ГОНЧАР ОЛЕСЬ - ЛЮДИНА І ЗБРОЯ ЧАСТИНА 2

19

— Кадровик я, кадрову служу. А прізвище моє Решетняк. Восени був би дома, якби оце не війна.
Артилерист деякий час помовчав, прислухаючись до плюскотіння темного мокрого лісу.
— По всякому для людей війна починалась, — провадив він далі. — Того застала в морі або в полі, біля хлібів, того — в дорозі, тебе ось за книгою, а мене застала вона на самім кордоні, на річці Буг. Знаєш, що таке кордон? Це така собі смуга землі, проорана й заволочена, оплетена, переплетена колючим дротом. Перший ряд дроту високий, другий — нижчий, третій — ще нижчий, а далі дріт по землі клуб'ям стелиться, як огудиння на баштані, а земля чому проорана, ще й приволочена — проти диверсантів. Отам ми й гартувались. Незадовго перед тим були на учбових стрільбах, кілометрів за вісімдесят їздили від своїх зимових казарм. Пустинні місця, болота, піски, сосонки колючі низенькі... Вузькоколійка була там, по ній тягнуть тросами фанерні танки, а ми по них мусимо влучати. Як трахнеш, так і розлетиться. Кілька днів воювали з тими фанерними танками, а в суботу прибули до себе на зимові квартири. Казарми наші саме на ремонті були, і нам команда — напинати намети. Не хвалячись, скажу, що завжди я був дисциплінований, і коли куди треба, то — найперше мене. Так і тут: «Біжи, Решетняк, до тих сосонок, вирубай чотири кілки», — посилає мене командир взводу. Взяв я сокиру, побіг, вирубав три кілки, а четвертого підходящого ніяк не найду, бо вже смеркає і сосонки коло мене все якісь криві та низькі. «Та рубай який-небудь, — чую раптом над собою голос і, підвівши голову, бачу командира батареї» — Може, їм недовго й стояти». Мені дуже запам'ятались ці слова командира батареї, що, може, їм недовго й стояти. «Чого ж це недовго?» — думаю. А тоді вирішив, що, мабуть, незабаром в казарми переберемось. І вирубав кілочок, який попавсь. Розіпнули нашвидку намети, матраців уже й не набивали, бо втомлені були дуже після маршу. Так на порожніх матрацах полягали й поснули. Міцно поснули. Відомо, який буває сон після маршу. І от пізно чи рано чую крізь сон раптом щось проквоктало в повітрі: невже снаряд пролетів? «Це ми ще, мабуть, на навчанні» — подумав я крізь сон, а воно, як на те, знов у повітрі — гул, гул. Удари якісь. Розплющую очі, а брезент наді мною вже як решето — посічений подірявлений, а звечора був же цілий! Видно, бив на шрапнель, чи, може, зенітні осколки осипались, бо хоч шкоди нікому з нас і не завдало, а брезент посікло. Та це я вже пізніш про це роздумував, а тут мерщій почав будити товаришів. Мотаю онучу, тягну чобота, а другою товариша розштовхую:
«Сивков, чуєш? Уставай! Почалось!» А він — здоровенний, дві порції з наказу командування одержував — ніяк вірити не хоче, — все головою в подушку.
В цей момент тривогу заграли. Всі посхоплювались, вискакують хто як, а я все пілотку не знайду. Так без пілотки й вискочив. Прибігаю до конов'язі, бачу, один мій кінь харапудиться біля афішки, а другий уже зірвався, гасає аж біля казарм. Кругом метушня, галас, ну, що ти хочеш — війна. Я вхопив чийогось коня та до свого, накинув посторонки і з гарматою — в парк! А в передку гільзи холості; і в нас усіх жодного патрона бойового — все холості в підсумках, з самим порохом. Для учби! Горобців лякати! Склади снарядів поруч, склади величезні. І тай, знаємо, боєприпасів сила. Коли, було, стоїш там в караулі вночі, то аж моторошно. Що, думаєш, як вибухне? До хмар летітимеш! Кинулись ми тепер до тих складів, а вартовий не підпускає. Бачить же, що свої і що коїться щось не те, летять із-за Бугу снаряди, але ж — устав! Без начальника караулу не підпущу — і все. Станемо наближатись до нього, а він як дасть, дасть бойовими вгору: «Не підходь!» А начальника караулу вже вбито, і ніхто того вартового зняти не може. Лише коли підбіг командир дивізіону, — відкрили склади, беремо бойові припаси — і вогонь за Буг! Доки й житиму, не забуду того дня. Нас полягло, але й їх наклали — чорно. На дроті висять, в дроті лежать, позаплутувались. Вся смуга кордону, правду тобі кажу, була завалена, як жаб'ям, тими першими фашистами. І відтоді оце з боями аж сюди відступаємо. Бачили вже, як і не фанерні — бойові їхні танки горять від наших влучань. В одному місці вони обманом на нас танки пустили в червоних зірках, думаємо — наші! На поміч! А тоді як обкосили нас з кулеметів, ну й ми ж їм потім дали... Ніхто не скаже, що ми, артилеристи, погано присягу виконуєм. Так уже за цю землю чіпляємось, так уже її держимось — кожен вершок її з кров'ю у нас видирають.
Артилерист змовк, помовчав, прислухаючись з-під плащ-палатки до віддаленого гуркоту канонади, до лісу, який все ще плюскотів, стікав у темряві дощем.
— Підкріпивсь? — звернувся він до Духновича, коли той дожував свій розкислий хліб. — Це ще нічого, хліб як хліб, я он у тридцять третьому всю весну бур'яном харчувавсь. Насічу, було, лободи та в казан, заллю водою і варю.
— А ви що... без матері?
— З усієї сім'ї один я тоді вижив. Пухлий, ноги в водянках, а якось вижив. Трудна була весна, ох трудна. Куди не зайдеш — пустки... Вікна повидирані, і в хатах пустками тхне... Кому б наче я потрібен, а настане ніч — защіпаюсь у хаті на всі защіпки: страшно! Сам не знаю чому. Ну й те ж подумати — хлопчак... А коли стали хліба поспівати, візьму, було, наволочку та ножниці — і в поле. Жито високе, вродило тоді не гірше, як цього літа. Заберусь в гущавину, щоб об'їждчик не побачив, і нишком наріжу, настрижу тих колосків повну наволочку. Багато хто ходив тоді отак стригти колоски, і їх об'їждчики ловили, називали «куркульськими парикмахерами», хоч ніякі вони й не куркулі, а просто голодні люди. Вернуся додому, натоплю піч, вигорну попіл прямо на долівку — не до чистоти було! — а на черінь насиплю колосків, насушу, перетовчу і тоді вже спечу з них собі коржів. Колоски були ще зелені, і коржі з них теж виходили зелені та гіркі, але наїсишся — і живіший.
— Стільки пережити, — сказав Духнович. — А втім, це, здається, не заважає вам бути зараз добрим солдатом.
— Я собі так думаю, товаришу: Батьківщина, вона не тільки для тих дорога, хто все життя паски їв...
«Виходить, це я все життя паски їв, — подумав про себе Духнович. — А чим віддячую? Цей ось грудьми проти ворога стоїть, а я? Що я в порівнянні з ним, який стільки витримав і стільки ще витримає?..»
— Скажіть, — запитав він Решетняка, — чи бувають у вас такі хвилини... хвилини розпачу такого чи злості... що й жити не хочеться?
— Звісно, всяк буває. Хіба легко дивитися, як здаєм рубежі, як плюндрує ворог нашу землю радянську. Побачиш вночі небо в пожежах — так все закипає отут. Не злий я натурою, а тепер так хотів би стріляти, щоб жодна куля мимо не летіла, щоб кожен снаряд фашиста по черепу влучав... Ось і сьогодні день був скажений який. З ходу німець хотів прорватись; і, мабуть, таки прорвався б; мабуть, і в оцьому лісі фашисти вже ґелґотіли б, якби не наш артвогонь.
Він став докладно розповідати про сьогоднішній бій, про втрати, на батареї, про те, скільки снарядів було випущено, а Духнович, притулившись до нього, зігрітий вогким розпареним теплом його твердого плеча, вже ледве чув його крізь дрімоту, таку солодку після двох безсонних ночей. А потім і зовсім не стало йому чути Решетнякових слів, бачив лише буйні садки під селом, гармати вкопані, а біля них метушаться люди, зарослі, аж чорні від спеки та кіптяви, носять бігцем ящики із снарядами, заганяють снаряди в стволи, і серед тих, що тут трудяться, він бачить знайому постать Барбюса із скаткою через плече, а поруч із ним працює біля гармати і оцей новий товариш його — артилерист Решетняк.

20

Полк був кадровий, червонопрапорний, ще недавно він вишиковувавсь на оглядах у повному складі, а тепер... Жменька мужніх, обстріляних, прокипілих ненавистю до ворога людей — оце тепер і був полк. Він був не те що поріділий у боях, він був майже знищений, і все ж він тримав такі рубежі, що їх за кращих умов мусило б тримати по кілька полків; і не лише тримав, але ще раз за разом поривався в контратаки. Чим менше зоставалось кадровиків у полку, тим кожен з них мовби виростав у своїй солдатській вартості. Один кадровик, здається, вартий був трьох поповненців, так цінувалась тепер людина по її вмінню тримати зброю, по її в боях перевіреній чіпкості й витривалості. Якби ворог знав, скільки їх стоїть отут проти нього понад річкою Рось, занурившись в зелених садках та високих картоплях городів, він не повірив би, що це вони його стримують, вони, хто зазнав уже стількох жертв і хто має в своїй обороні стільки порожніх окопів.
Втрати були величезні, особливо від мінометного вогню, проти якого в них не було іншого захисту, крім оцієї рідної землі, в яку вони могли зариватись. Міни молотили по них з ранку й до ночі, трахкаючи по шосе, що підходило аж до річки, шугаючи крізь гілля над окопами, траплялось, що міни влучали і в самі окопи — чадний, задушливий дух від них не розвіювався над обороною цілий день. І тільки з темнотою, коли сила вогню зменшувалась, можна було полічити, скількох не стало сьогодні.
Від ворога їх відділяла Рось, мальовнича річечка Рось, що тихо, безплюскітно лине між буйною зеленню берегів, між розлогими вербами, що подекуди майже змикаються над нею своїм плакучим віттям. За мирного часу в цих берегах всю весну витьохкували солов'ї, а зараз цілу добу цьвохкають кулі, і немало вже свіжої крові людської потекло звідси із водами Росі до Дніпра. По березі попід кущами верболозу лежать забиті учасники контратак, і коли їх уночі торкає хвилею, то здається, що вони ворушаться, що вони ще живі, хоч лежать там уже по кілька днів. На дерев'яному мосту, перекинутому через річку, щоб з'єднувати шосе, побитих навалено цілі купи: то ті, що ходили в контратаки, але щоразу, добігши до середини мосту, падали, скошені перехресним вогнем ворожих кулеметів, замаскованих десь зовсім близько в потойбічних вербах. Ночами наші робили кілька спроб повідтягувати, позабирати з мосту вбитих, але це коштувало нових жертв, і мертва ота застава на мосту тільки ще збільшувалась.
Ось у цей полк, до цього мосту доля привела серед ночі студбатівців.
— Студенти прийшли!
— Курсантський батальйон!
— І грому та блискавки не злякалися!
В словах, якими зустрів їх полк, вчувалася щира солдатська вдячність за те, що вони прийшли, принесли сюди своє життя, свою підтримку.
Під проливним дощем, при спалахах горобиної ночі займали студбатівці вільні окопи по городах, а кому не вистачало вільних, то втискалися по двоє разом з старополчанами, поки оговтаються та вириють свої. Після того мінометного шквалу, під який вони потрапили у відкритих житах біля штабу дивізії і де зазнали своїх перших втрат, тут, у мокрих окопах, студбатівці відчули себе значно безпечніше, дарма що ворог пострілював десь зовсім близько, а звечора, як розповідали ветерани полку, їм навіть чути було німецькі губні гармошки за Россю.
Вдосвіта, коли розвиднілось, дощу вже не було, небо виядрювалось з-під хмар, а просто над студбатівськими окопами звисало яблуневе гілля, обважніле від зелених плодів та рясної роси. Коли противник, починаючи день, сіконув з кулеметів по садках, то роса посипалась, як дощ, а яблука-зеленчаки падали студентам просто в окопи, зайвий раз підтверджуючи давню істину Ньютона.
Ці терпкі зелені яблука вже кілька днів були тут для солдатів полку ледве чи не єдиним харчем. Щоправда, був у них ще цукор, багато цукру, який вони добували, як пісок у кар'єрі, неподалік від своїх окопів в підвалі одного з будинків над шосе. Раніше в цьому будинку був райпродмаг, а в підвалі склад, який тепер уже нікому не належав, нікого, крім них, не цікавив, — містечко було безлюдне й безвладне. З усієї оборони бійці повзали з казанками до того підвалу і, набравши хто скільки міг, повертались до себе у свої нори. В кожнім окопчику, поряд з патронами та гранатами, стояли казанки, наповнені цукром, з якого бійці готували собі цукряну саламаху, приправляючи її терпкими кислючими яблуками, щоб не нудило.
Такою цукряною кашею-саламахою вранці пригощав Колосовського його сусід по окопу — веселий, довгов'язий сержант, один із кадровиків полку. Губатий, з орлиним носом, з зухвало-веселими сірими очима і басовитим соковитим голосом, він був з тих людей, що запам'ятовуються з першого погляду і з першого ж погляду викликають до себе довіру й симпатію.
— Ти тут повоюй, а я тим часом приготую сніданок, — сказав він і, витягши з ніші казанок, до половини наповнений цукром, долив туди з фляги води, покришив кислиць, старанно розколотив усе це й аж тоді запропонував Богданові: — Діставай ложку і за діло!
Бруствер, замаскований картоплинням, одгороджував їх від противника. Земля була мокра, чорна, і рожеві пелюстки маку, вночі оббиті дощем, всюди поприлипали до неї. Прибравши на краю окопу місце, поставили казанок і заходились коло своєї саламахи.
Голосно сьорбаючи, сержант для ближчого знайомства розповідав Богданові про себе:
— Цаберябий я. Дивне прізвище, еге ж? Декому таке прізвище здається смішним, а є ж іще смішніші:
Пищимуха, Непийпиво, Обійдихата. Був ще у нас в полку старшина Панібудьласка, тепер уже нема... Ти їж, їж, — підохочував він Колосовського, — бо сніданку не буде, а обіду й поготів. Похідні кухні наші всі вже порозстрілювано, третій день отак на підніжному корму живемо.
Незабаром Богдан вже знав від нього про те найважливіше, що необхідно знати бійцеві: звідки німець найдужче б'є, і коли він особливо скаженіє, і якими рівчаками треба пробиратись за оцим ось цукром чи коли тебе, скажімо, викличуть на КП батальйону.
З розповідей сержанта перед Колосовським поставав тяжкий бойовий шлях цього полку, шлях, позначений кровопролитними боями на різних, починаючи з кордону, рубежах, з-поміж яких оця Рось була рубежем далеко не найтяжчим.
— Все вони хочуть зіпхнути нас звідси, щоб вирватись на шосе, — пояснював сержант, — але коли без вас не зіпхнули, то тепер... хіба що обійдуть. Де в лоб їм не вдається — десанти закидають в тил, паскуди. Ну, ми їм не Греція, то вони могли нещасну оту Грецію парашутними десантами взяти. А в цілому можеш не шкодувати, що потрапив до нас у полк. У нас без паніки. Командир полку — старий вояка, ще в Котовського воював.
Слухаючи сержантові розповіді про цей полк, про його командирів, Богдан легко уявляв собі на чолі такого полку свого батька, Дмитра Колосовського. Один час, в перші роки після громадянської, батько теж служив у прикордонні на Збручі, поки не перевели його звідти в Запоріжжя. Мабуть, і зараз командував би саме отаким полком, стрілецьким, червонопрапорним...
Безґоміння. Стрільби не чути. Бійці сміливішають, видно, як то тут, то там вигулькне котрийсь з окопу. Колосовський та сержант теж не ховаються. Схилившись над казанком, вони вже дошкрібували ложками солодку свою саламаху, як раптом між ними, між їхніми головами дзикнуло щось. Куля дзикнула! Не встигли й злякатись. Схаменулись лише опісля, коли, інстинктивно присівши, переглянулись, тороплено дивлячись один на одного.
— От гад, — лайнувся сержант. — Снайпер їхній. Виткнулись, а він одразу й нагадав, щоб не забувались.
«Оце вона, близька смерть, пролетіла», — подумав Богдан, все ще дивлячись на сержанта, який так само дивився з торопленою посмішкою на нього, мовби радів, що не тільки він сам живий, а й студент теж.
Ніколи потім не зможуть вони забути цієї кулі, що пролетіла між ними, між їхніми головами, і зблизила їх якоюсь особливою близькістю, поєднала якимись особливими тайнощами — тайнощами самого життя. «Тепер ми з ним справжні побратими», — подумав Богдан про сержанта.
— Оце те, що називається — на волоску, — розбалакував сержант. — Сантиметр сюди або туди — і одному з нас уже ложка не потрібна.
Після цього вони понадівали каски. Цаберябий добув з кишені нерозірвану пачку махорки, спершу понюхав, потім розірвав.
— Бери крути, товщиною хоч з палець, у нас цього зілля вдосталь. Хліба не постачають, так замість хліба хоч махорки позавчора лантух сюди притягли, в кожного тепер повно. Крути, чого ти?
— Я не палю.
— То поки студентом був, а зараз, брат, починай. В окопах з цим веселіше...
Піддавшись на його умовляння, Богдан невміло почав крутити з шматка газети цигарку; вона розклеювалась у нього, але він таки скрутив, припалив, ковтнув диму. Голова пішла обертом, він відчув, що п'яніє, і після перших затяжок змушений був кинути цигарку. А Цаберябий попихкував так, що з окопу валило, як із паровоза.
— Чи диму нашого не помітять? — запитав Богдан.
Сержант заспокоїв його.
— Подумають, що земля після дощу парує. Бач, як пригріває, аж на сон хилить. Мабуть, завалюсь я так хвилин на двісті. Тобі теж раджу, бо в нас тут тільки вдень і поспиш, вночі не дадуть.
— Ні, я не спатиму, — відмовився Колосовський і знову виглянув з окопу. — Цікаво, звідки він б'є, снайпер отой?
. — Хочеш вистежити? Навряд. Десь він отам в гущавині, у вербах лівіше від мосту. Ну, я сплю. В мене закон: неясна обстановка — лягай спати.
Сержант скоцюрбився на дні вогкого окопу, зігнувши в три погибелі своє м'язисте тіло, і справді швидко заснув.
Богдан, вмостившись у другім кутку викопаного «коліном» окопу, припав поглядом до верб протилежного берега. Він стежив за тими шатрами зелені, чи не ворухнеться де гілка в глибині, чи не зблисне де постріл. «Ти снайпер, але ж я теж не мазав на стрільбищах», — думав він, напружуючи зір.
Верби, здавалось, дрімали. Жодного руху в наповненому тінями вітті, жодного пострілу звідти, тільки десь на лівому фланзі потатакує кулемет.
Неподалік за кущами картоплі хазяйнує в своєму окопі Степура, — он його важка щелепа висне з-під каски.
— Чатуєш? — озивається він до Богдана.
— Та хочу вистежити, звідки він б'є.
— Тоді запасайся терпінням...
Богданові терпіння не бракувало. Весь час, доки сержант спав, він, прилаштувавши гвинтівку для стрільби, напружено вглядався в зелені хащі протилежного берега. Одного разу йому здалося, що в глибині верб перемайнула якась тінь, і він уже ждав пострілу, але його не було.
Сержант, виспавшись, солодко потягся в окопі, позіхнув:
— Ну, як там? Не з'являється фашистська зозуля? — Він підвівся, похрустів суглобами, потягаючись. — О, Корчма мій знову землю пудить... — Цаберябий кивнув Богданові кудись направо: — Ото тільки занудьгує, так і за лопату, гребе й гребе, все йому здається, що мілко. Ох і трудяка ж!
— Хто він, той Корчма?
— Земляк мій і односелець, всю кадрову разом служимо. З одного села ми і якісь навіть родичі далекі, а от характери в нас — небо й земля. Я більше пісні люблю, а він — чоботи. Весь час тільки й знає — «от якби мені, батечку, командирські чоботи роздобути». А я ось і в обмотках себе добре почуваю. Мені б тільки поспівати. Жаль, що тут співати не можна — одразу почує, дасть прикурити. Агей, Корчмо, до води доб'єш! — гукнув він туди, де летіла земля, і знов обернувсь до Богдана. — Там у нього в окопі цілий склад: в одній ніші патрони, в другій гранати, в третій пудра, вазеліни та креми всякі...
— Нащо вони йому?
— Нагріб у крамниці, де оце цукор беремо, і ноги та ботинки змащує, щоб м'якіші були. А пудру й не знаю — може, для Фанаски береже. Дівчина у нас була з ним одна на прикметі, Фанаска, недавно за третього у Вінницю віддалась... — Сержант помовчав, і голос його після цього, змінився, посмутнішав. — Це вже там у нашім селі зайди німецькі порядкують. Хоч убий, не віриться, що це вони вже там. З засуканими рукавами встають з мотоциклів, млеко давай, яйка. Ну, матимуть же вони в нас яйка! Поклали вже ми їх від кордону, а ще більше покладем. Вигублювати по одному, винищувати десятками, сотнями, як пацюків, — так я собі ухвалив.
— Стривай, здається, щось промайнуло, — припав до гвинтівки Богдан.
Сержант, налігши грудьми на бруствер, теж став вглядатися в потойбічні верби. Сонце, повернувшись, тепер глибше просвітлювало верби, проте й зараз не видно було в їхніх шатрах ніякого руху.
— А чи не спробувати нам виманити його? — запропонував сержант. — Німець, він же таки дурніший за нас, як ти гадаєш?
Прилаштувавши на багнет каску, він посунув її осторонь в кущі картоплі і, пригнувшись, став там нею ворушити. Богдан тим часом, не спускаючи очей, стежив за вербою, що була найбільш підозрілою.
Минуло чимало часу, доки Цаберябий таки спровокував німця на постріл. Ворожа куля дзенькнула об каску, і в ту ж мить Колосовський дав постріл у відповідь. Верба гойднулась у глибині віттям.
— Падає, падає! — гукнув сержант, і їм добре стало видно, як, прибиваючи гілля, валиться додолу розкарячене тіло, вони мовби навіть почули, як воно гупнуло, впавши там додолу з верби.
— Упав, єй же єй, упав! — загукали з окопів. — Гупнув, як груша! А кажуть, груш на вербі не буває!
— Хто це там його? — почулося від дороги з командирського бліндажа.
І Цаберябий відповів туди голосно, хвальковито!
— Студент мій збив!

