ГОНЧАР ОЛЕСЬ - СОБОР ЧАСТИНА 3

XIX
Степи... Змалку входили вони в свідомість дітей робітничого передмістя. В степові, будяччям зарослі балки тікали з матерями ховатись від німців. Звідти везуть повні грузовики рябих кавунів на базари та все, що вродило. І звідти ж вітер жене куряву в кінці літа, збушовується вона з димами заводів, і тоді все небо южить. Ще знав Микола Баглай степи академіка Яворницького — степи сивих могил, в яких дрімають ненайдені утвори грецьких майстрів, скіфські та сарматські прикраси, знав їх як схованку козацької історії, де під гірким полином, у глибинних шарах, іржавіє зброя звитяжців і непроіржавлена їхня слава лежить.
І ось тепер постали вони перед Баглаєм у розповні літа, в жнив'яному блиску сонця, степи плодороддя, світлі безкраї цехи під блакитним дахом небес... Єльчині степи! Сонячність барв, золото ворохів, смага тіл на токах, зблиски усмішок, ритми праці, зморена плавкість трудових рухів, повносилля, здоровая токових жінок — все це для нього пов'язано з Єлькою, він впізнавав її тут у всьому. Червоні ворохи пшениці сміялись йому смагою її рум'янців, йому пахла пилюка Єльчиних доріг, з неба спрагло цілувало його жарке Єльчине сонце! В цих просторах, в цій волі йому невідступне світилась Єльчина душа.
Проводжаючи студентів на хлібозбирання, декан факультету застеріг їх, і зокрема Баглая, як старосту курсу, щоб поверталися без історій, щоб не довелося і про них видавати наказ, як про отих торішніх... Був такий випадок: кілька їхніх студентів, з числа посланих на збирання кукурудзи, щось там собі уявили, з пустощів начепили на граблище підхоплену в тракторній бригаді замазучену шматину і під цим чорним гультяйським прапором гасали по степу, — тамтешній міліціонер по всіх стернях та кукурудзах за ними ганявсь... Звісно ж, довелось деканові вживати санкцій після їхнього рейду. Баглай заспокоїв декана: вони, мовляв, якщо й піднімуть, то тільки прапор барви Дніпра, блакитний прапор кохання...
І цей прапор він таки розгорнув, чорт візьми, на все небо, з ним на елеватор і з елеватора з ним, тільки вітер у вухах свистить! Довкруги — океан сонця, простори, що пахнуть вічністю, степові Гілеї, описані ще Геродотом, де скіфи-хлібороби розводили знаменитих білих коней, так званих царських, що були знані на весь античний світ... Табуни цих білих скакунів часом і зараз з тупотом пролітають повз Баглая, жене їх його буйна уява.
Вантажать студенти зерно на токах. Купаються в сухих, шелестючих пшеницях. Голі по пояс, майбутні інженери та доктори наук, сухошкірі геркулеси в окулярах та без окулярів, хекають дружно, кожен мускул смакує солодкість праці, суспільно-корисної і тобі приємної, та й для стипендії не зайвої, — маєш змогу ще раз переконатись, що ота «усвідомлена необхідність» і є однією з найповніших істин життя. Студенти швидко зайшли з токовими в приязні стосунки, набули серед них слави веселих, роботящих людей. Губи пересмаглі, в чубах пилюка, та дарма! Наллють повен кузов зерном, повдягаються зверху — і на шлях, у куряву, що розтяглась на кілометри, просто в цю курявну хмару — наскрізним сліпим польотом! Десь уже на півдорозі до елеватора, коли вискакують на кряж, видно стає далекий на обрії собор. Стоїть, блищить до сонця повногруддям бань! Сухе степове повітря обтікає його, струмує, і він виступає з того міражного струмування і сам як явище міражу. Співучий собор! — так про нього Баглай хотів би сказати, про гармонійну сув'язь отих його бань, вищих і нижчих, застиглих у німому вічному танці...
Напарник Баглаїв, Геннадій, з факультету холодної обробки металу, крізь свої закіптюжені окуляри не дуже добачає собор, та, власне, мало й цікавиться ним. Темний чоловік! Йому в цій споруді вбачається щось малооригінальне, вчувається відгомін собору св. Петра в Римі, наслідування проекту Браманте. Ні, так міг би міркувати хіба що який-небудь жалюгідний тип, вихований на «впливології», а не сучасний інтелектуал, — уже хвилюється Баглай. Як можна не відчути, що перед тобою цілком самостійний твір українського барокового стилю, досить лише глянути на плавке оте наростання ярусів, на шатра бань, перехоплених унизу, наче міцно затягнутих козацькими поясами! А сама таємниця розміщення бань — всі ж дев'ять маківок виринають перед тобою, рухаються, мов живі! Як це досягнуто? Якщо і є елемент західного бароко, то хіба що в отій мальовничості, в пориві у височінь. До того ж відомо, що козацький архітектор особа історично реальна, літописне засвідчена, — козацькому підліткові в плавнях під час сну з'явився образ цього собору! В такий ось, може, спекотний літній день, багатий міражами, в короткому сновидінні відкрився він юному генієві. Народився в його поетичній уяві одразу як єдине ціле, довершене творіння... Баглай запалюється, коли мова заходить про історію виникнення собору та про зв'язані з ним легенди, свідком виставляється, звичайно, академіка Яворницького, а Геннадій слухає усмішливо, про щось навіть перепитує, на пошерхлих губах блукає іронія:
— Ти ж сучасний хлопець, Миколо, лев на курсі з теоретичної фізики, і я просто дивуюсь, як ти можеш захоплюватися анахронізмом, піддаватися... міражам.
— Без міражів не було б і віражів. Так, я гадаю, на це міг би відповісти той, хто знається на законах аеродинаміки. А собор — це не тільки міраж. Найвища поезія, думка людська неминуче прагне зматеріалізуватись, і тут це сталося колись. Глянь, як пливе у блакиті! Невже тобі він байдужий?
— Ти мені поясни: в чім його сенс? Раніше споруди такого типу, ясна річ, мали значення для людини, але сьогодні, року Божого шістдесят третього?.. Процесові старіння підлягає все. Як тобі відомо, старіє навіть метал.
— А це не старіє! Мистецтву, тільки йому дано володіти таємницями вічної молодості... Згодься, людській натурі притаманний потяг до ідеальних гармоній — свідченням того є хоча б математика, логіка, музика... І в цьому творінні поєдналося все, все гармонійно злилось, і виникла велика, вічна поезія. Невже ти не почуваєш, що в отому гроні соборних бань живе горда, нев'януча душа цього степу? Живе його мрія-задума, дух народу, його естетичний ідеал... Нас з тобою не буде, а дев'ятиглав цей стоятиме, повинен стояти!
— Навіщо? Розтлумач.
— А навіщо я люблю? Навіщо ти любиш?
— Щодо мене, це надто сміливе припущення…
— Такий собор, такий витвір, він належить не тобі, не мені, точніше, не тільки нам. І не тільки нації, яка його створила. Він належить всім людям планети!
— Ого! Пішли-поїхали...
— Якась є колективна свідомість в народу, в людства — повинна ж вона передаватись у майбутнє! Повинна ж у пам’яті прийдущих зберегтись? Дикі степи тут з білими кіньми були, дикі води Вовчої, темні хащі Скарбного кишіли звіром... Тільки кронясті дуби стояли над водою, як храми. І ось він прийшов, великий будівник, і своїм духом, своїм витвором оживив цей пустельний простір. Не знаю, як хто, а я вже не уявляю цих степів без отого силуету собору-дев’ятиглавця. Ті, що будували його, вони думали про вічність. Людині властиво прагнути вічності, знаходити в ній для себе мету і натхнення... Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам. Чи це, по-твоєму, теж міражі?
— А без них мені, скажімо, звичайному, простому смертному... не можна й прожити?
— Чому ж, можна. Можна прожити і без собору, і без пісні, і без Рафаеля. Без усього можна, на чому висять охоронні таблиці і на чому їх нема. Можна «Анну Кареніну» читати в екстракті, на півтори сторінки тексту. Але чи залишились би ми тоді в повному розумінні слова людьми? Чи не стали б просто юшкоїдами, пожирачами шашликів? Тяглом історії?
—Забуваєш ти, друже, про одну обставину: вік наш не в рицарських латах. Вік наш в атомному шоломі, і на це не можна не зважати.
— Знаю, ти про всепланетний фінал. Але ж його може й не бути. Замість тієї стадії буття, яку біблійні поети назвали судним днем, може ж бути безконечність, безсмертя?
— Безсмертя, якого воно кольору? Яке на смак?
— Кольору неба! А смак свободи! — так воліє висловлюватись, розлігшись у пшениці, Баглай. Небо над ним, блакитний купол собору планетарного, без іржі, без хмарини, лише десь по обрію підниззя цього небесного купола реактивний тасьмою підперезав. — І якщо вже говорити про безсмертя, то мистецтво стоїть до нього найближче.
— Зараз почую, що людина велика...
— Не завжди велика, але буває вона велика, це ж факт.
— Коли, якщо не секрет?
— Тоді я великий, коли будую, коли творю...
— Творити — в цьому єдиний сенс?
— А хоча б! Античні майстри, будівничі пізніших віків... Хіба вони не виправдали своє буття на землі? Людині властиво жити почуттям доцільності, почуттям безконечності. Людина прагне продовжити себе в далеч майбутнього — хіба це неприродно? Все живе в природі прагне цього. Навіть квітка квітує для того, щоб зоставити після себе насіння, щоб знову відтворити свій квіт у майбутньому... Навіть той, що чучела вепрів понабивав, виставив у соборі, і той хоч у такий спосіб... хоч би чучелами своїми, та все ж хотів увічнити себе. Це, звичайно, казус, сміховинність, але я кажу про потяг, про бажання зоставити слід... А мистецтво — це невигубний слід людства, його злети, його верхогір'я, на яких панує дух перемоги над смертю, дух незнищенності...
— Людині майбутнього навіть зубів не треба буде — живитиметься з тюбиків кашкою, як немовля. Серце, не знаючи інфарктів, механічною помпою гнатиме по жилах кров. Вічне серце. Але чи йому буде до мистецтва? Навіть сьогодні... Чому так багато патології в модерному мистецтві? Почуття осиротілості сучасної людини стає, здається, фактом. Скільки розвелось прагматиків, споживачів, отих «ніяких людей», як про них з сумом каже наш мудрий агроном... Що їх об'єднує? Чи не це чуття осиротілості, холод прийдущих зим... Шукачі хвилинних радостей, вони спішать нагрітися під цим нинішнім, ще реальним сонцем. До того ж єдиним. Могло ж їх бути в нашому небі, скажімо, двоє чи троє сонць? А чомусь одне, запасного колеса нема, і це єдине, теж, як відомо, колись вичерпає себе, свій ядерний потенціал... І ми з тобою це знаємо, нам, які розсунули межі пізнання, хочеться уникнути холоду, що віє з майбутнього. Оце головне. А всі твої чари мистецтва, магія художньої краси... Може, то тільки хміль, щоб забутись?
— Ні, не хміль. Жага, потреба. Саме повітря, що його вимагає душа, її невситиме жадання прекрасного. Невже ти серйозно думаєш, що людина не переборе той холод прийдущих зим? Що душа висихатиме, що зостануться з часом лише каркаси інтелекту? Не від тебе першого чую, що святості зникають із життя і на їхнє місце все більше вдирається цинізм...
— Тоді скажи мені, звідки ж береться браконьєр? Браконьєр різних рангів, у різних сферах, чи не стає він надто помітною постаттю часу? Нещадний, диявольськи винахідливий, він примушує повірити в себе...
— Я вірю в будівничих. У зміни вірю: руйнач, вандал вже проклятий нами і буде проклятий майбутніми теж. Уяви себе раптом катапультованим з оцього зерновоза кудись у далеке майбуття, туди, де трудно було б повірити, що ти жив у той час, коли тільки з'являлись колумби космосу. Коли ти ще змушений був ковтати смердючі дими та чад заводів і вважав це нормальним. Бачив будівника в житті і псевдобудівника... І що був ти сучасником бюрократичних рептилій, земноводних плазунів кар'єризму, браконьєрів усяких, на власні очі бачив їх. Ось у тому житті, де вже не буде жодного браконьєра, ні малого, ні великого, де не пігмеїв з тюбиками побачиш, а квітучих атлетів, людей прекрасних душею і тілом, тих, для кого почуття щастя і взаємопідтримки стало нормою існування... Уяви себе там! Яким звідти постане для тебе цей наш собор, і фрески Софії, і мадонни Рубльова. Подивися звідти на них. Звідти склади їм ціну, дивовижним витворам генія людського! Чи не такими очима дивимось ми зараз на художні шедеври еллінів, етрусків, майстрів давнього Єгипту... Час ущільнюватиметься, віки старітимуть, а мистецтво молодітиме вічно! Так-то, дорогий мій технократе!
Технократ вважає, що з Баглая міг би вийти путящий інженер, але для цього йому треба менше катапультуватись у сфери ірреального, менше потопати в безпредметних візіях, від яких навряд чи може поліпшитись сортність майбутньої сталі. Баглаєві ж здається, що товариш його навмисно хизується своїм практицизмом, бо хіба ж не природне в людини бажання прозирнути за грань віків, спробувати уявити, який порух душі нащадка викличе ота степова могила, отой далеко мріючий краєвид плавнів, і солов'їний виляск навесні в розкошистих дубах на Скарбному, і ота дівоча задумлива пісня, що з городньої бригади долинає аж сюди, на шлях... Як можна думати, що там уже не буде цього всього? А що ж буде? Пісні роботів? Стіннопис електронних Рафаелів? А як же з тим, що витворила культура кожної нації? Як із собором, з народними звичаями, із неоціненними знахідками Яворницького?
Геннадію це здається всього-на-всього писаною торбою.
— Ти хочеш, щоб я цим пишавсь? Щоб я вдячний був своїм єдиноплеменникам, які вигадали звичай цілувати руку, і філософію покірного теляти, що двох маток ссе, і мудрість «моєї хати скраю?» Хочеш, щоб відкривав на кожному розі вареничні, де, до речі, вареників нема? — Окуляри опонента поблискують уже сердито. — Може, кому я потрібен тільки декоративний, а я не хочу бути декоративним! Сидячи на горосі, ухитрятися все-таки пекти білі караваї на хліб-сіль? Це те, що я мушу брати з собою в життєву дорогу? Ні, красно дякую, за такі набутки. До пояса кланяюсь, чи як пак це наш ритуал велить: доземний уклін! Коли чую по радіо, мене нудить від цих «уклонів», розумієш? «Доземний уклін вам, дорога королева Кукурудзо! Доземний уклін вам, царю Горох! Пшеничні паляниці набридли — на горохові малаї волимо перейти!»
Баглай засміявся, качаючись у пшениці. Схопившись, сів, здавив за плечі жовчного свого опонента:
— Це ти здорово... Але чого ти береш тільки цю уклінність, та хату скраю, та покірних теляток? Адже у самому тобі зараз примовляє не покірне телятко, а принаймні вепр нової доби!..
Піднята кимось пилюга шляху хмарою накрила їх. Одпихавшись, Геннадій протирає закіптюжені окуляри, щоб видніше було розглядати ще й таке:
— Чи збагачується духовно сучасна людина? А якщо збагачується, то за рахунок чого? Що саме вона набуває? А що втрачає?
— Це й маємо з тобою досліджувати.
— Ми?
— Коли не ми, то хто? Ось ти все наголошуєш на гіршому, на отих «уклінностях», що й мені відворотні, особливо коли їх одягають у сучасну горохову одежу... Але ж було не тільки це! Були не тільки формули дрімучого холопства, було інше, від чого берем свій родовід.
— Я «син народу, що вгору йде»?
— Не іронізуй, саме так.
— Ми — найкращі?
— Не найкращі, але й не гірші за інших. Матері у спадок нам передають не чваньковитість, не пиху та захланність, а почуття честі, гідності й волелюбства — це ж чогось варто! Сини Барикадних вулиць! Шевченкового гніву, Кибальчича ми сини! Воздвигнути оці собори, звести заводи — металургійні цитаделі доби… Титана революції підняти над ними… О друже, це не доземних уклонів плід!
— Хай так, але який це має зв'язок з твоїм собором, та з кремінними пищалями Яворницького?
— Безпосередній. Не тільки пищалями дорогий мені той невтомний дідуган, бо не тільки ж пищалі він розкопував та оковиту. Видобував із небуття він самий дух козацької республіки, затоптаної невігласами, які й про Марксову оцінку забули. А нам якраз і дорогий у ній отой дух вольності, патріотизму, що жив широко, весело, — за цим саме ми і зголодніли... Може, цього вітаміну тобі й самому бракує, зачах в інтегралах, козацький нащадку! Був би здоровий дух, здорове й тіло було б, скажемо так. А то подивись на себе, хирне дитя віку, до чого дійшло — ти на голоднім пайку рефлексій, на безживній дієті песимізму! Дитячі мускулики, скельця на ясних очах... Твій пращур сокола бив на льоту, нежить його не валила з ніг. А мова яка була! Який дух у ній буйнував! «Я, пане кошовий, горло своє ставлю, і веліте мене на сустави порубати, коли від правди і від товариства відступлюсь!..» Отаким штилем розмовляли колись твої хортицькі попередники. Криця в людях була. Ну, в нас вона, звичайно, теж є. Ми з тобою себе ще покажемо — наллємо пшеницею отой елеватор по вінця, еге ж? Тож вище голову, товаришу ударник хлібовивозу!..
Мовчить ударник, клаптями облазить на ньому тонка інтелігентська шкіра, обсмалена пекучим сонцем.
І на зворотній від елеватора дорозі технократ теж відмовчується, підсліпувато поблимує крізь окуляри на сиві кургани, на собор, на потужні дощувалки, що на колгоспних городах струменясте вистрілюють воду, райдуги роблять... Дівчата працюють, одна випроставшись, здалеку махає на шлях, до хлібовозів, білою хустиною... Баглай аж підвівся: просто як Єлька! Чи не вона-то вже там?
Єльчина поведінка біля автобуса не перестає дивувати Баглая. Як і сам розвиток почуття... Хіба ж не диво оті тайнощі зближення двох людей, непояснимі шляхи зародження найінтимніших емоцій, коли з досі незнаною силою раптом озоветься серце до серця і з-поміж безлічі варіантів обраною виявляється саме така й не інакша людська особистість, і віднайдена гармонія душ, взаємна призначеність людей сприймається як відкриття, як істинне щастя... Чому, хоч стільки ж зустрічалося дівчат, і ніби ж гарних, але жодна не вивела з рівноваги, а це безкокетне, смагляве, зеленооке дівчисько пройняло тебе поглядом чародійниці, світлом налило тобі душу, надало снаги, сп'янило радістю, квітом розквітило тобі життя! Знову й знову виринає вона перед ним, бачить через Ягорів паркан її зеленаві очі, сумовито й недовірливо примружені, бачить руки, що тримають шланг, і пругкі зарошені ноги, що міцно стоять серед кущів полуниць, а полуниці довкола в рясній росі, і роса на них крапеляста, велика, мов полуниці!.. І той поцілунок біля собору, як він його опалив!.. А усмішка з автобуса, в якій було щось до болю ніжне, голубливе, ніби аж материнське. Одна тільки зустріч, а скільки в ньому вона пробудила, як збурунила сонячною радістю душу, весь світ ніби розсяявся, п'єш і не нап'єшся його п'янкої краси!
Закохану людину одразу помітиш, закоханість у неї на виду, в блиску гарячих очей, у трепеті усмішок, мимоволі роздаваних кожному, — токові жінки жартують на адресу Баглая, зразу видно, мовляв, до безтями закоханого студента... Урожай покликав на токи всіх, разом з колгоспниками тут і конторники, і медики, і вчителі... Токове жіноцтво на око госте: ось дивіться, мовляв, куди піде той чубатий, атлетичної статури студент-зерновоз, де він присяде, там і наша «англічанка» присусідиться. І справді, коли під час обідньої перерви влаштуються вони з Геннадієм перепочити на золотих пуховиках свіжої запашної соломи, розляжуться горичерева, насолоджуючись вольностями після солодкої праці, як одразу вже й вона тут, Талка, молода вчителька англійської мови, що й по току ходить з вихилясами, мов на тротуарах проспекту. Підсяде до Баглая, фамільярно штурхне його своєю тоненькою рукою:
— Не будьте ж мовчуном. Розкажіть, що там нового в нас: хто на гастролі прибув? Що танцюють?
Так наче закинуто її кудись у дику пустелю. І все сідає так, щоб ноги йому показати та вигідно виставити бюст.
Баглай не дуже з нею церемониться:
— Можна подумати, що ви десь на арктичній крижині, Талко, або в джунглях Калімантана. Не ускладнюйте ситуацію. Кілька годин доброї тряски в грузовику — і вже ви на проспекті під вечірнім неоном... Хоча й тут, у степах, я не бачу нічого страшного. Жити можна!
— Це вам так здається, бо ви тимчасово! А як мені... Все життя слухати оті нескінченні: «Здрастуйте!» Скільки йдеш по вулиці, тільки й чуєш: «Здрастуйте» та «Здрастуйте». В школу прийдеш, і там шум-гамір, діти не слухаються, з директором непорозуміння.
— Жаль, що не я ваш директор.
— Ви були б зі мною ласкавіші?
— Так. Замість нескінченних «здрастуйте», один раз сказав би: «Прощайте...»
— Нечема ви.
Скрушно, як у забутті, ламали соломинку пальці її з червоними нігтиками з напівоблізлим лаком.
— Талко, пробачте цей невдалий жарт. Я вас не хотів образити.
— Комусь, може, було б і легко тут, а я ж у місті виросла. Як не як — перед вами людина цивілізована.
«В тебе цивілізація, голубко, на кінчиках нігтів... Та й та облазить», — подумав Баглай. Одначе не хотів більше псувати їй настрій, сказав:
— Все залежить від вас. Ну та ще від сонця.
— Чому від сонця?
— А хіба невідомо вам, що самопочуття людини, навіть настрій її, залежить від вибухів на сонці?
— Я цього не знала. А кохання, як, по-вашому... воно теж пов'язане з сонцем?
— Безсумнівно. З усіх почуттів це — найсонячніше, запевняю вас!..
— Ні, я серйозно, а ви смієтесь...
Технократ, прочунявшись, з соломою в чубі, мимрив щось про те, які його «дрімки напали» (вислів однієї з токових молодиць), і після цього стали вони з'ясовувати з Талкою, як перекласти ці «дрімки» англійською мовою.
Баглай, розкинувшись на соломі, заплющив очі. «Оленця... Єльця... Єлена... Яке чудове ім'я! Ахейці за Єлену воювали з Троєю десять років... А я за тебе ладен воювати все життя!»
І під заплющеністю очей був із ним Єльчин образ. Як солодко було викликати її в уяві, бачити усмішку її, трепет вуст, чути голос грудний, ласкавий... То посміхнеться, то раптом тінню набіжить на неї незрозуміла засмута... Чого ти невесела? Як тобі зараз там ведеться на нашій Зачіплянці? Білими кіньми , колісницею золотою хотів би промчати тебе над степами, щоб тільки засмуту твою розвіяти… Вже бачив той день, коли, налитий любов'ю, без церемоній, без загсів приведе Єльку на старе баглаївське подвір’я. «Мамо, — гукне в садок, — можна вас на хвилинку?» — «Знов на хвилинку?» — усміхнеться мати, виходячи до них назустріч, витираючи руки об фартух. Син вкаже їй на Єльку зашарілу: «Мамо, оця дівчина буде в нас жити». —«Хто ж вона, така чорнобривка?» — «Вам — невістка, мені — дружина!» Мати обдивиться уважно: «Як полюбилися, то й живіть. Колись і мене так батько твій із Кодаків привів, та й у злагоді стільки літ прожили. Одначе, дівчино, ти цим Баглаям не дуже потурай... Цей ось добрий, добрий а тоді як утне що-небудь — тільки дивись... Ну що ж, гарну привів невісточку, сину, де ж ти її взяв? Мабуть, відбив у когось?» — «Мамо! Колись за женщину точилися війни. То було достойно. А зараз — за що воюють! Буває — за речі, варті презирства... Мені до душі звичай еллінів. Оце вона, мамо, моя Єлена Прекрасна! Оце та, що зробила вашого сина щасливим... Ніхто інший не міг би дати йому вищої радості, ніж вона. Ніхто, ніяка — з усіх жінок на землі!..»
