Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт

Олександр Довженко. Повiсть полум'яних лiт


Кiнчилася свiтова вiйна! Стою з автоматом на порозi нової епохи й
думаю: яку могутню темну силу ми перемогли, будь вона проклята!
Молодий солдат оглянувся на груддя тлiючих руїн i, нiби вражений раптом
величезнiстю перейденого шляху, застиг, як пам'ятник.
Це був мiцний i пристрасний солдат. Голова в нього була перев'язана
бинтом. Та вiн, здавалось, не пам'ятав про рану. Неголений, мокрий,
укритий кiптявою й прахом Берлiна, вiн щойно вийшов з бою й весь ще курiв
на осоннi бiля Бранденбурзької брами. Вiн казав, усмiхаючись i думаючи
вголос:
- Передо мною проходять вiйська - товаришi мої. Я пропускаю їх, як
командуючий, хоч я й не генерал, звичайно, i не маршал, - простий сержант
Iван Орлюк, колгоспник з Надднiпрянщини, звичайний, так би мовити,
переможець у свiтовiй вiйнi.
Та оскiльки нашого брата полягло в боях за визволення людства вiд
фашизму, як нiяких iнших солдатiв у свiтi, - величезна, скажемо прямо,
кiлькiсть, - i сам я особисто пролив кровi ворожої й працi доклав чимало,
i оскiльки, до того ж, наставники й журналiсти всього свiту почнуть,
певно, тепер балачки: що, та як, та чому, та яка в моїй радянськiй душi
може бути сила гнiву й ненавистi, та взагалi, так би мовити, мiцностi, от,
- я, народжена для добра людина, мушу якось освiдчитись моїм сучасникам,
друзям i ворогам усього свiту, разом iз моєю дружиною, батьком-матiр'ю, з
усiм, як то кажуть, домом, з криницею, з якої я пив колись воду, з садом,
городом, де спiзнав першi мозолi на руках, - одне слово, з усiм своїм
родом i долею.
В осiнню нiч сорок першого року прощання лунали над Днiпром.
Батьки й матерi прощалися з дiтьми, чоловiки з жiнками, брати з
сестрами. Розлучалась любов з любов'ю, надiя з надiєю, прощалось
нездiйсненне замiжжя, несуджене материнство.
Був вiтер тої ночi. Небом пропливали тривожнi хмари з заходу, з
нiмецької сторони, i тягло трупом i пожарищем.
Прощались поспiхом, тамуючи тугу, вiдходили швидко, нiби навздогiн за
своєю незвичайною долею.
Нiхто не знав обсягу прийдешнього в ту нiч. Не знав i герой нашої'
повiстi, червоноармiець початку Великої Вiтчизняної вiйни, Iван Орлюк.
Тiльки вiдчував вiн, рушаючи на схiд зi своїм полком, що настав великий
час, i, збентежений незвичайнiстю почуття, мовчав.
Впали мости на Днiпрi. Важкий гуркiт покотився понад водним простором.
З високих круч посипалась земля.
На покинутому березi, вже по той бiк, на стрiмкiй кручi стояла мати
Iвана Орлюка - немолода колгоспниця Тетяна.
- Вiдведи, господи, руку смертi вiд мого сина-воїна! - урочисто
наказувала вона, й вiтер нiс її слова в пiтьму. Потiм, змахнувши руками,
наче птиця крилами, вона стала навколiшки й, подавшись наперед, ладна,
здавалось, полинути за Днiпро, затужила:
- Iваном звуть його, моя доле, Орлюком Iваном, а я його мати! Стою на
зорях вечiрнiх i вранiшнiх, заклинаю дороги. Стою опiвночi над безоднею
скорботи, аби не взяв його нi меч, нi вогонь, нi вода. Сину мiй, обороно
моя!..
Земна куля оберталася у мiжнародному просторi. Димiла планета вiд
Нордкапу до Чорного моря, а над її iдеальною сферою сновигали лiтаки,
вивергаючи з своїх черев тисячi бомб. I весь ефiр звучав новою музикою,
якої ще не вiдало життя. Це не були нi гiмни його красi, нi величання його
генiїв, нi реквiєми героям. В холодне безмежжя неслись свист, i виття, i
вищання радiошифрiв. У злобне гарчання заневоленого ефiру вривались
недоречнi мелодiї пеленгiв, лютi вигуки атакуючих, заклики, накази на
мовах великих народiв. Але все, що звучало в свiтi, перекривав
катастрофiчний гуркiт моторiв епохи.
Палали мiста.
- Пiдсудний Iван Орлюк, у вас пiд час арешту знайшли серед речей оце.
Що це? - запитав вiйськовий юрист Величко, слухаючи зiзнання пiдсудного у
вiйськовому трибуналi.
Пiдсудний важко зiтхнув i почервонiв.
- Вiдповiдайте, що це?
- Земля... - сказав пiдсудний i опустив очi.
- Яка?
- Українська.
- Так. Ви були комсомольцем?
- Атож. Я i є комсомолець.
- Припустiмо. А нащо це? - Вiйськовий юрист розгорнув на столi
маленький вузличок з землею.
- Це я взяв на спомин, коли покидав Україну. Вночi. Удосвiта жiнка одна
плакала, казала, що це кiнець України, ну, кордон, сказати б, межа.
- Ну?
- Ну, то я тодi вiдiйшов набiк, став на колiна й
сказав:
- Прощай, Україно.
- Ще що сказали?
- Бiльш нiчого. Зараз пригадаю... Здається, все.
- Так. Продовжуйте. Можете продовжувати бiографiю, тiльки коротко.
- Так! - раптом якось стрепенувся Орлюк i посмiхнувся самими тiльки
губами, в очах застигло страждання. - Отож я й кажу, що в косовицю ми
ходили круг стiжкiв по насiнню. Все своє дитинство я ходив по насiнню.
Воно в нас було скрiзь, де не повернись; в горщиках, у вузликах, на
жердках у сiнях, в повiтцi попiд стрiхою, в сипанках, в мiшках та
мiшечках.
Я часто й спав у насiннi: в житi, в просi, в ячменi й горосi на печi. Я
любив, як насiння пахне. Я вирiс у насiннi. I мати мене народила в насiннi
- в жнива пiд копною.
- Доволi.
- Але це дуже важливо. Я зараз поясню...
- Ви краще зразу розкажiть про свiй злочин, - сказав другий
вiйськюрист. - Як ви вбили двох своїх товаришiв?
- ...Якi теж, мабуть, виросли серед насiння, - додав Величко.
- Так я ж їм казав, не можна ж, кажу, так пiдло мiркувати. Власне, я
так подумав.
- Що саме?
- Ну, от про те, що вони казали.
- Але ж ви не мали права їх розстрiлювати?
- Не мав.
- Отже, ви визнаєте себе винним?
- Нi... Я ж вам пояснюю... Я що кажу? Я...
- Вiдповiдайте на запитання точно! Ви вбили...
- Я їх розстрiляв! Перед розстрiлом я спитав дозволу...
- У кого?
- У капiтана Кравчини.
- Капiтан Кравчина не мав права дозволу.
- Вiн i не дозволив. Вибухнула мiна, i вiн упав поранений. Тодi я сам
уже розстрiляв.
- Вас нiхто на це не уповноважував. Чому ви не визнаєте себе винним у
вбивствi двох товаришiв?
- У мене серце скажене.
- Вiдповiдайте: так чи нi.
- Я... менi... я не можу цього сказати.
- Ви стоїте перед вiйськовим трибуналом. Вас буде розстрiляно!
- Скажу.
- Кажiть.
- В мене самого тодi виникло трохи їхнього почуття. Воно нiби як
повiтрям перелетiло на мене. I це мене так якось образило, аж я
розсердився. А думати вже нiколи було, i потiм землi, бачите, скiлечки
лишилось... Я вас прошу, не ремствуйте на мене за мову про насiння. Я ж на
агронома вчився. Хотiв був уславити свою область, а тепер ось що лишилось!
Далi пiдсудний не витримав i, схопивши зi столу зав'язану в хустинку
жменьку землi, заплакав.
Вiкна бринiли вiд вибухiв.
Це сталося так:
В непозбутньому горi плакала жiнка пiд хатою. Було темно й не темно.
Зловiснi спалахи шарiли навколо, й така туга розлита була в цьому
невiрному свiтлi, такi недобрi звуки порушували нiчну тишу, що вся,
здавалось, земля стогнала вiд тяжкого передчуття.
Пiсля тривалих кровопролитних битв вiйсько вiдходило, згiдно з
стратегiчним планом командування.
- Прощай, Україно... - сказав Орлюк, зупинившись i обернувшись на
захiд, туди, де жеврiли заграви. Голос його уривався вiд страждання. Потiм
вiн став на колiна, а за ним i його товаришi.
Вiн говорив тихо, втративши з туги силу голосу. Говорив спроквола, з
паузами, вдивляючись праворуч i лiворуч в нiчнi пожежi.
Потiм погляд його полинув далеко вперед, аж до днiпрових берегiв, до
Карпатських гiр, якi вiн покинув ще так недавно.
- Прощай... Присягаємось, де б ми не були, доки ми живi, житимеш i ти!
I нiколи не загинеш, дорога наша земле, поки тримає зброю Батькiвщина, хоч
одна пара комсомольських рук! Нiколи! Вiзьмiмо, товаришi, по жменi
землi... - звернувся Орлюк до товаришiв.
I коли вони взяли отак по жменi землi, Орлюк гукнув у пiтьму всiма
силами своєї душi - всiм гнiвом, образою, горем:
- Смерть фашистським окупантам!
- Тихо! Хто там горлає? Вiдходимо тихо... - долинув вiд дороги голос
командира.
I тут Орлюк помiтив, що двоє з його товаришiв кинули землю й гнянули
один на одного мигцем з якоюсь лихою, майже непомiтною усмiшкою, i навiть
не усмiшкою, а з якимсь iншим вирiшенням.
- Так, палахкотiли зловiщi заграви, - неуважно проказав суддя,
дослухаючись до сигналiв тривоги. - Ви зупинились. Ну й що ви сказали?
- Я сказав: прощай, Україно, смерть фашистським окупантам, ще якiсь там
слова.
- Потiм?
- Потiм ми взяли ось це. Потiм я бачу, що вони кинули це-от i так
якось... Я тодi їм i кажу, загалом почали говорити, i я побачив, що або я
розстрiляю цих гадiв, або клятвi моїй грiш цiна i додому я не повернусь.
Потiм, другої вже ночi, коли фашисти прорвались, я бачу - вони в сiно. То
я тодi за автомат, - стiй, кажу, боягузи й зрадники Вiтчизни!!!
Тут Iван Орлюк так обурився, що стiл, за яким сидiли суддi, затрiщав
пiд ударом його кулака.
Велика авiабомба вибухнула перед самим будинком суду. Промчали нестямнi
конi, обiрвавши поводи. Почалось бомбування.
Орлюк з суддями сидiли в бомбосховищi. Суддя Петро Самiйлович Величко
був незадоволений.
- Любий мiй, як захисник Батькiвщини й комунiст, i як суддя, прошу вас
як слiд зрозумiти те, що я казатиму: коли б ви були моїм єдиним сином, все
одно пiдете...
- В штрафну роту! - сказав Орлюк таким тоном, нiби просився до Москви
на Сiльськогосподарську виставку. - Хоч три днi поб'юсь! Будь ласка.
- Три днi. А далi хоч i смерть?
- Будь ласка!
- Безглузда ви людина. Прiзвище орлине, а голова дурна. Недалеко ви
втекли вiд тих дурнiв, що самi їх пострiляли... Нi, любий мiй...
- Товаришу...
- Заждiть...
- Товаришу суддя!
- Увага! Возду-ух! - почулося звiдкiлясь згори. Створилась мертва тиша,
пiсля якої так загуркотiло й так задвигтiла земля, що про суд усi забули.
Потiм раптом все вщухло.
- А про насiння ви дуже добре сказали, - озвався Величко, стежачи за
ворожими бомбардувальниками, що вже вiдходили. - I я вiрю, що рано чи
пiзно, але ви, Орлюк, ще сiятимете десь над Днiпром це насiння...
Запам'ятайте мої слова.
- Так ви за насiння не образились?
- За насiння - нi. Навпаки.
- Я так люблю сiяти! - зiтхнув Орлюк, весь час намагаючись забути, що
вiн пiдсудний. - Люблю орати, косити, молотити. Але понад усе люблю сiяти,
садовити, плекати, щоб росло. Тодi я сторукий, i рука в мене, товаришi
суддi, ну така легка, нiде було так не родило, як там, де я. Медаль
одержав на виставцi. Он!.. Пiшли, пiшли, пiшли!.. - Орлюк побачив раптом
ескадрилью наших винищувачiв i пожвавився. - Як я заздрю льотчикам. Не
попав я в льотчики.
Штрафна чи не штрафна рота? Всiм однаково важко. Всi повиннi колись
привести до торжества.
- Вогонь на мене! Вогонь на мене! Фашисти близько! Я - "Ластiвка"!
Вогонь на мене! Ворог рядом! Я - "Ластiвка"!.. "Ластiвка"!..
Орлюк сидiв у гнiздi навiдника й кричав у телефонну трубку. I чи тому,
що нiхто вже йому не вiдповiдав, чи тому, що оглух вiд вибухiв, чи що
вороги вже справдi були близько, обличчя його вiдбило страждання. Потiм
вiн затамував подих i весь побагровiв: поряд нього лежали трупи ворогiв, i
нiкуди було дiтись вiд них, анi сховатись вiд нестерпного смороду.
- Вогонь на мене!
Вiн згоден був, щоб його пошматували власнi мiни, тiльки б не дихати
цим смородом.
- Я - "Ластiвка"!.. Давай! А, будь ти прокляте!..
Але артилерiї було вже не до "Ластiвки". Битва гримiла п'яту добу.
Пiдходили резерви на машинах. Бiйцi озирались на стрiчний потiк поранених
i проносились вперед, думаючи свої труднi думки.
Виходили пораненi з бою. Пiд важким гупанням бомб здригалась земля.
Ворог не шкодував нiчого. Вiн кидався в атаки буквально по власних трупах
i докотився до артилерiї.
Коли на старшого лейтенанта Пахомова наринув ворожий вал, артилеристи
запрацювали в граничному темпi. Упав важко поранений Пахомов. Тодi з
флангу вдарив кулеметник Гаркавенко. Але й вiн загинув, поранений багатьма
кулями. Пораненого Гаркавенка вiдразу ж замiнив його напарник Грачов. Але
недовго попрацював Грачов, одну лиш хвилину. Не стало Грачова. Тодi
Попельнюк залiг мiж поранених i поклав весь фашистський цеп зблизька.
- Вогонь на мене!.. - кричав Орлюк, вiдчуваючи вже, як двигтить земля
пiд вагою ворожих танкiв. Цього разу Орлюка почули.
- Даємо! Тiкай, поки цiлий! - закричав у телефон старший сержант
сибiряк Дубровiн, що замiнив пораненого Пахомова. Це був веселий дужий
парубок, який нiколи не занепадав духом. Вiн давно вже носив у кишенi
листа до рiдних, в якому дбайливо сповiщав про свою смерть у бою, щоб
знали вони всi i весь Сибiр, як загинув вiн на полi бою.
- Вогонь!
Орлюк вибрався з вогневого котла якимсь чудом. Коли оглянувся, кiлька
ворожих танкiв уже горiло, а один, найближчий до нього, злетiв у повiтря
вiд прямого влучання й вибухнув такою буйною багрово-чорною кулею, що в
нього серце затрiпотiло, мало не луснувши, й гаряча хвиля нiби жаром
сипнула.
Скориставшись з хвилинного ворожого замiшання. Дубровiн викотив батарею
на вiдкриту позицiю. I хоч немало бiйцiв полягло вiд танкового вогню д сам
вiн, Дубровiн, був поранений, артилеристи знищили ще шiсть танкiв i цим
врятували фланг. Але вони теж витримали недовго. На них рушили новi хвилi
автоматникiв, i хоч незабаром усi вони до одного були вбитi чи пораненi,
нiхто не вiдступив. Бiй було виграно.
- Танки! Дубровiн! Нашi танки! - закричав Орлюк, поглянувши назад.
Танки генерала Глазунова йшли в атаку. Орлюку здалось, що вiн крикнув
"ура", але вiн тiльки прошепотiв це слово. Вiн був поранений двiчi.
В завзяттi бою вiн не помiчав нi болю, нi кровотечi. Його запал досяг
такого високого градуса пристрастi, що тiльки втративши майже всю кров,
вiн якось немовби втратив злiсть, засумував, i, танучи, як вiск на сонцi,
упав.
I здалося раптом Орлюку, що впав вiн, з якогось дива, не на землю мiж
здутi конi й нiмцi, нестерпно смердючi, а в дiдiв човен, i весняна повiдь
пiдхопила його й понесла хутко-хутко, кружляючи помiж сокорами, вербами,
дубами, крiзь чудовi заростi вербняку й лози. Розпукувались бруньки на
затоплених деревах, бринiли нiжнi кетяги цвiту. Потiм човен поплив серед
водяних квiтiв, поминаючи села, хутори, а в весняному небi снувались
навдивовижу нiжнi хмарки. Потiм вода зникла, i старезний просмолений дiдiв
човен поплив по травi, по квiтучому садку, кружляючи помiж кущiв порiчки,
агрусу, повз пасiку та омшаник, i приплив, як у казцi, попiд рiдну хату.
- Iване! Це ти, наш Iваночку! - бiгли до нього батько-мати, дiд, баба,
сестри. А вiн лежав у човнi не поранений, а зовсiм здоровий i радiсний,
тiльки йому невiльно було встати.
- Iване! Iваночку! - бiгла до нього стежкою вона, найдорожча його
Уляна. - Iваночку, повернувся!
Вони схилилися до нього всi, добрi, люблячi, тiльки вiн не мiг
пiдвестися.
- Iваночку, та озвися ж до нас хоч словечком! Та чого ж на тобi така
бiла сорочка?
- А я сьогоднi переходив у другий клас, - сказав Орлюк, щасливо
посмiхаючись.
- Да там же вiйна, де ти був? - поспитала мати.
- Вiйна, мамо... Там все. Всенький свiт. А видно!..
- Горить?
- Ой горить!.. I видко, мамо, на сто рокiв уперед.
- Та й коли вже воно скiнчиться?
- А наказ же був.
- Який наказ?
- А шукай мене, моя мати. Шукай мене, моя мати, в степах край дороги.
Там я буду, моя мати, тричi зимувати, своїм чубом кучерявим степи
устилати, своїм тiлом комсомольським орлiв годувати, своєю кров'ю гарячою
рiчки виповняти, людство визволяти.
- Так це ж пiсня?
- Нi, спiваємо iншої. Ось пiсня, - посмiхнувся Орлюк i стиха заспiвав:
"Дiвчино Уляно, збуди мене рано, та так збуди рано, а ще й не свiтало. Щоб
у барабани та не вибивали, золотiї труби та не вигравали..."
Уляна не витримала пiснi й тихо заголосила.
- Ну, а це що за мертвяки? - запитав дiд, показуючи на побитих фашистiв
у ногах Орлюка на днi човна.
- Це вороги, - сказав Орлюк. - Я був навiдником. Кричу - вогонь на
мене! Вогонь на мене!.. Вони до мене: "Вер iст дорт?" А я: "Смерть!" Ай!..
Гiтлерiвцi тримали його за ноги задубiлими руками.
- Втрачаю свiдомiсть, - сказав Орлюк тривожно й голосно, неначе щоб
пробудитись, зупинити прудководу рiчку. Вiн лежав на полi битви в кровi й
брудi, вчадiвши вiд трупного смороду.
Потiм, непритомнiючи, вiн знов полинув додому, але вже не мiг
наблизитись.
- Гей, гей!.. Уляно!.. - гукнув вiн до своїх рiдних, простягаючи руки,
але вони хутко вiддалялись. Щось нестримно несло його геть з рiдного саду.
До Орлюкової хати пiдходили з Захiдної Європи найогиднiшi її
представники - гiтлерiвськi фашисти.
Вони ввiйшли в село пiд барабанний дрiб i музику губних гармошок. Вони
стукали в кожнi дверi, в кожне вiкно. Вони майже всi щось їли, жували,
деякi здавались п'яними. У водяних очах окупантiв заяяла духовна вбогiсть.
Йшла вiйна в ефiрi. Вiдбувалися сутички мiж радiостанцiями.
Радiостанцiї Берлiна, Києва, Братiслави, Праги, Парижа, Будапешта, Рима
розносили по всьому свiту промову фюрера України Ерiха Коха:
- На безмежних просторах України є земля для всiх солдатiв. Солдати, ви
менi можете повiрити, що я витягну з цiєї країни останнє, щоб забезпечити
вас. Сорок п'ять гектарiв на солдата! Ось що значить воювати, коли тебе
веде Гiтлер!!!
- Хайль! Хайль! Хайль! - хрипiв ефiр.
- Говорить радiостанцiя iменi Тараса Шевченка! Дорогi товаришi
робiтники, колгоспники й трудова iнтелiгенцiя України! Гiтлер i його банди
прагнуть завоювати свiт i створити свiтову рабовласницьку iмперiю...
- Говорить Будапешт! Хайль! Хайль! Хайль!
- Говорить Берлiн! Солдати! Збувається вiкова паннiмецька мрiя
об'єднання Балтiйського й Чорного морiв пiд скiпетром фюрера! Хайль!
Хайль! Хайль!
- Говорить Москва!.. Що сталося б з людством, коли б не було нас.
Радянського Союзу? Де черпали б народи силу й мужнiсть в боротьбi з
фашистським гiгантом? Куди покотився б свiт? В яку безодню?..
- Говорить Берлiн!.. Убивайте, вбивайте, вбивайте нещадно партизанiв i
всiх, що дiють разом з ними, наказую в полон не брати й не розстрiлювати,
а тiльки вiшати.
- Говорить Москва!.. Брати й сестри! В цiй велетенськiй боротьбi двох
свiтiв вирiшується доля Радянського Союзу, а з ним Української Радянської
держави. Вирiшується питання життя народiв взагалi i нашого народу. Чи
розвиватиметься наша культура, чи загине разом з нами? Чи буде Україна
вiльною Радянською республiкою, чи щезне й обернеться навiки в
фашистсько-нiмецьку колонiю?..
Тоне звернення уряду в хрипiннi й виттi радiостанцiй Заходу.
- Хайль, хайль, хайль! - вигукували продажнi диктори цiлої майже
Європи, а слiдом за ними надривали голоси й нужденнi українсько-нiмецькi
нацiоналiсти.
Але ось радiостанцiя Тараса Шевченка знов заволодiла ефiром:
- До зброї, народе-воїне, до зброї! Винищуйте, громiть фашистського
звiра! Хай до неба здiймається священний вогонь ненавистi до окупантiв!
Слава кровi вашiй i безстрашшю! Смерть фашистським окупантам!
- Говорить Москва! Говорить Москва! Говорить Москва!
- Живу! - прошепотiв Орлюк сержантовi Дубровiну, що пiдбiг до нього.
Анi кровинки не мало вже в собi його обличчя. Дубровiн сам був поранений в
голову, але йому ще вистачає сили пiдняти Орлюка.
- Живемо... Звичайнiсiнька рана... Ага, друга. Ух, ти!.. Тамуй кров!
Затискуй!
- Не кидай мене, Степане.
- Не чую. Глухий!
- Не давай менi лягати! Тримай на ногах!
- Ага! - вiдказав Дубровiн. - А ти опинайся, топчи її!
- Топчу...
- Топчи, не давайся!
- О Стьопо! - заскреготiв зубами Орлюк. - Топчу...
- Топчи-и! Ми ще себе покажемо! Ще вони побачать нас усi! - Дубровiн
глянув на захiд i взяв Орлюка на плечi.
Пораненi виходили з бою, пiдтримуючи один одного. Багатьох виносили
санiтари, вiдправляли машинами. На зустрiчних машинах надходили резерви.
Кипiла робота в хiрургiчнiй. Вiкна деренчали вiд вибухiв. Часом чути було
рокотiння великокалiберних кулеметiв. Одна з сестер знепритомнiла.
- Гей, заберiть сестру!
Хiрурговi лiкаревi Богдановському вкладали в рот бутерброди. Гумовий
фартух на ньому був у кровi, халат у кровi. Змарнiле вiд утоми немолоде
лице пiтке, очi запаленi. Руки в гумових рукавицях пiднятi вгору.
- Вина!
В хiрурга вливали вино.
Велика бомба розiрвалась неподалiк. Посипалося скло вiд дужого вибуху,
штукатурка, щебiнь. Все затрiпотiло й зрушило з своїх мiсць. Повiтряна
хвиля вдарила хiрурга об стiну, жбурнула додолу.
- Уляно, Уляно! - кричав сержант Орлюк, лежачи на операцiйному столi.
Вже непритомний, догравав вiн свою страшну гру, жестикулюючи й
здригаючись.
- Вогонь на мене! Вогонь на мене! Я "Ластiвка"! Фашисти рядом!
"Ластiвка"!.. На мене!.. Я "Ластiвка"!.. Уляно!.. "Ластiвка"!..
Госпiталь двигтiв i трiщав вiд могутнього реву вiйни.
Саме в той час далеко за Днiпром у рiдному Iвановому селi зловiсний рев
вiйни вдирався в школу.
- Уляно, спокiйно. Йдуть... Найголовнiше - це спокiй... Прошу тебе...
- Ахтунг!
- Встати! Встати!
В супроводi перекладача й двох озброєних автоматами солдатiв
гiтлерiвський комiсар Курт Шредер швидко пройшов по всiх класах
Старо-Павлiвської десятирiчки. Учнi й учителi пiдводились у гробовiй
мовчанцi. Бiля виходiв iз школи та в переднiй стояли полiцаї.
Директор школи Василь Маркевич Рясний був схвильований вкрай. Вiн дуже
боявся, що хтось з учнiв не встане або ж нешанобливо вiдповiсть на
яке-небудь ко-мiсарове запитання. Вiн знав, як ненавидять його вихованцi
фашистiв, як ненавидять їх учителi. Йому вiдомо було, що комсомольська
група вчителiв i учнiв збиралася вже формувати пiдпiльну бойову дружину,
щоб при першiй нагодi органiзовано пiти в партизани. Вiн спiвчував їм всiм
серцем i сам радо пiшов би в дружину, коли б не його немолодi вже лiта.
Вiн не був простим вчителем. Освiчення народу було спадковою дiяльнiстю
його роду. Вчителями були його батько, й дiд, i дiти його теж були
вчителями - два сини, що пiшли в Червону Армiю, й дочка Уляна, яка
тiльки-но закiнчила педагогiчний iнститут у Нiжинi. Портрети
Чернишевського, Писарєва, Добролюбова, Ушинського, Шевченка, на кому
виховувались цiлi поколiння народного вчительства, шанували в його родинi,
як i портрет Ленiна. Василя Маркевича поважала вся округа, i зараз, коли
представники влади й партiйний актив вирушили на схiд, залишивши в
пiдпiллi окремi лише групи
органiзаторiв опору, вiн тим часом залишився майже єдиним авторитетом
на селi. Вiн знав це, i його це лякало.
Передчуття грози гнiтило його. Важкi хмари облягали небо, й не було
майже просвiтку.
Комiсар зупинився в сьомому класi. Запанувала зловiсна тиша. Перед
комiсаром, за кафедрою стояла директорова дочка - молода вчителька iсторiї
Уляна Василiвна. Глянувши на Уляну, Василь Маркевич вiдчув, що зараз
станеться те страшне, неминуче, чого вже не можна нi вiдвернути, нi
виправити. Те, що заховане було в нього в серцi, вiн побачив на обличчi
доньки. Горда молодiсть не могла потаїти своїх почуттiв. Уляна дивилася на
комiсара Шредера з неприхованим презирством.
- Це моя дочка. Прошу вас далi, до iншого класу, - сказав Василь
Маркевич.
- Дуже добре, - посмiхнувся Шредер. - Дозвольте? - звернувся вiн до
Уляни й, не дiждавшись вiдповiдi, сiв, поклавши на кафедру стек i кашкета.
- Продовжуйте. Скажiть їй, хай продовжує.
- Продовжуйте. Пан комiсар хоче послухати вашу лекцiю, - сказав
українською мовою офiцер-перекладач. Це був середнiй на зрiст, непевного
вiку, якийсь нiби весь збляклий суб'єкт. Звали його Грибовський.
Вигнаний в числi гетьманських недобиткiв з України у вiсiмнадцятому
роцi, недолугий син волинського попа Євген Грибовський прожив за кордоном
двадцять п'ять рокiв. Чверть сторiччя носило його по Нiмеччинi, Канадi,
Бразiлiї, Аргентiнi, Пiвденнiй Африцi, Францiї, Балканах.
За довгi роки блукань, зазнавши стiльки пригод, що їх стало б на добрий
десяток бульварних романiв, вiн зробився вiдомим не одному десятку
контррозвiдок. Не один таємний шеф ховав у себе його фотографiї, доноси й
клятви на вiрнiсть. "Комiвояжер терору", як звали його у вiдповiдних
колах, мав пiдданство Латвiї, Чехословаччини, Францiї, Нiмеччини,
Болгарiї, Аргентiни. Був агентом багатьох держав. Любив вродливих жiнок,
вино, кохався в коштовних самоцвiтах i полюбляв вишукано гарнi костюми
авантурникiв. Брався робити все, нiчого не вмiючи, не маючи жодного
людського фаху.
