ГОНЧАР ОЛЕСЬ - ПРАПОРОНОСЦІ ЧАСТИНА 5

XV
Загибель Івана Антоновича була для роти гіркою несподіванкою. Якось так складалося, що за нього рота переживала і непокоїлась менше, ніж за інших. І не тому, що Антоновича мало цінували. Навпаки, він користувався серед бійців далеко більшою пошаною, аніж, приміром, норовистий, часом зовсім нестерпний лейтенант Сагайда. І, незважаючи на це,Сагайду—особливо під час бою — оберігали пильніше, дбали за нього ретельніше, ніж за Кармазина. Дивність цих взаємин пояснювалась, мабуть, тим, що бійці були глибоко переконані у несхибності і правильності кожного кроку Івана Антоновича. На запального Сагайду іноді «находило» таке, що він, забуваючи про всяку обережність, міг сліпма полізти на рожен. З Кармазином цього ніколи не траплялось. Обачний, розсудливий, поміркований, він у найкритичніші хвилини не втрачав спокою та самовладання. Ніхто не пам'ятав, щоб він за будь-яких обставин змінив свою поважну ходу і пробігся бігцем, як інші. Навіть під час останнього бою, коли підрозділи, рятуючись від танків, вітром летіли за дамбу, Кармазин лише солідно трюхикав у своїй плащ-палатці.
Його не вважали ні відчаякою, ні боягузом. Він був скромний собі трудівник війни, сумлінний, завжди врівноважений. Саме тому він ніколи не викликав побоювань за свою особу, всі були певні, що хто-хто, а він таки «дотягне»...
Іван Антонович і сам охоче підтримував загальну певність у тому, що з ним ніяке лихо не може скоїтись, що він неодмінно побачить-таки кінець війни. І навіть коли Сагайда приволік його на своїй спині через дамбу, якось нікому не вірилось, що це лежить, підпливаючи кров'ю, не хто інший, а саме Іван Антонович. Ї навіть коли його поховали на дамбі, то бійцям ще деякий час здавалося, що його не поховали, а що він просто пішов собі десь з роти в службових справах, тимчасово передавши командування Чернишеві.
Черниш і Сагайда мали рівні звання, і спочатку було „ невідомо, хто з них буде призначений командиром роти. Проте бійці, не змовляючись, стали одразу звертатись як до командира роти — до Черниша. В перші хвилини йому було ніяково перед Сагайдою за це. Однак Сагайда, відчувши його ніяковість, сам почав неприємну розмову.
— Приймай роту, Женько, — запропонував він похмуро.
— Чому не ти?
Справді, чому не він? Адже в нього, в Сагайди, фронтовий стаж далеко більший, аніж у Черниша. В той час, коли Черниш пурхав десь курсантом, Сагайду вже замітали в окопі суворі донські сніги. Черниш не перемісив і полови/ни тієї фронтової багнюки, яку перемісив Сагайда. Все це було так. Але Сагайда не дозволяв собі закривати очі на те, що Черниш хоч пізно встав, зате багато взяв. Знання його були глибші за Сагайдині, рішення гнучкіші і далекозоріші. «В тебе думка має рівний, анкерний хід, — говорив Сагайда Чернишеві. — А в мене все якось нальотами, з припливами та відпливами».
Методом швидкісної прицільної стрільби з мінометів, що його недавно запропонував Черниш, уже зацікавилося вище командування. Цей метод давав змогу взяти від їхньої зброї значно більше, аніж передбачалося нормативами. Воюючи, командуючи, Черниш водночас невтомно вчився, з кожного бою виносив повчальні висновки, наче був і на війні весь час курсантом. Сагайда ж покладався, головним чином, на свої груди, і хоч серце його завжди клекотіло і рвалося в бій, але, певне, цього було замало... І ось тепер він має поступитися першістю. Це було кривдно, проте Сагайда не дав розгулятися своєму самолюбству. Йшлося про інтереси справи, а в таких випадках він умів бути до себе, як і до інших, нещадним. Зрештою, сам собі винен, і нічого тепер лізти в пляшку. Надувшись не на Черниша, а на себе, відповів, як думав:
— Ти сам знаєш, чому не я. В тебе більше даних, тобі й ширше поле дії. І — не ламайся!
Незабаром після цієї розмови Чернишеві передали з штабу офіційний наказ, що саме він призначається командиром роти.
Минуло кілька днів. Морава вже зосталася для гвардійців глибоким тилом. Плацдарм тепер навіть не сприймався, як плацдарм, — такий уже він був неосяжно широкий! Перетинаючи з запеклими боями східну Австрію, полки поступово наближались до австрійсько-чеського кордону. В цій місцевості бої набрали своєрідного характеру. Здебільшого це були нічні короткі атаки, блискавичні штурми укріплених висот і дорфів.
Муровані, похмурі дорфи... Лежали, мовби позападавшись у землю, відгородившись один від одного валами крутих горбів з важкими розпушеними виноградниками на схилах. Радянським бійцям доводилося перехоплюватись через голі висоти переважно вночі, через перехресні струмені ворожих кулеметних черг. Цьвохкало вогнем звідусіль. Засідки, пастки, мінні поля...
В глибоких долинах палали населені пункти. На околицях сіл посеред виноградників шикувалися в рівні лінії присадкуваті бункери. За мирного часу втих бункерах зберігалось вино, а тепер вони правили за зручні схованки для есесівських ватаг. Виноградні лози навпроти бункерних печер були скошені кулеметами, наче косами.
Після кількох днів важкого наступу самієвський полк опинився у нафтоносному Цістерсдорфському районі Австрії.
XVI
Якось надвечір батальйони штурмували велику залізничну станцію, що розкинулась серед голого плоскогір'я, втиканого врізнобіч на десятки кілометрів нафтовими вишками. Ще до початку бою ударом авіації було зруйновано всі колії, що вели від станції на захід, і вона одразу перетворилася на величезний тупик, обрубаний, замкнений зо всіх боків. Десятки пузатих цистерн з пальним, збившись на коліях, лунко лопалися, вигораючи на власному вогні. То в одному, то в іншому місці рвалися начинені боєприпасами вагони. Декілька паровозів ще чахкали по тупиках, вурдячись білою парою. Вся станція корчилася гарячими дахами палаючих амбарів, пручалася на вітрі роз'ятреним полум'ям, з краю в край бурхала димом. Пожолоблені сухі поля на підступах до станції вихрилися вибухами, бушували сірими завіями піднятої вітром пилюки. В тих завіях короткими перебіжками наступала піхота.
Надходив вечір.
Хома із своїм громіздким транспортом стояв, замаскувавшись, в одному з вибалків за кілометр від станції. Може, й тут вибивалася з землі моложава зелень, може, й тут соромлива весна якось промовляла про себе, але Хома не помічав її. Йому здавалось, що це знову повертається негодяна осінь. Вітер розгулювався, збиралося на дощ. Низько над землею нависали темні, кошлаті хмари, навально посуваючись проти вітру. Потемніли посадки, гнучись вподовж доріг. Нафтові вишки, виразно окреслені вдень, тепер ледве маячили на близьких і далеких горбах. Тільки станція все яскравіше гоготіла, б'ючись серед поля велетенськими чорно-багряними крилами диму.
Поле квилило, наганяючи на Хому тужливі думи. Згадувалась домівка, згадувалась дружина, згадувалось все те, до болю привабливе, що було можливим тільки поза війною. Хотілось би піти до нього пішки, кинувши все тут об землю, навіки забувши про ці трасуючі снаряди, що, світячись і завиваючи, розтинають при самій землі потемніле повітря. Це був один з тих моментів, коли солдатові раптом чогось наче гостро забракне, коли серце його безпричинно защемить, коли несподівано відчуєш, як ти далеко зайшов, як тобі важко повернутись назад, яка холоднеча відстані відділяє тебе від рідного краю. В такі хвилини Хому нестримно тягло до своїх вогневиків. З ними на передньому краю, у самому серці бою, він відчував себе певніше й безпечніше, аніж у справді-таки безпечнім, необстрілюванім вибалку, але без них, без своїх вогневиків. Тому, як тільки стало відомо, що перші підрозділи вдерлися на територію станції, Хома сів на коня, махнув їздовим:
— За мною!
На станції все тріщало й пашіло жаром, коли Хає-цький на чолі валки своїх підвід кинувся через переїзд. Колеса перескакували по скарьожених рейках, коні плуталися в тенетах обірваних телеграфних проводів, а їздові поганяли чимдуж і, випереджаючи один одного, з розгону влітали в пристанційне містечко, як у вогняну просіку, як у задимлені, просмерділі хащі. Обвалені стіни, знесені дахи, потрощені паркани... Вся вулиця перерита свіжими вирвами, на дні яких ще сивіє встояний дим. Хропуть чуйні коні, хапаючи ніздрями важкий сморід тліючого ганчір'я, горілої сажі, газу недавно вибухлих мін. Вітер з гулом роздмухує полум'я, і воно бурхає жаркими повісмами з дверей порожніх лунких пакгаузів. Чути, як, зриваючись з бляшаних покорчених покрівель, свистять у небо гарячі цвяхи, ніби осколки.
Піхота, зайнявши перші квартали, вже вела бій десь у центрі, проте кулі ще зумкотіли вподовж вулиць і заулків. Хаєцький, обкрутнувшись на перехресті, вдарився із своїм транспортом на північну околицю станції, куди, як йому здавалося, заглибились і його вогневики. Проїхавши кілька десятків метрів вузьким, покрученим завулком і не зустрівши нікого з однополчан, Хома з обачності зупинив підводи і, передавши коня їздовим, подався пішки шукати своїх.
Все більше сутеніло, став накрапати дощ. Ніде не видно було жодної живої душі. Вікна будинків, мимо яких проходив Хома, зловісно глипали на нього темними ямами. Може, тому, що, пройшовши наскрізь вуличку, він не зустрів нікого з своїх, все довколишнє війнуло на нього особливо гострою чужиною. Навіть краплистий дощ, напускаючись, бив йому в обличчя якось неприязно.
В кінці вулички Хома зупинився. Далі пішло пустирище, захаращене розбитими автомашинами та тракторами... «Абись виправити дозвіл та послати одного додому замість посилки! — подумав мимохідь Хома. — Що за радість була б в артілі!.. Хаєцький з фронту трактора прислав!.. А то жінки лопатами землю копають».
За пустирищем бовваніли довгі похмурі пакгаузи. «Склади, — майнуло Хомі. — Може, з вівсом? Добре було б, якби з вівсом!.. Нагилив би для коней!» Біля одних дверей метушилося кілька постатей. Здається, добуваються досередини, висаджуючи прикладами двері. Мабуть, наші розвідники. Хома розігнався через пустир до них. І раптом з усього бігу він тицьнувся на місці і, стрибнувши в найближчу воронку, викинув автомат вперед.
Біля сарая були німці.
Тільки тепер Хома помітив, що вони не висаджували дверей, а, навпаки, забивали їх, чимось обливаючи зверху. Блиснув вогник в одного в руці, і полум'я лизнуло масивні двері. Тої ж миті Хаєцький випустив чергу з автомата. Двоє чи троє одразу впали, інші, пригинаючись, кинулися врозтіч. Хома наводив автомат на кожного зокрема і скошував короткою впевненою чергою. Останнього куля наздогнала уже на самім розі сарая. Вихопившись з воронки, Хаєцький майнув уперед. Вже вискакуючи сходами, він почув, як всередині сарая ревма ревуть, волають, ніби киплять, численні людські голоси. Десятки кулаків садять, б'ють у двері, закладені зовні, як прогоничем, товстим ломом. Полум'я вже зализувалось по дверях до самого піддашшя. Розмахнувшись, Хома вдарив прикладом по здоровенному металевому замку. Всередині одразу притихло, заніміло, а за мить закричало ще з більшою силою — здичавіло, стра'шно, не по-людському. Хаєцький підскакував у полум'я, бив по замку і знову відскакував. Уже тлів йому рукав, уже потріскався приклад, проте замок не піддавався, А зсередини билося, гриміло, скреготало в двері, наче зубами. Стогнало, й зойкало, і несамовито верещало на сотню голосів. Хаєцький озирнувся довкола, шукаючи очима чогось дебелішого за приклад. Уламок рейки!.. Він був такий важкий, що іншим разом Хаєцький, певно, нізащо його не підняв би. Але зараз сила його наче помножилась, і він, вхопивши металевий уламок, розмахнувся ним, як молотобоєць, і з усієї сили вдарив по замку. Затрудило в руки, аж самому блиснуло в очах, і замок розчахнувся. Ледве встиг його вибити з петлі, як двері з грюкотом розметнулися, і з сарая з криком, вереском повалив стиснутий людський натовп. Мимо Хоми замерехтіли смертельно бліді, спотворені жахом обличчя — чоловічі й жіночі — кістляві, безкровні... Наче мерці вилітали з домовини. Очі кожного дивились просто перед собою — заморожено, нерухомо, як скляні. Не вагаючись, люди проскакували крізь полум'я, клацали дерев'яними колодками по сходах, розсипалися по пустирищі, кидалися навмання — хто куди. Хома метнувся зупиняти їх, але перелякані на смерть очі не бачили його, вони ще були скляні.
Жах, близький до божевілля, гнав ці тіні людей подалі від пакгаузів, від світла пожеж, в сутінки поля, в стогнучу вітром темряву.
Лише якесь кволе дівча, схоже на лижницю в своїх шароварах, зупинилося на Хомин оклик, глянуло на нього за мить вирослими великими очима, впало йому на груди, забилося, затріпалося.
— Наші! — знеможено заплакало дівча. — Та це ж наші, наші!
Хома лагідно відірвав дівчину від себе і тільки тепер при світлі палаючого сарая помітив у неї на рукаві жовту нашивку з коротким словом на ньому: OST.
Не знав, що означає це чуже слово, але одразу відчув у ньому щось ганебне, потворне, як тавро. Вхопив нашивку, видер її з м'ясом і люто кинув під ноги.
— Сестро! — хвилюючись, промовив він. — Далеко ж здибав тебе, сестро!
Дівчина глянула на продертий свій рукав, потім на Хому, потім знову на рукав. І очі її, ще повні тремтячих сліз, раптом набули мигтючого сяйва, сліпучої радості, і вона загукала щодуху іншим:
— Броніслава! Родимир! Ян!
Деякі з тих, що розбігались через пустирище, почали невпевнено озиратись, зупинятись і, помітивши радянського солдата, кинулись до нього. За хвилину Хому обступили, тиснучись до нього, задихані, бентежні, нестямні.
Раби, невільники... До краю виснажені, бліді, наче роками не бачили сонця... У беретах, у капелюхах, в кепках, простоволосі... Блискучими, як після хвороби, очима освітили його зо всіх боків. Загомоніли на різних мовах, потяглися до нього десятками рук. Перелякані погляди знаходили опору й порятунок в цьому засмаглому, загартованому стужами обличчі, в оцій засмаглій, тугій шиї, облитій сяйвом близької заграви. А Хома, веселий і радісний, повертався між ними своїми широкими раменами, зривав з їхніх рукавів жовті, як гусінь, нашивки і відкидав геть.
— Відтепер ви вільні.
— Вільні! — повторювалось з акцентами багатьох мов це слово. — Вільні, вільні!..
— Назавжди вільні!..
В одного не було нашивки.
— Це француз! — пояснила Хомі землячка, — Мосьє Жан! Вони не мали нашивок...
Старик француз затряс до Хоми бородою, схвильовано забелькотів:
— Же ву... Же ву...
— Живу, кажеш? — Хаєцький приязно хляпнув його по плечу. — Живи на здоров'я, товаришу... Та більше не попадайся людоловам в лабети!..
Невільники навперебій зверталися до нього на різних мовах, щось белькотали йому щасливо, як діти. Хаєцький розумів далеко не все, але одне він збагнув добре — те, що це він приніс цим людям найдорожче, найпрекрасні-ше: життя і волю. Це він приніс їм цей живий вітряний вечір, він дарує їм простір, і ці широкі шляхи в рідні краї, і дзвінкий завтрашній день. Сьогодні все це мало б для них кінчитись, урватись назавжди. Скільки людських сподівань та мрій задушилося б димом у цьому сараї, привалилося б палаючою важкою стелею!.. Коли-небудь важливі комісії та суворі експерти відкопували б на цьому місці звуглені кістки та визначали б по них, хто це був... А хіба відкопаєш з попелу думки, хіба відкопаєш мрії, які вже зараз нетерпляче рвуться в повиту сутінками далечінь.
Невільники схвильовано, безладно розповідали Хомі про себе. Вони працювали неподалік звідси на нафтових промислах. Коли фронт несподівано наблизився, озвірілі есесівці перегнали їх сюди, на станцію, утворивши нашвидкуруч транзитний табір в оцих сараях. Охорона табору чекала з дня на день вагонів, щоб вивезти невільників далі на захід, на інші роботи. Але коли події розгорнулись з блискавичною швидкістю і стало ясно, що жоден вагон уже не вийде за стрілку, — розлючені есесівці замкнули барак, як домовину, здоровезним замком і підпалили.
Серед визволених найбільше було чехів та поляків, кілька росіянок та українок, кілька французів і навіть один араб, невідомо де захоплений німцями. Коли Хома почув про «арапа», то захотів неодмінно на нього подивитися. Стали всі разом гукати Моххамеда. Але він уже десь подався наосліп, через насип, в глухе поле.
— Скажіть, куди ж нам тепер? — питали Хому землячки, в'ючись довкола нього ластівками.
Подоляк махнув на схід широким, владним жестом:
— Ідіть! До самого Владивостока шлях вам відкритий!
— Але ж десь має бути комендант?
— Комендант? Я вам комендант! Я вам кажу: топайте!
Дівчата плакали від радості. Вони підставляли свої паспорти і просили Хому зробити в них помітки. Це були жахливі паспорти рабинь, витвори новітнього рабовласництва: «arbeitskarte». В кожній картці — фотографія власниці з великою дерев'яною табличкою на грудях. На табличці — шестизначний номер. І тут же поруч — фіолетовий відтиск пальців. Написи повторювались дванадцятьма мовами: російською, українською, чеською, англійською, французькою... Для всіх народів було заготовано «арбайтскарте»!
Хома не читав. Обернувшись до палаючого барака, він видавлював огризком товстою олівця через усю «ар-байтскарте»: звільнений, звільнена, звільнений, звільнена...
Подало карту дівча, яке перше опам'яталося, вискочивши з барака, і перше зупинилось серед загальної паніки на Хомин оклик.
— Як же тебе звати, сестричко? — запитав Хома, особливо старанно виводячи їй свою резолюцію.
— Зіна, — відповіло дівча.
— Хто ж тебе дома чекає? Мама? Тато? Наречений?
— Нема нікого. Всіх розгубила за війну. Один браг десь в армії...
— До кого ж ти вернешся?
—- А до нас, додому. Наші ж люди... Тепер вони мені всі там рідні!.. Мабуть, як перейду кордон, то обніматиму всіх, кого зустріну...
— Яка ж ти худенька, аж світишся... Дівчина помітно зніяковіла, немов у цьому було для неї щось стидне.
— Поправлюся... Наберуся сил...
— Набирайся, сестричко, набирайся... Щасливої тобі дороги!..
Хомі ніколилось, бій уже — чути було — відгримів десь за містечко, повите вечірніми сутінками та червоними загравами пожеж. Він не мав часу розпитату Зіну докладніше, навіть не запитав про її прізвище. А коли б запитав, то вона б відповіла йому на це: Сагайда.
Розтлумачивши їм, як найкраще вибратись за фронтову смугу, Хома знову подався розшукувати своїх вогневиків.
Розшукав їх уже вночі, на західній околиці. Гордий своїм вчинком, довго розповідав товаришам про концтабір, про землячок, про французів та про «арапа», який подався кудись наосліп, так, що не могли його й докликатись.
— Далеко не втече, де не бігатиме, а однаково до наших прийде, — коментували товарищі.
— Звісно, що прийде... Тепер усі дороги до наших ведуть...
— А його, бідолаху, десь, певно, також арабенята виглядають...
— А чому ж ні? Людина є людина...
Сагайда, напнувшись плащ-палаткою, сидів, не втручаючись у розмову, — замислений, мовчазний. Сестра Зіна не сходила з думки. «Визволяємо ж ми багатьох, — думав він, — може, визволяє в цей час хтось і мою сестричку, мою Зінку».
Скільки потім йшли Австрією, майже в усіх селах зустрічали бійці земляків і землячок, що батракували в бюргерів. Дівчатка розповідали, як мінялись на очах, добрішали гладкі бюргерші залежно від просування вперед радянських військ.
— Коли ви були на Тисі, моя хазяйка перестала би-гись і дала мені сукню. Коли ви стали на Мораві, вона набавила мені кухоль кави. А коли вступили в Австрію, то на столі з'явилося навіть вино.
— Де вона зараз, стара вовчиця?
— Кинула все господарство та заховалась десь у бункері...
— А ти ж, значить, хазяйство стережеш?
— К чорту їхнє хазяйство! Тепер нах хаузен — додому!..
— Не заблудишся? Попадеш звідси в рідні краї?
— Із заплющеними очима... Серце доведе.
Сагайда, зустрічаючи визволених дівчаток, щоразу жадібно зазирав їм в обличчя, потайки надіючись побачити між ними сестру, свою щебетуху Зінку.
А воно, його щастячко, вже дрібно ступало босоніж курними шляхами на схід, поміж остогидлими дорфами, поміж бункерами. Все шукало когось очима, видивлялося з-під хустки на кожного зустрічного бійця, шукаючи та впізнаючи поміж ними рідного Володьку.
І їй усі тут були брати, а йому там усі були як сестри.
XVII
У вільні години Хома розбирав із своїми їздовими становище на фронтах. Для цього він добував з польової сумки жмуток різномастих карт. видертих з чужих атласів та підручників. Обіклавшись ними і потираючи долоні достеменно як начальник штабу, Хома говорив:
— А тепер, воно, розберемось.
