтив, була лише глибока впевненiсть, що чинить вiн
правильно. Але про це згодом...
- Я зайнятий, - буркнув Гуляйвiтер.
- Вибачте, я на хвилинку, - дуже ввiчливо, але твердо мовив Хаблак,
переступаючи порiг.- Я хотiв тiльки сказати...
"Зараз про цуцика врiже, - здогадався Iван.- Хворий, та й годi. Коли що
ввiмкнеться". Йому раптом дуже захотiлось, щоб Хаблак пiдтвердив
редакторову версiю щодо миршавого песика.
- Я хотiв лише сказати, що ваш цуцик не породистий, а звичайний,
вуличний. Повiрте менi, я на цiм знаюся, я у вiйську три роки доглядав за
псами...
Довгу-предовгу хвилину гусла тиша. Iвановi навiть шкода стало
Гуляйвiтра. Приємно жалiти ближнього, тодi забуваєш про себе хоч на одну
мить.
- Гаразд, я зайнятий, ви що, не бачите? - вискляво вереснув Гуляйвiтер
i з гуркотом переставив на середину столу чорнильне приладдя.- Ви що, не
бачите?!
- Я мусив вам це сказати, - тихо i просто мовив Хаблак, причиняючи
дверi. Знову обминув Загатного, нiби й не помiтив його присутностi.
Наче менi не однаково, породистий чи не породистий песик Гуляйвiтра.
Кожен по-своєму божеволiє. Теж менi принциповiсть. Спробуй бути
принциповим у великих справах. Принциповий собакознавець. Анекдот. У Києвi
розповiдатиму. Жива людина в буденностi нездатна лишитись принциповою.
Особливо за сучасної цивiлiзацiї. Бути принциповим на поворотах,
перехрестях, на вершинах. Треба б записати. Згодиться в якiйсь новелi.
Коротко: "Захищати свої принципи в буденнiм життi? Химера. Принциповiсть у
великому. Дрiбна, приземлена принциповiсть посередностей. Хаблак. 12.07".
А втiм, Хаблак тут нi до чого, закреслити. Неприємний присмак пiсля цiєї
оказiї з цуциком. Щось дуже-дуже дрiбне. Нарiзати паперу. Вiн любить
писати на гарному паперi. Гостре естетичне почуття.
Знайшов друкаря, вибрав на складi пачку цупкого, лискучого паперу,
приладнався бiля рiзальної машини й розрiзав папiр на невеликi, iграшковi
аркушики. Любив писати, аби кожна думка, абзац на окремому аркушi. Потiм
вiдкреслив синiм олiвцем поля - для поправок. Лише один аркуш лишив чистим
- для заголовка. Це справжня насолода - виводити своє прiзвище й заголовок
майбутнього генiального твору. Вiн забув i Хаблака, i Гуляйвiтра, i Люду,
i весь невдалий сьогоднiшнiй день - вiн готував титульну сторiнку своєї
новели.
Зверху вивiв косо: Iван Загатний. В самiм низу: Терехiвка, це вже
дрiбнiшими. Тепер лишалося намалювати прямими гарними лiтерами заголовок.
Але заголовка ще не iснувало. Якось не подумав над ним. Iван Кирилович
замислився. Пiдiйшов до вiкна, руки на грудях, очима - у сiре полотно
двору. Було за п'ять до четвертої. Мимо в кабiнет редактора пройшов
завiдуючий вiддiлом пропаганди райкому, привiтався. Iван не чув,
заглиблений у себе. А може, вдав, що не чує...
Вiдчуваю розчарування декого з читачiв. Писав-писав про свою ракоманiю,
i тепер зовсiм незрозумiле, навiщо було стiльки паперу псувати. За всiма
законами сучасної лiтератури герой мусив би перевиховуватись, з
терехiвського обивателя стати активним, життєрадiсним громадянином, а вiн
нiбито знову своєї завiв. Не зовсiм своєї, товаришi читачi. Але про це
далi. Поки що вислухайте кiлька моїх думок про виховання. Кому нецiкаво,
хай пропустить кiлька абзацiв. Правда, й надалi не обiцяю нiчого
iнтригуючого. Роман скiнчиться спокiйно, буденно, як i починався. Бiльше
розмов, анiж дiї, - яка Терехiвка, такий i роман. Звiдки в нас пристрастi
вiзьмуться? Якщо й бувають, то дуже дрiбнi, аби до великої лiтератури
потрапляти. А навмисне конструювати iнтригуючi сюжети на зразок: "У попа
була собака, вiн її любив, вона вкрала кусок сала, а попова дочка втекла
разом з собакою до колгоспного агронома..." - не в моїм характерi. Хай цим
займуться заслуженi, маститi романiсти. Менi ж аби грошi заплатили. Ми
люди хорошi, нам аби грошi.
Перепрошую, на мене часом, як на того Iвана, "находить". Починаю
виставлятися, нiби поганенький актор обласної фiлармонiї на районнiй
сценi. Ага, перевиховання. Важко перевиховуватись, товаришi. Iван
Кирилович, нащо вже людина крем'яної волi, а й той кожного ранку заново
вирiшував iншим стати. Коли вже вселився в нас бiс, як не хрестись, як не
гримуй своє обличчя грiшне в святенницьке, все одно вiн озиватиметься, та
ще й там, де зовсiм небажана згадка про нього.
