ГОНЧАР ОЛЕСЬ - КРАПЛЯ КРОВИ ЧАСТИНА 2

РОЗДІЛ ШОСТИЙ
— Заходьте, заходьте, — відгукнувся Холод на несміливий скрип дверей. — Це ти, Лілю? Ніби в клас, та ще й не виконавши завдання... — Він таки здивувався. Чому Ліля прийшла сюди, а не додому, чому така тиха, серйозна? Присіла на краєчок стільця, крутить в пальчиках ремінчик сумочки. Вона вся ніби одмінилася. І одягнена незвично. Прості, на низенькім каблуці черевички, чорна суконька, волосся зачесане в строгий, тугий вузол.
— Від Олега... нічого немає? — запитала тихо. “Он воно що. — Тепла лоскітлива хвиля хлюпнула Холодові в груди. — Все-таки... Болить їй”.
— Поки що нема. Він поїхав до тітки. Колись маленьким Олег жив у неї. Я вже написав їй.
Ліля хитнула головою, її очі затепліли посмішкою. Відтак посмішка згасла, дівчина знову опустила погляд.
— Я, Прокопе Гордійовичу, справді не виконала завдання. Жодного завдання... А хотіла б виконати... Я прийшла проситися на роботу.
Тепер Холоду стали зрозумілі і строга зачіска, і скромне вбрання. Однак здивування від того не поменшало.
— Чому ж до мене, а не до батька?
— Я хочу працювати, як усі. Ви розумієте... Якщо у вас немає місця...
— Ні, місця є, — поспішив заспокоїти дівчину. — Навпаки, бракує людей. Ми зараз не можемо приймати на роботу тих, в кого немає київської прописки. Хочеш санітаркою, а то — в лабораторію. Батько не заперечуватиме? Ти запитувала його?
— Так. Ще після екзаменів.
Холод говорив, а думка його прямувала до іншого. Він думав про те, як міцно, часом немилосердно, зв'язує людей одним вузлом доля. Прийшла до нього Ліля... Йому радісно, що вона прийшла з таким проханням. Але серце щемить іншою стрічею. Він може уникнути тієї стрічі, але не втече від неспокою.
Олександрів скальпель карою лягає на клініку. Білан го-' ворив, буцім працюватиме, буцім облишить на якийсь час свої експериментальні операції, але не дотримав обіцянки. Тільки щільніше зачинив за собою двері. Та хіба таке можна приховати! Треба забрати з ного рук смертоносного скальпеля, яким крає все, що зробив раніше. І мусить забрати він, Холод. Забрати не зволікаючи.
Холод важко підвівся з стільця. В нього боліла голова, тупо, важко, так, немовби після чадного газу. Професор лікує інших, а вилікувати себе не добере способу. Він навіть не знає, від чого в нього біль: від контузії, кисневого голодування, нервової перевтоми? Часом біль проходить зовсім, та потім наповзає знову, іноді на кілька днів відбирає книжки й газети. Йому тоді здається: вийди на свіжий вітер — все мине. Але виходив, і не минало.
Провівши до дверей Лілю, Холод покликав чергового лікаря, сказав, щоб готувалися до обходу. Години обходу — години важкої праці: терплячого вислуховування скарг, шукання розв'язків формул, де іксами і ігреками виступають людські хвороби. Це величезна п'єса, в якій просто з залу на сцену один по одному йдуть актори-стажери, за кожним з яких треба пильно простежити, відгадати, де в нього вдаване, а де справжнє. До всього, режисер звикає до своєї сцени. Але він повинен боятися, щоб професіональні навички не переросли у байдужість.
Кульмінаційний момент трагедії — в операційній. Режисер-лікар повинен не просто зшити шматок плоті. Він мусить ще подбати, щоб з лікарняного ліжка знову встала Людина. Часто, залишаючись нею, вона встає людиною іншою, ніж була до хвороби. Прокіп Гордійович постеріг — перенісши тяжкий недуг, людина змінює характер, спосіб думання, іноді навіть звички. Часто це вже зовсім не та людина. Завдання лікаря — привести її до того самого стану, в якому вона була в переддень хвороби.
Ось тут, під час обходів, професор-режисер і спостерігає, як пильнують цього його помічники, скеровує їхні дії.
Холод звик, приріс душею до своєї сцени, до своїх артистів. Ні, професор їм не вельми потурає. Він їх і сварить, він над ними й кепкує легенько, він їх і любить. Ну як не любити оцього шибеника, оце капловухе паця? Вткнулося писком у подушку, сопе, аж губенятами плямкає. Ігорьок — так звати хлопчика — давній житель палати. В нього — непрохідність стравоходу. Три роки тому, недоглянуте мамою, дитя випило півбанки каустичної соди.
Хлоп'я зовсім не знає смаку хрумкої шкоринки, зуби його не врізалися в м'якуш яблука, не розлузували горіхів. Во-їю тільки здогадується, яке то заласся, і відвертається, коли хтось при ньому розв'язує вузлика передачі. Ігорьок вже перетерпів три операції. Лишилася четверта, остання. В сусідній палаті лежить дівчинка, котрій вже звершено весь цикл. Тепер, щоранку, хлоп'я бере дівчинку за руку і веде по коридору. Воно заводить її по черзі до кожної палати, тицяє в руку суху шкоринку:
— Їж.
Дівчинка охоче виконує його прохання, жує швиденько, мов кізка.
Хлопчик обводить палату тріумфальним поглядом, підносять вгору пальчика:
— Бачите!.. І я буду отак. Вже швидко. Професор сказав!
В хлопчика на тумбочці — низка виліплених з пластиліну фігур.
Холод нахиляється, розглядає процесію. На його вуста лягає тиха посмішка. По тумбочці прошкує лікарський обхід. Прокіп Гордійович упізнав і себе. Он він — попереду, великий, волохатий, схожий на ведмедя. За ним — інші лікарі. Майже в кожному вловлено щось. Хлоп'я талановите. Однак композиція здається професорові не довершеною. Він бере з коробочки надломлену плитку пластиліну, розминає. Пальці його працюють швидко, не здивитись. Ось вже шестя йде не просто на край тумбочки, а до ліжка, на котрому капловухий хлопчик натягує на голову ковдру. Він ховається від лікарів.
Критично прискаливши на свою роботу око, професор вичапує з палати.
Обхід пливе далі... Білі халати, білі простирадла, білі пов'язки... Білі стіни. Рум'яні багрянці життя. На них спочиває лікареве око. Професор розмовляє в палатах голосно, свідомо уникає незрозумілих недужим слів і термінів. Навіть коли перемовляється з колегами. Ніщо не страхає хворого так, як лиховісний шепіт, незрозуміла латинь. Ті слова його б'ють, мов сліпі кулі. Хворий воліє знати правду, хоч водночас хоче применшити небезпеку. Він з одного погляду вихоплює з лікаревих очей іскри віри, впевненості, невіри.
...Оцей професор. Він не вельми ласкавий. Не називає своїх пацієнтів “голубчиками”. Але з того, як слухає, як в глибокій мовчанці кроїться мислю десь в твоїй хворобі, як креслить їй смертельне коло, — зринає в тебе довіра і певність.
Ось і остання палата. Палата для тих, які одужують. Давня пацієнтка, бабуся з-під Білої Церкви. Не хотіла лікуватись. Мав він з нею клопоту. Старенька сидить на ліжку, в неї в руках поблискують металеві спиці. Чорним жированим котеням крутиться біля неї клубок шерсті, втікає по ниточці в дитячу рукавичку.
Котеня шкрябнуло лапою, притихло.
— ...Мені вже, синок, не треба нічого. Спасибі тобі. — Старенька пильно вдивляється добрими очима в обличчя професора, схитує головою. —А ти сам... Поблід, на виду упав. І очі червоні. Може, застудився? Ти перележ день-два. Випий на ніч липового чаю...
— Добре, вип'ю. А ви ще поп'єте порошки. Сестра принесе. Баш на баш. Згода? — він підморгує бабусі, мов давній змовник.
— Хитрий ти...
Проконсультувавши лікарів, зробивши необхідні записи, Холод довго ходив по кабінету. Розмотував думку, мов клубок колючого дроту. Він не зізнався навіть собі, що зволікав, що відтягував цей момент. Втікав від нього, як наляканий звір від власної тіні. Але від цього стекти не можна. Він мусить зробити останній крок.
Холод знає: Білан вже й так запікся на нього образою. “Може, й справді не казати? Для чого знещаснювати людину? Друга?”—скрадається думка. “І тоді нехай нещастя падають на сотні людей! Ти не маєш права мовчати. Як людина. Як комуніст. Ти вже й так запізнився. Дівчинка, яку вчора оперував Олександр, ще могла жити. Її треба було лікувати”.
“А справки? Хворі пишуть Олександрові смертельні справки. З якими думками вони лягають на операційний стіл! Олександре! Що скрижанило твоє серце!”
Останні слова він проказав уже майже вголос, піднімаючись по сходах угору.
В професорськім кабінеті, окрім Олександра Кіндратовича, ще двоє лікарів. З суворого неспокійного Холодового погляду Білан відгадав усе. Він вдав, ніби вкрай заклопотаний, ніби в нього нагальна справа, — щоб хоч трохи відволікти розмову, приготуватись до захисту. Але Холод нецеремонно посунув убік папери, попрохав лікарів:
— Залиште нас на часинку.
Ті здивовано потисли плечима, вийшли з кабінету. Прокіп Гордійович провів їх, пересвідчився, чи щільно причинені двері, повернувся назад.
— Ти не послухав мене, — мовив, зупиняючись навпроти Олександра Кіндратовича. І, вловивши заперечний по-м“х його руки, зупинив: —Не перебивай. Я мусив піти не до тебе, а до головного лікаря. В міністерство, в партбюро, зрештою. Але я прийшов до тебе. Бо я ще вірю... Я просто не можу збагнути, що спонукає тебе. Я знаю: ти не раз толочився посівами, обочинами. Але я думав, ти шукаєш. А ти... Сашко, це небезпечно. Це початок хвороби. Страшної. Коли кров гріє тільки одне серце, своє, власне. Це — білокрів'я.
— Чому ж, було б іти в партком, — врешті витиснув Білан. — І що б ти там сказав? В чому ти хочеш мене звинуватити? Які в тебе докази?
— Докази?—Холод ошелешено подивився на Білана. Почути від Олександра таке — не сподівався. Приглядався до товариша, немов бачив його вперше. А може, таки й бачить його, справжнього, вперше? Ось він сидить навпроти, знайомий кожною зморшкою, кожним порухом очей. Скільки доріг перейдено обопільними розмовами, скільки мрій виважено на одних терезах? А тепер... Затоптати все? Ні, вони не можуть, не мають права вчинити так.
— Доказів? —повторив тихіше. —Ти хочеш, щоб я шукав проти тебе доказів? Скажи, Сашко?
— Хочу. — В Біланових очах злісливі вогники. Злість сталевими пучками стисла йому горло. Олександрові Кіндратовичу в цю мить чомусь пригадався вечір на Дніпрі, каламутний вир під ногами і крик. Розпачливий крик маленького куличка. Жорстокі Холодові слова і болісний віщий пташиний крик. — В мене, для прикладу, летальність менша, ніж у тебе, — сказав і опустив погляд.
Олександр Кіндратович мурував перед ним глуху, непроникну стіну! В останні роки в клініці склалося так, що надто тяжких хворих і призначених на повторні операції клали до Холода. В Олександра Кіндратовича майже половину часу відбирали всілякі конференції, комісії, депутатські засідання. До того ж він готувався до операцій на серці. В другому відділенні й хворих майже вдвічі більше, ніж в першому.
Вони обоє знали те. Холодові жодного разу й на думку не спало протестувати. Комусь же треба сидіти й на засіданнях. А операції на серці!.. Ой, як не вистачало їхній клініці лікаря, який би вмів робити їх. Тепер Холодові почало видаватись, що Білан свідомо уникав тієї чорново? роботи. Щось важке перевернулося в грудях, боляче натиснуло на серце. Він запалив цигарку, перечікуючи хвилинний гнів.
— Я можу вдатися до фактів, — сказав на диво спокійно. — До доказів. Пам'ятаєш, як ти ножицями поранив міокард, спричинив до нового захворювання? Ти зашив... В терапевтичному відділенні є рентгенознімок серця хворої до операції... Зараз його теж зробити неважко. Вісімнадцятого... Бухгалтерові з Вінниці... Вчора.
— Ти... Ти шпигуєш за мною, — стиснув кулаки Білан. Його дратував цигарковий дим, страшенно кортіло закурити, але він не хотів брати цигарки з Холодової коробки.
— Ні, я просто стежив... Стежив, щоб уберегти тебе... Допомогти...
— Допомогти?.. —Олександр Кіндратович перепитав майже згірдно. — Ти — мені... А що можеш сам?..
Душно, тісно в просторому кабінеті. Душно обом. В мовчанці чути, як десь невпинно цокотить, вгризається в дерево шашіль.
Холод розстебнув верхній гудзик сорочки, підвівся. Білан опустив голову, кулаки самі безвільно розтиснулись, лягли на стіл. Хоч він ще вдома пережив думкою таку розмову, але тепер, не знати чому, злякався. Йому стало лячно залишатися зараз на самоті, обірвавши все те, що єднало їх довгі роки.
— Хіба я для себе... На добро ж, не на зло, — спробував стерти все сказане допіру. — Я шукаю. Може, я щось і не зовсім... Може... Трішки. Ти думаєш?.. Я сам собі затискаю горло, щоб не крикнути. Але ж зрозумій — це крапля.
— Крапля крові. Людське життя — це крапля. Всього лиш. Ми не маємо права важити нею.
— Але ж задля того...
— Навіть задля найвищого. Ми не давали його. І вищого за нього немає. Так робили в ім'я всіх жорстокостей. Всіх користей. В ім'я добра... Це щит усіх. І того, хто лікує людей, і того, хто тішить своє славолюбство. Мені шкода тебе, Сашко. Оглянься. Наплюй ти на ту вивіску. Розбий її. Ну, як ти можеш... Справки у хворих...
Те, що Холод відгадав Біланові думки про інститут, знову розлютувало його.
— Пожалій краще себе. І порядкуй у своєму відділенні. Айв себе сам...
Хотів ще сказати: “Ти зависоко замахнувся... Забувся, хто порекомендував тебе на завідуючого відділенням. Забув, по чиїй рекомендації прийнято вдруге до партії...” Однак тільки вдарив по столу кулаком.
— Зважуй. Бо далі я буду змушений доповісти на колегії.
Холод підійшов до дверей, взявся за ручку, але раптом відчув, як гарячий клубок покотився йому до горла, зупинився там. Стало важко дихати, важко вимовити слово. І не міг знайти того слова. А так хотілося...
— В Ленінграді група лікарів спроектувала нове штучне серце... Краще за колосовське... Ти читав?
Білан не відповів.
Важкою втомленою ходою Холод вступив до свого кабінету. Зупинився. Чомусь оглянувся. Ніби все тут, як і раніше. І водночас... Немов розбилося щось, над чим клопотався довго-довго. В кабінеті порожньо, сумно. Тиша по крихті сточує серце. Водночас не хотілося, щоб хтось порушив її. Йому здавалось, ніби одразу здогадаються, де він був і про що говорив.
Біль не проходив. Але поволі на душу спливало якесь заспокоєння. Він вчинив, як веліла совість. Стукала в серце й інша думка: а може, Сашко одумається... Хоч їм вже, мабуть, ніколи не сісти разом до святкового столу, не розікласти на річковім березі веселого вогнища.
Залишатися в кабінеті не хотілося, і він спустився в підвал. Там розміщені дослідні лабораторії обох відділень. Особисто в Прокопа Гордійовича — дві кімнатки. Диво, але йому тут найліпше працюється. Може, тому, що сюди не сягає металевий гамір міста, а може, що в цих кімнатах розплутує найтонші нитки своїх думок. Він морокує над тим, чого ще немає, але що бачить уявою, що промовляє до нього з паперу літерами та лініями, блимає на щитку червоними лампочками, підморгує синьою бровою з екрана. Деталі змонтовані на одній величезній дошці, але все це ще поки що окремі вузли апарата, і Холод не знає, чи вдасться йому коли-небудь побачити в світний окуляр те, що бачить уявою. Звичайний рентген-апарат просвічує лише кістки, старі руїнницькі пухлини, виразки. А в своє скельце Прокіп Гордійович мусить побачити найменші зміни клітин організму, наймолодші новоутворення. Тоді лікарі зможуть вбивати хвороби в коконі, в зародку. Він сам аможе просвітити серце, щоб потім оперувати не наосліп, а за чітким планом. Але робота шалено опирається Прокопу Гордійовичу. Часом апарат видається йому живою істотою. Вони розмовляють одне з одним, втішаються, кпи-нять, сваряться. Холод знає: його металевий опонент — їдкий скептик, але професорові подобається сперечатися з ним. Оцей гіркий песиміст гадає, буцім він з дня на день підгинає Холода під свої металеві лапи, одначе він прикро помиляється.
