Роман Федорiв Єрусалим на горах ЧАСТИНА ДРУГА ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ

ЧАСТИНА ДРУГА

1
Його майстерня була на горищi над четвертим поверхом будинку на розi
вулиць Маяковського i Конопницької, i я добре задихався, поки крутими
залiзними сходами, що видзвонювали пiд моїми черевиками на цiлу притихлу
каменицю, вихопився на верхотуру. Художник Василь Васильович Бережан,
однак, не чув, як дзвонили й гудiли залiзнi сходи, зрештою, вiн зовсiм не
звернув уваги, коли я рипнув привiдчиненими дверима, переступив високий
порiг i опинився в розлогiй, ущерть залитiй сонцем майстернi; художник
малював, власне, вiн сидiв, згорбившись, перед мольбертом, обома руками
пiдперши голову; в правiй руцi, як антена, тремтiв довгий тонкий
пензель... i тремтiння це тривало довго, може, й цiлу годину або й увесь
рiк, художник нiяк не зважувався покласти мазок; вiн, певно, забув про
пензель i про палiтру, i про все на свiтi. Перед ним у глибокому
старовинному крiслi терпляче сидiла, закинувши ногу на ногу, зовсiм гола,
лише в босонiжках та з однiєю ниткою червоних коралiв на шиї немолода, але
ще свiжа жiнка. Признаюся, що в майстернi серед плеса яскравого свiтла, що
лилося через величезне вiкно, прорiзане в даху, ослiплений цим свiтлом, я
однак найперше побачив жiнку, а вже потiм - художника; заскочений
несподiваною сценою, я хотiв було шмигнути назад за порiг, я, певно,
злякався безсоромно оголеної жiнки, але вона й не ворухнулася, не зробила
спроби затулити груди, навпаки - посмiхнулася менi привiтно, заохочуюче,
мовляв, чого ти, старий чоловiче, злякався, не бачив голої жiнки,
заходь-но, будь гостем й цiй хатi, де повно сонця, де пахнуть фарби i
сушене зiлля, де, якщо хочеш, можеш надивитися на мою вроду.

Напевне, що цього всього жiнка, зобачивши мене на дверях, й не думала,
це я сам вигадав... я мусив вигадати якусь причину, виправдання, бо
справдi, не мiг я звiдси втекти, як хлопчак, i-не мiг одiрвати вiд неї
очей - вона це розумiла, знала притягальну силу своєї зваби, бо таки
посмiхалася менi, i усмiшкою своєю заворожувала.
Я присiв на порiг.
Я пробував одвести вiд жiнки погляд, нипав очима по майстернi, як
злодiй, жмурився вiд свiтла, знаходив очам ще якусь роботу, а вони, очi,
все одно поверталися раз у раз до оголеної жiнки, до її повних грудей, до
розпущених каштанових кiс, до її по-жiночому стиглого стану i бедер; жiнка
не була красунею, в обличчi, крiм загадкової усмiшки, нiчого такого
особливого не було, вона була просто розквiтлою жiнкою, яка давно зазнала
радостi материнства i котра сьогоднi знала, що вона красива не очима чи
витонченою нiжкою, а якраз зрiлою своєю жiночiстю.
Але скiльки могло тривати це мовчазне споглядання? Годину? Двi? А втiм,
чи я знаю, скiльки часу горбиться художник перед своїм мольбертом i перед
жiнкою, не в змозi поворухнути пензлем. Може, з самiсiнького ранку? З
учорашнього дня? Iз позавчорашнього? З початку свiту? Поправдi кажучи,
менi самому хотiлося сидiти на порозi безконечно, споглядати голизну
жiнки... i мимоволi ж думати про свою молодiсть, жалiти, що вона, моя
молодiсть, минулася, i згадувати iншу жiнку, молоде пружне тiло моєї
Юстини... моєї Юстини, котра уже третiй рiк лежить спаралiзована, й нiчого
вiд неї, тiєї молодої, не залишилося, окрiм очей, повних запитання: чому
мене Бог покарав паралiчем, чому мене Бог покарав колгоспними цукровими
буряками, пiд час копання яких восени у дощ, у грязюцi мене обвiяло
стуленим вiтром?

Ой, смутку мiй Юстино...
Я геть чисто призабув, що приїхав до Бережана з певною метою, що внизу
чекає мiй латаний-перелатаний "Москвич", що я взагалi приїхав до Львова не
сам собою, а за дорученням громади, вiд цiлого Черчена; менi подобалося
сидiти на порозi, гейби в затiнку пiд липою, i спостерiгати, як пiд
широченним вiкном у стелi, пiд сонцем розквiтає i свiтиться нiжним свiтлом
дивне створiння. Вiдпливав, розсотувався мiй смуток... смуток мiй став
гiрко-солодким, як мед, що назбираний iз лiсового зiлля, менi давно не
було так добре й затишно на душi, як у цей час, коли сидiв на порозi i
спостерiгав за жiнкою, її свiтло переливалося в мене й перемiнювало мене,
робило набагато молодшим... молодшим i щасливим. Я не дивувався, бо давно
знав свою здатнiсть, незважаючи на пенсiйний вiк, вiдкривати для себе щось
незвичайне... i здатний цим новим i незвичайним захоплюватися i ним
збагачуватися. Нi, я не мав бажання оту жiнку пригорнути чи бодай
торкнутися її плеча, менi доволi було сидiти непорушне на порозi, дивитися
їй у вiчi й слухати самого себе... i слухати, приглядатися внутрiшнiм
зором, як у менi, десь у глибинах, у потоках кровi блукають спогади про
щось невловиме, про минуле...

- Може, на сьогоднi досить, Василику? - спитала жiнка глибоким грудним
голосом. I, не чекаючи згоди художника, легко пiдвелася й без поспiху
пiшла в куток майстернi за фiранку. Мене вона тепер начебто не помiчала,
нiбито я i не сидiв цiлу вiчнiсть на порозi, нiбито я не любувався її
свiтлою наготою; я вiдчував у душi жаль, що вона зараз одягнеться, вийде i
зникне назавжди з мого життя й не залишиться в менi нiякого слiду по
нiй... нi слiду, нi iскринки, нiчого.

А може, залишиться в моїй душi її усмiх, погляд, свiтiння її тiла? Хiба
це вже так мало? Чи багато?
Я був смiшним, правда?
Я пiдвiвся з порога i вже готовий був спуститися сходами вниз, зовсiм
забувши, що приходив сюди, у майстерню художника Василя Бережана, не для
того, щоб ловити загадкову посмiшку оголеної жiнки... я прийшов iз чимсь
iншим, iз дуже важливим, головним... i те головне потрiбне не лише менi, а
усiм нам, а я, одначе, забув про головне, я думав лише про себе... i ще я
думав, що колись восени, у замрячену сльоту буду згадувати жiнку, що
свiтилася оранжевим сяйвом.
Я був егоїстом, так?
Проте я був таким, i хай люди в Черченi, якi послали мене до Бережана з
важливою потребою, вибачають мiй егоїзм... бо хiба люди знали мене до
кiнця? I хiба я знаю самого себе?
Жiнка, проте, не дала менi змоги забудькувато переступити порiг i
очманiло, як увi снi, пiти сходами униз на вулицю до свого полатаного
"Москвича"; вона вийшла iз-за ширми вже одягнутою, в голубiй сукенцi i
бiлих босонiжках, проте одежа, як менi здавалося, не приглушувала, не
гасила сiяння, що випромiнювалося з неї (а чи я не фантазую, може, її
сiяння лише жило в моїй душi?); жiнка раптом пiдморгнула менi
по-змовницькому, цiлком по-батярському (i водночас - дуже по-жiночому) ,
обiйшла колом кiлька разiв художника, що далi сидiв перед мольбертом,
встромивши зiр кудись поперед себе, у порожнечу, мовби там, у порожнечi, в
глибинах вiдкривалися йому iншi свiти i вiн прагнув їх пiзнати; жiнка то
зовсiм зблизька, то здалека, майже вiд самого порога, де я сидiв,
приглядалася до полотна на мольбертi.
- Невже, Василику, сьогоднi я iнша, не така, яка була вчора? -
запитувала художника, торкнувши його за плече i показуючи на свiй портрет,
що тiльки-но проявлявся на сiрому загрунтованому полотнi.
- Нiби я знаю? - пiдвiв голову художник. - Я нiчого не знаю, Дарко. Я
малював тебе вчора, позавчора i мiсяць тому... майстерня повна тобою, а я
тебе розгадати не можу.
I справдi, я тепер помiтив, що вздовж чолової стiни на лавi, прислоненi
до стiни, були розставленi портрети цiєї жiнки... портрети бiльшi й меншi,
одягнутої i зовсiм оголеної, жiнка на всiх портретах була начебто
однакова, однаково посмiхалася, однаково примружено й трохи легковажно
споглядала на свiт сiрими очима, проте навiть я, неофiт у малярствi,
рiдкiсний, ой дуже рiдкiсний гiсть на художнiх виставках, помiтив рiзницю:
жiнка на всiх полотнах була iншою, i я осягнув муку Василя Бережана, який
прагнув пiзнати суть цiєї жiнки, її душу, її тайну.
- Може, Василику, й не треба нiякої тайни розгадувати? - засмiялася
жiнка i погладила його сивiючу чуприну (гладила, милувала, як дитину). -
Хай я так i залишуся тайною, га? Це навiть цiкаво: жити з жiнкою
вiсiмнадцять рокiв, виховати двох синiв, часом покрикувати на неї за те,
що десь там на кухнi пригорiло, чи за те. що недоладно випрасувала
сорочку... так, жити з жiнкою, вицiловувати кожну ямочку, голубити її,
бачити, як вона пере брудну бiлизну, як хворiє, як плаче, як сiче,
трапляється, кулаками, розсердившись... i що тут, питаю тебе, цiкавого,
глибокого, непiзнаного? А проте... - Вона стенула плечима, розвела руками,
й не знати було, для кого її жести i мова були призначенi: для мене, для
Бережана, що, виявляється, був її чоловiком? Чи саму себе запитувала? Чи
вона теж хотiла пiзнати жiночу свою сутнiсть?
А чи це було звичайне i нормальне жiноче кокетування? Господи, а чи це
не означало: жiнка просто була щаслива, що її люблять?
Iншого разу я напевно спитав би, чи це добре повсякчас жити тайною,
сьогоднi не було часу на запитання, жiнка пiдхопила зi стола торбину й
попростувала до дверей... i вже з порога обдаючи мене вишуканими
парфумами, сказала:

- Тут до тебе прийшли, Василику. - I поцокотiла обцасиками вниз по
залiзних сходах. Художник оглянувся.
- Ви до мене?
Вiн був високий, сухорлявий. Довгобразе обличчя виглядало втомленим.
Очi його ще були немовби невидющими, слiпими, вiн iще вдивлявся в
просторiнь i ще думав про жiнку, про її сутнiсть, яку хотiв пiзнати.
Бережан не був анi патлатим, анi бородатим, як це прийнято серед
мистецького братства, не носив вiн також вусiв. Коротко пiдстрижений, у
бiлiй, розстiбнутiй на грудях сорочцi з засуканими рукавами, був схожий
скорше на хiрурга, нiж на художника.
- До вас, - сказав я. - Власне, я приїхав до Петра Степановича Грицая,
до вашого вчителя... приїхав, а вiн, як ви знаєте, слiпне. I плаче: "Що з
того, що менi лише пiд сiмдесят, я ще хлоп моцний, але що вартi руки без
очей".

- Так, я знаю, - нахмурився Бережан. - Я знаю... приїжджаю до нього чи
не щотижня. Розумiю його сльози: страшно жити в пiтьмi сьогоднi й
завтра... i до кiнця. Та ще страшнiше, коли людина не може взяти в руки
пензель чи скальпель. На нього чекало ще стiльки роботи. - Бережан
несподiвано для себе розговорився, трагедiя його вчителя, видно, карбувала
серце; вiн ходив по майстернi взад i вперед, i я бачив, що вiн теж уже
немолодий, хода його була важка, прожитi роки сiдали йому на плечi i
горбили вниз. - То що ви хотiли... i хто ви такий? - спам'ятався ураз,
зупинився i непривiтно змiряв мене поглядом. Йому, певно, було неприємно,
що хтось чужий вторгся у його свiт.
- Та я собi нiхто... я собi пенсiонер, звуся Данилом, пишуся Вербень,
мешкаю у Черченi, що в трьох кiлометрах вiд Рогача. Є таке мiстечко на
Опiллi, година їзди зi Львова. Чули, може? - вiдповiв я дещо розгублено.
Менi не сподобалася його непривiтнiсть; i не в менi самому рiч, рiч в
тому, що художник, цей Бережан, мiг мене просто не вислухати, не
зацiкавитися справою, з якою я до нього приїхав,-Треба було справити на
нього добре враження, похвалитися, що я "не простий пенсiонер", маю
якесь... ну, бодай аматорське вiдношення до мистецтва, до iсторiї, до
фольклору. Я їжджу селами й мiстечками, замальовую старовиннi споруди,
церкви, замки, каплицi, хрести... маю цих малюнкiв дванадцять альбомiв...
маю бiль у серцi за спалене, за зруйноване. Одначе я не зважився
похвалитися нi словом, i художник далi мiряв мене насупленим поглядом; я
далi був чужим у його свiтi.
- Ну й що з того, що мешкаєте в Черченi, коло Рогача? - Бережан не
приховував роздратування; художник, очевидно, був незадоволений самим
собою, своєю роботою, а тут, вибачайте, приплентався до нього в майстерню
якийсь сiльський дядько, якийсь Вербень, про котрого нiколи не чув i чути
не хотiв.
То менi повернутися з нiчим? То, виходить, Петро Степанович Грицай
гiрко помилився, посилаючи мене до Бережана? Вiн рекомендував його не
тiльки як знаного художника, професора, висококвалiфiкованого реставратора
живопису, а й, i це дуже важливо, як людину, якiй дорога наша минувшина.
- Бачите, є в Черченi церковця Святого Духа, походить з сiмнадцятого
столiття. Власне, це ротонда, мурована. На пiвнiчнiй стiнi вiд пiдлоги до
верху майже намальованi Страстi Господнi - вiд Тай-ної Вечерi до
Покладення у грiб. Так собi намальовано, примiтивно, грубо. Старi люди
переповiдають почуте вiд своїх родичiв, що в минулому столiттi жив у
Черченi маляр, такий собi саморобний сiльський богомаз Крицун, який нiбито
й був автором того мальовидла. - Я почав оповiдь здалека, маючи намiр
зачепити в його душi реставраторську струну.

- I що з того? - Бережан не слухав мене, вiн нiчого не хотiв знати про
нашу церкву Святого Духа, йому, мабуть, важило якнайшвидше мене позбутися.
Якнайскорше. Я його розумiв: я не мав права на нього гнiватися; я так
нагальне й непрошено переступив його порiг. Одначе я не мiг вiдступити.
- Слухайте: цього лiта я помiтив на пiвнiчнiй стiнi у церквi, що
мальовидло Крицуна почало лущитися, - продовжував я свою оповiдь. - А
внизу над пiдлогою вiдлупався також шматок тиньку, з-пiд якого виглядає
iнше мальовидло, напевне, старше, первiсне, яке чомусь хтозна-коли було
заштукатурене. Так я думаю. Там, де вiдпав тиньк, видно ефес шаблi...
шабля зламана... може, шабля козацька. Я вдався до Грицая, знаю Петра
Степановича не вiднинi, щоб вiн приїхав i поглянув, що воно й до чого. Вiн
не один раз бував у нашiй церковцi, обходив цiлий наш край, Опiлля. А вiн
- слiпне. Тому й прислав мене до вас, професоре. Каже: най Бережанове
серце отвориться.

Бережан мовчав, мої слова, як небеснi птахи, лiтали попiд хмарами, вiн
не хотiв їх нi бачити, нi чути, i я стояв безпорадно'перед його
байдужiстю, як перед iдолом. Як я мiг тую байдужiсть розлупити й
схвилювати, зацiкавити його зламаною козацькою шаблею, що добувалася з-пiд
пласта штукатурки? Вхопити його. професора цього мудрого, художника,
реставратора, й потрусити, розворушити, вдарити врештi.

Господи, розвiй його байдужiсть.
- Знаєте... - художник знову став за свiй мольберт, - знаєте, добродiю,
я давно не реставрую... реставрацiя забирає так багато часу й душi, що
нiчого не залишається для власної творчостi. Вчитель же мiй, Грицай, ви
самi бачили, втратив зiр через слiпанину над старими дошками... а
мистецтво, може, втратило великого мистця, який не намалював жодного
полотна. - Бережан тепер розмовляв м'яко, вiн начебто вiдпрошувався вiд
роботи, яку я збирався завдати йому на плечi.
- То ще не знати, де втрачено, а де здобуто, - вiдповiв я трохи
зухвало. - Хто зважить i вимiряє, що важливiше й вагомiше: один раз,
другий, третiй малювати жiнку i так i сяк, любуватися її тiлом i порпатися
в її душi чи, скажiмо, видобувати з-пiд забуття, з-пiд руйнацiї часом щось
святе для нас усiх... образ давнiй. Тут не йдеться про реставрацiю, лише
про розкриття... - Випалив я нерозсудливо, немовби перед кiлькома
хвилинами й сам не грiвся у сяйвi жiночого тiла, немов менi самому не було
цiкаво, трохи страшно й водночас солодко стояти перед її усмiшкою, перед
її тайною; очевидно, я розумiв, що менi нема чого втрачати, Бережана, з
усього видно, не можна буде вирвати з цiєї сонячної майстернi, вiд
мольберта, на якому стояло полотно з обрисами голої жiнки. Бережан,
зрештою, мiг менi показати на дверi, я не мав нiякого права вичитувати
йому мораль, до чогось спокушати.
Не мав? Хiба не дала менi цього права громада в Черченi? Чи не мав я
прохання обласного краєзнавчого музею, за яким числилася церква Святого
Духа, у якiй свого часу збиралися вiдкрити музей атеїзму? Хiба для нашого
мистецтва, для цiлої нашої культури не має значення питання: а що сховане
на церковнiй стiнi пiд бездарним мальовидлом минулого столiття й
штукатуркою? Хiба не ранять мене до кровi, до стогону уламки козацької
шаблi? I чому... так, чому вони повиннi ранити тiльки мене?
Я був готовий наговорити Василевi Бережану, поважнiй людинi, професору
Художнього iнституту, художнику й реставратору, цiлу купу образливих i,
напевне, несправедливих слiв, i вiн це, очевидно, вiдчув, бо повернувся до
мене на крiслi-крутильцi й мовчки очiкувально ждав. Голова його'никла
донизу, буйна сивизна, як перший снiг пiзньої осенi, разила менi очi, а
руки його безвольно лежали на бильцях крiсла й були схожi на птахiв, що
сiли перепочити.

- Ну, то чого ж ви замовкли? - промовив вiн спроквола. - Продовжуйте,
ради Бога. Це так нинi модно: звинуватити поета, що копальня вугiлля не
має своєї пiснi, що композитор не вибренькав спецiальний марш для
ветеранiв, що письменник не створив повiстi, скажiмо, про пожежникiв. Ви
теж прийшли й агiтуєте, як це важливо розкрити в церквi Святого Духа
старожитнiй, може. з сiмнадцятого козацького столiття стiнопис. I, певно,
всi... i ви, i тi, що сьогоднi витрiбовують: пишiть, творiть, вiдновлюйте,
- мають рацiю. Виходить, що тiльки я не маю рацiї... я не мав права на
самого себе, на свої власнi мiркування, пошуки. Хiба це також не важливо:
зрозумiти суть жiнки? Обiйдiть усi галереї свiту, тисячi мистцiв малювали
жiнок, прагнучи розгадати їхню тайну... а може, прагнучи просто
по-людському заглянути жiнцi в душу? А ви кажете...

Бережан уже не чекав моїх заперечень чи доказiв, вiн був переконаний у
своїй правотi; це не вимагало доказiв; художник був переконаний, що й
сьогоднi вiн робить теж важливу, теж потрiбну роботу... сьогоднi вiн живе
душею i красою цiєї жiнки... тiльки однiєї жiнки, але й цього досить, бо
хiба в очах цiєї однiєї не зачаївся цiлий сучасний свiт, небо i земля,
пекло i рай, насолода i ненависть, пiдступнiсть i кохання? Як передати, як
змалювати усе це пензлем?

Я мовчки переступив його високий порiг, i, не прощаючись з Бережаном,
потюпав униз залiзними голосними сходами.
_
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
2
Я й не сподiвався, що вiн колись зважиться повернутися до моєї
майстернi; я забув про нього думати, вiн стерся з моєї пам'ятi, бо життя
котилося своєю колiєю, я далi чипiв бiля мольберта, i було менi часом
радiсно, коли вдавалося проявити пензлем, як чарiвною паличкою, ранiше не
знану рисочку жiночої душi; i тодi на полотно падав промiнчик, тепле сяйво
(а може, було це сяйво облудним вогником?). А ще бiльше, нiж радостi, я
зазнавав смутку, коли топтався, як проклятий, бiля мальберта, вiдчуваючи
безсилля... вiдчуваючи, що не можу анi взяти в руки отой теплий промiнчик,
що менi явився, або ж бодай приблизитися до блудного вогника, розпiзнати
його, дiзнатися: студений вiн чи гарячий, добрий чи злий? А моя Дарка,
закинувши ногу на ногу, гола й прекрасна, сидiла передi мною неприступно
далека, мiнлива, iнакша, нiж була вчора чи позавчора.
А все ж...
А все ж я сказав би неправду, що старий Данило Вербень iз Черченя
цiлком випав iз моєї пам'ятi; вiн iнколи приходив до мене вночi, коли не
спалося... власне, не приходив, а лише, немов з'ява, показувався здалека,
виринав невиразний, розпливчастий iз нiчних присмеркiв, я й не встигав
розгледiти його обличчя, вiн промовляв щось до мене, але слова топились в
темрявi, як каменi в каламутнiй водi (я бачив, як вони падали мертвi на
дно). Був це докiр? Прохання? Нагадування про себе? Не знаю... та,
зрештою, я i знати не хотiв, i Вербень розчинявся в пiтьмi, зникав,
залишаючи менi щось жалiсливе, тужне i... i заздрiсливе; я йому напевне
заздрив: якийсь роботяга, якийсь пенсiонер, столяр iз примiтивної
мебльової фабрички - i раптом болить у нього душа за мальовидлом на
церковнiй стiнi? I чого, власне, це мальовидло повинно його болiти? Чому
воно має тривожити його, а не мене, художника й реставратора?
Я вставав з лiжка, перехилявся через вiкно, поглядаючи на сонну вулицю,
таємно сподiваючись побачити там Вербеня, що сидить самотнiй на трамвайнiй
рельсi.

