ГОНЧАР ОЛЕСЬ - ПРАПОРОНОСЦІ ЧАСТИНА 1

ОЛЕСЬ ГОНЧАР
ПРАПОРОНОСЦІ



КНИГА ПЕРША
АЛЬПИ
О Русская земле! уже за шеломянемь еси!
"СЛОВО О ПОЛКУ ИГОРЕВЕ".
Одтоді, як передові частини перейшли кордон і зникли за горбатими висотами чужої землі, минуло вже кілька днів. На переправі стали прикордонники, перевіряючи документи бійців і окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов із землі виріс новий прикордонний стовп і ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, і вартовий став на тому самому місці, де він стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нічого, але багато чого навчились. Ми живі, змужнілі й досвідчені. А чи живий ти, ворожий авіаторе, з залізним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну неділю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого літака? Чи думав тоді ти, що все так обернеться, що бійці нового, народженого битвами, 2-го Українського фронту в своїх зелених безсмертних гімнастьорках знову з'являться на берегах цієї ріки і перепливуть її? Доля! — сказав би ти. Так! У справедливих армій доля завжди прекрасна.
Коли Черниш підходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками. Голова його з золотаво-рудим, підстриженим під бокс волоссям раз у раз витягувалась вперед, а руки були зігнуті в ліктях так, наче він усе підкрадався, щоб зненацька накрити перепела, причаєного в траві. Наскільки міг Черниш зрозуміти, цей рудий сержант відбував службу в 1941 році саме тут, на кордоні.
Тепер він гумористично розповідав, жестами й вигуками зображував, як їх бомбили вперше. Найсмішніше сержант показував на мигах самого себе, як він шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мілкою і він гриз землю зубами, а літак полював на нього, мов яструб на степову мишу. Сержант по-тигриному вигинав свою кряжисту широку спину, пригадуючи, видно, скільки мурашок бігало тоді по ній. Часи, часи!..
Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповідь і, нашорошений, обернувся до Черниша:
— Ви в Н-ську?
— В Н-ську.
— Буна дзіва! Моє вам... Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати — жартує він чи говорить серйозно. Кістляве, міцне, з колючим сторожким поглядом з-під навислих брів, воно мало вираз тієї лукавої напускної блазнюватості, від якої можеш чекати всяких несподіванок. Бійці дивились на нього і заздалегідь посміхались.
— Тільки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмітував.
— Нічого дивного. Я... вперше.
— А-а! — роззявив рота сержант, ніби дуже тим здивований. — Вперше! Тоді, будьте ласкаві, відступіться на п'ять кроків...
— ?
— ...Відступіться, я вам відкозиряю! Черниш спалахнув:
— Товаришу сержант! (Сержант клацнув каблуками з підкресленою бравістю). Шо ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд?
З-під пом'ятої, в брудних плямах гімнастьорки в сержанта виглядала охвістям спідня сорочка. Вона була досить-таки брудна, і це ніби трохи встидало сержанта. Одначе він не розгубився, не почервонів, та й взагалі важко було уявити, щоб він коли-небудь червонів. Обличчя його було землисто-сіре і зосталось таким навіть, після того, як він витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'їлася йому в тіло.
— Не гнівайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, — сказав сержант, заправляючись, і повіки в нього нервово засіпалися. — Бо не мама її прала, а дівчата з фронтових пралень, а їм уже руки милом геть пороз'їдало... Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дунаї тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, — інша річ! Все новеньке та чистеньке... З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Україну поїздом їхали?
— То що?.. Поїздом.
— А я... на пузі повз, — сказав сержант майже пошепки і з такою щирою інтимністю, що Чернишеві стало раптом ніяково за свою гарячковість.
— Так ви справді з Н-ської? — згодом спитав Черниш уже примирливіше.
— Шельма буду!
— То що ж... підемо разом?
— В натурі. Ви та я — ось ми з вами уже й команда... А прізвище моє Козаков.
Козирнувши прикордонникам, вони зійшли на переправу, полущену, вичовгану за кілька днів тисячами ніг.
— Щасливо, товариші! — гукали прикордонники навздогін. — Пишіть!..
— Ждіть телеграми з Берліна! — відповів без посмішки Козаков.
Гули під ними соснові дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем. Шуміла річка, вкрита білими сережками піни, руді хвилі арміями котилися десь із високих гір у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара; дорога за переправою підіймалася все вище, і було таке враження, що то не хмара перед ними, а також гора і до неї можна дійти.
Козаков у своїх трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких він здавався трохи розкарякуватим, ішов, ступаючи на п'яти, подавшись усім корпусом вперед, і розповідав, що він тікає з госпіталю. Там, бачите, його лікували після контузії електричними лампами, щоб не сіпалися повіки і не дрижали руки, коли хвилюється. Однак, почувши, що його частина разом з арміями 2-го Українського вже перейшла кордон, він не стерпів далі «кантування» в тилу:, його смертельно «потягло» до братви.
— Тягне, ой як тягне, товаришу, — говорив Козаков. — Мабуть, для гражданки я вже остаточно пропаща людина. Так уже, мабуть, і залишусь вічним солдатом.
— Вічний солдат, — посміхнувся Черниш, відходячи серцем. — То колись тільки вічні студенти були... А, до речі, як ви про мене вгадали?..
— Що свіженький, з училища? Ще б пак, не вгадати... У мене ж око розвідника!
На самій горі, понад шляхом, маячив білий стовп. Піднявшись вище, вони побачили, що то не стовп, а високий кам яний хрест, побілений колись вапном і прикритий зверху дощаним козирком; козирок уже почорнів і пожолобився від часу. На хресті було прибите розп'яття. Воно також потемніло й потріскалось на сонці та вітрах.
— Ось наше «Л», — жестом вказав Чернишеві Козаков на велику літеру, що її хтось розгонисте накреслив вуглиною під самим розп'яттям, поставивши стрілку на захід. — Значить, топаємо правильно.
На захід, на захід! Ніби пройняті разом одною думкою, вони обернулись і глянули вниз, на переправу, на річку, що стала знову кордоном. За річкою у тремтливому мареві розстилався рідний край. Здавалось, якби не те тремтливе синювате марево, то всю країну їм було б видно звідси як на долоні: і широкі поля, перериті окопами, і спалені села, і чорні руїни міст, і грузькі нескінченні шляхи, захаращені кістяками обгорілих машин. Криваве перехрестя, трагічне поле битви, сплюндрований рідний край! Звідси ти ще рідніший синовньому серцю.
Обличчя Козакова стало зосередженим, і з нього зникло легковажне лукавство.
— Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тільки вступали на Україну... Весною це було, на світанку... В грязюці по пояс, голодні, виснажені. Подумати тільки: Україна... два роки не бачили її, два роки тільки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобі кінчається Курщина, і вже за радгоспом, знаємо, Україна. Не спали перед тим кілька ночей, їли самі буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетіли на крилах. «Оце, — гукає комсорг Ярославцев, глянувши на карту, — уже Україна!» Скільки було нас там, різні нації — і сибіряки, і таджики, і українці, і білоруси — всі, як один, впали навколішки,поцілували землю... І, повіриш, заплакали ми, як діти. Стоять серед неораного поля навколішках — бородаті, в шинелях, забрьохані, без шапок... Ех!
Незчулись, як набігла тінь, скалкувата, крем'яниста земля потемніла під ними і, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помітили й відчули, що земля під ними чужа. Залопотів дощ, і між крем'яхами по червонястій пилюці заскакали димки, ніби від розривних куль.
— Де твоя шинель, сержанте? — спитав Черниш, скидаючи свою.
— Шинель знайду, — знехотя відповів Козаков. — А поки що можна перестояти під оцим грибком. — Сержант став під козирок, напнутий над розп'яттям. — Святий не прожене?
— Це спаситель... Ховайсь під мою шинелю, сержанте.
Вони накрились шинелею обидва.
Дощ, пускаючись щодалі рясніше, лопотів об шинель, а там — далеко внизу, на рідній стороні, — ще світило сонце. Матово-біла дощова коса, повільно, мов грандіозна завіса, рухаючись над полями, ще не дійшла туди: зеленіючі лани востаннє посилали звідтіль свій сонячний усміх на цю чужу, непривітну гору з одиноким розп'яттям. І Черниш — ще зовсім юний, затягнутий новими ременями, і Козаков, який горбився біля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офіцера шинель, — обидва довго і пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, ніби хотіли ввібрати її в свої серця і понести далі з собою.
II
— Ти звідки? — запитав Черниш Козакова.
— З Донбасу.
— Батько, мати пишуть?
— Яз дитбудинку. Шахтарчук.
— Сирота?
— О! Який я сирота? Сироти — це діти. А мені вже... скільки ж це мені... З двадцятого... Да... З тисяча дев'ятсот двадцятого на світі цей потомок шахтарський.
Дощ згасав так само швидко, як і пустився. Чим далі рідше ляскали останні краплини по розп яттю. Дощ змив з нього пилюку, і кров з пробитих цвяхами ніг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсім свіжа.
Вийшли з-під накриття, і Козаков став крутити цигарку.
— А боги в них такі, як і в нас, — зауважив він, спідлоба поглядаючи на білий хрест із розп яттям. — За що ж його розп'яли?
— То ціла історія, — стримано сказав Черниш, одначе розповідати не став.
— Отже... вперед на захід?
— Марш!
І вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, і стало важко йти.
— Важка земля, — зауважив Козаков, хмурніючи. — Там було легше.
Озирнулися ще раз. Очі Черниша засвітились і поглибшали.
— Мати Вітчизно! — мимоволі вирвалось у нього по-юнацькому дзвінко й урочисто. І навіть для Козакова, який не терпів ніякої урочистої пишності, ці слова зараз прозвучали щиро й природно.
— Жди нас, — сказав сержант. — Або повернемось з перемогою, або ж... не повернемось зовсім!
Вони почали спускатися з кряжа, і рідна сторона швидко зникала за горбом.
Обабіч шляху лежали незнайомі поля, перекраяні вузькими довгими нивками.
— Аж дивно бачити такі клаптики, — сказав Козаков. — Невже і в нас колись було так?
Черниш мовчки дивився на злиденні смужки, що сумно п'ялися по підгір'ю.
— Все ж я не такою уявляв собі Європу, — признався Козаков. — Думав, що тут суцільні міста і села, де з людьми не розминешся, — так скрізь перенаселено. Все їм територій не вистачає... А в них, здається, села рідші, ніж у нас в Донбасі.
Хліба, змиті дощем, яскраво зеленіли. Понад самим кюветом виструнчились гінкі стебла, однакові, незліченні, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодної живої душі, тільки де-не-де кам'яні хрести біліли над шляхом і написані вугіллям дороговкази на них всі були звернені на захід.
У селі хати, з повибиваними вікнами і дверима навстіж, наче ждали когось. Але ніхто не входив до них, тільки шмигали сюди й туди здичавілі без господарів коти. По центральній вулиці села численні написи, вкриваючи стіни згори й донизу, німо свідчили, що тут недавно пройшла велика життєрадісна армія. На стінах ще залишився її веселий відгомін: «Васька і Колька, доганяй!», «Балабуха з биком у Бухаресті!» (до Бухареста ще сотні кілометрів ворожої території), «Владимиров, жми!» і т. п. А над усім цим:
Л-> Л -> — і велика стрілка на захід.
Зненацька серед пустого села гучно вдарив бубон, зацигикала скрипка. Під облупленою нужденною хатою з'юрмилися бійці, теж із тих, що наздоганяли свої частини. На призьбі, затиснувши бородою скрипку, сидів старий циган, біля нього кучерявий лупатий юнак з бубном. Перед музиками відчайдушне танцювали двійко циганчат: хлопчик і дівчинка. Чубаті, закудлані, підібравши високо сорочечки з сирового полотна, вони виробляли такі вихиляси, що все подвір'я розлягалося дужим реготом. Старий підбадьорював своїх дітей енергійними вигуками. Загледівши на Чернишеві офіцерські погони, скрипаль догідливе схопився йому назустріч і, зігнувшись дугою, заграв «Катюшу». Чернишеві стало соромно за старого, за його улесливість і за жалюгідний танець дітей. Він узяв Козакова за лікоть:
— Ходімо!
— Та цікаво ж подивитись.
— Не дуже веселе видовище... Ходімо.
Вони знову вийшли на дорогу.
Тепер за селом їм раз у раз траплялися назустріч румуни й бессарабці, що везли волами наших поранених. Воли, підбившись по кам'янистій дорозі, понуро шкутильгали а румуни в сіряках і високих чорних шапках брели з батіжками поруч возів, як чумаки. Деякі годували волів на ходу, з рук. Почорнілі від сонця, сухі й нужденні, з випуклими скорботними очима, румуни нагадували собою ті розп'яття па білих хрестах, що віками стоять понад шляхами їхньої країни. Іноді на возі з-під закривавленої шинелі важко підіймається солдатська стрижена голова:
— Браток!.. А браток!.. Дай закурити. Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що він не курить.
— Далеко фронт? — допитувався Козаков.
— Да-ле-ко...
— Скільки кілометрів?
— Вже... дві... доби.
Не кілометрами, а часом, болем своїх розтривожених ран вимірювали ці люди відстань до фронту.
Вози, проїжджаючи, глухо, тоскно скрипіли. Черниш дивився на поранених майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де він ще не був, і, закривавлені, бліді, перебинтовані, стали для нього ніби якимись особливими людьми. Він соромився, що йде повз них рум'яний і здоровий. Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю.
Уявлялось, як він уже сам лежить на возі, вкритий шинеллю, корчачись від болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскакує на камінь.
На ночівлю зупинились у похмурого румуна, в хаті, повній дітей, курчат і бліх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стіл гарячий круг мамалиги і покраяла його ниткою. Господар у постолах і вузьких вовняних штанях мовчки сидів на ліжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в ній і не було. З кутків на гостей дикувато світили очима чорні, замурзані діти. їх, видно, дуже дивувало, що ці незнайомі люди не почали ще різати всіх підряд, як про це говорилося навіть у букварі, а теж уміють сміятися, жартувати і їсти мамалигу. Жінка кинула й дітям круг мамалиги, і малеча опала її в кутку, мов горобці соняшник. Козаков довго дивився, як дітвора жадібно давиться гарячими глевтяками, і несподівано встав, зітхнувши.
— Такі ж і в нас... Ми як ішли зимою по Україні, зайдемо, бувало, в село — завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться діти в теплому попелі, гріються. «Де батько?» — «Нема». — «Де мати?» — «Нема». Скинемо шинелі, складемо зброю і — за лопати. Викопаємо їм землянку, залишимо їжі та й знову... вперед на захід.
— Після цієї війни, — сказав Черниш, — ні наші, ні їхні діти вже не кублитимуться на попелищах... ніхто не гнутиметься, як той сьогодні із скрипкою... Після цієї війни люди повинні стати нарешті... справжніми людьми.
— Розумієш, кучерява, чого ми хочемо? — підійшов Козаков до худорлявенької насупленої дівчинки з хрестиком на грудях.
— Ну шти...
Він поклав їй на голову свою важку, зашкарублу руку.
— Щоб ти не різала мамалиги ниткою, розумієш?
— Ну шти...
— Щоб щасливою росла...
— Ну шти...
Черниш, порипуючи новенькими чобітьми, замислений, пройшовся по хаті.
— Наша війна не на рік і не на два, — говорив він ніби сам до себе. — Нам треба не тільки розгромити ворожі армії і зняти з Європи воєнне становище. Ні, не тільки це, не тільки...
Ночувати господар пішов у кошару — він боявся, щоб у нього не забрали овець. Господиня постелила Чернишеві на ліжку, а Козакову на долівці, вважаючи його денщиком молодого офіцера, як це вона бачила в своїх військах, що стояли тут постоєм. Проте Черниш не захотів лягати на ліжку і теж почав вмощуватися долі на соломі. Господиня дала їм важкий, збитий з вовни ліжник, від якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся, тільки розстебнув комір гімнастьорки.
— Це розкіш, — казав він, — в якій я собі ніколи не відмовляю. Навіть в окопі, коли не розстебнусь, то не засну як слід. Розстебнеш усього два гудзики, а наче весь роздягнувся і лежиш у куми на подушках. Пречудово!
Козаков швидко дав хропака.
Господиня, вклавши дітей, сіла над ними і куняла навсидьки цілу ніч, не гасячи світла.
Прокинувшись уже геть за північ, Козаков побачив, що Черниш сидить біля нього у білій спідній сорочці, — роздягнений він був зовсім як хлопчак, — і занепокоєно оглядається на всі боки.
— Що таке? — запитав Козаков, інстинктивно шукаючи зброї, хоча при ньому її не було. — Що трапилось?
— Бло-хи, — простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспокоївся.
— Чи чуєш... Європа, — промимрив він і, перевернувшись на другий бік, знову швидко-заснув.
ІІІ
Наступного дня дороговказ вивів їх на центральний шлях. Тут було людно і шумно: безнастанно мчали машини з боєприпасами, гарматами, кухнями; брели, обливаючись потом, бійці й офіцери із скатками на плечах.
Козаков повеселішав, немов наближався до рідного дому, і йшов, як по воді, високо підіймаючи ноги. Медалі з заяложеними колодками сліпуче сяяли йому на грудях, вбираючи сонце. А він розглядався безтурботно на всі боки, пив ясну воду з зелених криниць при дорозі, черпаючи її пригорщами, а потім весело вимахував пілоткою проїжджаючим дівчатам-пекарям.
Чернишеві хотілося швидше побачити справжню війну, проте він досі ніде її не знаходив. Вона втікала, як міраж у пустелі, лишаючи за собою шляхи, заповнені людом. А народ плив і плив, сірий від кіптяви, зірваний з місця і, здавалося, цим людським потокам не кінчитись ніколи!
Навкруги лунали регіт і жарти.
Козаков, скрізь встигаючи, встрявав у розмови, у всьому він був компетентний, і, здавалося, всі тут були давно йому знайомі. Його бурхливий настрій поступово передавався і Чернишеві, який, зрештою, починав думати, що нема на світі ніякої війни, ніяких страхіть, а є лише якась велика оргія, божевільне світове гульбище, куди всі вони поспішають.
— Люблю фронтовий край! — піднесено вигукнув Козаков. — Ти відчуваєш, що тут навіть повітря інше, ніж у тилу. Волею пахне. Ніякого тобі чорта!
Чабани-румуни виходять на шлях канючити тютюн. Вони гнуться в три погибелі, скидають шапки і простягають висушені, засмаглі руки.
— Чого ви гнетесь? — не міг байдуже дивитись на них Черниш. — Випрямтесь та ходімо з нами!
А чабани думали, що руський офіцер глузує з їхньої убогості, і злякано задкували. Німці навчили їх: розмовляючи з військовими, триматися завжди на певній відстані.
Наступного дня Черниш і Козаков уже підходили до села, в якому розташувався штаб полку. Польова доріжка стелилася між високими хлібами. Вона була добре накочена, хоч тепер на ній не було ніякого руху — ні підвід, ні машин.
— Тут їздять тільки вночі, — зауважив Козаков, розглядаючи свіжі колії під ногами.
За селом, що сховалось перед ними в буйній зелені, похмуро здіймалась, як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота мовчала. Навкруги — підступна тиша. Все ніби завмерло. Ніяких ознак життя. Луки, гори, пишні сади — все зелене й принишкле. Сонце нерухомо стоїть над цим зеленим морем. Гарячого білуватого світла ллється так багато, що ріже очі. Праворуч, за десятки чи, може, й сотні кілометрів, стоять мовчазно темно-сині Карпати в клубках срібних, сліпучо-білих хмар... Жодного пострілу не чути ніде. Це й була війна, яку Черниш уявляв собі в гуркоті й громі. Тепер вона зустріла його зненацька цією неприродною тишею, гарячою Дрімотою півдня, зловісним безлюддям степових доріг.
У селі теж залягла тиша, подвір'я позаростали бур'янами, мешканців звідси було евакуйовано в тил. По садках де-не-де сновигали бійці, збираючи гіркі й дрібні черешні. Черешні тут росли високі й розкішні, як дуби, далеко вилискуючи на сонці чорними спілими ягодами. Ягід було рясно, вони просто облипали гілля.
Біля штабу Козаков зустрів своїх розвідників.
Серед інших бійців їх одразу можна було впізнати і по впевнено-розвалькуватій ході, і по мові, і по рухах, в яких було щось солдатсько-аристократичне, їх любив увесь полк, їх балував увесь полк, і це з часом давало себе знати в незалежній упевненості поведінки. Полк давно став для них рідним, і вони трималися в ньому невимушене, як у сім'ї. Вони навіть у свої рапорти й козиряння старшим уміли вкласти щось особливе, неофіційне, домашнє.
За кілька хвилин розвідники, штовхаючись, сміючись і перебиваючи один одного, встигли розповісти Козакову, що вони зараз «кантуються», тобто б'ють байдики, бо тільки три дні тому на превелику силу дістали «язика» і «хазяїн» дав їм відпочинок на кілька день. Кінчилося тим, що, обнявшись, вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й Черниша, але він відмовився, бо хотів уже сьогодні бути на місці.
Здавши документи в штаб, Черниш, перш ніж іти в батальйон, з'явився, за офіцерським звичаєм, відрекомендуватись командирові полку. Ад’ютант-таджик відповів, що «хазяїн» зараз у сусідньому бліндажі у майора Воронцова, і порадив зайти туди.
У бліндажі гвардії майора Воронцова, заваленому газетами, картами, книжками, стояла приємна свіжа прохолода. Дерев'яну підлогу тут, видно, часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в куток по бліндажу не ходив, а майже бігав «хазяїн» — гвардії підполковник Самієв. З розповідей Козакова Черниш уявляв його саме таким. Це був маленький, енергійний, на диво рухливий таджик. Він пильно, з голови до ніг; оглянув Черниша, який стояв біля порога виструнчившись, із своїм запиленим ранцем за плечима, і, очевидно, залишився вдоволений ідеальною курсантською виправкою молодого офіцера.
— Черниш? — Самієв раптом стукнув себе по лобі коричневим пальцем. — Черниш... Ви звідки? Родом, родом?
Черниш, ніяковіючи, відповів йому по-таджицькому. Самієв аж просяяв.
— Ваш батько інженер-геолог? Всеволод Юрійович?
— Так точно, Всеволод Юрійович.
— Воронцов, чуєш, поглянь: перший земляк, який зустрічається мені на фронті! Такий збіг!
Виявляється, що Самієв ще задовго до війни знав Чернишевого батька по спільній роботі в одній з експедицій на Памірі. Сам Євген Черниш, якого батько часто брав у свої експедиції по Середній Азії, ще змалку добре знав ті місця, про які тепер, хвилюючись, розпитував його Самієв. Підлеглі Самієва, ті, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто вибухати, наче порох, тепер не пізнали б свого командира. Він запросив Черииша сісти, і, коли той почав опинатися, сам посадовив його і, метаючись по бліндажу, гарячий, сухий, збуджений, поглядав на Черниша ласкаво, наче зустрів тут, у чужому краю, свою далеку молодість.
— Я радий, радий, що ви попали саме в мій полк, — говорив підполковник скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. — Воронцов! Уже в моїх друзів сини — офіцери! А ми все ще вважаємо себе юнаками!
Гвардії майор Воронцов лежав у ліжку, вкритий кожухом і важкими яскравими килимами. Вже кілька днів його трясла малярія. В розмову він не встрявав, лише іноді мовчки кидав допитливий погляд на Черниша. В дорозі Казаков розповідав просто легенди про Героя Радянського Союзу майора Воронцова. Політкерівник роти під Сталінградом, герой Дніпра, він виріс за цей час до заступника командира полку по політчастині. Цей гвардійський стрілецький полк неможливо було уявити собі без Воронцова. Інші, коли хворіли, лягали в медсанбат. Воронцов мусив хворіти в полку, не припускаючи й думки, що можна робити якось інакше. Коли хворіли інші, до них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж і до хворого заходили й розмовляли з ним, як із здоровим, бо це ж Воронцов! В інших могло бути щось не гаразд в особистому житті, і тоді вони мали право скаржитись, вимагати співчуття! допомоги. У Воронцова мусило бути завжди все гаразд, і було б дивно почути, що він на щось скаржиться: адже це Воронцов!
Справді, Воронцов ніколи не скаржився, а йому скаржилися всі, і він сам це вважав цілком нормальним. Коли його посилали на навчання, він відмовився, і послали іншого. Брали на роботу в штаб фронту — відпросився, нікого цим особливо не здивувавши. Хіба могло бути інакше? Воронцов ніби становив найголовнішу, невід'ємну частину складного організму полку, він був у полку, наче мати в сім'ї. Природно, що мати мусить всіх утішати, вислуховувати, лікувати, карати й підбадьорювати, а сама ніколи не падати з ніг. Вона така звична й рідна, що її не завжди й помічаєш у родині, і лише тоді, коли її не стане, всі одразу зрозуміють, що вона для них означала.
Не раз і не два Воронцов ішов у бойових порядках піхоти, коли було скрутно, а іноді — коли й не зовсім скрутно. За те його в дивізії штабісти вперто називали комісаром. І ось тепер Черниш побачив цю людину, яку ще раніше, після розповідей сержанта Козакова, взяв для себе взірцем. Правда, досі Черниш уявляв собі майора. Героя Радянського Союзу, не таким — вкритим кожухом і трофейними килимами, з жовтим, пом'ятим хворобою обличчям. Воронцов уявлявся йому не інакше, як у гордій войовничій позі поперед піхоти, з пістолетом в руці і газетами, що стирчать з кишені. Так змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя, зовсім не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав під натягнутим до самого підборіддя кожухом, пожовклий і зосереджений, висвічуючи широкою лисиною, оточеною рудими баранчиками рідкого волосся. Сірі, глибоко запалі очі майора раз у раз звертались на Черниша, уважно оглядаючи його чорний, з полиском, курсантський йоржик. Чернишеві хотілося почути від майора слово. Але Вбронцов мовчав, іноді беззвучно плямкаючи вкритими смагою губами, що пересихали й злипалися. Зате Самієв, потираючи маленькі, жваві брунатні руки, говорив невтомно.