Одного не знав Баглай: після того як попрощались вони коло автобуса, не повернулась Єлька більше на Зачіплянку. І Ягорові розшуки нічого не дали. Впав у зажуру старий, недобрі думки закрадалися в голову. В дівчат, кимось покривджених, не раз бувало: з мосту — та в воду... Тільки б не це. А від таких затятих та баламутних всього можна ждати — на Дніпрі високі мости…
XX
Аж не віриться Іванові Баглаєві, що лише кілька днів тому лайнер проносив його над найвищими горами планети, сяяли снігові вершини та кряжі сліпучі без кінця, темніли внизу провалля-безодні, лайнер ішов на тих висотах, де в надпланетному супокої одвіку панує тільки сліпучий океан сяйва, океан піднебесної білої вічності.
І от знову під ногами тверді бакаї рідного призаводдя, зустрічають тебе акації, обважнілі під сажею та пилюкою, виникає назустріч чавунний Титан із своїм чавунним світильником у випростаній руці. З сяючих висот повертаєшся в усталену звичність, у грякоти та грюкоти цехів. Побував щойно в дирекції, у парткомі, з усіма перездоровкався, повідповідав на оті численні: «Ну як там?» — вдома, одне слово. Ще в Індії вирішив був, що як тільки повернеться, бере одразу Віруньку і гайда з нею на курорт, на Чорноморське узбережжя абощо. А життя вносить свої корективи. В цеху гарячка, металу не додають, директор кривиться:
— Ось трохи розчухаємось з планом, тоді візьмеш відгул...
А зараз чи не міг би він, Баглай, з понеділка й до мартена стати? Бо з людьми скрута, майстрів недобір, одне слово, дуже вчасно тебе Індія відпустила. Так що бери, Баглаю, свої рукавиці-вачаги, знову надівай з понеділка свій крислатий повстяний капелюх із синіми окулярами і — до діла... То хіба ж відмовиш? Треба виручати.
Впорався з справами, пооформлявся де слід і тепер чекає на Віруньку, — вона ще затрималася в цеху. Умовились, що ждатиме її тут, у заводському парrу, «біля Филимона». Нема вже Филимона-сталінградця, замість нього пивні автомати стоять. Пофарбовані червоно, як бензоколонки компанії «Шелл». Пішла вперед автоматизація за час Баглаєвої відсутності. Та все ж із Филимоном було веселіше. Филимона сюди робітничий контроль був поставив, чесну людину треба було підшукати на такий ковзкуватий пост. І дарма, що руку втратив на фронті, але й з однією робота, було, в нього аж кипить: сам качає, сам наливає, тому здачу дає, з тим жартом перекинеться, а на іншого оком уже накинув, чи не перебрав, чи не пора тобі, друже, закруглятись? Позаштатним дружинником вважали Филимона в штабі. Баглай щиро його шанував, бо хоч інвалід і здоров'ям не дев'ятисил який-небудь, а найзапекліiі пияки та п'янчуки перед ким смирнішали одразу. Що то, як совість в людини на місці, скільки вона сили й авторитету додає! Кому було з пиворізів скаже Филимон: «Годі», — то кухля більше не підставляй, а густо балакатимеш, то свої ж металурги ще й вийти допоможуть. І ніхто на нього не ображався, бо свій, заводський, не з тих він, що на піні заробляють.
Тепер замість віртуозної Филимонової праці «Жигулівським» заряджає роботяг автоматика. Тільки зміна кінчилась, а коло автоматів уже товпляться заводчани, точать, та присолюють, та царів лають:
— Прокляті тирани! Триста років царювали, не могли й для нас тарані насушити! Хоч димом закушуй!..
Тільки зібрався Баглай і собі жагу погамувати, як знайомий голос десь із-за спини:
— Кого я бачу! Індійський гість!
Володька Лобода, сяючи привітністю, розмахнув руки для обіймів. Чубчик мітлицею, на яблуках щік — дитячий рум'янець, ніяких слідів утоми, закирпатів ще дужче, молоде черевце з'явилось. Трясе Баглая в обіймах, все ж таки ровесник і кум, проте Баглаєві й при цьому бурхливому вияві почуттів не зовсім до речі згадується, що мати чомусь недолюблює Володьки. Здається, після того випадку... Коли вони були ще підлітками і Володька, повернувшись з Уралу, з евакуації, вперше прийшов провідати Івана, пожартував тоді: «Ну, як тут воювалось на печі з окупантами»? І крізь жарт пробилася зверхність: «Чим займався, що робив для народу?» Неприємно стало Іванові тоді. «Жорна робив», — прогув у відповідь. «Які жорна?» — «А ті, що гудуть, аж у Берліні чуть», — сказала мати ображено, і вже згодом Іван показав йому ті маленькі кам'яні жорна, горьовитий винахід окупації. Факт незначний, але мати Баглаєва й досі часом згадує ту розмову, ті жорна, варто їй розсердитись чого-небудь на Володьку. «Оце він такий тобі друг... Спробував би сам він тих жорен, тих лютих зим, коли люд крізь завірюхи з останнім своїм нажитком пробивався на села, рятуючись від голодної смерті...» Та, зрештою, це не повинно затьмарювати стосунки. Адже Володьці не відмовиш у тому, що він уміє бути компанійським, цінує приятелювання, він з такою непідробною радістю розглядає давнього свого товариша: ану-бо, чи не дуже пересох знатний наш металург на індійських харчах? І, видно, вдоволений оглядинами: не змінили й тропіки сухорлявого зачіплянського сталевара, такий же витрішкуватий, з кучмою мідного дроту на голові, з твердим, маслакуватим обличчям. Але в чомусь невловимому все ж таки не той, з'явилась якась культурна стриманість, самоповага, шляхетність, так би мовити...
— Ну, як там? Контрасти бачив?
— Доводилось.
І ніби ще хотів сказати: «Такі бачив контрасти, що тобі, брате й не снилось». Але не сказав.
Володька розплився своїм повним кирпатим лицем:
— Вгору йде наша Зачіплянка! У джунглі, за екватор її висуванців запрошують, приїздіть, навчіть, дорогі українські металурги... Досвід нам, темним, передайте. Навчив їх? Скільки з поду печі беруть?
Баглай не квапився з відповіддю. Про Володьчиного батька запитав. Ізот Іванович то ж учитель Іванів, від нього Баглай набирався сталеварської науки. Проводжаючи в Індію, суворо напучував його старий Лобода:
«Бережи там честь металурга, Іване. Щоб про майстрів із Дніпра і там добра слава котилась...»
— Як він поживає на заслуженому, наш Ізот Іванович?
— В Будинку металурга розкошує старий, там хіба ж такий ще козарлюга... Одначе проблеми є. — І з якоюсь набіглою хмаркою Володька пояснює, що роки своє беруть, характер у баті псується. Старе — воно як мале, йому треба годити, а що може нещасний холостяк, перевантажений обов'язками? Заїдає, замордовує текучка. Розірвись надвоє, скажуть, чому не начетверо? Життя, у нас, друже, це суцільний іспит. Спробував був сім'ю збудувати, тоді, може, й старого назад забрав би, але ж братуха твій так зі мною повівся — в мене досі оскома. Поперек дороги став!..
Іван уже чув дещо про ті зачіплянські заручини з несподіваним «хеппі енд»... Видно, бойова степовичка попалася, двоє таких орлів вийшли за неї на герць, та жоден не втримав, кажуть, чи не на цілину десь гайнула... Для Івана є щось веселе в цій історії, а для Володьки, виявляється, то був удар «у саме сонячне сплетіння», він з прискорбом жаліється, як цим хуліганським вчинком всі його життєві плани порушено.
— Тяжко образив мене братуха твій, ох тяжко, — довірливим тоном скаржиться Володька «індійському гостеві», одначе скарги його чомусь не дуже проймають Івана, він хотів би інше до кінця з'ясувати: «Як же це ти, голубчику, рідного батька, ветерана праці, на казенний харч відправив? Того, хто життя тобі дав, від усякого лиха захищав, завдяки кому ти й сам висунувся... А тепер батько став тобі важкий?..»
—Не мстивий я, але Миколі цього не прощу, відверто кажу тобі. Він ще відчує, на кого замахнувсь...
— Обидва ви, здається, облизня впіймали, так що раджу помиритись, — усміхнувся Іван і знов завів мову про Лободу-батька.
— Я твого старого в Індії згадував не раз. Як тільки трудно, так і до нього: а як би, думаю, це Ізот Іванович проробив? Що б він підказав у цім випадку?
— Та знаю, ви з ним — душа в душу. Коли батя одержав від тебе листівку, оту, що з хвилями океану, з пальмами... як дитина, радів. Здається, й досі при собі носить. Бо в нас, металургів, коли вже дружба, то міцніша за сталь! Але ж тільки скромняги ми, оце нам у житті заважає. Тихарі, мовчуни! Яку героїчну історію маєм, а дали себе осідлати!.. Не вмієм кричати про себе, про свої заслуги й права...
Володька, запалюючись, став розповідати про тих, що Титана заводського врятували під час окупації. Виявлено ж їх нарешті! І в числі рятівників, уяви собі, фігуряє Катратий. Отакий! По суті герой, а мовчав як риба. Інші теж. Хоч могли б свого часу зареєструватися, перевірку пройти, ще й партизанські документи одержали б...
— Ну, тепер ми це діло поправимо, — обіцяв Лобода, — витягнемо цих скромняг на світ Божий, вони ще в нас у президіях сидітимуть!
— А робота ж у тебе як? — запитав Баглай.
— Висувають потроху. То висувають, то засувають. Щоправда, зрушення є: тебе проводжав інструктором, а зараз сам інструкторів ганяю... Тільки ж знаєш, як воно в нас: сто раз догодиш, а раз проморгав, не вгадав правильно відреагувати, і всі твої зусилля — нанівець. Викличуть, шию намилять, а спробуєш характер показати, то й зовсім виженуть: доводь тоді, що ти не верблюд.
Помітивши, що Баглай без особливої зацікавленості слухає ці нарікання, Лобода змінив тон:
— Оце хіба сюди коли зайдеш, нашим робочим духом дихнеш, пивка з ким-небудь кухоль перекинеш...
Інші, мовляв, по кабінетах, на телефонах сидять, але ж він не з таких, у ньому зачіплянська закваска. Звик отут на місці, у колишнього Филимона, настрій маси вивчати. Тут з роботягами побесідуєш по душах, щось і їм цікаве підкинеш... Ідей хмари! І почав з запалом викладати про кольоретки, про кімнати щастя та про пошуки нових обрядів...
Баглай, що завжди ставився трохи іронічно до його бурхливо фонтануючих ідей, не міг стримати усмішки. Володьку це одразу насторожило:
— Ти не схвалюєш? Не пройде, вважаєш?
— Не в тім річ. Про саму природу праці я думаю. Я за те, щоб коли вже працювати, то не на холостому ходу...
Баглай примовк. Лобода, затиснувши кухоль у руці, пильно спідлоба приглядався до нього. Дворічне перебування в капоточенні, видно, таки наклало на товариша свій карб, досить небажаний — це стало ясно Лободі, коли Баглай знову заговорив. Всяке буття є страждання, так східні мудреці вчать. Нірвана, кажуть. Стану нірвани, мовляв, треба досягти, ото й буде повне щастя по-нашому. А щоб нірвана тобі відкрилась, мусиш зректися всього земного, подолати в собі жагу життя, звільнитись від усяких бажань та суєти, цілком віддатися спогляданню... Однак щодо Баглая, то в нього філософія інша: труд звеличує людину. Звісно, не скотячий. Не тільки ради шлунка. І не пустопорожній, не на холостому ходу... Бо такого в нас чи не найбільше, про декого справді можна сказати: житимеш довго, але даремно.
Лобода в задумі постукував по столику пальцями.
— Як тебе послухати, товаришу мислитель, то моя робота нічого не варта? Твоїй праці честь, її цінують, а мою? Всі ідеї, ініціативи — тільки показуха, виходить? Метушня пустопорожня? Ні, вибачай: окозамилювачем я ніколи не був.
— Був у нас уже Потьомкін, тобі з ним не рівнятись, — посміхнувся Баглай. — Ото перший окозамилювач. Геній показухи.
Висуванець стояв понурений. Завдав йому думок цей новоспечений зачіплянський мислитель. Знав би свою сталь, а то лізе в якісь нірвани... Ніхто досі не піддавав сумнівам діяльність Володимира Лободи. Навпаки, цінували, підтримували. Якщо коли й покритикують, так не до смерті ж! Бо знають, що віддається роботі, себе не щадить... А цього послухай, то виходить, усе порожняком? Усе на вітер? По-баглаєвому виходить, що ти й на культурі випадково сидиш, що всі зусилля твої — мильні бульбашки? Умреш, і ніяка собака за тобою не гавкне?
— Завдав, завдав ти мені, Іване, думок своїми нірванами, — зітхнув Лобода скрушно.
У цей час з'явилась на горизонті й Вірунька. Здалеку ясніє усміхом, величаво несе свої перса, ледь утримувані новою нейлоновою блузкою. Щойно з-під душу: освіжена, причесана, біле тіло просвічує крізь прозорий нейлон, увагу привертає. Але Вірунька тримається незалежно і не без гордощів — хай усі бачать, що їй чоловік з Індії привіз! І навіть якщо десь на проспекті буде зуби поскалено міськими модницями, що відстала, мовляв, запізнилася ця габаритна молодиця із своїм нейлоном принаймні років на три, то Вірунька на це теж нуль уваги, буде вище цього, хай собі поговорять, а їй подобається, і все. Хай де в чому й бракує ще їй смаку та елегантності, на жаль, і фігурою розповніла, зате не бракує сили її рукам, вміння володіти краном.
— Чим ти йому насолив? — кивнула Вірунька на Лободу, вловивши одразу настрій обох. — Тільки зустрілися і вже понадувались, як сичі.
— Відбулась розмова на вільну тему, — коротко пояснив Віруньчин сталевар.
Ас-машиніст теж забажала пива. Приємно ж отак із своїм законним постояти біля столика над кухлем, роздмухуючи піну, і всім видно, що не безмужня яка-не-будь, а шанована чоловіком заводчанка після роботи вгощається, культурно відпочиває.
— Вона теж ось бігала на мене скаржитися в обком, — пожалівся Іванові Лобода. — Своя ж, кума! І за що? За той нещасний собор!
І коротко переповів історію сутички. Аж тепер признався, що була розмова «нагорі», дещо втратив після цього в очах начальства, хоча, проте, й досі на своєму стоїть принципово.
— А як воно там ще обернеться, — час покаже. — В голосі його з'явилась казенна непривітність. — Бо на впливове начальство може знайтися ще впливовіше, таке, що правильну позицію займе. Отже, рано, кумо, тобі та твоїм однодумцям радіти, собор той і сьогодні залишається ще під великим знаком питання.
— А кому він заважає? — здивувався Баглай. — Навпаки, приїжджим би делегаціям його показувати, як отой їхній Тадж-Махал. Я, коли їхні дива оглядав, і наш собор не раз мені згадувався... Були і на Україні майстри. Були чудодійці.
Лобода глянув на годинник і, згадавши, що в нього ще справи, з холодною квапливістю розвітався з Баглаями. Вірунька гострим поглядом провела його огрядкувату, сердиту постать.
— Ну й кум... Такий компанійський, з усіма запанібрата, простолюддя не цурається... Зверху жарти, анекдоти... корзини Шпачисі піддає... Добрячок. А знаєш, який він буває злий? — І, щоб не залишити сумніву, додала енергійно: — Злішого, мабуть, на всю Зачіплянку нема, а ми його ще кумом взяли...
І розповіла, як випадково була свідком такої сцени (це коли за соборну таблицю шум піднявся). Стоячи якось у садку, бачила, як віч-на-віч зустрілися посеред Веселої двоє: цей висуванець і Хома Романович — учень із своїм учителем колишнім.
— Щось, видно, дошкульне сказав учитель Володьці, бо ти бачив би, яке в нього обличчя зробилося... Просто як у розлюченого пацюка! Ошкірився, аж засичав на старого: «Виходить, рано вас реабілітували! Рано! Ото маєте арифметику, то й занишкніть, якщо не хочете вдруге в тундрі загоряти!» Отак до свого вчителя. Якби його влада, то, мабуть, завтра відправив би старого назад у тундру. Недаром його й завкомівці декотрі наші остерігаються: страшний, підступний і мстивий, кажуть, у тебе кум! Ні перед чим не зупиниться...
— Хай і страшний, але не кожен тепер його боїться, не ті часи, — заспокоїв Віруньку Іван. І вона згодилась: так, не ті часи, страх із людей потроху виходить, менше стає заляканих...
— І кумом його давай більше не вважати.
— Розжалувала?
— Раз і назавжди, — твердо сказала Вірунька.
Іван махнув рукою:
— Метушняк. Порожній діяч...
І більше не стали про нього.
Тут у павільйоні гарно. Прохолодний вітерець тягне з Дніпра, приємно обвіває роботяг після цеху. В парку людей ще мало, кілька поодиноких пенсіонерів куняють на лавах перед літньою естрадою; чортове колесо ще непорушне; на карусельній розмальованій тачанці, теж непорушній, знайшла собі пристанище безжурна парочка — солдат з дівчиною: сміючись, їдять бублика, відкушують від нього по черзі — раз він, раз вона, а другий бублик, ще цілий, дівчина тримає в руці про запас...
Гурт заводської молоді поспішає до причалу, серед них двоє підручних Баглаєвих — з ними він уже бачився сьогодні; на ходу хлопці весело помахали своєму майстрові:
— На простір, на острови! Перевіримо, чи на місці вони, чи бюрократ який-небудь не проковтнув!..
І віддаляючись, знов обмірковують щось своє, молоде, регочуть, — над гуртом вилунює розгонистий голос довгов'язого Льоньки Бабича:
— Ото був би номер! Ох і номер!
— Смішним чимось пообідали хлопці, — зауважила Вірунька і стала потім ділитися з Іваном одним із своїх профспілкових клопотів, що, правда, більше стосувався Марії з восьмого крана. Сьогодні була комісія її чоловікові, він у неї без руки з фронту. Весь день Марія переживала, навіть залізним рукам крана передавалось, що жінка в неспокої. А як їй бути спокійною? Хотілось би й Віруньці в когось допитатися, для чого щороку на перекомісію тягти отих безруких та безногих. Невже думають, що в котрогось із них за цей час рука або нога виросте?
— З безглуздям чинуш, Вірунько, ще нам воювати та воювати, — почула сумовите у відповідь.
З'явились на алеї ще якихось троє у синіх спецівках, зупинились коло сатиричної газети «Гаряча прокатка». Один із них, важкоплечий, з міцним загривком, на когось дуже схожий... О, та це ж Таратута!
Баглай гукнув йому:
— Здоров, Семене!
Таратута обернувся зарослим, сірим обличчям і, побачивши Батлая з дружиною, поважки рушив до них, щось миркнувши перед тим своїм компаньйонам.
— Здоров, здоров, Баглаю... Хінді — русі бхай-бхай... Вирішив розгулятись на рупії? Ну, частуй тоді. Бо мені ж ви так і не дали заробити.
Іван сам наточив Таратуті пива, посунув кухоль: частуйся, мовляв, на здоров'я... Баглаєві не хотілося зараз повертатись до тієї неприємної історії з Таратутою, котрий теж був на Бхілаї деякий час, був, та не добув... Рука Таратутина без зайвих припрошень потяглася до кухля — важка, набрякла, з срібною каблучкою, що аж у тіло врізалась на товстому пальці.
Вірунька, не приховуючи цікавості, розглядала перстень.
— На обручку дивишся? — губи Таратутині ворухнулись у кривій усмішці, а в пригаслих очах змерехнув хижуватий холодок. — Оце і вся пам'ять про Бхілаї. Знаєш, які після того в Союзі на мене нарахування зробили? Збирався «Волгу» купити, та плакала моя «Волга». Даром тільки на права здавав.
— Ти де тепер?
— Був на заводі металоконструкцій. А зараз знов на прокатку вернувся... Ото ж, бачиш, з пляшкою в руках прокатали. Ще й підпис який дали: Гуляйгуба. Та я й не ображаюся. Хай покепкують — хоч над своїм роботягою... Отак і тече життя. Розмінюєм червінці літ на мідяки буднів...
За час, відколи вони не бачились, Таратута помітно змінився: під очима з'явилися міхурі, обличчя брезкле, сіра втома на ньому лежить.
— З жінкою помирився, Семене?
— З якою? — лукаво той блимнув з-під брови спершу на Івана, потім на Віруньку.
— Законну маю на увазі.
— Розкололи глек остаточно... Рідня пішла війною. Був Таратута потрібен, поки рекорди ставив, або рéкорди, як ми там у Бхілаї говорили. Поки премії носив. Тоді раднаргоспівське начальство не соромилось з Таратутою родичатись, у зяті взяло, в Бхілаї послало. — Свою скаргу він адресував зараз більше Віруньці, яка, здається, слухала його співчутливо. — А коли повернувся без лаврів переможця... Та що там говорити, — Таратута одним духом осушив кухля. — Потовклось по мені життя. А тепер і свої роботяги погрожують викишкати з бригади: уже вони, бачиш, переросли Таратуту, уже він їх ганьбить...
Справді ж, видно, нелегко живеться цьому їхньому заводчанину. Стрижена їжаком Семенова голова іскриться потом, давно не мита, бездоглядна. Після роботи й під душ не став — якийсь аж мурий увесь. Дивлячись на Таратуту, кинутого, занехаяного, Баглай відчув щирий жаль до товариша. Досить іноді буває отак одного погляду, однієї якоїсь нотки в голосі, і вже ти простив, відійшов, уже душа наллята добротою прощення.
— Хочеш, Семене, до мене в бригаду? Переходь, візьму.
— До мартена? На переплавку? У вас жарко. Якби десь на водній станції — той би мені клімат підійшов.
— Туди вас багато охочих, — вкинула Вірунька невдоволено. — А хто ж метал даватиме? Чи хай жінки і до мартенів стають?
Таратута надпив із другого кухля.
— Люди гинуть аа метал. Колись гинули за жовтий, а в нас за чорний. Де ще так вичавлюють, як на металургійному? Скільки не давай, усе мало, усе женуть, усе штурмівщина. Давай норму, давай дві, а жити коли?
— Кому як, — зауважив Баглай. — Для мене це і є життя.
— Знаєм, для тебе життя металурга — це гордість, шана, портрети в газетах, а як на мене, то краще вже дріжджами на базарі з-під поли торгувати... або човни заводські стерегти. Вичавлять тебе, а тоді ще й у вікно сатири, усім на посміх, Гуляйгубою продражнять. А що вони знають про мене? — Таратута скривився в гримасі. — Може, я людина в собі? Може, я не по графіках жити хочу?
— Далися тобі ті графіки, — погамував усмішку Баглай.
— Для тебе вони закон, це я знаю. Ти заради графіків розбитися ладен... Честь династії і так далі...
— А що? — образилась Вірунька. — Це ж Баглаї! Потомствені металурги! Честю своєю дорожать, слава їм даром не приходить.
—А за мною ніякої слави, нема чим дорожити, — похилив свою немиту голову бесідник. — Хіба що гуляйпільська яка-небудь, драна, гольтіпацька. Де тільки що сталося — так одразу тебе й на підозру беруть. Сталось під віадуком убивство, чули, мабуть? Справжніх слідів не вистежать, а Таратутою не забули поцікавитись: де тієї ночі був? А він цілу ніч у заводі ішачив!
Двоє Таратутиних приятелів, що ждали його оддалік, наблизились до столика; один із них, майже підліток, минувши недобрим поглядом Баглая, звернувся до Таратути:
— Він усіх тут вгощає?