— Даремно ти підморгуєш, — розпочинає давню суперечку, викладаючи на стіл інструмент. — Тобі все одно не вдасться сісти мені на карк. Так, ти пожираєш мій час, мою зарплатню, навіть мою мрію, але ти безсилий нав'язати свою волю.
“Ти просто короткозорець. Неначе я не знаю, для чого ти клопочешся біля мене? Ти хочеш побачити в моє скельце, який ти великий. Припускаю — побачиш. Та завдяки кому возвеличишся ти?”
— Брешеш. Я побачу не себе, а інших. Всіх нас. Всі разом ми справді великі. Ми возвеличуємось, конструюючи вас, ми щодень віддаляємося од вас...
“Тоді чому ж ти так часто сумуєш в оцій кімнаті? Чому в твоїх очах плеска туга?”
— Це туга... Туга по недосконалості зробленого, по тому, що мусив би зробити. “Тобто по геніальному?”
— Називай, як тобі хочеться.
“Ти думаєш, ви колись подолаєте її?”
— Цього я не знаю.
“І ви вклали собі в голову, що, конструюючи нас, ви все більше віддаляєтесь од свого першороду? Ти гадаєш, ніби втік від отих, чотириногих?”
— Так, утік. Ми й втекли тому, що думали не лише за себе, а за всіх. За всіх тих, котрі за скельцями. Ми жертвували своїми життями заради інших життів. Ми — червоні кров'яні тільця. Ми — фаги. Ми пожирали бактерії, ми гинули, щоб жили наші брати.
“Так, ви — фаги. Ви сліпі, вас штовхає темна, не відома вам, неосмислена сила. Ви не знаєте, що сила та — фатальна”.
— Але ми маємо розум, саме він і підвівся над світом, він переміг. Колективний розум людства.
“Чому ж тоді він знищує себе? Чому вкорочує віку людині? Тобто самому собі. Для чого він вигадав бомбу?.. Хочеш, я скажу, що володіє вами. Вами володіє страх смерті, самотності, страх інших людей. І більше нічого. Ви безсилі перед хибно названою вами неживою матерією. Бо ви самі — лише часточка її. Ви й досі не розгадали, що таке життя, що таке матерія. Бо сього не можна розгадати. Це схоже на те, як, скажімо, камінна порошина спробувала б розгадати, що таке камінь. Частина не знає законів цілого. Порошинку завтра втопчуть в багно, спалять на вогні, а камінь лежатиме вічно. Ти зрозумів мене? Сам процес намагання пізнати себе — теж мить, краплинка матерії”.
— Але ж ти кажеш: камінь вічний. А значить, вічно від нього відпадають і порошини. Виходить, що органічне життя теж вічне. Воно є приналежністю матерії. Матерія створена так, що вона обов'язково викликає життя. Отже, ми теж вічні. Не тут, на землі. А там — скрізь.
Спалахувала лампочка, клацали по металу плоскогубці. Опонент мовчав. І вже по довгій паузі:
“Це твоє відкриття?”
— Так.
Холод не почув, як скрипнули двері. Кинувся, аж коли за спиною пролунав металевий брязкіт. Оглянувся. В яскравому світлі лампочки побачив вибалушені жахом очі, широко розставлені руки. На підлозі поблискувала в'язка ключів.
— Чого ви, Харитино Артемівно?
— Я... Тобто... Ви самі?..
— А, — посміхнувся Холод. — Книжку вголос читаю.
— Слава тобі господи, — перехрестилась прибиральниця, поволі заспокоюючись. — А я слухала-слухала під дверима... Хіба тепер, думаю, довго. Така нервенна робота... Аж знов, слава богу.
— А чого знову? — поцікавився Прокіп Гордійович.
— Та от... — Тітка переступила поріг, підібрала ключі. — І вчора мені притичина. Зібралася на роботу, вийшла на ганок, аж глядь — під грушею сусідський парубійко, Вадим. Ніде ані лялечки, на сьому ще тільки повертало. Думаю, грушок назбирать вибіг. А він стоїть і дивиться кудись. Та так люто... Мене не бачить... А тоді кулаком — тиць. І знов: тиць, тиць. Скік убік, скік назад — і вп'ять кулаком. А перед ним же, як ото лектор читав, один ехвір. “Сердешненький, — думаю, — отакий молодий”. Мене й жаль і острах бере. Ще мене отак тицьне — кісток не збереш. Вернулася, побудила сусідів. За стіною в мене участ-ковий живе. Подивився він у вікно та як зарегоче: “То, каже, Вадька з бокси тренується”.
Холод не втримався, посміхнувся й собі. — А чого ви так рано на роботу виходите? — запитав він.
— Апарата вмикаю дихального. Він же дві години гріється. Я ввімкну, а тоді ще дрімаю до дев'яти.
На високе Холодове чоло набігла крута складка.
“От і вся філософія часу, — думав, несамохіть згинаючи й розгинаючи мідну платівку. — Щоденно вкрадені дві години...”
Тітка Харитина пішла, а він ще довго стояв, крутив у руках пластинку, а в голові — гірку думку. Відтак професорів блукаючий погляд упав на будильник. Його він заводив, коли боявся запрацюватися, спізнитися кудись на призначену годину. Взяв будильника, відгвинтив кришку. Потім відшукав виток тонкого дроту, приніс з комірчини паяльну лампу.
Стрілка його ручного годинника оббігла один раз, коли він скінчив роботу. Ще десять хвилин — на встановлення, підведення дротів до апарата Бюлау. Тепер можна покликати тітку Харитину.
— Харитино Артемівно, — сказав, коли та зайшла до кімнати. — Від сьогодні ви приходитимете на роботу о дев'ятій.
— А... апарат? — тітка нічого не розуміла, кліпала повіками.
— Вмикатиметься сам, автоматично. Зараз ми перевіримо. Маємо без трьох хвилин п'ять. Бюлау повинен ввімкнутися рівно о п'ятій...
Мабуть, тому, що чекали, обоє здригнули, коли заторохтів дзвінок. Йому у відповідь сухо клацнув вмикач, загудів апарат.
Холод перевів стрілку будильника на сім.
— Ви скажіть тим, хто працюватиме на Другій зміні, щоб заводили на ніч пружину дзвінка.
Тітка стояла, вражена не менше, ніж годину тому, коли слухала під дверима. В очах і подив, і захоплення, і щира людська вдячність.
— Для чого ви... Я й так... — Ледве-ледве ворушила губами, не знаючи, як подякувати.
Холод повернувся до кімнатки в лабораторію, сів у куток за маленький столик. Там — дописаний до половини аркуш, ручка, але він ще довго не брав її. Хороше йому почувалося на душі, так хороше, немов звершив щось велике-велике, немов побачив те, що шукав роками. Хоч і знав — дрібничка, маленький промінчик. Але він грів дужче, ніж інколи велике багаття.
Але потім прийшли інші думки. Втікаючи від них, силоміць занурився в розрахунки. Аж поки поволі не забув за все.
Запрацювався допізна. Вечеряв у ресторані, замовив сто п'ятдесят грамів. Він ніколи не втікав від чарки, але любив, щоб вона стояла на веселім товариськім столі, де добра бесіда, журна пісня. А сьогодні випив сам. З смутку, з тихої радості.
А потім довго блукав вечірнім містом.
Вийшовши на горб, звідки видно будинок, побачив у вікнах своєї квартири світло.
“Олег”. Лунко вдарило серце, він пішов швидко, а вже від другого поверху майже біг. Рвонув двері, переступив поріг і мало не спіткнувся на рівному. Посеред кімнати стояла Ольга.
Вона чекала на нього. На мить в її очах спалахнув вогник замішання і згас.
— Де Олег? Я одержала твого листа. Він до мене не приїздив.
— У Килини. — Тепер Прокіп Гордійович був певний, що син там. Більше йому податись нікуди. Це добре, що Олег у Килини. Найбільше батько боявся, щоб син не поїхав до матері.
— Мабуть, посварилися?
— Трохи, — відповів коротко. Він стояв біля дверей, нецеремонно розглядав колишню дружину. Так, роки прошуміли й над нею. Але, мабуть, не гнули, не торсали. Вона не обважніла тілом: струнка, свіжа. І зморщок майже не видно на обличчі. Либонь, стежить за собою пильно.
Прокіп Ґордійович вийшов у коридор, почепив на вішалку плаща і капелюха. Повертатися не поспішав. Розчісував гребінцем цупке волосся, приборкував розвихрені стрічею думки.
П'ятнадцять літ промчали нашмаганими кіньми. Він думав, що відлуння стукоту їхніх копит по тому першому мосту давно вмерло, що й міст струхлявів. А зараз... Щось затремтіло в ньому, ласкаві й неласкаві спогади тиснулись до серця. І вже воно — безвольне, хлипке...
Силою волі струснув себе, прогнав хвилинну замрію.
“Папуга ти, папуга, — повертався думкою в звичну колію. — Виявляється, ти ще, мов ішачок, здатний бігти за пучком сіна. Тоді наступи собі на хвіст...”
“Невже ти можеш хоч на мить повірити, що її привела сюди тривога за Олега? За п'ятнадцять років вона не написала п'ятнадцяти листів”.
“Тоді що?”
Мало-помалу в його голові вироївся здогад. Але він поки що не давав йому повної волі, — здогад потребував перевірки.
— Ти вечеряла?—запитав, повертаючись до кімнати.
— Вечеряла. Я вже чекаю давно. Ота тітка, двірничиха, Оксеня чи як її, не хотіла відчиняти. Аж поки я їй не ска'зала, що дзвонила тобі. Я таки й дзвонила, але не додзвонилася. Ти ж не боїшся, що я тебе пограбую? — засміялася.
— Все, що могли, в мене вже пограбували, — відповів у тон. — Решту ж я не віддам.
— А мені здавалося, іноді буває приємно, коли тебе грабують? —повела примхливою бровою.
Тепер його здогад прийшов до свого кінця.
Прокіп Гордійович гаразд пригадує колишню Ольгу. Вона взагалі відчувала, де сходинки вгору міцні, а де трухляві. В цьому Холод впевнився незабаром по своєму одруженню.
І все ж собі обрала сходинку ненадійну. Отак часто буває в житті. “Щось вломилося в твоєму “малиновому” житті. І ти, голубонько, зняла з горища стару, заіржавілу пастку. Але вдруге миша в неї лізти не хоче”, — подумав, викладаючи на стіл з кишені цигарки. Ольга взяла одну.
— Ти куриш?
— Як отой твій приятель, Олександр? Він і зараз чужі курить? Мені казали, викукурікався він на голосистого півня. Пам'ятаєш, я йому теж провіщала.
...Далі весь вечір проминув у спогадах про обопільних знайомих. Холод навіть не запитував, чи надовго вона приїхала і де думає жити. Мав певність, що довго Ольга тут залишатися не захоче.
Прокіп Гордійович постелив їй у себе в кабінеті, на канапі, сам пішов до Олегової кімнати. Не знати чому, але йому не хотілося, щоб вона спала на синовому ліжку. Двері лишилися прочиненими, і хоч Прокіп Гордійович одразу ж вимкнув світло, вони ще довго перемовлялися. Він бачив її, Ольга сиділа перед дзеркалом, розчісувала на ніч волосся, чистила нігті. Прокіп Гордійович чомусь пригадав, як в дні їхньої молодості вона дратувала його дзеркалом. Вона аіддавала йому по кілька годин на добу. Ольга дивилася на світ байдужими очима, живі вогники спалахували в її очах лише тоді, коли бачила в дзеркалі себе.
Так само неквапливо Ольга роздягалася, її вже не було видко. Але він бачив, як на спинку стільця перед дзеркалом м'яко впала квітчаста сукня, далі — голуба шовкова сорочка, за сорочкою — пояс з блискучими пряжечками, тонкі, мов мавчина пряжа, панчохи. Зовсім, як у кіно.
Клацнув вмикач. Темрява проковтнула світлу пляму в його кімнаті.
— Ти не спиш? — наївно покликала вона. Але в тій наївності бриніли фальшиві нотки. — Ходи сюди, ще поговоримо.
— Нехай завтра.
— Може, ти боїшся мене?— засміялася нещиро. —Засвітити тобі світло?
Холод мовчав.
В ненадійній темряві боровся з бентежністю, яка охопила його, перевертався з боку на бік.
— Боюся, — признався. — Звичайно, не цієї ночі, а наступного дня.
— Ти занадто правдива істота, — мовила Ольга з зітханням. — Не вмієш навіть полестити жіночому самолюбству. Не вірю, щоб ти всі ці роки прожив, не спізнавши темряви чужих кімнат.
“Істота” лежала, підібгавши подушку, посміхалася в темінь.
— Я б образився, якби повірила. Так само, як ти, коли б я спробував сумніватися щодо тебе. Розкажи мені, як ти жила. Про свого чоловіка. Я ж так і не знаю його, — спробував перевести розмову з манівців на битий шлях.
— Нічого про нього розповідати. Був черевик, та стоптався. За рік втретє понизили в посаді. А ночі... Він їх боїться, як лис рушниці. В нього, коли я гашу світло, починає боліти серце або шлунок.
Такого цинізму Холод не сподівався навіть від Ольги. Цими словами вона геть розірвала шалінку, крізь котру дивився на неї допіру. Йому стало шкода Ольги і образливо за неї. Шкода змарнованого Ольжиного життя, шкода людей, крізь чиї душі вона пройшла.
— Я думала, тримається на ногах твердо. Щоправда, й тримався. Міцно вріс в те життя. Колишнє. Пристосувався до нього, чи що, — казала вона далі. — А до нового не зумів. Він і зараз не вірить. Ти знаєш, я сама... Здавалось, те все навічно. Адже ж скільки стояло...
— Рим стояв тисячу літ і впав, — мовив, хоч думав про інше. — Ну, спати.
Прокіп Гордійович почував, що йому страшенно кортить закурити, але він забув цигарки в кабінеті на столі, а йти по них не хотілося. Ще довго не спав. Несамохіть, помимо своєї волі, ловив шарудіння за стіною, часте зітхання, але мовчав, не обзивався.
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
Іскри падали в осінні стерні і гасли. Паровоз панахав криком нічну тишу, мчав швидко, неначе втікав від погоні. Далебі, так видавалося Олегові, котрий таки насправді втікав.
Олег прихилився до вікна, мовчки вдивлявся в нічне пустельне поле. На душі в нього було порожньо і холодно. Паровоз мчав його в прийдешній день, у безнадію, в невідомість. Так, Олегові, либонь, вже не втекти від того, що зненацька впало на плечі. Життя закрутило його, немов вихор одірваний листок, і котить, і жбурля по дорозі. А куди приб'є — звідки знати? Ще сьогодні жбурнуло в калюжу.
Поїзд біжить вперед, а думка Олегова розкручується назад, до приспаного дніпровою хвилею заводського міста. Десь там, по закурених вулицях, швендяє Джон. Іде скрадливою, неквапливою ходою нічного хижака, певний в своїй удачі. Звичні до темряви очі націлені в чиюсь безтурботну спину, пазури підтиснеш, готові ввіп'ятися в здобич. Олегові таки гаразд привелося випробувати на собі їх міць. Він ще й зараз відчуває біль під грудьми.
Джон притиснув Олега до чавунної огорожі, великою чіпкою рукою тримав за зжужману на грудях теніску. В ритм своїм глумливим словам шарпав за груди, і хлопець дошкульно бився потилицею об огорожу.
— Рвем кігті, значить... Не лишивши візитної картки? А мене ж на кого?.. Така дружба...
Олег і зараз не пам'ятає, що більше наятрило його. Біль чи оті глумливі, вимовлені в протяг, ніби гумові слова. Мабуть, слова. Його страх перекипів на злість. На люту ненависть. Ненависть до всіх. До Джона, до своїх невдач, до злигоднів останніх днів. Лють стиснула його долоні в кулаки, напружила м'язи. Він завдав Джонові головою в щелепу і вже навздогін — кулаком у плече. Джон вимахнув руками, розпластався на асфальті. Однак схопився швидко, мов кіт. Олег тільки й встиг помітити, як блиснули його очі, він прикрився від удару і тої ж миті хряпнув під огорожу. Джон підбив його під ногу.
Далі Олег лежав долілиць і тільки затуляв голову. Джон бив його розмірене, методично, немов виконував призначену роботу. В боки, по спині, по руках. По всьому, що називають живою душею, людською плоттю. Своїми нещадними ударами він затоптував Олегову душу в землю. Йому була потрібна лише шабатурка з неї, а він вже сам наповнить її потргоним вмістом. Уже й не страх, а розпука, розпач володіли Олегом. Звестися б, ввіп'ятись в оту мерзенну пику, чавити, бити, гризти! Але разом з тим — свідомість свого безсилля, дивна млявість у тілі.
Олег ледве й завважив, коли порушився отой страшний ритм. Крізь дзвін у вухах долинув до нього гомін, відтак — ще два коротких удари і — схожий на виття викрик.
Олег здригнувся усім тілом, підвів голову. Перше, що він побачив, — вогняну, розтріпану вітром чуприну, сторожкі, недовірливі очі. Олег швидше здогадався, ніж збагнув, що йому прийшла поміч. Хоч і не міг втямити, звідки взялися оці хлопці, їх було п'ятеро. Один, рудоголовий, сидів перед ним навпочіпки, ще четверо стояли. Одягнені в ватянки, в чоботи, за спинами — мішки на полотняних лямках.