21

Ворог майже не тривожив їх у цей день. Він неначе забув про них чи не хотів їх помічати. Далеко зліва гула канонада, десь і праворуч все стугоніло, мов танки своїми панцированими лобами розбивали, таранили десь там залізне небо. А тут, над тихою Россю, серед розмлявлених верб війна ніби задрімала, як дрімали, поскручувавшись, по своїх окопах бійці, пригріті сонцем та паркою землею.
Надвечір знову пройшов дощ, короткий, летючий, і студбатівцям було видно, як він, мовби втікаючи від сонця, швидко віддаляється за Рось, за густі верби, де було збито снайпера, високими пасмами сивіє, освітлений сонцем, на луках, зелених, далеких. А тільки дощ відшумів і сонце проблиснуло, бійці помітили, як десь на левадах за Россю з-поміж мокрих блискучих верб райдуга воду бере.
Степурі добре видно було райдугу з окопу. Вона стояла по темній тучі, здіймаючись над війною, над побоїщем, що шматувало землю, стояла у вічній семибарвній красі своїй, недосяжна для ворожих снарядів.
Потім райдугу майже всю закрило тучею, лише шматок її зостався на обрії, круглий, мов яблуко. Велике яблуко рожевіє в темних далеких хмарах. «Німий стою перед твоєю красою, природо», — хотілося вигукнути Степурі. Дивна душа людська: дивився на райдугу в небі, а бачив Мар'яну, харків'янку червонощоку. Заміжньою стала, і мав би викинути її з голови, а вона приходить і сюди до нього в окоп із своєю пекучою недосяжною любов'ю. «Хіба б вона не могла покохати мене, якби не було його? — думалось Степурі зараз в окопі. — Адже ж є і в мені, мабуть, щось таке, що могло б привабити дівчину. Он приходила в табір разом з дівчатами Ольга-гречанка, кажуть, що то вона приходила до мене». Ота некрасива, тиха, але добра серцем Ольга, якої він три роки ніби зовсім не помічав, вона тільки в ці дні зважилась відкритись подругам своїм почуттям і разом з ними принесла йому в табір свою подолану дівочу гордість, своє вигорьоване кохання. Якщо вона могла, то могла б і Мар'яна, коли б не приворожив, не перехопив її інший!
Окоп Лагутіна недалеко від Степури, навскоси, як дивитись до мосту, під розчахнутим стовбуром яблуні. Степурі й зараз видно Лагутіна, вірніш, його потилицю. Прилігши грудьми над бруствером, Лагутін саме дивиться кудись у бік річки. Без каски, в шинелі пом'ятій, ще й комір підняв — так, видно, як спав, так і залишився в шинелі, щоб висихала на ньому, як висихає вона оце зараз і на Степурі. Гвинтівка Степурина лежить вмощена на бруствері, пристріляна до мосту, щомиті готова відкрити вогонь, коли тільки заявиться противник. По лінії прицілу око Степури бачить кущ верболозу одразу за мостом (чомусь здається, що саме з-за того куща має вискочити противник), а трішки звихнувшись убік, око знов натрапляє на Лагутіна, на його виставлену над окопом потилицю, захищену тільки піднятим коміром шинелі...
.Досадливо одвернувшись від Лагутіна, Степура бачить в окопі Колосовського, що все пильнує з-під каски за ворожим берегом, та його сусіду — сержанта Цаберябого, якого вже кожен тут знає за гучний голос та веселу компанійську вдачу. Цаберябий — дивне прізвище. Тисячами проходять отак повз тебе люди, і серед них раптом: Цаберябий. Звідки? Чому так, а не інакше? Колись, мабуть, пани записали його так у свої кріпосницькі реєстри, зрівнявши людину з волом, і так несуть з покоління в покоління це наймення і прадіди його, і діди, і батько, і він сам. У його рідному, Степуриному, селі багато з його односельців теж мають прізвища чудернацькі, дані їм колись панами ніби на сміх і знущання; в революцію ці імена ставали крилатими і лунали грізно та славно, а в наш час деякі з них стали іменами знатних людей, орденоносців, учасників Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Батько його, Степурин, бригадир городньої бригади, теж був учасником виставки.
З хліборобського роду вийшов Андрій Степура в студенти. Будучи вже й студентом, вставав, як хлібороб, на зорі, спішив, квапився зібрати урожай знань, до очманіння сидів, обкладений купами книжок, у бібліотеці навіть у вихідні. Знав: там, куди він поїде після університету, не буде таких книгосховищ. Син села трудового, він з дитинства пройнявся любов'ю до хліборобської праці, парубчаком вмів уже водити трактора, перейнявши цю науку від старшого брата, вміє стати штурвальним біля комбайна, і щоліта під час канікул земляки-колгоспники бачать його то біля штурвала степового корабля, то серед тих найплечистіших, що возять зерно на станцію. Змалку в ньому прищеплена глибока повага до хліба, ставлення до нього, як до чогось святого, і коли війна просто з маршу кинула їхній студбат в оті масиви колгоспних хлібів біля штабу дивізії і Степура побачив, що хліб тут уже ніщо, його топчуть, толочать і сам він, бредучи з гвинтівкою серед зарум'яненої, повноколосої прекрасної пшениці сорту «українка», змушений толочити її чобітьми, — то це був день найбільшого болю в його житті, це було для нього найжахливішим з усього, що принесла з собою війна. Золоте колосся, що красувалось снопом на народних святах в День урожаю, колосся, що гордо золотилось в державнім гербі, побачити знівеченим, присипаним землею в чорних смердючих воронках... Це досі стояло йому перед очима, як стояв перед очима і образ розшматованого міною Дробахи, якого вони поховали там, у хлібах. Відсміявся Дробаха, відгуляв. Хто ж за ним? Безглуздя й кошмар-війни — це такі речі, до яких Степура ніколи не звикне. Якби можна було все це припинити одним ударом, — нічого іншого не хотів би він у житті!
З настанням сутінків загадали одержувати сухарі. Сухарів було мало, і боєць Корчма, ставши навкарачки серед картоплиння, почав їх ділити, вправно розкладаючи уламки сухарів рівними купками на розстеленій плащ-палатці.
— Ти ж гляди, бо собі якраз найменше покладеш, — підсміювався над Корчмою Цаберябий.
А Корчма, розіклавши, підрівняв купки і, звелівши поодвертатись, жваво вигукнув:
— Кому?
Це означало, що той, хто озветься, одержить саме ту купку, яку він в цей момент накрив своєю долонею. Точнісінько, як ото діти, що, заховавши руки за спину й затиснувши в одній із них цукерку, заставляють вгадувати: «В якій?»
Студенти, одначе, не пристали на такий спосіб дільби.
— Давай без фокусів, — буркнув Лагутін.
— Помиримось і так, — підтримав його Колосовський. — Розбирайте, я згоден останнім.
Корчма, видно, був трохи ображений, що його метод дільби не дістав з боку студентів схвалення і що вони тільки посміялись на оце його завзяте «кому?».
— Значить, ще не зовсім виголодніли, коли крутите носом, — сказав він докірливо. — Ось як попідтягуєте животи на останню дірочку, тоді й самі закричите «кому?».
— Спіши, земляче, пайок з'їсти, — весело казав до Корчми Цаберябий, коли той забирав свої сухарі, — бо вб'ють — і взятка пропаде.
Ще не догризли вони й сухарів по окопах, як із сутіні садків з'явились постаті командирів, почувся над окопами молодий, бадьорий голос політрука Панюшкіна:
— Ану, орли , хто хоче розім'ятись? Є завдання.
Біля високого, туго перетягнутого поясом в талії Панюшкіна Степура впізнав командира своєї роти лейтенанта Осадчого, невеликого на зріст, з задерикувато випнутими грудьми. Ось він, приглядаючись, схилився над Степуриним окопом:
— Це хто тут?
— Курсант Степура.
— Ну, Степуро, підеш?
Степурі хотілося спершу дізнатись — куди, про яке завдання йдеться. Але не встиг він про це запитати, як з лагутінського окопу вже пролунало — з готовністю і аж ніби з викликом:
— Іду, товаришу командир!
Це Лагутін відповідав Панюшкіну згодою, і Степура теж поспішив відповісти:
— Іду, іду.
Йому стало навіть досадно, що й тут Лагутін випередив його.
Колосовський та сержант Цаберябий теж виявили згоду, але Панюшкін, який перед тим приходив поздоровити їх за збитого ворожого снайпера, відхилив їхнє бажання.
— Снайпери? З вами в мене буде окрема розмова. Незабаром кільканадцятеро відібраних з різних підрозділів бійців уже були на темному подвір'ї, позад цегляного будинку, в підвалі якого розмістився КП батальйону.
Майор Краснолольський, щуплявий, хворобливий на вигляд чоловік, який до самого початку війни завідував військовою кафедрою в одному з харківських інститутів, а тепер був призначений командиром студбату, пояснював відібраним суть завдання.
— Містечко, як ви знаєте, пусте, — говорив Краснопольський сердитим надтріснутим голосом. — Мешканців евакуйовано. Одначе, як нам доповіли, в тилу батальйону у вікні одного з будинків було щойно помічено підозріле світло. Завдання вам — обшукати будинок, з'ясувати в чім річ. Що за вогонь? Хто світить?
Майор не сказав, що це, можливо, німецькі автоматники вже забрались туди, засіли в близькім їхнім тилу, в порожнім будинку, але й без пояснень кожному було зрозуміло, що саме Краснопольський мав на увазі.
— Зблиснуло і одразу погасло, — схвильовано озвався до бійців Гладун, який досі стояв майже непомітний під темною стіною. Це він, виявляється, першим і помітив той підозрілий вогонь, коли повертався з полкових тилів, — Гладун тепер виконував обов'язки старшини батальйону. — Жителів у містечку нема, нікого з наших теж там нема, то кому ж світити? Не виключено, що й автоматники забрались...
— Отже, виконуйте, — сказав Краснопольський. — На завдання вас поведе товариш Гладун. Забирайте людей, товаришу Гладун, і ні пуху ні пера.
Гладун не сподівався, що справа обернеться саме так. Думав, що досить буде сповістити, висловити підозру і когось пошлють, а воно посилають його. Чути було, як він аж захлинувся повітрям, відповідаючи Краснопольському статутним неминучим: «Єсть!»
І ось вони йдуть. Мовчазні, зосереджені йдуть на це завдання, яке невідомо чим для них скінчиться. Більшість тут студбатівці. В темряві Степура впізнає знайому постать Лагутіна з піднятим коміром шинелі, чує біля себе Ребрика, Бутенка з філологічного, що зрідка обмінюються на ходу обривистими фразами. Для кожного з студбатівців — це перше бойове завдання, перша перевірка нервів, витримки, мужності. Тут можеш зустрітися з ворогом лице в лице. Тут або ти його, або він тебе. Це ж на таких завданнях пускають в хід і багнети, і приклади, може трапитись, що й цупку руку ворога відчуєш на своєму горлі.
Гладун іде поблизу Степури нахнюплений, весь час гнітить його думка, що дав маху, маху, який тепер може коштувати йому життя. Навіщо його потягло за язик бовкнути комбатові про свою підозру, про те невідоме світло, що він помітив у будинку в тилах? Промовчав би і не попав би в оцю халепу, не заставили б його йти на це завдання, з якого чи й виберешся живим.
— Випало ж нам, — каже він довірливо до Степури. — Гіршого не придумаєш...
За той час, що він з ними на фронті, помкомвзводу їхнього не впізнати. Схуд, змарнів, увесь якось обвис і обкис. Де й поділася та самовпевнена молодцюватість, якою він так відзначався в таборі. І зараз веде їх поміж темними будинками, не шикуючи, просто юрбою, йому байдуже, що в того комір піднятий не по статуту, а в того хлястик теліпається обірваний, і що протигазів на багатьох уже нема, і що скляні фляжки потовчені — саме бите скло в зелених капшуках.
Не до цього тепер Гладуну. Поставлений випадком па чолі групи він веде її кудись хащами городів, щораз зупиняючись, шарахаючись, сторожко вслухаючись в будинки, в садки. Бур'ян під ногами і розложисте гілля дерев — все повне тьми. Оця зловорожа тьма, що їх оточує, вона, видно, повністю володіє Гладуном, бентежить його, відлякує; він іде в темряву, як той кінь, що за кожним кущем чує вовка. Нарешті вони вже, видно, підійшли туди, куди треба. Гладун приклав палець до губів:
— Тсс!
Всі завмерли. Великий, темний і ніби насторожений будинок. Напіврозбиті вікна, бур'яни вище фундаменту.
— Тут.
Руки самі стискають зброю, холодок близької небезпеки пробігає по тілу. Ждуть команди. Вона передається пошепки:
— Оточити будинок!
Скрадливо, обережно ступаючи, обходять, оточують будинок з усім, що є в ньому. Поприсідали, попритулювались під вікнами, в росяних бур'янах чи, може, у квітах. Якби не дихати. Стати невидимими. Бо, може, на них уже дивляться з вікон, з горища? Ціляться? Ось-ось, може, гряне звідти блиском і громом. Під кущем бузку навпроти причілкового вікна бійців збилася ціла купа. Гладун, присівши серед них навпочіпки і вказуючи на провалля вікна, шавкотить якимось не своїм, згубленим голосом:
— Ну, хто перший?
Це означає, хто першим полізе в оте видерте вікно, хто першим кинеться назустріч автоматному вогню, назустріч власній смерті.
— Ну?
Мовчать. Позирають на будинок, як на фортецю. Безмірно .вигідніше становище того, хто зараз там, всередині будинку. Причаївшись за стіною, він, може, тільки й жде, поки ти полізеш, подерешся до вікна, він чутиме кожен твій рух, а ти лізтимеш в ту дірку, мов у темну пащу крокодилячу.
— Ну, хто, хто? — нетерпляче повторює Гладун, і голос його лютішає.
З-поміж тих, що, затьопані росою, принишкли в бур'яні, раптом підвелася постать, мовчки рушила до вікна.
Степуру обкинуло жаром: Лагутін! Він першим іде, бере на себе найважче. Підвівся з бур'яну і наче одразу піднявсь над ними всіма, став найкращим, і наче Мар'яна його побачила в цю мить — як він, подолавши страх, першим рушив назустріч небезпеці, щоб тільки виручити цим товаришів.
За мить Степура опинився біля другого вікна. Майже водночас вони вхопились за лутки, підтяглись на руках і — один — легко, другий — важко, незграбно — шугнули, зникли всередині.
Гладун, ще нижче присівши в бур'яні завмер у напрузі. Здавалось йому, що весь будинок от-от заходить ходором, заблискає вогнем із стволів, почуються зойки, передсмертні хрипи, борюкання, але нічого цього не було. Навпаки, чути було, що обидва вони живі, неквапом ходять в гулкій порожнечі будинку — один тут, другий там, — чимось там грюкають, щось перекидають і вже, подершись вгору, товчуться на горищі, мов домовики.
Через деякий час каски їхні з'явились у отворах вікон: одна — в одному, друга — в другому.
— Нема, — сказав Лагутін, і в голосі його старшині вчулося щось схоже на насмішку. — Здається, їх тут і не було.
Гладун підвівся з бур'яну.
— Не може бути. В погріб ви заглядали?
— Порожньо скрізь, — відгукнувся Степура. — Можете зайти пересвідчитись. Я двері ось відчиню.
Незабаром двері були вже відчинені навстіж і бійці, поваливши в будинок, разом обійшли, обнишпорили його весь. Шафи перекинуті, пір'я, шмаття газет. Думали, хоч газети німецькі, виявилось — наші.
Зібравшись докупи, стали радитись. Якщо вони були тут, оті, що сигналили звідси світлом, куди вони могли зникнути, де могли так швидко подітись?
— Може, це не той будинок? — висловив сумнів Степура, звертаючись до Гладуна. — Ви не помилились?
— Ні, я не міг помилитись, — твердо заперечив Гладун. — Он там я йшов, отут повернув... — Він раптом пригнувся, наче когось помітив у темряві. — А що, коли вони в сусідній будинок перемахнули?
— Ми б же помітили.
— А ще до нашого приходу?
— Давайте й там оглянемо, все прочешемо. Розбрівшись і вже голосно розмовляючи, стали заглядати у вікна сусідніх будинків, торгати двері, перегукуватись.
— Ей, ану сюди! — раптом пролунав серед подвір'я голос студбатівця Бутенка. Почувалось, що він щось там виявив, відкрив.
Коли збіглись до нього, він звернув увагу товаришів на будинок, який вони тільки що так старанно обшукували.
— Ось звідси гляньте на нього, в оцьому ракурсі. Бачите, жевріє, переливається?
Справді, в одному з вікон жевріло, переливалося світло. Видно, там зосталось кілька шибок, а далеко за Россю саме щось горіло і давало відблиски аж сюди.
— Оці відблиски ви й бачили, товаришу помкомвзводу, — сказав Лагутін.
— Оце і всі ваші автоматники! — докинув Бутенко.
І вся напруга їхніх нервів враз розрядилася реготом.
Незважаючи на комічність свого становища, Гладун, здається, теж був вдоволений, що справа обернулася так і все кінчилось безкровно. В напливі доброти дозволив хлопцям перекур. Забравшись в якусь темну повітку, де було затишно й сухо, вони стали крутити цигарки.
Степура вже палив, забившись у кутку, коли його хтось торкнув рукою:
— Дай прикурити, браток...
По голосу впізнав Лагутіна. Підніс йому цигарку, і він, жадібно смокчучи, почав прикурювати від неї. Навряд чи й догадувався зараз Лагутін, від чиєї цигарки бере оце в темряві жар. Коли він міцно потяг в себе, вогонь розжеврівся, і від нього освітилось худе, змарніле, замазане грязюкою Славикове обличчя, заблищав перший, якого не було раніш, світлий пушок на підборідді. «Мар'янин фронтовик», — подумав про нього Степура, і йому чомусь стало до щему жаль обох — і Лагутіна, й Мар'яну.

22
Що там за Россю? Що за отими темними могутніми купами верб, де небо цілу ніч тривожно червоніє від пожеж?
Невідомість, пожежі, тьма. Ворог уже панує по той бік. Легко сказати — по той бік. Здавалось, що саме повітря там згубне для людини, що й дерева там не такі, як тут, і земля не така, і вода. Здається, і птиця, залетівши туди, впаде мертвою. Непроглядне, непроникливе. А виявляється, можна було проникати й туди. Проникали розвідники.
Десь близько дванадцятої ночі Богдана Колосовського викликали на КП батальйону.
— Підете в розвідку, товаришу курсант. Це сказав Колосовському комісар Лещенко, якого він ледве впізнав у півсутіні підвалу, серед потонулих в цигарковому димі людей.
Політрук Панюшкін поведе вашу групу.
Тільки тепер Колосовський помітив осторонь політрука Панюшкіна, як завжди, усміхненого, і біля нього збитих тісною групою кількох незнайомих бійців. Декотрі з них саме скидали з себе протигази, шинелі і з похмурим виглядом недбало складали все це в куток.
— В тил ідете, до ворога в тил, — говорив комісар, зупинившись перед Колосовським і суворо оглядаючи його. — Документи, які є, здайте ось писареві батальйону. Це тимчасово, на збереження, — додав він ніби між іншим.
З кутка, з-поміж якихось командирів, одразу з'явилось непривітне вичікуюче обличчя Спартака Павлущенка. Останнім часом він виконує тут писарські обов'язки і тому майже не вилазить з КП.
Колосовський знехотя поклав на стіл курсантське своє посвідчення, а перед тим, як покласти й комсомольський квиток, він мимоволі затримав його в руці, глянув на комісара:
— І комсомольський квиток здавати?
— Все, все, — нервово підтвердив комісар. КСМ квиток — то було останнє свідчення його людської особистості. Поклавши його, згадав раптом, що є ще ж при ньому медальйон, чорний отой медальйон, виданий їм у дорозі.
— І медальйон?
— Ні, — заперечив комісар. — Медальйон залиш при собі.
Після цього Богдан Колосовський приєднався до групи розвідників.
— Все це нам повернуть, не сумуй, — заспокоїв його політрук Панюшкін, що, здається, один ще тут, серед цих суворих людей, не втратив дару посміхатись. Його широкі, випнуті наперед зуби, мовби не вміщаючись під губами, щоразу так і зблискували в дружній усмішці. — Шинелю теж кинь отуди, все це нам ні до чого, — зневажливо кивнув він у куток, де були звалені купою розвідницькі шинелі та протигази. — Нам треба, щоб легко й вільно!
Сам політрук Панюшкін був мовби взірцем такої легкості та вільності, що почувалася в усьому його тілі, в усій його юнацькій поставі. Стрункий, пружний, ні шинелі на ньому, ні ранця, навіть каски нема на голові, тільки пілотка весело збита набакир, з крилом світло-русого чуба з-під неї. Пілотка з рубіновою зіркою та чорний трофейний автомат впоперек грудей, якийсь дивовижно легкий, іграшковий на його широких грудях. «Ось так я живу, ось так я люблю, щоб нічого на мені зайвого, щоб тільки автомат через груди та гранати стирчали з кишень», — мовби говорив він усім своїм виглядом, і в Богданові ворухнулось бажання й собі бути таким.
Бійці, що оточували політрука, — їх було чоловік з десять, — за винятком сержанта Цаберябого, все були незнайомі Богданові. Попереду стояв окоренкуватий єфрейтор з монгольським типом обличчя. Богдан так і назвав його в думці — Монгол, а за ним набивав патронами підсумок кирпатий, цього так і назвав — Кирпатий, ще один був у кашкеті прикордонника — для Богдана він став Прикордонник... А вони його теж не знали, для них він був просто новий із студбату, і, мабуть, вони його так і назвали — Студент. І ось вперше зведені в групу, здебільшого навіть незнайомі між собою, об'єднані тільки усмішкою політрука Панюшкіна, вони мають вирушити з ним у темряву ночі, в зону смерті — за Рось.
Як на приреченого, як на смертника глянув Спартак на Богдана, коли цей з новими своїми друзями виходив уже з КП. То були дні, коли з розвідок мало хто повертався. Завдання, видно, було якесь особливе, бо на подвір'ї до їхньої групи приєдналося ще кілька саперів з важкими ящиками, — ці важкі, з вибухівкою ящики вони потім нестимуть по черзі.
Одійшовши далі від мосту, непоміченими перебралися в темряві через Рось. Прикордонник, що був родом місцевий, перевів їх убрід на той бік — просто в кущі верболозу, у грузький пісок, перевів так тихо, що жодна ракета над ними не спалахнула, жодна куля до них не цівкнула.
За піском, за верболозами почалися болота чи озера — побрели по них. Треба було брести так, щоб не хлюпало, не булькало, не чавкало, брести нечутно і в той же час не загубити в темряві товаришів. Руки обтягували важкі цинки з патронами; незручні ящики з вибухівкою раз у раз сповзали з плечей — для тих хто їх ніс, це було катуванням.
Ворог тримався десь понад шосе, а розвідники йшли весь час убік від нього, в обхід. Почуття близької смертельної небезпеки весь час не покидало їх. По болотному купинню ступали, як по мінах, кожний сторонній шерех насторожував, адже причаєна тьма з-за кожного куща могла засичати межи очі ракетою, вдарити пострілом. Світ, в який вони занурювались, був для них справді зоною смерті, де за найменшу необережність доведеться розплачуватись життям.
Богдан Колосовський, при всьому своєму юнацькому життєлюбстві, зараз боявся не стільки смерті — він її щодо себе просто не уявляв, — жахало його інше: бути пораненим, бути покинутим, потрапити до ворога в полон. Це було зараз найімовірніше і найстрашніше. У відкритім бою, якщо й поранено, тебе вирятують товариші, винесуть з-під вогню, відправлять в тил — там є тил. Там навіть якщо й загинеш, то всі бачитимуть, як загинув, і смерть твоя буде ясною, як і життя. Якщо ж ти не вернешся звідси, ти зник безслідно, пропав безвісти» в зафронтовій невідомості, ти для кого чесним, а для кого безчесним зостанешся назавжди. Найдорожчі для тебе люди, як вони узнають правду про тебе, про твої останні кроки в бою? В медальйоні залишив дві адреси: університетську адресу Тані і другу — матері, на Кубань, де вона живе при старшому синові, механікові радгоспу. Дві найдорожчі адреси в медальйоні. Але хто його відкриє, хто пошле звістку, коли настане той час? Відправляючись на фронт, Богдан так і не зібрався написати матері і зараз почував перед нею себе глибоко винуватим.
Дедалі важче їм іти, болота не кінчаються, бредуть по них, спотикаючись об якесь корчомаччя, плутаючись у жилавих густих верболозах. Вода то зникає, то знов плюскоче під ногами, чорна й важка, мов нафта, з куширем та жабуринням, її ледве прогортаєш ногою, а на дні там повно м'язистого голого коріння, і ти на ньому щораз спотикаєшся, грузнеш, ловиш сторчаки. Кожен крок — дедалі більша напруга й зусилля. Чоботи стали пудові — в них повно води.
А політрук Панюшкін, йдучи попереду, все квапить їх: швидше, швидше, бо скоро почне розвиднятись!
Від Панюшкіна вже вони знають, куди йдуть, їм доручено захопити й знищити залізничний міст, який в метушні відступу не встигли зруйнувати, і він цілим залишився у ворога в тилу. До мосту їм треба вийти затемна, поки ранкова зоря не зажевріє, поки можна підкрастись до мосту зненацька. Ось чому політрук Панюшкін, хоч і він дихає важко, хоч і з нього, як і з кожного з них, піт котиться градом, не дає їм спочинку, жене до упаду вгіеред.
— Ще ривок, хлопці, ще ривок!
Найбільше затримують їх ті, кому, згідно черги, випадає нести ящики з вибухівкою. Змучені ношею, вони не встигають за іншими, запирхавшись, щораз спотикаються в чагарях, падають, відстають. Зрештою, стало ясно, що при такім темпі ходьби до мосту їм затемна не вийти. Панюшкін на ходу прийняв рішення — розділити групу надвоє: сапери на чолі з сержантом Цаберябим залишаються нести вибухівку і рухаються по їхньому сліду, а Панюшкін, підхопивши основну групу, чимдуж подався з нею вперед.
Він погнав їх майже бігом. Ніхто не нарікав, хоча вони аж падали, вибиваючись із сил, знов і знов вмиваючись солоним потом. Кожен відчував — скоро розвидниться, скоро кінець темряві, яка їх прикриває.
Хоч знали, до якого об'єкта мали вийти, все ж для них було разючою несподіванкою, коли попереду із мли передсвітання раптом проступила, мов на величезному негативі, сива райдуга мосту. Причаївшись у чагарниках, почали вглядатися в ту холодну, застиглу в туманах райдугу, якою мали заволодіти. Оце він, міст. Цілий-цілісінький! Наче тільки збудований. Хтось не встиг чи не зумів вчасно розпорядитись його долею, а вони за цю чиюсь нерозпорядливість мають зараз ризикувати життям. Позгинавшись, обережно рухалися в чагарях вперед. На тлі світліючого неба все виразніш проступали металеві ферми, стало видно між ними — по цей бік — непорушну постать вартового в плащ-накидці, за мостом бовваніла сторожова будка, там, безперечно, теж був пост.
Негайно треба було, підкравшись, зняти вартового. Вони ждали, кого з них Панюшкін пошле. Але він не став нікого посилати.
— Колосовський, зостаєтесь за мене!
І, припавши до землі, поліз, покрався до насипу сам. Колосовський і Монгол, що лежали найближче біля нього, теж поповзли за ним. Вони вже були всі троє біля насипу, коли з мосту раптом вдарило струменем вогню — рваним струменем трасуючих куль. Бив з автомата вартовий. Кулі йшли високо над ними, вартовий бив поки що навмання, наздогад, розстрілюючи повітря. Але це був поганий знак: тривогу піднято. Тепер не можна було гаятись. Звідси, з-під насипу, постать ворожого вартового на мосту добре окреслювалась, і Панюшкін, виставивши автомат вперед, дав по фашистові коротку чергу. Один чирк — і вартового не стало. Вони бачили, як він упав навзнак, мовби переломившись в хребті.
— Вперед!
Панюшкін, підвівшись, махнув у бік мосту своїм чорним, суцільнометалевим автоматом, що здавався зараз якимось особливо легким в його великій, побілілій від напруги руці. Тільки вони кинулись по насипу вгору, як з другого кінця мосту, від будки, озвавсь кулемет. Панюшкін наказав Монголові забрати решту бійців, які ще зоставалися внизу, й разом з ними захопити будку.
Незабаром, перехопившись попід мостом через баюру на той бік, розвідники вже дерлися по насипу до сторожової будки. Вони квапились, стріляли щедро, шалено. Панюшкін та Колосовський теж підтримували їх з цього боку вогнем, але охоронники, видно, встигли поза будкою шугнути в хліба, бо коли бійці вскочили до будки — в ній було порожньо.
Ще смерділо тут ворожим лігвиськом, консервами, валялись купами задимлені гарячі гільзи і кілька ще не вистріляних кулеметних дисків, запасні ріжки до автоматів. У хлібах, що далеко тяглися від будки по той бік залізниці, ще встигли помітити, як майнула чиясь зігнута постать, — певне, то був один із тих, що вискочили звідси. Пальнули йому навздогін, але щоб догнати, про це годі було й думати. Хліба високі, густі, а далі — посадки, в тумані садки якогось села.
— Як же це ми їх випустили? — бідкався Прикордонник, озираючи хліба. — Тепер держись! Приведуть цілу зграю!
Головне ж — міст був у їхніх руках. Збуджені, розбурхані, зібралися на мосту, де, скоцюрбившись, лежав той, що по ньому в першу мисть черкнув з автомата Панюшкін. Рудий, з облізлим носом німець був зовсім не страшний, лежав, як зарізаний, підпливши кров'ю на рябій своїй плащ-накидці.
Бійці за мить випотрошили в нього кишені, забрали документи, сигарети. Колосовському було аж ніяково дивитись, як вони похапки вивертають кишені, стягають з німця чоботи... Лише після цього труп зіштовхнули з мосту, і він полетів сторч головою вниз, важко плюхнувся в круте, заросле оситнягом баговиння.
І ось вони — господарі мосту. Аж не вірилось: один натиск, кілька хвилин бою, і вже вони заволоділи мостом — уже їм належить оця срібляста, металева райдуга, що могутньо зводиться у світанні серед рідних просторів! Все тут справне, добротне, ферми аж гудуть, рейки ще не поржавіли, сталево поблискують, — хоч зараз пускай по них поїзди!
Дивне почуття охопило Колосовського, почуття першої бойової гордості, що здатна була сп'янити. Оточені ворогом, полками фашистськими, дивізіями, ось вони, жменька радянських бійців, приступом відбили й тримають серед відкритих полів високі сріблясті ферми, що здіймаються над ними, мов залізний прапор безстрашності й непокори!
Але де ж сапери? Чи встигнуть вони підійти, перш ніж біля мосту з'являться з підкріпленням оті охоронники, що встигли випорснути звідси? Добре було б, якби вони повернулись сюди уже на руїни мосту.
Залігши по насипу, розвідники з нетерпінням ждали своїх саперів.
Панюшкін, теж прилігши на насипі, розглядав документи вбитого. Не покладаючись на своє знання німецької мови, він підкликав Колосовського, і Богдан, як міг, заходився перекладати йому записи солдатської книжки.
За сухими відомостями, що їх залишив у солдатській книжці якийсь німецький штабний писар, Колосовському хотілося розглядіти людську долю цього, що лежав зараз отам, під мостом, у тванюці. Хто він і як опинився аж тут, на Росі? Сам пішов чи змусили? Назва частини, рік народження, та ще гучне ім'я Еrnst — все це мало про що могло сказати. Як він жив, хто жде його дома? Кому напишуть про нього тепер писарі, що такого нема, пропав безвісти? Одурманений фашистською пропагандою, може, й справді уявляв себе надлюдиною, був певен, що дійде до Уралу, стане володарем світу, а тепер, відкинутий цим світом, стирчить під мостом з багнетом, як падло, і вже не для нього встає цей погожий літній ранок...
— Так, цей більше не стрілятиме, — каже Панюшкін, ховаючи документи вбитого до кишені. — А сонце, глянь, яке сходить!
Червоне, соковите, воно виткнулося з вранішнього туману за далекими садками, освітило хліба, ферми моста і їх, залеглих на насипі розвідників. Проте й сонце якось не порадувало їх. Зараз, при світлі дня, почували вони себе голими на цьому мосту, що височить серед просторів, як величезна мішень.
— Одначе де ж це наші?
Панюшкін нетерпляче оглянувся з насипу в болотяний верболозовий край, звідки мали з'явитись сапери. Богдан теж озирнувся: ніде нікого.
І в цю мить угорі, по фермах моста, лунко, залізно заклацали кулі.
— Каски он у хлібах! — вигукнув Прикордонник, прищулившись на мосту, за металевою опорою.
Незабаром вони всі вже бачили, як, вибрівши з тіні посадки, заблищали над хлібами каски фашистів. Автоматники. Їх багато.
Розсипавшись у хлібах, бредуть повільно, вроздріб, але з кожним кроком все ближче до мосту. З ходу ведуть вогонь, стріляють не цілячись. Автомат в пузо — і диркає, строчить перед собою, мов сліпий. Металевий град все густіше вицокує по фермах. Розвідники поприпадали вздовж насипу, вони поки що не відкривають вогню.
А ще за хвилину на польовій доріжці попід посадкою задеркотіли мотоцикли. Влетівши в хліба, вони швидко наближались, на мотоциклах уже видно було кулеметників з кулеметами.
Найтяжче для розвідників починалося зараз. Це кожен розумів. Захопити міст виявилось справою нескладною, головне було — втримати, будь-що втримати ось тепер, до приходу саперів! Кулі дзенькали вже об рейки, рили землю на насипі перед обличчями розвідників...
— Без наказу не відступати, — попередив Панюшкін, готуючи автомат для стрільби. — Триматись будь-що! Бити — прицільно!
Автоматна тріскотнява наростає.
Каски зринають в хлібах усе ближче. Видно оскалені зуби, чорні від крику роти.
Панюшкін, як і його сусіди, приготувався для стрільби навлежки, рейка була йому опертям, але в останню мить, підхопившись, почав прицілюватись з коліна.
— Прицільно! Прицільно!
І тільки встиг він вистрелити, як рука його неприродно шарпнулася, і автомат, відлетівши, посунувся з насипу вниз. Панюшкін, поникнувши, зостався лежати на місці.
Колосовський кинувся до нього й, стягнувши з насипу нижче, підвів, стряснув за плечі.
— Товаришу командир! Товаришу політрук! — і в нестямі знову тряс, тряс його за плечі, ніби хотів оживити.
Але в обважнілому, ще теплому тілі вже не було життя: автоматники увігнали йому кілька куль, одна із них вдарила в скроню, розтрощила Панюшкіну голову — бризки мозку та крові загусали в його русявому чубі.
Поклавши політрука на траві, Богдан підхопив його автомат і кинувся знову на насип. Всі вже вели вогонь. Колосовський з ходу ліг на тому ж місці, де було вбито Панюшкіна, і з тієї ж рейки, звідки щойно збирався вести вогонь політрук, тепер уже він, стискаючи зуби, відкрив вогонь по противнику. «Прицільно, прицільно! — уперто повторювала думка. — До останнього патрона!»
Живі фашистські каски в хлібах так близько, цілься, не промахнись! Колосовський вистрілив. Злетіла каска, і лише після того німець упав. І ще один упав, а він цілився знову по тих ненависних касках, бачив, як вони падали, і це тільки розпалювало його, він кожну хотів розщепити, розлущити власноручно, разом з черепом, який під нею ховавсь.
Про себе він не думав. Кулі видзвонювали по фермах все лютіше, кресали об рейки все ближче, впивалися в шпали, але він не хотів їх помічати, він їх люто нехтував, він вперше в собі відчув зараз те, що батько його колись називав цілковитим презирством до смерті.

