понеділок, липня 09, 2007

ГОНЧАР ОЛЕСЬ - БЕРЕГ ЛЮБОВИ ЧАСТИНА 3

XVII
Не складала зараз Інна пісень. Відколи опинилася в Кураївці, не склалося ні рядка, хоч іноді й бродило щось туманне в душі... Більше читала. Знов захопилася класикою, в Палаці культури підібралась за останні роки чимала бібліотека, сам Чередниченко шефствує, стежить, щоб належно поповнювались її фонди: хай читає Кураївка, менше горілки питимуть.
Райгазета час від часу друкувала вірші, з'явилась одного разу навіть ціла літературна сторінка — творчість молодих. Інна перечитувала поезії від рядка до рядка, було тут «про музику токів», про степові кораблі, були уривки поем (ще, мабуть, не написаних),, віршовані посвяти комбайнерам, їхній самовідданій праці, безсонним ночам. Оспівувались «брати сонця» — соняшники, що світять на море золотими коронами (це оті, що, змучені, прибиті посухою, стоять цього літа за Кураївкою, мов ромашки, з останніх сил борються за життя). Все було ніби те й не те. Співалося про легке, а насправді яким трудним було для людей це літо, якої напруги вимагало, яким болем проймалась душа хлібороба, коли все тут горіло на очах, скільки переживань завдали степовикам ці паленні, як із пекла, вітри, нищівне нашестя стихії — про це чомусь ніде ні слова. Чи, може, так і треба? Навіщо торкатись того, що й без тебе всі знають? Була ще районна лірика, дівчача й хлоп'яча, зізнавались степовикам у своїх інтимностях ті, що, певне, доводились Інні ровесниками. — цілу ватагу таких зустрічала, коли ще під час навчання в медучилищі її часом залучали до зборів літоб'єднання, воно існувало при тамтешній районній газеті й звалося «Сонячне гроно». В турнірах юних авторів, у жвавих дискусіях після літературних читань Інна участі не брала, почувалась до цього не готовою, стримувала її ще й сором'язливість, тому більше трималася осторонь, слухала. Траплялось почути іноді твори гарні, з щирою любов'ю до людей, до степу, але чимало було й словесного дзвону, позичених почуттів, нескромного поетичного якання, — так їй принаймні здавалось. Уявляла, як би до цього поставились мама чи татко, яку насмішкувату міну скорчив би на такі вірші брат-штурманець... І коли їй самій кортіло погнатись за викрутасною римою, побавитись у слова-брязкотельця, то одразу виникала перед очима братова насмішкувата фізіономія, який, правду кажучи, вміє бути дошкульним... Ні, не дасть йому поживи для насмішок. Невідомо, чи ощасливиш ти людство своїми віршами, але добре відомо, що задовго до тебе були створені речі, які тепер і тобі приносять істинну насолоду. Тож читай, вчитуйся та вчися, — писати ще встигнеш... У медпункті в неї на чистім столі поряд з реєстраційною книгою завжди лежить закладений бланком рецепта томик чиїхось поезій. Отих, що їх п'єш і, як джерельної в спеку, ніяк не нап'єшся. Диво: як уміє людина виповісти себе, одним рядком навіяти просто-таки чари на тебе! Мабуть, ніколи тобі цього не навчитись... І все ж потаємне бажання прилучитись до творчості заповітно жевріло в ній, жило, як надія. Вдивлялась у людей на току роботящих, обтяжених великими турботами і думала: як би про них гідно сказати? Не приймуть вони пустомовства. Вони — як правда. І слова твої мають бути такі ж, як ці люди — прості і ясні. Ждала, внутрішньо прислухалась до себе: може, пора? Може, настав час розгортати чистий, неторканий зошит? Та ні, зачекай: оте, що в справжніх майстрів тугим, повним колосом родить, до тебе воно ще, видно, не прийшло, ще твоя нива в тумані...
— Переживаєш творчу кризу? — помітивши її задуму, іронічно запитав Віктор під час минулого приїзду Тепер він часто залітає до Кураївки: перейшов працювати в «Сільгосптехніку», пересів з котка на газик, це ніби підвищення, але поки що взяли його тимчасово, на випроб. — Творча криза, здається, так воно зветься у вас?
Нічого не відповіла, йому на це. Може, й справді криза? А як і взагалі більше нічого не напише, окрім свого «Берега любові»? Відомі ж випадки, коли людина лишалась тільки автором однієї пісні.
— Не мучтеся, панно Інно, — заспокоював її Віктор. — Не пишеться, ну й що? Скільки є людей, чиї дні летять у трубу порожнечі... Знають один клопіт: біла копійка про чорний день. Пережив і я щось кризоподібне, а зараз... Коли ми вдвох, я — віриш — наповняюсь змістом... І Кураївка мені стає, ну, як Канарські острови...
Радувало дівчину те, що Віктор явно змінюється на краще, став до неї уважніший, з'явились нові зацікавлення, попросив навіть «Антологію французької поезії». Тільки ж вдачею — як вітер. Примчиться, сходять разом у кіно, і тієї ж ночі назад (зрання йому на роботу), а ти потім знову в непевності: чи не встряне там у яку-небудь халепу? Чи все це зайві тривоги? Може, ти просто не вмієш радуватись, як вміють інші, надто сувора навіть до дрібниць? Радуйся, що він ось приїхав цього вечора і, взявши тебе за руку, веде кудись у нічний, сповнений ніжності світ...
Коли вони, залишивши матір на веранді, вискочили удвох на вулицю, Вікторів газик, чи, як він каже, «газон», бовванів неподалік — стирчав перекособочении під сусідським парканом.
— Сідай, — запропонував дівчині, — промчу з вітерцем, побачиш, на що мій підлеглий здатен!.. Отут відчуєш поезію швидкості!
Сіла, і більше він тепер її не заманить. Яка там поезія, коли тільки скрикуєш раз у раз: «Не жени! Не жени!» Та шукаєш руками, за що б ухопитись, та бачиш засліплених фарами перехожих, що сполохано сахаються, тиснуться під паркани. Але азарт є азарт. А що, коли це в людині теж — талант? Може, азарт і відвага, вони ходять поруч? Каже Віктор, що тільки й живе, коли розжене за сто і все аж свистить, розступається, розлітається, коли почуваєш, що досяг, вихопився в якийсь новий стан, де ти вже інший, де сама швидкість тебе п'янить... Можливо, це й так. Водолази розповідали, що людина, спустившись під воду, буквально п'яніє, щоправда, там вона п'яніє від естетичного хмелю, від краси та фантастики підводного царства... Що не кажіть, а Віктор — людина захоплень, у вигляді азарту живе в ньому порив, прагнення сягнути незвичайного, а хіба за це можна людину осуджувати? Адже із хлоп'ячого зухвальства теж, мабуть, за певних умов проростають великі пристрасті, подвиги почуттів, подвиги звершень? Днями Інна бачила в Кураївськім народнім музеї збільшену фотографію Сані Хутірної, тієї легендарної льотчиці, що так уславилась на фронтах і потім, підбита, разом з коханим, загинула у повітрі, пішла у вічність в обіймах. Колись про таке в народі складались би пісні. Силу такої пристрасті Інна могла зрозуміти, таке хотіла б вона оспівати, щось від тієї сили сама хотіла б мати в собі. Може, воно десь і є, та тільки причаєне ще, нерозбуджене, нерозкрите? Хутірна, може, теж починалась з непримітного... Була звичайною дівчиною, щоліта з вилами на лобогрійці бачили її в кураївськім степу, нічим ніби й не вирізнялася зпоміж інших, а тим часом крила оті невидимі вже, мабуть, почувала в собі, і вже, певне, бурунила у ній жага, нестримність духу, близька до безтямності, таємничі сили, що якоїсь там літньої ночі підхопили дівчину й понесли у простори за її нездоланною бентежною мрією навздогін...
— Ну як, Інко? — запитав Віктор, коли газик виніс їх за Кураївку і, шалено промчавшись узбережжям, з розгону гальмонув над самим обривом, де ще метр — і вони пішли б сторч головою в море. — Дає натхнення?
Інна, рвучко зіскочивши з машини, стала над обривчиком і, люта з перестраху, мовчки взялась поправляти волосся.
— Ти що — розсердилась? Не те натхнення? По-моєму, вийшло дотепно...
— Жахати на вулицях людей — це, по-твоєму, дотепно? •
— Хотів, як краще... Ти пробач мені, темному... — Він наблизився до неї, вибачливо обійняв за плечі, теж задививсь на море. — До дідька-таки гарний він, оцей Понт.
— Нарешті роздививсь?
— Ну, я ж сірий та мурий... Але й ти, Інко, якась, наче не з нашого часу...
— Старомодна, не модерна — це ти хочеш сказати?
— «На тобі я вловив відшумілого давнього віку печать...»
— Віршами заговорив? Дивина.
— Справді, ти ніби... з епохи курсисток. Чи навіть із античності, де, як відомо, богині народжувались із піни морської... А мені долею послана богиня степова... Народжена з сяйва прибою — такою і ти мені здавалась там, вдалині від цих берегів. Та посміхнись же. Оце вічне самозаглиблення, серйозність. Ніяк не звикну. Міг би подумати, що гра, манірність, якби менше тебе знав. Живеш у якомусь вимріяному світі. Але й цим ти мені теж подобаєшся.
Вистелялась місячна доріжка, ще не яскрава; ледьледь пробивалась, злегка мерехтіла. Безліч світляних клавішів раз у раз випорскувало з темної води.
— Про що задумалась? Знов про Овідія?
— І про нього...
— А ще про кого?
Був певен, що скаже «і про тебе», а вона сказала:
— Про Саню Хутірну.
— Санька й Овідій — оце поєднання, оце парочка.
— Не люблю таких жартів.
— Більше не буду, — голос його ласкавим шепотом розстанув у дівчини біля вуха. — Тільки ж смішно їх ставити поруч...
Йому смішно, а для Інни це чимось таки поєднувалось, бо що важать відстані, хай і в тисячі літ, коли йдеться про тих, хто для тебе живий, вільно обраний душею і кого ти навіки поєднала теплом своєї любові? Не знала й не могла знати війни, не літала з багажем Червоного Хреста до місць, де лютують епідемії, ще, власне, ні разу Інні не доводилось ризикувати собою, а проте іноді потайки ставить себе в ситуації найтрудніші, приміряється до найтяжчих випробувань: а ти змогла б? А ти здатна на любов велику, на співчуття безоглядне — на тривалий, негучний подвиг сестер милосердя, про яких думалось не раз? І хай Віктор скільки хоче іронізує, однак вона почуває в собі такі запаси внутрішніх сил, що їх вистачило б сягнути і в ті голодні, замікроблені тропіки, куди вона, як і Віра Костянтинівна, хоч сьогодні готова летіти рятівницею.. Вдома часом кажуть, що впертістю та затятістю Інна схожа на дядька свого з «Оріона». Якщо навіть це й так, то що ж тут поганого? Оріонець справді імпонує дівчині своєю вдачею, і життєвою чіпкістю, і затятою відданістю тому, що було, може, його першою і останньою любов'ю. У кожного має бути свій «Оріон» у житті і пам'ять своя на далеке й близьке, на все, що тобі заповідано. А заповідано, мабуть, і Овідія, й легендарну кураївську льотчицю, і цю мерехтливу, вже роз'яснілу доріжку, що просто від тебе стелиться і ніби кличе кудись. Заповідано, мабуть, і неясний цей неспокій, що його носиш у собі й без якого навряд-бо чи й пісня вродиться...
Віктор завжди ставився досить скептично до Інчиних, як він казав, «високих матерій», — не всім же бути геніями, витати в небесах. Можеш собі витати, можеш дражнити уяву, викликати тіні предків, а він людина земна, він сьогоднішній. Бачить, що бачить, «знає тільки те, що нічого не знає». Без жалю його поскубло життя, хотів би — навзаєм — і його поскубти, урвати від нього й для себе кусень отого так званого щастя. Ось воно, поруч, твоє земне багатство! Твій реальний, на лету схоплений птах, він і зараз під рукою трепече... Чи втримаєш? Страшно й подумати, що ловитимеш коли-небудь саме повітря. Чув сьогодні: «Не принесеш ти їй щастя...» А хтось принесе? Такий може з'явитись одного прекрасного дня на сірому кураївському обрії? І стане він для твоєї Інки жаданіший, цікавіший, змістовніший?
Розмова на веранді хоч і закінчилась для Віктора ніби з переможним рахунком, усе ж чимось його знепокоїла, він відчув подих можливої небезпеки. Бути ось зовсім близько, торкатися щокою її запашного волосся і потім втратити все, втратити найдорожче? І хай зараз для побоювань нема ніяких підстав, але це сьогодні, а завтра, а потім? Звичайно, ти перед нею злидар духу, не вмієш заглиблюватись, ідеш по верхах, але ж як — без неї? Без її любові — ото була б порожнеча, ото був би крах! Тільки біля цього вогнища ти можеш зігрітись... Почувався так, ніби випадково й незаконно заволодів коштовним .скарбом, заволодів чимось більшим, ніж тобі належало від життя. Тож тримай тепер всіма способами, тримай з усіх сил!
І тому він хотів бути зараз з Інною особливо ніжним, намагався розважити, зробити їй якусь приємність, навіть догодити...
— Давай купатися, — запропонував Віктор зненацька. О, це вона любить' Та ще вночі; при місяці...
— Купальника не взяла.
— Можна й без... На русалчин манір. Зараз ніхто не побачить, хіба місяць отой.
Не роздяглась, не зайшла в море, але так і відчула обійми води, її лоскітні пестощі, ніби доторки самого місячного проміння перебігають по тілу, по тобі, відкритій, інтимно оголеній, від усього вільній.
Та хоч як їй кортіло зараз купатись, гратись розшаленіло у воді, як це бувало між ними раніш, проте в останню мить вона таки стримала себе:
— Ні, соромно буде, коли прожектора наведуть... На косі—отам благодать!..
— То гайда на косу!
— Не сміши.
— Чи, може, на танці?
Він, видно, вирішив будь-що розважити її цього вечора.
Інна озирнулась: пансіонат освітлений, музика підсилювачів дотримлює аж сюди — нічні розваги в самому розпалі. Вожаті з сусіднього піонертабору не перший день воюють з пансіонатським електроджазом, з його диким ревінням, що не дає дітям спати й після відбою. Піонерська здравниця уперто воює з пансіонатом за тишу, війні не видно кінця, джаз поки що переможно реве на все узбережжя, бо пансіонатська публіка за нього стала горою: як уже й біля моря не повеселитись, то де? Там прикордонники ганяють, купатись не дають уночі, а тепер — щоб ми ще й спати лягали разом з вашими дітьми?.. І загриміло звідтіля ще дужче. Не хочеться Інні на танці, не тягне її туди.
— Тут краще. В цій тиші є своя музика...
— Ні, ти справді в мене «не от мира сего», — каже Віктор, усміхаючись. — Чи не цим ти мене й приворожила?
Вони сіли на обривчику, на сухій, прижухлій траві, ноги поспускали вниз, так колись сиділи тут ще школярами. Пансіонат гримить далеко, ледь чутно, а тут скрізь панує тиша нічного цикадного степу, безмовність моря, щедро залитого місячним світлом. Минулого літа Інна приходила сюди сама, були гнітючі вечори самотності, а тепер ось знову разом, і він обдаровує тебе своєю ніжністю, і кров гарячіє від близькості, — вже не ледь чутні, напівдитячі змигують проблиски почуттів, вся кров дужо нуртує в тобі, вишумлює від кожного доторку тіла.
— Чого ж ти мовчала, циганочко, що до тебе в училищі підводники сватались? — раптом запитав Віктор. Інна засміялась:
— Це вже мамина творчість? Ненька наша в своєму репертуарі...
— І листи, кажуть, одержуєш? А Віктор хотів би знати: від кого?
— Від дівчат, звичайно... А то ще був один від Віри Костянтинівни.
— Це точно? — В голосі його Інні почулась підозра.
— Та ти що? — зблиснула вона поглядом. — Вирішив сцену ревнощів розіграти?
— Хто не любить, той не ревнує, давно відома річ... Допитки його звеселили Інну, полестили її дівоче самолюбство.
— Теж мені Отелло.
— А ти вважала, що в мені цього нема і не буде? — близько зазирнув Віктор в її освітлене місяцем усміхнене обличчя. — Та я тебе навіть до Овідія ревную! — вихопилось у нього по-хлоп'ячому щиро.
— Аж так?
— Аж так.
І після цього він обійме її ще міцніше, і дівчина ще жагучішим поцілунком опалить його.
XVIII
«А ЯК же там наша Нелька поживає? — одного дня подумалось оріонцеві. — Чи які-небудь подає вісті той її відступник?»
Відступником він називав Нельчиного сина. В останній момент переметнувся: вже не йде в морехідку, піде в торговельне, згідно з материною волею. Переконала-таки, здався перед її умовлянням. Буде в Нельки тепер свій завмаг, з-під землі діставатиме для матері шуби та дублянки... Добрий, видно, вертихвіст, та все ж таки втіха матері, є хоч до кого в хаті озватись.
Обідньої пори вирішив Ягнич провідати родичку. Замість просоленої морськими вітрами кепчини-млинця, в якій прибув до Кураївки, надів нового капронового бриля (тільки вчора придбав його в універмазі). Пішов поважки, поніс тгід капроном свої нерозважні думи. Його ось посамотйла війна, а Нельці й без війни дісталося: рано овдовіла, чоловіка ще молодим рак задавив, у колгоспній бухгалтерії працював до останнього. Вдачею був цілковита протилежність Нельці: вона — як вогонь, а він тихий, сумирний, все мовчки та мовчки, — аж дивуєшся часом, яких різних єднає життя, здавалось би, зовсім несумісних...
Нельчина садиба в центральній частині села, ближче до начальства. Хата як дзвін: під шифером, нова, з великими вікнами. І в «шубі» вся, одна з найкрасивіших у Кураївці. Зодягти хату в «шубу», — це теж модно тепер: ставлять цегляні стіни, а зверху по цеглі для краси та довговічності вміла рука пройдеться ще якимось спеціальним розчином — внабризк (цікаво оріонцеві, з чого вія робиться?). Висохне, затвердіє, і стоїть будинок тоді справді неначе в шубі з сивого каракулю, весь у дрібненьких шипах-бурульках. Ось і в Нельки: тон гарний — сиво-сірий, покриття покладено рівно, наличники над вікнами розмальовані в'яззю візерунків, білим та червоним по сивому тлу (робили заїжджі майстри з Буковини).
Ягнич аж замилувався Нельчииою хатою: просвічує крізь гілля на вулицю, немов тобі вілла яка-небудь марсельська! Не занепала, вдовуючи, Нелька — це теж треба вміти...
Господиня саме вдома, у білім халаті порядкує коло літньої кухні, готує на зиму варення з абрикос. Зраділа гостеві: спасибі, що не забуваєте, родичаєтесь, дядечку, все-таки рідна кров (хоч яка там «кров», коли сама вона з осначівського роду).
Винесла стілець, посадила оріонця в затінку під горіхом, щоб сонце не пекло дорогому гостеві в лисину (він саме скинув бриля). Наклала повне блюдечко ще гарячого варення, щоб пробу зняв, запропонувала й борщу, але гість сказав, що то іншим разом, бо сьогодні вже пообідав.
— Від твого анархіста чути що-небудь? — запитав Ягнич про «відступника».
— Та повернувся вже! Я на радощах й похвалитись не встигла, — одразу розцвіла молодиця. — Вступив! Набрав балів навіть зайвих!.. Ніхто й не способствував, а пролізло, стерво!
— Матимеш тепер свого завмага.
— Який завмаг? — засміялась вдовичка. — Довкруг пальця матір обвів! Тільки на. поріг, і вже по ньому бачу. щось воно не теє... «Вступив?» — питаю. «Та вступив». — і очі в підлогу, тільки краєчок усмішки блукає... Ясно. Далі хоч і не говори, все мені ясно. «В морехідку, — кажу, — вступив?» — «Та... в морехідку. А як ви вгадали?» — «Та по тобі ж видно, — кажу, — відступнику;» — і вона знов засміялась, переповнена радістю за сина.
Не стримав усмішки і Ягнич:
— Ну. там під риндою його вишколять... — І додав після роздуму: — Море — то насамперед, важка праця, Нельжо. Двожильна праца.
— Цим його не злякаєш.
— Та щоб у дружбі з товаришами, надійний був: звідси починається наука про живучість корабля, його непотоплюваність...
— Мій не підведе, за товариша горою стане. А морехідка йому, знаєте, яка випала? Не протовпивсь у вашу: аж у Батумську сягнуло, стерво. На заочне встроїлось... А мені й краще, при матері буде.
— Що ж він робитиме тут? Галайдакуватиме?
— Та де! У батька, видно, вдався, без. роботи не всидить! Ще перед від'їздом влаштувався на комплексі, йду, каже, до шахтарів, там техніка нова. Ну, і звання ж яке — робітничий клас. Більша пенсія буде на старість, — і вона знову дзвінко засміялась.
— Моряк у морі старіє, Нелю. Якщо, звісно, в нього намір щодо морехідки серйозний.
— Та певне. Бо тільки ось зачислили, а він уже й наочне приладдя додому привіз... Думала, добуває з лантуха величезний кавун, десь матері з баштану прихопив на гостинець, — а воно, виявляється... зоряний глобус!
— Що, що? — здивувався Ягнич. — Новачкові там спершу швабру в руки дають, а не глобус.
— Я теж була здивувалась, навіть підозра майнула... Ні, каже, мамо, все законно: це я в морехідці в лаборанта випросив, однаково в нього цей глобус числиться вже як списаний інвентар... Випросив чи, може, за пляшку коньяку виміняв, — діло, як кажуть, житейське..
Незабаром з'явився й Сашко: на саме подвір'я в'їхав велосипедом, вкотився хвацько, на манір велогонщика, — просто з роботи до материного борщу (це в них на комплексі якраз обідня перерва). Вигнавсь, як добра лозина, хоча з лиця ще підліток, і чубчик вихриться на голові ще по-дитячому, — він його раз у раз пригладжує пальцями, ніяковіючи перед дядьком.
— Здоров, здоров, моряче, — оріонець поручкався з хлопцем, наче з дорослим, привітав зі вступом: бо таки радий, буде кому з Ягничів продовжити давню моряцьку віть.
— Покажи, Сашуню, дядькові свій зоряний глобус, — підказала мати.
— Не зоряний глобус, — стиха поправив син, — а глобус зоряного неба...
— О, ще ти мене вчитимеш, відступнику! — І весело штовхнула сина межи плечі. — Винось!
Хлопець виніс із хати й поставив глобус на стільці перед оріонцем. Ось воно, наочне курсантське приладдя. Барвою моря вражало найбільш: синє-синє довкруг і все у зірках, у сузір'ях.
Ягнич злегка торкнувся глобуса, провів по зірках шорсткою долонею і нічого не сказав.
XIX
Вийшло так, що не Ягничеві довелось шукати роботу, сама вона його знайшла.
Зацікавились оріонцем на тому шахтарському комплексі.