— За що він тебе? — запитав рудоголовий. Олег спробував підвестися, ойкнув, прихилився спиною до огорожі.
— Хотів, щоб я... — хлопець пошукав у кишені хусточку і, не знайшовши, витер кров долонею. — Хотів... хоче — Олег невідривне дивився в кінець вулиці. Там, біля входу в сквер, стояв Джон.
— Що хотів?
— Щоб я з ним... — Далі ніби щось підштовхнуло Олега зсередини, і він почав розповідати. Про Джона, про вступ до інституту, про втечу. Про батька — механіка з заводу, котрий всі свої невдачі ременем переполосував на його спину. Якби він повернувся додому з атестатом, батько, мабуть, забив би до смерті.
Олег сам не відав, як приплелася оця брехня. Але зараз він мало не вірив у неї. Йому, вчавленому в асфальт чужими черевиками, просто соромно було перед цими хлопцями. Зараз, цієї миті, він бачив мізерність свого бунту і не хотів розповідати про нього. Олегові вдалося на хвильку одягнути ватянку, почепити торбу і ступити розтоптаними чобітьми на підлогу професорської київської квартири. Ці, п'ятеро, теж ішли слідом, чули все. І він мерщій повернув назад, повів їх на квартиру до машиністового сина, свого сусіда по парті.
Червоночубий, — він до того був ще й рудобровим, веснянкуватим, — поправив за спиною клунка, пошкріб п'ятірнею потилицю, далеко на лоба насунувши кашкета.
— Ну, й куди ж ти? — запитав. Олег підібрав з асфальту відірваного з м'ясом гудзика від теніски, сховав до кишені.
— Не знаю...
— Нехай іде до міліції... — порадив хтось з гурту.
— А там що?.. —Хлопцеві було незручно сидіти навпочіпки, тримати за спиною клунка, і він вивільнив з лямок руки. — У кацибірці його заховають? — Він замислився. Смішно наморщив носа, водив по ньому пальцем. Враз ластовиння розсипалося в боки, схоже було, ніби від перенісся розбігаються маленькі жучки-сонечка.
— Хлопці, а може, нехай з нами? На Донбас, на шахти поїдеш ?
— В нього ж, він сам казав — у кишенях миші попрогризали дірки, — знову обізвався хлопець, котрий радив іти в міліцію.
— Ох і шкура ти...
— Скільки там...
— Та він же й віддасть. Заробить і віддасть. Правда? — пролунало одразу три голоси.
— Віддам, з першого ж заробітку, — поспішив погодитись Олег, хоч йому ще ніколи не доводилося заробити жодної копійки. Але що там... Йому б тільки звідси.
...Тепер, слухаючи однотонне поклацування коліс по рейках, Олег вперше подумав про роботу, діткнувся до неї по-справжньому, хоч не мозолями, а думкою. А поїзд мчав і мчав, колеса цокотіли безугавно, немов лічили оті, ще не зароблені карбованці і гривеники. Що він знав про них? Гроші і вдома не дуже відтягували йому кишеню, однак потрапляли туди легко. А потрапивши, не залежувались там. Вони не прилипли до його душі. Хоч він і знав, чого вартий в хлоп'ячому товаристві з ними й без них. Деякі його шкільні товариші складали гроші тижнями, щоб потім прислужитись товариству, купчиками провести його за собою по заборонених для їхнього віку крамницях. А ще було в класі двоє чи троє... В тих завжди шелестіли в кишенях папірці, їхні батьки не посідали професорських кафедр, не виступали з сцен столичних театрів. Стояли за прилавками або сиділи по темних складах. Коли хтось з хлопців вичитував у газеті фейлетона про хабарників, він приносив газету до школи, читав фейлетона вголос... А потім, повертаючись додому, тягнувся в темнім завулку до коробки з цигарками, що ними частував хто-небудь з тих-таки грошовитих хлопців.
* * *
Перші зароблені гривеники виявилися важчими, ніж гадав Олег. Але були вони не твердішими за перші мозолі.
...Перші мозолі. Перші трудові дні. Перший спуск у шахту. В шахту, куди навіть думка не приводила його ніколи раніше. В залиту потоками щедрого світла юпітерів у кінофільмах, обцяцьковану кнопками автоматичних апаратів, сповнену веселого машинного гулу, виплеснутого в кінозал через мікрофони. В повиту мороком власної уяви, заткану страхітливими розповідями про катастрофи, завали.
Олег ішов останнім, перепустивши всіх попереду. Він довго наміряв каски, а коли його покликали, вхопив першу, що трапила до рук, і побіг. Вона була мала, ще й, мабуть, давно лежала без вжитку, гострими зубами пересохлих закраїн врізалася в потилицю, муляла в скроні. Останнім з усіх хлопців, з котрими проходив тижневий техмінімум, вступив і до кліті. Поперед нього до сталевої мокрої скрині втйслося ще четверо незнайомих шахтарів.
Падала кліть, падали за шию холодні лячні краплі, падало серце. Поруч хтось розповідав, як минулого тижня перекосило кліть і хлопці провисіли в залізнім капкані чотири з половиною години. Добре, що хоч спрацював парашут.
Потім вони, сховавшись від пружного, мов натягнена тятива, вітряного потоку за виступ, чекали на когось. І тут Олег почув ще одну розповідь — про якогось Смолку, якому лишилося два місяці до пенсії і котрим оволодів страх. Його мало не силоміць водять до забою, а він те й знай втікає до шахтного стволу. Двадцять чотири роки і десять місяців розминався чоловік із страхом, та зненацька зіткнувся з ним в вузькому штреку. Таке, кажуть, теж іноді трапляється.
Коли вже зібралися йти, хлопці помітили, що Олегів ліхтар ледве цідить світло. Хтось висловив здогад, що він розгориться, його взяли на глузи закіптюжені вугільною пилюкою шахтарі, що очікували на свою чергу піднятися нагору, їхній сміх, немов рясний холодний дощ на згасаючу жарину. Олег читав, як блукали, як гинули в шахті без світла люди. На голос “гей, стажери” він ступив, немов уже поринав у вічний морок. Але в останню мить хтось притримав Олега за лікоть, відібрав ліхтаря.
— На мого. Мені однаково нагору, — сказав шахтар буденно й просто.
Окрайчик світла ледве вихопив з темряви вусате обличчя з перекраяним шрамом носом. Але далі Олег вхопився променем за зсутулені спини своїх товаришів попереду, поспішив за ними. Невеликий вогник, але він світив Олегові в душу, доки ходили по шахті. Хлюпала під ногами вода, хлипав у душі страх, але Олег вже не дав йому заволодіти своїм серцем. Маленький, м'який промінець... Людині часом треба зовсім небагато світла, щоб піти по призначеній путі.
І все ж перший робочий день... Він привалив Олегову душу величезним важким кумполом, прикидав породою, ледве не схоронивши її під собою.
Олегові, Андрієві (так звали червоночубого, веснянкуватого хлопця, котрий першим присів біля збитого з ніг Джоновим кулаком Олега) та ще одному шахтареві дали лопати, звичайні лопати, припоручили зачищати лаву. Лава стара, її вже мали залишити, весь видобуток з неї вписували до плану сусідньої. Звичайно, хлопцям цього ніхто не сказав, вони були певні, що так всюди. Вони згортали вугілля в купки, перекидали ліворуч, під стінку. Лава низенька, хлопці плазували в ній навколішки. Коли Олег направляв промінь униз, по схилу, вогник не добігав до кінця, гинув десь у чорній пащеці лави. Трохи нижче від них, під стіною, — вугільний комбайн, але він лежить нерухомо, мов мертва потвора. Біля нього немає нікого. В лаві тихо і глухо. Тисне стеля, вичавлює з серця мужність. І вже воно, мов оті розщіплені, зламані стояки. Десь там, угорі, — осінь, цвітуть чорнобривці, яблука гупають на землю, але звідси не почути ані їхнього стукоту, ані шуму листя, навіть яблуневе коріння від нього на такій висоті, що думка безсило в'язне в могутніх пластах над головою, не добувшись до них. Тут він сам. їх троє, але Олег сам у череві землі. Вона, либонь, не любить, коли копошаться в її живому тілі. Тут сподіватись ні на кого. Привалить, ніхто й не згадає... Кожного з цих хлопців десь чекають, над їхніми долями не сплять матері, батьки... А він... А над його долею?..
Він викликає уявою своє колишнє життя і ставить поруч сьогочасне. Від того аж зіщулюється. Ну, як же... Ну, для чого! А хіба?.. Адже ж батько не прожене його. Мабуть, ще й зрадіє. Він таки не хотів йому лиха. Він розумний, але просто відстав од нового дня. Отож покинути все, і — гайда.
Слідом за цією краплинами розжареного олова — інші думки: “Ти заборгував хлопцям. В тебе немає на квиток... Та й... Як же вони? Чому вони?.. Самі простелили собі путь на шахту. Андрій! Він ледве знає, хто такий Брут, хто такий Васко да Гама, але в нього, певно, вистачає сили побороти страх. А може, він теж потерпає зі страху? Може. Але ж не виказує його. Олег теж скрутить своє серце. Попрацює тут місяць або два, і тоді поїде”.
Ці думки трохи заспокоюють. Його вже не так страшить пітьма, кошачий блиск антрациту в спалахах лампочки. Коли б ще не покорчені стояки перед очима та не оце сухе потріскування. “Трісь, трісь”. Олег колись жив у тітки на селі і пам'ятає — отак тріщить хмиз.
Ці думки розбив дзвінкий, безтурботний голос:
— Привіт, каторжани!
Той голос на мить неначе виштовхнув Олега під високе небо.
— Привіт. Хто там? — відгукнувся радо. В світлі лампочки хитнулося веселооке обличчя, помацало його на відповідь білим пучком променів.
— Чого ж каторжани? — до них наблизився Андрій.
— Ну, це так у нас, хто в цій лаві... А тут і справді... Хлопець мовби проковтнув останнє слово. З пітьми ви"
плазував третій Олегів напарник. Тепер вони стояли всі
вчотирьох, вслухалися в сухе потріскування.
— Тут ще... нікого?..
“Трісь, — майже над самим Олеговим вухом. — Трісь”.
— Де там нікого. Позавчора — двох...
І знову лячне, фатальне “трісь, трісь”. Жах росив холодним потом Олегове чоло. Йому здавалося, що тріщить власне серце. Ще хвилька, ще мить, і він порохом впаде між двома пластами. І чого, чого погодився лізти сюди? Краще куди завгодно, краще...
“Трісь!” Обличчя четвертого з оцим останнім “трісь” страшно перекривилося, очі вибалушилися, готові випасти з орбіт.
— Тікай! — ревнув він щосили.
Той голос всвердлився їм у вуха, в душі, одним ударом вибив останні стояки мужності.
Собачою риссю мчали вони вниз, гублячи лопати, каски, рятувальники. Забачивши, як хлопець, що подав сигнал втечі, упав у риштак і похурчав у пітьму, майже напівсвідомо те ж саме зробив і Андрій, а за ним і Олег. Олег відчув, як палахкотіла, ніби її всунули в полум'я, права рука, — він обідрав її до крові, — в'юнив ногами, вже гальмуючи, а не відштовхуючись. Але й страх не відставав. Він мчав холодним вітерцем за коміром, охав по лаві, верещав з темних уступів.
Раптом Олегові здалося, ніби падає в безодню. Він таки справді впав. Впав чи кинуло щось. Це тривало лише мить. А далі загриміло зверху і знизу. Олег борсався й не міг виборсатись. Під ним і далі дудоніло, а зверху спадав дивний спів. Ніби церковний, похоронний. “Алілуя, алілуя, алілу-у-я-а-а”. Він таки випростав руки, підвів голову. І тут повітря струснув вибух. Вибух дужого, молодого реготу. Тільки тепер Олег збагнув усе. З лави вони попадали в затемнений штрек, в наготовану, вистелену сіном вагонетку, і шахтарі з співом і реготом котили її по рейках.
Тепер вагонетка зупинилась. А голосний регіт гримотів з усіх боків, і вони, троє, купалися в його хвилях, немов у холодній воді. Вода крижанила тіла, але радість рятунку гріла душі. А вже незабаром сміялися й самі.
Сміх надколов Олегів страх. Далі він вже почував себе сміливіше. “Якщо з цього можна сміятись, — подумав, — не так вже воно й небезпечно”. А коли вийшов під високе небо і теплий вітер лизнув пітні груди, відчув себе, ніби сам, своїми руками викопався з півкілометрової товщі землі.
Його груди сповнила незвична радість, його кортіло розхлюпати її довкола, віддати іншим людям.
І як же він здивувався, коли побачив біля старої, перекинутої догори колесами вагонетки схилену постать. Здивувався, що ще хтось може плакати, здивувався, що ніхто не підійде, не розрає, не витре сліз. Диво, отака черствість! Чергова зміна шахтарів допалювала цигарки, хлопці кидали в калюжу бички, по двоє, по троє йшли до копра. І ніхто не підійшов до дівчини. А один навіть поглузував:
— Ой, хтось промокне під Хуліганчиним дощиком.
“Хуліганка”. І прізвисько якесь...
Олег підійшов до дівчини, легенько смикнув її за рукав.
— Ти чого? Може, вломилося що?..
Дівчина різко відкинула на плече крайок косинки, в котрій ховала обличчя, глянула на Олега. Щоки її були вологі, очі затуманені. Та тої ж миті туман розхлюпнувся, крізь нього, немов крізь дощові хмари, прорізалась блискавиця. Вона пронизала його наскрізь.
— А тобі чого? Ану!..
Чорні-чорні брови тріпотіли, немов крила розгніваного птаха. Олег аж кинувся від того окрику. Здивовано знизав плечима, відійшов. “Таки справді Хуліганка”, — помстився думкою.
Але ті блискавиці ще довго засвічувались перед його _ зором. Мимоволі зізнався, що вони гарні в грозовій
хмарці.
Після душу, після їдальні Олега опанувала втома, ліни-| вий спокій. Легка замрія цієї осінньої днини оповила все | довкола. Тиша та сон, і лише коли прислухатись пильно, і можна вловити тиху мелодію, котру награє на струнах “бабиного літа” вітер.
Олег сидів на лавочці в молоденькому садочку під гуртожитком, віддавши всього себе сонцю і замрії. Чомусь пригадалось деревце, котре шуміло гіллям під вікном там, у Києві. З ростом того деревця він помічав і свій ріст. Спочатку бачив деревце в нижню шибку вікна, згодом — в середню, а потім вже лише нижні гілки шелестіли по склу. Одну з них пристосували вони з Лілею собі на службу. Олег чіпляв на гілку папірця-листа, палицею підводив гілку аж до горішнього вікна. Ліля брала записку.
Ліля... її не вирвати з серця. Він ще приїде. Дужим, незалежним шахтарем. Візьме за руку отого, що носить її, — його сумочку. Він в страх оберне їхню веселість...
Олегові думки відволікає дратівливе поклацування. Навпроти нього, присівши навпочіпки перед лавочкою, вовтузиться біля фотоапарата довготелесий хлопець. Очевидно, не добере способу налагодити. Сердиться, вже й апаратом грюкає по лавці.
“От ще...” — увірвався Олегові терпець.
— Ви ж розіб'єте апарат. Що тут у вас?.. Хлопець сердито подивився на нього з-під вузьких брів, тицьнув пальцем в затвор.
— Вийміть назад. Ви вже однаково засвітили плівку. Дайте, дайте, — звільна взяв за ремінець. — Я в школі фотогурток вів, — почервонів від власної похвальби.
Хлопець — значно старшин за Олега, вигляд мав незалежний, але фотоапарата віддав. Дав і нерозпечатану плівку. Олег скинув піджака, поклав його собі на коліна, засунув у рукав фотоапарат і плівку. Хвилину ворушив там пальцями, відтак вийняв фотоапарата, викинув порожню котушку.
— Все. Ви що будете фотографувати? Хлопець недовірливо заглядав у об'єктив, ніби міг там щось побачити.
— Що фотографувати? Багато чого. А ти, —ще раз проміряв Олега суворими очима, — з нашої шахти, з шостої?
— З вашої... Тобто з цієї.
— Тоді ходімо зі мною. Я член комсомольського бюро шахти. Газету випускаю. А що фотографуватимемо — поки таємниця. Ми маємо зробити фотознімки до сатиричного вікна. Всілякі неподобства, безгосподарність... Ось вона, просто перед нами. Бачиш? Ота калюжа. До складу хіба що вплав можна добратись. Ми так і підпишемо.
Отак несподівано, вже першого дня Олега залучили до громадської роботи. До вечора він зробив більше двадцяти знімків: на шахтнім подвір'ї, в їдальні, в гуртожитку, в управлінні. Останні три — на збагачувальній фабриці, на вантаженні. Там на транспортері повернувся ролик, і вугілля сипалось просто на підлогу. І нікому було його поставити назад. В конторці, на столику, біля пульта управління, — дзеркальце, пляшечка одеколону, хусточка, їхня господиня в поспіхові забула прибрати. Віршовий підпис до майбутнього фото у редактора вже був написаний.