23

Мабуть, цей міст мав якесь особливе значення, був стратегічним об'єктом, або ж хтось і справді почував свою провину за те, що він залишився ворогові цілий, бо з полку весь час телефонували на КП батальйону, нетерпляче допитувались, як там, чи не повернулася нічна розвідка.
— Ще нема, нема, — відповідав комісар Лещенко і сам дедалі більше нервувавсь.
В кутку підвалу після безсонної ночі спав на розстеленій шинелі комбат Краснопольський, біля нього в узголов’ї сидів Спартак Павлущенко і, стежачи за комісаром, безпомилково вгадував на його обличчі тривогу й занепокоєння. Він добре розумів його настрій, комісарові було чого непокоїтись — розвідка цілком на його сумлінні. Сам підбирав людей, сам порадив Панюшкіну взяти з числа студбатівців Колосовського. Павлущенко вважав своїм обов'язком застерегти Панюшкіна, але той не зважив на його застереження.
— При такому підході й воювати буде нікому, — засміявся він, вислухавши Спартака.
А даремно. Це ж розвідка. Там найменша щербинка може прірвою обернутись...
Винен, звісно, комісар. Спартак відмовлявся зрозуміти причину тієї посиленої уваги, яку, починаючи ще з райкому, комісар Лещенко виявляв до Колосовського, до людини як би там не було, а все ж серйозно заплямованої і, безперечно, багато чим невдоволеної в душі. Були моменти, коли в Спартака прокидалася підозра навіть і до особи самого комісара Лещенка, підозра відносно того, чи не був комісар коли-небудь у дружбі з Богдановим батьком або чи не попадав і сам він в таке ж, як і той, становище. Інакше-бо чим пояснити оце протегування Колосовському на кожному кроці? Стріляє добре? Але не один він тут добре стріляє! Чи, може, вирішення послати Колосовського в розвідку продиктоване іншими якимись міркуваннями, можливо, навіть і не тільки комісарською волею? Адже йти зараз в розвідку — це майже рівнозначно смерті. Можливо, є яка-небудь таємна вказівка щодо цього, вказівка посилати на такі завдання тих, кого найменше шкода, а людей найбільш відданих, навпаки, приберігати на майбутнє. Але як тоді пояснити, що на це ж завдання комісар послав і Панюшкіна, кадровика, комуніста, улюбленця тутешніх бійців? Все це було неясно, сумнівно.
«Добре, що хоч документи в них відібрано, — думав про розвідників Спартак. — А то ворог ще міг би і їхніми комсомольськими квитками скористатись...»
Комісар, прилігши в кутку між телефоністами, знову з кимсь розмовляє по апарату. Видно, з Дев'ятим. Розмовляти з Дев'ятим — мало в цьому приємності. Крутий, лайливий, він і зараз, видно, лається, бо Лещенко червоніє і, ледве стримуючи себе, відповідає з підкресленою ввічливістю. Мабуть, і там цікавляться що за люди пішли, чи досить перевірені, бо Лещенко запевняє, що людей послано надійних.
— А я і зараз вважаю, що не всі там такі, — дозволяє собі сказати Спартак, коли комісар, скінчивши розмову, кладе трубку і зосереджено дивиться на апарат, ще щось думаючи.
— Що ви сказали? — не прочманівши ще після розмови, обернувся Лещенко до Спартака.
Спартак повторив своє міркування. Комісар помовчав.
— Це ви з мотивів перестраховки?
— Ні, щиро.
Лещенко пересів ближче до нього, глянув йому в вічі уважніше:
— Кого ви маєте на увазі?
— Ви ж знаєте. Я ще в райкомі попереджував.
Комісар підвівся, пройшовсь по підвалу, присів на ящику навпроти Спартака.
— Товаришу комсорг, в якій ви сім'ї виховувались?
— Сім'я надійна. Батько завкадрами на обороннім заводі, мати — юрист...
Комісар пильно видивився на Спартака.
¾ Чи не здається вам іноді, товаришу Павлущенко, що у вас аж надто розвинута підозрілість до людей? Якщо ця риса властива характеру, скажімо, слідчого, якому за його службовим фахом доводиться мати справу здебільшого з злочинцями, то це зрозуміло, але вам, студентові гуманітарникові, в якого очі мусять бути відкритими на все найсвітліше в людях, — вам така роль... До чого вона? Ось ви, починаючи з райкому та, певне, ще й раніше, уперто переслідуєте одного з своїх однокурсників..
— Я не переслідую. Я просто не до кінця вірю йому.
У вас є підстави не довіряти Колосовському?
— Я вважаю, товаришу батальйонний комісар, що логіка тут має бути така: людина, батько якої засуджений радянським судом, на основі наших радянських законів, навряд чи так уже щиро піде вмирати за ці закони, за цей лад. В усякому разі, посилати таку людину до ворога в тил...
— Ну-ну?
— Я нічого не сказав. Певен тільки, що не серед таких людей нам шукати справжніх, до кінця відданих патріотів.
— У вас, товаришу курсант, викривлене розуміння патріотизму, — промовив Лещенко холодним тоном. — Ви, певне, вважаєте, що патріотизм, це священне почуття, доступне лише вибраним, лише тим, до кого життя наше було обернуто весь час своєю сонячною, своєю найщедрішою стороною. Бути патріотом, коли життя тебе тільки по голівці гладило, — це, я вам скажу, не штука. Ні, ти побудь ось у становищі того ж Богдана Колосовського, коли серце кровоточить, і з таким, кров'ю облитим серцем зумій стати вище кривд і образ! Оце, по-моєму, якраз вона і є, справді священна любов до своєї Вітчизни.
— Ви так мені це говорите, ніби я сам недостатньо маю цього почуття.
— Ні, товаришу Павлущенко, я знаю, що при потребі ви теж не пошкодуєте себе для захисту того ладу, який вам так багато дав у житті. Ви учасник фінської, ви доброволець тепер, ваш патріотизм для мене поза всякими сумнівами. Але ви повинні зрозуміти й мене, людину, яка бачила в житті трохи більше, ніж ви. Я знаю людей, які, опинившись навіть за гратами, не зрадили своїх переконань, не перестали бути ленінцями. Колосовський мені теж видається людиною такого складу.
Спартак сидів замислившись. Вперше йому доводилось чути такі речі, такі для нього незвичні міркування про людей, про ставлення до тих, хто тебе оточує. І почувається, що це не фрази, не схоластика, почувається, що комісар не на словах, а на ділі вірить в людину, в її високі якості, в непохитність її переконань. Бач, він каже, — гуманітарник. А що, коли ти дійсно був несправедливим у своїй недовірі, в своїй упередженості до того ж таки Богдана? Може, твоя лінія в житті справді була хибна, і перед тобою відкривається можливість жити інакше, керуватись у взаєминах з людьми іншими нормами, ніж ті, якими ти керувався досі?
Зв'язківці, попрокидавшись, зачадили цигарками і теж завели розмову про долю нічної розвідки. Один із зв'язківців запитав комісара:
— Якщо виконають завдання, товаришу комісар... подасте їх на ордени?
— Ордени їхні там зараз, може, кров'ю обкипають, — сердито відповів Лещенко і підвівся на ноги. Підійшовши до вузького підвального вікна, почав дивитися на той бік, за Рось, мовби намагався побачити крізь гущавінь верб групу своїх розвідників, і стежки, якими вони йдуть, і той далекий, облитий сонцем залізничний міст, що вони його пішли відбити у ворога й знищити. День, білий день, а їх нема, і можеш які завгодно робити припущення...
Стрільби не було, і раптом за річкою серед полудневої тиші прогримів далекий, приглушений відстанню вибух. Комісар переглянувся з телефоністами, зиркнув на Павлущенка:
— Чули?
— Чув.
— Наших розвідників робота! Сумніву в цьому не маю! Вони діють саме в тому напрямі.
Комісарові, видно, одразу відлягло від душі. Рушив ходити по підвалу, схвильований, прояснілий.
Нарешті вони дали звістку з ворожого тилу, дали почути про себе. Міст висаджено в повітря. Мосту більше нема! Тепер зостається інша тривога: чи вийдуть чи повернуться вони після цього самі? Адже той вибух — це могло означати, що вони живі, але це могло значити також і протилежне — що їх уже нема.

24

— Встать! Струнко! — гаркнув десь при вході знадвору Гладун, і всі, хто був у цей момент на КП, посхоплювались і, виструнчившись, звернули погляди до входу. Останнім у підвалі підхопився майор Краснопольський з перележаною під час сну щокою.
По кам'яних східцях, що вели до підвалу, спускався Дев'ятий. Кремезний, широкоплечий, з вольовим маслакуватим обличчям, що було місцями у плямах рум'янцю, як ото буває обпалене морозом. Незважаючи на спеку, на ньому була шкіряна куртка нарозхрист, з-під неї на гімнастьорці виднівся міцно загвинчений орден Червоного Прапора; всі знали — той орден у Дев'ятого за фінську. Віком він був значно молодший за командира студбату Краснопольського, старого вояку, учасника громадянської, якого тільки війна після тиші військової кафедри поставила на командування курсантським батальйоном одначе різниця у вікові, видно, на цей раз для Дев'ятого не існувала. Влучивши очима Краснопольського, що виструнчився перед ним, сивий і закошланий після сну, з рубцем від чиєїсь шинелі на щоці, Дев'ятий безцеремонне накинувсь на нього:
— Спите? Інші воюють, а ви рухтите?
Можна було б йому заперечити, що командир студбату приліг всього на годину після безсонної ночі і що попереду в нього мала бути знов безсонна ніч, однак сказати про це Дев'ятому — означало б викликати ще більшу бурю гніву і лайки, і тому ніхто про це не заїкнувся.
Пройшовши до щілини вікна, що виходило на річку, Дев'ятий виглянув туди, запитав, чи не повернулася розвідка.
— Розвідки ще нема, — сказав комісар Лещенко, — але завдання, гадаємо, виконано.
— Ви все гадаєте. Які підстави?
— Тільки що ми чули звідти великої сили вибух.
— Е, до чорта тепер всяких вибухів, — махнув рукою Дев'ятий, одходячи від вікна, і тим нетерплячим різким рухом мовби одразу відкинув розвідників кудись у минуле, перевів у розряд тих, про яких більше не говорять.
Наступ! Перейти в наступ! — про це він заговорив, широко крокуючи по підвалу, і це, видно, зараз володіло всіма його думками, сюди була спрямована і вся його бурхаюча енергія.
Наказав негайно викликати сюди на КП командирів рот і політруків, він сам пояснить їм завдання, підніме їхній бойовий дух. Ходив з кутка в куток, як лев, у цій кам'яній клітці КП і все тлумачив Краснопольському, що не такий чорт страшний, як його малюють, що там, за річкою, їх як кіт наплакав, а коли командири та політруки один по одному посходились, заповнивши підвал, могутній голос Дев'ятого залунав ще дужче, а сірі скалки його очей, глибоко запалих під надбрівними кістками, збуджено розблищалися, ніби вже бачили довкола себе вировище бою і повержених ворогів. Так! Він переходить зараз на цій ділянці в наступ. Наказує негайно готувати атаку! За його даними, ворог відтягує звідси сили, може, там, за річкою, взагалі вже нікого нема, а ми тут, як ховрахи, зарилися в землю і тільки прислухаємось, як гоготить на інших ділянках фронту війна. Він уже розмахував картою, вихопленою з планшета, тикав пальцем на якісь пункти: захопимо цей, захопимо той, до вечора і той розпроклятий залізничний міст уже буде в наших руках, втрати якого нам досі не може простити старший хазяїн. Запалюючи інших, він розпалювався й сам, видно було, як душа його щиро жадає атаки, бою.
Спартак дивився на нього захоплено. Отаких би нам більше! Прощав йому і брутальність, і гарячковість, і навіть мордобій, до якого, як чув він, Дев'ятий іноді вдається, все прощав йому за оцю залізну волю, жадобу кинутись на ворога, зім'яти його, перемогти.
— У вас там хто біля переправи? — звернувся Дев'ятий до Краснопольського.
— Третя курсантська.
— От і підніміть її для початку.
Краснопольський спробував був заперечити, що зараз, мовляв, не такий уже вдалий час для атаки, до того ж без артпідготовки, серед білого дня, — може б, краще спробувати атаку нічну, щоб запобігти зайвих втрат, але все це не похитнуло Дев'ятого в його намірі.
— А ви ж думали як? — присікався він до майора. — Війна — і щоб без втрат? З моїх ось що залишилось, а ви над своїми все тремтите?
З самого прибуття сюди майор Краснопольський, як і його друг комісар Лещенко, відчули незрозумілу неприязнь до себе і до свого батальйону з боку цієї людини, якій тепер належить влада розпоряджатися ними, їхньою долею.
«А ми що — гірші?» — це було перше, що почули вони від Дев'ятого, коли він дізнався, що в його підлеглість передається батальйон студентів-добровольців. Дев'ятому чомусь здалося, що командування студбату претендує на якесь особливе, винятково бережне ставлення до своїх вихованців, бо все ж це, мовляв, люди, які ще вчора сиділи за студентською лавою, а тепер ось з власної волі змінили затишок аудиторії на фронтовий окоп. До того ж все це були курсанти, без трьох днів не політруки та не комісари, і хоч насправді ні про які привілеї вони й не думали, але Дев'ятий, сам приписавши їм це, вважав своїм обов'язком швидше переламати в них цей дух винятковості, нещадно піддати їх гартові і тим випробуванням, яких уже зазнали його кадровики.
В боях, тяжких, кровопролитних, Дев'ятий втратив на шляхах відступу більшу половину довіреного йому особового складу. Зазначаючи з перших днів війни ударів моторизованих частин ворога, зубами хапаючись за кожен рубіж, він не щадив своїх людей, не щадив ні самого себе, ні найближчих помічників, а цих мусить жаліти?
— Хто поведе?
Майора Краснопольського і комісара Лещенка, які тут же виявили згоду, він мовби й не почув, одвернувся від них, командира роти — літнього вузькогрудого лейтенанта з чугуївських — він теж пропустив, аж поки погляд його не впав на Павлущенка, що, виструнчившись в кутку, весь час дивився на Дев'ятого захопленим поглядом.
— Ви хто?
— Комсорг, товаришу підполковник.
— От ви, комсорг, і очолите.
— Єсть! — відповів Спартак, бліднучи.
Гладун, що принишк біля виходу, видно, молив зараз усіх богів щоб, пронесло мимо нього цю чашу. Але не пронесло.
— А ви, старший сержант? Де ваша гвинтівка? — крикнув на нього Дев'ятий. — Щось багато вас тут тиняється без діла! В атаку теж!
За кілька хвилин Дев'ятий з револьвером у руці вже стояв на самій спеці під стіною облущеного снарядами будинку біля шосе, яке недалеко попереду переходило в дерев'яний настил мосту, перекинутого через Рось. Комісар Лещенко та комбат теж стояли тут, стежачи разом з Дев'ятим, як з картопель, з окопів, з садків виповзають бійці третьої роти, скупчуючись в кюветах шосе для атаки, їхні каски вже густо зеленіли, поблискуючи по кюветах, мов достигаючі кавуни.
Перед самою атакою Дев'ятому доповіли, що прибуло поповнення.
— Де воно? — крикнув він на підстаркуватого, з землистим обличчям лейтенанта, який доповідав йому про це.
— У садках он. Ще й окопатися не встигли. В глибині садків цілими купами сиділи попід деревами новоприбулі, десь там була кухня, і в декого в руках уже димились маслаки з гарячого, щойно відвареного м'яса.
— Тільки прийшли — і жерти? Сюди їх!
Лейтенант на мить зам'явся.
— Це здебільшого приписники, колгоспники київські, щойно з військкоматів... В багатьох ще й гвинтівок нема.
— Гвинтівки добудуть! Зброю в бою добувають, ясно? Сюди їх!
Коли лейтенант потрюхикав виконувати наказ. Дев'ятий, обернувшись до Лещенка та Краснопольського, кинув їм, як докір:
— Бачите, скільки резервів? Людські резерви у нас невичерпні, їх тільки розворуши!
Незабаром пригинаючись в кюветах шосе, до студбатівців уже наближалися цілими групами поповненні, здивовані, оторопіло роззиралися на боки, довірливі, слухняні.
В того гвинтівка в руці, в того граната, а в того й зовсім нічого нема, крім гарячого, щойно одержаного з польової кухні маслака, що він його й тут на ходу обгризає.
— Вперед! В атаку! — гукнув Дев'ятий, коли людей уже було повно в кюветах.
Бійці один по одному повільно почали підводитись, рушаючи кюветом до мосту. Попереду твердою ходою ішли командир роти і Спартак Павлущенко.
Тиша гарячого літа окутувала верби за Россю, жодного пострілу звідти; здавалось, і справді там нічого нема, в тих зелених берегах, і що війна — це тільки мара, безглузда вигадка чиясь, і про реальність її нагадував лише тяжкий нудотний сморід з мосту, де під палаючим промінням сонця розкладалися трупи вбитих.
Наближаючись до мосту, передні спершу пригиналися, ждучи, що противник ось-ось відкриє по них вогонь, але там все було тихо, і передні, осмілівши, випростались і вже в повний зріст натовпом кинулись на дерев'яний настил подірявленого снарядами, але ще міцного мосту. Затаївши подих, стежили за ними з окопів бійці. Вже перші атакуючі наближались до тих трупних куп, що видніли по мосту, коли з протилежного берега зненацька сіконув по них довгою заливистою чергою кулемет.
Міст, видно, був добре пристріляний: з верб справа і зліва озвалися кулемети, взялися люто сікти по мосту перехресним вогнем, на шосе грякнули по каменю перші міни.
Звідси, з-під будинку, де стояв Дев'ятий, видно було, як захлинулась атака: видно, як падають на мосту атакуючі, а ті, що встигли перебігти на той бік, скочуються попід мостом униз, плигають у воду, рятуючись від шквального вогню. Пальба, лемент, кров на поранених... Дев'ятий мовби цього всього не бачив, а ловив своїм зором лише тих, які ще не встигли побувати на мосту, які ще були живі й непоранені і щулилися по кюветах, чекаючи команди. Вони, видно, ждали, що Дев'ятий відмінить атаку, заверне всіх назад, а він, мовби знесамовитівши, забувши всі інші слова, крім слова «вперед!», все шпурляв їм це слово.
— Вперед! Вперед! — вимахуючи револьвером, кидав він в гущу атакуючих, мов заклинання.
«Для чого це? Кому потрібна ця безглузда атака?» — стоячи біля Дев'ятого, ледве стримував себе комісар Лещенко. Серце йому обливалося кров'ю від того, що робилося на мосту. Гнати їх туди — це тільки губити й губити... Аж сюди чути, як там кричать поранені, видно як кидаються вони у воду, рятуючись від куль та осколків, як то тут, то там вибираються закривавлені з прибережних заростей уже назад, на берег.
— Вперед! Вперед! — не вгамовується Дев'ятий, ніби поставивши собі за мету будь-що домогтися, щоб усі до єдиного побували на мосту, пройшли оте диявольське хрещення.
— Та що ж ви робите? — не стримавшись, закричав Лещенко. — Припиніть цю м'ясорубку!
Дев'ятий, озирнувшись, обдав його невидячим, помутнілим поглядом. Понурив голову. Потім звернувся до Краснопольського:
— Що, будем кінчати?
Краснопольський промовчав, а Лещенко відповів різко:
— Цього не треба було й починати.
— Відставити атаку, — кинув Дев'ятий упалим голосом і, запхнувши револьвер у кобуру, неквапом побрів у глибину садка, мовби не чуючи куль, що цьвохкали над ним у листі, глухий до мін, що люто грякали на шосе.