— Ви не ніяковійте, будьте задиракою, тримайтеся зухваліше, — повчав він Черниша, — а то вам будуть наступати на пальці. Безперечно, вам усе тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тільки рік, як випурхнув з академії. Так, я академік, будь ласка! Я певен, що вам сподобається наша сім'я. У нас ви скоро змужнієте, у нас люди швидше зростають, аніж в тилу, якщо, звичайно... Але ж, я гадаю, ви не з полохливих?
— Бій покаже, товаришу гвардії підполковник! — відповів Черниш, заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом повернув голову і подивився на Черниша з-під своїх кошлатих, рудих, ніби вицвілих на сонці брів.
— Комсомолець? — запитав Воронцов, хмурячись.
— Так точно, комсомолець, товаришу гвардії майор! — схопився Черниш зі стільця.
— Сядьте, — сказав Воронцов і одвернувся до стіни.
— Бій, бій — це для нас найкращий атестат, — провадив далі Самієв. — Відвага, хоробрість — найвища якість в людині. Принаймні я вважаю справжніми людьми тільки хоробрих. Ви спортсмен?
— Альпініст, товаришу гвардії підполковник.
— Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться... в Альпах.
Чернишеві радісно захопило дух:
— А ми й там будемо?
— Будемо! Будемо, гвардії молодший лейтенант («Гвардії!» —подумав Черниш), скрізь, скрізь! Наші крила тільки розгортаються!
— А наступ скоро, товаришу гвардії підполковник? — не втримався Черниш, хоча розумів, що питати про це не зовсім тактовно. Самієв і Воронцов переглянулися і разом посміхнулись. Посмішка змінила обличчя Воронцова і наче всього опромінила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, і відчув тепер себе з ним невимушене й вільно.
— Який нетерплячий, га? — заговорив Самієв. — А ви готові?
— Готовий,товаришу гвардії підполковник!
— Добре. Не турбуйтесь: наш поїзд рушить точно за графіком. Хвилина в хвилину, саме тоді, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мінометну? Чудово! Брянський — ветеран полку, сталінградець-комуніст, культурний офіцер, в минулому студент, здається, з Вітебська...
— З Мінська, — поправив Воронцов, повільно закриваючи очі втомленими повіками.
— Так, так, точно — з Мінська! Золота голова! Коли кінчимо війну, я його обов'язково направлю в академію. Його місце — там. Ти як дивишся на це, майор?
— Не поспішай, — відповів Воронцов з заплющеними очима. — Війна ж не сьогодні кінчається? — І після паузи сам собі відповів: — Ні.
Прощаючись, Самієв на мить задумався і, ніби між іншим, запитав Черниша:
— Нам, до речі, потрібен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я...дам запропонував?
Черниш почервонів. Хоч йому і сподобалась пропозиція підполковника, але, дивлячись довірливо й щиро Самієву в вічі, він одповів:
— Дуже дякую, товаришу гвардії підполковник, але краще я піду на взвод. Мені вже й так соромно, що я досі не брав безпосередньої участі...
— Розумію, розумію, — перебив командир полку, беручи його за плече, немов Черниш саме своєю відмовою став йому дорожчий. — Бажаю успіху в наступних боях...
Воронцов витяг з-під кожуха свою гарячу руку і подав її Чернишеві. Рукав спідньої сорочки закотився на руці аж по лікоть, і майор видався Чернишеві цивільним, як батько.
— Ми ще зустрінемось, — сказав майор сухими губами. — Перед нами дорога... далека і... дуже відповідальна. Потім майже пошепки Воронцов додав:
— Так ви готові?
— До всього готовий.
Черниш і справді почував у собі готовність, небезпеки його не лякали, дороги кликали, хоча ніхто не міг би сказати, чи далеко вони його поведуть, чи обірвуться десь тут, неподалік цього низького бліндажа, що загубився серед горбатих просторів зеленої Румунії.
Вийшовши, Черниш якусь мить міркував, куди йому рушати. Ще в штабі йому розтлумачили, як знайти третій батальйон, і тепер він рушив у тому напрямку — попід занедбаним залізничним насипом.
Проходячи повз штаб, що розмістився у бетонованому ві-адуці під залізницею, Черниш побачив запорошеного зв'язківця, який прив'язував до дерева гриватого білого коня.
Напередодні Черниш зустрічав цього бійця в дивізії, щось питав тоді в нього, і тепер боєць козирнув йому, вже як давньому знайомому. Чернишеві стало приємно.
З віадука вискочив заклопотаний начальник штабу з якимись паперами під пахвою й одразу ж задер голову, обстежуючи небо, чи немає там румунських «музикантів». Раптом погляд начальника зупинився на коневі, припнутому до дерева. Штабник вирячився на нього, як на щось жахливе, неймовірне, і, заїкаючись від хвилювання, накинувся на бійця:
— Чо-чому кінь білий?! — Певно, він хотів сказати, чому білий кінь не замаскований.
Боєць мовчав, весело кусаючи губу.
— Я вас пи-та-ю, — тряс штабник папкою бійцеві перед носом, — чому кінь білий?
Зв'язківець виструнчився і відповів з лукавою чіткістю:
— Не знаю, товаришу гвардії майор, чому кінь білий! Може, з-під білого жеребця!
Черниш засміявся і пішов, не чекаючи кінця розмови. Починалося нове життя з новими стосунками, з новими інтересами.
Стежка звивалась у високій траві попід насипом. Тепле повітря навкруги було напоєне густими пахощами степових квітів. Дрімали пашні, мліючи в сонячній духмяності. Посеред хлібів біліла розвалена залізнична будка, навколо неї стирчали обчухрані снарядами стовбури дерев. З-за будки вдарило трупним смородом.

IV
— Гвардії молодший лейтенант Черниш — у ваше розпорядження.
— Гаразд. Опустіть руку.
Командир мінроти відкладає газету вбік і застібає комір. Шия в нього по-дівочому красива, ніжна й така біла, наче він ніколи не виходить з цієї землянки на сонце.
— Мені вже дзвонили від «хазяїна», — продовжує командир роти і, подаючи руку Чернишеві, теж білу й тверду,
рекомендується: — Гвардії старший лейтенант Брянський.
Вони сідають на бруствері біля входу в землянку і, обмінюючись незначними запитаннями, пильно вивчають один одного. У Брянського юнацьке вродливе обличчя з тонкими рисами, безкровне, але не худе. З-за довгих білих вій уважно дивляться голубі, без блиску, очі.
Передвечірні сутінки спадають у лощину. Попід насипом строєм проходить взвод з лопатами, ломами й кайлами на плечах. Важко гупаючи, бійці зупиняються навпроти Брянського. Кремезний, товстолиций лейтенант хрипким басом доповідає командирові мінроти, що перший взвод повернувся з робіт. Брянський, з туго перетягнутим станом, з білявою пишною чуприною, стоїть, облитий променями призахідного сонця. «Як соняшник у цвіту», — думає Черниш про нього. Брянський, уважно вислухавши рапорт, питає, чи не забули часом лопат на місці роботи. Записує, скільки кубометрів викопано. Нарешті дозволяє розпустити взвод. Черниша знайомить з лейтенантом Сагайдою, командиром першого взводу.
— Ти також ванькою-взводним? — цікавиться Сагайда, оглядаючи Черниша без церемоній. — Давай, давай, буде, врешті, і мені полегкість...
— Після війни, — додає Брянський.
Пішли оглядати вогневу позицію. Вона, розгалужуючись, як корінь, на всі боки, розкинулась попід насипом ячейками і ходами сполучень. В ячейках, вкриті маскувальними сітками, стоять міномети, уважно дивляться в ясне румунське небо. Бійці, здебільшого вусаті, статечні чоловіки, загледівши офіцерів, зриваються на ноги і завмирають в готовності.
Вони з останнього поповнення, яке Брянський сам добирав і сам навчав, поки стояли в обороні. Бійці — переважно вінницькі, подільські, наддністрянські колгоспники — слухняні й працьовиті. Тут були односельці, сусіди, навіть двоє братів. Усі вони трималися вкупі, жили ще спільними спогадами про домівку та про запасний полк. Ще кликали один одного на ймення:
— Агей, Хомо!
— Що-бись маєш казати?
— Де ти запорпав паклю? Так, ніби питає:
— Де ти поклав вила?
Здавалось, вони так цілим колгоспом і прийшли сюди і, замість орати або сіяти, взялися за кутомір-квадрант, за нову, незнайому науку. Проте вони її опанували досить хутко, і Брянський був цілком задоволений своїми вусатими вихованцями.
— Я не помилився, добираючи саме цих вусачів з поповнення, — казав він тепер своїм офіцерам. — Вони сумлінно ставляться до праці, а це на фронті так само необхідно, як і десь на заводі. Між іншим, ви помічали, з кого виходить найбільше героїв у бою?
— З колишніх безпритульних, — сказав Сагайда. — З біломорканальців.
— Зовсім ні, — заперечив Брянський. — Я, навпаки, знав чимало таких, що в тилу, як то кажуть, на ходу підметки зривали, а тут, перед лицем смерті, ставали жалюгідними боягузами. Найкращі воїни — це вчорашні робітники, шахтарі, комбайнери, трактористи, взагалі люди чесних трудових професій. Адже війна — це насамперед робота, найтяжча з усіх відомих людині робіт, без вихідних, без відпусток, по двадцять чотири години на добу.
— Товариші, — сказав Сагайда, як перед аудиторією, — ви прослухали коротку інформацію наукового працівника, дослідника проблем війни, гвардії старшого лейтенанта Брянського. У кого є запитання?
— Давай, — сухо посміхнувся Брянський. — Валяй! Цієї ночі Черниш довго не міг заснути. У землянці було жарко. Поруч хропів Сагайда, він весь пашів і, миркаючи уві сні, щоразу закидав на Черниша важку, гарячу руку, намагаючись обійняти. На протилежних нарах рівно дихав Брянський. Місячне сяйво стелилося через поріг землянки, зникаючи кожного разу, коли понад бліндажем проходив вартовий. У головах Брянського сидів телефоніст, тихо мугикаючи якісь ніжні мелодії і раз у раз викликаючи когось:
— «Зоря», «Зоря», я «Грім» — повірка. І знову наставала така тиша, що, здавалось, насторожені кроки вартового чути-на весь світ.
Черниш лежав з широко розплющеними очима і дивився в перекриту рейками стелю, згадував матір, яка десь там, у гарячих краях за Каспійським морем, думає, певно, зараз про нього, може, уявляючи собі, як він кидається своїм тілом на амбразуру дота.
— Женю, — говорила вона йому при останній зустрічі, — я знаю, який ти буваєш запальний... гарячковитий до самозабуття. Ти занадто романтик. Звичайно, я не раджу тобі бути поганим воїном або ховатися за чужі спини. Я знаю, що ти на це не здатний, і, може, саме за це найбільше тебе люблю. Будь таким, як ти є, будь мужнім, відважним, знищуй їх, але, Женю, хлопчику мій... не кидайся власним тілом на амбразуру дота. Бо, я знаю, це такі, мабуть, як ти, кидаються. Але ж це так... жахливо!
Бідна мати! Скільки вона зараз передумає! А він лежить у спокійній землянці, і війни нема, є лише білий місяць на порозі, та лункі кроки вартового, та якась дивна Зоря, що їй молодий телефоніст раз у раз засвідчує свою готовність.
І все ж Черниш відчував, що він досяг сьогодні чогось незвичайного, щось дуже важливе трапилося в його житті. Завтра вранці він уже не йтиме шляхом з ясними дороговказами, п'ючи студену воду з зелених криниць. Віднині перед ним звівся мур, і Черниш уперся в нього. Дороги всі попереду зімкнулися і вже нікуди не йдуть, аж поки він сам не проб'є той мур, щоб скручені, як пружини, дороги розправились і полетіли знову вперед з дороговказами для інших. Ні, тут не можна жаліти себе. Що було б, коли б ми всі почали раптом жаліти себе?
Черниш стримано зітхнув.
— Ви не спите? — подав голос телефоніст.
— Га?
— Та... кажу, дівчата набридли, дзвонять і дзвонять...
— Чого їм треба?
— Гвардії старшого лейтенанта. І все не наші позивні:
якась «Берізка», якась «Фіалка»...
— То розбуди його.
— Не можна. Старший лейтенант наказав відповідати всяким фіалкам, що його... нема.
V
Вранці Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстилає рушник і нарізає на ньому хліб. Все це він робить з якоюсь особливою селянською делікатністю.
— Що там? — підводиться скудлачений Сагайда, щоб
заглянути в казанок. — Знову гвардії горох! Здоров був, давно бачились!.. Шовкун!
— Я вас слухаю.
— Я знаю, як ти мене слухаєш! Горілка є?
— Сьогодні не давали. Сагайда глибоко задумується.
— Так от знай, Шовкун, — каже він, позіхнувши, — твоя Килина взяла собі приймака. Міліціонера!
Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця. Завжди після такого жорстокого жарту літній боєць починає блимати, як дитина, очі його заволікаються м'якою туманною вологою. І весь він також м'якне, тане, ніяково посміхаючись.
— Що ви. товаришу гвардії лейтенант... Не може цього бути... У нас і міліції нема поблизу. Вона вся в Гайсині. Сагайда думає.
— Однаково, зв'язалася з бригадиром, — каже він. — Бригадир привіз їй соломи, а вона йому за це...
— Годі тобі, — спиняє, морщачись, Брянський. Сідають їсти. Шовкун стоїть біля дверей, і здається, що його зовсім нема в землянці. Взагалі, він має дивну властивість — зникати при очах, ставати зовсім непомітним і ніколи нікому не заважати. Але досить, здається. Брянському хоч уві сні окликнути його, як Шовкун одразу тихо відгукнеться: «Я вас слухаю».
Сагайда їсть, голосно жвакаючи. Після їжі йому хочеться закурити. Але він знає, що в усього батальйону в ці дні пухнуть вуха без тютюну.
— Ти не куриш? — питає він Черниша.
— Ні.
— І не п'єш?
— Ні.
— І дівчат не цілуєш?
Черниш червоніє.
А Сагайда вже починає нарікати на Романію. Злиденна нещасна країна! Хати без димарів, бо на димар Антонеску накладає податок. Тютюн не сій, бо це державна монополія. Всі наші недокурки визбирали по дорогах, а кажуть — Європа.
Брянський теж потерпає без курива, але стоїчно зносить свої муки. Шовкун легким рухом зібрав посуд, перемив, перетер, і хоча сам він обертався повільно, проте робота в його руках якось ішла сама собою, швидко й до ладу.
Уже він все зробив і знову стояв вільний та, переступаючи з ноги на ногу, несміливо поглядав на старшого лейтенанта, якого, видно, обожнював.
— Да, обкурились, — скаржиться, нарешті, і Брянський. — Хоч би раз оце потягти.
—Товаришу гвардії старший лейтенант, —зрадівши, обзивається Шовкун своїм ласкавим, проникливим голосом. — Я трошки маю... У конверті прислала...
— Килина? — кричить Сагайда. —Та чого ж ти мовчиш? Давай мерщій! Закурили.
— Шовкун! — гукає Сагайда, пожадливо затягуючись. — Хіба це тютюн? Це якась мерзота!
— То я трохи буркуну підмішав, — виправдується Шовкун. — Наші хлопці всі буркун курять. Він пахучий. А румуни багато його розвели на своїх полях.
— Нудьга, — каже через деякий час Сагайда. — Ненавиджу оці оборони. Копай і копай без кінця. Святе діло наступ. Я тільки тоді й відчуваю, що живу, коли наступаємо. Черниш!
— В чім річ?
— Дай мені адресу якої-небудь учительки або агрономші.
Черниш дивується.
— Для чого?
— Напишу їй листа. Виллю душу.
Це в Сагайди манія. Він пише багато, куди попало і кому попало, з єдиною метою — одержати фотографію. Якщо ж він досягає свого, то кілька днів ходить, розмахуючи карткою, показує кожному свою дівчину, якої ніколи не бачив і, напевне, ніколи не побачить.
— Але я знаю, — раптом додає він, хмурніючи, — це вона не свою вислала.
— Чому не свою?
— Бо сама вона — ряба!
— Ти ж її не бачив.
— Все одно — ряба!!
Тоді його не чіпайте. Він сердито заховає фото у свій гаман і надовго замовкне.
Чернишеві все це здається легковажним блюзнірством.
— Я не розумію, — каже він, — як можна писати людині, якої зовсім не знаєш?
— А що ж мені, по-твоєму, робити? —кричить Сагайда. — Скажи, що мені .робити? Добре, що в тебе є там якась узбечка, якась там селям-алейкум, що жде тебе, збираючи бавовну і співаючи «Темную ніч».
— Кожного хтось жде.
— Кожного! Мене ніякий чорт не ждеї
— А дома?
На обличчі Сагайди появляється злісна гримаса, а губи починають дрібно тремтіти.
— Мій дім, брате... вітер розвіяв! І він розповідає свою історію, давно вже відому всьому полкові.
— Ти ж, мабуть, не знаєш, що наша дивізія носить ім'я мого рідного міста, — з гонором каже Сагайда. — Не знаєш? Так уяви: це моє рідне місто, і мені ж самому випало його визволяти. Це вже скоро рік вийде, еге ж. Брянський?
— Через три тижні — якраз рік, — подумавши, каже комроти.
— Надвечір зав'язався бій, — з цього завжди починає Сагайда свою історію, — а опівночі ми вже вступили і в місто. Німці за Дніпро драпали. Зайшли ми — все тріщить, горить, валиться. Відпросився я тої ночі в Брянського... Краще б ти мене був не пустив тоді, Юрко!.. Іду містом, наших бійців мало, цивільних — зовсім нікого, аж моторошно. А вулиця вся горить... І впізнаю її, і впізнати не можу: і рідна вона мені, і вже якась чужа, страшна. Я ніколи не бачив такої моторошної червоної ночі!.. Звернув до заводу проходжу в ворота, де тисячі разів проходив. Порожні обгорілі коробки будівель, над цехами звисає погнута арматура, а внизу під нею висять авіабомби, як чорні смалені свині. Не встигли їх підірвати... ті. Кінотеатр у парку догорає, кожне дерево освітлене, кожну гілку видно. А там же я колись... і сидів, і обіймав, і пригортав... Чортма! Чортма нічого! Свіжі смердючі вирви та якийсь дріт під ногами плутається!.. Приходжу на околицю, на місці нашого будинку — кучугура цегли та попелу, та й усе то було моє щастя, брате! Попошукав, поки таки знайшов в одному льоху знайомих сусідок — позгиналися, трясуться, впізнати мене не можуть. Довго переконував їх, що я справді Володька Сагайдин, той, від якого всі паркани колись тріщали. «Як ти змужнів!» (тобто постарів). «Як ти змінився!» — «Де мої?» —питаю. Батько, кажуть, ще зимою сорок першого пішов десь на село з тачкою по хліб та й не вернувся. Чи десь умер, чи снігами в дорозі замело. А сестру в Німеччину вивезли. Писала, кажуть, із Гамбурга, ще як була там на біржі. «А де ж, питаю... Муся?» Була така сусідка, лаборанткою працювала у нас на заводі. «Еге, кажуть, Муся... Муся... За коменданта вийшла!» — «Як вийшла?» — «Та так... Чи з охоти, чи з принуки, а вийшла і виїхала з ним...»
Деякий час усі сиділи задумавшись. Потім Сагайда враз стріпнув головою, одкинув чуба назад.
— Гаразд. За все поквитаємось. За все, за все! Ще заплачеш ти, Німеччино, кривавими сльозами. Все тут перетопчемо!
— Ми не дикі коні, щоб усе топтати, — з несподіваною різкістю відрубав Брянський. — Не такими нас ждуть.
— Знаю, знаю, ти одразу почнеш підводити базу, — відмахнувся нервово Сагайда. — Не бавитись же ми прийшли сюди!.. Скажи, Шовкун?
Шовкун саме чистив у кутку автомат, видно, не второпав, про що йшла мова.
— Скажи, правду я говорю?
Боєць боявся Сагайди, як напасті, і тому, глянувши спочатку на Брянського, чи той не сердиться, нарешті згодився:
— Аякже, слухаюсь.
Проте ця слухняність не заважала дотепному Шовкунові увечері від душі кепкувати з Сагайди в колі найближчих своїх земляків.
VI
Вечори в роті, якщо вона не йшла рити траншеї або тягати шпали для перекрить, перетворювались на справжні духовні бенкети, на якісь чарівні плавання з завмиранням серця по океанах далекого, мирного, інтимного.
Повний місяць у небі, сторожка тиша на землі... В ці місячні вечори бійці вилазять із своїх нір і збираються в траві за брустверами ходів сполучень. З тилу до самої вогневої підходить степ, бійці лежать біля нього, як на березі великого пахучого моря. Високе небо незнайомого півдня, терпкий аромат близького поля діють на бійців, мов якийсь чарівний трунок: зникають денні сварки, вгамовуються пристрасті, всі стають ближчі між собою, одвертіші, мирніші, тихіші.
— Хто буде ці жита жати? — чути задумливий голос. — Мабуть, осиплються і зогниють на пні.
— Там не стільки хлібів, скільки меж та бур'янів.
— Тут комбайном і робити ніяк.
— Що ж у них і родитиме, як не кукіль, коли сівозміни нема. Я бачив — на кукурудзі знову кукурудзу садять. Сяк-так мамалига росте.
— Не обробляють землю, а тільки мучать.
— А казали: культура!
— Культура: закони бубном вибивають. Ходить кала-тайло по селу, б'є в бубон і вигукує нові які-небудь укази. А баби посхиляються на тини та й слухають.
— Вивісив би на стіні та й, будь ласка: хай собі читають...
— Начитають! Темнота у них по селах... І шкіл мало, і лікнепів нема...
— Темні-темні, а от по своїх Бібулештах не б'ють.
— Значить, у них там командир батареї земляк, і йому шкода свого села.
— Вигадуй. То вони бояться нас дратувати. Спокійно, розважливо тече розмова.
— Дивись, Іване, — каже один, лежачи на животі і погладжуючи шкарубкою долонею травинку, освітлену місяцем. — Дивись, і тут росте спориш! Зовсім такий, як і в нас.
— Земля скрізь під нами одна.
— І сонце над нами однаково світить...
— Ходив я сьогодні, братці, по обід через траншеї першого батальйону. Ой леле! Там ціле підземне місто спорудили. Якби не указки, заблудився б, як у лісі. Одна стрілка в ту роту, друга в ту. Та — на БеО, а та — в ленкімнату.
— Добре, що є указки.
— Що воно значить оте наше «ел»?
— Може, Ленін?
— Попав. То прізвище нашого генерала, командира дивізії.
— А як же його?
— Скажуть...
— А коли хто спитає?
— Скажеш — людина, та й усе. Людина теж на «ел» починається...
— Недавно румунешти на наше БеО наступали. Але там молодці, не розгубились: пустили в самі траншеї, а потім перебили майже всіх саперними лопатками.
— Буває, чого ж... Братова приймила приймака, а він без ночі не тутешній, пожив три дні, та й шукай вітра в полі...
— А чули, що розвідники гомонять? Буцімто скоро підемо наступати.
— Як ходив я вчора з старшиною на склад, то добре все собі окмітував. Ой, скільки там гармат за. горою, — не годен перерахувати! А хлопці все такі буцматі та, видно. бувалі. Вже кажуть, ті їхні доти всі в нас на картах зазначені. І кожен має свій номер і навіть кличку.
— І кличку? То вже брешуть.
— І вже пристріляний кожен дот. Як почнуть артпідготовку -— кожна батарея знає, по якому їй ціляти. Та по тому,а та по тому, гатитиме йому в лоба, аж поки-він і не лусне!
— Снаряди їх не беруть. Сюди Малиновський тисячу літаків пустить. Щоб на кожен дот і літак.
— Кажуть, нібито ці доти тягнуться від самих Карпат аж до Чорного моря. Всуціль, як ота лінія Маннергейма.
— Це їм німецькі інженери набудували.
— Падлюки! У мене хату пустили з димом.
— А я замурував був у хижі дочку від Германії, то в управі так шмагали, що — вірите? — шкура на мені полопалася.
— Признався?
— Дзуськи!
— А мого Василька не чути. Був у Рурі десь, а тепер і зовсім не чути. Розвезли, розмикали наших дітей по всенькому світу. Всім вони гарні, доки молоді, та здорові, та цвітуть, якмак... Шукай тепер, а де шукати? Може, давно вже розбомбили союзники.
— Кому яка доля, братці!..
— Руки я, звісно, не хотів би збутися, бо то дуже кепсько — адже я тільки дві зими до школи ходив, одною головою важко було б жити. А без ноги, їй-право, не страшно.
— А як спати?
— Байдужки: жінка сама скидала б дерев'янку. При цьому хтось вкидає дотеп, всім стає весело, і бійці сміються довго, вволю і не хапаючись, ніби їдять.
Коло штабу батальйону стиха заграв акордеон, заспівав
своїм приємним голосом загальний улюбленець Льоня Воиков, комсорг батальйону:
Как устал боец, дремлет война...
З командирської землянки мінроти вийшли офіцери і, про щось жваво розмовляючи, попрямували на музику.
— Файні хлопці, — зауважує один, дивлячись услід офіцерам.
— Замолоді тільки.
— Молоді, та ранні. Знаєш, скільки вже Брянський у цьому полку? Від його заснування. Шість раз поранений.
— Тож-то він і білий такий: видно, кров'ю зійшов на операціях.
— А Сагайди не влучиш: коли — добрий, а коли — як звір. Особливо не люблю, як він мерзить за те, що наркомівської норми не дають... Начебто я винен... Або ще про мою Килину всяке верзти почне...
— Що йому до твоєї Килини? Хай краще своєї пильнує...
— Зате в бою з ними буде надійно. Обстріляні, не підведуть.
— А цей новий, чорнявенький—не кавказець часом? Джеркотів сьогодні по-якомусь з Магомедовим.
— Який там кавказець: Черниш... З наших українських він, із тих, що на заслання їх при цареві гнали. Батько його нібито революційним студентом був...
— Такий поштивий і бійців називає на «ви».
— Це попервах: потім тикатиме.
— Як він спитав на політзанятті, хто скурив газету, я хотів збрехати, що не бачив, але не міг. Якось тобі наче всередину дивиться.
