Андрiй Чайковський. Сагайдачний КНИГА ДРУГА. ДО СЛАВИ

Андрiй Чайковський. Сагайдачний


КНИГА ДРУГА. ДО СЛАВИ


ЧАСТИНА ПЕРША

Потомъ видячи ся бить способнымъ до мензства,
Шолъ до запорозкого славного лыцерства.
З книжки "Вършъ..."

I

Запорозька Сiч лежала тодi на невеличкiм днiпровiм островi, Малiй
Хортицi. Вiд заходу, вiд України, обливав її Днiпро, вiд сходу сонця плив
його рукав, що вiддiляв Малу Хортицю вiд Великої, яка лежала мiж старим
днiпровим рiчищем i новим днiпровим руслом. На Великiй Хортицi рiс великий
дубовий лiс з прогалинами всерединi, далi, вниз, стояли малi ставки, а
потiм простягались мокляки.
Пiд ту пору українське козацтво проживало важкi хвилi свого занепаду i
пониження. Солоницький погром, здавалося, погребав козацьку справу на все.
Пани трiумфували. Жолкевський за своє криваве дiло був обожаний мiж
українською шляхтою. Вiн вирiс на спасителя Речi Посполитої i українського
панства, як польського католицького, так i православного. Пани успiли
розбити всю козацьку органiзацiю. Козацьких старшин з Наливайком повезли в
Варшаву. Забрали всю зброю, не оставили козакам нi одної гармати, забрали
коругви i клейноди, скарбницю. Над народом, що спочував козацтву,
знущалися в страшний спосiб. Народ був наляканий, i нiхто не посмiв
пiднести голови, а не було нiкого, хто би мав силу взяти дiло в свої руки
i проти панiв стати. Тих козакiв, що остались живими, повернено в
пiдданство. Пани вважали себе з боку українського поспiльства цiлком
безпечними. Тепер можна було необмежене панувати i багатiти, коли
українське хлопство буде слухняне. Тепер i з Туреччиною буде спокiй, бо ж
поляки поступили з козацтвом по бажанню Великої Порти. А коли з Туреччиною
буде спокiй, то i татарська орда не буде їх чiпати.
На цiлiй Українi заповiдалося панське раювання. Одне лише осталось
болюче мiсце в панському тiлi, котре, мов загоєне терня, вiд часу до часу
болюче вiдзивалося. Осталось Запорожжя, до якого пани не могли дiбратися i
яке нi раз не хотiло вложити своєї шиї у панське ярмо. Польща обмежилася
на тому, що старалася вiдтяти Запорожжя вiд усiєї України. Пограничним
українним старостам було доручено не допускати нiкого нi сюди, нi туди.
Поставлено на шляху до Запорожжя густi сторожi, котрi ловили збiгцiв, а
так само запорожцiв, що на Україну переходили, i люто їх за це карали,
одних i других. Та цi способи не могли вповнi своєї цiлi осягти. Гноблений
панами i державцями народ втiкав на Запорожжя, бо там бачив одинокий свiй
захист. Продирався там усiма можливими дiрами i щiлинами, наче вода iз
розсохлої бочки. Одного пiймали, а десять iнших таки перейшло.
Запорожцi знову вмiли то цим, то тим дiйти до ладу з пограничними
старостами, i таки приїздили у Київ добувати, чого їм було треба.
Не зважаючи на занепад, на Запорожжi безупинно велися великi
приготування до того, щоб можна було невдовзi виступити збройною рукою чи
проти татар, чи таки ще раз помiрятись з панами на Українi за свободу
українського хлопа. Завзяту агiтацiю у тому вели тi численнi хлопськi
втiкачi, оповiдаючи про жорстокiсть панського володiння.
Через брак свобiдної сполуки з Україною на Запорожжi ставало тiсно. Там
наче в горшку кипiло, i мусив наспiти час, коли та вся енергiя молодої,
живої та здорової республiки виладується. Панська рука була закоротка, щоб
сягла аж на Запорожжя. Вправдi Польща наставляла свого старшого над
низовим козацтвом, та вiн не посмiв там показатися, а запорожцям анi
снилося його слухатися, i вони вибирали правильно свого старшину i зi всiх
розпорядкiв панського старшого глузували.
Козаки з Чубової редути, приїхавши перший раз на Сiч, дивились на все
великими очима, бо не одне тут побачили iнакше, нiж собi це уявляли. На
перший погляд, не знати було тої величi, якої тут надiялися.
Значний простiр землi на Малiй Хортицi обведений валами з дубовим
частоколом наверху. Попiд валами iзсередини великi будiвлi городженi
хворостом та обмащенi глиною, вкритi комишем, або кiнськими шкурами. Таких
будiвель було багато. То були куренi, названi вiд знатнiших городiв
України. Посерединi - великий майдан, а на ньому - невеликий домик для
сiчової старшини i на сiчову генеральну канцелярiю.
По майданi проходжувалися купками запорожцi.
Пугач привiв пiд домик старшини чубiвцiв. По дорозi сiчовики його
поздоровляли. Пугач пiшов з Петром Конашевичем до кошового.
В свiтлицi пiд образами сидiв кошовий батько Богдан Микушинський з
генеральним суддею Павлом Тирсою. То були двi найстаршi особи на Сiчi.
Пугач, ввiйшовши, поклонився кошовому:
- Вашi голови! Здоров був, батьку! Ось приводжу на Сiч одну вишколену
чету вiд старого Чуба з поклоном i поздоровленням, а ватажком у них оцей
молодий осавул Петро Конашевич.
Петро вклонився i передав кошовому список:
- Нас приїхало сорок людей.
- Здоровi були, панове товариство! Так ти осавул, а що ж робить старий
Касян Байбуза?
- Постарiвся та зимовиком живе.
- Менi дивно, що Касян з Чубом розлучився. То приятелi були.
- Вони зовсiм не розлучились, бо пан сотник Чуб заснував бiля своєї
редути слободу. Люде сходяться, мов мухи до меду.
- Ще старий Чуб на старостi лiт здурiє та ожениться. Та коли тебе,
козаче, Чуб осавулом на мiсце Касяна поставив, то, здається, ти неабищо.
- Ця слобода - то його дiло, - каже Пугач, показуючи на Петра, -
неабияка голова, нiде правди дiти, в Острозi вчився.
Кошовий став пильно Петровi придивлятися:
- Ну, гарно, йдiть тепер в сiчову канцелярiю, хай вам пан генеральний
писар курiнь покаже, до якого вас припише, а завтра пополуднi ти,
Конашевичу, заходь до мене.
Вони вклонилися i вийшли. Зараз через сiни була сiчова канцелярiя.
Стояли тут довгi столи, а за ними сидiли пiдручнi писарi. Генеральний
писар проходжувався вздовж канцелярiї.
Вже вечорiло, i всi заворушилися вiдходити.
Як ввiйшов Петро з Пугачем, генеральний писар повернувся до них i
спитав:
- А ви за чим сюди? А! Здоров, товаришу! - каже писар, пiзнавши Пугача.
- 3 яким дiлом приходиш?
- Ми приїхали з Чубової редути, сорок чоловiк. Призначи нам, пане
писарю, курiнь, а то прийдеться хiба на майданi на морозi ночувати.
- Iз Чубової редути? Так значиться, не новики, а вже козаки-товаришi.
Так йдiть, небожата, у Переяславський курiнь. Там найбiльше людей потреба.
Як є у вас список, так давай сюди, хай у реєстр заведу. Ну, добре,
добранiч вам!
Як козаки вийшли до сiней, Пугач каже:
- Так, як би змовилися. Я теж з Переяславського куреня. Та там ще
знайдеш, либонь, i земляка свого Павла Жмайла. Може, вiн який родич твого
побратима Марка.
Чубiвцi передали коней новикам, що тут з'явилися, i пiшли гуртом до
Переяславського куреня.
Нiчого тут замiтного не було, бо всерединi курiнь був такий, як у
Чубовiй редутi, хiба що бiльший. Було тут кiлька огнищ, на яких горiв
вогонь i огрiвав усю хату.
Наприкiнцi куреня, за столом, сидiв курiнний отаман Грицько Жук з
осавулом Павлом Жмайлом. Вони грали в карти. Пугач гукнув вiд порога:
- Здоров будь, батьку отамане, здоровi братики! Усi оглянулися, як в
курiнь ввiйшла цiла ватага людей. Отаман дививсь на них, прислонивши очi
долонею вiд свiтла.
- Слихом слихати, видом видати. Здоров був, старий товаришу! Куди ти
блукав так довго?
Жмайло його зразу не пiзнав. Отаман каже:
- Не пiзнав Пугача?
- Справдi не пiзнав, - каже Жмайло i встав вiтатися. Жмайло був вже
старий i сивий козак.
- Слухай, осавуло, - каже Пугач. - Приводжу тобi когось, що буде тобi,
либонь, любий. Ану вгадай! Ходи сюди, козаче, - каже до Марка.
Марко виступив пiд свiтло, та осавул його не знав.
- Що тут довго вгадувати. Цей звесь теж Жмайло, а чи вiн рiдня тобi, то
самi потолкуйте.
- Ти звiдки, козаче?
- Я з Кульчиць, старого Грицька Жмайла правнук.
- Рiдний, мiй, рiднесенький, душе моя. Та чи давно ти з Кульчиць? Кажи,
що там наш рiд?
- Давно вже, дядьку, ще хлопцями вивезли нас до Острога в школу, давно
не мали ми вiсточки з рiдного краю.
- Так не знаєш, чи старий Грицько живе? Чий ти син?
- Я Степанiв. Про нашого прадiда нiчого не знаю.
- Я тобi стриєм приходжуся, знай! Та що ти все говориш? Ми. хто то є
ми?
- А то - мiй побратим Петро Конашевич, син Iвана.
- Знаю i твого батька, вiтай менi! Батько живий?
- Поляг, ще як я дитиною був.
- А вибач менi, товаришу, - каже осавул до Жука, - я на радощах i
козацький звичай забув - перепинив цим новикам поклонитися тобi, як головi
куреня.
- Ми вже не новики, - каже Петро, - ми з Чубової редути приходимо, ми -
козаки.
- Вiтайте, панове товариство, - каже Жук, та я вас у курiнь не приймаю,
бо у мене своїх людей доволi.
Старий Жмайло був заклопотаний, чи знають його земляки тутешнiй
запорозький звичай, i чи знають, що їм на таке вiдповiсти?
Але Петро не дав себе збити з пантелику. Виступив наперед i, кланяючись
курiнному отамановi, каже:
- Я говорю iменем усiєї чети, бо мене над нею головою поставили.
Кланяюся тобi, батьку, вiд старого сотника Чуба i прошу: прийми нас,
сирiток, у свiй славний курiнь, а ми дякуватимемо i, як старий звичай
каже, вкупимось.
- Не можу сам цього зробити, бо я сам нiчого не рiшаю, хай старшина
скаже, - каже Жук. Покликали ще курiнного суддю i кухаря.
- От i напасть, - каже Жук, - панове отамани. Прийшли якiсь козаки та й
у курiнь просяться. Кажуть, що вони з Чубової редути. Як ви думаєте, чи
приймемо, чи проженемо?.
- Хай вкупляться, - каже кухар.
- Ми подорожнi, - каже Петро, - грошей не надбали, а випросити не було
у кого, бо степом їхали. Та ось я за всiх золотого кладу. За решту
вибачайте, ми вiдслужимо.
- Ну, що ж, панове, зробимо? - питає Жук.
- Приймемо, - каже кухар, - у нас харчiв доволi, а коли б негарно
велися, так проженемо.
- Ну гаразд! - каже Жук. - Будьте товаришами. А ти, пане осавуло,
призначи їм мiсце. Ти, пане кухарю, вели всипати ще яку пригорщу кашi, щоб
для всiх на вечерю стало.
Для того, хто цього не знає, може, видасться дивним, що на Запорожжi у
куренi кухар таку замiтну вiдiгравав роль i до старшини належав. Кухар на
Запорозькiй Сiчi був тим, чим у вiйську iнтендант. На його головi було не
лише прохарчування усього куреня. Вiн дбав теж про одежу для всiх, вiв
курiнну касу i з усiх видаткiв мусив щороку перед козацтвом докладно
вирахуватися.
- А що з нашими кiньми станеться? - питає Петро старого Жмайла.
Не журись. За конi подбають другi, а ви, повечерявши, вiдпочиньте
гаразд.
Завтра то я вам усе покажу, який тут лад на Сiчi.
На другий день вже сонце високо стояло, а чубiвцi ще спали. В куренi за
той час козаки повставали, вмивалися i мимрили молитви, снiдали i
розходилися, куди кому було призначено. Чубiвцi, прокинувшися, нестямилися
зразу, де вони є, бо в куренi було тьмаво. Через малi вiконцята i пiхуревi
оболонки доходило сюди мало свiтла. Старий Жмайло вже ждав на них, i як
прочуняли, водив їх по Сiчi i все показував та пояснював.
На сiчовому майданi роїлося вiд людей. Вони, мов мурашки, переходили в
рiзнi сторони. В одному кiнцi майдану вчилися молодики воєнної штуки. Однi
їздили на конях, iншi - таки пiшки. Вчилися орудувати шаблями, списами та
келепами. Iншi стрiляли у цiль, хто з рушницi, з пiстоля, хто - з лука.
Пiд одним острiжком стояли гармати. Одну гармату викотили на майдан,
уставляли її, вiдпинали переднi колеса, прицiлювалися, лаштували,
припинали знову перед i закочували в iнше мiсце. Робилося це пiд командою
старшого гармаша та пiд оком пана обозного, бо до нього вся гармата
належала.
Тепер повiв Жмайло землякiв до одного куреня, що стояв позаду майдану.
То була сiчова майстерня. Простора будiвля з великими вiкнами. Звiдсiля
розходився рiзноманiтний стукiт i гамiр на всю Сiч.
Як сюди зайшли кульчичане, то їм аж голова кружляти стала. Чого тут не
було? Тут робили вози, кували залiзо, робили ланцюги, скручували линви з
конопель, кували шаблi, ножi та рушницi. В однiм кутi пiд вiкном сидiли
кравцi, шевцi та шаповали.
Усе тут робилося для сiчового товариства про запас.
За куренем рiзали трачi дерево на дошки, довбали i випалювали колоди на
байдаки. Другi збивали байдаки, забивали щiлини клоччям i заливали смолою.
Тут горiв великий огонь. Робiтники пороздягалися до сорочок.
Над кожною партiєю був поставлений отаман, котрий усьому давав лад,
перемiрював дерево i наглядав за роботою.
- У нас, на Сiчi, робиться усе власними силами, хiба залiза купуємо.
- А порох?
- Порох ми вмiємо такий робити, як нiхто другий, Он там за валами нашi
пороховi млини, бо тут небезпечно через те, що вiд того треба з огнем
здалека.
- А як воно, дядьку, чи кожний може братися за роботу, яка йому
подобається? - питає Марко.
- Куди кого старшина призначить, i хто до чого вдався.
- Я би мав охоту в майстерню пiти, - каже Петро.
- Го-го! Не сюди тобi, небоже. Ти пiдеш чоботи шити, а швець пiде
письма писати? З цього-то ти вже знаєш, куди пiдеш.
- А ну же, дядьку, ходiм мiж лучникiв, я зараз мiй лук принесу i зараз
вернуся.
За хвилю вернув Петро з луком i стрiлами.
- Ну-же, панове товариство, приймiть мене до гурту.
- Славний у тебе лук, товаришу, панська штука.
- То княжий дар. Пустiть мене, хай спробую. Показали йому цiль. Петро
зложив, i три стрiли попали близь себе.
- Ти, небоже, неабиякий лучник, - каже отаман. - Такого ще тут не було,
хiба покiйний Байда, що про нього думу спiвають.
- Сагайдачний, та й годi, - каже один козак до гурту.
- Петре, - каже старий Жмайло, - ось вже тобi й iмення приложили, вже
тебе до смертi Сагайдачним звати будуть.
Один козак сказав, та це зараз й прийметься в цiлiй Сiчi, мов полум'ям
пiде.
- А що ж, - каже Марко, - воно непогано прозвали.
- Не iмення тебе красить, а ти його вкраси. Такий тут звичай, i годi з
цим перечитись.
Кошовий довiдався про мистецтво Петра i казав собi цю штуку показати.
- Ти будеш тут молодикiв вчити, а у вiльну хвилю пiдеш пiд руку пана
генерального писаря в канцелярiю. Пiд вечiр, як я вже вчора говорив, зайди
до мене.
Як вечором Петро зайшов до кошового, вiн спитав:
- Чи довго ти вчився в Острозькiй академiї?
- Бiльш чотирьох рокiв. Був би там ще богзна-як довго сидiв, та
лучилася така пригода, що треба було академiю покинути.
- На це я не цiкавий, та ось що, коли треба буде нам писнути дещо
по-латинi, так ти писатимеш, бо наш писар небагато з цього тямить. А,
може, тут колись прийдуть якi посли з далекого свiту, то зараз i тебе
покличено на товмача. Трапляються такi люди, що годi з ними розмовитись. А
чи i твiй побратим Жмайло розумiє латину теж?
- Усi ми там цього добра вчились однаково.
- А Київ ти знаєш?
- Нiколи там не бував.
- Як буде нам яке дiло у Київ, то ти поїдеш. Ти бачиш, якi важкi хвилi
ми переживаємо? Козацтво розбите, треба зачинати паново все порядкувати.
Жде нас велика праця. Живемо мiж двома ворогами: з одного боку Польща
заприсягла нам загладу, з другого - татарва. Треба то з одними, то з
другими битися, хитрити та помiж дощ ходити, поки козацтво знову не
виросте в силу.
- Коли вже про татар мова, то я дещо довiдався по дорозi вiд полоненого
татарина. Я повинен був це ще вчора сказати, та знаю козацький звичай, що
коли тебе не питають, не вiдзивайся.
- Полонений татарин звичайно бреше, хоч його огнем припiкай.
- Тож-бо й є, що вiн по-доброму сам виговорився iз вдячностi, що я не
дав його козакам вбити, пустив на волю, та ще й коня подарував.
- Такий, може, i правду сказав. Що ж вiн тобi говорив?
- Вiд'їжджаючи вiд мене, вiн говорив таке: "Бережiться, козаки, з
весною пiде на вашу землю велика орда. Сам Менглi-Гiрей поведе її". Казав,
що аллах його за це, певно, покарає, що своїх зраджує, але вiн, з приязнi
до мене, то i кари тої не лякається.
- Добре i те знати. Ми гаразд дiло обмiркуємо, та може, ще щось бiльше
довiдаємося. От добре, що ти це сказав.
Опiсля Петро вклонився i вийшов
- Чого тебе кошовий кликав? - питали Петра чубiвцi, як у курiнь
вернувся.
- Та ось чого. Питав мене, чи можна кобилу навчити по-латинi iржати. Та
що вам я багато говорити буду, давайте краще бандуру, та повеселимось, бо
менi справдi чогось весело помiж вами.
Подали бандуру. Петро заграв дрiбненького та став приспiвувати, а
козаки вдарили гопака, що аж стiни дрижали. Петро знав, чим людей до себе
приєднати можна.
- А знаєш, товаришу, яке тобi iмення приложили?
- Коли вже гарне, то завтра вам кiлька вiдер горiлки поставлю, а коли
негарне, то й не говори, бо плакати буду.
- Гарне, їй-богу, гарне, твою горiлку то так начеб вже й випили.
- Коли випили, то й закусiть, чим хто має, а я завтра вже другої
ставити не буду.
- Ех! Дотепний ти, небоже, та, будь ласка, розкажи що-небудь, коли ми
всi так розвеселились.
- Як розвеселились, то буде з вас на сьогоднi, не об'їдайтеся. А завтра
то розкажу вам дуже слезливу казку про те, як баба дiдовi горохiв'янкою
постоли з лопуха шила.
- Чому горохiв'янкою?
- Бо ниток не було.
I так минали весело вечори в Переяславському куренi кожної днини. Пiшла
слава про Сагайдачного по всiй Сiчi, i з других куренiв стали вечорами
козаки сюди сходитись.
Петра вiдразу всi полюбили. Вiн був дотепний, до кожного приязний,
штукар, а при тiм хлопець наче мальований. Розумiється, що вiдтепер звали
його Сагайдачним. Життя на Сiчi йшло одноманiтно з дня на день, Але усi
бачили, що на щось готується, хоч нiхто не вгадав, що воно буде. Нiхто
того не знає, що кошовий думає-гадає. Особливо в майстернi йшла безвпинно
робота. Сам кошовий батько усього доглядав i наганяв до поспiху. З Великої
Хортицi привозили коней i об'їздили та пiдучували.



II

Якось в половинi марта приїхало на Сiч одного дня двоє татар татарською
арбою, якою кримськi крамарi їздять. Вони обмiнялись з сторожею кличем i
зараз
пiшли до кошового. То були переодягненi козаки, котрi добре говорили
татарською мовою, їх посилав кошовий у Крим шпигувати.
Зараз кошовий скликав сiчову старшину на раду. Козаки розказали те,
чого довiдались. Показалося правдою те, що Сагайдачний вiд Ахмета
довiдався.
Вони переїхали цiлий Крим аж до Бахчисарая, заходили з крамом до
татарських улусiв, заходили до їхнiх мечетей i враз з другими до аллаха
галайкали.
Орда поклала собi з весною рушити на Україну з великою силою, як лише
веснянi затопи минуться. Козаки довiдались, котрим шляхом татари пiдуть.
Козаки говорили їм, що козакiв на Сiчi небагато, i нема їх чого боятися.
Безпечно перейдуть Днiпро, Iнгулець та Iнгул, i всю Україну.
Вони говорили татарам так, як їх кошовий навчив. Розходилося о те, щоб
їх на свiй шлях справити i, заступивши їм дорогу, розгромити.
Тепер стало вiдомим, що орда, перейшовши Днiпро, пiде помiж рiчками
Дрiмайлiвкою i Бургункою. Понад цими рiчками стояли два великi лiси, i на
тiй прогалинi поклало собi козацтво помiрятись з ордою.
Кошовий предложив на радi такий план. Часть козакiв пiд проводом
курiнного отамана Жука мала бити татар на Днiпрi при переправi, та потiм
розступитися i йти слiдом за тими татарами, якi успiють перебитися через
козацьку лiнiю. Друга частина пiд проводом сотника Чепiля мала стати над
Iнгулом i доконати решту недобиткiв так, щоб цiлу орду знищити.
Той план кошового був прийнятий, i зараз взялися за його виконання.
Кошовий розiслав гiнцiв по усiх козацьких паланках i зимiвниках, щоб
козацтво негайно збиралось на Сiч до походу. Тепер показалося, що те, що
через зиму було зроблено, було дуже потрiбне. Усього було доволi. Сiчове
вiйсько вмiло до походу як слiд приладитись. Пiд той час Чепеля на Сiчi не
було. Вiн був жонатий i жив у паланцi. Та вiн на перший заклик прибув на
Сiч з своєю сотнею сiмейних козакiв. Тепер обидва з Жуком стали
порядкувати та дiлити помiж себе вiйсько пiсля того, що хто мав у походi
виконати. Чепiль забрав переважно пiше вiйсько, гармату i вози. Жук забрав
кiнноту, кiлька легких гармат, вози з харчами i мунiцiєю.
За той час щодня розсилали з Сiчi в сторону татарщини роз'їзди. Вони
мали, помiтивши татар, оскiльки-мога не показуватись i в сутички не
заходити. Цiла
штука була з тому, щоб орда не змiркувала, що козаки про все знають.
На Сiчi усе було готове до походу. В Сiчi мав остатися кошовий з
старими дiдами i молодиками.
Третього дня великоднiх свят причвалав посильний козак од одної стежi з
вiсткою, що орда рушила з Перекопу i прямує до Днiпра.
Вранцi засурмили сурми. Кожний поспiшав на своє мiсце. Насамперед
вийшов Чепiль з своєю армiєю двох тисяч козакiв. Вона мусила поспiшати,
щоб випередити татар i засiсти на своєму мiсцi над Iнгулом.
За два днi опiсля вийшов Жук зi своїми. При ньому були обидва
кульчичане, Петро i Марко.
Вали Сiчi вкрилися тим козацтвом, що осталося. I прощаючи своїх,
вигукували та вимахували шапками.
Не одному защемiло серце на спогад, що, може, не доведеться сюди
вернути. Кошовий благословив їх на щасливу дорогу.
Старий Жмайло обтирав нишком сльозу, що з ока капнула на сивий вус. Не
диво: виправляв своїх рiдних в непевну дорогу. Тепер у отамана Жука була
одна жура на думцi: як би воно було, коли б орда розгадалася i пiшла iншою
переправою? Тодi треба би їх заходити не знати звiдки, треба би повiдомити
Чепеля, а заки вiн з своїм тяжким табором i пiхотинцями зможе заступити
ордi дорогу, то тим часом татарва може порозлазитися по Українi меншими
загонами.
Жук був з тої причини дуже схвильований i цiлу дорогу нiчого не
говорив.
Його вiйсько йшло правим берегом Днiпра. Рiчкою послав вiн кiлька
байдакiв, обшитих комишем так, що здалека нiхто їх не мiг помiтити.
Вони мали держатися правого берега i зорити за татарвою, а коли
змiркують напрям, в якому пiде орда, мали про це отамана повiдомити,
поховати судна пiд берегом i вертати. Жук перейшов Бургунку i став обозом,
ждучи на вiстi. Ждав три днi, поки принесли вiстку, що справдi орда йде
цим шляхом, як було зразу намiчено.
- Слава господовi небесному! - Жук зняв шапку i перехрестився. -
Зачинається добре, а тепер, хлоп'ята, до працi. Сотник Галан i сотник
Чепiга з своїми сотнями пiдуть до лiсу по обох боках шляху i пороблять
засiки. Могильники (сапери) загатять обi рiчки при Днiпрi, щоб багато води
зiбралося по самi береги. Як сюди орда зайде, а ми на них наскочимо, щоб
не порозбiгалися на боки. Ми зачнемо бити гарматою, аж тодi як татари
перейдуть на цей бiк.
- А коли б вони не туди пiшли, - завважив Сагайдачний, - то що ми
зробимо?
- Еге! Дивись, якраз проти нашого мiсця лежить на Днiпрi бiльший
острiвець. Це мiсце добре для переправи, на острiвцi можна вiдпочити. Я
певний того, що пiдуть туди. Тепер, хлопцi, нашi вози i гармату
пообчiпляти лозиною i галуззям так, щоб нiхто не змiркував, що воно є. Хай
татари думають, що це кущi. Ждати тут, поки я не вернуся. Ходи,
Сагайдачний, зi мною.
Над самим берегом Днiпра стояв великий галузистий дуб. Туди обидва
попрямували i повилазили на нього високо. Звiдсiля було видно далеко на
другий бiк Днiпра. Далеко на обрiї зачорнiла велика плахта. Вона
посувалась до рiчки.
- Бачиш? Гостi йдуть, - каже Жук до Петра, - буде кого бити.
- Така сила, що самою вагою може нас роздавити.
- Певно, коли б дiстатися їй пiд ноги. Та ми того не зробимо.
Жук був веселий i радий. Навпаки, Сагайдачний почував себе нiяково. У
нього билось серце сильнiше. От перший раз побачив таку велику ворожу
силу. Чим воно скiнчиться? Та на Сiчi мав Жук славу небуденного ватажка,
йому можна повiрити. Якщо йому кошовий таке дiло поручив i наставив його
наказним, то не на те, щоб козацтво знiвечити.
Орда щораз наближалася. Тепер можна було пiзнати обриси коней i їздцiв.
- Скiльки їх може бути?
- На мою думку, буде яких сорок тисяч, коли не бiльше. Буде з нас.
Тепер я вертаю, а ти останься тут i зори за ними далi. Як орда стане над
берегом, ти злазь непомiтно i бiжи до мене. Лише не показуйся, хоч би
прийшлось i по землi повзнути.
Жук зсунувся з дуба i пiшов до своїх. Петро зорив далi за ордою, котра
щораз ближче пiдходила до Днiпра.
"Безпечнi вражi сини, навiть роз'їздiв не висилають, а галайкають, мов
пси до повного мiсяця", - думав собi Петро.
Та воно так не було. В цю хвилю кiлька татарських чет вiдлучилося вiд
гурту i почвалувало до рiчки. Зупинившися над берегом, вони позлазили з
коней i стали
роздягатися. Петро цiкавий був бачити, як вони через воду
переправляться будуть. Було їх тут бiльше двох сотень. Кожний в'язав свою
одежу i зброю в узлик, котрий прив'язував собi на головi. Вiдтак,
держачись гриви коня, влазив у воду. За хвилю видно було лише кiнськi
голови, що пригали в водi, i татарськi голови з клунками. Плили прямо до
острiвця. "Я тут задовго сиджу", - думав Петро i миттю зсунувся з дуба.
Нiхто його через берег не побачив. Вiн побiг до своїх.
- Що нового?
- Пане отамане, передня сторожа вже на острiвцi спочиває. Буде їх зо
двi сотнi. Орда в тiй хвилi вже, певно, над берегом.
- Добре, гаразд,-говорив Жук, затираючи руки. - Здається, що в рiчках
вже, либонь, досить води назбиралось. Ви, хлопцi, сидiть за возами i
гарматами i не показуйте носа. Цих ми перепустимо туди i назад. Вони, як
завернуть, будуть себе вважати цiлком безпечними. За ними пiде уся орда.
Нiхто не смiє стрiляти, поки я не дам знаку i стрiлю перший.
В цю хвилю стали показуватися з-пiд берега голови коней i людей. Вони
виходили на берег. Тут вони поодягалися, посiдали на коней i рушили
широкою лавою, розглядаючись на всi боки. Але не помiтили нiкого.
Жук сховався за прислоненими зеленню возами. Татарськi орди переїхали
спокiйно аж по кiнець обох лiсiв i звiдтам звернули до Днiпра. Тепер
розмовляли мiж собою голосно, нiчого не прочуваючи. Як стали над берегом,
пустили зараз пасти коней та стали галакати через рiку до тамтих.
Iз-за рiки доходив великий галас. Тепер розпочалася переправа цiлої
татарської армiї. Так, бодай, здавалося козакам. Та воно довго тривало, i
нiхто бiльше на цiм березi i не показувався. Вже i вечорiти стало, а галас
не вгавав, i нiкого не було видно.
- Що воно, до бiса, чого вони забарилися? А ну же, Петре, пiдiйди до
берега i роздивись.
Петро пiдкрався до берега та йому аж в очах замерехтiло. На тiм боцi
Днiпра горiли великi огнi, а помiж ними сновигали, мов у муравельнику,
чорнi татарськi постатi. За хвилю загорiли огнi i на цiм боцi Днiпра.
"До бiса! I цi безпечнi. Коли б так уночi до них добратися, то нi один
не вийшов би живий", - думав Петро, вертаючись до своїх.
- Ти менi нiчого й не кажи, бо я вже знаю, - каже Жук до Петра. -
Татари там, де стали, там i ночувати будуть.
- Може би так на вилазку на охотника, пане отамане, дiбратися до їх та
зробити їм криваву купiль.
- Гарячо ти купаний, козаче. Так не можна. Наробилося би галасу i
тамтi, дiзнавшися, що ми тут є, пiшли би на iнший шлях. Ми не йшли сюди,
щоб цих обiрванцiв перерiзати, а на те, щоби цiлу орду знiвечити. Ночують
вони, то й ми переночуємо, хiба що огнiв розводити не будемо.
- А щоб їм всячина! - нарiкали козаки. - Треба буде уночi мерзнути.
- Завтра буде гаряче, аж попрiємо.
Жук приказав вiдвести коней у лiс, щоб не зрадились чим.
Як лише на свiт заноситися стало, на тiм боцi Днiпра настав великий
рух. Орда ладилася до переправи. Над рiчкою залiг такий густий туман, мов
хмара. Козаки привели коней i позапрягали у вози та гармати.
Тривало так довший час, поки татари перебрались на цей бiк рiчки.
Повдягались i посiдали на коней. Опiсля рушили в порядку помiж лiси.
Iз-над рiчки насунула i сюди густа мряка i заступила свiт божий. Тут
лиш тiльки видно, що вiд берега щось клубилось в густiм туманi i
розходився гамiр.
"От коли б так вiтрець подув, - думав собi Жук, - та годi на це довго
ждати. Благослови, Боже, на велике дiло, та поможи християнському мировi
побiдити".
Жук узяв вiд гармаша льонт i пiдпалив першу гармату. Залунав стрiл i
вiдбився могутнiм гомоном по лiсi.
- Ану же, хлопцi, одна за другою, а потiм чергою.
Настав страшний рев вiсьмох гармат, котрi були з Жуком. На той гук
почулись густi рушничнi стрiли по обох боках шляху i лiсу.
Мiж ордою настала метушня, зойки та крики. Вони такого не прочували, а
через мряку не бачили, звiдкiля на них напасть iде.
Жук розпочав стрiльню тодi, як послiднi татарськi чети на цей берег
рiки виходили.
Татари роздiлилися на два фронти по обох краях шляху i стали
вiдстрiлюватися. Цiлi хмари стрiл випустили на обидва лiси, та тим вони
козакам не пошкодили, бо вони ховалися за деревами. Тепер повiяв вiтер вiд
лиману i розiгнав мряку. Татари побачили, що вони попали у засiдку, їх
взяла розпука. До Днiпра не можна було вертати, бо тут стояв Жук з
гарматою.
Одна частина пiшла перебоєм вперед. Тi, що позаду, кинулись на Жука, на
його табiр. Жук став уступати поза лiс, вiдстрiлюючися.
Татари загадали обiйти другим боком поза лiс, та тут натрапили на
рiчку, повну води по самi береги. За табором, що вступився за лiс, вони не
йшли, побоюючись нової засiдки. Вони почвалували шляхом помiж лiсами
наперед.
Вiдразу замовкли гармати, лише рушничнi стрiли з лiсiв заєдно
тарахкотiли.
- Дотепер все пiшло добре, - каже Жук. - Тепер, хлопцi, поспiшаймо поза
лiс щосили, може, ще їх перебiжимо. На конi!
- Не знать, що сталося з нашими у лiсi? - каже Сагайдачний.
- Не турбуйся, вони вже знають, що їм робити. Козак в лiсi безпечний,
як у себе в хатi.
Жук погнав з кiннотою поза лiс та прийшов запiзно. Вже послiднi
татарськi чети виїздили з-помiж лiсiв. Зачiпати не було безпечно, бо коли
би i другi, що вийшли першi на них, обернулися, то, певно, не встояли б.
Гармати йшли позаду, поволi, i не зараз наспiють. За лiсом татари
згуртувались i подались на Iнгулець. Тепер стали козаки виходити з обох
лiсiв гуртками. Вони вели з собою пов'язаних кiлькох татар i багато
пiйманих коней.
- Добре ми дотепер справились, - каже Жук, - тепер поховаємо полеглих
товаришiв, ранених вiдiшлемо на Сiч i пiдемо услiд за ордою. Забагато їх
вирвалось з нашої петлi. Ми подiлимось на гуртки по двiстi-триста людей.
Будемо шарпати татар то ззаду, то по боках. Не треба допустити до того,
щоб цiла татарська навала напала на Чепеля, то може його роздавити. Трошки
ми припочинемо, а опiсля - в дорогу. Ти, Петре, бери перший гурток скраю i
рушай у божий час та покажи, чого тебе старий Чуб навчив. Усi гуртки
зiйдуться над Iнгульцем.
Вiдпочивши, рушили далi по Жуковому розпорядку. Над вечором повернули
до Жука роз'їзнi з вiсткою, що орда перейшла Iнгулець i розтаборилась по
тiм боцi. Жодна з висланих ватаг, як опiсля показалося, не вспiла догнати
орди.
Вже стемнiло, як козаки опинились над Iнгульцем. З того боку рiки
горiли густо татарськi огнi в таборi.
- Засвiтили нам добряги, i тепер певно не заблудимо, - говорили козаки,
- якi вони безпечнi.
Тепер Жук роздiлив своє вiйсько на три частi. Одна мала остатися при
ньому тут, де тепер стояла. Друга i третя мали об'їхати колесом татарський
табiр, перейти Iнгулець i на даний знак ракетою бiля Жука мали з двох
бокiв напасти на татарський табiр i вертатися на цей бiк рiки. Мали вийти
зараз по пiвночi, а до того часу спочивати.
Жук не спав нi трохи. Зараз по пiвночi роз'їхались. Жук пiдступив
потихеньку над сам берег рiки i тут спрямував свої гармати на берег.
Виждали тут часок, поки висланi частини перейдуть рiчку. Тодi стали
стрiляти з гармати прямо на татарський обоз.
Кулi падали в саму середину i робили великi спустошення. Тепер замовкла
гармата, а у воздух стрiлила огненна ракета.
На той знак почувся могутнiй бойовий козацький клич. З обох бокiв
наскочили козаки на татарський табiр, i почалася страшна рукопашня.
Татари стямились i стали вiдбиватися щосили. Жук пустив другу ракету у
воздух. Зразу блиснув огник, посипались iскорки, поки не стрiлила вгору
огниста куля, тягнучи за собою огненний шнурок. Це був знак завертати.
Козаки завернули до рiчки i стали переправлятися. Татари пустилися за
ними, та Жук зачав знову стрiляти з гармат.
Татари зупинились в погонi, а до козацького обозу стали з'їздитися
козаки з обох бокiв. Показалося, що цiєї ночi багато козакiв у рукопашному
бою полягло.
Тут вiдпочивали до рана. В татарському обозi усе затихло, та коли
розвиднiлось, татар вже на давньому мiсцi не було. Тепер можна було
бачити, що на тiм мiсцi вночi дiялось. Лежали цiлi купи трупiв. Було тут i
козацьких чимало. Цих зараз з пошаною козаки поховали.
Землю залягав туман, i не знати було, в котру сторону пiшли татари.
Треба було йти за слiдом.
- Здається, - каже Жук, - що нинi нашiй роботi кiнець. Орда, либонь,
пропала, що й чорт її не вiднайде.
Нараз стали усi наслухувати. Жук приклав вухо до землi:
- Якiсь гостi йдуть, готовтеся, братики.
Тупiт коней став щораз наближатися. Дудiння ставало щораз виразнiше.
Нараз повiяв вiтрець, i туман став розходитись. Козаки побачили перед
собою цiлу ватагу татар.
Без команди, без одного вистрiлу кинулися козаки на татар, окружили їх
з усiх бокiв. Татари того не сподiвалися.
- Нiхто не смiє втекти! - гукав Жук, рубаючи шаблею.
Татари хотiли перебитись, та якраз попали у той бiк, де стояли козацькi
вози. Тепер козаки наперли на них ззаду. Татари оборонялися завзято, та
лише тi, що були скраю. Середина збилась в одну купу. Настала страшенна
рiзня. Козаки рубали шаблями, били келепами та кололи списами. Усiх до
одного вибили.
- Цим разом чорт не вспiв їм помогти.
- Я цього не розумiю, чого вони вiдстали вiд орди i попали нам в зуби.
- Це, бачиш, татарська штука. Так татарва слiди за собою замiтає. Вони,
щоб змалити погоню, стають в одному мiсцi i тут роздiляються на чотири
гуртки. Кожний має їхати в iнший бiк. Кожна купа робить великi закрути, аж
поки знову на iнше мiсце не прийде, а тодi по слiдах нiчого не розбереш.
Ти пiдеш за одним слiдом та попадеш на слiд другої купи. Тi, що на нас
наскочили, не сподiвалися того. Через мряку не побачили нас у свiй час, ну
i пропали. Тепер нiхто не розбере, де вони зiйдуться. Та нема чого нам
довго мiркувати. Наша дорога - на Iнгул.
Йдучи так усiм табором, натрапили справдi на мiсце, столочене копитами.
Коли ближче приглянулись, то слiди розходились на чотири сторони навхрест.
- Станьмо тут обозом. Нам треба конечно розслiдити, кудою пiшла головна
сила. Це перехрестя показує, що одна частина пiшла туди, де ми її
стрiнули. Ще нам треба прослiдити двi, а четверту, то ми певно знайдемо.
Оцей шлях показує на Днiпро. Що воно може бути? Хiба ж та часть орди
загадала вертатися у Крим?
- Сагайдачний! Бери двi чети i рушай за цим слiдом, - каже Жук до
Петра. - Не дай заскочитися; як їх буде бiльша сила, то не зачiпай, аж на
переправi, там, може, їх переможеш.
Петро зiбрав своїх людей i пiшов за слiдом. Йому хотiлось справитися
так, щоб Чубової редути не засоромити.
Вже було з полудня, як передня сторожа наскочила на невелику купу
татар,
- Цих можемо взяти, - говорив Петро, роздивившись. Вiн розпустив свою
ватагу великим колесом i став татар окружати. От трапилась нагода перший
раз показати себе.
Та показалося, що не всi татари були тут разом. Вже кинулись козаки на
цю ватагу зi списами, як десь, наче з-пiд землi, стали збiгатись з усiх
сторiн татари, що насiдали на козакiв густою лавою. Тодi i тi, що їх
окружили, обернулися на них.
- До обозу, товаришi! - гукав Петро, рубаючи шаблею. Татари хотiли,
очевидно, заступити козакам дорогу до табору, а їх була велика сила.
Козаки оборонялись завзято. Вони надiялися, що Жук пошле їм пiдмогу.
- До купи, товаришi, не розбiгатися!
Так вiдбиваючись, стали козаки вiдступати. Петро боровся у послiднiй
лавi. Вiн не тратив надiї, що переб'ється. Аж ось задуркотiв у повiтрi
аркан, i Петро почув, як в тiй хвилi затягнула його петля за шию. Вiн впав
з коня. Опiсля його так здавило, що втратив пам'ять i не знав, що далi
робиться.
Коли прийшов до пам'ятi, побачив, що йому i другим товаришам пов'язали
сирiвцями руки. їх посадили на конi, пов'язали ноги попiд животами i
помчали далi. Очевидно, що прямували до Днiпра. Як перебрались через
Iнгул, то вже стало смеркати. Згодом стали на нiчлiг. Козакiв познiмали з
коней i, пов'язавши їм ноги, поклали рядком на землi. Порозпалювали огнi i
пустили коней пастися. Над козаками сторожив дужий татарин з довгим
списом.
- От ми в полон попали, - шепнув Сагайдачний до свого найближчого
товариша, -далебi, що краще б нам була смерть, нiж неволя.
Тим часом недобитки Петрової ватаги прискакали до обозу Жука i
розповiли, що сталося.
- То все так буває, коли пiшлеш молоду голову, - говорив Жук з жалем. -
Шкода менi тiльки людей i цього Петра менi жаль, бо з нього могло щось
бути. Пiслати би на вируку, та чортзна, де вони тепер є? Певно, що татари
на нас ждати не будуть. Менi нiколи тут довше гаятися. Пропало.
Стало заноситися на дощ. На небi не було нi одної зiрки. Петро лежав
горiлиць i думав над своєю долею. Став стиха молитися. Товаришi
перешiптувалися мiж собою. Їм всiм задеревiли пов'язанi сирiвцями руки.
Марко, коли довiдався, що Петро пропав, мало з глузду не збився. Вiн
ломив руки i голосно плакав, мов мала дитина.
- Боже мiй, чого я пустив його самого, чому не пiшов з ним ураз?
- Говори, Климе, хай твоє не гине, - говорив йому старий козак. - Те
саме було б сталося з тобою, що i без тебе. Були би ви оба пропали. Йому
так на долi було написано, а долi конем не об'їдеш. Покинь дурне гадати.
Йому нинi, а тобi завтра. Така наша козацька доля. А вже то козаковi не
слiд плакати, мов дитинi, - тебе козацтво на смiх пiднiме.
Так уговорювали його козаки, та вiд цього йому нi раз не полегшало.
Йому розривало душу. А далi побiг до Жука.
- Батьку рiднесенький, позволь менi зiбрати охочих товаришiв та на
роз'їзд поїхати, може, ще доведеться побратима виручити з бiди.
- Я роз'їзд мушу пiслати, i то не один, але тобi, козаче, жодного вести
не дам. Ти помчав би за побратимом у самий Бахчисарай i загирив би i себе,
i других. Вже й так не можу вiджалувати, що одного жовтодзьоба необачно
пiслав. Ти як хочеш, то їдь з котрим-небудь, але пiд рукою досвiдного
ватажка.
На те обiзвався козак, що з Петром ходив:
- Нi, батьку, вибачай, так на Петра казати не можна. Вiн вiв свою
ватагу умiло, по-козацьки, та цього, що сталося, вiн не завинив.
- Може, й так, але пропав сам, та й годi.
Марковi i того було досить, чого добився. Вiн побiг мiж козакiв i став
їх пiдмовляти до поспiху.
- Братики мої, поспiшайте, рятуйте, повiк вам цього не забуду, може, ще
виручимо.
- Гадаєш, що ми твого побратима менше любимо, як ти? Та ти знай, що з
великого поспiху користi не буде.
Вкiнцi Марко дiждався того, що роз'їзди згуртувались i поїхали. З одним
поїхав i Марко.
Вже було по пiвночi. Став покрапати теплий дощ. Пов'язанi бранцi лежали
на мокрiй землi i самi промокли до сорочки, їх стало проймати дрожем, бо
не можна було ворухнутися.
Коли Петро передумував, яким би побитом їм з петель визволитись, почув
бiля себе якийсь шелест, - хтось до нього пiдсовувався. Над ним замрiяла
чоловiча
постать у татарськiй кiнчастiй шапцi. Вона приблизилась до його вуха:
- Слухай, осавула, ти мене не пiзнала, а я тебе пiзнала зараз. Я Ахмет,
твiй вдячний Ахмет, я тебе визволю. Я тут тепер стою на сторожi при вас.
Вiн став обмацувати рукою, потiм перерiзав сирiвець ножем на руках i
ногах. Петровi задибенiли руки i ноги так, що не мiг ними ворухнути. Ахмет
шептав далi:
- Зараз втiкай! Там пасуться нашi конi, бери одного i втiкай, хай тебе
аллах береже!
- Спасибi тобi, добрий Ахмете. Дай менi ножа, хай i товаришiв визволю,
я сам без них не рушуся.
Ахмет надумався, що йому робити, а потiм вiддав Петровi ножа:
- Хай буде благословенне iм'я аллаха! Коли хочете втiкати усi, то
вiзьмiть i мене з собою, бо мене ждала би тут велика кара. Не вернути би
менi бiльше додому i не побачити мого улуса i моїх дiток.
Петро повзав вiд одного козака до другого i розтинав сирiвцi. У декого
був свiй нiж, i робота йшла швидше. Петро поповз знову до Ахмета i шепнув:
- Веди нас до коней.
Пiшли козаки за Петром, держачись один одного. Петра вiв за руку Ахмет.
Татарськi конi паслися на припонах при коликах, повбиваних у землю, їх
пильнували вартовi татари, що куняли, опершись на списи або сидячи на
землi.
Петро каже до товаришiв:
- Поперед усього з вартовими справитись. Пiдповзти i задушити руками,
щоб жоден не крикнув.
Так воно i сталося. Сторожi падали на землю один за одним.
Тепер розбiглися козаки мiж коней. Кожний вiдв'язував коня, сiдав на
хребет без сiдла, без узденицi. Ахмет держався Петра. Цiла валка козакiв
виїхала непомiтно з татарського обозу. Та куди їхати, в який бiк, нiхто не
знав. Нiч була темна, нi одної зорi. Петро питає Ахмета:
- З котрого боку Днiпро?
- Ось з цього.
- Добре, так нам на Iнгул туди дорога. За мною, хлоп'ята! - Кермуючи
руками коней за гриву i пiдганяючи ногами, вони рушили скоком на Iнгул. -
Товаришi, знайте, що цей татарин - то наш спаситель. Коли б мiж нами був
хто з чубiвських козакiв, то, певно, нагадав би собi його. Це той самий,
якого я не дав убити i коня подарував. Бачите, що i бусурмен вмiє
вiддячитись.
Тепер почули козаки за собою в татарськiм обозi галас. Татари
прокинулись зi сну вiд тупоту коней. Здавалося їм, що це, певно, козацький
набiг. Про те, щоб бранцi повтiкали, вони й не думали. Аж згодом, як
надворi стало свiтати, побачили подушених вартових, не стало коней, не
було i бранцiв. Та козаки були вже далеко. Вони, прочуваючи, що буде
погоня, втiкали щосили. До того ще їх мучив голод i спрага, бо вже стiльки
часу не подав їм нiхто куска хлiба, нi каплi води. Коли б їх татари
здогнали, не мали чим боронитися. Їм лишалася тiльки швидка втеча.
- Хлопцi! Ось Iнгулець! - гукали тi, що були напередi.
Козаки кинулись прожогом у воду i перейшли на другий берег. Вони якраз
попали на старе побоєвище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут
чимало татарських та кiнських трупiв враз iз сiдлами.
- Хлопцi, - говорив Сагайдачний, - хапайте для себе сiдла та узденицi,
хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втiкати далi.
- А пошукаймо теж при трупах якого сухаря або в'ялої конятини, -
говорили другi, - бо голодом заморимось.
Цiла сотня, мов тiчня голодних вовкiв, кинулася на побоєвищi шукати за
тою марною поживою. Видирали собi з рук погану вонючу конятину або кусок
паляницi чи сухаря. Петро надiв на голову татарську кiнчасту шапку, добув
собi шаблю i кинджал. Вiн побачив, що голоднi козаки, заспокоюючи голод
окрушками сухарiв та пряженою пiд сiдлом кобилятиною, забули про божий
свiт, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета,
то забрала би їх усiх, мов зимою куропатви з-пiд копицi. Вiн став гукати:
- Досить того! Сiдлати швидше коней, бо татар поки що не видно, а до
наших ще дуже далеко.
Деякi послухали, а iншим було це байдуже. Вони нишпорили по побоєвищi,
перешукуючи трупiв за їжею i добичею.
- А ви, диявольськi сини! Гадаєш, що просити буду? Хочеш знову у петлю
попасти? - Петро ганявся по побоєвищi i не жалiв руки. Деякi озвiрились i
кинулись на Петра.
- А ти звiдкiля приходиш нам приказувати?
Та Петро не був страшкiв син. Першого скраю так почастував києм по
руцi, що аж шабля йому з руки випала.
- Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путiв освободив, ти
шаблю пiдносиш?
Другi схаменулися i пiшли врозтiч, бо таки кiлька до нього з шаблями
присiкалося, а Петро гнав за ними та перiщив по спинi:
- Ось тобi бунт, гiльтаю!
Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловiк з ломакою в руцi
гонив перед себе гурток як так узброєних козакiв, мов череду баранiв.
- На конi!
Всi мовчки повсiдались.
- Ставай чвiрками! Перша чвiрка, як передня сторожа, руш!
Приказ був як слiд виконаний. Петро з Ахметом їхали позаду.
- В тiм Сагайдачнiм хiба нечистий сидить, - говорили мiж собою старшi
козаки, - ти бачив, як його всi слухаються, начеб кошового, а могли його
на шаблях рознести.
- З нього таки кошовий вийде, то неабихто.
Так гуторили помiж собою, поспiшаючи. Аж надбiг козак з передньої чети
i до Петра:
- Проти нас йде якась чета.
Тодi Петро виїхав перед сотню i скомандував:
- В лаву! Ти вертай до своїх. Дати менi зараз знати, хто йде проти нас.
Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки пiдкидали
шапки вгору i вигукували:
- То нашi, нуте тепер скоком!
То справдi була одна з тих чет, котрi отаман послав на роз'їзди. Коли
зiйшлися разом, повiтанню кiнця не було. На Ахмета дивилися бiсом, поки
Сагайдачний не пояснив усiм, яка дяка тому татариновi належиться. Вiн
перший остерiг козакiв, ще минулого року, що орда збирається на Україну.
Усi разом рушили до козацького обозу Жука, що чекав на поворот
роз'їздiв. Вiн дуже втiшався, що Петровi повелося освободитись.
Роз'їзди верталися один за одним. Вернувся i Жмайло. Козаки зараз на
першiм словi сказали йому, що Петро вернувся цiлий i здоровий. Радостi не
було кiнця. Марко трохи не задушив Петра, обiймаючи. З тих роз'їздiв була
така користь, що можна було вiдгадати, куди пiшла головна татарська сила.
Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пiшла орда, то її не
спинить пiти на Україну, а Чепiль не буде мати спроможностi з нею
стрiнутися.
Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собi голову отаман.
Не могло бути про це мови, щоби Чепiль зi свого мiсця мiг так швидко
рушитись, бо у нього мало було кiнноти, а багато таборових тяжких возiв.
- Нiчого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарвi за
всяку цiну дорогу заступити.
Забрав Жук iз собою усiх кiнних козакiв, легкi гармати i, колуючи
здалека, помчав на пiвнiч. Табiр мав поступати за ордою.
Жук їхав зразу правим берегом Iнгульця вгору. Поспiшав щосили, поки не
зайшов на бажане мiсце. Треба було спочити i людям, i коням, бо однi i
другi таким поспiшним маршем дуже знемоглися.
По вiдпочинку завернув Жук з цiлою силою на захiд. Їхали цiлу нiч. Над
раном стрiнулися з першим татарським загоном.
Козаки вдарили на нього i розбили. Решта вспiла втекти до головної орди
i тут звiстила, що вiд пiвночi стоїть велика козацька сила, якої не можна
переломити. Вслiд за ордою пiшов Жук.
- Маємо цим разом щастя, - говорив отаман, - коли б татари були
змiркували нашу силу, нi один з нас не вийшов би живий, нас роздавили б.
Тепер вони попали в матню, бо мусять наткнутися на Чепеля, а вiн їм вже
всипле бобу та гороху.
Отаман прислав приказ до табору, щоби йшли прямо на Iнгул, а там
розставили вози так, щоб татарвi заперти дорогу, коли б хотiла завернути
назад, звiдки прийшла.
Вже було геть з полудня, як над Iнгулом почулись гармати.
- Чуєте? Це вже Чепiль говорить. Ну же, хлоп'ята, поспiшаймо.
Гармати ревiли щораз густiше. Жук наближався i наступав татарам на
п'яти. Вже було чути рушничнi стрiли. Татари наскочили на Чепеля i
пiзнали, що попали в матню. Треба було перебитися. Перша лава пiхотинцiв
вступилася i схоронилася до табору. Тепер татари наткнулися на табiр iз
возiв, пов'язаних ланцюгами. На возах стояли гармати, а помiж возами були
розставленi пiхотинцi з рушницями. Татари гинули цiлими лавами. Завернули
назад, та тут теж табiр iз возiв Жука, i тут гармата та рушниця. Не було
для них вороття. Одиницi розбiглися на пiвнiч i пiвдень. Вiд пiвночi стояв
Жук з своєю кiннотою. Вони вдарили на Жука з розгоном чоловiка, що попав у
розпуку, або зраненого звiра. Вони скаженiли. Петро стояв зi своєю четою у
найнебезпечнiшому мiсцi. Пiд ним вбито коня списом, i вiн впав на землю.
Заки змiг з-пiд коня видобутися, татарва перелетiла через нього, мов
вихор. Кiнь вдарив його копитами по головi, i вiн втратив пам'ять.
Надвечiр було вже по всьому. Татар розбито. Невеличкi чети, що уцiлiли,
пропали в степу. Козаки вiднесли повну побiду. Отаман Жук з Чепiлем
обнялися.
- Нiчого нам гаятись, - каже Жук, - переночуємо тут, поховаємо наших
лицарiв i зараз треба нам вертати додому. Хтозна, що там дiється? Може,
якраз татарва пiдступила пiд Сiч та руйнує її. Тепер, хлопцi, порахуйте
себе по сотнях, кого нема? Побачимо, чи великi втрати маємо.
Втрати були справдi дiймаючi. Не було нi Петра, нi Марка.
- Марка Жмайла бачив я на побоєвищi, - каже один козак, - вiн там
свiтить вiхтем трави i побратима шукає.
- Годi нам, хлопцi, гаятись. Свiтiть смолоскипи i перешукайте та
позбирайте ранених товаришiв. Грiх їх так, безпомiчних, оставляти.
Загорiлись смолоскипи i, мов блуднi огники, розбрелись по побоєвищi.
Тут натрапили на Марка. Вiн вже вiднайшов Петра з розбитою, скривавленою
головою, без пам'ятi, без руху. Марко подобав на божевiльного. Заходився
коло побратима, та не знав, яку раду йому дати.
Козаки поклали напiвмертвого Петра на кобеняк i обережно понесли в
табiр. З нього текла кров. За ним йшов Марко, мов сновида, не знаючи
гаразд, що з ним робиться. В таборi взялись його рятувати. З тяжкою бiдою
спинили кров i пов'язали рану. Петро слабо дихав. Показалося, що в нього
було ще зламане ребро.
- Багато кровi втратив, - каже козак, що коло нього заходився. - Треба
дуже з ним няньчиться, щоб з того видужав.
- Я його вiзьму до себе на хутiр, - каже Чепiль, - у мене є жiноцтво,
то його вiдгодують. Менi тепер нiзачим на Сiч їхати, бо треба з весною
поле обробити.
Здається, що орда по такiй прочуханцi цього разу сидiтиме тихо. Оцим
Сагайдачним то я буду пiклуватись, мов рiдним сином.
А на те каже Марко:
- Так вiзьмiть i мене, пане сотнику, на свiй хутiр, я без побратима
жити не можу, i буду його доглядати краще всiх.
- Ти вертаєш на Сiч, - каже Жук, - тобi нема вiд старшини дозволу на
хуторi жити. Не тобi з недужим возитися. Там є такi, що краще про нього
подбають.
Нiчого було робити, бо непослуху сiчова старшина не стерпiла б.
По побоєвищi роїлося вiд смолоскипiв. Збирали ранених, заносили в табiр
i тут їх перев'язували знахарi. Вистелили вози сухою степовою травою, i
тут їх складали.
Для полеглих викопали могильники велику яму i сюди поскладали їх
обережно, мов рiдних дiток. Понакривали козацькi очi i присипали землею.
Кожний товариш кинув свою грудку. Чепiль вiдчитав молитву. Хвиля була дуже
поважна. Не одна гаряча козацька сльоза поплила по суворому, степовим
вiтром осмаленому лицi за добрим товаришем або й побратимом.
Рано рушили походом прямо на Сiч. Поки їхали разом з Чепелем, Марко,
сумний мов осiння хмара, сидiв на возi бiля Петра, пiддержував рукою його
бiдну безталанну голову i не вiдвертав вiд нього очей.
Та прийшла хвиля розлуки. Чепiль вiдлучився вiд сiчовикiв i подався з
своїми козаками до свого хутора.
Марко цiлував Петра в блiдi уста, перехрестив його i заплакав, мов
рiдна мати.
Опiсля сiв на коня i почвалав за своїми. Його серце мов клiщами
стискало. Чи побачить його коли ще на цiм свiтi? Вiн заєдно оглядався за
ватагою Чепеля, поки вона не зникла йому з очей в широкому степу...



III

Чепелева ватага мусила їхати поволi, бо везла багато ранених. Петра
цiлу дорогу заливали водою, рознiмаючи йому зуби ложкою.
Приїхали на хутiр аж третього дня з полудня. Як ватага наблизилася,
настав у цiлому селi великий рух. Усе село вийшло назустрiч. Питання
перехрещувалися. Не одна мати заплакала за сином, не однiй дiвчинi
защемiло серце за милим, за братом, а старi батьки та сивi дiди лише
хрестилися та головами хитали. Вони вже привикли до того, бо не одну
втрату доводилось їм на своєму життi переболiти. Така вже козацька доля,
що не знаєш нi дня, нi години, коли треба все покинути та передчасно
покласти буйну козацьку голову в сиру могилу.
А тi, що стрiчали живих та здорових, радiли i повiтанням не було кiнця.
Ранених порозвозили по хатах. Петра повезли до сотникового хутора.
Сотник звiтався з жiнкою та дочкою Марусею. Вона обняла батька за шию i
сердечно радiла, що любий батенько вернув з походу живий та здоровий.
- Годi-бо, моя зозулько, бо ще мене задушиш. Татари не вбили, а ти менi
своїми пестощами вiку вкоротиш. От ти краще подбай про цього бiдного
раненого та поклич сюди негайно пасiчника, старого Ониська, щоб йому рану
перев'язав.
- А хто це такий, тату?
- От цiкава! Козак, та й годi, а до того ще самий славний, а тепер наш
гiсть. Я гадаю, що мiж вами швидше вилежиться з рани, як на Сiчi. Ти,
Марусю, перенесешся з своєї кiмнатки у свiтлицю, а ми там покладемо
недужого. Йому треба великого супокою.
- Коли б хоч не вмер, - каже налякана Маруся. - Менi б було дуже його
жаль.
- Коли досi не вмер, то, може, й подужає, а це все в божiй руцi.
Прийшов з пасiки Онисько, старий дiдок, з лисою головою, босий, лише в
штанах, сподом мотузками пiдв'язаних, i в сорочцi. Вiн уходив на цiлу
околицю за доброго знахара. Славно вiн знав складати поламанi костi i
лiчив усякi недуги зiллям.
Онисько оглянув хворого, казав його обережно покласти на кобеняк i так
його понесли у Марусину свiтличку. Петро лежав, мов неживий, з заплющеними
очима. Лице було блiде, мов полотно. Як його несли, то Маруся пiддержувала
руками його голову.
Поклали його на Марусину постелю. Онисько казав принести теплої води,
роздягнув його i став розвивати рани. Крiм рани на головi, було ще одне
ребро зломане i кiлька великих синцiв на тiлi.
Онисько понаганяв усiх з хати, щоб йому не заважали, i довго порався
бiля недужого.
Увесь той час ждала Маруся пiд дверима, поки Онисько не вийшов.
- А що, дiдусю, чи подужає вiн?
- Дасть Бог що подужає. Кiсть не рушено, лише що живчик прорвало, то
через це багато кровi втратив.
- Дiдусю, вилiкуйте його, прошу, а коли вiн подужає, то, далебi, вашiй
Настi мої золотi сережки подарую, от зараз забожуся, а для вас то гарного
гостинця у батенька випрошу їй-богу! Лише не дайте йому вмерти, бо менi
цього козака дуже жаль.
- Еге ж, Марусенько, є кого жалувати, бо справдi хлопець мов тканий,
для тебе якраз пiд пару. - Старий моргнув оком i погладив Марусю по
голiвцi
- Їй-бо, дiдусю, ви зараз таке вигадуєте, ще хто почує та що подумає?
- Но-но, вже нiчого не скажу, але я тебе, Марусенько моя, беру за
слово, i сережки вже так мовби були в руках моєї Настi. А тепер,
серденько, принеси менi кухоль теплого молока та й поможи менi недужого
напоїти.
Марусi не треба було цього двiчi казати. Побiгла миттю до пекарнi i
прийшла з молоком. Онисько взяв у руку кухлик i приткав до губи.
- Ех, Марусенько, так гаряче не можна до нього вiдразу пiдходити. -
Онисько моргнув знову: - Треба перш прохолодити. Таким гарячим ми би йому
рота попарили, i треба би знову лiкувати. - Так балакав старий, продуваючи
молоко та повертаючи кухликом у руцi. - Тепер ходiмо.
Ввiйшли всередину. Петро лежав на постелi горiлиць i слабо дихав. Через
вiдчинене вiкно весняне сонце пускало сюди свої яснi променi й освiчувало
усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусi билось серце, коли сюди
ввiйшла, мов у пiйманої пташки. Петро видався їй гарним, мов янголятко.
Онисько прикликав Марусю рукою ближче, пiдвiв голову Петра i казав
дiвчинi напувати його молоком. У неї дрижали руки, i трохи вилилося на
вiдкритi Петровi груди.
Вiн здригнувся i глибоко вiдiтхнув. Дiвчина стала ще бiльше дрижати.
- Нi, так не буде, - каже Онисько, - ти держи його голову, а я сам
напою. Йому треба буде, либонь, ще i зубiв розвести.
Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув раз, а вiдтак став
проликати. Його лице начеб оживилося, начеб порожевiло вiд сходячого
сонця.
Маруся держала руку пiд головою, яка ще не висохла вiд недавнього
миття. Чорний козацький чуб лежав на бiлiй подушцi, наче гадюка.
Опiсля Петро вiдiтхнув ще раз глибоко i вiдкрив очi. Перший його погляд
впав на Марусю, та вiн зараз заплющив очi.
- От бачиш, моя голубко, яка твоя рученька чудотворна, коби здорова
була. Я його i горiвкою заливав, i це, i те, та й нiчого не вдiяв, а ти
лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але
ти менi помагай, ти тут бiльше вдiєш, як я.
Маруся стояла, мов на вуглях. Почервонiла уся, мов рожа. По тiлi
проходила якась люба дрож, їй так було весело на серденьку, як ще нiколи.
- Тепер вiн спить направду. Заглядай до нього, а коли б було чого
треба, то поклич мене.
Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра очей звести.
Дивилася, мов в образок. Числила його вiддих i хотiла б тут якнайдовше
остатись.
Аж дiвчина Горпина, її подруга i повiрниця, вiдчинила легенько дверi i
вивела Марусю з задуми. Горпина, побачивши Петра, трохи руками не
сплеснула:
- Матiнко рiдна! Який вiн гарний, цей козак!
- Тихше, Горпино, вiн спить, не можна його будити.
- А який вiн, бiдний, немiчний, коли б хоч не вмер.
- Не дай боже! Дiд Онисько казав, що видужає. Вiн лиш багато кровi
втратив.
- Марусю, я вiд нього очей вiдiрвати не можу.
- Ходи звiдсiля, а то ще наврочиш, - говорила Маруся, тягнучи Горпину
за рукав. -
- I що ж, вiн не отямився?
- Нi, лише раз вiдкрив очi i знову заплющив.
А тим часом сотничиха питала чоловiка, кого вiн привiз iз собою.
- Гарний то чоловiк i вчений. В Острозi, в цiй великiй школi, вчився. А
на Запорожжi вiн теж неабищо. Пiшов, сердега, перший раз у похiд, та й не
повезло. Зразу пiймали татари на аркан, та визволив його якийсь татарин, а
потiм у битвi трохи не пропав так, його конi потратували. Йому козаки
ворожать, що кошовим буде.
- А може, не вийде з того.
- А от Онисько йде якраз вiд нього. Гей, дiду! Ходи сюди, а що там
хорий?
- Нiчого, здоровий буде, видужає. Лише треба йому спокою та часу, поки
втраченої кровi не придбає.
- Пам'ятай, Ониську, пiклуйся ним, доглядай, а коли його вилiчиш,
нiчого тобi не пожалiю. Ти знаєш, що сотник Чепiль вмiє нагороджати.
Онисько усмiхнувся, а Чепiль говорив далi:
- Iз нього кошовий вийде.
Маруся ввiйшла в хату запаленiла, мов рожа.
- Ти була коло недужого? - питає мати.
- Була. Дiд Онисько напував його молоком, а я пiддержувала йому голову.
- Ну, ладно, -каже сотник, -доглядай його, доню, мов брата, а вiн тобi,
певно, подякує.
Того не треба було їй двiчi казати.
Маруся була одиначкою багатого знатного сотника Iвана Чепеля. Старший
його син полiг, а бiльше дiтей не було. Маруся була тою зiркою, тим сонцем
ясним на батькiвському хуторi, до котрого все, що тут жило, звертало свої
голови. Була гарна, мов писанка, струнка, весела, щебетуха, з золотим
серцем дiвчина. Всi її любили. I старi бабусi-удови, що у сотника на
хуторi вiку доживали, такi ж старi дiди, i молодицi, i козаки, i малi
дiти. Вона для кожного мала ласкаве слово, нiкому не вiдмовляла своєї
помочi.
Батьки дивились на неї, мов на того янгола, i нiчого для неї не
пожалiли б. А вже, як за ким Маруся батенька або маму попросила, то не
могли, не смiли їй вiдмовити. Маруся вмiла вибрати хвилю, попрохати так
гарненько i так крiпко обняти за шию, що старий суворий сотник м'якнув,
мов вiск.
Для всiх Маруся була "наша" панночка, "наша" Марусенька.
Вiд рана до ночi всюди було її повно, всюди було чути її срiбний
голосочок, її солов'їне щебетання.
Марусю любило усе село. Всi молили для неї щастя, долi, бо вона всiма
пiклувалася. А особливо тi немiчнi, недужi знаходили у Марусi щире
прихильне серце i помiчну руку.
Сотничиха роздивлялася мiж козацтвом за парою для своєї донi, та не
знаходила нiкого пiд пару. Тодi сотник потiшав її:
- Не журись, жiнко. Бог - батько. По нашу Марусю приїде якийсь на всю
Україну славний козак.
- А може, князь? - жартувала сотничиха.
- Цур йому! За князя дочки не вiддам, хiба за козака. Хай буде i
вбогий, аби лише гарний та дебелий лицар, та коби Марусi був по серцю, бо
я силувати дочки не стану.
Так мiркували собi батько й мати, не прочуваючи, що доля вже
переступила порiг їхньої хати, та судьба Марусi вже була вирiшена.
Вiд тої хвилi щось сталося з Марусею таке, чого перше не було. Вона
бачила вже не одного гарного парубка, були у батька в гостях славнi i
гарнi козаки, та нiким вона дотепер не зацiкавилась. Тепер, як побачила це
блiде терпляче лице з заплющеними очима, як дiткнулася своєю рукою цiєї
бiдної, розбитої голови, то начеб стрiлою її серце прошибло. А тими синiми
очима, що на одну мить на дiвчину глянув, зачарував її зовсiм.
Вона не могла того погляду нiколи забути, i образ Петра ставав їй
навiть у снi перед очi. Вона бачила його на воронiм конику у боротьбi з
поганцями, бачила усе те, що її уява зобразити могла. Бачила, як вiн впав
з конем i попав пiд кiнськi копита. Маруся стала крiзь сон плакати. Аж
мати прийшла до неї в свiтлицю.
- Чи не хора ти, доню, чого плачеш? Ти дрижиш уся.
- Поганий сон менi, мамо, приснився. Таке страхiття, що господи!
- А розкажи менi!.
- Не можу тепер, хiба вранцi, коли не забуду. Тепер спати хочеться.
I вона буцiмто засинала, але козак, якого вона не знала назвати по
iменi, не сходив їй з думки, i так мучилася до рана. Уставши, вона
помiркувала, як дуже вона змiнилася. Де подiлась її веселiсть,
щебетливiсть? Вона посумнiла i стала мовчазливою. Стiльки в неї тепер
роботи, що бiля недужого сидiти та за Ониськом у пасiку бiгати. Завважали
цю перемiну в цiлому хуторi. Тим часом Петро iз кожною дниною очевидячки
приходив до себе.
Третього дня, як його привезли сюди, вiн вiдкрив очi i став
розглядатися довкруги. Бiля нього сидiла Маруся сама.
Петро довго дивився на неї своїми синiми очима. Йому здавалося, що вiн
вже не на цьому свiтi, а бiля нього сидить якесь надземське явище.
Маруся усмiхнулася до нього i заговорила:
- Здоров будь, козаче, як тобi тепер, полегшало?
- Я не вiдаю, де я тепер, - сказав слабим голосом.
- Ти у добрих людей в гостях.
Петро задумався, щось собi нагадував, i каже:
- Чи ти дiвчина, чи ти, може, янгол з неба?
Маруся запаленiла вся, понизила очi та закрила їх своїми довгими
гарними вiями.
- Я донька сотника Iвана Чепеля, а ти у його хуторi спочиваєш.
- Сотника Чепеля? Пiдожди. Не тямлю.
- Ти був у походi з моїм батеньком, тебе ранили i батенько забрав тебе
сюди лiкувати. Ти довго лежав без пам'ятi.
- Так, так, вже нагадую. менi коня вбито. А не знаєш ти, панночко, де
мiй побратим Марко Жмайло дiвається? Ох, як менi голова болить!
- Пiдожди, я батенька спитаю. Я зараз.
Маруся вибiгла з кiмнати, їй спiшно було подiлитись зi всiма вiсткою,
що недужий ожив.
- Батеньку! Та вiн вже говорив до мене.
Сотник з жiнкою пiшли зараз подивитися. Та Петро знову заплющив очi i
спав. Маруся тим зажурилася. Хто зна, коли вiн знову отямиться i
заговорить?
Дiвчина не могла зрозумiти, що з нею сталося. Не могла собi цього
пояснити. Не мала вiдваги поспитати мами, чогось соромилася. Осталась для
неї одна Горпи-на, перед нею Маруся не мала нiчого скритого. Маруся
стрiнула її i виговорила в кутку цю свою турботу так, як дiвчина перед
вiрною подругою виговоритися вмiє.
- Так мене все до нього тягне. Не можу очей вiд його лиця вiдвести, а
коли на нього не дивлюся, то менi все перед очима стає.
- Батеньки! Я вже знаю, що це є. - Горпина нахилилась до вуха Марусi i
прошептала: - Ти, Марусенько, влюбилася в того молодого козака.
- Не говори так, Горпино, бо менi аж соромно. Коли б так хто пiдслухав,
пiшла б про мене лиха слава по селу. У цьому нема глуздiв. Як можна
влюбитися, коли не знається, чи вiн мене любить? Я навiть не знаю, як вiн
називається.
- А я знаю, як вiн називається, - каже Горпина, посмiхаючись, - але я
не скажу.
- Скажи, голубко, скажи, - просила Маруся, обiймаючи її за шию, - я
тобi щось гарного подарую за це.
- Ха-ха-ха! - смiялася Горпина, плещучи в долонi. - А що? Не казала я,
що ти влюбилася? Я зараз пiзнала сама, що тут скоїлося. Як ти, Марусенько,
за той час перемiнилася! Де подiлась твоя веселiсть, шебетливiсть? Вiдколи
тут Петро лежить, нiхто вiд тебе пiсеньки не чув. Ходиш сумна та задумана.
- Так вiн Петро називається. Воно не так, Горпино, як ти говориш. Годi
менi спiвати та вигойкувати, як в хатi недужий чоловiк лежить. Дiд Онисько
казав, що йому супокою треба, а годi менi веселитися, коли вiн зi смертю
бореться.
- Те-те-те. Чимало було у вашiй хатi недужих, а ти була весела? От, не
випирайся, Марусю, але ти його таки любиш, любиш. - Горпина обняла Марусю,
i поцiлувала, та каже: - Воно й не жаль такого козака полюбити.
- А може, й ти його любиш, Горпино?
- Я? Нi. А втiм, я не можу.
- Хiба ти вже кого любиш? А бачиш, ти передi мною затаїла.
Горпина зiтхнула важко:
- Я тобi нерiвня, моя ясочко. Ти сотникiвна. У тебе батько - дука, а я
- бiдна сирота. Менi хiба такого круглого сироту полюбити, як я сама.
- Грiх тобi таке говорити, моя люба подруго. Мої батьки люблять тебе,
мов рiдну дитину, i нiчого тобi не жалiють. I вiно для тебе буде. Та ж
твiй покiйний батько з моїм приятелювали. А тепер ти менi скажи, кого ти
любиш? Я дуже цiкава знати. Ну, скажи.
Горпина мовчала хвилю, вагаючися: сказати чи нi?
- Тобi, Марусю, я скажу, а бiльше нiкому, а ти теж нiкому не кажи. Мiй
любий - то Остап Бондаренко.
Маруся сплеснула руками i обняла Горпину:
- Не журись, Горпинко, як лише хочеш, щоб було весiлля, то тiльки менi
скажи, а я зараз батенька попрошу, а вiн поблагословить. Твiй Остап гарний
козак на усе село, i нiхто про нього лихого слова не скаже.
- Чого ви, дiвчата, такi радi, що безупинно цiлуєтесь? - спитала
сотничиха, що вийшла у садок, де їх i стрiнула. Дiвчата, мовби їх хто
пiймав на якiм злочинствi, почервонiли обидвi, мов рожi, i не знали, що
казати.
- От я побiжу до недужого поглянути, - сказала Маруся i побiгла далi,
мов сполошена серна.
Їй було дуже весело. Насилу здержувалась, щоб не заспiвати, та таки не
видержала. Побiгла у садок, а за хвилю розходився її срiбний голосок, аж
соловейко замовк, почувши.
Почув той спiв i Петро. Вiн створив очi i став наслухуватися.
"Що це? Нiяк не розберу, що зi мною робиться? Чи я в якої зачарованої
царiвни? Вже кiлька днiв ту чудову дiвчину бачу, а бiльш нiкого".
Аж тут вбiгає в хату Маруся. Вона усмiхається до Петра:
- Правда, Петре, що тобi вже полегшало?
- Правда, моя панночко, та ти менi скажи, хто так гарно перед хвилею
спiвав пiд вiкном?
- Не знаю. Я не чула. Ти, козаче, не називай мене панночкою, а таки
прямо Марусею, бо я так називаюся.
- Хай буде! Здорова була, Марусю! Подай менi свою рученьку, хай тобi
подякую, що ти так мною пiклувалась.
Маруся засоромлена наставила свою руку. Петрова рука така була слаба,
що насилу пiднiс її вгору. Вони взялись за руки i дивились собi в очi так
глибоко, у саме дно душi. Очi Петра виказували велику радiсть, вдяку i
подив. Маруся радiла всiєю душею. Не смiла взяти своєї руки назад, їй любо
було чути у своїй руцi слабкий живчик руки любого козака.
- Звiдкiля ти знаєш, що я Петром звуся? Хiба я спросоння говорив?
- Ти нiчого не говорив, i я. i ми боялися, що ти вже нiколи не
заговориш.
- Бог милував i не дав пропасти. - Петро хотiв сiсти, та не мав сили.
Немiчна голова впала знову на подушку.
- Може, тобi помогти? - Маруся взяла його за плечi i пiднесла. Петровi
зашумiло в ушах, голова закрутилася, i вiн знову упав на подушку.
- Я ще дуже немiчний, - каже слабим голосом, а цiле лице поблiдло, мов
полотно, - та я тебе попрошу, коли б така ласка, щоб пан сотник зайшов
сюди на часок.
Маруся вже була за дверима, їй так було любо, так весело, начеб на
крилах летiла.
Ввiйшов сотник в кiмнату:
- Здоров, товаришу! Ну, славити господа небесного, з тобою вже добре,
лиш тебе пiдгодуємо, а тодi тебе на Сiч вiдвезу. Я дуже радiю, що ми тебе
смертi не дали.
- Пане сотнику, батьку, прийми мою сердечну подяку за те, що надi мною
зжаливсь. Повiк тобi цього не забуду. - Петро наставив руку до сотника, а
вiдтак пiдвiв сотникову руку до себе i поцiлував з пошаною, як цiлує син
батька.
Сотник поцiлував його в чоло.
- Добре, добре, пане брате, ще не раз пiдемо орду бити.
Маруся iз цiєї зустрiчi ще бiльше повеселiшала.
- Не знаєш, пане сотнику, що сталося з моїм побратимом Марком Жмайлом?
- Чому не знаю? Поїхав здоровий на Сiч з козаками. Боже, як вiн за
тобою побивався. Вiн тебе вiдшукав на побойовищi над Iнгулом. Ходив вночi
з запаленим вiхтем трави по степу, поки тебе не знайшов. Хотiв сюди їхати,
тебе доглядати, та отаман не дозволив. Мусив їхати на Сiч. Та нiде правди
дiти, вiн би тут був нi при чiм. Жiнки тебе краще заходити будуть, як ми,
козаки. Але такого, як цей Жмайло, то варто побратимом звати. Вiн над
тобою плакав, мов ненька, аж козаки його уговорювали, що не слiд козаковi
плакати, мов бабi.
- Воно правда, що бiля недужого то жiнки краще заходитися знають. Ваша
Маруся, пане сотнику, то янгол.
Маруся, почувши це, спаленiла i зараз вийшла прожогом з хати.
- Ти, козаче, менi дiвчину засоромив i сполошив. То ще добра дитина,
вона в мене одна, як одна душа в тiлi, бо сина я втратив.
Сотник не видержав, щоб цього не сказати кожного разу, коли зайшла
розмова про його Марусю.
Надiйшов дiд Онисько. Дотепер то Петро його ще нi раз не бачив i не
знав. Вiн, стрiнувши в сiнях Марусю таку веселу, догадався зараз, що тут
щось доброго сталося, - Петра застав вiн перший раз при пам'ятi.
- То твiй лiкар, - каже сотник, - наш старий Онисько.
Онисько пiшов за теплою водою i став поратись коло рани.
- Чи ще дуже тебе голова болить?
- Ще болить, особливе, коли хочу її вгору пiдвести. Тодi в головi гуде,
а у вухах страшно шумить.
- Ти ще трохи потерпи, лежи спокiйно, не пiдводячись, а за кiлька днiв
то ми помандруємо у садочок, там буде краще. Сонце тобi бiльше поможе, як
усi лiки.
- Спасибi тобi, дiду, за твою опiку, що не дав пропасти.
- Ге-ге-ге! Не я тут сам при тобi бував. Ти мав ще янгола-хранителя, що
тебе не вiдступав.
Маруся, що ввiйшла була сюди за Ониськом, знову втекла з хати.
- А хочеться тобi їсти?
- Щось воно так, начеб мене млоїло з голоду...
- Це добре, я зараз тобi заорудую. - Вiн оглянувся за Марусею. - Ого,
поминай як звали, пiду сам. За хвилю принiс кухлик теплого молока.
- Поки що бiльше не дам, вибачай.



IV

Петро приходив до себе з кожним днем. За мiсяць опiсля, як його сюди
привезли неживого, вже ходив сам, пiдпираючись палицею. Виходив у садок i
грiвся на сонцi, бо Онисько все говорив, що вiд променiв сонця чоловiковi
кровi прибуває. Тут стелили йому кожухи i подушки. Маруся звичайно сiдала
бiля нього, i любенько собi розмовляли.
Одного разу почув голос бандури. Вiн дуже зрадiв i спитав Марусi, хто
це грає?
- Хiба ж вiн грає? От йно що вчиться.
- А принеси менi бандуру, будь ласка, хай попробую.
Маруся принесла бандуру. Петро попробував, а вiдтак став спiвати.
Маруся задивилась на нього i слухала.
Петро, спiваючи пiсню, дуже зворушився. Йому зашумiло в головi,
потемнiло в очах, i вiн зiмлiв. Упав ниць i дивився скляними очима, наче
вмерлець. Маруся налякалась. Вона припала до нього i скрикнула в розпуцi:
- Козаче мiй, мов сонце, що ж я тобi наробила! Рятуйте!
На той крик перший прибiг Онисько з пасiки. Вiн принiс кухоль води i
став Петра тверезити.
- Еге ж, тут бандура цьому винувата, а може, ще щось. Ну, не лякайся,
Марусю, других сережок не обiцяй, вiн i без того очуняє.
Петро справдi очуняв.
- Ти, небоже, нiчим не хвилюйся - ще не можна. Коли подужаєш, то сам
бандуру тобi принесу i заграти попрохаю, може, ще i тропака вдарю, лише ще
не зараз. А тобi, Марусенько, хай не захочується печеного леду, бо усю мою
роботу попсуєш, знiвечиш. Ти сама, коли хочеш, то спiвай собi, скiльки
тобi завгодно. Це навiть добре буде: як ти спiваєш, то в мене в пасiцi
краще бджоли мед носять. Але Петровi спiвати ще не можна. Ще мало кровi й
мало сили. Коли людина хвилюється, то уся кров у серце набiжить, а для
голови вже не стане. Вiд того морока приходить. Ось воно як.
Петро кожного дня нагадував Марусi, що дiд Онисько говорив i просив
Марусю пiсеньок спiвати, щоб бiльше меду було.
Тепер було так, що Петро сидiв неподвижно, а Маруся сiдала оподалiк з
якою мережанкою i пiсеньок спiвала.
За той час йшла весна цiлою силою. Дерева вкрились бiлим та рожевим
цвiтом i розводили пахощi по садку. Бджоли увихались помiж квiтами, птичка
щебетала, а Петро з Марусею сидiли у цьому раю i не тямили серед любої
розмови нiчого, забули про свiт божий.
Часом прибiгала Горпина, пожартувала, посмiялась; заходила i Настя,
Ониськова внука. Приходила i сотничиха, i сотник на хвилинку, i так минали
днi за днями, весело та безжурно, блискавкою. Вечорами заходив Петро до
свiтлицi, i тут заводили поважнi розмови.
Старi догадувались, що мiж молодятами щось коїться, та не мали причини
це перепинити. Сотник захоплювався великим розумом i статечнiстю Петра.
Сотничиха говорила до чоловiка:
- Менi здається, Iване, що мiж молодими вже любов скоїлася.
- Менi не здається, але я вже не вiд нинi бачу, що воно так є справдi.
Козак мало не з'їсть дiвчини очима.
- Що ж нам на це сказати?
- А що ж би? Я богу дякую, що наша люба дитина найшла долю i такому
бравому, статечному козаковi дiстанеться. Хоч Петро ще молодий, а
розумний, що й старого досвiдного перейшов. До того - має освiту, що набув
у тiй школi в Острозi. Багато я про нього на Сiчi вiд товариства чував.
Вiн не п'є, значиться, що не проп'є долi, не заспить, а все на час буде
на своєму мiсцi. А тепер я сам про його великий розум переконався. Як вiн
тверезо на все дивиться, як вiн розумiє, чого козацтву треба, якою дорогою
повести його треба до слави, а український народ - до визволення. Кажу
тобi, що це гетьманська голова. А при тому який вiн чемненький, розумом не
величається, цiлком не чванькiв синок. Кажу тобi, жiнко, що з нього
кошовий або й гетьман вийде.
- Чи вiн тобi що говорив?
- Не говорив ще, та я й не дуже-то дивуюся. Годi говорити про весiлля
чоловiковi, що на ногах стояти не може. Але я мiркую, що слiд би нам
рушники ладити та весiлля готовити. А весiлля славне у нас буде, я
половину Запорожжя запрошу.
- Ти вже зараз i про весiлля. Хто ще знає, чи з того що буде.
- Зараз - не зараз, але повеселитись думкою, то не грiх. Я тобi кажу,
жiнко, що про Марусину долю я зовсiм спокiйний, кращої пари їй i не ждати.
Один вдалий похiд, а наш зять вийде мiж козацтвом високо. А яка-то слава
на нас впаде, коли козацтво вибере Петра в старшину.
- Але з походу може й не вернути.
- Це в божих руках. Така вже козацька доля. Кожний з нас з тим зжився,
до того привик, що або козак, або пропав, та хоч би i так судилося, щоб
поляг славною лицарською смертю, то слава його не вмре, не поляже. Я
мiркую, що Петро не з тих, щоб замолоду на пiч лiзти, йому до слави
дорога. А та слава - то й на нашу дитину i на нас упаде.
Сотник був дуже радий i веселий. Навпаки, сотничиху облiтали сумнi
думки, сумнi прочуття. Вона походiв дуже лякалась, i скiльки разiв Iван
iшов у похiд, вона гаряче молилась до святої Покрови за ним, за всiм
хрещеним миром.
Одного дня каже Петро до Марусi:
- Я не можу так дармувати, треба менi конче до якоїсь працi взятись.
Пiшов би я з косою на леваду, та ще сили у мене немає, йно людей насмiшив
би.
- А до якої ж роботи тобi братися, як сили у тебе немає? Пiдожди, аж
подужаєш.
- Я шукаю такої роботи, до якої не потреба сили, та ще щоб робота була
менi по серцю. Знаєш, Марусю, я загадав вчити тебе грамоти.
- Мене? А хiба ж козацькi дiвчата грамоти вчаться? Хiба якi панянки в
городi, а я собi проста сiльська дiвчина, козацька дитина. Моє дiло в
хазяйствi.
- Попри хазяйство добре i грамоту знати.
- Ти, Петре, краще менi скажи, що у цих книжках написано?
- Усяке написано, i те, що було i те, що тепер є. Писано там науки
божi, про зорi i такого багато дечого.
- Я усього того не можу зрозумiти.
- Зрозумiєш усе, коли грамоти навчишся. Я попрохаю у пана сотника на це
його згоди. Ти менi лише скажи, чи ти хочеш вчитися, бо без цього я нiчого
не вдiю.
Маруся лише поглянула на Петра. Самi її очi говорили: "Хiба ж ти
думаєш, що я можу не хотiти того, чого ти бажаєш? Хiба ж я можу твоїй волi
спротивлятись?" I сотник на те згодився.
- Про мене, роби, як знаєш, та лише не думай, що я тобi хлiба жалiю. Та
вся наука, то, либонь, буде хiба забавка, її не можна буде покiнчити, бо
як йно подужаєш, тобi на Сiч пора.
- На Сiч менi пора буде, коли зможу на конi сидiти та шаблею орудувати,
а я так чую, що перед весною цього не буде. Я ще дуже немiчний. А за той
час Маруся навчиться письма, бо у неї мудра та пойнятлива голiвка.
Знову ж сотничиха про науку говорити собi не давала:
- Її дiло жiноче. Коли б доброю господинею була, а це вже моє дiло, мiй
обов'язок навчити її, бо я її мати. А що там якiсь панянки та городянки з
книжок читати вмiють, то це для нас, селян, в примiр йти не може.
Петро не хотiв проти води плисти i що-небудь проти волi матерi робити.
Вiн махнув рукою на книжну науку. За те вчив вiн Марусю iншим способом,
без книжки, й оповiдав їй багато про те, що у свiтi робиться, як люде
живуть по городах. Маруся пильно його слухала i все запам'ятовувала. Як
йно Петро почув себе в силi, узявся до господарства. Якраз йшло тепер
лiто, i робота коло сiна на левадах та у полi коло хлiба аж горiла. Петро
був усюди i виручав сотника. Сотник не мiг начудуватись, що Петро, хоч
вчений чоловiк, так добре на хазяйствi розумiється.
Зате вечорами був у Петра рай. На небi свiтить бiлолиций, мерехтять
зiрки, соловейко щебече, а Петро з Марусею зараз у садок. Вони, взявшись
за руки, про-ходжаються та ведуть солодку розмову.
Хоч собi цього й не говорили, та вони знали, що взаємно любляться тою
першою, святою любов'ю, що вони для себе призначенi.
Раз Петро каже:
- Що буде, Марусю, коли я до тебе сватiв пришлю?
- А що ж буде? Те, що й у людей. В мене рушники готовi.
- Моя ясочко, моя зiронько, так ти мене любиш?
- Грiх тобi таке питати. Я тебе не питаю про це, бо сама добре знаю,
мiй соколе сизий, усе село про це знає, що ти менi небайдуже. Вiд першої
хвилi, коли тебе, немiчного, сюди привезли, я тебе зараз полюбила, мiй
Петрусю, i нiколи тебе не перестану любити.
- От дiвчина, козацька дитина! - говорив Петро, обнiмаючи її за стан;
без великих слiв так i змовились до ладу. Вони обнялись i поцiлувались
перший раз.
- А знаєш ти, Марусечко, кого ти полюбила. Не знаєш нi мого роду, нi
села, з котрого я прийшов, та й так менi повiрила? Тобi треба знати, що я
з дуже далекої сторони сюди зайшов. Стежки у мою батькiвщину давно поросли
травою та терням. Я - круглий сирота без роду.
- Твоя батькiвщина - уся Україна-мати. Ти менi про неї не раз говорив.
А сиротою ти вже не будеш, бо мої батьки будуть твоїми, i вже тепер
пригорнули тебе, мов рiдного сина. Люблю тебе, Петрусю, i хай тобi це
вистане за довгу розмову. Ти мiй, козаче, мiй, соколе єдиний.
- Не знаю, чим тобi за твою любов вiддячитись.
- А вже ж, що любов'ю, бо серця за грошi не купиш.
Петро в цiй хвилi завважав, що недалеко в малиннику щось стиха охнуло i
зашелестiло. Петро, не надумуючись довго, скочив туди i пiймав когось за
чуприну.
- Ти хто?
Пiйманий став пручатися, силуючи вiдiрвати Петрову руку вiд волосся. Та
не здужав. Петро держав його, мов клiщами, i витягнув з малинника на
свiтло мiсяця.
Маруся його зараз пiзнала.
- Чого ти, жиде, шляєшся та пiдслухуєш?
Петро спересердя вдарив його кiлька разiв кулаком в потилицю та так
вiдтрутив, що вiн аж впав на землю.
- Як тебе ще раз зловлю, то попрощайся з вухами.
- Я все пану сотниковi скажу, - каже, втiкаючи щосили.
- Хто це такий? - питає Петро Марусi.
- Та це наш чабан, попихач Срулько. Його привiз тато з якогось города
ще малим хлопцем, тут його охрестили та Грицьком назвали, хоч усi його
Срульком дражнять. От так вiн до цього часу у хуторi валяється та вiвцi
помагає пасти. Усi в хуторi його не люблять i давно хотiли прогнати, лише
менi жаль було сироти, i я впросила батенька, що його держать.
Тої людини Петро дотепер на хуторi не помiтив. Його все держали здалека
через його нехарнiсть i навiть до одного стола їсти не пускали, вiдганяли,
мов собаку.
Срулько справдi другої днини, стрiнувши сотника, сказав:
- Пане сотнику, я вчора пiдглянув, що панночка Маруся з цим козаком у
садочку женихається.
Сотник замiсть вiдповiдi пiймав його за вухо:
- А тобi, ледаре, яке дiло до моєї доньки? Хто тобi казав пiдглядати?
Коли
ще раз зважишся на таке, то прикажу тебе прогнати в степ, мов собаку.
I знову дiсталось Срульковi кiлька стусанiв.
Аж тепер Петро став Срульковi ближче придивлятися. То був собi дужий,
молодий парень з рудим, мов ржа, волоссям, до того поганий, з поораним
вiспою лицем. У нього були зеленi очi, мов у кота, i здавалося, що вони i
вночi, мов у кота, свiтилися. Петро завважив, що кiлька разiв бiля нього
йшла Маруся, вiн за нею водив очима, мов вовк.
Та нiкому i на думку не прийшло, що той поганий жидок влюбився в Марусю
на смерть, а Петра завзято ненавидiв. Петро, хоч усiх людей любив
однаково, кiлька разiв стрiнувши Срулька, вiдвертався вiд нього з
вiдразою.
Настали жнива. Петро поїхав з козаками в поле коло хлiба робити. На
хуторi осталась сотничиха з дiвчатами i старий Онисько в пасiцi. Маруся
пiшла в село навiдати одну недужу бабусю, котрiй вiд сотника приносили
їсти.
З села вертала вже надвечiр. В ту пору пригнали чабани з пасовиська
товар.
Коло оплiтка почула Маруся, що якiсь сильнi руки пiймали її ззаду. Вона
скрикнула налякана i стала оборонятись. Вона не бачила, хто її напастує,
лише чула над ухом придавлений видих. Напасник здавив її i став пристрасно
цiлувати.
- Геть вiд мене, мерзенний, - кричала дiвчина, вiдвертаючи лице. В ту
хвилю надiйшов звiдкись Онисько, а почувши крик Марусi, побiг сюди щосили
i пiймав напасника за шиворот. Вiн почав пручатися. Онисько кричав:
- Ех ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходiть-но сюди,
хлопцi, бо дужий бестiя, що не дам ради.
Прибiгли чабани з кошари i одолiли. Це був Срулько. Маруся, пiзнавши
його, плюнула йому спересердя в лице та побiгла з плачем у хату.
Чабани заволокли Срулька на обору i тут його зв'язали. Розумiється, що
стусанiв нiхто не жалував, коли було за що.
- Хай пан сотник розсудить, що йому за це має бути. Тобi, поганче,
нашої панночки захочується?
Над'їхали козаки з поля з снопами. Приїхав i сотник з Петром. Всi стали
розповiдати один перед другим, що сталося, що годi було розiбрати.
Сотник узяв себе за голову:
- Та говори один, а не всi нараз, мов сороки на плотi, - бо нiчого не
розумiю.
Як вислухав старого Ониська, каже:
- Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.
Застав у хатi заплакану Марусю. Вона дрижала з переляку i досади на
таке зухвальство попихача i плакала. Мати з дiвчатами заходились коло неї.
Стара Варвара передерла її сорочку, вiдлила вугiль i змивала їй лице.
- Що тут сталося? - питає сотник.
- Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав, менi
дитину.
- Що вiн їй зробив?
- Як що? Хiба того мало! Пiймав дiвчину нечайно i став її цiлувати
своїм мерзенним писком.
Сотник вийшов з хати сердитий i прикликав з порога свого осавула.
- Гей, Панасе, ходи сюди!
Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:
- Краще тобi було, небоже, повiситись. Ти побачиш, як солодко тобi буде
вiд цих поцiлункiв. Вицiлує тебе пан сотник, аж тобi голова облiзе.
- Я би його за це на палю. Так сотниковi вiддячується за те, що його ще
малим щенюком бiля себе примiстив. От дивiть! Йому нашої панночки
забаглось.
А сотник говорив до Панаса:
- Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити i прогнати в степ.
А коли б поважився вернути, так повисне на сухiй гiлляцi.
Панас повторив козакам сотникiв приказ.
- Та що ми, братцi, до завтра будемо вiдкладати! От краще ми виб'ємо
здорово зараз, буде й йому легше спатися. А завтра - то i в степ
проженемо.
- Пан сотник казав завтра, - говорив Панас.
- Йди собi з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й
годi, а чи нинi, чи завтра, то все одно.
Панас пiшов вечеряти. Тодi козаки затягли Срулька в стодолу, заткали
рота шматою, щоб не кричав i били, били так, як козаки вмiють бити. Жид
млiв з болю, його вiдливали водою i били ще.
Панас не втерпiв i прибiг сюди:
- Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.
- Заспокойся, Панасе, ми ще виб'ємо i завтра, як через нiч вiдпочине.
Тепер затягли Срулька до льоху, i замкнули, та пiшли вечеряти.
Але над ранок по Срульковi i слiду не було. Вiн якимсь способом
розв'язався, видер руками в льоху дiру i пропав.
Старий Онисько каже до сотника:
- Зле воно сталося. Його треба було звечора повiсити. Вiн нам ще якої
бiди накоїть. То завзята бестiя, перед ним не встережемося, бо його нашi
собаки знають.
- Годi нам одного свинопаса лякатись. Вiн же добре чув, якби в селi
показався, то його шибениця не мине.
Але Срулько бiльше не показувався i згодом про цю пригоду забуто.