25
Потім знов стало тихо.
Тільки купи непорушних тіл на мосту побільшали та сліди крові позалишалися всюди: на картоплинні, на камінні шосе, а найбільше — на подвір'ї біля підвалу КП, де нашвидку було влаштовано перев'язочний пункт. Поранених тут не затримували. Як тільки обстріл припинився, їх одразу ж стали направляти садками в тил на край містечка, де їх уже потім мали забирати грузовики.
А з тилу в напрямку до передової знов ішли маршовики, рухались розтягнутими колонами; командири, що вели їх, не дозволяли порушувати рядів, і лише один якийсь брів понад дорогою окремо: це був Духнович.
В медсанбат він так і не попав. Після того як він трохи оклигав біля артилеристів, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку десь у медсанбаті.
Він вирішив будь-що розшукати своїх і робив це з упертістю, несподіваною навіть для себе самого.
І ось, здається, найшов, натрапив на сліди рідного свого студбату.
Вже в містечку, пробираючись кюветом попід садками, Духнович зустрів Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун біг назустріч з сліпими від жаху очима, біг пригнувшись (хоча й не стріляли тут), неприродно виставивши вперед, мов тліючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану набряклим кров'ю ганчірям. Духновича вжахнув його вигляд, і в той же час він зрадів помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, — значить, тут і студбат! І як він не натерпівся від Гладуна в таборі, все він зараз прощав йому і ладен був кинутись йому на шию, як братові!
— Товаришу командир!
Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими поблідлими губами. Невідомо навіть, чи впізнав він Духновича, бо в здичавлених очах його зараз горіло одне:
— Грузовиків не зустрічав? Грузовиків з пораненими, га? Мене ось теж поранено, осколком поранено! — забелькотав він, витягуючи Духновичу напоказ свою замотану в закривавлене ганчір'я руку. — В нас тут таке робилось сьогодні, таке! — продовжував він, злякано роззираючись і переходячи на довірливий тон. — Дев'ятий серед білого дня на кулемети погнав! Третьої роти, вважай, половини нема. Ще одна-дві такі атаки — і всім нам хана. Тільки той і врятується, хто поранений! Так грузовиків там з нашими не зустрічав?
Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчір'я скапує й скапує під ноги.
— А як думаєш, будуть? — аж на шепіт перейшов Гладун. — Кажуть, що в лещатах уже ми, що Умань і Білу Церкву німець захопив, а це ж тут ось, близько.
Духнович дивився на нього й не впізнавав свого помкомвзводу. Гроза студбатівців, та чи це ж він стоїть зараз перед Духновичем в образі цієї спотвореної жахом, зацькованої людини? Так ось як тут, ось що тут робить з людьми війна?
Для Гладуна Духнович зараз мовби не існував. Для нього зосталося непоміченим, що це ж стоїть перед ним його курсант і на ньому все, як у таборі, по формі, ціле-цілісіньке, ніде не розгублене: і протигаз у сумці, що їх інші вже покидали, і скляна фляжка в чохлі, що їх інші вже потовкли, — все ніби спеціально збережене, щоб втішити Гладуна, який все це недавно йому видавав і позаписував у свій формуляр. Але зараз Гладун був до всього цього сліпий. Весь світ зійшовся йому лише на пораненій своїй руці, на жовтих з кігтистими нігтями пальцях, що дублено стирчали з намотаного сяк-так кривавого ганчір'я, яке він тримав перед собою, мов найдорогоцінніший скарб життя.
— Тепер усе, — шепотів він. — Тепер тут усі ваші атаки без мене.
Був би він огидний зараз Духновичу з оцим тваринним страхом за своє життя, якби не оті краплі крові, краплі свіжої людської крові, що скапують повільно з його ганчір'я в кювет на бур'янину.
Десь далеко застрочив кулемет, і Гладуна аж пересмикнуло судорожно:
— Ну, я побіг!
Але Духнович затримав його:
— Стривайте, де ж наші? Студбат наш де?
— Прямо і прямо, їх не минеш, — забелькотав Гладун скоромовкою і, вже залишаючи Духновича, на мить затримався на ньому поглядом, мовби тільки зараз збагнув, кого бачить перед собою. — Ми думали, ти за Дніпром уже десь, у лазареті на білих подушках, а воно не вийшло, га?
І, втягши голову в плечі, пригнувшись, він чкурнув кудись у садки.
Духнович ще деякий час постояв тут, похнюплено розглядаючи закапану Гладуповою кров'ю бур'янину. Потім поправив на собі скатку, підтягнув на плечі ремінь гвинтівки і закульгав своєю дорогою далі.
Студбатівці перші помітили його. Було надвечірнє затишшя, і вони, повистромлявши голови з окопів, ще здалеку загледіли, як біля шосе попід садками пробирається хтось разюче схожий на їхнього Духновича. Єй же єй, то він клигав, то брів воювати їхній факультетський Сковорода! Це було майже неймовірно — побачити Духновича тут, на передовій, коли вважалося що він для війни уже списаний, неіснуючий. Але це таки був він, рудий та ластуватий їхній Духнович, це таки він, сутулячись, ішов назустріч війні, по-журавлиному витягши вперед свою руду хрящувату шию, що, здається, ледь-ледь тримала на собі вагу сталевої каски.
— Ей! Курсанте Духнович!
Духнович розгублено озирнувся, не одразу второпавши, звідки це голос.
— Сюди давай! — гучно подав йому з окопу голос Степура, і Духнович, не згинаючись, мов і не на війні, в повний зріст почалапав через картоплі на Степурин окоп.
— Пригнись! Пригнись, йолопе! — загукали йому якісь уже незнайомі голоси. — Це тобі не в тилу. Тут одразу причастить!
Підгійкуваний криками, він поспішив спуститись до Степури в окоп.
— Де ти взявсь? — зраділо розглядав Степура товариша, його ластувате, розчервоніле від ходьби обличчя. — Як нога?
— В порядку. Народна медицина допомогла.
— Не вже знахарка якась підлікувала?
— Ні, артилерист багнетом проколов. Прооперував у справжніх, так би мовити, польових умовах... А тоді ще й зілля якогось приклав...
З ближчих окопів позлазились свої університетчики — позаросталі, замурзані, тільки очі блищать. Помітно схудли всі, в Мороза аж вилиці випирають. Облігши окоп, хлопці розглядали Духновича та його курсантську амуніцію, що була на ньому в такому зразковому порядку.
— Гладун би похвалив.
— А я його щойно зустрів. Поранений біг.
— Поранений? Хіба й він наступав? — Степура здивовано глянув на Мороза та Підмогильного, що лежали біля окопу.
— Не знаю, — сказав Мороз. — В усякому разі, серед тих, що йшли першими, його не видно було.
— Зате наш Спартак сьогодні героєм показав себе, — озвався Підмогильний. — Першим в атаку пішов, кров'ю довів, що слово в нього не розходиться з ділом.
— Що в нас тут робилося!.. Добре, що ти й не застав, — схвильовано почав розповідати Духновичу Степура. — Бачиш ото купи тіл на мосту? Якби не комісар Лещенко, то, мабуть, і ми вже там лежали б.
— Дев'ятий тут такий над нами є, просто самодур якийсь, — заговорив Мороз, а Лагутін, що в цей час саме підповз до них із картоплиння, поправив голосно:
— Вважайте, що зірка Дев'ятого закотилась.
Хлопці глянули на Лагутіна з подивом.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Те, що сказав. Я тільки оце з перев'язочного, відправляв Яланського з геофаку, — він сам не добрався б, — і якраз при мені на Дев'ятого корпусний комісар налетів. Ох, давав йому за цю безглузду атаку... Так що Дев'ятий своє, здається, уже відкомандував.
— Але тих не піднімеш, — глянув у бік мосту Степура.
— Аспіранта Чорного вбило, літфаківця Скибу здорово покалічило, — глухо розповідав Духновичеві Підмогильний.
— А Дробаху ми втратили ще того ж дня, як ти відстав, — сказав Мороз. — В житах серед відкритого поля накрило нас. Там і могилу ми насипали Дробасі.
Все, що він чув, було таке неймовірне, жахливе, що майже не сприймалося Духновичем як реальність.
— Де ж це Богдан, що не видно? — з тривогою запитав він і помітив, як хлопці — й до того не веселі — ще більше спохмурніли.
— Богдан там, — кивнув Степура за Рось. — Ще вночі пішов у розвідку й досі нема.
Степура стояв в окопі понурений, і хлопці, нависаючи касками над окопом, теж мовчали похмуро.
— Ану що за зборисько там? — почувся різкий пронизливий голос командира роти десь із-за яблунь. — Марш по окопах!
За хвилину Степура з Духновичем зостались самі.
— Нічим тебе й пригостити, — заклопотався, нишпорячи в окопі, Степура. — На ось хоч цукру пожуй.
Витягши з ніші, він подав Духновичу казанок, повнісінький жовтуватого вологого цукру піску. Духнович, присівши, почав слухняно жувати. Степура тим часом показував йому своє немудре окопне господарство.
— Ось у цій ніші гранати, щоб ти знав, а це продуктова, а в цій — пляшки з горючою сумішшю...
— А я дивлюсь, що то за купи темних пляшок по садках...
— Ото ж тільки доставили.
Взявши з ніші одну пляшку з важкою темно-бурою рідиною, Степура, сколотнувши, почав розглядати її проти сонця:
— Тільки, мабуть, цим навоюєш. Хіба що впіймаєш фашиста та в горлянку йому наллєш.
— Мені теж видадуть? — запитав Духнович.
— А їх тут вистачить. Бачиш, ціла батарея, аби влучав.
Із-за річки лунко вдарив німецький кулемет. Духнович, кинувши казанок, схопився, здивований.
— О, то вони у вас тут зовсім близько!
— А ти ж думав. Тільки Рось і розділя.
Їм було видно міст, завалений трупами, розкішну зелень протилежного берега, густі верби, облиті червонястим призахідним сонцем. Десь там причаїлись ворожі кулемети, міномети, готові щомиті бурхонути сюди вогнем.
— Звідти вибратись... ох і нелегко ж це, — заговорив Степура, дивлячись за річку, і Духнович догадавсь, що він має на увазі розвідку, з якою пішов Богдан. — Всім нелегко, а їм найважче.
— Богданові завжди випадає найважче.
— Випадає, бо сам шука.
Те, що їхній друг один з усього студбату пішов у розвідку, взяв на себе завдання найнебезпечніше, для них не було дивним, вони знали його вдачу. Але чим це скінчиться? Чи живий ще він там, чи нема? Чи відбивається десь із зброєю в руках, чи, може, вже терзають його фашистські кати, домагаючись від нього відомостей, яких він їм ніколи не дасть? Скоріше язик відкусить, ніж стане розповідати ворогові про Червону Армію, — в цьому певні вони, його найближчі друзі. Для обох них Богдан був і є взірцем мужності, людиною обов'язку й честі. Три роки Богдан був душею їхньої університетської дружби, і зараз, коли він так тривожно відсутній, коли вони, присівши в окопі, думають про те, що більше, може, уже його не побачать, він постає між ними в ще привабливішому світлі, стає для кожного з них ще дорожчим. За три роки спільного навчання в університеті, дружачи з Богданом, вони вже знали його достатньо і знали, що в усьому — і в дрібницях, і в більшому — на нього можна до кінця покластись. Рідний університет не уявлявся їм без Богдана, як не уявлялась їм без нього Таня, його весела пустотлива супутниця. Як вона буде без нього? Ніхто їй ніколи його не замінить. А їм втратити такого друга, як Богдан, — це вирвати з грудей шмат власного серця. Замкнутий, нахмуркуватий, він зближувався далеко не з кожним, але ті, що були близькі з ним, що користались його довір'ям, добре знали, яка це чиста й глибока душа.
— Я шкодую тільки, — похмуро мовив Степура, — що мені не випало з ним іти. Це велике діло, коли в скруті маєш біля себе вірного товариша...
— Може, він ще повернеться, — з надією сказав Духнович. — А коли повернеться, знаєш що, Андрію… Давайте так, щоб не розлучатись. Звичайно, вам з мене користі мало, цей незугарний Духнович більше для вас тягарем весь час був...
— Та що ти, — перебив його Степура.
— Але ж і я не пропащий, — вів своєї Духнович. — Я оце, поки розшукав вас, багато що передумав. А ще більше від артилериста одного навчивсь. Які є люди, Андрію, на світі! Зустрінеш такого — і цілий переворот в душі...

26
Вночі війна з усіма небезпеками виявляє себе тут ще видиміше, постаючи в образі ракетної заметілі та зловісних червоно-багрових загравиш по обрію. Пожежі ятряться уже не тільки за Россю, але й на флангах, і навіть десь позаду змикаються зловісним кільцем. Ракети теж злітають то тут, то там навкруги, підступають дедалі ближче, і вже ймовірними здаються ті чутки, що доповзають на цю ділянку фронту, — про загрозу бути одрізаними від дніпровських переправ.
На обріях пожежі, невідомо ким запалені, а тут, у садках над Россю, темрява, як у ямі, тільки ракета час від часу спалахне над вербами мертвим полум'ям та смужка води поблискує біля тих, чиї окопи над самим берегом. Як і минулої ночі, зараз знов було послано наряди бійців витягати убитих з мосту та з берега понад Россю. До мосту противник людей не підпустив, одразу відсік кулеметами, освітивши ракетами весь міст як удень. А далі від мосту посланим на завдання вдалося пробратися аж до води. Серед тих, хто тут безшелесне прокрадався в заростях берегових, були й Степура та Духнович. їх теж було послано, і вони під покровом темноти витягли з води когось невідомого, руки в нього вже були задубілі, закістявілі, як із мармуру.
Навіть не розгледівши, який він собою, відтягли труп в картоплі, похапцем пригорнули його в порожнім напівобваленім окопі, а самі, відпущені командиром, повернулись до себе в окоп.
Вовтузіння з трупом, липкі його руки, трупний сморід — все це скінчилось тим, що Духновичеві стало погано. Його тяжко нудило, вивертало, і руки його, як він казав, тепер «тхнуть смертю», дарма що він відтирав їх і землею, і листям.
— Це від перенапруги нервів, це пройде, — заспокоював його Степура, коли той судорожне звивавсь, а потім, знесилений, розпластався горілиць біля окопу.
— Це не пройде, ніколи не пройде, — заговорив Духнович після того, як йому трохи полегшало. — Ота рука, отой лоб, що я його ненароком торкнувсь... Хто він? Загребли, а що ми знаєм про нього?
— Чийсь батько. Чийсь син, — глухо озвався з окопу Степура. — Ще один боєць чи командир.
— Не тільки це, не тільки! — знервовано заперечив Духнович. — Щось більше знищено, зруйновано, вбито передчасно! З планети пішов її володар, пішло в небуття найвище створіння природи, найрозумніше, що є у всесвіті.
Чули, як хтось повзе до їхнього окопу. Підповзло, озвалося:
— Браточки, гвинтівки зайвої нема?
— Тобі що тут, склад? — безпричинно визвірився на нього Степура.
— Та, може, зайва. Ми з поповнення, обмінялися б. У нас пляшки є горючі...
— Свої маємо, — буркнув Степура сердито, і чути було, як той поліз далі до інших окопів, уже десь там питаючи, чи нема зайвої гвинтівки.
Ніч була темна, небо визоріло, лягло над садками, над фронтом високою смугою правічного Чумацького Шляху.
Степура й Духнович, поскидавши каски, — щоб відпочила голова, — сиділи в окопі, притиснувшись один до одного коліньми; сиділи, в небо дивились. З окопу воно було зараз якесь особливо зоряне. Гронилось сузір'ями, мерехтіло світлою порошею невідомих галактик..
¾ Отаке ж зоряне небо, — роздумував уголос Степура,
— було і над Гете, і над Коперніком, і над філософами та поетами Еллади. Люди мінялись, покоління за поколіннями проходили, а воно над ними все вуло все зоріло, як вічність...
— Зоріло-то зоріло, — зауважив Духнович, — бачило багато, але ніколи, мабуть, не бачило стільки пожеж на землі, стільки передчасно обірваних життів людських…
Десь над Россю противник, пужнув у небо ракетами, аж повиднішало в окопі.
Степура підвівся. Його не покидала тривога за Богдана.
Кожна ракета, що зривалась за Россю, здавалось, освітлює, переслідує десь там Богдана; кожен кулемет, що раптом гулко простріляє темряву, здавалось, б'є по розвідниках. На душі в Степури ставало все ґнітючіше. Ракети над Россю. Кулеметний стукіт на левадах. Аж ось куди насунулась із заходу війна. Залізні лапища танків рвуть груди української землі...
Десь уже опівночі над окопами пролунав зненацька знайомий голос сержанта Цаберябого:
— Де тут мій Корчма? Чи живі ви та здорові, всі родичі гарбузові?
А невдовзі в Степуриному окопі вже стояв і Богдан Колосовський. Обновка на ньому — чорний автомат через груди, а сам весь пахне тванню, наче цілий день кис у болоті.
— Вибрався, — обійняв його Степура. — Розказуй же!
Присівши в окопі, Богдан, на подив Духновича, скрутив товстенну цигарку, почав жадібно затягатись махорковим димом. Мовчали. Що він їм розкаже? Як із сімнадцяти їх залишилось п'ятеро? Ціною життя своїх товаришів та власною, сповненою презирства до смерті, впертістю вони таки втримали міст до приходу саперів, втримали, поки сапери підготували вибух, і тільки тоді відійшли. Віддаляючись в болота, бачили, як розламується, окутана димом вибуху, їхня срібляста райдуга, як десь аж біля сонця розлітаються порвані вибухом ферми.
Противник, що спершу був спантеличений цим величезної сили вибухом, незабаром схаменувся, кинувся їх переслідувати. Це було жахливіше, ніж бій. Вони почували себе дичиною, що на неї полюють, що її розшукають і ось-ось найдуть. До вечора вони ховалися в очеретах, занурившись у теплу, з жабенятами воду. Біг часу ніби спинився тоді для них, дневі не було краю, а потім він таки кінчився, ніч вивела їх куди треба, і от після доби відсутності вони знову ввійшли до підвалу КП. Повертаючи Колосовському його комсомольський квиток, комісар Лещенко міцно потиснув йому руку.
Це успішно виконане завдання було б для Богдана найбільшою радістю, якби вони всі сімнадцятеро повернулися звідти, якби не залишили назавжди біля того мосту стільки товаришів та політрука Панюшкіна, від якого Богданові перейшов у спадщину тепер оцей чорний трофейний автомат.
— Друже, чого ж ти мовчиш? — ласкаво стряснув Богдана за плече Духнович. Богдан підвівся:
— Іншим разом. Все розповім іншим разом. А зараз піду, бо просто очі злипаються.
І, якось винувато всміхнувшись, він втомлено поплентався розшукувати свій окоп.

27
Відчувати в окопі живу душу біля себе — це щастя. Ніде, мабуть, не зможеш так по-справжньому оцінити людину, друга, як тут. Після блукань по дорогах, після того непевного становиша, коли Духнович мовби повис був десь між фронтом і тилом, йому тепер глибокий Степурин окоп здавався таким затишним, таким надійним. Гарно тут, безтривожно. Земля, правда, за комір сиплеться, і ноги мліють, нікуди їх випростати, але й тіснота тут не тіснота; здається, ніколи Духнович не почував себе так просторо, як зараз, з головою закутавшись у розкручену аж тепер шинелю, одгородившись нею від усього тривожного світу. Попереду була ніч, вільна від усяких клопотів, кілька годин вільних для спочинку — Степура наполіг, щоб йому, Степурі, першому стати на варту. Ось він стоїть у кутку окопу, насторожений, недремний, а Духнович, згорнувшись внизу, підмостивши каску замість подушки, може вільно віддатись найінтимнішим спогадам, подумати, безтривожно поспати. Дарма що тіло як у прокрустовім ложі, але на душі — простір, воля і дивна якась безклопотність. Яке все відносне на світі! Справжнім палацом може обернутися для людини оцей тісний фронтовий окоп. Чи довго тільки тобі доведеться розкошувати в ньому? На скільки днів і ночей він стане для тебе оселею і фортецею?
З цими думками Духнович і заснув.
Коли засипав, навкруги було досить тихо, лише де-не-де прохоплювались постріли понад Россю, а вгорі вітерець злегка шарудів, колихав верховіттям дерев десь аж біля зірок непорушних. А коли Степура розбудив його, з силою затермосивши за плече — «вставай! вставай!», то Духнович, схопившись, побачив щось фантастично страшне: вогняний метеоритний дощ з шипінням шугав навкруги. Все було неймовірним, приголомшливим зі сну — і ніч, і гомін людей, і шаленство ракет, і цей дощ метеоритний, аж доки Духнович розторопав, що це ж трасуючими б'ють по садках.
З темряви, з-за річки, чути було незрозумілий гуркіт.
— Танки за річкою! — закричав хтось нестерпно голосно.
— Танки! Танки! До мосту йдуть!
— Без паніки, товариші! — студбатівці впізнали напружено-спокійний голос комісара Лещенка. — Гранати, пляшки в усіх є?
— Є! Є!
¾Забирайте гранати, пляшки — і до мосту! Метушня по садках, різкі окрики командирів, що збирають в темряві своїх людей, а за річкою — гул, гул...
Степура, вихоплюючи з ніші гранати, пляшки, ткнув пляшку й Духновичу:
— Бери! Біжімо!
Пригинаючись від скісної зливи трасуючих, через окопи, через картоплиння вони кинулись бігти туди, куди бігли всі: до річки, до мосту.
Гуркіт за Россю наростав. Небо над вербами помітно поблідло — починало розвиднятися.
В кюветах біля мосту вже було повно людей.
— Падай, падай! — гукали командири тим, хто підбігав, і Духнович та Степура теж попадали, як інші — тілом в кювет, головами до шосе.
Лежали тут впритул один біля одного студбатівці й кадровики та резервісти, обличчя під касками в них були сірі від світання. Декотрі, повитягувавшись підборіддям аж на холодне каміння шосе, визирали кудись за річку. Духнович теж визирнув вперед: по обидва боки шосе в кюветах повно касок, повно голів людських, що бовваніли в сутіні аж до мосту; і навіть за мостом, там теж метушилися людські постаті, чалапкались попід берегом, — то, видно, якісь сміливці уже встигли перебратись низом на той бік.
Потойбічна гущавина верб ще була сповнена темряви, таємничості, крізь яку все дужче насувався важкий, давлячий гуркіт.
Духнович відчув, що дрож пробігає йому по тілу. Чого він дрижить? Чи що прохолодою тягне від річки та від нахолонулого каміння шосе, чи, може, в дрож вгонить його отой гуркіт, що зловісне, методично наближається і від якого стугонить все заріччя...
«Але ж я не боюсь! — запевняв він себе. — Мені не страшно, не страшно зараз нічого! Це, мабуть, і є ота мить, коли навіть найзвичайніша, найневоєнніша людина — і та стає здатною на рішучий вчинок». Він почував себе часткою цього застиглого в напрузі колективу і з подивом відкривав для себе, що він теж не боягуз, що він з цього місця не відступить, не втратить самовладання, не поникне перед отією чорною силою, що насувається. То насувався фашизм, його віроломство, кривава жорстокість, дикунство. Був у тому гуркоті зараз для Духновича і Лейпцігський процес, і закривавлена Іспанія, і розтоптана Чехія, то сунули із-за розплаканих верб концтабори, глум і смерть — все те, що він не міг прийняти.
Погляд його впав на пляшку, що маслянисто лиснілась, міцно затиснута в руці у Степури, глянув на свою, і теж міцніше стиснув її, і, стискаючи, мовби відчув весь зібраний, весь замкнутий в ній вогонь.
— Он він уже! Виповза!
За річкою, там, де в густій сутіні верб зникало продовження шосе, в цей момент з'явилося попелясте скреготливе потворище. Як десь із кайнозойської ери, виповзало воно з хащів, із їхньої сутіні, сунуло на застиглих в оціпенілості людей.
Фронт мовчав, стрільби не було, був тільки скрегіт заліза по каменю, скрегіт, що насувався грізно, невблаганно.
— Приготуйсь! — почув Духнович неподалік себе голос командира взводу, а за мить десь аж біля мосту пролунав на високій дзвенячій ноті голос комбата Краснопольського:
— За мною! В атаку! Вперед!
І всі, підхоплюючись, кинулись з кюветів натовпами на міст.
Стрілянина, якою прорвало враз береги, шматувала повітря, передній танк скреготом гусениць кресав, рвав дорогу, а люди, мовби знесамовитівши, летіли вперед, запруджували собою весь міст, і Духнович теж біг між ними, спотикаючись об трупи, об тих, що падали поранені, біг, щось гукаючи, забувши страх, бо все навкруги було ніби нереальним, схожим на кошмар, на жахливу феєрію, в якій зблиски вогню, дзижчання куль, крики людей, скрегіт сталі — все змішалося в єдину круговерть.
Котрогось бійця, що біг поблизу Духновича, обдало раптом полум'ям, видно, куля влучила йому в підняту пляшку, і він, так увесь облитий полум'ям, біг іще далі, поки хтось зіштовхнув його з мосту вниз у воду. Ніби на вулкані були вони, такий стояв тут гуркіт, передні вже зійшлися з танком у смертельному поєдинку, видно було, як летять на нього пляшки, б'ють у башту, в борти, а він, в текучому полум'ї, все повзе далі на міст, чавлячи, підгрібаючи людей з пляшками, з гранатами, з касками, що тріскались на головах. Сталева наповзаюча гора була вже зовсім близько. Духнович уже чув на собі мазутний дух полум'я, запах горілого заліза й фарби, бачив, як струмливе полум'я повзе, обтікає башту, а пляшки все летять туди, бурхають полум'ям по танку й довкола нього, і Духнович, боячись лише одного, щоб не промахнутись, пошпурив туди, в гущу, й свою. Удар в башту, і пляшка його лопнула легко, мов ампула.
«Попав! Влучив!» — радісно майнуло йому, і в цю мить хтось ніби каменюкою вдарив його в стегно — і він відчув, що падає. Інстинкт самозбереження дав чіпкість його рукам, і незабаром він уже був під мостом, спускався, задиханий, кудись униз по бантинах. Тут все було вже обліплене людьми. Як мавпи, лазили вони в півтемряві, ті кудись поспішали, ті перепочивали, вчепившись руками за металеві скоби, за стропилля, за перекладини, і Духнович, щоб перевести дух, теж прилип на одній із таких перекладин. Він вважав себе врятованим, хоч нагорі все ходило ходором, звідти летіли шматки полум'я, міст увесь дриготів — видно, громадина танка саме проходила по ньому на той бік. Чи це той, що запалили його, чи це вже другий? Тільки цей прогуркотів, стрясаючи міст, за ним знов гуркіт і знов шматки полум'я. Танки йдуть по мосту! Їх не спинено! Крізь пляшки, крізь гранати прориваються, крізь усю відвагу їхнього студбату! Духновичеві хотілось кричати від неспромоги зупинити їх.
Згори вже й сюди падало клаптями полум'я.
— Горимо! — почулося десь угорі. — Міст загорівся над нами!
— Давно треба було його спалити! — почув Духнович біля себе голос якогось пораненого і чиюсь сердиту відповідь йому:
— Може ж, для своїх берегли?
Пробираючись між стропиллям все нижче, Духнович в півсутіні впізнав студбатівця Чирву. Вчепившись за скобу, той висів, ніби підвішений десь у застінках інквізиції, хотів, видно, стрибати вниз, але боявся, щоб не напоротись у воді на палю.
— Стрибай, стрибай! — гукнув хтось йому знизу, і він стрибнув, а за ним стрибнув, шубовснувся в воду й Духнович.
Води було попід руки, і вона одразу зачервонілася довкола них, розплилася кров'ю.
— Потекла із студбату нашого кров! — скавав Чирва і глянув на Духновича. — Тебе куди?
— Десь ось вище коліна.
— А мені, здається, ребро потрощило. Краснопольського, бачив, як? Гусеницями підім'яло, на шмаття розтягле.
Брьохаючи у воді, вони почали пробиратись до берега і, коли вже підіймались по ньому між заростями до своїх окопів, побачили осторонь біля мосту нерухому брилу палаючого танка. Недалеко від нього по той бік шосе, визираючи баштою з кювету, горів чорним полум'ям другий. А там, де їхня оборона, ще один непідбитий ходив — з чорно-білим хрестом на борту, — бушував, зблискуючи гусеницями, ламав дерева, чавив, утюжив людей. На нього з окопів летіли пляшки, легко лопались від ударів об нього, розбризкуючи жовте полум'я, поки й цей нарешті не спалахнув; люк тоді відкрився, і з'явилися з нього підняті, замазучені руки фашиста.

Мине час, німецькі воєнні історики досліджуватимуть ці дні. Писатимуть, що раптові дощі завадили їхнім танкам вчасно взяти Умань, Білу Церкву, але ми знатимем, що не про дощі то йтиметься, то буде сказано про тебе, піхото з горючими пляшками, про тебе, невеликий курсантський студбат, про вас, кадровики й резервісти, незліченні подвижники сорок першого року, що на смерть стояли на кривавих своїх рубежах.