Сам начальник будівництва, чи хто там він є, примчався машиною на кураївську вулицю і, не помітивши за грушею Ягнича, пригальмував біля сусідської дітвори:
— Юні слідопити, де тут ваш Ягнич, що з «Оріона»? А оріонець, дочувши з-під груші, вже й вуха настрижив...
Дипломатичні переговори не затяглися. Прибулець з комплексу — сивий, як голуб, присутулений літами, але ще енергійний чоловік — після короткого знайомства запропонував без зайвих балачок:
— Сідайте, поїдем. Ви нам потрібні.
— Кому це «нам»?
— Шахтарському народові.
— А ви не помилились? — не спішив піддаватись Ягнич, хоча в душі аж захлинувся від радості, що йому виявляють таку увагу. — Я моряк... У шахті ніколи не був.
— Я теж не був, — коротко засміявся приїжджий. — На Асуані був, в Афганістані був, а на своїх шахтах... Ну,, та ми ж вас не в шахту, наше Діло — будуй.
— Оце знайшли будівельника... Перед вами всьогона-всього морський вовк, — зауважив Ягнич не без кокетства.
— Знаємо, усе знаємо, однак ви саме той, хто нам потрібен.
Така настирливість була Ягничеві до вподоби, хоча справді не уявляв собі, для чого він їм може придатись.
«Мабуть, якісь там виникли неув'язки, то хочуть, щоб морських вузлів навчив їх в'язати», — подумки пожартував Ягнич, рушаючи за приїжджим.
Машина зношена, з'їздилась на бакаюватих будівельницьких дорогах, проте ще бігає, не здається... Інженер Микола Іванович (так він назвавсь) сів за кермо, а Ягнича посадив на заднє місце, то, по-їхньому, почесніше. Сидіння пропилюжене, пружини ребрами вилазять, коли рушили, все затряслось, заскрипіло... Що ж: машина трудова, не для гулянок, не для шику...
— Ох і припарює сьогодні, — озвавсь інженер, коли виїхали за Кураївку.
— Вночі дощ буде, — твердо сказав Ягнич.
— Передавали?
— А в мене своя радіостанція, прямий зв'язок з небом: кажу буде — значить буде.
— Ноги крутять? Вгадали.
Інженер дорогою не став розводитись про те, що Ягнича найбільше цікавило, — ділився своїми клопотами: строки ось тиснуть, а недоробок ще безліч, і графік не пересунеш, на весну об'єкт будь-що повинен бути зданий, у другому кварталі здравниця прийматиме на відпочинок першу партію шахтарів.
— Ну, а мене все-таки для чого? — не втерпів Ягнич.
— Та так... Дещо задумали, — ухилився інженер від чіткої відповіді. — І без знаючої людини не обійтись. Порадили до вас присвататись.
І знов заговорив про своє БМУ — колектив дружний. другий рік прапор тримає, кадровий кістяк досить стабільний. До основного ядра будівельників тепер влилось чимало й кураївських, органічно влилось... Щоправда, є на будові, трохи й сумнівного елемента, тих, що судились та відбули, — доводиться брати й таких, де їх дінеш, та й рук робочих не вистачає. Згодом запитав Ягнича про «Оріон»: скільки йому ще жити і чи правда, що надалі вітрильників більше не будуватимуть? Оці, що е, доживуть, і все, відійшла їхня ера...
— Пусті балачки, — твердо й навіть сердито заперечив Ягнич, ніби йому достеменно були відомі всі наміри Морфлоту на ближчі сто літ. — Молодь де набуватиме гарту моряцького? Де ще їм знайти таку практику, як на робочих вітрильних суднах? Бачили ж, мабуть: за першим словом команди — вже вони навперегінки вгору, як ті акробати...
— Ніколи не бачив.
— О, то видовище, я вам скажу... Особливо той момент, — Ягнич аж збадьорився при згадці, — коли пролунає команда ставити паруси... На фали і шкоти — підгукнув він із заднього сидіння по-молодецьки. — Марселі, брамселі і бом-брамселі ставити?.. І вже повно в них вітру, так і забіліють, мов лебеді!
Хай знає цей сухопутник, з ким має справу!... І після цього вже вільно розлігсь у машині, наче сидів не на ребристих пружинах, а на блакитних Чередниченкових плюшах-оксамитах. Споважнів, відчув свою силу, гонор у ньому озвавсь: адже ж він з «Оріона», навіть і тут не знецінився, ось його, мов неабияку персону, розшукали, везуть...
Від Кураївки до комплексу можна було б і пішки пройтись, ну, та хай уже, коли вирішили із шиком, на цій тарабайці, що торохтить, мов стара гарба, та втягує, кушпелу всіма зябрами... В'їхавши на територію будівництва, машина зупинилась біля одного з вагончиків (мабуть, штабного). Інженер попросив зачекати хвилинку й зник у вагончику, а Ягнич з незалежним виглядом став походжати біля цього сучасного кочів'я. Вагончики такі ж, як і на польових станах, тільки їх тут багато, вишикувались довгою низкою від степу й до моря. На зміну чабанським кибиткам з'явились нові, на залізних колесах. Кочуй і кочуй — таке життя: за океаном тепер нібито цілі квартири на причепах по трасах тягяють, не сидиться людині на місці... Поміж вагончиками вітерцем продуває, і оріонець, як людина з вітрів, за звичкою підставив повітряним струменям обличчя, вимірюючи силу цього кураївського пасату: рівний дме, оцей би погнав паруси... Ось він, твій берег. Чи давно цілина була тут, де зараз утрамбовують щебінь, настеляють асфальтові доріжки. «Розмахнулися», — окидав Ягнич зацікавленим поглядом будівництво. Коробки двох величезних корпусів майже готові, третій лиш зводять, будматеріал подають краном, він величезний, як у порту, далеко червоніє над будовою високошиїм своїм журавлем... У давнину тут справді журавлі та дрохви ходили. Степ Ягничевого дитинства, — колись він аж сіллю білів у спеку, потрісканий. курай та верблюжка тільки й росли. Тепер, щоб оживити це засолене пустирище, везуть із степів самоскидами чорнозем, готують грунт під квіти та майбутні деревця. Деякі вже висаджені, тільки ж кволенькі ще, ледве дишуть, поливати їх треба та виходжувати. Може, доручать Ягничеві догляд? А що, робота була б йому до душі... Гуркочуть бульдозери, панелевози двигтять, як танки. Крім житлових корпусів, буде зимовий басейн із морською водою, окремо харчоблок, для нього будується оте присадкувате приміщення незвичної архітектури, з вікон якого виглядають маляри в скручених із газет ковпаках та заляпані вапном дівчаташтукатурниці. Вони щось весело догукують до бульдозериста, що працює неподалік, та хіба ж хлопцеві почути їх у цьому залізному ревищі?.. Всюди будівельна гуркотнява, розгардіяш, хаос, але ж росте комплекс, росте. Озелениться берег, забіліє корпусами шахтарської здравниці.
— Ну, як воно, вражає? — спускаючись східцями з вагончика, звернувся до Ягнича інженер і теж кинув погляд на вировище будівництва. — Картина поки що мало приваблива: доки будуємось, ми не красиві. А ось коли зведемо останній дах та причепуримось... Прошу за мною, Андроне Гурійовичу.
Вони рушили через територію будівництва в напрямку до-моря. Тут всюди ще більший розгардіяш: біліють звалені купами ванни та унітази, жде свого вжитку різний будматеріал, цей ще лежить, а інший уже підвозять, їдуть абияк, кому куди зручніше... Люди в робочому всі, заклопотані ділом, внизу риють траншею, а десь над головою сичить електрозварка. Раз у раз доводиться переходити по дощатих трапах через величезні розриті канави, з яких виглядають загорнуті в ізоляцію, ще не прикопані труби, — кладуть між корпусами водогін, каналізацію. І власник зоряного глобуса тут! Сподівався, мабуть, що одразу на техніку посадять, а його в канаву загнали, там колупається біля труб... Але духом не падає.
— Я тут, дядьку Андроне! — підсунувши каску вище на лоб, гукнув із траншеї, коли Ягнич переходив над ним по вузенькій хисткій дошці трапа. — Це й ви до нас? Вітаю! Кажуть, важливо людині уникнути пенсійного банкрутства...
Ще й потім раз чи двічі Ягнича окликали кураївські, — отже, й тут односельці та родичі на передньому краї.
Нарешті берег, синява. Вирушаючи на комплекс, оріонець мав потаємну думку, що його запрошено всетаки по флотській лінії, до прогулянкових човнів або за шлюпками наглядати, а натомість... та це що — насмішка? Стара, облуплена лайба сидить у маленькім лиманчику і ніби жде Ягнича, притулившись бортом до решток давньої, іржавої естакади! (Колись тут збиралися будувати порт, і цей лиманчик кураївські досі називають Залізним). Лайба така, що її тільки б на звалище, на брухт, борти покривились, труба перекошена, весь корпус, здається, ось-ось розповзеться... Нічого собі «Оріон»!
— Ближче, ближче прошу, — підохочував інженер.
Обстежуючи лайбу зблизька, Ягнич виявив, що біля неї тут уже хтось походив, якісь розумаки встигли поклопотатись: корпусом лайбу підведено під самий берег, а щоб не зрушилась, довкола неї намито піску, — працював, видно, спеціально для цього земснаряд. Грунту намив, нагнітив туго, спресовано, — посудина наче вросла в нього, — навіки сидить, нікуди не зрушить. Для певності ще й сталевих труб довкола старезної набили, забетонували в кількох місцях, щоб не розхитало посудину вітром чи штормом. Отак і стій, припнута на мертвих якорях... Спідлоба, довгим вивчальним поглядом дивився Ягнич на старе, спрацьоване судно, наче хотів сказати: «Списали й тебе»...
— То як вам наша красуня? — почувся з-за спини бадьорий, владний, схожий на Чередниченків голос.
До них із цілим почтом своїх підлеглих наближався, видно, справжній начальник будівництва, ще порівняно молодий, широкоплечий гігант, з обличчям вилицюватим, міцним, густо обгорілим на вітрі. Цього разу Ягнич не помилився: оце був він, начбуд, так його й Микола Іванович відрекомендував, сам одразу якось делікатно знепримітнівши, відступивши ніби в начбудову тінь. Почувалось, що стоїть перед Ягничем людина з натур прогартованих, певних у собі, не дуже, видно, порушує комплексна веремія життєвий начбудів ритм, не полишає його відчуття власної сили й здоров'я — веселі іскорки грають у вічу.
— Сподобається шахтарям? — кинувши на лайбу, спитав Ягнича начбуд. — Послужить іще в новій своїй ролі?
І нарешті аж він виклав суть задуму: треба випотрошити її, докорінно й розумно переобладнати, щоб відповідала новому своєму призначенню... Буде кафе! Літнє кафе для шахтарів — із столиками, з морським краєвидом, з музикою, тихою, заспокійливою...
— Матеріалів Дамо, яких тільки треба, підмайстрів підберем вам хоч і цілу бригаду, — начбуд заохотливо посміхнувся Ягничеві, — а ваша роль — це, власне, роль експерта, консультанта, старшого радника, чия думка матиме силу вирішальну... Дрібницями не докучатимем, дамо простір, тут уже хай попрацює фантазія! Фундамент, так би мовити є, а надбудова за вами...
— З якого тут боку й підійти... Трудова посудина, відплавала вона вже своє.
— Ну, не для плавби ж нам вона, — весело нагадав начбуд, — для відпочинку її функція, для естетики, коли хочете... Звичайно, вигляд не аж-аж, зате економія яка — і в часі, і в коштах! Я розумію, що все це переобладнати,душу сюди вдихнути не просто, але ж саме тому ми й звернулись до вас: діло, як то кажуть, майстра боїться... Я правильно кажу?
— Та правильно.
— А наші будівельники — це ж такий народ, що ти їм тільки дай путнє завдання: з нічого витворять таке, що ахнеш...
Гурт будівельників терпляче вислуховував ідею начбуда. Присутні, хоч і не брали участі в розмові, однак, здається, поділяли його наміри.
— Лінійка в кого-небудь є? — раптом звернувся до будівельників Ягнич.
Знайшовся складаний металевий метр, — подали Ягничеві. Розпроставши його, Ягнич з мовчазною діловитістю наблизився до лайби, приклав лінійку до корпуса.
— Дивіться сюди, — обернувсь до начбуда, — повністю приляга?
— Та приляга, а що?
— А не мала б прилягати. Де плавкість лінії, вигин борта? У справжнього судна форми пливуть, переливаються, як груди журавля, як тіло дельфіна!.. Лінійку ось таку хоч як притискай посередині, а вся вона до корпуса не пристане, кінці її хоч на волосинку, а відійдуть. Бо там форми, обтічність — як у риби чи птаха... А це? — Ягнич дивився докірливо, і в начбуда на обличчі промайнула аж ніби тінь винуватості.
— Очевидно, ви маєте рацію... Але ж судно, повторюю, не для плавби, в нього тепер інше, суто практичне призначення... В області он є «Поплавок», на південнім березі поставили «Шхуну», хай і в нас з'явиться щось у цьому дусі...
— Поняття не маю, з якого боку до неї підійти...
— Вся надія на вас, на ваш досвід. Стовідсоткової вірогідності не вимагається, але, звичайно, треба, щоб ілюзія була, щоб почувалось: це таки судно, дитя морів, а не який-небудь лабаз, не вульгарна тобі забігайлівка... Килимки всюди щоб морські, справжні, із різаного канату вузлами в'язані. Ліхтарі старовинної форми, як ті, що давнім мореплавцям ночами світили.. Меню буде тілки з морської живності, вино тільки сухе, місцеве, і ніяких міцних напоїв... Ну, а коли хто крадькома принесе та смикне зайвого з-під поли чи з-під стола, того буде зручно й за борт, у морський витверезник, — начбуд засміявся і, підтриманий сміхом підлеглих, здається, відчув себе безтурботно, хоча весь час не випускав з кута зору Ягнича, ждав відповіді.
Ягнич стояв у роздумі, насуплений. Схоже було, що не підходить йому ця лайба і всі ці прожекти... А, видно, була ж йому перед тим видана кимось щедра атестація, звернулись як до майстра першокласного, вкрай необхідного для виконання таких робіт... Бо славетний курсантський вітрильник стояв у нього за спиною, ореолу додавав.
— То як? Щоб на посаду старшого консультанта до нас? — аж із якоюсь запобігливою шанобою в голосі запитав начбуд.
Ягничева майже сердита мовчанка була витлумачена присутніми в той спосіб, що діла, вважайте, не буде, каші з цим Чорномором не звариш... Гонористий виявився цей пришелець з морів чи просто ціну собі набиває? Скоріш за все махне рукою та й піде незасватаний.
— Всі умови створимо, не відмовляйтесь, Андроне Гурійовичу...
Одначе ні зі згодою, ні з відмовою майстер не квапився. Поцікавився у начбуда:
— Підмайстри, кажете, будуть?
— Оксене! — зраділо гукнув начбуд до одного із своїх. — Ану покажись!
З гурту чемно, але не розгублено виступив юнак, стрункий, підтягнутий, темними вусиками примітний та густо-вишневою смагою щік.
— Він ось буде головним помічником, — відрекомендував начальник будівництва. — Умілець на всі руки, універсал: столяр-червонодеревець високої кваліфікації, та ще й різні штуки по дереву ріже — всяких там увічнює вепрів та ведмедів карпатських...
— Ще й бандуру сам собі зробив, — додав із гурту Микола Іванович, інженер.
— Тільки струн поки що на ній нема, так він, щоб не гуляти, на очеретяну дудку свистить, — пожартував товстунець виконроб у гумових чоботях. — Усіх штукатурниць своєю сопілкою причарував.
Ягнич уважно розглядав хлопця, до зашаріння зніяковілого під обстрілом жартівливих похвал. Це важливо — кого тобі рекомендують у підмайстри. Щирий, зичливий погляд, відкрите лице чистої, нічим не заплямованої юності. І навіть вусики його не псують, як це буває в декотрих нахабкуватих розбовканців, що вечорами на приморських бульварах тиняються.
— Ну, а ти ж, — звернувся до Оксена Ягнич, — колинебудь хоч ногою на палубу ступав? Бував на живому судні?
— Бувати не бував, а видіти видів...
— Що «видів»?
— Коли «Оріон» ваш по обрію, десь аж під небом іде... А єден з моїх братняків на Тихоокеанському флоті служить.
Здається, чимось торкнув, умилостивив юнак Ягничеву колючу душу.
Чаша його вагань явно переважувала в цей бік.
— Що ж, коли так, то завтра й до діла, — мовив нарешті Ягнич на знак досягнутої угоди, і начальник будівництва зітхнув полегшено.
Бачили будівельники ще того дня надвечір: уже сам, одинцем на березі стояв майстер-оріонець, збоку оглядаючи лайбу. Списана, припнута, на вічному якорі темніє... От би трохи підняти її з намитого грунту, більше повернути лицем до бурунів — одразу набула б інших обрисів... Бо яка там не е, але і в ній, спрацьованій, почувається зімкнута енергія минулих плавб, ще не вивітрене до кінця жадання просторів.
XX
УноЧІ линув дощ. Якраз те, що Чередниченкові й усім кураївцям треба. Ягнич зостався й ночувати на комплексі. Переказав додому Нельчиним сином, щоб не турбувались, а сам того ж вечора вже засів у вагончику із Оксеном прикидати різні варіанти реконструкції судна. Довго сиділи, радились та мудрували сяк і так, — а коли все найневідкладніше було з'ясоване, Ягнич сказав, що тепер йому трохи розвиднилось, зможе завтра йти до начбуда на конкретну розмову. Вагончик, у якому вони сиділи, виявився досить зручним для житла: не тісно, затишно, і під ногами почувається палуба... Тут, у цій хаті на колесах, і мешкає цей молодий гуцул (ще з двома товаришами, котрі зараз десь на станції вивантажують будматеріал для комплексу). Сидить біля столу Ягнич, роззирається сюди й туди, і йому аж рябіє в очах від яскравостей: весь вагончик — як квітка з Карпат! Різні мальовки та розфарбовки на стінах, паперові рушнички із орнаментом, аплікації з дерева... У шаховці під склом грає барвами святковий гуцульський костюм (для Оксенових виступів у самодіяльності), гірський капелюх із пером, і топірець, і ота сама бандура в інкрустаціях, що її Оксен нібито власними руками зробив.
— Невже сам змайстрував? — зацікавлено запитав Ягнич, розглядаючи інструмент.
— Доводиться, бо з цим у нас теж проблема. Народні ансамблі ростуть, як гриби, а доброго інструмента шукай та шукай. Он уже й газети писали, де придбати балалайку, добру жалійку або зурну? Хлопці з застави теж просять: прийди, Оксене, допоможи полагодити нашу музику — хіба ж відмовиш? Сідаємо, разом беремось, та тільки ж не завжди маєш під рукою що-треба... Бо матеріали для цього неодмінно мають бути натуральні, музичний інструмент пластмаси не любить, усе штучне глушить, убиває в ньому звук. От і доводиться всіляко викручуватись та вишукувати...
— Діло, видно, тонке. Тут усе доводиться руками.
— Є, звичайно, фабрики інструментів, але вони за попитом не встигають, і потім у них часто ще якість не та. Багато є охочих, що самі могли б, але знову ж, де добути відповідну сировину? Спробуйте ви дістати в універмазі, скажімо, струн, яких вам треба: сьогодні нема й через місяць нема, грай хоч на волосині з кінського хвоста!.. У нас, у Карпатах, тамтешні майстри по-своєму викручуються хто як: телефонний дріт використовують, сталевий трос і той розщеплюють на струни!..
Ягничеві все це було далеке, але йому подобалось. що хлопець живе цим, — почувається в ньому пристрасть справжнього майстра.
— А звідки це воно в тебе? — запитав Ягнич. — Від батька, чи як?
— Батька мого бандити вбили, був головою сільради, — посмутнів хлопець і, помовчавши, став розповідати про своє захоплення. — Просто це, мабуть, від людей... Був маленьким, то водили в нас по селах сліпого бандуриста, приводили його деколи виступати й до нашої сільської читальні. Щоразу такого дня наряджали мене мама по-гуцу-льському й казали: «Маєш нині, Оксенцю, виводити дідуся на сцену. Виведеш, поставиш йому швиденько стілець і тоді по коліну старого торкни, він сяде». І я точно так робив. Сяде він, сивовус, і одразу ось таким розгонистим гордовитим жестом руку на струни... А після виступу, хоч і сліпий, показував нам, що й до чого: оце, каже, октава, дванадцять головних струн, а це — підструнки... Багатий, хлоп'ята, інструмент, попідростаєте, учіться й ви... І я це затямив. А коли після школи пішов на меблеву фабрику учнем у сувенірний цех, там уже вирішив: сам зроблю!.. З'явилося потім ще одне захоплення — подався з товаришем на цілинні землі... Спершу в наметах жили. Намет величезний, буран парусиною лопоче, розшарпує шатро, ось-ось зірве з землі. Посеред намету бочка підвішена, розжарена до червоного, це наше сонце, воно нас обігріва... В лице припікає, а спина мерзне... А взагалі здорово було. Скоро я вивчився на тракториста, хоча у вільний час і цього свого заняття не кидав, — де тільки шмат деревини попадеться — стружеш, ріжеш що-небудь просто для душі. Мабуть, там би й лишивсь на цілинних, якби не обморозився. Випало якось мені взимку їхати в далекий рейс, а воно як завіяло, як зірвався буран!.. Там, у степах, це не рідкість. Трактор мій заглух, бо, як виявилось потім, літню змазку дали , а вона ж., звичайно, загусла. Треба розвести багаття, розігріти, а тут ще й сірників нема!.. Степ, ніч, снігова буря лютує, і ніде ні вогника — уявляєте?
— Чого ж, уявляю.
— Але таки, видно, маю щастя: знайшов у старій фуфайці сірники! Знайти-то знайшов, а запалити ніяк не можу — пальці покоцюбли, не гнуться... Отож і обморозивсь. Руки відтоді пухнуть, коли дуже нахолодиш... «Мотай, хлопче, на південь, під сонечко, — сказали лікарі, коли виписували з лікарні. — І не гайся, якщо не хочеш зостатися напівінвалідом...» Так я опинився тут. І не шкодую. А як відпустка — щораз до себе в Карпати. Отам лісу на інструменти: роби — не переробиш! Треба вам білу яворину, чи бук, чи дошку смереки — все знайдете в наших лісах!.. І кожна деревина музику в собі таїть... Недарма ж про добре дерево сказано: «Живу — мовчу, умру — співаю»... Візьміть ви карпатську смереку, — її іноді так і звуть «резонансне дерево», смерекою нібито захоплювавсь сам Страдіваріус...
Хотів Ягнич запитати, хто такий Страдіваріус, але з Оксенових слів це одразу й так стало ясно:
— Брав, кажуть, він для своїх скрипок дерево з гірських верхів, вистояне, наспіване вітрами.. Тому й скрипки виходили з-під його руки найспівучіші в світі. Стовбур смереки, він же й сам ніби натягнута в небо струна... А ще як зашумить уночі верховіттям — о, не наслухаєшся!.. Я теж тої думки, що тільки дерево, наспіване вітром, найкраще дається до музики, здатне досягти вершин бельканто... І якщо вже до кінця відкриватися вам, Гурійовичу, то скажу: я теж хочу спробувати себе в цьому ділі... хочу зробити хоч одну скрипку із «резонансного дерева»!.. Варто спробувати, як ви гадаєте?