— А моя пише: хліба стоять, як сонце. Ввійдеш — і з головою пірнаєш... Ніколи, каже, Грицю, не забуду я часи нашого щасливого прожитку, літа наші молодії. Як вийду, каже, надвечір за ворота з сином на руках, стану, а теплий вітер віє з півдня, то й здається мені, що то вітер із самої Романії, від тебе, Грицю!..
VII
Щодня рота займалась бойовою і політичною підготовкою за планом, складеним Брянським. Командир роти не допускав найменших відхилень — так, ніби рота стояла десь у мирних таборах, а не на передових позиціях, під ворожою висотою, серед цього гарячого південного степу. Політнав-чання з бійцями Брянський провадив завжди сам.
— Я вестиму роту в бій, — говорив він, — і я зацікавлений більше за всіх у тому, щоб вона була вихована як слід, згуртована й дружна, щоб не підвела ні себе, ні мене.
Від того як я її виховаю, залежить не тільки те, як вона виконає свій бойовий обов'язок. Зрештою, від цього залежить і моє власне життя. Я мушу виховати її так, щоб у всяких обставинах міг цілком покластись на неї і вірити їй, як собі.
Сьогодні в роті бурхливий день. Парторг батальйону приніс, екстрений випуск листівок про подвиг Самійла Поліщука, який у бою під Яссами знищив власноручно шість ворожих танків. По телеграфу прийнято з Москви Указ уряду про присвоєння Поліщукові звання Героя Радянського Союзу. Слава про невідомого досі нікому рядового бійця стрілецької роти за кілька днів облетіла весь 2-й Український фронт.
У підрозділі Брянського на цю подію відгукнулися особливо жваво: Поліщук був земляком багатьох бійців роти. Це був не якийсь казковий, маловірогідний богатир, а близька їхньому розумінню людина, звичайний вінницький колгоспник-тракторист, що прийшов на фронт, як і багато бійців роти Брянського, з останнім поповненням. Ще недавно Поліщукові, як і їм, жінка, мабуть, приносила в запасний полк пироги й самогон у простій селянській торбі.
Командир третьої обслуги Денис Блаженко, високий кряжистий мовчун, з завжди насупленими чорними бровами, заявив раптом, що він знає Поліщука особисто, бо ще задовго до війни вчився разом з ним на курсах трактористів у Ямполі. Це ще збільшило загальне збудження.
— Який же він собою? Силач? Борець? Шибайголова?
— Звичайнісінький собі чоловік, — відповідав Блаженко, хмурячись, — такий, як би й я. Сумирний був і не забіяка.
— Справа ж не в тому, силач він там чи ні, — терпляче пояснював Брянський зміст подвигу. — Головне, що він не розгубився в рішучу хвилину. Часи танкобоязні, видно, таки справді минули. В чому тут річ? Все дуже просто, товариші: танки йдуть, а Поліщук чекає. Танки його не бачать, а він їх бачить. Вони зверху, а він у траншеї. В таких умовах людина далеко сильніша за танк! Тільки не розгубися: бий і пали!
І вже бійцям уявлялися спалені сонцем солонцюваті поля під Яссами, гарячі задушливі траншеї в повний профіль і ворожі гуркотливі танки, що сунуться на них, як сліпі, незграбні потвори. Ревуть, насуваються все ближче, пашать пекельним смородом газів... А вінницький тракторист стоїть
по плечі в сухій, надійній землі і, затиснувши пляшку КС у руці, чекає, чекає... Чекає, бо не хоче, щоб ці сліпі потвори перейшли через нього і знову поповзли з пекельним гаркотом на Україну, сіючи всюди горе і смерть. Бий і пали!
Бійці думають.
— Кожен з вас теж це міг би, — каже Брянський. — Хіба ні?
— Я зміг би, — сердито буркає Блаженко, блимаючи на Брянського своїми яструбиними очима.
До самого вечора в ячейках не змовкають розмови бійців про подвиг земляка. Оце вам і Поліщук. Шість танків підбив, а сам зостався живий. Тільки, кажуть, як вернувся після бою в окоп, то... жаби злякався! Так злякався, що з окопу вискочив! Отаке буває...
Розпалені погляди бійців раз по раз зупиняються на ворожій мовчазній висоті, переносяться далі від неї — вліво, де лягли до самого моря залиті сонцем простори чужої країни, таємничі, закуті в залізобетон.
Брянський бачив, що сьогодні бійці з більшим нетерпінням, ніж будь-коли, чекали бою. його радував цей дух, як жива чудесна музика, викликана в інструменті ним же самим.
— Вже скоро, скоро загримить грім, товариші, — говорив Брянський, походжаючи по вогневій і задумливо помахуючи листівкою. — Скоро, скоро вдарять блискавиці під цим чужим небом...
— А я... зможу, — раптом каже Денис Блаженко, дивлячись на висоту, як мисливець на тигра.
VIII
Черниш лежав у траві на краю насипу, розглядаючи ледь помітні, замасковані по підгір'ю доти. Мовчазні наче покинуті людьми... Що там робиться в тих загадкових бетонованих черевах? Що роблять там гарнізони, що планують, що готують? І де та стежка на нагрітій сонцем висоті, якою йому рано чи пізно доведеться бігти, згинаючись під кулями, і де те місце, де, може... доведеться впасти!
Рейки на насипу поржавіли за літо. Давно тут не ходять поїзди, а семафор вдалині на заході стоїть весь час, день і ніч, відкритий. Черниш звертає свій погляд на нього. Хто відкрив його? І коли? І в які краї він манить?
— Товаришу гвардії молодший лейтенант! — покликали
Черниша десь знизу, з-під насипу. Обернувшись, він побачив бійця свого взводу Гая, високого, сумирного юнака. Недавно його приймали в комсомол, і Черниці не забув, як Гай розповідав, що його брата стратили окупанти, — Вас кличуть командир роти, — посміхаючись, передав Гай, задерши голову в маленькій вицвілій пілотці, що кумедно сиділа на самім його тім'ї. — Уже повернувся? — Черниш знав, що Брянський у полку на партзборах.
— Уже. Черниш скочив униз, швидко обсмикнувся.
Гай був чимось наче збентежений.
«Наступ! — було перше, що подумав Черниш, глянувши на хлопця. — Значить, наступ!»
Коли вони йшли на вогневу. Гай щораз оглядався на офіцера, мовби хотів щось сказати і не зважувався, і лише дивно все якось посміхався, мружачись при цьому так, наче збирався чхнути. Видно було, що на серці йому щось муляє.
— Страшнувато? — запитав Черниш.
— Ні, — боєць покрутив головою. — Якось тільки... Всіх ніби хочеться приголубити...
Він оглянувся, чи не сміється Черниш.
— Це вам просто... боязко, — повторив Черниш.
— Е, не кажіть, — впевнено відповів Гай. — Мені не боязко. Мені зовсім не боязко. Я, товаришу командир, відважний.
Він знову оглянувся, чи не сміється офіцер. Черниш не сміявся.
— Повірте моєму слову, я на повнім ходу стрибав з поїзда, а деякі боялись. Останній раз — аж за Варшавою. Я тоді собі ногу з'вихнув, так поляки мене возиком везли від села до села, з рук до рук передавали до самої України. Бо вони також ненавидять окупантів... Я вас, товаришу командир, хочу про одне діло просити... Так, на всякий випадок... Адреса ось...
Гай квапливо розстебнув гімнастьорку і дістав з кишені, пришитої зсередини, маленький, складений учетверо папірець. Озирнувшись, подав його Чернишеві з таким виглядом, наче довіряв йому якусь важливу таємницю.
— Коли... Коли що трапиться, — одпишіть їй, будь ласка... Більш нема нікого.
Літери на папері порозпливались від поту. Стежачи, як
офіцер читає адресу, Гай ще більше примружився і говорив далі, з своєю соромливою делікатністю, якою взагалі вражали Черниша його селюки-бійці.
— Напишіть, будьте ласкаві, їй... Щоб складно... Щоб жалібно... Хай поплаче... — І додав майже сердито: — Не бійсь, не вмре!
Чернишеві хотілося підбадьорити хлопця, але він не знав, як це робиться в таких випадках.
— Не турбуйтесь, — тільки й сказав він. — Все буде добре.
— А я й не турбуюсь, — засміявся боєць дивно, як раніш. — Чого мені турбуватись? Я не зрадник і не злодій, поганого я нічого не вчинив. За святе діло й умерти легко... Коли мого брата й інших партизанів привезли з лісу пов'язаних і під'їхала безтарка вже під саму шибеницю, щоб їх вішати, то баби всі заголосили, ой як заголосили! А він поглянув навколо і каже: «Жалко покидати тебе, рідне Полісся, і тебе, високе ясне сонце!.. Але я ні в чому не каюсь!» Хурман-поліцай ударив тут по конях і висмикнув з-під нього безтарку... «Ні в чому не каюсь, — повторив у задумі Гай. — Нема в чому каятись».
«Славний хлопець, — рушаючи, подумав про бійця Черниш. — Життя в нього, як струмок, чисте».
На вогневій кипіла робота. Брянський сам керував підготовкою, віддавав короткі накази обслугам, походжаючи по брустверу в зелених легких чобітках, пошитих з плащ-палатки.
Маскувальні сітки з мінометів уже було знято. Бійці носили ящики з мінами, розпаковували гранати й ділилися ними, запасались патронами. Всі були збуджені й хапливі.
Глянувши на Брянського, Черниш остаточно переконався, що сьогодні буде щось особливе. Брянський був якийсь урочистий, інакший, ніж завжди. Застебнутий на всі гудзики, туго підтягнутий, чистий, він стояв на бруствері, справді, мов соняшник у цвіту.
Пильно подивившись на Черниша своїми голубими, як дим, очима. Брянський промовив:
— Знаєш? Сьогодні, нарешті, робота. І повторив:
— Велика робота, друже!
«Він мене так розглядає, неначе приміряє, яким я буду в бою», — подумав Черниш і сказав:
— Чудово!
— Я зараз іду на НП . Ви залишаєтеся з Сагайдою. — Він узяв Черниша під руку і, знизивши голос, говорив йому ніби щось дуже інтимне:
— Знаєш, тут можливі різні ситуації, це ж перший бій для багатьох моїх орлів. Може статись, наприклад, що я вимагаю «огонь», а противник саме обстрілює, кладе снаряд за снарядом... Хтось, може, і розгубиться, і в бліндаж нирне, не витримає... («Чи він не на мене натякає?» —подумав Черниш). То з таким дій рішуче, блискавично. Ніяких відхилень. Крім того, уважно дивись, щоб наводчики. заметушившись, не перебріхували. Щоразу сам перевіряй установки. А взагалі я певен, що все буде добре: дивись, народ у нас, як на підбір. Кожен старається, «самовари» надраїли — аж горять.
І Брянський гукнув:
— Бінокль!
Ординарець козирнув у нього за спиною:
— Єсть, бінокль! Потім Брянський покликав Сагайду, і той підбіг, гупаючи важкими чобітьми. Він теж сьогодні був увесь чепурний, святковий, тугий і відрапортував урочисто, по всій формі:
— Товаришу гвардії старший лейтенант, з вашого наказу гвардії лейтенант...
— Лишаєшся за мене, — не дав йому кінчити Брянський.
— Єсть, за вас!
— Концерт починається через п'ятдесят хвилин. Він взяв у ординарця бінокль і повісив собі на груди. Подав руку Сагайді, і вони, за давнім своїм звичаєм, перед небезпечним боєм обнялися — рвучко і ніби аж сердито. Прощаючись з бійцями, які, збившись навколо свого командира, всіляко зичили йому щастя. Брянський заспокоював їх:
— За мене не турбуйтесь, товариші: я знаю, що зі мною нічого особливого не трапиться.
— Але ж може зачепити...
— Зачепити? Зачепити, звичайно, може, і взагалі... може. Але хіба смерть це найстрашніше? Є, товариші, речі страшніші за смерть: ганьба. Ганьба перед Батьківщиною. Товариші, цього бійтеся більше, ніж смерті. У кожного з нас є дома або мати, або дружина, або діти, або наречена. Вони дивляться на нас звідти, з-за Пруту. То дивиться на нас їхніми очима сама наша Батьківщина, що доручила нам відстояти її честь і незалежність. Ви знаєте, якими вона хоче нас бачити?
— Знаємо! — відповіли хором бійці.
— Добре. Я надіюсь!
Брянський стрибнув у глибоку траншею, що вела до стрілецьких рот. За ним посунувся з бруствера Шовкун з автоматом, флягою води і плащ-палаткою для свого командира.
Уже все було готове. Обслуги стали на свої місця і завмерли в напруженому чеканні. Здавалось, має бути затемнення сонця. Командири востаннє перевіряють міномети. Жодного пострілу. Жодного вибуху. Черниш нетерпляче поглядає на годинник. Бійці зосереджені, серйозні, як люди, що раптом відчули на собі величезну відповідальність. Від цього вони ніби виросли в своїх власних очах і одразу якось, внутрішньо зімкнувшись, затверділи, загострились у напрузі. Черниш оглядається і не бачить уже тих знайомих, то благодушних, то лукаво усміхнених, облич, які він звик бачити у своєму взводі. Кожен стоїть замислений, зібраний, мов перед смертельно небезпечним стрибком.
Велика, грізна тиша висить над степом, над залитою сонцем висотою.
І раптом, немов десь здалеку, чути несказанно прекрасну музику, наче все небо відразу перетворилось у грандіозний блакитний орган і заграло.
— «Катюша»!!!
Зашелестіло все небо, незримі хвилі потужних шумів понеслися над головою, загойдались: шов-шов-шов... Заблискало по висоті, загриміло, завалувало димом. І гора ревнула: почалось... Мовби інженер увімкнув десь струм, і складний величезний агрегат війни почав працювати — рівно й ритмічно.
Телефоніст у землянці припав до трубки, затуливши друге вухо, щоб чути, що передає Брянський з НП. Земля щораз відвалювалася зі стелі, падала на столик і телефоністові на голову. Телефоніст не струшував її. Він нічого не чув, крім команд.
...Сагайда вже захрип, віддаючи команди. До краю збуджений, він стояв біля входу в землянку з блокнотом в руці, мокрий від поту. Черниш, повторюючи команди на вогневій, кричав щосили, але обслуги, хоч були поряд, ледве чули його за суцільним гуркотом. Труби мінометів уже розпек
лись так, що не можна було торкнутись рукою. Земля гула, тріскалася то в тому, то в іншому місці, і з неї виривалися грім і пломінь, змішані з чадом. Гази сповнили повітря, і гірко було дихати. А Черниш передавав і передавав короткі цифри, які йому хотілось би співати.
Стрункими пружними клинцями пішла авіація, розгортаючись над дотами. У цей момент Черниш більше, ніж .будь-коли, був гордий з того, що він є сином такої могутньої держави. Пишався, що уральський метал рве, стрясає перед ним ворожі укріплення, що снаряди гвардійських мінометів летять і летять десь із-за його спини, розтинаючи широкими вогнистими смугами небо. Нікому не зупинити блискавиць, нічим не відвернути оті високі, летючі, вогнисто-червоні траси «катюш»! Мчать поспіль, нестримно, навально посилають народам Європи червоних своїх буревісників: визволення близьке!
Пострілів не було, було єдине гоготання землі і неба, серед якого виокремлювались тільки вибухи авіабомб, наче з гуркотом обвалювались височенні фортеці. В голові безперервно гуло,дзвеніло, як після міцного, але не болючого удару. Черниш не міг стримати себе, щоб раз у раз не виглядати за насип. Висоти не було. Вона зникла, від вершини і до самої підошви перетворилась на вируючу клубливу туманність.
Раптом небо пронизливо засвистіло. Свист з неймовірною швидкістю наближався, летів, як здавалось Чернишеві, прямо на нього. Але йому було зовсім не страшно. Взагалі, все, що робилося навкруги в цьому гримучому хаосі, його не лякало і сприймалося ним досі скоріше не як війна, а як стихійне якесь явище, як, приміром, землетрус чи смерч в азіатських пустинях.
Те, що свистіло вгорі, з розгону шугнуло в грунт, сухо грякнуло, і гаряча суха хвиля газів забила Чернишеві дихання, кинула геть, і він незчувся сам, як опинився в траншеї, приглушений ударом, поставлений майже навкарячки. Як це сталося? Він озирнувся, чи ніхто не сміється, але, навпаки, почув чийсь стривожений голос:
— Не поранило?
Чи не поранило? Хіба його могло б поранити? Отак просто?.. Із скреготом полетіли гнуті рейки, знову гряк, знову гірко, нічим дихнути. І все-таки він весь час машинально чув те, що йому було треба. І коли третій міномет раптом замовк, вухо Черниша одразу вловило це. Він кинувся в третю ячейку. Заряджаючий Роман Блаженно, літній уже боєць, стояв на одному коліні біля міномета на глинистій землі, а його молодший брат, Денис, командир обслуги легко і вміло стягував з нього сорочку. У Романа було красиве тіло, розвинуте, біле, м'язисте, значно молодше за ного порізане глибокими зморшками обличчя. Тільки шию по комір вкривав густий, аж темний загар, який зараз особливо впадав у вічі, відтінений білістю всього тіла, рівний, як кайма. Видно, багато спеки перенесла ця жилава шия! Уламок снаряда, розітнувши бійцеві руку вище ліктя утворив дві рвані губи, і з них, як із джерела, била ясна кров, стікаючи по ліктю на землю. Блаженко, моргаючи довгими вусами, розгублено дивився на свою кров.
— Кістка ціла, —заспокоїв його Денис, перев'язуючи
— Болить? — спитав Черниш.
— Ні, не болить, — відповів поранений. — Тільки крові шкода. Бач, скільки задаремно дзюрить! Денисе, хутчій! — підгонив він молодшого брата. Хоча Денис був уже гвардії єфрейтор і цінився серед командирів вище, ніж Роман, проте між ними ще жили стосунки сімейної ієрархії, і Денис мовчазно корився старшому братові, як батькові.
— Швидше, і в санвзвод! — наказав Черниш, якому стало раптом не по собі. Він відчував, що і його може поранити або вбити. Згадка про санвзвод вкрай збентежила обох Блаженків.
— Товаришу командир... Товаришу командир, — заговорили вони разом.
— Дуже вас прошу, — благав поранений, — не женіть мене звідси в санвзвод... І лейтенантові Сагайді зараз не кажіть...
Черниш нічого не розумів.
— Чому?
— Воно тут заживе... Загоїться. Присохне... Я все буду робити, як і всі... Чи на пост, чи й стріляти...
— Але ж там швидше вилікують?!
— Ой, не треба, товаришу командир!.. Дуже вас прошу, не одправляйте! — На загорілому зморшкуватому обличчі Блаженна з'явився справжній страх. Вуса його жалібно обвисли. — Тут ось мій брат... Він у колгоспі ветсанітаром був...
— Я сам його вилікую, — твердо підтримав Денис брата.
— Тут усі наші... А там вилікують і кудись зашлють... Сюди не попаду.
— А якщо зараження?
— Не буде,-— запевнив Денис. — У мене є всякі медикаменти і коріння.
— Дивіться.
Черниш поставив заряджаючим іншого бійця, а Блаженкові наказав іти в бліндаж. Боєць розчулено хлипнув:
— Спасибі... Щасти вам, товаришу командир. Цей Блаженко мав дуже м'яке і чуле серце.
IX
Час артилерійської підготовки кінчився, і пекельний гуркіт поволі стихав, влягався, як влягається море, розбурхане штормом. Тепер, коли били вже тільки окремі батареї та міномети, всі почули глухий, рівномірний, безперервний гул далеко на лівому фланзі. Бійці вслухалися, як зачаровані.
— На Яссах!
— Значить, по всьому фронту!
Було радісно, що гуде по всьому фронту.
Дим. над висотою поступово розходився, і крізь руді хмари почали знову випливати окремі шматки висоти. Вся вона була переорана, перерита за годину. Дивним було, що вона ще існувала. Більше того, і доти стояли ще на своїх місцях, тільки зовсім були тепер оголені, землю з них розметало на всі боки, і вони біліли по схилах, як величезні, неймовірних розмірів черепи. Батареї без угаву молотили по них, осліплюючи і оглушуючи методичним вогнем гарнізони, що божеволіли в тих залізобетонних черепах.
Раптом із землянки вискочив Маковейчик, молодий лобатий телефоніст, без пілотки, з землею на плечах, і дзвінко — скільки мав духу — оголосив:
— Піхота піднялась!
І знову зник у своїй печері.
— Піхота піднялась! —пронеслось, як блискавка, від бійця до бійця, і вже й за горбом, в артилеристів, було чути цю новину:
— Піднялась!
— Рушила! Пішла!
Як прояв найвищих спільних сподівань, ця магічна звістка одразу облетіла весь фронт, штаби і батареї і докотилась до тилів. Піхота встала! Якби там були оркестри, вони б зустріли цю звістку урочистим маршем.
Черниш з завмиранням серця бачив крізь дим, як на схилах висоти з'явилися перші сірі цятки. Маленькі, ледве помітні, вони прикували погляди всіх. Вони щоразу ховалися в диму вибухів, зникали, здавалось, навіки, але хмари розпливались, і сірі цятки знову жили, ворушились по схилах, як комахи після дощу. За тими рухливими сірими цятками, за тією комашнею і стежили, не зводячи очей, усі — від бійця-артилериста до генерала. Бо долю операції, успіх чи неуспіх її, могла вирішити, зрештою, тільки вона, матінка піхота!
Брянський з НП передавав наказ перейти під саму висоту. Сагайда, сяючий і патлатий, з'явився на бруствері і подав команду, яку він любив над усе в світі:
— Відбій! Міномети на в'юки!
Сагайда п'янів від цієї команди, бо це означало — вперед. Телефоніст з гордістю доповів у штаб:
— Я відключаюсь.
Ячейки спустіли за кілька хвилин. Важкі плити, двоногі лафети, труби вже були на спинах у бійців, що входили в траншею.
Стоячи збоку в ніші, Сагайда пропускав роту, оглядав, чи все взято. Приємно зараз було Сагайді дивитись на своїх людей. Ось попереду крокує розшарілий, з високо піднятою головою Черниш, поблискуючи великими ясними очима з-під чорних упертих брів. Він ступає з якоюсь особливою щасливою пружністю. Ось проходить високий Бузько, зігнувшись під вагою плити і весь час дивлячись під ноги, ніби хоче запам'ятати кожен свій крок на цій землі. Чимчикує Хома Хаєцький, невтомний жартун, з пишними вусами, закрученими вгору, як два добрі баранячі роги. Юнак Гай, весь обвішаний металевими лотками з мінами, гримить ними, як рицар у зелених латах, і дивиться на Сагайду, на товаришів, на все, що діється, простодушно й довірливо. Проходять нерозлучні Блаженки, обидва темні, засмаглі й хитрі. В молодшого — труба на плечі, приціл у руці, а в старшого... Старший праву руку ховає, а в лівій несе лотки.
— Блаженко! — окликає Сагайда старшого, а брати зупиняються обидва.
— Слухаю, товаришу лейтенант гвардії!
— Скільки я вас учив, що не лейтенант гвардії, а гвардії лейтенант!
— Вибачте, забув, товаришу... лейтенант гвардії!
— Дайте сюди лотки!
— Він у моїй обслузі, — втручається Денис. — Це з мого наказу.
— Дайте сюди лотки?
— Товаришу гвардії лейтенант, — наполягає на своєму Денис, — ви ж не можете через мою голову касувати мої накази. Наказ бойовий...
— Та ти статути знаєш! —каже Сагайда і силоміць забирає лоток у Блаженка-старшого. — Чому не доповів, що брата поранено? Марш!
Роман розгублено кліпає очима то на Сагайду, то на Дениса. Але ж куди — «марш»?
— Марш... з братом!
Сагайда сам бере лотки і теж рушає, замикаючи роту. Траншея, вирита в повний профіль, спускається все нижче. Сагайді видно голови мало не всіх бійців, їхні засмаглі жилаві шиї. Голови в такт ході похитуються, здіймаються й опускаються, ніби, відділившись від тулубів, пливуть по єдиному руслу, гойдаючись на хвилях. У деяких місцях траншея перекрита шпалами, і коли бійці входять у темний тунель, Хома Хаєцький вигукує своїм співучим подільським говором:
— Ой патку мій, патку!.. Так, наче в пекло!
— А ти думав, у рай? — сміється котрийсь з бійців.
— Най його мамі, де тому буде край?
Вночі рота окопувалась уже на новій вогневій позиції, в глибокім яру під самою висотою. Про сон не могло бути й мови. Бій тривав. До вечора були взяті 14-й, 17-й і 18-й доти, деякі були блоковані, проте ще прострілювали майже всю місцевість, яку нашим вдалося захопити. Мінометна заривалась у землю. Важко дихаючи, працювали бійці, скреготіли в темноті кайла, викрешуючи іскри, коли траплявся кам'янистий пласт.
З настанням ночі ринули до висоти підводи, навантажені боєприпасами. Зацокотіла дорога, забита ще з дня потрощеними возами і роздертими кіньми. Обминаючи їх, підводи гуркотіли і гуркотіли в темряві. На повнім галопі підскакуючи до висоти і з ходу розвертаючись, вони звалювали в купу набиті мінами ящики і знову гнали по новий вантаж. Біля підошви висоти створилася ціла гора боєприпасів. Брянський послав майже половину роти носити звідти міни на вогневу.
Як темний караван тіней, брели в темряві бійці з ящиками на плечах, щоразу падаючи, коли поблизу снаряд впивався у твердий грунт. Хаєцький, маючи напрочуд тонкий слух, завжди перший ловив наростаючий свист снаряда, або шавкотіння важкої міни.
—— Летить! —вигукував він, а сам уже падав, припадав до землі, як осінній лист. — Патку мін, патку! Спина йому збігалася брижами. Чомусь був певний, що мина обов'язково вгвинтиться йому в поперек, як свердел. Не в ногу, не в руку, а саме в поперек. Там під сорочкою аж холодок ходив, а Хома гріб руками землю і, обламуючи нігті, шепотів:
— Пронеси!
Трахкало десь збоку. Над головою хурчали осколки опадали, гупаючи, мов груші. Тоді Хаєцький перший енергійно підводив голову, випнувши вуса вперед. — Онде-го впало! — повідомляв він, неначе інші цього не бачили. — Най його крах візьме!
