ГОНЧАР ОЛЕСЬ - ТВОЯ ЗОРЯ ЧАСТИНА 4

XXVI
Нарешті ми вихопились з-під зливи, і Заболотний натиснув, як від каже, на всю «железку»:
— Спробуєм наздогнати втрачений час!
— Спробуй, хоча цього ще нікому не вдавалось... Злива таки відчутно вибила нас із графіка, проте за кілька десятків миль дорога під шинами раптом зашуміла зовсім суха, тут, виявляється, й не крапнуло, дощ потягло стороною. Ось тепер друг мій дає собі волю: це вже не їзда, це політ! За склом усе злилося від швидкості й ночі. Таранимо темряву, безмежну, безформну. Летимо, віддалені від неї лиш оболонкою цієї надійної нашої «капсули», де панує затишок, жевріє життя, й думка щось далі малює. Де він ночуватиме, той хлопець, що зостався в мокрих лісах шукати свою любов? І чи існує в природі ота творча надсила, яка могла б йому зараз допомогти в його становищі?
Ліда підшморгує носом у кутку — плаче вона там, чи що?
— Лідо, ти чого?
— Нічого, це я так... Соню-сан згадала, у неї стільки там зараз хвилювань...
— Така натура, — каже мовби аж невдоволено Заболотний. — Доки ти в дорозі, все їй здається, що з тобою неодмінно стався якийсь ексидент... І як ти їй звідси поясниш, що затримала нас звичайнісінька злива, щоправда, зовсім непередбачена...
— Може, Софія Іванівна до наших піде? Або в кіно?
— Де там! Вдома сидітиме, ждатиме хоч і цілу ніч... Теж натура, як у тура... — І хоч каже Заболотний це майже суворо, однак у голосі його чути затаєну ніжність.
Взаєминами своїми подружжя Заболотних іноді мене просто зворушує. За жартами, за іронією, за якимись навіть псевдосварками вчувається глибінь справжнього почуття. Щораз помічаєш, як вони дорожать одне одним, можливо, що це саме той випадок, коли доречно говорити про цілковиту родинну злагоду, про гармонію душ. Іноді глянеш на них — такі, ніби вчора побралися, хоча мають двох синів, як вони кажуть, легінів, обидва зараз на Батьківщині: старший — курсант морехідки, а менший навчається в школі-інтернаті для дипломатських дітей, ще рік — і теж матиме атестат зрілості... Заболотні тут уже завершують належний їм термін перебування і в ці дві живуть надією, що незабаром бути їм удома, де, як Заболотний час від часу похваляється, він здійснить нарешті свою давню мрію — стане бджолярем з науковим ухилом, а Соня буде при ньому асистенткою.
Одне слово, жде їх нектарна ідилія, про яку добре відомо й цій Ліді Дударевич, чия підтримка фантазіям Заболотного забезпечена вже хоча б тому, що йдеться про домівку. А дівчинка гостро, навіть чи не з більшою гостротою, ніж дорослі, переживає розлуку з рідним краєм, а бабусею, чиїх ласк навіть при бажанні не можуть Ліді замінити всі її покровительки тутешні. Якийсь час Дударевичі мешкали в готелі, населеному переважно людьми похилого віку, привітними, чепурненькими бабусями, котрих сюди спроваджують їхні дорослі діти; тож у цьому готелі лагідні бабусі самотньо й доживають вік в умовах пансіонних, здавалось би, цілком терпимих. Люди середнього достатку, вони не почувають особливої матеріальної скрути, але ж постійна самотність, ця туга, ця відсутність рідні! На схилі віку, в пору критичну — і ось так! Життя без онучат, без дитячого товариства, життя без нікого... На дипломатських дітей ці пансіонні люди просто полюють, підстерігають із своїми ласками, коли малі повертаються зі школи, щоб наблизитись до них, погладити по голівці, щось запитати... «З якої країни ти? Хто твій тато, хто твоя мама?» Не раз Ліда чула на своїй голівці доторк сухенької, теплої чиєїсь руки, бачила перед собою незнайому згорьовану людську старість з неудаваною добротою в очах, і щоразу їй було — невідомо й чого — соромно, ніяково й боляче від ласки цих зовсім стороннії для неї людей. І ось тепер, признавшись раптом вам, як вона старалась іноді уникати зустрічі з тими готельними чистенькими бабусями, Ліда, певне, за-пізніло шкодуючи, аж зітхнула:
— Софія Іванівна мала рацію, коли казала, що то я недобре робила! Тепер я розумію, треба було інакше... Бо то ж вони від самотності підстерігають нас, дипломатських, щоб ткнути цукерку чи погладити тебе по голівці, як рідну онуку.
Образ Заболотної, видно, зараз не полишає Ліду. Згадавши якийсь випадок, дівчинка взялась виображувати досить дотепно, як одного разу, доручена матір'ю Заболотній, вона летіла із Сонею-сан із Токіо і якого тоді страху набрались вони обидві, коли літак їхній потрапив у грозу: ото був ексидент! У салоні стало зовсім темно, тільки блискавка б'є раз у раз... То споночіє зовсім, то знов за ілюмінатором блись! блись! по всьому крилу. Пасажири були охоплені жахом, а найбільше перелякався тоді їхній сусід, кругленький такий бізнесмен із Гонконгу, небораці здалося, що від удару блискавки вже загорілось крило...
— А Софія Іванівна, хоча й сама тремтіла з переляку, одначе так смішно його приспокоювала: «Пожежі не може бути, сер, я знаю, адже в мене чоловік льотчик!..»
— Сильний аргумент проти блискавки, — усміхнувся Заболотний.
— Летіти крізь грозу — це справді моторошно, — розповідала Ліда. — Відтоді літати боюсь, а проте якби оце рейс додому — згодилась би хоч зараз... Швидше б уже до своїх! А там Крим, Артек... Кизиле Петровичу, вам у дитинстві доводилось бути в Артеку?
— Далеко він був тоді від Тернівщини.
— Ах, містер Кирик... Скрізь були, все бачили, а з Артеком розминулись.
— Що вдієш... Швидко ми тоді з артекі'вського віку виростали.
— Пригадую, ще до школи завдавало мені клопоту одне питання: що буде, коли всі люди повиростають? Коли всі, хто є на землі, стануть дорослими?
— О, то було б жахливо.
— По дорозі в Артек, Кириле Петровичу, ми неодмінно заїдемо глянути на вашу Тернівщину, — ілі ж із Сонею-сан обіцяли мені... Запрошували навіть на свою майбутню пасіку...
— Слова не ламаєм.
— Я просто мрію глянути па вашу солов'їну балку, па біленьку віллу Заболотних у вербах під кручею.
— Вілла, правда, не з паркетами — з глиняною долівкою. Зате долівка в нас там татарським зіллям та осокою притрушена... І хоч моря нема, і калабані повисихали, ало повітря! Пий не нап'єшся!.. Ах, Лідо, Лідо...
— Ні-ні, я мушу там побувати!
— Неодмінно побуваєш.
Хай би й справді побачило дівча Тернівщину, та ще такою, як вона постала нам із Заболотним в один із останніх наших приїздів, у цвітінні садків, з повітрям, мабуть, найчистішим у світі... Вийшли ми тоді з ним у поле, вдихнути того повітря на повні груди й перезирнулись:
— Ах, дихати б і дихати! Ніде такого нема...
— Принаймні для нас... Вливається в груди само життя...
Того дня постала очам і степова доріжка, що світилася нам колись червоними яблуками, розкладеними на стовпчиках. А серед степу, в тому ж самому вибалку, хутірець тополями вигнався, стрункими, високими, як тоді.
Ще в селі нам сказали:
— Яворову балку навряд чи впізнаєте... Таке то, мабуть, місце живуче: пеньки кілька літ стирчали після Ро-манового садка, при німцях там хворих коней дострілювали, а тепер знову на тій Романівщині цілий хутір виріс... Правда, зветься інакше: польовий стан або табір. Осідок наших механізаторів.
Не могли ж ми те місце не провідати...
Табір як табір: поміж тополями просторе подвір'я, самохідні комбайни, чекаючи жнив, вишикувались, мов для параду; під довжелезним навісом теж повно всякої техніки, що їй ми вже й назвиськ не знаємо. А далі, спускаючись аж у вибалок, біліє цвітом весь обкипілий садок! Тихий, повен сонця, і бджола десь у суцвітті гуде...
— Кириле, де це ми опинились?
— Справді — де?
Чи не сниться нам бджолиний віолончельний цей гул і сонцем залите святкове тихе цвітіння, таке тихе, що й пелюстка не впаде? І ніде нікого. Лише ластівки змигують, прошивають подвір'я сюди й туди, десь у них гнізда під навісом і під хатою теж, хоча хата — це, власне, цілий будинок, удвічі, мабуть, більший за ту оселю, що колись стояла на цьому місці й привітно впускала нас, засніжених, коли ми з звіздою приходили вдосвіта сюди щедрувати... Тільки вікнами й ця повернута до слободи, до сонця, а вподовж побіленої стіни аж на край хати тягнеться квітник, ціле літо тут палахкотітимуть троянди — червоний, як жар, «майор Гагарін» і незрівнянна жовто-золотава, цвіту сонця, з цілою гамою відтінків-барвинок «Глорія Дей»...
Та ось із глибини садка, з того сяючого цвітіння, пригинаючись під віттям, з'являється постать карячконога, у теплій, незважаючи на спеку, фуфайці, з берданкою на плечі, якоюсь недоречною серед цього цвіту, серед безлюддя й тиші, де лиш бджоли бринять... Недовірливо, згинці, іноді струшуючи на себе пелюстковий цвіт, прямує назустріч нам ця постать, похмура й чіпка, з обличчям еллінського сатира, в якому, одначе, для нас є щось знайоме.
Та це ж Мина Омелькович! Ізсохся, поменшав, але навіть не посивів, став сіро-бурий якийсь...
— Я вас із садка давно примітив, та навмисне себе притаїв: ану, думаю, що вони будуть робити? — каже він, коли ми вже сидимо всі втрьох у затінку на веранді. — На весіллі гуляли? Знаю, знаю, Ялосоветка сина женить, тільки мене покликати забули... Коли старший братан твій, — спозирнув Мина Омелькович на Заболотного, — дочку віддавав за агронома, то догадались-таки й Мину гукнути, а ці молодята... Та я й не пішов би. По-перше, що пост цей ні на кого кинути, хоч воно, звісно, комбайна піхто не вкраде, а головне... Насмішкуватий у тебе племінник, Ки-риле, в «Перець» би йому писати. Та, правда, ти ж і сам такий, всі ви. Заболотні, зроду насмішники... — І раптом з-під острішкуватих сіро-бурих брів не по-старечому гострий погляд на Заболотного: — Невже ти й справді більше десятка мов знаєш чужих?
— Не лічив. Може, й знаю.
— Ану забалакай до мене по-якомусь, — пожвавішав Мина. — Забалакай, щоб я нічого не зрозумів! Якоюсь найнезрозумілішою мовою до мене заговори!
Заболотний, усміхнувшись, заговорив. Дві-три фрази було сказано бенгальською чи, може, мовою хінді.
Мина вислухав уважно, оцінливо:
— Ала-бала, а все-таки мова... До чогось дотумкатись можна. «Русі, хінді — бхай, бхай...» А мені, бач, не випало вчитись. Уже дорослим звернувся був до Андрія Галактіо-новича: «Навчіть мене вищої математики!» А він: «Нащо тобі вища, коли ти й нижчої не вскубеш...» Навідріз відмовився Галактіонович тоді зі мною возькатись, не злюбив він мене, не знаю й чого... «Апостол руїнництва» та всяке таке... А який з мене апостол?
— Одначе в скрутну хвилину саме ж Андрій Галактіонович дав сількорові Оку притулок у нас на «Камчатці», пам'ятаєте? Коли жінки збунтовані за вами гнались? — нагадав йому Заболотний. — Якби не вчитель, ох начу-били б вони вас тоді!
— Начубили б — мало сказати... Розтерзали б на смерть, — уточнив Мина Омелькович. — Летіли ж цілим табуном ті відьми розлючені...
Добре затямилась нам та сцена, коли вчитель, перегородивши дорогу збуреним жінкам, став тоді па дверях:
«У класі нікого нема, самі діти!» А Мина в цей час під задньою партою з в'язкою ключів у руці трясеться... Ми після того навіть з докорами до вчителя підступали: ви нас правди вчите, а самі ж неправду сказали? «Сказав, діти, ваяв гріх, зате людина жива».
— Того дня Андрій Галактіонович, може, й життя мені вберіг... — розмірковує Мина. — Зате пізніше, коли ми з ним за колючим дротом опинились, не раз і я його виручав. Якщо макухи чи буряка сирого десь роздобуду, то все на двох, навпіл... Горе, воно хоч кого навчить: чи темного, чи вченого... Жаль тільки, що, коли вже з ярмарку йдеш, наздоганяє тебе ця твоя вища без нижчої математика...
Неквапом зануривши (Мина вживає тепер сигарети з фільтром), він кидає вивчальний позирк то на одного з нас, то на другого.
— А ти? — звертається до мене. — Все за чистоту рік і морів борешся? Борись, борись — добре діло. Бо гесівське море он жабуринням уже заростає, риба дохне, вода гниє. Сморід аж у Тернівщину чути... Стільки сіл та угідь позатоплювали, а толку?
— Куди ж сількор Око дивиться? — запитує Заболотний.
Мина всміхається вперше.
— Жартуни. А що не забули провідати Мину Омельковича, за це хвалю, — каже він і знову звергає на те, що його, видно, муляє: чому небіж Заболотного не покликав його на весілля. — Всіх дружків-механізаторів звідси забрав, нікого не забув, а Мину, бач, не догадавсь. Сиди собі тут, діду, марево сторожуй, — киває він у степ на марево, що біжить і біжить попід обрієм. — Тож небесний Петро отари овець все кудись жене, а куди він їх жене, а звідки?.. Багато незрозумілого в світі. Клімат увесь міняється, а чого? Про людей і не кажу. Гуляють ото весілля без мене - хай. Та тільки обидно. Увесь рік при них, при механізаторах, а дійде до весілля... та хай. Отак і сидиш забутий у степу цілісінький день один, як палець, ніхто теб.е тут не бачить... Зате я звідси бачу всіх! І голову й заступників! Хто бухенький проїхав дорогою, хто вночі в лісосмугу котрусь із токових повів... Усе бачу!
— Впізнаєм сількора Око: не дріма... Ще ж, мабуть, пишеться?
— Сількор Око, хлопці, одписав своє. Тепер він частіше у вічі правду ріже навіть начальству — і великому, й малому. Через те й не всюди бажаний він... Нічого не кажу — механізатори, хлопці вони путящі, і небіж твій, Кириле, цілу весну з трактора не злазив, назасідався на своєму троні так, що, мабуть, і штани болять. А от шаноби до старших — цього б йому не завадило підучитись... Як тільки зберуться після роботи ось у цьому таборищі ляси поточити, так і чую: а де ж це наш довгожитель? Мабуть, знову перед телевізором заснув? Хоч би розказав якусь казочку про свої заслуги!.. Казочку, чуєте? Вони, молоді, вважають, що життя Мини Омельковича то казочка, що людина він без заслуг. Казна-що мелють язиками! Ніби Мина цей гирями кидав, та ще в кого, в Романа Винника, свого ж односельця. І рушники нібито у нього із стін постягав, і тканий обрус поцупив... Все мішма в них, як у Клима Подового. А не було ж цього? Кому, як не вам, знати, хлопці... Та ви мені хоч би довідку написали від себе й печаткою в сільраді засвідчили: не було, нічого не було! А то ж народ пішов... цигарку в зуби, перекивну-ться й знову: розкажіть, Омельковичу, веселу оту історійку, як баби в хомуті вас по селу водили... Це воно їм треба?
— Молодь любить жарти.
— Добрі жарти. Рідний син — і то якось після чарки давай шпиняти: а ви, тату, тоді таки дров наламали, кого слід і кого не слід — під одну графу підвели...
Розпитуєм Мину Омельковича про сина Гришуню, товариша наших дитячих літ. Тут Мині є чим похвалитись: не підвів його син. Усі ці роки для Гришуні минали на Далекій Півночі, працював він там як радист високого класу, на островах зимував, де ніч по півроку, де тільки пурга свистить та білі ведмеді провідують тебе. Але навіть бувши і в тих краях, Гришупя нібито цікавився, чи не натрапить десь там на сліди Романа Винника, аж з незрозумілою впертістю дошукувавсь звістки про нього... «Дався ж йому той Роман», — сердито каже Мина Омелькович.
Запитуємо, що від Гришуні чувати, бо додому він багато літ не навідувавсь, щоправда, збирався, як піде у відставку, повернутися, може, й назавжди в рідні краї... тож чи не передумав?