— Хто це він? — спохмурнів Баглай, ображений його тоном.
— Ну, ти. В Бхілаї ж тобі жирно платили?
Вірунька, стежачи за Іваном, бачила, що ось-ось він скипить. Поблід, зуби зціпились, ще слово — і спалахне, в бійку полізе, як не раз траплялося раніш. Невже цей шмаркач не знає, що перед ним самбіст із сталевими м’язами та ще й швидкий на кулак, заводиться з пів-оберта... А шмаркач далі межи очі п'явся:
— Ну, вгощай, не шкодуй валюти...
«Зараз буде», — з жахом ждала вибуху Вірунька. Але Іван тримав себе в руках: жовна камінно застигли під шкірою. Не відповідаючи, дивився на підлітка майже з сумом.
— Відзнач подію: на Батьківщину ж повернувся, — недобрим тоном докинув другий з цієї компанії.
— На Батьківщину, але ж не до вас, хамлюги! — Іван ще дужче зблід, і ластовиння виступило на щоках помітніше. — Не ви мені Батьківщина, ясно? Питаю: вам ясно?
— Не зв'язуйся, — Вірунька, взявши чоловіка під руку, мерщій потягла його, знервованого, з павільйону. Аж коли відійшли, дружина мовила з полегкістю:
— Вони, здається, з ножами... Боялась я, що ти його вдариш.
— Кулак свербів, — признався Іван. — Але все-таки хочеться бути цивілізованим... Думаю іноді: чого в нас так хамлюг багато? Всюди, скажімо, з першого ж кроку в аеропорту... Тільки прилетіли, оформляємо багаж, і там уже якась цвікавка всю радість зустрічі зіпсувала. Хлопці до неї з жартом, із компліментом, а їм у відповідь — крижаний тон, грубощі, обхамила та особа всіх нас підряд і головне — ні за що. «Вас багато, а я одна!» І це на службі. А в трамваях, у магазині, на пошті... Просто дивно: чому в нас такі люди злі? Звідки ця злоба, зневага, неприязнь до інших? Бажання образити, принизити людину, свого ближнього — це, звичайно, патологія, але чому вона так поширена? Ні, тут не одноденні профілакторії потрібні...
— Профілакторіями всьому не зарадиш, — згодилась Вірунька. — Повезуть його туди автобусом, переночує, виспиться добре... Але ж товариським судам чомусь і після того є робота, та й не лише товариським...
Спустилися алеєю вниз, вийшли до Дніпра. Обличчю Віруньки знову вернулась природна успокоєна гордовитість, вираз цей для неї найхарактерніший, біля неї, такої, Іван і сам легше повертає собі душевну рівновагу, Не хотілось уже думати про цю безглузду сутичку з нахабою, — перед очима плескотіла на весь обшир рідна прекрасна ріка. Дивлячись на неї, Баглай почував у душі хвилювання, якого раніш за собою тут не помічав.Не Ганг, а така ж священна для тебе, як важководий Ганг для людей тієї країни. Ріка батьків, ріка рідної історії... Вільний, заллятий сонцем Славутич, він більше, ніж небо, світить тут людям своїм простором. Літають по сліпучій гладіні легкі байдарки, гострі, мов щука, човни заводських спортсменів, мчать недавно завезені сюди каное, торохкотять моторки. Зблискуючи веслами, ідуть четвірки, вісімки ритмічно погойдуються смаглюваті тіла, плавко опускаються весла на воду і знову злітають — червоні, жовті, оранжеві...
Дніпро для тих людей — частка життя. Іван із Вірунькою своє одруження завершували на Дніпрі, вперше він тоді покатав молоду дружину під парусом, — весілля молодих металургів часто завершуються такими прогулянками...
— Скучив за Дніпром? — всміхнувшись, питає Вірунька.
Іван рудіє чубом, випрямлений, суворий.
— Аж не віриться, що був я від нього так далеко... Де та Індія! Дивно спершу почував себе там. Чого я, думаю, опинився тут, у такій далечизні? Тільки тому, що посилали? Цікавість гнала? А повернувся звідти і бачу, що ні, не проста була наша місія... Не покидьок, не хамлюга, діло життя вирішує, Вірунько. Підтримувати один одного — це має бути законом поміж людей. Хай інше у них життя і звичаї за Гімалаями інші, але хіба це перепона для дружби? У Бхілаї метал їх варити вчимо, і самі теж у них дечого вчимось, мотаємо на вус…
Біля головного причалу багато молоді, сидять, стоять на понтонах, готуються, здається, до якихось змагань. Один з-поміж них зоддалеки дуже схожий на Миколу, Іванові подумалось: справді, може, брат повернувся? Загорілий, як чорт, струнконогий, вибродить з води, на руках виносить невагоме своє каное... Поклав його на берег, після того допоміг дівчині причалити і її човника. Пристояли, про щось розмовляють, сміються. Вилитий Микола! Але ж не він... Хвилею накотилось тепле почуття до брата, почуття майже батьківське. Доводилось на руках носити його маленьким, по окопах із ним та з матір’ю на вгородах ховавсь. Рано, ще підлітком випало Іванові відчути своє старшинство в сім'ї, взяти на себе ті обов'язки, що на нього перейшли, коли батька не стало. І жорна робив, і ложки із кабелю виливав, ходив із тітками на села міняти. По глибоких снігах, по зав'южених окупаційних дорогах... Якось захворів у дорозі: ледь живого тоді, обмерзлого, підібрали його заводчани під лісосмугою, привели до матері... Якби не вони, в снігу там би й закоцелів з торбинкою ячменю... Пізніше в ФЗУ пішов, щоб швидше бути в цеху, щоб приносити із заводу хлібні картки для сім’ї. Життя склалося так, що з інститутом розминувся, зате ж хоч Микола тепер став студентом, буде перший у роду інженер. Непоступливий буває, колючий, а душа славна, чиста... Щоправда, все йому вірші та різні фантазії на умі, розмови з друзями до півночі про смисл буття, про гуманізм... А ти скажи мені, брате, як бути гуманістом з оцими, що хамством та брудом поганять себе і людям отруюють життя? Як вичавити зло з їхніх душ? Як, як знаходити спільну мову зі всіма? Давні мудреці закликали, кажуть, усіх нас брататись, подолати одвічну між собою ворожнечу, і хіба ж не в тому, люди, наш порятунок?
— Баглаю, давай до нас! На Скарбне! — лунає голос десь зліва.
Там між катерами чадить, гуркає, то дихне, то знову заглухне мотор, прилаштований на розлогій байді начальника доменного цеху. Мотор не заводиться, сам господар, габаритний дядечко в майці, сидить перед ним упрілий, люто смиче і смиче мотузок, силкуючись будь-що видобути іскру. Біля нього цілий гурт заводських з вудками, з саквами, терпляче ждуть тієї іскри Божої, щоб рушити нарешті в плавбу.
— Треба й нам буде спорядитись, — каже Вірунька. — Дітей мамі залишимо. Бо ні разу без тебе й на островах не була. Все ніколи. Все клопоти: думаєм, що будемо вічно жити, що встигнеться все... А літа летять.
Іван розуміє Віруньчин настрій. І літа, і робота. Після цілого дня в цеху, після кліті-кабіни крана, де бачиш тільки гори брухту, шихти, піднятої куряви, — після того особливо почуваєш потребу дихнути простором, починаєш бачити небо, помічати блиск води, радує тебе дерево зелене... Чи не це якраз і жене людей у далекі плавні на поживу комарам?
Після тривалої смиканини неслухняний мотор начальника цеху таки скорився, гучно затахкотів, мотузок кинуто, і компанія відчалює з переможними вигуками кудись, може, й на цілу ніч.
— За щуками! За карасями!
Все далі й далі їхня чорна розлога байда з мотором на кормі. Вирвалась на просторе, набирає розгону, високо, задерикувато піднявши носа з води...
«За щуками? Та чи тільки за ними? — думає, дивлячись услід їм, Баглай. — Не стільки щук, як, може, саму себе там шукає людина, шукає дружби з природою, гармонії з отими водами, з небом, з отим рідним простором... В Індії вперше помітив, як люди виявляють увагу кожній стеблині чи комашині, прагнуть бути в близькості до всього живого... Адже людина доти й людина, допоки не втратила здатність бачити, крім потворностей життя, і його красу. Той, хто бачить це, може, не так мучитиме себе, гірко питаючись, хто я і навіщо, звідки й куди?»
Надзахідне сонце червоніє за мостом. Велике, розпечене. І дедалі більшає. Маленькі, мов мишенята, машини, проповзаючи по мосту, перетинають світило, без кінця проходять через його велетенський розжарений диск.
XXI
Білий метал сонця над містом.
Чавунна постать Титана у горішньому парку, над заводами. Закіптявілий він, аж сірий від пилюки (давно не було дощів).
Нижче, навпроти Титана, будинок заводоуправління і брама заводська. Закурена, давня, з таблицею темної міді, яка засвідчує, що звідси колись виходили перші червоногвардійські загони.
Махновські коні іржали біля цієї брами. Доки іржали та били копитами землю по цей бік муру, по той бік кувалися бронепоїзди. Сила віку виходила звідти— звідти й легенда виходить.
Кликав Махно металургів до себе.
— Відчиняйте браму, хлопці, та давайте до мене, до батька Махна! Підемо по степах гуляти. Хіба це життя — сажу ковтати весь вік? У вас дисципліна, а в мене свобода. У вас сажа, а нам Україна маками цвіте!
Відчинилася брама, і вийшов до Махна представник чорного заводського люду. Руки — мов із заліза куті. Йде горновий поміж кіньми, вибирає для себе гриваня. Якого за гриву придавить, а той і впаде, і впаде. Так усіх перепробував, і жоден не встояв.
— Бачиш, батьку Махно, нема в тебе по мені коня…
І відтоді пішли звідти, із цього заводу, гуляти по Вкраїні бронепоїзди. На одному з них був партизан Желєзняк. А на іншому, може, сусідньому, Баглай-горновий, що сини його й досі на Зачіплянці живуть.
Зранку того дня Єлька браму заводську розглядала. Брама — рідна для Баглаїв, вона щоранку й Миколу пропускала на завод, у цех. І з цієї ж брами лягла йому потім дорога до інституту. Контрактований студент, він після захисту дипломної знову повернеться сюди, звично зайде крізь цю заводську прохідну, одягне свою синю інженерську спецівку — і то вже, мабуть, на ціле життя.
Здійснюючи раніше визрілий намір, зайшла Єлька того ранку до заводоуправління, нервово постукала у те віконечко, в яке багато хто стукав і до неї, аж ліктями вичовгано карниз. Полив'яний череп за віконцем побачила, очі сиві...
— Приміть! На найтяжчу роботу! Де в протигазах, де з кайлами на рейках... Документів у мене нема, але я нікого не вбила, нічого не вкрала… Дев’ять класів освіти... Візьміть!
Вислухано було уважно її гарячі вмовляння. Потім почула спокійне:
— У нас, дівчино, двадцять п’ть тисяч робітників. І жодного щоб просто з вулиці. Щоб справа не була оформлена як належить.
Присоромлена, відкинулась од вікна з таким почуттям, ніби когось хотіла обдурити, чи що. Так тобі й треба. За твій нестерпний характер, за промахи, за непродумані кроки… Якщо не посміла сказати правду коханому, то і всі тепер дивитимуться на тебе як на брехуху! Не відчиниться перед тобою ніяка брама на світі…
Один із мостів, високий міст-естакада, перекинутий через територію заводу у бік Дніпра. Зійшла на цей міст. Розвинулась унизу перед нею вся величезна заводська територія з домнами, мартенами, аглофабрикою, з горами сирої руди на дніпровому березі. Ще далі в нагірній частині міста азотно-туковий випускає іржаво-руді лисячі хвости, отруює небо. Хіба ще спробувати туди? Кажуть, як іде дощ, оті руді дими його, змішуючись з дощовою дистильованою водою, утворюють азотну кислоту, той дощ наскрізь пропалює на деревах листя зелене... Не лякають ніякі отрута Єльку — більше відлякує вікно відділу кадрів: те, що почула тут, почує і там... Внизу, попід мостом безліч колій, маневрують весь час заводські паровози, тягають руду, платформи з металом, від цих паровозиків кіптяви найбільше: бурхоне, завалує чорним димом, півнеба застеле. Таємничий світ труда, що ніколи тут не припиняється, світ певності в собі й байдужості до Єльки. Один випустив дим просто під мостом, шугонуло чорним угору, гіркою хмарою окутало Єльку, клапоть сажі впав на білу кофтину. Чомусь шкода стало кофтини. До неї ж Микола торкався... Більше, мабуть, не доторкнеться... Короткий зблиск щастя, біль втрати, чуття зайвості — все змішалося в душі, гнітило. Піти б звідси, але чомусь не йшла. На блискучі колії внизу, зачманівши від горя, дивилась. Якби забачили ті паровозики розпластане на коліях під мостом знівечене тіло дівоче, чи дуже б стурбувало це їх? Чи назавтра вже б усім і забулось про це?
Десь від міського вокзалу ледве чутно долинає музика, грає духовий оркестр. Чого він грає? Кого зустрічає? Кволою, онімілою ходою почвалала туди. На пероні повно молоді: проводжають студентів на цілину. Музика, рюкзаки, дотепи… І хоч знала, що Миколи тут бути не може, очі мимовіль самі шукали його в юрбі. Казенні слова якісь було сказано з імпровізованої трибуни. Обійми неказенні. І вже з вікон вагонів виглядають юнацькі безтурботні обличчя. Співають. Поїхати б і тобі. У безвість. Де тебе ніхто б не знав, де не догнали б тебе ніякі плітки, ніякий поговір… Зникнути, щезнути! Подалі від отих пащек, що десь, може, й сьогодні, ганьбитимуть Єльку перед її коханим. До пекучого сорому, до відчаю уявляла собі все, як це буде там, у Вовчугах, як розлютована бригадирша кляне її перед Миколою, ліпить на неї всяке, де крихти правди змішаються з найчорнішою брехнею, а він стоїть приголомшений, вражений, так поглумлений у своєму коханні. У плітках потоплять, у брутальнощах. Ніхто не в силі спинити потік — ні голова, ні подруги. Оганьблена, легковажна постане в його очах, найгірша в селі… І після цього ще сподіватись на зустріч із ним? Крізь землю, мабуть би, провалилась під його караючим поглядом!.. «Оце ти така? Отак тобі вірити?» А він чесний, правдивий, відкритий — в нього вся душа зверху! Такий він, такою і Єльку собі уявив, а вона скритна, зла! Ошуканий нею, приголомшений, осміяний пащекухами, стоятиме сьогодні у Вовчугах біля контори, слухатиме все, почуваючи, може, тільки біль кривди, біль розчарування. Та й хто після почутого повірив би у щирість її справжнього, спалахнутого до нього почуття? Хто не відчув би гіркоти, так помилившись у людині…Болем сходила душа. Бурхлива уява малювала Єльці одну сцену жахливішу за іншу, і недумалось уже, що все це могло бути тільки плодом її фантазій. Не сягала в своїх припущеннях, що належить до тих екзальтованих натур, для котрих вифантазуване має силу більшу, ніж сама реальність.
Знову була потім у скверику, де старі жінки внуків своїх повивозили у візочках не прогулянку.
На одній з лавок, схилившись на кошик, самотній чоловік куняє, перед ним знічев’я зупиняється постовий, і вже виникає конфлікт:
— Громадянине, не спіть.
— Я не спав.
— Ви спали.
— Не спав. Тільки очі заплющив. Що, я не маю права заплющити очі? Сонце б'є...
— Не прерікайтесь. Гордий дуже. Спати треба було в електричці, сквер — не місце для спання.
— Не спав я.
— То чому ж перехнябивсь? Розвалився… А тут громадяни з дітьми...
— Громадяни, я вас образив?
Жінки (хором):
— Ні!
— Так чому ж він причепився? Може, я задумавсь, очі заплющив...
— Задумавсь! Багато задумуються тут. А тоді дихне — як із винної бочки...
— Чого ображаєте? Громадяни!..
І так довго було. Довго і ні про що. Аж поки жінки, втрутившись, розвели їх, зліквідували конфлікт, але настрій було зіпсовано обом. «Ще й до мене вчепиться», — подумала Єлька і сіла біля жінок, на самому краєчку лавки, на більше й права ніби не мала.
Неквапливу розмову літніх жінок слухала, теж ніби крадькома, незаконно. Про всячину гомоніли: про хліб, що до нього тепер гороху домішують, про пенсії, що їх нібито мають підвищити заводчанам. Зайшлося ще про якусь дівчину, що нібито десь на Скарбному минулого тижня втопилася з нещасливого кохання, їхали туди разом, веселі обоє, а там щось скоїлось, і вже вам отака драма... Потім найстарша з жінок стала розповідати, як у молодості один студент у неї закохався. Селюк був неотесаний, а вона з сім'ї, де знали манери і вміли стіл сервірувати. Не вмів він зачарувати її родину, і зрештою переважили інші поклонники. І ось минулого багато літ, в неї сими вже дорослі, інженери. Багато-багато було після того тортів на день її народження, різних бісквітів та наполеонів, всі вони тепер наче злилися для неї в один великий торт... Зістарілась, відцвіло життя, а чомусь і досі ні-ні та й випливе з-поміж давніх її поклонників саме він, отой вайлуватий селюк-поет, що манер не знав. Все частіше згадується, як сказав якось їй на день народження: «Ну що я, безмаєтний студент, вам можу подарувати? Дарую вам оту зірку!» (І показав з балкона на зірку.) Тож коли й голодувала під час окупації, в горі й нестатках була, чомусь не роки благополуччя згадувались їй, а вночі пробувала все віднайти в небі оту зірку, що їй студент колись на день народження подарував...
Горючим болем проймала Єльку сповідь старої жінки, її запізнілий жаль за чимось, що могло бути б, але що так і пройшло стороною, як літній далекий дощ.
Біля занедбаного, без води, фонтана дітвора голубів годує. Дикі, бездоглядні, отак і живуть на крихтах... І згадались Єльці інші, зачіплянські голуби, сяючі у вранішньому сонці, оті, що невтомно тягли вгору собор, біло й тріпотливо йдучи колами в хмаровищах диму все вище, і здавалось, собор за ними теж тягнеться вгору, росте... Відблискотіли, назавжди у хмарах погасли ті сяючі голуби її короткого щастя…
Тяжко. У грудях гадюки смокчуть. І нікого було й винити — тільки саму себе. Хто ж винен, що носиш у собі щось баламутне, де ступиш — усе невпопад, до чого торкнешся — мимоволі руйнуєш... Скільки тобі ця ніч Баглаєва обіцяла, ніч знайомства, довіри, злиття душ, маревна ніч закоханості… А що зосталось?
Побувала біля Миколиного інституту. Новий величезний корпус в горішній частині міста. На фасаді вимурувана складна якась формула, якесь незрозуміле Єльці рівняння й модель — мабуть, модель атома… Ніби щось аж насмішкувате й глумливе було в цій круглій моделі і в таємничих знаках рівняння, зрозумілих тільки для обраних, які ніби відгородились тим тайнописом від простолюддя… Біля інституту — нікого.
Ще на проспекті потім посновигала. Здавалось, що й перукарі з вікон, і продавщиці від лотків позиркують на неї осудливо. Інші працюють, а вона тиняється без діла… Гонивітерка, легкого хліба шукає… Саме відчинявся ресторан, туди заходила рання якась компанія.
— Ходімо з нами! — зачепили Єльку. — Вип’ємо на брудершафт... З одного келиха!..
Це вони її такою вважають. Певні, що з тих вона, які з першим стрічним підуть, з тих, що не ображаються, коли їх на коліна собі в ресторанах садовлять!..
З ненавистю глянувши на них, наддала ходи, на зупинці в якийсь автобус вскочила. В перший-ліпший — хоч за хвилину перед цим нікуди не збиралась їхати. Автобус був майже порожній. Єлька сіла, принишкла в кутку. Кондукторка, чомусь суворо глянувши на неї, оголосила, що автобус іде на Скарбне.
Простоволосий, сивий, як Саваоф, сидить старий металург біля воріт свого раю. Саваоф у вилинялій робі заводській. Вийде, сяде отак, не боячись сонця, і старечий, засльозений погляд подовгу плаває в далечі, на знайомих обріях. Собор просікся з імли. Димлять заводи. Що є ріднішого в світі? Між мурами заводськими одцвіло життя. Все вам віддав. Як там господарюється там без мене? На цехах, кажуть, стільки сажі нападало, що зараз доводиться лопатами згортати її, скидати, як сніг, — траплялися випадки, коли провалювались дахи під тією чорною вагою.
Дивиться у заводську далеч старий. Спокійно снується на екрані неба фільм його молодості, його життя. Людина смеркання, чого він жде? Хто йому відгукнеться із тієї далечі, від бур відшумілих, від жароти цехів, де вже сто літ виплавляють метал, від людей, що колись були йому близькими? Сидить і наче жде когось.
Щовихідного веселим грайгомоном повниться ліс. А зараз тихо. Слухає тишу старий. Чує перегук віків, голоси з туманів. Дзвони козаччини йому гудуть. Дуби революції шумлять.
Є в нього тут друг, Яровега, теж металіст, барикадник, колись ще в молодості разом ходили в Нардом на проспект лекції Явориицького слухати... Яровезі тільки й відомо, кого отак подовгу жде біля воріт старий Лобода: очі замружіють слізьми, а він усе виглядає бездушного сина свого. Клянеться, що й бачити його не хоче, а потайки жде, сподівається. Дожити кортить йому, щоб глянути на своїх нащадків. Може ж, колись із внуками прийде син, і старий пригорне внучат, і вони його полюблять. Може, коли-небудь діждеться-таки.
У будній день нема наїзду на Скарбне, всі по роботах. Дубовий ліс підступає до самого раю металургів, велети гіллясті, віки вони стоять. Ночами тіні минувшини населяють урочища Скарбного, з ними лише й спілкується нічний рибалка Лобода Ізот. Вусаті, тристалітні запорожці, буває, десь вогнище розведуть, лежать, люльки покурюють, консервні бляшанки розглядають знічев'я. Котрийсь вуса погладжує в подиві: «Що вони з цих бляшанок вживають? І які вони тут є, теперішні? Чи є лицар серед них? Чи самі гречкосії? Не може ж так буть, щоб лакизи та казенники, крутії та трусії? Бо ж найгірше з усього, що може бути в людині, душа заяча, душа раба!»
Почуває, як ці думки роздмухують у ньому зненавиду до когось, збурюють не охололу ще кров. Приїхали якось в отакий будній день троє легковою. Виклали з багажника снасті браконьєрські, лопати саперськи добули, стали берег копати. Кожен робить собі крісло земляне, щоб із вудкою сидіти в тім кріслі, мов у кабінеті. Підійшов до них, соромити став: «Що ж ви землю рушите? Берег обвалюєте?» Грубощами йому відповіли. Не довго, мовляв, уже бути цьому Скарбному. Осушать його, під огороди се буде пущено. Під боком у промислового міста намули такі пропадають. Городина була б яка! Коли будуть тут приміські господарства — овочеві бази баклажанами заб'ємо... Того й не думають, що як води не буде — нічого ж не буде... Став проганяти їх від берега. Огризалися, один навіть лопату підняв, босяцькою лайкою не посоромився ображати старого. Та хоч один проти трьох, все-таки прогнав, витурив їх, браконьєрів. Правотою своєю прогнав.
Отакі й плюндрують. Коли-далі так піде, то скоро, мабуть, і журавлі не літатимуть над нашою прекрасною Україною... Вдарить котромусь у голову: давай ще одну ГЕС — і на тобі ГЕС, і вже рубають плавні, замість них гниле море смердить, густе, як кисіль, топить мільйони, до марганцевих рудників підбирається... Невже й на Скарбне посягнуть? Як осущать, нічого ж не буде! Туманів не буде! Чуєте? Не буде туманів уранці!! — як щось жахливе вигукував у думці комусь.
