Олександр Довженко. Оповiдання

Олександр Довженко. Оповiдання





МАТИ

Не ради слiз, i розпачу, й скорбот, i не в ознаку гiркого прокляття,
вони вже проклятi i так всiма на свiтi, задля слави нашого роду написано i
во iм'я любовi про цю високу смерть.
I хоч багато судилося нам незабутнiх утрат, хоч легше було б очам
читати щось лагiдне й миле серед громiв, почитаймо про матiр Марiю Стоян.
Хто серед трупiв ворожих бiжить по селу, що вже догорає?
Хто це стогне бiжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути
хоче вперед?
Це Василь з автоматом i бомбами, Марiї Стоянихи син.
Хто мертвий висить коло хати пiд небом?
Оце його мати.
Бiжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, бiжить у великiй тривозi.
Як же вiн бився перед рiдним селом! Розвiдником був, нищив точки, рознiс
гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Погнали ворога. Пробiг
Василь усе село, все те, що звалося колись селом. Двi сотнi печищ, спаленi
сади, череп'я, ями i безлiч одубiлих ворогiв у багнищi й кровi.
- Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Iвана вбито, мамо, а я живий... Я
вбив їх, мамо, коло двох сотень... Де ви?..
Пiдбiг Василь до двору. Отут був двiр пiд самою горою.
- Мамо, матiнко моя, де ви? Рiдна моя, чому ж ви не стрiчаєте мене? Чом
не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матiнко моя сива?
Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двiр - нема двору. У
сад - нема саду. Тiльки одна стара груша, а на грушi мати.
О тихий жах... О незабутнiй смутку...
Коли вона була ще жива i хата була цiла край села, зимою в люту
хуртовину, опiвночi одного разу щось стало стукати у дверi.
- Хто тут?
- Тьотушка, пустiте, погiбаєм...
- Що ви, голубоньки, якi ви, звiдки?
- Ми руськi, тьотушка. Свої ми. Льотчики! Ми впали.
- Господи, синочки, йдiть мерщiй. Я дверi зачиню... Чи ж нiхто не
бачив? Нiмцiв же повно.
Увiйшли, обнявшися, до хати два калiки. Упали додолу, заснули вмить та
й проспали пiвтори доби. Думала - померли.
Вже обмивала й ноги їм гарячою водою, i грубу натопила, розiгрiвала
разiв зо три їжу - сплять. I плакала вночi i вдень, згадуючи своїх синiв
Iвана й Василя. Хто ж їх нагодує, хто пригрiє у лиху годину? Де вони?
Може, лежать уже десь у полi, мов склянi, чи висять на шибеницях у
нiмецькiй неволi i вороння клює їм очi на морозi. I нiхто й не гляне вже,
i не спитає, не заплаче!.. Так багато смертi навкруги. Дiти, дiти...
Степан Пшеницин i Костя Рябов були обидва з Уралу. Вони належали до
тiєї породи руського юнацтва, що на довгi столiття стане предметом
вивчення i глибокого подиву iсторикiв великої трагедiї людства. Неголенi,
обпаленi морозами, вiтрами i лютими пригодами життя, вони грiзно стогнали
увi снi i дихали важко. Вiйна хвилювала їх душi у снi, вiйна... Вони були
простi уральськi юнаки, в мiру освiченi, роботящi комсомольцi з хороших
робочих родин. На вiйну їм iти не хотiлось, але вони не плакали й не
ховались вiд неї по доброму руському звичаю. Вони пiшли на фронт
добровольцями, щоб скорiше добратись до ворога i знищити його. Льотчиками
вони зробилися швидко i так само просто й легко, як змогли б зробитися
пiдводниками чи снайперами. Природа надiлила їх усiм у добру мiру. I самi
вони були добрi.
- Спочатку, матушка, ми довго гатили фрiцiв важкими бомбами, а потiм
призначили нас на культурно-просвiтну роботу. Не хотiлось нам, правда, ну
треба,приказ.
- А що ж воно за робота така? - питала Стояниха, коли одного вечора
вони довго отак розмовляли тихенько у темнiй хатинi.
- Ми розкидали над Україною листiвки,- сказав Пшеницин.- Щоб знали люди
правду про вiйну.
- Так оце ви?.. Ой велике дiло робите, голубоньки мої,-зiтхнула
Стояниха.- Куди там бомби, хай їм хрiн. Велике дiло добра вiсть в неволi.
Та така ж темрява кругом, та так позабивано голови людям лукавою
фашистською брехнею, що й жити шкода. Неначе все скiнчилося на свiтi,
подумайте...
I тут уперше, слухаючи простi материнськi слова на поневоленiй землi,
вiдчули Пшеницин i Рябов, яка велика мiсiя їм випала в життi.
У бiднiй старесенькiй хатi у присмерку пiд завивання хуртовини i
грiзний гук недалекого фронту узнали вони, як переписували люди отi
листiвки од руки, як вивчали напам'ять кожне слово i передавали од села до
села, щоб воскресити вiру. Слова правди горiли у темрявi, мов огнища в
холодну довгу нiч. Тисячi людей, зневiрених, ошуканих, обплутаних обманами
в неволi, урятувалися листiвками од вчинкiв одчайдушних i жахливих. От що
сiяли вони над українською землею.