* * *
Гуркоче, пливе риштаком чорний вугільний струмок. Олегові він видається довгою, нескінченною змією, котра виповзає з печери. Отак би вимахнув лопатою, рубонув їй голову.
Не відрубаєш. Сьогодні чорний струмок виніс Олега під скелю, на глибінь, і ось-ось заплесне з головою. Олегові вже не стає снаги змагатися з ним. З чорним струмком, з самим собою. Він почуває свої незвичні до праці руки, немовби вони не його. Почуває в плечах, де їх неначе викручують в суглобах, почуває в ліктях, в намозолених долонях. Водянки на долонях схоплюються одна по одній, лопаються, і під ними — живе м'ясо. Сльози закипають вже не в душі, а десь близько, біля самих повік. От-от бризнуть на риштак, на чорне вугілля, на лопату. І він тоді кине її під ноги і втече до шахтного стовбура. Втече, як утік з дому, як утік від Джона.
Тільки ж куди втікатиме тепер?
Рятунок прийшов несподівано. Олег вже кілька хвилин бачив на стіні тінь. Але не оглядався: немовби на злість тій тіні, з одчаєм вганяв у вугілля лопату.
— Ти, хлопче, чого без рукавиць? — тінь схитнулася, наповзла ближче. То, мабуть, вугільна порохнява попала Олегові в горло, стисла, перехопила подих. Бо тільки намагався сказати, що їм, новакам, підсобникам, не дали рукавиць. І чоботи в нього порвані, і штани ледве прикривають коліна. І робота... Робота... Але на слово здобутись не міг.
— Ану, покажи долоні, — сказав шахтар. — О-о! Та як ти...
Олег тільки тепер роздивився того, кому показував руки. Це був той самий шахтар (вусатий, з перетятим шрамом носом), який обміняв його лампу.
Довгим-довгим поглядом видивився він на Олега, віддав назад лопату.
— Чого ж ти мовчав, не сказав нікому? — запитав. І, не дочекавшись відповіді, казав далі: —А це добре, що маєш характер. Ти вже, хлопче, якось тут зміну добудь. На тобі мої рукавиці. Завтра у вас вихідний, так, здається? Так от, з позавтра підеш до мене в бригаду. Прохідником. У мене зараз троє хлопців у відпустці. Один, либонь, уже чи й вернеться. Жениться. У нас теж нелегко. Але й заробіток, і місцями ми міняємось.
Бригадир поклав на вугільний уступ рукавиці, зняв з плеча ліхтар.
— Після роботи я буду в нарядній. Або деінде поблизу. Запитаєш Кузьму Сидоровича.
Олег дивився, як оддаляється від нього вогник, і щось тремтіло й кричало в ньому. Він ще не знав, яка то робота, як там йому вестиметься, але почував до цієї людини безмірну вдячність. Йому здалося, неначе зустрів когось рідного, дужого, хто не дасть скривдити.
Сльози підступали до очей і вже не міг стримати їх. Він не плакав у хвилини найбільшої образи, хоч його серце рвалося з відчаю, не плакав у небезпеці і заплакав тепер. “Ох, який ти тонкосльозий, — намагався присоромити себе. — В тебе зовсім немає мужності...”
Тільки-но піднялися нагору, Олег відшукав Андрія, поспішив вилити свою радість, розділити її. Так, розділити, бо він був певен, що той бригадир, якщо Олег розкаже йому про Андрія, забере до себе їх обох. Весело перемовляючись, вони пішли до лазні. Олег з радості так тер Андрієві мочалкою спину, що той аж постогнував.
Андрій радів теж. Але він же й пригасив Олегову радість. Ще й зовсім несподівано.
— А ти таки той... шмиглявіший, ніж я думав, — сказав, поглядаючи на Олега крізь густі водяні струмені.
— Який? — перепитав Олег.
— Ну, пронозливий. З бригадиром... з редактором. Може, хочеш і собі?..
— Ти що? — засоромився Олег, сховався обличчям у дощові струмені.
— Хлопці біля фотогазети лаяли вас вельми. Казали, що Довгий навмисне Любу у “Вікно”... В'язнув до неї, а вона його проганяла.
— Яку Любу? — Олегові здалося, ніби гаряча вода враз похолоднішала.
— Ну ту, Хуліганку. Вона й не хуліганка, вдача в неї така, буряна. Дівчина вибігла на хвильку, інженер покликав. А цей підсочив. Навмисне ото все...
Коли б Олег сам недавно не спізнав несправедливостей, йому б, мабуть, не було так боляче, як зараз. Сором палив його, навіть під душем почував, як горять його щоки. Адже фотографував він. Як ото їйг зараз!.. Негайно ж піти вибачитись. А потім відшукати редактора, примусити відклеїти фото.
Сяк-так витершись, поспіхом одягнувшись, забувши навіть розчесати мокрого чуба, вибіг з роздягалки. Він поспішав, боявся, що не застане дівчини. Збігши нагору по металевих сходах, прочинив двері. І — мало не зіткнувся з нею. Дівчина стояла до нього боком, розкручувала якийсь дріт. В тій же вогняній косинці, синьому комбінезоні.
— Я, тобто... Ви пробачте...
Олег, не знати чому, не міг зібрати докупи приготованих слів, заїкався, мов школяр, що не вивчив вірша.
Дівчина поглянула на нього, в її великих, трохи диких очах відбилося здивування.
— Він мені не сказав... Я фотографував... В дівчини ображено смикнулися кутики вуст, брови вигнулися ще крутіше, дугами. Олег подумав, що вона зараз заплаче. Але тої ж миті брови шугнули вгору, а очі бризнули іскрами, аж він відхитнувся. Дівчина рвонула до себе двері, грюкнула по них кулаком з вхідного боку. Далі теж ие казала нічого, закусивши нижню губу, ще раз дужче стукнула кулаком. Олег перевів на двері погляд, прочитав написані білою фарбою на металевій дощечці слова: “Стороннім особам вхід заборонено”.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Осінь палахкотіла пожежами. Євген і Ліля брели крізь жовту листяну заметіль в свою, як здавалось їм, весну. На їхній інтимній стежині — все проміряне наперед і все жагуче невідоме. В Євгенових вимріях ця стежина лягає поруч іншої, тієї, котра прослалась від його робочого стола. Певніше, не стежина, а своя, широка, пряма путь. Ні, Євген не марновір. Йому не паморочиться в голові, що молоденькі практикантки вимовляють шепотом за спиною його ім'я. Він не потурає своєму самолюбству й тоді, коли на зборах сиві професори поправляють окуляри, оглядаються на нього.
Йому ще треба цідити й цідити свій препарат крізь безсонні ночі і розглядати в промінні дня. Але “альфа-1”, як назвав він його, діє. Євген упевнився на хворих, їх до нього йде щодень більше. Щоправда, Білан наказав не пускати хворих до клініки. Мовляв, з застережною метою. Але нехай професор застерігає свою заздрість і своє безсилля. Є й інші злорадці. Та Євгенові тривожно не від того... Адже Ліля... А що, коли вона розгнівається за батька? Коли йому доведеться вибирати? Ні, про що він думає? Який вибір? Серце вже вибрало само.
— Ліля, — притримав дівчину за руку, легенько приневолив сісти на лавочку. — Я мушу порадитись з тобою. Твій батько... Розумієш, ми можемо розсваритися з ним назавжди. — Євген підвів голову, — чи слухає Ліля. В очах у дівчини горіла пильна цікавість. — А я й сам не знаю... Може... Хоч... Адже ми разом працювали.
Ліля не тільки слухала, а й розуміла все з півслова.
— А ти певен, що докінчиш самотужки? Ти певен, що зійшов на гору, а не на горбок? — в котрий раз перепитала дівчина. — Вже скільки людей обманювалось відкриттями.
— Ніхто, ніхто ще не відкривав, — гарячкував Євген. В його вузьких татарських очах горіла віра. — І хворі видужують. Я... Ну, як би тобі... Я знаю все, що винайдено в світі з цієї хвороби. Є американський тіо-теф. Є А-23. Я, признатися тобі, й починав від тіо-фета. Але з іншого кінця. Всі вони йдуть по царині. А я вирішив переорати її.
— Для чого ж тоді тобі ділити цю... як ти кажеш, царину, коли сам можеш володіти нею? Ти стоятимеш на ній. А поруч я. — І притислася міцно-міцно. — На ній ми поставимо свій будинок. Квітів насіємо... В нас, Женю, буде найкраще на весь Київ обставлена квартира.
З Євгенової душі скресла крига страху. Але вона понесла з собою й місток. Власне, навіть не місток, а вузьку кладку, її чомусь було шкода.
Проте крижини швидко сховали її під собою.
— Я знаю, що моя Лілея... — залоскотав губами за вухом. — До речі, квартиру я міг би одержати й зараз. В нас закінчують будівництво, мене ввели до списку. Але я відмовився. Хлопці сміються... Кажуть — дурний, бери, буде чи не буде щось з твого альфа, а бету матимеш.
— А справді, чому ти... Нехай би поки що така...
— От, саме тому. Я їм доведу... Не за нікчемної житлоплощі...
— Й даремно. Ти тільки доведеш свою... — Ліля затну-лася, підбираючи потрібне слово. —Непрактичність. А ще... Що тобі байдуже, близько чи далеко від тебе буде твоя Лілея...
— Ліля... Як можна? Хіба ти не розумієш!..
— От... Ти вже й вибухнув. Везувій!
— Етна. Я розумію, не розумієш ти...
...Вони посварилися. Хоч і не дуже, але Євген поніс додому відчуття невдоволення, а водночас немовби й провини. Щоправда, він весь час почував себе біля Лілі ніби трохи винуватим. Але то було інше...
З цим відчуттям і прокинувся другого дня.
Ранок приніс на своїх плечах хмари, туман, нудотний дощ. Туман котився під ноги, Євгенові здавалося, ніби він переступає через велетенські сувої полотна. Замислений, мало не перечепився в тумані біля входу до клініки на якихось ящиках. Хотів обминути, та враз... Якась невідома сила шарпонула його за плечі, прихилила вниз.
Сидів навпочіпки, повними сліз очима дивився на грато-вані віконця ящиків. Там, зібгані холодом і сльотою в волохаті клубочки, кролики. Вони вже не реагували на паличку, яку він просовував крізь дротики, лупали очима, мов лялькові. Мабуть, їх винесли ще ввечері. Знесилених в боротьбі з прищепленою хворобою, їх доконала ніч, вдихнула в їхні легені свій простудний вогонь.
Злість опалила Євгенові горло. Він розпалював її в собі, щоб кинути нею в обличчя винуватця. Мазур уже почав здогадуватись... На мить перед очима мелькнуло обличчя Лілі, але й воно розтануло в червоній хвилі гніву. Євген міцно стиснув кулаки, побіг по сходах нагору.
Але Білана в клініці не було. Він подзвонив, що сьогодні не приїде зовсім. Завідуючий відділенням Євгенові на відповідь сказав, що їм потрібне приміщення, що ніхто не має права тримати приватних віваріїв у клініці, та ще й віваріїв з тваринами, зараженими небезпечними хворобами. Якщо Євген не погоджується, нехай іде скаржитись. Євген таки ходив. До директора лікарні. Той слухав,
(співчував. Але що міг зробити звичайний лікар професорові, котрий засідає на стільцях, до яких йому й рукою не дотягнутись. Біланові, який прочиняє двері міністерського кабінету, мов власного. До того ж казенна інструкційна палиця теж зараз в його руці. Добрий директор тільки пообіцяв знайти чуланчик десь в іншому місці.
Співчували Євгенові й хлопці, товариші по роботі. Несправедливість професора до їхнього товариша зачепила всіх. Хоч до цього майже всі вони не пропускали нагоди покепкувати над Мазуром. Обговорення в лабораторії саме по собі вилилося в групові комсомольські збори. Збори винесли резолюцію, котрою осуджували вчинок професора і просили партійну організацію втрутитися.
Це було незвичайно наївно і смішно. Начальник відділення просто таки не зміг приховати глузливої усмішки, коли прочитав постанову зборів. Посміхалися й інші.
Євген теж розумів, яка мало дійова їхня резолюція. Вона ніби дзижчання мухи над вухом слона. Але він не думав схилятись перед Біланом. Він запевняв себе, що знайде інший спосіб довести свою правоту.
* * *
Недарма кажуть: на сухе дерево вогонь пада. Палючою блискавицею впала на Євгена стаття в вечірній газеті. Стаття про шарлатанство асистента міської лікарні Мазура.
Страшно, коли пише про хворих людина необізнана і здорова. Страшно, коли на змагання виходить боєць, непідготовлений і лютий. Він може влучити в око, в сонячне сплетіння, може розтрощити череп.
Стаття била сліпо й жорстоко. Прочитавши її, Євген боявся вийти на вулицю. Йому здавалося, що коли б появився він де-небудь, весь Київ побіг би слідом за ним, всі одразу ж впізнали б його, вказували б пальцями: “Дурисвіт, дивіться, он пішов дурисвіт. Він хотів добути славу. Дурив, вбивав людей”.
Маленька, переобладнана з комірчини кімнатка була тепер йому і фортецею, і схимом. Розпач, мов шашіль, точив Євгенові серце. Хлопець замкнув двері на ключ, але водночас благав, щоб у них постукали. Хотів побачити Лілю й боявся її. Ліля не йшла. Ліля... його строга інкська богиня. Він сидів, одгороджений розпукою і одчаєм од усього світу, віч-на-віч з своїм горем. Євген знав: тепер відсахнуться всі, всі, хто вірив і не вірив у його відкриття. На нього одягнуто приборкувальну сорочку пройдисвіта, котру розірвати несила. Вона в'ялила порив і не таких борців. Професорів, академіків. Людей, які мали за плечима десятки винаходів.
Тепер він свій “альфа-1” може вилити в Либідь. І “альфа-1”, і ота річкова каламуть в людських очах — те ж саме. Те ж саме... Ні, не те саме. Ця думка прийшла десь аж під ранок, після безсонної ночі. Люди йому вірять. Та й як же... Ось він, його препарат. Ліки допомагають, діють. Євген не виллє їх в Либідь. Він змусить своїх лиходіїв зійти з його шляху. Змусить!
Євген ішов на роботу з таким виглядом, мовби кидав виклик всьому світові. На його змарнілому за ніч обличчі — нетвердий спокій, в зневажливо примружених очах — впертість. Дивно, всі поспішають кудись, нікому немає до нього діла. Так. Але там, на роботі...
Проте сталося зовсім інакше, ніж сподівався. І вже, певне, ніж сподівалися автори статті.
В житті, а надто в медицині часто трапляється таке, коли отрутою лікують тяжкі хвороби.
Сто тисяч читачів газети — лише в першу годину. А далі — чутка, вона мов грудка з снігової гори, що далі котиться, більше обростає снігом.
...То було тяжке видовисько. То була найстрашніша черга з-поміж відомих людям. Черга приречених, черга мерців, котрі йшли по своє воскресіння.
Але що міг вдіяти Євген? Він не мав ані койок, на котрі покласти хворих, ані засобу, щоб приготувати достатньо на таку кількість люду ліків.
Мазур так і казав їм. Вперше ясно побачив, вперше відчув потребу своєї роботи, відповідальність, яку на себе брав. Сотні благальних, повних віри очей! Це дужче за будь-який наказ, за мільйони статей і цифр. Ці люди снились йому ночами. Довга черга оповила все його життя.
* * *
Олександр Кіндратович міряв кабінет швидкими нервовими кроками. Зелений волохатий килим вгинався під ногами безшумно, він йому сьогодні чомусь нагадував м'який наплав над трясовиною. Чистий аркуш паперу на столі дратував і страхав, мов вогник бікфордового шнура біля вибухівки. Думка змагала думку, злість борола безсилля. Пригадував останні розмови з Холодом, сперечався з ним далі. “Брешеш... Всі ми не для нього й для нього... Любимо небо, квіти, ліс... Бо все це — для нас. Бо ми серед них. Не ми створили їх, і їм байдуже, хто їх рватиме. Ми знаємо — квіти не зав'януть без нас. Даремно бороти під себе життя... Його не збореш. Так, ми не лише для себе — для всіх. А хіба я мало дав їм, людям? Хіба вони повернули мені хоч половину? Та й як я можу зробити щасливими всіх? Хіба я сам щасливий? Мені так і не довелося стати на тім узвишші, на котре б мав вийти по своїх силах. Інші — вже академіки, лауреати. Або як Полив'яний. Заступником міністра! А що він таке? Я весь вік поспішав. Весь вік бачив щось попереду. І знаю що. Воно — моє!”
Як і кожен, чию душу роз'їдає сумління, Олександр Кіндратович шукав виправдання своїм вчинкам і знаходив їх. Хотів видаватись собі кращим і бачив себе таким. Доля посилала йому більше, але люди розхапали на битім шляху призначені йому почесті. Та він не віднімав їх. Він жалів людей. Отих маленьких, звичайних “простих” людей. Працював для них. Для того, щоб почути від них подяку. Хіба це не приємно? Зробити добре діло і прийняти подяку?