Перед ним повз Будинок металурга стежина в'ється, одна з тих, що від шосе в глибину лісу горожанами протоптана. Під вихідний і вранці в неділю тут валом валить люд із міста на природу. Буває, що й заводчан своїх між ними побачить: із сім'ями йдуть, шанобливо вітаються із старим обер-майстром. А буває, що компанія жевжиків якихось проходить, галасують на весь ліс, з приймачиками в руках, антенами аж у вічі старому тичуть. Ще й насмішки пускають. Молоді, зовсім юні, а такі вже черстводухі. Що їх робить такими? Звідки в них оця зневага до всіх, навіть до трудової сивини? Спробуй зауважити цьому непоштивцеві, він одразу ж у відповідь: «А хіба я не маю права?» Пройдуть із своїми антенами-штрикачками, а старий ще довго дивиться їм услід. Без озлоби, скоріше з болем, наче рідні внуки пройшли перед ним. «Чого ви такі? Чому неповажливі до людей, сумні, дражливі? Чому пісень не співаєте, а слухаєте тільки готові з отих коробок? Чому навіть сміх ваш не схожий на той, яким сміялось козацтво? Жалко мені буває вас. Допомогти б вам, а як?»
Багато про що передумає Ізот Іванович, сидячи тут. Підлітком біля горна починав. Потім півжиття на мартенах. Варив не тільки м'які, рядові сталі... І синам браму відчиняв, з собою привів на завод. Переглянуто ще раз фотографії загиблих синів. Роздивлено синій океан з пальмами, Індійській океан. Ген аж куди сягнула твоя наука металурга! Скрізь, де є руди в надрах, буде й наука твоя…
Під обід уже бралося, коли якась дівчина виринула на стежці. Похнюпившись, прямувала до лісу. Проходячи, насурмлено блимнула у бік старого, густо смаглява, циганка, чи що. Зараз циганів чимало з'явилось, переводять їх із кочового на осідле життя, комусь вони там дорогу перейшли... Але ця не в рясних спідницях, у звичайному, у кофтині біленькій. Коли зиркнула спідлоба, губи самі за звичкою тихо мовили: «Здрастуйте», — сільська, видно. А в очах таке горе глибоке, такий закипілий розпач, що і дна йому нема. Не з добра такі сюди заблукують, прямуючи часом, як сновиди, до лісу, до темних скарбнянських ям-чорториїв…
Уже минула його, коли він, відчувши якусь бентегу, окликнув:
— Дочко, а вернись-но сюди.
І вона покірно вернулась, мовчки зупинилася перед ним з тією ж похнюпленістю, з важким тягучим поглядом відчаю, де вже ніби й воля до життя згасла. Спитав — відкіля і куди. І ніби аж тепер помітила вона старого і в тоні вловила співчуття.
Як блудниця збайдужена, відкинута всіма, стояла Єлька перед ним. Здається, ніколи не дивилась вона в такі мудрі і людяні очі, що, може, просвітлені власним і болем, гіркотою самотності, набули здатність зазирати так проникливо і в душу іншим. Ніякий не родич, а помітив її стан. Окликнув, розпитав лагідно. Навіть не знаючи, хто вона і чи співчуття його варта. Двоє людей, зовсім незнайомих, випадково зустрілись, і ось так… Про матір, про батька ще запитав. Де працювала. Слухав її скупі зізнання, і велика, в сивині голова його весь час зичливо покивувала, ніби приймала без осуду її життєві зриви, й помилки, і невміле каяття приймала, все далі читаючи заплутану книгу Єльчиного життя.
Почувала Єлька, як помітно відтає в ній крига озлобленості проти себе і проти всіх, як поволі повертається вона до чогось людського, що було перед тим уже ніби навіки втрачене. Згодом і сама запитала старого: чого він тут? Сторожує, чи що?
Старий пояснив, що це за будинок. Патронат для колишніх металургів, для самотніх людей.
— Райська обитель, — додав з гірким усміхом.
— А хіба у вас… Ні синів хіба, ні дочок? — спитала Єлька і тієї ж миті відчула, що не слід було запитувати про це.
Все обличчя старого враз зіжмакалося, перехопилося спазмами болю, він нахилився, в грудях заклекотіло, кістляві плечі затряслись у важко стримуванім риданні. Людина плаче! Старий чоловік і... сльози, великі, світлі, течуть по щоках. Це так приголомшило Єльку, що вона ладна була закричати — від нестерпності бачити це! Нічого нема страшнішого, ніж бачити стару людину в риданні. Бачити, як щойно осінньо-спокійне, гартоване життям обличчя раптом спотворюється гримасою страждань. За хвилю старий змахнув сльози долонею, сива голова піднялась, він вернув собі самовладання. А Єльці душа горіла болем, гострим до щему, до крику. Не могла простити собі цій необачності, картала себе, що необережним своїм запитанням так вразила старого, торкнулась, видно, найболючішої рани його життя. Бачила Єлька горе, знає, як людині болить, але яким же мусить бути горе цього старого, якщо від найменшого доторку до якоїсь затаєної душевної травми міг його скрутити цей раптовий судорожний плач! Чи сподівався він, що вінцем його старості стане біль, непогасний, щодня ношений, щодня здавлюваний у собі? Такий велет, а був зараз зовсім беззахисний у своєму горі. Хотілося знайти слово втішання, виказати шану, руку оту темну, велику хотілося поцілувати звікованій цій людині, що когось втратила чи кимось покривджена тяжко.
Старому, видно, було ніяково за те, що виявив перед незнайомою людиною слабкість, хай навіть скороминущу; знову, як і перше, добрими, успокоєними очима глянув на Єльку:
— Голодна ж?
Підвівся і, звелівши йти за ним, повів у свою райську обитель.
XXII
Один із заводів скинув брудні, отруєні води в Дніпро, і риба подохла. Знялась ціла історія. Приїздила з центру відповідальна комісія. Секретар обкому зібрав з цього приводу директорів заводів, керівників партійних і профспілкових організацій. Сердитий був:
— Доки будемо отруювати Дніпро? Доки труїтимем повітря? Держава дає кошти на очисні споруди, а ви з року в рік тільки штрафи з тої ж державної кишені? А профспілки? Які ваші обв'язки, ви забули?
В зв’язку з цим згадали про оригінальну систему очищувачів, що її запропонували заводський механік Олекса Артемемко та студент з металургійного Микола Баглай. Секретар обкому виявив бажання сам познайомитися з раціоналізаторами. Того ж дня був дзвінок у район, аж на тік Баглаєві передали, що його терміново викликають до міста. Сказали, й чого саме викликають. Свого часу обоє вони побували в директора із своїм проектом, нічого тоді не вийшло. Вислухав на бігу, відмахнувся від них:
— Не до вас мені аараз, з планом завал, міністра ждемо!
Олекса й після того не втратив надії, тягнув Баглая ще кудись іти, але студентові терпець урвався: осточортіло. Лобом стіни не проб'єш…
З тим і відбув на хлібозбирання. І ось тепер, виявляється, знову ожила їхня ідея, зацікавились.
Добирався Баглай до міста на попутних. Соняхи вже цвіли, ціле море їх, золоточолих, розлилося степами, звернутих лицем до свого небесного взірця. Їхав з радісним передчуттям зустрічі з Єлькою, з Зачіплянкою і з тими невідомими людьми, які стануть його спільниками у боротьбі за ясне, незабруднене небо рідного краю. Країна прогресу повинна бути без шкідливих димів! — такий його, Баглаїв, девіз. Вже складались, формувались думки, невідпорні аргументи, які він висловить перед тими, з ким і зараз у дорозі веде пристрасну, переможну дискусію. Дошкульно висміює якогось горе-раціоналізатора, що пропонує всі труби звести в одну і відводити той дим кудись... Інших теж на лопатки кладе. Звичайно, певну рацію мають і прихильники сухого очищення, адже не всюди є достатні резерви промислової води. Багато країн переходять на сухе фільтрування, це так. На Заході застосовують навіть мішкові або рукавні фільтри із спеціальної матерії, вона мусить бути особливої міцності й жаростійкості, бо температура пилюки при виході з труб дуже висока. Продукти сухого очищення до того ж можна переробляти, брикетувати, в цьому теж є своя перевага. Перш ніж очищати, треба охолодити газ, знизити його температуру — в цьому проблема. Пряме відсмоктування? Але металурги йдуть на це неохоче, бояться, чи не позначиться воно на технологічному процесі. Дим із труб — це розпечений газ із пилюкою, невидима оком пилинка — твій найбільший ворог! Тільки збільшивши в чотириста п’ятдесят разів, починаєш бачити цю пилюжинку, власне, мініатюрну скалку заліза. Тому-то вона добре летить і легко засвоюється організмом. Є закон про допустиму санітарну норму пилюки в повітрі, але хто його дотримується? Повсюди повітряні басейни над металургійними заводами бурунять брудом, різні інспекційні служби теж ковтають цей бруд. На кожнім заводі є вентиляційні лабораторії, які з року в рік тільки фіксують порушення санітарних норм, цим і вичерпується їхня роль... Хіба ж не самообдурювання?
Думати про це Баглай ніколи не міг спокійно. Особливо збільшилось пилюки після застосування на мартенах кисневого дуття. Не дим, а залізо, чисту руду, багатшу, ніж з рудників, видувають із труб, і вітер день і ніч розносить її над містом… Чотириста тонн пилюки щодоби — тобто тонни й тонни чистого заліза у вигляді бурих отих димів! А директори? Кожен із них і зараз має фонд, щоб платити штрафи за забруднення. І платить, бо йому нема коли думати про фільтри, в нього, бачите, завал… Кошти на будівництво газоочисних споруд їм відпускають щороку, на, бери, будуй, а хто ті кошти освоює повністю? Хто по-справжньому піклується підготовкою відповідних спеціалістів? Був раніше технікум десь на Кавказі, що готував таких фахівців, а потім і його ліквідували. До застосування кисню, доки мартени диміли потихеньку, ще можна було якось миритись, а зараз, коли всі процеси інтенсифіковані, над заводом як пожежа! Бурі хмари затягують небо, проблема очищення стає головною... Шкодує Баглай, що нема їхнього колишнього директора Батури, помер від раку, лауреатом був, той би одразу вхопився за їхню установку! Мокре очищення, яке вони пропонують з Олексою, звичайно, теж річ громіздка, клопітна, треба буде силу-силенну води, треба будувати величезні відстійники, нові установки, кожна з яких це майже цілий цех... Але ж треба колись за це братись! Хай сьогодні ніби це вам і невигідно, товаришу директор, таке не працює на план, зате повітря для людей буде чистим, небо над заводами блакиттю заясніє, — хіба ж це не варте найбільших зусиль?
Всю дорогу думалось Миколі про ці сточортячі дими.
На Веселій дітлашня з бурхливою радістю зустріла свого улюбленця, баглайчата й сусідскі — всі були заїдені шоколадом: певна ознака, що Іван з Індії повернувся. Соняхи й на Веселій цвіли, аж тут згадав Микола, що сьогодні день його народження: з дитинства ще, з материних слів, закарбувалось, що, як народився, була війна, снаряди по садках вибухали і соняшники стояли в цвіту!
Він, бач, і забув, а матері не забулось: пирога з вишнями спекла. Щоправда, гостей не скликатимуть, до того ж переддень вихідного і багато хто подався на Скарбне. Іван з Вірунькою, і обидва Владики, і Федір-прокатник, і ще приєднався до них інженер з Іванового цеху... Запрошували й Миколу: як приїде, щоб одразу їх доганяв. Мати — лоцманського роду, справжня дніпрянка: висока, чорноброва ще, дарма, що літа…Суворий злам брів сьогодні якийсь лагідніший, почувається, що душа материна не в тривогах нарешті: і старший син повернувся, і молодший у дворі… Навіть засміялась, показуючи, яку шаль Іван привіз у подарунок: ніби молодій, і на плечі накинути совісно.. Микола став упевняти, що індійська шаль дуже личитиме їй. Запитав потім:
— А як тут ваша майбутня невісточка, мамо?
Материне обличчя похмарилось: зникла невісточка. Як поїхала тоді до міста, то й більше не поверталась.
Громом з ясного неба пролунала для Миколи ця звістка. Стояв, як приголомшений, серед двору, ніби серед якоїсь пустелі, що пустелею стала зненацька. Потім сказав до матері глухо, з гірким жартом:
— Що ж ви, мамо, не вберегли її?
— Це, сину, тобі треба було берегти, — відповіла мати серйозно. — Це теж непроста наука: вміти берегти одне одного.
Дала вмитися синові з дороги. Осмалений повернувся з степів, шкіра на плечах і грудях аж жевріється. Доки натирав чистим рушником своє мускулясте тіло, Баглаїха все дивилась на нього: такий виріс красень, вродливець! Старший рудий, витрішкуватий, навіть очі з рудизною, а в цього так і б’ють блакиттю з-під чорних, густих, як і в батька, брів. «У вашого Миколи, — чує іноді, — очі — ну просто небо!» Тільки часто чомусь те небо з присмутком… Рівний ніс з тонкими ніздрями, вони теж, як і в батька, щоразу нервово посіпуються, коли син чимось схвильований... Все батькове — і очі, і брови, й постава. Та бач, яке життя: батькові так і не судилося побачити сина... Безвісти пропав... Тільки для неї він ніколи не буде — безвісти... Чи живий хоч той солдат, що перший почув, коли воно в окопчику запищало? Скільки їх тут перейшло і наших, і їхніх — та все більше нещасних. Той Ганс-постоялець фотографію своїх кіндерчат щодня жінкам показує, шукаючи співчуття, а голодні обморожені італійці теж скаржаться на долю, старцюють по хатах, на собор моляться...
Хоч і засмученого звісткою, мати все ж приохотила Миколу сісти до столу на підобідок.
А щоб якось утішити сина, сказала, що вже вся Зачіплянка знає, чого викликано його з хлібозбирання на Вовчій. Недаром, виходить, тут з Олексою мудруючи, креслили свої ватмани, — чогось таки варті їхні димолови...
— Замучились, мамо... Легше стіну пробити, — буркнув син.
Баглаїху це аж розсердило.
— А ти на легке сподівався? — запитала суворо. — Тільки якийсь бакай на дорозі, якийсь тугюголовець у директорськім кабінеті — одразу й носа вішати? Це не по-нашому, сину. Візьми лишень себе в руки! Легко в житті ніщо не дається, пора б уже знати...
Відчитала, показала характер.
— Дякую за моральну підтримку, — похмуро віджартувався Микола.
Посьорбав борщу, вщипнув пирога і одразу ж із двору.
Солома на Ягоровій хаті від часу злилася, скипілася в єдину землисту масу. Порожньо в дворі, тільки груші-рукавиці самотньо, нікому не потрібно висять. Біля саги постояв: дітлашня на мілкому вибулькувала, по сліпучому плесу плавав гумовий слоник з дзвіночками — індійський сувенір... Бережком змагаються в стрибках жабенята, ці змалілі нащадки мамонтів. Ще далі вийшов, на кучугури подививсь. Ніде нема! Так порожньо, порожньо навкруги! «І стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла...» Течуть у мареві кучугури, молочай рудіє такий гіркий, що його й кози не їдять... Потужно димують заводи, зробили небо кудлатим, буро-оранжевим... Чорні силуети домен, місто нагірне з вежами… Дух титанізму панує тут. Літаки гуркочуть десь високо-високо... І знову накотилось на Багдая те, що давно вже не накочувалось: оця якась невловима тривожність світу, полігонність його... Навіть у розвихреній сліпучості сонця почувалось щось ніби тривожне... Мимоволі наверталось на думку: що буде з нами? З людьми, з заводами, соборами? Що буде з тобою, рудий молочаю?
Зайшов потім до Олекси — той ще не повернувся з роботи. Такий день: прикрість за прикрістю.
Опинився в Орлянченка. Ромця збирається в мандри, ніби таки дають йому туристську. Поїде подивиться, як вони свої собори бережуть: може, десь органну музику послухає, в соборах це, кажуть, виходить грандіозно!
— А знаєш, Микольцю, як болгари сталеварів називають? Огнярі! Це ж здорово?
Про Єльку розмову Орлянченко не порушував, вистачило такту. Мовчки зіграли партію в шахи. Тим часом і Олекса з'явився. Загледівши Миколу в Орлянченків на подвір'ї, теж завернув сюди, про що Ромця повідомив на свій манір:
— Ось і наш фанатик одновухий.
Фронт перейшов Олекса — вуха зберіг, а в цеху осколком ледве не все вухо йому відпекло, на щастя, хоч очі тоді йому не повипікало. Після того випадку вирішив переорієнтуватись на механіку, захопився в співдружності з Миколою пошуками ідеальної газоочистки. Механік сьогодні в доброму гуморі. Голий череп червоніє, як спечений, уціліле вухо горить.
— Наша бере, — звернувся з новиною до Баглая. — Не ми за директорами, вони тепер за нами ганятимуться. А то поставили фільтр на одну піч, а інші хай собі димлять, — пояснював Ромці. — І ніхто не скаржиться. В Липецьку як випустять жовтий дим — так, кажуть, одразу купа заяв у міськраду. А в нас звикли, мовчать. Феноменально терпляча нація! Чи просто забула, що можна ж зуби показати, спробувати відстоювати себе? Ну, тепер, гадаю, діло зрушиться. На понеділок, товаришу студент, нам із проектом на заводі бути.
— Тільки чи знову не відфутболять? — висловив сумнів Микола.
— Я ж давно вас, нещасних, учив, — упевнено мовив Орлянченко, — на всякого Бублика антибублик потрібен. На крутійство — силу антикрутійства… Крутійство — то ж ціла наука! Відфутболювати ваші ідеї знайдуться такі лоби, що ну! Але супротивника треба зустрічати у всеозброєнні! Він закручує — ти розкручуй. Він розкручує — ти закручуй. Війна нервів. Без війни нервів прогресу не буде! Вимотуванням їхніх бюрократичних жил — тільки цим ту залізобетонну публіку можна взяти.
Механік спробував пояснити, що не в тім річ, мовляв, не всі ж там і глухі. Секретар обкому зацікавився, товариш Дібровний, тому й заворушились.
На Орлянченка це не справило враження.
— Відрадний факт, звичайно, що не всі на світі ретрогради, що, крім дрімучих догматиків, трапляються також позитивні секретарі, — сказав він філософськи. — Не кожен звернув би увагу на елементарно гуманну ідею, виношену в умах двох змордованих бюрократами зачіплянських диваків. Хороший секретар товариш Дібровний, нічого не скажеш. Він, як відомо, навіть за собор наш заступився, дав браконьєрам по кирпі. Але мене ця ситуація цікавить дещо в іншому плані: чому доля того ж собору, народного архітектурного пам'ятника повинна залежати від настрою, від персональної волі однієї особи, хай навіть і позитивної? Чому вирішення такої проблеми подаровано вам не силою права й закону, а лише завдяки випадку, завдяки тому, з якої ноги хтось там сьогодні встав? Колеги, ви це вважаєте нормальним? Чи, може, це заслуговує того, щоб скомпонувати довжелезну анонімку в яке-не-будь двадцять третє сторіччя? Як жили. Як у нас вирішувались такі справи... Як багато залежало від того, з якої ноги вранці встав керівний товариш... Добре ж, що виявився наш секретар не бурбоном, а, навпаки, справедливим. А якби трапився його антипод, діяч, вибачте на слові, просто поганий?
Олекса-механік, нахмурившись, глянув на Орлянченка осудливо:
— Поганих секретарів не буває, затям це собі, Романе батьковичу. Затям і більше не пащекуй на цю тему, якщо хочеш у туристські їздити... — І додав уже іншим тоном, співчутливим: — 3 інфарктом лежить у лікарні наш секретар. Мав у центрі якісь неприємності (не за собор, звичайно), тільки повернувся, і просто з літака — в лікарню…
Не було після цього що сказати Ромці: лише руками розвів.
На Миколину досить несподівану пропозицю їхати на Скарбне Орлянченко відповів відмовою, у нього, мовляв, на сьогодні свої плани, досить меркантильні, а Олекса-механік зголосився охоче: його ж мотоциклом незабаром обоє й помчались туди, «на лоно природи» — ак сказав би Лобода-син.
XXIII
Почалася нова смуга в Єльчиному житті. І сталося це завдяки турботі старого металурга, діда Нечуйвітра, як його всі тут величають, бо ні на які вітри не зважає, в усьому свою лінію веде. Ізот Іванович сам привів Єльку до директора; цей, виявилось, знав Єльчині Вовчуги, мав із їхнім головою якісь господарські стосунки. І що документів зараз при ній не було, це його теж не збентежило, повірив: попрацює в них офіціанткою, матиме й документи.
Наступного дня Єлька вже ходила в їдальні з білою мережаною коронкою над чолом, розносила старим людям вечерю. Тільки вечерю роздала, ще й сонце не сіло, і — вільна. Ці старі люди оточили потім Єльку на ганку, небайдуже розпитували, розповідали й про себе, не скаржачись, навіть із жартами, в яких, правда, чулась гіркота.
— Підопічними називають нас, дочко. Справді ж, підопічні держави, робітничого класу. Якби колись, під парканом гинули б... А зараз, бачиш, у вічному санаторії...
— Хто направляє нас сюди? Самотність направляє. А деколи, буває, здають нас до цього раю рідні сини, а найчастіше невістки дорогесенькі, щоб із нами клопотів не знати. За утримання батьків вони доплачують, а в кого з нас, металургів, пенсія велика, за того й зовсім не платять...
— Різні тут серед нас є: з броненосця «Потьомкіна» один був — торік поховали... Був Горбенко, що з Чубарем працював...
Підопічна одна хвалиться:
— Все чистоті присвячуємо. Змагаємось за палату компобуту. Ось у нашій палаті квіти найкращі, директор у наказі відзначив... Не лінуюсь, дарма що вік: стілець поставлю на стіл, видерусь і обожур витру, — хвалиться бабуся вдоволено.
Металурги з цих чистух підсміхаються:
— А за міцний мир у палаті ви боретесь? — І до Єльки: — Між нами, дідами, мало чвар, а женщини, вони ж народ войовничий, трудно досягають миру... Та хоче радіо слухати, а та ні, та кватирку — зачини, а та — відчини, і таке піде, така агресія, хоч до 00Н звертайся...
І гуртом уже потішаються над тим із своїх, тут приписаних, що все вимагає в директора бюст вождя з комірчини витягти й на клумбі поставити серед двору...
— Без бюста він, бідолаха, заснути не може.
Жартуни з 4-ї палати вирішили тайком в озері втопити той бюст, а він не тоне! Гіпсовий! Тож знову опинився в чулані, під замком...
Отак і живуть. Є самодіяльність: хор, струнний оркестр, є також бригада рибалок...
Одній бабці із підопічних Єлька так сподобалась, що вона їй навіть гарненьке платтячко подарувала, доньчине якимось чином у неї завалялось...
Єльці тут воля. Поробила своє, і хочеш — читай, хочеш — іди собі в ліс. Після невизначеності, загубленості в круговертях життя якось одразу принатурилась, відчула себе невимушене, відчула свою незайвість. У вільний час любить блукати плавнями. Черевики скине і боса по землі, відчуваючи її дух, її теплоту, — тут можна ходити босій. Якби в місті по асфальту пройшла — затюкали б: оце вискочила звідкись, як гола з маку! А тут, серед Скарбного, хоч на голову стань — ніхто не зауважить, не обсміє. Може, так і житиме? Мати ж прожила одиначкою своє зіткане з буднів життя, доки й світ їй, бідолашній, у глинищі запався... Може, і тобі свою одинацьку долю передала? Будеш за няньку цим старим людям — людям спокійного смеркання. Зостаються ж людьми і тут, згасаючи в цій обителі смутку і старості. Та все які люди — були славетними на заводах, на броненосцях були, на барикадах... Для таких не важко Єльці розносити миски в їдальні, в колишній чернечій «трапезній»... А потім і сама колись згасне. Із нічого постала і станеш нічим. Час усе поглинає, усе пожирає вічність. Пилюжинкою розтанеш у холодних безвістях матерії... Чи, може, таки є душа? З останнім подихом, відділившись від тіла, злітає, може, янголятком у найвищі високості, в блакить оту сяючу, і живе там вічно і кого захоче зустріти — зустріне... Що ми знаєм про людське життя? Можливо, вся мудрість його якраз у тому, щоб жити просто — як птахи, де двоє отак наблизяться між собою, на мить пізнають себе в дивовижній божественній спільності, щоб потім знов розійтись, погаснути у вічному леті...