Вiн, одначе, появився в моїй майстернi не зi снiв, не з остиглих нiчних
трамвайних колiй, а цiлком реально десь через тиждень пiсля перших
вiдвiдин. На цей раз прийшов iз Петром Степановичем Гри-цаєм. Дивно, але я
не гнiвався на цього в'їдливого бадiку, в душi навiть зрадiв йому, хоч,
можливо, радiсть була невиразна, блiда, а може, й не було це почуття
радiстю, просто менi було приємно знову побачити людину, якiй я не встиг
при першому побаченнi щось дуже важливе сказати.

Данило Вербень не був iз першого погляду симпатичним чолов'ягою i не
був "пiдходящим типажем", як iнколи говорено помiж нашою братiєю, яка
орудує пензлем та рiзцем. Середнiй на зрiст, щуплавий, з блискучою лисою
головою, iз задертим носом i з молодими гострими, як цвяшки, очима, вiн
був схожий на виблищений у долонях зiв'ялий цiпок.
- Ти мой, Василику, не крився, що ми до тебе увiрвалися непрошено, -
бубонiв басом Грицай. Вiн стояв безпомiчно посеред майстернi, високий i
худий, зовсiм бiлий, у чорних великих окулярах. Слiпота до решти вiднiмала
у нього свiт, а вiн до цього рабунку, до свого нещастя ще не встиг
звикнути, бо час вiд часу знiмав окуляри, мовби то вони заслоняли йому
день; без окулярiв широко розплющенi його очi безперервно моргали i
сльозилися, тодi вiн, ослiплений слiзьми цiлком, простягував руки,
розчепiренi його пальцi конвульсiйне тремтiли, ворушились, i було таке
враження, що пальцi ловлять i нiяк не можуть зловити свiтлий промiнь; якби
йому схопитися за цей промiнь, якби промiнь увiйшов йому в очi... якби
прозрiв. Я у цi хвилини ненавидiв численнi стародавнi iкони, полотна,
рiзьбу iконостасiв i "царських врат", над котрими вiн слiпав день при днi,
рятуючи вiд руїни; вiн їх воскрешав, дарував друге життя, дбаючи про
збереження найменшого усмiху, доброти, гнiву чи й сльози на стародавнiх
ликах... i за цiєю радiсною i пекельною роботою руйнувався сам, найперше ж
руйнувалися очi. - Розумiєш, я не мiг не прийти сюди, Василику. Навiть
коли б Данило, давнiй мiй приятель, не пожалiвся, що ти вiдмовився поїхати
у Черчен, то я однаково прийшов би до тебе спитати: "Чому, Василику, не
їдеш до Черчена?". Я знаю, ти зараз збунтуєшся, ти скажеш: Я маю, до
холєри ясної, право на власну творчiсть, я ось б'юся не один мiсяць над
жiночим портретом, б'юся, як об стiну - i солодко менi жити й у цьому
солодкому борiннi, так? Але я твоє право на творчiсть не збираюся
вiднiмати, вiдраджувати, кажучи, що, окрiм жiночої душi, є ще щось на
свiтi важливе, i може, те важливе, цiлком далеке вiд нинiшнього твого
iнтересу, має якийсь зв'язок... якась пуповина єднає його з нинiшньою
твоєю мукою? Може, це буде ключ до дверей, якi ти прагнеш вiдчинити,
Василику? Чи як ти думаєш, Даруню? - повернувся вiн до кутка, де за
трельяжем поспiшно одягалася моя дружина.
Вона дотепер не обiзвалася нi словом, нiчим не видала своєї
присутностi. Як тiльки-но рипнули дверi й вона зобачила Петра Степановича,
то схопилася з крiсла й майнула за трельяж, немов слiпець мiг би вректи її
наготу. Вiн якимсь чином вiдчув її присутнiсть... почув шарудiння сукнi,
дихання, запах парфумiв чи просто був "згори" переконаний, що я й сьогоднi
малюю свою Дарцю.
Так, я малював Дарцю, жону свою любу, а передi мною товпилося жiноцтво
цiлого свiту... сьогоднiшнє жiноцтво й позавчорашнє, тисячолiтнє. Що могло
бути спiльного мiж розписом на стiнi церковцi Святого Духа в Черченi й
вiчною жiночою загадкою?
- Може, й ваша правда, Степановичу, - подала голос iз свого кутка
Дарця. - Майже кожен день мучить мене... i завше залишається
не-задоволений. Нi, Боже борони, - засмiялася, - не мною незадоволений, а
самим собою. А я, однак, почуваюся винною... нiби я винна, що свiт
глибокий, як безодня. Кави хочете?

Ми мали львiвську розчинну каву, про яку говорили, що в нiй бiльше
"розчинного" ячменю, нiж кави, але й така бурда гуртувала нас коло
столика; ароматний запах заспокоював, додавав затишку в душi... запах кави
робив iз моєї майстернi, повної рiзного малярського причандалля, гейби
салон для нескiнченних фiлософських розмов. А може, не в кавi суть... суть
у присутностi моєї Дарки?

- Якщо ви прийшли агiтувати мого Василя, щоб вiн поїхав до того
Черчена, - щебетала дружина до Грицая, - то повиннi-сте знати, що i я ваша
союзниця. Так, передовсiм - ваша, - звернулася до Данила Вербеня, що сидiв
коло столика якось боком, було йому незручно сидiти на низькiй табуретцi,
взагалi, вiн почувався нiяково, це я помiчав... я помiтив, що фiлiжанка з
кавою тремтить у його руцi.
Я не приховував неприязнi до нього.
Я не люблю людської впертостi, тим паче впертостi якогось дилетанта,
який пробує судити своїм нерозвиненим смаком про мистецтво... класти
мистецтво на зуб i визначати, що є у ньому, у мистецтвi, першим, а що
другим чи третiм. Взагалi, мiй добродiю, ви впевненi, що в мистецтвi є
щось "перше" i "друге"? Якщо воно "друге", то хiба це мистецтво?
- Я тут нi при чому, - вiдповiв Данило Вербень на люб'язнiсть моєї
дружини. - Я тiльки у цiй справi посол, мене люди послали. В мене,
гадаєте, нема своєї бiди, клопоту? Але мушу, бо люди кажуть: Їдь, Даниле,
до того Львова. - Вiн, певно, вiдчував мою неприязнь i, певно, вiдчував,
що його особистiсть, отой гострий нiс, цупкiсть погляду, колюча посмiшка
були менi несимпатичнi.

- Справдi, Василику, - старий реставратор намацав мої руки i стиснув їх
у своїх долонях, - чому ти не хочеш вiдiрватися на день та поїхати на
Опiлля? Подивись-но на черченськi мальовидла, на зламану козацьку шаблю.
Це нiбито мiй обов'язок... черчани, щоб були здоровi, бажали менi цей
хрест, а може, й славу першовiдкривача завдати на плечi. Вони забули, що я
старий i слiпий... i пiд хрестом зiгнуся, впаду. Тому на тебе його, той
хрест, перекладаю. Ти вже не ображайся.
Що я мiг йому вiдповiсти? Знову повторити те, що вже говорив упертому
ходаковi з опiльського села Черчена? Знову мав я посилатися на особистi
творчi задуми? Учитель мав право передати свiй хрест, свої обов'язки
учневi, це повинно статися рано чи пiзно, i я мушу цей хрест нести.

3
Звiдки я мiг знати, що якраз цiєї митi панувала у свiтi ТАКА хвилина,
ТАКИЙ час (вiн буває бiлим або ж чорним), коли мовлене слово здiйснюється,
коли слово стає каменем або ж пташкою, кулею або ж дарованим життям,
щастям або ж прокляттям. Тiєї хвилини доля поклала менi на плече хрест, i
я понiс його на свою Голгофу... я його нiс, згорбившись, i часто падав,
розкривавлюючи колiна об колюччя... i в менi, ще не вiдаючи того, що
станеться попереду, зачинався плач по самому собi; я ще не знав, що час
люто й вперто буде прясти безнастанно свою нитку, немов павук, i з нитки
цiєї сiрої, з мотуззя кропив'яного можна буде зiткати хiба що нашийник для
пса, що виє безперестанку.
Ви мене чуєте, люди?
Я довгий час, безконечнi мiсяцi не мiг опам'ятатися пiсля того, що
сталося; пiсля потопту (орда по менi потопталася всiма своїми копитами) я
нiчого не мiг з собою зробити, я лежав у майстернi на облупленiй канапi,
руки й душа до нiчого не мали охоти, я був спустошений, як колосся на
дорозi, без єдиного зеренця, i здавалося, що вже нiколи не вiзьму в руки
пензель. Господи, про який пензель могла йти мова, коли не було бажання
жити.
В душi, в нетрях її присмеркових вили собаки чи вовки, я мiг годинами
прислухатися до того моторошного виття, нiчого на свiтi не iснувало,
навiть не iснувало страху перед божевiллям.
То чи треба було слухати свого вчителя i мандрувати з Данилом Вербенем
на Опiлля? I не було б хреста, Голгофи, розпачу, подиву перед людською
ницiстю, я далi малював би свою Дарцю, шукаючи в нiй тайни жiночої душi?
А може, це i є життя, може, це наука: треба пройти всi пекельнi кола,
щоб твiй талант став мудрим?
Чому ж дорога до висот, до Єрусалиму на горах усипана терном?
Нi, не того самого дня, коли Вербень iз Петром Степановичем Грицаєм
приходили до моєї майстернi, ми поїхали до Черчена. Сталося це на третiй
чи на четвертий день, я запасся необхiдними документами, потiм сiв поруч
iз Вербенем в його полатаний "Москвич", i ми рушили з мiста; я мiг,
звичайно, взяли свою "Ладу", але Вербень сказав, що вона буде нам
заважати, мiська "Лада" не звикла до сiльських дорiг, зате його "Москвич",
як колгоспний терпеливий i покiрливий кiнь, який безвiдмовно лiзе в усякi
баюри, в пiсок i нiде не буксує, i нiчого йому не стається, двигун працює
на будь-якiй рiдинi, яка тiльки здатна горiти, а крiм того, "Москвич" умiє
ждати десь в улоговинi на краю лiса, вiн собi попасає, i нiхто з
випадкових людей, яких iнколи повно в лiсi, не вiдкрутить з нього нi
дзеокала, нi колеса: нiхто на старе не лакомиться.
Не марно Данило Вербень прирiвнював свiй автомобiль до колгоспного
коня, щось таки сидiло в ньому, в автомобiлi, неквапне, сiльське, байдуже
до машинерної суєти i людських натовпiв на львiвських вулицях, вiн нiкого
не обганяв, усiм уступав дорогу; дещо швидше "Москвич" пофуркотiв за
мiстом на рiвнiй i чистiй дорозi.

- Дуже не тиснiть на педаль, Юрковичу, бо ще ваша машина розсиплеться,
- пожартував я, помiтивши, що Вербень прискорює їзду.
- Не бiйтеся, - засмiявся старий, блиснувши цiлим рядком "срiбних"
зубiв. - Я ж не дурно казав, що мiй "Москвич", як колгоспний кiнь, до
всього звиклий. Коли вдариш батогом чи й пужалком, то побiжить. Я боюся,
що вам знудиться повiльна дорога: Опiлля i близько, i далеко.
- Що розумiємо пiд Опiллям: певну традицiю, кiлька районiв Львiвської,
Тернопiльської та Iвано-Франкiвської областей? Я начувся вiд Петра
Степановича... вiн любив оповiдати про свої мандри по цьому краї. Опiлля,
сказати б, вiн аж пiдняв понад iншi краї, нiбито воно найкраще, нiбито там
що не крок, то рай для художника. Я з ним, бувало, сперечався: "Кожний
мистець має свiй рай: хто - гуцульський Космач, хто - Дземброню, хто -
Седнiв на Чернiгiвщинi, а хто - степи..."

- Ви добре сказали, Майстре Василю, що кожен художник повинен мати свiй
творчий рай. Мене, однак, турбує, що всi ми, так би мовити, рядовi
будiвники комунiзму, часто нехтуючи рiдною землею, шукаємо землi
обiтованої в Сибiру, в Казахстанi... шукаємо раю в комунiзмi, що колись
має настати.... шукаємо на курортах, в легкiй роботi й у ще легшiй музицi.
Як на мене, то лише рiдна земля може бути раєм... раєм i пеклом водночас.
- Старий замовк i посмутнiв. За кермом автомобiля вiн не був тим
iронiчно-їжакуватим, яким я побачив його у своїй майстернi, його
мiркування, поспiльне шукання раю менi сподобалися: ця людина вмiла
думати. Бо як просто i генiально: твря рiдна земля - це водночас рай i
пекло, i ти мусиш пережити, перейти всi пекельнi кола, якi вистраждовує
твоя земля, i маєш зазнати щастя вiд її ж добра. Я тепер починав розумiти,
чому Вербень iз такою впертiстю вiдривав мене вiд мольберта в майстернi,
вiн направду не був байдужим до того, що в маленькiй церковцi в Черченi
з-пiд штукатурки показалися, блиснули з передминулих вiкiв уламки
козацької шаблi; його, певно, кололи цi гострi уламки, кололи i рубали...
i болiла його душа, вiн хотiв довiдатися, кому ця шабля належала i хто її
зламав, бо все це дiялося на його землi, на його Опiллi, а отже, це
стосувалося його особисто.
Я ловив себе на думцi, що, мабуть, дещо iдеалiзую Вербеня, вiн був менi
несимпатичним, а зараз малюю навколо його голови золотистий нiмб; що
говорити, ми, художники, люди настрою, i часом малюємо золотистi нiмби
навiть тим, якi заслуговують, щоб їм намалювати роги.
Потiм iз плином часу я поступово переконувався, що старому Вербеню
можна було малювати нiмб i роги, вiн був рiзний, однаковий i постiйний вiн
був лише в ставленнi до раю i пекла; я бачив його злим i добрим, мудрим i
впертим у своїй прямолiнiйностi, веселим i засмученим, але зате нiколи не
бачив його байдужим.

- Я колись у дитинствi хотiв кимось бути... не просто бути ксьондзом чи
вiйтом, чи вчителем, я хотiв, може, стати поетом, а може - малярем, та я,
власне, твердо й не знав, ким менi хотiлося бути... хлопчисько ж... але в
хлопчачiй моїй душi, пам'ятаю, жило жадання сказати людям, що чую, як
дзвонить у присмерках, розсiваючись по травах, роса, що розумiю, про що
перемовляються помiж собою смереки, що днi бувають витонченi й нiжнi, як
скрипки, а бувають також днi чорнi, сiрi чи й червонi, або ницi, або ж
простромленi наскрiзь вилами, i кров капає на осiннi садки, - згадав
Вербень про минулi свої роки й поривання. - А проте люди... нiхто й не
довiдався, що в менi щось сидiло... ангел, певно, сидiв. Я у шiсть рокiв
залишився сиротою, у старшої сестри, у Катерини, бавив дiтей, потiм у
брата Тодора пас худiбку. Згодом привчили мене до сапи, до сiчкарнi, до
плуга, до коси, до роботизни щоденної... не мав я часу на признання... та
й не було кому признаватися до того, що в менi сидить ангел, та й боявся
комусь признаватися, щоб не реготали: "Ги-ги, в Данька Вербеня ангел
сидить, а може, то не ангел, може, дiдько?". Кому я мав висповiдатися, що
мiй ангел пiдстерiгає, як ростуть трави, i розумiє, про що розмовляють
птахи, мiй ангел пiднiмає мене понад землею, i лiтаємо ми в прозорiй
синявi, аж серце спiває... а трапляється, ангел бере мене за руку й водить
по рiллi, по стернях, по камiннi... кров капає з душi... i болить мене
душа.
А потiм... ех, потiм...
Згодом засмоктала мене сирiтська доля, вiчна робота сiльська кинула
мене пiд ноги, потопталася, а там - вiйна... я так i зостався з чотирма
класами i одним коридором, як то говориться. Найбiльше, чого я навчився, -
це столярського ремесла.
- Хiба це мало: навчитися робити чесний хлiб? Сiяти i орати... - сказав
я, потiшаючи старого.
- Ет, i ця наука стала непотрiбною. Забрали мене в колгосп... i довго
хлiб наш насущний був гiрким. - Вербень замовк, насупившись, зробився
знову їжакуватим, злим, i навiть старий автомобiль, здавалося, уловив
перемiну його настрою, бо раптом загарчав, смикнувся.
А мимо дороги бiгли поля, лiси стояли на пагорбах, як полки, з ярiв,
з-помiж горбiв визирали чепурнi села; власне, це вже було Опiлля, воно
починалося десь там, де iз "Станiславської цiсарки" шлях розгалужувався на
Тернопiльщину, але помiтної рiзницi мiж "звичайними" та опiльськими селами
i полями, чогось такого характерного, романтичного я не помiтив; я був,
очевидно, наївний у своєму жаданнi романтичного... жадання це, певно,
висотувалося з давнiх оповiдей про цей край Петра Степановича Грицая, i
тепер мимоволi ожили в менi, заiскрилися жаринки в попелi.

Справжнє Опiлля почалося лише тодi, коли Вербенiв "Москвич" звернув iз
асфальту на пiщану дорогу, що починалася помiж двома горбами; високi горби
теж були бiлi, з поруйнованих їх схилiв, iз глибоких нутрощiв визирали, як
ребра, пласти вапняку; кам'янi брили, темнi гущаки терену на вершинах
горбiв, обчiмханий вiтрами присадкуватий дубисько, що рiс у пiднiжжi i був
схожий на покалiченого воїна, надавали двом горбам вигляду ворiт, початку,
сторожi.
Горби стерегли початок Опiлля?
Очевидно, я помилився; я впевнений, що цього "початку" не помiчав
Грицай, який тут бував не один раз, нi тим бiльше Вербень, нi сила-силенна
iнших мандрiвникiв, якi звертали з асфальту на пiщану дорогу; початок
починався лише для мене, вiн зродився у моїй душi, це був особливий
настрiй, особливе бачення свiту; сталося в менi незбагненне, хтось начебто
торкнувся смичком скрипки, й вона заграла, мелодiя була бiла, чиста, як
дiвчина, а її почув, як тiльки-но ми минули вапняковi горби... я пiддався
мелодiї, менi хотiлося, щоб вона нiколи не згасла у моїй кровi. I разом iз
тим я потаємно вiд самого себе знав, що це омана, навiювання, бо власне
нiчого ворожбитного не починалося за двома горбами, дорога тут бiгла
звичайна, втоптана безлiччю самоскидiв, що возили з недалеких кар'єрiв
бiлий, як снiг, пiсок i цим пiском дорогу щедро посiвали. Обабiч
вигрiвалися на сонцi то розлогi колгоспнi поля, то рукавцi людських
дiлянок, то визирали з густих сливових садкiв сiльськi котеджi iз
характерними заломленими вниз дахами; звичайними були й сiножатi понад
Золотою Липою i над численними потiчками - баглося лягти в густi трави й
покотитися ними кудись... у серцевину трав'яну, в їхнi глибини й там
заснути.
Одначе я не помiчав буденностi земної; я ще нiколи не вiдчував себе
таким глибоким художником, як тут, менi тут були доступнi всi кольори, всi
потаємнi чари фарб, i я чув у собi силу передати пензлем замрiю, вроду
цiєї землi; я раз по раз хапався за мольберт, який прихопив з собою, i раз
по раз ловив себе на бажаннi попросити Вербеня, щоб зупинив свiй
дриндулет, i я вискочу з його нутрощiв, пiду луками й почну малювати...
Вербень, очевидно, або вiдчув мiй настрiй, або знав силу очарування
краю, бо сам зупинився на обочинi й сказав:
- Най мiй кiнь, Майстре, вiдпочине. А ви, якщо хочете, малюйте...
малюйте хоч до вечора, хоч цiлу нiч i завтрашнiй день... i цiле лiто. -
Вiн засмiявся, гостроносе його обличчя випогодилося, колючi вiд природи
очi дивилися на мене лагiдно, весело... i ще, може, Вербень споглядав на
мене хитрувато. Мовляв, потрапив ти, Бережане, в Опiлля, а тут чари на
кожному кроцi, тут панує правiчна ворожба.
- А як же церква Святого Духа i малювання на стiнi... i зламана
козацька шабля? - спробував я боронитися. - Уже полуднє, чи встигнемо за
дня?

Вiн знову засмiявся:
- Куди нам поспiшати? Хiба ми з вами не вiчнi... i вчора були-смо, i
завтра будемо i вовiк. Якщо ми вже тут, якщо вирвалися з асфальту, то до
Святого Духа дiйдемо. - Вiн помовчав, обдумуючи щось своє. I додав
пiдкреслено поважно:

- Слухайте, а може, направду вам треба постояти тут край пiщаної дороги
чи полежати в травi... чи збiгайте-но униз (видите, стежка поплелася) до
потоку й помийте ноги. Може, тут потрiбне омивання вiд усякого дрiб'язку?
Омивання?

Вербень споглядав на мене уважно, навiть прискiпливо, його очi знову
поблискували, як уламки скла, i я стояв перед ним безпорадний, не можучи
оборонитися нi вiд його питання, нi вiд гострого погляду; нi, дотепер,
правду кажучи, я не думав про омивання та очищення, у цьому, здавалося, не
було потреби... а може, не було нагоди подумати про очищення? Може,
дотепер я плив по життю легко й безтурботно, не оглядаючись назад? Невже
там, позаду, нема в мене грiхiв?