Йона-бессарабець користався особливою увагою Хоми. Подоляк твердо пам'ятав, що, беручи новачка в їздові, заприсягся зробити з нього людину. І треба сказати, що бессарабець виправдував надії свого вчителя. Хазяйливий, працьовитий і — коли треба — навдивовижу хоробрий, він виконував свої обов'язки бездоганно.
А втім, йона, як і Ягідка, був зовсім темний чоловік. Пронаймитувавши півжиття по маєтках румунських землевласників, він ще й досі не цілком звикся із своїм новим становищем і в товаристві «східняків» болісно почував свою відсталість. Щоразу, коли йому доводилось розписуватись в боєпостачанні за міни, його кидало в жар. Йона ледве розписувався. Тому звертання Хоми саме до нього звучало і співчутливо, і водночас трохи іронічно. «Розберемось...» На ці Хомині запросини йона піддавався досить туго. Сам дракула не розбереться в тих картах, а де вже йому із своїм батогом туди лізти. Справді, надруковані в різні часи і різними мовами — німецькою, угорською, румунською, — ті карти являли собою темний ліс. Проте Хома, відкусивши зубами соломину, зухвало пускався в той ліс, міряючи масштаб» до Берліна. З якогось часу це міряння віддалі до Берліна втратило жартівливий відтінок і сприймалося бійцями цілком серйозно.
— Скільки? — питали Хому їздові. А він, туго вигинаючи смаглу шию, заглядав у карту, наче в яму.
— Вже небагацько, гей його кату.
— Двісті? Триста?
— Дивлячись, кудою підемо, — ухилявся Хома від прямої відповіді. — Може, нам і зовсім не доведеться там побувати. Бачте, над Берліном навис 1-й Український...
—- А ми ж як?
— На нашу долю теж роботи вистачить, — заспокоював Хома товаришів. — Ми їх з півдня за жабри візьмемо!.. Думаєте, дарма Гітлер за цю Австрію тримається, як дідько за грішну душу? А-а, гойдав би ся ти під осиковою галузею разом з твоїми Геббельсами та геббель-сенятами, — побажав Хома принагідне і вів далі: — Всі чули, що майор Воронцов говорив допіру? Німці, каже, називали Австрію своєю південною фортецею. Здолаємо її, то відчинимо навстіж двері в усю Південну Німеччину, в справжнісіньке бомбосховище фашизму. Це сюди Гітлер евакуював свої воєнні заводи! Це ж сюди тікали фашистські щури з Східної Пруссії, та Сілезії, та Померанії!.. Бачиш, Йоно, Померанію?
— Де? — Йона довірливо зазирає в карту.
— Ось вона кругом, — Хома накриває долонею Німеччину. — Де фашизм, там йому і помиранія! Ми на все це кублисько б'ємо з півдня. Перетнемо оцей шмат Австрії, а тоді, мабуть, вийдемо на Прагу. Звільнимо братів — і далі ня захід. Ей, біда тобі, враже! Не чекав, либонь, Гітлер, що так йому складеться!.. Мав цей закуток собі за найбезпечніше місце, а ми вже й звідси у ворота гуркаємо!
— Здавались би, та й тільки, — гомоніли їздові. — Хіба їм і досі не ясно, до чого воно йдеться?
— Затялися! Доки йому автомат не приставиш до горла, рук не підійме...
— А декотрі вже перевдягаються! Козаков одного по очах впізнав.
— Гвардії розвідник!..
— ...Стоїть серед натовпу весь у цивільному, і вже біла пов'язка на рукаві. Звичайний собі австріяка. А Козаков йому автомат до грудей, хенде хох, мовляв... І що ж ви думаєте? Виявилось, що під цивільним у нього і штани офіцерські, і кітель...
— От і йми віри їхнім білим пов'язкам!
— Зараз навіть фашисти на своїх воротях білі прапори викинули.
— Знаємо їх... Сьогодні йдемо з Островським мимо одного такого будинку, прапор над ним біліє, а зайшли всередину — нема нікого. В чім річ? Потім уже бюргерська наймичка все розповіла. Тут, каже, фашист жив, старий член їхньої партії. Як побачив, що непереливки, вивісив білий прапор і папери всі попалив. А тоді й сам в останню хвилину втік. Нерви не витримали.
— Куди це вони всі драпака дають? До союзників, либонь, до американців?
— Не повинні б союзники їх під своє крило приймати. Як-не-як союзники!
— А чули, братці, новину?—посміхнувся раптом Хома. — Нібито видний якийсь американський генерал нещодавно один з наших полків відвідав...
— Яким це вітром його?
— Ну, яким... Союзник, в гості приїхав, — покручуючи вус, став розповідати Хома. — Обідав, звичайно, з гене ралами, а потім побажав навіть з рядовими нашими солдатами розмову мати... «Вишикуйте, будь ласка, мені роту, хочу ваших орлів про дещо розпитати». Союзник, нічого не вдієш: вишикували, питай, чорт з тобою... Підходить він до одного вусача, ось як би до мене, і питає:
«Скажіть мені, пане Хаєцький... Якби вам особисто в руки Адольф Гітлер попався... Яку б ви йому кару призначили?» Задумався солдат, почухав потилицю, а потім відповідає: «Пане янкі! Я би в такому випадку ось що зробив. Беру здоровенний залізний лом, по-нашому — шкворінь, розпікаю в кузні один кінець дочервона і потім холодним кінцем всаджую Адольфу, ну куди... Ну, скажімо, в горлянку».
— Але ж чому холодним? — знизують плечима їздові.
— Ось саме оце й американця здивувало... Чому, каже, холодним, а не гарячим, дочервона розпеченим? А тому, відповідаю, щоб ви його, отой шкворінь, потім назад висмикнути не змогли!
— Здорово це ти вигадав, Хомо! — регочуть бійці.
— Тільки про це нікому нічичирк, — суворо попереджує Хома. — Наша розмова з американцем — це поки що військова таємниця...
XVIII
З дня на день усі чекали закінчення війни. В Берліні над рейхстагом уже майорів радянський червоний стяг. Від краю до краю тріщала фашистська імперія, валилася в прірву на очах у народів. Першокласна гітлерівська армія переставала уже бути єдиним цілим, вона тепер більше нагадувала моторизовані величезні банди, що металися по всій Центральній Європі, звиваючись під нищівними ударами радянських військ. Здавалось, година розв'язки ось-ось настане і найпотужніші радіостанції світу нарешті привітають людство з великим тріумфом.
А тим часом гармати гриміли на сотні кілометрів, міста клекотіли вуличними боями, мости, будівлі, храми злітали в повітря, весняні поля все ще вкривались тисячами свіжих окопів. Кров лилася, люди, як і раніш, ходили в буйні атаки по кільканадцять разів на добу.
Зараз це давалось особливо важко. Всі вже чули, як, наближаючись, урочисто шумить над світом перемога, всі жили вже, упиваючись надіями, зазираючи в завтра, в те велике, осяйне, казково-прекрасне, що мало ось-ось настати.
Як тоді буде? Невже справді настане день без пожарів, без канонад, без крові та вбивств? Нестерпно хотілося кожному дожити до того дня і хоча б мить — хоча б єдину мить! — побути там...
Для самієвського полку це «там» зникало десь за річкою з порваними мостами, за голими узвишшями протилежного берега, за фортифікаційними спорудами, що в'язалися на потойбічних схилах в єдину лінію похмурих укріплень. Австрійськочеський кордон... Водний рубіж, пристріляний ворогом вздовж і впоперек. Сьогодні полки підійшли до нього.
Війська зосереджувались понад річкою в численних складках місцевості, в гаях і перелісках. Мабуть, ще ніколи цей глухий прикордонний закуток австрійської землі не тримав на собі стільки людей і техніки. Грунт мав би тут осісти під такою незвичною вагою. Збираючись в ударний кулак, ущільнюючись, полки готувались до вирішального штурму.
Всі підступи до річки противник встелив вогнем. Земля переднього краю вигоріла під снарядами, почорніла, спустошилась. Однак ночами піхота повзла і повзла в береги, залягаючи в очеретах, націляючись в захід тисячами очей.
Євген Черниш окопався із своїми людьми в одному з крутоярів неподалік від річки. Тут же зупинились і мінроти двох сусідніх батальйонів. Начальник артилерії полку наказав звести на цей раз усі міномети докупи, щоб випробувати Чернишів метод швидкісної стрільби. Понад десяток стволів стали поруч. Це вже була розкіш, яку полк міг дозволити собі. Вже не треба було розтягувати вогневі засоби на кілометри по фронту, прикриваючи най-дошкульніші місця. Сьогодні гарматам і мінометам було тісно.
Чернишеві на час артпідготовки випало бути старшим, тобто командувати з'єднаним вогнем усіх трьох мінрот. Сагайда жартома охрестив його «капельмейстером зведеного оркестру». Але Черниш зараз був глухий до Са-гайдиних жартів. Хоча він з готовністю прийняв на себе обов'язки старшого, відчуваючи, що вони йому під силу, проте хвилюватись не переставав протягом цілого дня. Відповідальність, лігши йому на плечі, мовби напнула всі його мускули й нерви і залишила їх надовго в такому стані.
Вогнева позиція була майже готова. Черниш розташував її по самому дну балки, захищеної від противника крутим горбом. В круглих вогких ковбанях-ячейках
358
стояли міномети всіх трьох рот. З'єднані в одну батарею, виструнчені в голодний, хижий ряд, вони набули особливо грізного вигляду, наче навіть виросли калібром.
Обслуги дружно працювали. Перевіряли механізми, ставили віхи, прокладали останні ходи сполучень. Зліва до вогневої прилягав ліс, і стрункий молодий дубняк заходив косяком на саму вогневу. Найвища група дерев, ніби навмисне, стала якраз навпроти Сагайдиного взводу. Треба було валяти стовбури, поширюючи сектор обстрілу, створюючи перед кожним мінометним жерлом широкі ворота на захід. Іншим разом Сагайда, безперечно, надувся б на Черниша, доводячи, що той по-дружньому всукав йому найгіршу ділянку на вогневій. Але сьогодні Сагайда прийняв це як належне. Черниш поставив його на перший взвод, яким раніше сам командував. Для Сагайди це було почесне і неабияк тішило його самолюбство. Адже чомусь саме йому Черниш передав свою улюблену спадщину, а не молодому офіцерові Маркевичу, який напередодні прибув у роту з резерву. Маркевич прийняв від Сагалди 2-й взвод — «найлегший», найбільш вишколений.
— Сідай на готове, та, дивись, не відпусти гайку, — повчав Сагайда Маркевича, передаючи йому взвод. — З такими гренадерами тобі й море до пупа. А я не женуся за легким хлібом, піду на 1-й, до молодих громадян...
— Я теж не шукаю собі легкого хліба, — ображено зауважив на це Маркевич.
— Не шукаєш, а коли дають — бери. Бо, значить, так треба. Значить, вважають, що мій хребет міцніший за твій. Тобі, бач, галявину Черниш виділив, а я маю ліс корчувати.
— Можу вам допомогти, — запропонував Маркевич.
— Коли можеш — давай, щоб швидше розквитатись. На тому й зійшлись. Тепер бійці обох взводів дружно наступають на дубняк. Сагайда, розчервонівшись, теж гасав з сокирою по вогневій, хвацько накидався на дерева.
А по схилу горба все глибше входили в землю ординарці, телефоністи, спостерігачі сусідніх батарей. Навіть Маковейчик, який завжди уникав земляних робіт, сьогодні натер собі чесні мозолі. Звичайно, замість того щоб длубатися в цій важкій австрійській землі, хлопець волів би краще пройтися на руках по вогневій, поборюкатися з товаришами або, задерши голову, гайнути лісом, що, брунькуючи, виструнчився поблизу. Як там, напевае, чудово! Озера, птахи, співи... Гуде весна в лісі, зазирав до Маковея в тісний, просякнутий вогкістю окоп, кличе-викликає: кидай лопату, хлопче, випурхни з своєї нори на світ божий, гайнімо степами-лісами! Покажу тобі свої дива, напою тебе березовим соком, засинію до тебе пролісками!..
— Геть, не заважай мені, — гука Маковей сусідові-зв'язківцеві, що проситься до нього в прийми. — Дай лишень розмахнутись!..
— Ти вже й так вибехкав по груди...
— А що ж! Може, це я вже останній окоп рию, для історії залишу!
— Давай на пару...
— А цього б ти не хотів? Який ласий на дурницю! Бачиш мої мозолі?
— Бачу... Теж історичні?
— Теж!
В цей час з КП батальйону, захекавшись, прибіг Шовкун. Тільки-но він влетів на вогневу, всі зрозуміли, що зараз почують якусь радісну звістку. Вона тремтіла в теплому, розм'яклому погляді санітара.
— Ясногорська повернулась! — гукнув Шовкун, сяючи чомусь на Черниша. І всі бійці, як змовившись, глянули на Черниша. Лейтенант почервонів і, хмурячись, кинув офіцерам:
— Пішли пристрілюватись.
XIX
Забравшись з командирами рот на вершину горба, що здіймався перед вогневою, Черниш терпляче вів пристрілювання. Як завжди в таких випадках, бив лише один міномет. Сьогодні честь пристрілювати ціль випала обслузі Дениса Блаженка. Стоячи внизу і тримаючи в руці дефіцитну димову міну, Блаженко дивився звідти на офіцерів так, ніби чекав сигналу вчинити землетрус. Але Черниш не спішив з командами. Зараз не було чого спішити. Після кожного пострілу наставала довга пауза — офіцери неквапно розглядали ціль, радилися, вели підрахунки.
День стояв чистин, кришталево прозорий, з далекою видимістю. Мерехтливе повітря м'яко струмувало, наче підлизуючи своїми рухливими течіями потойбічні висоти, бліндажі, далекі дерева. Все це пливло, пропливало кудись і в той же час залишалось на місці. Фронт принишкнув, як перед бурею, лише зрідка де-не-де ліниво гухкали гармати. Черниш знав, що завтра вони загомонять інакше — сьогодні артилерія ще тільки приміряється, б'ючи з удаваною безсистемністю та скупістю, щоб не накликати завчасно підозри противника.
Все, що думав зараз Черниш, якось неминуче пов'язувалося з Ясногорською, все, що він робив, уже мовби присвячувалося їй. Певно, Шура і в гадці не має, як її прихід позначається на чиїйсь діяльності, на чиїхось настроях... Повернулась!.. Невже вона справді з години на годину може бути тут? Іноді Чернишеві це здавалось малоймовірним, як виблиск золотого сну. Коли випадала вільна хвилина, він нетерпляче озирався з свого пагорба на дорогу, що звивалась попід лісом до села, в полкові та батальйонні тили. При цьому щоразу ніяковів, думаючи, що сусіди-офіцери догадуються, чому йому не лежиться біля них. А вони, заклопотані пристрілюванням, зовсім не помічали його хвилювання.
Дорога, на якій мала з'явитись Ясногорська, жила нормальним фронтовим життям. В напрямку до передової рухалися групи якихось бійців; проскакав верхи начальник штабу з кількома помічниками та ординарцями; виповзла на узлісся артилерійська кухня, запряжена славнозвісним верблюдом, єдиним на всю дивізію, який дійшов сюди від самої Волги: ось із-за повороту вилітає на конику Хаєцький, за ним одна по одній витягуються підводи, навантажені боєприпасами. Може, Шура приїде з ними? Але на возах, окрім їздових, нікого нема. Що ж це таке? Де вона так довго затрималась? Хома грозить комусь канчуком, збиває верблюда з дороги... Ще хтось їде... А її нема. Нема. Нема.
— Але ж палить, — скаржиться до Черниша один ч його колег, капітан Засядько, розстібаючи комір. — Якби оце сюди хоч з відро пива-холоднячка...
— Толстиков уже й без пива клює, — посміхаючись, кивнув Черниш на свого правого сусіда, що, уткнувшись головою в руки, уперто змагався з налягаючою дрімотою.
Вони щойно кінчили пристрілювання і, задоволені наслідками, лежали втрьох край горба, знічев'я перекидаючись млявими фразами. Давалася взнаки втома останніх днів. Не хотілося зводитись, важко було навіть поворухнути розморене теплою млостю тіло. Сонце припікало. Воронки, що вранці масно чорніли по полю, вже давно посіріли, пожухли. Черниш, поклавши голову на планшет, і собі заплющився...
— Чудова, — чує він поблизу. «Про кого це? Звичайно, про неї... Сьогодні всі думають про неї, всі чекають її».
— Хто — чудова, капітан?
— Позиція, кажу, чудова, — пояснює Засядько. —І до противника палицею кинути, і прикрита добре...
— А так... Чудова, — тихо згоджується Черниш, думаючи зовсім про інше. — Чудова... Чудова...
— Стоп! — капітан зненацька вхопився рукою за шию. — Здається, крапнуло! Ще! І ще!.. Толстиков, прокинься!
— Що таке?
— Дощ!
Офіцери, пожвавівши, витягнули, як хлопчаки, долоні перед собою, радісно подивилися в небо. Високі хмарки були майже непомітні в ньому, танули в білій синяві. А тим часом дощ напускався, крапотів наче з ясного неба. Зашумів понад лісом, наближався тисячним кришталевим шерхотом, легко подзвонював у верховітті.
Черниш перекинувся горілиць, підставив обвітрене, пошерхле обличчя приємним краплистим ударам.
— Ви бачили таке: сонце і дощ!
— Сліпий дощ!
— Чому сліпий? Навпаки, ясноокий!..
Дедалі рясніше й рясніше бризкало на руки, на обличчя. Від кожної краплини радісний лоскіт перебігав струмом по всьому тілу. Вже навкруги над лісом і вигорбле-ними полями замерехтіли міріади блискучих перлистих шнурків. Наче небо, граючись, весело стріляло тонкими незліченними чергами, і кожна краплина-куля, проносячись у тій черзі, сяяла, сліпила очі. Чернишеві здавалось, що після цього весняного дощу все одразу буйно зазеленіє, заквітує. Пригадав, як торік в Трансільванії, знемагаючи в горах від спеки, бійці виглядали хмар... Ріки зостались внизу, струмки зостались внизу... Води, води!.. А небо було безводним, жорстоко-блакитним. Потім одного дня встала з-за обрію дощова хмара. Порозстелявши на гарячому камені плащ-палатки, бійці збирали в них довгождану вологу. Потім ділили. Черниш поділився з Брянським навпіл... Який то був життєдайний, незабутній довіку напій!
Дощ напускається. Ніхто й не думає ховатися від нього. Чути, як на вогневій скаче, лящить Маковейчик:
Дощику, дощику, припусти
На бабині капусти,
На дідове сіно,
Щоб позеленіло!..
— Маковею! Де ті капусти? Де те сіїю? Глянь, австрійська земля навкруги!..
— Все одно! Хай і вона зеленіє!..
Черниш, мружачись, посміхався до щедрого неба. Намагався вгадати, де застане цей дощик Ясногорську. Чи в санроті, чи на дорозі сюди... А вона в цей час уже сплигнула з коня на його вогневій. Комбатів ординарець, женучи «впорожні» засідланого коня своєму «хазяїнові», десь підхопив і Шуру попутно.
Весь світ засяяв. Сонце світило, наче крізь сріблясту млу, дощ густішав і тоншав. Раптом над самою головою небо заграло. Милозвучно, потужно, свіжо. Уперше в цьому році загримів грім. Наче загомоніли, стоячи десь високо за блакитними хмарами, дивізіони есес. Розкотилося, розляглося — широко, привільне... І одразу наче всій природі дихнулося вільніше, наче світ омолодився, оновився. Мабуть, не було серед численних військ жодної людини, яка не глянула б зачаровано в розбуркане синє небо і не подумала б: «Весна!»
«Весна», — з насолодою подумав і Черниш, вдихаючи посвіжіле озонисте повітря. Але що це? Він раптом, весь здригнувшись, рвучко підвівся на коліна. З вогневої, з-поміж радісного різноголосся солдатських басів несподівано виділився дівочий голос.
Тієї ж миті він побачив Ясногорську.
Вона стояла, оточена бійцями, і щось весело говорила, дивлячись вгору. Черниш не знав, на що саме вона дивиться — чи на нього, чи на світляну сріблясту пряжу дощу, яка нестримно летіла з висот, пронизана сонцем.
— Гвардії лейтенант! — гукали знизу бійці. — Гвардії лейтенант!
— Тебе стосується, — підморгнув Засядько Чернишеві. — Чи, може, тебе, Толстиков?
Толстиков благодушно посміхався, розглядаючи Ясногорську.
— О, як вона цвіте!..
Черниш, притримуючи рукою бінокль, став швидко спускатися косогором. Стрибав через чиїсь окопи, обвалюючи в них землю. В окопах не було нікого. Всі зібралися вниз, як на мітинг.
Спускаючись, Черниш дивився під ноги, а проте, здається, бачив тільки її, довгождану, небезпечну і ваблячу. Бачив, наближаючись, як на обличчі в неї чомусь майнув радісний переляк. Вона здалася йому вищою, ніж була раніш. Немов уся випросталася, поставнішала, помолодшала. Для Черниша уже не існувало ні дощу, ні веселого юрмиська вогневиків, були тільки її очі, що, наближаючись, раптом заблищали і мовби затремтіли за довгими віями. Від тих довгих вій аж наче легка тінь лягла Шурі попід очима. Вона ще говорила з бійцями і сміялась до них, але Черниш не чув її слів, та, мабуть, і вона сама їх не чула. Бо очі її вже линули, тягнулись до нього, повні бурхливих запитань, і радісних побоювань, і соромливих тривог. Щось питали його і водночас самі промовляли до нього.