— Та вже він тут, під боком у Тернівщини, — веселішає Мина. — В озерянськім радгоспі прилаштувався з усією своєю капелою. І знаєте, яке собі діло знайшов?
— На радіовузлі?
— От і ні. Бджолами захопився! Хто подумав би... І зараз оце на бджолярські курси поїхав у Гадяч, а бджілки його тим часом у нашім садку пасуться. Ось прислухайтесь: то вони гудуть.
Ми вслухаємось, і нам справді здається, що ми чуєм золоте гудіння з-поміж віття розквітлих яблунь, наскрізь прогрітих, розморених сонцем... А десь із села долинає гупотнява барабана, чуємо музику, співи розлогі — видно, весілля вже вибурхнуло на толоку.
— Таки співають, — звертаю увагу Мини Омельковича. — А ви ж казали колись...
— Що казав? — І він раптом осікся.
Змайнуло, може, і йому в пам'яті, які сварки виникали в нього на толоці з Климом-дзвонарем, котрий, стоячи на чатах духовності, завжди першим нападав на Мину безстрашно:
— Дзвони поскидаєш, хори потрощиш, а співати де?
— Не співатимем! — лютивсь тоді Мина. — Ніхто не співатиме! Плакатимуть усі, хто елемент!.. І ось спливли літа...
— Співають, та ще як, — каже Мина, дослухаючись в Тернівщину до весілля. — Може, в чому і я помилявся, — хто без гріха? Кобила на чотирьох і та спотикається. Кому під силу передбачити все, як воно буде? Ось і він, — Мина скидає оком на Заболотного, — коли падав із-за хмар на Вузловій, думав, певне, амба вже йому, кришка «серед столу широкого», а бач, він там ще й долю свою знайшов. — Це Мина Омелькович, ясно ж, має на увазі Софійку. — Чи й зі мною: Романові ті бджоли мені в печінках сиділи, терпіти їх не міг, а рідний сип тепер, будь ласка вам: бджолярує! Хіба ж не насмішка долі? Запевняє, що на диво розумно та справедливо вони живуть, навесні, як ослабнуть, то одна одну годують — ви вірите, що може бути таке?
— Між бджолами може, — усміхається Заболотний.
— Ні, я вас серйозно питаю... Як це вдається вгадати їй, з якої квітки брати, а з якої — ні? Або чому, хоч най-далі летить, а не заблудиться?
Ми вже помітили, що Мина нинішній більше тепер запитує, раз у раз вдається до питальної форми, хоч раніше сам без вагань давав Тернівщині категоричні й остаточні відповіді на всі питання буття.
— Таке ж мале, ніхто його не вчив... А щоб отак триматися між собою, в біді одне одного виручати — ну звідки в ньому таке поняття?
— Вчені кажуть: інстинкт, — весело пояснює Заболотний.
— Ти все жартуєш, — недовірливо позиркує на нього Мина Омелькович. — Правда, в тебе робота така... Вашому братові так і треба, щоб не розгадали, де всурйоз, а де в жарт... А моя робота проста, хоча теж не без культури. Маемо ось у цій хаті червоний куток... львівський телевізор, газети, радіо... І шашки — тільки грати з ким? Хоч сам із собою грай, якщо на весілля тебе забудуть покликати. Ноль уваги на тебе. Бо для них ти вчорашній, живе скопаемоє... Ти їм смішний. А якби Мина хутори не позносив, межі не розорав, — де б вони теперішньою технікою розмахнулись? Не з нічого ж це все виникло: гонам краю нема — від неба й до неба... Найкраще «аврора» тут родить, — в жнива бурти як наллють — подивитися любо. Коли стою перед таким буртом уночі з оцією берданкою, не раз, буває, пригадається, як лободу їли та зелені колоски стригли... Згадаєш — і аж душу тобі стисне. О, скільки, хлопці, за ночі сторожування всього тут передумаєш... — Мина Омелькович раптом нахиляє до Заболотного голову:— Ось ти, Кириле, зніми з мене картуза. Знімай, знімай, не бійся!
Зняв Заболотний той картуз, вигорілий, пропотілий, що служить Мині, здається, ще з тридцятих років.
— Ну що там? —запитує Мина.
— Лисина.
— А від чого? Від задумливості, хлопці. Бо й хмарина десь у небі пливе, а ти думаєш: де вона була? Що бачила? Як там люди за морями живуть?
Потім він показує нам своє таборище. Постануть перед нами й телевізор величезний у червонім кутку, і вишикувані в шафі томи енциклопедії, що їх Мина нібито підряд усі читає, і чепурно застелені ліжка, де в негоду ночують зморені працею люди, ті, що зараз на весіллі витанцьовують, забувши про одного довгожителя, котрий стереже тут польове їхнє стійбище.
Оглядаєм усе: і садок, що розбуявся на тому місці, де щось інше колись родило, де смаглява краса чиясь зустрічала в росі світанкову зорю; побудем унизу біля відродженого ставка, схожого на той, де щозими Надька, розчервонівшись, полотняні «ризи прала»; мовчки постоїмо біля колодязя, що хоч і без журавля, з коловоротом та ланцюгом, але вода в ньому з дубового цебра така ж солодка, свіжа, як і тоді.
Бджолу послухаєм.
Пахощі цвіту вдихнем.
Вечір спадає над степом, ластівки змигують у призахіднім сонці, а від Тернівщини ще чутніше долинав гомін весілля... Ой у полі криниченька, там холодна водиченька!..
Серед саду зупиняємось, серед біло-рожевих, наповнених сонцем та бджолами суцвіть. Не хочеться звідси йти, з усім цим розлучатись. В ім'я чого природа так щедро творить красу? Що за музика всюди бринить? Що за сила тут пробивається крізь саму вічність життя, крізь розмаїття його видозмін?
Бджолята гудуть, гудуть...
Все тут заспокоює душу, пробуджує в ній жагу жити і жити, бути на цьому прекрасному світі завжди.
Аж до шляху проводжає нас Мина Омелькович. Ще пристоїмо й тут перед тим, як іти догулювати весілля. Звечоріло вже. Повітря тепле, запашне. Визорилось небо. Зірка покотилась десь на Тернівщину, в балку... І ще впала одна...
— А ця десь за Латишевою горою...
Котилася ясна зоря з пеба Та й упала додолу...
Мині Омельковичу, видно, ніяк не хочеться відпускати нас. Признається, що часом сумно йому буває тут без людей, надто ж восени, як вітри зашумлять, а ночі такі довгі... І ще відкриється нам, як у роки окупації все з острахом ждав, що повернеться з безвісті Винник Роман і стане зводити з ним порахунки, спитає за того сича руїни, зловісного птаха ночі, що колись тут на його хату сів...
Іноді верзлося в уяві, як темної ночі поведе Роман нещасного Мину до невикорчуваних пеньків на місце колишнього садка, тикатиме носом у ті пеньки, а потім у занехаяний колодязь штурхне... Нічого подібного не трапилось, а натомість прилучилась Мині пригода, що й досі мучить його: просто загадка, він ніяк не може її розгадати! Було це, як уже визволення в Тернівщину прийшло і котроїсь там осінньої ночі польовий госпіталь, рухаючись за фронтом, прибув з Вигурівщини й зупинився в нашій слободі ночувати. Дощ, бездоріжжя, з житлами тіснота, пішли під госпіталь і хати, й повітки, що їх не встиг при відступі ворог підпалити, — довелось навіть на толоці розкинути армійські брезентові шатра. Мина Омелькович, який ще не викашляв табору й хорував на очі, вирішив звернутись до фронтових лікарів, може, чимось зарадять. Пішов до них на толоку в найбільше їхнє шатро, освітлене гільзами з ґнотом, і сталося так, що лікарка, якій випало очі Мині закапувати, під час процедури запитала раптом:
— А де тут у вас Винники жили?
Запевняє Мина, що, єй-же-єй, так і запитала, він трохи із стільця не впав з несподіванки, чи перестраху, чи не знає й від чого, коли вона ось так запитала.
— А чого це вас інтересує? — здолавши страх і розгубленість, запитав і він у лікарки.
— Просто так, — відповіла вона. — Хотілось би глянути на те місце... У вас його тепер нібито звуть Романівщи-ною?
Закляк, аж мову йому тоді відібрало, ждав чогось страшного, так принаймні запевняє Мина тепер.
Що то була за особа? У погонах і в ґудзиках уся, струнка така молодиця, чи пак військова жінка, в чобітках і в пілотці, і коса на потилиці тугим вузлом закручена, ну чистісінько, як у тієї... Косу чомусь він найперше помітив, хоча й очі сльозились. Не посікло, видать, горе, не об'їли оті самі...
Минають роки, а він досі терзав себе думкою, хто ж вона була, та лікарка фронтова? Бо дарма що ніч стояла, хоч око виколи, і грязюка — ноги по витягнеш, однак лікарці забаглося раптом, щоб Мина повів та показав їй теперішню Романівщипу... До смерті чомусь вжахнувся Мина тоді, уявивши, як веде він у темряву ночі осінньої жінку з револьвером, щоб показати їй те пустище, де лиш кілька пеньків стирчать після всіх бур, що тут пронеслись, після того, як сич руїни сів уночі на Романову хату! Уявив, як ходить ця жінка у своїх чобітках серед неіснуючого садка, як дослухається до чогось у глухім опівніччі, в сліпій темряві, а потім раптом до свого проводжатого:
«Так це вам треба дякувати, Мино Омельковичу?» На щастя, виручила тієї ночі Мину тривога, не випало йому зробити лікарці тяжку ту послугу: дано було команду по госпіталю негайно збиратись, надійшов наказ до ранку бути вже біля Дніпра, бо звідти гуло, гуло...
А краплі, що їх лікарка тоді для нього не пошкодувала, виявились просто цілющими, прояснився Мипі зір, і навіть зараз він за версту годен розпізнати, хто там їде або йде по шляху.
— Так хто ж, по-вашому, вона могла бути, нічна ота лікарка? — допитується в нас Мина Омелькович неспокійно. — Що коси клубком з-під пілотки, як ви, хлопці, гадаєте, хто?
Мовчать хлопці. Слухають літак, що десь високо між сузір'їв іде, рівно проорює небо.
— Чи ви ще ж зайдете перед від'їздом? — запитує Ми-па, коли ми встаємо, щоб іти, і в голосі його вловлюєм нотки улесливі, зовсім для нього не звичні.
— Постараємось, — каже Заболотний.
— У вас тут гарно, — додаю я. — Здається б, і пе покидав цього райського куточка...
— Вдень жарко, а ось уночі! — жвавішає Мина. — Одна, живучи там, де білі ночі, і навіть добре живучи, якось сказала: скучаю за чорними ночами України... Може бути таке?
— А чому ж ні...
Напередодні від'їзду ми таки ще раз побуваємо з Кирилом у нашім степу, не перестаючи тут усьому дивуватись. Ця Романівщина, невмируща земля, чи хтось її заворожив, чарами наповнив, щоб вічно вона так приваблювала до себе? Чи справді на цьому місці, як Мина каже, кимось «каша закопана»? Бо ж пустирищем була скількись літ, з купою саману та з тернинням, де лиш худоба клапті шерсті лишала, а зараз знову життя тут воскресло, відродилося, знов чиясь сила та любов піднялися в небо гінкими тополями!.. Просто, мабуть, місце таке вдатне, чимось і серед інших чорноземів примітне, недарма ж на ньому й Роман свого часу око зупинив, і післявоєнні наші трактористи теж, уподобавши цю місципу, саме її вибрали під польовий табір. Спершу вагопчик стояв тут, давав під час осінньої негоди нічліг трактористам, 6 зараз така добряча садиба устаткувалась.
З теперішніх механізаторів нікому, здається, не довелось бачити під цими зорями Романа-степового, для нових поколінь він існує скорше як особа напівміфічна, як той, хто ходив колись тут у бджолиній кольчузі, хто, оселившись серед степу, жив тут ніби за інших формацій та за інакшого клімату, розводив сад, пасічникував, мав нібито охоронну грамоту від усеукраїнського старости Петровського, а потім під ту всеохопну бурю, коли інших зносило, його теж підхопило й понесло, мов із дерева осінній листок... Могла бути й «промашка», як дехто з старших визнає, та хіба, мовляв, великі події відбуваються без промашок?
Переболіло цій землі, перегуляла вона пустирищем, одначе життя бере своє, польовий табір, виникши тут ніби з чиєїсь випадкової волі, пустив уже міцне коріння; майстерні і житло механізаторів мають вигляд не тимчасових, а збудованих надовго, ластівки гніздяться охоче, виводять ластів'ят навіть у майстернях серед грюкотняви, серед заліза. І садок розростається, дарує людям плоди, захищений, як і колись, тополиною стіною від шмагких польових вітрів. Склався новий осередок людського життя, де все стало інакшим, де, може, незмінними тільки й лишились оця злива сонця, змиги ластівок удень та нічне лопотіння тополь від найменшого повіву... Серед механізаторів багато таких, що повиростали вже після війни, і найстарішою для них людиною в польовому таборі якраз і в Мина Омелькович, сторож із стажем, доглядач тутешнього правопорядку. Ніби непіддатпий часові, задавнений, анахронічний, існує він якось мовби напівзабуте, і ті смаглії крутоплечі, що сідають після роботи за столи, вдаються до нього здебільшого, щоб пожартувати:
— Ну як, дядьку Мино, вночі ніхто не душив? Крадії не приходили?
— А тієї, з косами довгими часом не було? І випливе з тернівщанського епосу давня переповідка про ту красуню ворожбитку, що колись тут хлопців чарувана, — вдень ховається від людських очей, а ночами готує зоряну воду, з косами до п'ят блукав по садку, і місяць лоскоче пругкаве тіло молоде та перса, налиті сонцем, як дві соковиті груші бергамоти...
Саме й мають на увазі хлопці її, коли питають:
— Так не було тієї, не навідувалась при місяці?
Мовчить Мина Омелькович. А ці пожартували, і вже його ніби й нема, ніби він зовсім відсутній, про наладку комбайнів хлопці мову поведуть, і лише згодом котрийсь знову скине оком на табірного вартувальника і скаже, проймаючись мовби співчуттям:
— Темної ночі лячно, мабуть, стерегти наше таборище, дядьку Мино? Коли ні зірки в небі, ні живої душі в степу, еге ж, страх бере?
Оскільки людина з берданкою мовчить, то котрийсь із механізаторів, ніби прийшовши на виручку, відповідає за сторожа:
— Страшно, доки не заснеш, а як заснеш, то нічого... У жартах механізаторів відчувається певний приціл, в такий спосіб вони мовби відплачують Мнні Омельковичу за ту постійну хмуру зверхність, з якою він ставиться до всіх, хто його оточує, бо для колишнього комнезамівця навіть серед тих, хто красується на Дошці пошани, авторитетів нема, як небагато їх і з-поміж решти людства. Чомусь більше конфліктами запам'ятались Мині всі ті, з ким він зустрічався на своєму віку.
Винятком е хіба що бригадир механізаторів Іван Заболотний, брат Кирилів, кремезний, хоч: уже й зовсім облисілий кадровий хлібороб, котрий одним з перших тернів-щап сів на трактора ще до війни і зараз тут вожакує. Знатний чоловік і в районі, і вдома, трудяга, хоч і з осколками в обох ногах. Мина Омелькович, здається, тільки бригадира механізаторів тут і визнає, бо ж саме Іван час від часу з властивим йому спокоєм стримує хлопців, коли вони аж надто далеко заходять у своїх пересміхах щодо Мини. Та варто бригадирові десь відлучитись, як одразу вступає в роль котрийсь із жартунів, найчастіше це буде син Ялосоветчин, Олекса, той самий, що без Мини весілля грав, женячись на вигурівській красуні. Чубань отряхуватий, охочий до всяких витівок, почуваючи веселу підтримку товариства, він таки зачепить Мину Омельковича, вічного свого опонента:
— Товаришу Куцолап, а це правда, що колись люди тут і вашого духу боялись? Бо — рознесу! Бо — розтрощу! Амбарний замок на рота повішу! Невже таким бойовим ви й справді були колись?
Отут уже Мина вибухає:
— Шмаркач! Вершколиз! Що ти знаєш про те «колись»? А ви, підсміхачі: чи кому з вас по спині істик ходяв? Вже й не знаєте, що воно таке істик... А кого з вас куркудьська лють з обрізом підстерігала край дороги? Орете сидьма, сієте сидьма, культурно — куди ж... Тільки хто вам дороги відкрив? Десять років штани протирали в школі, а так і не втямкали, що то означає: або — або!..
Притихнуть хлопці, наче й присоромлені трохи, а втім, навряд щоб надовго.
