ГОНЧАР ОЛЕСЬ - КРАПЛЯ КРОВИ ЧАСТИНА 3
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Тяжко проростає дерево на новім грунті. Та ще коли має мілке коріння, незвичне пробивати камінні товщі, та ще коли вітри розхитують стовбур. Гаразд, якщо стає для коріння простору, а поруч цього дерева брунькуються інші, напинають вітри в свої крони.
Люди — не дерева, мусять самі зчіплюватись кронами.
У бригаді в Кузьми Сидоровича двадцять вісім чоловік. Працюють вони в чотири зміни. Весь заробіток приносять в одному кашкеті, ділять на двадцять вісім часток. Ніхто тут ні за ким не наглядає, не відмірює шнурками і тоннами чужої роботи. Ті метри і тонни на всіх. Але хіба зважиться хтось сісти сам на перепочинок — перекласти частку своєї ваги на інші плечі? Хіба піде, не підготувавши місце до праці своєму товаришеві, котрий завтра чи позавтра готуватиме місце йому? Май душу черствішу за кварцовий пласт, і її пробуравить совість. Колись незрозумілий, казенний, як видавалось Олегові, лозунг колективної праці відчутно постукав йому в серце. Може, то з прохання Кузьми Сидоровича, а може, й самі, але в перші дні хлопці намагалися відтиснути Олега до легшої роботи. Його і Андрія. Та обоє воліли б за ліпше розсипатись порохом, ніж погодитись на таке.
В Олеговій голові ніби переплуталось все. Дивився на товаришів і дивувався, як красиво, як просто перепліталися вони в один ланцюг працею, мріями, дружбою. Він був певен, що це добрий випадок зібрав докупи оцих людей, злютував у один пласт. Навіть уявою не міг змалювати цей пласт помережаним розколинами, пощерблений лизунами, — цих людей — сердитими, знервованими. Він би не повірив, коли б хтось йому сказав, що колись вони брали один одного за барки, що бригада недовиконувала норм, що єднало їх одне — чарка. Але коли б так, то стримати їх міг тільки міцний ретязь, а натягати його — міцна рука. Їхній бригадир, Кузьма Сидорович, руку мав маленьку, теплу, — здоровкаючись, він ледве потискував Олегові пальці, — і сам був комплекції непоказної. Хоч, переповідали, в молодості славився борцівською силою: по дві години без віддиху буравив електросвердлом породу, тримаючи в зубах акумулятора в три кілограми вагою. Та то — колись. Бо потім вирвався на волю лютий вибуховий пломінь, підім'яв його під себе, кинув і нанизав на потрощеного стояка. Кузьма Сидорович на тім стоякові залишив свою силу. Вибух пожер її. Більше року пролежав у палаті хірургічного відділення і вже не спромігся зібрати докупи й половини її. Він зараз харчувався тільки дієтичними стравами, часто кволився. Але, мабуть, мав Кузьма Сидорович іншу силу. Силу налитого добротою серця. Хлопці в його бригаді — молоді, майже кожен переступив якусь невдачу. Називав їх синочками, а лаяв горобцями. Він ніколи не сварив за недоладно виконану роботу. Сам брав у руки сокиру, лопату, свердло, — інструмент промовляв за нього. Він вчив хлопців іншої науки: як відрізнити несправжню покрівлю від справжньої, як розпізнати загрозливий кумпол, як визначити без газоміра концентрацію газу, як швидше вибрати вугілля. Хлопці зважали на всі поради бригадира. Опріч одної — поради щодо безпеки. А може, то час підтискував їх так прикро до неї. Він добувся й сюди, під землю, лунко бив у вуха втраченими хвилинами, манячив перед очима нормами, котрі втікали від них, мов марева в пустелі. Ледве підривник скінчував обвалення, вони вже кидалися в розжарені газові вихри, в порох, в спеку. Та все те, либонь, знав і Кузьма Сидорович. Він і сам не чекав, коли до кінця вляжеться під водяним струменем вихор.
В оцих вихрах, в робочому гуркоті й гартувалась Олегова душа. Поволі звикав до різночасового сну, до гуртожитку, до товариства. І вже йому колишнє життя здавалося примарним і ніби аж несправжнім. Справжні в ньому тільки Ліля, батько. Кілька разів сідав писати Лілі листа і шматував, шматував папір, шматував свої чуття. Він все частіше бачив, як вертається в місто, як пройде повз Біланів палісадник, повз неї, пройде незалежним, дужим шахтарем, ще й, може, заслуженим, з значком або й орденом, і його праця набувала свого змісту й мети. Так, тепер йому було задля чого жити. І все ж щось потьмарилось у його спогадах про Лілю. Отут, далеко-далеко від Лілі, йому ніби відкрилося щось у ній. Пересівав сказані нею слова і бачив, які вони легкі. Ліля гралася його любов'ю, мов кицька паперовим жмутиком. Вона навіть тут, в спомині, втікала від нього. А він... Він не міг забути її. Як не можуть забути коштовної, хоч і небезпечної іграшки. Якось Олег пригадав, що в нього вдома, в столику, залишилась фінка. її привіз з Італії Олегові в подарунок один батьків знайомий. Красива, з різьбленою, слонової кості колодочкою, блискуча, гостра.
Нею приємно бавитись, хоч і небезпечно. Легко можна порізатись.
Але до чого тут фінка? Він аж посміхнувся такому спів-ставленню.
Від споминів про батька думка його втікала сама. І тільки втомлена, збагнувши марність втечі, побитим псом верталась до батькового порога і влягалася там.
Закрайками душі Олег ловив якусь невизначеність, якусь провину перед батьком і ховався від неї. Він знав, що Андрій — єдино кому признався про батька — написав у Київ листа, але вдав, ніби не знає нічого.
А в його життя йшли інші люди, інші турботи.
Якось Олег повертався з шахти з Кузьмою Сидоровичем. Хлопець наздогнав бригадира на бульварі. Кузьма Сидорович ішов неквапливо, далеко вбік відставивши руку з великим, перев'язаним кольоровою стрічкою пакунком.
— О, ти! — радо потеребив він вуса, побачивши Олега. — Додому? Завези оцього пакунка. — Він знову скубнув вуса, але тепер ніби ніяково. — Припоручила мені дочка. Щось їй тут перешивали... А мені ще в клуб, на збори... Мій дім за гуртожитком, на Привітній, сьомий номер...
Коли б це був не пакунок, а ковадло, то й тоді Олег радо завдав би його собі на плечі. Його він вніс до трамвая на долоні, над людські голови, щоб не зім'яли. За всю дорогу навіть не відважився помацати за ріжок. Хоч кортіло. Трамвай весело мчав повз осінні садки на околицю. Там, за двома рядами гуртожитків, — старий шахтарський виселок, оснований ще в часи Юза. Привітна — нова вулиця, вибудувана вже після війни. Стандартні будиночки, маленькі хлівці, високі огорожі. Майже в кожнім дворі на ланцюзі пес. Гавкіт супроводжує перехожого вздовж всієї вулиці, сигналізує про чужинця. В цьому дворі пса не було. Та був інший сторож. Великий білий гусак низько пригнув голову, потупотів з шипінням навперейми хлопцеві. Олег бокаса, щоб таки не вчепився в холошу, відступив до сіней і, обкрутившись, шарпнув двері. І враз... Далі він ледве що й пам'ятав з переляку. Просто на нього падало щось біле, велике, разів у десять більше за гусака. Воно боляче дзьобнуло його по лобі, накрило з головою, повалило на коліна. Олег борсався на землі, задкував до воріт, волочачи на собі якусь потвору. Врешті, те біле спало йому з очей, Олегові провиднілось. Він побачив, що волочить драбину, що ногами топче простирадло і що під призьбою стрибає на одній нозі, вхопившись руками за другу, дівчина. Олег дивився на неї, — йому минав перший переляк і напливав другий. Більший за перший. Ця дівчина була Люба. Люба з збагачувальної, Люба Хуліганка. В наступну мить вона, все ще покусуючи нижню губу, опустила другу ногу, підсмикнула спідничку і кинулась підбирати розкидану на порозі білизну. Олег все ще стояв, розставивши руки, з драбиною на шиї.
— Я... От їй-богу ж... Пробачте.
Мабуть, драбина робила його таким кумедним. Дівчина пирхала в руку, та враз зареготала, аж гуси зняли сполоханий гелгіт.
— Скинь це ярмо. Не ти, я винувата. Поставила драбину і забула прищепнути двері.
— Я не за це... Отоді... Я нічого не знав... На Любине обличчя набігла хмарка. Але погляд її упав на пакунок, чоло вияснилося знову.
— Що це у тебе? — хоч вже майже здогадалася.
— Кузьма Сидорович прохав передати.
— Ти—в батьковій бригаді?—повісила на перечку драбини білизну, прочинила двері. — Заходь.
Будиночок — невеличкий, всього лиш на дві кімнати. Люба завела його до світлиці, просторої, гарно прибраної.
З лежанки стрибнув кіт, замурликав, потерся дівчині об ногу. їй, мабуть, стало лоскітно, вона відштовхнула кота, потерла ногу долонею.
— Йди геть... такий балуваний, — поскаржилась. — Але розумний, мов людина. Захворіє хто з наших, сяде біля ліжка й сидить. Навіть не Їсть нічого. А ви любите котів.
— Я?.. Не знаю. У нас у Києві... — і похлипнувся на слові.
— Ви з Києва?
— Народився там... А тоді в селі жив... А ви, мабуть, з села недавно? — вказав на стіну. Там, на дешевім килимку, висіла рушниця.
Дівчина похитала головою. І не то посмутніла, не то посерйознішала.
— Батько колись, за молодості, лісникував. Увесь вік мріяв виїхати. Кудись на хутір, у ліс. І — як бачиш. А може, там йому було б краще...
Олег трохи призвичаївся і вже сміливіше дивився на Любу. Вона не була вельми гарною. Дівчина не лишалась весь час однаковою. Очі, брови, обличчя — все мінилося в ній. Щось буряне, шалене вихлюпувало з її душі, манило й застерігало. В очах — така глибочінь, що, далебі, можна втопитися. Він і потопав у них. Потопав залюбки, хоч мав ще сили вирватись, виборсатись на берег. Він не міг відгадати, що сховано в тій глибині. Тільки відчував, — щось таке, що рве найміцніші заклепки на серці. І водночас почував себе просто, невимушене, — ще ніколи раніше не було йому так. Дівчина хвилювала хлопця, хвилювала його уяву. І йому від цього ставало солодко й соромно.
Олег теж подобався Любі. А чим — не знала й сама. Соромливістю, вразливістю, несхожістю з висілковими хлопцями. Ой, ці хлопці. Скільки їх вже познайомилось з її міцним кулачком. Залишившись з дівчиною наодинці, вони намагаються розпочати розмову руками. А цей ось сам, мов дівчина... І щось у ньому... Він щось ховає від неї і від усіх. їй дуже хотілося знати що.
— Ти завтра їдеш на озеро? — запитала вже зовсім приязно.
Олег пригадав, що хлопці з бригади говорили, — в неділю всі їдуть за місто. Запрошували й його. Але він страшенно натомився за минулий тиждень і збирався залишитись у гуртожитку. Тепер же...
— А там весело? — запитав, хоч думав про інше.
— Веселим — весело, — засміялась, підсунула до себе пакунка. — Ну, йди, я намірятиму, — нецеремонно підштовхнула хлопця до дверей.
...Відтоді, як Олег вибіг з затишної київської квартири, це був перший день, що лився на нього радістю. День і справді ясний, погожий, золотаво-жовтий. Один з прощальних теплих осінніх днів. Вони виїхали всі разом в одному, заздалегідь замовленому автобусі. З дітьми, з зятями, тещами. На низькорослім, але міцнім, ще зеленім в'язі над озером загойдалися три майстровані бригадними теслями колиски. Стіл, чи, певніше, скатертина — одна на всіх, спільна. Олегові було нічого на неї викласти з кишень, але коли б він хоч натякнув на це, не сів, хлопці просто вкинули б його в озеро. Сьогодні, біля оцієї скатертини, Олег відчув, що його введено до нової сім'ї. Йому хороше серед цих людей. Тут весело, тут немає примусу. Ті, кому не подобалось, просто йшли, їх не тримали. Мабуть, це теж не мало — вміти не заважати іншим.
Жарти і дотепи за обідом, може, не дуже гострі, зате безпретензійні і зрозумілі всім. Критерії і оцінки нескладні, але й не стандартні. І точні. Бо приміряні до робочого дня і до кілограма хліба.
Звичайно, всього оцього Олег не оббігав думкою. Але ловив те серцем, втішався душею. Він уже осягнув, яка мозолиста праця шахтаря, яке кучеряве його життя. Зіжмакана в долоні пачка грошей, прудконога норма, гострослова дівчина... Все круте, прудке, міцне. І добре, коли він ітиме крізь нього не сам.
По обіді ганялися човнами по озеру. Озеро не таке розкішне, як придніпрянські. Воно тільки марило очеретами та кучерявими лозами, а хлюпало в затоптаних, сухих берегах. І вже холодне. Але їм не було на ньому холодно. Олег не зважився запросити до човна Любу. Та вона стрибнула сама. Стрибнула, коли човен уже відпливав.
Олегові не зрівнятися силою з шахтарськими хлопцями. Зате їм забракло його хисту. Олег, коли б скласти всі віддалі, пройдені на човні по Дніпру, либонь, доплив би до Гібралтару.
Вів він човна легко, рівно. І вітер мчав над ним пісню про бригантини, котрі полинуть на гребенях пін, і про чорняву дівчину, яку доведеться покинути морякові.
Мабуть, дівчина й заслуговувала на те... Бо була свавільна й примхлива. Вона наказала причалити їхню бригантину до протилежного берега, звідки їй махало руками двоє хлопців. І не просто хлопців, а хлопців на “Москвичі”, одягнутих вишукано, по моді. Вони, мабуть, умовляли Любу поїхати з ними. Бо один знову сів до руля, а другий прочинив дверці, показував кудись рукою. Коли Олег підійшов до машини, той, що за рулем, спробував налякати його: різко засигналив, рвонув машину вперед. Олег чи не встиг злякатись, чи просто думками був біля іншого, бо навіть не схитнувся. І цим сподобався сам собі. Вперше за останні місяці. Він неквапно повернувся і пішов до човна.
А Люба покепкувала не над ним, а над хлопцями. Вона сіла в машину і вискочила, тільки-но “Москвич” зрушив з місця.
Потім човна в них забрали інші, а вони стояли під в'язом, розмовляли. Чи думав Олег над тим, чому прагне залишитись наодинці з Любою? Мабуть, ні. Просто йому було приємно розмовляти з нею, ховатися по словесних схованках, шукати самому. Хоч доводилось і остерігатись: міг натрапити в схованці на присипану піском шпильку. Але й тут він уже відчув: ті шпильки не дуже тверді. Вони ніби молоденькі колючечкк на каштана Нерозлуїценого каштана треба брати сміливо, тоді не поколеш руку. А висаджений в грунт, він неодмінно розів'ється в пагінець.
Вони, мабуть, ще гралися б довго, та їхню гру розладнав низенький кучерявий шахтар Климко.
— Ви що, приглядаєтесь, чи е вільна гілка, — підійшов він од гурту, де грали в м'яча, і погойднув колиску. — Не клопочіться, вистачить.
Олег і Люба почервоніли, розійшлися в різні боки.
Климко весело сміявся власному дотепові.
* * *
Цей день розбився об наступний. Немов кришталева ча-ра об вкинуту в неї льодову скалку. Цей і багато, багато днів.
Все починається з дрібниці. Але одна біда завжди чіпляється за іншу.
На сусідній ділянці завалило штрек. Вони допомагали розбирати завал. Поспішали, адже їхня робота не рахувалася в план виробітку, їх ніхто не неволив до цієї роботи, ніхто не запрошував. Навпаки, з шахткому дзвонили, щоб продовжували проходку, їхня бригада тримала першість в змаганні по тресту. Два загаяні дні нависали над нею загрозою. Олег знав це. І йому теж не все зрозуміло. “А може, тут якась хитрість”, — заспокоював себе. Він вельми вболівав за першість. Вона в його думках зливалася з тим, з омріяним: з почесним шахтарем, відзнакою, портретом в газеті. Ой, як йому хотілося, щоб Ліля, щоб батько довідались про нього саме так.
Він-таки не стримався, запитав бригадира. Звичайно, не про хитрість, а тільки про змагання.
Кузьма Сидорович, мабуть, відчував, що стояло за тим запитанням.
— Кажеш, втрачаємо першість у змаганні? Може... Так, так. Змагання... А чи знаєш, хлопче, що таке змагання? — Бригадир говорив задумливо і навіть трішки сумовито. — Змагання — прекрасно. Але змагаються обов'язково з кимось. Хтось переміг, а хтось лишився переможеним. На виду завжди той, хто переміг. Йому все: премія, пошана, нагороди, тобто оті, як їх — лаври. Ми приймаємо те. І іноді забуваємо про того, хто переможений. І тим топчемо його під ноги. А це ж — друга половина люду. Та де половина! Скільки разів був я й переможеним, і переможцем. Коли б уболівав, як декотрі... — Він посмоктав бичка, сплюнув під ноги. В маленькій, спеціально нашитій кишеньці завжди носив кілька недокурків. Вже навіть нагорі іноді вдовольнявся тим. — Одинадцять літ з Івановичем разом дірки вертіли. Ото він з хлопцями з того боку йде нам назустріч... Якби сточити в одне, навірчене разом, виглянули б на той бік землі, в Америку. З ним я змагаюся. Зрозумів тепер?..
— Зрозумів... Тобто...
— Ну, тоді піди підтягни стояка. Вставайте, синки. Щось цвіркун над нами поселився.
Олег тягнув стояка, за думками ледве пам'ятаючи, що робить. Він не чув цвірчання, не почув, як раптом увірвалося воно.
— Тікай!
Хто зна, що швидше пробудило його: крик чи голосний, грізний тріск. Він заметався, не знаючи, куди втікати. І тої ж миті дужий штурхан вижбурнув його з дірки. Олег спіткнувся, впав на купу колод, боляче вдарившись коліном. Все це сталося так швидко, що він навіть не встиг злякатись. Навіть не знав, від чого рятувався, тільки пам'ятав, що його виштовхнули чиїсь руки.
— Кузьма Сидорович... Він там.
Це гукнув Андрій. Але Олега той крик підвів на ноги. Хлопець рвонувся, в темряві, яка облягла їх, наштовхнувся на чиюсь спину, заточився.
— З дороги... Присвічуйте попереду.
По стіні побіг сполоханий промінь. Ще хтось посвітив збоку.
Троє хлопців тримали на руках Кузьму Сидоровича.
Вони так і несли його на руках до кліті. Бригадир не стогнав, не скаржився. Рясний піт збігав йому з чола, заливав глибоко запалі очі. Біль видавали й руки — він міцно притискував їх до живота.
Олегові не привелося нести бригадира. Він біг позаду, схлипував тихо, щоб не почув Кузьма Сидорович. Навіть забув про те, що міг і сам залишитись під коржем. Власний страх розтанув у страхові за іншу людину. За людину, котра стільки зробила.для нього! Все добре, що зустрілося йому на останнім відтинку шляху, пов'язане з Кузьмою Сидоровичем. І Олегові здавалося — зійде з нього Кузьма Сидорович, розтане і все те.
І що йому робити тепер?
А може... Може, майстер лише затявся? Може, це ненадовго?
Але ж, мабуть, ні. Он як йому тяжко. Мабуть, порушились всередині старі рубці. Що буде, що буде?
Кузьму Сидоровича забрали до травматологічної лікарні.
Другого дня три зміни бригади зібралися на лікарняному подвір'ї. Олег прийшов одним з перших, разом з Андрієм. Ще тільки поминув хвірточку, побачив Любу. Вона сиділа на кам'яній приступці ганку, підібгавши коліна, маленька, сіренька, мов покалічена пташка. Жаль гострими кігтями увіп'явся Олегові в серце. Йому хотілося підійти, заспокоїти Любу, але не зважився. Та й що він скаже, чим розрадить?
До Кузьми Сидоровича не пустили нікого, не взяли й передачі.
Розходились шахтарі в скорботнім мовчанні. Несли в серцях тривогу, відчуття власного безсилля. Олегові воно ще й ніби якимсь докором. Яким, сказати не міг, але думка бігла туди, до колишнього життя, до батька, до його праці. Батько — він не відчуває безсилля. Ніколи й ні в чому. От коли б батько був тут. Він би, напевно, щось порадив.
Безсилля гнітило найбільше. Вони знали, що нічим допомогти Кузьмі Сидоровичу не можуть... Нічим...
Хоч...
Ця думка проклюнулась Олегові зненацька. Спочатку неясно. Йому просто хотілося щось зробити для Кузьми Сидоровича... Нехай навіть крапля спокою... Вона теж щось значить. Бо хіба вони не знають свого бригадира? Він і там думатиме про бригаду. Про них усіх.
...Другого дня бригада перевиконала норму проходки в півтора разу. А третього, четвертого, і в усі наступні в наряднім листі начальник дільниці попереду стандартних, тиснених фарбою процентів виписував цифру “200”. Лист наряду вони прикладали до записки, яку передавала Кузьмі Сидоровичу сестра, і вже по тому несли до бухгалтерії. Кузьма Сидорович підкреслював цифри олівцем, щоб хлопці знали, що він прочитав їх.
Перехідний прапор і далі залишився в них.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Рана загоїться, а зле слово — ніколи. Хіба не злі слова вкинув йому в душу Холод? Розбив спокій, вбив мрію. А сам, либонь, вилежується на дивані з шпигунським ро-манчиком у руках або клепає оту свою потвору—машину. йому, Олександрові, робота падає з рук. Він лише вдає, буцім працює. Зачинився в кабінеті і другу годину пускає по паперу півнів і коршаків. Півні втікають від коршаків. Підійшов до вікна, але на вулиці брудна темінь, однотонне, присипляюче шелестіння дощу. Нудьга і холод. Давно вже горобці склювали сонце, склювали всі сонця — веселі сонця — соняшники під балконом, і тепер йому чути, як шелестять вони — шорстко й моторошно.
Нудьга. Він не звик колисати її сам. Він взагалі не любить самотності. Раніше, коли траплялося, надходив отакий вечір, ішов до Прокопа Гордійовича. Новину, думки про прочитану книжку, просто смуток — під його веселу стелю. Можна піти кудись деінде. Хіба мало людей прийняли б з радістю його відвідини?
За свій вік Олександр Кіндратович підводив до свого серця багато людей. Підводив і відводив. Він завше відчував нещирість, лукавство, нездатність підтримати плечем в круту хвилину. Обмилки душ. Ну кого можна вибрати в подорожні в далеку дорогу? І серце його тужить по людській цілості, незрадливості. Може, тому, що самому не стачає Їх? Адже найчастіше ми поважаємо людину за ті якості, яких не маємо самі. Колись, коли він ще вибирав собі друга, часто плелася йому химера: от трапилось з ним лихо. Хто допоможе? І одразу ж з темряви випливала відповідь: один, тільки один чоловік.
Тепер ця думка Біланові наче зубний біль. Бо той чоловік... Болить зуб, власний зуб, і ти ладен вирвати його, розтрощити, розтоптати.
Він розумів, чого лютиться на Прокопа. І чого нудьгує по ньому. Холод для нього ніби віха, котру весь час переносять і ставлять попереду. Ніби монумент, на який рівняють свій крок. І водночас — живий, веселий, цікавий. Не солоденький, як деякі інші. Які вміють залізти в душу, вивести співбесідника розмовою до пивниці, вкласти в постіль до чужої жінки. Цією темою вони тільки легко кпи-нили один над одним.
За думками Олександр Кіндратович не почув, як зайшла до кабінету дружина. Він аж стенувся від її тихого голосу.
— Не стій біля кватирки, застудишся. Ти вже й так... Випий на ніч калини.
Вона зупинилася біля столу, по одній ставила на полицю витягнені ним, забуті на канапі книжки. Поралася тихо. Книжки мовби самі ставали одна побіля одної. Антоні-на Михайлівна робить отак все: швидко і непомітно. Не любить безпорядку, гомону і сварки. З нею тяжко посваритися. Навіть у картах уникає виграшу, намагається авести на нічию. “Вона все життя уникає виграшу”, — чомусь подумав він. Поставила останній томик, поглянула на нього й пішла. На мить Олександру Кіндратовичу здалося, ніби по її обличчю майнула якась тінь, хотів навіть зупинити і не зупинив. “Мабуть, здалося...”
Прихід дружини викликав нові думки. Думки про неї, Тонго. Чи змогла б вона бути лікарем? Мабуть, не змогла б. Занадто сердобольна... Хоч він напочатку теж потерпав від нервозності. Власне, й його дитяча мрія зав'язалася на цвіті співчуттям. Сашкова мати довго і тяжко хворіла. йому страшенно було шкода матері. Доглядав за нею, втішав, як міг: “Зачекайте, матусю, виросту, вивчуся на лікаря. Я вже вас безпремінно вилікую”. Химерний, присипаний порошею часу спомин... Гіркий і солодкий. Він вивчився... Вивчився не на простого лікаря... А тепер вже бачить, що й це не вершина мети, що він зумів би досягнути більшого.
Думка повертала на тяжку, вибоїсту колію. Майже силоміць взяв книжку — розповідь про далекі острови. Перекинув сторінку, другу, третю. Непомітно для себе зійшов на пустельний берег, побрів слідом за шукачами старовини. Похопився, коли старий зінгерівський годинник на стіні продеренчав північ.
Вимкнув світло, навпомацки, ступаючи на пальці, пішов до спальні.
...Він довго не міг зрозуміти, що пробудило його. Якийсь спів, внутрішній поштовх? Лежав у темряві, намагаючись не поворушитись, не скрипнути ліжком. От, знову... Тенькнуло щось під серцем, тонко, дзвінко, немов хруснула скалка молодого льоду. Воно вже вловило — що. Олександр Кіндратович звівся на лікті. Внизу, за вікном, цідив мертвотне світло люмінесцентний ліхтар, мережив химерним візерунком тюлевої завіски сусіднє ліжко. В тому плетиві, ніби в густій сіті, здригали плечі.
— Тоню!
Сіть затріпотіла дрібніше, ридання стало глухішим.
— Тонечко! Кицько! — переступив килимок, пірнув у її тепло. Пестив плечі, голову, втирав долонями сльози під очима. Вона клубочком притислася до нього, сховала голову під його рукою.
— Що з тобою, Тоню?
— Нічого. Наснилося погане. Але голос видав її.
— Неправда. Кажи, ну ж бо... мамко?
— Я... — вона не то схлипнула, не то ковтнула повітря... — я була вдень на лікарській перевірці. В мене давно боліло...
— Ну? — Щось холодне поповзло йому за плечима.
— Написали... Вони гадають, що я не знаю...
— Що написали?
— Саnсеr...
Це було ніби удар молота по голові, ніби падіння вві сні. Жах холодними пучками впився в горло, здавив міцно, щосили. Жах виповнив його всього. Йому завше здавалося: це може бути тільки в інших... його фах, його хірургічний ніж видавалися йому талісманом, через котрий хвороба не зважиться переступити в дім. І ось... Так несподівано, страшно і буденно. Страшно...
— А може... Зараз так часто помиляються...
— Вони направили мене в онкологічний диспансер... її голос неначе десь здалеку-здалеку. І якийсь чужий, незнайомий. Він обійняв її міцно-міцно, пестив губами, руками. Тоня була тепла й тремтлива. Його завжди хвилювало її тіло. Звичайно, з роками не так, як напочатку, проте вабливість почував завжди. Але зараз... Серце двоїться. І чуття, і думка... Його самого пройняв за плечі холодний дрож. І він заговорив. Перебирав у пам'яті і переповідав усі, які міг пригадати, випадки, коли помилялися найвидатніші хірурги, історії, коли після подібних операцій люди жили довго, до старості. Олександр Кіндратович говорив, він боявся, що заговорить дружина. Він не знав, слухає вона чи ні. Але плечі її вже більше не тремтіли. А може, заснула? І чомусь не насмілювався запитати, чи спить. Скоріше прикинулась, що спить. Вона й зараз така... Не хоче нервувати його.
Він вже більше заснути не міг. Життя пливло повз нього холодною весняною рікою, боляче ранило йому крижинами душу. Ті крижини — його власна холодність. Скільки дав він їй тепла? Ой, як мало! І вона не вимагала більше. Дружина не вимагала нічого. Навіть уваги. Він мав її за м'яку, ласкаву домашню кицьку. Чи, певніше, хотів мати. Бо все ж розумів: Тоня не була кицькою. Він виливав перед нею невдачі. Вона ж — жодного разу. Хоч, певно, мала їх теж. Пам'ятає, як здивувався, коли Тоня, над чиєю “емансипацією” легенько кепкував у веселі хвилини, захистила дисертацію. А він ледве знав, що дружина пише її. І навіть учора... Застерігала, щоб не застудився. “Випий на ніч калини”... А чи він застеріг її отак хоч раз. Чи намагався? Джмелиним роєм линуть лячні спогади, жалять серце. І вже воно, набухле, м'яке, сприймає тільки болі. Звідки вони, де чатувати на нього? Чому прийшли сьогодні, а не раніше? Ота жінка на фронті... Осміяне То-нине плаття... Прогуляні в чужому товаристві вечори. Нервово відсунена тарілка з борщем... Все-все. Коли б вернути...
Олександр Кіндратович з жахом чекав дня. Знав: він прийде чорний як ніч, поведе за собою нові страхи і муки. Згадалися всі знайомі, уражені цією страшною хворобою. Вчитель-одинак з школи, де вчилася Ліля. Він спродав усе і поїхав світ за очі. Надивитися перед смертю, спробувати хоч на мить втекти від отруйних думок. Чи вдалося йому це? Його власний вчитель, професор Окунь. Той сам поставив собі діагноз і, приховавши від усіх, до останнього дня ходив на лекції. За цей час він не поставив студентам жодної двійки. Клубок споминів — великий, розмотував його до самого ранку. А тільки-но зачорніла проти сірого неба голим віттям тополя за вікном, підвівся, пішов до себе в кабінет. Його дзвінок підняв професора Тихоступа з ліжка. Тихоступ — найліпший у місті спеціаліст по онкології, ще й добрий знайомий Білана. Він відповів, що прийняв би Олександра Кіндратовича й дома, але краще, коли оглянуть Антоніну Михайлівну в клініці, з помічниками.
Сніданок і всі ранкові готування — обопільне намарне намагання приховати тривогу. Вони прожили життя, ніколи не думали над тим, що і як сказати одне одному. А сьогодні... Олександр Кіндратович, непомітно для себе, збився на жалісливий тон, від якого мало не заплакав сам, і тут же поспішив перемінити його на безжурний. Але гра проступала в кожнім слові, в кожнім порухові.
Ліля теж вловила батьків настрій і витлумачила його по-своєму: спробувала м'якою лапкою вигорнути з батькової кишені кілька хрустких папірців. І здивувалася, коли він прищемив лапку. Ще й наче не помітив того. “Невже помилилася?”—подумала. Такого з нею не траплялося. Вона гадала, що вивчила батька досконало, її почуття до нього було двоїстим. Ліля поважала і не поважала Олександра Кіндратовича. Поважала, бо спромігся вийти на круті сходи, не поважала, бо вчувала, як скриплять сходи під його ногами, їх треба перемонтувати, а він без застороги береться вище.
Вона знала, коли треба поступитися таткові, коли полестити, а коли й стукнути каблучком. Але зараз мовчки зібрала чашки і понесла мити на кухню.
Тихоступ оглядав Антоніну Михайлівну довго. Так довго, що їй аж заболіло хворе місце. Бо ж обмацував не тільки сам, а й двоє його помічників.
— Що ж, — сказав, намилюючи під краном руки, — нічого серйозного, хоч треба ще перевірити...
Лікарі думають, що їхній голос ховає все. Отак колись думав і Олександр Кіндратович. А тепер слухав Тихосту-па і з жахом почував, як контрастують слова з його голосом. Тихоступ провів їх аж за останні двері. Прочиняючи, в коридорі притис Біланову руку вище ліктя.
— От бачиш... — видавив з себе Олександр Кіндратович, коли вони сіли в машину. А самого думка безжально молотила по серцю: “Як її залишити на кілька хвилин”?
— Тонечко, — мовив, коли машина пригальмувала біля їхнього парадного. — Я мушу залишити тебе на часинку, проскочити до себе в клініку. Без мене не приймуть з терапії хворих. Гх треба перевести...
Вона відповіла порухом повік.
Тихоступа здибав на подвір'ї, біля корпусу. Той стояв, прихилившись спиною до каштана, палив цигарку.
— Я був би радий розвіяти ваші сумніви, — мовив, від-кусуючи розм'яклий кінчик мундштука, Тихоступ. — Але... Треба поспішати. Хвороба задавнена. Ви самі бачили кров.
— Спасибі...
— Ет... — Тихоступ махнув рукою. Білан рушив до воріт, забувши попрощатись. “Треба поспішати”. Поспішати... Куди?.. До чого?.. “Поспішати”. Почував, що боїться йти додому. Що скаже Тоні? Вона здогадається одразу. Вже, мабуть, здогадалася. “А хіба не помилялися цілі консиліуми?”— підштовхнув себе думкою. Тільки не сидіти...
Тоня заперечувала, але він майже силоміць повіз її до обласної лікарні.
І знову огляд. І знову відведені вбік, крихкі погляди. Вода з крана... Вода... Вода...
В лікарні четвертого управління вже немолодий, з подзьобаним віспою обличчям, доцент-татарин дмухнув на них вірою, вірою справжньою, на якусь часину розвіяв страхи.
— Кладу на колоду, професор, голову, — мастопатія. Звичайнісінька мастопатія. Знаю з практики. От вірте, жінко хороша.
Але прийшов з операційної професор...
Непомітно упав вечір. Вони повернулися додому.
Наступний день копіював собою попередній. Жах оповив їхнє життя, закутав міцно, аж не стачало подиху. Тепер він чатував на них скрізь — в стінах, підлозі, стелі. В кожнім кутку, в кожнім вікні, в кожній щілині. В кожній книжці, кожній дрібниці. Смішний дерев'яний песик, кришталевий келишок, квітка-попільничка — кожна з них нагадувала про якийсь веселий день їхнього життя. Настільна лампа: молода танцівниця наміряє плаття. Єдина фривольна річ в кабінеті, її купила Тоня на жартівливий доказ, що не ревнує його до жіноцтва, не боїться конкуренції. Тепер він пригадав те, вийняв розетку, сховав танцівницю до шафи. Але підійшовши до дверей, похопився, поставив лампу на місце. Його уява сприймала все довкола в одній страшній, трагічній єдності, в трагічній простоті і реальності. Всі оті колишні високі слова їіро смерть, чуті, вичитані, сказані ним самим на трибунах, розсипалися й пропали, наче їх не було зовсім. Лишився біль, пустка, і — кожної миті — дорогі риси, сказані колись слова, буденні й небуденні, сповнені сьогодні іншого змісту, викривлені жахом.
Страшними примарами вставали видіння, від яких утікав і не міг утекти. Він бачив, як помирала Тоня, бачив її похорон. Він вже сидів самотній і перебирав її речі, фотокартки.
Йому здавалось, що божеволіє.
Жах не випускав їх з своїх пазурів ані на мить. Тепер їхнє життя було оповите в нього, як шовкопряд у кокон. Хворий шовкопряд гине в коконі, в красивім коконі, не видимий нікому, гине, не довершивши своєї праці.
Другого дня, вийшовши з лікарні, спробували втекти від страху, купили квитки в кіно. Але переживання героїн були такі мізерні, такі жалюгідні, що вони вийшли десь по кількох хвилинах. Обідали в ресторані, Олександр Кіндратович пив горілку. Йому чомусь спав на пам'ять Ремарк. Кальвадоси і портвейни його приречених героїв. Бридня. Навіть в горілці не можна сховатися від цього. І горілка, й любов — все тоді втрачає смак. Вона гірка, як полин.