V

Була вже пiзня осiнь. Робота в полi давно покiнчена. Тепер молотили
хлiб на токах.
Одного дня приїхало у Чепелiв хутiр кiльканадцять запорожцiв, а мiж
ними обидва Жмайли. Марко випередив усiх i почвалував до хутора, як лиш
йому показали, де вiн лежить.
Перше його слово було за Петра. Марко горiв з нетерплячки, чи живий
його побратим. Петро вибiг миттю з хати, бо Марка пiзнав по голосу. Марко
зрадiв, побачивши його живим та здоровим. Обнялись крiпко та нiчого не
було чути, лише: "Брате мiй, побратиме, любий, єдиний".
Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацiкавилась, з ким Петро так
сердечно вiтається.
- Дивись, Марку, це моя люба дiвчина, моя Маруся єдина.
Марко зняв шапку i став вiтатись. Вiн так задивився на дiвчину, що
забув язика в ротi i не знав, що казати.
- Здоровий був, козаче, - говорила Маруся кланяючись, - вiтай у нас, та
будь милим гостем.
- Здорова будь, панночко, та спасибi за щирий привiт.
За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудонiла. Сотник вийшов
на порiг i вiтав гостей, просячи в хату. Сотниковi козаки забрали вiд
гостей конi i повели в стайню. Гостi пiшли гуртом у хату. Тут привiтала їх
сотничиха i зараз поставила на столi пляшку та що бог дав. Сотник був
добре знайомий з усiма, а особливо з старим Жмайлом. Гостi позасiдали в
свiтлицi, а Чепiль ходив помiж них з пляшкою i чаркою та частував чергою.
Зачалася весела дружня гутiрка. Запорожцi були голоднi i змiтали все, що
сотничиха з дiвчатами на стiл ставляли, не даючи себе дуже просити. А
Марко Жмайло i за їжу забув, так дуже Петром утiшився. А вiд Марусi то й
очей не зводив.
- Чи ти, Петре, може, вже i одружився?
- Куди пак? Ще нi сватання, нi заручин не було. Ми лише так мiж собою
вмовились, а батьки про те добре знають i з тим согласнi.
- Гм. а ми тобi це трохи припинимо.
- А це як?
- Нас кошовий батько за тобою прислав. Якесь дуже пильне дiло. Треба
тобi не гаючись на Сiч вертатися. Я й не догадувався, що таким дiлом тобi
пiвперек стану, та, бачиш, приказ старшини святий, i треба слухатися.
Впрочiм, не був би я приїхав по тебе, то другi без мене були б те саме
зробили. Петровi було невлад. Але не сказав нiчого. Може, сотник зi старим
Жмайлом що на те порадять. Петро викликав старого Жмайла на бiк i розповiв
йому свою турботу.
- Ну що ж? Чого тут журитися? На весiлля, певно, часу вже не буде. Але
сватання та заручини можна вiдбути зараз. Тебе посилає кошовий з якимсь
дiлом у Київ. По що, то ми цього не знаємо. Вiку там вiкувати не будеш, а
все ж то велика для тебе честь, що тебе на те вибрав, а не кого другого.
Це ж не в Крим, а нi в Польщу. Заручена дiвчина пiдожде, а тодi i весiлля
вiдгуляємо. Як це все зробити, то ми з Чепелем обмiркуємо.
- А чи менi так непремiнно треба їхати? А коли б я ще нездужав.
- Але ти, славити бога, здужаєш, а ми перед старшиною брехати не
будемо, бо бачимо тебе здоровим.
Маруся, як почула, що треба їм розлучитися, поблiдла, мов полотно. Вона
лиш руками сплеснула:
- Так ти мене покидаєш, Петре?
- Не говори так, моя ластiвочко. Коли б я тебе покинув, то мене покинув
би бог. Я ще нинi до тебе старостiв шлю, а завтра заручимося. Позавтра
менi вiд'їздити треба. Можна зараз i звiнчатись, бо пiп в селi є, та пан
сотник на це не пристане, бо обiцяв собi половину сiчового товариства на
весiлля запросити. Тому-то весiлля треба трохи вiдкласти. Я їхати мушу, бо
запропастив би мою козацьку славу. Приказ кошового святий, i перечитися
годi. Мене посилає кошовий з якимсь дiлом у Київ. Сам я не знаю, що воно
таке.
Старий Жмайло радився з Чепелем. Жмайло радив, щоб таки зараз вiдгуляти
весiлля, та Чепiль стояв при своїм, що весiлля його одиначки буде славним,
i пан кошовий, певно, на весiлля приїде.
Петро попросив двох старших запорожцiв на сватiв. Просив зразу до цього
старого Жмайла, та той вiдказався такою речею:
- А хто ж тобi за батька буде, коли б я був сватом? Я тобi найближчий.
Як вже все було змовлене, прийшли свати з Петром у хату.
- Здоровi були, пане сотнику, ось ми, подорожнi люде в хату твою
прийшли та у гостi просимось, а ось гостинця тобi принесли.
Один староста вийняв бохонець хлiба з-пiд пахи, поцiлував його i
передав сотниковi. Сотник вiдiбрав хлiб, поцiлував теж i доклав на столi.
- Будьте гостями, сiдати просимо, та скажiть, за чим ви до мене з
далекої сторони прийшли?
- Та то ми чули, що у вас гарна дiвчина є, а у нас парубок теж
неабиякий, та, може би, пан бiг допомiг їх вкупу звести.
- Е-е, люде добрi, у мене дiвчина ще молода.
А на те сотничиха:
- Вона ще не нагулялася, ще й рушникiв не має.
- Як нема рушникiв, то своїх дамо, у нас цього добра доволi
Сотник каже:
- Як воно з чужими рушниками замiж виходити?
Маруся, що стояла в свiтлицi коло печi, вибiгла прожогом до сiней, а
Петро за нею.
- У нас молодець неабиякий, - говорив перший староста, - козак, лицар.
У походi вславився, з лука по-мистецьки стрiляє, та ворога б'є. Далеко вiн
зайде, а то i кошовим буде. Такого молодого то й шукати.
Сотник каже.
- Не знаю, чи дiвчина согласна, а коли так, то боже благослови i
поможи.
Другий староста вiдчинив дверi i прикликав Марусю. Вона прийшла i стала
бiля печi. Прийшов i Петро i став бiля порога
- Що ж, Марусю? Согласна ти за цього козака вийти замiж чи нi?
Маруся, колупаючи пiчку, каже:
- Я согласна, коли б лише батько-мати вiддали.
- I що ж, батьку, i ти, панiматко, - питає старший староста, - чи
вiддасте, чи нехай ще пiдросте?
- Благослови боже в добрий час! - заговорили обоє.
Старости повставали з лави i ладились вiдходити, та сотник їх задержав:
- Пiдождiть, я гостинця дам. - Узяв хлiб зi стола, поцiлував i передав
старостам.
- Та коли вже хлiбом обмiнялись, то слiд нам i випити по чарцi.
Маруся була Петровi засватана.
На другий день вiдбулися заручини. Сотник запросив ще i знатних гостей
з села. Мiж ними прийшов i мiсцевий пiп, бо Петро хотiв, щоб їх пiп
поблагословив.
Тепер прийшов Петро в хату з дружбою Марком i з батьком, якого йому
заступав старий Жмайло.
Петро, ввiйшовши в хату, вклонився тричi i поцiлував сотника i
сотничиху в руку. Зараз посiдали гостi за стiл, а сотник їх угощав. Петро
з Марком посiдали на покутi. Тодi старий Жмайло узяв чарку i каже:
- Будьмо здоровi, пошли боже молодим щастя!
Петро з Марусею поклонилися.
По чарцi та по закусцi устав пiп, надiв ризи i став голосно вiдмовляти
молитву. Опiсля молода стала роздавати дарунки, зачинаючи вiд Петра,
котрому прип'яла до боку шовкову хустку i вклонилася йому. Петро
вiдклонився i сказав:
- Спасибi!
Маруся перев'язала потiм старого Жмайла хусткою, а опiсля роздавала мiж
гостей дарунки, нiкого не минаючи.
На тiм заручини скiнчилися. Та ось в сiнях заграла троїста музика,
котру сотник прикликав з села.
Розпочались танцi. У першiй парi пiшов Петро з Марусею. На них дивились
усi. Марко пiшов з Горпиною. Козаки пiшли за їх примiром i гуляли так, як
запорожцi вмiли гуляти, аж хата дрижала. Гуляли до бiлого дня. Сотничиха з
дiвчатами та молодицями приносили рiзнi страви та припрошували:
- Пiдождiть, панове товариство, це нiчого. Ви побачите, яке у мене
весiлля буде. Для моєї одиначки я нiчого не пожалiю.
Прогуляли до рана, i гостi стали розходитися. Запорожцi стали ладитись
в дорогу.
Сотник вважав вiдтепер Петра своїм зятем i виправляв його на Сiч, мов
рiдного сина. Вибрав для нього гарну козацьку одежу, другу - на свято i
будень. Подарував багато золотом та срiблом ковану збрую i найкращого коня
зi своєї стайнi з цiлим убором. Крiм того, всунув у кишеню гаманець з
червiнцями на всяку потребу. Бо Петро мав їхати в Київ вiд сiчового
товариства i повинен там достойно виступити, а не як який худопахолок.
Петра привезли на хутiр, мов старця в подертiй одежi. Вiн не мав у чiм на
Сiчi показатися, а не то у Києвi.
Жiноцтво подбало про бiлизну, i Петро мав чим навантажити свiй клунок.
За той увесь час Петро пересидiв з Марусею на солодкiй розмовi.
Конi стояли вже осiдланi. Старий Жмайло ввiйшов у хату.
- Петре, нам пора їхать.
Петро вклонився батькам:
- Благословiть, рiднесенькi, в щасливу дорогу!
- Боже тебе благослови, сину! Хай тебе свята Покрова береже у всякiй
пригодi.
Сотничиха плакала нишком, а Маруся стояла блiда, мов полотно.
- Здорова будь, моя єдина подруго, - сказав Петро, обняв її та
поцiлував.-Дожидай в щасливу годину. Я не довго забарюся i на крилах
прилечу до тебе, моя ясочко.
Вiн цiлувався вiдтак з усiма чергою. Горпина теж отирала сльози.
Сотничиха обняла Петра, мов сина, цiлувала i хрестила.
- Здоровi будьте усi та згадайте мене добрим словом.
Петро вийшов i скочив на коня.
- Щаслива дорога!
Товариство виїхало за ворота, переїхало село i подалось у степ. Вже
проїхали шмат дороги, як за ними почувся тупiт чвалуючого коня i жiночий
голосок:
- Пугу! Пугу!
Всi оглянулися. То була Маруся. Вона гнала щосили на своєму буланому
конику. На голову надiла козацьку шапку i подобала на молодого козака.
Нiхто зразу не пiзнав би, що це дiвчина.
Петром перейшла люба дрож. Козаки вiтали Марусю шапками:
- Ось козацька дитина, козир-дiвчина.
Петро пристанув i тепер їхав побiч Марусi позаду.
- Не могла я здержатися, щоб ще раз не попрощатись з тобою, мiй дорогий
Петрусю, та не обмiнятись з тобою ще раз щирим словом. Коли б не те, що на
Сiчi не можна жiнкам жити, я все покинула б i поїхала з тобою не тiльки у
Сiч, але всюди: i в Київ, i на край свiту.
- Годi, моя люба дiвчино. Менi самому треба їхати, а тобi нiде не буде
так добре i безпечно, як у рiдного батька i матерi. Я мушу слухати
старшини, та повiр менi, що наша розлука не буде довга. Як йно справлю це,
якесь незвiсне менi дiло, то зараз прилечу до тебе, а тодi вже не
розлучимося. Для тебе, моя голубко, то я i слави вiдкажусь. Моїм цiлим
щастям ти одна. Ти для мене будеш усiм на свiтi.
- Я цього не хочу, Петре, щоб ти задля мене зрiкався козацької слави.
Вона й на мене, твою дружину, впаде. Не буду тобi ставати на дорозi до
слави. Тодi люде будуть менi завидувати i кожний скаже: дивiть, це жiнка
Петра Сагайдачного. Я цим нi раз не турбуюся, що ми розлучаємось, бо поки
що ти в похiд не йдеш, i нiчого тобi не станеться, а хоч би i похiд, то я
випрошу собi моїми молитвами у Бога небесного, що мого любого, єдиного
Петра берегтиме у всякiй пригодi.
- Я дуже радiю, що у моєї єдиної попри доброту ще й такий великий
розумець є. Добре, моя Марусечко. Я так хочу жити, хочу бути славним, щоб
нiколи нi ти, нi твiй козацький рiд не мав причини соромитись, щоб нiхто
не мiг сказати, що сотник Чепiль видав доньку за якогось пройдисвiта,
ледащо. Того ти будь певна, моя люба Марусю.
- А оце прийми вiд мене, мiй Петруню, на спогад. Оце хрестик iз Києва,
з Печерської лаври. Я його дiстала вiд мого хрещеного батька. Це для мене
дуже дорога рiч, але для мого Петруся немає нiчого у мене надто дорогого.
Вона розiп'яла жупан i вiдв'язала з шиї маленький золотий хрестик на
дрiбному золотому ланцюжку.
Петро поцiлував його i завiсив собi на шию.
- Спасибi, моя люба!
- Коли його доторкнешся, на мене згадай, а коли до нього помолишся, то
ця молитва вирятує тебе з всякої пригоди, то з твоєю молитвою пiде враз i
моя молитва до Господа небесного. Та перекажи до мене iнколи хоч словечко,
коли б з нашими людьми стрiнувся.
- Марусе моя, яка це шкода, що ти письма не знаєш. Ти би до мене листа
написала, а я до тебе, хоч би окремим пiсланцем прийшлось його переслати.
- А я про те й не думала, а то б я була таки випросила у матiнки згоду
на моє вчення. Тепер пропало.
- Чому пропало? Коли заживемо разом, то я таки навчу тебе письма.
Маруся засмiялася:
- Нащо менi тодi письма, як ми разом житимемо? Ти менi i далi
розказувати будеш, що у книжках написано, а цього буде менi досить.
- Моя дiвчино люба! Солодко менi з тобою розмовляти, та тобi вертатися
пора, ти задалеко у степ поїхала, та вiд хутора вiдстала. Дивись, мої
товаришi вже далеко, далi то з очей їх втрачу, а сам я дороги не знаю.
Маруся пiд'їхала до Петрового коня i обняла його за шию. Вiн обняв її,
мов перце, i посадив наперед себе на сiдло. Маруся забула про божий свiт i
випустила поводи з руки. Її коник вiдбiг i став по степу гуляти.
- Вiн втече, а ти хiба пiшки до хутора йтимеш, - говорив стурбовано
Петро, - ще тобi яка пригода трапиться.
Маруся обняла його крiпко, поцiлувала i з коня зсунулася на землю.
- Ось зараз побачиш, що не пiду пiшки. Вона свиснула в пальцi, її
буланий, що гуляв з пiднесеним вгору хвостом i наїженою гривою, на той
свист став, заiржав весело i прибiг до Марусi, мов пес до свого пана.
Маруся попестила його, погладила, дала кусок медiвника. Вiдтак скочила
на сiдло, поправилась i каже:
- Я Чепелева донька, пригоди не боюсь. Ось бачиш? - Вона витягла з
кишенi малий гарний пiстоль. - Бачиш, Петре, це дерево? Пам'ятай, що воно
було свiдком нашого прощання.
На цьому мiсцi стояла самiтна груша. З тим словом вона завернула коня i
погнала вихором до хутора. Проїхала шмат дороги, як їй назустрiч над'їхав
старий Онисько:
- Е, Марусечко, моя, коли хоч трохи ти любиш старого Ониська, так ощади
менi турботи i не заганяйся далеко у степ. Менi нiколи з ума не сходить
той рудий диявол Срулько. Моя душа прочуває, що вiн десь тут недалеко
крутиться i на тебе чатує.
- А я про нього давно забула. Де ж би вiн посмiв. Вiн добре знає, що у
батенька жартiв нема, а нашi козаки, коли б його зловили, так непримiнно
повiсили б.
- Стереженого Бог береже. - Вони вертали тепер разом.
Петро дивився довго за Марусею. Вiн стояв все ще пiд старою розлогою
грушею:
- Чудо-дiвчина. Щасливо спрямував Господь мої кроки у цю блаженну
сторону. Хай буде його iм'я благословенне.
Петро потиснув коня i погнав за своїми.
На нього ждав Марко:
- Знаєш, Петре, як воно добре сталося, що тодi Жук не пустив мене з
тобою у Чепелiв хутiр.
- А це чому?
- Ця твоя Маруся причарувала би мене, а тодi ми з побратимiв стали би
до себе найзавзятiшими ворогами.
- I ти би таке зробив?
- Задля такої дiвчини то можна душу запропастити, не то побратимство. Я
так хотiв чимшвидше з хутора поїхати.
- Говориш як дiтвак, стидайся!
- Серця не навчити.
- Та що ти - такi нiсенiтницi верзеш? Тобi хiба заздро, що крiм тебе,
мене хтось полюбив?
- Як ти, Петре, одружишся, то я не буду часто у тебе гостювати, я
боюся.
- Знаєш, що я тобi пораджу? Ти пошукай собi яку гарну дiвчину теж,
влюбися, та й спокiй буде. На нашiй Українi гарних дiвчат - мов макового
цвiту.
- А ти хiба не знаєш тої поговiрки, як батько синовi радив женитися, та
що син йому вiдповiв?
- Не знаю, а може, не пам'ятаю.
- Отож слухай, як син батьковi вiдповiв: "Не штука, що тато з мамою
оженився, а я з ким оженюсь?"
- Годi, казка чи приказка гарна, та ми говорiм про що друге. Чи ти
справдi не знаєш, за чим мене кошовий у Київ посилає?
- Нiхто, нi я, нi дядько Жмайло, нi отаман Жук цього не знає. Ти маєш
поїхати у Печерську лавру, а там тобi вже все скажуть. Може, i кошовий
цього не знає.
До нього пiд'їхав старий Жмайло:
- Ей-бо ти, Петре, вибирати знаєш! Таку вибрав кралю, що кращої,
либонь, на всiй Українi немає. Я хоч i старий, а не можу з неї очей
звести.
Обидва стали смiятися, а старий каже:
- Коли б менi так яких сорок лiт з моїх плечей зняти, то далебi, я би
тобi її вiдбив.
- Не говорiть такого, стрию, - каже Марко, - бо далебi Петро з вами на
шаблi пiде. Вiн страх заздрiсний за свою кралю, от трохи що побратимства
задля неї не зiрвали.
- Марку! Та чого ти таке говориш? Чого ви до мене та й до моєї дiвчини
присiкалися? От земляки! Господи!.
Марко став смiятися, а старий каже:
- Не бери собi цього, козаче, так дуже до серця. Не повадить тебе
трiшечки подратувати, а цього ти бачиш, що вибрав дружину, як не можна
кращої. Боже тобi благослови!



VI

Як Сагайдачний приїхав на Сiч, пiшов зараз до кошового.
- Здоров, товаришу. Слава Богу, що ти вже подужав.
- Подужав, батьку, та до шаблi ще я, либонь, не набрав сили.
- У сотника Чепеля, бачиться, дочка є.
Петро мимоволi почервонiв, а кошовий, смiючись, каже:
- Еге! Вже я знаю, чого ти так довгенько нездужав. Варто було хворiти
тому, коло кого така пiстунка заходилась. Що ж, може, вже й одружився? А
чому на весiлля не запросив? Боже тобi благослови!
- Ще не одружився, а лише що по заручинах.
- Так значиться, що ще на весiллi погуляємо.
- Я смiю вже тепер просити вашу милiсть за старосту.
- Гаразд! А тепер поговоримо про iнше дiло. Отож, мiй козаче, тобi
негайно у Київ їхати треба. Пiдеш прямо до отця архiмандрита
Києво-Печерської лаври
Єлисея Плетенецького. Вiн тебе до себе взиває i листа менi написав. Чи
ти його знаєш?
- Нi, навiть не знаю, хто є в Лаврi тепер архiмандритом.
- А бачиш, що вiн тебе звiдкiлясь знає, i пише до нас на Сiч, щоб йому
зараз прислали козака Петра Конашевича, що в Острозькiй школi вчився.
Писав менi ще, що це якесь полiтичне дiло з українськими вельможами.
Приготовся на те, що там треба буде довший час посидiти. У тебе є свiй
розумець, i ти вже там на мiсцi змiркуєш, що тобi зробити. Ти у всьому
слухайся. Отець архiмандрит - то наш чоловiк i розумна голова. Я цього
всього добре не знаю, бо виразно вiн про це не пише. Може, лише тобi
самому це об'явить. Але я знаю, що усе, що робить отець архiмандрит, це
для нас добре.
Тепер ти спочинь одну днину або й двi i - в дорогу. Пiдведе тебе
десяток товаришiв. Вiд пограничного старости вже є дозвiл, i вас
перепустять. Та ще одно: чи є в тебе яка достойна одежа?
- Сотник, коби здоров, обдарував мене i виправив гарно, мов рiдного
сина, - не з порожнiм клунком. Є в мене i кунтуш новий оксамитовий, i
кожух гарний, i одежа на будень.
- Так i гарно. Вдома, отут на Сiчi, можна i без сорочки ходити, коли не
зимно i комарi дуже не тнуть, але на великому свiтi, у Києвi, перед чужими
людьми, то слiд гарно прибратися, хай знають пани, що запорожцi то не
старцi, а багатирi. Та коли одежа є, я знаю, що сотник для свого зятя з
чим-будь не вихопився, то ми тобi ще грошенят яку копу дамо. Покажись, та
не прогуляй, - говорив кошовий, смiючись, - з дiвчатами не женихайся, бо
сотникiвна би тобi цього не вибачила, та, може, й очi видряпала мов кiшка.
Отож кiнець такий, що позавтра iдеш. Поступиш ще до мене. Дам письмо до
отця архiмандрита i дозвiл вiд старости, а тепер йди собi спочити.
Петро пiшов до свого Переяславського куреня, де його щиро всi товаришi
вiтали. Багато знайшов тут людей нових, якi тiльки що з України повтiкали.
Сагайдачний був дуже веселий i веселив товаришiв.
- А де твiй лук, Петре?
- Лук справдi був гарний, та я вже його, либонь, нiколи не побачу.
Певно, сам хан з нього стрiляти буде. На ньому срiбла було за
кiльканадцять золотих.
Петро гадав, що у Київ поїде на конi i там пишатись буде своїм
подарованим карим, та вранцi довiдався, що на конях поїдуть лише до
Черкас, а звiдсiля вже байдаком. Коня треба буде лишити в Черкасах, не
знати на чиї руки. Це йому було не по нутру, та не було на це ради. Коня
будь-що-будь приведуть товаришi на Сiч, а там-то вже Марко ним буде
пiклуватись.
Вiдколи Петро виїхав з Острога, не довелось йому бачити городських
людей. Увесь той час вiн жив серед вiйськових обставин. Вiн мiркував собi,
що важко прийдеться йому навикнути до нового життя, та ще в товариствi
панiв. Та треба було привикати i помиритись з цiєю думкою, що так мусить
бути. Очевидячки, доля пхала його, не даючи вiдiтхнути, наперед, у вищий
свiт.
Дорога тривала довший час, особливо, як посiдали на байдаки, котрими
треба було плисти проти води.
Але таки доплили до золотоверхого Києва. Козаки хрестилися. Петром на
вид Києва, матерi руських городiв, заволодiло невиясненне почування мiж
радiстю i побоюванням.
На пристанi показав Петро стражникам старостинський дозвiл, i їх
пустили у город.
Нараз побачив себе серед незвiсної йому дотепер новини. Йому треба було
пiти у Києво-Печерську лавру i тут пiшов з товаришами, котрi знали дорогу
дуже добре. Забрав свiй клунок на плечi i пiшов на гору, Зайшли у Лавру.
Церква була отворена, i сюди зайшли в першу чергу. На порозi вдарив Петро
тричi поклони. Та велич, яку тут побачив, пригнiтила його важким каменем.
Почував себе серед того таким малим та слабосильним, що аж страшно стало.
Помолившись, спитав якогось монаха за о. архiмандрита.
- А чого вам, козаки, до отця архiмандрита треба? - спитав монах.
- Це я вже сам скажу їх милостi. Ми привезли вiд пана кошового письмо.
На це слово монах дав знак Петровi, щоб йшов за ним, i повiв його
вузькими та крутими сiньми в монастир. Довгенько так йшли, аж зупинилися
перед дверима одної келiї. Монах пiшов всередину, а Петровi казав тут
пiдождати. Опiсля його покликав той самий монах всередину, та лише його
самого, бо прочих товаришiв забрав монах з собою i повiв у гостинну. Петро
опинився в простiй невеликiй убогенькiй монашiй келiї. За столом сидiв над
грубою книжкою якийсь монах, насунувши каптур на голову. На його грудях
блистiв золотий хрест на такому ж ланцюгу.
- Слава да будеть вiчному Богу! - сказав Петро i низенько вклонився до
образiв, вiдтак монаховi, i поцiлував його в руку.
- Слава вовiки, а на землi мир! Здоров, козаче! Чи не Конашевич? -
каже, беручи в руку письмо вiд кошового.
- Я сам. Приходжу по приказу кошового батька.
- Вiтай, любий земляче! Знай, що ми земляки, бо я теж з Галичини, а є
тут бiльше з наших.
- Дуже я радий з цього, що наша галицька земля Українi такими славними
людьми пособляє.
- У нас тут тепер велика робота, а ти мусиш нам помагати.
Це був о. Єлисей Плетенецький, архiмандрит Києво-Печерської лаври.
Вiн довго читав листа вiд кошового.
- Довго ти, Конашевичу, вчився в Острозi?
- Бiльш як чотири роки.
- Я знаю, через що ти з Острога мусив утiкати. Отець Дем'ян Наливайко
багато менi про тебе писав i розказував, як тут у мене пробував.
- Отець Дем'ян все був на мене дуже ласкавий, дай йому Боже здоров'я,
многих лiт дожити.
- Чому ти ранiше не приїхав? Менi тебе дуже треба було. Ледве я
припинив, що мiй план не попсувався.
- Я довго нездужав, преосвященний отче. У походi проти татар над
Iнгулом мене таки добре шарпонули, трохи не минувся. Добрi люде не дали
загинути.
- Правда, що того року запорожцi справились з ордою. Тут про те знають.
- А по хвилi каже: - Знаєш, Петре, на що менi тебе треба?
- Приказуйте, ваша милiсть, я на вашi услуги. Пан кошовий казав менi,
щоб у всьому вас слухати.
- Я не хочу вiд тебе силуваної слухняностi, а таки добровiльної. Таке
дiло: тут є один український православний вельможа Аксак, гербу Акшак. У
нього є два хлопцi, їм треба якраз вчителя, i я за порадою отця Дем'яна
призначив тебе за вчителя.
Петро узявся за голову:
- Боже мiй! Та де ж я дам цьому раду? Я нiколи вчителем не був, а до
того я все позабував, що знав.
- Що забув, то собi пригадаєш. Це мусить бути, i я iнакше зробити не
мiг. Ти, либонь, знаєш, що тепер таке зайшло, що нашi православнi вельможi
чужими людьми, ворожими нашiй вiрi, церквi i народовi послугуються. I то
виручаються в таких справах, як виховання православної молодi, з чого
виходить для нас велика шкода, бо роблять з неї перевертнiв та яничарiв.
Ти бачиш, а може, на Сiчi i не знають цього добре, що у нас всюди на Русi
заводиться унiя i нашi вельможi один по однiм вiдпадають вiд батькiвської
православної вiри, а хто вiдпаде вiд батькiв, той i для народу пропав
навiки. Патри єзуїти всюди швендяють i на вчителiв пхаються по
великопанських православних домах. Так само хотiв зробити й Аксак. Як його
хлопцi вийшли поза азбуку, хотiв узяти до свого дому патра єзуїта, якого
йому поляшенi вельможi порадили. Щастя, що його жiнка не хоче з хлопцями
розстатися, а то були б хлопцi помандрували до якого єзуїтського лiцею. З
тяжкою бiдою я його вiд цiєї думки вiдвiв i переконав, що наша Острозька
школа вивела вже чимало вчених людей. I менi поталанило цього доконати. А
Господь так покермував, що ти впору приїхав. Аксак дуже нетерпеливиться.
Знай же, Петре, щоб Острозької школи i мене ураз не засоромити.
- Я справдi боюся, чи цьому дам раду.
- Петре! Щоб учень Острозької школи не вмiв учити двох панських
жовтодзьобiв, то не можу повiрити. Та ти, крiм наук книжних, вчи їх ще
дещо такого, чого в книжках нема. Вчи їх любити свою церкву, свiй народ.
Нам унiя i латинство грозять, розумiєш?
- Чи унiя уже заведена? Я той увесь час жив далеко вiд свiту серед
козакiв i дуже вiдстав вiд цього, що у свiтi робиться. Серед воєнної
метушнi мене мало це захоплювало.
- То зле. Ми всi повиннi тим iнтересуватися, ми всi повиннi подати собi
руки, всi вiд малого до великого, до завзятої боротьби в оборонi
батькiвської церкви i народу. Ти, може, i не знаєш добре, що це унiя i до
чого вона нас веде? В книжцi воно називається з'єднання православної
церкви з римською i пiдчинення обох церков римському папi. Нашi деякi
владики дались вже до унiї заманити i зрадили свою церкву, гадаючи, що її
таким побитом врятують вiд пониження i занепаду. Вони зробили це, не
питаючи вiрних. Гадали, що всi пiдуть за ними, мов телята за коровою. Та
не туди дорога до врятування нашої церкви вiд занепаду. Треба над цим
працювати у її серединi. Польща, опанована єзуїтами, веде завзяту боротьбу
з благочестям на життя i смерть. То лише на паперi таке гарне. А на дiлi,
то унiя має бути тим помостом, через котрий православ'я має перейти у
католицтво, а за нею увесь народ, а через католицтво усе має зляшитися.
Унiя, то лише форма одежа, а одежу можна легко змiнити. От бачиш, де
небезпека. А тепер друге: унiати, пiдпиранi єзуїтами i польським урядом,
йдуть на нас гвалтовно, перебирають силою нашi церкви на свої, загортають
пiд себе церковне майно, усюди наставляють своїх ксьондзiв. Коли
спорожниться православний владичий стiлець, то вже православному його
бiльше не бачити. Скiльки я мушу вести процесiв i боротьби, обороняючи
монастирське добро вiд напастi? А хто ж менi у цьому поможе? Нашi пани?
Вони з магнатами з Польщi кумаються i пропадають. Народ? Господи! Хто той
бiдний темний народ? Це ж або пригнiченi мiщани або мужики, невольники,
прикованi до панського лану. Вони не смiють голови пiднести. Лишаються нам
козаки. Та їх треба для церкви приєднати, щоб вони справу православної
батькiвської церкви вклали у свою козацьку справу. Я їм побожностi не
вiдмовляю, але їх треба конче вивести з тої байдужостi для вiри i церкви,
в яку вони серед твердого непевного степового життя попали.
- Це свята правда.
- От бачиш! Завданням твого життя хай буде перемiнити це, що б там не
було. Ти маєш працювати над цим мiж козацьким лицарством, а я тут, серед
православної церкви, а тодi обидвi сторони подадуть собi руки, от так, як
ми собi тепер подаємо.
Архiмандрит наставив Петровi свою суху слабу руку, на якiй виднiли синi
жили. Петро її з пошаною поцiлував.
- Я, преосвященний отче, з тим згоден. Та з того би виходило, що моє
завдання мiж козацтвом, а не мiж вельможами, з котрими я i говорити до
ладу не вмiю.
- Ти мене за слово не хапай, а краще ти сiдай тут бiля мене, а ми як
добрi земляки ще потолкуємо. - Вiн посадив Петра на стiлець побiч себе i
говорив далi: - До цього завдання, яке ти сповнити маєш мiж козацтвом, ти
ще гаразд не пiдготовився. Тобi треба побути трохи у городi i придивитися,
як живуть православнi i чого нашiй церквi треба. В Острозi ти цього не
бачив, бо там нiхто православної церкви не гнiтить, не нiвечить. Побудь ти
трохи тут, придивися, побудь мiж православним панством, придивись i
прислухайся. А при тiм ти ратуй двi молоденькi душi перед упадком i
затратою. Ти будеш моїм частим гостем. Не одне я тобi ще маю сказати. Не
одне ми враз обговоримо i обмiркуємо. Ти мусиш у те все вжитися, захопити
цим усю свою душу. Поки що ми поговорiмо тепер про буденнi вещества. Є у
тебе яка пристойна одежа?
- У мене є все, своє, що i на княжому дворi не треба соромитися.
О. архiмандрит подзвонив у маленький дзвiночок, що лежав на столi, i
зараз з'явився у келiї iнок:
- Принести сюди їсти для пана Конашевича. За твоїх товаришiв ти не
турбуйся, їх угоститься, i вони вернуться, - каже до Конашевича. Петро
остався в монастирi на обiдi.
За той час перевдягся у кращу одежу, яка його цiлком перемiнила. З
убогого подорожнього козака став гарним молодим запорожцем в кунтушi i
сап'янцях, з гарною шаблею при боцi.
- Добре так, хай знають наших, - говорив архiмандрит, любуючись
поставою Петра.
Обiзвався серед монастирських мурiв дзвiн, скликаючи до трапезницi на
обiд. Петро йшов з архiмандритом. По дорозi стрiчали монахiв з похиленими
головами у каптурах. Всi покiрно кланялися своєму настоятелевi i не могли
вiдгадати, якого то знатного гостя веде обiдати з ними. Трапезниця стала
наповнятися монахами, аж зароїлося вiд ряс i каптурiв.
Архiмандрит сiв на першому мiсцi i посадив коло себе Петра. Один з
монахiв прочитав уголос молитву, i всi посiдали.
Петро не мiг з дива вийти, що у монастирi, де убожество належало до
монашеських правил, давали обiльнi вибагливi страви i пили добрi вина та
меди. Петро не менше дивувався, що архiмандрит не їв разом з другими. Йому
подавали убогi страви окремо. Петро пив дуже мало. По обiдi мав стати
перед вельможного i хотiв мати ясну тверезу голову.
По обiдi архiмандрит приказав запрягти повозку i поїхав з Петром у
город до пана суддi Аксака.
Суддя, пан Аксак, жив у пишному панському домi. Вiн був дуже багатий i
мав у Київщинi розлогi посiлостi. Його економiї приносили йому великi
рiчнi доходи, i мав з чого достатньо жити. Провадив великопанське життя i
держав багато служби.
Слуги оповiстили приїзд гостей, i пан суддя вийшов гостям на стрiчу.
Звiтався з архiмандритом i поглянув уважно на Петра.
- Рекомендую пана Петра Конашевича, острозького учня, про котрого я
вашiй милостi мав честь говорити. Приїхав прямо iз Запорожжя.
Видно було, що Аксак не був з того радий, Конашевич виглядав радше на
козацького сотника, чим на вчителя.
Аксак попросив гостей у покої, а по дорозi подумав собi, що з цього,
певно, нiчого не буде, бо Конашевич не виглядав на такого, щоб у його
головi помiстилась латина поруч з iншими тогочасними мудрощами. "Я з ним
коротко справлюся, - подумав Аксак, - а тодi i отець архiмандрит
переконається, що помилявся". Аксак просив о. архiмандрита сiдати, а до
Петра каже:
- Nosti linguam latinam? '[11]
- Si vestra Ьепеvоlentiа id dubitas, nоn оpus еrat iubere me huc e
Zaporogie venire[12]
- Tuum responsum acre et ineptum est,[13] - говорячи це, Аксак поморщив
чоло. I Плетенецькому така вiдповiдь не подобалась, i вiн жалував, чого
завчасно не змовився з Конашевичем, як йому поводитися i з вельможею
говорити. Та Конашевич не дав себе збити з пантелику. Вiн вклонився
Аксаковi i усмiхаючись вiдповiв:
- Mihi respondendum erat uno verbo: "intelleqo" guod vero dokumentum
non erat me scire latine logui. Ita enim guilibet organarlus litteris
nesciens responder potest.[14]
Чоло Аксака прояснилося. Йому це подобалось. Поглянув значуще на о.
Плетенецького, а клепаючи по плечу Конашевича, каже:
- Дуже добре. Подобаєшся менi, вашмосць, лишаю тебе в моєму домi та
поручаю виховання моїх хлопцiв.
Пан суддя аж тепер попросив Конашевича сiдати. Вiдтак плеснув i старому
лакеєвi, що на цей знак явився, казав привести хлопцiв i попросити
ясновельможної панi.
По хвилi ввiйшла панi Аксакова, ведучи за руки двох хлопцiв, дев'яти i
дванадцяти лiт.
Конашевич i о. Плетенецький встали i вклонилися, а Аксак представив
жiнцi нового вчителя.
Панi Аксакова, жiнка не бiльше тридцяти рокiв вiку, дуже гарна, була
одягнена по-панськи. Вона вiдклонилася головою i привiталася з о.
архiмандритом. Хлопцi вклонилися i подали Петровi на привiтання руки. Були
б цього, певно, не зробили, коли б то був собi який звичайний вчитель, з
яким можна робити, що їм буде завгодно, якого не раз пан дому i канчуками
вибити приказував, але тут, судячи по його оксамитовому кунтушi i по
багатiй шаблi, - неабищо.
- Знайте, сини, що пана Конашевича треба в усьому слухатися, а то
погнiваюсь, коли б на вас пожалувався. Вiд завтра розпочнеться наука, а
тепер можете вiдiйти.
Хлопцям не треба було цього двiчi казати, i зараз пропали за дверима.
- Сiдай, вашмосць, з нами, - запрошувала Аксакова Петра.
О. Плетенецький слiдив пильно за поведенням Петра i видно було, що був
з нього вдоволений. Бо Петро поводився цiлком природно, з достоїнством i
повагою. начеб на панських покоях вирiс. О. Плетенецький боявся зразу за
нього, що такий степовик не знатиме, як ступати по панському помостi.
- Умовимось зараз за вимоги, вашмосць, - каже Аксак.
- Полишаю це вашiй милостi, - каже Петро, легко склонившись та
поправляючи свого козацького чуба на головi. - Я мушу поперед усього
показати, чи я вiдповiм моєму завданню на такому почесному становиську, а
потiм вже, ваша милiсть, мою працю оцiните.
Це дуже Аксаковi подобалось.
Опiсля о. Плетенецький попрощався i вiд'їхав, а прощаючись з Петром,
каже:
- Гарно ти, Петре, поводився, помагай бiг! Не забувай на мене. Твiй
клунок то я тобi ще нинi пришлю.
Петровi визначили гарну кiмнату в Аксаковiй палатi, з виглядом на
Днiпро. В кiмнатi стояв один стiл, кiлька стiльцiв, велике лiжко i шафа.
Невдовзi опiсля принiс слуга клунок Конашевича, котрий прислали з Лаври.
Конашевич зараз розв'язав його i став складати у шафу свої статки. За
слугою ввiйшов у кiмнату панський лакей по-чужинськи одягнений. То був
дужий, добре вигодуваний парень з оголеним лицем. Вiн держав голову вгору,
узявся пiд бiк рукою i оглядав цiкаво Конашевича. Вiдтак сiв на стiльцi,
висунувши далеко на кiмнату ноги.
- Вашець, будеш тут учителем?
- Побачиш, - каже Конашевич, не перепиняючись у роботi.
- Я хотiв вашецi сказати, який тут порядок у нас, а то блукати будеш,
мов вiвця. Ми тепер оба тут служимо, i я, як старший товариш, вважаю за
свiй обов'язок зi всiм тебе познайомити, увi всiм тебе поучити. Гадаю, що
згодом ми будемо приятелями. Наш пан - великий дук, ну, вельможа. Вмiє
нагородити, але i покарати знає. Тут одного вчителя - то приказав таки
канчуками вибити i до льоху замкнути. Вельможна панi, як собi якого
подобає, то йому добре. Хто у її ласку попаде, то щасливий i може собi
вiдтак не на одне позволити, до чого iншому зась. Вашець гарний хлопець, i
можеш подобатися. Попробуй, а буде тобi добре життя, а тодi i менi, i
другим слугам мiг би ти багато помогти. Хлопчиська, себто паничi, пустi,
як звичайно панськi дiти. Не хочуть вчитися, а ти перед вельможним
панством нiколи на них не жалуйся, а навпаки хвалися, та не дуже собi
морочи голову їх наукою. Правду кажучи, на якого чорта їм наука? Вони
будуть багатi, а цього їм досить, що будуть i мудрi. От так щось зверха
полизати, та й годi. Тут був такий один вчитель, що хотiв поробити з них
Соломонiв, а вони йому кiлки на головi тесали. Вiн якось раз всердився i
сiпнув старшого, того Олеся, за вухо. Господи! Що тут було герезiї! Панi
такого бешкету наробила, плакала - я чув усе з другої кiмнати - i пан
мусив згодитися на це, що вчителя гайдуки вибатожили: тридцять канчукiв
дiстав, всадили на одну нiч до льоху, а на другий день прогнали. Ага! Мало
що я не забув. Є тут ще на респектi у вельможної панi стара панна Зося. До
неї також добре пiдлобизатися, бо вона у вельможної панi має слово. А цю
цяцю найлегше взяти на гарнi словечка, бо вона у великих претензiях i
здається їй, що кожний мусить в неї влюбитися. А то таке старе опудало, що
аж гидь дивитися. Впрочiм, сам побачиш, їй безвпинно голова болить i з
носа капає. А мастить себе такими пахощами, що аж на вулицю чути. У неї
вiчно ахи та охи. Ти трохи поахай та поохай, то так її прив'яжеш до себе,
що з руки їстиме i зробить тобi, чого ти захочеш. - Лакей говорив це,
показуючи свою вищiсть, яку панськi лакеї так по-мистецьки вмiють
показувати супроти рiвних собi або нижчих.
Конашевич робив свою роботу i лише посмiхався, слухаючи цього
базiкання.
Та як Петровi треба було перейти коло лакея, то встав, поклепав Петра
по плечу i каже:
- Будь, вашець, проворний i хитрий. Ти гарний хлопець i можеш жiнкам
подобатись, а то грунт. Того би на воловiй шкурi не списав, що я знаю. Я
тут служу вже десять лiт i мав час усе спенетрувати, але так годi вiдразу
все вичитати, мов з книжки.
- Послухай же тепер, пане-товаришу, що я тобi скажу, а потiм то ледве
чи будемо приятелями. Як ти, ледаре, поважишся ще раз менi такi теревенi
плести, як тепер, то так тобi морду поб'ю, що тобi пика вище носа спухне.
Розумiв? На те тебе панство годує, щоб ти пiдслухував, та обмовляв, та
язиком обносив? Геть звiдсiля! На очi менi не показуйся, бо як тобi дам
ляпаса, то носом землю запореш. Тепер рушай звiдсiля i пришли менi
послугу.
При першiм словi "ледаре", лакей встав i створив рот iз зачудування.
При другiм словi вiн випрямився в струну, а при послiднiм вже був при
дверях.
"Горда штука, ге-ге, - говорив до себе вже в сiнях, - поводиться, мов
пан, а то собi простий козак. Що вiн собi думає мене так зневажати?
Пiдожди! Я небо i пекло порушу, а тебе звiдсiля викурю. Буду по кожному
кроцi пiдглядати i пiдслухувати, а таки щось на тебе знайду. Ба! Але то
небезпечний чоловiк, бо тi козаки усi небезпечнi горлорiзи. Я не хотiв би
в його лабети попастися. Мiг би мене скривдити, бо йому все одно. то
зайда. Ага! Ти хотiв, щоб тобi прислати якого служку. Добре, будеш мати
такого, що якраз для тебе, який пан, такий крам". Льокай усмiхнувся, що
знайшов такий гарний спосiб помсти за зневагу.
Тим часом Петро присiв на стiльцi i задумався.
"Гарно я попався. Тут вчителiв i канчуками частують. Бiдний той, якийсь
сiрома-бакалавр, що на собi таке витерпiти мусив. I я маю бути не знать як
довго панським блюдолизом! Сама душа проти цього бунтується. Що отцевi
архiмандритовi на ум прийшло мене на це мiсце ставляти, в такiй понижуючiй
ролi, бiгме не розберу. Вiн, очевидно, менi ще не доповiв усього. Говорив
про злуку козацтва з церквою, а мене, замiсть оставити мiж цим козацтвом,
загородив сюди мiж вельмож на блюдолиза. I я маю тут мучитися посеред тих
лежнiв, дармоїдiв, лакеїв, що за панє-брацє до мене сунуться? Цих
годованцiв держить пан i грошi на них витрачає лише для своєї примхи, щоб
показати, що ось-от вiн великий пан i служби у нього багато. Менi
здається, що я тут довго мiсця не зiгрiю."
Тепер вiдчинились дверi i в кiмнату ввiйшов невеличкий, може
п'ятнадцятилiтнiй хлопчина. Вiн був босий i засмалений, мов кочерга. Вiн
склонився своєю щитинуватою головою i став смирненько бiля порога.
- Чого тобi, синку, треба?
- Мене прислав сюди старший лакей, пан Станiслав, пановi до послуги.
Конашевич усмiхнувся. Змiркував зараз, що це була лакейська помста.
- А що ти вмiєш робити?
- Я, прошу пана, нiчого не вмiю. Досi-то я був при кухнi i хiба в печi
вмiю затопити, - хлопчисько був наляканий. Вiн знав, що як чого не вмiтиме
зробити, то будуть бити.
- А як тебе кличуть?
- Антошком.
- А тобi тут добре у панiв i звiдкiля тебе сюди привезли?
- Часом добре, а часом зле. Часом мене вдарить у потилицю пан кухар,
часом старший кухта, а раз мене добре вибатожили за те, що я посудину
розбив. А мене привезли з панської економiї, я пiдданець. - Хлопець
понизив голову i мовчав. Вiн боявся, чи не забагато говорив, i знову
битимуть.
- А твої батьки живуть?
- Повмирали. Батько робив панщину; по смертi батька маму з панської
хати прогнали, а другого там посадили. Потiм мама ходила на заробiтки,
поки не вмерла.
- А в тебе нема нiякої рiднi?
- Була сестра старша, та теж вмерла.
"Однакова доля цiлого українського народу чи у польського пана, чи у
православного вельможi", - думав собi Конашевич.
- Добре, Антошку, ти будеш вiд сьогоднi тут робити порядки, я покажу
тобi як. Вважай добре, нiчого менi не рушай, не перевертай, а що знайдеш,
то вiддай, бо я так люблю. Я тебе не буду бити, як ти будеш для мене
щирий.
Конашевич узяв його за пiдборiддя, пiдвiв вгору голову i дивився в його
чорнi наляканi очi, бо Антошко на рух руки Конашевича нагнувся, думаючи,
що його вдарять.
- Не лякайся мене, Антошку, я тобi нiчого лихого не зроблю.
В очах хлопця заяснiла радiсть:
- Так значиться, я вже пiд кухаря не пiду?
- Не пiдеш. Впрочiм, я з паном про тебе поговорю, бо я тут не пан.
Тепер йди собi, обмийся гарненько, вiзьми чисту сорочину, коли яку маєш, i
заходи сюди надвечiр.
Хлопець був такий радий, що поцiлував Петра в руку звдяки.
Петро знову остався сам i не знав, що з собою робити. Аж вiдчинились
дверi, i ввiйшов сам вельможний пан суддя. Конашевич надяг миттю на себе
жупан i вклонився.
- Я прийшов оглянути, чи все у вашмосцi в порядку, бо на службу не
можна покладатися. Що ж? Був тут Станiслав? Я його призначив до служби у
вашмосцi.
- Ваша милiсть будуть менi вибачати, що я за одну рiч попрошу. Пан
Станiслав завеликий пан для мене i замудрий, i я йому вже подякував. Я
прохав би призначити для мене цього малого кухту Антошка. Це буде якраз
для мене, лише щоб ваша милiсть приказала його вмити та перевдягти. Я його
сам усього пiдовчу.
- Навiть не знаю, чи є у мене кухта Антошко. Але звiдки, вашмосць, його
знаєш?
- Пан Станiслав менi не був по нутру, i я вiдiслав його та казав собi
прислати кого другого. I вiн прислав менi хлопчину з кухнi, засмоленого,
мов кочерга, i брудного та босого. Я з хлопцем розмовляв, i вiн
понятливий. Отож я хочу пану Станiславу показати, що коли той Антошко
вмиється i прибереться, а при менi якийсь часок побуде, то стане таким
самим лакеєм, а може, ще лiпшим, нiж пан Станiслав.
- Я вже знаю, що то було. Цей ледар Станiслав хотiв, певно, вашмосцi
показати свою вищiсть i вагу в тiм домi, а може, хотiв помститися, що ви
його услуг не прийняли. Я знаю цих ледарiв, як вони вмiють носи вгору
задирати. Поводивсь супроти вашмосцi непристойно, i тому вашмосць його
прогнав. За це дiстане батоги, а той Антошко прийде сюди.
- Я прошу, вашмосць, вибачити йому, вiн же менi нiчого непристойного не
сказав, бо не смiв би.
- Але я вже сказав слово i його не заверну. То шельми. Пiдслухувати,
обмовляти, розносити сплетнi, висмiювати тих, що їх годують, до того вони
мистцi. Коли б це в моїй силi, я це дрантя понаганяв би на усi чотири
вiтри, та годi. Цього моє становисько вимагає, щоб коло мене багато служби
крутилося, ми є невольниками свого стану i публiчної опiнiї. Не треба ще
чогось вашмосцi?
- Спасибi! Усього доволi. Коли вашмосць прикажуть зачинати науку? Чи є
якi книжки?
- Я думав, що вашмосць схочеш трохи вiдпочити. Та про мене, зачинай хоч
би завтра. А книжки. якiсь там є, може, треба дещо докупити, то скажи.
Аксак кивнув головою i вийшов. Петро тепер подумав: "Якi ж пани бiднi".
Пан Аксак прикликав зараз маршалка додому i видав приказ: Станiславовi
всипати тридцять канчукiв, а кухту Антошка вмити, перевдягти за панського
козачка i послати на послугу до пана вчителя.
Конашевич сидiв у своїй кiмнатцi, як прийшов якийсь iнший лакей i
попросив до столової обiдати. Вiн завважив чемненько, що тут такий звичай,
що кожний являється в столовiй пристойно одягнений.
Конашевич надяг кунтуш, переперезався поясом, поправив козацького чуба
i вусики i пiшов за лакеєм в столову, яка мiстилася на долинi. Столова
нiчим так дуже не рiзнилася вiд столової у князя Острозького. Лише шафа з
посудиною, так званий креденс, була менша i не була так суто рiзьблена, як
та.
Панства ще тут не було, як ввiйшов у столову, хоч на столi стояли вже
тарiлки, ложки, склянки тощо. Стояло тут кiлькоро людей, а мiж ними панна
Зося, про котру Станiслав так гарно розказував. То була справдi вже старша
дiвчина, суха, мов скiпка, з довгою гусячою шийкою, сухим, довгим
кiнчастим носом. Вона кивнула Петровi головою на привiтання, зложивши
блiдi уста до любої усмiшки, котра виглядала на якийсь внутрiшнiй бiль.
Усточка вона складала так, що не можна було змiркувати, чи вона цiлувати
хоче, чи свистати. Вона пильно придивлялася Петровi, а вiдтак не втерпiла
i заговорила:
- Чи пан вчитель знає Київ?
- Я тут перший раз, i не було ще часу придивлятися, бо лише сьогоднi
приїхав, а краще сказати, приплив байдаком. Сьогоднi я ще таки запорожець,
а доперва вiд завтра обнiмаю обов'язки вчителя.
- Я чула вiд вельможної панi, що пан був у походi на татар i там був
тяжко ранений. Ах, як то мусить бути гарно на вiйнi, але як страшно в
татарський ясир попасти. Кiлько-то я про те наслухалась вiд очевидцiв.
Краще вже смерть, чим татариновi достатись. Там жiнок продають туркам у
гарем, продають, мов скотiв.
Конашевич, слухаючи того ахкання панни Зосi, трохи уголос не засмiявся,
та подумав собi: "На таку цяцю то татарин певно не був би ласий, i ти би
турецького гарему, певно не побачила".
Зося хотiла ще щось говорити, та в тiй хвилi ввiйшов старий маршалок,
себто старший над домашньою службою, i оповiстив, що вельможнi панство
йдуть. Зося замовкла i пiдбiгла до вельможної, поправляючи щось на її
одежi. Вельможна панi вела обох хлопчикiв за руки.
Пан суддя кивнув Петровi головою на привiтання i зараз засiв за столом.
Бiля нього сiла вельможна, далi - Зося, з другого боку батька - обидва
хлопцi, Олесь i Микольцьо, i зараз потiм вказали мiсце Петровi.
Панi поглянула на Петра i мов кисле яблуко вкусила. Усiм не подобався
його чорний оселедець, закручений за вухо.
Зараз стали приносити страви, яких Петро навiть не знав, як звати. Було
тут стiльки всiлячини, що вистало би на пiвчети. При їдi не говорилося
нiчого. Всi мовчали, мовби їм роти на колодку позамикав. Доперва, як
принесли вино та мед, розпочалася розмова. Петро пив дуже мало, так, що аж
вельможнi це завважали.
- Чому вашмосць так мало п'є?
- Не привичний до напиткiв.
- Я чував, що козаки чарки не цураються.
- Як котрий. Та все ж лише в хвилях, вiльних вiд працi, а вже у походах
не вiльно пити пiд строгою карою.
- Я цього не знала, - каже вельможна. - Навпаки, менi говорили, що
козаки лише тим i славнi, що здорово п'ють.
- Воно так є, як я кажу. Я придивився тому i на Сiчi, i в походi.
Правда, що козак, видiставшися iз Сiчi, вмiє добре забавитися i загуляє, а
з того вийшла лиха слава у ворогiв козацтва.
Панство звели розмову на останнiй козацький похiд на татар, в якому
Петро був. Петро розповiв усе. А говорив вiн так ясно i складно, що всi з
захопленням слухали. Про себе не згадував нiчого, начеб його там не було.
Особливо обом хлопцям це оповiдання дуже подобалося. Вони так
заслухалися, що про все забули i лише дивились на Петра, мов на образок.
Завважив це Петро i заговорив до них:
- Вiд завтра, мої паничi, зачнемо вчитися.
Хлопцям це не подобалось, бо їм усяка наука була осоружна.
На те каже панi:
- Ми перед тим мусимо обговорити спосiб, в який та наука має вестися,
щоб потiм не було непорозумiння.
Так минув перший обiд. Петро вклонився i вийшов у свою кiмнату. Усе, що
тут бачив, йому не подобалось.
"Їдять стiльки, що пiв голодної чети поживилося би. Їдять погано, що
чоловiка у горлi пече, а в шлунку давить. П'ють здорово, а козакiв
називають п'яницями. Панство видає грошi, зiбранi кривавим потом своїх
пiдданцiв. Людська бiда i горювання їм байдуже. Та ще та дурна гуска хоче
до науки моєї мiшатися та якiсь плани складати. Чи я те все видержу довго,
чи не плюну на все та й махну на Запорожжя? От мене отець архiмандрит у
золоте ярмо впряг. Спасибi за ласку! Що вiн у менi такого побачив, що аж
до цього мене вибрав? Таж це мiг зробити який перший-лiпший бакалавр. Що ж
менi тепер робити? Якби я був вiдразу сказав: отре-цаюся, то-що iншого.
Але я згодився i дав себе сюди завести. Тепер нiяково завертати. Я мушу
усiм показати, що до чого, раз вiзьмуся, того мушу доконати, щоб свiт мав
провалитися. Хай знають, що я Сагайдачний. Я мушу тут остатись, хiба що
самi мене проженуть, а за це не важко. Зараз завтра, коли ця пава схоче
менi давати науку, то, може, не втерплю, а скажу їй слово правди, а потiм
подякую, а може, менi подякують".
А панство говорили мiж собою про Петра таке:
- Йому ще багато треба оглади товариської, - говорила панi, - щоб мiг i
знав на покоях повертатися. Ще дуже вiд нього козацьким кожухом заносить.
Не знаю, чи не буде вiн для наших дiтей загрубий, та i їх самих не
помужичить. Але нiде правди дiти, це дуже гарна, зразкова степова квiтка.
- Я лише то знаю, що по-латинi говорить краще єзуїтського патра. Що за
класична форма кожного речення! Я переконався, що в Острозi вчили його
добре. Його нескладному поведенню нема чого чудуватися, бо вiн прямо iз
степу до нас прийшов. По часi то все змiниться на лiпше, як тут побуде.
- Я лише боюся, щоб нашi дiти не набралися вiд нього простацьких манєр,
та щоб їх дуже тим козацтвом не заразив. Я би цього не пережила, коли б
мої дiти по примiру тiльки шляхетських авантюристiв на Сiч чкурнули.
- Ти без потреби побоюєшся. То ще дiти, i навiть не зрозумiють цього. Я
завтра напишу, що їх має вчити, та й годi.
- А я все-таки для мого супокою прикажу охмiстровi, щоби при науцi був
присутнiй i на все уважав.
- Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо i я би сам не згодився.
Подумай. Вiн острозький академiк з вищою освiтою. А охмiстр? От собi
вивчений песик, що гладко танцювати вмiє, а освiти у нього нема жодної.
Як лише Петро ввiйшов до своєї кiмнати, прийшов за ним Антошко.
Вимитий, обстрижений, зачесаний, одягнений в широкi штани, обутий i в
синьому жупанi, пiдперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях нiколи
не ходив, бо ступав по помостi, мов спутаний.
Антошко горiв з радостi. Вiн припав до Петра i став його сердечно по
руках цiлувати, а далi впав навколiшки.
- Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий?
- Бо вже не буду босий ходити, i кухти не будуть мене поштуркувати, а
вошi -їсти. Тепер я буду пановi так вiрно служити, як лише зможу.
Хлопець дивився Петровi у вiчi яснiючими вiд радостi очима.
- Добре, Антошку. Будеш тут робити порядки i зачнеш вiд того, що завтра
вранцi принесеш менi води вмитися. А тепер йди собi, бо я лягаю спати.
Антошко вийшов нерадо. Вiн хотiв усе розповiсти своєму добродiєвi, що
йому на серцi лежало. Але Петро був дуже змучений дорогою i хотiв, не
ждучи вечерi, лягти вiдпочити.
Але довго не мiг заснути. М'яка постеля його парила, в шлунку давило, а
в горлi пекло. Вiн заснув геть аж по пiвночi.
Цiєї ночi i паннi Зосi зле спалося, їй було не по нутру, що Петро не
прийшов до вечерi, їй так дуже хотiлося з ним розмовляти. Опiсля, як вже
поклалась спати, їй все стояв перед очима лицар-запорожець. А коли
заснула, то її мучив поганий сон, що наскочила татарва i її в ясир
захопила. Вона простягла руки до Петра i кликала рятунку, та вiн
вiдвернувся i пiшов собi байдуже далi. Вона вже мала на устах проклiн для
нього за таку нелюдянiсть, та, на щастя, прокинулась зi сну. Вона облилась
гарячим потом i тряслась усiм тiлом з переляку.
Недобре спалось також i Станiславовi, бо цiлу нiч прикладав собi мокре
рядно на болюче мiсце.



VII

На другий день Петро умився, i одягнувся вранцi, i ждав на хлопцiв, та
вони не приходили.
Вже було пiзно, як прийшов лакей i заявив, що вельможна панi кличе пана
вчителя до себе.
- Правда, я й забув, ще поки зачну вчити, то вельможна панi має мене
навчити.
Лакей повiв його у покої вельможної. Тут було таке багатство, така
розкiш, що хiба у султаншi не було краще.
Панi сидiла на канапi одягнена в оксамитний халат рожевої краски. Петро
змiркував, що з цього халата вдалося б два жупани викроїти. Халат був
спереду пiд шиєю викроєний так, що її лебединої шиї не закривав. Так само
широкi розлогi рукави не прикривали бiлесенької та округлесенької руки
вище лiктя, як лише пiднесла руку вгору. Зося крутилася бiля панi. У неї
порожевiв кiнчастий носик, на кiнчику котрого держалася краплина прозорої,
мов роса, течi.
Петро вклонився i приступив, щоб поцiлувати ручку ясновельможної, а
вона каже:
- Добрий день, вашмостi! Заки ще, вашмосць, розпочнеш науку з нашими
дiтьми, хотiла я поговорити з тобою, як я хочу мати цю науку. Нашi дiти
дуже нiжно вихованi i слабосильнi, i з ними треба поводитися нiжно,
делiкатно, без крику i, борони боже, карання. Я би того не пережила, щоб
чия рука дiткнулася тiла моєї дитини.
- Чи вельможна панi думають, що без крику i карання наука неможлива? Є
ще iншi доцiльнiшi способи, щоби наука йшла i була корисна. Перший спосiб,
щоб науку подавали дитинi в займаючiй зрозумiлiй формi. Вiдтак, щоб
учитель прив'язав дитину до себе, щоб дитина свого вчителя любила i йому
вiрила. А як учень свого учителя любить, то буде пильно вчитися, хоч би
для того, щоб учителевi не робити прикростi. Звичайно дитина радiє тодi,
як припадком нема науки. Добрий учитель повинен навпаки довести до того,
щоб дитина за наукою тужила, щоби день без науки був для неї скучний, щоб
був карою.
Тою справою займалися стариннi фiлософи, люде розумнi i дуже вченi. Не
я такi способи видумав, а мудрiшi за мене. Це в книжках написано, i я, хоч
нiколи не був вчителем, такого способу хочу держатися.
Вельможна панi дивилась на Петра здивованими очима. Як воно можливе,
щоб її дитина полюбила чоловiка з простого нешляхетського стану, якому за
науку платиться, i нiчого бiльше? Та коли Петро заговорив про старинних
фiлософiв та про книжки, в котрих таке написано, то їй це подобалось, бо
такого вченого учителя при її дiтях ще не було. Вона ласково усмiхнулася i
позволила Петровi поцiлувати знову свою бiлу ручку.
А вже панна Зося бачила в Петрi такого великого чоловiка, який
переходив її уяву. Вона вiдразу залюбилася в ньому по самiсiнькi вуха, хоч
високо було до них через її довгу гусячу шию. Вельможна обiцяла зараз
послати до нього хлопцiв i вiдпустила в ласцi.
Але їй таки зараз прошибла голову якась недовiрливiсть. Вона прикликала
охмiстра i приказала йому сидiти увесь час при науцi i на кожне слово
пильно вважати.
Петро якраз розпочав науку. Щоби хлопцiв зацiкавити, став їм щось дуже
веселого оповiдати. Хлопцi слухали, цiкаво вп'яливши в його лице оченята.
В тiй хвилi ввiйшов охмiстр i, не кажучи нi слова, сiв при столi.
Петро спитав його вiдразу:
- Як, вашець, маєш до мене яке дiло, то прийди опiсля, а тепер менi не
перебивай.
- Вельможна панi приказала менi сидiти тут в часi науки й уважати за
все, що тут говориться.
- Вашець моєї науки розумiти не будеш, а я не тебе маю вчити. Говорю ще
раз -не перебивай менi, бо я того не люблю.
Але охмiстр не гадав вступитися. Тодi Петро каже до хлопцiв:
- Те, що розпочав вам оповiдати, докiнчу, як цей чоловiк звiдсiля пiде.
- При тiм Петро подивився на охмiстра таким оком, що, мовляв: iди собi,
небоже, поки я добрий, а то вiзьму за шиворот i викину за дверi.
На охмiстра стали напирати i хлопцi, щоби той пiшов, бо пан Конашевич
зачав їм щось дуже цiкаве оповiдати, а через нього не хоче кiнчити.
Не лишалося охмiстровi нiчого другого, як винестися. Вiн зараз пiшов з
рапортом до вельможної панi i розповiв усе. Вельможна панi була
подратована, що її приказiв не слухається, i пiшла зараз до чоловiка з
жалобою.
- Хiба ж я тобi вчора не говорив, щоб ти цьому дала спокiй, бо
Конашевич цього не стерпить, бо я би сам так зробив i не позволив би, щоб
менi насилано до нагляду чоловiка освiтою нижчою. Не треба було цього
робити, а ти найкраще зробиш, коли будеш по собi показувати, що ти про це
нiчого не знаєш.
Але вельможна панi не дала переконатися, її ще бiльше брала досада, що
її не хочуть слухати. I ще хто? Якийсь там степовий дикун, хоч вiн i
фiлософiв знає, i старi книги вивчив. Вона мусить на своєму поставити, щоб
i свiт провалився, i учитель вилетiв з хати. Вона передумувала способи, i
була лиха, бо нiчого путнього не видумала.
Але вiдчинилися дверi, i в покої вбiгли обидва хлопцi. Вони були дуже
радi i веселi. Зараз повисли на шиї у матерi i стали наперегони оповiдати,
якi гарнi iсторiї оповiдав їм пан Конашевич, як вони його за те люблять.
Мама казала їм переповiсти те, що вони чули, i вони, то один, то другий,
розповiдали все, чого сьогоднi вiд Конашевича навчилися. Один поправляв
другого. Вельможна мусила признати, що в цiй науцi нiчого такого не було,
щоб їй могло не подобатись.
- Пан Конашевич говорив, що вiд завтра зачнемо вчитися латини.
- Я його питався, як сказати по-латинi: люблю тата i маму, i вже знаю
як.
- То скажи менi, - каже панi. Її гнiв уже минувся.
- Amo patrem et matrem.
Вельможна вже бiльше охмiстра не посилала.
Петро пiзнав невдовзi, що його хлопцi дуже понятливi i можна з ними
багато зробити. Зайнявся ними цiлою душею i вчив їх безвпинно навiть тодi,
коли з ними забавлявся. Аксаки бачили, що дiти пристали до Петра цiлою
душею, що те, що скаже пан Конашевич, є святе. Родичi дивувались, що може
бути якась така метода учення без крику i без кари.
Надiйшов новий рiк. Петро зладив для хлопцiв невеличкi повiтання
по-латинi, для кожного окремо. Пiшли всi три вранцi до пана Аксака. Петро
привiтав його з Новим роком, а тодi виступив Олесь, а опiсля - Микольцьо з
латинською промовою.
Аксак був з того радий. Вицiлував хлопцiв, стиснув щиро руку Петровi i
подарував йому дорогий перстень з камiнцем.
- Я на це не був приготований, мої любi, - каже до дiтей, - i не
подумав ще,
чим вас обдарувати за таку любу несподiванку.
- За це я вже сам вашу милiсть попрошу. Моїм любим хлопчикам треба би
по
кониковi справити, щоби вчилися кiнної їзди.
Це було знову для хлопцiв несподiванкою. Вони стали плескати в руки з
радостi. Вони бажали собi цього давно, чуючи не раз вiд Конашевича, як то
гарно їздити на конi. Та їх виховували по-панськи i по-городськи. Мама про
те їх слухати не хотiла, щоб її сини коли-небудь були жовнiрами. А їздити
на конi, то можна з нього впасти, скалiчити себе або й забитися. На таку
думку вона дрижала. Для синiв вона призначила роль панську, спокiйну, десь
на королiвському дворi. Така служба може завести їх дуже високо.
Врадуванi хлопцi побiгли ще до матерi, а Петра задержав Аксак у себе:
- Сiдай, вашмосць, прошу, та поговорiм про тi коники. У мене є того
доволi на моїх економiях, лише вибрати.
- Я це зроблю, ваша милiсть, як запорожець, я на конях розумiюся. Я вже
давно хотiв поговорити з вашою милiстю на цю тему, щоби у хлопцiв
перемiнити спосiб життя. Менi повiрено їх духовне образування; признаю, що
дiти добрi, гарнi й понятливi. Але вони слабосильнi i нiжнi. Треба би
рiвномiрно подбати ще про їх тiлесне виховання. Ваша милiсть мусили самi
це завважати. Не дай Боже на них якої недуги, то прийшлось би важко її
перебути, бо їх органiзм слабий, мало вiдпорний. Я не маю того на думцi,
щоб їм визначити вiйськову кар`єру, але фiзичного здоров`я потреба
кожному, хто має жити. Я завважав, що вони невiдповiдно живляться i замало
вживають руху та повiтря, а це для молодого органiзму дуже потрiбне.
- Невiдповiдно живляться? Хiба ж у мене хто голодує?
- Тож бо i є, що вони їдять забагато невiдповiдної для них поживи. Для
них було б краще часом зголоднiти. Їм би живитися стравами простими,
багато молока, а нiколи вина, бо це забiйче.
- Ет! Та з челяддю не заставлю моїх дiтей їсти.
- Не з челяддю, бо челядь у вашої милостi їсть те саме, що й пани. Ваша
милiсть вже, може, мали нагоду переконатися, що я для дiтей щирий. Прошу
менi їх вiддати цiлком пiд мою опiку. Не надовго, лише на два мiсяцi. Вони
будуть разом зi мною жити. Але ми не будемо приходити до спiльного столу,
лише будемо їсти у себе такi страви, якi я кухаревi приладити прикажу.
Аксак подумав хвилю i каже:
- Я мушу це дiло обговорити наперед з жiнкою.
- Я лише одне повторю: на два мiсяцi.
На цiм розiйшлися. При тiм Петро заповiв, що мусить сьогоднi пiти до
Лаври, повiтати о. Архiмандрита з Новим роком, бо й так вже давно там не
був. Виправдався також, що сьогоднi на обiдi не буде.
О. Плетенецький привiтав Петра дуже сердечно:
- Що ж ти собi, сину, гадаєш, що не показуєшся? Жду на тебе i не можу
дiждатися. Я вже гадав, що ти втiк на Запорожжя. Скажи менi, як тобi
живеться?
- Я вже привик до цього ярма i живу, як можу, коли б лише не довго, бо
на панському хлiбi зледачiю цiлком.
- Пан Аксак дуже тебе шанує. Я бачився з ним i чув це вiд нього самого.
- Багато я намучився, поки наломив себе до тих бакалаврських
обов`язкiв. Тепер опанував ситуацiю i тепер зроблю, що схочу.
- Добре, сину. Та й те добре, що ти сьогоднi пiд Новий рiк до мене
зайшов. Познайомлю тебе з деякими нашими земляками.
- Хто це вони?
- Зараз побачиш їх при трапезi. Пiдемо туди, як лише задзвонять. Я маю
тепер багато роботи у боротьбi з унiатами. Усюди менi лiзуть. Мушу вести
процеси в оборонi церковного майна, а це може остогиднути. Через тi
процеси я занедбав мою культурну роботу.
- А звiдкiля цi галичани тут взялись?
- Я їх сюди нарочно спровадив, по найбiльшiй частi зi Львова, i
спроваджую зi всiх сторiн людей вчених, православних. Київ мусить бути не
лише столицею України, та ще й культурним її осередком. Ти i не повiриш,
яка то пильна для мене робота. Прочуваю, що не довго менi на свiтi жити, а
не хотiв би оставити все те розроблене, а не зроблене, а бодай хочу знайти
такого чоловiка, щоб мiг по менi вести начату роботу далi.
- А що тепер в Острозi робиться?
- Острог вже своє доспiвує. Вiн сповнив славно свою мiсiю, а тепер його
джерело висихає. Воно всюди так мусить бути, де коренем є одна одиниця.
Князь Костянтин вже над гробом, а нема ким його заступити, хто взяв би тi
засоби в свої руки, якi вiн нагромадив i ними орудує, його синок зляшився
i по смертi старого князя все для нас пропаде. Лише така iнституцiя може
запевнити собi iснування, котра опирається на гуртi, на громадi. До такої
мiсiї вибрало провидiння нашу Печерську лавру. Тут мусить стати осередок
нашої культури. Тут мусить вона пустити сильне корiння i зацвiсти, ще заки
Острог скине своє листя i зiв'яне. До того я вжию всi тi багатства, якi
мої попередники нагромадили. Я ще iншi засоби до того роздобуду i
прибавлю. Тут, а не в Острозi, можна знайти опору в народi, в мiщанствi, в
козацтвi, в православних вельможах. Я не годен тобi це все так наприхапцi
з'ясувати, але ти дивися сам. Ти надто в панськiй палатi не залежуйся, не
бiльше понад сповнення твоїх учительських обов'язкiв, а заходи помiж
мiщанство, придивляйся всьому, прислухайся, та вчи, та освiдомлюй меншого
брата. Духовенство я вже держу в руках, мiщанство я вже гуртую. У цьому ти
менi помагай, а вже до козацтва так ти сам берись, коли повернеш до нього.
О. архiмандрит говорив з жаром, а Петро захоплювався кожним його
словом. Вiн не зводив очей з того аскетичного монаха, марного тiлом. Не
мiг вийти з дива, звiдкiля у цього чоловiка береться стiльки сили.
- Київ мусить стати невисихаючим джерелом життя усеї України. Звiдси
мусить виходити свiтло сонця України на всю українську землю й огрiвати
її, розморожувати серце i душу народу. Того ми доконаємо, коли переймемося
одною iдеєю, i до такого дiла подамо собi руки.
- Йдучи сюди, завважив я багато крiпких монахiв, що то за люде?
Плетенецький усмiхнувся:
- Це моя прибiчна гвардiя. Тi братчики - то козаки. Я мушу
приготовитися на кожний випадок, бо бiда не спить. Мої вороги лише
вижидають хвилi, щоб напасти i мене звiдсiля прогнати, а тодi треба би
знову здобувати ту нашу фортецю, як це робив мiй славний попередник
Никифор Тур, що мусив нашу Лавру збройною рукою вiд унiатiв вiдбирати.
В тiй хвилi подзвонили, i о. Плетенецький повiв гостя у трапезницю,
куди збиралась братiя.
Тi монахи, що знали Конашевича з попереднього разу, вiтались тепер з
ним. Тепер пiзнав Конашевич ще одного високого худощавого монаха. Це був
Памва Беринда, котрий пiд той час займав мiж українськими вченими не
послiднє мiсце.
По обiдi зiйшлось кiлька монахiв у келiї о. архiмандрита на дружню
розмову. Це зiбрався щойно заснований Плетенецьким "Київський кружок". У
ньому зiбрався справдi цвiт тодiшньої української iнтелiгенцiї. Петро мав
велику приємнiсть познайомитись з цими людьми, переважно галичанами, i
прислухуватись їх розумнiй розмовi.
Обговорювали тут рiзнi бiжучi теми i плани о. архiмандрита. Показалося,
що були рiзнi пекучi недомагання, котрi треба було вiдразу заспокоїти.
Треба видавати негайно церковнi книги i шкiльнi учебники, а до того треба
друкарнi, якої Лавра не мала. Отож треба заложити свою друкарню. Де її
роздобути i де взяти на це засоби?
Предкладали рiзнi способи. Однi радили послати до Острога або до
львiвської ставропiгiї i купити часть друкарнi, а решту доробити у себе
дома.
О. архiмандрит запевнив, що грошi на це будуть, бо мусять бути, i то з
монастирських доходiв, треба лише завести в життi монахiв деякi ощадностi.
- Бо ми живемо погано, не по уставу, не по-монашому. Живемо достатньо,
хоч ми присягали па убожество.
- Ми всi, якi тут є, на те пристанемо, та чи згодиться на це проча
братiя? Їх божищем - живiт, можуть пiднести бунт.
- А я бунт здавлю зараз, - говорив твердо о. архiмандрит, - бо де рiч
йде про рятування батькiвщини i церкви, там треба усе посвятити. Говоримо
всi, що наша церква занепадає, що треба її пiднести, зреформувати.
Зачинаймо те святе дiло вiд себе. У нас є свiй твердий монашеський устав,
якого ми держатися обiтували. А монахи що? Є мiж ними жонатi, котрi лише
що жiнок у келiї не приводять. Другi удержують поза мурами монастиря
любовниць i на них видають грошi, котрих монахи не повиннi мати. Тi
беззаконiя i безпутствiя з нашої Лаври прогналося. Лишився лише брак
умiреностi в яденiю i питiю, i до цього нам треба братися зараз. А з тих
ощадностей ми купимо друкарню i то не одну. А коли я, настоятель
монастиря, i ви, старшина монастиря, вдовольняємося кулешиком, то можуть
це зробити i всi iншi. Зачинаємо вiд завтра. Нинi послiднiй раз, празника
ради, була обiльна трапеза, бiльше я такого не хочу бачити. Кому не
подобається, то проженемо з монастиря, i так усьому бунтовi буде кiнець, i
свiт про це нiчого не буде знати.
Петровi така постанова дуже подобалась. Вiн вже попереднього разу
помiтив, що їдять тут i п'ють далеко не по-монашому.
Як Петро прощався перед вiдходом, о. архiмандрит каже:
- Поправжеся'[15], Петре, i заходи сюди частiше. Ми мусимо стояти з
собою в злуцi.
Петро признавав правду цим словам. О. архiмандрит задумує велике дiло
приєднання козацтва до церкви. Треба добре обмiркувати, як до цього
пiдходити. А таке обмiркування вимагає багато часу, багато дискусiї.
Аксак вижидав нетерпеливо Петра. Вiн був стурбований, бо цьому плановi,
котрий йому дуже подобався, супротивлялася вельможна панi. Вона анi чути
про те не хотiла, щоб її дiти живились простими стравами. Що свiт на це
скаже, той панський свiт, коли слуги про це в городi розтрублять. Петро,
заслухавши турбот Аксака, нi раз тим не збентежився i не гадав вiд своєї
думки поступатися. Вiн мусив свого доконати, хоч би прийшлось забiгти
ласки у панни Зосi.
I якраз стрiнувся з Зосею в сiнях. Вона, охнувши два рази, сказала
йому, що вельможна панi дуже схвильована тим планом пана Конашевича. Вона
боїться, щоби з цього не вийшло яке лихо, через котре вона була б дуже
нещаслива.
- Пане Конашевичу, - говорила Зося, складаючи руки, мов до молитви, -
покиньте цю вашу чудовижню думку, бо я боюся, що. втратите мiсце. Те, що я
нинi вiд вельможної почула, то страшне, i я навiть вам цього повторити не
смiю.
- Це було б для мене дуже побажаним, коли б я втратив це. Та я цього не
хочу i не втрачу, i буде так, як я хочу i як я задумав. Я завтра з
вельможною сам поговорю.
На другий день послав Антошка прохати у ясновельможної дозволу явитись
у неї.
Антошко за той час, як побував пiд руками Петра, показався таким
проворним, стiльки навчився, що можна його було усюди послати.
Вельможна панi, почувши вiд Антошка, що Петро хоче у неї явитися, трохи
затривожилася, чи не схоче вiн за мiсце подякувати. А була б велика шкода
втратити такого вчителя. Його нiхто не заступить, а дiти так до нього
прив'язались, що було б плачу на тиждень, коли б вiн подiвся.
Конашевич, йдучи до вельможної, прибрався i причепурився, як на
празник. Надяг кунтуш, сап'янцi, пiдперезався, вичесав свого чорного чуба
i пiдкрутив вусики.
На його прибуття ждала панна Зося з б'ючим серцем: "Нинi рiшиться моя
доля. Коли б вiн звiдсiля мусив вiд'їхати, так i я втiкаю з ним на край
свiту".
Петро ввiйшов сумний, вклонився ясновельможнiй в пояс i поцiлував у
руку:
- Приходжу до вельможної панi з одним важним дiлом, яке дотикається
дiтей вельможного панства, а моїх любих учнiв i молодих приятелiв. Прошу
вельможної панi, я в Острозькiй школi вчився не лише класичних язикiв
старинних грекiв i римлян, але також i медицини. Моїм учителем був
славнозвiсний учений i ректор академiї, котрий вчився на славному
Паризькому унiверситетi. Отож я знаю i лiкарювати, хоч не охотно цим
займаюся. Вельможна панi, як дбайлива i печоло-вита мати, мусила
завважити, що її оба многонадiйнi сини не зовсiм здоровi. Вони марнi,
слабосильнi, i треба їх завчасно братися лiкувати. Вони доброї
конституцiї, iз здорових родичiв, i лiкування певне, i то в короткiм часi.
А лiчити їх треба так, щоб не заливати їх мiкстурами, як це лiкарi
роблять, лише допомагати самiй природi, а вона, могутня панi, дасть собi
раду з такою недугою.
Панi слухала з великою увагою i немало затривожилась, почувши про
недугу:
- А по чiм, вашмосць, судиш, що вони нездужають?
- По їхньому виглядi i по цiлiм їх поведеннi. У них блiдi лиця, попiд
очима пiдкови, вони не можуть на одному мiсцi довше спокiйно всидiти, їм
частенько поболюють голiвки. Це признаки ненормального стану не лише для
лiкаря, але i для кожного розумного чоловiка, що уважно дивиться i
обсервує.
- Яка ж на це рада?
- Заки лiкар пiзнає недугу i подумає над лiками, мусить дослiдити
недугу. У дiтей цих я вже причину пiзнав, бо мав на те досить часу: у них
брак свiжого повiтря, руху i харч, який вони вживають, шкiдний. Треба
змiнити поживу вiдповiдно до вимогiв молодого тiла. Така пожива, яку вони
тепер приймають, є гострими корiннями заправлена, затовста, заобiльна.
Вино для дiтей, безуслiвно, шкiдливе. Це все викликає небажанi гумори i
приспiшає обiг кровi, а це для дитини недобре.
- Говорив менi вчора муж, що вашмосць хочеш їх на челядну страву
поставити.
- Очевидно, що або я недобре висловився, або вельможний пан суддя не
вирозумiв мене. Я не говорив про страви челяднi, лише страви простi. Я
знаю, що челядь у вельможного панства живе так, що i ця страва була б
невiдповiдною для дiтей.
- Простiшої страви, як у мене челядь має, я не знаю.
Петро усмiхнувся:
- Я зараз скажу i назву такi простi страви, як борщ, галушки, вареники,
каша, трохи м'яса, а потiм овочi, мед, молоко, того якнайбiльше.
- Але ж таке їдять мужики на селi.
- Так, i для того вони здоровi, а їх дiти розумнi,
- Дарма. Наш французький кухар такого варити не вмiє.
- Не треба французького кухаря. Прошу прийняти яку молодицю-мiщанку на
кухарку, а я їй скажу кожного дня, що нам має варити, бо i менi вже
навкучилось за такою простою стравою.
- Щоби в моїм домi кухарка варила?
- Прошу вельможної панi, за моїх учнiв я вiдповiдаю моєю совiстю.
Тепер, коли я панству вiдкрив цiлу правду, моя совiсть чиста i спокiйна.
Гадаю, що для добра дiтей, i то ще таких гарних дiтей, можна зробити з
моди таку жертву, щоб побiч кухаря поставити кухарку. То все в руках
вельможного панства, а не моїх. Коли не те, то моє учителювання не
потриває довго.
- Хочеш, вашмосць, нас покинути?
- Воно так є, що з розвоєм ума мусить поступати в парi i розвiй тiла.
Одно другого не смiє на крок випередити. В тiм разi не може бути мови про
те, щоб цi два розвитки йшли в одну ногу. Як розвiй тiлесний припиниться,
а вiн вже припиняється, то i душевний не зможе далi поступити. Тодi моя
мiсiя скiнчена.
- Але, не дай Боже того, я би вмерла, - роби, як знаєш. Вашмосць
розумний i вчений чоловiк. Вiд завтра буде у нас кухарка.
За той час панна Зося дивилась в Петра, мов в образок. Кожне його слово
захоплювало її душу. В її очах Петро вирiс на великого, на мудрого й
ученого. Вона його обожала.
Петро вийшов вiд панi вдоволений. Поставив на своєму, доп'яв того, чого
хотiв. Був вдоволений з своєї сили, коли таку дурну павичку потрафив
нагнути до своєї волi. "Тепер всi будуть так танцювати, як я їм заграю".
Панна Зося вижидала Петра в сiнях.
- Пане Конашевичу, ви вмiєте чудес доказувати.
- Вельможна панi дуже розумна людина, а розумного не тяжко переконати.
"Ось та, то вже зачемеричила собi геть мною свою голiвку, коли б ще
тамтiй павичцi не прийшла охота влюбитися в мене, бо щось дуже при кiнцi
моєї мови пiдслiпкувала на мене очко. Бiда менi з тими бабами".
За обiдом вельможна панi була для Петра дуже ласкава. Часто до нього
заговорювала i припрошувала їсти, чого до тепер нiколи не було.
- Мої любенькi, - каже Петро до хлопцiв, - вiд завтра будемо їсти ми
три разом окремо.
Пан Аксак подивився на жiнку. Вона притакнула головою:
- Я доперва нинi довiдалася, що пан Конашевич також i лiкар.
- Я не хочу тим моїм знанням користуватись, i я буду радий, коли про це
нiхто не буде знати.
Пан Аксак не мiг з дива вийти, як воно сталося. Вчора уговорював жiнку
на всi лади i не довiв дiла до путнього кiнця, не покопав її упрямостi. А
цей чоловiк доказав цього за кiлька хвилин розмови.