28
Палає міст, горить залізо танків, і далеко стелиться в садках понад Россю незвичний для цих місць запах горілого заліза, фарби, бензину.
В бій з фашистськими танками незабаром вступили артилеристи. Про них досі мало хто й знав, що вони десь тут є поблизу, піхота довідалась про них тільки тепер, коли їхні снаряди один за одним низько загули понад шосе в напрямку мосту. Артилеристи били з прямої наводки, просто в лоб фашистському танкові, що, вигримівши з верб, здиблено зупинився перед самим мостом, уже палаючим, напів- обпаленим. Танк, видно, було підбито, бо він так і зостався стояти на місці, відкривши, однак, шалений гарматний вогонь.
Тепер, коли дорога танкам на цей бік була відрізана, противник обрушив на позиції студбату шквал мінометного вогню. Затріщали садки, чорно стало від піднятої вибухами в повітря землі, гарячий свист осколків не вщухав. Здавалось, навіть метал летить сюди, начинений злобою, так злобно рили міни землю картоплищ, почавлених танками окопів, з люттю вгризались в дерева, трахкались об камінь шосе.
Багатьом із тих, хто вцілів у бою з танками, тепер судилося впасти в цьому нерівному поєдинку із зливою безперервно виючого в повітрі, гарячого, в осколки роздробленого металу.
Студбат стікав кров'ю. В берегах понад Россю, в садках, в напівзавалених окопах — всюди чувся стогін поранених. Не від сонця, що зійшло із-за верб, а від крові студентської червоніла цього ранку Рось.
По глибоких кюветах понад шосе, пригинаючись від осколків, повзли й повзли, вибираючись в тил, ті, хто ще міг самостійно пересуватись. Невідомі шляховики, що задовго до війни, будуючи це шосе, копали вподовж нього глибокі кювети, чи думали вони тоді, для скількох нещасних людей стануть одного дня ці придорожні канави місцем рятунку, скільки поранених проповзатиме тут, із стогоном тягнучи в тил свої скалічені ноги, перебиті руки, обгорілі, пошматовані, стікаючі кров'ю тіла? Повзли студенти, повзли старополчани, повзли вчорашні маршовики, переважно колгоспники з тутешніх районів, які ще, можливо, зовсім недавно по цьому шосе мчали на грузовиках з прапорами, з піснями поспішаючи до райцентру на яке-небудь своє колгоспне свято.
Духнович теж рачкував тут, натужно працюючи ліктями, волочачи за собою обважнілу поранену ногу, яка все дужче починала горіти раною, котрої він ще й не бачив. Бачив перед собою лише свіжу кров тих, хто відповзав попереду: крові було стільки, що вона аж плющала по дні кювету, калюжами червоніла, не встигаючи втавати в землю. Перед Духновичем хтось, згинаючись, поніс зваленого собі на спину тяжко пораненого Лагутіна. Кров дзюрчала з нього весь час, і чути було, як він безперервно стогне глибоким нутряним стогоном. Духнович не міг розпізнати, хто саме то рятував Лагутіна, виносячи його з бою, і лише коли вони виповзли із зони найпосиленішого обстрілу і зупинились передихнути, Духнович, підлізши ближче, побачив біля Лагутіна мокрого, в патьоках грязюки Степуру. Гімнастьорка, штани його були в крові — чи в своїй, чи в Лагутіновій. Лагутін лежав біля нього блідий, з безтямно закоченими під лоба очима.
— Порвало йому і груди, й живіт, — кивнувши на Лагутіна, сказав Степура Духновичу. — Мені теж ось і в ноги, і в плечі понаганяло... Ну, де ж перев'язочний? — і він глянув знов на Лагутіна.
— Давай його на плащ-палатку, — підповзаючи до них з плащ-палаткою, запропонував сержант із другої роти Грицай.
Лагутін аж заревів з болю, коли вони вкладали його на палатку. Поклавши, потягли кюветом далі.
Духнович тим часом вирішив скинути чобіт а пораненої ноги, йому здалося, що так повзти йому буде легше. Поки він стягав із себе мокрого чобота, біля нього вже зупинилося кілька бійців, що, видно, відносили когось із тяжкопоранених до місця перев'язки а тепер поверталися знов на передову. Один із них — з резервістів — був без гвинтівки і пристав до Духновича, щоб він віддав йому свою.
— Але ж як я без гвинтівки явлюсь?
— Пораненому можна. То якби так кинув. Духнович, мить повагавшись, передав йому гвинтівку, і той розглядав її зацікавлено:
— Бач, яка новенька, мабуть, ні разу й не вистрелила... А патрони?
Духнович відстебнув із ременя брезентовий, туго набитий змащеними обоймами підсумок.
— На, забирай все.
Другий боєць — світлоокий, якийсь бугаюватий, з нахмуреним лобом — вже мовчки розглядав Духновичів чобіт, витряхнувши перед тим з нього мокру онучу, набряклу кров'ю та водою ще з Росі.
Вусатий санітар, нагодившись, розпоров на Духновичеві холошу штанів, почав оглядати рану, що виявилась не страшною, просто прошило м'ясо вище коліна, а кістки, видно, не зачепило. Санітар нашвидку став накладати Духновичеві пов'язку, а той, бугаюватий, мнучи в руках Духновичів чобіт, все розглядав його, спробував вивернути навіть халяву, щоб глянути, яка підклейка на ній. Сам він був у ботинках з обмотками, і курсантів чобіт своєю добренною юхтою, певне, розжадобив його, бо, підм'явши під пахву цей правий, він уже потягся й до лівого:
— Дозволь, товаришок, і цей.
— Де твоя совість? — присоромив санітар.
— А нащо йому? В шпиталі в тапочках ходитиме, — і, надимаючи налите кров'ю щокасте обличчя, бугаюватий почав смикати до себе, цупити з Духновича й другий чобіт.
Духнович не заперечував, але інші бійці вступились за нього, накинулись на бугаюватого:
— Що ти робиш, Корчмо?
— З живого тягнеш, як мародер... Корчма на мить відпустив ногу, але Духнович сам простяг йому:
— Гаразд, тягай, забирай.
Справді, що йому чобіт, коли він душу готовий був зараз віддати всім оцим людям, що залишаються тут! Одну ніч він переночував в окопі, одну пляшку пошпурив в атаці, і вже повезуть його в тил, а вони, що, видно, були тут і до нього, залишаються й далі, і хто знає, які ще їм випадуть випробування.
Бугаюватий, однак, хотів бути справедливим: взамін здертих з Духновича курсантських його чобіт віддав йому свої ботинки з обмотками. Зв'язав їх обмоткою і сам ще й накинув Духновичу на шию:
— Мені вони малуваті, а тобі будуть якраз... Зоставшись босий, Духнович з полегкістю поплазував понад шосе все далі від річки, все далі від війни. В садках і між будинками було гомінливо, в одному місці артилеристи на. руках перекочували через дорогу заклечану зеленим гіллям гармату. Серед інших, що пхали її, Духнович впізнав і свого друга Решетняка.
— Товаришу Решетняк!
Той, озирнувшись, одразу впізнав у ньому свого пацієнта.
— О, вже колупнуло?
— Уже.
— Молодці ж ваші студенти. Показали себе сьогодні. Ну, ремонтуйся, друже, бувай...
І, нагнувшись у зелене віття маскування, Решетняк напружився, попхав, покотив з товаришами гармату далі. Духновичу деякий час ще видно було, як працюють під змокрілою гімнастьоркою його широкі лопатки.
На околиці в садках, де поранені ждали машин, було людно, завізно. Як снопів, тут людей, кривавих снопів. «Хто ж там іще не поранений, хто воюватиме?» — вжахнувся Духнович, підповзаючи до місця перев'язки, і йому аж голова пішла обертом від цього кривавого звалища. Всюди бачив довкола себе скалічені ноги, скалічені руки, розтрощені плечі, спотворені в набряклих кров'ю бинтах обличчя. Тих ще тільки перев'язують — він загледів між схиленими санітарами чийсь жахливо розпоротий живіт, — інші, яких було вже перев'язано, зморено лежали на закривавлених шинелях, в проталих кров'ю бинтах, декотрі без гімнастьорок, декотрі, як і він, уже босі. Ті стогнуть, ті дрімають, ті, позлазившись купами, розмовляють про щойно витриманий бій.
— Мороза при мені вбило, — чулося в гурті поранених біля колодязя, куди, спираючись на дрюк, поклигав Духнович. — Вже на воді осколок його догнав, на дно Росі пішов наш Мороз.
— А Підмогильного, сам я бачив, як уже пораненого гусеницями підгребло...
— А Борисова в окопі роздавило...
— Де Химочка? Де Колосовський?
— Колосовський по той бік мосту був.
— Чи встиг, чи вихопився звідти?
— Живий він, ваш Колосовський... — пробираючись до цебра, сказав географ Щербань з почорнілим, ніби задимленим обличчям. — Біля КП щойно його бачив... У голову черкнуло злегка. Не вважає себе навіть вибулим з ладу — просив у комісара дозволу зостатись.
Стільки скалічених в одному бою — сумно було дивитися на таке.
— Був студбат — і нема, — сказав високий, поранений в руку філолог Гречишин. — Півтисячі нас було, а тепер скільки зостається на Росі? Жменька.
Поранені все прибували. Більшість із них, як і Духнович, добирались сюди самотуж, а тяжкопоранених санітари приносили на носилках, приводили зів'ялих, знекровлених попід руки і розташовували тут по садках ждати грузовиків.
Грузовиків не було, і ніхто не знав, коли будуть. Ширились чутки, що навряд чи й прийдуть вони сюди до ночі, бо вдень їм прорватись по шосе майже неможливо — напередодні колона грузовиків з пораненими попала в дорозі під бомби, під кулемети ворожої авіації, і багато з тих, що виїхали звідси живими, так і не добралися до дніпровської переправи.
Дотовпившись нарешті до цебра, що стояв на мокрому, обхлюпаному зрубі колодязя, Духнович напився різкої, джерельно-свіжої води і ніби поздоровшав одразу. Спираючись на дрюк, він знов пострибав садком і невдовзі розшукав між пораненими Степуру. Степура, уже з перебинтованими ногами, сидів біля поваленого тину, недалеко від цього ж колодязя з журавлем, і час від часу відгонив мух, що роїлися над Лагутіним. Лагутін лежав перед ним на траві майже голий, смуги бинтів перетягли йому в різних місцях і ноги, і груди, й живіт. Духновича вразила блідизна його обличчя. Очі були заплющені, він важко дихав, і кров'яниста піна з кожним видихом пухирилась йому в куточках губів.
Духнович сів поруч Степури. Сиділи вони й мовчали їм чути було, як раз у раз щось ніби клекоче Лагутіну в грудях і в горлі.
Рипів і рипів журавель колодязя, де бійці тягали воду важким цебром, зеленіли садки довкола, червоніли вишнями вгорі, і сонце, піднявшись, світило яскраво, плями світла і тіней від листя лежали на бронзовому від весняних загарів голому тілі Лагутіна. Було таким протиприродним бачити серед цих буйних садків та рясного липневого сонця стільки покалічених людей, ще звечора здорових, квітучих, бачити біля себе знесилене, понівечене тіло товариша — струнке юнацьке тіло майже еллінської краси... Чи виживе він, їхній Славко? Чи наллється оце чудове тіло коли-небудь силою, чи наллється отією пружністю, з якою недавно так легко і красиво крутило «сонце» в університетському спортзалі на турніку?
— Головне, щоб його швидше вивезти звідси, — зручніше підмостивши Лагутіну під голову скручену клубком гімнастьорку, заговорив Степура. — Я гадаю, таких забиратимуть в першу чергу?
— Йому треба б уже бути на операційному столі, — сказав Духнович. — Бач, як дише...
— Осколком, мабуть, легені порвало.
— Де ти його підібрав?
— Біля мосту, майже з-під танка витяг. Вже був непритомний. На руках у мене опритомнів, щось забелькотав, а потім знов...
— Задрімав він, здається?
— Та якби задрімав.
Самі того не помічаючи, говорили про Славика так, ніби його тут не було. Він, видно, щораз провалювався в забуття. Часом його омертвілі, в синіх прожилках повіки важко відкривалися, і з-під них викочувались білки безтямно пущених під лоба очей.
Підійшов таранкуватий студбатівець Бондар з рукою на перев'язі.
— Бачите он ту хату? — кивнув хлопцям в глибину садка.¾ В тій хаті зараз трибунал засідав! Твого друга, Духновичу, судять.
Духнович його не розумів.
— Якого друга?
— Гладун там, наш табірний бог, вироку жде.
— Ти щось плутаєш. Я сам вчора зустрів його, поранений біг.
— А ти й повірив? Не поранений, а самостріл він. Перепанікував, розгубився і бахнув сам себе десь у кущах в руку. Долоню прострелив, а під час перев'язки одразу все й виявилось. Ну, та з цим тепер недовго: стаття кодексу — і он уже наближається розв'язка... Ганебна розв'язка.
На сусідньому подвір'ї, видно, справді щось готувалось. За невисоким тином, за вишеньками стояли під хлівцем групою бійці в зелених прикордонницьких кашкетах. Насупившись, не зводячи поглядів з дверей хати, вони чогось чекали, і була якась недобра напруга в їхньому чеканні. Поранені, позбиравшись по сей бік тину і стежачи звідси за тим подвір'ям, теж були напружені, наелектризовані.
Хата біла-білісінька була облита сонцем, проміння сонця грало на вишеньках, на квітах попід хатою. В маленьких віконцях видно було горнятка з розквітлими червоними калачиками; аж не вірилось, що в тій біленькій, чепурній, такій не схожій на судилище хаті зараз засідає військовий суд і якраз, може, лунають страшні слова вироку і що скоро звідти виведуть на подвір'я розжалуваного Гладуна.
Але його все щось не виводили.
Тим часом прийшли грузовики; санітари, кваплячись, почали забирати поранених. Лагутіна вдалося покласти на першу ж машину. Степура й Духновнч теж влаштувалися тут, і вже з кузова грузовика побачили востаннє колишнього свого помкомвзводу. Не загледіли, звідки його вивели, але стояв він не під хатою, а під хлівчиком, під низеньким рудим курником в протилежнім кінці подвір'я. Без пілотки, без пояса був, гімнастьорка халабудилась на ньому, а плечі були в пір'ї та в курячому посліді, — певне, він у тому курнику й ночував. Занепалий, зістарений, з по-старечому обвислими плечима, згорблено стояв під хлівчиком і ждав, тримаючи напоготові свою прострілену, темним кривавим ганчір'ям накушкану руку. Коли грузовик рушив, Степура й Духнович загледіли, як за вишнями навпроти пониклого в приреченості Гладуна вже сквапно шикуються зелені кашкети, а він в чекані того, що мусило зараз статись, підніс угору свою намотану брудним ганчірям руку і, мовби захищаючись від невидимого удару, затулив нею обличчя…
Грузовики з пораненими вихопилися з садків на шосе і на повній швидкості помчали по розбитій дорозі в напрямі до Дніпра. На вибоїнах шосе машини почало нещадно кидати, і стогін та зойки все дужче вихоплювались над кузовами — повні грузовики стогону мчали по шосе. А назустріч їм раз у раз виникали обіч дороги маршові роти поповнення: ішли щойно мобілізовані, сяк-так озброєні, хоч не в кожного гвинтівка на плечі, зате в кожного в руці поблискує пляшка з горючою сумішшю проти танків. «Людина з горючою пляшкою в руці... В ній зараз все, — подумав Духнович. — Безсилі, як Прометей, і великі, як він». Розтягнувшись вільним строєм, бредуть і бредуть понад шосе похмурі маршовики, спідлоба поглядаючи в небо, яке, видно, не раз уже обстрілювало їх в путі і проти якого вони мають зараз тільки оті чорні, чорним вогнем налиті пляшки.

29
Наче з вогню вихоплювали їх цього дня грузовики. Мчали по шосе на безтямних швидкостях, і не тільки тому, що хотіли швидше втекти від літаків, які раз у раз з'являлися тут над дорогами, а ще й тому, що примара оточення, загроза бути відрізаними все густіше нависала над цим краєм. Стугоніло, гуркотом насувалося уже з усіх сторін. В одному селі грузовикам їхнім довелося зупинитися, — дорогу перегородила колона кавалерії, що саме проходила через шосе на змиленому галопі, мчала кудись, певно, рятувати становище. Десь прорвались, обходять, відрізають — ці слова не сходили з уст, на устах в усіх також було ім'я відомого заслуженого маршала, який нібито мало не попав десь тут поблизу до ворога в руки разом із своїм штабом і якого лише на літаку вдалося вихопити з ворожого кільця.
В іншому селі, перечікуючи наліт авіації, грузовики їхні знов стояли під прикриттям садків. Чиїсь матері підходили до них в старовинних корсетках, в чорних хустках, пов'язаних ріжечком на голові, виносили їм молока в глечиках, хліба м'якого, вишень у підрешітках. А одна бабуся вже й ранніх грушок у пелені принесла до Степуриного кузова.
— Нате, синочки...
Дивлячись на молоді знекровлені обличчя поранених, жінки ледь стримували плачі, сумно допитувались:
— Знову, мабуть, студенти?
— Чому знову?
— Все студентів звідти везуть. Це ви там з танками б'єтесь?
— Та в зуби їм не дивимось.
— Були б учителями, якби не війна, вченими людьми, а так — за що оце вас покалічено?
І знов машини виривались на дорогу, нещадно підкидаючи в кузовах закривавлені юнацькі тіла.
В ногах у Степури нелюдським криком кричить всю дорогу Славик Лагутін, корчиться з розпореним животом, з порваними легенями. І ні товариші, ні фельдшер, що їх супроводжує, ніхто не може йому зараз допомогти, вони навіть від водія не можуть вимагати, щоб не так гнав машину, бо всі розуміють — гнати треба. Швидше, швидше його на операційний стіл — це тепер єдине, що може Славика врятувати.
«Не гинь! Не вмирай! Витримай!» — звертався до нього в думці Степура, з болем дивлячись, як Славик корчиться на дні кузова, звивається судорожне, блює кров'ю. Душу шматували Степурі зараз оці муки товариша, його стогін. Зараз не хотілося й думати про те, що це він колись його ревнував, ненавидів у ньому суперника, жадав йому смерті. Все те відійшло, згинуло, розвіялось десь за чадом, за димом їхнього бою, і перед Степу- рою зараз був тільки товариш, друг, брат, для якого не пошкодував би власної крові, взяв би на себе найболючішу частину його мук, аби тільки стало йому легше. Мов дитину, хотілося взяти Славика на руки, тримати, щоб не струснуло, і так на руках і понести його аж за Дніпро, рятуючи з цього пекла.
Степурині рани теж розболілись, печуть. Привалившись до борту кузова, він зціплює зуби, щоб не застогнати, коли машина гуцає. При кожнім такім ударі він почуває всі свої порвані атлетичні м'язи на ногах, всі осколки, що, як залізні остюки, позастрявали йому в тілі.
«А як же йому, — думає він про Славика, — він же слабший за мене, такий тендітний, він — як дівчина...» Обережно потяг рукав чиєїсь закривавленої шинелі, підмостив Славикові під голову, наче це могло допомогти.
— Мені здається, що він агонізує, — шепнув, нахилившись до Степури, Духнович. — І це наш Славик! І це ми сидимо над ним! Просто неймовірно.
Стогін, скрик, лайка чиясь... Машини з снарядами промчали назустріч.
— А ті, що залишились там? — заговорив після паузи Духнович. — Колосовський, комісар Лещенко? Що їх жде? Ми відступаємо, а вони зостаються.
— Добре, що їм ото хоч підкріплення пішло... Але ж такі втрати.
— І це тільки один рубіж.
«Історики, географи, філологи — скільки вас полягло на однім рубежі!» — з болем думав Степура. Кров'ю стікає їхній студбат. На криваві тріски розметала його війна, — ті там, а вони ось тут, покалічені, мчать під гуркіт канонади через села, повні тужби, повні тривоги й непевності... Оце твоя Україна, ось такою бачиш її. Не пісня, яка ще недавно лунала над цим краєм, над його садками та левадами в місячні ночі, а велика народна тужба розливається тут всюди по селах. Нею шумлять дерева, вона розлита в повітрі, вона в прекрасних очах матерів, що приносять їм до грузовиків молока, в поглядах молодиць, що стоять між соняшників, сумовито поклавши груди свої на тини, і в поглядах дівчат, що тоскно дивляться пораненим бійцям услід очима рафаелівської чистоти... Прощальне моління в очах, зойки, стогін, канонада й тужба материнська — оце зараз твій голос, Україно. Хто зостанеться живий, не забуде цього довіку.
Вечоріло вже, коли їхні грузовики під'їздили до Дніпра. Хмари заволокли небо. Лагутін на останніх кілометрах стогнав усе тихше й тихше, а коли зупинились біля переправи, то й зовсім затих: зняли з кузова мертвого.
Тут, неподалік переправи, біля підніжжя Тарасової гори, його й поховали. Чиюсь розбиту, розколену каску поклали на горбику Славикової землі.
Здушений сльозами, Степура стояв над могилою, і думка сама собою клалася в горьовиті рядки: «Ми пройдем, і нас не буде. Що ж залишиться після нас? Каска розбита? Білі кістки серед жита? Чи обеліски встануть до хмар? »
Годилось би, за народним звичаєм, посадити Славикові в узголів'ї калину червону або тополю. Але де та калина? Де ви, тополі? Прийде колись Мар'яна сюди, прийде й посадить — і виросте її туга, її любов живою піснею стане над цілим дніпровським краєм...
В метушні біля переправи трапилось так, що Духновича було відправлено з першою партією на той бік, а Степурі після цього довелося ще довго чекати. Сидів осторонь під горою і дивився на Дніпро, на велику ріку, оспівану Кобзарем. Хмари низько висять над водою, вітер хвилею жене, і весь простір води вилискує хвилями, як рілля. Пружинять, б'ються на вітрі верболози, біля них купами позбивались поранені в чеканні переправи. Кажуть, що вчора якраз тут розбомбили баржі з пораненими. Чи не повториться це й сьогодні? Правда, хмарно зараз, низькі хмари аж черкають високу могилу Тараса, виснуть над дніпровою широчінню.
Вперше бачить Степура Дніпро. Коли правились на фронт, проспав Дніпро уночі і тепер уже бачить його на зворотній дорозі. Сподівався, що буде світлим та сонячним, у розливі блакиті, а він ось з'явився перед ним у важкій сталевості надвечір'я, в непривітних вишумах вітру, в присмерковій засумованій широчіні. Ще тільки середина літа, а вода в річці якась важка, збурена, по берегу поривно шумлять верболози, далі старезні верби гнуться, осокори ряботять, наче лускою, листям своїм, що стане враз то темне все, то раптом, вивернуте вітром, все замерехтить білим. Оці пригнуті вітром дерева, і поораний хвилями Дніпро, і Чернеча Тарасова гора, що височить поруч, і хмари вечірні, що йдуть над нею, над самою могилою Кобзаря, — яку тугу все навіває, яким смутком лягає на душу!
Згущається сутінь, і за Дніпром все яскравіш стає видно загравище далекої пожежі, — мабуть, щось там бомбили вдень. А з-за спини долинає гуркіт війни. Вже аж сюди дістає війна. Як хотілось би Степурі зараз прозирнути, заглянути в прийдешнє... Чи стане Дніпро останнім рубежем для війни, чи куди ще далі звідси переплеснеться її невгамовний вогонь? Що буде з тими, що зостались на Росі? Що буде з тобою, свята могило Тарасова, з тобою що буде, рідний народе мій? Чи вистоїш, чи перебореш? Чи, може, з'явився лише, щоб дати світові пісню, пісню свою невмирущу, і знову відійдеш у небуття? Сонячною, квітучою називали тебе, Україно недавня, вчорашня, а тепер? Якою назвати тебе сьогодні? Темно-багрова, в пожежах до хмар, в тужбі матерів і жагучому горі синовнім — така нині ти, Україно 41 року...

30
Протитанкові рови. копала, земляними валами оперізувалася в ці дні Україна. Де був їм початок, оцим довжелезним ровам протитанковим, де мав їм бути кінець? Від самого моря через виноградники Півдня, через сонячні роздольні степи тяглися вони в глибінь республіки, оперізуючи Донбас, огинаючи Харків, свіжими розкопищами землі з'являючись по Лівобережжю все далі на північ. Рови й рови. З нещадною прямолінійністю лягали вони по стернях ланів, по баштанах, через гречки медові та колгоспні рясні садки, продиралися крізь золоте військо соняшників квітучих (далеко ще той час, коли квіт їхній погасне, почорніє і пилюка впаде на шорстке їхнє листя).
Станеться, може, так, що й непотрібними виявляться ці рови безконечні, може, й не затримають жодного ворожого танка, але про це не думається зараз, коли тисячі людей з лопатами в руках працюють на спорудженні оборонних ліній, коли з ранку й до ночі, мов чайки морські, біліють хустинками по степах дівчата, жінки-солдатки та солдатські матері. Віриться їм, що немарною буде їхня праця, що тяжкі ці рови, які вони риють, — три метри завглибшки, сім метрів завширшки — таки зроблять своє, допоможуть рідній армії перепинити ворогові шлях.
Так принаймні вірилось харківським студенткам, що в числі тисяч і тисяч городян, чоловіків і жінок, опинились в пекучу спеку далеко за містом на земляних роботах, або, як кажуть, — на окопах.
Високі стерні після наспіх скомбайнованого хліба, суха та тверда земля від обрію до обрію — це твій рубіж, заганяй лопату, копай. Криваві водянки, що в перший день повискакували на дівочих долонях, вже встигли й полопатись, запектись та затвердіти, а роботі не видно було кінця.
Таня Криворучко, Мар'яна і Ольга-гречанка потрапили в один робочий загін, де працювали переважно жінки.
— Оце наша Ольвія, — каже Таня, всім тілом налягаючи на лопату, що не хоче йти в землю. Піт заливає дівчині очі, почуваєш, як він під одягом великими краплями котиться по спині, по грудях. На губах солоно від нього. Після кількох годин роботи лопата вивалюється з рук і в очах темніє від утоми.
Так дико все обернулось: не ольвійські розкопки ведуть, а степ розкопують проти танків. І професор їхній Микола Ювеналійович теж тут. Засукавши рукави, мовчки вергає землю цілими днями, вергає з думкою, мабуть, все тією ж: чому загинула Ольвія? Адже мала вона й сторожові башти, й земляні вали проти диких степових кочівників...
Спека та польові гарячі вітри пообпалювали дівчат, стали вони аж чорні. Але що їм спека, що втома в такий час, коли кожному випадає найтяжчий іспит і коли ця грабарська тилова робота все ж якось мовби єднає їх з тими, що на фронті.
Війна була ще далеко, про неї нагадували лише підводи евакуйованих із-за Дніпра, та тривожні зведення з фронтів, та ще оці тяжкі рови, що їх доводиться рити. Проте з часом небезпека ближчала, бо одного дня привезли звідкись верескливу сирену, і встановили на окопах, і вже давали нею пробні сигнали повітряної тривоги. Було також наказано поскидати білі хустки та яскраві косинки, щоб не привертати увагу повітряних піратів. Отже, й сюди може бути наліт? Де ж тоді ховатися всьому цьому людському комашнищу, що аж до крайнеба розтяглося серед відкритих степів, по золотих стернях? Ходили чутки, що десь на таких, як вони, окопників, котрі ближче до фронту, повітряні фашистські розбійники вже налітають, обстрілюють з кулеметів, скидають на голови жінкам листівки з безграмотними глумливими звертаннями:
«Дівчата й дамочки! Не копайте ямочки, прийдуть наші таночки, позагортають ваші ямочки...»
Тут ще цього не було. Тут ще тітки не хочуть скидати з себе білих хусток, хоча цього й вимагають військові, що керують у них роботами. Військових небагато, лише де-не-де зеленіють гімнастьорками, а то все цивільні та цивільні. Студенти, викладачі різних інститутів, працівники установ, колгоспники. Чи за віком, чи так звільнені до особливого розпорядження («поки гвинтівок нам нароблять») — всі вони зараз тут. Життя ведуть циганське, ночують хто де: по корівниках колгоспних, у яслах ночами хропуть і під яслами, а більшість ночує просто під відкритим небом, по розтовчених скиртах або ж поробивши собі кубла по степових посадках, в колючій гущавині здичавілих абрикосів. Хліб доставляють їм грузовиками з Харкова, а воду підвозить бочками дід Лука, що крутим лобом своїм нагадує студенткам історичкам афінського громадянина Сократа. Вдачі дід Лука веселої, не пропускає нагоди пожартувати з студентками, і його поява завжди підносить їхній настрій.
Сигнал подає Мар'яна:
— Дівчата, он дідова кобильчина вже виринає з глибини століть...
Дід Лука сидить у передку водовозки, кобила своїм задом майже зовсім закриває його, тільки солом'яний дідів бриль видніє із-за кобили, як знак того, що дід є. Поява дідової водовозки викликає пожвавлення й серед хлопців-пастухів, і вже котрийсь із них на всю горлянку вітає діда з-під посадки:
— Гей, діду Лука, вас Махно гука!
Дід свариться на нього пужалном:
— Ах ти ж, байстрюк!
— Байстрюк росте, як стрюк!
До окопниць дід під'їздить усміхнений, він не сердиться, що хлопчаки його дражнять. Та й сам він як хлопчак, маленький, щуплявий, ситцева сорочечка на одному ґудзику, з-під сорочки ключиці проступають гостро. А голова, коли дід з неї скине бриля, справді Сократова: лобата, повна розуму, круто всаджена в щупляві плечі.
Окопниці, оточивши дідову бочку, спрагло, жажденно п'ють, а ті, що понапивалися, одразу веселішають, і Таня Криворучко жартома вже зачіпає старого:
— Дідусю, а то правда, що ви були махновцем?
— Значить правда, коли діти дражняться, — спокійно кидає дід Лука.
— І Махна бачили?
— Бачив і Махна, і царя, і кайзера. Всіх бачив і всіх пережив. Дасть бог, і Гітлера переживу.
Ольга, сівши на купі землі, припрошує й старого:
— Сідайте з нами перепочити, дідусю... Розкажіть що-небудь.
А Мар'яна своїми лукавими очима критично оглядає діда, ніби приміряє до когось.
— Не уявляю вас махновцем, діду, — посміхається вона. — На тачанці, галопом десь у степах... Та вас же, мабуть, і баба ваша б'є?
— Баба має право, бо вона моя, а іншим зась, — каже дід Лука, повагом сідаючи біля окопниць на землянім валу. — А махновцем, дівчата, я став не з своєї волі, а скоріше з принуки. Наскочила отака, як би й ти, цвиндря, — він киває на Мар'яну, — вся в пуговицях та в ременні: «Давай у тачанку, будеш мені за візничого!» І де дінешся? Сідаєш, береш віжки. А вона, шейма, ще ж і заставляє, щоб стойма у тачанці, так щоб і правував навстоячки для більшого фасону...
— Ну й правували? — аж у вічі заглядає дідові Таня, вмостившись у старого в ногах.
— А що ж, коли вже попав до тих бандитів, не зумів від них виховатись. Перед тим я три тижні ховався у тестя свого на баштані. Якось вранці зварили каші, снідаємо, коли — гульк! Їдуть підводою денікінці, а ми їх уже знаєм: найдуть, — ага, дезертир! Тут тобі й кришка, їдуть, звертають бричкою прямо до нашого куреня. «В солому заривайся!» — каже мені тесть. Заліз я в куток під солому, принишк, як миша. Чую, під'їхали. «Ну, дєд, дезертири є?» — «Нема». — «А кавуни є?» — «Кавуни перед вами». — «Вибери нам, де найкращі...» Пішов старий вибирати їм по баштану спілих кавунів, а я все лежу в соломі, вже й миші мене кусають. Думаю, наберуть кавунів та й підуть собі, а вони не спішать, тут-таки, під куренем, стали і вгощатися. Один сів просто на мене, вгузався, як на мішку, так на мені й поснідав, стерво.
Дід Лука, скинувши бриля, розважисто потирає долонею зрошену потом голизну свого широкого сократівського черепа.
— А вухо чого то у вас перерване? — запитує Ольга.
— Пас корів та заснув, а теля підійшло та й віджувало, — каже дід, і оком не зморгнувши.
— І не чули?
— Міцно спав. Крізь сон наче чую: щось тре і тре. Прокинувсь — теля наді мною і вухо вже дожовує.
Дівчата майже вірять, так серйозно це дід Лука розповідає, але тітка Хотина, огрядна доярка з їхнього колгоспу, знає ціну дідовим лясам:
— Послухайте його! То дід ще з тієї війни таке вухо приніс.
— Так ви й на імперіалістичній були, дідусю? — зацікавлено запитує Таня. — Ветеран двох війн?
— А яка ж без нас обійдеться? — Дід мружить кудись в далечінь маленькі зіркі свої оченята. — Найкращі літа свого життя війні віддати довелось, змарнувати в солдатчині... Справді, пройшли года, як вода. Хіба ж такий я тоді був! — Він хвальковито зиркає на свою улюбленицю Таню. — Сила яка була в руках. Коня вхоплю за копит — не вирветься. Зараз підтоптався.
— А от голос і досі в діда молодий, — каже тітка Хотина, зайшовши з-за спини і жартома обіймаючи діда товстою смаглявою рукою. — Вночі як заспіває на току, за третьою горою чути.
— То коли сторожую, — пояснив дід Лука, — сон розганяю.
Таня співчутливо дивиться на нього, на його зісохлу шию, на сорочечку його абияку, з одним ґудзиком. Спокоєм і лагідністю віє від цього колишнього вояка.
— Просто не уявляється, дідусю, що ви теж були на війні, в атаки ходили, в людей стріляли. Скажіть, стріляли ж?
— Більше в небо, дочко, в білий світ, як у копійку. На позиціях, було, пригнешся в окопі, голову вниз, а гвинтівку виставиш та й бахкаєш навмання, щоб тільки офіцер чув.
Мар'яна прикипіла до нього посуворілим поглядом:
— Ото такий з вас був вояка?
— А я, дочко, за «Георгіями» не ганявсь. Людину вбивати віра тоді моя не дозволяла. Якраз перед тим я вчення Льва Миколайовича графа Толстого прийняв.
— Я чомусь так і думала, що ви були толстовцем, — тихо стрепенулась Ольга. — Ви і в Ясну Поляну ходили?
— Ні, в Ясну не ходив, ніколи було за роботою. А ось мати моя, так вона аж у Палестину ходила, в Єрусалим, і хоч темна женщина, проте аж звідти, з аравійських пустинь, принесла в слободу святого вогню. Більше року ходила, а дома за цей час хазяйство занепало, і батько так розсердились на її походеньки, що, коли вона явилася з Єрусалима із своєю запаленою свічкою, він спересердя і свічку ту загасив, і всі геть з хати ікони повикидав — сокирою серед двору порубав на цур'я... А ми, молодші, за своєю вірою нікуди вже не ходили. Толстовські проповідники самі до нас у слободу прийшли, кількох тоді парубків таких, як і я, вченням своїм прихилили до себе. Ото, дівчата, через те й стрільба моя була така.
— Так це ви, дідусю, пацифіст? — вигукнула Ольга. — Це ви, як і Роллан, були «над схваткою»?
— В різних схватках бував я, дівчата, — мовби не розчув старий, — а скажу вам одне: нема в тих війнах пуття. Це як чума, що ото колись ходила по світу, або холера. Хто раз війни спробував, тому на все життя вистачить нею відпльовуватись...
— Відпльовуйся не відпльовуйся, а їх, бач, знову несе! Спитати б, чого їм треба від нас? — сердито сказала тітка Хотина, беручись за лопату. — Ніхто їх не чіпав, а вони йдуть, палять, рови проти них, як проти сарани, копай. Хоч би їх там наші добре почистили за Дніпром.
— Крукові мило не поможе, — сказав дід Лука, рушаючи до водовозки.
— Вам, діду, ще нічого, — кинула йому тітка Хотина. — Ваш син у морфлоті, десь аж на Тихому океані, а мій ось Трифон просто у вогонь пішов. Втямки не візьму, як він там воюватиме. Ви ж знаєте, такий він у мене тихий та плохенький, курки боявся зарізати, мухи не вбив. Як же він людей убиватиме?
— Не людей, а фашистів, — поправила різко Мар'яна. — А фашиста я й сама оцією лопатою, як жабу, перерубала б.
— Нелегко, нелегко й вам, дівчата, — співчутливо глянула на студенток висока, з отеклим обличчям жінка — багатодітна мати з сусіднього колгоспу. —
Молоді, вчені, матерями б вам скоро бути, а де воно, ваше материнство? Де вони тепер, ваші суджені?
— Героями, в орденах повернуться, — сказав, з'являючись із-за водовозки, забризканий водою Штепа зі своєю незмінною вивернутою усмішкою. Коли університет відправляв людей на окопи, Штепі доля теж вручила лопату і послала разом з усіма сюди.
— Та воно й тобі, хлопче, — скоса поглянув на Штепу дід Лука, — більше личило б зараз там бути, а не отут між спідницями плутатись. Однокашники ж твої там?
— А я не потовпився, — відповів Штепа в тоні жарту.
— Іч, йому весело, — з обуренням вигукнула Мар'яна, апелюючи найбільше до жінок-колгоспниць. — Тисячі наших студентів за рюкзаки — і в похід, а він не потовпився! За шкуру свою трясеться! — І, розчервонівшись, крикнула дідові Луці: — Не давайте йому, діду, води! Хай висохне, хай мумія з нього стане!
Займаючи знов своє місце на водовозці, дід Лука чужакувато глянув на Штепу.
— Бач, як воно трясогузові на світі...
Штепу це аж скривило:
— Вам, діду, краще б помовчати з вашим махновським минулим!
Дід, не відповівши, мовчки цьвохнув у повітрі своїм батіжком, поїхав.
Надвечір того дня несамовито заверещала сирена. Завила, завугукала: «Вугу-вугу!..»
— Німець летить!
— Ховайтесь!
Посплигувавши на дно рову, дівчата бачили, як над трасою їхніх робіт у хижому блиску мчить літак. Диркнув над полем кулеметною чергою, потім од нього відділилось щось темне, кругле і з наростаючим торохканням, з свистом полетіло вниз. Літак вихором промчав над місцем робіт на невеликій висоті — було навіть видно льотчика в кабіні, його оскалені зуби: він реготав.
— Бочку скинув! — почулися голоси окопників. — Бочку порожню з-під пального! Ще й дірки пробив, щоб дужче свистіла!
— Нікого не поранив? — пробіючи стривожено питав військовий.
— Хотів, та нікого не влучив, — відповідали жінки.
— Бочку кинув — це ж придумати!
— На другий раз не тільки бочку від тракторів, а й цілого трактора на голови нам кине! Під Іванівною, кажуть, шмат воза отак кинув на окопників...
— Самого б його кинуло об землю! — лаялася тітка Хотина вслід літакові. — Ще він і регоче, песиголовець, на кутні б ти реготав!
— Треба вимагати, хай завтра ж зенітні кулемети нам тут поставлять, — лютилась, беручись до роботи, Мар'яна. — Бо надто вже розперезались ті хулігани фашистські...
З потроєною силою працювали в цей день дівчата. Працювали так, наче мстились за цей наліт, за втрачене мирне життя, за понівечені судьби свої. Таня, дарма що була серед них ростом найменша та найтендітніша, виконала до вечора півтори норми. Горіли долоні, все тіло розламувала втома, коли, допомагаючи одна одній, вони в кінці дня вибрались нарешті з рову на поверхню.
— Хоч би скупатися десь, — озвалася до дівчат Ольга, озираючи сухий степ.
Випроставшись, стояли вони з лопатами на валу землянім, бачили перед собою розгорнуту на півнеба буйну красу заходу. Сонце перед тим, як зникнути за обрієм, розпускало високі вітрила світла по нерухомих, мовби закам'янілих, хмарах, що нагадували фантастичні скелясті ландшафти якихось інших планет; і десь за тими ландшафтами, десь під тими сонцевими вітрилами були їхні хлопці на війні.