Господи, та ж я не бездумний, я не трава, по якiй топчуться безбоязно,
не дерево, що не пам'ятає вчорашнього дня, не вiтер, якому байдуже, що
овiвати - собори чи купи гною, я навiть не сонце, яке однаково огрiває
праведника i грiшника. Хiба я мало змарнував часу, вiдриваючи його вiд
свого творчого строку, на реставрацiю рiдної старовини... хiба, отже, я не
жив великими i шляхетними поривами, не дбаючи про славу й заробiток? Хiба
я не топчуся мiсяцями перед мольбертом, прагнучи розгадати сутнiсть жiнки
мого народу? Хiба...
Але чого я виправдовуюся? Перед ким? Перед Вербенем, що, закуривши, сiв
на обочину дороги, притулившись плечима до заднього колеса автомобiля?
Перед самим собою? Перед потребою очиститися? Але ж вiд чого... вiд
кого... вiд якого бруду маю очиститися? Ну, може, винен я, що частiше
малював лише красу, веселi села, соняшниковi поля, осяянi електрикою
мiста. Княжу гору в Галичi, осiдлану мачтами високовольтних лiнiй, людей у
святочнiй одежi, що вибiгли на поле, де перший колгоспний трактор розорює
межi, труби газопроводу, що вповзали в Карпати, так званих передовикiв iз
iконостасами урядових нагород на грудях? А що я мав малювати? Тiльки красу
i правду? Добро i зло? Життя в його щоденному потужному плинi, де є мiсце
радощам i смутку? Смертi?.. Де б я тодi виставлявся? Хто б купив картину?
Який музей, скажiмо, придбав би моє полотно, яке мучить мене з
дитинства... я з дитинства пам'ятаю, як вивозили на Сибiр моїх краян...
мовчанку пам'ятаю, що зацiпенiло гусла над валкою пiдвiд... пам'ятаю в
кузовi автомобiля розчепiрений на високих ногах кулемет iз обслугою в
синiх кашкетах... чомусь той кулемет уявляється менi хижою птахою, що
дзьобом нацiлилась на згорблених на пiдводах людей. А за тим кулеметом, за
синiми кашкетами бiжить i бiжить слiдом людський зойк.
Чому я цього не намалював? Не знав, як намалювати стиснуту в зубах
мовчанку чи людський зойк? Боявся? Боявся, що хтось з правлiння
художницького... хтось з начальства обласного, яке iнколи любило
навiдуватися в майстерню, щоб спорожнити келишок i "побалакати на
мистецькi теми", наткнеться припадком на цю картину, на розчепiрений хижий
кулемет, на зубастi зiрки синiх кашкетiв, почує людську муку й покиває
пальцем: "Но-но, товаришу Бережан, ти знаєш, чим це пахне?"

Доволi, що замолоду я намалював портрет Северина Петровича Гайдаша -
директора Горопаської школи пiсля його повернення iз заслання, з Сибiру;
на полотнi живе презирлива до всього на свiтi, не вiруюча в нiщо стара
людина з голим черепом i малими вусиками пiд хрящуватим носом; презирство
в його очах вiдштовхувало, а затаєний смуток, невимовний бiль у кутиках
опущених губ, страждання примушували... а таки примушували знову й знову
дивитися вчителевi у вiчi i майже фiзично вiдчувати, як вiн тебе
ненавидить.

Я знаю, що цей портрет менi вдався, я працював над ним цiле лiто, i
цiле лiто Гайдаш менi позував; вiн, бувало, тижнями не обдiляв мене нi
словом, начебто я особисто завинив в усiх його лихах, але й траплялося, що
пережите та вистраждане проривало мовчанку - i вже не було стриму його
жалям. I що з того? Нiкому цей портрет я не осмiлювався показати, боячись,
що мене спитають: "Чому ця людина обпалює нашу прекрасну радянську
дiйснiсть ненавистю? Хто вiн, власне, є? Куркуль? Бандпiдсобник, що
повернувся iз спецпоселення? Невже вiн нiколи не зазнавав у життi радостi,
любовi?"
Гайдашiв портрет дотепер припадає пилюкою на стелажi, подалi вiд очей,
а разом iз ним припадає пилом моя душа.
Невже й моя душа засмiчена?
Одначе чому я думаю про це у сю ж хвилину й чому терзаюся начебто
безпричинно? Невже й справдi Опiлля, земля оця, розстелена передi мною,
вiдчинена й безборонна, вимагає мого очищення?
Я жбурнув у ситняк мольберт i рушив, як слiпий, навмання у трави.
Стояла косовиця - благословенна пора на землi. Сонце висiло над головою,
як добрий Бог. Чисте небо пiдпирали де зблиски хрестiв на церковних банях,
де водонапiрнi башти, де лiси на горбах, а позаду, за Вербеновим
"Москвичем" небо тримала на собi вервечка головастих верб - i не було в
цьому нiчого дивного: так повинно дiятися на землi, кожен-бо тримає свiт
на своїй головi. Трава сягала по колiна, а де-не-де я потопав у нiй до
пояса; буяння трав, мiльярди розсипаних зiрок, що горiли жовтим, червоним,
бiлим i фiолетовим цвiтом, брали мене в полон, дурманили соками й
запахами, i я хмелiв, вiдчуваючи, що розчиняюся в травах, зливаюся з
квiттям, з небом, iз хрестами на церквах, з вербами понад потоком.

Аж потiм, упавши хмiльно в копанку, що колись служила на сiножатi
межею, i отверезiлий вiд бризку води, що хлюпнула менi у вiчi, я помiтив,
що земля, сiножатi, починаючи вiд дороги, а далi - понад потоком i аж
ген-ген до горбiв, були розмежованi усохлим вiльховим гiллям на рiвнi
дiлянки; на дiлянках тут i там, як бузьки на болотi, бiлiли косарi: по
двоє косарiв було подекуди на дiлянцi, по троє, а бiльше - по одному, а
скраю косила одна-єдина жiнка... може бути, що на луках косило iще кiлька
жiнок, я їх, напевно, не бачив... я бачив лише цю одну, до якої iшов
навпростець, сам цього до кiнця не усвiдомлюючи.

- Гей, ви там! - крикнула менi жiнка навстрiч. - Траву не топчiть, бо й
так покручена вiтром. - Вона зупинилася, посторцувала косу, дiстала з
кушки, що висiла на чоловiчому ременi, камiнь i заходилася косу мантачити.
Робила вона це вправно, по-чоловiчому... i по-чоловiчому твердо стояла на
ногах, боса, а за нею на косовищi вид-нiлися двi прим'ятi глибокi колiї -
слiди вiд нiг.

Не була вродливою; була кругла на обличчi, присадкувата, налита соками,
молоком, роботящою силою вигравала цiла її постать. А проте, розгарячена
роботою, у пiдiтканiй вище колiн спiдницi, в крапчастiй, зiсунутiй назад
хустинi, пов'язанiй по-молодицькому, у бiлiй розхристанiй на грудях
сорочцi, вона мимоволi вабила своєю вiдкритою, зазивною жiночiстю; жiнка
була цiла кольорова: бiла, рожева, червона, а старосвiтська крайка, що
оперiзувала її стан, була зеленою, i очi теж мала зеленi, збитошнi; вiд її
розпашiлостi, веселостi струмилася нiжна струна... так, струмилося,
упиралося в мене щось дуже матерiальне, i я подумав, що нiколи я так у
живi очi не здибався iз силою жiночої зваби... i ще я подумав, як зберегти
в пам'ятi оцю струну, зберегти, щоб i завтра, коли стану малювати з своєї
Дарки жiночий портрет, вона грала, жила в моїй душi.
Як же менi цю струну перевести у фарби, в кольори?
А може, нiчого цього не було, може, я дивився на цю жiнку надто
по-художницькому, заворожений лiтом, травами, чистим небом? Вона, звичайно
ж, помiтила мою завороженiсть, бо посмiхнулася:
- Ви чого такий... такий, - i покрутила пальцем коло скронi. - Випили,
може? - Мiряла мене поглядом смiливо й насмiшкувато.
- Та нi, - почав я виправдовуватися. - Не випив, але, очевидно, без
вина захмелiв. I ще я здивований. Слухайте, невже на Опiллi жiнок
примушують косити? У наших краях, на Пiдгiр'ї, косовиця - не жiноча
справа.
- Це тодi не жiноча, коли в хатi маєш газду. А коли ти вдовиця i
дiтлахи твої ще дрiбнi, то не питаєшся роботи: "Ти, небого, в штанах чи у
спiдницi?". Тим бiльше в косовицю... трави ж перестигають i тверднуть, як
дрiт, а днi минаються, як солом'яний вогонь горить. Тому хапаєш косу й
бiжиш.
- Чом би когось не попросити, щоб допомiг, - продовжив я розпити.

- Кого? Когось з чоловiкiв? Якби на нiч попросила переспати, то прибiг
би один iз другим, бо чужа завжди солодша, - пирскнула смiхом i ще бiльше
розчервонiлася. - А до коси не прибiжать, знаю хлопське те кодло. А ви
от... ви вмiєте косити?

В життi я нiколи не косив, не було часу навчитися, рано пiшов iз села,
одначе мовчки узяв у неї косу i став у загiнок, у "ручку". Навiщо я це
зробив? Хотiв похизуватися? Потаємно собi жадав, щоб милували мене її
зеленi очi... хотiв врештi спробувати смак селянської роботи? Не вийшло.
Коса мене зовсiм не слухалася: або вдарялася "п'ятою" об землю на рiвному
мiсцi, або ж носаком заривалася в купини, або ж ковзала по волоттю трав.
I я зупинився, задихавшись.
- То-то, чоловiче мiський. Тяжко з невмiнням i тяжко з умiнням. А
корiвчинi потрiбно на зиму зо двi фiри сiна. Ще добре, що голова наш
нiбито милосердний: дає косити на колгоспному за третю пайку. Накосиш двi
копицi, а третя - тобi. Такий колгоспний порядок, - зiтхнула вона.
- Дуже ваш голова милосердний... колись у старi часи у дiдичiв жали аж
за одинадцятий снiп, - iронiзував- я.
- Ет, що ви, мiськi пани, розумiєтеся на патичках. В iнших колгоспах за
четверту пайку косять. Що зробиш, коли сiна треба коровi, бо дiти без
молока ростуть пиняво. Та й сама, якщо не п'єш молока, то... чоловiка не
дуже й хочеш, - засмiялася. Пiдморгнула менi. Поплювала в долонi.
Вона косила по-чоловiчому розмашисте; я бачив, як пiд сорочкою ходили
лопатки, як сорочка на лопатках темнiла вiд поту. Менi було її жаль i було
менi соромно перед цiєю жiнкою, перед близькими й далекими косарями, що,
немов хлопчисько, пiддавшись поривовi, побiг по травах, топчучи їх, а
столоченi трави косити важко.
Важка косарська робота пахла терпким духом прив'ялих трав; я черпав i
черпав у душу трунок косовицi i упивався ним, а коси вичахкували в травах,
як невидимi паровози: лiто їхало Опiллям.

Звiдки я мiг знати, що саме тут, на цих сiножатях, ще нiчого не вiдаючи
про хрест, я завдав його собi на плече i понiс.

Б'юся з думками, сумнiви мене обсiдають. Може, я сам винен? Може, хрест
був менi конче потрiбний? Може, пiд його вагою пiзнав щось iстинне чи,
принаймнi, пiзнав самого себе? Хiба не'перебiгали дорогу начебто
доброзичливцi з порадами: "Отямся, нащо тобi хреста, нащо тобi Голгофи,
нащо тобi того Єрусалиму на горах? Вiдречися... вiдречися i жий собi, як
дотепер жив, i малюй, як дотепер малював, тихо й сумирно".
Я запам'ятав просте слово "тихо". Слухайте, люди, хiба можна творити
потихо?


Бiла пiщана дорога довго бiгла через сiножатi, повз кукурудзянi й
пшеничнi лани, а далi запетляла, як скалiчений заєць, помiж горбами у
присмеркових букових лiсах; Вербенiв "Москвич" на рiвнинi котився аж з
пiдскоком, i начебто аж помахував, як молодий жеребець хвостом, а в лiсах
бiг притишував, мовби дивився собi пiд ноги, щоб не спiткнутися об жиляки
корiння, що виповзало на дорогу. Iнодi автомобiль зовсiм затихав, немовби
йому не вистачало вiддиху, сили, й тодi нас моментально обсiдала лiсова
тиша; але й лiсова тиша, старi буки, що потужно перлися до неба, жорстоко
притопчуючи пiд собою пiдросток, теж пахли прозоро й чисто сiножатями,
отим цiлющим прив'ялим духом трав... я сам наскрiзь пропахся сiножатним
духом i вже нiяка сторожа на Опiллi, сторожа в лiсi, в полi, в селах, на
дорозi не могла мене зупинити яко чужинця, подорожнього, що пахне чимсь
чужим; я почувався своїм серед своїх, i було менi вiд цього на душi
свiтло; я навiть посмiхався до себе, бо свiтлостi було в душi аж по криси,
аж вихлюпувалося в очi, в кожну зморшку на моєму лицi. Старий Вер-бень
лише косував на мою усмiшку, вiн знав потаємну силу свого краю, щемливого
духу покосiв i був задоволений, що везе в "Москвичi" не якогось там
розпанiлого й збайдужiлого фахiвця з питань стародавнього живопису, а
людину, насправдi-таки очаровану землею. Пiзнiше, коли цiлi днi я
простоював перед стiною у церквi Святого Духа i спершу шкробачкою згрубша,
а потiм скальпелем по трiсочцi знiмав пласт вапна з примiтивним малюванням
новочасного богомаза, пiд яким вiдкривалася менi майже неушкоджена фреска
кiнця сiмнадцятого столiття, а навколо мене вирували i боролися добрi й
злi пристрастi, пiзнiше, отже, я зрозумiв... нi, це не було логiчне
розумування, сухе й розважливе, воно було iнтуїтивне, приховане, це було
розкошування душi набутим по дорозi в Черчен, що без цього мимохiть
придбаного скарбу я був би бiднiший, iнакший, може, й не спроможний
вiдчути ваготу вiдповiдальностi, яка звалилася на мене... вагу i чар
хреста, який я нiс. Менi були потрiбнi й Вербеневi ущипливi докори в
майстернi, що мене, мовляв, не ранять до болю, не штрикають в серце уламки
козацької шаблi, i потрiбна була неспiшна дорога зi Львова аж сюди до
опiльських букових лiсiв, i потрiбна була молода вдовиця з косою посеред
сiножатi, i потрiбнi були головастi верби, що на видноколi пiдтримували
небо, i саме небо, його голубо-молочна глибина, чаша, виповнена запахом
скошених трав. Безлiч деталей... отi колiї вiд колiс на чистому пiску,
вмитi вiкна в хатах, оце лелечине гнiздо на телефонному стовпi, отой
обривок якоїсь пiснi, що залетiв менi в душу, - усе наготовляло мене до
роботи i школило.

4
Черчен я побачив аж у полуднє, коли ми вигулькнули з лiсу й зупинилися
на вершинi горба; чимале село лежало в улоговинi, оточене зусiбiч полями,
що, немов розстеленi зеленi, жовтi i бiлi полотнища, нерiвне покраянi,
простроченi ярками й стежками, лопотiли на вiтру i пнулися, викочувалися
все вище й вище на ланцюги горбiв... а горби, далекi та близькi, зiбравши
на своїх вершинах лiси, стояли, як полки, боронячи достигання хлiбiв.
Село розбiглося по садках, вистрiлюючи в небо хрестами телевiзiйних
антен.... i тiльки церковного хреста помiж кучугурами дерев, буяннi зеленi
я нiяк не мiг побачити.
- Не туди дивитеся, Васильовичу, - промовив Вербень. - Святий наш Дух
стоїть за селом праворуч, в долинi. Бачите... бачите липу, як парасолю
попiд хмарами, а пiд липою - присадкувату церковцю. Сiла, як бабця пiд
деревом, i спочиває... i дрiмає собi.
- В усiх наших селах церкви переважно будували в центрi на мальовничих
пагорбах, щоб село щомитi могло намилуватися красою, щоб зблиски хрестiв
на банях, зрештою, нагадували людям про Бога. А ваш Святий Дух вiдбiг вiд
села, йти до нього на молитву далеко, кiлометр або й два. Взимку снiгу
тут, певно, намiтає. - Було справдi незвично побачити самотню церковцю
ген-ген вiд села - немовби вiд села вiдлучену.
- Я собi мiркую, - вiдповiв Вербень, - що наш Святий Дух не для краси
лише стоїть, не для молитов тiльки й не для любування. Ви побачите: це
маленька фортеця, що стерегла Черчен протягом столiть. Ну, а хто йшов з
села з молитвою до нього, то мав час заглибитися в самого себе... молитва,
як поезiя, пливе з глибини людської душi. Й сама молитва - це поезiя!
Атеїсти можуть заперечити, але я мiркую, що мудрагелики даремно вiдняли у
людини право на розмову з Богом, власне, на розмову з самим собою, на
осмислення самого себе, на творення поезiї. Хiба нi?

Вiн не чекав вiд мене вiдповiдi. Для нього, очевидно, не мало значення,
що я думаю з приводу його мiркувань. Вербень не мав за мету мене в чомусь
переконувати, вiн сам був переконаний у тому, що говорив.
- Та лишiм поезiю, Васильовичу, збоку й поїдемо до церкви не через
село, а навпростець польовою дорогою, - озвався вiн по хвилi. - Нiбито
невелика вiйськова хитрiсть. Виграємо якийсь час.
- Хiба Святий Дух має ворогiв, i хiба комусь залежить, коли люди
дiзнаються: а хто зламав на стiнi козацьку шаблю? - Я мимоволi
насторожився.

- Я повинен був вам сказати спочатку... попередити, - промовив Вербень,
сiдаючи за кермо. - Це теж, очевидно, маленька вiйськова хитрiсть, - додав
вiн невесело. - Боявся вас сполошити. Тепер скажу. Рiзнi є люди,
Васильовичу. Скрiзь i щодня точиться вiйна мiж добром i злом. Чом би наш
Черчен повинен бути винятком? Та не в шаблi, Майстре, рiч... вони про
шаблю ще нiчого не знають. Їм розходиться вирвати у нас ключ вiд церкви...
викинути корогви, образи i рiзне начиння, напхати церкву стендами з
папiрцями та фотографiями i сказати: ось вам, люди, атеїстичний музей.
Учiться не вiрувати в Бога, вчiться його ненавидiти. Хiба не так? А ми,
громада тобто, проти: хай храм залишається храмом, дарма що в ньому не
правиться, хай до Святого Духа приходять люди подумати про життя i смерть.
Кому це зашкодить? Слухайте, кому це зашкодить, що я, людина, хочу
подумати про життя i смерть? Може, я вiд того думання стану кращим, га?
П'ять рокiв уже йде вiйна... у цiй вiйнi поки що ми стоїмо вперто вкопанi
в шанцi... стоїмо, бо маємо ключ вiд Святого Духа, i нiяка влада, мiлiцiя,
прокурори не знайдуть ключа вiд дверей, а дверi там дубовi, кованi
залiзом, мури грубi, а на вiконцях попiд дахом - грати. Вiдмичкою Святого
Духа не вiдiмкнеш, нi. Ви не думали, що хтось... усi ми поробили до храмiв
злодiйськi вiдмички? Душi людськi теж заходжуються вiдмикати вiдмичками...
i тому страшно нам, що протяги у нас гуляють, як у забутiй без вiкон
хатчинi? Вам не страшно, Майстре?
Вiн правив своїм латаним "Москвичем" вузькою польовою дорогою через
пшеницi, що золотилися навкруг i перешiптувалися м'яко, а менi було
боляче, що я, художник, людина, вважайте, не без iменi, творячи свої
картини з димарями заводiв, з голубими тракторами, що на людську начебто
радiсть переорювали межi й викорчовували корiння зв'язку селянина з
землею, що, малюючи рожевощоких доярок iз медалями на грудях (i дуже часто
цi медалi та ордени були незаслуженими, фальшивими), я насправдi робив iз
дроту злодiйськi вiдмички до людських душ. Слухайте, невже насправдi я
робив злодiйськi вiдмички?
Невже справдi?
- Ви менi не вiдповiли, Майстре, чи вам не страшнi... чи ви не боїтесь
протягiв у людських душах, що протяги випорожнюють нас догола, i ми, голi,
котимося, як гулкi бубни? - нагадав своє запитання Вербень. - Втiм, можете
не вiдповiдати. Це не так просто вiдразу сказати: боюся, страшно менi. Або
й нема страху... - вiн торкнувся моєї руки.
- Я думаю, як ми потрапимо до церкви, коли ключ утаємничений... коли
вiн, той ключ, є i його нема, - повернув я розмову в iнше русло.
Я боявся розмови про порожнi душi?
- О, ключ ми не те що утаємничили, - засмiявся Вербень, - ми його
загубили, його нема. Це так мовиться для влади, коли дуже вже напастують.
Мовляв, шукайте, товаришi. Насправдi ж ключ завжди пiд рукою. - Вербень
вирiшив нiчого вiд мене не таїти. - А коло ключа громада призначила
сторожа. На нашому боцi й обласний музей... Святий Дух є начебто його
фiлiалом.
Вiн зупинив машину, i польова дорога, виповзши з-пiд колiс, далi
попетляла без поспiху помiж пшеницями, врештi впала в пшеничну безодню i
десь там загубилася, а ми, перебрiвши рiчку, що ледве сльо-зилася помiж
камiнням, опинилися на тамтому березi; уздовж берега й далi, окреслюючи
навкруг церкви Святого Духа коло, горбилися насипанi вали; вали, мабуть,
були колись високi та грiзнi, тепер нiчого грiзного вiд них не зосталося,
вони розповзлися, злагiднiли, одначе службу свою служили далi, створюючи
настрiй оборони i замкнутостi; вони боронили невелику муровану з великих
брил церковцю i сотнi, може, низеньких, тесаних iз вапняку хрестiв, що,
дбайливо побiленi, святочнi, були схожi на дiтей у нових сорочечках;
хрести були характернi, пелюсткоподiбнi, однi з них стояли рiвно, iншi
похилилися, ще багато лежало горiлиць на землi; час порозрiвнював могилки,
розмив i стер, а чи й вигриз iз хрестiв iмена й дати i тiльки на деяких
можна було прочитати чи, власне, вимацати пальцями окремi лiтери i цифри.
Лише на одному хрестi, отому, що пiд кущем калини, я прочитав, що тут
спочиває Нестор Ключар, який помер 1769 року, маючи вiд роду 73 роки.
Вiчна йому пам'ять...
Я не вiдразу помiтив, що напис був поновлений, лiтери позолоченi, й
тому вони так швидко впали менi у вiчi. Я хотiв знати, чи є ще дотепер у
Черченi рiд Ключарiв, i спитав про це Вербеня. Ми йшли стежкою помiж
хрестами до церковцi, i я повинен був думати про смертi, про похованих тут
людей, а чомусь думалося про живих, про Ключарiв сьогоднiшнiх. Очевидно,
винен у цьому був високий чистий день, побiленi веселi хрести, калиновi
кущi, що росли гуртами то тут, то там i вже видзвонювали почервонiлими
коралями; хрести тут не нагадували про смерть, вони були тiльки знаками з
минулих столiть, витворами каменярського мистецтва. Сувора кругла
церковця, бiльш схожа на оборонну вежу, анiж на Божий храм, поблимувала
загратованими вiконцями-бiйницями, i було таке враження, що вона пильнує,
зорить, чи iз-за горбiв, iз-за лiсiв не виповзають ворожi полки. Тут, у
долинi, оточенiй валами, в затишку панував особливий настрiй: вiяло тут
бадьорiстю, святочнiстю, i душа твоя не нидiла й не горбилася; дихала тут
iсторiя; у мене було таке передчуття, що ось-ось вiдкриється менi щось
дуже важливе, потрiбне нам усiм; я собi навiяв, що потрапив у свiт, де
одночасно iснує минуле й сучасне, живi i мертвi, й найдивнiше було, що
живi i мертвi оточували мене живим єдиним гуртом i промовляли до мене
живими словами, i споглядали на мене живими очима.
Очевидно, я помиляюся i реальнiсть перемiшую з мiстикою, але... але, що
є мiстичного в тому, що прапредки живуть у тобi реально, ти є ланкою
єдиного ланцюга, початок якого губиться у пiтьмi iсторiї? Iнколи лише тебе
проймає страх, коли тобi здається... коли тобi начебто сниться наяву, що
ти вже колись жив, любив жiнку дуже вродливу, яку ти чомусь учора зустрiв
на львiвськiй вулицi, що ти вчинив якесь добре дiло... i начебто про це
доброчинне дiло записано у старих дiарушах, а опiсля... опiсля когось ти
зрадив, щось запродав, когось зрiкся i врештi, каючись, упав вiд
гусарської шаблi в полi пiд Берестечком.