— Піднімайсь!:— командував Черниш, який вів бійців. . Вони мовчки висаджували вантаж на плечі один одному і, горблячись під важкою ношею, рушали далі.
— Всі йдуть?
— А то.
Це вже був їхній четвертий рейс у цю ніч.
— Покурити б, — сказав хтось, ідучи за Чернишем. Напередодні наєтупу бійці одержали тютюн.
Поблизу, врізаючись у висоту, пролягала якась порожня траншея, і Черниш дозволив зупинитись у ній на перекур.
Вже було за північ. Бійці, склавши ящики понад бруствером, щоб потім легше було висаджувати на плечі, присіли в траншеї. Враження бою і тяжка нічна робота втомили їх. Але коротка передишка, безпечні стіни траншеї швидко повернули бійцям втрачену жвавість. Кожен полегшено відчув себе під надійним захистом землі. Заясніли на дні рову зірки цигарок, розв'язались язики, почулися жарти. «Як, зрештою, небагато треба людині, — мимоволі подумав Черниш, — щоб вона відчула себе задоволеною, втішилась, засміялась».
— У нас був румунський комендант, по-їхньому — претор, — чувся в темряві співучий веселий голос Хоми Хаєць-кого. — То я до нього день при дню ходив, аби він повернув мені корову, а він теж виявився впертим: день при дню мене шмагав.
А ти все-таки ходив?
А я ходив, бодай йому й кісточки дрібненько рознесло.
— І повернув?
— В обидві руки... За налигач і повів десь у свій Букарешт.
— Ласій, видно, був до молока та сметанки!..
— Ниньки при Дунаї де-небудь твоя корівчина пасеться...
— Впізнаю — відберу.
— Втікаючи, вони співали: «Антонеску дав наказ— всіх румунів на Кавказ. А румуна не дурной — на каруцу і домой».
— Заспівали, як припекло на Україні.
— Бач, чого тут набудував: спроста не вгризеш.
— Припече, то й звідси геть вивтікають.
— А швидше несло б їх з димом та з чадом. Черниці встає.
— Кінчай курити!
Внизу простелилася сиза прохолода ночі. Подекуди в полі схоплюються червоні спалахи вибухів. По висоті над бойовими порядками піхоти звисають ракети і в'януть, падаючи, як зітнуте сліпуче волоття. А за горою все небо ятриться. Палає румунський тил, палає вся Романія, тривожно і загадково.
— Тю, бодай ти щезло! — вигукнув раптом Гай, задкуючи від бруствера. Черниш, що саме проходив мимо, здивовано зупинився.
— Що таке, товаришу Гай?
— Рука! Чиясь рука...
Беручи ящик. Гай мацнув по брустверу і наткнувся на неї. Черниш нахилився і справді побачив у темряві скарлючену руку, що звисала в самий окоп, перегороджуючи дорогу. З почуттям бридливості, в якому не хотів сам собі признатися, Черниш узяв її, холодну, вже задубілу, і одкинув знову на бруствер, щоб пройти. А на долоні в нього ніби лишилося щось липке. Ідучи, він весь час відтирав долоню землею. Проте йому ще кілька днів після того, коли брався їсти, здавалося, що від руки тхне, і його нудило.
Вони наближалися до заклятого місця — відкритої галявинки при вході до яру. Вся галявина ще й досі прострілювалася противником з кулеметів, і Черниш, скомандувавши бійцям лягти, ліг і сам. Тут можна було пробиратись тільки поповзом.
Черниш повз по зритій землі, яка вся смерділа газами й трупами. Кулі гидко дзвеніли весь час, то пролітаючи над головою, то цмокаючись поруч у щось м'яке, як у тісто. Трупи щораз загороджували йому путь. А позаду з важким сопінням плазували один за одним бійці, тягнучи ящики за собою.
Іноді Чернишеві здавалося, що це не ніч, а білий день і що ворогові зараз видно все, до зірки на його пілотці. Тоді він на мить ховав голову за якогось убитого і, причаївшись, ждав товаришів. А переборовши химеру, зачувши поблизу знайоме сопіння, знову збирався весь у лапружений кулак і'повз далі.
Раптом позад нього хтось закричав страшним нелюдським криком, моторошним серед цієї тьми, де навіть розмовляти було дозволено тільки пошепки.
— Хлопці!.. Братики! Браточки!
Чернишеві зробилося страшно. Хто так може кричати? Чий, чий це голос? Повний безмежного відчаю, пронизливий, високий, він прозвучав так неприродно, що Черниш не міг пізнати його.
— Брато-чки!.. — зойкнув ще раз серед ночі так гостро і несподівано, що здавалось, — почують його над усією величезною висотою, по обидва схили її, і звідусіль кинуться рятувати людину.
Сколихнути всю ніч своїм зойком, так закричати на повний голос міг лише той, хто має останнє право на це, —міг лише вбитий... Щойно, отут убитий!
Черниша мимохіть кинуло вперед, далі від того крику, що вже переходив у стогін, він чув, як за ним і всі бійці повзуть швидше, бо сопуть тяжче і частіш. Кулі прошивали повітря щоразу густіше. Нарешті Черниш досяг каменя, за яким вони спинялись кожного разу, щоб передихнути. Сюди кулі не залітали. «Що я зробив! —одразу жахнувся Черниш. — Що я зробив!»
З темряви підповзали бійці і зупинялись мовчки навколо, не підіймаючи голів од землі.
— Кого нема? — майже закричав Черниш, лютуючи невідомо на кого. — Кого нема?
Не було двох: Бузька і Вакуленка. Черниш, готовий на все, рішуче обернувся і поповз назад. Хай краще вб'є, але так він не піде до Брянського! В цей час його хтось міцно вхопив за ногу.
— Не ходіть... Ось я.
Це був Гай.
Не чекаючи відповіді, він зашерхотів у темряві, як вуж; розмашисте працюючи ліктями й колінами, вміло маневруючи межи трупів, боєць поповз на стогін. Дзижчали кулі, іноді подзенькуючи, мабуть, об чиюсь лопатку. Гай не звертав уваги на ці звуки, він чув поблизу щось незрівнянно важливіше: глухе туркотіння, наче десь поруч воркували голуби. Намацав рукою тіло, ще тепле і все мокре від поту. По чоботу домашнього крою впізнав, що це Бузько. Тіло звинулося, розправилось, ще раз звинулось, і весь час було чути поблизу тихе оте воркотіння: кров била цівкою з-під пахви. Гай приклав вухо до грудей. Стало тихо, наче заніміла в подиві вся земля: серце не билось.
Боєць понишпорив у кишенях, забрав гаманець і патрони і знову поповз. За кілька метрів він впізнав Вакуленка, бо навіть у темряві заблищала його лобата лиса голова без пілотки. Цей був убитий наповал: куля пройшла крізь горло .і вийшла на потилиці.
Біля каменя Гай передав Чернишеві документи вбитих, а собі залишив тільки Бузькові патрони. Всі знову встали, піддавши один одному трипудові ящики. Кулемети татакали в темноту. Над висотою ракети хотіли сягнути неба і, знесилившись, гнулися і вмирали, розсипаючись холодним сяйвом. Поки прийшли на місце, ніхто не сказав ні слова. На вогневій, відшукавши Брянського, Черннш доповів йому, що люди з мінами повернулися, одначе двох убито. Брянський уважно й серйозно вислухав рапорт, розпитав про деякі подробиці.
— Жаль, — сказав він по паузі. — Жаль. Особливо цього... Вакуленка. З нього був би неабиякий наводчик. Я мав його на прикметі. Ну що ж...
Брянський якусь мить подумав.
— Що ж... Забирай, друже, людей і... знову по міни. На ранок має бути «сабантуй».
Черниш козирнув і подав команду на п'ятий рейс.
Х
На ранок справді почався «сабантуй», який уже й не змовкав до самого вечора. В бій були введені всі піхотні батальйони. Вони блокували зліва кілька живих ще дотів. Противник теж підкинув значні сили піхоти і виводив її раз по раз з окопів у контратаки, щоб звільнити замкнені в дотах гарнізони. Кілька разів піхота сходилася врукопаш на самій вершині.
Безнастанний гул, тріскотнява і хмари диму стояли над висотою, заволікаючи сонце.
Брянський стояв на спостережному пункті сьомої стрілецької роти і звідси керував огнем. Він мав завдання весь час тримати під обстрілом одну з важливих траншей, що йшла з румунського тилу на висоту, вплітаючись у складне -Мереживо її оборони. У стереотрубу Брянський добре бачив цю траншею, обплетену зсередини лозою. По ній він бив, бив з самого ранку. Корегуючи вогонь, він рідко заглядав у таблицю стрільб, бо знав її майже напам'ять. Взагалі, математична пам'ять у нього була розвинута надзвичайно. Коли міни лягали десь поза траншеєю на обпаленій, переритій землі. Брянський не міг стримати свого роздратування.
— Партачі! Партачі! Партачі! — кричав він за кожним невдалим пострілом і, не відриваючись очима від цілі, грозився в трубку телефоністові і вимагав негайно ж повідомити установки: йому здавалося, що там наводчики геть усе переплутали. Зате, коли міна вибухала в самій траншеї, сповнюючи її димом, обличчя Брянського сяяло від вдоволення, він хапав Шовкуна за плече і енергійно тикав ординарця в тому напрямі.
— Бачиш, бачиш, — говорив він, не спускаючи очей з траншеї, — накрито! Ціль накрито! Чудесно! Молодці!
І нашвидку записував собі щось у блокнот. Організацію бою він завжди сприймав як процес невпинної творчості, матеріал для все нових узагальнень і вдосконалень. Брянський оцінював бій не лише за його остаточними результатами, хоч це було, звичайно, головне, а ще й за тим, як цей бій був підготовлений, проведений, як розгортався, як переборювалися складні ситуації і несподіванки, що завжди виникають у ході бойових дій. Навіть найменша операція батальйону виступала перед Брянським або «неохайною», як він говорив, з зайвими жертвами, або зробленою точно, красиво, з найменшими втратами. Після бою, коли командир батальйону збирає командирів рот, щоб зробити підсумки, Брянський нерідко саме так і висловлюється:
— Знищення такої-то групи противника в тім-то переліску було проведено рішуче, точно, красиво.
Командири стрілецьких рот не проминуть нагоди покепкувати з Брянського.
— Особливо, — каже котрийсь, — «красиво» сержант Новиков засадив багнет тому німецькому унтерові нижче пупа!
І зараз, керуючи вогнем своєї роти. Брянський весь час стежить і за вогнем інших мінрот та мінометних батарей, звертаючись щоразу до Шовкуна із своїми спостереженнями.
— Дивись, дивись, як Сергєєв будує «веєр»! Іч, жук! На-крив! Накрив усіх!
Шовкун, який не знав ніякого Сергєєва і зовсім туманно розумівся на «веєрах», немало дивувався з цієї невгамовності свого командира.
— І навіщо вам, товаришу гвардії старший лейтенант, отой Сергєєв? — насмілювався запитати ординарець з м'якою чемністю. — Хіба мало вам клопоту з своєю ротою? Чи ви за того Сергєєва відповідаєте?
—Шовкун! — зиркав на нього Брянський з несподіваною суворістю — Ми за всіх відповідаємо. І за все!
І знову, злігши витертими ліктями на суху глину бруствера, впивався гострим поглядом у поле бою.
А під кручею, де розмістилася його вогнева позиція, діялося щось незвичайне. Чахкання гарячих мінометів, гамір, метушня і лайка, лайка без кінця. Хто глянув би збоку на цей розгардіяш, міг би подумати, що тут люди втратили глузд і тільки шаленіють, не тямлячи себе, замкнуті в цій клітці, сповненій пекучої задухи. І, лише придивившись ближче, можна було помітити, що тут панує цілковитий порядок і залізна чіткість добре злагодженого механізму. Це було єдине порівняно невразливе місце під висотою, і сюди збилися всі, хто мав на це можливість і право.
Крім вогневої Брянського, тут розмістився командний пункт батальйону з усім своїм штатом, до писарів включно. Писарі, що складали на колінах свої нескінченні зведення, надавали картині якогось діловитого вигляду і впевненості. Тут розгорнулися санітарні взводи двох батальйонів. Біля санвзводів уже назбиралося кілька десятків поранених; вони сиділи й лежали на самім дні яру і чекали ночі. Штабний офіцер з молдаванином-перекладачем допитував полонених, захоплених сьогодні. Вони були ще мокрі від поту, очманілі і нічого, крім учорашньої нашої артилерійської підготовки, не пам'ятали.
Якийсь контужений сержант, зібравши біля себе гурт легкопоранених, заїкаючись, розповідав дуже голосно, як він підкладав вибухівку під дот і як нею ж його оглушило, бо не встиг далеко відповзти. Другий, зовсім молоденький боєць, дотепно хвалився, як підстеріг румунешта, коли той, не чекаючи гостя, саме відчинив броньовані тилові двері дота.
— Буна дзіва! — сказав я йому і ошелешив прикладом по голові... А в дот — протитанкову...
— Давай, загинай сміливіше, — недовірливо перебиває новичка рослий пристаркуватий сапер. — Хто дасть води ковтнути — я теж збрешу...
— Спека стоїть нестерпна. Вся долина під кручею по самі й ціния мов налита прозорим, розтопленим склом. Сюди нізвідкіль не залетить вітрець і не сколихне гаряче повітря. Обслуги біля мінометів стоять, вмиваючись потом, чорні, як негри. Але настрій у всіх збуджений, піднесений, бо зразу надходять чутки про падіння то того, то іншого дота хоч і бійці-штурмовики часом гинуть разом із ним. Хома Хаєцький з червоними від безсоння булькатими очима сидить весь у кіптяві, вставляючи в оперення мін додаткові заряди. Він без угаву править теревені, поблискуючи з-під розкуйовджених вусів білими молодими зубами.
— Товаришу гвардії лейтенант, — звертається він до Сагайди, підкидаючи на руці міну. — Еж приємно якомусь фріцеві спіймати до рук отакий огурок? Гей би вдавився!
Десь поблизу, вгорі під кручею, вибухає снаряд, і безсилі осколки хурчать над головою, мов ситі перепели. Це трохи бентежить Хаєцького, і він задирає голову туди, поверх кручі, до неба. Він погрожує в бік противника міною.
— Е, май розум! — гукає Хома, розважаючи всю роту, — куди ти стріляєш? Чого ти хочеш? Чи, може, ти надумався мені віку вкоротити? Але ж то було б кепсько! Бо маю дома жінку, і двох дітей, і батька старого! Та і я жити хочу!.. Роман Блаженко теж надягає на міни додаткові заряди, і рана йому не заважає в цій роботі.
— Я стидав би ся, — каже він, — сидіти згорнувши руки, коли всім навколо такі жнива, такий шарварок... А я ж. братці, нарівні з вами також з'їдаю казанок каші.
Всі знають, що Блаженко-старший дуже запопадливий до роботи. Без неї він гине, чахне, як стебло в посуху. Роман — людина ніжної і сумирної вдачі. Коли вони, мов ярмаркові лірники, заведуть, бувало, на дозвіллі з братом Денисом тільки їм самим відому пісню про «пісочок, що загортає милого слідочок», то Блаженко-старший одразу розжалобиться до сліз. При його м'якому характерові іншим, зубатішим, здається, легко було б його заштовхати, перетворити в попихача, проте насміхатися з нього, скривдити його ніхто не наважується. Бо он коло міномета стоїть Денис, атлетичної будови чолов'яга років тридцяти, з вічно насупленими чорними бровами, і яструбом поглядає навкруги. Спробуй-но тільки зачепи! В усяку хвилину і перед ким завгодно він ладен вступитися за свого брата.
Над телефоном сидить Маковей. В роті його всі кличуть Маковейчиком, бо він 1926 року народження і має симпатичне обличчя з широким, як паперовий кораблик, носом. Сам Маковейчик маленький на зріст, але груди має розвинені й завжди випнуті молодцювате — «колесом». На плечах у нього міцно сидить рухлива лобата голова, яка, за словами Сагайди, готувалася людині-велетневі, а опинилася помилково у Маковейчика. Сагайда іноді любить — заради розваги — всією п'ятірнею провести, проорати Маковейчи-кові од лоба до підборіддя.
— Не пацайте! —кричить тоді боєць і кидається на Сагайду боротися, бо «пацання» означає, що в цей момент можна пустувати із лейтенантом..
Коли рота ще стояла на формуванні і багато співала вечорами, Брянський випросив Маковейчика у командира стрілецької роти, бо Маковейчик чудово заспівував. Проте іноді Маковейчиків талант йому ж і шкодить. Чергуючи ночами біля апарата, він уже й тут, в обороні, бувало, з нудьги, як соловей, почне заливатися в трубку, зачаровуючи своїм співом незнайомих і ніколи не бачених дівчат-телефоністок. За це розлючений командир батальйонного взводу зв'язку дає йому три наряди поза чергою, погрожуючи ще й побити на голові трубку.
Проте замість нарядів Сагайда, який не терпів, щоб його бійця карав ще хтось, крім нього самого, тричі «пацав» Маковейчика п'ятірнею, і тим усе кінчалося.
Але нині Маковейчикові не до пісень. Він сидить, згорнувшись бубликом, над апаратом, з трубкою, прив'язаною через голову біля вуха. Вій передає команди Брянського, похвали і прокльони, передає уривки підслуханих розмов про загальне становище на дотах, а сам думає, заклинає, щоб знову де-небудь не порвало кабель. Сьогодні він уже шість разів бігав по відкритій висоті на лінію, і щоразу старші бійці проводжали його співчутливо, як на той світ, бо, незважаючи на досить-таки задерикуватий характер Маковея, всі його любили. Правда, більшості з них він не доводився справжнім земляком, навіть зухвало допікав їм їхньою говіркою, насмішкувато передаючи, як «Г'андрій г'узенькою г'уличкою повіз г'орачам г'обідати». Але старші не були на нього в претензії за ці витівки, бо, зрештою, хлопчисько міг бути багатьом з них за сина і, може, якраз нагадував їм власних їхніх дітей і тепло рідних покинутих гнезд. Коли він повертався з лінії, з'являючись над кручею йтрибаючи звідти, як з неба, рота полегшено зітхала:
— Маковейчик! Соловейчик! Живий!
А Сагайда на знак особливої прихильності жорстоко «пацав» його кілька разів, впіймавши в свої ведмежі лабети. І все-таки лінія знову замовкла. Маковейчик хотів сам себе ошукати і ще деякий час надсадне кричав у трубку, лаючи свого напарника, що сидів десь на НП. Одначе, видно, даремно витрачав Маковей свій порох: напарник таки мовчить, і ротний соловейко, люто чортихаючись, вискакує з окопу. Він просить у Хаєцького ножа, щоб зачищати кінці кабеля. Хаєцькому шкода давати ножа, і він довго шукає його по своїх кишенях, повних різноманітних скарбів.
—Швидше шукай! —кричить Маковейчик. —У тебе там не кишеня, а ціла кузня.
— На, та гляди, щоб не згубив.
— А коли й сам не вернусь?
— А ніж щоб був.
Маковейчик хапає кабель в руки і біжить уздовж лінії;
Доки лінія йде байраком, Маковейчик відчуває себе спокійно Та ось вона подерлася вгору, і Маковейчик подерся за нею, поки опинився, врешті, на відкритому місці. Тут йому відається, що він зовсім голий. Безлюдна місцина, вигоріла трава, і вибухи гуркають то там, то там по всій висоті. Моторошно: один на всю висоту! Маковейчик припадає майже до землі і котиться по ній клубочком, і кабель лежить у нього в руках, боляче обшурхуючи пальці. На якийсь час лінія входить у зруйновану траншею, потім знову виринає і знову біжить через пагорби.
Сонце стоїть десь над головою. Піт заливає очі, і солоно стає на сухих губах. Недалеко впав снаряд, обдало Маковейчика гарячою хвилею. Він схопився, оглянувся на себе — неушкоджений — і знову покотився в газах, гіркій духоті, один, як у пустелі. Дивлячись на цю висоту збоку, він , ніколи не уявляв собі, що вона така велика. А тепер йому вдається, що він біжить уже цілу годину. Нарешті — розрив. Маковейчик зубами зачищає кінці кабеля, забувши, що в кишені у нього лежить здоровенний саморобний ніж Хаєцького. З'єднавши, пускається назад. Згори бігти набагато легше. Він почуває задоволення від того, що полагодив кабель, і навіть не так лякається снарядів. Де-не-де біліє деревій, жовтіє безсмертник, пахнуть, сохнучи від спеки, васильки, ще не зчесані металом. І раптом Маковейчик як біг, так і вкляк на місці.
Зовсім близько попереду з-за пагорба нагло виріс довготелесий румун у зеленому мундирі і в постолах. Маковей встиг побачити навіть це — що румун у постолах. Чужинець, видно, теж ніяк не сподівався на таку зустріч і зупинився з розгону, важко дихаючи. Мить вони стояли мовчки, розгублені, збиті з пантелику обоє. Якби ще трохи пробігли, то, здається стукнулись би лобами. Румун, худющий, смаглий, з горбатим, полупленим носом, дивився на Маковейчика, а той — на нього. Це тривало якусь мить, а їм здалося, що стоять вони так уже здавна, стоять віч-навіч.
І враз, ніби за єдиним окликом, обоє круто повернулись і... дременули в різні боки.
Уже тільки чимало відбігши, Маковей почув, що за спиною в нього, бовтаючись, боляче б'ється автомат. Перед цим, налетівши на румуна, Маковей зовсім забув про свій пепеша, як, напевно, забув і румун про свою гвинтівку.
Схаменувшись, Маковейчик швидко зняв через шию автомат, оглянувся. Еге, дожени та пхни! Зелений румун уже далеко миготів постолами, виринаючи та пірнаючи у складках висоти. На вилинялій румуновій спині танцювала забута гвинтівка. Телефоніст пустив довгу чергу йому навздогін. Румун на бігу озирнувся, нагнувсь і... глузливо поляпав себе долонею ззаду.
— Ах ти ж, мамалижник! — вигукнув Маковей, пускаючи вслід ще одну чергу, хоч румун уже заховався за пагорбом. — Чеше! аж кістки торохтять, а ще глузує!
Проте і самому Маковейчикові було якось і соромно, і легко,і весело.
«Щастя твоє, що автомат у мене був за спиною! — з веселими погрозами думав телефоніст. — А то я б тобі показав: ну шти русєшти!.. І де він тут узявся? Чи, може, він також зв'язківець? Заблудився, видно, як погана вівця, та й гасає».
Повернувшись на вогневу, Маковей не втримався, щоб не розповісти товаришам про свою конфузну пригоду. Товариші підняли його на глум:
— Ех ти,соловей!
— Прогавив свого «язика»!
— Ти б же йому — хенде хох! — кричав Хаєцький.
— Забувся, — невміло каявся Маковейчик. — Все на той час вилетіло з голови. Очі в нього, як два чорні колодязі... Великі, блищать... Не одразу по них пальнеш...

Гляди, Маковею, вдруге розгубишся, — тоді амінь
Вся рота нещадно потішалася з свого солов'я, проте потаємці і зважала на його зелену молодість. До того ж, це — перший бій.
Маковей, сидячи над апаратом, терпляче зносив незлобиві насмішки товаришів. Докори сумління, видно, не дуже гризли його за те, що з-під носа випустив живим того знужденного, більше схожого на чабана, вояку, що не одразу пальнув у його перелякані, блискучі, мов чорнослив, очі...
— Як ти хоч мого ножа не загубив, — турбувався Хома Хаєцький, забираючи в Маковея свого ятагана. — Давши такого драпака перед якимось охлялим мамалижником, неважко було й штани загубити!
— А якби й загубив, то що? — лукаво задирався хлопець.
— Я би з тебе тоді шкуру на гамани дер би!.. Пасами дер би! От що.
«Чекайте, — весело думав про себе Маковей, —чекайте... Хіба це вже й край... Стану і я згодом таким воякою, як ваші полкові «вовки». Сказано ж: солдатом не родишся, а робишся...»
Маковейчикові радісно і легко на серці, бо сонця так багато, що небо аж побіліло від нього, а внизу, далеко-далеко за насипом, за батареями, видніються луки і біжить-струмує по них марево, мов отари прозорих водяних овець. А на тих луках, пригадав Маковейчик, румуни в постолах і в білих штанях пасуть із собаками свої отари. І вівці мають маленькі голосні дзвіночки на шиях...
В серці малого телефоніста співають радісні сонячні хори...
XI
Нарешті висота впала.
Це сталося наступної ночі перед світом, і першим про це дізнався Маковейчик. Лінія одразу сповнилась радісним клекотом, взаємними поздоровленнями. Вночі румуни відступили. Відступили раптово, крадькома, проте ніхто ще не знав, що на цей раз вони відступили востаннє, що цієї ночі Румунія, оповита загравами, була поставлена на коліна.
Знімалася наша піхота. Зв'язківці, вільно походжаючи по висоті, змотували кабель; обози, вирвавшись на шляхи, посунули до висоти і вже не вертали назад, а стали попід нею величезним гомінким табором. Ранок був ясний, як після градобою. Сапери-підривники підкладали під порожні доти десятки кілограмів толу, і доти з веселим ревом піднімалися з землі і майже цілі ставали на диби, розчепіривши, як фантастичні потвори, покручені лапи залізних кріплень.
Взявши міномети на в'юки, рота Брянського теж рушила вперед. Здорова свіжість літнього ранку промивала безсонні очі бійців, обвівала спалені, запорошені обличчя. Один по одному піднімалися мінометники на висоту за командиром роти. Сорочки на їхніх спинах за ці дні побіліли: на них, пропотілих наскрізь, виступила й позасихала сіль.
Перед Чернишем ступав Гай, несучи на собі важку металеву плиту, яку ще кілька днів тому чистив і ніс Бузько. На спині бійця вона вилискувала, як відполірований скибами грунту леміш.