31
Жнив'яною спекою налиті були дні.
Ніжних акварельних тонів були вечори.
Після палаючого сліпучого дня млисто-бузково синіла польова далеч, леліла, кликала дівчат туди, де тополі за стернями, де дзумкочуть коники на весь степ і висока золота стерня шелестить під ногами, мов нападало за день з неба зматеріалізоване сонячне проміння.
Ледь бовваніють край степу обриси випростаних тополь.
Там полустанок.
Обійнявшись, туди вони йдуть.
Микола Ювеналійович, їхній професор, після роботи спочиваючи з колегами під посадкою, дивиться услід цим трьом дівочим постатям, і дума різьбить йому чоло: «Мабуть, тільки з задумливою піснею можна порівняти оцей настрій душі, коли трійко дівчат обнялися отак і тихо пішли й пішли у вечоріючий степ. Скільки це доброго чуття треба мати одне до одного, скільки спільності мрій і переживань, щоб отак ніжно обнятись і піти...»
Далі й далі бредуть дівчата в бузкову синь, і степовий обшир довкола них все дзвінкіше, все незчисленніше сюрчить та цвірчить. Такий запашний ще не отруєний війною вечір у полі, вечір, що пахне снопами, що лунко торохтить десь гарбою, — так і здається, ось вийдуть з посадки їхні хлопці-студенти, у майках, чубаті, загорілі, перестрінуть з веселими студентськими жартами та дотепами.
«Як ви тут, дівчата?»
А там он уже трактори прийшли з волокушами, розрівнюють їхні нагорнуті протягом дня вали, розтягують по полю вибраний з протитанкового рову грунт. Поле, що було перед цим золотим, стає попелястим, темніє, а тітки-солдатки, дивлячись, як їхня праця розсівається по полю, зачинають співати тієї, де всі гори зеленіють, тільки одна гора чорна, тільки тая гора чорна, де орала бідна вдова...
Дівчата тим часом вже зовсім далеко від ровів. Земля, волокуші, лопати, денні турботи — все кудись відступає, натомість здіймається тільки одна гора чорна, потім і її поглинає млиста синява степових просторів, і дівчата вже поринають думками в недалеке своє минуле, в солодкий світ студентського життя з усіма його принадами, розбурханими пристрастями, де все переплелось: і кохання, і ревнощі, і щастя примирень, і хвилювання на екзаменах, і мрії про ольвійське літо...
— Такий світ, жити б тільки та жити, — говорить Таня задумливо. — Небо оце. Степ широкий. Пісня. Кохання. Та кому дозволено зазіхати на це одвічне право людське на працю людську, на щастя? Був час, коли людина була звіром, жила в лісах, печерах, тільки і вміла добувати собі харч, що мисливством, — тоді вона змушена була воювати. З примітивним своїм знаряддям накидалась на мамонтів... Тепер стоять перед нею тисячі книг, в яких зібрана мудрість віків, стоять націлені в небо труби телескопів, в які вона розглядає далекі світи. Вона сягнула на дно океанів і швидше за птицю літає в повітрі! Вона стала всевладною, всемогутньою, розум її — це диво із див! Всім би вистачило і землі, і неба, і пісень, і матеріального достатку, якби тільки люди навчились жити без воєн, якби ці дедалі зростаючі спалахи людиновбивства не забирали в народів стільки, як вони забирають, і розуму, й сил, а найголовніше, життів людських, квітучих, обдарованих! — Таня розхвилювалась, щирий біль чувся в її голосі. — Досягти того, що досягнуто людством, і ось тепер, після цього, знову назад? До печер, до пірамід з людських черепів? Отой цивілізований бандит, що пролітав сьогодні тут та жбурлявся бочками, чим він кращий за Батиєвого башибузука, хоча й з'явився не на монгольськім коні, а на сучасному літальному апараті? Варвар він, тричі варвар!
— Може, Толстой тому так і бунтував на старості літ проти цивілізації, — загомоніла Ольга, — що передчував оці сучасні, не видані за розмахом руїнницькі війни...
— А подумати тільки — цього ж могло не бути, — сказала Мар'яна. — Варто було тільки свого часу всім трудящим Німеччини проголосувати за Ернста Тельмана.
— Ніхто не міг всього передбачити, — з сумом промовила Таня. — О, якби людина могла крізь роки прозирати вперед, все на світі було б інакше...
Стерня кінчилась, вони вийшли на дорогу, і Таня, ніби зачувши якусь мелодію, прислухалась у надвечір'я.
— А степ сюркоче й сюркоче, — голос її забринів журливо. — Чи й там десь коники отак сюрчать?
І це «там» дівчата розуміють в тому значенні, що це там, де хлопці, де ото останні барви неба пригасають на заході.
— Не можу простити собі, що ми не одружились раніше, — з болем вимовила Мар'яна. — Могли ж, скажімо, на Перше травня... Правда, Славик все жалів мене, відтягував моє «уявлення», як він казав, до закінчення університету, але ж я мусила бути рішучішою. Навіщо я слухалась його? І всі оті ночі весняні, солов'їні були б наші, наші!..
Коли рушили далі, Таня звернулася до гречанки:
— Заспівай, Олю, що-небудь...
І Ольга, так наче мелодія вже перед цим гучала їй у душі, вихопила пісню десь із півслова, із середини.
Пісня незнайома — грецька. Ольга-гречанка родом із Приазов'я, з Ногайських степів. Якось розповідала дівчатам, що вона і вчилася в грецькій школі, такі школи були в багатьох там грецьких селах, які потім невідомо чому позакривано.
Ольга вже вся в пісні, чарує степ задушевним своїм голосом, а дівчата, йдучи поруч, думають про неї, про її нелегку дівочу долю. Іде край дороги висока, кістлява, темна з лиця, і темні круги під очима. Губи, як завжди, сухі, спраглі, ніби жар її палить весь час. Хоч літами вона дівчатам ровесниця, проте збоку можна було прийняти її за молоду матір, що вигодувала вже дитину, — така в ній була якась змученість, згорьованість і водночас ласка, тиха материнська доброта. Дівчата розуміють, що змученість ця, певне, від гризот душевних, від невдалого і майже безнадійного її першого кохання. І тільки, коли співає, вона красивішає, особливо тепер, коли після прощання з Степурою в таборі зблиснула їй якась надія. Степура обіцяв їй писати з фронту і хоч нічого ще не написав, але вона жде, надіється і від самих надій уже якось ніби розцвіла, одмолоділа. Та чи не найбільше змінюється подруга їхня від оцих пристрасних клекотливих пісень грецьких, що вона їх співає на окопах, хоча й нечасто, проте щоразу з якимось особливим чуттям, певне, тому, що пісні ці — дівчата знають — призначаються насамперед йому, Степурі. Для нього, для душі його поетичної ллються над степом її пісні вечорами, це йому, далекому коханому, на своїй грецькій напівзабутій мові посилає вона свою незрадливу любов.
На окопах дівчата зблизились ще більше, стали як сестри, і від Тані й Мар'яни немає тепер у Ольги таємниць. Не криючись, в отакі вечори, теплі ночі липневі вона виливає подругам те, що досі так спрагло й приховано носила в собі.
— Поет! Він же справжній поет, зрозумійте ви! — каже вона запально, коли заходить про Степуру мова. — Я бачу в ньому все краще, що йде від його народу, від рідної землі, все в ньому чисте, як Ворскла його чи Орілька... І сила його. І врівноваженість. І правдивість, і душевна чистота. А голос? А співуча його вимова? Та в нього ж мова шелестить шовком, поезія світиться в його очах!
— Та додай ще оту вайлакуватість, — зауважує Мар'яна. — То, певне, теж від національного характеру?
— Смійся, але він таки характер. Коли всі пісні твого народу, що складались віками, живуть у тобі, живуть навіть забуті... Хіба це не характер, не вияв дужої, глибокої натури? А в ньому вони живуть...
— Пробач, Ольго, але ота вайлакуватість та сентиментальність ніколи мене в ньому не приваблювали.
— Не тобі, Мар'яно, оцінити його по-справжньому! — розпалившись, вигукнула Ольга. — Для тебе він тільки ще один поклонник, та й усе, бо для тебе Славко — ідеал, вершина. Інші тобі тільки забавка. Недаром кажуть — багатому й чорт дітей колише, так і тобі. А хто знає, якби не ти, якби не баламутила марно Андрія три роки, може, і в нас воно все б склалось інакше.
— Чим же я винувата? — циганкувато, грайливо повела Мар'яна плечем.
— Ось не кокетуй хоч зараз. Добре знаєш, що він лише тобою живе, тільки про тебе вірші складає, а я йому... Ох, якби мені хоч промінчик того тепла, що так щедро й так марно ллється з його душі на тебе! Хіба ж не могли б ми з ним бути щасливі?
В напливі одвертості Ольга розповіла в цей вечір дівчатам те, що за інших умов не розповіла б нікому:
— Якось увечері з бібліотеки я йшла. Розбита, втомлена, ви ж знаєте, як нелегко мені наука дається, — і ось уже біля Гіганта бачу раптом у вікні на другому чи третьому поверсі два силуети: він і вона. Студент якийсь і студентка. Не знаю, хто були вони, з якого інституту, але то було мов видіння. Мені видно було мов на екрані кожен рух її і його, розпущене волосся в неї на плечах, вигин тіла, неспокійні руки, що сплітаються в обіймах... Я бачила, як зближаються в поцілунку їхні обличчя і довго зостаються так, впиваючись. Потім, знов віддаляючись, дивились одне на одного, і здавалось, видно було, як вони, танучи в ласках, посміхаються одне одному — ті силуети. Ах, дівчата! Збожеволіти можна було від тієї сцени німого силуетного кохання! Наче ошаленіла я там. Озирнулась і побачила раптом, що і весна навкруги, і вечір чудовий, і всі на світі кохаються, любляться, цілуються, п'яніють у поцілунках, і тільки я поза цим, я одна...
— Знаю я такі вечори, — зітхнула Таня. — Через дрібницю яку-небудь посваришся, а тоді ходиш, мучишся, катуєшся, готова руки на себе накласти.
— Піду! Сама, думаю, зараз до нього піду! — розповідала далі Ольга. — Як була, з книжками, з конспектами, завернула в хлопчачий корпус. Набралась рішучості, безсоромності, постукала до нього в кімнату. Він був сам. Сидів коло столу, як притомлений косар або тракторист, що повернувся додому з поля після важкої цілоденної праці. Дим стояв хмарою довкола нього, і недокурків була перед ним повна тарілка. Він був для мене в туманах, був тут і не тут. Навіть не здивувався, що я прийшла, і, здається, й не помітив, у якому я настрої. Підвів голову, дивиться на мене крізь цигарковий дим, видно, що думки його літають десь і бачить він когось іншого в цю мить, а не мене. Як мені кривдно стало! Я прибігла до нього, стояла перед ним в такому стані, що здатна була будь-яку жертву принести, а він? Про що, ви гадаєте, він мріяв у ці хвилини? Про кого виливались його поезії в той школярський розкритий зошит, що лежав перед ним на столі? Не підозрюючи про мої почуття, він довірливо, як дитина, показав мені написане, сам навіть прочитав кілька віршів. Про кого, думаєте, вони були?
— Про місячні ночі полтавські? — з усмішкою запитала Мар'яна.
— Про тебе були ті вірші, Мар'яно. Я слухала їх, і, боже, скільки треба було мені сил, щоб втриматись, щоб не залитись слізьми...
— Видно, я таки винувата перед тобою, Ольго, — обійняла її Мар'яна. — Але тепер все піде по-новому. Я заміжня, я своїх дітей колихатиму, а тебе сама висватаю за нього, хай тільки вони повертаються швидше. Вони ж повернуться — не може бути інакше!
— Можливо, там листи вже є? — сказала Таня з надією. — Давай ми тебе, Мар'яно, завтра командируємо додому на розвідку.
— Ой, чи пустять?
— Пустять. Ми твою норму візьмемо на себе.
— Що ж, я готова.
Дівчата мимоволі стали чепуритися на ходу: перед ними вже був полустанок.
Що їх тягне, веде сюди щовечора? Самі бояться собі признатись, що приходять виглядати ешелонів з фронтовиками — з покаліченими, з пораненими людьми. Вчора в такий час саме проходив тут санітарний ешелон. Жінки з радгоспу, бігаючи вподовж вагонів, викрикували прізвища, допитувались, чи нема серед поранених когось із їхніх. Дівчата, припадаючи до вікон, теж питали, в напрузі ждали, чи не озветься з ешелону хтось із харківських, студентів. Не було. Прикордонники були. Льотчики. Колгоспники. І навіть студент один був, але ленінградець — а їхніх нікого не було. Чи іншими дорогами везуть, чи в боях ще, чи... Бували тут щодня, але за всі рази тільки одну звістку про своїх перечули з уст пораненого літнього вже командира, з яким розговорилися на пероні під час короткої зупинки. Чув він про студентів, діяли вони нібито десь за Дніпром на Білоцерківському напрямі.
— Ваші чи не ваші, не скажу, — розповідав він, — а тільки добра слава про тих студентів по фронту пройшла, про їхній комуністичний батальйон. З самими пляшками та гранатами ходили на танки, дали прикурити фашистам...
Сьогодні звідти, з боку Дніпра, знов наближався ешелон. «Можливо, знову партія поранених?» — перезирнулись, поспішаючи до перону, дівчата.
Поїзд, наближаючись, так закричав, ніби боліло йому. Без вогнів наближався, чорний, сліпий. Підійшов і зупинився, розтягнувшись далеко за полустанок у вечірній степ, і між посадками на невисокім насипі наче ще одна виросла посадка: всюди були гілля над ешелоном. Прив'яле розкидане гілля, що ним замаскували платформи з заводським устаткуванням. На платформах серед верстатів, труб та болванок халабуди якісь, вузли, жінки з дітьми. Не встигли дівчата схаменутись, розпитати — хто і звідки, як раптом з однієї платформи :
— Єй же єй, Таня Криворучкова! Таню, то ти? Таня вся стрепенулась:
— Я!
— Це ж наш завод! Хіба не впізнала! І мама твоя тут!
Тані, як від удару, аж зблиснуло в вічу:
— Де вона? Де мамуська?
— Десь там, у хвості ешелону! — гукали з платформи жінки. — Біжи питай... А батько ще на заводі зоставсь!
Таня кинулась вподовж ешелону.
— Мамо, мамо! Це я, Таня! Криворучко Таня! Мамо, де ти? — гукала в сутінь, в залізо платформ і знов бігла далі, а в цей час ешелон рушив. Рушив і поплив усім своїм маскувальним гіллям і ніби роз'єднав Таню з матір'ю назавжди, навіки. Чула якісь окрики, бачила хустинки жінок в сутіні на платформах, і все то були їй матері, матері...
Побігла за ними. Ешелон невблаганно перегонив її, чути було на одній із платформ тоскний, тужливий голос якоїсь бабусі:
— Ой, де ж це воно той Урал? Там же, кажуть, і баклажани не ростуть, і ми всі, мабуть, померзнемо...
Доки ешелон набирав швидкість, Таня все бігла за ним, і, навіть коли вже останній вагон джухнув повз неї, вона й тоді ще деякий час летіла в степ, мов неприкаяна. Спіткнувшись о шпалу, не втрималась на ногах, упала в жужіль, здерла коліно. Ось так. Нема домівки, нема заводу, все на колесах, мама не почула її... Лежала знесилена, задихана, в грудях — повно стукоту серця. Гостро щеміло збите коліно... З натугою підвелась і, не в силі зрушити з місця, стояла серед цієї жужелиці, мов безпритульна, за полустанком і тільки чула, як даленіє сталевий перестук на рейках, як щомиті менше дрижать під ногами шпали.
Все, що сталось тут, було схоже на сон, тяжкий, неймовірний. За коротку хвилю пережити такий страшний удар. Після розлуки з Богданом для неї це був удар найстрашніший. Прийшла виглядати поранених, а тебе ось з лету саму просто в серце поранено, приголомшено, кинуто напризволяще. Все збиралась поїхати до батьків, відкладала це день відо дня, і ось тепер уже і їхати нікуди, доганяй тепер своїх хтозна-де... Чому він не постояв ще трішки? Треба було кинутись, вчепитись за першу-ліпшу платформу, а там би вже розшукала маму. Але ж чи в душі готова ти була до цього? Там — мама, евакуація, а тут — університет, сюди ж тільки й може прийти від Богданчика звістка!
Дівчата, підбігши до неї, схопили, шарпнули вбік:
— Тікай, он ще один товарняк іде!
Знов задрижала земля, наближається новий ешелон. Цей теж затемнений, лише з труби паровоза дим вибушовує з іскрами. На платформах труби, верстати, мотори... Теж заводський... Може, тато тут? Чи хтось із родичів, із сусідів? Сяде і поїде з ними! Отак, як є! Або хоч перекаже, що вона їх дожене, розшукає, знайде!
Пролітають платформи, заклечані гілками рідних заводських акацій, пролітають і... не зупиняються. Ніби вистрілений, шугнув повз них ешелон, вдарив тугим повітрям. Кусаючи губи, Таня стоїть край насипу, дивиться ешелонові вслід. Червоне око останнього вагона швидко віддаляється, гасне в степу.
— Ходім, — Мар'яна подала Тані руку.
— Одна тепер, — прошепотіла Таня. — Зовсім одна…
— Ти не одна, будемо разом, — притулилась до неї. щокою Ольга.
Зійшли з насипу і, знов обійнявшись, побрели у вечірню тишу, де після гуркоту ешелону, як і раніше, ніжно, невтомно сюркоче кониками степ.