VIII

На другий день вже стала варити кухарка. Конашевича примiстили з
хлопцями разом в однiй кiмнатi. Охмiстр стався вже не потрiбний i пiшов на
ласкавий хлiб. Антошко усiм услугував i приносив харч з кухнi. Уся служба
не могла з дива вийти, що Петро так охотно промiняв панськi вибагливi
страви на борщ, вареники, голубцi, кашу.
Але хлопцi були з цього дуже радi. Їм це подобалося, що не треба при
обiдi в'язатися рiзними церемонiями приличностi, доброго виховання, про
якi їм морочив навчений охмiстр.
Конашевич завiв новий порядок вставання рано, миття, снiданку, обiду,
далеких прогулянок i дбав про те, щоб хлопцi сiдали до їди голоднi.
Життя пiшло новим ладом. Вельможна панi придивлялася пильно усьому
тому, заходила до їх кiмнати, майже щодня мiряла їх личка, чи не
потовстiли, а на Петра дивилась ласкавими очима, усмiхалася до нього,
задержувала його руку довше в своїй. А все те з вдячностi за таке щире
пiклування її дiточками.
Петро добився у домi Аксака такого значення, що усiм кермував пiсля
своєї вподоби, а нiхто цього не змiркував. Це завважала у першу чергу
прислуга, а при тiм усi пiдсудки та урядники канцелярiї. Вiн був для всiх
повагою i тепер, коли його значення через службу й урядникiв рознеслось по
городi, стали всi забiгати у нього ласки. До нього стали заходити люде з
рiзними справами та просити, щоб за їх дiло поперед поговорив з паном
суддею. Через це Конашевич знайомився з рiзними людьми i багато людям
помагав, особливо київським мiщанам. Iмення Конашевича стало звiсне в
цiлому Києвi. Його звали прямо: козаком Петром.
Дiзнався про те i о. архiмандрит i дуже з того зрадiв. Конашевич мусив
йому оповiсти, яким чином виробив собi значення i заволодiв Аксаками так
непомiтно, що вони самi цього не помiтили.
- Славно, мiй дорогий земляче, хай тобi Господь благословить. Я дуже
радий, я прямо гордий з цього. Галичина стає сiллю українського народу.
Тепер ти сам зрозумiв, чого я тебе у Аксака поставив учителем. Тепер ти
зможеш приєднати його, прив'язати крiпко до церкви i до народу. Вiн має
мiж православними вельможами велике значення, i за ним пiде багато других,
котрим благочестя байдуже i вже одною ногою ступили за римську межу. Тепер
ми їх, певно, з блудної стежки завернемо. Держи Аксака крiпко. Та хоч би
мiж цими панами не було великих ревнителiв, то вони нам допоможуть
матерiально, дадуть грошi на нашi цiлi, а у Варшавi на сеймi за нами
постоять. Вони не вiд одної бiди та пониження заслонять нас своєю повагою
сенатора. А подумай, якими вийдуть Аксаковi сини, котрих ти вчиш. За
примiром Аксака пiдуть iншi, прийматимуть за вчителiв наших православних
людей, тодi на єзуїтський лiцей жоден православний вельможа не подивиться.
А як ми матимемо свою добру школу, виховаємо своїх вчителiв, тодi, може,
нам поталанить позасновувати свої православнi лiцеї. Тепер ти розумiєш мою
цiль, мою iдею, тож помагай менi.
Конашевич, запевнивши своє становисько в Аксакiв, iшов смiливiше до
намiченої цiлi, а iменно - перетягти Аксакiв вiд панiв до народу, а так
само його дiтей виховати на вiрних синiв свого народу.
Хлопцям став вiн тепер оповiдати дивнi дива про козакiв, звiдкiля вони
взялись i чого вони хочуть, до чого йдуть, про їх походи, терпiння, про
оборону України, про те, що козаки могли би зробити, коли б пани їх не
зупиняли, на що завели унiю.
Хлопцi пильно слухали i цiлою дитячою душею стали по сторонi козацтва
та того бiдного, через панiв мученого народу, що мусить усе покидати та
втiкати мiж козацтво. В їх молодих головах прошибала думка, що, як лише
пiдростуть, непремiнно пiдуть на Запорожжя i там зробляться славними.
Та раз з того, що чули вiд Конашевича про гнiт народу вiд панiв,
виговорилися перед батьком:
- Татку! Чого пани знущаються над простим народом, не дають йому жити?
Таж перед Богом усi люде рiвнi.
- Як то не дають жити?
- А от, роблять хлопами як волами, не дають їм до козакiв йти, люто
карають тих, що перекрадаються на Запорожжя, а Запорожжя обороняє весь
край вiд татарських набiгiв. Хай би козаки жили собi так, як їм
подобається.
Аксак аж задеревiв, почувши таке вiд свого малого сина. Таж вiн,
український вельможа, робив з своїми пiдданцями так само, як i другi пани.
Вiн теж радiв з того, що Жолкевський так дощадно розгромив свавiльство.
- Хто тобi таке наговорив, моя дитино?
- Нам пан Конашевич таке говорив, а цьому мусить бути правда, бо пан
Конашевич все говорить правду i нам каже все правду говорити, бо говорити
неправду, то великий грiх.
Аксак непотрiбно питав, вiд кого дiти таке чули, бо вiн добре тямив, що
нiхто iнший не мав приступу до його дiтей.
Вiн дуже налякався i пiшов зараз до жiнки, щоби її оповiстити про ту
небезпеку, яка дiтям грозить. Конашевича треба зараз прогнати, щоби не
затроював молодих сердець ненавистю до панiв,
До кiмнати жiнки прийшов схвильований i зачав вiд того, що Конашевича
треба зараз прогнати. Оповiв вiдтак все, що чув вiд дитини.
Вiн думав, що жiнка безумовно згодиться з його думкою, бо вона вiдразу
боялася того i не хотiла Конашевича за вчителя. Вельможна панi, вислухавши
усе, заговорила так:
- Ти береш рiч дуже гаряче i непотрiбно хвилюєшся. Ми не знаємо, в якiй
цiлi Конашевич це хлопцям говорив, бо наприкiнцi мав їм сказати, що
неправду говорити - то грiх. Я не бачу найменшої причини видаляти з нашого
дому пана Конашевича. Подумай, чи ми знайдемо кращого вчителя. Мали ми вже
їх кiлькох, та лиш вiчнi жалоби, клопоти, плачi. А тепер дiти вчаться
гарно, вчителя люблять i слухають, а як виглядають? Не минуло ще два
мiсяцi, як позаводив у домi тi новостi з простими стравами, а яка змiна.
Хлопцi виглядають, як саме здоров'я. Рум'янi, мов яблучка, здоровi,
пiдкови з-пiд очей пропали, сплять добре, болiв голови нема i гарно
вчаться. Ти забув те латинське новорiчне повiншування? Прошу, це за
пiвроку. А чи котрий болван з попереднiх вчителiв звернув на це увагу? Чи
потрапив би цього доказати який патер єзуїт? - Аксакова говорила про своїх
дiток з таким захопленням, що їй аж сльози в очах стали. Вона закiнчила: -
Я на це нiколи свого позволення не дам, щоби такого розумного та щирого
нам чоловiка позбутися.
- Та ти подумай, вiн говорив про запорожцiв, про гнiт панiв над простим
народом. Що з цього вийде, як вони такими хлопськими iдеями в дитинствi
пересякнуть?
- На запорожцiв стала я дивитися iншими очима, вiдколи пiзнала пана
Конашевича. Вiн теж жив на Сiчi козаком, а дивись, який вiн вчений,
розумний i як мiж нами гарно ведеться, начеб уродився i вирiс на панських
покоях. Вже на Сiчi не мусить бути таке дикарство, коли чоловiк з вищою
освiтою мiг там жити. Та не лише вiн один. Скiльки-то князiв та панiв мiж
козаками побувало?
Пан Аксак не мiг знову з дива вийти, що з його жiнкою сталося? Звiдкiля
така перемiна? А вже як жiнка противиться тому i хоче, щоб Конашевич
остався, то так воно i мусить бути. Але треба з ним поговорити в чотири
очi, щоби понехав такi оповiдання i не псував йому дiтей, бо вiн собi
цього не бажає.
Зараз того дня Петро знав про цю розмову мiж панством вiд Зосi, котра -
нi питана, нi прошена, здибала його в сiнях i все йому виляпала.
Аксак вибирався до своєї економiї близ Києва i запросив з собою Петра.
Вони мали їхати самi, а щоб нiхто, навiть вiзник, не розумiв їх
розмови, то Аксак поклав собi розмовляти з Петром по-латинi.
Люде, що бачили, як козак Петро їде в повозцi поруч з паном суддею, ще
бiльше запевнилися в тому, що Конашевич мав у пана таке значення, як нiхто
другий.
Як виїхали за город, Аксак розпочав розмову:
- Перед кiлькома днями прийшов до мене Олесь i повторив менi одну з
ваших наук про запорожцiв, а потiм поставив менi таке питання, на яке я
йому не мiг вiдповiсти: чого пани не дають жити простому народовi, роблять
ним, мов волами i таке iнше. Я дивувався, як таке питання може постати в
маленькiй голiвцi, в непорочнiм дитячiм серцi?
- Такi питання повстають найбiльше в молодiй голiвцi i в непорочному
серцi, бо воно має ту ласку божу вiдчути чужу кривду. Коли серце обросте
товщею егоїзму, жадобою наживи, легким коштом без працi i чужими руками,
то людина такi питання вiдганяти буде вiд себе, як наскучливу муху. Але
Олесь, той добрий Олесь, та шляхетна дитина, чистий, мов ангел, вiн сам
знав найти вiдповiдь на це питання, бо я йому це пояснив. То не було
питання до вашої милостi, то був докiр, зроблений вельможi.
Аксак аж спаленiв вiд гнiву:
- I вашмосць такi речi, так прямо у вiчi без обинякiв говориш менi
тому, що я вельможа?
- Правда не повинна одягатися в дорогi сукнi, вона повинна все ходити
гола.
- Як смiєш, вашмосць, такi квестiї перед моїми дiтьми роздивляти?
- Не хвилюйтеся, ваша милiсть, а говорiм холодно. Тодi усе виясниться.
Ваша милiсть поручили менi науку, та не саму науку, але i виховання ваших
дiтей. Моїм обов'язком є виховувати їх у правдi божiй. Я не єзуїт, i
правди догори дном ставити не буду, щоб це, що у вас не по правдi божiй
дiється, виправдувати. Ваша милiсть знаєте з щоденного життя, з цих рiзних
справ, котрi через вашi руки переходять, яка страшна пропасть мiж тими, що
працюють, i мiж тими, що панують i з їхньої працi живуть. Всi те знають,
що пани повернули простий працюючий люд у товар, що жиють з його поту i
кровi. А чи пiднесеться голос остороги в оборонi тої бiдної, темної,
працюючої чернi?
- Так вже Бог дав, що всi люде не можуть бути рiвнi.
- Так Бог не дав. Вiн сотворив усiх людей рiвними, а лише тi, що мають
i чужим живуть, зложили цю несправедливiсть на Бога, щоб їх сумлiнню легше
стало. Я знаю письмо святе наiзусть, а того я нiде не здибав. Ми взагалi
навчились вiд жидiв, що не одне шельмовство, яке люде роблять, складаємо
на Бога. Я не говорю цього на те, щоб чернь бунтувати, а лише на
пересторогу тим, що мають та ще деруть з бiдного пiдданця. Я хотiв би, щоб
нашi православнi пани не мавпували польських панiв, цих зайдiв з Речi
Посполитої, а навернулися до життя своїх славних предкiв з княжого
перiоду, коли то хлiборобам жилося як горожанам, а не як рабам. Ще за
часiв литовського панування не згадує iсторiя про такi антагонiзми помiж
шляхтою i хлiборобською чернею. Я цього не хочу i на те пожертвую мої
сили.
- Ледве чи зможеш цю пропасть своїм словом, хоч би воно було не знать
яке палке i вимовне, вирiвняти.
- Тут слова замало, треба дiла. Признаєтесь менi, ваша милiсть, що з
того, що тепер робиться, вийде мiж українським народом i панами таке, що
народ проти панiв вiчно буде бунтувати. Пан Жолкевський над Солоницею
усiєї України не вимордував. Нашi пани православнi, не маючи в народi
опору, будуть i далi приставати до ляхiв, а потiм потонуть усi в польськiм
морi. Український народ остане сам без шляхти своєї. А що тодi станеться з
нашою церквою? Чи сам народ, темний i пригноблений, зможе її оборонити вiд
цiлковитого занепаду? Отже, дальшим наслiдком цiєї распрi буде упадок
нашої церкви. У нас якраз церква повинна бути цим спiйлом мiж панами,
козаками, мiщанами i простим народом. А цього, що й говорив синам вашої
милостi, я не жалую, i не стидаюся, й хочу, щоб у нас настали такi пани,
якi пiзнають кривди, заподiянi простому народовi, котрi би цiєї пропастi
не поглубляли, а, навпаки, її усували i мостили дорогу до з'єднання всiх
православних в нашiй благочестивiй церквi.
- Як же, вашмосць, це зробиш?
- Так, як я зачав з синами вашої милостi. Так повиннi робити всi. За
вашими синами пiдуть другi, коли їм очей бiльше егоїзму не заслiпило. Те
саме робить отець архiмандрит. Вiн же теж шляхтич, а гримає на шляхту за
її лукавство.
- Щось раз менi справдi преосвященний говорив.
- Говорив, певно. Тiльки що його мова iнша, як моя. Я чоловiк простий,
ще без досвiду, не числюся з тим, щоб кому подобатись, i говорю прямо.
Отець архiмандрит говорить iнакше.
- Вашмосць забив менi цвяха в голову про те, як у нас було в минувшину.
Я прослiджу, чи так справдi було. Та справдi. про бунти тодi не було чути.
- Не було гнiту.
- Не було Наливайкiв, Косинських.
- Наливайкiв i Косинських створили поганi обставини. Коли б не було
невдоволення, то Наливайко не зiбрав би був довкруги себе такої сили. Так
само Косинський не був би зривався проти Острозьких, коли би були його не
кривдили.
- Мене зразило це звiрство, цей вандалiзм, жадоба нищення.
- А це таке природне i зрозумiле. Хлопи видять у цьому, що пани
посiдають результат їхньої працi, поту i кровi. Хлоп ненавидить своїх
гнобителiв i тому вважав панське добро як свою власнiсть. А що нею
користується його ворог, тому вiн її нищить. Наша шляхта православна
мусить помиритись з народом, з козацтвом, мусить вступити на iнший шлях.
- Який же то шлях на думку вашмосцi?
- З'єднання всiх православних в православнiй церквi. Коли пiд її
крилами з'єднаємось, тодi антагонiзм вирiвняється [.] [16]'.
- Ну гарно. Українська шляхта з'єднається з народом в православнiй
церквi, i що ж далi?
- Треба дати полегшi народовi, заводити церковнi братства, заводити
усюди школи вiд найменшої до найвищої, посилати талановитих хлопцiв за
границю на науки, витворювати своїх вчених, освiчених людей, ставати до
конкуренцiї з єзуїтами, не допускати унiї.
- Вашмосць, справдi бачиш таку небезпеку в унiї?
- Як же можна цього не бачити? Вона заводиться напрасно,
по-магометанськи, огнем i мечем. Вона є помостом до латинства. Я тепер
догматiв не чiпаю. Латинська вiра може бути i добра, але вона не для нас,
вона панська вiра, вона нас зляшує. Коли б ми приймали латинство прямо з
Риму, а не з Польщi, може би, такої небезпеки не було.
Аксак мовчав задумавшись. Конашевич вiдкрив йому рубець занавiси до
якогось iншого свiту, на котрий вiн дотепер не дивився, хоч так близько
бiля нього стояв. Конашевич каже:
- За ваших синiв, ваша милiсть, будьте цiлком спокiйнi. Вони вiд мене
не почують одного слова, яке би противилось законам божим. Я вже сказав,
на якому шляху я хотiв би їх бачити. На них я покладаю великi надiї i
багато будую на їх характерах, якi я сам хочу викувати з тих молоденьких,
чистих, непорочних душ.



IХ

Одного дня прикликав Аксак до себе Петра i, усмiхаючись, дав йому
прочитати письмо. Це була жалоба монахiв Києво-Печерської лаври на свого
архiмандрита на те, що їм забирає їхнi монашi доходи, що дає їм менше
їсти, а не знати куди тi доходи монастиря повертає.
Петро, прочитавши письмо, усмiхнувся теж.
- Що ж, вашмосць, на це скажеш?
- Я знав, що до цього прийде, а тiльки цiкавий знати, чи ця реформа
отцевi архiмандритовi повелася легко i без бунту?
- Нащо ж отець архiмандрит таку реформу заводив?
- Зробив дуже розумно. Я зараз завважав, що монахи не по-монашому
живуть, а їдять i п'ють по-панськи. Треба було їм вiвса вiдняти, а зложити
на iншу хосеннiшу цiль. Цi ощадностi призначенi на церкви i школи. На
школи потреба великих грошей, бо треба зачинати вiд малого, вiд початкових
шкiл. У нас нема учебникiв, а до цього треба друкарнi i паперу тут, на
мiсцi, бо львiвська ставропiгiя своїм потребам настарчити не може. Треба
нам вчителiв, а тих треба стягти з усiєї України, поки ми своїх тутешнiх
не виховаємо. Та щоби i всi доходи монастирськi на це видати, то того
всього буде замало i треба благороднi змагання отця архiмандрита iншими
фондами пiдперти. До того великого дiла мусять i нашi українськi вельможi
свою лепту докинути. А прошу, ваша милiсть, розглянутись мiж нашим
духовенством. Яке воно вбоге, неграмотне, темне. Чи таке духовенство зможе
пiдняти нашу церкву i оборонити її перед ворогами?
- Так, вашмосць, думаєш, що треба нам грошi складати?
- Якнайбiльше i негайно. Я цього зробити не можу, але, ваша милiсть,
маєте значення i повагу мiж православними вельможами i ваше одне слово
прихилить їх до щедростi.
- Скажу вашмосцi одверто, що наша православна шляхта боїться i не хоче
давати на такi цiлi, з котрих може вийти небезпека для них самих. Вона
говорить, i не без рацiї, що у тих православних школах буде виростати нове
своєвiльство, яке треба буде опiсля збройною рукою поборювати i до
слухняностi приводити.
Конашевич знав, що Аксак, говорячи про шляхту, говорить i сам за себе,
бо вiн з нею на однiй лавi сидить.
- Це дуже не влучна думка. Коли шляхта жалується на своєвiльство
народу, то вона тому винувата, що до цього своєвiльства своїми утисками
доводить. Коли ж жалується на вандалiзм i жадобу нищення у народу, то вина
цього у браку освiти.
Конашевич, вертаючи вiд Аксака, цiкавився тим, як повелось о.
архiмандритовi заведення реформи, чи справдi була яка опозицiя i як її
зломлено. А видно, що монахи не виграли справи, коли жалобу внесли перед
свiтську владу на свого зверхника. Загадав в найближчу недiлю пiти в Лавру
i там розвiдати.
Пiд порогом своєї кiмнати стрiнула його така несподiванка. Антошко
передав йому запечатане письмо, писане жiночою рукою. Вiн нахилився до
вуха Петровi, оглянувся, чи хто не пiдслухує, i шепнув:
- Це передала менi панна Зося i наказала, щоб нiкому не показувати i
про це не говорити.
Петро, ввiйшовши в кiмнату, розпечатав i став читати. Панна Зося
заявляла Петровi свою любов i просила на все в свiтi, щоби вийшов до неї
на розмову перед пiвнiччю у пiвнiчний куток сiней.
Петро вiдписав зараз на тiм самiм листi:
"Не раджу вам вночi по сiнях ходити. Тепер зима, i можна перестудитися.
У пiвнiчному кутку, здається, буде зимнiше, нiж деiнде. Шануйте своє
здоров'я i бережiть вiд перестуди. Я з тих самих причин не прийду".
- Вiзьми це, Антошку, i передай паннi Зосi, та хай тебе Бог боронить,
щоби про те хто-небудь довiдався.
Панна Зося, прочитавши цi рядки, лиш руки заломила i проговорила з
розпукою:
- Невдячний.
У найближчу недiлю пiшов Петро у Лавру. О. архiмандрит запросив його
обiдати. Яка ж велика перемiна! Усi тi вибагливi страви, дорогi, добiрнi
вина - все те не показувалося. Натомiсть подавали простi. Монахи обiдали,
похнюпивши голови. Конашевич догадався всього вiдразу.
Коли по обiдi зiйшов у келiю архiмандрита, вiн каже:
- Як тобi, земляче, наш монаший обiд подобався? Ти, певно, голодний, i
на обiд наш нiколи тебе не заваблю.
- Я вже й жалобу читав на вашу милiсть.
- Невже ж внесли жалобу? Цiкавий я, що в нiй написано?
- Жалуються, що отець настоятель, i старшi податники, i застольники
"неЬдати где оброчають" значну надвижку доходiв монастирських, "которея би
рачей на потреби монастирськiє яко i чернецькiє оборочатися
мЬла".
- А чи ти вiдгадаєш, на що я призначаю i тi лишки, i тi ощадностi з
того, що монахи мусять враз з нами кулешик сьорбати?
- Знаю, ваша милiсть, на школу, на церкву, на народну культуру. Я це
зараз пояснив пану Аксаковi та ще додав, що цього мало, щоби всi потреби
заспокоїти, що до цього великого дiла ще нашi вельможi повиннi би грiшми
причинитися.
- Ти так говорив? А що ж пан Аксак на це?
- В письмi святiм говориться, що легше верблюдовi крiзь iгольне вухо
перелiзти, чим богачевi до небесного царства дiстатися. Таке i тут. Багато
причин, багато вимiвок, побоювань, застережень, щоб не дати. Вони люблять,
коли їм казати: "на!", а не люблять слово "дай!". Та я цього не пускаю з
ока i невпинно буду говорити своїми резонами, поки не доб'юсь до пуття, бо
"толците, а отверзеться вам".
- Ти, Петре, гарно сповняєш свою мiсiю. Лише ти знай, що як будеш дуже
у їх кишеню лiзти, то тобi подякують, заки ще ти сповниш свою другу
гарнiшу мiсiю.
- Не боюсь цього. Вже пан Аксак хотiв мене прогнати за те, що хлопцям
про запорожцiв толкував та про панськi бездiльства говорив, та вельможна
панi за мною заступилась i говорити собi про це не дала.
- Вельможна панi? - О. архiмандрит подивився значуще i суворо на Петра:
- Петре, пам'ятай на шосту заповiдь! - i погрозив йому пальцем.
- Преосвященний отче! - говорив Петро, смiючись. - Я не промiняв би
одної моєї Марусеньки за сотнi вельможних павичок.
- Ось воно як! Гарний ти чоловiк, Петре. Хай тебе Бог благословить. -
Архiмандрит обняв його i цiлував, мов сина. - Я тепер догадуюсь, що ти вже
жонатий.
- Я ще не жонатий, а лиш заручений. Ваша милiсть зволив менi перепинити
весiлля, взиваючи мене сюди, i я вiдложив його на пiзнiше, коли сповню мою
мiсiю.
- Жертва твоя велiя, i Богу угодная єсть.
- Прошу, ваша милiсть, коли ми вже за те зговорились, як довго ще я
мушу тут сидiти?
- Твоя праця на роки. Як повчиш цих хлопцiв довший час, то не лише що
їх з'єднаєш для нас, але Аксаки будуть тобi зобов'язанi, за ними пiдуть
другi вельможi, i наша справа на цiм виграє. Бачу, що отець Дем'ян вмiє
людей вибирати, - мистець i знаток.
- Ваша милiсть величає мене, як не знати що. Ще не знати, чи я дам
цьому завданню ради. Кiнець дiло хвалить! Я не раз маю вагання, чи не
шкода моєї роботи. Я не можу вiчно з ними жити, аж пiдростуть i людьми
будуть, бо вiд цього хорони мене Боже. Поки вони дiти, то захоплюються
моїми словами. По менi дiстануть iншого вчителя, а може, пiдуть до якого
єзуїтського лiцею. А цi добродiї зумiють невдовзi вивiтрити цi православнi
народолюбнi пахощi.
- Сину мiй! Як я дивлюся на тебе, на таких, як ти, то серце в менi
скаче, душа радiє, заповняє мене надiя - нi, певнiсть, що наша церква, наш
народ православний не пропаде, не загине. Ми стоїмо на руїнi i зачинаємо
спочатку нашу роботу. Вона не скiнчиться за нашого життя i перейде на
грядущi поколiння. Але тi грядущi поколiння благословити будуть наш почин.
Ще наш Днiпро-Словутиця чимало понесе благородної кровi в українське море,
але на кiстках тих мученикiв встане Україна i засяє своєю красою на усю
землю. Україна буде, буде, буде, бо мусить бути. Не пропаде народ, що
видає з себе те славне лицарство-козацтво. Ми здобудемо собi волю наукою i
мечем, бо iнакше не може бути. Без великих жертв нема свободи, нема волi.
Ця мова, виголошена з такою певнiстю, зробила на Конашевича велике
враження. Та певнiсть перейняла i Конашевича. Йому стала перед очi та
велична праця, яка стоїть перед українським народом, в якiй мусить брати
визначну участь.
Стояли так напроти себе мовчки. Думали за одно i розумiли себе, хоч
обидва мовчали.
Петро вже мав вiдходити, як ще спитав архiмандрита:
- А як монахи прийняли цю реформу?
- Так, як можна було передбачити, - бунтувалися. Та вiд чого ж моя
прибiчна гвардiя? Я упiрних позамикав у холодну на хлiб i воду, поки не
присмирнiли i не приобiцяв кожний зокрема покоритись розпорядкам старшини.
- Я думаю, що багато iз них подякує за хлiб-сiль i вийдуть з монастиря.
- Тi, що прийшли сюди на те тiльки, щоб добре Їсти i пити, а нiчого не
робити, хай iдуть зараз, бо менi таких не треба.
Як Конашевич вернув додому, завважав у цiлiм домi метушню i якесь
приготування до чогось важного.
Антошко сказав йому, що завтра мають приїхати якiсь великi гостi аж з
Польщi. Якийсь великий пан, лише не знав, як його назвати. Вiн тут, у
Києвi, має пересидiти кiлька днiв.
Те саме довiдався Петро вiд Аксака. Мав приїхати польський вельможа пан
Хлоднiцький, сенатор Речi Посполитої, з котрим Аксак колись давнiше
приятелював. Вони вже давно не бачились. То великий дук, статиста,
королевi рiвня.
Аксак став натякати Петровi, що з цим магнатом треба дуже вважливо
говорити, щоб його найменшим словом не вразити. Коли Петро йому
сподобається, то може йому дуже помогти в кар'єрi, бо вiн має великi
конексiї з панами.
- Я можу за той час цiлком йому не показуватися на очi, можу навiть з
дому де подiтись, а коли б конче випало з ним говорити менi, то говоритиму
так, як пристоїть говорити з чоловiком старшим i таким достойником. Але я
нiколи не думав i не думаю робити у Польщi кар'єри. Там, у погонi за
кар'єрою, я мусив би виректися своїх iдеалiв i дiйшов би, може, до
становища сотника надворних козакiв у якого вельможi. Вже волiю бути i
меншим, та коли б лише мiж своїми.
- Як бачу, то вашмосць дуже завзятий чоловiк i гордий на свiй козацький
оселедець, та ти дуже себе мало цiнуєш. При добрiй протекцiї i при твоїй
освiтi тебе можуть зробити старшим над запорозькими козаками.
Конашевич всмiхнувся i каже:
- Спасибi! Цей накинений старший не значить на Сiчi за вiхоть соломи.
Запорожцi називають його паперовим старшим, що не смiє там носа показати.
Я таким не хочу бути. Буду старшим тодi, як мене козаки виберуть. До
такого вибору має кожний сiчовий товариш право А що до мого козацького
чуба, то я справдi ним дуже величаюсь i не перемiняю його за жоднi
польськi гонори.
- Та годi вже. Завтра вашмосць будеш при нашiм пирi. Я мушу
поставитись, бо цього вимагає моя честь i становище урядника Речi
Посполитої. Не можу себе дати засоромити i дати людям притоку, щоб мене
скуп'ягою проголосили.
Петро не вiдмовлявся вiд цих запросин. I це добре побачити, як великi
пани бенкетують. Йому здавалося, що при буденнiм обiдi в Аксакiв бував
великий збиток i марнотратство, а воно тепер буде ще бiльший.
Конашевич приладив на завтра свiй празничний одяг i ждав другої днини.
Зараз перед полуднем заїхала у двiр Аксака велика панська карета на
санях, з золотими гербами наверху, запряжена четвiркою карих коней. За нею
їхали iншi сани зi службою. Крiм того, приїхало на конях кiльканадцять
панських гайдукiв, озброєних до зубiв.
В цiлому домi заметушилося усе, мов у муравельнику. На стрiчу
повибiгала служба i стала помагати.
Iз панської карети, що звалась "корабом", витаскався при помочi двох
льокаїв чоловiк, закутаний в кожух, що не мiг сам рушитися. Його зараз
пороздягали, i вiн пiшов у сiни. Тут зняли з нього ще послiднiй кожух, i
тепер лиш що можна було до нього придивитися.
Пан сенатор Хлоднiцький був чоловiк середнього росту i середнiх лiт,
кремезний, приземистий i череватий. Вiн страшно сопiв. Був одягнений в
якийсь халат.
Пан Аксак вже ждав тут на нього i привiтав на порозi, та повiв у
гостинну, призначену для гостя, з двома сумiжними покоями, i тут оставив
його самого зi службою. Сюди стали заносити клунки й скриньки.
Конашевич стояв на горi над сходами i, непомiчений нiким, придивлявся
усьому i свою думку думав: "Одному чоловiковi мусить кiльканадцять iнших
служити тому, що йому самому не хочеться нiчого робити. I то кому? Такому
череватому непотрiбовi, з якого кiлька горцiв сала натопив би. Та нам
нiчого спiшитися. Ми
скорше успiємо перевдягтись, як вiн при помочi десятка прислужникiв".
До Петра в кiмнату вбiг Антошко:
- Чи пан бачили, який вiн череватий?
- Має з чого погрубшати. Ти, небоже, такого живота нiколи не будеш
мати. Та ти, хлопче, йди туди, може, i тебе буде до чого потреба.
- Нi, там вже призначено iнших. Я маю тут бути i служити пановi i
паничам.
Конашевич вiдчинив шафу i став перевдягатися. Надiв широкi козацькi
штани, жовтi сап'янцi, жупан, пiдперезався цвiтастим шалевим поясом та
надiв кунтуш. Потiм пригладив чуба i причесав вуса.
Антошко не мiг очей вiдвести з свого пана, такий був радий:
- Я ще шаблю подам.
- Хiба я на вiйну йду? Ти краще поможи паничам прибратися.
Прийшла обiдна пора, i Конашевич пiшов у їдальню, в якiй вже давно не
був. Тут вже усе було готове. Застелений стiл, на ньому позолочуванi
тарiлки, ложки, ножi, чарки, пугари, склянки з кришталевого скла. Тут
зiбралися всi, яких Аксак запросив до обiду. Був тут комендант польської
залоги, що у Києвi стояла, райцi, усi багато одягненi. Стояли гуртками,
вижидаючи панства. Маршалок дому вiдчинив дверi i проголосив врочисто, що
йдуть пани. В їдальнi заметушилось. Всi звернулись лицем до дверей. Звiдси
вийшов пан Хлоднiцький, ведучи панi Аксакову пiд руку. За ним йшов Аксак,
ведучи якусь iншу. Всi вклонилися, i Аксак став представляти
ясновельможному гостей, аж дiйшов до Конашевича:
- Презентую пана Конашевича, вчителя моїх дiтей.
Пан Хлоднiцький поглянув на Петра уважно, на його гарну струнку стать,
на його козацький чуб з задивуванням i якимсь страхом;
- Вашмосць, як бачу, iз Запорожжя, чи там i латини вчать?
- Я iз Запорожжя, ваша милiсть, а латини я вчився в школi його милостi
князя Костянтина Костянтиновича в Острозi.
- I мимо того на Запорожжя пiшов?
- Не я один. Там наша воєнна практична школа.
Пан Хлоднiцький, видно, запорожцiв вiд серця не любив, бо сказав так:
- Не можу цього поняти, щоб мiж такою диччю можна чогось iншого
навчитися, як розбою i крадежi.
- Ваша милiсть недобре про Запорожжя поiнформованi. Запорозьке
християнське лицарство неабиякi поклало заслуги для християнства i Речi
Посполитої. На жаль, пани з Польщi не стараються пiзнати Запорожжя ближче,
лише вiрять наклепам лихих людей, якi навмисне повертають правду горiдном.
Минулого лiта розбили запорожцi сорокатисячну орду, яка вибралась
християнськi краї плюндрувати. Багато там запорозького лицарства полягло,
але ордi перешкодили перевести свiй розбишацький замисел. На жаль, в
Польщi того оцiнити не вмiють, i їм байдуже, що Грицьки та Iвани за них
життя дають.
Розмова велась по-латинi.
Пан Хлоднiцький не мiг з дива вийти, що цей чубатий козак так плавно
вмiв говорити латинською мовою.
- Вашмосць, удивляєш мене своїм резоном, мовою i манерами. Це для мене
новина, мила несподiванка. Коли його милiсть, мiй господар, позволить, то
опiсля попрошу вашмосцi о дискурс на цю тему. Може, справдi вiдкриєш менi
новi горизонти на цю справу, i я вiд'їду з iншими поглядами, як сюди
приїхав.
- Буду служити вашiй милостi по приказу, - сказав Конашевич,
кланяючись.
Аксак був дуже радий з цього. Зараз гостi стали за столи сiдати, де
кому було призначено.
Як лиш гостi посiдали, вiдчинились бiчнi дверi, i туди всипались до
їдальнi мов з рукава, слуги з умивальницями. Кожний держав у руцi посудину
з теплою водою, перевiсивши через плече рушник. Розпочалась прелюдiя
панського пиру - умивання рук перед їдою.
Опiсля друга партiя слуг з'явилася з полумисками i вазами. На
полумисках було краяне м'ясо рiзного роду: свинина, воловина, телятина,
дичина. Кожний гiсть нагортав на свою тарiлку руками. У вазах були
рiзнокольоровi пiдливи: з шафрану, вишень, сливок, цибулi. Гостi черпали
варехами на свої тарiлки, мочали в це куски м'яса i їли руками. Потiм
нагортали ще на свої тарiлки i подавали своїм слугам, що стояли кожному за
спиною. Цих слуг не дуже було менше, як панiв. Слуги зараз пряталися, мов
собаки по кутках, i їли спiшучись, щоб бути на своєму мiсцi перед
слiдуючою стравою.
То було перше дання. Тепер з'явились новi полумиски а печеним та
смаженим м'ясом. Йшло так, як першого разу. При цьому пили пани пиво. Це
м'ясиво було так солене i перчене, що непривикшому до таких смаколикiв
Конашевичевi аж сльози в очах стали i язик задубiв. Коли б це не було при
панському пирi, був би, певно, сплюнув вiд цiєї панської поганi.
На третю чергу йшли рiзнi солодощi, смаженi в медi, овочi тутешнi i
заморськi.
Тепер йшло пиття. Служба наливала в чарки малмазiю, меди, вина. Тепер
розв'язалися гостям язики, i стали говорити собi всiлякi чемностi. Бо
дотепер усе мовчало, i чути було лише жування i цьмакання.
Розумiється, що перше слово забрав пан Аксак, в честь достойного гостя.
Цей йому опiсля вiдповiв i так йшло чергою, сусiд промовляв до сусiда.
Конашевич сидiв бiля якогось шляхтича, котрий вшанував Конашевича чаркою i
гарною промовою по-польськи, в якiй не було, крiм пустих фраз, нiчого
мудрого. Конашевич, щоб його не обидити, мусив йому вiдповiсти, а що
по-польськи говорив не добре, то вiдповiдав по-українськи.
Наприкiнцi висказав бажання, щоб Рiч Посполита, спiльна їх вiтчизна,
пересвiдчилася в щирих намiрах козацтва i пригорнула його до себе як рiдна
мати, щоби злучила свої сили з силами того молодого лицарства на добро
християнського свiту в боротьбi з ворогами Христа.
Коли Конашевич говорив, у їдальнi стишилося. Пан Хлоднiцький пильно
слухав, питаючись iнколи пана Аксака про значення деяких слiв.
Всi крикнули "вiват". Пан Хлоднiцький говорив стиха до Аксака:
- Той чоловiк для мене загадочний. Менi не хочеться вiрити, щоб це був
запорожець з таким вульгарним назвиськом: Конашевич. Бачив я запорожцiв у
Варшавi, та воно зовсiм не те. Пiдозрiваю, що то якийсь замаскований
шляхтич. Я буду вашiй милостi дуже вдячний, коли позволите менi з ним на
самотi поговорити.
Пир протягся дуже довго. Питтю не було кiнця. Пили i балакали. Пили
пани i слуги. Деякi стали дрiмати таки "на пнi", не зважаючи на те, що в
їдальнi був великий галас. Кожний хотiв переговорити i перекричати
другого.
Наприкiнцi гостi стали вставати вiд стола i дякувати собi взаємно.
Деяких мусили слуги вести пiд руки до їх повозок. Конашевич пiшов до своєї
кiмнати. Вiн, як усе, пив дуже мало. Хотiв тверезо стати до дискурсу з
ясновельможним. Його страшенно пекло i в губi, i всерединi вiд того перцю,
й солi, та рiзних кухарських приправ. Здавалось йому, що язик спух. У себе
став полоскати горло студеною водою. Ледве докликався Антошка. Вiн також
замiшався мiж слуг i добре випив.
"I то називається життя по-панськи. Скiльки-то людей можна було
поживити i напоїти тим, що змарнувалось. I то все з людської кревавої
працi, з поту пiдданцiв. Говорiм, що хочемо, а ще наш православний Аксак
дуже вiдбився вiд цього польського панства. Хай їм всячина! Цiкавий я
знати, коли цей ясновельможний сенатор прикличе мене на розмову? Сьогоднi
вiн-то, либонь, не зможе язиком повертати. А дививсь на мене, начеб чорта
побачив. Йому мiй козацький чуб не подобався. То би то цiкаво було
пiдслухати, що тi панове мiж собою про козакiв говорять? Вони нас не
знають нi трiшки, а вiрять у те, що їм тi лицарi з українних границь про
нас наторочили.
Конашевич став перевдягатись з празника у будень. Коли вже з тим
упорався i поклавсь на постелi вiдпочити, як зайшов до нього пан Аксак.
Вiн був дуже вдоволений з пиру i тверезий, бо, як господар дому, пив мало.
- Гарно, вашмосць, списався, далебi гарно, i лях не може собi дати ради
з вашмосцем. А я зразу побоювався, щоб вашмосць зараз зразу яким гострим
словом йому не вiдрубав, бо признати треба, що початок його мови на те
заслуговував. А треба знати, що пан Хлоднiцький ще перед обiдом бажав собi
побачити моїх хлопцiв i я йому їх привiв. Питав зараз про їхню науку, чому
вони не пiшли до якого лiцею? Опiсля став з ними розмовляти. Розумiється,
що говорили за латину, бо без цього годi шляхтичевi на свiтi жити.
Дивувався їх знанню i був певний, що їх вчить якийсь патер, бо вони по
всiх панських домах учителюють. Я за них вiдповiв, що їх вчить чоловiк
свiтський, до того православний. Я зараз хлопцiв вiдправив, побоюючися,
щоби котрий не виговорився з чим, що вашмосць iз Запорожжя, та не
заговорив дещо про запорожцiв. Вiд того мiг би лях з дому втекти. - Пан
Аксак смiявся. - Дуже я вашмосцi зобов'язаний, що так достойно поводився,
та ще тебе за одно прошу: вiн хоче з тобою говорити. Вiн пiдозрiває, що
вашмосць - перевдягнений шляхтич, може, який банiта польський, що перед
урядом ховається. Вiн буде до тебе пiдходити, не вiдповiдай йому рiзко. Я
знаю, що вашмосць iнколи гаряче купаний.
- Я буду говорити правду.
- Я знаю, що твої уста неправди не скажуть. Та правда не буває така
пекуча, коли її у гарну форму прибереш. I ти так роби. Не дуже на панiв
гримай. А як тобi подобався панський пир?
- Скажу правду, що менi зовсiм не подобався. Це отруя i марнотратство.
- А польськi пани так живуть щодня. Я те сам бачив i не хотiв перед
ляхом показати, що я скуп'яга i також знаю поставитися. Мiй кухар служив
по панських домах i знав, як усе приладити. Та чи вашмосць справдi того в
життi ще не бачив?
- Не бачив. Я в Польщi нiколи не бував.
- А у князя Острозького?
- Я до князя на пири не заходив i мiж блюдолизiв не пхався. Але те
знаю, що князь сам живе просто, як аскет. Не чував я також про пири у
князя. Великих панiв з Польщi у нього не буває. Як вiдомо вашiй милостi,
вони його не люблять, а вiн їх теж не дуже. Меншу братiю приймає князь
скромно. Йому байдуже, що про нього говорять, бо i так окричали його
скупарем. Нарештi, коли б князь тiльки видавав на пири, що польськi пани,
не набивав би стiльки бочок золотом та срiблом.
- Пан Януш його у цьому виручить. Вiн тепер одинокий спадкоємець, як
його брат, один i другий, вмер.
- Хiба ж i князь Олександр вже не живе?
- Не знаєш, вашмосць, цього? Завтра покажу тобi вiршу чи там лемент на
його смерть, скомпонований через Острозьку школу.
- Було чого лементувати, - говорив Петро, - здавалося, що бодай
половина великої фортуни Острозьких останеться при православних, та й це
пропало. Така наша доля. Князь Януш зляшився з тiлом i кiстками. I школа,
i друкарня - усе загириться. Менi дуже старого князя жаль. Не завидую його
багатству. Доля люто його переслiдує.
Конашевич обняв голову руками i важко задумався. Йому нагадалася його
молодiсть. Величава стать старого князя стала йому перед очима. Аксак
помiтив, що Петровi канула сльоза на стiл.
- Не гадав я, що вашмосць цього не знаєш, я був би тобi цього нинi не
говорив. Бачу, що ти спiвчуваєш горю князя.
- То мiй добродiй. Йому завдячую те, що знаю, i чим я є. Коли б не
ласка князя, не був би такий худопахолок, як я, добивсь вищої освiти. Нинi
я був би в
душевнiй темнотi орав невеличкий батькiвський загонець. Смерть князя
Олександра - то не лише горе для старого батька, i так вже надто прибитого
горем, але це горе всю православну Русь дуже болить. То цiла Україна
втратила в особi князя Олександра велику могутню опору, одну з цих
нечисленних, якi нам лишилися. Вiд межi Польщi щораз ближче до нас падуть
цi опори одна по однiй. Ляхи добираються щораз до серця України. Яких-то
треба буде зусиль, якої боротьби, щоб ту навалу здержати. Цiлий той тягар
звалиться тепер на нашi плечi. Вже i в Києвi лях стає твердою ногою. Ось
чому я намагаюся пiдготовити синiв українського православного вельможi до
того, щоб вони, як виростуть, - дай їм боже здоров'я - не пiшли слiдом
других, а держалися свого рiдного, православного грунту. Якби у мене була
до цього спромога, я би скрiзь учителював по домах наших вельмож i усюди
ширив би ту саму правду. Та в мене такої спромоги немає. Я лише хотiв би
бути того певний, що мої дорогi учнi не пiдуть тою дорогою i стануть
колись славними оборонцями церкви i народностi. Не знаю, як довго
доведеться менi цю мою мiсiю в домi вашої милостi сповняти. На мою думку,
їх образування на моїй науцi не скiнчиться. Їх треба буде вислати у свiт.
I я потерпаю, що як вони пiдуть на захiд (а куди ж могли би пiти?), щоби
моя праця не пiшла намарне, щоби цих молодих душ не повели туди, куди
пiшов князь Януш, син славного православного батька.
- Без поради вашмосцi я нiчого не зроблю. Та чого ж би нам так швидко
розставатися?
- Спасибi вашiй милостi за довiр'я та честь. Але я тут не можу сидiти
аж до їх виросту. Мене жде iнше завдання. Я мушу ще за iншими пiдпорами
нашого побуту, нашого iснування шукати.
- Не розумiю цього добре.
- Це козацтво, ваша милiсть. Його так лишити не можна. Його треба
зорганiзувати так, щоб воно стало поважною силою, з якою Польща мусить
числитися. Козацтво тепер-то молодець, повний енергiї i сили, перейнятий
благородною думкою, але без життєвого досвiду. Такий юнак, полишений сам
собi, робить промахи, а навiть може зiйти нiнащо. Навпаки, коли вiн мати
буде розумний провiд, може стати славним чоловiком. Якщо з козацтва таке
станеться, тодi солоницький погром не повториться.
- Вашмосць, чи не надто iдеалiзуєш козацтво? Тi промахи, як ти їх
називаєш, переступили межi промахiв, це вже гiльтайство, супротивне
прийнятому порядковi.
- Ваша милiсть, не знаєш козакiв так, як я. То були лише промахи, а не
гiльтайство. Не козаки дали до цього причину, а своєвiльство i утиск
панiв. Пани допускалися на простому народi безправства супроти законного
порядку i не дивно, що козаки безправством хотiли безправно побороти.
- Не легкого завдання пiднiмаєш, вашмосць. З свавiльної буйної купи
зробити карну, здисциплiновану силу, то праця Сiзiфа.
На те Конашевич, усмiхаючись:
- Коли б був Сiзiф познайомився трохи з правилами механiки, коли б був
прочитав науку Архiмеда або познайомився з великими будiвничими Ассiрiї,
Вавiлона та Єгипту, був би стiльки не намучився i був би, певно, доконав
свого. Жодне завдання не може бути неможливе до переведення, коли знаємо
способи i засоби до того. Сiзiф не вмiв собi ради дати з одним каменем, як
його нагору витягти, а стариннi механiки знали витягти вгору велетенськi
каменi i полишити на це такi свiдоцтва, над якими теперiшнiй свiт з дива
не може вийти.
- А вашмосць вже збагнув, якi правила Архiмеда треба примiнити до
козацтва?
- Так! Козацтву треба вказати благородну християнську мету. Треба йому
вказати iдеал, запалити в ньому невгасаючий огонь любовi до того iдеалу,
одушевити його, а тодi все зробиться легко. То, однак, праця на десятки
лiт, i мого життя до закрiплення цього замало. Але я мушу зробити початок,
покласти фундамент до цеї будiвлi. За цим пiдуть другi, третi поколiння, i
наше козацтво стане славне.
- Яка ж то мета, той iдеал?
- Наша православна благочестива церква, наша мати. У нiй з'єдиниться
увесь український народ. Треба лише довести до того, щоб козацтво пристало
до церкви. Все лишиться, а ця одна опора останеться тверда, мов скеля. За
те, що козацтво стане охоронним муром для церкви, вона його облагородить,
поборить його дикi iнстинкти, пiднесе його, виведе з хаосу, поставить його
в iм'я iдеалiв на твердiй почвi.
- Гарно, вашмосць, говориш. Хай тобi бог помагає цього доконати, а менi
дай боже хоч початки цiєї працi побачити.
Аксак стиснув Петровi руку i вийшов.
По його вiдходi думав собi Конашевич:
"Звiдкiля у мене сьогоднi такий резон узявся? Не раз я хотiв з цим
паном ширше на цю тему поговорити та мої замисли ясно виложити, а нинi так
нi з того нi з цього прийшло до того".
Опiсля забрав хлопцiв i пiшов гуляти по городу.
Другого дня, коли Конашевич сидiв з хлопцями при науцi, прийшов Антошко
i сказав, що цей грубий пан прислав за ним свого лакея. Конашевич пiшов
зараз так, як стояв. Пан Хлоднiцький лиш що поснiдав. Надяг на себе
оксамитний халат, рамований соболевим хутром. Вiн курив люльку i
проходжувався по кiмнатi.
Конашевич ввiйшов i поклонився.
- Добрий день вашмосцi. Сiдай, прошу, - вiн вказав Петровi стiлець. -
Вашмосць мене вчора дуже зацiкавив своєю особою.
- Ваша милiсть звернули на мене, худопахолка, свою ласкаву увагу.
- Бо так мусило статися. Поява вашмосцi була для мене милою
несподiванкою. Про вас, запорожцiв, я iнакше думав.
- Гiрше, неправда ж?
- Далеко гiрше. Я багато наслухався про них вiд моїх землякiв. Вiдтак
бачив я, як привезли у Варшаву Наливайка i його товаришiв i не мiг мати
доброї думки про вiйсько, що таких ватажкiв має.
- Правда, ваша милiсть, що вони були збiдженi, зломанi, обдертi i в
кайданах? Але я бачив того самого Наливайка, як вiн був на волi, коли мав
славу першого лицаря, першого гармаша на всю Україну. Тодi виглядав вiн
так, що я був би перший подав голос, щоб його ватажком вибрати i був би
пiшов за ним в огонь i воду. Та жовнiри пана Жолкевського, пiймавши його,
не жалували собi. Таке знущання може й залiзо стерти, зломити, не то
чоловiка.
- Не розумiю, як може чоловiк з вищою освiтою так iдеалiзувати
звичайного розбiйника i жалiти його.
- Припустiм, ваша милiсть, що Наливайко був розбiйник, то спитаймо
себе, хто його до такого довiв? То був чоловiк, повний лицарського
анiмушу, молодечої залiзної енергiї, котру мусив з себе видавати великою
струєю. Чому ж Рiч Посполита не узнала цього i його козацького завзяття не
використала для себе? Навпаки, пiдсувала йому багато пального матерiалу до
невдоволення i до бунту?
- До чого ж Рiч Посполита мала його вжити?
- До того, до чого судьба призначила увесь козацький рiд: до оборони
християнського свiту, до боротьби з ворогами Христа. Я того певний, що
коли б який християнський край, що стикається з мусульманством, мав такого
Наливайка, ватажка з такою iнiцiативою, таке лицарство козацьке, то по
турках i татарах при малiй допомозi i слiду не стало би в Європi.
- Через це своєвiльство козакiв на турках Рiч Посполита має вiчнi
клопоти з Великою Портою, вiчнi оправдування i оплачування великим
вiзирам, пашам. А чи того треба? Чого Речi Посполитiй Турцiї боятися?
- Гадаєш, що Польща спростала би Турцiї, коли цього не може зробити
багата Венецiя, цiсар римський i угорськi князi?
- Вони цього не можуть зробити, бо не мають козакiв. Такий погляд - то
велике неоправдане недооцiнювання своїх сил. Польщi треба лише дати
козацтву волю i лише козацтву це завдання доручити. Тi грошi, якi Польща
непотрiбно топить в кишенях вiзирiв, башiв, ханiв i мурзiв, треба би краще
видати на узброєння козацтва. Треба знести козацький реєстр. Хай кожний
буде козаком, хто схоче. Тодi стане до бою козацького вiйська не тисячi, а
сотки тисяч, тодi на святинi святої Софiї засiяє замiсть пiвмiсяця хрест.
- Го-го-го! Вашмосць, знову не туди забiгаєш. Як тепер не можна собi
дати ради с тисячкою збунтованих козакiв, то що воно було би, якби їх
зiбралися сотки тисяч? Вони би всю шляхту вирiзали впень, цiлу Рiч
Посполиту вивернули би горiдном. Впрочiм, як всi будуть козаками,
лицарями, то хто ж буде на панськiм ланi робити панщину?
- На панiв? Прошу менi вибачити, що я обставин пiдданчих в Польщi не
знаю i можу говорити лише про те, що у нас на Українi твориться. Говорю
про панiв тутешнiх. Вони прийшли сюди не кликанi, непрошенi, а лише для
легкої наживи на плодючiй українськiй землi. Те, що говориться на Западi,
у Польщi, про культурну мiсiю панiв на Українi, це неправда. Культура була
тут за українських, а опiсля за литовсько-українських князiв. Тi всi
королiвськi надання на Українi, тi подарованi панам землi були по
найбiльшiй частi вже заселенi українським людом i козаками. Вони це все
захопили для себе i хочуть витиснути з цiєї багатої землi всi користi за
помiччю працi, кровi i поту українського хлопа. Тому вони хочуть мати
найбiльше пiдданцiв, а найменше козакiв. Козаки на Польщу не пiдуть, бо
нема чого. Я не знаю, як у Польщi поводяться пани з своїми
одновiрцями-пiдданими, але тут, у нас, обходяться, мов зi скотом,
називають його бидлом, забирають навiть його вiру, знасиловують душу. Тому
народ втiкає до козакiв, а потому вертає, щоб помститися на панах за себе
i за своїх рiдних. Польща для вигоди українських панiв нищить у себе
найкращий вiйськовий матерiал. Не буде утиску, не буде i бунтiв. Польща
забороняє козакам ходити на море проти татар i туркiв, котрi не дають нам
жити. I це викликає невдоволення, Енергiя замiсть на муслємiв
виладовується на панiв. Так буде доти, поки Польща не схаменеться, не
приборкає українських панiв, щоб народу i грецької вiри не угнiтали. Хай
цi пани будуть змушенi своїм пiдданцям дати волю, а тодi i одним, i другим
буде добре жити. Ваша милiсть натякнули, що не було би кому на панськiм
ланi робити, коли б усi стали козаками, цебто людьми вiльними. А що
роблять тi пани, що закликають людей до себе на слободу i зобов'язуються
через 25 лiт не жадати вiд слобожан нiчого? Вони якось обходяться через
цей час без панщизняних пiдданцiв i якось живуть. Чому би не мало так усе
бути?
Пан Хлоднiцький не знав, що на те сказати, i заговорив так:
- Годi ж, щоб пан був з хлопом за панє-брацє.
- Такого нiхто не вимагає. Хлопу навiть на думку не прийде з панами за
одним столом сiдати, але хай йому дадуть жити, щоб вiн знав, що його i чим
може довiльно розпоряджатися. Не треба його доводити до одчаю, бо то
колись страшно помститься над Рiччю Посполитою. Нас не задавите. З
Наливайком козацтво не загинуло. Воно живе i крiпшає за Днiпровими
порогами, там його ваша рука не досягне. Там ми безпечнi i звiдтам не
перестане грозити небезпека панськiй владi i свавiльству. Людей нам нiколи
не забракне. Мальконтенти усе знайдуть щiлину, якою на Запорожжя
дiстануться помимо погроз, шибениць i паль. Зброю ми самi вмiємо кувати, а
решту добудемо на вороговi. А тим часом Рiч Посполита обезсилиться,
створить ордi ворота у свiй край, а польськi посли муситимуть вибивати
поклони перед вiзирами, ханами i всякою мусульманською наволоччю, котра
дрижить на спогад козакiв, i набиває польським золотом турецькi кишенi. А
це золото опiсля дiстанеться нам, козакам. Вкриється Чорне море козацькими
байдаками, задрижать мури Царгорода й iнших приморських городiв, i те
польське золото привеземо до нас.
- Вашмосць, менi не поетизуй! - говорив пан сердито. - Ми приказали
вашi байдаки попалити.
Конашевич на те лиш усмiхнувся:
- Буцiмто ми цього приказу послухали? Не жити нам без байдакiв, без
походiв. Ми їх безвпинно будуємо.
- Такий непослух буде строго покараний, - каже сердито пан Хлоднiцький.
- Козаки до цього зобов'язанi загодою.
- Неможливого зобов'язання нiхто не додержує, i той, хто такi вимоги
ставить, повинен про це знати. На Україну нам дорога заперта, куди ж ми
дiнемось? Нас орда шарпає, забирає тисячки людей в ясир, а ми їх маємо
шанувати? А як нам без байдакiв на них iти? Козацтво витворило конечнiсть.
Зразу самооборона перед невiрними, а опiсля - гнiт панiв. А Польща,
замiсть нам пособляти, нищить нас. Коли бiда Польщу притисне, тодi
козацтво їй добре, тодi, сипле обiцянками на всi боки. Коли ж небезпека
мине, тодi козаки кидайте зброю i йдiть на панський лан, пiд канчук. А хто
ж на таке згодиться, хiба нерозумний вiл, а не лицар. Ми хочемо робити для
iнтересу загалу, пани роблять для iнтересу власного.
Чим бiльше Конашевич запалювався, тим бiльше пан злився i багрянiв. Вiн
каже:
- Ти, вашмосць, засмiло зi мною говориш. Ти подивись, на яких рiзних
суспiльних щаблях ми стоїмо. Ти занадто висунув свої козацькi рiжки.
- Ми на таких щаблях стоїмо, на яких нас провидiння поставило. Я не
кликаний, був би не смiв сюди прийти, не питаний, я був би того не
говорив. Коли мене питають, мушу говорити правду. Моїх козацьких рiжкiв я
нiколи не ховав i не мав потреби їх тепер висувати. Я сказав нагу правду,
хоч вона була гiрка, i я з цього радий. Чи краще було би, коли б я був
лукавив, пестився до панської ласки та притакував поганим сплетням на моїх
братiв? Тодi би я сам собою мерзився.
Пан Хлоднiцький був лихий i нiчого не говорив бiльше. Настала прикра
мовчанка. Конашевич ждав. Пан навiть не подивився на нього.
"Дурний черевань, - думав Петро, - зарозумiлий, чорт не знать на що. Ой
пани, пани! Проклянуть вас колись вашi внуки, як знидiють i пiдуть пiд
чуже ярмо. Ми не раз ще впадемо, але пiднiмемося."
По дорозi стрiнув його Аксак i покликав до себе:
- I яка ж там випала диспута?
- Так, як можна було сподiватися, їх милiсть пан сенатор не дуже був з
мене радий. Не розумiю, чому тi люде нiчого не хочуть розумiти, хоч би
викладав їм правду, мов на лопатi. Вiн так огородився своїм становим
великопанським егоїзмом, що поза це не може видiти нагої правди.
Дальшу розмову перебив лакей, котрий принiс вiд ясновельможного
сенатора прошення, щоб мiг зараз говорити з вельможним паном.
Аксак вийшов.
- Слухай, ваша милiсть, мiй достойний господарю. Я мушу звернути твою
увагу, що ти держиш гадюку за пазухою. Як можна такому харцизовi поручати
виховання шляхетських дiтей? Вiн їх виховає так, що вони колись тебе
самого зарiжуть.
- Що ж тут такого сталося?
- То харциз! - крикнув пан Хлоднiцький. - То другий Наливайко росте.
- Що ж вiн такого сказав?
- Бiльше не мiг сказати. Коли б це сталося в моїм домi, то я би його на
тiм проклятiм чубi казав повiсити. Вiн заповiдав упадок Польщi, нашої
спiльної матерi, заповiдав бунт, непослух, розпинався за тим хлопством, з
якого сам вийшов. Ну прошу, - говорив сенатор, б'ючи рукою по чолу, - i я
мiг на хвилю пiдозрiвати, що то перевдягнений шляхтич. Так мене той хам
своєю огладою обманув. Кажу, ваша милiсть, i прошу в iм'я наших
шляхетських спiльних iдеалiв, прожени його зараз з дому, не дай затруювати
шляхетських дiтей бунтарською, хлопською отрутою, вижени його зараз, бо я
не можу однiєї ночi пiд одним дахом з ним ночувати.
- Не хвилюйтесь, ваша, милiсть. Я Конашевича знаю, та його спосiб
говорення, але вiн зовсiм не є кровожадним, то чоловiк правий!.
- Ха-ха-ха! - смiявся злобно пан Хлоднiцький, аж йому черево тряслось.
- Хлоп - i правий чоловiк! Зi мною повинен був говорити iнакше, бо я йому
нерiвня. Ваша милiсть, не фортунний вибiр. Хто вашiй милостi таке порадив?
То, певно, якоїсь шизматицької голови концепт.
Пан Аксак побагрянiв:
- Ваша милiсть зволили забути, що i я належу до грецької церкви, i
прошу покiрно так зневажливо не висказуватися про мою вiру.
- Нема що багато говорити: прожени його зараз. Його мiсце при конях, а
не в шляхетських покоях.
- Не можу вволити волi вашої милостi, бо я господар в моєму домi i я не
малолiтнiй.
- Знайшов свiй свого, - говорив сердито пан сенатор. - Ви всi однаковi
i тiльки блахманите очi Речi Посполитiй, що ви їй вiрнi, а держитесь тої
клятої шизми.
- Ваша милiсть! Гостиннiсть має свої права, але рiвночасно накладає на
гостя певнi обов'язки. Я ще раз прошу не обижати моєї вiри.
- Я зараз звiдси забираюся, - кричав пан Хлоднiцький.
- Не обмежую волi вашої милостi, за мою щиру гостиннiсть платите менi
обидою.
Пан Аксак вийшов вiд Хлоднiцького червоний, мов буряк. За ним услiд
вийшов i пан Хлоднiцький та став кликати свою службу, якiй приказав зараз
складати у купу речi i збиратися в дорогу. Нiхто не знав причини такої
змiни. Служба знала, що тут посидять кiлька днiв, i розтаборились з цiлим
крамом.
Аксак пiшов до жiнки i розповiв їй свою розмову з гостем.
- Хай собi їде. Ми до цього не дали причини. Будемо мати науку на
будуче, щоб з ляхами у жоднi приятелювання не заходити. Чого пан сенатор
Конашевича чiпався? Гадав, що йому поклони битиме, а ми з цiлою родиною
прямiсiнько пiдемо до костьолу. Не знаю, чи то брак виховання, брак
пiдстав товариської оглади, чи польська зарозумiлiсть?
Пан Аксак вдоволився тим, що почув вiд жiнки, i пiшов до Конашевича:
- Прогнiвив вашмосць сенаторський маєстат мого гостя, вiн зараз
вибирається вiд мене.
- Коли я його прогнiвив, то чого ж на вашу милiсть свою злiсть зганяє?
Я запевняю вашу милiсть, що я поводився i говорив чемно i достойно. Краще
менi було до нього на розмову не йти.
- Не роби собi, вашмосць, з цiєї пригоди нi раз нiчого. Вiн,
погнiвавшись на тебе, накинувся зневажливо на нашу благочестиву вiру, а я,
рiч природна, цього собi чемненько, навiть надто чемненько, випросив. Я
такого, не зважаючи на обов'язки господаря, не мiг стерпiти.
У Конашевича заблищали радiстю очi:
- Цього я i надiявся. Виходить, що наша церква знайде в потребi
могутнiх оборонцiв мiж нашими православними вельможами. Передi мною пан
сенатор якось про шизму нiчого не говорив, а це щастя, бо я був би не
змовчав, а могло вийти ще поганiше.
Пан Хлоднiцький, виїжджаючи, хотiв попрощатися з панею Аксаковою, та
вона заявила, що нездужає, i до нього не вийшла.
Вiн виїхав вiд Аксакiв, не попрощавшись нi з ким.
Того дня вже панського обiду не було. Конашевич зi своїми хлопцями
наїдав борщ i вареники зi сметаною.
В цiлiм домi настав давнiй порядок.
Конашевич заходив мiж київське мiщанство. Всюди його радо приймали.
Заходив мiж купцiв та ремiсникiв цехових, бував на весiллях i хрестинах.
Усi не знали, де його посадити. Загально звали його козаком Петром, "той
пан Петро, що у пана суддi Аксака живе, паничiв учить i має у нього велике
слово".
О. архiмандрит, коли про це довiдався, поїхав зараз до Аксакiв. Вiн тою
справою дуже зацiкавився. Це копало пропасть помiж шляхтою римської i
грецької вiри i тим самим зближало вельмож до церкви.
- Петре, ти моя надiя. Коли б ти знав, чого я по тобi жду, то ти би аж
злякався.
Увесь час свого побуту в Києвi не мав Петро жодної вiстки з Чепелевого
хутора. Часом стрiчав Петро козакiв з Сiчi, та нiхто не знав сказати, що у
Чепiля дiється.



Х

Як Петро виїхав вiд Чепеля з запорожцями, стало на хуторi, мов по
вiйнi. Сiчовi гостi нiчого собi не жалували - нi їжi, нi напиткiв, i цiлий
домашнiй порядок пiшов горiдном. Тепер по тих спiвах, музиках i гульнi
стало в хуторi тихо, мов вмерця винесли. Усi вiдчували брак Петра, а
особливо Маруся. Вона зразу не виходила цiлими днями з своєї кiмнати, де
їй усе нагадувало коханого Петра. Усе, чого Петро дотикався своєю рукою,
вона цiлувала нiжно i берегла, мов дорогу пам'ятку.
Мама до неї не торкалася. Краще її було оставити саму, чим розважати, а
воно само вiд себе перейде. Те саме робили i всi домашнi. Горпина заходила
до неї частенько, а тодi не було мiж ними iншої розмови, лиш про Петра.
За кiлька днiв важкого смутку Маруся отямилась i взялася знову за свою
буденну роботу. Але вона дуже перемiнилась за той час. Вона споважнiла i
зробилась мовчазлива, начеб її десять лiт вiку прибуло. Коли спiвала, то
лиш у себе в кiмнатцi i то лише тi пiсеньки, котрих Петро любив слухати.
Якось зимою випало сотниковi поїхати з кiлькома козаками в дорогу на
кiлька днiв. В хуторi хазяйнувала сама сотничиха з челяддю. Не було це
нiчого незвичайного, бо таке не раз траплялося, тепер, взимi, був час
спокiйний i не було жодної небезпеки.
Одної ночi, коли всi вже спали, почула Маруся, як дуже собаки на хуторi
загавкали та й вiдразу замовкли. Це її чогось занепокоїло, i вона встала.
Мати каже:
- Певно, десь вовка зачули. Тепер якраз проти святого Миколи вовки у
тiчки збираються.
- Менi чогось лячно. Коли б це вовк, то собаки би не замовкли. Я пiду в
челядну та розбуджу кого, щоб подивився.
- Так бодай надягни кожушину та обуй чоботи, бо, чого доброго, ще
перестудишся.
Лиш що Маруся вийшла в сiни, як вдарило луною крiзь оболонки. Маруся
вiдчинила дверi i скрикнула. Це загорiлась стайня. А там стояли воли,
корови та конi. Вони, прочуваючи небезпеку, стали ревiти. Маруся кричала:
- Гей, вставай, бо горимо!
А сама побiгла у двiр, щоб вiдчинити стайню та випустити товар, поки
челядь повстає.
Не перейшла ще половини обори, як її хтось сильними руками позаду, мов
клiщами, обхопив. Маруся скрикнула раз, та в цiй хвилi заткали їй рота i
при-слонили рядном голову. Вона чула, що її хтось несе поперед себе i
втiкає щосили.
З хати повибiгала челядь i стала рятувати стайню. На селi вдарили на
пожар у дзвiн церковний. Люде стали збiгатися до пожару i гасити огонь.
Огонь був очевидно пiдложений. У цiй метушнi про Марусю усi забули. Вони
почули, як скрикнула, та думали, що пожар тому причина. Лиш згодом, як
потушили огонь, сотничиха оглянулася за дочкою. Нiхто не знав, що казати,
бо нiхто її не бачив. Мати була в одчаї, шукала за нею усюди, кликала. Усе
даремно. Усi потратили голови - дiвчина пропала. А тут така нiч, що й
слiду не побачиш.
Козаки посiдали на коней i роз'їхались у рiзнi кiнцi.
Старий Онисько каже до сотничихи:
- Нашу Марусю хтось викрав, бо в огнi згорiти не могла. Менi дивно, що
нашi собаки цього злодiя через ворота пустили. То мусив бути хтось такий,
кого вони знають, бо чужого би на куски порвали. - А далi Онисько
скрикнув: - Господи святий, це, певно, Срулькова робота!
Усi тепер нагадали собi жидка.
Старий Онисько схопив з стiни рушницю, вибiг до стайнi, сiв на коня
таки без сiдла, прикликав за собою собаку i полетiв за ворота. За ним
поїхали два козаки.
Марусю понесено геть за хутiр, де не доходило свiтло пожару. Вона
пручалась з усiєї сили та не могла себе освободити. На тiм мiсцi стояли
якiсь двi постатi на конях i держали третього коня за поводи. Той, що її
нiс, сiв на коня. Йому пiдсадили Марусю i всi троє помчали вихром у степ.
- Тепер ти будеш моєю, хочеш ти чи не хочеш. Мусиш забути свого
Петруся, чортового сина.
Дiвчина аж завмерла зi страху вiдразу, побачивши бiля свого лиця погане
рябе лице Сруля.
Гнали так аж до свiту. Тодi стали пiд якимсь деревом, позлазили з
коней. Маруся вже не мала рядна на лицi та усiх бачила.
Крiм Сруля, було тут ще двоє обiрванцiв, розбишак страшних, мов чорти.
Марусi вiдiткали рота, але зв'язали позаду руки. Тепер, вдень, побачивши
таку красу, аж язиками прицмокували. Срулько не зводив очей з дiвчини, аж
горiв увесь.
Один з розбишак каже:
- То ти, миршавий, хочеш, щоб ця чудо-дiвчина з тобою, поганим, жила?
- По це ж я з вами їхав.
Тодi той розбишака узяв його за вухо i каже:
- А ми за що з тобою їхали? Чим ти нам заплатиш за труд?
Срулько поблiд:
- Те, що я вам обiцяв, уже почасти дав, а решту дам зараз. - Вiн вийняв
гаманець з кишенi i подав розбишацi.
- Вибачай, небоже, не для пса ковбаса, не для кота сало. Дiвчину ми
беремо собi. Вона варта султаншею бути, а перший стрiчний татарин дасть за
неї п'ятсот
червоних, а два рази стiльки вiзьме за неї на базарi у Кафi або
де-небудь.
Маруся чула те все i вiдразу зрозумiла, яка їй доля призначена. Вона
перелякалась так, що серце геть застигло, i не могла промовити словечка.
- Так ви менi хочете вiдiбрати мою добичу? - скрикнув Срулько не своїм
голосом i блимнув люто очима, мов вовкулак, та заскреготав зубами.
Розбишаки стали смiятися:
- Не хвилюйся, козаче, i не сердься, бо ми її вже взяли.
- А мої грошi, що я вам заплатив?
- Говорiм на розум. Де нам на думку прийшло, щоб таке гороб'яче
опудало, як ти, посмiв посягнути на таку кралю? Ми думали, що це буде
якесь гоже-негоже. Ти навiть набрехав перед нами, що вона тебе любить, а
вона дивитись на тебе не може не сплюнувши, а це дiвчина - хоч у
султанський гарем. Та ми твоєї кривди не хочемо, ось маєш твої грошi, а
дiвчина - наша.
Вiн шпурнув Срульковi гаманець з грiшми в лице. Срулько посатанiв.
Хвилинку подумав. Вони гадали, що вiн з тим погодився. Та вiн миттю
вихопив ножа i штовхнув Марусi в груди в саме серце.
Дiвчина застогнала раз i впала, мов пiдкошений цвiт, на снiг нежива.
Розбишаки скрикнули:
- А ти, злодiю, що зробив?
- Хай не буде нi менi, нi вам, коли так, - говорив Срулько, запiнившись
мов скажений пес. Дрижав усiм тiлом.
- Ти, душогубе, на таке лиходiйство зважився? Пiдожди. - Один вхопив
його так сильно, що не мiг ворухнутися.
- Давай, товаришу, мотуза.
- Люде добрi, що ви хочете зi мною робити? - жебонiв Срулько,
пручаючись. - Пожалiйте мене, не губiть. Я її дуже любив. Берiть усi мої
грошi, а мене пустiть. Бога бiйтеся.
- Грошi не твої, бо ти їх вкрав, може, сотниковi, i вони будуть нашi за
наш труд, що тебе повiсимо. Пiдеш вгору. Ти нам видер п'ятсот дукатiв.
- Якi був би виплатив сам сотник, - каже другий, - i не треба нам було
за татарином шукати. Ну, остання тобi година вибила.
Жидок верещав щосили, поки йому не заткали рота.
- Виє, шельма, та ще вовкiв накличе.
Перекинули мотуза за галузу, заложили Срулевi петлю на шию i пiдтягнули
вгору. Сруль повис. Здригнув кiлька разiв i сконав. Пiшла душа чортовi в
зуби.
- Що ж ми з цiєю бiдною зробимо? Годi її так лишати в степу вовкам на
снiданок, - каже один.
- Не турбуйся. Сотниковi люде наспiють зараз. Ми даваймо ногам знати,
щоб з ними не стрiнутися, а то не жити нам.
Пiдняли гаманець з грiшми з землi, обшукали ще Срульковi кишенi,
посiдали на конi i поїхали в степ.
Побачив їх Онисько з козаками здалека. Пес гнав за слiдом, мов вихор.
Пристанув пiд деревом i став жалiбно вити. Значить, що знайшли Марусю.
Онисько пiдганяв коня щосили. Аж до гриви прилiг цiлим тiлом.
Так. Вони Марусю знайшли. Лежала боком на снiгу з створеними
переляканими очима у калюжцi своєї кровi, яка ще не застигла. На деревi
висiв Срулько.
Онисько скочив з коня i припав до дiвчини. Гадав зразу, що, може, її
врятує. Та вона вже застигла. Дiд припав головою до мертвого тiла i
плакав, мов мала дитина:
- Марусенько моя люба, от чого дiждалась. Замiсть весiльного вiночка ти
у своїй кровi купаєшся. Бодай я був не дожив цього. Чи на те я тебе
няньчив, лелiяв, мов квiтку в садочку, моя ягiдко. Вже не почуємо твого
щебетання, твого срiбного голосочка. Боже, боже! За що ж така страшна
кара? Бiдний сотник, бiдна мати, всi ми бiднi без тебе будемо.
Козаки позлазили з коней i плакали теж. Нiхто не знав, що тепер їм
робити? Один з козакiв, втираючи рукавом очi, каже:
- Годi, дiду, нам пора вертати з мертвим тiлом на хутiр. Що тут
сталося, хто є той душогуб проклятий, нiяк не розберу.
Аж ось побачили вiсельника на галузi.
- Господи святий, спаси нас! Та дивiться, люде, це ж Срулько, то його
робота.
Козаки позлазили з коней i стали розглядатись за слiдами.
- Глядiть, їх тут було бiльше. Видно, що нi вона, небога, себе не
зарiзала, бо у неї пов'язанi руки, нi Срулько сам не повiсився, бо вiн теж
мотузом пов'язаний. Хто його розбере, як воно було?
Онисько не чув цього говорення. Вiн розрiзав мотуза, котрим зв'язали
Марусю. Сiв на осiдланого коня. Козаки подали йому обережно Марусине тiло,
i вiн держав її наперед себе, мов малу дитину. Мертва її голiвка
склонилась на плече дiда, як колись, коли дитиною на його руках засинала у
пасiцi. I тепер вона спить i вже нiколи не прокинеться. Онисько
придержував її голiвку рукою, i так поволi вертали додому. Чого їм було
поспiшати?
У хуторi здалека вже побачили сумне товариство i поспiшили назустрiч.
Бiдна мати, побачивши свою дитину мертвою, зомлiла. Дiвчата i молодицi
зливали її водою. Коли прочуняла, стала голосити. Рвала собi волосся з
голови з одчаю.
Настала страшна хвиля на хуторi. Збiглося усе село, допитам не було
кiнця. В цiлому хуторi зойки i голосiння. Сруля проклинали усi.
Марусю вмили молодицi, прибрали, мов до шлюбу, та нарядили в свiтлицi.
На її гарнiй головi пишався дiвочий вiнок з зеленого барвiнку. Маруся
лежала, начеб сонна. Тiльки карих очей не далось закрити. Даремно
силкувався на це старий Онисько. З цих очей визирав перестрах в
передсмертнiй тривозi.
Бiдна мати сидiла безвпинно при Марусi в тяжкiм отупiннi. Не далось од
неї вiдвести. Уста її шевелiли, начеб промовляла. Iнколи на її устах
появлялась на один миг зболiла усмiшка.
Сотничиху загорнули кожухом, бо в свiтлицi було холодно. Не рушилась,
як i пiп прийшов з дячками до парастату. З похороном треба було заждати,
аж сотник вернеться. За ним послали кiнних гiнцiв, щоб швидше вертався.
А за той час хата не зачинялася. Сходилося усе село, i мале, i велике
приходило поглянути востаннє на любу Марусю. Дячки читали псалтир.
Не годен цього нiхто описати, що дiялось з сотником, коли, вернувши,
побачив єдину дитину на столi помiж свiчками. У нього рвалось серце з жалю
на шматки. Замiсть пiд вiнець, повезли Марусю на кладовище бiля церкви.
Поховали Марусю в замерзлу землю.
З весною загадали висипати могилу, обсадити барвiнком, у головах
посадити червону калину та поставити хрест.
Не стало в хуторi гарної, доброї, мов янгол, Марусi.



ХI

Конашевич вже два роки з половиною учителював у Аксака. За той час лише
одного разу стрiнув у Києвi запорожцiв. Вони розповiли йому про сучасне
становище на Сiчi, але там нiхто ще не знав про те нещастя, яке скоїлося у
Чепеля.
Через увесь той час Конашевич працював пiд рукою о. Плетенецького
невпинно. Через Аксака приєднував шляхту православну, гуртував мiщанство у
церковних братствах i пильно слiдив за тим, що на Українi дiялось.
Те, що вiн бачив i над чим сумувала його душа, було дуже невiдрадне.
Ляхи, оп'янiлi ще вiд солонецької рiзнi i поменших мiсцевих козацьких
розгромiв, раювали по всiй Українi. Жолкевського всi благословили i
виносили попiд небеса. Вiн називався одиноким оборонцем шляхетчини перед
роззухваленим гiльтайством. Пани, почуваючи за собою силу, щораз бiльше
угнiтали нещасних пiдданцiв. Народ втiкав на Запорожжя.
Україннi пани слали безперестанку жалоби у Варшаву, а звiдтам йшли
прикази до українних старостiв, щоб нiкого на Запорожжя не пускати. Та це
помагало небагато, а втiкачiв було стiльки, що не можна їх було зупинити.
Конашевичевi ставало в Києвi тiсно. Його душа рвалась у широкий
козацький свiт. Вiн склав собi, вилелiяв у своїй душi план органiзацiї
сiчового товариства i хотiв зачинати свою роботу. А тут прив'язали його в
однiм магнатськiм домi, вiдiрвали вiд почви, на якiй мав працювати.
Конашевич заговорював кiлька разiв до о. архiмандрита, та о. архiмандрит
усе заговорював чим iншим. Видно було, що не хоче його ще звiдсiля
пустити.
"Господи святий, - думав собi Конашевич, - невже ж менi тут вiкувати
прийдеться на цiм бакалаврствi? Цю роботу може зробити хто iнший, який мiж
козацтвом на нiщо не здався. Далi вiрветься у мене терпець, начхаю на всiх
панiв i втечу на Запорожжя".
Тiльки не знати, що би на це сказав кошовий, котрий його сюди
призначив?
Його душа бунтувалася щораз дужче. Те, що з ним робилося, вважав за
важке ярмо, яке треба вже раз скинути.
Одного разу сказав вiн о. архiмандритовi свою думку без обинякiв.
- Признаю тобi повну рацiю, Петре. Ти зробив дуже багато, та дiло
далеко ще не покiнчене.
- Я його i цiлим моїм життям не покiнчу.
- Годi так серед року Аксака лишити. Я про це думаю i глядаю за яким
достойним заступником. Вже одного я намiтив таки з-помiж наших галичан.
Але року треба вже добути.
Петро заспокоївся. Пiвроку - то не вiк, треба видержати.
А тим часом сталося щось таке, що негайно приспiшило втечу Петра на
Запорожжя.
Наспiв час насильного ширення унiї на Українi. Православних попiв стали
силувати на послушенство унiатському владицi. В Києвi вiн сам боявся жити
i посилав сюди своїх вiкарiїв. Упiрних православних попiв викидали силою з
церкви i давали сюди унiатських.
Одного разу в недiлю, лiтом, на третьому роцi побуту Конашевича в
Києвi, вийшов вiн вранцi з дому i зайшов на Подiл. Вiн побачив тут щось
таке, що його страшно подратувало.
Унiати хотiли забрати силою одну малу церковцю, що тут стояла. Мiсцевий
священик не хотiв пiдчинитися унiатському владицi i не хотiв з церкви
уступитися. Народ зiбрався на утреню. В церквi i довкруги її зiбрались
мiщани з жiнками i дiтьми, святочно одягненi.
Нараз з'явився заступник унiатського владики в товариствi пахолкiв,
ведучи з собою унiатського священика, якого мав тут помiстити. Вони
розтрутили народ i ввiйшли до церкви. Передерлися помiж народу аж до
царських врат i до престолу. Пахолки схопили пораючогося коло престола
попа за бороду i волосся та виволокли надвiр, його мiсце зайняв зараз пiп
унiатський i став правити утреню. Народ збентежився. На криласi дяки
замовкли. Заступник владики, стоячи у царських вратах i погрожуючи кулаком
до криласа, кричав:
- Я вас, гiльтаї, бунтiвники, клятi шизматики, в кайдани закувати
прикажу та у холодну, там будете свою шизматичну утреню правити.
Та його таки нiхто не послухав. Крилас мовчав, а люде, охкаючи та
плачучи, стали виходити з церкви.
Унiатський вiкарiй пiнився зi злостi, а далi сам пiшов до криласа i
став спiвати.
А тим часом пахолки виволокли попа аж за церковну огорожу, не щадячи
йому стусанiв, аж його покривавили. Кров текла йому з носа i губи та
спливала по ризах.
Народ став гомонiти i вiдгрожуватися. Та нiхто не посмiв зачiпати
узброєних пахолкiв.
Конашевич, дивлячись на таку зневагу православної церкви, скипiв.
Злiсть аж пiдкидала його. Не надумуючись довго, прискочив до церковної
огорожi i виломив кола.
- Гей, люде, кияне, народе православний! I не сором вам дивитися
бездiльно на такий злочин?
З ломакою в руках кинувся на пахолкiв i бив, мов цiпом, кого попало.
Пахолки збентежилися, що зразу i про свої палашi забули. Народ отямився.
- Гей, люде, не даймося, мiж нами козак Петро. Затрiщала церковна
огорожа. Мiщани ламали коли i рушили Петровi на допомогу. Вони страшно
роззвiрились. Побивши пахолкiв, кинулись цiлою юрбою в церкву. Владичого
делегата вбили в криласi на смерть i виволокли збите тiло на майдан перед
церкву, знущаючись над трупом.
Пiп, побачивши вiд престола, що це не жарти, покинув правити i сховався
пiд столом у презвитерiї. Мiщани там його знайшли i поволокли на майдан,
страшно б'ючи.
- От тобi, поганче, унiя, останнiй раз ти правиш!
Навiть жiнки не остались позаду своїх чоловiкiв. Вони рвали одежу на
побитих на куски i маяли ними в повiтрi, мов хоруговками. Коло церкви
знявся великий крик.
Те все сталося дуже швидко. Народ трiумфував. Православного попа умили
з кровi i хотiли завести в церкву, щоб правив далi. Та пiп був такий
побитий, знесилений i схвильований, що ледве стояв на ногах.
Один з пахолкiв вирвався з товпи зразу i побiг на найближчий постiй.
Звiдсiля рушила цiла сила пахолкiв та жовнiрiв на Подiл.
Петро, побачивши це, змiркував вiдразу, що такiй силi неозброєнi мiщани
не дадуть ради i не встояться. Вiн крикнув:
- Люде, врозтiч! Ховайтесь, де можна! Велика бiда на вас йде!
На майданi стало тихо. Люде стали розбiгатися по хатах. Петро подумав
тепер про себе i став утiкати. Гайдуки пiзнали його, що то звiсний усiм
козак Петро, що у пана Аксака живе. Одна частина пустилася за ним в
погоню. Петро втiкав щосили. Вiн знав, що коли його роззвiренi гайдуки
догонять, то тут йому i кiнець буде. Втiкав огородами, перескакуючи плоти,
найближчою дорогою до Лаври. Там його безпечно сховають. Мiщани, яких вiн
стрiчав, кликали:
- Втiкай, вашмосць, бо тобi смерть.
Пахолки гнали за ним аж до самої Лаври. I тут зчинився великий галас.
Гайдуки хотiли йди далi, та заступила їм дорогу архiмандритова гвардiя,
узброєна в бердишi, списи i шаблi. Петро так задихався, що ледве дух
переводив. Але вiн був урятований.
О. Плетенецький був дуже роздратований цiлою тою подiєю:
- У мене ти цiлком безпечний, а що буде далi, то побачимо.
О. архiмандритовi сказали, що Лавра в облозi, що ворiт i всiх виходiв
пильно стережуть i нiкого не хотять з монастиря випустити.
О. архiмандрит приказав сказати ватажковi облягаючих, що коли по
доброму не уступлять, то прикаже стрiляти з мушкетiв. Петро побачив, як з
усiх усюдiв виходили озброєнi ченцi з мушкетами на свої становиська.
О. архiмандрит говорив:
- Сьогоднi недiля. Як збереться народ до обiднi, а побачить Лавру в
облозi, то прийде до пролиття кровi. Я би цього не хотiв, але я жодному
ляховi не позволю переступити порога цiєї обителi.
Ченцi заповiли облягаючим, що коли не вступляться, то по приказу о.
архiмандрита зачнуть стрiляти.
Зараз опiсля вiдчинилися ворота, i гайдуки побачили за воротами двi
лаштованi гармати, при яких стояли гармашi у чернечих рясах з
позапалюваними льонтами. Це помогло. Гайдуки уступилися, i тодi зiбраний
на площi перед Лаврою народ всипався досередини.
Архiмандрит полишив Петра у своїй келiї i пiшов до обiднi. Лиш як
вернувся, став розпитувати Петра, що сталося.
- Годi! Хто сiє вiтер - збирає бурю. Не ти їх зачепив, а вони тебе. Ти,
сину, зробив добре, виступаючи в оборонi церкви. Таке злочинство не могло
остатися без кари. Воля божа ужила тебе за караючу десницю. Не раз вже
православнi заносили жалоби до актiв гродських на утиски i гвалти унiатiв
та насильне загарбування майна православної церкви. Це нiчого не помогло.
Ми й тепер подбаємо про таку жалобу не на те, щоб помогло, лише щоб
осталось записане на вiчнi часи для грядущих поколiнь. А поки що треба
насильство вiдбивати силою. Якою мiрою мiриш, такою буде тобi вiдмiряно.
Дарма, що поллється багато християнської кровi, аж Днiпро побагрянiє, але
так мусить бути.
У Києвi мiж унiатами i католиками зчинився великий гвалт i замiшання.
Занесено жалобу до актiв i розпочалося слiдство за гвалт на пахолкiв i за
вбиття двох унiатських священикiв. Багато людей ув'язнено, та нiкому не
можна було нiчого доказати. Уряд довiдався лише, що цiлий той бунт пiдняв
вiдомий усiм козак Петро, а той пропав за воротами Лаври, а звiдтам його
не дiстане, хiба пiдступом. Коли б його за ворота у город можна було
заманити. Лише щоб тайком iз Лаври не перекрався, i тому треба запобiгти.
Стали i день i нiч наглядати усi виходи з монастиря. О. архiмандрит
бачив сам, що якiсь пiдозрiлi люде коло мурiв Лаври швендяють i пильнують.
Довiдався зараз про все i пан Аксак. Вiн зараз по обiдi в недiлю поїхав
до о. архiмандрита.
- Наробив ти менi, вашмосць, великого бешкету на цiлий город. Не треба
було так дуже гаряче братися за дiло, - але сталося. Я, вашмосць, зовсiм
оправдую, менi дуже жаль, що мусимо розстатися. У мене вашмосцi не було би
безпечно одної години, бо я не маю такої сили, щоб тебе перед цими
розбiшеними юхами оберегти. Впрочiм, вони зажадали би суду над тобою. То
не що-будь сталося. Вбито унiатського вiкарiя, i унiати цiлу Варшаву
порушать, щоб тебе покарати. Це я роблю i говорю для твого добра. Але що
мої хлоп'ята скажуть, як довiдаються, що ти вже до них не вернешся? Буде
плачу повна хата. Кажу вашмосцi одверто, що в тобi я трачу щирого друга i
доброго дорадника. За твою щиру службу я тобi сердечно дякую. Прощаюсь з
тобою iменем усього мого дому. Останьмо другами i надалi. А ось тобi
скромна нагорода за твої труди коло моїх синiв.
Аксак стиснув руку Конашевичевi i поклав перед ним на столi гаманець з
червiнцями.
Петро був зворушений:
- Спасибi, ваша милiсть, за таку ласкавiсть i признання. Коли вже маємо
розстатися, так прошу вашу милiсть вибачити менi, як я коли недоладним
поведен-ням або словом непристойним зробив яку прикрiсть. Та маю ще одну
просьбу до вашої милостi - я бажав би ще раз побачити моїх любих учнiв та
попрощати їх.
- Гаразд! Я вволю твому бажанню i привезу їх завтра сюди. Та тепер моя
просьба до отця архiмандрита. Чи не маєте, преосвященний, якого вчителя
для моїх
дiток? Такого, як пан Конашевич, другого я вже не знайду, але годi менi
дiток без науки лишати.
- Саме, що я вже такого знайшов. Лише я ще нiчого про це з ним не
говорив, бо я не сподiвався такого нагального кiнця.
- Я з ним мушу поговорити, - каже Петро. - Я хочу, щоб вiн не вживав
iншого старого методу навчання, бо мiй метод показався добрий.
- Спасибi вашмосцi, - каже Аксак, - це новий доказ приязнi. Тепер моя
рада для вашмосцi така: бережись, бо тебе вороги оточують. Втiкай звiдси
при першiй нагодi, бо i тут, пiд крилом отця архiмандрита, ти не зовсiм
безпечний. Вони на тебе страшно завзялися.
- Я подбаю, що в найкоротшiм часi пан Конашевич буде звiдсiля вивезений
в таке мiсце, куди польська рука не досягає.
- Чи можу спитати - куди? - каже Аксак.
- Не роблю з цього перед вашою милiстю секрету: на Запорожжя.
- Але його пильнують i окружають Лавру шпигами.
- А я пильную їх.
На другий день по обiдi привiз Аксак хлопцiв попрощати пана Конашевича.
Вони були заплаканi. Зараз повисли Петровi на шиї i стали його просити,
плачучи, щоб їх не кидав. Петровi аж сльози в очах стали. Вiн став їм
пояснювати, що сталося, що вiн зробив, що йому за це грозить, отож мусить
втiкати. Його засудили б на смерть, коли б пiймали, i батенько би його не
зберiг.
- Вас, мої любi, я нiколи не забуду i запевняю вас, що незадовго я тут
буду знову i вас навiдаю. Тепер лише одне вам нагадую з моїх наук: все i
кожному говорiть правду, що б там не знать, що мало бути. Чи обiцяєте менi
це?
- Обiцяємо i все будемо говорити правду.
Тепер став їх обнiмати i цiлувати.
З хлопцями приїхав i Антошко i аж сюди забiг, щоб пана Конашевича
побачити.
Разом з паничами плакав, а далi, утираючи сльози рукавом, поцiлував
його в руку i каже:
- Хай пан Конашевич i мене вiзьме з собою, я буду вам вiрно служити,
мов пес.
- Ти, хлопче, не є власновiльний, а панський. Я тебе радо зараз забрав
би з собою, та не можу.
Тодi Антошко кинувся Аксаковi в ноги i став жебонiти:
- Ваша милiсть, ласкавий, добрий пане, пустiть мене з паном
Конашевичем, подаруйте мене йому, я вiчно буду дякувати i господа за
здоровля вашої милостi просити.
О. архiмандрит подивився на Аксака, начеб очима його просив, а далi
каже:
- Я саме оглядався, кого б тут дати пану Конашевичевi до послуги, щоб
було кому клунки понести, та бачу, що щирiшої людини, як цей хлопець, я не
знайшов би.
На це пан Аксак до Антошка:
- Не можу тобою, хлопче, подарункiв робити, бо ти не кiнь, а людина,
але я тебе освободжую з пiдданства i пускаю на волю. Хочеш, то їдь собi з
богом.
Антошко став тепер плакати з радостi i плескати в долонi, мов дитина.
Вiн цiлував одежу Аксака, цiлував усiх по руках. Хлопцям стало заздро, що
Антошко поїде з паном Конашевичем, а вони остануться.
Пан Аксак сидiв тим часом за столом i писав для Антошка грамоту на
свободу.
Конашевич узяв гаманець, який дав йому Аксак i передав, не рахуючи, о.
архiмандритовi.
- Даю це, ваша милiсть, на народну цiль, на школу, як мою лепту. Менi
грошей не треба. Як приїду мiж сiчове братство, там менi усе дадуть, чого
менi буде треба. Може, я якраз зроблю добрий початок, i тепер посиплються
грошi, мов з рукава.
- Нi, Петре, - каже о. архiмандрит, - усього вiд тебе брати не можу, бо
ти ще не на Сiчi, а лиш що в дорозi, а там, може, не одне таке трапитись,
що грошей тобi буде треба. Половину вiзьми назад, а коли тобi поталанить,
то додаси опiсля.
Архiмандрит розв'язав гаманець i став вiдчислювати половину.
- Не можу я дати себе засоромити вашмосцi, - каже Аксак. - Коли ти дав
усе, що маєш, то я дам хоч стiльки. - Вiн поклав другий гаманець на столi
о. архiмандрита.
- Бог заплатить! Хай господь помножить! Як уся Україна пiде слiдом за
вами, тодi матимемо таку школу, що й патри єзуїти кращої не поставлять.
Моя школа має бути джерелом науки для руського народу, а дасть бог, то з
неї вийде i руська академiя.
Аксак вiд'їхав з синами додому, а Конашевич з Антошком остались серед
монастирських мурiв.
Конашевич довго толкував з своїм наступником, як вести науку далi, i
чекав нагоди, коли зможе з Києва втекти.
За кiлька днiв покликав о. архiмандрит через iнока Петра до себе. Тут
стояв кремезний, присадкуватий чоловiк з довгим чорним вусом. Широкоплечий
i з сильними, мов довбнi, руками. То був буцiм козак, буцiм мiщанин у
простiй старiй одежi, дуже замараний. Вiд нього заносило свiжою рибою.
- Це, Петре, твiй провiдник, Артим Халява, рибалка з Канева, чоловiк
певний, а байдаком так справно орудує, як ти шаблею або пером. Вiн тебе
повезе до Канева, а там, то вже будеш безпечний. Канiвцi вже тобi
порадять, як на Сiч дiстатися. Тобi треба знати, що Канiв i Черкаси - то
найпевнiшi козацькi гнiзда.
- Як ваша милiсть так приказали, то так цьому i бути. Перевезу
безпечно, хоч би я мав i голову покласти, - каже Артим.
- Коли ж їдемо?
- Сьогоднi вночi. Мiй байдак добрий i певний, а легенький, мов перце.
Помчимо, мов стрiла. Лагодься, козаче, а вечором сюди вернуся по тебе.
Артим вийшов, а Конашевич каже:
- Цiкавий чоловiк. Звiдкiля вiн тут узявся? Та ж тепер козакiв сюди не
пускають.
- Але в городi риби треба, i його пускають, розумiється, не без
хабарчика для стражникiв у пристанi. На тi хабарi даю я, бо цей Артим
привозить менi листи з того боку вiд козакiв та мiщан. Вiн хитра людина, а
по-мистецьки знає скидатися великим дурнем перед ляхами. То козак з
дiда-прадiда, для нашої справи усiєю душею щирий. Я дуже рад, що вiн у
добрий час у мене з'явився, а то певнiшого перевiзника я не знаю, його
пропустять стражники певно, а як вiн тебе сховає, то будеш безпечний. Вiн
вже знає, хто ти є.
Вже було близько пiвночi, як з'явився Артим у келiї Петра, а з ним
прийшов з клунком чернець. Петро i Антошко надягли чернечi ряси з
каптурами. Опiсля прийшов i о. архiмандрит Петра попрощати.
- В щасливу дорогу, мiй сину. Подай менi вiстку на Київ, що там
робиться. З богом!
Чернець засвiтив свiчку. Артим узяв Конашевича клунок на плечi. Пiшли
всi довгими коритарами кудись далеко. Царила тут мертвецька тиша, i тiльки
гомiн ступаючих нiг вiдбивався глухо о склепiння.
Зiйшли вiдтак сходами вниз i йшли пiд землею, поки стали перед якимись
дверима. Монах вийняв ключ ї, ховаючи свiчку за дверима, вiдчинив.
- Артиме, ти тепер веди далi. Тут нiхто не пильнує, бо за цей вихiд
нiхто не знає. Щаслива дорога!
Дверi зачинились знову, а вони опинились серед великої пiтьми. Стояли
пiд горою, порослою кущами.
Артим дав Петровi полу свого жупана триматися. Антошко, несучи клунок
Артима, держався поли Конашевича i так йшли один за другим. Густi хмари
прислонювали зорi. Не говорили до себе нiчого. Артим ступав певно, начеб
по своїй хатi. Аж опинились над берегом Днiпра, котрий хлюпотiв своїми
хвилями серед нiчної тишi. Iшли прямо до байдакiв. Тут стояла сторожа.
- Стiй! - крикнув сторож. - Хто ви?
- А хiба ж не пiзнаєте Артима, хе-хе-хе. От забули пани вiд рана, як
вiд Артима гостинця дiстали.
- А, це ти, Артиме? А що, продав рибу?
- Як не продати, коли купцi трапились?
- За скiльки?
- Еге ж! Пiвкопи взяв, бо бiльше не хотiли дати.
- Давай менi половину.
- Ба, а менi що лишиться?
- Лишиться тобi, дурню, друга половина.
- Хай буде панська воля, а я жiнцi скажу, що у мене грошi пiрнули в
воду. Я так i думав за половину i ось для вас вiдлiчив.
- Бачу, що ти мудрий чоловiк, а цi два, хто?
- А то святi отцi з монастиря, цих я лише перевезу на другий бiк рiки.
- Вони, може, з Лаври? З Лаври нiкого не вiльно перепускати.
- Нi, вони з Михайлiвського монастиря, я тiльки що звiдтам їх веду.
- А чому ж вони самi за себе не говорять.
- Бо у них таке свято сьогоднi, що через добу не можна нiчого говорити,
- законом запрещено, еге ж! Та хай менi ще пан скажуть, чи багато вас тут
є на постою?
- Нащо тобi знати?
- Я мiркую, що як кожен заправить у мене, щоб йому дати половину, то
менi не стане.
- Не бiйсь, дурню, я тут сам-один стою. Тамтi полягали спати, а такого
одного цапа впильнувати, як ти, то i я потрафлю.
Артим всунув йому грошi, i напотемки пустились далi.
Стражник недовiрчиво приглядався монахам.
- Де твiй байдак?
- От там в комишу поставив, щоб хто менi не вкрав.
Стражник пiшов за ними аж до комишiв. Артим пiшов за байдаком i
притягнув його до берега. Тепер стражник вхопив Конашевича за руку:
- Дай-но i ти, шизматику, за вас обох копу, а то не пущу. - Вiдтак здер
йому каптур з голови ураз з шапкою.
- Го-го! Гарний менi монах з вусом i оселедцем! А де ж борода? Тепер
хоч три копи давай, то не пущу!
Та в тiй хвилi сталося щось несподiваного. Антошко перекинув свiй
клунок на байдак, що пiд'їхав пiд берег, поступився трохи взад, прихилив
голову i так вдарив стражника в бiк, що той пiдскочив, мов м'яч, i впав з
берега в воду. Тут була глибша вода, i за ним тiльки забулькотiло.
Петро з Антошком поскакали в човен, i заки стражник виплив наверх,
Артим зiперся веслом о берег i помчав униз по водi, вiдбиваючись вiд
берега.
- Чим ти його так вдарив? - питає Конашевич Антошка.
- Лобом, - каже Антошко, смiючись. - У мене такий твердий лоб, що я i
цапа поборю.
Артим став смiятися:
- Таким лобом добре горiхи торощити.
- Я так i роблю.
- Добре, що ми вiд цього псубрата одв'язались. То така бестiя, що коли
не викупишся, то тобi багато напакостить.
- Що би вiн з нами зробив?
- Я був би пересидiв у холоднiй який часок, а з тобою не знаю, що були
би зробили, коли вашмосць - той козак Петро, про якого у городi нашi
мiщани не вiднинi говорять. Менi говорили сьогоднi, що на твою голову
нагороду поставили для того, хто тебе пiймає.
- Варто би взяти нагороду, - жартував Петро.
- Це вже не для нашого брата. Вашмосць так по-козацьки храбрував,
церкву обороняв, за тебе всi православнi моляться. А вже отець архiмандрит
так менi наказував, щоб тебе у безпечне мiсце перевезти. То, каже, Артиме,
коли б йому що лихого сталося, то ти анахтема будеш i душу запропастиш.
Тому я собi поприсягнув, що перевезу. Коли би чура вашмосцi його так гарно
у воду не чоломкнув, я би був його i ножем пiд ребро, а тебе би таки
оборонив. Та коли ми тепер посерединi рiчки, то нiчого нам боятися.
Пливемо з водою, а то я ще i веслом пособляю. Дивись! Мчить, як стрiла.
Добрий байдак, якого немає другого у цiлому Каневi. Я сам його зладив.
Заки стражник вилiзе на берег, побiжить до стражницi та тамтих побудить,
то ми вже далеченько будемо. А тепер ви оба лягайте безпечно спати, а я
вас певно повезу. Байдак добрий, з подвiйної смоленої дошки, цiлий рiк
стоїть у водi, а одна капля не протече.
Артим вдарив веслом. Днiпро був спокiйний. Лише деколи риба плюснула
вгору i блиснула своєю бiлою лускою. На небi стало прояснюватися, хмари
кудись подiлися. Iз-за гори виходив мiсяць. Довкруги нього синiло ясне
небо. Свiтло мiсяця вiдбивалось вiд плеса води, в котрiй переморгувались
зорi.
- Чому не лягаєте спати?
- Якось не хочеться. Нiч дуже гарна. Та ти, Антошку, коли хочеш, то
лягай.
Антошко зараз поклався на дно байдака i заснув.
- Ти, Артиме, знаєш добре дорогу i не проминеш Канева?
- Не лише дорогу у Канiв знаю, але i через Ненаситець спливав з
покiйним батьком, а опiсля i сам i на Сiчi був, i на лиманi, i на Чорному
морi. Я ж рибалка з дiда-прадiда. На Днiпрi я знаю усi глибини i мiлини,
усi кручi i топелi. Коли б у мене стiльки золотих, скiльки разiв туди
переїздив. Тут лише одна є небезпека для нашого брата, що вночi по березi
шляється.
- А це що таке?
- Незадовго плистимемо попiд берег-скелю, де нечистий собi житло
обiбрав.
- Невже ж?
- Воно так i є, як кажу, сам я бачив цiлу чортову сiм'ю о самiй
пiвночi. Сьогоднi його не побачимо, бо вже по пiвночi.
- I що ж той чортяка, людей топить?
- Це нi. Нечиста сила на воду не пiде, бо Днiпро - свята рiчка, щороку
на Ярдан воду у Днiпрi святять, то чортяка вже не має сили. Та вiн,
клятий, заманює людей пiд скелю, i тут байдаки розбиваються.
- То розкажи, Артиме, як ти його бачив?
- Чому, розкажу. Поїхав я раз з жiнкою та дитиною на прощу у Київ.
Жiнка не мала з ким лишити дитини i взяла з собою. Миколка тодi у нас
одиначком був. Якраз пiвнiч була, як ми доплили до того клятого мiсця.
Дивлюсь я, а на скелi стоїть чортяка з рогами. Надворi було мiсячно, i я
усе добре бачив. Стоїть собi та лиш головою помахує, i бородою потрясує. Я
не страшкiв син. По морю плавав, пiд Трапезонт ходив, не одну бiду бачив,
а таки мене морозом пройшло поза спиною. Я аж задеревiв i не в силi на
собi хреста покласти. Жiнка каже: "Чого дрижиш, Артиме?" - "А хiба ж я
дрижу, а звiдкiля ти знаєш, що я дрижу?" - "А чого зубами дзвониш?" - А я
кажу: "Подивись на скелю, то й ти задрижиш". I дивлюсь я на скелю, бо очей
не можу вiд неї звести, а там вже i другий, i третiй, i четвертий чортяка,
цiлий чортячий курiнь, вийшов нам на стрiчу. Моя небога, як це побачила,
та у смiх: "Хiба, - каже, - ти цапiв так налякався? Ей ти, небоже,
забагато сьогоднi випив, та чортяки тобi привиджуються". Я, щоправда,
випив тодi одну, другу, але п'яний я не був, що то й казати. Я думаю собi:
що жiнцi сьогоднi сталося, що їй цапи привиджуються? А тут як скрикне мiй
Миколка, може, йому що в животi заболiло. I зараз начеб хто свяченою водою
покропив: всi пощезали. Я опiсля думав над цим, чого я так налякавсь, як
зi мною була мала дитина? Мала дитина не має за собою грiха, мов
янголятко, вiдганяє нечисту силу, краще, як свячена вода. Та й ми, коли б
не були грiшнi, то чорт би нам не смiв пакостити. Хiба, як чоловiк
характерником трапиться, то такий i самого чорта окульбачить, не боїться
його, та робити собi заставить. Є такi характерники.
- А ти бачив, Артиме, характерника?
- Бачити не бачив, але старi люде розказують, що такi є, особливо мiж
запорожцями.
Конашевичевi хотiлось ще балакати, щоб серед цiєї мертвецької тишi чути
людський голос:
- Знаєш, Артиме, що твоя жiнка, здається, розумна людина.
- Дай їй боже, здоровля, гарна вдалась менi, а чому вашмосць так
говориш, коли її зроду не бачив?
- А тому, я так мiркую, що вона не взяла цапа за чортяку. Правда, вона
тодi була твереза. А тобi, Артиме, хоч чорт по п'яному привидiвся, то слiд
було помiркувати це, коли витверезився, а ти ще донинi вiриш, що ти
чортяку бачив. Ти знаєш, що п'яному море по колiна?
Артим засоромився. Вiн собi розказував от так, щоб ротовi була робота,
а цей взяв те за щось важне i так йому вiдрубав. Артим замовк вiдразу.
Тим часом бiлолиций мiсяць пiдплив високо на небо. Байдак плив рiвно i
незамiтно серединою рiчки. Далеко вiд берега, десь iз скелi вiдзивалась
сова.
Конашевича став морити сон. Вiн прилiг на днi байдака, прикрився
кобеняком i дививсь прямо в небо на яснi зорi, що тепер блiднiти стали.
Так само горiлиць лежав на возi, коли виїздив з Самбора. Став переходити
думкою усе, що дотепер пережив. Згадав, i на свою любу дiвчину, свою
Марусю. Скiльки-то часу вiн її вже не бачив, i жодної вiсточки вiд неї не
було. Яка вона тепер? Тодi, як розлучались, вона була молоденьким
пуп'яничиком, тепер вже, певно, розкiшною квiткою стала. Чи вона ще його
однаково любить? Не може бути, щоб перестала. Його душа йому говорить, що
вона йому вiрна. Тепер вже нiчого не перепинить його щастя. Як лише
поговорить з кошовим, так зараз бистрою пташкою полетить до своєї галочки
у батькiвський хутiр.
В цю хвилю здавалася йому дорога дуже повiльна, i трохи не крикнув на
Артима, щоб швидше веслував. Скiльки-то часу треба, щоб до Сiчi добитися,
а опiсля до хутора. Тепер, як вiн з Києва вирвався, то кожна хвилина
здавалась йому задовга. Чому-то ранiше, як зараз, у першому роцi не
приключилася така пригода на Подолi, був би вже давно чоловiком сiмейним.
Згадав i побратима Марка. Чи вiн живий? Може, де у походi пропав? Не
без цього, щоби за той великий час запорожцi сидiли без дiла i не рушались
нiкуди. Ляхи вiдгородили Запорожжя вiд України, що годi путньої вiсточки
звiдтам дiстати, та пiдождiть, ми розiб'ємо ту стiну i злетимо на Вкраїну,
що аж вам лячно стане.
Далi думав про те, щоби то в першу чергу зробити, як приїде на
Запорожжя? Ба, коли ж бо вiн мусить, одружившись, посидiти якийсь часок на
хуторi при молодiй жiнцi?
Вколисаний такими думками, якi щораз бiльше переплiтались i путались,
вiн заснув твердо.
Вже було геть з полудня, як Артим збудив Конашевича:
- Вставай, вашмосць, вже недалеко. Вже би i перекусити час.
Конашевич вiдкрив очi. Сонце стояло геть з полудня, Десь здалека чути
було якiсь голоси. Вiн присiв у човнi i побачив, як по Днiпрi увихалися
човни, мов осiннi листочки, що поспадають на воду. Вiн придивлявся
щетинуватiй головi Антошка. Вона нiчим не була замiтна, i нiхто б не
вiдгадав, що вона така мiцна.
- Антошку, вставай! Може, i ти дещо перекусиш. Антошко розплющив очi i
замкнув знову. Повернувся на бiк i спав далi.
- Покропи його водою, зараз очуняє.
Артим повернув весло i переступив на зад човна. Тут iз скриньки вийняв
узлик з поживою:
- Це наладили менi у Лаврi для вашмосцi, от i пляшка, i риба, i хлiбець
бiленький.
- Чому ти, Артиме, не сказав цього зразу, були б ми i вночi випили по
чарцi i закусили.
- Нi, цього не можна. Я в дорозi не п'ю нiчого, а особливо тепер не пив
би, коли довелось менi везти таку важну особу. Я вiдвiчаю за все, i не
хочеться менi анахтемою стати. Вже-то наш брат-рибалка любить випити, але
в супокою, як нiчого на головi не має. А козаки у морських походах п'ють?
- Хорони боже! Пiд карою горла не вiльно. Який би то похiд вийшов, коли
б козаки пили? А воно на водi i небезпечно пити. Раз тому, що чоловiк
мусить про те тямити, що йому пiд ногами нема землi, лиш вода. Опiсля вода
має то до себе, що на водi можна багато випити, так вона хмiль з голови
вiдтягає. А станеш ти на сушi так i на ногах не встоїш, зараз i спати
лягай.
- Та тепер, коли ми вже близько дому, то i я можу чарку випити, коли
мене почастуєте. На байдак то я нiколи з собою горiлки не беру.
Вони сидiли усi три i частувалися. Байдак i далi плив прямо серединою
рiчки. Артим каже:
- Глядiть на мiй байдак. I без весла, i без керма, а пливе прямо, мовби
свiй розум мав. Iнший човен-то вертiвся би з нами, мов навiжений. Чому? Бо
це я його робив оцими руками, при помочi оцiєї голови. То не штука
збудувати байдак, хоч би такий, що каплi води не пустить. Але треба знати,
як байдак скроїти, де перед, де середину, а де зад поставити, чи ширина
вiдповiдає довготi. То так, начеб одежу краяв.
- А вiд кого ти цiєї штуки навчився?
- Я вiд батька, а батько вiд дiда, i так як вгору, вони всi рибалки
були. Та вже коли перекусили, то спасибiг за хлiб та сiль, i треба далi до
весла братись. Коби хоч пiд вечiр наспiли.
- Може би, ми тебе оба виручили, а ти спочинь, бо цiлу нiч не спав.
- Що то, то нi. Жоден з вас на водi не був i не знається з нею. Весла я
неопитному в руки не дам. Вже я собi вiдпочину дома.
- А звiдкiля ти знаєш, що ми на водi не бували?
- От вигадав! Як це зараз не пiзнати? Питаєш мене за такi речi, про якi
мiй Миколка вже знає. - Десь далеко з правого боку почулись дзвони. - Це у
Каневi
дзвонять. Вже ми незабаром будемо на мiсцi. Та ви оба познiмайте з себе
цi чернечi ряси та перевдягнiться на козакiв. Тут нам вже нiчого боятися.
- А до Канева ляхи не доходять?
- Доходять iнколи i б'ються з нашими. Та тут начеб пiд високим берегом
вода хлюсне, та й вiдплине назад. Тут i ляцький староста є, та вони не
мають вже такої сили, що у Києвi. У нас вони не зважились би налазити
своєю унiєю. У нас козацтва досить, i то знатного. А наше мiщанство? Як
один, усi би повстали.
Як наблизились, щораз бiльше стрiчали байдаки та судна рiзної величини.
Рибалки затягали свої сiтi та ловили в Днiпрi рибу. Усi вони були знайомi
з Артимом i здоровили його весело, вигукуючи.
Артим робив завзято веслом, поки причалив до берега. Вiдтак вискочив
швидко на берег i притягнув байдак до палi. Конашевич з Антошком позбирали
свої статки i повилазили. Антошко нiс клунок Конашевича, i так пiшли з
Артимом до мiста. Зараз над берегом роїлось багато людей.
- Кого привiз, Артиме? - питали сусiди.
- Не бачиш, що козакiв? Та ще й запорожцiв.
- Цей другий то хiба не запорожець.
- То чура пана Конашевича. Та ти його не займай, бо як вдарить лобом,
то полетиш, мов м'яч.
- Еге ж, то якийсь цапiв син, мабуть. Всi стали смiятися.
- Кажу, не займай його, щоб опiсля не каявся.
Довкруги дорожнiх зiбралась велика юрба, що вертали тепер додому.
Артимова хата стояла при вулицi, що йшла вiд рiчки. Вона була гарно
побiлена з сивою пасмугою довкола вiкон i дверей.
Артим ввiйшов у хату i звiтався з жiнкою.
- Ну, жiнко, гостей я тобi з Києва привiз, почастуй нас чим добрим з
дороги.
Артимиха, здорова i рум'яна молодиця, сидiла якраз на лавi мiж вiкнами
i кормила товстенького хлопчика.
На привiтання чоловiка вона встала, прикрила грудь бiлою мережаною
сорочкою i поклала дитину в колиску.
- Здоровi будьте, ми радi гостям, сiдати просимо.
Конашевич звiтався i присiв на лавi. Антошко стояв коло мисника.
Iз-за припiчка виглядав старший хлопчик з кудрявою головою i чорними,
мов терен, очима, та цiкаво, хоч несмiло, приглядався гостям.
- Ходи до мене, козаче, - каже Конашевич, пiдморгуючи.
- Та йди, Миколко, коли тебе кличуть, - каже батько, - та гарненько
привiтайся.
Несмiло посуваючи ногу за ногу, наблизився Миколка до Конашевича, а
вiдтак, простягаючи до нього руку, каже:
- Здоровi були!
- Здоров був, козаче! - вiдповiв Конашевич, узяв хлопця попiд пахи,
посадив на колiна i став цiлувати.
- От таких-то я дуже люблю.
Артим був з цього дуже радий.
А тим часом молодшому у колисцi стало заздро, бо став викидати
ноженятами i кричати з усiєї сили.
Батько мусив його взяти на руки.
Як Артимиха вернула в хату, то Миколка вже держав Конашевича за шию i
бавився його вусами.
- Та де ти полiз, поганий, геть, пана обмараєш. Скарана година з цим
хлопчиськом, лише надягну на нього чисту бiлизну, так зараз обмажеться, що
аж сором перед людьми. Геть зараз!
Та Конашевич ще дужче пригорнув його до себе:
- Нема чого соромитись. Миколка гарний хлопець, i ми дуже любимося.
Покажи, синку, як ти мене любиш?
Хлопець обняв його рученятами за шию i душив з усiєї сили. Батько
смiявся.
- Поїдеш зi мною на Сiч?
- Поїду, як великий виросту.
- От i добре, та менi нiколи так довго ждати, але я по тебе приїду, як
пiдростеш, дам тобi шаблю, коника i поїдемо татар воювати.
- А мушкет?
- Не то мушкет, але i гармату, ти знаєш, яка гармата?
- Знаю, я бачив, така велика, довга i дуже гримить.
- Гарна з тебе дитина, рости здоров на потiху твоїм батькам.
Тим часом Артимиха ставила на столi пляшку з запiканкою, вареники,
ковбасу, кислi огiрочки, хлiб пшеничний, кринку меду. Вона була гостевi
дуже рада. То мусить бути якийсь добрий чоловiк, як дитина зараз до нього
пристала. Дiти звичайно пiзнають душею добру людину, а вiд лихої
строняться - мiркувала собi жiнка. Вона стала гостя припрошувати. Артим
вiддав дитину жiнцi i сiв при столi. Конашевич прикликав Антошка, що
присiв пiд мисником i не смiв сiдати при столi з своїм паном.
Артим налив михайлик горiлки i каже:
- Слава господовi, що ми щасливо приїхали, а вам боже дай здоров'я та
гаразду.
- Дай боже i вам, i нам усiм.
До хати Артима стали сходитися сусiди. Кожний хрестився до образiв i
вiтався з господарем i гостями. Артим частував кожного горiлкою i просив
закусити. Артим по чарцi став балакучий.
- Слава богу, що допомiг довести дiло до пуття так, як приказав отець
архiмандрит, а то я був би анахтемою. А таки ми були трохи в небезпецi, як
цей диявольський стражник присiкався до пана Конашевича. Але дiстав лобом
у живiт вiд цього парня, що аж в Днiпрi скупався.
З тих слiв помiркували сусiди, що Конашевич неабиякий чоловiк, коли ним
о. архiмандрит так пiклується.
Вiн говорив це навмисно, щоб перед сусiдами почванитись: ось дивiться,
люде, яких я людей вожу.
По третiй чарцi Артим розбалакався на добре i став оповiдати, як
Конашевич сам-один ломакою розiгнав цiлий гурт гайдукiв, унiатiв, коли
хотiли брати нашу церкву. I через те мусив з Києва втiкати.
Тепер люде стали дивитися на Конашевича з пошаною, а один канiвець
каже:
- Мiж нами ти, козаче, цiлком безпечний, бо коли того треба буде, то
всi, як один, за тебе станемо i не дамось.
В хатi ставало глiтно. Люде не мали мiсця та зазирали крiзь вiкно.
Артим розходився, мов у великий празник. Частував усiх i пiдганяв жiнку
до поспiху, щоб приносила щораз свiжi пляшки з горiлкою та збанки з медом.
- Пийте, люде добрi, сусiдоньки мої. У мене сьогоднi велике свято, бо я
ще такого гостя у моїй хатi не приймав. Та ви подумайте, священний отець
архiмандрит з Лаври наказував менi: "Слухай, Артиме, коли йому що
приключиться, буде анахтема". А знаєте ви, що таке анахтема? Го-го-го! То,
пане-брате, не жарти! Анахтему то по смертi нi пекло, нi небо не прийме, а
так бiдна душа не має де голови приклонити аж до самої смертi.
- А хiба вона буде вдруге вмирати? - спитав хтось з гурту.
- Нi, не так, я зле сказав. То, значить, до страшного суду. Еге ж! Гей,
музик давайте! - кричав Артим. - Семене, а побiжи, голубе, та музик
приклич, на що то здалось так куняти? Я гуляти хочу. Коли душа веселиться,
то ногам заздро. Давно я так радiв, як сьогоднi.
За часок прийшли музики, їх посадили на зачiпку. Артим кричав:
- Ану же, хлопцi, хто в бога вiрує, зi мною то викрутасом, то
вихилясом! А ви, музики, нi рук, нi струментiв не жалiйте, а з вогнем та
серцем!
Музики пiдстроїли iнструменти i зразу стиха, а вiдтак з усiєї сили,
вдарили по струнах.
Зразу танцював сам Артим. Закладав то одну, то другу руку за потилицю,
перебирав ногами, злегка притупцював, аж вiдтак пiшов вихором по хатi.
Ногами переплiтав складно i пустився навприсядки, держачи праву руку за
потилицею, а лiву пiднiс угору. Артим був неабиякий гуляка у Каневi, i
тепер дав себе знову знати.
Люде зразу дивились на нього, а далi не втерпiли, i один по однiм пiшли
i собi ходором. Охота перенеслась i до сiней, i надвiр, i всюди стали
гуляти.
Аж Артим iзнемiгся. Тупнув ще раз твердою ногою об землю i став
зiпрiлий, цiлий, важно дихаючи. А в хатi, в сiнях i надворi гульня не
вгавала. На мiсце тих, що втомились, ставали другi. Артим зi своїм братом
Панасом ходили помiж людей з пляшками i частували.
Аж вже пiзно внiч потомились музики i люде стали розходитися по домах.
Музики пiшли, їм кинув Артим цiлу жменю грошей.
У хатi стало душно вiд людського поту, хоч i вiкно було вiдчинене.
Конашевич вийшов надвiр i присiв на приспi. Надворi царила гарна лiтня
нiчка. Чисте блакитне небо вкрилось золотими зiрками. Усюди було тихо i
спокiйно, лише сичi та сови перекликались. Десь здалека гудiли Днiпровi
пороги.
- Вашмосцi, наш любий гостю, постелено буде в другiй кiмнатцi, -
говорив Артим, вийшовши з хати. - Не так буде добре, як у тих панiв у
Києвi, але ти козак, то й козацькою хатою вдоволись. Буде тобi спокiйно
спати, поки в садку пташка не защебече, а тодi поминай, як звали. Тут у
мене в садку стiльки цiєї божої птички живе, що вiд ранньої зорi вже
спiвають. Я їх дуже люблю, бо як защебечуть, то так, як у божому раю,
любо. Ну, добранiч вашмосцi. Ще раз слава господовi, що я тебе щасливо з
Києва привiз, а звiдсiля то ми собi на Запорожжя гарненько-рiвненько
переїдемо. Може, я сам тебе перевезу, та у бога заслужуся. Бо коли ти
славно обороняв нашу церкву, не пожалiв своєї голови, не дав її зневажити,
то тобi, певно, у книгах небесних запишуть так. О! А може, попри тебе i
менi дещо з цього капне. Ось воно як.
Артим був напiдпитку, до того iзнемiгся, танцюючи. Вiн присiв побiч
Конашевича на приспi пiд хатою, бурмотiв щось i став куняти, позiхаючи.
Надiйшла жiнка i нагадала йому, що пора спати.
Артим прочуняв:
- Хiба ж я скотина, щоби без молитви спати йти? Нi ж, нi, нiколи цього
не буде. Ми помолимось гарненько, а тодi вже пiдемо у стебло.
Вiн пiшов у хату i став бити перед образами твердо поклони.
Конашевич пiшов у свою кiмнату.
Через вiдчинене вiкно заходили в кiмнату пахощi з садка, i соловейко на
вишеньцi щебетав, аж заходився.
Конашевич поклався на постелi i твердо заснув. Кiлька разiв спросоння
заплакала дитина, десь у городi перегавкувались собаки.