- А що Ключарi, - перервав мої роздумування старий Вербень, - Ключарi,
як i всi ми на цiй землi, вiчнi. Бачте, ондечки пiд липою кладе сiно у
стiжок чоловiк, який зветься Павло Ключар... i, до речi, так збiглося: вiн
сторож церковного ключа, ключар, отже. Втiм, нiякий це не збiг... може,
його роду так приписано з правiку: знати, де сховано ключ. Це дуже важливо
- знати.
Офiцiйна його посада: хранитель Святого Духа, молодший науковий
працiвник. Музей у Бистричанах навiть платню йому призначив. Правда,
мiзерну.
Високий, худющий чоловiк, якому минуло вже за тридцять, уздрiвши нас,
устромив вила в копицю i рушив нам навстрiч. У бiлiй полотнянiй сорочцi i
в таких же штанях, босий, вiн напрочуд природно вписувався у краєвид iз
старою липою, Святим Духом, з побiленими хрестиками й копичками сiна помiж
ними; вiн був тут конче потрiбний; я раптом зрозумiв, що без його
присутностi ця кругла улоговина виглядала б покинутою i самотньою, вiн її
оживляв простою селянською роботою... ходячи босонiж по запалих могилках i
вищибуючи косою пашу худiбцi на зиму, вiн продовжував просту роботу
прадiдiв...
Знову мiстика?
Ключар подав менi руку. Бiляве, гейби з льону вичесане довге волосся,
що спадало на плечi дрiбними кучериками, дугастi, пшеничного кольору брови
й вуса пiдковою, довгобразе аскетичне обличчя - цiла його постать
нагадувала апостола з народної iкони, доброго i лагiдного, котрий прощає
людям усi грiхи... прощає з першої зустрiчi, з першого потиску руки.
Нiякова, аж начебто винувата усмiшка, ласкавий погляд посивiлих вiд
доброти очей наводили на думку, що Ключар належить до сучасних схимникiв
або ж до якоїсь секти доброчинiв... належить до блаженних, що не вiд свiту
цього. Одначе, коли ми знайомилися, потиск його руки виявився твердим,
цiлком хлiборобським, що свiдчило про його рiшучiсть.

- Хочу, Павле, залишити Василя Дмитровича на твої руки, - промовив
Вербень, поглядаючи на свого "Москвича", що залишився на тому березi
рiчки. - Сам знаєш: стара сама лежить, а невiдомо, чи донька Ганна
прибiгла з поля на обiд... а якщо й прибiгла, то чи впорала господарку
свою i нашу. А ти вже тут не крийся, не замикай на ключi нi Святого Духа,
нi нiчого, що навколо нього... нi тим паче - самого себе. Чи як кажете,
Майстре? - повернувся до мене. - Додому, гадаю, не квапитеся. Ночувати
будете в Павла, у нього, сказати б, хата на два покої, чисто й тихо.
Ввечерi здибаємося. - I вiн поспiшив до свого "Москвича" на тамтому березi
рiки.
- У нього дружина лежить спаралiзована... вже три роки, - пояснив
Ключар.

Я справдi не поспiшав додому; я прецiнь художник i реставратор... та
рiч не в тому, що виявиться пiд пластом штукатурки на церковнiй стiнi, i
рiч також не в тому, що менi баглося намалювати це старе веселе кладовище,
копички сiна на ньому, правiчну липу й високого сухорлявого апостола, який
робить на гробах сiно... менi хотiлося просто тут побути, походити,
подумати, наплакатися а чи насмiятися.
Насмiятися на кладовищi?
Ми спершу з Павло Ключарем пiд липою пообiдали: з'їли по шматку сала,
по байдi хлiба, який запили молоком. Та, зрештою, не має значення, що ми
їли i пили, має значення лише те, що в менi тривало пригадування: менi
здавалося, що колись давно, сто чи й тисячу рокiв тому, я уже розмовляв iз
цiєю людиною, з Ключарем, i бачив я оцей високий день, копички сiна,
хрести, що мов дiтлахи стояли в бiлих сорочечках; виглядало, отже, що я
вже тут колись був i тепер повернувся сюди вдруге.
Чи, може, я жив тут завжди?
- Менi теж тут любо, - промовив Ключар, нiби вгадуючи мої розмисли, й
усмiхнене поглянув менi у вiчi. Вiн сидiв на пластi сiна, прихилившись
плечима до копички. - Як вам сказати... тихо тут i мудро... мудрiсть
приходить сюди гола i свята: замислися-но, чоловiче, чого живеш на свiтi?
Не подумайте, що я дивак якийсь, "фiльозоф", нi. Я собi сiльський i
звичайний: маю газдiвство, садок, п'ять соток полуниць, котрi в нашому
селi з-польська називають "трускавками". I як усiх,точить мене буденщина,
мов шашель, i кожен сам собi лiк шукає на неї: той горiлку, той посаду,
той грошi, той колекцiонує жiнок, з якими переспав, а я втiкаю вiд шашеля
до Святого Духа, кошу тут сiно, зцiлюю душу i пильную вiд єфрейторiв
церковцю... а щоб я вiдчув вагу того пильнування, то громада таємно
доручила менi ключ, - при цих словах вiн торкнувся пазухи, одначе я
побачив на шиї лише чорний ремiнець. - Втiм, про таємне це доручення знає
цiле село, i влада, зрозумiло, теж. Однак вона поки що не насмiлюється
вiдкрито виступати проти громади. До часу... Тому мушу бути постiйно на
сторожi.

- Єфрейтори - це хто? - перепитав я, бо направду не зрозумiв, про кого
мова.

- Службiсти ревнi... з мiсцевих родакiв, яким понашивали на погони по
однiй личцi, - вiдповiв вiн серйозно. - Генерали, як водиться, далеко,
полковники i майори теж неблизько, а єфрейтор завжди пiд рукою i завжди
вiн послушний. Йому тiльки пообiцяй ще одну личку. Вам хiба старий Вербень
не оповiдав, що єфрейтори вiд iменi народу збиралися "освоїти" церкву
Святого Духа пiд атеїстичний музей? Так нiби народ "бажає"... не знати,
який це "народ", бо нашi сiльськi люди не дають "освоювати"... i загубили
ключ вiд церковних дверей. - Добре бодай, що в музеї, в областi нас
пiдтримали: не варто порушувати усталене в Святому Дусi. - Пшеничнi
Павловi вуса затеплiли посмiшкою, а руки теребили на грудях важкий
масивний ключ.
- Очевидно, це немала честь носити такий ключ i... вiдповiдальнiсть. А
ще - смiливiсть. Влада здатна пришити полiтику. - Я не хвалив його заради
тiльки похвали, я вiдкривав для себе цю лагiдну й смiливу людину.

- Ваша правда: вiчна настороженiсть. Трапляється: зриваюся вночi...
приверзлося, що єфрейтори пiдважують дверi й рвуться до Святого Духа. I я
бiжу стрiмголов. Хапаю вила й бiжу.
- Я щось не вiрю, щоб єфрейтори, як ви кажете, вночi ламали дверi, -
сказав я. - Гм, мабуть, теж розходиться, що подумають про них люди.
- Марниця, - заперечив Ключар. - У них свiй вимiр порядностi.

Добре все те, що благословляє начальство. Iнша рiч... так, iнша рiч, що
єфрейтори хочуть мати про людське око чистi руки. Тодi вони знаходять
особин, якi за грошi беруться за будь-яку брудну роботу. Коли б Святий Дух
не був змурований з каменю, то з нього давно залишилася б лише купка
попелу. Вiрите?

Правду кажучи, не вiрив, так, менi доводилося чути, що в тiй чи iншiй
областi попiд Карпатами загорялися церкви, а в скансенах горiли стародавнi
хати й шпихлiри. Горiли. Я, однак, пожежi списував на випадок, на
зiпсовану електромережу, на залишений без догляду каганець. Та щоб
спецiально... щоб навмисне нищити... нi, в таке менi не хотiлося вiрити.
А може, я фальшивив перед собою?
Передторiк у жнива я малював Днiстровi береги, є таке мiсце, мною дуже
улюблене, за селом Городницею. Я там буваю щороку; я люблю малювати рiку,
коли хвиля котиться на хвилю i вода дрiбно видзвонює, як порцеляна, i
люблю малювати рiку розгнiвану, каламутну. Тодi рiка тече, немовби
ослiпла, безпам'ятна, вона не має часу оглянутися й побачити, що береги
обабiч свiтяться сонцем... так, сонце сидить на берегах, а Днiстер нiчого
не бачить, бо в нього скаламученi, здичавiлi очi.

Передторiк у жнива скаламучений, лютий Днiстер вихлюпнув на берег майже
пiд мiй мольберт дерев'яну обгорiлу подобу святого Николая; це була
примiтивна рiзьбярська рiч, розмальована бiлою, зеленою та золотою
фарбами, але на грубо витесаному обличчi святого було стiльки гiркоти,
затамованого болю, що я повiрив: примiтивний той рiзьбяр мав непересiчний
талант.
Втiм, може, гiркота i бiль на Николайовому лицi не створенi художником,
рiзьбяр тут нi при чому, виннi палiї, якi, очевидно, пiдпалили каплицю, де
стояла пiвметрова статуя святого, або ж викинули його з церкви, або ж
гаком зiрвали з нiшi на фронтонi будинку й жбурнули у вогонь.
Я нiчого не знав про страждання святого Николая, але привiз його
додому, вiн, обгорiлий, полущений, стоїть у мене в майстернi на
пiдвiконнi; я нiколи про нього не думав, не згадував i тодi, коли
вибирався в далеку дорогу, дарма що знав: Николай оберiгає подорожнiх,
морякiв i рибалок, що ловлять рибу.
- А iнколи влiтку, як оце в косовицю, - продовжував свою думку Ключар,
- я беру з дому верету i ночую отут у копицi, зовсiм не думаючи про
пiдступи єфрейторiв. Принаймнi, менi не хочеться думати.
- Не сумно вам тут... не страшно врештi? - поцiкавився я. - Усе ж таки
- цвинтар.

- Нi, - заперечив вiн кивком голови, - нема страху, навiть отого, що
зветься "не по собi", теж немає. Певно, я звик до мiсця. Ну, а втiм, який
це цвинтар, коли останнього небiжчика тут поховали майже двiста рокiв
тому. При вiйську будучи, я служив у Пермi, на Уралi, там наша рота зчаста
заступала в так званий "караул N 2": стерегли вiйськовi склади. Навколо ж
складiв попри самi колючi дроти - могили й могили. Стоїш, бувало, на вартi
- нiч, осiнь, вiтер.... вiтер гойдає, шелестить i поскрипує численними
вiнками, видзвонює усяким залiзяччям на огороджених могилках, i рух такий
стоїть на кладовищi, як у циганському таборi... i страх тебе бере... i
стискаєш автомат у руцi, аж iз шийки приклада капає, здається, вода. А
мерцi... так уявляється тобi: мерцi, пiднявши вгору руки, тримаються за
колючий дрiт, готовi його перескочити чи перекусити, тисячi їх i тисячi...
i ти готовий по цих тисячах ударити з автомата.

Це був страх.
Тут же страху нема; там були тисячi уявних мерцiв, там було чути повiв
тлiння, сморiд зiв'ялого чатиння, а тут... тут тиша, спокiй, недоступне
для упирiв чи для того, що в дуплi сидить: мiсце тут освячене. Втiм,
спробуємо переночувати тут обидва таки цiєї ж ночi?
Я вiдмовився, i не тому вiдмовився, що злякався (начебто наша земля не
на праху предкiв тримається?), а тому, що не був внутрiшньо готовий до
такої поночiвлi.

- Ну, то вибачте, - почервонiв Ключар. - Це не так просто, я розумiю,
ходити ночувати на цвинтар. Та й навiщо, правда?
- Чи ви самi знаєте, чому ходите сюди посеред ночi? Ну, розумiю:
наглядаєте за церквою. Та, очевидно, є й iншi спонуки, iнша потреба.
Ключар не вiдповiв; узяв граблi й заходився вигрiбати з-помiж хрестiв
сiно, а я обiруч носив сiно до копиць. Ми якийсь час працювали мовчки... i
менi котроїсь хвилини стало смiшно: я приїхав зi Львова гребти на цвинтарi
у Черченi сiно? Ключар чомусь зволiкає вiдмикати церковнi дверi, щоб я
врештi подивився, що "показується" з-пiд штукатурки на церковнiй стiнi.
Хоч, якщо по правдi, я теж не спiшив до Святого Духа, було приємно носити
оберемками сiно, дихати його пахощами i ... i згадувати дитинство, тата,
наш оборiг, де ми, бувало, тато, мама i я, на свiжому сiнi спали.
Господи, як це було давно. Та й чи правда, що воно було, дiялося?
- Чого ж, - обiзвався згодом Ключар, - є у мене двi спонуки. Перша,
Майстре, може вам здатися трохи смiшною: село має тисячi очей, стооко
воно, отже, стежить за кожним, хто"у ньому живе. Тепер уявiть, скiльки
цiкавих крiзь шпарини в парканах, iз-за фiранок стежить за мною, коли я з
веретчиною на руцi дибаю у сутiнках на цвинтар ночувати. Я ув тих цiкавих
очах начебто виростаю... є щось у менi таємниче, забобонне, бо ж не дурно
ходжу ночами на цвинтар. I ця потаємнiсть, як колись накреслене свяченою
крейдою коло, лякає забобонних людей, а тверезих остерiгає. Це менi на
руку, я почуваю себе в бiльшiй безпецi... це, мабуть, важливо, коли носиш
ключ вiд Святого Духа, й про це, мабуть, здогадуються сексоти платнi й
добровiльнi. Бачите, який я з вами вiдвертий. - Ключар спробував
засмiятися, але це йому чомусь не вдалося, смiх скривився болюче на губах
i погас. Видно, Ключаревi не подобалася роль потаємного дивака, якого не
варто чiпати.
- Крiм того, є друга спонука. Власне, вона перша i основна: я приходжу
сюди вдень i вночi з потреби... з потреби вдихнути в себе вiру, що не
марно живу, не для того лише, щоб накосити коровi на зиму та щоб продати в
Рогачi кошiль ягiд, хоч це теж чесна робота. Я шукаю тут зв'язку
теперiшнього часу з минулим. Розумiєте? Я почуваюся зв'язуючою ланкою...
однiєю рукою я тримаюся за те, що було, другою - за теперiшнiсть. Може, я
беру на себе забагато, але так я думаю, i нiчого з собою не можу зробити.
Так я вiдчуваю. Ви мене розумiєте? - Вiн обпер граблi об копичку, яку
обчiсував, i пiшов, високий, молодий i, здавалося, ослiплений вiд
упевненостi, що iснує на свiтi для чогось вищого. Я потюпав слiдом за ним
i тiшився, що людина знайшла себе для високого; вiн був стократ щасливiший
од тих, що вимудровують ракети, доять корiв i вибудовують атомнi станцiї.

- Я хочу вас зрозумiти: ви такий молодий, тридцятка, може, лише минула,
iншi метушаться, шукають грошей, романтики, БАМiв... шукають i часто не
знаходять. I ходять спустошеними до старостi. Вам же пощастило. Якийсь
iснує секрет? - Я зупинив його на стежцi.
- Секрет? Та нi... Це приходило поволi. Я вчитель за професiєю... але
прогнали мене з учительства. I не знаю, що зi мною сталося б... певно,
зламався б... потоптали б мене кирзаками, кинувши пiд ноги. Або ж подався
б на БАМ заробляти довгий карбованець, модно це нинi й патрiотично. Та, на
щастя, пiдтримав мене старий Вербень.
Ми йшли помiж хрестами; Ключар до хрестiв схилявся, вимацував їх рамена
довгими пальцями i натрапляв, певно, на лiтери, бо враз забував про мене,
виймав з кишенi блокнот i записував упiзнаний знак: iм'я, чи лiтеру, чи
цифру. Видно, вiн не хотiв змиритися з тим, що хрести безiменне мовчали,
вiн учив їх говорити i сам учився їх слухати.
- Вербень якось менi й каже: Чого ти, Павле, журишся, що вигнали зi
школи? Звiдки ти знаєш: може, це Божий знак? Ти пишеш вiршi... отож напиши
книжку про Святий Дух, про Козацьку могилу, що бiля нього насипана, про
бiлi хрести, якi не навiвають суму, а тiльки будять згадки i надiю. Пiди,
пiди-но, Павле, в нашу Страдчу долину, мiж старими валами, посиди пiд
Святим Духом, набери в душу запаху сiна i торкнися хрестiв. I побудь на
стрiлецькому кладовищi, бiля надгробникiв сiчовикiв, про яких сьогоднi не
вiльно й згадувати... а якщо й згадуємо, то попередньо обливаємо їх
гноївкою.

- То ви й поет, Павле? - Менi було соромно, що з самого початку не
розгледiв спорiднену душу; я повинен був дiзнатися про це з його очей, з
його посмiху.

Я так йому й признався: нiбито я мистець. а людей не розпiзнаю. Може,
тому так тяжко малюю жiночий портрет, шукаю у душi якщо не дна, то бодай
змiсту, берегiв.

- Докопатися до глибини завжди важко, - зауважив Ключар. - Тим паче
мистцевi. Бракує часом мiри, щоб її вимiряти. Але ви маєте рацiю: ми так
мало знаємо про себе. Усе бiльше ковзаємо та ковзаємо по поверхнi.
Письменник, скiнчивши унiверситет i усiвшись десь у теплiй редакцiї, пише
свiй роман iз пальця, i другий, i третiй теж iз пальця, з газет, iз
вражень так званих творчих вiдряджень i вiд установки, що панує i давить:
"Пишiть, як повинно бути, а не так, як воно є в життi". Навiть видатнi
письменники... був тут один, люблю його твори i шаную... начальство його
привезло в Страдчу долину, в село... з начальством, отже, вiн походив
помiж людьми, поговорив, поцiкавився "глобальними" проблемами, щось
занотував до записника, а люди дивилися на нього замкнено, вони
вiдкриваються лише без начальства. Ви це знаєте? Чи нi? Художники... не
хочу вас образити... малюють не те, що в людини на душi, а те, що в
передовика на грудях: значки, ордени, медалi. Це легше... легше малювати
блискучi медалi, нiж зазирати в душi. Нема часу. Всi спiшать. Завтра
виставка про передовикiв сiльського господарства, а вiн картину "Молодiжна
ланка" змальовує з фотографiї i несе її перед свiтлi очi членiв журi... i
свiтле журi задоволене: "Сучасна, актуальна рiч". Що, хiба не так?
Або той же газетяр приїжджає i розпитує доярку про кормовi одиницi,
надої, плани, передовий досвiд, соцзобов'язання - i поспiхом шкрябає в
газету напiвправду, з якої та ж таки доярка насмiхається i водночас
починає у неї, пiвправду, вiрити. Це страшно: починати звикати до фальшi,
немов до чистої правди. Начальство в районi теж товчеться лише навколо
сiвби, навколо жнив i силосування соломи... i ще начальство має тисячi
iнших важливих державних i партiйних проблем... а нiхто не приїде до
Вербенової Катерини, яку спаралiзувало восени на буряках, i не спитає: "Що
тебе болить, жiнко?". I не приїде до мене й не спитає: "Що пишеш, поете?
Плачеш ти чи спiваєш? I чому твої вiршi нiхто не друкує?".
_
ПАВЛО КЛЮЧАР_
5
"Коли душа моя мiлiє, як пересихаюча рiчка, i на бродах вишкiряється
слизьке камiння, що смердить тванню, а час, той чорний чорнокнижник, по
краплинi вливає в мою душу, у мою кров отруту, що зветься байдужiстю... i
байдужiсть пливе у моїх жилах, як сонна слiпа риба, я котрогось дня...
вчора чи позавчора пригадую, видобуваю з моєї пам'ятi зеренце, принесене з
правiку, i дiзнаюся од нього, що треба менi рятуватися. Я тодi уподiбнююся
до скаженого пса, котрий, запiнений i лютий, летить навмання в не вiдомi
йому краї, де нiбито проростає зiлля... досить того зiлля взяти на зуб,
досить, щоб воно бризнуло, увiйшло в кров - i сказ минеться.
Лише не всi пси добiгають до невiдомих країв, в одних не вистачає сили
i вони падають на дорогу, ще iнших вистрiлюють. (А ще хотiв би я знати, чи
живуть, затаївши хворобу, скаженi собаки, одягнувши намордники?)
Я щасливiший од пса, я ж бо єсьм людина, сотворена на подобу Божу, i
тому вiдоме менi зiлля вiд людського, так, вiд людського, а не собачого
сказу, i зветься той сказ не по-медичному просто: байдужiстю. Коли ти
байдужий, то нiчого тебе не болить, не бере тебе жура, за нiчим ти не
плачеш i до нiчого не прагнеш, i тяжко себе примусити ловити в собi
сонного звiра, звiр мурликає собi, як кiт, риба... риба мурликає, як кiт,
у неї м'яка шерсть i її нелегко зловити, але ти мусиш її зловити за зябра
й жбурнути в помийну яму, бо завтра буде пiзно рятуватися, може статися,
що сонна риба проковтне твоє зеренце, припасене з правiку, й ти не побiжиш
навiть, як той собака, наослiп шукати зела вiд сказу.