Досягши вершини, зупинились, щоб перепочити. Світ, до захмеління прекрасний, розступався на всі чотири боки від них. Далеко праворуч на захід рум'янілись під вранішнім сонцем білі вершини гір. Чи стрімкі то гори біліють, повиті літніми хмарами-оболоками, чи, може, далека то Україна біліє черідкою хат?.. Між зелено-сизими полями, звиваючись, висвічує водами на сонці мирний і лагідний Серет. У повитих свіжим туманцем далях, скільки сягає око, бовваніють зелені острови сіл у садках, над якими підносяться високі дзвіниці, ніжно-блакитні веселі бані цер'-ков. Там, здавалось, ніколи не було війни, ніхто там і не чув, що вона буває на світі. Здавалось, там, як і раніше, оце саме піють півні в дзвінкій ранковій тиші і протяжне, ліниво реве худоба, яку вигонять на пашу, і ходить вулицями допотопний інвалід, б'є в цимбали, викликаючи селян послухати новини. І тільки ця висота стояла геть порита, подовбана, обгоріла, наче пройшов над нею вогняний смерч, обпаливши все, вкривши її понівеченими трупами, покинутою зброєю, гільзами, протигазами й іншим мотлохом, що ним засмічує землю війна. А над усім цим великим свіжим цвинтарем зводяться бетоновані доти, як гігантські страховиська, живцем вивернуті нашими підривниками з землі.
— Корчуйте їх, корчуйте! — гукає в той бік Хаєцький, немов сапери можуть і справді почути його. — Корчуйте їх з їхнім залізним корінням! А ми вже викорчуємо й тих, що садять по землі оце погане зілля! Сапери снують по всій висоті, як рибалки з вудлищами і довгими міношукачами в руках. Позначають мінні поля, рокладають проходи бійцям у широкий відвойований світ. "Л ->, Л ->" — виростають по висоті свіжі дерев'яні таблички.
— Ось і траншея, по якій ми вели вогонь, —сказав Брянський, і всіх потягло глянути на результати своєї роботи. Дивлячись під ноги, щоб не наступити на міну, бійці підходили до траншеї. Всіма опанував піднесений настрій, бо ніщо сьогодні вже не загрожувало життю, страшне пекло бою відгуркотіло, і чистий, як скупаний, серпневий ранокдежав до ясних горизонтів. Ворог відступав, а вони лишилися живі і вперше після гіркої задухи й виснажливого напруження цих днів дихали вільно, на повні груди. Жодного пострілу не чути було над землею.
Траншея являла жахливе видовище. Це була суміш глини, кривавого лахміття і навалених в різних позах жовтих трупів. Один, жовтий, босий, тільки з онучами на ногах, сидів, спершися спиною на стіну траншеї і схиливши голову, наче в задумі. На його колінах ніби спав — лицем вниз — другий, з брезентовим одкритим ранцем на плечах, з-за якого виглядала брудна солдатська білизна. Поруч них, привалений до половини землею, лежав третій. Не звертаючи уваги на трупи. Брянський звичним оком ,». Професіонала одразу став визначати, куди влучали міни:
— Ця розірвалася на бруствері... Ця вдарила в стінку... Цікаве влучання... А та лягла на саме дно... Порядок! Та звертаючись до своїх офіцерів, він продовжував:
— У цьому бою я зробив дуже цікаві спостереження.
Мені здається, що система вогню з кількох мінометів, яку застосовували досі для траншей такого типу, може при деяких корективах давати набагато кращі наслідки... Дивіться, під яким кутом ця траншея стояла до нас... почав розвивати свої ідеї, дивлячись прямо на Черниша і оцінюючи, наскільки Черниш його розуміє.
— У тебе після кожного бою ціла хмара ідей, — зауважив Сагайда, який, видно, уже звик до цього. — Факт, що мої вусачі дали жару. А ти все кричав, що партачимо. Денис Блаженко, не гидуючи трупами, мовчки опустився в траншею і відшукав там кілька рваних сизих осколків.
— Це з мого міномета, — заявив Денис, похмуро глянувши на Брянського.
Осколки пішли з рук до рук.
— Чому обов'язково з твого?
— Ось моя маркіровка. Вона в мене записана. І Денис впився в командира роти своім упертим яструбиним поглядом, ніби ждав, ніби чогось настійно вимагав.
— Не турбуйтесь, Блаженко, — посміхнувся йому Брянський втомленими холодними очима. — Я все пам'ятаю. У мене кожен чесний боєць своє одержить.
Ішли по самій висоті, перестрибували через траншеї, не могли втриматися, щоб не оглянути всі найближчі вирви. Зустрівся один з батальйонних зв'язківців і вказав стежку, що нею недавно пройшла піхота.
Як не гуляла війна по висоті, проте не все ще спалила. Де-не-де попадався під ноги безсмертник і стирчали біляві пухнасті вінички тирси, співучої степової трави, що від найлегшого подиху вітерця починає тонко бриніти, мов жива. З яких степів і якими вітрами занесене й посіяне тут, на високій горі, її насіння? І яким чудом врятувалась вона від вогню й металу в ці дні? Де-не-де біля вирв сивіє безводний полин або кущиться пахучий чебрець, і Гай, сутулячись під важкою плитою, не лінується нагнутись, щоб зірвати запашний кущик. Потім, задерши голову до сонця, він кілька разів глибоко нюхає сухе зілля і вдоволено крутить головою.
— Ловко пахне, — примовляє він, мружачись сьогодні якось особливо ласкаво, всміхаючись невідомо кому. — Це наша трава... По-нашому й пахне.
Дивною була ця любов до степових рослин'і запахів у нього, корінного поліщука, який народився і виріс у суворих пущах, під шум вікових поліських дібров. Він нагадував собою тих диваків, що, вік звікувавши в безводнім степу, все життя марять про море.
— Ти почав би ще, як дівчина, вінок собі з того зілля плести, — сміялися бійці.
— І сплів би, якби було коли, — відповідав юнак, злегка червоніючи. — Я вмію.
Кожен нишпорив сюди-туди, чогось шукав, ніби тут були розсипані скарби. Той знайшов сигарети, інший нап'яв на себе рябу, як ящірка, плащ-палатку, але йому загукали, що вона в крові, і закривавлена палатка вже летить з плеча геть. Зацікавлено підіймали різний блискучий дріб'язок чужого солдата, і, покрутивши його в руках, побавившись, мов діти, кидали тут же, і знову чогось шукали, поки зненацька пролунав громовий вибух, і ясний ранок зразу потьмарився: Гай наступив на міну. Ще хвилину перед тим Черниш бачив його. Боєць стояв над кущиком синіх васильків, приязно всміхаючись до них. Потім нагнувся, обережно зірвав і не встиг зробити кроку, земля під ним гримнула і все зникло в чорному димі. Де стояв Гай, вирвався лише високий чорний стовп, і коли розвіявся, там уже ніхто не стояв. Гай лежав розплатавшись. Зняли з нього задимлену вибухом плиту, що придавила його до землі. Тіло, звільнене від брезентових закривавлених лямок, наче зітхнуло і впало безсиле. Боєць лежав, витягнувшись на весь зріст, і тільки тепер усі побачили, який він був гарний, стрункий, широкогрудий — справжній красень. І шовковисті біляві брови лежали на задимленому й обличчі, як два волотки тирси, степової співучої трави, занесеної сюди із східних степів буйними вітрами. Боєць і тепер довірливо й трохи здивовано дивився в чисте небо, і його очі були ще синіші за небо, прозорі, як камінь-сапфір. І найдивніше було, що в руці боєць ще стискав свої сині васильки. Обпалені вибухом, вони тепер нагадували жмут і іржавого колючого дроту. Хтось попробував взяти їх з Гаєвих рук, але мертва рука так міцно затисла квіти, що її годі було розчепити. Так і залишили його з тими васильками в руці, з польовими квітами рідного краю. Ледве знайшли заплилі кров'ю, посічені документи. У другій кишені була пригорща автоматних патронів. Маковейчик мовчки вигріб їх, наче золоте насіння, і пересипав до своєї кишені. Він не знав, що тим патронам доводитися — після Бузька і Гая — вже третім господарем.
Смерть Гая справила тяжке враження, підсилене ще, може, тим, що сталася вона не вчора в бурхливому пеклі бою, а саме цього ранку, коли так ясно було навкруги і безкраї степи дихали на них пишністю півдня, ароматом нових далеких походів.. Бійці йшли, похмурі, задумливі, поволі спускаючись стежкою з висоти. Спідлоба поглядали на загадкові краї, що розстилалися перед ними внизу, на далекі міста, в яких вони ще не були, але мусять бути.
— І там наздоженем, — блимнув білками Хаєцький, ще більш потемнівши. — І все тоді пригадаємо. Все!
Незабаром догнали батальйон. Він також не встиг ще спуститися з висоти вниз, хоч розвідка доповідала, що і в першому містечку, і далі противника не виявлено. Старшини годували людей. Вперше за три доби їли бійці як слід, розсівшись по зеленому підгір'ю, яке ще вчора було румунським тилом, їли повільно, зігріті ніжним сонцем, поглядаючи на нього так, наче довго не бачились.
Євген Черниш сидів на траві оддалік, спершись підборіддям на руки. Смерть Гая приголомшила його. Пригадалась позаминула ніч, коли Гай, рискуючи власним життям, поліз замість нього, Черниша, відшукувати між трупів Бузька і Вакуленка... І нинішній ранок, коли боєць уже лежав-горілиць на висоті, посічений, задимлений, з тими опаленими васильками в руці... Було нестерпно гірко.
За дні штурму Черниш помітно схуд, і його смугляве хлоп'яче обличчя ще більше витяглеся, густий рум'янець щік потемнів, як тужавий дубовий листок, повитий багрянцем.
Сонце уже підбилося. Внизу, на рівнині, у тремтливій гарячій прозорості, розкинулось степове містечко, яке Черниш ще в обороні не раз бачив на топографічній карті у Брянського. Там воно було тільки купкою чорних бездушних прямокутників, а насправді — тут перед очима — яке воно світле, красиве, сповнене живих барв! Широкі вулиці біжать до сонячної сліпучої річки, над кварталами строкато поблискують дахи, крізь густу зелень проглядають білі стіни будиночків, мов розвішані на деревах екрани. Все мирне, святкове, затишне... Але Черниш знає, що то лише видимість затишку: містечко розгромлене, перетворене в пустку. Щедра південна природа не встигла ще своєю буйною рослинністю прикрити рани війни. То тут, то там навіть неозброєним оком видно проламану черепицю крівель, величезні купи руїн між деревами... Будувала, творила людина для щастя, а чим усе обернулося?
Замислившись, Євген не помітив, як підійшов до нього з-за спини Роман Блаженно і, зупинившись, теж мовчки став дивитися вниз на містечко.
— Я б їх не вбивав, —раптом промовив боєць, і Черниш, здригнувшись, оглянувся на нього сухими роз'ятреними очима.
— Кого?
— Отих гітлерів, антонесок, отих міністрів, яким не си-диться без воєн... Убити — що ж... Це мало. Я закував би їх в ланцюги і водив би... Ні, хай би оті дрібні сироти водили, що вони їх, як макового зерна, пустили по світу. Хай би вони їх водили по всіх дорогах і по всіх країнах.
Не -давав би їм ні хліба, ні води... Хай би, душогуб й, їли отой попіл наших спалених хат... Гризли б оте закурене каміння... Я пік би їх повільно день при дню отим вогнем і залізом, що вони послали супроти нас. Щоб нажерлися тої війни, аби нікому й не забажалося її вже ніколи!..
— Пектимем, — крізь зуби процідив Черниш. — Випікатимем... Як пошесть.
| Блаженко, спитавши дозволу, сів і собі на траві і знову, дивлячись униз і мружачись, від чого його зморшкувате лице ще постарішало, журливо говорив:
— Але й того мало, мало!.. Ось Гай був... Такий славний хлопчина... Молодий, моторний, совісний такий. Чи він вижив свій вік? Чи він не хотів би подивитись на оте ясне сонечко? А вони йому... так!
І боєць глибоко зітхнув. Деякий час обидва сиділи мовчки.
— Яке то щастя дано людині! — заговорив знову Блаженко, заворожений картиною неосяжного світлого простору. — Отакий світ!.. Скільком би вистачило!.. А що з того?.. Не вміє вона його спожити!
Блаженко глянув ненароком на молодшого лейтенанта скам'янів: Черниш плакав. Плакав, не помічаючи власних сліз, втупившись суворим затуманеним поглядом у зелене порожнє містечко з білими екранами. Коли б його запитали, чого він плаче, він не зміг би й відповісти. Бувають хвилини, коли стає тоскно за все, стає жалко всього на світі. «Всіх хочеться приголубити», —не сходили йому з думки слова Гая.
Це були його перші й останні сльози на війні. Пізніше, іноді згадуючи їх, Черниш стидався своєї розчуленості, не знаючи, що, може, це був якраз найлюдяніший, найніжніший голос його молодого, ще не огрубілого в боях серця.
Подали команду рушати. Попереду пішли, не розосереджуючись, стрілецькі роти, потім штаб батальйону, потім рота Брянського. Спускаючись униз, Брянський і Сагайда про щось жваво дискутували, ковзаючись, мов хлопчаки. по слизькій траві. Зелені матер'яні чобітки Брянського зовсім вилиняли за ці дні.
«Вони вже все забули, все-все, — з докором подумав Черниш про офіцерів. — Невже і... Гая? Так швидко?»
Через кілька днів на марші, коли вони ближче зійшлися з Брянським, Черниш нагадав йому про цей епізод, про те, як вони пустотливо ковзались по траві... Старший лейтенант замислився.
— Знаєш, Євгене, — сказав він по деякій паузі, вперше звертаючись до Черниша на ймення. — Я бачив за цю війну багато чого. І багато чого зрозумів. Думаєш, ти не станеш таким? Від того, що тут побачиш, неминуче стаєш або черствішим, або мудрішим.
XII
Тиргу-Фрумоський і Ясський укріплені райони противника були прорвані. Триста п'ятдесят залізобетонних оборонних споруд, що, здавалося, стали непорушним залізним валом від Пашкані до Ясс, тепер залишалися уже за спиною наших бійців. У прорив було введено ударні війська 2-го Українського фронту, і вони, громлячи ворога, знищуючи його резерви, що зустрічались на шляху, незабаром вийшли до міста Васлуй і, оволодівши ним, швидко просувались на південь. Падали одне за одним міста Роман, Бакеу, Бирлад, Хуші. Вийшовши в районі Лопушна — Леушені на річку Прут, війська 2-го Українського фронту зустрілися з військами 3-го Українського, які наступали всі ці дні з плацдарму біля Бендер, на захід уздовж знаменитого Троянового валу, обходячи, таким чином, з півдня і південного заходу кишинівське угруповання німецько-фашистських військ. З'єднавшись, війська обох Українських фронтів наглухо замкнули кільце навколо кишинівського угруповання противника. Почалось планомірне, нещадне стискування цього грандіозного кільця, в якому опинились, крім румунів, 15 німецьких дивізій з групи військ «Південна Україна». Розгорталась одна з найблискучіших битв Великої Вітчизняної війни. Кількома ударами наші війська розрубали на частини оточені дивізії ворога, ліквідуючи ті окремі клубки, що продовжували жити, як живе деякий час порубана на шматки гадюка. Кінчилось, як відомо, тим, що жоден полк, жоден підрозділ з десятків тисяч оточених не вирвався з кільця.
День і ніч гриміло в районах Ганчешт, Мінжира, Хуші, Бакеу. Червона Армія трощила оточені ворожі дивізії. Тим часом інші війська обох Українських фронтів вели навальний наступ на центральні райони Румунії. До складу одного з цих наступаючих з'єднань 2-го Українського фронту входив і гвардійський стрілецький полк гвардії підполковника Самієва.
Війська, ринувши, як весняні потоки з гір, затопили всі шляхи, що вели в глиб Румунії на південь і південний захід.
Уже дійшли відомості, що взято Кишинів, Ясси, що Румунія капітулює, але це були поки що тільки чутки, певного бійці нічого не знали. Ішли спішним маршем, дні і ночі, майже не відпочиваючи. І було дивно, що групи румунів, здавшись, бредуть назустріч без конвою і їх ніхто не чіпає, хіба що якийсь веселий боєць гукне:
— А, Романія Маре! Шти русєшти?
— Рятуйся, хто як може, — в кукурудзу!..
А румуни брели, не відповідаючи на жарти, мовчазні й приховано радісні, деякі зовсім роззувшись і впріваючи під пузатими ранцями із своїми солдатськими злиднями. Видно було, що це йдуть хлібороби й пастухи, яких Анто-неску насильно відірвав од рідних шматків поля, продавши Гітлерові, як гурти овець, на заріз, їм уже ввижалися домівки, і вони поспішали по узбіччях шляхів, даючи дорогу нашим колонам.
Потім почали йти не тільки без конвою, а й при повнім озброєнні. Потяглись обози, артилерія, та сама артилерія, яка ще, може, кілька днів тому била по нас з-за дотів, а тепер покірно їхала назустріч похідним строєм.
Бійці почали роздобувати коней.
Старшина мінометної роти Вася Багіров, енергійний, тугий здоров'як з монгольськими вузькими очима, кидався вліво і вправо, рішучий, рвучкий, запальний. Під час штурму, підвозячи до висоти міни, старшина втратив усіх своїх коней: єдина дорога, по якій він гасав цілу добу, весь час була під вогнем. Брянський, хоча йому й шкода було втраченого транспорту, цього разу не дуже діймав старшину. Зрештою, в інших підрозділах полку було те ж саме.
— На те бій, — сухо сказав Брянський, радіючи в душі, що сам Вася, його улюбленець, залишився живий. — Були б люди, а все інше... буде.
Проте Багіров почував себе трохи винним перед командиром роти. Його сумління ще більше мучило те, що Брянський не розпікав його за понесені втрати.
Тепер Вася вирішив будь-що поставити роту на колеса. Він про щось по-змовницьки пошептався з Хаєцьким, переморгнувся, потім обидва шугнули кудись, і невдовзі Хома з'явився в мінроті, гордо сидячи в каруці, напнутій брезентом і запряженій добрячими ситими кіньми. В ці дні така ініціатива вважалася справою гріховною, суперечила інструкціям, і Брянський для порядку почав ганити бійця, хоча підвода йому була вкрай потрібна. Бійці його вже другий день заливалися потом під важкими в'юками з матеріальною частиною мінометів.
— Але порядок є порядок, — нахмурився Брянський. — І вам, товаришу Хаєцький...
— Що ви, товаришу гвардії старший лейтенант! — заволав Хаєцький, щиро відчуваючи себе невинним. — Хай бог милує, щоби я гарбав та свавільничав!.. Я тільки своє забрав! Це ж наші коні, чи то я вже не годен їх впізнати?.. З нашого колгоспу! Я би їх і облупленими впізнав!.. Два роки ними зерно возив на станцію.
— Спробуйте це комбатові довести...
— А то я не доведу? Сам я їм клички давав!.. Кличка цієї Весела, а цієї — Маринка!
— Це жеребець! — засміявся хтось із бійців. Хаєцькнй не розгубився.
— А то забороните мені жеребця кликати Маринкою?.. Тут ще десь і корова в них моя, теж відберу, в душогубів!
Саме в цей час побіля мінометників проходив Самієв з румунським гладким полковником, командиром капітулюючої частини. Загледівши свого командира полку, Хома виструнчився на каруці і хвацько взяв під козирок. Брянський запитав дозволу приймати транспорт. Самієв махнув на ходу рукою:
— Приймай... Писарі оформлять пізніше...
— Ба, не я вам казав ? — аж підскочив на радощах Хома. —По-моєму вийшло! А жаль, що я тієї карети не захопив!
— Якої карети, Хомо? — зацікавились бійці.
— Там така файна була берлина, роззолочена вся!.. Сам буцімто король Міхай у ній їздив...
— От би тобі, Хомо, та в королівській кареті... Ха-ха-ха...
— Не встиг, братове: з-під носа трофейна команда вихопила... А, най вашій мамі!..
Брянський скомандував скласти на воза матеріальну частину. Бійці вмить розв'ючились, і за кілька хвилин міномети вже лежали в каруці, дбайливо обмощені сіном.
— Вйої — гукнув Хаєцький, поблискуючи білками. — Гаття на Букурешті!
Коні, видно, відчувши, що віжки попали в міцні руки, ожвавіли, підняли голови лебедями.
Втомлених цілодобовим маршем піхотинців охопило бажання швидше пересісти на коней. Саме як на те, назустріч ішла кавалерійська румунська дивізія, граючи кіньми, виблискуючи новою збруєю. Доки десь там штабні писарі сушиили собі голови, як оформляти в паперах передачу капітулюючими військами нашій армії засобів пересування (така передача була передбачена в акті про капітуляцію), сірі від доріжньої кіптяви піхотинці з радісним галасом накинулися на остовпілих кавалеристів. Хіба могли вони, перевтомлені останніми боями, безупинним маршем, пропустити таку нагоду одержати транспортні засоби! Танкістам, артилеристам, що заглиблювались в Румунію на важких бойових машинах, ці трофеї були ні до чого, а піхотному полкові воні зараз підвернулись під руку аж он як до речі. Ворог тікав не оглядаючись, і його треба було доганяти. А мимо проїжджають, сунуть кінвою війська вчорашнього сателіта німеччини... Очі розгорялися, руки самі тяглися до поводів...
Сагайда з'явився в роті на коні, ніби вроджений козарлюга. Чорна кубанка його була збита на вухо.
—Чого ви спите? —гукнув він хрипко. —Ні чорта не нищиться!
І знову зник у веремії. Повз Черниша пробіг схвильований Козаков.
— Привіт молодшому лейтенанту! — гукнув він на ходу. — Гайда по коней! Це було саме те, чого й Чернишеві кортіло.
— Гайда так гайда!
Черниш незабаром опинився з Козаковим у самій гущі. Румуни розтяглися на кілометр чи й більше, збилися кіньми на узбіччях дороги. Черниш бачив, як якийсь хотинець, лаючись, тягнув за ногу з коня чужого сержанта, а той безпорадно волав у простір:
— Капітуляція! Капітуляція!
Підскочив Козаков, відіпхнув бійця і гукнув сержантові:
— Злазь!
Юнак сержант чорними, як вуглини, очима благальне глянув на Черниша:
— Доміне офіцер!..
Козаков шарпнув румуна за ногу:
— Злазь, мамалига!
Сержант випустив повід цяцькованої вуздечки і неохоче плигнув з коня.
— Сідай, младшой! —гукнув Козаков Чернишеві. — А я собі зараз добуду!
Черниш, мить подумавши, легким рухом послав ногу в лискуче стремено.
Хтозна: може, це й справді були під капітулянтами ті самі коні, які ще недавно топтали поля за Дністром? Такого не гріх і реквізувати!
Сідло нагадало Чернишеві ясне дитинство, гарячі степи Казахстану, де він їде на маленькому коні в батьковій експедиції...
— Доміне офіцер...
Черниш, від'їжджаючи, ще раз оглянувся. Чорноокий юнак стояв на тому самому місці. Розгублено тримав у руці нагайку, мовби не знав, куди її приткнути.
Назустріч Чернишеві скакав охляп на баскому коні якийсь піхотинець у розстебнутій шинелі, без пілотки, з рідкою сірою борідкою віником. Він, видно, ніколи не сидів на коні і тепер, щоб не впасти, весь скоцюрбився, по-кошачому вп'явся обома руками коневі у гриву. Трензелі впали, і кінь уже обірвав їх ногами — метлялись самі обривки. Запінившись і хропучи, схарапуджений кінь летів щодуху, він просто ошаленів, став, як дикий, відчувши в себе на хребті незвичайного їздця.
— Запини! —волав піхотинець не своїм голосом. —Запини, запини!
— Нічого, потренуйся, старий! Чіпкіше, чіпкіше тримайсь! Ото тільки що вискубеш усю гриву! — І бійці аж за животи бралися, розважаючись кумедною їздою.
І Черниш сміявся, бо вершник таки був незвичайний, здавалося, що промчить отак старий, розвіваючи своєю шинелею, через усю Романію, через степи і гори, і все волатиме й волатиме у безвість, благаючи невідомо кого:
— Запини! Запини! Запини!
Між підводами метушився Маковейчик. Він шукав собі транспорту, щоб везти котушки з кабелем. Хлопець губився серед цього побаченого ярмаркового багатства і не знав, на чому зупинитися. Нарешті, його увагу привернула жовта гарненька тачанка. В ній не було нікого. Маковейчик скочив у неї і вхопив віжки. Кучер, що обідав збоку, підбіг з ложкою в руці.
— О, будь ласка! — гукав він весело Маковейчикові, і, здається, був задоволений з того, що його звільняють від цього осоружного тарантаса. Тепер він уже напевне кінчить з війною і повернеться додому. — Будь ласка, товаришу!
Маковейчик, оглянувшись, мало не скрикнув з несподіванки. Перед ним стояв, як йому здалося, той самий смаглюватий, з полупленим носом румун, з яким він мав випадкову і конфузну зустріч на висоті. Румун, усміхаючись,
пояснював жестами, що він хоче лише забрати з тачанки своє господарство.
— На, на, забирай! — охоче погодився Маковей, сам викидаючи з тачанки румунове багатство: ковдру, ранець, вблізлу смушеву селянську шапку. — Мені, крім коней, нічого не треба!
— Нуй бун герман, — белькотів румун, радісно підбираючи свої статки. — Нуй бун разбой. На самім споді тачанки лежали в сіні пахучі яблука, їх румун відмовився брати, лишаючи Маковейчикові на знак своєї прихильності. «Він мене не впізнав!» — зрадів Маковувейчик і вдарив по конях.
Йому було по-дитячому легко і гарно на душі. Сонце сяяло, коні іржали, румуни, звільнившись від них, як від тягаря, розкинулись поблизу циганським табором і вже весело варили щось на бездимних вогнищах. Все навкруги бурувало життям і щастям. «А може, це й не той? Чого йому тут бути? А-а, вшистко єдно!» Маковейчик швидко забув про румуна. Навколо стояв веселий гармидер вселенського ярмарку. Синє небо дзвеніло, суха дорога курилась, лисий піхотинець без пілотки уже мчав з іншого кінця на своєму безтямному коні.
— Запини! — хрипло кричав він, як і раніш, по-кошачому уп'явшись коневі в гриву, а поли його шинелі розвівались, мов величезні сірі крила.
— Тримайсь! — сміючись, відповідали йому, і ніхто не зупиняв. — Коли сів, то тепер уже — куди понесе!