Довго блукаючи чужиною, сiяв ненависть до уряду свого народу,
манiакальне марячи Україною, вже тiльки як приводом помсти.
Але вiдшумували вже жалюгiднi роки розчарувань по ресторанах,
другорозрядних готелях, купе вагонiв. Минулась молодiсть, пролинула цiла
епоха в химернiй авантурницькiй метушнi. В стомленiй хворiй уявi
переплуталися всi шляхи-дороги цiлого свiту, й рiднi люди десь
порозгублювались i давно забулись, i навiть забувся батько в селi,
нiкчемний нерозумний попик.
Це була вже мiнус-людина. Використовуючи його для загарбницької мети,
нiмецькi фашисти не вiрили жодному його слову й зневажали його, як
людський покидьок, який завжди потрапляє пiд ноги на непрямих шляхах
мiжнародної полiтики.
Таким був Грибовський. Вiйна Нiмеччини з Радянським Союзом застала його
чортзна-де, в Iталiї, Тунiсi чи в Мадрiдi. За кiлька днiв вiн був уже в
нiмецько-фашистськiй формi. Грiзним потоком понесло його разом з
фашистською ордою на Україну.
- Продовжуйте! - наказав вiн вчительцi.
- Лiтописець оповiдає: князь Святослав ходив легко, як барс, - сказала
Уляна, звертаючись до учнiв. - Вiн нiколи не брав у походи возiв, нi м'яса
не варив, але, покраявши конятину, чи звiрину, чи яловичину, пiк на жару.
Нi намету не мав, нi постелi, й нiколи не рушав на ворогiв своїх, не
оголосивши вiйни. Благородний i простосердий слов'янин, вiн завжди
попереджав про свiй похiд: "Хочу йти на ви". Вiн вирiс тут, де й ми. Он
там за горою, у Вишгородi, жила його мати Ольга. Ось тут за вiкном, де
стоїть Троянова хата, паслись його конi тисячу рокiв тому...
Уляна зробила невелику паузу, тамуючи хвилювання. Клас не спускав з неї
очей. Було так тихо, що, здавалось, чути рух кровi в серцях.
Нiяка промова не могла дужче зворушити юнi натури учнiв, викликати
бiльшу схвильованiсть, нiж цi простi слова. В устах молодої вчительки
голос народу пролунав невмирущим тисячорiчним дзвоном, немовби звiдкiлясь
здалеку засурмили над Днiпром прадiдiвськi сурми, заiржали конi на
степових пагорбах, потягло потом i кров'ю древнiх сiч, i могутнiй брязкiт
старих мечiв розлiгся над гуркотом нещодавно вiдгримiлих рiдних гармат i
танкiв. Все було зрозумiло до кiнця. Все кликало на подвиги.
Комiсар не зводив з Уляни водяних очей. Грибовський шепотiв на вухо
йому переклад i так само жер її очима.
Уляна вiдчувала на собi погляди ворогiв, їй було страшно, як буває
страшно в першому бою молодому недосвiдченому воїну, коли з флангу
починають поливати його безперестанним нищiвним вогнем. Але ось пiд
натиском благородної волi до життя й перемоги стишується хвиля страху.
Увiльнившись вiд життєвих пут, кидається воїн вперед з удесятеро бiльшою
снагою, й тодi особливої влучностi набувають його удари по вороговi i з
особливою владною силою лунає його бойовий клич.
..Голос Уляни змiцнiв. За якусь мить вiн нiби постарiшав на декiлька
рокiв. В ньому пролунав вiдвертий уже заклик.
- Коли дев'ятсот сiмдесят другого року орди печенiгiв, керованi
вiзантiйцями, оточили його бiля днiпрових порогiв i вiн побачив, що виходу
нiби нема, вiн все-таки знайшов для себе й своєї дружини вихiд у битвi.
Коли всi були пораненi, й мечi потупились, i смуток закликав до втечi з
поля битви, вiн сказав: "Воїни, не посоромимо землi Руської, поляжемо тут
кiстьми. Мертвi сорому не ймуть".
Тодi вiдповiла йому дружина: "Князю, де ти своєю накладеш головою..."
- "Там i ми накладемо своїми!" - загомонiв раптом весь клас i замовк.
Запала недобра тиша. Шредер пiдвiвся.
- Смерть нiмецьким окупантам? Дуже добре! - Зловiсний рум'янець
забагрив його обличчя. Вiн знавiснiв, почувши те все.
- Встать! - гаркнув Грибовський. Учнi встали.
- Ахтунг!!
На дверях з'явились озброєнi солдати.
- Пане камiсар, але ж це лекцiя! - хвилювався Василь Маркевич. -_ _Це
тiльки лекцiя з нашої стародавньої iсторiї!..
- Зараз ви дiстанете можливiсть знати дещо з нової iсторiї, - сказав
Шредер.
Грибовський перекладав. Шредер з ненавистю подививсь на Уляну.
- Я звик шанувати жiночiсть, навiть коли я зустрiчаю її в особi, вартiй
не шани, а, припустiмо, кулi чи зашморгу, за iмперськими законами, але
я...
- Пане комiсар!..
_-_ Тихо!
- Я прощаю фрейлейн Уляну...
- Я не потребую вашого прощення! - сказала Уляна.
- Беру це до уваги, - сказав Шредер i, жестом
звелiвши вивести Уляну, подививсь на вчителiв.
-Я мушу взяти всю школу пiд захист вiд її нерозумного впливу. Вона, як
менi вiдомо, комсомолка.
- Тут всi комсомольцi, - сказав молодий учитель
Сергiй Гомон, коли полiцаї виводили вчительку.
- Неправда, я не комсомолець! Ви не смiєте так говорити! - захвилювався
вчитель молодших класiв Гордiй Мандрика. - Уляно Василiвно, скажiть, що я
не комсомолець!
- Ви? Певно, що нi, - сказала Уляна, оглядаючись на Мандрику. - Нi, нi,
який же ви комсомолець!
- Зрештою, менi байдуже, комсомольцi ви чи нi, - сказав Шредер. - Я
хочу, щоб ви всi, вчителi й учнi старших класiв, однаково добре згадували
мене в Нiмеччинi, куди ви поїдете сьогоднi ж...
- Дозвольте!.. Сьогоднi?..
- Тут вам нема чого бiльше робити. Зрозумiли?
- Але ж ми вчимось! - пролунав учнiвський дiвочий голос.
- Ви не будете вчитись. Ви будете працювати. Нерозумно вчитись у селi.
Ви є землероби. Цим сказано все!
- Це неможливої Це помилка! Я не вiрю! - спалахнув Василь Маркевич. -
Нiмеччина Гете, Шiллера!.
- Помовчте! Це нетактовно, - сказав Грибовський. - Залишиться три групи
молодших i вчитель Мандрика.
- Мандрика? Стривайте! Перекладiть йому! Вибачте, пане комiсар, вас
невiрно iнформували вiдносно нашого села! - Василь Маркевич побiг за
комiсаром до сумiжного класу.
- Наше село не таке, як ви думаєте. За роки радянської влади в ньому
виросло багато iнтелiгенцiї - лiкарiв, iнженерiв, педагогiв. Є вже вченi,
агрономи, хiмiки... Адже у нас...
- У нас, у нас! - розсердився Шредер. - Не забувайте, що сьогоднi тут
вже не ми у вас, а ви у нас!
_- _Ви не тямите, що ви кажете. Дурень ви! - скипiв раптом Василь
Маркевич.
- Не кажiть таких слiв, - прошипiв Грибовський.
- Що вiн сказав?
- Вiн збожеволiв.
- Що вiн сказав?
- Я сказав, що вони не поїдуть до Нiмеччини. Грибовський переклав.
- Вони вам про це сказали? - Шредер зблiд.
- Я їм це сказав, - вiдповiв тихо, але твердо Василь Маркевич.
- Неправда! Василь Маркевич цього нам не казав! - почувся схвильований
голос молодої вчительки. - Вiн клепле на себе.
- Перекажiть цьому бiльшовиковi, що вiн може
вважати себе повiшеним!
- Слухайте, збагнiть же ви, що вас завойовано ! - сказав учителевi
Грибовський, зцiпивши зуби. - Комiсар сказав, щоб ви були обережнiшим у
висловах. Вас
можуть покарати...
- Брешете! - сказав раптом Шредер українською мовою. -Я сказав, що ви
можете вважати себе вже повiшеним, а ви зниженим на чин. Курбацький!
Начальник полiцiї Федiр Курбацький у три скоки опинився перед Шредером.
Це був молодий дезертир, жорстокий i безвольний, бандит i грабiжник, що не
раз сидiв у тюрмi, вiдбуваючи мiзерно легкi покарання за свої злочини.
Начальником полiцiї вiн став з першого ж дня фашистської навали i з
першого ж дня почав наганяти жах на весь район. Вiд руки цього пiдлого
виконавця фашистських наказiв загинули десятки людей, що кляли перед
смертю свою нерозумну благодушнiсть, бо свого часу, коли мали владу й
обов'язок знищити злочинця, жалiли його матiр i нiкчемного скнару батька.
- Бий! - наказав комiсар.
Курбацький озирнувся й закляк: перед ним стояв старий директор школи.
- Не чiпай! - загув клас.
Курбацький розгубився. Навiть йому не ставало зухвальства пiдняти руку
на Василя Маркевича.
Тодi Шредер, побачивши, що справа набуває зовсiмне бажаного повороту,
щосили вдарив Курбацького стеком - раз, два, три! - i тодi бандит, хропучи
з болю, як пес на припонi, кинувся на директора.
- Товаришi! Тiкаймо! - захвилювались учнi в сусiднiх класах.
- Чуєте? Куди ж тiкати?
- Вони оточили школу!
- Прориватись! Прориватись!
Учнi, хлопцi й дiвчата, восьмого й дев'ятого класiв стояли за партами й
дивились у вiкна. До школи пiд'їхали вантажнi машини з солдатами. З
сьомого класу чувся крик.
- Пiдожди бити, каїне! - сказав Василь Маркович, знайшовши в собi силу
вiдiпхнути Курбацького й пiдiйти до Шредера. - Дай подякувати кату за
мотузку. Не бiйся, не битиму... - глухо сказав вiн, коли Шредер раптом
вiдступив перед ним на два кроки.
- Не пiдходь до мене! Слухай!
- Нi, ти послухай! - випростався Рясний. Вiн знав, що вiн загинув, що
йому вже не вийти з цього класу. Але нi страху, нi жалю не було в його
душi. В останнi хвилини чесно прожитого життя на помiч йому прийшов гнiв.
- Послухай i запам'ятай, куди ти прийшов.
- Я завоював...
- Нi. Це так здається тобi.
- Ти смiшний.
- Я вiльний. Перекладiть йому точно, мерзотнику!.. Я вiльний. Я i мiй
народ.
- Я винищу половину твого народу!
- Друга половина знищить тебе.
- Я уб'ю тебе!
- Бачу. I сам тут помреш. Але перед тим, як померти, ти проклянеш того,
хто поставив тебе на шлях смертi.
Тодi Шредер ударив його кулаком.
- Не завдавай собi працi, - сказав старий учитель. - Ти не можеш
образити мене. Я надто зневажаю тебе. I, щоб довести це тобi, я плюю тобi
в лице при дiтях.
- Я тебе повiшу!.. На палю!!! - сатанiв Шредер, витираючи плювок.
- Ну, що ж, услав мене жахом. Це предкодавня українська смерть.
Тремтиш? Садови на палю! Високо пiднiми, щоб бачили всi потомки, як
зневажаю я всi твої вчинки, фашисте.
Цi слова чула вся школа, i раптом...
Чи є школа на нашiй землi, що, почувши такi слова вчителя, не кинулася
б на ворога, яким би жорстоким i нещадним вiн не був? Чи є такi дiти?
Нема.
Василя Маркевича не повiсили. Вiн лежав посеред класу з простреленими
Шредером грудьми, оточений розпростертими тiлами своїх безстрашних
потемкiв, якими споконвiку славилась наша земля.
Розгромлену десятирiчку погнали з усiма вчителями в Нiмеччину.
Залишилось тiльки три перших класи та тихий Мандрика, що боявся власної
тiнi.
Уляна зникла невiдомо куди. Потiм казали, що коли її привели в
комендатуру на допит, вона, немовби скоряючись натхненню, що навiдує
людину раз на вiку в найвiдповiдальнiшу неповторну хвилину, зразу вiд
порога попрямувала до столу й, спритно взявши маузер, що лежав там,
застрелила двох офiцерiв гестапо й двох солдатiв. Далi, вийшовши в сiни,
вона вбила наповал ще одного солдата й одного вже в дворi. Все це сталося
за кiлька секунд.
Казали ще, нiби вона переховується у лiкаря Вiрського, що жив в
Орлюковiй хатi, i нiбито лiкар невпiзнавано спотворив її обличчя
страхiтливими лишаями, а руки якоюсь коростою, щоб нiхто не мiг анi
впiзнати її, анi схопити за руку.
Лiкаря майже-таки вбили за це, але вiн заперечував чутки й залишився
живий чудом, завдяки своєму велетенському здоров'ю.
Уляни й слiд прохолов.
Прогримотiли осiнь i зима.
Проминуло й друге полум'яне лiто.
У Iвана Орлюка було багато нових друзiв. Бойова дружба народжувалась i
мiцнiла швидко, як швидко часом i кiнчалась, через скороминущiсть життя.
Все тут було по-iнакшому.
Думки проносились одна одної вищi й значнiшi. Розумiння товариськостi
стало сердечнiшим i ясним, як нiколи нi вдома, нi в школi.
Тiльки закордонних друзiв не розумiв Орлюк, так само як i його
товаришi. Вiн вважав їх шкурниками, i закордонну їхню ковбасу їв з
незадоволенням, особливо пiсля гарячого дiла, коли й їсти її часом не було
кому.
Тут брала верх його молодiсть. Крiм того, розумiнню iноземної душi
перешкоджали деякi риси його виховання i вдачi, деяка прямолiнiйнiсть.
Йому хотiлося в вiйнi зразу ж подiляти з союзниками все нарiвнi - i
кров, i пiт, i злигоднi. Вiн не був дипломатичним анi наймалiшою,
потрiбною в життi, мiрою. Був вiн гордий i вразливий. Про нього вiрно
писав один iноземний дружнiй письменник: у Iвана було драматичне
свiтовiдчуття. Справдi, злодiяння фашистiв не давали йому спокою нi вдень
нi вночi. Вiн проливав кров.
Вiн увесь дiяв пiд владою великого бiля самого кратера вулкана,
осяваний його виверженням й готовий щомитi щезнути, як порошина.
Iнодi йому доводилося на довгi години влипати в двигтючу землю. Тодi
вiн видавався собi жалюгiдним, як черв'як, i туга томила його до сьомого
поту.
Iнодi, навпаки, натiшившись помстою, вiн почував себе заговореним вiд
смертi й надсильним. Тодi командири могли посилати його на якi завгодно
завдання. В нього нiби крила виростали, i уява грала з таким запалом, що
перемога, яку великi маршали бачили в пiдзорну трубу десь далеко попереду,
здавалась йому такою близькою, аж вiн чув на собi її подих.
Але цi високi хвилини вiйна посилала Орлюковi не так-то вже часто. А
чого було багато? Багато було поту, труднощiв, щоденної виснажливої працi
переходiв. I було надмiрне, напруження всiх почуттiв.
Кидаючись в атаки, вiн горлав нелюдським голосом. Такими ж голосами
кричали поряд його товаришi, i тiльки пiсля бою, та й то не вiдразу, коли
лихоманка переставала трусити їх тiла, говорилося, й писалося, й читалося
по армiйських газетах, що в найгрiзнiшу хвилину ринули вони на ворога з
гучними й високими словами на вустах, i це була правда, бо тiльки такi
слова й могли вихопитися з напруженої вкрай душi комсомольця Орлюка.
Немовби мiльйони голосiв усього народу вихоплювались вочночас з
Iванових вуст, зливалися вiд бiгу й гострої працi мозку в цей неймовiрний
хрип i рев i несли його, доброго радянського юнака, назустрiч вороговi, i
смерть поступалася перед ним, хоча й пiдставляла часом свою кощаву ногу, i
й тодi вiн падав, поранений.
Одне поранення було мiнними осколками в спину й бiк. Роздягнутий по
пояс, вiн стояв у садку в медсанбатi перед сестрою й, пiднявши руки на
голову, поволi повертався, вмотуючись таким чином в бинт. Вiйськовий
кореспондент, що був якраз тут, дивився на нього з затамованим захватом.
Вiн сам був вiдважний чоловiк, бувалий у бувальцях, що нiколи не втрачав
привiтної усмiшки.
Проте Орлюк не дуже-то полюбляв вiйськових кореспондентiв. їх фронтовi
нариси здавалися йому поспiль невiрними й викликали в нього смiх чи
iронiю.
- Орлюк?! Привiт! Мати рiдна!
- Еге ж. Обробили, гади! Кров, розумiєш ти, цебенiла, як з кабана.
- Ой-ой-ой! Я писав про вас, що ви перший пiдняли в атаку всю роту, -
сказав кореспондент.
- Хто? Я?
- Так! Вийшов чудовий нарис. Краса!
- Дурницi, - тихо сказав Орлюк i посмiхнувся. - Ви бачили цю красу?
- Дозвольте!
- От пiшов би хоч раз в атаку, добрав би, що за краса, - простогнав
лежачий поранений.
- Признатися, не ходив.
- Тож-то! Знав би, де раки зимують, писар! - сказав один немолодий уже
поранений, тримаючи на грудях забинтовану руку, як немовля в бiлоснiжних
пелюшках.
Пораненi посмiхнулися. Але багато кому було не до смiху. Вони неначе й
досi перебували ще "там" i пiсля важких трудiв своїх лежали немiчнi,
запорошенi, змалiлi, як поламанi iграшки. Один пожовклий вiд болю солдат
простогнав:
- Яка там в бiса краса? Пишуть казна-що! Ай!..
- Так, - сказав кореспондент. - Але я про iнше. Бо ж пiдвестися пiд
вогнем на весь зрiст - це безстрашнiсть... це...
_-_ Яка безстрашнiсть? Ану бiжи пiдведися без страху!
- Звичайно! Адже я так i пишу, що це подвиг. I в цьому краса! -
посмiхнувся кореспондент. - Весь свiт вражений! Тiльки ви цього не можете
зрозумiти. Ви вже не можете дивитися на себе збоку.
- Кажи-и.
- Ну, гаразд, - сказав поранений з бiлоснiжним немовлям. - Не можу
дивитись на себе. Ну, от я їх бачу, вони такi ж самiсiнькi, як я. Що ви
побачили на них гарного? Ну, покажiть менi хоч одного гарного! Хiба може
бути краса в убивствi людей?
- Чорт його зна, - сказав Орлюк, намотуючись на бiлоснiжний бинт. - Я
про себе можу сказати лише одне: скiльки не ходжу в атаки, крiм
роздратування й злостi, нiчого не вiдчуваю. Волосся на головi мерзне. -
Орлюк обернувся до журналiста. - Я розумiю, чому деякi навiть сивiють.
Замерзає волосся, язик не слухається, кам'янi баби вдавлюють вас у землю,
а земля двигтить i ворушиться круг тебе, й тягне тебе, тягне. То як i
пiдвестися з неї, коли ти при своєму розумi. Тодi настає така мить, що
один якийсь з роти, не знаю вже, вiн там чи я, вискакує на прокльон усьому
свiту...
- Точно.
- Гiтлеру собацi!
- А-а-а!..
- I вже не "ура" виходить, а не знати що! Ревище!
- Точно.
- А позаду вся Росiя грiзно на тебе: "Вперед! Чого прилип! Вставай!!!
Не прогай секунди! Секунди не прогай!.." Ось картина. Чи ж не правда?
- Правда, Орлюче, правда! - загув весь медсанбат.
Орлюк стояв перед журналiстом з пiднятими на голову руками, з
забинтованим голим торсом на тлi захiдного багрового сонця. Життєва снага
його була такою дужою, що й пiд час важкого поранення, й тепер, втративши
майже половину кровi, вiн не знепритомнiв, i тiльки в найкритичнiшi
моменти непритомнiсть брала над ним гору, але й тодi, випорскуючи на волю
з-пiд гнiту болю, його мозок продовжував працювати з надмiрною силою,
несучи його бозна-куди, неначе степового коня, що зiрвався з приколу.
Це було в трете поранення пiд Сталiнградом. Вiн упав з розгону в
контратацi на земну кулю, i хоч куля вислизала з-пiд нього, вiн все-таки
пiдвiвся з закривавленим обличчям, але довше триматися на ногах не мiг I
знову впав, цього разу на великий, критий червоним сукном стiл, за яким
товпились представники дружнiх країн усього свiту. Не ховаючи свого
захоплення, вони зразу почали гучно аплодувати йому. Але вiн не зрозумiв
їх. Вiн ще не опам'ятався вiд оглушливого бойового грому й не розiбрав, що
то за люди - чи то журналiсти, чи письменники, чи продавцi, чи якi iншi
персони свiтової iсторiї, їх було багато. Вони були дуже рiзнi, але всi
однаковою мiрою делiкатнi й винятково чемнi.
Деякi з них, як видно з погонiв, перевдягнутi були в вiйськовi
кофтинки, що надавало їм, однак, не войовничого, а, навпаки, якогось нiби
жiночого вигляду, їх виразнi лагiднi очi свiтились розумом i цiкавiстю, а
свiжовиголенi щоки грали таким благодушним рум'янцем, що Орлюк, якому
притаманна була, як уже згадувалось, прямолiнiйнiсть i запальнiсть навiть
у нормальному станi, раптом знавiснiв.
Шматований нестерпним болем, закривавлений i брудний, вiн закричав, i
важко, й голосно, й зло застогнав, i заговорив казна-що, а вони аплодували
йому й навперебiй записували кожен його стогiн. Один з них знав росiйську
мову й перекладав всю його фонограму на їх незрозумiлу мову.
- Джентльмени, вiн просто кричить. В нього кiнчився шок.
- Але що вiн кричить?
- Вiн кричить: "Мамо, заберiть геть м'ясо".
- М'ясо?
- Яке м'ясо? Запитайте.
- Що вiн має на увазi?
- Йому не подобаються консерви?
- Вiн лається, вiн вигукує брутальнi лайки.
- Ай! Ай! Ай!!!
- Який хвацький хлопець!
- Ай, ай! Заберiть геть банки! - кричав Орлюк, плюючи кров'ю.
- Мiстер Iван, ви не кричiть, - лагiдно сказав росiйською мовою дружнiй
представник. - Джентльмени не повиннi кричати. В цьому є певна частка
похвальби. Ви можете бути смiшним.
- Виходь на вiйну!..
- Мiстер Iван, ви не повиннi так говорити.
- Що вiн каже?
- Вiн каже негарнi речi. Вiн уже дорiкає нам.
- Но?
- О! Вiн, без сумнiву, дуже прямолiнiйний.
- Виходь на вiйну!!! Растуди-перетуди!
- Мiстер Iван, вашi слова надто декларативнi, - сказав перекладач такою
приємною й правильною росiйською мовою, немовби вiн народився в старому
Петербурзi чи в Одесi. - Ви не повиннi казати цього. Я хочу думати, що ви
не простигли ще вiд вбивства цих фашистських молодчикiв i тому такий
збуджений. О_,_ як ви повиннi їх там колошматити!
- Колошмачу, чорти б колошматили вашу маму! Ай!.. - задихався Орлюк. -
Чого ти посмiхаєшся? Я не розумiю тебе!
- Дозвольте, мiстер Iван, хто вас навчив ставитись до нас з таким
упередженням? Адже ми вашi союзники. Ми поважаємо вас. Наш уряд поважає
вас.
- Наш уряд також поважає вас.
- Ави?
- А я нi.
- Як - нi? Чому? Може, ви не зрозумiли запитання? Ви цiлком свiдомi
себе?
- Так.
- То чому ж ви таке кажете?
- Мене часто ранять... Ай... Я кажу, що кажуть всi нашi солдати, живi!
Ай!.. Ай!.. - застогнав Орлюк на своєму закривавленому ложi. - Я знаю, що
ви думаєте!
- Що вiн сказав?
- Вiн сказав, що знає нашi думки.
- Слухайте, припинiть розмову! Вiн стомився.
- Дозвольте...
- Ви думаєте, нехай тече про всяк випадок, признавайтесь!
- Що тече?
- Кров моя!!
- Мiстер Iван, ви не повиннi так думати.
- Менi боляче!!!
- Але ми за це любимо вас. Ми любимо вас за жертви. Ми захопленi вашим
героїзмусом. У нас кожна дитина захоплена! Тiльки пам'ятайте, мiстер Iван,
гiтлерiвськi фашисти такi жорстокi, як i пiдступнi. Вони вже прищеплюють
вам антипатiю до нас за те, нiби ми щадимо свою кров, не шкодуючи вашої...
- А хiба не правда? - гукнув Iван. - Звичайно, нi. Адже вони обдурюють
1 декого iз наших джентльменiв. Вони запевняють їх, що ви хочете завоювати
Європу. Це неправда, звичайно, але ви зрозумiйте, який хитрющий ворог.
- Хитрющий? - застогнав Орлюк. - А чому ви не воюєте?
- Це воєнна таємниця. Вiн питає, чому ми не воюємо. Ми не можемо на це
вам вiдповiсти.
- Чому?
- Ми хочемо ввести в оману противника.
- Неправда! Де вашi солдати? Подати менi ваших солдатiв!!!
Джентльмени зникли. З'явились веселi солдати, зовсiм не схожi на
вiдомих Орлюковi солдатiв. Вони грали на губних гармошках бравурний
мотивчик i посмiхалися до Орлюка, як у театрi.
- Струнко! - закричав Орлюк, пiдводячись на закривавленому столi. - Ви
ображаєте мої рани!!
Солдати вмить зникли.
На їх мiсцi з'явився хiрург i поклав на обличчя йому бiлу марлеву
маску.
- Ай!.. Ай... Ай... Виходь на вiйну! - заплакав Орлюк i зiрвав маску.
Потiм вiн пiдвiвся з столу. I тут вiн помiтив, що вiн величезний, метрiв з
двадцять, коли не бiльше, заввишки. Вiн стояв закривавлений на п'єдесталi,
як пам'ятник, освiтлений прожекторами. На ньому була його солдатська
шинель. Голова його майже торкалася стелi великого залу.
В залi повнiсiнько добре вдягнених крихiтних незнайомих людей.
Вони дивились на нього зворушено й байдуже спiвали знайомий дорогий
мотив.
Раптом вiн покинув їх. Вiн зробив це якимсь одним рухом i полинув до
хмар. Потiм вiн плив морем, чи, вiрнiше, не плив, а летiв понад морем, без
лiтака, просто, як пташки, i море клуботiло пiд ним, як велетенська ваза з
перлiв, i звучала дивна музика, а над морем клуботiли такi ж казковi
хмари. I все звучало захватом безмежжя, безкрайностi.
Потiм вiн опустився на воду, i ним почало кружляти з неймовiрною
швидкiстю й раптом потягло вниз, у бездонну водяну воронку.
- Iваночку, Iваночку! - почулися крiзь музику здалеку звiдкiлясь рiднi
голоси.
- Iваночку! - кричали на березi його батько, мати, дiд, сестри та
Уляна.
Тодi, зiбравши останнi сили, вiн виринув з ворон-ки на поверхню й
закричав:
- Я тут! Живу-у!..
- Молодець! Оце я розумiю, оце боєць! Пiд хлороформом, з-пiд ножа подає
сигнали! - казав хiрург, обробляючи пораненого Орлюка, якому все це
примарилось.
- Живи, любий мiй! Живи хоч сто рокiв... Бинт?
- Приймаю командування! - вигукнув Орлюк, випiрнувши на мить у буття й
знову непритомнiючи.
- Нi, вибачте! Тут уже я командую! Так. Тримайте! Так... - бурчав
хiрург. - Давайте, хто там далi!
- Приймаю командування! За мною, вперед! - Орлюк пiднiмав солдатiв в
атаку.
Окопувався пiд кулями, працюючи лопатою, аж зуби скреготiли, до сьомого
поту.
Перебiгав з воронки в воронку, в поросi, в брудi, в снiгу. Переносив
убрiд через рiчки поранених товаришiв, сам мало не тонучи.
Кидався в атаки з криком - ура-ура-ура!
Брiв з товаришами по глибокiй осiннiй багнюцi, несучи важкi мокрi
колоди для переправ.
Витягав гармати з вибоїн та ям, машини, що забуксували, легко при тому
посмiхаючись i жартуючи, тому що кiнець кiнцем наша справа справедлива, ми
переможемо.
Наводив переправи по горло в водi, пiд диявольським обстрiлом, серед
битої криги.
Спав мертвим сном на двадцятиградусному морозi в снiгу, коли санiтари,
поклавши поранених на ношi, почали брати i його.
- Сплю, куди тягнете! Живий! - гукнув, прокидаючись, до санiтарiв. -
Клади назад! - I знов задавав хропака. Може, снилися йому тодi батько-мати
далеко десь за Днiпром. Скiльки боїв попереду!