Траплялося, якийсь згук життя привертав на хвильку їхню увагу, але в наступну мить вони зглядалися, і важкий, велетенський молот знову падав на їхні голови.
Он біжить дівчинка, смішно кривуляє ніжками за мамою... І — падає молот.
Сусідка похваляється новим килимом. Монтер прийшов замінити телефон. ...Яке все дрібне, нікчемне. Непотрібне. Сусідка похвалятиметься й потім. Завтра... Через рік. І телефон дзвонитиме. Вони так хотіли замінити деренчливу настінну коробку на настільний апарат.
Килими, телефони... Вони віддали б зараз все. До останньої нитки.
Вечір плинув трагічною музикою. Дивилися телевізор, читали вдвох книжку. Олександр Кіндратович розшукав на дні шухляди старі карти. Але дивилися, читали, грали не по-справжньому. Чорна дума не відпускала їх. І хто зна, кому вдавалося краще прикидатися спокійним: Олександрові Кіндратовичу чи Антоніні Михайлівні, їй здавалося, що вона відчуває хвилини, відчуває життя вже не стільки уявою, скільки фізично. Аже знала: навіть оці ось трагічні дні — останні. Скоро не буде й їх. Лишиться на якийсь час болюча рана, ліжко, біленький квадратик стелі, її і його, Олександрові, муки. Адже йому теж... Олександр м'якосердий і не міцний. Побиватиметься гірко, а може, й зап'є з горя. Побиватиметься з півроку, з рік... Життя легко хилить його на свої шовкові манливі трави. Хоч йому здається, буцім сам підминає їх. Вона так і не дізналася за життя, який він. Добрий, жорстокий, талановитий, бездарний, цинічний, чутливий? Може, і такий, і такий, і такий?.. Зараз добрий, милосердний, чутливий. Весь— з болю, з муки. Зараз вона любить його міцно, прощає все. Як прощала тоді. Як може прощати тільки дружина. Минула ніч, настав ранок.
Вони й далі не могли ні на що зважитись. Не могли нічого вирішити певно. Часом людині просто потрібно, щоб за неї вирішили інші. Але, мабуть, саме тоді, коли потрібно, — і неможливо.
Вперше хірург Білан боявся доторкнутися до ураженого місця. Вперше боявся хворої людини.
...Консультації, консультації, консультації. Від них втомлювалось тіло і боліло серце. Обросле страхом, воно боліло тупо, без надії вирватися на волю.
До чого їм вдатися ще? Поїхати кудись? До Москви, до Ленінграда? Коли б то він не знав, що й там те ж саме, що й там такі ж лікарі. Це тільки хворі дивляться на лікаря, мов на бога. Хочуть бачити і тому бачать в ньому бога. Але Олександр Кіндратович знає, який він бог.
І все ж шукав чогось. Іншої віри, інших пророків. Кажуть, на Кавказі, в Сочі, живе якийсь знахар. У Львові теж. А в них?.. У них теж є знахар. Євген Мазур. Чутка про його ліки вже добігла до найвіддаленіших міст. їдуть з Архангельська, з Алма-Ати, з-за Уралу. В лікарні тільки й розмов про Мазура. Кажуть, він лікує легко, швидко, безболісно. Три чи чотири склянки сироватки або ж кілька уколів.
А що?.. Що, коли він в ім'я свого самолюбства важить життям дружини?
Ця думка розітнулася в його голові громом. І треба було великої напруги, щоб перемогти цей гуркіт.
“Ет, що він може. Хто він такий? Просто злий, грубий хлопчак. Кажуть, у них з роду в рід... Але ж йому в другій хірургії дають дві палати? За наказом зверху. Однак — шарлатанство. Та й до того ж... Мазур і сам відмовив би”.
Єдине, чим зараз Олександр Кіндратович міг допомогти дружині, — не залишати її саму. Відав — чорні думки згризуть її. Він тільки один раз з'їздив до себе в клініку, написав заяву на свою відпустку, перепоручив справи помічникові. І одразу ж поїхав додому.
До квартири заходив тихо, неначе намагався не потривожити щось, сердите й люте. Зняв калоші, повісив пальто. Ступив крок і... зупинився. У вітальні розмовляли. “Хто б це?”
М'яко ступаючи по килимку, підійшов до дверей. Вони причинені нещитно, в щілину видно весь куток з супротивного боку. В кутку, навпроти відчиненої шафи, — Антоніна Михайлівна. Перебирала дитячі сорочечки, черевички — манюні-манюні, ще з найменших Костикових літ, розмовляла сама з собою. Вона не плакала. Прощалася мовчки.
І дивилася на все те з такою любов'ю, з такою тугою, що в Олександра Кіндратовича на мить спинилось серце. — Поїду в село... Костика побачу...
Серце закричало, лунко вдарило в груди, й він похилився на стіну. Відтак, втягнувши в плечі голову, зажмуривши очі, побрів до ванної, навпомацки відчинив двері. І вже тут заметався, забився, немов птах у клітці. Відчував безсилля, самотність, від яких, здавалося, без страху ступив би на той пруг, на якім стояла Тоня. Десь там, за вікном, ходять люди, веселі люди, і не знають, як поруч них за цегляною стіною рвуться в безнадії людські серця. Вони такі ж самотні, як і він, тільки зараз не відчувають цього. Але можуть відчути... І поодинці, і всі...
Лунко впала крапля, Білан здригнувся. Бігти? Щось робити? Все, все, що можливо! “Що?” І—враз... “Піти туди, до нього... До Мазура”. “А він?.. Ліля! Так, Ліля”. Як це забув раніше? До Мазура піде дочка. Дочекатись Лілі. Котра зараз година?
Білан зволожив під краном рушника, витер обличчя. Зачекавши хвилину, голосно хряпнув дверима.
* * *
Сьогодні Ліля прийшла на роботу на дві години раніше. Вчора чула, як професор Холод бідкався, що в нього немає етиленіміну, як дзвонив на склад, але там не виявилося теж. І порішила перегнати сама. Вона вже двічі допомагала при відгонках старшій лаборантці. Це нескладно, хоч трохи й небезпечно. Треба пильно стежити, щоб на перегрілась вище норми реторта, щоб не було щілин, щоб не пролити отруйну рідину.
Ліля вже бачила, як дивуються дівчата, як дивує Про-кіп Гордійович.
Дівчата... Для них — тільки так, з маленького самолюбства. Що вони їй? Всі вони стеляться думкою низько, понад самою землею. Бо й прийшли од неї, бо й зараз лишають на ній босі сліди. Не люблять її? Нехай. Свою роботу Ліля виконує. Чому не хоче носити з складу ящики? Бо не вантажник. Чому не миє підлогу? На те є прибиральниця. Та й вони, зрештою. Вони до цього звичні. А їй після цього треба йти до манікюрші, заново фарбувати нігті.
Чи знають вони, що таке справжнє красиве життя? Складене з ніжних інтимностей, з коштовних дрібничок? Запеленане килимовою тишею і ніжною музикою? Звідки їм знати. Задля цього життя поки що можна й поступитися дечим. Задля нього Ліля ще човгатиме шість років підошвами по інститутській підлозі. Звичайно, зарплатня лікаря на сьогодні просто мізерна. Але це її не турбує. Диплом. Заради нього треба йти на жертви. Бо як сьогодні дівчині без нього! Диплом — це вітрина, виставка, патент. Вітрило до човна, спущеного в житейське море. На той рік вона обов'язково поступить до інституту. Для цього треба п'ять обертів Холодового пальця по білому крузі телефону, кілька слів. Вона їх заробить. А якщо навіть тільки довідка за його підписом?.. Чи взагалі довідка. І то багато значить. Кому не зрозуміло... Вона працювала. Працювала не в батька, а в іншого професора, з яким у її батька відверто холодні стосунки. Працювала чесно, сумлінно. Про це посвідчить характеристика.
її думки перетнув брязкіт.
Професор сьогодні теж прийшов раніше. І просто сюди. Очевидно, поспішав.
Холод постояв біля столу, навіть для чогось постукав пальцем по паровій ванночці. Ліля доливала воду, скромно опустивши голову. Чекала, — він зараз посміхнеться. Не посміхнувся.
— Мда-а... Ходіть, Лілю, на вулицю... Морозець...
— Я, Прокопе Гордійовичу, ентиленімін...
— Бачу. Але я не хочу через вас сидіти в тюрмі.
В його голосі не було досади, але й не було схвалення її вчинку.
Ліля зітхнула. І звідки він довідався, що вона прийде сюди раніше?
І далі день її покривуляв зламаним колесом. Через калюжі, через вибалки.
Прийшла з обіду, — обідала в молочнім кафе, навпроти лікарні, — дівчата чомусь веселіше, ніж завжди, гелготіли в кутку. Щось розглядали. Ліля приступила й собі. На столі, в розгорнутім газетнім пакунку, лежала крамнина. Відріз на костюм. Білої-білої шерсті, в іскорку. Такої, якої шукала влітку вона.
— ...Отак і не пошила, — скрушно говорила літня препа-раторша Оксана Данилівна. — Куди я його одягну: дороге, марке. Раз у рік, на Перше травня... А гарне!
— Я у вас куплю, — Ліля тендітними пальчиками помацала крамнину.
— Я вже купила.
Галя, маленька, з поцяцькованим прищами обличчям лаборантка, підсунула відріз до себе, швиденько — шам, шам — запакувала ного.
— Я давно шукаю...
— І я. Ми ще тоді, як Оксана Данилівна похвалилася... Одна невдача падала на неї за іншою. Мабуть, вони разом і вивели Лілю з рівноваги.
— Ти... ти... — Лілині брівки гнівно розправились, тремтіли гострими кінчиками. —Навіщо він тобі?..
— Як то навіщо? — на перших словах здивувалася, а далі почервоніла Галя. — Костюм...
— До твоїх прищів!
Схлипнула тиша. На мить. А в наступну вибухнула громом. Здавалося, в лабораторії розірвалася столітрова колба. Дівчата кидали своїм гнівом усі разом, їхні слова злилися в одне сердите гудіння. Ліля стояла непорушне. Вони зневажають її? Що ж, це їй відомо. Вона від них не залежить. її зневага до них більша. Влучивши в гаморі паузу, Ліля тупнула каблучком, аж пробірки жалібно забрязкотіли на штативі.
— Ви... ви — порох на моїх ногах.
І пішла до сусідньої кімнати. Була вдоволена, що влучила в ціль. Ліля вміла влучати.
Але й самій злість обпекла груди. На душі було порожньо, сіро, глухо. Цей настрій понесла й додому. Коли він володів нею, він панував і в квартирі. Ліля вже звикла до цього. Найперше його ловив Олександр Кіндратович. Батько здебільшого одкуплювався: квитком у театр, десяткою на нового капелюшка. Ліля збагнула давно — батько часто одкуплявся і в житті. Разів зо два навіть нею. Як подорожній з казки — котом, котрий щоразу втікає додому. З батькового веління Ліля тричі міняла школу — то з однією, то з другою мовами навчання. Олександр Кіндратович найтонше вловлював усі повіви, їй дозволялося виступати на сцені або ж не дозволялося. З роками кіт досконало вивчив поведінку господаря. І сам настирливо дряпав кігтями.
Однак сьогодні батько чомусь не помічав чи не хотів помічати її настрою. І сам був якийсь розтріпаний: очі — великі, обличчя — сіре. Ліля навіть подумала, чи не випив він- А взагалі останні дні вони з матір'ю обоє мов осінні мухи.
— Їсти не хочу. Тільки каву, — взяла рушника, пішла до ванної кімнати. Ліля приймала ванну майже кожного дня. Знала — тіло в неї красиве, гнучке, ніжне. І плекала його, доглядала. Вона не замикалася. Хто до неї зайде? Хіба що Костик. Але його нема вдома.
Проте тільки-но почала роздягатись, як позаду скрипнули двері. Швидко, тривожно. Батько переступив поріг, але не відпускав ручку, немов боявся, щоб двері не відчинили з того боку. Ліля не поверталася — вже скинула блузку, — пружними пальцями розстібала гачечки спіднички. Не вельми соромилась батька, та й він вийде, перш ніж вона ступить у ванну. Не відпускаючи ручки, Олександр Кіндратович відгвинтив кран умивальника. Ліля пригадала, вона десь читала: отак роблять конспіратори, коли бояться, щоб їх не почули. Смішно. Батько й справді скидається на конспіратора. В нього навіть голос тремтить.
— Ліля... Все, що я скажу... щоб не знала мама. — Він дихав важко, немов бігун на останній прямій дистанції. — Ти мусиш піти... Ти підеш...
— Куди? Чого? —Вона запалила в колонці газ, і тепер Олександрові Кіндратовичу довелося майже кричати.
— До Мазура. Попросиш у нього сироватки.
— Я, тату, до Мазура не піду.
— Ліля! Це—для мами. Для мами! Ти розумієш?
— Для мами?
Ліля розмірковувала. Значить, з мамою... Аж страшно. Але піти до Євгена — поламати укладений тонкий план. Вона поманила Євгена напочатку, відтак втекла до схованки. Нехай походить, нехай пошукає. Бо осмілився заперечувати їй, чинити, як хотілося самому. Зараз він ходить, немов пес, котрий прошпетився перед господарем. А мусить ходити, мов тінь.
Якщо вона піде і попросить що-небудь у нього, пес відчує, що без нього не можуть обійтись. Ні. Нізащо. Ліки, мабуть, вже можна дістати в лікарні, адже Євгенові дають можливість практикувати.
— Я не піду. — Рішуче звільнила бретельки, голуба шовкова сорочка впала до ніг. — Не проси!
Олександр Кіндратович стояв, немов уражений громом. В голові — якась думка, якась асоціація... Ага, про ласку? Чому цє? Красиву, гнучку, хижу ласку. Невже вона... його дочка? Гострі слова потрощеним костомашшям застряли Біланові в горлі, перепинили мову. Він зітхнув глибоко, з похлипом, спітнілою долонею схопився за комір.
— Чом... Чом ти тоді... У першій своїй ванні...
— Ти завжди, батьку, був невдатним актором.
— Ух, зміюка! — простогнав він і вийшов у коридор. Білан боявся зайти до кімнати. Стояв у коридорчику, гамував шалене биття серця. Сам собі видався звіром, котрий а обох боків вчував небезпеку. Вперед? Назад? Вбік, з кручі?
Рвонувся з кручі. Його пальто — в кімнаті, в шафі, щоб не заходити до кімнати, вдягнув старого макінтоша, закутав шарфом шию. “Нехай Тоня думає — пішов до сусідів”. На вулиці вітер.
Він пронизував макінтоша наскрізь. Летів назустріч з холодним свистом, видлубував по закутках сухе листя і, реготнувши в ринву, жбурляв йому в обличчя. Перемішаний з сльотою дощ бурхав хвилями. Поки Олександр Кіндратович обійшов будинок, він був мокрий і тремтів, мов у лихоманці.
Двері відчинив Тимофій Шах, здивовано відступив до стіни, пропускаючи перемоклого гостя. А той навіть забув скинути макінтоша та капелюха. Нерівне мережачи сліди, повів їх просто до маленької кімнатки. Вступив до неї, зачинив двері, підпер плечима. Здавалося, перетинав собі шлях до відступу, боявся, що втече.
Євген теж не сподівався на такого гостя. Сидів на ліжку, підібгавши по-турецькому ноги, краяв ножицями на рівні квадратики чисті аркуші паперу. В його голові буйним вихром крутнулися думки: “Ліля. Койки в клініці. Нова погроза...” — і всі враз осіли на дно душі.
“Нехай... Я розмовляти не буду. Вкажу на двері...” Відіклав убік папери і в ту ж мить побачив, що через дірку в шкарпетці виглядає голий палець. Він сховав ногу назад. Збоку, мабуть, це було. смішно: але саме дірка в шкарпетці, голий палець похитнули його певність. Євген засоромився і сам нестямився, як сказав Біланові:
— Проходьте.
Хоч проходити було нікуди.
— Євгене... Я знаю. Ви маєте право. Ви, мабуть, і скористаєтесь ним. Але коли б ви знали. Повірте... Я не можу... Все — потім. Я прийшов до вас попросити ліків.
Голос його тремтів, немов надміру натягнена струна. І сам він мав вигляд жалюгідний. Нашмагане дощем, збрезкле, попелясто-сіре обличчя, капелюх з обвислими крисами, старомодні, з язиками, калоші, старезний макінтош.
Пружно стиснена Євгенова правиця несамохіть розпросталася, сховалася за спину. Якби ви знали, як це страшно. Разом прожите житя.
— Ви ж... Не вірите...
Білан дивився йому просто в очі, він не чув тих слів. .. — Хочете, я стану на коліна. Хочете... Я стаю... Євген стрибнув з ліжка, встиг підхопити професора під рршь.
— Не треба. Не треба, — повторював одні й ті ж, немов —був усі інші, слова. — Сядьте сюди... Я зараз... Зараз...
* * *
— Костику, ти чого втікаєш? Не впізнав? Засмаглий хлопчина дивився на Прокопа Гордійовича спідлоба, намагався звільнити руку.
— Впізнав, — колупнув пальцем вільної руки в носі.
— Ти прийдеш до мене у гості?
— А що у вас є?
— О, багато чого. Корабель з вітрилами. Млинок дво-пропелерний. Приходь. Скажи, Костику, мама вдома?
— Вдома. Вона казала, сьогодні коня купить, — зблиснув оченятами Костик. — Справдешнього. З хвостом і гривою. Отакого, як у селі.
Прокіп Гордійович зайшов до себе в квартиру, зняв трубку.
“А що, коли відповість Олександр? — в котрий раз зринула думка. — Забув запитати Костика, чи вдома вій... Вдома? Ну то й що. Хіба зараз... Ет”.
Він рішуче покрутив диск. Трубку взяла Аитоніна Михайлівна. Чув її дихання, шерех пальців по трубці і чомусь. довго не міг сказати перших слів.
— Тонк”! — не дав розгорітися тривозі. — Я знаю — ти мужня. Відкинь всілякі упередження. Я хотів би поговорити з тобою. Хотів би побачити...
— В мене немає упереджень...
— Я теж лікар. Може, я не збагнув у медицині великих таємниць, але я теж розуміюся на дечому. Я чорнороб, я мав у практиці сотні подібних випадків. Хочеш, приїзди до клініки, хочеш, я прийду до вас, чи прийди до мене ти? Чуєш? Ти чуєш мене?
— Не знаю... Не треба. Прокопе...
— Я йду до вас.
Щось клацнуло в трубці, мабуть, Антоніна Михайлівна впустила її.
— Я... сама. Зараз.
Прокіп Гордійович лікар. Обоє знають і розуміють це. Холод навмисне накинув на плечі халата, одягнув окуляри. Він не часто одягає їх. Мабуть, тому видавався Анто-ніні Михайлівні чужим, строгим. І все ж вона довго зволікала, не хотіла розстібати кофтину. Куточки її припухлих вуст тремтіли якось по-дитячому, а великі голубі очі дивилися злякано, прохально.
Холод розпитував її про Костика, про роботу. Кількома словами — в кого вже були. їй знову боліло, але вона знову мовчала. Огляд здався їй страшенно довгим. Врешті Прокіп Гордійович посунув їй стільця, сів. сам. Халата перекинув через бильце.
її покладені на коліна руки дрібно тремтіли. Не знати чому, але вона чекала Холодових слів, мов присуду. Може, тому, що вірила в нього більше, ніж в будь-кого. А віра в людину вже сама по собі вбирає і віру в її фах, в її покликання.
Він дивився їй у очі. Він говорив, ніби викладав їй на долоні зафіксовані докази.
— В наш вік кожна друга людина перехворіла на рак. На думо-думо-рак. Великий або малий. Мозоль, жировик, укус жучка... В нас у лікарні нещодавно прийняли за кісту вагітність на п'ятому місяці. Рак і бомба покалічили людство. Ти теж хвора на такий рак. Я не бог, не ясновидець. Я не можу дати стопроцентової гарантії. Та й що всі гарантії. Але я переконаний, що в тебе мастопатія. Нарив. Тому й кров. І краї не промацуються. На мастопатію хворіє чимало жінок. В тебе один з таких випадків. Тільки значно гостріший.
Кригу плавить тепло. Тепло і віра людських очей плавить кригу душі, і вона збігає сльозами. Це були сльози страхів, сльози болей, сльози вдячності.
— Прокопе, я вірю тобі.
— Але я ще не сказав усього. Ти віриш зараз, але ти підеш, і з тобою піде твоя хвороба. Ти вернешся до неї думкою. Це вище твоєї волі і моєї. Волі будь-кого. У вас вже не буде спокою. Вона висітиме як сокира. Треба позбутися її. Можна почати лікування... Блокаду новокаїнову... Але ліпше — оперувати. І навіть в тому, найгіршім випадку — це поки що єдине, найкраще. Одразу ж під мікроскоп, на біопсію. Операція нескладна. Прооперую я або Варвара Іванівна. В неї таких випадків — щонайменше тисяча. Я ж тобі казав, ми — чорнороби.
— А ліки? Мазурові?
— Ліки... Звідки це протяг? — Професор підвівся, підійшов до вікна. — Мені здається, вони... їх ще треба перевіряти, дозувати... Ти приходь завтра. Олександрові скажи — і приходь. Сьогодні вже не їж. Тільки не передумай. Збери докупи всю свою мужність. Я знаю, ви, жінки, мужні, дужчі за нас.
* * *
Олександр Кіндратович чекав кінця операції в Холодовім кабінеті. З собою приніс дві коробки цигарок і тепер припалював одну від одної. Зринали, мов хвилі, думки, зринали і розпадалися, не лишаючи після себе сліду. Тільки незвичне відчуття, відчуття часу, але не думкою, — серцем, душею. Ця мить приходить до людей не часто. Вона єднає з собою інші, вони проходять крізь життя, як сталева глиця крізь стіг сіна.
“Зараз... Тоня...”
Тоня.
Єдина людина, котра прийняла його всього, отакого, як є. Отакого... Хотіла, щоб був кращим. Намагалася, щоб ішов рівно, щоб не падав у дорозі, не збивав інших. Тоня їх з'єднала з Прокопом. Він тільки тепер розуміє — вона. Навмисне, для нього, для Олександра. А може, й для себе? Тоня й тепер поклалася на нього.
“Ох, хіба можна думати так зараз? — затис думкою немилосердне в підозрі серце. — Не думати... Куди я вчора поклав папку з рефератом... А яка, власне, різниця... Тоня...
...Мабуть, вже роблять аналіз”.
Хоч сидів спиною і двері прочинялись без скрипу, але він почув, як вони прочинилися. Холод зайшов повільно, мовби нерішуче. Вже без халата, простоволосий.
Білан, сам того не помічаючи, підвівся з стільця. Дивився перед себе й не бачив нічого. Тільки руки, великі, міцні, Холодові руки. Ось права дістала коробку цигарок, видлубала одну, ось одним рухом вказівного пальця видобула сірника.
Чирк!
Точно, спокійно.
І враз Білан відчув, як щось обірвалось в його грудях. Важке, велике. Ноги йому затремтіли, підломилися в колінах. Тугий клубок розсипався, і Олександру Кіндратовичу стало так жарко, що не стачило повітря. Йому захотілось заплакати, захотілось кинутись до Прокопа Гордійовича, виповісти йому все. Про себе, про підозри, про записку до міністерства.
Але в останню мить щось стримало його. Оте, камінае, котре плелося в тютюновій хмарці.
Холод і тут знайшов спосіб жбурнути його. Білана, в яму. В Тониних очах Холод тепер вже над ним назавжди. І в очах лікарів. Непролита злість заклекотіла в грудях, закипіла на серці холодними сльозами. В його отруєних недовірою очах помимо волі ще раз хлюпнула тепла хвиля і згасла. Вона мовби скрижаніла під злістю. І погляд. І слова.
— Спасибі. Я не хотів у себе... Спасибі. Його ноги чавунне стукотіли по підлозі.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Увечері прийшла Ольга. В теплій шубці, хутряній шапочці. Свіжа, пружна. На щоках — рум'янці, губи — вишневі, і не збагнеш одразу, кому вони більше завдячують:
морозові чи сучасній синтетичній хімії. Очі Ольжині блищали, і в них все та ж колишня наївність. Манлива і ненадійна. Немов хороші, тонкої роботи, фальшиві корали.
Прокіп Гордійович здогадувався, що ота пружність, ота незав'яла краса коштують його колишній дружині немало зусиль. Це вже ніби акторське натхнення, його ледве вистачає для сцени.
Звичайно, прийшла запитати про Олега. Як там йому живеться, чи не треба чого?
— Пише, все в нього є, — сказав Холод, не припиняючи роботи.
Він сидів на низенькому ослінчику, затиснувши між колін шевську лапу, по одному вибирав з коробочки з-під зубного порошку дерев'яні гвіздки, вганяв у підметку черевика.
Шевство — таки його забаганка, дивацтво. Олегові, свої черевики — завжди ремонтував сам. А може, це й звичка. З полону або з дитячих літ. В селі він влітку пас худобу, на зиму йшов у науку до сусіда, шевця. Шевця невдатного, котрий лише латкарював во селу. В себе по господарству Холод любив робити все сам. І мав з того, як кепкував над собою, “натурального господарства”, немалу втіху.
— Може, й мені підіб'єш? —притупнула Ольга гострим каблучком, пройшла по кімнаті Хода в яеї легка, поривна. Немовби жінка силоміць стримує свої кроки. Але я хода й — оманлива. Ольга ніколи нікуди не поривалася, нічого незвіданого не прагнула.
— Обережно, проб'єш підлогу, а внизу піді мною міліціонер живе, — підсунув ближче до себе коробку з цвяхами Холод, — моя фірма ремонтує тільки вивіреним клієнтам. Боюся, донесуть, а тоді — податок, патент...
— Хіба я клієнт непевний? — повела бровою.
— Не стільки непевний, як нестійкий.
Холода манить щось до такої розмови. Відчуває, що блукає по небезпечній стежці, де весь час треба берегтись, де можна легко послизнутись, а самому не хочеться сходити з неї. Він таки пам'ятає Ольгу. Оту, колишню Ольгу. Жагучу, палку, хоч і невірну. Ця Ольга, мабуть, така ж, як і та?
— А хіба клієнт не може перемінитися з роками? — запитала. Взяла зі столу якусь книгу, ковзнула поглядом по заголовку, поклала на місце, так і не прочитавши. — Облиш стукати. Це, зрештою, не ввічливо. Ти завжди був для мене провінційним факіром. Не розумію я... Освічений, культурний чоловік, і оце... Гвіздки, латки.
— Таке вже моє призначення — латати. І тут, і там. Він сам перекинув місток, якого шукала вона. Тому ступила так швидко.
— Як там у тебе, на роботі? Я чула, машину якусь конструюєш?
— Звідки це ти?.. —Холод поклав молоток, лапу, підвівся.
— Володя сказав. Полив'яний. Ми оце пригадували з ним давні дні, сміялися. Він страшенно упадав за мною. Тоді, як ми з тобою збиралися одружитись. Пам'ятаєш, обридав нам своїми відвідинами. Все мене намовляв... А ти знаєш, Володимир незабаром буде міністром. Правда, дивно?
— Чому, я бачив і таких міністрів.
— Грубо. Ти завжди шкодив собі грубістю. А хочеш, я тобі допоможу з твоїм винаходом.
— Через Полив'яного? — і враз відчув, ніби вдось липке, холодне проповзло йому ло грудях. Вже більше не хотілося отієї розмови, притьмом втікав від неї. — Він мені обіцяв приїхати, подивитись... Два місяці тому.
— Мабуть, забув. У нього зараз стільки клопоту. Адже заступає міністра. Але може приїхати.
— Вже не треба, я розбив свій апарат. “Так от чого, голубонько, ти прийшла, — усміхнувся в думці Прокіп Гордійович. — Я не поліз до настановленої тобою пастки, і ти порішила нацькувати на мене псів. Я їх не боюся. Я вдам, буцім не чую їхнього гавкоту, я зіб'ю їх із сліду. Тобі доведеться гукати їх, ти викажеш себе, вийдеш з гри”.
Дивно, він не почував гніву до Ольги. Це таки гра. Давня гра, жорстка і небезпечна. Що ж, так склалося, сам собі обрав партнера, сам багато в чому винуватий. Хоч і йому невідомо, чи можна залатати душу, якщо не затримує ні любові, ні співчуття, якщо в неї студять холодні вітри.
Прокіп Гордійович певен: Ольга нашептала Полив`яному про полон. Розказала все те, що виливав він, Прокіп, ііі зраненою душею про його колишнє і теперішнє життя, — все, що знала й чого не знала.
Холод запалив цигарку, підійшов до вікна. На вулиці — біло. Падає перший скупий сніг. Сиплеться з чистого неба, притрушує все чорне, брудне. В таку мить хочеться забути, що ця обнова недовговічна, крихка, забути чи не думати про це. Наша душа теж прагне оновлення, чистоти, непорочності. Може, саме тому й стає нам весело, молодо. Нам хочеться побігти безтурботною дитиною, підставити небові обличчя, топити, топити його в ніжнім чистім шумовинні.
Холод просто фізично відчував це. Йому ледве хотілося говорити з Ольгою.
— Мені вже не потрібен ані Полив'яний, ані бляшаний. Я незабаром виїжджаю звідси.
— Куди? — Тривога перехлюпнула через очі ломимо її волі.
— Таємниця. Проте, — покрутив пальцем над головою. — Для тебе, по старій дружбі — півтаємниці: пропонують кафедру і клініку. У великому місті.
Йому минулого року справді пропонували клініку в Ленінграді.
Мабуть, погодилися б прийняти його і зараз. Проте він не збирається залишати роботи тут. Не збирається навіть нічого змінювати в укладенім порядку. Просто сказав так, щоб подратувати Ольгу.
Не вірю, що ти поїдеш.
Чому б це?
Ти не перелітний птах. Ти приростаєш душею до одного поля. Ти фанатик цього поля. А те поле чуже тобі.
— А якщо на цьому не родить нічого?
“Який ти фанатик, — подумав чомусь невесело. — Ти вже багато з чим примирився. Проходиш, ніби не помічаєш. Фанатики... Вони грудьми рвуть перепони. Або рвуться на них самі. Ти не фанатик. Але ти не збираєшся здаватись. Ти будеш битися до кінця. Може, навіть залишишся сам. Все одно”.
— Не повірила б раніше, що ти станеш таким корислив-цем. А як прикидався! Як граві То тобі теж власна шкура?..
“І все одно не виведеш мене з терпцю. Не довідаєшся нічого напевне”, — посміхнувся він.
— Тоді виходить, справедливо в пісні, яку ти співав:
“Нема в світі правди...”
— Пісню теж хтось написав. Висловив те, чим вболівав в ті хвилини. Щось любив, на щось злостився.
— Я колись думала: ти ніколи не навчишся жити. Коли ж... Скажи, ти був щасливим?—Вона запитала без дратування, видно, їй справді кортіло знати це.
— Був. І буваю. У вимріях...
— Ні, я справді...
— А я теж. — Хоч вже ніщо не в змозі було навернути його до серйозної розмови. — Бо що таке щастя?
— Що ж по-твоєму?
— А от що. — Він підняв черевика, наставив його проти вікна. — Бачиш дірку?
— Ну?..
— Оце воно.
У їхню розмову зненацька перетяв різкий телефонний дзвінок.
Дзвонили з клініки. Просили його негайно приїхати. Він вже ледве пам'ятав про Ольгу. Подав їй шубу, швидко одягнувся сам. Вона ще щось говорила, але Холод думав про інше. “Коли б там, поки приїду, не сталося чого. Мазур — фанатик. Душа в нього знервована, розхитана”.
Прокіп Гордіяович чекав біди. Адже так не могло минути.
За дозволом, котрий надійшов з союзного міністерства, Мазуру виділили дві палати в клініці. Туди поклали людей, чиї життя вже були проміряні хворобою. Вони знали про це. Єдиною ниточкою, котра в'язала їх з людьми, з життям, були Євгенові ліки. Ох, як це страшно, коли нічого позаду, нічого попереду. Коли всі лишаються, всі житимуть... Ця ниточка тоді вироста до товщі корабельного каната. Холодові здається, коли б можна, він би в кожнім місті посадовив отакого рятівника. Щоб видавав свої ліки, свою віру. З вірою вмирати легше.
“Вам спочатку стане гірше, — говорить Євген. — А вже далі...”
Людям справді гіршало. Але вони чекали того “далі”. Чекали, незважаючи на те, що їх меншало.
Прокіп Гордійович бачив — якусь-то дію Євгенові ліки мають. Людині справді гіршало, відтак — коротке покращання. І далі: летальний ісход. Те ж саме фатальне далі, що й раніше. Холод нічого не запитував у Євгена. Навіть не дозволив зробити таємно аналізу складу препарату. Мабуть, Мазур знав про це, бо при зустрічі опускав голову, розминався поглядом. Чекав, що Холод прийде до нього з питанням. Йому навіть вже хотілося цього. Нехай би й вія, як Білан. Євген би тоді мав право кинути все, піти кудись світ за очі. Щоб утекти від отого дня. Він знав, що той день наступить. І ось — наступив.
Хворому кожен шерех відлунює гуркотом. Кожен жест здається скрадливим і загрозливим. Серед них вже давно прошелестіла чутка, що їх обкрадають, що на них наживаються, напувають їх не тим, що дає лікар. Його вже немає третій день. А. розставлені на тумбочках ліки з темно-коричяевих стали світлими, майже прозорими. Породжена страхом і недовірою напруга лопнула, впала на сестер і няньок. Хворі вчинили бунт. Вони не впускали нікого в палати, вимагали Мазура і професора.
Мазур зайшов до палати попереду Прокопа Гордійовича. Маленький, зіщулений. Він ступав по зболених надіях, по живих поглядах. Очі... Ті очі!.. Ладні ввібрати в себе весь світ і неспроможні взяти крихти його радощів.
Євген розглядав пляшечки до світла, капав ліки на долоню, куштував. Він не підводив очей.
Холод стежив за ним, а в самого в грудях натяглися сі струни, плакали тихо, без голосу.
— Це не мої ліки, — ледве чутно сказав Євген, дійшовши до кінця палати. — Завтра ранком вам принесуть справжні. Тепер я буду стежити. Заспокойтесь, чекайте до ранку... Він втікав з палати...
Сам, без запрошення, зайшов до кабінету професора, важко опустився на диван.
Так сидів довго. Гуляла за вікном метелиця, терлася шорсткою щокою в шибки. Десь внизу простуджено кричав паровоз.
— Ліки мої, — нараз випростався він. В Євгенових очах горіла рішучість самогубця. — Мої. Я знаю, що тепер мені... Але я хочу, щоб ви... Ні, не для того, щоб місце... Я віду. Тільки знайте: я не шахрай. Ви бачили самі — організм реагує... Вони ще побачать... Я ось зараз вам все... Дайте аркуш паперу...
Холод і далі палив цигарку.
— Мені — не треба. Або всім, або нікому. Завтра в нас конференція. Виступіть — і розкажіть. Є люди, які стоять до істини ближче, ніж я. В сто крат ближче.
Холод не був певен, що Євген послухає його. Мине ніч, мине хвилинна розпука... І тому вдарив безжальними словами:
— Ви тепер зрозуміли, для кого робите? Звідки треба починати?
— Значення має лише кінцевий результат, — на хвилину стрепенувся, заперечив колишніми словами Євген. — Для командира важить одне — як виграти битву.
Він вже дивився за вікно, думав про інше.
— Але якщо командир не знатиме, що думав солдат, кожен солдат, який стоїть у полі, він її не виграє.