32
Досі, коли Таня думала про війну, коли обговорювали між собою невтішні, ким-небудь завезені з міста фронтові зведення, її, при всій трагічності подій, все ж не покидала надія на якесь чудо, сподівання на те, що одної прекрасної днини війна враз кінчиться, кінчиться так само раптово, як і почалась... Прийде замирення, знайдено буде спосіб зупинити жахливе це лихо, що втягувало в свій вир уже мільйони й мільйони людей. Тепер же після оцих ешелонів з дніпровськими демонтованими заводами стало їй зовсім ясно, що були то тільки наївні її фантазії, що ні про яке замирення не може бути й мови. Почувається, що боротьба ця надовго, їй не видно кінця. Війна, підступаючи до кожного порога, зруйнувала вже і її рідне наддніпрянське гніздо. Що буде з мамою? Все життя вона не покидала рідного міста, нездужає часто, а тепер ось у далеку дорогу на платформі — куди і наскільки? А тато? Де дідусь? Що він скаже про свою онуку?
Руйнується той звичний світ, в якому минало її дитинство, гаснуть мартени, порожніють цехи, й батько оце зараз, може, власними руками руйнує все те, що сам протягом життя будував. Нема вже для неї домівки, нема Дніпра, не буде більше погожих ранків із співом заводських гудків. Озираючись в минуле, Таня бачила там життя, залите світлом своєї юності, життя, що в усій повноцінності і привабливості постало перед нею тільки тепер. Знала його, яким було — разом а труднощами, з гіркотами, драмами людей, і все ж то було життя, що зводило Дніпрогеси, злітало в стратосферу, пробивало арктичні криги і всім рухом своїм було націлене в майбутнє, майбутнє! І ніби вже було освітлене тим майбутнім... І ось тепер ця чорна навала, закривавлені фронти, виття сирен по містах, демонтовані заводи на колесах і вона, полишена на розпутті; ще й зараз не знає, чи кинути все і доганяти матір, чи й далі триматись університетських своїх подруг, з якими вона більше ніж будь-де і більше ніж будь з ким почуває зараз свою близькість до всього вчорашнього, до свого першого й останнього студентського кохання.
За час розлуки з Богданом почуття, яке мала до нього, заполонило її всю. Не думала, що можна любити більше, як вона любила, а виходить, можна! І оце, що з матір'ю розминулась на полустанку, здається їй заслуженою карою за неуважність до рідних, за те, що не поїхала додому відразу, як почалася війна, забула про всіх і про все на світі, крім нього одного. Якби хоч слово звідки почути про Богдана, бо листів нема, нема вісток ніяких, і це пригнічує, мучить весь час, в уяві малюються найпохмуріші й страшно ймовірні картини. Поранений? Якби знала, що лежить десь поранений, кинула б усе, майнула б туди, день і ніч сиділа б доглядальницею над ним. В неволі фашистській? Пішла б і в неволю, щоб там полегшити його страждання. І все ж найтяжчі припущення відступали перед непереможною вірою в його щастя, в його долю, в те, що він живий. Десь є. Десь у боях. Рано чи пізно він до неї озветься!
За думками про нього Таня зараз ледве чує розмову дівчат, хоча вони йдуть поруч попід посадкою, — пухла шляхова пилюка пахкає під їхніми босими ногами. Вони розмовляють про тітку Хотину, про те, як жде вона свого Трифона, отого добрягу Трифона, що й курки не міг убити. «Без рук, без ніг буде — і то заберу...»
— Я іноді питаю себе, — каже Ольга, — чи здатна я на таке? На любов безоглядну, на вчинок по-справжньому добрий. Мені здається, що я ще не зробила в житті нічого по-справжньому доброго, і це мене мучить.
— Не наклепуй на себе, Ольго, — заперечила Мар'яна. — Вже коли хтось в нас на факультеті був добрим до товаришів, чуйним з потреби, не з обов'язку, так це, звичайно, ти. Ти народилася бути сестрою милосердя, з тебе вийде чудова мати, і жаль, що цього досі не міг зрозуміти твій шалапутний Степура.
— О, не треба про це. Не жартуй такими речами, Мар'яно. Кожен, кому доводилось зробити добре іншому, повинен, мені здається, переживати радість якусь особливу, яку ні з якою іншою й порівняти не можна. Мабуть, ото і є щастя. Мабуть, ото й буде ідеальне суспільство майбутнього, коли потребою для кожної людини стане робити для іншої тільки щось добре, приємне, корисне, може, навіть саможертовне.
— Я думаю іноді, чи не забагато університет дав нам у дорогу різних ілюзій, — сказала Мар'яна. — Ось ти заговорила про суспільство майбутнього. Для нас воно найпрекрасніше, за нього боремось, про нього мріємо. Але коли бути реалістами: чи не віддалить його від нас оця війна з її руїнницькою диявольською силою? Відкинула ж татарська неволя Київську Русь на триста років назад. Ну, нас, звичайно, не відкинуть, — я оптимістка, — але часом, коли подумаєш, аж дико стає: в який тяжкий ми вік живемо, скільки підступності, жорстокості, віроломства навкруги. Тисячі років тому, коли воїни на своїх бенкетах черпали вино черепами своїх противників, навіть тоді перед нападом попереджали ворога чесно й відкрито: іду на ви! А тепер, в двадцятому сторіччі, вчиняють напад вночі, по-розбійницькому, бомбами з неба засипають ще сонних дітей, матерів.
— І це після вчорашніх запевнень у дружбі, — скрушно додала Ольга.
Таня не втручалась у розмову, але думки її були про це ж саме.
«Вік кам'яний знало людство, вік бронзовий, вік залізний, — думала вона, — а чи буде ж іще вік золотий, як говорять легенди? Чи він іще жде нас попереду? Чи, може, він уже минув, відійшов, не розквітнувши?»
— Хто це тут ходить так пізно? — почувся зненацька голос із лісосмуги.
Здригнувшись, вони зупинились.
— Хенде хох!
І до них вийшов з гущавини дід Лука. У брилі своєму незмінному, з гвинтівкою на плечі.
— Так і злякати можна, — озвалась до нього Мар'яна. — Непротивленець з гвинтівкою — чудеса!
— Степ сторожую, — сказав дід Лука. — У нас тут тепер стрибительний батальйон є. Вдень ми по своїх роботах, а вночі поля від диверсантів охороняємо та й залізницю теж. — І, стишивши голос, він додав: — Само енкаведе нами керує.
— Толстовець — і раптом по лінії енкаведе, — усміхнулась Мар'яна. — Та вам же, як толстовцеві, і зброю не годиться брати до рук!
— Тепер і сам Лев Миколайович взяв би, — сказав старий. — Час такий настав. У цій війні старі й малі воюватимуть.
— І не страшно вам отут у посадках? — запитала Ольга.
— А чого страхатись? Як парубком був, чорти за мною ганялись, і то не боявсь. А одного разу, як з гулянки йшов, відьма за мною з версту гналася...
— Відьма? — пожвавіла Мар'яна. — Ви бачили відьму?
— Як оце тебе. Тільки ти, бач, стоїш, а вона — клубком, клубком по землі поперед мене під ногами. Я зупиняюсь — і вона зупиниться. Я рушу — і вона рушить.
— Добре були, мабуть, напідпитку? — засміялась Мар'яна. — Хотіла б і я на ту кицьку глянуть хоч раз...
— Тепер нема, — твердо сказав дід. — Всі відьми й відьмаки випропадали: не стало їм життя поміж теперішніми людьми. Раніше, було, здоїть молодиця корову, нацяпає два стакани, несе, та ще й фартушком прикриє, щоб сусідка, бува, не наврочила. А відьмам, так тим на всю ніч було роботи: чуєш, в тієї вночі корову видоїла, тій поробила, тій присушила. А зараз он моя невістка на фермі дояркою, відро повне набуксує, несе відкрите, і ніхто й не наврочить, і корова не присушує, бо з автопоїлки воду п'є.
— В нечисту силу, бачу, не вірите, — пристає Мар'яна. — А в бога ви ще вірите? Дід Лука помовчав, зітхнув:
— Чи є бог, чи нема, ніхто не докаже. А совість краще бога.
— «Совість краще бога» — це хоч записуй, — посміхнулась Ольга до Тані.
Пахкає під ногами холодна пилюка, муром темніє вподовж шляху гущавінь посадки. Мар'яна в темряві зачепилась спідницею за якусь глодину, обережно стала відчіпати.
— Яка тут посадка густа та колюча. У вас, діду, рушниця заряджена?
— Все як слід.
— І якби оце хто — парашутист їхній абощо, — одразу б і бахнули?
— Ще й як! Більше двадцяти літ гвинтівки в руках не держав, думав, уже більше й не доведеться. А бач, довелось. Баба каже: «Ти наче аж помолодшав з нею».
— - Справді, у вас з'явилось щось розбишацьке... Недаром ото, видно, хлопчаки дражнять: «Діду Лука, вас Махно гука!»
— Та дражнять, шибеники, сміються, що гука. А признатись вам, дівчата, іноді й справді чую вночі, як нібито гука. Та тільки знаю, то не Махно гука, то гука мене моя молодість, степи, коні, воля революції, розгульне, вольове життя. Не був я вже тоді толстовцем, був чортом, розбишакою степовим, то червоним, то чорним, а тоді пішов на Сиваш і його штурмував. Кликали й мене з Махном у його останній рейд, коли він в Румунії опинився, а потім десь аж у Африці, в іноземному легіоні своїми тачанками гасав... Та то не моя дорога, правду свою трудову я тут побачив — вона вдома, на рідній землі.
Спочиває степ, наливається прохолодою після денної спеки. Небо де-не-де в покосах хмар. Місяць — щербате циганське сонце — вибився з-за хмар й став над степом у західній частині неба; десь далеко в той бік горять стерні за балкою, хтось підпалив, і видно, як величезні багрово-бурі валовища диму, освітлені місяцем, вирують, важко стеляться низом.
— Є щось зловісне в нічних пожежах, — сказала Ольга, поглядаючи туди. — Невже ото все стерні горять?
— Стерні, — спокійно підтвердив дід. — Хліба там близько нема... Зерно з-під комбайна просто на станцію пішло.
— А до нашої скирти вони не догорять?
— Ні, там у балці стирловано все, нічому горіти.
І хоч горіли тільки стерні, й горіли далеко, все ж було щось справді зловісне в тій розлитій по степу, цілим фронтом наповзаючій пожежі.
З іншого краю, десь від села, став долинати ледве чутний собачий гавкіт, що переходив у виття, тривожне, численне.
— На місяць там вони виють, чи що? — запитала Мар'яна.
— Собачі маневри зараз біля радгоспу, учба на всю ніч, — пояснював дід Лука. — Недавно привели їх і тепер дресирують, щоб під танки кидались. Дивитися сумно, коли воно, твар безсловесна, а й та як усе розуміє, як жити хоче. Пустять їм танк старий, кидають м'ясо шматками під нього: біжи! хапай! — а воно, бідолашне, хоч яке голодне — їм перед тим цілий день їсти не дають, — тут і м'яса не хоче, тікає від танка світ за очі, бо смерть свою чує.
— Мабуть, не думав академік Павлов, що так буде використано його вчення, — промовила Ольга, прислухаючись до собачого скавуління.
— А ти забула, — чомусь дражливо сказала Мар'яна, — що ще в ассірійців були загони бойових собак, які брали участь у битвах?
— Ожесточились, ожесточились нрави людей, — сумно кинув дід Лука і, сказавши дівчатам «на добраніч!», повернув до села, на ту далеку гавкотняву.
Дівчата попрямували через стерню до свого табору. Ожеред свіжої сьогорічної соломи, недовершений, розритий, — це й був для дівчат їхній табір степовий. Багато з тих, що на окопах, ночують тут, у соломі, під відкритим небом. Коли дівчата підійшли до ожереду, всі з їхнього загону вже спали, і вони незабаром і самі лежали в ряд покотом на своїй розкішній солом'яній постелі. Солома від місяця поблискувала, вона ніби намокла за день у зливі сонячного проміння, і ще й зараз чути було, як вона пахне сонцем.
Мар’яна і Ольга, зручніше вклавшись, швидко поснули, а до Тані ще довго не приходив сон. Вона чула, як кричить якийсь нічний птах у лісосмузі і хтось бухикає у соломі нагорі, де спали чоловіки, а Таня, підклавши руки під голову, все дивилась на високу мерехтливу зірку в небі. Це був той час, коли Таня, як вона казала, «настроювалась на хвилю Богданову», вела найінтимніші з ним розмови, чула голос його і майже фізично відчувала його біля себе. Вона думала зараз про те, як ревнувала його, як ревність робила її часом просто смішною в його очах, і хоча вона розуміла все, але не в силі була подолати цю свою ваду. Вона шкодувала за кожним тим днем, за кожною часиною, що минали для них у сварці і були тепер безнадійно втраченими. Адже вона ревнувала його до кожної усмішки, якою він обмінювався з кимось, ревнувала до кожної дівчини, яка могла б йому сподобатись. Вона все боялася, що Богдан її покине, знайде кращу, адже кращих, здавалось їй, було так багато довкола! І те, що ревнощі її були від надмірної до нього любові, це однаково не могло бути для неї виправданням. Тепер, коли він пішов на фронт, вона перестала нарешті ревнувати його і заприсяглася в душі, що ніколи більше не ревнуватиме, хай він тільки повернеться. Хай би його любили всі, хай би всім він подобався, як їй, славний її Богданчик, аби тільки він був живий, не загинув!
Місяць опустився ще нижче, розбух червоно, а стерні й досі горіли, і моторошно було дивитись, як стелеться, клубочиться по улоговині важкий рудаво-червоний дим. З усім денним вигоряють стерні, з сюрчанням коників, з пахощами й золотом сонця — чорно стає там, де пройшла пожежа...
Щось мовби підвело Таню з постелі. Встала, обережно пробралася соломою поміж дівчат і побрела в степ.
Так дивно, коли ти вночі один в степу і на тебе повзе при землі валовище бурого вогню, а над тобою неба порожнеча й холодне циганське сонце дотліває на обрії бездомною червоною купою...
«Де ти? Що з тобою? Що хвилює тебе, що болить тобі? — зупинившись над балкою, зверталася Таня через палаючі стерні до Богдана, зверталася своїм зойком, болем, своєю дівочою самотністю. — Тобі тяжко? Богданчику, серденько, чим я можу допомогти тобі? Нічого мені зараз на світі не треба, як тільки допомогти тобі, полегшити твої болі, твою долю солдатську, твої страждання. Все довкола живе тобою, все повите тривогою за тебе. Мабуть, у батьків своїх я погана донька, бо вже й домівку втратила, поїзди кричать, повз мене пролітають на схід, а я всією істотою лину тільки до тебе. Днями й ночами чекаю твоїх слів, чекаю вісток від тебе, а їх нема. Чому їх нема?»
В напівзабутті якомусь пекучому повернулася знову до скирти.
— Це ти все бродиш, лунатичко? — спросоння заговорила Мар'яна й, підвівшись, сіла на соломі, чимось ніби стривожена. — Що то за вогонь?
— Та то ж стерні горять.
— А-а, я й забула.
Коли Таня лягла, Мар'яна пругко-жарким своїм тілом підсунулась ближче до неї, обняла.
— А мені, Таню, сон приснився. Ці степові ночі, які тут дивні сни сняться... Тільки заснула, як аж над вухом ніби голос юначий, такий славний, веселий, слів не розберу, але чую, як цей голос сміється. Чий він? Та це ж Славик! Стараюсь, щоб хоч слово з його шепоту розібрати, але нічого не розберу, а голос якось трепеще до мене і все сміється, і вже чую його трепетні, Славикові, руки на собі...

33
Додому, до рідного міста мчав поїзд наступного дня Мар'яну з окопів. Насилу відпросилась — хором окопники допомагали. Побуває вдома, а заодно і в університеті, може, там будуть листи для дівчат. А їй лист від Славика має прийти просто на тракторний, до батьків. Цього разу лист мусить бути неодмінно, недаром же такі радісні, збудливі сни їй сняться... Здається, минула вже ціла вічність, як вони розсталися з Славиком. Його ніжність, усмішка, і весілля, оте летюче, і жарке шаленство їхньої першої короткої ночі — чи було все те, чи тільки наснилось, майнуло в жагучій п’янкій нестямі?
Здається, в неї буде дитина. Буде син. Виросте і буде схожим на Славика. Такий же вродливий, спокійний, трохи насмішкуватий... Але чи й тоді, як він виросте, будуть ше війни? Ні, не повинно їх бути більше після цієї. «Ми не будемо народжувати дітей для війни! — хочеться крикнути в поїзді жінкам, серед яких вона помітила одну, теж вагітну. — Як для війни, то краще їм не родитись. Для радості, для щастя — ось для чого приходить людина в життя, ось для чого тільки й варто народжувати її на світ!»
В Харкові, коли Мар'яна вставши з поїзда, поспішала по перону вокзалу, перше, що впало їй в око, — написи всюди по стінах, чорні, тривожні, з стрілками кудись у землю: «Бомбосховище».
Санітари несуть поранених на носилках. Жінки біжать з неспокоєм в очах.
— На п'ятій колії, на п'ятій.
— Що там на п'ятій?
— Санітарний стоїть он на п'ятій, поранених сортирують: кого знімають тут, кого далі...
І вже Мар'яна з неспокоєм в очах, з косами, що теліпаються на ній недбало, біжить понад санітарним ешелоном, жадібно зазирає у вікна вагонів. У вагонах повно поранених. Декотрих годують сестри. Декотрі, вже поснідавши, товпляться біля вікон з перев'язаними головами, з підвішеними на пов'язках руками, а обличчя в усіх сповнені чекання, надії зустріти когось свого.
— Мар'яно!
Степура перший окликнув її, інакше вона могла б так і пробігти, не розгледівши його серед дядьків зарослих, і сам він був зарослий, у бороді — теж як дядько. Як вона зраділа йому! Як стрепенув він її всю своїм окликом. Вікно напівспущене, і вона, припавши до нього, дивилась на Степуру з радісною жадібністю і острахом :
— Андрію! Голубчику!
Його широке обличчя в цій рідкій русявій бороді було незвично блідим, і сам він у білій госпітальній сорочці був якийсь мовби посвітлілий, мовби очищений пережитим.
— Де Славик? Ти бачив його?
Степура зробив довгу, глибоку затяжку, — він курив «Біломор» — пачка «Біломору» лежала перед ним на столику, — повільно випустив дим і майже зник за тим димом. Якось недобре зник.
— Чого ж ти мовчиш? Ти бачив його? Ви ж разом були?
— Разом, — і замовк.
Вона бачила, як важко йому сказати щось більше, крім цього.
— Кажи, кажи, — напосідала вона. — Всю правду кажи!
— Правду?
Туго видобуваючи слово за словом, він заговорив. Заговорив про бій з танками. Про якісь пляшки горючі. Про те, як покремсало їхній студбат, поранено було багатьох... і Лагутіна теж.
— А потім, потім? Де зараз він? Насупившись, він помовчав, ніби підшукував якесь найменш вразливе слово.
— В грузовику на переправу нас везли. Він усе кричав. Аж біля Дніпра вже перестав кричати...
Степура обволікся димом. Потім таки видавив з себе:
— Зовсім перестав.
Мар'яна мало не впала. Міцніше вхопилась руками за вікно вагона, щоб не впасти. Обличчя їй перекосилось, очі налилися злістю. Степура ніколи не бачив у ній стільки злості, якоїсь божевільної злості.
— Ти брешеш! Брешеш! Брешеш! — закричала вона на весь перон.
І вже замість тієї Мар'яни, що з усмішкою чарівною, з щирою радістю кинулась кілька хвилин тому до Степуриного вікна, стояла тепер перед ним роз'яріла вовчиця, яку він навіть не пробував угамувати.
— Це ти вигадав! Навмисне вигадав! — кричала вона, не тямлячи себе. — Із злості вигадав, із заздрощів на нашу любов! Ненавиджу тебе, обманщик, ревнивець нещасний! — Вона заплакала, бризнула злими слізьми. — Так знай же: в мене дитина буде від Славика, чуєш? Славиків син!
Поранені дивилися на неї як на божевільну, а вона, припавши до вікна, з плачем і лютістю все кричала Степурі щось образливе, а він з похиленою головою покірно приймав на себе удари її горя і відчаю.
— Вгамуйся, Мар'яно, вгамуйся. — Вона відчула на своєму плечі сухорляву цупку чиюсь руку і, озирнувшись, побачила біля себе на пероні Духновича.
Стояв перед нею зарослий, рудий, поганий, на милиці казенній. На ногах ботинки, без обмоток, розшнуровані. Штани шкарубкі від засохлої крові.
— Даремно ти лаєш його. Спершу б розпитала... Хай буде тобі відомо, що він, — Духнович кивнув у вікно на Степуру, — кров'ю стікаючи, під кулями виносив на собі Славика з бою.
Мар'яна від його слів враз поникла, повалившись грудьми на спущене вагонне вікно. Притихла, обм'якла. «Сам виносив, з поля бою виносив...»
— Пробач, — глянувши на Степуру, сказала ледве чутно.
Заточуючись, мов п'яна, вона пішла од них, і, дивлячись їй услід, вони бачили, що то вже пішла вдова. Коси вдовині, горе вдовине невидимим тягарем гнітило її похилені плечі.
Допленталась до трамвая, і невдовзі він уже з дзенькотом мчав її вулицею Свердлова.
Сиділа вона біля вікна, дивилась на місто свого промайнулого щастя, і з думки чомусь не йшло, все довбало потьмарений мозок оте її недавнє весілля: долина глибока, калина висока, аж додолу гілля гнеться. Десь він за Дніпром похований. Харків без Славки. Вона без Славки. Назавжди без нього. На все життя.

Вдома сестра Клава, зустрівши Мар'яну на подвір'ї, сказала, що її вже третій день чекає від Славика лист.
— Не сердься, що ми прочитали: живий, здоровий. Мар'яна зайшла до кімнати і одразу побачила на столі у скляній вазі трикутничок того листа.
— Та ти що, хвора? — спитала її мати, дивлячись, як вона сліпо розгортає листа.
Схилившись, почала читати. «Мар'янко, люба моя… За мене не турбуйсь... Пришли мені хоч одну свою усмішку, а я шлю тобі запевнення, що ми — невмирущі...» І далі щось жартівливе. Далі не могла вже читати. Впала головою на той лист, затряслася в риданні. Мати й Клава нічого не розуміли.
— Що з тобою? Чого ти?
— Славика... Славика ж нема. Його вбито!!!
І ніби потемніло в кімнаті, горе на якусь мить ніби скувало жінок. Потім сестра й мати, самі ледве втримуючись від сліз, заходилися втішати Мар'яну, заспокоювати.
— Може, це ще не так?
— Може, помилка, це ж часто буває…
— Ні, це правда, правда, — повторювала вона, втупившись невидючим поглядом у вікно, і очі її чорно застигли в тупій, заціпенілій задумі. Вдова. Вдова. Нема найдорожчого. Нема і ніколи не буде вже Славика. А горе тільки починається…
Незабаром Клава зібралася на роботу в другу зміну — виявляється, вона вже працює.
Коли Клава пішла, мати присіла біля Мар'яни.
— Наче віщувало моє серце, коли я дивилась на ваше весілля. Та що ж поробиш? Не в тебе однієї зараз горе таке. Треба переборювати, дочко...
— Де тато?
— Батько тепер і днює й ночує на заводі, — розповідала мати. — Вони тепер танки роблять.
— І я піду на завод, — сказала Мар'яна.
— Ой дочко...
— Піду, піду! — повторила вона. — День і ніч працюватиму. Тільки більше б танків! Тисячі, тисячі танків на них!
І, впавши головою на стіл, вона знову заридала.

34
«Не треба було їй про це говорити. Нащо їй така правда? — ганив себе цієї ночі Степура, їдучи далі в своєму санітарному ешелоні. — Хай би краще не знала або дізналась від когось іншого, від Духновича, скажімо, тільки не від мене».
Її крик, той крик зраненої людини, досі стояв йому у вухах. «Вигадав, навмисне вигадав!» Невже вона хоч на мить могла це допустити, подумати про нього таке?
Щоправда, вона знала Степуру тільки по минулому, по важких його ревнощах, і звідки їй було знати про той злам, що стався в Степуриній душі останнім часом. Славикова смерть все перевернула в ньому. Після всього пережитого Степура глянув на загиблого товариша зором, уже не затемненим своїми лютими студентськими ревнощами, зором, очищеним і просвітленим в горнилі спільних випробувань. Лагутін, він і тільки він, був достойним Мар'яни, достойним її кохання, тільки він міг бути її мужем, веселим супутником її на все життя. Тепер це було ясно Степурі. Славикова душа, проста й мужня, його розум, блискучий і трішки насмішкуватий, його врода, якась легка і світла, — все це було створено природою мовби саме для Мар'яни, для її жаркого й крутуватого норову, для її дикуватої краси. Страшно подумати, але невже справді мала нагрянути на них оця катастрофа, мав загинути Лагутін, щоб він, Степура, міг чесно оцінити свого суперника? Пригадав, як побачив його під час перев'язки голого, побачив прекрасне тіло його з жахливо вивернутими нутрощами... То було тіло, що могло б бути натурою для античних різьбярів, тіло Дискобола або молодого Гермеса, і таким його знала й любила Мар'яна, а тут воно лежало знівечене, порване, в самому розквіті приречене на смерть і гниття. Перемололо в трибках війни й викинуло, і не повернеться він до Мар'яни навіть калікою, хоч вона й такому, певне, була б рада...
Санітарний ешелон їхній повільно, але неухильно віддаляється від фронту. У вагоні вже лаштуються до сну, в цей час тут тільки й розмов про уколи, перев'язки, про «утки» та «судна» — цим зараз тут живуть люди, які недавно були здоровими, знали й кохання, і пісню і виказували відвагу в бою, а тепер, мов приборкані, тільки лютяться на свою безпомічність або гірко висміюють себе.
Навпроти Степури лежить Довгалюк, колгоспник, з розтрощеною — взятою в лещата — рукою.
Довгалюк мимоволі був свідком сцени на вокзалі між Степурою і Мар'яною і все, здається, зрозумів у їхніх взаєминах з тієї короткої і такої безладної розмови. Коли сусіди поснули, Довгалюк підсів до Степури на постелю, загомонів упівголоса:
— Ота, що прибігала до тебе, — вона теж студентка?
— Студентка. *
— По чому ж вона?
— Історичка.
— Нелегка ж у неї історія. Вона йому жінка була, чи як?
— Перед самою відправкою на фронт одружились.
— Буйна дівчина, з жаром, видно, у серці, і отаке лихо спіткало... Але поки дітей немає, то це ще півлиха. Переболіє, перегорить, а там ще знайде собі. Вдовинське горе таку не зігне, не приб'є. А що ти їй сказав одразу всю правду, це якраз добре, і не кайся. Нема гірше, коли ото люди починають дурити одне одного. Коли мого земляка поклало в першім бою, я в той же день написав його жінці, щоб знала. Хай наплачеться добре та й починає думати, як бути їй далі, як дітей до ума довести. Ох, діти, діти! Якби не вони, легше б солдатові було і смерть приймати.
— Скільки їх у вас?
— Трійко. В меншого ще тільки зуби молочні випадають, всю весну їх на горище закидав, щоб нові міцніші росли. Не знаю, як там моя тепер з ними...
Довгалюк помовчав, мовби прислухаючись, як стогне вві сні артилерист на верхній полиці.
— Не журись, ти ще своє щастя знайдеш, — знов загомонів він до Степури, — живий би тільки зоставсь. Незнайомі ось ви мені, ні ти, ні вона, ні той третій, і не знаю я всіх ваших тонкощів, і тільки бачу, що гарно це все у вас було. А буває ж зовсім інакше. Повертався торік хлопець після армії в Тарасівку, сусіднє з нами село. Фінську відбув, строк відслужив, і ось — додому, де мати його жде і дівчина-наречена. Ніч темна, осіння, дощ репіжить, казали йому на станції: «Почекай до ранку, підеш як розвидниться». Не послухав, не терпілося — пішов навмання проти ночі. В полі, вже недалеко й від села, був колодязь старий, обвалений, давно вже в ньому не було ні води, ні цямрин. І — треба ж тобі таке — посковзнувся чоловік у темряві і — шелесь у колодязь. Місцина запущена, хутірець колись тут був, але давно вже нема, люди рідко сюди заходять — кричи не докричишся. Проте на якийсь там день таки забрів сюди мисливець, рахівник артільський, собака нюхом його навела. Чемоданчик лежить біля колодязя — той, як падав, випустив його... «Витягни!» — проситься з ями. «А хто ти?» — « Я Андрій Михайлишин з Тарасівки, демобілізований...» Що ж, згодився витягти. «Кидай сюди все своє реміння». Попробував зв'язати реміння — не вистачило. «Збігаю за вірьовкою». Забрав усе майно солдатське, пішов додому та більше вже до колодязя й не повернувся. І, думаєш, чого? На дівчину солдатову перед тим він уже накинув оком! Клин не раз уже підбивав, а вона все відмовляла. А тут, бач, такий випадок. Та ще жаднющий був, навіть на солдатове добро пожаднивсь...
— А з солдатом що ж?
— Стривай, докажу. Сидить рахівник дома день, і другий, і третій, а в матері і в дівчини вже тривога, бо солдат перед тим телеграму вдарив: «Їду!» Ждуть, а його нема. Телеграму в частину — й там нема. А по якомусь часі рахівник сам не витримав, прийшов у сільраду, заявив. «Так і так, під час полювання в колодязі обваленому куркульському натрапив на мертвого чоловіка... Видно, впав, вибратись силкувався, землі наобвалював, але ж — глибоко...» Пішли всім селом, витягли бідолаху. Мертвий то мертвий, і без реміння, та тільки в нагрудній кишені гімнастьорки записка, як від живого. А в записці тій пояснено все: як ішов уночі додому, як упав у колодязь і як такий-то на нього натрапив і, обдуривши, покинув. Таке-то буває.
Слухаючи його, Степура виразно уявив собі ту ніч, і червоноармійця в колодязі, і як той рахівник до нього прийшов, наведений собакою, а потім пішов і не повернувся більше. Отаке ще буває в житті. А хіба ти теж не стояв якусь мить над такою прірвою, хай мала вона інший вигляд? Хіба в твоєму власному короткому фронтовому житті не пробудилась на мить ота злощасна думка, щоб суперника твого не стало, щоб ти зостався перед нею один? Але ж ти переміг, ти розчавив у собі того хвилинного звіра і дав простір людині, і то вже не звір, а людина виносила з бою на собі товариша і готова була, ризикуючи власним життям, під кулями нести його тисячу верст, щоб покласти його до ніг вашій єдиній неподіленій коханій. «Ось тобі твоє щастя, Мар'яно. Я приніс, я добув його для тебе з вогню, я тобі віддаю і нічого не вимагаю взамін! Ніс, але не доніс, і не моя в цьому провина. Замість щастя, звістку чорну тобі приніс, горя стільки, що його вистачить з тебе на все життя». Що вона думає там зараз у цю свою першу вдовинську ніч? Хіба не в такі ночі, не від такого горя ставали дівчата в піснях тополями в полі, проростали кущами червоної калини з тієї землі, де козацьке біле тіло лежить?
Цілу ніч думав Степура про Мар'яну. Щось братерське з'явилось у його почуттях до неї. Ще ближчою ставала вона для нього в своєму нещасті, і ніжність почував до неї ще глибшу тепер, але водночас почував і те, що зі смертю Славика виникла між ними якась межа непереходима, межа, яку вони, певне, вже ніколи не зможуть переступити.
Годину за годиною поїзд ішов нічним невідомим краєм, зупинявся на якихось станціях, і тоді видно було дерева за вікном, темні, важкі, мовби з чавунного литва. Деколи в просторах нічного степу пропливали якісь накопичення темряви, схожі формою на єгипетські піраміди. Що то могло бути?
У вагоні всі спали. Довгалюк хропів на своїй полиці, підтримуючи і вві сні затиснуту в лещата руку.
Вже перед світом, зморений думками, Степура теж задрімав.
Те, що вночі здавалось йому загадковим і незрозумілим — оті чорні єгипетські піраміди по степу, — при денному світлі виявилось териконами Донбасу.
Терикони. Шахти. Димарі заводів — донецький суворий, досі не бачений Степурою край. «Це теж твоя Україна, — все озивалось до нього. — Вугільна, чорна, шахтарська, з териконами, що височать по степу, мов німі величаві пам'ятники людської праці... Цей край вартий твоїх пісень не менше, ніж рідна Ворскла, ніж місячні полтавські ночі з вербами та соловейками».
Зараз, одначе, йому було не до пісень.
Шахтарські жінки зустрічали їх на перонах станцій, і на обличчях їхніх був вираз горя й суворості, а очі шукали й шукали серед поранених когось найближчого, найдорожчого. Згадав Степура, що й мати Павла Дробахи живе десь в отакому шахтарському селищі і, може, виходить щодня виглядати сина, може, й зараз отут в гурті шахтарських жінок стоїть та жде, щоб когось розпитати про долю свого Павла.
Лікарні шахтарські і навіть школи в багатьох селищах були вже перетворені на госпіталі, і в одному з таких госпіталів опинився й Степура. Коли автобус зоставив їх на шкільному подвір'ї, перше, що Степура побачив, була гора безладно звалених серед двору шкільних парт, а біля них кучугурилась величезна купа викинутих після перев'язок брудних закривавлених бинтів.