Досі не в миру Мина з оточенням! За висловом однієї з кухарок, до душі йому тут тільки їжаки, що вночі вилазять на подвір'я таборища погратися, — бігають, похрюку-ють, шелестять під майстернею у бур'янах. Іноді Миііа Омелькович, як ось і зараз, впіймавши їжаченя, приносить його до столу під яблунею, де бригада обідає, тикає писком у блюдечко з молоком: пий!
— Бо ми як були малі, то молока й не пробували. Не те що теперішні... — Камінець в город механізаторів. — Ці, знатні, тільки вершки й п'ють... Смаленого вовка не бачили... Зуби скалити навчились, а спробували б, як то воно голодних корів учити ходити в ярмі... Як то з пухлими ногами цілий день за плугом... А ці, вельможні, бач, і обсіються, і обжнивуються, мотора не випрягаючи, з крісла не встаючи...
— На те й ен-те-ер, товаришу Куцолап.
— Авжеж. Залізний вік. А про золотий поки що самі балачки лекторські...
— А коли ж, по-вашому, золотий настане, дядьку Мино? Що там коран з цього приводу каже?
— Вік золотий вибороти треба.
— Вибороти — в кого?
— В самих себе найперше.
— О, це вже інтересно!..
Мина Омелькович все тикає їжачка в блюдечко:
— Ну пий же, пий...
Однак їжаченя лише тремтить, не п'є, писочок під голки сховало. І тільки сторож поклав його на землю, на хвильку Погляд одвів, як уже й нема їжаченяти — зникло, наче його й не було.
— Не вдалось вам його приручити, Мино Омельковичу?
— Диким вирішило зостатись... Не хоче мати такого тренера.
Оприкрений Мина втечею звірка. Походить, шукаючи, у розімлілих бур'янах під кузнею й вернеться засмучений: нома.
Назавтра знову залишиться йому тільки спека самотності серед просторого цього подвір'я, де всі будуть поратись біля техніки, дзенькатимуть залізом у майстернях, а тобі, сторожеві, мовчазним бесідником лише й зостанеться отой високвстовбурннй дикий дельфінник, по-тутешньому коров'як, що стирчить під кузнею серед лопухів, — він дрібними жовтими квіточками цвіте, весь стовбур обліплений цвітом... Вдень цвіте, а як сонце зайде, то й ті жовті очата його посплющуються: така природа. Дивиться коров'як на Мину, Мина на нього. Між пелюстками коров'яку бджоли невтомно ворушаться, порядкують: чиї вони? Невже справді від сина з радгоспної пасіки залетіли сюди в гості?
Ось цей простий, без хитрощів світ і сторожує Мина, удень і вночі чатує це врівноважене степове життя, що проросло на тому місці, де воно колись корчувалось, ламалось, а тепер знов і зорями світить, і садом родить, і листям тополиним лопотить на світанні... Коли місячно, тоді степ стає заворожений, а садок повниться чарами, ластівки сплять усе повите сном, тільки ти на ногах та зоряна вода з колодязя дивиться, не спить... Видно, знайшов себе Мина Омелькович в ролі сторожа нічного, мабуть, важко й уявити йому себе поза духотою літніх цих вечорів та безмовністю ночей, без вічних чвар із кухарками, без жартів механізаторських, часом дошкульних, що крутяться довкола того, як віп, Мппа, добре виспавшись удень у червонім кутку перед екраном телевізора, вечорами стереже любовні шерхоти їжаків та ще допильновує, хто з ким пішов у лісосмугу на побачення. Сцени ревнощів, що час від часу вдираються в таборище з буйною силою, дехто пов'язує з недремністю колишнього сількора Ока, проте Мина це рішуче відкидає, анонімок він, мовляв, не пише, хоча й любощів позашлюбних, тобто стрибання в гречку, покривати не збирається. А тим часом в очах бригадної молоді Мина Омелькович і сам не безгрішний, бо ж помічено, що він іноді читає в садку книжку, що зветься «Коран».
Для хлопців-механізаторів це, видно, приємне заняття: вести з Миною Омельковичем роздебенді на вільні теми після роботи, з'ясовуючи зокрема, чому раніше в дядька Мини більше кукіль на ниві родив та дереза з горба коси розпускала, а зараз ось він розкошує серед моря виведених селекціонерами високосортних сильних пшениць, — цікаво, чи з'ява їхня була кораном передбачена?
Мина Омелькович, повечерявши, сидить край столу, на-піводвернувшись від хлопців і ніби зовсім байдужий до їхніх іронізувань. Та ось на подвір'я в'їжджає дівчина велосипедом, юпа поштарка, що привезла механізаторам цілу торбу газет і журналів. Дівчину звати Груня, вона в косах, туго заплетених, перевеслом покладених на груди, — кухарки милуються: тепер рідко так носять, скоріш самі себе обтинають, стають як покритки... Для дівчини у механізаторів завжди знаходиться жарт:
— Кажуть, Грушо, коли ти народилася, Мина Омелько-вич пропонував назвати тебе їракториною...
— Не наговорюйте на людину, не міг Мина Омельвович так новонароджену зобидити, — заступається листоноша за старого, усміхаючись водночас до всіх.
Кожній людині личить усмішка, та, мабуть, найбільше дівчатам. Як цій ось Груні... Сама юнь вона, сама привітність та сонячність — смагла, кароока, ще й з мушкою на щоці... Як та, що в такі ж юні літа, в пору, коли б кохатись, викидалася з літака з парашутом вночі на ці снігами вкриті степи і що її потім під вартою водили по селах обледенілих — упізнавайте, чи ваша. Тисячі марок обіцялось тому, хто впізнає, та ніхто не впізнав...
— Отже, Груню, дуже просто, могла ти й Тракториною стати...
— Облиште, хлопці. Майте ж пошану до ветерана, — соромить Груня механізаторів. — Самі колись теж старі будете...
А табірні джиґуни їй на це: яка вона гарна сьогодні та які правильні книжки сюди постачає, та ще й цитатою на додачу: «Вона вся — жадання, ніжне, бурхливе, полохливе, сміливе, палке!..»
— Невже для вас немає нічого серйозного в житті, — докірливо скаже дівчина й далі захищає Мину Омельковича від дошкульностей жартунів, бо хіба ж, мовляв, не Мина Омелькович оці яблуньки та вишні разом з вами садив і цілими днями вичищав запустілий колодязь, з якого ви всі тепер воду п'єте? Хіба не Мина Омеяькович, наш фундатор, був тут колись у дружбі з народним селекціонером Романом-степовим, що потім став відомим мічурінцем Заполяр'я? Аж за Полярним колом помідори та огірки в теплицях вирощує, без сонця, при світлі північного сяйва! Відеречком, кажуть, землю з тундри носив, а таки свого досяг!..
Натхненне дівча! Аж ми із Заболотним, слухаючи таку версію, тетеріємо з подиву... Що ми чуємо? Мина і дружба з Романом? Мина й колодязь? Мина і яблуньки?
Проте, виявляється, в словах дівчини якась доля істини є, принаймні щодо колодязя. Коли невдовзі після війни виник тут польовий табір, Мина перший збаламутився, все не міг заспокоїтись, бо вода йому в бочці привезена гірка, Он у тому обваленому колодязі була куди солодша!.. Не-вдоволений на весь світ, з сердитим бубонінням день за днем витягував із Романового колодязя всяку нечисть, йдавалось, нічого, крім грязюки, й не буде, а воно таки й чиста пішла, джерельцем заблискотіло на дні колодязя саме життя, й відбилось у ньому блакиттю небо степове. Одначе про те, як видавав він грязюку на-гора, Мина чомусь умовчує, не почули про це від нього навіть тоді, коли під табірними зорями залишились ми з ним самі, коли тільки їжаки шаруділи в бур'янах та коники у вечірній траві сюркотіли...
Сині смерки розлились по степах, було тихо на землі, будо зоряно в небі. Знов стоїмо серед степу, де чиїсь пристрасті блукали задовго до нас, де мандрівний Художник крокував сягнисто кудись, де невідомі юнаки і юнки, палеві почуттям, ждали своїх коханих, ревнували, сміялись, любились, де й інші, прийдущі, не раз ще звідають хмелю кохання, жарких його чарів...
— Спасибі, що не забули ветерана, — сказав Мина Омелькович на прощання майже розчулено. — Живіть здорові, хлопці.
Для нього ми були ще «хлопці». А він для нас був як отой ворон, що живе триста літ і всього надивився, все оком своїм увібрав, про багато що передумав... Був для слободи і страшним і смішним, був для неї втіленням чогось неминучого, шс стихія, невдатності, сатанинського духу руїнництва, підряд усе ладен був корчувати, ламати, а потім якимось дивом сподвигнув себе аж на такі ось вчинки — плодові дерева власноруч саджає комусь на цьому польовому стані або, ланцюгом оперезавшись, береться за цебро, опускайте, буду той нещасний Романів колодязь чистити...
— Затримаю на хвильку вас, хлопці, ще хочу запитати про одне. — Мина зважується сказати, видно, для нього щось вельми важливе. — Буваючи по світах, чи не зустрічали ви десь там нашого Миколу Васильовича? То ж який друг... Може, траплявся де?
— Ні, на жаль. Ніде наші дороги з ним більше не сходились...
Розпливаючись у сутіні теплого вечора, стоїть перед нами Мина Омелькович в тяжкому роздумі, мовби не бажаючи сприйняти нашу відповідь. Бо ж, за його даними, декотpi з слобожан нібито зустрічали вчителя за Дніпром, уже в полковницькому званні, якийсь час він, Микола Васильович Дух, навіть разом з нашими тернівщапськими та озе-рянськими лежав у польовому госпіталі, в брезентовому тому шатрі, де серед польових хірургів пібито була й та особа-женщина, що перед тим Мині очі закапувала! Кажуть, вилита була Винниківна, така струнка, вигиниста молодиця, тільки от коса вже переткалася трохи сивиною. Тож виходить, що запальний наш Микола Васильович і без ворожки-циганки суджену свою розшукав, хоч не під солов'їною вербою, а серед крові та стогонів, під шатром фронтового шпиталю, а доля їх таки звела.
Таке враження, що Мина Омелькович стиха радіє, що доля виявилась до тих двох милосердною, хоч свого часу він би й проти долі постав, бо ж нічого тим закоханим тоді не бажав, окрім розлуки навік.
— Микола Васильович, ох, борець, ох, сміливець, ото тільки й людини було, — каже Мина у захваті. — Геройська душа! А безсрібник... Сам, як Ілліч, на восьмушці жив, а з комор хутірських для себе не взяв і крихти, хоч я іноді й пробував намовляти, каюсь... В люті морози, крізь усі завірюхи — в легеньких чобітках, у шинельчині... Отаких би, хлопці, людей нам побільше: менше бюрократів було б, та крутіїв, та хапуг...
— А співав як, — нагадує з почуттям Заболотний.
— Соловей на всю область! — тихо засміявся Мина Омелькович. — Недарма ж сороки наші аж нетямились: артист, душохват!.. Пригадуєте, хлопці, оту, що він найбільше любив, що тільки в місячні ночі її співав... «Зелена діброво, порадь, порадь мене, молодого», — здається ж, так?
Ще якусь хвилю стоїмо край шляху, разом вслухаючись у безповоротний той спів, звернений із шкільного вікна до місячної ночі, до балок, наповнених маревом, а потім уже настає мить розвітання, й степові сині смерки розділяють нас.
Нічна автострада гуде.
Над кермом обличчя людське. Втомлено опущені плечі. Несвіжий з безсоння зір чіпко стереже далечінь. Менше й менше стає неподоланих миль. Час від часу місячно-блідо обличчя водія освітлюється сигаретою, притомлена рука машинально увімкне музику приймача, а то й сама людина вслід музиці враз розполохає себе й інших бешкетним погуком-співом — не з веселощів, ні, — тільки щоб розігнати втому-дрімоту. «Котилася зоря з неба та й упала додолу!..»
XXVII
Минає чимало часу, доки навстріч нам попід обрієм випливає зоряність міста й на півнеба встають фантоми хмарочосів. Наближаються, грізнішають, світять загадками своїх незліченних вікон. Передмістя зустрічає нас задушним повітрям, тут зливи не було, знову чад, смог, і хоч час пізній, в ущелинах білдінгів рух і серед хаосу танцюючих реклам, як і вдосвіта, без кінця-краю летять потоки машин, гуркочуть угорі по мостах та естакадах, віражують на поворотах доріг, вискакують десь із-під землі і знов шугають у підземелля... Перед нами виникає тунель: всуціль обличкований білим, повен світла, він увесь аж сяє, наскрізне гуде лунким органним гудінням, ніби співав хвалу своїм будівничим.
— Люблю цю чортову аеродинамічну трубу! — вигукує Заболотний, коли ми опиняємось у тунелі, де нас мовби самим вітром несе вперед.
А там ще трохи, і ось уже затишна вуличка з пожежною каланчею, і постовий полісмен, упізнавши Заболотного, звично вітається з ним, і, якби не жалюзі на вікнах, десь із верхнього поверху, мабуть, виглянула б до мого друга і його Софія Іванівна, або, як він каже, «нових часів Ярославна з Н-ської стріт...»
...Так і є: ні до знайомих «місіс Заболотна» не пішла, ні спати не лягла, сидить за спущеними жалюзі, в товаристві невтомного на дванадцять програм телевізора. Мабуть, з усіх дванадцяти каналів проби зняла, доки діждалась... Тендітна, мов дівчина, жваво схопилась Заболотному навстріч і, заяснівши очима, по-дівочому ніяково тулиться йому до грудей. А за мить уже відсторонилась, лагідно дивиться йому в очі: ану який повернувсь? І знову, як завше, коли ось так дивиться вона знизу вгору на свого Кирика, очі її враз наливаються сяючою, просто-таки небесною синявою... З усього видно, що сучасна ця Ярославна з Н-ської стріт готувалась у належному вигляді зустріти свого мандрівника: чоласта голівка гладенько причесана, білосніжним шарфиком обкинуто плечі, па відкритій шиї якась ще й цяцька...
— Переживала?
— І не думала.
— От і молодчина... Даремно Ліда турбувалася.
— А як Ліда витримала дорогу?
— Мали в її особі надійний контроль.
— Дударевичі тут нахвилювалися за своє чадо! — (Дударевичі мешкають на два поверхи нижче).
— Це ми помітили, — каже Заболотний, — і він і вона — аж до ліфта вискочили приймати відважну свою мандрівницю.
— Уявляю, як намучилося дівча...
— А втім, у дорозі не надокучала: має і розумець, і такт...
— Ну, а Мадонна, яка ж вона? Побачити вдалось?
— Що за питання, — упевнено каже господар.
— То розповідайте ж: яка?
Заболотний, змружившись, мовби чогось дошукується в очах дружини, ще повних того синього сяйва...
— В погляді є щось від вашого... І така ж ясночола, — схилившись з ніби жартливою церемонійністю, він вустами припадає Соні до руки. Одначе й крізь жарт почувається щирість цього поруху. — На всіх вас, женщин, чимось вона схожа... Бо ви таки створіння прекрасні. Якщо рівняти з чоловічою половиною людства, то ви, жінки, без сумніву, кращі за нас.
— Аж коли збагнув, — всміхається Соня поблажливо й звертається до мене:— А ви дорогою задоволені? Для вас, певне, такі швидкості незвичні?
Справді, у яких швидкостях ми перебули цей день... Перебули там, де ніби самий час прискорює свій біг. Збожеволіле залізо, зґвалтований гудрон, чад, загазованість, непереборне, як наркотик, жадання гонитви... Як тут не очманіти? Супутниця наша, дивне оте дівча, вийшло з машини зовсім кволе, ледве дочалапало до ліфта — та й нас, дорослих, від втоми аж похитувало, — ці гони-перегони нелегко людині даються.
Ще й зараз голова мені гуде від дороги, від її напруг. Пора б уже йти, але Заболотні не хочуть мене відпускати в готель, залишають ночувати в себе.
— Ще ж вечеряти будемо, чимось вам знімемо втому, — підбадьорює мене господиня.
Доки подружжя зайняте на кухні, я маю змогу на екрані телевізора ще раз побачити мигцем показаний фасад Арт-музеуму, а за ним на зелених газонах кам'яні й чавунні скульптури невідомих митців, чую кілька слів також і про «слов'янську Мадонну», про те, що техніка, в якій виконано портрет, виявилась загадкова, тутешнім фахінцям не знайома, тим-то ушкоджений шедевр буде відправлено на реставрацію в Європу або навіть в Африку, на батьківщину Фаюмських портретів... Вимкнувши телевізор, де екран уже заповнився пізньою рекламою зубної пасти, знічев'я розглядаю вітальню Заболотних, цю ііо-своєму знамениту кімнату, що знімки з неї, мабуть, лежать не в одному сталевому сейфі... Он якраз над телевізором висить фотографія молодих льотчиків, вона тут неодмінно приверне вашу увагу: на фотокартці, а також на шпалерах поруч неї проступають кілька характерних продзьобин, як це буває на мішені, — то сліди куль...