Бійці урочисто розступилися, даючи лейтенантові дорогу і дивлячись то на нього, то на Ясногорську. Черниш привітався, твердо вимовивши звичні слова військового вітання, вірніше, вони самі вимовилися, він їх не чув. Ясногорська подала руку і в ту ж мить зайшлася ніжним рум'янцем. Щоки її, свіжі після дощу, спалахнувши, пе-ресвічувались зараз на сонці двома великими пелюстками маку.
За спиною в Щури стояв Сагайда, усміхаючись до вух своїми товстими губами. «Чого він?» — здивувався Черниш і перемайнув поглядом до інших. Всі дивилися на нього доброзичливо і підбадьорливо. «Ми все знаємо, — говорили ті погляди, — і все розуміємо, що між вами оце починається... І ми навіть раді за вас, коли вже на те пішло...»
Черниш відчув себе легко, як буває завжди в товари-с'іві найближчих друзів і однодумців, йому хотілося дякувати за щось кожному з присутніх.
— Як чудово загриміло! — всміхаючись, співуче говорила Шура. —Аж дивно, звідки цей грім!.. Наче й небо чисте, і раптом отак загриміло! — Вона глянула в небо. І Черниш глянув. І всі глянули. — А ліс який став, зверніть увагу! Як він зазеленів одразу!.. Аж наче горить від сонця зеленими вогнями, аж зеленкуватий димок над пилі в'єтьсяі — Вона вказувала на ліс і очима, і рукою, і всією собою. Черниш водночас бачив і зелений світлий димок над лісами, і Щуру, яка теж наче оповилася тим димком біля нього.
Вона стояла в нових чобітках з високими каблуками, в темно-зеленій армійській сукні, що тісно облягала її стан. Вбрання було підібрано вибагливо, зі смаком і явно личило їй. Не пожмакане, а випрасуване, свіже... Видно було, що вона одягла його недавно, «можливо, навіть перед тим, як іти сюди», — мимохідь відзначив Євген, і Шура, перехопивши цей Євгенів погляд, зрозуміла його саме так. Одначе не знітилася і не засоромилася від цього, а, навпаки, весело, навіть з викликом підтримала його погляд. «Так, я готувалася, — відповідали Щурині очі, — я хотіла з'явитись сюди красивою і не соромлюсь цього, і це все ради тебе».
— А Шовкун тут уже очі видивився, виглядаючи, — казав Черниш, щасливо любуючись Шовкуном, що червонів у натовпі, як дівка. — «Але я виглядав тебе далеко більше за Шовкуна, — розумілося за цими словами. — Я почав тебе виглядати від тої хвилини, коли ми розлучились... Я хотів би килимами встелити дорогу, по якій ти наближалась до нас... Хіба ти не чуєш, як все в мені співає: тобі, тобі!»
«Чую, чую! Я навіть здалеку чула тебе і летіла до тебе!»
«І де ти пролітала, там ліси взеленились, а небо над ними молодим громом гриміло! Сліпий, сяючий дощик біг тобі попереду та дрібно кропив перед тобою курні фронтові шляхи... Ти й сама, як той сонячний летючий дощик, що звідкись пришумів і осяяв усе навкруги! Глянь, як довкола парує земля, парують ліси! Затерпнути, сп'яніти можна від цього!»
«Хіба ти ще не сп'янів? Я вже сп'яніла! Дивися!..»
Шура сміючись впіймала за голову Маковея, що, пробігаючи мимо, саме підвернувся їй під руку.
— Маковейчику! Як я скучила за тобою, — щебетала вона йому і водночас з ласкавою лукавістю дивилась на Черниша. — Мені навіть в госпіталі вчувались твої співанки, Маковейчик... О, який-бо ти вже великий став! Та який гарненький! Дай, я тебе поцілую! — і вона поцілувала Маковея в обидві щоки, а щасливими очима сміялась, як змовниця, до Черниша.
«Ще, ще», — заохочував її Черниш закоханим поглядом і почував, як зовсім хмеліє від повноти своїх почуттів. Весь гарячий світ шалено скакав перед ним у зеленім тумані.
XX
— Чому ви так дивитесь на мене. Шовкун? — пристрасно допитувала Шура свого санітара, ідучи з ним приймати взвод. — Ви не впізнаєте мене? Так, ви маєте підстави для цього... Бо сьогодні я навіть сама себе не впізнаю!
— Що ж тут такого, — делікатно заперечував Шовкун. — Стільки не бачитись, і раптом знову разом... Та це з кожним буває...
Буває! Виходить, щось між ними було? І всі це помітили, і всі зрозуміли? Жах! Але що ж саме було? Короткий потиск руки, невинна розмова на вогневій, кілька поглядів... О, ті погляди! Хіба їх можна було приховати? Хіба вони не вимовили все? Що — все? Не було ніякого «все»! І не буде його, не буде!
Невже це може статись так природно і просто? А що, коли воно вже навіть сталось? Страшно було уявити собі, страшно подумати...
— Не дивіться, не дивіться на мене, Шовкун!.. Це я просто відвикла... Мені ще тут страшно, і я тремчу... Але я не боюсь. Навпаки, мені дуже, дуже хороше!
В госпіталі Ясногорська не раз уявляла собі зустріч з Євгеном. Вона прагнула цієї зустрічі, потай мріяла про неї, готувала Євгенові наперед низку своїх ущипливих докорів... Чому так швидко забув? Чому так рідко писав? Рідко, лаконічно і сухо... Але хіба на нього можна сердитись за це? При зустрічі всі докори якось вилетіли їй з голови. Все заготоване пішло шкереберть, все обернулось інакше...
А саме його листів бракувало їй в госпіталі. Не раз Шура ловила себе на тому, що чекає їх і, навіть втративши надію, сердячись, знову чекає, їй уже було не досить того, що писали інші однополчани, їй чомусь кортіло, щоб писав він, Черниш.
Особливо коли стала одужувати, коли вийшла з палати і побачила навкруги нову неминучу весну. Співи, колись не доспівіні, знову прокидались в природі, хвилювали Шуру, сурмили їй голосними сурмами... Когось до болю не вистачало, знялась би та кудись полетіла!
Госпіталь базувався в угорському курортному містечку на березі великого озера. У вікових парках понад самою водою причаїлись білі, граціозні, подзьобані кулями вілли. Як люди, вони мали ніжні людські імена: вілла Лола, вілла Паула, вілла Маргіт... І хоча зараз тут було багато страждань і над усім панував нещадний ніж хірурга — життя брало своє.
Весна починалась на озері. Десятки разів на день воно мінило свої барви, свій настрій. То воно сліпучо мигтіло під сонцем; то, хмурячись, бралося сталлю, а вдалині вже переходило в ніжно-зелене і знову світле; то вкривалось рожевим тихим трепетом, коли високі відблиски заходу лягали на нього...
Вечорами хтось цілувався в альтанках, хтось сміявся на озері в -колихких човнах, хтось палив на далекому протилежному березі вогні. Зазивно сурмили весняні сурми, — кохати, кохати...
Шурі хотілось кохати. Кого? Вона ще не зізнавалася в цьому собі, їй ще було соромно одверто думати про це.
Шура не хотіла хапати уламків щастя. Вона прагнула повного щастя, великого, красивого, щедрого. Щоб завжди хвилювало і перехоплювало дух, щоб, як вічна весна, не старілось і не відцвіталось ніколи, щоб гордо витримувало будь-які удари та випробування... Таке можливе було з Брянським. Чи можливе воно вдруге?
«Я не люблю, не люблю Черниша, — ще сьогодні запевняла себе Шура, повертаючись з госпіталю в полк. — Все це тільки тому, що він був другом Юрася, що він чимось нагадує мені Юрку... Тільки тому! І я йому в вічі скажу про це!»
А коли стояла з Євгеном на вогневій, то нічого про це не сказала. Щось сильніше за неї вже диктувало їй інші слова, інші погляди і жести.
— Шовкун, я дуже погано поводилась на вогневій?
— Ви таке й скажете, їй-богу... Та хіба ви можете погано? Ми тільки раділи, дивлячись на вас...
— Але мені, повірте, аж дух забило, коли я почула той грім! Давно я не чула такого... Наче маленького стою десь у полі під синьою хмарою і слух-пю вперте...
XXI
Санітарний взвод стояв у лісі неподалік від мінометників. Тут же поруч розташувався і Чумаченків КП.
Євгенові усе ще не вірилось, що Шура зараз перебуває за кілька хвилин ходу від нього. Коли вона зникла в паруючій гущавині лісу і мокра блискуча зелень, погойдуючись, зімкнулась за її спиною, Чернишеві на мить здалося, що Шури зовсім і не було на вогневій, що все це йому привиділось. Але, оглянувшись довкола, побачив, як на всьому ще ніби лежить святковий блиск, принесений нею сюди. На покрасивілих обличчях людей, на зброї, на всій природі...
Ідучи на КП, Шура пообіцяла, що за якусь годину все там влаштує, «вступить в права», а потім прийде до мінометників полуднувати. Ради такого випадку Хома навіз на вогневу бюргерських качок, запевняючи, що всі вони дикі.
Минула година, а Шури не було. Вже й вечоріло, а вона не приходила. Нарешті Черниш не витримав.
— Побудь тут за мене, Володько, — ніяковіючи, звернувся він до Сагайди. — Я схожу в батальйон...
— Крий, — співчутливо буркнув Сагайда, про все догадуючись. — За нас не турбуйсь: буде порядок...
На півдорозі до взводу Черниш зустрів Шуру з санітарами. Сонце стояло над захід, і скісне проміння вже густо переснувало лісову стежку. Вгорі у верховіттях нависала волохата сутінь, а низом голі стовбури яскраво взялися червоним. Ясногорська йшла, нахиливши голову, і не одразу помітила Черниша. Обличчя їй було заклопотане й серйозне. Немов це й не вона вдень так щасливо сміялася і щебетала на вогневій. Мовби вже згорнулася, увібрала всередину все, чим так щедро красувалася вдень перед бійцями його роти, перед ним.
— Шуро! — вперше за сьогодні Євген назвав її на ім'я. Ясногорська, мов прокинувшись, глянула на нього. І, перш ніж вона посміхнулась, Євген встщ; впіймати вираз гіркоти й болю в її очах.
— Бач, — сказала вона тихо і розгублено, — а я тільки оце думала зайти до вас... Іду в бойові порядки.
— Але ж там є твої люди... Ти могла б і не спішити.
— Сю ніч треба. Поповнення прийде. Шура стала обабіч стежки, пропускаючи своїх санітарів і діловито оглядаючи їх.
— Шовкун, навіщо ви ці носилки взяли? — зауважила вона гірко. — Там же є легші...
— Але ці міцніші, — з готовністю зупинився Шовкун. — Чи, мо за тими збігати? То я миттю!..
— Ідіть уже, ідіть, — махнула йому вперед Ясногорська. І навіть у цьому жесті Євген помітив ледве стримуваний біль, яким Шура зараз мовби відгороджувалась від нього. Що з нею трапилось? Звідки взялась оця неперехідна відстань, що зараз несподівано залягла мЬк ними? А вона таки залягла. Євген це відчував, холонучи, як перед неминучою небезпекою. Вдень, на людях, йому, виявляється, легше було порозумітися з Шурою, ніж стоячи зараз тут, віч-на-віч з нею в лісі. Тоді все в ній рясними снопами світла було спрямоване на нього, призначуване йому: кожен порух тіла, гарячий погляд, ласкаве слово і навіть те, що чулося за словом... І ось тепер все це згасло, заступилось чимось іншим, може, навіть оцими носилками, не бачити б їх ніколи.
— Чого ти задумався, Женю? Ходім. Вони рушили стежкою за санітарами.
— Ти маєш уявлення про нашу передову? — глухо запитав Черниш.
— Маю, — зітхнула Ясногорська. — Розповідали. Під передовою розумілась піхота. Вона лежала за горбом уподовж річки. Звідси було туди кількасот метрів, але це вважалось смертельно далеко. Для того, щоб попасти в бойові порядки, треба було прохоплюватись по голому схилові, обернутому до противника. Ворожі снайпери не спускали з нього очей, полюючи за кожним, хто з'являвся в цій зоні. Ненависний белебень уже коштував батальйонові кількох бійців. Щоб уникнути зайвих втрат, Чумаченко наказав надалі «відкривати навігацію» лише в темряві. Боєприпаси, продукти, газети, листи — все це відтепер рухалося в бойові порядки лише вночі. Поранених звідти витягували теж тільки вночі. І, незважаючи на це, втрати були майже після кожного рейсу. Напередодні вдосвіта старшини притягли до КП вродливого капітана, працівника дивізійної газети. Черниш бачив його, закривавленого, холодного, збайдужілого до всього... Звідки знати, чи не притягнуть завтра і Шуру в такому ж вигляді на КП?
— Якби можна було піти замість тебе, Шуро... Якби я тільки мав змогу!..
— О Женю, Женю... Коля б нам було дано заступати собою інших... Я теж пішла б...
За кого? Черниш не запитав, здогадуючись, кого вот мала на увазі. Звичайно, Брянського!
— Чого ти не замінила погони на польові? — зауважив він згодом. — Будугь біліти при ракетах.
— Ай справді, — покірно погодилась Шура. Вона взагалі була зараз якась покірна, замислена і лагідна. — Я зовсім за них забула... Здається, в мене тут є в сумці польові.
Попорпавшись на ходу в своїй набитій пакетами сумці, вона дістала пару польових .погонів і зупинилась.
— Пристебни, будь ласка.
Євген, затримавши подих, торкнувся її плеча. Вперше в житті він торкався цього дівочого плеча, теплого і тендітного. Поволі висмикнув Шурині вузькі білі погони — один, потім другий — і вправив натомість польові.
— Готово?
— Готово.
— Дякую...
На якусь мить Чорнишеві руки самі, поза його власною волею, затримались на її плечах. Шура ні'би не чула на собі тих рук.
— Женю, — ледве чутно прошепотіла вона, дивлячись на Євгена з довірливою пересторогою, так, як тоді під Будапештом, коли, вже поранена, лежала на возі серед закованого ожеледицею степу. — Скажи мені. Женю... Скажи, — очі їй раптом засвітилися в сутіні великими сльозами:— Адже це недобре, що ми отак?... Що між нами отак?..
Вони разом подумали про Юрія. Брянський наче зійшов сюди з далеких Трансільванських гір, і став між ними, і дивився на обох. Суворий, осяяний та крилатий, мовби весь час летів до сонця. Обоє мовчали, звертаючись думками до нього, питаючись в нього поради, звіряючи з ним своє сумління, як шлях по нерухомій зірці.
— Я весь час думав про це, — нахмурився Черниш. — Якщо ти хочеш знати мою думку...
— Не треба, Жекю, не треба, — енергійно перебила його Ясногорська. — Не будемо зараз про це... Ходімо! Вони рушили стежкою, не торкаючись одне одного.
— Ти боїшся цієї розмови, Шуро?
— Не боюсь, я нічого не боюсь, але... Хай потім, потім!
— Коли — потім? Коли? Назови мені той день...
— Женю, навіщо?
— Назови! Щоб я чекав, щоб я дожив, коли навіть... загину.
— Не говори так, не треба... Ти зна^ш, який день я маю на увазі. Той, коли все вже скінчиться, коли настане нарешті нове життя.
— Це вже так близької — просяяв Черниш.
— Тоді, по-моєму, все стане інакшим, — говорила Шура, поступово запалюючись від власних мрій. — Тоді все можна буде вирішувати по-новому... І, може, те, що зараз нам здається нездійсненним або гріховним, тоді стане природним і можливим. Адже ми опинимось в зовсім іншій сфері, поза смертю, поза кров'ю, поза нашими болями і кошмарами... А все, чим ми зараз караємось, залишиться, як після сповіді, тут, по цей бік. Як ти гадаєш, друже? Невже там люди не відчувають себе вдруге... щойно народженими?
— Я тебе розумію, Шуро... Мені й самому той день уявляється не просто великою історичною датою. Це, певно, буде щось значно більше. Бо ж там виникатимуть усі початки, там буде тільки майбутнє, світле, безкрає...
Черниш не доказав. Знайомий вібруючий висвист снаряда розітнув вечорове встояне повітря. Блиском і тріском завихрилася гущавінь. Шура інстинктивно вхопила Черииша за руку, і вони разом прискорили ходу, озираючись на кожен вибух, що розлягався їм вслід. Верхами за ними гналося гаряче осколля, прошиваючи потемнілу зелень, лунко перестукуючись в гілках.
Нарешті обоє вихопилися з-під обстрілу на узлісся. Вигляд вогневої та близьких окопів одразу заспокоїв їх.
Високе небо колосилося останніми загравами. Шовкун уже дерся з санітарами по крутому косогору. Внизу на вогневих спокійними групами стояли мінометники, слухаючи знайому журливу піснто. Тут, на чужині, серед цих австрійських яруг, вона якось особливо глибоко хвилювала бійців своєю болісною тугою, пристрасним закликом неподіленого почуття.
Он зійди, зійди, ясен місяцю,
Як млиновеє коле...
Ой вийди, вийди, серце-дівчино,
Та промов до мене слово...
То невидимий Маковей, згорнувшись десь у си'рому окопі, дав собі волю.
XXII
Всю ніч прибували війська. Дорога від найближчого тилового села до переднього краю захрясла танками, тягачами, автомашинами. Поволі все це розсувалося в узбічні гаї та улоговини. Командири батарей люто сперечалися за кожний шмат землі: вже не вистачало місця для артилерійських вогневих.
Опівночі у виярок, обжитий мінометниками, гунулії важкі танки. Хома, який розташувався на ніч із своїм транспортом поблизу вогневих, когутом накинувся на танкістів. Мабуть, за власне вгіддя він не сварився б з таким запалом, як сварився зараз за це нічиє узлісся, де була його стоянка. Метався з батогом перед машинами, даремно намагаючись перекричати вуркотання моторів.
— Соб тримай, соб! — гукав щосили механікам. — Ручицю вломиш!
Водії не звертали ніякої уваги на Хому, коні харапудились в темряві, ручиці тріщали.
— А-а-а! маму твою мордує!..
Танки стали по узліссю там, де хотіли. Хаєцький, відтиснутий зі всім господарством в колючі хащі, в свою чергу випер звідти ще далі кілька батарейних передків з кіньми та кухню з заслуженим верблюдом. Влаштувавшись на новому місці, Хома швидко вгамувався і замирився з долею.
Через деякий час він уже знову никав біля заглушених танків, спокійно постукував по них пужалном і допитувався в танкістів про товщину броні. А згодом, розлігшись із засмальцьованими водіями біля їхніх машин і забувши всі свої кривди, розтлумачував новоприбуль-цям, з ким вони допіру вступили в контакт.
Слухаючи Хому, можна було подумати, що цей гвардійський стрілецький полк, з яким оце танкістам поталанило діяти разом, не має взагалі собі рівного. Виходило так, що складається він всуціль з виняткових людей, з добірних героїв-богатирів. Командує цим полком прудкий та грізний таджик-академік Саміев. Полкову розвідку щоночі водить на неймовірні завдання славетний «вовк» Козаков, повний кавалер ордена Слави, їден на всю дивізію повний кавалер!.. Біля полкового прапора стоїть герой Сталінграда і Будапешта старшина Багіроп. Про нього, напевно, всі чули. Не чули? Стид і сором!
Та це ж він з-під землі штурмував готель «Європу»!.. І про Хаєцького навіть не чули? І про Воронцова — ні? О люди! Герой Радянського Союзу майор Воронцов — замполіт цього славетного полку. На ньому, правду кажучи, все тримається. Міць, голова, йому вже за сорок, Й нього вже й сини в армії, а подивіться на цього музика; оце, скажете, сила, оцей поведе і виведе!.. Коли ти кепський вояка, то він тебе на гужа скрутить, а коли чесно виконуєш свою місію, то від нього тобі шана ихвала.
— Затямте собі це і не дуже гніть кирпу, бо тут такий народ! Орли!
Здавалося, все в цьому незвичайному полку мало б приголомшити самовпевнених танкістів: тут було-таки чим захопитись. Адже сю ніч невтомні розвідники полку шастають уже на п'ятому іноземному кордоні. Через п'ять кордонів, через тисячу боїв — це вам жарти, га?
А тим часом водії-механіки, частуючись по черзі вином з каністри і пригощаючи Хому, слухали його без особливого подиву. Вони, здається, й не уявляли собі цього полку інакшим. Дніпро? Альпи? Штурм Будапешта і знаменита битва на Гроні? Добре, але що ж тут виняткового? Полк як полк.
А коли Хома занадто вже розходився, співаючи дифірамби своїм мінометам, хтось навіть осадив його спокійним жартом:
— Годі тобі, друже, про свої чмихавки... Пий. Хома знесамовитів на таке блюзнірство.
— Чмихавки? А де ви були, коли ці чмихавки в Трансільванії понад хмарами гримали? Коли ми з в'юками до бога дерлися крізь карколомне бескеття? Чи не ці чмихавки тоді вам шлях торували? Безводдя та спека, аж слина в роті звапнювалась! Коней кинули, шинелі кинули, а мінометів не кидали. Ішли та йшли, аж гори дриготіли від наших залпів!.. Де ви тоді були, я вас питаю?
Танкісти з великодушним спокоєм розповідали Хомі, де вони були. При цьому раптом виявилось, що за їхньою бригадою шлях лежить ніяк не гірший, ніж за Хо-миним полком. Командує нею гвардії майор Молоков. Добре знають Балкани, скільки фашистів перемололи out зубаті уральські гусениці! Потім битва на Балатоні. Потім рейди в промисловім районі Відня. А зараз бригада прибула сюди, на останній штурм. Цілу добу перли на повному газі, щоб встигнути... Завтра танки в числі перших будуть форсувати оцю австрійсько-чеську річку. Не чекаючи мостів, задраївшись наглухо, бойові машини підуть по дну вбрід.