— Може, й так. Тільки ж солдатові не обов'язково, а іноді й не потрібно знати те, що думає командир. Людина часто неосмислено обламує колючки на дереві, які бережуть саме дерево.
— Бережуть? Од кого? Самі од себе? В політиці, в суспільному житті, може, це й справедливо. Але тут... Де лише одне — людина. Люди. Тут — тільки разом. Може, колись знайде хтось один. Це занадто велика ціна для людства! Занадто великий егоїзм. Ви опинилися на крижині. Ви самі туди стрибнули. Невже вам не страшно?
— Мені?
Коли б він тільки знав, цей професор, як йому страшно. Які мислі змагають його, які примари стоять за плечима. Як страшно йому було сьогодні отих очей.
Зненацька його думка перекидається на інше. Здавалося б, на зовсім далеке, невідповідне до цих хвилин. Він боїться ще одних очей. Чорних, глибоких. Ті очі вже ніколи не посміхнуться йому. Євген певен цього. Розуміє — вони б і так ніколи не горіли йому справжнім пломенем. І він би дурив себе. Мучився й дурив.
Професор не чекав відповіді. Погасив у попільниці цигарку, підвівся.
— Хворих ми лікуватимемо комплексним методом. Але вони не прийматимуть ніяких ліків. Отже, ви скажете, що всі ліки — ваші. Допоможете підготувати, кого потрібно, до операції. Це важче, ніж конференція. Але необхідно. Оце ваш перший справжній рубіж. Або боєць, або дезертир. Задушіть свої стогони. Вони — егоїстичні. Мені бувало гірше. Колись розповім.
Сьогодні Холод вперше відчув утому. Звичайно, видався тяжкий день. Три операції, консультації, лекція. Потім оце. Однак втома якась гнітюча, сіра, тяжка. Вона прогнала й сон, і бажання праці. Сидів за столом, переполював споминами свою життєву грядку. Інші грядки.
Євгенову, Ольжину. Одне вселенське поле. Хоч, власне, що йому до чужих грядок? Чому він має нести на своїх плечах і свої, й чужі провини? “Мій шлях, звичайний людський шлях, проміряний стовпами від колиски. То невже хочу вибігти за стовпи? Невже не однаково, що за ними? Чому мене кортить заглянути за останню межу?”
“Люди біжать, і в цьому — невпинність життя, суспільного поступу. Вони певні, що на великих просторах щастя більше, ніж на маленькому клаптику, що воно там копами, скиртами. Далебі. А я певний? Знаю, де власний колосок ? ”
Навпроти нього, на стіні, чорніла тінь. Неначе вкарбувалася в стіну. Велика, нерухома. Своєю непорушністю ніби тиснула йому на мозок. Вона мусить поворухнутися. Він їй наказує. Велить! Це була лише мить. Страшна, невловима мить, коли власна тінь не підкорилася йому. Холодний дрож струсив тіло. Професор вловив іншу мить, мить початку нерухомості. Так близько, так ясно відчув її, що, здавалось, міг відтворити уявою. Отак, ще раз... Але ні, та мить згинула навіки.
Невже він?.. невже ця тінь — початок того, одвічного, нерозгаданого? Адже ж вона справді колись не підкориться йому? Тіло не підкориться волі?
Холод поворухнувся і пригладив рукою чуб. Тінь схитнулася, повторила його рух.
Прокіп Гордійович знав страх. Він не раз сплітався з ним у тугих обіймах. І перемагав. Хоч траплялося, стояв на самім краю поразки.
Холод знав страх і на фронтовому полі. І все ж то страхи інші, ніж цей.
Ті тіні створила сама людина. А ця?.. Ця не підвладна їй. А може, й до неї колись підійде людина? Як підійшла до інших своїх граней. До самої себе. В плетиві сталевих дротів, в мудрих імпульсах електронних мозків людина стала думати — хто вона? Куди йде? Чим їй загрожують власні витвори? В чому початок і кінець життя, в чому його вічність? Наш вік не хоче залишати місця привидам, містиці, навіть незнанню. Він оголошує відомим все, надбудовує одну теорію над іншою, старі відкриття заперечує новими.
І все ж невідомого стає щодень більше, ніж відомого. Людина ще не в спромозі збагнути світової гармонії. Навіть її окремих часток. Отієї клітини, в якій сховалося все: життя, майбутнє потомства, їх дріб'язковості й величі. Людина — метелик. Народжується, щоб загинути.
А може, загибає, щоб народитися? Вона—вищий витвір матерії, її мозок. Так, мозок. Котрий фіксує все, загибає останнім. А чи ти, людино, не покликана закарбувати все, що діється з матерією? Чи не покликана відгадати весь шлях матерії, увесь свій шлях? Тоді для чого? Завершити коло і розпочати нове?
Але в такий спосіб матерія заперечить себе, заперечить доцільність свого розвитку. Отже, ні...
Прокіп Гордійович відчував, як б ється сповита в панцир наукових умовностей, штучностей його думка. Як поривається й не може вийти з них. Але вона вже не хоче спокою, настирливо стукає в металеві кільця, розгинає, ламає їх...
Вже майже несамохіть вийняв з шухляди товсту зелену папку і розгорнув на паперовій закладці.
Перо тицьнуло в останній рядок, відштовхнувшись од нього, побігло по білому полю. Думка скрапувала на папір словами.
Комісія штовхнула колесо і повезла свої висновки до міністерства. А далі воно закрутилося само. Парторганізація, профспілка, дирекція лікарні...
Але Прокіп Гордійович не приймав ані співчуття, ані докорів. Бо й ті і ті падали на серце образою. А він сталив його на спокій, на витримку. Хіба не забагато вже йому пояснювальних записок, очних ставок, свідчень. Всіх оцих вірусів недовіри. Хіба їх ще не спряжило сонце? Хіба не згинули в часі? То знайте, тут для них несприятливе середовище. Вони — породження колишніх болячок.
До всього здогадувався, чия рука натискала на важіль. Нехай тисне. Не переважить, звихнеться. Його гнули не такі руки, і він не схилився. Не схилиться й зараз.
Був певен себе, свого місця, своєї сили, великої правди. Він не збирався нічого міняти в роботі клініки, її ритмі, який налагоджував стільки років. Так само прискіпливо, як і раніше, перевіряв реферати лікарів-ординаторів по темах, над якими ті працювали. Наукова конференція мала відбутися десь після Нового року.
Післязавтра — бюро, а в нього назавтра призначений екзамен для лікарів відділення по підвищенню кваліфікації. Вони тремтіли під дверима кабінету, його вусаті й безвусі помічники, немов хлопчики і дівчатка.
Так само, як і раніше, складали присягу лікарі, яких він приймав на роботу. Він сам написав її. Молоді лікарі складали присягу колегам, обов'язку, людині. Самі собі. Своїй совісті, своєму серцю. Прокіп Гордійович впевнився: вона часто промовляє до них у хвилини сумнівів і вагань. Треба, щоб присягу складав кожен, хто зважився стати в узголов'ї людського життя. По всіх клініках, по всіх лікарнях. Він вже подав проекта до міністерства. Поки що на нього немає відповіді. Але він нагадає їм.
...Бюро мало бути завтра. Професор наперед міг розповісти про нього і зіграти “в ролях” від початку до кінця.
...Протирає хусточкою окуляри секретар, болісно морщить чоло. Він одержав по телефону вказівку, але все ж уникає прийняти рішення. Обіклався доповідними, звітами, ухвалами комісій Джміль, заступник головлікаря по господарській частині. Ледве тямиться на них, але вдає, буцім уважно читає. З його промови ніхто нічого не зрозуміє. Бо виступатиме “по-науковому”. Він навіть з лікарняними шоферами, прибиральницями говорить так мудро, аж вони ледве здогадуються, що хоче сказати Їхній начальник: “Схильність твоєї задньої шини до стирання об асфальт аж до дірки...”, “Піскова частина в кутку...” Нещодавно, за Холодовою порадою, редактор їхньої газети попрохав Джмеля написати дописа. Той подав серйозну замітку про пральню. Кращого гумористичного матеріалу газета не мала.
На засіданні не буде головлікаря, — він у відпустці. Захворів завідуючий терапією.
У чорній щілині телефонної рурки сховалася ухвала. Десь з другого кінця проводу на неї похукує Полив'яний.
Всі члени бюро добре знають Холода. Більшість з них не мають ці акти за серйозні звинувачення. Але ж гіпнотизуюче поблискує трубка, постукує по столу олівець у секретаревих руках. Серед них зараз немає спеціаліста, який би зважився заперечити акти комісії. Ні, вони не можуть винести ніякого рішення. Треба укласти свою комісію, треба перевірити, запросити інших працівників клініки.
“А що перевіряти? Адже немає нічого. Розумієте — нічого”, — гарячкує молодий доцент з нейрохірургії. Але відповіддю йому — мовчанка.
...Все було майже так, як намалював уявою Холод. Бюро відклали, нова комісія мала заповнити паперами порожню папку.
Звичайно, Холодові не байдуже до всіх висунутих проти нього звинувачень. Хоча б і з кардіоскопом. Ну чим може довести, що все в апараті знайдено самостійно? Та й для чого доводити? Він зовсім не приховує, що скористався Соловейковою порадою. Це знають хлопці. Соловейкові товариші. Вони іноді навідують його. Вони вірять. Ну, може, попрохати їх прийти на комісію.
Але ж... Хіба це не соромно?..
Може, він не в усьому правий з Біланом. З отією статтею... Через неї й не може виступити публічно... Хоч... Він би не виступив і так. А дехто побачив у цьому інтригування. І все ж найбільше його турбує клініка. Що думають його товариші, колеги по роботі? їх все це стосується дуже близько. А що, коли в когось сумніви, невиказані підозри? А що, коли й сам?..
Ця думка виштовхує його з кабінету, змушує одягти пальто, іти в заметіль, в хурію. Шукати рішення. Так, так... Все це він думав. Ох, не часто ще говорять підлеглі правду начальникам. Частіше дивуються мудрості їхніх рішень, проникливості своїх керівників. Кожне слово, кожен дотеп з трибуни — в шумовинні оплесків. Отак день, рік, два. Тобі самому власні слова вже видаються великими і мудрими. А діяння — поготів. “Бач, хто ще так може!” Ти ступаєш вище, несеш з собою й свої думки. Ті ж таки, котрі мав і біля підніжжя гори. Росте в прогресії глупота або сірість. І вже тобі хочеться овацій. І ти поплескуєш по плечу тих, хто курить тобі з кадила слави. І тягнеш їх за вуха за собою. Аж поки не опиняться вони поруч тебе, на вершечку гори. І тоді заворушиться в тобі неспокій: розумні чи дурні вони? Дурні — нехай стоять далі, розумні — турнути вниз. Це, звичайно, перебільшення. Жарт. Та й яка в тебе гора? Маленький горбик. Але трапляється, що й на таких горбиках наморочаться голови. І з них не чують людських голосів. “А хіба не можна поговорити з людьми по щирості? Сказати все, що на серці, і попрохати, щоб сказали вони?” — приходить рішення.
“Так, піти...”
І він пішов до них. Виніс на загальні збори клініки обговорення своєї роботи — лікаря і керівника. Він знав, що це йому зарахується на лихий карб, що в міністерстві, серед членів комісії це викличе осуд, але йому потрібно було знайти свою правду, знайти отут, серед людей, з якими працював, перед якими ніс найбільшу відповідальність. Вони його порадники, його судді. Операційна сестра, лікар-ординатор, няня, завідуюча лабораторією... “Кажіть, я піду сам, якщо побачу свою несправедливість. Я від вас вимагаю, вимагайте й ви”.
Чомусь схлипувала, поривалася щось сказати Варвара Іванівна, його помічник, та так і не сказала. Але сказали інші. Вони вірили йому. Вибирав віру з очей, з розхвильованих душ, по крапельці, по крихітці. Впевнявся в своїй власній вірі. Адже тільки це йому й було потрібно. І ледве відмовив надсилати листа, якого, як він довідався на зборах, вони написали напередодні.
Тепер знову міг спокійно взяти до рук скальпеля. І нехай комісії, нехай бюро. Він вже мало про це думав. Бюро відбудеться без нього. А він поїде в область, де на нього чекають інші справи, справи голови Хірургічного товариства.
* * *
Поїзд мчав його назустріч новому року, новим тривогам і надіям.
Холода змагала втома, хотілося спочити, але про це,
принаймні до кінця передач радіовузла, годі було й думати. Його сусід, мабуть, виспався вдень, він ввімкнув динаміка, аж ревіло в вухах. Це був, очевидно, один з загартованих бійців незчисленної армії командировочних, за котрими не дістати місця в готелі і не протовпитись до громадських їдалень. Від нього пахло горілкою, казенними паперами, потом. Він почував себе у вагоні краще, ніж вдома: роззувся, розвішав на перечках під столиком, перед самим Холодовим носом, панчохи, приставив до радіатора черевики. Лежав горілиць, склавши руки на великому, волоським гарбузом, животі, сміявся смачно, вигукуючи раз по раз: “От дають, от дають”. “Давали” ж суху і прісну, мов недосолена тараня, виробничу оперетку, присмачену солоденькою любовною інтригою. Не маючи надії, що знатний бригадир і молоденька вчителька поженяться в швидкім часі, Прокіп Гордійович вийшов у коридор. Може, вирішив, здибає партнера для шахів або хоч для “дурня”. Все ж ліпше, ніж оперетка. Але в коридорі порожньо. О такій порі в поїздах трясуться лише запізнілі ревізори, в яких до останнього дня дебет не сходився з кредитом, та журналісти. Він став біля вікна, розсунув завіски. Поїзд мчав полем, широким засніженим полем, оповитим вечірньою імлою. Поле таке рівне і чисте, що на ньому нічим зачепитися погляду. Тільки на самім краю, ген-ген, дві високі могили. На Прокопа Гордійовича степові могили завше навівають смуток. Йому пригадується щось давнє й не може пригадатись. Воно ніби приламане вістря стріли, що застряла під серцем. Ніби тихий бренькіт обірваної струни. Може, отут, в оцім степу, та струна дзвеніла голосно й тужно. Десь отут і обірвалась вона. В такі хвилини Прокіп Гордійович чує, як стугонить під копитами земля, бачить задимлений луг і потривожене гайвороння вночі. А ще — полиск шабель, маєво червоної китайки, важкі шапки з землею в змозолених долонях. І це все. Може, тому, що від того всього не лишилося нічого. Опріч високих могил з скорботними назвами та болючої нез'ясненної туги. Давнина завше лягає на серце тугою. — Сумуєте?
Холод оглянувся. До нього підходила Ліля.
Вона раніше ніколи не бувала у відрядженнях і так про сила взяти її, що він погодився. І потім не шкодував. Ліля знала стенографію, друкувала на машинці. Але це мале бісеня знало значно більше. А може, тільки видається йому?
— З чого ти взяла?
— Всі, хто жив у селі, сумують, коли дивляться в поле. Він не ховався з своїм настроєм, відповів загіріяно:
— Мабуть... Може, тому, що всі сподіваються повернутись туди.
— Навіть ви?
— А чому ж. Роки... Щоб десь отак, над річкою. В тиші. Бачиш хатинку?
— Бачу. А я теж люблю тишу... Природу. А ви нас пустите в хатину? — засміялась вона, не повертаючи голови.
Прокіп Гордійович спантеличено подивився на Лілю, мало не крякнув від здивування. Що це — бездумність, безпосередність, хитрість, жарт. Але який же він... Почував обурення, досаду... Але ті слова покликали й спомин. Здалося, перестрів щось забуте, тривожне, манливе. З чим розминувся колись. Ні, Прокіп Гордійович не обманює себе. “Те” перестріти неможливо. Як неможливо наздогнати своєї молодості. Ані вороними, ані гнідими. А коли б хоч кому-небудь привелося наздогнати її, взяти в позичку в вічності свої юнацькі роки, спробувати знову пройти по них, — втікав би сам. Вони б упали осоругою. Людині один раз судилося пройти свій шлях. Один раз вибирати його.
Холод немало спотикався на тому шляху. І падав, і забивався боляче. Але він знав радість пошуків, радість відкриття. Радість праці, творіння, вірного почерку.
Нез'ясненким смутком його огортає тільки тоді, коли намагається згадати те, чим квітчається молодість, чому віддані найщиріші пориви і чуття. Кожній людині призначено кохання. Але не кожна зустрічається з ним. Він теж розминувся з своїм. Не знайшов відповіді на нього, не спізнав по-справжньому. Він тільки здогадується про його велику красу. Тепер же пропливають мимо лише примари його. Вони падають на нього або тягарем, або обманом. Гірким, неприємним.
Його думка вертається до Лілі, до її слів. “Хто ти така, людинко? Що в тобі криється?” І вже здогадується що, хоч і не хоче йняти віри. “Твої пазури виросли швидше за тебе. Недалекоглядний журналіст, намацавши їх, написав би, що вони — рудимент, пережиток, і що на тобі саміи проступили родимі плями. Але на твоїй пичці, окрім рум'янпів від колгоспного молока і м'якої булки, немає нічого. Тоді звідки вони? Від твоєї природи, виховання?” А може, він не зовсім правильно витлумачив її слова? Так чи інакше, але треба дати зрозуміти, що тлумачити їх можна лише по одному і що посередником поміж ними він не буде.
— Ви, молоді, збудуєте собі хмарочоси. Це — мені хижка. Вона зрозуміла:
— Олег колись казав — нам рано про це думати. Та й... ми розсварилися з Олегом. А ви збираєтесь прожити в своїй хижці самі?
— Не вельми делікатне для твого віку запитання, але коли вже запитала... Виберу якось час, повставляю зуби, підфарбую волосся і напишу в “Вечірній Київ” оголошення: “Такий-то чоловік, не повний дурень, не зовсім сивий, з таким-от становищем шукає собі...” Як гадаєш, відгукнеться хто?
Він жартував сам з собою. Кепкував над тим, що хилить до смутку, до жури.
Надворі вже поночіло, на вікні чітко, мов у дзеркалі, малювалася його постать. Висока, кремезна, з міцними, косарськими плечима й грудьми, з обвітреним, смаглявим, — зовсім не скажеш, що лікар, — обличчям, буйною чуприною. Вже сивою. Він не бачив себе. Проте бачила Ліля.
— О, відгукнуться. Тільки, мабуть, оголошення не в “Вечірнім Києві”, а в “Вечірнім Ленінграді”.
Тепер Холодові зрозуміло все. Йому стало прикро: “Ні, не в вас, вузькоштанних, лінивих і жадібних, загадка віку. Ваші засмічені душі видно наскрізь. Вони відмикаються скрученими з паперових грошей ключиками. А спробуйте відімкнути ось цю! Ви всі гарио вкублились в гніздечко, котре називається життям. Вам затишно в ньому. Ми ж хочемо витягти вас за вушка, поганяти, щоб схуднули, постригти і вкинути назад. А ви боїтеся, що тоді вам буде холодно”.
— Я бачу, Лілю, ти вивчаєш не лише медицину, а й суміжні з нею науки. Судову експертизу, слідошукання? Що ж, може й згодиться, — сказав Прокіп Гордійович і пішов у купе слухати оперету.
Поїзд прибув у Київ за кілька годин до Нового року. Прокопові Гордійовичу здалося, ніби він приїхав не в своє, а в якесь інше, вичитане з казки місто. Мерехтить електричне марево, святкові реклами повибігали на перехрестя, миготять, танцюють, гріються. Перехожі гублять пакунки, подають їх один одному, ввічливо усміхнені, веселі. Як гарно, як затишно на душі, коли бачиш, що люди несуть щось з магазинів, що вони веселі, безжурні! Йому теж ще треба в магазин. І вже не гаючись...
Він таки запізнювався. Квапив шофера таксі, який, мабуть, єдиний не поспішав у цей вечір. Гаразд, що хоч дома наготовано все заздалегідь... Борода, вуса, шапка, мішок. Замість кожуха одягне халата. От було б добре, якби не впізнав ніхто. Навіть з співробітників. Йому самому було смішно — він скрадався в клініку, немов детектив з фільму: коридором, котрий вів на кухню, через душові, приймальне відділення. Сподівався, що тут тільки черговий лікар, він дрімає в кутку над книгою. Але йому на подив, опріч чергового, він побачив ще двоє лікарів-практикантів і стару, років сімдесяти, бабусю. А того, що вони робили, Холод довго не міг збагнути з свого схову з-за ширми. А коли збагнув... Таки справді, трагічне й смішне часом переплітається так міцно, що не завжди можна розняти їх. Надто в лікарні.
Щоправда, хлопці не сміялися. Навпаки, ескулапували яосереджено й сердито. Очевидячки, рятували хвору від отруєння. Мали перед себе всі його симптоми. Найтяжчу форму. Бабуся навіть не ковтала барієвої лікарняної кашки, котрою хотіли нагодувати її. Вона відбивалася руками й ногами, заплювала кашею ескулапів з голів до ніг. Мурмотіла, трусила головою, виривалася, але дужий практикант, який стояв спиною до Холода, тримав її міцно.
Холоду довелося покинути засідку. Він підійшов до бабусі, відсторонив того, котрий годував її кашею, і, коротко наказавши другому “тримай”, взяв бабусю за щелепу. Дужий поштовх — бабуся закрила рот. Хвилину сиділа нерухомо, жувала білими, поморщеними губами. Відтак підхопилася, блиснула очима і, скрутивши дулю спочатку одному практиканту, потім другому, схопила з тапчана плисового теплого піджака та хустку, подалася мерщій за двері. Практиканти ошелешено дивилися їй вслід. Холод сміявся, аж сльози набігли йому на очі.
— А ми... Та як же... — врешті здобувся на мову той, що з чашкою, — привезли її, кажуть, пила щось. А тоді — оце... І їжа не проходить.
— Добре, йдіть, — витер кулаками очі Прокіп Гордійович. — Вважайте, що відбулося зцілення.
Тепер він одягався, вже не ховаючись від чергового. Той допоміг йому підв'язати бороду, червоною фарбою розмалював щоки і носа.
— А знаєте, без вас тут нова комісія... — притишеним, змовницьким голосом мовив він, але Прокіп Гордійович приклав до губів пальця, похитав головою. І той зрозумів. Нехай старому рокові лишається погана новина.
Обережно, щоб не обірвати бороду та вусів, Прокіп Гордійович почепив через плече на широкій брезентовій шлеї мішок з цукерками та іграшками, взяв до рук великого, сукуватого ціпка. Поважно відкашлявся:
За морями,за горами,
За дрімучими лісами...
— Е, годилося б для Діда Мороза чарку. Ну, та нехай вже тоді. Відімкніть, будь ласка, двері.
Сходи за дверима вели в ліве крило, на другий поверх, до палат, де лежали найменші пацієнти.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Сміялися на вулицях дівчата — йшла весна. Ступала по місту м'якими лапами тополиних котиків, спадала згори голубиним туркотінням, стрибала по стінах сонячними зайчиками. Вона снилася міським жителям ночами. Кожному різно. Євгенові — футбольною афішею. Холодові — оксамитовим плесом на зарічку, Лілі — пучечком фіалок у руках селянки на розі вулиці, малому Костикові — солодкою паличкою морозива в срібній обгортці. Шахові — недоора-ною глевкою нивою.
Олександрові Кіндратовичу вона снилася тишею й відпочинком. Ця зима обкрутила його, немов сніп у барабані. Він почував себе, неначе після важкої виснажливої хвороби. Ледве дочекався перших теплих днів. Зараз його страшив навіть санаторний режим. Та й хіба санаторій не та сама лікарня? Не ті халати? В село! В далеке, миле, тихе село. Забере Костика, і — гайда. Навперейми весні.
Та вона обігнала його. Село вже тонуло в зелених шумах. Олександр Кіндратович безмрійно блукав полями, левадами, лісами. І дивувався, що зустрів її таки. Ох, як же довго не був тут! Приїздив востаннє чотири роки тому. І то восени. Посаджені тоді топольки вже піднялися, зрівнялися верхівками з шкільним дахом.
Він і сам не розумів, що таке сталося. Чому йому захотілося голубливої тиші. Чому його поманило село? Радів, що озвалася струна, яка єднала його з цим усім. З весною, з селом. Вона тонюсінька-тонюсінька, але ж є! І досить йому торкнутися її, як вона забринить згадкою.
...Ниже в берегах синє намисто, рахує чужі роки зозуля. І йому пригадується, як десь отут стояв він босоногим семикласником з русокосою Наталочкою, з завмиранням серця лічив подаровані зозулею роки. Вони ділили їх наспіл — адже в них усе мало бути спільним. Примхливо вступила в потічок вербичка. Вони забредали на середину, на самий бистрець, міряли місткість своїх долонь.
Зозуля вмовкла, і одразу ж, мовби тільки й чекала на те, дико, неначе кішка, закричала іволга. “На дощ!”— пригадав радісно. Йому здалося, ніби він навіть ловить аромат тих колишніх, далеких днів, нестямний запах минулих весен.
Село дитинства. Ти таки міцно приросло до душі. Стежкою до школи, осокором під хатою, вулицею, якою ходила “вона”. Ось тут, на розі, прибив він цвяшками Наталоччине фото, видовбавши ножем зрадливі очі. Бо почала вона ходити з Грицем, його товаришем. “Чи шкодувала потім? Пізніше? Мабуть. Розповідала подругам, хто добивався її кохання”.
Йому самому чогось шкода. Це, певне, весна нагадала йому все те. Наморений, спопнешш приємної втоми, повертався з своїх мандрів додому.
Сьогодні він втомився найдужче. Ледве добрів до хатії. Мати вже чекала на нього. Сиділа на призьбі, перебирала в підрешітку квасолю. Вона в нього маленька-маленька, сухенька і проворна. В дворі у неї чіісто, хата заметена, побілена знадвору. Хата — під бляху, але стара, ветха. Мабуть, найстаріша на всьому кутку. За хатою маленький палісадничок. Ті ж таки півники й сережки. А ще лаплаха. Вона зацвіте восени. Пишно і сумовито. Лаплахи цвітуть під хатою з давніх-давен. Либонь, переживуть і її, і його.
В кожен приїзд він каже матері, щоб переїздила до нього на дачу або на київську квартиру. А мати відмовляється, як ось зараз:
— Не вмію я ані ступить по-городському, ані слова сказать. Доживу вже віку тут. З ким дівувала, з ким одну ниву жала.
— З ким вже вам тут жити, —сказав він. Але, збагнувши власну нетактовність, перевів розмову на інше. Розпитував про колгосп, про сусідів. Мати в колгоспі вже не працювала й не знала майже нічого про колгоспні справи, а про сусідів розповіла. Він і сам ще пам'ятав їх. Диво — прожив у місті більше половини життя, десять років на одній і тій квартирі, і знає лише двох своїх сусідів. А покажи йому будь-яку з двадцяти шести хат на кутку, і він спише словесне біографію всіх її жителів. Звичайно, довоєнних років. Бо потім... Так, про декого він чув. Про дядька Тимоша, про тітку Палажку. А от, скажімо, про діда Ічки. Ото його хата. Дід Ічки—індус. Коли дивувався чому-небудь, говорив “іч-ки” — ич який. З того одержав і своє прізвисько. Одмолоду лишився дівичем. Більше за все шанував тишу і спокій. Двадцятий вік гримкотів широким трактом, а він брався своїм череватим гнідком глухими путівцями. Не хотів дід знати світової суєти, блукання по проміжних інстанціях, зі всіма своїми сумнівами звертався просто до бога. Теренкур його було проміряно з дитинства: хата, хлів, поле, хата.
Олександр Кіндратович вловив себе на тому, що думає якось незвично — здивувався. Звідки це? І враз холодна іскра — “Прокіп”. “Він”. Вони останнім часом дуже багато говорили про село. Про життя...
Олександр Кіндратович мерзлякувато потис плечима, потер чоло.
— Дід тупає? — кияув погляд у кінець садка, де з-за густої колючої груші виглядав довгий, чорний димар.
— Помер торік. На паску.
Погляд вже не зупиняється, переступає через сусідський тинок.
Сахии. Коли він ішов повз їхній двір до школи, з-за Сахнового тину летіло на нього шість грудок. Двоє старших грудок не кидали, тільки під'юджували, і одне ще не докидало. Але траплялося, всі дев'ятеро дряпалися через тин, втікали на територію ворожої держави. В дворі ляскав батіг і хрипкий бас виполохував з-під стріх горобців:
“Жінко, відчиняй вор-р-ота, р-р-розпрягай коня”. А потім, від якогось дня, він тільки гукав перше — “відчиняй ворота”, коня Сахно пропив разом з возом і збруєю.
— Четверо з війни не вернулося, — скрушно зітхнула мати, — одного громом убило. А ті роз'їхалися. Найменша при матері. Прийняла приймака. Дівчинку оце вже в школу посилатимуть.
Галя Баскова. Співуча, гарна дівка, до котрої женихалися на кутку всі парубки. Сирота. Жила з меншим братом. Брат закінчив інженерний інститут. Вона вийшла заміж, і чоловік не повернувся з війни. Здається, має двоє дітей.
— ... Обоє байстрята. У війну нагуляла. Одна діг'очка в Чернігові на клінкерному, друга десь на цілині.
Німчики.
Новосельці.
Буркуни.
Бредуть розмовою від хати до хати. Олександр Кіндратович тільки тепер дізнається, що в двадцять шість хат на кутку не повернулося п'ятнадцять солдатів. Дві хати і зараз стоять пустками, а на тому місці, де червоніла віконницями ще одна, росте картопля. Не теплим дощиком, чорним градобоєм вік двадцятий прокотився по кутку. Жорстокий, задимлений вік. Майже половина з цих п'ятнадцяти, — Біланові ровесники. З ними він пас корів, закручував узимку на льоду “крутьол”, збирап по стерні колоски.
Життя іде, ростуть нові покоління, але ми бачимо близько тільки своїх ровесників.
— Наталка як? — запитав аж тепер.
Згадка про Наталку дряпнула по душі. Він таки не допоміг їй виклопотати пенсію. Забув. Просто забув. Оді-клав листа, а потім — справи, турботи. Йому здалося, що мати подивилася на нього докірливо. Певно, Наталка скаржилася їй. А може, й не скаржилася. Йому вже ввижається.
— Живе. Оце щось меншенький її прихворів. А такий потішний, сміюнець. І минулого літа все вдвох з Костиком бігали. Вони й схожі один на одного. Як два дзьобочки,
— Не знаєте, на що хворий? Щоб, бува, Костик не заразився, — запитав стурбовано матір.
— На живіт скаржиться.
“Треба таки допомогти Наталці, — подумав, підводячись. — Може, піти до неї зараз?”
Але інша думка змагає першу. Піде до Наталки, та ще застане там кого. Або й Наталка може розказати.
І попливуть до нього прохачі. Він залишив одні клопоти, а придбає міх нових. Втікав від вовка, а впаде на ведмедя. А це такий міх, що його не сховати десь у сінцях. Носити й не переносити.
Його вже й так запопали, не зміг відмогтися, — призначили на суботу зустріч з виборцями. Кому потрібна ця зустріч? Напхані цитатами провінційні промови, зазубрені з папірців привітання, торохтіння одлиглих піонерських барабанів. Але тепер вже нічого не вдієш.
До Наталки він піде перед від'їздом. Або ще ліпше, — скаже матері, і та покличе Наталку.
Зустріч з виборцями було призначено па суботу. Вони збиралися повільно, займали не задні лави, як це водиться на всіх засіданнях і виборах, а передні, од трибуни. Заходили тихо, ніби аж боязко. Двоє чи троє повели за руки дітей. Білан сидів з головою сільради, головою колгоспу і довіреною особою — завідуючим районовою поліклінікою — в парткабінеті. Олександр Кіндратович ледве стримувався, щоб не вичитати голові сільради, нащо було призначати, не згодивши людей. А той сам помітно нервував, заглядав через сцену до залу, вибігав на подвір'я. “Якщо так сходитимуться, то це до півночі, — крутив сердиту думку Білан. — Он побрело ще дві ватянки. А перед ними — жилетка і ватяні штани. Неначе не до клубу, а на конюшню. Чого в буденному?”
У Олександра Кіндратовича неприємно залоскотало в грудях, кольнуло тривогою. Йому нахмарив якийсь здогад, але одразу й розвіявся.
— То не миколаївське вони подіставали? — штрикнув лихим жартом голову колгоспу.
— Вам ліпше знати, — відповів той неприродно спокійним голосом. — Ви — депутат, їхній слуга.
Оцим “їхній слуга” голова знову стривожив Олександра Кіндратовича. Він не міг збагнути — недотепний це жарт, образа? Кидався думкою в один бік, в другий і вертався на місце. “Ох, тут, видно, й керівнички ж. Порядочки, дисципліна. Заждіть, голубчики, заждіть, подзвоню я секретареві райкому”. Але неспокій його розгорявся, мов клоччя під вітром. Вийшли на сцену, і вперше видалась вона Олександрові Кіндратовичу широкою й холодною.
Вечір відкрив голова сільради.
Його вітальні слова, не покриті оплесками, пролунали занадто голосно і дерев'яне. Відаплодувавши сам, він збентежено подивився на президію, вийняв з кишеньки папірця, поклав перед собою.
— Слово має...
Але того, кого назвав, у залі не було. Або ж він сховався в кутку за спинами.
Білан не міг збагнути, що це. Навмисне? Підтасовано? Завтра він обов'язково розкаже в райкомі... А зараз, мабуть, треба виступити самому. Про людину, про свою роботу, роботу лікаря...
Але його думку обірвали слова промовця. Він просто не побачив його. Її. Це була жінка. Говорила не з трибуни, а з проходу між двома рядами... Вона тримала за руки двоє діток. Двоє дівчаток. Старшенька, школярка п'ятого чи шостого класу, намагалася відступити назад, соромливо ховалася за матір, меншенька стояла незворушно, цікавими намистинами очей водила по президії, мружилась на світло.
— Всі ви, люди добрі, знаєте, де я живу. В школі, в підвалі. Всі ви знаєте мого чоловіка. Він би прийшов теж... Коли б мав чим прийти. Коли б гангрена не забрала його ноги. Та ще... З нашого підвалу в коридорчик — маленькі сходи, вже й так тричі зривався вниз. Він зараз там. Там гарно. Килими з моху на стінах, картини... — Далі сльози не дали їй говорити.
— Мам, мам, — смикала її за рукав старшенька, — не плач. Ходімо звідси.
Але жінка таки перемогла сльози.
— Вже три лікарські комісії... Говорять, що діти... Писали, вимагали...
Гіркий, сумний випадок. І все ж Олександр Кіндратович не розумів, чому жінка принесла свої скарги в .цей зал, на цей вечір.
— Ви б... у виконком...
— Думаєте, у наш виконком легко потрапити? Там є список. Його укладають за ворітьми навпроти. Голова приймає в день п'ятнадцять-двадцять чоловік. Я вам писала про це. Я вам писала шість разів... Бо більш ніде такого... В жодному виконкомі. І ніхто не живе так, як я. Я колись покритикувала його. Назвала бугаєм і бюрократом і в газету написала. І він за це...
Впали лише перші краплі. Важкі, скорботні краплі. А далі... Це не був ураган. Це — простудний, всепотопля-ючий дощ. Голова сільради сидів зляканий, не знаючи, їло йому робити. Він щось запитував у завідуючого лікарнею — довіреної особи депутата, — але той не відповідай, жмакав у руках хустину.
Білан борсався в холодних хвилях, шукав сухої місцини, де можна б було перечекати хоч хвильку. В його грудях хлипала образа.
За сішо? Чому? Хіба зробив кому-небудь зле? Нікому. Опріч нього... Холода.
І -то на добро іншим. Він не знав спокою всю зиму. Колесо крутилося поза його волею. Кілька разів навіть поривався зупинити його. Але то його власна мука. Його.