Вони лежали на печi, Демид i Тетяна Орлюки, i хоч були вони в чоботях i
кожухах, їм було холодно. Стара пiч вже не грiла. Вона стояла бiла, пiд
зоряним зимовим небом, неначе ввi снi, а довкола димiло, попелiючи,
пожарище. Хату спалено, а старого Демида нещадно побито. Не жити вже
Демидовi на бiлому свiтi, бо ж такий вiн синiй та пухлий, i так нестерпно
болять руки-ноги, й болить голова, й нiхто вже не прийме в хату
переночувати, - погорiли хати до одної, спалено село аж по саму рiчку, а
на Зарiччi що не хата - повнiсiнько окупантiв.
I нiде не спiвали, хоч i був Новий рiк. Тiльки здаля, з-поза рiчки,
долинав часом п'яний фашистський рев, та одинока жiноча душа розпачливо
кликала на помiч:
- Рятуйте-е-е!..
Був великий мороз. Холоднi зiрки мерехтiли в темному небi, i
нескiнченний Чумацький Шлях простягався у вiчнiсть двома велетенськими
кривими колiями.
Притулившись до холодного комина, Демид тихо
стогнав:
- Ой... Затопи, Тетяно, пiч. Щось не нагрiюсь нiяк. I вижени отих-от,
як їх, коней, чи що... Хай не гудуть менi... Бачиш, знов повна хата...
- Добре, вижену. Киш!.. - сказала Орлючиха й махнула рукою на пожарище.
- Вже нема. I вже тобi тепло,правда ж?
- А вiрно, що правда. Ой...
Демид стишився, i на його змученому обличчi промайнула ледве помiтна
усмiшка. Вiн посмiхавсь увесь свiй вiк - у радощах i в горi, в веселощах i
в працi, i в незлобивому глузуваннi з людей i з самого себе.
- Вже ми нiмцi тепер, Тетяно, он що. I дiти нашi теж пропали.
Блукатимуть по чужих державах.
- Та що ти, Демиде. Всi будуть удома, й нiякої Нiмеччини не буде.
- Справдi? Ну, спасибi...
- Все минеться. Вiдшумить, як хуртовина, - сказала Тетяна.
Але хуртовина не вщухала. Знову насупилось небо, в каламутi хмар
потонули зiрки, снiгом замело по руїнах.
- Рятуйтеї.. - долинало крiзь заметiль.
- Це ти, Тетяно? - сказав Демид, нiби прокидаючись зi сну або щойно
повернувши з далекої дороги.
- Я, Демиде, Тетяна. Тобi погано?
- Заспiвай менi, Тетяно, колядки.
- Колядки.
- Еге ж. Може, я помираю. Так хочеться спати. А воно ж рiздво. Гостi
поприходять. Iван з дiвчатами. Га? Iван!.. Заспiвай про нашого Йвана.
- Про Йвана? Ну, добре...
I полинула в темiнь хуртовини стародавня колядка Орлюкової матерi:
Молодець Iваночко та вибив ворота, -
Святий вечiр!
Пу-гу-у! - вила-гула хуртовина, заносила країну завальними снiгами,
замiтала бездомних, розорених по лiсах та болотах.
Ой вибив ворота у чужi городi, -
Святий вечiр !
Та назбирав вiйська аж землi важко, -
Святий вечiр!
А молодця Iваночка цього вечора викликали до штабу дивiзiї, куди
приїхав командуючий армiєю Глазунов.
- Орлюка!..
- Старший сержант Орлюк з'явився за вашим розпорядженням!
Сержант Орлюк стояв у землянцi перед генералом Глазуновим у повнiй
готовностi. Це було вночi в донецьких степах.
- Завдання одержали?
- Так точно, товаришу генерал армiї!
- Це завдання, Орлюк, виняткової ваги. Його успiх - не тiльки наша
перемога, це збереження тисячi людей. Завтра ми втратимо приблизно... ну,
не буду передрiкати. Багато залежатиме вiд успiху вашої розвiдки.
Зрозумiло? Отже, на вашiй розвiдцi доля приблизно п'яти тисяч ваших
товаришiв. Я нiколи не перебiльшую. Зрозумiли?
- Так точно, товаришу генерал армiї!
- Я її доручив вам.
- Єсть...
- Пiдождiть. Перша умова - ви це зробите з своїм вiддiленням зараз же.
Орудуйте ножем, багнетом, чим хочете. Але жодного пострiлу, жодного
вигуку. Цiлковита, так би мовити, хiмiчна тиша. Зрозумiло? Язика
приведiть.
- Єсть!
- I ще. Наказую персонально повернутись живим.
- Єсть, виконати тихо й привести язика.
- Все.
- Дозвольте виконувати завдання?
- Iдiть...
Орлюк вiддав честь i, круто повернувшись, вийшов.
- Сержант Орлюк! - почув вiн генералiв оклик, коли вже причинив дверi.
- Сержант Орлюк!
- Орлюк!
- Єсть, сержант Орлюк!
Генерал Глазунов пiдiйшов до сержанта.
- Ви мене пам'ятаєте? - запитав вiн зовсiм iншим, тихим голосом.
- Так точно.
- I вiдразу впiзнали?
- Так точно.
- Чом же ви не сказали?
- Винуватий, товаришу генерал.
- Не гаразд. А все-таки?
- Я тодi дуже вас лаяв.
- Материв?
- Було всяке, - признався Орлюк i почервонiв.
- Гарний. - Генерал Глазунов звернувся до присутнiх офiцерiв штабу. -
Несе пораненого командира дивiзiї i лає його матiрно п'ять кiлометрiв.
- Винуватий, товаришу генерал армiї, - я не знав тодi, хто ви. Бачу -
кадр.
- Ну от. Добре, що я тодi був непритомний мало не весь час i нiчого
того не чув.
- А зовнiшнiсть у вас, товаришу генерал, чимала,
пудiв на шiсть, а кругом всi пораненi, ну, хоч плач, а тут противник
насiдає, а тут ще й рiчка. Переправа розбита...
- Так ти лаяти?
- Нi. Ви самi почали кричати й лаятись. То я тодi бачу, що ви мене
втопите в нервовому станi.
- Ну?
- Вдарив... по головi, щоб заснули.
- Чим_ _вдарив?
- Кулаком... Чим же?..
- I я заснув?
- Так точно.
- Гарний. Уплав тягнув?
- Точно. Потiм на собi. За рiчкою вдвох тягли. Той поранений хлопчина,
що допомагав менi потiм, лейтенант, казав, що вiн ваш син.
- Вiталiй?
- Точно.
- Нема вже Вiталiя, Орлюк... Ну добре. Спасибi тобi, брате. Як то
кажуть - гора з горою не сходиться...
- А людина з людиною сходиться, товаришу генерал армiї! - сказав Орлюк.
- Дозвольте виконувати завдання!
Генерал Глазунов якусь мить помовчав. Вiн дивився на сержанта
батькiвським поглядом. Був засмучений i тривожний. - Iди, солдате. Виконуй
свiй обов'язок, - сказав вiн тихо, як рiдному сину.
Не наша справа описувати в подробицях, де саме це вiдбувалось i перед
яким наступом. Таке й подiбне до цього дiялось скрiзь, де захищали життя й
честь Батькiвщини великi радянськi люди, вихованi для мирної працi.
Сержант Орлюк повз у снiгу в бiлому халатi, а за ним бiлими грудками
поволi просувались його гвардiйцi. Буря йшла зi сходу.
Перший гвардiєць:
- Кришка менi зараз чи нi? Кришка менi зараз чи нi? Нi! Я дуже молодий,
i менi властиво бiльш думати про смерть ворога. Взагалi, я можу думати
тiльки про гарне щось, i сон менi гарний приснився... Ага, правiше. Єсть,
правiше, так... Тiльки про гарне... Я вби ваю їх, це так. Це я уявляю собi
точно... Дивлюсь на годинник: дванадцять нуль-нуль. З Новим роком,
громадяни всього свiту! З новим щастям!
(Це думки гвардiйцiв. Слова промовлятимуть диктори. Самi ж гвардiйцi
мовчки повзтимуть до своєї мети. -_Прим. автора_)
Другий гвардiєць:
- Я не доповзу, звичайно, до Берлiна, брати й сестри. Це дуже далеко.
Де я, де Берлiн. Подивiться на глобус. Ну, та чорт з ним. Я не про це
думаю, не про смерть мiльйонiв моїх братiв i ворогiв. Берлiна нема для
мене. Є оцей от населений пункт... Ось вiн зараз...
Буря йшла зi сходу. Снiжна хуртовина розгулялася по всьому, здавалось,
свiту. Все живе залягло, заховалося в землю, в лiгва, в житла.
Третiй гвардiєць:
- Страшно менi. В головi нi думок, нi почуттiв. Я нiби розтанув, i
холод розповзається в мене по кишках. Та я перемагаю страх, бо я хоробра
людина. I сержант в мене попереду хоробрий душогуб, Орлюк, чума б його
забрала. Нi, я подолаю все на свiтi присягою своєю. Все одно. Прощайте,
брати й сестри, буду орудувати. На випадок загибелi сержанта приймаю
командування.
Четвертий гвардiєць:
- Пишуть. Написати можна все. Щастя померти в бою. Яке щастя? Не треба
менi такого щастя! Ти менi махорки дай, скiльки душа моя потребує. Без
махорки я не воїн, розтуди твою Гiтлера, Герiнга, Геббельса, Рiббентропа i
весь свiтовий фашизм... Або горiлки дають - сто грамiв! Хiба це дiло! Ти
менi дай її раз на три днi, але щоб я почував. А тут мете, прости господи.
Хоч би вже поранили чи чорти його маму знають. Ну, де ти тут, фашистська
наволоч, де?
Орлюк:
- Вiтре, вiтре, солдатське щастя, заступи мене перед ворогом заметiллю
своєю! Трудний i страшний повзу я до ненависної мети, так чи нi, так чи
нi? Так! Посуваюсь точно. I взагалi - так, нi пера нi пуху... Приготуйсь!
_(Пошепки)._ За Батькiвщину! Благословiть, мамо... Тихо...
Кинувся Орлюк на вартового фашиста й беззвучно
всадив ножа йому мiж лопатки. Метнулись гвардiйцi в Iмлi й зникли в
ворожих землянках. Завила хуга.
А його матiнка випроводжала, Випроводжала,научала;
Ой ти мiй синку, мiй Iваночку, Поперед вiйська не вихвачуйся, Позаду
вiйська не зоставайся. Держися вiйська та все середнього, Та за товариша
за сердешного, А Iван матiнки не послухався, -
плакала в хуртовину Тетяна.
- I добре зробив, - посмiхнувся в думцi сам до себе Демид. - Воювати -
кров проливати.
Поперед вiйська мечем махає, Мечем махав, сiче, рубав!..
- Отож. "А позад вiйська п'є та гуляє!" - прошепотiв Демид, побачивши в
снiжнiй вiхолi всю проспiвану картину.
- Дозвольте доповiсти, товаришу генерал армiї!сказав Орлюк, виринувши з
темряви перед генералом Глазуновим. - Наказ виконано!
- Добро. Ага, добро... А де Орлюк? - запитав генерал Глазунов, не
вiдразу впiзнавши Орлюка. - Ах, це ти, Орлюк?.. Ой-ой-ой-ой! Дайте йому
вина!
Орлюка, справдi, важко було пiзнати. Обличчя його було блiде, все в
липкому зеленкуватому потi й у кровi, пошматоване нiби пазурами хижих
птахiв чи звiра. Темно-лiлова подряпина над запухлим червоним оком в
кровi, пошматований мокрий халат у кровi. Вiд нього йшла пара. Вiн
хитався.
- Тиша цiлковита, товаришу генерал, - сказав вiн пошепки i раптом
затремтiв - його морозило.
Генерал швидко пiдiйшов до нього й по-батькiвському обняв за плечi.
- Ух, ти боже мiй. Ну що ти? Що з тобою? Поранений?
- Нi. Гидко, - махнув рукою Орлюк i, гiрко посмiхнувшись, глянув на
генерала.
Випивши вина, вiн не захотiв закушувати i, щоб нiхто не помiтив, нишком
засумував у пiтьмi, посилаючи всьому проклятому свiту гiркi свої докори й
погрози, поки не здолав його сон.

А король не знає, вiйська питає, -
Ой коли б же я знав, чий то син воював,
Я ж би за нього свою дочку дав, - Святий вечiр, -

спiвала Тетяна.
Демид посмiхнувся й подивився на Тетяну останнiм поглядом. Снiжна
бiлизна вкрила його обличчя. Iнiй, що припорошив бороду, вуса й грубi
пухнастi брови, забiлiв на повiках.
- Гукай, Тетяно, мороза та давай вечеряти. Сiдай, Iване. Сiдайте,
дочки, - ледве шелестiли старi Демидовi вуста. - Морозе, морозе, а йди
кутi їсти! Морозе, морозе, йди...
I мороз прийшов їсти кутю. Демидовi стало тепло. I мороз, виявилось,
нiякий не мороз, а його небiжчик дiд Самiйло, а сам Демид зробився малим
хлопчиною i якось так легко й вiльно нiби знявся й полинув у свято. I вже
не Тетяна, а його молода красуня мати спiвала йому чарiвних пiсень -
колядок, яких нiхто вже й не знає сьогоднi. Вона спiвала про диво дивне,
чудне диво, як у них на Петра та Дунай замерзав, а хто б вiри не йняв -
Демид сам там бував, - святий вечiр! Демид сам там бував, - святий вечiр!
- шаблею лiд рубав, - святий вечiр! - шаблею лiд рубав i коня напував.
Добрий вечiр!..
Лютувала хуга.
I рай далекого дитинства розкривався перед ними червоними маками,
рожевим цвiтом i васильками. Вони бачили його i в ньому заснули обоє,
притулившись одне до одного.
На вустах у них застигла тиха усмiшка до всього свiту. Поступово їх
замело снiгом, i так їх i не знайшов нiхто аж до весни. А навеснi довкола
печi зацвiли вишнi й грушi, й тлiн загиблих батькiв злився з пахощами
вишневого садка.
Дивовижнi речi дiялись на землi!
Минула весна. Минуло лiто й зима. Пролинуло й третє полум'яне лiто.
Україна палала вiд Дону до Днiпра. Розгромленi в запеклих боях, котились
за Днiпро величезнi гiтлерiвськi полчища. Пiд натиском грiзної радянської
зброї вiдступала гiтлерiвська Нiмеччина з усiма своїми сателiтами.
Висаджувались у повiтря мости на Днiпрi. Високi пожежi довго осявали
Днiпро вiд Полiського верхiв'я до Запорозького Низу.
Чотири українських фронти рухались на захiд чотирма залiзними потоками.
У всеозброєннi воєнного досвiду, здобутого пiд Сталiнградом, Воронежем,
Бєлгородом, Харковом, на Дону i в безлiчi iнших битв, вийшли радянськi
армiї на Днiпро.
Двi стародавнiх столицi замаячило вдалинi на горбах. Тисячолiття
слов'янства на Днiпрi благословляло подвиги потемкiв, i святi Київської
зруйнованої Печерської лаври, що вперше побачили страшний суд, дивилися з
своїх золочених уламкiв на темну воду великої слов'янської рiки.
- Днiпро! Це ж тут я купався! Це моя рiчка, братцi! - Сержант Орлюк
стояв по колiна у водi, а на березi на мокрому холодному пiску стояли його
бойовi друзi.
- Це мiй берег, дивiться! Онде навпроти, якраз на горi, бачите, грушi й
вишнi? То мої! А за вишнями й хата моя...
Але товаришi не бачили нi вишень, нi груш. Бачив їх сам тiльки
щасливець Орлюк: вони зацвiли цiєї осенi в його серцi.
Була темна нiч, одна з багатьох осiннiх ночей, сповнених воєнних див i
грiзного солдатського щастя. Був сильний вiтер. Днiпро неспокiйно нуртував
i кидався в iмлi. Чорнi хмари вгорнули всесвiт, i мряка стала стiною вiд
землi до неба - глухого, беззоряного. Йшов дощ.
Раптом замигтiв, запалахкотiв огнями весь правий берег вiд Києва до
Вишгорода й Межигiр'я, й стало видно гори за Днiпром, i Днiпро, й пiски
Лiвобережжя. За пiсками в прибережному лозняку й далi за лозами у лiсовiй
пiтьмi, краянiй безлiччю вибухiв, кипiла робота.
Рубали щогловi сосни й вiковi дуби, пиляли дошки, стругали колоддя,
палi для мостiв, крiпили понтони, плоти. Тисячi найрiзноманiтнiших засобiв
переправи - баркасiв, човнiв-душогубок, плотiв, бочок, дощатих ворiт i
всього, за що тiльки могла вхопитись людина, щоб не потонути, - все рушило
на людських плечах через заростi до Днiпра.
Важкi колоди й слизькi дошки випорскували з рук, падали в ковбанi разом
з людьми, але десятки тисяч теслiв, саперiв, понтонерiв, мостовикiв не
помiчали нi скалок, нi подряпин, нi геть стесаної шкiри на своїх
мозолястих руках i змуляних спинах, забували, що не спали вже двi доби й
майже не їли, тому що нiколи було їсти, i їжа стигла в куховарiв. Попереду
був Днiпро, i кожен, вiд генерала до солдата, розумiв, що треба поспiшати
на правий берег, поки розбитi в лiвобережних битвах гiтлерiвцi не
отямились.
Пiдтягалась величезна артилерiя, а вiд Переяслава-Хмельницького вже
пiдкочувались до Десни танки славнозвiсного Кравченка, але, не чекаючи на
повний склад пiдкрiплення, командування фронту звелiло солдатам i офiцерам
армiї Глазунова перейти Днiпро.
- Все... Починаємо! - сказав генерал армiї Гла-зунов i, поглянувши на
годинник, пiдвiвся над картами. Пiдвелися й усi генерали, полковники,
командири й полiтпрацiвники. Вiйськова рада закiнчилась.
- Залишилась година. - Генерал Глазунов обвiв очима всiх присутнiх i
сказав дуже тихо:-Забудьте на цей час накази, труднощi, всю суєту, весь
механiзм вiйни. Iдiть до солдатiв i скажiть їм найголовнiше. А
найголовнiше зараз - це добре слово. Скажiть їм найкраще, що пiдказує ця
нiч. Я знаю: їх не трз-ба нi переконувати, нi примушувати, - перед ними
Київ. Але Днiпро вiд цього не мiлкiший, i ворог не слабший. Це велика нiч.
Тому не бiйтесь великих слiв. Скажiть їм, що сьогоднi в усьому свiтi нема
людей нi прекраснiших, нi чистiших, нiж вони. Мiряйте життя й смерть
великою мiрою. Скажiть найпростiшiй рядовiй радянськiй людинi-солдатовi,
чиї дiди й прадiди вимолювали собi в бога за копiйчану свiчку дрiбок
безсмертя, скажiть їй, що вiчнiсть сама стукає до її грудей цiєї ночi.
Iдiть.
- Солдати великого Радянського Союзу! Форсуємо Днiпро!..
Полковник Рябов, Зарубiн, Федорченко й iншi полковники й пiдполковники
пояснили солдатам наказ
командування. Полки стояли в iмлi. Наказ був точний, i кожен давно вже
знав свiй маневр i передумав безлiч думок, готуючись до переправи.
- Тисячу рокiв тому тут приймали хрещення нашi предки. Сьогоднi в цю
священну рiку увiходимо ми! - Полковник Федорченко, незвиклий до високих
слiв, вробив паузу, наче дивуючи собi самому. Вiн нiколи ще так не
говорив, але вiдчував, що генерал мав рацiю, що саме цi слова потрiбнi
були солдатам зараз. I сам вiн був сповнений благородного вiдчуття
iсторiї. Голос його був ясним у туманi й глибоко людяним: - Хай же кожен з
вас подумає, нащо вiн народився на свiт у цей знаменний час! Чого чекають
вiд нього народи? Якого подвигу! Роздивiться. Прислухайтесь кожен до
голосу своєї душi. Чи вiльна вона вiд тягаря особистого, спогадiв,
бажань?!
- Смерть фашистським окупантам! - глухо вiдповiв полк з iмли.
- Це велика рiка, - казав майор Пiдсiкайло своєму батальйону вже край
берега. - I хоч мости всi зруйновано, ми, однак, будемо на тому березi.
Так звелiла нам Батькiвщина.
Майор Пiдсiкайло подивився в той бiк, де пiд осiннiми вiтрами нуртували
днiпровi хвилi, й грiзно нахмурився. Дощ перiщив його пiд вiтром, та не
про дощ думав командир батальйону.
- Чого ж нам побажати цiєї ночi й що заповiсти нашим нащадкам, якщо,
виходячи з усiх даних, чимало з нас зачепить, так би мовити, снарядом, або
накриє хвиля? Заповiмо їм, браття... - Пiдсiкайло ще раз глянув на кручi
київських висот. - Тобто, я хочу сказати, що коли наш час настав, значить,
заповiмо їм безсмертя!
_Батальйон._ Смерть фашистським загарбникам!
_Пiдсiкайло_. Значить, пояснюю: перед нами не просто той берег Днiпра.
Перед нами, так би мовити, той берег долi. Все! Перший човен веде сержант
Орлюк!
_Сержант Орлюк_ _(в човнi)._ Не озиратись - раз! Цiлковита тиша - два!
Дивись обома - три! Давай!
Так почалася ця битва. Спочатку пiшло їх небагато, якихось пiвдесятка
хистких човнiв. Хвилi кидали ними в рiзнi боки, розносили їх, захлюпуючи
бризками. I пiтьма, хоч око вийми. Але коли на пiвдорозi спалахнув раптом
з правого берега ворожий вогненний вал i все осяяло феєричне свiтло,
побачив Орлюк, який грiзний Днiпро був перед його хатою. Вода клекотiла й
пiнилась вiд куль. Освiтленi вибухами, водянi смерчi вiд мiн та снарядiв
розтинали пiтьму й спадали на тих, хто плив i тонув, важкими студеними
потоками.
Геть-чисто вся рiка, скiльки оком кинь, праворучi лiворуч, ряснiла
бiйцями. Вони пливли, простуючи вперед i вперед, туди, до смертоносних
вогнiв, на рибальських човнах, на плотах, на бочках, на позриваних з
ворiтниць воротях, озброєнi самою лиш легкою зброєю й мужнiстю.
Вони перепливли рiку. Батальйони Пiдсiкайла, Сави, Нефедова, Чупая
першi кинулись на правий берег, показавши приклад вiдваги на довгi часи. А
першi з перших переможцiв Днiпра - Конак, Сокольников, Третьяков i
Трохименко стали iсторичними солдатами. Сконав тiльки Євген Баряк уже на
самому березi в них на руках, та сержанта Орлюка не стало.
Коли його човен перевернуло й пiдкинуло вгору вибухом снаряда, вiн,
поранений, вилетiв з нього й шубувснув далеко у воду, й холодна бистрина
понесла його вниз за течiєю разом з тисячами його сучасникiв. Промайнули
перед очима берег, вишня, хата, й нiчого не стало.
Страшний був Днiпро, потемнiлий вiд кровi. Каламутна хвиля.
- Далi!
Перед хiрургом лежав Орлюк.
Вiдтодi, як чиїсь добрi руки витягли його з води, минуло кiлька днiв. I
що не день, йому гiршало. Жар у його позбавленому кровi тiлi перейшов за
сорок перший градус. Страшна газова гангрена вразила його руку. Рука
лежала поряд нього розпухла до неймовiрного розмiру, темна, в
багрово-синiх плямах та пухирях, i нестерпно смердюча. Три днi не спускав
з неї очей Орлюк. Вiн дивився на неї, як на смертельного ворога.I
мовчав.Руку Орлюковi врятувати не можна вже було.
- Пiзно, - сказав хiрург до свого помiчника, - доведеться вiдтяти руку.
- Вiдтинайте! Рiжте швидше! - рiшуче й швидко сказав несподiвано Орлюк.
Здивований хiрург повернув голову. На нього дивились широко розплющенi
серйознi Орлюковi очi.
- Рiжте швидше! - наказав Орлюк i навiть мотнув головою, нiби
вiдкидаючи непотрiбну руку.
Не допомогли Орлюковi нi протигангренозна сироватка, нi спроба
переливання кровi. Його спорожнiлi кровоноснi судини спались i тепер
чинили вже опiр введенню кровi. Вiд плечового суглоба гангрена поплазувала
вже через надплiччя до шиї. Розпухле плече являло картину грiзну й
нестерпну.
Коли його перевезли в тиловий госпiталь, вiн був уже без пульсу. Вiн
був безнадiйним. Життя покидало Орлюка. Але вiн не здавався. Свiдомiсть не
затьмарювалась нi на хвилину, й жодна душа в палатi не почула жодного
стогону. Вiн мовчав, i вся його воля пiшла на цей напружений i мовчазний
опiр смертi.
- Як ти себе почуваєш? - спитав хiрург, що був на обходi палат, i взяв
його за руку. Пульсу майже не було.
- Нiчого... Добре... Скажiть, докторе, жити буду? - прошепотiв Орлюк,
вдивляючись докторовi, вдавалося, в саму душу.
- Жити? Обов'язково, аякже! - вдався хiрург до своєї звичайної
рятiвничої брехнi й, бачачи, що Орлюк вже помирає, що йому лишилось
якихось кiлька хвилин життя, вiдiйшов до другого пораненого, не
призначивши йому навiть перев'язки.
Орлюк зрозумiв, що надiя покидає його назавжди.
- Стривайте!.. Доктор!..
Хiрург знiяковiло озирнувся. Орлюк прочитав його думки.
- То перев'язка вже не потрiбна? Га? - спитав вiн, згоряючи в огнi
своєї гангрени й обпалюючи його палаючим поглядом.
А що сказати хiрурговi? Що казати хiрургам щодня бiля постелi
вмираючого?
I пiшов хiрург з лiкарями й сестрами-жалiбницями до перев'язочної, а
Орлюк вiдкинувся на подушки й заридав,Пригадав вiн свою Київщину, золоту
свою країну, свої розлогi лани, сади. Старий Днiпро замигтiв у його
пам'ятi своїм вiчним святковим простором. Пригадалась Уляна, з якою мрiяв
прожити життя над прекрасною своєю рiкою.
- Де ти, Улю? Поглянь на свого Iвана! Бачиш?.. Заметався сержант на
своєму смертному ложi. Забився, неначе пiдбитий птах. Не помирати хотiлось
Орлюковi - жити!
Раптом з'явилась Уляна, або що iнше привидiлось йому.
- Ай! - застогнав Орлюк 1 глянув по палатi, а в палатi самi тiльки
пораненi на бiлих койках.
- Ось де я...
I раптом вiн встав.
Обiйшовши всi палати, хiрург Богдановський зайшов у перев'язочну й,
розпорядившись щодо перев'язок, присiв край вiкна, чекаючи на початок
роботи.
Ранок був сiрий, хмарний. Богдановський опустив голову на руки й
замислився.
Несподiваний дужий стук у дверi примусив його здригнутись. Хiрург
озирнувся - Орлюк!
Вiн стояв у дверях в самiй бiлизнi, в мокрих вiд кровi й гною бинтах,
вкритий холодним потом.
- Перев'язку!.. - застогнав Орлюк i, витягнувши вперед праву руку,
попрямував до столу. - Жити хочу! Давайте перев'язку й усе, що там
треба!..
Сержант Орлюк iшов до операцiйного стола, хитаючись i заточуючись, як
на палубi корабля в ураганному морi.
Вражений неймовiрнiстю того, що сталось, хiрург застиг. Страшний був
Орлюк i прекрасний.
- Ви думали, я вже помер? Я живий! - заметався Орлюк, шукаючи опору
здоровою рукою.
- Перев'язку! Перев'язку дайте... Жити хочу!!! I Орлюк упав на руки
пiдбiглому хiрурговi. Схвильований хiрург пiдняв його, як хлопчика, й
поклав на стiл.
- Ви гадаєте, нам пощастить його врятувати? - запитав його асистент, що
вбiг саме до перев'язочної, й почав подавати зi звичною точнiстю
iнструменти.
- Вiн уже сам себе врятував, - сказав хiрург дзвiнким голосом. -
Держiть. Так... Та держiть, хай йому... Ну!
З хiрургом сталось щось дивне. Вiн зовсiм перемiнився. Вiн почав
працювати весело, з надзвичайною енергiєю i, працюючи, вiн милувався
сержантом.
- Ах, ви подивiться, який велетень! Яка грудна клiтина! А плече яке,
га? - захоплено казав хiрург, оброблюючи страшну Орлюкову рану перекисом
водню й накладаючи на неї асептичну пов'язку.
- А ноги якiї А шия! А хода яка! Ви бачили, як вiн увiйшов? Стрункий,
як бог. Камфору!.. Так... Прекрасно. Ах, який юнак! Ви погляньте, якi
м'язи. Як вiн увiйшов!
- Але ж як вiн увiйшов? Вiн же був лежачий хворий! - здивувалась
медсестра.
- А що ви там тямите! Курка!
- Не смiйте мене ображати.
- Пробачте...
- Але де вiн набрався сили? В нього ж не було пульсу? - сказала друга
сестра.
- У нього була воля... Тримайте!.. Тримайте або йдiть пiд три чорти!
- Ви думаєте, вiн житиме?
- Вiн житиме довше нас з вами! Тримайте!.. Так... Повiрте менi, вiн
зробив для свого життя вже бiльше, нiж ми робимо зараз... Бинт!