— Піймав не піймав, а погнатись треба.
— І я такої думки. Тільки дадуть відпустку, одразу майну в гори до своїх смерічок, привезу матеріалу, «резонансного», хай потім уже тут дозріває... Бо дерево мусить визріти: перш ніж братись, мусиш два роки його сушити під соломою. Чого-чого, а соломи в Кураївці виста ча, — засміявся хлопець.
Засиділись до пізна, не помітили, як і час злинув. А надворі дощ, дощ, шибки сльозяться, стікають чорними патьоками...
Ягнич зібрався йти.
— Ну, куди ви оце, вуйку? — занепокоївся хлопець. — Дощить, гримить, залишайтесь у мене: ліжка он вільні, хлопці приїдуть десь аж позавтра!..
Але Ягнич, усміхнувшись, показав йому ключ:
— Це що?
Ключ від одного з корпусів, де він, як йому було сказано, може займати «каюту» на вибір... Вручив оріонцеві ключ сам начальник будівництва, ще при цьому й зауважив жартома, що буде Ягнич першим поселенцем зразкового корпусу номер два. В інших тільки паркети настеляють, а тут уже все в основному закінчено, отже, приймайте ключ і випробовуйте якість робіт... Тож чи міг Ягнич знехтувати честю, яку йому виявлено?
Зрозумівши, що майстра не умовиш, Оксен накинув йому на плечі свій плащ, першим спустився східцями в темряву:
— Я вас навпрямець проведу.
Шуміло неподалік море, і вся ніч рівно шуміла дощем, — оце, подумалось Ягничеві, благодать на кураївські поля, на Чередниченкову озимину. Дощ був не холодний, під таким не страшно й промокнути. В небі, обкладенім хмарами, ще згрізна погримувало, темрява раз у раз змінювалась блакитними потужними спалахами, що на мить охоплювали собою все, нетривким потопом світла єднаючи і небо, і море, і надбережжя. Якось випало Ягничеві так, що не довелось йому чути цього літа, як воно гримить, десь розминувся його «Оріон» з Іллею-пророком, з його небесною колісницею. Інші бояться, коли гримить, а Ягничеві це — ще з дитячих літ — мов найкраща музика. Де не бував, у які грози не потрапляв, зблизька бачив електричні розряди такі, коли аж на палубу іскри сиплються із залізних снастей корабля, але ніде не чув він таких красивих громів, як у своїй Кураївці! Особливо в дитинстві, на самім світанку життя... Бувало, застане тебе в степу, добіжиш до чабанського коша, станеш і слухаєш із завмиранням серця, як виграє над тобою небесна, якась аж радісна музика, а дощ ллється та ллється на зелені поля... Чи в оті сині горобині ночі, коли, здавалось, уся світобудова гримить, і повітря виповнюється здоровою свіжістю, наснажується силою так, що й хліб, кажуть, після цього краще росте (Чередниченко запевняє, що наукою це доведено). Але й гримить не завжди однаково. Зараз, після тривалої спеки та суші, у хмарах гуркотіло якось залізно, грякало, ніби збились десь там у безладі тисячі порожніх цистерн.
Рушили в темряву розшукувати той відданий у Ягничеве володіння корпус. Ліхтарі де-не-де маячать по території, заткані скісним летючим паруссям дощу, але світло їхнє майже не сягає сюди, де Ягнич пробирається із своїм провожатим; у мокрій темряві розбагнилося все, ноги ковзаються, кудись їдуть, сунуться до глеюватих канав. Оксен обіцяв провести Ягнича «навпрямець» — удень, може, воно справді було коротше, а зараз карпатець, видно, й сам уже був не радий, що повів майстра в ці розриті нічні лабіринти. Вночі усе тут ніби змістилося, переплуталось, при спалахах блискавок навіть знайоме здавалось незнайомим, якимось аж грізним. Без кінця розриті канави, стоси цегли, шлакоблоків, лиснючі масні калюжі, в них труби валяються, поблискує гадюччя сталевих тросів... І дедалі більше багна... На будовах чомусь завжди так: коли сухо, то ще нічого, а як бризне дощ, тут і дідько ногу зламає.
— Ну й ну! Оце темінь! — весело примовляє Оксен, пробираючись попереду. — У нас кажуть: темно, як у льоху під діжкою.
Нариті горби, канави — ніяк з-поміж них не виплутаєшся. Десь тут удень був перехід, була кинута через рів дощечка трапа, а зараз шукай її, може, навмисне хто збив.. А без неї неможливо — розривища такі, що й чемпіон не перестрибне. В одному місці, коли вони, обережно долаючи масну калюжу, наближались до переходу, перед ними з розритої канави раптом виникло щось біле, вигулькнула й, мов човник, попливло вподовж рову, похитуючись.
— Чш!.. — притримав Ягнича гуцул. — Ванну поцупили!
Пригледілись: справді, ванну двоє канавою несуть, одну, видно, з тих, що Ягнич їх бачив удень — під корпусом цілою купою лежали звалені в безлад. І ось знайшлись охочі дати лад. Непогано й зметиковано:
канавою-канавою і на простір, за межі території...
— Куди ж то ви розігнались, хлопці? — голосно гукнув у темряву Ягнич. — 3 персональною ванною в степ?
Хапуги присіли, разом з ношею зникли в канаві. І нічичирк, вмерли, не дишуть.
— Тільки ж від грязюки своєї, злодюги, і в ванні не відмиєтесь, — казав далі Ягнич, даремно шукаючи в темряві переходу між купами глеюватого, розгаслого грунту. — Ану які ви там є?..
— Чш!.. — знов пошепки застеріг Оксен. — Не встрявайте, ну їх!..
Злодюги тим часом, кинувши ванну, уже, чути було, чкурн.ули, почавкотіли канавою врізнобіч — той на ост, той на вест: лови його тепер, впізнавай...
Аж тепер Ягнич озирнувся на Оксена.
— Не встрявати, кажеш? Оце козак з вусиками... А з вигляду ти ж наче не з полохливих...
— А таки ні, — спокійно відповів хлопець. — Проте я й не нариваюсь. Моє правило: смердить — обмини. Бо серед них є такі, що можуть і фінкою... То ж типи! Вони здатні людину і в карти програти.
— То що ж, потурати їм? — мовив Ягнич, рушаючи в інший бік шукати його, трясця його й зна де настеленого трапа. - Не такі вже, видно, й герої — ти ж бачив, як дременули... Зло тим і користується, що миримось, потураємо, не хочемо руки бруднити... Ні, не по-нашому це, — додав Ягнич наставницьки. — Коли вже до мене в підмайстри, то тут щоб без дрижаків.
— Буде враховано, вуйку. — І хоч було це сказано напівжартом, однак почувалось, що Ягничеву заувагу хлопець намотає на вус.
Нарешті добулися до корпусу номер два. Тьмаво сіріють мокрі панелі стін, з причілка ведуть кудись угору широкі металеві сходи. Виявилось, на другий поверх. Якраз куди треба. Піднялися по них. Ягнич довго шукав навпомацки замкову щілину, нарешті заклав ключ, відімкнув двері. Повів по стіні рукою навздогад, увімкнув світло. Оце корабель! Коридор довжелезний, і обіруч — каюти, каюти... Минув одну, другу, третю... Минув і тридцяту. Двері всі однакові, одностулчаті, але він чомусь вибрав аж оці — під номером сороковим: ці навіть і не замкнуті.
Коли зайшли, Ягнич найперше оглянув низенькі, застелені, вже наготовані для шахтарів ліжка. Вибирай, яке хоч...
— Отут я й перебуду. Чим не кубрик?
Повернув гуцулові промоклу його плащину, подякував і — гуд бай, на добраніч. Зоставшись сам, Ягнич неквапом обстежив кімнату, попробував ліжко (він не любить, коли на пружинах), уважно приглянувся до вафельного рушничка, що, складений у формі трикутника, лежав на подушці.
Ніхто ще ним і не втирався, а вже сірий, запратий, неприємно й до обличчя прикласти... І це шахтареві.
Ще чути запах мастики та свіжої фарби. Не годиться. Ягнич пройшов до балконних дверей, відчинив їх навстіж: хай вітром вивіє, хай краплі небесні сиплються до твоєї каюти... Ще погуркувало, але вже віддалено, спалахів порідшало. Вимкнув світло, зморено ліг, і весь цей порожній шлакоблоковий корпус, величезний, як судно, де він, Ягнич, зараз один за всіх, поплив під ним у сни, в розлийводи снів... Так витомився за день, що одразу ж налягла дрімота. Приснились дельфінята йому: у білих ваннах нібито спали, наче в колисках, і всміхались йому зі сну...
Прокинувся Ягнич від сатанинського реготу. Десь із першого поверху крізь балкон долинав той регіт, гагакання, грубі крики якоїсь нетверезої компанії. «Відьмою б'ю!.. Горни, Віктор! Забирай своє!..» Догадавсь: у карти грають волоцюги! І такий моторошний страх, дикий, непоясненний, раптом охопив Ягнича спросоння, — в жодному рейсі такого страху не почував! Міліції близько нема, начальство роз'їхалось, Нельчин Сашко вдома спить, Оксен — десь у вагончику... А ці, що тільки-но реготали, як чортулаки в пеклі, раптом прищухли: чи не радяться якраз? Кришка тобі, Ягничу, отак і кінці віддаси ні за цапову душу... Як ланцюгами скутий, лежав, не міг вивільнитись із цього моторошного стану, не здатен був поворухнутись, тільки, зачаївшись, гарячковите прикидав: де сховатись, у яку шпарину шаснути, якщо зараз полізуть до тебе через балкон, вломляться по твою душу, п'яні з ножами... Схопився очманілий і навшпиньках мерщій до балкона... Прихилив двері й затерп у напрузі, не дихав. З вікна першого поверху, якраз під ним. падає пасмо світла. Тьмаво біліє груддя вапна, блищить потовчене скло та звалище труб, обкипілих ізоляційною смолою... Раптом світло внизу погасло, це ще більше насторожило Ягнича. А з темряви, як живі, шкіряться зубами зігнані на ніч бульдозери, скрепери — зігнали їх після роботи й кинули до ранку... Збились чередою і, здається, аж ворушаться деякі, от-от зрушиться все те стійбище ікластих, ножастих, заскрегоче, ревне й залізним табуном полізе на Ягнича... Небо все у хмарах, і море шумить. Загорнулося в темряву, не прозирнути крізь його кромішню, ніби вічну чорноту. Загуркотіло у хмарах, і знову те гуркотіння здалося якимось залізним, — хтось там залізні бочки перекочує, порожніми цистернами кидається в небі. Та ось вдарило звідкись снопом синього світла, що йде не від блискавки, — прикордонницький прожектор гайнув у темряву моря. Не спить азербайджанець! Поволі веде світло прожектора, засягає ним кудись аж під обрій, патрулює, обнишпорює нічний простір.
І все починає одразу набувати реальності, повертатись на свої місця, з Ягнича поступово спадає тягар очманілості.
Підійшов, відчинив балкон навстіж, свіжістю вітру війнуло в обличчя, і це зовсім звіяло з душі очманіння, розігнало незрозумілі оці страхи, моторошне нашестя ночі. Так що ж це була за мана? Поволі Ягнич приспокоївся, але до ранку вже ока сплющити не міг. Згодом не раз йому буде ніяково навіть перед собою за дивні ці свої страхи, за несподіваний переляк, що скрутив був його ось тут, коли він — як один на судні — коротав свою першу комплексну ніч у сороковій каюті порожнього, людським духом не зігрітого, ще не обжитого корпусу.
XXI
Уранці дощу вже як і не було, небо чисте, тільки калюжі по території блищать. Упрігся Ягнич у колію буднів. Велика це річ — відчути себе знову серед людей, одним із повноправних у колективі. Хоча одразу й прикрощі почались: забуло начальство виділити обіцяну бригаду, поїхало кудись у важливіших справах, повернеться аж увечері. Щоб не згайнувати день, подався Ягнич у Кураївку уладнати деякі свої справи, є ж і в нього вони, хай, може, й не такі розмашисті, як у декого. Довелось цього разу тьопати пішки: машиною — то доки ти не засватаний.
Вдома застав саму Інну По виблисках в очах було видно — зраділа йому племінниця: що та як, для якого діла його залучено на комплекс?
Відмиркувався напівжартами, туманними недомовками, по морській лінії, мовляв, на посаду старшого радника. Настрій його помітно покращав, зникла ота внутрішня постійна пригніченість, яку не приховаєш від людей і яка найбільше, мабуть, старить людину.
— Ви одразу ніби й з лиця відмолоділи, — сказала йому Інна, може, й правду сказала, не стане ж вона вигадувати.
Багато днів перед цим був Ягнич у тому стані, коли людина вже складається з самого болю. Усе, що думав, що згадував, за чим тужив, проходило на екрані болю, від якого, здавалось, ніколи вже не вивільнитись, носитимеш його до останнього віддиху. І саме чомусь ночами під грушею посилювався у ньому цей біль — різноликий, різноголосий. Там здушує, там крутить, там ниє тупо (на вітрильнику цього мовби й не було). Колись малим чув скарги старших, як мучить їх власне тіло ночами, і все не міг тоді чужого болю сприйняти, — не тому, що був бездушним, а тому, що був здоровим.
І коли сам у таку фазу вступив на кураївських широтах, то вже нікому й не скаржився, чомусь думалось, що навіть такі, як Інна, хай буде тричі добра та чула в неї душа, не сприймуть твоїх переживань. Адже в юних відчування життя особливе, їм здається, що мають попереду вічність і ніяк не менш, їхні гризоти та тужби ще тільки будуть колись, наздоженуть кожного десь на калиновому мості! Чи, може, й не наздоженуть, може, справді безболісно житимуть люди прийдешні?
Приємно почути, що відмолодів. Можливо, й так, бо й сам почуває, ніби ковшем зачерпнув він звідкись нових життєвих сил. Виніс сундучок на веранду й заходився знов біля нього ворожити. Те, що було на дні й що найбільше розпалювало цікавість сусідських хлопчаків, виявилось... папушею старих облігацій.
Витяг їх, переглянув і простягнув усю папушу дівчині:
— Матері від мене передаси.
Інна, знітившись, стала відмагатись.
— Візьми, візьми, — наполіг оріонець і додав з усмішкою: — Ще гратимуть.
Завалялась у нього в сундучку маленька блискуча бляшка — уламок колечка, одного з тих латунних, що ними кільцюють птахів.
— Зняли з ластівки, коли вона однієї ночі розбилась на палубі, — показав бляшанку Інні. — Дуже мені пам'ятна та ніч.
— Розкажіть і мені.
— Уяви собі, дочко, дощ, негода, видимості ніякої — в тумані йдемо... Зустрічних остерігаємось, раз у раз гудки посилаємо в туман. І раптом щось падає на палубу, кам'яний якийсь дощ. Птахи! Виснажені, мокрі. Потрапило судно якраз у їхній переліт. Вночі вони, як дуже виснажаться, буває, купами отак падають на палубу. Іноді й розбиваються в темряві об щогли, об троси.
— І це вам найдужче запам'яталось? — запитала Інна, повертаючи бляшку.
— Ні, не тільки це, але й це... Заходжу до своєї майстерні (відлучавсь ненадовго, тому й світло залишив), а в ній, віриш, повно ластівок! Налетіли на світло, на затишок. І такі з дощу покірні, нелякливі... Виявляється, коли їм скрута, птахи просто горнуться до людини, зовсім довіряються їй...
— Можливо, й птахи здатні відчувати людську доброту?
— А чому б і ні... Хоча й на суднах всякі типи трапляються. Знайдеться іноді такий, що ледь живих обранених птахів, як сміття, змітає вранці шваброю за борт. Немало ще на світі, Інко, жорстоких людей... Ну, в нас на «Оріоні» таких не було... Навпаки, ми вважали, що ластівки нам щастя приносять. Налетить їх, буває, повнісінько і до капітана в каюту, і до мене в майстерню... Стоїш між ними, геть мокрий з дощу, а вони обліплять тебе, сідають на плечі, на руки і так довірливо попискують.
Інні зовсім реально уявилось низьке корабельне приміщення, наповнене ластівками, що довірливо збилися в освітленім затишку людського житла, і серед них застигла самотня, в мокрій одежині людина, усміхнений оцей Ягнич, вузлов'яз... Ніби наяву чула дівчина тонку ластів'ячу пискотняву й суворі вишуми нічної стихії довкруг корабля...
— Ну, а далі, що з ними?
— Цілу ніч світло ради них не вимикав, щоб не боялись... Повлаштовував їх на полицях, на сувоях парусини, на різних снастях, — хай вам, думаю, буде зручніше... Отак і переночували. А вранці випустив.
— І все?
— Все.
Просто й буденно, одначе, як багато це сказало дівчині про людину...
У сундучку оріонця виявились ще якісь ножички, швайки, навіть циркуль, трохи більший за школярський. Усе це майстер також відклав, щоб забрати з собою на комплекс. І, звичайно, наперсток-гардаман та весь набір парусницьких голок. Перед тим одну з них витяг і, довгенько покрутивши в руках, подав дівчині:
— Прочитай, що там написано. На одній із трьох граней Інна розгледіла дрібнюсінько накарбований уподовж голки напис.
— «Made in England», — повільно прочитала вона. — Так це англійські?
— Не думай, що в них сталь краща... Коли довелось, то череп фашизмові таки від нашої сталі тріснув... А от по парусництву англійці здавна майстри. Про Роберта Стіла читала що-небудь?
— Ні, не доводилось.
— А ти поцікався. Чайні кліпери, ідо він їх з братом побудував, то, кажуть, було чудо з чудес. Не було рівних їм ні в легкості та швидкості ходу, ні в красі ліній та форм... Це ще в ті часи, коли існував звичай влаштовувати гонки чайних кліперів — від Шанхая до Англії — з партією першого чаю нового збору. Отам розпалювались пристрасті! Вся Англія в ті дні тільки одним жила: хто перший прийде? Повсюди ставили на вітрильники, як на скакових коней: ану ж бо котрий набере соколиного лету, пережене решту... Один капітан нібито застрелився в себе на містку, коли побачив, що його обігнано, що не першим прийшов...
Інна зацікавлено слухала оріонця, дивуючись з того, що в покладах його пам'яті зберігаються навіть оці, всіма забуті змагання чайних кліперів... Дівчина все ще крутила в руках ребристу голку з великим вушком, потім, не знаючи, що з нею робити, простягла, щоб віддати дядькові. Він сидів неподалік, сундучок був знову замкнений, відставлений у куток.
— Прошу, голку візьміть... Оріонець аж відхилився, зробивши руками швидкий, відсторонливий рух:
— Ні, Інко, ні... — І, одвернувшись, глухо додав кудись убік: — Залиш собі, дитино. Хай буде хоч така про родича пам'ять. Ця голка всього бачила. Збережи її... Зберігай, коли дядька вже й на світі не буде.
У голосі його щось прохопилось таке, що глибоко вразило й схвилювало дівчину. Що там голка, не в ній же річ!.. Разом з голкою, почувалось, він передавав Інні щось безмірно цінніше, може, частку свого життя, частку всіх пережитостей, всього свого відболілого й відшумілого назавжди. Складалося враження, що зараз він з чимось прощається, відтинає від себе якісь найдорожчі життєві ниті й водночас ніби вручає Інні скромний цей амулет на незабутність, а може, й на щастя. І хоч перебувають вони на різних поверхах життя, хоч який далекий той світ, що його оріонець носить у собі, Інна почуває з ним свою духовну спорідненість, він чимось суголосний з її власними роздумами, чимось потрібний для становлення її власного внутрішнього світу, для зміцнення отих, може, й справді поетичних ростків, що в ній прокидаються. Не тільки в парусницькій професії Андрона Гурійовича, в самій натурі його для Інни є щось глибоко поетичне. Вже не раз розпитувала бувалого моряка про життя під вітрилами, приваблювала в ньому оця самозабутня відданість «Оріонові» і їй хотілось більше, повніше пізнати це життя. Але досі майстер навіть перед близькими дуже неохоче відкривався душею, волів долати своє горе в самоті, певне, вважаючи, що так зможе швидше забути й відболіти те, що він втратив. І тільки сьогодні, коли на прощання сіли, за звичаєм, посидіти на веранді перед дорогою, хай і недалекою, оріонець, видно, відчув потребу поділитися з Інною своїми переживаннями. В нинішній своїй оновленості був він не такий замкнутий, як завжди, почула від нього зніяковіле, тихе зізнання: досі, мовляв, його тягне море, досі несила йому порвати з учорашнім днем, забути те, що повинен забути — бо ж тому нема вороття. Звичка? Мабуть, хоча навряд чи тільки вона. Кличе жагуча, не зникаюча туга за чимось, що йому й сам він імення не знає. Може, це туга за молодістю? За тими літами, коли юнаком, затамувавши дух, прислухався до тонкого, ні з чим незрівнянного співу в парусах, і коли кожен юнак почуває себе Магелланом? Працювати доводилось на висотах, де аж голова йде тобі обертом, годинами працюєш під шквалами, притиснувшись грудьми до рей. Зате ж потім летиш і летиш і знаєш, що над тобою парусся надійне, ти сам його перебрав і озброїв, ти сам свого лету господар...
— Часом здається, що на «Оріоні» у вас люди виняткові.
— Слабкодухих, дочко, море не прийма, це правда. Та й «Оріон» — це ж судно особливе, воно як добрий вісник, як невтомний зв'язковий поміж людьми... Чисте, відкрите, з добром іде до людей, — ну як його не вітати?! Прямо скажу: честь та гордість бути в його екіпажі... Буря, стихія, нічний ураган — то, звісно, страхіття. А коли вже ти вистояв, коли не розтрощило, не поглинуло тебе, то там, Інко, й радість людина звідує таку, як, може, й ніде... Складаєш пісні, Інко. От уже де, скажу тобі, пісня! Йдемо при попутному, простір без кінця-краю, все в нас у злагоді, курсанти з секстантами в руках зібрались на юті — беруть проби сонця... Та враз ось попутний подужчав, ставимо тоді все, як кажуть у нас, «до останньої сорочки», всі до єдиного паруси несемо над собою! Мчиться твій красень, високо злітає на хвилю, провалюється й знову злітас, аж дивитися моторошно, особливо з марса: мчиться, весь у бризках, піні, в росі, вода навкруг кипить, і весь він оповитий хмарою водяної куряви, хмарою сяйва... Колись чарівниці приворот-зіллям вміли приворожувати хлопців на вічну любов, а море, воно теж уміє... Вітрила та простір — це, Інко, таке, що, хто раз його звідав, той уже навіки там.
XXII
Ранками стала сивіти земля. Поля брались легкою памороззю.
Айстри та майори-паничі заквітували в кураївських палісадниках, здається, ще яскравіш, по-останньому, по-осінньому...