Шукайте зела вiд сказу.
Риба врештi-решт загибає i смердить падалиною, а я радiю i йду в
Страдчу долину до Святого Духа; по-рiзному долину над Золотою Липою
називають: однi кажуть "Страдча", i в цьому словi скиглить страждання,
iншi кажуть "Стратча" - є у цьому словi лiтера "т", що схожа на шибеницю,
i чується у цьому словi страта. Хтось страждає? Хтось когось страчує? Яка
рiзниця - бiль один; я приймаю обидва наймення, однаково болить i страта,
i терпiння.
Признаюся: попервах, байдужiстю отруєний, ще сонний, неумитий, блукаю
навкруж Святого Духа, i його пощерблене камiння стiн, i похилений хрест на
банi, i кованi дверi до мене не обзиваються нi словом, нi звуком. (А може,
обзиваються, кричать, просять, ранять мою душу до кровi, а я болю не чую?)
А я болю не чую...
I попервах старезна липа, що кроною своєю крислатою стереже Святий Дух
вiд грому, вiд гармат, вiд вiтру, приймаючи на себе пориви бурi й
кулеметнi черги (i менi здається, що липа живе в долинi вiд сотворения
свiту, ще, примiром, не текла тут поруч рiчка, а коли потекла, то на честь
старого дерева назвали її Липою), вдавала, що мене не знає (вона знала
вороння на гiллi, горобця у дуплi i вiтриська, що сидiв на листку, як
метелик), що я її не обходжу.
I попервах декiлька десяткiв кам'яних хрестiв, якi я вибiлюю вапном
кожного року перед Великоднем, вибiгають менi навстрiч лише як каменi,
лише як знаки чиєїсь смертi, давньої i забутої, яка не викликає бодай
задуми, не то що смутку; кам'янi бiлi хрести жахаються моєї безпам'ятi i
нишкнуть у високiй травi... i схожi вони в травах на зайцiв, що стрижуть
вухами. Смiшнi.

I попервах вали доокруж долини були лише горбами насипаної колись
землi, на тих горбах розрослися лопухи i кропива, i зело польове теж мiцно
взялося корiнням, а корчi терену тримаються купно й цупко, як отари овець;
помiж ними червонiють дiвки в намистах - кущi калини. А в жовтiй глинi на
валах лисицi риють нори, i ще, може, бiгають там ласицi - звиннi звiрки,
яких я боюся, бо нiбито вони спроможнi впиватися людинi в горло й смоктати
кров, i ще, може, змiї грiються на сонцi кублами... i нема пiдступу до
змiй i ласиць, вони однаково заговоренi забобонами i досвiдом.
О так, сидить досвiд людський на старезнiй липi, як сивий сокiл. Хiба
стрiлиш у нього... хiба його зречешся?
А ще попервах рiчка, Золота Липа, поза валами текла лише водою, хвиля
за хвилею, не мали хвилi нi запаху, нi пам'ятi, вiчна вода текла вiчно
молодою й вона начебто не мала нiчого спiльного з берегами, з нiчим i з
нiким, вона текла незалежно i водночас услужливо: хочеш напийся з неї, не
хочеш - помий ноги чи колеса свого воза.

Вода вiчно кудись спiшила.
I ти попервах лежиш на валах або ж на полянi помiж хрестами, баламкаєш
ногами й по-святотатському посвистуєш, з лiнощiв, з нео-хоття не
помiчаючи, що невидима сила, поганський Пан, який зветься тут Чаром, бере
над тобою владу; нi, ти не пiддаєшся, ти ще пам'ятаєш про сонну рибу, ти
ще посвистуєш, ти ще насмiхаєшся з себе, що, мовляв, прийшов дивак
iзцiлитися в Страдчiй долинi, аж поки не причується мамин голос, один Бог
знає, звiдки мамин голос вилунується: може, iз трав, може, то калина
промовляє до мене, може, в липi сидить мамин голос, а може, кам'янi хрести
облитi, як бiлою поливою, маминим голосом? Я нiчого не знаю, а лише
прислухаюся i чую, що мама кажуть про грiх свистати в святому мiсцi.
Грiх? Що воно таке? Слово з Бiблiї? Щось злочинне... щось зрадливе...
щось солодке... щось криваве? Нiхто менi не вiдповiдає на питання, та
нiхто й не вiдповiсть, я повинен сам дiйти до сутi грiха своїм розумом:
ой, це так нелегко уявити грiхом свист помiж старими могилками... але,
коли вже тобi нелегко, коли в головi зажорнували думки, то це значить, що
запала в душу тобi крихiтна iскорка: ще в тобi поки що темно, ще кров у
тобi тече сукровична, та Чар знає своє дiло, вiн зводить тебе на ноги,
веде тебе помiж хрести... i вже нема хрестiв, на їх мiсцi стоять хто по
пояс, хто по колiна, а хто по саму шию закопанi в землю люди: молодi i
старi, жiнки в намiтках, дiвчата у вiнках, а дiти сидять на запалих
гробах, пiдiбгавши пiд сорочечки ноги; на людях одежа з минулих вiкiв, i
на них - зброя, що вже давно своє вiдстрiляла; цих людей уже давно нема,
вони мертвi, з їхнього праху виросла трава, але якимось чином я знаю, це,
певно, пiдказує менi Чар iз Страдчої долини, що душi їхнi не повмирали,
товпляться вони в чистилищах, немов на вокзалах, очiкуючи суду: кому - до
пекла, кому - до раю, а кому назад повертатися на землю в новому вже
обличчi; якимось чином я знаю, це, певно, обзивається в менi голос кровi,
що нiхто з цих численних людей менi не чужий, кожен iз них - мiй корiнь з
минулих вiкiв; я на цих людей схожий, i люди на мене схожi, такi ж вони
всi довгобразi, бiлявi, як я, тiльки на моїх губах ще змiїться посвист, а
в кутиках уст - гiркота, а в очах - забудькувата збайдужi-лiсть, а на
їхнiх обличчях карбується докiр; вони всi мене запитують (нiмо запитують,
одними поглядами, карбами зморщок), що невже я забув про основне: ми тут
перебуваємо з первовiку. нашi первенi в кожному корiнцi i в кожнiй
травицi, так було, так є, так буде, i ти теж - вiд нас, чуєш? I чи ти
знаєш, що нам тяжко перебувати в нижнiх свiтах через твоє збайдужiння,
через твоє безцiльне блукання? I невже ти забув, що ти вiчна суть на цiй
землi... вiчним же не подобає носити в собi сонну рибу, яка тiльки їсть i
п'є i перетравлює твою здорову кров на сукровицю.
I я помiчаю, що в кожного з моїх прабатькiв в кулацi стиснута
свiчечка... i всi тiї свiчечки простягають вони до мене: "Засвiти!"
Господи, чим я засвiчу тисячi тисяч свiчок?
Господи, чим я засвiчу бодай одну свiчечку? Чим? Криком роздерта моя
душа, а серце болить, немовби в ньому теслярi висвердлюють дiру, а голова
розколюється на дрiбнi черепки; Господи, я не знаю тайни вогню. Не знаю...
не знаю... колись, може, знав цю тайну, але загубив необачно, притоптав на
чорних радах, i тепер страждаю, тисячi тисяч свiчок прабатьки мовчки
простягають до мене... прабатьки терпляче ждуть, їм нiкуди спiшити, вони
ще очiкують суду в чистилищах, вони радi б стати перед суддями iз
засвiченими свiчками, i це означало б, що їх пам'ятають на землi, й за це
не один грiх буде їм прощений. А я безпорадний... а я убогий, а я ниций...
без вогню, без iскри, збайдужiлий - чим маю свiчi засвiтити? Може,
каяттям? (Скiльки ми каялися i наново чорно зраджували). Може, кров'ю?
(Застрели мене, стрiльчику, срiбною кулею). Може, спiванкою? (Спiваємо при
горiлцi, спiваємо в червоних шароварах та з дерев'яними шабельками).

То чим маю запалювати свiчки?
Я знаю, що Пан цiєї долини, який зветься Чаром, чатує незримо за моїми
плечима i чекає... i чекають терпляче тисячi простягнутих рук.
I менi серед муки й страждань, у конвульсiях, у крику нiчого iншого не
залишається, як тiльки-но зсукати з своєї душi струну, тонку i чутливу,
натягнути її мiж липою та хрестом на банi Святого Духа, i натягнути її
помiж тереном i калиною, i натягнути її вiд бадилини до бадилини; це
велике чудо переростання душi в струну помiчають усi в Страдчiй долинi;
вiтриська приносять з старих бойовиськ кличi й лопотiння стягiв: птахи
сiдають на струну i спiвають "Христос воскрес"; i колгоспний матюк, мов
кулак реп'яхiв, погойдується на струнi; i чує струна, як росте у полi
жито, а в травах тут i там зацвiтають маки; i помiж збiжжям, помiж травами
торкається струни мамина спiванка, яку вона менi наспiвувала, коли я лежав
у колисцi; я починаю розумiти слова... це таке диво: починаєш чути й
розумiти слова, якi дотепер були глухими i мертвими; це таке, люди, диво,
коли в твою душу западають, засiваються i колосяться маминi слова "Ой спи,
дитя, колишу тя...". Спи й виростай.
Вам, люди, смiшно вiд того, що я плачу? Тверезi засудять мене, що став
сентиментальним? Що менi до того... що менi до присудiв, коли вiд моїх
слiв запалюються свiчки.
I рушили мої прабатьки вниз, в iншi свiти на суд iз засвiченими
свiчками, для них яснiшою стала безконечна дорога, а я стояв обiч Святого
Духа, знаючи, що в руках моїх прабатькiв горiли не лойовi простi свiчки,
були це полумiнцi пробудженої моєї пам'ятi про них..."

6
Не знаю, навiщо я прочитав художнику зi Львова свiй речитатив? Для
того, щоб наситити власне самолюбство й похвалитися, що я теж, мовляв,
служитель муз? Для того, щоб просвiтити його: пам'ятай, подорожнiй, не
проста ця долина над Золотою Липою, що зветься Страдчою, є тут, походжаючи
навколо Святого Духа, над чим замислитися? Чи, може, без усякого змислу -
доброго чи злого, пробував добирати ключа до його душi, щоб душу його
вiдчинити, як вiдчиняють храм або ж звичайну сiльську хату, щоб вона, душа
мандрiвника, виповнилася усiм, що є у Страдчiй долинi?
Вiн слухав мене, схиливши голову; було це коло старезної липи, що
крислатилася над Святим Духом, художник оперся об її репавий, якби
поораний глибокими зморшками стовбур, а я стояв на стежцi; i вiн i я у цю
мить перед тим, як я почав читати речитатив, були чужими, один одному
незрозумiлими, i мої слова про Страдчу долину зiрвалися майже пошепки теж
iз страждання; Боже мiй, навiть святi кутки рiдної землi не знаємо й
ходимо по нiй, як по мертвому камiннi з iнших планет. Ми з Бережаном
дотепер були немовби iншої раси, iншої вiри; я подумав, що вiн перебуває у
дрiмучому сучасному язичництвi, де панує егоїстичнiсть, байдужiсть, де
безжально викорчовують корiння, що зрiднює людину iз землею; i тодi,
стоячи на стежцi, мимохiть, мовби вцiлила в мене блискавка, я збагнув
необхiднiсть навернути його у свою вiру. Бо як перед поганином вiдчиню
кованi дверi Святого Духа й пiдведу до стiни, питаючи: "Чия та зламана
шабля, художнику, хто ж її намалював i коли? I хто ж її поламав?.."
Коли вiн пiдвiв голову i глянув на мене допитливо, в його очах я уловив
далекий прихований докiр, що був схожий на хитливий мiсячний промiнець,
котрий упав крiзь щiлину в глибокий колодязь.
- Ви сумнiваєтеся в менi? - спитав вiн згодом. - Якийсь мiщух у
джинсах, коротко пiдстрижений, по модi... якийсь, може, й знаний митець,
професор з iнституту приїхав в Опiлля... приїхав до Святого Духа з
цiкавостi лише, з художницького, так сказати, обов'язку або й потаємною
задумою: на розчистцi фрески у сiльськiй церковцi можна добре заробити.
Так?
- Ви психолог, Майстре, - сказав я йому, не криючись. - Хоч трохи
по-iнакшому я думав, не так прямолiнiйно. Але суть...
- Суть, очевидно, я сам зрозумiв, - перебив вiн мене. - Суть розкрилася
менi годину тому, коли я опинився на сiножатi, яку баглося змалювати. Та
перше баглося збiгти стежкою униз до потока, що хлюпався помiж травами, i
вимити руки, ноги... очиститися. Таке находить на художника перед новою
роботою, i не обов'язково тiльки перед новою роботою на Опiллi.
Так i повинно бути: очиститися перед початком акту творчостi. Кажуть,
один поет, навiть сидячи в тюрмi, перед тим, як писати вiрша, одягав чисту
сорочку. Хоч, думаю, однiєї сорочки замало.
Я мимоволi проникався довiр'ям до Бережана; менi було соромно, що
передчасно прирiвняв себе до апостола. Хоч... вини моєї не було: хiба я
мало набачився тут молодикiв та осiб поважнiших, котрi завертали з
асфальту в пошуках гострих вiдчуттiв на природi, хiба вони не
вирегочувалися тут з дiвулями помiж хрестами... хiба помiж хрестами не
вихрипували ритми їхнiх магнiтофонiв? I хiба не приїжджали сюди художники
малювати нашi хрести, бо вони "романтичнi", бо так мило поєднується бiлий
рiзьблений камiнь з таємничими нерозбiрливими знаками на них, iз
соковитiстю трав, з липою, з небом... бо, врештi-решт, сколихнулася мода
на ретро, на iкони, на хрести, на свiчники. I чому б Бережану не
заразитися цiєю пошестю?
- Ви давно пишете вiршi? - Бережан узяв мене пiд руку i ми рушили
стежкою.

- Хiба я знаю, що те, писане мною - поезiя? Я нiчого не знаю. В даному
випадку це такий собi речитатив, псалом чи молитва до самого себе. - Я
говорив правду: бувало, цiлiсiнькi ночi я мучився цим питанням. А тут
трапилася нагода...

- Я на поезiї не дуже розумiюся... ну, не фахово розумiюся, - мовив вiн
задумливо. - Та й заприсяженi критики часом не вiдрiзняють поезiї вiд
вiршування тiльки, творчостi - вiд ремесла. Я особисто виважую, якщо можна
так сказати, вагу поезiї током кровi: якщо почуте або ж прочитане не
вибухло в кожнiй моїй клiтинi або ж не заморозило з нiг до голови, або, як
музика, не навiяло спомину або настрою, або ж не примусило замислитися...
то я вiдкладаю набiк поетичну збiрку, хай вона й вiдомого поета. Цiлком
можливо, що суджу про поезiю по-дилетантському, не перечу, кожен має право
на власну думку. А щодо прочитаного вами... а прочитане вами, - поправився
вiн, - вимагає iншого суду. Це щось схоже на молитву, правда? - Бережан не
стверджував, а тiльки гейби мене запитував.
Ми довго мовчали й прислуховувались до тишi, що сiялася довкола, як
роса, i здавалося навiть, що у цiй тишi, в росi, було чути, як скручується
в трубки й випаровується зеленим духом скошена мною вранцi трава. Стара
липа сонно, як сова, поблимувала лiниво срiбним листям, помiж яким золотим
полумiнцем горiло, пахтiло, принаджувало бджiл густе метеличчя цвiту... i
невидимi у високостi бджоли на однiй басовiй нутi виспiвували липi хвалу.
Мир панував на землi; бiлi хмари зрiдка пропливали на чистому небi, i були
вони схожi на мимовiльнi образи поета, якi бозна з чого зароджувалися,
неяснi, до кiнця неусвiдомленi... i невимовленi й невиспiванi, невiдомо
куди зникали.
- Хiба це не добре, якщо мiй вiрш був би схожий на молитву? - спитав я
несмiливо.

- Чого ж, - Бережан замислився. Може, прочитаний мною речитатив - я
сподiвався - ще жеврiв у ньому, ще грiв, i мистець зблизька до нього, до
прочитаного, приглядався. - Чого ж? - повторив. - Навпаки. Поезiя чимсь
таки рiдниться з молитвою, i молитва, i поезiя призначенi для душi. Вам не
здається, що я говорю єресь... Коли б почули мою єресь фахiвцi вiд
лiтератури - кинули б у мене камiнь. Або закаменували зовсiм. - Вiн аж
згорбився, оглянувшись, немовби й справдi хтось уже кинув у нього каменем.
- Як не говорiть, а душу треба будити: кого поезiєю, кого плачем, криком,
молитвою. Пам'ятаю, як мене, малого, мама вчили "Отченаш"... вони були
доброю вчителькою, не силували зубрiнням, нi. Кожне слово з "Отченаша" в
їхнiх устах ставало пташкою, що навпростець летiла до Бога. Я переймався
маминою вiрою i щирiстю... я бачив, як Бог, старезний добрий дiд, брав у
руки мої ластiвки, пестив їх, гладив, i менi було добре на душi, святочно
i чисто. Наївно, правда... То вже потiм втовкмачували нам примусово у
голови: Бога нема, а молитва - це безсилля людини перед складнiстю життя,
її насування перед труднощами, уповання на вищi сили. Не замислювалися тi,
хто силомiць культивував атеїзм, що людинi часом конче потрiбно послухати
саму себе... послухати тих ластiвок, що товчуться, як у клiтцi, в наших
грудях.

Бережан говорив гарно й розсудливо; бiля коси й бiля грабель, i навiть
бiля Святого Духа ходячи, не почуєш щодень такої бесiди, тим бiльш що вона
зачiпає краєм те, що я насмiлююсь називати своєю творчiстю, i за це був
вдячний Бережану, а найбiльше - Вербеню, який розшукав його у Львовi.
- Що ж, дякую за добре слово, - нiяковiв я. - Iнколи й добре слово
потрiбне поетовi, тим паче такому, що на вiдлюддi. Соловiю, як не
говорiть, потрiбний сад або ж принаймнi вiльха над потоком.
- Ой, мабуть, соловiю з вiльхи важко друкуватися? - поглянув на мене
допитливо. - Не та тема: архаїзми, хрести, первенi, мiстика, iсторiя.
"Радянськiй людинi все це не нужне, дайте радянськiй людинi маршi й
бадьорi пiснi звеличень соцiалiстичних звершень". Так вам вiдповiдають з
видавництв, правда? Я iнколи спiлкуюся у Львовi за фiлiжанкою кави з
поетами i чую їхнi нарiкання, - пояснив Бережан. - А крiм того, вимоги...
команда тобто, для всiх митцiв одна: "Лєвой! Лєвой!". Ось спробував би я
вималювати Святого Духа в оточеннi бiлих столiтнiх хрестiв i цю незнищиму
столiтню липу, що гуде бджолами, i мудру тишу, що навiює роздуми... i
нiхто, повiрте, не взяв би моє полотно на виставку. Ну, а про те, щоб його
купив музей, то й мрiяти нiчого. - Вiн розвiв сокрушно руками, i були у
цьому жестi жаль, безвихiдь; а ще менi здавалося, що вiн начебто вибачався
за те, що пiдкоряється командi "Лєвой!".
- А я ось не марширую, - сказав я Бережану дещо згорда i вiдчув себе
щасливим, що можу похвалитися елементарним: "Я не марширую пiд команду
"Лєвой!", для мене не iснують єфрейтори, якi командують". - Зате,
щоправда, мене не видають.

- Я можу, хочу зрозумiти поета: для нього є щастям побачити своє
вистраждане слово надрукованим... надрукованим, прочитаним i почутим. Це
так важливо, щоб тебе почули, правда? - Бережан зупинився на пiвсловi,
певно, роздумував, що його судження можуть завдати менi болю. - Ти
написав, а нема кому прочитати... i нiхто тебе не почув або ж почула
маленька горсточка... i глухо навколо, стiна i чужина? I нема присутностi
Бога з пташками на плечi? - Його довгобразе лице зблiдло, й менi
здавалося, що Бережана рiзко заболiла глухота, якою вiдгородили мої
поетичнi спроби вiд людей. - Та що вдiєш, - зiтхнув. - Ви, мабуть,
постiйно перебуваєте в станi вiйни з товаришами єфрейторами, так? - Вiн
зупинився, поклав руки на мої плечi й одним рухом повернув мене до себе...
рух був схожий на обiйми, однак я здогадався, що художнику забаглося
подивитися менi у вiчi, йому було професiйно цiкаво заглянути у вiчi
людинi, яка перебуває у станi вiйни з товаришами єфрейторами; я його
розумiв: я був винятковим типом. Небагато, мабуть, знайдеться хоробрих,
якi не бажають ходити пiд рукою єфрейторiв... вiн сам, славний художник,
реставратор, професор Василь Бережан, мусить приятелювати, мабуть, з
єфрейторами, зазиває їх до своєї майстернi та заливає коньяками, i малює
їхнiх жiнок i тещ, i носить єфрейтору свої кращi полотна як дарунок на
iменини i просто з пошанiвку. Вiд єфрейтора-бо залежить: дiстанеш ти
звання "заслуженого" чи "народного", закупить тебе музей. Мiнiстерство
культури або ж розбагатiлий колгосп, що створює для форсу сiльську
картинну галерею. Вiд єфрейтора також залежить, що напише про тебе газета
й взагалi чи напише.
Ти щодня сiпаєшся у єфрейторському хомутi.
I я повинен був усе це виказати в ту саму хвилину, коли вiн, обiйнявши
мене, заглянув у вiчi, i в його головi, певно, складалися, може, першi
штрихи мого портрета: вiн мене побачив самотнього, нiкому не знаного? Вiн
мене пожалiв?