Протягом кількох годин, доки штабні писарі нашвидку оформляли в паперах передачу, всі уже пересіли на коней. У Брянського кожна обслуга дістала собі підводу. В третій обслузі їздовим сів Блаженко-старший. Він ретельно, по-хазяйськи вибрав коней і воза. Коням оглядав копита, заглядав у зуби. Каруцу обійшов з Денисом кілька разів, постукуючи пужалном на колесах.
— До Букурешта доїде?
— Доїде.
Міцні колеса дзвеніли. Все ж, порадившись між собою, брати притягли звідкись ще й запасне колесо і його теж поклали на воза.
— Бо там, кажуть, піде камінь.
Все шосе тепер загриміло, заскрипіло, затупотіло. Підрозділи на ходу шикувалися в похідну колону. Командир полку Самієв щоразу обганяв її на мотоциклі, задоволене оглядаючи з коляски бійців і наказуючи командирам якнайсуворіше стежити, щоб ніхто не відстав.
— Тепер хоч на край світу, товаришу гвардії підполковник! —не втерпів Хаєцький, щоб і тут не висловитись. — Не втекти супостатам, доженем! Гаття, алюр три хрести!..
Гриміла дорога, вставала курява, огортаючи бійців сірою хмарою. Тільки голови вершників виринали з неї, хитаючись ритмічно — то вгору, то вниз, то вгору, то вниз...
Могутнього потоку не вміщало шосе, і багато верхівців скакало обабіч шляху прямо по хлібах, з радісним лементом, в бурхливім чаду гонитви.
«Яке щастя бути в полку!» — думав Черниш, скачучи з товарищами-офіцерами поперед своєї роти, і свиснув канчуком, забуваючи про все на світі.
XIII
Мчали, не переводячи подиху. Бурею вривались у не-зруйновані, чисті міста. Білі прапори на знак капітуляції звисали з кожного ганку, з кожного балкона. Черниш з гордістю кидав погляди на ці символи покори, які наче стверджували його безмежні права, законність його волі і непереможну міць.
Міська публіка стіною стояла на тротуарах і, приголомшена, дивилась, як з гуркотом проносились вулицею незнайомі війська — шумливі, нестримні, повні енергії. Вершники, сірі від пилюки, обвітрені суховіями півдня, з потрісканими губами, мчали по дзвінкому асфальту, не стишуючи темпу, не маючи часу зупинитись навіть попити води. Бо на стінах міських будинків уже виростало величезне, в людський зріст «Л» з товстою, як рука, стрілою дороговказу. Хтось уже промчав тут перед ними, хтось уже накреслив це «Л», хоч вони, здається, йшли перші. Здавалося, що те «Л» само заздалегідь для них виростає на стінах по їхньому маршруту. І вони цокотіли й цокотіли по міських асфальтах, вилітаючи знову в степ, і гнали, гнали коней, охоплені шалом переслідування ворога. Він же, уникаючи бою і поспішно відступаючи, ще більше притягував і дратував, як дратують мисливця свіжі звірині сліди.
Якось надвечір попереду встали м'які силуети гір, ніби вони виступили непомітно з блакиті самого небосхилу. За ними заходило сонце, пускаючи високо пишні, рум'яні стріли по білих хмарах, і ті стріли також, здавалось, вказували їм дорогу вперед, як грандіозні указки. Всю ніч без зупину їхали на ті гори. Тепер уже було ясно, що дивізія іде не на Бухарест, як сподівалися досі офіцери, а звернула і захід, у Трансільванські Альпи. Альпи!
Вони, здавалося, стояли тут, поруч, а бійцям довелося де скакати день і ніч, поки, нарешті, почали входити в гори. Незнайомі гори зустріли їх різкою зміною температури. Спустився вечір, і одразу похолоднішало, хоч удень була Ііестерпна спека. Сагайда, передавши бійцеві коня, забрався іа воза і швидко заснув. Він любив поспати і при найменшій нагоді не відмовляв собі в цьому.
І тепер, хоч колеса стрибали по камінню і щось металеве доразу стукало йому по голові, він спав і навіть бачив сон. Іому здавалося, що це командир полку Самієв товче його Ісулаком по голові і наказує закинути геть кубанку. Через шапку з козачим червоним верхом у Сагайди завжди виникали конфлікти з полковим начальством. Командир ролку, завзятий патріот піхоти, органічно не терпів «модників», «кубанщиків», як він говорив, а Сагайда саме й належав до найзапекліших «кубанщиків». Кубанка завжди сиділа на ньому чортом. Він її носив і в холод, приморожуючи вуха, і в спеку, обливаючись потом. Командир полку, зустрічаючи Сагайду, не на жарт сварився на нього своїм кулаком. Сагайда давав слово скинути і... знову не міг розлучитися з нею. «Потеряю я свою кубанку с беспокойной буйной головой», — любив він співати в землянці. Шовкун, похитуючись, дрімає в сідлі. Мокра, спітніла у день спина тепер замерзла: накидку він тільки-но передав Брянському, сказавши, що сам одягне шинель, хоч направді шинель його була десь глибоко закладена у возі до привалу її не добути. А привалу все не давали. Дорога підіймалася вище і вище. Попереду в темряві рушилася, гаркотіла, звиваючись, безкрая людська ріка, текла не вниз, а насупроти гір.
— Це ти. Шовкун?—озвався якийсь вершник у темряві, порівнявшись з ним. По голосу не можна було впізнати, хто це, бо вершник хрипів. Тут усі похрипли, відколи війшли в гори з їх стуленими джерелами та різкими змінами температури. Придивившись, Шовкун впізнав Романа Блаженка. Роман їхав у гострій смушевій шапці, як у шоломі.
— Ти ж їхав у каруці? — здивувався Шовкун.
— А тепер там Дениса посадив, хай трохи перепочине... Він геть розбився в сідлі.
— Без звички воно, звісно... А ти, Романе, в цій шапці наче румунешт.
— Добряча шапка! Чабанська... Це мені Хома дав. І де він їх видирає?
— А пілотка?
— Пілотку я заховав у кишеню, бо їду й дрімаю... Так і дивись, що загублю... Вже багато їдуть без пілоток: погубили сонні.
— Вибились люди зі сну... А маршеві кінця не видно.
— Дорога... Це вже Карпати, як ти гадаєш. Шовкун?
— Це не Карпати. Це Альпи.
— Альпи? А де ж Карпати? Нашого батька в ту війну в Карпатах убито... Сусід, ідо з ним був, каже, що навіть братська могила е десь у горах.
— Де наших могил немає, Романе... Наші люди скрізь бували.
— Нам наче на роду написано — завжди всіх визволяти і всіх рятувати.
— А кому ж... Тут люди, бачиш, якісь вутлі...
— А німець тікає — конем не догнати. ' — В горах зачепиться.
— Знов буде хрещення.
— Буде, ой буде!.. Нам тепер весь час від хрещення до хрещення.
— І самі охрестимось. І їх охрестимо в кращу віру.
— Вся Європа ниньки в Йордан вступає. Входить така, а вийде — інакша.
— А ми також хіба такі вийдемо?
— А вийдемо?
— Вийдемо!
Хтось, проскакавши верхи мимо них, на ходу зірвав з Блаженна шапку і пошпурив її далеко вбік.
— Хто то?
— Комбат наш...
— От тобі маєш, — спокійно сказав Блаженко, наче цього й чекав. Став добувати з кишені пілотку.
— Він з усіх поскидав невоєнні шапки, — усміхнувся Шовкун. — Скрізь у кюветах лежать.
— Та я ж її тільки вночі одягав. Удень я знаю, що не можна.
— Ні, тобі, Романе, в пілотці більше личить... В шапці ти... на чабана схожий. А на нас, як не кажи, Європа дивиться.
— То правда. Вона, гей, пильно зараз приглядається до та приміряється... Що це, мовляв, за солдати прийшли, що воно за люди...
— Нелегко, видно, було і їй тут, Європі. Розтерзали звіри, назнущалися... Тільки від нас порятунку й жде.
— Але ж зимно!
— Я сам геть зазябаю...
Незважаючи на лютий холод. Шовкуна все більше хилило на сон. Тепло, що йшло знизу від коня, приємно гріло й заколисувало. Темрява важчала, наче самі гори змикалися над головою. Іноді Шовкунові здавалося, що кінь іде не вперед, а задкує. «Що за мана?» — стріпує Шовкун головою, щоб розігнати сон. Але через хвилину йому знову здається, що кінь ступає назад, немов чимось наполоханий.
Переїхали убрід бистру гірську річку і знову ввійшли в шосе, як у тунель.
Опівночі зірвався вітер. По скелях загули сосни. Загули похмуро, глухо, мов бандури.
— Вже, либонь, противник недалеко, — обізвався Блаженко.
Шовкун сопів у сідлі і не чув його. Серед темної ночі попереду несподівано піднялася багряна заграва, сягаючи хмар. Чим вище підіймались бійці, тим заграва перед ними ширшала, розросталась, поки, нарешті, стало видно, що горить високий міст над якоюсь гірською річкою. Полум'я билось у вітрі величезним червоним птахом. Похмурі відблиски лягали на гори, на сосни, на скелі. Скоро заграва осяяла й обличчя бійців, що їхали їй назустріч, суворо її розглядаючи. Скомандували привал.
Сагайда прокинувся від того, що підвода зупинилась і його перестало товкти в голову металевою ніжкою лафета. Якби ще товкло, то спав би. Висунувшись з-під шинелі, Сагайда в першу мить не міг збагнути, де він. Чому ці скелі в багристих переблисках, чому гудуть сосни, чому гуде й тріщить якийсь вогняний міст?
— Коня відрізали! — хрипко закричав хтось поблизу. — 3 поводом відрізали! Остався, як ти, боже, бачиш!
Почувся сміх, жарти, брязкіт казанків. Тепер Сагайда зрозумів, що це не сон, а все наяву. Встав з каруци, розминаючись м'язами, тремтячи всім тілом від гірського холоду. Збоку при смолоскипі двоє бійців кували коня. Вони поспішали, раз по раз поглядаючи у бік кухні, бо турбувались, що за роботою не встигнуть попоїсти. Так було на кожнім привалі: замість їсти, голодні бійці насамперед кидалися кувати коней. Підкови губилися щодня, а «босий» кінь не міг пройти тут по камінню і десятка кілометрів. Закривілого, змученого, його доводилось зганяти з дороги вбік і кидати, шукаючи собі іншого. А знайти коня в цих рідко заселених горах було нелегко.
Понад шляхом палахкотіли багаття. Бійці, гріючись, пританцьовували навколо них. Деякі відкотили пілотки на вуха. Біля одного вогнища Сагайда побачив Брянського і Черниша; посхилявшись, вони їли з одного казанка і про щось розмовляли. На марші вони здружилися. Сагайда пішов до них, на ходу добуваючи з-за халяви свою алюмінієву складану ложку.
— Ні, найвища, по-моєму, краса, це краса вірності, — чув, підходячи, Сагайда спокійно вуркотливий, оксамитовий голос Брянського. — І хай би довелось мені ще бути на фронті двадцять, тридцять років... Бути ще сім раз пораненим... Посивіти, постаріти, а я все залишався б їй вірним.
— Знову краса вірності, — встряв Сагайда, підсідаючії до казанка. — Ти віриш у казку, Юрко! Затявся отак на одному і віриш, а коли розібратися, то ти вже забув, яка вона й була насправді... Подумати: третій рік ні листа, ні фотографії!
— Так, третій рік, — спокійно промовив Брянський, ніби сам до себе, і задумався. Черниш розумів його настрій. Це був той дивний настрій, коли людині після довгого суворого стримування так раптом захочеться поділитися з ким-небудь своїм найсердечнішим, найінтимні-шим... Попирхували поблизу коні, жуючи овес; тріскуче соснове багаття обдавало ласкавим теплом; гори гули й гули, як порожні металеві короби.
— Вона теж училась зі мною на фізматі, — в задумі продовжував Брянський, повільно ловлячи руками тепло над багаттям. — Уяви собі, Женю, — звернувся вія до Черниша, — три роки ми з нею сиділи поруч, на одній лаві. Ми вже так знали одне одного, що навіть думки одне одного вгадували безпомилково. Власне, у нас було не дві, а одна думка, поділена на двох. Я міг би кожен її погляд перекласти на мову і записати з точністю до єдиного слова. У нас не було мого і твого. У нас було тільки наше. І ми знали, що так буде все життя... Через місяць після початку війни мене вже поранило. Я лікувався в госпіталі під Смоленськом, і Шура тоді мені написала. Але незабаром німці захопили Мінськ. Нас повезли глибше на схід. А вона? Вона... Нічого не знаю. Пам'ятаю тільки її останні слова: «Коли тебе не буде, Юрасю, я ні з ким не зможу... До самої смерті буду сама!»
— І ти віриш? — перебив Сагайда.
— Вірю. Вірю, бо знаю, що це не може бути інакше. Це не самовпевненість. Звичайно, вона може зустріти красивішого за мене, розумнішого і ще мало чого... Але я глибоко переконаний, що... серця... саме такого серця не зустріне. Бо немає на світі двох абсолютно однакових сердець. А Шура любила саме таке, як моє... Тисячами різних граней світиться кожне людське серце. І от тільки в нас, між нами, ці тисячі граней усі, до останньої, світилися... однаково, вірніше — гармонійно, співзвучно. Я теж після неї бачив багатьох дівчат, навіть красивіших за неї, навіть справжніх красунь, але жодна з них не була схожа на неї, не могла зрівнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в світі, ні, я не ідеаліст! Але саме таку, а не інакшу, не гіршу і не кращу, я тільки й можу любити, і для мене в цьому розумінні вона найкраща в світі. Тому я так вірю і собі, і їй... І я радий, що вродився таким... єдинолюбцем — чи є таке слово? Як нема, то хай буде, — бо саме це єдинолюбство робить мене багатим і сильним. Я відчуваю себе завжди багатим і сильним. От чому я й говорю, що найвища краса — це краса вірності. Люди, які накидаються на все, які розмінюють свої почуття направо й наліво, по-моєму, кінець кінцем мусять відчувати себе злидарями.
— Все це ти вимріяв собі по окопах, друже, — не вгамовувався Сагайда. — Хай навіть була вона такою, але звідки ти знаєш, якою вона стала тепер? Три роки, три таких роки! Все летіло шкереберть, все на очах мінялося, і тільки твоя любов ні? Ха-ха... Грані, гармонія сердець... Бачив я, чим кінчалися ці гармонії!
— Ти маєш на увазі себе?
— Х'оч би й себе... А інші? А сам ти зараз хіба той, що був? Ти продовжуєш її любити просто... з своєї рицарської впертості. Дама серця! Вічна! Незмінна! Ех, друже, друже... Ти й сам не помічаєш, що любиш уже не так її, Шуру Ясногорську, як своє студентське минуле, свою молодість. Хай чудову, але все-таки — казку!
— Хай навіть так. Хай навіть казка. Але ця казка світитиме мені все життя.
— Отже, виходить, ти ідеаліст? — запитує Черниш, усміхаючись.
— В цьому — можливо.
— А якщо і вона тебе ще кохає, — продовжував нападати Сагайда, — то теж лише уявного, теж казку. Фантазує дівчина, обточуючи нам міни десь на Уралі чи за Уралом... Яким тебе задумає, таким ти їй і приснишся. А насправді? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до війни і яким саме й кохала. Ну хай ти, як інші, романів по госпіталях не крутив, прапор свого кохання тримав високо, але... що не кажи, Юрію, а ти теж загрубів на фронті, осолдафонився... Хіба що трохи менше, ніж ми.
— Можливо, до певної міри, Володько, ти й маєш рацію, — погодився Брянський, замислившись. — Може, в серці нема тої вразливості, тої ніжності, що була... Скільки нових звичок, скільки грубих, жорстоких пристрастей пустили в ньому коріння... Багато що зійшло з кров'ю, згоріло в серці за ці роки... А може, і не згоріло? Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалось та стало від того ще міцнішим?
— Я певен, — каже Черниш, — що якби матері побачили, якими стають їхні сини на війні, вони не впізнали б нас... Вони й не уявляють собі, що тут робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцію встигає вона пройти... Повністю цього не збагнути нікому, хто сам не був тут, а знає війну тільки з фільмів та розповідей, хай навіть найправдивіших... Щоб це збагнути, його треба — пережити.
Євген лежав, спершись на руки, перед багаттям і дивився в огонь. Відблиски полум'я переливалися в його чорних, широко відкритих очах.
— Згоріло... випалилось, — бурмотів Сагайда, вишкрібаючи в казанку. — Випалене серце, га? Здорово.
— Але заради якої мети? — роздумливо говорив Черниш. — Заради такої, що краще неї... не може бути в людини нічого.
Брянський, видно, його не чув. Він сидів, обійнявши білими руками свої вицвілі чобітки і рівномірно похитуючись. У такій зібганій позі він був зовсім маленький, було щось тендітно-дівоче в його гостро піднятих плечах з твердими акуратними пбгонами. В глибокій задумі дивився він на багаття, спостерігаючи, як полум'я пожирає зелені гілки, а з них виступає, закипаючи, смола.
— Все, все ми віддаємо тобі, Батьківщино, — промовив він раптом якимось дивним голосом ні до кого. — Все! Навіть наші серця. І хто не звідав цього щастя, цієї,,. краси вірності, той не жив по-справжньому.
І знов дивився, похитуючись, на полум'я, хоча, видно, нічого не бачив і не чув. Всі мовчали.
Біля сусіднього багаття Хома Хаєцький, облизуючи ложку, серйозним тоном розповідав товаришам:
— ...А я їй відповідаю: люба моя Явдошко! Отого твого листа, в якому ти просиш грошей, я не одержував...
— Подали команду рушати.
Знову сіли на коней. Річку переїздили вбрід. Деякі коні полохалися води, комизились, рвали посторонки. Доводилося бійцям самим, поскидавши штани, забродити по груди в крижану воду. Перекинувши віжки наперед, бійці тягнули за собою норовистих коней силоміць, як бурлаки баржу.
— Отак і допомагають всю дорогу, — міркував якийсь боєць, — то коні людям, то люди коням, а всі разом — вперед.
Тиснява, галас, лайка, гуркіт возів, і знову чорна дорога в гори, блискання іскор, викресаних підковами, клекіт копит. Позаду, бушуючи на вітрі, залишався високий палаючий міст, а понад шляхом догорали покинуті багаття.
Холодна гірська ніч на чужині мимоволі схиляла до інтимності. Сьогодні навіть Брянський, завжди стриманий, дещо замкнутий, охоче відкривався товаришам, які їхали пліч-о-пліч з ним. Досі Черниш не думав, що ця людина, яка, здавалось, була цілком зайнята лише своїми формулами, справами роти, боями, — живе ще і чимось іншим. Брянського він вважав дуже здібним офіцером, але сухим і до деякої міри педантом. І, може, тільки ця бурхлива маршова ніч здатна була викликати Брянського на одвертість. Йому, видно, хотілося зараз говорити і говорити про неї, далеку кохану дівчину, говорити хоч у простір, наче вона десь могла почути його мову. Несподівано гарячі його слова про неї були пройняті ніжністю, повиті пісенною красою.
— Де б вона не була, я знайду її! — запевняв він. — Кінчиться війна, і я повернусь до неї, я відшукаю її.
— А чому ти певен, що вона жива? — запитав раптом Сагайда. — Я, звичайно, бажаю їй сто літ жити, але де гарантія, що її ще в тисяча дев'ятсот сорок першому році не скосили десь «месершміти» з колонами евакуйованих? Або хвороба... Або...
— Ні, ні, вона жива, вона є! Вона в мене живуча, вона міцна, як кристал!.. Десь на Волзі, або в Сибіру, або на Уралі!.. Може, і справді стоїть в цеху, виточує нам міни...
— Може, то вона будувала в азіатських степах на голому місці воєнний завод, — каже Черниш. — У вітер, у буран, у пекучий мороз, й не забувала про тебе, Юрію!
— Може, і зараз, читаючи зведення Інформбюро, шукає мене думками саме в оцих Альпах.
— От рицарі, от фантасти! — сміється в темряві Сагайда. — Фантазуймо, так тепліше!
Черниш, їдучи, іноді оглядався назад і бачив гірське шосе, забите військами, багрову річку, де артилеристи саме переправляли гармати, і темну глибінь за річкою, де зникала тисячоголоса рухлива маса військ. Здавалось Чернишеві, що ця жива лавина тягнеться до самого кордону і далі, шляхами рідної землі, аж до кімнати його матері. Може, і зараз оце вона сидить перед репродуктором, чекаючи батька з роботи, і слухає вісті з ефіру, накинувши теплу шаль на худенькі плечі. І хоче почути про свого Женю. Вона знає тільки Женю. А її Женя дедалі зникає, перетворюється, його заступає вже гвардії молодший лейтенант Євген Черниш, новий, не знайомий матері.
Міст, перегорівши, з гуркотом повалився в воду.
— Ми палимо за собою всі мости, — каже Чернищ.
— То не ми, то фріц, — заперечує Сагайда. — Фріц нетямиться, думає, що без мостів не доженемо. А наш Іван і через пекло пройде.
Брянський уважно дивиться вперед на тісну щілину шляху, в яку вповзають війська.
— Сюди, в ці Альпи, можна лише наступати, — каже він. — Відступати звідси неможливо. Це було б цілковитою загибеллю для всіх нас. Але тому, що ми відступати не думаємо, —хрипко сміється він, — то й рвемося все далі в ці кам'яні катакомби.
Далеко в голові колони заторохкотіли підводи. Торохкотіння все ближчало. І ось перед Брянським, Сагайдою та Чернишем загомоніли колеса, і коні під ними самі перейшли на рись.
XIV
Фронт щодалі глибше входив у гори. Почалася система численних гірських хребтів. Вже не один такий хребет перевалили війська. Збитий з висот, противник відкочувався в глибину гір.
Полки стали на дньовку.
Черниці і Брянський лежали в садку на вигорілій траві. Брянський діставав із своєї планшетки якісь схеми і записи з формулами, пояснюючи їх Чернишеві, явно задоволений тим, що Черниш його розуміє. Над ними розкинула крислаті віти чорна обгоріла яблуня, на якгй дивними здавалися плоди, що висіли, мов на новорічній ялинці. Вони були зовсім попечені в полум'ї пожежі.
Неподалік ще тліла кучугура попелу, і тільки уцілілий комин, біліючи серед нього, свідчив, що вчора тут стояло людське житло.
Останні дні не дає дихати авіація противника. Бомбить гірські шляхи, бомбить села, де війська зупиняються на перепочинок. Тоді дороги й садки наїжуються стволами зеніток.
Це вже справжня Трансільванія. Типова картина: село з усіх боків оточене пасмами безплідних гір, і тільки в цьому котловані буяють рясні сади, городи, виноградники. Напередодні це село бомбили, і згарища й досі дим-ляться.
— Надсилай оці свої міркування прямо в наркомат, — радить Черниш Брянському. — Там, я певен, їх обов'язково візьмуть до уваги при складанні нових настановлень.
— Мені здається, — говорив Брянський, — що ці спостереження я обгрунтував досить переконливо. З математичною точністю. Адже наші міномети — порівняно новий тип озброєння, і природно, що вогневі можливості їх ще не повністю досліджено. Міномет має велике майбутнє. Візьми хоча б «катюші» — найкращі сучасні міномети... Да, так ти згоден? Побудований таким чином, як це я пропоную, огонь трьох мінометних рот полку обов'язково накриває траншею противника і не дає йому змоги підняти голову. Тут жодна міна не ляже марно. Наші стрільці можуть сміливо кидатись на перший пояс оборони...
До них підходить Сагайда. Сьогодні тут, на зупинці, батальйон одержав, нарешті, пошту за кілька днів—свіжі газети, журнали, півмішка листів. Сагайді не було нічого. Він, видно, нудьгує і не знаходить собі місця. Зриває над головою обпечене яблуко і знічев'я їсть його.
— У нас на околиці, на пасіках, жила баба Щураїха, — починає він, лягаючи під деревом. — Разів у десять старіша за оцю яблуню. Коли я йду, бувало, з хлопцями в парк на танці, вона стоїть на порозі і галасує: «А, Сагайдин пройдисвіт!.. Це ти мого собаку вбив!» Проте славна була бабуся. Цікаво б знати, чи вона ще жива...
З'являється звідкись Денис Блаженко і, браво клацнувши каблуками, питається дозволу гвардії старшого лейтенанта звернутись до нього. Брянський дозволяє. Блаженко в коротких словах доповідає суть справи. Як відомо, брат його, Роман, незважаючи на те, що був поранений під дотами в руку, залишився в строю і виконував бойові завдання. За такий вчинок брат його, Роман, заслуговує нагороди; він, Денис, питався про це в замполіта гвардії майора Воронцова.
— Ви трохи запізнились, Блаженко. Я вже подав і на Романа, і на вас, і на багатьох інших. Будете й надалі чесними воїнами, будьте певні, засяє на грудях і «Відвага», і «Слава». Я не скупий для хорошого солдата. Можете йти.
— Ой жила, — сказав Сагайда, коли єфрейтор, відкозирявши за всіма правилами, відійшов.
— Жйла-то жила, — згодився Брянський, — але командир з нього виробляється чудовий. Вольовий, дисциплінований і стріляє краще за інших.
Брянський не встиг кінчити. Небо раптом загуло десь зовсім близько за горою, і хтось страшно закричав:
— Повітря! Повітря!!!
Вони зірвались на ноги і кинулись до найближчої щілини. Брянський на ходу запихав папери в планшетку.
По садках залопотіли зенітки, про які досі й не знала піхота, що вони тут є. Бійці заметались, і їх стало одразу дуже багато. Одні шукали схованок у землі, інші кинулися за село в гори, що обступили його стрімкими кам'яними мурами. В нестямі дерлися кудись між стрімке каміння і знову скочувались вниз.
Небо з виючим свистом спускалося на землю все швидше й навальніше. Черниш плигнув у щілину на чиїсь пругкі тіла.
Земля розкололась і вдарила вгору пружним полум'ям. Стало гірко й темно.
— Пронеси, пронеси! — палко шептав хтось під Чернишем.
Земля тряслася. Вибухи схоплювалися все ближче. Промчали через садок перепуджені коні в запряжці і без їздового. Небо, виючи, падало прямо над щілиною. «Невже тут, невже тут? — гарячкове працювала думка Черниша. — Не може бути, не може бути!»
