ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ - ЛИСТ ДО Б. ГРІНЧЕНКА

ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ
ЛИСТ ДО Б. ГРІНЧЕНКА
Тобольськ, 6 сiчкя 1901 року
З новим роком, дорогий брате! Бажаю Вам більш
світлих надій на нашу рідну будущину, ніж досі, і тих
самих сил, які Ви для неї до сього часу покладали.
Багато де в чому я б, може, не згодився з Вами, але
високо ціню і шаную Вашу корисну безупинну працю
і дуже жалкую, що сам ве здужаю так енергiчно пра-
цювати: і сил нема, і обставини потроху шкодять. Лист
Ваш дійшов до мене ще перед різдвом; мені захотілось
відповісти Вам докладненько, я й не відповів зараз, а
потім захворав і нічого не міг робити. Груди у мене
болять безперестанно, ходити важко, а до того, прики-
нулась на якийсь час ще й інфлюенція. Питаєте, як
я живу і де служу. Живу на 25 карбованців у місяць,
котрі дістаю за складання книжок до друку про ту-
тешні ветеринарні справи; робота канцелярська, нуд-
на, — як посиджу півдня, то цілком трачу сили, увечері
не здужаю взятись до пера. Ця недуга зовсім доводить
мене до розпуки, бо я ніколи не гадав жити для того тільки, щоб було що їсти та пить, а'тепер моє життя
обмежилося саме на тому. Найти кращу роботу тут
важко, особливо мені, людині, що позбавлена прав. Та
я й не гадаю надовго оставатись у Тобольському, хіба
до весни, — тутешній сирий клімат дуже нівечить моє
здоров'я. А щоб виїхати, то доводиться з 25 карбованців одкладувать яа дорогу, бо, крім сього заробітку,
нічогісінько більш не маю. Тільки моя звичка до зли-
денного життя, набута довгими роками тюрми та за-
слання, рятує мене від злиднів, довгів та безнадійно-
сті. При всьому тому мені доводиться ще виписувати
й книжки, і все з тих 25 карб.; та й то я почав ді-
ставати їх не дуже давно, а спочатку впротягу цілого
року мав тільки 20 на місяць. Часом спадає на думку: чи не було б краще в Галичині? Як згадаю про свою
хоробливість, що, може, не доведеться й дожити до
повного визволу (ще більш 5 літ), що сил до роботи стає
все менше й менше, то тільки єдине .бажання, єдина
надія піддержує та зміцняє мене: се — хоч перед смер-
тю побачити Галичину, подивитись, що там і як ро-
биться, побачитись з тими людьми, що працюють на
рідній ниві, а тоді б не жалкував, здається, хоть би й
умерти. Та чи справдиться ся надія, чи знов «одурить,
осміє, морозом очі окує», як багацько інших, — хто його
знає,— останнє певніше. Те, що я пишу до Вас, се — не
вислів хвильового настрою, що збіжить і пройде; ні, се
звичайні мої думки і клопоти.
Я ніколи не казав Вам і не скажу, що не треба пи-
сати про козаччину; навпаки, треба і дуже треба, бо
в нас не сказано ще правдивого слова про се історичне
явище; треба тільки одкинути той туман, химери та
нісенітниці, якими наші письменники обмальовують
колишню й сучасну Україну. Про козаччину у нас пи-
шуть так, як писали 10 літ тому назад, як велить тра-
диція, а не висліди науки про еволюцію громадських
рухів. Найбільшою з нісенітниць е та, буцім Україна
була колись єдиним неподільним тілом з погляду на-
ціональних інтересів і змагань, як хотять запевнити
наші псевдопатріоти,— такої України ніколи не існу-
вало і не існує. В уяві наших істориків, а особливо по-
вістярів та драматургів, Україна як була, так і в абст-
ракцією, вигаданою з голови та щирих, хоч і не розум-
них, зітхань; сю абстракцію витворив у нас на Укра-
їні шляхетський (дворянський) патріотизм — реальний (з погляду потреб пануючих станів) і книжковий (з по-
гляду ідей), однако шкідливий як правдивій національ-
но-українській справі, так, може, ще більше — пекучим
інтересам народних мас. Другою нісенітницею є те, бу-
цім Україна (знов-таки якась фікція, коли брати її
цілу) боролася з ворогами за «віру батьків» та «волю
рідного краю»; такі «благоглупости» писалися на зна-
менах верховодами та політичними інтриг[ан]ами, бо
ніколи ті, що б'ються із-за якогось шматка, не ска-
жуть, що вони б'ються саме з-за шматка, а наговорять
«великих слів велику силу»,— така думка, що неро-
зумне потомство так зразу й повірить їм; се звичайний
хід історії. Ніколи Україна не боролась ні за який сві-
домий загальноукраїнський ідеал, і ніколи не існувало
свідомого загальноукр[аїнського] патріотизму, бо ні-
коли інтереси і потреби різних станів української люд-
ності не були однакові, а, навпаки, ворогували між со-
бою, і казати про якусь цілокупну Україну, про її бо-
ротьбу за долю рідного краю — значить завдавати
брехню свідомо чи несвідомо. Всяк боровся тільки за
себе, за свою «долю», себто інтереси, і змагався викори-