То зовсім не стосовне сюдії. За віщо ж тут? Хіба не на добро жив, не на добро чинив? Так, він знає й інше, — всім не допоможеш, всіх дірок не залатаєш. І не його то справа. Вони живуть своїм життям, він — своїм. Поміж них, звичайно, є заздрісники, злорадні. Тому, хто вирвався на горб, завжди заздрять. Він знає немало артистів, письменників, які ніколи не їздять у своє село. Може, і з ним оце так?
“Як тут багато світла”, — прокидається від своїх думок. Йому здавалося, ніби він іде по тонкім льоду, а лід тріщить, ось-ось вломиться. Хотілося підхопитися, кинутися чимдуж назад, на рятівний берег. Ледве змусив залишитись на місці, поглянути перед себе. По всьому залу жевріли розсипані пари жаринок. Вхопив одну, другу... Випустив. Ще одну. І цю вже випустити не міг. Вона приросла міцно — далеким спогадом, недалекою тривогою.
“Вони такі ж пекучі, як і колись, Наталоччині очі”.
Тепер він чомусь найбільше боявся цих очей. Йому здавалося, що саме ті очі сьогодні спопелять його.
Виступав голова колгоспу. Його нещодавно, майгке проти воді, обрали на голову, їхній колгосп, розповідав він, був найгіршим і найбіднішим у районі. Тепер — у області. Бо звели докупи отаких два. Та ще земля і в тих, і в тих:
пісок, солонець. Просили, щоб об'єднали з іншим, з “Прапором перемоги”. Писали і йому, депутату, сподівалися, що приїде. Земляк, свій чоловік. Повинен знати добре справи, землі. А він одбувся папірцем у райвиконком. Вони не знають, чи й того папірця писав сам, бо навіть назву колгоспу в ньому переплутано. А лікарня? Чи бачив професор, яка у них лікарня? Чи поклопотав, щоб виділили кошти на будівництво та на обладнання нової? Інші колгоспи споруджують своїм коштом. І школи, і лікарні, і палаци культури. А вони поки що того не можуть.
Вперше Білан відчув себе так. Маленьким камінчиком, закинутим ось сюди, в велетенську дробарку, котра нещадно била й трощила його. Вперше відчув справжню відповідальність, свою залежність від людей, котрі квилили й стогнали перед ним на операційнім столі, котрі прохали в нього порятунку, дивилися на нього страдницьки, бла-гально. Від тих, над якими він піднявся високо-високо і яких жалів. Хотів полегшити їхнє життя, хотів зробити щось для них. Щоб вони поважали його за це, шанували...
Слова падали на нього, і під їхнім градом Білан відчував, що пригинається, зменшується. Вже він не людина, а півлюдини. Третина... Маленька жива грудочка. А чіі був коли людиною? Великою, сильною? Чи мав силу сказати кому-небудь, як вони йому?
Бездарний, нерозумний заступник міністра... А ти виголошував тости за його високий розум. Ти боявся. Ти часом боявся власних слів. Щоб їх не витлумачили навкіс. Ти й зараз боїшся. А що, коли довідаються про оці збор:і там? А що?!
“Ну й нехай”, — раптове, відчайдушне. Тільки б отут, тільки б звідси...
Бо печуть жарини живим вогнем. “Мабуть, зараз говоритиме Наталка. Весь час оглядається, зав язує і розв`язує хустку. Нервує. Вона теж з дітьми. Навіщо вони поприводили дітей? Двоє біля неї, ще третє вдома. Мати казала, хворе. Греба зайти, подивитись”.
Але як він піде після того, що ось зараз сталося, після того, як ще станеться, як виступить Наталка. Вона знає найбільше.
Наталка справді підвелася, обережно, намагаючись не грюкнути стільцем, стала пробиратись попід стіною до виходу.
Олександр Кіндратович полегшено зітхнув. Він розумій:
що вже йому Наталчин виступ! Одна краплина в злині. Але серцем боявся його більше за всі, разом взяті. Що значить, живе ще щось там, у ньому!
Наталка пішла. Краплина не впала. І він відчував її. Вже зовсім інакше. Теплу, серед тисячі холодних. Олександр Кіндратович не затямив усіх виступів. Ледве пам'ятав, що говорив сам. Вже пізніше намагався стулити докупи, зв'язати в одне вервечки своїх слів, але вони обривалися, губилися поміж інших, тугих і міцних.
Вийшов з залу останнім. Брів берегами, стежкою попід старими вербами, які ще, мабуть, пам'ятали його дитячі кривди.
Він тоді був малий, і кривди його були недорослі. Швидко переростав їх? А чи дорослими були його мрії? Десь отут, сховавшись в густих кущах, шукав відповіді на оте одвічне: я і життя. Ким буду, що звершу в ньому? Як мушу жити? Коли б знав тоді, що через тридцять років знову стоятиму на цьому місці, нездатний відповісти ііа нього. Як жити? В чому ховається зміст життя? В тому, щоб шукати увесь вік? Шукати і не знайти? А може, саме це й має сенс. Коли б знав напочатку відповідь, то чи захотів би йти далі. Навіщо? Адже попереду відомо все.
А може, захований він в способі шукання? Шукати правдиво і щиро, шукати для себе чи для когось, шукати в добрі чи в злобі? Всі разом ми шукаємо щось своїми життями? Хто ж, зрештою, стоїть найближче до цієї відповіді?
Прокіп каже: той, що посіяв зерна. Для себе й для інших. “Що ж посіяв я? На що сподіватись тепер? І що маю робити? Який же я... справді безщасний...”
Думки згоряли, не встигнувши злетіти. Немов голуби на пожежі. Олександр Кіндратович не зглянувся, як утих за спиною гомін, як розтанули в пітьмі мерехтливі вогники. Зупинився аж біля могили. Зупинився сам, зупинилася думка. Аж ген на першій борозні, на першім покосі.
Сидів на могилі, слухав, як засинає поле. Весняне поле засинає довго. Десь там, всередині — в землі, в стеблині шумують соки, будять до життя. Це чує і птах, і звір, і людина.
Повіяв вітер — тугий, прохолодний. Щось давнє повіяло з ним у душу. Біланові пригадалося, як колись ходив за плугом. От там, під грушею-степівкою клали вогнище.
Ні, він ніколи не забував запахів цього поля. І струна, котра в'язала його з ним, не обривалася. Він певен цього. І інші казали це. У нього і в місті... Палісадник, соняшники, вишита полотняна сорочка...
Вітер тужавів, гудів йому щось у вуха. І, може, тому, що лишився з ним віч-на-віч у пустельнім полі, а може, після оцих гірких зборів, але почував, як щось важке, гостре тиснуло на серце. Так, від нього більше нікуди сховатись. І раніше знав, що то — обман. Що й соняшники, і сорочка — цяцькові, несправжні. Вони утверджували за ним славу людини простої, щирої, “з народу”. А ще сільська говірка, якої цурався, коли виїздив до іншого міста, потрапляв до іншого оточення.
Ця думка прийшла такою простою й такою оголеною, що йому стало страшно. Страшно себе, страшно тяжкої степової мовчанки, синього чистого неба. Зрозумів: такі ночі розчахують мозок або рвуть серце. Рвучко, несамохіть поклав руку на серце і прийняв одразу ж.
Спотикаючись, майже побіг на поодинокі вогники засинаючого села.
Знову виплила перед зором річка, стара верба... Відтак щось біле... ніби операційний стіл... Якісь обличчя. “Що це? Марення? Я хворий... Ні, ні, я не хворий... Ось, почуваю все. Це так...”
Стомлений тілом, спустошений душею, ледве добувся до хати. Сів на призьбу, прихилився спнпою до стіни. Вечірній гомш, теплі вогники в вікнах потроху розвіяли його настрій. Він аж здивувався тому, що діялось з ним допіру.
Відшукавши під порогом ключа, відімкнув двері.
Мати і Костик спали на печі. Старечий сон — чутливий, пташиний; вона пробудилася на перший згук, хотіла злізти з печі, подати вечеряти, але він сказав, що їсти не хоче.
“Це ж і мати завтра довідається”, — прокралася думка. “Ну и нехай”, — спробував прогнати її, мов обридливе котеня. Але вона вернулася знову. Уклалася в узголов'ї, проганяла сон. Розумів, чим упадуть збори на материну голову, і несамохіть шукав виправдання.
Сюрчав під піччю цвіркун, тихо, знайоме, ніби ткав для нього нитку споминів. Наївних, милих. Поспішав до них з радістю. Вони повели його в ті дні, коли прикрощі забувалися, ледве висихали сльози, а радощі чекали скрізь. Але сьогодні йому не вдалося сховатися в сні. Йому наснився садок, малинові хащі, в яких кури повибивали кубла. Сидів у гущаві і чув, як перемовлялися в дворі його мати та батько з дідом Ічки та з сусідами. Дід Ічки казав, що Сашко тільки що мало не спалив його клуню. Поставили на току якусь трубу, щось покрутили, труба вистрелила, і загорівся прикладок сіна. Добре, що він саме нагодився. Ось де картуз — загубив, утікаючи.
Сашко чув, як люди кинулись шукати його: до клуні, на горище, за погрібничок, душа кого тремтіла з страху, тіло горнулося до землі. А вони вже йшли до малинових хащі'і. Зараз відшукають, витягнуть, поведуть у двір. Мабуть, битимуть різкою. Але ж... Яке мають право бити його? Професора?
Пробудився від легенького поштовху. Видіння ще стояло перед очима, але він уже збагнув, що то лише сон. Над ним, в узголов'ї, — материне обличчя.
— Вже ранок? — потер кулаками очі.
— Синку — з лікарні... Там з Наталоччиним хлопцем... — Мати говорила несміливо, майже благальне.
Сонлива кволістю розвіялась в одну мить. В наступну іин вже стояв босами ногами па підлозі, одягався. Поспішав. Відчував, його ніби підштовхує щось. “Треба було таки зайти вчора”, — подумав занепокоєно.
Надворі ніч боролася з ранком. Ще снили хати, сліпаючи проти зір шибками, дрімали поскарлючувапі діди-журавлі, а понад землею вже тріпотів легкий вітерець, і небо на сході вив'язувалось в білу хустку.
Олександр Кіндратович поспішав за санітаркою звивистою стежкою, розпитував, що сталося. З її відповідей зрозумів: не знають самі що. Хлопчикові вже кілька днів болів живіт. А сьогодні вночі йому стало зовсім зле. Мати принесла до лікарні. Думали — апендицит, але ніби не схоже. А хлоп'я горить, кожен дотик корчить його болем. Вони б не турбували професора, коли б... у них вся надія...
Знайомі, вже збуденнілі в роках слова. “Вся надія...” Але сьогодні ті слова пролунали йому голосніше, ніж завжди. Може, тому... що був вечір. Він оголив його душу, і вона сприймала кожен дотик. Всі ці люди сиділи в клубі... А тепер просять його... Йому навіть здалося — в темряві поблискують десятки очей. Мабуть, подумав, і справді люди дивляться. Ранком всі говоритимуть про нього. Показуватимуть на їхню хату.
“Що вони тямлять?.. Лише одне”. Але це одне... Від нього залежить все. Він розумів це. Ось і лікарня. Стара, довга, приземкувата будівля з чисто побіленими, нерівними стінами, на котрих рябіють в три фарби лозунги. Сюди він колись біг, впавши на ключку, котрою дістають втоплені в колодязі відра, сюди волокли його хлопці, коли роздавив у воді пляшку. На цей високий, перетягнений з-під церкви, де він раніше був за пам'ятника, поріг падали крапельки його дитячої крові.
Перше, що побачив, вступивши до палати, — очі. Ті, На-талоччині, очі. Великі-великі, обпалені сльозами. Вони метнулись йому назустріч, прощали все, молили про одне... Забувши скинути плаща, пройшов до ліжка, на якому лежав хлопчик.
Білявчик, як казала мати. Костиків одноліток. І який же схожий на Костика! Хвороба цупко тримала його в своїх кігтях. Злипся на лобі чубчик... Губи гарячі, припухлі. Малі дитячі рученята, котрі ще недавно обіймали мамину шию, пускали по воді кораблики, тепер чиберяли, несвідомо хапаючись за життя. Йому здалося, він ще ніколи не сприймав так хворого. “Це в тебе від утоми. До дідька сентиментальність”, — відкарбував думкою.
— Вийдіть, хто зайвий, — наказав рішуче. — Наталко... Тобі тут не можна...
— Світла більше. Візьміть за руки! Страшний лікарський присуд злякав усіх. І його самого. Перитоніт. Йому здалося, його вимовили чужі вуста. Десять, п'ятнадцять процентів надії при негайній операції...
Але ж. це — не клініка. Тут ніяких умов для оперування. Треба везти в район.
В район... П'ятнадцять кілометрів розмитої весняними бурчаками дороги. Коли смертельний — один. Він стояв біля вікна невеликої сільської хірургічної кімнатки, дивився, як займається на сході світанок. Думка його працювала чітко. Вона зважувала, вивіряла, заперечувала. “Десять, п'ятнадцять процентів? Хіба можна виміряти людське життя процентами! А віру?.. Один процент віри вартіший ста процентів байдужості. А чи є хоч цей один процент? Скільки минуло років, як я востаннє робив таку операцію? Скільки?.. Либонь, з десять. Але ж це значно простіше, ніж те, що я робив потім. Це може кожен хірург”.
“Не кожен. Тільки той, хто день від дня... Робітник на чорному полі”. Чиї це слова? Холодові? Вони такі ж неправдиві, як і все, чим намагався перетяти йому шлях.
До дідька всі слова.
— Готуйте хворого до операції, — наказав.
* * *
Пам`ятав тільки її початок. До тої хвилини, коли розбіглась, розплавилась думка, неспроможна з'єднати все докупи, затиснути, здавити, коли невагомий, раніше невідчутний скальпель врізався ребрами в пальці, повів їх кудись убік. А ще — гостреньке личко і ротик, що жадібно ковтав повітря. Він пам'ятав перелякані обличчя лікаря-терапевта і фельдшера, які асистували йому. Страх розпанахав його власну душу, зломив її, мов черствий окраєць. І вже ледве-ледве: як вихопив у фельдшера шприц і намагався ввести кров. Але не міг знайти вену, і тоді медична сестра взяла з його пальців шприц, легко ввела голку. Тонкою цівочкою вливалося життя, але струмочків, якими воно вибігало, було більше, і він уже не знав, як перетяти їм шлях.
Маленьке, до жаху схоже на Наталоччине, личко гострішало й гострішало, ротик витягувався в сувору складку. А потім воно видалося йому схожим на інше, до жаху знайоме і рідне — Костикове. В ту мить скальпель випав з його руки. Зроняючи з чола гарячі краплі, похитуючись, пішов до дверей. Огненно-червоне сонце вдарило йому в обличчя, осліпило, змусило прикритись рукою. Олександр Кіндратович глибоко вдихнув ранкове повітря, хотів ступити вниз, але ноги йому підломилися, і він важко опустився на холодний камінь. Отак і сидів, безтямно дивився собі під ноги, на нижній приступець сходів, на якому чорніли викарбувані колись слова. Століття прошуміли по них дощами, тисячі підошов наступали на них, зчовгали, зітерли, і він скоріше згадав, ніж прочитав їх: “...добру і істині”.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Метал вкипав у метал. З буйним завзяттям злютовував їх воєдино. Вони вже монтували електронне серце машини. Тепер їх було троє: Холод і двоє інженерів. Десь за місяць, за півтора серце має забитися в розміренім ритмі.
Має забитися... А коли не заб'ється? Або коли ритм його буде не таким, на який сподівається? Адже не кожного, хто шукає, чатує невдача. В житті завше так. Поки мріємо, поки прагнемо — доти й горимо, віримо. Ми бачимо мрію великою-великою. А потім, звершивши, відійдемо, поглянемо збоку. Обмацуємо витвір холодною думкою. І вже він видається меншим, дрібнішим. І вже розчарування стукає в серце.
Але Холод втішає себе іншим. Поки мріяв — горів, вірив. Хіба ж це не радість? Хіба це не життя?
І сам розуміє, що обманює себе такою філософською химерою. Це тільки кусник радості. А її треба всю. Господар будує дім, щоб пожити в ньому.
Світить скельцями електронне серце машини. А він почуває власне серце. Порох життєвих незгод виїв у ньому глибокі зазубні, і точить, і в'їдається далі дрібний порох життя.
Засідання, комісії, папірці. Інікчемний папірець на столі часом важить більше, ніж жива людина за дверима кабінету. Рада професорів визнала висновки комісії за безпідставні факти — погано підтасованими випадковостями. Однак хтось не хотів зупиняти закрученого колеса. Воно пришвидшувало й пришвидшувало свій біг, закручувало все більше людей. І от...
Робітне поле Холода вже тільки тут. В цій підвальній кімнатці. Туди, нагору, шлях йому перегородив папірець, наказ. Виконуючий обов'язки міністра Полив'яний усунув його від роботи “до остаточного обстеження”.
Оця кімнатка — Прокопа Гордійовича цитадель, майстерня, плацдарм. В ній професор обідає, часом і ночує. З неї, певен, його не виб'ють. Бо якщо й піде він, то залишиться вона, машина.
Його помічники, його співавтори — товариші інженера Соловейка. Того, що помер на операційнім столі. Холод відшукав їх ще тоді, радився по проекту, а тепер вони прийшли самі, щоб допомогти зробити монтаж, їхній власний винахід — запатентований, блукає десь по довгих канцеляріях, відлежується в пузатих теках.
...Розпечене золото вкраплювалось в холодний свинець. Один з хлопців тримав формочку, Прокіп Гордійович скляною паличкою спрямовував жовтогарячі краплі.
— Крап — і пляшка коньяку, крап — і друга, — сказав хлопець. — Вам не шкода, Прокопе Гордійопичу? Бо я після того, як наш проект заблудився в главківськіїх коридорах, починаю вагатись.
— Шкода, звичайно. Я тільки намагаюсь думати про інше. Про призначення оцього дорогого шматка. Яке він виконував призначення раніше і яке виконає. Може, носив його в ордені якийсь генерал або красуня в сережках чи перснях...
— Красуня при їх допомозі хапала кавалерів, а генерал тупав по рангових сходах. Обом приносили втіху.
— У мене воно буде невидиме. Але я сподіваюсь, що воно принесе втіху і користь багатьом. Мені ж приносить вже зараз.
— Коли б тільки не досаду потім.
— Ну, свого поля наперед оббігти не може ніхто. Правда, Євгене? — запитав Мазура, котрий саме зайшов з пробіркою в руках.
— Правда. Прогони треба. Здається, так колись мені говорили.—підійняв він проти світла пробірку.
— Що це у вас?
— Кров. Все те ж... Біла кров. Я її зробив білою. А мушу домогтися, щоб вона стала знову червоною.
— А якщо... не стане? — сказав один з інженерів...
— Колись та стане. Не в мене, так у когось іншого. Для того ми живемо на світі.
— І для того, — поправив Холод.
* * *
Шах струсив китайкову скатертину, вишикував рядком стільці за столом президії. Треба б ще підмести. Бо хоч і вчений люд, а насмітили, як ті школярі. Тимофієва жінка — прибиральницею в лікарні, він лишився на вечір за неї — позамикати, погасити світло.
В залі — порожньо, тихо. Незвично тихо після зборів. Вигулькнула з нори біля сцени миша, поводила вусами, шаснула назад. Мабуть, її налякав зім'ятий папірець навпроти нірки, якого ворушив вітер з кватирки.
Дивно влаштований світ, розмірковував Шах. Ще півгодини той папірець падав комусь на голову важкою колодою або підносив над хмари, мав велику силу, а зараз він — біла шматина, зайва смітина в кошику. Здатна злякати лише мишу. І оці стільці за столом... І трибуна. Десять метрів дошки-шалівки! А він так і не зважився зійти на неї. Сидів у кутку, мов ота миша в норі, слухав, як інші гупотять над його головою словами. І кого забоявся? Вченого люду в залі? Міністра Полив'яного? Ні, Полив'яного Шах не боїться. Він завтра піде й скаже йому все. А ні — то й далі піде. І до найголовнішого міністра, і до партійних начальників. Ходитиме доти, доки носитимуть ноги і стане сил відчиняти високі, оббиті дерматином двері.
А сьогодні він просто побоявся своєї темноти, невченості. Лихо ж — стільки люду.
А він би сказав. Бо хто ж знає ліпше за нього...
А що сказав би?
Сказав би...
Шах несміливо підійшов до трибуни, прокашлявся. Долонею зігнав з кутиків губ смагу, розгладив чуприну. Порепаними, покурбаченими пальцями взявся, як оті оратори, за краї трибуни... прокашлявся знову. Поглянув у зал, несамохіть сховав руки. Йому здалося, ніби в залі після його покашлювання заблищали скельця окулярів, заскрипіли стільці. Сполохали оте перше слово.
Шах ще хвилину постояв, відтак скрадливо відступив назад, повернув вмикача. Зал провалився в пітьму. В просторій тиші було чути, як прогупотіли кроки, як скрипнула трибуна. Слова запальної промови упали в порожній зал, загуляли луною під стелею.
— Товариші доктори, прохвесори, доценти і всі лікарі, — говорив Шах. — Згляньтесь на мою темноту і не карайте споєю вченістю. Простіть її, якщо можете. Я знаю, які ви великі. Ви іноді вже з мертвої плоті кроїте чоловіка і знову віддаєте йому життя. Як пашпорт чи буханець в магазині. Ви знаєтесь на всіх хворобах, ви тямитесь на людських болячках, як я на мітлі і лопаті. Одначе й ви не всесущі. Ви можете побачити мікроб хвороби й не розгледіти, що діється в людській душі. Бо з`являється вона перед очі тільки й найбільшій біді. З нас усіх я один бачив її. Душу Прокопа Гордіновича. Чи знаєте ви, яка це душа? Чи знаєте, товаришу міністр, який це чоловік? Погляньте на мої груди. Бачите шрам? Він зашивав мою рану в німецькім полоні. Голкою-циганкою, суровою ниткою. І не в тому сила... що зашив. А що зняв мене, покаліченого, з колючого дроту. Один він на весь табір не побоявся підлізти і зняти. А скільки таких солдатських ран зашив, скільки душ зцілив? Зцілив душ! В цьому сила. Він міг піти, міг покинути нас. У таборі під Черніговом передали йому а волі фіктивні справки... А він тої ночі копав з барака хід на волю. Копав для інших, лишався сам, хоч знав, що й це впишуть йому в біографію. Чи знаєте ви...
— Знаємо. Все знаємо... Включіть світло.
Той голос ударив Шахові, мов гарматний постріл. Старий відчув себе, неначе спійманим на величезнім криміналі. Хто це? От, якщо розповість... Сміятимуться всі.
Пітьма. Порожній зал... і він на трибуні.
Може, втекти. Але — куди?
— Включіть, нарешті, світло.
Шах зійшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача.
— Я десь тут забув окуляри... — в дверях близькозоро мружився Полив'яний. — Кличу, кличу, але хіба перекричиш таку ораторію!
Гаряча хвиля сорому повільно відплинула Шахові від серця. “Нехай. Я сказав... Те, що треба...”
— Ви все чули? —повільно спустився з сцени до залу.
— Не знаю, чи все. Щось про полон, про лікаря, — Полив'яний з подивом і острахом розглядав Шаха. Він і далі стояв у дверях, не наважуючись ступити вперед. — Я думав — студент монолог розучує... Аж... Хто ви?
— Я? Двірник. З професором Холодом разом полон відбував. Хотів на зборах... І оце.
— А-а... —Полив'яний сміявся смачно і довго. —А я думав... — Потер рукою важке підборіддя, захихотів знову.
— Це все — правда.
— Ти теж у полон здався?
Невидима пружина натяглася в Шахових грудях, і йому довелося зібрати волю, щоб вона не зіскочила.
— Я... не розпочинав війни. І не зазнав там щастя. Я хотів просити...
— Ти, діду, не бачив окулярів?
Він називав його дідом, хоч мали майже однаково весеy.
Володимир Володимирович умисне відповідав грубо. Він чув усе. І все зрозумів.
Оцей дід...
Чого він вартий?..
І все ж... Своєю промовою двірник пробудив у душі міністра щось шкарубке, дратівливе, болюче. І він подумав... Подумав невесело... От трапся з ним... Хто б за нього отак?.. Ніхто. Той же Білан—відхреститься й ВІДПАЮЄТЬСЯ. А за цього... Холода... Й сьогодні виступало скільки. І є там такі, що ще напсують йому крові. Що може...
Він злякався того “може”. Він відчув його силу.
— Де окуляри? — скоромовкою, немов утікав від чогось, запитав Полив'яний.
— Вони лежали на столі. Я їх переклав на вікно. Он... Я хотів просити вас за професора Холода. Шах облизав пересохлі губи.
— Ти? Що ти там тямиш. Знай своє діло. Пружина зіскочила поза його волею.
— Я своє знаю. От коли б знали своє ви.
— Що? Та ти... — Обличчя Полив'яному збуряковіло, короткі пальці правої руки склалися в кулак. — Та ти... Та я тебе!..
— Біля сміття, біля гною я. Куди вже мене нижче. Може, хочете посісти моє місце? Так он за дверима струмент.
Брови Полив'яного округлилися двома надломаними бубликами. Але й він збагнув, що залякати Шаха нічим. Мовчки вхопив на вікні окуляри, пішов до виходу. Але, дійшовши до дверей, не витримав, оглянувся. Хотів запам'ятати. І в ту ж мить спіткнувся, мало не впав. Сердито копнувши ногою, побіг вниз по сходах. Поперед нього гримкотіло, торохтіло порожнє відро.
* * *
Телефон гудів голосно і настирливо. Прокіп Гордіиович збагнув — дзвонять по міжміській лінії. Справді, телефоністка, впевнившись, що трубку взяли, сказала, що з ним хочуть говорити з міста...
Та назву міста розчахнуло сухе поклацування вмикача, і Прокіп Гордіиович ще довго нервово похукував у трубку. Але там — тільки стогін дротів з далекого поля та коротке потріскування. Він вже майже відгадав назву міста. Чекав цього голосу. І все ж здригнувся, щільно-щільно притиснув трубку.
— Тату — ти?
В оцьому грубому, хлопчачому “тату — ти” Прокіп Гордійосич вловив не звідану раніше ніжшсть. Серце його забилося часто, і трубка враз спітніла в руці.
— Я, сину, я...
— Тату, ти прощаєш мені? Тату, я прошу тебе, прошу... Олег заговорив швидко, мабуть, боявся, що збіжить час.
— Навіть якщо не прощаєш. Ти — лікар. Ти сам мене вчив... У нас нещастя. Майстер... Коли б ти знав, яка це людина! Він для мене... Його лікусалп... А тепер... Ніхто вже не береться робити операції. Тату, я знаю. Одіти ти... Ти все можеш...
— Сину, говори повільніше. Яка хвороба? — І вже далі, по-лікарськи вимогливо, забувши навіть, з ким говорить: — Коли це сталося? Його стан зараз?
— ...Вони хочуть виписати його додому. Безнадійного... Тату, коли б ти знав, який він... Ти не хочеш? Із-за мене?
— Зовсім... Я думаю, Олежку. Думаю...
Він вже думав про інше... Адже післязавтра — засідання колегії. Вирішальне. Прийдуть хлоппі... Прийде Варвара Іванівна. Вона говорила, буцім це через неї...
— Гаразд, я вилечу завтра. Тобто ще сьогодні.
Голосно гуділа трубка. Холодними шпильками поколювало підошви, плечі струшував дрож, а він все ще стояв біля телефону.
“Ти знайшов її, Олежку, людину!”
І знову думка про власні турботи. А може?.. Він вперше приготувався до паперової битви. Він би виграв її. Це напевне. А ще завтра — перша проба кардіоскопа... Ех, коли б... Якби він міг просвітити того бригадира... Йому треба буде заїхати до клініки взяти колінчаті трубки... І платинову голку.
Він вже збирав себе думкою в дорогу. Пригадував операції, подібні до тієї, яку мав зробити, гортав історії хвороб.
М'які тіні стелилися їм під ноги. Прокіп Гордійович стомлено ступав по них, поглядав збоку на сина. Він все не міг звикнути до Олега, до отакого, нового. Олег ніби аж підріс, зчорнів, огрубів. Зникла метушливість, нервозність. В кутиках очей залягли тіні спокою і певності.
— Ми так і не поговорили з тобою, — сказав Холод, перекидаючи з руки в руку невеличкого чемоданчика. — Ти на цей рік збираєшся поступати до інституту?
— Я? Тобто... — Питання застало його зненацька. Олег оглянувся, збився з кроку.
— Мені здається... Твій вибір хороший. Я тепер вірю:
з тебе буде лікар.
— Не знаю... Я, мабуть, поступатиму за рік. І не до медичного інституту.
Прокіп Гордійович не став заперечувати. Він тепер вірив, — Олег напне в житті своє власне вітрило. Може, воно не буде широким, але буде міцним. “От ти, сину, й розв'язав того вузла, якого ми тримали вдвох, — подумав. — Ти, але не я. Наймудріший вчитель — праця. Твій вузлик зовсім маленький в плетиві інших, їх зав язує саме життя. А ми... Ми хочемо добра вам. Бо ми — ваші батьки”.
А батьки завжди хочуть, щоб борозна, яку прокладають діти, була глибокою й рівною.
— Ти на вокзал, тату? — обірвав плин його думок Олег. — Я проведу тебе.
Вони вийшли на широку, пряму вулицю.
— Не треба... Мені ще в готель. Ти вертайся. Там дівчина... Вона все ще плаче.
— То вже з радості.
— Треба вміти ділити й радість.
Він бачив, як синові очі сяйнули вдячністю. І хоч у власну душу легеньким холодком війнула образа, не виказав того.
— Вертайся. Ти ж тепер писатимеш мені?
— Писатиму, часто.
Прокіп Гордійович простягнув руку для прощання, затримав на мить. Завагався. Останні слова нагадали за листа. Він таки трішки покривив перед сином. Мабуть, покривив вперше в житті. Бо не був певен, чи варто віддавати того листа. Чи можна? Але тепер...
— Мало не забув. Там тобі лист. Ліля передала. Я в лабораторії сказав, куди їду...
— Лист?.. —По Олеговім обличчі ледь помітною хмаркою пробігло вагання. — Вкинь його в скриньку, по моїй адресі... Або й зовсім... Тобто як хочеш.
Знайома стежка. Знайомий обніжок. Трава по ньому: висока, буйно-зелена. А обабіч — жито. Над житом — примхливе марево.
Село тут обійнялося з містом. Жито хлюпає зеленою хвилею в паркан лікарні, в стіни водонапірної башти. Це — поля дослідної станції.
Упоперек житнього лану розгонисте біжать до далекого селища високі стовпи. Гудуть над землею дроти, течуть в дванадцять тоненьких металевих цівочок чиїсь турботи, зізнання в коханні, сльози. На дротах — довгою низкою — стрижі. Маленькі живі грудочки радості й печалі. Сидять тихо, насторожено, ловлять теплими лапками живе пульсування дротів: людських турбот, надій, людського горя. Сполохано зриваються, линуть понад самим житом, вбивають білими грудьми з зелених хвиль хмарки пахучого, дозрілого пилку, знову сідають, всі на одну дротину.
“Мабуть, тією дротиною, — думає Прокіп Гордійович, — течуть зараз добрі, веселі вісті”.
Прокіп Гордійович давно назнав цей обніжок. Влітку, весною ходить по ньому до лікарні. Ніхто його за це не сварить — трава однак під осінь засихає на корню. Тут йому найлегше мислиться, тут він відпочиває душею.
Але сьогодні всьому широкому лану годі вихлюпати тривожний настрій з душі. Він ще не був у клініці, не, знає, що там, в лабораторії. Може, хлопці опробовували самі?
Небо чисте, тільки на самому крайнебі насурмилась темна хмарка. Такі хмарки віщують грози. Він любить грози. Він певен, їх любить кожен, хто любить ясне небо. В чеканні грози природа розкривається вся, до останньої стеблинки. Розкривається в запахах і кольорах, у всіх своїх таїнствах. Людина теж чекає грози в неспокої, їй боязно, їй і радісно. Чому? Може, тому, що людина сама часточка природи, чекає з нею, радіє невідомими тайниками життю й буянню. А може... Може, тому, що грози очищають душі. Він знає: ще будуть грози, буде сонце. І від того почуває себе дужим. Міцним.
Холод зупинився, зірвав житню стеблину. Відщипнувши з нижнього кінця, продув зелену трубочку, прикусив зубами. Стеблина м'яко хруснула, бризнула солодким соком. Він вдихнув у себе її запах, запах поля, весни, запах інших, далеких весен.
Ті весни лилися ось такою мелодією. Нехитрою й водночас манливою, як саме життя, як мрія про нього.
Але перший же звук завмер на його вустах. Холод підвів голову й побачив, що з другого боку обніжка назустріч йому наближалась постать. Знайома кожним ледве вловимим порухом.
Прокіп Гордійович вийняв з рота пищика, непомітно вкинув його в траву.
Білан ішов повільно, непевно, немов ступав не по обніжку, а по хисткій, вузькій кладці. Але дивився не під ноги, а прямо, на нього. Прокіп Гордійович відчув, як скалатну-ло серце, як затріпотіла, запульсувала жилка на скроні. Таке з ним було тільки в хвилини найбільшої тривоги. Холод здогадався — Білан ішов йому назустріч. Але що він хоче? Що йому ще треба? Холодові від нього — нічого. І він відступив, маючи намір пройти мимо.
Але його зупинили очі. Великі, сумні очі, в котрих горіло безмірне людське страждання.
— Прокопе, не втікай. — Голос Біланові тремтів, немов далеке марево на житах. — Я шукав тебе. Я знав... Я хочу тобі все. Все... Я винуватий перед тобою тяжко. Сам собі отруїв серце... А може, й не сам... Тоня... Все життя вона кохала тебе. Ну... Ні... Вірила. Я знав це. Я радів, коли сказали про твій полон. “Бач, який він”.
— І пускав мене у свій дім?
— Я ненавидів і вірив. Я посміхався твоїм невдачам. Я й на виборах... Коли тебе на голову Хірургічного товариства... — записку написав. Я не був людиною... Навіть півлюдиною. Ступав по трясовині. І тебе хотів...
— Ну! — Холодів голос брязнув, немов ніж по каменю. — І що ж ти хочеш?..
— Я заблудив. А тепер прозрів. З лиха прозрів. Я прийшов проситись до тебе. В клініку. Помічником... Ординатором...
— У мене немає клініки.
— Я вже сказав... Написав. Прокопе, забудь... Не кидай. Я ще можу почати... Я ще стану людиною. Ти віриш, Прокопе?
Прокіп Гордінович нагнувся, зірвав дві стеблини. Одну взяв сам, другу простягнув Біланові.
— Пам'ятаєш? — запитав тихо.
Стеблина пахла недозрілим літом, грозою, далекою, нещербатою в правді юністю.
Білан прикусив зубами м'яке солодке стебло, відповів сумною посмішкою:
— Пам'ятаю.
Прокіп Гордійович ледве розчув ті слова. Він навіть не певен був, мовив їх Олександр, а чи то прошелестів вітер. Дивився Біланові в очі, напружені, повні неспокійної прозорості, де на самих денцях, в криничках-зіницях, спалахували і гасли, немов далекі зірниці, вогники, — дивився пильно, намагаючись відгадати те, одне-єдине: чи пам`ятає?
Холод мовчав. Десь збоку, з яру вибурхнув вітер, погнав перед себе зеленаво-сині, завихрені на гребенях колосками хвилі. Вони докотилися до них, хлюпнули в груди раз, вдруге і загойдалися, зашуміли. Шепотіли про Щось молоде, давнє, лагідне. Вони ніби вклонялися їм.