«Ця бригада теж, виходить, неабияка!» — думав,Хома, поступово проймаючись повагою до своїх прокопті-лих співбесідників. Танкісти лежали зіркою, голова до голови, і між їхніми темними обличчями знайшли собі досить місця і Хомині гвардійські вуса. Подоляк більше не пробував ошелешити співрозмовників подвигами свого полку. Його вже захопило інше. Бра, невже справді-таки це буде останній штурм? Невже через кілька місяців він, живий, невбитий Хома, крокуватиме ланами рідного Поділля, повертаючись додому? Гай-гай, аби ж то так трапилось! Нахилив би ся та поцілував порохи рідного шляху!..
Пізно вночі йшов Хома від танкістів. Недалеко від своїх здибався в темряві з Маковеєм. Хлопець, присівши по-татарському, саме лагодив кабель.
— Чув, Маковею? Танкісти подейкують, що завтра вийдемо на останній штурм. На останній, розумієш? А там уже — мир.
— Не віриться, Хомо, — зізнався телефоніст, загризаючи зубами кінчик провода. — Важко навіть уявити себе не в землі, не в поході. Мені здається, що я вже довіку буду солдатом.
— Це добре, — похвалив Хаєцький. — Гвардійська жилка тобі скрізь пригодиться... Скажи, ось, приміром, ти міг би телефонізувати нам увесь район? Від колгоспу до колгоспу, від бригади до бригади?
— А чого ж ні? Звичайно, міг би. Але де ти скільки апаратів та кабеля набереш?
— Ого, за це, Маковею, не турбуйся. Хіба мало ваших апаратів звільниться після війни? А кабеля? Все повернеться на мир!
— Але я, напевне, залишусь в армії.
— Звісно, тобі ще, як мідному казанкові. Треба ж буде комусь на кордонах стояти.
— Якби тільки жонатому, — засміявся Маковей. — Після війни, мабуть, усі поженяться.
— За цим не тужи... Була б голова, а хомут знайде ться, — кинув Хома, віддаляючись.
Незважаючи на пізній час, війська продовжували прибувати, йшли люди, рухалась техніка. Попід лісом до самого села гуркотіли в пітьмі мотори. Близькість чогось великого, нечуваного збуджувала воїнів. Мало кому спалося в цю ніч.
Вислані політвідділом потужні радіомовні станції зупинилися в ногах військ, загадкові, мовчазні. Просто з поля насувались машини з громіздкими понтонами, ставали поблизу мінометників. Понтонери голосно перегукувались в темряві, передаючи та приймаючи команди. Хома, лишивши Маковея, не забарився встряти до них із своїми порадами.
А Маковей, полагодивши лінію, повертався до свого окопу веселий і задоволений. Мугикав якусь пісеньку, посміхався власним вимрійкам. З голови йому не виходила Ясногорська. Жартома приголубивши хлопця вдень, вона й не догадувалась, який слід залишила цим у його серці, яку молоду, невщухаючу бурю викликала. Маковей, звичайно, розумів, що це був тільки дівочий жарт, але надія на щось серйозніше починала десь жевріти на дні його збентеженої душі. Жевріла, гріла, розгоралася.
«Адже може статися, — думав Маковей, сидячи вже в себе в окопі, — що вона придивиться до мене уважніше і я їй сподобаюсь... Не так, як досі подобався, а зовсім інакше, по-справжньому... Всякі ж бувають чудеса на світі!»
Думки його весь час тягнулись до бойових порядків полку, до переднього краю, де, освітлювана ракетами, готова до штурму, лежить під вогнем піхота. Обстріл не припиняється. Там десь Ясногорська, повзаючи в прибережних росяних шелюгах, перев'язує поранених піхотинців. Хотів би Маковей опинитись зараз на місці будь-кого з них, бути на самому вістрі полку, спрямованого на захід... Хай би Ясногорська, схилившись над ним, перев'язувала йому гарячу рану... «Потерпи, Маковею, потерпи, — лебеділа б вона до нього. — Зараз я накажу тебе відправити в медсанбат...» Але він на це тільки погордливо хмикнув би. Як? Перед загальною атакою, перед штурмом піти кантуватись по тилах? «Дякую, але я нікуди не піду звідси в такий вирішальний момент. Я лишаюсь тут». Ясногорська, захоплена його мужнім вчинком, кладе йому руку на плече, усміхаючись, зазирає, вражена, в очі: «Так ось який ти, Маковею!.. Ти, виходить, герой!»
Отоді він нарешті відкрився б їй. Сказав би все, що думає про неї. Дав би волю своїй ніжності, своєму коханню. І Ясногорська приголубила б його, як удень. «Маковею, любий, я, виявляється, зовсім мало знала тебе, вважаючи хлопчиськом. Тепер я про тебе іншої думки. Тепер я тебе кохаю». І рани його загоїлися б одразу, і він став би на ноги, вже веселий, здоровий, щасливий.
Сказав би: «Загадуй мені, що хочеш, я все для тебе зроблю».
Вона б загадала: «Візьми мене на руки та неси по білому світу».
І він взяв би її, легку, мов ластівку, і ніс би. Вона б ще йому загадувала — зроби те, подолай оте — і він все виконував би, все міг би, все буде йому під силу. Здатний був гори зрушити з місця.
— Ти спиш, Маковею? Чи так, дрімаєш? Розполохавши Маковеєві мрії, стрибає на дно окопу гвардії лейтенант ЧерНиш. Сам темний, а очі під зведеними бровами весело поблискують.
— Спиш, кажу?
— Ні, це я так...
— Цариця полів подає голос?
— Подає.
— Як у них там?
— Поповнення приймають, всю ніч колотяться. Замполіт з «хазяїном» бойові порядки перевіряють.
— Ну, а ми тим часом давай закуримо по одній. Всівшись на дні тісного окопу, переплутавшись ногами, вони старанно крутять цигарки. Маковей чекає від лейтенанта ще одного запитання, найголовнішого. І після напруженої паузи Черниш таки ставить його, це запитання, навіть не підозріваючи, що зараз на душі в телефоніста.
— Мене звідти ніхто не викликав?
Маковей набирає повітря й урочисто відповідає:
— Ніхто!
Черниш мовчки, жадібно тягне цигарку.
Тепер Маковеєві все зрозуміло. Та, власне, хіба ще вдень не видно було, до чого це йдеться. Вигостреним зором, наточеним власною пристрастю, хлопець окміто-вував найтонші нюанси поведінки Ясногорської і Чер-ниша. Ще коли вона стояла на вогневій і, радісно щебечучи, ловила в підставлені долоні краплистий сонячний дощик, Маковей помітив, як тривожно перескакував її погляд по людях, шукаючи когось і не знаходячи. Потім, коли підійшов Черниш, Маковей упевнився, кого вона шукала. Бо одразу, на очах у всіх, за мить вона стала мовби ще кращою, вродливішою, аніж була. Маковей завважив, як швидше, схвильованіше стали підійматися й опускатися її груди. А коли вони говорили поміж собою про перший грім та про ліс, що весь спалахнув після дощу зеленим сяйвом, — то Маковеєві здавалося, що вони розмовляли не про цей грім, що загоготів тільки-но, і не про цей скупаний ліс, що рутою зазеленівся поблизу, а про інший грім і про інший ліс, ще кращий, ніж цей. Той світ прекрасного був відкритий і доступний тільки їм двом і нікому третьому. То вже була таємниця для всіх! А Маковеєві й самому кортіло побачити все те, що бачили вони, збагнути чарівність тієї таємниці, що між ними відчувалася і в яку вони, весело змовившись, нікого не впускали.
З ревнивою пильністю стежив Маковей за Чернишем, який, задумавшись, сидів навпроти нього. Хлопцеві не терпілось відгадати, за що ж саме обрала й відзначила Шура оцю людину, смуглого, худорлявого лейтенанта Черниша, а не когось іншого? Чому вона після Брянського, стількох обминувши, стільком давши відсіч, зупинилася саме на ньому? За чорні брови, за ясні очі? Але ж і Сперанський був як намальований. За відвагу? Але ж і Сперанський був хоробрий! Ні, тут щось зовсім інше... Мабуть, є в ньому щось таке, чого вона шукала в житті. Щось від Брянського!
Обранець... З ніжною заздрістю розглядав Маковей Черниша. Потай ревнував його до Ясногорської, але, навіть ревнуючи, не зичив лейтенантові ніякого лиха. Любимий командир, відзначений Ясногорською, не тільки не викликав у Маковея неприязні, а, навпаки, після свого успіху ще більше виріс в очах телефоніста. Бо до тих гідностей, що їх мав лейтенант раніше, тепер прилучалася ще одна, особливо приваблива, виняткова. Цієї нової гідності не можна було приховати, вона була видима кожному, бо відблиск її лейтенант носив на всьому собі після того золотого дощику і синього грому. Сяючі погляди, якими Шура осипала Черниша на вогневій, так досі й сяяли на ньому, чаруючи Маковея. «Дивісь, що я раніше не помітив, який він справді особливий, — гарячкував телефоніст, думаючи про свого командира. — Адже він найкращий офіцер у нашому батальйоні, зараз мені це ясно. Правда, стрілецькими ротами командують теж хоробрі, досвідчені, чудові люди... Але наш Чернишок — таки найкращий. Коли вже Ясногорська віддала йому перевагу, то, значить, він не такий, як усі інші. Цікаво, що ж це таке особливе? — бився Маковей у догадках. — Як його набути? Як його підгледіти? Хіба я теж не зміг би мати оте рідкісне, оте любе їй?»
Він дивився на міцні лейтенантові плечі і пробував свої, крадькома поводячи ними: чи такі в нього? Помічав при світлі цигарки гостру борозну на смуглявому лейтенантовім чолі і сам хмурився, щоб у нього теж з'явилась така борозна. Якби можна було перейняти весь хід лейтенантових почуттів і думок, то він, звичайно, перейняв би їх. «Я теж матиму все, що їй любе, — похвалився хлопець схвильовано. — Буду справедливим до всіх, чесним, хоробрим, освіченим! Про мене «хазяїн» теж говоритиме, що я невтомно дерзаю, вдосконалююсь, шукаю нових методів і знаходжу... Тоді підійдемо разом до неї: ми обидва ось які, ми вирівнялись — обирай!..»
Черниш, затоптавши цигарку, підвівся, став прислухаючись. Маковей заховав свій погаслий недокурок за манжет пілотки. Гамір на передовій поступово вщухав. Лише зрідка де-не-де постукували контрольні кулемети. На вогневій Блаженки статечно розповідали комусь про лютневі бої за Гроном.
— Може, мене питатимуть, — попередив Черниш Маковея, — то я буду в Сагайдинім окопі. Тільки дивись, не заспи. Краще вже співай потихеньку.
— Добре, я співатиму. Але всього не переспіваю до ранку.
— Завтра доспіваєш... Коли знімемось вперед. Легко виважившись на руках, Черниш вихопився з окопу. Назустріч йому з горба спускалися кілька бійців. розмовляючи поміж собою. Один з них стримано стогнав, весь час благаючи води.
— Звідки? — зупинив Черниш переднього.
— З передової. Поранені.
Виявилось, що всі вони з свіжого поповнення, яке прибуло звечора в полк.
— Швидко ви...
— Окопатись не дав... Як кресонув по всьому берегу. Зараз уже краще — всі окопались.
— Хто вас перев'язував?
— Та одна дівчинка, спасибі їй...Намучилась з нами...
— А вона... а їй... нічого?
— Нічого... жива-здорова... Нас оце на весь батальйон тільки четверо...
— Води... ох, води, — стогнав, весь звиваючись, високий боєць, підтримуваний товаришами попід руки. Черниш гукнув своїм вниз:
— В кого є вода?
На його поклик першими з'явились брати Блаженки, відстібаючи на ходу алюмінієві фляги. Поранений пожвавішав, потягнувся всім тілом до них назустріч. Денис зубами відкрив туго закручену флягу.
— Куди поранило? — запитав Черниш.
— В живіт... нутро пошкодило... Блаженки очікувально глянули на лейтенанта. Не можна, мовляв, йому води — загине.
— Ведіть! — з несподіваним гнівом скомандував Черниш легкопораненим, що тримали піхотинця під руки. — Санітарні підводи внизу, ліворуч!
— Та тут уже знайдемо...
— Романе, проведіть їх!
— Братці... Один ковток... Згораю... Краплю, братці, — жалібно канючив піхотинець, на ходу обертаючись до Блаженків. Але вони вже міцно загвинтили свої фляги.
XXIII
Було пів на шосту. Сонце щойно зійшло, швидко підіймалося над лісом. Черниш стояв з офіцерами-мінометниками на горбі перед вогневою і, щоразу поглядаючи вперед, робив у блокноті якісь помітки.
Неподалік від офіцерів стовбичив Хаєцький, розглядав крізь трофейний бінокль ворожі позиції. Чи не вперше за війну Хома стояв, не маскуючись, і ніхто вже на нього ^е гримав за це: до артпідготовки лишалися лічені хвили. Правду кажучи, Хомі й самому було трохи не-звич.Чо стояти отак, не маскуючись. Немов з'явився на людях голий-голісінький, як мама вродила. Спочатку навіть в жижках йому терпло і хотілося сісти. Але офіцери стояли, спокійно випроставшись, і Хома, гей його кату, теж міг так постояти, хоч ноги його якось самі просились у землю, в окоп. Противник не стріляв, мабуть, уже економив снаряди.
Крізь бінокль Хомі виразно було видно ворожий передній край, дротяні загорожі, що тягнулись в кілька рядів понад берегом, за яким уже мовби починався величезний концтабір. Вподовж висоти — химерні закрути траншей, вкопані в землю самоходи, ледве помітні доти і бліндажі, обкладені дерном. Біля однієї землянки ще навіть сушилося солдатське шмаття, недбало розстелене на траві.
«Ми ось вам насушимо», — подумав Хома, вішаючи бінокль на груди.
Задоволеним поглядом обвів позиції своїх військ. Тепер війна вже не здавалась йому, як під румунськими дотами, незрозумілим страховиськом, що в ньому важко було добрати глузду. Бойові порядки військ зараз сприймалися Хомою як одне нерозривне ціле, побудоване з біса мудро, і він уже сам, як той механік, міг збагнути — і на зір, і на слух — всю цю машинерію.
Принишкнувши в складках місцевості, густо зеленіли фарбованими стволами батареї. На узліссях, старанно замасковані, причаїлись важкі танки, вибалком вирихтувались понтони. По той бік шосе між автрійськими куркульськими бункерами, в яких розташувався штаб полку, стоять напоготові коні зв'язківців, стоїть радіомовна станція. Повсякчас вона готова передати військам історичну звістку про капітуляцію фашизму. Хома почуває винятковість моменту. Все це передпілля, захаращене озброєними валами військ, залите вранішнім сонцем, підняте зараз над землею, як величезна трибуна з лісами та яругами, з вогневими позиціями та піхотинськими ячейками. Підняте і видніє ниньки всім державам.
Нашорошена, грізна тиша запала навкруги. Лежить у звивистих берегах піхота, спокійна, певна себе. Стоять у приярках артилеристи та мінометники, з тагим виглядом, мовби пройшли вже з боями півсвіту і стали оце на останньому рубежі. Тихо так, що чути навіть, як передзвошоються жайворонки, зависнувши високими дзвониками над нейтральною смугою.
Слухай, Хомо, дивися, Хомо! Не часто такі- буває в житті. Кожне слово команди, кожна відбита годинником секунда назавжди карбується тобі в пам'яті. Ти вже ніколи не зможеш забути отих вершників, що галопом поскакали від штабу в різні кінці, групу отих танкістів, що зупинились на узліссі навколо свого комбата, який вказує їм бойові маршрути. Все запам'ятовуй, Хомо, бо це вже історія. Не та історія, що зажовкає десь у книгах, а та, що твориться на твоїх очах, що переходить крізь твої власні руки! Ти ж чуєш, як вона близько, як вона дихає поруч, ти маєш змогу заглянути їй у вічі, най його мамі. Колись ти тільки через людей чув про те знамените колесо історії, а зараз можеш власноручно помацати його, як мацав допіру колесо уральського танка!
Велич наростаючих подій і усвідомлення того, що ці неймовірні події якоюсь мірою залежать від нього безпосередньо, сповнювали Хому новою, не звіданою досі гордістю. Дивне враження, що він, простий собі подоляк, зійшов на такий високий пункт, де перед ним ніхто ще не бував, не покидало його весь ранок. Коли-бись міг, то воскресив би всю рідню до найдальшого коліна! Хай діди та прадіди глянули б на Хомцю, що в темній хаті вродився, а в запічку зріс... Хай би впізнали в ньому того обшарпаного підпаска, що за чужим бидлом по чужих стернях спотикався... Е, де ви годні таке збагнути!.. Стоїть ниньки у всіх на виду, парадує перед народами. В різних землях його знає старе й мале. Здалеку впізнають по гвардійській ході, по зоряній пілотці!
Тиша у військах. Жайворонки над військами. І ось нарешті 6.00.
З околиці села з-за Хоминої спини заливисто заграли довгу чергу гвардійські міномети, впиваючись власною музикою. Шугнули навскіс у небо вогнисті ракетні снаряди. Бадьорий, потужний грім перекотився від обрію до обрію. І ще він не зник за ясним небосхилом, як уже заговорило все широчезне передпілля, майнувши до найдальших флангів червоними язиками спалахів. Барвінкова височінь завібрувала, забриніла вся невидимими струнами. Тонни гарячого металу, вихопившись із сотень жерл, навально пошуміли на захід.
Міномети, ввірені Чернишеві, приєднались до загального гуркоту, і він сам теж ввімкнувся, мов наелектризований, в ту загальну гарячу силу, що буяла навкруги. Не думав відтепер ні про себе, ні про Ясногорську. Шукав поглядом плаваючу в димах ціль, не помічаючи, окрім неї, нікого й нічого. Його, зрештою, теж не помічали ні бійці, ні офіцери, що стояли внизу по своїх місцях. На льоту хапали кинуті ним з горба команди, існуючи в ці секунди тільки для його команд:
— Вогонь!
— Вогонь!
— Вогонь!
Хома, заливаючись .потом, пиряв разом з піднощиками важезні ящики до розпечених мінометів. Мимохідь голосно ганьбив Ягідку, який ще й досі долонями затуляв вуха, опустивши міну в ствол. Ягідка сьогодні вперше стояв заряджаючим.
«Катюші» безперервно грали ліворуч і праворуч, десятки батарей били одночасно. Гоготів бог війни, заглушаючи собою все. Чахкаючі удари мінометів, лункі постріли сорокап'яток губилися в важкому позіханні фортечних гармат-велетнів. Різнокаліберні численні голоси батарей незабаром з'єдналися в суцільний залізний гул.
Гул, гул, гул... Бог війни наче тільки зараз оце повністю розгортав свої божественні сили, невтомно стрясаючи території двох сусідніх країн одразу.
Через кілька хвилин понад полками пішла на захід авіація. Здавалось, що літаки ідуть зовсім беззвучно, німими силуетами, виключивши всі свої мотори. Гул ескадрилій цілком перекривався гулом наземної артилерії. Лише громові вибухи фугасок по той бік річки раз у раз свідчили, що й на літаках б'ються чиїсь напружені серця в унісон серцям наземних військ.
Піхота, що лежала по берегах, підвелася на весь зріст, оповита хмарами диму. По рештках зірваних мостів, по хитких фермах, що виглядали з води — на той бік, на той бік!.. Розвідники Козакова кинулись вплав.
Вогнева буря почала відкочуватись, переносилась в німецькі тили. Черниша викликали на провід. Говорив начальник артилерії. Виявляється, він весь час стежив з бойових порядків, які наслідки дає Чернишів метод швидкісної стрільби, вперше сьогодні застосованої масово. Зробивши деякі зауваження спеціального характеру, начарт поздоровив Черниша з успіхом бойового експерименту.
Тим часом на узліссях заревли танки і, розметавши зелене гілля маскування, ринули з усіх кінців до річки. Гойдаючись, попливли через поле понтони. Артилерія поступово замовкла, вогні вибухів усе рідше випорскували з суцільного бродива диму, що затопив позиції противника. Стало чути істеричну клепанину оживаючих ворожих кулеметів та автоматичних гармат, безсистемно розкиданих по висотах.
— Весело зіграно! — гукав розшарілий Сагайда Чернишеві. — Розкішної справді, з усіх артпідготовок ця, сьогоднішня, організована з таким блиском, була, мабуть, найрадісніша і якась уже мовби святкова.
«Прекрасний, може, заключний акорд наших великих боїв», — думав Черниш і, відкинувши спадаючу иа чоло спітнілу чуприну, подав команду в'ючитись.
Танки, досягнувши в різних місцях берега, один за одним входили в воду, занурювались дедалі глибше. Сотні очей пристрасно стежили за цим героїчним переходом танків по дну чужої річки.
— Коли зупиниться хоч на мить — мотори заллє водою! — тривожно пояснював Хома товаришам.
Але жоден не зупинився! Підіймаючи навколо себе сяйво розбризканих хвиль, машини вже впевнено видиралися на протилежний берег. Башти їхні, облиті ворожим розплавленим свинцем, стали як срібні.
XXIV
Війська вирушали вперед. Все незабаром спустіло: окопи, витирлувані ліси, численні стоянки батарей...
Хаєцький, сидячи вже в сідлі, давав останні вказівки бессарабцеві йоні, якого залишив на вогневій у ролі своєрідного «ліквідкому».
— Гляди-но мені, не забудь виправити в них папера, — повчав Хома їздового. — А все закінчиш — тоді доганяй нас по указках.