Мав тут місце випадок, що дикістю, брутальністю викликав свого часу хвилю обурення не лише серед родин дипломатів... Місія давала того вечора офіційний святковий прийом, а це саме та подія, коли матерям з малолітками доводиться особливо клопітно: треба подбати, куди на час прийому приткнути дітей, і найчастіше виходить так, що опиняються вони такого вечора на квартирі Заболотних! Бо в Заболотної душа безвідмовна, і Соня дітей любить, і діти горнуться до неї, — сусіди вважають, що в Софії Іванівни просто вроджений талант виховательки. «Крім того, вона в мене ще й філософ, — жартує з цього приводу Заболотний, — для неї вовтузня з дітьми — це не більше не менше, як зустріч із молодшим людством». А втім, і Заболотному теж подобається, що їхня квартира час від часу перетворюється ніби в дитсадок, гомінкий, щебетливий. Дитячою безпосередністю — ось чим найбільше приваблює мого друга «плем'я молоде», цей щирий, славний народець... Якось він казав мені, що тільки серед цього нелукавого народця по-справжньому й відпочиває душею, вибравшись із дипломатичних джунглів, де аа кожному кроці чигають на тебе дволикі януси, потенційні відступники, несподіванки вражаючих хамелеонних перетворень...
Оскільки ж Софії Іванівні того вечора також належало бути внизу на прийомі, щоб разом із співвітчизницями вітати гостей, усміхаючись, як ведеться, кому на повний усміх, а кому на півусміх, то діти, зведені матерями до квартири Заболотних, на якийсь час були залишені самі: ось вам цяцьки, ось телевізор, хай цього вечора ще він побуде з вами в ролі няньки...
Все складалось гаразд, дорослі розважалися внизу, діти забавлялися нагорі, одначе після того, як цяцьки набридли, дітям закортіло ще й, вимкнувши світло, підняти металеву штору жалюзі, щоб подивитись бодай трішечки з вікна цього високого поверху на вечірнє місто: яке воно звідси? Знайома каланча надокучливо темніла по той бік вулиці, за нею тяглися ландшафти дахів, бескеття забудов, стирчали, громадячись у тисняві, скелі білдінгів, ближчих і дальніх, нижчих і вищих — безкраї камінні джунглі губилися в темряві з безліччю однакових вікон, за якими повно загадок, бо всюди ж там хтось живе... Ущелини стрітів унизу десь тільки вгадувались, всюди напував камінь, його застигле владне одноманіття... Пота-мувавши цікавість, забувши про жалюзі, діти незабаром повернулись знову до телевізора і ще пе встигли розташуватись перед екраном, зчинивши веселу вовтузню за місця, як у цей момент незрозуміле дзизнуло щось над русявою голівкою найвищої з-поміж дітей Ліди Дударевич... Перша куля розтрощила вазу з квітами, що стояла на телевізорі, — бризнув увсібіч осколками кришталь! — і цієї ж миті дзизнуло ще раз — розсипалось в друзки скло фотографії на стіні. Що це? Звідки? Менші не встигли й второпати, як Ліда крикнула їм:
— Додолу! Падай усі!
І, звалюючи малечу, сама впала на підлогу теж. Вважається, що цим Ліда врятувала себе й інших, саме що першою схаменулась, не розгубилась від переляку і не те щоб пе злякалась, а, як вона потім пояснила, «не встигла злякатись»... Чотири постріли було зроблено по дітях, і тільки чиєсь щастя було тут від них прикриттям, бо, як пізніш встановила експертиза, невідомий терорист цілився якраз у маківки дитячих голівок — їх він безперечно виразно бачив на тлі голубого екрана.
Коли на скрик тривоги батьки, матері вбігли юрмиськом до квартири Заболотних, жалюзі вже знов були опущені, світло ввімкнуте, діти, живі й неушкоджені, тиснулися на кухні неприродно збудженим, майже веселим гуртиком, хоча в найменших, в їхніх тороплених очах ще склянився жах. Не затримавшись біля дітей, Заболотний, як був, кинувся до вікна й, відшарпнувши жалюзі, припав поглядом до провалля темряви, в якій всюди тонули дахи, ледь помітні між скелями білдінгів... Зблідлий, стояв тоді Заболотний і дивився, не ховаючись, в ту зловісну прірву, наче був певен, що по ньому стріляти звідти не посміють.
Безліч дахів, безліч можливих бійниць — із котрої ж вели вогонь? «Кирику!» — з тривожним скриком дружина миттю опинилась біля нього, один її рух — і важкі жалюзі з металевим гуркотом потекли вниз. «Навіжений!» — аж тоді злякано усміхнулась вона, припавши до чоловіка.
Так відтоді й живуть ось тут, зашторені металом, мов заблоковані, живуть при вічно опущених жалюзі.
Вважається, що дітвора відбулась легким переляком, тільки Ліда після того стала помітно мовчазніша, в очах в'явився смуток нерозвійний... Батьки показали її навіть психоаналітикові, і хоча під час обстеження в стані її здоров'я не було виявлено нічого загрозливого, однак мовчазність, як і сум в очах дівчинки, не зникли, вони стали для Ліди мовби її прикметою, тож коли вас тепер знайомлять з нею, то неодмінно додають: «Оце ж та, що не розгубилась, що першою під час обстрілу зорієнтувалася, чим і врятувала себе й малят». Дівча як дівча, однак знайомі й незнайомі при зустрічі чомусь розглядають її пильніше, ніж інших дітей. Невідомо навіть чому. Бо ж змін ніяких з дівчам ніби й не сталося, вчиться нормально, батькові, якщо він квапиться, а мама відсутня, Ліда швидко приготує його улюблений стейк і допоможе підібрати краватку в тон, чим Дударевич щоразу пишається перед колегами. Іноді він навіть утаємничує доньку у свої службові клопоти, тим-то й вона вважає, скажімо, що таткові її слід би вже надати вищий дипломатичний ранг і що взагалі краще б йому працювати «по квоті», бо там, де він зараз нарощує стаж, йому доводиться дуже й дуже нелегко. Має вона певне уявлення й про ЮНІСЕФ (Міжнародний фонд допомоги дітям), якому віддає невсипущу енергію Заболотний, і Ліді часом спадає на думку, чому б і татусеві її не прилаштуватися в той ЮНІСЕФ, адже там, за Лідиним спостереженням, люди працюють дружніші й веселіші, ніж будь-де.
Найвідчутнішої травми під час обстрілу квартири Заболотних зазнало фото, колись подароване Соні її майбутнім чоловіком і яке вона відтоді возить з собою по всіх усюдах. Збільшене, воно й тут звеселяло їй вітальню, та й зараз, хоч і висить прострілепе на стіні, цілком зберегло свій первісний весняний настрій: четверо молодих у комбінезонах льотчиків, обійнявшись, стоять веселою групою на польовому аеродромі, стоять по коліна у розквітлих ромашках, засліплені сонцем, — клацнуто їх, видно, перед самим вильотом, коли ось так на хвильку зупинились серед буйнотрав'я ці усміхнені соколи, і серед них у центрі Заболотний, ще зовсім юнак. Вигляд хлопці мають безжурний, руки вільно лежать на плечах один в одного, — така славна вийшла група... Небагато хто знає, що з усіх їх доля пощадила лише Заболотного... Низом через увесь кут фотографії розмашистий напис: «Запам'ятайте нас веселими!» І якраз над тим написом сліди куль.
Соня, накриваючи на стіл і помітивши, до чого прикута моя увага, сказала спокійно:
— Хотіла ті пробоїни пластиком заліпити, а мій не доз-воля... Хай, каже, залишається, як є. Щоб нагадувало. Щоб не забували опускати жалюзі... Таке страхіття пережити. Мій же бачив того кретина, — стишеним голосом додав вона згодом. — Спеціально їздив у поліцію, щоб глянути...
— Ти мав зустріч із тям негідником? — запитую Заболотного, коли він, несучи вазу з фруктами, з'являється в кімнаті. — Що воно хоч за тип?
— Слиняве товстопике створіння, на хімії розгодоване... Цілком сучасний подонок. Зі школи вигнали за тупість, читати ледь тямить, але на горищі, де виплодок цей розважався вінчестером, крім запасу набоїв, було знайдено ще й цілі купи расистської літератури...
— Наплодилося ж їх, — зітхнула Заболотна. — Увечері на вулицю сама не виходь, у парк не поткнись. Там навіть серед білого дня до тебе може вчепитися якийсь патологічний тип або звідчаєний наркоман: осміхом чемності шкіриться назустріч, а з-під плаща вже фінку показує — монету йому дай, бо він гине, йому треба зараз, негайно купити дозу наркотика... Може, й цей наковтавсь якоїсь гидоти?
— Принаймні тримався він досить нахабно, — сказав Заболотний. — Навіть хизувавсь: зовіть мене терористом... Що це він стріляв, не став і заперечувати. «Нащо ж ти стріляв?» — «А хотів зробити вашим малим комуністам сепрайс!» — (Тобто несподіванку...) — «Для чого сеп-райс?» — «А так... Сепрайс, і все». — І при цьому гидка усмішка дегенерата.
— Звичайно, займатися б цією справою Дударевичу, а не Заболотному, — сказала Соня, — чи й хто інший міг би піти, чому саме Заболотний?.. Та це вже як водиться: ко-лв треба когось відрядити в їхні офіси на переговори, то щоразу жереб такий моєму ось випадав. Де найнеприємніше — туди неодмінно вашого друга пошлють...
— Ніхто твого Заболотного, Сонечко, не посилав — він сам зголосився, — уточнює господар.
— Отож... Бо йому найбільше треба! Відмовитись він не вміє! Хоч у пекло, а піде правди дошукуватись... Скажіть, — вона усміхнулась до мене раптом, — чи всі такі скажені виростали у тих ваших тернівщанських глинищах?
Ніби докір, а в словах її чую приховану гордість.
— Довелось нам, Соню, підвозити сьогодні одного хіпі, — певне, щоб змінити тему розмови, став розповідати Заболотний дружині. — Злива, ніч заходить, а він, до рубця промоклий, стоїть на узбіччі, «голосує».
— І ви зупинялись? Не побоялись брати заброду пічного в машину? — вжахнулась дружина. — Серед них же і вбивці є!
— Цей, як бачиш, виявився мирним, на життя ближніх не посягав. Просто людина-квітка. Справді, серед них є такі, що вважають себе квітками. Нам випала квітка досить таки занедбана, та однаково довелось виручати...
— Певне, ще один бродячий філософ?
— Та схоже... В усякому разі хлопець не пустопорожній, — жвавішає Заболотний. — Деякі його міркування, безперечно, варті уваги. Скажімо, він вважає, що нам, землянам, потрібен який-небудь сигнал із всесвіту чи навіть з'ява позаземних пришельців — щоб нарешті нас об'єднати! В одне зібрати весь геній людства й поставити його на захист плаиети — ось потреба потреб, ось те, що дасть нам силу, отямигь, згуртує неуживчивих оланетян в єдине ціле і зарятує нас як рід!..
Я в подиві дивлюсь на Заболотного: що він приписує тому хіпі? Не говорив же той чогось подібного! А Заболотний, зрозумівши мій подив, весело приспокоюс мене:
— Міг, міг той хлопець і таке сказати. Адже йдеться про те, який шанс утриматись, зберегтись, не зникнути цьому біологічному видові після ночей Брахманових...
— Надто високі матерії, — сказала Заболотна майже недбало, і думка її знов новернулася до того жахливого випадку з обстрілом квартири. — Що серед дітей без жертв обійшлося — це таки щастя, хоча за Ліду, правду кажучи, я й зараз не зовсім спокійна. Днями Ліда призналась, яким він їй, той бандюга, страховиськом уявляється: волохатий увесь, з пазурами замість пальців, сидить між скелями хмарочосів і щовечора вистежує когось, припавши кривавим оком до оптичного прицілу гвинтівки...
Погляд Заболотної мимовіль ковзнув по зашторених вікнах. Видно, що той монстр, волохатий упир-дракула, час від часу тривожить тут не тільки дитячу уяву...
— Судили його? — питаю.
— Неповнолітній виявився, — каже Заболотний, — тим-то й покаранню не підлягає... Треба чекати, доки в дорослого вбивцю виросте... В терориста замаї ерілого.
— Та цур йому, не згадуймо таку погань проти ночі, — відмахнулась і Заболотна, ще й ще раз доладновуючи стіл з вечерею, щоб усе там було в неї ідеально.
Господар тим часом заходився клопотатися біля бару, вмонтованого в стіну, — видно, для нього це заняття приємне — чаклує над пляшками, як справжній бармен, кривдить лід в келишки, з веселими нотками в голосі допитується в дружини:
— Тобі сьогодні що? Чистий джин чи джин енд то-нік? — Це він вимовляє з якимось лукавим притиском на останньому слові.
— Мені тільки «енд тонік», — відповідає дружина тією ж жартівливою інтонацією, і вони обмінюються усмішками, бо якесь, видно, тільки їм зрозуміле значення вкладають обоє в це своє «енд тонік».
Є люди, біля яких почуваєшся легко, невимушене, здається, що ти їх своєю присутністю справді зовсім не обтяжуєш... Такі ці Заболотні. Не пригадую випадку, щоб мені було прикро в їхньому товаристві, завжди відчуваєш, що ти тут бажаний, тобі раді, та я певен, що це міг би сказати й будь-хто з їхніх гостей. Ось ми сидимо, неквапом вечеряємо, хто вживає чистий джин, а хто «енд тонік», і мені приємно слухати навіть про їхнє суто родинне, про те, що старший син Олег нарешті подав їм звістку, — він у них мореходець і час від часу дає знати про себе то з Чорного, то з Середземного... Матері згадалось, як він проводжав їх востаннє, — звичайна сценка, а для неї вона така незвичайна: стоїть її син уже зовсім один серед аеродромного поля, дивиться вгору, махає літакові вслід, і вже тільки матері дано впізнати його — сонце суцільною плямою лягло на юнацьке обличчя.
— Мені здавалось в той момент, наче на всій землі він там стоїть один-один... Як вартовий планети...
Заболотний, вловивши присмуток у голосі дружини, хоче якось розважити її:
— У сипа вус моряцький висіявсь, а мама ще така молода... Правда ж, молода? — закликає він мепо в свідки.
— Втішай, втішай, — сумовито хитає головою дружина. — Пливуть літа, як вода у ярочку... Змайнуло життя, незчулися й коли...
І вона з ніжністю глянула на чоловіка. — Посивів ото як... Чи не рано ти в мене посивів, соколе мій?
— Саме вчасно, — схмурюється Заболотний. — А ось ти як була, так і є чорноброва.
— Не кажи, наліталась і я, —сказала притомлено. — Іноді вже й спокою хочеться...
— Ну-ну!—вдавано настрожив Заболотний. —Що за розмови: «налітались»? Все в природі створене для лету! Он і хлопці, — він очима вказав у бік фотографії, на своїх нестаріючих друзів. — До цього часу в польоті... Людина летить, летить земля, летить всесвіт зі всіма своїми тай-нощами, і ми з вами, власне, лише частка цього вічного лету, по-суті загадкового, до краю ніким не осягненого. Навіть не відаєм: чи безглуздий він, чи, навпаки, сповнений найвищої мудрості, такої високої, що аж не доступної для нас?.. Летимо — і це є життя!
— Додому хочу, — зненацька призналася Заболотна.
— І чого б то? — вдавано дивується чоловік.
— Там всюди наші, як каже Ліда... І не треба оцих жалюзі...
Заболотний, видно, відчувши потребу вивести дружину в її «мінорів», раптом підвівсь із-за столу:
— Хочете музики?
Доки він клопочеться біля секретера, щось розшукуючи в своєму магнітофонному господарстві, дружина іронічно кивнула в його бік:
— Зараз буде його коронний номер...
— Де ж та касета? — нервово порпається Заболотний уже в іншій шухляді.
— Замість нервуватись краще спокійно повтори оту чаклунську формулу, — весело радить дружина і підказує, ніби в грі, скоромовкою:— «Віддай, куций, бо вдавишся! Віддай, куций, бо вдавишся!»
— Стоп! Віддав, заклинання помогло, — сміється Заболотний, вдоволений, що касета знайшлась.
Звичними, точними рухами він налаштував магнітофонну стрічку, ввімкнув звук, і ось у цій тиші, де ми, примовкнувши, ждемо, раптом виникають тойенькі, дивні якісь позивні, що, здасться, долинають до пас із далеких світів, десь із пайвіддалепіших галактик...
В кімнаті сталося щось, і це щось подібне чуду:
Коник степовий сюрчав!