Хiрург працював з незвичайним натхненням. Нiколи ще не прагнув вiн так
пристрасно врятувати людське життя, як зараз. Iван лежав перед ним
непритомний, але його могутня воля до життя й боротьба передались
хiрурговi й заполонили його. Вiн забув свою втому, свої безсоннi ночi й
працював, як пiсля чудодiйного сну й ванни, працював легко й радiсно, i
сонце, що вигулькнуло на хвильку з хмар i зазирнуло в операцiйну, немовби
посмiхнулось до нього, як обiцянка щастя. Так сила опору смертi вмираючого
помножила силу волi лiкаря, i цю силу лiкар повертав хворому сторицею.
Вливши йому ще раз протигангренозну сироватку й пiвлiтра кровi, вiн
наказав дати йому теплого вина й гарячого чаю й довго грiти його грiлками.
Поступово пульс у нього почав вiдновлюватись, порожевiли щоки, i Орлюк
розплющив очi.
В сiрих очах горiло ще те саме запитання. Всi четверо - хiрург,
асистенти й сестри - кивнули йому й вiдвернулись вiд складного напливу
почуттiв.
Орлюк глянув на хiрурга й посмiхнувся.
- Ви виграли генеральну битву майже без будьяких засобiв для перемоги,
- сказав схвильовано хiрург. - Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь
перед благородством вашої волi.
Коли Орлюка везли з операцiйної на койку, йому аплодувала вся палата.
Пораненi з гордiстю дивились на свого товариша й кричали йому "ура", й
койки двигтiли вiд їх благородного зворушення. Це була велика хвилина
злагоди, єдностi, щастя. Все посмiхалося Орлюковi - всi люди, стiни
госпiталю, небо. Вiдчинились бiлi дверi.
- Товаришi пораненi, визволено Київ! - пролунав високий, чистий голос
сестри ще з порога.
Гучне "ура" пiдхопило Орлюка, пiдживило його сили, й вiн побачив свiй
Київ - Золотi ворота. Щоправда, не зразу вiн його побачив. Понад мiсяць
минуло, перше нiж позбувся вiн своїх ран i поїхав на поправку додому, в
рiднi Павлiвцi.
Мине ще пiвроку, а може, й рiк. За невмолимими законами вiйни, пiсля
небачених пожарiв наших мiст спалахнуть аж до неба ворожi мiста. Впаде
Берлiн. Гiтлер зникне, впадуть його друзi, скуштувавши отрути з скляних
ампул. Дантовими рядами побредуть полоненi по сплюндрованих своїх вулицях,
серед битої цегли, пороху й тлiну руїн, похиливши голови, не пiзнаючи, не
розумiючи, жахаючись. Стрiлятись почнуть натхненники безглуздих Drang`ib
nach Osten, трагiчної Нiмеччини й вiшатимуться на шовкових шнурках з
дiтьми, вiвчарками й вовкодавами серед речей, яким належали їх неситi
обдуренi душi.
Пам'ятники iмператорiв та їх коней з бронзи, i їх орлiв i левiв з люто
роззявленими пащами впадуть потрощенi пiд ноги, i будуть кинутi додолу їх
знамена, цi трагiчнi символи великих хибних думок правителiв нiмецького
народу, якi даремно шукали щастя за допомогою штика майже сто рокiв...
Нiчого не знайдено, крiм спустошення i загибелi цвiту людського.
Але все минає.
Новi знамена - i не ворожнечi вже, а згоди i дружби - заполум'янiють
над багатьма розкрiлаченими столицями, й цiлi нацiї в захватi плескатимуть
їм з слiзьми зворушення, припадатимуть на площах до сiрої солдатської
шинелi сержанта Орлюка, питатимуть, звiдки вона, де шита, ким заворожена,
чи багато разiв прострелена. Потiм багато хто з них вгамується згодом, бо
все минає - i захват, вдячнiсть, i неповне просвiтлення - i, пiдкоряючись
злобi дня, життєвiй пошлостi й застарiлiй iнерцiї пропаганди, почнуть,
можливо, ганити шинель за недосконалий крiй i дражливий некомфортабельний
запах чужих далеких рiвнин.
Але господь з ними, з столицями, з захопленням i з чужим комфортом.
- Додому!
- Нехай воюють дипломати! Хай журналiсти проливають чорнило! Зупинись,
кров! Прийди скорiше, мир!
- Хай живе перемога! I мир!
_- _Хай живемо ми!
- Хай живу трохи i я, Iван Орлюк, сержант. Ось вона, моя станцiя.
Бувайте здоровi, товаришi мої!
- Бувай здоров, Орлюче! Кляняйся вiд нас своєму дому i всiй фамiлiї. До
побачення! Не засиджуйся!
Товаришi випили ще раз на прощання, i Орлюк, що дiстав вiдпустку для
поправки, висадився з вагона.
Поїзд пiшов на фронт.
Орлюк оглянувся навколо - станцiї нема. Тиша. Така тиша, що в нього
задзвенiло в вухах. Вiн навiть похитнувся. Час, що три роки мчав iз
швидкiстю снаряда, раптом зупинився. Яке дивне все. Де ж люди? Де прапори,
плакати? Тихо. Батькiвщина не вийшла зустрiчати свого сина. Не вийшли нi
батько, нi мати, нi сестри,нi вона.
Не було нi прапорiв, нi привiтання. Радiохвилi не сколихнули ще
довколишнього благовiстям Перемоги. Не було народу. Не було нiчого, про що
мрiяли захисники Батькiвщини, ляскаючи зубами й зброєю так довго. Все це
буде за другого повернення.
А зараз Орлюк стояв на своїй сплюндрованiй землi, на свiжих слiдах
недавнiх битв. Перед ним простерлись його рiднi руїни. Це були мертвi
переддвiр'я Києва - стертi з лиця землi Бровари, Дарниця, Слобiдка,
Вигурiвщина, випалений Труханiв острiв. Понiвеченi устої зруйнованих
вибухами днiпровських мостiв пiдносились над повiддю потворними голими
кiстяками. I скрiзь, куди не кинь оком, бачив Орлюк страшнi слiди руїни й
нещадного палiйства. Тiльки трупами вже не тхнуло, їх вже прибрала земля.
Життя перемагало. Вже зеленiли тополi, верби. Починалась весна.
Пройшовши через Київ, Подiл, поминувши Вишгород дорогою вiйни,
весняного вечора сержант Iван Орлюк прийшов у своє село й спинився бiля
рiдної хати.
Хати не було. Була сама пiч з високим комином серед руїн бiля грушi.
Спочатку йому здалось, що вiн помилився, що це не його хата, тобто не його
пiч. Вiн почав роздивлятися, щоб по сумiжних будiвлях переконатися у
власнiй помилцi. Але пустка була навколо, i все було незнайоме. Лиш
де-не-де стовбичили такi ж самi печища, й тiльки попiд горою тулилося
кiлька хат, та й то безверхих.
Дома вiн чи нi?
Дома.
Орлюк пiзнав це по грушi.
Хто не впiзнає своєї старої грушi, цього дерева пiзнання добра свого
дитинства?
Так, удома Орлюк.
Ось його хата, бiла, з теплою солом'яною стрiхою, порослою зеленим
оксамитовим мохом, архiтектурна праматiр пристановища людського.
Незамкнена, повсякчас вiдкрита для всiх, без стуку в дверi, без "можна?" i
без "увiйдiть!", житло просте, як добре слово, й законне, немовби створили
його не людськi руки, а сама природа, немовби зросло воно, як плiд серед
зеленi й квiтiв.
Не було в нiй челядi. Не було нi вiтальнi, нi спалень, де довго
висипляються, не було мiсця для лiнощiв. Не було на бiлих її стiнах нi
фамiльних портретiв, нi шкiрою оббитих крiсел, нi скринь у кутку, нi
панцерiв предкiв, бо рубались предки в давнину з непокритими грудьми. Були
хлiбороби батько й мати, що весь вiк творили хлiб i мед для людей.
Де вони? Куди подiлися з цiєї прекрасної хати? Де похованi? Якi
прокльони шепотiли перед смертю? Чому так тяжко й так мало щастя? I час
так летить, i iсторiя так швидко старiється, нiби хата щезла вже
давним-давно? Тiльки смуток залишився на печi, щемить розлука й ще щось.
Орлюк плакав. У цю хвилину вiн любив свою хату над усе в свiтi, дужче
за всi палаци й храми, що є на землi. Скiльки вiн марив нею в багнюцi, в
ямах, у водi й вогнi. Скiльки думав про неї, як боявся не побачити її,
проносячись по чужих руїнах. Скiльки розставань, невтiшних розлук, марних,
не здiйснених чекань пiшло з цiєї хати з вогнем i димом?
Коли вона ще була жива й кущики пшеницi проростали на її зеленiй старiй
стрiсi, i кругом було безлiч насiнин, i була вона привiтна, як мати, однак
споконвiкiв кидали її, i хто кидав - рiдко повертався. Носило його вiтрами
по свiтах, або й сам вiн бiгав, як той собака, за випадковим чужим возом,
i тiльки зрiдка згадував її, як щасливе дитинство, як свою юнiсть
занапащену й свою мову призабуту, й звичаї, i вiрування, й красу неба й
землi.
- Я не славословлю тебе, моя стара хата, - здавалось, примовляв Орлюк,
пiдхоплений нестримним потоком найважчих почуттiв. - Коли нема в живих нi
батька вже, нi матерi, нi лагiдних сестер моїх, i нiкого, й тебе самої вже
нема, що менi пишатись, що втiшатись твоєю неiснуючою старою дiрявою
стрiхою. Я навiть не пригадаю чи й справдi була трохи далi клуня з
чорногузом, чи то наснилось менi. Нiхто не дорiкне менi, що я вихваляв
тебе чи ось плачу за тобою тяжко, чи вславляю тебе своєю зброєю й ранами.
Я прощаюся з тобою. Я казав ще перед великою вiйною, коли було менi
весело, i я багато хотiв: щезни з моєї землi! Хай тебе не буде! Обернись
на хороми, вкрийся залiзом, пiдрости, пiдведись над садами, роздайся вшир
i вгору. Хай гасають по твоїх просторих кiмнатах веселi дiти, хай
спочивають i розкошують у достатках i щастi дозвiлля твої люди. Хай це
будеш не ти, аби лишень щез смуток i клопiт з твоїх куткiв i холодних
твоїх сiней...
Прощай. Тебе нема. Я страждаю. Менi жаль. В тобi так хороше пахло
старовиною й спокоєм, холодною м'ятою й висхлою гвоздикою. I з доброї
твоєї печi пашiло борщем i свiжим хлiбом, печеними й сушеними яблуками,
насiнням, зiллям, корiнням. А в сiнях твоїх пахло маком, гниличками й
хомутом. Нема тебе, й нiде менi прихилити свою голову. Крiзь твої малi
вiконця так лагiдно зазирало сонце з соняшниками, й рiзними квiтами, i
всiляким пахучим зiллям. А на покутi над бiлою скатертиною стола й темний
бiлобородий бог у срiбнiй ризi, i Шевченко, i Ворошилов, i козак Мамай, i
Будьонний, i Георгiй Побiдоносець на бiлому конi, i ще якiсь добрi люди й
боги дивилися з стiни на пiч i на порiг, i на всякого доброго чоловiка, що
скидав шапку, станувши на дверях, дивились лагiдно й мирно, нiби
припинивши трудне й завзяте своє змагання, й проживали в мирному
товариствi й злагодi, розмовляючи, коли нiкого не було в хатi, з
домовиком, що жив за комином у каглi, i з принишклим, старим-старезним
українським чортом, i снились усi гуртом бабусi вночi, поки не хрестилась
крiзь сон бабуся, бурмочучи з переляку "Ом'яця й сина".
Довго стояв Орлюк у тяжкому зацiпенiннi. Дорогою вiйни неподалiк
пропливали на захiд величезнi, неначе кораблi в морi, багатотоннi машини з
народом. У весняному небi рокотiли лiтаки. Смеркало.
Заглибившись у тисячi спогадiв, у споглядання картин незчисленних
пожеж, що в них його хата була лише iскоркою в степу, Орлюк не помiтив, як
неподалiк вiд нього, висадившись з проїжджої вантажної машини, зупинився
молодий солдат у сiрiй шинелi, великих чоботях i шапцi-вушанцi.
Орлюковi було не до солдата. Доля батькiв, стертих, здавалося, з лиця
землi, заступила вiд нього весь свiт. Мiж тим, солдат поволi пiдiйшов до
грушi й, раптом обiйнявши її, так якось сумно пригорнувся до неї.
Здавалось, вiн плакав, поринувши в свою самотнiсть, нiчого не помiчаючи
довкола.
Помiтили вони один одного не вiдразу й, навiть побачивши, не зразу
кинулись назустрiч, таким неподiбним було все на ту давно минулу
дiйснiсть.
- Невже це ти?
- Iване?
- Уляно?! Уля!
Вони й не вони! Тi ж самi й не тi! Майже зовсiм не схожi. Нi, схожi!
Але чому все стало iнакшим? Чому весь свiт такий несхожий?.. Де воно? Де
воно?
- Чи ж це ти?
- Iване!
Вiд цього обоє вони заплакали, а тут ще двов поранених пройшло,
обнявшись, в пом'ятих землистихшинелях, - теж, певно, зiйшовши з машини,
прямували дорогою життя i смертi. I так цi забинтованi солдати пройшли
десь до своїх попелищ i так спiвали "Забiлiли снiги", що не те що живi, а
й мертвi не витримали б, такою великою була влада пiснi там, де вона
повсякчас народжується.
Он i заболiло тiло, козацькеє бiле, ще й голiвонька.,.
Сотнi розпитувань, сотнi дотикiв. Запитання стикались одне з одним на
близькiй вiдстанi, впритул, громадились, розсипались, збочували, i все
здавалось не тим, не головнiшим. Але любов розумна й прозорлива. То
посмiхаючись, то придивляючись одне до одного з глибокою увагою, вони
майже вiдразу вiдчули, що вони перемогли, що нiяке нi зло, нi помилка, нi
нещастя не стало мiж ними, й вiдкрилась їм радiсть життя.
- Скiльки раз менi здавалось, що я виносила з бою тебе. Сотнi раз
здавалось менi, що це ти, що я тебе несу, тебе, Iваночку! - казала Уляна,
обмацуючи груди й руки Орлюковi й не спускаючи з нього очей, як
зачарована. На якусь мить в її очах спалахували ще в промiннi радостi
старi страхи, так багато знала вона про смерть i калiцтво.
- Як же ти живий зостався?
- Не знаю. А ти?
- Не знаю.
- Де ти була?
Вона була там само, де й вiн. Вона дiсталася туди майже чудом. I коли,
збиваючись i хвилюючись, вона вiдкрила йому лише соту частину перейдених
шляхiв, назв мiсцевостей, подiй, вiдходiв, маршiв, i перемог, i знайомих
iмен, Орлюк зрозумiв, що та легендарна сестра Уляна, про яку згадували
пораненi у багатьох похiдних госпiталях на всьому щонайважчому шляху
вiйни, яку з захопленням i вдячнiстю описували не раз Орлюковi, яка
частенько була поряд нього в сусiднiх частинах, що це й була вона.
Оселились Орлюк i Уляна в Орлюкової тiтки Антонiни. Вiд неї й
довiдались про загибель своїх батькiв, i матерiв, i багатьох сусiдiв.
Iншим часом, за iнших обставин, довго, певно, оплакували б вони цю
страшну втрату свого роду, але вiйна - теж життя. Посiявши довкола таку
безлiч смертей, життя владно продиктувало їм свої закони. Iван i Уляна
вирiшили стати подружжям.
На превелику радiсть Орлюковi, в селi стояв ще штаб його пiдроздiлу, а
в сусiдньому - штаб армiї. Вони з'явились до генерала Глазунова вже як
мiсцевi жителi просити, щоб вiн їх звiнчав.
- Що?! Цього ще тiльки й бракувало командуючому! - обурився вартовий
офiцер, коли Орлюк виклав йому своє прохання. - Там опрацьовується план
наступу, а йому тут загс влаштовуй! Хто його пустив сюди? Прiзвище?
Орлюк вiдрапортував.
- А-а!.. Орлюк? - раптом з'явився на дверях командуючий i привiтно
посмiхнувся сержантовi. - Ну як, живий-здоровий?
- На батькiвщинi, товаришу командуючий. - Орлюк доповiв генераловi про
свою наречену, про смерть рiдних i про мету, з якою прийшли.
- Я прошу вас, товаришу генерал, зробити нам таку честь, та так, щоб
усе життя згадувати нам цей день, як свято.
- Розумiю, розумiю, ось тiльки не знаю, як це робиться. Не доводилось,
- сказав генерал. - А що ви, примiром, хотiли б?
- Я не знаю, товаришу генерал, але що-небудь не таке, як було до вiйни.
- Ми хочемо, щоб гарно й трохи врочисто, - додала Уляна.
- Цiлком вiрно, щоб трохи врочисто, вiдповiдно до умов мiсцевостi, -
сказав Орлюк.
- Добре, постараюсь. Тiльки дайте менi подумати трохи, - сказав
серйозно генерал Глазунов i, глянувши суворо мимо генералiв i полковникiв,
що стояли близько нього, наказав ад'ютантовi приготувати цивiльну чорну
пару. А коли ад'ютант ледве-ледве, самими тiльки очима посмiхнувся, - вiн
тут-таки суворо вичитав йому й мало не вперше за всю вiйну розсердився.
Уляна стояла сама в скромнiй хатинi тiтки Антонiни й скидала з себе
звичайний свiй солдатський одяг - скинула шапку-вушанку, сiру шинель,
гiм-настьорку, спiдницю, поскидала важкi грубi чоботи, до яких насилу була
звикла. Потiм, помившись холодною водою, вона почала вбиратись перед
дзеркалом в давно забуте, здавалось, дiвоче вбрання.
Тут невеличке дзеркальце вiдразу почало показувати Улянi такi
зворушливi змiни й перетворення, що вона аж розхвилювалась, ледве
стримуючи сльози.
"Чи й справдi це я? Невже я? Як хороше! Як же це добре, що я така! Яке
щастя, що не гнию в ямi, не нидiю в рабствi. Що я жива й отака от! Ой!" -
дивувалась Уляна, торкаючи легенько свої брови, обличчя, груди.
Вона побачила, що в неї гарна нiжна шия й плечi, що в її великих темних
очах спалахують iскорки не-розтраченої нiжностi й юного натхнення, що вся
вона легка й струнка.
Вона дивувалася своїй вродi.
Перед дзеркалом у напiвзруйнованiй недогорiлiй хатi з важкої сiрої
солдатської шинелi воїна Великої Вiтчизняної вiйни виникла, як таїнство,
дiвчина-наречена.
Материне шлюбне вбрання - бiла сорочка, вишита великими червоними
квiтами, вишнева шовкова спiдниця, теж у квiтку, i веселе намисто з
коралiв, i розмаїтi стрiчки, - все так хороше пахло домом i давниною
безтурботного дитинства, що Уляна, зачарована, забула на хвилинку про все
на свiтi. Потiм, вже зовсiм вдягнена, вона глянула зненацька на свою
сiреньку шинельку й заплакала. Кинулась Уляна до шинелi, пригорнулась,
притисла до серця.
Рипнули дверi, увiйшла Антонiна.
- Мiсто якесь забрали, та не дочула.
- Яке?
- В базарi була.
- Яке мiсто? Хто казав?
- Та розсаду ж попродала.
- Мiсто яке? Що забрали?
- Атож. Та купила оце чорнобривцiв та маку.
- Коломию? Чернiвцi?
- Та барвiнку трохи, та мальви.
_- _Та чи ви глухi, тiтонько? Оглухли?
- Авжеж. Хай, думаю, цвiте собi. Так ото люблю, коли в горiдчику
квiтки. Пам'ятаю, казала моя мати:
"Цей свiт, як макiв цвiт. Зранку цвiте, до вечора опаде!" Отак i все...
Антонiна порозкладала на вiкнi насiння й почала поратись бiля печi,
великої, затишної, не перестаючи оповiдати Улянi:
- Ото як стала Нiмеччина, то вони що? В партизани, та давай вже їх
стрiляти, отi твої Орлюченки. А вони тодi зайшли та пiвсела й спалили. Та
дiвчат до себе погнали, а нас по самий яр захопили та чисто всiх i
пострiляли в яру.
- От звiрi!
- Еге ж. А я ж їх човном возила битись.
- Фашистiв?
- Та нi. Партизанiв отих! Везу якось їх, а вони, iдоли, як почали
стрiляти, тi вже фашисти, щоб їм добра не було. То я тодi кричу вже до
партизанiв:
"Не хитайте човна, потонете. Стрiляйте тихцем. Що вже буде, те й буде!"
Так i не судилося їм цього разу дiстатися берега. Прострочили кулеметами
всiх до одного. Сама ото я й зосталася в живих. Та зразу й не бачу, що
вони мертвi, i кажу це їм, нещасним: "Тихо, синочки, не хитайте човна..."
- Антонiна схлипнула й пiдiйшла до Уляни.
Так i постали партизани перед очима в Уляни, як розповiла Антонiна.
Однi лежали, звернувши до неба блiдi свої обличчя, й зорi погасли в їх
мертвих очах. Iншi похилили голови за борт i бачили зiрки далеко внизу пiд
собою, i здавалося їм в останню смертну мить, що пливуть вони в надзоряну
сяючу далину.
- Ой не хитайте човника, синочки, не хитайте!.. Антонiна гребла,
вибиваючись з сили, а води в човнi прибувало. Потонули партизани на очах,
як лежали, а її схопили полiцаї-хижаки й поставили перед есесiвськими
офiцерами на допит, мокру, биту.
- Не питайте мене. Нiчого не казатиму, такi ви менi гидкi й бридкi.
Убивайте. Все одно дiтей моїх повбивали, щоб вас било од дорогу, щоб вас
сира земля не прийняла...
Тодi гестапiвець ударив її у вухо. Вона впала, її вкинули в яму, повну
трупiв. Потiм в неї вистрiлили й яму закидали землею. А вночi почала
ворушитись земля, - Антонiна вилiзла з могили, як праведна душа на старiй
картинi страшного суду. I вилiзли ще пораненi Демид Сорока й Роман
Клунний, якi опритомнiли вже в могилi. - Отак-то, голубонько, щоб ти
знала, - сказала Антонiна Улянi по довгiй паузi. - Вiдтодi й оглухла я.
Таж дурнi дурнями, що там не кажи, нiчогiсiнько по-нашому не тямлять, ну,
як та деревина чи скотина, одне знають горiлку дудлять та по-своєму -
гала, гала. А гнали ж у Нiмеччину корiв, свиней, коней, всякого добра. А
людей вибрали - тисячi тисяч. Дiвчат, хлопчакiв, таж так було жалiсно! Ой
господи!.. Ну ж i забалакались. Пiду город копати. Давай шинелю винесу. -
Антонiна взялась за рукав шинелi.
- Не дам!
- Та навiщо вона тобi? Ти глянь-но на себе, - бо-женьку мiй, молода та
гарна, як квiточка, їй-бо, правда. Давай.
- Ця шинель найдорожча менi над усе в свiтi, - сказала Уляна, не
випускаючи з рук шинелi. - Я її, тiтонько, в скриню замкну, щоб дiти мої й
онуки дивились...
- Та негарне ж воно, що вони там побачать? Хiба що дiрки.
_- _О, багато побачать!
- А, вигадуй! Стара шинеля, побита кулями, теж менi хвастощi, та
брудна, - хто там на неї дивитиметься? Торочиш таке, а ще вчителька!
- Тому й кажу.
- А!.. Забувати треба, щоб не труїло душi. Геройство! Не геройство, а
напасть, горе наше. Викинь з голови та думай про гарне та хороше. Онде вже
їдуть!.. А, рятуйте мою душу...
Справдi, кiлька машин пiд'їхало до хати. На порозi став Орлюк з
бойовими товаришами. Побачивши Уляну у весiльному вбраннi, Орлюк спинився
в захватi й навiть ступив крок назад.
- Уляно?! Товаришi, ви гляньте!_ _Нi_,_ ви подивiть-ся-но. Картина
вiдродження!
- Поїхали!
- Вже? Дайте ж поблагословити сирiт, - захвилювалась Антонiна. - Нi
батька в них, нi матiнки. Самi-однi, як билиноньки...
- Нi, не самi, тiтонько, - заговорили бiйцi-танкiсти. - Такого
товариства хоч кому побажати!
Тут танкiсти й дiвчата оточили молодих. Якi саме слова казала їм
Антонiна, толком не чути було. Вона схлипнула раптом i заплакала. Але
перед тим, як благословити молодих, вона одiбрала-таки в нареченої шинель
iз словами:
- Давай, кажу тобi, не сором мене!
Машини стали бiля пiд'їзду сiльськогосподарського iнституту, єдиної
великої будiвлi, якої фашисти, геть пограбувавши, не встигли висадити в
повiтря.
В навстiж вiдчинених дверях молодих зустрiв генерал-лейтенант Григорiй
Григорович Глазунов. Вiн був у цивiльному, що робило його схожим на
вченого. Тiльки колодка бойових орденiв, що блищали на грудях, i особливий
владний погляд видавали полководця.
Нащо вiн так зробив, нiхто нiколи не питав. Але всi, хто був при
несподiванiй появi генерала в цивiльному, - вiйськовi, невiйськовi, молодi
й старi, - всi зразу збагнули особливу значущiсть хвилини й ставлення
генерала до вiйни й миру, до життя, й усiх перейняло особливе тепле
почуття до нього - вдячностi й любовi.
Взявши Iвана й Уляну за руки, генерал Глазунов повiв їх до залу. В
пограбованому залi не було нi картин, нi статуй, нi коштовних старовинних
люстр. Але та жива картина, що несподiвано вiдкрилась молодим, вразила їх
своєю величчю.
Триста товаришiв стояли тут у залi плiч-о-плiч, триста танкiстiв,
артилеристiв, десантникiв, офiцерiв i полiтпрацiвникiв, а бiльше -
простого сержантського й рядового люду зустрiли Iвана й Уляну.
В свiтлi електричних похiдних ламп i свiчок груди їх сяяли орденами.
Окремо стояли дiвчата-воїни й звичайнi дiвчата й пiдлiтки, з квiтами, в
звичайному одязi. А одна група, чоловiк з тридцять, була, як один, у бiлих
пов'язках. Це пораненi з госпiталю прийшли привiтати перемогу життя.

Пусть ярость благородная
Вскипает, как волна.
Идет война народная,
Священная война!

Всi спiвали, весь зал. Могутня пiсня Вiтчизняної вiйни гримнула, як
тiльки з'явились молодi, з такою силою, що Iван i Уляна на мить
зупинились.
Не спiвала тiльки невелика група лiтнiх жiнок. Це були матерi забраних
у фашистську неволю дочок i розкиданих долею по всiх фронтах синiв, що вiд
них нi вiстоньки, нi чутки ось уже третє лiтечко. Тривожнi сни висушили
душi матерiв, i битви вiри й розпачу день у день, нiч у нiч не загасали в
їх скорботних очах.
Вони дивились на торжество, жально всмiхаючись, i тихо плакали вiд
спiврадостi й примислення до щастя молодих i себе, й любих дiтей своїх, i
вiд споглядання краси i врочистостi, яку так полюбляє народ в неповторнi
години.
Орлюк i Уляна зупинились перед невеликим столом. На столi, на
гаптованому золотом червоному прапорi, лежав великий вiнок з колосся, а в
вiнку - книга, Конституцiя СРСР. Хор замовк.
- Прошу повторювати за мною, - тихо сказав генерал молодим i,
повернувшись до столу, на якусь мить застиг.
- Перед лицем закону, - пролунав у тишi генералiв голос, - Союзу
Радянських Соцiалiстичних Республiк ми, Iван Демидович Орлюк i Уляна
Василiвна Рясна, виявляємо свою волю на спiльне життя.
- Волю на спiльне життя... - повторили молодi.
- Як подружжя...
- Подружжя, - сказали Iван i Уляна. - Засновники родини й продовжувачi
роду свого, - казав генерал Глазунов, - на виконання закону життя...
- Закону життя, - повторили молодi, вiдчуваючи велич своєї ролi на
землi.
- ...в iм'я блага нашої держави, безсмертя народу й особистого
добробуту.
- ...безсмертя народу й особистого добробуту, - сказали Iван та Уляна,
думкою звертаючись до всього свiту й своєї совiстi.
Їм подали книгу, й вони розписалися. Потiм, коли розписалися свiдки,
генерал Глазунов оглянув усiх присутнiх i сказав урочисто й проникливе:
- Iм'ям закону Союзу Радянських Соцiалiстичних Республiк стверджую
взаємний вияв волi громадян Iвана Демидовича Орлюка й Уляни Василiвни
Рясної на спiльне подружнє життя чоловiка й жiнки, батька й матерi дiтей
своїх, засновникiв родини й продовжувачiв роду в iм'я блага держави,
особистого добробуту й безсмертя народу.
Потiм вiн сказав подати їм бокали вина й звелiв поцiлуватись. Молодi
поцiлувалися й випили вино.
- Я не знав ваших батькiв, Iване й Уляно.
- Вони були мученики! Вони були герої! - озвалися свiдки життя їх -
колгоспники.
- Вони були радянськi люди, - сказав генерал, - i я, що народився на
Волзi, схиляюсь перед їх красою, бо тiльки красивi люди могли виховати
таких дiтей на Днiпрi.
Потiм, обернувшись до молодих, вiн сказав:
- У великий час подали ви руки одне одному, Iване й Уляно. Ми
перемагаємо наймогутнiшу темну силу - фашизм. Весь свiт з подивом дивиться
на нас. Хто ми? Де воно в нас, оте найголовнiше, нездоланне? Чим
перемогли? Хоробрiстю? Щедротою? Генiєм? Трудом?