Йшлося про порожняк-тару, що лежала горою на вогневій і яку треба було здати в боєпостачання, виправивши натомість відповідального «папера», тобто розписку. В такий бурхливий, майже святковий день, коли наступаючі війська вже нестримно подалися вперед, Йоні зовсім не хотілося розлучатися з товаришами, зав'язнувши біля цих порожніх ящиків. Подумаєш, скарби... Хто за них спитає? Кому вони потрібні в такий шарварок? Не таке війна списувала, спише й це...
Йона не приховував від старшини свого презирства до осоружної тари.
— Махнути б на неї рукою, та тільки й діла!' Однак Хома непохитно стояв на своєму. Як то — махнути рукою? Як то — війна спише? Проти такої безгосподарності волало все його нутро. Звичайно, в таку пору людям не до порожніх ящиків. Може, й справді ніхто не звернув би уваги на те, що він залишив свою тару десь напризволяще, а потім і зовсім забулось би, перекололось... Де п'ють, мовляв, там і ллють! Але Хома не хотів проливати ні краплі.
— Кепський то буде старшина, Йоно, коли він хоч цвях розбазарить в оцих іноземлях. Дома нам все згодиться. Я кину, та п'ятий, та десятий — ото вже й ешелон маєш! Тисяча вагонів набереться! Зваж, скільки сюди лісу пішло та скільки теслярів працювало, щоб все це нам зготувати. Зваж, нарешті, скільки «огурків» завод знову впакує в оцю тару!
— Годі вже пакувати, — демократично заявив бесса-рабець, — війна он кінчається.
— О людино! — вигукнув Хома, докірливо хитаючи головою. — А Японія? Ти про неї забув?
Иона мовчки взявся шпурляти на віз ящики, зганяючи на них свою злість. Автомат бовтався йому на шиї.
— Скинь автомат, на час роботи дозволяю, — змилосердився подоляк, всідаючись зручніше в сідлі. Иона не прийняв милосердя.
— Хай той скидає, кому він важкий.
— А тобі — ні?
— Мені рідна зброя ніколи не важка.
— Овва! Hу, тоді з тебе люди будуть.
Свиснувши канчуком, Хома помчав наздоганяти своїх. Розшукав їх уже за рікою, серед маси різних підрозділів, які, перехопившись по тільки що наведеному понтону, на деякий час змішалися, злилися в одну величезну, збуджену, шумливу армаду. Розгорнувшись по всьому підгір'ю, війська лавами посувались на висоти. Залишений противником укріплений район шкірився раз у раз потрісканим бетоном, зяяв мертвими дірками амбразур. Сталеві ковпаки дотів порозліталися геть, потріскавшись під ударами, як крихкі дзвони. Поруйновані траншеї, потрощені бліндажі, безліч свіжих вирв — все тут ще дихало гарячим шалом недавньої канонади.
Хомі пригадались перші бої під румунськими дотами і той пишний блакитний ранок, коли вони після великої громовиці сходили за Брянським на відвойовану висоту Тоді теж світ ширшав, просторішав на очах, як зараз. І така ж розлога тиша панувала навкруги, і такі ж складні ворожі укріплення лягали до ніг. Одначе тоді доти залишилися майже цілими, і їх уже після всього доводилось корчувати з землі вибухівкою. А тепер вони з першого удару потріскалися, потрощилися... «Ой, це неспроста, — думав Хаєцький, оглядаючи величезне руй-новище. — Те, чого в Пашканях ще ніякий снаряд не брав, ниньки порепалось, мов той гарбуз. Міцніє гвардійська техніка, а гвардійці ще більше! Зараз глянеш, тієї гармати від землі не видно, а вона вже «тигра» б'є...»
Хома з любов'ю оглянув підрозділи, що підіймались косогором. Гармати, транспорти, кухні плуганились поміж піхотою. Як завжди буває при наступі, кількість вершників швидко зростала. Комбати, ад'ютанти, старшини сіли на коней. Навіть гвардії майор Воронцов, якого звикли завжди бачити пішки, на цей раз уже був ка коні. «Значить, дорога передбачається далека», — подумав Хаєцький, глянувши на майора. То був правдивий сигнал! Весь полк знав, що замполіт сідає на коня лише при далеких гарячих маршах.
Черниш вів роту все вище й вище по переритому воронками схилу між густим плетивом роздовбаних траншей. Він знав, що незабаром зустріне десь тут Ясно-горську і що на марші вони будуть разом — може, день, може, два, може, й три, — йому хотілося, щоб той марш не кінчався ніколи... Ноги ступають пругко, тіло наснажене бадьорою силою, веселий гомін стоїть навкруги. Очі бійців ще палають натхненням бою, настрій великої окриленості обіймає війська. Все вище і вище...
На одному з бетонних укріплень, що стовбурчиться врізнобіч залізним рваним пруттям, стоїть група дівчат полкової санроти. Серед них— Ясногорська, усміхнена, сяюча.
— Ось твої «самоварники» йдуть, — весело штовхнула Шуру одна з дівчат, яку Хаєцький свого часу прозвав вертихвісткою. Вона і зараз вертілась, мов на голках, поблискуючи великими козачими шпорами, які були досить-таки недоречні на її чобітках. — Дивися, як Черни-шок уже впився в тебе очима. Дивися, він червоніє. О, вмерти можна!..
Черниш, наблизившись, подав Ясногорській руку, і пона легко сплигнула на землю.
— А я вас тут уже з півгодини виглядаю, — відверто говорила Шура Євгенові, ступаючи поруч нього. — Скільки тут сьогодні народу проходить!..
— Ти знаєш, мене теж це вразило. Таке багатолюддя. Подумати: стільки було жертв, стільки втрат, а наближаємось до фінішу сильнішими, ніж стартували. Принаймні я не пам'ятаю, щоб у нашому «хазяйстві» було коли-небудь більше активних штиків, більше вогневої потужності, аніж зараз. Ворожі трупи, покручені, пошматовані на мотлох, лежали по всьому узгір'ю. Ясногорська, щоразу хмурячись, обминала їх.
Убиті майже всі лежать головами до заходу, ноги відкидавши на схід.
— Тікали, — визначив Сагайда. — Не втекли.
— Цікаво, хто вони? — задумалась Шура. — Може, серед них лежать саме ті, що зачинали війну, що під грім своїх барабанів виходили в сорок першому крізь Бранденбурзькі ворота на схід? Як вони тоді йшли! З загребущими поглядами, з засуканими по лікті рукавами... Як різники. Тепер вони вгамувались, тепер їм уже нічого не треба.
— Ось цей перемелений тип, безперечно, колись вважав себе створеним для панування над народами, — бубонів Сагайда, недбало переступаючи кривавий клубок в посіченому офіцерському мундирі. — Я думаю, що взагалі, сидячи десь у пухкому кріслі з сигарою в зубах, легко уявити себе господарем світу. Що тут такого? Взяти й кинути в м'ясорубку мільйон чи десять мільйонів простого народу... Хай гниють в окопах, хай конають в шпиталях, а мені що? Мені тепло, мені затишно, мені подай на тарілці світ! Чим ви гарантовані, що коли-небудь не вирине десь отака потвора та не засяде в президентське крісло, як засів свого часу Гітлер?
— Не вийде, — категорично заперечив Черниш. — Народи порозумнішали. Тепер вони не дозволять обдурити себе.
Зійшли на гребінь висоти, і світ виступив із своїх попередніх берегів, розіллявся широким ясним океаном. Черниш пригадав інші висоти — першу, румунську, де зостався Гай, і другу, трансільванську, високу, мов грандіозний обеліск... Як би він хотів, щоб усі були тут, кого він позалишав на шляху! Не хотів би він ні чинів, ні орденів, ні слави, аби тільки встали ті,далекі й прекрасні, які назавжди зосталися на шляхах великого походу... Хіба ж не їм належить усе, що зараз оце збувається? Хіба це не їм лягають вдалині білястими килимамичеські асфальти? Хай ішли б вони поруч, хай були б вони гут... Скликав усіх, а ніхто не приходив. Скільки це минуло відтоді? О, як то було далеко, як то було давни...
На висоті просто між окопами зупинився віліс командира дивізії. Стоячи в машині, генерал щось енергійно говорив командирам полків, які слухали його, виструнчившись в сідлах. Самієв був між ними найменший, зате коня мав під собою найбільшого.
Генерал, видно, був чимось не зовсім задоволений. його мовби не торкалася та загальна радість, той піднесений, майже хмільний настрій, що панував зараз у військах. Він, комдив, ніби й не помічав того, що противника було щойно зірвано з його позицій, що танки, обігнавши піхоту, вже рейдують за десятки кілометрів попереду, що, зрештою, перемога близько. В такий час і генералові личило б повеселитися з усіма, пожартувати так, як він умів: не зважаючи на ранги, з демократичним перцем. Але зараз ще, видно, було не час... Генерал стояв у машині, збуджений, побуряковілий, і майже роздратовано віддавав накази командирам полків. Дехто, настроївшись перед тим уже на досить благодушний лад, глянувши тепер на генерала, одразу догадувався, що попереду буде ще всього: і труднощів, і небезпек.
Противник, тікаючи, змушений був кинути чимало своєї техніки та боєприпасів. По всій висоті стирчав із землі перем'ятий, знівечений метал, здеформована важка зброя.
— Буде трофейникам роботи, — перемовлялись бійці. — Попозбирають...
— Дивіться, зенітка! — гукав Маковей товаришам, сподіваючись таким нехитрим способом привернути увагу Ясногорської. Шура, ступаючи між Сагайдою та Чернишем, обернулась на мить, глянула на Маковея, кивнула йому привітно. Потім знову щось жваво заговорила до офіцерів, крокуючи далі.
— Ціла-цілісінька! — не вгавав Маковей, поплескуючи рукою теплу, нагріту сонцем гармату. Проте Ясно-горська на цей раз навіть не почула його. — Ще, видно, й заряджена!
Гармата стояла в круглій ковбані-ячейці, наставивши свій довжелезний хобот у блакитну височінь весняного неба. Телефоніст ще щось гукав, але Ясногорська не оберталася.
Тоді хлопець, не довго думаючи, припав до механізму гармати...
Пролунав постріл. Єдиний, самотній і тому дивовижно разючий серед цієї великої тиші. Покотився далеко над полями, перелунюючись в берегах, у лісах та яругах. Тисячі людей на мить застигли, здивовано слухаючи його. Декому здавалося, що це вже пролунав останній постріл на землі. У синій високості розпускалася біла квітка вибуху. Певне, ту квітку було видно найдальший чеським вєскам, що ледве мріли в садах на заході.
— Що ти робиш? — схаменувшись, накинулись на Маковея командири.
— Я хотів дострелити он туди, — сміючись, показував пустун рукою вгору.
— Куди?
— До синього... До стратосфери!
Зрештою, хлопець і сам не знав, для чого він вистрілив. Може, для неї, для Шури Ясногорської? Чи, може, він салютував мирові, що, здалеку наближаючись, вже ледве чутно сурмив назустріч людям, які здобували його...
XXV
Полки, згорнувшись в колони, прудко летіли вперед. Назустріч їм, крізь гарячі розімлілі поля котилися блискучі асфальти, всуціль политі свіжою водою. Святково вбрані чехи і чешки невтомно поливали їх з ранку до вечора. Щоб не курилися шляхи, щоб не падала пилюка на висвободителів.
Чисті, красиві села й міста, потопаючи в молодій зелені, викинули над собою червоні радянські і триколірні національні стяги. Майоріли вони, куди глянеш, як вимпели численних кораблів у величезній гавані. Весь світ одразу став незвичайно яскравим і барвистим. Крізь людський радісний клекіт невпинно проходили натхненні війська.
— Наздар! — видихала визволювана Чехія єдиними грудьми. — Наздар! Наздар! Наздар!..
— Ать жиє Руда Армада!
Тріумфальні арки виростали назустріч полкам паче самі собою.
Хома Хаєцький пролітав у ті райдужні арки одним з перших. Грива його коня вже третій день була заквітчана пахучим бузком, і Хомин автомат був теж обплетений квітами та стрічками. Обплітали його білі, худенькі руки визволених сестер, чешок і словачок, котрих подоляк навіть не встигав запам'ятати в обличчя.
Наступало всеземне свято, якому, здавалось, не буде кінця. Біля кожного двору на чисто вимитих лавицях стояли відра з холодною водою та хмільною брагою, а біля заможніших дворів — бідони з молоком та діжки з пивом. Радісний, енергійний люд не втомлювався припрошувати своїх бажаних незчисленних гостей. На площах малеча хоробро плуталася поміж машинами і кіньми, тягаючи за собою повні відра, навперебій простягаючи кожному кварту, зачерпнуту від душі — по самі вінця!.. І яке щастя світилося в дитячих ясних оченятах, коли боєць, нахилившись з сідла, брав ту кварту і, посміхаючись, пив добрими солдатськими ковтками.
— Я обпиваюся в ці дні, — хвалився Хома товаришам. — Не можу нікому відмовити, від кожного п'ю!
Щоразу, частуючись, він встигав перекинутись з чехами бодай кількома словами. Насамперед цікавився, чі; давно пройшли тут німці.
— Годину тому, півгодини тому, — відповідали чехи, темніючи при самій згадці про окупантів.
— Дивно! Дивно мені, братове! Коли ж ви встигли стільки прапорів наготувати, та ще й вивісити?
— О пане-товаришу! Прапори в нас готові ще від сорокового року! — дружно признавалися чехи. — Крізь шість літ ми чекали цього благословенного дня! Ми знали, що ви нас не забули, що ви прийдете і Ческословенско буде!
— Вже маєте! — втираючи вуса, говорив Хаєцький з таким виглядом, ніби передавав оце Ческословенско просто в руки своїм співбесідникам. — Тримайте міцно, бо дорого коштує!..
Чехи присягали йому хором:
— Пане-товаришу, будемо, як ви!
Хоча полк Самієва у цьому наступі робив по півсотні й більше кілометрів на добу — жоден боєць не відстав. Всі підрозділи були на колесах. Автоматники на веломашинах та мотоциклах неслися вперед при самій землі. ПІДРОДИ, переповнені заквітчаними піхотинцям; їжилися в усі боки дулами гвинтівок. В голові колони мчали кіннота й полкова артилерія, готові з першої команди вступити в бій.
Кілька разів на добу спалахували короткі, блискавичні сутички з ворожими заслонами, потім дорога знову розчищалася, і полк знову згортався крилами своїх бойових батальйонів, як птах в найпрудкішім польоті. Основні механізовані сили німців тікали на Прагу, інші, не встигаючи за ними, звертали з магістральних шляхів у глухіші місця, розсипалися лугами-берегами, заривалися в скирти сіна, вовками бродили по лісах, гуртуючись у бандитські ватаги. Там за ними полювали невтомні чеські партизани. Важко було катам уникнути суду в ці дні, коли суддями над ними звелися цілі народи!
Якось опівдні полк підходив до великого чеського міста, що швидко виростало з-за обрію лісом заводських димарів. Після веселих біленьких селищ, що раз у раз кокетливо шикувалися вподовж шосе, Хомі було трохи незвично бачити зараз перед собою панораму індустріального міста, наскрізь прокоптілого за довгі роки заводською сажею. «Така мала країна, а має такі крепкі заводи! — захоплено думав Хома, проймаючись ще більшою повагою до чехів. — Жилавий народ, як і ми!»
Німців у місті вже не було, проте сліди їхні ще не прочахли: міські темні околиці похмуро зализували себе язиками велетенських пожеж. Горіли заводські довжелезні цехи, взялося полум'ям кругле залізничне депо з проломленим черепом даху. Частина будівель була зовсім зрівняна з землею, перетворена пекельною силою вибуху в суцільне свіже руйновище. Інші ж будівлі, що вціліли, порепалися потворними зигзагами через усю стіну, які утворилися, видно, під час бомбардування. Загони чорних мокрих робітників, озброєних брандспойтами, намагались гасити пожежі, але їхні зусилля не давали майже ніяких наслідків. Все навкруги пашіло полум'ям, дихало густою спекою.
«Коли це вони встигли вчинити такий погром?» — гнівно думав Хаєцький про німців, наближаючись до бе-гйнованого заводського паркана, скособоченого ударом повітряної хвилі. Близькі пожарища дихнули йому в обличчя, мов південний суховій.
Не встиг Хома зупинити коня, як його вже оточили іасмальцьовані збуджені робітники. Від них подоляк Цанався, що заводи були розбомблені лише годину тому і Що погром цей вчинили не німці, а союзницькі «літаючі фортеці». То від їхніх авіабомб чорніють між цехами такі вирви. На дні деяких розчахнутих вибухом ям повиступала навіть підгрунтова вода, і нею користалися тепер брандспойтники, гасячи пожежі.
В першу мить Хома був щиро захоплений такою роботою союзницької авіації. «Молодці! Отак давно б треба!..» Але робітники незабаром пригасили Хомин захват, розповівши суть справи. Виявлялося, що американи налетіли на заводи, коли німців уже тут не було.
— Промахнулись, виходить, — пожалкував Хома. — Не розрахували.
Робітники були іншої думки, їх, видно, цей наліт не тільки не захоплював, а навіть обурював, хоча вони й стримували своє обурення, як могли. Однак Хома чуйно вловив у їхніх голосах гіркі нотки цього обурення, вловив і нотки кревної скарги, адресованої йому. Робітники вболівали за ці підприємства, дарма що чимало жил повитягали з них капіталісти, чимало за своє життя вони тут сажі наковтались ради чиїхось прибутків.
В розмові незабаром все з'ясувалось. Один з робітників, простоволосий, кремезний юнак у змокрілій від поту майці, поклав свою засмальцьовану, розвинену в роботі руку на Хомине сідло. Тугі жили понадимались на шиї, синіючи, мов ріки на карті. «Теж двожильний», — мигцем охрестив чеха подоляк, який себе особисто також мав за двожильного. Юнак, як і багато хто з чехів, досить вільно говорив по-російському.
— Правду каже радянський товариш, що тоті підприємства з нас жили витягували. Було таке, витягували. Але всіх не витягли, ще й для нас залишилось. — Юнак весело подивився на Хому. — І сажі наковтались доволі, то є правда. Але віднині кажемо: достатечнєі Хазяї фірми, пани акціонери, повтікали геть, аби доживати віку десь по закордонних віллах. Отже, все це має стати людовим. Все то буде конфісковано. Все Че-скословенско віднинг є господар тотим. заводам!
«Так, так, — задумався Хома, — виходить, недарма їх оце гасили, обпікаючись, робітники, недарма чехи в претензії до панів американців за їхні запізнілі бомби!»
— Вони й на фронті понад усе ставлять свій бізнес, — похмуро вкинув хтось з гурту робітників.
Хома не розумів слова «бізнес», але й не став розпитувати чехів, що то за звір. Краще він згодом запитає про це свого замполіта. Бо зараз Хома таки почуван себе досить прикро, вислуховуючи стримані скарги робітників. Вперше йому, пащекуватому подолякові, забракло слова для відповіді. Адже він, як солдат, хотів би 'взяти на себе всю відповідальність за вчинки союзних військ, а цієї відповідальності йому зараз чомусь не хотілося брати. Однак і гудити американців йому теж не дозволяв свій гонор чесного союзника. Але саме тут, біля цих розгромлених палаючих заводів, Хома вперше серйозно насторожився, намагаючись збагнути не зовсім зрозумілі йому дії «літаючих фортець».
«То як же з вами бути? — вагався він, оглядаючи з коня робітників. — Що вам на все це сказати?»
— Ми розберемось, — нарешті пообіцяв він, маючи на увазі насамперед себе та Воронцова, і сердито пришпорив коня.
...Хома наздогнав майора Воронцова уже за містом, коли полк, прогримівши крізь вируючий тисячоголосий гомін центральних майданів, сяйнувши серпами підків крізь бурю музики та квітів, знову згонився в асфальтовану заміську дорогу. Ліси та узвишшя, як живі, розступалися перед полком, а дорога, залита сонцем, сама стелилася-розгорталася в далечінь.
Майор, їдучи узбіччям шосе, читав на ходу листа. Згорбившись у сідлі, поринувши думками в написане, він був мало схожий в цей момент на суворого, офіціального командира. Прижмуркувато водив очима по рядках, час від часу хмурячись або посміхаючись до написаного. Це була якась зовсім особлива посмішка, ніжно-привітна, майже пестлива, «без агітації», як визначив її Хома. Майорові, видно, було вже нелегко розбирати дрібний почерк, і Хома співчутливо подумав, що коли б це відбувалося десь дома, за столом, то Воронцов, певне, озброївся б надійними окулярами, перш ніж взятися ла. читання.
— Як там поживає ваша дружина, товаришу гвардії майор? — запитав Хома, поштиво козирнувши. — Бригадир не зобиджає? Дає соломи на хату?
— В нас там соломи нема, товаришу Хаєцький, — посміхнувся Воронцов, дбайливо згортаючи листа. — В нас тайга кругом на сотні верст... Та це й не від дружини, до речі. Син пише.
— А-а, син... Це той, що в армії?
— Той... Коля... Найстарший мій.
— На якому він зараз?
— На Першому Українському. Був під Берліном, а зараз, треба думати, вже в Берліні, коли, звичайно-живий, — глухо вимовив майор останнє слово. — Вже ротою танків командував...
Хаєцькому було якось дивно відчувати, що поруч нього їде не просто Герой Радянського Союзу з майорською зіркою в погоні, а що це їде літній собі чоловік, батько, який уже має дорослого сина і турбується ним так само, як і решта людей. Більше того, як і решта людей, він навіть буває беззахисним, вразливим, потребуючим пильної підтримки. Хіба не беззахисний він зараз, коли доля його сина залежить десь, може, тільки від випадкового влучання чи промаху ворожого артилериста? Чим може він зараз відбитися від хмари тривожних дум, що обступили його? Чим може він у ці хвилини допомогти самому собі так, як він допомагав кожній людині в полку.
— Не турбуйтесь, товаришу гвардії майор, не дуже переживайте, — соромливо втішав Хома замполіта. — Все буде в порядку з вашим сином... Броню наших танків нелегко взяти.