Одначе я промовчав, не хотiв ображати людину. Окрiм того, хiба вiн
винен? I чи вiн один марширує в хомутi "лєвой"? I чи маю я право в чомусь
йому дорiкати? Якщо поправдi, то хто з нас має рацiю? Я, "внутрiшнiй
емiгрант", "вiльний поет", який пише собi, що хоче; цей "вiльний поет"
гордиться своєю волею i незалежнiстю, а вiршi його, немов вiвцi, нипають у
тiснiй кошарi... хто їх там чує... хто бодай уздрить їхню самотню смерть?
Чи, може, таки має рацiю професор Бережан, який учора й позавчора малював
фальшивi полотна, а перед-торiк вiдреставрував разом iз бригадою своїх
хлопцiв Соколiвський iконостас XVII столiття, а нинi створить картину, на
якiй буде возвеличений Святий Дух, старезна липа й присадкуватi бiлi
хрестики на цвинтарi... вiн назве свою картину для того, щоб ввести в
оману єфрейтора, "Хрести над минулим". На його виставцi люди розшукають
бодай одну правдиву роботу, будуть довго цiпенiти перед нею i схвильовано
роздумувати про себе, про тих, хто жив сто чи двiста рокiв тому. I
ластiвки сiдатимуть людям на плечi. Хiба це мало?
Втiм, хай нас розсудить час.
- Я переконаний, так засвiдчує iсторiя, - промовив Бережан, - що
порожнеча й глухота навколо вартiсної мистецької речi котрогось дня
зникають, бо i єфрейтори не вiчнi. Цiлком може бути, що порожнеча не
розвiється протягом одного дня, витвiр правдивого мистця може поступово,
заледве потеплiє i повiє пiвденний вiтер, дiрявити заскорузлi снiги й
пробиватися до сонця. Пам'ятаєте "дрiбну цвiтку" Шашкевича? Тiльки-но, хто
знає, коли бiлий цвiт проб'ється крiзь снiги. Завтра? Через рiк? Через сто
рокiв? Уявiть собi: сто рокiв будуть йти потоптом, кирзаками гупаючи,
збайдужiлi поколiння по дрiбних i нiжних пелюстках. Що лишиться з бiлої
квiтки? I може статися, що внуки й правнуки взагалi не потрiбуватимуть
якогось скромного польового квiту... хiба в нашiй iсторiї один раз уже так
не було? В нашiй iсторiї так багато зради й вiдступництва. Тому я думаю:
чи не варто йти на компромiс? Нi, Боже спаси, я нiчого вам не раджу, це
вас не стосується, я говорю про себе: хтось мусить залишитися спузарем
коло ватри й пiдтримувати вогонь. Люди ж простягають руки до вогню, їх
треба обiгрiти... бодай обiгрiти. - Бережан набив тютюном люльку, i
запальничка клацнула в його долонi, як револьвер. - Менi шкода, що нiхто
не чує вашої молитви про Страдчу долину. Я зрозумiв його натяк.
- Не вмiю йти на компромiс, добре це чи зле, але не вмiю, з самого
початку не пiддався намовi й через те постраждав. Так було легко й просто
зрадити себе, - вiдповiв я йому. - Досить було поступитися, i я нинi,
ймовiрно, ходив би в поетичнiй "обоймi". I не скнiв би в глухому Черченi,
не косив би траву для маминої корiвчини на старому кладовищi. Життя
напевно склалося б iнакше. Тiльки... де є гарантiя, що в тому iншому
ситому життi знайшлося б мiсце для молитви про Страдчу долину. Та й чи
став би я ключарем при Святому Дусi?

- Це для вас так важливо: бути ключарем? - спитав Бережан, знову пильно
глянувши на мене. Вiн мене впiзнавав; вiн малював мене в уявi, вилущував у
менi головне. Цiкаво, цiкаво, як вiн мене бачить, що в менi є головним?
Дотепер, скажу по правдi, я не звертав уваги, хто i як мене бачить, хто й
що про мене говорить: однi судили, другi дивувалися, третi стискали
незрозумiле плечима, четвертi крутили пальцями по скронi, мовляв,
розсипалися клепки в Павла, Ключаревого сина, ще п'ятi вважали мене
невдахою, шостi мали за релiгiйного й радили вступати до духовної
семiнарiї. Черчен - село немале, у кожнiй хатi газда й газдиня з своїм
розумом. В районi ж, у Рогачi, начальство косило на мене оком однозначно:
не наш.

Я був рiзним для рiзних людей, нiколи не намагався виглядати в їхнiх
очах кращим, не спростовував якоїсь приписуваної менi риси, i через це, а
не тiльки через нiчлiги в сiнi коло церкви, вважали мене "таємничим". Я
був сам собою; був у злагодi з собою, а це вже немало важило в життi. I я
хотiв таким себе побачити на полотнi професора Бережана.
- Так, для мене важливо носити на шиї ключ вiд Святого Духа. Я, так би
мовити, при народному дiлi. Це теж, гадаю, є оберiгання бiлої цвiтки...
тiєї Шашкевичевої.

- Розумiю i хвалю, - сказав Бережан. - Обтулюєте квiтку долонями,
дихаєте на неї теплом, бо навколо мороз. Це так потрiбно.
Тiльки, - зiтхнув, - таким способом "бiлу цвiтку" не порятуєш, знаю це
по собi... або ж порятуєш лише тимчасово. А хто ж поворожить: скiльки-но
лютих зим попереду? А байдужi в кирзаках сунуть й сунуть: несть їм числа.
- В його голосi сколихнувся сум: вiн теж журився, як зберегти дрiбний
бiлий цвiт.
- Якщо ж пробуджувати байдужих, дати їм по iскорцi, по гран-чику з тiєї
ватри, про яку ви говорили, Майстре? Я хочу вiрити в пробудження. -
Бережан слухав мене уважно, це, зрештою, була його теза: не дати погаснути
ватрi; вiн лише не мiг уявити, яким чином я, походжаючи навколо Святого
Духа, збираюся пробуджувати збайдужiлих.
- Колись... ще по останнiй вiйнi при входi на цей цвинтар споконвiку
стояли закопанi два дубовi стовпи, на них - поперечка з невеликим дзвоном.
Iснував звичай: кожний, хто переступав ворота цвинтаря, вдаряв два-три
рази у дзвiн. Нiхто нинi не оповiсть, що то означало. Таким способом
сповiщали мертвих, що йдуть до них живi? А чи людина, вдаривши у дзвiн,
скидала з себе суєту, буденщину й входила помiж могили з чистою душею? Я,
наприклад, обстоюю останню версiю. Як просто й мудро будили душу:
додзвонювались до неї.

На Бережанових устах блимнула гiрка усмiшка.
- Давно це дiялося... душi були тодi доступнiшi й вiдмикалися вони на
голос дзвону. А сьогоднi... а сьогоднi є душi, яких не розбудиш гарматою.
Хто, примiром, сюди, до Святого Духа, повертає? Стариня з села? Заблуканий
турист зi Львова або з Бистричан? Художник, який вишукує для своїх полотен
архаїку? I ще хто?
Я йому вiдповiв, що сюди приходить багато, навiть дуже багато з
навколишнiх сiл, мiстечок, зi Львова; це традицiя давня, як ще сюди ходили
на прощу. В тридцятi роки до старої традицiї доточилася нова: тисячi й
тисячi людей протоптували сюди стежки. Ще й тепер буває, що Черчен
запруджують автомобiлi... Думаєте, марно районне начальство косить оком на
Страдчу долину? Вони лякаються традицiй, бояться, що байдужi, не дай Бог,
спам'ятаються.
I тут, Майстре, настає моя черга. Я кожного байдужого зустрiчаю на тому
самому мiсцi, де були стовпи iз дзвоном, i читаю їм вiршi чи молитви, чи
як хочете назвiть те, що пишу про Страдчу долину. В районi погрожують:
"Ти, Ключаре, замовчи, це проповiдь релiгiї, чи мiстики, чи й взагалi
нацiоналiзму, ти ще не нюхав Iванової хати, а таки - понюхаєш".
Я їм вiрю, Майстре; це так їм легко запакувати Ключара до Йванової хати
або ж до божевiльнi. А хто ж тодi стоятиме бiля дзвона, коли мимо сунуть,
як потопт, байдужi?

7
Та й чи в усiх воскрешають душi? Хiба кожний, хто стає на стежку, що
веде у Страдчу долину, прислуховується до молитви, що я написав, чи завдає
собi труду замислитись над сказаним мною? Є, є такi молодi... молодi i
старi, котрi аж горбатiють вiд думок, начебто я завдаю їм на плечi усi цi
предковiчнi бiлi хрести, а разом iз хрестами завдаю також доброчинства i
грiхи тих, якi лежать пiд хрестами; завдаю, отже, пам'ять, i ще завдаю
кожному на плечi церкву оцю, Святого Духа, несiть, двигайте, сходiть потом
i кров'ю, падайте й пiдводьтеся, i йдiть, прямуйте далi з цим: тягар ваш
призначений i для тих, що прийдуть пiсля вас. Високо-бо на горах Єрусалим.
Знову й знову моє серце кервавиться вiд жалю - ступає на стежку, що
веде до Святого Духа, ох, як багато глухих i слiпих; їх так багато, що
часом я починаю сумнiватися: навiщо я тут? I навiщо цим глухоманам i
нiмакам моє слово? Й чому вони заблукали в Страдчу долину? Я колись
спробував спитати їх, мiських парубкiв i дiвуль, що вони тут загубили? А
вони реготали: "Ти, папаша, чудак. Що тут можна загубити чи знайти? От
нудно нам на свiтi жити, шукаємо новизни". Нудно їм...
Я безсилий перед їхньою знудьгованiстю, вони теж безсилi, i свiт
безсилий, бо нiчим їм не може допомогти; вони, безсилi, байдужi,
знудьгованi, скидають свої рюкзаки помiж хрестами в тiнi старої липи,
роздягаються догола - вигрiваються; їдять лiниво, п'ють теж лiниво, час
вiд часу водять дiвчат у корчi...

А над Святим Духом верещить магнiтофон про те, що треба жити, поки
живеться, i любити, поки любиться, а решта - тринь-трава. Решта - тлiнь?

Я слухаю це верещання i мовчу; коли б я був священиком, то вiдслужив би
цiлу Службу Божу за очищення їхнiх душ; коли б я був мiтинговим оратором,
то докрикувався б до їхнього сумлiння; коли б я був лiкарем, то лiкував би
їхнi хвороби.
А я лише знаю, що в їхнiй кровi пливе слiпа сонна риба... А я лише
невдаха-поет, i моє слово вони не почули - Коли б я мав той дзвiн, що
висiв правiками бiля входу на цвинтар... коли б я його мав. Може, бодай
його вони б почули? Чи почули б?

Але нi, нiчого цього професору зi Львова я не розкажу, не пожалiюся,
нащо йому знати мої жалi.

...Десь вночi посеред лiта з погашеними фарами прокрався польовою
дорогою мотоцикл. Два молодики з рискалями, перебрiвши рiчку, заходилися
розкопувати хрест, що потрапив пiд їхню руку скраю. Хтось, певно, уже
колекцiонує вироби народних каменярiв i за старовинний хрест пообiцяв
молодикам не одну сотчину.

Я тодi якраз ночував бiля Святого Духа, вхопив вила й хотiв крикнути...
але не крикнув, не було потреби, свiтив ясно мiсяць, i при мiсячному
свiтлi я видався, певно, тим злодiям примарою з того свiту. Вони втекли,
злякавшись до смертi, кинули навiть лопати, а потiм снувалася в
навколишнiх селах та в райцентрi поголоска, що в Страдчiй долинi ночами
ходить Страх.
Та пощо тобi про це знати, Майстре зi Львова? Це тiльки мiй бiль...

Чи тiльки мiй?

8
Я очiкував, що вiн сам спитає, чому Страдча долина так називається,
чому власне вона Страдча; я боявся передчасно його сполошити, бо хiба не
траплялося з деякими начебто поважними туристами, якi заледве почувши
iсторiю Страдчої долини, чимдуж зникали на своїх автомобiлях, оглядаючись,
чи хтось випадково або й навмисне не позаписував номери, а безмашиннi
розчинялися в житах, як посеред зеленого страху, i самi себе
виправдовували: "Ми в нiякiй долинi не були... не знаємо... не
чули-сьмо... а якщо туди й заблукали, то з глупоти своєї, припадкове".
Чи не могло щось подiбне трапитись з Василем Бережаном, адже старий
Вербень, з усього видно, нiчого йому про Страдчу долину не оповiдав,
мовляв, цвинтар то й цвинтар, хрести, липа, предковiчна церковця, що по
колiна запалася в землю, що тут "такого"? Вербень привiз його з однiєю
метою: подивитися на фрагмент фрески, що виглядала з-пiд вiдпалого кусня
штукатурки. Я повинен був про це пам'ятати i оберiгати художника вiд
зайвих стресiв.
Але вiн сказав:
- Ви знаєте, Павле... може, це завинив ваш речитатив, молитва... так,
дуже це схоже на молитву... чи винен я сам, що настроїв себе на таку
нуту... так, настроїв, бо й боляче, бо й сумно, i свiтло в менi... а може,
винен навколишнiй свiт, що тут мене оточує, але ось сиджу я з вами, Павле,
полудную, розмовляю про бозна-що, а в моїй душi щось плаче, це властиво й
не плач, воно швидше схоже на тривожну музику, що пливе у твоїй кровi. Так
буває, коли слухаєш музику: звiдусiль на тебе падає лавина звукiв, немов
водоспад кольоровий, i ти аж зiщулюєшся, аж слiпнеш, вони дуже рiзкi i
рiзнi, їх багато, короткi, довгi, глухi, уривчастi, протяжнi, але ти
знаєш, що вони не головнi... головна скрипка, що час вiд часу виринає
з-пiд напористого плину мелодiї, сiдлає її, мелодiю, пливе по нiй, як
човен, i залишає за собою борозну. Я собi, отже, ламаю голову: Чому ця
долина одночасно Стратча i Страдча?
Я мiг узяти його пiд руку й одвести далi вiд цього питання; я мiг, але
не посмiв. Ми стояли якраз на пiвнiчному боцi цвинтаря, за Святим Духом,
навпроти Козацької могили; з Козацької цiєї могили, за переказами колись
високої, залишився невеликий горб, у пiднiжжi якого стримiв дубовий
зчорнiлий, як залiзо, хрест, сподак якого вже не один раз пiдрiзали вiд
гнилизни i знову закопували... i знову вiн виглядав, дарма що був
присадкуватим, крiпким i плечистим козарлюгою. Я чомусь вважав цього
присадкуватого, грубо обтесаного хреста за вартового: за його раменням
обiч Козацької могили вишикувалися рядами по шiсть сто вiсiмнадцять могил
стрiльцiв Української Галицької Армiї, якi похованi тут у 1919 роцi. Вiн,
хрест цей дубовий, начебто собою їх заслонив, вiн був "дозволений",
"законний", i тому мав право когось обороняти, приймати на себе удари.
Тому, може, вiн стояв чорний, як жаль.
Стрiлецькi могили тулилися щiльно одна до однiєї, начебто стрiльцi й по
смертi ходили в багнетнi атаки... i в запалi бою вискакували на вал над
рiчкою i тут залягли: низенькi, з цементу литi хрестики були майже
непомiтними серед високої трави i серед кущiв калини; здавалося, що
стрiльцi рядами лежали з крiсами напоготовi й вдивлялися в близькi
опiльськi горби, очiкуючи сурмача, який би знову покликав їх до бою.
Сурмача, однак, не було чути, десь, певно, заржавiла сурма чи, може,
зрадив сурму сурмач, досить того, що стрiльцi напружено ждали, а щоб вони,
пораненi, переболенi, перемученi до краю, з двома-трьома набоями в
патронташi, не проспали сигналу, щоб сонце їх не заслiпило й не
заколисало, хрест на Козацькiй могилi взяв на себе обов'язки дозорного.
Вiн розправив рамена й надслуховував.
То мав я вдати, що нiчого цього нема: нi Козацької могили з дубовим
хрестом, нi стрiлецького цвинтаря, нi очiкування сурми? Повинен я був
пройти мимо й не почути такого природного запитання художника: "Слухайте,
а чому ся долина називається i Страдчою, i Стратчою?"
Я розповiв йому, що знав.
Була це легенда? Був це переказ, що передавався вiд поколiння до
поколiння? Була це оповiдь стародавнього хронiста, iм'я якого забуто?
Папiр його хронiки давно зотлiв, став прахом, а вистражданi й написанi ним
слова... а чи переповiдженi слова поколiннями... а чи виспiванi слова в
пiснi - а чи перебуте й пережите гнiздилося, вкорiнилося й жило в людськiй
пам'ятi. В людськiй пам'ятi жила сльотава осiнь 1648 року, коли полки
Богдана Хмельницького вiдкочувалися втомленим валом з-пiд Львова й Замостя
на схiд, не здiйснивши задуму гетьмана взяти пiд свою булаву Волинь i
Галичину. Разом iз козаками також покидали рiднi краї покозаченi сотнi з
повстанського полку знаного на Пiдгiр'ї Семена Височана, який мав Отиню
обiч Коломиї за полковий город. А на п'яти їм наступала, квапилась до
своїх родових гнiзд шляхта з гайдуцькими i жовнiрськими загонами.

- Ви собi уявляєте, Майстре, той вiдступ, тую втечу з вiтцiвщини? -
спитав я Бережана. Вiн не вiдповiв; Бережан задивився на пощерблений
дощами й вiтрами дубовий хрест на Козацькiй могилi, й менi баглося, щоб
вiн мистецькою своєю уявою перенiсся в дощовий осiннiй день 1648 року; нi,
не тiльки, щоб уявив, не тiльки, щоб побачив той день здалека, як марево,
як спогад, а щоб давнiй минулий день став для нього реальним,
сьогоднiшнiм, щоб вiн, Бережан, увiйшов помiж гурти вершникiв на охлялих
конях, помiж напiвбосу пiхтуру з мушкетами й косами на плечах, з шаблями
на мотузках через груди i з вилами в руках; я хотiв, щоб вiн вiдчув, як
тяжко мiсити босими ногами студену грязюку; я хотiв, щоб вiн заблукав
помiж валки возiв з жiнками й дiтьми, пораненими i хворими, щоб плачi,
прокляття, накази, iржання коней, рев волiв, що падали на колiна i
спускали дух, як люди, - увесь розпач втiкацький, прощавання з отчою
землею, лють на Хмельницького, страх перед помстою шляхетською над
збунтованим хлопом осiдали в його душу на дно, щоб вiн це знав, щоб вiн це
пережив, йому це конче потрiбно не лише для того, щоб пiзнати iсторiю
Страдчої долини, це йому потрiбно на щодень для роботи над будь-яким
полотном, не обов'язково iсторичним, хай навiть над картиною з колгоспного
буття.
Бережан далi мовчав, задивившись на дубовий хрест; було у цю хвилину
два Бережани, один теперiшнiй, який щойно приїхав зi Львова, мовчазний i
напружений; другий же Бережан ожив аж у сiмнадцятому столiттi, у нижчих
свiтах; я взяв воскреслого за руку, й ми так рушили з людськими гуртами на
схiд; нам було жаль покидати цi розтолоченi копитами поля, що споконвiку
годували нас хлiбом, i цi темнi лiси на горбах, повнi звiрини, i цi рiчки,
в яких матерi змивали нам голiвки; iнколи закрадалися до нас ницi думки
про те, щоб скоритися й залишитися у котромусь iз зустрiчних сiл,
загубитися серед осiннього мрева, але по дорозi ми надибували на
розграбованi, на спаленi дiдицькi маєтки, на поруйнованi католицькi
костьоли й спорожнiлi дзвiницi... iз католицьких дзвонiв ми, покозаченi
посполитi, виливали гармати, i нас, як вовкiв зацькованих, гнав уперед
страх перед шляхетською вiдплатою. Ми не могли розтлумачити їм, шляхтi,
по-доброму, що чернь невинна у своїй зненавистi... ненависть завжди, як
рiка, що виходить з берегiв, як повiнь, що затоплює простори - i нема на
неї ради... в нашiй хлопськiй ненавистi ви самi завинили, панове... виннi
вашi пейсатi орендарi, шинкарi, яким ви вiддали ключi вiд наших святинь,
виннi вашi єзуїти, що потоптали нашого Бога. I хiба дивно, що ми взяли в
руки шаблю або нiж, або вила, i, ковтнувши волi, зачумленi волею, пiшли
косити все, що ляхом зветься?
Та кому це скажеш, до кого промовиш тверезе слово, перед ким
оправдаєшся? Та й чи потрiбно? Та й чи хтось би нас зрозумiв?
Iнколи на привалах, коли ми поспiхом ховали померлих в дорозi,
появлявся з своєю сотнею сам полковник Семен Височан; вiн висiдав iз
сiдла, легкий i моторний, кидав у могилу на груди мерцям грудку землi i
потiшав нас неголосно (а може, вiн говорив до тих нещасних, що лежали в
могилi?), що ми недалеко вiдступаємо... вiдступаємо на Україну, на
козацькi землi, щоб набратися сили, вигострити шаблi, пiдкувати коней...
ми сюди мусимо повернутися, бо це наш дiдичний край, чуєте?

Хтось йому вiрив, полковнику Височану? Ой, леле...
Полковник i його сотня сидiли на добрих конях, вони поїхали гострити
шаблi, а нас, пiших i босих, голодних i майже беззбройних, одного дня
наздогнала польська корогва... наздогнала заднiх, найбiльш, зрозумiло,
охлялих - i заходилася смерть вистелювати землю трупом. Врятували нас
настромленi на гастро коси й вила; ми ощетинилися хлiборобським цим святим
знаряддям - i шляхетськi шаблi нас не досягали, а конi їхнi харапудилися i
вили, як пси, присiдаючи на заднi ноги, а за нашими плечима тим часом
вiдчинилися ворота монастиря Святого Духа з мурованою церквою посерединi й
дубовим частоколом доокруж на валах.