Просторішими стали степи; очистились, подаленіли обрії. Океан повітря стояв кришталево прозорий.
Птаство гуртується, злетілося звідусюд, збилось у примор'ї (деякі тут нібито й зимують — змінюється клімат).
Повернулися комбайнери з Казахстану. Обидва Ягничі — батько й син — привезли подаровані їм чапани (національний одяг, який вручається тільки найповажнішим особам), урюку, кишмишу в рюкзаках. Мати, розбираючи гостинці, залишила з привезеного й для оріонця, він любить компоти. Штурманець, оточений дітворою, ходить по двору в тюбетейці, в смугастому східному халаті; сідає під грушею і неквапливо, в манері східного мудреця, виповідає торопленій малечі свої неймовірні пригоди. Так, знімав хліб біля самого Байконура, і однієї чудової днини на його очах просто з пшениць підіймалась, вирушала в небо, окутана димом та полум'ям, срібляста ракета. Стрясаючи гуркотом степи, злітала поволі-поволі, і можна було в ній усе достеменно розгледіти. Доки підіймалась, із ракети в цей час через незгораюче скло саме хтось виглядав і навіть помахав Ягничам-комбайнерам рукою... Уява запрацювала з усіх сил. Тож і не дивно, що біля Петраштурманця тепер дітвори товчеться більше, ніж біля сусідського телевізора. Хлопець і свій «Електрон» витяг на веранду, щоб позмагатися із сусідським чіткістю зображення та силою звуку, потім, не вдовольнившись, перетягнув його аж під грушу (з наміром прилаштувати антену на самім вершечку столітньої), а вже звідти штурманець звернувся до матері:
— Мамо, правда, що коли щось розбивається, то це на щастя?
— Та кажуть люди, що так.
— Ну раз так, мамо, то я розбив телевізор...
Вечорами мати іноді чує біля хвіртки виплески дівочого сміху, приглушений голос хлоп'ячий, — то синштурманець чимось веселить недавніх однокласниць, що мають звичку проводжати свого кавалера до самого двору. Краєм вуха вловлює мати, як хлопець розповідає їм щось смішне про цілину або розважає народним гумором про пекло, що не таке воно, мовляв, для теперішньої людини й страшне, бо неминучі будуть і там перебої з дровами або з смолою... Інколи син звертається до котроїсь із дівчат з дивним словом «киз», і звучить воно в його устах якось інтимно і аж таємничо, хоча згодом виявляється, що «киз» означає просто «дівчина»...
Інна день у день бігає на медпункт, часто бачать її в бібліотеці... Коли виходить з бібліотеки, не мине, звичайно, й музейчика (це тут же, в палаці), зазирне до Панаса Омеляновича. Як страждає цей чоловік! Зовсім звівся, нема йому полегшення. Сидить ось, як зараз, серед своїх прядок, гербаріїв та снопів, зібгався в кулачок і поринув у свої горьовиті думки, — не перестаючи, видно, точить людину журба. Все Віктор та Віктор, щось знову коїться з ним, порідшали його візити в Кураївку... Пояснює це тим, що розгулявся люд, бо ж осінь — пора весіль, запрошує то один, то другий — хіба тут відмовиш? Воно ніби й так, але для батька це ніяка не втіха. Хай сьогодні в сина справи нібито нічого, а що він завтра встругне, цього ніхто наперед не скаже.
Коли Інна заходить, вчитель ніби трохи оживає, бо є з ким душу відвести. І думки його, звичайно, знову довкола сина.
— Що губить його? — роздумує Панас Омелянович, коли дівчина сяде на своєму звичному місці біля ткацького верстата. — Егоїзм. Безмежний, невситний, цинічний... Нічого святого! Розумієш: нічого в душі святого... Оце найбільше мене лякає. Ти молода, може, не бачила таких, а я надивився їх за своє життя, знаю, чим це людині загрожує... Хто без святинь, в кого душа не заповнена почуттям обов'язку й честі, пам'яті та любові — той, Інно, здатен на все, ні перед чим не зупиниться. Порожнеча душі — це стан не нейтральний, як декому здається. Вакуум душі — він теж здатен на дію, причому здебільшого руйнівну... Страшна це річ — егоїзм, та ще коли він самовпевнений, переконаний у своїй правоті...
— Не перебільшуйте, Панасе Омеляновичу, — пробує дівчина приспокоїти вчителя... Все-таки Віктор працює, скарг на нього ні від кого нема... Та й не завжди знають батьки, що відбувається в душах їхніх дітей.
— А навіть якщо й знаєм? Що твої ради-поради, коли вони раз у раз розбиваються об стіну душевної глухоти... Не розумію, за що нам з дружиною випали такі випробування, — звертався Панас Омелянович кудись у простір. — В інших діти — це радість, гордість батькам... І наш міг би ж бути таким! Які ми надії на нього покладали, всю свою любов йому віддали. І ось маємо... Нещастя он у Заградівці, сина батькові та матері привезли, щоб удома поховати, горя скільки в людей, а я, віриш, іноді і їм заздрю.
Чула Інна про ту заградівську драму, про те, з якими почестями ховали там молодого моряка, що загинув на судні під час пожежі. Коли спалахнуло, треба було негайно вимкнути струм, хлопець крізь хмару диму кинувся до рубильника, товариша відштовхнув, ще й крикнути встиг: у тебе діти!..
Рубильник йому вдалося вирвати, але самого спалило на місці...
Друзі-моряки привезли його в Заградівку, з музикою ховали, на рушниках спускали в могилу... Батьки вбиті горем, але навіть і їм позаздрив Панас Омелянович— це вже треба достраждатись до краю.
— Панасе Омеляновичу, не судіть Віктора так су воро, — сказала дівчина після нелегкої мовчанки. — Зміни в ньому все-таки стались, і, згодьтесь, на краще. Наш обов'язок разом йому допомогти. Звісно, буває розхристаний, у чомусь скритний, нерозгаданий, але й добро помічає... А що на інших не схожий, що нетерпимий до фальші...
— Спасибі тобі, Інно, що ти його захищаєш. Може, великодушність, твоє почуття виявиться для нього цілющим. Мабуть, я в чомусь дуже відстав. Вік прожив, а стільки загадок зостається ще не розгаданих... Віддав я, Інно, Кураївці все своє свідоме життя, сили поклав для школи, для всіх вас, щоб ви стали людьми. І ви ними стали. За єдиним, може, найтяжчим для мене винятком... Чому ж це так? От уже справді — насмішка долі! Виховати стількох, а найближчого... Але й з поразки я виношу гіркий свій урок, виношу найперше для вас: хай ви інші, деколи навіть розумніші, проникливіші за нас, але, поважаючи себе, не зневажайте і тих, хто до останнього б'ється під тягарем літ та в міру своїх сил плекає для вас квіти людяності... Не топчіть їх.
Панас Омелянович стояв, схилившись біля ткацького верстата, сухенька рука його в забутті все перебирала напнуту для ткання пряжу (щоб її правильно натягти, привозили стару жінку-ткалю із сусіднього села). Назавжди відійшли в минуле домоткані, зігріті чиїмись сльозами та піснею, полотна, думалось Інні, а чи набагато досконаліше те полотно, що його з нових наших переживань тче саме життя?
— Пригадалось, — сказала Інна, — як ви ще в школі звертали нашу увагу на досконалість квітки, на довершеність колоска... Чомусь тільки тепер, через роки, починаєш це розуміти...
— Є речі, Інно, котрі відкриваються людині тільки з вершини літ. І тобі з часом багато що відкриється... Як хотілось би, щоб ви знайшли з Віктором своє щастя! Справді, в нього ж є добрі задатки. З тобою він, може, стане інакшим. Бо любов, вона таки здатна на чудо, вона спроможна переродити людину... Тож не відкладай, це ми з дружиною разом благаєм тебе: записуйтесь, беріть шлюб — і хай вам щастить...
Про шлюб вона й від Віктора вже чула не раз. Після одного з чиїхось там весіль у райцентрі він особливо наполягав:
— Давай зіграєм і ми... Чого тягти? Спішімо, люба, спішім! Треба хапати щастя! Обома руками!
Але це були його думки, не її. Вона якраз не спішила. Бо деякі речі стримували її. Останнім часом Віктор не раз пропускав побачення. Одного вечора, коли проводжав, коли вже біля хвіртки прощались, помітила, що її кавалер нетверезий. Порушив умову, власного слова не дотримавсь. Це її глибоко вразило: як можна зламати обіцяне? Невже справді нічого святого? Розстаючись того вечора, Віктор накинувся з бурхливими обіймами, були вони несподівано грубі, з виламуванням рук, зі словами, що принижували її. Дівчина змушена була геть відштовхнути його, вирвалась і побігла, тамуючи в душі біль і образу.
Порідшали відтоді їхні зустрічі, холодок сторожкості з'явився в стосунках.
Панасу Омеляновичу вона, звичайно, не сказала про це, навпаки, приспокоїла, що, може ж, таки обійдеться, двоє наїжачених якось порозуміються, хай тільки ось він приїде, як обіцяв. Інна чомусь покладала надію на сьогоднішню зустріч, адже Віктор запевнив, що приїде увечері неодмінно. До того ж сьогодні в Кураївці великий концерт, а таку подію Віктор навряд чи пропустить.
З початком осені ожив Кураївський Палац культури. Потяглася сюди, крім сільської, ще й молодь із комплексу і хлопці з застав, рядові та сержанти (в прикордонників з кураївцями традиційна дружба). Поповнився уславлений кураївський хор. Чередниченко придбав для всіх хористів розкішні костюми: попереду районний огляд — щоб і там була першість, як і в попередні роки.
Керує хором молодий учитель, викладач музики та співів, котрий сам теж пробує дещо компонувати, списав не один зошит нотного паперу і серед самодіяльних композиторів вважається таким, що подає надії.
Крім хору, палац має незабаром збагатитись ще одним колективом: зусиллям Оксена-гуцула, столяра з комплексу, створюється ансамбль народних інструментів: Оксен зумів зацікавити багатьох, навіть начальник застави Гулієв зголосився взяти в ансамблі участь.
Після розмови з Панасом Омеляновичем Інна вже й додому не йшла, бо їй, як учасниці художньої самодіяльності, заздалегідь належало бути в палаці. Концерт цього вечора вийшов досить багатий. Виконувались пісні сучасні й старовинні, виступала цілою капелою городня бригада і дует доярок із ферми, а серед солістів відзначились механізатор Ягнич Валерій з балалайкою та Інна Ягнич, яка прочитала "Contra spem spero" Лесі Українки. Впевнено виступив офіцер-азербайджанець, начальник застави, що його Кураївка завжди вітає, мовби столичного баритона. Оскільки ансамбль народних інструментів ще не встиг підготувати свою програму, то керівник його, той заповзятливий гуцул, виходив на сцену кілька разів у ролі соліста, виходив, такий симпатичний та скромний, із своїми аж ніяк не скромними коломийками. На завершення хор виконав «Ревуть-стогнуть гори-хвилі» та — вперше у Кураївці—«Берег любові»; пісню кураївської медички зустріли дуже прихильно, і мати, що сиділа з Інною поруч, звеліла авторці, розшарілій, аж темній від радості та ніяковості, встати й поклонитись людям за оплески. Довелось. Лаври зобов'язують.
Коли після вечора збуджені вийшли з палацу, Інна, «п'яна юнощами та надіями» (недавно вичитане в когось), мимовіль поглянула на шлях, що зникав за Кураївкою в сивих мряках: десь звідти сьогодні мав би приїхати Віктор. Зловила себе на тому, що жде — так жде сьогодні свого вітрогона! Перед цим Віктор кілька днів не заявлявсь, а на сьогоднішньому вечорі твердо ж обіцяв бути, — якби послухав, може, і йому, насмішникові, тут би дещо сподобалось.
Виглядав, очікував, видно, сина й батько, Веремієнкостарший. Постукуючи паличкою, перетнув полотно дороги перед палацом, пристояв під деревами й далі рушив, десь аж ген-там зупинившись при виїзді із села на узбіччі, та все приглядаючись, чи не з'явиться з грейдерки світло фар, чи не летітиме скажений шарабан, сліпучим снопом розтинаючи осінню мжичку... Бо батько — то таки батько, і хоч скільки там зібралось у ньому образ на сина, хоч як мучиться за синову поведінку, та все ж із своєї, з отецької, душі його він не викине — така вже, мабуть, доля батьків. Навіть страждаючи за непутящих своїх, люблять і любитимуть їх, доки й життя. Нерідко бачать кураївці старого вчителя на виїзді з села, довго може вистоювати отак край дороги, терпеливо очікуючи того, хто в нього один, хто мав би стати йому розрадою, опорою в старості, а натомість став мукою, вічним терзанням, жде батько, а він, може, й зараз десь бешкетує в чайній, бо ж коли розійдеться, тоді вже не думає про власну гідність, про те, що безчестить своє й батькове ім'я...
Вдома, перед сном, вірна собі, Інна сіла на веранді дещо записати (вирішила, починаючи з оцієї осені, вести щоденник). Не заповнила й сторінки, як за нею прибігли, гукаючи ще з вулиці:
— Мерщій у медпункт! Віктор батька машиною збив!
Летіла, не чуючи ніг.
У медпункті були вже Чередниченко, парторг, ще якісь незнайомі люди... Панас Омелянович лежав на білій, оббитій цератою кушетці. Не надіваючи халата, Інна кинулась, присіла біля нього, взялась нервово шукати пульс — хто б міг подумати в шкільні роки, що доведеться їй бути в цій ролі, сидіти над своїм учителем ботаніки в позі сестри милосердя... Обличчя Панаса Омеляновича без окулярів стало ще меншим, воно аж світилося блідизною, біля вух темніли якісь садна, сиве ріденьке волосся з потилиці скипілося кров'ю. Вчитель був у стані повної непритомності. Інна тримала сухеньку старечу руку Панаса Омеляновича, дошукувалась у ній життя. Ось він, найстрашніший екзамен... Як хотіла б вона зараз стати чаклункою, однією з тих, що зналися на магії, мали доступ до сил таємничих, що нібито вміли повертати надію навіть безнадійним!.. Під поглядами стишених, тривожно занімілих людей дівчина з острахом, з розпачем рахувала ледь чутний, поволі зникаючий пульс. Не дорахувала...
Не опритомнівши, Веремієнко-старший помер у неї на руках.
Це була перша смерть на її очах, на її руках, у її медпункті. Інна була в потрясінні. Невже це все? Нестямне виникло бажання будити його, трясти, розтермосити це легке, вичерпане, бездиханне тіло, вивести його з небуття. Ніколи досі нерви її не знали такого струсу. У відчаї власного безсилля, здушена риданням, Інна схопилася, кинулась до дверей. Вибігти, виплакатись десь наодинці!.. Була біля дверей, коли саме — просто їй навстріч — знадвору з'явився Віктор. Ішов похитуючись. Лице полотно полотном. Невже це він? Зустріла погляд сомнамбули, розгубленість посірілого від жаху жалюгідця, що, спотворюючи себе гримасами, ловить повітря, натужиться щось сказати й не може... Він, здається, втратив дар мови. Здається, не зовсім ще втямив, що сталось. І ці мутні риб'ячі очі! Отупілим поглядом, наче лунатик, насувався на Інну, нетверезе, кволо потягся до неї рукою...
— Геть! — відсахнувшись, крикнула йому. — Вбивця!!! Ненавиджу! Ненавиджу до кінця днів!..
І, не тямлячи себе, вискочила в двері.
Од Віктора взяли розписку про невиїзд. Почалося слідство. Мати розгорнула несподівано бурхливу діяльність: кидалась в різні установи, вдавалась навіть до малознайомих людей, котрі, як їй здавалось, могли ще відвернути від сина удар. Логіка в нещасної жінки була проста: батька вже не повернеш, то хоч спробує вирятувати сина. Де й взявши сил, худюща, з розпаленим поглядом бігала по Кураївці, шукала свідків, щоб підтвердили її версію: син не винуватий, батько сам потрапив під машину, сам — через те, що сліпий...
Свідків таких Кураївка не дала. Не взяла й на поруки. В іншому випадку могла б узяти, але тільки не в цьому.
Коло звужувалось, приятелі швидко відступились од Віктора, чи, як він висловлювався, — продали (ті, що були разом з ним у машині). Перед слідчим співали всі в один голос, що хоч вони й були добре напідпитку, проте намагалися стримати Віктора, умовляли не гнати, бо ж летів як навіжений, а він не послухався, під'їжджаючи до палацу, натиснув ще дужче. Ну, а тут постать посеред дороги де не візьмись, наче п'яний якийсь — руки простяг, щось кричить, може, хотів зупинити... «Батько! Батько!» — ще встигли гукнути Вікторові, а він нібито крикнув через плече: «Нічого, прорвьомся!..» І хоч в останній момент таки спробував звихнути убік, але вже було пізно, то вже була катастрофа.
Винуватець того, що скоїлось, поки що був залишений на волі. Одначе волею вона тепер для нього вже не була. Незважаючи на всі материні старання, лжесвідків не вдалось добути, і ніяких виправдань нема, це Віктор і сам тепер розумів. Задавив батька — тут Кураївка була єдина в безмежнім обуренні, в осуді, в колективній своїй нещадності.
Може, аж тепер дійшов до нього весь жах вчиненого. Півдня стояв, понурений, посірілий на кладовищі біля свіжої батькової могили. Ніде після того не з'являвся.
Бачили, тиняється сам, зсутулений понад морем. Очевидно, не тішив більше себе ніякими ілюзіями: після однієї провини тепер ось друга, та ще яка. Жахлива, трагічна, непоправима... Якось наприкінці дня з'явивсь біля пляжів піонертабору, якраз біля тих місць, де свого часу врізався в дітей мотоциклом. Пляж був порожній, дітей заводські вже забрали до шкіл, лише кілька місцевих хлопчаків ганяли понад берегом м'яча. Кажуть, був Віктор ніби не в собі, ішов, як мара, чвалав наосліп, ніби справді лунатик. Зупинившись, дивився, як море жене прибій, вистеляє берег шумовинням. «Який гарний прибій, — скачав— Буду купатись». І по волі побрів у шумовиння. Діти поторопіли: ніхто з кураївських уже не купається, ну а ти — невже будеш?.. Не став навіть роздягатись. Як був, так і побрів у море: глибше, глибше, по пояс, по груди, по шию. Тоді поплив (він добре плаває, кудись аж під обрій, бувало, запливав). Плив і плив, доки й не видно стало його між хвилями... Сприйняли як чергове дивацтво — зробив заплив та й повернеться, випливе десь в іншому місці. І справді, виплив через три дні навпроти хати діда Коршака, сторожа рибартілі. Коршак його перший і помітив: думав, каже, дитячий м'яч загнало, гойдається між хвиль. Аж поки прибило до берега ближче... То був Веремієнко-потопленик. Рибалки, що витягали, вперше бачили, щоб утонулий тримався такої дивної пози: увесь він стояв у воді, в одежі, як був, стояв зовсім вертикально. Тому й голова на хвилях хилиталась, як м'яч.
XXIII
Заволодів Ягнич судном, тією загадковою лайбою. Начальство виявляє йому всіляке сприяння: треба електрозварників — на, малярів — будь ласка, матеріалів — випишемо, аби діло йшло.
Оріонець і ночує тепер на судні. Після першої ночі не захотів більше залишатися в тому порожньому другому корпусі. Хай там хоч і домовики товчуться, а він буде на судні, тут почувається звичніше. Цілими днями працює, ворожить над лайбою, — спокійно, вперто, без галасу, без хапанини.
Дівчатам з будови цікаво дізнатись, що ж він там робить, той оріонець, що там старанно так ладнає та переладновує. Надбіжить гуртик штукатурниць у заляпаних'комбінезонах — дозвольте на екскурсію, але старий нікого не пускає всередину, тримає діло своє в таємниці. Навіть виконроба, хитроокого товстуна в гумових чоботях, Ягнич не дуже охоче втаємничує у свої корабельні клопоти: бо хай він у своєму ділі й знавець, а на цьому тямкує відомо як — як ведмідь по зорях... Лише найближчі особи нерозлучно з Ягничем цілі дні: Оксен-верховинець та ще кілька завзятців з виділених Ягничеві в підмайстри, щоб працювати під його рукою. Нещсідно випотрошу югь внутрішність судна, те викидають, а те перебудовують, бо все тут має заграти поновому, все повинно бути «доведене до фантастики», як каже гуцул.
Упевненість, владність з'явилась у повадках оріонця: як же, повноправний член колективу. Був списаний мовби в тираж, а тепер ось старший консультант, особа майже засекречена. Тримається так, наче важливішого об'єкта, ніж його лайба, на будівництві нема. Часом бачать його і в корпусах, де ведуть роботи, вшниплюється, доскіпується до всього, аж дехто буває невдоволений: іще один народний контроль...
Коли керівництво у від'їзді (а це буває нерідко, справ та нарад безліч), Ягничеві хоч-не-хоч доводиться мати справу з товаришем Балабушним, виконробом. Це стріляний горобець, вміє підсікти, раз у раз нагадує:
темп давайте, менше вигадок, строки підпирають... На це йому оріонець відповідає поважно, з олімпійським спокоєм:
— Нас підганяти не треба. Краще простежте, щоб з матеріалами не було перебою. А що обіцяно — буде, ми слів на вітер не кидаєм.
— Я вас не жену, ви мене правильно зрозумійте, — одразу викручується Балабушний, — з мого боку цілковита вам довіра, Андроне Гурійовичу... І за матеріали не турбуйтесь... Завтра ось привезуть пластик, кажуть, просто білосніжний, гедеерівський! Дорогуватий, правда...
— Для шахтарів не шкода, — каже Ягнич і, добувши з кишені папірець, починає повагом вичитувати, чого йому ще треба і скільки.
В обідню перерву на будові настає штиль. Вщухає гаркотнява машин, робочий люд зникає по затінках, хто обідає, хто газету читає, і ніхто й не бачить, як саме в цей час з'являється на будові приїжджий, той, що його треба б зустріти як належить, зі всією службовою шанобою. Не заставши в штабному вагончику нікого, прибулець широким кроком прямує до Ягнича, що саме стоїть, як вахтовий, біля своєї лайби. Мабуть, «високий гість» у своїй заклопотаності прийняв оріонця за сторожа, бо, не вітаючись, звернувся до старого досить вимогливо:
— Де начальство?
— На обід поїхало. Начальство теж не святим духом живе.
— Хто ж зараз тут старший?
— А ось я вам і старший.
У приїжджого це, видно, викликає сумнів, по обличчю перебігає гримаса невдоволення. Почувається, що прибулець має право на таку гримасу, знає свої можливості та права. Із себе досить опецькуватий, обличчя, притінене капелюхом, якесь глиняне, брезкле. Ще, видно, на курорті не було, справжнього сонця не бачило.
— Ні, ви серйозно — старший?
— Таж сказав... А ви хто будете? — поцікавився в свою чергу Ягнич.
— З міністерства, — недбало кинув приїжджий, не вважаючи за потрібне уточнювати, з якого саме: чи з того, яке замовляє, чи яке будує. А втім, і для Ягнича це не дуже істотно. Важливо, що є нарешті до кого вдатись, з'ясувати деякі речі, що з виконробом їх не з'ясуєш...