Тяжко проростає дерево на новім грунті. Та ще коли має мілке коріння, незвичне пробивати камінні товщі, та ще коли вітри розхитують стовбур. Гаразд, якщо стає для коріння простору, а поруч цього дерева брунькуються інші, напинають вітри в свої крони.
Люди — не дерева, мусять самі зчіплюватись кронами.
У бригаді в Кузьми Сидоровича двадцять вісім чоловік. Працюють вони в чотири зміни. Весь заробіток приносять в одному кашкеті, ділять на двадцять вісім часток. Ніхто тут ні за ким не наглядає, не відмірює шнурками і тоннами чужої роботи. Ті метри і тонни на всіх. Але хіба зважиться хтось сісти сам на перепочинок — перекласти частку своєї ваги на інші плечі? Хіба піде, не підготувавши місце до праці своєму товаришеві, котрий завтра чи позавтра готуватиме місце йому? Май душу черствішу за кварцовий пласт, і її пробуравить совість. Колись незрозумілий, казенний, як видавалось Олегові, лозунг колективної праці відчутно постукав йому в серце. Може, то з прохання Кузьми Сидоровича, а може, й самі, але в перші дні хлопці намагалися відтиснути Олега до легшої роботи. Його і Андрія. Та обоє воліли б за ліпше розсипатись порохом, ніж погодитись на таке.
В Олеговій голові ніби переплуталось все. Дивився на товаришів і дивувався, як красиво, як просто перепліталися вони в один ланцюг працею, мріями, дружбою. Він був певен, що це добрий випадок зібрав докупи оцих людей, злютував у один пласт. Навіть уявою не міг змалювати цей пласт помережаним розколинами, пощерблений лизунами, — цих людей — сердитими, знервованими. Він би не повірив, коли б хтось йому сказав, що колись вони брали один одного за барки, що бригада недовиконувала норм, що єднало їх одне — чарка. Але коли б так, то стримати їх міг тільки міцний ретязь, а натягати його — міцна рука. Їхній бригадир, Кузьма Сидорович, руку мав маленьку, теплу, — здоровкаючись, він ледве потискував Олегові пальці, — і сам був комплекції непоказної. Хоч, переповідали, в молодості славився борцівською силою: по дві години без віддиху буравив електросвердлом породу, тримаючи в зубах акумулятора в три кілограми вагою. Та то — колись. Бо потім вирвався на волю лютий вибуховий пломінь, підім'яв його під себе, кинув і нанизав на потрощеного стояка. Кузьма Сидорович на тім стоякові залишив свою силу. Вибух пожер її. Більше року пролежав у палаті хірургічного відділення і вже не спромігся зібрати докупи й половини її. Він зараз харчувався тільки дієтичними стравами, часто кволився. Але, мабуть, мав Кузьма Сидорович іншу силу. Силу налитого добротою серця. Хлопці в його бригаді — молоді, майже кожен переступив якусь невдачу. Називав їх синочками, а лаяв горобцями. Він ніколи не сварив за недоладно виконану роботу. Сам брав у руки сокиру, лопату, свердло, — інструмент промовляв за нього. Він вчив хлопців іншої науки: як відрізнити несправжню покрівлю від справжньої, як розпізнати загрозливий кумпол, як визначити без газоміра концентрацію газу, як швидше вибрати вугілля. Хлопці зважали на всі поради бригадира. Опріч одної — поради щодо безпеки. А може, то час підтискував їх так прикро до неї. Він добувся й сюди, під землю, лунко бив у вуха втраченими хвилинами, манячив перед очима нормами, котрі втікали від них, мов марева в пустелі. Ледве підривник скінчував обвалення, вони вже кидалися в розжарені газові вихри, в порох, в спеку. Та все те, либонь, знав і Кузьма Сидорович. Він і сам не чекав, коли до кінця вляжеться під водяним струменем вихор.
В оцих вихрах, в робочому гуркоті й гартувалась Олегова душа. Поволі звикав до різночасового сну, до гуртожитку, до товариства. І вже йому колишнє життя здавалося примарним і ніби аж несправжнім. Справжні в ньому тільки Ліля, батько. Кілька разів сідав писати Лілі листа і шматував, шматував папір, шматував свої чуття. Він все частіше бачив, як вертається в місто, як пройде повз Біланів палісадник, повз неї, пройде незалежним, дужим шахтарем, ще й, може, заслуженим, з значком або й орденом, і його праця набувала свого змісту й мети. Так, тепер йому було задля чого жити. І все ж щось потьмарилось у його спогадах про Лілю. Отут, далеко-далеко від Лілі, йому ніби відкрилося щось у ній. Пересівав сказані нею слова і бачив, які вони легкі. Ліля гралася його любов'ю, мов кицька паперовим жмутиком. Вона навіть тут, в спомині, втікала від нього. А він... Він не міг забути її. Як не можуть забути коштовної, хоч і небезпечної іграшки. Якось Олег пригадав, що в нього вдома, в столику, залишилась фінка. її привіз з Італії Олегові в подарунок один батьків знайомий. Красива, з різьбленою, слонової кості колодочкою, блискуча, гостра.
Нею приємно бавитись, хоч і небезпечно. Легко можна порізатись.
Але до чого тут фінка? Він аж посміхнувся такому спів-ставленню.
Від споминів про батька думка його втікала сама. І тільки втомлена, збагнувши марність втечі, побитим псом верталась до батькового порога і влягалася там.
Закрайками душі Олег ловив якусь невизначеність, якусь провину перед батьком і ховався від неї. Він знав, що Андрій — єдино кому признався про батька — написав у Київ листа, але вдав, ніби не знає нічого.
А в його життя йшли інші люди, інші турботи.
Якось Олег повертався з шахти з Кузьмою Сидоровичем. Хлопець наздогнав бригадира на бульварі. Кузьма Сидорович ішов неквапливо, далеко вбік відставивши руку з великим, перев'язаним кольоровою стрічкою пакунком.
— О, ти! — радо потеребив він вуса, побачивши Олега. — Додому? Завези оцього пакунка. — Він знову скубнув вуса, але тепер ніби ніяково. — Припоручила мені дочка. Щось їй тут перешивали... А мені ще в клуб, на збори... Мій дім за гуртожитком, на Привітній, сьомий номер...
Коли б це був не пакунок, а ковадло, то й тоді Олег радо завдав би його собі на плечі. Його він вніс до трамвая на долоні, над людські голови, щоб не зім'яли. За всю дорогу навіть не відважився помацати за ріжок. Хоч кортіло. Трамвай весело мчав повз осінні садки на околицю. Там, за двома рядами гуртожитків, — старий шахтарський виселок, оснований ще в часи Юза. Привітна — нова вулиця, вибудувана вже після війни. Стандартні будиночки, маленькі хлівці, високі огорожі. Майже в кожнім дворі на ланцюзі пес. Гавкіт супроводжує перехожого вздовж всієї вулиці, сигналізує про чужинця. В цьому дворі пса не було. Та був інший сторож. Великий білий гусак низько пригнув голову, потупотів з шипінням навперейми хлопцеві. Олег бокаса, щоб таки не вчепився в холошу, відступив до сіней і, обкрутившись, шарпнув двері. І враз... Далі він ледве що й пам'ятав з переляку. Просто на нього падало щось біле, велике, разів у десять більше за гусака. Воно боляче дзьобнуло його по лобі, накрило з головою, повалило на коліна. Олег борсався на землі, задкував до воріт, волочачи на собі якусь потвору. Врешті, те біле спало йому з очей, Олегові провиднілось. Він побачив, що волочить драбину, що ногами топче простирадло і що під призьбою стрибає на одній нозі, вхопившись руками за другу, дівчина. Олег дивився на неї, — йому минав перший переляк і напливав другий. Більший за перший. Ця дівчина була Люба. Люба з збагачувальної, Люба Хуліганка. В наступну мить вона, все ще покусуючи нижню губу, опустила другу ногу, підсмикнула спідничку і кинулась підбирати розкидану на порозі білизну. Олег все ще стояв, розставивши руки, з драбиною на шиї.
— Я... От їй-богу ж... Пробачте.
Мабуть, драбина робила його таким кумедним. Дівчина пирхала в руку, та враз зареготала, аж гуси зняли сполоханий гелгіт.
— Скинь це ярмо. Не ти, я винувата. Поставила драбину і забула прищепнути двері.
— Я не за це... Отоді... Я нічого не знав... На Любине обличчя набігла хмарка. Але погляд її упав на пакунок, чоло вияснилося знову.
— Що це у тебе? — хоч вже майже здогадалася.
— Кузьма Сидорович прохав передати.
— Ти—в батьковій бригаді?—повісила на перечку драбини білизну, прочинила двері. — Заходь.
Будиночок — невеличкий, всього лиш на дві кімнати. Люба завела його до світлиці, просторої, гарно прибраної.
З лежанки стрибнув кіт, замурликав, потерся дівчині об ногу. їй, мабуть, стало лоскітно, вона відштовхнула кота, потерла ногу долонею.
— Йди геть... такий балуваний, — поскаржилась. — Але розумний, мов людина. Захворіє хто з наших, сяде біля ліжка й сидить. Навіть не Їсть нічого. А ви любите котів.
— Я?.. Не знаю. У нас у Києві... — і похлипнувся на слові.
— Ви з Києва?
— Народився там... А тоді в селі жив... А ви, мабуть, з села недавно? — вказав на стіну. Там, на дешевім килимку, висіла рушниця.
Дівчина похитала головою. І не то посмутніла, не то посерйознішала.
— Батько колись, за молодості, лісникував. Увесь вік мріяв виїхати. Кудись на хутір, у ліс. І — як бачиш. А може, там йому було б краще...
Олег трохи призвичаївся і вже сміливіше дивився на Любу. Вона не була вельми гарною. Дівчина не лишалась весь час однаковою. Очі, брови, обличчя — все мінилося в ній. Щось буряне, шалене вихлюпувало з її душі, манило й застерігало. В очах — така глибочінь, що, далебі, можна втопитися. Він і потопав у них. Потопав залюбки, хоч мав ще сили вирватись, виборсатись на берег. Він не міг відгадати, що сховано в тій глибині. Тільки відчував, — щось таке, що рве найміцніші заклепки на серці. І водночас почував себе просто, невимушене, — ще ніколи раніше не було йому так. Дівчина хвилювала хлопця, хвилювала його уяву. І йому від цього ставало солодко й соромно.
Олег теж подобався Любі. А чим — не знала й сама. Соромливістю, вразливістю, несхожістю з висілковими хлопцями. Ой, ці хлопці. Скільки їх вже познайомилось з її міцним кулачком. Залишившись з дівчиною наодинці, вони намагаються розпочати розмову руками. А цей ось сам, мов дівчина... І щось у ньому... Він щось ховає від неї і від усіх. їй дуже хотілося знати що.
— Ти завтра їдеш на озеро? — запитала вже зовсім приязно.
Олег пригадав, що хлопці з бригади говорили, — в неділю всі їдуть за місто. Запрошували й його. Але він страшенно натомився за минулий тиждень і збирався залишитись у гуртожитку. Тепер же...
— А там весело? — запитав, хоч думав про інше.
— Веселим — весело, — засміялась, підсунула до себе пакунка. — Ну, йди, я намірятиму, — нецеремонно підштовхнула хлопця до дверей.
...Відтоді, як Олег вибіг з затишної київської квартири, це був перший день, що лився на нього радістю. День і справді ясний, погожий, золотаво-жовтий. Один з прощальних теплих осінніх днів. Вони виїхали всі разом в одному, заздалегідь замовленому автобусі. З дітьми, з зятями, тещами. На низькорослім, але міцнім, ще зеленім в'язі над озером загойдалися три майстровані бригадними теслями колиски. Стіл, чи, певніше, скатертина — одна на всіх, спільна. Олегові було нічого на неї викласти з кишень, але коли б він хоч натякнув на це, не сів, хлопці просто вкинули б його в озеро. Сьогодні, біля оцієї скатертини, Олег відчув, що його введено до нової сім'ї. Йому хороше серед цих людей. Тут весело, тут немає примусу. Ті, кому не подобалось, просто йшли, їх не тримали. Мабуть, це теж не мало — вміти не заважати іншим.
Жарти і дотепи за обідом, може, не дуже гострі, зате безпретензійні і зрозумілі всім. Критерії і оцінки нескладні, але й не стандартні. І точні. Бо приміряні до робочого дня і до кілограма хліба.
Звичайно, всього оцього Олег не оббігав думкою. Але ловив те серцем, втішався душею. Він уже осягнув, яка мозолиста праця шахтаря, яке кучеряве його життя. Зіжмакана в долоні пачка грошей, прудконога норма, гострослова дівчина... Все круте, прудке, міцне. І добре, коли він ітиме крізь нього не сам.
По обіді ганялися човнами по озеру. Озеро не таке розкішне, як придніпрянські. Воно тільки марило очеретами та кучерявими лозами, а хлюпало в затоптаних, сухих берегах. І вже холодне. Але їм не було на ньому холодно. Олег не зважився запросити до човна Любу. Та вона стрибнула сама. Стрибнула, коли човен уже відпливав.
Олегові не зрівнятися силою з шахтарськими хлопцями. Зате їм забракло його хисту. Олег, коли б скласти всі віддалі, пройдені на човні по Дніпру, либонь, доплив би до Гібралтару.
Вів він човна легко, рівно. І вітер мчав над ним пісню про бригантини, котрі полинуть на гребенях пін, і про чорняву дівчину, яку доведеться покинути морякові.
Мабуть, дівчина й заслуговувала на те... Бо була свавільна й примхлива. Вона наказала причалити їхню бригантину до протилежного берега, звідки їй махало руками двоє хлопців. І не просто хлопців, а хлопців на “Москвичі”, одягнутих вишукано, по моді. Вони, мабуть, умовляли Любу поїхати з ними. Бо один знову сів до руля, а другий прочинив дверці, показував кудись рукою. Коли Олег підійшов до машини, той, що за рулем, спробував налякати його: різко засигналив, рвонув машину вперед. Олег чи не встиг злякатись, чи просто думками був біля іншого, бо навіть не схитнувся. І цим сподобався сам собі. Вперше за останні місяці. Він неквапно повернувся і пішов до човна.
А Люба покепкувала не над ним, а над хлопцями. Вона сіла в машину і вискочила, тільки-но “Москвич” зрушив з місця.
Потім човна в них забрали інші, а вони стояли під в'язом, розмовляли. Чи думав Олег над тим, чому прагне залишитись наодинці з Любою? Мабуть, ні. Просто йому було приємно розмовляти з нею, ховатися по словесних схованках, шукати самому. Хоч доводилось і остерігатись: міг натрапити в схованці на присипану піском шпильку. Але й тут він уже відчув: ті шпильки не дуже тверді. Вони ніби молоденькі колючечкк на каштана Нерозлуїценого каштана треба брати сміливо, тоді не поколеш руку. А висаджений в грунт, він неодмінно розів'ється в пагінець.
Вони, мабуть, ще гралися б довго, та їхню гру розладнав низенький кучерявий шахтар Климко.
— Ви що, приглядаєтесь, чи е вільна гілка, — підійшов він од гурту, де грали в м'яча, і погойднув колиску. — Не клопочіться, вистачить.
Олег і Люба почервоніли, розійшлися в різні боки.
Климко весело сміявся власному дотепові.
* * *
Цей день розбився об наступний. Немов кришталева ча-ра об вкинуту в неї льодову скалку. Цей і багато, багато днів.
Все починається з дрібниці. Але одна біда завжди чіпляється за іншу.
На сусідній ділянці завалило штрек. Вони допомагали розбирати завал. Поспішали, адже їхня робота не рахувалася в план виробітку, їх ніхто не неволив до цієї роботи, ніхто не запрошував. Навпаки, з шахткому дзвонили, щоб продовжували проходку, їхня бригада тримала першість в змаганні по тресту. Два загаяні дні нависали над нею загрозою. Олег знав це. І йому теж не все зрозуміло. “А може, тут якась хитрість”, — заспокоював себе. Він вельми вболівав за першість. Вона в його думках зливалася з тим, з омріяним: з почесним шахтарем, відзнакою, портретом в газеті. Ой, як йому хотілося, щоб Ліля, щоб батько довідались про нього саме так.
Він-таки не стримався, запитав бригадира. Звичайно, не про хитрість, а тільки про змагання.
Кузьма Сидорович, мабуть, відчував, що стояло за тим запитанням.
— Кажеш, втрачаємо першість у змаганні? Може... Так, так. Змагання... А чи знаєш, хлопче, що таке змагання? — Бригадир говорив задумливо і навіть трішки сумовито. — Змагання — прекрасно. Але змагаються обов'язково з кимось. Хтось переміг, а хтось лишився переможеним. На виду завжди той, хто переміг. Йому все: премія, пошана, нагороди, тобто оті, як їх — лаври. Ми приймаємо те. І іноді забуваємо про того, хто переможений. І тим топчемо його під ноги. А це ж — друга половина люду. Та де половина! Скільки разів був я й переможеним, і переможцем. Коли б уболівав, як декотрі... — Він посмоктав бичка, сплюнув під ноги. В маленькій, спеціально нашитій кишеньці завжди носив кілька недокурків. Вже навіть нагорі іноді вдовольнявся тим. — Одинадцять літ з Івановичем разом дірки вертіли. Ото він з хлопцями з того боку йде нам назустріч... Якби сточити в одне, навірчене разом, виглянули б на той бік землі, в Америку. З ним я змагаюся. Зрозумів тепер?..
— Зрозумів... Тобто...
— Ну, тоді піди підтягни стояка. Вставайте, синки. Щось цвіркун над нами поселився.
Олег тягнув стояка, за думками ледве пам'ятаючи, що робить. Він не чув цвірчання, не почув, як раптом увірвалося воно.
— Тікай!
Хто зна, що швидше пробудило його: крик чи голосний, грізний тріск. Він заметався, не знаючи, куди втікати. І тої ж миті дужий штурхан вижбурнув його з дірки. Олег спіткнувся, впав на купу колод, боляче вдарившись коліном. Все це сталося так швидко, що він навіть не встиг злякатись. Навіть не знав, від чого рятувався, тільки пам'ятав, що його виштовхнули чиїсь руки.
— Кузьма Сидорович... Він там.
Це гукнув Андрій. Але Олега той крик підвів на ноги. Хлопець рвонувся, в темряві, яка облягла їх, наштовхнувся на чиюсь спину, заточився.
— З дороги... Присвічуйте попереду.
По стіні побіг сполоханий промінь. Ще хтось посвітив збоку.
Троє хлопців тримали на руках Кузьму Сидоровича.
Вони так і несли його на руках до кліті. Бригадир не стогнав, не скаржився. Рясний піт збігав йому з чола, заливав глибоко запалі очі. Біль видавали й руки — він міцно притискував їх до живота.
Олегові не привелося нести бригадира. Він біг позаду, схлипував тихо, щоб не почув Кузьма Сидорович. Навіть забув про те, що міг і сам залишитись під коржем. Власний страх розтанув у страхові за іншу людину. За людину, котра стільки зробила.для нього! Все добре, що зустрілося йому на останнім відтинку шляху, пов'язане з Кузьмою Сидоровичем. І Олегові здавалося — зійде з нього Кузьма Сидорович, розтане і все те.
І що йому робити тепер?
А може... Може, майстер лише затявся? Може, це ненадовго?
Але ж, мабуть, ні. Он як йому тяжко. Мабуть, порушились всередині старі рубці. Що буде, що буде?
Кузьму Сидоровича забрали до травматологічної лікарні.
Другого дня три зміни бригади зібралися на лікарняному подвір'ї. Олег прийшов одним з перших, разом з Андрієм. Ще тільки поминув хвірточку, побачив Любу. Вона сиділа на кам'яній приступці ганку, підібгавши коліна, маленька, сіренька, мов покалічена пташка. Жаль гострими кігтями увіп'явся Олегові в серце. Йому хотілося підійти, заспокоїти Любу, але не зважився. Та й що він скаже, чим розрадить?
До Кузьми Сидоровича не пустили нікого, не взяли й передачі.
Розходились шахтарі в скорботнім мовчанні. Несли в серцях тривогу, відчуття власного безсилля. Олегові воно ще й ніби якимсь докором. Яким, сказати не міг, але думка бігла туди, до колишнього життя, до батька, до його праці. Батько — він не відчуває безсилля. Ніколи й ні в чому. От коли б батько був тут. Він би, напевно, щось порадив.
Безсилля гнітило найбільше. Вони знали, що нічим допомогти Кузьмі Сидоровичу не можуть... Нічим...
Хоч...
Ця думка проклюнулась Олегові зненацька. Спочатку неясно. Йому просто хотілося щось зробити для Кузьми Сидоровича... Нехай навіть крапля спокою... Вона теж щось значить. Бо хіба вони не знають свого бригадира? Він і там думатиме про бригаду. Про них усіх.
...Другого дня бригада перевиконала норму проходки в півтора разу. А третього, четвертого, і в усі наступні в наряднім листі начальник дільниці попереду стандартних, тиснених фарбою процентів виписував цифру “200”. Лист наряду вони прикладали до записки, яку передавала Кузьмі Сидоровичу сестра, і вже по тому несли до бухгалтерії. Кузьма Сидорович підкреслював цифри олівцем, щоб хлопці знали, що він прочитав їх.
Перехідний прапор і далі залишився в них.
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Рана загоїться, а зле слово — ніколи. Хіба не злі слова вкинув йому в душу Холод? Розбив спокій, вбив мрію. А сам, либонь, вилежується на дивані з шпигунським ро-манчиком у руках або клепає оту свою потвору—машину. йому, Олександрові, робота падає з рук. Він лише вдає, буцім працює. Зачинився в кабінеті і другу годину пускає по паперу півнів і коршаків. Півні втікають від коршаків. Підійшов до вікна, але на вулиці брудна темінь, однотонне, присипляюче шелестіння дощу. Нудьга і холод. Давно вже горобці склювали сонце, склювали всі сонця — веселі сонця — соняшники під балконом, і тепер йому чути, як шелестять вони — шорстко й моторошно.
Нудьга. Він не звик колисати її сам. Він взагалі не любить самотності. Раніше, коли траплялося, надходив отакий вечір, ішов до Прокопа Гордійовича. Новину, думки про прочитану книжку, просто смуток — під його веселу стелю. Можна піти кудись деінде. Хіба мало людей прийняли б з радістю його відвідини?
За свій вік Олександр Кіндратович підводив до свого серця багато людей. Підводив і відводив. Він завше відчував нещирість, лукавство, нездатність підтримати плечем в круту хвилину. Обмилки душ. Ну кого можна вибрати в подорожні в далеку дорогу? І серце його тужить по людській цілості, незрадливості. Може, тому, що самому не стачає Їх? Адже найчастіше ми поважаємо людину за ті якості, яких не маємо самі. Колись, коли він ще вибирав собі друга, часто плелася йому химера: от трапилось з ним лихо. Хто допоможе? І одразу ж з темряви випливала відповідь: один, тільки один чоловік.
Тепер ця думка Біланові наче зубний біль. Бо той чоловік... Болить зуб, власний зуб, і ти ладен вирвати його, розтрощити, розтоптати.
Він розумів, чого лютиться на Прокопа. І чого нудьгує по ньому. Холод для нього ніби віха, котру весь час переносять і ставлять попереду. Ніби монумент, на який рівняють свій крок. І водночас — живий, веселий, цікавий. Не солоденький, як деякі інші. Які вміють залізти в душу, вивести співбесідника розмовою до пивниці, вкласти в постіль до чужої жінки. Цією темою вони тільки легко кпи-нили один над одним.
За думками Олександр Кіндратович не почув, як зайшла до кабінету дружина. Він аж стенувся від її тихого голосу.
— Не стій біля кватирки, застудишся. Ти вже й так... Випий на ніч калини.
Вона зупинилася біля столу, по одній ставила на полицю витягнені ним, забуті на канапі книжки. Поралася тихо. Книжки мовби самі ставали одна побіля одної. Антоні-на Михайлівна робить отак все: швидко і непомітно. Не любить безпорядку, гомону і сварки. З нею тяжко посваритися. Навіть у картах уникає виграшу, намагається авести на нічию. “Вона все життя уникає виграшу”, — чомусь подумав він. Поставила останній томик, поглянула на нього й пішла. На мить Олександру Кіндратовичу здалося, ніби по її обличчю майнула якась тінь, хотів навіть зупинити і не зупинив. “Мабуть, здалося...”
Прихід дружини викликав нові думки. Думки про неї, Тонго. Чи змогла б вона бути лікарем? Мабуть, не змогла б. Занадто сердобольна... Хоч він напочатку теж потерпав від нервозності. Власне, й його дитяча мрія зав'язалася на цвіті співчуттям. Сашкова мати довго і тяжко хворіла. йому страшенно було шкода матері. Доглядав за нею, втішав, як міг: “Зачекайте, матусю, виросту, вивчуся на лікаря. Я вже вас безпремінно вилікую”. Химерний, присипаний порошею часу спомин... Гіркий і солодкий. Він вивчився... Вивчився не на простого лікаря... А тепер вже бачить, що й це не вершина мети, що він зумів би досягнути більшого.
Думка повертала на тяжку, вибоїсту колію. Майже силоміць взяв книжку — розповідь про далекі острови. Перекинув сторінку, другу, третю. Непомітно для себе зійшов на пустельний берег, побрів слідом за шукачами старовини. Похопився, коли старий зінгерівський годинник на стіні продеренчав північ.
Вимкнув світло, навпомацки, ступаючи на пальці, пішов до спальні.
...Він довго не міг зрозуміти, що пробудило його. Якийсь спів, внутрішній поштовх? Лежав у темряві, намагаючись не поворушитись, не скрипнути ліжком. От, знову... Тенькнуло щось під серцем, тонко, дзвінко, немов хруснула скалка молодого льоду. Воно вже вловило — що. Олександр Кіндратович звівся на лікті. Внизу, за вікном, цідив мертвотне світло люмінесцентний ліхтар, мережив химерним візерунком тюлевої завіски сусіднє ліжко. В тому плетиві, ніби в густій сіті, здригали плечі.
— Тоню!
Сіть затріпотіла дрібніше, ридання стало глухішим.
— Тонечко! Кицько! — переступив килимок, пірнув у її тепло. Пестив плечі, голову, втирав долонями сльози під очима. Вона клубочком притислася до нього, сховала голову під його рукою.
— Що з тобою, Тоню?
— Нічого. Наснилося погане. Але голос видав її.
— Неправда. Кажи, ну ж бо... мамко?
— Я... — вона не то схлипнула, не то ковтнула повітря... — я була вдень на лікарській перевірці. В мене давно боліло...
— Ну? — Щось холодне поповзло йому за плечима.
— Написали... Вони гадають, що я не знаю...
— Що написали?
— Саnсеr...
Це було ніби удар молота по голові, ніби падіння вві сні. Жах холодними пучками впився в горло, здавив міцно, щосили. Жах виповнив його всього. Йому завше здавалося: це може бути тільки в інших... його фах, його хірургічний ніж видавалися йому талісманом, через котрий хвороба не зважиться переступити в дім. І ось... Так несподівано, страшно і буденно. Страшно...
— А може... Зараз так часто помиляються...
— Вони направили мене в онкологічний диспансер... її голос неначе десь здалеку-здалеку. І якийсь чужий, незнайомий. Він обійняв її міцно-міцно, пестив губами, руками. Тоня була тепла й тремтлива. Його завжди хвилювало її тіло. Звичайно, з роками не так, як напочатку, проте вабливість почував завжди. Але зараз... Серце двоїться. І чуття, і думка... Його самого пройняв за плечі холодний дрож. І він заговорив. Перебирав у пам'яті і переповідав усі, які міг пригадати, випадки, коли помилялися найвидатніші хірурги, історії, коли після подібних операцій люди жили довго, до старості. Олександр Кіндратович говорив, він боявся, що заговорить дружина. Він не знав, слухає вона чи ні. Але плечі її вже більше не тремтіли. А може, заснула? І чомусь не насмілювався запитати, чи спить. Скоріше прикинулась, що спить. Вона й зараз така... Не хоче нервувати його.
Він вже більше заснути не міг. Життя пливло повз нього холодною весняною рікою, боляче ранило йому крижинами душу. Ті крижини — його власна холодність. Скільки дав він їй тепла? Ой, як мало! І вона не вимагала більше. Дружина не вимагала нічого. Навіть уваги. Він мав її за м'яку, ласкаву домашню кицьку. Чи, певніше, хотів мати. Бо все ж розумів: Тоня не була кицькою. Він виливав перед нею невдачі. Вона ж — жодного разу. Хоч, певно, мала їх теж. Пам'ятає, як здивувався, коли Тоня, над чиєю “емансипацією” легенько кепкував у веселі хвилини, захистила дисертацію. А він ледве знав, що дружина пише її. І навіть учора... Застерігала, щоб не застудився. “Випий на ніч калини”... А чи він застеріг її отак хоч раз. Чи намагався? Джмелиним роєм линуть лячні спогади, жалять серце. І вже воно, набухле, м'яке, сприймає тільки болі. Звідки вони, де чатувати на нього? Чому прийшли сьогодні, а не раніше? Ота жінка на фронті... Осміяне То-нине плаття... Прогуляні в чужому товаристві вечори. Нервово відсунена тарілка з борщем... Все-все. Коли б вернути...
Олександр Кіндратович з жахом чекав дня. Знав: він прийде чорний як ніч, поведе за собою нові страхи і муки. Згадалися всі знайомі, уражені цією страшною хворобою. Вчитель-одинак з школи, де вчилася Ліля. Він спродав усе і поїхав світ за очі. Надивитися перед смертю, спробувати хоч на мить втекти від отруйних думок. Чи вдалося йому це? Його власний вчитель, професор Окунь. Той сам поставив собі діагноз і, приховавши від усіх, до останнього дня ходив на лекції. За цей час він не поставив студентам жодної двійки. Клубок споминів — великий, розмотував його до самого ранку. А тільки-но зачорніла проти сірого неба голим віттям тополя за вікном, підвівся, пішов до себе в кабінет. Його дзвінок підняв професора Тихоступа з ліжка. Тихоступ — найліпший у місті спеціаліст по онкології, ще й добрий знайомий Білана. Він відповів, що прийняв би Олександра Кіндратовича й дома, але краще, коли оглянуть Антоніну Михайлівну в клініці, з помічниками.
Сніданок і всі ранкові готування — обопільне намарне намагання приховати тривогу. Вони прожили життя, ніколи не думали над тим, що і як сказати одне одному. А сьогодні... Олександр Кіндратович, непомітно для себе, збився на жалісливий тон, від якого мало не заплакав сам, і тут же поспішив перемінити його на безжурний. Але гра проступала в кожнім слові, в кожнім порухові.
Ліля теж вловила батьків настрій і витлумачила його по-своєму: спробувала м'якою лапкою вигорнути з батькової кишені кілька хрустких папірців. І здивувалася, коли він прищемив лапку. Ще й наче не помітив того. “Невже помилилася?”—подумала. Такого з нею не траплялося. Вона гадала, що вивчила батька досконало, її почуття до нього було двоїстим. Ліля поважала і не поважала Олександра Кіндратовича. Поважала, бо спромігся вийти на круті сходи, не поважала, бо вчувала, як скриплять сходи під його ногами, їх треба перемонтувати, а він без застороги береться вище.
Вона знала, коли треба поступитися таткові, коли полестити, а коли й стукнути каблучком. Але зараз мовчки зібрала чашки і понесла мити на кухню.
Тихоступ оглядав Антоніну Михайлівну довго. Так довго, що їй аж заболіло хворе місце. Бо ж обмацував не тільки сам, а й двоє його помічників.
— Що ж, — сказав, намилюючи під краном руки, — нічого серйозного, хоч треба ще перевірити...
Лікарі думають, що їхній голос ховає все. Отак колись думав і Олександр Кіндратович. А тепер слухав Тихосту-па і з жахом почував, як контрастують слова з його голосом. Тихоступ провів їх аж за останні двері. Прочиняючи, в коридорі притис Біланову руку вище ліктя.
— От бачиш... — видавив з себе Олександр Кіндратович, коли вони сіли в машину. А самого думка безжально молотила по серцю: “Як її залишити на кілька хвилин”?
— Тонечко, — мовив, коли машина пригальмувала біля їхнього парадного. — Я мушу залишити тебе на часинку, проскочити до себе в клініку. Без мене не приймуть з терапії хворих. Гх треба перевести...
Вона відповіла порухом повік.
Тихоступа здибав на подвір'ї, біля корпусу. Той стояв, прихилившись спиною до каштана, палив цигарку.
— Я був би радий розвіяти ваші сумніви, — мовив, від-кусуючи розм'яклий кінчик мундштука, Тихоступ. — Але... Треба поспішати. Хвороба задавнена. Ви самі бачили кров.
— Спасибі...
— Ет... — Тихоступ махнув рукою. Білан рушив до воріт, забувши попрощатись. “Треба поспішати”. Поспішати... Куди?.. До чого?.. “Поспішати”. Почував, що боїться йти додому. Що скаже Тоні? Вона здогадається одразу. Вже, мабуть, здогадалася. “А хіба не помилялися цілі консиліуми?”— підштовхнув себе думкою. Тільки не сидіти...
Тоня заперечувала, але він майже силоміць повіз її до обласної лікарні.
І знову огляд. І знову відведені вбік, крихкі погляди. Вода з крана... Вода... Вода...
В лікарні четвертого управління вже немолодий, з подзьобаним віспою обличчям, доцент-татарин дмухнув на них вірою, вірою справжньою, на якусь часину розвіяв страхи.
— Кладу на колоду, професор, голову, — мастопатія. Звичайнісінька мастопатія. Знаю з практики. От вірте, жінко хороша.
Але прийшов з операційної професор...
Непомітно упав вечір. Вони повернулися додому.
Наступний день копіював собою попередній. Жах оповив їхнє життя, закутав міцно, аж не стачало подиху. Тепер він чатував на них скрізь — в стінах, підлозі, стелі. В кожнім кутку, в кожнім вікні, в кожній щілині. В кожній книжці, кожній дрібниці. Смішний дерев'яний песик, кришталевий келишок, квітка-попільничка — кожна з них нагадувала про якийсь веселий день їхнього життя. Настільна лампа: молода танцівниця наміряє плаття. Єдина фривольна річ в кабінеті, її купила Тоня на жартівливий доказ, що не ревнує його до жіноцтва, не боїться конкуренції. Тепер він пригадав те, вийняв розетку, сховав танцівницю до шафи. Але підійшовши до дверей, похопився, поставив лампу на місце. Його уява сприймала все довкола в одній страшній, трагічній єдності, в трагічній простоті і реальності. Всі оті колишні високі слова їіро смерть, чуті, вичитані, сказані ним самим на трибунах, розсипалися й пропали, наче їх не було зовсім. Лишився біль, пустка, і — кожної миті — дорогі риси, сказані колись слова, буденні й небуденні, сповнені сьогодні іншого змісту, викривлені жахом.
Страшними примарами вставали видіння, від яких утікав і не міг утекти. Він бачив, як помирала Тоня, бачив її похорон. Він вже сидів самотній і перебирав її речі, фотокартки.
Йому здавалось, що божеволіє.
Жах не випускав їх з своїх пазурів ані на мить. Тепер їхнє життя було оповите в нього, як шовкопряд у кокон. Хворий шовкопряд гине в коконі, в красивім коконі, не видимий нікому, гине, не довершивши своєї праці.
Другого дня, вийшовши з лікарні, спробували втекти від страху, купили квитки в кіно. Але переживання героїн були такі мізерні, такі жалюгідні, що вони вийшли десь по кількох хвилинах. Обідали в ресторані, Олександр Кіндратович пив горілку. Йому чомусь спав на пам'ять Ремарк. Кальвадоси і портвейни його приречених героїв. Бридня. Навіть в горілці не можна сховатися від цього. І горілка, й любов — все тоді втрачає смак. Вона гірка, як полин.