Трапився нам Святий Дух на нашiй мученицькiй дорозi.
У тi непевнi часи цiле Пiдгiр'я було забудоване чи то шляхетськими
замками та замочками, чи то монастирськими стiнами, чи то церковцями з
частоколами навкруг, i навiть багатшi кметi у селах клали мiцнi гражди,
обкопували їх ровами i осторожували високим парканом. Була необхiднiсть
повсякчас боронитися вiд татарви, вiд шляхоцьких взаємних наїздiв, а часто
й вiд жовнiрських шайок, найманцiв iз чужих країв, що розповзалися
повсюдно, немов саранча.

Монастир Святого Духа був невеликий, чернечої братiї в ньому не
нараховувалося й десяти осiб, i, якщо поправдi, то в мирний час
по-дорожний дивувався, що, мовляв, не вельми мудрим був будiвничий Святого
Духа, муруючи кам'яну круглу церковцю, насипаючи вали й лаштуючи частокiл
у долинi понад Золотою Липою. Долина-бо i є долиною. Чи не краще було
класти стiни ген-ген на тих горбах? Святий Дух iз доброю залогою став би
неприступним. Одначе здатель, будуючи церкву при дорозi, та й ще при бродi
через Золоту Липу, думав про доступнiсть, мовляв, ось я, Святий Дух при
дорозi й при бродi стою для кожного, хто потрiбує оборони... i не треба
вам, страдники, бiгти аж на горби, бо поки добiжите, то впадете вiд кулi,
вiд татарської стрiли або ж наздожене вас аркан. А Святий Дух поруч,
забiжи в його ворота, бери зброю i стань коло стрiльницi на заборолi:
бачиш, ворог попереду. Це багато значить, коли бачиш ворога попереду себе.

Ми боронилися за частоколом Святого Духа три тижнi; регiментарем над
нами став тутешнiй iгумен Данило, який, певно, замолоду зачерпнув ратного
досвiду на бойовиськах, бо вмiв розставити людей при стрiльницях з луками
i мушкетами, а якщо жовнiрство лiзло на частокiл драбинами, то iгумен мав
пiд рукою ватаги з тими ж страшними косами, що вистромлювалися з-помiж
зубiв частоколу; i вмiв отець Данило дати лад численному жiноцтву з
дiтиськами, що насоталося на дворищi Святого Духа, як бджiл у бортi.
Одним тiльки не мiг зарадити обложеним iгумен Данило: не мiг їх
нагодувати. Кiлька десяткiв коней, припасене в монастирi збiжжя - усе було
з'їджено ще першого тижня... i тяжко було слухати, як вдень i вночi,
спросоння навiть, плакали дiти й випрошували в матерiв хлiбця... хлiба...
хлiба скибочку... шкуриночку... або ж яблучко, мамо, або ж брукви... а
безпомiчнi матерi, висхлi, як скiпки, обвугленi голодом i журбою, ломили
вiд розпуки руки й божеволiли вiд жалю; i божевiльне хапали отця Данила за
поли ряси, пiдперезаної жовнiрським iз шаблею пасом, i просили рятунку
своїм дiтям.
Чим вiн мiг їм допомогти? Молитвами? Кажуть, ночами, перевiривши варту,
вiн у своїй келiї жбурляв пас iз шаблею в кут i до ранку лежав перед
iконою Спаса, вимолюючи в нього ласки для обложених. Молитва не
допомагала, шляхта-бо не знiмала облоги, а iгумен Данило не вмiв творити
чуда, як Христос, який нагодував одним хлiбом гурти голодних.
Коли дiти i жiнки до решти знемогли, змертвiли вiд голоду - божевiльно
рвалися до ворiт, щоб вiдчинити їх, бо за ворiтьми мусить знайтися щось
їстiвне: якась падалиця, колосочок, корiнець, бруква на полi, жолудь у
лiсi. I це головне: знайти щось їстiвне, якусь бодай жменьку, голод
страшнiший вiд жовнiра, що чатує за частоколом. I тих жiнок треба було
проганяти вiд ворiт, в'язати їх, чим попало, й отверезувати:
спам'ятайтеся.
Як могли спам'ятатися, коли на руках вмирали їм дiти? Так тривало до
того дня, поки з-помiж жiноцтва й дiтвори, що вiд дощу й осiннього холоду
тулилися в церквi, як вiвцi в кошарi, вийшла висока й суха жiнка в бiлiй
намiтцi й у чорнiй одежi. Наш Бережан, очевидно, помiтив її в гуртах ще
ранiше, ще вчора чи позавчора, бо побивався в думцi, що не має з собою
полотна i фарб, ця жiнка навдивовиж видалася йому знайомою: вона була в
нього в гостях у майстернi у Львовi? Вiн її бачив десь на вулицi? Йому
снилися оцi запалi в ямах, залитi ущерть болем очi? Вiн уже колись
пробував намалювати гiркоту в кутиках потрiсканих, наче вогнем обпалених
губ, отi двi зморшки, що краяли її лице, як шабельнi рубцi рани? I вiн уже
колись пробував малювати її молоду сивизну? Господи, пробував, але це йому
не вдавалося, сивизна - це не лише пасмо волосся з-пiд намiтки, це
внутрiшнiй стан, це цiла посивiла душа... сивiли в неї очi, обличчя, руки,
навiть кожний її рух був сивим.
Як передати сивизну руху пензлем? Ви знаєте? Ви пробували? Нi, художник
не був упевнений, що якраз цю жiнку вiн колись бачив, що якраз вона йому
снилася, що саме її сивизна мучила його, але вiн не здивувався, коли вона
пiдiйшла пiд церквою саме до нього, мовби до давнього знайомого (а вiн
сидiв охляло пiд стiною, дощ хлюпотiв, i сизо, важко було на свiтi), взяла
з його колiн важкий мушкет i кинула його наослiп позад себе. "Нащо вiн
тобi? - спитала, коли Бережан спробував на неї огнiватися й оглянувся за
зброєю. - Ти своє вiдстрiляв, убив i поранив, може, не одного... i дивно,
що ти вмiєш стрiляти, я думала, що ти придатний лише до пензля. I таки
краще орудувати пензлем, творити, славити життя, нiж стрiляти, це так
протиприродне для тебе. Та що зробиш, коли й мистцевi треба вмiти вбивати.
Це так страшно... Ще страшнiше, коли до твого мушкета нема куль i
пороху... а дiти мруть... а жiнки пасуть траву... як оленицi, розжовують
її i годують дiтей, нiби цiєю жвачкою можна врятувати вiд смертi... нi,
таким способом смерть лише приближують. Тому прошу тебе: йди й скажи отцю
Даниловi, що нема iншої ради, лише здатися вороговi". "Чому мене обрала,
жiнко, для того, щоб я поговорив iз iгуменом? - вiдсахнувся Бережан. -
Хiба не знаєш, хiба не чула-с його проповiдi: "Мертвi-бо сорому не знають.
Будемо стояти в Святому Дусi до загину". I хiба не всi ми одностайно, i
жiноцтво тут сутнє теж, не заприсягалися: "Будемо стояти, святий отче".
Тепер я буду вмовляти його: вiдступiмся вiд заприсяженого? Це так схоже на
зраду. Я маю пiдмовляти його зрадити самого себе? Нi, не беруся, -
боронився художник. - Я тут чужий начебто посеред вас... я з верхнiх
свiтiв, тобi самiй треба його умовляти, вiн тебе послухає, Марiє!"
Марiя?

Звiдки вiн знає це iм'я?
"Чернець прожене мене з келiї, - журилася Марiя. - Вiн ослiп у своїй
непохитностi, вiн, як кремiнь: або вистоїмо, або - вмремо. Це так легко
вмерти, - оглянулася Марiя по дворищi з Святим Духом посерединi. - Тут так
легко вмерти... - Її зiр блукав по розквашеному дворищi, зупинявся то на
пагорбках свiжих могил, то на порудiлих купках повстанцiв, котрi сидiли
попiд стiнами Святого Духа. Вони отупiло дивилися поперед себе й нiчого,
певно, не бачили, але з рук своєї зброї - хто що мав - не випускали. З
неба сльозився дощ, i людськi слiди в багнюцi виповнювалися водою. - Тут
так легко вмерти, - повторила вона через хвилину. - Смерть чигає на тебе
тут i там, за частоколом. Можеш навiть заснути, скоцюрбившись, i не
прокинутися. А в дiарушах колись запишуть похвально: "Впали всi до одного
в оборонi самих себе, своєї волi i Святого Духа". Красно, правда? - Вона
сумно посмiхнулася, немовби в майбутньому тому дiарушi прочитала своє
iм'я. - Я теж, може, не з боязливих, я, прецiнь, Марiя... але на тверезий
розмисл... так, пане Бережане, вчора, позавчора, щодня я терзаюся думкою:
"Чи годиться, чи славно це, чи мудро сходити в могилу жiнкам i дiтям? Ну,
вигибне тут, всохне паросль сьогоднi - з чого завтра виросте лiс?" - "Ой,
чи виростуть тодi в лiсi гiнкi дубчаки, що кронами зашумлять попiд небо? -
сумнiвався Бережан. - А якщо виросте покруччя, що по-рабському постелиться
по схилах яруг, де клубляться гадюки?" - "Де ти, чоловiче, бачив лiс, щоб
у ньому не росло покруччя. Так створено Богом: поруч росте криве i пряме
дерево. Iди, iди, Бережане, до отця Данила", - пiдганяла, просила його
Марiя.

("Марiя? Звiдки я знав це iм'я? Ма...")
"Вiн мене спитає: "Що тобi, пане Василю, до нас? Ти ж бо з iнших, iз
верхнiх свiтiв, iз прийдешнього?" - боронився художник. Йому не до вподоби
була мiсiя, яку покладала на нього Марiя. "Так i скажи iгуменовi: не буде
прийдешнього, якщо нинi вигибнемо до ноги. I ти, пане Бережан, теж не
народишся. Хiба не зрозумiло?" - сказала Марiя, i Бережан виразно побачив
перед собою розстелену аж до виднокола, голу, без єдиного корiнця мертву
пустелю.
("Марiє! Марiє, звiдки я тебе знаю, хто ти й звiдки?")
Марiя, мовби зiткана з свiтла й мряки, розтанула в пустелi, зникла,
Бережан не встиг й спитати, чому саме його, мистця, а не, скажiмо, воїна
обрала для розмов з отцем Данилом, невже мистець вiдповiдальнi-ший за
майбутнє, нiж людина зi зброєю?

Отець Данило лежав хрестом на кам'янiй долiвцi келiї перед образом
Спаса; кволий, блiдий, як первоцвiт, вогник лампадки ледве осяю-вав
обличчя Христа. I Бережан здивувався, що у сiрих сутiнках виразно
розгледiв прислонену в кутку до стiни шаблю в позолоченiй пiхвi.
Виглядало, що Спас споглядав на шаблю, присвiчуючи собi лампадкою, на
шаблю власне були звернутi його очi, вiн, певно, розмiрковував, чому Божий
чоловiк, отець Данило, який з обов'язку iєрейського повинен проповiдувати
любов i милосердя, бере в руки оружжя i сiє ним смерть. I хотiв знати
Спас, що власне вимолює у нього чернець, лежачи на слизькiй пiдлозi вже не
одну годину.
Спас начебто за весь час облоги не виходив iз Данилової келiї й нiчого
вiн не знає, що дiється навколо.
"Ти ж бо, отче, повсякчасно присутнiй помiж нас, - промовив Бережан до
ченця, пiднiмаючи його з камiння. - Ти ж бо єсть нашим регiментарем, i
вiдомо тобi, що небагато з-помiж нас лишилося мужiв, придатних до бою...
хто поранений, хто болящий, хто охлялий вiд голоду. I нема куль, нема
стрiл. I шаблi нашi пощербилися. Ляхи про нашу скруту здогадуються, i
давно, отже, могли б узяти приступом Святий Дух... а не беруть, чекають,
що яблуко саме дозрiє i впаде їм на долоню". - "Якщо й вигибнемо до ноги,
то однако будемо непокореними, - стояв на своєму iгумен. - I що тобi,
Бережане, до того... до наших смертей? Ти ж бо iз верхнiх свiтiв, iз
прийдешностi?" - таки спитав iгумен Данило, майже слово в слово повторивши
передбачене художником. "Як я у прийдешньому вiдбудуся, коли сьогоднi
вигинуть жiнки й дiти?" - вiдповiв Василь Бережан, навчений Марiєю.
Тiльки, мабуть, тепер, у цю ж хвилину вiн зрозумiв по-справжньому, чому
саме його обрала Марiя для розмови з отцем Данилом. Хочеш, пане Василю,
народитися в майбутньому, то здолай упертiсть iгумена.

(Марiє, де ти й хто ти? Стою i волаю: прийди до мене i вiдхили з
обличчя паволоку, най я тебе впiзнаю. А може, ти поруч, досить менi
простягнути руку - й вiдчую твоє тепло?")
"Чом у свiтах верхнiх i нижнiх я ходжу помiж компромiсами, як помiж
навислим камiнням... кожної миттi камiння може мене розчавити, а я,
одначе, протискаюся в кам'янi щiлини, обламуючи ребра, i повзу, як вуж, а
де - плазую на колiнах, а де - я згорблений, а де я випрямляюся на повний
зрiст i бачу над собою молочну бездну неба. I тодi я себе люблю,
випрямленого i гордого. Так, люблю випрямленого... а чом ненавиджу
плазуючого? I чи взагалi пасує мистцевi вимацувати помiж гострим камiнням
щiлини, щоб бодай на пiвкроку посунутися вперед? - катував себе Бережан. -
Чом я не такий цiлiсний, не такий негнучкий, як ось отець Данило?"
Вiн сам собi не мiг вiдповiсти.
Чи остерiгався порпатися в собi й висвiчувати потаємнi, заснованi
павутинням закутини своєї душi?
Чи нинi бракувало йому часу?
А чи настала година сумнiвiв для iншого? Для отця Данила?
Отець Данило, хлюпаючи по грязюцi чобiтьми, згорблений, мовби налiг
грудьми на чепiги плуга, обходив ранених, якi сидiли попiд стiнами Святого
Духа в покривавлених сорочках, задубiлi, з погаслими очима; пораненi про
щось його розпитували, чогось випрошували, аж їм трiскалися губи, а вiн
хилився перед ними, немовби вклонявся їхнiм болям, i йшов прiч, все нижче
горблячись i все важче переставляючи ноги.
(Марiє, ти живеш у його сумнiвах i стражданнях?)
Потiм отець Данило увiйшов до церкви i уступив помiж жiночi гурти,
немов у потолочене ордою зелене жито. Жiнки перед ним розступалися, даючи
дорогу, а дiтлахи, зчорнiлi, як обморожене квiття, ховалися перед ним за
маминi спiдницi.

Жiнки його боялися, маслакуватого, неговiркого й затятого; вони його з
недавнiх пiр почали ненавидiти i помiж собою судили за те, що не змiг їх
оборонити перед шляхтою i даремно тiльки покладали надiю на нього, на
ковану його монастирську браму i на частокiл... так, сестри, не змiг нас
пiп оборонити, а тепер вiн супротивиться, щоб просити в ляхiв милосердя,
щоб бодай нас iз дiточками вирятувати з цiєї пастки. Йому, ченцевi,
байдуже, що дiти нашi голоднi, що пасемо траву й корчимося в судомах i
вмираємо. Жiноцтво з-перед кiлькох днiв, осмiлiвши вiд горя, розпускало
язики все голоснiше, i їх клятi слова долiтали до заборол, де переважно
перебував iгумен помiж повстанцями, що крiзь стрiльницi пантрували за
шляхтою. Чи чув вiн їх, жiнок? Напевно. Та не озирався, немовби жiноча
лайка його не обходила, жодне гнiвне слово його не ранило, вiн був
заворожений вiд людського страху, вiд безнадiї, вiд дрiб'язку, навiть вiд
смертi заворожений вищою метою - не впасти перед ворогом на колiна.

Сьогоднi, однак, жiноцтво не впiзнавало регiментаря, помiж ними мовчки
човгав чоботиськами простоволосий дiдок у полатанiй рясi, з нагрудним
хрестом, пiдперезаний пасом iз шаблею.
Хрест означав милосердя.
Шабля означала смерть.
Шабля вдарялася об камiння i жалiбно видзвонювала; i власне шабля, така
сьогоднi недоречна, важка для ченця, явила нинi не затятого регiментаря,
що настановив битися в Святому Дусi до останнього подиху, а звичайного
дiдугана з короткою гострою бородою, вихудiлого до того, що, здавалося,
вилицi на обличчi витесанi гострим долотом iз мореного дуба й можна було
об них поранитися. Очища в глибоких ямах моргали сльозливо, як перед
iконою лампадки, в яких вигорiла олива. Чернець, правда, до нiкого не
обзивався, нi до жiноцтва, нi до дiтей, нiкого не жалiв, нiчого не обiцяв,
жодне слово не впало з його запечених уст, але жiноцтво вiдчувало, що вiн
сьогоднi зламався... i жiноцтво мовчки заплакало над ним, i жодна
пащекувата молодиця не зважилась чимсь його образити, докорити, обпекти
сльозою.
Чернець обiзвався лише тодi, коли до нього пiдступила Марiя. Бережан не
бачив, звiдки вона з'явилася: чи вийшла слiдом за iгуменом з церкви, чи
зiйшла з-помiж жiночих гуртiв, чи зiйшла iз зацiлованої iкони, що висiла
бiля дверей у бабинцi, чи вона зродилася з стогону поранених, чи
вишепталась iз опалого листя...

Вона очiкувала отця Данила на стежцi. Вклякла й поцiлувала полу його
ряси. Вiн зупинився й поклав їй на голову руку... вiн довго не знiмав iз
жiночої голови руки, i видавалося збоку, що у цю мить жiнка на колiнах
була йому потрiбна для опертя, для того, щоб не впасти.
"Це ти, Марiє, послала отого пришельця з верхнiх свiтiв, щоб пiдмовити
мене створити ворота й здатися на ласку ворожої шаблi? - спитав жiнку
чернець. Нi, вiн їй не докоряв, голос його прявся журливо, а руки
по-старечому тремтiли. Художник Бережан сидiв одалiк пiд кущем,
прикрившись од дощу веретою, i думав: "Пощо я зiйшов у нижнi свiти, в
минуле... пощо менi все це бачити й чути, перейматися ним, щоб воно мене
болiло, щоб я ходив iз серцем, як iз незарубцьованою раною? Чи, може,
мистцевi потрiбно, щоб його серце болiло, як вiдкрита шабельна рана?"

"Я сама не наважилася тебе просити, отче. Ти мене не послухав би, я
лише бiлоголова, женщина... я лише Марiя. Iзограф же прийшов iз верхнiх
свiтiв, вiн не народиться, не виросте, не навчиться нiчому, не вiзьме в
руки пензель, якщо ми тут усi, жiнки з дiтьми, вигинемо. Це правда... i
вищої од цiєї правди нема, отче. I я дякую, що ти її почув".
Старий далi журився:
"Ой, як важко здатися на ласку вороговi. Хiба це не є зрадою самих себе
i Святого Духа... адже Дух - це i вiра, крiпость наша. Хiба це теж не є
правдою, Марiє? Тяжко менi рiшитися... тяжко, бо запишуть наступнi
поколiння, що iгумен Данило зневiрився", - старий зiтхав, теребив хрест на
грудях. Сумнiвався. Бережан майже фiзично вiдчував його душевнi борiння:
то розверзалася бездна, то пливла над свiтом прозорiнь, така чиста й
дзвiнка, що аж виспiвувала в полi кожна бадилина, то накочувалося клуб'я
хмар, що смердiло мокрим погари-щем i трупом.

"Не прийдуть, отче, наступнi поколiння, нiхто не запише нi добра, нi
зла, не запишуть по тобi нi iменi, нi дiянь, нiчого, якщо не осягнеш
iстини: вiдступити, залягти в борозну, вижити, - сказала Марiя. Вона знову
поцiлувала край його ряси, звелася на ноги й додала: - Невже ти забув, що
маємо фортецю неприступну й незнищиму? Хiба Дух не означає нашу
незнищимiсть, отче?"
I пiшла.
(Марiє!)

Iгумен Данило й не подивився їй услiд; жiнка, певно, його не
переконала, цiле життя вiн боявся зрадити самого себе, цiєї засади
дотримувався замолоду в битвах i цього навчав iнокiв у монастирi, i
молитви його до Спаса теж були сповненi просьбами: "Не карай мене,
Господи, колiнкуванням перед ворогом"; i храм цей кам'яний збудував
навмисне при дорозi й при бродi, назвавши його Святим Духом, для того, щоб
тут кожний, хто потрiбує оборони вiд навколишнього свiту, у кого сумнiви,
немов шашель, точать душу, мiг ударити калаталом у монастирськi ворота.
Йому радо вiдчиняли: заходь, очищайся, крiпися духом.
Сьогоднi iгуменовi здавалося, що зраджує не лише самого себе, свiй
гордий характер, мудрiсть, набуту з життя i книг, а й також зраджує храм,
ним збудований. Але дорога скiнчилася - виходу не було: таке
випробовування послав йому Господь, i хочеш-не хочеш, а мусиш скоритися.
Мусиш.

Вiн окликнув Бережана i, опираючись на його плече, пiднявся схiдцями на
вежицю над ворiтьми. I, мабуть, з очей Бережанових, з обличчя чернець
вичитав мольбу: "Чом я маю бути свiдком твого упокорення, отче? Чи мало я
надивився за цi тижнi в оградi Святого Духа? Мозолi в мене кривавi на
руках, бо я щодня копав i копав могили. Увiльни мене сьогоднi... бери собi
когось з повстанцiв, iз тих, що стояли з тобою на заборолах, вони тобi
ближчi".
Чернець заперечливо похитав головою.
"Ти ж бо перший заговорив зi мною, щоб Святий Дух вiдчинив перед
шляхтою ворота во iм'я спасiння жiнок i дiтей. Хiба, отже, тобi не цiкаво,
iзографе, подивитися на моє посоромлення? Якщо ти цього не побачиш, якщо
муку мою не вiзьмеш з собою, то як зможеш розповiсти про нас, минулих, у
своїх верхнiх свiтах?"