— Оце ви мені якраз і потрібні.
— Я? Вам? — глиняне обличчя розпливається в іронії.
— Тільки уважно слухайте, якщо з міністерства... Це ж, мабуть, ви тут корпуси прив'язували? Корпус номер два під яким градусом стоїть? Червоний куток і половина кімнат — куди у вас вікнами дивляться?
— А куди? — приїжджого це, видно, зацікавило.
— У степ, під нордові вітри! Вранці встане шахтар — не побачить, як і сонце сходить. До моря приїхав, а ви його до моря спиною, до сонця потилицею...
— З моря ж напікатиме. Та й море, як узяти, — воно шахтареві, пробачте, до лампочки... Йому найперше б тут відіспатись після трудів праведних... Калорійне харчування, доміно та більярд — оце йому подай, а не схід сонця. Комфортом мусимо забезпечити насамперед...
— Тож-бо ви подбали! їдальню плануєте на дві зміни, це ж скільки доведеться вистояти на ногах у когось за плечима, щоб діждатися місця... А в корпусах? На цілий поверх один туалет, та й той аж у кінці коридора, що йому й кінця не видно! Як це вам подобається? А бігти ж треба... Ось би хоч і вам такий нічний марафон по коридору в кальсонах!..
Незнайомець аж носа зморщив від такого натуралізму.
— Тут, можливо, ми й не додумали.
— А хто ж за вас додумає? Пушкін? Для чого тоді ви поставлені?
Приїжджий прибрав міни раптом суворої:
— Власне, по якому праву ви так зі мною розмовляєте? Хто ви такий?
Ягнич змружився, тільки вістря, маленькі, колючі, блищали з-під брів. — Робітничий клас — ось хто. А що стаж набував на морі, так на морі ми теж — клас... А я скоро сорок літ робітник моря!
Саме надбіг виконроб, задиханий, знепокоєний. Викрутьком крутнувся біля приїжджого, засипав вибаченнями, підхопив легенько під лікоть, повів показувати територію. А тут і начальник будівництва нагодивсь.
І перша розмова, що відбулася між ними, стосувалась Ягничевої персони.
— Що то у вас за старий? — кивнув приїжджий у той бік, де залишився стояти оріонець. — Скажений якийсь дід!
— Це наш дід, — осміхнувся вибачливо начальник будівництва. — Та й не зовсім він, щоб уже дід... Скоріше сказати б, людина зрілого віку, майстер унікальної справи.
— Критикан якийсь... Він, мабуть, і анонімки шле до інстанцій?
— Цього за ним не помічалось. А що правду креше у вічі — то це така вже натура.
— Пустили б ви його на заслужений відпочинок... За власним бажанням, а?
— Та можна б! Хоча нам без нього невикрутка, Степане Петровичу... Просто заріз без нього.
— Дивіться. Вам видніше. Тільки щоб потім не плакались, коли в «Правду» про комплекс напише, навишукує неполадок...
Начбуд запевнив, що до конфлікту не дійде і що це він бере на себе, бо не можна інакше: такого умільця-трудяги, як цей, пошукати — особа рідкісна...
А Ягнич тим часом уже стояв плечима до них, обличчям — до моря, до лайби.
Після роботи має він звичку пройтись надбережжям, подивитись, що море викида. Трудиться воно невтомно. То викине тобі чорну купу камки з слизистими водоростями, то медузу, то черепашки мідій, то якесь роз'їдене сіллю ганчір'я... Білі чайки над Ягничем мерехтять у повітрі. Іноді змайне у згадках щось давнє. Сліпучий шторм. Каміння берега, що посивіло від морської солі. І ти на ньому, ще молодий, з кимось в обнімку сидиш... Невже піде й ніколи не вернеться в цю дійсність, до цих птиць, до цих днів, до зоряних кураївських ночей?
Забреде часом Ягнич аж до Коршакової хати. На відлюдді, сама стоїть серед піщаних переметів, біля причалу рибальської бригади. Кролі бігають, обважнілі качки та гуси купами снігу біліють по бур'янах. Рибальське начиння сушиться, розвішане на пакіллі.
А біля нього сам дід Коршак без поспіху порається, лагодить сіть чи просто сидить у роздумах, спочиває.
— То як, діду, ловляться диверсанти?
— Щось ні диверсантів, ні тюльки...
— А сітки ж на когось таки плетете?
— Та плету, аби не гуляти. Іноді узбецькі хлопці з застави, обходячи берег, забредуть, стануть і так пильно вдивляються: як то воно виходить у плетія? А воно просто: береш пригорщу дірок і зшиваєш...
З заставою сторож у контакті, має навіть медаль «За охорону державних кордонів». Мабуть, сто літ цьому Коршакові: ще Ягнич малим був, а Коршак уже гостровусий ходив по Кураївці в шпичастій будьонівці, ділив землю та наганяв страх на світовий капітал. Давно здідився, самотою живе, а проте своє діло робить, тільки дуже заріс, закудлатів, сиві патли поворозкою через лоб перев'язані, щоб в очі не падали. Деколи, буває, розщедриться. Піде, зніме кілька рибин-в'ялиць, що під хатою висять на жилці нанизані, принесе:
— Бери, Андроне, посолонцюєм.
— Не скучаєте тут за людьми, Івановичу?
— По-різному буває... Ночами, коли розшумиться море, то, звісно, лізуть всякі думки... Намножилось людей, здравниці наступають... Колись було в степу: той чабан під одним небом, а той — під другим біля свого коша, півдня треба, доки від коша до коша дійдеш...
— Для добрих людей ще землі вистачить.
— Воно так. Та тільки між добрими людьми раз у раз стережись і хижаків двоногих — пропади вони пропадом. Торік звідкись аж сюди дістались на лов, дельфінів поду-шили в сітках, уночі витрусили їх на косі... — Ягнича пересмикнуло, як від болю, але Коршак не помітив цього. — І знають же, мабуть, що дельфін, коли заплутається під водою в сітці, то йому кінець, довго без повітря не виживе, він-бо ж — як напівлюдина. Кажуть, мов дитя, плаче, коли його тягнуть на берег обплутаного сітками. То хто ж ви такі, душогуби?
— Думалось, після війни бездушних не буде. Ситий же, а жорстокий — чому?
Погомонять чи хоч помовчать разом, і знов попрямує Ягнич розвальцем уздовж надбережжя до комплексу. На півдорозі, де серед білого, пригладженого хвилею піску лежить викинута з моря, чорна, ніби обгоріла, колода з якихось, може, кавказьких лісів, оріонець ще раз зупиниться, зробить привал. Колоду хтось виволік аж на піщану пагорбину, що по-тутешньому зветься джума. Вечорами забрідають сюди закохані слухати музику прибою. Ягнич сяде, посидить і теж послухає море, що шкварчить унизу біля ніг, як електрозварка. Якби зазирнути в цей час йому в очі, маленькі, як вістря, то ні найменшого поруху в них, ніщо там не промайне, ніщо не зблисне живе, вогникове, як в очах молодих. Ні радості, ні смутку не проблукне в погляді, ні мук, ні зусиль, — незримо живе в них лише тяжка застиглість думки, тягуча, безмірна, зовсім ніби безчуттєва якась втупленість у те синє, далеке. Але і в ті тягучі, ніби застиглі в безчассі хвилини, мабуть, щось-таки ж б'ється людині в помислах?
Якось сидів отак у надвечір'ї на цій корчомаці-колоді, і снувалася йому згадка про бій биків, — бачив колись таке видовище в молодості. Один раз бачив і більше не захотів, не для нього розвага. Вся його симпатія була на боці того чорного, вирощеного в темряві стійла красеня, що вилетів на арену, розлючений, засліплений сонцем, і страху не знав, від природи його не відав, повен сили шукав противника й не знаходив: усе для нього зливалося — трибуни і ті, що дражнили, — самий простір був ворожим для того чорного лицаря кориди. Ладен був битися з усіма, прийняти навіть нерівний бій, здавалось, ладен був хоч і саме сонце рогом шеменути...
Чайка кигитом із-за спини вивела Ягнича з задуми, сповістила, що хтось там іде. Озирнувся: берегом від комплексу наближається постать з термосом у руці, хтось молодо, легко ступає в червоному светрику, у штанях, що їх усі тепер носять, одразу й не розбереш: хлопець іде чи дівчина... Ось уже ближче, ближче, ближче понад обрнвчиком, де стежку ще не відламало штормами... Інка!
Не всміхнулася навіть.
Стриманий тоскний погляд.
У скісному світлі вечоріння попелясті тіні лягли під очима.
— Як ти мене знайшла?
— А мені на комплексі сказали: ото, мабуть, він, Ягнич ваш, сидить на джумі.
Аж горло йому стиснуло, коли він дивився на племінницю. Схудла, змарніла. Очі, що недавно були повні виблисків щастя й завзяття, зараз побільшали змучено, темною тугою налились, хоч про своє пережите дівчина й не стала говорити.
— Це ось компоту вам принесла, — поставила термос на пісок. — 3 урюком...
— Спасибі. Сідай, дочко, посидь.
Примостилася поруч, на краю колоди, віттячко полину знічев'я крутила в руці. Ягнич розумів цей стан, отой порозвійний, коли людина томиться від горя й журби. Буває, що й з відстані почуваєш, як іншому тяжко, це, певне, якимись струмами-хвилями передається. Душа його переймалась щемливим співчуттям до неї. Хотів би сказати дівчині щось втішливе, знайти слова розради, зняти з душі тягар, бо ж чи варто так убиватись за тим, хто рідному батькові віку вкоротив, а потім і собі, — то совість власна йому такий винесла присуд. Одначе нема слів, нема таких ліків, щоб на рану серця прикласти... Краєм ока помітив, що повіки їй набрякли сльозою. Торкнувсь їй рукою плеча, мовив стиха:
— Не плач, дочко.
— Я не плачу. Тільки ж чому це в мене так воно почалось?
— Кожна, Інно, людина може осиротіти, осамотнитись. Але занепасти духом вона й тоді не має права... Гартує людину й самота.
І знову мовчали, вдихаючи терпкий запах моря. Стежили за кигиткою, що все кружляла, викигикувала у вечірнім повітрі, то віддаляючись, то знов наближаючись до них.
Море вже тонуло в присмерках.
І ніби без усякого зв'язку він розповів їй про Стромболі. Є такий вулкан вічнодіючий Стромболі, моряки називають його: маяк Середземного моря. Хоч яка всюди темрява, а він ніч крізь ніч червоніє з-під хмар. Хай там що, а він собі жевріє, і небо жевріється над ним. Може, десь там оце наш «Оріон» якраз проходить з хлопцями-практикантами мимо того Стромболі...
— Спитай, то й не скажу, до чого це воно згадалось. Ну, мабуть, пора нам... І не піддавайся, дочко, журбі: ти ще молода... ти ще свою долю знайдеш.
Вони підвелись, рушили верхнім берегом — понад обривчиком в'ється стежина. Попереду комплекс уже заряснів вечірніми вогнями. Йшли обоє в задумі, і все далі відступала в присмерки чорна колода, на якій вони щойно сиділи, танула, розпливалася в тінях піщана пагорбина, поросла гірким молочаєм кураївська дюна-джума.
XXIV
Узимку в Кураївці лютував «Гонконг».
Не минула й цього віддаленого від міст узбережжя епідемія грипу. Кажуть, вітром його навіяло звідкись. Радіо доносило тривожні вісті, передавало, що це лихо повсюдне, в країнах Європи вірус повалом валить людей, у Римі, і в Лондоні, і в Парижі лікарні переповнені, на час епідемії закриваються школи, люди мруть тисячами.
Інна була у відчаї: нема ще проти «Гонконгу» достатньо ефективної сиворотки. Ворог невловимий, весь час міняє личину, в лабораторіях світу виявляють нові й нові різновиди вірусів. Збудники, яких ще вчора не було, сьогодні ширяться невідворотно, швидко, з підступною загадковістю. І хоч вірусологи багатьох країн ламають голови над таємницею цього зла, науководослідні інститути б'ються в пошуках, однак чогось радикального ніхто поки ще не запропонував. Доводиться обходитись сто разів відомими порадами, найпростішими засобами, які здебільшого, коли й дають полегшення, все-таки не вбивають вірус повністю, він розгулює в крові, доки організм сам його не переборе. Бігала Інна на виклики по хатах, бачила односельців, що вилягають цілими сім'ями, немовлят, що горять у високих температурах. За дітей особливо переживала, вони переносять вірус найтяжче. Колола, роздавала таблетки, хоча тут же й застерігала — старайтеся хімії уникати, пийте та пийте гаряче, якомога більше чаю з липою та медом! А вірус тим часом ніби глузує, хапає та валить все нових і нових...
Та ще ж біда з цими кураївськими пацієнтами: зовсім недбало ставляться до її приписів, надто ж оті крутоплечі, гартовані механізатори, вони не вважають хворобу серйозною, нежить, мовляв, завжди був на світі. Щойно горів у температурі, а як тільки трохи йому полегшало, вже цигарку в зуби й до майстерні. Оскільки ж хворобу не вилежав, то його валить завдруге та вимордовує ще дужче, — траплялися випадки досить тяжких ускладнень.
Якось у медпункт з'явився Чередниченко (він відгрипував одним з перших, під час наради десь прихопив), хотів знати дані про кількість захворювань у Кураївці на сьогодні та коли можна сподіватися спаду цієї стоклятої пошесті. Серед розмови Сава Данилович раптом підвівся, підійшов до Інни:
— Щось ти дуже розпашілась, медичко, не подобаються мені твої очі, — і торкнувся долонею чола. — О, ти й сама гориш! Інших повчаєш, а сама на ногах вирішила перенести? Не потрібне нам таке геройство...
І того ж дня прийшла їй на підміну Варвара Пилипівна (вона теж відгрипувала одночасно з мужем, як він каже, синхронно). Інна була вкладена на постільний режим.
Лежала вдома в жару, коли подруга, дівчина з пошти, принесла їй лист. Археолог озвався до Інни із... Чіттагонга! Це ж та, ваша, дівчатка, золота Бенгалія... Закликаний до армії, потрапив на флот, і ось тепер опинився аж у водах Бенгальської затоки, розчищає фарватер, що весь іще там захаращений, блокований потопленими суднами. Завдання наших моряків відкрити до порту прохід—так звані Ворота Життя.... Досвід аквалангіста йому аж де знадобивсь! Працювати доводиться в неймовірно складних умовах тропіків, найгірше, що температури високі, і в воді, де працюєш, ніякої видимості, суцільна каламуть, ріки наносять багато мулу... Ось так він живе, зміцнює світову солідарність, почуваючи себе «посеред надій і життя», як писала колись еллінка Теодора... А те, що казав Інні там, на фортечнім валу, — хай вона знає, все залишається в силі, він для того й подає голос, щоб вона знала про це... Кохав і кохає — і не приховує цього, кричить про це із свого скафандра на все каламутне підводдя тропіків!.. Ніби з іншого, з ірреального світу озвався до Інни цей голос. Десь ніби за крутими перевалами зосталась та Овідієва фортеця, і місячна тріпотлива доріжка в морі, і цей археолог з його палкими освідченнями... Тут дощ із снігом чи сніг із дощем, а він од спеки знемагає в тропіках, пробирається мов чудисько якесь у костюмі водолаза в непроглядній скаламученій воді серед громадива чужих потоплених суден. Нереальне, все нереальне, пливе-напливає їй перед очі, сивою каламуттю та грипозною жовтизною заволікається світ, і сама вона вже ніби занурюється в якісь важкі, невилазні води тропіків... Часом, коли хвору зморює напівсон, бачить вона дівчат-амазонок, що, розвіваючи гривами, летять у будякових степах, аж доки перед ними виникає річечка, яка-небудь Берда, а на ній вітрильник дивної форми... Римський чи грецький, він якимось чином зайшов із моря сюди, тихо посувається руслом степової річечки з будяковими берегами, і видно на ньому людей в античних одежах, що викликають в амазонок, по-циганськи розхристаних, і подив, і сміх... Аж набридли Інні за час хвороби ці її розпашілі білозубі амазонки... А то ще привиджується їй рептилійка, схожа на ящірку. Маленька, напівпрозора, аж нутрощі видно в ній. Бронтозавр в мініатюрі. Наче сидить на шафі й з упертістю маленького сфінкса дивиться звідти, як ти б'єшся в гарячці. Рептилійка така ж сама, як і та загадкова, що з'являлась Вірі Костянтинівні в наметі Червоного Хреста. Не знаєш, отруйна чи ні, і як поведеться наступної миті, і щось є в ній — наче людське... А потім звалена грипом медичка і сама вже опиняється там, де свого чаму побувала Віра Костянтинівна... Палаючи в жару, роздаєш комусь ковдри Червоного Хреста та згущене молоко з цукром, якість таблетки призначаєш малим бенгальчатам, а москіти хмарою висять над тобою, і так жарко, що ти аж задихаєшся у своїй протимоскітній сітці... Парко, млосно, і жовкне світ, і голос чийсь ледь долинає крізь товщу каламутних вод... За час грипування не раз Інні в напівмаренні — крізь реальний сніг із дощем за вікном — постане тропічний той Чіттагонг і напівзатоплені щогли, що стирчать із води, і образ туманний людини, далекої й вірної, що ходить у скафандрі по дну, серед акул, обстежує заволохатілі, напівзамулені судна, покриті черепашками та схожими на рептилій водоростями...
У Чередниченка під час епідемії клопотів ще побільшало. Людей звалює, а діло не жде. Хоча й зима, а поля тримаються під постійним наглядом, мало не щодня голова й сам виїздить, і агрономів та бригадирів ганяє якнайретельніше стежити за станом озимини. Ведуться різні виміри та заміри, ставляться діагнози, визначаються площі, яким найперше треба давати підживлення. Жадібно ловила Кураївка по радіо зведення погоди. Коли радіо обіцяло на сьогодні хмарність, віщувало знову туман та мряку, вітер з дощем та снігом, то механізатори приймали це як подарунок, і бухгалтерія веселішала, і Чередниченко аж сміявсь у своїм кабінеті:
— Те, що для інших слякотнява, для нас манна небесна, ха-ха-ха!
Невідома радіодикторка десь там і не здогадувалась, що оці її тумани, та мряки, та «дощ із снігом» для когось можуть бути істинною радістю. Цікаво, що коли вона передавала мало приємний прогноз, то голос її звучав майже винувато, ставав вибачливий, зніяковілий, а коли це був диктор, то він, навпаки, щоб не навіяти на людей песимізм, щоразу впадав у фальшиву бадьорість, похмуру негоду підносив слухачам таким тоном, ніби обіцяв день сонячний та погожий...
— Бач, як виспівує, — весело коментував Чередни ченко ці дикторські старання. — Чуєте, яким медовим тоном підносить нам сьогодні слякотняву цей обласний прикрашувач дійсності...
Крім усіх інших клопотів, не давав Чередниченкові спокою ще один: носився з ідеєю спорудити в Кураївці пам'ятник плугу.
— Бо ж земля любить лиш один метал — метал плуга. Сталь лемешів!..
Отже, поставмо пам'ятник тому нашому комнезамівському, яким колись була прокладена перша колективна борозна через кураївські поля. Оскільки ж плуга такої марки в Кураївці не збереглося, розпорядився Чередниченко шукати по всіх усюдах, перепитати в сусідів, але знайти неодмінно.
— Вимуруєм п'єдестал на видному місці, отам на скіфській могилі піднімем його, той наш перший, ще однолемішний, на належну висоту! — розпалював він уяву своїх однодумців. — Танки на п'єдесталах стоять, і тачанка, й «катюша» — це все добре, все заслужено, а плуг, він теж вартий честі народної!
Отже, приїздіть, побачите з часом у Кураївці плуг на п'єдесталі — перший, мабуть, такий пам'ятник на планеті...
Зима як зима: кожна стеблина поблякла, присіла, майже нічого зверху. Тільки там, у чорноземах, повно коріння, переплелось і аврорине, й тюльпанове, і старе, й молоде... Усе надбережжя в цей час — це, власне, коріння й коріння: вузли та вузлики життя. Хотів би мати Чередниченко такий рентген, щоб просвітити наскрізь свої поля, в глибинах побачити оте переплетене вузлами коріння, з якого все починається — і квіт, і колосок!..
Поля обнадіювали, стан хлібів був чудовий. Озимина на всіх площах жива, ніде не повимокало, ніде не порвало коріння сухими морозами, — таких не було. А радіо день за днем обіцяє якраз те, що треба: то сніг із дощем, то дощ із снігом! Набирають, всотують щедру вологу чорноземи, і навіть у негоду кущаться під мокрими снігами, густо зеленіють добре закорінені пшениці. Часом вийде Чередниченко до посівів, стане край поля й, нахилившись, вглядається, вистежує, як навіть і в цей із добрим морозенком ранок пробивається зелене вістрячко крізь пришерхлий сніг, пнеться з глибин зими — чудо із чудес! — тендітна стеблинка. Голка зелена вилазить, утворивши сама довкруг себе кругленьку ополоночку... Адже стебельце живе, мабуть, має якесь і тепло, бо холод снігу одступив від нього, пагінчик мовби створив тут свій мікроклімат, прохукав у снігу оцю дірочку-отвір, — просто неймовірним здається, як цей пагінчик життя продерся крізь панцир зими, пробивсь із небутності. Так, сама сила життя зеленіє довкіл упереміш із снігами, і як тільки сонце, проблиснувши, одним лизом злизне з полів снігову кашу, вже, як тісто, парують поля, дихають теплом, усе живе кличуть: рости! Повертає на весну, сонце дедалі частіше вибродить із-за хмар, і тільки освітиться степ, тільки пригріло на годину чи дві, одразу й задзвенить угорі десь біля самого сонця жайворінча— виявляється, сміливе якесь залишалося на зиму, ризикувало, не відлітало в Замбію, зате ж і зустрічає найпершим свою блакитну степову провесінь.
— Давай, давай! — гукне Чередниченко вгору своєму дзвінкоголосому другові, що його навіть і не видно у високості. — Якраз тебе нам і не вистачало для повної гармонії життя!
Світлішатиме й світлішатиме повсюди, і так аж до тих днів, коли від краю й до краю заясніють кураївські небеса, і виявиться, на радість хліборобові, що нічого цього року не вимокло і не вимерзло, пересіву не буде, а сонце робить своє, поля густо вруняться, і ось уже червоно, весело запалахкотіло в заповіднім степу — то розкрились, заквітували до самого моря немрущі скіфські тюльпани!
XXV
Оті шахтарі, що мали прибути сюди, уявлялись Тасі-штукатурниці (теж Ягничевій родичці, хоч і далекій) майже міфічними людьми. Велети, гіганти. Праця, яку вони звершують, така, що, мабуть, і немає зараз важчої за неї. Десь там, у глибинах, у темних надрах, на кілометри потяглись їхні підземні дорогитунелі. То ніби інший світ, світ відваги й битви щоденної. Щоб там бути, там витримати, треба мати особливий гарт, треба бути таким, ну, як... оцей Ягнич Андрон Гурійович.