Знаю, довго будуть народи обмацувати нашу зброю, лiчити нашi рани,
сяяти вдячнiстю чи заклякати з ненавистi. Пишатимуться нами, боятимуться
нас, лякатимуть нами один одного, збиватимуть капiтал на недосконалостi
нашiй i применшуватимуть нашу перемогу й кров.
Творiть дiтей, молодi. Були ви щедрi на бойовий труд, будьте щедрi й на
любов, на крики народжень.
Творiть дiтей, народжуйте смiливо й багато. Повнiть нашу землю.
Але пам'ятай, Уляно, що й вовчиця народжує дiтей своїх, i зростають
вони вовками на землi. Велике покликання матерi народити людину, але
найвеличнiше - народити й виховати не вовка, а друга, не хижака, а брата.
Хто, як не ми, спiзнали це, справджуючи свiй iсторичний похiд i бачачи на
кожному кроцi, як жорстоко скривдила вiйна радянську матiр. Скiльки синiв
i дочок занапастили вороги, скiльки нездiйсненних зачать висушило матiрне
серце!
Схлипували нишком матерi, згадавши загиблих своїх дочок, а молодi
дiвчата-воїни широко розплющили очi. Набiгли сльози на Улянинi очi.
Генерал помiтив це й звернувся до дiвчат-воїнiв, що стояли праворуч:
- Не в солдатських чоботях i не в сiрих шинелях з'являлись ви, дiвчата,
у мрiях наших юнакiв.
- Правда, - почулися глухi голоси солдатiв та офiцерiв.
- Щонайкращi вбрання й запашнi квiти ввижалися юним очам, але доля
судила Iнакше. Вона надягнула на вашi дiвочi плечi шорсткий одяг воїнiв.
Не музику дарувала вам, а гуркiт гармат, i не квiти, а полум'я пожеж, i
трупний сморiд замiсть пахощiв цвiту! - сказав генерал з глибоким
почуттям, згадавши, мабуть, щось дороге в своєму життi, - чи то чесну
молодiсть свою, чи героїчну смерть свого сина лейтенанта Вiталiя, що
згорiв у танку пiд Сталiнградом, - бо таким ще нiхто не бачив генерала.
Здавалось, всi затамували подих i на якусь мить нiби вiдiрвались вiд
землi.
- Любiмо ж нашу росiйську шинель, - посмiхнувся генерал, - найчеснiшу з
усiх одягiв свiту. I нiколи не забуваймо, як проносили ми пiд нею по
шляхах свiтової вiйни свої братнi серця до перемоги, до миру, до щастя
народiв.
На цьому й скiнчилося вiнчання.
Коли молодi йшли до машин, пролунав громовий салют з дев'яти танкiв, що
спричинився до веселого переляку й радого смiху. Тiтка Антонiна посiяла
молодих зерном i, хрестячись, шепотiла принагiднi стародавнi добрi слова.
Старi народнi звичаї перекликались iз звучанням бурхливого часу й самi
оновлювались, набуваючи вже iншого, новiтнього змiсту й надаючи новому
м'якiсть i водночас мiць пiдвалинам часу.
Весiльний похiд рушив додому. Чемнi дiвчатка почали спiвати старовинних
весiльних пiсень.
Водiї озирались на своїх пасажирiв i радо посмiхались. А почувши, що
пiсня стосувалась саме їх, вони почали пiддавати такого газу, що нiхто й
незчувся, як вiлiси вскочили вже в село.
Аж ось i рiдне попелище. Тут же, на ходу, складають нове продовження
старої весiльної пiснi:
Повернулись додому,
Повернулись додому,
Пiсля довгого грому,
Як фашистiв побили,
Весь Свiт звесiлiли
Стрiляли з гармати,
- Нiде й ночувати!
Цi слова дiвчата спiвали вже бiля хати, сiдаючи за стiл. Столи стояли
вряд бiля розбитої хати просто в саду, одним своїм кiнцем врiзавшись аж у
город i мало не сягаючи днiпрової кручi.I тут на древнiй, пiдмитiй водою
горi, пiшли спогади, розповiдi. За всесильним законом життя й моцi
народного духу говорилося й спiвалося про веселе й радiсне, i про
найдужче, що так щедро виявлялось в радянськiй людинi в цi полум'янi лiта.
Приїхав партизанський генерал Рябошапка, запитав, хто тут буде Антонiна
Троян. Коли генераловi показали на тiтку Антонiну, вiн пiдiйшов до неї й
пiд грiм оплескiв поцiлував їй руку.
- Ой пусти! Не лякай... чого тобi? - сказала Антонiна.
Тодi генерал виголосив довгу промову, з якої всi присутнi гостi не
тiльки зрозумiли, хто така була Антонiна, але й вiдчули до неї глибоку
повагу. I як же не зродитись повазi, коли вона, лiтня вже, немiчна жiнка,
десятки разiв переправляла через Днiпро рiдних партизанiв, рятувала вiд
переслiдувань вiйськовополонених, що опинились в оточеннi, яку катували в
гестапо, внаслiдок чого вiн, генерал Рябошапка, й приїхав сюди, щоб
особисто вручити їм медаль за бойовi заслуги.
- Медаль? Не хочу, - запротестувала Антонiна. - Хто на мене подивиться,
- скажуть: "Стара баба з медаллю!" - та ще на смiх вiзьмуть.
- Бути цього не може! - сказав генерал i вже хотiв був грiзно
насупитись.
- От побачите! Не знаєте ви наших людей. Тут же всi такi заздрi та
язикатiї Ти менi, голубе, коли вже твоя ласка, що я тебе попрошу. Не
сердитимешся?
- Кажiть! - сказав генерал Рябошапка.
- Купи менi золотi сережки, - сказала Антонiна, показуючи пальцем вухо.
- От бачите, вже й смiються! - докiрливо похитала вона головою, бачивши,
що дехто справдi засмiявся. - Були в мене сережки, золотi, материнськi, то
хiба ж не видерли з вух клятi гiтлери! Та ще й побили. А я тепер без
сережок геть оглухла, нiчого не чую, гуде в головi, та й годi!
Генерал почухав потилицю й замислився. Вiн був проста людина й такої
доброти, що навiть грiзнi золотi погони мало що йому помагали. Вiн
скидався на перевдягнутого колгоспника середнього вiку. хоч
висококалорiйний харч i споживання деяких напоїв трохи зiпсували йому
колгоспну талiю. - Як ви? - вапитав вiн якось невпевнено старого
колгоспника Максима Трояна, чоловiка Антонiни.
- Подумати треба, - розсудливо вiдказав Максим. - Взагалi, звичайно,
вона завжди в мене була бiдова жiнка, ну, та в мiркуваннях, так би мовити,
медалi, воля ваша, звичайно, а я б не давав. Чому? А тому що, по-перше, в
синiв же будуть ордени, коли повернуться, а хтось та мусить повернутись,
та чотири внуки в армiї, а там же не внуки, а прямо, я не знаю, коли вже
досi не загинули, то там вже всi груди в медалях, вогонь, а не хлопцi! Так
що треба зважати, сказати б вам, на вiк, щоб не було мороки: медаль - це
дiло молоде. Одне слово, щоб не сприкрити юнацтво, давайте вже сережки та
тим i обiйдеться.
- Нi!категорично заперечив генерал Рябошапка. - Не згоден. Сережки це
iнша мова. Це не полiтична справа.
- Правильної - озвались хором бойовi гостi.
- Сережки, матiнко, ми тобi розшукаємо в Берлiнi, - сказав сибiряк
артилерист Дубровiн. - Уже як-небудь та добудемо. Повiрте моєму руському
слову!
Грiм оплескiв покрив слова лейтенанта Дубровiна.
- А поки що, матушка, одержуй по заслугах без опору i не сердь
генерала.
Шд новий вибух оплескiв генерал Рябошапка вручив героїнi медаль.
Антонiна заплакала, але не витримала, щоб тут же не сказати, зиркнувши на
чоловiка:
- Чого очi витрiщив? Завидьки беруть?
- Ну, буде вже тепер, - подумав уголос Максим Троян i, докiрливо
подивившись на генерала, невдоволено махнув рукою.
Всi засмiялись.
- Дарма ображаєтесь i смiєтесь дарма, - сказав повчально лiтнiй вже й
напiдпитку колгоспник Богдан Шамрило, що з нагоди торжества вдягнув свої
старi георгiївськi хрести.
- На все треба мати своє спостереження. Баба з медаллю - вiйна при
благополучному завершеннi. Примiчайте спостереження.
- Цiкавий прогноз! - зауважив один танкiст.
- А, не вiрите в прикмети. А чому ж, де-то ще ви були, а фашистiв геть
нужа понападала? Щоб ви знали, теж провiщення - печаль. Е-е!.. Я примiчаю,
та оповiстку даю народу, кажу, - Гiтлеру могила. Та хiба не смiялись тодi
з мене, а десь за тиждень листiвки почали скидати вашi вже, чи, сказати б,
нашi.
- Товаришi, чи не забрати нам мого хазяїна в штаб розвiдки й воєнних
передбачень, - сказав капiтан Нетудихата й сам засмiявся, трохи голоснiше
й трохи ранiше, мабуть, нiж годилось.
- Смiйтесь, а прикмета велике дiло, - сказав Шамрило, нiби й не чувши
його жарту. -_ _От_,_ скажiмо, помiчаю я, - заходить до мене до хати
капiтан. Шапки не скидає, не здоровкається, недокурок додолу, - три
прикмети зразу. А що воно? Хто скаже? Не знаєте, то я скажу: командир
полку поганий, - Шамрило подививсь на капiтана Нетудихату з таким
виглядом, нiби те, що вiн казав, нiякою мiрою капiтана не стосувалось.
- Неправда! Наш командир полку Герой Радянського Союзу! - сказав
капiтан Нетудихата й дуже почервонiв.
- Так я ж не про вашого кажу, - сказав Шамрило, - а коли й про вашого,
то вiн же Герой Радянського Союзу, щоб ви знали, на ворога. А на друга, на
своїх, так би мовити, людей потрiбне не тiльки геройство, а ще й
привiтнiсть його капiтанiв, приємнiсть й iншi прикмети. Ну, та хвала
боговi й за те, що є. Будьмо здоровi! - Тут двiчi хрестоносець старий
драгун Богдан Шамрило пiдняв чарку й так якось несподiвано, наче на очах
одмiнився, сказав зворушливо з батькiвською глибокою стриманою нiжнiстю,
немовби здоровлячи рiдних своїх дiтей: - Щоб же здiйснилось ваше бажання!
- Спасибi! - сказали всi.
- Вип'ємо за вашi найкращi прикмети, - за доблесть вашу, й за труд, i
за нездоланнiсть нашої радянської землi.
- Спасибi!
- Хай благословить вашу путь вся Європа, i хай полюбить вас людство!
Щоб вашi гармати були страшнi, а голоси вашi завжди людянi.
Коли всi випили, зразу пiдвiвся Орлюк.
- Дякуємо за хорошi нашi прикмети, - i вип'ємо, товаришi, за
найблагороднiшу прикмету дядька Богдана Шамрила! Яка ж це прикмета? А та
прикмета, що за нашу Батькiвщину четверо синiв рядових комунiстiв полягло,
кажуть, ще в перших боях - Петро, Семен, Володимир i Павло Шамриловi. За
цю головну прикмету не соромно зняти шапки в дядькових сiнях всiм
капiтанам, всiм генералам!
Всi встали й потяглися з чарками до старого осиротiлого батька.
- Спасибi, - сказав вiн, посмiхнувшись раптом, i поклав на серце руку.
Голос його тремтiв. - Сьогоднi не поминання в нас, а весiлля. Тож будемо
про життя й про радiсть думати, - звiдки вона приходить людинi? А
приходить! Неодмiнної -Є ще в мене одна собi прикмета, - мусить же хтось
та вернутись...
- Товаришу генерал армiї, дозвольте привiтати батька, - дзвiнко
вигукнув раптом молодий офiцер, з'явившись, як у казцi, з фронтової
дороги.
Шамрило глянув - Володимир!
- Здрастуйте, тату!
Обняв старий Шамрило свого Володимира, обняв Володимир батька, один за
всiх братiв, мiцно-мiцно. Потiм вiдхилився вiд нього, немовби хотiв знову
побачити перед собою й, не соромлячись слiз, що зволожили очi, знову
обiйняв його, радiсно зiтхнувши:
- Ах, батьку! Боже ж ти мiй!
Потiм вiн узяв його ширококосту руку й довго тряс молодими своїми
руками, дивлячись в очi без слiв... Потiм вiн звучно поцiлував батькiвську
руку, як маленький, хоч i було в нього шiсть бойових орденiв. Так прийшла
радiсть.
Звеличений жертвами й любов'ю стояв перед сином батько. В лiвiй його
руцi тремтiла невипита чарка, й прозорi краплини падали на землю,
виблискуючи на сонцi. I тому, що за ним тої митi незримо стояли iншi
батьки, багато хто, бачивши цю просту сцену, замислився на якусь хвилину.
Чи прийде ж щаслива зустрiч i чи далеко попереду вона? Чи принесе воїн
радiсть додому? Чи тiльки сама слава осяє рiд його холодним небуденним
свiтлом, а сам вiн спопелiє в сталевому своєму палаючому танку де-небудь
пiд Бреславом, Будапештом - скiльки мiст, скiльки битв попереду! Антонiна,
мабуть вiдчувши все це, руками сплеснула.
- Та годi вже тобi... Чого б я тут плакав! - сказав її чоловiк Максим
Троян, з неприхованим незадоволенням Ставлячись до такої слабостi. -
Медаль i сльози - все в одну купу!
- Так жалiсно, каїне ти нечуственний! - сказала Антонiна, що
любила-таки поплакати i при прощаннi, й при стрiчаннi. - А хто ж нас тепер
жалiтиме?
- А чого нас жалiти? - сказав Максим. - Тепер не жалiти, а боятись нас
будуть.
На другому кiнцi столу, куди, залишивши молодих, пiдсiв генерал
Глазунов, розмови точились про iншi речi, але куди, власне, йшла мова
звивистою стежкою, вiн довгенько не мiг добвати.
Розмовляли дуже тихо й стримано троє колгоспникiв, що були вже
напiдпитку i, як завжди буває в таких випадках, заважали один одному
говорити.
- Дозвольте, дозвольте! Ну, що ти менi кажеш?
- А що я кажу? - сказав колгоспний бригадио Роман Клунний. - Сказав я
хiба що?
- Та нiби - нi.
- Дурня знайшов. Треба ж думати, що до чого, коли й як. А не так от -
сказав та сказав!
- Та про це ж i мова мовиться!
- А певно. Треба ж таки метикувати. Аякже!
- Iменно.
"Хитра дядькiвня", - подумав Глазунов i присунувся ближче до дядькiв.
- Я що кажу? - звернувся Клунний до генерала. - Я кажу, що розор
справдi-таки величезний, нечистий би його взяв, того Гiтлера, але не знаю
вже, як воно там вийшло по сукупностi рiзних причин i обставин, тiльки з
одного боку це, з другого ж навпаки, я кажу, будь ти неладне, що може
бути... Власне, я не кажу, що може iменно бути, я цього не кажу, та тiльки
я так собi мiркую, та навiть, коли вже чисту правду казати, то й нема в
мене такої думки, а буцiм от питаю, що, може, й отак можна думати, чи нi,
товаришу генерал? Вам уже воно виднiше, чи як ви... Хомо!
- Та ми, що ми. Ми, як усi, - сказав Хома i запитливо подивився на
генерала. -_ _Це дуже делiкатна справа!
- А ти, Сильвестре?
- Та й я так само.
- I я кажу, що так, - сказав Клунний. - Хiба я що кажу?
- А певно! Ти що казав?
- А що я казав?
- Ти_ _сказав...
- Та нiчого такого я не казав. - Клунний повернувся до генерала.
-Товаришу генерал, що я сказав? Я сказав, - як люди, так i я! Та що там
говорити! Я своє дiло знаю.
- Е, Романе!.. - сказав Хома, маючи, певно, на думцi впiймати його на
якомусь словi.
- А ти не екай менi перед генералом! Сьогоднi з ними гуляю, а завтра
вони мене в атаку посилатимуть, так ти їм про мене будеш тут екати! Тобi
скiльки? П'ятдесят п'ятий?
- П'ятдесят шiсть.
- Ну, ось бачиш. А я призваний. - Клунний видобув з кишенi призивну
посвiдку. - Ось! Ти про мене екаєш, а я завтра подвиг зроблю! От вiзьму й
зроблю!
- Роби, - сказав Хома, - тiльки ж не треба так неполiтично розмовляти.
Роман образився.
- Ну, ви подумайте... Товаришу генерал, що ви скажете?
- Не розумiю, про що мова, - сказав генерал, остаточно зацiкавлений
цiєю дипломатичною розмовою.
- А мова про те, - Роман рiшуче махнув рукою, - що я хочу запитати вас,
як рiдного, вибачайте, брата, так ось рота затуляють.
- Хто?
- Нiхто не затуляє. А тiльки ми його знаємо: за хвилину такого може
наговорити, що за п'ять рокiв потiм не вiдкрутишся.
- Дурниця!
- Про мене, нехай, нехай буде дурниця, питайся, тiльки нас не вплутуй,
- сказав Хома. - Ми на цю мову не пристаємо.
- А в чiм рiч? - спитав генерал.
- А в тому, що страшнi речi скоїлись. Генерал помiтив, що Роман був
добре напiдпитку й що його мучить якась нiсенiтна думка.
- Вже ж такого розору, вогню та нiвечення вiд сотворiння свiту не
бачено. Вiрно я кажу?
- Ну_,_ припустiмо, - сказав генерал.
- Так от спало менi на думку...
- Та помовч, Романе, годi.
- Менi не шкода! - випалив Роман, вдаривши себе кулаком у груди й
пильно вдивляючись в лице генераловi.
- Чого саме?
- Анiчогiсiнько! Нехай горить! I нехай воно прахом ляже! Бо все ж iде
на краще, от пригадаєте моє слово!
- Романе, чи ти здурiв, чи п'яний?
- Не п'яний я.
- Ну, годi! Кинь-но вже. - Ковалевi Сильвестру було дуже нiяково й
прикро. - Вибачайте, товаришу генерал.
- Не перебивай. Дай перевiрити душу на розумнiй людинi. Я тверезий. Я
такий тверезий, товаришу командуючий, - казав Роман генераловi, що мене
вже нiчим не напоїш... Нема жалю! Був, i нема. Отак от. Зрозумiло? I от я
думаю - чому? Що я за людина?
- Совiстi в тебе нема, - з докором сказав Хома.
- Нi, є. А в вас нема iнтелiгентностi нiякої! - розсердився Роман. -
Образливо менi, так! Приходять двоє гiтлерiвцiв, один по-нашому навiть
говорить, мабуть, чи не з колонiстiв. У вас, каже, все погане, а самi ж
завидющi, жаднючi, аж трусяться. Ах, ти ж, кажу, розтуди твою, грабiжнику,
злодюго! Геть, кажу, злиднi! Напiдпитку трохи був.
- Ну й що?
- Розстрiляли, сучi сини. Ось, бачите, дiрка. Сюдою увiйшла, а сюдою
ось вийшла. А це друга. Мало не пропав... А оте все, - Роман махнув в
напрямi вигорiлої вулицi, - все тлiн, мотлох... Хiба це... не довiку ж пiд
стрiхою та стрiхою. Хiба це житло?
- Романе!
- Та коли вже нiякої тобi влаштованостi нема, а в вiйнi ми, бач, гору
взяли, наше таки зверху, то й краще, виходить, має тепер прискоритись,
душа з нас геть! Як ви гадаєте, мушу я жалкувати за цим усiм? - Роман
ударив себе кулаком у груди i вп'явся очима в генерала.
Всi принишкли.
- Якого року? - спитав генерал, посмiхаючись.
- П'ятдесят! - вiдповiв Роман.
- Однолiтки. Питання цiкаве. Хай молодi скажуть. Бо ж вони в основному
воюють. Орлюк !
- Єсть. Орлюк_ _встав.
- Народ цiкавиться, як воювали, як проливали кров. З чим додому
вертали. Чого жаль, чого не жаль, якi думки? Якi бажання?
- Бажаю перемоги! - сказав Орлюк.
- Нi, ти особисто скажи! - перебив Роман.
- Кажи особисто!
- Особисто я, безумовно, воював, сказати б, три роки майже. Є
поранення...
- Це не вiдповiдь, це факти, в мене теж_ _вони є!
- Кажiть цiлком особисто...
- Особисто я не з Америки прибув, а з фронту, - сказав Орлюк,
звертаючись до Романа. - I цiлком не розумiю, де воно починається, це ваше
питання. Коли я скажу, що бажаю розкiшну хату на мiсцi оцих руїн, чи дiтей
у цьому саду, чи багатий врожай пшеницi, саду, чи гарної одежi зажадаю, чи
картини, - хiба це цiлком особисте?.. Дозвольте товаришу генерал?
- Кажiть, кажiть.
- Нiколи в боях, або коли лежав поранений, чи побачив розвалену хату,
де на печi замерзли батько мiй i мати й сестер моїх занапащено, нiколи не
хотiлось менi нашої перемоги так, як сьогоднi, коли стояв з Уляною перед
законом. Коли ви говорили про продовження роду в iм'я блага держави, я
раптом нiби побачив на мить усiх загиблих товаришiв, усiх! I я збагнув
сьогоднi життя. - Орлюк оглянув своїх гостей, руїни навколо й величну
далечiнь Заднiпров'я. - Так! Менi дуже жаль! Жаль менi вбитих,
замордованих, жаль кожної вдови, сироти, жаль кожну хатину, кожну
потолочену ниву, кожне зруйноване мiсто. Ненависть i презирство ношу я в
своєму серцi до фашизму, бажаю добра народам, тому цiлком особисто битись
хочу, тому що бажаю перемоги й бiльше поки нiчого не бажаю!
Генерал подивився на Романа. Бригадир колгоспу стояв перед Орлюком
схвильований до глибини душi. Вiн вiдчув безплоднiсть, пустопорожнiсть
свого домислу. Не можна вiдокремлювати пожежi, руїни, страждання людей i
величезне напруження їх сил у вогнi й бурi, не можна вiдокремлювати це все
вiд бажань i завбачень кращого. Ця хибна думка зродилась у нього вiд
самотностi, що в нiй задихалась його пристрасна натура бiльше двох рокiв.
Вiн дивився на Орлюченка i не впiзнавав його. Риси суворої мужностi
наклала Вiтчизняна вiйна на його молоде добре обличчя. Це був зрiлий
офiцер-солдат, звершитель перемоги. Роман уперше за п'ятдесят рокiв життя
до кiнця зрозумiв, що в перемозi сьогоднi заховане життя, весь його
вирiшальний змiст i життя. Стиснувши кулаки й щелепи, вiн аж затремтiв вiд
припливу волi. Вiн зажадав подвигу, захотiв побрататися з перемогою.
- Ми молодi, - казав далi Орлюк, обнявши здоровою рукою Уляну, - але
оскiльки загинули батьки й матерi нашi, й нема в нас нiкого, крiм
товариства, i ми з Уляною починаємо рiд спочатку, казатиму, як старий, вiд
батька й матерi й усiх предкiв i нащадкiв наших: нiколи нi перед ким не
вiдступить мiй рiд з цього днiпрового берега, з цих колгоспних полiв!
Нiколи!
Саме тодi генераловi Глазунову подали пакет. Запанувала тиша. За якусь
мить генерал пiдвiвся. В глибокiй тишi пiдвелись всi командири й бiйцi. Це
був iнший уже генерал, i iншi бiйцi й командири.
Був вечiр. Танки йшли на захiд з важким гуркотом та виском. Пiд хатами,
що аж стугонiли вiд того гуркоту, прощалися танкiсти з дiвчатами. Гула й
двигтiла земля. З заходу нескiнченним потоком iшли зустрiчнi машини з
безлiччю слiдiв вiйни на своїх забризканих кузовах. На машинах громадились
покалiченi машини, потрощенi, посiченi кулями лiтаки, забинтованi солдати.
Бiженцi котили на двоколках убогий свiй скарб. Визволенi з концтаборiв,
змученi, виснаженi люди тривожно подивлялись навколо, наче не вiрили ще в
свiй порятунок.
- Герої вiйни, iнвалiди поверталися зi Сходу в свої вiдвойованi села,
здивованi й схвильованi.
Зустрiчi. Сльози. Розпитування. Обнiмалася радiсть з горем на дорозi
вiйни, в немазанiй хатi: син повернувся в старiй потертiй шинелi на нових
милицях.
- Iнвалiд я,батьку!
_Батько_. Бачу. Обмiркувати треба цю справу.
_Син_._ _Яку!
_Батько_. Справдi-бо, синку, iнвалiд ти. Тепер вже ти не просто людина,
а людина безнога.
_Син_. Точно.
_Батько_. А безногiсть це дуже делiкатна й непроста штука.
_Мати_. Калiка нещасний!..
_Син_. Ви менi, батьку, лекцiй не читайте.
_Батько_. Я не читаю. Сам бачу, що одної ноги нема. Болить?
_Син_. Уночi. Прокинусь, лап! - пусто, а-ай!
_Мати_. Ой горенько!
_Батько_. Не плач, наплачешся.
_Мати_. Камiнь!
_Батько_. Помовч. Iнвалiди, сину, рiзнi, як i все на свiтi. Однi вiд
геройства, iншi по случаю, а ще iншi вiд неакуратностi. На те вiйна. Є
навiть iнвалiднiсть вiд боягузтва й вiд горiлки є.
_Син_. Не злiть мене, батьку, я в атаку йшов! Зрозумiли?
_Батько_. Тепер однаково, - в атаку, не в атаку. Вiйна кiнчається.
_Син_. Це Бєлгородська дуга! Зрозумiв? _(Постукав по тлилицi)._
_Батько_. Хай буде дуга. Тiльки ти її поменш виставляй, щоб людям на
тебе не було незручно дивитись.
_Син_. Тобто як це так?
_Батько_. А так, що не обтяжуй людей. Людям i без твоєї дуги важко,
синку.
_Син_. Ну, спасибi, тату! Он якi люди!
_Батько_. Люди як люди. У кожного своя бiда. Так що подякуй долi та й
кульгай собi делiкатно, не пияч, не горлай та утримуйся вiд брехень. Чому?
Тому що вiд поранення до брехнi - раз плюнути! По собi знаю. А балакати
почнеш годiв через десять, як воно вже там було не було. I буде тобi й
шана, й повага... А певно, горе, що тут казати.
_Мати_. Яке горе? Живий повернувся! Щастя!
_Батько_. Мовчи вже з своїм щастям. Щастя, щастя! Вiтчизна мало не
загибла, - треба ж кров проливати!
До малої пiдслiпуватої хатини край села пiд'їздить на вiлiсi генерал i
два полковники. З подивом поглядаючи навколо, заходять у хату,
_Дiд_. Це ти, Опанасе?
_Генерал_. Я, дiду.
_Дiд_. А це?
_Полковник авiацiї_. А це ми - Володимир та Максим. Невже не впiзнали?
_Генерал_. Яка мала хата. Дивно!
_Полковник _Володимир. Дивно. Пригадуєш? Боже мiй!
_Полковник Максим_. Так. Адже вона була велика?
_Дiд_. Розкажiть же, онуки, звiдки ви?, Живi чи вбитi? Чи вже сам я
помер? I вже душа моя говорить з вами. Чи як же менi думати, прости
господи?
_Генерал_. Живiсiнькi, дiду!
_Полковник_. Ми авiацiя. Важкi бомбардувальники. Прольотом.
_Дiд_. Так-так. Важко, кажете.
_Полковник_. Не важко, - лiтаємо з важкими бомбами.
_Дiд_. Де?
_Полковник_. Над всенькою землею. Були над Халхин-Голом.
_Дiд_. Чого?
_Полковник_. Над Мадрiдом. В Америцi - переганяли лiтаки. Над Берлiном,
Плоєштами! I взагалi облетiли, дiду, всю майже планету.
_Дiд_. Планети не знаю. Чув, а бачити не доводилось. Комету бачив.
Пролiтала колись отам за хлiвом з великим хвостом. Японську вiйну
провiщала. А от нiмець двiчi приходив уже без комети.
_Полковник_. Уже вiн, дiду, без комети й без хвоста.
_Дiд_. Он як. Ну, розказуйте ж, який той свiт, що ви його облетiли!
_Полковник_. Свiт? Це питання!
_Полковник_. Справдi!
_Генерал__. _Свiт_,_ дiду, малий.
_Дiд_. Малий, кажете?
_Полковник_. Невеликий вiн, дiду. Зовсiм невеликий.
_Дiд_. Ай-ай-ай! Шкода менi вас, що так ото свiт ваш всохся та
поменшав. Колись-то свiт великий був. Вирушимо було з Полтави на
Кременчук, давно вже, ще хлопцями чумакували. То виїдемо було в степ, а
степ широкий-широ-о-окий-широкий! А там шляхiв на Миколаїв, Молдавiю...
Великий свiт та веселий... Так, кажете, поменшав?_ _Ну, що ж, така вже
ваша доля.
_Генерал_. А скажiть нам, дiду... Що мати наша казала перед смертю?