— О, пронеси, пронеси, — шепотіло внизу. Земля здригнулась, щось важке навалилось на Черниша, і стало душно. Наступний вибух уже — він чув — розлігся далі, потім — ще далі.
— Прогуло! — озвався перший Сагайда, струшуючи з себе землю. Він допоміг і Чернишеві видобути ноги, привалені землею, їдкий газовий туман стояв навколо. З дна щілини підвівся Хаєцький, вибираючи сіно з вусів.
— Хаєцький! — здивувався Черниш. — Це ви були піді мною?
— Як бачите, товаришу гвардії молодший лейтенант. Справді я.
— То ви й шепотіли: «Пронеси»?
— Я чи не я, а добре, що пронесло. Отакі праники летіли повз нас, га?
Садком біг Шовкун, збентежено озираючись навколо. Загледівши своїх, він крикнув:
— Старшого лейтенанта не бачили?
— Ні, — відповів Сагайда. — Ми й самих себе не бачили.
— От горечко! — вдарив Шовкун об поли руками і кинувся бігти далі.
— Ось вони тут! — пожалів земляка Хома. Шовкун, зупинившись, полегшено зітхнув і підійшов до щілини, ніяковіючи перед усіма за своє збентеження.
— Там усі живі? — звернувся до нього Брянський, вилізаючи з окопу.
— Наші всі. А в четвертій роті... Лихо! їх було двоє чи троє під черешнею... То ні єден не встав.
— Горить! — раптом вигукнув Хома. — «Містер» горить!
Всі глянули, куди він вказував. Справді, на одній з найвищих гір, розіп'явшись на деревах, як чорний крук, догорав підбитий нашими зенітками ворожий літак. Султан чорного диму вставав над ним.
— Гарно горить, — сказав Брянський.
Вилізли на траву і всі закурили. Навіть Черниш закурив, ніби жартома, і чув, як голова його йде обертом.
Якийсь боєць з батіжком у руці пробіг мимо, занепокоєно розпитуючись, чи не бачили його коней.
— Запряжені? — спитав Хома Хаєцький.
— Запряжені.
— Гніді?
— Гніді.
— Не бачили.
Всіх опанував бадьорий, збуджений настрій, як після тяжкого бою, коли всі раптом зустрічаються живими. Улоговина поволі провітрювалась від їдкого диму, і гори наче розступались. За ними, сірими, похмурими, яскрава блакить неба виступала ще ніжнішою.
— А які тут соняшники ростуть — па-атку мій! — заспівав Хаєцький. — Буде, як з нашу хату!
— А вистигає все пізніше, хоч і південь, — зауважив Шовкун. — Дивіться: вересень, а овес ще майже зелений. І слива...
Прибіг Роман Блаженко, задиханий, стривожений, і повідомив, що забито п'ятеро коней і потрощено його каруцу.
— А вашого поранило, — звернувся він до Черниша.
— Дуже? — рвучко підвівся Черниш. Обличчя його похмурніло.
— Як вам сказати... Він, як оце почалося, ошаленів зовсім, зринув з повода і вискочив на сошу. Хотів кудись бігти... Там і лежить, на соші...
— Покажіть мені.
Вони пішли з Блаженком.
— Не журіться, ми вам коня добудемо, — на ходу заспокоював Блаженко свого командира. — Хаєцький казав, що в нього є десь на прикметі. Шосе було забите кіньми і рознесеними вщент возами. Черниш іще здалеку впізнав свого коня. Він борсався в кюветі, щоразу підіймаючи голову з білою лисинкою на лобі і намагаючись зіп'ястися на передні ноги. Але ноги дрижали, і кінь знову падав, тяжко зітхаючи. Куди він хотів тікати?.. Йому вирвало груди. Він теж впізнав Черниша і потягнувся йому шиєю назустріч, не спускаючи з нього розумних, налитих сумом очей. «Домнуле офіцер!..» Черниш пригадав погляд юнака румуна, власника цього коня. «Чимало ми пройшли з тобою відтоді, друже!..» В горлі у коня заклекотіло, ніби там билися і не могли вирватися назовні членороздільні звуки. «Що ти хочеш сказати, вірний товаришу?» Черниш розстебнув кобуру, добув пістолет і націлився прямо в лоб, у білу лисинку.
Кінь дивився. Пролунав постріл.
XV
Наступного дня Блаженко з Хаєцьким справді звідкись привели Чернишеві коника. Він був маленький, незавидний, але на диво тугий і, видно, невтомний.
— Наш, вітчизняний, — визначив Хаєцький, як циган, обходячи коника навколо і старанно загладжуючи застрижене тавро. — Густий, карапуз, хай його мамі!
Гори стали справжнім випробом для армійських коней. І бійці, які бачили немало трофейних коней, здобутих у ворога — бельгійських, французьких, угорських, — переконалися, що все-таки найвитриваліші коні — це наші. Трофейні важкі битюги й красиві чистокровні рисаки спадали в тілі за кілька важких переходів, виснажувались на очах і падали в горах на кожнім кілометрі. Наші ж низькорослі кошлаті алтайські коники, невибагливі на корм, легкі і невтомні, тюпали й тюпали дні і ночі, підіймались на найкрутіші кряжі, скрізь вірно слугуючи бійцеві.
Хома Хаєцький з цього приводу мудрував:
— Куди їхнім коням до наших! Вони в них задихаються від ожиріння серця!.. Легкодухі, як і їхні господарі! А гляньте на нашу дрібноту. Така ж густа і туга, як і наші люди. Скрізь пройде!..
Одну ваду мав коник, якого дістали Чернишеві: розкувавшись, він стер копито і шкутильгав тепер на праву передню. Може, саме через те його десь і вдалося добути Хомі та Блаженкові. Кинулися добирати підкову, але ніяка не підходила: всі були для цього малюка завеликі. Взагалі, підкова стала в горах коштовністю. Коли вона, одірвавшись, дзенькала десь по каменю, за нею зіскакувало з сідел одразу кілька вершників, наче то дзвеніло золото. Малі ж підкови для наших коней цінувались особливо високо, як пістолетні патрони найдефіцитніших калібрів. У тутешніх ковалів не було таких підків.
Підігнати підкову Чернишевому коневі можна було тільки в кузні. У Брянського кінь теж клацав: підкови ослабли, і їх треба було підтягати.
Брянський і Черниш попросили в командира батальйону дозволу проскочити до кузні в якесь з околишніх гірських селищ. Комбат спочатку заперечував, а потім таки дозволив.
— Тільки ж не до темноти, — попередив він.
— Єсть... Доженем колону ще завидна, — пообіцяв Брянський і потряс у повітрі порожньою флягою: — Може, буде й бакшиш. Комбат усміхнувся, розуміючи, що йдеться про флягу вина.
Дорога величезною спіраллю спускалася вниз і далеко, по той бік долини, знову спіраллю підіймалася по підгір'ю. І скільки видно було, на цілі кілометри рухались і рухались колони військ, здіймаючи буру куряву.
Ліворуч по долині, вкритій лісом, на значній віддалі від шосе Брянський і Черниш помітили дахи гірського селища. Там мала бути кузня. На стежці, яка звертала туди від шосе, виднілися свіжі сліди підків.
Коли Брянський і Черниш уже звертали на стежку, їх обігнав Козаков. Він щодуху мчав униз по шосе в червоній пожежній машині з мідними дзвонами по боках. В машині стояли ще кілька полкових розвідників з автоматами, в пілотках набакир. За кермом сидів маленький боєць у великих димчастих окулярах. Окуляри, призначені захищати європейського панка від передчасних зморщок, тепер захищали бійця від сонця і пилюги...
— На захід! — пролітаючи, гукнув Козаков Брянському і Чернишеві. — На завдання!
Коні шарпнулися в кювет від скаженої червоної машини, що з дзвоном і гуркотом промчала повз них. А в долині вже командир полку, зупинивши свій мотоцикл, вихопився з нього і підняв назустріч своїм любимим «вовкам» нагайку, як регулювальник червоний прапорець.
— Битиме, — весело сказав Брянський. — Академік-то академік, а відлупцює — будь здоров.
Їхні коні тюпали по кам'яній стежці, все далі заглиблюючись в ліс. Тиша огортала їх. Поруч дзюркотів ясний струмок, стрибаючи по зеленім, оброслім мохом камінню. Черниш зупинив коня і пішов до струмка напитись.
— Юрій! — гукнув він, лежачи над струмком. — Справжній тобі нарзан!.. П'єш і ще хочеться!
Брянський теж встав, підійшов до струмка. Справді, це була не звичайна — мінеральна вода. Свіжа, студена. гостра на смак, вона забивала дух своєю міцною приємною різкістю, і сльози виступали офіцерам на очах, коли вони пили.
— Запам'ятай це місце, Євгене, — сказав Брянський. — Після війни приїдемо сюди відпочивати.
— Доживем?
Брянський не відповів, задивившись на мальовничі в лісах гори, що підіймалися перед ним на півнеба.
— Коли будеш, Євгене, уже старим, — після тривалої паузи сказав Брянський, — згадай колись оцей струмок, де це було і з ким ти пив.
— Добре...
— Хороше думати, що колись тебе хто-небудь згадає. Вони набрали у фляги мінеральної води, щоб повезти своєму комбатові.
— Скажемо, що це гірське вино.
Знову сіли на коней.
Гори навколо мовби висіли в повітрі, такі вони були прозорі й легкі в ці останні дні ясного гірського літа. Ліси наче світилися наскрізь. Контури кожного дерева, кожної скелі були напрочуд виразні, як у панорамі бінокля, бо в чистім повітрі тут ніколи не було того пилу, найдрібнішого сухого туману, що в низьких місцях завжди зменшував видимість. Де-не-де уже прохоплювалось по лісах перше полум'я осіннього багрянцю, від якого вони ставали ще пишніші й барвистіші.
Найменший шерхіт, луск гіллячки, шум пташиного крила, цокання копит — все резонувалось тут надзвичайно лунко, чисто, повноголосо. І дзвінке повітря, і дзвінкі гори, і ліси — здавалося, все починало від кожного слова бриніти, як грандіозна мембрана.
При в'їзді в село вершників уже чекали, юрмлячись край доріжки, босоногі діти. Вони, видно, ще здалеку помітили вершників.
— Ковач? Ковач? — навперебій допитувалась дітвора. — Ван, ван!
Видно було, що діти довго, з нетерплячою радістю чекали гостей і тепер одне поперед одного хотіли чимось прислужитись офіцерам.
Ескортовані юрбою обшарпаної малечі, Брянський і Черниш неквапом підіймались вузенькою кривою вуличкою вгору, де, як вказували діти, мав бути ковач. З кожного подвір'я виглядали цілими сім'ями пожильці. Чоловіки скидали зім'яті капелюхи, а жінки, всміхаючись, закликали пити молоко.
Чорні важкі буйволи, лімиво ремигаючи, лежали в загородах у теплій багнюці.
Дітям приїзд офіцерів, видно, був за свято. Вигуками та красномовними жестами вони розповідали, що тут уже були руські, серед них якийсь веселий загадковий Іван Непитай: Іван теж кував коня, шукав вина і потім поїхав доганяти своїх.
За селищем, під самою горою, на висячім мосту видні-лись вагонетки, а нижче, між великими конусами дробленого каміння, пролягала вузькоколійка і стояли довгі дерев'яні бараки. Там були каменоломні.
В кінці вулички Черниш і Брянський раптом зупинились і здивовано переглянулись. Що це? До їхнього слуху десь з-під гори доносився спів — урочистий, повільний, грізний, ніби з кам'яної печери. Вони не розбирали слів, але ж знали цей мотив, рідний з дитинства, з піонерських загонів, мотив, з яким вони росли, виховувались і мужніли, — «Інтернаціонал»!
Діти, теж зупинившись, з радісною гордістю дивились на офіцерів: «Інтернаціонал»!
Брянський і Черниш ударили по конях і поїхали швидше. Скоро вуличка кінчилась, і перед їхніми очима відкрився невеликий, оточений господарськими будівлями кам'яний майдан перед каменоломнями. Біля одного з сараїв чорніла купа деревного вугілля, лежали різні машини, залізний брухт, кайла. Це, видно, і була кузня — майстерня каменоломень. Навпроти широко відчинених задимлених дверей стояли в ряд в урочистих позах ковалі, їх було чоловік десять, усі без капелюхів, у брезентових фартухах, з молотками в руках. Це вони й співали пролетарський гімн.
Коли Брянський і Черниш під'їхали, один з ковалів вийшов наперед і урочисто вклонився їм.
— Здрас-туй, ту-ва-ри-шу! — сказав він виразно одному, потім другому.
Офіцери зніяковіли, зворушені цією пишно-церемонійною зустріччю, до якої вони не звикли і якої зовсім не ждали. Тим часом коваль пояснював своєю рідною говіркою, що він буковинець родом, а працює тут у каменоломнях барона Штрайха. Його товариші-робітники хотіли б чимось гідно зустріти радянських вояків, але вони бідні, у них, крім дітей, нема нічого, і вони вирішили зустріти радянських воїнів «Інтернаціоналом». Бо німці забрали в них молодь і погнали будувати укріплення. Німці забрали худобу, якщо хто не встиг заховати її, вигнавши в гори. Але германи не могли забрати в них «Інтернаціонал».
Брянський і Черниці, схвильовані і зворушені, зскочили з сідел і, вітаючись, подавали ковалям руки. Оточивши коней, ковалі вправно хапали їх за ноги, оглядали копита, цмокали язиками. Загуло, роздмухуючись, горно.
Особливу симпатію викликав шкутильгаючий коник Черниша. Міцний, як качан, сумирний, з густою чуприною на лобі, він дозволяв дітям бавитися з ним, лазити попід черевом і акуратно підбирав жвавими губами ласощі з їхніх долонь. Йому давали вилущені горіхові зерна, персики, виноград, і він усе охоче поїдав.
— Руський! — галасували діти, тішачись і радіючи, що коник такий маленький і все їсть. — Руський! Йов, йов!
Тим часом ковалі підгонили на нього підкови, не дозволяючи ні Брянському, ні Чернишеві допомагати їм.
Буковинець-перекладач запевняв, що вони тепер нароблять багато малих підків спеціально для руських коней. Підкують так, щоб вони зійшли з бійцями на найвищі гребені Альп.
Незабаром весь майданчик перед каменоломнями був заповнений мешканцями селища — чоловіками, жінками, старими, дітьми. Тут були угорські, румунські сім'ї і кілька родин українців з Буковини та Карпат. Всі вони багато років працювали на цих каменоломнях. Були також біженці, переважно молоді дівчата з Альба-Юлії, Сібіу та інших міст. Вони рятувалися в цих горах від війни і міського голодування. Деякі з них, не соромлячись старих, підходили до Черниша і Брянського, невимушене оглядали з ніг до голови їхнє обмундирування і ласкаво поляпували юнаків офіцерів по щоках. Нові Усі приязно сміялись, старі й молоді, не осуджуючи дівчат за їх вільність, від якої обох офіцерів кидало в жар. До таких ніжностей, та ще прилюдних, вони не звикли.
Жінки несли їм фрукти, козиний сир, бринзу, молоко, але Брянський і Черниш їли тільки фрукти, а бринзи не хотіли.
— Нем отравіт, — запевняли жінки, перші куштуючи їжу. — Германам отравіт, руським — нем отравіт.
Вони все скаржились на барона Штрайха. Коли Брянський сказав, що вже не буде тут барона Штрайха, а будуть нові, демократичні порядки, то всі кинулись тиснути йому руку, а діти почали захоплено свистіти горам, наче в них ще сидів проклятий барон Штрайх.
Молода циганка набивалася поворожити Чернишеві, попереджаючи, що не вимагає ніякої плати. Черниш розсміявся:
— Нам не треба ворожити. Ми й так знаємо, що нас чекає попереду.
Коли коні вже були підковані, ковалі ще прив'язали по кілька запасних підків до сідел. Вони не хотіли брати гроші, тільки попросили зірки від пілоток.
— Добре підкували, від серця, — запевняв буковинець на прощання. — Хай не зітруться підкови, хай не підіб'ються ваші коні!
— Продзвенять по всій Європі, — сказав Брянський, легко плигаючи в сідло.
Коли вони від'їхали, спускаючись у ту саму тісну кам'яну вуличку, за ними знов зазвучав величний мотив. Тим мотивом робітники виряджали своїх визволителів у далеку благородну путь. В чоловічий хор тепер вплітались, як шовкові барвисті нитки, і дитячі, й дівочі голоси.
Вечірнє небо, гори, ліси, відлунюючи той спів, бриніли, як грандіозна чутлива мембрана.
XVI
Гора була така, що з неї опускалися цілий день. Гальмувати доводилось по двоє коліс, і залізні шини розпікались на камені, як у горні. Потім майже цілу ніч підіймались угору.
Десь за північ колона раптом зупинилась, і їздові попідкладали під колеса каміння, щоб підводи не скочувались униз і щоб коні відпочили. Каміння про такий випадок кожний їздовий тримав біля себе в передку, щоб потім не шукати його в темряві, коли буде треба. Чекали команди годувати коней, але команди не було. Замість неї незабаром покотився, передаючись від бійця до бійця, інший наказ:
— Командири рот, в голову колони!
Це віщувало тривогу. Офіцери пробігали вперед, на ходу поправляючи пілотки. Невдовзі вони повернулись до своїх підрозділів, енергійно віддаючи накази: з'їжджати з шосе, маскуватись... Транспорти з гуркотом з'їжджали з шосе на узбіччя і маскувалися в соснах. Поки що їхати було нікуди, їздових при транспортах залишено було якнайменше — одного на кілька підвід. Решта збиралися, ставши одразу напружено похмурими, діловито злими. В'ючили коней. Запасались канатами, водою. Ті, що не мали баклаг, одержували їх у старшин. Здалека, з гори, донеслось кілька спокійних кулеметних черг, немов стріляли в небі.
Тим часом розвідка приносила все нові й нові повідомлення. Там, угорі, на одному з найвищих перевалів засів противник. Невелике гірське село він перетворив на міцний опорний пункт. Дорога перед селом була наглухо закрита дубовими завалами, а по схилах, перетинаючи шосе, тяглися кількома ярусами траншеї, дзоти і відкриті вогневі точки. Саме підніжжя висоти оперізували суцільні дротяні загорожі. Про те, щоб взяти перевал в лоб, не могло бути й мови. Це коштувало б багато жертв, але успіху не гарантувало. Командир полку послав кінну розвідку далеко ліворуч і праворуч від дороги, щоб з'ясувати там характер ворожої оборони і вогневу систему.
Розвідники повернулись по сході сонця. Вони доповіли саме те, що уявляв собі командир полку. На флангах не було не лише доріг, а навіть стежок. По найвигідніших гребенях ворог виставив поодинокі кулеметні гнізда, а ще далі, в горах, здається, і зовсім не було нікого живого. Там починались дрімучі ліси і прямовисні стіни диких скель. Противник був певен, що там ніхто не пройде, що там ліси і скелі надіймо охороняють його. А Самієв знову погнав розвідників на фланги, поставивши завдання — шукати проходів. Бо і він, і Воронцов, оцінюючи обстановку, доходили єдиного висновку: перевал доведеться брати саме там, у непрохідних лісових хащах, у неприступних скелях, де ворог зовсім їх не сподівається. Там вони мусять перевалити цей кряж і зайти ворогові з тилу.
Опівдні розвідники повернулися. Додаткові дані потверджували результати нічної розвідки: у глибині флангів починався такий глухий край, що ворог не вважав за потрібне виставляти там навіть окремі засідки.
Самієв разом з начальником штабу взявся розробляти детальний план операції.
Майор Воронцов зібрав комуністів і комсомольців. Полк мав просуватися вперед окремими загонами і дрібними групами і, можливо, діяти певний час децентралізовано. Тому роль комуністів і комсомольців у цих окремих групах мала зараз бути особливо значною і відповідальною. Взагалі роль кожного бійця в гірських умовах виростала набагато більше, ніж це було в умовах рівнин. Тут загальний успіх у великій мірі залежав від ініціативи, винахідливості, бойового настрою кожного окремого бійця. Воронцов добре враховував, які нові обов'язки покладаються в зв'язку з цим на партійно-комсомольський прошарок. Він розставляв людей так, щоб комуніст був у кожній групі, яка діятиме певний час самостійно. Саме комуніст повинен був у ній задавати тон і весь час підтримувати бойовий дух солдатів.
Це були незвичайні збори. Комуністи й комсомольці з'явились до майора уже в повній бойовій готовності, обвішані гранатами й дисками, з автоматами на грудях. Не обирали голови й секретаря, не писали протоколів, не складали резолюцій. Часу для цього не було, групи мали ось-ось виступати.
Деякі сіли на буреломі, деякі слухали стоячи. Воронцов говорив, походжаючи між ними. Опале листя шелестіло під його поруділими чобітьми. Майор говорив не голосно, а майже шелестів, як те листя. Проте усі чули кожне його слово.
— Ми переходимо до нової та'ктики. Досі ми билися з ворогом у степах і на рівнинах, в лісах і болотах. Віднині ми будемо битися з ним високо в горах. Будемо битися частіше не вдень, а вночі. Наша мета — захопити перевал, захопити дорогу. Війна в горах, як бачите, це насамперед війна за шляхи. Але ми, піхота, гвардія, не можемо приковувати себе до шляхів. Ми повинні вміти добре маневрувати в горах, по пересіченій місцевості. Тоді оці пустинні кряжі, оці непролазні хащі перетворяться з наших ворогів на наших друзів. Німці вважають їх нездоланними. А ми їх здолаємо. Німці їх бояться, а ми їх переможемо. Бо наша тактика гнучкіша, сміливіша, ніж прусська.
Черниш слухав майора, не зводячи з нього очей. Це він вперше бачив Воронцова після тої зустрічі під дотами, коли Воронцов лежав у бліндажі, хворий на малярію. Замполіт недавно тільки одужав як слід. Обличчя його після хвороби ще й досі було змарніле, зім'яте, зблякле. Знову від нього війнуло на Черниша чимось невловимо цивільним, як від батька. Цей хриплуватий голос...
Ватяна коротка фуфайка, з-під якої знизу виглядає гім-настьорка... Злегка зсутулені плечі...
Для багатьох було загадкою, чим цей зсутулений майор, що говорить із спокоєм сільського вчителя, зрідка відкашлюючись, — чим міг він так впливати на своїх бійців і офіцерів? Майже ніколи не чули, щоб він кричав і метушився. Все він робив, як і говорив, спокійно, рівно, поблискуючи з-під кошлатих брів сірими очима, то з суворою уважністю, то іноді ласкаво. І проте його слухали всі, його накази виконувались не гірше, ніж накази командира полку. Полк любив його.
— Від нас передусім залежатиме успіх цього бою, — говорив Воронцов, виточуючи кожне слово, наче токар біля верстата. —Ми, комуністи і комсомольці, повинні знати, де наше місце в поході і в нічному бою. Наше місце — в першім ряду. Вночі наш голос мусить завжди пролунати поперед бійців. Боєць вірить нам, боєць встане за нами в атаку.
«Єсть! — хотілося гукнути Чернишеві. — Будемо, будемо попереду!..»
Автоматні ріжки, набиті патронами, буденно виглядали у Воронцова з-за обох халяв.
— Нас не злякають ці гори без шляхів і без стежок, ці глухі місця, де, може, ще не ступала людська нога. Ми ступимо тут, бо ми — більшовики. Частіше, частіше нагадуйте бійцям слова фельдмаршала Суворова: «Де олень пройде, там і наш солдат пройде. Де олень не пройде, і там наш солдат пройде!..»
XVII
План операції, маршрут окремих груп і загонів були розроблені «академіком» до найдрібніших деталей. Тільки точне виконання кожним загоном свого завдання могло забезпечити загальний успіх. Тому з загонами і окремими групами пішли навіть штабні офіцери. Вони повинні були, як штурмани на літаках, весь час орієнтувати бійців: у цих міжгір'ях, особливо вночі, дуже легко було заблудитись. Кожен гребінь уночі мав кілька собі подібних.
Перший батальйон залишався на місці, щоб атакувати перевал з фронту. Другий батальйон ішов вліво у гори, третій — вправо у гори. За добу вони мали перевалити хребет, зробити кожен по півсотні кілометрів, а надвечір наступного дня вийти з двох боків у тилу ворога і непомітно осідлати шосе. По серії зелених ракет мала початись нічна атака.
Мінометна рота Брянського теж діяла в цім бою децентралізовано. Взводи були придані до окремих стрілецьких рот. Взвод Черниша йшов з другим батальйоном у тил. Завдання ставилось: вибравши вогневу позицію на пануючій висоті над шосе, розстрілювати звідти разом із станкачами тилове шосе ворога і вершину перевалу.
Другий батальйон вирушив після обіду. Кілька годин ішли лощиною по дну міжгір'я, дедалі більше заглиблюючись у ліс. Вели коней, нав'ючених мінометами, боєприпасами, великими термосами з водою. Поперед мінометників просувався взвод батальйонних автоматників і четверта стрілецька рота. З ними, крім комбата, був і гвардії майор Воронцов. З автоматом за плечем, з трубками газет, які стирчали з кишень, він, щоразу озираючись, уважно оглядав бійців, що змійкою брели за ним, шелестячи листям, їх було мало. Коли йшли маршем, бійців завжди ставало менше. А коли зав'язувався бій, і вони займали бойовий лад, і зброя їхня починала говорити, — тоді, здавалося, число їх одразу зростало в кілька разів.
Ліс густішав і густішав. Над головами бійців зійшлися вікові темні дерева, і сонце не могло пробитися крізь них. Вологість насичувала повітря. Листя, що вкривало товстим прогнилим шаром каміння, було м'яке, як подушка, і вгиналося під ногами. В листі то там, то там шаруділи, звиваючись, гадюки, кублились їжаки.
Раз у раз дорогу загороджував бурелом. Бійці, мов білки, вправно перескакували по столітніх повалених деревах, але коням з вантажем перебирагись було далеко важче. Деякі з них застрявали між дерев і, несамовито б'ючись, виламували ноги. їх тут же кидали, розібравши боєприпаси по руках.