Одне, чого я навчився пiд час хвороби, - цiнувати мить. Тут навiть
пояснити важко. Адже й ранiше любив я затишок, спокiй, достаток. Але жило
в менi дуже самовпевнене вiдчуття вiчностi: я тiльки iснував, вiдкладаючи
радiсть, насолоду вiд життя на завтра, на майбутнє, адже попереду
безконечна низка днiв, куди поспiшати? Тепер я знаю, що безконечностi
немає, у всякому разi - для живого тiла. Кожної митi низка може
обiрватись. I кожна мить може бути остання. Оце вiдчуття кожної митi як
останньої i є те нове, чим збагатила мене хвороба. Якщо мить остання,
прагнеш насолодитися нею, випити до дна, силою волi примушуєш себе
напружитись, ловити найдрiбнiшу iнформацiю, як тепер у журналах пишуть.
Поясню на прикладi: iду на роботу. Морозець, сонце, снiг, свiжiсть -
лiрика... Ступаю, буцiмто боюсь щось розхлюпати в собi. Синички на тинах,
горобчики в стрiхах. Радiю. Раптом обабiч дороги синьо-червонi вогники:
сонце в снiжинцi переломилось. Нiби хтось самоцвiти розсипав. Одразу
Бажова згадую, пам'ятаєте казку про козлика й самоцвiти? Вогники
переливаються. Живi, пречудовi. П'ю ту красу. Не просто п'ю - смакую.
Краплинами, наче дегустатор коштовне вино. Ага, ось вдале порiвняння.
Тiльки не для когось дегустатор - для себе. Бо вже можуть не пригостити,
бо ця мить може бути остання.
Але досить про це. Бо не роман виходить, а суцiльний монолог терехiвця
Миколи Гужви. Головне ж, я сам себе якось загубив у всiх цих щедрих
дегустуваннях та слововиливах. Уже й не доберу, де насправдi живу, а де
лицедiю, граюсь перед вами.
Я ще про товариша Хаблака хотiв написати. Бо, може, й незрозумiле буде,
звiдки раптом знайшлось у нього стiльки рiшучостi сказати редакторовi
правду про цуцика. Я сам спершу дивувався. Але десь за день до свого
вiд'їзду Андрiй Сидорович запросив мене до чайної. Уявiть собi - мене,
наймолодшого в колективi. Мабуть, тому, що я до всiх однаково ставився i
нiколи не дражнив його. Ну, сiли ми за крайнiй столик, пiд фiкус, замовили
пляшку вермуту, салат i двi вiдбивнi (у терехiвськiй чайнiй дуже смачнi
вiдбивнi готують, нiде смачнiших не куштував). Випили, закусили. Багато
говорили, вже не пам'ятаю усього. Одне тiльки я записав того вечора, бо,
нагадую, занотовував усе, що стосувалось Iвана Кириловича. Випивши склянку
вина, Хаблак розчервонiвся, говорив збуджено, жестикулював, одразу видно,
що мало п'є. Але, пригадавши Загатного, спохмурнiв, насупився, мабуть,
глибокий слiд у душi лишився, i проказав:
- Вiн талановитий. А я, можливо, ще й невдаха до всього. Єдине, що маю,
- гiднiсть свою та честь. З чим лишусь, коли їх продам? Я не мiг дозволити
собi таку розкiш - хай у дрiбницi - пiти проти своєї гiдностi. Марта
зрозумiла. Пiсля сутички з Iваном Кириловичем я пiшов додому, i ми вдвох
думали. Є речi дорожчi за спокiй, навiть життя. Ми зрозумiли це того
дня...
Усе забудеться, розвiється, як поганий сон. Тiльки не зважати на
дрiбницi. Стати вищим за буденнiсть. Уже й зараз, через пiвгодини пiсля
редколегiї, в його пам'ятi не лишилось нiчого, окрiм переляканого,
нахабнуватого голосу Гуляйвiтра: "О пiв на п'яту я мушу доповiсти першому,
яких заходiв ужито. Вiн так i сказав: хоч зреагуйте на помилку своєчасно".
Потiм круговерть, атракцiон - до реготу смiшнi їв своїй серйозностi
обличчя, роти вiдкриваються й закриваються, по черзi жують слова, словесна
жуйка, а вiн дивиться понад головами, у вiкно, передвечiрнi тiнi,
всмiхається до себе, вони ж переконанi, що вiн глузує з їхнiх жованих
слiв, вони промовляють усi разом, вони вимахують руками, а вiн нiчого не
чує, вiн такий далекий вiд них, сухотний парк районного селища, бiля
глухої мурованої стiни клубу, пiд хирлявими акацiями, натовп, в тiсному,
задушному колi, що звужується, наче зашморг, ставний, з сивиною на скронях
одинак (очi зав'язанi хусткою) розвiв руки i цибає по колу, втративши
напрямок, а натовп давиться реготом, натовп трiумфує, ниций, огидний
трiумф посередностей, нарештi одинак тицяється в людськi тiла й зриває
пов'язку, вiн далеко вiд вiрьовки, зовсiм в iншому боцi, а регiт не
змовкає, одинак бачить роззявленi роти, збудженi реготом обличчя, радiсть
у порожнiх очах, порожнiх, як газетна сторiнка, одинак наказує знову
зав'язати йому очi й знову йде, простягнувши вперед руку з ножицями, якими
треба перерiзати заповiтну нитку, й знову трiумфуючий регiт натовпу, бо
одинак iде зовсiм не туди, куди треба йти, й клацає ножицями за кiлька
крокiв вiд фiнiшу, й знову все починається спочатку, боротьба велета з
вiвцями, безнадiйна боротьба, трагiчний герць, вiн уже не крадеться по
колу, не розраховує кожен крок, вiн майже бiжить, нетерпляче й уперто,
розмахуючи навкруж себе руками, наче виконує якийсь божевiльний танок..._
"Тут доганою не обiйдешся. Справа глибша. В життєвiй позицiї..."