Траплялося, якийсь згук життя привертав на хвильку їхню увагу, але в наступну мить вони зглядалися, і важкий, велетенський молот знову падав на їхні голови.
Он біжить дівчинка, смішно кривуляє ніжками за мамою... І — падає молот.
Сусідка похваляється новим килимом. Монтер прийшов замінити телефон. ...Яке все дрібне, нікчемне. Непотрібне. Сусідка похвалятиметься й потім. Завтра... Через рік. І телефон дзвонитиме. Вони так хотіли замінити деренчливу настінну коробку на настільний апарат.
Килими, телефони... Вони віддали б зараз все. До останньої нитки.
Вечір плинув трагічною музикою. Дивилися телевізор, читали вдвох книжку. Олександр Кіндратович розшукав на дні шухляди старі карти. Але дивилися, читали, грали не по-справжньому. Чорна дума не відпускала їх. І хто зна, кому вдавалося краще прикидатися спокійним: Олександрові Кіндратовичу чи Антоніні Михайлівні, їй здавалося, що вона відчуває хвилини, відчуває життя вже не стільки уявою, скільки фізично. Аже знала: навіть оці ось трагічні дні — останні. Скоро не буде й їх. Лишиться на якийсь час болюча рана, ліжко, біленький квадратик стелі, її і його, Олександрові, муки. Адже йому теж... Олександр м'якосердий і не міцний. Побиватиметься гірко, а може, й зап'є з горя. Побиватиметься з півроку, з рік... Життя легко хилить його на свої шовкові манливі трави. Хоч йому здається, буцім сам підминає їх. Вона так і не дізналася за життя, який він. Добрий, жорстокий, талановитий, бездарний, цинічний, чутливий? Може, і такий, і такий, і такий?.. Зараз добрий, милосердний, чутливий. Весь— з болю, з муки. Зараз вона любить його міцно, прощає все. Як прощала тоді. Як може прощати тільки дружина. Минула ніч, настав ранок.
Вони й далі не могли ні на що зважитись. Не могли нічого вирішити певно. Часом людині просто потрібно, щоб за неї вирішили інші. Але, мабуть, саме тоді, коли потрібно, — і неможливо.
Вперше хірург Білан боявся доторкнутися до ураженого місця. Вперше боявся хворої людини.
...Консультації, консультації, консультації. Від них втомлювалось тіло і боліло серце. Обросле страхом, воно боліло тупо, без надії вирватися на волю.
До чого їм вдатися ще? Поїхати кудись? До Москви, до Ленінграда? Коли б то він не знав, що й там те ж саме, що й там такі ж лікарі. Це тільки хворі дивляться на лікаря, мов на бога. Хочуть бачити і тому бачать в ньому бога. Але Олександр Кіндратович знає, який він бог.
І все ж шукав чогось. Іншої віри, інших пророків. Кажуть, на Кавказі, в Сочі, живе якийсь знахар. У Львові теж. А в них?.. У них теж є знахар. Євген Мазур. Чутка про його ліки вже добігла до найвіддаленіших міст. їдуть з Архангельська, з Алма-Ати, з-за Уралу. В лікарні тільки й розмов про Мазура. Кажуть, він лікує легко, швидко, безболісно. Три чи чотири склянки сироватки або ж кілька уколів.
А що?.. Що, коли він в ім'я свого самолюбства важить життям дружини?
Ця думка розітнулася в його голові громом. І треба було великої напруги, щоб перемогти цей гуркіт.
“Ет, що він може. Хто він такий? Просто злий, грубий хлопчак. Кажуть, у них з роду в рід... Але ж йому в другій хірургії дають дві палати? За наказом зверху. Однак — шарлатанство. Та й до того ж... Мазур і сам відмовив би”.
Єдине, чим зараз Олександр Кіндратович міг допомогти дружині, — не залишати її саму. Відав — чорні думки згризуть її. Він тільки один раз з'їздив до себе в клініку, написав заяву на свою відпустку, перепоручив справи помічникові. І одразу ж поїхав додому.
До квартири заходив тихо, неначе намагався не потривожити щось, сердите й люте. Зняв калоші, повісив пальто. Ступив крок і... зупинився. У вітальні розмовляли. “Хто б це?”
М'яко ступаючи по килимку, підійшов до дверей. Вони причинені нещитно, в щілину видно весь куток з супротивного боку. В кутку, навпроти відчиненої шафи, — Антоніна Михайлівна. Перебирала дитячі сорочечки, черевички — манюні-манюні, ще з найменших Костикових літ, розмовляла сама з собою. Вона не плакала. Прощалася мовчки.
І дивилася на все те з такою любов'ю, з такою тугою, що в Олександра Кіндратовича на мить спинилось серце. — Поїду в село... Костика побачу...
Серце закричало, лунко вдарило в груди, й він похилився на стіну. Відтак, втягнувши в плечі голову, зажмуривши очі, побрів до ванної, навпомацки відчинив двері. І вже тут заметався, забився, немов птах у клітці. Відчував безсилля, самотність, від яких, здавалося, без страху ступив би на той пруг, на якім стояла Тоня. Десь там, за вікном, ходять люди, веселі люди, і не знають, як поруч них за цегляною стіною рвуться в безнадії людські серця. Вони такі ж самотні, як і він, тільки зараз не відчувають цього. Але можуть відчути... І поодинці, і всі...
Лунко впала крапля, Білан здригнувся. Бігти? Щось робити? Все, все, що можливо! “Що?” І—враз... “Піти туди, до нього... До Мазура”. “А він?.. Ліля! Так, Ліля”. Як це забув раніше? До Мазура піде дочка. Дочекатись Лілі. Котра зараз година?
Білан зволожив під краном рушника, витер обличчя. Зачекавши хвилину, голосно хряпнув дверима.
* * *
Сьогодні Ліля прийшла на роботу на дві години раніше. Вчора чула, як професор Холод бідкався, що в нього немає етиленіміну, як дзвонив на склад, але там не виявилося теж. І порішила перегнати сама. Вона вже двічі допомагала при відгонках старшій лаборантці. Це нескладно, хоч трохи й небезпечно. Треба пильно стежити, щоб на перегрілась вище норми реторта, щоб не було щілин, щоб не пролити отруйну рідину.
Ліля вже бачила, як дивуються дівчата, як дивує Про-кіп Гордійович.
Дівчата... Для них — тільки так, з маленького самолюбства. Що вони їй? Всі вони стеляться думкою низько, понад самою землею. Бо й прийшли од неї, бо й зараз лишають на ній босі сліди. Не люблять її? Нехай. Свою роботу Ліля виконує. Чому не хоче носити з складу ящики? Бо не вантажник. Чому не миє підлогу? На те є прибиральниця. Та й вони, зрештою. Вони до цього звичні. А їй після цього треба йти до манікюрші, заново фарбувати нігті.
Чи знають вони, що таке справжнє красиве життя? Складене з ніжних інтимностей, з коштовних дрібничок? Запеленане килимовою тишею і ніжною музикою? Звідки їм знати. Задля цього життя поки що можна й поступитися дечим. Задля нього Ліля ще човгатиме шість років підошвами по інститутській підлозі. Звичайно, зарплатня лікаря на сьогодні просто мізерна. Але це її не турбує. Диплом. Заради нього треба йти на жертви. Бо як сьогодні дівчині без нього! Диплом — це вітрина, виставка, патент. Вітрило до човна, спущеного в житейське море. На той рік вона обов'язково поступить до інституту. Для цього треба п'ять обертів Холодового пальця по білому крузі телефону, кілька слів. Вона їх заробить. А якщо навіть тільки довідка за його підписом?.. Чи взагалі довідка. І то багато значить. Кому не зрозуміло... Вона працювала. Працювала не в батька, а в іншого професора, з яким у її батька відверто холодні стосунки. Працювала чесно, сумлінно. Про це посвідчить характеристика.
її думки перетнув брязкіт.
Професор сьогодні теж прийшов раніше. І просто сюди. Очевидно, поспішав.
Холод постояв біля столу, навіть для чогось постукав пальцем по паровій ванночці. Ліля доливала воду, скромно опустивши голову. Чекала, — він зараз посміхнеться. Не посміхнувся.
— Мда-а... Ходіть, Лілю, на вулицю... Морозець...
— Я, Прокопе Гордійовичу, ентиленімін...
— Бачу. Але я не хочу через вас сидіти в тюрмі.
В його голосі не було досади, але й не було схвалення її вчинку.
Ліля зітхнула. І звідки він довідався, що вона прийде сюди раніше?
І далі день її покривуляв зламаним колесом. Через калюжі, через вибалки.
Прийшла з обіду, — обідала в молочнім кафе, навпроти лікарні, — дівчата чомусь веселіше, ніж завжди, гелготіли в кутку. Щось розглядали. Ліля приступила й собі. На столі, в розгорнутім газетнім пакунку, лежала крамнина. Відріз на костюм. Білої-білої шерсті, в іскорку. Такої, якої шукала влітку вона.
— ...Отак і не пошила, — скрушно говорила літня препа-раторша Оксана Данилівна. — Куди я його одягну: дороге, марке. Раз у рік, на Перше травня... А гарне!
— Я у вас куплю, — Ліля тендітними пальчиками помацала крамнину.
— Я вже купила.
Галя, маленька, з поцяцькованим прищами обличчям лаборантка, підсунула відріз до себе, швиденько — шам, шам — запакувала ного.
— Я давно шукаю...
— І я. Ми ще тоді, як Оксана Данилівна похвалилася... Одна невдача падала на неї за іншою. Мабуть, вони разом і вивели Лілю з рівноваги.
— Ти... ти... — Лілині брівки гнівно розправились, тремтіли гострими кінчиками. —Навіщо він тобі?..
— Як то навіщо? — на перших словах здивувалася, а далі почервоніла Галя. — Костюм...
— До твоїх прищів!
Схлипнула тиша. На мить. А в наступну вибухнула громом. Здавалося, в лабораторії розірвалася столітрова колба. Дівчата кидали своїм гнівом усі разом, їхні слова злилися в одне сердите гудіння. Ліля стояла непорушне. Вони зневажають її? Що ж, це їй відомо. Вона від них не залежить. її зневага до них більша. Влучивши в гаморі паузу, Ліля тупнула каблучком, аж пробірки жалібно забрязкотіли на штативі.
— Ви... ви — порох на моїх ногах.
І пішла до сусідньої кімнати. Була вдоволена, що влучила в ціль. Ліля вміла влучати.
Але й самій злість обпекла груди. На душі було порожньо, сіро, глухо. Цей настрій понесла й додому. Коли він володів нею, він панував і в квартирі. Ліля вже звикла до цього. Найперше його ловив Олександр Кіндратович. Батько здебільшого одкуплювався: квитком у театр, десяткою на нового капелюшка. Ліля збагнула давно — батько часто одкуплявся і в житті. Разів зо два навіть нею. Як подорожній з казки — котом, котрий щоразу втікає додому. З батькового веління Ліля тричі міняла школу — то з однією, то з другою мовами навчання. Олександр Кіндратович найтонше вловлював усі повіви, їй дозволялося виступати на сцені або ж не дозволялося. З роками кіт досконало вивчив поведінку господаря. І сам настирливо дряпав кігтями.
Однак сьогодні батько чомусь не помічав чи не хотів помічати її настрою. І сам був якийсь розтріпаний: очі — великі, обличчя — сіре. Ліля навіть подумала, чи не випив він- А взагалі останні дні вони з матір'ю обоє мов осінні мухи.
— Їсти не хочу. Тільки каву, — взяла рушника, пішла до ванної кімнати. Ліля приймала ванну майже кожного дня. Знала — тіло в неї красиве, гнучке, ніжне. І плекала його, доглядала. Вона не замикалася. Хто до неї зайде? Хіба що Костик. Але його нема вдома.
Проте тільки-но почала роздягатись, як позаду скрипнули двері. Швидко, тривожно. Батько переступив поріг, але не відпускав ручку, немов боявся, щоб двері не відчинили з того боку. Ліля не поверталася — вже скинула блузку, — пружними пальцями розстібала гачечки спіднички. Не вельми соромилась батька, та й він вийде, перш ніж вона ступить у ванну. Не відпускаючи ручки, Олександр Кіндратович відгвинтив кран умивальника. Ліля пригадала, вона десь читала: отак роблять конспіратори, коли бояться, щоб їх не почули. Смішно. Батько й справді скидається на конспіратора. В нього навіть голос тремтить.
— Ліля... Все, що я скажу... щоб не знала мама. — Він дихав важко, немов бігун на останній прямій дистанції. — Ти мусиш піти... Ти підеш...
— Куди? Чого? —Вона запалила в колонці газ, і тепер Олександрові Кіндратовичу довелося майже кричати.
— До Мазура. Попросиш у нього сироватки.
— Я, тату, до Мазура не піду.
— Ліля! Це—для мами. Для мами! Ти розумієш?
— Для мами?
Ліля розмірковувала. Значить, з мамою... Аж страшно. Але піти до Євгена — поламати укладений тонкий план. Вона поманила Євгена напочатку, відтак втекла до схованки. Нехай походить, нехай пошукає. Бо осмілився заперечувати їй, чинити, як хотілося самому. Зараз він ходить, немов пес, котрий прошпетився перед господарем. А мусить ходити, мов тінь.
Якщо вона піде і попросить що-небудь у нього, пес відчує, що без нього не можуть обійтись. Ні. Нізащо. Ліки, мабуть, вже можна дістати в лікарні, адже Євгенові дають можливість практикувати.
— Я не піду. — Рішуче звільнила бретельки, голуба шовкова сорочка впала до ніг. — Не проси!
Олександр Кіндратович стояв, немов уражений громом. В голові — якась думка, якась асоціація... Ага, про ласку? Чому цє? Красиву, гнучку, хижу ласку. Невже вона... його дочка? Гострі слова потрощеним костомашшям застряли Біланові в горлі, перепинили мову. Він зітхнув глибоко, з похлипом, спітнілою долонею схопився за комір.
— Чом... Чом ти тоді... У першій своїй ванні...
— Ти завжди, батьку, був невдатним актором.
— Ух, зміюка! — простогнав він і вийшов у коридор. Білан боявся зайти до кімнати. Стояв у коридорчику, гамував шалене биття серця. Сам собі видався звіром, котрий а обох боків вчував небезпеку. Вперед? Назад? Вбік, з кручі?
Рвонувся з кручі. Його пальто — в кімнаті, в шафі, щоб не заходити до кімнати, вдягнув старого макінтоша, закутав шарфом шию. “Нехай Тоня думає — пішов до сусідів”. На вулиці вітер.
Він пронизував макінтоша наскрізь. Летів назустріч з холодним свистом, видлубував по закутках сухе листя і, реготнувши в ринву, жбурляв йому в обличчя. Перемішаний з сльотою дощ бурхав хвилями. Поки Олександр Кіндратович обійшов будинок, він був мокрий і тремтів, мов у лихоманці.
Двері відчинив Тимофій Шах, здивовано відступив до стіни, пропускаючи перемоклого гостя. А той навіть забув скинути макінтоша та капелюха. Нерівне мережачи сліди, повів їх просто до маленької кімнатки. Вступив до неї, зачинив двері, підпер плечима. Здавалося, перетинав собі шлях до відступу, боявся, що втече.
Євген теж не сподівався на такого гостя. Сидів на ліжку, підібгавши по-турецькому ноги, краяв ножицями на рівні квадратики чисті аркуші паперу. В його голові буйним вихром крутнулися думки: “Ліля. Койки в клініці. Нова погроза...” — і всі враз осіли на дно душі.
“Нехай... Я розмовляти не буду. Вкажу на двері...” Відіклав убік папери і в ту ж мить побачив, що через дірку в шкарпетці виглядає голий палець. Він сховав ногу назад. Збоку, мабуть, це було. смішно: але саме дірка в шкарпетці, голий палець похитнули його певність. Євген засоромився і сам нестямився, як сказав Біланові:
— Проходьте.
Хоч проходити було нікуди.
— Євгене... Я знаю. Ви маєте право. Ви, мабуть, і скористаєтесь ним. Але коли б ви знали. Повірте... Я не можу... Все — потім. Я прийшов до вас попросити ліків.
Голос його тремтів, немов надміру натягнена струна. І сам він мав вигляд жалюгідний. Нашмагане дощем, збрезкле, попелясто-сіре обличчя, капелюх з обвислими крисами, старомодні, з язиками, калоші, старезний макінтош.
Пружно стиснена Євгенова правиця несамохіть розпросталася, сховалася за спину. Якби ви знали, як це страшно. Разом прожите житя.
— Ви ж... Не вірите...
Білан дивився йому просто в очі, він не чув тих слів. .. — Хочете, я стану на коліна. Хочете... Я стаю... Євген стрибнув з ліжка, встиг підхопити професора під рршь.
— Не треба. Не треба, — повторював одні й ті ж, немов —був усі інші, слова. — Сядьте сюди... Я зараз... Зараз...
* * *
— Костику, ти чого втікаєш? Не впізнав? Засмаглий хлопчина дивився на Прокопа Гордійовича спідлоба, намагався звільнити руку.
— Впізнав, — колупнув пальцем вільної руки в носі.
— Ти прийдеш до мене у гості?
— А що у вас є?
— О, багато чого. Корабель з вітрилами. Млинок дво-пропелерний. Приходь. Скажи, Костику, мама вдома?
— Вдома. Вона казала, сьогодні коня купить, — зблиснув оченятами Костик. — Справдешнього. З хвостом і гривою. Отакого, як у селі.
Прокіп Гордійович зайшов до себе в квартиру, зняв трубку.
“А що, коли відповість Олександр? — в котрий раз зринула думка. — Забув запитати Костика, чи вдома вій... Вдома? Ну то й що. Хіба зараз... Ет”.
Він рішуче покрутив диск. Трубку взяла Аитоніна Михайлівна. Чув її дихання, шерех пальців по трубці і чомусь. довго не міг сказати перших слів.
— Тонк”! — не дав розгорітися тривозі. — Я знаю — ти мужня. Відкинь всілякі упередження. Я хотів би поговорити з тобою. Хотів би побачити...
— В мене немає упереджень...
— Я теж лікар. Може, я не збагнув у медицині великих таємниць, але я теж розуміюся на дечому. Я чорнороб, я мав у практиці сотні подібних випадків. Хочеш, приїзди до клініки, хочеш, я прийду до вас, чи прийди до мене ти? Чуєш? Ти чуєш мене?
— Не знаю... Не треба. Прокопе...
— Я йду до вас.
Щось клацнуло в трубці, мабуть, Антоніна Михайлівна впустила її.
— Я... сама. Зараз.
Прокіп Гордійович лікар. Обоє знають і розуміють це. Холод навмисне накинув на плечі халата, одягнув окуляри. Він не часто одягає їх. Мабуть, тому видавався Анто-ніні Михайлівні чужим, строгим. І все ж вона довго зволікала, не хотіла розстібати кофтину. Куточки її припухлих вуст тремтіли якось по-дитячому, а великі голубі очі дивилися злякано, прохально.
Холод розпитував її про Костика, про роботу. Кількома словами — в кого вже були. їй знову боліло, але вона знову мовчала. Огляд здався їй страшенно довгим. Врешті Прокіп Гордійович посунув їй стільця, сів. сам. Халата перекинув через бильце.
її покладені на коліна руки дрібно тремтіли. Не знати чому, але вона чекала Холодових слів, мов присуду. Може, тому, що вірила в нього більше, ніж в будь-кого. А віра в людину вже сама по собі вбирає і віру в її фах, в її покликання.
Він дивився їй у очі. Він говорив, ніби викладав їй на долоні зафіксовані докази.
— В наш вік кожна друга людина перехворіла на рак. На думо-думо-рак. Великий або малий. Мозоль, жировик, укус жучка... В нас у лікарні нещодавно прийняли за кісту вагітність на п'ятому місяці. Рак і бомба покалічили людство. Ти теж хвора на такий рак. Я не бог, не ясновидець. Я не можу дати стопроцентової гарантії. Та й що всі гарантії. Але я переконаний, що в тебе мастопатія. Нарив. Тому й кров. І краї не промацуються. На мастопатію хворіє чимало жінок. В тебе один з таких випадків. Тільки значно гостріший.
Кригу плавить тепло. Тепло і віра людських очей плавить кригу душі, і вона збігає сльозами. Це були сльози страхів, сльози болей, сльози вдячності.
— Прокопе, я вірю тобі.
— Але я ще не сказав усього. Ти віриш зараз, але ти підеш, і з тобою піде твоя хвороба. Ти вернешся до неї думкою. Це вище твоєї волі і моєї. Волі будь-кого. У вас вже не буде спокою. Вона висітиме як сокира. Треба позбутися її. Можна почати лікування... Блокаду новокаїнову... Але ліпше — оперувати. І навіть в тому, найгіршім випадку — це поки що єдине, найкраще. Одразу ж під мікроскоп, на біопсію. Операція нескладна. Прооперую я або Варвара Іванівна. В неї таких випадків — щонайменше тисяча. Я ж тобі казав, ми — чорнороби.
— А ліки? Мазурові?
— Ліки... Звідки це протяг? — Професор підвівся, підійшов до вікна. — Мені здається, вони... їх ще треба перевіряти, дозувати... Ти приходь завтра. Олександрові скажи — і приходь. Сьогодні вже не їж. Тільки не передумай. Збери докупи всю свою мужність. Я знаю, ви, жінки, мужні, дужчі за нас.
* * *
Олександр Кіндратович чекав кінця операції в Холодовім кабінеті. З собою приніс дві коробки цигарок і тепер припалював одну від одної. Зринали, мов хвилі, думки, зринали і розпадалися, не лишаючи після себе сліду. Тільки незвичне відчуття, відчуття часу, але не думкою, — серцем, душею. Ця мить приходить до людей не часто. Вона єднає з собою інші, вони проходять крізь життя, як сталева глиця крізь стіг сіна.
“Зараз... Тоня...”
Тоня.
Єдина людина, котра прийняла його всього, отакого, як є. Отакого... Хотіла, щоб був кращим. Намагалася, щоб ішов рівно, щоб не падав у дорозі, не збивав інших. Тоня їх з'єднала з Прокопом. Він тільки тепер розуміє — вона. Навмисне, для нього, для Олександра. А може, й для себе? Тоня й тепер поклалася на нього.
“Ох, хіба можна думати так зараз? — затис думкою немилосердне в підозрі серце. — Не думати... Куди я вчора поклав папку з рефератом... А яка, власне, різниця... Тоня...
...Мабуть, вже роблять аналіз”.
Хоч сидів спиною і двері прочинялись без скрипу, але він почув, як вони прочинилися. Холод зайшов повільно, мовби нерішуче. Вже без халата, простоволосий.
Білан, сам того не помічаючи, підвівся з стільця. Дивився перед себе й не бачив нічого. Тільки руки, великі, міцні, Холодові руки. Ось права дістала коробку цигарок, видлубала одну, ось одним рухом вказівного пальця видобула сірника.
Чирк!
Точно, спокійно.
І враз Білан відчув, як щось обірвалось в його грудях. Важке, велике. Ноги йому затремтіли, підломилися в колінах. Тугий клубок розсипався, і Олександру Кіндратовичу стало так жарко, що не стачило повітря. Йому захотілось заплакати, захотілось кинутись до Прокопа Гордійовича, виповісти йому все. Про себе, про підозри, про записку до міністерства.
Але в останню мить щось стримало його. Оте, камінае, котре плелося в тютюновій хмарці.
Холод і тут знайшов спосіб жбурнути його. Білана, в яму. В Тониних очах Холод тепер вже над ним назавжди. І в очах лікарів. Непролита злість заклекотіла в грудях, закипіла на серці холодними сльозами. В його отруєних недовірою очах помимо волі ще раз хлюпнула тепла хвиля і згасла. Вона мовби скрижаніла під злістю. І погляд. І слова.
— Спасибі. Я не хотів у себе... Спасибі. Його ноги чавунне стукотіли по підлозі.
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Увечері прийшла Ольга. В теплій шубці, хутряній шапочці. Свіжа, пружна. На щоках — рум'янці, губи — вишневі, і не збагнеш одразу, кому вони більше завдячують:
морозові чи сучасній синтетичній хімії. Очі Ольжині блищали, і в них все та ж колишня наївність. Манлива і ненадійна. Немов хороші, тонкої роботи, фальшиві корали.
Прокіп Гордійович здогадувався, що ота пружність, ота незав'яла краса коштують його колишній дружині немало зусиль. Це вже ніби акторське натхнення, його ледве вистачає для сцени.
Звичайно, прийшла запитати про Олега. Як там йому живеться, чи не треба чого?
— Пише, все в нього є, — сказав Холод, не припиняючи роботи.
Він сидів на низенькому ослінчику, затиснувши між колін шевську лапу, по одному вибирав з коробочки з-під зубного порошку дерев'яні гвіздки, вганяв у підметку черевика.
Шевство — таки його забаганка, дивацтво. Олегові, свої черевики — завжди ремонтував сам. А може, це й звичка. З полону або з дитячих літ. В селі він влітку пас худобу, на зиму йшов у науку до сусіда, шевця. Шевця невдатного, котрий лише латкарював во селу. В себе по господарству Холод любив робити все сам. І мав з того, як кепкував над собою, “натурального господарства”, немалу втіху.
— Може, й мені підіб'єш? —притупнула Ольга гострим каблучком, пройшла по кімнаті Хода в яеї легка, поривна. Немовби жінка силоміць стримує свої кроки. Але я хода й — оманлива. Ольга ніколи нікуди не поривалася, нічого незвіданого не прагнула.
— Обережно, проб'єш підлогу, а внизу піді мною міліціонер живе, — підсунув ближче до себе коробку з цвяхами Холод, — моя фірма ремонтує тільки вивіреним клієнтам. Боюся, донесуть, а тоді — податок, патент...
— Хіба я клієнт непевний? — повела бровою.
— Не стільки непевний, як нестійкий.
Холода манить щось до такої розмови. Відчуває, що блукає по небезпечній стежці, де весь час треба берегтись, де можна легко послизнутись, а самому не хочеться сходити з неї. Він таки пам'ятає Ольгу. Оту, колишню Ольгу. Жагучу, палку, хоч і невірну. Ця Ольга, мабуть, така ж, як і та?
— А хіба клієнт не може перемінитися з роками? — запитала. Взяла зі столу якусь книгу, ковзнула поглядом по заголовку, поклала на місце, так і не прочитавши. — Облиш стукати. Це, зрештою, не ввічливо. Ти завжди був для мене провінційним факіром. Не розумію я... Освічений, культурний чоловік, і оце... Гвіздки, латки.
— Таке вже моє призначення — латати. І тут, і там. Він сам перекинув місток, якого шукала вона. Тому ступила так швидко.
— Як там у тебе, на роботі? Я чула, машину якусь конструюєш?
— Звідки це ти?.. —Холод поклав молоток, лапу, підвівся.
— Володя сказав. Полив'яний. Ми оце пригадували з ним давні дні, сміялися. Він страшенно упадав за мною. Тоді, як ми з тобою збиралися одружитись. Пам'ятаєш, обридав нам своїми відвідинами. Все мене намовляв... А ти знаєш, Володимир незабаром буде міністром. Правда, дивно?
— Чому, я бачив і таких міністрів.
— Грубо. Ти завжди шкодив собі грубістю. А хочеш, я тобі допоможу з твоїм винаходом.
— Через Полив'яного? — і враз відчув, ніби вдось липке, холодне проповзло йому ло грудях. Вже більше не хотілося отієї розмови, притьмом втікав від неї. — Він мені обіцяв приїхати, подивитись... Два місяці тому.
— Мабуть, забув. У нього зараз стільки клопоту. Адже заступає міністра. Але може приїхати.
— Вже не треба, я розбив свій апарат. “Так от чого, голубонько, ти прийшла, — усміхнувся в думці Прокіп Гордійович. — Я не поліз до настановленої тобою пастки, і ти порішила нацькувати на мене псів. Я їх не боюся. Я вдам, буцім не чую їхнього гавкоту, я зіб'ю їх із сліду. Тобі доведеться гукати їх, ти викажеш себе, вийдеш з гри”.
Дивно, він не почував гніву до Ольги. Це таки гра. Давня гра, жорстка і небезпечна. Що ж, так склалося, сам собі обрав партнера, сам багато в чому винуватий. Хоч і йому невідомо, чи можна залатати душу, якщо не затримує ні любові, ні співчуття, якщо в неї студять холодні вітри.
Прокіп Гордійович певен: Ольга нашептала Полив`яному про полон. Розказала все те, що виливав він, Прокіп, ііі зраненою душею про його колишнє і теперішнє життя, — все, що знала й чого не знала.
Холод запалив цигарку, підійшов до вікна. На вулиці — біло. Падає перший скупий сніг. Сиплеться з чистого неба, притрушує все чорне, брудне. В таку мить хочеться забути, що ця обнова недовговічна, крихка, забути чи не думати про це. Наша душа теж прагне оновлення, чистоти, непорочності. Може, саме тому й стає нам весело, молодо. Нам хочеться побігти безтурботною дитиною, підставити небові обличчя, топити, топити його в ніжнім чистім шумовинні.
Холод просто фізично відчував це. Йому ледве хотілося говорити з Ольгою.
— Мені вже не потрібен ані Полив'яний, ані бляшаний. Я незабаром виїжджаю звідси.
— Куди? — Тривога перехлюпнула через очі ломимо її волі.
— Таємниця. Проте, — покрутив пальцем над головою. — Для тебе, по старій дружбі — півтаємниці: пропонують кафедру і клініку. У великому місті.
Йому минулого року справді пропонували клініку в Ленінграді.
Мабуть, погодилися б прийняти його і зараз. Проте він не збирається залишати роботи тут. Не збирається навіть нічого змінювати в укладенім порядку. Просто сказав так, щоб подратувати Ольгу.
Не вірю, що ти поїдеш.
Чому б це?
Ти не перелітний птах. Ти приростаєш душею до одного поля. Ти фанатик цього поля. А те поле чуже тобі.
— А якщо на цьому не родить нічого?
“Який ти фанатик, — подумав чомусь невесело. — Ти вже багато з чим примирився. Проходиш, ніби не помічаєш. Фанатики... Вони грудьми рвуть перепони. Або рвуться на них самі. Ти не фанатик. Але ти не збираєшся здаватись. Ти будеш битися до кінця. Може, навіть залишишся сам. Все одно”.
— Не повірила б раніше, що ти станеш таким корислив-цем. А як прикидався! Як граві То тобі теж власна шкура?..
“І все одно не виведеш мене з терпцю. Не довідаєшся нічого напевне”, — посміхнувся він.
— Тоді виходить, справедливо в пісні, яку ти співав:
“Нема в світі правди...”
— Пісню теж хтось написав. Висловив те, чим вболівав в ті хвилини. Щось любив, на щось злостився.
— Я колись думала: ти ніколи не навчишся жити. Коли ж... Скажи, ти був щасливим?—Вона запитала без дратування, видно, їй справді кортіло знати це.
— Був. І буваю. У вимріях...
— Ні, я справді...
— А я теж. — Хоч вже ніщо не в змозі було навернути його до серйозної розмови. — Бо що таке щастя?
— Що ж по-твоєму?
— А от що. — Він підняв черевика, наставив його проти вікна. — Бачиш дірку?
— Ну?..
— Оце воно.
У їхню розмову зненацька перетяв різкий телефонний дзвінок.
Дзвонили з клініки. Просили його негайно приїхати. Він вже ледве пам'ятав про Ольгу. Подав їй шубу, швидко одягнувся сам. Вона ще щось говорила, але Холод думав про інше. “Коли б там, поки приїду, не сталося чого. Мазур — фанатик. Душа в нього знервована, розхитана”.
Прокіп Гордіяович чекав біди. Адже так не могло минути.
За дозволом, котрий надійшов з союзного міністерства, Мазуру виділили дві палати в клініці. Туди поклали людей, чиї життя вже були проміряні хворобою. Вони знали про це. Єдиною ниточкою, котра в'язала їх з людьми, з життям, були Євгенові ліки. Ох, як це страшно, коли нічого позаду, нічого попереду. Коли всі лишаються, всі житимуть... Ця ниточка тоді вироста до товщі корабельного каната. Холодові здається, коли б можна, він би в кожнім місті посадовив отакого рятівника. Щоб видавав свої ліки, свою віру. З вірою вмирати легше.
“Вам спочатку стане гірше, — говорить Євген. — А вже далі...”
Людям справді гіршало. Але вони чекали того “далі”. Чекали, незважаючи на те, що їх меншало.
Прокіп Гордійович бачив — якусь-то дію Євгенові ліки мають. Людині справді гіршало, відтак — коротке покращання. І далі: летальний ісход. Те ж саме фатальне далі, що й раніше. Холод нічого не запитував у Євгена. Навіть не дозволив зробити таємно аналізу складу препарату. Мабуть, Мазур знав про це, бо при зустрічі опускав голову, розминався поглядом. Чекав, що Холод прийде до нього з питанням. Йому навіть вже хотілося цього. Нехай би й вія, як Білан. Євген би тоді мав право кинути все, піти кудись світ за очі. Щоб утекти від отого дня. Він знав, що той день наступить. І ось — наступив.
Хворому кожен шерех відлунює гуркотом. Кожен жест здається скрадливим і загрозливим. Серед них вже давно прошелестіла чутка, що їх обкрадають, що на них наживаються, напувають їх не тим, що дає лікар. Його вже немає третій день. А. розставлені на тумбочках ліки з темно-коричяевих стали світлими, майже прозорими. Породжена страхом і недовірою напруга лопнула, впала на сестер і няньок. Хворі вчинили бунт. Вони не впускали нікого в палати, вимагали Мазура і професора.
Мазур зайшов до палати попереду Прокопа Гордійовича. Маленький, зіщулений. Він ступав по зболених надіях, по живих поглядах. Очі... Ті очі!.. Ладні ввібрати в себе весь світ і неспроможні взяти крихти його радощів.
Євген розглядав пляшечки до світла, капав ліки на долоню, куштував. Він не підводив очей.
Холод стежив за ним, а в самого в грудях натяглися сі струни, плакали тихо, без голосу.
— Це не мої ліки, — ледве чутно сказав Євген, дійшовши до кінця палати. — Завтра ранком вам принесуть справжні. Тепер я буду стежити. Заспокойтесь, чекайте до ранку... Він втікав з палати...
Сам, без запрошення, зайшов до кабінету професора, важко опустився на диван.
Так сидів довго. Гуляла за вікном метелиця, терлася шорсткою щокою в шибки. Десь внизу простуджено кричав паровоз.
— Ліки мої, — нараз випростався він. В Євгенових очах горіла рішучість самогубця. — Мої. Я знаю, що тепер мені... Але я хочу, щоб ви... Ні, не для того, щоб місце... Я віду. Тільки знайте: я не шахрай. Ви бачили самі — організм реагує... Вони ще побачать... Я ось зараз вам все... Дайте аркуш паперу...
Холод і далі палив цигарку.
— Мені — не треба. Або всім, або нікому. Завтра в нас конференція. Виступіть — і розкажіть. Є люди, які стоять до істини ближче, ніж я. В сто крат ближче.
Холод не був певен, що Євген послухає його. Мине ніч, мине хвилинна розпука... І тому вдарив безжальними словами:
— Ви тепер зрозуміли, для кого робите? Звідки треба починати?
— Значення має лише кінцевий результат, — на хвилину стрепенувся, заперечив колишніми словами Євген. — Для командира важить одне — як виграти битву.
Він вже дивився за вікно, думав про інше.
— Але якщо командир не знатиме, що думав солдат, кожен солдат, який стоїть у полі, він її не виграє.
— Може, й так. Тільки ж солдатові не обов'язково, а іноді й не потрібно знати те, що думає командир. Людина часто неосмислено обламує колючки на дереві, які бережуть саме дерево.