Довго сидiли в задумi Пшеницин i Рябов. Потiм вони розказали їй, як
упали вони, пiдбитi вночi, серед лiсу, як поламали собi руки i ноги, як
тiкали вони на схiд лiсами, ярами, як ховались од нiмцiв по проваллях,
заметах i байраках, i, розказуючи, самi дивувалися надзвичайнiй своїй силi
i волi до життя.
- Де ж це було, голубоньки? - спитала Стояниха, зворушливо сплеснувши
руками.
- Далеко. Кiлометрiв п'ятсот.
- Давно?
- Та бiльше мiсяця. Вже й костi позростались.
I показали вони матерi страшнi свої калiцтва i шрами.
- Ой рятуйте...
- Нiчого, рiдна. На живiй костi наросте. Ми такi люди, що все
перенесем. Нам би трохи ще полежати та набратись сили, а там пролiзем
через фронт хоч попiд снiгом,утiшали стару Марiю Стояниху невгамовнi дiти.
- Ну, що з вами вдiєш? Отакi й мої...
Два тижнi ховала Марiя гостей. Стерегла хату, годувала, а коли все
вийшло, ходила по селу просити милостинi, та не абиякої, а молока та сала.
I нiхто не одмовив їй i не спитав нiчого, хоч кожний про себе й
догадувавсь про щось: не пiшла б же Стояниха отак просити для себе.
Та не судилося Марiї вберегти дiтей. Одного ранку наблизився раптом
гарматний рев. В село ввалилася на вiдпочинок пошарпана в боях частина.
Заметушилася, забiгала нiмота. Марiя глянула та в хату:
- Дiточки! Йдуть!
Нiмцi на порозi.
-Що за люди?
-Сини мої.
-Брешеш!
- Не брешу, клянуся!
- Обшукати хату!
- Не трогайте, вони хворi. Поламанi... Боже!
- Гальт! Ваша мати?
- Мати,сказав Рябов.
- Брешеш, комiсаре! - та за зброю.
Стала мати перед дiтьми. Обох затулила.
- Не дам! Бийте мене... Не дам, людоїди! Голубчики, не трогайте, не
вовчиця ж вас родила, а людина, мати!-заплакала Стояниха.
- Нащо ж ти ховала?
- Боялася. Ви такi страшнi! Нема ж нiчого на свiтi, мо', страшнiшого од
вас!
- Ха-ха-ха! Правда? Ти маєш рацiю, старушка. Страшнiшого нема i не
повинно бути! - зареготав нiмецький сучий син.
Через двi години зiгнали нiмцi на майдан усе село на очну ставку.
Поставили Пшеницина i Рябова перед селом. Глянули вони на людей, нi
одного знайомого обличчя навкруги.
-Прощай, Урал,-прошептав Пшеницин, поглянувши на друга.
- Прощай...
- Люди добрi, адже мої дiти Василь i Iван! Погляньте-бо, хiба ж не
взнаєте? - билася Стояниха, мов чайка об дорогу.- Кажiть же, що мої! Чого
ж ви мовчите? Чи ж вам жалько їх признати? Людоньки!..- благала мати
нiмцiв i людей.
Люди плакали й признали. Навiть староста й полiцаї не посмiли сказати
нi.
Одна тiльки Палажка, вдова убитого партизанами начальника полiцiї,
зловiсно мовчала.
- Палажко, скажи - сини, бо прокляну на цьому i на тому свiтi,- шептала
Марiя Стояниха.Бог тебе спитає, Палазю...
Палажка мовчала.
- Фрау Палажка, єсть ето сини? - спитав її комендант.
Всi завмерли i не зводили з Палажки очей. Стало тихо, тихо.
Комендант почервонiв. Товста його шия почала брякати, як у кобри. Вiн
догадавсь про змову.
- Ну?
- Сини,сказала Палажка й потупила очi.
Тодi вiн ударив її з усiєї сили в праву i лiву щоку.
Вона впала додолу, як снiп, не встигши й крикнути.
А вiн раптом до льотчикiв:
- Ваше прiзвище?
- Ой! - застогнала Стояниха, немов хто її ранив у саме серце. Вона не
сказала їм свого прiзвища, а вони не спитали по неуважностi своїй дурнiй.
Упавши ниць додолу вiд удару по головi, вона не скоро пiдвелася. Але
вона чула, мов крiзь сон, як гукали до неї Пшеницин i Рябов:
- Прощайте, мамо! Спасибi! З вами i вмирати не страшно!
Зчинилась стрiлянина.
Вони лежали на снiгу, обнявшись обоє. А її взяли пiд руки й повели,
б'ючи по чiм попало. Розбили гранатами хату i пiдвели до грушi. Попливла
перед очима груша.
- Не вiшайте, не страмiть мене. Як же менi висiтоньки? Я ж таки жiнка
стара. Дайте менi кулю, одну кулиночку, молю вас, благаю...
Не дали. Тодi вона хутенько стала на пеньочок, перехрестилась.
- Не трогайте, недолюдки. Не приторкайтесь до моєї шиї...
Сама надiла.
- Дiти... - та й оддiлилась од землi.
Довго лежав Василь на снiгу коло грушi. Нiхто не чув нi стогону, нi
туги, нi скреготу зубiв. Пiд самий уже ранок, коли од морозу скаменiло
його серце i грiзний гук возвiстив зорю, Василь примовк, немов заснув од
великої втоми. Потiм, пiдвiвшися з землi, вiн поцiлував холодну материну
руку.