Я помічаю, як Заболотні змінились, обличчя в нього і в неї враз проясніли, наче опинились обоє десь-десь і наче інше повітря наповнило кімнату, і вже й ті молоді льотчики зі стіни, що стояли, обійнявшись, у фронтових аеродромних бур'янах, стали до цієї музики дослухатись...
— Хобі його, — влучивши паузу, кивнула Заболотна на чоловіка. —Якось привіз записаного перепела, іншим разом — тьохкання солов'я із тернівщанської балки... а це ось, будь ласка, коник виступає...
Ми слухали. Недосяжна галактика тернівщанського степу дарувала нам зараз свою ледь чутну, з гарячого повітря зіткану музику.
— Це тепер модно, — відгукнувсь Заболотний від магнітофона. — Мелодії коників, різних цикад сьогодні успішно тут конкурують навіть з платівками бітлзів... У нехитрій цій музиці нервовий наш вік шукає для себе заспокоєнь. Та й раніш люди щось у ній для себе знаходили. Анакреон чи хтось інший з античних поетів навіть оду склав на честь ось такого, мабуть, найменшого в світі музики.
Пауза досить довга, степ мовчить, несе нам лише свою жнив'яну тишу, потім знову голосок, і ми спрагло вслухаємось в дивне, ні на що не схоже сюрчання-цвірчання... Таке воно незвичайне зараз для нас, це коникове сухе, сповнене жаркого тріску сюрчання, так чимось торкає душу, затиснуту серед цих опущених жалюзі, серед навислих десь із темряви нічних хмарочосів. Крихітний житель степів, створіння найменше з малих, а який у ньому дух невтомності, дух життя.
— От вам і коник, — сказав Заболотний, коли стрічка скінчилась. — Малий-малий, а схоче, то й океан переско-че!..
XXVIII
Цей коник-стрибунець дав себе записати Заболотному десь там, далеко звідси. В тих степах, де небо чисте, аж сяюче, вражає вам душу своєю незбагненною блакитною неосяжністю, де ночі темні, як у тропіках, і лиш по обріях, ніколи не гаснучи, багрово червоніють бунчуки заводських димів...
Там вони мчали у чудові дні середліття. На одній із зупинок Заболотний запитав місцевого пастуха-інваліда, що, однорукий, пас свою корівчину на налигачі попід лісосмугою:
— Чи це тут були колись Фондові землі?
— Можливо. Не чув про такі.
— А траса ця відколи з'явилась?
— Після війни одразу німці полонені її клали.
— Так змінився весь край: де були дикі трави, зараз хліба, хліба...
— Життя йде, аякже.
І вони мчали далі.
Троє їх, подорожніх, вільних, як птиці, людей. Після тривалого перебування в далеких краях, після виснажливої напруги того життя, де все було інше (і люди, і небо, й дерева!), де багаторукі череваті будди упродовж довгих, тягучих літ посміхалися їм з незмінною загадковістю, нарешті мають відпустку, їдуть до моря. До моря, в якому не буде акул!
А поки що бистрінь автостради, мигтіння придорожніх дерев і в усі краї степове роздолля, що простором своїм аж п'янить. Розляглося хлібами до самих небес і десь далі, за виднокруг.
Троє, що в машині, настроєні весело, безжурно, їх радує світ. Приємний для вих навіть цей пучечок сріблястої трави, що стирчить над лобовим склом, прилаштований вамість амулета. Заболотний десь нащипав цієї травки у лісосмузі і ото приткнув над собою, на рівні очей. Запевняє, буцімто літописне євшан-зілля, навколо якого дослідники досі ламають списи, найпевніш і було не чим іншим, як оцією степовою мітличкою, котра має такий міцний, терпкуватий дух.
— Сентиментально й сумнівно, та хай буде по-твоему, — виявляє терпимість Дударевич, господар машини.
По службі вони, буває, конфліктують, доходить подеколи до гострих сутичок, а зараз між ними сама злагода. Тамара каже, що це їх поєднала дорога, швидкість, насолода відпустки.
Обидва приятелі сидять попереду поруч — один за кермом, другий у ролі радника біля нього, Тамара зручно вмостилась за спинами в них, на заднім сидінні, обтягнутім квітчастою — золотаво-оранжевою із синім — тканиною, що Заболотному буйністю кольорів нагадує розпущений хвіст павича.
їдуть швидко, однак жадають ще більшої швидкості. Тішаться, мов діти, коли вдається когось перегнати.
— Ану обженем оцю блоху!
— А цей сарай на колесах — чи довго він чадитиме перед нами?
— З дружньої держави, а так чадить, ха-ха-ха!
— Обганяй його, смолокура! — підбадьорює Тамара свого Дударевича. — Жени сміливіше, серденько!
— Жену, моє золотко. Не має собі рівних наш «мустанг»... Недаремно два роки ми збирали на нього сертифікати.
Незграбний дизель, стріляючи кіптявою, зостався позаду, обігнали й напхану пасажирами малолітражку з йалізами, прив'язаними зверху, розітнуте повітря, обтікаючи «мустанга,» пругко свистить за вітровим склом.
— Мчати отак з вітерцем, — каже, вільно відкинувшись на сидінні, Тамара, — це в природі сучасної людини. Мабуть, і в генах їй уже оселився дух динамізму, жадання швидкостей. Дорога наелектризовує, тут просто молодієш! Ви як гадаєте, Заболотний?
Та не встигає він відповісти, як гонитва їхня, сягнувши межі, кінчається — кінчається тим, чого, власне, й можна було чекати...
— В авіаторів це зветься вимушена посадка, — каже Заболотний, оглядаючи з Дударевичем спущене колесо. — Діставайте домкрат, товаришу аташе! Чи в багажнику у вас ніяких знарядь, крім ластів для підводного браконьєрства?
— Ми завбачливі, маємо й домкрат.
Доки приятелі пораються з колесом, Тамара, залишивши їх, блукає серед придорожніх шовковиць. Шовковиці натрусилось, нападало, ногою ніде ступити, і на дереві ножна гіллячка обліплена плодами. Білі й чорні, м'які, соковиті, вони самі просяться до губів, кинеш — тануть у роті. Ах, смакота!.. Чиє воно? Кому належить?
Віддалік хтось сидить під лісосмугою. Якщо то сторож, то, певне, в нього треба дозволу питати? Така значуща композиція: сидить край шляху людина, а перед нею — хліба, хліба, хліба. Колись Тамара навчалась у художній студії, хотіла б вона зобразити це. Нічого більше: тільки людина притомлена в темному, й перед нею в сонячнім мерехтінні безмір хлібів. Хіба не могло б це бути символом самої планети? Хіба не в цьому її сила і сенс?
Той невідомий, прпсутулившись, сидить спиною до руху, до траси, зовсім не цікавлячись нею: задививсь кудись у поля, задумавсь чи просто куняє? Плечі й картуз незворушно темніють серед сивизни бур'янів. Тамара, наблизившись, запитала:
— Пробачте... Чиї це шовковиці?
Плечі ворухнулися, як зі сну, голова на міцних в'язах, в кашкеті з захисними комбайнерськими окулярами, що поблискують у незнайомця на лобі, повернулась невдово-лено в Тамарин бік:
— Що?
— Я дозволила собі посмакувати... А вони ж, ці шовковиці, мабуть, чиїсь?
Обличчя в комбайнера аж темно-сизе від пилюки й щетини. А серед цієї пилюки й щетини два клаптики чистої, ну просто небесної блакиті, в якій після промайнулого невдоволення з'являється щось доброзичливе.
— Всіхнє це добро: збирайте на здоров'я — шовковиця для того й родить... Наші не встигають за клопотами й збирати... Дітям, коли їх везуть автобусами до моря, отим в тут робота. Позаїдаються, не знають потім, як і відмитись.
Тамара уважно розглядала цю людину — людину, що від хлібів. Сила і змореність. Тиха, мужня статечність. Бруд поту на посрібленій скроні, сіра пилюка на сірих бровах, а під ними небесна блакить очей, щойно перед цим сторожких, а зараз чимось звеселених, — видно, його вже не дратує, як першої миті, ця блукаюча дамочка у джинсах, в цяцькованих браслетах особа із траси... Яку душу таїть у собі ця кострубата закіптюжена постать, що так природно вписалась в розлите світло степів, в цю прозорість повітря?
— Чого ви так дивитесь? — спитав незнайомець, відчувши на собі вивчальний Тамарин погляд. — Живого комбайнера не доводилось бачити? Так оце він перед вами, натуральний, як є. Напарник пішов у загінку, а я вирішив: дай трохи посиджу, дух переведу.
— Творець хліба... А я ваш спокій порушила... Пробачте.
— Нічого. Ми звичні. Оджнивуємось, тоді відіспимось, а зараз... Бачите, скільки ото білих паляниць розкидано по степу — треба ж встигнути позбирати їх вчасно...
Тамара кинула звеселілий погляд у простір, мовби й справді сподівалась там побачити оті його паляниці... Величезний лан, аж наче припалений, гущавінню чистої пшениці тиснеться до самої лісосмуги. Лита мідь колосків стоїть сухо, безшерхітно. Де-не-де в глибині лану пшеницю покрутило пасмами-косами, намертво звихрило й прибило до землі, як її там і взяти комбайном...
— Скажіть, вас нікуди звідси не тягне?
— А куди? За довгим карбованцем? Декому подобається бути літуном-перекотиполем — діло його. А котромусь більше до душі триматися кореня. І син мій такої ж думки. Вчиться в Кременчуцькому училищі льотчиків цивільної авіації, але й він збирається повернутись — підживлюватиме хліба. Звісно, не завжди тут рай, надто ж як взяти це літо. У нас ще нічого, ото тільки подекуди покрутило в куделі пшеницю, наче відьми там танцювали, а на третій бригаді цілий лан «аврори» за ніч буря поклала... Отам з комбайнами намучимось... Буря з градом, та ще град нічний — ви чули коли-небудь про таке?
— А що — це рідкісне явище?
— Щоб град уночі? Та ніколи такого не бувало! Навіть старі люди не пригадують. Голова наш і в академію запит подав: звідки цей град уночі? Які причини? Невже що в космосі дірок наробили?
За безміром хлібів, за мерехтючим від сонця океаном повітря ледь помітно проступають з глибини обрію хмари, купчасті, сріблясто-перламутрові, до краю наповнені світлом.
— А там он знову хмари, — застережливо кивнула в той бік Тамара. Вона щойно їх помітила.
— То не страшні. Ті лиха не несуть. То добрі хмари... Отак стоять собі і стоять та тихо світяться до степу...
— Мов гірські вершини... Ваші степові Арарати...
— Ми їх у дитинстві називали «діди», — зненацька почувся голос Заболотного, що, продершись крізь лісосмугу, саме наближався до них.
Механізатор здивовано озирнувся на прибульця і чомусь навіть зрадів його репліці.
— А в нас їх і зараз називають «дідами», — приязно сказав до Заболотного. — Земних дідів мало тепер, на фронтах полягли, а там ще зостались, — кивнув він угору.
— Славні «діди», — не приховував захоплення Заболотний і, зупинившись поруч з Тамарою, задивився на ті біліючі за розливом хлібів хмари. Обличчя його буде зараз якесь просвітлене, наче й на нього падали сяйвини від тих далеких степових Араратів.
— «Діди» і «діди», — посміхнулась Тамара своїм співбесідникам. — От уже ви й знайшли спільну мову.
Якась пташина, сівши на вершку шовковиці, крикнула звідти неприємно, сердито.
— Чого ти нервуєшся? — обернулась до неї Тамара. — І як тебе звати? Чи не зозуля?
— Ракша, — пояснив Заболотний.
— Тепер і зозуль поменшало, — знов перевівши погляд у степ, мовив механізатор. — Торік одна поселилась у наших плавнях, так до неї з траси цілі екскурсії: скільки навіщує, скільки кому літ накує? Збирались навіть кемпінг біля тієї зозулі відкрити...
— І, звичайно ж, поряд з кемпінгом ресторан «Ку-ку!»? — додав Заболотний, і обидва вони засміялись.
Підійшов Дударевич, діловито доповів Тамарі, що «мустанга» її вже підковано, все о'кей, можна рушати далі. Однак вона ще пристояла, стежачи, як щось схоже на величезну цикаду, з'явившись з-під обрію, поволі, з віддаленим гуркотом рухається в цей бік... Комбайновий агрегат дедалі виростав, наближаючись, з сухим дзвоном ішов загінкою.
— Оце ж мій, — сказав до Тамари механізатор і, спустившись з горба, досить легко, як на свою огрядність, рушив агрегатові навстріч.
— Хай щастить, — побажала Тамара йому навздогін.
— І вам, — кинуто було у відповідь на ходу. Відчувалось, що вже увесь він зараз там, біля агрегату, а ці подорожні люди, хоч хто там вони е, від цієї миті одразу мовби перестали для нього існувати.
— Я на нього не справила враження, — сказала Тамара. — Або, точніше сказати, справила невигідне враження.
— Ви можете й помилятись, — заспокійливо мовив Заболотний. — А взагалі, хто ми йому?
Сіли в машину і тільки рушили, Заболотний — раптом до Дударевича:
— Зупини.
— Що сталося?
— Стороння пасажирка заблукала.
Він опустив скло, щоб дати можливість вилетіти заблу-калій звідкись до салону бджолі.
Коли випустив її, Дударевич, давши хід, докірливо похитав головою:
— Ну, знаєш! Це ти справді такий сердобольний? Чгі биявся, що вжалить?
— І те, й те. А загалом повчитись би нам у цього племені. Ось чиї звичаї та етикети студіювати б нам, дипломатам.
— Ні, це без мене, — скрививсь Дударевич. — Та й тобі... Ти ось випустив бджолу, пожалів її, а вона ж загине. Бо звідси вона на пасіку не втрапить...
— Втрапить. Своїх вона знайде, будь певен.
— Яким чином? — зацікавилася Тамара.
— А вусики-антени? Уявіть собі, на кожній антені п'ятсот тисяч чутливих пор, і кожна пора має нервові закінчення...
— Фантастика!
— Саме так.
— О, скільки ще тієї фантастики у житті, — сказала Тамара. — На сеансах гіпнозу, скажімо, спостережено: спроби навіяти гіпнотизованому аморальні вчинки викликають раптовий вихід його з гіпнотичного стану! Хіба ж не дивно?
— Дивно.
— І хіба це не свідчить про чистоту, закладену в самій природі людини. Тільки диявольськими зусиллями вдається спотворити істинно людське в людській душі... чи навіть зламати її. Знівечити. Жалюгідний покруч, ляльку чи кар'єромана з неї зробити... Але ж при найменшій можливості вона знов воскреса! На те вона й душа!..
— Люба моя, ти знову витаєш в емпіреях, — зіронізував Дударевич. — Якщо ти в рожевих окулярах, скинь їх... і озирнись: чи не посіріють твої ландшафти?
— Не посіріють, будь певен.
— На дуже високу, видно, хвилю настроїла тебе зустріч з тим польовим атлантом, — додав Тамарин ревнивець, маючи на увазі комбайнера.
— А що? Одразу видно: чудова людина! Чиста. Надійна! На таких тримається життя. Правда ж, Заболотний? Поясніть хоч ви цьому моєму цинікові, що він цинік. Дружину свою тільки за те, що вона здатна захоплюватись, Талейран мій ладен вважати ледве чи не хвойдою... Ви не знаєте, як він мене ревністю дошкуляє, звичайно, потайки від колег...
— Невже ревнує? — запитав Заболотний.
— О, ще як! Просто дивно. Бо взагалі ж він у мене страждає на емоційну недостатність.
Дударевич видивився на дружину з ображеним докором, зітхнув глибоко.
— Ось ви мене вважаєте недостатньо емоційним, — заговорив він неголосно, тоном навмисно сухуватим, — і це по-вашому неабиякий ґандж, а власне — що в емоціях? Всі лиха здебільшого від них! Злі пристрасті, пиха, заздрість, підступність — це все вони, ваші емоції, ваша так звана лірика! І глобальні конфлікти, зрештою, від них... Бо війни — це та ж пиха, егоїзм, владолюбство, прагнення когось розчавити, підтоптати... Інакше кажучи, логіка, практицизм, розрахунок не таке вже й зло, як декому уявляється. Мислити, мислити холодно, прагматично, хай навіть жорстоко, але далекоглядно — в цьому порятунок! Мислити стратегічно — ось чому треба навчитись. Принаймні я — за диктатуру мислі. А якщо вже ви хочете рятувати планету, — а я ж знаю, ви хочете саме цього і ніяк не менш, — тоді мисліть розважно, не будьте смішними й наївними.
— Смішна й наївна — це в нього я, — пояснила Тамара Заболотному.
— Факт відомий, до речі, всьому дипломатичному корпусові, — зауважив Дударевич.