ХII

Конашевич спав так твердо, що не чув нi птичого ранiшнього щебетання у
садку, нi ранiшньої метушнi в хатi; його збудив Миколка. Вiн зайшов сюди
i, не дивлячись, що Конашевич спить, став до нього лепетати. За ним вбiгла
Артимиха i тягла його насилу геть.
- Та куди ти, навiжений, полiз, - шептала до дитини, - не даєш пановi
спати.
Вiд того зараз прочуняв Конашевич. Вiн змiркував вiдразу, де вiн. У
нього на душi було легко i весело. Узяв хлопчика пiд пахви i посадив на
свої груди:
- Лишiть його, Артимихо, я дiток дуже люблю, а особливо таке дрiбне
гарне козацтво.
Мама була з цього дуже рада, як кожна мати, котрої дитину похвалили.
Вона усмiхнулась i пiшла до своєї роботи.
А Микола був теж з цього радий. Вiн став пригладжувати Конашевичевi
вуса.
- Скажи менi, Миколко, чим ти хочеш бути, коли виростеш?
- Я буду перше рибалкою, опiсля козаком, а опiсля кошовим.
- Гарно, за це тебе люблю. Ти поперед усього навчися байдаком по Днiпру
плавати, а опiсля.
- А опiсля тато обiцяв мене взяти на море. Воно таке велике-велике, -
хлопець став показувати руками, яке море велике. - Мама напече нам
бубликiв i медяникiв, i ми попливемо, а опiсля я мамi привезу
велику-велику рибу i гостинця вiд самого султана турецького, що за морем
живе.
- То ти i до султана в гостi вибираєшся?
- Авжеж. Я пiду з козаками так, як наш тато ходив, аж геть у турецький
край, а там султан є кошовим.
- А хто тобi таке розказував?
- Козаки розказували. До нас iнодi козаки заходять i таке менi
розказували.
- Гарно, синку, що ти до такого прислухаєшся. З тебе будуть люде. Та ти
пiдожди трохи, менi вставати пора.
Конашевич поставив хлопчину на землю i встав та пiшов у сiни вимитися.
Тут порався вже Антошко, виймаючи з клунка одежу.
- Навiщо ти це виймав? Ми тут вiкувати не будемо.
- А хоч би одну днину, то не ялось пановi в буденнiй одежi мiж людей
показуватися. Хай знають, хто ми.
Конашевич обмився, оббрив лице, впорядкував вуса i чуба, i став
одягатися
по-празничному, та прип'яв шаблю.
Якраз надiйшов Артим, що вiд рана порався бiля господарства. Побачивши
Конашевича в кунтушi i сап'янцях, аж язиком прицмокнув:
- Далебi, гарно. Ну, любий гостю, коли ласка, так ходiмо поперед усього
в церкву божу помолитися. Я якраз був у попа i службу божу найняв за те,
що господь дав нам щасливо сюди перебратися.
Вiн пiшов у хату i перевдягся по-святочному теж.
Тепер пiшов Конашевич у хату з господинею звiтатися на добрий день.
Артимиха, побачивши Конашевича таким, дуже зрадiла. У неї аж очi
горiли:
- Я гадала, що сам кошовий у хату ввiйшов.
- От вигадала! Хiба ж кошовий краще всiх? Ми тепер снiдати не будемо,
аж по службi божiй. Надще краще молитися.
Вони пiшли у церкву. Артим ступав побiч Конашевича, на котрого
ззиралися всi стрiчнi, котрi їх поздоровляли. Конашевичевi показували
велику пошану.
Так само було i в церквi. Благочинний став зараз правити. Конашевич
змiркував, що його вважають всi за якусь велику знатну особу. Догадувався,
що Артим про нього таке розголосив, не знать чи тому, щоб самого себе
вивищити, чи йому таке о. архiмандрит наклав на голову.
Воно так справдi було, i одне, i друге. Те саме розповiв Артим i
благочинному. О. архiмандрит був у великiй пошанi у православного
духовенства на Українi. О. архiмандрит не без причини так тим Конашевичем
пiклується.
Iз цього повзяв Конашевич думку покористуватися цим для загальної
справи i завести у Каневi яку-таку органiзацiю. По обiдi пiшов Конашевич
до благочинного привiтатись, а вiн запросив його до себе у гостi.
Розумiється, що запрошено й Артима. Хоч вiн був простим собi
козаком-рибалкою, та його люде шанували за його проворнiсть i лисячу
хитрiсть супроти ляхiв. Нiхто другий не вмiв їх так перехитрити, коли
треба було подати яку вiстку у Київ або на Запорожжя.
Тими запросинами задобрився Артим за те, що його Настя даремне буде
ждати зi снiданням на гостя.
В гостях у благочинного йшла розмова за православну церкву, якiй так
дуже загрожує унiя. Усi ремствували на утиск i гвалтовне заводження унiї,
вiдбирання церковного майна, на єпископiв-зрадникiв. Усiх очi зверталися
на Конашевича, яку вiн дасть на це раду, а далi стали прямо питати, що
каже на це о. архiмандрит Плетенецький.
Конашевич, як звичайно, був мовчазливий i прислухався, яка думка у
других. Тодi каже:
- Воно, панове, тепер зле, нiде правди дiти, i коли б так усе мало
бути, то наша свята благочестива церква пропала би, а з нею пропав би й
увесь православний український народ. Бо треба вам знати, що по думцi
ляхiв i їх дорадникiв-єзуїтiв, унiя має бути тим мiстком, котрим мають
перевести православних у латинство, до костьолу. Не я сам змiркував, але
змiркували це не такi, як я, вченi люде. До такого я добре прислухався ще
в Острозькiй академiї. I коли я опiсля жив у Києвi, то я побачив наглядно,
що це правда, що говорили мої колишнi вчителi.
Я не берусь говорити про те, яка вiра краща: наша благочестива чи
латинська, але я те знаю, що наша вiра для нас найлiпша, бо то церква
українська, а латинська церква - то польська. Хто у латинськiй вiрi живе -
то лях. Для того нам треба берегти нашу церкву, мов око в головi; коли
вона пропаде, то пропадемо i ми всi, цiлий наш народ. Ця оборона
приходиться нам важко, бо ми розбитi. У нас нема єпископiв. Польща не
допускає до того, щоб у нас були єпископи добрi, яким лежало би на серцi
добро церкви. Бачите i знаєте, що дiється у нашiй столицi, у золотоверхiм
Києвi. Осталась нам одна Києво-Печерська лавра завдяки ревностi
преславного отця архiмандрита Єлисея Плетенецького. Нашi владики, тi, що
ще остались, нiде правди дiти, ледачi. А ви знаєте, що яка голова церкви,
така й церква, бо вiд голови риба смердить. Духовенство розбите, темне, не
може собi дати ради, хоч воно хотiло би щось зробити i церкву пiддержати.
Нема проводу. Про народ нам нема чого говорити, бо вiн не має волi. Наше
козацтво замало церквою iнтересується. Як товариш Запорозького вiйська
мушу сам це признати.
Як же це лихо, яке у нас завелось, направити? Ми всi повиннi
згуртуватися пiд стягом православного благочестивого хреста, всi - вiд
пана до послiднього мужика. Ми повиннi сказати собi тверде слово, що
церква i ми - то одне, нерозлучне, недiлиме, сковане, мов залiзо. У тiй
нашiй злуцi повиннi ми придбати для церкви все, що може поставити її на
ноги, а це є наука, освiта, вишколення, освiчення борцiв за церкву i
народнiсть. До освiти веде школа. У нас не смiє бути одної закутини, де би
школи не було. Вiдтак з нижчої школи треба посилати талановитих хлопцiв у
школу вищу, але не ляську, не єзуїтську, а нашу, православну. Це не таке
тяжке дiло, як би воно здавалося. Лише треба хотiти, хотiти, хотiти. Коли
капля води, падучи частенько на камiнь, може у ньому вижолобити дiру, то
добра тверда воля зможе гору вивернути. Вищих шкiл у нас мало. Школа в
Острозi так довго стоїть, як довго живе старий православний князь. Коли
вiн замкне очi, то його зляшений синочок Януш за пiдшептом єзуїтiв цю
школу загирить. Львiвська ставропiгiя не може подолати потреби Галичини.
Тепер приходить черга на Київ. Там мусить стати славна вища школа на цiлу
Україну. За це подбає отець архiмандрит, але йому слiд помагати. Складаймо
на це грошi в певнi руки. Отець архiмандрит - це жемчуг серед українського
народу, це зоря, яка свiтить на цiлий український свiт. Це пророк, якого
пiслав нам господь, щоб вивести український народ з кромiшньої темряви.
Гуртуймось всi пiд його мудрий провiд, помагаймо йому по наших силах, бо
коли б через нашу байдужiсть не повезло йому перевести цього великого
дiла, то прокляне нас господь, як хамове плем'я.
Конашевич говорив з таким жаром, що случахi захоплювались, вони були
прикованi до його думки. У хатi стало тихо, лиш слова Конашевича дзвенiли,
начеб у срiбний дзвiнок дзвонив.
- От що, мої брати. Коли так гарно сьогоднi зiбрались, коли у нас одна
думка, так скиньмось, хто що може, а товариш Артим при найближчiй нагодi
вiдвезе у Лавру i передасть отцю архiмандритовi вiд канiвцiв гостинця на
київську школу.
Дехто, хто не мав грошей при собi, позичав вiд сусiда.
Конашевич перечислив те, що було в шапцi при всiх, пов'язав у вузлик i
передав Артимовi.
Артим був тим затурбований i почухав себе в потилицю:
- Хiба дам поки що переховати Настi. Я ще не раз поїду у Київ, поперед
усього треба менi пана Конашевича перевезти.
- Щодо того гостя, Артиме, - каже благочинний, - то ми його так зараз
звiдсiля не пустимо, i ти би мiг ще з Києва вернутися. За той час я вiзьму
його до себе. У мене i просторiша хата, i вигiднiше буде.
Це Артимовi не подобалось, а Конашевич каже:
- Дякую, ваша милiсть, за запросини, але покористуюсь ними аж другим
разом. Тепер я обидив би мого товариша i господаря, коли б вiд нього
перебрався в iншу хату, поки я тут живу. Такого деспекту цим добрим чесним
людям я не можу робити. Менi в Артима дуже добре i свобiдно.
- Як же там може бути свобiдно, як там двоє малих дiтей?
- Я дiток люблю, а особливо таких, як цей Миколка у Артима, хай йому
здоровi ростуть.
Артим, чуючи таке про себе i свого Миколку, аж горiв на радощах. "От
щира козацька душа, - подумав, - що не цурається нашого брата".
Вже було до заходу сонця, як гостi вiд благочинного порозходились.
Тепер, йдучи з Артимом, Конашевич попрямував на базар.
- От спасибi вашмосцi, що не кидаєш моєї вбогої козацької домiвки -
говорив Артим по дорозi. - Коли б ти справдi був перейшов жити до
благочинного, то це б мене мов ножем по серцю рiзало. Я би собi подумав,
що й мiж сiчовим товариством бувають пани i простi.
- Я це знав i тому вiдказався. А ти, Артиме, не думай, що я з панського
кодла вийшов. Ти родивсь у городi, а я пiд селянською стрiхою. Я такий сам
козак, як i ти, а що я вмiю пером писати, то ти вмiєш байдаком та веслом
орудувати, i на водi твоя штука бiльше корисна, як моя. Та ти одне знай,
що в козацькiм товариствi потреба i таких, i таких, i однi без других не
могли б жити.
На базарi покупив Конашевич медiвникiв, бубликiв, овочiв,
розмальованого дерев'яного коника, маленьку бандурку, свистiлку i гарну
шовкову хустку.
- На що, вашмосць, це купуєш?
- А що? Гратимусь, коли не буде iншої роботи. Ти знатимеш, як додому
вернемось.
Артимиха вижидала гостя, начеб її хто в окрiп кинув. Снiдання пропало,
обiд давно зварила, а гостя i чоловiка не було. "Чи не до шинку забрели?
Дiстане вiд мене Артим на горiхи! Такий йому отченаш прочитаю, що
нестямиться".
Та вони вернулися. Обидва були тверезi, i це Настi вiдняло охоту
докоряти.
- Даремне ти, Насте, на нас ждала. Я не мав часу тобi переказати, що ми
були запрошенi до благочинного обiдати, ти вибачай.
- I я прохаю вибачення, - каже Конашевич, - те, що наварили, поїмо
завтра, а вiдмовитись було годi.
- На, жiнко, заховай це в скриню, поки я у Київ не поїду, а тодi менi
вiддаси. Це скинулись гостi у благочинного на велику школу у отця
архiмандрита.
Бiля Настi стояв, держачись фартушини, Миколка. Вiн, видячи такого
важного пана, не мав уже такої смiливостi, як учора, йти до нього.
Молодший хлопчик спав в колисцi.
Тепер Конашевич став роздавати подарунки. Настi дiсталась шовкова
хустка, яка їй дуже подобалася. Вона її оглядала i повертала на всi боки,
а далi не втерпiла, пов'язала на голову i стала придивлятись до малого
дзеркальця.
Микола дiстав коника, бандуру i медiвникiв. Одного зараз встромив в
ротик, а на коника i бандуру дививсь з великою пошаною.
- Не шкода-то було стiльки грошей збавляти? - каже Артим. - Вiн це все
зараз поломить.
- Я не поломлю, - каже Миколка.
- Та подякуй же, - каже батько, - бере, начеб йому це належалось,
анiчичирк.
Миколка пiдступив несмiло i поцiлував Конашевича в руку. Конашевич узяв
його на колiна:
- Не так менi, синку, дякуй, а вiзьми за шию, ось так, гарно, а тепер
поцiлуй гарно. Тепер я тебе поцiлую, i будемо любитися, як два побратими.
Ти мене любиш?
- Люблю.
- Покажи, чи дуже мене любиш?
Хлопчина обняв його рученятами i тиснув з усiєї сили. Не треба
говорити, якi були радi з цього батько й мати.
- Тепер, мiй любий гостю, вiдпочинь, а я пiду за своїм дiлом. А увечiр
- то вже потолкуємо, як тебе повеселити.
- Можна вiдпочити, а увечерi ти мене заведи до якого важнiшого
мiщанина. Я хочу у Каневi i мiщан пiзнати.
- Гарно! Ось пiдемо до нашого вiйта, це дуже важна особа в городi.
Конашевич, не пускаючи Миколки з рук, пiшов у свою кiмнату, та Миколка
не мiг видержати, так йому було пильно до тих гостинцiв, що пан iз города
йому принiс. Конашевич лiг спати.
Канiвський вiйт Остап Семирозум мешкав у самому ринку. Був дуже
багатий. Крiм дому, мав ще хутiр близь Канева, де господарював його син.
Вiн сам займався купецтвом.
На Артима вiн був би не дуже то дививсь, якби не Конашевич, котрого вiн
пiзнав у благочинного i довiдався, що то якась важна особа, бо знайомий з
самим архiмандритом. Вiйт прийняв гостей дуже чемно i просив сiдати.
Зараз зiйшлось кiлька мiщан, з котрими Конашевич ще рано у благочинного
познайомився. Прийшов i благочинний з двома попами. Завелась балачка.
Конашевич спитав:
- А школа у вас є, панове?
- Така то школа, як би i без неї. Немає у нас доброго вчителя.
- То зле. Заплатiть добре, то й гарний вчитель знайдеться. Неможливо,
щоб у такому городi, як Канiв, не було доброї школи. Хiба ж у вас таке
убожество, щоб не було вчителя чим заплатити? От коли ми сьогоднi тут
зiйшлись, так обмiркуймо дiло, як слiд.
Нiхто не посмiв перечити. Конашевич пiддав думку, щоб при церквах
позаводити церковнi братства, до яких належали би всi вiрнi, а цi братства
матимуть обов'язок удержати школи, скiльки їх буде потреба. Цю думку усi
прийняли.
Того вечора вертав Конашевич додому дуже радий. Вiн мiг собi сказати,
що нинiшнього дня не змарнував. "Коли б таке можна перевести усюди, ми
незадовго пiдкрiпились би, що ляське панування не було б нам страшне".
У Каневi побув Конашевич три днi. Його запрошували усюди i угощали.
Народ сходився. Заводились приязнi гутiрки, а з них виходило усе якесь
гарне, народне, хоч мiсцеве, не велике, а важне дiло. Конашевич
познайомився з усiма тямущими канiвцями. Мiж iншими було вирiшено, щоб
держати готовi списки людей, здiбних до зброї. Вони мали гуртуватися у
сотнi, приладити зброю i ждати, коли їм дадуть знак з Запорожжя. Тодi мали
ставати пiд прикази виборних старшин. Про це воєнне дiло мали подбати
товаришi сiчового вiйська, котрi жили сiмейно в Каневi. Тодi просили
канiвцi Конашевича, щоб мiж ними лишився на все та став на чолi вiйськової
органiзацiї. Та Конашевич покликався на устав, що без дозволу старшини вiн
не смiє поза Сiччю жити. Це дiло вiн предложить старшинi на Сiчi до
вирiшення, а тодi мiг би вернутися. Тепер йому треба непремiнно їхати.
Артим пiднявся провести Конашевича до Черкас.
Конашевич побоювався ще одного. Коли б вiн тут побув довше, то ляхи у
Києвi можуть про це довiдатись, i його, хоч не явно, то зрадою захопити.
Артим признався Конашевичевi, що вiн того самого побоюється. В Черкасах
мав Артим передати Конашевича братовi своєї жiнки Панасовi Крутовi, а вiн
його проведе далi.
Черкаси вважав Артим бiльш небезпечнi, як Канiв. Там старостує великий
ворог козацтва князь Олександр Вишневецький.
- А коли б не поступати у Черкаси, а так прямо байдаком та й на Сiч?
- Воно б добре було, коли б у мене була спромога завезти вашмосць. Я
чужим байдакам не дуже-то вiрю, а сам їхати тепер не можу. Вашмосць надто
важна особа, щоб на небезпеку пускатися.
- Чого ви, люде, в менi якусь важну особу бачите? Я собi такий самий
козак, як i другi.
- У Черкасах треба вашмосцi купити два конi. Як не має на це грошей у
тебе, то Панас позичить; то чоловiк не убогий. Треба коня i для вашмосцi,
i для чури, бо вiн з клунками не побiжить. Що й говорити. Панас подбає про
все i товариство безпечне знайде. Вiн це краще заорудує, як я. В Черкасах
не радив би давати про себе знати, а саме через цього клятого князя.
Перед вiд'їздом перевдягся Конашевич у буденну одежу i виглядав на
худопахолка, на котрого нiхто не звертав би уваги. Але канiвцi зiбрались
над берегом рiки його попрощати.
Йшли пiшки до рiчки. Антошко нiс його клунки. Вiн вiдпочив i добре
вiдживився, бо Настя годувала його добре.
Як вже Конашевич вiдплив вiд берега, гукали за ним канiвцi:
- Вертай до нас козацьким гетьманом.



ХIII

- Може, воно i краще сталося, що ти вернув до нас, замiсть нидiти у
Києвi, - говорив кошовий до Сагайдачного, як той вернувся на Сiч i здавав
йому справу з свого посланництва. - Тут у нас таке тепер позаводилось, що
треба конечно покласти цього край. До того менi треба людей певних. Коли б
ти був тут, може би, до цього i не прийшло, бо тебе всi любили i були би
послухали. Коли б я був знав, що преосвященний Плетенецький на те тебе
кличе, щоб з тебе бакалавра для панських дiтей зробити, я був би таки не
пустив.
- Що ж тут таке завелось?
- От що! Молоде пиво мусить вишумiти. Позаводились два сторонництва,
двi партiї: поважних i неповажних. Хiба би так назвати. Тi неповажнi - то
молодi люде, шибайголови, хотiли би йти з мотикою на сонце. Рвуться до
чогось великого, не мiркуючи, чи тому дадуть раду. Хотять помстити
Косинського i йти вiйною на панiв, помстити солонецьку рiзню. До того, ще
тi втiкачi з України, якi приходять сюди цiлими громадами, пiддувають
вогонь своєю балачкою про утиски панiв над народом. Я це знаю, що пани
показилися. За козаком ганяються, мов за скаженою собакою. Нашому братовi
не можна на Українi носа показати, коли не хоче повиснути або зiгнити в
тюрмi. Повiдбирали українським козакам усi вольностi i роблять ними
панщину. Це все запорожцiв страшно дратує. Менi самому серце крається, та
годi що на це порадити. Виступати проти Польщi нема з чим. До такого дiла
ми ще не пiдросли. Є у нас десять тисяч народу, та то по бiльшiй частi
втiкачi, у яких є крiпкий кулак, та нема вiйськового вишколення, нема
карностi, нема воєнного досвiду. Що з такою юрбою зробити? При першiм
сильнiшiм ударi вона не вдержиться i розскочиться на чотири вiтри. А коли
б не було куди втiкати, то видадуть ляхам старшину, як зробили над
Солоницею, i самi потiм пропадуть. Та друга Солониця була б страшнiша
першої, бо тодi ще ляхи не були такi певнi себе на Українi, як тепер. I
тодi не було б вже сили пiднестися козацтву, i ми втратили би i те, що
тепер маємо. До нас вернула би Полоусiвщина, яку з тяжкою бiдою вдалося
нам приборкати. Я боюся, що тi двi партiї можуть пiднести на себе
братовбивчу руку, i поллється знову братня кров, а нашi вороги будуть
дякувати. Нащо їм тодi ганятися аж на Лiвобережжя, нащо їм Жолкевського,
коли козаки зроблять цю роботу самi мiж собою. Вони тодi прийдуть вже на
готове i вiзьмуть одних i других за чуба. Бо як була мiжусобиця мiж
полоусiвцями i василевичiвцями, то однi, то другi закликали на себе ляхiв.
Та мудрi ляхи не хотiли до цього мiшатися. Я дуже боюся, щоб до такого
знову не прийшло.
- А не можна би їм знайти iншу роботу i повернути їх завзяття в iнший
бiк?
- Пробували ми i цього. Робили ми походи на татар. Та що з того вийшло?
От забавочка. Татарва вiд останнього погрому над Iнгулом притихла. Хiба
нам йти було на ногайських конокрадiв. Поведуть, було поганяються по
степу, приведуть який табунець коней, та й кiнець походовi.
- Треба щось бiльшого обдумати.
- Заки обдумаєш, то i лихо скоїться. От зараз на завтра сходиться
велика рада, щоб на ляхiв йти. Моя булава повисла на волоску, i я гадаю,
що завтра скiнчиться моє отамування. Та менi самому це байдуже, бо тепер
булава дуже важка, але жаль менi моєї працi на Сiчi, цих зусиль, якi
непремiнно знiвечаться. Пiду тепер на Польщу, пропаде стiльки молодого
цвiту. Вороги будуть ликувати, а на Українi настануть ще бiльшi утиски, як
тепер. От чого я боюсь.
Кошовий ходив великими кроками по хатi, понизивши голову у великiй
задумi, як чоловiк, якому нема виходу з розпучливого становища.
В цю хвилю ввiйшов у хату старий Жмайло з Марком.
- Вибач нам, батьку кошовий, що не в пору приходимо, так ми горiли з
нетерплячки, щоб земляка привiтати.
- Вiтайте здоровi, я не противний.
Настало вiтання щире, сердечне. Обнiмали чергою Сагайдачного, i
питанням не було кiнця.
- Що ж там товариство загадує завтра робити? - спитав кошовий, стаючи
серед хати.
- Наше дiло, батьку, стоїть недобре. Знову прийшов гурток збiгцiв, i
оповiдають страшнi речi. Товариство заворушилось ще бiльше. Усе молодшi,
усi шибайголови кричать, щоб на ляхiв йти.
- Я їх не поведу.
- Знають вони про це. Ладяться нову старшину вибирати. А їх бiльше, як
нас, i коли яке чудо не зробиться, то на завтрашнiй радi усе пiде
шкереберть.
- Тiльки ви, панове, не журiться так дуже. На тiй радi ще не одно може
таке зробитися, що усе буде гаразд, - каже Сагайдачний.
- Роби, як знаєш, та я не знаю, чи що вигадаєш.
- Хто знає добре козацьку душу, той поведе козацтво, куди сам захоче, -
каже Сагайдачний.
Зараз попрощались з кошовим i вийшли. Сагайдачному пильно було до
куреня привiтати знайомих. Зараз прийшла йому в голову одна думка, яка
видалась йому доброю. Узявши Марка пiд руку, йшов Сагайдачний через майдан
у курiнь та розпитував землякiв, що за той час робилося. Спитав, чи не
було якої вiстки вiд Чепеля.
Та Жмайли були якiсь стурбованi. Заговорювали, чим могли, розказували
про усячину, а за Чепеля говорили ось так, мимоходом, що звiдтам вiсток
мало, що старий не приїздив на Сiч нi разу.
Сагайдачний брав цю їх турботу на рахунок завтрашньої великої ради i
знову став їх заспокоювати, що якось воно зробиться.
На Сiчi рознеслась блискавкою вiсть, що Сагайдачний вернувся з Києва.
Дiзналися також, через що вiн з Києва мусив утiкати. За подiю на Подолi
ходили перебiльшенi гутiрки. Та всi були радi, що вiн вже повернувся.
Дехто вередував на кошового, чого вiн такого славного товариша
бакалаврувати заставив.
В куренi не було нiяких змiн. Жук все ще отаманував з вибору. Багато
товаришiв тепер, пiд лiтню пору, повиходило поратись коло хлiба, ловити
рибу, пильнувати пасiки тощо.
Сагайдачний вписав зараз до куреня свого чуру Антошка, якому зараз
приложили iмення Твердолоб.
Пiд вечiр зiйшлось до куреня багато народу. Сагайдачний, як колись
перед роками, грав на бандурi, приспiвував i розказував таке, що всi аж за
боки брались вiд смiху.
Приєднав собi вiдразу всiх i був того певний, що на завтрашнiй радi
поведе усiх за собою, куди захоче.
Як лише сонце пiднялось на небi, на сiчовому майданi вдарили в бубни i
литаври. Скликали на раду. Та не то скликали, але зганяли. Осавули ходили
по усiх закутках i закликали людей, а упiрних пiдганяли палицями. На раду
у великому колi мусили всi бути. Розходилося о важну справу, о похiд проти
Польщi. Козаки вiдгороджувались, що ледачу старшину треба скинути, а то в
Днiпрi потопити, а вибрати iншу. Старшина прогавила стiльки часу i нiчого
не зробила, а товариство нiвечиться, ледачiє. На майданi ставало гаряче.
Серед майдану поставлено пiдвищення для старшин i для промовцiв,
поставлено стiл пiд клейноди.
Народ висипався на майдан, мов мурашки, коли їх кийком розпорпаєш. Тут
був такий гамiр, що свого слова не було чути.
Вiдтак, коли замовкли литаври, вiд дому кошового розступився народ i
пропустив сiчову старшину. Попереду йшов кошовий з булавою пiд бунчуками.
За ним йшов генеральний суддя з печаткою, генеральний писар з великим
каламарем, генеральний обозний i курiннi отамани з осавулами. Усi
повиходили i поставали на пiдвищеннi. Кошовий дав знак булавою, i усюди
затихло, наче маком посiяв, наче горобцi весною на вербi, коли хто до них
приблизиться.
Кошовий зняв шапку, поклонився на всi сторони i промовив так:
- Славне сiчове товариство, панове отамання i всi козаки-товаришi! Ми
вволили вашу волю, бо таке наше право, i на бажання товариства скликали
сьогоднi велику козацьку раду. Тепер ви обмiркуйте, що нам робити?
Обмiркуйте розважно, щоб потiм не вийшло щось такого, вiд чого могла б
наша козацька справа потерпiти. Прохаю промовцiв, щоб виступили i сказали
своє мудре слово. Опiсля ж буде те, за чим подасться бiльше голосiв.
- Чого багато говорити? - обзивається один з переднiх. - 3 говорiння
кашi не буде. На ляхiв ходiмо, та й годi, зараз вибираймо наказного.
- На ляхiв, на гнобителiв українського народу! - гукала уся юрба.
На радi зчинився великий галас i крик. Нiчого не було чути, лише:
- Смерть ляхам! На ляхiв, на панiв ходiмо!
Тодi виступив на пiдвищення Сагайдачний. Вiн кланявся шапкою на всi
сторони.
- Тихо, товаришi, Сагайдачний хоче говорити, - почулись голоси.
- Хто це? - спитав хтось.
- А ти де був? Сагайдачного не знаєш?
- Тихо. Слухаймо.
- Панове старшино, панове отамани i товариство славного Запорозького
вiйська!
- Перше моє слово до вас буде таке: вiтаю вас усiх вiд України, вiд
золотоверхого нашого святого Києва, вiд Києво-Печерської лаври, вiд
славнозвiсного її архiмандрита отця Єлисея Плетенецького. Вiн посилає вам
своє поздоровлення i благословення!
- Слава йому, слава!
- Та, окрiм повiтання, нiчого доброго вам з України не приношу. Усюди
горе та стони поневоленого панами українського народу. Пани розбiсились i
сприсяглись на загибель православного народу i його церкви. Унiя
поширюється i нашi церкви забирає силою, наших владик нема, а просте
духовенство темне, розбите, безрадне i нiкому дати йому проводу.
- На погибель ляхам, геть iк бiсовi з унiєю! - залунало на майданi.
- Зближається година порахунку з панами за утиски, за кров наших
братiв. Цей порахунок зробимо ми, запорожцi. Помстимо люто Солоницю.
- Так! Помстимо так, що у пеклi радiти будуть.
- Обираймо Сагайдачного наказним, i далi - на ляхiв!
- Послухайте мене далi! - говорив дзвiнким голосом Сагайдачний. -
Товаришi! Маємо йти на оборону нашої церкви i треба нам iти, це наш святий
обов'язок.
Кошовий, слухаючи того, не мiг з дива вийти: "Вiн пiдсипає пороху до
вогню, - думав, - ось як мене перехитрив. Йому булави хочеться".
- Я її обороняв оцими руками, якi вам показую, i тою ломакою, якої тут
немає, на чолi гуртка мiщан на Подолi, у Києвi. Оборонив її на часок, а
така оборона нiчого не варта. Прийшла сила вiйська, гайдукiв i пахолкiв, i
ми мусили йти врозтiч, а менi загрожувала смерть, коли б не втiк. Що
опiсля там сталося, я не знаю. Здається, що ляхи й унiати таки поставили
на своїм, бо не було спромоги оборонитись. Iз Сiчi мусить пiти їм пiдмога
i то неабияка, бо Польща сильна i могутня, i на неї треба неабиякої сили.
- То козак Петро! - гукали козаки. - Ми про тебе чували.
- Послухайте мене далi. Чи достойнi ми тої честi, щоб господь ужив нас
за свою десницю в оборонi церкви? Чи живемо ми по-християнськи, чи
сповняємо заповiдi божi? Ми, коли подумаєш, лише хрещенi, а бiльш нiчого.
Молимося, це правда, але цього теж мало. Дивiться поза себе. Де наша
церква? На цiм мiсцi заснував козацьку Сiч перший її отаман, славний
Дмитро Байда. З того часу стiльки лiт минуло, славна Сiч Запорозька стала
грiзною для орди, для Туреччини, але не спромоглась побудувати для себе
церкви. Нас, запорожцiв, є тепер десять тисяч, коли не бiльш. Ми ростемо,
мов гриби по дощi, а церкви таки нема. Десятки i сотки без сповiдi i
покаяння, бо на Сiчi церкви нема. Чи ж не сором це для нас? I чим ми цей
грiх байдужостi спокутуємо? Рвемось на оборону церкви, а самi її не маємо,
бо не хочемо мати. Не приступаємо як слiд до господньої трапези, бо у нас
немає церкви. Чим наша Сiч рiзниться вiд татарської оселi? Тим, що коли б
тут сидiли татари, був би у них давно свiй мечет. Так само зробили би
турки. Ми не маємо церкви не тому, що у нас її унiя вiдняла, а тому, що
нам не хочеться її поставити. I тому не диво, що i господь до нас байдужий
i не спiшиться нам пособляти. Поки у нас тут, на Сiчi, не буде своєї
церкви вiдповiдно до нашої сили, я у жоден похiд не пiду, хоч голову менi
вiдрубайте. Важнiше для мене спасiння душi, як туземна слава. Товаришi!
Нас тут, на Сiчi, десять тисяч. Коли б кожний принiс в кишенi один кiлок,
то з цих кiлкiв побудував би великий храм господень. Ми всi согласнi йти
на ляхiв, визволяти братiв з неволi, мститися за нашу кривду. Цього року
того робити не можна, бо далi кiнець лiта буде, а цей великий похiд так
скоро не скiнчиться. Отож, на мою думку, попри приготування до такого
походу, узятись би нам за будову церкви. До осенi її збудуємо, а на
рiздво, певно, вже заспiваємо собi: "З нами бог, розумiте язици i
покоряйтеся."
- Добре говорить, їй-богу.
- З тою роботою не буде нам важко, бо є кому робити. Ми навiть i
богомазiв помiж нами знайдемо. А коли ось тут, на великiй радi, це дiло
вирiшимо, коли у своїй церквi помолимось гарненько, коли свiй пiп нас
покропить свяченою водою i хрестом у християнський похiд благословить,
тодi ми смiло пiдемо не то на ляхiв, а на самого чорта, бо тодi смiло
зможемо собi сказати: "З нами бог, розумiте язици i покоряйтеся, яко с
нами бог".
- Славно, славно, ставимо свою церкву, таки зачинаймо в божий час
завтра. Ти, Сагайдачний, порядкуй, а ми всi слухатисямемо. Ти вже ставив
церкву у Чубовiй редутi, ми це знаємо.
Кошовий дав знак булавою, i всi замовкли:
- Чи згоднi панове товариство з тим, що говорив Сагайдачний?
- Усi згоднi! Нема що бiльше радити, хiба до роботи братись.
Народ став розходитися. Кошовий не мiг з дива вийти. "Цей знає добре
козацьку душу".
По радi прикликав кошовий Сагайдачного до себе:
- Мистець-бо ти, мистець, пане-брате, i в словi, i хитрощах. Давай, хай
тебе обнiму. Будемо мати довший час супокiй.
- Козацтво - то велика дитина. Розумна, пiдступна, одним словом, поведе
його рiвною дорогою, але й одним словом може завести у пропасть.
- Той час, кошовий батьку, треба використати на органiзацiю i
пiдготовку. Усi нараз церкви ставити не будуть. З цiєї сiрої юрби треба
зробити справне вiйсько, проворне i слухняне, i доперва тодi можна
мiрятись з Польщею. За той час, як ми набирати будемо сили, постараємось,
щоб Польща охляла, а тодi сили вирiвняються.
- Добре, брате, я бачу, чого ти вартий i чого ти можеш доконати. Даю
тобi волю, роби, як знаєш. Я тебе пiдопру моєю владою. Будуй церкву i
переводи органiзацiю.
- Я церкви будувати не вмiю. Знайдуться до того другi. У нас знайдуться
майстри-сокирники. Органiзацiю зачну за дозволом старшини. А коли будемо
мiркувати, що на рiк ми ще не будемо готовi до вiйни з Польщею, то i тодi
ще знайдеться робота iнша, яка козацтво захопить i здержить його вiд якого
нерозважного кроку. Бог нам поможе. Тепер, батьку, пусти мене у курiнь.
Тим говорiнням я собi геть пiдiрвав горло.
- Го-го-го! Ти пiдожди, у мене на горло теж лiк знайдеться.
Кошовий пiшов у сiни i послав посильного козака за старшиною, щоб зараз
сходились. Приказав i Марка Жмайла прикликати.
Своєму чурi приказав приладати стiл та понаносити, що треба.
- Як бачу, - каже Сагайдачний, - тут щось на празник похоже.
- Вибачай! Празник був у мене тодi, як я твого слова слухав, а тепер-то
хiба попразен.
Посходилася старшина. Генеральний писар каже:
- Хитрий ти з бiса, Петре! Я гадав, що рада скiнчиться бучею,
роздвоєнням, що козацтво до шабель вiзьметься, а воно так гладко пiшло, ще
й церква своя буде.
- Бог тебе прислав у саму пору, - каже суддя. - Нам учора здавалося, що
сьогоднi будемо вже по своїх куренях кашу їсти.
- Тим шибайголовам треба все якоїсь роботи пошукати.
- Твоє здоровля, Петре, - каже кошовий, наливши чарку.
Пiшла чарка чергою, посiдали за стiл закушувати i за цим пiшла весела
гутiрка. Сагайдачний розказував, що у Києвi бачив i пережив. Найбiльше
цiкавились о. архiмандритом, которий остався з Запорожжям у живих
зносинах.
Як вже гостi стали розходитись, Сагайдачний хотiв у кошового своє дiло
поладнати i каже:
- Пане кошовий! Коли ми тепер разом, а нашi дружнi вiдносини такi
гарнi, то позволь менi попросити одного. Я прошу вашу милiсть до мене за
старосту. Не знаю ще, коли вiдгуляється моє весiлля, бо я ще з моїм
тестем, сотником Чепелем, щодо того не змовився, то я рад би знати
наперед, що ваша милiсть не вiдкажеш менi такої честi. Тодi я усю старшину
на весiлля попрошу.
Сагайдачний, говорячи це, понизив очi i не бачив, з яким видом кошовий
його слiв слухав. Вiн був дуже затурбований, бо усi добре знали, що з
Марусею Чепе-лiвною скоїлося. Кошовому стало жаль бiдного Петра, знав, як
тяжко його ця вiстка придавить, та хотiв цю болючу хвилю якнайдальше
вiдсунути. Кошовий моргнув значуще на усiх, щоб не зрадився хто з тим, що
всiм було вiдомим.
- Ти, пане-товаришу, не проси, а приказуй. Ми всi готовi тобi
послужити. Про це, коли воно буде, нiхто ще не знає, але вже як буде, то
запевняю тебе, що нiхто не вiдкажеться. А поки що ти порядкуй i приказуй,
як церкву ставити. Ми знаємо, як ти у Чуба гарно церкву поклав та й
слободу вистроїв. У тебе неабиякий органiзацiйний талант.
- А що старий Чуб робить?
- Те, що й робив досi. Збирає молодь, вчить їх козацького дiла, а нам
присилає щороку кiлька десяткiв гарних товаришiв. Нам би таких Чубiв
бiльше, а тодi стояли би ми краще, та й Польщi зуби показали би. Та ти не
заговорюй, лише скажи, як будеш братися за дiло? Ти знай, що в цiй порi не
можна рубати дерева на будiвлю.
- На Сiчi є досить дерева пригожого, зрубаного i зрiзаного. Я вже все
оглянув. Те дерево призначене, либонь, на байдаки. Поки що байдакiв
будувати не треба, а вже зимою зладиться друге. Та я вже казав, що сам
церкви ставити не буду. Це заорудує краще мiй побратим Жмайло Марко. Вiн у
Чуба ставив, а я лише дораджував. Вiн цього вчився в Острозi, якi нашi
церкви мають бути, а мене це менше займало. Йому додати лише до помочi
майстрiв i помiчникiв. Треба пошукати богомаза, а коли б не те, то, може
би, послати у Київ, бо щоби нам який недотепний запорожець якої поганi не
понамальовував.
- Роби, як знаєш.
- Моя робота, панове, була б iнша. Менi треба зiбрати у купу оцю всю
сiрому втiкачiв та козакiв з них поробити. На цiм-то я добре розумiюся. Я
був в добрiй школi у Чуба, а що вiн признав мою роботу доброю, то видно з
того, що поручив менi других вчити. А попри саме вчення воєнного дiла,
треба всiм повиганяти з лоба усi джмелi про козацьку свободу так, як вони
її розумiють. Треба завести у нашiм вiйську послух старшинi i дисциплiну,
щоб це справдi було вiйсько, а не юрба дармоїдiв, лежнiв i свавiльникiв.
На це я мушу добути дозвiл вiд вашої милостi, що я не самозванець, а
наказний. Тодi вже я дам собi раду.
Кошовий засмiявся:
- Я чував вiд Чуба, що ти строгий старшина, i у тебе кулака та кия не
просити. Вважай, що коли на Сiчi таке заведеш, то багато втече.
- Я цього хочу. Я поперед усього скажу моїм учням: "Всi ледарi
забирайтесь звiдсiля до бiсової мами, i не їжте хлiба дармо". Те, що
лишиться, можна буде колись назвати вiйськом, яке пiде зi мною в огонь i
воду. Про тих знатиму, що коли б прийшлось полягти усiм до одного, то
жодному не прийде така погана думка в голову, щоб на сором козацькому
iменi видавати свого старшину ворогам. Хай у мене буде сотня справжнiх
лицарiв, то краще менi буде, як тисяча чернi, що при сильнiшiм ударi пiде
врозтiч.
- Твоя думка гарна, - обiзвався генеральний обозний Палiй. - Лише
кошовий батько жалiє їх, що вони бiднi збiгцi з-пiд панського ярма.
- Як вiн з-пiд ярма втiк, то немає йому вороття. Хай же слухається, бо
його доля тут далеко краща. Там мiг пан зробити з ним, що йому завгодно,
хоч би i на кiл застромити, а нiхто за ним словом не промовив. Тут вiн
людина свобiдна, рiвна, має рiвне право до всього. Може i кошовим стати.
За те мусить служити товариству так, як i товариство йому служити
зобов'язане. Тут дiстає все, що йому треба, за це мусить робити, що
товариство робить, має служити до вiйни. Вчення воєнного ремесла, то так
козаковi потреба, як писаревi знання грамоти. Та вже, коли за грамоту
зговорилися, то ось я думав би, панове старшино, чи не добре було би
завести на Сiчi свою школу для неграмотних i поставити їм кiлькох
вчителiв? Неграмотному чоловiковi зле на свiтi жити, а охочих знайшлося би
багато, i старших, i новикiв, i дiтей, цих сирiток по полеглих козаках, що
так в темнотi виростають. Бо треба нам, панове, пам'ятати, що наше
Запорожжя - то неабищо. Ми творимо вольну, лицарську республiку, а наша
Сiч-мати - то її столиця. Ми мусимо тут усе мати своє. Маємо свою
майстерню, треба мати i свою церкву, i школу. Як не тепер, то в четвер
треба буде нам виступити проти панiв. Те, що робив Косинський, Лобода,
Наливайко, це був початок, котрий не повiвся. Але хтось мусив зробити
початок. Ми мусимо панське панування на Українi зломити. Може, ми цього не
доживемо, але це зроблять нашi потомки, цi молодики, яких треба грамоти
вчити. Не знаю, чи моя думка не видасться вам безглуздою, недотепною, та
коли ви її не приймете, то я вийду з нею на найбiльшу велику
раду.
- Те, що Сагайдачний говорить, - каже кошовий, - то я з цим согласний,
лише що таке дiло буде дуже тяжко перевести.
- При добрiй, твердiй волi нема труднощiв. Дайте менi спромогу, а я це
переведу не києм, як би хто думав i як по наших школах водиться, а добрим
словом i заохотою. Але до того потреба менi i церкви.
- Попробуй це, пане-товаришу, а коли переведеш дiло до путнього кiнця,
то твоє iмення стане славним в козацтвi вiд рода в рiд.
Вже сонце хилилось до западу, як гостi вiд кошового порозходилися.
Сагайдачний вертався до куреня з отаманом i обома Жмайлами. По дорозi каже
Сагайдачний до Марка:
- А ти менi, Марку, будеш боярином на весiллi. Це розумiється само
собою. Чей же не вiдлюбиш менi дiвчини, як ти мене колись лякав.
Марко дуже збентежився i став цiдити крiзь зуби слово за словом:
- Воно, бач, Петре, таке скоїлося нещастя. що. не знаю, як тобi це
сказати. - У Марка задрижав голос. - Твоя Маруся не жиє.
- Не глузуй з мене, це грiх, - каже грiзно Сагайдачний.
- На жаль, воно так є. Її зарiзав той рудий жид, що у Чепеля служив.
Сагайдачний став на мiсцi, наче задеревiлий. Уся кров збiгла до серця,
голова закружляла, поперед очi скакали iскорки, в ушах зашумiло, поблiд,
мов полотно. Йому здавалося, що сiчовий майдан одним боком пiдноситься
вгору, а всi куренi впадуть на нього. А ноги начеби прикував залiзом до
землi. Слово завмерло йому на устах, йому вiдняло вiдразу мову.
Марко з Жуком пiдхопили його пiд руки, бо вже падав на землю.
- Заспокойся, мiй побратиме, - говорив Марко, - так судилось, така була
воля Божа.
Сагайдачний застогнав важко:
- Боже, мiй Боже! За вiщо така кара на мене? - Вiн вирвався з рук Марка
i Жука i побiг к воротам Сiчi, мов божевiльний. Марко побiг за ним услiд,
а старий Жмайло крикнув за Марком:
- Бережи його, Марку, а то ще руки на себе наложить.
Сагайдачний вибiг з сiчових ворiт до рiчки. Марко - вслiд за ним. Тут
сiв над берегом Днiпра пiд вербою. Марко став над ним, готовий його в пору
здержати. У Сагайдачного були широко вiдкритi очi, мов у божевiльного.
Дивився кудись вдаль i нiкого бiля себе не бачив. Дививсь, начеб побачив
якесь незвичайне страхiття. Було так довший час. Марко не втерпiв, щоб не
заговорити:
- Петре, Петрусю, не вдавайся в розпуку, цим мертвої не воскресиш, а
свою душу погубиш. Хай тобi не стане за потiху, що любила тебе найкраща на
всю Україну дiвчина.
Сагайдачний устав, припав до верби i став до неї товкти головою. Шапка
з його голови впала, i вiн став рвати собi на головi волосся. Тодi Марко
схопив його iззаду з усiєї сили i вiдтяг вiд верби.
- Петре, схаменись, прийди до пам'ятi, призови Бога на помiч, щоб тобi
помiг це важке горе перенести. Так судилось.
Петро повалився на землю в судорогах, а вiдтак страшно заплакав. Та це
не був людський плач, то був рев смертельно раненого звiра. Марко стояв
безрадний над ним i собi плакав над горем побратима. Згодом плач Петра
минався. З очей текли сльози на пiсок. Вiн знову присiв, пiдпер голову на
колiна, закрив лице долонями i хлипав з жалю:
- Марусенько моя єдина, моя зоре ясна. Вилелiяв я тебе у молодечих
снах, ти менi безупинно перед очима стояла. Ти була менi провiдною зорею,
я все робив для твоєї слави, щоб цiлий свiт говорив: "Це жiнка
Сагайдачного". I коли я вважав себе так близько мого щастя, коли гадав, що
вже нема i не може бути нiякої перешкоди до нашої злуки, ти вже давно в
сирiй землi. Твоє нiжне личко вже розтлiло, а я в ту хвилю веселився,
почував себе щасливим. Пропали твої карi очi, твоя краса дiвоча. Боже мiй,
Боже, i це має бути правда, що я вже нiколи тебе не побачу?
Вiн скрикнув диким голосом, схопився з землi i кинувся прожогом до
рiчки. Марко вхопив його попiд пахи i задержав:
- Побачиш її на тiм свiтi мiж праведними, коли своєї душi не погубиш,
Петре! Бог з тобою. Спам'ятайся i не губи себе. Пам'ятай, що самогуби
нiколи лиця Божого оглядати не будуть i не дiстануться в тi мiсця, де твоя
Маруся тепер веселиться.
Сагайдачний був чоловiком великої побожностi i вiри. Цi щирi слова
побратима його спам'ятали. Вiн присiв на березi i знову став сердечне, вже
по-чоловiчому, плакати. Марко не говорив вже нiчого i стояв над ним довший
час.
Сагайдачний, виплакавшися, встав. У нього було мокре вiд слiз лице i
червонi вiд плачу очi. Зiтхнув важко i перехрестився. Вiдтак узяв Марка за
шию, склонив голову на його плече i сказав, сумно усмiхаючись:
- Вже, Марку, не будеш менi боярином. - I знову став плакати кривавими
сльозами. Марко гладив його рукою по головi, по лицi i приговорював нiжно:
- Виплачся, брате, сердечно, я з тебе не поглузую, я сам щиро з тобою
заплачу. Сльози облегчать твоє горе, а час загоїть рану. Тепер тобi для
нiкого бiльше не жити, хiба для церкви, для козацтва, для України. До
великого дiла тебе Господь покликав, а щоб ти нiчим не був зв'язаний у
виконаннi твого посланництва, то узяв її Господь до себе, щоб ви обоє
опiсля на вiки вiчнi були з собою злученi там, "iдiже нiсть болiзни нi
печали.". Господь знає, що робить, на прю ставати не можна. Вона,
сердешна, бачить твоє горе i певно, собi мiркує: "Чого вiн так
побивається? Хiба ж ми жили би вiчно на землi? Та ж це одна хвилинка в
порiвняннi з вiчним життям".
Сагайдачний випрямився i втирав сльози. Марко надiв йому шапку на
голову.
- Ще крихiточку тут побудьмо, - каже Петро, - а ти, мiй брате, розкажи
менi все про її кончину, що знаєш. Не турбуйся, я вже заспокоївся. Видно,
що так було на моїй долi написано.
Посiдали над берегом, i Марко став усе подрiбно розказувати, що чув вiд
Чепеля, котрий незадовго опiсля приїздив на Сiч.
Вже геть смерклося. На небi сiяли зорi, як вони подались до сiчових
ворiт.



ЧАСТИНА ДРУГА

За своєго гетманства взяв в Турцєх мЪсто Кафу,
Аж и сам цесар турскiй был въ великом страху;
Бо му чотырнадцать тисяч тамъ люду збил.
Катарги єдины палил, другiи потопил,
Много тогды з неволЪ христiан свободил,
За што го Бог зъ воинством єго благословил.
З книжки "ВЪршЪ..."_

I

Вiд того часу перемiнився Сагайдачний, що й пiзнати його було годi. Вiд
того дня, коли довiдався про смерть Марусi, вiн не брив бороди. Мимо його
молодого вiку показалося у нiй кiлька сивих волоскiв. Тепер говорив мало.
Веселiсть його пропала. Нiхто вже не чув його спiву, а на свою бандуру то
не мiг й подивитися. Курiннi товаришi знали причину його смутку i
спiвчували йому. Усi зусилля, щоб його розважати, були даремнi.
Через кiлька днiв Сагайдачний нi до чого не брався, не хотiв їсти, хоч
оба Жмайли уговорювали його, як могли. Вiн висох, i помарнiв, та втiкав
вiд людей. Виходив з Сiчi за ворота над берег рiки i тут сiдав пiд тою
вербою, де першi його сльози пролились. Тут сидiв цiлий день в тяжкiй
задумi. Йому здавалося, що на тiм мiсцi вiн востаннє попрощався з Марусею,
i сюди його тягло, мов магнiтом. Тут вiн iнколи говорив сам до себе, начеб
з ким розмовляв, всмiхався болючо i плакав наперемiну. За ним зорив пильно
Марко i Антошко, та Сагайдачний їх не помiчав. Вечером Марко забирав його
у курiнь. Сагайдачний нiколи йому не противився i слухав голосу Марка,
наче дитина своєї пiстунки. Товаришi стали побоюватися, що Сагайдачний
збожеволiє. "Пропав козак, та й годi, шкода його", - говорили козаки мiж
собою.
Так тривало цiлий тиждень.
Тодi вiдразу Сагайдачний начеб зi сну прокинувся. Устав рано, умився,
поснiдав з товаришами i проговорив:
- Ну годi! Живий живе гадає, треба за роботу братись.
I, хоч смуток не сходив з його лиця, хоч як усе говорив мало, вiн пiшов
помiряти мiсце пiд сiчову церкву, пооглядав дерево, порадив Марковi, як до
того братися, а сам узявся за органiзацiйну роботу.
Скликав на майдан усiх новикiв i оглядав кожного, до чого хто вдався, i
вiдповiдно до того дiлив їх на сотнi i чети та наставляв їм старшину. До
того вишукав вiн на Сiчi колишнiх чубiвцiв.
Зразу вiн говорив до них так:
- Будемо вас вчити воєнного ремесла. Не думайте собi, що робимо це для
примхи, що нам так подобається. Нам немало прийдеться намозолитись з вами,
поки з вас козакiв зробимо. Се робиться для вашого добра. Пiдеш у бiй, а
не знатимеш, як зброєю орудувати i куди повертаться, то тебе i баба
переможе, а вже перед одним кварцяним, то втiкатимеш певно i пропадеш, мов
руда миш. З твого вишколення на доброго козака мусить вийти для Сiчi така
користь, що не будеш даром хлiба їсти i опiсля будеш обороняти її, нашу
матку, i нашу церкву, i наш український народ, з котрого ти вийшов, i ту
землю, з котрої тебе злиднi прогнали. Тому вчися, а не тому, що тебе до
того силують, лише з доброї волi, що так треба. Коли б це кому не
подобалось, i хотiв тут лежаного хлiба, то йди собi зараз iк бiсовiй мамi,
а то поки я сам прожену, та такого прочухана дам, оцею рукою, що тобi твiй
пан, вiд котрого ти втiк, враз зi всiма економами присниться. Вимагаю вiд
вас слiпої безумовної слухняностi старшинi, i за непослух строго буду
карати. Без старшини нема вiйська.
Розпочалося зараз вчення на сiчовiм майданi, i геть далi за валами, i
на березi Днiпра, бiльшими i меншими гуртками. При кожнiй сотнi були
вибранi могильники, що мали копати рови i вали. Всi мусили вмiти пiшу i
кiнну службу, стрiляти з мушкетiв, орудувати шаблею i списом, кидати на
вiддаль ножами. Кожна сотня мала своїх розвiдникiв, котрi вмiли довгi
простори повзанути по землi, мов гадюки.
Окремо вибрав кремезних людей з добрим зором на гармашiв. Старi козаки
дивилися на цю роботу з подивом i радiли, що знайшовся мiж ними чоловiк,
що хоче других навчити. За їх часiв було iнакше, вони самi просили других,
щоб навчили.
Сагайдачний працював вiд рана до ночi i всiх пiдганяв. Потомленi
вправами йшли вiдпочивати, на їх мiсце виходили другi, а Сагайдачному не
було спочинку.
У тiй працi вiн потонув усiм своїм єством i шукав в нiй забуття.
Вiн взорувався на старiм Касянi Байбузi з Чубової редути. Для всiх i
для себе був суворий, строгий, не пропускав нiкому провини. У нього з
Касяном були схожi причини смутку, тiльки що Касян усе воркотiв, усiх
лаяв, а Сагайдачний, навпаки, був для кожного привiтний, приступний i
кожному рад був помогти. Поза службою вiн був начеб iншим чоловiком.
До цих вправ, якi на Сiчi були вiдомi i заведенi, додав вiн ще одну,
тут не звiсну: як добувати ворожих мурiв. Дотепер йшли на мури з довгими
драбинами, до яких треба було кiлька дужих козакiв, щоб їх пiднести i до
стiни приставити.
Сагайдачний видумав на це iншу штуку. Настругав коротких дубових щаблiв
i пов'язав з них мотузянi драбини. Одним кiнцем така драбина була
прив'язана до округлого дерева, на котрому звивалася. На другому кiнцi
були до драбини прив'язанi два великi залiзнi каблукованi гаки. Двоє людей
брали за кiнцi округле дерево руками i викидали вгору. Гаки зачiпали за
стiну, i драбина розвивалась вниз.
Зразу Сагайдачний не хотiв нiкому сказати, на що воно є, поки не
випробував цього з Марком. Вони пiшли оба на вали, перепливли човном рiчку
i тут стали перед стрiмким берегом. Узяли драбину i викинули вгору.
Дерево, летючи вгору, зачепило гаками за берег, i зараз дерево стало
спадати вниз i розвинуло драбину. Гаки зачепились за камiнь на березi, i
тепер обидва сюди повилазили. Попробували так кiлька разiв, хоч не раз з
драбиною треба було поїхати вниз, бо гаки не попали на тверду почву i не
мали сили вдержати тягару чоловiка.
По такiй удалiй пробi Сагайдачний дуже оживився.
- Се лише початок. Таких драбин ми зладимо бiльше i навчимо козакiв
ними орудувати. Тодi здобування мурiв не пожре стiльки людей, що досi.
Зараз треба се старшинi показати, а тодi подумаємо про решту. Ми,
здається, весною пiдемо в похiд...
- На ляхiв?
- Хiба що нi. Ми до цього ще заслабi будемо. Нам треба зразу
попробувати на турках i їм пригадатися. Вони далi i забудуть, що козаки ще
живуть на свiтi,
Перед старшиною вийшла проба добре.
- Менi здається, що такими драбинами ми випередили всiх на свiтi, бо я
не пам'ятаю, щоб у якiм вiйську такi драбини були. На дерев'яну драбину
влiзе десяток людей, а її можна дрючком додолу скинути, а тодi скiльки-то
люду нiвечиться.
- Нiчого говорити, - каже кошовий. - Така драбина - то собi хитра
штука, треба таких наробити про запас.
Вiдтепер Сагайдачний заходив часто в майстерню, де сплiтали мотузи,
стругали щаблi i кували гаки. До того вигадав Сагайдачний легкi вiзки на
двох колесах, якi можна було пiд мур фортецi пiдвезти. Сагайдачний вибрав
на робiтникiв кремезних i сильних людей.
Вони вправлялися цiлими днями, викидали драбини на скелю i лiзли туди.
Показалося ще, що коли на драбинi заважить здолу, то дуже важко
приходилось поскидати згори гаки.
Сагайдачний думав все над тим, щоб теперiшнiй спосiб воювання улiпшити,
i все, що вигадав, виходило гарно. I так вигадав вiн скорострiльний,
рушничний, бiй. Вибирав справних стрiльцiв, якi кулею на льоту птицю
трафляли. Вони сiдали на землi, загнувши ноги по-турецьки, за ними сiдало
кiлькоро звичайних людей з мушкетами, якi безвпинно лаштували рушницi i
передавали стрiльцевi. Вiн брав одну рушницю по другiй, стрiляв миттю i
подавав поза себе, а брав налаштовану.
Таким способом можна було в однiм мiсцi прибiльшити вогонь до небувалої
швидкостi, коли ходило о те, щоб здержати наступаючого ворога на конi чи
пiшки.
В недовгiм часi став Сагайдачний душею усiєї Сiчi.
Всi його поважали, наче самого кошового. Те вплинуло теж i на новикiв,
котрi його подивляли i слухали. Старi сiчовi дiди говорили, що за їх
пам'ятi такого запорожця на Сiчi не було. Йому ворожили, що вiн кошовим
буде, а тодi не буде важко розбити Польщу на порох та повиганяти з України
всiх ляхiв i жидiв.
Сагайдачний не був з цього радий, що про нього таке говорять. Вiн своєю
важнiстю не величався, бо знав, що цього козаки не люблять. Старшинi вiн
уступався, давав їм зразок слухняностi i всiм говорив, що те, що вiн тепер
робить, все лише для добра i слави сiчового товариства.
Його молодi сотнi робили вправи, мов на шнурочку. Сагайдачний зложив
свою питому команду, яку всi мусили знати, позаводив знаки сурмою,
ракетами i iншi,
котрими порозумiвалися в полi. Рiвно йшли до бою i кiннi, i пiшi. Рiвно
i на команду похилялись списи, добувались i пiдносились шаблi. Сагайдачний
витворив з сiрої юрби збiгцiв справжнє вiйсько, вишколене i карне.
Церкву посвятили ще того самого року на Святу Покрову. Окреме
посольство привезло з Києва iкони, ризи i всi церковнi потреби. О.
архiмандрит, до котрого Сагайдачний за цим посилав, дуже був цьому радий i
прислав своє архiєрейське благословення.
Пiд час цього богослужiння став Сагайдачний з своїми сотнями в порядку
на майданi бiля церкви. На це свято поз'їздилися на Сiч знатнi товаришi з
паланок з усього Запорожжя. Сагайдачний завiв стрiляння сальвами з рушниць
цiлими сотнями, що усiм дуже припало до вподоби.
На такiй працi плив швидко час, i наспiв рiк 1605. Сiчове вiйсько було
у зразковому порядку. Зброї було доволi, байдакiв повнiсiнько довкруги
Хортицi, а багато готових човнiв на березi. Конi були уїждженi, пороху i
куль повнi склади, харчiв назбирано багато. Козаки були певнi, що весною
пiдуть у якийсь похiд, певно на ляхiв.
Кошовий скликав велику раду зараз по великоднi. Вiн говорив перед радою
так:
- При Божiй помочi ми стали на своїх ногах так, як ще нiколи. Тепер
пора нам, щоб козацтво не залежувалось, а попробувало своїх сил. Може
бути, що ще щось покажеться недоладне i треба буде справити або добавити,
а дещо закупити, то ми так i зробимо, а ви, панове товариство, як гадаєте?
Тепер кошовий, знаючи, що мiж козацтвом є єднiсть, не боявся жодних
партiй.
- На ляхiв пiдемо, шкода втрачати слiв, - крикнув хтось з гурту.
- Ведiть нас на ляхiв; вже досить знущалися над бiдним народом...
- На ляхiв, на ляхiв, вигнати псубратiв-кровопийцiв з нашої України
геть у Польщу.
Тепер Сагайдачний вийшов на пiдвищення. Вiн виглядав поважно з своєю
довгою бородою.
- Тихо, товаришi, хай Сагайдачний говорить.
Сагайдачний кланявся довкруги шапкою.
- Панове старшино, отамання i ви, мої товаришi та брати! Iз душi вийняв
менi слово той, хто перший крикнув: на ляхiв! На ляхiв треба нам йти, щоб
помстити кривди цiлого народа та освободити його з панської єзуїтської та
жидiвської кормиги. Там народ нiвечиться, i треба йому помогти. Я знаю
добре, чого нам на такий великий подвиг конечно потреба, бо у се дiло, як
знаєте, я вложив цiлу свою душу.
- Гарно ти впорядкував вiйсько, нiде правди дiти.
- Я сим не величаюся. Хто пристав до запорожцiв, то його обов'язком є
робити по своїх силах для товариства, я робив по моїх силах i не вважаю
сього за заслуги. Я лише про це тому сказав, щоб ви менi повiрили, що я
найкраще знаю, чого нам ще треба. У нас замало гармат... Усе ми робимо у
нашiй майстернi, але гармат ми поки що не зладимо.
- Ми їх здобудемо.
- Певно, що їх здобути мусимо, бо нiхто нам їх не подарує, але тепер я
вас питаю, де їх здобути?
- На ляхах здобудемо, по городах i панських замках сього добра - хоч
греблi гатити...
- Та хiба що сими гарматами греблi гатити, бо до бою вони ледачi. У
панських замках i городах гармати лихi, що шкода на їх здобування втрачати
сили. Добрi гармати найшов би, може, в Польщi, та заки ми до них
доберемось, то й сил нам не стане. Але я знаю краще мiсце, де є добрi
гармати, i багато: у туркiв! Треба лише пiти до них поклонитися козацьким
способом, попросити гарненько i взяти. Я знаю, що нам це вдасться, i ми
цього доконаємо. А попри ми зробимо ще одно благородне козацьке та
християнське дiло...
Усi знаємо, що ляхи угнiтають наш народ. Вiн мучиться, та як йому надто
допече, то вiн втiкає вiд свого пана гнобителя, i на десять втiкачiв певно
восьмеро доб'ється до нас, у Сiч. Але гiрша неволя вiд панської, гiрша
мука нашому братовi неволя бусурменська. Там мучиться народ в кайданах на
турецьких галерах, в тюрмах та пiдземних льохах. Спитайте тих, що там
побували, яка гiрка доля до турчина в неволю попасти.
- Правда, правда, хай Господь хоронить в турецьку неволю попасти.
- А втеча звiдтам тяжча, як вiд ляха з України, а скiльки-то
християнських душ пропадає через те, як не може видержати знущання i
збусурмениться? Тож подумайте, панове товариство, як би воно було гарно,
коли б ми, забираючи собi турецькi гармати, освободили ще яку сотню-двi
християнського люду з турецької неволi. А ще подумайте, скiльки у ледачого
турка золота набралось? А це також би не завадило нам роздобути...
- Добре говорить, йдiмо на турка...
- Нi, краще ходiмо на ляха.
- Не говори небилиць, хiба не чув, як гарно нам вичитав.
Кошовий каже:
- Хто за тим, щоб йти на турка, пiдняй шапку!
Цiлий майдан вкрився пiднесеними вгору шапками. Кошовий пiднiс булаву
вгору.
- Бiльшiсть хоче на турка, так воно i бути мусить...
- Тепер подавайте, товаришi, голоси, кому бути наказним у тому
майбутньому походi, бо вже ж цiлим кошем не можемо йти, пiдемо усi на
турка, то тут нам татарин на шию влiзе.
- Сагайдачний хай буде отаманом, нiхто так гарно дiла не зробить, як
вiн. Як вiн гарно впорядкував вiйсько...
- Славно, Сагайдачний, бери булаву!
Сагайдачний кланявся на всi сторони.
- Панове товариство! Є старий сiчовий святий звичай, що вибраний
старшина до трьох разiв вибору не приймається, аж доки його до сього не
вислухають. Я клянусь моєю козацькою честю, що не для поведенцiї i звичаю
не приймаю сеї честi, а лише для того, що я такого дiла не подолiю.
Панове! Ви помiркуйте, що я ще як живу, моря не бачив, у мене нема досвiду
на пiвшага. Мав би я моїм недосвiдом загирити сiчове вiйсько i споганити
мою козацьку добру славу, а потiм вiдповiдати на судi божiм, або коли б я
оцiлiв ставати перед козацький суд, так краще хай менi зараз кат одрубає
голову. Я пiду з вами у похiд, я пiду до приступу хоч би на яку фортецю, я
самого султана пiду скубнути за бороду, але отаманувати на морi я не вмiю
i не буду.
Козаки були невдоволенi i стали гомонiти.
- Послухайте мене, братики, до кiнця. Ось вам вкажу такого отамана,
якого кращого не може бути. Давайте вашi голоси на курiнного отамана Жука.
В таких походах вiн опитний, бо бував на морi. Його Трапезунд знає, хай же
його пiзнає i Варна. На Варну пiдемо, товаришi, i хай нас поведе у божий
час отаман Жук.
По тих словах Сагайдачний зiйшов з пiдвищення i сховався мiж юрбою.
- Гаразд! На Варну йдемо i вибираємо Жука. Де вiн? Давай його сюди...
Юрба стала Жука випихати на пiдвищення.
- Славно, Жуку! Отамануй нам i веди на Варну. Дорогу знаєш добре.
Отаман Жук не сподiвався, що дiло туди повернеться. Вiн був такої
думки, що таки Сагайдачного виберуть, а на його курiнь впаде з цього добра
слава, що такий славний козак iз куреня вийшов.
Рада скiнчилася, отаман був вибраний, i тепер на його головi було все
обдумати i приладити до походу...
- Бодай тебе, Петре! Чого ти так дiло повiв i на мою голову таку тяжку
вiдповiдальнiсть звалив? - говорив Жук за обiдом, хоч був радий з того, що
йому така честь припала.
- Пiдожди, отамане, я ще одну штуку видумав i пiсля обiду тобi покажу.
По обiдi пiшли Сагайдачний, Жук i Марко за сiчовi вали. За ними Антошко
щось нiс у мiшку i не хотiв сказати що. Аж зайшли на мiсце. Вiн розв'язав
мiшок i вийняв з нього звичайну пращу, себто кусок шкури з двома
мотузками, i кiлька куль завбiльшки з диню. То були кулi з соломи,
помiшаної зi смолою. При кожнiй звисав шнурок, напоєний порохом.
Сагайдачний запалив кресивом шнурочок, поклав кулю на пращу,
розмахнувся i викинув далеко. Куля впала на землю i лежала, поки шнурок
згорiв. Опiсля стрiлило, куля розпуклася, куски розлетiлись i стали
горiти.
- Тож вже знаєш, що в сих кулях є, i нащо вони?
- Ти сим хочеш кришi запалювати?
- Можна й кришi, але воно буде добре i на турецькi судна.
- Воно гарно, та кажи менi, як ти обляв порох гарячою смолою, i вiн не
запалився?
- Я набрав мокрого пороху в платок, причепив до нього шнурок i обвив
клоччям. Вiдтак обвинув смолою i облив довкруги смолою, поки порох висох,
щоб мiг загорiтись, то i смола застигла.
- Таких смоляних гарбузiв треба наробити бiльше, - говорив Жук. - Коли
пiдкрадемося вночi пiд турецькi судна, то можна буде увесь флот спалити у
пристанi. Помости на суднах смоленi добре, щоб не протiкали.
Жук наставив Сагайдачного своїм обозним. Пiд ним стояло усе пiше
вiйсько, гармата, могильники i драбинники.
Тепер вони заходились обидва запопадливо коло влаштування морського
походу на Варну. Сагайдачному прийдеться здобувати фортецю, i до цього вiн
хотiв усе зараз обдумати.
Жив тодi на Сiчi старий дiд Семен Нетопа, котрий довгий час побував у
турецькiй неволi. Вiн там втратив своє здоров'я i силу. Був дуже немiчний,
не довиджував, приглух, у нього голова хиталась i тряслись руки. Не мiг
нiчого робити i усю зиму пересиджував за пiччю у куренi, а лiтом грiвся на
сонцi, але на Сiчi дуже шанували старих людей, не жалували хлiба-солi i
слухали їх мудрої ради.
Сагайдачний заходив до нього вечорами та випитував про Варну. Нетопа
побував там довший час i знав її добре; знав вiн i стан Варнянської
фортецi.
Вона славилась своєю недоступнiстю.
Дiд виложив свiй погляд, що Варну можна взяти лише, як здобудеться
фортецю, а до неї можна добратися лише вiд рiчки, яка пливе попiд сам мур,
дуже високий i грубий. Гарматою його не розiб'єш, а на нього хiба драбиною
дiстанешся.
Зараз пiд самим муром стоять будiвлi, сюди замикають на нiч
невольникiв, пригнаних з роботи. Мур такий грубий, що по ньому перейде
двоє, а то i троє людей. Йдучи муром, приходиться до дверей башти, що
стоїть над воротами фортецi. У тiй баштi стоїть замкова сторожа, з
яничарiв. Вiдсiля виходять вартовi, i там держать ключi вiд ворiт. Ворота
засуваються великим дубовим засувом, що входить глибоко в мур.
Iншого входу i виходу нема, є хiба, може, яким пiдземним льохом, та вiн
цього не знає.
Коли б так повелось взяти сторожу, щоб не розбiглася i не затривожила
вiйська, що стоїть в замку, то можна, забравши ключi, вiдчинити ворота i
впустити через них козакiв, тодi було б гаразд.
Сагайдачному тепер стало все ясно. Треба лише подумати, як це все
зробити.