Воронцов їхав деякий час, не реагуючи на Хомині слова, безпомічно кліпаючи рудими віями до сонця. Потім рвучко обернувся до Хаєцького:
— Нелегко, кажете, взяти? Не проб'є, кажете? — жваво, охоче радився він, немов зустрівши несподівану підтримку. — Але, зрештою, це вірно. Як-не-як, а вони все-таки в машинах, не те що ми, гола піхота, цариця полів!..
— Живий, живий буде, товаришу замполіт, — ще рішучіше запевнив Хома.
Воронцов наблизився до нього, притишив голос:
— Я, знаєте, теж так вважаю... Адже півроку провоював — щасливо, а тут якихось кілька днів, та й крапка.
Він прояснів, випростався в сідлі і знову став дивно схожий на того міцного, зібраного Воронцова, якого Хома звик повсякденно бачити в полку.
Вони саме їхали на горбик, попустивши повіддя, давши спітнілим коням волю. Проте копі не хотіли скористатись таким потуранням і поспішали вперед добровільно, самі намагаючись швидше здолати крутизну і вибратись на рівне. Хома навіть крізь сідло чув, як туго напинається під ним гнучкий кінський хребет.
— Виявляється, товаришу гвардії майор, що ті заводи розбомбили зовсім не німці, а пани американці, — нарешті почав Хома про те, що гризло його всю дорогу. — Налетіли буцімто в останню годину і трахнули! Як по-вашому, це в них бізнес чи не бізнес?
Воронцов здивовано глянув на Хому.
— Де ви це слово перейняли?
— Воно давно при мені, — збрехнув подоляк спокійно. — Науку за плечима не носити... Тільки й досі не дуже второпаю, що воно має визначати? Гешефт?
— Щось на зразок того, — відповів Воронцов, одразу хмурніючи. — Всі заокеанські капіталісти на ньому тримаються.
— Тримаються, то хай собі тримаються, доки не обірвуться... Але ж, патку мій, при чому тут чеські заводи? Хіба вже вони стали комусь кісткою впоперек горла?
— Може, й стали, товаришу Хаєцький...
— Як то?
— А так от... Уявіть собі, ось кінчиться війна... Очевидно, імперіалістичні хижаки знову візьмуться за своє... Знову розгорнеться боротьба між суперниками, між конкурентами. Тоді й оці чеські заводи могли б стати комусь на заваді. Чому ж з ними не розправитись заздалегідь, саме в отаку гарячку, коли під виглядом воєнних дій мож'на безкарно вчинити справжній погром своїм майбутнім суперникам? Чому не зробити на цьому, як то кажуть, бізнес?
Слова замполіта скерували думки Хаєцького в зовсім несподіване річище. Досі він, як і багато його товаришів, уявляв собі післявоєнний світ з якоюсь туманною невиразністю, бачив його майже ілюзорно крізь золотий серпанок близької перемоги, крізь квіти й музику, крізь п'янливу радість останніх днів. Там мусило б початись життя, зовсім відмінне від попереднього, там загальнолюдське щастя битиме мільйонами джерел, там святам не буде вичерпу, адже всі люди стануть нарешті справжніми людьми! Після того, що народи пережили. Що побачили, — не може бути інакше!
І ось раптом Воронцов своєю спокійною дебелою рукою немовби підняв трохи той запаморочливий серпанок, і Хома на мить угледів за ним, у далекій глибині післявоєнності, охоплений тривогами світ, вирування холодних пристрастей, невгамовної ворожнечі, підступних, жорстоких розрахунків.
— Тепер ви второпали, що таке бізнес?
— Так... Второпав.
— Але хнюпитися через це не варто. Пан бізнес молодець проти овець... А проти дружного фронту народів Ьін нічого не вдіє...
Мову замполіта обірвав вістовий, підскакавши галопом з голови колони.
Майора терміново викликав командир полку.
Хаєцький зостався сам із своїми думами. З годину їхав замислившись, нікого не чіпав.
Смачно пахнучи, тряслися за своїми підрозділами солдатські кухні. Обід уже давно був готовий, проте роздавати його не було наказу. «Перемліє все в казанах, — пожалкував мимохідь Хаєцький, вгадуючи по запахові, що саме зварено в тій чи іншій кухні. — Либонь, знову не буде зупинки...»
— Чого задумався, земляче? — Хтось з нальоту оперіщив ззаду Хоминого коня. — Гони, не давай мочитись!
Це Козаков. На змиленому рисакові, з гранатами і флягою при боці.
— Чув, Хомо? В Празі повстання, народ б'ється на барикадах!
Хома насторожився, рука мимохіть лягла на автомат.
—- Ти звідки знаєш?
— Знаю! Чехи розповіли ось тут поруч, в лісництві... Празька радіостанція вже в руках патріотів. Весь час передає: Руда Армада, на помоц, Руда Армада, на помоц... Червона Арміє, на поміч, Червона Арміє, на поміч...
— То, може, це ми якраз до них спішимо? — пожвавішав подоляк. — Бо чомусь замполіта покликали до «хазяїна». І комбатів теж. Глянь, там уже переходять на гвардійський алюр!
— Видно, почулиі Почули!
Козаков рвонувся далі, вигукуючи щодуху знайомим і незнайомим бійцям:
— Прага повстала!.. В Празі барикади!.. На помоц братам! На виручку!
Хаєцький з гиком пришпорив коня. Швидше б, швидше! Далека змучена Прага заволала до нього хором живих людських голосів: «На помоц!» Цей трагічний клич повсталого міста враз заступив собою всі Хомині помисли й інтереси. Вже він ні про що не думав, нічого не чув, окрім заклику, зверненого особисто до нього на помоц, Хомо, на помоц! Через поля, через ріки явно чув Хома голос повсталих братів. Уявлялись вони йому в образі тих невільників, яких він недавно врятував з палаючого пакгауза на австрійській станції. Наяву бачив далеких пражан, що задихались у вогні й крові, і поспішав, поспішав...
Ошаленілий, гнівний Хома гукав на льоту і людям, і коням, і моторам:
— Швидше-бо, швидше! Інакше — хана їм! Як ми не виручим, то не виручить ніхто!
Шосе клекотіло щодалі густіше й густіше. Кухні тряслися з незайманими перемлілими борщами. Полк помітно набирав темпу.
XXVI
Всі були пройняті думкою про повсталу Прагу. Для Козакова чеська столиця не була просто собі стратегічним пунктом, важливим воєнним об'єктом чи «вузлом доріг». Прага для нього насамперед була гордим, нескореним містом. Козакову ввижались вулиці в задимлених барикадах, брати повстанці, що задихаються там, обливаючись кров'ю, жінки та діти з кошиками патронів, як колись у дні Паризької комуни... Товариші по боротьбі, єдинокровні брати... Хіба можна було не поспішати чимдуж їм на виручку, не вчепитися у відступаючі німецькі хвости, щоб відвернути сили ворога від Праги, відтягти їх на себе? Козаков дивився па все це, як на свою особисту справу, звичайну і природну. Так він кинувся б на вулиці боронити дитину від скаженого пса чи шубовснув би в річку рятувати втопаючого.
Коли б Козакова запитали, де кінчаються його суто службові, офіційні справи і де починаються особисті, то він тільки здвигнув би на це плечима. В полку для нього вже давно все стало особистим. Однополчани були йому кревною ріднею, зброя — ремеслом, прапор — родинною святинею.
Він був вухом і оком полку і розумів це майже буквально.
Виходячи в розвідку, Козаков зрікався всього, підіймався одразу над простим смертним і вже «почував себе богом». Одержане завдання не було для нього тягарем, воно скоріше було йому благословенням і перепусткою в царину бажаних подвигів. Він почував, що веде розвідку від себе, і в той же час не лише від себе, а й від імені усього того нового світу, що висилає його посланцем вперед, підтримуючи повсякчас свого відчайдушного посланця в усіх його митарствах.
Може, через те Козакову все вдавалося, скрізь його супроводжувала гвардійська «везучка».
Скоряючись дисципліні, Козаков, звичайно, викопав би всякий наказ командира, навіть такий, що не припав би йому до серця. Але чи шпорив би він тоді так немилосердно свого коня, як зараз, скачучи на Прагу? Хіба рвався б він так шалено за ворогом, гримаючись по-яструбиному в сідлі, витягнувшись усім корпусом вперед?
Не жалів ні себе, ні коня, ні своїх хлопців. Заклик знемагаючої Праги невідступне дзвенів йому в вухах, гучною луною летів над ним всю дорогу.
Вночі німці вчинили несподівано запеклий опір. На кілька кілометрів по фронту розгорівся важкий бій з участю танків і самоходів. Всі полки дивізії мусили розгорнутися в бойові порядки. Офіцери водили піхоту в кількаразові нічні атаки. І Козаков вів свою лобату братву, що вміла на бігу рвати фашистські підметки, вів, гукаючи в темряву ночі: «Дайош Золоту Прагу!»
Лише перед світанком противника вдалось-таки зломити, і полки знову, зачохливши теплі стволи гармат, рушили в путь.
Самієвський полк ішов у дивізії головним, і Козаков, вилітаючи на світанку із своїми розвідниками вперед по дзвінкій автостраді, надіявся, що летітиме по ній першим. Але, всупереч його сподіванням, виявилось, що автострада уже була освоєна: незадовго перед тим по ній пронеслися на Прагу «тридцятьчетвірки». Козакова розбирали піхотинські ревнощі, він уже виажав себе мало не обозником і незаслужено картав свого коня, який, на жаль, не міг зараз стати під ним «тридцятьчетвіркою». А танкісти, пожинаючи десь поблизу плоди першості, гтрімко йдучи вперед, залишали, наче в докір розвідникам, свіжі сліди своєї роботи: потрощену німецьку артилерію, дотліваючі по кюветах машини, гурти фріців, яких чехи-конвоїри гнали узбіччям автостради. Полонені брели мовчки, понуро, забовтавшись у росяних травах по пояс.
Козаков, ревниво заздрячи танкістам, був, однак, щиро задоволений з того, що вони так прудко пішли вперед.
— Хоч і відбивають наш «хліб», але ж зате в Прагу встигнуть, — втішав він своїх «вовків». — Не дадуть братанам задихнутись!
— А може, там уже союзники? — вясловив припу-щеяня наймолодший з розвідників, Славик, якого «хазяїн» ще навіть не величав «вовком», а тільки «вовченям».
— Можуть, звісно, і вони вдертися, як натиснуть на всі педалі, — погодився в'язистий єфрейтор Павлюга. — Союзникам туди, здається, навіть ближче, ніж нам...
Козаков скосив на Павлюгу своїм зеленкуватим оком.
— На союзників надійся, а свій розум май. Ясно?
— Ясно.
— Алюр три хрести!
Перекидаючись на скаку словами, розвідники водночас уважно оглядали довколишню місцевість. Спереду їм ніщо не загрожувало, там уже діяли танки. Небезпека могла вродитися тільки з флангів, десь зліва або справа. Туди танкісти, звичайно, не мали змоги завертати, залишаючи ці простори фронтовим чорноробам — піхоті. Але й на флангах якоїсь видимої небезпеки не було.
Все більше світало. Тугий вітерець дмухав розвідникам лоскітною свіжістю в розпалені обличчя. Білі тумани в передчутті сонця занепокоїлися по низах. Холоднувата далечінь ще синьо імлилася, але все навколо вже прозорішало, окреслювалось, набирало природних рельєфних форм. З кожною хвилиною схід розростався високим вінком світання. Ось уже далеко праворуч між лісовими масивами на верховинах гір зажеврілося голе каміння. Оновлені сонцем верховини одразу мовби наблизились до розвідників. Ось уже далеко й ліворуч, перебігаючи у хвилястих полях від вески до вески, сонце зачервонило маківки церков, найвищі дерева, пропелери вітродвигунів на згірках. Розкидані в рівнинному роздоллі вески та окремі ферми осяйно забіліли причілками, радісно заграли на схід сонця ясними шибками. А воно, могутнє світило, все більше виповнювало собою світ, все дужче шугало світляними струмами з-за кряжистих спин розвідників, б'ючи промінням вгору, б'ючи ним вшир, випереджаючи полки. Розвідники йшли на галопі, лопутно з променем, по віхах сонця — вперед, вперед...
Зрідка озираючись, бачили вдалині полк. Він рухався колоною, підминаючи під себе автостраду, яка, мов на хвилях, то вгиналася, то підіймалася між невисокими пагорбами та широкими долинами. З відстані весь полк здавався сірим, однокольоровим: сірі люди, сірі коні, сірі гармати... Ледве помітне, мов тонка антена, древко прапора весь час погойдувалось над головами вершників. Прапор, як завжди на марші, був у чохлі.
З правого боку над автострадою нависали ліси. Спускаючись а далеких гір синіми оповзами та — ближче — крутими зеленими обвалами, вони згуртовано зупинялись край шляху, мов радячись, чи переступити їм стрічку автостради та спускатись нижче, в польові умови, чи вже стояти на місці. Нависали, наскрізь промиті росою, наскрізь пропахчені зіллям...
Доки колона полку була в розвідників на виду, вони скакали вперед упевнено й безтурботно. Але ось уже минуло з чверть години, як полк, зникнувши з їхніх очей за поворотом лісу, досі не з'являвся звідти, не мигтів крізь дерева силуетами своїх перших вершників. Козаков мав гостре чуття відстані, і, за його розрахунками, полк, ідучи заданим темпом, уже мусив би обов'язково виринути з-за лісу, огинаючи вдалині його зелений півострів. Але на блискучій вигнутій дузі автостради було тихо, безлюдно, хоч голий пром'чись.
Козаков, насторожено з'їжившись у своєму сідлі, наказав товаришам пустити коней ступою. В лісах, уже облитих сонцем, стояла зелена тиша. Вона не подобалась Козакову, йому вчувалося в ній щось підступне. Як на те, ніхто не попадався назустріч — ні військові, ні цивільні. Далеко зліва вставав на обрії легкий білий дим, горіли якісь скирти. Прислухавшись, Козаков, виразно почув рідкі кулеметні вистуки, що тендітно долинали звідтіля. Коні ступали повільно, розвідники щораз тривожніше озиралися назад.
— Що за знак? — не втримався першим Славик, тугий і розшарідий від скакання, як бутон. — Чому їх досі не видно?
Павлюга підвівся на стременах і, оглянувшись,, констатував факт:
— Не видно.
— Може, «провалилися», — похмуро міркував Архангельський, широкоплечий, окоренкуватий «язичник», який здалеку в сідлі завжди нагадував беркута. — Чи, може, й справді що-небудь трапилось?
Товариші з недовірою глянули в зелені провалля незнайомих лісів.
Проїхали так з кілометр до наступного повороту, і тут Козаков нарешті дав команду зупинитись.
— Почекаємо, — пояснив він, стримуючи нерви. Такі зупинки його завжди дратували.
Встали з коней, розминаючи замлілі ноги.
—Даю голову на відруб, що з ними нічого поганого ке трапилось, — запевнив Павка Македон, оптиміст і вродливець, задушевний друг Козакова. — Ви ж знаєте, як моє серце в таких випадках сигналить? Безпомилково!
Козаков не раз переконувався, що Павчине серце справді володіє дивною властивістю — вгадувати на відстані біду чи щастя полку.
— Ну, коли вже твоє серце сигналить, — махнув рукою Козаков, — то... загорай, братва!
Користуючись нагодою, Архангельський одразу побрів обстежувати підбитий поблизу німецький броньовик. Павлюга, добувши з кишені плитку пивних дріжджів, взявся підгодовувати ними свого скакуна, частуючись заодно і сам тими дріжджами. Тим часом Козаков і Македон, скинувши пілотки, розстебнувшись понікуди, пішли до найближчого дуба вмиватись. Вмивались вони своїм давнім розвідницьким способом: з дерева. Трясли на себе густе, листате гілля, оббризкувались рясною росою, свіжіючи на виду, борюкаючись і жируючи під своїм крислатим зеленим душем. Незабаром до них приєднався і Славик, спокушений такою богатирською купіллю. Македон, стріпуючи мокрою чорною чуприною, запевняв, що ця росяна купіль, особливо при сході сонця, дає розвідникові силу і здоровий колір обличчя.
Рантом усі насторожились, почувши шалену, безладну пальбу десь позаду, за лісовим півостровом. Не було сумніву, що ця пальба має якийсь прямий зв'язок із затримкою полку.
— Бій! — вигукнув Козаков, сіріючи. — Ви чуєте: бій!
Розвідники, вішаючи на груди автомати, стрімголов кинулися до коней. Як завжди в таких випадках, їм здавалося, що в полку нагло скоїлася якась трагедія і треба чимдуж спішити туди. На бігу Козаков метнув нищівний погляд на Македона і люто вхопив свого рисака за храп.
Вже піднявши ногу в стремено, Козаков раптом зупинився. Товариші теж застигли біля коней. Стрільба була незвичайна. Вона швидко наростала, з кожною хвилиною наближалася. Такого дивовижного летючого бою розвідники ще ніколи не чули за всю історію свого полку. Вони звиклії до заземлених вогневих рубежів, до просування вперед крок за кроком, вони знали, що навіть переможна піхотинська атака не може переміщатися в просторі з такою неймовірною швидкістю. Це було щось більше за атаку.
Тримаючи нашорошених коней за поводи, розвідники вп'ялися очима в дорогу. Ви в Козакова нервово пересіпувались. Стрільба наростала все дужче, все лункіше.
І ось з-за лісу вилетіли нарешті дрібні силуети перших вершників, за ними виткнулася знайома голова колони, і розвідники разом... ахнули! Полк ішов не той, він уже був інший, оновлений, урочистий, осяяний. Над колоною, розвіваючись в польоті, яскраво пломенів полковий прапор. Вперше за довгі місяці боїв з полкового знамена було знято чохол. Чому? З якої нагоди? Розвідники пере-зирнулись, ще ніби не вірячи своїм очам, ще ніби не довіряючись тій великій догадці, яка пронизала їх водночас. Невже це настала нарешті та довгождана мить? Ніхто не міг вимовити слова: їм перехопило дух, кожний був зворушений до глибини душі.
А полк наближався, а розгорнутий прапор, розвіваючись у повітрі, сяяв розкішним вогнем.
З краю в край колона на скаку весело палила в небо з тисячі карабінів і автоматів, палила з чого попало, шаленіючи в нестримному радісному екстазі. Злітали в повітря солдатські пілотки, майоріли на сонці білі голуби листівок, підхоплювані вершниками на льоту.
Розвідники в гарячій нестямі кинулися один одному в обійми.
— Перемога, товариші!
— Перемога!
— Перемога!
Із сльозами радості на очах вони поздоровляли один одного цим найчарівнішим і ще не зовсім звичним словом. Яким безпечним, надійним, просторим зробився одразу світ! Вже смерть не загрожує тобі на кожному кроці, вже ти заворожений від ран і каліцтва, вже перед тобою відчинилися прекрасні брами в радісне, світле майбутнє. Таке велике сонце ще ніколи не світило тобі. Таке первісно-сине небо ще ніколи не височіло над тобою. Така всеосяжна, всепроникаюча весна ще ніколи не йшла над землею. Кожним своїм стеблом, кожною випростаною гілкою вона посилає тобі свій зелений салют.
Вкрай переповнені щастям, наелектризовані його хмільною окриляючою силою, розвідники знову сіли на коней.
— А тепер... куди? — запитав Павлюга Козакова. Коні самі вже повертались назад, іржали до полку. Мов схаменувшись, Козаков шарпнув повід до себе, знову спрямувавши свого рисака на захід. Розвідники пригнулися в сідлах, міцніше натягаючи пілотки, щоб не збило їх вітром.
— Вперед! — вигукнув Козаков. — На Прагу! Він ще не знав, що на світанку до Праги уже вступили радянські танкісти, зробивши героїчний перехід з Берліна на допомогу повсталому місту.
А полк, видзвонюючи на автостраді, вже спускався в зелену, по вінця налиту вранішнім сонцем долину. Натхненно стріляв у небо численною зброєю, не цілячись, не маючи на меті когось вбити. Той і не той, чимось колишній і вже чдмось майбутній.
XXVII
— Передайте по колоні, — скомандував Самієв офіцерам, що їхали за ним, — припинити пальбу, берегти боєприпаси.
Коли цей наказ, гасячи на своєму шляху стрілянину, докотився нарешті до Маковея, хлопець спочатку здивувався. Може, це якесь непорозуміння.? Може, це хтось із передніх в гарячці переплутав наказ? Але товариші вже ставили зброю на запобіжники, і Маковей зробив те ж саме, одразу повертаючись до реальної дійсності.
Звістка про перемогу па деякий час була приголдм-шила хлопця. Йому здавалося, що тепер все піде по-новому, що відтепер люди мусять керуватися в житті якимись зовсім іншими правилами, ніж досі. Мусять зняти з себе всякі обмеження, забути про все буденне, заговорити один до одного іншою мовою. Адже сьогодні все навкруги було іншим, неповторним, фантастично прекрасним.
Все почалося вранці при сході сонця, коли звітка про перемогу наздогнала на марші полк, коли схвильований, зблідлий Самієв, вихопившись наперед, до знаменщиків, па льоту скомандував їм:
— Прапор з чохла!
Поглядом, сповненим щастя й готовності, Вася Багіров прийняв команду, вправним рухом зірвав загрубілий, мов солдатська долоня, чохол, і шовкове багряне полум'я вибухнуло з-під нього, пружно залопотівши на вітрі.
Полк на це відповів загальним салютом.