І коли серед цього, ще не зовсім завершеного комплексу з'явився навесні перший шахтар, прибулий з профспілковою путівкою, Тася була вражена тим, що він і справді чимось був схожий на Ягнича-оріонця: може, статечною стриманістю, може, цією неквапною ходою та якоюсь густою, мовби спресованою силою, що запас її ще не весь, видно, вичерпався, почувалась вона в осадкуватій постаті старого шахтаря.
— Так оце ви із самих надр? — зацікавлено розглядала дівчина прибульця, його пооране глибокими зморшками обличчя, де в борозни пов'їдався вугільний пил. — І не страшно вам на тій глибині під землею?
— Звичні ми, дочко... До всього звикає людина. Треба ж комусь рубати вугольок... Рік рубаєм, і десять, і двадцять... А зверху над нами степ ковилою та воронцями цвіте, табуни коней бігають, бо якраз над нашими штреками конезавод. Молодняк вигулюється...
— Чути, як і коні тупотять? — пожартувала дівчина.
— Коні, сонце і квіти — то десь далеко, дочко, то — як на небі... А близько над головою темна порода іноді полускує...
— Жах!
Шахтар тільки посміхнувся над її «жахом». Дівчатам-будівельницям, що оточили шахтаря, кортіло знати, як він оцінює їхню роботу, може, виявив які дефекти, але прибулець не вдався до критики, видно, був із розряду людей делікатних, навіть підхвалив дівчат: постарались, мовляв, отакі світлі, високоверхі корпуси звели на голому пустирищі... Роззираючись, ветеран нагледів мозаїки на фронтоні першого корпусу, де шахтарська дітвора зустрічає квітами молодих вибійників у робах — і це, видно, теж припало до душі:
— Буває й таке...
— Ще ж і басейн вам буде, і кафе з музикою, з сучасними танцями.
— Танці — це якраз для мене, — посміхнувся шахтар, — бо щось давненько не танцювалось.
У наступні дні почали з'являтися й інші з путівками, були серед них не тільки шахтарі похилого віку із задавненими своїми силікозами, а й такі здоров'яки, що йому тільки дай кия в руки, то він і про обід забуде, цілоденне ганятиме по тому більярді.
Повернеться додому, спитає жінка, яке там море, а він і моря не бачив: самі киї, кулі та лузи перед очима...
Ягнич одразу якось зійшовся з тим першим прибулим сюди шахтарем. Люди робочі, вони порозумілись » півслова, тлумача їм не треба було, бо між людьми гакого складу та досвіду саме життя стає тлумачем. \айба на шахтаря справила враження. Власне, від старої лайби тепер тут мало що залишилось. Народжене з брухту, судно за зиму ніби підросло бортами, ніби піднялось над самим собою, набуло інших, мовби плавкіших та обтічніших форм. Як і мислилось, постало оновлене до основ: обшите червоним (чи під нього імітованим) деревом, оснащене хай умовними, однак гарними снастями та колесом-стерном нагорі, з гарма тами, що стирчать із бортів увсібіч, з кетягами пофарбованих у чорне якірних ланцюгів... Є на що подивитися!
Своєрідною душею судна, очевидно, має вважатися міфічна німфа-русалка, вирізьблена з білої яворини (Оксенова робота), розіп'ята за давнім звичаєм на носі корабля лицем — до моря, до вітрів. У ластів'їній поривності красуня русалка мовби вилітає з грудей корабля, лише на мить застигла в польоті, вся в устремлінні вперед. І саме судно ніби затаїло в собі рух, енергію, здається, ось-ось підніметься разом із своїми якорями та русалкою, рушить у море на зближення з невидимим величезним буруном... Ні, не впізнали б рибкомбінатівські господарники своєї списаної в металолом промислової одиниці, яку так переінакшила, в дивні шати небуденності одягла Ягничева фантазія.
Новий Ягничів друг-шахтар, що десь там, під заповідним степом, під конезаводом його штрек, хоч і не вважав себе авторитетом у морському ділі, проте одразу втямив, який тут обсяг роботи виконаний, скільки винахідницьких зусиль докладено, щоб, почавши майже від нуля, здійснити задум, продиктований новим призначенням судна. Та й мало хто з будівельників уявляв тоді, коли лайбу сюди притягли та поставили на вічний якір, якого образу вона набуде після перебудови. Власне, образ її уявлявся тоді кожному на свій кшталт: начбудові вона поставала в однім вигляді, а виконробові, скажімо, в другім, а Ягнич уже тоді, видно, бачив у своїй майбутній дитині щось третє, тільки його уяві підвладне... Знав, що постане, а яким воно буде в деталях і як приймуть його витвір — чи викличе це захват, чи, може, глузування та осуд, — спробуй вгадай наперед. І ось аж тепер відкриється людям твоє заповітне. Хай, може, й недовершене, а факт: прикрасило берег. Щогли стрімко височать, обсновані снастями. Драбинки канатні збігають аж до верхівок щогли. На носі й на кормі ліхтарі з чорного металу, старовинної форми, під такими, може, йшли в океан давні каравели серед розбурханих ночей — ночей невідомості. Збоку судна трап, поручні його з товстого манільського каната — теж Ягничева робота...
На судно Ягнич ще й зараз поки що сторонніх не пускає (довершуються опоряджувальні роботи), одначе в шахтаря перепустки питати не став, з морською гостинністю запросив його ступити на судно, хоч тут, як бачите, ще не зовсім прибрано, ще не доведено до повного ажуру.
— Тільки цур! — попередив він шахтаря. — Про хвороби ні слова на судні. Є таке неписане правило моряків.
— У тих, хто в шахті, теж є чимало своїх прикмет... Де небезпека — там і прикмети...
З перших кроків їхніх оглядин стався для Ягнича зовсім непередбачений конфуз: в одному із закапелків судна, на вузлуватім килимку, що його власноручно вив'язав Ягнич з обрізків каната... купа з'їдин чиїхось!
Огризки ковбаси, шмаття газет, консервні бляшанки з недо'їденою салакою... Шахтар, правда, нічого не сказав, людина чемна, але ж помітив, і цього було для Ягнича досить, щоб жарко йому стало від сорому.
— Кандибенка сюди! — гукнув він розлючено у глибину судна.
З'явився хлопець у комбінезоні, досить охайний, з виразом на обличчі незлобивим, трохи насмішкуватим.
— За вашим викликом, — і навіть зробив у повітрі бублик рукою, тобто спробував козирнути.
— Твої з'їдини?
— Салака оця? А що ж нам їсти? Рибця нема, осетрини теж, а за ікру вже й не говоримо!..
— Підбери, а не патякай, — стримуючи гнів, наказав Ягнич. — Ганьба. Отак насмітити на судні... Недарма я хотів тебе, невтьопного, ще три дні тому списати.
Хлоп'яга ще тупцявся, не поспішав прибирати, сподіваючись, видно, що бурю як-небудь пронесе, але під невідступним поглядом Ягнича таки заходився нехітьма згрібати в газету рештки обіднього банкету.
— Куди накажете? — труснувши своїм добром, запитав насмішкувато.
Ягнича це ще більше розлютило.
— Ти ще питаєш? Далеко неси! Аж так далеко, щоб тебе й не видно мені було! Очі мої не бажають бачити більше такого розгильдяя!..
Пішов-похилитав хлопець із своєю ношею, і хоч послухався, виконує наказ, проте Ягничеві настрій було геть зіпсовано. Обличчя поблідло, вуса наче наїжачились, шахтар змушений був навіть заспокоювати його:
— Та не реагуйте ви так... Як на все зважати — нервів не вистачить... Що ви з них хочете: горя не знали, ростуть, як бур'ян...
Нелегко було зараз розважити оріонця, його все ще, видно, пекло Кандибенкове нехлюйство. Звісно, для такого жевжика Ягнич смішний, і робота його смішна, — звихнувся на забавках моряк позаторішній... Та, може ж, не всі так думають.
Шахтар — ось хто, виявляється, здатен був оцінити його кількамісячний труд! Всюди дерево, мідь та латунь, і все не стандартне, не наштамповане, а більше ручна та яка вмілицька робота! Тільки приахкував та прицмокував шахтарський контроль, оглядаючи в'язані з каната килимки, міцні, з дубового дерева збиті столики, а коло них замість стільців нарізані з суцільного дуба кругляки (всі річні кільця можеш на них розгледіти), з кутків лисняться бочечки дубові (уявляйте, що — з ромом), на їхніх округлостях вирізані грона виноградні та веселі лев'ячі пащі. Ілюмінатори з різнобарвного скла, мов вітражі, створюють незвичне, фантастичне освітлення, мовби потрапив до якогось замку, а для ночі над головою знову ж таки куті з чорного металу візерунчасті ліхтарі на взірець старовинних. Та найбільша тут гордість Ягничева — корабельна ринда-дзвін, справжня, без підробки... Все на місці, все припасовано, як треба, і головне, почувалось, що все це робилось з любов'ю.
Оглядали витвір уважно, нічого не минаючи, аж поки, нарешті, вибравшись із суднових лабіринтів, опинилися нагорі, біля стернового колеса.
— Попробуйте, коли хочте, — підохотив Ягнич шахтаря. — Стерно теж справжнє, з корабля, тут ніякої фальші.
Видно, стерно це перебачило багатьох, усе воно аж блищить, витерте, відполіроване під час вахт чиїмись трудовими долонями.
— Річ навіть не в тім, справжнє чи імітоване, — шахтар поклав важкі свої руки на стерно й застиг у задумі. — Головне, що є в людини щось дороге в душі. Ну, як ото кажуть: заповітне...
І обидва вони, примовклі, мимовіль задивились на море, де в блиску сонця одному зацвітали весняні ковилі над кряжами породи, а другому в імлах далеких білою хмарою-оболокою проступав високий, наповнений вітром барк.
XXVI
Не тільки Ягничеві потрібен був «Оріон», виявляється, і на судні почувалась його, Ягничева, відсутність. Ні-ні та й озивався тут його відлетілий дух, озивавсь навіть зараз, коли цей чародій парусів, вірний наставник десь там назавше зник, розчинився в морях кураївської кушпели.
Де він там зачепився, старий бурлака, де осів наостанку життя? Чабанувати пішов, з ґирлиґою блукає десь по степу? Діло добре, але ж... Чи не занедужав, бува? Відомо, як людину в такому становищі з'їдає туга та неприкаяність. Годилось би таки знати, як йому там ведеться, чи надовго стачає духу людині, щоб нести такий тягар самотності? Прикутий до степів, розіп'ятий на інших спекотних вітрах, які він тепер там в'яже вузли?
Ні-ні та й заходить на вітрильнику мова про це. На весняні ходові випробування вийшов «Оріон». Поки що майже вдома, робить маневри поблизу своїх берегів, а попереду відповідальний далекий рейс, що триватиме кілька місяців, так званий рейс престижу. Далеко підуть, далеко понесе «Оріон» червоний цвіт рідних берегів, високий прапор своєї Вітчизни! Курсантів для рейсу вже відбирають з кількох морехідок, шанси потрапити мають ті, хто найбільш відповідає вимогам, жде «Оріон» хлопців міцних та доладних, таких, що й там, куди вони прибудуть, своїм бездоганним зовнішнім виглядом, культурністю та привітністю викликатимуть захват, хоча знайдуться в чужих портах і такі, що сіятимуть недовіру, підозри, казатимуть, що навряд чи це курсанти, скоріше — переодягнуті в курсантську форму кадрові військові моряки, самі старшини та мічмани.
Для нового контингенту курсантів, що прийдуть під паруси «Оріону», Ягнич, звичайно, теж існуватиме, але існуватиме більш як абстракція, бо ж застануть вони на «Оріоні» тільки легенду Ягничевої особи, самий відблиск його колишнього тут пробуття. Стожильний морський вовк, ревний хранитель чистоти традицій, буде для них він постаттю малореальною, виступатиме здебільшого у якихось смішних та курйозних ситуаціях, одне слово, буде істота напівміфічна. Море, зрештою, бачило таких у всі часи, під вітрилами різних епох. Натура дивацька, крута, самолюбна, він, одначе, й для нових контингентів чимось таки був потрібен, можливо, продовжував бути на «Оріоні» як певний знак, як втілення людської відданості морю, праці, життєвому покликанню?
Для тих же, з ким Ягнича-майстра єднали роки спільної плавби, він раз у раз оживав, виникав в усій буденній своїй вірогідності.
— Скоро день народження нашого діда, — якось нагадав капітанові його друг замполіт. — Добре було б поздоровити від екіпажу...
— Але ж пробували вже раз зв'язатися з ним через ефір... Успіх не більший, ніж у тих, що сподіваються вловити радіосигнали позаземних цивілізацій.
Посилали майстрові радіограму під Новий рік — відповіді ніякої. Чи застряла десь у порту, чи просто знехтував, не захотів відповісти.
— Образили ми його, — сказав замполіт. — Справдібо якось недоладно вийшло... Вічний наш Ягнич, трудяга й наставник, «батько літаючих рибок» — і десь тепер поза «Оріоном»... І «Оріон» без нього... Просто безглуздя якесь, важко до цього звикнути...
Було тут їм над чим замислитись. Адже кожному з них рано чи пізно, а доведеться десь причалювати, шукати свою Кураївку, стати лицем до інших вітрів, що прийдуть на зміну вітрам молодості. Дехто, може, й безболісно сприймає такі повороти долі, без особливих душевних травм вживається в світ парканчиків та палісадничків, але ж Ягнич їхній...
Неможливо було їм уявити свого колишнього «завпарусами» з морквичкою та петрушкою десь на базарах. Бо гордий. Бо хоч і просто, але глибоко жив.
Справді, неспокій майстра носив у собі здорове морське честолюбство. Чи, може, вивітрюється й таке? Затявся старий у своїй амбітності, зжився зі своєю образою і врешті поставив на «Оріоні» хрест — логічно було зробити й таке припущення.
Людей незамінних нема, багато хто так вважає, але чому ж відсутність Ягничеву вони ще й досі на «Оріоні» почувають? І не тільки, що забрав із собою якийсь унікальний досвід, практичні знання, «забрав вітри», не достачало їм навіть його дивацтв, вічної його буркотняви, навіть химерної отієї термінології, що брала свої початки ще десь, мабуть, від кураївських рибальських банд та дубків. Коли, бувало, з'явиться в нього настрій звернутись до паруса лагідно, майже інтимно, то він його й назове по-своєму: жагель або ще ніжніше — жаглик... Про косий парус він скаже: косець... Підставляти паруси під вітер — це в нього вийде зовсім коротко: парусити... А замість «ставити паруси!» він теж скаже на свій манір — «розвинути вітрила!»
І молодим це навіть подобалось. Хто підсміювався, а декотрі самі підхоплювали охоче: ну, братва, чи не пора нам «розвинути вітрила», будемо парусити!..
Колоритна Ягничева постать дедалі мовби повніше розкривалась капітанові та його замполітові своєю суттю, ця людина чимось важливим імпонувала їм обом, згадували Ягнича не знічев'я, а з внутрішнього поклику, і найчастіше в хвилини якихось утруднень.
— Людина-амулет, хтось про нього сказав, — роздумує замполіт, — інакше кажучи, людина, що й для інших залишається чимось потрібна, може, навіть заповітна. Може, ми завжди відчуватимем його відсутність? Тільки зараз розумієш, наскільки були ми один одному істотним доповненням, тоді й не думалось про міру втрати, тільки розлука ось виявила це...
Але ж затявсь, замовк, голосу не подає. Загоївши завдану рану, міг, зрештою, і збайдужіти: скривджений, напівзабутий, живе десь іншими клопотами, спиною до моря, до свого «Оріона». Чи, можливо, й вона, ота пристрасть майстра, трудова прив'язаність, майже сліпа любов до летючих цих вітрил, має властивість зношуватись, стиратись, колись-бо вичерпуватись?
Одного дня під час навчань, коли курс «Оріона» пролягав повз кураївські береги, весь екіпаж, ніби по сигналу, разом висипав на палубу: Кураївка! Ягничеве родиме гніздо! Існує вона в морських лоціях, поруч з іншими орієнтирами описані і її стабільні вогні... Десь там зараз, у степових просторах, догорає ватра Ягничевого життя. Навіть без бінокля видно було в далечі повите садками село, знану всіма моряками Кураївку...
Прикордонницька вишка маячить з одного боку, мов лелече гніздо на стовпі, з другого з'явилися силуети якихось нових корпусів. А що ж то перед ними, біля самої смужки прибою, обрисом схоже на судно? З високою гінкою щоглою (чи вона не з сталевої труби?), підняло над собою крило білого паруса, отой самий косець... З пластика чи з білої сталі — блищить на сонці сліпучо, озивається звідти до моря якимось загадковим, нерозшифрованим кодом.
Капітан перший догадавсь, усміхнувся своїй догадці:
— Брат «Оріона»...
XXVII
Буває, лежить на березі підранений птах, піднявши крило. Інші птиці пролітають над ним, а цей все біліє незрушно на місці...
Як двійник, як відгомін того «Оріона» далекого, справжнього, виріс химерний Ягничів вітрильник на підмурках старої лайби. Силуетом (особливо з відстані), білим одиноким крилом незмінно приверне увагу тих суден, що зрідка проходять у цих водах, образ його торкне душу і бережанина, якщо вона в нього чутлива до краси, либонь, до кожного озветься брат «Оріона», хай, може, і не досконалим своїм виглядом, а таки промовить щось, навіваючи легкий смуток і роздуми про життя, про далекі мандрівки. Справді щось небуденне, щось сумовите і прагнуче є в тому піднятому вгору крилі.
Ясна річ, знають і в Кураївці, що Ягнич-оріонець на комплексі якусь дивовижу спорудив. Інна спеціально приходила з дівчатами подивитись. Побувала аж там нагорі — біля стерна, оглянула бутафорські гармати й такі ж умовні якірні ланцюги, та найдовше затрималась біля німфи-русалки, що, усміхнена, в позі, сповненій справді красивої пластики, вигнулась тілом на самому гребені судна, випнулась до моря грудьми.
Напівдівчина, напівриба чи напівдельфін?
Загадкова ця істота, певне, має оберігати моряків від усяких нещасть. Багато, може, більше, ніж будь-кому, сказало Інні це Ягничеве морське божество і саме стрункощогле творіння. Якимось дивним чином у витворі поєдналось реальне й намріяне, будень і свято, юнацьке жадання просторів і туга згасаючих літ, пориви душі і обраненість крила — тут справді «з журбою радість обнялась». Сам майстер досить стримано оцінював своє творіння, при Інні зауважив тільки, що силуетом вітрильник вийшов непогано, далеко видно його, буде ще один орієнтир для моряків. Когось творіння це веселитиме, когось розважить, іншого нічим не заторкпс, а для дівчини в цім незрушнім вітрильнику був сам Ягнич із щемливою, аж несподіваною для нього відкритістю душі, що з такою творчою вільністю винесла на люди своє заповітне. Почувалось, що цей вітрильник з усміхненою русалкою — то модель його молодості, він — як прощання, як образ пережитого життя, дужого й сильного. Ось так він виповів себе. Скільки вкладено праці в цей витвір, безхитрої, майже даївної любові й фантазії! Ще раз переконалась, що натурі оріонця від природи притаманна жива поетичність, є в ньому ота іскра, є! Хай неусвідомлено, хай, може, стихійно, але вона раз у раз виявляється і, може, найбільш показала себе тут, у цьому нафантазованому кораблі. Бо в ньому, навіть прикутому, таки ж відчувається сила, розгін, неспокійний, відважний дух мореплавців! Як умів, так і відтворив оріонець своє заповітне, в образі вітрильника втілив саму істинність свого мужнього й послідовного життя!..
Душу вклав Ягнич у цей свій витвір, це правда. Був при перебудові судна не лише головним радником, сам здебільшого виступав і в ролі виконавця. Не раз йому прислужилося вміння корабельного вузлов'яза й теслі, не раз бралась рука за сокиру й рубанок, ось тільки голка ота парусницька та гардаман так і не знайшли застосування. Сам подбав про рангоут, підказав Оксенові ідею русалки й розтлумачив щонайдетальніше, якою вона повинна бути. Сам прилаштовував ринду й стерно, вникав у всі дрібниці опоряджувальних робіт, ревниво домагаючись достовірності судна, щоб усе було «як насправді» чи принаймні близько до того. І хоч скільки нагадувалось йому про умовність роботи, що це ж таки повинно бути всього-на-всього кафе для відпочинку, харчувальний заклад, але цей, практичний бік справи для Ягнича, здається, зовсім не був головним: вірний собі, він твердо намислив витворити те, що намислив. Виконробові, правда, ця Ягничева творчість сиділа в печінках, не раз він нарікав перед керівництвом, що моряка «заносить», перевитрачає матеріал, обліпив стіни моделями вітрильних суден усіх епох, навіть єгипетських та фінікійських. Ягнича щодо матеріалу серйозно застерігали, і він застороги приймав, а тим часом і далі вперто зводив свою вітрильну поему. Зводив її справді як модель молодості, як останню, нічим не потьмарену пам'ять тому, що було: рейсам, товаришам.
Нарешті комісія прийняла об'єкт, прийняла з оцінкою «відмінно», Ягнич підписав акт про здачу, старанно вив'язавши на цупкому папері свій кривулястий автограф. В останній момент виникла думка: як же назвати судно-кафе? Хтось запропонував:
— Може, «Оріон»?
Ягнич сприйняв це як невдалий і навіть образливий жарт:
— Другий «Оріон»? Другого не буде.
— Та не вічний же він у вас, — зауважив виконроб. — Спишуть колись і його.
— Якщо спишуть, новий з'явиться, але знову-таки один-єдиний. У морях знають один «Оріон».
Керівництво, бачачи, яке це має значення для майстра, не стало наполягати.
Пропонувалось дати назву «Поплавок» або навіть «Джума», але це теж було з різних міркувань відкинуто. Вирішили питання з назвою лишити відкритим:
може, шахтарі згодом щось вдаліше підкажуть.
Ягнич був тепер вільний. З вагончика, звісно, не виженуть (він на цьому етапі мешкає у вагончику, куди йому таки довелося переселитися з лайби), та все ж вагончик — осідок на колесах, себто будь-коли можуть під'їхати, зачеплять гаком, сталевою линвою, візьмуть на буксир та й потягнуть твою хату на інше якесь будівництво. Отже, пора б уже подумати й про себе, про якусь іншу, надійнішу гавань. Можливо, опиниться Ягнич у приморському заповіднику, були свати й звідтіль, запрошували чучела робити — це їм треба, професія дефіцитна... Ну й птахів, звісно, кільцюватиме. Щороку їх там кільцюють, з бляшками пташиних паспортів випускають у світ. Далеко літають із цих берегів, здалека й сюди повертаються: цього літа в Кураївці було виявлено звичайного сірого горобця, закільцьованого десь аж у Кейптауні.
Одначе керівництво комплексу, зважаючи на Ягничеві заслуги, не кинуло майстра напризволяще. Новопризначений директор здравниці оголосив, що віднині Ягнича призначається на посаду старшого чергового по пляжу та території. «Просто кажучи, сторожем», — подумав про себе Ягнич, але призначення прийняв.