II

За час, коли вiдомо стало, що пiде похiд на Варну, заборонив кошовий
кому-небудь з Сiчi виходити. Обставлено сторожею проходи; а сторожа мала
право кожного застрелити, хто би хотiв переплисти за рiчку. Треба було
держати все в тайнi, щоб ворог про те не дiзнався, бо тодi усе пiшло б
внiвець. По степу пiд той час ганялись меншi купи татар, котрi слiдили
пильно за тим, що на Сiчi робиться.
День походу проголошено попереднього дня. Шiстдесят п'ять байдакiв,
навантажених усяким добром, харчами i всякими воєнними припасами, стояло
на припонi на Днiпрi. Крiм того, було багато порожнiх суден на всяку
потребу. У цей похiд йшло двi тисячi вибраного лицарства.
Раненько того дня вiдслужив сiчовий пiп службу божу, ходив вiдтак i
благословив вiйсько хрестом та кропив свяченою водою на щасливу дорогу.
Мов духи, виходило козацтво з сiчових ворiт i сiдало на байдаки. Уся
Сiч вилягла на валi i прощалася з вiдпливаючими, викидаючи вгору шапками.
Повiдпинали байдаки i вдарили веслами. Попереду помчали два невеличкi
човни, котрi мали розглядати рiчку. За ними у вiддалi плив байдак отамана
пiд малиновим стягом. Тут був i Сагайдачний з Марком i Антошком, котрий
вiд свого пана не вiдступав.
Отаман Жук зняв шапку i перехрестився на сiчову церкву, другi зробили
те саме. У Сагайдачного забилось сильнiше серце. Це його перший морський
похiд. Вiн горiв з нетерпячки побачити те все, переконатися наглядно, чи
його зусилля покажуться корисними.
- Благослови, Боже, в щасливу дорогу на лицарське жниво, i дай, Боже,
щасливо повернутися! - молився Жук.
До лиману мали заплисти вночi. Там стояла турецька залога з гарматами,
котра мала не допустити козакiв на море. Наближаючись до лиману, козацький
флот роздiлився i плив двома шнурками, судно за судном попiд береги. Пiд
нiч сходились i пливли серединою. Прикази отамана розвозили розсильнi
малими човнами.
Наприкiнцi отаманського судна стояла бочка, у якiй держали козаки
пiвня. Вiн мав їм звiщати день i був у великiй пошанi. Тут, на
отаманському суднi, був ще i секстант - голка, бо без цього не можна на
море пускатися. Сагайдачний говорив до Жука:
- Чи ти, товаришу, знаєш Варну?
- Я там ще не був. Коли її здобудемо, тодi i пiзнаю.
- Так ти послухай мене i поглянь, чого я в школi про Варну навчився i
чого вiд людей довiдався.
Сагайдачний розложив кусок паперу з рисунком i, показуючи пальцем, так
пояснював:
- На Чорне море ти краще дорогу знаєш, бо ти перепливав його не раз.
Будеш i се знати, кудою плисти пiд береги Болгарiї. Ось тут - гирло Дунаю,
з його семи рукавами, а тут лежить Варна, як кажуть бувальцi, славна
неприступна турецька фортеця. Перед нею - морська пристань, де стоять
турецькi галери i байдаки. Ось тут замок. Нам поперед усього треба його
здобувати, та вiн, як бачиш, подальше вiд моря. Попри його впливає до моря
невеличка рiчка Девна. Пливе попiд сам мур. На цей мур дiстанемось нашими
мотузяними драбинами, дiстанемось з байдакiв, якими треба вночi непомiтно
пiдплисти в рiчку. Цього муру дерев'яними драбинами не вiзьмеш, бо нема
берега i нема на чiм їх поставити. Дерев'янi драбини держаться в долинi,
нашi мотузянi держаться гаками на горi. Тепер ти, отамане, розпоряди i
прикажи, що кому треба робити.
- На те ще буде час, коли ми туркам попiд Очакiв на море перекрадемось.
Там чатують турки днем i вночi; цiла штука в тому, щоби турецьких
сторожних собак перехитрити...
Як доплили до лиману, сховалися в прибережних комишах, дожидаючи ночi.
Тодi рушили тихесенько попри Очакiв. Треба було плисти так тихесенько, щоб
навiть веслом по водi не плеснути, бо вiд того усе залежало, щоб в
Очакiвськiй фортецi нiхто їх не помiтив. Перепливали так цiлу нiч, поки
усi байдаки не переплили. В очакiвськiй фортецi блимало свiтло.
Коли стало заноситися на свiт, усi байдаки були вже на повному морi.
Усi хрестилися i дякували Богу. Залунали по байдаках козацька пiсня,
забринiла бандура.
Взялася напрочуд гарна днина. Вiд сходу зарожевiло небо, а далi цiле
запалало. Мiльйони огняних стрiл височiли з моря вгору, i випливло велике
червоне сонце, котре пiдносилося щораз вище i вище i заяснiло такою
яснiстю, що аж слiпило очi. Байдаки зiбрались вкупу довкруги отаманського
судна. Отаман зняв шапку i став голосно вiдмовляти молитву. Вiн тепер був
i духовником запорозькiй братiї. По козацькому звичаю, то коли по морю
прийшла скрутна година, козаки навiть сповiдалися перед отаманом.
Потiм запалили по байдаках огнi на широких кам'яних плитах. Над огнями
позавiшували казани на тринiжках. Воду возили з собою бочками. Усi байдаки
були пообшиванi очеретом, щоб не потонути, коли б у байдаки багато води
набралось.
Поживилися i попливли далi. Байдаки згуртувались в чотири лави.
Довкруги цiлого флоту пливли таким пiвколесом малi прудкi човни.
- Тепер маємо свобiдну голову i можна зараз цiлу рiч добре спокiйно
обмiркувати, - каже Жук, - покажи менi ще раз сей папiрець, бо я тебе лише
одним ухом слухав. У мене була iнша турбота на головi. - Вiн став
придивлятися нарисовi ситуацiї i поводив по ньому пальцем.
- Як же ти думаєш, Петре?
- На мою думку, нам би пiдождати на морi, щоб нiкому не лiзти в очi,
або ховатися десь пiд болгарським берегом i пiдождати до ночi. Вiдтак
поплисти пiд Варну до пристанi i запалити турецькi судна. Вiд цього цiла
Варна заворушиться. Дамо їм трохи роботи i вiдвернемо увагу вiд того, що я
маю зробити. Я запливу у Девну пiд замок, його треба буде вмить здобути,
там, либонь, сидить уся варнянська залога. Там сидять узапертi
християнськi невольники. Туди заганяють у спокiйний час i тих невольникiв,
що по галерах мучаться. Тут ховається турецька каса, i вся гармата, та
багато воєнного добра. Коли б тобi, отамане, яка гармата в руки попала, то
бери її без лафети. Це забирає багато мiсця на суднi; а лафету то ми собi
у Сiчi доробимо. Добре було б захопити кiлька менших суден, таких, щоб у
Днiпро перевести можна. А як на замку покажеться огонь, так знай, що ми
замок взяли i пiдпалили.
Марко, слухаючи це, дивився на свого побратима з подивом. У своїй уявi
вiн бачив зараз того малого Петруся з Кульчиць, коли разом на оболонi
пасли товар. Як воно гарно сталося, що такий талант не змарнувався серед
сiрої селянської маси в буденщинi пiд солом'яною стрiхою або мiж книжками
та паперами.
Мiж козацтвом було весело. Море було спокiйне, сонце свiтило ясне, не
стрiчаючи по своїй дорозi нi одної хмари.
По чистому рiвному морському плесi лунала козацька пiсня.
Не було поки що нiякої небезпеки. Нiде нi слiду ворожого судна. Байдаки
держалися берега на таку вiддаль, щоб їх з берега не можна було помiтити.
Минули Хаджi-бея i наблизилися до гирла Дунаю. Тепер треба було
поводитись обережно, бо туди могли швендятись рибальськi судна, а мiж ними
i турецькi. Вiдразу замовкла пiсня.
Задержалися тут у комишах i чекали ночi.
Сагайдачний зараз вiддiлив свої судна, щоб у слушний час вiдплисти на
своє мiсце.
З того, що кiлька днiв була гарна погода i сонце нагрiвало, назбиралося
пiд вечiр у повiтрi багато пари, яка затягла туманом i море, i його берег.
Це було якраз на руку козакам, бо могли непомiтно плисти. Жук розвинув
свої судна в довгу лаву i, коли настала темна нiч, пiдплив до пристанi.
Розвiдчi човни закралися передом до пристанi всередину i донесли
отамановi, що там стоїть багато турецьких галер i суден, на яких не чутно
нiякого гамору. Значить, що там не прочувають небезпеки, стоять на якорях,
а людей там дуже мало.
Сама добра пора зачинати. Байдаки окружали цiлу пристань, особливо вiд
Царгорода, щоб туди нiяке судно не перекралося. Другi байдаки запливли у
пристань.
На них заблищали iскорки вiд кресива, яких прислоняли до пристанi
полою, i смолянi галушки посипались на помости турецьких суден. За хвилю
почулося в рiзних мiсцях трiскання лускаючих куль, куски гарячої смоли
розлiталися по смоленiм помостi. За часок усе те спалахнуло ясним
полум'ям, судна зачали горiти. Вiд них займалися й тi, що не досягла їх
смоляна куля. В цiлiй пристанi постав великий пожар. Тодi козацькi судна
повтiкали на море i стали поруч других у колесi.
Цiла Варна заворушилась. Турки з великим криком поспiшали до пристанi.
Усе кинулось рятувати. Моряки вскакували на судна, якi ще були цiлi, i
поспiшали ви-дiстатися з вогню на море. Та тут натрапили на ланцюг
козацьких суден, козаки зачiпали втiкаючих гаками, вскакували на судна i
вибивали усiх впень, а судно -забирали. Тепер турки догадалися, хто їм
запалив флот.
А тим часом Сагайдачний, ще поки у пристанi вчинився пожар, заплив зi
своїми суднами у лиман Девни i поплив горi рiчкою. Звiдсiля побачив вiн,
яке пекло зчинилося у пристанi. Сагайдачний пiдплив аж пiд мур замку. Тут
було темно, свiтло пожару туди не доходило. Кiльканадцять мотузяних драбин
загурчало в повiтрi. Гаки позачiплялися за вершок муру.
Сагайдачний, заткнувши шаблю за пояс, з ножем у руцi полiз перший по
драбинi, слiдом за ним полiз Антошко з ножем в зубах.
Вiдразу показалося кiльканадцять голiв. На вершку муру вже було ясно
вiд полум'я. Сагайдачний бiг муром до дверей башти над воротами.
Зараз при самiм фортечнiм мурi стояли вiд середини будiвлi. Їх кришi
сягали боком аж до вершка муру.
Нiхто не звертав увагу на тi тiнi людей, що бiгли здовж муром.
Сагайдачний почув за собою якийсь шелест, щось сунулося по кришi, а
далi впало на подвiр'я. Вiн оглянувся, Антошка вже за ним не було. "Пропав
хлопець та ще бешкету нам наробить".
Вiн тепер пустився бiгцем, щоб чимшвидше взяти башту.
Зараз з муру вели дверi до башти. Крiзь щiлину побачив Сагайдачний
свiтло. Вiн заглянув туди, всередину. На столi блимав каганець, хитаючи
своїм малим свiтлом. Було тут кiлька туркiв. Один, старший, сидiв на
помостi i курив свiй чубук. Один проходжувався мовчки по хатi, а кiлька
спало на своїх лежанках. Вони не показували по собi, щоб пожар у пристанi
їх турбував. Впрочiм, їх дiло було сторожити на баштi, а не в пристанi.
Сагайдачний стояв з кiлькома козаками пiд дверима. Вiн порозумiвся з
ними шепотом, i кiлька дужих козакiв пiдперлися плечима пiд зачиненi
дверi. Потиснули з цiлої сили i виважили iз бiгунiв. Дверi впали, а козаки
кинулись на збентежених туркiв i порiзали всiх в один мент, що i крикнути
не було коли.
Сагайдачний дивився по стiнах i тут, бiля дверей, побачив на кiлочку
великий ключ.
- Пiти до наших, щоб Марко мерщiй пiдступив з вiйськом пiд ворота.
Взяти смолоскипи i ракету червону, одну, другу.
Сам пiшов другими дверима i тут зараз потрапив на схiдцi, що вели вниз.
За ним пiшли козаки.
Збiгши надолину, зараз на другiм кроцi наткнувся на якогось лежачого
чоловiка i трохи не впав. Кинувся до ворiт i тут побачив у сутiнi когось,
що з замком мозолився. Сагайдачний скочив до нього з ножем, та в саму пору
почувся шепiт:
- Це я, Антошко. Я впав з кришi, та аж сюди напомацки забрiв.
- Де вартовий вiд ворiт? - питає Сагайдачний, шукаючи замка.
- А ондечки лежить; либонь, вже неживий. Я пiдступив непомiтно i
зацiдив його лобом у живiт. Хотiв я вiдчинити ворота, та вони, клятi, не
даються.
Сагайдачний перекрутив ключем замок i при помочi козакiв вiдсунув
великого засува, що заходив через цiлi ворота у дiру в мурi. Тепер
вiдчинили замковi ворота на оба крила. За хвилю надбiгли козаки з берега i
всипались на подвiр'я.
- Треба засвiтити. Кидайте смолянi галушки на кришу.
Який десяток смоляних куль попало на кришу, стали лускати, i криша
зайнялась та стала горiти.
Аж тепер побачили турки, що у замок вдерлися непроханi гостi. В замку
стали сурмити на тривогу. Яничари повибiгали з своїх домiвок, на майданi
стало ясно, мов удень. Козаки з криком кинулись на яничарiв з шаблями.
Яничари не могли очуняти i гинули на козацьких шаблях. Та яничарiв
виходило щораз бiльше, i тепер стали оборонятися.
З горючих будiвель виходили розпучливi крики невольникiв:
- Рятуйте нас, хрещених, бо згоримо.
- Хлопцi! Розбивайте дверi, бо невольники згорять.
Козаки стали розбивати дверi, i звiдтiля вибiгали покованi в кайдани
люде. Вони кинулись теж розбивати дверi у iнших будiвлях. Вони вхопили
велику колоду i гатили в дверi, мов таранами. Зараз стали розбивати
кайдани чим попало. Помагали однi другим. Хто вже був свобiдний, хапав в
руки ломаку та йшов з козаками на яничарiв.
Мiж яничарами з'явивсь якийсь старшина й крикнув на них могутнiм
дзвiнким голосом. На те яничари поставились пiд муром в трикутник i стали
завзято вiдбиватися; цей старшина став на шпилю трикутника з шаблею
наголо. Був це дужий високий чоловiк з чорною бородою. Тепер даремне
силувались козаки розбити яничарiв, котрi оборонялись шаблями i бердишами,
що небезпечно було до них пiдступити.
Невольники, бачачи це, узяли з пожару довгу горючу платву i стали
штовхати у яничарiв, мов тараном:
- Ось як їх, клятих, треба, а ви, козаки, доконайте решту шаблями.
Горюче бервено, мов язик якоїсь казкової потвори, безвпинно то
стягалося, то висувалося наперед, а за кожним разом мотлошило яничарiв,
котрi з криком та прокльонами падали на землю. Вiд тих ударiв трикутник
розбився. Яничари розскочились, i на них напали козаки з шаблями. Тепер
вже обороняв кожний сам себе.
Високий старшина скочив з недобитками пiд мур i тут став оборонятися. А
видно, що мистець був на шаблi i стинав голови, мов макiвки тим, що на
нього наступали. Тодi виступив поперед Марко Жмайло.
- Лишiть менi його, товаришi, хай помiримось. На хвилю припинився бiй.
Кожний хотiв бачити той лицарський двобiй. Одна i друга сторона поставила
свого, найстаршого борця на шаблi. Знайшов свiй свого.
Турок кинувся на Жмайла з таким завзяттям, що, здавалось, розрубає його
надвоє. Та зараз показалась Жмайлова штука горою.
Марко нi раз не збентежився. Заплiв iз його свою шаблю. Короткий
млинець - i шабля турка вибита, полетiла геть у воздух.
- Живого берiмо, - кричали козаки.
Та вже було пiзно, бо нестямились, як Марко рубонув турка по шиї, i
голову вiдрубав одним махом.
Усi крикнули. Яничари пiшли врозтiч, i хто не вспiв скритися, той гинув
напевно. До Жмайла приступив один невольник i каже:
- Шкода було його, козаче, вбивати. Хоч вiн i турок, але добра,
лицарська була людина, нашим катом був хто iнший.
- Тим я не турбуюся, пропало. Вiн був би мене, певно, не пощадив, коли
б менi шаблю з руки вибив.
- Як ми того потурнака Iбрагiма пiймаємо, то спалимо його живим.
- Шукаймо за ним, братики!
Невольники кинулись шукати за потурнаком, та його вже знайшли iншi.
На замковий майдан вивели невольники дужого турка в подертiй одежi. На
головi у нього не було чалми, i вiн свiтив оголеним лобом. Вiн був
скривавлений. Дрижав усiм тiлом. Знав, що з ним невольники зроблять.
- Сюди його давай, оцей огонь буде для нього якраз добрий.
Вели його попри Сагайдачного.
- Давай його сюди, - крикнув, - то наш бранець.
- Вiн наш, ти до його не маєш нiякого права, - кричали розбiшенi
невольники i вели потурнака далi, поштовхуючи.
- Ми тобi вiдплатимо за всi нашi кривди, - вiдгрожувались.
- Сюди давай! - скрикнув Сагайдачний i стукнув ногою. Та коли i це не
помогло, вiн став бити плазом по спинах.
- Я тобi дам не слухати, собачий сину, на те ми тебе з неволi
визволили?
До Сагайдачного пристало ще кiлька козакiв i так з бiдою вирвали
Iбрагiма з-посеред розбiшеної товпи.
Iбрагiм став перед Сагайдачним i зараз упав йому в ноги:
- Помилуй мене та спаси, повiк тобi вдячний буду. Не пора менi зараз
без покаяння вмирати, а вам, козаки, я буду ще потрiбний.
Сагайдачний поступився назад i плюнув:
- Не каляй моїх козацьких нiг твоїм потурнацьким язиком. Вставай i
вiдповiдай, що тебе питати буду. Де суть каземати i льохи, де мучаться
упiрнi невольники?
- Я покажу.
- Де скарбниця твого пашi?
- Покажу.
- Де зложена зброя i воєннi прибори?
- Усе покажу.
- Де палата твого пашi?
- В городi над морем. Там його статки i гарем.
- Гаразд! Тепер поведеш моїх людей i все покажеш, а коли збрешеш, то
вiддам тебе невольникам, а вони з тебе живого шкуру знiмуть.
Сагайдачний прикликав одного свого сотника.
- Вiзьми кiлька десяткiв козакiв. Цей потурнак покаже тобi, де що є,
поперед усього випусти невольникiв. Вони, либонь, прикованi до стiн...
- Я маю ключi, - каже Iбрагiм.
- Опiсля забрати все, що має для нас вартiсть, i перенести на нашi
судна. До помочi прибери ще невольникiв. А сього потурнака бережи менi,
мов ока в головi, бо ти за нього менi вiдповiдатимеш головою, його опiсля
перевести на моє судно. Що з ним зробимо, то побачимо ще... Та ще пошли
посильне судно до отамана, щоб сюди прислав бiльше порожнiх суден, бо на
свої ми усього не заберемо... Ти, Марку, пiди з кiлькома сотнями у город,
треба трохи туркiв у городi поскоботати i палату пашi вичистити... Щоб
було все виконано, як я запорядив...
Тим часом Жуковi судна стояли довкруги пристанi i виловлювали втiкаючi
турецькi судна. Вiн сам стояв на лiвiм крилi вiд пiвдня. Тут здобули вже
кiлька турецьких воєнних суден i поставили позаду своєї лiнiї. До нього
добилось посильне судно вiд Сагайдачного. Жук з великою радiстю довiдався,
як гарно Сагайдачний справився. Вiн дав приказ.
- Десяток суден горi рiчкою до Сагайдачного!
Та в цiй хвилi надплила вiд пристанi одна галера.
Жук кинувся на неї з своїм байдаком, за ним пiшли другi. Вже її
загачили i дерлися на стiни. Яничари стали оборонятися i стрiляли з
рушниць.
Жук стояв на палубi свого судна i давав прикази.
Та в тiй хвилi захитався, розвiв руками i повалився на помiст судна.
Козаки охнули, кiлька кинулись його рятувати. У нього плила з грудей
кров. Вiн проговорив тiльки:
- По менi Сагайдачного вибирайте...
I сконав.
Страшно помстили козаки свого отамана. На здобутiй галерi вирубали усiх
до одного, а галеру пустили на дно.
Але славного отамана Жука вже не було в живих. Поклали товаришi його
лицарське тiло на дно байдака i прикрили малиновою коругвою.
Тепер не було вже туркам пощади.
Посланi до Сагайдачного судна стали поруч з другими.
На них стали нагружати здобуте добро.
- Тепер у город, голуб'ята, - розпоряджався Сагайдачний, - лише не
рушайте менi християнського добра, буде з нас того, що здобудемо на
турках.
У замку метушня не вгавала, хоч не було тут кого бiльше бити. Тепер
виводили з льохiв нещасних невольникiв, виносили усяке добро, двигали
гармати. Байдаки пiд'їздили, забирали i виїздили на море.
Бiднi невольники, що давно не бачили свiтла, прислонювали собi очi i
ходили, мов слiпi. Iншi були так обезсиленi, що треба їх було вести пiд
руки.
Усе козацтво, яке тут не мало що робити, пiшло у город i стало грабити
турецьких купцiв. Виносили дороге сукно цiлими поставами, шовк, адамашок,
парчу, виносили золото та срiбло i насипали в байдаки.
- Гей, товаришi! Та чи здобули хоч одну турецьку галеру?
- Здобули не одну. Там сам отаман пильнує...
- Отож везiть це добро i передайте на галери. Лише вибирайте самi
легшi, бо важка у Днiпрi на мiлинi загрязне, i вертайте швидше сюди. А
поспiшайте, бо нам треба вертати. Турки з Царгорода незабаром наспiють...
Перша партiя суден, яка вернула, принесла Сагайдачному сумну вiстку про
геройську смерть Жука.
Сагайдачний зняв шапку i перехрестився.
- Вiчная йому пам'ять!
Вiн послав зараз за Жмайлом.
- Тепер ти тут порядкуй усе, а коли побачиш двi ракети вiд моря, то
звели сурмити збiр i вертайся з байдаками на море, не лишаючи тут нiкого.
Менi пора на море, бо Жука вже нема в живих.
- Хлопцi! Вам тут приказує Жмайло, я вертаю на море.
Сагайдачний сiв на свiй байдак враз з Антошком. На його байдаку сидiв
на помостi, зiгнувшись удвоє, потурнак Iбрагiм. Вiн ждав своєї долi. Знав
вiн, як козацтво з потурнаками поводиться, i не ждав нiчого доброго для
себе.
Човен Сагайдачного поплив стрiлою на море.
На дорозi вже розвиднiлось. В пристанi догарювали турецькi галери. По
водi плавало багато недогаркiв i поламаного дерева.
Сагайдачний пiдплив пiд отаманське судно i перейшов на нього.
Вiдкрив тiло Жука, приклякнув над ним i поцiлував в голову. Жук лежав з
заплющеними очима, начеб спав. Поклали трупа позаду судна i вкрили сукном.
Малиновий прапор знову пiднесено вгору.
Сагайдачний вiдплив на море i дав знак, щоб до нього всi зiбралися.
- Товаришi! Наш славний отаман полiг лицарською смертю. Повеземо його
тiло на Сiч i там гарненько поховаємо. Тепер вибирайте нового отамана.
- Нiчого нам вибирати, бо покiйник, вмираючи, передав на тебе усю
владу. Тобi це належиться, бо ти наш обозний.
- Слава Сагайдачному! - гукали козаки, пiднiмаючи шапки вгору. -
Отамануй нам i веди до слави.
Не було часу церемонитись. Сагайдачний вклонився шапкою на всi сторони,
взяв в руки булаву, поцiлував її з пошаною, а вiдтак перейшов з малиновим
прапором на своє судно.
А тим часом байдаки все увихались i перевозили добичу. Галери були туго
нагруженi всячиною.
На приказ Сагайдачного стрiлили у воздух двi ракети. Це умовний знак
для Марка, що пора йому вертатися.
Марко Жмайло, упоравшися по вiд'їздi Сагайдачного з фортецею, пiшов у
город. Тут козаки аж прiли при роботi.
Тепер Марко зiбрав сотню козакiв i пiшов шукати палату пашi. Визволенi
невольники показували дорогу. По дорозi один невольник знову пригадав
Жмайловi, що треба було пашу пощадити, бо вiн був добрий чоловiк.
- А хiба ж я пашу вбив?
- Еге ж, це той високий турок, якому ти вiдрубав голову.
- Для нього так краще. Бо коли б був уцiлiв, то султан пiслав би йому
шовковий шнурочок за те, що Варну запропастив.
- А це на що?
- От дурний! У турецькiй неволi побував, - каже другий невольник, - i
не знаєш, що кому падишах шовковий шнурок пiшле, то мусить сам на ньому
повiситись.
Прийшли пiд величаву палату при затишнiй вулицi. Це була поверхова
мурована будiвля. Криша була вкрита зеленим черепом. Усi вiкна вiд вулицi
були позабиванi густою залiзною решiткою. Туди вели вiд вулицi однi грубi
кованi дверi. По обох боках будiвлi стояв високий мур, за яким видно було
високi розкiшнi зеленi кипариси, дуби, тополi та й таке, що не знати, як
воно називається. Це був огород, призначений для гарему пашi.
Як Жмайло прийшов, то кiлька козакiв розбивали дверi сокирами i
келепами. Дверi не подавались. Хотiли дiстатись вiкном, ставали один
другому на плечi, та лиш котрий пiдвiвся, то до нього крiзь вiкно
стрiляли. Кiлька козакiв полягло.
Жмайло крикнув:
- Пiд мур, бо усiх вистрiляють, давай сюди драбини.
Принесли драбини. Козацтво за той час ховалося пiд мурами, i стрiли
замовкли.
Аж принесли кiлька мотузяних драбин i закинули на мур огорода. Марко
полiз перший, за ним полiзли другi i позiскакували на землю.
У тiм огородi було гарно, мов у раю. Все, що орiєнтальна фантазiя могла
видумати, усi вимрiянi розкошi були тут. Грубi кипариси, високi дуби росли
вгору, розставляючи свої гiлки на усi сторони. На землi повно стежок
рiвнесеньких, чистеньких, мов тiк витолочених. Травники з рiвностриженою
травою, а далi квiтники з заморськими квiтами, що розносили усюди свої
пахощi. Посерединi стояла криниця з водограєм. Тонкою цiвкою стрiляла у
воздух вода з легеньким шумом, вгорi розбивалася на дрiбнесенькi краплини,
котрi, граючи з сонцем, спадали в широкий басейн з чорного мармуру. Вiд
цього над криницею стояла чарiвна радуга. У басейнi плавали,
переганяючись, дрiбнi кольоровi рибки за мушками i хробачками, якi тут
накидала служба для них на поживу.
З того басейну вiдпливала чистенька вода кам'яним рiвчиком у другий,
бiльший басейн. Звiдси вода пливла на невеличкий водопад. Пiд ним стяло
невеличке млин-ське колесо, котре оберталося i порушало рiзними гарними
фiгурами. Два трачi рiзали пилою дерево; один стояв нагорi, другий -
внизу. Вони безвпинно рушались. Далi якийсь невольник молов жорнами. Тут
знову бородатий жид хитався над книжкою, а в кутi баба робила масло. Такої
чудасiї було тут бiльше, а все рушалось, мов живе. Виладив це якийсь
невольник-iталiєць на втiху його свiтлостi пашi, а його свiтлiсть казав це
поставити в цiм садку на втiху своїм жiнкам гарему. По боках стежок i пiд
кипарисами стояли низенькi лавочки, вистеленi килимами i подушками.
Та не було часу роздивляти по саду, бо за Жмайлом щораз бiльше козакiв
перелазило. З цього боку не виходило з палати нi одне вiкно, i нiхто не
бачив, що тут робиться.
Жмайло рушив до палати на заднiй вихiд. Тут стояв чорний, мов чорт,
євнух i заступив йому дорогу. Жмайло його вiдтрутив, а вiн, блискаючи люто
очима, що аж бiлки йому наверх повилазили, добув ножа i кинувся на Жмайла.
Козаки зарубали його шаблями.
- Хлопцi! Всередину i вибити усiх!
Козаки вперлися в сiни i розбiглися по кiмнатах. Однi добивали євнухiв,
що на них стрiляли з вiкон. Другi вiдчинили дверi вiд улицi i туди ввiйшли
козаки, що на улицi пiд муром ховалися.
Козаки пiшли схiдцями нагору, де в однiм крилi помiщений був гарем.
Палатна сторожа, дiзнавшись, що в городi скоїлося, позаганяли всiх
жiнок в одну кiмнату, зачинили дверi i стали до оборони. Тут було кiлька
євнухiв, якi кинулись з ножами на козакiв, їх вибили вмить. Прийшов сюди i
Жмайло. Вiн забрав у вбитого євнуха колiсце з ключами i став вiдчиняти
дверi.
В першiй кiмнатi сидiли старi баби, поганi, мов вiдьми. Це були
невольницi, що послугували гаремовим жiнкам. Вони стали верещати i
попадали на вид козакiв лицем до землi. Одна заступила Жмайловi дорогу i,
зложивши на грудях руки, виговорювала своїм беззубим ротом якiсь слова,
чого вiн не розумiв. Жмайло вiдсунув її набiк i пiшов у дальшi дверi. Тут
побачив таке, що йому голова закружляла. Було тут яких двадцять напрочуд
гарних молодих жiнок. Вони були одягненi у шовки i адамашки, з золотими
прикрасами на головi i шиї, дiадемами з жемчугiв у волоссi. Одна краща вiд
другої. Всi були одягненi в широкi штани та убутi у гаптованi золотом
черевики.
Жмайло стояв на порозi з скривавленою шаблею i не знав, що йому робити,
бо жiнки пiдносили зразу великий писк, а вiдтак притихли. Козаки, пхаючись
сюди, потрутили його усередину. Тодi жiнки стали заслонювати собi лице
долонями, хустинками, котра що мала.
Жмайло отямився. Що йому з цим кагалом робити?
- Гей! Кажiть, молодицi, котра з вас хрещена? З гурту вийшли три гарнi
дiвчини, а одна заговорила по-українськи:
- Ми християнськi невольницi. Ми двi з України, а це ляшка, визвольте
нас...
- А цi другi?
- Тим дайте спокiй. Вони радi, що у гарем попали, коли звiдсiля пiдуть,
то собi пошукають iншого пана...
- Так нiчого нам гаятись. Одягайтесь мерщiй у що попало i ходiть за
нами. Хлопцi! Забирайте оцi всi килими, це нам також придасться. Забирайте
все, що можна взяти, цю палату треба добре випатрошити, бо її пан i так не
жиє.
Тепер стали козаки виносити цiлими оберемками усяке добро з палати. Все
понесли на байдаки.
Запалав увесь город. Вiд моря побачили двi ракети.
- В саму пору ми упорались.
Сурмачi сурмили збiр.
Козацтво збиралось, познiмали мотузянi драбини з муру i забрали на
байдаки.
Над рiкою застав Жмайло гурток обiдраних невольникiв, яких купили собi
турки на базарi. Вони тепер повтiкали i прийшли просити козакiв, щоб їх
забрали з собою.
- Не говорiть багато, лише сiдайте на байдаки, бо нам пильно. Ми по це
сюди i прийшли, щоб християн визволяти.
Настала на березi велика метушня. Усi пхалися, щоб швидше вiдплисти.
Вiдплили всi байдаки на море. Жмайло плив на послiдньому. Поплили до
Сагайдачного.
- Чи всi вже тут? - питає Сагайдачний.
- Я вiдчалив послiднiй.
- Пливем на море, а там спочинемо по тяжкiй працi.
Вдарили веслами i вiдплили геть на море, де всi байдаки зi здобутими
галерами зiбрались вкупу. Лише сторожнi човни поставили довкруги подальше.
Звiдсiля вже i Варни не було видно.
Козаки дуже радi були, що похiд так гарно повiвся. Варна довго
попам'ятає таку гостину.
Сагайдачний пересiвся на одну з галер, i там застромили отаманський
прапор. За ним повели Iбрагiма i три християнськi невольницi. Вони
понадягали на себе киреї i подобали на монахинь.
На палубi сiв Сагайдачний на якiйсь бочцi i прикликав потурнака.
- Хто ти?
- Я потурнак Iбрагiм.
- З якого ти роду, звiдкiля i як тебе по-християнськи звали?
- Я з України, але мого роду й iмення не скажу.
- Чому?
- Бо я з славного козацького роду, i не хочу його каляти тим страшним
поганим п'ятном, яке до мене приплило через те, що потурчився. Хай мене
моя рiдня згадує, що я загинув, полiг. Хай i плачуть за мною. Легше їм
буде вмирати з молитвою за мою душу, чим мали би довiдатись, що я
поганець, урод, якого нi земля, нi вода не повинна прийняти.
Ця вiдповiдь усiх дуже зацiкавила. Сагайдачний собi подумав: "Не такий
вiн поганець, коли шанує свiй рiд i ймення".
- Що тебе спонукало, що ти потурчився?
- Отамане, батьку! - крикнув несамовитим голосом потурнак i впав
навколiшки. - По козацькому звичаю у морських походах, коли грозить
небезпека загибелi, коли настане скрутна година, тодi отаман каже:
"Сповiдайтесь, товаришi, господу Богу i менi, отамановi кошовому, з усiх
своїх грiхiв". Я не маю права покликатись на козацький звичай, бо я
вiдстав вiд козацтва i я недостойний козаком себе називати. Ще й те, що
нам зараз небезпека не грозить. Та я тебе благаю, отамане, вислухай моєї
сповiдi. Я знаю, яка кара мене жде. Яка вона не буде, я її прийму i
спокутую без ропоту, але зглянься на мене, окаянного, дозволь, вислухай,
ачей же менi хоч трохи на душi полегшає. Я не смiю вимовити божого iмення,
такий я грiшник.
Вiн просив таким голосом, як мала, провинившися, дитина просить
прощення у матерi.
- Говори! Я слухаю.
- Я потурчився не для користi для себе. Коли б я був мав користь на
думцi, то я при моїй освiтi i проворностi був би високо пiшов мiж турками.
А я вдоволив себе тим, що мене поставили звичайним наглядачем, посiпакою i
катом над невольниками. Я зробив це, налякавшись невольничого життя, тих
кар, того знущання над християнськими невольниками. Вони надi мною
знущались тим бiльше, що пiзнали в менi кращу людину i хотiли мене для
себе приєднати. Ще як я побував у Синопi, приходило менi на думку покласти
на себе руки i зробити моїм терпiнням край. Та я цього не зробив,
надiючись, що моя доля, може, поправиться. Тодi мене повезли в Царгород i
замкнули у Чорну вежу. От тут було пекло. Я не видержав. Я зголосився у
старшини, вiдцурався Христа i признав Магомета моїм пророком. Мене
заставили турки плювати на хрест i я, окаянний, це зробив... - Iбрагiм
став себе бити кулаками в груди, по головi, дряпав нiгтями своє лице,
вiдтак, мов божевiльний, впав на землю, попав всудороги i ридав не своїм
голосом, що усiх аж дрожем проймало. Тривало так довгий час, поки
успокоївся i говорив далi:
- Ти, отамане, читав в книгах, знаєш, що там про пекло написано. То
неправда. Нема там нi огня, нi смоли, нi сiрки. Там є те, що тої хвилi в
моїй душi дiялось. Страшнiшого пекла не можна собi з'ясувати, як грижа
нечистої совiстi, почування за собою великого грiха. Менi пекло в душi i
день i вночi. Мене совiсть так страшно мучила, що добрий чоловiк з чистою
совiстю не пойме, не зрозумiє того. I так воно буває в окаянних, проклятих
вiчно i вiчно, та ще з тою певнiстю, що нiколи тому кiнця не буде i нiколи
не побачать лиця божого. Ось так виглядає пекло, котре донинi в моїй душi
горить...
Мене поставили наглядачем над бiдними християнськими невольниками, тими
самими, що я з ними недавно терпiв, з котрими дiлив їхню долю. Тепер я був
в болотi, а вони чистi. Я їм завидував, i це мене злило i дратувало, чому
вони не такi самi, як i я? Я хотiв їхню долю з моєю зрiвняти i потягнути
їх у те саме багно, в якому я калявся. Так робить упавший ангол i другого
на грiх наводить, щоб кожний був таким самим чортом, як i вiн. Тому-то я
вигадував для моїх колишнiх братiв рiзнi муки i шукав забуття, насолоди
для себе в їхнiх муках i стонах. Та мене це ще бiльше злило, що вони до
християнського бога молились, а менi цього не було вiльно, i я їх хотiв
змусити, щоб цього не робили. Я став для них страшним катом. На спомин
мого iмення вони дрижали. Мене брала розпука, що я цього доконати не можу,
i я бiсився. Бачите перед собою Юду Iскарiота i Каїна в однiм тiлi. Я
продав Христа i убив брата. Для мене не може бути пощади. Та дозвольте,
козаки, що я сам собi смерть виберу. Пустiть мене мiж цих невольникiв,
яких ви нинi визволили. Вони, певне, розiрвуть мене на куски i покидають в
море.
Козаки, слухаючи тої сповiдi, хрестилися. На них напав жах на спогад
цих мук, якими ця людина мучилася.
- Та перед смертю одно дiло добре зробив, що помiг вам, козакам,
перетрясти всi турецькi скритки, забрати золото, срiбло, зброю, освободити
мучених по льохах невольникiв. Менi здається, що вiд цього менi трохи на
душi полегшало, бо я таким побитом на турках помстився, що мене в таке
болото загнали... Не довго вже мого життя... Я пропащий, окаянний. Але я
хочу вам ще одне добро зробити... Хотiв би я вас хитро перевести попiд
Очакiв. Це буде нелегка для вас справа, бо вашi судна навантаженi з
добичею. Як вважаєте, якби я вам мiг придатися, то пощадiть мене до тої
хвилi, коли будете безпечнi. Я знаю всi турецькi звичаї, яких ви не
знаєте, а коли мене ощадите тепер, то буду мати двi потiхи, що знову
помщуся на турках та що моє ледаче тiло з'їдять хробаки на рiднiй Українi.
Сагайдачний подумав хвилю i каже:
- Гаразд! Вволимо твою волю. А може, ти нам так прислужишся, що
козацтво тобi простить? Побачимо. Ти в розпуку не завдавайся. Бог
милосердний, а його милосердя бiльше, нiж всi грiхи свiта. Бог був би
помилував i Юду, коли б вiн був не покiнчив сам з собою. Ти вмий собi лице
i перевдягнись з того лахмiття. Давайте йому яку одежу.
- Лише не козацьку, бо я недостойний її носити.
В тiй хвилi надплив сторожний човен, а з нього гукав козак, приклавши
долонi до рота:
- Отамане! З полудня якiсь судна показуються. - Усi поглянули у той
бiк, прикриваючи долонею вiд сонця.
На це схопився з землi потурнак i, мов кiт, полiз на щоглу галери,
звiдсiля роздивлявся по полудневiм обрiю. Вiдтак зiсунувся на помiст i
каже:
- Двадцять турецьких кораблiв пливе на нас вiд полудня, це турецький
флот з Бургаса. Певно, якесь судно з Варни перекралося через вашу лiнiю i
повiдомило в Бургасi, що у Варнi робиться. Вам треба зараз втiкати, бо з
погруженими добичею суднами не устоїтесь.
Сагайдачний крикнув:
- Судна з гарматами в послiдню лаву, галери всередину i прямо додому!
- Моя думка iнша, отамане. Додому не допливете; вас здогонять i
розiб'ють, їм на пiдмогу надпливуть судна з Хаджi-бея, а очакiвськi
заступлять вам дорогу. Тодi всi пропадете, i шкода вашої працi i такої
добичi. Вам треба ховатися у лиман Днiстра. Тамтуди великi турецькi судна
не запливуть, а там побачимо, що треба нам далi робити.
- Хiба ж i нашi галери у лиман не запливуть?
- Цi запливуть, лише треба з них набору здiймити.
Така порада подобалася всiм.
Сагайдачний, приклавши руки до рота, закликав:
- У Днiстровий лиман! Невольникiв перебрати з галер на байдаки!
Поки це було переведено, ворожий флот став чимраз наближатися. Потурнак
Iбрагiм полiз знову на щоглу.
- Це воєннi турецькi судна з гарматою. Видно турецьку коругву з
пiвмiсяцем. Нам треба втiкати щосили.
Старшина пiзнала, що потурнак справдi освiчена i з морем ознайомлена
людина, котра тепер може їм стати у пригодi. Сагайдачний у морських
походах був новиком. А тут така велика вiдповiдальнiсть на ньому,
прийдеться не лише життя втеряти, але i козацьку славу. Шкода стiльки
працi, стiльки зусиль, такої гарної побiди. Турецький флот непремiнно йде
на те, щоб це все йому видерти в такий мент, коли почував себе безпечним
побiдником. Вiн задрижав. Тепер потурнак видався йому одинокою людиною,
яка його з цiєї топелi може вирятувати. Яке щастя, що не дав його вбити.
Вiн каже до потурнака:
- Ти, небоже, як бачу, неабихто. Поможи нам своєю радою, а Бог тобi
простить, i козацтво прийме знову помiж себе. Про це вже я подбаю.
В потурнака начеб iнша душа вступила. Перший раз почув полегшу. Вже вiд
цiєї сповiдi перед козацтвом блиснула в його душi надiя, що, може, вiн ще
спокутує свiй грiх... Вiн осмiлився спитати Сагайдачного:
- Правда, отамане, що ти ще не бував у морських походах?
- Звiдкiля це знаєш?
- По твоїй ходi. Так моряки на помостi не ходять. Тобi все здається, що
впадеш... Чи так?
- Нiде правди дiти...
- Коли я бачив тебе, пане отамане, при роботi, то я зараз пiзнав, чого
ти вартий. Так хитро здобути Варненський замок, то не хто-будь може. На
сушi ти показав себе неабияким ватажком. Але що iншого робити, як земля
пiд ногами, а iнше, коли ми мiстимось на байдаку i пливем по водi. Я море
знаю добре, бо перепливав його поздовж i впоперек i з козаками, i з
турками. Тому я дуже радий з того, що можу тобi, мiй спасителю, тепер
стати в пригодi. Бачиш, що я перший раз по довгiй-предовгiй душевнiй муцi
зрадiв. У мене вступила надiя не на врятування мого життя, що ти менi
пообiцяв, але на те, що зможу щось доброго перед смертю для козацтва
зробити.
Iбрагiм став знову плакати i бити себе в груди.
- Та ти мене, небоже, переоцiнюєш, тобi треба знати, що не я сюди
вiйсько привiв. Мали ми славного опитного отамана, вiн полiг пiд Варною
лицарською смертю. Я був обозним, i на мене перейшло отаманство. Але дуже
боюся, що тому не дам ради i що усе козацтво, i здобич, i слава наша
потоне в морi.
- Не турбуйсь, отамане, все буде гаразд. Коли ми лише успiємо у лиман
перебратись, поки нас турки догонять, тодi ми дiло виграли. У Днiстровiм
лиманi лежить гарний острiвець не менше Малої Хортицi. Там є багато i
звiра, i риби, i дерева.
- Нам прийдеться стiльки народу виживити. Самих невольникiв буде кiлька
тисяч, а все хоче їсти. У нас хiба сухарi, каша та в'ялене м'ясо.
- Будемо ловити рибу, полювати звiра...
- Я клопочу собi голову, як нам з такою здобиччю перебратися на Сiч
через татарськi степи, через стiльки рiк.
- Нi, ми перепливемо водою аж пiд саму Сiч. У тому вже моя голова. -
Опiсля поглянув Iбрагiм на пiвдень i каже: - Чортовi сини поспiшають, що
прийдеться їх гарматою здержувати.
Поглянув у цей бiк i Сагайдачний. Тепер можна було вже i людей на
палубi побачити.
Iбрагiм дививсь по небу i похитав головою.
- Ще одного ворога матимемо, - каже.
- А це що?
- Буря буде i то вже незадовго. Подивись на небо, оцi маленькi хмарки
що поперед сонця шниряють... Дивись, як море непокоїться, як знiмаються
хвилi. Це признаки недалекої бурi. Наше море дуже химерне, i коли
розгуляється, то усе блискавкою пiде шкереберть.
Сагайдачний дивився на небо.
Зразу пливло кiлька облачкiв по небу, бiлих, мов лебедi. Вони
прислонювали на хвилю сонце собою, а зараз тодi подував вiд полудня вiтер,
що роздував вiтрила i гнав бистро байдаки вперед. Тi облачки стали
густiшати i темнiли, а тодi вiтер здiймався щораз сильнiший. А далi тi
облачки стали звиватись у хмару, а тодi вже i вiтер не вгавав. Хвилi
здiймалися щораз вище, i байдаками стало пiдносити вгору.
- Вiтер байдаки повивертає, - зауважив Сагайдачний.
- Нi, цього не буде... Вiтер вiє байдакам в потилицю, а у той бiк
байдак не вивернеться, хiба його водою заллє, але байдаки обшитi комишем,
то не потонуть.
Наступили звiдкiлясь густi синявi хмари. Вони спускалися щораз нижче,
начеб на хвилях плисти захотiли. Хвилi йшли щораз вище. Пiдносили на
своїх, пiною вкритих, бiлих гривах байдаки i галери високо вгору, а потiм
скидали в безодню. Опiсля стали хвилi заливати водою байдаки.
Сагайдачний хитався, трохи не впав, його пiддержав потурнак.
Сагайдачний пустився порачкувати до щогли, та потурнак його не пустив.
- Сiдай тут, отамане, бiля мене, на помостi, та держись обiруч цього
колiсця, а то вода тебе у море змиє.
В цiй хвилi загуркотiло у хмарi i вдарив грiм, що приглушив усе. За тим
йшли другi, начеб з великих гармат стрiляв. Один вдарив у щоглу галери i
розколов її. Тепер пiзнав Сагайдачний, чому воно пiд бурю небезпечно пiд
щоглою стояти.
Тепер настало щось таке страшне, що аж кров у жилах застигала. Завив,
заревiв страшний вихор i розкидав суднами, мов горiховими лушпинами. На
свiтi цiлком потемнiло. Iбрагiм кричав, щоб усi сходили пiд помiст.
Тягнув туди i Сагайдачного, та вiн не пiшов.
- Не ялось отамановi скриватись. Я мушу тут остатись, а ти, коли хочеш,
то йди.
Остались обидва на помостi, держачись з усiєї сили колiсця. Вода кiлька
разiв їх заливала. Виття вихру заглушало удари громiв, що безвпинно били,
iнколи кiлька вiдразу. Кожний мусив дбати за себе, бо приказiв не можна
було давати, коли нiхто не чув свого слова. Тим бiльше не можна було
приказу виконати, бо нiхто його не чув.
- Не журись, отамане, - кричав йому в ухо Iбрагiм. - Ми пливемо добре.
Цей вихор пожене нас прямо в лиман. Може, якраз ця буря стане нам в
пригодi, щоб уйти вiд турецької неволi.
Байдаки i галери гнали стрiлою у Днiстровий лиман. Де були тодi
турецькi кораблi, нiхто не вiдгадав.
Тривало так довший час, а буря не вгавала. На морi завелось пекло.
Сагайдачному зацiпенiли руки, котрими держався колiсця. З вихру
прочувались йому якiсь людськi голоси, то знову - звiрячий рев. Та не
зважаючи на тi страхiття, йому не сходило з ума, що з суднами сталося, i
тим дуже турбувався. Вiн промок до сорочки, його кинуло в дрож, мов в
лихорадцi.
Здавалося йому, що то якийсь страшний сон. По тяжкiй працi, невиспанiй
ночi вiн попав у памороку, в якийсь пiвсон, що хвилями забувався, що з ним
робиться, Потурнак, держачися колiсця, держав зубами Сагайдачного за
рукав, коли йому надто рука закостенiла.
Нiхто не вгадав, як довго плили, поки стала вихура меншати; галера
менше хиталася, хоч дощ лляв, мов з бочки.
Iбрагiм каже:
- Менi здається, що ми вже в лиманi, чую менше хвилювання, хоч буря ще
гуляє.
Згодом став i вiтер меншати, i на свiтi трохи прояснилося.
- Так воно i буде, - говорив потурнак. - Ми вже, певно, не на морi.
Коли буря стишиться, треба давати знак байдакам, щоб збирались до нас, хто
уцiлiв. Я найбiльше боявся, щоб так часом одна галера не вдарила о другу,
тодi би обидвi пiшли на дно. Держись цупко колiсця, а я пiду пiд палубу
галери, та, може, знайду яку ракету...
Йдучи в чотири боки, так, як моряки ходити знають, по мокрiм ковзкiм
помостi, зайшов Iбрагiм до перелазу i полiз туди, всередину. Там молились
козаки та гребцi, яким не було тепер жодної роботи, а Антошко ревiв за
паном i рвався наверх. Другi його не могли вдержати.
- Отаман приказав поглядати за ракетою. Давайте менi мiрило i льотку,
менi здається, що ми вже у лиманi. Давайте менi ще яке кресиво, щоб ракету
пiдпалити.
Галера стояла на мiсцi i дуже хиталась.
Тривало довго, поки знайшли ракети. Пiд палубою було темно, мов у
льоху.
Iбрагiм полiз з тим нагору, роздививсь на секстантi, помiрив глубiнь.
Тепер повиходили i другi. Iбрагiм приказував усе iменем отамана.
Сагайдачний задеревiв i не мiг з мiсця рушитися, його пiдвели пiд руки i
завели пiд помiст. Там його треба було передягти у сухе.
Iбрагiм закинув якiр, бо днiстрова вода пхала галеру взад, до моря.
Тепер запалено ракету. Вона стрiлила високо вгору, полишаючи за собою
огняний слiд.
Тим, що плили в байдаках, прийшлося тяжче переживати страшну бурю.
Морськi хвилi кидали байдаками, мов лушпинкою на всi сторони. Хвиля
води позаливала судна. Люде, стоячи у водi, мусили держатись цупко борту,
щоб їх вода не змила у море. Про веслування не було мови. Лише деколи
керманич справляв кермо так, щоб судно не стало до хвилi боком. Кiлька
суден розбилося через те, що одно ударило друге. Люде плили по водi,
держачись плаваючих дощок, поки не потонули. Нiкому було потопаючих
рятувати. Кiлька суден кинула вода на галеру, i вони теж порозбивались
зовсiм. Щасливим вважав себе той, кому поталанило добитись цiлим судном у
лиман.
Побачивши ракету на отаманськiй галерi, усi охнули з радостi i стали
хреститися та дякувати Богу за врятування з цього пекла вiд неминучої
смертi. Судна, наповненi по край водою, плили з натугою у те мiсце, де
вискочила ракета. Люде стали вичерпувати воду з байдакiв чим попало.
На свiтi ставало щораз яснiше, хоч сонце давно зайшло.
Вiд моря доходило гудiння б'ючих хвиль. Iнколи хвиля порушувала воду аж
у лиманi, i вiд цього судна колихались.
Сагайдачний вийшов на палубу галери i приказав плисти далi горi водою.
Козаки черпали далi воду i робили веслами, пливучи проти води.
Порушались черепашиним кроком цiлу нiч. Судна були тяжкi i неповороткi,
бо годi було усю воду з них вичерпати.
Вже стало свiтати, як добрались до острова, про який говорив потурнак.
Острiв забовванiв здалека, i козаки добували останнiх сил, щоб до нього
добратися.
На островi, цiлком пустiм, щойно пробудилось життя, защебетали птицi,
заколихались високi дерева. Судна причалили до острова, i козаки стали
виходити на берег. Кожний стрясував з себе воду, а далi пороздягались
догола, i пiшли з сокирами в лiс за паливом та стали волокти до берега
сухi зломи та галуззя. На березi запалали яснi огниська. Повиносили з
суден казани, порозвiшували на тринiжках над огнем i стали варити кашу.
Пожива була захована в бочках, i тому вона не замокла. Тепер стали
викручувати одежу з води i сушили бiля вогню.
Знайшовся на байдаках великий волок, його затягли у воду i набрали
стiльки риби, що ледве притягли до берега. Козаки йшли у воду з ножами i
келепами, щоб побити пiйману рибу. Пiймали тут сомiв, i осетрiв, i багато
дрiбнiшої риби. Витягнули кiлька човнiв на берег, обернули горiдном i на
цiм справляли рибу, мов на столi, рубали на куски i кидали у казани.
За той час походжав Сагайдачний по острову i промишляв, як би тут
переждати час, поки буде можна вiдплисти додому. При ньому держався
Антошко i потурнак, котрий все ще боявся, щоб на нього не кинулись бранцi,
бо вони все ще дивились на нього бiсом.
Сагайдачний приказав Жмайловi почислити втрату, оглянути байдаки i
поправити, що треба, оглянути мунiцiю i зброю. Вiн наставив Марка обозним.
Люде увихалися, мов мурашки, хоч були голоднi i знеможенi. Щойно, як
кухарi зварили їжу, як повиймали з байдакiв коритця i всипали вареної
страви, тодi в кожного душа вступила.
По обiдi поклались на травi вiдпочити, опiсля, як просушилась одежа, i
поодягалися. Тодi розпочалось стукотiння коло направи байдакiв.
Сагайдачний послав Жмайла з кiлькома човнами розглянути край моря.
Треба було незамiтно пiдглянути, де дiлись турецькi судна, чи сторожать
лиману, чи, може, пропали в часi бурi.
Жмайло плив, криючись у прибережних очеретах, аж на кiнцi лиману
помiтив турецькi галери. Козацькi човни ховалися в очеретах i пiдпливали
далi плесами, якi тут були.
Тут побачили, як з одного великого турецького корабля спущено на воду
човен, в який залiзло двоє гребцiв i двоє туркiв. Вони поплили горi водою.
- Ми цих гарненько захопимо, а вони нам вже все скажуть.
Турки минули козакiв i плили далi. Тепер за ними стали козаки
пiдкрадатися, все ще ховаючись помiж трощею. Як вже вiдплили вiд моря
шматок дороги, Жмайло каже:
- Чого нам тепер їх соромитися, ми їм тепер заступимо дорогу i - на
аркан.
Козацькi човни виплили на чисту воду i подались за турецьким судном,
поспiшаючи, щоб його догнати. Турки думали зразу, що це турецьке судно.
Лише як наблизилися, пiзнали помилку. Вони завернули свiй байдак, думаючи
втекти. З турецького човна показались два дула рушниць. Та в тiй хвилi
один весляр пiдняв весло i вдарив турка по головi, а другого штовхнув
веслом в груди так, що вiн впав через борт у воду враз з рушницею. Веслярi
стали кликати до козакiв:
- Ануте, брати, до нас! Ми турецькi невольники.
Жмайло кликав до них:
- Витягнiть цього з води, щоб не втопився, нам "язика" треба добути...
А турок, що упав у воду, вхопився руками за човен i хотiв його
вивернути. Гребцi не давались, поки надплили до них козаки. Пiймали турка
за шиворот i витягли до себе. Вiн був мокрий i дуже задихався, ледве дух
переводив.
- Ви пливiть за нами, - каже Жмайло, - а коли б тамтой очуняв, то
привезiть його живого теж.
- Що привезли? - питають козаки, як Жмайло приплив до острова.
- Гостинця вiд султана.
Зв'язаного турка повели перед Сагайдачного. За товмача став Iбрагiм.
Вiн став його розпитувати.
А турок - нi словечка. Стоїть i дивиться з погордою i страшною лютiстю
на козакiв.
Треба його було припекти. Сагайдачний обiцяв йому, що коли скаже
правду, то його помилують. I турок послухався та розказав таке:
- Про варненський погром донесло одне судно, якому поталанило втекти з
пристанi до Бургаса. Паша вирядив зараз погоню з двадцяти воєнних
кораблiв, котрi в пристанi були пiд рукою. Турки думали, що ще застануть
козакiв у Варнi. Але приплили запiзно i пустилися здоганяти. I були б,
певно, здогнали, бо поставили по двi пари веслярiв до одного весла, щоб
гребли наперемiну. Та їм перебила буря. Чотири кораблi потонуло. Осталось
ще шiстнадцять, i тi розставились при кiнцi лиману так, що нiкуди козакам
перекрастися. На кораблях є гармати. Кораблi стоять на якорях боком з
налаштованими гарматами. А щоби пливуча з рiки вода не пообривала якорi,
то поприпинано їх збоку, ще й вiд рiки. Вони там можуть стояти хоч би
мiсяць, бо харчiв у них доволi. Паша, висилаючи флот на козакiв, загрозив
ватажковi, що коли б козакiв не розбив i не знищив усе вiйсько, то немає
чого вертатися, бо жде його неперемiнно смерть. За пiдмогою послав ватажок
до Хаджi-бея i до Очакова, i нi одна козацька голова звiдси не втече.
Сагайдачний став тепер перед важким питанням: що йому далi робити, щоб
звiдсiля видiстатися? До цiєї пори зробив добре, що потурнака в усьому
слухався; коли б не сховалися у лиман, то досьогоднi турки були би їх
розтрощили. Тепер хiба знову в потурнака ради питати? Нi, треба щось
путнього самому видумати. Годi все робити чужою головою, а потiм зiбрати
признання за те, що другi зробили, i стати мальованим отаманом.
Отож перша рiч - виплисти на море i або перехитрити туркiв, або таки в
одвертiм бою їх поконати, i то ранiше, чим наспiє їм пiдмога з Хаджi-бея.
Однiй половинi вiйська сказав спочивати. Другiй частинi приказав рубати
в лiсi великi дерева, пообчимхувати гiллячки i на мотузах пускати на воду.
Застукали в лiсi сокири, i повалилися столiтнi велети, здавалося, що
цього лiсу не ткнула ще сокира, як довго вiн є. Багато лежало зломiв i
гнило на мiсцi. То був пралiс.
Частини мiнялись. Уставляли на галерах найтяжчi гармати, котрi забрано
з Варни.
Усюди сам Сагайдачний доглядав роботи. Козаки пiдганяли до роботи однi
других. Сагайдачний пiшов на часок на свою отаманську галеру припочити, як
почув на галерi в комiрчинi стони. Вiн устав, i пiшов на те мiсце, та
слухав. Стони повторялися. Вiн хотiв вiдчинити дверцята, та вони були
замкненi, i ключа не було. Шарпнув з цiлої сили i виважив дверi: там
лежали усi три турецькi бранки, майже неживi. Про них цiлком забули,
замкнули дверi на ключ. Вони були наляканi, голоднi, що ледве дихали.
- Що з вами, дiти?
- Ми не знаємо, - говорила одна слабким голосом, - даремно ми кричали i
плакали, нiхто до нас не приходив...
- Зараз буде все, та виходьте з цього льоху на палубу.
Сагайдачний приказав Антошковi принести їм їсти.
- Гарну вони свободу здобули, голод був би їх зморив. Та годi, серед
такої метушнi можна було про три красавицi забути...
Сагайдачний заповiв, що перед досвiтом рушають в дорогу. Запорядив
отаманам таке:
- У першiй лавi йдуть галери з великими гарматами i бiльшi козацькi
судна. Кожна галера i бiльше судно держатиме на мотузах по кiлька зрубаних
велетiв, наче гончих собак на припонi, їх пустити на воду передом. На
даний знак треба випустити з рук бервена, вiдв'язуючи або вiдрубуючи
мотузи. Тодi треба галери i судна веслами здержати на мiсцях, чекаючи
знову знаку.
Усi прикази переходили вiд судна до судна.
В другiй лавi стояли меншi судна з гаками i мотузяними драбинами, котрi
мали поспадати на турецькi галери, загачувати i здобувати.
Як же рушили з мiсця, говорив потурнак до Сагайдачного:
- Ти, отамане, гарно обдумав дiло. Коли усе виконається як слiд i добре
розмежиться час, то туркiв чорти вiзьмуть.
Усi завважали, що на Днiстрi прибуло води. Вона була жовта i каламутна.
Десь в Галичинi великi дощi впали. Сагайдачний знав добре свою рiку.
Тепер при першiм свiтi побачили на обрiї турецькi кораблi.
Усе так було, як говорив турок. Вони стояли боком один за другим; майже
цiлий лиман загородили. Турки завважили козакiв теж. На палубах
заметушились люде i накликали себе.
Коли зблизилися на вiддаль стрiлу з гармати, судна задержалися i
попускали бервена.
Наче гончi собаки, коли їх попускаєш з припону, рушили велети наперед
прямо, мовби їх з лука вистрiлив. Вода була така рвучка, що треба було з
цiлої сили робити веслами, щоб судна спинити. Сагайдачний не вiдводив ока
вiд турецьких суден, цiкавий, як поведеться його штука.
Вода несла бервена з великим розгоном. Турки цього не помiтили, бо
жовта, каламутна вода закривала все.
Аж вдарила з великою силою в турецькi кораблi, ломлячи боки. Вони
задрижали i обертались, крутились, зразу придержуванi якорями. Деякi,
дiставши дiру в боцi, набирали води i стали потопати.
Тодi пiднiс отаман булаву i крикнув:
- Рушай!
Пiднеслись вгору весла i байдаки рушили вперед.
- Пали!
Заревли гармати i важкi залiзнi кулi попали в бажану цiль. I знову
поцiленi кораблi стали набирати води. Мiж турками настала метушня.
Кiлька кораблiв пiшло на дно. По водi плавали люде, чiпляючись чого
попало.
- Рушай! - гукав Сагайдачний.
Друга лава суден поплила бистро наперед та стала окружати великi
турецькi кораблi. Зачалась козацька робота. Пiдносилися вгору гаки,
фурчали у повiтрi мотузянi драбини.
Козацтво дерлось по них на палуби. Наставав великий крик i рукопашня.
Турецькi кораблi, тi, що уцiлiли, не могли з мiсця рушитись, бо не було
часу стягнути вгору якорiв.
Особливо завзятими показались визволенi бранцi. Вони не прощали нiкому,
а рiзали усiх впень.
Не минуло години, а козаки здобули усi тi судна, якi не потонули. Усе
перерiзали, що не осталось живої турецької душi. Невольники сидiли,
прикованi ланцюгами при веслах, їм зараз порозбивали кайдани.
I весь час того бою Сагайдачний стояв на своїй галерi пiд малиновим
прапором i видавав прикази.
Козаки славно побiдили.
До нього пiдступив Iбрагiм.
- Не дай, отамане, здобутих кораблiв нищити. Вони будуть потрiбнi пiд
Очаковом, нам знову прибуло турецьких бранцiв, а на наших суднах вже i
мiсця не буде. Гребцi остануться на своїх мiсцях. Не дай теж кидати у воду
побитих туркiв з одежею. Вона нам теж пригодиться. На кораблях поставити
наших людей. Всi вони хай зараз перевдягнуться за туркiв. Для мене прикажи
принести з варненської добичi турецьку одежу, та неабияку, а знатну. Я
тепер мушу стати важною особою, щоб очакiвському пашi туману пустити.
Сагайдачний зрозумiв тепер, куди потурнак мiрить. Вiдразу на турецьких
кораблях i галерах зароїлось вiд перевдягнених по-турецьки козакiв. На
щоглах замаяли турецькi прапори з пiвмiсяцем. Iбрагiм перевдягся на
знатного турецького генерала. Сагайдачний зразу його не пiзнав.
- Тепер, отамане, я буду ватажкувати над турецькими суднами. Очакiв
минемо хитрощами, бо коли б прийшлося битися, то з тою тяжкою здобиччю не
дамо ради. Тобi треба також перевдягтись, а бодай на голову взяти турецьку
чалму. З твоєю бородою, то подобатимеш на турка, як нiхто.
- Отамане! - гукали козаки. - Якась флотилiя пливе вiд пiвночi...
- То iз Хаджi-бея пливуть на пiдмогу, - говорить Iбрагiм. - Ну нiчого.
Хай прийдуть, а ми околимо їх i вiзьмемо. Видно, що нам таланить. Господь
нам помагає...
Iбрагiм замовчав на словi i вдарив себе в губи.
Та тi новi турецькi сили змiркували вiдразу, що прийшли запiзно. Коли б
не те, то не браталися б козацькi судна з турецькими кораблями. Тут вже по
всьому.
Заки Сагайдачний видав приказ, щоб козацькi судна ховались за кораблi,
флот завернув зараз додому.
- Шкода, - каже потурнак, - та непорядно нам ганятись за ними. Ми
попливемо своєю дорогою...
Мiж козаками було дуже весело. Вони радiли з такої великої побiди.
Старi досвiднi сiчовики говорили, що такого вдатного морського походу ще
Сiч не запам'ятала. Уся слава була за Сагайдачним. Козаки вихвалялись, що
його слiдуючим разом кошовим виберуть, а тодi козацтво стане славним i
зможе з ляхами помiрятись.
Вже сонце заходило, як приплили пiд Очакiв. Козацькi судна остались
геть позаду. Здобутi кораблi i галери заступили їх перед турецьким оком.
Вони вплинули всi до пристанi в Очаковi i загородили собою виїзд звiдсiля.
Iбрагiм злiз з корабля i, взявши з собою кiлька бранцiв, що вмiли
по-турецькому говорити, приказав завести себе до очакiвського пашi.
Iбрагiм поводивсь так достойно, що всi вважали його за якогось великого
царгородського старшого i низько йому кланялися. Очакiвський паша вийшов
до нього назустрiч, йому донесли, що приплила до Очакова знатнiша турецька
флотилiя. Вiн дуже налякався, аж дрижав. Вiн дiстав був приказ виплинути з
очакiвським флотом на допомогу проти козакiв пiд Днiстровий лиман, а вiн
цього не зробив. Цей знатний турок може його зараз за це ув'язнити i до
Царгорода повезти, та якось воно буде. Цього пана придобрить якимсь добрим
словом i бакшишем. Але хто його зна... Треба братись за дiло хитро...
Стрiнувши їх перед конаком, вiн вклонився перший Iбрагiмовi. Приклавши
праву руку до чола, губ, грудей поклонившись нею до землi, привiтав:
- Салем алейкум!
- Алейкум салем! - вiдповiв Iбрагiм, кланяючись теж.
- Яке велике щастя для мене, мiзерного твого слуги, повiтати перед моєю
домiвкою такого достойного гостя i славного побiдника джаврiв на
Днiстровiм лиманi. Будь свiтлом моїх очей та повелителем моїх думок i
приказуй, чим вашiй свiтлостi можу служити...
- Веди мене, пашо, до своєї домiвки. Непристоїть так достойним
правовiрним розмовляти в присутностi чернi.
Iбрагiм поглянув на пашу грiзно, а цей волiв краще пiд землю
провалитися. "Пропав я, - подумав, - може, вiн менi вже i шовковий шнурок
привiз вiдразу".
Пiшли мовчки у конак, i паша повiв Iбрагiма у гостинну кiмнату.
- Слава Аллаховi! - сказав Iбрагiм, ввiйшовши сюди. Гостинна кiмната
була пишно прибрана i застелена дорогими турецькими килимами.
- Позволь менi, достойний гостю i великий витязю, позамiтати чолом
порох з того мiсця, на якому зводиш ласкаво сiсти. Твоя побiда над
шайтанами-козаками притьмила своєю свiтлiстю промiння сонця...
Посiдали зараз на низеньких софах. Iбрагiм дививсь суворо. Паша плеснув
у руки i зараз вiдчинились дверi, i два чорномазi хлопчики внесли на
пiдносi чарки з кавою, солодощi та велику общеську люльку, завбiльшки
церковної кадильницi з двома бурштиновими чубуками...
- Перше обговоримо дiло, - заговорив суворо Iбрагiм, - а опiсля
гостина.
Паша задрижав, йому здавалося, що шовковий шнурок вже його шию душить.
- Називаєш мене, пашо, витязем з Днiстрового лиману, а я спитаю тебе,
чому не подiлив ти зi мною тiєї слави? Ваша милiсть, поступаєш так, що
мусиш стягнути на себе гнiв нашого пана i повелителя падишаха. Вiн, свiтло
свiтлостей, син сонця, пан цiлого свiту, зiрниця i розум усiх правовiрних,
ставляє на важких мiсцях свого безмежного царства своїх урядовцiв не на
те, щоб вони ледачiли i не пильнували свого уряду. Ваша милiсть
поставлений пашею на тiм важнiм мiсцi головно на те, щоб пильнував i не
перепускав шайтанiв-козакiв на море. Перед кiлькома днями вони таки туди
перейшли без перешкоди, а ваша милiсть тодi в гаремi женихався. I ти тодi
веселився, коли Варна горiла i правовiрних мордовано. I тодi ти, ледачий,
не рушився, як приказано тобi вiд мене поспiшати на допомогу пiд лиман. I
коли б флот з Хаджi-бея не був впору наспiв, не були би ми тут сьогоднi
разом сидiли.
Заки його султанський маєстат о тiм твоїм злочинi довiдається, я iменем
падишаха - бодай би Аллах дав йому тисячу лiт прожити - арештую тебе,
пашо, i везу в Царгород...
Паша, почувши такi грiзнi слова, одну ясну точку бачив у цьому нещастi,
а iменно, що падишах ще того всього не знає, i можна буде вiд бiди
вiдкупитись.
- Я винуватий, ваша милiсть, остiльки, що тодi занедужав i повiрив моїм
пiдчиненим переїзду пильнувати, а вони цього не зробили, ще нинi прикажу
їх повiшати.
- Це, однак, не вменшить шкоди, яку понесла Велика Порта Оттоманська
через те недбальство. Обов'язком коменданта є наглядати пiдвладних, i
недуга його не виправдає. Я мусив аж з Бургаса гнатися, щоб обиду на
невiрних помстити, i сюди трудитися, ваша милiсть, пригадати його
обов'язки. Лагодься, пашо, в дорогу, завтра вранцi вiдпливаємо.
- Слава хай буде вашiй милостi, - говорив паша, кланяючись. - Ваше
славне iмення буде виписане пламенними буквами у сьомому небi пророка, а
на землi останеться вiчна дяка вашiй милостi вiд усього мусульманського
свiту.
- Подяка належиться Аллаховi, не менi, але, ваша милiсть, не заговорюй
i будь готовий в дорогу, де тебе жде нагорода в постатi шовкового
шнурочка.
Iбрагiм устав i хотiв вiдходити. Тодi паша заступив йому дорогу i впав
ниць на землю, повзучи до його нiг.
- Не губи мене, ваша милiсть, повiк за тебе молитись буду.
- Молитись - то я сам буду за себе. Молитви негодяїв Аллах не приймає.
Менi того мало, а вашiй милостi грозить шнурок...
Паша став стогнати i дрижав, мов у лихорадцi.
- Я винагороджу всi труди вашої милостi, лише не губи мене, а рятуй...
я скажу по-нашому: скiльки твої труди цiнуєш?
- Скiльки твоє життя варте?
- Тисячу цехiнiв дам зараз, - каже паша, пiдводячи очi вгору.
- Мало ти цiнуєш своє життя. Коли воно так мало варте, то кращий для
тебе шнурок. Я цiную його на п'ятнадцять тисяч.
Паша застогнав.
- Не маю стiльки. Моя позицiя тут не така свiтла, якби се здавалося.
- Не говори! Те, що ти рiчно недоплатиш своїм пiдвладним урядникам
Високої Порти та жовнiрам, приносить тобi гарний дохiд. Козаки тобi також
досить пiд-платили, заки ти заплющив очi, як перекрадалися...
- Нiчого! Хай мене Аллах вб'є, коли брешу...
- То твоє дiло, а менi таки п'ятнадцять тисяч давай, коли не хочеш за
кiлька днiв помандрувати до геджени. Ти подумай, що цi грошi не пiдуть для
мене. Треба i великому вiзировi, i султанським достойникам чимало
перекинути, щоб дiло зам'яти. Без бакшишу, як знаєш, у нас нiчого не
робиться.
- Не можу стiльки, - стогнав паша.
- То надiйся шовкового шнурочка. Вiн такий нiжненький, що шиї тобi не
подряпає.
- Змилуйся, не губи мене, дам десять...
- Нi одного менше, я знаю, хто скiльки вартий, знаю наших людей.
- Дам дванадцять...
- Торгуєшся, мов за козу на базарi. Або давай зараз, а нi, то тебе беру
на корабель, - говорив потурнак грiзно,
- Аллах, хай буде менi ласкавий, - простогнав паша, встаючи з землi.
Узяв ключ i пiшов до скринi, що тут стояла, i став вибирати грошi з
мiшечками.
Iбрагiм прикликав одного з своїх людей i приказав по-турецьки
перечислити грошi та винести на корабель.
- Це його милiсть дає до Високої Порти зiбрану дань; берегти менi цього
скарбу добре, - каже Iбрагiм до переодягнених козакiв.
Козак вклонився по-турецькому i мовчки вийшов з грiшми.
- От бачиш, що можеш, - каже Iбрагiм, як козак вiдiйшов. - Коби лише
добра воля. З тими грiшми прийдеться менi легше твоє дiло в Царгородi
придавити. Моє слово теж багато заважить. Для твого заспокоєння я подам
звiт, що я тебе на пiдмогу зовсiм не кликав.
Але я ще мушу заслужитися, бо я не хочу остатись на мiсцi, а пiти вище.
Отож, коли тебе не потребую вже вести в Царгород, то я загадав ще одним
дiлом для Високої Порти прислужитися. Тепер, коли поталанило знищити
козацький флот, хочу доконати решти. Знаю вiд бранцiв, що на Варну пiшли
майже всi козацькi сили. На Сiчi осталось трохи. Тепер найкраща пора пiти
Днiпровим лиманом на Сiч i задавити решту. До помочi прикличу татар.
Висилаю зараз гiнця до перекопського мурзи, щоб зiбрав усi сили, якi має,
i йшов до мене . А коли Аллах допоможе менi у цьому благородному дiлi, -
потурнак пiдвiв очi вгору i так завернув, що аж бiлки попiдходили, - тодi
не мине мене ласка падишаха i вiзирство.
Паша дививсь на нього з великою злiстю i побажав йому зломання шиї на
першому ступнi.
- Тепер слухай мене, пашо! Давай менi всi твої, судна, якi маєш, пiд
мої прикази. Менi треба бiльшої сили на кожний припадок... Козаки
множаться, мов саранча, i не знаю, скiльки їх тепер на Сiчi може бути...
- Я, ваша милiсть, суден дати не можу, без приказу з Царгорода...
- Нi? - крикнув люто потурнак. - Так, добре. Я завертаю до Царгорода,
як задумав перше, але i тебе повезу в кайданах.
- А мої грошi?
- Чи тобi заложило, що не чув, що тi грошi - то дань, яку ти для
Великої Порти зiбрав i вiдсилаєш? Я говорив голосно до мого пiдчиненого, i
вiн це засвiдкує, де буде треба, коли б тобi захотiлось мене оклеветати.
Ти не з дурним граєш...
Паша побачив, що цього диявола не перехитрить.
- Хай станеться воля Аллаха, бери, ваша милiсть, судна, яких тобi
треба...
- От бачиш! Та цього мало. На суднах щоб була гармата, мунiцiя i добра
обслуга... Усе має бути ще сьогоднi готове до вiдпливу, завтра дуже рано
рушаємо. Прикажи поспускати поперечнi ланцюги з води, щоб завтра не
гаятись...
- Там ланцюгiв нема...
- Так?! То ти навiть i цього не зробив, що з Царгорода строго було
наказано? Вибачай, але таке недбальство мусить бути окремо покаране.
Докинь, серце, ще п'ять тисяч, а то нiчого з того не буде... Ти, певно,
ланцюги попродав, бо я знаю, що вони тут були.
- Пропав я, - застогнав паша, - тепер-то вже менше маю, Як убогий
дервiш...
- Ти ще доробишся. Краще бути на часок убогим, мов дервiш, чим
повиснути. Давай грошi...
Паша пiшов до скринi хитаючись, мов п'яний; грошi перебрав потурнак i
сховав при собi.
- Тепер, коли ми знову приятелями, так звели принести свiжої кави i
чубук. Тепер погостимось.
"А щоб ти подавився тiєю кавою, щоб тобi внутренностi спалила", -
проклинав паша в душi, плескаючи в долонi на службу.
Потурнак курив чубук i попивав каву.
"То розбiйник, шайтан, гiявр, щоб тебе огонь геджени спалив за життя,
щоб тебе чорт узяв у тiм походi, щоб ти пророка не побачив, щоб тебе
козаки на кiл посадили, щоб перед тобою райськi ворота нiколи не
вiдчинилися! Шельма, обдер мене зi шкiри. Вiн, либонь, з султанського
двора, бо лише вони так знають лупити", - думав собi паша.
- Ваша милiсть зводять менi посвiдчити на письмi, що я видав судна на
ваш приказ.
- Дiстанеш. До побачення! Вступлю до тебе, вертаючи з походу, i привезу
тобi в подарунок який десяток здорових бранцiв...
- Ваша милiсть не зволили заночувати пiд кришею свого невольника?
- Нi. У вашої милостi надто м'яко i вигiдно, боюсь, щоб не заспати...
впрочiм, ватажок повинен ночувати мiж своїм вiйськом. Прощай...
Паша вивiв його з почестю i поклонами до ворiт конаку.
Потiм прикликав своїх пiдручних i видав їм потрiбнi прикази.
Коли вже був сам, вдарив себе рукою по лобу i каже:
- От дурень з мене! Нащо було давати грошi зараз? Вiн, певно, з цього
походу не верне i в'язи собi скрутить. - Паша бажав йому цього з цiлого
серця.
По виданню приказiв Iбрагiм став отаманом Очакiвського флоту.
Ввiйшов на корабель i стрiвся зараз з Сагайдачним, та розповiв йому
все. Сагайдачний не мiг з дива вийти над проворнiстю потурнака.
- Це, безперечно, твоє золото, - каже Сагайдачний.
- Так, воно менi потрiбне. Завезу на Сiч i окуплюся козакам, щоб менi
простили. Двадцять тисяч турецьких золотих цехiнiв - то вже гостинець
гарний.
- Ти вже окупився тим, що зробив для козацтва дотепер.
- Очакiвський флот тепер, отамане, пiд моєю владою. У лиманi я все
потоплю, мов котенят. Тобi, отамане, не можна поки що на помiст
показуватися. Ти лише, як смеркнеться, пiшли тихцем, щоб вночi перейшли
попiд Очакiв, поки ми тут дорогу з пристанi загатили. Ланцюгiв нема. За це
заплатив менi паша окремо п'ять тисяч.
Пiзно внiч поплив з отаманського корабля Марко Жмайло, як наказний вiд
отамана до козацьких суден. Вони мали переплисти зараз, поплисти в лиман,
i там ховатися, поки не надпливуть очакiвськi судна та не застрягнуть на
мiлинi. Тодi Жмайло мав на них з козаками наскочити i вибити усiх, а судна
пiдпалити.
Вночi перекрались козацькi судна так тихесенько, що в Очаковi нiхто
цього не помiтив.
В каютi отамана сидiв потурнак i важко задумався.
- Ти, отамане, приляж та проспися. Я буду пильнувати, мене i так сон не
береться.
- Тобi би теж вiдпочити, бо ти менше спав, як я, а удесятеро стiльки
робив. В рiшучу хвилю ти охлянеш зовсiм.
- Я не засну. В менi якесь таке твориться, що я цього i висказати не в
силi. Мою душу якийсь несупокiй огортає. Сам не знаю чому. Я його вiдганяю
вiд себе як можу...
- Заспокойся, ти поводишся так, що козацтво мусить тобi вiд серця
простити лише за те одне, що ти дотепер зробив. Ти подумай, що Очакiвський
флот вже пропав. Очакiв останеться без флоту. Тепер можна буде Очакiв
легенькою рукою взяти i зробити там другу Варну. Коли паша довiдається, як
хитро ти його одурив, то, певно, сказиться. Така помста над турками
повинна тебе заспокоїти i вдоволити...
- Моя совiсть не зараз ще заспокоїться. Я в десятiй частi не
висповiдався перед тобою з моїх грiхiв. Вони дуже тяжкi.
- Знаєш, Iбрагiме, що не без цього, що провидiння нарошно спрямувало
твої кроки туди, кудою ти пiшов. Нiде правди дiти, що коли б не ти, ми всi
пiд Варною були б пропали. I нинi, хто не спочив би на днi моря, стогнав
би вже в турецькiй неволi. Коли б ти був не побiсурменився, не навчився
турецьких звичаїв i мови, не узяв би торбу очакiвського пашi. А коли
Господь вибрав тебе на сповнення своєї святої волi, то вiн тебе i
простить, i ти знову будеш добрим козаком i не раз обороняти будеш
батькiвську вiру.
- Спасибi, отамане, за цi слова вiдради. Вони, мов цiлюща вода, гоять
рани моєї душi.
Потурнак узяв руку Сагайдачного i крiпко поцiлував. Сагайдачний почув
на своїй руцi сльозу.
- Коли мене козацтво простить, я зараз пiду у Київ висповiдатися. Там,
у Києво-Печерськiй лаврi, при мощах святих угодникiв божих шукатиму
заспокоєння i прощення моїх грiхiв, там i до смертi покутувати буду.
- Не треба тобi i у Київ за цим ходити. У нас на Сiчi є своя церква i
свої попи, люде розумнi i благочестивi.
- Невже ж є? - каже врадований Iбрагiм, начеб йому хто вiдкрите небо
показав. - Вiдколи ж воно так?
- Недавно. Щойно минулого року церкву ми поставили i свою сiчову
парахвiю завели...
- Догадуюся, що се твоя робота, отамане.
- Моя не моя, я церкви побудувати не годен.
- Воно так говориться, знаєш, як говориться: Caesar pontem fecit (цезар
збудував мiст), хоч вiн й одного кiлка там не затесав.
- Чоловiче, - каже здивований Сагайдачний, - ти мене цiкавиш, хто ти?
Звiдкiля ти латину знаєш? У якiй школi ти вчився?
- Там, де й ти, пане Конашевичу. Я тебе знаю з Острозької школи. Хiба
що я вчився вище вiд тебе, бо я туди раньше прийшов i раньше вийшов. Як ти
зачав, то я кiнчив.
- Скажи ж менi твоє iмення...
- Називай мене Iваном, коли ласка, далi поки що не скажу, коли ти мене
не пiзнав. Я ще непевний сього, чи запорожцi мене не покарають, як Юду i
Каїна в однiй особi, а тодi п'ятно з мого iмення могло б i мiй рiд
споганити... I що ж з сього, що я вчора каявся, а нинi то я знову згрiшив,
прославляючи перед сим болваном пашею iм'я Магомета i Аллаха...
- Се було не з серця, а так собi ради хитрощiв, для добра других а се
вже не грiх.
- Я се зробив останнiй раз...
- Не говори! Прийде ще не раз таке, що треба буде галайкнути. Ми самою
Варною дiла з турками не покiнчили... Тiльки я не можу собi нi раз
нагадати, чи я тебе в Острозi знав...
- Я тобi опiсля нагадаю, а тепер не можу...
Сагайдачний бiльш не допитувався, хоч ще довго балакали. Сагайдачний
таки задрiмав, а Iван вийшов на помiст i тут поклався, лелiючи рожевi
надiї, що грiхи будуть йому прощенi.
Як лише стало свiтати, потурнак вже був на ногах i видавав голосно
прикази. То був знову суворий, гордий турецький старшина, для якого жартiв
не було. Прикликав до себе на помiст до свого боку одного очакiвського
бiм-башу на свого прибiчного.
Тепер вийшли з пристанi всi галери. Очакiвським суднам приказав плисти
передом.
Коли вже було далеко вiд Очакова, Iван прикликав на помiст
Сагайдачного.
Бiм-баша, побачивши Сагайдачного, озброєного, та ще з булавою в руцi, в
козацькiй шапцi - чалми вiн нiяк не хотiв надягати, скочив наляканий,
начеб самого чорта побачив.
- Ваша милiсть! Що цей джавр тут робить? Коли вiн бранець, то чому ж
при зброї?
- Заспокойся. Се козацький отаман цiлого того флоту, а ти мiж
козаками... у гостях...
- Так то була зрада! - крикнув бiм-баша i скочив з кинджалом на
Сагайдачного, та Iван схопив його за руку i стиснув так, що кинджал з руки
випав на помiст.
- Зв'яжiть його, хлоп'ята, i причепiть до щогли його власним тюрбаном,
щоб краще усе бачив...
Зараз прискочило кiлька переодягнених козакiв i присилили бiм-башу до
щогли.
- Ти назвав се зрадою, - каже Iван, - та се не була зрада, лише воєннi
хитрощi, на якi дав взятися твiй дурний паша. Незадовго ти ще побачиш, як
очакiвськi кораблi один по другiм пiдуть з димом. З мого боку, се була
також моя особиста помста над вами, турками, за мої терпiння i муки у
вашiй неволi, за те, що ви мене збусурменили. Я мусив вам вiдплатити за
те, що я мусив вчитися вашого собачого язика, ти, вашмосць, не хвилюйся i
про себе не бiйся. Ось бачиш сей човен, що до нашої галери причеплений i,
мов собачка, за нею бiжить? Вiн призначений для тебе. Коли ми дiло
зробимо, то ти собi гарненько попливеш додому. Там скажеш твоєму пашi, щоб
на мiй поворот даремне не ждав. Скажи йому вiд мене, що вiн дурний цап та
що його цiлий розум - у великому животi.
Скажи йому також, що шовковий шнурочок, котрого вiн так боїться, певно,
його не мине. А щоб тобi не було скучно самому, то попливе з тобою ще один
правовiрний, якого ми пiймали в Днiстровiм лиманi, якому обiцяв отаман
свободу.
Плили так довгенько. Iван не зводив ока з переднiх кораблiв. Аж тепер
на них заметушилось, стали давати заднiм кораблям знаки...
- Ну, отамане, тамтим вже нi взад нi вперед, вони вже на мiлi засiли.
Давай ти своїм знати.
Галери пiдплили на вiдстань стрiлу. Тодi Сагайдачний приказав стрiляти.
Пiшов гомiн по лиману. Козацькi кулi падали на очакiвськi судна i робили
багато шкоди.
Жмайло, коли щасливо минув Очакiв i був у лиманi, казав зо тридцять
козацьких суден спорожнити зi здобичi, яку перенесли на малi байдаки, а
сюди посадив найзавзятiших товаришiв з гаками та драбинами.
Як тiльки Сагайдачний став розбивати туркiв гарматою, з усiх бокiв
випливали козацькi судна i обскакували турецькi кораблi, що не могли
повернутись, мов собаки дикого кабана. Тодi Сагайдачний здержав пальбу i
козаки з великим криком кинулись на туркiв. Зачiпали гаками, кидали
мотузянi драбини i дерлись на кораблi. Турки оборонялись зразу скажено, та
коли побачили таку силу, кидали зброю, клякали i просили пощади. Та їм
нiхто не давав прощення. Вибили всiх, розкували гребцiв з кайданiв i
перебрали на свої судна.
Переносили на байдаки все, що було їм потрiбне. Сагайдачний пiдплив
ближче, а Жмайло, вимахуючи шапкою, вiтав його весело.
- Добре ти, Марку, справився. Як кораблi порожнi - пiдпалюйте.
Незадовго запалили очакiвськi кораблi, мов велетенськi смолоскипи.
На це все дивився бiм-баша, закусуючи губи аж до кровi.
- Тепер, бiм-башо, коли ти все бачив, сiдай у човен i пливи додому, та
розкажи усе твоєму дурному пашi, що ти бачив, поклонися вiд козацтва i не
забудь переказати те, що я сказав тобi ранiше.
Його розв'язали i спустили на човен. Зараз привели i другого турка.
Бiм-баша не сказав нiчого. Схопив у руки весло i помчав долi водою.
Мiж козацтвом не було радостi кiнця. Такий похiд вкриє їх невмирущою
славою на всю Україну. Козаки вигукували i викидали вгору шапками.
Отамана Сагайдачного славили попiд небеса.
Позакидали якорi i спочивали на мiсцi. Їх тепер ждала велика тяжка
праця - веслувати горi рiкою байдаками, нагруженими багатою важкою
здобичею. Сагайдачний радiв усiєю душею.
- Веселiться, товаришi, - гукнув отаман, - ануте бандуристи!
Козаки, почувши це, дуже зрадiли. Вони вже давно не бачили Сагайдачного
таким веселим, як тепер.
Сагайдачний не пiзнав сам себе. Заволодiло ним одушевлення, захоплення
силою козацького вiйська, коли воно стане впорядковане пiд сильною рукою.
Варна була вихiдною точкою його мрiй про козацьку славу.
Задзвенiла бандура, i заспiвав його сильний голос думу про похiд на
Варну, яку у цю хвилю складав вiдразу. Байдаки обсiли отаманську галеру,
начеб бджоли матку в часi рiйки.
Пiсня лунала по Днiпровому лиману:

Ой в недiленьку та пораненьку
Зiбралися громадоньки
До козацької порадоньки,
Стали раду радувати,
Вiдкiль Варни дiставати:
Ой чи з поля, ой чи з моря,
А чи з рiчки-невелички?
Бiжать, пливуть човенцями,
Поплескують весельцями.
Ударили з самопалiв,
Пiвсоткою iз гармати
Стали її добувати,
Стали турки нарiкати,
Тую рiчку проклинати,
Бодай рiчка висихала,
Що нас, туркiв, в себе взяла.
Була Варна здавна славна.
Славнiшiї козаченьки,
Що тої Варни дiстали
I в нiй туркiв забрали.