Різне птаство кочує по Скарбному. Удень ідеш лісом, і тільки шурхне десь між віттям — погляд твій одразу потягнеться за тим птахом, який він. А то заявились були пташата якісь дивовижні, яскраво-сині, наче з тропічних лісів сюди залетіли, щоб подивитись, як воно тут, на Вкраїні. Прудко літали, і так незвично було бачити тих небесно-синіх пташок, що блакитне змигують над темною водою Скарбного... Часом заглибишся в такі місця, де всю тебе огорне царство тиші, протока якась петляє, береги всі в навислих оголених кореневищах... Вода темніє глибінню, але чиста. Наче й не тече, а тече. Скупатися можна зовсім як мама вродила. Ніхто не сполохає, ніхто не підгляне, тільки дуби вікові з берега дивляться на дівочу красу... І далі бредеш у тишу предковічну — не знаєш, який вік на світі йде. Дуби кронясті — зелені собори Скарбного — чітко вимальовують у воді свої силуети. Не раз зупиняється Єлька, в задумі оглядаючи ці лісові собори з зеленими банями крон… Стала помічати плавкість ліній, про яку від нього вперше почула тоді. Небо повне ніжності. Спокій і тиша. Чого ще треба людині? Воля є, а кохання? Не судилося, мабуть. Мати одиначкою вік звікувала, мабуть, і дочці доведеться так. Знову і знову уява відтворює оту кучугурну фантастичну ніч — ніч ніжності і поезії. Про що б не говорив він там: про атомний вік чи про скіфів. Лорку читав чи ще щось — здавалося Єльці, що саме такого вона ждала і наче вже й передчувала його раніш — чи вимріяла, чи бачила в снах. Якось по-новому обмислює всю передісторію їхньої зустрічі: як зароджувалось почуття, як у зачіплянськім повітрі наче носились якісь біоструми неминучої любові... Коли він навіть у гамаку в себе під шовковицею лежав, обклавшись книжками, заглиблений у свої інтеграли, вона й тоді ніби смутно передчувала неминучість того, що він стане їй близьким, коханим, з відстані вловлювала душею струмінь виникаючої взаємності. Чомусь ще згадувалось їй у цьому лісі оте випадкове, почуте від сторонньої жінки: «Дарую вам зірку». А він не зірку — сонце їй подарував! Сонце своєї довіри, любові й чистоти. Нічого вже, мабуть, кращого не буде за ту, схожу на маревний сон, ніч із Баглаєм, ніч комишевих тіней у багряних озерах, нічого кращого за той світанок сріблистий... Зустріне іншу він у житті, з студенток найкраща буде йому до пари, не те що Єлька з її оганьбленим минулим. Сподівався найти в ній незвичайну, поетичну натуру, а вона виявилась звичайнісінька, з цілим клубком життєвих провинностей та незлагод. Не могла ж вона і його у все це вплутувати, сама йти назустріч його розчаруванню. Ну що ж — хай. Любий, коханий мій! За ту найпоетичнішу ніч серед озер та кучугур і за той найкращий в її, Єльчиному, житті світанок — за них вона, доки й житиме, зостанеться вдячна тобі, Баглаєві. Доки житиме... Хіба не можна й у самотності перебути відведений тобі вік на землі? Може, цього й досить людині, може, нічого більше й не треба, крім шматини неба над головою та оцього задумливого шелесту лісу? Навесні тут задихатимуться в щебеті солової, все буде скупано в росах, а зараз теж гарно, коли отак тихо й вечірньо і ліс у задумі. Чуєш, як душа відтає. І яке тільки людське серце! Ти його порань, до гарячої крові порань, а воно знову відживе і знову стає добре та ніжне. Думалось Єльці, що вже ніколи й не відійде, а ось знову життя війнуло на тебе співчутливістю, і ти бачиш, що ні, що ти ще жива, нескалічена, є ще душа, якщо радує тебе цей ліс, і стежка чиясь, і свічада плес між очеретами...
В суботу, коли в лісі стає людно та гамірно, найкраще переобратися по буреломах черед воду і виблукатись на відкриті дикі місця, де повітря голубе, де тільки й починаються справжні плавні. Подалі від галасу, вій шубовсняви на річці, де зірвиголови ходять голяком, шукають трамплінів, з тарзанячими вигуками стрибають з похилених над водою дерев униз головою, у темні вировища. Лемент звідти ледве долинає: а тут тихо, просторо, блакитні обрії видно, далеко озера сяють на сонці плесами. Очерети стіною блищать, ще одне болітце зацвітає ряскою, чути теплий дух нагрітої за день води…
В’юниться стежка поміж очеретами, іде Єлька, куди сама стежка веде, — у плавневе безлюддя, у плавневу безгомінь. Вся природа тут повна злагоди і якогось тайномовства. Чапля струнконога причаїлась під очеретом, не одразу й помітиш її... Деркач десь у траві дирчить, що пішки звідси, кажуть, ходить у Африку зимувати... Біліє лілея серед ряски, ваблячи око своєю дивовижною чистотою... Ні, світ такий гармонійний, не все в ньому тільки розлад і хаос! Як оте небо, що сяє блакиттю, так і світ повен краси, лише зумій відчути її, розгледіти, навіть якщо тобі гірко й боляче.
Вже поверталась назад, коли ген-ген на стежці завилася постать юнацька. Мабуть, один із тих тарзанів, що з дерев у воду шугають, а потім вибираються сюди, на протилежний берег, обсихати на сонці. Ішов назустріч загорілий, мускулястий, тіло ще блищало, мокре від води. Перше бажання було заховатися десь, бо ще в'язнути почне, але все-таки чомусь далі йшла. І це не снилося їй і не видінням було, було реальністю: наближався Микола Баглай. Впізнала його і серце завмерло, а він ішов понурий, задуманий, під ноги дививсь. А коли глянув на неї, то аж дико якось глянув, ніби не повірив своїм очам, і їй, зляканій, затерплій, стрельнула думка: був! 3 Вовчугів повернувся! І все, що там було проти неї, з собою зараз несе!..
Всі слова радості, щастя й привіту застряли Баглаєві в горлі, коли Єлька зовсім реально постала перед ним. Він аж зблід, а вона зашарілась. Наблизившись, навпроти нього Єлька зупинилась, хоч була якась ніби віддалена, очужіла, майже незнайома. Не поздоровкалась. Кутики вуст ворухнулися криво, ледь усміхнулись, ніби не йому. Осмілівши, зібравшись із волею, окинула хлопця поглядом, грубуватим, якимось прицінливим, ніби випадкового стрічного, що буде зараз до неї в'язнути на цій безлюдній стежці. Так і стояли мовби одні у світі, одні серед озер, шовкових трав, серед безгоміння плавнів. І це вона, Єлька, так примружено-вивчально, оцінливо, аж холодно, дивилась на нього? Тільки змигок чисто жіночої цікавості майнув у очах, коли мимоволі ковзнула поглядом по стрункій постаті цього стрічного юнака з крапельками води на осмажених плечах. Але й цікавість була не Єльчина. Щось ніби навіть іронічне з'явилося в цьому погляді розглядання: жертва спорту? Торс єгипетський, плечі розвинуті, на веслах такі ціле літо пропадають... Дівчатам мало радості від таких, що, крім спорту, нічого в житті не бачать… Знаємо, мовляв, багато вас тут вештається таких по Скарбному з ластами, з транзисторами… «Ну, будеш в'язнути, чіплятися? — мовби запитував погляд. І це Єлька? Де ж та, що полонила його цвітом своєї душі, рідна, щира, жаглива? Крикнути б їй щось оглушливе, стряснути з неї отой невидимий панцир віддаленості, іронічної зверхності, збайдужіння… Де ж ти, Єлько тієї ночі пісенної, того поцілунку, яким опалила його на людях коло собору? Ці дні і в степах бринів Баглаєві твій голос, наймиліший, з клекотом стримуваного хвилювання, а зараз…
— Єлько! — наблизившись до неї, Баглай запитав різко, вимогливо: — Що з тобою? Де ти була? Чому ти тут?
Їй це здалося образливим.
— Звіт хочеш почути? Ти ж, певне, чув уже там, у Вовчугах... Можу додати!
І заговорила. Слова вибухали якісь майже вульгарні, руйнуючі, ішли ніби зовсім не з її, не з Єльчиних уст. Про якийсь комбікорм у соборі, про потоптанку, що раннього кохання спробувала, ще піддівком будучи... Та й що дивного? Адже байстрючка! Хіба з таких путящі бувають? Тільки й ростуть з таких повійниці! Поїдеш, казали, курити навчишся, по ресторанах тебе поволочать... Була й по ресторанах, а він що думав? І зараз з ресторану йде. Ні сорому не боїться, ні ганьби. Душа задубіла, стала як шкура на колгоспній клячі — вже ніякого болю не відчуває!..
— Перестань! — Баглай міцно стиснув її за руку. — Ні слова більше.
Було ясно, що вона навмисне набалакує на себе, знаходячи якесь люте вдоволення в цьому самопаплюженні, навмисне виставляє себе в ролі пропащої, розгуляної, яка все пізнала, все перейшла.
— Не хочу цього слухати, розумієш? Ти не така! Я тебе знаю краще, ніж ти сама...
Єлька присмирніла, похнюпилась перед ним. Знічев’я длубала ногою корінь кінського щавлю. Потім, зітхнувши, обвела поглядом плавні:
— Чому в природі все таке гарне: небо... вода... очерети… А в людському житті?
Баглай з ласкою взяв її обидві руки, дивився на плечі, що стікали плавко, оголені більше звичайного… На опущені, з припаленими кінчиками вії дививсь, на болісний посмик губів... Нічого понад це! Вінець життя у тобі. І щастя жити — саме від того, що відкрив для себе оцю назавжди найближчу людину...
— Я тебе всюди шукав.
— Ти був... у наших Вовчугах?
Так, він був у Вовчугах! І йому все про неї відомо, він чув від людей про Єльчине життя, — розважне, добре слово про неї чув...
Невідривне на неї дививсь. Святе й зараз. Святе й чисте, як сонце, створіння! І не чув я, що злітало зараз із твоїх уст. Все оте вдаване, навіяне, награне — то не ти. І навіть якщо уява щиро нагнітала все це, не вір і крикам власної уяви, ти краща за них!
Єлька задивилась кудись на плеса далекі, що сонцем очі сліпили. За озерами знову озера — озера білих лілей, качок важучих, неляканих, пружнокрилих...
— Є щось сумне в цих просторах, — сказала після мовчанки.
— Не треба сумного! — відмахнувся Баглай, але теж замислився. — Простори завжди мають у собі щось сумне... Візьми небо, степи... Як і в усьому прекрасному, навіть у погляді закоханих психологи знаходять щось ніби тужливе... Так де ж ти була? Що шукала?
— Один сказав мені колись: шукачка свободи... Як лайку сказав... А воно ж і правда... шукачка, — і в голосі їй забриніла іронія, гіркість. — Та таки ж знайшла! Бо любов — це ж, мабуть, і є найбільша свобода...
— Як це ми зустрілися тут? Ожина кусюча, очерети, стежка безлюдна... і раптом ти. Просто містика якась!
Єлька звела очі на нього:
— Я вмерла б, якби ми більше в житті не зустрілись. Правду кажу: умерла б.
І погляд її став глибоким, як там, коли вперше побачив її на своїй Веселій через Ягорів паркан. Не було вже у вічу того, що перед цим навіювала на себе, навмисно навіювала, мовби від чогось захищаючись... Було зараз зовсім інше: вловив затаєну, болісну жагу чистоти й кохання. Жестом вродженої турботи й ласкавості зігнала йому комара з плеча, а рука так і затрималась на плечі. Відданістю, любов'ю світився й зеленавий погляд, очі стали криницями бездонними, знову наскрізне сяйнули слізьми, як там, біля собору.
— Ти мій коханий, коханий... Знав би ти, що зараз робиш зі мною. Біля тебе я вдруге народжуюсь, біля тебе знову людиною стаю...
— Щастя ти моє! Щастя, доки й живу на світі!
Сліпнучи від власної ніжності, Микола пригорнув, обійняв її.
Чапля поблизу, розгонисте змахнувши крилами, злетіла над сонцем, над очеретами.
Стояли, вмерши в обіймах.
Будуть ще вам місячні ночі Скарбного, будуть ще вам сиві тумани і роси по пояс! Порадують русалковим плескотом на глибинах, заніміють волохатими тінями по кущах. І птахи нічні будуть озиватися до вас своєю таємничою мовою, і в грозах благовісних, серпневих ще побачите своє Скарбне, у сплесках неба голубих, невагомих, коли весь надземний простір ними трепеще, і наелектризоване небо дихає свіжістю й силою розрядів, раз у раз освітлюючи до самих безодень ущелини хмар. Наснажена життям, аж весела йтиме нічна гроза, і шумітимуть дерева, по-нічному високі і якісь розп’яті, хрестаті...
Ще й ранки вам будуть гожі, післягрозові, коли вже відгриміло, й нема химерностей ночі, волохатих тіней, нема спалахів, таємничості, видінь — тонконогі комахи бігають по воді, вода корінь миє, і дівчина, приготувавшись до купання, стоятиме задумана між дубами на рідколіссі берега, і сонце молоде цілуватиме перса дівочі... Так буде: сонце хвилясте біжить по водах Скарбного, ледь торкнутих вранішнім рухом повітря, і світляні зайчики, відбившись від води, перебігають по берегу, по голих кореневищах, хвилями тіней і світла біжать по щасливих обличчях закоханих, по тугій карбованості гіллястих вікових дубів.
XXIV
Навіть ті, в чиїх душах живе поезія урбанізму, мріють хоч раз провести вихідний поза містом, з ночівлею на Скарбному. Від танцмайданчиків та радіол, від асфальтової задухи й заводських димів тисячами втікають сюди, до музики жаб, до плюскотіння води й комариного дзвону.
Комарі тут найбільші в світі. Але й перед комаром горожанин не пасує, радісним стає саме збирання в дорогу, коли заводчани гуртуються, мов у далекий похід, і лунає над ними підбадьорливий голос ватажка:
— Що ж? рушимо, братці? Підемо на луги-базавлуги комарів, як вед медів р годувати!
І з цією запорозькою примовкою, з рюкзаками на горбах один за одним до автобуса..
Ще й не звечоріє, як на круто обривистому, переплутаному коріняччям та буреломом березі Скарбного, де було колись стійбище первісної людини (школярі не раз знаходили тут у вимивинах берега мамонтові бивні та кам’яне знаряддя наших пращурів), на кожному закруті річки влаштовує собі стійбище людина XX віку. Веселими голосами вилунюють стійбища, лаштуються триноги, з’являються казанки, будуть тут каші-саламахи чумацькі, юшки подвійні та потрійні, будуть розмови до півночі...
І от уже яскріє вогнище на високому березі між дубами. Патлате полум’я обіймає казанок, бутить болотяний бугай десь в очеретах — темрява заливає плавні. Звечора небо грозою полякало людей, крізь темні дерева лісу кілька разів сяйнуло невагоме майво нічне, потрепетало голубим і щезло, кудись на Дніпро хмару потягло. Знову тепла ніч владує повсюдно, хвилює загадковістю, духом плавнів, духом степового літа. На чорториях, у глухих заводях, де соми та щуки звечора скидалися з плюскотом, тепер головаті водяники виглядають серед латаття, а з гущавини потойбіччя, з-поміж буреломів зеленоокі мавки зацікавлено прозирають на людей, що зібралися довкруг вогнища, — мавкам та водяникам теж кортить дочути людських розмов.
— А немає ніде краще, братці, як на нашій планеті! Земля — вона моя Зачіплянка! І не хочу я міняти ці козацькі дуби чи пальми Індії на жужелицю інших планет...
— Не та вже планета, що плекала рід людський, порушилась на ній рівновага життя. А хто порушив? Людина ж і порушила, дисгармонію внесла. Практичні знання випереджають духовний розвиток людства — звідси всі нещастя. В той час як інтелект робить божественні відкриття, пристрасті залишаються на рівні нашого патлатого пращура.
— Товаришу інженер, я й не знала, що ви скептик. Може, ви ще й догматик? Давайте краще співати!..Туман яром, туман долиною... — заводить високий жіночий голос і, ніким не підтриманий, гасне.
— ...Світ ірраціональних емоцій — отам гніздиться звір. Звідти всі злочинства, культи, війни, звідтіля, мабуть, прийде і те, що працю нашу перетворить на атомний шлак... Отуди б докопатись, до тих потаємних глибин!.. Та не поширюється влада здорового глузду на ті темні печери інстинктів, там варвар і досі дрімучо живе... Від його поштовхів часом планета здригається...
— Чого там? Обехеес працює. Закохані, як були, так і є... Планета живе, зеленіє, з орбіти не збилася...
— А тривоги скільки? Всі живуть під постійним страхом.
— Не будем перебільшувати.. Людям не раз уже здавалося, що світ завтра піде на звалище, все полетить шкереберть. Різні бузувірські секти прорікали день і годину настання страшного суду. А життя тим часом є, розвивається, нові рослини вивели люди, епідемій поменшало...
— Але ж поменшало й китів у морях, волошок не стало у полі. Куди не кинь — самі полігони та полігони... Фантасти вважають, що рід людський кінчить самозгубою, зостануться після вибухів тільки таргани та скорпіони...
— Осточортіло каркання. Тільки хворому на печінку може здатися, що завтра — то вже Помпея, суцільний чорторий...
— Але ж авантюристи можуть з’явитись? Он у Писанії сказано...
Глухуватий чийсь голос зненацька перебито жіночим високим заспівом:
За-а туманом ні-і-чого не видно, за тума-а-ном...
— Ой голосиста. Це наша. Якось у цех дзвоню від директора, а ця голосиста Марія якраз трубку взяла. Що там, питаю. І чую у відповідь: за туманом нічого не видно! Дим та кіптява такі, що не проглянеш. Фільтри ваші — поки що на папері, а в натурі — курява суцільна...
— Зате тут яке повітря, як дихається... І помічено, що на Скарбному багато закоханих.
— Доки на світі будуть закохані, журитися нічого.
Слухають водяники над темними чорториіями, головато занишкнувши між лататтями; слухають мавки, закохані в мову людей; чують голос дівчини біля того поганського вогнища, ласкавий;, довірливий:
— Микольцю, отут би жити… Який цей ліс увесь чистий... І вся ніч без зла.
І хлопець прихиляється головою до її голови, ще мокрої, недавно скупаної, волосся так свіжо пахне лататтям…
— А ви чули? Єлька ж наша здорово співає! Баглаї співучих люблять. Ану, майбутня невісточка, починай!...
Тільки видно дуба зеленого,
Тільки видно хлопця молодого...
З молодої, з красивої душі ллється спів. Повноголосе, розлоге, аж луна покотилася берегами, і плавні занишкли, і ніч заслухалась.
На голос пісні до них добувається з берега ще один. Виник ніби з води. Причалив човна, вичалапкує на берег — зі списом у руці, в капелюсі крислатому. Раменястий, дужий, наче велет не наших часів. Сивий вус при світлі вогнища сріблясте блищить усміхом привіту чи насмішки. Запорожець живий! 3 куреня! Із снів, із видінь Великого Лугу просто до них, до яскравого їхнього вогнища. Курінний бунчужний, що триста літ пролежав під сивим курганом самарських степів. Але чому ж замість списа буденне весло у руці? Чому в капелюсі химерному — капелюсі металурга від печей?
Багаття запасло йому вогнем, і, наближаючись, він широко вдихав його дух.
— Я не водяник, не полохайтесь... Зачув нашу, зачіплянську, та й завернув. А вона ж веде так тобі чисто, як майстер свою плавку веде…
Його впізнали: батько всіх металургів, Лобода-ветеран.
— Ізоте Івановичу, з самого вечора вас ждемо! Вже й у вашому інтернаті шукали вас...
— У богадільні, хочеш сказати? З поверненням тебе, Іване…
Двоє людей зійшлися біля вогнища, чоломкаються, як батько й син.
— От тепер розумію, кого нам бракувало: Ізота Івановича.
Металург повісив капелюха на гілляку, капелюх упав, але господар не кинувся його піднімати, лише глянув скоса:
— Вбився.
Одразу молодші руки підняли, прилаштували на дубі.
Разом тепер усі довкола вогнища сидять, шанобливо пригощають старого металурга.
— Кажу ж, на пісню поплив… Де зачую — співають, туди й пливу. Ген там теж наші затягують, десь за Бабиним Коліном отаборились на Журавлиному.
— Поділіться ж досвідом життя в раю, дорогий наш майстре...
— А що, паную. Настане ранок, не думаю про сніданок... Скарбне від браконьєрів стережу. Бачили табличку при вході до лісу: «Хто посадить дерево — того і внуки згадають. Хто зламає — того й діти проклянуть…» Моя то програма.
— А не скучно вам тут, Ізоте Івановичу?
— Чого скучати? Ятері маю, догляд є, і кіно безплатне... Запорожці ж доживали віку по монастирях. В молодості він на коні, а настане час, прощається з товариством, три дні п’є-гуляє в Києві на Подолі, а потім аж до Межигір'я навприсядки штаньми вулицю мете. Одгуляв — і прощай, життя земне, прощай, суєта суєт, відтепер він тільки на небо дивиться... Ну, а я на свої дими заводські...
— Спасибі, що ви Єльку нашу в трудну хвилину підтримали, до діла прилаштували. Попрацює, а там ми її до себе в цех заберем, поповнить робітничий клас. Вчитиметься, набуде фах, згодом ще й на електронну машину сяде!..
Старий металург добув люльку, натоптав тютюном, запалив.
— Має людина в собі такий живчик — бажання робити добро... Помічали? Коли зробиш кому бодай маленьке добро, і тобі самому стає на душі легко, чисто. Казали колись, — гомонів далі старий, — що у людини на плечі, і на лівім, і на правім, сидить невидимий … товариш Дух, так його назвемо. Один сидить, підказує: роби добро, а другий у друге вухо нашіптує, підбиває на зло... Думаєте, зараз їх нема? — Здається, він усміхнувся. — Носимо й зараз. У кожного з нас сидить на плечі;, і на лівому, і на правому ... До якого тільки дужче дослухаешся…
У химерностях ночі, в плетиві тіней здається присутнім, що на плечах старого і справді сидять оті невидимі, причаїлись мовби птахи якісь невідлучні, занишкли нахохлено, волохате.
— Біда тільки, коли задрімає товариш Дух... Не можна йому цього, бо на посту не сплять. Нишком живе, не бачимо його, а він кожного із нас бачить: ану, який ти? Чи душа не всохла? Чи совість не розгубив? Іноді, бува, й серед ночі раптом запитає: а з якого ти роду зайшов, чоловіче? Чи племені свого не відцурався, чи звичаю батьків своїх не забув? Ні-ні, люди добрі, тут не до жартів, на цьому Скарбному всього передумаєш... Ось, кажемо, більше сала та м'яса на душу. Це, звісно, добре. Без цього не проживеш. Ну, а як стане по пуду сала на душу, як жиром її заллєш, то вже й щастя по вінця? Ніякого болю вона тоді не почуватиме? Крім сала, нічого їй більше й не треба?
Допалив люльку, до старшого Баглая звернувся:
— А як же там, у світах? Які плавки дають?
БХІЛАЙСЬКЕ ВОГНИЩЕ
Скрізь побував, всього надивився, а скажу вам: нема країни кращої, ніж правда.
Почалося звичайно. Викликали, питають:
— Товаришу Баглай, полетиш?
— Куди?
— В країну чудес...
Ще б пак не полетіти!
У Москві, доки збиралися, Мавзолей відвідали, кремлівські оглянули собори. Теж краса!