— Зате ти в мене сама розважність, сама доцільність і ніяких відхилень. В чому я була справді наївною, так це в тому, що піддалась на твої умовляння, згодилась прийняти від тебе весільну каблучку... І ось маю: такий ти в йене правильний, далі нікуди! А я б хотіла, щоб мій благовірний викоїв коли-небудь якусь дурницю, утнув би щось бешкетне чи навіть коханку завів би... Може б, нам тоді обом було веселіше? Ну ж бо, поринь у мрії...
Дударевич раптом нахмурився:
— Ти от верзеш всяку всячину, Томко, навіть слухати ніяково, а мені чомусь пригадався той день, коли ми вперше з тобою відвідали Хіросіму. Не зайве й тобі перенестись би думкою туди... Ось ми стоїмо, недавно одружені, ще закохані, і мовчки дивимось на сходи банку «Сумімо-то», де відбився силует людини, тієї, ще недавно живої, можливо, навіть прекрасної, що за якусь атомну мить випарувалась, перетворилась у міраж, у ніщо. Зоставила нам лише свій негатив — homo sapiens на гранітнім папірусі віку... І ти хочеш після цього, щоб я вірив у твій виідеалізований світ, поринув у мрії.
— А ви знаєте, що в Хіросімі того дня, — присмутнілим голосом сказав Заболотний, — крім японців, гинули і американські військовополонені з тамтешнього табору — білі, негри... І навіть там, на краю життя, де, здавалось, кінчається самий рід людський, самозннщуючись так безглуздо й кошмарно, — навіть там природа людська, про яку оце говорила Тамара, виявляла себе з кращого боку... Люди, конаючії, иідтримуаали одне одного, це ж таки факт. Нанівжилі, обгорілі, рятували інших таких самих, подавала; допомогу старим, вихоплювали з киплячої ріки дітей, побожеволідих від болю й жаху, — хіба це все, зрештою, не вромовляє на користь людини?
— От-от, саме ще й мала я на увазі, — гаряче відгукнулась Тамара.
— Людська солідарність — це взагалі найбільша цінність, яку ми винесли з війни, — в задумі сказав Заболотний і, одвернувшись, до ринув поглядом у степи.
Траса — через дитинство! Через тихі, майже нездвиж-ні світанкові літа — цей лет, свист, скажений кілометраж...
Не раз і йому зі своїми однополчанами доводилось у цім степовім небі літати, і досі бачить він, як проводжають їх у політ, зовні мювби й безтурботних, друзі-механіки, зброярі, мотористи та ще дівчата з їдальні льотного складу... «Не запізнюйтеся ж, хлопці, на вечерю!» З удаваною веселістю мовилось це, з. глибоко затамованою тривогою й взрою н льотчицьке щастя, бо дівчата,- дроводжаючи вас, здається, й сумніву не мали, що замовлять від лиха вас своїм словом, відводять найстрашніше, — безперечно, вени вірили в мадгічму силу своїх побажань... Одначе часто виходило таж, що й магія напутиіх слів ио спрацює і до вечері — серед похмурих, лютих та зморених — когось таки не буде, чиясь ложка так і лежатиме ие торкана, і тільки важкі думки про того, котрий не одвернувся, ще довго єднатимуть вас, живих, уцілілих. Оті иочі-максимум (ночі з максимальним числом бойових вильотів)... Заболотного й досі часом подив бере, що віл є, просто є, існує і знову мчить ось тут степами, випадково вцілівши після всього, що було... Вернешся з польоту, метал весь у пробоїнах, а ти живий... Чудо ж?! Чи як те назвати? Десь у цих степах похований найближчий друг Заболотного. Перед тим незяслужену підозру було кинуто на того славного хлопця, і коли він з польоту не вернувсь, сказано було з торжествуючою злістю: «До ворога перелетів, де інакше....» А що тільки один Заболотний бачив, як друга його було збито в бою, що тільки він єдиний міг посвідчити, де сталось і як, то і йому було кинуто: «А чим доведеш?» Обурений недовірою, він тоді сам собі клятву дав: «Хоча би для цього маю жити! Мушу! Мушу!» .Після війни він побував у цих степах і при допомозі ладей таки розшукав те, що мав віднайти, і з'явилатаь серед степу могилка з иропезпером иа дощаній піраміді. Чіесае ім'я друга очистилось від надагену та обмови, і хоч другові твоему вже однаково, мертві з могиди не тиодячися, а втім... Скільки разів доводилосъ отбиватись кризь воїни, засийни, щоб вийти ціди, переязвати напругу втих вирішальних секунд, що лишаються до початку атаки. Ніч крізь ніч на висотах, де та w6a, иі аірок, лиш жиждавали прожектор і та зенітам...
— Чому, Забомими, ви віхоло не рассказуваєте про своє льогтащьве життя? Ви ж із гях, кого в нас називають то сояйжами, то дищарями неба. Нам вид час .евакуації дивитись бузи страдно на ворожі диталя, а ди ж їх збивав?
— Вій їх лущив, як горіхи, — зауважив тоном іронічним Дударевич. —Хіба по ньому не видно: натурою він камикадзе, дівдизіа-торпеда.
Тамарі його жарт не сподобався, видався безтактним.
— Ще тобі на цю тему іронізувати. Скажи спасибі, що иедолітиом був, коли інші й для тебе здобували Перемогу... Той, кому з пелюшок було забезпечене тепле амба-сздне існування, краще помовчав би в таких випадках... Вундеркіндом ріс, під крилом у папи-мами, а чиясь юність тим часом на фронтах згорала.
— Кожному своє, — кинув від керма Дударевич. — Не всім жо ставати героями.
— А я й не герой, — нахмурився Заболотний.
— Я вже помітила, — звернулась Тамара знов до Заболотного, — що фронтоні люди чомусь неохоче розповідають про свої подвиги. Ухиляєтесь ви також і від ризииві;ц про свою Сипю, про то, яку боротьбу іні на неї витримали. А я ж знаю! Мені з достовірнше джерел відомо, з якою гідністю відстояли ви свою любов кроти натиску декотрих наших чорнильних душ чіі, як мій Дударевіч! сказав би, окремих чорнильних душ, які ще подекуди мають місце. Знаєм, який натиск був на вас: «бери дужину з мовою», «я доброю анкетою», «навіщо тобі окунаційна, вона буде тільки гальмом для просування по службі»... Мій Дударевич теж довгий час не схвалював вашого вибору. Хіба ні? — зиркнула вона на чоловіка.
— Но вже в минулому, — відповіл Дударевич. — Соня-сан переконала нас, що вона гідна свого Заболотного. почуття зрозуміле, а ось чому ви, посторонні жінки, всі від нього в такому захваті, цього я ніяк не збагну.
— А це ж ясніше ясного, — вигукнула Тамара. — Мужчина, який у найскладнішій ситуації міг так постояти за свою любов, хіба не вартий захвату? Заболотний справді повівся, як лицар неба, пробачте за комплімент... А як би мій Дударевич учинив, коли б довелось вибирати між мною і його постійною коханкою на ім'я Кар'єра, це ще питання.
— Не мели дурниць, — розсердився Дударевич.
— Ба, лютиться, бо правду кажу, — усміхнулась Тамара. — А вам, Заболотний, може, цікаво буде знати, як цей Дударевич мене ошукав, зіграв колись на моїй дівочій довірливості. Ось я бачу себе зовсім юною в училищі. Захоплюється мистецтвом дівчисько це, хай екстравагантне, але ж таки здібне, сам професор казав: подає надії... Пригадуєш, Дударевичу, які я статуетки рубала з граніту?
— Ще б пак, надіне танкістський шолом, щоб не глухнути, і, як дятел, з самого ранку довбе й довбе... Тільки все чомусь трійки хапала...
— Не в п'ятірках щастя. Звичайно, бурхлива вдача, та ще ота влюбливість, якою ти и досі мене докоряєш. Але ж не те основне. Прагнулося безпомильно знайти себе, своє покликання, тим-то й опинилася згодом в іншому навчальному закладі, запалилася новою мрією — будувати мости... Так, так, мости! І хіба ж не могло це бути реальністю? Тамара-брідж який-небудь, може, навіть і вашу гоголівську ріку прикрасив би, від берега до берега перекинувся б, ажурний, сріблястий... Було б, якби не цей Дударевич. Не дав довчитися. Вирішив, що молодому, перспективному дипломатові потрібна жона-оздоба!
— Жона-оздоба? Це щось нове, — здивувавсь Дударевич.
— Ошукав, спокусив, забив памороки. Поїдемо на край світу, зусібіч планету побачиш... Подруги заздрили: поліглот! Дипломат, син дипломата. Майже як Асурбаніпал, син Асурбаніпала...
— Не було такого, — кинув незлобиво Валерій.
— Нічого не скажеш, зумів захопити, — вискаржувалась вона далі. — Та як було й не піддатись спокусі? Поїдем, де вічне літо, орхідеї цвітуть круглий рік, знайдеться й тобі місце в амбасаді, станеш серед наших першою дамою...
— А хіба й не стала?
— А що з того? Люди шукають щастя, а що я знайшла? Тумани Нової Зеландії? Смердючі канали Джакарти? Різанину фанатиків, коли вони в одну ніч винищили стількох наших знайомих, всю річку загатили трупом. Дударевич каже: контрасти. Збожеволіти можна від ваших контрастів! — вигукнула Тамара, креснувши у бік чоловіка гнівним поглядом.
— Минулося, — сказав заспокійливо Заболотний. — Маєте передишку. Ніяких стресів, дихайте степом, радійте буттю...
— Доки відділ кадрів не покличе в нове загранвідря-дження, — осміхнувся Дударевич.
— Тут справді гарно, — стишивши запал, роззирнулась Тамара в степове роздолля. — Вам, Заболотний, можна позаздрити. Ви син цього степу, ви під цим небом виростали... Які простори, скільки тут світла! Степ, як і океан, дає відчуття безмежності. Тут краще почуваєш планету.
— Це точно вловлено, — згодився Заболотний.
— Уявляю, Заболотний, — вела далі Тамара, — як це j; вам, людині степів, після всіх ланчів, прийомів, хитромудрих ваших дипломатських поєдинків повернутися знову сюди, в рідну стихію! Адже ви нарешті вільні від усіх умовностей, від нещирих усмішок та застольних двознач-ностей, що їх потім до ломоти в лобі розгадуй... Мабуть, тільки тут можна оцінити, яка це перевага, коли слово і погляд синхронні, мають значення цілковито правдиве, ясне, істинне, як оте небо, як повітря, що так сліпучо мерехтить до самих небокраїв... Чи, може, я помиляюся?
— Ні, сонечко, ти не можеш помилятися, — зробив спробу пожартувати Дударевич.
— Спасибі, — нехітьма кинула дружина й далі зверталась до Заболотного: — І ось все це перед вами, Заболотний, ви знову в своєму степу, в його обіймах! Ваші незрадливі небесні «діди» знов поглядають звідти на вас, щось мудре, нам невідоме, виповідають... Я певна, що в душі у вас вирує зараз ціла буря емоцій, ніжностей, спогадів юності... Те, що для нас із Дударевичем просто бур'янинка, придорожня, гіркий полин, що не викликає ніяких асоціацій, для вас, немає сумніву, то цінність, творіння природи чи, як ви кажете, євшан-зілля, в якому для вас таїться щось особливе...
— Він зараз як магометанин, — підкинув жарт Дударович, — мов індус у тюрбані, що боїться иа якусь тут свою травинку ыасяунити, -бо вона для нього свящешна.
— Мави рацию, — згодився Заболотний, як їм здалося, без усякого жарту.
Надвечір ми зробили привал. Дозволили собі розкіш, оскільки мають намір їхати цілу ніч, коли и сыека спаде, і рух, сподіваються, буде менший. Звернувши а траси, відділені від неї лиш смугою накіптюжених придорожніх дерев, влаштувались ли'нем до степу біля купи запашної, щойно скомбайнованої соломи, — щодалі на південь скошених полив стає більше, свіжі стерні з розкиданими по них ось такими солом'яними купами підступають до -самої дороги. Тіліьки ввернули з траси, і відкрився їм зовсім інший світ — сиовыедий тиші, злагоди, світ бджоли і квітки, світ гармонії! Так принаймні сформулювала Тамара свое відчуття, першою опустившись на сріблясту травичку під лісосмугою, де, не зачеплені комбайнам, дружно спйвісиують духмяні ваоид'ьки, й буднік, і навіть падалішній соняшник, до якого прилипло кілька бджолят...
Поруч солома, пухка, ще надіовнена духом сонця, на тиі незабаром і розпласталися горілиць Дударевич та Заболотний. Зараз у них ніяких дискусій, їм навіть перемовлятися нехіть, тут чуєш лише, як тобі заспокоюються нерви, як посту.іюво з тіла виходить втома й напруга дороги.
Палас захід. Ссшце сідас у вишю-чорвош моря імли, стоп кутається в куряву, і в тій червоній куряві комбайни ходять десь аж ка краю землі. Звідти, з безкраїх стерои, на Тамару віс теплом полиі, у повітрі чаду зовсім не чути, хоч траса шкварчить десь зовсім поруч за лісосмугою. Там, за деревами, летить і летитт. потік машин, лишаючії по всій трасі бокниовниі гар, а тут це здорово польоні попітря саме пливе у грудії, і чуєш, як суха земля після денної спеки дихає до тебе гарячим, майже тілесним теплом. Тамара, перебуваючи просто в блаженстві, щиро ії схвильвав каже:
— Друзі, нікуди я звідси не хочу... Заболотний, акредитуйте мене при ваших степах! Кожного вечора, кожного раіиіку відчувати ці простори, бачити це світло небес... Яке щастя... А ми його десь-інде шукаємо... Ні, тут відроджується душа!
Дударевич стежить за дружиною з ревнивою гордістю: він любить, коли Тамара ось так розхвильована... Це про жінок такого складу кажуть: пристрастю жагтить! Але до кою, до кого? В цьому він ніколи не певен...
— Тільки не думай, люба, ще тут еала свята, — застеріг дружину Валерій. — Бачила комбайнера? Спитала б його про щастя. Такий у жнива як викроїть для сну годину чи дві, то й добре.
— Зате людина має міцний, здоровий сон. А ми на нембуталах... Ні, тут чудово! Тут би я в когось могла б закохатись!
Супутники до неї ве відгукуються, вони ніби поринули в нірваду, в стан повдаго спокою; здається, примирившись зі всім на світі, мовчки споглядають над собою небо високе, ніби вперше ними поботіене, вперше для себе відкрите...
— Що таке людина в степу, та ще й розпростерта отак горілиць? — по якомусь там часі стиха запитує Заболотний мовби сам себе. — Це людина наодинці з вічністю.
— А нам з Дударевичем серед вашої вічності знайдеться місце? — доцікавлюється Тамара жартливо.
— Прилаштуємо.
— І який ми в ній матимем вигляд?
— Цілком респектабельний. Двоє благополучних людей, котрі мають, усе, щоб бути щасливими...
— Ви так вважаєте?
— А чому ж жі?
— Легко сказати — щасливі. А якщо людина не зреалізувала себе, своїх природних можливостей:? Тоді що?
— Іноді ми женемося за примарним, перебільшуєм значення речей неістотних, без яких людина може обійтися... А натомість полишаємо поза увагою те, чому, власне, немає ціни... Щоденно папери, сейфи, портфелі, коктейлі, а ви чуєте, он коник цвірчить? Коли ми чули його?
— Крім трав, наш Заболотний в однаковій мірі не байдужий ще й до комашні всякої, — розморено каже Дударевич у своєму іронічному тоні.
— Можете сміятись, а я справді маю сентимент до різних малих створінь...
— Це інтересно! — вигукнула Тамара. — Десі не помічала за вами такого. Просто зворушливо: Заболотний-крига, Заболотндй-кремінь — і раптом...
— Ні, серйозно... з дитинства люблю, скажімо, ось таку тріскотняву коників — сам не знаю чому. Для мене в їхнім цвірчанні ну, як би сказати, є щось ніби неземне. Звуки їхні мовби від сонця... Згодьтесь, це таки рідкість. Божественна рідкість.1
Лагідністю надвечірньою віяло від степу, небо тішило зір. Тамара задивилась угору, в блакить.
— В якихось племен Океанії блакитний колір вважається символом безсмертя... Он і ластівка з'явилась... дивіться, як вона віражує в повітрі... Скільки пластики в тому польоті.
— Здобич ловить на льоту, — пояснив Заболотний. — А мистецтво маневру справді незрівнянне... Ас!
Сонце зайшло, тихо пірнуло в червоні імли за небокрам, але степ все ще залишався повен світла, і білі незрушні хмари по обрію, «степові Арарати», проступили зараз ще мовби виразніше.
— Як то він гарно сказав: добрі хмари, — мовила стиха Тамара. — І гак вдало названо: «діди». Мов сиві патріархи сіли попід юртою неба й поринули в задуму... Сивочолі, спокійні, велично споглядають звідти свою планету. Ану, які ви там є? Чим зайняті, чим заклопотані? Чи не надто здрібніли, потонувши в житейських марнотах?