Він прихиляв себе до доброти, і вона поверталася сторицею. Мав себе за добру людину. І був такою, бо його добрі діяння обходилися легко. Він був добрим, коли були добрі з ним. Або й просто ставав доброю, хорошою людиною. Коли виїздив на річку, до санаторію, в село. Забачивши на вулиці голий дитячий ліктик крізь лиху сорочину, простягнену руку, болісно опускав очі, поспішав мерщій тицьнути карбованця і піти геть.
Він ішов прямими стежками. Тепер же його хочуть штовхнути на колюче терня. І хто? Прокіп!
“Я все життя довіряв йому. І от поплатився. Зараз треба було мовчки довести справу до кінця, і тоді б він нічого не вдіяв. Прокопові заздро, що я злетів на таку височінь, що маю заснувати свій інститут”.
Олександр Кіндратович на мить заплющив очі, зупинився. В цю хвилину бачив і інститут, і табличку. Білан давно мріяв про свій інститут. Збирав вирізки з газет, статті про себе, фото. Він був певен, що залишить свій метод, а інституту — своє ім'я.
Холод звідкілясь довідався про Біланові мрії і легенько кпинив над ним.
Згадка про це знову наливає злістю Біланове серце. “Він взяв собі в звичку дражнити мою совість, мов чужу собаку. І я сприймаю те, мов належне. Мені це обридло, але я кожного дня з нетерпінням чекаю за парканом, коли крізь нього тицьнуть сукуватою палицею. Саме так. Я гриз палицю. А її господар ховався по той бік, радів, що його не дістати. Але... Його можна дістати. Дуже легко. Він не такий, яким виставляє себе. Хоче притиснути мене летальністю. А в самого смертність більша на цілий процент. Правда, всі ті випадки ніби невідворотні... Чекай, чекай, а з отим хлопцем... Інженером”.
Олександр Кіндратович пригадує, як він гортав історію хвороби покійного інженера. Там не все записано так, як було насправді, як розказував Холод. І про затискувачі на нервовий вузол, і як проходила операція... Записувала Варвара Іванівна, його помічник... Але ж... Хіба клінікою керує вона!
Олександр Кіндратович добре пригадує розповіді Холо-да про хлопця. Він аж набрид був йому ними. Про винахід, про обопільну розмову. Винахід... А може?.. Адже інженер відкрив йому свою таємницю. То... — свідка геть.
Білан аж здригнувся від такої думки. На якусь мить йому стало сумно і страшно.
Він пригадує, як колись, в інституті, від необережного Прокопового поруху впала на підлогу і розбилась дорога скляна реторта. Вони працювали вдвох, обпеклися обидва. Прокіп — обличчя і плече, Олександр — руку. Вдвох шукали по місту реторти, а не знайшовши, Олександр тихцем пішов до завідуючого лабораторією і прийняв усю вину на себе. Вони тоді посварилися. Помирив їх увечері голод. Жили в одній кімнаті, мали на двох одну тумбочку. Одну сковорідку, одну каструлю, одного капелюха... одну пляшку з медом. Пляшка стояла між койками, а вони лежали й жували сухий хліб. Відтак Прокіп поворухнувся, дістав з скриньки олівпя. Відкусив хліба, вмочив олівця в мед і облизав. Олександр і собі поліз у скриньку за олівцем. Хлопці нахилилися разом, зштовхнулися лобами.
...Реторта. Капелюх. Мед... Олександр Кіндратович нервово потискує плечима. Пусті сентименти. Всього того шкода. Як шкода пощербленої дорогої кришталевої чари, котру доводиться віднести в сміттярку. Бо вона буде заважати. І не тільки заважати, об неї можна й порізатись. Отож тільки викинути. Це — на користь усім.
Білан не помітив, як переступив рубіж. Йому таки доводилось перестрівати людей на вузькій стежці й раніше. Він взагалі не вірив людям, які шукали своїх стежок. Остерігав, зупиняв: “Тобі ж на добро; хочу, щоб і далі йшов...” А коли хтось не слухав, перегороджував шлях трибуною або й перечіпляв ноги гирлигою безідейності чи безприн-циповості. І все те — в ім'я правди. Олександр Кіндратович ще нічого не зробив на шкоду.
Але то — до інших, не близьких людей. Котрі блукали манівцями і щодо котрих почував обов'язок — повернути на вірний шлях. А це Прокіп.
Він відчував велику міць Холода. Вірив у його правду. До неї прагнув світлими проталинами душі, ненавидів її темними закамарками. Горів ревністю, коли хтось намагався стати ближче за нього до Холода, сердився й на них, і на Прокопа. Любов і злість сплелися в ньому туго. Але любов завжди переважала. Ще й зараз...
Білан обманював себе. Втікав від чистого аркушика на столі і знав, що не втече. Аргументи, якими підпирав свою совість, видавались вагомими — вагомими, вищими за все. Мав писати доповідну про роботу обох хірургій. І там напише... Щоправда, він може не торкатися цього... Може взагалі відмовитись. Але справді, хіба зараз не громадською користю клопочеться він! Йому заважають рятувати людей. Одна людина заважає рятувати багатьох.
Олександр Кіндратович швидко підійшов до столу, нагнувся, щоб сісти, і, ойкнувши, вхопився руками за пояс-ницю. “От і хвороба змагає”, — поскаржився гірко. Йому стало шкода себе. Оцей ревматизм нажив на роботі, не стежив за собою, не відпочивав вчасно. “Ревматизм...” — на мить відбігають думки вбік. Дивно, в інших він називає ревмокардит, а в себе — ревматизм. Чого це?
“А той... — знову викликав роздратованою уявою Холо-да. — Все життя в плямах. Змивав штрафною кров'ю й не змив. І зараз. Коханку завів. Перешкоджає працювати”.
“Я знаю, ти не поступишся. Але й я теж. Ти мене по одній щоці... Я не підставлю другої. Гадаєш, я слизняк. Брешеш! Я маю силу вдесятеро більшу. Я не заради себе, а тільки заради людей”, — затоптав думкою останні іскри сумління. Рвучко вимкнув верхнє світло, ввімкнув настільну лампу. Вона сяйнула голубим промінням, освітила в кутку, за стосом книг, похмурого чудернацького божка. Він привіз його з Індії, з туристських мандрів.
Божок пробудився, засвітив банькатими смарагдовими очима. Страшними, осмисленими, жорстокими очима.
Білан любив дивитися в ті очі. Тоді змагався з ним. Почував себе безстрашним, дужим. Але сьогодні ті очі чомусь нервували його. І він повернув статуетку обличчям до стіни. Вийняв чорну автоматичну ручку, підсунув чистий аркуш.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Варвара Іванівна дивилася на Холода великими наляканими очима. В них і страх, і питання, й надія. Але що може вдіяти? Він уже зробив все, що міг, вдався до всіх, відомих йому засобів. З-за дверей післяопераційної ледве-ледве долітає пісенька:
Пішла Галя в сад гулять-лять-лять,
Щоб цвіточків назбирать-рать-рать...
Хвора ще не прийшла до свідомості, з приспаної морфієм пам'яті вона видобула лише оцю дитячу пісеньку. Життя ледве струменить з її очей, згасає з кожною хвилиною. Людина сходить кров'ю. Повільно, крапля за краплею.
Пішла Галя в сад гулять-лять-лять...
Мине година, може, дві, і тиха печать спокою запечатає вуста. О, професор знає, як невідворотно лягає вона. Людина під нею сувора, велична, і все ж вона незрівнянно краща в буденнім неспокої, в гніві, в радості, в задумі. Той спокій страшний і нерозгаданий до кінця людьми. Лікарі просто звикли до нього, вони його сприймають у зовнішніх проявах і давно відступилися від його таїнства. А щось є в ній, в оцій останній хвилині життя. Недарма лісові звірі, старі мудрі жителі лісів, відчувши її, йдуть у хащі, в самотність. Останні акорди їхніх сердець тонуть в шелесті вітру. Може, це інстинкт, великий інстинкт — не впасти тінню на життя. Дерева теж помирають мовчки. Так, це інстинкт. Бо коли б не він — смерть заглушила б життя. Люди втекли від неї. І караються за це.
А в садочку все мовчить-чить-чить.
Ніби довга розпечена голка проходить крізь серце. І вже навіть силоміць він не може думати про щось стороннє.
Тільки пташечка кричить-чить-чить.
І враз — спалах у Холодовій пам'яті: “Білан”. І ще раз:
“Сашко”.
Але Олександра Кіндратовича немає в клініці. Немає його і вдома. Холод сам збігає вниз по сходах, прочиняє двері лабораторії.
— Ліля! Ти не знаєш, де батько?.. — І, сам не відаючи для чого, забирає в неї колбу. — Розумієш... Життя людини. У нього є ліки.
— Він, здається, говорив — буде на засіданні в академії...
Білі вічка на телефоннім крузі зливаються в одне. Холод квапиться, — кожна секунда — втрачена крапля крові. Крапля життя...
Врешті, знайоме покашлювання в трубці. Прокіп Горді-йович відчуває, як щось стислося в нього всередині, як затремтіла рука. Великою силою подавив хвилювання.
— Олександре. Це я, Прокіп. Вислухай, не клади трубки... В нас помирає жінка. Не згортається кров... Вже все... Ти мені говорив — привіз з Швеції препарат... Ти його не витрачав...
В трубці й далі глухе покашлювання., далекий, мов комариний писк, голос. Хтось десь вимагав завезти на склад пиво і сірники, забрати порожню тару. Ліля теж несамохіть нахилилася вперед, напружено вдивлялася в завжди трохи недовірливі, а з'араз стривожені очі Прокопа Гордійовича. Синенькі, схожі на електричні іскри, вогники проскакували в його зіницях, гасли десь у глибині. Лілі здалося, ніби вояа навіть чує сухе електричне потріскування. Дівчина не опам'яталася, як вихопила трубку.
— Тату... Це моя подруга, дівчина з нашого класу. Приїзди швидко. Тату!
В кімнаті запала така тиша, що голос з трубки почули всі:
— Я зараз подзвоню комусь з асистентів. Чекайте...
— Ліля... Нащо ти... Буцім подруга, — промовив Прокіп Гордійович, коли та поклала трубку. Але очі його світилися вдячністю.
Варвара Іванівна вхопила дівчину за руку, міцно, по-чоловічому потиснула її.
Але її погляд линув до професора. Вона вірила, що він щось зробить. Бач, пригадав. Таки недаремно сподівалася й цього разу.
Прокіп Гордійович ловить на собі голубливий погляд завідуючої, одвертається. Професорові давно відомо, що Варвара Іванівна любить його. Але він... Йому сухою грудкою на серці її любов. І не тому, що Варвара Іванівна негарна, немолода, просто серце має свою волю... Вона ніколи не виказувала йому свого кохання, а він теж вдавав, буцім нічого не помічає. Тільки коли лишалися наодинці й вичерпувалась тема лікарських справ, трохи губився й, мабуть, тому ховався за грубістю.
За кілька хвилин кровотечу було зупинено. Препарат ввели хворій просто в артерію.
Зодягнувшись у кабінеті, Прокіп Гордійович вийшов з білої суворої тиші на подвір'я. Мабуть, людина вже зіткана так: якщо в неї немає лиха, вона муляється дрібницею, аж поки не натре собі водянку, від котрої теж ступати боляче. Для Холода зараз такою водянкою відвідини міністерства. Його робота над ультразвуковим кардіоскопом заходила в глухий кут. Йому потрібно залучити інженерів, а також закупити деталі й установки, які коштували немалі гроші. І все це, не гаючись, бо Прокіп Гордійович вичитав в англійському журналі, що англійські вчені теж працюють над подібною установкою. Вони можуть випередити його. Бо до всього він майже не має часу на роботу над кардіоскопом. Його час без решти поглинають клініка і обов'язки голови хірургічного товариства. Показові операції, наради в місті і областях, всілякі профілактичні заходи. А ще ж лекції. Йому майже зовсім довелося відмовитись од них, віддати години іншим. З кардіоскопом лихо ще і в тому, що бюро патентів засекретило винахід і він не мав змоги опублікувати його в пресі, зацікавити який-кебудь грошовитий дослідний інститут чи завод.
Так Холод потрапив, як кепкував над собою сам, в становище дрібного власника, який ховається з своїм винаходом в комірчині. Тому-то й мусив іти до міністерства прохати грошей.
Вони умовились їхати туди разом з директором лікарні Арсеном Кузьмовичем. Той вже чекав на подвір'ї, під кущем горобини.
Стояв ясний осінній день, горобина палала під сонцем, неначе велетенське багаття.
Кришталеве небо, горобина, голуби в сонячній ріці... День плинув дивною симфонією, в якій все злагоджене, все потрібне й зрозуміле. І високе небо, й людський гомін, і маленька пташка на червонім кущі. І тільки труба внизу кіптюжить і кіптюжить небо, пахкає на місто клубками отрути. Легковажні поети й письменники пишуть у книжках, що це красиво. Дим заводу, вогонь мартена. Може, й красиво. Але людині призначено возвеличувати не злу, а добру красу, оспівувати те, що полегшує її життя. Він уже списав гору паперу, стер не одну пару підошов, борючись проти цієї краси. Хоч поки що й марно.
По той бік червоногарячого куща вимахував руками якийсь чоловік, гукав через огорожу:
— Слава, Слава, в мене син!
Поруч нього підстрибував малий Ігорьок — хлопчик, котрому два тижні тому Холод зробив останню операцію стравоходу, теж махав руками, репетував дзвінкоголосе:
— У нас з дядею син! У нас син!
А потім обкрутився з радості на одній нозі і загилив носаком м'яча.
Хлопчик не помітив, як вийшов на доріжку професор, м'яч хуркнув попід кущем, збив з професорової голови капелюха.
— Отаке капосне, — підібрав аж під корпусом капелюха Прокіп Гордійович. — Я його від смерті рятував, а воно м'ячем по потилиці... Віддячило... Роз'їлося, порося, мало з ніг не звалило. — І вдавано сердито: — Ану, ходи сюди!
— Е, — підстрибнув на одній нозі Ігорьок. — Ви й за вухо вмієте... Я не вас хотів.
— А кого, його? — вказав пальцем на Арсена Кузьмовича.
— Умгу.
— А ти, брат, дипломат, — засміявся Холод, а слідом за ним і директор лікарні.
...Заступник міністра, начальник управління лікувально-профілактичної допомоги, Володимир Володимирович Полив'яний спочатку запросив до себе лише директора лікарні. Вони розмовляли довго, так довго, що Прокіп Гордійович знудьгував чекати в приймальні, вийшов у коридор, аж геть у той кінець, до відчиненого вікна. Запалив цигарку, перебігав наперед думкою розмову з заступником міністра. Кажучи правду, він не вірив в оці свої відвідини. І йшов з внутрішнього примусу. Холод віддавна почував неприязнь до заступника міністра, чоловіка легкого на слово і неквапливого на діло, чоловіка з недовірливими очима, в котрих сховалося глибоко, на самих денцях, презирство до людей. Полив'яний стрічає відвідувачів посмішкою, але та посмішка — не його, вона атрибут посади, бирка. Заступник міністра чомусь нагадує Холодові розпорядника новорічного карнавалу, в якого болять зуби.
Полив'яний — теж колишній Холодів однокурсник. Якщо Прокіп Гордійович відміряв йому неприязнь квартою, то той віддавав борг ковшем. Запас її обидва мали ще з інституту.
Володимир Полив'яний був громадське активним студентом. Ця активність зростала відповідно до того, як вони наближалися до останнього курсу, до розподілу місць на роботу, до аспірантури. В своєму студентському портфелі Володимир завжди носив якогось свіжого про-токола, виступав на зборах одразу ж за доповідачем, навіть першим прибігав до фінішної стрічки на комсомольських кросах. А Прокопові одна така стрічка мало не перетнула життя.
“Який дурень за день до екзаменів, та ще в таку погоду, прийде на крос”, — сказав він у групі.
І таки справді, другого дня від старту бігло чоловік десять активістів. Прокіп, профорг, перечікував дощ у розваленій лазні за півкілометра до фінішу, дочекавшись бігунів, вистрибнув у вікно і подолав дистанцію поруч Володимира.
Полив'яному було про що говорити на зборах. Про кришталеву чесність комсомольця, серйозне ставлення до своїх обов'язків, про захист інтересів колективу. Жива ілюстрація, антипод чесності. Прокіп сидів на передній лаві.
А потім, дорогою до гуртожитку, Володимир повчав його: “Дурний-дурний. Ти кайся. Кайся. Кажи, що виправишся, що надалі такого не буде. Кайся і обіцяй. Я рятував тебе, каявся за тебе”. Давно те було. Але Холод так і не навчився каятись і обіцяти. Зате Полив'яний, либонь, збагнув цю науку тонко.
Вони обоє навчалися в аспірантурі. Відтак їхні стежки розбіглися. Володимир Полив'яний працював десь у Ленінграді і тільки чотири чи п'ять років тому повернувся до Києва. Привіз з собою дебелого адміністративного портфеля, чимале черевце і чутку, буцім в тому портфелі визріває якийсь геніальний проект. Портфель потерся, він замінив його новим, але чутка не старіла.