Заголовок. Треба зараз вигадати заголовок, аби потiм не витрачати золотого
часу. Але нiчого путнього не спадає на думку. "Вiн i вони" - незрозумiле.
"Самота" - банально. "Осоння" - добре, але якось неконкретне. "Товариш
Загатний - людина здiбна, з нього вийде гарний журналiст, тiльки хай
замислиться, в iм'я чого трудиться..." "Вiн iде од людей" - смiшно i
детективне. Та й не надрукують. "Я" - не те. "Я i люди". Поки що. Може
згодитись. Хоч теж претензiйне i прискiпуватимуться в редакцiї.
Умовний заголовок. Писати як сповiдь. У кожне слово - частину себе.
Тiльки так. Про кого б я писав свої генiальнi твори, коли б не було на
свiтi мене самого? Я i люди. Навiщо вони жують свої нуднi слова? Незабаром
розiйдуться по своїх задушних норах, а вiн пiднiме рожевi вiтрила й
попливе у вiчнiсть. I навiть не кивне на прощання. Коли вони
вкладатимуться спати, обiйматимуть своїх гладких дружин, вiн уже буде по
той бiк вiчностi. Вiн буде недосяжний. Головне - переплисти один раз,
вивiдати дорогу. За цiєю новелою зродяться десятки iнших, ще прекраснiших.
I з кожною новелою Iван Загатний вiддалятиметься вiд натовпу. Вiн довго
чекав, до тридцяти рокiв, але вiн вiрив, знав, що сьогоднiшнiй вечiр буде.
Тiльки посередностi не вiрять у себе. Ага, вони ждуть вiд нього каяття,
будь ласка, лише зробити дуже винувате обличчя, винувато звестися, пальцi
винувато бiгають по столу, губи винувато ламаються:
- Дякую за увагу до моєї особи, товаришi... Тiльки б не зареготати.
Згадати його зимний, скептичний смiх. Смiх особистостi над масою.
Завершується моя розповiдь про колишню Терехiвку, наголошую - колишню,
бо зараз невпiзнанне змiнилась вона, хоч не є районним центром. За останнi
роки збудовано бiля майдану селища новий гастроном, над рiчкою вирiс
затишний будиночок лазнi, пiдремонтовано дорогу, що вiд столичної траси.
Тiльки минулого року трудящi придбали сiмнадцять телевiзорiв, дев'ять
пральних машин, двадцять шiсть велосипедiв, тридцять мотоциклiв. Квiтне
славна Терехiвка! Цi данi я дiстав у сiльськiй Радi про всяк випадок, щоб
не звинуватили мене в свiдомому замовчуваннi наших успiхiв. Є успiхи, є, i
великi. Але в романi я малюю Терехiвку кiнця п'ятдесятих рокiв, коли ще не
було таких разючих прикладiв її руху вперед. Прошу це завважити.
Своєю епопеєю я, здається, задоволений. Тiльки Iван Загатний щось не
дуже вимальовується. Я ж лише заради нього, признатись, i починав цю
марудну справу. Нашвидкуруч переглянув роман, i - дивне враження: нiби я
крихiтний-крихiтний, а постать Загатного височить надi мною, i нiч
навколо, i я з лiхтариком бiгаю по нiм променем, вихоплюю з темряви руки,
ноги, обличчя, лише цiльного, живого образу не можу схопити. Насправдi ж
Iван Кирилович був набагато складнiший, нiж я отут намалював. Характер
справдi неабиякий. Щоб висвiтлити його, треба поставити себе. на його
мiсце. Ми ж занадто рiзнi натури. Я ще раз пiдкреслюю - занадто рiзнi.
Лячнувато: а раптом подумають, що я його виправдовую. Нi, тисячi разiв нi!
Я людина тиха, врiвноважена, сiмейна, люблю людей, роботу й нiколи не
ставив себе вище за iнших. Як усi, так i я.
Аби не було недоречних закидiв, хибних здогадок, одразу напишу, що має
означати кожен образ. Тобто мораль роману. Бо не хочу з синцями ходити.
Так ось, в образi Загатного я намагався змалювати i засудити в художнiй
формi iнтелiгента, який вiдiрвався од народу, трапляються у нас ще й такi
iнтелектуали. Образом товариша Хаблака я тверджу, що не талант, не
здiбностi красять людину, а скромнiсть, i що "посереднiсть", як
висловлювався Iван Кирилович, може бути свiдомiша, анiж "яскрава
особистiсть". В образi Гуляйвiтра виводжу людей, що неправильно обрали
життєвий шлях свiй. Таким краще керувати заготiвельними конторами, а не
редакцiями газет. В образi Дзядзька критикую пiдлабузникiв, таких у
"Перцi" часто малюють, не називаючи прiзвищ. Здається, всi. Бачте, нiчого
нового я не вигадав, про все це писалось i пишеться в газетах, прошу не
звинувачувати мене в жодних грiхах.