— Це правда, все вони бачать, — в тон їй додав Заболотний. — І наші правди, і наші кривди, і цю нашу трасу, по якій стільки нас летить, розшарпаних стресами, очманілих від справ, часом до смішного, до сумного суєтних... Все, все їм видно звідтіля... Одначе дорога, як кажуті. поети, кличе!
Заболотний ривкозвівся на ноги, за ним встав і Дуда-ревич, старанно обтрушуючи з себе солому.
— Побули дикими, й годі. А ти? — звернувсь Дударо-вич до дружини.
Він стояв перед Тамарою, мовби красуючись, підтягнутий, причепурений, хіба що краватки-метелика на шиї бракувало йому. Професійно гострий, трохи іронічнії іі погляд з-під брів. Вольове, боксерське підборіддя й — контрастом до нього — ямочки па щоках. Коли вони з'являються, разом з ними з'являється у виразі обличчя щось миле, майже дитяче. Хто-хто, а Тамара знає про оманлм-вість цього виразу, який так розчулював декотрих посольських дам. «Наш денді з ямочками», — грайливо відгукувались вони про Тамариного обранця.
— Люба, яку зволиш нам дати вказівку? — Дударевич запитально глянув на Тамару.
— Їдьте без мене!..
І йому аж здалось, що дружина не жартує.
Дударевич узяв її за руку, погладив плече: так робив завжди, коли хотів приспокоїти дружину.
Заболотний тим часом вже з кимось розмовляв неподалік. Тамару це зацікавило: з ким то він? Веде мову з якоюсь, видно, місцевою бабусею, що збирає попід лісосмугою траву, для корови, мабуть... Дударевичі теж підійшли до них. Бабця, сухенька, безтілесна, як тінь, з назбираним зіллям у кошику привітним оком спозирнула на Тамару і пертою заговорила до неї, пояснюючи:
— Лікарські трави збираю... Колись тут ромашок було повно, а зараз, бачите, лише де-не-де... А деревій ще є, не весь повитоптували.
Вона якось делікатно ковзнула цікавим поглядом, однак не осудливим, по Тамариних джинсах з мідними кнопками. А перевівши погляд на Заболотного, лагідним тоном висловила засторогу, щоб не дуже гнали їдучи, бо дорога, бачите ж, яка... Особливо взимку, в ожеледицю, — машини тоді купами лежать у кюветах догори колесами. Для більшої застороги нагадала бабуня навіть випадок позаторішній, коли на цій дорозі нібито цілу сім'ю прохромило в «Москвичі» сталевим пруттям, що звисало з відкритого заднього борту якогось ваговоза, а водій «Москвича», закунявши, в темряві їх не помітив.
— Тихіше їдьте, то встигнете, — порадила бабуня, коли подорожні вже сідали в машину, і Тамарі її напутнє слово припало до душі, вона помахала бабусі рукою:
— Спасибі, матимем на увазі.
Тепер вони помінялись місцями: за кермо сів Заболотний. Доскіпливим озирком окинувши своїх супутникіїі, мовби перевіривши їхню готовність, плавно вивів машину на трасу.
Дударевич, влаштувавшись на заднім сидінні поруч з дружиною, відчував явну полегкість. Коли машину випадало вести Заболотному, Дударевич був за нього певен більше, ніж за себе. Власне, він запропонував Заболотному їхати на південь найперше з тих міркувань, щоб була в дорозі підміна. Перед тим Заболотний збирався скористатися послугами Аерофлоту, бо, до останнього дня затриманий справами, й так уже запізнився, дружина, телефонуючи звідти, від моря, квапила, швидше вибирайся, бо тим справам кіпця не буде... Соня поїхала на південь раніше, щоб провести старшого сина в далеке плавання, а провівши, там уже й залишилася з меншим. Оскільки ж сам Заболотний на проводи сина не встиг, то можна було дозволити собі хоч цю розкіш — промчатись дорогами рідної землі, відчуваючи кермо в руках, відпустивши нерви, купаючись у хвилях польового повітря.
— Їхатимемо цілу ніч, — каже Тамара. — А що? Ніч має свої переваги: не жарко, зате аоряно буде, поетично... А там, о, краса: зустрінем у степах і вранішню зорю!..
Тамарі приємно було дивитись, як Заболотний веде. Колишній льотчик, він і на землі зберіг свій вояцький азарт, льотчицьку віртуозність. Всім їхнім колегам відомо, що Заболотний справді водій екстра класу, на всіх марках ганяв, полісмени по обидва боки екватора йому козиряли... Козиряють та ще й усміхаються, бо чимось він їм симпатичний, цей сов'ет ас, цей містер Заболотний!..
Для Дударевича досі лишається загадкою рідкісна здатність Заболотного знаходити спільну мову з будь-ким, без видимих зусиль прихиляти до себе людей зовсім різних, гамувати пристрасті, здавалось би, непримиренні. Де виникає тонка ситуація, куди іншого не пошлеш, бо тільки дров наламає, там, ясна річ, справу доручають Заболотному, адже він з тих, кому такі місії вдаються найкраще. Заболотний самою своєю присутністю впливає на інших заспокійливо, він мовби наснажує довкола себе атмосферу флюїдами щирості й злагоди. Та більше всього дивує Дударевича, що все це в його колеги виходить само собою, легко, без напруги, ніби напівжартома, — чи, може, в цьому й полягає справжній дипломатичний хист? Може, саме на таких людей і робитиме ставку епоха в цей вік наростаючих дисгармоній?
— Найкращий дипломат той, котрий завжди говорить правду... Здається, Заболотний, вам належить цей афоризм? — запитала згодом Тамара.
— О, ні, відкриття це зроблено задовго до нас, — з.ши-речив він. — Однак я охоче користаюсь цим принципом.
Був час надвечірньої прозорості, коли степ бузковіс, наливається синявою і зрідка до-не-де «же запалює зірочкії погнів. Ще видно далеко, все повито в м'які, пастельні тони. Добре розгледиш і силует комбайна дось аж на пиднокрузі, і шлейф пилюки, що довго тапо вподовж польового шляху, яким промчали машини-зерновози, розгледиш і хмарочос елеватора в далеких, підобрійних імлах, і ще якісь будівлі, ферми, токи, що знов і знов виринають у плавких вигинах ландшафту.
Ця тепла бузковість розлеглих обіч траси степових просторів навіювала зараз Тамарі щось таке ніжна чому вона й супутникам не посміла б признатись. Було для неї щось майже інтимве, звабливе в отих польових доріжках, в тих невідомо ким протоптаних стеяпшах, що, відгалужуючись від траси, в'ються кудись у простори, в млисту бузкову далеч... Ще вчера не знане, бентежливе почуття обіймало її зараз, аж хотілося б їй вивільнитись а цієї заданої автострадної швидкості, чудом якимось перенестись в той інший плин часу, зануритись в тишу полів, де на узбічних доріжках шлейфи пилюки тануть цілу вічність, а за розлогою долиною, густо налитою бузковими сутінками, проблискує розсипами вогнів селище чи, може, механізований тік, — що там за люди? Як вони живуть?
— Це ж ті степи, — озвалась Тамара із заднього сидіння, — де колись проїздив Тарас Бульба з синами? Коні їхні по гриви пливли у диких квітучих травах... Ах, скільки було на світі такого, за чим можна пошкодувати!
— Якось я пробував розтлумачити одному маорі, моєму доброму приятелеві, що таке степ, і не яміг, — заговорив Заболотний. — Просто нібито, але так мені й не вдалося це йому до пуття пояснити... Ну ян, скажімо, поетом не бувши, відтворити грозову ніч у степу, коли все небо вирує в голубих спалахах і гоготить своїми глибинами надпотужний небесний орган?! Одного літа така гроза застала мене вночі у польовому вагончику механізаторів — у брата я там гостював... Ох, як гриміло! Ото була музика, ото Бах! Чи що давно не чув грому в степах, чи тієї ночі справді гриміло якось надпотужне, тільки я... ні, не передати того словами. Кажуть, після грози навіть хліб краще росте — стільки в атмосфері збирається життєвої сили, якоїсь лише йогам відомої прани... Принаймні тієї ночі я це на собі відчув. Стоїмо а братом на дверях його вагончика, а перед нами все небо вирує сяйвами, і музика сфер довкола така, що відчуваєш, як вона й тебе виповнює, наснажує своєю могутньою силою...
— Слухай уважно, серденько, — торкнув за плече дружину Дударевич. — Незгірш якого-небудь лірика заговорив наш товариш дипломат. Відкриває нам нарешті свою запломбовану душу...
— Більше не буду, каюсь, — посміхнувсь Заболотний і примовк, весь поглинутий трасою.
— Я б теж хотіла пережити нічну грозу, — мрійливо сказала Тамара і потім додала: — Заболотний, а доводилось вам бачити нічний град?
— Вночі граду не бував.
— А от і буває. Комбайнер казав...
— Виходить, я відстав... Взагалі складається враження, що в природі теперішній багато що переплуталось...
— Як там не є, одначе я тут справді відроджуюсь, — мовила Тамара. — Цей ваш степ, Заболотний, він має дивовижну властивість повертати людині щось втрачене, напівзабуте. Без зусиль виникає в тобі відчуття єдності з природою, з пахощами полів, з вічністю неба... Тягнешся до людей, але чи кожен тут тебе зрозуміє? Для стороннього ока, для когось місцевого, хто я? Проїжджа курортниця, екстравагантна особа в джинсах, а що ця особа теж може бути змордована, що нерви її до краю виснажені, це хіба кого-небудь торкне?
Машин помітно поменшало (десь потроху влаштовується на нічліг подорожній люд), дорога стала вільніша, тож можна було наддати швидкості. Заболотний наддав, увімкнувши перед тим фари. По тому, як він рівно, розкуто веде, відчувалось, що він у доброму настрої. Вдома .нарешті. Після стількох літ розлуки знов під тобою степова улюблена траса, твоя безконечна злітна смуга, яка відчутно створює для тебе ілюзію лету. Взявши розгін крізь ці теплі бузкові простори, дорога лягла кудись аж під обрій до самих зірок. Комашня, налітаючи, б'ється, заліплює скло, знов буде Дударевичу робота. Як і личить ідеальному автовласникові, він уже не раз виходив з машини із своєю заморською замшею.
Подружжя стиха перемовляється на заднім сидінні, дорога, видно, заколисує Тамару. Чути, як чоловік пропонує, підставивши дружині плече:
— Схились, подрімай.
Дударевич уміє бути дбайливим, ось і зараз прокидається в ньому теплінь турботливості до дружини, перехвильованої, змореної за дорогу. Супутниця життя, скільки з нею пережито разом, скільки труднощів ділила вона з Дударевичем за час його нелегкої, відповідальної служби! Таки ж справді вихопив її з інституту, не давши довчитись, завіз на край світу, і хоч Тамара молодша за нього і спеціального вишколу пе проходила, проте не раз дивувала його, кадрового дипломата, топким тактом, розторопністю, вмінням блискавично реагувати, не раз вона виручала його, вражаючи силою своєї суто жіночої інтуїції, якістю просто незамінною в їхньому становищі людей ам-басадних. Ніколи не нарікала, не заскніла його бойова подруга серед тих тягучих заекваторних буднів, де стільки незвичних умовностей, обмежень та засторог супроводять кожен твій крок. Якщо коли й здавали в неї нерви, то перед Дударевичем дружина старалась не виявляти цього, навпаки, вміла ще і йому подарувати свою підбадьорливу ласку, розвіяти якусь службову прикрість. Для жіноцтва амбасади Тамара виявилась просто знахідкою, її товариськість, весела, хоч іноді й надто розбурхана, екзальтована вдача там ставали особливо в пригоді. Найбільше здружилась Тамара з «місіс Заболотною», щоправда, пізніше довелось розлучитись — опинились у різних місцях, в різних країнах, служба чоловіків вимагала цього, бо, як у людей кочової професії, дороги їхні то схрещувались, то знову розходились. Не сподівались, скажімо, цього літа бути разом, а ось домівка поєднала.
В Дударевича з Заболотним завжди були стосунки складні. На багато речей вони дивились по-різному і репутацію серед колег мали далеко не однакову, про що, до речі, їм обом було добре відомо. Клімат їхніх взаємин знав періоди і похолодань, і потеплінь — чи не від активності процесів на Сонці залежали подібні перепади? — як жартували з приводу цього колеги.
Нинішня поїздка проходить рівно, Дударевича цілком влаштовує, що Заболотний більшу частину дороги сидить за кермом, і взагалі в дорозі він терплячий і покладистий, а ось Тамару свою Дударевич просто не може впізнати, хоч ніби давно б уже мав призвичаїтись до її часом нестерпних дивацтв. Ну хай в інших, напружених ситуаціях вона, буває, нервується, але чим пояснити її сьогоднішні примхи, скажімо, оту раптову незрозумілу різкість: «Не хочу! їдьте без мене!»? Невже, що опинилася вдома, на рідній землі, де можна собі нарешті все дозволити, відпустити всі гальма? Наче й справді сп'янили її ці простори, що своїм повітрям, безперечно, збудливо впливають на психіку декотрих натур. Недарма ж у цих степах колись гуляла ота розхристана вольниця... Чи, може, це в Тамари реакція на все пережите, на її заекваторне, таке скуте існування, де весь час доводилось тримати себе в стані крайньої нервової напруги й настороги. Там вона вміла володіти собою, лише зрідка він, та й то випадково, помічав, що вона буває пригнічена. Повернеться з відрядження і одразу до неї: що в очах? Смуток? Як ти тут, люба? Виявляється, бачила сьогодні в порту рикшу старого, впряжений у візок, мало не падав від виснаги, одначе так благ&в, пропонуючи свої послуги. Тепер уже там прогрес, на зміну традиційним рикшам-пішохідцям майже всюди прийшли так звані бечаки, рикші-велосипедисти, а тоді ще, бувало, бідак який-небудь навіть похилого віку впряжеться й подавсь із своїм пасажиром, — Тамара вбачала в такому транспорті щось принизливе, вона ніяк не могла змиритись, як це людина людину везе!.. Іншим разом — теж у перші дні їхнього перебування там — глибоко була вражена нашестям із сільських місцевостей дівчаток-повій, що мали авичай табунитися на одному з нічних бульварів, скуцо освітленім, що, певне, саме поганим освітленням їх і приваблював, та ще, може, своєрідним захистком — смугою кущуватих заростей, які тягайся обабіч магістралі кудись у темряву тропічної ночі. Там, в гущавині узбічних заростей, дівчаткам зручно було ховатися від полісменів, там їх для маскування чекають найняті рикші зі своїми візками, і авідти ж, із сутіні, ці юні магдалини із щебетом зовсім пташиним вискакують цілим з'юрмиськом на лови, тільки з'явиться на трасі бульвару якась вечірня машина. Пригальмуй бодай на мить, одразу налетять цілим табунцем, дівочі личка облипають скло, як оця комашіїя. «Ах, совет!»—і з сміхом безжурним так і сипонуть урізнобіч, розскочаться знов у кущі своєї задушної тропічної зелені... Тамара зіткнулась з таким уперше в житті, сцени з бульвару болісио її вразили, вона довго тієї ночі не могла заснути: «Такі юні, такі молоденькі, такі беззахисні у своему падінні... Гублячи себе, вони ще й сміються... Навіть не розуміють свого нещастя».
Траса шумить. Темрява розлилась, і небо визорилось, навіть крізь жнив'яну куряву далекі галактики світять над степом.
Білих «дідів» по видноколу не стало, вже їх поглинула ніч.
Тамара, здається, задрімала у свого законного на плечі. Дударевич намагався не ворухнутись, щоб не розбудити її. Хоча й шкодував, що не бачить вона, як зблиснула внизу, в долині, якась зоряна тиха вода, і вже гуде під ними ще один місточок, чийсь невідомий степовий «Тамара-брідж». Між очеретами на самому плесі озера видніє-ться човен, в ньому на мить змигнула, черкнута світлом фар, закохана парочка.
— Чим не ідилія, — каже від керма Заболотний. — Як це місіс Тамарі подобається?
— Вони придрімнули, — шепоче через сидіння Дударевич.
Стрічка траси знов випрямилась, вибігши на кряж, і далі покотилась рівно, десь праворуч, у відстороні, пропливає місто в бунчуках заграв, у кудлатих багряних димах, що по всьому обрію розтяглись, розжеврілись над заводами.
Ще вдень Заболотний признався:
— Чого не терня» на трасі, так це причепів, що бов-таються перед тобою, як телячий хвіст... Та ще об'їздів, особливо нічних...