По коридору пробігали міністерські працівники, зодно-манітнені паперовим клопотом і кабінетною нудьгою. Прокіп Гордійович дивився на них, ловив себе на тому, що з вигляду, з виразу очей, з утоми визначає діагноз. Причепливий професіоналізм, котрого він гнав, мов надокучливого гедзя. Адже так взагалі може статись, що сприйматимеш людей, як хвороби. Деякі лікарі так і сприймають їх:
“Пішов мій стравохід”, “пішли мої ноги”. Або ж як декотрі начальники, які бачать перед собою одиниці: “людино-дні”, “людиногодини”.
Ні, він не міг мати людей за палички й цифри. Прокіп Гордійович любив їх або ненавидів, захоплювався або зневажав. І лише іноді намагався не помічати.
Секретарка Полив'яного, розшукавши Холода, дріботіла попереду, буркотіла майже вголос: мовляв, що це буде, коли вона почне розшукувати кожного.
— Вам, дівчино, з таким характером тяжко буде знайти того, одного, — мовив Прокіп Гордійович, прочиняючи двері кабінету.
Арсена Кузьмовича там вже не було. Заступник міністра підвівся назустріч, незграбно і міцно потиснув руку. Він грався в дружбу. “Ох, спливло-минулося, дурні і наїа-ні ми колись були”, — грався в простоту. І Холод теж, переступаючи поріг його кабінету, одягав невидимого капелюха простака, ще й навмисне перехняблював його то в той, то в інший бік. Взявши один раз невірний тон. Полив'яний вже не міг змінити його. Холодові смішно, що заступник міністра вдає, буцім не помічає, як вони блазнюють.
Після кожної такої розмови Полив'яному здається, немов він проковтнув порцію непотрібних, неприємних ліків.
— То як воно стрибається-перекидається?..
— А так. Наперед гузном.
— Мабуть, обважніло гузно...
— У ваших голоблях обважніє...
— Ну, вже такі товсті голоблі... А я знаю, чого ти прийшов, —хитро примружився Полив'яний. —Сказати?..
“Не в дідька здогаду, коли Арсен Кузьмович теж, либонь, просив за мене”, — подумав Прокіп Гордійович. І вголос, з удаваним подивом:
— Та ну!
— А я вже вгадую, — Володимир Володимирович ворушив пучками, ніби лічив папірці...
— І звідки ти... Справді, я прийшов просити грошей. На кардіоскоп.
— Гроші... Мда-а... Нікуди без них... Всі по них зітхають. Пішов просити їх я, на всю нашу хату, а мені кажуть:
залиште заяву, вкажіть суму, на яку рука підніметься. Тільки перед тим зважте, що, на вашу думку, на сьогодні важливіше: ракети чи сечові міхурі. Отак от. Образно і кардинально...
— І що ж ти?.. — нахмурив кущасті брови Холод, несамохіть випадаючи з тону.
— Я? Я сказав — вам видніше... Ну, ну, не ворохобся. Ми потрусимо калиткою. Я сам ось приїду до тебе... Подивлюся... Це ж таки не тень-телень... І клініку твою навідаю. Давно не був. Як там у тебе?..
В очах Полив'яного, сховані глибоко, на самім денці, боролися два почуття — підлабузництва й ненависті. Він таки трохи боявся Холода. І тому ще не вирішив до кінця, якому віддати перевагу. Мабуть, другому.
Розмова непомітно збочила на клінічну роботу. Холод аж здивувався такій уважності і турботливості Полив'яного. Той розпитував про операції, про лікувально-профілактичну діяльність і навіть про санітарно-харчовий режим. А на прощання ще раз пообіцяв потрусити калиткою і завітати до нього в найближчі дні. Холод вірив і не вірив.
Він гадав, що Арсен Кузьмович вже від'їхав, але той чекав на нього в скверику біля міністерства.
— Я машину відпустив, — мовив завідуючий. — Шофер попросився. Жінка захворіла, чи що... Ходімо вниз пішки, а там візьмемо таксі.
Спускалися до Хрещатика тихою, замріяною вулицею. Холод сьогодні вперше і якось враз помітив, що вже осінь. Кружляло в повітрі жовте листя, падало до ніг в сумній знемозі. Дерева шелестіли холодно, по-осінньому. Арсен Кузьмович кілька разів поривався щось сказати, але Холод вдавав, буцім не чує. Йому не хотілося порушувати тихої осінньої замрії, спокійного плину своїх думок. А думалось йому про місто, в якому прожив більше половини життя, про надію, котру привіз до нього і поселив на горі, про власні невдачі. Тільки не про оці, дрібні. Професор обминав їх думкою. Але ті, більші... Йому здавалося:
він ось-ось знайде. Але не знаходив. Від чого вони? Може, від злого збігу обставин, а може, просто від безталання. Адже в житті, щоб звершити щось, неодмінно потрібно мати талант. Лікар — це теж талант. Людські серця, голови, очі — всі різні, їх треба сприймати індивідуально. Треба кожного разу, знаючи все загальне, знайти відміну. Так само, як в музиці, в поезії.
Думка його летіла понад дріб'язком життя, туди, де їй просторо, де вона шугає без припону, на власній волі. Але її таки прикро вхопив і повернув на стоптаний пастівник Арсен Кузьмович.
— Прокопе Гордійовичу. Що у вашому житті було найстрашнішого?
Холод здивовано звів брови, потиснув плечима.
— Ви, мабуть, думаєте, війна? Найбільше в своєму житті я злякався гусака.
— Ну, то страшнішого вже не буде. Це я вас в такий спосіб готую до розмови. Я, звичайно, не мусив би вам казати... Але... Ви знаєте... Так от, коротко: на вас замахуються батогом. Хто, чому — не знаю. Але сьогодні я почув його посвист в кабінеті Полив'яного. Він, наприклад, поцікавився, чому в другій хірургії найвищий процент смертності. Запитував, хоч сам добре знає, яких хворих ми туди кладемо. А потім ще про хлопця, інженера. Буцім якийсь винахід... Але цього я гаразд не добрав. Отже, якщо я не помилився, будуть комісії... Ви підготуйте папери. Це у вас єдине...
Те, що говорив Арсен Кузьмович, більше дивувало, ніж страхало Холода. Адже все це — безглуздя. Але буде морока, будуть неприємності. Канцелярські комісії, схожі на допити розмови, шелест паперів, — звідки воно?..
— Папери... Вони й так забирають у лікарів половину їхнього часу, — відповів дратівливо, начебто за все ніс провину директор лікарні.
— Воно так... Але ж... — Арсен Кузьмович теж крутив перед себе інший клубок, не міг вхопити нитки. — Скажіть, не домагалися ви від Білана, щоб він залишив свої експериментальні операції?
— Ну, зробимо таке припущення.
— Тоді... Тоді це нелогічно з вашого боку. Ви вихваляєте ті операції гласно, а потім наодинці...
— Тобто як це гласно?.. — здивувався Прокіп Гор-дійович.
— Ну, а стаття в газеті...
Холод відчув себе так, мовби набрав у рот чогось гіркого і не знав, як його виплюнути, мусив ковтати. І що він міг сказати? Адже справді... Він просто не обдумав. Виходить, в Олександра є якісь підстави на образу... Хоч, знову ж, які?
І вже не міг виважити — чи до кінця був справедливий з Біланом. Від того неприємно.
А все інше — бридня. Він не покривив душею і нікого не боїться.
— Щодо статті я зараз вас ні в чому впевнити не можу, — сказав по хвилі. — Бо таки схибив трохи. Хоч, гадаю, між цим і тим немає ніякого зв'язку. Що ж до комісії... Я люблю розумні комісії.
— В тім і біда, що часто розумні комісії укладаються з дурних голів.
Вони вже вийшли до зупинки таксі, стали в чергу. Більше про це не говорили.
Робота, турботи відсіяли геть неприємне почуття, яке лишилося в Холода після відвідин міністерства. Та й Прокіп Гордійович вже давно привчив себе не зважати на колючки, котрі сипало під ноги життя. Якщо ступати на них міцніше — більше їх вломиться. Мав на сьогодні квиток до театру і не збирався віддавати ті кілька годин гризоті. Та й те — він і так не вельми часто ходить до опери.
Коли б його спитали, чи любить музику, либонь, і сам би не відповів. Мабуть, глибоко її не розумів. Може, тому й приріс душею до кількох мелодій. Приріс міцно. Правда, і в них він живе уявою осібно від того, що діється на сцені.
...Кружляють в танці молоденькі лебедята. А він прикрив долонею чоло, заплющив очі... І бачить сумний журавлиний ключ в прощальнім вирії. Плачуть тривогою журавлі, плинуть понад сумною землею. Все далі й далі. Он вже тільки маленькі крапочки видніють на обрії. Що їх чекає в далекій дорозі? Що чекає його тут? Чи привітає він їх весною, чи почує їхній крик?
Вмовкла музика.
Він знав, на сцені вклоняються лебедята, і не підводив очей.
Журавлиним плачем прийшла до нього вперше ця мелодія, і він не хотів віддавати її іншим видінням. Не хотів чи яе міг. Знов тільки — це не впертість. Це, мабуть, якась химера уяви. А може, й не химера?.. Може... Мабуть, в валі зараз немає нікого. Музика спопелила стіни, повела людей на тисячі знаних і незнаних доріг, їх тут немає, слухачів. Одні проповзають попід колючим дротом, інші дивляться не надивляться в сині чи голубі очі не судженої коханої, ще інші злітають в небо швидкокрилими птицями. Людина тим і велика, що кожна лине на свої дороги, до своїх видінь і мрій. Лине до вищої музики. До тієї, яку ми називаєм життям. Так, жодній мелодії не передати музики людської душі, її почування в ту мить, коли вона бачить калину в ранковій росі, коли слухає шум осіннього бору, коли дивиться в кохані очі. Але деяким судилося передати все. Може, тому Холод заздрить поетам і композиторам. Тим, справжнім. Себе ж має за сухого реаліста. Він прагне з музики мати користь. Ранком, готуючись до праці, прослуховує на магнітофонній стрічці Бетховена або Брамса. Вони його активізують до праці. Саме так — активізують. їхню урочистість, високий тембр він несе з собою до операційної. Ввечері, коли млявиться робота, сідає до рояля. Він себе впевнив, що це корисно. Так само корисно, як і те, коли він, виходячи на довгу прогулянку, кладе в кишені по плитці старого затверділого пластиліну. І те й те розламує пальці.
...Відлетіли журавлі. Згасла лебедина пісня на холоднім озері. І лишилася туга по тих невідомих журавлях і по сумному лебединому коханню.
Прокіп Гордійович повертався десь близько півночі. Ішов далекими глухими вуличками — навмисне докидав гаку: помріяти, подумати. Йому найкраще думалось в ході.
Сумна, мрійлива туга пливла над ним. Вони були вдвох, їм ніхто не заважав.
І так нагло, так несподівано перепинили їм шлях три хиткі постаті, що Холод поморщився з досади. — Дядь, дай на трамвай...
Вони були ще хлопчаки, ледве вийшли з дитячих літ. Тримали руки в кишенях плащів, човгали гумовими підошвами по асфальту.
— Дядь, не жмись, — виступив наперед, чвиркнув крізь зуби найстарший, довговидий, з перетятою ламаним, схожим на блискавицю, шрамом щокою. — Дай красненьку, а то можеш спіткнутись...
Холод ковзнув поглядом по шрамові, по низько насунутому на очі куцому козиркові, пішов просто на нього.
— Я ще не спотикався, — мовив. — А от ти спіткнутись боїшся. Й не вдариш.
Шрамуватий відступив на крок, і він пішов прямо. Йшов рівно, не втягуючи голови в плечі. Відтак зупинився, кинув через плече:
— А ще не вдариш тому, що я в тебе вирізав апендицит. Це було дев'ятого грудня минулого року, — і закрокував далі.
Хлопець занепокоєно оглянувся, чомусь помацав живіт.
— Кім, що прочирикав цей чмур? — запитав стурбовано. —Хіба без апендицита... На що він впливає?..
— В декого на совість. А в тебе — на клепки в голові, — вже здалеку відгукнувся Прокіп Гордійович.
Йому не було ані страшно, ані смішно. “Може, й Олег десь так”, — заглушила все думка.
Кілька днів тому впав йому до рук несподіваний лист. Той лист і порадував, і засмутив його. А найбільше — здивував. Лист було адресовано на клініку. Писав зовсім не знайомий хлопець. Під листом підпис: Андрій і кілька закарлючок, схожих на зігнутий спіраллю дріт. Адреси зворотної не було. Хлопець писав, що його. Холодів, син Олег працює з ним в одній бригаді, на шахті. Вони потоваришували. Професор нехай не турбується за Олега. Бригада в них дружна, всі вони живуть в гуртожитку, харчуються в їдальні, — Олег навіть поправився. Мабуть, незабаром напише сам...
Прокіп Гордійович щиро подякував у думці невідомому Андрієві. Але довго не міг стямитись з подиву. Олег на Донбасі! Працює на шахті! Як він опинився там? І що ж тепер йому?.. Адже—Донбас!
“От ти вже й розхлипався, мов дамочка під дверима деканату. Зізнайся, ти, інтелігент, бачиш синка чистеньким, в галстуку, з портфелем під пахвою? Так. Бачу. І не можу відмовитись. Я розумію... Й не можу зрозуміти. Не можу, бо не хоче розуміти серце. І всі ми... Всі маємо серця. Я знаю: Донбас — це не лише вугіль і круте слово.
Це й бібліотека, і гірничий інститут, і робітничий театр. І все ж мені страшно.
Всі це знають. І я теж. Але я на Олега дивлюся зовсім інакше, ніж на чужих хлопчаків з вулиці. На всіх чужих. Всіх нас цікавить молода доля. Молодь — майбутнє людства, і від того, якою буде вона, багато залежить, яким буде суспільство. Хоч отакі, як оце, взагалі плюють на суспільство. Проте й вони, майже несвідомо, розраховують на нього — воно їх завжди прохарчує.
Багатьох з них щось не вдовольняє в житті. І вони протестують. І теж по-різному. Вусатий молодик заперечує рішуче все і так же рішуче копіює героїв копійчаних фільмів та книжок. Його протест — мозолям. І ні гич більше. Ми розшеретовуємо їх словесними трієрами, але насправді всі вони зсипані до одного засіка. До того ж, готуючись шеретувати їх, міркуємо про всілякі запобіжники, хлорани, а самі затискуємо міцно в долоньці ту, одну, єдину, дорогу нам зернинку, гаряче притискаємо її до своїх грудей.
Проростай не кукілем, зернинко, крізь наше серце!”

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Дні летіли, мов наполохані коні. Доводилось триматися за воза, пильно дозиратися вперед. Але що робити, коли виднокруг застилає їдка пилюка?
Пилюка застила виднокіл, чутки заступають правду. Вони й котяться, мов та порохнява. В лікарні розповідали, буцім Холод випробовує на хворих якийсь отруйний препарат, що сам він ледве знає щось в медицині, зате тямить в жінках, наженився, мов турецький паша; єдиного сина вигнав з дому, бо, бачте, заважав, війну теж просидів чи то під спідницею молодиці в окупації, чи в полоні, — і ще багато іншого. Чого не вигадають люди, коли їх змагають баглаї і заздрість! Ті ж, хто знав Холода, потискували плечима, переповідали чутки, як смішні анекдоти. Чутки проходять натовп швидше, ніж найдрібніші частки свинцеві товщі. Вони докочувалися й до Холода: щирим сміхом друзів, шепітком за спиною, двозначним натяком. Звідки випурхували, чи була в них хоч крихітка правди, а чи всі вони суспіль брехня — не знав ніхто, але що другою хірургією цікавилось міністерство та інші установи, знали всі. Шелестіли папірці, відклацували статистичні відомості “мерседеси”, пунктуальні канцеляристи витрушували пилюку із старих історій хвороб, доповідей, протоколів.
Прокіп Гордійович догадувався, звідки випурхували чутки про полон, про жінок. В місті, в двоюрідної тітки, оселилась Ольга. Вона розпочала обстріл з далеких позицій. Але хто тче плітки про клініку?.. Невже?.. Ні, Олександр так не вчинить. Він би віч-на-віч, не криючись.
Але щось дряпало по душі настирно й боляче. Думка про Олександра стискала тривогою Холодове серце. Стільки років ділили по-сусідськи хліб-сіль, стільки віддали одне одному розрад, сердечної приязні. Скільки грядок переполото обопільними розмовами? Як же жити, не діткаю-тась плечем плеча людини, котрій можна виповісти все, що на серці. Людина зіткана так, що їй часом і поскаржитись хочеться. Ні, це таки справді — постріл в спину довірі. Хоч вона вже й так — як решето.