Через отой страх перед метикуватими критиками, якi можуть насмикати
цитат i зварганити цiлу оказiю, аж буде менi непереливки, я й замовчав
дещо з Iванового характеру. Тепер каюсь: голе тiло свiтиться. Спробую хоч
трохи залатати. Лише десь на перших сторiнках описав я суперечку Загатного
з Василем Молохвою. Однак такi сварки (їх i суперечками не можна назвати,
бо Iван Кирилович не сперечається, вiн рiзко й нетерпляче, не слухаючи
спiврозмовника, забиває вiко труни над ним - таке моє враження)
спалахували з того чи iншого приводу по кiлька разiв на день. Паленiючий
Загатний такi речi казав, що вуха в'янули. Хоч справдi накривайся
простирадлом i повзи на цвинтар. Зараз я спробую узагальнити всi його
сентенцiї в одному реченнi. Ага, ось: Iван Кирилович не вiрив чи удавав,
що не вiрить нi в минуле, нi в майбутнє людства. Я занотував кiлька таких
розмов. Ще раз розгорну свого блокнота.
"До редакцiї заходить голова мисливського товариства, збуджений вдалим
полюванням. Пропонує замiтку:
"Хижакiв знищено". Двох вполювали. Iван Кирилович охолоджує гостя:
- Справдi, подвиг. Двадцять чиновничкiв, озброєних сучасними рушницями,
забили з нудьги двох беззахисних звiрiв...
- Iснує постанова знищувати хижакiв.
- Найбiльший хижак - людина. Хочете заперечити?
- Людина - цар природи! Ми облагороджуємо природу! - запалюється
керiвний товариш.
- Хто ж нас посадив на трон? Та ми вже стiльки напаскудили природi, що
можна тiльки дивуватися з її терплячостi. Часом менi здається, що
пiдсвiдомий потяг людства до всесвiтньої вiйни, до самознищення - це зла,
але справедлива помста природи. Уявляю, як реготатиме все живе, що
лишиться на планетi, над нашими смердючими тiлами та руїнами наших
уславлених iсторичних цивiлiзацiй...
I Загатний зареготав - якось холодно, жорстко.
Гiсть пiдводиться:
- Знаєте, з такими поглядами краще одразу зашморг на шию.
Iван Кирилович похмуро мовчить. Здається, регiт стомив його".
Ще один запис. Коротко, лише Iванiв монолог. Уже не пам'ятаю, з чого
почалася розмова.
- У людськiй iсторiї один принцип: хто найбiльше кровi пролив, той i
бог, той i герой, на того й моляться. Приклади? Бiльше нiж досить.
Наполеона досi вважають великою людиною. Тiльки вдуматись у цi слова:
ве-ли-ка лю-ди-на... Хочеться смiятись i плакати.
Годi було доводити Загатному супротивне. Його присуд був категоричний.
Головне ж, вiд того присуду вiяло похмурою безвихiддю. Мабуть, тому з ним
i не любили сперечатися. Навiть я, хоч i звик до Iванового скепсису, важко
зносив його зневiру. Особливо, коли починалась розмова про атомну вiйну. Я
й зараз не люблю про це розбазiкувати, навiщо себе даремно турбувати, буде
- то буде, все одно колись помремо, хочеться, правда, щоб i дiти пожили,
але вiд нас не залежить, це нiби стихiйне лихо, якого всi чекають i
водночас не чекають, адже й сонце коли-небудь згасне, не рвати ж на собi
волосся. Є люди, якi зобов'язанi над тим думати, грошi, i неабиякi, за те
отримують. Хай i пiтнiють. А Загатний любив розмовляти про близьке
сконання свiту. Швидше не "любив", а пекло йому, болiло це нестерпно,
навiть у гуртi не мiг забутися. З його слiв виходило, що майбутня вiйна
триватиме кiлька годин i пiсля тих годин будь-яке розумне життя на землi
перестане iснувати. Можливо, через багато тисяч рокiв народяться якiсь
новi iстоти, але iснування розуму природа вже нiколи не допустить, бо рано
чи пiзно розум прийде до самознищення та спопелить усе навколо себе, а для
природи це нерацiонально, нерентабельне.
Можливо, я щось не так переказав, я в фiлософiях не вельми тямлю, та й
не хочеться засiвати сторiнки роману Iвановими теорiями, менi самому од
них марудно робиться й мороз поза шкiрою. Часом у словах Iвана Кириловича
вчувався менi якийсь холодний трiумф, нiби безвихiдь тiшила його. У такi
хвилини я зовсiм не розумiв свого начальника. А може, менi привиджувалось.
Не дуже вiрте: в мене теж багато вiд настрою залежить. Та й уявлення про
Загатного у вас хибне складеться: людиноненависник i т. д. Я вже визнавав,
що сам неглибоко розумiю його, але в однiм переконаний: гострiше кожного з
нас вiдчував вiн трагiчнiсть становища, в якiм опинилась людська
цивiлiзацiя, i це була його особиста трагедiя. Iншими словами, вiн хотiв
вiрити, а можливо, i вiрив у людство. Бо як iнакше пояснити слова Iвана
Кириловича, мовленi ним в однiй з вечiрнiх сповiдей:
- Кожен сподiвається вижити в майбутнiй катастрофi; раптом йому
пощастить бiльше, анiж сусiдовi. Я хочу загинути в першу ж секунду. Якщо
справдi почнеться це самовбивство, жити далi не варто...
Ще запам'ятались Iвановi слова, якi я навiть не наважуюсь вимовити.
Одного осiннього вечора, коли ми лишились у редакцiї самi, Загатний
проголосив, дивлячись менi в очi:
- Уявiть ситуацiю. Я за кермом велетенської машини. Вулицю переходить
генiальний митець. Назустрiч йому сотня звичайних, сiреньких людей. Менi
несила спинитись. Я змушений причавити або сотню посередностей, або одного
титана духу. I я в iм'я людства, в iм'я гуманiзму, пiдкреслюю - в iм'я
людства i гуманiзму, скеровую машину на юрму. Можливо, ви запропонуєте
щасливiшу розв'язку?