Судно-кафе стало до ладу. Гірничий — та й не тільки гірничий — люд вечорами охоче вмощується за столиками на палубах, відвідувачі з цікавістю розглядають художні аплікації з дерева та соломи, моделі старовинних кораблів, з якими звичайно знайомлять морських курсантів, та ще симпатичні зображення карпатських ведмедів, дельфінів та екзотичних риб, що ними Оксен з хлопцями оздобив усі, які тільки придатні були для цього площини.
І Ягнич-майстер має тут звичку посидіти вечорами, коли в товаристві прикордонника-азербайджанця, коли з Оксеном, а коли й самотою. Сяде в кутку й, надувшись, як сич, спідлоба поглядає на хлопців кельнерів, що, незграбно балансуючи з підносами, розносять до столиків смажені бички, хека мороженого та спеціальні коктейлі «піратська кров». Цілу команду набрано цих парубків для обслуги, виступають вони тут в образі піратів: кожен із сережкою у вусі, декоративні кинджали при боці, швендяють у якихось камзолах, підперезані червоними поясами... Швидко увійшли в свою роль, освоїлись, щось ніби й справді піратське, розбійницьке з'явилося в їхніх спритних рухах, в шахраюватих обличчях.
Не подобається Ягничеві ця піратська комедія, дурні оті сережки у вухах. Раз у раз виникають у нього сутички з кельнерами:
— Ніж тут комедії розігрувати, спершу б навчилися уважніше замовлення виконувати та менше посуд били, пірати доморощен!... А то повиряджались папугами, а діла з вас...
— Вчимося, діду! На помилках вчимося, — відповідали «пірати».
Усе в них викликало його досаду. То з одним свариться, то законфліктує з другим: не вміють бігати, вайлуваті, неповороткі, хіба такого він узяв би на судно? Чи такий здатен під шквалистим вітром білкою вгору на фок чи бізань, як його курсанти? Весь час порівнює, ставить їм у приклад тих, що без сережок у вухах, зате, як блискавки, вискакують з кубриків на аврал.
— Це вже ми чули, — незлостиво відбороняється кельнер від старого. — Яке судно, такі й аврали. Замість вітрила флюгер якийсь поставили... Ковчег ваш по черево в піску та в бетоні, а ви все думаєте, що кудись попливе...
Удар цей для Ягнича найболючіший, а чим заперечиш? Не без підстав дошкуляють «пірати», потішаються, зуби покачують. Комедіанти для нього вони, а от решта відвідувачів ставляться до хлопців значно терпиміше, претензій не чути, а що повиряджались піратами, то це навіть цікаво, викликає усмішки: жарт; розвага...
Коли ж увечері з'явиться джаз з таких самих «пірагів» патлатих, коли розташуються та вдарять електрогітарами, завищать, заверещать у підсилювачі, аж вуха тобі тріскаються, тоді Ягнич на знак протесту й зовсім залишає палубу.
— Ной відбув, — з полегкістю сповістить котрийсь із «піратів».
А Ягнич іде до моря послухати в звечорінні іншу музику, ту, одвічну, яка йому ніколи не набридає. Піде й піде понад смужкою прибою, аж до кінця пляжів, спустілих і засмічених, іноді зустріне двійко Коршакових гусей, що теж мають звичку виходити вечорами, ніби на прогулянку. Колись, малим бувши, пас і гусей: як ідуть, бувало, в шкоду, до ниви, то розмовляють між собою, перегелгуються скоромовкою: «Подва-на-ко-ло-сок... по-два-на-ко-ло-сок...» Тоді він розумів їхню мову, тепер не розуміє. Біліють у темряві, дибають кудись, вайлуваті. Давня птиця, одвіку свійська — потомки тих, що колись нібито Рим врятували, ґелґотом розбудивши варту, коли вона задрімала біля воріт Вічного Міста...
Удосвіта, тільки-но почне розвиднятись, Ягнич уже за роботою: впрігшись у допотопну, що була колись кінською, гребку, добуту в Чередниченка (вона там вважалася списана в брухт), він поволі скородить, боронує берег — воює своєю пружинистою, гострозубою за чистоту кураївських пляжів. Сам зголосився, взяв таку місію на себе, і гребка ця — його власна самодіяльність у боротьбі за зразкову чистоту надбережжя.
Обіцяють механізувати його працю, а поки що ось так, впрігшись у гребку, як рикша, посувається з насупленим виглядом, геть змітає кубла, ошмаття паперу, пляжницькі покидьки.
— Більше не пускатиму «диких» на пляж — кине, коли до нього привітається котрийсь із ранніх шахтарів, що вже з рушничком розігнався до берега. — Хіба цс люди були? Пітекантропи, а не люди.
— Мезозойці! — відгукнеться шахтар жартівливою підтримкою. — Сто років їм до культури!
Пройдеться сталевою гребкою Ягнич, поскородить, позмітає все, що за день накублять, не зоставить сліду пляжницьких кочовиськ. І лише де натрапить на споруди з мокрого піску, напередодні старанно виліплені дітьми, на мініатюрний середньовічний замок з дбайливо виведеним комплексом веж, мурів та захисних ровів або загледить піщаний, зліплений дитячими руками кораблик (зародок «Оріона» з увіткнутим зверху вітрильцем із черепашки), — при зустрічі з таким витвором Ягнич на хвилину затримається, уважно огляне роботу невідомих майстрів дошкільного віку, потім обмине, щоб не зачепити, не зруйнувати творіння дитячих рук, і, знапружившись, як рикша, потягне свою нещадну гребку далі.
До судна-кафе інтерес його тепер помітно підупав, у той бік майстер рідко й поглядає. Краще за всіх інших розуміє він недосконалість витвору. І хай не думають, що духу забракло, — цього вистачило б, але який-то вже вітрильник, якщо він сидить на місці? Вітрильник будується для руху, для лету, для молодості — ось у чім річ... Стерно Ягнич поставив, ринду почепив, але де взяти оте найдорожче, що робить судно крилатим? Де вітрила співучі? Пластик — він пластик і є, живої парусини це не замінить, а справжнє парусся тут не поставиш, на півнеба не розів'єш його, оте, що по ниточці зіткане, що не зрівнянний звук під вітром видає, тонко бринить у вишині або, як кажуть, співа... Парусина б знайшлася, пошив би і озброїв на диво, але постав тут справжнє, то перший же вітер як налетить, виверне разом із щоглою, із корінням. Для посудини, що сидить на місці, парус небезпечний. Справжнє, могутнє парусся, туге та співуче, воно лише для судна, що рухається, що соколом серед просторів летить, як твій «Оріон»!..
Пішов і пішов, зсутулившись, майстер, потягнув берегом своє нове трудове знаряддя, а за ним хіба що згодом хвиля несподівано з моря підкрадеться, набіжить і одним полизком злиже ті плоди дитячої фантазії, виліплені з піску лицарські замки та чиїсь маленькі фрегати. І коли сонце зійде, то вже всюди буде тут чисто, вискороджено гребкою, вимито й вигладжено морським шумовинням, — як ніби нічого й не було.
XXVIII
Не сподівався Ягнич, що хтось на світі згадає про день його народження, а воно, бач, знайшлися такі: першим прибув ще раннім ранком друг-механік з Арктичної. Просто зворушив оріонця своєю появою. Розшукав, добрався сушею й морем, стряснув Ягнича за плече: «А ти ж бо як думав? Що і цей тебе списав? Ні, дружба не списується!»
З гордістю водив оріонець його по комплексу (щоб усі бачили: до Ягнича друг прибув!), керівництву відрекомендував механіка як героя війни, людину великих заслуг. Це ж він свого часу перегнав у Лібаву трофейний крейсер «Нюрнберг» з німецької гавані в Північному морі. Штату моряків на таку махину треба б тисячі півтори, а їхня перегонив команда була всього шістдесят чоловік; окрім того, як виявилось уже в морі, крейсер був ще й замінований — в останній момент під час ремонту затаєні фашисти підклали їм таку цяцьку... Крейсер іде, а годинникові механізми, з'єднані з мінами, теж ідуть... Якби з ротозіїв складалась перегонна команда, то, звичайно б, вибуху не минути, але тут хлопці виявились на висоті і цей ось механік у критичній тодішній ситуації повівся геройськи, за що в Лібаві, куди крейсер пригнали, йому чесний орден сам адмірал вручив... Механік слухав без заперечень, приблизно так воно й було, тільки аж надто щедро друг-оріонець славить тут перед людьми його скромну особу. На Ягнича, коли вони залишились удвох, механік раз у раз косив оком, весело й загадково підкидав якісь туманні натяки — стривай, мовляв, імениннику, цілком можливо, що незабаром тебе ще якась приємна несподіванка підстереже...
Уже по обіді з'явились ще одні гості — двоє курсантів з «Оріона», двоє хлопців-орлів з пакунками в руках! З ходу засипали Ягнича привітами та поздоровленнями — від училища, від екіпажу, від порту. І вигляд, мовляв, у нього бравий, зовні видає років на сорок, не більш, а ще ось як надіне нову парадну форму, що йому передано від «Оріона» в подарунок... І вже розпаковують на ліжку в вагончику, подають йому той морський парад, розкішний, ніби адміральський... У складі делегації першокурсник Шаблієнко, родом із сусіднього з Кураївкою села, низькорослий, мовчкуватої вдачі кремезнячок (Ягнич його раніше не знав), а з ним, можна сказати, друг Ягничів, Олег Заболотний, інтелігентний, культурний хлопець, що вже був у рейсі, — не один вечір прогомонів із ним Ягнич на «Оріоні» під парусами. Ягничеві спершу аж дивно було, що він, цей син дипломата, який серед посольських дітей зростав, три мови знає, маючи можливість піти й самому дипломатичною стежкою, раптом виявив бажання стати моряком, пішов шукати мудрості в класах морехідки. Вгадай, чому людина ту, а не іншу дорогу вибира...
Торт могли б хлопці й не привозити, даремно його розмальовував вензелями училищний кок, такий гостинець більше підійде для дітвори з дитсадка, там краще його оцінять, а ось форма морська — вона таки не лишила Ягнича байдужим. Примірявши, оглянув перед дзеркальцем себе в цупкому «з крабом» кашкеті, в кітелі з блискучими ґудзиками і навіть усмішки не втримав: усе на ньому сидить як влите, не забули, який зріст, яка статура.
Так уже й не скидав цього дня святкової флотської одежі.
Незабаром з'явився Оксен, теж привітав Ягнича з іменинами, подарував інкрустований топірець, хоч заодно й вибачився, що не вдосвіта, не першим прийшов з поздоровленням. Причина, зрештою, об'єктивна: нікому не було відомо на комплексі про Ягничеву дату.
— Якби не вони, — кивнув Ягнич на друга-механіка та на посланців з морехідки, — мабуть, і сам би про дату забув... Та й що, зрештою, в ній? День як день, тільки й того, що на рік старшим стаєш...
Тим часом про Ягничів хай і не круглий ювілей дізналися всі, хто хотів дізнатись. Увечері на суднікафе зібралась кураївська рідня, прийшли дівчата-будівельниці з букетами квітів, завітало й керівництво комплексу і, звичайно ж, курсанти з «Оріона» та другмеханік — усі бажані й дорогі Ягничеві гості.
Оріонець дав собі волю в цей вечір, розгулявся широко, таким його тут ще не бачили.
— Ану лишень, хлопці, пліз шампанів сюди, пліз капітанського всього, що там у ваших трюмах є! — гукає він до кельнерів, до піратів тих доморощених. — Може, ікру де приховали, то теж на кін, бо ж гляньте, яке зібралося товариство!
З кельнерами Ягнич цього вечора не конфліктує, і вони йому ні в чому не перечать, бо сьогодні він тут господар, він музику замовля! Хочете шампанів — ось вам шампани. «Крові піратської» — будь ласка, пліз... І вже з'являються на столі келехи цього кураївського коктейлю, чорного та скаженого, що спосіб його приготування не вдалося вивідати навіть Чередниченкові, залишається чортів напій таємницею фірми. Пішли поздоровлення, зичення, тости, виконроб спробував був своє слово навіть по папірцю прочитати, але йому влаштували дружню обструкцію, збили сміхом та репліками, і він обмежився тим, що тільки й сказав, рубонувши рукою повітря:
— Будьмо!
Друг-механік вдарився навіть у поезію, заговорив про яблуні та які вони в саду різні бувають: котрась аж стогне під вагою плодів, а та стоїть ялівкою та журиться, що нічого не вродила:
— А перед нами оце якраз та яблуня, що вродила, — вказав він на іменинникову лисину. — Тож честь і хвала сортовій нашій яблуні!
Ягнич, розстебнувши ґудзики кітеля, впарений, крутов'язий сидить знову з отими блищиками в очах, повними життя. Інна, яку оріонець, коли розташовувались, посадив навпроти, аж не впізнає дядька: наче скинув із себе десяток літ. Відчувається, просто щасливий він зараз бачити довкола себе цей екіпаж прихильних та зичливих до нього людей, які ради нього зібралися тут, виказують йому шану. Щасливий він зараз бачити вас, хлопці з морехідки (що, як сини, сидять опліч нього), і кураївську рідню, і дівчат-штукатурниць, і міцних, з відкритими поглядами шахтарів, що піднялися на палубу із своїм власним шампанським, щоб теж належним чином вітати почесного моряка.
— Дружба, — розчулено оглядає Ягнич товариство, — для нас, флотських, це найперше діло. Могли б і забути мене, ще живого списати з життя, трапляється й таке, а зі мною, бач, сталось інакше. Думаю собі оце: за що тобі, бурлако, така честь від людей? Рядовий з рядових. Чорнороб корабля. Хай би, скажімо, на глибинах вугілля рубав чи на жнив'яному комбайні уславився, чи вітамін винайшов проти грипу, а то й рукомесло тобі життя підкидало все якесь аж ніби кумедне: вузли в'яжи, парусину пучками перемацуй, наладновуй та вітер нею лови. Ну, ще чучела робити навчивсь та ртуті ленд-лізної хапнув, але яке ж тут геройство? Просто робота й робота... Часом навіть мені, буває, здається...
— Даремно здається, — з веселим протестом перебив Оксен, порушуючи звичай. — Не став би я розхвалювати майстра, аж надто осипати компліментами, та оскільки ми скоро розстанемось, — хлопця забирають на іншу будову, — дозволю сьогодні без церемоній виповісти вам, Андроне Гурійовичу, те, що й усі наші хлопці думають про вас: ви Людина з великої літери! І не прибіднюйтесь тут перед нами, бо воно ж таки видно, хто є хто... — Він навіть підвівся, щоб засвідчити ювілярові свою шанобливість, щоб усьому товариству чутно було підхмелену щедрість його застольного слова. — Особисто про себе скажу, що наука ваша завжди пребуде зі мною: багато чого через вас відкрилось мені. Може, вам і не помітно, але помудрішав Оксен, відколи вас спізнав. Вважаю так: є робота, а є відбування роботи, є звичка лямку тягти і є горіння, як то кажуть, артистизм праці! Це коли людина — майстер!.. Коли вона й допотопну лайбу здатна одягти в шати своїх фантазій, зробити твором мистецтва! Це ви, вуйку, своєю любов'ю до діла, своїм неспокоєм підіймали й нас, молодих, розбуркували можливості кожного!.. Тут не заскнієш, не закуняєш, коли поруч тебе цей всюдисущий вуйко-наставник, цей доскіпайло вреднющий...
— Оце характеристика... Сенк'ю тобі, — вдавано прихмурився Ягнич, хоч видно було, що не полишив його байдужим цей медовий потік із Карпатських гір.
Вибравши момент, підключились і курсанти: досі, мовляв, скучає за Ягничем-майстром їхнє судно.
— До смішного доходить, — дивлячись на Інну своїми ясними, почав розповідати курсант Заболотний. — Найменший промах на «Оріоні» дехто з екіпажу схильний пояснювати саме відсутністю нашого ветерана. При Ягничеві, мовляв, такого б не сталося. Якщо в мертвий штиль потрапимо, обов'язково хтось шпильку підпустить: позв'язував дід вузлом найкращі вітри і забрав із собою у свою Кураївку... То парусина виявиться неякісна, то ще щось. Був дух корабля і не стало... Замполіт сміється: давайте без містики, хлопці, конкретних причин шукаймо. Може, просто ока Ягничевого на судні не вистача?.. Так чи інак, а почуваєм його відсутність. Хотілось би, що він коли-небудь хоч погримав на нас, щоб, коли заштормить, зареве, почував ти поруч себе ходячий живий талісман... Гадаю, ви ж, Гурійовичу, не образитесь за таке слово?
— Називай хоч і пітекантропом!
Для Ягнича чути визнання курсантське — просто як нагорода. Бо ж коли скнів під нашестям сивих думок, ладен був вважати себе нікому вже не потрібним брухтом, волею долі відкинутим за борт, на поживу акулам старості та самотності. Вважав, що списано й з пам'яті тебе, звіяно вітром з життєвої палуби так, що й сліду ніякого... А виявляється... А виявляється, спомин про тебе досі на «Оріоні» живе. Не знав, чим і віддячити за це. Хотів би весь перейти, перелитися в них, в молодих, всю душу, яка там уже є, під вітриллям «Оріона» лишити, щоб тільки шкаралуща, як від горіха, в могилу пішла!..
— Де ж, хлопці, ваші смажені бички? — весело нагадує Ягнич кельнерам. — Ваше блюдо коронне — де?
Почали з'являтися й бички. Поставлено було таріль перед Ягничем спершу, але він пересунув її до другамеханіка.
— Пліз, старий бичколове... Бачиш, який орел подає. А подавав той самий Кандибенко, якого Ягнич за сміття та з'їдини з тріском виганяв із судна.
— Теж мій кадр. Зверни увагу, як личить йому ця розбійницька сережка у вусі!..
Щодалі веселіше ставало на судні. З'явився прикордонник з акордеоном, дуже він був тут зараз до речі з своєю музикою, замість отих скажених джазовиків з гуркотнявою та брязкотом (сьогодні, на Ягничеве щастя, вони вихідні).
— Заграй, заграй що-небудь про морську даль! — гукає навстріч другові оріонець.
Розпломеніла, щедра на усміхи Нелька підхопилася з-поміж шахтарів і, високо тримаючи пінявий келех шампанського, теж до акордеоніста:
— На ось, почастуйся, Джафаре, та піддай вогню... Може, хоч полькою вдасться якогось шахтаря в прийми заманути! — І тільки музика почалась, підхопила до танцю, вихором закрутила директора здравниці, солідного, в окулярах, а коли він трохи отямився, Нелька стала щось весело щебетати до нього: може, про сина, який удалець він у неї вдався, — крім зоряного глобуса, ще й атлас поверхні Місяця десь роздобув... Недавно показував той атлас Ягничеві, орюнець навіть здивування висловив:
— Нащо тобі, хлопче, ота пустеля, оті вирвища безжиттєві?
— А для контрасту... Щоб більше нашу планету любити!
Так усе тут сьогодні складається доладно, така тут радість спілкування панує, ні лайки, ні бійки, — самі собою утворюються пари, нові й нові виходять, випливають до танцю. Святкує Ягничева душа, радіють очі дивитись, як Олег Заболотний запрошує Інну, як чемно веде її, високий та ставний, під хвилі старовинного вальсу. Ідуть у парі, ніби створені одне для одного, ясно та чисто дивляться одне одному в вічі, не говорять нічого, бо, мабуть, ніяких не треба їм зараз слів, промовляє за них сама молодість.
Розбурунилось радістю, ожило все довкруг оріонця, хлопці-пірати так спритно ковзають з підносами поміж столиків, і химерні оті Оксенові риби, що плавко пливуть по панелі, аж ніби всміхаються до Ягнича.
Все тут уже колесом іде: одні встають, інші, навіть мало знайомі, підходять з поздоровленнями, підхмелений Оксен поривається співати, заводить дотепних коломийок, навіть сороміцьких, та, на жаль, інші не дуже вміють їх підтягти, навіть «Червоної рути», крім Тасі-штукатурниці, до пуття не знає ніхто з присутніх.
Довкола людно та гамірно, від танців палуба аж гуде, а знизу вже чути й гучний голос Чередниченка, що припізнився, затримавшись на ще якійсь із нарад, та все ж заїхав, якимось чуттям зачув з відстані, що тут відбувається. Підіймаючись трапом нагору, він уже перегукується з кельнерами та куховарками, жартома допитується, де тут бенкетує той морський вовк, що його дала світові Кураївка.
— Зрозумійте ви, ниткоплути: Ягнич — це наша легенда! — гукає до когось. — Як умре — більше такого не буде!
З'явившись на палубі, Чередниченко з ходу хапає в свої могутні лабети іменинника:
— То як, брате, кура чи не кура? А келех з «піратською кров'ю» відсторонює, бо не знає, :t чого це чортове пійло робиться, яка його формула, крім того, «мотор» дає себе чути (на груди показує), не те що коли був молодий: вийдеш у Севастополі на Графську, склянку — нахильці, рукавом бушлата закусив і пішов далі шпацирувати.
— Та хоч піратське ваше пійло душа не приймає, але списувати нас не спішіть, — згорда каже Чередниченко до хлопців-кельнерів. — І тих, що були, теж згадати не гріх!.. Не забувай минулого — воно вчитель майбутнього! — запитання є?
Підсів потім до механіка з Арктичної, і вже вони — як давні знайомі: механік про якісь теплиці за Полярним колом, а Чередниченко йому про врожай, який він цього року гряде, та ще — як було розвелося одного літа мишей на його найкращому з пшеничних полів.
— Пшениця — ну як очерет, а мишва йде тьмою, спершу підгризає стебло, валить і тоді, вже на землі, виточує молоде зерно... І чим боротися? Хто підкаже? Ось тут і з'явились орли! Сто літ їх перед тим не було, думав, уже зовсім перевелися в степах, а тут раптом цілі їх ескадрильї, сотні чи й тисячі попливло в небі, і вже пікіруть, б'ють і б'ють на тому полі мишачу орду! Дочиста перебили й зникли в небі, — жодна пара не зосталась, не загніздилась у лісосмузі... То оце не загадка?! Оце вам не мудрість природи?!
Вільно тут дихається після денної спеки, легкий бриз дмухає з моря, обвіває розпашілі обличчя, тепла ніч огортає судно, де так добре почувається кожен, де Ягнич у безмежній щедрості погукує знов до кельнерів:
— Ану, синочки, ще, ще сюди, пліз, чого-небудь! Хай люди повеселяться...
Буде тут сьогодні співу та гуку допізна, до того зеніту південної ночі, коли весь небозвід невагомо й могутньо вигнеться над морем і степом, від краю до краю заясніє величезний зоряний атлас курсантського неба, — тільки вглядайся в нього та читай.
Понад морем заплески біліють де-не-де, двоє ідуть узбережжям, а куди — яке це має значення зараз? Безлюдно та зоряно, і Чумацький Шлях світиться над ними, існує немовби для них особисто, і тільки їм двом сьогодні належить ласкава ця ніч і вся загадковість світобудови...