Врешті Холодові настирилися паперове шарудіння й шепіт, і він пішов до секретаря партійного бюро. Маленький сухенький чоловік в потертім старім костюмі слухав професора, а сам микуляв очима, шукав якоїсь притичини, щоб втекти від нього. Прокіп Гордійович здогадувався — секретар боїться і його, і його справи. Чоловік він не лихий, навіть добрий, але безвольний і тому зовсім не відповідає своїй посаді. Він акуратно складав списки оргів, сам бігав до клубу й випускав у зошит чорні галочки по кількості агітаторів, коли вони йшли на семінар, першим вискакував з залу і випускав галочок знову — чи всі агітатори тут, чи ніхто не втік. А сам весь вік втікав і не міг втекти від сварок і штурханів своєї жінки.
Прокіп Гордійович мало покладався на нього. Професор просто прохав його поставити на обговорення наступних партійних зборів роботу другої хірургії. Але той кліпнув повіками, переступивши з ноги на ногу, поправив на носі велетенські окуляри.
— Я... тобто... Ще не було директиви. — І, загледівши високу, рум'янолицю санітарку, котра кокетувала біля клубу з молодим ординатором, покликав:
— Левицька, йдіть сюди.
Та, розрум'яніла від сороміцьких компліментів, підійшла, похитуючи крутими стернами.
Секретар вийняв з кишені блокнота, послинивши пальця, перегорнув кілька сторінок.
— Левицька. Ви на минулому семінарі не знали про становище в Лаосі. І взагалі про цю країну... Так я вам відшукав статтю в журналі, тільки глядіть, журнал з бібліотеки, єдиний примірник...
Прокіп Гордійович з жалем подивився на секретаря, хотів піти мовчки, та таки не втримався:
— Вам не шкода?.. Вона його загубить у кущах.
Дівчина пирснула сміхом, однак всім своїм видом ствердила: мабуть, так-таки воно й станеться.
Секретар провів Холода недоброзичливим поглядом.
* * *
Прокіп Гордійович трохи кривив перед собою. Адже мав кому вилити жалі з серця. Щоправда, він би швидше роздушив його, аніж дав пролитися жалям. З тим чоловіком вони сходились не часто і більше сварилися або кепкували обопільне. В такий спосіб ховали свою приязнь, свої почуття. Дружба ж їхня в'язалася міцно, на ній червоніли краплини крові.
Тимофій Шах — сторож лікарні, а влітку ще й садівник. Химерний і правдивий чоловік. Химерно і дивно склалося його життя. До війни він пас колгоспні вівці в селі Куца Балка на Херсонщині. Сімнадцять років стрічав і проводжав ранкову зорю в степу, під дощами і сонцем, від котрих ховала його лише стара парасолька. Латана-перелатана, мала вона по селу великий посміх. Старі діди казали, що під такою ж парасолькою, якщо не під цією самою, до революції водила на шовковім ретязі цуцика володарка економії графиня Липецька. Вона затуляла парасолькою від сонця і себе й цуцика.
Тимофій Шах свої вівці парасолькою не прикривав. Але доглядав їх, либонь, ліпше, ніж пані цуцика. Вони в нього котилися і врунилися кучеряве на всю Херсонщину. В трудній роботі, в безсонні випас собі Тимофій Шах на ранкових росах орден. А що на той час в селі не стало горілки, мав він з своєї нагороди не тільки шану, а й користь. Кому весілля, родини — поспішали до Шаха. Вваживши на прохання, вівчар надівав піджака з “Знаком Пошани” і йшов легкою пастухівською ходою до станційної крамниці, а повертаючись звідти, притримував руками кишені піджака. Опріч вівчарства мав Шах ще й інше ремесло. Майже все своє життя робив на портрети рамки. Тимофій Шах пам'ятав керівників краще за самого секретаря райкому. Якщо хтось губив у пам'яті, в якому році було обрано чи звільнено когось, — бігли до Шаха. Він тоді для чогось заглядав собі в покраяну глибокими рисками, пошрамовану долоню, поворушивши хвилину беззвучно губами, казав уголос: “Так... На нього я робив велику дубову раму... Ні, пробачте, брешу на слові. Згодилася стара. Дубову, це на...” І знову заглядав у долоню. І хоч нічого цього туди не було вписано, життя вкарбувало в Шахові долоні немало своїх повістей. Пастушою гирлигою, прикладом гвинтівки, заступилном, ціпилном, грабилном — всіма сільськими і міськими найтяжчими “илнами”. Кілька знаків вписало воно йому в війну санітарними ношами. На тій путі доля й звела його з Холодом. Вони тримали з різних кінців одні й ті ж величезні фронтові ноші. Разом потрапили до полону, разом втікали, разом ходили в люті штрафні атаки, їх поранило одним снарядом, і вони попали до одного госпіталю. А далі Холод вже не захотів відпускати Шаха. В один день і демобілізувалися. Холод поїхав до Києва, а Тимофій у свою Куцу Балку. Був він рядовим, а від рядових жінки за чужі помилки не відступаються.
Однак лишаговата пляма полоненого чорніла й на ньому. її бачили здалеку і поспішали звернути з Тимофієвого шляху вбік. Тоді саме скінчилась війна. Всі колишні Шахові замовці горілки, кого обминула на війні куля, ходили по селу попід руки, в орденах, в погонах, співали пісень, тільки він сидів на порозі землянки, самотньо тесав для клубу нову велику раму.
Йому навіть не доручили овечок. А єдиний Тимофіїв довоєнний орден згорів у вогні разом з хатою. І така вхопила Шаха за серце образа, така туга, що він вперше за своє життя гірко напився, почепив на груди дві низки медальйонів і брошок, — єдиний трофей, який приніс з війни на забавку дітям, — і пішов на шлях. Медальйони тонко дзвеніли, позаду бігла табунцем дітвора, завбачливо звертали з шляху дорослі. А другого дня, похмелившись, Тимофій спакував у мішки нехитрі хатні пожитки, найняв у індуса коня і, посадовивши на воза жінку та дітей, підпалив стріху землянки.
— Нехай все старе піде прахом, — сказав за ворітьми. — А ти не скигли, дурепо. Все одно на рамках я тепер на всіх вас не зароблю.
Більше року Шах жив у Києві, в Холода. Потерпав цнотливою селянською душею, ночував з жінкою в сторожці, віддаючи лише дітей у хатнє тепло, а на другий рік Прокіп Гордійович виклопотав йому кімнату в підвалі.
Тепер Шах мешкав у тому ж будинку, що й Холод, на першому поверсі.
Для Прокопа Гордійовича Тимофій Шах — книга, яку він найповніше прочитав. Та водночас в тій книзі не вистачало одного розділу. З неї було вирвано кільканадцять сторінок внутрішнього монолога.
Все життя Тимофій Шах щось думав. Та так нічого й не сказав. І не вчитавши тих сторінок. Холод не міг достеменно відгадати: чи скаже?
Шах сидів на маленькому стільчику біля кухонного столика, довбав щось стамескою. Холод, віддавши добридень жартівливим “скрипиш?”, підсунув і собі ослона, але Тимофій похапливо змів з колін стружки.
— Чого ж тут? Неначе хати немає.
— Може, ти там самогон вариш, боїшся впустити. А це ж на якого портрета?—вказав на свіжостругані планки. — Клуб замовив?
— Клубам тепер постачають майстерні, оптом, а це, як отой казав, на просту людину — на свою бабу... А чого це ви, Гордійовичу, — постеріг він Холодів сумовитий настрій, — насичувались. Про що думаєте?
— Про смерть.
— Хіба вже пора?
Вони перейшли до світлички. Квартира в Шаха невелика: дві маленькі кімнатки, чуланчик. Чуланчик сторож теж переобладнав під житло, там колись жила старша дочка. А що дочка й син роз'їхались кожне шукати свою долю, то старі впустили собі квартиранта — Євгена Мазура.
Мабуть, це легковага, і Холодові самому смішно з цього, але йому кортить подивитись Мазурове житло. Він знав цього хлопця й раніше, проте зараз чомусь не міг поєднати того, що уклалося в уяві, з тим, що розповідали в лікарні. Либонь, випустив щось, не розгледів.
Впіймавши зацікавлений Холодів погляд. Шах прочинив двері комірчини.
— Постояльця немає. А дверей він не замикає. Тільки виварку. В неї не дає заглядати нікому. — В голосі легка іронія. Але так він розповідає про всіх. Здебільшого ще й зображає тих, про кого розказує. Але зараз разом з іронією здивований Холод ловить і шанобливі нотки. — Хочете — погляньте.
Холод підійшов до прочинених дверей, пересягнув поглядом поріг. В тісній комірчині — ліжко, плетена етажерка з книжками, стіл, два стільці. На підвіконні — колба і штатив з пробірками. В кутку, за ліжком — на саморобнім ослоні, — великий цинковий бачок. Звичайний бачок, які ставлять в шкільних коридорах та сільрадах, тільки накришка до нього примкнута величезними замками за приварені металеві вуха.
— Оце він у ній, — чомусь стишив голос Шах, — варить на плиті зілля. А потім вносить сюди. Три дні лікарство настоюється, і вже тоді роздає.
— Всім роздає?
— Всім. Отакий чоловік. Бачили — на дверях написано, коли приймає.
— Оглядає він хворих, вислуховує?
— Ні, бере пляшки і наливає. Всім-всім. Як Ісус Христос. Ще дає папірці, в котрих сказано, який харч вживати хворому. На машинці папірці вистукує. Якби він захотів, давно б озолотився. Але ж жодної копієчки... І то даремне прокуратура до нього сікається. Викликають, підсилають своїх з пляшечками... А це ж, либонь, і він, — прислухався до далеких кроків.
Справді, клацнув замок, грюкнули двері. Євген ще довго стукотів, шарудів у коридорі — роздягався. Відтак вступив до вітальні. Мокрий, стрижений, — подарунок собі на день іменин, — зім'ятий, стомлений. На носі, на випнутих вперед вилицях — крапельки дощу. Видно, він не почував їх. Під вузькими, зжмуреними очима — нервозні тіні. Здавалося, Мазур щойно вибрався з вуличної аварії.
— Євгене, — не приховав свого спостереження Холод, — мені видається, вас виніс шторм. Човен розбився на рифах, а ви вистрибнули на сходи ось цього будинку.
Євген облизав смажні вуста, стер рукавом з смаглявого обличчя дощові краплі.
— Не шторм — прорубали днище.
— Воно ж, мабуть, броньоване. Хто зважився?
— Хто? Ваш... — Мазур кинув хмурого косяка, проковтнув слово. Яке — неважко було здогадатися. — Мене звільнено з роботи.
Тепер вже Холод розкрив очі в подиві.
— За віщо ж?
— Привід можна знайти завжди, коли його пошукати. Запізнення на роботу... Невиконання планової теми... Не досить низький уклін, зрештою, — в очах його жахтіла злість. — Вам ліпше знати...
Мазур не вельми цінував свою службову посаду. Але вона йому давала гроші на прожиття, давала місце для роботи, посуд і хімікати для дослідів. Тепер же на нього, ояріч тавра шахрая, ще наліпили й тавро лінтюха, невдатного працівника. Злість і образа клекотіли йому в грудях, готові пролитися будь на кого. Вія це почував і тому хотів сховатися до комірчини.
Проте його зупинив Шах. В сторожових очах поблискували затаєні вогники. Холод їх ловив, Євген — не помічав.
— Чого втікаєш? Сядь, посидь. Я люблю розмовляти з тими, кого звільнили з роботи. Вельми душевні, правдиві люди.
— Я не душевний, я — лютий, — осідлав стільця Євген. — Але я можу вдарити лише по ньому, — і справді грюкнув кулаком по спинці стільця, аж луна стрибнула під стелю.
— Ну, не з дідька лиха, знайдеться інша робота, — спробував розважити Шах.
— А чого ж. Піду препаратом, санітаром... До них, зрештою, — вказав він на вікно. — Більше — куди ж.
Професор і сторож мимоволі перевели погляди за його рукою. За вікном вітряно. Сумно розгойдувались дерева, хльоскали голим віттям по небу. Над дахами, над димарями важко клубочили осінні хмари. Вони видавалися схожими на хижих птахів. Наскакували одна на одну, перекидалися, били крильми, струшуючи з них скісні струмені.
Ті струмені загнали в під'їзд зграйку одягнених по-сільському дівчат з лопатами в руках.
— Ви зараз скажете, що копати канави — теж корисна й потрібна робота, — правив своє Мазур, — і я наперед пристаю на ваші слова. Хоч мені здається, скоро нікому буде садовити огірки і качати з города гарбузи... Та вони й непотрібні, хлопців на селі мало, підносити їх нема кому. Коли б на мене, я заборонив би виїздити з села, не давав би паспортів.
— Тоді це був би феодалізм, — заперечив Холод, пильно приглядаючись до Євгена великими, але водночас гострими, темно-сірими очима.
Його не дивувало, що Мазур стрибає думкою, говорить з такою злістю. Він розглядав його зараз, мов пацієнта, вивіряв, чи далеко зайшла хвороба, розмірковував, до яких вдатися ліків. А може, пацієнт сам вже лікує себе? Таке теж трапляється. А може?.. Часто людині взагалі треба понести напочатку невдачу. Вана вигартує душу, викує її для борні. Вхопивши лиха, поборовши бурю, людина по-справжньому складає ціну тиші.
Однак не кожен здатен пережити бурю. Допіру Євген прийняв на себе один шквал. І в човні його плеска вода.
Прокіп Гордійович вже давно уклав свою думку про Євгена. Мазур — породження віку, його стрімкого невпинного бігу. Він дивиться примруженими очима на світ не тому, що знає про нього мало, а тому, що знає багато. Ні, це не одіж нігіліста, “механіка”, покроєна примітивним кравцем — модою. Євген віддав своє жарке, плазматичної температури серце формулі і математичному розрахунку. Євгенова душа ніби стулена з двох половинок. З старої, прикопченої димом війни, і нової, викуваної механічним молотом і презирством до тої тіні. Ця, друга, кувалася в проклятті першої, але вона не переплавила її в собі. Євген переконав себе, що іржа роз'їдає душу швидше, ніж механізм. Ні, у його власній душі струни не поржавіли. І сум, і радість торкаються їх, але він затискає їх, щоб утихли. Людина не має права давати вільно лунати їхнім акордам. Вона може помилитись. Ті струни, на яких найчастіше грає пристрасть, вже й так привели її, людину, до фатальної межі, за котрою — морок, порожнеча, небуття. Яка ж вона велика, коли могла прийти до такого? Світом мусить володіти розум, розрахований точно, майже математично. Він, а не настрої.
Професор знає — так мислить не один Євген. Ці люди — шукачі, котрі збилися з дороги.
Так, життя й треба прожити в горінні. І щоб не пережити себе, не побоятися заперечити того, що зроблено в молодості, страхатися попсувати те хороше, що знайдено іншими, — не переорати чужі рівні борозни, прилягти своєю до них. Тільки гуртом можна виорати велике поле.
Євген же намірився орати його сам. Не бачить він і женців, які мають прийти на його лан. Отак орати навчив його Білан. І їм двом стало тісно на безкрайому полі.
— Ну, ще ж не все... Подай на профспілку, — порадив Шах.
— Ет, — махнув рукою Євген.
— А може... Згарячу це Олександр Кіндратович, — вщипнув коротко підстриженого рудого вуса сторож. — Переходить, одійде серцем...
— Цей чоловік піде по живих людських серцях. І ступатиме по них не просто так, а в ім'я чогось. Громадських інтересів насамперед. Громадським чоботом легко розтоптати особисте.
— Ви так про громадське й особисте...
— А як же, — не дав договорити Холодові до кінця Мазур. — В світі все особисте. Навіть лихо. Все, що ми називаємо громадським, доступне людині тільки тоді, коли стає часточкою її душі.
— Але ж людина сама будує життя.
— Не вона його, а воно її. Сучасна жива істота — складний механізм, але таким його зробила природа. Від нас залежить небагато. Ми просто дуримо самі себе, возвеличуємо, прагнучи в такий спосіб увінчати науку про себе ж. Сучасна жива істота...
— Сучасна жива істота... — цього разу перепинив Холод. — Я не хочу вдаватись до конструктивних схем. Я просто знаю, вона неодмінно повинна зупинитися на спів соловейка, заплакати від нез'ясненої, не підрахованої ніякою кібернетичною машиною туги, побити пику іншій істоті, якщо та повела третю істоту в театр. Ви, мабуть, і самі могли б навести якийсь свіженький приклад, — примружив хитре око.
Євген почервонів, опустив погляд. “Звідки він?.. — подумав. — Мабуть, був у театрі, бачив нас з Лілею”.
На мить це ім'я витіснило з Євгенової голови все. Євген пригадав, що в театрі вони розсварилися з Лілею. Тепер вже остаточно. Вона пішла, не досидівши третьої дії. її повів до виходу якийсь знайомий офіцер.
Всі ці дні Євген ходив, немов у отруйнім диму. Мабуть, тому й наразився на сварку з Лілиним батьком.
Євген ледве подавив зітхання, однак сказав уперто:
— От тому вона й істота. Машина не помиляється. Вона не сумнівається.
Шах ще якийсь час слухав їхню розмову, та потім підвівся, почовгав до старенького, поточеного шашелем буфета. Підняв проти світла одну пляшку, другу — порожні. І вийшов за двері.
Ні Холод, ні Мазур не помітили того.