Вiн входив у тишу, як до казкового палацу, навшпиньках, затримавши
вiддих, тiльки б не розвiяти жаданий сон. Востаннє рипнули за колегами
дверi, загуркотiв редакторiв мотоцикл - Гуляйвiтер по гриби майнув.
Пропливла повз вiкно довга Хаблакова тiнь. Червонясте сонце визолотило
шибки.
Iван замкнув зсередини коридор, секретарську та кабiнет редактора - сiв
у крiсло Гуляйвiтра: тут зручно, i за трьома замками почуваєшся надiйно
самотнiм. Сонце бризкало в настiльне скло, дратувало - смикнув фiранку.
Поклав перед собою нарiзаний папiр, праворуч - авторучку. Вулицею снували
терехiвцi - смiшнi й ницi в своїй суєтностi: Iван Кирилович заплющив очi -
бруднувата, провiнцiйна сiрiсть на деревах, травi, на обличчях.
Розбурханий безплатною виставою натовп. А в натовпi велетень духу, що
спробував на хвилину стати посереднiстю. Його божевiльний танок з ножицями
в руках. Нарештi ножицi зачiпають нитку, скрегочуть, i приз - опасистий,
грубий пакунок - падає на землю. Трiумфуючий одинак зриває пов'язку -
сухотний парк перед ним, пащеки глядачiв, що давляться реготом, поновити в
собi вiдчуття спраги, високої, вiчної неприкаяностi i ненавистi до
людського табуна..._ Натомiсть живi, соковитi картини дратували Загатного:
бродить по кiсточки в днiпровiй водi, пишнi дiвочi перса, сповитi рожевим
купальником, рожеве сонце у березнi... Iван облiг грудьми стiл, стис
голову долонями, втупився в лискучий аркуш паперу. Але й це не допомогло.
Можливо, стомився, чекаючи вечора й тишi. Змусити себе до працi,
згвалтувати власний мозок. Отже, вiн зрiзає приз, хапає пакунок i
розгортає! Натовп напружено мовчить, чекає. Вiн зриває перший шар паперу,
але за ним знову папiр. Вiн знову розгортає i надибує на нову обгортку.
Тепер вiн шматує папiр, як власного ворога, натовп починає смiятися, в
людському стовпиську народжується регiт, а паперу немає кiнця, пакунок
худне, регiт росте, переможний регiт юрми, ще папiр, ще, бiля його нiг
купа пожмаканого паперу, а в руках паперовий клубок, нарештi останнiй
аркуш паперу розтерзано i - порожнеча, в його руках нiчого, не лишається,
вiн нiчого не виграв, вiн програв герць з масою, його одурено ницо i
пiдло, а натовп помирає зо смiху, натовп... Що натовп?.._
Загатний озирнувся, став гарячкове прибирати на столi; редакторовi
папери сунув до шухляди, чорнильне приладдя поставив на риштування для
книжок, навiть календар смикнув з-пiд настiльного скла, аби не
вiдволiкатися. Для творчостi потрiбен простiр. Натовп регочеться... натовп
помирає зо смiху..._ Вiн повторюється, знову про смiх i про натовп, треба
свiжi враження, свiжi слова. Тiльки не панiкувати. Не панiкувати. Ось
вона, хвилина, заради якої вiн живе другу добу з учорашнього вечора. А
може, й усе життя. Його надiя i виправдання у герцi з терехiвськими
посередностями. Нiяк не сконденсує думок, бо досi не знайшов певного
заголовка. Заголовок виструнчує новелу, добрий заголовок - половина
справи. Чи не краще буде олiвцем? "Я i люди" - вельми претензiйне i
неточно. "Вiн" - лаконiчно, густо i з пiдтекстом, якого не кожен редактор
второпає! Так, так, саме "Вiн". Похапцем вимальовував на першому аркушi
пiд власним прiзвищем великими лiтерами: ВIН. Тепер вона зродиться, його
найкраща новела. Ось вона - свята мить натхнення! Бiльше пiднесеностi й
узагальнення. Сучасна притча. Iдiотський шепiт за стiною. Вiн гнiвно
мовить ницому натовпу... Шепiт за стiною, в друкарнi. Сволота! Не вимкнули
репродуктора. Вiн гнiвно скаже... Нi, вiн не зможе творити, доки не
вкоротить язика репродукторовi. Ось чому не мiг зiбратися з думками - не
дивина. Шарпав дверi редакторового кабiнету, секретарської, ламав нiгтi,
намацуючи на шафi ключа вiд друкарського цеху. Рвонув з розетки штепсель,
аж репродуктор гойднувся. Витер з чола холодний пiт.
Нарештi - тиша.
Часто пишуть, що людина з часом виховується, формується. Це так. Але
стрижень, основа характеру лишаються майже незмiнними протягом багатьох
рокiв. Я схиляюсь до цього висновку, роздумуючи над Iвановим життям. У
минулих роздiлах я вже трохи висвiтлив його юнiсть. Шкода, але про
дитинство Загатного знаю дуже мало. Майже нiчого, окрiм двох розповiдей,
занотованих у щоденниках знайомої уже нам Люди. Хоч я i не високої думки
про точнiсть її писанини, але не дивуйтеся з Iванової вiдвертостi. Вiн,
повторюю, любив пiд настрiй бабратись у собi i мати за свiдка людину, якiй
симпатизував:
- Кажуть, звiрiв, що скуштували людського м'яса, не можна тримати на
волi. Рано чи пiзно вони знову на когось кинуться. Смак влади - те ж саме.