Коли йдеш уночі крізь океан, то враження таке, ніби йдеш крізь всесвіт, крізь простір вічної матерії, вічного бутгя. І ніде, як у рейсі, серед тьми, серед безмежжя вод, ніде не відчуєш так свій зв'язок з усім безконечним і сущим... І навіть якщо ти лиш курсант морехідки, начинений знанням приладів, лоцій, сузір'їв та течій, тобі все частіше думається не про них, а про те, хто ти є, що за один, для чого з'явився на світ і яким маєш пройти свій єдиний для тебе рейс — рейс власного свого життя.
— Для екіпажу, звичайно, мав значення його досвід, віртуозне орудування парусницькою голкою, — повільно ступаючи, говорив Заболотний до Інни, — але куди важливішим для нас був він сам у своїй простій і мудрій людській сутності: людина-основа, вузлов'яз життя.
«Моїми словами», — дівчина мимовіль усміхнулась і запитала.
— Мабуть, ганяв він вас дуже?
— Йому й належало бути суворим, вимогливим. Проте вразив він мене якраз своєю делікатністю, тактом, вродженою, сказати б, тонкістю натури. Якось помітив на «Оріоні», що я розкис, а була саме така смуга: чомусь занепав духом, знікчемнів так, що й згадати соромно... Мучили кризові явища, адже порядки на судні круті, робота каторжна, новачок іноді й не радий, що зв'язався з цим морем, ускочив по саме нікуди... І Ягнич ніби в душу мені зазирнув, кличе якось: ану ходи-но сюди, хлопче. Думав, роботу яку дасть, шмарувати, драїти що-небудь заставить. А він повів мене в кінець палуби, посадив поруч, — був саме такий, як зараз оце, зоряний вечір, — і: ану розкажи, що воно в тебе, звідки... А що я розкажу, чим похвалюсь? Таке благополучне, таке удачливе було донедавна життя! Виростав за батьковою спиною, ніяких труднощів, все гладенько та легко. Чим тобі там клопотатись, синові дипломата, що на мангових соках виростав, до п'ятнадцяти літ уявлення не мав, на якому дереві росте хліб наш насущний... Не те що ось мій друг Шаблієнко. Його з дитинства на фермі життя гартувало, такому, звичайно, й морехідка страшною не здалась...
— А вас хіба силували вступати до морехідного?
— О ні, сам вирішив. Книжок начитався, та ще батьків товариш — морський аташе різними історіями про флотське життя душу збурунив. Так виникла морехідка з туману мрій. Уявлялась наївно, як, мабуть, багатьом уявляється: корабель білий, дороги голубі, життя рижеве... Перший місяць, доки наш брат курсант помідори в радгоспі збирав, усе терпимо було, але потім... Справж ні випроби для курсанта починаються пізніше, десь тільки згодом збагнеш, яка це справді важка професія. Наскільки приваблива, настільки й важка. А надто зараз, коли ентеер вдирається і в нашу сферу морську. Скажімо, для радиста на судні, який із рубки не вилазить, весь час віч-на-віч перебуває з своєю апаратурою, виникає «проблема самотності!». Західна статистика відзначає, що майже повсюдно спадає тяга юнацтва до моря, помічене явище загадкове, що його називають drift to the shore, чи інакше кажучи — втеча на берег...
— Одні — на берег, а ви у зворотному напрямі, вітру епохи навстріч? — з усміхом зауважила дівчина.
— Виходить, що так. Хоча саме це дивацтво, може, мене й врятувало. Міг би скотитись, на дно піти, бо ж. за висловом Ягнича, топить не море, топить калюжа... З певного часу став помічати, як вселяється в мене цинік і легкодух, а я навіть не лякався свого раннього зачерствіння, міг байдужим пройти мимо чужого болю, та що чужого: навіть у ставленні до батьків раз у раз стала з'являтись вимагацька правота, грубість, якась легковажна брехливість.
— Зовсім не схоже на вас, — тихо вигукнула Інна.
— А було, уявіть собі, — усміхнувся він. — Коли вже сповідь, так сповідь... Одне слово, розпоганився хлопець, якщо вдатись до Ягничевої термінології. Дедалі менше турбувало, що тобою невдоволені, що поступово зникає з душі оте первісне, раннє і чисте, все, що, може, з колиски тобі материнським шепотом передається... Мабуть, і зовсім би розпоганивсь, якби не зустрівся мені в найтяжчу хвилину саме Ягнич, цей психоаналітик і ясновидець. Досі не знаю: як він догадався, по якій лоції прочитав, що я в такій кризі душевній, що тільки й вичікую моменту, як би кинути морехідку і взагалі пуститись берега? Якоюсь залізною інтуїцією догадавсь і отямив мене, стримав, по суті, перед самим падінням. Чимось так торкнув мені душу, що я, від природи не дуже контактний, раптом розтанув перед ним, відкрився з усією відвертістю до кінця, ось так, як зараз відкриваюся перед вами. Почув від нього і про юність його, і про ціну випробу, і про поняття честі. Завдяки йому для мене в новому світлі постали батьки мої, й морехідка, і я сам із своїм майбутнім. Так, він допоміг мені зміцнитися внутрішньо... Тепер навіть смішно: один гране психотерапії і... Не знаю, як ви ставитесь до медиків...
— А я теж медичка.
— Он як?! Тоді вам, певне, це буде цікаво... Флотська медицина твердить, що після кількох місяців плавби в людини настають фізіологічні зміни в організмі й навіть у психіці. Ну, в мене психіка витримала, на ближніх кидатись не став, а от щодо характеру... Бачу тепер, що йшов на дно і точно пішов би, якби не ота раптова підтримка... Наче добрий дельфін звідкись із глибин підплив і не дав потонути... Тож можете уявити, ким для мене є цей наш Ягнич...
— Тяжко він переживає з «Оріоном» розлуку...
— На жаль, неминучість.
— Скажіть, вітрильники справді відходять, доживають своє?
— Безпідставні розмови, принаймні я так вважаю... Звичайно, епоха вітрил — це для людства як його відшуміла молодість, поезія молодості... Але думка творча не спить, сміливо проектує вже гігантські парусні судна майбутнього — та й чому б їм не бути? Через океани гнатимуть величезні вантажі, єднатимуть континенти, і самі паруси управлятимуться електронікою... Більше того, вірю — ще буде: сонячний вітер, зриваючись від корони сонця, пожене й пожене в далекі світи вітрила космічних колумбів. Це не пусті мрії, Інно, думки про це вже зараз виношуються декотрими диваками, і я, признаюсь, теж належу до таких... Вітрила, безмежжя просторів — вони справді здатні заполонювати людину, чари тут є, не інакше. — Він засміявсь.
— Не так чари, як, мабуть, поезія вітрильного лету...
— Це навіть точніше.
— Вічна тяга кудись, у незвідане... Напевне, це те, що споконвіку було й довіку буде в людині...
— І не тільки в людині. В природі багато ще загадкового, непоясненного з точки зору сучасних наук. Біля японських берегів час від часу збираються на свої ради незліченні табуни медуз, і ці холодні, без нервів створіння, поєднавши свої зусилля, рухаються потім в одному напрямі, до якоїсь невідомої цілі... Або африканські антилопи, що їх іноді підхопить якийсь таємничий поклик і до впаду жене кудись, на пошуки нового буття. Чим пояснити ці несподівані ривки природи, вияви незрозумілих нам устрімлінь? Чи гляньмо у всесвіт: скільки, як на наш погляд, марних енергій, вічного вогню самоспалення — в ім'я чого? Стихійні спроби творення? Чи як пояснити ту щедрість? Не дивуюсь, що наш Ягнич і досі не знаходить собі спокою... Моряки, Інно, народ химерний. Скажімо, на «Оріоні» вважається, що Ягнич приносив нам щастя. Йому незвично без нас, але нам ще незвичніш без нього... Довірюсь вам по секрету, маємо з Шаблієнком завдання — приглянутись до нашого батька перед новим рейсом, може, найвідповідальнішим. Так що вивчаємо його всебічно, дідові й невдогад... А ще я йому вдячний, що ми з вами зустрілись, Інно, на цьому ось узбережжі. Могли б так і розминутись, ніде б у житті не перетнулись наші стежини... Скажіть, — несподівано він зупинився, позирнув на неї зачудовано, — ви дозволите, хоча б радіограмою... хоча б зрідка озватись до вас? Мені важлива ваша відповідь, Інно.
Дівчина відчула, як і в темряві зашарілась. Постояла в роздумі, в радісному хвилюванні.
Нахилилась, мовчала.
— Можна сподіватись, Інно? Сяйнувши поглядом, ствердно кивнула головою. Знову йшли цим лагідним надбережжям, і хотілося, щоб ніколи воно не кінчалось, і щоб море завше так тихо й гармонійно шуміло, як сьогодні воно їм шумить, і щоб дюни, джума за джумою, — усе м'яко виникали й виникали із темряви, бо така ж це рідкісна ніч, така вона зоряна й тепла, і розлиті в ній тайнощі, котрі, як і самі загадки буття, відкриваються раз на віку і — тільки закоханим та поетам.
XXIX
Навіть на цих благодатних землях ще, здається, ніколи не родило так, як цього літа вродило. Пшениці найкращих сортів — «аврори» та «кавкази» — стоять між лісосмугами справді як море золоте. Не виморозило їх взимку, не спалило суховіями навесні, не поклало бурями — буде великий хліб. Колос — такого ще тут не бачили й діди!
Чередниченко вже сміливо телефонує в район:
— Вгинатимуться гармани. Затопимо хлібом усі елеватори!..
Центральне кураївське токовище, або гарман, як уперто його іменує Чередниченко, лежить чисто підметене, хоча на ньому поки що ні зернини. Знову з машинами прибули на жнива хлопці з військової частини, не ті, що були торік, інші — розтаборилися з радіостанцією біля тих самих ферм. Всі ждуть у готовності жнив'яного старту. Неба ясна блакить аж сяє над степами, ще не затяглась вона хмарами куряви на багато днів і ночей.
Усі ждуть, ждуть...
І ось він настає, цей день. Музикою починається, співом. Уся Кураївка висипала в степ на Свято першого снопа. Люди вбрані у святкове, світяться радістю обвітрені обличчя степовиків: діждались. Стоять пшениці, засмаглявлені, посхилялись важким колоссям, гарячим духом сонця, духом самого життя віє від них. Дівочий хор у барвистих стрічках стоїть на дощатім помості, звернувшись лицем до хлібів, співає гімн урожаєві, хвалу праці людській. Справді щастя творчості зазнала Інна Ягнич, складаючи для Кураївського хору цю пісню, цю свою «Думу степам». Ніхто не замовляв, само явилось, само виспівалось, як внутрішня воля душі, її поклик, її апофеоз. Усе, що дівчина за ці нелегкі місяці пережила разом з людьми й передумала на самоті, усе, чим тривожилась, чого сподівалась, за один ранок розквітло, широко й щедро озвалося до людей. «На чумацьких шляхах, на гарячах вітрах», — чує Ягничоріонець цю думу нову, кураївську, і мовби пропливає перед ним усе його власне життя з голодним дитинством і з молодістю ясночолою, коли ходив у Пірей за завданням Комінтерну. Як багато вмістило життя! Ще ж він застав, як хліб гарманували на токах — молотили кам'яним котком, знаряддям кам'яного віку... А потім, коли тільки б жити, звалилось оте страшне лихоліття, що, замість святого зерна, бомби та похоронки розсівало по цих степах... І з Вогняних своїх рейсів чув стогін рідного краю, тужіння розтерзаних цих степів... Та ожили вони, знов ожили, і нива дзвонить на сонці повним колосом, і красень твій «Оріон» вже десь там у новий готується рейс...
Так, скоро вони мають виходити з порту приписки, на півнеба хлопці розів'ють вітрила!.. Стоячи тут, серед хлібів, мов наяву бачить Ягнич причал заводський і улюблений свій вітрильник, що настроївсь у далекий похід, у відкриті води Атлантики. Такий, здавалось би, невагомий, легкий, мов скрипочка, а як сміливо буде боротись супроти роз'ярілого вітру та хвиль, що, розгойдавшись, буває, цілими горами котять навстріч... Ось уже прямують до «Оріона» по заводській території хлопці-курсанти з вищої морехідки у своїй завжди красивій формі, стрічки безкозирок майорять на ходу. Обличчя юні й розумні, й задумливі. Ще не бачили штормів, ще не витрясала з них душу стихія, йдуть гуртиками — по двоє, по троє, з валізами в руках, з синтетичними сумочками, той з гітарою на плечі, той із стосиком книжок під пахвою, що їх навряд чи й буде йому коли там читати. Чистенькі, спокійні, ще не бачили того, що буде, але вже готові все те прийняти з мужністю й відвагою юності. І сам він, Ягнич, уже ніби входить у свою парусницьку майстерню, кладе на знайомий прискринок вірний наперсток-гар даман, оглядає цупкі свої парусини, виварені, прокип'ячені в олії, вдихає ні з чим не зрівнянний дух смоли, канатів, і аж п'янить його від тих пахощів, від терпкого солоного духу' моря, що для Ягнича зараз змішується тут з гарячим солодким духом хлібів...
Інна-племінниця стоїть поруч нього в білім халаті, так гарно перетягнутім у талії поясочком (виїхала сюди з медлетучкою), заглиблено слухає, як виконує хор її пісню, складену до свята, цю, мов ріка, розлогу думу-величання, що її, здається, сама душа степовика співає хлібам безбережним і небу ясному, природі й людині, її святій любові до рідної землі.
Очі дівчини знову, як і раніш, налилися глибоким світлом, знов сяють росяно, каро...
Комбайнери в комбінезонах вишикувались вподовж лану біля своїх агрегатів, серйозні, урочисті, поглинуті співом і задумою. І тільки усмішками зблиснуть тоді, коли руки дівочі беруться надівати їм на шию тугі вінки із свіжого запахущого першого колосся. Так сьогодні годиться, так тут у них ведеться в цей день — на Свято першого снопа. Між дорослими комбайнерами поруч батька всміхається й Петро-штурманець; коли і йому наділи вінок, він для жарту аж головою покрутив сюди-туди, мовляв, хоч і почесне, проте колеться... Спів ллється, ось він гучнішає, наростає, дівчата співають самозабутньо, як птахи! Ніби й не до тих співають, хто тут зібрався, а до когось далекого — в небеса.
У визначений час із глибини хлібного лану вершник виринає (здалеку важко впізнати в ньому агрономового сина-старшокласника), юний герой дня галопом підлітає зі жмутом колосся у випростаній над головою руці, а величальна хору цієї миті ще дужчає, сягає найвищих верхів, — хлопець, зіскакуючи з коня, трохи не впав, зачепившись за стремено, шкопиртнувся в найурочистішу мить, але таки не впав, утримався на ногах, — блідий від хвилювання, прожогом кидається до Чередниченка-голови і вже стоїть перед ним, напружений, свідомий значливості моменту, виструнчившись у незвичних своїх «широких, як Чорне море», шароварах, підперезаних червоним рясним поясом:
— Пробу взято!
І подає голові жмут колосся. Чередниченко сьогодні теж як на параді, з Золотою Зіркою на грудях, в усій поважності височить серед людей його могутня статура степовика. Подвійна в нього сьогодні радість: тут поле вродило, а десь в НДР народився нарешті онук... Хліборобський ритуал триває, і хоч відбувається все тут наче само собою, однак то тільки здається: Чередниченко уважно стежить за перебігом події, за зміною ритмів і мізансцен свого улюбленого свята. Розійшлись колоски по руках агрономів, бригадирів, вусатих ветеранів колгоспу, ось кожен уже виминає неквапом зерно на долоню, прицінливо пробує на зуб, киває до Чередниченка: можна, пора. І хоч більше тут ритуалу, народного звичаю (бо ті, кому належиться, тримали ниву під постійним наглядом, вони і вчора, і ще й цього дня вранці заглядали в колосок, вивіряли, чи добре доспів), одначе ритуал є ритуал, і всі до нього ставляться серйозно, люди притихли, Чередниченко з терплячістю головного арбітра жде оцінки від кожного, кому разом з колоском надається тут право випробу. Нікого з суддів у ці хвилини він не обійде увагою, без поквапу збирає всі дозволи в сніп свого остаточного вирішення і аж тоді гукає з виглядом урочистим:
— Люди, хліб дозрів! Жнива починаємо! Кому ж виявимо честь вкосити для першого снопа?
Серйозний погляд його перебігає по людях, по заслужених, найстатечніших, і раптом зупиняється на низькорослій тужавій постаті Ягнича-оріонця.
— Може, ось йому доручимо, Нептунові морів? Як ти, Гурійовичу? Ще втнеш, не забув?
Люд загомонів схвалою, жартами-перемовками, залопотів оплесками, а хор під орудою завідувача Палацу культури зустрів цей вибір новою хвилею співу.
І вже подають Ягничеві косу, якусь доісторичну, ледве чи не музейну, з витертим до блиску кіссям:
— Ану ж не підведи!..
Очі Чередниченка світяться до товариша давніх літ підбадьорливо, заохочують, і Ягнич, беручись за кісся, відчуває, як усе його єство затоплює жаром хвилювання, бо це ж тобі від рідної Кураївки така довіра і честь.
З сухим шумом врізалась коса в золоту гущавінь пшениці, і хоч — без навички — Ягнич почуває незграбність своїх рук, відвиклих від хліборобства, та все ж косить чепурно, із зворушливою старанністю, стеблиння лягає колос до колоса, і з кожним порухомзмахом твоя сила мовби міцніє, — чи не сама ця духовита земля тобі зараз сил додає?
Он там понад яром косар жито косить...
— Добрий косар, добрий, — чується звідусіль. — Не забув!.. Он яким -жагликом покоса кладе!
А руки в'язальниці, огрядної молодиці, теж вбраної по-святковому, вже шурхають поруч, підбирають шелестюче колосся дбайливо, мов дитя, і в один скрут легко в'ється перевесло, натиснуто стебла пшениці коліном, скручено вузло-м, і ось він, золотий головатий сніп, туго зв'язаний, красиво в усі боки колоссям розкошланий, сторчма стає перед Чередниченком як його зреалізована мрія.
— Спасибі вам, люди! З першим снопом вітаю вас, трударі! — гукає схвильовано Чередниченко і ще гучніше звертається зі словом команди до комбайнерів: — Жниварі, гвардійці-механізатори, по агрегатах!
З місця чимдуж кидаються степові гвардійці до своїх новісіньких, ще заводських «Нив» та «Колосів», на бігу скидають вінки, і одразу кожен стає діловим, буденним, швидко підіймається трапом, поспішає до стерна комбайна. Рушили! Перший пішов у загінку, за ним погуркотів другий, третій... Новим життям починає жити степ.
Як у далеку дорогу, проводжає Інна задумливим поглядом батька на його узвишші й поруч із ним білоголову постать брата-штурманця, що застиг у трудовій зосередженості. Далі й далі відпливають комбайни у своє хлібне, що світиться золотавістю, море, і одразу звивається довкруг агрегатів перша курява: поки що легка, димчата, напівпрозора, а завтра вона вже тут стане хмарами, густим потужним вітриллям розгорнеться над цілим степом...
Кінчилося свято, починається довгий, жилавий, багатотрудний будень. Почуваючи всю його важливість, люди швидко роз'їжджаються, помайоріли стрічками дівчата у відкритім кузові машини, збирає свою апаратуру кінохроніка, а в цей час шляхом від Кураївки мчить мотоцикліст. Нельчин Сашко вітром підлітає верхи на чиїсь чортопхайці, різко загальмувавши, звертається просто до Ягнича:
— Вам радіограма!
І подає йому квадратиком складений бланк. Ягнич узяв бланк, потримав якусь мить у тремтячій від хвилювання руці й, ніби не вірячі, що це йому, передав Інні:
— Прочитай...
Радіограмою Ягнича запрошували на «Оріон» взяти участь у престижному рейсі.
Потім знову будуть місячні ночі, без розімлілостей літа, коли вже й осінь озветься, загуркоче першими штормами і десь звідти, з розвированої місячної безвісти, як із глибин Всесвіту, невідома сила гнатиме й гнатиме буруни на цей берег, де на піщаному пагорбі, на джумі, ледь бовваніє дівоча задумлива постать.
Стоїть у мрійнім чеканні людина, а море гуркоче («грає» — як мовилось у піснях), і щось ніби магічне є в цих його вічних неспокоях, в нескінченно лисніючих під місяцем бурунах. І ось о тій порі, коли все надбережжя вже пов'ється снами чи слухатиме могутню музику прибою, коли тільки місяць ясно й самотньо горить у небі та хмари, розкидані де-не-де сріблясте біліють, наповнені світлом, — тоді виходять навстріч місячному гуркоту моря двійко білих гусей, Овідієвих чи, може, Коршакових, що вдень нишкнуть собі по бур'янах, а як тільки ніч... Що їх підіймає з ситого їхнього затишку й виводить сюди, на збезлюднілі піски берега? Що вони чатують? Що знаходять вони для себе в цих світлих розвированих ночах? Невже якась давня сила інстинкту їх підіймає, віддалений спогад про те, коли вони ще вміли літати? Може, вони й зараз у своїх пташиних снах спроможні бачити себе в леті, відчувати напругу крила? Чи спати їм не дає якраз оця магія ночі, з гуркотом моря, з місяцем, з бурунами?
Ідуть гуси парою бережком. Пристоять у тім місці, де вітрильник защух на березі, Ягничів ковчег, «піратська», таверна. Людей нема, а ліхтарі горять, підвішені на бортах, ліхтарі старовинної форми, — такі тьмаві світильники, певне, стерегли колись тишу портових вуличок середньовічних міст. Німфа-русалка у вечірнім освітленні ще більше вражає, вона мовби вилітає пружно з грудей корабля, жива й усміхнена, пориваючись кудись понад розбурханість моря, не знаючи втоми у своїм непорушнім вічнім стремлінні...
Буруни й буруни гуркочуть там, де влітку тихо мерехтіла Овідієва доріжка.
Перевальцем, поважки йдуть птахи берегом, лишаючи візерунки лапатих слідів на мокрім піску, — буде їх видно вранці. Зрідка перегелгуються на ходу, перемовляються своєю, тільки їм зрозумілою мовою.
Підійшли, зупинились — дві грудки снігу біліють перед джумою. Наче питають, загледівши постать:
— Хто ти?
Пристоять, перегелгнуться і знову рушать далі. Якась є сумовита загадковість у цих їхніх щонічних виходах із насиджених бур'янищ під самі бризки та гуркоти бурунів — бурунів безконечності. Щось невикорінне їх вабить сюди, когось ніби чатують без сну, вслухаючись у розвировані простори нічного безмежжя. А там десь, за далеччю відстаней, під сліпучим днем у цей час іде «Оріон», на всіх вітрилах летить над глибинами до рідних своїх узбереж.
1975—1976

1 коментарі(в):

Anonymous Анонім сказав...

Wow, superb blog format! How lengthy have you been running a blog for?

you make blogging glance easy. The overall look of your web site is magnificent,
let alone the content!

Also visit my weblog - home cellulite treatment

12:53 пп  

Дописати коментар

Підписка на Дописати коментарі [Atom]

<< Головна сторінка