— Ви не дали мені викінчити думки, — заперечив Прокіп Гордійович. — Людина не може мислити кібернетичне, коли в неї щось трапляється в житті. Ви зрозуміли? А цим вона й велика, цим і красива. Велика в сумнівах, у ваганнях. У доброті й гніві. Людина не може підкорити собі любов, ненависть. Не може пізнати жагу життя. Бо тоді б не було її. Не було б життя. Ми знаємо, як збудована машина. За допомогою її ми відгадуємо таємниці неживої матерії. Але чому мислить людина? Це — невідомо. І що більше відмикає людина дверей, то більше бачить замків попереду. Вона велика не польотом у космос і не вченням Енштейна. І те й те — просто східці на шляху людства. А дерзанням, прагненням.
— В цьому я трішки згоден з вами. Вчення Енштейна — найвище на рівні наших знань і наших уявлень. Але воно, мабуть, безглузде з точки зору іншої, третьої площини. Воно теж умовне. Наука мусить складатися не з думок, а з фактів. За думкою завжди стоїть авторитет. Ми раби своїх винаходів.
— А може, нас веде щось більше? Наш світ весь час розвивається. А в ньому й ми.
— Розвивається вічно. І куди ж? До того. Оце “до” — вже дурниця. А ми яка форма? Ви говорите про людську досконалість і красу, про гармонію світу. Але ми взагалі не можемо судити про це, бо не знаємо інших світів.
— Ні, я так не казав, — заперечив Холод. — Я казав про призначення. Ми прагнемо пізнати світ. І пізнаємо по частинах. От тут нам і стають на службу машини, нами ж винайдені. Супутники, ракети...
— Так. Але...
Холод видивився пильним, довгим поглядом у Євгенові очі, мовив тихо:
— А я, коли б міг, босий побіг би по зірках.
— Щасливої дороги. Тільки не попечіть підошви. В цій іронії була своя логіка. Але він не може пристати на неї. Професор ніби відчував — це не остання їхня розмова. Йому ще доведеться розбивати немало Євгенових переконань. А сперечатися з ним не легко. Його слова — ті ж цвяхи, їх не вхопити голими руками. Мазур сприймає правду, та не до кінця виважує її. Під оцим, під яким щойно зштовхнулися вони словами, кутом зійшлися зараз два найбільші полюси світу. І коли Холод вчора побачив, як у сусіднім родильнім корпусі приймали на латане простирадло немовля, він у ту хвилину подумав так, як зараз Мазур. Майбутнє світу на полотняній латці. Крізь дірку в пелюшці дитя бачить і небо, і зорі. А може, саме воно піде взутими в металеві черевики ногами по зірках. Може, саме це й є вищою людською метою. Ступити на планети. Може... Йому, Холодові, ці питання теж крають душу. Людство, мабуть, навмисне втікає від них, не дає відповіді. Воно згорнуло їх у звичайний, міцний філософський клубок і не хоче перемотувати його. Навіщо? Щоб потім перемотати ще раз? Прокіп Гордійович розуміє це і не поспішає вхопитися за випадкові кінчики. Хоч кінчиків тих щодень виглядає більше. Ми їх просто зв'язуємо, зсукуємо, запихаємо досередини.
Знав він і те, що йому нічого сказати Євгенові. Дивився на Євгена, і думка його двоїлась. Бачив не будеяну людину, напхану знаннями, але видючу й сліпу водночас, її шматують сумніви. І сумніви лячні. Це вже не вагання творення. Не тривога за будучину. Коли людина сумнівається в своїй праці, тоді вона кожного разу починає з новим поривом. Але в Євгена інші вагання. Певніше, відсутність будь-якої віри. Професорові дивно це. “А може, ти й справді обманюєш себе? Все твоє життя — в невдачах, в борні. З чимось, за щось. Ти мав у ньому кривди і радощі. Радість творіння, радість праці. Може, це й не найвища радість, але висока. Вона наповнила всі твої дні змістом, а душу — певністю й силою”.
Ох, яку почуває в собі силу! Він прикро підійшов до того, до чого боявся колись доторкнутися мрією. Що, вважав, призначено іншим. І ось тепер осягнув — не лише іншим. Йому теж. Вони такі ж, як і він. Холод усвідомлював — він не звершив своєї мрії. А чи можна звершити її? Адже чи не найбільше це розчарування — звершена мрія. Здійснена мрія — відібрана мрія. Щастя людини в тому, що мрія росте разом з нею, що попереду завше зоріє нова, незвершена мрія.
Прокіп Гордійович окида мисленим зором свій путь і бачить — весь він у вибалках, байраках, колючім терні. А поруч інші шляхи. Немов у тій казці: “Підеш ліворуч... Підеш праворуч...” І все-таки, коли б знову спинився на роздоріжжі, пішов би цим самим. Тяжким, нерівним. Він виходив його без нарікань, без каяття, без заздрості. Пройшов, мабуть, і тому, що ніс з собою віру. М'яту, топтану, але ніс. Віру в людей, в їхні нові, великі ідеали. Скільки переступив на своєму шляху порад, — мудрих, звабливих на перший погляд, але за ними стояли виготовані каркаси, в котрі заганялися людські душі. Каркаси — міцні і красиві, але людським душам в них тісно і холодно.
Євген побачив ці каркаси. Але, вжахнувшись їх, несвідомо будує свій, одмінний, сталевий.
— Що ж веде, що кличе Євгена? Куди простелилася його путь? Чи ж далеко сягає своїм зором наперед?
Прокіп Гордійович розмовляє з Мазуром, а його натоптана спогадами пам'ять видобуває з товстого стосу іншу стрічу, інші суперечки. Доля привела до нього ту людину, вже покалічену душею і тілом. Хоч зі всього було видно, що ще недавно то був міцний чоловік. Звали його Жоржі. Негр Жоржі — один з революційних вождів чорного континенту. Він захворів у поїзді, його зняли в Києві і поклали до Прокопа Гордійовича. Цей африканець був першим, хто видобув вогонь для революційного багаття. На тому кострищі згоріли чужі фальшиві ідеї і гасла, а відтак, в невміло роздмуханім полум'ї, і ідеї тих, хто його розпалював. На цьому ж вогнищі вигоріла душа Жоржі. В порожнє дупло вселилися зневіра, прокляття і зненависть.
Прокіп Гордійович навідував свого пацієнта щодня. Бо тут доводилося лікувати не лише хвору нирку, а й покалічену душу. Душа ж у негра велика, й зневіра в ній вмістилася теж величезна. Зневіра до всього світу. Він ненавидів усіх. Слова кидав з пристрастю, рвав їх з самого серця. Прокіп Гордійович і зараз пам'ятає його, схожі на промови, розповіді.
“Люди безсилі. Вони нібито зробили страшенно багато, але насправді — мізерно мало. Вони все ще не можуть зміркувати, як поділити порівну шматок хліба на всіх. Вони не можуть спільно користати безмежний зелений простір. Не можуть і не зможуть, бо ділити треба доброту і підлоту, хитрість і щирість, а це неможливо. Не хочуть навіть зрозуміти — чим живе людина, з чого треба будувати життя. Розумні, але наївні люди-утопісти гадали — будівництво нового життя треба розпочинати з театру. Колонізатори були переконані: основа добробуту й порядку — тюрма. Тюрма і місіонерська школа. Остання мусить прищепити зколонізованим людям чужі звички і мову. Вони добре знають, що чужа мова на рідній землі — це весільна музика на похороні. Насправді ж у світі все значно простіше. Людям потрібне житло. Хата, в яку ніхто не має права зайти без стуку. Ви, мабуть, не згодні?”
Холод не згоджувався, хоч і розумів, що йому ні в чому не вдасться переконати африканця. Професор у суперечках просто ставив іншу мету: вивести хворого з тяжкої, гнітючої рівноваги. Щоб кипів злістю, щоб повернувся до боротьби, а значить, і до життя.
Жоржі приїхав до нас, він побачить наші небуденні в буденності дні, і вони одволожать його душу. Він знає багато, але далеко не все. Під кінець лікування негр вже не тільки охоче вступав до розмови з професором, а навіть намагався жартувати. А нещодавно надіслав розважливого листа.
Холод ставить в думці поруч африканця і Євгена, ловить у них велику спільність. “Мабуть, і ліки їм потрібні ті ж самі”, — подумав. Йому й шкода Євгена і трішки гірко за нього. Євген фарбує чорно від власного невдоволення. Він ладен звинуватити в своїх невдачах весь світ. Отак воно часто трапляється в житті... Ми бачимо плями в душах інших, але дуже мало клопочемось власною досконалістю.
І все ж у Євгенові є щось таке, що йому подобається. Пружина, якої, як йому видається, не вистачає в Олега. Такий, як Мазур, прийде до мети. Йтиме до неї і в хурію, і в дощ, і в спеку. Прийде, знайшовши людину. Людей.
їхню суперечку обірвало веселе побрязкування чарок. Шах покраяв ковбасу, розкоркував пляшку.
— Ну ж бо — по першій.
Холод охоче взяв чарку. Вільно йому і просто почувається в Шаха. І він знає — чому. Тимофій не сковував його принизливою шанобою, запобігливою гостинністю:
“Не погребуйте... Ми люди прості”, як декотрі, вже не так-то й прості знайомі.
— За ваше здоров'я, — перехилив чарку Шах.
— За моє здоров'я вже випито стільки горілки, — перехилив за ним і Холод. — Як воно й тримається?
— Слухав я вас, і такі ви розумні, аж мені страшно, — мовив далі без усякого зв'язку Шах. — І весь люд зараз чи то порозумнішав, чи то налякався. Куди не підеш, скрізь про ракети, супутники, якісь розумні машини.
— Роботи, — підказав Євген.
— Еге ж, роботи. А скажіть мені, а ті роботи п'ють горілку чи ні?
— Поки що ні, — посміхнувся Євген. — Хіба не вистачає?
— Ні. А тільки чого горілка погіршала?
— Рецептура не та, або вхідний продукт...
— Хіба... Забули що?
— А чого, як ви гадаєте? — запитав Холод. Він знав, що за Шаховими словами щось ховається, але поки що не міг відгадати що.
— Ну... На горілці важче... Я на чомусь іншому. От, скажімо, на кожусі. Шив мені колись на селі кравець. Після того він щодня зустрічався з ним, з моїм кожухом. Здоровкався, випитував мовчки: “Ну, як, не розшиваєшся? Не жмеш під руками? Не ріжеш? Добре. А ковнір чого ззаду відстовбурчився? Рахуба! Треба хоч цього, що зараз, ушити до ладу”.
Холод весело сміявся на ту розповідь. Своїм прикладом Шах обійняв усю стандартизацію життя. В Шаховій голові заховано в десять разів більше, ніж написано на простакуватім обличчі.
В легкій жартівливій бесіді непомітно сплинув час. Старенький годинник на стіні прохрипів десяту годину, коли Холод став збиратись додому. Євген ще раніше пішов до своєї комірчини. Попрощавшись з Шахом, Холод постукав у двері.
— Мазур, — покликав він. І коли той прочинив двері: — Переступіть поріг, а то посваримось. Я ось що хотів вам сказати. Завтра виходьте на роботу. В наше, друге відділення. З директором лікарні я поговорю сам.
— Може, ви думаєте, що я облишу свої досліди?
— Тоді б я помилився в вас.
* * *
Прохолодна осіння ніч наслала студений ранок. Холод ішов, сховавши руки глибоко до кишень плаща, мерзлякувато зсутуливши плечі. Довкола Прокопа Гордійовича — живий вир. З кошиками, клунками, сітками поспішали на базар люди. Але вони не заважали йому думати. І мідний передзвін прибитого морозом листя над головою, і гудіння перемерзлих за ніч стовпів теж не відлякували його думок. Гамір будив у ньому думку, мов водопад луну в горах. Йому взагалі найліпше думалось у ході, а працювалося в свята, в неділі. Коли на вулиці — гомін, коли за стіною—музика. Може, це був виклик? Мабуть, так. Виклик собі.
Десь ойкнула сирена, страх струснув вулицю. Той звук пробудив і його, повернув думки до сьогоднішнього дня, до роботи. Він саме порівнявся з ворітьми базару. І тут зупинився. Так, ще сьогодні ранком нагадував собі — не забути зайти сюди. Вчора ввечері востаннє оглянув Ігорь-ка. Сьогодні хлопчик має виписатись. “Прижилося паця. До кабінету, як у власну кімнату”. Але професорові чомусь сумно.
Він ходив по базару, шукав міцних, червонобоких яблук. Таких, щоб хрумтіли, щоб бризкали соком, щоб пахли п'янко-п'янко. Щоб... запам'яталися. Здається, оце вони.
— Що коштують ваші яблука?
Недоказане питання вмерло на губах. Прокіп Гордійович дивився на продавця, і в його очах загорівся неспокій. Дядько стояв, обіпершись животом на базарняний стіл, важким поглядом дивився поперед себе. Обличчя його — немов розрізане яблуко, на цій неприродній блідості, неначе причеплені, — вуса. Лівою рукою тримався за груди.
Холод перегнувся, взяв продавця за руку. Той кліпнув повіками, в його очах ледь засвітилось здивування.
— Ви... що це? Я зараз... на ваги...
— Сім, вісім, дев'ять... — рахував у думці Прокіп Гордійович. —Чоловіче, чому це ви виїхали на базар?
— Жінка казала — не їдь, — видавив дядько винувату посмішку. — А я думав — пройде. Завсігди минало. Коли б сісти... Може б, і ниньки...
— Вам треба до лікарні. І — не гаючись.
Прокіп Гордійович, вже не запитуючи згоди, зсипав у мішок яблука, покликавши покупця, котрий саме підійшов до сусіднього столика.
— Допоможіть занести в камеру схорони яблука і здати ваги. Людина захворіла.
Дядько ледве заперечував, — було видно, що йому байдуже все.
За хвилину Прокіп Гордійович вів його під руку до зупинки таксі.
— Маєте клопіт... Даремно ви, — шелестів хворий. — Вже мені не бришкати... Я це знав. Жінці не казав... Щоб не лякати. Минулого літа я в себе в районі лежав. Три місяці. Кажуть, один тільки у Києві прохвесор вміє такі операції... Та й то коли як випаде.
— А я вас і веду до того професора, — сказав Прокіп Гордійович.
Приїхавши в лікарню, він припоручив хворого лікарям з прийомного відділення, а сам пішов нагору. Хотів тільки роздягтися, віддати необхідні розпорядження і вернутися назад.
Але повернутися довелось не скоро.
Біля дверей кабінету його зустрів помічник завідуючого, найстаріший у відділенні, глухуватий лікар, прошепотів на саме вухо, але так, що чули й на сходах:
— У нас комісія. Вас чекають.
Завідуюча відділенням Варвара Іванівна сиділа перед головою комісії, на всю свою силу вдавала байдужість. Але тільки вдавала. Відчувала, як всю її пронизують невидимі струми, печуть, висотують сили. Подумала, що, мабуть, отак почувають себе люди на отім страшнім електричнім стільці. Ой, ліпше вже, коли б під нею був отой стілець. Вона б сама ввімкнула струм. Одна мить — і кінець мукам.
— Хочемо знати вашу думку про професора Холода. Який він?..
Вона вже не чула, що допитували далі.
“Який він?.. Який він?..”
Коли б ви знали, який він... Коли б ви знали, як шалено, гаряче кохає його. Кохає багато літ. Ох, як це тяжко — любити в безнадії. Коли б хоч раз глянув на неї так, як просить її серце. Один-єдиний раз... Нехай би стиснув, щоб вона криком ввійшла в його душу. Жила в ньому смутком, журною мелодією, спогадом, біллю.
А він...
Ні, він лихий. Жорстокий. Адже знає, що тримає в руках чуже серце. Ласкавий зі всіма і холодний з нею. Він для всіх, тільки не для неї.
То нехай же... Нехай і йому від неї мука. Нехай спізнає хоч краплю того, що спізнала вона.
— Так, я мушу розказати правду.
Говорила, обпікалася власними словами. Жаль звивався на серці, страх рвав душу. Розуміла, що топить дорогу людину, що вже втрачає її до кінця, їй було гидко себе, було страшно.
— ...Нещодавно покрив самостріла. Так, так, не дивуйте — самостріла. Чи саморуба. До нас приходять і такі. Він не встиг за відпустку перебудувати хату, а щоб виписатись на бюлетень — відрубав собі пальця. Кінчика, останню фалангу... Почалося нагноєння... Холод три дні тримав його в лікарні, а тоді відправив на завод, на роботу. Але нічого не написав туди. І в історії хвороби записав — випадкове поранення. Перевірте самі. Професор взагалі самоуправствує. Приймає людей, які йому до вподоби. Приводить їх навіть з вулиці. Он і сьогодні привів якогось дядька. Земляка, мабуть, або родича. Без документів, без довідок... Він ні з ким не рахується... Він... Камінна, егоїстична людина, здатна... здатна...
Варвара Іванівна заплакала. Члени комісії похитували головами, переглядалися. Отак стероризувати людину, досвідченого, спокійного лікаря! Довести, щоб виплакувала правду, мов безпомічне дівча!