Маковей і стріляв, і плакав, і сміявся, не чуючи себе, не чуючи інших. Просто серед дороги почався летючий короткий мітинг. Бійці на ходу вистрибували з сідел, щось радісно кричали один одному, міцно обіймаючись та цілуючись, гублячи свої вигорілі на всіх сонцях пілотки. Маковея теж цілували, лоскотали вусами якісь невпізнанні щасливі люди, і він когось цілував, когось поздоровляв, збуджений, бентежний, закоханий в усіх і в усе. Якось зовсім ненароком угледів крізь вируючий натовп Черниша і Ясногорську. Вони теж поцілувалися — довго і міцно, видно — вперше, видно — до гарячої п'я'н-кості, на людях, при всіх. І ніхто цим не здивувався, і Маковей не скрикнув, бо сьогодні все було можна, бо все найкраще на світі починалося звідси... Однак після цього Шура чомусь заплакала, затуливши обличчя білими руками.
А Маковей в пекучій нестямі повис своєму коневі па шиї, біля якої не раз грівся в люті морози та хуртовини, по-дитячому палко мріючи про такий ось, як сьогодні, весняний сонячний ранок... Все сталося, здійснилося! А Шура стояла, закрившись руками, поцілована, грішна і недосяжна, краща ніж будь-коли. Маковей обійняв коня, як друга, і палко поцілував його в бархатну теплу шию. Кінь здивовано косився на нього зверху своїм великим ясним оком.
Все кипіло навкруги, переливалося барвами лісу, блиском зброї, світлом людських облич...
А майор Воронцов, з дудочкою паперів у руці, вже стояв перед бійцями на гарматному лафеті. Очі його в жмутках золотих зморщок кліпали якусь мить, немов звикаючи до сонця, потім враз заблищали до гвардійців славними, добрими батьківськими слізьми.
Після кількахвилинного мітингу полк знову рушив уперед, не зменшуючи темпу маршу, а, навпаки, ще міцніше вшпоривши коней, радісно салютуючи на скаку. Ось саме в цей час розвідники й почули буйну, летючу, швидко наростаючу стрілянину.
«Припинити стрільбу, берегти боєприпаси».
Ця «хазяїнова» команда, війнувши на Маковея бойовим холодком, мовби посгрнула йому тимчасово втрачене чуття реальності, вивела його з самозабуття, з того, казкового зеленого сновиддя, в якому він летів, посилаючи салют лісам, лукам, небові, сонцеві. Маковей нарешті збагнув, що з настанням свята великий наступ не може кінчитись, він мусить продовжуватись, доки на шляху будуть вороги.
А вони були. Німецько-фашистські війська з групи генерал-фельдмаршала Шернера відмовились капітулювати і поспішно відступали на захід, їх ще треба було привести до пам'яті. Це завдання випало на долю армій 2-го Українського фронту, в складі якого йшов і самієвський полк.
Крім вищого начальства, маршруту полку ніхто не знав, але всі чомусь думали, що йдуть на Прагу. Може, тому, що серцем кожен був там, з повсталими чеськими патріотами.
Дорогою Маковей щоразу поглядав на Ясногорську. Вона вже їхала в стрічках та вінках, що ритмічно билися ій на грудях. І сама вона вже була як квітка. Такою вона стала, проїхавши перше містечко, яке зустрілося бійцям після мітингу. Місцеве населення, бурхливо вітаючи полк, з особливою ніжністю вітало Ясногорську. Чеські дівчата закосичили її, заквітчали, наче справжню наречену. Дівчина-воїн, вона самим своїм виглядом захоплювала їх, здавалася їм незвичайною, як з пісні.
Іноді Маковей соромливо гарцював конем перед Шурою, і вона, білолиця, бліднa, мов снігурочка, задумано посміхалась йому з-під вінка. Іноді він їхав слідом за нею, як вірний її зброєносець, бажаючи і боячись почутії, про що саме говорила Шура з Черпишем. Але побоювання було безпідставним: вони розмовляли не про свої особисті стосунки. Головною темою їхніх розмов була перемога, марш, Прага, чиїсь милозвучні вірші. Маковей чув, як Шура схвильовано читала їх напам'ять:
І вічний бій!
Нам спокій тільки сниться...
Підхопивши ці слова, Маковей уже скакав, напівуючи їх на власний імпровізований мотив.
А ліси зеленіли напрочуд мирно, а села, пролітаючи, мигтіли привітно, а шосе блищало в далечінь, як сонячна дорога опівдні на морі. Далекі вигули гармат на флангах вже не в'язалися в уяві з кров'ю та смертю, в їхньому глухому добродушному громі кадровикам уже вчувалися пробні гули літніх табірних полігонів. Полкове знамено то шугало червоною птицею в тіняві нетрі зеленого лісу, то знову виривалось на простори, залиті духмяним сонцем, високо розвіваючись в прозорих польових вітрах. І навіть тоді, коли знамено зникало за виги1-ном лісу, всі відчували його там, поперед себе.
Все було сьогодні разючо новим, незвичним, небуденним. Вже войовничі гвардійські гасла при дорогах зазвучали бійцям інакше. Ось наближаються до Маковея дві дошки, іксом прибиті на перехресті:
«Доб'єм фашистського звіра!»
Доб'єм... Хтось уже доклав до гасла руку, закресливши перше слово і розмашно надписавши зверху:
«Добилиі»
Невже добили?
Маковей запитливо дивиться на розпаленого Сагайду, що, осадивши свого вороного на перехресті, затримався на мить перед іксом, як перед незрозумілим дороговказом.
— Невже добили, Маковею? — наздоганяючи телефоніста, вигукує Сагайда. — Невже оце ми з тобою їдемо... в мир?
Збивши на потилицю свою чорну кубанку, він озирається довкола з таким виглядом, немов щойно опритомнів. А Маковей наспівує:
— Їдемо, їдемо, їдемо!..
— А клени які пишні, Маковею! А дуби! І листя на дубах... І небо над нами синіє... Небо, Маковею, ти бачиш? Чисте, як до війни!..
— А он кірха вдалині бовваніє... І село випливає з-за обрію!.. Та яке біле! Цікаво, як воно зветься? Хто там живе?
— Може, то Грінава пливе до нас назустріч, поспішає з-за обрію? Поспішає на велике свято? — Сагайда, широко посміхаючись, махає в далечінь рукою: — Швидше, Грінаво, повний вперед!
— Ви ще не забули її, лейтенант?
— Її? Довіку не забуду!
— Уявляєте, що там робиться сьогодні? А що в нас дома робиться! А в Будапешти... Єзус-Марія, що тільки робиться зараз на білому світі! Мені хотілося б скрізь оце побувати! Скрізь і водночас! І дома, і тут, і на Дунаї! Всіх би обійняти, всіх поздоровити! Аж кривдно, що ти... неподільний. Ви знаєте, я зараз люблю... все! А ви?
— Я? — Сагайда рішучим жестом відкинув за вухо свою розпатлану чуприну. Задумався. Все тіло його пашіло на Маковея жаром. — Якби дано було мені владу, Маковею! Сьогодні я воскресив би всіх наших, всіх, за війну полеглих... Якби оце всі наші встали! Ах, якби вони дожили, Маковею...
— А ви самі думали дожити до цього дня, лейтенант? Пам'ятаєте, як вас бронетранспортери оточили в замку? Я вже вас тоді був поховав...
— Я тебе, Маковею, теж іноді ховав, коли побіжиш, бувало, на лінію... Взагалі ми з тобою дожили, мабуть, цілком випадково. Адже на кожного з нас гори металу випущено: давно могло б десь довбонути... Але головне ж не в цьому.... Головне, що настало те, чого ми з тобою прагнули. І настало зовсім не випадково... Неминуче!
— Звісно, коли б не я, то хтось інший сидів би оце в моєму сідлі. Але ж як хороше! Дивіться, скільки народу суне!..
Вподовж автостради гомонить барвистий ярмарок. З навколишніх сіл вузькими польовими дорогами тягнуться і тягнуться до шосе селяни. Босоногі діти, чепурні матері, веселі господарі... Велосипедами, шкапами, волами, пішки... Спішать подивитись на сиві гурти полонених, спішать привітати ясно-зелені, мов травень, колони переможців.
— Гляньте, гвардії лейтенант: он якийсь чех в окулярах Ягідку нашого обіймає... По щоках плеще, пригортає, мов рідного сина... А в Хаєцького мале чешеня в сідлі... І друге взяв... Гляньте, як сміються та хапають його за вуса... І ніскільки не бояться!
— Може, в цьому і весь секрет, Маковею, — Сагайда задумався, звісивши обидві ноги на правий бік сідла. — Може, саме в цьому наша велика сила і наше велике щастя.
— В чому?
— В тому, що шлях наших армій не був позначений ні шибеницями, ні концтаборами, ні фабриками смерті... В скількох хатах за нас молились! В скількох вікнах нас виглядали! За це, Маковею, варто було гибіти в окопах і вмирати в атаках. Правду кажучи, він мав-таки рацію...
— Хто — він?
— Брянський. Мені здається, що це саме він одного разу весною сказав мені десь у білому квітучому садку, йу, ніби в Грінаві...
— У Грінаві Брянського вже не було.
— Не лише, каже, зненависть, а насамперед любоз рухає наші армії вперед. Гаряча братерська любов до всіх трудящих людей на землі...
Сагайда, розстебнувши комір, повільно погладжував п'ятірнею свої волохаті, спітнілі груди. Потім, ніби щось пригадавши, дістав з бокової кишені блокнота, почав його перегортати, весь час посміхаючись сам собі з добродушною загадковістю. Раптом, прояснівши, Сагайда звернувся до Маковея, ніжно беручи з блокнота своїми товстими пальцями щось тендітне, схоже на фігурний вензель з синьої, тонкої порцеляни.
— Впізнаєш?
Маковей ледве впізнав: Сагайда обережно тримав у руці зісохлий небовий ключ;, весняну посмішку далекої Грінави.
В передобідню пору полк зустрів кілька машин з написами на бортах: CSR '. Господарі машин — енергійні симпатичні юнаки — виявились учасниками празького повстання. Бійці обступили своїх братів по зброї.
— Куди? Звідки?
— На Вратіславу, з Праги!
Виявляється, чудові ці хлопці везуть звістку братам на Словаччину, що Злата Прага вже вільна: сьогодні Її визволили радянські танкісти.
— Як це сталося?
Сталося це на світанку. Озвірілі фашисти ще катували багатостраждальну Прагу, розстрілюючи на майданах її найкращих синів; ще запущені фашистами гранати вибухали в підвалах Панкрацу, шматуючи беззахисних жінок, дітей і старих; ще кулеметні черги решетили вікна Людовото дому; ще свіжі поранені стогнали в підземеллях Ратуші; ще озброєні до зубів бандити йшли нгі штурм барикад, женучи поперед себе заложників; ще все це було, коли в гарячий стрекіт вуличних боїв зненацька ввірвався могутній рокіт радянських моторів. Суцільними потоками, на максимальній швидкості, танки влітали до чеської столиці з північного заходу, з боку Берліна, і з південного сходу, від міста Брно. Нечуваний по темпу, незрівнянний по героїзму кількадобовий марш бронетанкових частин Рибалка, Лелюшенка, Кравченка досяг своєї мети: Прагу було врятовано від зруйнування, а мешканців її — від загибелі. З важких фугасів, що дрімали попід влтавськими мостами та під фундаментами міста, в останню мить було вихоплено запали. Сотні тисяч фашистів були замкнуті в залізне кільце оточення.
— Прага жива, Прага тріумфує! — радісно повідомляли чехи.
Маковеєві одразу відлягло від серця. Вільна!.. Врятована...
Вже вчувався йому святковий гомін слов'янської столиці, плескіт переможних знамен, музика, і сонце, і квіти на майданах. Промчавшись конем мимо Ясногорської та Черниша, Маковей привітав і їх щасливою новиною:
— Прагу визволено! Танкісти-рибалківці вступили до неї з півночі!
Тепер уже, здавалося, можна б не поспішати. Тепер уже можна б, розсідлавши коней, пустити їх на пашу, почистити зброю та залити маслом стволи — щедро, надовго. Тепер уже можна б зайнятися й самим собою. Розсупонитись від солдатського реміняччя, поголитись, покупатись, поспівати на дозвіллі... Ген-ген звабно синіють на луках озера, закликають до себе Маковея. В цей день небо мовби розшарувалося, величезними пластівцями осіло на землю, засиніло по ній скрізь барвінковими плесами.
— Хомо! — гукає телефоніст Хаєцькому, порівнюючись з ним. — Ти бачиш, які озера?
— Бачу, Маковею: сині!
— Пе я вам казав, що в цей день всі ріки на світі стануть отакі?! І Дунай, і Морава, і Дніпро, і Волга!.. Еге ж, як льони цвітуть? Скинути б із себе все та побризкатися в тих льонах!
— Помовч, я тобі кажу! — зненацька гримнув подоляк на хлопця. — Чуєш, команду передають!..
Команда налетіла, вдарила, як грім серед ясного чеба:
— Танки праворуч!
Це було 9 травня, опівдні.
XXV11I
Полк саме входив по високій автостраді в широку, розлогу долину. Насип шляху перетинав її впоперек надвоє. Ліворуч від насипу долина врізалась на цілі кілометри в ліси, що, обступивши її з обох боків, тяглися зеленими ярусами далеко в гори. А праворуч від автостради вся долина палала на сонці червоними маками.
Червоні маки!.. Скільки сягало око, жевріли й жевріли вони на луках, ніким не сіяні, але радуючи всіх. Ген-ген за луками, за мигтючими озерами біліло якесь село з високою гранчастою баштою костьолу. Здавалось, що війна зовсім обминула цей тихий, мов оранжерея, закуток чеської землі. І ось у цій великій оранжереї, виповненій теплими, легкими пахощами розморених квітів і трав, зненацька звалилось на бійців грізне попередження:
— Танки праворуч!
Першим пустив його Козаков, підлетівши до командира полку і рапортуючи йому з якимось сердитим, загрозливим виглядом, наче своєму підлеглому. Самієв тут же віддав офіцерам бойові накази. Рота автоматників, кинувши край шляху свої веломашини та мотоцикли, шугнула в ліс — вона йшла в засаду. Стрілецькі підрозділи батальйонів, кулеметні роти та взводи бронебійників також один по одному зникали в лісі, займаючи бойові порядки вподовж долини, якою вже десь, глухо погримуючи, рухались до автостради ворожі танки. Решта підрозділів полку з гарматами й мінометами, з кіньми й возами, зі всім складним бойовим господарством ринула з високого насипу праворуч, заповнюючи собою всю буйно розквітлу, простору долину. Тут відбувалось блискавичне перетворення полку з мирного зімкнуто-маршового в ощетинений, жорстоко-діловий. Понад автострадою, яка на випадок бою могла правити бійцям за протитанковий бар'єр, стали артилеристи і мінометники.
Вже з мінометів і гармат знято чохли. Вже гарячі гііщі полетіли в дивізію. Вже в цементовій трубі, прокладеній попід шосе, лікарі розгорнули медпункт. Люди притихли в звичній німій напрузі.
Чи, може, минеться без бою?
Маковей, набивши патронами ріжки, лежав біля самої бровки асфальту поруч з Хаєцьким та іншими однополчанами. Хома, сопучи, довбав собі на схилі насипу ячейку, схожу на канаву. Маковей стежив за противником. Механізована ворожа колона, виповзаючи десь з глибини лісу, рухалася серединою балки просто на Маковея. Вона ще була далеко, гарчала глухо, але той зловісний гуркіт шматував Маковееві душу. Неприродно жахливо було чекати вибухів, зойків та чиєїсь крові в цей день. Моторошно було відчути, як смертельна небезпека, наближаючись з кожною миттю, грабує тебе, потворно поглинає великий заклечаний світ, глитає синяву озер, розливи червоних маків, руйнує всю красу довгожданого свята... Ще кілька хвилин тому бійці чули золотий, благовіст над землею, чули святковий, обіймаючий материки, гомін народів. Хіба все це мусить вщухнути перед отією чорною силою, що швидко виплазовує поміж лісом сюди, на автостраду?
Вже простим оком видно — два середні танки попереду, за ними кілька бронетранспортерів, далі — валка чорних критих автомашин.
Поки що колона не обізвалася жодним пострілом.
— Може, то й не німці? — запитав Маковей Хаєць-кого, що вже зручно влігся в своїй ячейці.
— А хто ж, по-твоєму?
— Може, то союзники вийшли нам назустріч? Бачиш, не стріляють.
— До союзників ще — боже мій...
— Чого там — «боже мій»! Адже в них теж усе механізовано... Вони можуть за добу перескочити — знаєш скільки?
— Знаю... Відколи вже скачуть, та ніяк не доскачуть...
— Невже-таки німці? — не хотів Маковей вірити власним очам. — Чому ж тоді не стріляють? Адже їм видно наших коней...
Маковей озирнувся. Коні, кинуті піхотинцями напризволяще, розбрівшись долиною, спокійно паслися. Засідлана гніда лошиця Ясногорської, піднявши голову, стиха кудись іржала. А Маковеїв буланий ішов попаски поруч з Сагайдиним, по коліна забродячи в червоні маки. Чернишів — гріб копитом землю. Маковей відшукав поглядом Черниша. Лейтенант, дивлячись у бік лісу, стояв навитяжку біля насипу перед своїми готовими до бою мінометами. Сива лікарка санроти про щось питала його, витираючи руки, а він крізь зуби відповідав їй. Можливо, лікарка питала саме про Ясногорську. Шура разом з Чумаченковою піхотою була десь у лісі, по той бік автостради.
— До гибелі їх пре, — зауважив Хаецькнй, пильно стежачи за мовчазним рухом колони. — Буде не менше полку.
— Вони, мабуть, надіються, що ми їх не зачепимо, пропустимо без бою, — міркував телефоніст. — Десь, видно, загаялись, а тепер поспішають на асфальт.
— Асфальти вже не для них. Остались їм тільки пущі та хащі.
— А може, це вони йдуть здаватися? — втішав себе Маковей, силкуючись розгадати наміри блукаючої ворожої колони.
Те, над чим він зараз ламав собі голову, командирові полку було зрозумілим з самого початку. Окинувши поглядом «ковбасу» (як у думці назвав Самієв колону), він одразу визначив її характер, вогневі засоби, тактичні можливості. Досвідчене око могло помітити одразу, що ця громіздка, неохайна колона, розтягнувшись на кілометр чи й більше, не являє собою сталу бойову одиницю, а що вона сформувалася наспіх з решток різних, десь розгромлених частин. За характером руху колони можна було визначити, що вона вже не відчуває на собі твердої руки єдиного командування. Тільки цим можна було пояснити хаотичні затори, що виникали раз у раз внаслідок свавілля водіїв. Вогневі засоби, якими володіла колона, були, напевне, досить сильні, можливо, навіть сильніші, ніж у самієвського полку. Але зараз це не могло бути вирішальним. Зараз діяли інші чинники, далеко значніші, ніж кількісне співвідношення стволів. І неоднаковий моральний стан особового складу, і неоднаковий рівень дисциплінованості, і навіть ліси, які, обступаючи балку, обмежували для ворога можливість маневру, — все це врахував і передбачив підполковник Самієв.
Замаскувавшись з офіцерами на узліссі, він уважно вивчав, всебічно зважував механізовану чужу ватагу, що швидко наближалася. Ясно, що вона спішить вирватись на автостраду, щоб податися до американців. Захоплені останнім часом полонені відверто заявляють, що, тікаючи до американців, есесівські головорізи сподіваються там зустріти прощення своїх злочинів. Адже вони не пройшли з вогнем та шибеницями по заокеанських штатах, вони ще тільки мріяли там побувати. Всьому на заваді став Сталінград. Зараз ця «ковбаса» теж, видно, поспішає вихопитись на велику дорогу, щоб майнути потім на захід. Звичайно, може обійтись і без бою. Якщо колона згодиться капітулювати, Самієв прийме капітуляцію. Обеззброїть, направить у тил. Чи, може, гітлерівці справді надіються, що полк Самієва їх пропустить, не чіпаючи? Тоді вони його, безперечно, теж не зачеплять. Але для командира полку такий варіант був неприйнятний. Честь радянського офіцера не дозволяла йому дати фашистам дорогу, ухилитися від небезпеки.
Стежачи за колоною, Самієв чекав сигналу капітуляції. Ось-ось зів'ється над передньою машиною біле полотнище... Адже звідти вже виразно видно, що дорога перехоплена, що вона вже зайнята радянськими військами. Кілька броньовиків та пікапів, переганяючи колону, мчать балкою. Тупорилі, мов бульдоги, вони гасають попід самим лісом, наче обнюхують його. Може, це командування колони їде капітулювати?
Раптом передній броньовик з ходу сіконув по узліссю. До нього приєднались інші. Танки наводили хоботи гармат прямо на автостраду.
Самієв, підскочивши, як на пружинах, енергійно махнув кулачком офіцерам-артилеристам: давай.
Гармати ревнули. Коні, що паслися в долині, підняли голови, нагострили вуха і стали одразу схожими на диких.
XXIX
По всій долині стояв дим. Не оранжерею, не теплицю, а величезну свіжу вирву нагадувала вона тепер. Повітря нагрілося, згускло. Обчухрана металом зелена гущавінь узлісь помітно порідшала. Там, де ще півгодини тому рухалася грізна колона, тепер догорали безладно стирловані машини. Чорна череда вже оголялася металевими кістяками, присідала, тліла.
А в лісах, на схід і на захід від балки, ще скрізь потріскувала стрільба. В бій вступили один по одному підрозділи інших полків, що прибували на поміч Самієву. Як тепер виявлялося, механізована ворожа колона, яку щойно розгромили самієвці, була тільки передовим загоном пошарпаного есесівського корпусу, що пробивався лісами до автостради. Після розгрому свого механізованого авангарду гітлерівці, кидаючи в паніці техніку і важке озброєння, магами ринули в ліси. Там вони тепер, збиваючись в окремі групи, розсипаючись дрібними групами, шукали собі порятунку. Але скрізь їх уже перестрівали вогнем гвардійські засади.