Особливо, якщо рано пiзнаєш його...
Окупацiя, потiм пiд зиму прихворiв i пiшов у третiй клас (два до вiйни
скiнчив) рослявим хлопчаком. Та й природа силою не скривдила. Сидiв на
заднiй партi, на "Камчатцi", а попереду стриженi голови малечi. Спершу
соромився переваги у вiцi та силi, далi призвичаївся. Незабаром царкував у
класi. Наступного року вчитель призначив його класним старостою - цей,
мовляв, справно порядкуватиме, ушикує урвиголiв. Вiдтодi мав у руках i
офiцiйну владу. Згадую Iвана нинiшнього й мiркую собi: малий Загатний теж
не зловживав своїм становищем. Єдине, що вимагалось вiд однокласникiв, -
визнати його повну владу й час од часу засвiдчувати свою покору.
Покладаюся на Iвановi слова, що занотованi в згаданому щоденнику:
- Я з народження добрий. У класi я домагався повної покори, а до
покiрних милiсть мав...
Вiн знову позамикав дверi, щiльно завiсив вiкна бiльмами фiранок. Коли
йшов повз приймача, до щему захотiлося Вагнера. Для настрою. Але переважив
себе. Порився в шухлядах редакторового стола - закурив сигарету: легше
зосередитись. Тепер вiн знає свою похибку: не додумав _новелу до дна, вона
не визрiла в думках, аби бути, наче яблуко, яке треба лише зiрвать.
Згадати, на чiм спинився. Ага. Вiн зрiзає самий папiр, жарт
по-терехiвському, їхнiй iнтелектуальний рiвень, а натовп регочеться, ницi
завжди радiють з невдач велетнiв; вiн гордо пiдводить голову i йде геть,
натовп розступається перед ним, як море перед Мойсеєм, на якусь хвилю
людський табун вiдчуває його силу i вже готовий упасти перед ним на
колiна, але вiн не хоче визнання маси, вiн iде з парку, у нього є вона,
уже пiв на сьому, вона чекає на нього в раймазi, великоока i з довгими
пишними косами, в Терехiвцi (вигадати iншу назву) тiльки вона здатна
розумiти його, вiн смакує цю мить: переступить порiг раймагу, i вона
усмiхнеться йому назустрiч, i промовить самими очима: "Це - ви. Я так
давно чекаю на вас. Усе своє життя я чекаю на вас..." А вiн не промовить
анi слова, вiн тiльки пiдiйде ближче й подасть їй руку, вони вiзьмуться за
руки та пiдуть... _
Вiн переступив порiг раймагу, сонце, уже ледь рожевувате, щедро хлюпало
в сiрi вiд прадавньої терехiвської куряви вiтрини, вiн iшов рожевуватою
порожньою залою, а її все не було, почався останнiй вiддiл - вiддiл
готового плаття, самий закуток, i тодi вiн побачив її: стояла за два кроки
од вiтрини, великоока (очi яскраво-синi), двi коси спадали вниз. пiд хутро
зимового пальта, накинутого на плечi, гарнi жовто-рожевi плечi, руки її з
тонкими, тендiтненькими пальчиками, яскраво-червонi уста, стрункi ноги,
занадто стрункi для манекеницi, її чоло без жодної зморшки - художник
полiнувався провести двi-три рисочки, тодi б вона здавалася ще
справжнiшою, в неї можна закохатися, доки не припала терехiвською курявою,
в її очах щось було, а не сама порожнеча, терехiвська порожнеча, ще один
терехiвський жарт, тепер вiн пам'ятає, як тремтiли нiздрi у Гужви, коли
вiн розповiдав про нову дiвчину в раймазi, але так хотiлося вiрити, вiн
нудьгує за живими людьми, яка ницiсть. Вiн зацьковано озирнувся навколо,
сонце сiдало за дах Будинку культури, вiн пiшов вулицею й ступав без
упину, доки Терехiвка не лишилася позаду, тепер вiн побачив сонце зовсiм
близько, велике й криваве. Терехiвка стала на мить велетенським пожежищем,
але вiн одвернувся. вiн не хотiв помсти, вiн занадто зневажав, щоб
мститися, сонце пiрнуло за обрiй, швидко сутенiло, вiн майже бiг полем,
продумати, куди вiн бiжить, тiкаючи од людського табуна, вогнi на обрiї,
нi, тiльки не ця iлюзiя, де вогнi - там знову люди, такий же табун, маса,
продумати, треба щось вище, величнiше, куди ж вiн тiкає, до кого, в цьому
вся сiль новели, врахувати усi варiанти, головне - думка: вiн не впаде
перед ними на колiна, вiн не потребує визнання сiрої маси, що нездатна
оцiнити його..._
Детальнiше. Уже третю сигарету кiнчає. Так не можна. Спокiйно. Не
панiкувати. Вiн покладав на цю новелу занадто великi надiї, щоб так легко
здатися. Отже, вогнi на обрiї - солодка iлюзiя, та й годi, куди б вiн не
потрапив, вiн буде самотнiй, самотнiй серед людей, бо всюди вiдчуватиме
себе велетом на тлi юрми, Гуллiвером духу серед лiлiпутiв, а може, й
справдi йому нiхто не потрiбен, i вiн лишиться сам у степу, новий
Робiнзон, острiв Антораж, тiльки ж як закiнчити новелу, хiба що
символiчно: вiн полишає Терехiвку i йде в степ, назустрiч сонцю, що
заходить чи сходить, яка рiзниця, але ж занадто банально, i проблема не
вирiшена, все одно в будь-якiй редакцiї порадять дописати, а може, нiчне
небо над степом, конаючi вогнi Терехiвки позаду, вiн пiднiмає руки, й
замiсть рук у нього виростають крила, широкi могутнi крила, i вiн шугає
назустрiч зорям, вiльний та недосяжний для людей, якi не зрозумiли його,
нездатнi зрозумiти, перед ним небо, перед ним вiчнiсть... _Мiстика.