- Прощайте, мамо... Усю свою добрiсть i лагiдну вдачу, що подарували ви
менi, я лишаю отут з вами коло грушi, мамо.
Потiм вiн пiдiйшов до хатища, взяв жменю попелу i загорнув у хустку.
- Оце я, мамо, заберу з собою, щоб не втомлялися нi ноги мої, нi руки,
нi серце.
Проходили дорогою на захiд бойовi загони.
- Боєць Стоян!
- Iду!
- Що за женщина висить?
- Мати!
- Мати?
- Мати, товаришi, рiдна мати...
- Рота, стiй! Шапки геть!... Вперед марш!
Перед нею проходило вiйсько без шапок. Шанували материнство, iдучи до
бою. Ревiли гармати. Сонце снiги червонило. Од гарматного реву обсипався
iнiй, i казковi снiжинки падали на материнi розплющенi очi.
I хто ж не поклониться з живих i прийдешнiх невмирущiй красi Марiї
Стоянихи, матерi, що просила милостиню для дiтей чужих? Погляньте, ось
вона висить перед нами, возноситься над рiдною мерзлою землею. Руки її
маленькi i нiжнi, з довгими красивими пучками, отi самi трудящi руки, що
так багато сотворили хлiба, прядива й насiння, простяглися долонями трохи
вперед.
- Нема вже, дiточки, нiчого. Все вiддала, щасти вам, доле.
Уся її маленька постать неначе линула в холодному повiтрi, i сива її
голова, похилена набiк, торкалася передвесняних хмар.
Вiчна слава вашому iменi, мамо Марiє, красотi вашiй.
Не було у вас дорогих черевикiв, не душилися ви паризькими духами, а
душились полином та коноплями. Не було нi шовку, нi сезонних капелюшкiв,
нi кованих сундукiв з замками. Не мандрували ви по свiту, по закордонах.
Вам було нiколи. Ви, як та пчiлка, були зайнятi i од роси носили все мед
до радянського вулика, поки не одняли у вас життя недолюдки з Європи.
Але закордон ще приїде до вас, приїде подивитися на вашу пiч пiд небом,
на сухенькi гвоздики од пристрiту в пiчурцi, на ваш пам'ятник, i якщо є на
свiтi хоч краплина сумлiння, вiн поклониться вашiй красi, дорога наша
мати, слов'янко, українко дорога.
Були ви комунiсткою чи нi? Чи був у вас партiйний квiток? Напевно, не
було. Але зерно, посiяне великим сiятелем Ленiним, зiйшло i виросло у
вашому серцi.
Хай же знає весь свiт, як висiли ви, мамо, на старiй грушi за други
своя у велику всесвiтню вiйну в українському кривавому селi на Вкраїнi
кривавiй.

18.II. 1949 р. Москва



УКРАЇНА У ВОГНI

Вiд Сану до Дiнця простяглися довгi-довгi шляхи, мiста, i села, i
передмiстя, i всюди жiночий незабутнiй плач. Плакала Україна:
- Ой сини мої, синочки, дiти мої, на кого ви мене покидаєте?
Огляньтеся. Чи є на свiтi ще такi поля, такi пшеницi, сади,таке небо?
Горiли поля, палав хлiб. Чорний дим здiймався до неба, як народний
гнiв, як гнiв мужiв-воїнiв, праворуч, i лiворуч, i позаду, скiльки сягає
око...
Виють собаки ночами, вiщують недолю, i невиданi птахи лiтають над нами
вночi i вiщують недолю, i ревуть воли i корови i вiщують недолю.
Земле наша українська, мученице наша, у вогнi ти, у вогнi!
- Дiти нашi!
- Брате мiй, муже мiй коханий!
- Батьку наш молодий, зарiже нас фашист! Вип'є дитячу кров, заморить
нас вошами та голодом. Батьку наш красивий...
- Прощайте, мої нiжнi квiти, прощайте, ми повернемось!
- Ми повернемось!
Не плакали дiвчата. Напували холодною водою i мовчки вдивлялися в очi
широко вiдкритими очима й мовчазно питали тривожну долю свою:
- Що чекає мене? Що чекає красу мою дiвочу, мою молодiсть?
У дiвочих очах був невимовний сум i тяжке передчуття недолi.
Завмерли серця дiвочi в нiмiй тузi.
Мiльйони кращих синiв України вiдходили на схiд, залишаючи за собою
небачене нiмецьке кладовище.
Як розповiсти про це? Коли ми спалювали свої хати, з ворогом у них, i
тiкали в лiси i яри, оглядаючись на своє горе.
- Прощайте, дiти нашi i дружини нашi!
За вашi муки не пошкодуємо нi залiза, нi кровi, нi поту, нi працi, нi
найзаклятiшої палкої ненавистi, нi життя свого. Щоб вiчно жила земля наша
українська, щоб нiколи народ наш не став рабом, нiколи i нiзащо.
Вiдколи свiт стоїть, не була Україна такою багатою i пишною, такою
небачене прекрасною, як в те лiто. Хто пройшов по нiй - не забуде повiк.
I нiколи над свiтлою i радiсною красою не нависали такi темнi хмари.
Нiколи ще краса не була знiвечена шрамами таких злочинств, як
злочинства ворогiв наших - фашистiв.
I стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогнi, як неопалима
купина.
Горить i буде горiти до смертi в наших серцях безмежна любов до великої
нашої Матерi.
Не перевелася для нас краса її. Печать трагедiї зробила її ще
прекраснiшою, ще дорожчою для нас.
Не переведуться i багатства її, доки живi будуть її дiти, сини i дочки,
якi завжди люблять працю, все хороше, все красиве. Доки живi будуть її
сини-воїни пiд червоними прапорами Ленiна, з твердою рукою i щедрим
серцем.
Сипу, брато мiй дорогий, товаришу мiй! Не шкодуй нiчого для перемоги,
визволителю i меснику, загартований у боях, слава тобi!
Ти був щедрим на жертви! Iз страшним громом i скреготом зубовним
висаджував у повiтря ти здiйснену мрiю свою - заводи i фабрики.
Ти не пошкодував свого первiстка - неоцiненну днiпровську греблю -
Днiпрогес, величне творiння твого генiя. Мiльйони кубометрiв бетону
замiсив ти своїми молодими ногами, наспiвуючи новi пiснi серед дорогих
запорозьких могил.
I от - прощай, Днiпрогес! Вкоротили ми тобi вiку - так треба. Не
судилося тобi свiтити нам - не свiти ж i фашистському кату.
Пiдiймайтесь, ревiть, пороги! Розливайся, Днiпре, рознеси по всiх морях
невтримний гнiв наш, пашу безсмертну волю! Не за горами наша перемога.
Замiсимо ще новий бетон i зведемо тебе, Днiпрогес. Ще могутнiше i
прекраснiше засвiтиш ти тодi добрим людям уже на вiчнi часи.
Так жертвувати мiг тiльки народ, натхнений вченням Маркса-Ленiна, народ
радянський, богатир-воїн!
Не пропадуть марно цi жертви, не зникнуть з людської пам'ятi небаченi
пожежi i гнiвна сила народних жертв. Чорний дим, що пiднявся над нашою
розтерзаною землею до самого неба, як суворий i грiзний заповiт, як
грiзний заклик до помсти,- хто його забуде? Хто забуде чудовi жита нашi,
нашi пшеницi, сади нашi, всi нашi колгоспнi широкi простори, що зрiли
такими плодами, такою красою, такою любов'ю i гордiстю працi людей наших,
якої ще не бачив свiт? Хто забуде, як горiли вони? Як нищились i
роздирались вони вогнем i залiзом?
Нiхто i нiколи! Наша жертва буде в пам'ятi вiчно. Довгi вiки будуть
свiтити вогнi наших жертовних пожеж у серцях грядущих поколiнь усiх
слов'ян i всiх народiв, як гiгантський i величний знак нашої могутностi та
величi в годину лихолiття, коли вирiшувалася на землi нашiй доля людства.
Так за Днiпро, славнi лицарi, за сади, за фабрики нашi по вовках
фашистських, по гаду Гiтлеру - вогонь! У самiсiнькi їхнi вовчi морди, щоб
ослiпли вони i провалилися крiзь землю!
Юначе-воїне! Тебе ростила й виховувала велика партiя. Вона готувала з
тебе будiвника соцiалiстичної держави, людину прекрасної епохи великих
робiт.
Ти вирiс мужнiм i добрим вiд природи, що в українцiв м'яка i добра, ти
був увесь у працi творчiй, i вся земля твоя, твої неосяжнi поля уже почали
спiвати пiсню твоєму натхненню, i твої старi батьки радiли, дивлячись на
теє i молодiли душею.
Рокiв через п'ятнадцять, у розквiтi вiку твого, ти невпiзнанне
перетворив би свою землю. Ти насадив би сто мiльйонiв фруктових дерев на
Українi, ти змiнив би її пейзаж i навiть клiмат i жив би в саду своєму,
оспiваний своїми поетами, прославлений своїми митцями.
I я, митець твiй, що поставив метою свого життя звеличування твого
iменi i твоєї епохи, вмер би, щасливий твоїм щастям та щастям i красою
дiтей твоїх i твоїх братiв - радянських народiв.
Юначе мiй, товаришу, добрий, щирий i мужнiй, забудь доброту свою!
Вдерлася в наше життя жорстока, лиха година.
Людожери з Рейну завалили собою нашу Україну, як обвалом.
Упало на нас нiмецько-фашистське зло.
Україна у вогнi! Україна в ярмi!
Юначе, брате мiй, приховай доброту свою. Стань жорстоким душею,
ненавидь ворога-людожера.
Нехай захлинеться вiн од ненавистi твоєї, хай згине вiд твого вогню.
Будь бездонно щедрим на вiдплату за зло, заподiяне тобi! .
Нiчого не забудь, жодної сльози!
Цiлься, снайпере, соколе!
Цiлься, партизане!
Дивись, на твоїй мушцi не людина. Це мерзотник, який зламав твое життя,
вдерся на твою чесну землю i сказав:
"Я прийшов знищити твiй рiд. Я знищу твоїх маленьких синiв, щоб не було
в тебе роду.
Я згвалтую i оскверню твою дружину, твою наречену, щоб не було в тебе
роду.
Я заморю голодом твоїх батькiв, щоб не було в тебе iменi.
Я спалю твої старовиннi мiста, щоб не було в тебе iсторiї.
Я знищу пам'ятки твоєї культури, щоб не було в тебе душi.
А народ твiй я замучу тифозною вошею i каторжною працею, щоб залишилась
вiд нього лито купка рабiв, наймитiв моїх.
На землi твоїй я поселю 25 мiльйонiв нiмцiв, датчан, голландцiв..."
Годi! Генуг!
I полилася кров.
Вся тупiсть, вся жорстокiсть, все безумство нiцшеанствуючих єфрейторiв,
моральних i фiзичних дегенератiв - все звалилося на нас.
Земле моя українська, яка погань повзе по тобi!
Садисти, що живцем спалюють, тисячi людей наших закопують живих у
землю, мучать полонених, ховаються в боях за спиною жiнок наших. Кати, якi
спорудили тисячi шибениць по всiй Українi.
Буде суд. Вiн не за горами. Буде судитися теперiшнє в минулим, буде
судитися свiтло з мороком.
З усiх кiнцiв свiту мiльйони розтерзаних, задушених, повiшених,
спалених, утоплених, отруєних, закатованих, розстрiляних, зарiзаних,
заколотих, роздертих чоловiкiв, жiнок i дiтей - жертв безумної гiтлерiади
- встануть iз закривавленої землi i простягнуть свої страшнi руки.
Товаришi мої, сини мої! За нашу українську радянську культуру - вогонь!
Бийте фашистiв нищiвно, по-запорозьки!
Весна йде. Iде наша бiльшовицька весна, наша перемога.
Пильно дивiться вперед. Ось вони сунуть у психiчну атаку, п'янi вбивцi
ваших добрих, привiтних матерiв. Ось вони, мерзотники-дикуни з джунглiв
фашистської Нiмеччини, кривава пляма ганьби й занепаду людства - фашисти,
гiтлерiвська банда.
Скорботними i сповненими надiї очима дивляться на схiд нашi рiднi, вони
кличуть нас i шлють нам з своїх покраяних горем сердець свої
благословення, свої надiї. Вогняними птахами летить їх поклик до нас,
кружляє над нами.
"Дiти мої, - пише одна мати, - бажаю вам швидко перемогти i повернутися
додому, до своїх сiмей, до своїх дiтей, до своїх батькiв, а особливо до
матерi, у якої серце обливається кров'ю вiд лютi до ворога. I приходить та
мить - вiдчуваєш слабкiсть свого здоров'я, але думаєш, коли б пустили на
фронт, то, здається, сама знищила б цiлi ворожi дивiзiї, а Гiтлера
роздерла б па шматки, а його паскудне м'ясо повiсила б на сухе дерево, щоб
по оскверняти його поганим тiлом надр нашої землi, щоб чорнi птахи клювали
йому очi.
Чекаю я, мої дiточки, вiстi вiд вас, що Гiтлер повiшений на гiлляцi
українського старого сухого дуба, того, що в Чорному лiсi. Я сама посадила
його рокiв п'ятдесят тому.
Мила моя Україно, я знаю, що Союз наш Радянський непереможний".
Так за матерiв наших, за наших дорогих - вогонь! Вогонь до самого неба,
хлопцi! Щоб не лишилася марною жодна прожита материнська сльоза, щоб сяяла
вона, як кранля священного вогню, щоб освiтлювала вона вашi лицарськi
серця i пiдносила дух ваш до найвищих вершин благородного гнiву i
ненавистi, до найвищої готовностi на безсмертнi подвиги i на саму смерть,
кому доведеться вмерти. I якщо вмерти, то вже так, як умiють вмирати
тiльки герої-бiльшовики, молодi вiком i великi душею товаришi нашi.
Нiчого, нiчого не шкодувати: нi працi, нi ненавистi, нi тягаря бою, нi
страху бою, нi натхнення бою, нi самого життя!
Все, все вiддати, все вичерпати, коли вже на те пiшло. Всю свою
бездонну слов'янську українську душу, щоб тисячi рокiв люди читали вашi
безсмертнi iмена стоячи, щоб гримiли вони, як громи.
Будьте ж безстрашнi й щедрi! Не бiйтеся героїчної смертi! Не бiйтесь!
Воїне, сину мiй дорогий! Вогонь за Ленiна, за великого Ленiна, який
поставив тебе першим пiд свiй червоний прапор, просвiтив тебе i вивiв у
першi ряди гiдних народiв людства.
Брате мiй дорогий, колгоспнику, шахтарю, агрономе, вчителю, iнженере,
студенте!
Вогонь по ворогу культури Радянської України, по вбивцях i душителях
росiйського, українського, бiлоруського, єврейського народiв, по
обманщиках, по зрадниках i продажних душах, що торгують народом України!
Небачений вогонь за Україну, за Радянську Україну! За Радянський
великий Союз i за все слов'янство!
Вогонь за урожай на землi нашiй, политiй кров'ю нашою i славних
прадiдiв наших - запорожцiв!
За чистосортне насiння, за племiнних корiв i коней, за кращi в свiтi,
прекраснi колгоспнi сади, за пасiки, за квiти, за псе, що цвiте!
За колгоспнi нашi, рiднi, вiчнi, неосяжнi народнi українськi ниви,
кращих, радiснiших за якi немає нiде в свiтiї
Вогонь!
За все вистраждане i завойоване дiдами й прадiдами нашими, за все
побудоване нашими благородними, чесними руками - вогонь, рiднi мої,
вогонь!
Ненавидьте гiтлерiвське рабство, як смерть! Любiть Радянський Союз, як
життя! Життя перемагає, життя переможе! Хай живе i красується земля наша
українська, радянська!
Хай живе i процвiтає великий Радянський Союз! I хай безсмертними
стануть вашi дорогi iмена!



ВОЛЯ ДО ЖИТТЯ

- Скажи менi, друже,- спитав я армiйського хiрурга Миколу Дудка,- ось
ти працював на фронтi пiвтора майже року. Ти рiзав сотнi людей...
- Тисячi,- спокiйно поправив мене хiрург.
- Тисячi...
Я заплющив очi, намагаючись уявити собi страждання, зойки тисяч людей,
тисячi благальних очей - о, скажiть, докторе, скажiть!..
- Який величезний труд! Яке напруження всiх почуттiв! - подумав я
вголос.
- Звичка.
- Так?.. Можливо. I ще скажи менi - коли ти кидався отак щодня, за
звичкою, у саме полум'я людських страждань, що ти знайшов там у людинi? В
тiй безлiчi й рiзноманiтностi калiцтв чи знайшов ти будь-що невiдоме,
нове; яку-будь тайну у людинi на вiйнi? Чи ти далi свого ножа не бачив i
нiчого не знайшов?
- Знайшов! - сказав мiй друг i заходив по кiмнатi, пригадуючи, мабуть,
свої найскладнiшi кривавi дiла. Я стежив за ним очима, i, признатись,
заздрив йому: я в глибинi душi благоговiв перед його фахом. Рятування
людського життя й полегшення страждань завжди здавались менi найвищим,
найблагороднiшим покликанням людини.
- Воля! - промовив хiрург, спинившись i навiть гупнувши своїм здоровим
мужичим кулаком по столу. - Людина на вiйнi - це воля. Є воля - є людина!
Нема волi - нема людини! Скiльки волi, стiльки й людини, -ось що я
знайшов.
Ах, як не хотiлось йому падати, як не хотiлось кидати автомата! Та
автомат уже випав з рук, i вже нiчим було його пiдняти з брудної землi.
Праву руку, правда, тiльки злегка зачепило мiнним осколком. А лiва,
товаришi, висiла, скривавлена вщент, i кров била фонтаном з жахливо
скалiченого плеча.
Що робити? Спинити кров? Чим? Не спиняється. Тече!
Тодi розвiдник Iван Карналюк кинувся бiгти. Мозок його запрацював з
шаленим запалом.
"Побiжу,думає,- поки не зiйшов кров'ю. Аби не впасти, аби тiльки не
впасти, нi! Доб'ють, проклятi! О, проклятi, проклятi, будьте ви
проклятi!.. Доб'ють... не доб'ють... не доб'ють, не доб'ють..." Карналюк
бiг, тремтячи вiд несамовитого гнiву. Здавалось, якби стрiв на дорозi
фашиста,- зубами, без рук роздер би на мiсцi.
Вибiгши з небезпечної зони, вiн якось зразу втратив лють i спинився.
Спинився, затужив i розтанув, мов той вiск на сонцi. I упав.
I здалось раптом Iвановi, що упав вiн дивним засобом, не на землю, а в
якусь начебто воду, i бистрина понесла його, вируючи i крутячи мiж дерев,
хмар i сiл, i несподiвано принесла додому, мов у казцi. Батько, мати, дiд,
баба, сестри... Та всi такi добрi-добрi, ласкавi.
- Iван... Це ти, наш Iваночку.
I рiдна хата край села, i стежка в саду бiля хати.
А стежкою бiжить вона, найдорожча,- Галина.
- Iван, Iван повернувся?! Iваночку!
- Галю!
Карналюк розплющив очi.
- Втрачаю свiдомiсть,- прошепотiв вiн i злякався. Iван Карналюк був
звичайним рядовим бiйцем. I особливих геройств за ним не числилось, хоч
вiн i вбив уже снайперським способом з пiвтора десятка фашистiв, не беручи
до уваги стрiльби по них взагалi. На зовнiшнiй вигляд в Iванi теж не було
нiчого героїчного.
Середнiй на зрiст, стрункий, сiроокий юнак, родом з прекрасного
Подiлля, лiт йому двадцять п'ять, вiн був рiдним сином величної епохи -
Великої Жовтневої революцiї, епохи Великих Робiт i Великої Вiтчизняної
вiйни.
Вiн був одним з багатьох мiльйонiв радянських юнакiв, що всiма своїми
помислами аж до початку вiйни належали мирнiй працi.
Вiн не змагався в силi й спритностi нi на стрiльбищах, нi на
боксерських рингах. Вiн змагався там, де доблестю працi здобували собi
славу,- на Всесоюзнiй сiльськогосподарськiй виставцi в Москвi -
найпрекраснiшiй i найпiднесенiшiй виставцi людських можливостей i якостей.
Там вiн одержав золоту медаль за такого фантастичного бика, який не
снився, вiдколи свiт стоїть, жоднiй ще коровi. Вiн був подiльський
колгоспний пастух.
- Втрачаю свiдомiсть! - сказав вiн тривожно i голосно, мов бажаючи
розбудити себе, спинити бистроплинну рiчку.
- Стiй, стiй! Не здамся!
Карналюк пiдповз до дерева i щiльно притулився раною до стовбура.
Затиснувши таким чином розiрвану артерiю, вiн так зцiпив зуби, i так
широко розплющив очi, i так не зажадав заплющити їх, що санiтари,
пiдбираючи ранком загиблих бiйцiв, подумали, нiби перед ними труп з
розкритими, застиглими очима.
- Живу...прошепотiв Карналюк.
В обличчi його не було вже нi кровинки.
Битва гримiла день i нiч.
В оббитiй ряднами i простиралами сiльськiй хатi хiрург працював без
перерви оце вже кiлька днiв.
Перед його очима на столi розверзались такi безоднi страждань, що всяка
свiжа людина зомлiла б або зiйшла б слiзьми, наблизившись хоч на годину до
цього жахливого жертовника вiйни.
Вже винесли двох сестер в безтямi вiд багатьох безсонних ночей. Вже
iншi сестри й санiтари клали на стiл пошматованих людей. Смерть жерла
багату здобич в цiм бою, i решток од бенкету старої перепадало хiрурговi
чимало. Хата тремтiла вiд гуркоту й вибухiв бомб. Надворi лежали просто на
землi бiйцi. Їх покладено в три черги, за характером поранення - головнi,
порожниннi й iншi.
Хiрург стомився. Щоб пiдтримати сили й заощадити час, йому подавали
їсти сюди ж, до операцiйного столу. Вiн був дуже здоровий з природи, але i
в нього вже не вистачало сил. Вiн валився з нiг вiд утоми i занудьгував.
Всяке дiло має свою нудьгу. Йому не подобались пораненi i не подобалось
вже навiть те, чим завжди вiн захоплювався в людях.
"Ну, що за чорт! Звiдки стiльки терпiння? Чотирнадцять мiсяцiв рiжу, i
хоч би тобi один загукав, почав клясти, ненавидiти смерть, лаяти її, суку!
Нi! Мовчать, покiрливi",- думав вiн знесилено i знов, у тисячний раз, шив
людину з рваного, кривавого дрантя.
- Слiдуючий!
Перед хiрургом лежав Карналюк.
Вiдколи його поранило, минуло три днi. I дедалi йому все гiршало. Жар в
його знекровленому тiлi перевалив давно вже за сорок перший градус.
Страшна газова гангрена вразила його. Рука лежала бiля нього, роздута до
величезних розмiрiв, темна, в багрово-синiх плямах та пухирях i нестерпно
смердюча. Три днi не зводив з неї очей Карналюк. Вiн дивився на неї, як на
смертельного ворога, i мовчав.
Хiрург чудово лiкував газову гангрену новим своїм методом, але руку
Карналюка врятувати було вже неможливо.
- Пiзно,сказав вiн безсило своєму помiчниковi,- Доведеться вiдтяти
руку.
- Вiдтинайте! Рiжте швидше! - рiшуче й хутко сказав раптом Карналюк.
Здивований хiрург повернув голову. На нього дивились широко розплющенi
сiрi Карналюковi очi.
- Рiжте швидше! - наказав вiн ще раз i навiть хитнув головою, мов
зважившись одкинути геть непотрiбну руку.
Та не допомогла Карналюковi ампутацiя руки. Не допомогла i
протигангренозна сироватка, введена в його органiзм за особливим методом
хiрурга. Спроба перелити кров також не допомогла йому. Спорожнiли його
кровоноснi судини.
Газова гангрена росла. Вiд плечового суглоба вона поповзла вже через
надплiччя до шиї. Роз'ятрене плече являло собою картину грiзну й
нестерпну.
Коли його перевезли до шпиталю, вiн був уже без пульсу, в безнадiйному
станi. Життя покидало його. Але вiн не здавався. Свiдомiсть не залишала
його нi на хвилину, i нi одна душа в палатi не почула вiд нього жодного
зойку. Вiн мовчав, i вся його воля пiшла на цей напружений мовчазний опiр
смертi.
- Як ся маєш? - запитав його хiрург пiд час обходу палат i взяв за
руку. Пульсу майже не було.
- Нiчого... Добре... Скажiть, докторе, жити буду? - прошепотiв
Карналюк, вдивляючись докторовi, здавалось, в самiсiньку душу.
- Жити? Обов'язково, аякже! - вдався хiрург, як завжди, до своєї
рятiвної неправди i, помiчаючи, що Карналюк уже вмирає, що жити йому
зосталось лiченi хвилини, одiйшов до iншого пораненого, не призначивши нi
перев'язки вже, нi яких-будь процедур.
Карналюк зрозумiв, що позбувся надiї назавжди.
- Чекайте... Докторе!
Хiрург нiяково озирнувся. Карналюк угадав всi його думки.
- А перев'язки вже не треба? Га? - запитав вiн, палаючи у вогнi
гангрени i обпiкаючи хiрурга незабутнiм поглядом.
А що сказати хiрурговi? Що говорити хiрургам щодня коло лiжка
вмираючих? Що?
- Нi, нi... Житимеш...
I пiшов хiрург з лiкарями й милосердними сестрами до перев'язочної, а
Карналюк вiдкинувсь на подушку й заридав.
Згадав вiн своє Подiлля - золоту свою країну, свої широкi безмежнi
лани, сади, багатi череди, i владику свого стада - бичка Мину, i стару
Буг-рiку, i Галину - любу свою, з якою вiн мрiяв прожити над Бугом життя.