III

Був гарний погiдний день, чисте голубе небо, нi одної хмарки. Було
рано. Ясне сонце лиш що пiднялось на обрiї. Легенька мряка простягалася
над водою Днiпра-Словутицi. На Великiй Хортицi зеленiв лiс, а в ньому
щебетала птиця, аж заходилася. Трава замаїлася рiзноколiрним цвiтом. По
болотi проходжались поважнi довгоногi бузьки, а вгорi скиглила чайка,
вiдводячи хитрощами свого ворога вiд немiчних своїх дiток. Пiд небесами
високо спiвав свою одноманiтну пiсеньку жайворонок. В травi перекликались
перепелицi. Бджола бринiла по цвiтах, збираючи для себе, що найшла
пригожого. Повiтря було чисте i свiже. Усiм було весело.
На Сiчi всi вiд раннього-рана прочували щось добре, радiсне.
Ось-ось, сьогоднi, наспiє якась добра вiстка про тих, що їх Сiч-мати у
похiд вiдправила в далекий турецький свiт ширити славу християнського
козацького низового лицарства...
З того часу, як Жук вибрався на Варну, не приходила вiд нього жодна
вiстка. Коли б похiд не повiвся, то вернув би хтось звiстити нещастя. Хiба
ж усi не пропали.
Аж тої погiдної гарної днини рано почувся далеко внизу Днiпра гарматний
пострiл, за ним другий, третiй. Iзгук гармат не вгавав, начеб здобували
фортецю.
- Гей, братики! Та це хiба нашi вертають.
Хтось побiг на дзвiницю i вдарив у дзвони. По Сiчi пролетiв блискавкою
веселий гомiн: нашi вертають!
Усе заворушилося. Кожний кидав роботу i бiг на сiчовий вал. А дехто на
радощах забувся i бiг з тим, що держав у руках: той - з сокирою, той - з
молотом, цей - з рушницею. Сiчовi вали вкрились людьми, мов мурашками. Усi
видивляли очi вниз Днiпра. Дехто повилазив на баню церкви.
Аж ось показалися на Днiпрi байдаки. Помiтили їх тi, що були на
церковнiй банi.
- Вертають, справдi вертають. Пливуть i турецькi галери...
Вони плили рядком одна за одною.
Козаки вигукували i викидали вгору шапками. Тепер вже нiхто не
сумнiвався, що вертали з побiдою.
На валах стали стрiляти з гармат на привiтання.
Вийшов кошовий батько з булавою пiд бунчуками з старшиною, вийшов
сiчовий пiп з процесiєю.
- Слава нашим лицарям!
- Побiда! - гукали з байдакiв. - Турки дiстали доброго чосу, що
попам'ятають...
- Де отаман? - питали.
- Наш славний отаман, Сагайдачний, позаду.
- А Жук?
- Полiг, сердега, царство йому небесне.
Надплили i галери. На помостi отамана маяв малиновий козацький прапор.
Побiч нього стояв Сагайдачний iз старшиною. Тут стояла сiчова музика.
Бринiли бандури, дзвонили решета, свистiли свистiлки.
- Слава Сагайдачному! - гукали з усiх сторiн. Коли трохи стишилося,
заспiвав сiчовий пiп:
- З нами Бог, розумiйте язици i покоряйтеся, яко з нами Бог.
Зараз пiдхопили пiсню дячки, а за ними увесь народ, познiмавши шапки.
Козаки на байдаках хрестилися на церкву i дякували Богу, що їм щасливо
дозволив вернутися. А вже турецькi бранцi впали на колiнки, хрестилися
днiпровою водою i плакали з радощiв, що знову вернулися на яснi зорi, на
чистi води, у край веселий.
Пiп благословив їх хрестом. Тодi стали припинати байдаки до повбиваних
палiв, галери закинули якорi, i козацтво стало виходити на берег.
Зароїлося народу, мов у муравейнику. Позбiгали з валiв i шукали знайомих.
Повiтанням не було кiнця.
Був тут старий Жмайло. Вiн обнiмав Марка i Сагайдачного.
Сагайдачний пiшов прямо у церкву за попом, тут впав ниць перед
тетраподом i дякував Богу. Залунала благодарственна пiсня за вiднесену
побiду.
З церкви пiшов Сагайдачний до кошового з докладом про похiд. Старшина,
слухаючи цього, не могла з дива вийти.
- Так воно, панове отамання, - кiнчив Сагайдачний. - Варна зруйнована,
а Очакiв без суден... Тепер можна йти у морський похiд хоч би й зараз.
Поперечних ланцюгiв теж немає...
Зараз по обiдi стали переносити здобичу з байдакiв у Сiч. За тим
наглядав Жмайло. Гармати поскладано пiд майстернею. Iншу зброю, одежу,
сукна, оксамити, шовки, парчу поскладано в магазинах, а грошi в мiшках
зложено в домi кошового.
Сагайдачний був дуже знеможений. За той час вiн дуже змарнiв на лицi i
висох. Вiн же увесь час походу мусив про все тямити.
Вiн зайшов у домiвку генерального обозного, поклавсь на лежанку i
крiпко заснув. Потурнаковi порадив, щоб той по Сiчi не вештався, а
держався його боку. Антошковi приказав пильнувати дверей i нiкого сюди не
пускати.
Другої днини сонце вже стояло високо, як Сагайдачний прокинувся.
Поперед усього вiн викупався в Днiпрi i перевдягся у празничну одежу,
котру принiс йому Антошко з куреня.
На майданi проходжалося багато народу. Населення Сiчi побiльшилося
шiстьма тисячами турецьких бранцiв. То був рiзноманiтний народ. Були тут
переважно українцi: козаки, селяни i мiщани. Були ляхи, волохи, угри,
серби i болгари. Усi вони дiлили однакову долю, носили однаке ярмо, тож
покористувались доброю нагодою та видобулися з турецького пекла. Тi три
дiвчини, що втiкали з гарему варненського пашi, жили тепер таки на галерi,
бо у Сiчi жiнкам не вiльно було жити. З ними було найбiльше клопоту, бо не
було їх де примiстити. У степ годi було їх прогнати.
Остаточно Сагайдачний передав їх одному сiмейному козаковi-старшинi, що
вертався у хутiр i згодився забрати їх до себе.
В домi кошового переночували i попаювали золото. Подiлено його на три
частини. Одна йшла на сiчову церкву i майбутню школу, котру Сагайдачний
настоював заснувати, одна - на сiчовий скарб, третя частина пiшла до
подiлу мiж товаришiв, якi були у походi. Коли хто полiг iз сiмейних
паланчиних товаришiв, то його пай передавали для сирiт. На тому знову
настоював Сагайдачний.
По тiм узяв Сагайдачний кошового на сторону i каже:
- Перш усього, кошовий батьку, у мене одно пильне дiло, яке треба
негайно поладнати. Я вже говорив вчора перед старшиною, що приїхав з нами
один потурнак, котрий у сiм походi козацтву багато прислужився. Я був би
своєю головою, нiде правди дiти, цього не вигадав, i ми всi були би
попропадали, як рудi мишi, коли б не вiн. Людина освiчена, розумна, хитра
i щира. Вiн сердечно сповiдався перед нами i каявся. Треба повести дiло
так, щоб козацтво простило цього наверненого грiшника i прийняло його до
громади. Вiн може на будуче козацтву дуже прислужитися своїм розумом i
досвiдом. Я йому поручив безпечнiсть, i у цьому моя честь зачеплена, бо
Сагайдачний не може не додержати того, за що поручився. Треба би робити
усе iззагаряча, поки козацтво захоплене радощами з великої побiди. Треба
завтра скликати велику раду. Потурнак має багато ворогiв помiж тими
бранцями, що ми їх з Варни привезли. Не треба їм багато лишати часу, бо як
рознесуть помiж козацтвом про його вчинки, то можуть нам його з рук
вирвати i на куски пошматувати.
- Добре, назавтра ми скличемо раду. Я розкажу про славний похiд. Мушу
тебе звеличати, щоб тобi з'єднати пошану у всiх, а тодi хай вже твоя
голова промишляє, як дiло повести.
Сагайдачний, вернувши вiд кошового, каже до потурнака:
- Ходи, вашмосць, зi мною до церкви...
На те слово потурнак задрижав усiм тiлом i каже:
- Я боюсь переступити порiг божого дому, щоб мене господь не покарав на
мiсцi.
- Не бiйсь! Знай, що Бог не хоче смертi грiшника. Я тебе проведу аж до
попа. Тобi треба висповiдатися i прийняти покуту, яку тобi наложать. Вiд
того тобi на серцi полегшає. Уповай на Боже милосердя. Тобi i перед
козацтвом гладше пiде дiло. У сьому буде вже моя голова. Я вже говорив з
кошовим про тебе, i завтра збирається велика рада. Кошовий менi поможе,
товариство тобi простить i заживеш мiж козацтвом давнiм лицарським життям.
Iван був такий зворушений тим, що почув тепер, що не мiг iти власною
силою, i держався руки Сагайдачного. Вiн хитався, мов п'яний. Пiшли так у
церкву. Козацтво дивилось на цього знатного бородатого турка, та коли вiн
йшов пiд руку з Сагайдачним, нiхто не посмiв його зачiпати.
На порозi церкви Iван впав навколiшки, бив себе в груди i плакав.
Вийшов їм назустрiч пiп.
Сагайдачний каже:
- Оцей каючийся грiшник приступає со страхом i трепетом до сповiдi.
Бiльше тобi, отче, говорити не треба, бо се вже не моє дiло.
Сагайдачний лишив Iвана в церквi i пiшов на майдан.
Пiп приказав зачинити церкву, i розпочалася сповiдь...
Сагайдачному аж навкучилося ждати. Вiн не хотiв, щоб потурнак сам
вертав з церкви. Ходив по майдану, зайшов аж до свого куреня, балакав з
козаками, а сповiдь не скiнчилася.
Аж вийшов пiп з церкви i прикликав Сагайдачного.
Насеред церкви лежав на помостi, навхрест руки розвiвши, потурнак Iван.
Вiзьми його з собою, пане Конашевичу, а то околiє чоловiк... Такого
щирого каяття я ще не бачив...
Сагайдачний нахилився i взяв його за одежу.
- Устань, товаришу, пiдемо обiдати. Господь простив тобi твої грiхи.
Iван встав. У нього були червонi очi вiд плачу. Пiшов з Сагайдачним,
мов мала дитина, держачись його руки. Козаки ззирались за ними.
- Хто се?
- Се той потурнак, котрого Сагайдачний привiз iз Варни.
- Чого Сагайдачний з ним возиться? Його би живого у землю закопати.
Другий козак каже:
- Вiн пiд рукою Сагайдачного. Не раджу нiкому його зачiпати.
Сагайдачний добрий чоловiк, але зачiпати його небезпечно.
Потурнак, увiйшовши в хату, приклякнув перед iконою i став молитися, i
так моливсь довго-довго, їсти не хотiв нiчого i просив Сагайдачного, щоб
йому не перебивали. А рано просив Сагайдачного, щоб його провiв у церкву
запричащатися. Цiлу службу Божу лежав у притворi хрестом. До причастiя
треба його було пiдвести пiд руку, як недужого. Як вернулися у домiвку,
потурнак кинувся Сагайдачному в обiйми i став дякувати.
- Тобi, отамане, одному подякувати за спасiння моєї душi. Тепер я себе
щасливим почуваю. Хоч би нинi присудило товариство розiрвати мене кiньми
або настромити на кiл, то це прийму, як заслужену кару. Про земське менi
тепер байдуже, як я осягнув прощення у Бога.
- Слухай, Iване, зараз збирається радне коло. Не роби собi з того
нiчого, що тебе приведуть на майдан перед раду в кайданах. Так воно мусить
бути.
В тiй хвилi вдарили на майдан в литаври. З усiх сторiн сходилося
козацтво. Кожний був цiкавий почути, чого їх кличуть.
Вийшла старшина з своїми знаками уряду. Кошовий, кланяючись на всi
сторони, говорив:
- Панове отамання i усе сiчове товариство, лицарство!
Не того ми скликали вас на велику раду, щоб звiстити вам про славний
похiд на турка, бо вже всi про се, здоровi, знаєте. Багато з вас у сьому
походi були, i вони розповiли другим товаришам краще за мене. Я вам лише
хочу сповiстити, яку добичу привезли на Сiч нашi славнi лицарi-молодцi.
Прочитай, пане писарю, що списано, бо усього запам'ятати не можна.
Писар став вичитувати з реєстру, а козаки перебивали його окликами:
"Слава!"
Скiнчився реєстр тим, що визволено з турецької неволi шiсть тисяч
християнських бранцiв.
Тепер кошовий говорив далi:
- А чия в цьому найбiльша заслуга, панове товариство? Правда, що без
вiйська, то кожний найкращий ватажок нiчого не зробить, та коли знову
найкраще вiйсько не має тямущого ватажка, то пропаде вся громада...
- Правда! Правда! Добрий ватажок за половину вiйська стане.
- Слава Сагайдачному! - гукали козаки, пiдносячи шапки вгору. - Давайте
сюди Сагайдачного, чого ховається за спину других?
Сагайдачного випхали на пiдвищення, i вiн кланявся на всi сторони.
- Тихо! Сагайдачний буде говорити!
- Панове отамання, i ви, мої добрi, щирi i вiрнi товаришi! За що ви
мене славите i величаєте? Я лише думку пiддав, щоб йти на Варну, а похiд
повiв i все запорядив наш славний отаман Жук, вiн там i голову поклав,
його тiло ми з собою везли, щоб славно, по-лицарському звичаю, на сiчовому
кладовищi поховати. Та буря на морi затопила його враз з байдаком, i вiн
на днi моря спочиває. Царство йому небесне i слава на вiки вiчнi, йому
треба подякувати, його досвiдному отамануванню, а не менi.
- Що й казати, - говорив хтось з гурту, - а Варнянський замок таки ти
здобув, не хто другий...
- А хто нас так хитро вивiв iз матнi, як не ти?
- Нi, не я, товаришi. На здобуттi замку був моїй роботi кiнець. I коли
ми були у найбiльшiй небезпецi, коли турецький флот з Бургаса сидiв вже
нам на спинi, то я був безрадний, бо я не мав жодного досвiду у морськiм
походi. Тодi послав нам Господь на щиру пораду мудру i досвiдну голову, i
це нас врятувало вiд неминучої загибелi. - В цю хвилю коло заворушилося, i
всi були цiкавi знати, про кого Сагайдачний думає. - Та цьому не кiнець, -
говорив Сагайдачний. - Той самий чоловiк славно убрав у шори очакiвського
пашу, забрав у нього весь турецький флот, який ми опiсля в лиманi спалили,
видурив вiд нього двадцять тисяч золотих турецьких цехiнiв i не взяв з
цього нi шага для себе, а все вiддав сiчовому товариству.
Коло розступилося, i тепер привели козаки з шаблями наголо в кайданах
потурнака i поставили перед Сагайдачним.
- Боже провидiння заставило одного славного козака, що побував у
турецькiй неволi, потурчитись. Се дало йому спромогу вивчитись турецької
мови, звичаїв, пiзнати всi бусурменськi штуки, розвiдати усi скритки у
Варнянськiм замку. Коли його невольники пiймали, хотiли його, живого,
кинути в огонь. Та голос Божий наказав менi до сього не допустити. Сей
потурнак показав нам сi каземати, де мучились закованi християнськi
невольники, показав нам комори та скриньки, де було турецьке добро
зложене. Без того ми самi хто зна, чи були би що знайшли, а тi нещаснi у
льохах були б повмирали голодною смертю.
А коли ми збирались вертатися, надплила на нас турецька погоня. Я дав
приказ втiкати прямо додому. Коли б се було сталося, ми були би пропали
вiд страшної бурi. Вихор, вiючи нам в бiк, був би повивертав усi судна, а
недобиткiв були б захопили пiд Очаковом. Тодi сей потурнак порадив плисти
в Днiстровий лиман з вiтром. I се нас врятувало. Що далi було пiд
Очаковом, я уже говорив. То його заслуга, а не моя.
Вiн сповiдався передi мною i старшиною нашою каявся, забажав вернутися
в рiдну землю i тут спокутувати свої грiхи своїми добрими вчинками на
службi сiчового товариства. Вчора вiн примiрно висповiдався, а сьогоднi
запричащався. Значить, що вiн вже поєднався з Богом i вiн його простив. А
що ж ви гадаєте з ним робити, панове товариство? Чи простите йому i
приймете у товариство як товариша, чи будете строгiшi вiд самого Бога i
покараєте його?
- Коли Бог його простив, то й ми прощаємо, - каже старий Жмайло, - чи
правда, панове товариство?
- Вiн вартий того, щоб його живого у землю закопати, - обiзвався якийсь
голос.
- Се правда, панове, - каже Сагайдачний, - потурнак Iбрагiм сього
вартий, але потурнак Iван вартий i великої нагороди за те, що вiн для
козацтва зробив. Як же ми се зробимо? По правдi, то треба його в першу
чергу нагородити, а вiдтак покарати. Та я гадаю так: хай наша нагорода
зрiвняється з карою, бо обi вони однаковi.
- Добре говорить Сагайдачний, так сьому i бути. Ми прощаємо.
- Прощаємо, зняти з нього кайдани, - кричали козаки.
- Чи всi згоднi? - питає кошовий.
- Усi!
- Нема згоди, - кричав якийсь турецький бранець позаду кола. -
Розiрвати його на куски...
- А ти що? - кричали козаки. - Яке ти маєш право тут говорити? Хто зна,
чи тебе у сiчове товариство приймуть, йди собi з богом та мовчи.
Зараз приступили до потурнака i зняли з нього кайдани. Вiн плакав з
радостi, кланявся i дякував.
- Панове лицарi! За те, що ви для мене зробили, я не годен вам словами
подякувати. Ви менi зробили велику ласку, але i собi ви зробили добре. Бо
те все, на що я надивився i наслухався, чого я мiж турками навчився,
складаю се на вашi послуги. Я знаю всi турецькi та татарськi штуки i
замисли, а се охоронить козацтво не вiд одного лиха. Знайте те, що моя
помста над турками далеко ще не заспокоєна. Я мушу страшно вiдомстити їм
за те, що вони менi накоїли i до потурнацтва присилували, а коли б я був
пропав, я би не доконав того, чого я ще доконаю. Та ще, панове товаришi,
знайте тепер, хто я... Я багато знайомих пiзнаю мiж вами, та ви мене не
пiзнали, бо я дуже за той довгий час змiнився... Я - Iван
Iскра-Iскрицький, отаман Гадяцького куреня... Я пропав у походi на татар
лiт тому десять назад, i ви, певно, за мене досьогоднi молились...
Мiж козаками заворушилось. Хто ще пам'ятав отамана Iскру, аж охнув вiд
нежданої вiстки...
Iскра скочив з пiдвищення i пропав в юрбi.



IV

Сагайдачний, вiдпочивши кiлька днiв, узявся за свою ранiшу роботу. На
Сiчi було стiльки народу. Прибули турецькi бранцi, з котрих багато не
хотiло або не могло вертатися додому. Прибуло знову багато збiгцiв з
України. У всьому тому треба було навести лад, i привчити їх воєнного
дiла. До того Сагайдачний був мистець i зараз взявся за органiзацiю.
Подiлив усю ту громаду на сотнi i полки, понаставляв старшини. Цiла штука
була у тому, щоб нiкому не дати дармувати, щоб нiкому "гумори до голови не
били та джмелi не заводилися". Сагайдачний знав добре душу козацтва. Знав,
яка в ньому сила, i як тую силу треба в руках держати, бо як вона з руки
вирветься, то цiлий свiт переверне i сама у пропасть провалиться.
На Сiчi i сiчовому майданi ставало тiсно. До того ще купцi i всякi
крамарi, прочувши, що запорожцi привезли з Варни велику здобичу,
злiтались, мов гайвороння на Сiч для торгiвлi. Треба було поза валами Сiчi
покласти базари, де цiлий день клекотiло, мов у казанi.
Сагайдачний виводив своїх новикiв на берег Днiпра у степ i там їх вчив,
пiшки i на конi, то з гарматою, то з заступом.
Поперед усього вiн вчив старшину, а тi опiсля вчили других.
Одного дня взяв гурток вибраних i за рiчкою пустився у недалекий степ
на конях.
Почулась команда: "Списи вниз!" Усi вiдразу познiмали списи i наставили
їх вiстрями перед себе. Рушили вперед зразу кроком, потiм щораз швидше, аж
до найшвидшого бiгу скоком. Сагайдачний дививсь за тим, щоб нiхто передом
не виривався, а щоб йшли усi рiвною лавою. Гнали так досить далеко, потiм,
виконавши рухи списом, заверталися назад. Це повторялося кiлька разiв.
Аж ось побачили навпроти себе ватагу людей, що їхала степом
навпростець. Видно було, що ватага, побачивши козакiв, що в ту сторону
гналась, дуже збентежилась i ладилася до оборони.
Сагайдачний здержав своїх. Вони пiднесли списи i позавiшували на руку.
Опiсля з кiлькома козаками пiд'їхав до ватаги, даючи шапкою знак, щоб не
лякалися.
То була компанiя ляхiв. Було мiж ними кiлька старших людей, а далi -
панськi козаки та чури озброєнi в шаблi i мушкети.
З ватаги пiд'їхав до Сагайдачного старший чоловiк з сивою довгою
бородою i, вклонившися Сагайдачному, каже:
- Ми їдемо в посольствi у Крим з Польщi невольникiв викупляти, про
котрих їхнi рiднi довiдались, де вони живуть. Маємо поручаючi письма вiд
гетьманiв коронного i польного та вiд українних старостiв. Ми, здається, з
шляху збились, та в степу заблукалися, так що не знаємо, де ми опинилися.
Я бачу, що ми з запорозьким козацтвом стрiлися, вiд котрого не буде нам
напастi.
- Вiтайте, панове, на запорозькiй землi! Кожний посол має право на
охорону, вiд кого би вiн не був, куди би не йшов. Такої охорони не вiдкаже
вам i Запорозьке вiйсько, будьте цiлком спокiйнi за вашi особи i майно...
З шляху ви не збились, бо саме через Сiч найближча i найпевнiша дорога у
Крим. За вашу безпеку я поручаюсь вам лицарською честю. Тепер, панове,
прошу вас на Сiч у гостi. Вiдпочинете, а тодi поїдете далi. Дамо вам
певного провiдника, та ще яку чету козакiв для вашої безпеки...
Сагайдачний вклонився шапкою i пристав до польського гурту.
Вертали так всi разом. Ватагу окружили запорожцi i стали балакати з
двiрськими козаками та чурами.
Ляхи, незважаючи на те, занепокоїлися, побачивши себе серед сiчовикiв.
Вони не дуже-то Сагайдачному довiряли. Один з них каже до одного старшого
шляхтича, який, здається, усьому приводив:
- Oqae omnia pulcherima sunt, sed semper melius est cavere, ne haec
turba nos spoliet'.[17]
А Сагайдачний зараз йому на це вiдрубав:
- Si haec turba vos spoliare vellet, adhuc nemo vestrum iam
viveret.[18]
Ляхи дуже збентежились, а цей, найстарший вiком, каже по-латинi:
- Вибач, вашмосць, ми не могли вiдгадати, що пiд сим простим козацьким
одягом
криється шляхетська душа. Невже ж що вашмосць - польський шляхтич з
вищою освiтою?..
- Вашмосць, що до одного помиляєшся, що до того, будто би лише
польський шляхтич мiг здобути собi вищу освiту. Я - Острозький учень, а ця
школа з Польщею не мала нiчого спiльного, бо там, мiж учительством, не
було тодi нi одного патра єзуїта, без котрих у Польщi нема науки.
- Вибач, вашмосць, я про це нiчого не знав.
- У тому-то цiла бiда, що панове з Польщi не знаєте про Україну правди.
Вас дурять, а ви дурите самих себе. Ви вважаєте нас, козакiв, за банду
розбишак. А се справдiшнє християнське лицарство. От, може, вашмосцi й не
вiдомо, що ми лиш що вернулися з морського походу на Варну. Ми Варну
спалили, знищили Очакiвський флот, визволили шiсть тисяч християнських
невольникiв та привели з собою. Мiж ними знайдете i ваших землякiв, та,
певно, вiзьмете їх з собою, вертаючися. Поки що вони у нас гостюють. За
таке дiло купа розбишак не вiзьметься, а хiба добре впорядковане вiйсько.
- Невже ж Варна ограблена! Господи! Велика Порта знову на нас
помститься, i будемо мусили знову солено оплачуватися.
Сагайдачний поглянув згiрдно на шляхтича i каже:
- Ми, козацькi шизматики, помстили смерть вашого католицького короля
Владислава Варненчика, що пiд Варною полiг лицарською смертю. Дарма! Не
спромоглись на таку помсту польськi магнати, то мусила це зробити козацька
голота...
- Вашмосцi жартувати хочеться, а мене дрожею проймає на сам спогад, що
з сього може вийти... Зараз посиплються з Царгорода погрози на адресу
Польщi, зараз пiдуть татарськi набiги на Покуття, Подiлля, Волинь. Який
настане страх мiж шляхтою. Наш гетьман одганяється вiд сеї поганi, мов вiд
вовкiв... i тепер моє посольство у Крим стрiне новi перепони i може увесь
мiй труд пiти внiвець...
- Сього останнього вашмосцi найменше лякатись. З бакшишем в руцi
потрапиш до самого хана, а через те, що Варна була б цiла, то вам одного
золотого з окупу не опустять. Так само не пiдiб'ють в цiнi через те, що ми
туркiв у Варнi погромили. А що вже до турецьких погроз, то не слiд
лякатися погрози, а зараз помiрятися з поганцями.
- I пропасти...
- Хто? Польща? Така велика сильна держава? Як менi жаль вас, ляхiв, що
ви так себе недооцiнюєте. Треба лише мати вiдвагу i хотiти. Польський
король, на мою думку, завеликий пан, щоби ледачої Порти боятися, якщо ми,
сiроманцi, її не боїмось.
- Ви зле робите. Його милiсть король заказує вам виразно пiд строгими
карами ходити на море i невiрних зачiпати...
- А ми, розумiється, сього не слухаємо, ходимо у походи i будемо
ходити... Приготов, вашмосць, своїх землякiв, що ми пiдемо аж на Царгород,
а саме тому, щоб Польщi показати, що турки нам не страшнi. Може, се i
панiв з Корони пiдбадьорить i осмiлить, i страшка вiд них вiджене.
- Чи, панове запорожцi, не уявляєте собi, як воно негарно не слухати
приказiв свого пана?
- У нас, козакiв, є така думка, що то не його королiвська милiсть, наш
пан, дає такi прикази, лише можновладна шляхта, до дiла лiнива, а до
розкошi привикла. Дай Боже, щоб наш король став колись паном у своєму
царствi та щоби його шляхта слухала, а не вiн її слухати мусив...
- Бачу, що вашмосць не є сам шляхтич, коли таку герезiю говориш... Ти
би хотiв золоту вольнiсть шляхти знищити.
- Не в тiм дiло, чи я шляхтич або нi, а в тiм, що я соромивсь би
по-шляхетськи жити. Золота шляхетська вольность, коли не буде завчасу
приборкана королiвською волею, заведе Польщу в загибель. Таке моє святе
переконання. Подумай, вашмосць, куди така держава зайде, де стiльки
самовладних королiв, стiльки магнатiв, а вибраний король, пiдписавши расtа
соnvеntа, залежить вiд їх ласки...
- У Польщi прецiнь є сейм...
- Теж шляхетський, i робить те, чого шляхта хоче, i з чим їй добре.
Сейм, який можна кожної хвилi зiрвати, одним словом: vеtо, нiколи не
вирiшить того, чого хоче бiльшiсть.
- На цiм ми не згодимось...
- Я це бачу, i тому говорiм про що друге, та говорiм щиро, не як
вороги, стоячи на противних кiнцях, а як приятелi.
- Ви їдете в Крим, чи можу вас спитати, в котрий кут?
- Не роблю з цього тайни. Ми вибрались у Кафу, бо звiдтам прийшов до
нас голос розпуки, щоб бранцiв рятувати, поки їх не вивезуть в Азiю або в
Африку, звiдкiля вже вороття немає.
- Знаєте, панове, я мав би велику охоту поїхати з вами, коли б ви були
згоднi взяти мене з собою. Заважати вам не буду, своїм коштом поїду, не
раз можу вам в пригодi стати.
- Невже ж, вашмосць, не жартуєш? Я дуже радий буду з такого
товариства...
Вiн подав Сагайдачному руку:
- Моє iм'я Януш Пшилуцький, гербу Ястрженбєц...
- Я називаюся Петро Конашевич, прозваний на Сiчi Сагайдачним. Зi мною
поїде ще Марко Жмайло-Кульчицький, Iван Iскрицький, мiй чура Антошко та ще
кiлька товаришiв. Та вашмосцi дозволите, що ми переодягнемося за
шляхтичiв, i нiхто з вас не смiє того перед татарами зрадити, а то ми всi
пропали би. Нас взяли б за козацьких шпигiв, а вас за таких, що шпигiв у
Крим перевозите.
- I на це згода...
- Я знаю, що вашмосцi додержите слова, але вашiй службi я довiряти не
можу, щоби мiж татарами не виговорився котрий. Тому, панове, зробимо так,
що ваша служба остане i ждати буде на Сiчi аж до нашого повороту, а
замiсть їх я виберу мiж нашими запорожцями людей певних, що i татарську
мову знають, i цiлий Крим. Супроти них то вашi пахолки - телята.
Розумiється, що мусите менi, вашмосцi, вiрити, бо без того нема дружби. До
сього я вас не силую. Як так хочете, то добре, а iнакше я би не поїхав.
Вашi милостi, розважте се добре, а вiдповiдь дасте менi опiсля. Ось вже
наша Сiч-мати. Побачите наш побут i помiркуєте, чи можна нам вiрити. Тепер
я вам скажу, чому я хочу зайти у Кафу в несвоїй шкурi. Знаєш, вашмосць, що
ми у Криму частими гостями буваємо, але цiлою громадою, а одному нашому
братовi зайти туди небезпечно... Я мушу мати певнiсть, що нiхто мене не
зрадить i не виговориться.
Пшилуцький подумав хвилю i каже:
- Вiрю вашмосцi. Твої резони мене переконали. Приймаю твої умови - на
те моя рука...
- Гей, хлопцi! - крикнув Сагайдачний до своїх, що пустилися через рiчку
вплав. - А подайте нам кiлька суден сюди, щоб гостей перевезти.
Пiдплили байдаки, i туди посiдали ляхи враз зi своєю службою та
позаводили коней.
Як перейшли ворота Сiчi, Сагайдачний повiв Пшилуцького до кошового.
Кошовий був радий гостям. Вислухавши, за чим у Крим їдуть, давав їм
поради, куди повернутись, щоб дiло як слiд перевести.
- Та от, кошовий батьку, - говорить Сагайдачний, - я рiшився поїхати
сам з тими панами у Кафу.
- Свербить в тебе шкура, чи голова тобi заважила? Ти лиш покажись мiж
татарами, а живий звiдтам не пiдеш. Вiд останнього погрому татар над
Iнгулом усi татари на нашого брата бiсом дивляться. А вiд набiгу на Варну
то турки i татари тебе вже знають, i, як менi донесено, нема у них
бiльшого шайтана над Сагайдака.
- Я там мушу бути, щоб гаразд роздивитися. Може, воно менi на що
придасться, а щодо мого iмення, то хто зна, чи воно не переборщене.
Звiдкiля вони мене можуть знати, коли я їм нiгде не пiдписувався? Але на
те все я маю спосiб. Я, за згодою їхмосцiв, перевдягнуся за польського
шляхтича i, значиться, що їду в посольствi викупити бранцiв. Беру з собою
Жмайла, а щоби служба їхмостiв не виговорилась, то вона лишиться на Сiчi
аж до нашого повороту, а ми вiзьмемо кiлькох наших запорожцiв до почту,
переодягши їх за панських пахолкiв...
- Раджу взяти Iскру. То розумна голова, їхнi звичаї i мову знає...
На це всi пристали. Кошовий просив своїх гостей, щоб кiлька днiв на
Сiчi вiдпочили, а то за той час усе приладиться.
- Так, може би, ми зложили в переховання тi грошi, якi веземо на окуп,
тут, у сiчовiй скарбницi, - каже пан Пшилуцький, - так буде безпечнiше.
- Як вам ходить про безпеку, панове, то у нас на Сiчi усюди безпечно,
так у канцелярiї, як i на майданi. У нас крадежi не може бути. На спробу
покладiть на майданi гаманець з грiшми, а вiн вам певно не пропаде.
- Невже ж?
- Так воно i є. Кожна крадiж карається смертю так само, як забiйство.
- Я сього не знав, що тут така карнiсть...
- Бо ви у Польщi замало або i зовсiм нiчого про нас не знаєте, а
вiрите, в те, що вам рiзнi авантюристи про нас нагородили. Якби ви нас
справдi пiзнали, то i вам, i нам краще би жилося. I не треба би вам у
туркiв та татар харачами оплачуватися. Ми би спiльними силами ту
бусурменську погань геть винищили.
- Говорiть що хочете, а Турцiя - то сила, з якою нам числитися треба.
- Для нас вона не сила, i ми Турцiї не боїмося. У нас не раз вже
родилася думка, щоб зайняти увесь Крим i поселити там наших козакiв. Тодi
б присмирнiли, мов овечки, i ногайськi, буржацькi татари, та чи спромога
нам се зробити? Коли Польща на своє i наше лихо держить нас за рукав? Не
пускають до нас людей з України, бо нiкому буде на панських ланах робити.
Нас вiдгородили вiд України. Нi туди, нi сюди не можна нам переходити. За
нами стежать, як за вовками, хоч ми так вiрно заступаємо Польщу вiд
татарських набiгiв.
- Признаюсь, що я з сiєю справою замало познайомився. Коли краще тут
роздивлюся, то стану найбiльшим вашим приятелем.
Гостi вiдiйшли, а кошовий подумав собi: "А щоб ти так здоров був, як ти
правду говориш. Всi ви однаковi, коли вам нас треба, а коли приходить до
дiла, то всi ви в незнайкiв перекидаєтесь, а в душi ви такi самi ляхи..."
Сагайдачний пiшов зараз шукати Жмайла. Його якраз вибрали курiнним
отаманом Полтавського куреня, де старий Жмайло був осавулою.
Жмайло був з того, що йому Сагайдачний сказав, невдоволений.
- Та що робити? Мушу їхати в Крим, хоч я мав iнший намiр, i саме хотiв
з тобою про це поговорити. Ти знаєш, як ми би Очакiв скубнули. Кораблiв
там нема, вiйська ми теж багато намотлошили. В Царгородi про це, либонь,
ще не знають, бо пашi непильно про це в Царгород писати i заробити собi на
шовковий шнурочок. Менi прийшло на думку, що коли б так на Очакiв
наступити, то можна би його взяти i зруйнувати до тла.
- Думка гарна. Чи ти загадав до цього братися?
- Так. Треба й менi чимсь показатись.
- Боже тобi помагай! Я ще поговорю про це з кошовим i старшиною. Воно
дуже важна рiч - зруйнувати Очакiв, який нам все буде перепиняти дорогу на
море... У мене теж зародилась велика думка, i не спочину, поки її не
переведу в дiло. Так ми розстанемося на часок, тiльки не знати, хто iз нас
ранiше вернеться. Йди ти з цiлим своїм куренем i забери стрия. То
досвiдний, бувалий чоловiк, i багато тобi поможе. Тепер iду за Iскрою.
Iскра дуже зрадiв, як довiдався, що поїде з Сагайдачним у Крим. Вiн
хотiв Сагайдачному вiддячитися. Сам вибрав десяток товаришiв певних i
дотепних. Вони перевдяглись за панських козакiв. Сагайдачний дав собi
обтяти козацького чуба, пiдголити довкруги голови волосся i перебрався
враз з Iскрою у шляхетську одежу.
Його довга борода не дасть татарам пiзнати у ньому козака, бо татари
знали, що молодi козаки бриють лице.
Переплили враз з панами на байдаках до найближчої татарської переправи
i тепер поїхали прямо у Крим на конях.
Незадовго перед самим Перекопом стрiнулися з татарською четою. Iскра
розповiв, куди i за чим iдуть, а чета повела їх до мурзи, який був
поставлений найвищим ханським старшиною в Перекопi.
Тут треба було дати першого хабара. Хоч татари нiкого не перепиняли,
хто їхав у Крим з грiшми, то все ж старшина, коли не дiстав хабара,
видумував рiзнi перешкоди, щоб подорожнiх довше задержати, хоч як їм було
пильно. Подорожнiй, що потерпав за кожну втрачену хвилю, чи не приїде
запiзно, мусив вiдкрити гаманець. Мiж бусурменами можна було кожний замок
золотим ключем вiдiмкнути.
Перший раз прийняв їх мурза дуже непривiтно. Вiн розкричався,
вiдгрожувався на Польщу, що його свiтлiсть хан забожився знищити її огнем
i мечем за те, що вона не здержує цих шайтанiв-козакiв, а вони смiють
непокоїти татар i Високу Порту.
Цей перший татарський достойник, котрого стрiнули, був собi замiтний
чоловiчок. Низького приземистого росту, з великим животом, товстяк. У
нього було округле, жиром обросле жовтаве лице. Його косо поставленi чорнi
очi з бiдою дивились на свiт з товстої пики. У нього були рiденькi вусики
i така ж борода, яку безвпинно гладив товстою рукою з короткими пальцями.
На ньому був шовковий засалений каптан.
Коли йому вклонилися, вiн надув губи i показував себе дуже важним, та
став кричати.
Як вже викричався, Iван Iскра вклонився йому ще нижче i заговорив:
- Оскiльки нам вiдомо, то в останнiх часах козаки сидiли тихо i не
робили правовiрним нашим приятелям нiякої шкоди.
- Як смiєш таке говорити? Хiба не знаєш, що вони недавно пробували
напасти на Варну, лише що чуйне ухо i всевiдуче око падишаха - щоб вiн жив
вiчно - заздалегiдь вiдкрило сей злочинний намiр, i вiрнi вiйська його
султанської милостi не допустили до того i витопили цих псiв до одного.
- Коли їх витопив, то добре їм так, i Велика Порта не мала з того
жодної шкоди, а слава падишаха - щоб вiн жив тисячу лiт - рознеслась по
усьому свiту на великий пострах всiх невiрних, - вiдповiв Iскра.
- Певно, але вже сама така думка - то така безличнiсть, що варто її, як
слiд, покарати. Пiдождiть, ми вам ще за се вiдплатимо, вашi села i городи
пустимо з димом, а вас у сирiвцях сюди приженемо.
- Ваша милiсть, безвинно на нас сваритесь i шкодите своєму многоцiнному
здоровлю. Ми нiчого бiльше, лише посли, а послiв всi народи шанують. Коли
падишах i його ханська свiтлiсть - щоб їм Аллах дав тисячу лiт прожити -
задумали своєвольство козацьке покарати i винищити їх, то його милiсть,
наш король, був би з сього дуже радий. Козацтво нам дуже не на руку, i
маємо з ними багато клопоту. Через сих гiльтаїв приязнь мiж Польщею i
Великою Портою дознає ущерби... Ми їдемо за дiлом у Кафу, i нам пильно.
Тому прохаємо вашу милiсть перепустити нас i допомогти їхати далi. Хай се
не обидить вашу милiсть, що, цiнячи його лицарську вдачу, зложимо у ваших
нiг найпокiрнiше малий подарунок,
Iван моргнув на шляхтича, а той зараз вийняв гаманець з червiнцями i
передав мурзi.
Мурза зважив в руцi його вагу i зараз подобрiв...
- Про мене, воно правда, що ви за других не винуватi. Коли хочете
їхати?
- Як ваша милiсть позволите, то хоч би i зараз.
- Гаразд! А тепер будьте моїми гостями, - вiн плеснув у долонi, i зараз
служба принесла каву i чубуки.
Тепер сидiли всi на тапчанах.
- Вашмосць, бачу, побував у Турцiї, - заговорив мурза до Iвана, - бо
добре по-турецьки балакаєш i нашi поведенцiї знаєш...
- Його милiсть, наш пан i король, посилав мене частенько з посольством
до Стамбула. Я там не раз жив цiлими мiсяцями, а навiть мав щастя оглядати
моїми недостойними очима лице сина сонця, повелителя всiх вiрних,
падишаха...
- У Стамбулi, либонь, гарно жити? - перебив мурза.
- Як у сьомому небi пророка...
Мурза став випитуватися за падишаха, великого вiзира, достойникiв, а
Iван городив йому таке, що самому хотiлося смiятись.
- А бачив ти огороди падишаха?
- Я сього недостойний. Невiрному навiть невiльно тi слова вимовити,
невiльно подумати, бо коли би i в снi виговорився, то йому б язик врiзали.
В тих огородах султанський гарем...
Iван, вимовляючи те слово, прислонив собi лице долонями, начеб справдi
в тiй хвилi султанськi одалiски побачив...
- Бачу, що ти бувалий чоловiк i нашi святi звичаї знаєш, наче муслєм...
Нiкому не вiльно до нашого гарему заходити...
- Авжеж, я мав щастя бути в огородi великого вiзира. Ми дуже гарно з
собою жили i раз, коли його милiсть був у добрiм i веселiм настрої, мене
там завiв... Я бачив його гарем...
- Дивне диво, аж вiрити не хочеться... Що ж ти там бачив?
- Те, що я бачив, також i неiмовiрне... Рай, та й годi...
- Гарнi одалiски? - спитав мурза i облизався.
- Вибач, ваша милiсть, але менi цього говорити не вiльно. Правовiрний
муслєм такого питання ставити не може.
Iван повторював цi слова з докором, а мурза вже бiльше не питав. Мiж
цими трьома шляхтичами, якi там були, один розумiв турецьку мову.
Прислухаючись тiй розмовi, вiн, щоб не розсмiятися вголос, частенько
кашляв i притикав собi рота рукою.
Аж мурза це завважив.
- Чого ти так кашляєш?
- Не звик до вашого чубука, закрiпкий для мене...
Гостина скiнчилася, i гостi вибралися далi. Дiстали вiд мурзи письмо,
що нiхто не смiє їх по дорозi чiпати аж до Кафи i з поворотом.
Їм було вiльно їхати кудою захочуть.
Мурза запрошував їх до себе, як будуть вертатися, а будуть йому любими
гостями. Бо вiн хоч муслєм, то як лицар вмiє оцiнити послiв лицарського
народу i дуже їх полюбив. Як вже були в дорозi i Iскра розповiв товаришам
свою розмову з мурзою, то усi трохи не заморились смiхом...
Їхали у Кафу навпростець. Сагайдачний пильно розглядав околицю,
полишався частенько позаду i значив собi дорогу на кусочку паперу.
- Дивно менi, - каже Пшилуцький, - що вашмосць iнтересуєшся так усiм i
на ту татарську погань стiльки уваги звертаєш.
- Для мене се iнтересна новiсть. Хочу, впрочiм, запам'ятати добре
дорогу, як будемо вертати...
Подорож йшла без пригоди. В улусах виказувались перепусткою, всюди їх
приймали i перепускали.
Нарештi заїхали до старого татарського города Єскi-Крим, де була колись
ханська столиця. Звiдсiля можна було за кiлька годин заїхати у Кафу,
по-турецьки Кефа. Конi дуже знемоглися, i треба було тут перепочити до
завтра. Iскра зараз написав письмо до Кафи, де були польськi бранцi, i
послав туди татарина. Поляки дуже тривожилися, боячись, щоб не приїхали
запiзно. Iскра написав, що посли вже їдуть i везуть окуп.
На другий день побачили Кафу. Сагайдачний думав, що побачить город
сильно укрiплений, а тим часом того не було. Город був розлогий, але його
укрiплення були мiзернi, занедбанi. Землянi вали позасуванi i поруйнований
фортечний мур. Лише всерединi мiста стояв обведений муром з високими
баштами замок. Одна висока башта служила заразом за морський маяк, бо
вночi запалювали на нiй бочку з смолою.
Пшилуцький пояснив Сагайдачному, що ще недавно панували в Кафi
генуезцi, що тодi Кафа була славним торговим городом. Тодi вона була
справдi укрiплена. Недавно здобули її на генуезцях турки, зруйнували
укрiплення, а ставити нових не квапилися. Впрочiм, цього навiть не було
треба, бо Кафа стояла на полудневiм крайчику Криму. Сушею нiхто там не
забiжить, бо треба би хiба всю татарщину перебити, а на це нiхто не
зважиться. Вiд моря знову нiхто сюди не запливе, бо не пустять через
Босфор. Це також була причина, що генуезцi улягли, не дiставши помочi вiд
свого материка.
Iскра знав Кафу добре. Вiн повiв їх до одного гану, себто гостиницi, до
якогось вiрменина. У тiй гостиницi примiстилися всi враз з кiньми. Для
себе взяли одну кiмнату, прибрану на схiдний лад. Зараз перевдяглись у
кращу одежу i пiшли у город.
На базарi, мов у муравейнику, вештавсь усякий народ з усього свiту.
Були тут турки, татари, вiрмени, греки, iспанцi, араби, сiрiйцi, жиди. Все
тут з'їздилось зi своїм крамом.
Повздовж дороги, якою йшли до пристанi, повно шаласiв пiд дошками або
крамiв таки пiд голим небом. Крамарi викликали i вихвалювали свiй крам,
щоб привабити покупцiв, на всiх язиках. Лише турецькi купцi були iншої
вдачi. Кожний сидiв на своєму столi спокiйно та байдужно, курив свiй
чубук, заледве вiдповiдаючи на запити покупцiв, не журячись тим, чи їхнiй
крам хто купить чи нi.
В тiй хвилi побачив Сагайдачний щось таке, вiд чого його аж заморозило
i болюче стиснуло за серце.
Йшли скованi один за другим обiдранi люде, байдужi на все, начеб у них
душi не було. Лише тодi скорчився i показував, що живе, коли його дозорець
вдарив батогом, пiдганяючи.
Iскра зiтхнув важко i пояснив, що це невольники, котрих ведуть на базар
продавати.
- I мене так вели, - шепнув Сагайдачному, - та се ще нiчого, що тут
бачиш, а там, на базарi, де людьми торгують, побачиш ще не таке.
Цей базар стояв недалеко морської пристанi. Стояла тут пiд кришею з
одної сторони вiдкрита велика будiвля. Пiд цiєю кришею стояли гуртами
пов'язанi невольники. Продавець викликував гугнявим голосом прикмети свого
товару. Покупцi ходили вiд одного до другого, оглядали, пробували м'язи,
дивилися в зуби, оглядали тiло, торгувались за цiну, поки не добили торгу,
або вiдходили. Проданого невольника торговець, перебравши грошi,
розв'язував i вiддавав покупцевi. Вiдтак пiдходили до урядовця, що тут
сидiв, i списували грамоту на власнiсть. Зараз забирав його покупець з
собою, якби купленого коня.
В одному гуртку побачив Сагайдачний двох зв'язаних з собою молодих
парубкiв дуже на себе схожих з лиця, хоч не рiвних лiтами. Це були два
рiднi брати, їх купили два окремi покупцi. Вони спам'яталися аж тодi, коли
їх розв'язали i мали розлучити. Тодi кинулися собi в обiйми i стали
страшно плакати. Дозорець бив їх батогом, та вони цього начеб не чули.
Держалися в обiймах, начеб зросли в одне тiло, та лиш тiльки чути було:
"Брате рiднесенький, прощай, брате", їх розлучили насилу i повели в рiзнi
сторони.
Так само трохи далi розлучили батька з сином-недолiтком, котрий кричав
i плакав на весь базар.
Дивлячись на це, нашi подорожнi i собi плакали нишком над людською
недолею. Сагайдачний затискав кулаки з досади, кусав губи, що тих собачих
синiв нiчого не зм'ягчить, що вони ще сердились i били мучений народ.
Було й таке, що покупець забирав бiльший гурток невольникiв, зганяв їх
в одне мiсце, зв'язував разом. Такi в'язанки вiдводили пiдручнi на
кораблi, що стояли у пристанi. Це були покупцi гуртiвнi. Було мiж ними
багато iталiйцiв, грекiв та вiрмен. Вони вiдвозили свiй товар продавати
далi.
Подорожнi зайшли далi у ту часть базару, де продавано жiнок. Тих вже не
в'язали i не кували. Вони сидiли поодиноко або гуртами. Котрiй ще на
сльози стало, плакала, а iнша - то таки сидiла у якiмсь соннiм задубiннi.
От зараз iз краю сидить якась нестара польська шляхтянка з молодою дочкою
та малим синочком, сидять собi небожата, держачись вкупi. Дочка держить
маму за шию. Хлоп'я поклало голiвку на колiна матерi i начеб заснуло.
Приступають до них покупцi. Доглядач насилу вiдриває дочку вiд матерi.
Покупець бере її пiд бороду, обертає до себе лицем, рознiмає брудними
пальцями губи, дивиться у зуби, оглядає її тiло, мацає за груди i
торгується. Те саме робить другий з матiр'ю.
Вкiнцi добувають торгу. Матiр забирає якийсь старший татарин, хлопчика
купив турок, а дiвчину - якийсь iнший молодий турок. Їх хотять розлучити.
Та вони, отямившись, зчепилися знову, обороняються усi троє руками,
дряпають поганцiв по лицi, кусають зубами та голосять так, що кам'яне
серце би зм'ягчилось. Їх голосiння приглушує базарний гамiр, їх роздiлили
насилу i понесли на руках. Нiчого не чути, лиш: "Мамо!", "Доню!",
"Синочку!", "Дiти мої!". Тут знову торгують українську дiвчину-красуню.
Зiйшлося до неї аж троє охочих, з чого продавець дуже радий, бо вони
переторговуються i пiдбивають цiну. Аж двоє вiдскочило, заклявши, а третiй
платить цiну i забирає свою власнiсть. Вона, небога, йде за своїм новим
паном, мов сонна.
Сагайдачний дрижить усiм тiлом. З очей падають ряснi сльози по лицi. Те
саме бачить у своїх товаришiв. Iскра дивиться на Сагайдачного, як вiн
закушує губи, блискає люто очима i судорожне стискає в руцi рукоять своєї
шаблi.
Iскра бере його за руку i каже твердо:
- Ходiмо звiдси, ти вже бачив досить. Не шматуй даремно свого серця, бо
через те бiдним нiчого не поможеш, ходiмо краще у пристань. Там не одне
таке, що тобi придасться знати.
Сагайдачний мов зi страшного сну прокинувся. Нагадав вiдразу, за чим
сюди приїхав. Вiдразу начеб оглух, закам'янiв на голосiння бiдних
невольникiв.
У пристанi стояло багато кораблiв, галер та суден.
Вони пiд'їздили пiд берег, забирали товар i довозили до великих
кораблiв, що стояли далi. Народ шниряв у рiзнi сторони, штовхався i
викрикував в рiзних мовах. Вавiлон... Сагайдачний пропхався над сам берег
i став роздивлятись. Хотiв перелiчити кораблi, та не можна було. Однi
заступали других, а байдаки шниряли i мiшались, мов стадо уток, коли мiж
них поживу кинеш. Сагайдачний придивився ще до мурiв города на пристанi.
Тут були ще нащадки колишньої башти.
- Буде з мене, - каже до Iскри, - та поки прийдемо сюди походом, то
всiх невольникiв вивезуть.
- Не турбуйся, це тут нiколи не переведеться. Тут головна торговиця.
Шляхтичам було пильно за своїм дiлом i вони пiшли в iншу сторону з
своїм товмачем. Сагайдачний з Iскрою пiшли далi по городу.
Оглянули замок i пiшли бiчною вулицею на край города. Видно було, що
турки недовго ще тут панували, не було ще часу витиснути свого всхiдного
п'ятна. Iскра усе Сагайдачному пояснював. Вiн знав добре турецькi городи,
i вмiв вiдрiзнити, де Азiя, а де Європа. Пiшли потiм довкруги городських
мурiв i окопiв. Усе було занедбане, не мало оборонної вартостi.
Сагайдачний оцiнював все з воєнної точки i прийшов до такої думки, що Кафа
сама про себе жодного опору ставити не може, коли б лише до неї з вiйськом
добратися можна.
Як вернулися у гостиницю, то ляхiв ще не було. Сагайдачний присiв на
тапчанi, передумуючи те, що тут бачив. Образи переходили через голову однi
блискавкою, iншi знову держалися довго, що годi їх було забути. Особливо
тi образи, якi вiн бачив на невольницькiм базарi, рiзали його по серцю
ножем. У вухах дзвенiв плач та розпучливе голосiння.
Вiн так потонув у своїх думах, що не чув, як до нього заговорив Iскра.
Iскра сiпнув його за рукав:
- Над чим так задумався?
- В мене одна думка, а ти її гаразд знаєш. Та я зараз не можу собi
усього з'ясувати, так в головi усе мiшається, що вдурiти можна.
- Минеться, брате, я серед такого жив, а опiсля привик i тепер дивлюсь
на все, як на таке лихо, якого усунути не можна. Що ж? Головою муру не
проб'єш.
- А я би хотiв якраз це лихо усунути, знищити дотла, щоб хрещеним людям
полегшало. Скажи, товаришу, кудою нам легше сюди дiбратися: морем чи
сушею...
- Гадаю, що морем.
- Я до моря ще не привик, менi прийшлось би легше перебитись поперек
Криму...
- Господи, помагай!
Надiйшли ляхи з викупленими бранцями. Було їх п'ять душ: троє мужчин i
двi жiнки. Молодша була гарна дiвчина, бiлява, струнка...
Викупленi бранцi аж плакали на радощах. Обходили всiх, обнiмали i
цiлували мов рiдних.
Пшилуцький представив їм панiв Конашевича i Iскрицького. Конашевич один
не подiляв тої радостi. Вiн сидiв на своєму мiсцi, голову обпер на руках.
- Вашмосць, не хочеш з нами веселитися? - говорив Пшилуцький з легким
докором. Вiн добував з своєї сакви барильчину вина, щоб усiх почастувати.
- Знаєте, панове, коли б я веселився, скакав з радостi? Тодi, коли б ми
могли забрати звiдсiля не лише оцих п'ятеро панства, а всiх нещасливих,
якi тут мучаться, тих, що я бачив, як їх на суднах вивозили, як i тих, що
ще тут остались. Без сього нема для мене нi радостi, нi супокою...
- А знаєш, вашмосць, що коли їх всiх хотiли викупити, то не стало би на
се стiльки золота, що ми всi враз iз нашими кiньми важимо.
- Розкажи, вашмосць, його милостi королевi, та й своїм землякам усе, що
ти тут власними очима бачив. Скажи, щоб Польща мiцний ланцюг кувала i
козакiв поприпинала, щоб не важились тих добряг-туркiв зачiпати та
перепиняти їм в такому благородному промислi.
- Гiркi слова вашмосцi...
- Але правдивi, та скажи ще i те, вашмосць, що хоч би козакiв справдi
ляхи на ланцюг повпинали, то ми його розiрвемо, зубами порозкушуємо, а це
прокляте кодло рознесемо дотла...
- Ради Бога мовчи, вашмосць, - уговорював Пшилуцький, - тут бувають
потурнаки, котрi нашу мову розумiють i донесуть це турецьким заптiям, i
тодi не вийдемо звiдсiля живими.
- Рацiя вашмосцi. Добре, я буду мовчати на словах, а у своєму часi
заговорю дiлом. То буде краще, бо слова тут нiчого не поможуть. Дайте i
менi чарку вина, хай вип'ю на щасливий наш поворот.
Сагайдачний устав i начеб перемiнився увесь, був веселий. Чарка стала
кружляти.
- Вас, панство, звiдкiля забрали?
- Рiзно бувало. Мене взяли з поля вiд роботи коло хлiба, а от сього
товариша взяли з дому вночi, коли нiчого злого не прочував...
- Ось бачите! Не було б того, коли б ви з козацтвом в злуцi приборкали
татар так, щоб не посмiли носа з Криму виткнути...
- Що, вашмосць, говориш? Хiба ж ми з ордою не б'ємось? Думаєш, що я так
легко дав себе взяти в пута?
- Ви обороняєтесь аж тодi, як татарин вам на спину сяде, попалить вашi
домiвки, поруйнує та пограбує. То не так треба робити... Татар треба бити
в їх улусах...
Викупленi бранцi не розумiли, чого Сагайдачний усе за козакiв говорить.
Вони вважали Сагайдачного i Iскру за шляхтичiв, котрi лише тому
по-українськи говорять, що на Українi живучи, схлопiли i забули рiдної
мови. Це здавалось їм дуже дивним i неприродним.
Змiркував це i Пшилуцький i каже пiвголосом:
- Цi два панове - то запорожцi. Вони оба доброхiть пiшли нам
товаришувати в тiй небезпечнiй дорозi. - А далi додав жартом: - А пан
Конашевич цiлу дорогу свариться зi мною, чого Польща зупиняє козакiв
набiгати на невiрних, чого нашi гетьмани i наш сейм посилає безвпинно на
Сiч заборони i грiзнi унiверсали...
- Пан Конашевич має повну рацiю, - говорив один з викуплених, пан
Строжелецький. - То свята правда. Замiсть перепинювати в тiм святiм дiлi,
їм би треба всiма силами пособляти, а тодi було б краще нам всiм жити.
- Спасибi вашмосцi! - каже Сагайдачний, простягаючи до нього руку. -
Такi слова чую перший раз вiд польського шляхтича.
- Були такi, що погнiвались на смерть за мої резони. На погибель тим
шляхетським ледарям, неробам, у котрих стiльки мудростi, що повний живiт i
розкiшне життя, котрi лиш за тим дивляться, щоб з свого хлопа-пiдданця
послiдню каплю кровi виссати, а все тiльки для своїх розкошiв i вигоди - а
такi, як вашмосць, щоб на каменi родились. А тодi Польща, наша спiльна
мати, стане могутньою державою, а ледачий турок перед нами дрижати буде.
Усi визволеннi були тої самої думки. Вони мали нагоду в часi своєї
неволi придивитись усьому гаразд. Туркiв i татар вони ненавидiли вiд
серця.
- Вашмосць, ще усiх тих панiв в козацтво звербуєш... - каже, смiючись,
пан Пшилуцький, - але жарт набiк, та ви, мосцi панове, не виговорiться
часом, що вони запорожцi, бо татари пiрвали б у куски, i нам попри це
дiсталось би...
- Так довго мовчiть, поки поза Перекоп не переберемось, а там вже їх
нiчого нам боятися, - докинув Сагайдачний.
Як тiльки визволенцям нагадали за Перекоп, то всi заявили бажання
чимшвидше з Криму вибратись, де стiльки лиха натерпiлись, та ще й тепер не
почували себе зовсiм безпечними. Тої самої думки були усi.
Сагайдачний пiшов до запорожцiв, подбав про все, чого їм було треба, i
шепнув, щоб були назавтра раненько готовi в дорогу. Цю нiч треба було тут
переночувати. Сагайдачний пiшов з Iскрою ще раз роздивитися по городу.
Та вони помiркували, що на них стали звертати своє око турецькi заптiї.
Iскра взяв зараз Сагайдачного пiд руку i завернув у господу.
- Ми вже пiд оком заптiїв. Вертаймо, а то як попадемо їм в руки, то це
дорого буде нам коштувати.
Завчасно полягали спати, а раненько побудив Сагайдачний усiх.
Розплатились, купили ще п'ятеро коней з сiдлами i поїхали. В городi було
ще тихо i пусто, i нiхто за ними не дивився.
Вертали тою самою дорогою. Сагайдачний придивлявся пильно до околицi
так, як першого разу.
В Перекопi треба було знову поклонитися мурзi. Вiн дуже зрадiв,
побачивши знайомих, жалував їх горювання в неволi, а вже панну Анну то
трохи не з'їв очима.
- Всього того би не було, коли б Польща сих шайтанiв-козакiв знищила,
бо вони у всьому винуватi. Вони зачiпають нас, татар, а ми вiдплачуємося
за нашу кривду.
- Ми постараємося розбити Сiч, - говорив врочисто Iскра, кладучи руку
на серце.
- Старайтеся, а ми вам поможемо, їх всiх переведемо у сирiвцях до Кафи,
на базар... Вже, як ви вiд'їхали, прийшла сюди вiстка, що тi розбишаки нам
на Очакiв напали i пограбили його, то зухвальство. Особливе говорили про
якогось Сагайдачного. То має бути олицетворений шайтан... А щоб його огонь
геджени спалив. От коли б я його пiймав в свої руки... Вiн i пiд Варною
накоїв нам багато лиха...
- Як вiн був пiд Варною, то там, певно, i загинув, коли вiйська
падишаха козакiв розгромили, як ми це чули з уст вашої милостi. В такiм
разi вiн не мiг бути пiд Очаковом, - каже Сагайдачний.
- Вiн один мiг втекти i тепер помстився...
Поляки збентежилися, почувши таке, бо Сагайдачний був мiж ними. Всi
мимоволi на нього оглянулися. Тодi Сагайдачний каже до Iскри:
- Перекажи його милостi, що я Сагайдачного знаю лично i обiцяю
доставити його живого. Лише поспитай, скiльки я за нього дiстану.
Iскра переповiв це мурзi, через що вiдразу затерлося збентеження у
полякiв. Мурза дуже зрадiв:
- Невже ж ти його знаєш?
- Так, знаю добре, i вiн менi, певно, повiрить. Зайду його хитрощами,
що i нестямиться, як поїде в Перекоп... На це даю моє лицарське слово...
Лише я би рад знати, як високо, ваша милiсть, його цiнуєш.
- За нього дам тисячу цехiнiв, - каже мурза.
- Ваша милiсть, замало його цiнуєш. Але грошей я не вiзьму, а зроблю се
для приязнi вашої милостi до мене. Вона менi бiльше варта, чим усi скарби
Криму.
Сагайдачний поклав руку на серце i пiдвiв очi вгору. Це дуже подобалось
мурзi. Вiн простягнув Сагайдачному руку. Мурза подумав собi, що коли б вiн
справдi дiстав в свої руки того козацького шайтана i повiв його хановi,
тодi вiн пiде в ласцi дуже високо...
- За те, вашмосць, будь певний моєї ласки, i можеш хоч би щоднини
їздити свобiдно з викупом у Крим за бранцями, а нiякої перепони тобi не
буде.
Усiм хотiлось смiятися з такого жарту Сагайдачного.
На прощання не обiйшлось знову без бакшишу, а мурза подарував
Сагайдачному коня.
Коли вже були за Перекопом, Пшилуцький каже:
- Що собi, вашмосць, думав, обiцяючи таке тому засаленому мурзi?
- Те що казав, так i думав. Я приведу самого себе до нього, як прийду
сюди з козацтвом. Тодi сiпну його за ту миршаву борiдку i скажу: "Ось маєш
живого Сагайдачного, пiзнай мене".
- Невже ж справдi козаки задумують напасти на Крим?
- А як вашмосцi здавалося? Хiба ж я товкся сюди i наражав на небезпеку
своє життя для самої дитячої цiкавостi, для того, щоб дивитися на людське
горе, щоб дати рiзати собi душу їхнiм плачем. Дивись, вашмосць, ось у мене
цiла дорога в кишенi.
Сагайдачний вийняв папiр i показав нарис дороги, якою їхали, з
намiченими мiсцевостями, горами, рiчками i нарис розположення Кафи та
пристанi над морем.
- Коли ж вашмосць це робив?
- Тодi, як ви на мене не дивились. Дещо рисував з пам'ятi. Я навчивсь
запам'ятовувати подробицi, котрi бачив.
Ляхи не могли з дива вийти. Панна Анна не могла вiд нього очей
вiдвернути. Вона старалася все поруч з ним їхати i радо з ним розмовляла.
Старша її товаришка панi Дзюбiнська кiлька разiв упоминала їй, що це
для панни непристойно так поуфало поводитись з чужим чоловiком та ще з
козаком. Та це нiчого не помагало, панна лише плечима здвигала:
- Але то лицар, якого я ще не бачила...
Усю дорогу ночували в степу. Час був дуже гарячий. Трава в степу
висохла. Треба було осторожно з вогнем поводитися. Сагайдачний з Iскрою
проводили тiй валцi. Вони вибирали на нiчлiг i постої мiсця над водою, де
було доволi зеленої пашi.
Сагайдачний дiлив усiх на партiї, котрi мали вночi сторожити. Для жiнок
розiп'яли шатро, всi iншi спали на травi на кожухах.
Саме переїздили околицi, де ногайцi випасали свої стада коней.
Частенько стрiчали по кiлька татарських конюхiв, котрi боялися озброєних
людей чiпати. Але вночi треба було пильнуватися i коней держати на
припонах.
Пригода з татарами трапилась їм зараз при третiм нiчлiгу. Шляхтич, що
мав сторожити, утомлений денною спекою, не видержав i заснув.
Татари пiдкралися пiд обоз, повiдпинали коней та втекли в степ.
В обозi почувся тупiт втiкаючих. Сагайдачний схопився перший, за ним -
Iскра. Вони зараз пiзнали, в чому дiло, що їх пiдiйшли непроханi гостi.
- Гей! Де вартовий? Нам вкрали коней...
А вартовий спав, мов неживий у тяжкiй замороцi.
Сагайдачний копнув його ногою з досади.
- Вашмосць, спиш? Тепер пiдемо пiшки, а ти нестимеш нашi клунки... От
вартовий, матерi твоїй ковiнька! Коли б менi таке козак зробив, я б його
приказав розстрiляти... Тьфу! А то - баба, перина! - Сагайдачний став далi
лаяти шпетними словами. Шляхтич пiдвiвся з землi i дививсь заспаними
очима, не розумiючи, що з ним.
На те прибiг Пшилуцький.
- Не гримай на нього, вашмосць, вiн зачадiв вiд спеки, ще за дня
жалувався, що йому голова болить...
- То чому менi того не сказав? Я був би кого другого поставив. Тепер,
як наших коней не вiдшукаємо, то треба буде татарам забрати силою або
вкрасти... Добре, що хоч сiдла нам лишилися. Але наш поворот дуже через це
припiзниться. - В обозi настала метушня. Кожний проклинав i лаяв злодiїв.
Їх бралась розпука, коли подумали, що серед такої спеки треба буде стiльки
дороги волочитись пiшки...
Сагайдачний, покинувши ляхiв, став нараджуватися з Iскрою i
запорожцями. В обозi осталось всього четверо коней...
Стало на тiм, що як лише розвиднiється, пiде Iскра з двома товаришами
за слiдом. Треба було конечно коней вiдшукати або роздобути.
Вже не спали до рана. Пшилуцький сам сердився на шляхтича, другi
докоряли йому теж, що через нього втратили найменше один день дороги, а
коли коней не роздобудуть, то й цiлий тиждень.
Як лише розвиднiлося, поїхав Iскра з козаками слiдом i пропав у степу.
Всi були в лихiм настрою духа. Посiдали мовчки. А тим часом заносилось
на дуже гарячу днину, бо на небi не було нi одного облачка... Сонце
пiднялось на обрiї i страшно жарило. Жiнки скрилися пiд шатро.
Козаки полягали на кожухах i куняли. Шляхтичi проходжались мовчки.
Сагайдачний сидiв на сiдлi i курив люльку. Одна Анна не втратила
бадьоростi.
- Чого ви всi понадувались, мов сови в полудне? I що ж такого страшного
сталося? Ми вже не таке переживали. Перебудемо i це. Я вам кажу, що пан
Кона-шевич видумає щось таке, що нiкому би i не приснилося, i все буде
гаразд. - Вона поглянула на Сагайдачного i заспiвала пiсеньку, та пiшла у
траву квiтки збирати.
- Панночко, - говорив Сагайдачний, - дайте-но спокiй сiй роботi по
травi, а то ще гадюку замiсть квiтки знайдете, а тодi нема для вас
порятунку. Ви степу не знаєте i не прочуваєте, як тут всюди небезпека
криється. Настає спека, i гадюка тодi дуже злюча буває. Не можна вам i на
травi сiдати. Коли утомились, так сiдайте на сiдло або ось на розстелений
овечий кожух, гадюка до овечого кожуха не пiде...
Анна поглянула ласкаво на Сагайдачного i каже:
- Спасибi за осторогу, але спiвати менi можна? Пiснею чей же гадюки не
прикличу?
Сагайдачний усмiхнувся:
- Спiвайте здоровi! Хiба би мiж степовими гадюками був який зачарований
царевич, так як у казцi говориться. Отодi вiн, певно, на вашу любу
пiсеньку зва-биться, вiдзискає свою прежню постать, ну i тодi запрошуйте
нас всiх на весiлля.
- Спасибi за царевича, - каже Анна, кланяючись, - зависокi пороги на
мої ноги.
Тепер заспiвала Анна своїм срiбним голоском українську пiсеньку, аж
степова птиця у травi замовкла.
Сагайдачний узяв рушницю на плече i каже до Пшилуцького:
- Я ненадовго вiдходжу. Коли б що поганого трапилось, так дайте менi
знати стрiлом.
Сагайдачний пiшов у степ i за хвилю пропав у травi. Нараз залунав з
того боку стрiл. Подорожнi посхапувалися i не знали, що це значить, а Анна
каже:
- Та чого ви налякались? То пан Конашевич, певно, щось сполював...
В обозi лишився ще один кiнь. Анна побiгла i видряпалась на нього,
стала ногами на хребтi i стала розглядати околицю. А далi сплеснула руками
i вже була на землi.
- Пан Конашевич вертається, - каже схвильована i задихана.
Вiн вертав, справдi таскаючи на плечах убитого оленя.
- Нуте, хлоп'ята, - каже до запорожцiв, - розведiть огонь, будемо обiд
варити...
Принiс оленя i кинув на землю. Анна була дуже з цього рада, бiгала
довкруги i плескала в долонi.
- Не казала ж я, що пан Конашевич не дасть нам загинути?
Козаки стали оленя патрошити, принесли в казанах води з потiчка i
розвели вогонь.
Незадовго варилася в казанi юшка з кашею i пеклись на вогнi куски
м'яса. Розходилася люба воня печеного м'яса, аж слина в ротi збиралася.
За достатньою їдою всi повеселiшали. Завелась балачка, i стали собi з
цiлої пригоди жартувати.
- Пан Iскрицький повинен би вже вернути, вже бiльше чотири години, як
поїхав.
- Так не можна казати, - каже Сагайдачний, - ми не знаємо, як далеко
йому прийдеться їхати, тiльки я того певний, що вiн надармо не поїхав.
А тим часом Iскра, знаючи добре степ, їхав за слiдом в травi, не
зупиняючись. Вiн поспiшав, щоб тим часом, як сонце пригрiє, столочена
трава не пiднялась.
Сонце вийшло високо i дуже грiло. Конi попрiли i знемоглись, будилась
степова муха i дуже до них присiкалась...
Аж побачили, що в одному мiсцi хвилювалася трава. Там пасся табунець
коней. Козацькi конi заiржали, а тамтi стали вiдзиватися. За тими стали
показуватися кiнчастi татарськi шапки. Iскра поїхав до них прямо. Йому
назустрiч вийшло кiльканадцять татарських конюхiв, обiдраних i напiвголих.
Вони зараз обступили козакiв довкола. У них не було жодної зброї, окрiм
ломак.
- Чи не забiгли тут часом нашi конi? - питає Iскра по-татарськи.
- А скiльки тих коней було?
- Ти не питай, скiльки, а одвiчай, про що я тебе питаю!
- А коли б забiгли, то що?
- То панськi конi, а пани дадуть вам викуп, скiльки захочете.
- А тi пани де?
- Там, де ви в них коней вкрали, - каже смiючись Iскра. - Ви - гiльтаї.
Але добре ви зробили, бо пани заплатять золотом. Нам це байдуже. Приказали
нам панiв з Криму супроводжувати, так ми i робимо, це наше дiло.
- А де ж це золото?
- Та годi ж менi було з собою золото везти, як я не знав, чи вас
стрiну. Скiльки вас тут є вкупi?
- Бiльш шiстдесят люда...
- А моїх панiв лише п'ятеро, i нас троє. Пiшлiть з нами яких сорок
люда, або хоч i всi ходiть. Приведiть коней з собою, а звiдтам вернетеся з
грiшми. Це лiпше для вас як конi, бо золота вовк не буде їсти.
Татари стали нараджуватися помiж собою i так порадились, що п'ятдесят
їх поїде з кiньми за Iскрою.
Вони його нi раз не пiдозрювали, бо по-татарськи так говорив, начеб мiж
ними довго жив.
Посiдали на коней i цiлою юрбою поїхали за козаками.
- Чому ж ви i наших коней не забрали?
- Ти мудрий, але i ми не дурнi. Перш вiзьмемо викуп, опiсля ви приїдете
за кiньми.
- Тi шельми щось недоброго замишляють, - каже Iскра до запорожцiв. -
Держiться осторожно.
Iскра вирядив одного козака, щоб їхав передом та показував дорогу. З
другим полишився позаду, пiдганяючи конюхiв до поспiху...
- Знаєш, батьку, що я пiдслухав? - каже козак до Iскри. - Тi гiльтаї,
не догадуючись, що я їх розумiю, говорили так мiж собою: "Вiзьмемо усiх в
пута, та в ясир, а що при них знайдемо, то наше"...
- От i добре, - каже Iскра, - будемо мати трохи втiхи. Сагайдачний з
запорожцями дасть їм раду. I ляхи без дiла сидiти не будуть, а Антошко з
своїм цапиним лобом якраз добрий до такого бою.
Вже було геть з пiвдня, як чуйне ухо Сагайдачного зачуло тупiт коней.
Сагайдачний присiв до землi i надслухував.
- Мосцi пани! Не завадить оглянути порох на пiстолетах, та шаблю пiд
рукою мати. Лише прошу не вихапуйтеся наперед, а дивiться, що я робитиму.
А ви, хлопцi, вiзьмiть у руки по дрючковi, з оцих, що казани на них
висiли, та й менi дайте якого пригожого цiпка.
Незадовго захвилювала степова трава i стали показуватися зразу кiнчастi
татарськi шапки, а вiдтак i їздцi. Козак, що їхав напередi, почвалував
щосили до своїх. Татари стали за ним кричати i пустились здоганяти, та вiн
їх випередив.
- Отамане! П'ятдесят татарських конокрадiв iде за викупом...
- А коней наших ведуть?
- Не хотiли, чортовi сини. Перш, кажуть, грошi, а потiм за кiньми
посилай...
- Вашмосцi, маєте яку скриньку, так давайте сюди, а ти, вашмосць, що
знаєш татарську мову, скажи їм, що окуп вже для них приладжений, хай зараз
подiляться тим на наших очах, щоб нiкому не було кривди. Скажи, що на
кожного випаде по п'ять золотих.
Зараз над'їхали татари. Побачивши таку юрбу напiвголих дикунiв, можна
було справдi налякатися. Вони були без сорочок. Тiло осмалене вiд сонця,
мов у циган. Вони сидiли на конях без сiдел, а замiсть зброї держали
ломаки в руках.
Панi Дзюбiнська налякалась дуже i ломила руки в розпуцi. Анна дрижала
теж, але показувала бадьору i потiшала свою старшу товаришку. Вона була
певна того, що пан Конашевич дасть собi з ними раду.
Товмач-шляхтич, показуючи на скриньку, говорив так, як його Сагайдачний
навчив.
Татари позiскакували з коней i обступили скриньку так, як голоднi
поросята принесене корито з кормом. Брали собi скриньку з рук, через що
повстала велика метушня.
Тодi Конашевич дав знак своїм козакам i вони всi, мов яструби, впали на
юрбу з колами i стали з усiєї сили бити.
- Держiть коней, щоб не розбiгались, - кричав Сагайдачний.
Татари не сподiвалися такого прийняття, збилися в купу i стали кричати.
Козаки з панами били по лобах, аж черепи трiскали.
Iскра ловив коней i зв'язував докупи.
Антошко храбрував i цiпком, i своїм твердим лобом. Котрого татарина
штовхнув, то вже не встояв на ногах.
Анна, дивлячись на це, сердечне смiялась i показувала своїй подрузi
Антошка. Вiн, що розбiжиться i вдарить, а татарин лише руки розведе i паде
на землю.
Метушня тривала недовго. Тi татари, що вцiлiли, втiкали в степ i
ховалися в траву. До коней не було приступу, бо Iскра з козаками грозив
рушницею.
Усi дуже знемоглись, сливе дух переводили.
Анна приступила з сiяючим з радостi лицем до Сагайдачного:
- Дякуємо пану Конашевичевi, як нашому спасителевi. Я все була певна,
що вашмосць не дасть нам загинути...
Конашевич не вiдповiв нiчого, лише подякував головою за привiт.
- Iване! - гукав Сагайдачний до Iскри. - А скiльки коней пiймав?
- Буде з тридцять...
- Добра замiна, - каже Сагайдачний, - щось так, як би за одного три. А
того окупу, який їм дiстався, вистане на цiлий рiк. Тепер, мосця панна, -
каже до Анни, - прошу потрудитись зi мною, вибери собi коня, якого
хочеш...
Анна покраснiла, мов вишня, i пiшла з Сагайдачним до татарських коней.
- Коли панна Анна на конях не знається, то позволь, що я сам виберу.
Татарськi конi такi витривалi, що заїдеш на ньому до самої Польщi...
- Я дуже дякую пану Конашевичу за такий подарунок, але я на конях не
знаюся... - Вона подала йому руки i поглянула ласкаво у вiчi.
Козаки i шляхта пiшли й собi коней оглядати, та лиш язиками цмокали.
Вони були дуже гарнi i сильнi степовики, тої самої породи, як тi, на яких
татари аж на Венгрiю забiгали. Сагайдачний вибрав для Анни коника, мов
мальованого, у нього була гарна невелика голова з буйною гривою. Шия - мов
у лебедя. Очi блистiли вогнем i розумом, широкi груди i такi ж гарнi ноги.
За ним волочився гарний довгий хвiст. На чолi пишалась бiла стрiлка, а так
само усi чотири ноги були над копитами бiлi.
- Та то, моспане, араб чистої кровi, - говорив з захопленням пан
Пшилуцький,-на нього хiба цiни немає. Панно Анно, кажу вашмосцi, що то
королiвський дар... Подякуй...
Анна запаленiла ще дужче i подякувала. Вiдтак приблизилася до коня i
стала його гладити по шиї. Коник обнюшив її i став потирати своїм лобом до
її плеча.
- От вже i приязнь завелась, - говорили шляхтичi. - Вiн здається вже
уїжджений.
- Берiть, люде добрi, по коневi i сiдайте. Ми тут довго попасати не
будемо. Та голота готова зiбрати бiльше гiльтаїв i на нас напасти... Ти,
Iване, йди до вогнища, там ще дещо для вас лишилося печеного...
- Га, га! А ви звiдкiля м'ясо взяли? Ми такi голоднi, мов вовки...
За хвилю конi були осiдланi i нав'юченi. Пустилися в дальшу дорогу.
Анна сидiла на своєму буланику, котрий показався спокiйним, мов дитина, i
уїждженим. Вона держалася все при боцi Сагайдачного i радо з ним
розмовляла.
Поки сонце зайшло, проїхали великий шмат дороги. Стали на нiчлiг. Небо
палало вiд заходу рожевим свiтлом, денна птиця замовкала. Усе спiшило на
нiчлiг. Журавлi летiли довгими ключами до своїх гнiзд. Десь далеко почувся
в болотi хор жаб. Степ виглядав так, начеб нiчнi працьовики мiняли денних
в якiйсь великiй робiтнi. На землю насiдала густа роса.
Козаки назбирали сухої трави i розвели вогонь. Сагайдачний повидiлював
сторожу на нiч, по двоє в одну чергу. Для жiнок розiп'яли шатро.
На другий день десь з полудня зблизились до одного днiпрового рукава,
що перепливає дикi поля, i натрапили на козацьку редуту. Здалеку видно
було на обрiї високий стовп, начеб з бузьковим гнiздом на вершку.
- Слава Богу, - каже Сагайдачний, - ми вже мiж своїми.
- Що це за стовп такий? - питають шляхтичi.
- Це козацька фiгура. Це стовп з драбиною, а на ньому бочка з смолою.
Коли наближається небезпека вiд орди, то цю бочку запалюють, а з того
хрещений народ знає, що небезпека близька. За цим знаком запалюють другий
i третiй, i так народ або ховається, або втiкає, або стає до оборони.
- А хто ж їх запалює?
- Така фiгура стоїть посеред редути, котрої козаки пильнують, їх тут
багато на Запорожжi. Ми зараз будемо в такiй редутi мiж своїми, i там ми
переночуємо. Ми цiєї ночi добре проспимось, бо там вже буде кому нас
сторожити i про їжу для нас подбають.
- Я не знав, що у вас така гарна органiзацiя.
- Приглядайся, вашмосць, до всього добре, уважно, та розкажи опiсля
своїм землякам. Може, вашмосць знайдеш у Польщi послух, та на нас стануть
iншим оком дивитись, як досi.
- Буду старатися усiма силами все направити, де вам зроблено кривду
наклепами. Дай Боже, щоб я зробив добрий початок. На кожний спосiб, я,
пам'ятаючи на те, що козаки для мене зробили, буду для вас другом i
приятелем, i нiколи вам того не забуду. Я довжний вам вдячнiсть. Не боюся,
щоб наша дружба, зав'язана серед таких незвичайних обставин, коли-небудь
розiрвалась.
Пшилуцький подав Сагайдачному руку.
Наблизились до редути. На стовпi бiля бочки сидiв сторожний козак i
зорив по степу. Здалека видно було вал, а усерединi стирчала криша куреня,
з якого справдi йшов прямою пасмугою вгору дим.
Переднi козаки з валки пiд'їхали i звiстили залогу, що йде до них
валка, котру веде Сагайдачний, що якраз вертає з Криму з кiлькома ляхами.
З ними є двi ляшки, що їх з татарської неволi викуплено.
Козаки в редутi знали Сагайдачного i були радi такому гостевi.
Сагайдачний поки в'їхав у ворота, об'їхав редуту довкруги.
- Здоровi були, панове товариство! Чи приймете подорожнiх з далекого
свiту?
- Радо приймаємо та у хату просимо.
- Хто у вас ватажком?
- Се я, Семен Бульба...
- А, здоров, товаришу. Ти, либонь, iз чубiвцiв будеш?
- Справдi, з чубiвцiв. Ми враз на Сiч мандрували...
- Ну, коли так, то скажи, як тобi подобається оця редута i хто її
ставив?
- Вона менi зовсiм не подобається, а ставив її якийсь великий дурень.
- От зараз пiзнати птицю по пiр'ю, та з якого гнiзда вона вийшла, -
говорив урадуваний Сагайдачний, бо йому зараз видалась редута "пса варта".
- Ти довго тут отамануєш?
- Не бiльше двох недiль, як я прийшов сюди на змiну iз Сiчi. Не було
часу нi змiнити, нi поправити...
- Нема що змiняти, нi поправляти, а треба поставити редуту на iншому
мiсцi. Вона округла, мов куряче гнiздо, цiла стоїть у долинi. Татари
вiзьмуть її першим розмахом, а вали такi, що конем перескочиш. Треба
пошукати кращого мiсця, ближче Днiпра, щоб можна було в разi потреби
втекти на байдаки.
За куренем, де жили козаки, був окремий передiл на усячину. Там
помiстили жiнок. Чоловiки всi спали в куренi.
Сагайдачного не брався сон. Вже було пiзно, а вiн ходив по валу,
покурюючи свою люльку. Нiч була гарна. Небо вкрилось ясними зорями. Мiсяця
не було. На землю насiла густа роса, мов дощ. Сагайдачний присiв на валу i
задумався. В його головi засiла велика думка походу на Крим, геть аж у
Кафу. Треба все передумати в подробицях. Козацтво за ним пiде певно, але
це ще не все. Коли б так похiд не повiвся, то вiн, певно, наложить
головою, а уся його слава пропаде. То таке смiле i велике дiло, що аж
подумати страшно. А коли б це повелось, скiльки би то християнського
народу визволилося з страшної неволi.
Коли так сидiв задуманий, не завважив, що хтось до нього тихо, мов дух,
наближався. Якась стать пiдiйшла i стала над ним, а вiн ще її не завважав.
То була панна Анна. Їй також не спалось i ждала тiльки, коли її товаришка
засне. Зараз вийшла потихо, наставляючи в пiтьмi напроти себе руки на
майдан. Вона прочувала, що Сагайдачний не спить i, певно, його десь тут на
валу стрiне.
Вона доторкнулась легесенько його плеча.
- Хто це? - спитав Сагайдачний, начеб зi сну прокинувся.
- Не пiзнаєш мене, пане Конашевичу? - питала тихим вогким дрижачим
голосом.
- А, се ти, панночко? Чого ж не спиш, не вiдпочиваєш? Завтра прийдеться
ще неабиякий шмат дороги переїхати...
- Не спиться менi чогось. Думки роєм по головi лiтають, в нашiй
комiрчинi чогось душно, та й вийшла погуляти на свiжому повiтрi серед
такої чарiвної ночi.
- Гарна нiч для таких, у кого нема на головi турботи. А кому треба про
все думати i пам'ятати, то однаково йому, чи на свiтi соловейчики
щебечуть, чи громи б'ють...
- Я се, бачу, пане Конашевичу, i вiдчуваю, яка вiдповiдальнiсть на
твоїй головi, якi турботи про себе i про других. Та годi так усе
клопотатись. Треба дати волю самим думкам, вiдпочити i звернути їм до
чогось кращого, гарнiшого, як та важка, томляча буденщина. Я се по собi
знаю. Коли мене вирвали поганцi з-посеред домашнього вогнища вiд тата i
мами, то менi здавалося, що краща була б для мене смерть. Я знала, що мене
мiж турками жде, бо про те говорилося не раз вдома. Мене брала розпука. Та
все ж я, щоб вiдiгнати вiд себе тi страшнi думки мимо мого страшного
окруження, котре менi безвпинно мою гiрку долю нагадувало, перемогла себе
на те все забути, i я присилувала себе думати про щось краще. Я вмовлювала
в себе ту любу надiю, що Господь змилується надi мною, вислухає мої
молитви i мене з неволi визволить. Воно так i сталося. I я дякую за це
божiй матерi. I за те дякую, що здержала мою руку, коли я загадала моїм
терпiнням зробити край. Таке покiнчення моїх мук оставила я на останок, i
воно добре сталося.
- А хто, панночко, твої батьки?
- Мiй батько - подiльський магнат. Нас лише двоє рiднi було. Мiй
старший вiд мене любий братчик полiг на моїх очах пiд час послiднього
татарського набiгу, коли-то наше майно руйнували i грабили поганцi, як
мене взяли. Я не знала дотепер, що з моєю матiнкою сталося, бо мого
батенька на той час не було дома. Тепер я довiдалась, що маму скрив старий
пасiчник Андрiй у льоху пiд пасiкою. Вони обоє живуть, а я тепер
одиначка... - Вона стала нишком плакати.
- Жаль менi тебе, панночко, що ти так щиро за братиком побиваєшся, та
плачем його не воскресиш, так судилось...
- Пане Конашевичу, - каже Анна, подумавши, - їдь з нами до мого
батенька. Ти людина освiчена, не вiк тобi вiкувати серед тих простих
людей, тобi мiж рiвними людьми мiсце. Мiй батенько, пiзнавши тебе, прийме
з одвертими руками i до кар'єри допоможе.
- I зробить мене, певно, сотником надворних козакiв, коли їх справдi
має...
- Грiх тобi, пане Конашевичу, таке говорити... Мiй батько виробить тобi
на сеймi наше польське шляхетство. Коли я його о те попрошу, то, певно, не
вiдмовить i... прийме тебе за зятя...
Вона вимовила цi слова з великою дрожжю в голосi.
- Панно Анно, що тобi в голову прийшло? Подумай, хто я, а хто ти. Ти
дочка, до того одиначка, у польського магната, може, i сенатора, я -
простий козак, хоч i з освiтою...
- Твоя освiта дає тобi приступ у найвищi круги...
- А хоч би i так, то мiж нами така пропасть станова, народна i
релiгiйна, що про злуку мiж нами, про одруження i бесiди не може бути. Ти
- католичка, я - православний, по-вашому - шизматик. Двом богам в однiй
хатi молитися не можемо. Я моєї вiри нiзащо в свiтi не покину, а тебе не
можу силувати, щоб ти костьола виреклась. Врештi, твої батьки до цього не
допустили би. Стрiнулись ми припадкове, на дорозi нашого життя, так i
розiйдiмось по-доброму, згадуючи одне одного добрим словом.
Я мiж козацтвом один з перших, мiж вами я був би потурайлом,
посмiховищем, i моя позицiя була б дуже мiзерна i для мене невиносима.
Я останусь тут, де мене провидiння Боже поставило, а ти йди своєю
дорогою, хай тебе Бог благословить. Я бачу в тобi, панночко, людину
розумну i з серцем. Тож буду тебе о одне просити: не дай панам знущатися
над бiдним робучим народом. Згадай, що то такi самi люде, з яких я вийшов,
з-пiд солом'яної стрiхи, i це мої брати. За те, панночко, я буду тобi дуже
вдячний.
Анна присiла на землi бiля Сагайдачного. Вона дуже дрижала усiм тiлом,
мов в лихорадцi.
- Легко то сказати: йди собi своєю дорогою. А що можна на це порадити,
як нашi життєвi дороги, зiйшовшись раз, перехрещуються, що я не можу йти
окремою дорогою, без тебе. Вiд першого разу, як я тебе у цiй проклятiй
Кафi побачила, мене щось начеб за серце зачепило. Я козакiв взагалi не
знала. I зараз шепнуло менi прочуття, що ти мiй вибраний, у снах
вилелiяний лицар, з котрим я пiшла би на край свiту. I коли я довiдалась,
що ти козак, що ти належиш до тих людей, якими в моїй сферi товариськiй
дiтей лякають, то мене це нi разу не налякало. Я собi зараз нагадала, що
вже бувало таке, що панська дитина в козака влюбилась i виходила за козака
замiж. Я не перша. Я не могла з тебе очей звести, i я почувала себе
щасливою, коли могла поруч тебе їхати, як ти на мене поглянув, заговорив
до мене слово. I ось я, поконуючи цiлою силою волi мiй дiвочий сором i
амбiцiю дочки магната, сама тобi говорю, що люблю тебе, як свою душу, хоч
не знаю, чи ти хоч крихiточку зi мною спочуваєш. Те, що я тепер зробила,
називається в моїй товариськiй сферi великим проступком, i я за це
стратила би на славi. За це всилували би мене вийти за першого-лiпшого
шляхтича або пiти в монастир. Я ще не трачу надiї, що тебе приєднаю до
себе, з'єднаю собi твоє серце моєю щирою любов'ю. Може бути, що ти не
можеш до нас пристати, так я кину вiтця i матiр, вiдречуся багатства i
пiду за тобою на край свiту, щоб лиш дивитися на тебе, бачити твої
лицарськi подвиги. Ти мiй вибраний князь, ти моє сонце, козаче мiй любий,
мiй пане...
При тих словах вона пригорнулась до Сагайдачного, мов налякана голубка,
що ховається перед чимсь страшним, обняла його руками за шию i стала
пристрасно цiлувати.
Сагайдачний гладив її нiжно по лицi.
- Бiдна дiвчино, як менi тебе дуже жаль. Жаль менi, що я проти моєї
волi став причиною твого горя. I з того другого, що ти сказала, нiчого не
може бути. Я не мiг би бути таким пiдлим, щоб тобi свiт зав'язувати i
брати тебе з-посеред панських розкошiв до твердого простого свого життя.
Ти би нiколи до цього не привикла. Поглянь на моє окруження, на моїх
товаришiв, їх просте безманєрне поведення завсiгди тебе би разило. А
навiть не все могла би ти зi мною жити, а що могло б заступити тобi
втрачений рай. Моє дiло козацьке, лицарське. Та там, де я мушу бути, там
тобi бути не можна. У нас не так, як у Польщi, що шляхта жде аж вiцiв[19]
на посполите рушення, а поза тим живе дома. У нас посполите рушення кожної
хвилi. У нас похiд за походом. То й так ти мусила би жити десь у городi
самiтно, мiж чужими тобi людьми. А коли б я так у походi загинув, коли б
не було кому за тобою постояти, тодi хоч пiд тин йди, бо додому нiчого
тобi вертатися. Батьки i вся твоя рiдня вiдцуралась би тебе, а земляки
показували би на тебе пальцями: от виродна дитина, що за козаком
повiялась... Нi, Анно, я такого грiха на душу не вiзьму.
Вона закрила лице долонями i плакала.
- А от ще одна перешкода, - говорив по хвилi Сагайдачний. - Ти би на
цiй любовi душе ошукалася. Я не можу вже нiкого, жодної дiвчини любити. Як
ти до мене була така щира, то i менi треба вiдкрити перед тобою мою тайну,
хоч при тiм порушу нiколи не загоєну сердечну рану..
Анна випрямилась i слухала.
- Я полюбив раз в життi дiвчину гарну, як ранiшня зоря, чисту, як
небесна роса, добру i розумну, мов янгол... Попри неї для другої дiвчини в
моїм серцi мiсця немає...
- Хто ж вона?
- Чесного козацького роду, одиначка, як ти, - бо також втратила
одинокого брата в борьбi з бусурменами... та лиха доля нас розлучила...
- Певно, я так догадуюсь, видали її за нелюба замiж...
- Нi, цього не було, бо такий смiльчак, щоби її важився менi забрати,
не жив би... Ми були вже зарученi, батьки мене любили, мов рiдного сина...
Вона загинула страшною смертю. Один попихач на хуторi її батька,
жид-вихрест, поганий, потвора, вiвчар, влюбився в неї, при помочi розбишак
вкрав її з батькiвського дому, i коли тi гiльтаї, побачивши за дня, яка то
красавиця, хотiли її забрати i продати татарам, вiн її зарiзав ножем.
Анну начеб пiдкинуло з обурення.
- Такого лотра на вогнi живого би спекти...
- Його тi гiльтаї за те, що такої добичi їх позбавив, повiсили...
Зрозумiй же тепер, моя добра Анно, - говорив Сагайдачний, важко зiтхнувши,
- що для мене любовi вже немає. Я би найчистiшою любов'ю до другої
споганив пам'ять моєї дорогої Марусеньки. Тепер я козак - i нiчого бiльше.
Я лише у бою, серед граду куль, серед реву гармат, серед рукопашнi i стону
конаючих, можу знайти забуття i полегшу на моє терпiння... Тебе я нiколи
не забуду. Останьмося друзями, та й тiльки всього. Коли на мене згадаєш,
то зараз подумай, що ти несвiдомо полюбила жонатого чоловiка, а така любов
грiшна. Я не буду користати з твоєї слабостi, з твого зворушення, - йди
собi, люба дитино, своєю дорогою.
Вiн поцiлував її нiжно в чоло, пiдвiв з землi i повiв, дрижачу, в її
передiл...
А за той час розмови соловейко в верболозi спiвав своїй любiй дружинi
пiсеньку, аж заливався...
На другий день Сагайдачний вибрав пригоже мiсце на редуту, помiряв,
випаликував рови та вали i заставив козакiв копати нову редуту.