Нереально. А новела реальна. Хоч теж щось на зразок бiблiйської притчi.
Але ж i не пропустять. Безлiч безглуздих запитань: вiн що - ангел? Не
будеш же кожному пояснювати, що вiн бог. I не кожен зрозумiє. Бiльшiсть не
зрозумiє. Бо читатиме маса. Читатиме маса. Трагiчнi в своїй сутi слова.
Але ж куди вiн iде? Степ, далекi вогнi, вогнi, що ваблять, а може, це нова
Терехiвка, нi, не так, це неминуче - нова Терехiвка,_ прокляття,
скiнчилися сигарети, в кiмнатах повно диму, задушно, пiд вечiр задушно,
мабуть, уночi гроза буде, йому треба було кудись негайно їхати, лихий
посвист вiтру, рятiвне вiдчуття руху, вiн не знає куди, але мусить
негайно-негайно їхати. Вiн розпростер свої крила над сонною землею... До
бiса усi крила, мусить їхати, мусить, i це зовсiм не втеча, це тiльки
вiдступ, тимчасовий вiдступ, проклята Терехiвка, стiльки сподiвань на
сьогоднiшнiй вечiр, коли б не ця обов'язкова, вимушена поїздка...
Що не кажiть, а це була велика Iванова поразка. Майже двi доби з
хвилини на хвилину жити майбутнiм шедевром, що мав пiднести його над
звичайними людьми, i раптом виявити гiрку iстину, що ти безсилий створити
цей шедевр, - нi, недаремно я обрав для свого роману саме цей день.
Назавтра Iван Кирилович не робив зарядки, спiзнивсь на роботу i навiть не
тримав у руках Гегеля. Вiдтодi одверто курив сигарети, навiть трохи
пом'якшав у стосунках з колегами. Я зрозумiв - багато що в ньому
зрушилось. Правда, ожив пiд осiнь, коли чутки про лiквiдацiю району стали
настирливi. Як вiн чекав загибелi служивої Терехiвки! Навiть не крився з
тим. Впивався свiжим передгрозовим вiтром i жадiбно чекав грому. Йому
поталанило - перший прочитав у газетах ту гiрку для нашого славного селища
звiстку. Уявiть собi зловтiшну радiсть Iвана Кириловича, якщо всi довгi
осiннi мiсяцi вiд фатального дня, описаного в моєму романi, я тiльки й чув
од нього скрушне:
- Мене висмоктала Терехiвка. Терехiвка убила в менi митця...
Я ж, хоч i згоджувався, хоч i потакував, уже тодi думав iнше. Але час
нарештi переписати для нас з Iванових чернеток контури новели, яку вiн
хотiв створити. У мене збереглось декiлька її варiантiв, але всi зводилися
до однiєї сюжетної лiнiї. Якийсь напiввигаданий адмiнiстративний центр, що
символiзує собою ледь не всесвiт. Нагадує Терехiвку, лише назва iнша,
зовсiм не схожа. Генiальна особистiсть, що вирiзняється з маси своїм
розумом, творчими потенцiями i тому зневажає її. Задушний лiтнiй день.
Сiра пилюга на всьому, в розпеченому небi гаряча мла. Спрага, яку в
Терехiвцi неможливо втамувати... вода тепла й гнила. Крiзь усю новелу
присмак трутизни, дух мертвого тiла._
Районна адмiнiстративна установа, мабуть, редакцiя. Порожня, бо саме
недiля. Одинак у порожнiх кiмнатах страждає вiд спраги, фiзичної та
духовної. Ще - вiд самотностi. Мало не божеволiє. I раптом згадує
розповiдь колеги про нову дiвчину, що працює в раймазi. Для Терехiвки
кожна нова людина - подiя неабиякої ваги. А тим бiльше для генiальної
особистостi, що мiж людей задихається вiд безлюддя. Одразу вулкан думок,
мрiй, планiв. Але вiн вiдстрочує радiсть зустрiчi, побоюється
розчарування, смакує своє нове вiдчуття... Iдучи вулицями Терехiвки,
пробує вгамувати спрагу ситром мiсцевого виробництва, але випльовує, бо
ситро теж вiдгонить трутизною, вода гнила. Iде в парк, сiрий, ви-цвiлий,
наче сухотний, знову думає про дiвчину. У парку трудящi культурно
вiдпочивають: Iгри, атракцiони, лотереї. Одинак (точнiше - Iван Загатний,
новела автобiографiчна, колись у Терехiвцi з ним стався такий випадок.- М.
Г.) покладає i тут не поступитися натовпу, продемонструвати, як легко бути
посереднiстю; бере участь у грi, але все виявляється набагато важчим, нiж
бачилося збоку. Натовп регочеться з його невдачi... Нарештi Загатний
завойовує приз - чималий пакунок, починає гарячкова розгортати його,
обгортцi немає краю, нарештi останнiй шмат паперу - i все, порожнеча.