35
В цей самий госпіталь, тільки на два дні раніше, з партією поранених привезли й Спартака Павлущенка. В тій безглуздій атаці, піднятій Дев'ятим, Спартака було легко поранено в руку, а вже на дніпровській переправі під час нальоту фашистської авіації він мало не загинув від вибуху бомби. В госпіталь його привезли контуженим. Йому скривило щелепу, пом'яло всього, а найгірше — він втратив дар мови. Це його зараз найбільше гнітило, було найстрашнішим: боявся, що на все життя зостанеться німим.
Важкі думки не покидали в ці дні Спартака. Занадто великим виявися розрив між його уявленням і тією новою наукою, яку він виніс з уроків на Росі. До таких випробувань, які звалились на нього, він не був достатньо підготовлений. Синові впливового працівника одного з номерних заводів, йому досі легко все давалося в житті. Ще з шкільної парти, з піонерського загону якось виходило так, що він всюди був попереду, скрізь його обирали, і навіть коли став студентом, то й тут його з року в рік почали обирати то в факультетське бюро, то в комсомольський комітет університету, і він ще більше зміцнився у своїй певності, що життєве його покликання — це керувати, бути весь час на видноті, бути ініціатором, заспівувачем в усьому.
Маючи ораторський хист, він рано звик до трибун. І чи не найщасливішим був для нього той день, коли якось ще на першому курсі під час демонстрації на майдані Дзержинського його, як активіста з добрим голосом, покликано було на найвищу трибуну, щоб він вигукував до колон демонстрантів «ура»». День був холодний, осінній, з дощем. Посинілі люди намагались швидше повз нього пройти, а він, не помічаючи й дощу, все впивався своїм голосом, в запалі гукав і гукав до них своє енергійне «ура», аж поки зірвався на найвищій ноті і пустив такого півня, що всі на трибуні засміялись. Кілька днів після того на факультеті йому не давали проходу дотепники типу Духновича, всіляко дошкуляли йому тими півнями, і хоч Спартакові й неприємно було все це, але він намагався менше на такі речі зважати. Люди типу Духновича чи Колосовського ніколи не приваблювали його, до них він ставився з певною упередженістю, бо знав, що вони дозволяють собі занадто багато, дозволяють собі міркувати про речі, які, за його переконанням, не підлягали ніякому обговоренню, ніяким сумнівам. Він вважав, що за кожним з таких факультетських вільнодумів має бути встановлений постійний контроль і цей контроль належить здійснювати найперше йому самому, людині без жодної плями в біографії, чим не могли похвалитися ні Колосовський, ні чимало інших його однокурсників.
Та безглузда атака на Росі, яку він з наказу Дев'ятого очолив, справді багато чого навчила Спартака. Якщо перед атакою Дев'ятий викликав у нього щире захоплення своєю вольовитістю, то після атаки Спартак ладен був плюнути йому в те вольове обличчя. Він не міг простити Дев'ятому, що атака була так легковажно організована, що вона кінчилася нічим, кінчилася лише марними втратами. Люди, яких Спартак повів у атаку, навіть не побачили ворога, їх розстрілювали серед білого дня. І це тоді, коли кожен із них за інших умов здатен був здійснити подвиг, стати героєм, побачити довкола себе купи знищених ворогів. Тільки тепер, в госпіталі, коли все те віддалилося, Спартак намагався знову знайти якесь пояснення поведінці й наказам Дев'ятого. «Нас послано під кулі, кинуто, як на розстріл, але, може, це було треба? Може, й наші жертви, що нам здаються безглуздими, продиктовані були якоюсь доцільністю і хоч на мить затримали просування ворога? »
В усьому цьому Спартакові хотілося зараз розібратись, дошукатися істини.
Добросерда сестра, смаглява шахтарочка Наташа, доглядає в палаті за ним. Молоденька, хоча й передчасно розповніла, вона стала медсестрою недавно, після десятирічки, і з-поміж інших сестер виділяється тим, що якось особливо ласкава й уважна до поранених. Для Спартака єдина тут радість, коли Наташа забіжить в палату і зиркне в його бік, а потім вони про що-небудь порозмовляють записками. Наташа, як ніхто, вміла його підбадьорити у найтяжчу хвилину, і, мабуть, тільки завдяки їй він не занепав духом остаточно. Вона була певна, що йому повернеться втрачений дар і він заговорить.
— Все буде гаразд, — усміхалась вона, і йому легшало після нього.
Коли Спартак дізнався від неї, що прибула нова партія поранених і серед прибулих є кілька студентів, то одразу ж попросив Наташу піти точно довідатись, хто саме ті студенти. Йому дуже кортіло швидше дізнатися, кого це привезли, пам'ять гарячково перебирала друзів і знайомих, і він почував, що, хто б це не був, кожному зараз буде радий.
Наташа повернулася радісна (видно, їй приємно було зробити йому послугу), а за нею до палати, стукаючи милицею, стрибав — хто б міг подумати — Духнович! З рудою стриженою головою, в грубому, якомусь обтріпаному халаті, він усміхався, ніби казав: «Дивись, який я тепер смішний...»
Присівши на табуретці біля Спартака і уникаючи дивитись на його скривлену щелепу, Духнович розповів, що поранення в нього дріб'язкове, і що йому тут подобається, та що серед прибулих є ще «славний поет наш Степура», — він зараз на перев'язці...
«А Колосовський? Чи повернувся він з розвідки?» — запитав Спартак запискою.
І Духнович розповів, що знав про Богдана, про те, що розвідка його кінчилась успішно і що в бою з танками Богдан теж відзначився.
— І зараз там десь їх колошматить, — закінчив Духнович з гордістю за товариша.
Він посидів недовго, пошкодував, що не втік у Харкові з ешелону та не подався на лікування до батьків, покепкував над своїм виглядом, над халатом, який чомусь здавався йому арештантським, але вся ця балакучість його була якась натужна, видно було, що із Спартаком Духнович почуває себе зв'язано, до того ж, мабуть, йому неприємно було дивитись на скривлену Спартакову щелепу і слухати, замість членоподільної людської мови, нерозбірливе булькотання, яким схвильований Павлущенко пробував до нього озватись.
І все-таки після Духновичевих відвідин Спартак відчув полегкість. Духнович не належав до тих, з ким йому було б найлегше порозумітись, — це так, але зараз йому дорогий був кожен із студбатівців. Здається, навіть і з Колосовським він тепер знайшов би спільну мову. І хіба не насмішка долі, що саме тепер, коли він має що сказати товаришам, має в серці щось нове, людяне, чуле, чим хотів би поділитися з ними, — і ось саме тепер контузія скувала йому уста?
Вночі він не знаходив собі місця.
Безгоміння в госпіталі, лише де-не-де стогін прорветься, а йому якось задушливо, — хочеться кричати, сказати всім на весь світ, що він уже не такий, яким був донедавна, що власне горе зробило його чулішим і до інших. О, якби йому повернувся дар мови, якби він міг заговорити! Вся воля його, всі бажання були зараз спрямовані на це.
Змучений, провалився в тривожний, гарячковий сон, а прокинувся невдовзі, весь облитий потом, відчув раптом, що й справді може заговорити. Ось так візьме й заговорить! Добуде, вимовить яке захоче слово!
Щоб нікого не розбудити, підвівся, накинув на себе халат і, викравшись на подвір'я, з повними грудьми радісного передчуття подався в степ. Там спробує! Там скине з себе кайдани контузії, — почуває в собі досить для цього сил! Плутаючись в халаті, біг навмання між нічні терикони, щоб там на волі спробувати, на волі упевнитись, що йому таки-справді повертається, повернувся материн дар!
Зупинився перед териконом, задиханий, готувався вимовити перше слово, і стало раптом моторошно: а що, коли не вийде? Що, коли втратить отут останню свою надію заговорити?
Набрався духу і, завмираючи від непевності, від страху, видобув з себе спершу тихенько, ледве чутно, а потім сміливіше:
— Мамо... Мамо!
І, задерши голову в небо, щосили вигукнув, зшаленілий від радості:
— Мамо! Я говорю!!!

36
Світання, найкраще в житті світання, підіймаючись із-за териконів, нагадало йому, що пора повертатись в палату.
Пробираючись напівосвітленим коридором, зіткнувся з Наташею, — вона сьогодні чергувала.
— Звідки ви? Що з вами? — удавано вжахнулась медсестра стишеним голосом (щоб не побудити палат), а цей нічний порушник замість відповіді вхопив її в обійми, радісно пригортав, мов п'яний. І хоча тіло її якось і не опиралось обіймам, але вуста шепотіли: — Що ви робите? Лікар побачить!
— Хай бачить... Я ж тебе люблю!
Він говорив. Важко, з натугою, з белькотом, але говорив. Тепер вона зрозуміла, що з ним сталося, зрозуміла стан його душі. І хоч це було дико, було проти всяких правил стояти отак в госпітальному коридорі з бійцем у обіймах, проте деякий час вона так стояла, віддавшись на волю його раптовій, шаленистій ніжності. Потім обережно, м'якими, ласкавими руками відсторонила його:
— Іди. Іди в палату.
— Без тебе?
— Я прийду.
Чомусь він був певен, що Наташа прийде. І справді, вона прийшла, коли Спартак уже лежав у ліжку. Зайшла до палати, скрадаючись, і не засвітила світла, наблизилась до його ліжка тихо, нечутне, сіла біля нього, і він узяв її руку. Знав цю руку, повну й шершаву, коли вона торкалась його, виконуючи свої сестринські обов'язки, але тепер ця рука була якась інша. Для нього призначена. Взяв і гладив. Уперше в житті. «Вперше в житті, — думав він, — такого багато є, що ми усвідомлюємо як рідкісне, минуще, неповторне, що буває один тільки раз — Перше вимовлене тобою слово. Перше кохання. Ось і моє щастя знайшло мене, — думав він радісно. — Прийшло в образі цієї смаглявої кароокої шахтарочки, яка з усієї палати, з усього госпіталю обрала мене і сидить ось тут біля мене в світанковій напівсутіні, і я бачу, як схвильовано дихають її груденята під білим накрохмаленим її сестринським халатом. Досі вона була мовби закута в неприступність цього халата, цей прекрасний одяг медсестри відділяв дівчину від тебе службовою неприступністю, а тепер і він не відділяє, рука Наташина в твоїй, ти чуєш її ніжність, і хай би це було так завжди».
Наташа сподобалась йому з першого погляду. Йому подобалось, як вона заходила до палати. Як усміхалась, лагідно й трохи ніби лукаво. Подобалось, як роздавала термометри і терпляче вислуховувала грубощі тяжко пораненого сержанта, що лежав у протилежному кутку. Коли вона підходила до Спартакового ліжка, то йому здавалось, що вона посміхається якось особливо, мовби щось приберігає для нього за тою усмішкою. Те почуття, що прокидалось в ньому до Наташі, полегшувало його страждання, в години її чергувань йому приливали радісні сили, і, коли вона присідала біля нього на стільці, йому щоразу хотілось торкнутись її руки, торкнутись чорних кілечок волосся, що кучерявилось з-під косинки, але тоді він не мав права на це, а сьогодні має право, адже це вона виходила його, підняла, зробила людиною.
— Я знала, що ти поправишся, — тихо, якось шовково говорила Наташа, — поправишся і заговориш.
— Це завдяки тобі.
— Я цього справді дуже хотіла. Мені так чомусь було тебе жаль. І додому, було, прийду, а думаю: як там мій студент?
В протилежнім кінці палати хтось закашляв, застогнав, заскімлив спросоння тягуче:
— Сестра-а!
Наташа враз зіщулилась, швидко нагнулась до Спартака; торкнулась його щоки своєю розпашілою щокою. Він відчув, як пахне її волосся, відчув її солодкий подих.
За мить її вже не було, стояла вона вже біля того, що її погукав, — то був артилерійський старшина Христенко, якому вона кілька днів тому дала свою кров. Всій палаті було відомо, що Наташа, коли почали привозити тяжкопоранених, добровільно згодилась стати донором, і за це їй всі ще більше симпатизували, а Спартак знав, що вона й не могла вчинити інакше, його Наташа, його любов.
Так це почалося. Почалось на світанні, а вдень, хоч Наташа й вільна була від чергування, вона, проте, кілька разів забігала в палату, мовби випадково, мовби за якимось ділом, а Спартак знав, що це — ради нього. Вже з порога вона світила очима просто до нього, несла йому свою найкращу в світі усмішку, брала в нього якийсь томик, а в тім томику між сторінками вже була для неї його записка. «Як я люблю тебе, Наташо, моє сонечко, моя рятівнице!.. Як хочу, щоб ми завжди були з тобою разом».
А через деякий час вона приносила йому іншу книжку, мовби взяту для нього з бібліотеки, і він знаходив у тій книжці записку для себе: «І я теж. Не бачила тебе годину і вже скучила. Ми порушуємо госпітальні правила, і здається, всі вже про нас догадуються, але я чомусь нічого цього не боюсь...»
Почуття їхнє, так раптово спалахнуло, невдовзі ні для кого не було вже таємницею, та й вони перестали ховатися з ним. Чисте, щире почуття, що враз зробило їх і багатими, й дужими, й щасливими, — чого ж було ховатися з ним? Хіба було кому від цього зло?
Одначе наступного дня Спартак зустрів Наташу біля операційної в сльозах.
— Чого ти? Наташа розповіла:
— Лікарка Євдокія Павлівна дізналася про нас... «Це ганебно, це не дозволено, я не потерплю в стінах госпіталю розпусти!..»
Спартака обсипало жаром.
— Де вона?
— Не заводься з нею, не треба. Вона хороший хірург, золоті руки, тільки що стара діва і нічого в цьому не розуміє.
— Сьогодні ми підемо до тебе. Наперекір всьому. Згода?
— Добре. Підемо.
Після обіду вони справді пішли до Наташі. Через усе шахтарське селище промарширував він з нею у своєму госпітальному халаті, голомозий, і шалапутний, і навіть трохи нижчий за неї ростом, і почував тільки гордість, що йде поруч неї на виду у всіх, як її майбутній муж. Це теж було порушення — вийти отак за межі госпіталю, іти до сестри додому, але він здатен був зараз і не на таке. Мати Наташі вже знала про нього і, видно, ждала його в цій дебелій шахтарській хаті, звідки двоє таких, як він, цими днями вирядились на фронт.
Спартак сидів з Наташею у її дівочій кімнатці, де було так затишно й чисто і де на стіні красувались наївні лебеді, над якими він раніше тільки посміявся б, а тепер і вони були йому милі. Вікно було відчинене в садок, там наливались на сонці груші, і в кімнатці теж пахло грушами, бо Наташина мати нарвала їх повну тарілку, занесла й поставила гостинно перед ним:
— Це гливи, скороспілки, пробуйте, будь ласка… Коли мати вийшла, Наташа сіла зовсім близько на кушетці біля нього, вона вже була не заплакана, тільки блідіша звичайного, бо вчора знову давала кров. Лукаво поблискувала оченятами і сама пригорталась до нього:
— Ти мій, мій!
Дарма що вчорашня десятикласниця, але була вона мовби доросліша за нього, сміючись, признавалася, що ще в школі цілувалася з хлопцями, бо в них, мовляв, у селищі дівчата рано починають цілуватись, але то все були жарти, пустощі, і тільки зараз вона відчула, як воно приходить, оце, справжнє...
— Розкажи мені все про себе, про університет, про ваших дівчат, про товаришів...
І він розповідав їй все без утайки, як жив, яке чудове було в них студентське товариство, які чудові оці хлопці з їхнього студбату, що зараз тут з ним у госпіталі, Степура та Духнович. Ще був у них Колосовський, з яким він нерідко сварився, хоча й не повинен був робити цього, тепер він це бачить, а сам він часом бував нестерпним і зараз просто дивується, як вона покохала такого.
— Ні, ти хороший, хороший, — запевняла вона. — Якщо ти так хороше говориш про товаришів, то й сам ти хороший... Я одразу вгадала, що в тобі є щось незвичайне і що на фронті ти був хоробрим, еге ж, ти був там хоробрим, мужнім?
— Не скажу, яким був, але тецер як піду, то знаю, в сто раз краще воюватиму, — він пригорнув її й не випускав, і вона по його обіймах відчула, що в цю мить він думає про те, що їм незабаром доведеться розлучатись.
— Сама стаю не своя, як подумаю, що це тобі вже скоро виписуватись... Ти не шкодуєш, що так швидко поправився?
— Ні, не шкодую.
— Я була певна в цьому. Бо не всі ж такі, в госпіталі всякого надивишся: в того нога не згинається, в того рука, він і радий, що більше не піде, працюватиме в тилу, а ви хоч і сто літ воюйте. А ти не такий, не такий!
Вона щиро вірила в нього, уявляла собі його, певне, кращим, ніж він є, але це робило його й справді кращим, і він почував, як багато що зміниться після цього в його житті. Піде з госпіталю з її любов'ю і воюватиме за цю любов, всього віддасть боротьбі з ненависним ворогом. Зараз він не тішить себе, як в перші дні війни, ніякими ілюзіями, не применшує загрози, знає, що небезпека, яка нависла над його країною, над їхнім життям, — ця небезпека смертельна, але знає й те, що боротьба тільки розгортається, приголомшливість перших поразок мине і ворог ще відчує на собі силу розгромних нищівних ударів.
— В них техніка поки що краща, але вони не візьмуть нас, не завоюють ніколи. Не такі в нас люди, Наташо, щоб визнали над собою владу завойовника.
— Це ти правду кажеш, — поклала йому голову на плече Наташа. — Я ось про подруг своїх думаю... На все готові — в такому вони зараз настрої... Скажуть — в партизани, підуть в партизани. На фронт — на фронт. Сестрами санітарками, ким завгодно. Ти знаєш, любий, я ж теж хочу проситися на фронт.
— Ти й тут потрібна.
— Не хочеш, щоб я була поряд з тобою?
— Я воюватиму за двох. За тебе й за себе. А ти й тут уже воюєш — даєш пораненим свою кров.
— Комісар те ж саме каже... Але тільки щоб ти не здивувався, коли на полі бою біля тебе раптом з'явиться одна твоя добра знайома... В шинелі і в чоботях кирзових, з санітарною сумкою.
Він пригорнув її до себе, з ніжністю цілував карі оченята, звертався до неї без слів: «Ти мене відродила. Ти зробила мене щасливим. І хоч де я буду, хоч у яких боях, ніколи тобі не буде соромно за мене... »

37
Серед звалища парт на шкільному подвір'ї сидять Степура й Духнович. Вони мають тут свій окремий улюблений куток, де коротають вечори у розмовах, і степ їм цвірчить своїми вічними цикадками, і сяють над ними ясні зорі пращурів, і Душа сповнюється в такі вечори почуттям безконечності.
Коли, вибравшись із пропахлих нудотними ліками палат, зійдуться і посідають отак на кучугурищі парт у своїх грубих госпітальних халатах, дивно їм стає, що це вони вже встигли побувати в боях, що на кожному з них вже затягуються рани, здобуті десь аж на Росі, а теплий оцей вечір застає їх в евакогоспіталі серед териконів Донбасу, а не на розкопках історичних місць. Тут зоряно й тихо, а там, звідки прибули, — в димах Україна, в крові.
Нема для них більше університету, нема більше життя, до якого звикли, нема тих планів, що їх кожен виношував, є лише спрагле бажання вірити, що все це ще повернеться, що з того клекотливого чорного хаосу, який зараз бушує за Дніпром, народиться перемога.
Народиться, але коли?
Вони довго думають над цим. Воїни ще не знають, що будуть сніги Підмосков'я, буде Сталінград ї Курська дуга, їм хочеться вірити, що цей історичний двобій розв'яжеться значно швидше, вирішиться тут, в українських степах, на Дніпрі. Живуть тим, чим живе в ці дні весь їхній госпіталь, весь шахтарський край: жадібно ловлять зведення Інформбюро, ждуть втішних вісток про те, що там стався нарешті жаданий перелом... А добрих вістей нема, натомість приголомшливими ударами сиплються на них повідомлення про нові фронтові напрямки, скупі слова про те, що після впертих боїв залишено ще одне місто, здано ще якийсь важливий рубіж.
Стільки подій відбулося за цей час, і розвиваються вони в такому скаженому темпі, що хлопцям здається, ніби то було давним-давно, коли вони пішли в райком, прощалися з університетом, повзали по-пластунськи в чугуївських таборах, проходячи військовий вишкіл. Згорів їхній студбат, розкидало, розметало його кривавим шматтям по госпіталях...
— Ось ми лаємось середньовіччям, — розмірковує Духнович, — вважаємо його найчорнішою епохою, але хіба це так? Інквізиція, вона вся спалила менше, ніж один який-небудь фашистський концтабір... Зате яку силу творчості, жадобу відкрить виявило тоді людство. Марко Поло йде через континенти. Колумб пливе через океан. Солдат Сервантес і актор Шекспір пишуть для людства. Буйний ріст гуманізму, міста-республіки... Ні, людина там велика!
— А зараз хіба ні? — чують вони голос із вечірнього присмерку.
З-за кучугурища парт з'являється біля них Спартак Павлущенко. Він, видно, від Наташі. Він обпоєний хмелем кохання.
— Тепер я бачу, що кохання приходить одразу після контузії, — каже Духнович. — Може, хай би й мене було трахнуло, щоб я теж цього меду зазнав... А так лишається тільки поздоровляти інших. Вітаємо тебе, товаришу закоханий!
— Вона таки справді славна дівчина, — говорить про Наташу Степура. — Бачить же, як наші хлопці деколи вивуджують із-за вікна півлітри на мотузку, знає, що декотрі в підштаниках зникають на всю ніч у селище, проте ще ні разу не накапала начальству. По суті, вона порушниця порядку, але... Ти з нею одружишся? — запитує він Спартака.
— Одружусь.
— Зараз чи після війни?
— Обставини покажуть.
— Хотілось би знати, — задумливо каже Степура, — чи багато з нас, студбатівців, зостанеться після війни?
— Якщо зостанемось, нам треба жити інакше, — говорить Спартак, з ногами всідаючись на парті. — Зовсім інакше, друзі.
— Як, дозвольте запитати? — насмішкувато зиркає на нього Духнович.
— Ти не іронізуй, Мироне. — Павлущенко починає хвилюватись, заїкається. — Це, що ми переживаємо зараз, не може минути для нас безслідно. Ж-жити дружніше, я-якось тепліше. З новим, чуйнішим ставленням один до одного. Так будемо ж-жити... Хіба це неможливо!
Степура, закуривши, хмуро зауважує:
— Цього таки декому з нас часто бракувало.
— Я знаю, що ви зараз ду-ду-думаєте, хлопці. Оце, мовляв, Спартак закохавсь і заспівав по-новому... В сентименти пустився. Але це все не тільки тому, що закохався... Рось дечому навчила мене, хлопці: жив, бачу, не так, як мусив би жити. Ви мали всі підстави ставитись до мене зневажливо й холодно, а дехто мі-мі-міг навіть ненавидіти мене.
— Ти перебільшуєш, товаришу комсорг.
— Ні, не перебільшую, Мироне. Почуваю, що перед декотрими із своїх товаришів університетських я справді завинив, глибоко завинив. Фронтовий наш університет, дарма що такий короткочасний, він багато на що мені очі відкрив. Я глянув на себе збоку, порівнюю себе з вами, з тобою, Духнович, з тобою, Степуро, з Колосовським, і це порівняння, скажу вам відверто, не на мою користь. А я ж претендував вожакувати над вами, контролювати кожен ваш крок, кожну думку, кожен вчинок. Ви здавались мені людьми ненадійними, яких весь час треба тримати в шорах, і я уявив собі, що ця роль падає саме на мене. А яке я мав право на це? Що з пелюшок вважав себе непохибним? Що сам собі здавався бездоганним? Я свідомо культивував у собі недовіру до кожного з вас, називаючи це пильністю, хоча це була скоріше ма-ма-манія пильності.
— Це, зрештою, можна зрозуміти, — мовби виправдуючи його, промовив Степура. — Ми жили в такий час. Нас оточували вороги. Капіталістичне оточення — це був не пустий звук, як показала війна.
— Але вона показала й інше. Особисто мені вона показала, що, скажімо, Богдан Колосовський, який здавався мені людиною пощербленою, не вагаючись, бере зброю до рук і йде на подвиг, бо має в серці щось більше за біль особистих кривд і образ.
— Ти теж ішов. Роту в атаку повів.
— Повів... Коли я стану командиром, ніколи не буде в мене таких бездарних атак. Я дорожитиму кожним бійцем, як робить це комісар Лещенко. Якщо вже вмирати, то вмри з найбільшою користю для діла — в цьому вся суть, в цьому наука війни.
— Краще б її зовсім ніколи не знати, цієї науки, — сказав, копирсаючи милицею землю, Духнович. — Як це все-таки символічно, що першим декретом нашої революції був декрет про мир. Нічого, мабуть, для простих людей не було й нема ненависнішого, ніж війна, вояччина, мілітаризм. Я гадаю, що рано чи пізно людство кінець кінцем прийде до заперечення воєн. Вони стануть для нього чорним минулим, як, скажімо, работоргівля чи звичаї канібалів.
Допізна точиться нічна розмови студбатівців. Могли б і цілу ніч так скоротати, але — пора! Тут не студентська республіка — тут режим.
З ґанку госпіталю чергова сестра вже гукала їх, заганяла на ніч до палат.