_Дiд_. Мати? Та щось казала, тiльки забув. Генерал витяг з запiчку
пучечок сухих чорнобривцiв, понюхав i ледве не заплакав.
А на другому кутку села пiд горою, звiдки так далеко видно Заднiпров'я,
мати з дочкою зустрiчаються в хатинi. Невесело й смутно. В сутiнi сiней
причаїлась по кутках печаль. А мати змарнiла й дуже постарi-лась.
_Марiя_. Мамо!
_Ганна_. Донечко! Марiє!
_Марiя_. Матiнко...
_Ганна__. _Жива? Чи я сплю, Марiєчко?!
_Марiя_. Я, мамо, я...
_Ганна_. Повернулась... Людоньки!
_Марiя_. Здрастуйте, мамо... А Павло? Не чути Павла? Не повернувся
Павло?
_Ганна_. Вдома.
_Марiя_. Павло! Вдома? Де ж вiн? Павле!
_Ганна_. Стоїть на майданi.
_Марiя_. На майданi?
_Ганна_. На тебе чекає. Невже не стрiлась?
_Марiя_. Не бачила. Я йшла низом. Боже! Ну, що ж вiн? Не поранений?
_Ганна_. Цiлий.
_Марiя_. На вiйнi був?
_Ганна_. Бився довго.
_Марiя_. Ким був?
_Ганна_. Капiтаном.
_Марiя_. Капiтаном? Що ти, мамо?
_Ганна_. Чи героєм, - вже не пригадаю. Казали щось.
_Марiя_. Побiжу!
_Ганна_. Тихо йди.
_Марiя_. Не лякайтеся! Мамо?!
_Ганна_. Тихенько йди, доню. Набирайся сили.
_Марiя_. Та що ви, мамо? Я йду. Як серце б'ється! Ой рятуйте! Страшно
менi, мамо!
Не чуючи землi пiд собою, нiчого не помiчаючи навколо, слiпа й глуха
пiшла, побiгла на сiльський майдан, спотикаючись i тяжко й тривожно
зiтхаючи вночi :
- Ой пiду я не берегом-лугом. Ой пiду я не берегом-лугом, та чи не
зустрiнусь з несудженим другом... Здоров, здоров, луже, несуджений
друже... Нi, не так... Що це я? Нi!.. Ой пiду я, молода, не
берегом-лугом... Нi... Iду я, молода, берегом-лугом. Нi, не берегом-лугом,
- низом-долиною... Ой iду я, молода, низом-долиною, та чи не зустрiнусь з
мужем-дружиною! Здоров, здоров, муже, несуджений друже!.. Рятуйте!.. Що ж
це я! Це ж пiсня. Це пiсня. Нащо? Я скажу свої слова. Таких слiв, як у
мене, нi в однiй пiснi нема. Всього не можна сказати, я знаю, але я зберу
всi сили, всi смутки, всю муку... Скажу: здоров, здоров, друже!.. Павле!..
Де ж вiн? Чому я не бачу його? Павле, обiзвись! Це вернула з неволi твоя
безталанна Марiя-полонянка, дружина твоя. Принесла тобi свiй сором i муку,
дитину незнаного батька. Убий нас обох чи пожалiй, коли ти герой. Де ти,
Павле? Чого менi так темно? Що це менi? Де я? Павле!!!
Не обiзвався Павло, хоч i був близько. Пам'ятник з бронзи належав уже
не їй, а цiлому свiту.
Вона поклала бiля його пiднiжжя дитину, а сама припала до бронзових
грудей i застигла, як бронза, доповнила пам'ятник.
- Де ти, смерте? Де ти, красуне, ластiвко моя? Пожалiй мене. Де ти
бродиш, гуляєш з iншими, чорна моя сестро? Прилинь, усмiхнися до мене...
Не хочу я жити!.. Павле, Павле!.. Як менi жити?..
- Втiшся, жiнко. Доки є молодiсть, виконуй свiй закон. Хай плаче по
менi материна старiсть.
- В чому мiй закон, чим утiшусь?
- Працею, любов'ю, дiтьми.
- Де я найду?
- В добрiй течiї добрих часiв.
- А коли нема їх там для мене? Безлiч нас...
- Тодi звелич себе в стражданнi.
- Нi, не можу. Не хочу.. Не зумiю. Немiчна й мала я для страждання. Я
не вмiю думати про велике. Я народилась для звичайного життя. Поможи,
порадь мене, як побороти страждання? Якою зброєю?
- Працею.
- Ще чим?
- Iнших шляхiв не знаю. Нема їх, мабуть.
- Ти правду кажеш, великий мiй герою?
- Я не великий i не герой, хоч товаришi мене й запевняли. Але я
трудився для Батькiвщини у великий час з великими людьми i частку їх
великостi прийняв на себе, i от я бронзовий стою на сторожi нащадкiв. Ти
пам'ятаєш, - сам я мало думав про велике, i говорив я негарно, й жартував
часом нерозумно.
- Ти завжди з усього смiявся.
- Я дiяв, i менi повсякчас було нiколи. Було менi нiколи аж до самого
кiнця. Мало любив тебе, хоч i народжений був для любовi та миру.
- Прощаю...
- Мало голубив...
- Мало.
- Часом забував зовсiм. В походах жалiсть гнав. Суворий був я й часто
навiть злий i грубий, щоб не розслаблювати себе серед прокльонiв, крикiв
про пощаду, труднощiв та iншого. Клятвеним був мiй час, i я виконував свою
клятву серед гуркоту й скреготу залiза, поки одного разу не розлетiвся
кривавим шматтям.
- Мученику!..
- Нi. Моє страждання було хвильовим. Ти хочеш знати - я нiби весь
зрiсся з цим страшним ремеслом битв. Я знав навiть радощi свого ремесла, i
помер я в хвилину захвату. Я йшов тодi в наступ, i ворог тiкав перед мене.
Так i перекажи своїм дiтям - пiд кiнець тiкав мiй ворог передо мною,
тiкав.
Довго дивились Орлюк i Уляна вслiд танкам. I тiльки коли останнi машини
зникли в пiтьмi за горбом, i гул моторiв, i брязк залiза злилися вдалинi в
знайому музику похiдних ночей, Орлюк поглянув на молоду дружину.
- Ну, Улю, пiшли.
- Ходiмо. Навiть не вiриться, - тихо зiтхнула Уляна, вiдповiдаючи на
щось своє.
- Так, розумiю.
- Залишились удвох, i я неначе, правду тобi скажу, i з тобою, й нi.
Половина з тобою, щаслива, - половини нема. Пiшла з ними й не може
повернутись до тебе.
- I менi так.
- Менi так сумно.
- I менi.
- Правда?
- Еге. Я ж про тебе зовсiм часом забувала.
- I я.
- Правда?
- Ну, де там не забути...
Вони зрозумiли, що не вийшли ще з вiйни. Вони належали ще їй, як
палаюча будiвля належить вогню. Перед ними поставали в пiтьмi кричущi
заграви трьох полум'яних лiт.
Вони згадали, як гнiв загиблих товаришiв мiцнив їх вiдвагу. Як,
забуваючи одне про одного на нескiнченно важких дорогах вiйни, вони частку
своєї любовi переносили на товаришiв по зброї. Як любили вони їх, мов
частинку самих себе, свого гнiву, й чим далi, тим дужче, i ця любов
пiдносила їх дух i привела додому. Смерть довго полювала за ними i не
вполювала. Вони пiдiйшли до своєї хати.
- Хто тут? - пролунав незнайомий голос вартового.
- Свої.
- Тут зайнято.
Виявилось, їхню хату зайняли вже. З двадцятеро фронтовикiв спало вже на
долiвцi, на лiжку, лавах, полу. Один поранений казах лежав навiть на столi
й тихо стогнав.
Вони пiшли до Антонiни. Там було те ж саме. Тодi Антонiна постелила їм
шлюбну постiль у садку на старих санях. Вони були щасливi пiд вiдкритим
зоряним небом.
- Яке небо! Iване, глянь... Кiнчилась наша вiйна.
- Нi. О нi!
- Яке величезне неймовiрне життя! Яка вiйна!
- Ага.
- Ми нiде про це не читали.
- Не читали, не думали. I нiхто не думав.
- Все наче сон.
_-_ I менi. Так, нiби ми цiле сторiччя прожили.
- Атож. Ти помiтив? Все-все стало iншим. Все змiнилось.
- Так. I я?
- I ти.
- А ти?
- I я. Але ж ти весь вже зi мною?
- А ти?
- Менi здається - так. А ти?
- Я? Пам'ятаєш, я не раз казав тобi перед вiйною про свою жадобу до
життя?
- Так.
- Менi завжди хотiлось нiби роздвоїтися, розмножитися, розiрватися на
сто шматкiв, i щоб кожна моя частина жила, й творила, й пiзнавала рiзне
гарне, i щоб все це був я.
- Пам'ятаю.
- Тобi вже нiчого не шкода там?
- Нi.
- Ти любиш мене?
- Я люблю тебе.
- Я люблю тебе. Я люблю в тобi все - люблю землю, по якiй ти так багато
пройшла. Люблю небо й повiтря, яким ти дихаєш.
- Коханий мiй.
- Кохана моя. Я люблю тебе, як хлiб i мед i як воду. Люблю цей сад, i
цей берег, i Днiпро, в якому ти купалась, маленька рибка, й пила з нього,
й смiялась на його пiщаних берегах.
- Я заплющу очi, - кажи.
- Я багато... вбив.
- Не треба.
- Не буду. Я ж бо й сам весь поранений...
- Нi. Нi. Кажи, що ти думав.
- Я думаю, що ми з тобою знов стоїмо бiля основ життя. Вся найголовнiша
праця у нас, що б хто не казав. Вся краса, якої шукають художники, поети,
всi пейзажi, всi сходи й заходи сонця, всi трави, квiти, плоди, насiння,
всi жнива, всi пори року, - все, що дороге й любе живiй людинi, все це
наше. Роса вечiрня i вранiшня роса...
- Роса! Iваночку, як я люблю вранiшню росуi
- Багато людей не знають, що то - роса.
- Бiднi.
_- _Їм не потрiбна роса. В них iнше щастя. Схiд Сонця їм теж нi до
чого.
- Так. Вони нiколи не бродили по росi босонiж.
- В них дуже тоненькi пiдошви.
- Я б усiх примусила ходити по росi.
- Це поки що неможливо.
- Чому?
- Дуже дорого це. Але так буде. Людина повернеться на вранiшню росу.
Навколо неї цвiстимуть сади. А в квiтучому саду неможливо не те що вбити,
а навiть лаятись.
- Правда. Я пам'ятаю...
- А зараз не роса людинi, а дах потрiбен.
- Не треба менi даху. Я хочу спати з тобою просто неба й бачити зорi.
Так почалось їх нове життя.
Дорогою вiйни йшли вдалинi силуети машин i гармат. До них долинала
нiчна музика таємних пересувань, чи то їм здавалось, поки вони не поснули.
На високiй днiпровiй кручi бiлiли руїни. На руїнах зацвiтала перша
молода вишня. А за вишнею в прозорiй синявi ночi далеко внизу мерехтiла,
танучи у пiтьмi, могутня днiпрова повiдь.
I от на Уляну найшов сон.
- Хто тут?
- Кияни, - сказав той, що пiдiйшов. - Князь Святослав i воїни. Ми -
сон.
- Нi, нi... - прошепотiла Уляна. - Хiба може приснитися людина людинi
через тисячу рокiв?
- На цьому мiсцi, так, - сказав Святослав. - Це старий берег. Он там
стояли мої човни.
- Але ж якi лiта минули. Столiття пройшли...
- Вони зiйшлись нинi край твоєї постелi, ланки часiв минулих i лiта
прийдешнi.
- Не розумiю, не збагну... Iване. Ти спиш? Iване...
- Яка древня трава, - сказав Святослав i взяв жмут трави, - i так само
пахне. I тi ж зорi. I Днiпро вже тодi був старий, коли я линув думкою за
Дунай.
- Але чому цiєї ночi... товаришу генерал? Ви хочете хрестити моїх
дiтей?.. Iваночку, це ти?
- Що тобi?
- Ти спав?
- Нi.
- Нi?..
- Я думав про Дунай.
- Ой коли? Скажи, коли це було?
- Га? Не знаю. Я сплю, я сплю пiд цим небом.
- А що ти сказав? Iваночку, що це було!
- Що було?
- Ти сказав про Дунай. Ти сказав, що всi сторiччя зiйшлись,
розiрванi... Що ти ще сказав? Ну, пригадай!
- Це тобi приснилось.
- Менi страшно. Це така давнина... Що це було, ти зрозумiв? Що це?
- Це було почуття. Тiльки це сон.
- Та хiба ж може двом приснитись той самий сон? Пригорни мене, пригорни
мене. Боже, як хороше... Якi зорi! Якi! Ми щасливi. Та хiба ж можна бути
такими щасливими?!
Вiн обняв її своїми мiцними руками.
Вона дивилась на зоряне небо, i дорогоцiнна таїна щасливого майбутнього
засвiтилась у її очах.
Свiтало.
Незабаром все Правобережжя Днiпра прийшло в рух. Всi чотири українських
фронти вiд полiських болiт до самого Чорного моря знялись помахом єдиної
руки й рушили на захiд.
Але коли скресли раптово рiки i древнiй бог весняної грязюки пустив у
дiло свої ресурси, що нi кiнному, нi пiшому не стало ходу, куди не
поткнись, загули моторизованi армiї, забуксували, залаялись всiма мовами
водiї машин i стали.
Тодi чотири українських фронти вiдокремились вiд своєї технiки з самою
лише легкою зброєю й пiшли наперекiр стихiям i воєнним доктринам громити
ворога й гнати його так, як не гнав ще нiхто нiколи.
Багато напишеться книг про цю дивовижну весну, багато складуть пiсень,
наукових праць та спогадiв.
Ненависть воюючих була такою великою, незлiченнi маси обох сторiн так
пристрасно жадали загибелi одна однiй, убитих було так багато, що смерть
часом нiби вiдмовлялась приймати загиблих, i тодi вони нiби проламували
вутлий човен життя i, здавалось, силою поринали в небуття нескiнченними
Дантовими рядами. Iншi ж виходили живими з самих глибин пекла й,
оглядаючись з наївним подивом на смертну свою путь, вражали нечуваною
силою й мiцнiстю своїх натур.
Нiколи, мабуть, iсторiя не стискалась у такий химерний клубок, нiколи
серця мiльйонiв не бились у такому наднапруженнi, нiколи європейський
Захiд не падав так низько в особi найпiдлiших представникiв, але нiколи не
являла людина й стiльки благородної сили й величi духу, скiльки явила у
свiтовiй вiйнi незмiрна радянська душа.
Визволялись мiста. Визволялись тисячi сiл. Виходили партизани з лiсiв.
Мiльйони правобережних чоловiкiв i парубкiв влились у довгождану Червону
Армiю. Якi зустрiчi, якi прощання за Днiпром та Бугом!
- Здрастуйте!
- Прощавайте!
- Не забувайте!
- Рятуйте!
- Визволяйте!
- Знайдiть!
- Повернiть!
- Пометiться!
- Чекайте!
Прощалися поспiхом, де як доводилось, нашвидку й рушали, кваплячись,
неначе навздогiн за долею, i тiльки на останнiх пагорках, за якими надовго
чи й навiки зникали рiднi хати, озирались i, тамуючи хвильову тугу
неповторним помахом руки, прискорювали крок.
Багатьом з них нiколи вже не повернутись до рiдної хати, не побачити нi
роду свого, нi неба, нi гарної землi. Пронесуть вони славу Вiтчизни своєї
по багатьох мiстах i поляжуть навiки, хто пiд Львовом, хто пiд Сандомиром
чи Варшавою, хто пiд Будапештом, а хто й пiд самим Берлiном. Кого
поховають товаришi в братських могилах, кого птахи поклюють по чужих
болотах, хто пошматований розлетиться в прах на гiгантських фугасах, наче
й не було його зовсiм на свiтi, i тiльки гнiвний його дим понесуть над
землею схiднi вiтри, та невтiшна мати до кiнця своїх днiв питатиметься в
подорожнiх: "А чи не бачили, чи не чули?"
Але про це нiхто не думав. Не було вже коли. Iшли в атаки, форсували
рiки серед битої криги.
Зникали у весняних вiхолах. Провалювались у воду. Червонiли каламутнi
води, пiдмивали береги. Фашистськi загарбники, вiдступаючи, метались
величезними зграями.
Цепи брели по колiна в багнюцi, в дощ, в снiгопад.
Вже вiлiси позастрягали в баюрах, i генерали спiшились i брели
непролазними шляхами. Генерал Глазунов на ходу розглядав географiчну
карту.
Дощ, снiг, вiтер.
Витягали гармати з ковбань та багон. Снiг.
Наводили мости по шию у водi серед битої криги.
Скресали рiчки.
Стрiляється гiтлерiвське офiцерство у великих i малих оточеннях.
Дощ. Валки машин в невилазних калюжах.
- Воздух!
Генерали, офiцери, гауляйтери, продажнi жiнки вискакують з машин i
падають живi й мертвi в багнюку.
- Вооздух!
Друга хвиля "iлiв". Третя. Четверта.
_- _Гальт! Куди?
_- _Я! Я туди...
- Тiкати? Старий український пес! - Брудний офiцер пiдповз до
Грибовського.
- Ви мiй наказ одержали?
- Нi, пане полковник, - зблiд Грибовський, пiзнавши з голосу Шредера й
вiдчуваючи, що вiн попався.
- Перевiрю... Тiльки дарма ви намагаєтесь вислизнути з ваших болiт.
- Я...
- Ви пiдете в тил для диверсiй.
- Я втратив всiх людей.
- Брешете! Ви завжди брешете, чорт би вас узяв! Майте на увазi, виходу
у вас нема. Про перехiд до бiльшовикiв, натурально, можете не думати.
Однак вам там вiрьовка. Але тут бережiться! Зрозумiли? Не забувайте, що я
вас уже раз розстрiляв. Виходить, ви стрiляний, тобто караний, тобто
винуватий, зрозумiло? Чорт би вас забрав з усiм вашим народом.
- Пане полковник!
- Всi ви нас ненавидите! Розкусив я вашу Україну, проклятi. О, будь вiн
проклят навiки, той час i той день! - згадав фон Шредер старого вчителя
Рясного, його пророчi слова перед розстрiлом.
- Ляга-а-ай!!!
Все бухнуло в грязюку,
Командуючий фронтом генерал фон Бреннер сидiв у безнадiйно загрузлому
посеред дороги "опель-адмiралi".
Навколо нього по колiна в рiдкiй багнюцi стояла група штабних офiцерiв.
Офiцери ледве тримались на ногах. Багато днiв вiдступали вони пiд
могутнiм натиском Радянської Армiї. Поглядаючи назад, на схiд, на чорнi
поля й розмитi дороги, де залишилась вся їх технiка, вони не раз падали
долiлиць куди попало, рятуючись вiд авiацiї. Охопленi психозом оточення,
вони кидались на всi боки й, кленучи долю, брели, ледве тягнучи ноги.
Це так змiнило їх зовнiшнiсть, що майже нiхто нiкого вже не впiзнавав.
Багато хто з них був п'яний або скидався на п'яного.
Генерал фон Бреннер збожеволiв. Це сталося з ним ще позавчора, але про
це не наважувались говорити, або ж просто всiм було не до нього: все
плазувало до прикордонної рiки, задихаючись вiд втоми.
- Майне дамен унд герен, прошу налити бокали!- сказав фон Бреннер з
безтурботною посмiшкою. Офiцери застигли зчудованi. Генеральськi слова ще
не дiйшли до їх свiдомостi. Але землиста жовтизна обличчя, сухий вiдсутнiй
погляд i безтямна посмiшка генералова вразили багатьох з них дужче, нiж
загибель полкiв i захоплюючих iлюзiй.
- О готес вiль! - глухо застогнав один, немолодий вже, брудний
полковник i озирнувся на захiд.
- Панове, прошу сiдати, - посмiхнувся фон Бреннер, зробивши при цьому
такий вишуканий жест рукою, що слухнянi штабiсти навiть озирнулись на
примарнi крiсла, але, побачивши пiд собою рiдину земного покрову,
утримались.
- Ляга-а-ай! - пролунав хрипкий зойк. Офiцери впали, насмiшивши тим фон
Бреннера до слiз. Посипались бомби. Але поблизу нiхто не був убитий, i за
хвилину офiцери повставали.
- Сьогоднi вночi, панове, спала менi одна щаслива думка, - сказав фон
Бреннер. - Я почав помiчати, що маршали Конєв i Ватутiн абсолютно
iгнорують вiйськову думку. Внаслiдок цього цiлi танковi армiї захрясли в
багнюцi невикористанi. Ми з дружиною вiдразу звернули на це увагу... Я ж,
панове, одружений, ви знаєте. Одружений з Гiтлером. Сподiваюсь, вам
вiдомо, що наш фюрер - жiнка, якщо не брати до уваги вусiв i схiдного
життєвого простору. Айн, цвай, драй, фiр! Айн, цвай, драй, фiр!!!
Офiцерам стало моторошно. У полковника Тiца, що перебував у станi
надзвичайного нервового напруження, з'явилось бажання застрелити генерала,
але маузер був геть у болотi, руки в болотi, i рух так i лишився
недовершеним, i Тiц, зцiпивши зуби, раптом почав дрiбно тремтiти в нападi
м'язового пароксизму.
- До речi, хто вигадав цей схiдний життєвий простiр? - запитав раптом
генерал фон Бреннер. - I чому вiн життєвий, а не смертний простiр?
Вiдповiдайте! Генерал Гiммельшток!
- Я не генерал Гiммельшток!
- А де генерал Гiммельшток?
- Його вбито.
- А я що сказав?
- Ви сказали - генерал Гiммельшток!
- Неправда. Я не мiг цього сказати. Я хотiв сказати щось iнше. Вбитий
полковник Гаус, нi?
- Вбитi Гаус, Шмiдт, фон Редiгер, Ратценау, фельдмаршал Манштейн.
- Дозвольте, а хiба не ви фельдмаршал Манштейн?
- Нi. Я капiтан Шульц, - сказав брудний капiтан, нiмiючи з страху.
Генерал фон Бреннер встав i витягся перед ним, як перед маршалом, i
Шульц вiд цього мало не збожеволiв.
- Але ж ви були вбитi, пане фельдмаршал! Нi?
- Нi! - пробелькотiв Шульц.
- Я бачив вас особисто перед смертю, пане фельдмаршал!
- Я не фельдмаршал, ви помилились!
- Ви бiгли з маршальським жезлом по цьому життєвому простору, потiм ви
впали, i в мене так заболiла голова, а-ай!
- Я капiтан Шульц!
- Лягаа-а-й!
Пройшла ще одна хвиля винищувачiв.
О дiти Нiмеччини! О сироти i вдови великої країни! Генерал дон Бреннер
стоїть по колiна в багнюцi.
Водянистi очi його спрямованi назад, на пройдений кривавий шлях до
самої Волги, вони позбавленi проблиску думки.
Скiльки загинуло умiв, роботящих рук у розквiтi сил!
Якi майстри, умiльцi, якi таланти укрили трупом землю на тисячi верст!
Сумна слава... В серединi XX столiття, коли все уже є, щоб перетворити всю
землю в рай, в сузiр'я її народiв, великих i малих, - що зробили з Європою
вашi загиблi батьки, якi були отруєнi мертвою iдеєю фашизму?! О юнi сини
фатерлянду! Якщо минулi iмперiалiстичнi вiйни нiчому не навчили ваших
батькiв, прозрiть хоч ви при свiтлi своїх палаючих будинкiв: нiчого, крiм
горя й руїн, не здобудете нi ви i нiхто вже в Європi з допомогою багнетiв
i унтер-офiцерiв.
Зустрiчайте ж бурю, якщо посiяли вiтер. Зазнайте тягаря вiйни i на
своїй землi, i кривавого жаху вiйни, i всi її грiзнi чесноти. До вас iдуть
зi зброєю розгнiванi радянськi люди, яким нiколи не хотiлося бути вашими
ворогами.
Фон Бреннер стояв у болотi пiд самим румунським кордоном. Нестямнi очi
його свiтились божевiллям. Праворуч i лiворуч з'явились грiзнi цепи
маршала Жукова.
Офiцери пiдняли руки.
Потяглися довгi валки полонених. Випавши з орбiти загального планового
руху, брели поволi й без мети, нiби не пiдлягаючи вже закону тяжiння, й
здавались невагомими. Це йшла вже людська спустошенiсть. I зустрiчнi
потоки радянських солдатiв дивились на них байдуже, без злоби й ненавистi,
як у порожнечу. Прямуючи на захiд, всi думали свої думи.
В Павлiвськiй школi почалось нове життя. Уляна прийшла в свою школу з
чоловiком.
Уляна. Знайомi? Вчитель Мандрика, Гордiй Павлович.
_Мандрика_. Пробачте, ми знайомi. Ви, здається, хм...
_Орлюк_. Еге ж!
_Мандрика_. Чи, може, я помиляюсь?
_Орлюк_. Нi. Орлюк.
_Мандрика_. Ага! Ка-хи... Пробачте, я , здається, на вас дихнув?
_Орлюк_. Що? Нi, що ви!
_Мандрика_. Не дихнув? То пробачте. Менi здалось, що дихнув. Пробачте
ласкаво.
_Орлюк_. Прошу.
_Мандрика_. Так не дихнув?
_Орлюк_. Нi, нi.
_Мандрика_. Ну, пробачте, хм... Нi, то ви той, ви пробачте, хм... Як же
це, хм... Уляно Василiвно! Ой! Пiшла. Куди це вона?
_Орлюк_. Пiшла в клас.
_Мандрика_. Так, так.
_Орлюк_. Як все змiнилось.
_Мандрика_. Ага. Так от, ви знаєте, я дуже радий. Я зразу хотiв сказати
це Улянi Василiвнi й вам, що я дуже радий, що можу чесно дивитись вам в
очi.
_Орлюк_. Важко вам було?
_Мандрика_. I не кажiть!.. Дозвольте потиснути вашу руку. Ой, я,
здається, знову дихнув?
_Орлюк_. Дурницi._ _Ну_,_ що ви, справдi!
_Мандрика_. Спасибi вам за визволення з нiмецько-фашистського ярма. Тут
таке робилось! Жах! Де ж це Уляна Василiвна?
_Уляна _стояла посеред класу. Перед нею в тишi сидiли дiти. Половина
класу пустувала.
- Що ж це вас так мало, дiти?
- Нема бiльше.
Уляна зайшла до другого класу, - те саме; в третiй, четвертий, - та ж
картина. В сьомому класi не було нiкого - клас стояв пусткою, потрощенi
парти, бруднi голi стiни.
- А!
Тодi вона сiла за припалий пилом стiл i схилила голову. Минуле постало
перед нею: тридцять шiсть чепурних хлопцiв i дiвчат засiли лави. На стiнах
виникли портрети великих дiячiв людства. На столi квiти. Школярi вродливi,
з добрими очима. У дiвчат чудовi голоси.
Пригадався урок спiву. Тихо виводили веснянку:
Поставлю свiчу
Проти мiсяця, -
Тихо йду, тихо йду,
Та вода по каменю,
Та вода по бiлому, Тихо йду.
Потiм клас почав мiнятися на очах: учнi немов зникли й тодi знову
повернулись звiдусiль - худенькi, заморенi дiвчатка з фашистської неволi,
герої фронту, повiшенi молодi партизани з зашморгами на шиях, пораненi,
понiвеченi, живi з концтаборiв, перевдягненi в чужий одяг.
Тихо йду, тихо йду,
Та вода по каменю,
Та вода по бiлому, Тихо йду.
- Уляно Василiвно! - пролунав у тишi тоненький дитячий голосок. Уляна
пiдвела голову. Еа дверях стояла дiвчинка Настя Гулакова з сiрими очима,
сповненими цiкавостi.
- Ви вбивали фашистiв?
Уляна стенулась i випросталась. Настя причинила дверi. Уляна ще раз
обвела очима порожнiй клас i повернулася в учительську.
_Мандрика_. Уляно Василiвно. Дозвольте подякувати вам за визволення з
нiмецько-фашистського ярма.
_Уляна_. Скажiть, це ви замазували в пiдручниках портрети?
_Мандрика_. Я мусив. Тут жах, що робилось. Спочатку я гадав...
_Уляна_._ _Що?
_Мандрика_. Слово честi, нiчого, клянусь честю. Той, як його, це ж,
повiрите, я мало не втiк до партизанiв.
_Уляна_. I що ж вам перешкодило?
_Мандрика_. Ну, якось так зразу не той, не бiгтимеш. Ви не знаєте
фашистiв. Це такi страхiтливi вороги людства. Я плакав.
_Уляна_. Я розумiю сльози вдiв, матерiв, дiтей.
_Мандрика_.Я проклинав їхi
_Уляна_. Справдi?
_Мандрика_. Я їх ненавидiв!
_Уляна_. Саботували? Чинили озброєний опiр? Навчали стiйкостi учнiв i
батькiв?
_Мандрика_. Я? Так, безумовно.
_Уляна_. Сiяли вiру в нашу перемогу? Чекали на нас?
_Мандрика_. Вас? Ви ще питаєте!.. О!
_Уляна_. Не треба.
_Мандрика_. О!.. Ага, ой...
_Уляна_. Скажiть, що говорив мiй батько перед смертю? Як загинули
Сотник, Гомон, Гнатюк? Де учнi?
_Мандрика_. Якi?
_Уляна_. Де дiвчатка, де майбутнi матерi нашого народу?
_Мандрика_. Не знаю. Там, у них.
_Уляна_. Що ви сказали їм на дорогу? Що заповiли?
_Мандрика_. Це що - суд?
_Уляна_. Нi. Вчителя запитує вчитель серед живих i мертвих мiльйонiв.
Ви злякались?
_Мандрика_. Нi... я...
_Уляна_. Не бiйтесь. Сьогоднi судиться весь свiт, всi народи, вся
фiлософiя, iсторiя, полiтика. Судиться сучасне з минулим, людське й
геройське з нiкчемним i злочинним.
_Мандрика_. Так... той... Дозвольте.
_Уляна_. Хто ви? Для чого ви живете на свiтi? Скажiть, що винесли ви з
страшного змiсту вiйни? Що ви робили тут?
_Мандрика_. Але ви не знаєте, що тут робилось. В свiтi дiється щось
таке...
_Уляна_. Я питаю вас про мале: що робили ви?
_Мандрика_. Я страждав. Тут таке дiялось...
_Уляна_. Те, що тут дiялось, не сподiється нiколи. Це був час героїв i
мученикiв нашого народу. Шкода менi, що ви не стали нi тим, нi другим. Все
життя ви проходили навшпиньки, - сказала Уляна i пiшла до дiтей.
- Уляно Василiвно, ви вбивали фашистiв? - знов запитала Настя Гулакова.
- Нi_,_ дiти, нi, я не вбивала. Я тiльки рятувала наших солдатiв вiд
смертi.
- А як ви рятували їх?
- Я виносила їх з вогню, поранених. Я перев'язувала їх рани, давала їм
свою кров.
- I багато ви кровi вiддали?
- Багато.
- Ще розкажiть.
- Я посмiхалася їм, говорила привiтнi слова.
- А ви не бачили мого батька? Ви не врятували його?
- Нi, твого батька я не бачила.
Уляна вирiшила перемiнити тему розмови.
- Слухайте, дiти, сьогоднi великий день. Нашi вiйська очистили
Батькiвщину й б'ють ворога на його територiї. Сьогоднi в нас не буде
навчання. Ми поговоримо про те, що ми робитимемо, коли виростемо.
- Тарас теж убив двох фашистiв, - сказала Настя.
- Трьох.
- Який Тарас?
- Бовкун! - пожвавiшали школярi, показуючи на мiцного, як горiх,
хлопчиська Тараса Бовкуна.
- Тарасе, це правда?
- А!.. Мадьяри були, - дiловито сказав Тарас.
- Вони вбили нашого батька, i його батька, й дiда, й Гальку, а Тарас
повбивав їх, - сказала Настя. - Я тепер, коли виросту, буду Тарасова.
- Ото не бачив, - махнув рукою Тарас i вiдвернувся.
- А я, коли виросту, теж вбиватиму фашистiв, - сказав зовсiм ще малий
школяр.
- Так, - замислилась Уляна. - А ти чого хочеш? - запитала Уляна
дiвчинку.
- Я хочу рятувати поранених. Я сестра-жалiбниця.
- А я хочу хлiба.
- Так. Ти?
- I я хлiба.
- Ти?
- Я хочу автомат.
- А менi плакати хочеться i їсти хочеться.
- А ти?
- А я хочу, щоб батько мiй i дiд повернулися з вiйни а орденами. I хочу
спати в хатi.
- А ти, Гупало?
- Я? Менi б тiльки швидше вирости, - я їм тодi покажу, - сказав
поганенько вдягнутий хлопчик i гидко вилаявся.
- Не смiй лаятись. Це соромно й гидко.
- Вiн самогон пив.
- Вiн уже був п'яний. I курив сигарети.
- Ти був п'яний?
- Був гетрункен драй маль.
- Бiльше не будеш?
_- _Не буду... Менi б лише вирости.
- Я знаю, щоб скорiше вирости, треба спати. Менi баба казала, що я
росту ввi снi. Це правда? - спитала цiкава Настя.
- Правда.
- А Вася Ступак женитись буде.
- Я сам скажу.
- Ти хочеш одружитись, Ступак?
- Думаю, - тихо сказав Василь Ступак i подивився на вчительку. Було
щось зворушливе в особливому виразi його не по-дитячому вдумливих
темно-сiрих очей.
- Скiльки от живу на свiтi, нiколи не думав, а зараз думаю.
- Але ж ти малий ще. Скiльки тобi рокiв?
- Тринадцятий. Полiцаї батька вбили. А матiр повiсили потiм. Так баба з
переляку померли, а дiвчата - одна в Нiмеччинi, а друга хтозна-де. А на
менi двоє малих. I корова скоро отелиться, молоко буде. I город же треба
обробити. То от я й думаю взяти яку сироту, й житимемо. Певно, я розумiю,
що я ще не вирiс, та не пропадати ж дiтям. Чи вже почекати хiба? Тепер же
колгосп не дасть менi пропасти з дiтьми? Якви?
- Нiколи. Колгосп нiкому не дасть загинути, нiкому! - сказала Уляна
впевнено, нiби вiдповiдаючи на якесь бiльш загальне й глибоке питання. -
Колгосп не дав загинути державi, Ступак, а вже тобi й поготiв не дасть. Ми
прийдемо до тебе додому сьогоднi ж i все влаштуємо.
- То не женитись?
- Не треба женитись. Вчитимешся. Ти хочеш вчитись?
- Нi, не дуже.
- Чому?
- Так.
- Але ж ти вивчишся й зможеш стати великою людиною.
- А батько мiй не був ученим, а був велика людина, - сказав Тарас,
подумавши.
- Я знаю. Батько твiй був велика людина. Вiн був органiзатор i голова
колгоспу, i вiн був партизаном i великим комунiстом. А коли б ще вiн був
учений...
- Нiмцi! - скрикнув хтось з школярiв, побачивши у вiкно валку
полонених. Дiти перелякались - кинулись хто куди. Дiвчатка почали плакати.
Всi вони були травмованi вiйною. Тiльки Тарас Бовкун не розгубився.
Побачивши нiмцiв, вiн вiдразу зважив ситуацiю i вмить зник. По дорозi до
землянки, викопаної неподалiк спаленої хати, вiн угледiв ще одну групу
полонених, що входили в село iншою дорогою.
Це були мадьяри. Побачивши довгу валку нiмцiв, вони зразу почали
хвилюватись. Занепокоїлись конвоїри.
- Куди? Куди побiг?
- Гаття назад! Назад! Куди?
- Гей, забирай полонених! Не пускай до нiмцiв! Нiмецькi фашисти вже
виходили на сiльський вигiн.
З другої вилучки з'явились мадьяри. Нiмцi вiдчули
загрозу. Галас серед мадьярiв зростав.
- Затримай колону! Зупини, кажу тобi, - кричав конвоїр угорської групи.
- А ти не кричи, - вiдповiв старший по нiмецько-фашистському конвою.
- Так я за своїх не ручуся, зрозумiв?! I справдi, мадьяри не витримали
i кинулись на нiмцiв.
- Ну, не казав я тобi?!
- Стiй, злодюги! Стрiлятиму! - закричав начальник над мадьярами й
пiдняв автомат...
- Ну, ти, обережнiш!! Дивись своїх фашистiв. Зрозумiв?
- А ти не лякай, - ляканi!
- Я не лякаю.
- I не лякай!
- А то що?
- А те, що вiд твоїх мадьярiв теж сама квитанцiя може зостатись. У мене
есесiвцi, не бачиш? - Конвоїр нiмецької групи загрозливо змахнув
автоматом.
- Та не сердьтеся. Годi-бо вам. Чорт їх не вiзьме. Здрастуйте! - сказав
старий колгоспник Дмитро Клунний.
- I я тої думки, товаришi, - нехай почубляться. Здрастуйте! - додав i
голова колгоспу Демид Сорока. - Мадьяри колись бiльше в кiннотi воювали. А
зараз їх Гiтлер вже в пiхоту перевiв. Ото, певно, й ремство мають. Нехай
хоч на кулаках вiдведуть душу, не чiпайте... Ох i рвуть, дивiться! Тю!..
I справдi, полоненi являли картину, не варту путнього слова. Якби могли
тiльки бачити дiти, до якого падiння дiйшли їхнi батьки, отруєнi отрутою
расизму! Якби матерi Захiдної Європи поглянули на обезумiлих своїх синiв -
брудних, неголених, нещасних, що загубили злочинну свою зброю на широких
степах України! Вони душили один одного, кусали, штрикали складаними
ножиками, провалювали один одному носи чим попало. Це був уже злiсний шарж
вiйни. Мадьяри явно перемагали, жестикулюючи й гукаючи до своїх конвоїрiв
по-угорському, апелюючи, як їм здавалось, до справедливої помсти за свої
нещастя.
На старих колгоспникiв ця бiйка, однак, не справила особливого
враження. Людям хотiлося жити, тобто творити, працювати.
Хотiлось забути про злочинне й безглузде за всесильним законом буття й
невичерпної снаги свого характеру хлiборобiв, що тисячолiттями звикли
сiяти, стверджувати життя в усьому, що може жити й рости.
Жiнки порались в городi, вив'язували з вузликiв насiння й висаджували з
пристрасним запалом в нагрiту весняним сонцем землю. На бiйку полонених
нiхто навiть не глянув.
- Еге, - говорила Антонiна до своєї сусiдки, сiючи мак. - Заходить до
мене генерал. Генерал! П'є молоко й питає: "Скажiть, тiтонько, коли ця
проклята вiйна кiнчиться?" Тож тiльки подумати, - самi генерали не знають!
А я ж, кажу, звiдки знаю? Одне б'ються, та й б'ються, та лiзуть на смерть,
на хтозна-яке калiцтво.
- Ой правда, - обiзвалась сусiдка, не розхиляючись. - Та здоровi,
нiвроку, поробились на свiжомуповiтрi! А харч який! Ти бачила, якi харчi!
Тепер котрого то й не заженеш додому.
- Авжеж! Хiба що? Так ото вiн, генерал той мiй, молоко собi випив, та
ще там щось, та й заснув, а коло нього жекський пол аж двi з опалетами та
телефонами: "Товаришу генерал, товаришу генерал!" Який, кажу, вiн вам
товариш, безсоромницi! Вiн же, кажу, в батьки вам годен! Ач, понакручували
куделикiв! їй-бо, правда! А вiн спить, сердешний, опалетики блищать, ну
так менi жалько його стало!.. Скiльки вiн того люду на смерть посилав! -
Тут Антонiна мало не заплакала.
- Еге ж. Чи дорого за мак дали? - запитала сусiдка.
- Аякже! У нього ж десь-то жiнка й дiти страждають, а вони крутяться й
крутяться, от щоб менi вечора не дiждати! "I коли ця вiйна кiнчиться, не
знаю, каже, тiтонько..." Так уже в нього на серцi погано. Господи!.. Куди
тебе чорти несуть?! - скрикнула Антонiна, побачивши, як один дуже-таки
побитий нiмецький офiцер, вислизнувши з мадьярських рук i перехопившись
через тин, бiг до неї городом. Це був Грибовський, але Антонiна не встигла
роздивитись на нього.
Раптом сильний кулеметний вогонь припинив мадьяро-нiмецьке побоїще.
- Господи! Вже стрiляють!
- Хто там стрiляє?
- Припинiть вогонь!
- Хто стрiляє? Яка сторона?
Кулеметний вогонь вщух i раптом почався знову. Полоненi попадали, де
хто стояв. Конвоїри кинулись до розваленої печi, що стояла посеред городу,
звiдки й iшла стрiльба.
- Не пiдходь! - пролунав вiдчайдушний крик з пiдпiччя, пiсля чого знов
зацокотiв кулемет.
Бiйцi залягли. Двоє автоматникiв побiгли в обхiд противника.
- Куди ви? Стiйте! Вiн же вас пострiляє, голуб'ята мої! - Стара
Бовкуниха мало не впала, поспiшаючи назустрiч бiйцям.
- Хто стрiляє?
- Звнняйте, голуб'яточка, мiй це. Ну що ти з ним у свiтi робитимеш? Вже
ж я два автомати забрала, бомби, патрони! I знову десь викопав, щоб йому
добра не було!..
- Мамо, тiкайте, не заважайте, мамо!..
- Пiдожди-но, я тебе пострiляю!.. Я тобi... Обережно, дiти. За мене, за
мене ховайтесь, - i Бовкуниха, а за нею два автоматники почали наближатися
до печi.
Тарас зрозумiв, що бiй програно, i почав голосно плакати. Його
войовнича маленька душа вiдчувала, що настав час розпрощатися з
незвичайними чудовими iграшками, якими здарувала його доля. Чого тiльки не
було в Тарасовому дзотi, - два автомати, якi вiн поцупив у фашистiв,
парабелум, десяткiв зо три мiн, патрони простi й трасуючi, якими вiн
стрiляв щоночi в небо, хтозна-якi пляшки, банки, диски, бляшанки, порох
гарматний i мiнометний, - все, що принесли окупанти, що отруїло його
маленьку душу.
- Не пiдходь, стрiляю! - загорлав вiн на матiр погрозливим дитячим
басом i гiрко заплакав.
- Кинь, кажу тобi! Голуб'яточка, не визирайте! Пропадете! Кинь, чуєш!
Однак автоматники кинулись на Тараса в атаку, й пiсля нетривалої
рукопашної Тарас здався, дуже-таки боляче вкусивши одного з автоматникiв
за Руку.
- Пусти!
- Дивись ти, який гедзь!
- Гедзь? Це тигр, а не гедзь! Вiн же менi хату розвалив! Оце от,
бачите, його ж це робота! Ой лишенько менi! - сказала Бовкуниха, коли
обеззброєний Тарас стояв перед начальником конвою.
_- _Як? Розвалив хату? Оцей хлопчисько?
- Взимку. Прийшло четверо офiцерiв, повечеряли, сiли в карти гуляти,
напилися. Так вiн зброю в них позабирав, та бомбу з печi та пiд образи! Ще
хвалити бога, що мене з хати вигнали. Сказали, що повiтря їм моє не
наравиться. Пропала б, хрест мене побий, пропала б!
- А нiмцi?..
- Мадьяри були, - схлипнув Тарас.
- Брешеш! Кажи, хто хату розвалив?
- Вона сама завалилась.
- От дитина, нехай бог милує! - почувся голос Антонiпи, що й собi
надiйшла. - I в кого воно вдалося, лиха година його знає! Солдатики!
Визволiть наше село, - заберiть з собою цього убиясника! З нього такий
великий генерал вийде, що не те що Гiтлер - сам нечистий проти нього не
встоїть! Ось побачите! Всi засмiялись.
Пробiгши повз Антонiну, Грибовський шмигонув за рiг хлiва, потiм
подався садом повз погорiлi тягачi й шаснув з чорного ходу до школи.
_Мандрика_! Єдина несподiвана нагода. Тонюсiнька соломинка, за яку,
можливо, зможе вхопитись, попросити, настрахати, пригрозити. Ось вони,
дверi його квартири. Яке щастя: в коридорi нiкого!
I тут на порозi став Мандрика.
- Гордiю Iвановичу!.. Павловичу...
Пiзнавши скорiш з голосу, нiж з вигляду, Грибов-ського, переляканий
Мандрика швидко зачинив дверi перед самим носом бандита.
- Вiдчинiть!
- Пропав! Боже мiй... - жахнувся Мандрика. - Е-е... Я вас не знаю!
- Гордiю Степановичу, ради бога!
- Я не знаю вас!
- Це я!
- Е-е... Не знаю!
- Грибовський!
- Не знаю. Я з вами незнайомий! Це провокацiя! Слухайте, я зайнятий!
- Вiдчинiть дверi! Чуєш!? Дверi вiдчини, уб'ю! - засичав Грибовський i,
рвонувши що було сили, вiдчинив дверi. Вiд сильного ривка Мандрика, що
держався за ручку, вилетiв у коридор. Але не вдалось Грибов-ському
вскочити в кiмнату.
- Громадянине, зупинiться, - почувся спокiйний жiночий голос.
Грибовський озирнувся - Уляна.
Тодi, зiбравши всю силу волi, вмiння прикидатись, набуте за довгi роки
блукань по свiтах, вiн раптом випростався й, раптово заспокоївшись нiби,
чемно вклонився, заговоривши французькою мовою:
- Даруйте ласкаво, мадемуазель, я не розумiю, що ви сказали. Я не знаю
вашої мови. Ви мене зрозумiли?
Потiм вiн додав кiлька слiв ламаною росiйською мовою:
- Же сюї франсе... Я Францiя... Де Голль, де Голль. Бiтте, немножка
вада, пжалюста.
Це було сказано з такою артистичною переконливiстю, що не тiльки Уляна,
а навiть Мандрика пiддався сумнiвовi, що перед ним стоїть нiмецький агент,
який щойно називав його на ймення. Вiн подумав, що йому причулось.
Грибовський помiтив удачу i вмить повiрив у рятiвну брехню. Перед
вчителями стояв немолодий вже француз у нiмецькiй формi, "жертва фашизму"
з розбитою фiзiономiєю, геть запухлими очима, якого i не впiзнати! Вiн був
дуже щасливий. Вiн хоч i завтра готовий воювати проти нiмцiв у лавах
Францiї... Ах, цi нiмцi, отi дикi мадьяри! Та вiн!..
- Нечиста сила! Таж це вiн i е! Антонiна, увiйшовши, вiдразу впiзнала
Грибовського.
Суд над зрадниками Батькiвщини й катами народу вiдбувався в будинку
цiєї ж школи. Уважно оглянули всю нiмецько-фашистську групу
вiйськовополонених.
Серед них впiзнанi були Курбацький, ще один бандит i навiть комiсар фон
Шредер, що навiв жах на зсю округу.
Головував на судi вiйськюрист першого рангу Петро Самiйлович Величко.
Головним обвинувачем вiд народу призначили Iвана Демидоаича Орлюка. На
вiдмову Орлюка виступати в такiй вiдповiдальнiй ролi через молодiсть та
брак життєвого досвiду голова райради Демид Сорока еаявив на загальних
зборах:
- Товаришi, в наше село прийшла слава. Славу цю нам принiс вiдомий
усьому Радянському Союзу Iван Орлюк. Тепер ми не простi люди. Тепер уже,
коли хтось десь спитає, а де, мовляв, отi Старi Павлiвцi, то кожен скаже:
"А це там, де народився той самий Орлюк, який прийняв па вiйнi дванадцять
поранень!"
- Шiсть, - виправив Орлюк.
- Шiсть для тебе, а для нас i для потомства ми згоднi додати. Кому ж,
питається, як не тобi, обвинувачувати ворога нашого. Кров проливати, то ти
не був молодим?
Орлюк погодився, але дружинi своїй вiн категорично заборонив бувати на
засiданнях суду. Коли вона зовсiм уже зiбралась було, схвильована тяжкими
спогадами, вiн обiйняв її й пригорнув до грудей.
- Ти не пiдеш на суд.
_Уляна_. Як це так не пiду? Чому?
_Орлюк_. Я не хочу, щоб ти буча на судi. Не хочу, щоб ти
обвинувачувала...
_Уляна._ Iване, вони вбили...
_Орлюк_. Наших батькiв... Саме тому я й хочу оберегти тебе.
_Уляна_. Я прошу тебе.
_Орлюк_. Нi, я прошу тебе. Те, що ти змушена була зробити на вiйнi, вже
надто багато для жiнки.
_Уляна.__ _Нi_._
_Орлюк_. Я прошу тебе, розумiєш? Я не хочу, щоб ти знову вдихала цей
сморiд жорстокостей i злочинiв. Iди в школу, вчи дiтей добра. Там твоє
царство.
_Уляна_. Я буду на судi. Я хочу їх бачити.
_Орлюк_. Нащо? Ти плакатимеш там i здригатимешся вiд прокльонiв.
_Уляна_. Не буду.
_Орлюк_. Будеш.
_Уляна_. Я розтерзаю їх!
_Орлюк_. От бачиш, ти вже плачеш. Ти не пiдеш
туди.
_Уляна_. Прошу тебе, Iване! Я потерпiла людина.
Я маю право!
_Орлюк_. Я так само потерпiлий. Але я повинен мислити й дiяти залежно
вiд сили речей. Коли я вiдступав до Волги, я ненавидiв увесь свiт i себе.
Коли мене ранили, я навалювався на тебе всiєю вагою, i ти тягла мене з
поля бою, брудна, замазана моєю кров'ю. Чи сказав я тобi хоч раз - не
надривайся, не виснажуй себе, бережи свою вроду? Нi. Ми тодi рятували
державу.
_Уляна_. А зараз годi?
_Орлюк_. Я не сказав - годi взагалi. Але там, де вже можна, - годi. Ти
призвичаїлась, Улю. Ти сама себе вже погано бачиш. Тобi хочеться самiй
особисто нищити людську мерзоту, а вона не гiдна твого погляду. Нащо тобi
це? Я вб'ю їх i без тебе.
_Уляна_. Ти гадаєш замкнути мене в клiтцi?
_Орлюк_. Так. Я хотiв би замкнути тебе в золоту клiтку, щоб нiяке зло
не сягало тебе.
_Уляна_. Як тобi не соромно? Що таке ти кажеш?
_Орлюк_. Тобi не подобається? Можеш скаржитись на мене. Хоч у ЦК
партiї.
_Уляна_. I поскаржусь. Який егоїст.
_Орлюк_. Будь ласка. Я скажу вiдверто, що без тебе нема нi щастя менi,
нi радостi анi в чому в свiтi. Нема життя без тебе.
_Уляна_. Ну й виженуть з партiї.
_Орлюк_. Не виженуть. Бувай здорова. Я все розкажу тобi своїми словами.
Зал був переповнений. Вiдчинили вiкна й усi дворi, щоб чути було всiм,
навiть тим, що стояли на площi перед школою, що говоритиметься на судi.
Багато поприходило з сусiднiх сiл, чимало було й рiзних городян, що
позалишали далекi свої мiста, аби лишень врятувати життя.
Коли б горе могло красити людину, коли б сльозам притаманнi були
властивостi не отрути, а столiтнiх благородних вин, що звеселяють людинi
душу, коли б розмах смертей, руїни, фашистських провокацiй, грабiжництва й
обману яснiв на людських обличчях сяйвом усмiшки, не було б у цiлому свiтi
народу осяйнiшого за той, що посходився на цей суд.
Тут зiйшлась немовби вся Україна. Багато посиротiлих матерiв i багато
вдiв прийшло сюди. Були тут калiки-iнвалiди. Були сироти, що бачили
батькiв i матерiв своїх на нiмецьких шибеницях. Були дiвчата з
фантастичними бiографiями, що втекли з фашистської неволi, були викинутi з
Нiмеччини за непридатнiстю понiвеченi дiвчата. Були сумнi люди, яких
вигнали з мiст злиднi й страх, якi втратили родину й притулок. Були битi,
стрiлянi. Були невiдомi розгубленi люди, що на якусь фатальну мить
повiрили в реальнiсть "нової ери" i тепер терзаються потай своєю
слабодухiстю, що пiшли тодi на службу до ворогiв, що тепер приховують це,
кленучи фашистiв i свою ганьбу, i все на свiтi. Але бiльшiсть було мiцного
старого люду, що такого зазнали й надивились на своєму вiку, що якби
засурмили знагла ангели на страшний суд, то й не зморгнув би нiхто, так
надокучила їм людська суєта.
Всi дивились на Орлюка. Орлюк дивився на народ. Потiм перевiв очi на
пiдсудних. Хвилювання перейняло його, як перед боєм, можливо, навiть бiльш
високе. Вiн вiдчув себе як приналежнiсть народу, як виразник його волi.
Зверненi до нього очi народу немов пiдносили його. Голова суду Величко
посмiхнувся до нього розумiючим батькiвським поглядом i злегка кивнув.
Орлюк почав суд.
- Пiдсудний Грибовський!
Грибовський мовчав. Вiн роздивлявся подряпину на своїй бруднiй руцi, не
чуючи, здавалось, що йому наказують стати перед судом.
- Пiдсудний Грибовський!
Грибовський не обзивався. I тiльки коли його поставили перед Орлюком,
вiн вкрай здивовано подивився на Величка й Орлюка.
- Вiдповiдайте!
- їх вайс нiхт, вас заген зi? їх бiн кайне Грибовський!.. Же сюї Леон
Жерар...
_Орлюк_. Пiдсудний Шредер, ви пiзнаєте цю людину?
_Шредер_. Нi.
_Орлюк_. Ви визнаєте, що це український нацiоналiст, агент нiмецької
розвiдки Грибовський?
_Шредер_. Нi.
_Орлюк_. Пiдсудний Курбацький!
_Курбацький_. Не знаю. Не бачив нiколи...
_Орлюк__._ Свiдок Мандрика!
_Мандрика_. Я... той, як його...
_Орлюк_. Iм'я, по батьковi?
_Мандрика_. Гордiй Павлович. Моє?
_Орлюк_. Так. Рiк народження?
_Мандрика_. Але дозвольте... Тисяча дев'ятсот десятий.
_Орлюк_. Професiя?
_Мандрика_. Вчитель... Хiба ж...
_Орлюк_. Де були в час окупацiї?
_Мандрика_. Клянусь, нiде! Тут... Iване Демидовичу, хiба я...
_Орлюк_. Не працювали на окупантiв?
_Мандрика_. Нi. Власне, як?
_Орлюк_. Ви один залишились на школу?
_Мандрика_. Так. Бо ж усiх...
_Орлюк_. Що сказали вам товаришi перед смертю?
_Мандрика_. Не пам'ятаю. Тут таке дiялось...
_Орлюк_. Чи пiзнаєте ви в пiдсудному, який ври-вався до вас на
квартиру, українсько-нiмецького нацiоналiста Грибовського, який разом з
фашистськими катами знищив третину нашого села, нашу школу, директора?..
_Мандрика_. Е-е...
_Орлюк_. Пiзнаєте?
_Мандрика_. Так це, як його? Ну, начебто вiн - i не вiн. Дуже важко
сказати зразу, отак-от, "так" чи "нi". Ви поспитайте, людям же виднiше, то
й я придивлюся й скажу... Е-е... треба ж придивитись.
_Сорока__. _Ото плете мережу!
_Орлюк_. Свiдок Вiрський Павло Iванович.
_Вiрський_. Я.
_Орлюк_. Рокiв?
_Вiрський_. П'ятдесят.
_Орлюк_. Професiя?
_Вiрський_. Лiкар.
_Орлюк_. Народились?
_Вiрський_. В Дубно.
_Орлюк_. Бiженець?
_Вiрський_. Так.
_Орлюк_. На фашистських загарбникiв працювали?
_Вiрський_. Нi.
_Орлюк__. _Не втрачали надiї на наше повернення?
_Вiрський_. Нi.
_Орлюк_. Не вдавались у вiдчай?
_Вiрський_. Вдавався.
_Орлюк_. В невiру?
_Вiрський_. Впадав... Нi... Впадав!
_Орлюк__._ Не зраджували народу?
_Вiрський_. Нi.
_Орлюк_. Ненавидiли ворога, його злобу?..
_Вiрський__._ Злобу, жорстокiсть, жаднiсть...
_Орлюк_. Втратили дiм?
_Вiрський__._ Так.
_Орлюк_. Одяг?
_Вiрський__._ Одяг... Книжки...
_Голоси з мiсць_. Усе втратив.
_Орлюк_. Сiм'ю?
_Вiрський__._ Сiм'ю - батька, дружину, дiтей.
_Орлюк__. _Ви втекли з концтабору?
_Вiрський__._ Так.
_Орлюк_. Ховались?
_Вiрський_. По лiсах, по ярах.
_Орлюк_. Як ви потрапили сюди?
_Вiрський_. Забрiв. Свiт за очi.
_Орлюк_. У кого жили?
_Вiрський_. У вашого покiйного батька... Спершу. Потiм... Ох,
мерзотники!
_Орлюк_. Ви в нашому селi заражали людей коростою?
_Вiрський_. Так. Коростою, лишаями, трахомою...
_Голоси з мiсць_. Вiн рятував нас вiд неволi! Вiн дав менi коросту!
_Орлюк_. Що ви думали, бачивши весь цей жах, жорстокiсть, грабiж? Що ви
думали?
_Вiрський_. Я не думав. Були часи, коли я зовсiм не думав.
_Орлюк_. Тобто?
_Вiрський_. Цього було так багато, що я бiльше почував, нiж думав.
_Орлюк_. Чого - цього.
_Вiрський_. Страждання.
_Орлюк_. Цi страждання, i втрати, й споглядання жахливого, - чи
облагородили вони вашу душу, очистили?
_Вiрський_. Вiд чого?
_Орлюк_. Вiдповiдайте на запитання.
_Вiрський_. Не розумiю запитання. Коли загинув ваш батько й мати, i всi
рiднi вашої дружини...
_Орлюк_. Я не питаю вас про загибель мого роду. Я прокурор i прошу вас
вiдповiдати на запитання. Я повторюю: нещастя, що впали на вашу голову,
зробили кращою, благороднiшою вашу душу, як про це пишуть у книжках ось
уже кiлька столiть?
_Вiрський_._ _Нi_._
_Орлюк_. Вони принизили, приголомшили вас?
_Вiрський_. Так. Мабуть, що так. Людина народжена для радостi, працi,
для братства. Фашисти принизили в моїй свiдомостi високе iм'я людини. Я
перестав вiдчувати себе вiнцем творiння.