І ніби передчував... Перед ними якраз ось і виникає з темряви диктова дошка з недбало накльопаним написом «ОБ'ЇЗД». Нестерпна для ведійського ока стрілка владно спрямовує весь рух убік, кудись у прірву скубленої нічної куряви.
Тільки з'їхали з полотна дороги в ту куряву, їх одразу затрясло, як на центрифузі, від зустрічних машин вдарило хмарою густої пилюки.
— Де ми? — сполохано прокліпнулась Тамара.
Дударевич кинувся мерщій піднімати скло, з тривогою поглядаючи на Заболотного, який пішов крізь хмаровиння сліпим польотом. Вони дедалі глибше занурювались у скушпелену хмару, в сірий вируючий хаос, навстріч їм сунули якісь незграбні автоколимаги, на одному з кузовів заздріли величезну клітку з худобою, услід за рогатими пасажирами прогув величезний рефрижератор, він пройшов майже впритул. Тамарі аж душа затерпла від близької небезпеки, здавалось, цей незграба так і продере по пііх бортом. Об'їзд все не кінчався. Аж дивно було, як Заболотному в цім розвированім хаосі кушпели вдається пройти незачепленнм, неушкодженіш. Мов рибинл, вив'ю-пюючись, уникаючи зустрічних, він пробивається все далі, далі... «Тут справді допомогти може тільки інтуїція, невловне ведійське чуття», — подумкп захоплено відзначила Тамара.
Та ось загерметизований від пилюки їхній лімузинчик зрештою подерся узвозом, знов видобуваючись до полотна траси. Вже вони мали вискочити на асфальт, як Заболотний ішенацька круто вихнув кермо вбік, і ліашина різко стала, вискнувши гальмами.
У світлі фар тьмаво блищав нікелем повалений серед пилюки велосипед, неподалік нього розплаталося непорушною сірою купою тіло людини.
Приголомшені, всі троє вихопилися з машини, підбігли до місця нещастя. Купа лахміття, купа масивного темного тіла лицем у пилюку, — як упав, так і лежить долілиць, руки безжиттєво розкинуті... Хто він?
— Труп, — глухо сказав Дударевич.
Заболотний, присівши навпочіпки над незнайомцем, торкнувся рукою його плеча. Ніякого відруху. Жодних ознак життя.
— Він мертвий? — злякано нахилилась Тамара поруч Заболотного.
— Певно, той рефрижератор збив, — висловив припущення Дударевич. — Тут потрібна міліція, не руште його.
Все ж Заболотний обережно перевернув важке тіло незнайомця лицем догори. Огрядний, могутньої комплекції степовик. Обличчя темніє щетиною, воно в якихось саднах, у плямах мазуту чи крові. Куртка-спецівка і майка під нею — все прокипіло потом. Не інакше — механізатор. Чимось схожий на того, що зустрівся їм удень на іншім відтинку цієї траси. Кепка з розтрощеними комбайнерськими окулярами валяється в пилюці, — по них уже чиєсь колесо пройшлось... Чуб на голові злипся, очі приплющились, як у тих, що — назавжди. Заболотний приклався вухом до грудей, послухав. Нічого не почувши, взяв важку, зів'ялу руку потерпілого, став шукати пульс.
— Ну що? — ще ближче нахилилась Тамара.
— Не знаходжу.
— Треба люстерко! Й вона прожогом кинулася до машини. В дитинстві чула, що в таких випадках прикладають люстерко до вуст, по ньому нібито можна визначити, чи є ще в людині дихання.
Коли прибігла з сумочкою, хапливо дістаючи в неї люстерко, Заболотний, не обертаючись, відсторонив її:
— Не треба. Він живий.
І, мовби на підтвердження його слів, з грудей механізатора видихнувся ледь чутний, неначе підземний стогін.
— Так, так, він живий! — скрикнула Тамара.
— Що ж із ним робити?
Заболотний, підклавши руки долонями під плечі потерпілого, видно, ждав підмоги з боку Дударевича.
— Бери ж, підсоби... Його треба в лікарню.
— Та ти що? Ти в своєму умі? — остовпів Дударевич. — Тут кримінал! Він у нас умре по дорозі!
— Та будь же людиною... Бери!
— Все, все впаде на нас! — метушливо нервуючись, викрикнув Дударевич. — Ми будемо винні, тільки миі ніяких-бо ж свідків!.. Ми і він. Безумцем треба бути, щоб встрявати в таке!
— Ти правий, сто разів правий, — мовив Заболотний. — Але що йому з твоєї правоти?
— А що мені від цієї кримінальної історії?
— Ну годі, бери ж...
— Я сказав! Не буде цього!
— Буде! — викрикнула, шарпнувшись уперед, Тамара. Кидьма кинувши сумочку чоловікові, вона нахилилась над збитим і стала невміло вовтузитись біля його ніг, пробуючи якось так взяти, щоб допомогти Заболотному. Ноги були величезні й важкі, мов колоди... Одна ступня боса, на другій ледь тримається на пряжці розбита, неймовірних розмірів сандаля. Ну, як їх взяти? Вони були непід-датні, все їх не вдавалося охопити, підважити як слід. Падають розслаблено, роз'їжджаються, здавалось навіть, що вони поламані, може, зовсім потрощені, може, по них проїхався ваговоз, — тож, підважуючи їх, Тамара робила це з крайньою обережністю. Нарешті удвох їм вдалося оволодіти цим незграбним, безжиттєвим тілом, що його так недоречно підкинула їм дорога, і вони мовчки, ніби аж сердито, — Заболотний обхватом попід пахви, а Тамара, підтримуючи ноги потерпілого, — натужки потягли-поволокли його до машини. Чи не найбільше обурювало Дударевича, що й дружина його силкується, тягне, забувши про все, не боячись покривавити новісіньку машину, про яку стільки мріяла...
Сам він, Дударевич, що досі з кам'яним обличчям стояв збоку (і все, видно, ждав, чи не випурхне із-за пагорба рятівний мотоцикл автоінспектора), тепер, метнувшись попереду, ще раз спробував отямити своїх безтямних супутників:
— Ви ж зрозумійте: все впаде на нас! Ми будем винні, тільки ми! Треба ж їм буде на когось звалити!..
Вони тим часом мовчки робили своє, далі волокли потерпілого поузбіч дороги до машини.
— Та отямтесь ви! Не терзайте нещасного, залиште його в спокої!..
Переконавшись, що ніякими аргументами їх не проб'єш, Дударевич перший підскочив до свого сертифікатного й, пірнувши тулубом у дверцята, щось там став лаштувати в салоні, — то він завбачливо розстеляв для механізатора плащ-болонью, щоб не заплямити сидіння, якщо в того в дорозі почнеться кровотеча. Мовчки, з почуттям навіть від самого себе прихованої обриди стежив, як вони, силкуючись, намагаються підняти і втиснути в машину цю багатонудову безвольну масу огрядного тіла, брудного мотлоху, забитого пилюкою і кров'ю. Незнайомець не подавав ознак життя. Тіло діяк не слухалось, не влазило в машину, ноги звисали, холоші закотились, оголивши волохаті, темпі від пилюки литки. Тамара намагалася якось прилаштувати їх, одначе не могла дати їм лад. Дударевич очам своїм не вірив,, як вона, тада чепуруха, котра за екватором все остерігалася азіатської холери, уникала користуватись водою з каналів Джакарти, хоч місцеві тієї води не бояться» надійно перекипілої в тропічному сонці, ця ось його Тамара:,, в якої завжди були напоготові махрові прокші'ячені серветки, такі гарячі, що не вхопиш їх рукою, тут зовсім без відрази порнавться біля чиїхось брудних ніг, з невмілою старандістю запихаючи їх до машини. Що з ними коїться? Звідки цей напад фальшивої, показної співчутливості, нікому не потрібної філантропії? Та ще невідомо, чим вона для вас обернеться, мої дорогі! Побачимо,, як будете викручуватись намагаючись довести своє алібі... Та тільки навряд чи повірять вам, якщо опинитесь у капкані, нічиїм не вірить сльозам траса нічна!.. Ось поруч розумніші, засліплюючи фарами, джухають мимо вас сюди й туди, ті, що не бажають встрявати в історію, а ви? Та, власне, ким він вам доводиться, цей невідомий? Та й взагалі — хто він? Може, п'яний був? Може, сам підліз під чиїсь колеса, по дурості вискочивши з поля на трасу?
Та хоч як там було, а потерпілий уже в машині. Тамара, боком вмостившись, біля підібраного, руками підтримувала його розбиту мокру від крові голеву в себе па колінах і зляканим голосом повторювала: «їдьмо, їдьмо!»
Заболотний без слова опинивсь за кермом. Дударевич, повагавшись якусь мить, сів поруч нього, сердито грюкнувши дверцятами.
— Ви божевільні, — сказав вій тихо, членороздільно, коли машина рушила. — Побачите, чим все скінчиться. Це ж суді Кримінальна справа... Веземо труп! Не забудь запитати першого зустрічного, де тут найближчий моргі Заболотний, не відповідаючи, розвиваа швидкість. Звернувши з траси, воня чимдуж помчали на вогні далекого міста, на ті його велетенські, аж грізні бунчуки заграв.
Тут для Забодотяого ніяких правил уже не існувало. Обганяв машину за машиною, обходив зліва й справа, засліплював фарами, лотів, здавалось, да неминучий удар. Багрові сполохи иоиереду над степом рослж, розростались на очах, ніч від нас овідліжала, жа все ж місто мовби не наближалось, аово виявилось далі, ніж спершу Тамарі здалося. На яговмуоь ба-каї машину дідкинуло, і знепритомнілий анову застагвав. Тамара ввдчула аж полегкість від поїутого стогаиу. Та чи ше передчасно? Коли потерпілець переставав стогнати, теді не чути було навіть, щоб вія дихав, і враження було такеї, що він уже вмер. Вмер на колінах у неї, у їхній власній ковенькій машині, — це жахливо, і що їм скажуть десь там, куди вони його привезуть? Згарячу-, в .збудженні, в потрясінні Тамара віддалась пертиому гуманному порухові душі, кинулась допомагати Заболотному, не замислюючись про наслідки, а тепер ось з'явилась непеівиість, в душу прокрадається сумнів, чи так уже й безаомилыно вони вчинили, чи так уже й не мав слушасті Валерій у своїх засторогах, у закликах до здорового глуаду? Когось би розшукати, покликати зі сторони, десь же тут, мабуть, чергус міліція або й швидка допомога? Звичайно, зовсім інша була б ситуація, якби службові особи огледіли все на місці, обміряли, чи як це там у них робиться в таких випадках... Бо що, коли бідолаха справді не витримає? Можливо, він цієї миті вже чує, як ото мов-иться, спін ангелів, і вже й допомога йому ніяка не потрібна? Стараються, ризикують, а привезуть лиш бездиханне тіло?! Хто повірить у їхні найкращі наміри, в те, що вони зовсім випадково па нього натрапили, а не самі збили його? Хіба ж не логічно приігустити, що привезли власний гріх, що в руки правосуддя сам себе віддає тут алочин, щоб тільки уникнути кари? Дивно, але Заболотний не захотів порахуватися з таким цілком імовірніш витлумачонням цього трагічного випадку, хоч для Тамари не буй він людиною, яка керується в своїх вчинках лише велінням власних емоцій, — таким у джунглях діпломатії нема чого робити.... Почуття совісті в ньому розвинуте, це так, на допомогу людині він іде безоглядіго, але ж не можна не зважати й на залізну логіку обставині А тут, на пічній трасі, вони, здасться, дужчі й суворіші, ніж будь-де, і врешті обертаються проти тебе, проти твоїх найблагородніших порухів серця... Враховувати доводиться все, і водночас дико було б навіть припустити а думці, що вони могли не підібрати нещасного, проскочити мимо, не зупинившись. Зрештою, всі ці траси, швидкості, гонитви, дорожні пригоди, може, тільки й мають якийсь конечний глузд у тому, що ось у таких миттєвостях, у самотніх вирішеннях перевіряють дорожній люд, піддають його найвищим апробаціям — хто є хто?
І все ж... Добре, коли не вмре, а якщо?.. Здається, він не дише! Свист вітру чути за склом, а дихання не вловлюється... Та ні, таки дише, ще там є скількись життя в його могутніх грудях.
Валерій сидить спиною до Тамари, застиг поруч із Заболотним випростаний, очужілий, як німий докір їм обом. Іноді, бувши в доброму гуморі, він мав звичку підсміюватись над собою, запевняв, що володіє «мистецтвом осклянілих очей», і Тамара справді мала нагоду спостерігати, як її Дударевич під час розмови з особою вельми впливовою, де важливо було не виявити раніше за інших своєї позиції, не розкрити завчасу свого ставлення, сидів просто-таки з ніби скляно замерзлою в очах бурштиновою речовиною: дивиться людина, дивиться відкрито, а що думає, ніякий маг, ніякий ясновидець не розгадає! Такий, мабуть, і зараз у нього погляд, і навіть у широких, круто піднятих плечах відклалась ніби зневага, принаймні усвідомлення своєї внутрішньої зверхності й правоти. Ну, а раптом виявиться, що він має рацію? Спершу його поведінка щиро обурила Тамару, здавалось, його незламний егоїзм і черствість, виявлені щойно так одвер-то, ніколи не знайдуть прощення в ній, а зараз, коли почуття гострого потрясіння трохи вляглося й можна було зважувати тверезо те, що сталось, Тамара могла зрозуміти й Валерія з його невідпорною логікою, розсудливістю, вмінням оцінювати будь-яку подію всебічно, в усіх її можливих наслідках. Знала, це був один з його важливих життєвих принципів: не піддавайся спалахам пристрастей, бурям емоцій, хоч які там вони будуть красиві в дану хвилину, бери кожне явище не тільки таким, яким воно зараз є, а й таким, яким буде, яким постане в перспективі, — адже вона повинна бути для тебе понад усе!.. Можна по-різному ставитись до життєвих правил, що їх Валерій сам для себе виформулював, проте в послідовності суджень йому не відмовиш, навіть і цього разу. Тамара відчула в собі щось схоже на співчуття. Ось він сидить перенервований, розбухлий від досади, до краю обурений тим, що вони йому нав'язали. Стільки ждати відпустки, щоб тепер з дурного розуму встряти іі цю халепу! Комусь доведеться пояснювати, будете перед кимось шукати виправдань, може, і вся відпустка лясне, страчена на ходіння по слідчих та прокурорах!
Тепер, коли їх обвіває, охолоджує вітерець тверезості, певне, й Заболотний сприймає поведінку свого колеги Ц інакше, не так, мабуть, непохитно почував перед ним (свою правоту, безкомпромісну владність своєї рішучості. У вчинку Заболотного Тамарі далеко не все було ясно, їй і зараз ще важко збагнути, чому він не вагався, чому від першої миті Заболотний уже знав, як йому повестись перед лицем нещастя, і робив усе так упевнено, наче його спрямовувала якась непохибна магічна сила. Які в таких випадках діють мотиви? Ну, хай би рятував родича чи приятеля, а то ж перед ним був ніхто, один з чотирьох мільярдів живущих, просто невідомий співбрат по планеті!.. Можливо, значення для Заболотного мав той факт, що розпластаний у пилюці виявився саме степовик-механізатор, чимось схожий на того, що вдень зустріли, чи, може, якось нагадав він Заболотному його рідного брата з Тернівщинп, бригадира механізаторів? З людьми такого типу Заболотний почував внутрішню контакт-ність, з ними він сходиться з півслова, всі ці степовики йому як рідня, кожен із них для нього — як брат. Хоч скільки доріг за ним, хоч знав джунглі тропіків і тонув у смогах та неонах найдальших столиць, однак відчувається, що своїм глибинним, найзаповітнішим він закоріне-ний тут, у цих хлібодарних степах, як і цей його невідомий побратим, котрий все ще ніяк не опритомніє.
Скільки їхали, стільки й мучилась Тамара сумнівами й непевністю, борсалась серед тривожних вагань, хоча соромно було самій собі признатись, що вона піддає зараз сумніву те, на що пішла за першим покликом душі, пішла так безоглядно.
— Хлоп'яцтво... Піжонство... Фальшива гра в гуманізм, — доймав їх час від часу Дударевич. — Та хто він для вас? Він для вас нуль, як і для мене, одна абстракція, а таку заварили кашу!.. Самі, сподіваюсь, зараз бачите власну дурість, а все ж...
— А все ж у кювет його не викинем, — відгукнувся Заболотний і погнав ще швидше.
— Лицеміри! Ханжі! — аж зубами скреготнув Дударевич. — Оця ваша гра в чуйність, кому вона тут потрібна? Йому? Та він уже слухає спів ангелів!
— Перестань1 — прикрикиула на чоловіка Тамара, і вія вдрану вмовк.
Птаи потеринив хрипем чи стяговом засвідчував, що він живий, хота я неяритетшний, