Роман Федорiв Єрусалим на горах ЧАСТИНА ТРЕТЯ

ЧАСТИНА ТРЕТЯ
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
1
Сьогоднi я переступив порiг...
Було каторжно, тяжко перенести свiй потворний духовний горб через
порiг, щоб потiм, мовби враз воскреслий, випрямитися, набратися хоробростi
(як, бувало, напровеснi в полях зачерпуєш у легенi густого й паркого, як
молоко, земляного духу... i разом iз запахом землi ковтнеш також жменю
жайворонкового спiву) й скинути з себе тягар багаторiчного страху,
непевностi, незримi, але завжди сутнi кайдани собi пiд ноги... скинути й,
стиснувши зуби, потолочити їх на друзки й солодко (аж серце заходиться)
слухати, як вони потрiскують, репаючись, мов старе череп'я.
...Сьогоднi я переступив самого себе.

Хочете кинути в мене каменем, звинувативши, що довгi роки блукав по
свiту з горбом, не помiчаючи нi його потворностi, нi не вiдчуваючи його
тягару?

Хто перший хоче кинути?
Ти? Вiн? Вони?
Почекайте! Спершу, нiж мене каменувати, погляньте на себе збоку,
власне, зазирнiть у власну душу. Пiсля цього, я чомусь упевнений, у вас
вiдпаде охота кинути в мене каменем. Ми всi, а не лише мистцi, живемо з
горбатими душами; нi, ми, звичайно, не виннi у нашiй потворностi...
потворнiсть стала нормою, буденним явищем. Якщо хтось помiж нами ходить
без духовного горба, то вiн дивак або ж калiка. Правда?

Та правдою також є те, що помiж нами живуть герої.

Колись нашi внуки розповiдатимуть своїм дiтям бувальщину про те, що за
глибокими морями та за високими горами на п'ятiй частинi свiту жила собi й
мучилася Земля, яку замкнули на замок. Найстрашнiше, що мешканцi цiєї
Землi навiть гордилися своїми замками, бо звикли до мовчання, до покори,
до страху, до фуфайки засмальцьованої, до кирзакiв.
Правнук, слухаючи бувальщину, спитає:
- То правда, що в них були згорбатiлi душi?

Знаєте, чого я боюся?
Боюся, що мiй правнук нiчого цього не спитає; я боюся, що й вiн звикне
до згорбатiлих душ.

Я вiрую у тайни.
Є таємнi знаки на землi й на небi, на кожному з нас.
Я переконаний: i тайна у тому, що мiй старий вчитель реставраторського
мистецтва Петро Степанович Грицай скерував Данила Вербеня з Черченя якраз
до мене. Бо хiба мало у Львовi знавцiв стародавнього живопису? Вiн мiг
порекомендувати iншого, не я один у нього вчився.
Є тайна в нашiй iз Вербенем мандрiвцi зi Львова до Черченя; все, що
вiдкривалося менi, - розгойданi на горбах i в долинах поля i лiси, цiкавi
витрiшкуватi хати в садках, сiра нудна стрiчка асфальтованого гостинця,
зустрiчнi здибленi, немов бики, вантажнi автомобiлi, жiнка на сiнокосi з
косою над Золотою Липою, запах скошеної трави - усе увiбрало в собi тайну,
перед якою я стояв, як перед кованими дверима, прагнучи її розгадати i
водночас - я знав це достеменно - було менi й шкода, якби раптом я тую
тайну розгадав. Щось би я втратив у душi вiд цього розгадування; розгадане
- це завжди пустеля, на якiй, окрiм гiркого полину, нiчого не росте.
Колись, пам'ятаю, в дитинствi, сидячи у верболозах над рiчкою Унявою, я
припадкове пiдглянув, як роздягалася, щоб скупатися, доросла сусiдська
дiвчина Орися, в яку я був "закоханий". Вона й гадки не мала про моє
пiдглядування, скинула через голову спiдницю, потiм - сорочку. Голизна
тiла мене вразила своєю звичнiстю, нiчого в Орисi не було "аж такого", i в
душi я кепкував iз парубчакiв, якi, "просвiчуючи" мене, казали, що кожна
дiвчина - це цiла солодка тайна. А я з-помiж кущiв побачив одну дiвочу
вiдкритiсть... ну, груди, ну, чорний кущик нижче живота - i бiльш нiчого.
А може, до тайни треба було дорости, як доростають до карабiна, до
чепiг i до пера?
Бо й справдi: є тайна в кожному таки словi, є зерно, яке хочу
розлущити... i боюся його розлущити.
Є тайна в нашiй розмовi з Ключарем; на цей раз тайна схожа на срiбну
рибку, що плаває в прозорому океанi наших душ, ми нiколи цiєї риби не
бачили, ми лише здогадуємося, що вона iснує; а може, коли ми туманiємо i
дерев'янiємо, обростаємо глеєм, то рибi стає тiсно в нашому єствi, i тодi
вона б'ється, як у саку, трiпочиться - i будить нас.
Є, очевидно, тайна в моїй смiливостi, що я, врештi, перенiс свiй
потворний горб через порiг i потовк його на череп'я: згинь i пропади.
Iснує тайна в дрiбному рiзьбленнi липового листка, в жовтому суцвiттi
зела-звiробою i навiть у польотi бджоли... за бджолами, коли вони
перелiтають з квiтки на квiтку, прядуться золотистi павутинки; бджоли свiт
заткали золотистим сяйвом, i тому цiлий свiт пахне медом.
Слухайте, може, ми самi?..
Одного дня ми вiдкриваємо, що тайна тайн таїться у нас самих; ми цiле
життя шукаємо ключiв до самих себе i часто не знаходимо.
А якби знайшли?

Я переступив порiг...
I коли ми з Ключарем опинилися в церковцi Святого Духа, то перше, що я
вiдчув, - це чиюсь невидиму присутнiсть, чиїсь очi, що споглядали на мене
зацiкавлено, доброзичливо й водночас насторожено; погляд стрiляв у мене iз
неосяжних глубин а чи з безмiрної висоти, вiн просвiчував мене наскрiзь, i
душа моя стояла перед ним оголена, як перед Христом на Страшному судi.
Круглий невеликий храм, званий серед спецiалiстiв ротондою, будiвлею у
наших краях рiдкiсною, вражав суворою простотою. Грубезнi його стiни,
мурованi з кам'яних блокiв, були, окрiм пiвнiчної округлої стiни,
необштукатуренi, а тiльки побiленi вапном;
i хоч вапно давно посiрiло й стiни були схожi на напнутi вiтрила iз
згрiб-ного полотна, вони, проте, мали охайний вигляд. Рiзьбленi "царськi
врата", їх позолочений виноград, що полущився вiд часу, були розчиненi
навстiж, i здавалося, що iз-за престола ось-ось тяжко видибає iгумен
Данило й привiтає нас у своєму храмi, i гордо скаже, що в Святому Дусi
нiчого не змiнилося: так само на "царських вратах" росте й плодоносить
виноград; так само хмуриться, немов брова святого, почорнiлий iконостас;
так само долiвка, що викладена каменями-рiняками, вишiптує, повторює
кожний людський крок (i кроки людськi злiтають високо пiд баню, як
голуби); так само, як iз самого початку постання храму, тут пахне сухим
житнiм полем, що проситься пiд серп. Нема тут нi сирої затхлостi, нi
спертого смороду застарiлого людського поту й воску; нема тут безлiчi
вишиваних рушникiв, що поробилися модними в теперiшнiх церквах, не провели
сюди також електрику й парове опалення. Панував у храмi прадавнiй Бог.

Мене вабила пiвнiчна округла стiна, я вже бачив на нiй мальовидло
Страстей Господнiх... я здалека бачив, що мальовидло на цiлу стiну
потрiскалося, фарба поскручувалася в спiралi, одначе я не вiдразу кинувся
до стiни, до цього мальовидла, задля яких власне приїхав у Черчен, щось
мене неначе притримувало бiля дверей, не давало зробити нi кроку, чиєсь
око пантрувало за мною.
Чиєсь?

Очевидно, це душа моя, оголена й чутлива, споглядала сама за собою...
споглядала i бачила, як у дзеркалi, пiдтоптаного чолов'ягу спортивного
типу, який розгублено, а то й злякано озирався по церковцi.
Наляканого?

Попервах я собi не признавався, що страх ударив мене, як батогом,
несподiвано й пiдступно в ту ж саму хвилину, коли церковнi дверi
вiдчинилися i ми з Ключарем переступили порiг; я ще себе обдурював, що це,
може, не страх, не осторога навiть, а тiльки хвилювання перед важливiстю
роботи, яка мене очiкувала; коли ж побачив площину мальовидла десь метрiв
три на три, то, може, злякався лише обсягу, а не змiсту роботи - так я
себе потiшав.
Поступово потiха моя блiдла, миналася, не мiг я далi сам вiд себе
загулюватися брехнею, а правда ж була гiрка: я злякався єфрейторiв, про
яких ми з Ключарем, тюпаючи цвинтарем, щойно розмовляли. До того, поки
церковнi дверi не були вiдчиненi, єфрейторiв можна було не боятися, вони
сидiли в Рогачi, у Львовi, Києвi чи ще десь, я до них протерся, був
слухняним, бунтував тiльки сам на сам-у майстернi або ж ще часом у
кав'ярнi з двома-трьома приятелями, в бесiдi з якими не виважував слова. I
ще котив бiду на єфрейторiв у розмовах iз Петром Степановичем Грицаєм. I
бiльше, мабуть, нiхто не чув мого смiхотворного, шепiтливого бунту.

П-с-с! (Палець на губах).
Ось тiльки в розмовi з Ключарем дав собi волю, перед ним дивним чином я
нiчим не таївся, i навiть не знаю, чим це пояснити; чи таке уже тут
повiтря, такий настрiй панує у Страдчiй долинi, чи тут заблукана людина
скидає з себе одежi, зiтканi з олжi й призначенi для свiту й для
єфрейторiв, i стає сама собою?

Та одна рiч розмова, якiсь слова, думки, речитатив, бiлий вiрш, якiсь
зiтхання, чиста сльоза - чим це загрожує єфрейторам? Зовсiм iнша рiч -
розчищена, явлена свiтовi фреска, на якiй зображено... нi, я не знаю, я ще
довго не буду знати, що на тiй фресцi пiд штукатуркою i новим мальовидлом
зображено, але я здогадуюсь, що воно дуже важливе... якась особлива тема,
якась небезпечна, бо марно її зненавидiли i хтось (тогочасний єфрейтор?)
наказав ослiпити її вапном i затулити уста й по новiй штукатурцi
намалювати щось дуже безпечне, звичне, оцi Страстi Господнi. Новина про
таємничу фреску покотиться селами, цiлим Опiллям, люди згадають, що колись
вони приходили до Козацької та до стрiлецьких могил на прощу, з корогвами,
з спiвами, щоб тут купно помолитися за Україну, щоб постояти пiд
склепiнням Святого Духа... постояти й зачерпнути чогось. Те "чогось" не
мало iменi, не кожний мiг пояснити, чи це дух, чи сила, чи каяття, чи
прозрiння, чи причастя, але досить того, що пiсля Страдчої долини починала
себе людина запитувати: "Хто єсьм?"
А якщо тепер потечуть людськi рiки до Страдчої долини?
А якщо сьогоднi почнуть себе запитувати: хто вони, чиї дiти?

То що станеться? Повстануть супроти єфрейторiв? I єфрейтори звинуватять
мене у всiх смертних грiхах? Не знаю, не можу уявити, що можуть вчинити зi
мною єфрейтори, але вони здатнi на найчорнiше зло. Замкнуть менi доступ до
виставок? До поплатних замовлень?
Викинуть мене зi Спiлки художникiв? Вирвуть iз моїх рук пензель i
розтопчуть мiй талант? Ну, припустимо, останнього не зроблять, бо тут вони
безсилi, талант i пензель завжди при менi... хоч не явлений людям талант,
задушений, обснований павутиною, загнаний у сирi катакомби, де нема сонця
i неба, поступово завмирає, корiнець за корiнцем його всихає, аж поки не
облетить останнiй листок.

А якщо я не здамся? Якщо буду боротися... буду боротися з пiдлiстю, iз
забуттям, iз знеславою, iз жiнчиними нарiканнями на убоге життя i, може, з
її ненавистю, i, незважаючи нi на що, буду малювати... буду малювати в
катакомбах, а колись, як вигибнуть єфрейтори, мiй правнук прийде в
пiдземелля, вiдчинить скриню, де складу свої полотна, i здивується
яскравостi, чистотi моїх фарб i незнищимостi мого духа. I тодi воздадуть
менi належне... воздадуть пiсля пережитого, пiсля терпiння, пiсля
смертi...
Чи я готовий до катакомб?
Чи я готовий?..
До мене пiдступив страх.
Очевидно, я сказав неправду, страх не щойно пiдступив до мене. Страх
перед єфрейторами сидить у менi здавна, вiн вповз у моє нутро, як слизький
вуж, ще того передвеликоднього дня, коли я, будучи студентом, принiс iз
сiльської дзвiницi чорну iкону й з-пiд оливи, бруду, напластування новiших
фарб видобув вiконце, в яке виглянуло чисте обличчя Богородицi. I мої
мама, замiсть того, щоб порадiти синовому вiдкриттю, просили залишити
немудре, на їхню думку, заняття, бо воно може пошкодити менi в iнститутi.
Страх заповз у мене в тi тьмявi читальнянi вечори, коли
оперупов-новажений Ступа пiд дулом розчепiреного на сценi кулемета обiцяв
нам, i менi малому теж, райське життя в колгоспах або ж, що траплялося
частiше, крив нас триповерховим матом, що ми поспiль бандити, американськi
"шпiони", куркулi й пiдкуркульники, слiпi кроти з бандерiвських схронiв,
якi не розумiють i не хочуть розумiти переваг нового життя, яке прийшло
пiд Карпати. "Якщо ви, скурвi сини, не розумiєте по-доброму, якщо душi
вашi темнi, як махорка, то чи не лiпше замiсть того, щоб вас перековувати,
пустити по вас кiлька черг iз цього кулемета? Так було б простiше й
надiйнiше, бо де гарантiя, мать вашу, що з вас... навiть з пiдлiткiв, iз
пуцьвiрiнькiв, виростуть справжнi радянськi люди?"
I вiн, опер Ступа, в довгiй шинелi наопашки, в блискучих чоботях,
припадав великими загребущими руками до кулемета, мовби й справдi був
готовий нас усiх розстрiляти. Я тодi бачив, бо стояв близько бiля сцени,
як тремтiли його руки i як стискав вiн щелепи; я зажмурювався, холодiючи
усiм тiлом, нагинався все нижче й нижче до пiдлоги, кожної митi очiкуючи
кулеметної черги.

У мене тодi почав виростати потворний горб.
О нi, не один я горбатiв душею; оперу хотiлося бачити усiх нас
заляканими, згорбатiлими, i вiн свого добивався, бо люди розходилися з
читальнi, як тiнi; жодного слова, смiху, крику, жарту, зiтхання не чула
тодi нiч, ляк приголомшував i замуровував роти, i лише, мабуть, я один,
вхопившись за рятiвну мамину руку й впиваючись нiгтями в її долоню,
запитував пошепки: "За що нас, мамо. Ступа так тяжко ненавидить, що всiх
би вибив?". Мама затуляли менi рот i сполошено озиралися, а навколо нiч,
як чорна повiнь, дощ цяпотить, поза плотами в бур'янах принишкли
енкаведисти з "гарнiзону", а десь поза стодолами, поза городами у
вiльшняках прокрадаються в село бандерiвцi, i, нахилившись до мене,
вишiптують у вухо, немовби боялися, щоб котресь їхнє слово не зблиснуло в
темрявi i щоб по ньому, по висвiтленому слову, не вдарили напоготовленi
кулемети. "П-с-с, дитино. Пiц не говори, бо такi часи непевнi й ненависнi
настали. Треба нам писок замкнути на колодку, а в Сiрка очей позичити.
Кожному посмiхайся, навiть лютому вороговi... i сам себе бiйся. Панує
страх на свiтi - кара Господня i бiльше нiчого".
А глумления над директором моєї сiльської школи Гайдашем?
А червоний, як рана розрублена, попiл iз його пiдпалених книжок?

А плачi, як тужнi рiки, що пливли землею i небом, коли вивозили наших
сусiдiв на Сибiр?
А полювання вчительське на школярикiв, якi на Рiздво збиралися
колядувати?

Хiба ж я забув, як везли на фiрi до Бистричан зв'язаного й
обсинцьованого Митра Королюка - трохи дивака сiльського, який у Рубчах, у
буковому лiсi, випасав колгоспних телят... випасав i попiд деревами
виспiвував молитву "Боже великий, єдиний, нам Україну храни". Хтось
пiдслухав... хтось донiс. Митра, правда, не арештували, а тiльки
спровадили до шпиталю для "хворих на голову", бо нiбито нормальна людина
не буде молитися за Україну попiд деревами в присутностi телят.

А головне, за яку Україну молився той бiдний Митро, який так i не
повернувся iз божевiльнi?
А виключення з iнституту Петра Паламаря, мого приятеля, котрий нiбито
пiдписав листа до ректорату з вимогою вiдзначити Шевченкову рiчницю; з ним
виключили iще трьох iнститутських бунтарiв.
А отари сексотiв, що, невидимi, мов збудники чуми, оточували мене
скрiзь i всюди, ловили кожне слово, погляд, вираз обличчя... ловили й
доповiдали, кому слiд.

Господи, яке безмiр'я пласких, немов блощицi, рудих на колiр i гiрких
на смак, зеренець страху засiвало життя в мою душу - з них виростали хащi,
в яких вилежується змiй; траплялися роки або й десятилiття, коли змiй спав
тихо, обростав мохом, обплiтало змiя корiнням дерев i трав, спадало на
нього листя, що поступово ставало перегноєм... i на перегної, на гумусi
колосилося жито й розквiтали бриндушки. Життя ж бо є життям. Менi iнколи
починало здаватися, що нiякого страху в менi нема, що змiй у менi здох:
кого б то я мав боятися, здобувши в мистецтвi й серед людей визнання та
iм'я?
Деколи я настiльки забувався, що дозволяв собi мати власну думку з
приводу полотен Панаса Завади, котрого у сiмдесятому засудили на п'ять
рокiв за нiбито розповсюдження унiверсалiв Центральної Ради; я говорив на
спiлчанських зборах, що мене не цiкавить полiтичний свiтогляд Панаса, я
найперше його сприймаю як талановитого мистця, його твори не арештуєш,
вони живуть i будуть жити помимо чиєїсь заборони. Я так i сказав: "Вони
будуть жити". Тодi - iз-за стола президiї пiдвiвся товариш Подолюк - наш
куратор iз обкому, людина ввiчлива, тиха, з постiйною вибачливою усмiшкою
на тонких губах... я нiколи не чув, щоб товариш Подолюк на когось
прикрикнув, щоб комусь клеїв ярлик, як це умiли робити iншi куратори; вiн
зовсiм не був схожий на єфрейтора й на давнього оперуповноваженого Ступу;
це був з вигляду рафiнований iнтелiгент при краватцi й завжди в бездоганно
випрасуваному костюмi; вiн любив при нагодi продекламувати строфу,
скажiмо, з Байрона або ж - Тагора; особливо любив, перехиливши лисувату,
продовгувату, немов огiрок, голову на праве плече, декламувати Тагора. Я
мав враження, що цього поета Подолюк штудiював наскрiзь, бо таки знав його
вiршiв чимало, але найчастiше вiн декламував на рiзних зiбраннях
художникiв чи письменникiв вiрш Тагора, в якому сказано: "Людям нещасним,
о праведний Боже, жаху позбутись, коли допоможеш? Допоможи їм, заляканим,
стерти страх перед ближнiм, раджою i смертю. Щоб не принижував. Боже,
вiднинi жах нездоланний людину в людинi".

Досi для мене залишається загадкою, чому Подолюк повторював повсякчас
цю iндiйську молитву. Щоб продемонструвати нам свою начитанiсть? Щоб нас,
малярiв i письменникiв, вiдучувати вiд страху? Щоб ми почувалися вiльними
у своїй творчостi? Якщо так, то це була наперед продумана облуда, зверхнє
глузування над нашими пензлями i перами... так, глузування, бо Подолюк
любив у своєму присмерковому обкомiвському кабiнетi, де на стiнi Ленiн
день i нiч читає "Правду", вiдчиняти сейф i одна по однiй дiставати звiдти
"Справи" з прiзвищами письменникiв, режисерiв, художникiв, i при цьому
вихвалявся, лагiдно посмiхаючись, що такi "Справи" ним заведенi чи не на
кожного з нас, бо кожен iз нас може стати "ненадiйним", бо кожного з нас
або ж десь критикують, або хвалять, або на зборах принагiдних тереблять
кiсточки, або ж згадують нас, не дай Боже, рiзнi "голоси iз-за горбiв",
або ж вiдряджають за кордон, або пишуть на нас анонiмки, або представляють
до орденiв, i йому - нашому ангеловi-храни-телевi треба знати, хто й чим
дихає, хто з наших родичiв має п'ятнадцять'рокiв Колими, хто був виселений
на Сибiр чи в Караганду, хто має вуйка в Америцi, а кому стрийна в
четвертому колiнi, що мешкає, примiром, в американському Мiнiаполiсi,
висилає тричi на рiк пакунки з шальовими хустками, i хто вдома тримає
старi книжки, i хто милується iконами, хто - керамiкою...

Серед iнших "Справ" лежала в сейфi i моя папка, Подолюк якось спробував
менi її показати, менi було б неприємно читати про себе доноси начальству,
що мене, примiром, чекiсти витягли зi схрону десь там пiд Коломиєю. "Помiг
йому Бог не зазнати сибiрської висилки, а шкода... шкода, товаришi, бо
вовка завжди до лiсу тягне, його, Бережана, хлiбом не годуй, а дай
реставрувати iкони - патрiархальним душком од нього тхне".
Невелика також була радiсть читати вирiзку - газетну рецензiю, в якiй
професор Дудак - _"демократичний" сталiнiст, як вiн себе називає, розмазує
маслом i медом мою картину "Львiв iз Високого Замку", на якiй багато
димарiв, багато диму, багато дахiв, багато антен - прикмет соцiалiстичного
мiста (а для виставки я намалював цю мазанину за одну нiч), i навпаки -
майже перекреслює мою серiю "Львiвськi середньовiчнi подвiр'я", що
складається з п'яти невеликих полотен, бо, мовляв, там мало сонця, повiтря
i багато тiсняви, облуплених стiн, загратованих пивничних вiконець.

I ще в колекцiї Подолюка вилежувалися рапорти стукачiв, що десь-колись
я не так сказав, не так поглянув на бюст Брежнєва, криво посмiхнувся
пам'ятниковi Ленiна, не запальне й не щиро плескав у долонi при партiйнiй
потребi.

Там, у сейфi з австрiйським орлом на дверцях, були зiбранi й замкнутi
на секретний замок усi нашi грiхи й прогрiшення, добрi нашi справи й
можливi полiтичнi помилки, покаяння та очiкування вирокiв.
Над синiми папками "Справ", над нашими долями сидiв, схиливши голову на
праве плече, товариш Подолюк; сидiв i цитував нам Тагорову науку про
потребу позбутися страху.
Отож на моє гаряче казання в оборонi картин художника Опанаса Завади
товариш Подолюк, затаївши лагiдну посмiшку в кутиках тонких синюватих губ,
зауважив:

- Ох, як ви помиляєтесь, Василю Васильовичу. Настане час i народ, i ми,
i ви разом iз нами, з партiєю, бо ви - теж партiя, збере мазанину Завади i
спалить на попiл... спалить, здоб не каламутити чистi душi радянських
людей. Так буде... - I вiн знову посмiхнувся й неквапно оглянув притихлий
зал.
I нiхто з нас навiть не пискнув на знак протесту.
I нiхто з нас не пiшов геть, нiхто... I я в тому числi; я чи не
найбiльше злякався своєї хоробростi, що виглядала у як каменем придавленiй
тишi хлоп'ячим донкiхотством.
Ми сидiли, зiгнувшись у три погибелi, i свердлили очима пiдлогу.


Вiн просто зневажав нас.
Цитуючи Тагора, Подолюк, як я згодом зрозумiв, i не прагнув
приголомшити когось знанням схiдної поезiї; Тагорову молитву до Бога, щоб
увiльнив нас, грiшних, вiд страху, Подолюк призначав для зворотної мети,
для того, щоб при потребi й без потреби заради спорту нагадувати нам
постiйний обов'язок боятися.
Обов'язком мистця є боятися?
Тагорова молитва служила йому за вуздечку, якою посмикував то вправо,
то влiво ("Лєвой, лєвой, лєвой!!!"), а часом ремiнною вуздечкою бив нас по
очах, i душа наша слiпла.

Уявляєте ослiпленого мистця, котрий малює радощi "соцiалiстичних
перетворень"?

Уявляєте глухого музиканта, який вслуховується у клекiт трудового дня?


2
Кожний з нас як умiв вiдганяв вiд себе страх, вiддаляв його чи лише
притамовував. Може бути, що нiхто вiдверто не признавався, що певний пласт
його творчостi - це старосвiтськi замовляння вiд страху: були
романи-замовляння, були поеми, були ролi низького рудолисого вождя з
борiдкою клинцем, який бiгав по сценi, заклавши руки в кишенi камiзельки,
й виспiвував, що "є такая партiя"; були полотна з рожевими свинарями й
такими ж поросятами; були люди з орденами, якi (нiбито ми цього не знали?)
їх не заслужили; були на наших полотнах мiста, над якими сходили веселки,
а в тих веселкових мiстах, мов на глум, лише по двi-три години подавали
людям воду.
Але тихо - ш-ша...
Труднощi на те i є, щоб їх переборювати i йти вперед до свiтлого
майбутнього. Що, хтось там, невмиваний, стоїть iз кляпом у ротi, хтось у
чорних окулярах, хтось лукавить, фальшивить, бреше!
Пс-с-с...

Iнколи, коли ми випадково збиралися в пивничцi "Лис Микита" й попивали
каву з коньяком, до нас пiдступав старий патлатий поет у масивних рогових
окулярах, який рiдко бував тверезим, а, будучи п'яним, смiливо кожному з
нас виговорював ув очi, хто є хто, розпанахував нашi виразки i смороди,
нашi страхи, плазування, а себе виставляв стукачем кадебе i цiлком
направду, поклавши палець на губи, просив нiчого "такого" при ньому не
говорити, бо тодi вiн змушений буде донести... так, змушений, бо iнакше
донесе хтось iнший.
Ми слухали його коли з острахом, коли гидливо, а коли й з жалем... i,
жалiючи його, наливали повну чарку.
Поета звали Богданом Плетуном.
Коли ж, траплялося, старий поет приходив до пивнички тверезим, правда,
аж синiм вiд перепою, то являлася менi цiлком iнша людина - ласкава,
добра, готова позичити приятелевi останнього карбованця, напрочуд увiчлива
й соромлива; вiн, .здавалося, соромився самого себе, бо пiд час розмови
червонiв i раз-по-раз загулював лице розчепiреною долонею... i тодi з-за
розчепiрених тремтячих пальцiв пробивалися, як джерело помiж камiнням,
його вiршi, складенi вчора, позавчора чи таки сьогоднi вночi. I тодi ми
забували про його начебто конфiденство, про пиятику, про брутальнi образи,
завданi нам, при столi сидiв тяжко, як колодою придавлений, згорблений
поет, котрий направду тонко вiдчував свiт i бачив його не тiльки очима, а
своїм єством; бачив руду комаху, то рiзьбила листочок калини; бачив вiтра,
що спав у покинутому воронячому гнiздi; розмовляв iз садовим добрим
богом-дiдком, що вирiс на лiкоть, який удень спав у дуплi старої грушi, а
вночi пiдливав дерева; i дерева, i люди, i заблуканий помiж травою жовтий
квiт заячої крiвцi, i їжак, що шарудiв i порхав ув опалому листi, i бiла
ласиця, що мала нору пiд корiнням розщепленої громом яблунi, i садовий
бог, i сам поет - всi були братами i жили в одному колi, якому нема
початку й нема кiнця.
I ще в кожнiй новiй Плетуновiй книжцi постiйно нiжно i тужливо звучала
струна про бiлу дiвчину, яка явилася йому один раз у життi... один раз чи
сто разiв поцiлувала... одну нiч чи цiлий вiк вiн iз нею переспав на
верховинському сiнi, i сiно липневе, рута любовна пахла попiд небеса, а
щастя мандрувало землею, немов Iсус Христос. Потiм дiвчина зникла, як
лiсова повiтруля, нi слiду, нi слова, нi життя, нi смертi. Вiн цiле своє
життя її шукає i кличе... кличе й не докличеться. Є у нього жона, яка
народила йому сина, були в нього замолоду любки, що аж сипали iскри i сiно
пiд ними димiлося, було йому солодко з жоною i з усiма, хто давався
любити, а перше кохання йому сниться. Вона десь тут у гуртi людському,
вона помiж житами, вона у дрiбних хвилях стрiмкої води; вiн її кликав
пошепки, й пошепки душа його плакала, сльози пробивали собi нори помiж
пальцями, i сльозами вiн неначе омивався й очищався вiд скверни.
Колись я сказав йому про очищення слiзьми, поет був тодi напiдпитку i
був, як завжди в такому станi, злоязикий, гострий i, певно, лютий на цiлий
свiт, бо ураз ухопив мене обома руками за рамена й потряс... i засмiявся
самими зубами.

- Ти мой знаєш чим оплачую право просльозитися i право, холєра ясна,
власним серцем сприймати свiт? Ти взагалi, Бережане, уявляєш, чим платить
поет за один лише спогад про ту дiвчину, яку любив i недолюбив, бо щезала
моя Дарка в сибiрських пущах у сорок сьомому. Ти, мой, не дуже менi вiр,
не каже поет правди у своїх вiршах, що нiбито вона щезла, як повiтруля, i
стих її голос. Це, брат, лiрика... це так тiльки у вiршi, а в плинi кровi
живуть iншi слова з переказiв моїх знайомих, що вцiлiли в сибiрах, з
фрагментiв листiв, з кiлькох куплетiв спiванки-хронiки, що вилетiли з
тайги, як обпаленi морозом голуби... слова, чуєш, про те, що Дарка
повiсилася пiсля того, коли три конвоїри зiрвали з неї одежину. Голоднi
бруднi пси смердiли похоттю на увесь Сибiр, а вона, Дарка моя, лежала
посеред лiсу й кликала мене... i кликала... i кликала. I знаєш: живе у
моїй кровi її крик, такий виразний, аж страшно..А я, скурвий син, з
безпомiччя, з безхарактерностi заливаю, гашу її крик i мої строфи
ненаписанi горiлкою... в болото свої строфи втоптую, в багно, щоб
захлинулися. - Плетун не випускав моїх рамен з своїх рук... а руки його
костенiли, бралися тремтiнням, дрож передавалася менi, поет немовби влiзав
у мою душу своїм тремтiнням, очима, що сльозилися, чорнотою у двох
повздовжних зморшках на лицi, посинiлими губами. Я опирався його напоровi,
мене лякала Плетунова напористiсть i вiдкритiсть (вiдкритiсть уявлялася
менi, як поле, що потолочене копитами), а може, остерiгався пiдслухача,
котрий мiг сидiти за сусiднiм столиком; а якщо по правдi, то в моїй душi
не було мiсця для чужого болю: мав чи не мав я право жити у власнiй душi,
як у теплiй хатi, обтуленiй зусiбiч загатою (вiкна були закладенi
околотами супроти голосiв зi свiту й супроти вiтру з поля), натопленiй,
осяянiй трiйцями, що пахли медом; панував у хатi затишок, роїлися думки,
як бджоли, милувався з своєю жоною i виношував замисли нових полотен.
Нащо менi була чужа бiда?
Плетун помiтив мiй супротив, бо враз охляв, поклав руки на стiл i
згiрдливо похитав головою. Довге волосся впало на лице.
- Боїшся моєї вiдкритостi, правди моєї гiркої боїшся, так! Боїшся,
любчику, мене пiзнати таким, яким я є насправдi? Лiпше тобi зi мною, коли
я фальшивий. Безпечнiше? А що - резон. Нащо людинi у наш небезпечний час
знати болi й таємницi, чи, не дай Боже, щастя свого приятеля. Спокiйнiше
жити в невiданнi, правда? - Плетун урештi замовк, налiгши грудьми на стiл.
Дрiмав. Нi, згадував щось, морщив лоба. I таки прийшло забуте на ум -
добув iз кишенi пласку пляшку, жадiбно припав до неї, аж цокотiв зубами.
Горiлка помогла, бо звiв на мене уже повеселiлi очi, нiби перед хвииною й
не розхлюпувався iз них бiль i крик, i сказав спокiйно:
- Взагалi, старий, усе дуже просто: займаюся лiтературною проституцiєю.
В сiчнi складаю сумний вiршик на смерть Ленiна, в лютому друкую в обласнiй
газетi вiршований фейлетон, в якому таврую заокеанського українського
патрiота, який вижебровує у землякiв долари на пам'ятник жертвам голоду в
Українi 1933 року. О, холера ясна, даю я тому патрiотовi бобу, бо вiн
збирає центи i долари для того, щоб пропити... бо нiякого голоду не було,
нiхто без хлiба не вмер. Усе це вигадки куркульськi. Ми про це з тобою
добре знаємо, - i вiн по-змовницькому пiдморгнув. - Ну, а в березнi, як
належиться, славлю в усiх виданнях радянських жiнок. У квiтнi знову: над
Ульяновськом, понад широкою Волгою зоря зiйшла ясна. У травнi - вiрш про
Перемогу. У вереснi... у вереснi всi поети, заплющивши вiд задоволення
очi, славлять возз'єднання 1939 року. У жовтнi вихваляю "Малу землю" i
"Цiлину" дорогого нашого Леонiда Iллiча. В листопадi, звiсно, революцiя,
боротьба, залп "Аврори", новий свiт i нова людина. В груднi - iменини в
Нiни Федорiвни - рiдної жiнки нашого Першого секретаря. Я для неї теж пишу
довгого вiрша...
I так щороку.
Щороку несу новенький, щойно з копита вiршик Нiнi Федорiвнi. Вона
сплескує бiлими ручками й вигукує: "Эх, какие милые стишки. Я их берегу
для семейного музея", а сам Перший, старий червононосий п'яниця поблажливо
поплiскує мене по плечу, потiм дiстає пляшку вiрменського коньяку, i ми,
чуєш, розпиваємо на рiвних, майже на "ти". Вiн дивується, звiдки я черпаю
таку силу-силенну любовi до Нiни Федорiвни, до вождя, до Першотравня, до
Жовтневої революцiї, до Дня прикордонника й до всiх iнших об'єктiв
оспiвування, а я, чуєш, скромно прикриваю долонею очi i зiтхаю, що,
мовляв, не збагнеш душi поета... моя ж душа повна любовi, як копанка води.

Боже мiй, яка облуда... Де ж та любов ночувала... ночувала ворона на
вiльсi.

Боже мiй, як менi баглося, Бережане, вхопити пляшку та огрiти нею по
головi Першого, але я з пересторогою кивав пальцем на самого себе й лiз до
Першого цiлуватися; ми цiлувалися, як сизi голуби. Я мусив цiлувати
совiцьку владу в задницю, бо вона вдавала, що забула про мої п'ять рокiв
тюрми, якi я вiдсидiв чесно, й дозволила себе оспiвувати...

Плетун помер раптово тут таки в пивничцi "Лис Микита": висмоктав ураз
пiвлiтру, заснув на "своєму фотелi", в якому завжди любив здрiмнути на
правах постiйного вiдвiдувача, й бiльше не прокинувся. Ховали його з
помпою: була довжелезна вервечка вiнкiв, був оркестр, привезли грудку
землi з Покуття, де поет народився. Сам Перший промовляв i вихваляв
небiжчика за чесне служiння партiї i народу. На надгробку на чорнiй
мармуровiй дошцi вирiзьбили його ж, поетовi-таки слова: "Помру я на посту,
оспiвуючи любов, i перо моє не заржавiє..."

Тепер приходять колеги на його могилу в рiчницi смертi, з жалостi чи iз
службового обов'язку кладуть в'язочку квiтiв, читають епiтафiю, що теж,
власне, є брехнею: не було в поета нiякого поста, у газетних вiршиках i
вiршованих фейлетонах нiякi духовнi скарби вiн не стерiг, це була, так би
мовити, "iдеологiчна зброя", яку вiн примусово кував, оплачуючи право
ходити попiд руку з садовим богом, iз Паном, котрий узимку спав у
дупластiй грушi, а весною вицiловував кожну яблуню, й вони рожевiли вiд
його дотикiв.
Осiннього дня я застав бiля його могили незнайому дiвчину: була дiвчина
висока, чорнява, у розпущених косах заплуталося струшене першим морозцем
хрещате ясенове листя. Вона принесла поетовi букетик пiзнiх айстр; квiти
палахкотiли на чорному мармурi, як жменя полум'я; од цiєї жменьки вогню
похмуре низьке склепiння цвинтарного дня ставало вищим i теплiшим.
I шибнула менi в голову думка: слухайте, це прийшла до поета його перша
любов, оспiвана у вiршах й безслiдно втоплена у сибiрських дебрях... була
й нема, i нема кому за її душу помолитися. То, певно, вона прийшла до
нього за молитвою i за свiчечкою i ще, може, за тихим смутним вiршем про
їх перший поцiлунок?

Я знав, що фантазую, дiвчина була реальною, як цей сплющений пiд сiрим
склепiнням неба осiннiй день. А все ж я спитав:
- _Ви любили цього поета?

Вона круто повернулася до мене гострими грудьми (плащ майнув, як чорне
крило) й сипнула iскрами розгнiваних очей.
- За що його любити, пане? За бруднi пасквiлi на тих, що хотiли волi
Українi? Чи за оди Сталiну?
Вона свердлила мене очиськами, а слова свої немовби вiдкушувала зубами.
I була вона впевнена в своїх судженнях.
- Любити... не любити, то справа така, - я чомусь узявся покiйного
поета боронити. - Були в нього й iншi вiршi, повнi смутку, любовi i
надiї... вiн постiйно писав про дiвчину, яку колись любив.
- То чого ж мусив себе зраджувати? - запитувала незнайомка.
Що мав їй вiдповiсти? Що iснують подолюки?
- Таке життя... такi умови в суспiльствi. - Втiм, я не мав бажання з
нею сперечатися. Та й про що сперечатися? Хiба вона не мала рацiї,
запитуючи наївно: Пощо себе зраджувати?
Я мало не скрикнув iз розпачу, що нахлинув на мене, як пекучий сiрчаний
дощ, i дiвчина, певно, помiтила на моєму лицi гримасу болю, бо
посмiхнулася. Але не змилосердилася. Сказала:
- Ви що, приятель цього трубадура? - показала пальчиком на могилу. - Ви
теж себе зраджували? Менi вас жаль, пане. Бо не знаю, чи вам колись
принесуть на могилу букет айстр, як я оце принесла Плетуновi... принесла
як знак вдячностi за те, що вiн умер.
Десь ударив грiм?
Десь розчахнувся старий цвинтарний клен?
Чи запалася поетова могила?
Дiвчинi було байдуже, що б там не сталося, хай би навiть розкололася
земля. Навiть не оглянулася. Пiшла. В чорному широкому плащi, в чорних на
низеньких обцасиках чобiтках... чорне волосся куйовдив вiтер.
Коли ж стихли її кроки в шумовинi опалого листя, я запiзнiло пожалiв,
що не кинув за нею знак хреста, як колись старi люди вiдхрещувалися вiд
злої сили. Правда, я не знав, чи дiвчина означала добро, чи навпаки - зло,
лихо, я тiльки знав, що не мала вона милосердя нi до мертвих, нi до живих.
Така собi максималiстська особа. На тобi, поете, квiтку за те, що ти вмер.
Нi бiльше, нi менше...
А може, так i треба? Чому вона повинна повестися iнакше? Хто кому
забороняє зневажувати навiть мертвих? Хоч якщо душа м'яка i добра, то
невже для заблуканого поета не знайде краплини прощення, свiчечки
маленької полум'я?

Чи мертвому багато треба?
Я чомусь ждав, що дiвчина в чорному плащi повернеться i промовить:
каюся. Скорий суд - неправий суд; та й на цьому судилищi не було дано
слово поетовi, щоб оборонявся, щоб прочитав вiрш про садового бога, з яким
ходив помiж яблунями попiд руку, й про Дарку, яку нiяк не мiг докликатися
з сибiрської глушини.

Не мiг докликатися колись...
А нинi, прибравши образ дiвчини у чорному плащi, її душа приблукала з
далекої далини.
То це був її суд над поетом?
Свят! Свят!
Сутенiло на цвинтарi; на чорному мармурi догоряли айстри, i я боявся до
них доторкнутися, щоб не обпекли.

3
Коли я хотiв вiдпочити душею, втекти вiд щоденного дрiб'язку й начебто
серйозних "творчих задумiв", тодi вiшав на дверях майстернi кусень
картону, написавши на ньому: "Мене сьогоднi у Львовi нема". Це означало,
що нiхто нi з друзiв, нi будь-яке начальство, навiть рiдна дружина не мали
права мене турбувати. Хтось на тому картонi дотепно дописав фломастером:
"Його не тiльки нема вдома, його нема в цiлому свiтi".
Нiхто, звичайно, не допитувався, що таке "таємниче" i "надгенiальне"
вимальовує художник Бережан, окрiм, може, рiдної жiнки, такi картони
появлялися на дверях багатьох майстерень задовго до мого напису, всi
знали, що в "забороненi" днi дехто з мистцiв приводив у майстернi гостя iз
Києва, з Мiнiстерства, який має вплив на закупiвлю картин; навiдувався до
майстерень також сам Перший з обкому, який любив "по-простому" випити й
закусити, й любив, щоправда, поговорити про живопис, котрий знав i
колекцiонував. Були в "забороненi" днi скандали: рiдна жiнка котрогось з
наших колег ловила на "гарячому" незнайому молоду особу...

Оповiдаю це зовсiм не для того, щоб обмовити cвoїx колег, я так само
грiшний, як i вони, замолоду й у мене були "незаконнi натурщицi", були й
дотепер трапляються начальницькi пиятики, й тодi моя майстерня цiлий
мiсяць смердiла часником i цибулею, бо Перший любив "натуральну" закуску.
Та попри все, находили на мене направду такi днi... вони находили iнколи
щомiсяця, iнколи раз на квартал, а бувало, що й цiлий рiк не прилiтала до
мене маленька пташка-малинiвка, не сiдала на мольберт й не вищебечувала
цiлком по-людському: "Хiба ти забув про мене... про мене й про той свiт
непомiтний i тихий, що пливе мимо тебе, а ти не бачиш його краси, не
гойдаєшся на його тихих водах? I тобi не шкода кожного втраченого дня?"
Пташку на мольбертi вигадала моя дружина, звiдки ж бо у гуркотливому й
задимленому мiстi появилося б маленьке чудо в малиновому пiрцi, а проте
менi хотiлося вiрити, що в "тi" днi, коли я вiшав на дверях шмат картону й
зникав iз цiлого свiту, малинiвка таки до мене прилiтала. Яким чином... у
яку шпарину вона проникала на моє пiддашшя... може, вилiтала з моєї уяви,
але досить того, що вона сидiла на мольбертi i пильно спостерiгала, як я
видушував iз тюбикiв на палiтру свiжi фарби, знаходив на стелажi серед
стосiв своїх полотен невеликий - сорок на тридцять - картон й брався до
роботи. Власне, картина, що називалася "День, який я пiдглянув", була
начебто готовою, але я залюбки хапався за пензель, i вiн, мiй пензель,
щоразу вторгався в день, який я пiдглянув, - i роботи завжди йому
вистачало.
Я мав враження, що буду працювати над картиною цiле життя; цiле життя
буду вдивлятися в густi, але прошитi наскрiзь сонцем заростi малини, серед
якої на передньому планi з-помiж кущiв визирає несмiливо малюсiньке
гнiздо. Очевидно, в iншу погоду малинове листя повнiстю заслонює гнiздечко
вiд цiкавого ока, i нiхто, отже, не знає, чи є у ньому писклята а чи
пташка ще висиджує яєчка; на картонi вiє легкий вiтер - i листя трiпоче, i
хиляться срiблястi малиновi стовбурцi, i сонце омиває теплом i свiтлом
ковчежок гнiзда, i кожний рiзьблений листочок, бадилинку, i навiть
кропива, що любить сутiнь, повернулася до сонця жалистим лицем. Вiтер, що
вiє iз заходу, то гасить червонi ягiдки малини, прикриває їх листям, то
раптом вiдслонює їх на кожному кущi... i вже малинник, як нiчне небо,
свiтиться червоними зiрочками, на кожному стовбурцi ярiють достиглi ягоди,
на яких, борячись iз вiтром i трiпочучи крильцями, тут i там працюють
бджоли; а на висохлiй високiй бадилинi, що стирчить понад кущами, поважно
розпустив крила жовтий метелик, звичайна капустянка. Я радiв цьому
метелику, його чистiй жовтизнi, як i коричневому кольоровi засохлої
бадилини, менi баглося, щоб на картинi вiтер розгойдував вiд берега до
берега цiле плинище i буяння кольорiв, щоб плавилося срiбло iз червiнню,
зелене iз золотим, буре щоб переходило в бiле, щоб усе разом, як буває у
натурi, перемiшалося i злютувалося... i водночас щоб нiчого не пропадало в
масi, щоб усе залишалося одиничним, щоб нiяка стебелина, листок, руда
вiльхова сережка, що погойдувалася поруч iз китицею калини, не втрачали
свою виразнiсть. Я прагнув, щоб iз моєї картини вiяло солодким духом
достиглих ягiд, щоб пахла терпко кропива, щоб нагрiта сонцем земля дихала
легким туманцем; я хотiв, щоб моя невелика картина вмiщувала у собi
всесвiт - простий, доступний, знайомий з дитинства, в який можеш зайти,
сiсти вiдпочити або ж навпаки - натрудити мозок думками про марну
суєтнiсть життя, про вiчний колообiг свiту, бо... бо он виглядало з-пiд
листя крихiтне гнiздечко, а в тому ж гнiздi або ж яєчка, або ж пискля, або
ж чубиться самець iз самичкою.
Свiт наш простий, i свiт наш затаєний у тисячi таємниць, i хто знає, чи
варто до всiх таємниць добирати ключi. Може, досить лягти на купу старого
хмизу в малиннику на пагорбi за моєю хатою в селi, пiддатися його, свiту,
чарам, i тодi вiдкриється тобi гнiздо малинiвки, i заграють на сонцi
кольори, i запахнуть усi достиглi ягоди разом iз розпареною кропивою, i
побачиш, як тонко Бог вирiзьбив малиновий лист, i як "сонечко", немов
вертолiт, злiтає з твого пальця, а руда мурашва снує уверх i вниз по всiх
стовбурцях, квапиться кудись помiж хабаззям - i нiчого тобi бiльше не
треба, окрiм цього спокою душевного, оцiєї скромної краси, мудрого миру, в
якому для кожного є мiсце, є робота, є життя.
Колись я вперше подiбне пережив, побачене й осмислене мене потрясло;
колись я ненароком заглянув у вiкно свiтове, за яким гойдалося гнiздечко з
одним яйцем, схожим на велику зеленкувату краплю. Кожної миттi гнiздечко
могло перехилитися i яйце могло викотитися i розбитися, але цього не
сталося, все в мiру було виважено - i вiтер, i будова гнiзда, i навiть
яйце не могло бути анi бiльшим, анi меншим.

То невже я тодi торкнувся свiтової гармонiї?
Хто мiг вiдповiсти на це питання? Зрештою, я не очiкував вiд когось
вiдповiдi, я шукав її сам у собi - i безлiч разiв знову й знову припадав
до свого малювання, що називалося "День, який я пiдглянув".
Чи це була моя найкраща робота? Очевидно, нi. Критики знайшли б у нiй
певнi вади, а найперше - перевантаження деталями, що заважало, може,
зосередженню думки, але свiй "День..." я любив, менi нiколи не
надокучувало його допрацьовувати - щось змiнювати, а щось додавати, там
пригасити колiр, а там - пiдпалити; нi, нi, це не було тупцювання на мiсцi
чи копирсання в самому собi, це було, може, сходження углиб натури,
пiзнання i єднання з нею.
Моя дружина, якось розглядаючи картину, попросила:
- Слухай-но, Василику, я не можу оцiнити, що ти намалював, може, це ще
не шедевр... може, взагалi мазанина. Або й щось направду путнє, яке i
через сто рокiв буде хвилювати людей i буде примушувати їх розмишляти... i
люди прийдешнi теж побачать, як вiтер вiє у малиннику й вигойдує на
стовбурцi гнiздо. Я б тебе попросила, щоб цю рiч нiкому, навiть у
престижнi музеї, не продавав... не варто, очевидно, показувати її також на
виставках. Бо навiщо? Щоб начальство скривилося... щоб "передовi"
вiдвiдувачi писали у книжцi вiдгукiв свої обурливi оцiнки. Мовляв, той
митець їде на БАМ, щоб оспiвати геройський труд, той спiває пеан дружбi
радянських республiк, той славить партiю, той поповнює ленiнiану. А
якийсь, вибачайте, Бережан залiз у корчi. Чи не смiшно? Тому я раджу
пiдiбрати добру раму, принести "День" додому й повiсити у нашiй спальнi.
Добре?
Й Дарка цмокнула мене у руку, зазираючи при цьому у вiчi; я аж
схвилювався вiд цього поцiлунку: колись у моєму селi цiлували жiнки
чоловiкiв у руки лише з великої пошани.
Я, правда, таки збирався жiнку послухати... збирався - день, другий,
мiсяць, поки не забув про обiцянку й про поцiлунок; поки котрогось
надвечiр'я до майстернi не постукав сам Володимир Iванович Подолюк -
обкомiвський куратор вiд мистецтва. Нiчого надзвичайного у його вiдвiдинах
не було, вiн мав звичку приходити в нашi майстернi для "ознайомлення i
керiвництва творчим процесом", а точнiше - для контролю за творчiстю.
Подолюк i всi, якi за ним стояли, вищi й нижчi єфрейтори боялися, щоб ми
нишком не малювали чогось такого... такого, що випадає з рамок
соцiалiстичного реалiзму.
Усмiхнений, як завжди у бездоганно випрасуваному костюмi, у невиразного
кольору краватцi, з червоним значком Ленiна на лацканi, вiн правою рукою
вiтався, а лiвою раз-по-раз прилизував майже зовсiм лису голову. Очi його
з-пiд скелець масивних окулярiв стрiляли тобi в лице пiдозрiло, пильно, й
коли Подолюк довго зупиняв свiй окулярний обстрiл на тобi, то здавалося,
що вiн пронизує тебе наскрiзь.
- Ну-ну, - казав Подолюк, - давно я не був... що тут поробляєте? Чи,
може, не радi гостевi, га? - Вiн ввiчливо смiється, показуючи рядок
бездоганно бiлих зубiв; вiн умiв смiятися зубами.
А проте я по-дружньому беру його за вузькi плечi, мало не обiймаю i
воджу його по майстернi, i показую зо два десятки картонiв, привезених
мною з Гуцульщини; я цими роботами, якщо по правдi, тiшуся, нема там
гуцульського етнографiзму, красивостi, зате є гуцульськi "роботи та днi" у
гiрському колгоспi: є полонина i нiчна ватра, є будова хати, є показовий
Палац культури в оточеннi смерек, є старосвiтське розпилювання дощок на
трачцi, є на цвинтарi сивий грабар, що оперся на рискаль, а за грабарем -
могили та могили, якi вiн насипав за життя, є пiдхмелений лiсоруб, який
дрiмає, сидячи пiд облупленою, як стара єврейська корчма, сiльською
"Берiзкою", є церковця з похиленим хрестом на банi, i є вуйна Параска, що
сидить за ткацьким верстатом, є дiти, що купають коней у Черемошi, є
голова колгоспу - владний лобатий чолов'яга, який сидить за столом,
поклавши важкi п'ясту-ки на столешницю, i є там гойна молодичка, бiлява,
зеленоока вiдьма, в яку закохане - це я знаю точно - все чоловiцтво села
(i менi здається, що теж перебуваю серед того чоловiцтва).
Я так i признався Подолюковi, щоб його трохи розвеселити.
- Чи вам про дурницi думати, про любасок iз Гуцульщини, коли наступають
на вас неприємностi? - Вiн не договорив, навмисне розтягував собi
задоволення; солодко було йому спостерiгати за мною. Булькатi його окуляри
фiксували, певно, мiй стривожений погляд i раптово зблiдле обличчя; вiн
тiшився, що я поступово, як утопленик водою, наливався непевнiстю, i в цiй
непевностi, як у калабанi застояної зеленої води, я переставав бути
мистцем, на дно баюри втоптувалося моє iм'я; у непевностi я почувався
винним без вини, як в'язень перед енкаведистами.

Нi, мої новi роботи Подолюка сьогоднi не цiкавили, вiн прийшов з
неприємною звiсткою, це було вiдразу видно з його усмiхнених зубiв.
Я безпорадно оглянувся; я мимоволi зиркнув на полущений образ Христа на
старiй iконi, що висiла в кутку на стiнi, й подумав: "Боже, де ти на цiй
земнiй юдолi набираєш цiлi копи неприємностей, якi обсiдають нас? Кожного
дня кожному, кому тiльки не заманеться, мистця можна звинуватити в
пристрастi до нацiонального, що, зрозумiла рiч, сусiдує iз нацiоналiзмом,
у формалiзмi, втечi вiд сучасностi, в прихованому небажаннi оспiвувати
радянську дiйснiсть, в потягу до патрiархальщини.
О, тяжкi грiхи нашi.
Подолюк мав приємнiсть вiд того, що нанизував, як коралi на нитку, нашi
вольнiї, як кажуть, i невольнiї прогрiшення. То викличе в обком й
поспiвчуває, що вчора на засiданнi бюро обкому негативно прозвучало ваше
прiзвище: зазнаєтеся, майстре, не буваєте в колгоспах, на заводах, нема
портретiв передовикiв; то конфiденцiально повiдомить, що є сигнал: Бережан
захоплюється iконами й навiть малює iх для продажу. Що, це не правда?
Нiхто й не стверджує, що це правда. Але сигнал є сигналом. А хiба на цей
раз теж не пiдтвердите сигнал, що ви десь-колись нарiкали на обласне
начальство, яке нiбито спецiально зволiкає з будiвництвом нового
примiщення Музею... нiбито, хе-хе, партiйне начальство спецiально очiкує,
щоб коштовнi iкони, що зберiгаються у непристосованому примiщеннi,
зiпсувалися вiд вологостi. Невже ви, Василю Васильовичу, запiдозрили
партiю в недбалому ставленнi до нацiональних скарбiв, хоч... хоч ще треба
довести, чи iкона в комунiстичному суспiльствi матиме естетичну вартiсть.
Що, ви не так сказали? Перекрутили вашi слова? Але ж диму без вогню не
буває. Пам'ятаю, якi блискавки ви кидали з приводу пiдпалу бiблiотеки у
Києвi... були, були там далекосяжнi натяки. Та це я так, до слова, щоб ви
пам'ятали, щоб остерiгалися. Народ, знаєте, заздрiсний, злий, а ви,
товаришу професор, на виднотi.
Iншого разу Володимир Iванович пiзно ввечерi потелефонує, що так i так,
сьогоднi на виставцi "Люди й час" у Карпатськiй галереї в книзi вiдгукiв
прочитав не вельми приємну оцiнку вашого триптиху "Бойкiвщина, яку я
люблю". Пенсiонер, здається, на прiзвище Гордiєць, людина заслужена, пише,
що на ваших картинах забагато похмуростi, мало там вiдчувається радостi.
Художник (вiд слова "худо" - ха-ха), пише пенсiонер, виносить на перший
план стару бойкiвську хату, оборiг, лавку бiля перелазу. Далi - бiлий
кiнь, що пасеться. На другiй же частинi триптиха - косовиця... Косять
бiднi бойки траву вручну. А на третiй частинi... Хiба це сучасне
бойкiвське село, хiба так працюють нашi горянiї? - запитує вас, Василю
Васильовичу, шановний пенсiонер, i вiн має рацiю... так, має, бо те саме я
вам говорив на засiданнi виставкому. Хiба я вас не попереджав: збiднюєте
сучаснiсть. Де телеантени на дахах, де лампочка Iллiча, де на вулицi
сiльськогосподарська машинерiя? Нема нiяких ознак того, що Бойкiвщина живе
в достатку. Хоч би "Москвича" якого намалював, що забрiв на подвiр'я, -
була 6 значуща деталь. А так виходить, що дуже смутно живеться нинi на
Бойкiвщинi, художник нiбито навмисне нагнiтає похмурiсть. "Треба, отже,
спитати з художника, з того Бережана, - пише пенсiонер, - чом вiн зводить
наклеп на радянську дiйснiсть. I притягти його до вiдповiдальностi".
Аякже, до вiдповiдальностi. - Але ж бо я малюю... малюю так, як хочу! -
вибухаю я без остороги.
- Нiби я не розумiю тонкої натури мистця, - стелиться, струмиться
єлейно усмiхнений зубатий голос Подолюка. - Тiльки ви триптих намалювали
не для себе, а виставили його в галереї. I тим самим почали розмову а чи
суперечку з масами. Що, нi? I хтось iз маси, рядовий трудящий, стверджує:
це є очорнення радянської дiйсностi. I має на це право.
- Я теж маю право... - ще намагаюся себе виправдати. - Ну-ну, - далi
стелить у трубцi м'яко товариш Подолюк. -
Мiнкульт теж має право вибору пiсля виставки. В кого купить, кому
-вiдмовить.

I ти вже знаєш, що на твоїй картинi поставлений хрест.
Й лихо в тому, що тiнь вiд хреста падає на всю твою творчiсть, на твоє
право вiльно творити... бодай вiдносно вiльно.
Тебе розбирає лють.
Тобi хочеться жбурнути телефонну трубку у видовжене кiнське обличчя
товариша Подолюка; тебе однак стримує його перестерiгаюче "ну-ну", й ти
кладеш трубку на важелi делiкатно i тихо.
I ненавидиш себе за це.
Третього разу Подолюк зустрiне тебе на вулицi й бере "бика за роги":

- Це правда, Василю Васильовичу, що у сорок восьмому вас викурили зi
схрону пiд Коломиєю? У Шепарiвському, здається, лiсi? Ви, як стало тепер
вiдомо, спiвпрацювали в референтурi окружного проводу ОУН? - Ти нiмiєш
спочатку вiд "несподiваної" новини, потiм - заїкаєшся вiд обурення. Ти
готов... Нi, ти, чоловiче, до нiчого не готовий. Ти стоїш, немов обгорiлий
пень, стоїш, як злочинець, що вже засуджений до розстрiлу.
- Хiба я стократ не перевiрений? - врештi приходжу до свiдомостi. -
Якась свiжа напасть. Ох, життя наше...
- Перевiрений то перевiрений, - прилизує свою лисину товариш Подолюк, -
але... Анонiм щось знає про вас таке, до чого не змогли докопатися нашi
органи. Диму без вогню не буває - я це завжди повторюю i маю рацiю. Втiм,
не сушiть собi голови... - Вiн подає суху й тонку, як дощина, руку i йде
геть, певно, страшенно задоволений собою. Вiн своє зробив, посiявши
непевнiсть, а ти вже доведи, якщо можеш, що ти не верблюд.
- Хiба верблюди, Володимире Iвановичу, бродять на Гуцульщинi й
задивляються на таких ось чарiвниць, - кивнув я на портрет зеленоокої
гуцулки. Вiн не зрозумiв, при чому тут верблюди, але я й не збирався
роз'яснювати, що в думках пов'язав сьогоднiшнє з минулим. - Стосовно
неприємностей, то вони для того i є, щоб їх пережити. То що сталося?

Подолюк мовчав; ходив по майстернi колами; зiр його зупинявся на
розставлених картонах, привезених iз Гуцульщини, iнколи ковзав по
стелажах, потiм раптом кидався по закутках. Тепер Подолюк був схожий на
великого павука, що обсотував мене павутиною; я буквально фiзично
вiдчував, як павутиння залiплювало менi рот, очi, вуха.
Я задихався.
- Вашою справою займаються органи на Дзержинського. На цей раз цiлком
серйозно, - сказав вiн i примружено з-пiд окулярiв поглянув на мене.
- Займаються... органи? Мною? - спитав я. Вдавав здивованого, навiть
байдужого. Та це була неправда; я вiдчував, як неприємний холодок побiг по
спинi. Серце кинулося в бiг. Слово "органи" здавна має у мене свiй знак,
свiй зловiсний малюнок: густо загратоване вiкно.
- Так, i вами теж, - ствердив Подолюк. - Бiльше, однак, займаються
Олексою Степанюком, якому ви давали рекомендацiю для вступу до Спiлки
художникiв. Було таке? - допитувався Подолюк.
Я мовчав; я обдумував ситуацiю, менi не хотiлося сказати навпростець
"так" чи "нi"; я зловив себе на пiдленькiй думцi (звiдкись надпливла ця
думка, виповзла з щурячої нори): "Даремно я колись зв'язався,
потоваришував навiть з Олексою Степанюком, старою людиною, яка багато
пережила. Чом не був вибiрливим, шукаючи собi приятелiв?". На цьому я
наступив думцi, як щуревi на хвiст i назад запакував її у нору. Залишилася
в душi гiркота, незадоволення собою.

- Справдi я давав Степанюку рекомендацiю, - вiдповiв я навпростець,
радiючи з себе. - Вiн чудовий медальєр. За одну тiльки серiю медалей,
присвячених героям Громадянської вiйни, його варто було прийняти до
Спiлки. Я так i писав у рекомендацiї... i тiшуся, що у Києвi на неї
зважили.
Подолюк хитнув докiрливо головою. Зiтхнув:
- Ну-ну, я мав вас, Василю Васильовичу, за розумнiшого, принаймнi - за
обережнiшого, - промовив вiн спроквола. Пiдступив до стелажа i, мовби
забувши про нашу розмову, довго перебирав картини, деякi витягав iз стоса,
прислоняв до стiни, вибираючи освiтлення, й вистоював перед ними по
декiлька хвилин. Коли йому потрапив на очi "День, який я пiдглянув", то
тричi жбурляв у мене зирки окулярiв, вимагаючи чи то пояснення, чи, може,
жадаючи висловити захоплення. Одначе мовчав i... мовчки врештi поклав
картон на мiсце. Менi, по правдi, була байдужа його думка про "День", я
навiть ще не перейнявся пересторогою, що над картиною зависла небезпека; я
не думав про якусь свою картину, вдалу, чи не дуже, тепер це значення не
мало, має значення лише факт, що Степанюком знову зацiкавилися органи.
Я сказав би неправду, коли б почав виправдовуватися, шукаючи якогось
виходу: адже я знав, що органи зацiкавилися Степанюком ще у сорок п'ятому,
тодi ж його було арештовано, й вiн повернувся до Львова тiльки в п'ятдесят
сьомому. За що його було засуджено? Чи я цим цiкавився? _Чи нiкому не
вiдомо, що в сороковi роки кожен мiг бути арештований, засуджений,
розстрiляний, замордований або ж виселений на Сибiр? Хiба не так трапилося
з директором моєї сiльської школи Северином Петровичем Гайдашем?

Признаюся по щиростi: я полюбив Степанюка з першого знайомства. М'який,
несмiливий i через те, певно, мовчазний, вiн був трохи безпорадним у
нашому жорстокому свiтi; навiть колись я сумнiвався (й дотепер
сумнiваюся), що вiн направду чимсь завинив перед "державою i народом",
перед слiдчими й суддями, якi запроторили його на Колиму; я колись
навпростець спитав, певно, трохи нетактовно, звiдки вiн, такий тендiтний з
вигляду, хирлявий, черпав силу для каторжної працi на колимських шахтах.
Степанюк, пощипуючи звично рудi вуса, вiдповiв, смiючись:

- Ми, очевидячки, не знаємо остаточно, i добре, що не знаємо, яку
крiпость... яку мiру сили фiзичної i духовної вiдпустив нам Господь.
Таємниця з таємниць. Я бачив на Пiвночi, коли, здавалось би, сталевi й
мужнi розтрiскувалися на друзки й гинули. Iншi згорали, як свiчки. А я
димiв собi поволi, бо вдома очiкувала мене майбутня дружина з майбутнiми
дiтьми.
I вiн знову засмiявся.
Справдi, Олекса Степанюк оженився вже пiсля звiльнення з Колими. Паннi
Стефi, двадцятирiчнiй дiвчинi, що успадкувала по родичах будинок у
Винниках коло Львова, Степанюк сподобався не тiльки завдяки м'якому
характеру, рудуватому козацькому вусовi, а й статечним поводженням: умiв
кланятися ввiчливо, умiв цiлувати жiнкам руки, умiв вести "свiтську
бесiду".
Вiн мав рацiю, коли жартував, що вдома очiкувала на нього майбутня
дружина з ненародженими дiтьми. Його Стефа була жiнкою плодовитою: щороку
народжувала йому то доньку, то сина, а якогось разу - близнят. Iнший на
його мiсцi посилав би жiнку на пiдпiльнi аборти, а вiн тiльки пригортав
пухленьку Стефцю до себе й, вицiловуючи їй "руцi", жартував:
- Ми з Стефою лише розсмакували, що то значить любов. Правда, жiнко?
Крiм того, не забувайте, мосцiпанове, що я iз сорок п'ятого по п'ятдесят
сьомий спав на нарах i жiнки менi тiльки снилися.
Я iнколи з своєю "половиною" бував у Степанюкiв. На подвiр'ї, що
заросло пахучим рум'янком - марунькою, у занехаяному садку, в Олексинiй
майстернi, в кухнi панi Стефи - скрiзь можна було побачити то ряд
череватих на цiле вiдро голубцiв ще "австрiйської" роботи горшкiв, то
рiзьбленi уламки церковних хрестiв, то пiд пiддашшям височiла цiла купа
старих меблiв бозна-якого вiку i якого стилю, то якiсь колеса, жорна,
терлицi, точила, кованi заденки багацьких возiв та рiзного iншого скарбу,
який був "конче потрiбний" пановi господарю. Дивно, що ватага його
дiтлахiв - бiльшi й меншi - почувалися серед цього, здавалось би, хаосу,
цiлком вiльно, й найцiкавiше - нiчого не нищили й не виносили на вулицю,
їх татусь, бувало, хвалився: Я створив їм на подвiр'ї та в хатi
мiкроклiмат, у якому зароджується талант.
Не знаю, що виросте, якi таланти проклюються в його нащадкiв, одначе
сам Олекса Степанюк був майстром на всi руки: захоплювався художньою
фотографiєю, займався живописом, показав себе талановитим медальєром,
залюбки лiпив червоних теракотових чортикiв, бабусь iз козами, веселi типи
пiдгiрян. Степанюкова "дрiбнота", як вiн називав свою теракоту, незважаючи
на високi цiни, в художньому салонi вiдразу розкуповувана, з цього,
власне, художник i жив. Його можна було осуджувати за те, що марнує
талант, розмiнює на дрiбнички, що пробує себе в рiзних видах мистецтва, i
його за це таки шпетили, а вiн, як звичайно, посмикував вус i розводив
руками:
- Здаюся, - казав, - панове-товаришi. Певно, маєте рацiю. Але я
такий... я не можу робити щось одне, мене вабить спробувати й те, i се, й
iнше. Такi руки маю холєрськi. - I вiн показував широкi, як лопати,
долонi, пообтовченi пальцi. - Ще до того, панове-товаришi, душу маю
скривджену: сидiла вона довго в кримiналi, а тепер хоче лiтати. Чи, може,
в радянського художника душi нема? - закiнчував Степанюк iронiчно.
I йому на деякий час давали спокiй; його спокiй був iлюзорний, поки не
вступив до Спiлки художникiв України, поки його медалi не здобули
всесоюзне визнання, поки хтось не нашкрябав анонiмку, що...
- В чому, власне, Степанюка звинувачують? - спитав я Подолюка. - Знову
хтось наклепав.
- Не наклепав, Василю Васильовичу, - поправив мене Подолюк, - а написав
куди слiд правду.
- За ту "правду", за давню свою вину Степанюк спокутував на Колимi
сповна, - намагався я пом'якшити офiцiйний тон Подолюка. - Ну, працював
чоловiк за окупацiї фотографом у тутешнiй українськiй газетi. Мусив же
заробляти якось на хлiб, чи як кажете? Хiба його минуле, його молодiсть,
ну, його давня вина негативно впливає - скажемо так - на його нинiшню
творчiсть? Не може художник вiдповiдати за те, що вiн, малим будучи, пiсяв
у штани. - Я давно мав охоту посперечатися з Подолюком. Дотепер я або ж
погоджувався з ним про людське око, або просто мовчав. Сьогоднi настав
час, коли мовчання урвалося.

- Я розумiю ваш пафос, Василю Васильовичу, - Подолюк криво посмiхнувся.
- Для того й прийшов у майстерню, щоб пафос трохи притрусити попелом.
Боронячи чи виправдовуючи Степанюка, ви фактично бороните себе. Що, хiба
нi? Адже вiдомо, й пишеться про це в анонiмцi, що ви з Степанюком близькi
друзi, буваєте у нього вдома. Власне ви пiдкинули йому iдею створити також
серiю медальйонiв - українських гетьманiв. Ну й ви, звiсно, проштовхнули
його до Спiлки. - Подолюк знову ходив по майстернi колами; вiн знову, щось
пригадавши, зупинився бiля стелажа й довго зблискував окулярами над моїм
"Днем, який я пiдглянув".

- Я й не пiдозрював, Василю Васильовичу, - промовив вiн потеплiлим,
неначе змащеним маслом голосом, - що ви щось подiбне малюєте. Багато тут
вiтру, експресiї, буяння... i тишi. Дивне поєднання: вiтер i тиша.

Я зрозумiв, що картина йому сподобалася. В мене заскiмлило серце: помiж
нашим братом художником говорилося, що, мовляв, Подолюк нишпорить по
майстернях i вибирає "собi в дарунок" картини. I мусять хлопцi дарувати. А
що вдiєш? Щоправда, в мене Володимир Iванович до сього часу нiчого не
випрошував. Невже похвала моєму "Дню" означає "дай"?
Однак я не мав намiру розлучатися з картиною, надто вона для мене
дорога, багато в нiй моєї душi, роздумiв i шукань. Я вдав, що не почув
похвали, обережно взяв iз його рук картон i поклав на верхню полицю.
- Не пiдозрiвав я також, Василю Васильовичу, що ви... ну, як би це
полегше сказати, живете подвiйним а чи й потрiйним життям. Однi ви на
виставках, на зборах, так сказати - на людях, iншi _ви в своїй
майстернi... iнший у вас немовби пензель. А ще ви iнакший, я певний, у
довiрливих бесiдах iз Степанюком, - продовжував Подолюк у тому ж дусi.
- Хiба ви не здогадувалися, що кожний справжнiй мистець не може бути
однозначним... не може бути, як обтесаний стовп. Мистець - рiзний. Колись
один мiй учитель казав: Художник не може бути дубом, який родить тiльки
жолудi. Мистець - це райське дерево в людському саду, на деревi цьому
приживлено безлiч прищепiв... i тому вiн цвiте рiзними барвами, тому його
плоди теж неоднаковi, бо цвiтiння i заплiднення - це шукання, сумнiви,
борiння.
- Почекайте, - пiдняв руку Подолюк. - Красиво говорите й... ллєте воду
на мiй млин. Якщо художник не цiлiсний, я маю на увазi Степанюка, якщо вiн
хитається то вправо, то влiво, якщо душа в нього двояка i трояка, то чи це
не означає, що в металi його медальйонiв прихована їдь фашистського
прихвосня, який не просто, нi, не просто "заробляв на хлiб", як ви
твердите, в тутешнiй українськiй газетцi безневинними фотографiйками.
Маємо неспростовнi докази... це _вже вiдповiдно перевiрено, що влiтку
сорок першого року Степанюк їздив чи не по всiх тюрмах захiдних наших
областей... так, спецiально їздив до Станiслава, Стрия, Дрогобича,
Золочева й фотографував гори трупiв замордованих в'язнiв. Потiм видрукував
у газетцi цiлу серiю "Жертви московського терору". В архiвi менi
показували пiдшивку цiєї газети. Страшно дивитись... а ще страшнiше читати
текст пiд фотографiями: в кожному словi брехня i хула в адресу нашої
партiї, радянської влади та органiв.

- Вiдомо... вiдомо, однак, що гори закатованих таки були, - вставив я
несмiливо. Тема була слизькою i небезпечною. - Хтось... десь розповiдав, я
чув. У селах по вiдступi Червоної армiї люди висипали могили в пам'ять про
цi жертви.
- Цiлому свiтовi також вiдомо ще з лiта сорок першого, що в'язнiв у
тюрмах фактично винищили нiмецькi окупанти та їх прислужники-оунiвцi. Про
це тодi повiдомляло ТАРС. Я сам читав. Наш уряд рiшуче заперечив нашу
причетнiсть до розстрiлiв. - Подолюк зняв окуляри i, протираючи їх,
споглядав на мене ясними очима. Вiн цiлком вiрив у те, що говорив, я був у
цьому переконаний. Про себе цього сказати я не мiг: я пам'ятав, як на
початку липня сорок першого року тато з мамою їздили на "вселюдськi
похорони" до Бистричан; пам'ятаю, коли вони увечерi повернулися, то були
обоє страшнi, зацiпенiлi, усяка робота домашня падала їм з рук, а слова,
певно, затвердли в грудях, бо до мене не обзивалися; а ще пам'ятаю вечiрню
мамину молитву: вона била поклони перед образами й вголос запитувала
Господа Бога, як мiг допустити, щоб совiти людей у кримiналах кого
пострiляли, кого порубали сокирами, а з кого паси дерли, а кому очi
виймали. А ти, Господоньку, дивився на цю масакру з висоти й не брав до
серця людську муку. Чи ти, Господоньку, сили не маєш, чи не маєш блискавки
i грому, чи нема в тебе припасених кар?
- Iсторiя розбереться... - почав було я, але Подолюк вiдразу перебив:

- Iсторiя вже сьогоднi все розклала по своїх полицях, Василю
Васильовичу. Гадаю, ви вiрите офiцiйнiй заявi радянського уряду з приводу
розстрiлiв сорок першого року. У нас чистi руки. Так. Чи ви схильнi вiрити
писанинi Степанюка?

- Я його писанини не читав... i ми з ним на цю тему не розмовляли, -
вiдповiв я сухо.
Це була правда. Степанюк нiколи не вихвалявся своїми фоторепортажами з
тюрем сорок першого року. Втiм, всi обминали тему розстрiлiв, це була
страшна тайна, табу, яке обходили здалека. Син крадькома клав на батькову
могилу квiтку й крадькома молився за татову душу. Поки могили не
розрiвняли бульдозерами.

- Одначе шкода, що ви не знайшли часу й не розкусили ворожу суть свого
приятеля. Що, нi? Я переконаний, що коли б у сорок п'ятому роцi слiдство
знало про Степанюковi фотографiї, то прокурор зажадав би кари смертi.

- Цiлком можливо, - погодився я. - Тодi життя в очах Фемiди так мало
значило. Вiйна виплекала в людських душах, особливо в душах прокурорських,
жорстокiсть. Закон прокурорський короткий: "К стене".
- Ви не про те говорите, любий мiй художнику, - узяв мене пiд руку
Подолюк. - Нi, не про те. Жорстокiсть. Прокурор. I тепе, i теде. Тим часом
справа досить серйозна. Степанюка неодмiнно виключать зi Спiлки. Його
мусово треба виключити... викреслити, так, викреслити з усiх спискiв i
заборонити займатися творчою працею. Хай запишеться в кочегари. Так
вирiшено.
Тiльки тепер, очевидно, я зрозумiв, як низько нависли над Степанюком
чорнi хмари; рукав хмаровий захоплював у своє жерло й мене.
- Але ж вiд цього рiшення постраждає наше мистецтво, Володимире
Iвановичу! - вигукнув я благальне. - Мистецтво й дрiбнi Степанюковi дiти.
- Зате виграє народ... i те ж таки ваше мистецтво, - холодно вiдповiв
Подолюк. Вiн прикривався народом, як щитом; зрештою, не вiн перший, всi
дбають про цнотливiсть народу, всi знають, що народовi потрiбно, а що йому
шкодить.

На жаль, я цього не сказав Подолюковi, протест бунтував у менi, я,
однак, не зважився збунтуватись вiдкрито, я тiльки просив поставитися до
митця милосердно.

Просив вiдпустити старi Степанюковi грiхи? Просив, отже, й за себе, за
своє мимовiльне прогрiшення. Проте це було марне приниження, я не мiг
достукатися до здорового глузду єфрейтора, та, мабуть, доля Степанюка
вирiшена без нього, без Подолюка, вищими iнстанцiями. Дивовижно, але вищi
iнстанцiї з особливою ненавистю, так, iз ненавистю воювали за "iдейну
чистоту мистецтва". Нiби вони в мистецтвi аж так розумiлися... нiби вони
самi не є фарисеями, якi в душi не вiрять у те, що проповiдують. Можеш
бути злодiєм, можеш бути хабарником, можеш мати двi-три коханки - цi грiхи
в очах "вищих iнстанцiй" прощаються за першим разом, грiх же iдеологiчний
- грiх смертний, i нема йому прощення.
- Милосердя, якщо на те пiшло, ви самi потребуєте, товаришу Бережан, -
обiзвався паперовим голосом Подолюк. - Просите за Степанюка, про себе ж не
думаєте. З ним розберуться... до речi, розберуться органи. А ось ви, його
покровитель, станете перед партiйним судом своїх колег. Справа тут, як ви
розумiєте, не в доганi.

Справдi, рiч не в доганi. Я уявив себе на партiйних зборах у нашiй
художницькiй органiзацiї, на якi приплентаються, з дозволу сказати, митцi,
котрi малюють лише портрети Ленiна, Брежнєва та iнших членiв Полiтбюро;
туди прийдуть ремiсники вiд скульптури, якi заробляють великi грошi,
продукуючи для колгоспiв та райцентрiв пам'ятники Ленiна й фiгури
солдатiв-визволителiв; будуть там мистецтвознавцi, якi вихваляють примiтив
"Зустрiч Леонiда Iллiча Брежнєва на Львiвському вокзалi"; розсядуться там
"заслуженi художники", якi сьогоднi готовi малювати свинарок, завтра -
чекiстiв, пiслязавтра - артистiв. Все залежить вiд тематики чергової
обласної або ж республiканської художньої виставки i взагалi вiд
кон'юнктурного вiтру. Цi люди, на мiй погляд, глибоко нещаснi, бо, маючи,
талант... а таки є серед них люди талановитi, спалюють його на фальшивих
вiвтарях. Там переднi мiсця в залi займуть сивоголовi мiсцевi "класики" з
рядами орденських планок i ветеранських значкiв. Нiхто не пам'ятає, за що
їх колись - очевидно, вiдразу пiсля вiйни - прийняли до Спiлки i якi
полотна вони створили. За червоним столом засядуть товаришi начальники,
якi вершать дiла нашої органiзацiї, роздаючи замовлення на начебто творчi
роботи, а також ощасливлюють нашого брата почесними офiцiйними званнями,
орденами, путiвками в санаторiї i будинки творчостi, закордонними
мандрiвками, персональними виставками та iншими благами.
Тi, хто сидiтиме за червоним столом (а посерединi товариш Подолюк),
володiють нашою творчою свободою; окриком, погрозою, забороною, обiцянкою
посадити сад, у якому защебечуть солов'ї, вони правлять нами, як слiпими
кiньми в кантарках: гатьта, вiшта, вйо! Тiльки окремi з нас, одиницi,
рвуть посторонки й повертають на свою дорогу: пишуть книжки, якi
хтозна-коли будуть видрукуванi, малюють картини, яких, може, нiхто не
побачить, складають пiснi, якi спiвають подумки. Це, очевидно, смiливцi,
герої, i нiхто не може передбачити, що їх очiкує попереду: слава, тюрма,
забуття?
Я належу до тiєї великої групи мистцiв, якi вважають себе людьми
чесними i прагнуть своїм мистецтвом служити рiднiй культурi, йдучи при
цьому на компромiси: ставлять Боговi свiчку й чортовi огарок; я знаю, що
"чеснi" теж прийдуть на збори, коли мене будуть судити; вони сядуть позаду
великим гуртом i будуть помiж собою перешiптуватися, будуть з глибини залу
менi спiвчувати, але нiхто... а таки нiхто не стане в моїй оборонi, це я
знаю з багаторiчного досвiду. Навпаки, хтось-таки iз "чесних" виступить i
скаже щось таке невиразне, повзуче, необов'язкове, мовляв, всi ми грiшнi i
треба нам посилювати пильнiсть.

Пильнiсть у мистецтвi?
Я бачив себе на цих зборах, обступлений ворогами, заздрiсниками, просто
неробами, iдейними до яскравої червоностi бездарами; вони ж бо потiшаться
надi мною, скiльки схочуть; вони вже менi пригадають всi мої грiхи i мої
чесноти... грiхи пiднiмуть на корогви, а чесноти потопчуть; вони напевно
забудуть Степанюка, бо iз Степанюком простiше - його викинули зi Спiлки, й
готово, а мене треба "виховувати й виховувати". А "виховувати" - це
значить "тримати в чорному тiлi", щоб ти знав, що над тобою є обком,
партком i "общественное мнєнiє".
Чи зможу я перед червоним столом i чорною радою моїх колег оборонити
Степанюка й самого себе? Нi, вони мене не закаменують, але червоний стiл
спiльно з чорною радою буде розпинати мою душу, i я iз розп'ятою душею
буду довго малювати на торцях багатоповерхових будинкiв композицiї на теми
"Леонiд Iллiч Брежнєв - великий ленiнець" або ж "Ленiн крокує попереду".
Що з мене, з мого таланту лишиться пiсля цих мальовидл? Зароблю у
червоного стола дозвiл малювати членiв Полiтбюро? Недавно на
першотравневiй демонстрацiї я бачив такi портрети, їх урочисто несли
залiзничники; з трибуни викрикували "ура", а я в душi реготався: всi нашi
вождi на портретах були вдягнутi в чорнi, немовби залiзничнi мундири.
З трибуни далi лунали заздравницi, а я згадував, що недавно на вулицi
Маяковського два мiлiцiонери впихали в свою буду на колесах, щоб вiдвезти
у витверезник, Семка Коцюха. Чолов'яга вiн дебелий, сильний i як мiг
вiдбивався вiд мiлiцiонерiв, але стражi порядку крутили йому руки i сторч
головою пхали в дверцята. Коцюх викрикував на цiлу вулицю, щоб скурвi сини
не ламали йому руки, бо вiн не хто-небудь, не якийсь маляр вiд парканiв, а
"єсьм Коцюх, що намалював цiлий тузiн вождiв для Залiзничного району мiста
Львова. За вождiв i п'ю..."

Його повезли в будi, як гицлi возять псiв. Я дивився йому вслiд, i було
до болю шкода Семка: вiн подавав колись, як кажуть, великi надiї, про
нього писали, що сходить на обрiї новий оригiнальний талант. Вiн жадiбно
малював пейзажi - то полтавськi, звiдки був родом, то гуцульськi, то
заворожувало його Поднiстров'я. Був у Семкових пейзажах особливий чар,
який не висловиш словом. Може, це була залюбленiсть у материзну? Не
випадково вiн малював переважно старi карпатськi гражди, бiлi пiд соломою
полтавськi хатки, верби i тополi, лани соняшника, що цвiли й свiтилися на
цiлу Україну.

Якось мене вразила його велика картина, на якiй, розсуваючи рами,
лежало де поросле бур'янами, а де голе до чорноти, зтирловане копитами
поле, через яке хтось поклав одну-єдину борозну. На сiрiй потрiсканiй
скибi тут i там стирчало кволе жито.
Жито, здавалося, вмирало на очах.
На засiданнi виставкому Семкова робота називалася "Перша борозна по
вiйнi", але ще до того вiн признався комусь там iз приятелiв, що картина
називається "Колективiзацiя"; хтось комусь донiс, "Борозну" сполосували
ножами, щоб, не дай Бог, хтось не заплакав над рiденьким житом, що жовкло,
як голоднi дiти, а сам Коцюх на довгi роки потрапив у немилiсть.
I спився з розпуки...
I кажуть, що нiчого уже не може створити, окрiм портретiв членiв
Полiтбюро.

То невже?..
То невже подiбне й мене очiкує? А чом би й нi? Чим я кращий вiд Коцюха?
Хiба не однаковi для усiх нас пошитi кантарки, немов для полохливих коней?
Хiба не така сама спотворена горбом душа... а в тому горбi iржа проїла
дiру, крiзь яку просочується по краплинi крик, що будить змiя... змiй
зветься страхом.

"То невже маю зректися приятеля, як Петро Христа? Невже таки зречуся?"
У кожної людини на життєвiй дорозi трапляються свої Голгофи - великi,
трагiчнi, високi, меншi й зовсiм незначнi горбики, не на всi Голгофи
людина виносить свiй хрест, iнколи хрест людину розчавлює, iншого разу
хрест залишається покинутим у пiднiжжi гори, й нiхто начебто не зауважує
нашого хитрування. Буває, що свою Голгофу обходимо бiчною стежкою.
Котроїсь хвилини я подумав... я завагався i оглянувся: чи не варто
зiйти на бiчну стежку?

- Гадаю, Володимире Iвановичу, що на зборах могли б розiбратися,
вияснити з Степанюком i без мене? - я таки раптом звернув на бокову
стежку, обходячи, може, й незначний горбик Голгофи. Якщо ж сказати по
правдi, то раптового нiчого не було, в хащах моєї душi пiдняв голову змiй.
- Коли б на це була ваша воля... вiд вас, прецiнь, а не вiд Першого
залежить. Ви здогадуєтесь, що я маю на увазi? Врештi-решт, я справдi без
вини винний.
Господи, я просився у єфрейтора: я по-ницому впав на колiна (провадив
мною змiй) i повз до Подолюка, щоб обняти його за ноги. Власне, я уявив
себе плазуном, i нiколи, мабуть, так себе ненавидiв, як у цю хвилину.
Змiй, проте, був сильнiший за мене.
Подолюк мовчав довго й суворо; вiн пропiкав мене окулярами наскрiзь,
щоб переконатися в щиростi моїх слiв: вiн, здавалося, зважував кожне моє
слово на долонi.. зважував i любувався ним. I був собою задоволений.
- Ваша правда, - обiзвався врештi. - Ми ж бо нiби приятелi, давно
знаємося. А суперечки... та й чи вiд нас залежать нашi незгоди? Служимо-бо
вищим цiлям, iдеї, поступу. Чи як кажете? - Вiн тiльки тепер сiв у старе,
оббите червоним оксамитом крiсло, в якому я любив часом дрiмати.
- Спробую якось владнати з начальством. Вас не буде на зборах, в
Угорщину поїдете, є нагода вивчити, як там поставлена реставрацiйна
справа. Поїдете? - потирав вiн сухi, як дощечки, жовтуватi руки.

Ми сидiли до пiзнього вечора, пили коньяк, баландрасили про се, про те;
вiн хвалив мої картини, особливо ось ту, де ходить у малинi вiтер i гойдає
крихiтне гнiздечко; так, ми пили коньяк... а я поклав свiй "День" пiд
променi сонця, що заходило, червiнь пiдпалювала гнiздо, вiтер його
похитував, а Подолюк нахиляв голову то вправо, то влiво, примружував
прислiпкуватi очi - зробився добрим, домашнiм, попустив краватку, а згодом
i здрiмнув iз пiвгодини у фотелi: я тим часом пакував "День, який я
пiдглянув" у цупкий папiр i перев'язував червоною стрiчкою. Очевидно, я
мiг запакувати Подолюку якусь iншу картину, адже ця була надто менi
дорога, та що я вдiю, коли саме ця йому сподобалася. Треба ж було чимось
жертвувати, щоб вiдкупитися, я ще намалюю не один пiдглянутий день, на
цьому свiт клином не зiйшовся.
Не зiйшовся?
То чому ж у моїй майстернi посутенiло i посмутнiло, мовби винесли з неї
живий вогонь?
Темно.


Птахи небеснi... ха-ха, сiрома мiська, посмiтюхи обсiли моє горiшнє
вiкно, прорубане в даху, й зазирають цiкаво в майстерню, цвiрiнькають на
всi простори львiвських дахiв про те, що я цiлу нiч пиячив сам iз собою i
що я зривався раз-по-раз iз фотеля, оббитого червоним оксамитом,
засвiчував свiчку i нипав по майстернi, бо нiбито мряка заполонила всi
кутки, а чорти вимкнули електрику, i я не мiг натрапити на свiй мольберт,
а пензлi лiтали в повiтрi, як лилики, i я нiяк не мiг їх ловити.
Так смiялися горобцi.
Горобцi звiрiнькали, що я зрадив самого себе.

Втiм, нiчого такого не трапилося... горобцi з птахiв пiднебесних знову
стали львiвськими брудними посмiтюхами, мене обминули, завдяки Подолюковi,
громи й блискавки, Олексу Степанюка, щоправда, викинули зi Спiлки
художникiв; вiн, на щастя, мав у запасi ще одну професiю - знаменито
розмальовував помешкання, загрiбаючи лопатою грошву. Життя пливло далi, як
рiка, i струї в ньому джерели-лися то синi й зеленi, аж у них задивлялося
небо, то котилися каламутнi й нуднi "барани", й тодi збiгалися пси з
цiлого Львова й вили на берегах, що, пiдмитi, обвалювалися в бездоннi
ковбури.

4
Так мусило статися.
Сталося це осiннього надвечiр'я у сiрiй львiвськiй мжичцi, коли сизий
брук, якому сниться прадавнiй цокiт кiнських копит, старi монастирськi та
унiверситетськi мури, заболоченi по вуха квартали нових забудов,
розхристанi, роздягненi до чорноти мiськi дерева, пониклi, як вороння,
прапори, - цiле мiсто й люди в ньому до останнього рубчика просочилися
вологою i дрижаками. Тодi директор Музею - такий собi Мудрий Цьомко,
насправдi ж Цепелiй Iванович, низенький, жвавий у бесiдi, як млинок, з
бiлявим хлопчачим чубчиком i хитрими зирками очей (хитрiсть Мудрого Цьомка
повсякчас була прихована й тiльки зрiдка вишмигувала, як миша з нори, й
вiдразу зникала) пiсля цiлогодинного вмовляння, коли, здавалося, слова, як
гиблiвки, хрустiли пiд ногами, пiсля робленого хапання за серце, трагiчних
театральних поз втиснув менi пiд пахву новенький симпатичний портфелик
мадярської марки, на який скинулися хлопцi з реставрацiйних майстерень, з
двома пляшками доброго коньяку i коробкою цукерок. На додаток "на
збагачення духовностi", загорнувши, як хлiб святий, у бiлу платину, Цьомко
втиснув у портфель невелику домашню iкону; це була так звана Федорiвська
Богоматiр з минулого столiття, музейної цiнностi вона не мала, тисячi й
тисячi схожих Богородиць, прихилившись до свого Сина, розiйшлися по бiлому
свiту. Я спробував притримати Цьомка за руку.
- Пусте, - вiдмахнувся вiн. Голос мав сопранний, йому б у церковному
хорi пускати попiд куполи херувимськi голуби. - Сам знаєш: рiч нiбито
стара, але трафаретна. Це раз. По-друге, Богородиця не занесена в нiякi
музейнi реєстри. По-третє, тутешнє начальство, щоб знав i нiкому не казав,
для високих достойникiв у Москвi не соромиться запускати бiлi рученьки у
наш фонд зброї... люблять пiстолєтики гуцульської роботи. Тепер ти понял,
що ми з тобою агнецi? - Вiн мав звичку повторяти оте "понял" при потребi й
без потреби; але нi його метушливiсть, нi "понял", нi хлоп'ячий чубчик, нi
навiть прiзвисько не пiдкопувалися пiд його авторитет знавця давнього
українського малярства.
- А раптом Подолюк виставить мене з дарунками за дверi? - брав мене
сумнiв. - Раптом зiграє роль iдейного й непiдкупного.
- Я думаю, що когось iншого вiн, може, й вигнав би з хати, лише не
тебе. Увесь Львiв знає, що ти йому "друг i товариш i брат". Принаймнi, з
певного часу почав тебе хвалити й ставити як приклад. _Ти йому чимсь
догодив. I тому братiя реставраторська, Василику, обрала тебе за посла:
мусиш умовити Подолюка, що спецiальна виставка вiдреставрованого живопису,
рiзьблення, мосяжного начиння, кiлькох комплектiв меблiв - пiдсумок роботи
наших майстрiв, стане подiєю у культурному життi Львова й областi, а то й
- республiки.
До його слова прислухаються секретарi обкому й пiшаки з управлiння
культури. Най дурнi не бояться "релiгiйного змiсту". Ти, певно, чув:
виставка готова, а хтось... десь... загальмував, перестрахувався. Словом,
лише ти, Василику, спроможний вислуховувати мудрi Подолюковi нотацiї. Мене
ж вiд них шляк трафляє. Понял?

I вiн весело, але таки вперто витурив мене з свого кабiнету на дощ.

Сутенiло. _
Я подзвонив Подолюковi додому, узяв трубку його син.
- Нi, папанi ще нема, Василю Васильовичу. З хвилини на хвилину чекаю, -
вiдповiв вiн. - Що передати?
- Та я хотiв би вiдвiдати вас... неофiцiйно, по-домашньому, поза
обкомом. Маю з татом розмову. - "Це, певно, - подумав я, - добре, що
Подолюка ще нема вдома. Скажу: "На хвилинку до вас заглянув. Тиждень тому
були вашi iменини: п'ятдесят вам стукнуло. Хочу повiншувати".
Як добре, що згадав про ювiлей. Є зачiпка.
- То приїжджайте, - обiзвався у трубцi Подолюкiв син. - Адресу знаєте?
Революцiйна сiм, квартира п'ята, третiй поверх.
Дверi вiдчинив високий, худий, довгорукий юнак iз русявою борiдкою i
перев'язаною тасьмою рiденькою косичкою; був вiн злегка зизоокий.
Нагадував буддiйського монаха.
- Нi, папанi ще нема. Дзвонив, що скоро буде. Маманя у вiдрядженнi. Я,
отже, - господар, i звуся Адасем, - вiдрекомендувався хлопець. Зрештою, я
його добре знаю, вiн вчиться у нашому Художньому iнститутi, цiкавий
графiк.
Подолюкова квартира, як i у всiх начальникiв, була обставлена багато:
кришталь капає зi стелi й iскриться в сервантах, меблi - югославськi,
китайська ваза, японська апаратура, що грає, спiває i показує. Килими - аж
нога потопає. На стiнах... на стiнах гостинної, що мене дуже вразило,
висiло двi чи три копiї, правда, в добротних рамах, картин Айвазовського i
Шишкiна.
- Вас здивувало, що папаня не повiсив жодної картини львiвського, як
говориться, мистця? - Адась, зауважив, що я чипiв посеред гостинної з
своїм портфеликом дещо розчарований. - I вашої в тому числi, Василю
Васильовичу, - вколов мене на додаток хлопець. Стояв, схрестивши руки на
грудях, i вiдверто глузливо посмiхався.

- Як сказати... - зам'явся я. - Взагалi ти маєш рацiю. Я сподiвався, що
татовi дарують... що в тата цiла галерея. В усi часи художники дарували
свої твори меценатам. Хлопець заледве не розреготався.
- То мiй папаня - меценат? Вiн начальник вiд лiтератури, живопису,
скульптури, театру. Так, йому носять... возять, як прийнято у нашому
передовому суспiльствi. Хто несе начальнику печене, хто - варене, хто -
антикварний годинник, хто - старовинний фолiант, хто - набiр меблiв, а
художники носять свої картини. Звичайна рiч. - Адась виявився хлопцем
iронiчним. Менi подумалося... я хотiв так i, думати, що його рiденька
борiдка i вiничок волосся на потилицi - це своєрiдний бунт... бунт, може,
супроти власного батька, а не тiльки проти того, що комусь безплатно
привезуть з колгоспу пiвсвинi чи декiлька центнерiв картоплi.
- Хто що потрiбує - той вiдповiдно свої потреби й задовольняє. Батько
твiй кохається в мистецтвi...
- Облиште, Василю Васильовичу, - запротестував Адась. - Ми з вами вже
вияснили, що вiн не кохається в мистецтвi, що вiн тiльки начальник над
усiма нами. I надi мною в тому числi. - Хлопець задивився у вiкно, в
темряву. Вечiр, як повеневий розлив, плив вулицями, площами i скверами.
Немов бакени на великiй рiцi, засвiчувалися вiкна будинкiв. Очевидно,
жилося Адасевi вдома не вельми затишно, якщо вiн має батька лише за
начальника. - Тепер настала пора уточнити й переконатися, як мiй папаня
шанує, просто-таки падає на колiна перед майстрами тутешнього живопису. -
В Адасевих очах майнула мстлива тiнь. Послушник чи монах буддiйського
монастиря, виявляється, мiг бути огнiваним, злим. Рiдка його борiдка
дрiбно тремтiла. - Як бачите, на стiнах нашої хати нема нi однiєї
львiвської картини. Папаня нiчого не вiшає з принципу: а раптом котрийсь
iз живих майстрiв вструже щось... викине полiтичного коника. Ну, скажiмо,
назве козу дiдьком. Розумiєте? Тому всi пiдлабузницькi приношення папаня
складає в буцигарнi. - I вiн розмашисте розсунув вузькi дверi, що визгнули
на роликах. - Бачите? Папаня смiється... при менi смiється, очевидно, для
того, щоб я пам'ятав: i мої твори колись якийсь начальник вiд мистецтва
замкне до буцигарнi або ж викине до пивницi щурам на снiданки, бо вони "не
затвердженi згори", бо вони "не перевiренi часом", бо "народу потрiбнi
картини без формалiстських витребеньок", бо "нацiоналiзм повсякчас
переодягається, мiняє обличчя i шкiру". - Хлопець аж задихнувся, коли
поспiшно, навально вигукував почутi, певно, вiд батька "мистецтвознавчi
оцiнки". - То отож-бо мiй папаня смiється: понаносили пiдхалiми образiв,
якi на стiну не повiсиш, а викинути шкода.
Буцигарнею Адась назвав маленький покоїк при кухнi, де в передвоєннi
часи ставили лiжко, шафу й вiшали на стiнi розп'яття - було це житло для
домашньої прислуги. Мале загратоване вiконце впиралося в задню стiну
сусiднього будинку. Покоїк був буквально запруджений аж попiд стелю
картинами в рамах i без них; я впiзнавав руку вiдомих майстрiв, якi
запопадливо писали на зворотному боцi своїх картонiв i полотен: "Дарую з
любов'ю...", "На пам'ять дорогому...", "Хай ця скромна робота прикрасить
Ваше житло..." i так далi. Менi було гiрко читати посвяти Подолюковi; менi
було гiрко бачити в кутку аж три бюсти товариша Подолюка рiзця
талановитого нашого скульптора. Так, менi було гiрко... менi хотiлося
розреготатися вiд сорому за нас усiх, а першою чергою за самого себе. На
пiдлозi пiд ногами тулилася до стiни моя картина, мiй "День, який я
пiдглянув".

Мав я скрикнути?
Повинен був заплакати?
Зобов'язаний був скрипнути зубами, обуритися? Може, й так, бо немало
любовi вклав я у свiй "День"; я вклав, а хтось його зневажив.
Втiм, _чи я не заслужив зневаги?

Навiщось, мовби навчившись театральних жестiв вiд Мудрого Цьомка,
прикляк i, немов слiпий, торкнувся пальцями маленького гнiздечка
малинiвки, що чудом тримається на стовбурцi малини, не падає в кропиву й
не перехиляється, щоб не випали з нього яєчка. Я хотiв на дотик
переконатися, що це таки моя картина, що гнiздо малинiвки далi гойдається
й не падає.
I напала на мене хвиля внутрiшнього плачу: я оплакував i проклинав своє
боягузтво, яке цей юнак назвав пiдлабузництвом.
- Якщо хочете, то вiзьмiть свою роботу назад, Василю Дмитровичу. Вона
таки направду добра. Колись, якщо її в нашiй буцигарнi не з'їдять мишi, то
нащадки скажуть, що її творець мав непересiчний талант... Скажуть, що
художник Бережан вiрив у незнищимiсть життя, у цупкiсть його корiння. -
Адась говорив дещо пiднесено, але щиро, й менi хотiлося вiрити в
правдивiсть його слiв. Зрештою, пощо б вiн мене потiшав? Та й характер,
бачу, має не пiдлесливий.

Та картину я не взяв; нi, не тому не взяв, що було незручно перед
Подолюком, коли вiн раптом опам'ятається i почне її розшукувати. Я уявив
свою картину в образi чистої дiвчини, кохання мого незайманого, якого
добровiльно зрiкся i вiддав розпусникам на потiху; вона, бiдолашна, пiшла
по руках, поки її не знеславили, поки не зсинцювали й, мов непотрiб, не
жбурнули в кут: тепер вона нiкому не потрiбна, хочеш - забирай назад.
Я позадкував вiд власного творiння, як вiд прокаженого; я вiдчував, що
топчу черевиками власну душу, i душа моя далi ридала й кричала вiд болю,
але я сцiпив зуби i пiшов до дверей.
...Вже внизу, клацаючи на схiдцях капцями, наздогнав мене Адась.
Тицьнув у руки забутий мiй портфель i, несмiливо обнявши за плечi,
промовив неголосно:

- Ет, не журiться, Василю Васильовичу. Перетерпиться. Котрийсь з моїх
приятелiв, молодик, звiсно, пам'ятаєте, на вашiй лекцiї в iнститутi
твердив, що мистець народжений для радостi. Ви подивилися пильно в його
бiк, похитали головою i заперечили: нi, радiсть приходить через терпiння,
як через горнило - залiзо.

Втiм, хочу вас попросити: папанi моєму нi слова про вечiр. Нащо йому
знати, що ви плакали. Колись я втечу вiд нього. - Тут, на сходовiй клiтцi,
при тьмяному освiтленнi Адась виглядав пригнiченим. Де й подiлася його
весела iронiчнiсть. - Не можу далi терпiти. Спалив якось мої гравюрки.
Увесь час нагадує, чий я син. А чий я син, Василю Васильовичу?

Я повинен був його пiдбадьорити, але не змiг, мовчав приголомшено. Всi
добрi слова витекли з мене, як кров. Та Адась i не чекав розради, подався
бiгцем сходами вгору.
А я вийшов iз брами.
Далi сiявся дощ; голе дерево на тротуарi, клен, пошкрябуючи вiкна на
третьому поверсi, просився погрiтись бiля людей. I власне це осiннє
шкряботiння примусило мене пiдняти вгору навстрiч мжичцi обличчя. I я
побачив у тисячах вiкон тисячi вогникiв.
Був серед них i мiй вогник надiї?

Шибнула менi в голову, коли стояв посеред золотистої кам'яної тишi
Святого Духа, думка: Чи прийшов би я сюди... чи дали б менi люди в руки
скальпель, шкробачку, щiтку й попросили б: розчисть оцю фреску, воскреси
її, коли б мiй "День, який я пiдглянув" висiв у Подолюка на чоловiй стiнi.

5
Опiсля я багато разiв повертався в думках до цих перших хвилин
перебування у церквi Святого Духа; що того дня я вийшов з-помiж
черченських хрестiв цiлком iнакшим, новим, одначе слiд вони залишили...
залишили рубець, який постiйно нагадував про себе. I повiрте, коли в твоїй
душi iснує рубець, то мусиш зважувати свої вчинки, слова, а то й помисли,
бо рубець може заболiти, облитися кров'ю; рубець у душi не роговiє, не
розсмоктується i не зникає.
Опiсля я нераз оповiдав знайомим i приятелям, а помiж приятелями, як
водиться, були й вороги, як Вербень вiз мене зi Львова до Черчена, як я
вiдкривав для себе Опiлля, як моя душа насичувалася чистим духом липневого
сiна, як визирали з високих трав, немов хлопчаки в бiлих сорочках,
приземкуватi бiлi хрести, що розбiглися довкола Святого Духа; як я бачив
сiчових стрiльцiв, що рiвними рядами лежали на всiма забутому, без єдиної
квiточки, без спомину i без єдиної сльози, на своєму кладовищi; як Святий
Дух, заледве я переступив щербатий його порiг, виповнився людьми сучасними
й минувшими; i як я, оточений цим людом, iснував одночасно в давнiх
столiттях i в днi теперiшньому.
Хтось мене слухав, розумiв i по-доброму заздрив, i признавався, що сам
колись в iншому мiсцi, теж святому, (а святостi мiсцю може надати навiть
польова криничка, навiть самотнiй дуб на узлiссi), пережив схожий празник
душi; а хтось, слухаючи, морщив чоло i вишiптував чи то молитву, чи то
заклинання, ще вишукуючи подумки свiй храм Святого Духа, до якого iще
треба дiйти... дiйти й у ньому судити самого себе, своє мистецтво, свою
ницiсть, страх; а хтось увiчливо гасив iронiчну посмiшку, мовляв, чи я не
розумiю елементарних речей, на кожного з нас находить жадання очищення,
сповiдi, бо ж треба йти далi й вище; а ще хтось iнший, уважно вислухавши
мої терзання i з обов'язку суто стукацького шкрябав "куда слєдуєт" донос,
що так i так, член Спiлки художникiв, професор Художнього iнституту Василь
Бережан перебуває не тiльки пiд впливом патрiархальщини i всякої
чортiвщини, а й, чуєте, пускає сльозу за сiчовими стрiльцями 1919 року, а
це вже, самi знаєте, чим пахне...
А ще хтось надто вже рацiональний у наш рацiональний час, скептичний,
рiвний, як обтесаний брусок, i в кого душа теж вигибльована до блиску i
немовби аж покрита емаллю, мов кухонний казан, на якiй не зачепиться нi
бiль, нi сльоза, нi усмiх, нi ненависть, зверхньо поплескував мене по
плечу й казав, що мовлене мною про Святий Дух, про мої переживання - це
тiльки наслiдок надто романтичного сприймання свiту i прагнення
драматизувати цiлком нормальну дiлову умову: "Я, товаришi шанувальники
стародавнього живопису, беруся вiдслонити фреску з-пiд штукатурки, якщо
вона насправдi iснує, а ви гоните менi за роботу грошву. Вiз i перевiз.
Усе на цьому свiтi просто, приятелю Василю".
I, може, скептики мають рацiю?
Про яку рацiю, про простоту й про грошi можна було думати, коли я стояв
перед пiвнiчною округлою стiною Святого Духа, яка, як уже було мною
сказано, на вiдмiну вiд iнших стiн, тiльки побiлених кам'яних мурiв, була
обтинькована, а в правому її нижньому кутку тиньк вiдлупився, розкривши
добрий шмат - може, тридцять на тридцять - старої фрески, i я побачив на
нiй кiлька кущикiв пожух-лої трави i два уламки шаблi: ефес i пощерблене
лезо; шаблю, з усього видно, ковано у сiльськiй кузнi невибагливе, ефес,
власне звичайну дерев'яну ручку майстер приклепав трьома гвiздками.
Стародавнiй маляр знав збоярське ремесло i шаблю малював з натури.
З-пiд тиньку виглядало також ребро тесаного стовпа. Ще вище - величиною
з долоню - просвiчувалося, як вiдблиск далекої пожежi, малинове тло.
Без сумнiву, пiд тиньком таїлося цiле давнє мальовидло. З невеликого
вiдлупленого вiконця не можна було судити нi про його, стiнопис,
композицiю, нi про величину; якщо фреска намальована на площинi всiєї
стiни, то тут справдi на мене очiкувала гора роботи. Одне я знав тепер
достеменно: я повинен, я мушу її розчистити. Вже iз завтрашнього дня
беруся до роботи. Мене захопила тайна зображення, що там пiд тиньком? I
мене вабили барви. Як не дивно, але фарби майже не поблiдли. Виходило,
отже, що фреска, як тiльки-но була намальована, ще свiжа, комусь не
сподобалася, хтось її злякався чи зненавидiв i наказав замурувати її
навiки.

Господи, як я хотiв би знати, що такого грiшного намалював прадавнiй
iзограф, якщо велено було його малювання забути?
Хто вiдповiсть?
Я оглянувся, немовби хотiв у людському натовпi, який ще перед хвилиною
уявлявся менi в церквi, зобачити давнього мистця. Вiн десь тут... дух його
тут сутнiй. I, певно, сутнiй той, якому фреска не сподобалася? Якщо ти є
тут, то чому не обiзвешся? Чом не станеш перед людськi очi? I хто ти?
Покажи своє лице.

Господи, невже в усi часи були єфрейтори, були подолюки, якi пильнують
"чистоту" мистецтва? Виходить, їхнiй корiнь правiчний, вони лише мiняють
обличчя i жонглюють словами, а вирок у них один: заборонити. Того
непокiрного, що малює чи пише заборонене, у часи середньовiчнi наказували
стратити, спалити, згноїти в пiдземеллi, велiли вiдрубати по лiктi руки,
як тому кобзаревi гайдамацькому, а в часи новiтнi - розстрiляти, втопити в
студеному морi, очорнити або ж назвати божевiльним.
Як легко назвати митця божевiльним, як просто тицьнути у нього
вождiвським перстом i крикнути натовповi: закаменуйте його!
Я стояв перед загадковою i ваблячою стiною Святого Духа й майже зримо
вiдчував присутнiсть, смердюче дихання єфрейторiв; тут-таки, у церковцi
вони лежать покотом на кам'янiй долiвцi i моляться про людське око, а
насправдi пильнують, гострять вухо; єфрейтори затаїлися помiж хрестами на
цвинтарi, в полях i лiсах, вони всюдисущi... i всюдисуще збирали камiння;
я бачив це гостре камiння, що розколить менi череп й вийме очi, змiй у
моєму єствi бив люто хвостом i пiднiмав голову й сичав вогнем... i я
вмирав вiд страху, зцiплюючи зуби. Одначе я не мiг умерти навiть тодi,
якби в мене поцiлила кулеметна черга; я стояв перед загадковою стiною,
перед зламаною козацькою шаблею, i перед очима давнього мистця, мальовидло
якого заштукатурили. Вiн вийшов з стiни, як живий, i споглядав на мене
уважно, очi його мене пiдбадьорювали, а руки начебто аж пiдтримували мене.
"Ну, доки ми будемо боятися когось... чогось остерiгатися... навiщось
оглядатися на заднi колеса. Нiби тобi не дано крил, чоловiче? Спробуй,
злети. I здобудеш себе самого".

Котроїсь миттi я уздрiв себе на бiлому конi зi списом у руцi; нi, не
сидiв я на конi хвацько, в постатi моїй вiдчувалася невпевненiсть, ноги в
стременах делькотiли, спис у руцi був тонким i кожної хвилини мiг
зламатися. Зате змiй пiд кiнськими копитами звивався жилаво й опалював
мене сiрчаним вогнем. Мене розбирала охота стиснути коня острогами й
полетiти геть вiд змiя, вiд обов'язку його вбити. Нiхто не побачив би моєї
втечi, я сховався б у майстернi, сiв би перед мольбертом, на якому стоїть
недокiнчений портрет моєї оголеної дружини й шукав би у її оголенiй красi
сутнiсть жiнки.
Проте...

Проте я уже не мiг утекти, я вже був iнакшим, я мусив бути iнакшим. I
я... майже без пам'ятi замахнувся i вдарив змiя списом.

Бризнула чорна кров.
Невже це з мене витекла чорна кров, бо стало менi легко й радiсно i
трохи щемно на душi, як тодi... як колись у дитинствi, коли на Великдень
навколо нашої церкви святили паски i спiвали... люди, небо, земля, липи
церковнi, дзвони на дзвiницi спiвали "Христос воскрес!".

- То що скажете, Майстре? - спитав Ключар, торкнувши мене за плече. -
Виджу по вас, з лиця читаю, що таки варто було вiдривати вас вiд роботи в
майстернi.

Я не вiдповiв.
Тиша сiялася золотим пилком у сонячних променях.
- Христос таки воскрес, - сказав я самому собi, а Ключар посмiхнувся.
_
ПАВЛО КЛЮЧАР_
6
Сьогоднi, як завжди влiтку, вечiр прийшов у село пiзно; сидiв вiн пiд
селом у пшеничних нетрях, поглядуючи на дороги i стежки, й очiкував
терпеливо, коли скiнчиться день i завмруть усi роботи в полi; поля, чи то
колгоспнi лани, чи клапоть людської дiлянки, влiтку витискали з селянина
сто потiв i щоденно надточували йому роботу; нитка прялася, здавалось, без
кiнця: то одне впорай, то друге, то третє - косовиця, скажiмо, чи
сапання...
Та все ж надiйшла така година, коли на стежках i на курних дорогах, що
бiгли до села, появилися люди: хто їхав iз поля на роверi, хто - на
мотоциклi, жiноцтво з колгоспних бурякiв везли вантажiвкою, а бiльше
тюпало пiшки. Отодi вечiр i рушив слiдом за людьми i заходився сiяти нiч:
темрява, як жито в непрогрiтiй рiллi, спершу росла неохоче - село, поля,
лiсистi горби навколо Черчена заледве посiрiли, стали м'якшими, i аж
потiм, немовби дiставшись корiнням до родючого пласта, ураз пiшла
розростатися вгору i вширину. Ще люди й до хат своїх не наблизились, а вже
навколо цiлий свiт зарiс нiччю, немов правiчним лiсом; десь у цих нiчних
глибинах утонув мiсяць - ми з Василем Бережаном заледве добрели до мене
додому; усе ж таки мiськiй людинi, яка не знає вибоїстої сiльської вулицi,
важко ходити навмання, "напам'ять", це мої сiльськi ноги знали на нашiй
Королевiй вулицi чи не кожен камiнь, горбик, а в дощ - баюру.

Я привiв Бережана додому, й _ми домовилися, що вiн буде у мене мешкати
увесь цей час, поки у Святому Дусi не розчистить фреску. Звичайно, нi
Бережан, нi тим бiльше я не уявляли, скiльки це займе часу, я сподiвався,
що йому у нас з мамою сподобається: наша хата стоїть на самому кiнцi
Королевої вулицi серед старого саду, який заклав ще мiй дiдо Федiр. Сад,
правда, мало родить, лише "дiдовi грушки" - п'ять ще на диво мiцних
грубезних дерев, котрi за моєї пам'ятi завжди були грубезними й високими,
майже кожного року плодоносили. Яблунi й черешнi майже пояловiли, їх
здалось би давно викорчувати й посадити новi, але нi я, нi мама нiколи й
не подумали старi дерева корчувати. Це була немовби пам'ять нашого роду...
немовби в кожному стовбурi, в конарах, у корiннi живуть душi Ключарiв,
яких уже давно нема на свiтi. Крiм того, ми звикли жити серед дерев, було
нам серед них затишно й безпечно. Довжелезна хата на двi просторi
свiтлицi, з сiньми й коморою, обступлена зусiбiч деревами, припадала
низько до землi й була схожа на великого бiлого i доброго звiра, що
вигрiвався серед розмореної зеленi; хату перебудували на свiй смак нашi
тато, вони були знаним теслею, сокира їх слухалася... та власне сокирою
тато заробляли на хлiб, бо поля було у нас мало. Теслями були також мої
брати Роман i Зiновiй, обидва загинули на полi бою:
Роман наклав головою в Карпатах на Дуклянському хребтi, там тисячi й
тисячi впало наших краян, мобiлiзованих до Червоної армiї i недов-чених,
молодший, Зiновiй, у сорок восьмому загинув пiд Надвiрною вiд
енкаведистської кулi: воював в УПА за Україну. Батько мiй, Онуфрiй, до
речi, теж був на фронтi сапером, повернувся додому з орденом: вiн був
добрим робiтником, коли хати будував i коли вiйну воював. Властиво, як це
не парадоксально, Романова смерть на Дуклi й батькiв фронтовий орден
врятували нашу родину вiд виселення на Сибiр... хтось таки донiс енкаведе
про нашого Зiновiя. Тата з мамою довго тягали по енкаведистських
канцелярiях й усе допитувалися, де середущий син. Батьки кликали у свiдки
цiле село, щоб посвiдчили про те, що навеснi сорок четвертого Зiновiя та
ще багатьох парубкiв i молодих газдiв угорцi, якi вiдступали з-пiд
Коломиї, загребли на "форшпан"; був у нас чудовий бiлий кiнь, якого тато
чомусь назвали Серпнем; коня ми того вигодували з лошака i всi ми його
любили i вiн нас усiх любив, здалека iржав, впiзнаючи маму й тата, i хапав
губами за руки, випрошуючи шкоринку хлiба. Отож iз Серпнем i помандрував
наш Зiновiй в мадярському обозi в Карпати; десь за Болеховом, у горах,
наздогнала їх совiцька гармата, стрiльне вибухло на дорозi й посiкло
Серпня на кавалки, Зiновiй же повернувся додому з батогом... повернувся,
щоб попрощатися: зiбрався в Українську Повстанчу Армiю, бо один окупант,
як вiн казав, вiдступав, а другий - наступав, а ми, як трава пiд ногами, i
Бог нас не оборонить, якщо не вiзьмемо зброю в руки. Вiн був у нас
начитаним хлопцем, знав, що й до чого, ще змалку крутився коло читальнi -
у хорi спiвав, i фестини органiзовував, i за бiблiотекаря був, i на сценi
грав рiзнi ролi. На все це Зiновiй знаходив час, звiсно, увечерi, по
роботi в полi, бо поле - i любе, i прокляте - вимагало щоденної роботизни:
то ори, то заволочуй, то сiй, то сапкуй, то коси, то картоплю пiдгортай -
вiчне коло, якому нема початку i кiнця. Кажуть: хлiб круглий i робота
сiльська, отже, теж кругла, рахуйте, робота сiльська вiчна.

У колесi вiчному кружляв також наш Зiновiй, i вистачало йому на все
часу й снаги. Влiтку спав на сiнi пiд оборогом, а взимi у яслах у стайнi з
худобиною... i тато, бувало, йшли його будити iз дзбанком води, бо сонце
давно зiйшло, а мама воду у тата 'вiдбирали. I вони обоє потому стояли
десять-п'ятнадцять хвилин мовчки, щоб Зiновiй додивився свiй сон, бо,
мабуть, прийшов iз читальнi, коли пiвнi пiяли.
Тато, правда, коли вони всi троє, тобто з Романом i Зiновiєм, гострили
вранцi на точилi сокири, збираючись до когось там теслювати, воркотiли, що
Зiновiй даремно товче собою по читальнях, тоте товчення не для хлiба,
хлопче, з книжок, iз спiванок, iз вистави в козацьких шароварах на
газдiвство не доробишся, чоботи не купиш i по-людському не оженишся. Бог
дав нам у руки, крiм поля, тесло... на теслi життя наше тримається, а ще
на плузi, на косi.
Зiновiй любив в'язати з татом цiпи, але не сварливо, нi, був вiн
хлопцем жартiвливим i бесiдливим, i часом таки переконував тата, що й
сокира без людської душi, без її високих поривань, без високого спiву,
скажiмо, в церквi, без коляди пiд вiкном у Свят-вечiр, i без вашої, тату,
молитви, коли ви виходите вранцi в наш сад, на його край, стаєте над
Золотою Липою, що бiжить живим срiблом помiж берегами, i молитеся... i
молитеся, i думаєте про сонце, що сходить, про Господа Бога, що стоїть за
вашими плечима, про росу на конюшинi, про нашу молоду ще маму, якою ви
залюбувалися, коли вона розчiсувалася, як дiвчина, перед люстром... сокира
без цього людського духу була б тiльки викованим куснем залiза,
призначеного для того, щоб нарубати дров, а не для того, щоб вибудувати
хату або й церкву.

Тато погоджувалися iз Зiновiєм i посмiхалися у вус, кажучи, що тобi,
сину, не теслярем теслювати, а бодай священиком стати або ж адвокатом:
умiєш прикласти слово до душi, як липовий листок до рани. Але ж бо, чуєш,
триває вiйна... а ще до вiйни, до "перших совiтiв" не було за що послати
тебе до Бистричанської гiмназiї.
Зiновiй не став нi священиком, нi адвокатом, вiн власноручно не встиг
вибудувати жодної хати... було тодi не до будування, весною сорок
четвертого у наших краях переходив фронт, нiмцi вiдступали, совiти
наступали, села горiли, скрiзь пахло трупом i димом, а не свiжими трiсками
з-пiд теслярської сокири.

Зiновiй повернувся з "форшпану" вночi, сусiди його не бачили, й це нас
опiсля врятувало вiд Сибiру; кiлька днiв вiн вiдсипався в стодолi, а на
третiй вечiр, коли ми збиралися лягати спати, зайшов до хати попрощатися;
вiн так i сказав: я прийшов, тату, i ви, мамо, i ви, братове, прощатися,
бо йду в лiс... йду воювати за Україну. Настав мiй час. Вiн, видно,
заздалегiдь готувався до цього кроку, бо був у жовтуватому мадярському
мундирi й у добрих iз короткими халявами нiмецьких чоботях i навiть
роздобув десь карабiн.
Мама схлипнули, як риба на березi, але не промовили нiчого, не
вiдмовляли... мама мої походять з доброї родини, не багатої, але свiдомої,
дiд мiй по матерi, Олекса, у вiсiмнадцятому служив в Українськiй Галицькiй
Армiї. Мама знали безлiч пiсень, i стрiлецьких в тому числi. Я думаю, що
Зiновiй i я опiсля не на читальняних тiльки книжках виховувалися, а на
маминих стрiлецьких спiванках... вони постiйно чи то в полi, чи взимi за
кужелем, чи коло печi спiвали собi "для душi", а ми слухали... а її
спiванки переливалися нам у душi, разом iз спiванками переливалося також
те, що називається Україною. Я дотепер не можу точно переповiсти... не
можу вкласти у вiрш... i не змiг би змалювати на паперi перебране з
маминих спiванок почуття. Чи це любов? Чи це сум i журба? Чи це iсторiя?
Чи це молитва? Чи це нiмування, коли стоїш посеред горбатих полiв i
слухаєш, як потрiскує жито i як пiдпатьомкує у житнiх нетрях перепел? Чи
це наша Страдча долина з Козацькою та стрiлецькими могилами, iз Святим
Духом, iз маленьким надмогильним хрестиком, на якому каменяр викарбував,
що тут спочиває мiй прадiд Петро Ключар?
Я знаю: це Україна.
Мама, отже, лише схлипнули й заходилися укладати до "рубцака" хлiб,
солонину, часник i навiть пляшку самогону, а тато, однак, казали Зiновiю
сiдати поруч себе на лаву й, обнявши його за плечi, почали вiдраджувати,
мовляв, ти, сину, спершу добре подумай, поки рушиш iз дому в партизанку...
бо рушиш, чуєш, на певну смерть.

У хатi стало тихо, як у небi, були в цю мить присутнi помiж нами всi
святi, що зiйшли з образiв, був Бог i була Дiва Марiя, i всi ми, земнi,
домашнi, i всi нашi добрi небеснi опiкуни споглядали на згорбленого
Зiновiя, який сидiв на лавi й обома руками тримався за цiвку карабiна;
було таке враження, що свiт хитається i падає, а Зiновiй шукає опори у
зброї i на неї виключно покладається; вiн гладив мушку карабiна, як дiвочу
голiвку.
- Може, й на смерть, тату, - врештi вiн обiзвався. - Бо вiйна -
вiйною... тим паче партизанська смерть пiдступна, чатує на тебе за кожним
кущем. Та я йду. Нас багато. I шкода, що не йде зi мною Роман. - Вiн
поглянув докiрливо на старшого брата. - Тепер настав такий час, що не
дадуть тобi поцюкати сокирою людям на радiсть. Совiти нинi-завтра
об'являть мобiлiзацiю i кинуть нашого хлопа нiмцевi в зуби. М'ясо
гарматне... I гадаєте, тату, вас iз Романом обминуть?

Тато довго скручували цигарку з самосаду, мама пiднесли їм гранчик iз
груби, i синiй дим кружальцями снувався попiд сволоком; ми всi цi
кружальця пасли очима, аж поки вони не розвiялися... i всiм нам баглося,
щоб гнiтючi думки теж розсiялися й зникли разом iз димом.
- А певно, що совiти хлопа в селi не залишать... хлопи нашi їм
небезпечнi, нинi один вiзьме стрiльбу в руки, завтра - другий i почнуть
стрiляти їм у спини. Що вони, совiти, дурнi? Але коли й вiзьмуть нас до
вiйська, то на фронтi є шанцi, є генерали, що вмiють воювати, є сила... i
ти, жовнiрику, в тiй силi разом iз усiма, ти можеш упасти, а можеш i
врятуватися, - розмiрковували тато. - Що ж ти, Зiновiю, разом iз хлопцями,
з такими ж, як i ти, можеш протиставити силi? Ти з карабiном, допустимо,
чи з автоматом, ну - ще з гранатою, а вiн, москаль, пре проти тебе з
танками, з вороплянами, з ученими псами, з хитрощами, пiдступом, iз
зрадою. То знай, сину, на вашiй партизанськiй вiйнi за кожним кущем не
тiльки смерть, на кожному кроцi виплодять гаддя - конфiдентiв, сексотiв. -
Тато простягнули Зiновiю, а потiм i Романовi мошонку з покришеним
самосадом, i ми з мамою вперше побачили, як нашi хлопцi при татовi
закурили. Це означало, що тато мав їх за дорослих.
- То так, - хитнув головою Зiновiй, - страшна проти нас стоїть сила...
страшна якраз своїми пiдступами i хитрощами, а не танками й лiтаками. Ми
це знаємо. I знаємо також, що нас у полон не беруть. Ми, певно, таки
приреченi на смерть, якщо Америка не почне вiйни проти Сталiна. Але... -
Зiновiй помовчав, немовби вагаючись вимовити щось дуже важливе чи, може,
сумне, бо поглянув на маму... й мамi пiдбадьорливо посмiхнувся. - Але чи
не є нашим призначенням... так хоче Бог i так потрiбно Українi... чи,
отже, не є нашим призначенням сьогоднi вмерти, щоб завтра на нашiй кровi
зiйшли, як молоде жито, новi борцi. I так триватиме доти, доки не встане
Україна.
- Красно говориш, сину, а я, однак, боюся, - призналися тато, i голос
їхнiй зрадливо затремтiв. - Чого ж, я вiрую, що дух у тебе i в твоїх
друзiв крiпкий... дух - це теж сила немала. Бiда тiльки, що залiзо, куля
слiпа не пробує дух на крiпость, а кладе тебе на землю, як снiп. - Татiв
голос коловся на дрiбну мiдь i деренчав глухо в грудях; з татових очей
викотилися двi сльозини, вони такi були великi, як пацьорки... менi вперше
цього вечора стало лячно. Я метнувся до мами, що цiпенiли бiля печi
суворi, блiдi й дуже гарнi.
- Скажiть щось Зiновiю, - просив я маму. - Най нiкуди не йде. Мама
пригорнули мене до себе, гладили мою голову i, усмiхнувшись, сказали:
- Чи ти, Павлуню, коли б був великий, не взяв би карабiна, щоб рiдну
землю боронити? Хiба ти не мiй син?
- Ото власне нинi й пожинаємо засiяне тобою хлопцям у душу. Засiяла
своїми спiванками та всiлякими казками про Україну, - гнiвно шарпнулися до
мами тато. - Маєш, скаламутила Зiновiю душу. Добре, що бодай Роман має
тверезий розум. - Тато мої огнiванi, вочевидь, ще жили в мирному
теслярському свiтi поруч iз сокирою, точилом, пахучими смерековими
трiсками, кольоровою "квiткою" на зведених кроквах нової хати; тато
вiрили, що ось скiнчиться вiйна, руйнацiя, згаснуть пожежi i їхнiй
теслярський свiт знову воскресне... i тодi вони, тато мої, увiйдуть у той
простий i зрозумiлий свiт разом iз синами.
Потiм ми всi проводжали Зiновiя до кладки через Золоту Липу. Пам'ятаю,
вiн подав менi руку, нахилився i шепнув на вухо, щоб я чим-скорiше
виростав i приходив йому на змiну.
- Де ж тебе шукати? - спитав я, ухопившись навпомацки за його карабiн.
Нiч панувала над нами глуха, чорна, немовби цiлий свiт запався у безодню:
нi голосу, нi собачого гавкоту, нi вогника блiдого. Лише дерева в нашому
саду сонно перешiптувалися та ще зрiдка, як риба у саку, сплескувала
хвилею Золота Липа. Зеник зник вiдразу, як тiльки-но перейшов кладку...
зник не з очей, бо ми вже на кладцi його не бачили, вiн зник iз нашого
надслуховування. Як дух, розвiявся вiн серед полiв, i бiльше ми його
нiколи не бачили, вiн пропав у глибинах пiдпiльної боротьби, прийнявши
псевдонiм, як тодi вимагала потреба, i тiльки зрiдка до нашої мами
добувалася з пiдпiльних глибин скупа звiстка, що живий, здоровий, воює, а
далi, як Бог дасть. Пiсля сорок восьмого й цi два-три слова, як бiлi
ластiвки, вже не сiдали на нашi ворота. Ми не знали, чи Зенко загинув, чи
разом з iншими куренями Української Повстанчої Армiї пробився крiзь Чехи
на Захiд, чи втрапив у руки енкаведистiв й вони, якщо живим залишився
пiсля їхнiх застiнкiв, нарокували йому сто рокiв каторги на Колимi.
...А тiєї першої ночi, коли Зiновiй закинув на плечi крiс i розчинився
в густiй темрявi, нашi мама до хати не вернулися. Сидiли на березi Золотої
Липи, через яку перейшов Зенко, аж до самого досвiтку, i не допомагали нi
татовi, нi Романовi, нi мої просьби, мама немовби нас не чули й не
помiчали навiть, коли тато обтулили їх, щоб не змерзли, фуфайкою; тато
казали, що нашi мама молитвами вистелює Зiновiєвi важкi шляхи, а Роман
додавав, що мама, певно, чують кожний Зеникiв крик; Зiновiй, напевно, вже
хто знає де, в лiсi, помiж друзями, а вони, мама нашi, все надслуховують
та надслуховують, чи не чатує на нього небезпека; а я собi думав, що нашi
мама просто сидять пiд вiльхою, де кiнчається наш сад, там, де його омиває
рiчка, i плачуть... i плачуть самотужки, бо не вмiють i не хочуть плакати
на людях...


7
Про мамiв написанi стоси томiв, iз них, як iз цеглин, будуються храми;
i ходять у материнськi храми поети й просто сини, i просто добрi люди,
ходять люди у храми молитися; у молитвi до матерiв перебуваючи,
повертаємося у синi дитячi роки, в дива давно призабутi, торкаємося
дзвiнка, що його повiсив жайворонок попiд небесами, i душi нашi зчерствiлi
й зсохлi, як дубова кора, оживають, немов у рiллi зерно, i зеленiють у
полях, що називаються життям; i душi нашi, оскверненi безбожжям, слiпi й
обпльованi, омиваються у чистих водах, прозрiвають i шукають Бога в собi й
навколо себе; i душi нашi озлобленi, зубатi, як собачi пащеки, добрiють,
стають ласкавими i м'якими, як веснянi трави, в яких в'ють гнiзда
полохливi птицi; i душi нашi, випаленi чорною безнадiєю, безплiднi,
засипанi попелом i пiском, голi, засiваються сподiваннями, немовби ярим
ячменем; i тiла нашi, зболенi й зчервивленi, начерпуються силою - свiт
тобi вiдкривається, як Господнi небеса, а на воротях вiдкритих написано:
Iди, працюй, радуйся, прикрашай землю i своє життя, твори добро i любов.
Кожен по-своєму в залежностi вiд хисту й вiд жадання кладе для матерi
храм: той будує пишний палац i оздоблює його золотом, а вежi його сягають
попiд хмари; той зводить'храм з широкими вiкнами й дверима... всi вiкна й
дверi навстiж вiдчиненi, бо вдень до храму вкочується, немов великий хлiб,
сонце, а вночi блимає рогами мiсяць; той кладе похмурий камiнь на камiнь,
аж земля пiд муром угинається i потрiскує натужно, а дверi виклепає
залiзнi й вузькi, щоб нiхто чужий до його храму не пропхався; а той кладе
церковцю з тисового дерева i рiзьбить її красно, а стiни вибiлює набiло, а
дорiжку до церкви вистелює буковим листям... листя виблискує червоним
золотом i пахне воно осiнню... в листя осiннє по пояс забрiдає лiсовий
вiтер i не може з полону вирватися... i добре йому тут, тепло, затишно, i
в лiсах осiннiх панує тиша.
Я знаю: в усiх храмах намальовано тiльки один образ, i подiбнi на цьому
образi жiнки: жiнки усмiхненi й водночас сумовитi, жiнки ласкавi й
водночас суворi, жiнки нiжнi, немов янголи, нiжнiсть навколо них свiтиться
нiмбами, й водночас цi жiнки по-земному огрубленi, немовби вони ходять
щодня на колгоспну роботу. Їх погляди зверненi до нас, вони вдивляються в
нашi душi, вони впiзнають нас i не впiзнають, ми їм начебто рiднi й
водночас вiдчуженi, вони радiють нами i судять нас, вони нас ненавидять i
прощають нам грiхи. Нiхто у свiтi не прощає зради, а матерi її iнколи
виправдовують, якщо зрадив її син; нiхто у свiтi не прощає вбивцi, а мати
обцiловує свого сина, засудженого за вбивство на смерть, i просить у
суддiв милосердя; й тодi, коли син вiдцурається вiд неї, вiд матерi своєї,
церковця стоїть, немов обдерта жебрачка, й усi стежки позаростали до неї
терням, та, власне, син дороги до церковцi й не пам'ятає, вiн давно забув,
якi в матерi очi, якi в матерi руки, який у матерi голос, її образ стерся
у ньому, згорiв на попiл, а мати, проте, просить Бога не карати її сина,
бо вiн, Господи, не винен у своїй забудькуватостi, може, то я винна, може,
свiт винен, може ти, Боже, сам завинив...
Мамо...

Стою перед образом вашим i пробую малими своїми силами осягнути велику
вашу тайну... потуги мої марнi, бо глибина таємницi невимiрна, бездонна, а
любов ваша невичерпна, а мудрiсть материнська нiким не збагненна, i так
буде тривати, поки сонця й свiту, поки люди будуть любитися i будуть
народжуватися дiти.

Я теж побудував своїй мамi Докiї церковцю на березi Золотої Липи; мамин
образ висить на iконостасi посеред святих апостолiв... апостоли прийняли
її помiж себе... тiльки апостоли витають у блакитi небеснiй, немов на
подiях пливуть з минувшини в теперiшнiсть, а мої мама завмерли посеред
спаленого рудого житнього поля, а над рудим житом i над нею нависло небо,
як соловецьке склепiння, а над нею вороння грає, а над нею сонце чорне, а
над нею вихори червонi крутять червонi стовпища. А поруч сохне на краю
поля, на краю свiта один-єдиний дуб; а в маминих очах прихована, немов
крадена, журба. Чи вона помiж людьми на весiллi, чи вона на городi
пiдгортає картоплю (i сапка видзвонює об кам'яне наше поле), чи вечорами
слухає мої вiршi i турми слiв лiтають понад нею, як голуби, й усi хотiли б
сiсти їй на плечi; чи годує корову й курей; чи бринить на її губах
спiванка й веселить очi;, чи спить вона й сняться їй, може, молодi жаркi
сни, а схована журба, замкнена сiмома замками й скручена воривками, як
вiдьма на Iвана Купала, довбає i довбає її серце.
Журба схожа на ворона, а у ворона дзьоб кривавий, закривавлений; а у
ворона око хиже; а у ворона пiр'я колюче; й нiхто не знає, де ворон лiтає
i де журба закопана; i свiт, коли б мамину тайну пiзнав, дивувався б, що
вона скапалася, як свiчка на вiтру.
Я свою маму намалював осяяну тихим внутрiшнiм свiтлом: десь
далеко-далеко догоряє сонце, i земля укривається пiтьмою, як квiтка
згорнутими пелюстками, i бузьок клекоче в сутiнках, загубивши дорогу до
гнiзда; маминi очi ловлять останнi сонячнi променi - свiтяться очi в
запалих ямах; добувається свiтло iз покарбованих зморщок, як молоде зело
з-пiд скиби; в кутиках стиснутих губ, як бриндуш-ка посеред моху, блимає
усмiшка; свiтяться її важкi гудзуватi руки.

Спитають колись мене люди...

Так, спитають колись мене люди: як же твоя мама, поете, така маленька,
як вiвсяний снiп, у сорочцi своїй бiленiй, у вилинялiй спiдницi, у
хустинi, на якiй давним-давно вiдцвiли ружi... як же твоя мама, поете,
боса й зовсiм безборонна забрела у зчорнiлий край журби. Дивись-но: ступає
вона босонiж по груддю й по тернинi сама-самi-сiнька, й нiхто їй руку не
подає, i нiхто кладку на ясний берег не перекине.
I можуть спитати мене люди: чом, поете, твоя мати не зчорнiє

у чорнiй журбi, адже свiт до неї непривiтний а чи й ворожий, а вона в
журбi свiтиться, немов лампадка... i не гасне лампадка з роками, неначе
безмiрнi в неї запаси свiтла.

Я хотiв би вам правду сказати, люди...

Я хотiв би...

Але мої мама палець на уста кладуть.
Мої мама палець на уста кладуть, а це означає пересторогу, бо нiби ти,
сину, забув, що журба моя потаємна, як пiдземна рiка, ти i я - i бiльш
нiхто про неї не знає, а свiт про неї, про журбу, не здогадується, не маю
права свiтовi сповiдатися i на людях пускати сльозу. Хiба ти забув, сину,
що я своєї журби боюся?

Вона своєї журби боїться, вона своїх слiз боїться, нiкому своїх слiз не
показує, хiба тiльки найтемнiшiй ночi; а коли глупа нiч надпливе у легкому
човнi i хлюпне хвиля темряви з-пiд її весла, тодi мама виходять на берег
Золотої нашої Липи, до тiєї кладки, якою перейшов колись Зiновiй, сiдають
собi пiд вiльхою, пiд деревом, що червонiє вiд змаху сокири, i слухають...
i стають мембраною, а може, струною, що ловить в полон сни ластiвок i
бджiл; i ловлять хруст листочка, що обламався з гiлки й полетiв на землю,
немов мотiль, шарудячи крилами; i чує вона, як росте у нашiй старiй
криницi трава, що зветься коза-баран; i переповнює її золотий дзвiн
пшеницi, що котиться десь там попiд горбами широкою рiкою; i нипає Тi слух
по лiсах, по ярах, всотуючи у себе шерехи, писки, страх, плач зайчати пiд
межею; i чують мої мама, як камiння росте на бродах Золотої Липи; i
впiзнає вона сторожку ходу колгоспних злодiїв, що орудують уночi, немов
сови: той несе з ферми пiвмiшка комбiкорму, той з поля двигає пiввоза
бурякiв, той колосся нарiзав курям, а той - волоття конюшини, а той -
повзаючи, тягне з рядкiв моркву.
Мої мама сидять посеред ночi, посеред океану на бiлому каменi, а
мелодiя звукiв i шерехiв пливе повз неї i крiзь неї, вони у нiй
озвучуються й пливуть собi далi або ж топляться в рiчцi, або ж губляться в
травах, або ж западаються в нори; всi звуки, шерехи, шелести, зiтхання мою
маму i не цiкавлять, вони, немов антена, що нацiлена на iншi свiти... вона
нацiлена на Зениковi кроки, на його голос, на його пострiл, на квилiння
поранене, на передсмертне його зiтхання, на придушений шепiт у глибокiй
криївцi десь у лiсових дебрях.
Десь у дебрях ти iснуєш, сину мiй Зiновiю?

Десь воюєш?

Десь любиш?

Десь дзвониш кайданами?

Десь проклинаєш мене?

Десь умираєш щоденно у тисячний раз?

I воскреснеш колись?

Озовися, сину мiй Зiновiю!

Дарма. Нiчна симфонiя пливе крiзь неї i повз неї без Зеникового слiду,
i пливуть, пливуть роки у ясенових подiях, i вже посивiло її волосся, i
дарма вона сидить пiд вiльхою i волає беззвучно на цiлу просторiнь ночi;
"Гей, Зенку мiй, озовися!!!"; i дарма вона скликає птахiв нiчних i денних
i запитує, чи не видiли вони в лiсах, у ярах, на чистому полi юнака з
карабiном, що пiшов за Україну воювати. Може, вiн, птицi небеснi, лежить
поранений i нема кому завити йому рани? Може, впав у сибiрських снiгах i
нема кому його пiдвести? Може, в тюрмах пiдземних сохне з голоду й нема
кому подати йому скибочку хлiба? Може, лежить вiн непогребений серед поля
i круки викльовують йому очi?

У нього очi були синi...

У нього волосся було бiле, як льон.

I сам вiн молоденький, як молодий явiр.

Птахи деннi i нiчнi мовчать; звiрi нiчого про Зенка не чули; вiтри, що
котилися свiтами, давно не бачили юнака, що пiшов воювати за Україну. Лише
Господь Бог, старезний дiдуган, якому мама били поклони щоночi й
шепiтливими молитвами не давали йому спати, пiднiмав її обережно з колiн i
казав... i казав Господь: "Ти, жоно, не побивайся, не вимучуй мене своїми
благаннями. Їх тисячi й тисячi було, юнакiв, якi воювали за Україну, i
серед них пам'ятаю Зеня з карабiном... так, пам'ятаю, бо, прецiнь,
пам'ятаю про кожну комашку, що повзає пiд корою струхлявiлого дерева. Ти
його чекай, жоно, сина свого... чекай, якщо навiть вiн упав вiд кулi в
полi або ж згинув у тюрмах, або ж з'їв його голод, або ж замерз у
сибiрських снiгах,- вiн повернеться. Що з того, що вiн умер? Вiн вернеться
- кажу тобi. А ти чекай. Хiба не єсть твоїм призначенням чекати й
сподiватися?"

Бог переступив сажневим кроком Золоту Липу i зник у всесвiтi, а роки
пливли в ясенових подiях чередою.

То як я мiг малювати її образ начорно, коли очiкування її було свiтле?

Тато, бувало, їй колись дорiкали: То ти, Докiє, винна що Зеник пiшов i
зник. Вiчно ти спiвала й спiвала про червону калину, яку треба пiднiмати.
"Але ж комусь, Михасю, тую калину таки треба пiднiмати, - мама на те
казали, i очi їхнi зблискували вогнем. - Але ж комусь треба... бо
потолочена калина, i кров з неї тече, i корiнь сохне..."

8
Котрогось року, здається, за Хрущова, серед лiта допиталася до нашої
хати дебела, сувора з вигляду жiнка, але вже схилена на цiпок; жiнка
назвалася Гафiєю Кукурудз iз села Братишани, що по дорозi на Надвiрну.
Приїхала у Черчен спецiально.
- Пишетеся Ключарами? - спитала вона, сiдаючи на лавку в нашому садi.
Старосвiтськi тканi бесаги поклала на землю бiля нiг i пильно озирнулася
навколо.
Тодi ще жили тато; тодi ще мама були молодою; вони обоє, тато i мама,
трохи недовiрливо й сполохано поглядали на незнайому жiнку. Мама немовби
щось передчували, вони пiдсвiдоме здогадувалися, що прихiд цiєї жiнки є
знаком, попередженням, бо аж зблiдли... i тяжко було їм пережити кiлька
хвилин, тяжко було перебути в невiдомостi й тривозi, вони хотiли б чимдуж
невiдомостi позбутися (i вiддалити її хотiли на завтра, на пiслязавтра, на
рiк), бо линули до Кукурудзихи, як до рiдної, припрошували до дзбанка з
кислим молоком i мало не хапали жiнку за руки.
Гафiя Кукурудз, однак, не поспiшала з головними словами, спершу
обходилася словами малозначними, мовляв, гарно тут у вас на пiвостровi,
поруч рiчка видзвонює, i поле пахне, i сад погойдується, шумить. Рай.
- Чи мали-сте, газдине, сина, що звався Зiновiєм? Чи жив вiн у цьому
раю? - врештi спитала, i, певно, проти своєї волi спитала, мала намiр
довше посидiти в нашому саду, нiкого не тривожачи, щоб до передчуття
тривоги мама з татом звикли, бо затулила долонею уста.
Було пiзно.
Мама не скрикнули й не кинулися до незнайомої, лише схлипнули i аж
хитнулися (а може, це земля гойднулася?), тато встигли обняти їх за
плечi... обняли й заспокоїли, i мої мама посмiхнулися, правда, гiрко й
сумно.
- Нiхто вже й не пам'ятає, нанашко, чи був на нашому обiйстi рай, -
промовили мама навдивовиж спокiйно. I тiльки вони знали, скiльки цей
спокiй їм коштував. - I люди, сусiди тобто, i, певно, дерева в саду, i,
певно, рiка наша забули, що в тому раю походжав колись хлопець, якого
звали Зiновiєм. Якщо б дерева про нього пам'ятали, то їх би зрубали. Так,
їх би порубали, - повторили мама. - Нiби не знаєте, нанашко, чого дерева
рубають? - Мама вiдповiдали непрямо, слова їх оули схожi на ластiвки, що
то сiдали на вориння, то раптом сполохано злiтали вгору, немовби хтось
цiлився у них зi стрiльби.
Жiнка, що назвалася Гафiєю Кукурудз, хитала головою; я тiльки тепер
помiтив, що вона була дуже стара: i руки в неї тряслися, тому й опиралися
на лiщиновий цiпок, i велика сива голова в чорнiй хустинi,
по-старосвiтському пов'язана, теж тряслася, а губи ворушились. Правда,
трималася вона незалежно, погляд мала допитливий, суворий: очей ще
старiсть не забiлила.
- Марно ви мене боїтесь, жiнко, i ви, газдо, - обiзвалась вона
докiрливо. - Я вже застара, щоб чинити зло... буду вмирати скоро. Чую
смерть за плечима. - Вона оглянулася й махнула поза плечi цiпком, немовби
свою смерть вiдганяла. - Тому й прийшла до вас, люди, щоб висповiдатися: я
знала вашого Зеня. Його кликали в пiдпiллi "Чорнотою". Був вiн колись...
був...
Мама озирнулася на тата, а тато кивнули головою, мовляв, кажи цiй
сторонськiй жiнцi, яка знає псевдо нашого сина, правду.
- Був? - шепнули мама. - Чому був... колись? - Тепер мама прихилилися
до старої, узяли її за руки, i термосили, i зазирали у вiчi. - Був... то
значить, що його нема?
- Нiби ви, жiнко, не здогадуєтеся, що його нема, бо ж копу рокiв не дає
про себе знати? Хiба ви не звикли до його смертi? - запитувала стара.
Кружляла навколо, заходила здалека й зблизька.
- Та де... де б я могла звикнути до його смертi, - вiдповiли мама.
(Губи їх - синi, а попiд очима - чорно). - Я звикла, кажу вам правду, до
смертi старшого сина. Вiн десь на хребтах у Карпатах упав i лежить на
Дуклi. Менi-бо прислали похоронку... похоронка - це немовби хрест на гробi
на нашому сiльському цвинтарi. А Зеника я очiкую живого. Нiхто ж бо не
видiв його смертi.

- Ой жiнко, - заломила руки Кукурудзиха. - Я її, синову смерть, видiла,
- промовила спроквола. Голова її важко впала на груди, очi встромила в
землю.

- Коли то сталося? - спитали тато. Голос їхнiй був ламкий, хриплий.

- Давно, - вiдповiла Кукурудзиха, не пiдводячи очей. - У сорок
восьмому, пам'ятаю, на Спаса, серед ночi. Моя хата коло лiсу недалеко...
Монастирем лiс називається, корчi пiдповзають мало не до порога. Була менi
бiда з тiєю лiсовою близькiстю. Вночi - нашi хлопцi: бабцю, вiдчини.
Голоднi були, звошивленi. Я їм сорочки прала i нафтою голови мастила вiд
вошви. А вдосвiта надбiгала з району якась "Червона мiтла" або "Чорна
кiшка", то ще якась холєра... та всi з автоматами, та всi лютi, як пси, та
один iз другим ставлять мене пiд стiнку й кричать: "Растрєляємо, суко,
єслi не прiзнаєшся, что бандеровцам помагаєш". А я з-пiд стiнки... а я тую
стiнку, чуєте, нiгтями довбаю й плачу: "Нащо розстрiлювати, коли й так
скажу, що деколи партизани з лiсу приходять. Що ж маю робити? Прийдуть i
наказують:
"Бий вошi, бабо, бо то бiльшовики".
Совiти в синiх кашкетах реготалися, що скоро бандерiвцiв в схронах та
по лiсах вошi стереблять, потому "визволителi" нашi ретельно перевернуть
усе в хатi до нитки, спичаками подвiр'я перетикають, кожного разу схрона
шукали, криївку, i бiжать далi в село. А я стою, пiд стiнкою, чекаю
пострiлу.
I чи один раз так дiялося...
Вночi перед Спасом бiльша сила совiтська, як саранча, налетiла на лiс.
Хмара їх була. Цiлий день у Монастирi грали машiнгвери й гримали вибухи.
Що дiялося в лiсi - не знаю. Хвалилися потiм командири з району, що три
машини вбитих бандерiв повезли до Бистричан. А одного недобитого,
пораненого в груди й в обi ноги, видно, не запримiтили, вiн цiлий день
лежав у болотi. Можете собi уявити, прошу вас, який то був для того хлопця
страсний день... а може, й не день, може, вiн i не бачив дня, бо сходив
кров'ю i нiч заступала йому очi.
Одначе хлопець не хотiв вмирати посеред лiсу самотнiм... не хотiв, щоб
вороння ним живилося. Вiн повз i повз цiлу нiч, вмираючи щораз i щораз
воскресаючи, поки на свiтанку не зобачила його на своєму подвiр'ї бiля
криницi... коло кам'яного жолоба, з якого напуваю корову. Вiн лежав на
крисi жолоба, i я думала, що партизан вмер, а вiн руку встромив у воду i
ворушив слабо пальцями... i, певно, вода тримала його при життi. Що я
могла з ним зробити?
Признаюся вам: i страшно менi стало, бо кожної митi могли наскочити
енкаведисти, i жаль менi було хлопця. Лежав вiн увесь обкервавлений,
мундир подертий, лице заросле, чорне, в правiй руцi мав револьвер...
револьвер той був увесь у глинi. I я зрозумiла: вiн кулю в револьверi
заладував для себе.
- Не кваптеся, нанашко, - перебили мої мама i взяли благальне
Кукурудзиху за руку. - Най вiн iще поживе...
Гафiя Кукурудз замовкла. Тиша тривала довго, цiлу вiчнiсть, мабуть, мої
мама стовбенiли бiля не баченої нiколи криницi, де лежав наш бiдний Зеник.

Аж тато врештi спитали:
- I що було далi?
- Далi... я занесла хлопця до хати i поклала на лаву, спершу вийнявши з
руки зброю. Вiн блимав бiлими вiд болю очима й шептав... i шептав, щоб я
стрiлила йому в голову або в серце... тепер уже можна йому вмирати, бо
принаймнi буде похований.
А я розiрвала на пiлки стару свою сорочку й обмивала страшнi його рани
лiтеплом, а на чоло клала мокру шматину. От вся була моя помiч... - Стара
важко дихала, переживала, видно, давно переболене. - Що я бiльше могла? -
i заплакала. - Що я бiльше могла зробити, щоб втишити його муки? Покликати
дохтора? Де вiн? Молитися Боговi? О так, я молилася... молитви мої
зливалися з слiзьми, з стогоном пораненого, його маренням. Вiн зривав з
себе бандажi, мої молитви i сльози, видно, не помагали, хапався сiдати...
сiдав i падав, як снiп, i все просив вiддати йому пiстолю.
Так тривало цiлий день.
Надвечiр заснув чи втратив пам'ять, бо лежав тихо, як дитя в колисцi. Я
сидiла бiля нього й вiдганяла мух, що лiзли в лице, i був вiн менi у цю
хвилину, повiрте, рiдним сином. Щось менi так стало давко на душi... якось
по-новому стало на душi, нi, не скажу, що це нiбито нове почуття, чи як
його назвати, було радiсним... бо яка то радiсть, коли ось хлопець вмирає.
Було менi сумно, так, душа моя тлiла, але й... але й солодко було. I ви,
люди добрi, не судiть мене, не подумайте про мене нiчого злого, я потiм
змiркувала, що то обiзвалося в менi почуття материнства. Я до старостi
дожила, а такої медовостi не зазнавала, жила собi самотинне пiд лiсом,
хлопи чомусь обходили мене боком, я їх, певно, вiдстрашувала... така з
виду нефайна, кiстлява була. Замолоду це мене мучило, бо, прецiнь, не з
дерева витесана, хотiлося дитинки, потiм хотiння минулося на цiлi вiки,
аж... аж воскресло щось, мовби я сидiла коло свого сина, воскресло щось
солодке, рiдне, материнське.
Воскресло й вмирало, чуєте...
Я плакала, уткнувшись в ноги пораненого... я нiколи так не плакала,
нiколи мiй жаль i розпука не були такi бездоннi, i я не знала, як
порятуватися вiд безоднi, що розверзлася передi мною, вiд болю, що краяв
моє серце на кавалки.

На лавi лежав мiй син.
Я бачив: мої мама заперечливо покрутили головою; вони не хотiли
дiлитися з кимсь навiть своїм болем.
- Нi, - таки промовили вголос. Але Гафiя Кукурудз не звертала на маму
уваги.

- Так менi стрiлило, жiнко, в голову... i не перечте, - сказала суворо.
- Так я хотiла; так напоумив мене Бог; так краялося i плакало моє серце.
Нi, не було це грiхом, що я усиновлювала собi чужого сина. Як це не
страшно, добрi люди, як це, може, не по-людському, але, бiгме, в тому
риданнi, в плачi я була щаслива: я мала над ким i за ким плакати.
Стара Кукурудзиха всмiхнулася, пiдвела голову й по черзi споглядала то
на маму, то на тата.
- Я щось таке торочу несусвiтне? - спитала, все ще усмiхаючись; усмiшка
скрасила її вилицювате й довгоносе обличчя. - Чи ви мене розумiєте? -
зiтхнула, i похмурiсть її спеленала. - Чи зрозумiв би мене цiлий свiт? Та
й, якщо поправдi, чи розумiла я саму себе? - Вона стиснула плечима i
попросила в тата закурити. - Це я тодi, в сорокових, навчилась труїти
себе. Тiльки й розради, - затяглась глибоко димом.
Кашляла тяжко.
Ми всi терпляче очiкували, поки вона вiдкашляється i думкою повернеться
до своєї хати пiд лiсом, що називається Монастир. Там лежав на лавi
Зiновiй.

- Ага, на чому я скiнчила? - спохопилась Гафiя, помiтивши, мабуть, наше
чекання. - О, згадала. Видно, я надто голосно плакала, бо хлопець на лавi
клiпнув кривавим оком i ворухнув спеченими губами. Ледве розiбрала його
уривчастий шепiт. А вiн запитував, як ся називаю.

- Гафiєю, - вiдповiдаю. - Нащо ж тобi, дитино, моє iм'я? Не бiйся-но,
не зраджу, енкаведистам не видам, - образилась я, дурна. Менi здалося, що
вiн шукає по хатi чужих, тих, яких я повинна б привести, поки вiн спав, бо
блудив очима.

- Я й не боюся, вуйно, - промовив вiн спокiйно так, упевнено. - Чого б
я мав боятися? I кого? Я вже стою... я вже стою... я вже стою, - повторив
вiн три рази, - поза межами страху. Буду вмирати, - тихо вимовив. При
своєму розумi був, здалося менi, свою смерть обдумав.
- Ой, - кажу, - пусто говориш, хлопче. Ти молодий, кров молода - смерть
перебореш, - пробувала вiд чорних думок його вiдiгнати. - А взагалi -
мовчи, кожне слово коштує тобi здоров'я. Дохтори забороняють.
- Де тi дохтори, вуйно? - намагався посмiхнутися i не мiг, бiдний,
кривився вiд болю. - Смiшно тут згадувати про якихось дохторiв. А говорити
забороняєте... дайте напослiдок сказати декiлька слiв важливих i
небезпечних для моїх батькiв. Слова мої, вуйно, можна продати ворогам...
скажуть вам "спасiбо", дров на зиму привезуть i хату перекриють. Та ви
цього не зробите... правда, не зробите? Перехрестiться, прошу вас. -
Бесiда його була хаплива, слово через слово, вiн квапився, вiдчував, що
вiдпущено йому мало.
Я хрестилася мовчки i мовчки ковтала сльози. Вiн дивився у стелю...
дивився, певно, в небо, пригадував щось, бо брижив чоло.
- Не болить мене, нiчо', вуйно, аж дивно, що не болить, що менi добре i
що можу з вами говорити... що можу при ясному розумi заповiсти вам, щоб
колись... якщо не боїтесь... якщо лiпшi часи настануть... дати звiстку
моїм мамi й татовi, Ключарi пишуться... Ключарi з Черчена коло Рогача...
дайте звiстку, що їхнiй син Зiновiй загинув. Сто разiв його прострiлили, й
вiн упав... Вiн упав, а ви будьте обережнi, вуйно, щоб себе не наразили й
моїх родичiв на Сибiр не спровадили. Добре? Най моя смерть буде вашою
таємницею. - Промовляв вiн отак слово за словом, часом попереднє слово
забував i повертався за ним... а я збирала його слова, як пацьорки на
нитку, щоби-м не загубила.
I знову хрестилася, сама собi присягаючи, що хлопцевi слова впадуть у
мою душу i проростуть там таємно, i буду їх носити таємно... таємний хрест
буду носити в собi.
Так, таємний хрест буду носити в життi...
- Бог дасть, синку, що встанеш... я тебе догляну... я тебе зiллям
полiкую... тобi, молодому, рани не страшнi, - плакала я над ним... над
вашим сином... над моїм сином. - Ще, - кажу, - вiзьмеш свiй револьвер i
пiдеш ворогiв воювати. Ось побачиш.
Вiн осмiхнувся... нi. не менi, сам до себе, може-, до вас, тату з
мамою, може, до свого револьвера.
- Ой, де, - зiтхнув, i хлюпнуло йому в грудях. - А пiстолю, як умру, зi
мною поховайте. З чим явлюся перед святим Петром, вояк я прецiнь...

Отак ваш Зiновiй говорив зi мною перед смертю. Це були його останнi
слова... останнi слова про те, що вiн вояк. Нi, напослiдок ще мене
попросив, щоб я заспiвала йому щось. Я не вмiла спiвати нi партизанських
жалiбних спiванок, нi стрiлецьких, що за Польщi в читальнях i на фестинах
спiвали, нi навiть дiвочих про кохання, не мала я замолоду охоти до
спiванок... кому мала спiвати? Сама собi? Знала тiльки одну, давню, ще
мама мої небiжка пiд куделею спiвали, що червоне сонце сходить, червоне
заходить, молодий й жонатий до дiвчини ходить.
Ой ходить вiн, ходить...
Я спiвала, а ваш син умер. I бийте мене, i кленiть за те, що-м принесла
вам чорну вiсть. Та мусiла-м. - Кукурудзиха вхопила маминi руки й стала їх
обцiловувати.

Мама нашi кам'яно мовчали; вони й не схлипнули, лише закусили губу
вперто й дивилися кудись поперед себе невидимо... дивилися або ж у
минувшину, або ж вдивлялися в той край за Бистричанами, де вмирав наш
Зенко.
Тато глухо i тяжко ридали, обнявши яблуню, билися головою об її
стовбур. Дерево, здавалося, тремтiло вiд тяжкого чоловiчого плачу, i ще
здавалося, що листя на ньому жовкло, обривалося й розпеченими клаптями
мiдi сканувалося по одному на землю.
- Де ж ви його поховали? - мама врештi вийшли з своєї замкненої тишi,
як iз усохлого лiсу, що вмер од людського болю. - Бодай по-християнському,
по-людському поховали, щоб душа його не блукала неприкаяною? - Мама були
бiлi, як папiр, очi горiли сухим вогнем. Менi, малому, був незрозумiлий
страшний їхнiй спокiи, замурований у собi жаль: я пробував притулитися до
мами, узяти їх руки у свої, я хотiв їх бачити такими, як тато -
розплаканою, м'якою. Однак мама ласкаво вiдiпхнули мене вiд себе, вони
мене мовби й не бачили, цiлий великий свiт звузився й уперся у стару
жiнку, яка принесла звiстку про Зеникову смерть.

- Як могла, моя люба, так i поховала, - зiтхнула Гафiя Кукурудз. Висока
зростом, широка в плечах, костиста, вона никла перед маминим сухим i
неплакучим поглядом; вона немовби виправдовувалася, що принесла в родину
смуток. - Пам'ятаєте, якi часи панували небезпечнi? Прийшов хлопець з
лiсу, й ти дала йому води - i вже совiти рокували тобi Сибiр. Переховала
на горищi - Сибiр, а хату палили. Омила йому рани - Сибiр або тюрма.
Заплакала над убитим - це ще бiльший злочин, бо ти бандерам спiвчуваєш i
за ними плачеш - це теж кримiналом пахло.

Але тiєї днини я нiчого не боялася... не боялася i вже...
задерев'янiла. Чи, може, жаль узяв мене лютий: такий молодий, такий
самотнiй, далеко вiд тата й мами лежить на лавi.
Обмила його, як могла... власне, лише обличчя i руки, лице i руки
помила, i ноги... аби йшов до раю чистими ногами, й з чистим лицем став
перед Господом, i свiчку дала йому у руки. I дванадцять "Отченашiв" i
дванадцять "Богородице Дiво" проказала; iнших молитов за упокiй його душi
я не знала. Як настала нiч, то сповила його у верету, обв'язала, як
дитину, поклала на гринджоли, якими взимi вожу з лiсу дрiвця, i потягла...
i потягла, чуєте, не на цвинтар, i за це мене не сварiть, iншої ради не
було, бо замало однiєї ночi, щоб аж на другий кiнець села на цвинтар
дотягти на санках мерця, треба було, мабуть, цiлi двi ночi, бо то мука...
ти п'ять-десять крокiв зробиш i стоїш, вiддихуєшся. Крiм того, на дорогах
чатує на тебе якщо не енкаведист з району, то вже тутешнiй стрибок
напевно... а ще пiдглядає iз-за плота сексот.

Серед поля, на "Ксьондзовому окопi", яке стояло облогом... худобу там
пiвсела пасло... лишилися ще незасипанi нiмецькi шанцi. Сварiть мене, але
що я iнакше могла собi зарадити. Тiльки й того, що дно поглибила, до
свiжої землi рискалем добулася, аби хлопцевi м'якше було лежати... м'якше
й чистiше, бо дно шанця вже було поросло бур'яном, та й камiння
понасипалося.
Ото й усе...
Хiба ще скажу: нiч стояла ясна. Присвiчував менi при похоронi мiсяць...
висiв мiсяць так низько за плечима, як i у мiстi лiхтар на вулицi. Звiзди,
як янголи, крильцями мерехтiли на небi. Я вiдкрила вашому синовi лице, щоб
надивився напослiдок на свiт, на мiсяць, на звiзди... щоб запам'ятав, як
пахне вночi поле. Потому сiла коло нього, заспiвала йому впiвголосу
"Вiчную пам'ять"... i так виглядало з того неголосного мого спiву, що я
начебто заколисую його до сну...

Мовчання тривало цiлу вiчнiсть, воно широко розлилося, як море, i як
море, мовчання було глибоким; i не було в тому мовчаннi нi нашого саду, нi
хати, нi неба над нами, нi вiтру попiд хмарами, нi сонця... лише ми троє -
тато, мама i я, а з нами стара Гафiя Кукурудз сидiли на пустельному
островi... сидiли на землi бiля Зiновiя, загорнутого у верету, й стиха
наспiвували йому "Вiчную пам'ять".

Коли ж сумна мелодiя припала низько до борозни, до скиб i заплуталася
помiж травами i там згинула, мама спитали Гафiю:
- Чого-сте, нанашко, так довго... так пiзно пiсля похорону до нас
прийшли? Ми Зiновiя в'одно чекали й чекали.
Гафiя Кукурудз обома руками оперлася на цiпок i, здавалося, маму не
слухала, думала про щось своє, бо заговорила про поле, про "Ксьондзiв
окiп", на якому поховала Зiновiя. Ще рiк, ще два ходила вона до того
мiсця, де була його могила. Якось не втрималася й на Зеленi свята
встромила помiж груддя свiчку. Свiчечка горiла на цiле поле, хтось з села
те полумiнце бачив, а ще хтось додав, що нiбито бачив: iшла полем жiнка з
свiчкою, i яснiсть била вiд неї. Потiм нiмецькi шанцi машинами зрiвняли,
облiг погноїли i посiяли жито.
- Таке збiжжя родить там щороку, як гай, - казала Гафiя Кукурудз. - А
що пiзно до вас приїхала... хiба, чуєте, буває запiзнiла лиха звiстка? Най
би вона повiк загубилася, як потовчений грiш помiж камiнням. Нi, не
боялася-м, що стану вороною, бояла-мся за вас, що хтось вивiдає, чого я
приходила, донесе, i будете мати клопiт. I так роки за роками. Тепер
нiбито легше стало, га? Хрущов, кажуть, тих, кого Сталiн на Сибiр вивiз,
повертає додому. Чи то правда?

- Чи їм можна вiрити? - засумнiвалися тато. - Тi, що вивозили, ще й
тепер панують.

I тато оглянулися навколо насторожено.

Гафiю Кукурудз лишили ночувати.
Мама гостили її, чим могли; постелили їй у другiй хатi, тобто у
прохолоднiй свiтлицi через сiни, потiм прихилилися до одвiрка й попросили:
- Не гнiвайтеся, нанашко, але заспiвайте менi ще раз тiєї спiванки, яку
ви спiвали, коли мiй Зiновiй умирав... ну, тiєї, що червоне сонце сходить
i червоне заходить.
Гафiя Кукурудз уже на постелi пiсля вечiрнього "Отченаша" тихо
заспiвувала, гейби на однiй струнi грала... та все тую струну долонею
тамувала, а мама, заплющивши очi, лише ворушили губами.

9
Можна було вiдкласти поїздку до Зiновiя на осiнь (так радили тато), але
мама мовчки покрутили заперечливо головою i стали збиратись найближчої
недiлi. Тато мусили вiдпроситися на день-два в колгоспi, бо "маємо весiлля
у родичiв пiд Надвiрною, усiєю хатою їдемо". Про "весiлля" було сказано й
сусiдам, яких попросили доглянути корiвчину i курей. Сусiди, може, не дуже
вiрили в наше сторонське весiлля, з маминого лиця не могли вичитати
весiльного настрою, але попоратись на обiйстю не вiдмовилися.
Братишани - велике село, до якого iз Бистричан пiвгодини їзди
автобусом. Десь у саме полуднє ми були на мiсцi. Хатина Гафiї Кукурудз,
жiнки, яка "з палицею ходить" (так про неї кажуть в селi), справдi втекла
вiд гурту аж попiд лiс, стернища колгоспних полiв оточували її зусiбiч, як
золотистi полотна.

Гафiя Кукурудз стояла на воротях, i було таке враження, що вона нас
очiкувала щодня.

- Спочинете трохи, - запросила до хати, чистої i бiлої, по-газдiвському
доглянутої, що ховалася попiд крилами старих ясенiв. - Напийтеся квасного
молока. Бо спека...
Мама неохоче переступили порiг; було видно, що вони нетерпеливляться;
раз-по-раз кидали бистрi зирки на поля, шукали, певно, Зеникову могилу;
вони її, певно, уявляли високою, з хрестом, а бiля хреста - кущ калини.
Насправдi нiякої могили не було. Поле стелилося рiвно, розлого,
облягаючи з пiвдня село, а з пiвночi загонами, немов морськими затоками,
поля забiгали в дубовий лiс, що називався Монастирем. Менi, правду кажучи,
баглося в лiс пiд тiнь дубiв, але Гафiя провадила нас у вiдкрите поле;
вона тюпала попереду, вперто дзьобаючи палицею стерню. Поля лежали тихi,
зiмлiлi пiд жарким сонцем, що плавило стерню на чисте золото. У сизiй iмлi
понад землею плавали, немов острiвцi, купи соломи з-пiд комбайнiв, помiж
ними поважно нипали бузьки.
Нiде не було видно нi жниваря, нi пастуха; ген-ген на обрiї червонiло
кiлька комбайнiв.
Врештi Гафiя зупинилася й почала пильно розглядатися.
- Десь тут... десь тут були танцi, - промовила вона безпорадно й почала
палицею тут i там копирсати землю. - Десь тут я його поховала. - Жiнка
мало не плакала, кружляючи по стернi. - Тепер i слiду, люди добрi, нема,
все розрiвняли трактори, переорали i затовкли. А я така була впевнена, що
раз-два мiсце вiднайду. Даремно тiльки вас розтривожила.
Справдi, нiяких слiдiв нiмецьких окопiв не було видно, хоч подекуди
помiж стернею жовтiли плями жовтої глини, але хто знає, чи це була дика
земля з нiмецького шанця. Кружляли й ми з татом, перевертаючи камiння, що
траплялося пiд ногами. Менi здавалося, що пiд котримось каменем
вiдкриється менi тайна... а може, пiд котримсь каменем я знайду Зеникiв
револьвер. Лише мама стояли на мiсцi зацiпенiло, вiдчужено, i з їхнього
обличчя не можна було прочитати: чи вони розчарованi, чи вони огнiванi. чи
збиралося їм на плач, чи клекоче у їхнiх грудях крик? Тiльки тепер, у
зрiлi роки, я зрозумiв розпач матерi, яка поспiшала на синову могилу...
поспiшала, а могили насправдi нема, є поле, є сонце розпечене над
стернями, є пахучий дух соломи, є туркування бузькiв, є безпорадне нипання
старої Гафiї, а з могили нема нi знаку, нi прикмети - нiчого.

- Знаєте, Петре, - звернулася до батька стара жiнка, до матерi вона
пiдступити не смiла, навколо матерi немовби вiдчувала накреслене, а то й
викопане коло. - Я, бiгме, не винна-м. Роки, як вода, все змили. Нiякого
знаку... знаю лише, що отут на краю поля... що лiс був неподалiк. А
точно... хiба вкажеш тепер? Один Бог iз неба видить, де Зениковi кiсточки
лежать.
- Хто знає, може, так i повинно бути, нанашко, - подали мама голос.
Були цiлком спокiйнi; споглядали на нас ласкаво, усмiхнене.
Але руки... власне, дивлячись на їхнi руки, я помiтив, що мама не були
анi спокiйними, анi ласкавими, вони ридали в душi, i руки їх цю муку
видавали: пальцi корчилися в судомах, стискалися в кулак i знову
розпрямлялися, долонi певний час були вiдкритими, мовби мама збиралися
когось обняти, але через секунду вони вибухали... так, вибухали сцiпленим
у кулак iнiвом. - Може, так i повинно було статися, щоб Зениковою могилою
стало цiле широке поле... i цей лiс на додаток, де його поранили. Може,
вiн для цього жив, для того й боровся i задля цього загинув, щоб злитися з
цим полем. Адже не поле - Україна. Правда, Павлуню? - спитала мене й
пригорнула до себе.
Гафiя Кукурудз її не зрозумiла, вона, певно, хотiла бачити сльози, чути
прокляття, тому споглядала на маму стривожено, навiть злякано: чи при
своєму розумi ця жiнка, що таке... високе, як у молитвах, виговорює. Зате
ми з татом нашу маму знали.
- Сядемо тут колом просто на стерню, - промовили тато. - Засвiтимо
свiчку й помолимося за Зеникову душу. Лишимо їй хлiб святий iз нашої печi
i лишимо грушки з нашого саду.
Тато запалили тоненьку свiчку й встромили її помiж груддя жовтої глини;
свiчечка горiла рiвно, тихо, лише один раз полумiнь хитнулася вправо:
може, то вiтер iз лiсу... може, давня куля свиснула... може, мама
зiтхнули... може. Зеникова душа дихнула на свiчку й дала нам знати: я єсьм