— Бережуть? Од кого? Самі од себе? В політиці, в суспільному житті, може, це й справедливо. Але тут... Де лише одне — людина. Люди. Тут — тільки разом. Може, колись знайде хтось один. Це занадто велика ціна для людства! Занадто великий егоїзм. Ви опинилися на крижині. Ви самі туди стрибнули. Невже вам не страшно?
— Мені?
Коли б він тільки знав, цей професор, як йому страшно. Які мислі змагають його, які примари стоять за плечима. Як страшно йому було сьогодні отих очей.
Зненацька його думка перекидається на інше. Здавалося б, на зовсім далеке, невідповідне до цих хвилин. Він боїться ще одних очей. Чорних, глибоких. Ті очі вже ніколи не посміхнуться йому. Євген певен цього. Розуміє — вони б і так ніколи не горіли йому справжнім пломенем. І він би дурив себе. Мучився й дурив.
Професор не чекав відповіді. Погасив у попільниці цигарку, підвівся.
— Хворих ми лікуватимемо комплексним методом. Але вони не прийматимуть ніяких ліків. Отже, ви скажете, що всі ліки — ваші. Допоможете підготувати, кого потрібно, до операції. Це важче, ніж конференція. Але необхідно. Оце ваш перший справжній рубіж. Або боєць, або дезертир. Задушіть свої стогони. Вони — егоїстичні. Мені бувало гірше. Колись розповім.
Сьогодні Холод вперше відчув утому. Звичайно, видався тяжкий день. Три операції, консультації, лекція. Потім оце. Однак втома якась гнітюча, сіра, тяжка. Вона прогнала й сон, і бажання праці. Сидів за столом, переполював споминами свою життєву грядку. Інші грядки.
Євгенову, Ольжину. Одне вселенське поле. Хоч, власне, що йому до чужих грядок? Чому він має нести на своїх плечах і свої, й чужі провини? “Мій шлях, звичайний людський шлях, проміряний стовпами від колиски. То невже хочу вибігти за стовпи? Невже не однаково, що за ними? Чому мене кортить заглянути за останню межу?”
“Люди біжать, і в цьому — невпинність життя, суспільного поступу. Вони певні, що на великих просторах щастя більше, ніж на маленькому клаптику, що воно там копами, скиртами. Далебі. А я певний? Знаю, де власний колосок ? ”
Навпроти нього, на стіні, чорніла тінь. Неначе вкарбувалася в стіну. Велика, нерухома. Своєю непорушністю ніби тиснула йому на мозок. Вона мусить поворухнутися. Він їй наказує. Велить! Це була лише мить. Страшна, невловима мить, коли власна тінь не підкорилася йому. Холодний дрож струсив тіло. Професор вловив іншу мить, мить початку нерухомості. Так близько, так ясно відчув її, що, здавалось, міг відтворити уявою. Отак, ще раз... Але ні, та мить згинула навіки.
Невже він?.. невже ця тінь — початок того, одвічного, нерозгаданого? Адже ж вона справді колись не підкориться йому? Тіло не підкориться волі?
Холод поворухнувся і пригладив рукою чуб. Тінь схитнулася, повторила його рух.
Прокіп Гордійович знав страх. Він не раз сплітався з ним у тугих обіймах. І перемагав. Хоч траплялося, стояв на самім краю поразки.
Холод знав страх і на фронтовому полі. І все ж то страхи інші, ніж цей.
Ті тіні створила сама людина. А ця?.. Ця не підвладна їй. А може, й до неї колись підійде людина? Як підійшла до інших своїх граней. До самої себе. В плетиві сталевих дротів, в мудрих імпульсах електронних мозків людина стала думати — хто вона? Куди йде? Чим їй загрожують власні витвори? В чому початок і кінець життя, в чому його вічність? Наш вік не хоче залишати місця привидам, містиці, навіть незнанню. Він оголошує відомим все, надбудовує одну теорію над іншою, старі відкриття заперечує новими.
І все ж невідомого стає щодень більше, ніж відомого. Людина ще не в спромозі збагнути світової гармонії. Навіть її окремих часток. Отієї клітини, в якій сховалося все: життя, майбутнє потомства, їх дріб'язковості й величі. Людина — метелик. Народжується, щоб загинути.
А може, загибає, щоб народитися? Вона—вищий витвір матерії, її мозок. Так, мозок. Котрий фіксує все, загибає останнім. А чи ти, людино, не покликана закарбувати все, що діється з матерією? Чи не покликана відгадати весь шлях матерії, увесь свій шлях? Тоді для чого? Завершити коло і розпочати нове?
Але в такий спосіб матерія заперечить себе, заперечить доцільність свого розвитку. Отже, ні...
Прокіп Гордійович відчував, як б ється сповита в панцир наукових умовностей, штучностей його думка. Як поривається й не може вийти з них. Але вона вже не хоче спокою, настирливо стукає в металеві кільця, розгинає, ламає їх...
Вже майже несамохіть вийняв з шухляди товсту зелену папку і розгорнув на паперовій закладці.
Перо тицьнуло в останній рядок, відштовхнувшись од нього, побігло по білому полю. Думка скрапувала на папір словами.
Комісія штовхнула колесо і повезла свої висновки до міністерства. А далі воно закрутилося само. Парторганізація, профспілка, дирекція лікарні...
Але Прокіп Гордійович не приймав ані співчуття, ані докорів. Бо й ті і ті падали на серце образою. А він сталив його на спокій, на витримку. Хіба не забагато вже йому пояснювальних записок, очних ставок, свідчень. Всіх оцих вірусів недовіри. Хіба їх ще не спряжило сонце? Хіба не згинули в часі? То знайте, тут для них несприятливе середовище. Вони — породження колишніх болячок.
До всього здогадувався, чия рука натискала на важіль. Нехай тисне. Не переважить, звихнеться. Його гнули не такі руки, і він не схилився. Не схилиться й зараз.
Був певен себе, свого місця, своєї сили, великої правди. Він не збирався нічого міняти в роботі клініки, її ритмі, який налагоджував стільки років. Так само прискіпливо, як і раніше, перевіряв реферати лікарів-ординаторів по темах, над якими ті працювали. Наукова конференція мала відбутися десь після Нового року.
Післязавтра — бюро, а в нього назавтра призначений екзамен для лікарів відділення по підвищенню кваліфікації. Вони тремтіли під дверима кабінету, його вусаті й безвусі помічники, немов хлопчики і дівчатка.
Так само, як і раніше, складали присягу лікарі, яких він приймав на роботу. Він сам написав її. Молоді лікарі складали присягу колегам, обов'язку, людині. Самі собі. Своїй совісті, своєму серцю. Прокіп Гордійович впевнився: вона часто промовляє до них у хвилини сумнівів і вагань. Треба, щоб присягу складав кожен, хто зважився стати в узголов'ї людського життя. По всіх клініках, по всіх лікарнях. Він вже подав проекта до міністерства. Поки що на нього немає відповіді. Але він нагадає їм.
...Бюро мало бути завтра. Професор наперед міг розповісти про нього і зіграти “в ролях” від початку до кінця.
...Протирає хусточкою окуляри секретар, болісно морщить чоло. Він одержав по телефону вказівку, але все ж уникає прийняти рішення. Обіклався доповідними, звітами, ухвалами комісій Джміль, заступник головлікаря по господарській частині. Ледве тямиться на них, але вдає, буцім уважно читає. З його промови ніхто нічого не зрозуміє. Бо виступатиме “по-науковому”. Він навіть з лікарняними шоферами, прибиральницями говорить так мудро, аж вони ледве здогадуються, що хоче сказати Їхній начальник: “Схильність твоєї задньої шини до стирання об асфальт аж до дірки...”, “Піскова частина в кутку...” Нещодавно, за Холодовою порадою, редактор їхньої газети попрохав Джмеля написати дописа. Той подав серйозну замітку про пральню. Кращого гумористичного матеріалу газета не мала.
На засіданні не буде головлікаря, — він у відпустці. Захворів завідуючий терапією.
У чорній щілині телефонної рурки сховалася ухвала. Десь з другого кінця проводу на неї похукує Полив'яний.
Всі члени бюро добре знають Холода. Більшість з них не мають ці акти за серйозні звинувачення. Але ж гіпнотизуюче поблискує трубка, постукує по столу олівець у секретаревих руках. Серед них зараз немає спеціаліста, який би зважився заперечити акти комісії. Ні, вони не можуть винести ніякого рішення. Треба укласти свою комісію, треба перевірити, запросити інших працівників клініки.
“А що перевіряти? Адже немає нічого. Розумієте — нічого”, — гарячкує молодий доцент з нейрохірургії. Але відповіддю йому — мовчанка.
...Все було майже так, як намалював уявою Холод. Бюро відклали, нова комісія мала заповнити паперами порожню папку.
Звичайно, Холодові не байдуже до всіх висунутих проти нього звинувачень. Хоча б і з кардіоскопом. Ну чим може довести, що все в апараті знайдено самостійно? Та й для чого доводити? Він зовсім не приховує, що скористався Соловейковою порадою. Це знають хлопці. Соловейкові товариші. Вони іноді навідують його. Вони вірять. Ну, може, попрохати їх прийти на комісію.
Але ж... Хіба це не соромно?..
Може, він не в усьому правий з Біланом. З отією статтею... Через неї й не може виступити публічно... Хоч... Він би не виступив і так. А дехто побачив у цьому інтригування. І все ж найбільше його турбує клініка. Що думають його товариші, колеги по роботі? їх все це стосується дуже близько. А що, коли в когось сумніви, невиказані підозри? А що, коли й сам?..
Ця думка виштовхує його з кабінету, змушує одягти пальто, іти в заметіль, в хурію. Шукати рішення. Так, так... Все це він думав. Ох, не часто ще говорять підлеглі правду начальникам. Частіше дивуються мудрості їхніх рішень, проникливості своїх керівників. Кожне слово, кожен дотеп з трибуни — в шумовинні оплесків. Отак день, рік, два. Тобі самому власні слова вже видаються великими і мудрими. А діяння — поготів. “Бач, хто ще так може!” Ти ступаєш вище, несеш з собою й свої думки. Ті ж таки, котрі мав і біля підніжжя гори. Росте в прогресії глупота або сірість. І вже тобі хочеться овацій. І ти поплескуєш по плечу тих, хто курить тобі з кадила слави. І тягнеш їх за вуха за собою. Аж поки не опиняться вони поруч тебе, на вершечку гори. І тоді заворушиться в тобі неспокій: розумні чи дурні вони? Дурні — нехай стоять далі, розумні — турнути вниз. Це, звичайно, перебільшення. Жарт. Та й яка в тебе гора? Маленький горбик. Але трапляється, що й на таких горбиках наморочаться голови. І з них не чують людських голосів. “А хіба не можна поговорити з людьми по щирості? Сказати все, що на серці, і попрохати, щоб сказали вони?” — приходить рішення.
“Так, піти...”
І він пішов до них. Виніс на загальні збори клініки обговорення своєї роботи — лікаря і керівника. Він знав, що це йому зарахується на лихий карб, що в міністерстві, серед членів комісії це викличе осуд, але йому потрібно було знайти свою правду, знайти отут, серед людей, з якими працював, перед якими ніс найбільшу відповідальність. Вони його порадники, його судді. Операційна сестра, лікар-ординатор, няня, завідуюча лабораторією... “Кажіть, я піду сам, якщо побачу свою несправедливість. Я від вас вимагаю, вимагайте й ви”.
Чомусь схлипувала, поривалася щось сказати Варвара Іванівна, його помічник, та так і не сказала. Але сказали інші. Вони вірили йому. Вибирав віру з очей, з розхвильованих душ, по крапельці, по крихітці. Впевнявся в своїй власній вірі. Адже тільки це йому й було потрібно. І ледве відмовив надсилати листа, якого, як він довідався на зборах, вони написали напередодні.
Тепер знову міг спокійно взяти до рук скальпеля. І нехай комісії, нехай бюро. Він вже мало про це думав. Бюро відбудеться без нього. А він поїде в область, де на нього чекають інші справи, справи голови Хірургічного товариства.
* * *
Поїзд мчав його назустріч новому року, новим тривогам і надіям.
Холода змагала втома, хотілося спочити, але про це,
принаймні до кінця передач радіовузла, годі було й думати. Його сусід, мабуть, виспався вдень, він ввімкнув динаміка, аж ревіло в вухах. Це був, очевидно, один з загартованих бійців незчисленної армії командировочних, за котрими не дістати місця в готелі і не протовпитись до громадських їдалень. Від нього пахло горілкою, казенними паперами, потом. Він почував себе у вагоні краще, ніж вдома: роззувся, розвішав на перечках під столиком, перед самим Холодовим носом, панчохи, приставив до радіатора черевики. Лежав горілиць, склавши руки на великому, волоським гарбузом, животі, сміявся смачно, вигукуючи раз по раз: “От дають, от дають”. “Давали” ж суху і прісну, мов недосолена тараня, виробничу оперетку, присмачену солоденькою любовною інтригою. Не маючи надії, що знатний бригадир і молоденька вчителька поженяться в швидкім часі, Прокіп Гордійович вийшов у коридор. Може, вирішив, здибає партнера для шахів або хоч для “дурня”. Все ж ліпше, ніж оперетка. Але в коридорі порожньо. О такій порі в поїздах трясуться лише запізнілі ревізори, в яких до останнього дня дебет не сходився з кредитом, та журналісти. Він став біля вікна, розсунув завіски. Поїзд мчав полем, широким засніженим полем, оповитим вечірньою імлою. Поле таке рівне і чисте, що на ньому нічим зачепитися погляду. Тільки на самім краю, ген-ген, дві високі могили. На Прокопа Гордійовича степові могили завше навівають смуток. Йому пригадується щось давнє й не може пригадатись. Воно ніби приламане вістря стріли, що застряла під серцем. Ніби тихий бренькіт обірваної струни. Може, отут, в оцім степу, та струна дзвеніла голосно й тужно. Десь отут і обірвалась вона. В такі хвилини Прокіп Гордійович чує, як стугонить під копитами земля, бачить задимлений луг і потривожене гайвороння вночі. А ще — полиск шабель, маєво червоної китайки, важкі шапки з землею в змозолених долонях. І це все. Може, тому, що від того всього не лишилося нічого. Опріч високих могил з скорботними назвами та болючої нез'ясненної туги. Давнина завше лягає на серце тугою. — Сумуєте?
Холод оглянувся. До нього підходила Ліля.
Вона раніше ніколи не бувала у відрядженнях і так про сила взяти її, що він погодився. І потім не шкодував. Ліля знала стенографію, друкувала на машинці. Але це мале бісеня знало значно більше. А може, тільки видається йому?
— З чого ти взяла?
— Всі, хто жив у селі, сумують, коли дивляться в поле. Він не ховався з своїм настроєм, відповів загіріяно:
— Мабуть... Може, тому, що всі сподіваються повернутись туди.
— Навіть ви?
— А чому ж. Роки... Щоб десь отак, над річкою. В тиші. Бачиш хатинку?
— Бачу. А я теж люблю тишу... Природу. А ви нас пустите в хатину? — засміялась вона, не повертаючи голови.
Прокіп Гордійович спантеличено подивився на Лілю, мало не крякнув від здивування. Що це — бездумність, безпосередність, хитрість, жарт. Але який же він... Почував обурення, досаду... Але ті слова покликали й спомин. Здалося, перестрів щось забуте, тривожне, манливе. З чим розминувся колись. Ні, Прокіп Гордійович не обманює себе. “Те” перестріти неможливо. Як неможливо наздогнати своєї молодості. Ані вороними, ані гнідими. А коли б хоч кому-небудь привелося наздогнати її, взяти в позичку в вічності свої юнацькі роки, спробувати знову пройти по них, — втікав би сам. Вони б упали осоругою. Людині один раз судилося пройти свій шлях. Один раз вибирати його.
Холод немало спотикався на тому шляху. І падав, і забивався боляче. Але він знав радість пошуків, радість відкриття. Радість праці, творіння, вірного почерку.
Нез'ясненким смутком його огортає тільки тоді, коли намагається згадати те, чим квітчається молодість, чому віддані найщиріші пориви і чуття. Кожній людині призначено кохання. Але не кожна зустрічається з ним. Він теж розминувся з своїм. Не знайшов відповіді на нього, не спізнав по-справжньому. Він тільки здогадується про його велику красу. Тепер же пропливають мимо лише примари його. Вони падають на нього або тягарем, або обманом. Гірким, неприємним.
Його думка вертається до Лілі, до її слів. “Хто ти така, людинко? Що в тобі криється?” І вже здогадується що, хоч і не хоче йняти віри. “Твої пазури виросли швидше за тебе. Недалекоглядний журналіст, намацавши їх, написав би, що вони — рудимент, пережиток, і що на тобі саміи проступили родимі плями. Але на твоїй пичці, окрім рум'янпів від колгоспного молока і м'якої булки, немає нічого. Тоді звідки вони? Від твоєї природи, виховання?” А може, він не зовсім правильно витлумачив її слова? Так чи інакше, але треба дати зрозуміти, що тлумачити їх можна лише по одному і що посередником поміж ними він не буде.
— Ви, молоді, збудуєте собі хмарочоси. Це — мені хижка. Вона зрозуміла:
— Олег колись казав — нам рано про це думати. Та й... ми розсварилися з Олегом. А ви збираєтесь прожити в своїй хижці самі?
— Не вельми делікатне для твого віку запитання, але коли вже запитала... Виберу якось час, повставляю зуби, підфарбую волосся і напишу в “Вечірній Київ” оголошення: “Такий-то чоловік, не повний дурень, не зовсім сивий, з таким-от становищем шукає собі...” Як гадаєш, відгукнеться хто?
Він жартував сам з собою. Кепкував над тим, що хилить до смутку, до жури.
Надворі вже поночіло, на вікні чітко, мов у дзеркалі, малювалася його постать. Висока, кремезна, з міцними, косарськими плечима й грудьми, з обвітреним, смаглявим, — зовсім не скажеш, що лікар, — обличчям, буйною чуприною. Вже сивою. Він не бачив себе. Проте бачила Ліля.
— О, відгукнуться. Тільки, мабуть, оголошення не в “Вечірнім Києві”, а в “Вечірнім Ленінграді”.
Тепер Холодові зрозуміло все. Йому стало прикро: “Ні, не в вас, вузькоштанних, лінивих і жадібних, загадка віку. Ваші засмічені душі видно наскрізь. Вони відмикаються скрученими з паперових грошей ключиками. А спробуйте відімкнути ось цю! Ви всі гарио вкублились в гніздечко, котре називається життям. Вам затишно в ньому. Ми ж хочемо витягти вас за вушка, поганяти, щоб схуднули, постригти і вкинути назад. А ви боїтеся, що тоді вам буде холодно”.
— Я бачу, Лілю, ти вивчаєш не лише медицину, а й суміжні з нею науки. Судову експертизу, слідошукання? Що ж, може й згодиться, — сказав Прокіп Гордійович і пішов у купе слухати оперету.
Поїзд прибув у Київ за кілька годин до Нового року. Прокопові Гордійовичу здалося, ніби він приїхав не в своє, а в якесь інше, вичитане з казки місто. Мерехтить електричне марево, святкові реклами повибігали на перехрестя, миготять, танцюють, гріються. Перехожі гублять пакунки, подають їх один одному, ввічливо усміхнені, веселі. Як гарно, як затишно на душі, коли бачиш, що люди несуть щось з магазинів, що вони веселі, безжурні! Йому теж ще треба в магазин. І вже не гаючись...
Він таки запізнювався. Квапив шофера таксі, який, мабуть, єдиний не поспішав у цей вечір. Гаразд, що хоч дома наготовано все заздалегідь... Борода, вуса, шапка, мішок. Замість кожуха одягне халата. От було б добре, якби не впізнав ніхто. Навіть з співробітників. Йому самому було смішно — він скрадався в клініку, немов детектив з фільму: коридором, котрий вів на кухню, через душові, приймальне відділення. Сподівався, що тут тільки черговий лікар, він дрімає в кутку над книгою. Але йому на подив, опріч чергового, він побачив ще двоє лікарів-практикантів і стару, років сімдесяти, бабусю. А того, що вони робили, Холод довго не міг збагнути з свого схову з-за ширми. А коли збагнув... Таки справді, трагічне й смішне часом переплітається так міцно, що не завжди можна розняти їх. Надто в лікарні.
Щоправда, хлопці не сміялися. Навпаки, ескулапували яосереджено й сердито. Очевидячки, рятували хвору від отруєння. Мали перед себе всі його симптоми. Найтяжчу форму. Бабуся навіть не ковтала барієвої лікарняної кашки, котрою хотіли нагодувати її. Вона відбивалася руками й ногами, заплювала кашею ескулапів з голів до ніг. Мурмотіла, трусила головою, виривалася, але дужий практикант, який стояв спиною до Холода, тримав її міцно.
Холоду довелося покинути засідку. Він підійшов до бабусі, відсторонив того, котрий годував її кашею, і, коротко наказавши другому “тримай”, взяв бабусю за щелепу. Дужий поштовх — бабуся закрила рот. Хвилину сиділа нерухомо, жувала білими, поморщеними губами. Відтак підхопилася, блиснула очима і, скрутивши дулю спочатку одному практиканту, потім другому, схопила з тапчана плисового теплого піджака та хустку, подалася мерщій за двері. Практиканти ошелешено дивилися їй вслід. Холод сміявся, аж сльози набігли йому на очі.
— А ми... Та як же... — врешті здобувся на мову той, що з чашкою, — привезли її, кажуть, пила щось. А тоді — оце... І їжа не проходить.
— Добре, йдіть, — витер кулаками очі Прокіп Гордійович. — Вважайте, що відбулося зцілення.
Тепер він одягався, вже не ховаючись від чергового. Той допоміг йому підв'язати бороду, червоною фарбою розмалював щоки і носа.
— А знаєте, без вас тут нова комісія... — притишеним, змовницьким голосом мовив він, але Прокіп Гордійович приклав до губів пальця, похитав головою. І той зрозумів. Нехай старому рокові лишається погана новина.
Обережно, щоб не обірвати бороду та вусів, Прокіп Гордійович почепив через плече на широкій брезентовій шлеї мішок з цукерками та іграшками, взяв до рук великого, сукуватого ціпка. Поважно відкашлявся:
За морями,за горами,
За дрімучими лісами...
— Е, годилося б для Діда Мороза чарку. Ну, та нехай вже тоді. Відімкніть, будь ласка, двері.
Сходи за дверима вели в ліве крило, на другий поверх, до палат, де лежали найменші пацієнти.
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Сміялися на вулицях дівчата — йшла весна. Ступала по місту м'якими лапами тополиних котиків, спадала згори голубиним туркотінням, стрибала по стінах сонячними зайчиками. Вона снилася міським жителям ночами. Кожному різно. Євгенові — футбольною афішею. Холодові — оксамитовим плесом на зарічку, Лілі — пучечком фіалок у руках селянки на розі вулиці, малому Костикові — солодкою паличкою морозива в срібній обгортці. Шахові — недоора-ною глевкою нивою.
Олександрові Кіндратовичу вона снилася тишею й відпочинком. Ця зима обкрутила його, немов сніп у барабані. Він почував себе, неначе після важкої виснажливої хвороби. Ледве дочекався перших теплих днів. Зараз його страшив навіть санаторний режим. Та й хіба санаторій не та сама лікарня? Не ті халати? В село! В далеке, миле, тихе село. Забере Костика, і — гайда. Навперейми весні.
Та вона обігнала його. Село вже тонуло в зелених шумах. Олександр Кіндратович безмрійно блукав полями, левадами, лісами. І дивувався, що зустрів її таки. Ох, як же довго не був тут! Приїздив востаннє чотири роки тому. І то восени. Посаджені тоді топольки вже піднялися, зрівнялися верхівками з шкільним дахом.
Він і сам не розумів, що таке сталося. Чому йому захотілося голубливої тиші. Чому його поманило село? Радів, що озвалася струна, яка єднала його з цим усім. З весною, з селом. Вона тонюсінька-тонюсінька, але ж є! І досить йому торкнутися її, як вона забринить згадкою.
...Ниже в берегах синє намисто, рахує чужі роки зозуля. І йому пригадується, як десь отут стояв він босоногим семикласником з русокосою Наталочкою, з завмиранням серця лічив подаровані зозулею роки. Вони ділили їх наспіл — адже в них усе мало бути спільним. Примхливо вступила в потічок вербичка. Вони забредали на середину, на самий бистрець, міряли місткість своїх долонь.
Зозуля вмовкла, і одразу ж, мовби тільки й чекала на те, дико, неначе кішка, закричала іволга. “На дощ!”— пригадав радісно. Йому здалося, ніби він навіть ловить аромат тих колишніх, далеких днів, нестямний запах минулих весен.
Село дитинства. Ти таки міцно приросло до душі. Стежкою до школи, осокором під хатою, вулицею, якою ходила “вона”. Ось тут, на розі, прибив він цвяшками Наталоччине фото, видовбавши ножем зрадливі очі. Бо почала вона ходити з Грицем, його товаришем. “Чи шкодувала потім? Пізніше? Мабуть. Розповідала подругам, хто добивався її кохання”.
Йому самому чогось шкода. Це, певне, весна нагадала йому все те. Наморений, спопнешш приємної втоми, повертався з своїх мандрів додому.
Сьогодні він втомився найдужче. Ледве добрів до хатії. Мати вже чекала на нього. Сиділа на призьбі, перебирала в підрешітку квасолю. Вона в нього маленька-маленька, сухенька і проворна. В дворі у неї чіісто, хата заметена, побілена знадвору. Хата — під бляху, але стара, ветха. Мабуть, найстаріша на всьому кутку. За хатою маленький палісадничок. Ті ж таки півники й сережки. А ще лаплаха. Вона зацвіте восени. Пишно і сумовито. Лаплахи цвітуть під хатою з давніх-давен. Либонь, переживуть і її, і його.
В кожен приїзд він каже матері, щоб переїздила до нього на дачу або на київську квартиру. А мати відмовляється, як ось зараз:
— Не вмію я ані ступить по-городському, ані слова сказать. Доживу вже віку тут. З ким дівувала, з ким одну ниву жала.
— З ким вже вам тут жити, —сказав він. Але, збагнувши власну нетактовність, перевів розмову на інше. Розпитував про колгосп, про сусідів. Мати в колгоспі вже не працювала й не знала майже нічого про колгоспні справи, а про сусідів розповіла. Він і сам ще пам'ятав їх. Диво — прожив у місті більше половини життя, десять років на одній і тій квартирі, і знає лише двох своїх сусідів. А покажи йому будь-яку з двадцяти шести хат на кутку, і він спише словесне біографію всіх її жителів. Звичайно, довоєнних років. Бо потім... Так, про декого він чув. Про дядька Тимоша, про тітку Палажку. А от, скажімо, про діда Ічки. Ото його хата. Дід Ічки—індус. Коли дивувався чому-небудь, говорив “іч-ки” — ич який. З того одержав і своє прізвисько. Одмолоду лишився дівичем. Більше за все шанував тишу і спокій. Двадцятий вік гримкотів широким трактом, а він брався своїм череватим гнідком глухими путівцями. Не хотів дід знати світової суєти, блукання по проміжних інстанціях, зі всіма своїми сумнівами звертався просто до бога. Теренкур його було проміряно з дитинства: хата, хлів, поле, хата.
Олександр Кіндратович вловив себе на тому, що думає якось незвично — здивувався. Звідки це? І враз холодна іскра — “Прокіп”. “Він”. Вони останнім часом дуже багато говорили про село. Про життя...
Олександр Кіндратович мерзлякувато потис плечима, потер чоло.
— Дід тупає? — кияув погляд у кінець садка, де з-за густої колючої груші виглядав довгий, чорний димар.
— Помер торік. На паску.
Погляд вже не зупиняється, переступає через сусідський тинок.
Сахии. Коли він ішов повз їхній двір до школи, з-за Сахнового тину летіло на нього шість грудок. Двоє старших грудок не кидали, тільки під'юджували, і одне ще не докидало. Але траплялося, всі дев'ятеро дряпалися через тин, втікали на територію ворожої держави. В дворі ляскав батіг і хрипкий бас виполохував з-під стріх горобців:
“Жінко, відчиняй вор-р-ота, р-р-розпрягай коня”. А потім, від якогось дня, він тільки гукав перше — “відчиняй ворота”, коня Сахно пропив разом з возом і збруєю.
— Четверо з війни не вернулося, — скрушно зітхнула мати, — одного громом убило. А ті роз'їхалися. Найменша при матері. Прийняла приймака. Дівчинку оце вже в школу посилатимуть.
Галя Баскова. Співуча, гарна дівка, до котрої женихалися на кутку всі парубки. Сирота. Жила з меншим братом. Брат закінчив інженерний інститут. Вона вийшла заміж, і чоловік не повернувся з війни. Здається, має двоє дітей.
— ... Обоє байстрята. У війну нагуляла. Одна діг'очка в Чернігові на клінкерному, друга десь на цілині.
Німчики.
Новосельці.
Буркуни.
Бредуть розмовою від хати до хати. Олександр Кіндратович тільки тепер дізнається, що в двадцять шість хат на кутку не повернулося п'ятнадцять солдатів. Дві хати і зараз стоять пустками, а на тому місці, де червоніла віконницями ще одна, росте картопля. Не теплим дощиком, чорним градобоєм вік двадцятий прокотився по кутку. Жорстокий, задимлений вік. Майже половина з цих п'ятнадцяти, — Біланові ровесники. З ними він пас корів, закручував узимку на льоду “крутьол”, збирап по стерні колоски.
Життя іде, ростуть нові покоління, але ми бачимо близько тільки своїх ровесників.
— Наталка як? — запитав аж тепер.
Згадка про Наталку дряпнула по душі. Він таки не допоміг їй виклопотати пенсію. Забув. Просто забув. Оді-клав листа, а потім — справи, турботи. Йому здалося, що мати подивилася на нього докірливо. Певно, Наталка скаржилася їй. А може, й не скаржилася. Йому вже ввижається.
— Живе. Оце щось меншенький її прихворів. А такий потішний, сміюнець. І минулого літа все вдвох з Костиком бігали. Вони й схожі один на одного. Як два дзьобочки,
— Не знаєте, на що хворий? Щоб, бува, Костик не заразився, — запитав стурбовано матір.
— На живіт скаржиться.
“Треба таки допомогти Наталці, — подумав, підводячись. — Може, піти до неї зараз?”
Але інша думка змагає першу. Піде до Наталки, та ще застане там кого. Або й Наталка може розказати.
І попливуть до нього прохачі. Він залишив одні клопоти, а придбає міх нових. Втікав від вовка, а впаде на ведмедя. А це такий міх, що його не сховати десь у сінцях. Носити й не переносити.
Його вже й так запопали, не зміг відмогтися, — призначили на суботу зустріч з виборцями. Кому потрібна ця зустріч? Напхані цитатами провінційні промови, зазубрені з папірців привітання, торохтіння одлиглих піонерських барабанів. Але тепер вже нічого не вдієш.
До Наталки він піде перед від'їздом. Або ще ліпше, — скаже матері, і та покличе Наталку.
Зустріч з виборцями було призначено па суботу. Вони збиралися повільно, займали не задні лави, як це водиться на всіх засіданнях і виборах, а передні, од трибуни. Заходили тихо, ніби аж боязко. Двоє чи троє повели за руки дітей. Білан сидів з головою сільради, головою колгоспу і довіреною особою — завідуючим районовою поліклінікою — в парткабінеті. Олександр Кіндратович ледве стримувався, щоб не вичитати голові сільради, нащо було призначати, не згодивши людей. А той сам помітно нервував, заглядав через сцену до залу, вибігав на подвір'я. “Якщо так сходитимуться, то це до півночі, — крутив сердиту думку Білан. — Он побрело ще дві ватянки. А перед ними — жилетка і ватяні штани. Неначе не до клубу, а на конюшню. Чого в буденному?”
У Олександра Кіндратовича неприємно залоскотало в грудях, кольнуло тривогою. Йому нахмарив якийсь здогад, але одразу й розвіявся.
— То не миколаївське вони подіставали? — штрикнув лихим жартом голову колгоспу.
— Вам ліпше знати, — відповів той неприродно спокійним голосом. — Ви — депутат, їхній слуга.
Оцим “їхній слуга” голова знову стривожив Олександра Кіндратовича. Він не міг збагнути — недотепний це жарт, образа? Кидався думкою в один бік, в другий і вертався на місце. “Ох, тут, видно, й керівнички ж. Порядочки, дисципліна. Заждіть, голубчики, заждіть, подзвоню я секретареві райкому”. Але неспокій його розгорявся, мов клоччя під вітром. Вийшли на сцену, і вперше видалась вона Олександрові Кіндратовичу широкою й холодною.
Вечір відкрив голова сільради.
Його вітальні слова, не покриті оплесками, пролунали занадто голосно і дерев'яне. Відаплодувавши сам, він збентежено подивився на президію, вийняв з кишеньки папірця, поклав перед собою.
— Слово має...
Але того, кого назвав, у залі не було. Або ж він сховався в кутку за спинами.
Білан не міг збагнути, що це. Навмисне? Підтасовано? Завтра він обов'язково розкаже в райкомі... А зараз, мабуть, треба виступити самому. Про людину, про свою роботу, роботу лікаря...
Але його думку обірвали слова промовця. Він просто не побачив його. Її. Це була жінка. Говорила не з трибуни, а з проходу між двома рядами... Вона тримала за руки двоє діток. Двоє дівчаток. Старшенька, школярка п'ятого чи шостого класу, намагалася відступити назад, соромливо ховалася за матір, меншенька стояла незворушно, цікавими намистинами очей водила по президії, мружилась на світло.
— Всі ви, люди добрі, знаєте, де я живу. В школі, в підвалі. Всі ви знаєте мого чоловіка. Він би прийшов теж... Коли б мав чим прийти. Коли б гангрена не забрала його ноги. Та ще... З нашого підвалу в коридорчик — маленькі сходи, вже й так тричі зривався вниз. Він зараз там. Там гарно. Килими з моху на стінах, картини... — Далі сльози не дали їй говорити.
— Мам, мам, — смикала її за рукав старшенька, — не плач. Ходімо звідси.
Але жінка таки перемогла сльози.
— Вже три лікарські комісії... Говорять, що діти... Писали, вимагали...
Гіркий, сумний випадок. І все ж Олександр Кіндратович не розумів, чому жінка принесла свої скарги в .цей зал, на цей вечір.
— Ви б... у виконком...
— Думаєте, у наш виконком легко потрапити? Там є список. Його укладають за ворітьми навпроти. Голова приймає в день п'ятнадцять-двадцять чоловік. Я вам писала про це. Я вам писала шість разів... Бо більш ніде такого... В жодному виконкомі. І ніхто не живе так, як я. Я колись покритикувала його. Назвала бугаєм і бюрократом і в газету написала. І він за це...
Впали лише перші краплі. Важкі, скорботні краплі. А далі... Це не був ураган. Це — простудний, всепотопля-ючий дощ. Голова сільради сидів зляканий, не знаючи, їло йому робити. Він щось запитував у завідуючого лікарнею — довіреної особи депутата, — але той не відповідай, жмакав у руках хустину.
Білан борсався в холодних хвилях, шукав сухої місцини, де можна б було перечекати хоч хвильку. В його грудях хлипала образа.
За сішо? Чому? Хіба зробив кому-небудь зле? Нікому. Опріч нього... Холода.
І -то на добро іншим. Він не знав спокою всю зиму. Колесо крутилося поза його волею. Кілька разів навіть поривався зупинити його. Але то його власна мука. Його.
