Дмитро Чуб ПРИГОДА З КЕНГУРУ

Дмитро Чуб
ПРИГОДА З КЕНГУРУ

Коли ми наблизились до молодого, десять років тому насадженого соснового лісу, побачили кількох австралійців, що підчухрували гілля. Вони вже, видно, добре знали Василя, бо відразу привіталися з ним і почали жартувати, а далі один з них сказав:

— Василю, нацькуй свого пса на кенгуру, вже он там плигають, — і він показав рукою.

Справді, метрів за двісті, за чагарником, що відокремлював насаджений ліс від пасовиська й від річки, паслися або бавилися чотири кенгуру. Ми причаїлися за кущами і спостерігали. Одна з них у своєму мішку поперед себе мала невеличке кенгурятко. Воно іноді теж вилазило, щипало траву і знову верталося на своє місце, і тільки голівка виглядала звідти. Дві інших билися між собою. Це був справжній бокс. Стоячи на двох лапах і притиснувши одну лапу до грудей, кожна намагалася другою лапою дати стусана іншій. До того так спритно відскакували, ухилялися від ударів і знову нападали, завзято й міцно б'ючи своїми лапами.

— Ось я їх налякаю, — сказав Василько, і пустив на них свого Найду, що його тримав за нашийничок коло себе. Я хотів стримати його, але вже було запізно: Найда, вирвавшись з-за чагарника, раптом завзято загавкав і кинувся до кенгуру. Тварини кинулися до втечі, досить повільно стрибаючи до річки. Першою тікала та, що була з кенгуреням, ніби боялася за малого. Перетнувши річку в наймілкішому місці вони зупинилися, але песик пересліджував їх далі. Ми й собі наблизилися до річки. Кенгуру відбігли ще далі, але пес не давав їм спокою й там. Тоді одна з них, що бігла позаду, зупинилася і, обернувшись до пса, стала, ніби готова прийняти бій.

Тим часом, почувши цю гавкотню, підійшли й інші австралійці, що були в лісі. Одні дивилися, а інші почали підохочувати та нацьковувати Найду на кенгуру.

І пес з більшим завзяттям рвався на кенгуру, яка стояла на весь зріст, мов готова до бою. Навіть іноді притискала одну лапу до грудей, як фаховий боксер. Вона спокійно дивилася на метушливого напасника, тільки зрідка повертала голову вбік або прищулювала вуха.

Я стояв трохи позаду, злізши на високий обгорілий пеньок. Василько ж, стоячи аж коло самої річечки, мовчки дивився на цю історію, але на його обличчі видно було якесь вагання чи нерішучість. Він, певно, і хотів, щоб Найда прогнав кенгуру, але й боявся за долю свого пса.

Я вже стрибнув з пенька, щоб порадити Василькові відкликати Найду, але Джек знову загукав:

— Чейс гім, Найда!

Та я ще не встиг сказати Василькові й слова, як сталося те, чого я ніколи не сподівався; в той момент, як пес, підохочений Джеком, рвонувся ще завзятіше і ближче до кенгуру, спокійна і мовчазна тварина раптом зробила один стрибок уперед, і Найда в одну мить опинився в її обіймах, притиснутий до грудей. Потім кенгуру, так само не поспішаючи, обернулася праворуч і пострибала геть, а Найда тільки безпорадно мотав ногами в повітрі та придушено жалібно скавучав.

Василько ж, що стояв поруч мене, тільки ойкнув і простогнав, ніби поранений несподіваним пострілом. Він, мабуть, в цей час відчув, що раптом утратив щось дороге йому, що з ним уже давно зрослося і зріднилося на довгому шляху.

— Біжимо! — раптом мимовільно вирвалося в мене, і ми кинулися щосили бігти вздовж річки в тому напрямку, де недавно зникли з очей химерна тварина, що понесла нашого Найду.

Покручена річка, гіллясті дерева, пеньки і каміння — все це гальмувало наш біг, а чагарники й високий бур'ян вздовж річки часом зовсім закривали від нас протилежний берег, де мала б бути кенгуру. Річка ж поступово повертала праворуч, і нам хотілося випередити зухвалу тварину і раптовим наскоком відвоювала Найду.

Пробігши так хвилин з п'ятнадцять або й більше, ми вже перейшли на повільнішу ходу, та й річка тут ще більше повертала праворуч. Вона тут була вже глибше, і наш берег був значно вищий і стрімкіший. Але кенгуру й тут по той бік річки ніде не було видно, хоч місцевість була досить рівна й відкрита.

— Що ж тепер робити? — запитав розпачливо задиханий хлопчина, — невже... — Та я не дав йому договорити, схопивши міцно рукою його за плечі і присідаючи на землю. Метрів за тридцять від нас, залізши до половини в воду, в річці стояла кенгуру і топила Найду. Я не стільки розглядів, що робить ця тварина, як догадався, побачивши її в річці крізь гіллі молодих дерев.

Пригинаючись до землі, часом майже на четвернях, ми швидко кинулися вперед. Тепер ми бачили її зблизька, з високого берега, дуже виразно. Вона, мов людина, стояла перед нами в воді й тримала Найду передніми лапами, зануривши його в воду. З води іноді висувався Найдин хвіст, і бульбашки повітря спливали на його поверхні над розгойданою водою.

Ми вмить знайшли кілька добрих каменюк і, не гаючи часу, пішли в наступ. Кенгуру стояла до нас спиною і не сподівалася нападу, як раптом по спині їй дошкульно вдарила каменюка, а дві інші впали перед самою мордою, піднявши густі бризки. Звірина, мов ошпарена, лишивши свою жертву, кинулась з води і скільки сили подалася геть під наші крики й галас.

Василько, лишивши свій бінокль, миттю спустився з високого берега в річку, перебрів, ідучи трохи не по шию, на другий бік і кинувся до того місця, де щойно стояла кенгуру. Я побачив, як там загойдалася вода, і на поверхні спливала латка мокрої спини ледве живого пса. Він ще показував ознаки життя, безпорадно бовтався на одному місці в воді, але виплисти вже не міг. Василько швидко йому допоміг і виніс на піскуватий пологий берег. Пес лежав з заплющеними очима, і тільки його боки виповнялися, то западали, що показувало на присутність життя. Вода крапельками спливала на пісок.

— Чи житиме? — мимовільно в обох нас виникло питання. За кілька хвилин пес почав чхати й харчати, вертаючи воду, він здригався всім тілом, ніби в нього були якісь корчі, аж поки підніс голову і підтяг під себе свої простягнуті лапи.

Коли Найда вже став на ноги, Василько взяв його на руки і почав нести додому.

— Ну, тепер житиме! — гукнув я Василькові. — Ще й на Україну візьмемо, як будемо вертатися.