_Орлюк_. Ви можете сказати про це докладнiше?
_Вiрський_. Не хочу. Я можу лише додати, що вони дали менi багато
пiдстав бути недобрим, жорстоким i мстивим ненависником людства.
_Орлюк_. Але ви радянська людина. Ви не можете не любити людства й
погано про нього думати.
_Вiрський_. Дякую вам. Звичайно. Але зараз я взагалi не можу про
людство думати. Нехай воно саме подумає, дивлячись на мене. Я прошу не
задавати менi таких питань.
_Орлюк_. Вам важко?
_Вiрський_. Не питайте багато. Можна померти вiд спогадiв.
_Орлюк_. Заспокойтесь. Ви на трибунi свiдкiв.
_Вiрський_. Я не свiдок. Свiт, про який ви питаєте, вiнсвiдок...
_Величко_. Товаришу прокурор, конкретнiше.
_Орлюк_. Ви пiзнаєте цю людину? Хто ця людина?
_Вiрський (пильно дивлячись в самi очi Грiїбовського)._ Це не людина.
_Орлюк_. Грибовський?
_Грибовський_. Найн, iх бiн кайн Грибовський. їх бiн Леон Жерар фон
Ельзас-Лотарiнгiя.
_Вiрський_. Дозвольте, де ж я його бачив?
_Орлюк_. _(до Грибовського)._ Може, вам страшно говорити рiдною мовою?
Страшно вимовити слова: тато, мамо, брат, сестра, люди, вбив, занапастив,
знедолив, вiддав у неволю?
_Грибовський__. _Їх ферштеє нiхт.
_Вiрський_. Дозвольте, дозвольте, покличте сюди розстрiляних!
_Орлюк._ Введiть розстрiляних. Вiдчинилися дверi. П'ятеро розстрiляних
пiдiйшло до столу - Антонiна, Демид Сорока, Олена Ступако-ва. Подорожнiй i
Глiб Бовкун. Грибовський глянув на них i затремтiв. Затрусились Курбацький
i Шредер.
_Орлюк_. Олена Ступакова!
_Ступакова_. Я.
_Орлюк_. Рокiв?
_Ступакова_. Двадцять чотири. Однолiтки.
_Орлюк_. Удова?
_Ступакова_. Вбили ж Андрiя. Партизан був. I дiток двоє вбили, i батька
Андрiєвого й мого. Удова й сирота. Кругом сирота.
_Орлюк_. Ви були розстрiлянi?
_Ступакова_. Була. Я? Була.
_Орлюк_. Чому ви весь час посмiхаєтесь?
_Ступакова_. Не зважайте. Вона поза моєю волею, ця посмiшка. I голос,
кажуть, змiнився вiдтодi.
_Орлюк_. Вам не смiшно зараз, громадянко Ступакова?
_Ступакова (смiється)._ Нi.
_Орлюк_. Вам хочеться плакати?
_Ступакова_. Робити щось хочеться. Працювати.
_Орлюк_. Не журiться. Ми з вами ще попрацюємо. Тiльки не треба
смiятися. Прошу вас, не смiйтеся.
_Ступакова_. Я не смiюсь, Ваню, -я плачу, як i ти.
З Орлюкових очей текли сльози гнiву. Але вiн не плаказ. Свiт вiдбився в
ньому. I цього не витримав один з злочинцiв.
- Питайте мене! Все скажу! - застогнав Курбацький i вдарився головою об
лаву.
_Величко_. Хвилинку!
_Орлюк_. Прошу.
_Величко_. Пiдсудний Шредер, станьте тут. Пiдсудний Шредер, скажiть, чи
входило в плани нiмецького уряду створення якої-небудь форми української
державностi?
_Шредер_. Нi.
_Величко_. Чи входило в плани вашого уряду знищення всiх сепаратистськи
настроєних українцiв?
_Шредер_. Так.
_Грибовський_. Я - Грибовський!
_Мандрика_. Це вiн! Ой же й хитрий! Тож-то я дивлюсь - нiби вiн. Це ж
така паскудна людина!.. Жах!..
Була вже пiвнiч. По темних дорогах тяглися з заходу визволенi з неволi
радянськi люди. Несли рештки свого добра, гнiв, i горе, й страшнi вiстi
про кривавi розправи.
- А хто там? Хто йде?
Стояли коло хат i по дорогах i гукали в пiтьму, чекаючи на повернення
рiдних.
- Хто там? Якi? Чи не тутешнi? Чи не свої?
Нi, не свої. Iшли полтавськi, донськi, воронезькi.
- А чи не доводилось, не стрiчали_ _наших?
- Нi, не доводилось, не стрiчали!
I знову рипали дверi. I знову гукала в пiтьму надiя.
- Ой хто там, хто? А чи не бачили? А чи не чули?
- Не бачили, не чули... Пустiть переночувати! Другого дня суду
Грибовський вiдповiдав на всi запитання прокурора з особливою жадiбною
поспiшливiстю. Вiдповiдав вiдверто, точно. В кожному запитаннi вiн вбачав
продовження життя. Вiн жадав запитань.
Iнодi запитання шматували його, вивертали, розтинали, четвертували, i
тодi вiн вiдповiдав у знемозi короткими: так, було, так. Поступово з нього
видобули всю його бiографiю, всi тиняння, зради, всю аморальнiсть.
- Що ви думали? Як ви могли? Невже вас не жахав розмах смертей i
розору? Скiльки мiльйонiв нещасних загнано в рабство? Скажiть, скажiть,
скажiть!
- Скажу, все скажу!
_Орлюк_. Де перебуває ваш напарник?
_Грибовський_. Сайгак? Розстрiляний.
_Орлюк_. Ким?
_Грибовський_. Шредером.
_Орлюк_. Пiдсудний Шредер, ви розстрiляли агента Сайгака?
_Шредер__._ Так.
_Орлюк_. За що?
_Шредер_. За нерозумiння вiдведеного йому мiсця в Третiй iмперiї.
_Орлюк_. Тобто?
_Шредер_. Вiн уявив, що фюрер створить для нього на Українi
протекторат.
_Голос з публiки_. Казали ж, що вiн i його розстрiляв, Грибовського?
_Орлюк_. Пiдсудний Грибовський, ви були розстрiлянi?
_Грибовський_. Так.
_Орлюк_. Пiдсудний Шредер, де й коли ви розстрiляли Грибовського?
_Шредер_. В Iванькiвцях у сорок другому роцi.
_Орлюк_. За що?
_Шредер_. За те саме.
_Грибовський_. Вибачте, це не зовсiм так. У мене з Сайгаком були
розходження в деталях.
_Орлюк_. Мовчати, виродку! Перед ким ти вибачаєшся?
_Величко_. Товаришу прокурор, закликаю до спокою!
_Орлюк_. Прошу вибачити. Менi здалося раптом, що в мене вiдкрились
рани. Пiдсудний Грибовський, як ви залишилися в живих?
_Грибовський_. Я був тяжко поранений. Я вночi вилiз о ями.
_Орлюк_. Хто вас виходив? Грибовський. Одна стара жiнка.
_Орлюк_. Ви признались їй, хто ви?
_Грибовський_._ _Нi.
_Орлюк_. В яких iноземних розвiдках ви перебуваєте на службi?
_Величко_. Пiдсудний, подайте назву розвiдок на записцi.
_Орлюк_. Як ви знову зустрiлися з Шредером?
_Грибовський_. Я не зустрiчався з ним. Я працював в органiзованому
гiтлерiвцями нiбито партизанському загонi, який боровся з вашими
партизанами.
_Орлюк_. Потiм?
_Грибовський_. Потiм нас розбили, i я втiк. На шляху втечi я зустрiвся
з Шредером, i зразу ж ми потрапили до вас у полон.
_Орлюк_. Яке було ваше останнє завдання?
_Грибовський_. Органiзувати в тилу диверсiйну групу.
_Орлюк_. Вiд кого ви дiстали завдання?
_Грибовський_. Вiд Шредера.
_Орлюк_. Пiдсудний Шредер, ви пiдтверджуєте?
_Шредер_. Нi... Проте так.
_Орлюк_. Чому - проте?
_Шредер_. Бачачи цього суб'єкта, менi хотiлося б заперечити абсолютно
все.
_Антонiна_. Iване, скажи йому, щоб був вiн проклятий! _(До Шредера)._
Убивця ти, жорстокий кат, як носить тебе нещасна земля...
_Орлюк__. _Ця жiнка прок. инає вас. Вона вважає вас безсердечним катом.
_Антонiна_. Кат ти, гiрше звiра кусючого.
_Орлюк_. Ви принизили звання людини.
_Шредер_. Я персонально не принижував.
_Орлюк_. Ви брешете. Ви поводились на нашiй землi не як офiцер
окупацiйних вiйськ, а як аморальний убивця.
_Шредер_. Це питання полiтики. А полiтика вiльна вiд моралi. Це вiйна,
й усi ми дiємо в її орбiтi, а Гегель сказав: "Вiйна вiчна й моральна".
_Орлюк_. Нi, вона не вiчна й не моральна. Вона зникне разом з вашою
темною силою. Ви насмiлюєтесь тут заперечувати свої злочини?
_Шредер_. Нi, я тiльки хотiв сказати, що я дiяв не тiльки в силу
присяги, але й на пiдставi вчення великих умiв: Гегеля, Нiцше, Фiхте.
Фiхте каже: "У взаєминах мiж державами нема iншого права, крiм права
сильного". Це вчення Гiтлер модернiзував. Але коли ми зрозумiли минулого
року, що вiйну ми програли й що ми загинули, ви зрозумiєте, як зросла
природно наша жорстокiсть.
_Орлюк_. Пiдсудний Грибовський! На пiдставi якого вчення ви дiяли? В
iм'я чого ви брехали, провокували на зраду, на продаж України, нашої нацiї
в рабство на загибель?
_Грибовський_. Почекайте, я зараз все поясню... Коли я прийшов на
Україну з ними, я зрозумiв, що я тут чужий. Я дiяв в iм'я страху смертi,
лютi, помсти. Я зараз все скажу. Все! - Грибовський трагiчно змахнув
руками й повернувся до народу. Вiн щось хотiв сказати. Але в цей час понад
самою школою прогув лiтак i закидав листiвками всi хати, городи, вигiн.
- Листiвки кидають! - гукнув у вiкно Тарас Бовкун.
_- _Якi?
_- _Про дядька Романа. Шiсть танкiв розбив!
- Хто?
- Дядько Роман танки побив! - крикнули у вiкно двоє ясноголових
хлоп'якiв i бiгом подалися вулицею. Народ витовпився з школи.
- Послухайте! - жахнувся Грибовський, але нiхто вже його не слухав.
- Обридло слухати всяке падло, досить. Робота стоїть! - 3 цими словами
пiшли з залу суду останнi свiдки Сильвестр Волощук i Платон Злотаренко.
- Народ не цiкавлять вашi зiзнання. Народ зайнятий, - сказав пiдсудному
голова суду.
Тим часом босоногi гiнцi прибiгли з листiвками додому. Старий Семен
Клунний порався в садку.
- Дiду ! - батько танки побив!-загорлали вони, задихавшись, i поквапом
почали читати старому листiвку.
- "Шановний Семене Власовичу!.."
- Пiшли геть, нечистий вас носить! Не дражнiться! - розсердився дiд.
- Дiду, таж справдi! "Радiсну вiстку подаємо вам! Син ваш Роман
Семенович удостоєний найвищої... Героя Радянського Союзу! - читали
хлопчаки привiтання Вiйськової ради. - Ви з повним правом можете
пишатись..."
В цей час з хати вийшла мати.
- Мамо! - кинулись дiти до матерi. - Мамо, наш
тато Герой_!_
З цiєї причини не довелось виступити з обвинувальною промовою
прокуроровi Орлюку.
Бiльше того - коли через пiвгодини Грибовського й Курбацького повели за
село в провалля, нiхто в їх бiк навiть не глянув. Народ купчився вже бiля
Романової хати.
Перед Семеном Клунним зiбралося пiвсела.
Старий коваль не був письменним, тож листiвку про сина йому читав
уголос немолодий уже колгоспний рахiвник Макар Падалка.
- "Шiсть ворожих танкiв знищив ваш син у нерiвному бою на кордонi..."
- Шiсть танкiв!
- Тихо!
- "Тiльки кращi сини нашого народу, для яких нема в свiтi нiчого вище
за захист Вiтчизни, тiльки такi люди здатнi творити чудеса доблестi..."
Читайте хтось, бо в мене чогось букви стрибають...
З цими словами розчулений Макар подав листiвку Подорожньому.
Але не встиг Подорожнiй роздивитись, звiдки починати, як не менше
десяти голосiв пiдхопили текст:
- "Недалекий той час, коли ворог буде розгромлений!"
Потiм разом всi замовкли. Лунав лиш голос молодої вчительки:
- "I тодi син ваш повернеться додому до вас, до дружини, до дiтей,
повернеться з перемогою, й слава про нього, як про богатиря землi
української, буде жити й гримiти в вiках! Спасибi вам, батьку Героя.
Вiйськова рада фронту".
Запанувала врочиста пауза. Всi з повагою дивились на старого, чекали
вiд нього слова.
- От вам i Роман! - почувся чийсь голос. - Що ви скажете, Семене
Власовичу?
Але Семен i тепер, в урочисту хвилину життя, не зрадив себе, -
суворiсть оберiгала його горду душу вiд марнолюбства й сусти.
- Не знаю, - сказав вiн, спокiйно вдивляючись кудись вдалину i
дослухаючись до людського слова - чи нема часом у кого сумнiву, невiри або
й заздростi, - щоб не видатись смiшним чи недостойним суворого свого часу,
додав байдуже:
- Як на мене, то це або агiтацiя якась, або ж брехня. Як же це,
справдi, щоб отак от шiсть танкiв? Що це вам, крижаки на болотi? Та на
який ляд тодi кувати їх, залiзо переводити, коли отак!
- Це вже не нашого розуму розпорядження, - зауважив Хома Чепурний. -
Виходить, так от!
- Ну, коли так, то й так. Нехай-но вже. Я радий, - здався старий
коваль.
I тут з-за повороту з'явився раптом на вiлiсi - хто б подумав? - Роман!
Спершу нiхто його не впiзнав. Вiн був без бороди i весь у пилу. Тiльки
яснi, як колосся ячменю, вуса свiдчили, що це Роман. Легка гiмнастьорка,
погони, пiлотка й перебування в походах омолодили його рокiв на двадцять.
За плечима - гвинтiвка. На грудях - Золота Зiрка. За вiлiсом гуркотiла
пара трофейних тягачiв. Це генерал Глазунов прислав на посiвну обiцяну
допомогу.
Оточений народом, вiлiс зупинився просто самої хати.
- Романе Семеновичу!
Посипались запитання, вигуки, смiх i знову розпитування.
- А як той? А той? А чи живий такий-то? А чи далеко звiдси? А як воює
Павло Горобець?
- Нiчого воює! Погнали Гiтлера вже к чортовiй матерi аж у Румунiю.
- А як Лобода? Як Бухало?
- I Лобода, i Бухало, i Гаркавенки, батько й сини, - доповiдав Роман.
- А мого Опанаса не бачив?-спитала одна мати.
- Опанаса вашого, вибачайте, тiтонько, нема вже, - тихо сказав Роман i
зняв пiлотку. - Нема Опанаса, й Левка Чепурного нема.
- Ну, а чи правда, що ти там побив щось, - обережно запитав Семен, коли
Опанасова й Левкова матерi побiгли голосити на самотi.
- Шiсть танкiв! - пiдтвердили Романовi товаришi, що сидiли в вiлiсi.
- Чим?
- Пляшками, - сказав Роман. - Дай, думаю, спробую, що воно за пляшки.
Кинув - горить!
- Що?
- Танк. Прорвались же до окопiв. Так я тодi другу! Горить! Я бiгцем до
окопу, бiжу, бiжу, - третiй вже через окiп. Я - рраз! Горить, аж гуде! То
я тодi бiгом до товаришiв, а вони - ну мене цiлувати. Стiйте, кажу, дурнi,
не цiлуйте, давайте, кажу, пляшки! Та за пляшки, та туди, вогонь його
бери!
_- _Не брешеш?
- Чого ж брехати?! На очах у людей все ж було!
- А може, вам там з переляку заслiпило трохи?
- Пожди. Не перебивай! Ну?
- Так от. Гульк! - а вони вже на окопах! Один, ну прямо на голову суне.
Ой! Повiрите, аж наче жаром сипонуло по спинi. Нахиляюсь - пройшов! Дак я
тодi розгинаюсь та в гуз четвертому!!! А тодi п'ятому! Шостому!.. От
пляшки!..
- Оце виробив! Це ж, чув я, по п'ятсот за танк платять?
- Невже?
- А ти думав!
_- _Ну, а як же ти їх там кидав?
- Як командир учив. Прямо на зад, на гузку.
- Слабенький зад, чи що?
- А сатана його знає. Гази якiсь там... Ага! От чого менi шкода, кат би
його взяв, - пiджака загубив.
- Пiджака?!
- Атож.
- Де?
- Та там-таки. Довелось скинути, щоб замашнi-
ше було. То хiба ж не занесло десь вогнем чи гусеницями. Аж досадно.
- Казав я тобi, - не бери пiджака, не бери пiджака, - з докорою сказав
Семен. - Отепер попокрутишся без пiджака, вояко!
- Ну, батьку, на те вiйна. Народне дiло. Тут уже кому яке щастя.
- Лиха година! Такого пiджака загубити, - сказав Семен. - Ну, треба вже
радiти, бог з ним. Ходiть, прошу, обiдати!
Є мiсцевостi веселi, радiснi, є похмурi, тривожнi й недобрi мiсця. Є
благодатнi долини й овiянi смутком гори. I назви е веселi, як от Ворскла й
Десна, i тихi, мрiйнi, як Сейм або Дон. I є зловiснi, трагiчнi звучання
назв, як Горинь-рiка на Волинi. Кожна мiсцевiсть має свою душу.
Старi Павлiвцi мали душу врочисту, древню. Вони розташувались на горi й
попiд горою в мальовничих долинах. Привiтнi хати бiлiли серед садкiв та
городiв. Вiд широкого шляху, що пролягав селом, бiгли врозтiч мальовничi
вулички й стежки до розкиданих у зеленi подвiр'їв та хат. По городах та за
селом височiли стародавнi безплоднi горби, що скидались, особливо ввечерi,
чи то на рештки якихось давно зруйнованих, вкритих прахом споруд, чи на
могили безвiсних велетнiв.
В селi жили вродливi задумливi люди, й була тут у жiноцтва своя давня
мода вишивати рукава сорочок пишними червоними квiтами, то й одяг людський
схожий був на садки та городи.
I хто було не переходив, хто не проїздив Старi Павлiвцi, влiтку чи
навеснi, вдень чи ввечерi, той нiколи вже не забував їх, i особливо поле,
що починалося зразу, як вийти на гору, за просторим колгоспним двором.
Тут вже хто б не йшов шляхом, в якому б не був настрої, а мусив
зупинитись.
"Стiй, людино! Ось твiй свiт, вiчний i прекрасний, i ти в ньому живеш
коротку свою мить", - звучало в урочистому спокої. "Радiй, добрiй.
Перепочинь вiд повсякденного, буденного, дрiбного. Дивись".
Перед людиною, скiльки око сягало, простяглись чернiгiвськi й
полтавськi землi - зеленi сiножатi, озера, села на пагорбах, поля й
дрiмучi бори. А мiж борами i тут, i там яснiли плями древнiх пiскiв.
Попiд зеленими горами через луги простяглися старий Днiпро в срiблястих
берегах. По горах, понад кручами йшов повз Вишгород шлях на Київ.
На вишгородському пагорку цвiли вишнi, й старезний самотнiй прадуб, що
шумiв вiттям не один вiк, похилився над Днiпром вже майже без гiлля.
Щось епiчне й святкове почувалось у полi, одвiчний перебiг часу й
величний спокiй... Колись тут попасались конi Святослава. Сiроокий князь
ночував у лузi над Днiпром i, задивившись на зорi, мрiяв про Дунай. I так
само пахло чебрецем i полином. Тiльки Днiпро був широкий, трави буйнiшi й
Дунай далi.
На небi й у Днiпрi гримотiли велетенськi битви мiж весняними хмарами, а
над заднiпрянським низом одна багатюща хмара заполонила мало не пiвсвiту й
десь ген-ген, аж за Остром та Козельцем, майже над самим Чернiговом,
спадала на землю синiми пасмами дощу.
Вийшли в поле сiяти. Незвичайною була сiвба над Днiпром у сорок
четверту весну. Не гули моторнi машини в полi, не красувались свiжою
фарбою широкi сiялки. Вiйна пожерла багату колгоспну технiку, винищила й
покалiчила коней, засмiтила зерно.
Орали тракторами, але орали й коровами, й скопували лопатами. Сiяли
прадавнiм способом з щедрих хлiборобських рук.
Старi колгоспники iшли цепом, як воїни, поволi, з непокритими головами.
Далi йшли сiячки - жiнки й удови солдатiв на чолi з Василиною
Бовкуновою. Сiяв лiкар Вiрський, а за ними народний суддя Iван Орлюк з
Уляною й чимало хто ще, а малеча бiгла босонiж за боронами або гуляла у
вiйну круг мертвих "тигрiв".
У декого на грудях виблискували бойовi ордени.
Весняний вiтер надимав порожнi рукава у Платона Вернигори i Юрка Мирси.
Сiячi проходили з повними iiригорщами давцiв по полю недавнiх битв i,
поглядаючи на широкi заднiпрянськi простори, згадували хоробрих товаришiв
своїх i командирiв.
I тому що кров загиблих ще не цiлком всочилась у землю, й рани на живих
ще нили на негоду, й уночi болiла порожнеча на мiсцi вiдiрваних рук,
спогади, як хвилi, перекочувались старим полем, i картини бою над Днiпром
виринали з пам'ятi людської з нестримною силою.
Тодi повiтря розтинали брязк й гуркiт. Поле двигтiло пiд вагою танкiв,
гармат i рiзного iншого рухомого кричущого залiза.
Ревли лiтаки. Стрiмголов! бомби освистували людське життя
катастрофiчним свистом.
На вншгородських пагорбах, на старому кладовищi, горiли танки. Чорнi
стовпи диму над Днiпром провiщали загибель Гiтлеру.
Горiло село. Тисячi гармат било по вороговi без-перестань, i безупинно
грiм гримiв, i люди метались у курявi, в диму, в блисках своїх гармат, як
привиди епохи.
Земна куля оберталася в порожнечi. _(Мультиплiкат)._ Величезна смуга
пожеж над Росiєю, Бiлорусiєю, Україною вгорнула її в дим.
Лiтаки вершили свою нищiвну справу, - здавалось, чути було, як стогне
земля. _(Знайти вираз у музицi)._
"Вони винайшли крила й поменшили мене, знищили мої вiддалi й таємницi,
i я вже затiсна для них. їх генiї вже розтлiвають iдеальну мою сферу,
проникаючи в мiй атом i розщеплюючи його всесвiтню узгодженiсть. Що буде?
Зникну я, вибухнувши одного разу в свiтовому просторi? Згорю? Розвiю в
космосi свою неспокiйну людську плiсняву й перестану бути?.."
Але ось поступово з радiосвисту, й вищання, й стукоту радiошифрiв та
злобного гарчання ефiру вихопився людський голос:
- Нi! Не припиниться буття, краща з планет, наша Батькiвщино,
Мати-Земле! Зникнемо ми, змiняючись на твоєму лонi, поколiння за
поколiнням, як хвилi в океанi, в кривавих обiймах страждання з радiстю.
Але, зникаючи, завжди казатимемо: "Слава тобi! Слава твоєму хлiбовi,
винограду й вину, слава приходу й вiдходу, веснi й осенi, дням i ночам,
росi вечiрнiй i вранiшнiй росi, любовi, й працi, й дорогоцiннiй кровi,
пролитiй в iм'я волi й братерства народiв, в iм'я збагнення найголовнiшої
таємницi життя на тобi - таємницi нашої людської спiльностi. Ми твої дiти,
i ми твоя мiра: ти прекрасна!"
Тихо в полi. Принишкли гармати. Загасли жертовники на пагорку, iржавi
танки зяяли чорно-рудими пробоїнами. Нi на що вже не потрiбнi, пошматованi
гусеницi поблискували сталевою лускою, наче побитi велетенськi змiї. Ями,
патрони, гiльзи, дрантя й мотлох, i без лiку вбитих.
Iван i Уляна зупинились на пагорку. Перед ними простяглось Заднiпров'я.
- Яка краса!
- Про що ти думаєш? Скажи... Ти хотiв би жити тут не тепер? За княгинi
Ольги, при Ярославi, при Хмельницькому? Або через сто рокiв?
- Тепер.
- I я.
- Бо ж ми, справдi, вiдстояли псi минулi сторiччя, - сказав Орлюк,
дивлячись на вiчне свято Заднiпров'я. - Всю нашу iсторiю, миiiулу й
майбутню.
- Ти щасливий?
- Так! Я щасливий, що не став злим, що житиму без ненавистi й страху,
що збагнув своє мiсце на землi. В цiй жменi колгоспного зерна, - Орлток
розтулив перед Уляною широку долоню з насiнням пшеницi, - в цьому-от
виявилось справдi бiльше змiсту, нiж у всiй фашистськiй iсторiї. Ти
помiтила, як сiють?
- Помiтила.
Орлюк глянув на сiячiв. - Ось вiн iде "над вiйною, наш народ". Це
безсмертнi слова твого батька. Яка битва може зрiвнятися з цiєю картиною!
Старi сiячi, жiнки, пiдлiтки й фронтова бригада Романа йшла цепом i,
засiваючи поле бою зерном, гомонiли про своє:
- Ну, рука вже, кат з нею, менi не шкода, - казав Платон Бернигора,
сiючи правою.
- А що жалiть? - спитав Сорока.
- Еге ж. А от за чим жалкую, що не став героєм.
Не вийшов!
- Боявся, чи що? - спитав Роман.
- Раз, що боявся, а друге, й головним чином, якось не щастило. Було
пiдвернеться, ну, явно геройський результат, вже й почнеш було таке, що
потiм i здумати страшно. Коли - беркиць! Прокинувся - госпiталь! З очей
далi - з серця геть: рiжуть!
- Точно.
- Потiм повернешся в частину, нiхто заслуги визнавати не бажає: новi
всi! Нема справедливостi!
- Точно.
За сiячами йшли з боронами iнвалiди й школярi-пiдлiтки. За ними
поспiшали ледве виднi з борозни босi ясноголовi герої майбутнiх безкровних
битв за перебудову природи, а вже за цими героями, кiнець трудового
походу, метушились галич та гайвороння.
Раптом вiдчайдушний зойк примусив усiх озирнутись.
- А, боже ж ти мiй! Кинь, кинь, щоб ти луснуло! Ой рятуйте!.. -
Антонiна бiгла за своїм п'ятирiчним онуком Василиком. Спостигнутий цим
скриком, Васи-лик вiдразу ж подався навтiки вiд баби. Велика батькiвська
шапка насунулась йому аж на нiс i заважала бачити. Але Василик не падав i
бiг прудко, притримуючи лiвою рукою штаненята. В правiй руцi була в нього
велика граната, яку вiн знайшов у борознi.
- Кинь, кидай, кажу, щоб тебе об землю кидало!
- Не кидай!
- Кидай!
- Не кидай! Уб'єшся! - гукнув Орлюк i побiг навздогiн за хлоп'ям.
- Переймайте його!
- Ах, сучий синi Уб'єшся к чортам! Антонiно! Тiкай, не пiдходь до
нього! - гукали сiячi, поспiшаючи навперейми й навздогiн бомбометателю.
Василик перелякався.
Така сила грiзних вигукiв остаточно збила його з пантелику. Вiн бiг
щодуху, але гранати не кидав. Вискочивши з борозни, вiн подався полем до
"тигрiв", де грали дiти.
- Стiйi Не пускайте його до дiтей!
Уляна не зразу зрозумiла, що трапилось з хлопцем. Потiм вона помiтила в
його руцi гранату й, жахнувшись, з криком кинулась наздоганяти Орлюка.
- Iване, Iване, вернись! Не пiдходь!.. Iване!
Василик бiг якраз навстрiч Орлюковi. Але, почувши крик учительки, вiн
крутнув назад i потрапив у полон до бабусi.
Антонiна зразу ж кинула далеко геть гранату. Коли граната вибухнула,
звеселивши все поле, Антонiна почала старано вибивати дурощi з Василика.
Скривджений Василик заплакав великими дитячими сльозами.
Плакала й Уляна. Їй хотiлось припасти до Iванових грудей, але вона
соромилась, бо ж кругом були люди.
- Улю, що з тобою? - здивувався Орлюк. - Ти ж у бої ходила!
- Iваночку, то зовсiм iнше, - посмiхнулась Уляна крiзь сльози. - То
вiйна, а це життя.
Незабаром Орлюк попрощався з селом i молодою дружиною. Ще цiлий рiк
життя i смерть розкривались перед ним у битвах, перед якими мерхли всi
битви, на якi будь-коли спроможна була людина. I людина перемогла.
Вiн стояв бiля Бранденбурзької брами. Перед ним проходили незчислимi
ряди його товаришiв, i вiн бачив над їх головами сяйво матернiх
благословень Батькiвщини.

_1944-1945 рр._