Вони стояли обидва вiдкритi перед цiлим свiтом; з висоти вежицi
споглядали на стирлованi, поритi шанцями поля, на купища вигаслих кострищ,
на безладне товписько наметiв, примiтивних буд з пагiлля, покритих шкiрами
i веретами. Зовсiм близько з пiвденного боку тулилася до монастирського
боку притихла рiчка. Над цiлим видноколом лежала немовби розстрiляна
мушкетами тиша; тиша, правда, виявилася фальшивою, бо враз бiля самого
вуха Бережана бренькнула, як джмiль, куля, i вiн зблизька побачив
вишкiрену смерть, а вже потiм почув мушкетний пострiл.
"Гей ви, панове в полi! - випрямився на весь зрiст i розправив плечi
iгумен Данило i блиснув понад головою зiрваним iз грудей хрестом. - Не
стрiляйте! Єсьм регiментар Святого Духа iгумен Данило... i хочу трактувати
з вашим старшим, щоб припинити пролиття кровi". Тепер голос його звучав
гучно i рiвно, i Бережану здавалося, що гайдуки чи жовнiри, що сидiли в
шанцях навкруг монастиря, брали ченцевi слова в хапливi долонi, немовби
вони були вiдлитi з важкого срiбла.

I хоч iз шанцiв вигулькнув, як хорт, гайдук у жовтому i побiг до
наметiв пiд горбами, де посерединi зеленiло просторе шатро польського
регiментаря, хтось з поля вистрiлив iзнову, куля вцiлила в пiднятий отцем
Данилом хрест... хрест хитнувся, сипнув iскрами, в полi жовнiри
зареготалися, а в оградi Святого Духа жiнка якась заплакала високо й
тонко, мовби посилала свiй зойк до самого неба.

Бережана кортiло впасти на помiст або ж принаймнi сховатися за
заборолом, його проймав страх перед третiм вистрiлом, а жовнiри,
скаженiючи вiд лютi, що три тижнi топталися в грязюцi перед схизматським
курятником, не можучи його взяти на спис, знову набивали мушкети.
"Не бiйся, - заспокоював Бережана отець Данило. - Тобi iнакше
призначено вмерти, не вiд кулi. I не сьогоднi. Адже ти iз верхнiх
свiтiв..."
Вiн мав iще щось додати, але не встиг, на тамтому боцi Золотої Липи
появилася кавалькада вершникiв, було їх, може, з десять, убраних
по-рiзному i схожих швидше на ватагу волоцюг, нiж на королiвських
жовнiрiв; та, певно, це й не були жовнiри, а лише гайдучня, слуги, дрiбна
гола шляхта - люд увесь пихатий i жадiбний до рабунку. Видiлявся з-помiж
них шляхтич у блискучому панцирi i в червонiй шапцi з двома когутячими
перами. Кiнь пiд ним танцював, нетерпеливився.

"Ти пiзнаєш мене, святий отче? - крикнув шляхтич з коня. - Єстем дiдич
на Черченi Януш Черченський. Говори, хлопе, що маєш казати, бо менi печеня
вистигає", - засмiявся глузливо (Господи, як запахло голодному Бережану
смажениною). - Хочеш проситися?"
Отець Данило мовчав, ухопившись обома руками за край заборола... чорнi
його пальцi вгризалися нiгтями у чорний дуб, а обличчя блiдло вiд болю.
Здавалося, вiн не стримається, гнiв у ньому клекотiв, очi побiлiли. Проте
узяв себе в руки й вiдповiв спокiйно:
"Здаюся. Та ставлю вимогу, мосьпане".
"Нiяких вимог! - верескнув дiдич на Черченi. - Нiяких, до дябла! Якi
можуть бути вимоги у збунтованого бидла?!"
"Вимога одна: не зачiпайте жiнок i дiтей. Хай розходяться по своїх
хатах, по попелищах. Тобi, мосьпане, i королю вашому не вигiдно рушати
жiнок iз дiтьми. Хто ж бо виростить нових женцiв, якi будуть жати твоє
жито?"
Дiдич i на вiйнi залишався дiдичем, вiн оглянувся на стирлованi поля i
уявив їх засiяними житом, i, певно, побачив у житах зiгнутi спини женцiв,
бо подобрiв:

"Най буде!" - погодився Януш на Черченi, не радячись iз своїм почтом,
бо що, зрештою, важила для дiдича рада купки шляхоцьких голодранцiв, якi й
шаблю носять на мотуззi.
"Дай слово гонору!" - кував гаряче залiзо отець Данило.
"Даю. Най чують усi! - Януш на Черченi пiдняв угору два пальцi. А з
рештою як домовимося, з тими хлопами, що шаблi взяли i збунтувалися? I
знищили мiй двiр?"

"Воля твоя, мосьпане. Як регiментар над залогою кидаю тобi до нiг свою
шаблю... але духом не скоряюся. А як слуга Божий молю сили небеснi, щоб ти
був милосердний, бо хiба вони, пiдданi твої i нашого короля, виннi, що
забаглося їм волi? Якщо ти їх скараєш, то ще раз кажу: "Хто твої поля
виоре i засiє? Хто буде худобу пасти? Ти про це подумай, ясновельможний,
коли будеш чинити над ними суд i розправу". - За цими словами отець Данило
вийняв iз пiхов шаблю i жбурнув її униз; шабля не долетiла до вершникiв,
упала на березi рiчки й засвiтилася сумно на цiлу землю.

"Iди й скажи нашим, щоб вiдчинили ворота... щоб жiноцтво виходило, щоб
кожен, хто може порятуватися, - хай рятується, - попросив iгумен Бережана.
- I сам рятуйся... i не забудь нiчого, що тут сьогоднi бачив. Розкажи тим,
якi у верхнiх свiтах, що ми, минулi, часом зраджували самих себе,
вимолювали часом навiть рабство, щоб тiльки не всох наш корiнь. Iди". -
Старець обняв Бережана, поцiлував i вiдштовхнув вiд себе.
"А ти, отче?" - не рушався з мiсця Василь Бережан.
"Я тут помолюся, щоб храм мiй не розкидали, щоб Святий Дух далi стояв
на сторожi при дорозi й при бродi, бо й завтра знадобиться якiйсь душi
страждальнiй ударити калаталом у його дверi... i дверi вiдчиняться, щоб
прийняти людину, яка збiднiла духом. Iди..."
Скрипiли внизу ворота; жiноча юрба з дiтьми неспiшно i боязливо
викочувалася з огради, розсiвалася по полю... спершу йшла бiльшими купами,
потiм купи дiлилися на громадки, згодом замаячили на голому полi поодинокi
постатi, i отець Данило, спостерiгаючи за ними, думав, що це бiлiють у
полi посiянi зеренця майбутнiх поколiнь.
"Господи, - молився вiн перед полями i перед Богом, - чи я винен, що
сьогоднi посiяв разом iз тими, якi в прийдешньому постануть, також
рабiв... також донощикiв, скорпiонiв, що будуть самi себе пожирати".

9
- Що ж було далi, що сталося з отцем Данилом i всiма його людьми, якi
лишилися бiля Святого Духа? - спитав мене професор Бережан.
- Нiхто нiчого не знає про їхню долю, - вiдповiв я. - Нiде нiчого не
записано. Нема нi пiснi, нi легенди, нi бодай згадки. Чи згинули всi в
останньому бою, чи мовчки рушили орати дiдицькi лани? Хто про це оповiсть?
У нашiй iсторiї бiльше невiдомого, нiж вiдомого. Англiйцi уже в
чотирнадцятому столiттi ретельно записували в державнi хронiки, яке вино
любив їхнiй король, в якого купця те вино купили. Ми ж бо про свої
трагедiї не залишили в кодексах бодай два-три слова.
- Це так, - погодився Бережан. Вiн розглядався навколо, немовби хотiв
когось побачити... немовби на когось очiкував; вiн пильно надслуховував,
нiбито десь тут помiж хрестами й калиновими кущами загубився чийсь голос,
а може, одне лише слово, яке хотiв вiднайти i почути. Врештi Бережан
протер обличчя обома долонями, i виглядало це, як умивання... вiн
умивався, певно, вiд задуми. I вже повеселiлими очима поглянув на мене. -
Це так, - повторив, - у нашiй iсторiї безлiч забутого, потолоченого, аж
страшно, що ми такi злочинне забудькуватi. Кажу це не для красного слiвця,
не задля гучної патрiотичної фрази, кажу це як практична людина, яка
розумiє, що все пережите й перероблене нашими дiдами й прадiдами, їхнi
зради, подвиги й смертi, збагачує нас iз вами, сьогоднiшнiх. Я не знаю,
яким чином збагачує, як теє багатство помацати, зважити чи вимiряти, знаю
лише, що минуле, з правiкiв, з першопочатку сидить у нас. Це щось схоже на
бездонну глибину, яка iснує, але ми боїмося чи не вмiємо досягти її дна.
Менi, примiром, здається, що я уже колись тут був, я начебто все зблизька
бачив i пережив те, про що ви, Павле, розповiдали. I навiть болить мене
рука вiд важкої шаблi... i хтось менi пiдказує, нашiптує, що коли б я не
тримав тiєї пощербленої шаблi, то був би безсилий узяти в руки пензель,
правда? Якась мiстика...

Я не став його вiдговорювати, я не хотiв його образити; я думав, що у
ньому обiзвалися первенi, й вiн зрозумiв, що в ньому сконденсованi вiки. В
кожнiй краплинi кровi, в кожнiй судинцi сидить iсторичний досвiд... у
кожному з нас вiн сидить, ми тiльки про це не знаємо або ж не хочемо
знати, часто вiн замурований вiд нас нами таки самими, а ще замурований
обставинами, освiтою, щоденним життям; вiн спить припи-люжений, часом
висхлий, немов мумiя, i тисячi, мiльйони з нас умирають, не пiдозрiваючи
навiть про первоцвiт, який вони носили в собi. Менi було приємно, нi, це
не те слово, я був вражений, що своєю оповiддю про оборону Святого Духа
увiв Бережана в його ж таки власний минулий свiт. Боже мiй, яка велика
магiя слова! Я не робив цього навмисне, так трапилося... так трапилося й
зi мною, коли менi заборонили вчителювати... заборонили, й менi здавалося,
що я загнаний у тупик, у безвихiдь, а виявилося, однак, що є i безвихiднi
дороги, на однiй дорозi здибався менi Данило Вербень, який сказав: "Хiба
не знаєш, учителю, що дороги стеляться не тiльки в просторi, а й у глибину
також? На просторi, десь там на роздорiжжях можуть чатувати люди в погонах
i з автоматами, якi спроможнi тебе далi не пустити. Вони кажуть, що мають
на це право. А на глибинних стежках нiякої сторожi нема. Подумай над цим,
учителю".
Я узяв Бережана пiд руку, й ми повернули на стрiлецький цвинтар; тепер
я мав його не за випадкового приїжджого реставратора, просто цiкавого
художника зi Львова, менi чомусь здавалось, що я здобув близького друга, а
може, й брата... ми обидва маємо скреслi душi, що знають глибиннi шляхи, i
це нас єднає i братає; це так чудово жити iз скреслою душею, коли ти
свобiдний i нiчого не боїшся: нi смертi, нi Колими, нi забуття, нi чорного
людського наговору.
Ми йшли помiж стрiлецькими могилами, не минаючи нi одного позеленiлого
з бетону вилитого хрестика й нi одного напису на них; ми вголос - то
Бережан, то я сам - вичитували й вичитували прiзвища полеглих, i це було
схоже на вiйськовий переклик. Рядовi стрiльцi Української Галицької Армiї,
десятники, четарi, усi цi звичнi Iванюки, Василюки, Семигени, Коритки,
Косачi, Гриби немовби оживали... немовби вони направду лежали рядами з
крiсами напоготовi, чекаючи команди рушати до бою; ми, одначе, до бою їх
не кликали, не тривожили їх сну, це вони самi, стрiльцi й четарi, йшли за
нами слiдом i тривожили нашi душi, запитуючи мовчки: "Чом про нас
забуваєте, братове? Боїтеся? Чим ми перед вами й вашим часом завинили?
Тим, що хотiли України вiльної, не притоптаної чужим чоботом держави. То
ви тепер важите на терезах, яка Україна краща - синьо-жовта чи червона, i
кожний з вас знає теж, що нiякої, навiть червоної України нема, є тiльки
Москва i Москва... а ми тодi не вмiли важити, не мали часу фальшивити, ми
просто стояли за Україну на цих горбах проти ворога i за неї вмерли".
- Хiба тут у дев'ятнадцятому проходила лiнiя фронту мiж українською та
польською армiями? Були великi бої? - спитав мене Бережан.
Я показав йому на горби, що обступали здалека Страдчу долину.

- Там дотепер попiд лiсом можна побачити старi окопи, що їх тут
називають "дикунками". Я вам покажу, якщо будете мати час завтра або ж
пiслязавтра, - сказав я. - Це вже, Майстре, не легенда про отця Данила, це
чиста i правдива iсторiя. В селi ще є люди, якi пам'ятають, як стрiльцi
вмирали, маючи в ладунках по п'ять набоїв, i як їх ховали.
- У Страдчiй долинi, - промовив задумливо Бережан, - не вiдаєш, де
кiнчається легенда, а де починається чиста, як ви кажете, iсторiя. Зрощено
все... кореневища глибокi.
- Зате дiйснiсть наша починається, до речi, он там на старому валi, де
край стрiлецького кладовища. В останньому рядi могил з шести залишилась
одна, п'ять зруйновано, зрiвняно iз землею. Лопухи тепер на цьому мiсцi,
кропива. Ходiмте, покажу, - запропонував я.
Вiн пiднявся слiдом за мною на вал. Могила хорунжого Дмитра Климишина
вибiгла над саму рiчку... i тут хорунжий самотньо застиг, i не знати, чи
був вiн очарований пшеничним полем, що розкинулося перед ним, чи
наздогнала й вцiлила в нього польська куля.
- Хто ж той ряд могильний порушив, розкопав i затоптав, а хрести,
певно, розтовк на порох? - спитав мене суворо Бережан. З його обличчя,
зблiдлого й нахмуреного, я прочитав осуд: "Чом ти, ключар коло Святого
Духа, не оберiг цi могили? Чи ти бодай переписав прiзвища iз зниклих
хрестiв?"
- Це було ще до мене... я ще був просто вчитель, штатна одиниця районе
по iменi Ключар, - боронився я. - Щодо руйнування стрiлецьких могил, то,
думаю, iснує таємна вказiвка з району чи з областi: поступово могили
розкопувати. Поступово. Одну за одною. Непомiтно. Щоб устигли виростати
лопухи й вкорiнювалася на їх мiсцi кропива. Хiба ви цього не знали... це
для вас, Майстре, новина? - запитав я й розiзлився. - Ви ось запитуєте про
п'ять зниклих могил i звинувачуєте... я бачу, що звинувачуєте, не
вiдпирайтеся: де я був, чом бодай прiзвища полеглих не записав. А вам
вiдомо, що у Львовi на Янiвському кладовищi бульдозери начальницькi зрили
не одну сотню стрiлецьких могил... так, розрили, розтоптали, стерли з лиця
землi, а надгробними хрестами виклали вулицю, а зверху залили асфальтом?
Ви цього не знали? Га? Хоч одне прiзвище з тих згладжених ви донесли до
своїх дiтей... донесли й попросили: запам'ятайте його, того стрiльця, який
упав за Україну?! - Очевидно, я не мав права кричати на Бережана, але я
таки кричав; очевидно, вiн сам завинив, що викликав вовка з лiсу. Втiм,
кожного разу, коли приходжу на це споганене мiсце, то виростають у мене
псячi вуха i я злюся на пiдленьких людей, котрi вночi, перебрiвши рiчку,
пiдповзли до могил, як змiї, i заходилися їх розкидати... землю, певно,
розсiвали, а хрести понесли з собою в мiшках. Хто вони? Скiльки їх було?
На кожного по могилi?
- Мушу признатися: я не був на Янiвському кладовищi помiж стрiлецькими
могилами, - знiтився Бережан. - Як хочете це розцiнюйте, але не був. Не
мав часу? Вiдкладав на завтра? Боявся, що хтось iз сексотiв сфотографує
мене й донесе, куди треба? Пояснення, мабуть, можна знайти... пояснення,
але не виправдання. Я, правда, чув про львiвську вулицю, викладену
хрестами. Навiть колись... - вiн не закiнчив, махнув рукою. Довго мовчав,
блукаючи поглядом помiж хрестами. - Навiть колись, йдучи цiєю вулицею,
пам'ятаю, подумав: чом не западеться пiдi мною земля? Чом я не стану
посеред вулицi й не закричу на цiлий свiт: Гей, чого ми такi пiдлi, що
боїмося самих себе, своєї iсторiї, чому топчемося по нiй та возимо по нiй
гнiй?

- Однак не пустили й пари з вуст. I це так природно. - Нi, я не став
його осуджувати. - Це називалося боротися з українським буржуазним
нацiоналiзмом. Хто посмiв би протиставити себе цiй "боротьбi", що була
схожа на кам'яну брилу, яка котилася згори й пiдминала все i вся пiд себе,
кришила на порох? Так було вчора, позавчора, так є сьогоднi, хоч Сталiна
уже давно нема.
- Але ж страх лишився... страх! - аж простогнав Бережан. - Сталiн
смертний, а страх незнищимий. - Бережан знову запалив люльку; вiн ковтав
дим, кашляв i знову ковтав, i виглядало збоку, що вiн димом тамує страх. Я
так подумав. - Знаю по собi: видавлюю з себе страхопудство, вичавлюю, як
гнiй з болячки, iнколи здається, що я уже вiльний вiд нього, що його нема,
а вiн раптом показує роги i б'є тебе копитами в груди. I ти мертвiєш. -
Вiн розвiв руками й подивився на мене благальне, немовби прошучи: "Ну, не
суди мене, грiшного, сам знаю свої грiхи. Каюся, очищаюся од них i знову
грiшу".
- Я ось перестав боятися, - вихопилося в мене мимоволi. Похвалився?
Може, й так, але це була правда. - Це так чудесно жити без страху. Є десь
тюрми, табори, настали пiсля Сталiна новi пани, що панують над нами
сьогоднi, пiдкрутивши бровиська, але я їх не боюся. I не тому, що я не
злочинець, що нiчого злого не замишляю проти влади... це само собою
зрозумiло. А тому, що я душею розкутий, не залежний вiд людей i вiд свiту.
Я, певно, переборщив, бо Бережан посмiхнувся, гiркота блимнула в
кутиках уст, i похитав заперечливо головою.
- Не вiрю, що людина може бути не залежною вiд свiту. Навiть ви, який
має свої порахунки зi свiтом, не можете на свiт не зважати. Ви
обороняєтесь перед цiлим свiтом Страдчою долиною, а Страдча долина
боронить вас. Я чомусь впевнений, що ви не кожного, хто припадково
заблукає до Святого Духа, водите помiж сумнi стрiлецькi ряди. Щось не
видно тут нi протоптаних стежок, нi китички квiтiв на котрiйсь могилi. Ви
мусите рахуватися iз свiтоглядом людини, з її, може, ворожiстю до мертвих
стрiльцiв, i врештi, мусите рахуватися з її, тiєї людини, побоюванням: "А
раптом хтось помiтить, що я броджу помiж могилами сiчових стрiльцiв, якi
хотiли якоїсь України". Ще. мусите також зважати, як на те пiшло, на
офiцiйну думку, скажiмо, на думку секретаря райкому партiї або ж
начальника районного кадебе, якi припишуть вам пропаганду реакцiйної
нацiоналiстичної романтики. Хiба не так, дорогий мiй Ключаре?

Вiн мав рацiю, я поспiшив похвалитися повною незалежнiстю вiд свiту;
вiн легко поклав мене на лопатки, i я не пробував навiть боронитися. Та i
як я мiг, зрештою, боронитися, коли свiт i в заповiтнiй моїй Страдчiй
долинi також копав на мене ями i розставляв сильця. Хiба два роки тому в
нiч на Перше листопада, в роковини постання Захiдно-Української Народної
Республiки, в роковини, як колись писалося, Великого Зриву, хтось
невiдомий не вивiсив он на тiй калинi, що посеред стрiлецького кладовища,
синьо-жовте полотнище, i по мене першого тодi приїхали з району, бо я
Ключар, бо я значений, бо, мовляв, нiкому iншому не спало б на думку
нагадати Черчену та цiлiй околицi, що перед вiйною першого листопада на
стрiлецькi могили приходили процесiї з молебнями, промовами i прапорами? I
хоч нiчого менi слiдчi довести не могли, бо я таки не був причетний до
цiєї акцiї, я зрозумiв, що кожної хвилини знайшлися б добровiльнi
"свiдки", якi криво посвiдчили б на мене. Це так елементарно - знайти
"свiдка"...

Вони мене випустили, i я дiстав велику науку: нi, Страдча долина не
оборонить мене вiд жорстокого свiту, я не зумiю од нього втекти,
сховатися, вiн мене пiдстерiгає на кожному кроцi.
То пощо тут вихвалявся про свою незалежнiсть од свiту? Я сплутав
духовну свободу з незалежнiстю вiд обставин; обставини, як вiдомо, бувають
вище нас.

- Лишiм про це... про страх, про свободу вiд свiту взагалi, - промовив
Бережан. - Навiть чернець, котрий присвятив себе вищiй iдеї, не свобiдний
од свiту у своїй келiї, i через те Тiло своє зсинцьо-вує канчуком. Ми
пов'язанi з свiтом тисячами ниток. То лише молодим i наївним iдеалiстам
здається, що вони птахи небеснi, котрi живляться Божою росою i
насолоджуються ангельським спiвом. Тому я вас запитую, Ключаре: який може
бути ангельський спiв, коли хтось, навчений спецiально, чи заляканий, чи
зненависнiлий, чи з дурощiв та iз прагнення вислужитися, плазує вночi з
рискалем i розкопує могилу, може, свого дiда, i хтось його за це хвалить
або ж вiн сам перед собою нiчним цим злодiйством пишається? А ми
мовчимо... а ми боїмося... i ви, Ключарю, теж боїтеся крикнути з розпуки.
Я мовчав; я мiг йому заперечити. Але ще не настав час.