Із зимових речей начальство порадило нічого не брати і ми, хоч надворі хурделиця мете, з'явились до літака в самих костюмчиках, у черевиках не для завірюх, адже летимо в країну вічної весни, вічного літа! Мороз аж пищить, вітер пробирає наскрізь, та все ж ми в доброму настрої збігли по трапу, мотори заревли, і — прощай, земля, прощай, хурделиця зимова. На трасі в нас була ще одна посадка, щоб зиму краще запам'ятали. Приземлились — ніч, завірюха. В літаку залишатись не дозволяється, біжіть у готель, бачите, ген-ген блискотять вогники... Побігли, тільки трохи вгрілися, давай назад, далі летимо. Знову марафоном через усе аеродромне поле до свого лайнера. А в літак не пускають, дверцята замкнуті, льотчиків нема... Одне слово, знайома картина.
З нами, українськими металургами, летіла ще велика група нафтовиків із Башкирії, з сім'ями, з малечею, діти одягнуті легенько — у тропіки ж летять... Збилися ми купою під крилом у своїх піджачках, обступили малих, щоб хоч їх трохи прихистити від вітру, пританцьовуєм та, звичайно ж, вихваляєм наш рідний сервіс. Іншого разу, мабуть, запалення легенів схопив би, а тут відбулись самими дрижаками, ніхто навіть і нежить не нажив, — от що означає бути в польоті, тримати нерви в кулаці.
Далі летимо через Гімалаї. Сяйво снігів, сліпучість небес, чистота вічності.
Прощавайте всі: і ти, жіночко, і ви, діти, і ви, хлопці з мартена, дорогі мої «мартини». До побачення й вам, бюрократи, не скоро з вами тепер зустрінемось... Летимо туди, де вас не буде, де справді, як на іншій планеті, тільки руда в надрах, а все інше починай спочатку.
Що ми знали про Індію? Країною споглядання вважають її, а для нас вона має стати країною роботи й роботи, постійної напруги, перших найважчих плавок...
Ночівля в Делі, з балкона цілу ніч парко троянди пахнуть, вранці вулицею оркестри, барабанщики в леопардових шкурах (був там у них саме парад з нагоди якогось свята), важка піхота на бойових слонах... І після цього знову дорога, й нарешті тропіки. Солодкуватий запах квітів тропічних, нам не знайомих, повітря гаряче, цикади тріскочуть, мов кулемети, голодрана чорноока малашня накидається звідусіль:
— Бакшиш! Бакшиш!
Місцевість майже пустельна, серед рівнини пальми, мов у кіно, і на тлі пальм — він, велетень металургійний...
Вдома у нас ще зима, а тут душно, як у печі. Сідаєш в автобус, за металеве не торкнись — опечешся!
Стали ми жити на цій бурій, аж червонястій землі, в самому серці найзасушливішого їхнього штату. Розповісти б, як по своїй необізнаності, корнфлекс пробували їсти виделками чи як широкими штаньми їх дивували? Дечим і вони нас дивували теж. Вразило найперше: завод відкритий усім вітрам, зовсім розгороджений! Згодом його огородили, зробили прохідну, як і в нас. Поряд з мартеном, під робочим майданчиком — базар! На ходу щось варять, шкварять, тут і горох продають, і банани, всі жуйку якусь жують із листя… Між людьми й корови блукають — це в них повсюдно… І кастовість, звичайно. Коли він начальник — то вже інструмент у руки не візьме, меньші для цього є. Контрактор-підрядник у них особа поважна, сам укладає контракт на роботи, людей набирає сам, без відділу кадрів. Виконали роботу — по рупії в зуби, а суму собі кладе. Дешева людська праця в них. Буває, механізми стоять, а землю жінки на головах корзинами носять. Ну і те, що моляться всі. Перш ніж на зміну заступити, він поклони б’є, на сонце молиться. Та все це повсякденність буття. Головне, що в роботу ввійшли ми впевнено і з тамтешніми людьми швидко здружилися.
Був у мене підручний по імені Рангар, сімейний уже, старшій доньці вісім років, все він її вихваляє.
Якось кажу йому жартома:
— Рангаре, в тебе дочка, в мене син такого ж віку… Може, будем сватами?
— Давай, містер Іван! Вона в мене бєлій-бєлій, як у вас!
І запрошує в гості. Живе, звичайно, скромно, без роскошів, у них у багатьох там житла такі: чотири палиці і рогожа зверху… Та все ж кавою почастував і доньку виставив на оглядини. Красуня, нічого не скажеш, але де ж там бєлій-бєлій?! Як циганча!
— Згода,— кажу. —Славна буде невісточка. Породичаємось.
І після того він справді зі мною, як з родичем: цілковита довіра, щирість, відвертість.
А Таратуті це чомусь не сподобалось.
— Що ти водишся з цими чорношерстими? — питає мене, коли я повернувся від Рангара.
Різонуло мене це слово, де він його і взяв. Але я промовчав. Тільки перед сном, коли вже й пропелер свій ми на ніч ввімкнули (підвішений на стелі такий вентилятор, що зарятовував нас від духоти), Таратута знов до мене:
— Образився за них? Кинь ти, Іване. Яка може бути дружба з бакшишниками?
— Вони до мене по-людському, і я до них — теж.
—Хіба вони розуміють по-людському? Англійці їх привчили одне розуміти: кулак… А нас вони тільки обциганюють на кожному кроці.
Англійці з ними справді не панькались, до них місцеві в кіно не ходили: квас не для вас. А в нас індійцям кіно безкоштовне, і хоч нічого й не розуміють, а йдуть, та ще цілими сім’ями, забирають з собою навіть немовлят,— жінки їх у себе за спиною носять.
— Глухий, — кажу, — ти, Семене, до людей.
— Ну, ходи, родичайся з ними.
— І родичатимусь.
— А я, — каже, — не терплю самий дух, що від них іде.
Це він про те, що індійці мають звичай голову мастити кокосовою олією. А спека ж така, що часом олія перегорає, розкладається… Кондишеном поки що не кожен там має змогу користуватись…
— Пожив би ти, — кажу, — в їхніх умовах, Таратуто, цікаво, яким би духом от тебе понесло. А то запросили тебе, як людину, платять тобі, та ще й більше, ніж своїм…
— Мені Союз платить, — відбуркнувся Таратута. — Брататися з ними я не наймався. Недобрий? А я й не збираюся для всіх бути добрим… Хто подбає про цього Таратуту, як не він сам? Людина — найдобріша до себе, хіба ж ти цього не помітив?
Так і не порозумілися ми з ним. Та все ж, коли надійшов день народження Таратути, ми з хлопцями вирішили відзначити. Для згадки від своїх заводчан подарунок іменинникові поднесли: лампу настільну з підставкою у формі Тадж-Махала. З білого нефріту, гарненько зроблений, майстрів на такі речі багато. Подарували, повеселились. А через кілька днів бачимо цю лампу з Тадж-Махалом… у сусіднього бакшишника! Очам своїм не повірили: звідки взяв? Виявляється, збув йому наш іменинник. Образило це нас. Гаразд, на «Волгу» людина збирає, хоче після повернення в Союз взяти машину експортну, але як на мене… та чорт із нею, з тією «Волгою», коли отак її добувати!..
— Слухай, Семене, — кажу йому, коли після зміни вийшли з заводу, —чого ти через Гімалаї летів сюди?
—Того, чого й ти: рупій заробити.
— Я — не того.
— Ах, ти, звичайно, подавати руку братньої допомоги... А я тебе питаю: за яке спасибі ми будуємо їм оцей металокомбінат? Цим комбінати, тим Асуани... Та що, в нас дома дівати нікуди? Латками не світимо? Доки нам бути для всіх білими неграми? Ти спершу мене, вітчизняного роботягу, забезпеч яким-небудь джипом, а тоді вже й іншим виказуй щедрість за мій рахунок.
— Тим-то, — кажу, — й дорога їм наша поміч, що не від жиру вона, не від зайвини. Гадаєш, вони цього не розуміють?
Зайшлося знову про ту лампу нещасну. Таратута й не заперечує: було, здав на перепродаж бакшишникові.
— Ну й що? Мені зараз кожна рупія дорога. Бачиш, тільки «Чаар-мінар» і курю. — «Чаар-мінар», тобто «Чотири мінарети», — це найдешевші з їхніх сигарет, — а ви до мене із своїм Тадж-Махалом. Навіщо він мені? Тільки й лишалося на валюту його перевести.
— Дешево ж, — кажу, — пустив на торг нашу дружбу і честь металурга.
На місцевкомі незабаром довелось розглядати Таратуту. Бо некрасива ця історія з лампою, як з'ясувалось, була тільки ниточкою від клубочка. Зв'язався наш Таратута з бакшишниками, стало відомо, потай веде з ними різні гендлі. Сьогодні він обдурить бакшишника, завтра той його, вони його навіть частіше, комерсанти з них будь здоров. А на такому ділі, звісно, дружби не збудуєш.
Постановили: за двадцять чотири години щоб духу твого тут не було. Щоб не поганив барахольник колонію радянських спеціалістів!
Без оркестрів, звісно, відправили його.
А ми з братами-індійцями через кілька днів нову піч ввели. Коли пускали, сутужно було, жарота замучувала. Скільки працюєш, весь час мокрий як хлющ, задихаєшся, — працювати доводилось в кисневих ізолюючих апаратах.
Першу плавку нарешті даємо, радіють усі. Ллється небачений у них тут метал, а мимо нього — просто через цех! — поважки ступають бродячі священні корови... Нелякливо, солідно, мов яка-небудь інспекція, проходять мимо розпашілих вагонеток-ізложниць, що аж розжеврілись від налитого в них металу. Пройшли, освятили і пішли собі з цеху. І їх не чіпай, індійці просять їх не чіпати... Людей понасходилось сила-силенна — диво ж, перший мартен, індійчата з цікавості до самої печі лізуть, доводиться відганяти: пічка нова, газить, як би не почаділи...
Стоїмо з Рангаром, дивимось на вогненну лаву, що ллється в ковші двома потоками: в один ківш і в другий.
В Рангара очі повні сліз. Схвильований, питає, як вгадати, де ллється шлак, а де чистий метал... Обидва ж потоки ніби однакові.
— Де шлак іде, Рангаре, там іскор немає. Тільки чистий метал, коли ллється, дає оті мерехтючі сузір'я... Шлак не іскрить, розумієш?
Це йому сподобалось:
— Добре запам'ятаю, містер Іван: шлак не іскрить. Тільки чистий метал іскрить.
Із лісів та з гір приїхали племена з самодіяльністю. Чоловіки в якихось рогах, жінки в рясних прикрасах... Пізніше і ми їздили до них, на честь зустрічі вони танці влаштовували просто біля автобуса... Поступово налагоджувалось життя. Основного досягнуто: пішов, ллється індійський метал! Встаєш уранці, приходиш на роботу, обійдеш печі, оглянеш ковші, шихтове подвір'я, наявність шлакових чаш... Одне слово, зробиш усе, що й належиться тобі, як сов'єт-експерту. Бо я хоч і поїхав звичайним сталеваром, а функції лягали на мене начальника зміни. Все, що ви колись навчили нас тут, Ізоте Івановичу, все згодилось. Важливо, звісно, не лише розказати, а й самому показати — в металургів діло таке. Ясна річ, у нас без кастовості, ніякої роботи наші хлопці не цурались. За це вони всі — від і до — металургів наших поважали. Українські металурги заступають на зміну — можна бути спокійним. Треба, сам і плавку пустиш, треба, то й отвір сам закриєш, візьмеш списа, то сам і проб'єш, іноді й за підручного станеш його роботу зробити, бо хіба то майстер, що не був свого часу підручним!
Щадити себе не доводилось. Часом, тільки повернешся, виморений, з роботи, помився, сів з хлопцями в доміно поклацати чи за книжку взявся, а тут уже мчить джип заводський, записку тобі подають: «Містер Іван, просимо негайно в цех...» Хапаєш кепку свою сталеварську з окулярами і знову туди... Траплялося, що по вісімнадцять годин з цеху не виходили. Здоров'я не підводило, спеку їхню витерплювали, може, тому, що організм у нашого брата-металурга жаростійкий, звичний до будь-яких температур. Адже і в нас у цеху влітку на площадці, буває, температурка така вискакує, хоч яєчню смаж...
Звик і до сонця в зеніті. Ідеш удень у брилі тропічному, а від тебе тіні зовсім нема, таке там сонце. Ну і палить відповідно, аж поки не настане період мансунів тобто період злив таких, що з неба на тебе, як з ковша, ллє. Під час мансунів особливо ясно бачиш їхні контрасти. Той голий-голісінький, в одних трусиках на роботу чеше, в іншого — парасолька над головою, а ще заможніший — той у нейлоновім плащі...
У Рангара тим часом невісточка моєму Петрусеві росте. Глянув на неї, і одразу рідне все попливе перед очима. Дніпро блакиттю сяйне, і наша Зачіплянка зачервоніє вишнями, згадається, як у підшефних соняшники цвітуть... Є соняшники і в них, але там вони тільки як квіти, як рослина декоративна... Промайне біля соняшників Рангарова донька в своєму сарі, мимоволі подумається: а що? Що ми знаємо про прийдешнє, про те, як наші діти житимуть на землі? Може, й справді не захочуть визнавати між собою бар'єрів, і колись оці зіркі індійські оченята побачать наше небо українське і заводські заграви вночі за Дніпром? Може, з'явиться і на нашій Веселій індійське дівча з своєю любов'ю, з своїми танцями та піснями, і ласкаві води Скарбного торкнуться тих загорілих, Гангом у дитинстві омитих ноженят?
У вільний час ходимо в гості до наших індійських друзів; крім Рангара, маємо й від інших запрошення, бо вони, дарма що народ бідний, без статків особливих, але гостинний: люблять, коли до них приходять. Окрім того, були серед їхніх сталеварів і кілька одружених на запорізьких та маріупольських дівчатах — познайомились, коли індійські хлопці відбували практику на наших металургійних заводах.
— Приходьте на український борщ, — запрошують.
І як зберемось, то хоч душу відведемо — пісень своїх наспіваємось. Бо дедалі дужче душа прагла домівки. Бувало, таке накотиться, що місця собі не знаходиш.
А потім ота пригода, що сталась зі мною, наробила такого переполоху...
А було так. Одного вихідного виїхали ми всією колонією автобусами на масовку за місто. Є там у них велике озеро майже в самісіньких джунглях. День минав нормально: були співи, й веселощі, й ревнощі, бо де жінки вплутаються, без цього ж не обійдеться; не секрет, що й сухий закон штату було таки порушено. Але що я нібито вхопив тоді зайвого, як дехто мені закидав, то це не відповідає дійсності. Не шотландське віскі причина. Просто накотилось щось, як це іноді з людиною буває, і засумувалося, і товариство тебе вже не радує, взяв би й пішов собі світ за очі кудись...
Озеро широчезне, більше за оці плавні Скарбного, контур протилежного берега вабить загадковістю, він аж синюватий, імлиться, бузковіє вдалечі... Просторінь, як отам на пониззі в нас, навпроти села Військового, де Дніпро так розлився, де в сорок третьому наші його форсували... Вони форсували, а ти?
«Пливи», — наче штовхає мене хтось.
І я поплив.
За розвагами ніхто й не помітив мого дурацького запливу.
А мене наче якийсь біс штовхає все вперед та вперед, туди, де ніхто ще з наших не був, туди, де синіє...
Що там, думаю? Який той протилежний берег зблизька? Звідси він нагадав мені смужку дніпровського берега, де щоліта заводські дитячі табори дзвенять, де й мій Петрусь, може, зараз з дітворою футбол ганяє. Так раптом гостро все уявилось мені — і загорілі його ноженята в «сиротах», і руки в подряпинах, і синові жарти чую, і вже ніби вдвох ми розглядаємо отой камінь скелястий, на якім викарбувано по міді, що тут загинув у бою з печенігами славний витязь Святослав Ігорович. Коли затоплювали пороги, видобули ту мідну плиту знизу й перенесли на інше, на високе каміння, і вона тепер, ви ж знаєте, опинилась саме на території заводського піонерського табору. Все те згадалось, і защеміло в душі, і наче туди, до того рідного берега, я пливу.
Мах за махом, неквапом, економлячи сили, та тільки одного не врахував я: що й вітерець може дмухнути. А він дмухнув, та й неабияк, щось схоже і в нас буває, коли надвечір зніметься на Дніпрі низовик. Тепер хочеш не хочеш, а мусиш плисти вперед, бо як поверну, думаю, назад, то хвилею захльосне. Пливу. Правду кажучи, сподівався я, що буде це ближче. Підлітком не раз Дніпро перепливав, завжди почувався на воді впевнено, а тут острах почав проймати. Може, тому, що вечоріло. Від своїх віддалився, більшу половину проплив, а протилежний берег мовби не ближчає.
Скажу тільки, що й смерк мене на воді застав. В тропіках темніє одразу, це слід було врахувати. Одне слово, опинився на грані. Не знаю хто, чи могутній дух прадіда запорожця явився та мене серед цього озера присоромив, чи синок мені з берега руку подав, але все-таки добувся я берега! Одначе був переді мною берег зовсім не схожий на наш, на дніпровський. Без каміння, без степу запашного... Темрява, хащі якісь, а довкола під ногами: ш-шу! ш-шу! гадюки. Не знаю, чи справді їх стільки було, чи так мені з переляку здалося. Стою голий у тій тропічній темряві і кроку ступити далі не зважуюсь, довкруги стріляє отой гадючий шурхіт, всюди ввижаються мені переплетені зміїні клубки, і про тигрів-людожерів, звичайно, згадалось. Нахилився, розглядаюсь, де б вибрати дерево міцніше та вище, заберусь, думаю, на дерево, і хоч не зовсім воно личить сов'єт-експертові, а цю ніч доведеться переночувати по-мавпячому.
Дерева високого не нагледів, все якісь покручені стоять маняки, зате вдалині, десь на березі озера, бачу, вогник проблискує! Всі люди на світі, мабуть, переживають одне й те ж саме, коли в отакому становищі раптом побачать вогник живий. Ще не знаєш, що він тобі віщує — порятунок чи, може, загибель, хто розіклав той вогонь і чим він зустріне тебе, але ти чомусь віриш, довіряєшся йому, вже ти ладен бігцем кинутись до нього крізь ніч, крізь гаддя занишкле в химерному плетиві заростей тропічних.
Хапаю якусь лозиняку і, ганяючи нею по траві, як косар косою, щоб гадюк розполохати, починаю пробиратись туди, на той людський світлячок.
Рибалки то були. Вогнище, схоже на оце наше, і вони сидять довкола вогнища, вечерю собі варять. 3-поміж гурту вирізнявся старий один, ватажний такий чоловік, борода сива, апостольська.
Не знаю, пришельцем з якої планети я їм видався — голий витріщений без'язикий експерт, що не знає й слова по-хінді. Але що цікаво — не з ворожістю вони дивились, а тільки з подивом, з бажанням розгадати мене, збагнути й, можливо, чимось допомогти. Погляд доброзичливості й підтримки — ось що найбільше мене вразило в ту мить! Ось такими поглядами й повинні — всюди, завжди! — дивитися люди на людей...
Я, звісно, залементував на всіх суржиках світу, заволав, що мені, мовляв, треба на той бік, бо мене там ждуть, розшукують, я заблукався, відбився від своїх, — смішним я мав їм здаватись, мов дикий, вимахував руками в темряву озера й лементував безладно, годі було щось дотямити в моїй лепетні, та все ж, як не дивно, вони мене... зрозуміли. Ватаг їхній, старший рибалка, похитав головою: неможливо, мовляв. Переплисти його неможливо, це озеро. Навіть удень. Отже, й не ламай собі голову, чоловіче, не гарячкуй, отямся — і показав жестами цілком ясно: повечеряємо і будемо спати. Показав навіть, як ми будемо спати, поклавши голову на руку, і як небо оте, замість ковдри, вкриє нас своїми планетами та галактиками.
Вечеря наша була як у святих: риба, сіль та відварений у воді рис — жодних домішок цивілізації.
Буйна незнайома рослинність оточувала нас і наше багаття. У відблисках його я бачив листя величезне, лопухи якісь тропічні. Коли рис відварився, молодий рибалка пішов і нарвав тих лопухів, акуратно розіклав листя за числом присутніх: першому поклав мені, потім старому рибалці, потім усім іншим. Моє місце було скраю від заростей, найближче до тигрів-людожерів, до всіх тих хижаків, що мені ввижалися, і спина моя, мабуть, сама їх почувала, бо мимо моєї волі нервовий дрож по ній пробігав раз у раз. І хоч я намагався нічим не виказати свого внутрішнього стану, однак старий їхній помітив моє самопочуття, скоріше не помітив, а відчув. Такі делікатні, душевно тонкі були ті нічні люди! Ледь вловимо кивнув старий у бік молодих, і вони його зрозуміли, одразу мовчки перейшли й сіли зі своїми листками-серветками з другого боку від мене; таким чином, я був тепер захищений ними від усіх тигрів, що досі блукали в моїй уяві. Вийшло так, що я опинився тепер у центрі, на почесному місці поруч з їхнім ватагом. Така-то була наша тайна вечеря.
І спати вони мене поклали в курені не скраю, а поміж себе всередині, поклали так лагідно, дбайливо, ще чимось і прикрили від комашні. Не до сну мені було. Хто ці люди? І хто я для них? І чому ми, випадково й так неприродно зустрівшись, уже як брати? Щось безмірно далеке, первісно-таємниче було для мене в цих людях, що з правіку живуть на своїй пропеченій спеками, аж червонястій землі; все в них інакше, і водночас почувалось: вони чимось зовсім близькі мені... І хоч померлих своїх вони спалюють на кострищах, а від хвороб лікуються тим, що носять в мішечках дрібки землі, прикладені до живота, а чорні чуби свої надстригають для того, щоб матері їхні поклали ті чубчики у храмах якимось їхнім духам, — через усе це переступивши, я прагнув їх зрозуміти. Чому вони такі? Чому такі звичаї в них? І що то була за прамова, і звідки оті осколки спільності між санскритом і нашими мовами, в яких у всіх спільними є слово «мати» і «хліб»? Розселення пастуших племен? Порвалась єдність якась? А чому порвалася? Непереконливо це для мене. Часом переконливішим, скажімо, здається, чиєсь фантастичне припущення, що всі ми пришельці з далеких незнаних планет, були в пітьмах минувшини викинуті сюди із своєю єдиною прамовою, з людською праєдністю, яку втратили потім і яку віками не спромоглись відновити...
Різні такі думки туманили голову. Багато чого навіяла мені ця країна чудес. І хоч нічого особливого ніби й не було в тому, як вони до мене поставились, та все ж зустріч з тими людьми залишила в душі глибокий слід. Нічого не знають про тебе, вперше бачать, а ти прийнятий ними як друг. Чи, може, такими якраз і повинні бути стосунки між усіма людьми на землі?
Ще терзали мене в ту безсонну тривожну ніч думки про наших, про учасників гуляння, бо стільки ж завдав я їм клопоту, прикрощів і тривог. НП!* Пропала людина! Зник один з металургів! Втопився, чи заблукався, чи де він щез? Але нема! Та про таку подію негайно мусять сповіщати посольство! За цей випадок не одного там спитають, комусь припечуть так, що аж в Союзі оглянеться! Каятьба мене мучила, терзала совість перед товаришами. Хвилинний настрій наліг, щось тобі намарилось, вдарило в прихмелену твою голову, і ти, ні про кого не подумавши, пустився, як хлопчак, навмання на оте міражне, синювате... Серйозний чоловік, а піддався бісові безконтрольності, в безвість якусь потягло, на волю стихії...
Той біс, між іншим, і тут, у курені, не до кінця защух, час від часу торкав тебе пустотливо: все ж таки здорово, мовляв, вийшло! Пустились отак до незвіданих таємниць, у мрійну неміряну голубінь! Погнав, погнав і переплив! Запорожці колись байдаками по морю до турка добувалися в гості, ну, а ти навимашки по індійських озерах без візи поганяв. Відповідати? Аякже, потилицю готуй, боки підставляй. Таке безкарно не проходить... Дихнув роздоллям, помірявся силою з стихією, загадковістю, а тепер поміряєшся з силою інструкцій, з усім тим, що за таке сов’єт-експерту належить...