То зовсім не стосовне сюдії. За віщо ж тут? Хіба не на добро жив, не на добро чинив? Так, він знає й інше, — всім не допоможеш, всіх дірок не залатаєш. І не його то справа. Вони живуть своїм життям, він — своїм. Поміж них, звичайно, є заздрісники, злорадні. Тому, хто вирвався на горб, завжди заздрять. Він знає немало артистів, письменників, які ніколи не їздять у своє село. Може, і з ним оце так?
“Як тут багато світла”, — прокидається від своїх думок. Йому здавалося, ніби він іде по тонкім льоду, а лід тріщить, ось-ось вломиться. Хотілося підхопитися, кинутися чимдуж назад, на рятівний берег. Ледве змусив залишитись на місці, поглянути перед себе. По всьому залу жевріли розсипані пари жаринок. Вхопив одну, другу... Випустив. Ще одну. І цю вже випустити не міг. Вона приросла міцно — далеким спогадом, недалекою тривогою.
“Вони такі ж пекучі, як і колись, Наталоччині очі”.
Тепер він чомусь найбільше боявся цих очей. Йому здавалося, що саме ті очі сьогодні спопелять його.
Виступав голова колгоспу. Його нещодавно, майгке проти воді, обрали на голову, їхній колгосп, розповідав він, був найгіршим і найбіднішим у районі. Тепер — у області. Бо звели докупи отаких два. Та ще земля і в тих, і в тих:
пісок, солонець. Просили, щоб об'єднали з іншим, з “Прапором перемоги”. Писали і йому, депутату, сподівалися, що приїде. Земляк, свій чоловік. Повинен знати добре справи, землі. А він одбувся папірцем у райвиконком. Вони не знають, чи й того папірця писав сам, бо навіть назву колгоспу в ньому переплутано. А лікарня? Чи бачив професор, яка у них лікарня? Чи поклопотав, щоб виділили кошти на будівництво та на обладнання нової? Інші колгоспи споруджують своїм коштом. І школи, і лікарні, і палаци культури. А вони поки що того не можуть.
Вперше Білан відчув себе так. Маленьким камінчиком, закинутим ось сюди, в велетенську дробарку, котра нещадно била й трощила його. Вперше відчув справжню відповідальність, свою залежність від людей, котрі квилили й стогнали перед ним на операційнім столі, котрі прохали в нього порятунку, дивилися на нього страдницьки, бла-гально. Від тих, над якими він піднявся високо-високо і яких жалів. Хотів полегшити їхнє життя, хотів зробити щось для них. Щоб вони поважали його за це, шанували...
Слова падали на нього, і під їхнім градом Білан відчував, що пригинається, зменшується. Вже він не людина, а півлюдини. Третина... Маленька жива грудочка. А чіі був коли людиною? Великою, сильною? Чи мав силу сказати кому-небудь, як вони йому?
Бездарний, нерозумний заступник міністра... А ти виголошував тости за його високий розум. Ти боявся. Ти часом боявся власних слів. Щоб їх не витлумачили навкіс. Ти й зараз боїшся. А що, коли довідаються про оці збор:і там? А що?!
“Ну й нехай”, — раптове, відчайдушне. Тільки б отут, тільки б звідси...
Бо печуть жарини живим вогнем. “Мабуть, зараз говоритиме Наталка. Весь час оглядається, зав язує і розв`язує хустку. Нервує. Вона теж з дітьми. Навіщо вони поприводили дітей? Двоє біля неї, ще третє вдома. Мати казала, хворе. Греба зайти, подивитись”.
Але як він піде після того, що ось зараз сталося, після того, як ще станеться, як виступить Наталка. Вона знає найбільше.
Наталка справді підвелася, обережно, намагаючись не грюкнути стільцем, стала пробиратись попід стіною до виходу.
Олександр Кіндратович полегшено зітхнув. Він розумій:
що вже йому Наталчин виступ! Одна краплина в злині. Але серцем боявся його більше за всі, разом взяті. Що значить, живе ще щось там, у ньому!
Наталка пішла. Краплина не впала. І він відчував її. Вже зовсім інакше. Теплу, серед тисячі холодних. Олександр Кіндратович не затямив усіх виступів. Ледве пам'ятав, що говорив сам. Вже пізніше намагався стулити докупи, зв'язати в одне вервечки своїх слів, але вони обривалися, губилися поміж інших, тугих і міцних.
Вийшов з залу останнім. Брів берегами, стежкою попід старими вербами, які ще, мабуть, пам'ятали його дитячі кривди.
Він тоді був малий, і кривди його були недорослі. Швидко переростав їх? А чи дорослими були його мрії? Десь отут, сховавшись в густих кущах, шукав відповіді на оте одвічне: я і життя. Ким буду, що звершу в ньому? Як мушу жити? Коли б знав тоді, що через тридцять років знову стоятиму на цьому місці, нездатний відповісти ііа нього. Як жити? В чому ховається зміст життя? В тому, щоб шукати увесь вік? Шукати і не знайти? А може, саме це й має сенс. Коли б знав напочатку відповідь, то чи захотів би йти далі. Навіщо? Адже попереду відомо все.
А може, захований він в способі шукання? Шукати правдиво і щиро, шукати для себе чи для когось, шукати в добрі чи в злобі? Всі разом ми шукаємо щось своїми життями? Хто ж, зрештою, стоїть найближче до цієї відповіді?
Прокіп каже: той, що посіяв зерна. Для себе й для інших. “Що ж посіяв я? На що сподіватись тепер? І що маю робити? Який же я... справді безщасний...”
Думки згоряли, не встигнувши злетіти. Немов голуби на пожежі. Олександр Кіндратович не зглянувся, як утих за спиною гомін, як розтанули в пітьмі мерехтливі вогники. Зупинився аж біля могили. Зупинився сам, зупинилася думка. Аж ген на першій борозні, на першім покосі.
Сидів на могилі, слухав, як засинає поле. Весняне поле засинає довго. Десь там, всередині — в землі, в стеблині шумують соки, будять до життя. Це чує і птах, і звір, і людина.
Повіяв вітер — тугий, прохолодний. Щось давнє повіяло з ним у душу. Біланові пригадалося, як колись ходив за плугом. От там, під грушею-степівкою клали вогнище.
Ні, він ніколи не забував запахів цього поля. І струна, котра в'язала його з ним, не обривалася. Він певен цього. І інші казали це. У нього і в місті... Палісадник, соняшники, вишита полотняна сорочка...
Вітер тужавів, гудів йому щось у вуха. І, може, тому, що лишився з ним віч-на-віч у пустельнім полі, а може, після оцих гірких зборів, але почував, як щось важке, гостре тиснуло на серце. Так, від нього більше нікуди сховатись. І раніше знав, що то — обман. Що й соняшники, і сорочка — цяцькові, несправжні. Вони утверджували за ним славу людини простої, щирої, “з народу”. А ще сільська говірка, якої цурався, коли виїздив до іншого міста, потрапляв до іншого оточення.
Ця думка прийшла такою простою й такою оголеною, що йому стало страшно. Страшно себе, страшно тяжкої степової мовчанки, синього чистого неба. Зрозумів: такі ночі розчахують мозок або рвуть серце. Рвучко, несамохіть поклав руку на серце і прийняв одразу ж.
Спотикаючись, майже побіг на поодинокі вогники засинаючого села.
Знову виплила перед зором річка, стара верба... Відтак щось біле... ніби операційний стіл... Якісь обличчя. “Що це? Марення? Я хворий... Ні, ні, я не хворий... Ось, почуваю все. Це так...”
Стомлений тілом, спустошений душею, ледве добувся до хати. Сів на призьбу, прихилився спнпою до стіни. Вечірній гомш, теплі вогники в вікнах потроху розвіяли його настрій. Він аж здивувався тому, що діялось з ним допіру.
Відшукавши під порогом ключа, відімкнув двері.
Мати і Костик спали на печі. Старечий сон — чутливий, пташиний; вона пробудилася на перший згук, хотіла злізти з печі, подати вечеряти, але він сказав, що їсти не хоче.
“Це ж і мати завтра довідається”, — прокралася думка. “Ну и нехай”, — спробував прогнати її, мов обридливе котеня. Але вона вернулася знову. Уклалася в узголов'ї, проганяла сон. Розумів, чим упадуть збори на материну голову, і несамохіть шукав виправдання.
Сюрчав під піччю цвіркун, тихо, знайоме, ніби ткав для нього нитку споминів. Наївних, милих. Поспішав до них з радістю. Вони повели його в ті дні, коли прикрощі забувалися, ледве висихали сльози, а радощі чекали скрізь. Але сьогодні йому не вдалося сховатися в сні. Йому наснився садок, малинові хащі, в яких кури повибивали кубла. Сидів у гущаві і чув, як перемовлялися в дворі його мати та батько з дідом Ічки та з сусідами. Дід Ічки казав, що Сашко тільки що мало не спалив його клуню. Поставили на току якусь трубу, щось покрутили, труба вистрелила, і загорівся прикладок сіна. Добре, що він саме нагодився. Ось де картуз — загубив, утікаючи.
Сашко чув, як люди кинулись шукати його: до клуні, на горище, за погрібничок, душа кого тремтіла з страху, тіло горнулося до землі. А вони вже йшли до малинових хащі'і. Зараз відшукають, витягнуть, поведуть у двір. Мабуть, битимуть різкою. Але ж... Яке мають право бити його? Професора?
Пробудився від легенького поштовху. Видіння ще стояло перед очима, але він уже збагнув, що то лише сон. Над ним, в узголов'ї, — материне обличчя.
— Вже ранок? — потер кулаками очі.
— Синку — з лікарні... Там з Наталоччиним хлопцем... — Мати говорила несміливо, майже благальне.
Сонлива кволістю розвіялась в одну мить. В наступну іин вже стояв босами ногами па підлозі, одягався. Поспішав. Відчував, його ніби підштовхує щось. “Треба було таки зайти вчора”, — подумав занепокоєно.
Надворі ніч боролася з ранком. Ще снили хати, сліпаючи проти зір шибками, дрімали поскарлючувапі діди-журавлі, а понад землею вже тріпотів легкий вітерець, і небо на сході вив'язувалось в білу хустку.
Олександр Кіндратович поспішав за санітаркою звивистою стежкою, розпитував, що сталося. З її відповідей зрозумів: не знають самі що. Хлопчикові вже кілька днів болів живіт. А сьогодні вночі йому стало зовсім зле. Мати принесла до лікарні. Думали — апендицит, але ніби не схоже. А хлоп'я горить, кожен дотик корчить його болем. Вони б не турбували професора, коли б... у них вся надія...
Знайомі, вже збуденнілі в роках слова. “Вся надія...” Але сьогодні ті слова пролунали йому голосніше, ніж завжди. Може, тому... що був вечір. Він оголив його душу, і вона сприймала кожен дотик. Всі ці люди сиділи в клубі... А тепер просять його... Йому навіть здалося — в темряві поблискують десятки очей. Мабуть, подумав, і справді люди дивляться. Ранком всі говоритимуть про нього. Показуватимуть на їхню хату.
“Що вони тямлять?.. Лише одне”. Але це одне... Від нього залежить все. Він розумів це. Ось і лікарня. Стара, довга, приземкувата будівля з чисто побіленими, нерівними стінами, на котрих рябіють в три фарби лозунги. Сюди він колись біг, впавши на ключку, котрою дістають втоплені в колодязі відра, сюди волокли його хлопці, коли роздавив у воді пляшку. На цей високий, перетягнений з-під церкви, де він раніше був за пам'ятника, поріг падали крапельки його дитячої крові.
Перше, що побачив, вступивши до палати, — очі. Ті, На-талоччині, очі. Великі-великі, обпалені сльозами. Вони метнулись йому назустріч, прощали все, молили про одне... Забувши скинути плаща, пройшов до ліжка, на якому лежав хлопчик.
Білявчик, як казала мати. Костиків одноліток. І який же схожий на Костика! Хвороба цупко тримала його в своїх кігтях. Злипся на лобі чубчик... Губи гарячі, припухлі. Малі дитячі рученята, котрі ще недавно обіймали мамину шию, пускали по воді кораблики, тепер чиберяли, несвідомо хапаючись за життя. Йому здалося, він ще ніколи не сприймав так хворого. “Це в тебе від утоми. До дідька сентиментальність”, — відкарбував думкою.
— Вийдіть, хто зайвий, — наказав рішуче. — Наталко... Тобі тут не можна...
— Світла більше. Візьміть за руки! Страшний лікарський присуд злякав усіх. І його самого. Перитоніт. Йому здалося, його вимовили чужі вуста. Десять, п'ятнадцять процентів надії при негайній операції...
Але ж. це — не клініка. Тут ніяких умов для оперування. Треба везти в район.
В район... П'ятнадцять кілометрів розмитої весняними бурчаками дороги. Коли смертельний — один. Він стояв біля вікна невеликої сільської хірургічної кімнатки, дивився, як займається на сході світанок. Думка його працювала чітко. Вона зважувала, вивіряла, заперечувала. “Десять, п'ятнадцять процентів? Хіба можна виміряти людське життя процентами! А віру?.. Один процент віри вартіший ста процентів байдужості. А чи є хоч цей один процент? Скільки минуло років, як я востаннє робив таку операцію? Скільки?.. Либонь, з десять. Але ж це значно простіше, ніж те, що я робив потім. Це може кожен хірург”.
“Не кожен. Тільки той, хто день від дня... Робітник на чорному полі”. Чиї це слова? Холодові? Вони такі ж неправдиві, як і все, чим намагався перетяти йому шлях.
До дідька всі слова.
— Готуйте хворого до операції, — наказав.
* * *
Пам`ятав тільки її початок. До тої хвилини, коли розбіглась, розплавилась думка, неспроможна з'єднати все докупи, затиснути, здавити, коли невагомий, раніше невідчутний скальпель врізався ребрами в пальці, повів їх кудись убік. А ще — гостреньке личко і ротик, що жадібно ковтав повітря. Він пам'ятав перелякані обличчя лікаря-терапевта і фельдшера, які асистували йому. Страх розпанахав його власну душу, зломив її, мов черствий окраєць. І вже ледве-ледве: як вихопив у фельдшера шприц і намагався ввести кров. Але не міг знайти вену, і тоді медична сестра взяла з його пальців шприц, легко ввела голку. Тонкою цівочкою вливалося життя, але струмочків, якими воно вибігало, було більше, і він уже не знав, як перетяти їм шлях.
Маленьке, до жаху схоже на Наталоччине, личко гострішало й гострішало, ротик витягувався в сувору складку. А потім воно видалося йому схожим на інше, до жаху знайоме і рідне — Костикове. В ту мить скальпель випав з його руки. Зроняючи з чола гарячі краплі, похитуючись, пішов до дверей. Огненно-червоне сонце вдарило йому в обличчя, осліпило, змусило прикритись рукою. Олександр Кіндратович глибоко вдихнув ранкове повітря, хотів ступити вниз, але ноги йому підломилися, і він важко опустився на холодний камінь. Отак і сидів, безтямно дивився собі під ноги, на нижній приступець сходів, на якому чорніли викарбувані колись слова. Століття прошуміли по них дощами, тисячі підошов наступали на них, зчовгали, зітерли, і він скоріше згадав, ніж прочитав їх: “...добру і істині”.
РОЗДІЛ П'ЯТНАДЦЯТИЙ
Метал вкипав у метал. З буйним завзяттям злютовував їх воєдино. Вони вже монтували електронне серце машини. Тепер їх було троє: Холод і двоє інженерів. Десь за місяць, за півтора серце має забитися в розміренім ритмі.
Має забитися... А коли не заб'ється? Або коли ритм його буде не таким, на який сподівається? Адже не кожного, хто шукає, чатує невдача. В житті завше так. Поки мріємо, поки прагнемо — доти й горимо, віримо. Ми бачимо мрію великою-великою. А потім, звершивши, відійдемо, поглянемо збоку. Обмацуємо витвір холодною думкою. І вже він видається меншим, дрібнішим. І вже розчарування стукає в серце.
Але Холод втішає себе іншим. Поки мріяв — горів, вірив. Хіба ж це не радість? Хіба це не життя?
І сам розуміє, що обманює себе такою філософською химерою. Це тільки кусник радості. А її треба всю. Господар будує дім, щоб пожити в ньому.
Світить скельцями електронне серце машини. А він почуває власне серце. Порох життєвих незгод виїв у ньому глибокі зазубні, і точить, і в'їдається далі дрібний порох життя.
Засідання, комісії, папірці. Інікчемний папірець на столі часом важить більше, ніж жива людина за дверима кабінету. Рада професорів визнала висновки комісії за безпідставні факти — погано підтасованими випадковостями. Однак хтось не хотів зупиняти закрученого колеса. Воно пришвидшувало й пришвидшувало свій біг, закручувало все більше людей. І от...
Робітне поле Холода вже тільки тут. В цій підвальній кімнатці. Туди, нагору, шлях йому перегородив папірець, наказ. Виконуючий обов'язки міністра Полив'яний усунув його від роботи “до остаточного обстеження”.
Оця кімнатка — Прокопа Гордійовича цитадель, майстерня, плацдарм. В ній професор обідає, часом і ночує. З неї, певен, його не виб'ють. Бо якщо й піде він, то залишиться вона, машина.
Його помічники, його співавтори — товариші інженера Соловейка. Того, що помер на операційнім столі. Холод відшукав їх ще тоді, радився по проекту, а тепер вони прийшли самі, щоб допомогти зробити монтаж, їхній власний винахід — запатентований, блукає десь по довгих канцеляріях, відлежується в пузатих теках.
...Розпечене золото вкраплювалось в холодний свинець. Один з хлопців тримав формочку, Прокіп Гордійович скляною паличкою спрямовував жовтогарячі краплі.
— Крап — і пляшка коньяку, крап — і друга, — сказав хлопець. — Вам не шкода, Прокопе Гордійопичу? Бо я після того, як наш проект заблудився в главківськіїх коридорах, починаю вагатись.
— Шкода, звичайно. Я тільки намагаюсь думати про інше. Про призначення оцього дорогого шматка. Яке він виконував призначення раніше і яке виконає. Може, носив його в ордені якийсь генерал або красуня в сережках чи перснях...
— Красуня при їх допомозі хапала кавалерів, а генерал тупав по рангових сходах. Обом приносили втіху.
— У мене воно буде невидиме. Але я сподіваюсь, що воно принесе втіху і користь багатьом. Мені ж приносить вже зараз.
— Коли б тільки не досаду потім.
— Ну, свого поля наперед оббігти не може ніхто. Правда, Євгене? — запитав Мазура, котрий саме зайшов з пробіркою в руках.
— Правда. Прогони треба. Здається, так колись мені говорили.—підійняв він проти світла пробірку.
— Що це у вас?
— Кров. Все те ж... Біла кров. Я її зробив білою. А мушу домогтися, щоб вона стала знову червоною.
— А якщо... не стане? — сказав один з інженерів...
— Колись та стане. Не в мене, так у когось іншого. Для того ми живемо на світі.
— І для того, — поправив Холод.
* * *
Шах струсив китайкову скатертину, вишикував рядком стільці за столом президії. Треба б ще підмести. Бо хоч і вчений люд, а насмітили, як ті школярі. Тимофієва жінка — прибиральницею в лікарні, він лишився на вечір за неї — позамикати, погасити світло.
В залі — порожньо, тихо. Незвично тихо після зборів. Вигулькнула з нори біля сцени миша, поводила вусами, шаснула назад. Мабуть, її налякав зім'ятий папірець навпроти нірки, якого ворушив вітер з кватирки.
Дивно влаштований світ, розмірковував Шах. Ще півгодини той папірець падав комусь на голову важкою колодою або підносив над хмари, мав велику силу, а зараз він — біла шматина, зайва смітина в кошику. Здатна злякати лише мишу. І оці стільці за столом... І трибуна. Десять метрів дошки-шалівки! А він так і не зважився зійти на неї. Сидів у кутку, мов ота миша в норі, слухав, як інші гупотять над його головою словами. І кого забоявся? Вченого люду в залі? Міністра Полив'яного? Ні, Полив'яного Шах не боїться. Він завтра піде й скаже йому все. А ні — то й далі піде. І до найголовнішого міністра, і до партійних начальників. Ходитиме доти, доки носитимуть ноги і стане сил відчиняти високі, оббиті дерматином двері.
А сьогодні він просто побоявся своєї темноти, невченості. Лихо ж — стільки люду.
А він би сказав. Бо хто ж знає ліпше за нього...
А що сказав би?
Сказав би...
Шах несміливо підійшов до трибуни, прокашлявся. Долонею зігнав з кутиків губ смагу, розгладив чуприну. Порепаними, покурбаченими пальцями взявся, як оті оратори, за краї трибуни... прокашлявся знову. Поглянув у зал, несамохіть сховав руки. Йому здалося, ніби в залі після його покашлювання заблищали скельця окулярів, заскрипіли стільці. Сполохали оте перше слово.
Шах ще хвилину постояв, відтак скрадливо відступив назад, повернув вмикача. Зал провалився в пітьму. В просторій тиші було чути, як прогупотіли кроки, як скрипнула трибуна. Слова запальної промови упали в порожній зал, загуляли луною під стелею.
— Товариші доктори, прохвесори, доценти і всі лікарі, — говорив Шах. — Згляньтесь на мою темноту і не карайте споєю вченістю. Простіть її, якщо можете. Я знаю, які ви великі. Ви іноді вже з мертвої плоті кроїте чоловіка і знову віддаєте йому життя. Як пашпорт чи буханець в магазині. Ви знаєтесь на всіх хворобах, ви тямитесь на людських болячках, як я на мітлі і лопаті. Одначе й ви не всесущі. Ви можете побачити мікроб хвороби й не розгледіти, що діється в людській душі. Бо з`являється вона перед очі тільки й найбільшій біді. З нас усіх я один бачив її. Душу Прокопа Гордіновича. Чи знаєте ви, яка це душа? Чи знаєте, товаришу міністр, який це чоловік? Погляньте на мої груди. Бачите шрам? Він зашивав мою рану в німецькім полоні. Голкою-циганкою, суровою ниткою. І не в тому сила... що зашив. А що зняв мене, покаліченого, з колючого дроту. Один він на весь табір не побоявся підлізти і зняти. А скільки таких солдатських ран зашив, скільки душ зцілив? Зцілив душ! В цьому сила. Він міг піти, міг покинути нас. У таборі під Черніговом передали йому а волі фіктивні справки... А він тої ночі копав з барака хід на волю. Копав для інших, лишався сам, хоч знав, що й це впишуть йому в біографію. Чи знаєте ви...
— Знаємо. Все знаємо... Включіть світло.
Той голос ударив Шахові, мов гарматний постріл. Старий відчув себе, неначе спійманим на величезнім криміналі. Хто це? От, якщо розповість... Сміятимуться всі.
Пітьма. Порожній зал... і він на трибуні.
Може, втекти. Але — куди?
— Включіть, нарешті, світло.
Шах зійшов з трибуни, дерев'яними пальцями повернув вмикача.
— Я десь тут забув окуляри... — в дверях близькозоро мружився Полив'яний. — Кличу, кличу, але хіба перекричиш таку ораторію!
Гаряча хвиля сорому повільно відплинула Шахові від серця. “Нехай. Я сказав... Те, що треба...”
— Ви все чули? —повільно спустився з сцени до залу.
— Не знаю, чи все. Щось про полон, про лікаря, — Полив'яний з подивом і острахом розглядав Шаха. Він і далі стояв у дверях, не наважуючись ступити вперед. — Я думав — студент монолог розучує... Аж... Хто ви?
— Я? Двірник. З професором Холодом разом полон відбував. Хотів на зборах... І оце.
— А-а... —Полив'яний сміявся смачно і довго. —А я думав... — Потер рукою важке підборіддя, захихотів знову.
— Це все — правда.
— Ти теж у полон здався?
Невидима пружина натяглася в Шахових грудях, і йому довелося зібрати волю, щоб вона не зіскочила.
— Я... не розпочинав війни. І не зазнав там щастя. Я хотів просити...
— Ти, діду, не бачив окулярів?
Він називав його дідом, хоч мали майже однаково весеy.
Володимир Володимирович умисне відповідав грубо. Він чув усе. І все зрозумів.
Оцей дід...
Чого він вартий?..
І все ж... Своєю промовою двірник пробудив у душі міністра щось шкарубке, дратівливе, болюче. І він подумав... Подумав невесело... От трапся з ним... Хто б за нього отак?.. Ніхто. Той же Білан—відхреститься й ВІДПАЮЄТЬСЯ. А за цього... Холода... Й сьогодні виступало скільки. І є там такі, що ще напсують йому крові. Що може...
Він злякався того “може”. Він відчув його силу.
— Де окуляри? — скоромовкою, немов утікав від чогось, запитав Полив'яний.
— Вони лежали на столі. Я їх переклав на вікно. Он... Я хотів просити вас за професора Холода. Шах облизав пересохлі губи.
— Ти? Що ти там тямиш. Знай своє діло. Пружина зіскочила поза його волею.
— Я своє знаю. От коли б знали своє ви.
— Що? Та ти... — Обличчя Полив'яному збуряковіло, короткі пальці правої руки склалися в кулак. — Та ти... Та я тебе!..
— Біля сміття, біля гною я. Куди вже мене нижче. Може, хочете посісти моє місце? Так он за дверима струмент.
Брови Полив'яного округлилися двома надломаними бубликами. Але й він збагнув, що залякати Шаха нічим. Мовчки вхопив на вікні окуляри, пішов до виходу. Але, дійшовши до дверей, не витримав, оглянувся. Хотів запам'ятати. І в ту ж мить спіткнувся, мало не впав. Сердито копнувши ногою, побіг вниз по сходах. Поперед нього гримкотіло, торохтіло порожнє відро.
* * *
Телефон гудів голосно і настирливо. Прокіп Гордіиович збагнув — дзвонять по міжміській лінії. Справді, телефоністка, впевнившись, що трубку взяли, сказала, що з ним хочуть говорити з міста...
Та назву міста розчахнуло сухе поклацування вмикача, і Прокіп Гордіиович ще довго нервово похукував у трубку. Але там — тільки стогін дротів з далекого поля та коротке потріскування. Він вже майже відгадав назву міста. Чекав цього голосу. І все ж здригнувся, щільно-щільно притиснув трубку.
— Тату — ти?
В оцьому грубому, хлопчачому “тату — ти” Прокіп Гордійосич вловив не звідану раніше ніжшсть. Серце його забилося часто, і трубка враз спітніла в руці.
— Я, сину, я...
— Тату, ти прощаєш мені? Тату, я прошу тебе, прошу... Олег заговорив швидко, мабуть, боявся, що збіжить час.
— Навіть якщо не прощаєш. Ти — лікар. Ти сам мене вчив... У нас нещастя. Майстер... Коли б ти знав, яка це людина! Він для мене... Його лікусалп... А тепер... Ніхто вже не береться робити операції. Тату, я знаю. Одіти ти... Ти все можеш...
— Сину, говори повільніше. Яка хвороба? — І вже далі, по-лікарськи вимогливо, забувши навіть, з ким говорить: — Коли це сталося? Його стан зараз?
— ...Вони хочуть виписати його додому. Безнадійного... Тату, коли б ти знав, який він... Ти не хочеш? Із-за мене?
— Зовсім... Я думаю, Олежку. Думаю...
Він вже думав про інше... Адже післязавтра — засідання колегії. Вирішальне. Прийдуть хлоппі... Прийде Варвара Іванівна. Вона говорила, буцім це через неї...
— Гаразд, я вилечу завтра. Тобто ще сьогодні.
Голосно гуділа трубка. Холодними шпильками поколювало підошви, плечі струшував дрож, а він все ще стояв біля телефону.
“Ти знайшов її, Олежку, людину!”
І знову думка про власні турботи. А може?.. Він вперше приготувався до паперової битви. Він би виграв її. Це напевне. А ще завтра — перша проба кардіоскопа... Ех, коли б... Якби він міг просвітити того бригадира... Йому треба буде заїхати до клініки взяти колінчаті трубки... І платинову голку.
Він вже збирав себе думкою в дорогу. Пригадував операції, подібні до тієї, яку мав зробити, гортав історії хвороб.
М'які тіні стелилися їм під ноги. Прокіп Гордійович стомлено ступав по них, поглядав збоку на сина. Він все не міг звикнути до Олега, до отакого, нового. Олег ніби аж підріс, зчорнів, огрубів. Зникла метушливість, нервозність. В кутиках очей залягли тіні спокою і певності.
— Ми так і не поговорили з тобою, — сказав Холод, перекидаючи з руки в руку невеличкого чемоданчика. — Ти на цей рік збираєшся поступати до інституту?
— Я? Тобто... — Питання застало його зненацька. Олег оглянувся, збився з кроку.
— Мені здається... Твій вибір хороший. Я тепер вірю:
з тебе буде лікар.
— Не знаю... Я, мабуть, поступатиму за рік. І не до медичного інституту.
Прокіп Гордійович не став заперечувати. Він тепер вірив, — Олег напне в житті своє власне вітрило. Може, воно не буде широким, але буде міцним. “От ти, сину, й розв'язав того вузла, якого ми тримали вдвох, — подумав. — Ти, але не я. Наймудріший вчитель — праця. Твій вузлик зовсім маленький в плетиві інших, їх зав язує саме життя. А ми... Ми хочемо добра вам. Бо ми — ваші батьки”.
А батьки завжди хочуть, щоб борозна, яку прокладають діти, була глибокою й рівною.
— Ти на вокзал, тату? — обірвав плин його думок Олег. — Я проведу тебе.
Вони вийшли на широку, пряму вулицю.
— Не треба... Мені ще в готель. Ти вертайся. Там дівчина... Вона все ще плаче.
— То вже з радості.
— Треба вміти ділити й радість.
Він бачив, як синові очі сяйнули вдячністю. І хоч у власну душу легеньким холодком війнула образа, не виказав того.
— Вертайся. Ти ж тепер писатимеш мені?
— Писатиму, часто.
Прокіп Гордійович простягнув руку для прощання, затримав на мить. Завагався. Останні слова нагадали за листа. Він таки трішки покривив перед сином. Мабуть, покривив вперше в житті. Бо не був певен, чи варто віддавати того листа. Чи можна? Але тепер...
— Мало не забув. Там тобі лист. Ліля передала. Я в лабораторії сказав, куди їду...
— Лист?.. —По Олеговім обличчі ледь помітною хмаркою пробігло вагання. — Вкинь його в скриньку, по моїй адресі... Або й зовсім... Тобто як хочеш.
Знайома стежка. Знайомий обніжок. Трава по ньому: висока, буйно-зелена. А обабіч — жито. Над житом — примхливе марево.
Село тут обійнялося з містом. Жито хлюпає зеленою хвилею в паркан лікарні, в стіни водонапірної башти. Це — поля дослідної станції.
Упоперек житнього лану розгонисте біжать до далекого селища високі стовпи. Гудуть над землею дроти, течуть в дванадцять тоненьких металевих цівочок чиїсь турботи, зізнання в коханні, сльози. На дротах — довгою низкою — стрижі. Маленькі живі грудочки радості й печалі. Сидять тихо, насторожено, ловлять теплими лапками живе пульсування дротів: людських турбот, надій, людського горя. Сполохано зриваються, линуть понад самим житом, вбивають білими грудьми з зелених хвиль хмарки пахучого, дозрілого пилку, знову сідають, всі на одну дротину.
“Мабуть, тією дротиною, — думає Прокіп Гордійович, — течуть зараз добрі, веселі вісті”.
Прокіп Гордійович давно назнав цей обніжок. Влітку, весною ходить по ньому до лікарні. Ніхто його за це не сварить — трава однак під осінь засихає на корню. Тут йому найлегше мислиться, тут він відпочиває душею.
Але сьогодні всьому широкому лану годі вихлюпати тривожний настрій з душі. Він ще не був у клініці, не, знає, що там, в лабораторії. Може, хлопці опробовували самі?
Небо чисте, тільки на самому крайнебі насурмилась темна хмарка. Такі хмарки віщують грози. Він любить грози. Він певен, їх любить кожен, хто любить ясне небо. В чеканні грози природа розкривається вся, до останньої стеблинки. Розкривається в запахах і кольорах, у всіх своїх таїнствах. Людина теж чекає грози в неспокої, їй боязно, їй і радісно. Чому? Може, тому, що людина сама часточка природи, чекає з нею, радіє невідомими тайниками життю й буянню. А може... Може, тому, що грози очищають душі. Він знає: ще будуть грози, буде сонце. І від того почуває себе дужим. Міцним.
Холод зупинився, зірвав житню стеблину. Відщипнувши з нижнього кінця, продув зелену трубочку, прикусив зубами. Стеблина м'яко хруснула, бризнула солодким соком. Він вдихнув у себе її запах, запах поля, весни, запах інших, далеких весен.
Ті весни лилися ось такою мелодією. Нехитрою й водночас манливою, як саме життя, як мрія про нього.
Але перший же звук завмер на його вустах. Холод підвів голову й побачив, що з другого боку обніжка назустріч йому наближалась постать. Знайома кожним ледве вловимим порухом.
Прокіп Гордійович вийняв з рота пищика, непомітно вкинув його в траву.
Білан ішов повільно, непевно, немов ступав не по обніжку, а по хисткій, вузькій кладці. Але дивився не під ноги, а прямо, на нього. Прокіп Гордійович відчув, як скалатну-ло серце, як затріпотіла, запульсувала жилка на скроні. Таке з ним було тільки в хвилини найбільшої тривоги. Холод здогадався — Білан ішов йому назустріч. Але що він хоче? Що йому ще треба? Холодові від нього — нічого. І він відступив, маючи намір пройти мимо.
Але його зупинили очі. Великі, сумні очі, в котрих горіло безмірне людське страждання.
— Прокопе, не втікай. — Голос Біланові тремтів, немов далеке марево на житах. — Я шукав тебе. Я знав... Я хочу тобі все. Все... Я винуватий перед тобою тяжко. Сам собі отруїв серце... А може, й не сам... Тоня... Все життя вона кохала тебе. Ну... Ні... Вірила. Я знав це. Я радів, коли сказали про твій полон. “Бач, який він”.
— І пускав мене у свій дім?
— Я ненавидів і вірив. Я посміхався твоїм невдачам. Я й на виборах... Коли тебе на голову Хірургічного товариства... — записку написав. Я не був людиною... Навіть півлюдиною. Ступав по трясовині. І тебе хотів...
— Ну! — Холодів голос брязнув, немов ніж по каменю. — І що ж ти хочеш?..
— Я заблудив. А тепер прозрів. З лиха прозрів. Я прийшов проситись до тебе. В клініку. Помічником... Ординатором...
— У мене немає клініки.
— Я вже сказав... Написав. Прокопе, забудь... Не кидай. Я ще можу почати... Я ще стану людиною. Ти віриш, Прокопе?
Прокіп Гордінович нагнувся, зірвав дві стеблини. Одну взяв сам, другу простягнув Біланові.
— Пам'ятаєш? — запитав тихо.
Стеблина пахла недозрілим літом, грозою, далекою, нещербатою в правді юністю.
Білан прикусив зубами м'яке солодке стебло, відповів сумною посмішкою:
— Пам'ятаю.
Прокіп Гордійович ледве розчув ті слова. Він навіть не певен був, мовив їх Олександр, а чи то прошелестів вітер. Дивився Біланові в очі, напружені, повні неспокійної прозорості, де на самих денцях, в криничках-зіницях, спалахували і гасли, немов далекі зірниці, вогники, — дивився пильно, намагаючись відгадати те, одне-єдине: чи пам`ятає?
Холод мовчав. Десь збоку, з яру вибурхнув вітер, погнав перед себе зеленаво-сині, завихрені на гребенях колосками хвилі. Вони докотилися до них, хлюпнули в груди раз, вдруге і загойдалися, зашуміли. Шепотіли про Щось молоде, давнє, лагідне. Вони ніби вклонялися їм.
0 коментарі(в):
Дописати коментар
Підписка на Дописати коментарі [Atom]
<< Головна сторінка