Загатний нiчого не виграв, самий жмут старих газет, а натовп помирає зо
смiху; Загатний iде в раймаг; але й там його чекає розчарування, з нього
покепкували; дiвчина, про яку так багато думає i мрiє, - звичайнiсiнький
манекен. Загатний лишає Терехiвку й бреде в поля, назустрiч сонцю, що
заходить..._
На цiм обриваються усi варiанти новели-притчi. Далi цього малюнка Iван
Кирйлович не зумiв ступити. Та й куди ступати? Який би сюжетний хiд не
вигадав Загатний, генiй не має куди вернутися, окрiм Терехi'вки, нашої чи
якоїсь iншої, що рiзниться лише назвою. Генiй знову залежить вiд людського
табуна, маси. I знову мусить шукати вiдображення в очах посередностей,
хоче того чи нi. Був, правда, один сюжетний хiд: змалювати героя якоюсь
надлюдиною, богом. Вiн мiг пiднятися на крилах до зiр i звiдти зневажливо
зиркати на далеку ницу Терехiвку. Спершу воно так i мало бути. Але ж
справдi, який редактор пропустить таку безнадiйну нiсенiтницю в наш
атеїстичний вiк? Розрахунки ж Iвана Кириловича грунтувалися на тому, що
новела обов'язково буде видрукувана. Iнакше що й кому в Терехiвцi вiн
доведе?
Все ж, мiркую собi, новелу можна було дописати. I дуже просто. Ще хтось
iз класикiв казав, що генiальнiсть у простотi. Якби Загатний, точнiше
герой Загатного, пiрнув у вир терехiвського життя, ближче до людей став -
i жодних проблем. Якщо тобi щось не подобається в Терехiвцi, допоможи
керiвництву зробити її кращою, а не займайся голим критиканством, яке не
буде на користь нi Терехiвцi, нi тобi самому. Хiба не правду мовлю? А сил
докласти є де! Тут тобi й активна допомога керiвним органiзацiям, i
громадськi комiсiї усiлякi, i рейди, i на зборах можеш виступити, думку
свою сказати, цiнне щось запропонувати, i ти ж, нарештi, журналiст, гостра
зброя в руках. Було б лише бажання робити Терехiвку кращою - який
безмежний простiр для iнiцiативи, дерзань!
Ось чому я не звинувачую Терехiвку, що людство не ощасливлене
генiальною новелою. Я звинувачую Загатного.
Iван продирчав кривулястими вуличками Терехiвки й виїхав на трасу.
Асфальт усе ще дихав спечним днем, але в груди плескав прохолодний
запашний вiтер з поля. Села швидко лишалися десь збоку, за люпинищами та
_скиртами. Справжнiй рух - рух без_ мети. Дорога була порожня. Скермував
на середину траси, ввiмкнув четверту. Верби сахнулись врозтiч, спершу
лiнькувато, далi стрiмкiше, полохливiше. I вже мерехтiли на тлi
буйно-рожевого заходу сiрими тiнями. Тепер вiтер падав з сутiнкового неба
тугими шарами, з хрипким свистом умирав пiд колесами. Загатний все шарпав
на себе ручку газу, рух полонив його, хотiлося мчати ще швидше,
наздоганяти неiснуюче - хотiлося забуття.
I забуття приходило - стрiлка спiдометра на блимаючiм кружальцi
перехилилась за сто, тепер уже не було нi вечора, нi асфальту, була тiльки
сутiнкова прiрва, в яку падав Iван Загатний.
Сп'янiлий вiд польоту, Iван трохи вгамував мотоцикл, пiдвiв голову й
вже не спускав очей з мерехтiння верб, прагнучи ще глибше, яскравiше
вiдчути свiй рух у просторi. За вербами крутилися поля, цяткованi скиртами
й темно-коричневими латками гречки. Там гусло смеркання, таємниче та
звабне. Зненацька, вихопившись на пагорб i знову пiрнувши в долину, Iван
здригнувся вiд дивовижного, майже фантастичного видiння. Все ще газуючи,
вiн жадливо пестував у пам'ятi малюнок: крихiтне озерце у вибалку, серед
тьмяно-золотої стернi, а в озерцi бiлi-бiлi птахи на довгих ногах,
непорушнi, урочистi, нiби висiченi з коштовного каменю. Здавалось, йому на
хвилю вiдкрився iнший свiт, що iснує над ненависними терехiвцями i
буденнiстю. Свiт; що його бачать лише вибранi. А може, все це сниться - i
шалений рух, i озеро, i обриси бiлих птахiв у степу? - подумав, рiзко
гальмуючи та розвертаючись.
Лишив мотоцикла на узбiччi дороги, пiд вербами. Сторожко, тамуючи
вiддих, пiшов у степ. Поля дрiмали, сповитi сизими тiнями. За пагорбом,
просто зоряного неба, блакитнiло люстерко озера, i багато бiлих-бiлих
птахiв мовчазно стояли навколо. Не тямлячи себе вiд щастя, Iван побiг до
озера, готовий впасти серед поля на колiна й молитись у солодкiм екстазнiм
забуттi - степовi, тишi, зорянiй вишинi i птаству, кожнiй живiй iстотi й
кожнiй пiщинцi на землi. Потривоженi лелеки видобули з-пiд крил по другiй
нозi, кинулися врозтiч, з розгону пiднялися вгору, в малахiтове небо, й
понеслись рожевими тiнями над Iвановою головою, мало не торкаючись його
пружними крилами.
Раптом думка, холодна й гостра, мов лезо ножа, пройняла всю святiсть
хвилини: "I все одно Я щасливiший за них, бо глибоко вiдчуваю свiт, так
глибоко, як нiхто з них нiколи не вiдчує..." -
Загатний упав на стерню й заплакав з пекучого жалю до себе...

1967-1968