- Де ти, Галю, де ти? Подивись на свого Iвана!.. Бач...
Оглянувся Карналюк. Довкола самi тiльки пораненi.
- Ось де я! Як далеко... вмираю...
Заметався Iван Карналюк на своєму смертному ложi, затрiпотiв, як
пiдбитий птах. Не вмирати, мститись над ворогом хотiлось Карналюковi.
Жити!
- Проклятi, о проклятi! Нi, понесу помсту на вашу голову хоч в однiй
руцi... Понесу-у!..
Застогнав воїн, заскреготав зубами i вщух.
Пiсля обходу палат хiрург пiшов до перев'язочної, дав розпорядження
щодо порядку перев'язувань i присiв бiля вiкна.
Ранок був хмарний, сiрий. Хiрург опустив голову на руки i замислився.
Раптом сильний грюкiт у дверi змусив його здригнутись. Хiрург глянув -
Карналюк! Вiн стояв у дверях у самiй бiлизнi, в мокрих од кровi та гною
бинтах i весь у холодному поту.
- Перев'язку!..-застогнав Карналюк i, простягнувши вперед праву руку,
рушив до операцiйного столу.
- Жить хочу! Давайте менi перев'язку i все, що треба!..
Карналюк iшов до операцiйного столу, розхитуючись, немов на палубi
корабля в ураганному морi.
Вражений небаченим видовищем, хiрург прикипiв до мiсця. Страшний був
Карналюк i прекрасний.
- Ви думаєте, я вже помер?.. Перев'язку! Дайте!.. Жить хочу!.. Чого ж
ви стоїте?! А-ай...
I Карналюк упав на руки лiкарiв.
Схвильований хiрург пiдняв його, як хлоп'я, i поклав на стiл.
- Ви думаєте, вам пощастить його врятувати? - спитав у нього асистент,
вбiгаючи в перев'язочну.
- Вiн уже сам себе врятував,- проказав хiрург дзвiнким голосом.-
Держiть... Так... Ну, держiть же, чорт би вас забрав!
Асистент подавав йому iз звичайною точнiстю й швидкiстю потрiбнi
iнструменти.
З хiрургом сталось щось дивне. Вiн нiби весь перетворився. Вiн почав
працювати весело, з надзвичайною енергiєю i, працюючи, милувався з
Карналюка.
- Ах! Ви гляньте, який велетень! Яка грудна клiтка! А плече яке! Га?!-
говорив захоплено хiрург, обробляючи моторошну рану Карналюка перекисом
водню i накладаючи на неї асептичну пов'язку.
- А ноги якi! А шия! А хода ж! Ви бачили, як вiн ввiйшов? Стрункий, як
бог. Камфору!.. Кофеїн!.. Так. Чудово... Оце юнак! Ви подивiться, якi
м'язи. Як вiн ввiйшов, га!
- I як це вiн ввiйшов! Адже вiн лежачий хворий! - дивувалась сестра.
- Ат, що ви в цьому тямите?
- Але ж де вiн набрався тiєї снаги? У нього ж не було пульсу,- говорила
друга.
- У нього була воля... Держiть...
- Ви думаєте, вiн житиме?
- Вiн житиме бiльше за нас з вами! Держiть!.. Так... Повiрте менi, вiн
зробив для свого життя уже в багато разiв бiльше, нiж ми оце тут робимо...
Бинт!
Хiрург працював з надзвичайним натхненням i любов'ю. Нiколи ще не
хотiлось йому так палко врятувати життя людини, як зараз. Iван лежав перед
ним у глибокiй нестямi, але його могутня воля до життя передалась лiкаревi
i сповнила його вщерть. Вiн забув свою втому, свої безсоннi ночi i
працював, як пiсля живодайного сну i освiжної ванни, працював легко й
радiсно, i сонце, що зазирнуло було на хвилину з-за хмар в операцiйну, мов
усмiхнулось йому, наче обiцянка щастя. Так сила опору смертi помножила
силу лiкаря, i цю силу лiкар вертав хворому. Вливши йому ще раз
протигангренозної сироватки i пiвлiтра кровi, хiрург велiв дати
оперованому теплого вина й гарячого чаю i довго зогрiвати його в лiжку.
Згодом у того почав помiчатися пульс, порожевiли щоки, i Карналюк вiдкрив
очi.
В сiрих очах, як i перше, горiло те ж саме питання.
Всi четверо - хiрург, i асистент, i сестри - ствердливо хитнули йому
головами i одвернулись, схвильованi.
Карналюк глянув на хiрурга i осмiхнувся.
- Ви виграли генеральну битву майже без всяких засобiв до перемоги,-
сказав зворушено хiрург.- Дякую вам. Ви навчили мене жити. Я схиляюсь
перед благородством вашої волi.
Коли Карналюка виносили з операцiйної на койку, йому аплодувала вся
палата. Пораненi з гордiстю дивились на свого товариша i радiсно дякували
йому. Їм також передавалась його воля до життя.
Подумайте, брати мої, про це, i коли з ким в бою що трапиться,- все
буває,- вирiшуйте тодi на койках перемогу кожен для себе. Виймайте тодi з
чудодiйної прадiдiвської скриньки дорогоцiнне зiлля, корiнь життя, i
нюхайте його, вбирайте в себе його дух, i гризiть, i живiться ним день i
нiч, Волю!