— Всіх на аркан! — скоромовкою джеркав Самієв, висилаючи свої підрозділи напереріз відступаючим. — Щоб не вислизнув жоден!
Закинутий аркан стягувався все тугіше. Бій, розщепившись на кілька малих боїв, догорав по лісах окремими тріскучими вогнищами.
Черниш залишив біля мінометів самих тільки навідників, а решту бійців роти повів на підмогу піхотинцям. Йому хотілося потрапити в східну частину лісу: там бився Чумаченків батальйон, там десь була Шура. Але Самієв кинув мінометників разом з полковими артилеристами за ротою зв'язку в зовсім інший кінець — в західний сектор лісу.
Есесівці боронилися вперто, здавалися неохоче. Декотрі, не кидаючи зброї, похапцем нацуплювали на себе в кущах цивільне, зривали з себе нагороди та відзнаки. Протягом години мінометникам кілька разів доводилося пускати в хід гранати, іти врукопаш. Вже було поранено Йону-бессарабця, Чернишевого ординарця Гафізова і командира 2-го взводу Маркевича. Незважаючи на втрати, настрій у бійців був піднесено войовничий. Хтось пустив ясу, що десь тут серед есесівських недобитків гасають, маскуючись під рядових, відомі воєнні злочинці, і Хома нахвалявся власноручно піймати хоч якого-небудь Геббельса. Але, як на зло, йому попадалися самі лише єфрейтори та обер-єфрейтори.
Після короткого жаркого бою мінометники поверталися з лісу тріумфаторами. Вони гнали поперед себе вдесятеро більше полонених, ніж було в роті самих бійців. Есесівці тюпали в своїй обвислій, зганьбленій уніформі, опустивши погляди вниз, тупо скоряючись долі. Спітнілі, зарослі, обшарпані, мов юрмища захлялих лісових волоцюг. Особливо повезло на цей раз Маковеєві:йому вдалося захопити живцем генерала, коли той, сопучи в кущах, саме натягував на свою прусську лапу чеський елегантний черевичок. Він так і не встиг взутись, чимчикував перед Маковеєм босий, в цивільних тісних штанях. Артилеристи жартома пропонували Маковеєві «шух не глядя»: давали йому за генерала двох оберстів з залізними хрестами. Маковей уже був зохотився на міньбу. Але брати Блаженки розраяли хлопця:
— Не шухай, Маковею, не міняйся. Веди свого луципера сам. Подяку матимеш від «хазяїна».
— Але ж він босий, — непокоївся телефоніст. — Черевики не налазять, а чоботи десь зникли, поки я його обшукував. Як у воду впали. Хто взяв? Ніхто не брав. «Хазяїн» може подумати, що це моя робота.
— Не турбуйся, Тимофійовичу, — заспокоїв телефоніста Хаєцький. — В мене теж один босий!.. Кат його зна, де він чобіт збувся...
— Так у тебе ж єфрейтор!
— Це він тільки на вигляд єфрейтор! — пояснив подоляк. — А ти перелицюй його, подивися, що там у нього під сподом.., Я певен, що це неабияка трясця!.. Ти бачиш, як він ніжно ступає своїми босими по сухому груддю? На пальцях!.. По-моєму, це якии-небудь переодягнений кох, а може, навіть гудеріап. Віхвіль яр война? — звернувся Хаєцький до «свого» босоногого бранця, що трюхикав у натовпі. Той, озирнувшись, мовчки підняв йому чотири розчепірені пальці.
— Чотири роки! — вигукнув Хома. — О, то ти все пройшов, халамидникуі Попервах воно, либонь, гарно було йти, задерши голову, зажираючи баньками світ! Направо: «Матко, яйка!», наліво: «Матко, млека!» Звісно, коли вирушав на нас, то не думав про такий амінь! Думав, що на слабких натрапив, адже війни не хочуть! А розворушив, то й сам не рад. Доводиться босоніж скакати по ко-дючій чеській землі. Скачи, скачи, волоцюго, переміряєш голими п'ятами світ, то знатимеш, який він широкий! Не влізе ні в чию пельку!
— Що ти їх агітуєш? — докоряв Хомі Сагайда, крокуючи з Чернишем позад бійців, — Ти ж бачиш, вони ще до пам'яті не прийшли.
— Хіба я агітую? — заперечив Хаєцький. — Я тільки тлумачу, яка то є наша правда: не чіпай, бо ради собі не даси.
На автостраді вже знов було людно. З усіх кінців лісу поверталися підрозділи, розбурхані, розпалені, бадьорі. Мовби не з втомливого бою виходили, а тільки оце збиралися в бій. Гнали косяками полонених, несли якісь трофеї; голосно тріумфуючи, волокли по землі фашистські знамена. Засідлані коні з налитими кров'ю очима ще схарапуджено металися по долині, гасали по шосе. Вуздечки в квітах, гриви в стрічках... Маковей, внутрішньо здригнувшись, впізнав серед них і Шуриного коня. Запалено хропучи, він летів без своєї вершниці вподовж автостради, і сідло йому, обкрутившись на попругах, сповзло геть униз, бовталося на животі.
Передавши генерала Блаженкам і забувши одразу про нього, Маковей кинувся переймати Шуриного коня. Сагайда і Черниш підбігли йому на поміч. Але тремтячий, збаламучений кінь не дався їм в руки: обпаливши всіх трьох гарячим диханням, він проскочив між ними і, дзвінко виклацуючи підковами, подався вздовж автостради вперед.
Внизу біля віадука медсанбатівські машини забирали поранених.
«Як їх багато! — здригнувся Маковей. — Лежать па дорозі, виходять скривавлені з лісу... І, здається, більшість з нашого батальйону! Навіть комбата Чумаченка офіцери ведуть попід руки. Без кашкета. Він зовсім сивий... А когось несуть в плащ-палатці... А комусь уже копають край шляху могилу... І Шовкун іде з забинтованою головою... Що ж це таке?»
Шовкун, помітивши мінометників, швидко пішов їм назустріч. Наближався, подзенькуючи медалями, забризканими ясною, ще свіжою кров'ю. Маковеєві стало неви-мовно страшно: очі Шовкуна були повні сліз.
На цьому урвалось останнє здорове враження Маковея. Далі все пішло йому кошмарною круговертю, проліз тали в свідомості тільки окремі, хворобливо яскраві уламки навколишнього. Одразу світ сповнився чадом, як величезна душогубка.
На рябій трофейній палатці автоматники несли Ясногорську.
— Він їй вистрелив із-за дерева в спину, коли вона перев'язувала нашого комбата. Двома розривними підряд.
«Хто він? Чому з-за дерева? Чому в спину?» — гарячково думав телефоніст, слухаючи бентежний гомін довкола себе, кудись поспішаючи з товаришами, плутаючись у полеглій міцній траві. Безвітряна, безповітряна спека душила його. Незчувся, як опинився в тісному натовпі і, ступаючи нога в ногу з іншими, мовчки побрів за палаткою. З кожним кроком провалювався в задушливу трясовину, чадіючи і затерпаючи весь. А перед ним поміж солдатськими пропотілими спинами ритмічно пливла піднята палатка, пропливала в туманну безвість крізь нескінченний чад, крізь іржання коней, крізь команди, що вже лунали десь на узліссях, ніби нічого й не сталося.
А на палатці лежить горілиць якась незнайома Маковеєві дівчина. Розпатлана, спокійна, в порваних вінках, в зім'ятих погонах. Не вона! Пливе і пливе, гойдаючись, мов на туманних хвилях... Голова безсило хилиться набік, а чиясь рука, загоріла, подряпана до крові, час від часу поправляє її. Хто це? Чия це там загоріла рука з розбитим компасом на зап'ясті? Лейтенант Черниш? Простоволосий, згорблений, оперезаний навхрест через усю спину спітнілими ременями... Бреде поруч палатки, раз у раз спотикаючись, виставивши назад гострі витерті лікті, немов штовхає перед собою щось каторжно важке...
Ні, це таки вона лежить, розкинувшись втомлено і незручно, у вінках, які забула зняти перед боєм!.. Немає вінків, немає цвіту — саме лиш бадилля, обшурхане, прикипіле на грудях кров'ю...
Лежить, як жива, неймовірно біла, неймовірно спокійна. Дивиться на Маковея здивованим, нерухомим, раз назавжди зупиненим поглядом. Ось-ось ворухнуться на-піврозтулені вуста, оживуть в тонкій посмішці, а рука потягнеться, щоб підвестись... «Підведись, посміхнись, дихни!... На, візьми моєї сили, моєї крові, мого повітря!»
Сльози текли по щоках Маковея.
Перейшли автостраду, побрели маками, зупинились на схилі долини край шляху. Яма була вже готова. Біля неї, покриті палатками, лежали вряд усі загиблі в цьому бою. Ясногорську поклали поруч з ними і теж прикрили палаткою до самих очей. Похоронна команда обчищала сиру землю з лопат, і їх скрегіт пронизав Маковея вогнем. Хлопець мовби тільки зараз збагнув до кінця все, що сталося. «Яма! Яма!!!» З жахом відсахнувся від неї, кинувся геть, відбіг з кільканадцять кроків, впав обличчям у столочену високу траву. Давши собі волю, захлипав, заридав, ховаючи лице у зелені столочені пасма, що були дивовижно схожі на дівочі розпущені коси-косички...
Навіщо, навіщо це сталося? Навіщо він вистрелив їй у спину двома розривними підряд? І хто цей він і де в і н зараз? Чи впіймали його, чи зяищили?
«Маковею, візьми мене на руки та неси по білому сві-ту!..Пронеси скрізь, де вже немає воєн, де їх ніколи не буде, де гримить музика волі...»
А може, він, той, що стріляв, зараз ще десь бродить лісами, підкрадається потай до золотих міст, з нена-бистю наслухає радісний гомін народів?
«Маковею, зроби ради мене те, зроби ради мене оте».
«Встань, то я все зроблю! Живи, то я все зумію!»
«Розшукай того, що стріляв із-за дерева! Покарай, засуди його, страть. Тоді я оживу, і прийду до тебе, і скрізь буду твоєю супутницею...»
Маковея підняв на ноги трикратний салют, яким полк проводжав у братську могилу Ясногорську та її товаришів.
Вже було сказано прощальне слово, вже люди розбігалися по своїх місцях, виконуючи команди, збираючись знову в дорогу. Он пробіг, розчервонівшись, Сагайда, он пробіг, нахилившись, Черниш, незграбно тикаючи пістолетом у кобуру, і щоразу мимо. Край шляху, серед палаючих маків, зостався свіжий горбик землі з маленьким гранчастим обеліском: п'ятикутна зірка вінчала його.
Вогка могила ще парувала, дихала з-під обеліска тремтливим прозорим маревом. Велике сонце, яке нагрівало в цей день далеку трансільванську сопку, гріло своїм щедрим промінням і цю пірамідку свіжої, паркої чорноземлі, вирослу край шляху, на відстані гарматного пострілу від Праги.
Станеться так: надвечір прийдуть на бойовище чехи і чешки з довколишніх сіл, знайдуть братську могилу загиблих, ретельно обкладуть її червоними маками. Всю ніч стоятимуть над нею в німій присязі з запаленими свічками в руках. І все, що передумають чеські дівчата в цю травневу ніч, вже не забудуть вони ніколи.
Квіти на могилі не всохнуть від спеки: замінювані кимось щодня, вони будуть завжди живі.
А ще пізніш в історії полку під датою 9 травня 1945 року з'явиться лаконічний запис:
«Бій у долині Червоних Маків».
Команда шикуватись вивела Маковея з важкого забуття. Він одразу згадав, що в нього є автомат, що в нього є кінь з кличкою Мудрий, що десь на возі лежать його апарати і клубки червоного кабеля.
— Де ж Мудрий?
Мудрого йому підвів Роман Блаженко. Сам поправив сідло, сам підтяг попругу.
Вже коли полк рушив своїм попереднім звичним ладом, поруч з Маковеєм опинився Черниш. Потемнілий, зарослий, не молодий уже, як раніше, а якось одразу наче постарілий. Весь — мов худе, смагляве, мускулисте пасмо. Міцно, ніби назавжди, стиснуті губи. Сухий антрацитовий блиск в запалих очах. Голова опущена на груди, плечі гостро підняті, наче лежать за ними втомлено складені крила.
З кілометр їхали мовчки, коліно в коліно. І навіть це суворе мовчання зближувало їх. Потім якось наче ненароком переглянулись роз'ятреними, скорботними очима.
«Маковею, це ти поруч мене?»
«Це я, лейтенант».
«Ти любив її?...:»
«Так».
І обом раптом стало зрозуміло, що відтепер вони будуть до болю близькі й дорогі один одному, ще ближчі й дорожчі, ніж раніш, не замінимі ніким.
Всю дорогу їх бачили поруч.
В першому ж селі, що його проходив полк після бою, мінометники впізнали Шуриного коня. Він стояв на майдані серед гучномовців, високо піднявши голову, оточений чехами й чешками. Збруя на ньому вже була в порядку, сідло — на місці. Радісні, галасливі, як пташенята, діти юрмилися довкола коня, навперебій хапалися за стремена, просили батьків, щоб посадили в сідло. Дорослі висаджували їх по черзі. Щохвилини в сідлі з'являвся, щасливо озираючись навкруги, якийсь новий білоголовий вершник або юна хоробр? вершниця. Весь сонячний майдан лящав дитячим дзвінким щебетанням.
XXX
Тим часом віковий бастіон слов'янства на заході — чеська красуня столиця вирувала радісііою повінню свята.
Злата Прага...
В цей день вона була справді золотого. Наче всі попередні весни, викрадені в неї окупантами, зараз повернулися їй потрійною своєю дзвінкістю, розкішшю сонця, повноводдям музики. Людськими шумливими ріками затопились празькі сади, вулиці, майдани. Урочисто вишнкувалась проспектами зелена варта каштанів—почесна варта весни. З краю в край квітує Вацла'вське намєстє, цей празький Хрещатик... Прапор-и, музика, пісні...
Стоїть на Старомєстському майдані вкарбований у віки Ян Гус, оглядає сяій старовинний град. Ще ніколи цей слов'янський град не був таким молодим та сонячним. Ще ніколи гаки-й щасливий гомін не клекотів тут від краю до краю...
Стоять на Карловім мосту гігантські скульптурні постаті, суворі святі і воїни, дивляться на яскраво прикрашені набережні, на спокійні води синьої Влтави. В цей день Влтава не тьмариться жодною хмаркою, бо не тьмариться небо над нею. Радіє Мала Страна. Вже не падає тінь на Злату Улічку, вузьку та покручену пристань середньовічних мрійників-алхіміків... Сьогодні вона стала справді золотою «е в мріях, а наяву. Сьогодні вона вся купається в сонці, і радість бурхає тут такими ж гарячими хвилями, як і на широких празьких майданах, на залитих сонцем проспектах...
Стоять на вулицях до самих передмість десятки тисяч пражан, ще змарнілих від хронічного недоїдання, бурхливо сп'янілих від чистого повітря волі. Хіба не про цей день мріяли вони но'концтаборах, по вогких підземеллях та в похмурих камерах Панкраца? Чудові магістралі, очищаючись від барикад, витягуються в далеч, біжать десь за місто, мовби до самого сонця.
Прага співає, дзвенить, тріумфує, впиваючись радістю весни й перемоги.
Всі радіостанції транслюють радянські марші. Крізь радісний гомін овацій, крізь невщухаюче на протязі кілометрів тисячоголосе «наздар!» проходять танки переможців. Оклечані зеленню, засипані квітами, вони пропливають над людським морем, мов величезні живі клумби. А на танку, в замасленому шоломі, з розгорнутим прапором у руці, стоїть добродушний русявий хлопчина, усміхаючись до народів своєю широкою, впевненою посмішкою:
— Порядок в танкових частинах!
Так ось який він, боєць армії-визволительки... Десятиліттями його оббріхували. Десятиліттями народам світу говорили про нього неправду. Тепер він, почувши заклик знемагаючої Праги, прийшов сюди залізним маршем, високо випростався на своїй уквітчаній машині, народи можуть нарешті подивитись на нього зблизька. Оповитий сяйвом Сталінграда, озброєний посланець молодого стомовного світу, він став для них надійним взірцем, показавши, як треба захищати свою волю і честь, як треба карати ворогів людства. Великий справедливець, він власними грудьми захистив народи світу, по яких могутні розбійники мали пройтись потоптом.
Тепер він стоїть на танку, гордо тримаючи в руці прапор своєї Вітчизни. Багряна тінь шовку лягає на юнацьке обличчя, переливається в розумних очах, які переба-чили всячину, які ввібрали в себе півсвіту. Танк пролітає Вацлавським намєстєм, тисячі піднятих рук рвуться вперед за прапороносцем. Вони воліли б підняти його разом з танком і понести, як свою надію, через усе місто. І незабаром станеться саме так: на одному з міських майданів вільні руки пражан воздвигнуть високий п'єдестал і знесуть на нього цей радянський обстріляний танк, вилитий з уральської переможної криці. Злата Прага...
Ніколи ще не була вона такою золотою. Поезія волі, сонячна гроза революцій вчувалася в її тріумфальному клекоті.
У скромний будинок на Губернській вулиці, де колись відбувалась Празька партійна конференція, в кімнату, де тридцять три роки тому був великий Ленін, ішли і йшли делегації військових частин; Дніпровські і Трансільванські, Берлінські і Будапештські, Белградські і Братіславські полки та дивізії посилали сюди своїх представників. Густо засмаглі, бувалі воїни в орденах та медалях, з вінками та прапорами в руках підіймалися за провідниками-чехами на четвертий поверх, на високе КП геніального стратега революції. Несли йому великий рапорт, доповідали йому про виконані заповіти. Замислені, притихлі, з пілотками в руках стояли серед вінків та прапорів, розглядаючи звідси найдальші горизонти історії, бачачи звідси своє минуле і своє майбутнє. Бо ця скромна тінява кімната, вже сповнена музейним урочистим холодком, здавалась їм піднесеною над світом вище палаців, вище хмарочосів.
За вікном розкривалась просторінь вільного міста, що пливло в розливах сонця, в майві знамен. Скрізь, скрізь — на балконах будинків, на дахах, на баштах — тріпотять вони, торкаючись численними крилами тонкої блакиті небозводу. Триколірні чехословацькі, і поруч них, як їхні старші брати, — червоні радянські, з серпом і молотом. Ось він, тріумфальний похід ленінізму, втілений матеріально, видимий і відчутний вже всій планеті!
Одною з перших в цей день кімнату Леніна відвідала група танкістів. В книзі вражень танкісти залишили свій короткий запис, який кінчався рядом підписів на півсто-рінки. Поміж ними стояв і підпис гвардії лейтенанта Миколи Воронцова. Молодий офіцер-танкіст, син замполіта Воронцова, залишаючи з товаришами тут свій запис, звичайно, не знав, що через кілька годин його вже прочитають розвідники самієвського полку і привезуть майорові звістку про сина.
Полк вступив до Праги надвечір. На рисях проходив людними робичими околицями, маючи вже нове бойове завдання, прямуючи далі на захід.
Робітники ще розбирали останні барикади, підводили повалені трамваї. Жінки та діти з лементом і прокльонами вигонили за місто натовпи розхристаних, здичавілих посадників-швабів. Щоб не смерділо фашистським духом у Золотій Празі! Щоб не гніздилась тут осоружна тевтонська агентура... А по дахах та горищах будинків дружно гуркотіли робітничі підлітки в нових кашкетах народної міліції. Завзято вишукували поодиноких фашистських щурів, наскрізь прочісували рідні околиці, радісно гукали звідти полкові:
— Наздар!
Бруковиця дзвенить.
Летять і летять численні ряди осяяних сонцем облич, обвітрених і загорілих, вигартуваних стужами та спеками. Летять вперше оце побачені Прагою і вже навіки їй рідні... Бачить вона у великій гвардійській колоні і суворо настороженого Васю Багірова з древком у руках; і збудженого Козакова, який із своєю братвою вже встиг побувати там, де інші побувають пізніше; і майора Воронцова, що, оглядаючи бійців, мовби запитує самого себе: котрий з них його кревний, котрий йому найрідні-ший? І кожного обіймає теплим поглядом, і кожним гордиться, і кожного приймає за сина... А поруч нього скаче малий гарячий Самієв на великім коні... Далі — грає золотими погонами новий комбат, що заступив Чумаченка... Похитуються в сідлах Черниш з Маковеєм. Обоє замислені, обоє грізно похмурі. За ними пліч-о-пліч рухаються Сагайда і Ягідка. Далі височіють брати Блаженки, Роман і Денис, як два вилиті бронзові гіганти. Мчить на своєму баскому жеребчику Хома Хаєцький, рішуче поводячи вусами, зачудовано оглядаючи Прагу. Суворо гукає на дахи молодій чеській міліції:
— Шукайте по всіх нишпірках, по всіх димарях!.. Нe давайте звити їм гнізда! Виводьте їх на майдани та судіть великим судом! Аби знали, яка доля розбійників жде! Аби заказували своїм внукам і правнукам — до десятого коліна!..
Рота за ротою проходить полк, гримить і дзвонить по празькому бруку. Ряди вже заповнено, вже по них не видно, чого коштували полкові плацдарм і долина Червоних Маків, Альпи і тисяча інших боїв. Проходить він, загамувавши в собі свої великі болі і радощі, несучи в собі непохитні свої присяги і мрії.
Рядовий і звичайний, схожий на силу-силенну інших полків, що проходять тут у цей день.
Монолітною, зімкнутою колоною, при розгорнутім прапорі, обличчям до сонця...
Таким пройде він через усю Прагу, на льоту карбуючи по стінах чеської столиці свої славетні указки. Таким вилетить він за місто, в золоту імлу далеких, незнайомих доріг.
Випробуваний всім.
Готовий до всього.