V

Вернувши на Сiч, застав тут Сагайдачний деякi змiни. За сiчовим валом
покладено кiлька нових будiвель. Це було призначене для постороннiх людей,
для купцiв, крамарiв та тих козакiв, до котрих їх жiнки приїздили.
Старшина обмiркувала, що небезпечно кого-будь пускати в Сiч, особливо
крамарiв, мiж котрими були турки, татари, вiрмени, греки.
Далi довiдався Сагайдачний, що приїхали сюди якраз комiсари з Польщi за
дiлом. Тут було також примiщення для турецьких бранцiв, яких козаки
вiдбивали у вертаючих з краю татар, а це траплялося дуже часто. Тут
примiщено також i гостей Сагайдачного, що з Криму вернулися.
Сагайдачний пошукав зараз за Марком, вiн цiкавий був почути за
очакiвський похiд.
- Поталанило тобi, Марку, дуже радiю твоїм щастям.
- А ти звiдкiля це знаєш?
- Добряги татари вже про це знали i нам сказали. Я так зрадiв, що
обiцяв урочисто мурзi привести йому живого Сагайдачного.
- Не розумiю...
- Опiсля тобi все подрiбно розкажу, тепер менi до кошового треба пiти
iз звiтом.
- А знаєш, Петре, якого гостя маємо на Сiчi?
- Певно, думаєш про тих польських комiсарiв. Чого вони хотять?
- Начхать менi на комiсарiв... Старий Чепiль приїхав.
Сагайдачного начеб у серце кольнуло.
- Рад би я зараз його привiтати, та перший обов'язок.
Кошовий, побачивши Сагайдачного, дуже зрадiв, аж його обняв.
- Слава Богу, що ти вернувся живий та здоровий. Ми тут дуже нетерпеливо
вижидали, та таки, нiде правди дiти, побоювалися за тебе. Приїхали з
Польщi комiсари та привезли таке грiзне письмо, що аж волосся дибом на
головi стає. Я лише ждав на тебе, щоб скликати велику раду та обмiркувати,
що вiдповiсти комiсарам. Ось воно.
Кошовий подав Сагайдачному велике письмо з печаткою польського
канцлера.
Сагайдачний прочитав письмо i каже:
- Цього письма на великiй радi козакам читати не можна.
- Чому? Без ради не можна нiчого зробити.
- Не можна тому, що роз'ярене козацтво на такi безличнi[20] вимоги може
потопити комiсарiв у Днiпрi, а тодi наробили би ми собi сорому на увесь
свiт. А коли б старшина хотiла їх у тому здержати, то козацтво здмухне
нас, мов билинку, вибере зараз iншу старшину i пiде походом на Польщу, а
до того ми ще не доросли. Тодi ляхи нас покопають, i вся наша теперiшня
тяжка праця змарнується... Це письмо -то вершок безличностi i панської
гордовитостi... Та сих погроз нам нiчого боятися, бо самi тi, що їх
писали, не вiрять в те, щоб ми цi прикази виконали...
- Як же по-твоєму зробити?
- Письма треба прочитати лиш старшинi, i вiдповiдь обдумати в хатi, в
чотирьох стiнах, без ляхiв, а тодi дати готову вiдповiдь комiсарам, як
вiдповiдь вiд усього Запорозького низового вiйська... Чей же козацтво про
цей лист нiчого не знає...
- Нiхто не знає, крiм генерального писаря. Я благорозумно ждав на тебе,
а комiсарiв, якi вже зачинають свої рiжки показувати, я держу за валами
Сiчi i сюди не пускаю. Ти, певно, бачив, що там побудовано хати i цiлi
куренi.
- Вибач менi, батьку, що спитаю, коли скличеться рада старшин?
- Як ти не дуже охляв, то можна завтра...
Сагайдачний вийшов пошукати за Чепелем. Чепiль засiв у Переяславському
куренi, поки не верне Сагайдачний. Там стрiнулись.
Чепiль Сагайдачного з довгою бородою не пiзнав зразу.
Сагайдачний завважив теж, що Чепiль дуже перемiнився. Вiн постарiвся.
Голова i вуса добре посивiли, вiн похилився, начеб який важкий тягар його
придавив. Вони взялись в обiйми i обидва сердечно заплакали.
- Зятю мiй любий, як це ми стрiчаємось?
- Спасибi, батеньку, що мене навiдали, а то я не зараз спромiгся би на
твiй хутiр приїхати...
- Я не приїхав на Сiч тебе навiдати, а таки хочу вiку тут доживати. В
мене вже нiкого немає, хiба ти один. Я забрав з собою ще тiльки спомини
колишнього мого щастя...
- Що ж воно сталося, де ж панiматка, де хутiр? Хiба ж татари спалили?
- Моя небога вже пiд муравою на могилках спочиває бiля нашої
Марусеньки. Страх, як вона мучилась. Тiльки з неї всiєї роботи, що скоро
рано бiжить на могилку та бiля Марусi порається. То квiтки садить, то воду
носить i пiдливає, то бур'ян поле, а все щось говорить, начеб з покiйницею
розмовляла, усмiхається, начеб її бачила, а часом то i пiсеньку стиха
заспiває. Бiльше нiчого її не зацiкавить, нiкого не бачить. Страшно було
на неї дивитись, серце рвалось з жалю. Ти пам'ятаєш, яка то була молодиця,
яка господиня... I де-то все подiлось, вiд тої хвилi, як вона втеряла
розум... I так нидiла, нидiла, аж заснула безболiзнено з усмiшкою на лицi.
Була рада вмирати, радiла, мов мала дитина, що вже йде до Марусi. Перед
смертю прийшла до пам'ятi, прикликала мене i каже: "Ще сьогоднi я бачитиму
Марусю. Ти, Iване, за мною не побивайся, бо менi так краще йти на вiчний
спочинок, i ти прийдеш до нас, а тодi заживемо разом у Господа небесного.
Я лиш тебе прохаю, щоб мене бiля Марусi поховали..." - Я все те мусив
слухати, усе пережити. Моє щастя, начеб який чарiвний сон, проминуло. Як я
похоронив мою небогу по-християнському закону, то що менi бiльш на хуторi
робити? Хутiр я передав Остаповi Бондаренковi. Вiн оженився з подругою
покiйної Марусi, Горпиною. Ти її знав. Забрав я свої грошi i вiддав усi на
сiчову церкву, - спасибi сiчовикам, що церкву побудували. Хочу тут
доживати, тут хочу i кiнчити.
- А хто ж той Бондаренко?
- А хiба ти не знаєш? То добра козацька дитина. Виростав сиротою на
нашiй паланцi, та ще i маму-удову вдержував, а Горпина то знову сирота по
добрiм козаку-товаришу. Ми її держали у себе змалку. Незадовго по смертi
Марусi ми їх одружили та прийняли на хутiр. Добрi, щирi люде. Як вони,
особливо Горпина, бiля покiйницi небоги заходилась, мов рiдна дочка. Я їм
подарував хутiр з полями, лугами, i зi всiм, що моє було, хай їм Бог
благословить.
- А старий дiд-пасiчник, що мене лiчив, живий ще?
- Помер, якось незадовго по смертi Марусi. Дуже глибоко узяв собi її
смерть. Вiн її виняньчив, пiд його оком вона, небога, виросла... Страх, як
старий тужив. Навiть його внука бiльше його не займала. Нидiв так, та й
минувся. Так воно усiм нам вiд смертi Марусi пiшло з Петрового дня.
- Знаєш, батьку, що ми незадовго виберемось обидва туди, на хутiр. Я
мушу ще раз поглянути на цi всi мiсця мого коротенького щастя, мушу
поклонитися могилцi моєї єдиної Марусi, мушу взяти з її могили грудку
землi. Буде менi здаватися, що ми ближче себе, а коли i я минуся, а мене з
цiєю грудкою поховають, то так начеб я бiля неї спочив...
- Коли ж ми поїдемо?
- Пiслязавтра. Назавтра скликає кошовий раду старшин, важне дiло, i я
там мушу бути...
- Чував я про тебе, мiй сину, дуже багато, i самого доброго. Тiльки для
мене i радостi, що ти так високо виплив мiж козацтвом. Чував за Варну...
Ех, сину мiй, сину, чому-то Бог не дозволив... Та що й казать!.. - Чепiль
махнув рукою.
- Така воля Божа, а проти неї нiчого не вдiємо. Коли я довiдався про
таку страшну смерть моєї дiвчини, трохи з розуму не зiйшов та рук на себе
не наложив...
- За те розказував менi твiй побратим...
У куренi розповiв Марко Сагайдачному про свiй вдалий похiд на Очакiв.
Турки i не сподiвались того, i були заслабi, щоб давати опiр. Привезли
добичу...
- А що паша очакiвський?
- Ми його вже не застали. Султан прислав йому шовковий шнурочок, так,
як Iскра йому виворожив...
Другого дня зiбралась сiчова старшина до кошового на раду. Запросили
сюди i старого Чепеля. Хоч вiн поки що на Сiчi старшиною не був, та помiж
сiчовим козацтвом мав повагу для своїх заслуг, вiку i досвiду...
- Я закликав вас, панове отамання, порадитись в однiм важнiм дiлi.
Знаєте, що приїхали з Польщi комiсари з письмом. Поперед усього ми
прочитаємо його тут мiж чотирма стiнами, а пiсля обмiркуємо, чи самi дамо
вiдповiдь, чи скличемо до того велику козацьку раду. Я думаю, що коли б ми
вiдмовилися зробити те, чого Польща вiд нас хоче, тодi i ради не потреба,
i козацтво про це не потребує знати. Тому, панове, не говорiть цього
нiкому, що тут почуєте... Вам тiльки скажу, що комiсари скакали менi вже
до очей, мов оси, чого я так проволiкаю. Я одмовлявся як мiг, лише щоби
дiло проволокти. А, властиво, я вижидав на поворот Сагайдачного, бо там о
його голову ходить. Тепер вже довше зволiкати не можна, i треба сьогоднi
вирiшити, та цих диявольських комiсарiв вiдправити, звiдкiля прийшли...
Читай, пане писарю, а ви, панове, уважно слухайте.
Генеральний писар розвернув письмо, вiдкашельнув i став читати поволi,
слово за словом:
"До козакiв тих, котрi на Запорожжi перебувають, а зчегульно, до
сiчових, наш королiвський приказ.
Дошло до нашей ведомости, а што наше серце жалем й гнiвом переймаєть,
што некотории козаки подщуванiям вихрителей своє ухо давши, забивши на
Бога й на подданчоє послушеньство, которое нам, своєму королеви i панови,
заприсягли урочисто..."
- Хiба йому дiдько на кочергу присягав, а не ми, - зауважив старшина.
"...урочисто заприсягали, - читав далi писар, - собравши гультяєв вкупу
лотровским способом спокайниє земли його величностi султана турецького,
нашого приятеля..."
- Знайшов свiй свого...
"...приятеля, бовем ми з ним вiчний мир заварли - здрадецко напали,
спалили, а спокойних подданих людей побили. Ми юж мнагократь наказивали
козакам, жеби спокойно на своїх землях i местах сидели й турецьких
татарских суседов наших неизультували под горлом й утратою нашей
королевской ласки..."
- Сховайсь з твоєю ласкою.
"...Тепер пишеть нам свою тяжбу, иж много козаков на город єго милостi
Варну напали, кораблi i судна огнем знищили, самую Варну спалили й
пограбили, а жителей подданих єго милостi султана насмерть забили. А
потом, укравши гультайським способом з-под Очакова турецкую флоту, увезли
за собою в лиман й здесь на очах турецького бiм-башi спалили. Чрез тиї
свавольства й грабежництва козацких лотров й гультаєв ми не можемо мати
спокоя з Великою Портою. Таке свавольство не можеть бути перебачено й за
то постановили ми вас сурово укарати.
Приказуємо вам беззовлочно видати до рук наших комiсаров превудцов й
вихрителей той виправи. Приказуємо вас всi судне й байдаки ваше, ти котри
суть на Днепру альбо гдекальвек схранени, в обецности наших комiсарiв
спалити люб затопити. Висока Порта жичить себе, аби єй видати превудцов
варнаньських й прислати в ланцухах у Стамбул, што ми й учиним. Между тими
превудцами хочеть мати неякого Сагайдачного, альбовем всi указивають на
него, яко на головного ватажка..."
Не дали далi читати королiвського письма. Один старшина скочив i видер
письмо писаревi з рук, та хотiв його на куски порвати. Ще завчасу схопив
його Сагайдачний за руку i письмо вiдiбрав.
- То вершок безличностi так до нас писати, - кричали зi всiх бокiв...
- Стiйте, панове, вгамуйтеся, - говорив Сагайдачний. - Коли вас,
старшин, людей розважних, це письмо так роздратувало, то що би воно було,
коли б його прочитав на великiй радi перед всiм козацтвом? Я сам того
боявся. Саме письмо менi не страшне, хоч воно мене найбiльше лякати
повинно. Ми це письмо гарненько сховаємо до слушного часу, а коли ляхам
прийде скрутна година i знову зачнуть до нас сунутись з братерством, щоб
ми їм помагали, тодi ми те саме письмо добудемо i народовi прочитаємо.
Тепер з цього, якби козацтво про се провiдало, могла би вийти яка
халепа...
- Їх би, цих комiсарiв, зараз у Днiпрi потопити, мов цуценят.
- Нi, ми сього не зробимо, бо цiлий свiт назвав би нас дикарями. То
було б справдi не лицарське дiло, за яке не минула би нас кара Божа.
- Хай же буде i по-твоєму, але ми зараз вiдпишемо королевi так, що йому
аж у п'ятах похолоне.
- Нi, я гадаю, що ми тим разом нiчого писати не будемо, лиш скажемо
панам комiсарам твердо слово, що цього не зробимо.
Тодi зажартував собi генеральний суддя:
- Ов! Товаришу Петре, то ти таки не хочеш поїхати у Царгород до султана
в кайданах?
- Поїду тодi, як менi самому схочеться Царгород побачити, але без
кайданiв, лише з отсею шаблею...
- Якби султан знав, що то за птиця Сагайдачний, - говорив, жартуючи,
Iскра, - то би сам просив короля, щоб його у Царгород не посилати. Вiн би
йому усiх жiнок розлюбив... От тепер, як ми вертали з Криму, то визволена
ляшка трохи не вдурiла, так у нього влюбилася...
Всi стали смiятися, а Сагайдачний каже:
- Не пора тепер на жарт, панове товариство, тепер краще обдумаймо, що i
як комiсарам вiдповiсти, щоб надто Польщi не обидити...
- Чорт з ними! Що нам тут ляхи зроблять, хай прийдуть брати превудцов,
та й ще в кайданах...
- Певно, що нам нiчого не зроблять, та ви подумайте, що вони можуть за
нас ще бiльше помстувати на наших братах, що на Українi пiд їх кормигою
стогнуть.
- А ми пiдемо на них походом i проженемо за десяту межу.
- Хiба самi не бачите, - каже Сагайдачний, - що поки що ми до того
заслабкi, а Польща засильна. Зiрватися до нерiвного бою, щоб потiм соромно
пропасти, то такого розумна людина не зробить.
- Як же довго ми на це ждатимемо? - спитав один з молодих курiнних
отаманiв, Петро Скалозуб, - далi то i терпцю не стане, i сам народ до бою
зiрветься.
- Це станеться тодi, коли Польща нас буде потребувати. Це послiдує
незадовго. Вона заплутається у яку-небудь вiйну з сусiдами, тодi прийде до
нас з поклоном:
"Нуте, панове козаки, збирайтесь, поможiть нам. I ми так зробимо. Тодi
на реєстр нiхто не буде зважати. Але вже як зберемось, то засядемо твердо
на Українi. Пiд ярмо на панський лан вертатися не будемо. I коли нам
вдасться заволодiти хоч би частиною України, хоч би лише самою Київщиною,
то згодом розширимось далi, Запорожжя остане i надалi тим джерелом, з
якого козацтво черпатиме свою силу, а з України будуть туди спливати усi
рiчки...
- Ну як же, панове отамання? Пiдемо за радою Сагайдачного i дамо
вiдповiдь комiсарам без письма?
- Ми всi согласнi.
- Коли ж вiдправимо комiсарiв? - питає кошовий.
- Вiдправимо зараз, хай нам не смердять на Сiчi...
- Нi, я гадаю, завтра, - говорив Сагайдачний. - Нiчого спiшитися. Треба
краще усе передумати та переспати. Стоїть на тiм, що нi. Та воно треба на
се "нi" сказати солоденько i полiтичне.
- I на се ми згоднi, а вже ти, Сагайдачний, говори з ними за цiле
товариство, бо головно тебе польський король хоче "мiти".
За валами Сiчi у куренi, призначеному для чужинцiв, вiдбувалась у той
час рада мiж ляхами
Посходилися там усi, якi тодi на Сiчi пробували. Були тут три комiсари
з своїми пiдручними канцеляристами, було тут багато визволенцiв з Варни, з
Очакова, й тi, що з Криму вернулися, було їх тут бiльш сотки самих
гербових... Комiсари не хотiли зразу говорити землякам, чого вони сюди
приїхали, та потiм дехто виговорився, i довiдались усе. Вони привезли
грiзне письмо до сiчовикiв, вони мають припильнувати нищення козацького
флоту i мають забрати з собою винуватцiв Варненського походу. За Очакiв
Турцiя ще нiчого не знала, а може, й знала, та ще не було часу погрозити
Польщi. Тодi визволенцi не витерпiли, щоб не порушити цього дiла на
спiльнiй радi. Та визволенцi, замiсть пiдбадьорити своїх комiсарiв,
насiлись на них мокрим рядном та настоювали, щоб навiть не важились
домагатися виконання свого приказу. Один з тих, що визволилися з Варни,
говорив:
- Мушу припускати, мосцi панове, що цiла Польща з глузду збилась.
Замiсть тим лицарям помагати в такiм святiм дiлi, то їм пiд ноги колоди
кидають i за гарне дiло карати хочуть... Вони ходять у Турцiю з золотом i
поклонами, а козаки пiшли з огнем i мечем, i золото собi звiдтiля забрали.
Коли кого з нас, бiдних, не стане на окуп, то таки там i пропаде. Чи в
Польщi за нас, бiдних, хто хоч пальцем рушив? А козаки, непроханi i
некликанi, прийшли, i нас визволили, i тепер поводяться з нами
по-братньому. Якби не козаки, ми би там i поздихали у важких муках. I за
цей хлiб ми їм маємо платити каменем? Дай їм Боже здоровля i силу! Хай
собi плавають по морю, мордують, i граблять бусурменiв, i визволяють далi
християнський народ, мiж котрим i наших братiв чимало...
- Я мушу цей закид проти Речi Посполитої опрокинути, - каже один з
комiсарiв, - що будто вона про шляхту не дбала i не опiкувалась ними. Рiч
Посполита все за тим у Порти побивається, а пан гетьман польний
Жолкевський стоїть все на кресах i пильнує.
- Тiльки з цього опiкування - що кiт наплакав, а Жолкевський нiчого
краще не вмiє, як стояти та пильнувати, щоб українним панам добре жилося i
хлопи щоб не бунтувались, а при нагодi то i козакiв приборкає та вимордує.
Тьфу на таку роботу! Я прочуваю, що та, невинно пролита, кров наших
оборонцiв, тяжко колись на ньому помститься.
- Вашмосць, таку герезiю говориш, що аж слухати страшно. Пан гетьман
добре свого дiла пильнує, i коли б не вiн, то всi україннi панове
повтiкали би перед непослушним хлопством з Русi, пропала би католицька
вiра i унiя...
- Ха-ха-ха! Ото вашмосць сказав, що знав. Баба о хлєбє, а дзяд о
фiялках. Я говорю о козацькiм лицарствi, о походах на туркiв, о визволеннi
невольникiв, а йому україннi пани та неслухняне хлопство сниться! I що ж
сталося б, коли б i українних магнатiв, i єзуїтiв, i унiї на Русi не
стало? Чи Польща пропала би через це? Навпаки, усунулась би одна з ятрячих
ран... Та що й говорити? Вашмосць, пiди на один мiсяць у турецьку неволю,
хай тобi дозорцi вигарбують кiлька разiв дротяним канчуком спину, як ось
менi, - вiн скинув миттю одежу i сорочку i показав свої, шрамами вкритi,
плечi, - а тодi забудеш i за українних магнатiв, i єзуїтiв, i унiю, i
Жолкевського прокленеш...
- У нас отцi єзуїти мають великi заслуги. Вони вдержують вищi школи,
збирають лепти по костьолах на викуп невольникiв...
- Шкода, що ще не назбирали стiльки, щоб мене викупили... Вибач,
вашмосць, а говориш так, як стара дурна девотка...
Комiсар обидився, аж старий Пшилуцький мусив його задобрювати...
- Ми, - говорив другий комiсар, котрий бачив, що визволеннi таки
держать сторону козакiв, - ми так дуже на виконання королiвських приказiв
наставати не будемо. Але так, без нiчого, вертати не можемо. Хай спалять
кiлька старих суден i хай нам видадуть того, якогось козака Сагайдачного.
Лях, що говорив перше, лише руками сплеснув:
- Ви всi глузди втеряли. Чи, вашмосць, знає хто є той козак
Сагайдачний? Тобi, певно, здається, що то собi звичайненький мужик, що
втiк вiд панського економського канчука? То отаман з-пiд Варни, то
освiчена людина, острозький учень, то лицар. То перший чоловiк на Сiчi, i
вiн бiльше значення має, як кошовий. Зажадай вiд козакiв, щоб його видали,
а втоплять тебе в Днiпрi, мов слiпе котеня. Та чорт бери, вашмосць, без
одного дурня свiт не провалиться, але козацтво, роз'ярене таким безличним
визовом, може нас усiх перебити, що жива нога звiдсiля не вийде. Не
розумiю, як можна таких йолопiв, як вашмосць, в такiм важнiм посольствi
посилати.
Лях був такий лютий, що аж зацiпився. У нього скакали очi, мов у дикого
кота. От-от кинеться до очей комiсара. Вiн став присiкатися до нього з
кулаками...
Знову мусив вмiшатись у цю суперечку Пшилуцький i став їх уговорювати:
- Гамуйся, вашмосць, бо говориш до королiвського комiсара, а вашмосць,
пане комiсаре, не дратуй козакiв, бо всi на тiм зле вийдемо. Я пiзнав пана
Сагайдачного в подорожi до Кафи, i ми дружбу зав'язали мiж собою. I я
кажу, що то вибраний чоловiк...
- Я ще раз кажу, що то велике шельмовство - чiпатися козакiв за те, що
Турцiю та Орду мотлошать. Це наклеп українних панiв, i видумка сих наших
панiв з Корони, що бояться вiйни, як чорт свяченої води.
- Бо усi тут дбають, щоб їм не убуло пiдданих, а тамтим добре, бо
знають, що там нi Турцiя, нi Орда так далеко не сягне. Але ми на Подiллi,
Волинi, Покуттi сидимо, мов птицi на гiллячцi, що дрижать перед яструбом.
Коли менi Бог допоможе додому вернутися, то зараз, на першiм сеймику,
нароблю такого бешкету, що пiзнають почому локоть. Нас лише козацтво може
спасти.
- То пристань, вашмосць, до козакiв, - каже один з комiсарiв зi злобною
усмiшкою.
- Певно, що пристав би, коли б в мене не було жiнки та дiтей, а
вашмосць - певно що не пристанеш, бо ти лежень i тхором пiдшитий. Але я що
iншого у себе зроблю, чого вашмосць певно не зробиш. Я позволю моїм
пiдданим йти до козакiв, ось що... Ти Сагайдачного хочеш у кайданах
вiдвести до Варшави? Ха-ха-ха! Як лиш подивиться Сагайдачний на тебе, то
до пояса йому вклонишся, i шкiра на тобi затерпне... Знаєш, вашмосць, що
значить Варну здобути? А хiба ти можеш собi з'ясувати, що то Варна?
Вiн поглянув згiрдно на комiсара, сплюнув i вийшов з куреня.
- Той пан-брат забагато пащекує, - говорив комiсар, - навiть не хоче
вшанувати в моїй особi королiвського комiсара...
- Якби вашмосць стiльки витерпiв, що ми витерпiли, - говорив другий
визволенець з Варни, - то i вашмосць не заговорив би iнакше. Тому не можна
чудуватися, що мiй товариш так гаряче стояв за козакiв. То нашi спасителi,
нiде правди дiти...
- Отож, панове комiсари, - говорив Пшилуцький, - ви вiд'їдете з нiчим.
Я не раджу настоювати на виконання королiвського приказу, бо Сiч - то не
Солониця, диктувати не можна.
На другий день скликав кошовий раду старшин i послав за комiсарами. З
ними прийшло ще кiлька ляхiв, а мiж ними Пшилуцький.
Козацька старшина вже зiбралась у кошовiй канцелярiї. Як увiйшли сюди
ляхи, Сагайдачний стояв насерединi, держачи королiвського листа в руцi.
- Вашмосцi прийшли до нас, - говорив Сагайдачний, - вiд короля його
милостi як виконавцi його волi. Жадаєте знищення нашого мiзерного флоту, i
видачi наших старшин, котрих обiцяв його милiсть король вiдiслати в
кайданах до Царгорода. Жадаєте, щоб вам було видано старшину Варненського
походу. Се ваше жадання ще неповне. Жадаєте ще за одним заходом видачi i
тої старшини, що перед кiлькома роками розбила сорокатисячну орду над
Iнгульцем, що вибралась пограбувати краї Речi Посполитої. Тих пошлiть
кримському хановi на втiху. А коли пани з Польщi так дуже пiклуються
пiдданими його милостi турецького султана, то треба нас i за Iнгулець
покарати, бо ми перепинили тим добрягам у такому чесному промислi, як
грабiж, пiдпал, мордування i ведення в ясир пiдданих його милостi
польського короля. Та коли вже йде о справедливiсть i логiку, то щоб
пiдданцi його султанської милостi нiчого на своїй власностi не потерпiли,
то треба усiх тих полякiв, яких ми з Варни i Очакова освободили, вiддати
назад туркам, бо вони були неоспоримою їх власнiстю.
- Вашмосць, iронiзуєш i висмiюєш приказ його милостi короля, а то
називається злочином, обида королiвського маєстату...
- За який-то злочин у Польщi нi одного шляхтича не покарано.
- Не заходь менi, вашмосць, збоку, а говорiм прямо про наше дiло.
- Ви б, панове, не осмiшували себе i не видавали таких приказiв, про
якi знаєте, що нiхто їх не виконає, бо не може, а ви не маєте сили
присилувати нас до того. Не забувайте, що ви на Сiчi, i сюди жодна ляська
нога без нашої волi не поступить. Ви хочете знищити наш флот, i то нашими
таки руками, а ми маємо на цiм острiвцi здихати з голоду. Хочете видачi
нашої старшини, щоб козацтво осталось без проводу, без голови i або пiшло
в сирiвцях у Крим, або вернулося на Україну у панське ярмо i на панiв
працювало. А що буде, як це розбите, безголове козацтво сформує неслухнянi
розбишацькi ватаги i вiзьметься до панiв? Вам захочується печеного льоду,
i ви з огнем iграєте. А що буде, панове, коли ви нас притиснете до стiни,
а ми погодимось з ордою? Тодi ми визначимо шлях, котрим будуть татари
переходити в Польщу, там i назад без нiякої вiд нас перешкоди. На се вони
радо пристануть, бо не вас, лише нас, вони бояться. За таку цiну вони радо
зобов'яжуться не брати нi одної української душi в ясир.
- То була б зрада власної вiтчизни.
- Нашої вiтчизни, нашого краю ми такою умовою не зрадимо. Серед того,
що тепер робиться, то Польща показується для нас не матiр'ю, лише мачухою,
котра хоче нас винищити. Хочете забрати наших старшин i вивезти у Варшаву,
а опiсля видати бусурменовi на перепросини його султанського маєстату. А
що зробите, як старшина того приказу не послухає i не поїде, а козацтво не
схоче її силою видати? Чи маєте змогу взяти їх силою звiдсiля? Попробуйте.
Покиньте таку пiдлу думку, якої кожна культурна держава повинна
соромитись. Я вас запевняю, що мiж низовим козацтвом друга Солониця не
повториться, - другого Наливайка ви таким способом у свої руки не
дiстанете. Забаглось панам з Варшави дiстати в свої руки Сагайдачного. Це
я сам, панове. Берiть мене. Я в сiй хвилi без брої. Берiть, коли у вас є
на те сила. Я сам не маю тепер часу їхати нi у Варшаву, де на мене жде
розпечений мiдяний бик Наливайка, анi в Стамбул, де мене жде Чорна вежа i
смерть Дмитра Байди... Я в Стамбулi колись буду, але не з залiзом на руках
i ногах, лише з залiзом у руцi. Вертайте, вашмосцi, з тим, з чим приїхали
i то чимшвидше. Не дратуйте козацтва, бо право гостинностi мав свою межу
там, поки гiсть поводиться чемно. Не дай Боже, щоб наше поспiльство
довiдалося, по що ви сюди приїхали. Тодi i ми вас не охоронимо, хоч би i
голови за вас поклали... Скажiть тим панам, що вас сюди прислали, що ви
бачили i чули, та ще добавте, що ми як ходили, так i ходитимемо на
поганцiв. А коли се невлад, то злучiть свої сили з бусурменськими та йдiть
разом на наше Запорожжя вiйною. Та я вам заповiдаю, що не верне з вас
neque nuntius cladis (анi виступ погрому). Вертайте собi здоровi додому,
бийте далi чолом султанам i ханам, возiть золота на гарач, а ми собi його
опiсля заберемо. Розповiдьте те, що я говорив вiд цiлого козацтва, а коли
вам здається сього замало, то добрешiть ще дещо вiд себе.
Сагайдачний очевидно був схвильований.
- Прошу вашмосцi не обижати королiвських комiсарiв, - крикнув один з
комiсарiв.
Сагайдачний тупнув ногою i поглянув на нього так грiзно, що його аж
заморозило.
- Тихо! Тут запорозька земля, i ми тут панами. - Та зараз запанував над
своїм схвилюванням i каже: - Може, вашмосцi, пам'ятаєте, що зробили вольнi
греки з послами перського короля, який взивав їх зiгнути голову пiд
перське ярмо? Їх закопали живих у землю. Ми не слабшi вiд жменечки сих
патрiотичних грекiв, а вам далеко до того, щоб з тодiшнiм перським
самодержцем рiвнятися. Се, чого ви вiд нас зажадали, може, ще є пiдлiшим,
як жадання персiв. Там жадали лише вiддатися в неволю, а ви поводитеся з
нами, начеб ми вже були в вашiй неволi. Я вам раджу, вашмосцi комiсари,
виїздiть скорiш звiдсiля...
Вiн вклонився комiсарам i вiдвернувся вiд них, а приступаючи до
Пшилуцького, каже:
- Се не дотикає вашмосцi, що я говорив. Будьте у нас гостями, як довго
вам завгодно.
Але ляхи вийшли всi разом. Пшилуцький був сердитий, аж дрижав:
- Як можна так по-дурному поводитись i говорити. Ви такi здатнi на
послiв, як я на бiскупа. Вам здавалося, що до хама говорите. Вам треба
було говорити полiтичне, та бодай яку обiцянку додому привезти,
задобрювати їх i уговорювати. А ви обмежились до того нефортунного письма,
поза тим гороїжились i облизня пiймали. Я вам кажу, що незадовго козаки
такий похiд уладять, що цiлий свiт буде про них говорити...
Ляхам не було вже чого довше на Сiчi побувати. Козацтво чогось
догадувалось i дивилось на них вовком. Полякiв не хотiли через сiчовi
ворота пускати. Пшилуцький переказав, що хоче з Сагайдачним попрощатися, i
вiн там пiшов.
Попрощавсь з усiма сердечне. Анна, прощаючи його, була блiда, мов
полотно, i тiльки раз поглянула йому у вiчi своїми живими очима, з яких
виглядала розпука.
- Не забудь, панночко, о що я тебе благав: о користь пiдданцiв пана
батенька прохати...
- Обiцяю i додержу слова... - вiдповiла тихо.



VI

Сагайдачний поклав собi їхати у Чепелiв хутiр. Вважаючи це за довг
своєї душi - вiдвiдати ще раз тi мiсця i поклонитись мощам своєї єдиної
дiвчини.
Старий Чепiль зразу не похочував, вiдкладав з дня на день. Навiщо
роздряпувати болячу рану, яка ще не загоїлася? Та Сагайдачний так
настоював, так просив, що нарештi старий згодився. Взяли з собою кiлькох
козакiв для безпеки i вибрались одного лiтнього дня в дорогу.
По дорозi розказували собi те, що за той довгий час переживали.
Сагайдачний мав старому оповiдати, а той слухав з великою увагою. Особливо
цiкавився походом на Варну i жалував, що його там не було.
- Знаєш, Петре, якщо ти задумаєш який похiд, то пiду i я. Може, легко
забудеться моє горе.
- А який я буду з того радий, коли матиму при собi такого досвiдного
чоловiка, як ти, батьку. Не раз прийде скрутна година, а кого-будь
радитись менi не ялось, i сам собi радити мушу, хоч дрижу на саму думку,
що може з того вийти лихо, а тодi козацтво пропаде, а з ним i моя добра
слава... Та ось батьку, що я тобi скажу: я задумую з весною великий похiд
на Кафу... Поки що не треба про це говорити, аби татари не довiдались...
- Аж так далеко?
- Авжеж. Моя душа чим-будь заспокоїтись не дасться. Ганятись за малими
татарськими чамбулами або татарськими конокрадами - се не для мене робота.
Менi припали на долю великi, широко закроєнi завдання, про якi свiт мусить
заговорити. Таких думок у мене кiлька. Коли поживу, то, може, їх i
виконаю. Тiльки я се тобi одному говорю, як рiдному батьковi, бо се менi
душу розпирає. Другi з мене, може б, за се посмiялись, на глум взяли мою
зарозумiлiсть, а менi не раз конче треба перед кимсь щирим виговоритися.
Через такi бiльшi походи козацтво набере сили i самопевностi себе, i тодi
можна буде справдi щось великого, хосенного зробити для церкви i народу.
Тодi всi, а особливо Польща, мусять нас боятися, ще заки ми з ляхами
вiзьмемось за чуби. Се жде нас неминуче, та до тiєї боротьби треба нам
добре пiдготовитись. Поки що хай ляхи гуляють з унiятами по Українi, се
пiдбурить народ до краю, ненависть до панiв поглибиться. Ми не можемо
зачинати сiєї боротьби з тим, що Косинський або Наливайко. За козацтвом
мусить стати увесь народ, вiд великого до малого, а тодi певно побiда буде
за нами, i ми запануємо на своїй землi.
Поки що я бажаю собi спричинити вiйну мiж Польщею i Турцiєю. Тодi
прийдуть до нас ляхи з поклоном, тодi буде нам право збирати по Українi
вiйсько. Та ми, зiбравши його раз, не розпустимо i не дамось розiгнати, а
скажемо ляхам: "Давай, ляше, що наше, а то собi самi вiзьмемо". Хоч ми не
зараз з Польщею розрiжемось, то все-таки жити будемо не пiд Польщею, а
побiч Польщi.
На хутiр Чепеля їхали тою самою дорогою, якою їхали звiдтiля на Сiч.
Сагайдачний тямив добре дорогу, хоч їхали степом, де не було на чiм оковi
спочити.
Аж здалека побачили високi тополi, а далi купки меншої деревини. На
обрiї помiж деревами показалися дими з хат:
- Невже ж там село?
- Так, се село, - вiдповiв сумно Чепель.
Сагайдачним заволодiло якесь дивне почування. Почував у серцi якусь
нiжнiсть i розжалоблення. Став пильно розглядатися, аж став в одному мiсцi
пiд самiтною грушею. Злiз з коня, припав до землi i став її цiлувати. По
його лицi плили гарячi сльози.
- Що тобi, Петре?
- На сiм мiсцi я востаннє прощавсь з Марусею, до того мiсця вона мене
супроводжала... Тепер вже їдьмо далi.
Наближалися до села. У них забилося живiше серце. На вигонi за селом
пасли недолiтки товар. Вони придивлялись подорожнiм. Аж одне хлоп'я
скрикнуло до товаришiв:
- Та ж це наш пан сотник.
Хлоп'ята стали вимахувати шапками, збiгались у купу i пхались до
Чепеля, щоб поцiлувати його в руку.
- Здоровi були, дiточки! Що у вас у селi доброго чувати?
- У нас все гаразд...
Поїхали далi. Сотникова оселя стояла серед села. Тут був великий рух,
бо якраз звозили з поля хлiб. Бондаренко стояв лише в сорочцi на стiжку i
складав снопи, якi йому з возiв угору подавали. Заслонивсь долонею вiд
сонця, та й зараз пiзнав свого добродiя.
Миттю зсунувся з стiжка i побiг до гостей.
- Слихом слихати, видом видати, якi любi гостi! Вiтайте, батьку, та у
хату просимо. Гей, хлопцi! Вiзьмiть вiд гостей конi.
Чепiль скочив з коня i став Бондаренка обнiмати.
- Горпино! А чи є ти там? Бiжи сюди гостей вiтати...
З кiмнати вибiгла на рундук здорова, гарна молодиця. Вона була боса, в
сорочцi та спiдницi, її фартушини держалось двоє бiлявих дiток. Вони
дивились несмiло на гостей, повтикавши пальчики в ротик.
- Батеньки! Та це ж наш пан сотник, наш добродiй. - Вона вiдняла
рученята дiтей вiд фартушини i побiгла з рундука гостям назустрiч.
- Здорова була, моя дитино люба, як вам живеться?
- Славити Господа, гаразд. Боже мiй, а ми при роботi так замарались,
загавились, що я нi себе, нi дiток не прибрала, нi хати не припрятала...
- Я з сього бiльш радий, якби я мав застати вас повбираних та в холодку
в садочку, - хто дбає, той має...
- А хто ж це? - питають Бондаренки обоє разом, вказуючи на
Сагайдачного.
- Не пiзнаєте мене, добрi люде? Я ж Петро, а ти, сестро Горпино, мала
бути дружкою на нашiм весiллi з Марусею... Здоровi будьте! - Вiн
поцiлувався з Остапом i Горпиною. - Вiтай, щира подруго моєї незабутої
Марусеньки! - У нього тремтiв голос.
Тепер прийшла черга на дiток. Мама заохочувала їх, щоб привiталися.
Сагайдачний узяв обох на руки i став цiлувати та голубити. Вiн аж
просльозився... Можна здогадатися, про що вiн думав.
Пiшли в хату. Тут нiчого не змiнилося: Бондаренки нiчого не
переiначували, начеб вони тут на часок, поки самi господарi не вернуться,
прийшли жити. Сагайдачний обкинув усе оком i нагадав усе вiдразу, що тут
було. Тут вiн Марусю посватав, тут вiдбулися заручини, тут началось i тут
завмерло його щастя. Не видержав, щоб не зайти у кiмнату покiйної Марусi.
За ним пiшла Горпина. I тут було все по-давньому, навiть такi самi квiтки
стояли у горнятках на вiкнi.
- Спасибi, сестро, що заховала тут усе по-давньому, велике спасибi...
Дивишся, так тобi здається, що те все дiялось лише вчора, що от-от
вiдчиняться дверi i увiйде покiйниця така, якою вона була за життя...
- Хiба ж я менше Марусю любила, як ви всi. Вона менi з думки не
сходить... От так зайду сюди на часок, посиджу, та усе нагадаю. Маруся
була моєю подругою, i мiж нами не було нiчого тайного.
Пiшов вiдтак у садочок, у пасiку, згадав старого Ониська, а опiсля став
у великiй задумi проходжуватись по садку, по тих стежках, куди проходжавсь
з любою дiвчиною. Нагадав i препоганого Срулька i жалував, чому вiн його
тодi не роздавив, мов жабу. Усе з його причини сталося. Та хто це мiг
вiдгадати?
Посумувавши так довгенько, вернув у хату, де Горпина частувала сотника.
Остап вийшов до челядi, що пiд розлогою грушею обiдала. Горпина
оповiдала сотниковi, як вони живуть, що за той час у селi сталося, хто
вмер, а кому вродилась дитина.
Вернув потiм Остап у хату. Вiн знову розказував сотниковi за свої
господарськi турботи, начеб гостевi, як своєму господаревi, здавав iз
усього звiт.
Сагайдачний пiзнав зараз, що Остап, хоч козацька дитина, бiльш пристає
душею до хлiборобства. Але таких треба Українi теж.
Поживившись, пiшли обидва на кладовище. Воно лежало при старiй
дерев'янiй церковцi, докруги окопане ровом, над котрим росли старi розлогi
липи та берези. З-помiж високої пожовклої вiд сонця трави стирчали на
могилках низькi хрестики. На липах та квiтах серед трави бринiли мухи, в
травi вiдзивались цвiркуни. Сонце дуже пригрiвало. Видно було, як у
променях сонця дрижало повiтря.
Обидвi могилки стояли бiля себе з низькими кам'яними хрестами. Були
рiвно обгорненi та обсадженi зеленим барвiнком i такими самими квiтами, як
тi, що росли пiд вiкном у Марусi. У головах Марусi росла червона калина.
- Оце Марусина могилка, - каже Чепiль. Сагайдачний припав до неї лицем
i став сердечне плакати, потiм пiдвiвся навколiшки i довго молився. Опiсля
присiв на бережку могилки i важко задумався.
Здається, що був би так пересидiв цiлу нiч, аж Чепiль узяв його за
плече.
- Годi, Петре! Пора нам вертатися. Смутком вмерлого не воскресиш, та
лише бiднiй душi муку завдаєш. Вона з того дуже сумує. Ходiмо.
Сагайдачний начеб зi сну прокинувся. Потер чоло рукою, поцiлував ще раз
могилку i зiрвав собi кiлька квiток, якi сховав за пазуху. Вертаючи до
хутора, не говорили до себе нiчого. Сонце вже зайшло. З пасовиська вертав
у село товар, розлягались по тихому селi спiви дiтвори, що з товаром
верталася додому.
Горпина ждала гостей з вечерею. Жiнки ладили пiд грушею для челядi
вечеряти. Остапа ще не було в хатi. Вiн кiнчив завершувати стiжок з
хлiбом. Увiйшов у хату, цiлий зiпрiлий сiв на лавi i став оповiдати гостям
про свої господарськi справи:
- Слава Богу, довелось звести цiлий стiжок хлiба, на якому не було нi
каплi дощу, i треба було його зараз завершити, бо, може, схоче дощ iти, то
б увесь стiжок пропав...
По вечерi каже Горпина:
- Мої любi гостi спати будуть на своїх мiсцях. Пан сотник у свiтлицi, а
пан Конашевич хiба найлюбiше в Марусинiй кiмнатцi, там, де вона його,
недужого, доглядала. Вже все приладжене як слiд.
Сагайдачний пiшов зараз сюди, став навколiшки перед iконою, що висiла
над постелею, i гаряче молився за її душу...
Надворi заходила пречудна українська лiтня нiч. З садка заносило
пахощами у вiдчинене вiкно. Щебетання птицi замовкло. Десь здалека, з
болота, доходив жаб'ячий хор. У селi десь заричала корова, заблеяла вiвця.
Iнколи загавкала собака, так, вiднехочу, лише для свого собачого
обов'язку. Там знову чути було дiвочу пiсню десь iз садочка...
Сагайдачний виглянув крiзь вiкно на свiт божий. Блакитне небо вкрилось
рясними зорями, що виринали одна по однiй...
Вiн роздягся i лiг у постелю. Вiкно оставив незачинене. Хоч був
утомлений, не мiг заснути, був дуже зворушений усiм тим, що сьогоднi
пережив. В головi перебiгали роєм рiзнi думки, рiзнi спогади з недавнього
минулого.
На небi зiйшов ясний мiсяць. Сагайдачний помiтив, як увесь садок
вiдразу засiяв срiбним сяйвом.
Сагайдачний заплющив очi i силувався заснути пiд ритмiчний голос
цвiркуна, що вiдзивався з-пiд пiчки
У хатi стало щораз бiльше яснiти, начеб у хату сонце засвiтило.
Сагайдачний побачив яснiсть мимо заплющених очей. Вiдкрив очi i знову їх
заплющив, бо яснiсть разила його зiр. Робив так кiлька разiв, поки око до
цього свiтла не привикло. Та зараз побачив щось таке, вiд чого серце
перестало битись, i кров у жилах мимоволi застигла.
Бiля дверей стояла Маруся, окружена яснiстю, наче на образку. Вона була
одягнена так, як її у домовину нарядили, про що Горпина йому розказувала.
Гарно заплетена коса звисала гадюкою на її високих грудях, на мережанiй
сорочцi. На головi вiночок iз зеленого барвiнку, на шиї коралi з золотим
хрестиком. На нiй зелений оксамитний байбарак, обшитий золотими тасьмами
та вишивками. Червона, мов кров, спiдниця i шовкова мережана запаска, її
стрункий стан оперiзував шовковий пояс, а за ним заткнена гарна бiленька,
мов снiг, хустина...
Сагайдачний лежав, мов задеревiлий. Вiд привиду не мiг очей вiдвести.
Хотiв пiднести руку, щоб заслонити очi, та не мiг рукою рушити. Рука була
важка, начеб хто у жили олова наклав...
Маруся зближалась поволi до постелi з ангельською усмiшкою i поклала
свою м'ягеньку, мов оксамит, руку на його гаряче чоло. Вона заговорила
нiжно, наче мати до малої дитини.
- Чого ти, Петрусю, так налякався? Хiба не пiзнаєш своєї Марусi? Мiй
любий, єдиний, геть жах, геть смуток! З далекого свiту приходжу до тебе,
щоб з тобою поговорити, розважити тебе, повеселити...
Вона стояла бiля постелi так, як колись, коли вiн перший раз у своїй
немочi вiдкрив очi i питав: "Чи ти ангел, чи дiвчина?"
Вiд тих м'яких, нiжних слiв вiдразу заспокоївся. Серце билось
правильно, жах минувся, i яснiсть Марусиного лиця вже не разила очей, не
ослiплювала, i вiн мiг тепер в її лице дивитись.
- Давно я бажала до тебе навiдатись та уговорити тебе, щоб так дуже за
мною не побивався. Ось якраз трапилась нагода стрiнути тебе у сiй самiй
кiмнатцi, де ти мене перший раз побачив... Правда, Петрусю?
- Правда, моя Марусенько єдина. Та скажи менi, як тобi живеться на
тамтiм свiтi?
- Не скажу тобi сього, бо не зрозумiєш. Розум живої людини заслабий,
щоб з'ясувати собi, як живуть на тому свiтi угодники божi. Знай тiльки, що
я щаслива. Я щаслива таким щастям, якого люде на землi не знають. Живемо з
матiр'ю разом та вас дожидаємо. Наш тато прийде до нас ранiше, на тебе
треба буде довше пiдождати. Та се "довше" значить лише по вашому розумовi,
бо на тiм свiтi немає нi "довше", нi "ранiше". Ми не мiримо часу, бо у нас
одна вiчнiсть...
Я тебе, мiй Петрусю, заєдно бачу, хоч не вiдчуваю твоїх турбот, бо для
нас незрозумiле те горе, яке люде на землi терплять. Лише моя любов до
тебе не припинилась через мою смерть. Коли моя душа вiд тiла вiдлучалась,
ти тодi у Києвi на панських покоях побував. Ти гарно там вiвся, мiй любий,
i я дуже з сього радiла. Я бачила, як ти з Києва утiкав, бачила твою
роботу на Запорожжi, бачила тебе у походi на Варну. Ти гарних дiл доконав,
стiльки хрещеного люду з неволi визволив. Я бачила, як їх молитви, їх
благословення йшли, мов дим Авлевої жертви, прямiсiнько до господа Бога. А
вже найкраще твоє дiло - то з тим потурнаком, що ти його, грiшного, не дав
зараз вбити, а до покаяння привiв. Я бачила, як його ангел-хранитель з
яснiючим вiд радостi лицем линув до Господа звiстити, що такий великий
грiшник покаявся. Так воно у нас, Петре, водиться. Лише добрими дiлами
можна собi на небо заслужити. Й мене лиш те завело мiж божих угодникiв, що
я за мого короткого життя успiла доброго зробити. Сi бiднi, немiчнi
бабусi, сi старцi, котрим я страву носила, вони вимолили для мене небо.
Я всi твої задушевнi думки знаю. Ти вибрав собi пряму i добру дорогу.
Твої замисли по бiльшiй частi сповняться. Ти поставиш козацтво, так, як
воно ще нiколи не було. Воно пiд твоєю рукою стане могутнє i сильне, i
вороги боятись його будуть. При твоїй помочi наша церква пiднесеться з
упадку, в якому вона тепер. Ти поможеш нашому народовi пiднести голову,
але Польщi ти не переможеш. Тобi припало на долю добути вiд неї лише
розумом дуже багато, чого тепер Польща не хоче дати. З того, що ти вiд
Польщi розумом здобудеш, скористає твiй наслiдник у гетьманствi. Вiн
розiб'є Польщу тими засобами, якi ти придбаєш, розiб'є її так, що вона
втратить силу i нiколи бiльше не пiднесеться.
- Хто ж буде мiй наслiдник?
- Ти його не знаєш, хоч вiн вже живе. То я тобi його зараз покажу.
Покажу тобi дещо з того, що вiн робитиме. Ходи зi мною... Ходи зi мною...
Маруся взяла його за руку, i вiн устав. Десь вiдразу дiлась його
сонливiсть i утома. Почував себе тепер легким, мов перце. Маруся повела
його у садок.
- Пам'ятаєш, як ми тудою походжали?
- Сього я нiколи не забуду.
- Тепер ходiмо далi, - вона держала його за руку.
Вiн зауважив, що пiдносяться легенько вгору, все вище i вище. А далi
пiднеслись вище дерев, а за хвилю цiле село, осяяне ясним свiтлом мiсяця,
було пiд ними. Неслись у далекий, тихий, чистий простiр. Вiн не почував
жодного страху, що так далеко вiд землi вiдстав. Йому було на душi так
легко, так весело, як ще нiколи досi. Розумiв, що його душа вiдстала вiд
тiла так, як коли людина вмре. Вони все держались за руки...
- Бачиш оцю довгу срiбну ленту, що так гадюкою по землi в'ється?
- Се, либонь, Днiпро.
- Так, Днiпро-Словутиця, дивись добре, зараз i його острови побачиш, i
твою дорогу Сiч-матiр...
Вiн побачив, що на землi стояв ясний день, хоч сонця нiде не було
видно.
Побачив справдi i Сiч, а там стiльки народу, мов мурашок. А далi усi
згуртувались у купу, либонь, на велику раду зiбрались. Якийсь кремезний
козак стояв усерединi збору i говорив, а козацтво пiдкидало вгору шапками.
- Що воно там робиться, Марусю?
- Там йде велика рада над тим, як на ляха стати та прогнати їх з
України з усiма єзуїтами та жидами... А сей, що насерединi стоїть, то саме
твiй наслiдник, про якого я тобi говорила. Там пiдсувається вiкова хвиля.
Там збирається чорна хмара, з якої вдарить грiм, вiд котрого Польща
затруситься у своїх основах. Вона не перестане труситись i хитатись, поки
не впаде. А тут що ти бачиш?
Сiч пропала йому з очей, i вiн тепер бачив широкий степ, по якому йшло
вiйсько. Днiпро було видно i далi. Далi Днiпром плили з вiйськом байдаки.
Iз берега хтось до них промовляє, вони виходять на берег i братаються з
вiйськом, що йшло степом.
- Се, бачиш, ляхи послали українцiв, мов освоєних вовкiв, щоб своїх
братiв-запорожцiв на куски шматували. Та се не повелось. Твiй наслiдник
перемовив їх, i вони з'єднались на спiльного ворога. А тепер що ти бачиш,
Петре?
- Козацьке вiйсько до бою ладиться. Гарно стають, видно, що неабиякий
ватажок їм отаманує... Так, то люблю, - говорив врадований Сагайдачний. -
А се що, тi багатi шатра, коляски i тi гарнi панськi конi? А тих людей, то
й не злiчиш...
- То панська шляхта на козакiв зiбралась. Самi ясновельможнi пани з
своїми багатствами та двiрнею...
У тiй хвилi Сагайдачний затремтiв.
- Я боюся за козацьке вiйсько, - каже. - Он там орда стоїть, як вона
хитро зачаїлась, мов хижак, щоб на добичу кинутись. Тодi i ляхи їм
поможуть. Чи не можна би, Марусенько, козакiв остерегти перед небезпекою?
- просив своєї товаришки.
- Не турбуйсь, тепер орда в злуцi з козаками, вони з козацтвом
змовились i у свiй час кинуться разом на ляхiв.
- Хто? Татарин у союзi з козаками? Як се можливо?
- Чого ж так чудуєшся? Хiба ти не сказав польським комiсарам на Сiчi те
саме?
- Я так казав, щоб їх налякати, але се неможливе.
- А воно так справдi буде. Але ся приязнь не буде щира. Вони опiсля
зрадять козакiв i з ляхами получаться, та се буде не зараз...
- Де ж се все робиться?
- Не знаєш того мiсця? А що там бачиш?
- Якiсь води кров'ю плинуть...
- Се мiсце звуть Жовтi Води, а зараз вони почервонiють вiд вражої
кровi. Задержимось тут i побачимо бiй.
Сагайдачний бачив усi рухи вiйська, бачив, як козаки з татарами громили
ляхiв, як потiм в'язали панiв у пута i вiдвозили, як забирали панську
здобичу.
Та образ пропав вiдразу, начеб його хто здмухнув. Нiчого не було видно,
хiба степ широкий.
- А чи той мiй наслiдник у козацтвi визволить усю Україну з польського
ярма? Чи стане за ним увесь український народ?
- Народ послухає справдi його голосу, стане за ним, та так довго
стоятиме, поки вiн з народом буде. Вiн щира людина, та не одне прогавить,
а з сього вийде таке лихо, що аж страшно подумати... Опiсля, може би, вiн
i поставив Україну самостiйно, та вiн завчасно минеться. Його вороги
отруять... Польщу вiн повалить, вона вже нiколи не буде тим, що тепер є.
Але самостiйностi Українi вiн не виборе, i на це треба буде ще довго
ждати...
- Боже мiй, як би менi хотiлось остерегти його, та, либонь, я й знати
його не буду...
- Ти його пiзнаєш. Вiн пiд твоєю булавою служити буде, та ти його не
остережеш i нiчого не вдiєш, бо того, що провидiння боже для України
призначило, жоден чоловiк не перемiнить. Та ти знай i запам'ятай собi, що
Україна не загине, хоч як її вороги угнiтати будуть. Натепер буде з тебе
сього, що ти бачив. Не дивись на дуже далеку мету, бо ти сього робити не
будеш. На Польщу ти не добувай шаблi, бо не встоїш, i славу свою
запропастиш, i козацтво пропаде. Вихiснуй своїм розумом кожну скрутну
годину Польщi, а багато вiд неї видреш... Вертаймося в село, бо й менi
пора до себе вертатися...
Завернули в село.
- На розставаннi ще тобi одне скажу, - не побивайся за мною нi ти, нi
тато. Я щаслива, i на землi не було б менi так добре. Тепер прощавай, мiй
вибраний козаче. Ступай сею дорогою, на яку ступив, а певно зайдеш там, де
я тепер. Прощай!
Вона пустила руку Сагайдачного, i вiн став на землi. Хотiв її ще раз
пiймати за руку, та вона пiдiйшла вже високо. Вiн бачив, як вона звернена
була ангельсько-яснiючим лицем, поки не зникла з очей. На тiм мiсцi
осталась ще яснiсть, яка щораз погасала.
- Марусю! - скрикнув Сагайдачний i вiд свого власного голосу прокинувся
зi сну. Його обливав гарячий пiт, i серце дуже билося. Якраз свiтив йому
мiсяць i вiчi своїм бiляво-мертвецьким лицем. За вiкном було тихо, мов у
могилi. За пiчкою цвiрiнькав свою одноманiтну пiсеньку цвiркун. Над
постелею по стiнi трiпотiла крильцями якась велика нетля... - Свят
господи! - хрестився Сагайдачний. - Оце був сон...
Вiн став нагадуватися, що в тiм чарiвнiм снi чув i бачив. Переповiдаючи
це в пам'ятi, запам'ятовував собi кожну подробицю.
- Такий вiщий сон, певно, вiд Бога. Марусина душа таки була бiля мене.
Марусi подякувати за те треба, що я почув i побачив.
Вiн устав зараз i одягнувся. Узяв свiй короткий кинджал на всякий
припадок i перелiз вiкном у садок. Усе тут побачив, що недавно бачив у
снi. Великий мiсяць мертвецько-блiдим лицем освiтлював садок i виписував
дивогляднi образи тiнями дерев i кущiв. Десь у дуплi верби вiдзивалась
сова, а решта - мертвецька тишина.
Сагайдачний перелiз огорожу i пiшов прямо на кладовище. Попрямував до
могили Марусi. Тут було тихо, мов у домовинi. Вiн не прочував жодного
страху. Прикляк бiля могилки, заложив руки, як до молитви, i говорив
стиха:
- Марусенько, дiвчино моя єдина! Я гадав, що з твоєю смертю
розстанемось навiки. Та сей чудовий, чарiвний сон навчив мене, що ми
нiколи не розлучимось. Я гадав, що ти лише за життя будеш менi провiдною
зiркою, а то бачу, що ти останеш нею до кончини мого земного життя.
Послухаюся тебе, мов дитина, пiду вибраною дорогою до слави, на хосен
своєї церкви i українського народу. Коли я пiд твоєю опiкою, то я певний,
що не заблукаюсь. Велика тобi дяка вiд мене, що до мене з'явилася та
вiдкрила менi таке, чого я не знав. Нiчого менi плакати за тобою, коли ти
щаслива. Тепер менi ясно стало, що усе на свiтi марниця, суєта, а наша
мета по тiм боцi у горнiм Єрусалимi. Ми тут мiзернi подорожнi-слiпцi. Та я
почуваю себе щасливим, що менi Бог послав таку провiдницю, як моя
агельська Маруся. Вiчна тобi пам'ять, моя незабута...
Вiн устав. Почував себе веселим i бадьорим. Узяв грудку землi i
пов'язав у хустину. Вернувся тiєю самою дорогою додому i зараз крiпко
заснув...



VII

- Хiба, батьку, вертаймося на Сiч, - говорив уранцi Сагайдачний до
Чепеля. - Я вже усе зробив, по що сюди приїхав, а там жде мене велика
праця.
Чепiль зараз завважив у Петра велику перемiну вiд вчорашнього дня i не
мiг з дива вийти, що з ним за одну нiч сталося. Вчора ходив сумний, як
хмара, плакав, а сьогоднi вiн веселий, начеб на весiлля ладився.
Сагайдачний повiв старого у садочок i розповiв йому свiй сон. Старий
слухав уважно, похитав головою i каже:
- Ти щасливий, бо менi такий сон не присниться. Та коли тобi Маруся
сказала, що живе з мамою, то i моя небога живе мiж угодниками божими. Коли
так, то i менi не слiд побиватись за нею, бо менi ближче до них, як тобi.
Менi би лише мої грiхи спокутувати поки ще час.
- Якi там грiхи за вами, тату! Усi ми грiшнi, та воно прощається, коли
вони добрими вчинками рiвноважаться...
Чепiль начеб не чув тих слiв...
- Я знаю, що роблю. Менi дорога у монастир вiку доживати...
- Тату! Далебi, що грiх вам таке говорити. На монастир для вас ще пора.
Ви чоловiк дiл. У монастирi не буде з вас нiякого пожитку, бо в ченцi вас
не пострижуть, а сидiти там i дармо хлiб їсти, то грiх. Ми, тату, ще не в
один похiд пiдемо, бусурмена погромимо та християнський народ з неволi
освободимо. Такими вчинками легше собi на царство небесне заслужити, як
молитвами та постами. Ми тепер ось що зробимо: вiдслужимо панахиду за
покiйницями, справимо поминки, пiдемо ще раз на могилки та й у дорогу,
тату, до лицарського дiла...
Побули ще на хуторi два днi. Вони ходили по селу, вiдвiдували знайомих.
Бондаренки радi були гостям з цiлого серця.
Як вони вiд'їздили, то сливе не все село їх супроводжало добрим словом
i благословенням.
Сагайдачному не сходив з ума той чарiвний сон. Вiн мав святе
переконання, що покiйниця справдi до нього приходила з того свiту, щоб
впевнити його, що вiн ступає по добрiй дорозi, яку собi вибрав. Отож йому
треба органiзувати козацьке вiйсько, бити невiрних i дратувати на Польщу,
поки вона не присмирнiє. До тої точки його дiяльностi було все одобрене. А
далi не можна йому йти до того, що у своїй душi лелiяв. З Польщею йому
воювати не можна. З нею треба хитрити i торгуватися, видирати у неї в
скрутних хвилях по шматковi те, що вiн хотiв вiдразу здобути шаблею...
Саме Запорожжя багато вiйська не зможе вдержати. Треба його творити на
Українi в таку хвилю, коли Польща буде змушена козакiв на помiч кликати i
за реєстр забуде. А коли на Українi стане козацьке вiйсько, тодi i пани
матимуть морес i поступляться.
Так думав Сагайдачний, вертаючи на Сiч.
Зараз обмiркував усi потреби до великого походу на Крим, аж до Кафи, i
взявся палко за приготування, не кажучи нiкому з старшин. З одним Iскрою
та Марком вiн частенько радився, замкнувшись у своїм домику на ключ.
Обмiркували дiло так, що у Кафу треба йти i морем, i сушею. Кафу треба
брати з двох бокiв. А коли б одне не повелося, то остане друге, а коли
обом походам поталанить, то так i краще. Сагайдачний був цього певний, що
його виберуть наказним у тiм походi. Вiн той вибiр прийме, бо вiн почуває
в собi силу, що це дiло переведе славно. Коли б до того прийшло, то вiн
пошле на море Iскру, бо це мистець до морського походу.
Кому припало би тяжче завдання? Морем то вже козаки не раз плили,
нападали на Синоп, Трапезонт, Козлiв. Бiльша штука буде перебитись через
Крим, через те татарське муравлисько аж на другий кiнець.
Пiсля цього плану треба було i приготуватись. Вишколити кiнне i пiше
вiйсько, гармату приладити, вишколити плазунiв, могильникiв, приладити
багато таборових возiв, приладити човни i бервена до ставлення походових
мостiв через рiки, набудувати великих байдакiв, приладити багато мунiцiй,
харчiв i пашi. В Криму не можна буде за пашею розбiгатися, треба мати все
своє.
Велись запопадливi приготування через цiлу осiнь i зиму.
Козаки не могли вiдгадати, кудою пiде похiд. Ладять байдаки -
значиться, пiдуть на море. Ладять кiнноту i вози таборовi - значиться,
похiд суходолом. Буде два походи: на туркiв - морем, на Польщу - сушею.
Наспiла весна. Сагайдачний сказав тодi сiчовiй старшинi, що треба
зробити. Похiд на Крим можливий ранньою весною, поки трава зелена. Опiсля
татари можуть запалити степ, а це було б дуже небезпечно.
Рада старшин прийняла думку Сагайдачного. Козацтву треба дати роботу, а
то чого доброго стане кипiти, потворяться партiї, i може прийти до якогось
нерозважного кроку.
Кошовий скликав велику раду i тут був проголошений похiд на Кафу.
- Чому не на ляхiв? - питали козаки.
Сагайдачний пояснив дiло так:
- Як знаєте, панове товариство, я минулого року ходив з ляхами у Крим,
аж у Кафу. Ви знаєте, що Кафа - то головна торговиця хрещеними
невольниками. Я до усього гаразд придивився. В менi кров застигає на сам
спогад. Я дививсь на страшнi муки тих бiдних людей i я заприсяг собi на
Євангелiє, що не спочину, поки не намовлю вас, товаришi, до того, що
козацтво доброхiть зiрветься, розiб'є, розтрощить те турецьке пекло i
освободить нещасних мученикiв. За се усi матимемо велику ласку у
милосердного Бога... I я обiцював собi, що коли б козацтво не послухало
мого розпачливого голосу i не пiшло на се лицарське велике дiло, то я
кидаю все, i йду в монастир, та в ченцi пострижуся. Коли б я сього святого
обiту не мiг сповнити, так я присвячу Господовi моє цiле життя. Пригадую
вам, що в Кафi таке велике багатство, стiльки всього добра, що коли його
здобудемо, то кожний з вас у золотi ходити буде. Тепер ви вирiшуйте! Як я
вам не потрiбний тут, то скажiть, що не пiдете, най надягну чернечу рясу.
- Не може так бути. Ти козацтву потрiбний, а за монастир i не говори,
бо се нiсенiтниця, - каже один запорожець.
- Але все ж таки, товаришi, коли б я мав обiту не додержати, то краще
для мене спасiння душi, чим козацька слава...
- Та чого репетуєш? - говорив другий. - Нiхто тобi козацької слави не
вiдбирає...
- Панове, говорiмо прямо, без викрутасiв та вихилясiв: согласнi йти на
Кафу чи нi?
- Согласнi, гаразд, нам усе одне воювати з ким-небудь. Коли б лише
козацтво не залежувалося та даремно хлiба не їло.
- Коли согласнi, - говорив кошовий, - так давайте зараз вибирати на
наказного.
- Сагайдачний буде наказним, нiхто другий. Вiн неабиякий ватажок, а
тепер ще й дорогу у Кафу роздивився.
Сагайдачний кланявся i дякував товариству за честь. Йому подали булаву.
Тодi вiн зняв шапку, обернувся на церкву i говорив сильним, високим
голосом:
- Присягаю господовi i святiй Покровi, що не спочину, поки не виконаю
обiту, зложеного Богу, поки не розiб'ю орди, не зруйную Кафу, не освободжу
невольникiв або ляжу головою... Так менi, господи Боже, поможи!
- Амiнь! - гукнули козаки в один голос. - Ми всi те саме присягаємо.
Сагайдачний говорив далi:
- Коли менi припала велика честь отаманувати над славним Запорозьким
низовим вiйськом, то я вiдповiдаю за вас всiх, хто пiде зi мною у той
похiд. А коли так, то вимагаю вiд вас послуху моїм приказам. Я готовий за
кожного з вас покласти голову, але того самого жадаю вiд вас усiх.
- Ми радi тебе слухати, мов рiдного батька...
- Панове товариство! Пiдемо на Кафу двома шляхами. Я поведу вiйсько
прямо на Перекоп, через Крим, а Iван Iскра пiде на байдаках морем...
- Гаразд, ми згоднi.
- Моїм обозним ставлю Марка Жмайла, полковниками наставляю Чепеля,
Струка, Вичосу i Бодака. Вони хай мiркують, кого у своїх сотнях сотниками
понаставляти. У походах так повинно бути, що товариство вибирає собi
наказного старшину, а решту порядкує вiн сам.
- Згода!
Рада скiнчилася, стали розходитися.
Сагайдачний прикликав свою старшину в кошову канцелярiю i тут довго
радили.
До походу вже було все приготовлене. Зараз на другий день стали
перевозити похiдний табiр на берег Днiпра. Перевезено вози, нагруженi
усякими припасами, гармати, конi. На березi Днiпра обозний Жмайло
порядкував. Рiвночасно зносили припаси на байдаки, призначенi до морського
походу.
Робота протяглась цiлий тиждень. Сагайдачний узяв з собою десять тисяч
добiрного вишколеного вiйська. Перший раз мав нагоду бути отаманом великої
сили...
Вiн був гордий з того, що то була його органiзацiя, його вишкiл. Вiн
знав, що цi люде мають до нього повне довiр'я i пiдуть за ним в огонь, у
саме пекло. Вiн знав, що коли вiйсько вiрить своєму отамановi, то це
значить, половина побiди... Тепер була цiла штука в тому, щоб цю
органiзацiю удержати в найтяжчiй хвилi, вдержати вiйсько в залiзнiй руцi.
Того пильнував вiн дуже. Про все мусив знати, нiчого без його волi не
могло зробитися. До нього приходили безвпинно розсильнi козаки i вiдходили
з твердими приказами, яких не вiльно було не виконати.
Як вже все було готове i до походу уставлене, Сагайдачний зiбрав усю
старшину i пiшов у церкву.
- Зачинаймо, товаришi, з Богом, то Бог буде нам благословити.
По молебнi переплили на берег. Сагайдачному привiв Антошко гарного
турецького коня. Вiн об'їздив з старшиною установленi в порядку полки,
його вiтали окликами:
- Слава Сагайдачному! Здоров будь, батьку отамане!
На сiчовi вали вийшли всi, що остались у Сiчi. Сiчовий пiп у ризах
благословив вiйсько хрестом. На валах заревiли гармати. Сагайдачний дав
знак булавою i похiд рушив з мiсця. Рiвночасно на байдаках вдарили
веслами.
А в цю мить на березi i на байдаках залунала козацька пiсня, забринiла
бандура.
Сагайдачний, окружений своєю старшиною i розсильними козаками, рушив
посерединi свого вiйська...



VIII

Кожного вечора, як ставали на нiчлiг, порядкувався возовий табiр.
Возами окружали цiлий обоз, розставляли чати на вiддаль рушничного стрiлу,
запалювали огнi довкруги табору, щоб хто небажаний вночi пiд табiр не
пiдкрався. У цьому порядкуваннi вiйсько мало таку вправу, що в кожну хвилю
на слово команди похiд припинявся, миттю заточували вози у чотирикутник, а
всередину ставало вiйсько i конi. Вночi нiкому не було вiльно з табору без
дозволу старшини виходити.
Сагайдачний показався у походi дуже строгим отаманом. Карав
погрiшившихся без пощади. Зараз на першому нiчлiзi приказав кiлькох
розстрiляти за те, що на сторожi позасипали. Одного розстрiляв за те, що
впився. Повага Сагайдачного мiж козацтвом була така велика, що нiхто не
поважився ремствувати за такий строгий присуд.
Вимагаючи вiд других послуху, вiн був i для себе дуже строгим. Не
вимагав для себе нiчого бiльше, як стiльки, що дiставав звичайний козак.
Спав на возi, як i другi. Їв посполу з другими, спав дуже мало, а вночi
вставав i пильнував, чи сторожнi на своєму мiсцi, чи огнi позапалюванi.
Через цю суворiсть була у вiйську карнiсть, послух, i усе йшло, мов у
годиннику.
Першою перешкодою, яку стрiнув Сагайдачний, то був Перекоп -
по-татарськи Аркапу - Золотi ворота у Крим. Вiн лежав на тiй шийцi, що
веде з материка на Кримський пiвострiв. Значення його для оборони Криму
розумiли добре татари. Татарський хан Менглi-Гiрей ще в п'ятнадцятiм
столiттi побудував тут оборонну позицiю. Уся та шийка не мала одної милi
ширини. До цього було тут близько тридцяти озерцiв з солоною водою. Такий
вузький шматок землi, ослонений по кiнцях морем, не було важко оборонити,
а знову не легке було дiло його перейти.
Та, не зважаючи на те, козаки не раз здобували Перекоп i робили татарам
бешкет. Забiгали в Крим, та не далеко. Перший Сагайдачний пiдняв велику
думку перейти збройною рукою через увесь Крим i вдарити у найболючiше
мiсце турецької iмперiї.
До Перекопу зближалися козаки пiд нiч. Перекопський мурза довiдався
заздалегiдь вiд утiкачiв, якi гостi приходять до нього. Вiн збирав сили,
якi мiг, i ладився до завзятого опору.
Сагайдачний, ставши табором по цiм боцi Перекопу, послав уночi кiнноту
перекрастися на той бiк. Кiнноту повiв старий Чепiль. За ним пiшло теж
трохи пiшого вiйська. Вони перекрадалися боком понад море. Мурза, котрому
про це звiстили, приказав їх не чiпати: "Хай iдуть собi на загибель. То,
певно, звичайний загiн козацький, котрий тут замкнемо i виб'ємо".
Мурза затирав з радостi руки, що так козакiв загнав у матню, а тим
часом, коли мурза ладився вдарити на Чепеля з ранньою зорею, вдарив
Сагайдачний цiлим своїм вiйськом на Перекоп з пiвночi. Тут було мало
вiйська.
Козаки вийшли iз табору i дерлись на вали. Татари дуже збентежились.
Треба було частину сил обернути на пiвнiч, та заки це сталося, Сагайдачний
перейшов окопи i вдерся в город. Тодi Чепiль рушив зi своєю кiннотою.
Кiннота окружила довкруги город з пiвдня, щоб переймати втiкачiв.
Полковник Струк з своїми пiхотинцями зiйшовся в городi з Сагайдачним.
Козаки ганялись по городу i рiзали татар, кого попало. Знатнiших пiймали i
вели перед Сагайдачного, що стояв з старшиною на базарi. Мiж впiйманими
був i мурза. Його витягли козаки з льоху, куди вiн сховався.
Як його привели перед Сагайдачного, то дрижав усiм тiлом, аж смiшно
було Сагайдачному на нього дивитись, коли нагадав цього коротенького
товстяка, що йому вибивав поклони i давав бакшишу.
- Слухай, мурзо, - говорив Сагайдачний через товмача, - чи ти пам'ятаєш
тих польських шляхтичiв, що минулого року били тобi чолом, як iшли з
окупом до Кафи?
Мурза витрiщив на нього наляканi очi, начеб не розумiв, що до нього
говориться.
- Чи ти оглух? Не бiйсь, не з'їм тебе. Придивись менi добре, бо i я був
мiж ними.
- Я приймав їх достойно, як другiв, - залепетав мурза.
- Не в тiм дiло... Я питаю, чи ти мене пiзнаєш?
- Пiзнаю вашу свiтлiсть, - каже мурза вже смiливiше, i вдарив перед
Сагайдачним глибокий поклiн, аж до землi.
- Стiй i слухай, що тобi скажу. Тодi ти бажав собi, щоб тобi привели
того козацького шайтана, Сагайдачного. Ти обiцяв навiть заплатити за се
великi грошi, вже не тямлю скiльки... та ми за цiну не будемо торгуватися.
Козаки стали страшно смiятися.
- Отож бачиш, мiй голубе, що то я обiцяв тобi привести живого
Сагайдачного, i от я, хоч невiрний гiявр, додержую слова, бо Сагайдачний -
то я сам. Коли не вiриш, то i забожусь на Євангелiє, що я - Сагайдачний.
Тепер мурза ще гiрше налякався, дивлячись на Сагайдачного, начеб
справдi шайтана побачив. Вiн чував, що Сагайдачний нiкого не щадить, i
прочував свою смерть та ще на муках. Вiн впав лицем до землi, пiдповз до
нiг Сагайдачного i хотiв йому цiлувати ноги. Вiн лепетав:
- Ти - свiтло моїх очей, я твiй раб, пощади мене, я дам окуп, який
захочеш. Пощади! О Аллах, Аллах! Рятуй мене, змягчи серце мого пана i
повелителя...
- Я знаю, що ти би сього зi мною не зробив, ти був би помучив
Сагайдачного, себто мене, i послав у кайданах до хана. Не трудись, я сам
там йду з цiлим вiйськом, а ти, будь ласка, сiдай на коня i бiжи до твого
хана, поклонись йому вiд Сагайдачного i скажи, що я з усiєю силою йду до
нього в гостi, щоб заздалегiдь приладився достойно нас прийняти. Встань!
Тобi зараз дадуть коня... Тiльки знай, що коли б ти сього не послухав, то,
пiймавши тебе вдруге, прикажу на кiл застромити.
Мурза, почувши це, не хотiв собi вiрити. Вiн думав, що Сагайдачний
прикаже його зараз повiсити або кiньми розiрвати, а ось вiн його
помилував. Коли б лише з-помiж козакiв вирватись, тодi вiн безпечний. Вiн
не дурний, щоб хановi на очi показуватися, бо, певне, не мине його ганебна
смерть, за те що так дав пiдiйтись козакам, але вiн пошле кого iншого до
хана звiстити, що козаки йдуть на Бахчисарай з великим вiйськом та що
Перекоп вже зайнятий.
Мурза кланявся на всi боки, дякував, поки не доп'яв коня. Один
посильний козак перевiв його помiж вiйськом.
У цю хвилю надiйшла козацька чета з партiєю татарських бранцiв, самих
знатних татар. Та мiж ними був один обiдраний дiдок з пов'язаною головою.
Вiн знав трохи по-українськи, i вiд козакiв довiдався, що ватажок
Сагайдачний те саме, що Конашевич. Тодi дiдок став тiшитись та лебедiв,
благав козакiв, щоб його повели перед отамана, бо вони добре знайомi, i
вiн має отамановi дещо дуже важного сказати. Козаки вволили його волю i
враз з пiйманими багачами повели перед отамана.
Як став перед Сагайдачним, випередивши усiх, Сагайдачний став до нього
придивлятись i зараз пiзнав Ахмета.
- Здоров будь, Ахмете. Ти, добрий Ахмете, мiй друже. - Сагайдачний
подав йому руку на привiтання. - Коли ти досi живий, то вже нiчого тобi не
станеться.
Ахмет став плакати:
- Ахмет бiдний, усе втратив. Моя убога хата згорiла, нiчого не маю, а
моя бiдна жiнка з дiтьми ховається у льоху пiд клунею... Може, вже
подушились вiд диму. Мене ранили в голову, та се нiчого: коли б лиш тих
моїх бiдних зберiг Аллах...
- Ми зараз твоє дiло поладнаємо. Напиши, писарю, йому цидулку, що вiн
остається пiд моєю рукою i нiхто не смiє чiпати нi його, нi його рiднi.
Знайте, товаришi, що сей добросердий чоловiк врятував менi i цiлiй сотнi
товаришiв над Iнгульцем життя. Коли б не вiн, не був би я тут сьогоднi з
вами. Ось тобi нагорода, Ахмете. За се поставиш собi нову хату, кращу, як
була твоя. - Сагайдачний подав татариновi гаманець з червiнцями i стиснув
йому руку на прощання. - Прощай, дiду, та не згадуй лихим словом. Може,
коли ще стрiнемось. А то письмо бережи добре. З ним можеш мандрувати по
усьому Запорожжi. Тобi волос з голови не впаде, бо це письмо я дав тобi.
Ахмет подякував Сагайдачному i побiг рятувати свою сiм'ю.
- Нечувана рiч, - говорив один старшина. - Щоб мiж бусурменами такi
люде водилися.
За той час горiв город у кiлькох мiсцях. Козаки не втерпiли, щоб його
дотла не знищити. Татари робили те саме на Українi. Це була заплата за
їхнє руйнування. З горючих домiвок втiкали татари, рятуючи свою мiзерiю.
Їх козаки вбивали безмилосердно, не щадячи нi молодого, нi старшого. У тих
часах iнакше побiди використати побiдники не вмiли. Сагайдачний заборонив
забирати яку-небудь здобичу, щоб не обтяжувати свого табору. Усе мало бути
понищене, спалене, щоб ворог не знайшов тут пристановища i не заступав їм
дороги, коли будуть вертатися...
Вiдпочивши бiля згарищ Перекопу, козацька армiя перейшла в Крим. Тепер
знайшлися у ворожому краю, i кожної хвилi треба було сподiватися ворожого
наскоку. Вiстка про похiд козакiв i зруйнування Перекопу рознеслась
блискавкою по всьому Криму.
Сагайдачний запорядив йти далi возовим табором.
Широким фронтом їхала передня часть возiв у три лави. Вози попри себе у
такiм вiддаленнi, щоб кожної хвилi станувши, могли повернутися боком до
себе i створити одноцiлий вал. Тодi конi i воли заводили всередину. За
цими лавами їхали вози бiчнi, знову у три рядки, так, що вози другого
рядка заступали прогалини крайньої лави. Так само йшли вози у заднiй лавi.
На крайнiх возах були помiщенi гармати. Посеред движимої фортецi мiстилась
уся пiша сила козацького вiйська.
Довкруги того чотирикутника йшла великим колесом кiннота, яка висилала
вiд себе роз'їзди. Коли б ворог наступав, тодi кiннота заїздила помiж вози
до табору. Козаки злiзали з коней i ставали до оборони поза возами. Вони
стрiляли з возiв i з-пiд возiв, i вiдкривали наглий огонь рушницею i
гарматами. Якби треба було довший час оборонятись на мiсцi, тодi скрайнi
вози окопували могильники земляним валом. По тiм всi ховалися до табору.
Через кiлька днiв Сагайдачний не стрiчав бiльшого опору. Поменшi
татарськi ватаги могла сама кiннота порозганяти. Сагайдачний догадувався,
що татарська головна сила або зiбралась заступати козакам дорогу у
Бахчисарай, ханову столицю, або вона, певно, заступить йому дорогу десь у
степу. Сагайдачний навмисно випустив перекопського мурзу, щоб вiн звiстив
хана, що козаки йдуть на Бахчисарай.
По кiлькох днях такого походу прийшлось помiрятись козакам з великою
татарською силою.
Одного дня, вiд самого ранку, показувалися по степу малi татарськi
частини, наче вiдiрванi хмарки, коли злучаються, що заповiдають бурю. Вони
не заходились у бiй, лише пiд'їздили пiд ланцюг козацької кiнноти,
випускали стрiли, та як козаки вiдкрили на них рушничну пальбу, вони
завертали назад i пропадали в степу.
- Iз тих хмарок велика злива буде, - говорив старий Чепiль,
Козаки йшли далi у повному поготовi.
Те, що приповiдав Чепiль, невдовзi справдилось. Вже було коло полудня.
Сонце пiдiйшло високо i дуже нагрiвало. Коням i людям ставало гаряче.
Вiдразу з усiх сторiн стали наступати татарськi загони. Довкруги
зачорнiвся степ, начеб великi, градовi хмари на землю впали. Сагайдачний
стояв на возi, навантаженiм високо сiном, i роздивлявся. Приказав табору
стати. Сурмачi засурмили збiр, i кiннота завернула у табiр та сховалася за
возами.
- Добре, що вже раз тi пiжмурки скiнчаться, - говорив Сагайдачний до
Жмайла, що стояв надолинi, коло воза. - Чи гармата налаштована?
- Все готове.
- На ближчу вiддаль стрiляти мемодробом.
Тим часом переднi i заднi вози поставали боком. Конi i воли позаводили
всередину. Кiннота позлазила з коней i взялась за рушницi. Позасiдали
густо поза i попiд вози, ждучи на ворога... Такi хмари татарви збиралися,
що недосвiдним козакам аж морозом поза спину пiшло. Така сила може самою
вагою розтрощити. Татари поприлягали тiлом до ший коней i летiли на
козацький табiр з великим криком...
Жмайло пiдпалив першу гармату. За тим заграли усi, i настав пекельний
iзгук. Густа хмара диму повила, мов облаком, цiлий табiр. Важкi залiзнi
кулi падали у татарськi лави i робили широкi борозни помiж ворогами. Та в
ту мить тi борозни загладжувалися, маса зливалась, мов чорна гноївка, коли
по нiй цiпом вдариш.
Татари випустили на табiр масу стрiл, та вони не долiтали.
Гармати стали стрiляти дробом. Такий стрiл робив широкi прогалини мiж
татарськими купами. Тепер вже почулося тарахкотiння рушниць. Вiдкрито
нагальний бiй. Вибранi стрiльцi звихались, мов якi бездушнi машини. За
кожним стрiлом подавав стрiлець порожню рушницю позад себе i дiставав
другу, налаштовану. Татари падали, мов пiдкошене колосся. Вал трупiв,
коней та людей пiдносився щораз вище. На їх мiсце виїздили другi. Дерлись
до табору, мов нетлi до свiтла. Татарськi конi, що втратили їздцiв,
втiкали ошалiлi в степ, розбиваючи напираючi лави. Настав пекельний крик,
вереск, стони. Конi квичали, мов кабани, татарськi стрiли стали попадати у
табiр; людей це не шкодило, бо всi крились поза возами. Не можна було
дихати вiд гаряча i диму. Пальба не вгавала. Татарськi свистiвки свистiли.
Татари кiлька разiв завертали, та знов наступали новi сили ще з бiльшим
розгоном. Деякi гармати так розпеклись, що годi їх було налаштовувати
порохом, їх стали холодити водою.
Пальба тривала до заходу сонця... Тодi знову почувся татарський свист,
i вони завернули та пропали в степу. Козаки вiдпочивали, обтираючи пiт з
почорнiлого вiд диму лиця. Виглядали, мов чорномази. Дим став рiдшати, а
далi розiйшовся зовсiм. Можна було дихнути чистим повiтрям.
Козаки мали дуже мало втрат. Зате довкруги табору лежав цiлий вал
трупiв та ранених. Звiдсiля долiтали до табору страшнi стони ранених i
умираючих.
Сагайдачний стояв знову на возi з сiном i розглядав степ. До нього
стали сходитись старшини.
- Гарне було жниво, - каже полковник Струк.
- Нечувана рiч, щоб татарва козацький табiр розбила, - говорив старий
Чепiль.
- Вони хiба подурiли, що таке загадали.
- Дiстали прочухана, що їм, певно, вiдхочеться...
- А що буде далi? - питає Сагайдачний.
- Либонь, що пiдуть заступати дорогу у Бахчисарай. - То було б
найкраще.
- Що ж тепер? Чи ждати тут до завтра, чи рушати вперед?
- Пiдемо далi, - говорив Сагайдачний. - Годi нам посеред трупiв стояти.
Поки не повечорiє, перейдемо який шматок... Тут недалеко є рiчка. Нам води
треба...
Зараз рушили. Спереду треба було промощувати дорогу возам i прятати
трупи.
Нiч перейшла спокiйно, i нiхто їх не зачiпав. Та Сагайдачний був
певний, що наскок ще повториться, хоч, може, не з такою силою.
I так воно сталося на третiй день. Та наступ татар був цим разом iнший.
Вони пiд'їхали щосили до табору, зiскакували з коней, лягали на землю, i,
повзучи, наближались до табору. Повзли по землi, наче стадо мандруючих
мишей. Годi було до них стрiляти, поки зовсiм не наблизились. Тодi вiдразу
позривались з землi i з великим криком кинулись з усiх бокiв на табiр.
Козаки випалили з усiх гармат, налаштованих дрiбним камiнням. Настала
страшна пальба з рушниць. Татар мов мiтлою змiтали, та це їх не здержало.
Вони йшли вперед, а далi стали дертися на вози. Козаки вiдбивалися
списами, шаблями, дрючками, келепами. Козаки повилазили на крайнi вози i
розпочалась страшна рукопашня. Якому татариновi повелось вилiзти на вiз,
злiтав звiдти проколений списом або зарубаний шаблею.
Бiй тривав довго; козаки помучилися, вiдбиваючись. Татари, побачивши,
що їх небагато осталось, завернули i стали втiкати. Знову козаки пiдняли
густу пальбу.
Тепер табiр розкрився в кiлькох мiсцях i Чепiль з кiннотою пустився
здоганяти втiкаючих.
- Звiдкiля тiльки тих чортових синiв взялось?
- Хiба ж гадаєте, що татар мало? Орда може поставити триста тисяч
вiйська. Iнше дiло, що воно лихо озброєне i вишколеному вiйську воно не
встоїться. Але нiде правди дiти, вони вiдважнi i життя у них маловажиться.
Ми їх зачепили у найболючiше мiсце, а це їх ще бiльше дратує. Ми тут лише
в таборi безпечнi. Ще будемо мати, певно, один бiй на переправi через
рiку. Так буде найтяжче, та ми i це перебудемо, а таки до Кафи доберемось,
- говорив Сагайдачний.
Западала нiч. Чепiль вернувся до табору з погонi. Небезпечно було
оставатись на мiсцi. Помiж купами мертвих татар могли зачаїтись i живi та
вночi табiр пiдпалити. Треба було бодай кiлька гонiв пiти наперед i там
переночувати.
Рано рушили далi. Татарськi оселi, якi стрiчали, стояли пустi або
попаленi. Населення вибралося з своїм скотом на полуднє, в гори.
Козаки отаборилися над рiчкою Салгиром, а Сагайдачний розiслав кiннi
стежi на всi сторони. Їм було наказано, коли стрiнуться з татарськими
ватагами, не запускатись у бiй, пiймати "язикiв" i вертати до табору.
Сагайдачний не хотiв, щоб який козак попався в полон. На муках мiг дехто
виговоритись. Не хотiв зрадитись з своїм намiром, що йде на Кафу. Хай
татари думають, що похiд призначений на Бахчисарай.
Над Салгиром перестояли два днi, поки висланi стежi повертались.
Привели з собою кiлькох пiйманих на аркан татар. Їх треба було аж огнем
припiкати, поки вiд них дещо довiдалися.
Довiдалися, що татарами отаманує сам хан. Татари справдi думають, що
похiд пiде на столицю. Хан вибирався заступити їм дорогу. Сорок тисяч
татар пильнує переправи, а решта стоїть з ханом. Татари думають, що
переправа буде вище. Вони заженуть їх у вили рiк Салгира i Карасу, i там
хан наспiє з цiлою силою, та виб'ють усiх козакiв.
Сагайдачний, дiзнавшись про те, склав в одну мить цiлий план дальшого
походу. Скликав зараз старшину i видав прикази на завтрашнiй день. Табiр
подiлив на двi частини. Одну, зложену з легких возiв з гарматою, вислав
пiд рукою Чепеля на випад. Чепiль мав стягнути татар на себе, а потiм,
вiдбиваючись, вертати знову на те саме мiсце.
Чепiль послав передом загони козацької кiнноти. Вона змела передню
татарську ватагу i, не вижидаючи на удар головної сили, стала завертати до
табору. Татари кинулись доганяти, та тут наткнулись на табiр з возiв. Вiн,
вiдбиваючись гарматою i рушницями, став поволi вiдступати бiля берега
рiки. Табiр був забезпечений возами лише ззаду i збоку. Справа
забезпечувала його рiка.
Тим часом Сагайдачний з другою частиною табору пiшов нижче, тут зараз
поклали мiст для переправи. До того були приладженi понтони, човни з
плоскими днами, з дуже мiцними бортами. Їх познiмали з возiв, i затягли на
воду, та пов'язали з собою мотузами, один проти одного, вiд одного берега
через рiку до другого. На них поклали дошки, i мiст був готовий. Тудою
переправляли табiр. Передом пiшла пiхота i на другому березi зараз
окопалася, одна частина пiхотинцiв осталась ще на цiм боцi для захисту
вертаючого Чепеля.
Вiн, вiдбиваючися, зайшов на давнє таборище. Татари хотiли забiгти йому
дорогу, та тут натрапили на пiхоту, що привiтала їх рушничним огнем. Пiд
тiєю охороною Чепiль щасливо переправився мостом на той бiк. Це тривало до
вечора. Татари змагалися взяти пiхотинцiв приступом. Надвечiр боротьба
притихла, а тодi пiхотинцi покинули окопане мiсце та й прямо з берега рiки
пiшли на мiст. Татари за ними, а тут з другого боку став Жмайло палити з
гармат i здержав татар, поки не розiбрали козаки моста i не повиносили
усього на берег. Татари пiзнали, що їх козаки перехитрили. Щоб їм
заступити дорогу, треба було об'їздити далеко, бо в тiм мiсцi де впливали
до себе рiки Салгир i Карасу, було багато води, перейти услiд за козаками
було неможливо, бо козаки били з берега з рушниць i гармат.
Хан, дiзнавшись, що козаки його перехитрили, рвав собi волосся з бороди
з досади.
Переночувавши тут, Сагайдачний пустився в дальшу дорогу.
Татарського вiйська вже нiде не стрiнули. Перейшли так Крим, по дорозi
стрiчали татарськi оселi. Населення що лиш стало втiкати, бо нiхто тут до
послiдньої хвилi не сподiвався козакiв. Зайняли i спалили город Єскi-Крим.
I подалися на гори, що вiдгороджували Кафу вiд Криму. З такими возами
нелегко було через гори переправитись. Мiсцями треба було розкопувати
дорогу, щоб возом переїхати. Усi тi труднощi перемогла залiзна воля i
енергiя Сагайдачного. Вона захопила усе вiйсько. Душа Сагайдачного жила в
усьому вiйську. З вершка гори побачили вже Кафу. Цiль козацького походу,
вислiд важкої працi...
Аж тепер наспiли ханськi вiйська, та вже було запiзно. Походу вже не
задержать. А Кафи не захотiлось їм обороняти. Там стояла турецька залога,
то хай сама обороняється. Добре, що козаки не йшли на Бахчисарай, чого хан
побоювався.
Тепер у Сагайдачного була одна турбота: що сталося з Iскрою? Чи вiн вже
на мiсцi, i що робити, коли вiн спiзниться, або коли його на морi турки
розбили? Чи ждати тут, на мiсцi, чи кiнчати самому з Кафою?
На радi старшин розбирано питання, як довго треба їм ждати? Коли вони
довiдаються, що Iскра вже є або що його зовсiм не буде? Вирiшено, що ждати
нема чого, бо коли би прогавили теперiшню хвилю, то може все не повестись,
бо iз приморських азiйських городiв може наспiти турецька помiч.
Ставши на цьому. Сагайдачний оставив кiлька сотень пильнувати гiр, а з
рештою свого вiйська рушив на Кафу.
Сагайдачний, знаючи Кафу, попризначував мiсце, де треба на голос сурми
збиратися, де зносити добичу i де приводити визволених невольникiв.
Роздiлив данi прикази помiж старших, хто що має робити. Города не вiльно
було пiдпалювати без окремого приказу. Особливу увагу звертав Сагайдачний
на припас харчiв, яких тут можна добути. Їх треба забрати якнайбiльше, бо
в Криму не поживиться нiхто у голодних татар, а коли заберуть невольникiв,
то буде доволi кого годувати. Старшина розходилась до своїх частин, а
Сагайдачний прилiг на возi i крiпко заснув.
Тим часом турецький паша, що командував над Кафою, довiдався вже, якi
гостi зближаються i приготовивсь до оборони. Усю свою силу, якою
розпоряджався, поставив на валах. Поставили тут гармати, хоч паша сам не
вiрив, щоб можна тут боронитись. Видав приказ, щоб вiйсько, уступаючи,
схоронилось на замку. Туди позношено багато харчiв. Цей замок уважав вiн
за нездобутий i тут зможе видержати довшу облогу, поки не наспiє пiдмога.
За нею послано до найближчих городiв надбережних. Довiдались про це i
кафськi купцi. Мiж ними настав великий переполох. Вони заносили своє майно
то до замку, то переносили на кораблi, що стояли в пристанi, iншi знову
ховали усе по льохах, котрих у Кафi було доволi.
Цiлу нiч вижидали наступу. Турки зброїлись по домах. Зношено там зброю,
мунiцiю, набирано в бочки воду для гашення пожарiв. Паша був певний, що
замку не вiзьмуть, бо таких грубих мурiв легкою гарматою не розiб'є, а по
улицях справлять турки козакам таку купiль, що жоден звiдсiля не вийде. До
туркiв пристали ще i вiрмени, i греки, iталiйцi. Всi вони вважали козакiв
за грабiжникiв i своїх ворогiв. Однi невольники молились по тюрмах i
базарних магазинах за побiду християнського вiйська, котре висвободить їх
з неволi.
Другого дня рано вiйсько зiйшло з гори i приладилось до наступу.
Наступали з трьох бокiв i йшли з таким завзяттям, що в котрiмсь часi змели
турецьке вiйсько з валiв i увiйшли до города. Та тут привiтали їх
страшенним огнем з вiкон i з дахiв - кожний дiм перемiнився на окрему
фортецю. Турецькi доми з загратованими вiкнами i сильними дверима. Люде
живуть на подвiр'ї i огородi, який прилягає до дому, околеного муром.
Сагайдачний, почувши таку густу пальбу, приказав сурмити до вiдступу.
Не хотiв втрачати людей. Оборонцi дуже зрадiли, що козакiв прогнали. Тим
часом козаки позаходили iззаду. Перелазили мури i через огороди добрались
до домiв, звiдки їх нiхто не сподiвався. Роззвiрене вiйсько стало вибивати
впень усiх, кого стрiнули. I зараз стали грабити добичу, яку знайшли. В
короткiм часi усi вулицi одна за одною були взятi. В городi настав великий
крик i лемент. Мешканцi ховались по льохах.
Невольники, дiзнавшись, усiх повбивали, пошарпали на куски своїх
дозорцiв, розбивали дверi, ламали на собi кайдани i вибiгали на вулицю з
чим попало. Козаки забирали їх на збiрне мiсце, тут були козацькi
старшини, котрi роздавали мiж них зброю, хто був до цього здалий, i
формували зараз сотнi та посилали у бiй...
Сагайдачний поїхав у город з своїм штабом, оточений цiлою ватагою
розсильних козакiв. Усюди лежали трупи побитих людей. З домiв, з базарiв
забирали всяке добро i зносили на визначене мiсце. Сагайдачного всюди
вiтали радiсними окликами. "Слава Сагайдачному!" Невольники ставали перед
ним навколiшки i пiдносили угору руку. Тиснулись до нього, хапали за
стремена, цiлували в ноги.
- Люде добрi! - говорив Сагайдачний. - Пробi! Не заступайте менi
дорогу, бо робота ще не скiнчена.
Став на базарi. Посильнi козаки окружили його колом i нiкого не
припускали.
Тепер стали пiдводити перед отамана знатних бранцiв, котрих пощадили,
тому що обiцяли дати за себе окуп. Мiж ними був генуезький католицький
єпископ, високий худощавий старець з довгою бородою. Ставши перед
Сагайдачним, пiдняв до нього руки i просив пощади через якогось товмача,
що знав iталiйську i українську мови.
- Вашмосцi нiчого не станеться, - говорив Сагайдачний по-латинi, - ми
зумiємо пошанувати твiй вiк i достоїнство...
Єпископ дуже здивувався, почувши вiд пiвнiчного варвара мову
культурного свiту...
- Гетьмане! Не забувай, ваша милiсть, що ми тут народ завойований.
Недавно ще ми тут були панами, поки пiвмiсяць не запанував над хрестом,
для того я прошу пощади для моєї пастви...
- Я се знаю, що ви тут були панами, та що вас невiрнi поконали, та
поясни менi, ваша милiсть, чого твої земляки враз з невiрними турками
стрiляли на нас, замiсть сполучитися з нами на спiльного ворога? Чого твої
люде не гiрш туркiв торгують хрещеним людом, мов скотом, замiсть тим
нещасливим помагати i спочувати їх недолi?
- Ми не маємо сили спинити торгiвлю невольниками. Та гадаю, що краще
дiстатися такому невольниковi у християнський дiм, як до турка...
- Таким резоном, вашмосць, мене не переконаєш, бо з сього виходить, що
краще аби я що вкрав, як мало би турковi дiстатись. Вашмосцi я видам лист
безпечностi. Нiхто з козакiв нi тебе, нi твоєї церкви не рушить, а за
землякiв то вибачай, їм дiстанеться по заслузi, йди собi з Богом, бо у
мене нема часу на розмову.
В цю хвилину загримiли гармати i стрiли вiд пристанi, а за цим бойовi
козацькi оклики.
Сагайдачний почвалував до пристанi. Тут побачив, як козаки загачували i
здобували турецькi судна i кораблi. Цiлий морський залив заповнився
козацькими суднами. Вони шниряли по пристанi, мов голоднi утки за жиром.
Сагайдачний дививсь за отаманським судном. Воно стояло позаду, на ньому
повiвав малиновий прапор, а бiля нього стояв Iван Iскра i зорив пильно за
боєм.
- Слава ж тобi Господи! - сказав Сагайдачний i перехрестився. - Гей,
хлопче, - каже до посильного козака, - приклич менi зараз пана обозного.
Козак почвалував зараз у город.
Iскра, доглянувши Сагайдачного, пiдплив до нього судном i вийшов на
берег. Сагайдачний злiз з коня.
- В саму пору прибув ти, Iване, а то були б кораблi з добичею повтiкали
у свiт.
Вони сердечно обнялись.
- Я вже три днi тут пильную, скрившись пiд берегом. Ждав я, аж почую
гарматну пальбу в городi, аж навкучило. Нинi, рано почувши її, ми виплили
на море i окружили цiлий залив великим колесом.
- Краще не могло зложитися. Не мав ти якої пригоди в дорозi?
- Яка там пригода могла бути? Очакiв пустий ще з минулого року, як його
Жмайло випатрошив. Зате по дорозi ми зруйнували Козлiв, ограбили i
спалили.
- А коли б було тобi не поталанило, тодi цiлий похiд мiг не вдатись. Я
приказав не поступати нiкуди.
- Ну не сердься, Петре, на мене. Здобути або вдома не бути, коли я
побачив Козлiв, мене взяла непоборима нетерплячка i кортячка. З Козловом я
мав рiзнi порахунки ще з часу мого невольництва. Я довiдався, що в Козловi
вiйська мало, то чому ж не покористуватись нагодою? А коли б було не
поталанило, то ти був би мене, певно, не побачив, бо я був би там лишив
мою голову. Я взяв трохи добичi, а бiльше невольникiв освободив.
Над'їхав обозний Жмайло.
- Слухай, Марку, як не здобудемо сього замку, то наша робота i до
половини не зроблена. Бери гармати i вибери собi яке слабше мiсце, щоб
дiру в мурi вибити. Лише не берись заскоро приступом здобувати, бо людей
непотрiбно збавиш; то справдi твердий горiх.
Пiдiйшов i взявся за роботу. Винайшов одне мiсце, i засiв за муром
якогось дому, i став стрiляти з гармат у великi ворота. Але турки насипали
з другої сторони стiльки камiння i землi, що хоч ворота ламались, то кулi
грузли в купi землi. Пiшли вiдтак драбинники до приступу, та й це нiчого
не помогло, бо турки так пражили з мурiв мушкетним огнем, що мусили
вiдступити.
- Треба пiдкопатись з осього-таки дому i пiдложити бочку з порохом, хоч
се буде довго тривати.
Могильники зайняли непомiтно найближчий дiм i взялись за заступи.
Гармата стрiляла лише, щоб приспати чуйнiсть туркiв.
Аж ось з'явився перед Жмайлом якийсь невеличкий чоловiчок, обдертий,
мов гиря, з засмаленим лицем, з чорною, мов вугiль, бородою i великим
носом. Жмайло догадувався, що це вiрменин, i прикликав товмача. Але
чоловiчок говорив трохи по-латинi, трохи по-слов'янськи i можна було з ним
без товмача порозумiтися.
Чоловiчок став оглядатися, щоб їх хто не пiдслухав. Був дуже осторожний
i нiкому не довiряв. Жмайло узяв його набiк.
Вiн предложив Жмайловi, що за сто дукатiв покаже козакам таємний
перехiд до замку. Про цей перехiд то навiть i турки нiчого не знають...
Жмайло зрадiв дуже. Обiцяв дати двiстi дукатiв, коли добре справиться.
Коли ж би зрадив, то прикаже його на кiл посадити...
Ось зараз дає йому завдатку п'ятдесят, а по роботi виплатить решту.
Жмайло кинувся мiж товаришiв i став вбирати, хто скiльки може дати, бо сам
не мав такої суми.
Але чоловiчок жадав усього вiдразу.
- Коли так, то ти звiдсiля живий не вийдеш... Ануте, хлоп'ята, зв'яжiть
йому рученята, щоб не брикав.
Це бiльше помогло, як дане козацьке слово, яким Марко йому поручився.
Його зараз зв'язали i перешукали за зброєю. Не було в нього iншої як
невеличкий блискучий штилет в шкiрянiй пiхвi.
- Осторожно, - говорив вiрменин, - остерiгаю вас, що мiй штилет
затруєний. Найменше скалiчення причиняє неминучу смерть... Розв'яжiть
мене, давайте грошi, а я вас проведу.
- Слухай, чоловiче, коли добре справишся, то отаман не пожалiє ще вiд
себе сотку докинути. У нас грошей є доволi.
Жмайло приказав прип'яти вiрменина за ногу на довгiм мотузi i берегти у
певному мiсцi до вечора. Чоловiчок каже:
- Ще одне застереження, вiд якого не вiдступлю, щоб мене мали на вогнi
пекти. Обiцяйте менi i поклянiться, що не рушите мого майна, попри яке
будете переходити...
- Гаразд, клянусь тобi на осей хрест, що не рушимо твого, на що ти
вкажеш, що воно твоє.
Жмайло розiп'яв на грудях жупан i добув малий хрестик, який дiстав ще
на екзаменi в Самборi вiд владики Брилинського, i поцiлував з пошаною.
Вiрменин сягнув рукою за хрестиком i став йому придивлятися:
- Так ви вiруєте в Христа?
- А ти що гадав?
- Добре. Твої люде переходитимуть мур коло моїх купецьких складiв. Це
велика перед турками тайна, а воно не моє виключно, бо я спiльникiв маю.
- Хай собi буде i копиця золота, нiхто з нас не рушить...
Тим часом Iскра розпитував Сагайдачного про його похiд i дуже радiв з
проворностi козакiв, що так гарно справились.
- Ходiм, Iване, подивимось, що робить Жмайло. Щось не дуже гримають
його гармати, а начеб години вибивав...
Привели Iскрi коня, i оба поїхали до Жмайла. Тут стояли всi за грубим
муром якогось домiвства i через вiкна гримали з двох гармат у ворота,
начеб на забавку.
- Нашими гарматами сього муру не розiб'ємо, - каже Iскра. - Хiба
нагальним приступом або пiдкопом.
Сагайдачний йно рукою махнув:
- З пiдкопом то i за тиждень не будемо готовi, а нам нiколи так довго
сидiти...
Коли Сагайдачний дiзнався вiд Жмайла, у чому дiло i придивився
вiрмениновi, та й каже:
- Його очi великою шельмою на свiт дивляться... То, певно, якийсь
морський розбишака, та чорт його бери... Ми з ним побратимства заводити не
будемо. Скажiть йому, що коли добре справиться ще сiєї ночi, то завтра я
даю ще вiд себе окремо сто п'ятдесят. Для мене се менш вартне, як втрачати
людей при приступi...
Вiрменин зрозумiв, що Сагайдачний говорив, i його очi заблистiли, мов
вуглики. Жалував, чому вiдразу не заправив п'ятсот.
Тепер Iскра став з ним толкувати по-турецьки. Вiрменин говорив тiєю
мовою плавно, бо дотепер цiдив слово за словом, мiшаючи двi мови разом.
Вiн належав до такого товариства, розумiється, купецького, котре торгує
тим, за що гостро карають. Та йому це байдуже, бо кожний заробiток добрий,
що приносить золото, а чим робота небезпечнiша, тим вона i бiльш золота
приносить.
- Вибери собi, Марку, певних людей...
- Я вже маю таких п'ятдесят горлорiзiв, що самого чорта не злякаються.
- Мiж ними i я буду, - каже Iскра, - я сей замок трохи знаю...
- Ходи, брате, - каже Жмайло, - твоя досвiдна голова стане менi за
сотню. Ти й порядкуй, а я буду охоче пiд твоєю рукою.
- А я тут буду пильнувати, - каже Сагайдачний. - Дайте менi знак iз
замку, коли закидати драбини на мур.
Пiшли.
Вiрменин прип'ятий був на мотузi, за який держався козак з готовим до
стрiлу пiстолем. На свiтi стало темнiти.
Вiрменин вiв козакiв далеко вiд замку, колуючи. За той час гримала раз
по раз гармата у замковi ворота.
Вiн завiв їх у якусь бiчну вуличку. Вiдтак вийшли на невелику площу,
минули її знову i зайшли в якусь ще вужчу, поки не стали перед муром
високої будiвлi. То був колишнiй iталiйський монастир, котрий тепер
опустiв. Пiшли трохи далi попiд мур, аж натрапили на невеликi дверi.
Вiрменин добув ключа i вiдчинив їх. Ключ обертався тихо i не скрипiв.
Зараз увiйшли всi на просторе подвiр'я. Тут було темно, та вiрменин йшов
так певно, начеб у своїй хатi. Звiдсiля зайшли до костьолу, цiлком
зруйнованого. Не було тут нi вiкон, нi дверей. Вiрменин iшов далi
напомацки, а козаки за ним, держачись у пiтьмi один одного. Близько
престола вiрменин вiдсунув вiд стiни якусь стару iкону, мальовану на
дошцi. За нею було в мурi заглиблення. Вiн став шукати руками по мурi, аж
вдарив в однiм мiсцi кулаком. При краю заглиблення мур подався. Тодi
вiрменин натиснув його плечима i зараз вiдчинилися невеликi дверцята на
пролаз двох людей. То були дверi дерев'янi, а лиш зверху виправленi
вапном, i подобали на мур. Тепер вiрменин викресав огню i засвiтив свiчку.
- Се наша скритка, - каже, усмiхаючись, до Iскри. - Ходiмо далi.
Пiшов схiдцями униз, а козаки ступали осторожно за ним. Тут було сиро i
зимно, наче в могилi... Тепер приказав засвiтити смолоскип.
Схiдцями зайшли у просторий глибокий льох. По однiм боцi лежали на
землi людськi кiстяки, загорненi в останки одежi. Вони при свiтлi
смолоскипа дивились безочними ямами i шкiрили зуби, аж лячно було глянути
на них. Тi прогнилi мертвецькi голови начеб усмiхалися на привiтання нових
гостей. Козаки хрестились i вiдвертали очi. Один вiрменин не бентежився
тим i йшов наперед, держачи в руцi свiчку. Козаки мимоволi зауважили, що
не всi кiстяки лежали на своєму первiсному мiсцi. Тут вже опiсля хтось
порядкував i поскидав їх на одну купу, щоб не заважали.
Звiдсiля зайшли до другого, ще бiльшого льоху, який простягався,
либонь, пiд цiлим костьолом. Вiн був передiлений вiд попереднього великою
аркадою. Тут був помiст, виложений камiнними плитами. Ступання козацьких
чобiт вiдбивалося о мури склепiння якимось тупим дзвiнким вiдгомоном,
начеб хто у розколений дзвiн дзвонив, аж в ухах лящало.
- Прикажи твоїм людям, - каже вiрменин, - щоб ступали тихше.
Тепер зауважив Iскра, що вiрменин ступає тихо, мов кiт.
В обох цих передiлах льоху стояли всiлякi скринi; це, мабуть, було те
добро, про яке вiрменин говорив.
Зайшли опiсля у бiчний захiд на довгий низький коридор, в якому були
глибокi отвори, чорнi i страшнi, мов очi мерця. Йшли тудою досить довго.
Наприкiнцi показались оп'ять дерев'янi схiдцi, вже добре спорохнявiлi.
Вони ломились пiд ногами i западались. Тут були нагорi грубi, заiржавiлим
залiзом кованi дверi. Вiрменин звернувся до Iскри:
- Тi дверi треба виважити, бо вони замкненi.
Тут було дуже гниле i душне повiтря. Дехто став кашляти, кiлька людей
приступило з залiзними дрючками, пiдважили дверi i виважили їх з
спорохнявiлих одвiркiв.
Вiрменин згасив свою свiчку, i те саме зробили з смолоскипами. За тими
дверима були ще другi, слабшi. Тi вирвано вже легко. Тепер повiяло свiжим
повiтрям знадвору. Струя його аж пройняла усiх.
- Ви вже на замковiм подвiр'ї, - шептав вiрменин Iскрi. - Я своє вже
зробив, тепер вже самi промишляйте. Та добре держiться, бо яничари
посiчуть вас на сiчку.
Iскра казав вiдвести вiрменина далi, пiд костьол, i там його стерегти.
Сам вийшов перший на подвiр'я замку. Тут була сутiнь i нiхто його не
бачив. За ним пiшли другi i стали пiд муром.
Тепер Iскра став роздивлятись по замковiм подвiр'ї. В замку свiтилося.
Так само на вершку замкової вежi горiла бочка з смолою. Зроблено це з
привички, бо ж у замку знали, хто пiд цю пору господарить у пристанi. Вiд
цього свiтла, котре розходилося горою, не було великого пожитку в самiм
замку.
По мурах замку ходили одинцем яничари, яких змiтала тут i там з укриття
козацька куля.
Посерединi замкового подвiр'я стояло яничарське поготiвля. Вони
розмовляли мiж собою, та Iскра не мiг нiчого зрозумiти i даремне
пiдслуховував.
Iскра не знав, що йому робити. Узяв замало людей з собою. Послати би за
пiдмогою, то не знати кого i куди. Вертатися самому - теж небезпечно, бо
зробиться рух. Турки помiтять вiдчиненi дверi в мурi, i тодi все пропало.
Та сталося таке, що ждати було годi.
Турецький старшина вiдстав вiд гуртка i, проходжуючися, зайшов аж у цей
бiк, де пiд муром стояли козаки. Вiдразу наткнувся на Iскру. Придивлявся
до нього в сутiнi, не пiзнаючи:
- Чого тут поставали, мов стовпи, чого не йдете на свої мiсця?
Мiсто вiдповiдi Iскра потягнув його ганджаром по шиї. Турок захарчав i
повалився в судорогах на землю. Кiлька жовнiрiв пiдбiгло сюди, не знаючи,
що сталося. Тих спiткала та сама доля. Козаки зарубали їх шаблями. Тепер
вже не можна було скриватися. Козаки кинулись завзято з шаблями i ножами
та стали їх без розбору рiзати. Зчинився пекельний крик. У замку в вiкнах
вiд цього мiсця заблимали свiтла. В замку гадали зразу, що яничари завели
мiж собою бучу. Аж ось долетiв до них крик, що козаки вдерлись у замок...
Яничари повибiгали з усiх закуткiв з смолоскипами i, побачивши гурток
козакiв, кинулись на них прожогом.
- Ставайте пiд мур i не дайтесь узяти iззаду, - кричав Iскра,
вiдбиваючись шаблею, - пускай ракету!..
Iскра, побачивши таку велику силу туркiв, знав, що коли не наспiє
помiч, вiн не устоїться.
Ракета стрiляла високо вгору.
- Ти, Жмайле, спасайся до льоху, я вас усiх заступлю до останку.
Та нiкому i на думку не прийшло уступати. З блиском ракети вступила в
усiх надiя, що Сагайдачний не дасть їм пропасти.
Вони вiдбивалися, стоячи пiд муром, аж рука омлiвала. Туркiв лютила
така зухвалiсть, а ще бiльше те, що нiхто не вгадав, кудою козаки сюди
добралися.
Сагайдачний пильно наслухав, що у замку робиться. Коли почув крик i
засвiтила ракета, вiн знав, що Iскра вже на мiсцi i треба поспiшати з
помiччю.
Вiн дав знак драбинникам. Вони пiдступили пiд мур. Нiхто їх не зупиняв,
бо усi збiглися на Iскру.
Зафурчали драбини з гаками i позачiпалися на мур. З усiх сторiн дерлись
козаки на мур i стали спускатися на замкове подвiр'я.
Козакiв налазило щораз бiльше. Вони кинулися з шаблями на туркiв
iззаду. Одна частина iз заступами стала пiдкопувати землю вiд ворiт i
усувати камiння. Ворота вже i так були розбитi.
Iскра з своїми лицарями, побачивши таку пiдмогу, вiдступили вiд муру i
наперли на яничарiв. Настала рукопашна. Турки не встояли i стали
розбiгатися. Де хто мiг, ховався вiд цього пекла.
Яничарiв вибили усiх, хто не вспiв у яку скритку сховатися.
Замок був опанований. Кинулись тепер його грабити i шукати за пашею,
котрий десь у замку скрився.
Добича була дуже велика. Крiм зброї та харчiв, забрали вiйськову касу i
багато скриньок з золотом, яке сюди позаносили багатi купцi.
Сагайдачний увiйшов сюди воротами. Iскра розповiв йому усе.
Сагайдачний пiшов оглянути цей тайний прохiд. Зайшовши з Марком у
пiдземелля, застав тут вiрменина пiд сторожею козакiв.
- Ти прислужився нам добре, - каже до нього. - Тобi зараз виплатиться
тисяча дукатiв...
- Йому лише триста належиться, - нагадав хтось iз старшини.
- Дай спокiй! Хай виплатять йому за сю прислугу тисячу. У письмi Святiм
говориться: ту не приясте, ту не дадите, а ми маємо з чого платити.
Скiльки ми були би козакiв збавили, коли б не вiн.
Вiрменин, почувши такий приказ отамана, дуже зрадiв, кланявся низько на
всi боки, а коли йому виплатили дукати, вiн ще раз просив, щоб його добра
не рушали, i остався тут пильнувати.
Жмайло поставив зараз сторожу бiля скринь у пiдземеллi. Сагайдачний
увiйшов у костьол, де сидiло кiлька козакiв на ступеннях престолу i курили
люльки. Принесли смолоскипи i освiтили середину костьолу. Сагайдачний став
до усього придивлятися. Страшна руїна. Вiкна усi, колись з венецiанського
скла з вiтражами, повибиванi, що хiба останки полишалися. Склепiння
попукало. Iкони, по стiнах понищенi, позриванi, лежали з поламаними рамами
на долiвцi. Прикраси i рiзьба iталiйської роботи пооббиванi. Престол
поламаний, а ковчег лежав подалiк на землi. Одна фiгура над престолом, яка
ще на своєму мiсцi осталась, була подiрявлена кулями, i стирчало у нiй
кiлька стрiл. Видно було, як тут бусурмени забавлялися.
- Йди, Марку, припильнуй, щоб усе гарненько iз замку забрали. Опiсля
виведи козакiв iз замку, у якiм льоху поклади кiлька бочок пороху та
приладь людей до пiдпалу. Запалити вiдтак смоляними кулями замок. Не
забудь позабирати наших полеглих товаришiв i ранених. Опiсля пiдпалимо
город... Це прокляте гнiздо людської недолi мусить довго пам'ятати
козацьку гостину...
На замковiм подвiр'ї почулась сурма на збiр. Козаки стали збиратися.
Жмайло видавав прикази. Стали усю добичу виносити на умовлене мiсце.
Сагайдачний вийшов з костьолу з козаками на вулицю. В тiй хвилi запалав
замок, а рiвночасно загорiлось мiсто в кiлькох мiсцях вiдразу.
Кафа горiла вогненним морем. Козаки вiдпочивали по огородах та на
площах. Аж почувся страшенний iзгук, начеб пекло вiдчинило свої ворота.
Над замком аж затьмарилося вiд куряви i кускiв цегли та камiння, що
вилетiли у воздух.
Надворi стало свiтати, та нiхто цього не зауважував, бо в мiстi було
ясно, мов удень...
На базарi лежали цiлi копицi награбленого добра. Треба було все
впорядкувати: одне позабирати на вози, друге - на байдаки.
Сагайдачний пiшов на те мiсце, де були невольники. Хто був до цього
здатний, брав зброю i ставав у ряди. Iз них назбиралось кiлька добрих
сотень, через що армiя Сагайдачного побiльшала.
- Ти, Iване, бери своїх людей i вертай морем, Я тут мушу ще остатись i
упорядкувати, а на це треба кiлька днiв. Татари, певно, так легко нас не
перепустять. Треба направити вози, що попсувалися. Тобi треба поспiшатися,
щоб турки не заступили тобi дорогу. Не без того, щоб який чорт не дав
знати туркам, що ми тут гостюємо... Ти вертайся з Богом зараз... Та хай
тобi не захочується скакати на боки. Судна навантаженi добичею, пропадеш.
Якщо ти прибудеш на Сiч ранiше i мене там ще не буде, так знай, що мене
орда задержала, збери вiйсько, яке зможеш, i поспiшай виручати...
На тiм вони розпрощалися. Вiд моря залунала козацька пiсня, а Кафа
палала...