Весь час робили на деревах зарубки для зв'язківців. Зістругували ніким не торкану, зарослу мохом кору стовбурів і вирізьблювали: «Л->».
— Л, Л!—вигукував темпераментний, жвавий, як завжди, Хаєцький. — Всюди йдеш ти за нами!.. Буде тебе скрізь—по горах, і по долинах, і по чужих країнах!..
Як рід вічних маяків, залишалась ця літера за бійцями в похмурих нетрях чужих лісів. Перша літера невмирущого імені вождя. Наче й справді дух ного витав над ними, всюди супроводжуючи їх.
Незабаром настав момент, коли довелося кидати і останніх коней. Перед бійцями височенним муром встала стрімка скеля. Черниш наказав розвантажити коней і відправити їх назад з двома бійцями. Воду з термосів розлили по флягах, решту випили.
Почався довгий і впертий штурм гранітної стіни. Черниш скинув чоботи, обв'язався канатом і подерся по каменю перший.
Був час, коли він сходив на Памір, не думаючи про війну. Він любив спорт, любив сонце, його вабили сяючі, високі піки. А Вітчизна вчила його сходити на найвищі піки не лише заради спорту... І він тепер дякував їй за науку.
— Ви говорили, Черниш, що були альпіністом? — сказав Воронцов, який, виявляється, і досі пам'ятав оту розмову в румунському бліндажі. — Бачите, як стало в пригоді.
Задерши голову, майор пильно стежив за обережними, точними і чіпкими ривками Черниша вверх по камінню, Раз у раз Черниш зупинявся перепочити, тримаючись за скелю руками і ногами. Босий, без ременя, без пілотки, він здавався зараз якимсь особливо юним і вільним. Воронцов пригадав бачену десь картину з часів громадянської війни: біляки привели комсомольців на розстріл. Один з тих юнаків своїм одухотвореним лицем, гордою поставою нагадував цього молодого лейтенанта...
Черниш забирався все вище й вище. Задерши чорну чубату голову вверх, якусь мить вивчав над собою новий виступ, новий зазубень, за який можна було б вхопитися і підтягтися на руках. Потім хапався за нього сильною мертвою хваткою.
Він уже видерся метрів на двадцять, а стіна і далі здіймалася над ним, стрімка, як хмарочос. Знизу бійці, затамувавши подих, все з більшою напругою стежили за кожним його рухом. Внизу вже було накладено купою гілля, плащ-палатки, фуфайки про той випадок, якби Черниш зірвався. «Ой, мало це допоможе!» — думав Хаєцький, поглядаючи на зелену постіль, наготовану його командирові.
— Обережніш! — різко командував Воронцов, помітивши вгорі якийсь небезпечний рух молодшого лейтенанта. Обличчя майора від напруги стало тепер твердим, суворим. — Тримайсь! Перепочинь!
Черниш перепочивав, оглядаючи в той же час скелю над собою і старанно вивчаючи її вершок за вершком. Вниз він не оглянувся ні разу. Звідси він був схожий на міцного зеленого птаха з чорною кудлатою гоЛовою, що вп'явся пазурами в граніт і повис, розплатавшись на ньому.
«Вродиться ж отаке чіпке!» — думав Хаєцький, з острахом поглядаючи вгору на запаморочливий хмарочос і непокоячись від того, що йому теж не минути дертися туди.
Сонце вже заходило, під скелею залягали темні тіні, а Черниш все ще не досягнув гребеня. Тонкий, міцний канат, що спускався від нього, вже кінчився, і його мусили доточувати.
— Хапай хутчіш, вточуй хвоста, — гукав нетерпляче Хаєцький. — Бо здійметься й полетить, а ми отут на дні залишимось!
— Тебе пошлемо, Хомо!
— То, гадаєш, і не здерся б, най його мамі?
— Язиком?.. Добре, що довгого маєш, — і линви не треба!..
— Все! Єсть! — раптом радісно вигукнув Черниш з висоти. — Порядок! — доповів він на весь голос лунко, аж бокові патрулі почули його і зраділи. Бійці з захопленням дивилися, як молодший лейтенант став на якийсь широкий карниз і швидко пішов босими ногами вище й вище навскоси по скелі, поки опинився на самім гребені. Сорочка його залопотіла на вітрі, чуб розвіявся, і яскраве червоне сонце несподівано осяяло всю його постать. Там ще було сонце. Внизу, під скелею, воно вже давно зайшло.
— Що там бачите, гвардії молодший лейтенант? — гукав Хаєцький, наставивши в небо свої чорні вуса.
— Сюди гляну — бачу Москву, туди гляну — Берлін!
— А моєї Вулиги звідти не видно?
— Щось мріє таке — далеко-далеко...
— Ото й вона!
— Ну, хто тепер? — запитав Воронцов, переводячи погляд з бійця на бійця. Кожному здавалося, що ці сірі допитливі очі заохочують саме його.
— Я, товаришу гвардії майор!
— Я! Я!
— Альпіністи ще є серед вас?
— Є, — глухо відповів Денис Блаженко, підступаючи до каната. Денисові земляки повитріщали очі на свого єфрейтора. Альпініст! Блаженків Денис альпініст! Та чи він хоч знає, що це воно таке? Адже він вище своєї клуні ніколи не вилазив, це вони знають напевно!
— На які ж ви гори сходили? — зацікавлено допитувався Воронцов єфрейтора, що з допомогою товаришів уже туго затягувався канатом. —На Казбек? На Ельбрус?
— Я б сказав, товаришу гвардії майор, куди він сходив, — не втримався Хома, — але боюсь: накладе потім стягнення! Страх суворий у нас єфрейтор!
І все-таки, не втримавшись, Хома щось тихо сказав найближчим бійцям, і ті дружно пирснули.
— Давайте! — гукнув Блаженко вгору і подерся по каменю, як кований кінь по льоду. Черниш, стоячи за гребенем, впираючись коліньми в брилу, тягнув обережно канат. Зрідка він кидав униз короткі поради — лівіше чи правіше триматись, де краще ступати.
Незабаром Блаженко стояв уже на висоті, поруч з лейтенантом. Вітер парусами надимав сорочки на обох, а внизу було зовсім безвітряно, тихо.
Коли піднялися всі бійці і витягли озброєння, тоді підійшов, нарешті, й Хома, який в міру наближення його черги ставав усе тихішим, малопомітнішим.
— Швидше! — гукали йому тепер, як завжди гукають останньому. А він дбайливо ув'язував себе якомога міцніше, щоб не зринути з петлі, не зірватись. Зате бійці, змовившись, тягли його скоріше, ніж інших, тягли жартома всі разом, як цебер з водою. Хома ледве встигав перебирати по скелі руками й ногами та вчасно відхиляти свої вуса від каміння.
— Легше! — волав він. — Ой, легше, пропав чоловік! А коли вже став на гребені, то оглянувся навкруги в синіючий прозорий вечір і сплеснув руками:
— Леле! Який світ широкий! Гори і гори без краю! Таке все велике, що аж наче і сам підростаєш!.. Явдош-ко моя, Явдошко, стань дибки, подивись-но сюди... Еге-ге!.. Побачила б оце Явдошка, де її Хома здирається до неба, то не впізнала б Хоми! Сказала б: «Це не той Хома!»
Х'аєцький почав розв'язуватись і, збираючи канат на руку, заговорив-заспівав по-подільському:
— Ой канате, канате, рідниї наш брате! Ніде ми тебе не кинемо, скрізь понесемо з собою! Прядив'яний, жалив'яний, ти нам дорожчий, аніж був би кутий із щирого золота! Братський канате, єднаєш ти нас докупиі Доки тебе тримаємось дружно, то ніщо нам не страшне! Як один з тобою вгору здійметься, то і всіх витягне! Як один пада, то всі його підтримають і не дадуть розбитись! Файно виходить! Добре тримаймось цього каната, братове слов'яни!..
«Брати слов'яни» з деякого часу стало загальновживаним звертанням бійців між собою, коли вони були в доброму настрої. Зараз «брати слов'яни» звично в'ючили міномети на себе.
— Здається, і ви тепер стаєте альпіністом? — сказав Воронцов Хаєцькому, посміхаючись весь час, доки Хома голосно виливав свою душу.
— Стаю, товаришу замполіт, стаю!.. Дозвольте прикурити... Дякую!.. Але ж це просто чудо якесь з чоловіком тут робиться. Внизу під скелею був один Хома, а піднявся на скелю, то це вже інший Хома! І бачить далі, і чує далі... І в голові наче посвітлішалої Ким, ким, а от, що стану альпіністом, ніколи не думав. Таке бескеття подолати, га?
— А ми здавна альпіністи, товаришу Хаєцький, — докинув Воронцов, крокуючи поруч з бійцем. —Ми альпіністи ще з часів Суворова. Чули про Суворова?
І, перестрибуючи з бійцями з каменя на камінь, майор почав розповідати їм про Чортів міст.
Черниш іноді поглядав на Воронцова і дивувався, як швидко міг змінюватись замполіт. Ще вранці на партійно-комсомольських зборах він був якийсь збляклий і начебто кволий, хирлявий після перенесеної хвороби. Тепер же він ступав пругко, бадьоро, іноді балансуючи по гострім камінню, як молодий. Обличчя його в синіх сутінках здавалось затверділим, і не видно було на ньому слідів утоми. Майор на ходу розповідав і розповідав бійцям різні історії, і бійці намагались не відстати, бути ближче до нього, щоб усе чути. Під час коротких привалів, коли бійці опускались на холодне каміння, Воронцов не сідав, а весь час походжав між ними. Він здавався їм невтомним, бо ніхто з них не знав, що коли майор сяде, то йому буде дуже трудно знов устати на свої побиті ноги, подроблені осколками ще в сорок першому.
Світла ніч стояла над горами. Чиста, прозора, вона просвічувала наскрізь, як синій коштовний камінь чистої води. Високі зорі тремтіли над головами бійців, іноді падаючи, наче хтось звідти, з неба, запускав сигнальні ракети. Подзвонювали в такт фляги й тугі диски на ременях. Поцокували солдатські підкови на віковім камінню, на яке ще досі ніхто не ступав.
«Там, де олень не пройде...»
XVIII
Гвардії сержант Козаков ішов з кількома бійцями-розвідниками поперед третього батальйону, що його вів сам «хазяїн», командир полку Самієв. Батальйон рухався в обхід перевалу, далеко праворуч від шосе.
Тоненькі ялинки розбрелися по схилах гір. По дну міжгір'я, між тисячотонними камінними надовбнями, крізь колючий чагарник продиралися бійці. Майже всі були вже обшарпані, закривавлені, подерті колючими гілками. Навіть у підполковника Самієва смуглява, старанно виголена щока була вкрита темною плівкою запеченої крові. Він ішов з комбатом попереду, твердо ступаючи своїми стрункими ногами, щоразу зупиняючись і розгортаючи карту, коли помічав десь на горі дерев'яну хатину, схожу на ластів'яче гніздо. Пожовуючи смаглу губу, підполковник дивився на карту, потім чортихався і рвучким енергійним жестом закривав свій величезний планшет: ластів'ячого гнізда не було на карті. Його вже після складання карти вимостив собі якийсь місцевий лісник-романтик.
— Марш! — з характерним таджицьким акцентом командував Самієв і йшов далі. Хіба він повинен був зупинятися через те, що мав перед собою застарілу карту Центральної Європи?
Козаков залишав по дорозі «маяки», а сам дерся все вище й вище з компасом у руці по заданому азимуту. Він добре орієнтувався в місцевості і тому йшов серед цих прадавніх сивих ярусів каміння так твердо й упевнено, наче проходив тут уже не перший раз.
Як і всьому батальйонові, Козакову доводилось посуватися з своєю групою повільно, весь час маскуючись, місцями переповзаючи по-пластунському, бо з кряжу, вздовж якого вони рухалися низом, часто обзивалися ворожі кулемети. Вже навіть кілометрів за дванадцять від шосе, в такому хаотичному нагромадженні диких скель, урвищ, яруг, де, здавалось, не могло бути жодної живої людини, зверху несподівано вдарив кулемет. Козаков сигналом поклав бійців і сам заліг теж, уважно вивчаючи скелю, з якої його обстріляли. Вона нагадувала середньовічний замок, похмуру кам'яницю, яка, гострішаючи догори, утворювала там щось подібне до вежі. Звідкись із тої вежі і було обстріляно розвідгрупу.
Сержант послав одного з бійців назустріч батальйонові попередити «хазяїна», що на шляху їхнього просування виявлено вогневу точку противника.
— Передай, що за годину її буде знищено, — наказував Козаков посильному, — а поки що хай хлопці перекурять і поп'ють холодної води, якщо вона в них є.
Знищено!.. Легко передати, що буде знищено. Але ж це треба ще й зробити. «Хазяїн» не любить пустих обіцянок. Козаков прийняв рішення: якщо його групу вже виявлено, — він залишить тут кількох бійців, які удаватимуть, ніби готуються штурмувати кам'яницю в лоб. Доки увага ворожих кулеметників буде зосереджена на цих «гастролерах», як назвав Козаков у думці своїх товаришів, він тим часом непомітно пробереться до самої сопки, зійде з тильного боку на вершину і знищить кулеметну обслугу гранатами. Козаков не доручив цієї справи нікому з своїх бійців, а вирішив усе зробити сам. Це не тому, що він не надіявся на своїх хлопців (він знав їх давно і вірив їм, як самому собі). Він просто сам ласий був до такого шматка. Він аж тремтів увесь, коли траплявся такий небезпечний випадок, такий «шанс», де можна було дати волю своїй винахідливості, умінню, хоробрості. І по праву командира Козаков завжди брав собі найнебезпечніші завдання, не задумуючись, що може поплатитися за це життям.
— Ти, сержанте, зловживаєш своїми личками, — нарікали товариші. — Завжди сам лізеш чортові на роги!
— Це я даю Козакову по блату, — висловлювався сержант про себе в третій особі.
Розвідники почали давати «гастролі», і одразу ж із вежі пролунало кілька коротких черг.
Козаков поповз між камінням, ледве помітний, сіро-зелений, як степова ящірка.
Бійці продовжували дратувати вогневу точку.
Знову кулемет дав кілька черг, проте кулі високо прозумкотіли у чистім сухім повітрі над головами розвідників.
— Що за чорт? — здивувався один з розвідників. — Стріляють не по нас, а понад нами!
— Може, ми в мертвім просторі?
— Кий біс! Дивись...
Вони приблизно зміряли кут від вершини сопки до них. Виходило, що кулі могли б сікти по них.
Козаков повз невтомно. Він, Козаков, якого на тактичних навчаннях ніякою силою не вдавалось командирам змусити повзти по-пластунському щиро, без фальшу, тут повз так, ніби це з дитинства було його найулюбленішим заняттям. Озирнувшись, він встав на ноги лише тоді, коли наблизився зовсім до підошви кам'яниці, де вже й справді був мертвий простір і зверху не могли його бачити. Натерті об камінь лікті гостро щеміли. В часи перепочинку, коли дивізійна пральня з дівчатами стояла недалеко від полку, ті лікті в Козакова були завжди старанно заштопані. Тоді й трофейні чоботи його вилискували дзеркально, а ясно-руда велика голова, підстрижена боксом, пахтіла найкращими парфумами європейських фабрик. Тоді!» А коли полк вступав у бої або коли «хазяїн» щоночі ганяв Козакове по «язика», а «азяк» не попадався, тоді сержант на свій зовнішній блиск і на дівчат махав рукою. Ходив мовчазний, сердитий, занехаяний, як з похмілля, і тільки повіки його нервово посіпувались. В погляді його тоді було й справді щось вовче.
У такому стані він був і зараз. Не до шику було, не до чепуріння, і знову спідня сорочка, висмикнувшись, стримить у нього ззаду, як парашут. Немазані чоботи порепались. Руда щетина вкриває випнуту кістляву щелепу. Забув уже Козаков і пральню, і шик, і всі свої фронтові розваги. Нічого зараз для нього не існувало, крім завдання. В такі моменти все життя кого зосереджується в зеленкуватих, трохи скошених очах та настовбурчених вухах. Ось він причаївся, як рись, стоїть під скелею, сторожко наслухаючи, трохи схиливши голову набік і розкривши рота. Якби його хто підгледів у цей момент, то побачив би, як у гострих його очах уже іскряться найсміливіші вигадки й комбінації.
Крок за кроком посувався вгору, хапаючись за колючі кущі шкарубкими, в ластовинні руками. Надійні широкі руки, що так подобались дивізійним дівчатам!..
Озирався, наслухав і знову дерся по камінню, напружуючись усім тілом, яке ставало, коли він підважувався, одним суцільним гнучким м'язом.
Ніякої стежки тут не було.
Хто там на висоті? Скільки їх? Ці думки не лякали Козакова, а тільки заохочували, під'юджували швидше видертися туди і помірятися силами з ворогом.
Гірські орли кружляли високо в синьому небі. «Сюди, мабуть, ніколи не залітали степові наші птахи, — подумав Козаков. — А ми залетіли».
І ось нарешті вершина. Це була площа значних розмірів, безладно завалена голим камінням, хоча знизу здавалася майже гострим шпилем. З наготованою гранатою в руці сержант почав скрадатися межи камінням в той бік, де зрідка зривалися скупі кулеметні черги. «Чому їх не взяти живцем? Краще я їх живцем! — раптом вирішив Козаков. — Свіжаків приведу! «Хазяїн» буде радий». Знову пристебнувши гранату вусиком до пояса, він узяв автомат на руку, тримаючи його на-по-готові.
Те, що побачив Козаков, зупинившись за останнім каменем, вкрай здивувало, вразило його. За кулеметом, на самім краю урвища, лежав один-однісінький солдат у мадьярському жовтому обмундируванні, але босий. Навколо нього валялись коробки з-під патронів, купи вистріляних гільз, відіткнута алюмінієва фляга... Більш не було нікого і нічого. Солдат пильно вдивлявся поперед себе вниз, не помічаючи, що хтось уже стоїть в нього за спиною. «Чого він босий?» — подумав Козаков і, наставивши автомата, звично, з підкресленою байдужістю сказав:
— Хенде хох!
Солдат обернувся до нього обличчям. Це було обличчя мерця, подоба якоїсь єгипетської мумії, вийнятої з гробниці. Один маслак, один череп, обтягнутий темно-жовтою, спеченою шкірою!.. Тільки ті глибоко запалі очі ще жили і горіли таким щирим, змішаним з божевільною радістю подивом, що Козакову раптом стало жаль свого бранця.
— Хенде хох, — сказав сержант ще раз таким тоном, наче пропонував землякові закурити.
Солдат сів і, сидячи, підняв руки. Тільки тепер Козаков зрозумів, чому кулеметник босий. Обидві ноги його були прикуті до каменя залізними короткими ланцюгами.
«Смертник! — майнуло Козакову в голові. — Та це ж смертник!»
Досі він багато чув оповідань бійців про цих смертників, що їх ворог залишав за собою при відступі, але навласновіч бачив такого бідака вперше.
— Камрад, не убий! — скривився солдат жалібно, злякано і приязно вдивляючись у Козакова. — Я хорват, товаришу.
І щоб швидше переконати цього плечистого юнака з автоматом, що перед ним таки справді хорват-слов'янин, бранець сухим скрипучим голосом натужно проспівав йому рідною мовою якийсь фривольний куплет, щось на зразок коломийки. Сержантові нестерпно було на нього дивитись. До такого стану довести людину! Посадити на ланцюг без води, без хліба і заставити стріляти у своїх же братів!.. Та ще ця скрипуча сороміцька пісенька, якою він хоче врятуватись від смерті... Губи солдата, запечені, як чорна хлібна шкуринка, ледве розмикалися. Його, видно, палила спрага.
— Ех, ти...
Козаков відстебнув від пояса флягу, і хоч там було води всього на один ковток і самому йому пересихало в горлі, він, не вагаючись, подав флягу старому солдатові.
— Пий!
Солдат схопив флягу обома руками. Сухі, до краю виснажені руки його дрижали, коли він пив, і навіть рідке сивіюче волосся на голові тремтіло, безладно одкинувшись назад.
— Кесенем сипе, шпасіба, мерсі, — повертаючи флягу, дякував солдат всіма знаними мовами. — Руський — добрий; руських — любім...
Козаков, однією рукою піднявши автомат в небо, дав три одиночних постріли. Це було сигналом униз його хлопцям. Один з них одразу ж метнувся до командира полку доповідати, що все вже в порядку.
Хорват тим часом показував Козакову свої солдатські документи, і Козаков, розглядаючи їх, удавав, що цілком у них розуміється.
— Так, так... Умгу, — суворо миркав він у документи.
Хвилюючись і все ще не опам'ятавшись, солдат розповідав про себе. Він угорський хорват з Балатону, по професії чизмар, тобто швець. Коли Салаші закликав його до армії, запродавши німцям, він не хотів стріляти в своїх східних братів слов'ян і вирішив будь-що здатися в полон. Нав'язавши одної ночі на гвинтівку білу хустку, він пішов у гори. Цілу ніч він кружляв у якихось бескеттях, кам'яних лабіринтах, без компаса, без керма і без вітрил із своєю білою хусткою на гвинтівці. На світанку йому здалося, що він нарешті досяг мети. Із скелі над ним чахкали малі міномети, і він почав туди гукати, махаючи білою хусткою радянським бійцям. До нього звідти швидко спустилися... німці й мадьяри. Отак проблукавши ніч в Альпах — жорстокі гори Альпи! — він знову попав до осоружних фашистів. Ті одразу здогадалися, в чім річ. Одвели в штаб батальйону. Там офіцерня довго глузувала з його невдалого переходу в полон, а потім було винесено вирок: розстріляти. Проте з солдатами у них сутужно, і один з офіцерів порадив залишиш його в засідці на крайньому глухому фланзі батальйону. Це була певна смерть. Його прикували на цій кам'яній вежі біля МГ, позбавивши всього, залишивши йому тільки патронів вдосталь. Тепер вони знали, що він загине так чи інакше: або сконає сам, змучений спрагою, розкльований птицями, або впаде під кулями, відстрілюючись до останнього, коли на нього наступатимуть. Не стріляти він не міг — він мусив стріляти. Це була єдина остання надія для нього, прикутого на цій альпійській скелі: тільки пострілами міг він окликнутись до живих, дати їм знати про себе, що він є, існує, живе. Коли б у нього скінчились патрони, він сконав би тут страшною повільною смертю на безхліб'ї та безводді серед розпеченого сонцем каміння. Бо хто почув би його стогін серед цих безкраїх пустельних кам'яних гір? Кому спало б на думку шукати живу людину тут, на краю світу? Хіба що голодні орли прилетіли б випити йому очі. Лежало б через місяць тут почорніле солдатське тіло, висушений кістяк, прикутий біля німого, уже заржавілого від гірських туманів МГ... Могло б так бути, але не буде.
Замислився Козаков. Може, вперше оце його власна роль на війні постала перед ним у новому світлі. Гарно рятувати людей! Краще, ніж убивати!
Розповідаючи про себе, хорват усе тягнувся рукою. щоб торкнутися нею Козакова. Йому немовби ще й досі не вірилось, що перед ним живий радянський сержанг у вицвілій пілотці, з автоматом на грудях. Посеред своєї розповіді хорват раптом замовк, зупинивши зачудований погляд на ордені Слави, що висвічував у Козакова на засмальцьованій лотом гімнастьорці.
— Кремль? — сказав солдат, вказуючи на силует Спаської вежі на ордені.
— Кремль.
— То є міць. То є вікторія.
Козаков підвівся, підійшов до важкого МГ і взяв його обома руками за теплий ствол, як коваль за молот.
— Зараз я тебе розкую, братиш! Орли клекотіли, велично плаваючи понад глибокими, повними спеки міжгір'ями.
XIX
Опівночі, коли гвардії підполковник Самієв випустив з ракетниці одну по одній шість зелених ракет, німці й угорці, які обороняли перевал, навіть не думали, що кінець їх так близько, їхні вартові, не розуміючи, в чому справа, здивовано поглядали, як розсипались ракети холодним зеленим блиском у них над головами. Хто ж бо знав, що два радянські батальйони вже звечора лежать обабіч шосе в тилу і напружено чекають у небі саме цих ракет?
Тепер дочекались і встали. Тиша тріснула, ніч загриміла, тисячі вогнів трасуючих куль, прошиваючи темряву, помчали звідусіль на перевал.
На досвіді попередніх боїв за висоти підполковник Самієв переконався, що між боєм біля підніжжя і боєм на вершині проходить, як правило, певний час і саме це дає змогу противникові опам'ятатись і зібратись з силами. Щоб уникнути цього тепер, підполковник заздалегідь розставив відповідним чипом сили і вогневі засоби полку. Батальйони, що непоміченими вийшли противникові у тил, зараз лежали вище перевалу в скелях понад шосе. Встановлені тут станкачі й міномети за сигналом накрили ворожу оборону майже нависннм вогнем.
Навпаки, бійці першого батальйону ще звечора залягли дугою попід перевалом внизу так, що па тлі неба видно було силуети солдатів противника. Вогні знизу і зверху схрестились, накриваючи перевал. Полк почав бій уночі, і це давало йому особливі переваги. Ошелешений несподіваним ударом, противник кинувся до апаратів, але зв'язок уже був перерізаний.
Тим часом штурмовики першого батальйону проклали гранатами проходи у дротяних загорожах. Незмовкаюче серед темряви «ура» підіймалося дедалі вище, охоплюючи вершину. Дезорганізований раптовістю нічної атаки, ворог не встиг учинити скільки-будь сильного опору. Це був один з найкоротших і найблискучіших боїв, проведених полком у гірських умовах. Втрат майже не було. «Академік» довго потім пишався перед генералом своєю так вміло організованою нічною операцією.
До ранку шосе вже було розчищене бійцями від дубових колод. Протитанковий рів засипали так, що по ньому могли рухатися транспорти. Знову заклекотіли ковані колеса, підіймаючись на перевал, один з найвищих у Трансільванських Альпах.
Бійці поспішали досягти вершини і глянути вперед: що там? Чи не рівнина, чи не степи?..
А перед ними знову вставала панорама гір, нижчі і вищі кряжі, наче грандіозні хвилі кам'яного, навіки застиглого моря. Скільки сягали очі — гори, гори, гори.
Бійцями сприймалось— бої, бої, бої.