Ніч була довга, думалось, що й сонце не зійде, а воно зійшло! Таке ж, як і в нас: ясне. Просто із-за куща викотилось, купою червоного вогню-жару росте, росте, верхній край уже блиску набуває... Раніше не помічав, а тут чомусь помітив, відчув, яка це подія — схід сонця, з'ява світла після ночі, після океану тьми. Вперше зрозумів, чому вони моляться йому, чому кланяються на схід сонця... Самому захотілося вклонитись світилові, привітати день... Залишили ми свій курінь і дотліле вогнище, ведуть мене мої друзі кудись в обхід озера. Старий ватаг цибає поперед мене, ноги худющі, ребра випирають, шкіра пропечена, аж лущиться, а він легко іде собі, ще й сітку на ходу плете і щось мугиче на своєму хінді. Бачив я людину за всяких обставин, люблю дивитись на нашого брата металурга, на якого-небудь вальцювальника, що стоїть на своєму робочому місці, на узвишші в цупкій своїй робі, чорним потом блищить, а біля ніг у нього мчать розпечені червоні гадюки, а він їх, мовби злегка, мовби забавляючись, своїми щипцями — раз! — і перекинув, мов який-не-будь факір, приборкувач змій. Знає металург, як там стояти. Які там треба мати нерви, який зір, яким слухом людина має володіти, щоб здобутись на оту досконалість кожного жесту, на оту видиму легкість у роботі. Десять, п’ятнадцять хвилин всього там стоїш, більше не вистоїш, але як він стоїть! Яка виробляється гідність у кожному його трудовому жесті! То людина, на яку можна задивитись. Але й ватаг оцей голоногий, сухоребрий, мов Ганді, що так невтомно поруч тебе ступає і на ходу сітку плете, до ліктя вміло намотує і ще й наспівує, — це теж людина, на яку задивитися можна!
По заболоченій місцевості йдемо, і знов поміж гадюками, по намулинах, поміж купами мурашників величезних, — в житті я не бачив таких!.. Протоки, ручайки якісь перебродимо, аж поки нарешті зустрічаємо їх — наших!
В кого радість, в кого лють на обличчях.
— Ось він, герой! Всю масовку нам зіпсував! — кричить на мене одна, що її чоловік весь час з нею панькався, біля кожного Будди фотоапаратом своїм увічнював. — Цілу ніч через нього не спали, з факелами розшукували!..
— Та ти хоч знаєш, де ти був? — присікся до мене один із наших начальників. — Ти ж забрався... аж до племен! Там уже племена!
Я щиро почував свою вину, вибачався як міг, бо справді вийшло так, що вчинив я перед товаришами, мов останній егоїст... Заради мене було залишено один з автобусів, людей стільки не відпочило, на роботу поспізнювались, бо що там і робота, коли такий випадок, коли ти пропав.
Роздратованість свою довго не могли погамувати. Збори скликали того ж дня; відправити в Союз, і кришка, наполягав той, що все кричав про племена. Як Таратуту, як того нашого вітчизняного бакшишника.
— Але то ж бакшишник! То ж хапуга! — стали заперечувати інші.
— А Іван зміцнював дружбу з племенами, — переводив хтось на жарт.
Мусив перед усіма вибачитись. Бо хоч як хотілося додому, але ж із плямою повертатись... ні!
Вирішальним виявилось те, що товариші вступились за мене. Завдяки їм зостався я в колективі.
І того ж дня біля мартена стояв.
Думаючи про нічну свою пригоду, зрозумів я одне: не можна будувати життя на підозрах та недовірі, не можна жити на догмах ненависті. Живе в людях щось вище за це — потреба єдності, підтримки, братерства.
Щоправда, начальник той, казенна душа, догматик нещасний, не вдовольнившись тим, що я слово дав зборам, ще і в конторку до себе викликав, при щільно зачинених дверях сказав:
— Пиши!
— Що писати?
— З якою метою попав до племен... З ким спілкувався... І ще пиши — що даєш негласне зобов’язання... Що все виконуватимеш — від і до!
— Себто стати стукачем?
Не став я писати. Та міг би він цього й не вимагати від мене, міг би й на совість повірити в правдивість моєї розповіді, до того ж іще й земляк — наш, запорізький... Мусив би збагнути, що довіку я тієї ночі не забуду — ні перед собою, ні перед товаришами, ні перед тими нічними людьми, що прихистили мене біля озера й відкрили мені щось таке, що зостанеться зі мною на все життя.
ХХV
Посеред протоки, посеред зоряного плеса човен темніє, а в ньому — зсутулена постать: дід Нечуйвітер, старий металург, пильнує свої ятери. По документах, як і раніше, Лобода Ізот, а тут став Нечуйвітер. І в Будинку металургів, і приїжджі горожани знають його під цим іменем: дід Нечуйвітер, гроза браконьєрів, громадський доглядач Скарбного. Ті, що приїздять сюди рибу глушити або ловити її під час нересту, остерігаються Нечуйвітра. Старий не має страху ні перед ким, сам наскакує на цілі ватаги лобуряк, і вони змушені під його натиском відступати.
Всі ці урочища, плавні, угіддя — мовби повновладні його володіння, мовби кимось йому відписані, від когось заповідані в спадщину. Кожен закуток у цих урочищах Нечуйвітрові знайомий, хоча той, кому вперше випаде опинитися тут, довго блукатиме не знаючи, Скарбне це перед ним, чи Самарчук, чи Вовча, чи якісь інші протоки; чаруватимуть і відлякуватимуть новоприбульця тихі заводі з мальовничими берегами, лимани, таємничі в білих лілеях болітця, озера, захищені такою гущавінню очеретів, що й човном не проб’єшся. Комар дзвенить у повітрі. Крижні, зірвавшись, ідуть над тобою, мов бомбовози. За озерами знову піде ліс, а між лісом знову петляє невідома якась річка, темна від глибини та від того, що вода її настояна на корінні та на всякому водяному зіллі, — воно кисне в ній протягом літа; подекуди дерева лежать, зламані бурею й повалені з листям аж на середину річки. Іноді наче й мілководдя, а сягни найдовшим веслом — дна не дістанеш.
Нечуйвітер має звичку вставати до схід сонця, коли на цих водах ще стеляться сиві тумани і всюди по низинах роса, як вода, — тоді саме час всяке цілюще зілля збирати. В Будинку металургів Нечуйвітер не одному недужому допоміг, знає, де найти які трави та корінці... Тайни природи, вони всюди, мовляв, тільки розпізнати їх зумій. Але неодмінно збирати їх треба до схід сонця, коли зілля ще в росі, воно тоді чисте, стерильне, як кажуть медики... Якщо ж корінці, то їх теж викопуй так, щоб сонця не бачили. Викопав і одразу в мішок, і на темне горище, і ні в якому разі не мити. Бо як перемиєш, всю силу з кореня змиєш; природа має свої закони, адже й курча не вилупиться, коли яйце перед тим буде помите... Глянеш — незавидна травичка, а в ній сила, і ймення хтось дав їй — цар-дуб або цар-трава. Був такий знаючий чоловік, що від нього Нечуйвітер начувся цих тайн: чоловіка нема, а наука зосталась.
Вночі тихо-тихо в його, Нечуйвітрових, володіннях. Десь аж за третім лісом зрідка проб'ється стукіт чиєїсь моторки, простукоче й затихне; і лише коли понаїжджають горожани в суботу, тоді вся плавня співає; життя без пісні — хіба то було б життя? Пливеш собі човном і чуєш, як і пісня пливе, то вигониться вгору, то, розіллявшись, далеко стелиться серед лунких вод, поволі тане, гасне...
Там, де незвичний заблукав би, Нечуйвітер і вночі пройде — хоч і з зав'язаними очима. Нема для нього тут невідомості, кожен закрут річки, найменшу заводь він будь-коли впізнає, кожне повалене дерево в річці йому як знак, як товариш.
Бродячий гурт яких-небудь безсовісних шибайголов і той, перш ніж розкидати по лісу консервні бляшанки або порожніми пляшками ціляти в стовбур дерева, деколи таки спохопиться, озираючись, чи не видно десь поблизу діда Нечуйвітра, громадського доглядача усіх цих угідь Скарбного. Прийде, нагримає, насоромить. І не тому, що доглядач, а душа болить дивитись, як варвар сучасний нищить, запаскуджує світ цієї краси... Там, де під час окупації було вирубано частину дубів, тепер насадили молодий дубняк, а біля дубочків акацію в ролі підгонича, щоб примушувала їх швидше рости. З підгоничем дубці добре піднялися, дід Нечуйвітер власноручно написав і поставив біля тих насаджень охоронну табличку: «Xто посадить, того і внуки згадають...»
Одначе не лише браконьєри знають сюди дорогу. Приїжджають і такі, як Баглаєве оце товариство, славні, дорогі йому люди. Поспівали, нагомонілися та й вони притихли, і вогнище їхнє пригасло, і роси опівночі вже, мабуть, упали на їхні рюкзаки. Повкладалися, либонь, поснули, тільки двоє отих закоханих ще на березі бовваніють. Сидять, посхилялись головами, притулившись одне до одного над тихими водами Скарбного. Закоханим — їм ніч без сну, зорі їхні не сплять.
Сидить у човні посеред води старий Нечуйвітер, зорі ловить у свої ятери, коли інше ніщо не ловиться, чи, може, просто куняє. Ні, не куняє він, думки, наче сни, снуються старому. Молодим себе бачить, парубком буйночубим на бронепоїзді у степах. На одному з тих червоних пролетарських бронепоїздів, що завод сам собі викував. Яке сонце тоді йому, зачіплянському юнакові, світило, який світ стелився навкруги! Ганявся за тими, що серед них і Катратий Ягор гасав на тачанці, — аж потім, пізніше, домна їх обох помирила... Зводили разом і третю, й четверту, скільки металу країні дали... Коли чистка на всіх була по заводах, підбирались і до Ягора, Ізот за нього тоді вступився. Звідти й почалося їхнє побратимство на все життя. Друзяка Ягор і тепер Нечуйвітра не забув, днями провідав; посиділи разом у скарбнянському курені, погомоніли про давнє (ох і хлюсти ж були в Махна!.. А де ділись? Як димом зійшли!); Прапірного ще згадали, що позаторік помер від тієї хвороби, що ніякої цар-трави від неї нема, а якби хто знайшов — золотий пам'ятник був би тому.
Снується й снується всяке. Ніхто в наш галопний час, серед шарпанини життя з його карколомним темпом не передумає стільки дум, як нічні сторожі. Коли земля засинає, і згасає вир денних клопотів, і дипломовані філософи вже сплять — сторожі, ці невідомі нічні мислителі, заступають на свої вахти, виходять в океани роздумів, і зорі задають їм свої нічні питання.
Допитуються молоді: в чому щастя? Яке воно, щастя, на смак і на колір? Вимагають, ніби стипендії щастя нам дайте! Якби ж його можна було вловити в оці ятері та й подати вам готовеньке... Згадався знову Іван Баглай та його товариство, ті заводські, біля чийого вогнища він щойно сидів, — совісні люди, такі стають лицарями праці й життя. А які лицарі з вас, молоді вітрогони? І чи будуть із вас майстри? Всі, хто буває на Скарбному, діляться для Нечуйвітра на майстрів і браконьєрів. Тарасовим словом їх ділить: «Той мурує, той руйнує...» До останніх причисляє і сина свого. Чому він такий? І чому ж воно вийшло так, що трудяга невсипущий та викохав браконьєра? Послухати сина, то ніби все він зробить для кращого: собор треба знести, бо заважає будувати ринок для трудящих... Тумани зліквідувати, Скарбне оце висушити — бо воно, мовляв, комарів розводить... А хто згадує Січ та козацтво, той і зовсім підозрілий!.. На все в нього, в нищителя, готове пояснення, а то й погроза... І скільки їх таких, що, кинувши мартени, тільки й навчились язиками молоти. Може, це час мав такий настати — час пустомолотів? Як на дерево — шашіль, на метал — корозія, на пшеницю— кукіль, може, так насупроти майстра мусить бути і свій браконьєр? Але чи завжди так буде? Невже всюди, де йде будівник, повинен невідлучно, як тінь, іти і руйнач? В голові самі треньки-бреньки, ще цвяха до пуття ніде не забив, а він уже спішить знести старе, розкорчувати місце, розчистити під якусь іншу споруду, може, й без вікон, без дверей... «Таке життя, тату, що треба в нього пробоєм іти, живохватом! Тільки тоді чогось досягнеш...» І йде. Та все чомусь усе з корчування починає. Хіба це я такого вчив тебе, сину? Не я, хтось інший навчив... А тільки знай: понищиш, кинеш у небуття батьківське, то й власне твоє життя безцільно впаде, заглухне в тебе ж біля ніг... Каліка той, хто не здатен предківщиною дорожити. Людині дано пам'ять, що сягає у віки, тому вона й людина...
Докотилася чутка до Нечуйвітра, нібито син його скоро має піти на підвищення. Буває, що такі далеко йдуть. «Не беріть його, — самі губи шепочуть, ніби застерігають когось. — Не беріть, не беріть, хоча й з мого роду він!.. — Сам не помічає старий, як уже звертається цим шепотом до берегів і до темних глибин, де риба дрімає. — Бо, як візьмете, він вам не один собор знесе, не одне таке смердюче море збудує, що й ради потім не дасте...» І все ж хотів би бачити його. Хотів би, щоб дитятком ласкавим прибіг чи юнаком-завзятцем вернувсь, веселим заводським Володькою, яким його знали на металургійному... Іде і внуків приводить і каже: «Знайомтеся з внуками, тату... Відтепер до нас перейдете жити, заберу вас звідціля...» Чи, може, ще й прийде колись? І знову само шепочеться кудись до берегів, до темних урочищ Скарбного: «Дорожіть днем — ось що я вам скажу, молоді! Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить! Знайте, що всі ми станемо перед судом будучини, а перед тим судом ніякий володар, ніякий найбільший руйнач не переважить посліднього муляра... Зоставте ж слід... Не бляшанку з-під шпротів, покинуту на Скарбному, не купу сміття, а таке, щоб людей радувало — близьких і далеких... Дорожіть, дорожіть миттю, синочки! Бо ГЕСи плануються, все на світі планується — не планується одна тільки смерть».
Він знову стихає, схиливши голову на груди, наче спить, але він не спить. В його віці люди вже мало сплять. Насувається небуття, вічна розлука, а все ж йому, Нечуйвітрові, іноді здається, що й звідти він, знатуживши силу останню, колись знову повернеться, щоб ганяти браконьєрів та щоб подивитись ще раз хоч зоддалеки на свою Україну, на собор зачіплянський, на буре небо над містом. То його небо! То він його таким витворив, бурим, живим, бо домни він ставив і мартени, металу виплавив ріки не менші, як оце Скарбне. І якщо настане час назавжди йому попрощатись, сказати усім: кидаю домни вам, Скарбне покидаю у спадщину, то заповість поховати себе не там, де їхній богадільні місце відведено, а на найвищій з могил степових, хай з одного боку дуби Скарбного зелено шумлять йому, а з-над Дніпра височать списи рідних труб заводських... Щоб і звідти їх бачити міг... А що буде там? І чи буде? Чи той світ небуття, те безмежжя, до якого долучишся, — то тільки холод, холод і тьма?
Машина якась загуркотіла в лісі і стихла, — хтось пізній приїхав. Місяць із-за лісу піднявся ощербком пригаслим і світить, мов із давнини. Степові царства бачив, козацькі дозори під цим місяцем пасли своїх коней... Скільки віків соталося в плавнях його примарне світло... Дуби, наповнені темінню, стоять безшелесно, в мовчанні, в якійсь шляхетній величі. Закохані все ще сидять на березі, чути росяний сміх Єльчин, певне, щось веселе стиха розповідає дівчині Баглай-молодший.
В думках Нечуйвітрові чомусь зринає почуте сьогодні від студента біля вогнища про той звичай далеких островитян. Десь то в Океанії, на якомусь острові було. Коли висадились колонізатори на той острів, то сили їхні і сили тубільців виявились нерівні, перевагу зброя давала — в прийшлих уже вогнепальна була, а в островитян тільки старовинні бамбукові списи… І ось навіть тоді, коли стало ясно захисникам квітучого острова, що загин неминучий, змоглися вони на останнє, на таку могутність духу, що покликали їх усім племенем на той безстрашний передсмертний бій — священним він зветься по-їхньому... Побачили завойовники перед собою видовище трагічно-яскраве, буйне, як сонячне свято весни: назустріч їхнім мушкетам та гарматам рухався з самими списами святково вбраний натовп чоловіків, жінок і дітей; всі вони були в рясних мальовничих одежах, виблискували прикрасами, ішли з ритуальними танцями, співаючи у священнім бунтівливім екстазі найкращих своїх пісень. Без почуття страху ішли на той герць, захищаючись від навали вогнепальників єдиним, що в них зосталось, — спалахом краси!
«Ото були люди», — встиг подумати Нечуйвітер, і враз вогняним списом пронизало йому груди, все небо спалахнуло криваво, і в подиві страшного болю старий відчув, як важко поринає у якийсь червоний в'язкий туман...
Весло вислизнуло у воду, а все — як і раніш... Дуби стоять безшелесне. Закохана пара бовваніє на березі, хлопець і дівчина сидять обійнявшись, а перед ними наяву творяться чари: зоряна вода... Човен тихо, безплескітно проплив... Закунялий рибалка темніє на нім, мов маняк. Здається, Нечуйвітер. Окликнули. Не відгукнувсь.
— Не чує, — всміхнулася Єлька. — Справді, Нечуйвітер...
І далі човен поплив, вільно, без весла, течія сама лагідно понесла його, щоб згодом десь винести на плеса відкриті, розкішно озагравлені вогнями заводів... Широчінь, воля... Серед ясних вод тіні крижнів темніють далеко — їх не лякає човен рибалки нічного... Десь аж уранці, при світлі могутньої ранкової зорі, що на півнеба розкине ясно-рожеві свої вітрила, дніпровські рибалки випадково натраплять на цей безвесельний, блукаючий човен-стародуб... Натраплять і, здивовані, побачать, що не порожняком по течії він повільно мандрує: несе й господаря кудись свого згаслого, сиве, мудрочоле несе чиєсь життя... Виловлять, сповістять про скорботу і цілим заводом ховатимуть ветерана, за вимогою робітників назовуть його іменем заводський профілакторій, а поки що, розкинувшись горілиць, пливе Нечуйвітер в безгомінні ночі, в найніжніших на світі серпанкових туманах свого Скарбного... Назустріч синові пливе старий металург, назустріч місту, заводам, загравищам домен своїх, назустріч тим, ніколи не згасаючим, чорним соборам свого життя! По водах багряних, під небо багряне, у вировища бурих димів заводських, що, поволі наближаючись, огортають, окутують його в багряницю вічності. В ній, у тій багряниці, і відпливе. До берегів незнаних, в останню, найтаємничішу подорож, з якої ще не вертався ніхто.
XXVI
Ця компанія була з тих, що виходять з ресторану останніми.
— З тонучого корабля вони сходили останніми — так колись напишуть про нас, — сказала іржавоволоса.
Після духоти й важких випарів ресторану повітря вулиці оп'янило їх мовби ще дужче. Іржавоволоса похитувалась на своїх шпильках. Струнконога, висока, вона схилилась Таратуті на плече:
— Дай сигарету.
— Бой, — обернувся Таратута до одного з компанії, майже підлітка. — Ти чув? Дама бажає сигарету.
Хлоп'як миттю висмикнув з кишені пачку «Шипки» і з готовністю подав:
— Пліз, Жанно...
— Мій перший чоловік, — сказала іржавоволоса, мляво несучи сигарету до губів, — Лобода Володимир Ізотович, називав мене тільки «Жаннуся»... Він бував часом вельші галантний... Першому, власне, таким і належить бути.
— Лобода перший, а хто ж останній? — запитав мордатий лобур з засуканими рукавами. Постать виразиста: кругла голова низько всаджена в плечі. На лобі язичок чуба прилип. На волохатій руці фіолетове серце, пронизане стрілою.
— Жаль, що в нашому місті нема академіків, — зауважив він. — Бути б тобі, Жанно, ще й вдовою академіка.
— Куди ж підемо? — сказала друга, така ж висока й довгонога, але не рудо-іржава, а до блиску чорна, з чорними віями, із східним, штучно наведеним, як у гейші, розрізом очей.
— На проспект, дружинників лякати, — запропонував Таратута.
— Я не люблю проспекту, — вередливо сказала іржавоволоса. — Неон псує колір обличчя. Хочу до Дніпра. Я буду купатись!
— Нічні купання — в цьому щось є, — сказав мордань. Поправивши транзистор, повішений через плече, він взяв гейшу під руку.
Всі повагом побрели проспектом униз. Неони кидали на них своє синє примарне світло. З «Вікна сатири» хтось сварився піднятою пляшкою.
— Ні, тільки не це, — вигукнула гейша, коли всі зупинились перед «Вікном сатири». Серед розмальованих тушшю пянюг та хуліганів наклеєно фотографійку якоїсь розкудланої дівчини, що її, видно, було клацнуто апаратом у витверезнику. — Нещасна! Наклеять ще й підпишуть: тунеядка, без певних занять. Всьому місту на глум.
— Написали б, чого я від свого номенклатурного Лободи втекла, — нахмурилась Жанна. — Хай би знали, хто все життя мені зіпсував. Хто весняну мою душу спустошив!
— Ходімте звідси, — стривожено заговорила гейша, інстинктивно затуляючи рукою обличчя: їй, видно, здалося, що її теж можуть отут зараз сфотографувати прихованим об’єктивом, щоб, увічнену, завтра виставити на проспекті серед спекулянтів, п’янюг.
— Не бійся. Еро, — заспокоїв гейшу мордатий. — Сеньйор з тобою.
Далі побрели. Ішли ходою розмлявлених і знудьгованих. Позаду них пленталась ще якась компанія запізнілих блукачів. Компанія, що йшла по п’ятах, голосно відзначала струнконогість Таратутиних супутниць, аж поки він обернувся:
— Ви жадаєте конфлікту, громадяни? Будьте обережні: я контужений.
А пикатий його приятель дав додаткові пояснення:
— У нас сьогодні свято. Відзначаємо двомісячний ювілей повернення одного з нас звідти, де дюдя. Де під носом у таких шмаркачів, як ви, замерзає. Отже, не псуйте нам цієї шикарної неонової ночі. Радимо зберігати дистанцію.
Компанія після цього без опору відстала, можливо, дехто з них навіть упізнав у низьков’язому знаменитого Обруча. Обруч цей справді недавно тільки повернувся з «рідних» йому, як він казав, «багатих копалинами колимських країв». З шлакоблокового взято його було — на шлакоблоковий і повернувся.
— А чого ж Вітя мовчить? — сказала Ера. — Це ж на його честь був банкет!
— Бой у нас скромняга, — Таратута обійняв важкою рукою свого боя. — Першу получку обмити — це з твого боку було шикарно. Вважай, що сьогодні ми тебе висвятили в доросле й досить вишукане товариство.
— Вітю, ти вже дорослий? — зареготала, глянувши на юного арматурника, Жанна. — Ти більше не «фабзаєць»? І вже, мабуть, шукаєш жіночої ласки?
— Але передовсім ти мусиш прослухали лекцію мого чоловіка, — усміхнулась чорнява гейша. — Лекції про любов — це його козирний туз. Читає — закачаєшся! Старушки-пенсіонерки у хусточки плачуть.
— Оригінальне, — сказав Обруч. — Доки шановний лектор десь навчає трудящих, як треба кохати, юна пані лекторова, наша чудова Ера, коротає вечір у приємному й цілком трудовлаштованому товаристві... Кожному своє, як сказав філософ.
— Нікого він там не навчає, — зауважив Таратута. — Цитатам про любов більше не вірять. Відтарабанив своє, зірвав монету і зараз спить у районнім готелі міцним сном командировочного.