IХ

Чотири днi побував Сагайдачний у Кафi, стiльки було тут роботи. До
повороту через ворожий край треба було добре пiдготовитись. Тепер, лiтом,
серед великої спеки, могли татари запалити степ. А тут така велика сила
народу. Визволенцiв нарахували дванадцять тисяч. Були мiж ними мужчини,
жiнки i дiти. Усе народ здоровий, призначений на продаж.
Якраз, перед чотирма днями, Iскра вiдплив з козацьким флотом, забравши
частину добичi i невольникiв на море. За той час Сагайдачний спорядкував
своє вiйсько до походу. Найтяжча рiч була перебратися через гори. Розiслав
стежi на всi сторони i вже мав i сам рушати, як причвалував до нього козак
вiд задiв з докладом, що Iскра знову повернув до пристанi у Кафському
заливi.
Сагайдачний поспiшав до моря.
- Недобре, отамане, великий турецький флот поплив пiд Очакiв. Нам
неможливо тепер тудою перебратися.
- Значить, що морем нам немає вороття?
- Так воно i є.
- Як турки довiдаються вiд татар, що ми у Кафi, то невдовзi сюди за
нами наспiють...
- У пристанi я їх не боюсь, витягнемо гармати на берег, окопаємось i
нiчого нам не зроблять.
- Поки не прийде їм у помiч новий союзник, - каже Сагайдачний.
- Кого ти думаєш? Який союзник?
- Голод... Знаєш, скiльки у нас людей, а кожному їсти хочеться. Нашi
харчовi припаси вистануть на три мiсяцi найбiльше. У Кримi не поживимось,
бо все повтiкало нам з дороги, а опiсля татари запалять ще й степ... Ти
знаєш, що воно значить...
- Так, нам не лишається нiчого кращого, як перейти з суден до табору з
усiм добром, судна попалити, а ми всi пiдемо перебоєм через Крим...
Сагайдачний подумав хвилю, а потiм каже:
- Краще грати у двi карти, чим на одну все ставити. До того ще ми всiєї
здобичi на вози не заберемо, бо стiльки возiв не маємо, а тi, що є, то так
нагруженi, що ледве їдуть. Покидати стiльки добичi шкода, а коли б ми її
покинули, то не заберемо тих харчiв, що на суднах зложенi, а сих вже нiяк
нищити не можна... Знаєш, Iване, що ми поплинем такою дорогою, якою
запорожцi ще нiколи не плили... Поплинемо в Азовське море, а звiдтiля
рiкою Мiусом вгору, поки буде можна. Вiдтак перетягнемо судна до рiки
Самари i тодi ми вже вдома.
Iскра узявся за голову:
- Що ти загадав? Степом, та ще мочаристим, човни перетягати? Та чим? У
нас нема нi волiв, нi коней... Хоч менi голову вiдрубай, я за таке дiло не
вiзьмусь, бо не втру цьому носа.
- А я втру, i будеш менi помагати. Не маємо нi коней, нi волiв, але є
люде. Переточити човни - не така велика штука. Зробимо так, як роблять на
Сiчi, пускаючи готовi судна на воду...
- Воно справдi, може, далось би так зробити, та ось новi труднощi. Мiж
моїм козацтвом пiшло луною, що вертаємось через Крим. Не знаю, чи тепер
схотять... У них i тепер думка, щоб судна з усiм потопити.
- У мене бунту, непослуху не смiє бути, - говорив твердо Сагайдачний. -
От я зараз вернуся, лише у таборi запоряджу, що треба... Чепеля поставлю
на моє мiсце - то досвiдний ватажок... Пiдожди таки тут, я зараз...
Сагайдачний почвалував до табору. Зараз поскликали старшину, i
Сагайдачний пояснив у чiм дiло.
Козаки не були цьому радi, що Сагайдачний їх лишає, але таки признали
полковника Чепеля отаманом.
- Робiть так, як дотепер робили. Йти табором вкупi, не розбiгатися, на
нiяку добичу не лакомитись, хiба яку отару овець забрати, щоб
прохарчуватись.
Отамана у всiм слухатися, як би й мене. Та коли б я дожив, а стрiнувся
з яким неслухняним, то досi йому й жити. Ти, Марку, остаєшся i далi
обозним, держись добре i слухайся досвiдної козацької голови. Як менi
поталанить прибути на Сiч ранiше, то будьте сього певнi, що зараз поспiшу
вам на виручку. Я вас не оставлю в тiснотi, бо я за вас вiдповiдаю моєю
головою... Ну, прощавайте, товаришi, дай Господи здорово побачитись... Та
ще одне: дайте менi трохи визволенцiв, що на морi бували. Менi треба на
суднах здоровий рух та досвiдних голiв бiльше...
Зараз на перший поклик зголосилося бiльше, як двi сотки визволенцiв.
Вони почували себе на морi безпечнiшими.
А тим часом гурт козакiв повилазив з суден на берег i обступили Iскру.
- Що ви врадили з отаманом? Коли зачнем судна палити?
- Пiдождiть, - каже Iскра, - зараз верне Сагайдачний. - Iскра
помiркував, що цi, якi сюди вийшли, жартiв не знають, i готовi на все.
- Ми се i без нього зробимо, - каже один, дивлячись грiзно на Iскру.
- Досить нам сiєї морської волокити. Ми тут з суднами возимось, а там
здобича паювалась.
- Ви знаєте, що добича буде паюватися аж на Сiчi...
- Ми знаємо, та ще хочемо її бачити... Та здобича, що на суднах, пiде
на дно моря, а ми i до сiєї маємо право...
- Схаменiться, товаришi!.. Невже ж у таку важку хвилю ви ставати хочете
проти старшини?
- Ти, потурнаку собачий, мовчи, коли не хочеш у морi скупатися, нам
тепер на морi ватажка не треба.
До цього гуртка стало прилазити бiльше козакiв. Очевидячки, що вони
бунтувались...
В ту хвилю причвалував Сагайдачний з своїми розсильними.
Гурток покинув Iскру i пiшов йому назустрiч. Сагайдачний приказав своїм
козакам держати мушкети напоготовi.
- А ви куди мандруєте, прочани?
- Йдемо до табору, - каже переднiй, той, що так гостро поставився до
Iскри, - не загибати ж нам на морi. Морем на Україну вороття немає...
- Я кажу, що є вороття i морем, i я туди вас поведу...
- Йди собi сам, коли воля, ми до табору йдемо...
- Зараз завертати до суден на свої мiсця! - крикнув Сагайдачний
сердито, показуючи булавою.
- Ми раз сказали, що не вернемося, уха тобi позакладало? - крикнув
сердито переднiй козак. - Чорт нам з такої старшини, що заморити нас хоче.
Сагайдачний не дав йому докiнчити, вихопив пiстоль з-за пояса, гримнув
стрiл, i козак, поцiлений в саме чоло, розвiв руки i впав на землю.
Всi збентежились. Дехто, отямившись, хотiв хапати за зброю, та ось
з-поза Сагайдачного виступили козаки з рушницями, готовi до стрiлу, їх
старшина крикнув:
- Хто з вас ворухне рукою, пiде чорту в зуби...
- Привезти сюди з табору чотири гармати з усiм... - приказав
Сагайдачний до посильного козака... - А вам, собачi сини, за непослух i
бунт зараз тут буде i амiнь...- Обертаючись до старшини з свого почту,
каже: - Двох iз них пусти, а прочих поведи над берег моря i кожному кулю в
лоб... Слухай, дiдоводе, один з другим, - каже до тих, що їх помилував, -
скачiть до суден i скажiть тамтим, що жоден до табору не смiє йти. Жодне
судно не смiє бути затоплене. А коли зачнуть далi бунтуватися, то я ось
зараз затоплю судна сам гарматою, але враз iз ними, i з вас нi одна душа
не вийде на берег...
До моря стали наближатися двi вибранi сотнi визволенцiв з рушницями. I
ця бундючна, зухвала юрба, що недавно так грiзно ставилась, тепер
посмирнiла, мов ягнята, збилася в купу.
- Пiдожди ще хвилинку, я тобi дам бiльше сього чортового м'яса, - каже
Сагайдачний, - на суднах ще є бунтарi, тих ми ураз з другими покараємо...
Тодi виступив Iскра i став Сагайдачного просити:
- Сагайдачний! Пожалiй їх та вибач їх дурному розумовi. То добрi
козаки-лицарi; я не знаю, чому їх такий дурман напав, се ж люде iз твоєї
школи...
- Тим гiрше для них, коли мою школу споганили, се ж не новики якi-будь.
- Отамане, я прошу за ними. Головний виновник вже покараний. Зроби це
для мене i прости...
- Правда, ти менi врятував життя, то для тебе я i прощаю... Рушай один
з другим на судно i не показуйся менi на очi...
Козаки побiгли на берег i поскакали до суден, радi з того, що їх Iскра
своєю просьбою вирятував...
Сагайдачний передав коня одному з посильних i вiдправив до табору, а
сам пiшов на отаманське судно, де стояв заткнутий малиновий прапор. За ним
пiшов Iскра. Вiн каже:
- Якби ти, Петре, був не приїхав, зi мною було б зле. Мене вже
потурнаком лаяли i втопити вiдгрожувались... Одна iскорка - i порох був би
спалахнув... Я дививсь на тебе, як ти говорив. Твої очi звичайно такi
лагiднi, тепер стали страшнi. В них була якась демонська сила. Ти, мов той
вуж з казки, потрафиш живу iстоту повернути в камiнь. Дививсь я на тебе,
та мене самого морозило, а їм то, певно, кров зледенiла вiд того
погляду...
- Треба хотiти, треба мати тверду, незломну волю, а вона, певно,
поконає противника. Та ще треба знати й душу того, над котрим хочеш
панувати. Коли б я був зробив iнакше, уговорював, просив, то вже було б по
моїм отаманствi, а може би, вже й не жив...
Отаман дав знак, i вдарили веслами з усiєї сили. Зараз помiркував
Iскра, що судна пливуть на полуднє.
- Отамане, не туди дорога у Керч...
- Туди дорога у Синоп, - каже Сагайдачний. - Вони нас там якнайменше
сподiваються. Треба i їх навiдати за одним заходом...
- Де ж ми сю добичу заберемо? - клопотавсь Iскра.
- Тим разом обiйдеться. Буде з нас, як зруйнуємо город та трохи
невольникiв визволимо. I козацтво треба зайняти якоюсь лицарською роботою,
щоб їм джмелi з голови викурити.
Погода була гарна, i море спокiйне. Висланi на стежi судна, котрi плили
великим колесом, нiде не запримiтили ворога.
У Синопi, до котрого пiдплили пiд вечiр, нiкому i не снилося про те, що
так близько стоїть небажаний гiсть.
Синоп - це велике торговельне турецьке мiсто, стоїть у близьких
зносинах з Кафою i Царгородом. Тут вже знали про набiг козакiв на Кафу. Їх
це заспокоїло, що козаки вдоволяться Кафою i попливуть собi геть.
Козаки увiйшли у город вночi, не стрiчаючи жодного опору. Стрiтили
трохи турецької мiлiцiї та жовнiрiв, яких умить побили, потiм пiдпалили в
кiлькох мiсцях. Турки думали зразу, що це звичайний пожар. Аж згодом, коли
бiгли рятувати, пiзнали, хто це зробив. Напав усiх великий страх. Кожний
забув про пожар i ховавсь де попало. Люде, мов божевiльнi, бiгали серед
пожежi i гинули на козацьких шаблях. Тiльки невольники заворушились,
розбивали кайдани, убивали своїх наставникiв i єдналися з козаками.
- Збирайтесь, братчики, до пристанi, - гукали козаки, - скликайте усiх,
розбивайте льохи i тюрми, а швидко, бо ми тут довго не будемо i над раном
вiдплинемо. Почуєте голос сурми - то буде знак, що незадовго нас тут не
буде.
Цiлий город перемiнився в одно палаюче море, у пекло. Сагайдачний
навiть не виходив на берег. Вiд моря приказав пильно сторожити, щоб не
попасти у матню. Такої легкої побiди нiхто не надiявся. Усi признавали, що
це треба приписати талантовi i щастю Сагайдачного.
Усi, почавши вiд такого бувалого козака, як Iван Iскра, до останнього,
дивилися на Сагайдачного з великою пошаною, з пiєтизмом. Всi свято вiрили,
що де Сагайдачний отаманує, там козаки мусять побiдити. Такого ватажка не
можна не слухатися. Тi, що хотiли пiд Кафою бунтуватися, тепер тяжко
каялися. Сагайдачний вiднiс велику побiду не лише над турками. Вiн побiдив
душу козацтва, яка покорилась його талантовi i стала вiдтепер слiпим
знаряддям у його лицарських, умiлих руках.
Як вже були на морi, каже до нього Iскра зворушеним голосом:
- Вибач менi, отамане, що я дотепер не знав тебе оцiнити як слiд. Ти
незвичайно щасливий чоловiк, до чого тiльки возьмешся, тобi таланить...
- Я тобi зараз усю тайну вiдкрию, чому менi дотепер таланило. Бо я поки
до чогось вiзьмусь, перш добре обдумаю. Тим я не подiбний до попереднiх
наших козацьких проводирiв. Вони ризикували. Я ризикую хiба в
остаточностi, коли нема виходу. Вони ризикували вiдразу, не почисливши
своїх сил. Я, обдумавши добре, зараз берусь до дiла, коли знаю, що
вдасться. Коли ж нi, то навiть не показую по собi, що у мене така думка
була. Ось ми тепер знищили Синоп. Я знав, що турки того не сподiвались,
щоб ми по Кафi зачинали зараз щось друге. Ся пожежа Синопу упевнить туркiв
у тому, що нас усюди можуть сподiватися. Тому кожний приморський город не
випустить своїх сил на море, а держатиме для своєї оборони... Коли б у
мене були легшi судна, не так нагруженi, я, може би, з ними помiрявся.
Тепер годi на таке пускатися, бо се було б вже ризиком. Ми пливем на
Керч...
Та незадовго приплило стежне судно з докладом, що вiд заходу пливе
великий флот.
- Тепер треба поспiшати. Вiзьми, Iване, секстант i покажи найкоротшу
дорогу на Керч.
Гребцi вдарили дужче веслами. Сагайдачний послав Iскру на розслiди. То
був справдi турецький флот з великими кораблями. Iскра вимiркував, що вiн
пустився козакiв доганяти. Вiн, либонь, догадувався, що козаки плистимуть
довкруги Криму.
- Вони дурнi, - каже Iван смiючись, - аж тодi помудрiшають, коли
напевне дiзнаються, що ми на Керч пливемо.
- Коли б вони догадувались того зараз, непремiнно заступили би нам
дорогу i були би ранiше пiдплили туди, нiж ми.
Козацька флотилiя заплила по заливу, i Сагайдачний, щоби пiддурити
туркiв, вигадав ще одну штуку. Назбирали комишу, пов'язали шнурами i
пустили на море. На цих в'язанках, понакладали куклiв, пороблених теж з
очерету, понав'язували рiзних шмат. Здалека виглядало це, начеб плили
човни з людьми.
Цей дурман повiвся добре, бо турки, наблизившись, стали стрiляти з
гармат.
- Не вадить, що собi напсують пороху i куль, а ми тим часом будемо у
лиманi Мiуса, а там вже вiдпочинемо безпечно по трудах.
Вже були в лиманi, як iзгук турецьких гармат доходив ще до їх уха.
Вiдпочивали тут два днi, виспались i поживились, заки поплили далi горi
рiкою, аж поки не доплили до того мiсця, де вже човном, та ще й
нагруженим, годi було плисти. Тепер зачалась тяжка робота витягати судна
на берег i перетягати їх до Самари.
Тут була пустiль, поросла густими острiвцями старих, споконвiку не
рубаних дерев. По розпорядковi Сагайдачного нарубали дерев i приладили їх
на округлi валки, котрi треба було пiдкладати пiд судно, i так їх посувати
далi.
Козаки подiлились на гуртки до кожного судна.
Була тут дуже непривiтна, багниста сторона, поросла комишем i трощею.
Треба було шукати сухiшi мiсця, а то скiльки суден загрузло в болотi, що з
бiдою їх можна було витягати.
Судна перетягали одною дорогою, одне за одним, через що не треба було
бiльше дороги промощувати, як для одного судна.
Вiд сонячної лiтньої спеки видобувалися задушнi смороди з гниючого в
мочарi комишу, що не можна було дихати i люде душились та кашляли. Вночi
не було краще. До цього з'являлись цiлi хмари кровожадних i влiзливих
комарiв, що обкушували людей до кровi. На землю насiдала густа мряка, що
на кiлька крокiв не було нiчого видно.
Сагайдачний побоювався дуже про своїх людей. Коли б прийшлося довше так
жити, то, певно, прокинеться вiд цього якась недуга, яка їх здесяткує. З
цього важкого становища треба було чимшвидше видiстатися.
Вiн пiдганяв людей до поспiху:
- Поспiшайте, товаришi, бо се багно нас усiх заморить.
Незважаючи на свiй високий уряд, вiн знiмав жупан, роздягався до
сорочки, облитий гарячим потом, працював заодно з козаками. Козакам не
вiльно було сiдати або лягати на землю, не вiльно було пити зеленої води з
багниська. Пiд нiч розкладали огонь з комишу, з чого виходив великий дим,
що вiдганяв комарiв. Козаки сiдали вiдпочивати на човни.
Та мимо цих осторожностей, козаки стали западати на пропасницю, яка їх
дуже мучила. Коли кого присiла, вiн лежав цiлими днями в байдаку у великiй
гарячцi.
Нiхто не ремствував проти старшини, бо всi вiрили, що один Сагайдачний
зможе їх вивести з того нещастя. Працювали всi невпинно, бо отаман
працював з ними i не щадив себе.
Сагайдачний силою своєї твердої волi не пiддавався недузi, хоч не раз
було таке, що аж умлiвав з утоми. При помочi свого секстанта витичив собi
дорогу на Самару, i туди невпинно прямував. Ця мандрiвка так усiм надоїла,
що iнколи приходило їм на думку викинути всю здобичу з суден або й судна
покинути i втiкати. Та нiхто не посмiв такого слова сказати. Коли
Сагайдачний цього не каже, так, очевидно, що того робити не треба.
По довшiм часi такого страждання видiстались з багнистого мiсця на
узгiр'я, поросле лiсом. Всiм аж полегшало на душi. Тут було цiлком краще.
Повiтря було чисте i здорове, натрапили на гарну рiчку, що плила до Мiуса,
з чистою водою, якої козакам вже недоставало. Вода, яку позабирали у Кафi
на човни в бочках, вiд гаряча була тепла i вже стала теж псуватися.
У Сагайдачного була ще одна жура. Вiн поспiшав добратись до Сiчi. Хто
зна, яка доля стрiнула ту частину вiйська, що пiшла через Крим. Кожна
днина була йому дорога. Та, поминувши це, треба було на тiм мiсцi
вiдпочити. Багато було недужих, яких пропасниця з нiг збивала. Сагайдачний
мав з собою цiлий шпиталь знеможених недугою, обезсилених товаришiв, яким
нiчим було помагати.
У тiм мiсцi багато було усякого звiра. Дотепер жили самою рибою та
сухарями. Тепер можна було добути свiжого м'яса. В лiсi були цiлi пасiки
диких бджiл у дуплах дерев, а меду стiльки, що плинув дiрами, мов потiчки
iз джерела, i застигав на вiтрi. Сюди сходились рiзнi звiрi та лизали
солодку патоку. Сагайдачний казав недужим їсти багато меду. В лiсi було
багато ягiд.
Сагайдачний пiдтримував того бадьорого духу, який запанував тепер мiж
козацтвом, своїм дотепом та жартами. Знову забринiла бандура, залунала
весела пiсня.
Тепер не можна було у Сагайдачнiм впiзнати того суворого ватажка, що не
знав жартiв. Хоч страшний бiль голови морочив йому свiт, вiн не давався.
Зараз послав досвiдчених козакiв розглянути, кудою найближче до Самари
добратись, та вибрати пригоже мiсце, щоб попускати на воду судна.
Вони повернули третього дня з доброю вiстю, що Самара вже недалеко, i
добрий берег знайшовся. Сагайдачний скликав козакiв i заговорив:
- Знайте, товаришi, що ми при божiй помочi перебули бiльшу небезпеку,
як велика баталiя з турками. У сiй проклятiй сторонi ми могли усi загинути
вiд гнилої пропасницi. Сiєї дороги нi я i нiхто з вас не знав, та що я вас
туди повiв, то не винуйте мене за се, бо як самi здоровi знаєте, iншої
дороги нам не було. Ми ще не знаємо, як поталанило тим нашим товаришам, що
вертаються сушею. I хоч я, як дуже радий i вдячний небесному богу i святiй
Покровi, що ми два днi вiд Самари i невдовзi побачимо Днiпро-Словутицю, то
моя душа страждав неспокоєм, - що з нашими сталося. Нам, товаришi, треба
поспiшати додому. Тому берiмось зараз до роботи. Спасибi вам, панове
товариство, що мене слухалися, i я гадаю, що й далi так буде.
- Слава Сагайдачному! - гукали козаки. - Веди нас куди знаєш. З тобою
ми у саме пекло пiдемо, бо ти поведеш нас до побiди...
Узялись жваво до працi. Судна пiшли в рух.
I справдi, третього дня добрались до Самари i поспускали судна на воду.
Вдарили веслами, i судна помчали стрiлою униз Самари.
А коли заплили в Днiпро, кожний вмочав пальцi у днiпрову воду i
хрестився, наче на йорданському водосвяттi.



Х

На Сiчi нiхто не знав, як повiвся похiд. Коли вже мiркували, що пора
було вернутися, огорнула усiх нетерплячка. Стали непокоїтися. I було чого,
бо у похiд пiшов сам цвiт запорозького низового лицарства. Пропаде воно
враз з Сагайдачним, тодi надовго Сiч не пiднесеться з свого упадку. Дехто
поплив далi Днiпром назустрiч, та вертався нi з чим.
Аж ось вiд Черкас пiдплив козацький флот, який давав про себе знати
гарматними стрiлами.
- А се ж що? - питали на Сiчi. - Хiба ж Днiпро другим кiнцем
повернувся, а Крим перескочив до Києва?
Уся Сiч вийшла на вали, не вiрили тому, що власними очима бачили.
Напередi плив Сагайдачний.
На валах Сiчi гримнули гармати на повiтання.
- Чи се ти, чи твiй дух? - говорив з валу кошовий до Сагайдачного. -
Хiба що ви вмiсто у Крим поплили на прощу в Київ.
- Далекою дорогою треба нам було об'їздити... А Чепiль вже вернувся з
вiйськом?
- Не було нiкого...
- Або пропало вiйсько, або десь по дорозi загрязло i вiд татар
вiдбивається, - говорив Сагайдачний, а на серцi у нього аж похололо.
Сагайдачний вийшов на берег i розповiв кошовому, що сталося.
- Гарно воно пiшло, - каже кошовий, - та погано скiнчитися може. Вони
вже повиннi тут бути, бо їм ближча була дорога, як тобi. Коли б, не дай
боже, вiйсько пропало, то товариство нам сього не вибачить. Ти се знаєш...
- Скiльки може бути на Сiчi вiйська, готового до походу?
- Не бiльш двох тисяч... Прочi порозходились коло хлiба робити.
- Гаразд! Я завтра йду з ними, дещо мiж моїми знайду охочих та й
здорових - багато нездужає вiд пропасницi - i поспiшаю на виручку. Кожна
втрачена година дорога... Лише треба менi байдакiв добрих, бо мої трохи
понiвечились...
- Добре, я ще нинi запоряджу, що треба, а ти вiдпочинь...
- Або виручу тамтих, або сам поляжу головою. Я сього певний, що старий
Чепiль не дав себе в торбу взяти. Там є бiльше, як двi тисячi неабиякого
вiйська. Певно, десь у Криму окопались, а татари їх обложили. Та для них
страшнiшим ворогом буде голод i спрага.
Тепер стали виносити з суден добичу, яка мала бути пайована, як усе
вiйсько вернеться.
Сагайдачний приказав брати на судна якнайбiльше харчiв. На другий день
вранцi пiшло шiстсот кiнноти правим берегом Днiпра, а пiхота з гарматами,
харчами i таборовими возами поплила долi водою...



ХI

Полковник Чепiль, розставшись з Сагайдачним, рушив зараз тiєю самою
дорогою, якою йшли сюди.
Перейшли гори, минули спалений Єскi-Крим i подались в середину ворожого
краю. Йшли великою пустинею. Татарськi улуси позникали. Татари забрали
свої отари та табуни i пiшли у глибину Криму. До того ще спалили степ. Аж
страшно було в таку дорогу пускатися. Нiчого не було видно, хiба почорнiлу
землю, на яку падав пекельний жар лiтнього сонця.
У козакiв було харчiв доволi. Коней i волiв кормили сухою пашею, а воду
для себе i для скота везли в бочках, якi наповняли в тих рiчках, котрi по
дорозi надибували.
I конi, i люде страшно мучились. Гаряче сонце ссало iз них останню
капельку. Конi дуже помарнiли та ледве волоклись, понизивши голови.
Дотепер не стрiчали нiде ворога. Аж коли перейшли на другий берег рiки,
стали показуватись на обрiї татарськi стежi, якi, очевидно, зорили за
козацьким рухом. Вони начеб iз землi виростали i пропадали в степу. Згодом
стали чiпати козакiв, i треба було вiдганяти рушничним огнем. Тi напастi
ставали щораз частiше. Чепiль приказав, щоб стежi нiколи задалеко у степ
не запускались i не ганялись за втiкачами.
Вiд пiйманих татар довiдались, що хан з великим вiйськом заступить
козакам дорогу перед Перекопом i похвалявся, що нi одна козацька нога з
Криму не вийде.
Старшина, довiдавшись про таке, затривожилась. Вони не так боялися
татарського вiйська, як голоду i безводдя, коли б прийшлось довше в Криму
задержатись. Народу в таборi було дуже багато, до того ще жiнки i дiти,
яких визволили з неволi. Усiх треба було вигодувати i напоїти. Один
козацький роз'їзд захопив десь на боцi отару овець, з чого всi були дуже
радi. Та цього ненадовго вистало. Вода в бочках стала висихати вiд
сонячної жари. Старшина турбувалась, та цього не можна було козакам
показувати.
Чим ближче доходили до Перекопської шийки, помiтили стежнi козацькi
чети, що там стоїть справдi велике татарське вiйсько. Тепер вже роз'їздiв
не можна було посилати. Кiннота, що йшла довкруги табору, держалась
близько. Треба було сподiватись кожної хвилi, що татарва напре на них
цiлою силою. Табiр поступав уперед дуже обережно, щоб кожної хвилi бути
готовим до бою. У тiй сторонi степ уцiлiв вiд пожару i вкривавсь високою
травою.
Аж одного дня татари стали наближатися. Вiд пiвночi сунула чорна валка,
яка щораз стала розвиватися в пiвколесо, поки зi всiх сторiн не замкнули
табору.
- Коли нам з Сiчi не наспiє помiч, то ми пропали, - говорив Чепiль до
Жмайла. - Як там вже є Сагайдачний, то вiн нас не лишить, а може, i вiн
десь у сiй непевнiй дорозi пропав...
- А я сього певний, що Петро не пропав i що вiн леда день прийде i нас
виручить. Ми поки що будемо вiдбиватись у таборi. Правда, що годi нам
зараз йти далi, поки трохи не переб'ємо татар, але взяти себе не дамо.
- Без води погинемо. Придивись, скiльки у нас жiнок i дiтей. Коли вони
повмирають, то у таборi кинеться яка пошесть i чума або чортзна-що. Ми
тепер так обложенi, що хiба птиця з табору перелетить, щоб братiв про наше
горе звiстити.
- А я кажу, що вода буде... Я зараз, як ми окопаємось, викопаю
колодязь, i добудемо води. Неможливо, щоб води тут не можна добути. У нас
i дерева доволi з наших човнiв... Не турбуйсь, отамане.
- Тут хочеш копати колодязь?
- Нi, не тут, а трохи далi. Тут недобре мiсце до оборони. Ми рушимо
замкненим табором ще трохи наперед... Я гарматою промощу собi дорогу.
I зараз положення табору змiнилось. Передовi i заднi вози пооберталися.
Переднi попихали люде руками. Звiдсiля стали стрiляти з гармат у збиту
татарську юрбу. Табiр йшов черепашиним кроком, але таки посунувся о кiлька
гонiв наперед серед безнастанної пальби з гармат на усi боки. Татари стали
щораз бiльше присiкатися з таким страшним галайканням, що аж морозило.
Табiр став у такому мiсцi, яке Жмайло уважав за вiдповiдне. Зараз
пообертали вози боком, i як лише настала нiч, взялись до заступiв i стали
з усiх бокiв окопуватися. А посерединi табору стали могильники пiд оком
Жмайла копати колодязь. Робота йшла день i нiч. Жмайло казав розiбрати
похiднi судна, до переправи через рiку призначенi, i тими дошками
пiдпирали стiни колодязя.
Чепiль тiєю роботою дуже цiкавився. Заходив часто сюди i питав, чи вже
вода показалася?
- Ще нема, та ми її добудемо, хоч би прийшлось докопатися аж до
сарахманiв...
- А що це таке - сарахмани?
- У нас, в Галичинi, вiрять люде, що десь пiд нами якiсь сарахмани
живуть, народ дуже вбогий. У нас люде у великодньому тижнi лушпини з яєць
на воду кидають - це, мовляв, для бiдних сарахманiв, у котрих тiльки i
свят буде, що тi лушпини пооблизують.
- Тобi жарти в головi, а менi турбота свiт морочить...
- Я не жартую, коли про колодязь говорю. Вiн буде, ще i журавля
поставимо, та ще i корит на воду наробимо...
Татари лише раз пробували узяти табiр приступом, та їх так привiтали,
що лише багато людей втратили. Тепер розпочалася облога.
Татари були певнi, що вiзьмуть табiр безводдям, коли не голодом, i тому
ждали тiєї хвилi терпеливо, аж козаки самi здадуться або усi вигинуть.
Вони не наближалися до табору на вiддаль гарматного стрiлу. Лише вночi
страшно галайкали, i тривожили людей, та не давали спокою.
Третього дня могильники, що копали колодязь, крикнули вгору:
- Вода!
Цiлий табiр вiд цього одного чарiвного слова начеб ожив. Слово
переходило вiд одного до другого, поки не облетiло цiлого табору. Всi дуже
радiли i хрестилися. Копальники якраз натрапили на джерело. Вода пiдходила
щораз вище. З долу кричали, щоб їх швидше тягли вгору, бо вода доходила їм
до грудей i грозила їм затопом. Вода була така студена, що аж у костях
ломило.
Зараз опiсля стали спускати униз вiдра i тягти воду, котру вливали в
наладженi корита. Вода зразу була каламутна, та нiхто на це не зважав, бо
умирав вiд спраги. Конi, почувши воду, стали iржати i рватися з припонiв
до колодязя. Жмайло приказав вливати воду в судна, щоб бiльше було до води
приступу. Народ перся до води, що аж сторожу треба було поставити для
вдержання порядку. Це протяглось до заходу сонця. Вода прибувала в
колодязi чимраз вище, добра, студена, чиста.
Зараз поставили на двох стовпах дерев'яний вал, на якому причеплено
довгий мотуз з вiдром. Козаки наперемiну тягли воду i вливали до корит та
човнiв. Люде начеб вiджили, усi повеселiшали, начеб на свiт народились.
Чепiль говорив до Жмайла:
- Ти наш Мойсей, що дав нам воду в пустинi. Пропали б ми, мов рудi мишi
в степу. Тепер можна вже пiдождати на мiсцi, поки пiдмога не прийде.
Татари йно ждуть того, коли ми здамось, i тому нас поки що не чiпають...
Хай ждуть, ми пiдождемо теж.
- I ми довго ждати не можемо, бо харчiв не стане. Треба усю поживу
перечислити та видавати на кожного по паю. Iззовнi ми нiчого не добудемо:
нi вола, нi осла.
- Нам треба забезпечитись на яких два мiсяцi.
- Краще буде, як помiркуємо на три, - каже Жмайло. - Особливо з
сухарями, кашею та борошном треба щадити, щоб не прийшлось саму конятину
їсти. Ти, батьку, прикажи кухарям почислити все, а я вже порахую як
слiд...
Усi благословили Жмайла i почували себе бадьорими. Навiть скот
повеселiшав i взявся за суху пашу.
В таборi залунала весела пiсня, забринiла бандура...
Татари не могли того зрозумiти, що сталося. Пiдкрадались вночi пiд
табiр i замiсть одчаю почули веселiсть. Як донесли про те хановi, вiн
каже:
- Тим шайтанам сам чорт помагає. Мусимо їх брати силою, а то далi ми
всi з голоду i спраги поздихаємо...
Справдi, татарське вiйсько голодувало, а воду для людей i коней
привозили у шкуряних баклагах.
Зараз другого дня пiшли татари до наступу. Вони пiд'їхали з одного боку
з великим криком i пустили на табiр велику силу стрiл, якi навiть не
долiтали. Козаки стрiляли з гармат i рушниць, косили татарськi ряди, мов
траву. Татари подались назад i вже того дня не наступали.
На другий день знову нiхто не показувався. Татари кудись пропали.
- То якiсь татарськi хитрощi, - говорив Чепiль до старшини. - Вони щось
задумують, а нам так довго ждати не можна, бо голод за плечима. Коли б так
можна на Сiч вiстку послати...
На таке каже Струк:
- Сього не треба. Як на Сiчi вже є Сагайдачний, то вiн, певно,
поспiшить нас визволити, коли ж його там нема, то нема там з ким на
виручку йти. Тепер робота коло хлiба, i всi порозходилися. А заки вони
зберуться, то ми пропадемо...
- Краще би розвiдати, куди татари подiлись, - каже Жмайло. - Я поїду
сам на роз'їзд.
- Ти не поїдеш, бо тебе тут треба, ти ж - обозний. Роз'їзди пошлемо на
всi боки, а вже досвiдних людей ми знайдемо...
Старшина стала подавати рiзних запорожцiв, якi своєю проворнiстю
вiдзначались.
- Поїде Степан Бульба, Тарас Печiнка, Максим Грух, Конопель. Господи, у
нас не було би людей!
Названих зараз прикликали, а Чепiль каже їм:
- Берiть, голуб'ята, по десятку козакiв, виберiть найкращi конi i гайда
на роз'їзди... Розвiдайте, куди татари дiлись? У бiй не вдавайтесь, а,
помiтивши, де татарва, завертайте швидко у табiр. Може, справдi покажеться
таке, що зможемо рушити далi i перебитись табором.
- Воно би можна i зараз так зробити, якби ми могли з собою i наш
славний колодязь забрати, - каже Бульба. - Ну, їдемо, братчики...
Зараз розiйшлись вибирати собi людей i коней.
Роз'їзди виїхали з табору i незадовго пропали в степу.
Надвечiр всi вернулися, крiм Степана Бульби; вiн поїхав прямо на
пiвнiч.
- Тi, певно, пропали, - каже Чепiль. - Там, певно, була найбiльша сила.
- Ну нiчого... треба у той бiк послати за слiдом другий роз'їзд... той
мусить бути обережнiший...
Як лиш на свiт заноситись стало, виїхав на пiвнiч другий роз'їзд. Другi
роз'їзди, якi повернулися вчора, нiде татар не стрiнули. Нинiшнiй роз'їзд
недалеко заїхав, як помiтив вiд пiвночi великi клуби диму, начеб чорна
велика хмара припала до землi i сунулась з пiвночi на пiвдень. З пiвночi
пiдганяв її сильний вiтер.
- Степ запалили, втiкаймо! - крикнули в один голос всi козаки i
завернули конi.
Вони поприлягали головами до шиї коней i пiдганяли їх. Конi зрозумiли
теж небезпеку i гнали так, що пiд животами майже землi не доторкали.
В таборi помiтили їх теж i зараз зауважили пожежу в степу, яка йшла з
пiвночi.
Жмайло став на возi з сiном i кричав:
- Хто живий, виступайте окопувати табiр, та лиш так, щоб траву
перекопати. Порозносити судна з водою попiд вози, щоб можна погасити
пожар.
Довкруги табору зароїлося вiд людей. Кожний поспiшав, хапаючи що в руки
попало: шаблю, келеп, заступ... Робота йшла дуже запопадливо.
Жмайло приказав перенести порох усередину табору i прикрити
переверненими суднами, а на це накласти одежу i зливати водою. Всi жiнки в
таборi тягли воду з колодязя i помагали козакам.
Хмара диму щораз наближалася. Конi i скот стали непокоїтися. Воли
ревли, конi квичали та обступили колодязь, понизивши голови.
В таборi настала велика жара, а вiдтак дим залiг увесь табiр i виїдав
людям очi. Та робота не вгавала, хоч люде душились вiд диму. Вiтер
перекидав полум'я на переднi вози. Огонь тушили водою.
На щастя, подув сильнiший вiтер i погнав огнем далi. Над табором наче
огняна буря перелетiла. Цiла околиця горiла. Жара була страшна, хоч диму
вже не було. Згодом, завдяки тому вiтровi, став воздух холоднiти. Усi
свобiднiше вiдiтхнули. В таборi не було нiякої шкоди.
Та ось за цим вiтром надпливли з пiвночi справдешнi хмари на небi.
Почулись сильнi громи, якi не вгавали. Блискавка одна за другою шниряла по
темно-синiх хмарах. Затим пiшла сильна злива. Дощ падав, начеб небеснi
застави повiдсувались.
Злива тривала коротко, начеб на те тiльки послав її бог, щоб потушити
огонь по степу. Згодом хмари полетiли геть на полудне i показалось чисте,
голубе небо. Воздух прочистився i просвiжився. Усi вiддихали повною
груддю.
- Господь на нас милосердний, - говорили козаки помiж собою.
- А Бульба таки пропав з своєю четою. Коли не полiг, то згине мiж
татарами у великих муках. Вони помстять на ньому все...
- Пропав або й нi, - каже полковник Глух. - Вiн хитрий, як лисиця, i
татарську мову знає, а певно, що дiбрав собi таких самих товаришiв, як i
сам... Я надiюсь, що вiн перекрався i дасть знати на Запорожжя...
- Бог би з тебе говорив, - каже Чепiль, - та воно нелегке дiло через
татарськi лави на цiй вузенькiй шийцi Перекопськiй...
- Боже йому помагай! - говорив Жмайло. - А ми порадьмося, що нам далi
робити?
- Поки що лишаємось на мiсцi, - каже Чепiль, - бо кращого не знайдемо.
Маємо тут воду, вогнем нам бiльше нiчого не зроблять.
- Пiдождiм тут ще тиждень. За той час, коли б Бульба жив, добрався би
певно до наших.
- То закороткий час. Пождiмо двi недiлi - треба деякi вози
понаправляти, бо поки стоять на мiсцi, то стоять, а рушити з мiсця, то
певно порозлiтаються. Колеса порозсихались, нiчим мазати... Вiдтак рушаймо
далi табором поволi, але певно. Коли б прийшлось знову стати, викопаємо
другий колодязь i якось не пропадемо, а ближче станемо своїх.
А тим часом хан, бачачи, що степовим пожаром табору не знищить,
запорядив великий наступ з усiх бокiв.
Татари мов з землi повиростали. Вони летiли на конях з великим розгоном
i криком прямо на табiр, аж жахом проймало. З табору стрiнули їх гарматою
i рушницями. Настала оглушаюча пальба, аж увесь табiр оповився густою
хмарою диму.
Татари падали цiлими валками. За цим валком з трупiв ховалися татари,
що позлазили з коней, перелазили вал i перлись далi. Звiдсiля випускали
цiлi хмари стрiл i посувались щораз ближче. Вiд безнастанних стрiлiв
рушницi так порозпiкались, що годi було порохом налаштувати...
Татари, мов скаженi, перлись далi. Жмайло заздалегiдь приказав покопати
ями, прикрив їх суднами i тут скривали жiнок, дiтей та ранених, щоб їх
захистити перед татарськими стрiлами. Напираючих татар не можна було нi
рушничним, нi гарматним огнем здержати. Добрались аж до возiв i стали туди
дертися. Козаки вiдбивались шаблями, списами, а то i дрючками. Старий
Чепiль страшно iзнемiгся i гадав, що йому вже прийшла остання година.
Уся козацька старшина боролась поруч з козаками. Жмайло роздягся до
сорочки. Осмалений димом, без шапки, з шаблею наголо, бiгав з одного боку
в другий, перескакував з одного воза на другий, мов олень, i стинав
татарськi голови, мов макiвки. Страшно було на нього глянути. Очi набiгли
кров'ю, губи спеченi, аж чорнi, голос охрип. Двi стрiли його досягли, з
нього текла кров, яка на ньому засихала, та вiн на це не зважав. Де був
найбiльший напiр, там вiн зараз i з'являвся.
- Ось так їх, братики, ось так собачих синiв, ми їх проженемо. Ось
незадовго наспiють нашi на виручку. Сагайдачний вже у Перекопi. Не
давайтесь, вже недовго нашого горя, - говорив так навгад, щоб пiддержати
дух у вiйську, хоч сам не вiрив у те, що говорив.
Жiнки i дiти, що у ямах поховались, пiдняли страшний лемент. Кожне
прочувало, що коли татари прорвуться у табiр, то усiм прийде кiнець...
Степан Бульба, старий досвiдний запорожець, вибрав собi таких самих
завзятцiв, як i сам, i поїхав на розвiди на пiвнiч вiд табору, прямо на
Перекоп.
- А що, братики, голуб'ята, а коли б ми так поза Перекоп перебралися,
та й до своїх махнули?
- А чому? Можна попробувати. Козак не без долi.
- Та коли ми всi на се згоднi, так не їхать нам на конях, а йти пiшки,
чорт його батька знає, чи де у травi зачаєних татар не стрiнемо.
- Не то пiшки, а нам i перевдягтись за татар треба. Кожний з нас, як ми
тут усi є, знаємо сю песячу мову...
- От i добре, голуб'ята, - каже Бульба, - тепер дiло у сьому, щоб
татарської одежi добути...
- А коли у нас буде татарська одежа, то чого нам коней кидати? - каже
нестарий ще запорожець Онисько Хрущ. - От, братики, ви добре дивiться,
може, де любчикiв-татар помiтимо, а тодi ми й подумаємо.
Онисько Хрущ - то була собi знатна особа мiж тим товариством. Говорив
дуже поволi, начеб слово пережовував, поки його з губи випускав. Низького
росту, не дуже подобав на силача, та вiн справдi був дуже крiпкий. Говорив
м'яким голосом, наче жiнка, нiколи не хвилювався i не злякався хоч би
самого чорта, а рiзнути йому ножакою ворога по шиї - то начеб хлiба
вкусити. До того вiн був перший повзун на Запорожжi i знав порушатися
по-гадючому цiлi гони без утоми.
- Ось бачите, братики, я вже щось бачу. Он там, у степу, легенький
димок серед степу показується. Ви тут лягайте у травi з кiньми, а я з
кiлькома товаришами пiдкрадусь роздивитися...
Козацькi конi були до того навченi, що на команду лягали на землю i
лежали, доки було їх панам завгодно. Сталося по думцi Хруща. Конi полягали
в травi, а всi пiшли за Хрущем, ховаючись. Хрущ випереджав усiх.
Наближались тихцем до того мiсця, звiдки виходив дим. Згодом побачили
сторчачу серед трави татарську кiнчасту шапку. На знак Хруща козаки
припали до землi, а вiн, узявши довгого ножа в зуби, поповз далi.
Незадовго повернув до своїх.
- Ось як воно, братчики. Десяток татар, я пощитав добре, сидять при
вогнику i печуть м'ясо, либонь, конятину. Один стоїть та, либонь, пильнує,
а так собi, бо вони тут безпечнi. Ми пiдповземо, та хоч нас йно шестеро,
то подолiємо, i буде одежа.
- Яка у них зброя? - спитав Бульба.
- На ратищах печуть конятину, а попри те нiж, та й годi. Ну, братчики,
не час роздобарювати, ходiмо...
Всi поповзли вперед з ножами в зубах. Шаблi та пiстолi позакидали за
спину, щоб не заважали.
Татари справдi нiчого не прочували. Вони сидiли кругом огня i заїдали
печене м'ясо.
Тодi Хрущ схопивсь перший i, мов кiт на мишу, кинувся з ножем на
першого найближчого татарина. Татари оторопiли, та заки стали до оборони,
вже Бульба з товаришами усiх порiзали.
Всi знали що робити, поприсiдали до землi i стали стягати з побитих
одежу та перетягати на себе.
- От зле, братики, - каже Хрущ, - далебi, що зле. Ми поспiшились.
Одного татарина треба було оставити в живих, та гарненько розпитати, що
нам треба знати... Далебi шкода...
- Не журися, - каже Бульба, - ми ще десь "язика" добудемо.
Тепер Хрущ i другi козаки стали мазати собi лице попелом та вугiллям,
розмочивши його слиною...
Хрущ свиснув. За хвилю посхапувалися конi i прибiгли до своїх панiв.
- От козацькi конi розумнi, далебi, цiлувати їх за те, - говорив поволi
Хрущ, - розумний козацький кiнь - то краще дурного товариша.
Конi прибiгли до козакiв i стали їх обнюхувати.
- А тепер, голуб'ята, на конi та в дорогу, - каже Бульба.
- Ой нi, братчики, - говорив Хрущ, - так воно буде не добре. Ми ще
поспiємо, та ось шкода нам тiльки печеного м'яса оставляти вовкам на
снiдання. Хай же татарським падлом вдоволяються, а за м'ясо хай вибачать.
От, братчики, берiть по кусковi в кишеню, а по дорозi схрупається. Спасибi
добрягам татарам, що под-бали... Воно - конятина чи баранина - все одно,
аби голоду не було.
Козаки посiдали на коней i поїхали далi на пiвнiч. Вони роздивлялись на
всi боки i оскiлькимога обминали купи татар. Та не все повелось їхати
помiж дощ. Поза собою побачили вони, як татари запалили степ, i як огонь
гнав по степу на пiвдень.
- Гаряче буде нашим, - говорили козаки, - нам треба поспiшати щосили.
- Та все ж так, щоб коней не заморили... Хитрi татари, не пiдпалювали
довго степу, аж добрий для них вiтер трапився.
Їдучи так, наскочили на велику чету татар. Бульба виїхав до них перший.
- Хто у вас ватажок? - питає татарин. Зараз виїхав один з гурту.
- По приказу його свiтлостi хана, усе вiйсько має поспiшати до нього.
Ми тепер запалили степ, а коли шайтани не згорiли би вiд вогню, так буде
загальний наступ на козацький табiр. Його свiтлiсть забожився, що нi одна
нога не вийде з Криму. - Бульба говорив з таким завзяттям, з такою лютiстю
на козакiв, так вiдгрожувався, що нiхто був би не догадався у ньому
запорожця.
- Остання їм година виб'є, - говорив другий козак, - тому його
свiтлiсть стягає усiх до себе, щоб кожний правовiрний наситив i заспокоїв
свою помсту...
- Ну, прощайте, менi треба їхати далi.
Не ждучи, що татари на це скажуть, козаки почвалували щосили далi, аж
втратили цiлком татарську чету з очей.
Попри зруйнований Перекоп перекрались нiччю. За Перекопом почували себе
безпечнiшими; тут стрiчали хiба татарських конюхiв, котрих можна було
легше перехитрити.
Вони прямували iк Днiпровi.
- От, братики, - говорив Бульба. - Ми буцiмто перебились щасливо через
татарську хмару, та нам ще далеко у Сiч, а поки звiдтiля наспiє помiч, то
наш табiр таки не устоїться, i помiч прийде вже по всьому.
- Ти недобре говориш, товаришу, - каже Хрущ. - Як вже господь дав нам
через се осяче гнiздо перебратися, то i далi нам пособить, i все буде
гаразд. На те, щоб нашим помогти, то й сили великої не треба. Вистане
десять сотень, щоб татарина по спинi вдарити, а тодi i для табору дорогу
промоститься. Нам не треба
було так для нашого колодязя на мiсцi сидiти, а треба було йти табором
далi...
- Якби мiж нами був Сагайдачний, ми би вже над Днiпром були, - говорив
другий.
- Не говори так i не зобижай нашої старшини, старий Чепiль - добрий
ватажок, а Жмайло - гарна душа, нiчого казати.
Аж пiд нiч припинився наступ на табiр. Татари вiдступили, але недалеко
i скрилися за купами трупiв своїх товаришiв i коней. Козаки стрiляли на
них з гармат залiзними кулями, розбивали купи.
Половина козацького вiйська спочивала поза возами та по землянках,
перев'язуючи собi рани, бо пiд час бою не було на те часу. Другi
пильнували возiв, бо татари i вночi не давали спокою i пiдлазили пiд сам
табiр та стрiляли з лукiв. Повторювалася стрiлянина з рушниць, а iнколи
треба було шаблею вiдбиватися, бо татари змагалися через вози перелазити.
Жмайло, пов'язавши свої рани, прилiг пiд возом та на хвилю задрiмав.
Старий Чепiль вже ледве ноги волочив.
Як лиш на свiт стало заноситися, татари розпочали наступати наново.
Нiччю прийшли новi сили. Хан зганяв усю силу до наступу. Вiн знав, що
козаки помученi, знеможенi боєм i, певно, не устоять.
Жмайло вже був на ногах, хоч почував велику утому. Йому здавалося, що
костi геть розходилися i розлiтаються. У нього в головi гудiло, мов по
сильнiм перепою, кров била молотом у висках, в ухах шумiло i дзвонило. Вiн
не мiг собi з'ясувати, чи це такий кошмарний сон, чи це справдi так.
- Я вже незадовго не буду мiг рушитись, - говорив Жмайло до сотника
Стецини, - та коли б так сталося, щоб татари сюди добрались i приходила
нам послiдня година, так зжалiйтеся, товаришi, i убийте мене, бо я не хочу
живим у татарськi лабети попасти.
- Я кажу, що не пропадемо, - говорив сотник. - Татари незадовго
виснажаться i уступлять. Це їх остання спроба.
- Бог би з тебе говорив, а знаєш, брате, що у нас вже пороху небагато,
вистане, може, на тиждень, а коли би так мало бути, як вчора, то на три
днi. Ми за той час так знеможемось, що нiхто шаблi в руцi не вдержить...
В тiй хвилi настав при однiй стiнi табору великий крик. Жмайло забув за
свою утому i побiг туди. Тут наступала бiльша сила татар i вже на вози
повилазили.
Тодi Жмайло вискочив i собi на вiз, перескакував з одного на другий i
рубав шаблею, мов косою косив. Куди не махне, то татарська голова злiтає.
Його утома зовсiм кудись подiлась, здавалося, що його м'язи перемiнились у
гнучку крицю, що нiчим її переломити.
За його примiром пiшли на перегони козаки i за короткий час вiдбили
татар та стали за утiкаючими стрiляти з рушниць. Тепер вiдступили татари i
на других мiсцях.
Можна було трохи вiдпочити. Чепiль приказав розвести огнi i варити
обiд: конятину з покалiчених коней з кашею. В таборi загорiлись огнi пiд
казанами. Могильники копали ями i хоронили полеглих товаришiв.
Той час супокою треба було використати на те, щоб привести табiр до
ладу. Хоч татари його не здобули, та таки багато наробили бешкету. Було
багато поранених коней та людей, кiлька жiнок збожеволiло з переляку i
треба їх було в'язати поясами та держати у землянках, а то лiтали без
упину по табору, кричали, йойкали або спiвали. Багато козакiв лежало пiд
возами, були дуже утомленi.
- Я вже i число забув, як ми довго змагаємось, - говорив Жмайло до
Чепеля.
- Вже три днi, мiй сину, - каже старий. - Може, вже дадуть собi спокiй.
Глянь поза табiр, якi купи ми того татарського стерва набили. Звiдкiля їх
тiльки набирається?
Справдi, поза табором лежали купи татар i коней.
Татари справдi вiдпочивали два днi, стягаючи щораз бiльшi сили. Це не
ворожило добра. Козаки мусили за той час i собi вiдпочити, щоб набрати
сили для нового бою, що їх неминуче ждав.
Новi татарськi сили пiдходили вночi i ховалися поза трупами, якi стали
на сонячнiм жару розкладатися. До табору заносило великим труп'ячим
смородом, що годi було дихати.
- Коли не вигинемо вiд татарських стрiл та набiгiв, то погинемо вiд
сього диявольського смороду. У нас лише що не видно, як прокинеться яка
пошесть, - говорив Чепiль до старшини.
- Нам треба буде рушитись звiдсiля бодай на кiлька гонiв, - каже
Жмайло. - Начерпаємо у всi човни води, колодязь розберемо i на новому
мiсцi новий викопаємо та тими самими дошками обцимбруємо.
Усi на це згодилися. Поклали човни на вози i стали черпати воду. Жмайло
став ладити табiр до походу.
Вже запрягали коней до возiв. Татари помiркували це i стали знову
наступати.
I знову настало тяжке змагання на життя i смерть. Татар наспiло
стiльки, що першої днини. Козаки за два днi трохи вiдпочили, та все ж їх
тепер було менше.
- Тепер хiба нас яке чудо спасе, - говорив Чепiль до Жмайла. - Хан
поприсяг нам смерть, якої нам не минути.
- А менi тепер якраз здається, що помiч для нас вже близька. Моє серце
таке почуває.
Жмайло кинувся у бiй, де найбiльше того було треба, не зважаючи, що
татарськi стрiли iз заднiх татарських лав падали хмарою.
Бульба з товаришами добились щасливо до Днiпра. Поживились свiжою
печеною рибою, переплили Днiпро i пустились далi. Кожна хвилина часу була
дорога.
I тут стрiнули першу козацьку стежу.
- Далебi, що се нашi, - скрикнув Хрущ i почвалував наперед, вимахуючи
шапкою.
- Певно що нашi, коли вже i Хрущ схвилювався, - говорив Бульба i
почвалував за ним. - Здається, що сам Сагайдачний поспiшає. Дивiться,
голуб'ята, скiльки вiйська їде.
- Слава Сагайдачному, - гукали козаки, вимахуючи татарськими шапками.
- Братики! - гукав Хрущ, пiд'їхавши до самої стежi. - Бог вас наслав, а
то нашим вже кiнець приходить...
- Хто ти? - питали вiд стежi. - Хiба що не татарин?
- Ми вiд Чепеля, з тяжкою бiдою перебились через татар, та добре, що ми
вас стрiнули. Скiльки вас?
- Нас тут п'ять сотень кiнноти, а човнами Днiпром пливе Сагайдачний з
двома тисячами.
Бульба з товаришами, що якраз причвалували, дуже зрадiли:
- Як Сагайдачний тут, то ми побiдили. Кудою вiн вернув?
- Вiн надплив вiд Києва i як побачив, що Чепеля ще нема, зiбрав зараз
вiйсько, яке лише було пiд рукою, i ми йдемо Чепеля рятувати.
Над'їхали i другi сотнi, i пiшли зараз до переправи, де мали з
Сагайдачним зiйтись. Та вiн вже тут на них ждав. Вiйсько повиходило на
берег, повитягали вози та повпрягали коней.
Сагайдачний радий був, що дiстав вiстку вiд Чепеля, та про все подрiбно
розпитував у Бульби. Якраз минуло шiсть днiв, як Бульба вийшов з табору.
За той час могло багато дечого перемiнитися... Тим трохи Сагайдачний
турбувався та випитував про стан вiйська, мунiцiї i харчiв.
Бульба розповiв, що мунiцiї вистане ще на тиждень, значиться, що якраз
тепер буде з нею кiнець. Харчiв буде на довше, а коли не стане палива, то
матимуть зайвi вози i судна.
- Вже то старий Чепiль порадить собi, там розумнi люде, котрi щось
вигадають в потребi...
Татари не прочували з тiєї сторони козацького набiгу. I здавалося, що
вся козацька сила пiшла у Крим i там тепер її замкнули у таборi.
Сагайдачний приказав поховати байдаки в комишах i лишив тут одну сотню
козакiв пильнувати. Сам рушив прямо на Перекопську шийку.
Перейшли непомiтно попри спалений Перекоп вночi. Доперва, як наскочили
на татарське вiйсько iззаду, як гримнули на них з усiх гармат, татари
змiркували, що прийшла iз Сiчi пiдмога.
Зараз по тiм Сагайдачний на чолi своїх кiнних сотень вдарив, мов шулiка
на курчата, на збентежених татар.
З того боку не було жодної оборони. Хан, дiзнавшись про те, рвав собi
волосся з бороди з досади, а татарина, що його про це звiстив, вбив
власною рукою.
Хан з своїми прибiчними ледве втiк; ще трохи, а був би попався козакам
у руки. Козаки гонили за ним далеко, але опiсля завернулися, бо
Сагайдачний не любив того, щоб його сили розбiгалися.
- Зле, отамане, - каже ватажок тiєї чети, що за ханом гнались, чухаючи
в потилицю.
- Що сталось? - питає Сагайдачний.
- Хан втiк нам з-перед носа, не вспiли пiймати.
- Хай його чорт злизне, не турбуйсь, пiймаємо другим разом. Ми не того
сюди прийшли; а що у там-тiм боцi з татарами?
- Втiкають, мов вiвцi.
- Зараз прикличте менi котрогось iз тих козакiв, що вiд Чепеля прийшли.
Прикликали зараз Хруща, бо вiн був найближче. Вiн ще не скинув з себе
татарської одежi.
- Йдемо далi, а ти показуй дорогу. А де Бульба?
- Замiшавсь у гурт... Та ми потрапимо i без нього, я проведу.
У таборi робилося щораз гарячiше. Послiднiй наступ тривав два днi, бо i
нiччю не було хвилинки спокою. Козакам вже не ставало сили оборонятися.
Багато людей не могло рухатися. Чепiль запорядив зменшення табору, бо
такого великого простору не було ким обсадити. Козаки постягали вози
ближче середини, а багато возiв покидали татарам на поталу. Через два днi
не їв нiхто теплої страви. Живились в'яленою рибою i сухарями, котрих
ставало щораз менше. Пороху осталось ще лиш кiлька бочiлок. Старий Чепiль
так охляв, що не мiг на ногах стояти. До того його чепилась пропасниця, i
козаки поклали його пiд судно, яке поставили з одного боку на стовпцях.
Вiн стогнав важко, а пропасниця ним аж вгору пiдкидала. Начальство
перебрав на себе Жмайло. Та йому теж недалеко було на той свiт.
Пiддержував лише силою залiзної волi. Вiн тямив, що тепер рiшається доля
цiлого козацтва, слава його побратима Петра, котрий був за цей похiд
вiдповiдальний перед сiчовим товариством. Вiн добував з себе послiднiх
сил. Усюди можна було його бачити, де була найбiльша небезпека. Не щадив
себе, i тим пiдбадьорював своїх товаришiв. Вiд безнастанного накликування
вiн так охрип, що голос його лунав, як голос пiвня, якому пiдрiзано шийку.
Всi були обезсиленi, виснаженi, очадiлi вiд диму, обiдранi, мов гиря. Вони
вiдбивалися останками сили, яку пiддержувала карнiсть, що завiв
Сагайдачний.
Усi знали, що приходить їм остання година, що приходиться усiм
пропасти, бо вiд роззвiрених татар не ждати їм пощади. Але вони продадуть
дорого своє життя. Умовились мiж собою, щоб, коли вже не буде iншого
виходу, повбивати себе взаємно, а не датись ворогам у руки.
- Ще трохи, товаришi, ще трохи, ще одну днину, а нам певно наспiє
помiч, держiмося твердо, - говорив Жмайло.
Та ось рано, коли татари третьої страшної днини свiжими силами
розпочали наступ, почувся з пiвночi гук гармат. Це начеб електричною
струєю прошибло серця усiх.
Деякi думали, що їм причудилось, бо утомленiй душi не одно привидиться
або прочується. Iншим здавалося, чи не гримить, але не було з того боку
нiде хмари видно.
- То Сагайдачний йде, - крикнув з усiєї сили Жмайло i впав обiмлiлий на
землю. Козаки думали, що його татарська стрiла поцiлила. Зараз занесли
його пiд судно та поклали побiч Чепеля.
Слово "Сагайдачний" перелетiло увесь табiр блискавкою.
- Пiдмога, братчики, пiдмога! Слава Сагайдачному!
Оклики оживили всiх; кожний набрав вiдразу сили, начеб цiлющої води
напився.
I старий Чепiль ожив. Вiн вийшов з-пiд судна i простяг руки угору:
- Слава ж тобi, господи небесний, за ласку... Зараз рушаймо. Де Жмайло?
- Он там, пiд судном, мов неживий лежить.
- Iзнемiгся козак. Ну нiчого, очуняє.
На цей несподiваний iзгук гармат татар мовби зачарувало. Вони перестали
наступати. Настала метушня. До них прибiгали кiннi посланцi i стали
галайкати.
- Рушаємо табором, - гукав Чепiль, приклавши руки до рота.
В таборi заметушились усi, мов бджоли пiд рiйку. Недужi вилазили з
землянок, їх клали на вози, туди посилали жiнок та дiтей. Лаштували вози i
запрягали коней.
Заки рушили з мiсця, треба було спереду усунути трупiв. Вони смердiли
вже, трупи розлазились в руках, що годi було руками до них прикладатися.
Вiдсували їх списами, загачували келепами.
Коли таку масу трупiв рушили, такий настав сморiд, що не було чим
дихати.
З тiєю роботою забарились довший час.
Тепер, стрiляючи з гармат у збиту татарську масу, рушили табором
вперед. Переднi вози були без коней i козаки пхали їх руками перед себе.
Табор врiзався в татарську масу. То вже не були тi розосенi колони, що
дерлись у табiр. Татарське вiйсько перемiнилось в отару овець, яка не може
впору вступитись з дороги. Табiр їх трощив, мов ралом орав, розбиваючи
скиби по обох боках своєї дороги.
А коли ще з другого боку напер Сагайдачний зi своїм вiйськом, то вони
розскочились, татарське вiйсько розкололось, мов бервено вiд сокири.
Оба вiйська злучились; Чепiль пiд'їхав до Сагайдачного. Вони обнялись,
старий плакав на радощах.
- Господь принiс тебе, сину, в саму пору... Нам приходив вже кiнець.
- А де Жмайло? Чи не полiг?
- Вiн живий, та дуже знеможений, аж омлiв.
Жмайло лежав на возi без пам'ятi. Почувши, що наспiла помiч, вiн
зомлiв. Вiн начеб останнiй набiй своєї енергiї вистрiлив i повалився з
нiг. Кiлька разiв очуняв, почувши радiснi крики та галас, дививсь на свiт,
мов крiзь очадiле скло, та знову заплющував очi. Не мiг нi рукою, нi ногою
рушити. Тепер почув над собою голос побратима i вiдкрив очi. Зразу не мiг
його пiзнати. Вiн стiльки мав сили, що усмiхнувся до нього, його маленькi
засохлi губи щось шелевiли, та слова не було чути. Зараз знову заплющив
очi i попав у замороку.
- Чи вiн ранений?
- Нi, - каже Чепiль, - кiлька разiв дряпнула його стрiла, та це, певно,
не вiд цього. Вiн лише обезсилений. Вiдпочине, то й очуняє. Але ж бо то
богатир! То душа усього табору. Чудеса доказував, йому треба подякувати,
що ми дотепер устоялись. Менi вже було три чвертi до смертi... Пропасниця
мене зломила зовсiм...
- Шкода, що не можу напитись води з того колодязя, що Марко викопав...
- Тож-бо i є, що сим колодязем вiн нас урятував.
- Зараз вертаємо, - каже Сагайдачний. - А як доберемось до зеленої
пашi, тодi хоч тиждень вiдпочиваймо.
- Але попам'ятають нас поганцi довго, - говорив Чепiль. - Штука була,
та й годi...
Конi, почувши, що степ недалеко, що жде їх зелена трава, поспiшали,
добуваючи останнiх сил.
Табiр минув Перекоп i став у доброму мiсцi. Зараз попускали коней на
пашу. Вони форкали весело i качались по травi.
Службу в таборi перебрали козаки, що прийшли з Сагайдачним.
Чепелiвцi спали мертвецьким сном.
Недужих поклали пiд шатрами. Жмайло спав два днi, не прокинувшись нi
разу.
- Я гадав, що ти, Марку, вже мертвий, - говорив Сагайдачний, обнiмаючи
його.
- Ой, тяжка нам була година, не гадав я, що ми ще коли на свiтi
побачимось...
Вiдпочивши тут два днi, рушили далi. Як прийшли на переправу, вийшла до
них сторожна чета вiд човнiв. Вона оповiдала Сагайдачному, що тут за той
час сталося.
Незадовго, як Сагайдачний пiшов на Перекоп, з'явився на Днiпрi
турецький флот. При переправi стояло лиш кiлька суден, решту скрили в
комишах i самi сховалися. Звiдси придивлялись, як турки плили обережно, в
бойовому порядку.
Помiтивши козацькi судна, вони стали стрiляти з гармат, начеб до якої
фортецi. Потiм, коли їм нiхто не вiдповiдав, вони пiдплили обережно,
позабирали судна, попричiпляли до своїх i вiдплили зараз у лиман. Поки це
сталося, якийсь турок вiдлучився i пiшов у комиш, де його козаки пiймали
на аркан, заткали рота, поки турки не вiдплили, i тодi давай брати на
допити, поки усього не виговорив. Вiд нього довiдались, що Алi-паша на
приказ султана пустився Сiч зруйнувати i всi байдаки понищити...
- Турки про Кафу, вiдай, ще нiчого не знають. Коли б не те, то Алi-паша
був би непремiнно поплив на Сiч i справдi наробив нам бешкету, коли б
знав, що уся козацька сила iз Сiчi вийшла...
- А й се не перешкодить, - каже Iскра, - пану пашi чванитись в
Царгородi на всю губу, що Сiч зруйнував дотла.
- Ми таки того турка держимо у себе, - говорили козаки.
- Давай його зараз сюди, - каже Iскра, - я з ним розмовлюся.
Привели турка з пов'язаними руками.
- Розв'яжiть його, - каже Сагайдачний, - вiн нам не страшний.
Турок аж повеселiшав, коли зняли з його рук мотуза. Вклонився старшинi:
- Салем алейкум!
- Алейкум салем, - каже Iскра по-турецькому, - сiдай мiж нами, а коли
ти голодний, то дамо їсти.
Принесли йому сухаря i печеної риби. Турок заїдав, що аж за вухами
трiщало.
- Зле ви його годували, - каже Iскра, - мiг околiти, заки ми вiд нього
розвiдаємо. - Тепер розпочав Iскра з ним розмову.
Турок розповiв, що падишах на козакiв страх лютий за Варну i Очакiв.
Вiн приказав був великого вiзира повiсити, та з бiдою султанша з дочками
його випросили, потiм приказав султан Алi-пашi поплисти з вiйськом пiд Сiч
i зруйнувати її дотла, козакiв вибити, а решту привести в кайданах, - усiх
ждали великi муки.
- Чому ж не пiшов?
- Либонь, що боявся вас...
- То ви хiба нiчого не знаєте, що ми зруйнували Перекоп, перейшли через
Крим i Кафу зруйнували дотла.
- Ми сього не знали ще, - говорив турок, дивлячись недовiрливо на
Iскру.
- От бачиш. Другий раз воно, либонь, не трапиться така нагода, як тепер
була, Сiч зруйнувати. Там тепер було мало козакiв, бо вся наша сила пiшла
на Крим...
- Шкода велика, що у нас сього не знали, - каже добродушно турок.
- Певно, що шкода. Але вже, либонь, в Царгородi про це знають, бо ми i
Синоп по дорозi спалили...
- Аллах - великий бог, та ваш бог, либонь, дужчий...
- То лишись з нами. Поїдеш на Сiч, вихрестишся i будеш козаком...
- Я вас боюсь...
- Не бiйсь. Ми лiпшi люде, як ви. Коли б турки так козака пiймали, як
ми тебе, то що би з ним зробили?
- Замучили б його.
- От бачиш. А ми тобi даємо волю: хочеш, то вертай до своїх, а хочеш,
то зроби се, що я лиш тобi сказав...
- Ви лицарi.
- А коли i ти лицар, так приставай до нас. У нас є турки, i татари, i
що хочеш, тiльки усi мусять бути православнi i мусять в Христа повiрити...
- Я не знаю вашої мови...
- Навчишся. Я сам тебе буду вчити.
- А хiба ти турок?
- Я нi, але я довго мiж турками побував... Отож надумайся, вiдпочинь,
нiхто тобi нiчого не зробить...
Iскра переповiв усе Сагайдачному.
- Гаразд! Хай робить як хоче; у нас потреба часом i турка. А такий
вихрест iнколи кращим буває християнином, як такий, що дитиною
охрещений...
- Бачиш, який твiй паша ледачий. Вiн, певно, вiд султана нагороду
дiстане, як привезе кiлька козачих човнiв i нагородить падишаховi сiм
мiхiв полови: скiльки-то вiн козакiв винищив. Скаже, що вибив усiх, бо нi
одного до Царгорода не привезе.



XII

- Петре, брате мiй, товаришу, лицарю славний, чого ти доконав, не
доконав ще нiхто з запорожцiв, - говорив до Сагайдачного кошовий Грицько
Тискенович, вислухавши довгого докладу Сагайдачного про похiд. - Завтра
збереться велика рада, i ми здамо справу з великого дiла.
Рано, по благодарственнiй службi божiй, вдарили на майданi в литаври.
Козацтво спiшило на раду. Не треба було нiкого силувати. Були тут i
сiмейнi козаки з паланок, бо коли Сагайдачний забрав у похiд на виручку
Чепелевi трохи не все вiйсько, кошовий, щоб Сiч-мати не осталась без
оборони, прикликав сiмейних козакiв.
Як вже народ залiг цiлий майдан, голова при головi, кошовий пiднiс
булаву, i кiтли замовкли. На майданi усi затихли.
- Панове отамання, славне низове козацьке лицарство! Не буду вам
говорили про славний Кафський похiд, бо я там не був i походом сим
почванитись не можу. Хай вам краще розкажуть про се товаришi
Конашевича-Сагайдачного. Скажу вам хiба, що привезено з Кафи таку велику
здобичу, якої наша Сiч ще не бачила, i привезено дванадцять тисяч
визволених християнських невольникiв iз рiзних народiв: iз Москви, Литви,
Польщi i бог їх там знає, якими мовами вони говорять. Та ще вам одне
нагадаю, що ви всi здоровi. Знайте i те, що коли б нам господь не прислав
на Сiч такого славного лицаря, як наш Петро Конашевич-Сагайдачний, то ми
би сього походу не перевели. Ми всi пам'ятаємо, як воно сталося. Хто
упорядкував i вишколив наше вiйсько? Сагайдачний. Хто роздивився шлях у
Кафу? Вiн теж. Хто розбив Кафу, зруйнував Синоп, перехитрив туркiв,
втiкаючи на Азовське море i перевiв вiйсько такими нетрями, де ще козацька
нога не ставала? Хто опiсля пiшов на виручку товаришам у Крим i привiв
усiх назад цiлих i здорових? Сагайдачний.
- Слава Сагайдачному! - гукали козаки в один голос, пiдносячи шапки
вгору.
- От ви самi кажете, панове товариство, чого Сагайдачний у нас стоїть,
- говорив кошовий далi. - А коли мiж нами є такий лицар, що веде вiйсько
до слави, то не годиться, щоб я, недостойний, носив булаву кошового
отамана славного низового Запорозького вiйська? Нi, панове. Я дякую вам за
честь, що її дотепер з вашою волею ношу; та ось я її зараз складаю у вашi
руки. Я не можу носити булави над головою Сагайдачному, бо я повинен його
слухатися, не вiн мене. I ось я пiддаю думку, щоб зараз на моє мiсце
вибрали ви нашим кошовим Сагайдачного.
- Слава Сагайдачному! - вигукували козаки. - Хай Сагайдачний нам
отаманує... Кращого нема мiж нами.
Оклики не вгавали. Козаки гукали з усiєї сили.
Сагайдачний такого кiнця не сподiвався i не прочував. Вiн надiявся, що
буде кошовим, але не зараз, бо тепер не була пора до вибору старшини, а
Тискенович нiчим не прогрiшився, щоб його скидати... Вiн стояв мiж
старшиною i став випрошуватися, та козаки не дали йому говорити i глушили
кожне його слово окликами...
Тодi висунувся з-посеред товпи старий кремезний козак; його пiднесло
кiлькоро рук угору i вiн говорив:
- Пiзнаєш мене, Петре? У моїй редутi знайшов ти серед лютої степової
зими певний захист. Там твоє життя врятовано. Там ти був моїм учнем i
навчився козацького норову, з-пiд моєї руки вийшов ти справжнiм козаком.
Там тобi передсказав i випророчив о. Наливайко, що тебе не мине булава
кошового, i оце я дожив тiєї радiсної хвилi, що се пророцтво здiйснилося.
Не ставай сторчаком проти провидiння божого i бери сей тягар, а що
носитимеш його на славу нашого лицарського товариства, я певний...
- Хто се говорить? - питали козаки.
- А хiба не знаєш старого сотника Чуба?
Тепер Сагайдачний прийняв вибiр. Вiн кланявся на всi боки i дякував за
честь.
Вiдбулася церемонiя помазання, її доконав старий Чуб. Вiн помазав
Сагайдачному чоло i голову грязюкою i промовив:
- Не гордiй iз-за сiєї великої честi, пам'ятай, що з козацтва вийшов i
з волi товариства можеш знову стати простим козаком-товаришем.
Сагайдачний узяв у руки булаву, поцiлував її з пошаною i пiднiс угору.
Усюди затихло, а вiн, звертаючись на церкву, говорив могутнiм голосом:
- Оцей символ влади над славним низовим запорозьким лицарством
берегтиму, як ока в головi, як моєї душi вiд поганого п'ятна. Усе, що
робитиму, то тiльки на добро i славу запорозького низового лицарства, на
славу Запорожжя, православної церкви i українського народу. Коли її
пiднiму, то хай дрижать вороги сих наших трьох святощiв, якi по бозi
стоятимуть у моєму серцi на першому мiсцi... Так менi, боже i свята
Покрово, допоможи!
- Амiнь! Слава Сагайдачному! Слава Конашевичевi! - загула цiла громада,
а цей могутнiй голос понiсся далеко по днiпрових хвилях.


[1] I малоземельна шляхта мала своїх пiдданцiв-хлопцiв, котрих
надiляла землею. (Примiт. авт[1].).
[2] Цвинтар (кладовище) показують ще донинi в Кульчицях з старезною
церквою. Вона обведена високим ще валом. Розказують, що тi вали викопано
проти татар та туркiв. (Примiт. авт.).
[3]
[4] Скучно. (Примiт. авт.).[4]
[5] Чи знаєш латинську мову? {Латин.).
[6] Як ваша милiсть о тiм сумнiвався, то шкода було мене з Запорожжя
сюди проводжати (Латин.).
[7] Твоя вiдповiдь рiзка i непристойна. (Латин.).
[8] Я повинен був вiдповiсти одним словом "розумiю", та це не був би
доказ, що по-латинi вмiю говорити, бо так може вiдповiсти перший-лiпший
неграмотний органiст. (Латин.).
[9] Влаштовуйся. - Ред,
[10] Ред. Далi сторiнка тексту була вилучена польською цензурою.
[11] Чи знаєш латинську мову? {Латин.).
[12] Як ваша милiсть о тiм сумнiвався, то шкода було мене з Запорожжя
сюди проводжати (Латин.).
[13] Твоя вiдповiдь рiзка i непристойна. (Латин.).
[14] Я повинен був вiдповiсти одним словом "розумiю", та це не був би
доказ, що по-латинi вмiю говорити, бо так може вiдповiсти перший-лiпший
неграмотний органiст. (Латин.).
[15] Влаштовуйся. - Ред,
[16] Ред. Далi сторiнка тексту була вилучена польською цензурою.
[17] Все воно гарно, але все ж таки треба берегтись, щоб нас ця голота
не пограбувала. [Латин.}.
[18] Коли б ця голота хотiла вас ограбити, то до сеї пори вже нi один
з вас не жив би. (Латин,).
[19] Тими вiцями (повiстками - ред.) скликувано посполите рушення
шляхти {Прим. авт.).
[20] Непристойнi, нахабнi. - Ред.