стати силу і «патріотизм» підлеглих станів для задово-
лення тих інтересів. Не за віру батьків і не за «неньку
Україну» боролося високе укр[аїнське] шляхетство,
а за панування свого стану на Україні, і змагалося ви-
рвати те панування з рук поляків, і інших «ворогів»;
не за Україну, а за свої «привілеї» боролося і козацтво,
що виїжджало на шиях поспільства і з презирством
на його дивилося; не за Україну боролися верховодячі
сфери духовенства укр[аїнського], боронячи самостій-
ність укр[аїнської] церкви, а за своє панування в тій
церкві; вони через се хилилися й до Польщі, бо като-
лицька Польща більш забезпечувала їм ту самостій-
ність панування, ніж православна Москва, під владою
котрої вони боялися грати другорядну ролю, як се по-
тім і сталось; через се ж саме просте духовенство і чен-
ці, не дуже забезпечені матеріально, залежні від ви-
щої ієрархії, більш опановані як пануючі, горнулися
до московського православія та білого царя, бо раху-
вали на панську ласку і підвищення свого стану, кот-
рих їм важко було здобути, під польським або яким
іншим владінням; так саме тягло до православія та бі-
лого царя і все поспільство, котре не знало супокою
серед козацької завірюхи, а грало ролю гарматного м'яса в руках всіх станів, що були над ним, боролось
за привілеї тих станів, вічно горіло в пекельному огні
і вічно бідувало, а як підіймалось гайдамацькими за-
гонами, так не проти Польщі, а взагалі проти утисків
та винуватців соціального гніту, з якого б коліна —
польського чи українського — вони не походили. Наші
письменники дуже легко розв'язують се питання, за-
числяючи декого з історичних укр[аїнських] діячів до
«зрадників», «перевертнів» тощо, гадаючи тим спосо-
бом побороти всі істор[ичні] непорозуміння та припи-
суючи зраді окремих осіб, в ліпшім разі — партій, всю
вагу складних соціальних подій. Не в зраді тут річ,—
се дурниця і більш нічого; вага в суперечності стано-
вих інтересів, в тім, що кожен стан тяг в інший бік і на-
магався, коли мав силу, потягти в той бік і всіх дру-
гих ,— кожен стан таким робом робився зрадником су-
проти іншого, а се саме зводить питання про зраду
аd absurdum; панувала «українська» ідея того стану,
який мав під той або інший час більше сили викори-
стати другі стани в ім'я своїх власних інтересів. Укра-
їнське шляхетство ближче стояло по своїм змаганням,
матеріальним і духовним потребам до шляхетства поль-
ського, більш було споріднене з ним, ніж з укр[аїн-
ським] поспільством, з котрим у його не було нічого
спільного, крім залежності, що становила привілей
однії частини українців супроти другої. За сі привілеї
бились укр[аїнські] пануючі верстви з польськими або
московськими, боролись за владіння хлопами, маєтка-
ми та властю, а зовсім не за волю батьківщини або
віру. І «воля», і «віра батьків» у кожного стану були
свої і виявлялись ні в чому іншому, як у реальних жит-
тєвих потребах, за котрі тільки і йшла боротьба. А «не-
нька Україна» була ні чим іншим, як лиш гаслом,
під окликом котрого пануючі верстви гріли собі руки.
Сказати, що український шляхтич, ієрарх або козак
прямував до тії ж самої цілі, як і посполитий, що всі
вони були перейняті одними думками і змаганнями,
однаково боролись за укр[аїнську] ідею,— значить ті-
шити і себе, і читачів казками, зажмурювати очі на
події справжнього життя, затуляти уха на голос науки
і розуму. А наші письменники так і пишуть, напихаючи голови туманом, котрого і так уже доволі. От коли б
вони показали нам не абстрактне козацтво, а таке,
.яким воно справді було, з його реальними інтересами та змаганнями, кинули пустословіє про віру батьків
та волю неньки України, спустили козака, як і всякого
іншого українця, з неба додолу,— то се було б справді
корисне діло, котре можна б назвати і національним,
і патріотичним; а той «патріотизм», що вертиться на
фразах та повторює старі нісенітниці, хоча б він був
і надто діяльний, все яс останеться «порожнім» і шкідливим для нашого національного розвитку. Ti ж самі
погляди иа Україну панують в значній мірі і в ваших
творах, навіть реалістичних, про сучаене життя,
не кажучи вже про те, що всі вони де обходяться без
кохання, котре описується звичайно так, як описував
Карамзін закоханих панночок, себто так, як люди ні-
коли справді не кохаються. Сим грішать, між іншим,
наприклад, твори Кропивницького, не кажучи вже про
менш талановитих наших письменників. З свого по-
гляду я й ставлю твори галицьких белетристів (Стефа-
ник, Франко, Бордуляк і др.) вище від українських.
Сим разом бувайте здорові, пишіть.
Щиро стискаю Вашу руку. П. Грабрвський