— Бідний мій лекторе, — впала в сантимент гейша. — Десь ти в ошарпанім тому готелі... районні блощиці тебе кусають... Дорогесенький мій! Всім читаєш лекції про кохання, а чому ж сам кохати не навчився? Так і помреш, не знаючи, що це таке — любов!.. — І, розхитуючи стегнами на ходу, вона вже декламувала: — «Осінь була. Сіявся нудний атомний дощ. Двоє сиділо на березі, згадуючи далекі доатомні весни...» Так починатимуться колись атомні романи. — І, зупинившись, вигукнула: — Невже оці прекрасні ночі уже останні? Невже для майбутніх здегенерованих поколінь ми тільки... античність?
Електричний годинник на розі показував їм пізній час.
Іржавоволоса в нападі цікавості стала допитуватись у Таратути, за що його з Індії достроково відправили в Союз.
— Заздрість, — пояснив Обруч за приятеля. — Всього й гріха, що чорношкірих дівчат у готель приводив...
— А чорношкірі кращі за нас? Скажи, кращі?
Увагу їхню привернула вітрина ательє для молодожонів. Накрохмалена шлюбна сукня серпанковою піною пухириться на манекені...
— В білосніжному такому платті — під вінець! — вигукнула колишня Лободина. — Мрія моя була... І щоб уночі, при свічках... з музикою органа... В Ризі встановлено орган у соборі. Мені вдалось побувати. Це таке... Таке... Нічого в житті кращого не чула. Нічого кращого не почую. Фуги Баха! Вкрадь мене, Таратуто! Повези кудись, повінчаймося у соборі!
— Горобці там вінчаються, — прогув Таратута, маючи на увазі зачіплянський собор. — До того ж ти розвідна. А розвідних не вінчають.
Обруч зауважив, що взагалі не розуміє, чому той козацький собор досі не розвалено. Проти козаччини ж борються. І небагато й треба тротилу — скількись там ящиків...
— Або танками, — висловив ідею Таратута.
— Було ж, мовляв, одразу після війни: хлопці танкісти вміли ночами промишляти. Поїдуть з міста ніби на нічні маневри, крамничку сільську при дорозі танк ненароком зачепить плечем і — вгощайся, братва, є що випити й закусити.
— Сам вигадав? Чи приснилось? — поцікавилась Жанна.
Таратута тільки гримасу скорчив: розумій як хочеш. І, розглядаючи вітрину, по-дружньому допитував боя:
— Вітю, скажи, кортить тобі коли-небудь отак... підійти й по вітрині трахнути?
— Навіщо? — здивувався підліток.
— А так, для інтересу. Чим-небудь важкеньким щоб — раз! — і на друзки!.. Невже не кортить?
— Ні.
— Тоді нема ще в тобі отого... ферменту свободи, — сказав Обруч татуйований. — Абсолютної свободи нема в організмі. Теля ти поки що.
— Не лайся, — ображено наїжився хлопець.
— Це по-дружньому. Людину, яку не поважаю, матом ніколи не обкладу. І затям собі: на лідера не ображаються.
— Лідере, в тебе важкий характер, — зауважила Ера.
— Не заперечую. Як писав один у заяві до свого заводського колективу: «Оскільки в мене дуже поганий характер, який не дозволяє зжитися з сусідами по камері, то прошу взяти мене на поруки...»
Біля кінотеатру їхню компанію відтиснув убік потік людей, що саме висипали з останнього сеансу. Збуджений натовп схвильовано плив мимо них. «Фабзаєць», помітивши серед люду кількох своїх заводських, мимоволі відступив під дерево в тінь, не хотів, щоб його впізнали в п'яній компанії. Якісь дівчата, можливо, студентки, проходячи, ділилися враженнями від фільму, в їхніх очах ще блищали сльози; а з театру валом валили інші, розсипались навсібіч по малолюдному вже проспекту. Обруч, поклавши дамам своїм руки на плечі, стояв між красунями в недбалій позі й, пропускаючи натовп, гомонів майже розчулено про те, як багато на світі людей, що не сиділи в камерах, не почували вартового за плечем, не слухали вироків собі...
Сплив натовп. Вітя знову висунувся з тіні, блідий від випитого, синявий від неону. Висунувся і за мить знову сполохано позадкував, бо неподалік саме проходили дружинники, серед них двоє заводських арматурниць, — він їх упізнав. Ступають розмірене, поважно, трохи навіть хизуючись своїми червоними пов'язками. Обдавши Обручеву компанію враз посуворілими поглядами, дружинниці пройшли з рівним перестуком каблучків, за ними, ще суворіші, продефілювали хлопці-дружинники у напрасованих штанях, і Обруч знову заговорив про те, що існує на світі для декого просто ж ідилія: ці заводські хранительки порядку навіть уявлення не мають, скільки похмурих пропеклих зеків-криміналістів зараз, після відбою, вкублюються десь на нарах по режимних своїх таборах.
Вітя запитав, чи правда, що блатняк свого кореша нізащо не зрадить і що багато серед них трапляється безстрашних.
— А перед ким страх? — скривився мордань. — Нема Бога, крім кодексу!
Коло вітрини гастронома до них ув'язався ще якийсь миршавий тип, нестрижений; неголений, у пом'ятому береті. Він хоч і не був Обручевим знайомим, проте одразу назвав його другом, показував жмуток грошей, затиснутих у кулаці, і все доскіпувався, де ще можна випити, дарма що й так уже ледве тримався на ногах.
— Ти хто? — з підозрою бликнув на нього Обруч. — Може, лягавий? Чи хто?
— Міг би великим бути, — мимрив той. — А так ніхто. Такий, як і ви.
Лекторова запитала нервово:
— А хто ж ми, по-вашому?
— Дикі коні доби, — мовби тверезіючи, казав незнайомець. — Худоба, що починає ревіти перед затемненням сонця або перед землетрусом... Адже в нас розвинена інтуїція долі... Інтуїція неминучого і незабарного кінця...
— О! Та ти мудрецьі — вигукнув Обруч. — А мені здалося, що ти просто рядовий примітивний калимник, який не встигає пропивати свої хабарі. Спец по телевізорах абощо.
— Вмію і телевізори... І приймачі всіх систем … Все на світі ремонтую.
— А чи не брався ти земну вісь поправити?
— Земну вісь — це складніше... Зате реставрую навіть собори. Це мій коронний номер: реставратор-верхолаз.
— Це вже цікаво! — вигукнула Ера. — Це ви аж там, на шпилях? На найвищих куполах? Звідти, мабуть, чудові краєвиди?
— На сто миль видно навкруги... Все бачу… Де начальство бенкетує на дачах... Де прокурори хабарі беруть та юшку з браконьєрами варять... Все відкрито мені... За горизонти буднів кидаю з верхотури орлиний погляд...
— А в душу? В глибінь душі можете зазирнути? — ущипливе запитала Жанна.
— Туди — ні. Туди не дано нікому. В ядро атома зазирнули, в космос вирвались, нафту тягнем з десятих горизонтів ... А в надра душі — ніхто. Морок! Тьма бездонна! Тільки щось мерехтить у глибині загадками вічними…
— Та ти що — псих? — уважно став приглядатись до верхолаза Обруч. — Може, ти з Ігрені, з психдиспансера втік?
— Я вас боюсь! — відсахнулась Ера.
— Не бійсь, — заспокоїв Обруч. — Коли що, я одразу погамую. Сам збираюся з кийком на Ігрень буйних приборкувати. За це там добре платять.
— Я такий, як і ви, — вів своєї верхолаз. — Хоча декому здаюся дивним.
Таратута зміряв його неприязним, поглядом:
— А ти часом з собору не падав? Може, ти контужений?
— На війні не був, але життя завдало контузій... Та й ви, по-моєму, контужені, братці? Одначе де ж усе-таки випити нам?
І знову помахав жмутком грошей у кулаці. Той жмуток, видно, справив враження на Таратуту, і він згадав, що на вокзалі ресторан працює цілодобово.
— Запрошую, — сказав верхолаз, і всі разом похилили на вокзал.
Проте до ресторану не дійшли. На привокзальнім майдані увагу Жанни привернула нова-новісінька «Волга» вишневого кольору, антена стирчала нікельована, — Жанна, ради розваги, бренькнула по ній. В машині нікого. Таратура товстим пальцем з каблучкою натиснув кнопку дверцят, і вони легко, мовби самі собою, відчинились. Ключик стирчав на місці, радіо тихенько гомоніло, господар, схоже, лиш на хвилину залишив свій лімузин, побіг на перон, либонь, когось зустрічати.
— Роззява, забув і ключі, — взявся за ключик Таратута. — Що йому за це зробити?
Жаннуся першою шурхнула в машину:
— За кермо, Таратуто! На пляж! Купатись!
Похапцем, із здавленим реготом всі стали втискуватись у машину, верхолаз теж поліз, зоп’яну плюхнувся котрійсь із жінок на коліна, його обурено затовкли в куток. Не сідав тільки Вітя-бой. Він стояв зовсім блідий, наляканий їхньою витівкою.
— Вітю, давай мерщій! Я на коліна тебе візьму.
Хлоп'як не зрушував з місця. Вирячені, виразисті очі його повнились жахом.
— Ну? — визирнув з водійського місця Таратута.
— Оглух, чи що? — грізно кинув Обруч через Таратутине плече.
— Не сяду! — позадкував хлопець і, ніби відборонюючись, замахав руками: — Не сяду! Не сяду!
І кинувся щодуху від машини навтьоки.
Бачили тієї ночі вишневу «Волгу» в заводському районі, де вона гасала по темних завулках, перескакувала через трамвайні колії, потім на скаженій швидкості помчала через міст на лівобережжя, шурхнула під віадук, де ледве не збила припізнілого велосипедиста. Промчала по набережній до водної станції, зробила там безтямне п'яне коло і, не зупиняючись, повернула кудись на селища. Буде ще потім їй на путі готика тополь, коли минуть територію заводів, верби плакучі виникнуть десь на греблі озера Качиного, і хлопці та дівчата промайнуть під вербами, — парочки в летючому світлі фар промелькують тут і там, пообіймавшись, як у вісімнадцятому сторіччі... При наближенні машини закохані сахались, затулялись долонями від світла фар, а дике авто, вдаривши по них гострим світлом, чадом і ревом мотора, летіло скажено далі, через заводські переїзди рвалось кудись у темряву, у бік шлакових звалищ.
— ЖениІ Жени! — чулося в машині жіноче, майже істеричне.
— Куди?
— У степ! Де коні іржуть!
— Бери від життя все, що можеш! Так мене вчив мій Лобода! Пробоємі Живохватом!
Жанна зірвала фіранку, висунула руку з машини — залопотіло біле на вітрі.
— Ні, це не прапор капітуляції,.— вигукувала вона, шаленіючи від лету. — Це прапор війни з нудьгою!
— Мчи! Газуй! — підхопила в нестямі Ера. — В безвість! В абсолютну свободу!
Верхолаз торсав Таратуту за плече:
— Дай поведу. Я витисну вам сто миль.
Таратута рухом плеча скидав із себе його руку:
— Відчепись, бо викину.
— Сто двадцять дам...
Занесло їх у якийсь глухий кут: шлакові звалища, заводські відстійники, кислотами смердить. Довелось зупинитись. Таратута з Обручем вийшли, стали роззиратись, про щось радилися стишено.
Першою отямилась гейша, заскімлила в машині.
— Куди ви мене завезли?.. Де ми опинились? — Вона злякано щось шукала очима в темряві, в химерних накопиченнях ночі, до чогось прислухалася. Потім знову заскиглила: — Що мені свекруха скаже? Чому я з вами? Чому така безвольна? Від життя вже нічого не жду... Там — пустеля. Невже на місці квітучих міст тільки й зостанеться такий ось чорний хаос, холод, мертві каньйони шлакових звалищ?..
— Годі тобі, розвела за упокій душі! — перебила Жанна, розпатлавшись зовсім. — Я вірю в світовий порятунок. Знайдуться лицарі, що нас порятують... Може ж, прийдуть такі?
— Ніхто не прийде; — заперечив верхолаз. — Ми замикаємо цикл. З пітекантропа вийшли, пройшли свій шлях і зникаєм у вічності. Набули таку швидкість, що навряд чи спрацюють гальма... Ні, краще було б народитись в палеозої, на мамонтів полювати.
Обруч тим часом, обнишпоривши багажник, постав перед ними із здобиччю:
— Маємо пляшку гальмівної рідини... Три зірочки.
Пляшка пішла до колу.
Тепер вони вже й мамонтів бачать на шлакових звалищах. Тіні велетнів прадавніх в химерностях ночі пасуться, вершечки якихось кущів — кусь! кусь! — і нема. А з-за шлакових пагорбів, з глибини ночі пізній місяць натужно вилазить. Виліз, застряв над обрієм — червоний, великий, злий. Не місяць закоханих. Чогось тривожного знак.
— Веселощіві Я прагну веселощів! — відчайдушне заверещала Жанна, перемагаючи моторошність і ляк, що з’явились у цім запустінні. — Таратуто, Обруч! — гукнула двом тіням. — Чого ми застряли? Тут страшно! Женімо далі кудись!
Кавалери знову сіли в машину, дали задній хід, вибираючись із тупика.
— До собору! — подав ідею верхолаз. — Я вам, земноводним, покажу висоту!
Пропозиція всім сподобалась. Машину рвонуло з місця. Хотілося нових розваг, лементу, гвалту, хотілось ще якоюсь дикою витівкою розбуркати селища...
— До собору! До собору! — верещала Жанна. — Замолимо гріхи!
Незабаром машина вже мчала по Широкій. Дерева тут порозростались, сходились гіллям. «Волга» летіла крізь зелений тунель, місяць тільки прогулькував збоку серед гілля червоним клубком і був на чорному небі якийсь зовсім зловісний.
Вискочивши на майдан, «Волга» зупинилась перед собором. Компанія висипала з машини.
— Зараз відкрию перед вами врата, — сказав верхолаз і, пововтузившись біля замка, який, здається, висів лише для проформи, широко розчахнув важкі двері.
Компанія ввалилась до собору. Жінки тороплено роззиралися в присмерках.
— Де ж орган?
Обруч ввімкнув свій транзистор і вперше за всю історію храму під високим склепінням його дико ударив джаз. Якоюсь моторошною лункістю озвалася порожнеча, присмерки ожили, закрутилися круговертю.
— Ой, там хтось є! — скрикнула Ера, тулячись до Обруча і злякано вдивляючись у темряву. — Звірі! Там звірі! Це звіринець якийсь!
В сірім каламутті темряви всі помітили раптом, як вепрячі морди звідусіль шкіряться зі стін, ворушать іклами.
— Тікаймо звідси! Я боюсь! — хапалася Ера за Обруча, а він, підступивши до найближчого вепра, став гарчати, блазнювато дражнив звіра-чучело, після чого ще голосніш запустив музику джазу.
Таратута, закурюючи, запалив сірника, підніс угору і з присмерків виступила перед ним гола постать людська, розіп'ята на хресті, у вінку з терниння, в патьоках крові, що проступала з-під шару пилюки. З висоти центрального купола звисав товстелезний ланцюг, на якому колись висіло панікадило. Воно зникло давно, а ланцюг зостався, і верхолаз, розчепіривши руки, силкувався тепер дотягтися до нього, щоб поколихатись на цій соборній гойдалці. Зростом не вдався, кумедно підстрибував угору та все ніяк не міг учепитися за ланцюг, і марні його зусилля розважали компанію. Перший острах зійшов, сутінь більше не відлякувала, очі звикали до неї і навіть до вепрів призвичаїлись, що тепер скалились зі стін якось по-домашньому. Ритми джазу, лунаючи в присмерках, кликали до танцю, хотілося божевілля, дикості, самозабуття.
Жанна в припадку п'яного веселого сказу, скоцюрбившись, затряслася у твісті, хвилею підхопило й інших, — почалась оргія.
Єлька з Миколою Баглаєм цієї ночі допізна блукали коло Радути, по знайомих місцях, побіля тих багрянцевих кучугурних озер, що ніколи не гаснуть. На похороні Нечуйвітра побачилася Єлька з дядечком Ягором, порозумілись, пообіцяла провідати і ось провідала.
Повертались з Радути, коли все довкола вже спало, ніякі тривоги не будили Зачіплянку, і лише коли опинилися неподалік собору, вдарив з відчинених навстіж дверей отой джаз і вереск дикої оргії. Здичавілі пришельці з іншої якоїсь планети вдерлися в собор і верещать там по-мавпячому, п'яно регочуть, сквернословлять! Мигцем змайнула Миколі давно чута зачіплянська історія про те, як професор Яворницький вигнав махновців із собору; це ще більш піддало йому духу, навіть не встиг подумати про можливі наслідки, тільки встиг кинути Єльці: «Зажди», — а сам уже в три скоки рвонувся в розчахнуті двері, в оту круговерть дикого, гидкого, цинічного, що опоганювало йому душу, прекрасну поему його життя...
Не встигла Єлька затримати Миколу, а може, якби й могла затримати, то не стала б. Чула, як верещання там одразу урвалось, вловила голос чужий, брутальний, налитий ненавистю:
— Чого треба? Ану одвалюй звідси! Зникни, тля!
Щось було сказано у відповідь хуліганам нічним, потім бачила Єлька, як вилітають із храму, ловлячи сторчаки, якісь патлаті первісні постаті, чула гидкі вигуки, п'яну брудну лайку, і враз щось змигнуло миттєво в повітрі, лезом ножа змигнуло з темряви собору, і Єлька отерпла: навпроти Миколи з фінкою в руці осадисто стояла на порозі чорна гвалтівна смерть.
— Рятуйте!!
Щосили, всім єством закричала Єлька до Зачіплянки, до селищ.
Коли вона підбігла до Миколи, він уже лежав ниць на порозі соборнім. Припавши над ним, чула, як кров клекоче, і у відчаї, в нестямі розпуки белькотіла, ніби вимолюючи життя:
— Люблю ж тебе... Люблю! Люблю!
Біля машини зчинилася метушня, знову чулася лайка, мотор не заводився, десь ключ загубили в соборі...
Єльчин крик підняв на ноги всю Зачіплянку. До ранку ніхто на селищі не заснув. Тріщали кущі в садках за тими, що втікали, і тепер це були не садки чарів місячних, серпанкових, не ніч без зла, а ніч гніву, тупотняви, переслідування, зціплених зубів, скручених рук…
Відправивши Миколу з каретою «швидкої допомоги», зачіплянці все ще не розходились: наглядаючи затриманих, сердитим юрмиськом темніли коло собору; потім зосталась тільки варта із добровольців, котрі, ждучи приїзду міліції, розташувались попід собором, облягли його, ніби надовго. Курили, мовчали. Тільки вчитель Хома Романович кинув у бік затриманих: «Оце ті, що без соборів у душі... А він, як той біблейський юнак, що вигнав сквернителів з храму».
І знов мовчали. Місяць над селищем червонів щербато. Про всі початки і про всі фінали нагадував він.
Жилаві зачіплянські акації ждуть ночами нового цвіту, чиєсь кохання жде сріблястих акацієвих ночей. Щоранку будить селище своїми гудками завод-ветеран, — потужні гудки його десь ніби зглибока йдуть, чимось торкають людей і бентежать. Снує і снує люд заводський свої одвічні дороги — зі змін і на зміни, в денні і нічні. У нелегких буднях своїх Зачіплянка, у вічному течиві їх. Завод, домівка, знову завод. Ніби у незрушності залишається ця буденна стійкість її існування, і є щось незнищенно-витривале у стожильній чіпкості її життя.
Жде Зачіплянка свого Баглая. Матір'ю жде, що зажурено збирає ягоди синові на пиріг з вишень-петриківочок, що, рясно вродивши, горять на сонці, всуціль облиті темно-червоним. Жде сліпучістю саги, де безжурно галасає дітвора, всі оці юні Миколині друзі, що в приймальний день самі несуть йому передачі до заводської лікарні і пишаються ним, вважаючи, що хоч пов'язки дружинницької Микола й не носив, але нема відважнішого за нього серед усіх дружинників заводського району. Часом зустрічає дітвора на подвір'ї лікарні дівчину смаглявку, Ягорову Єльку, в білій хустині. Приходить сумовита, сідає на лавці під гіллястою липою і годинами так висиджує перед вікнами палат, ждучи, доки Баглаєві дозволено буде піднятися з ліжка і він, блідий і знекровлений, нарешті вигляне до неї з котрогось вікна. В смугастій лікарняній одежі, схожий на каторжника, вигляне і вміхнеться... А поки що — жди. Бачитимуть щодня Баглаєву наречену оці бетоновані, розпашілі спекою корпуси лікарні і сліпучі від сонця вікна палат, зрання приходитиме на вахту своєї любові і в замисленім присмутку ждатиме, ждатиме, скільки доведеться, хоч уже й липа ця запашна відцвіте, хоч і листя з неї вітер обвіє...
Сухі вітри час від часу окутують Зачіплянку жовто-бурою курявою. А вечорами, коли тихо, виходять посидіти на своїй історичній лавці Іван та Вірунька. Ідилічною парою сидять під зачіплянськими зорями. Коли заходить між ними мова про Миколу, Баглай-старший не може віднайти пояснення цій драмі, яку він вважає безглуздою, не може стримати обурення: навіть там, серед племен, де він тоді заблукавсь, ножа ніхто не підняв, а брата твого на рідній землі — дикуни доморощені... Сталь днями й ночами виплавляє завод — хіба ж то для фінських ножів сталь? П'ять ран ножових, одна з них на міліметр від серця, чудом тільки не втратив хлопець життя. Була хірургам робота, могла б виявитись марною, однак молодий організм допоміг... Та ще, мабуть, чиясь любов. Ну, тепер позашивано рани, заживають потроху...
Іноді допізна засиджується коло двору подружжя Баглаїв. Змінився за два роки Іван, іншим повернувся, Вірунька почуває це. Надто коли починає розповідати їй про той загадковий, білосніжний Тадж-Махал, що в одному місці оздоблений чорним каменем і той камінь співає. Не кожен почує те диво, але коли вслухатися добре — справді, ледве чутно співає: так вміло той камінь поставлено давніми індійськими майстрами. І досі таємницю їхню не розгадано: чому ж він співа? І вже обоє вслухаються мимоволі і в свій собор, що височить на майдані, тане верхами в сутіні неба, — часом чи не заспіває він теж, тихо, віддалено? Мовчить собор.
Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу.
Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами, а вій стоїть, думає свою одвічну думу. Про що вона? Все тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею. Ще, здається, недавно рипіли гарби повз нього з снопами, клекотіла революція на цьому майдані соборному, дзвони калатали на сполох, кликали на сходки, на пожежі, то радісно, то тривожно будили передмістя, б'ючи пудовими язиками свою литу, з домішкою срібла мідь... Поглядом болю і туги востаннє дивилися на нього розширені очі дівчат-полонянок, коли їх тисячами гнали мимо собору в Німеччину. Ридання чув, і крики надій, і залізні гуркоти війни, і її, ще страшнішу тишу... Тепер велосипеди нічних змін нечутно обтікають його щодня і щоночі.
Все він бачить і бачив усе. Ярмарки вирували круг нього, яскраво гомоніли, бурунили, буйно сміялись червоним, сивіли шапками, саньми красувались в різьблених оздобах... Чи так уже воно й вищезло усе? Чи береже він у собі відгомін життя невмирущого, мигтіння списів запорозьких, різноголосся ярмаркового люду, жарти циганські, чвари прасолів, іржання коней продано-ображених, лоскітний сміх шинкарок щасливих, нічні шепоти закоханих, зоряні обійми й зачаття?.. Повен, повен всього! Темрявою ночі окутаний, зірок дістає шоломами своїх бань крутолобих. А сталь у печах клекоче, і коли плавку дають, шлак за Дніпром виливають, і все небо виповнюється загравною повінню, так що вершечки садків висвітяться карбовано, видні до кожного листочка, — в такий час од світла заводів враз вирине з темряви ночі й собор. І доки багряніє, дихає небо по всьому Наддніпров’ю, стоїть серед заводського селища весь освітлений, парусно-повний і чистий, як тоді у минувшині, коли вперше тут виник, вичарувався з душі своїх мудрих і дужих майстрів.
1963 — 1967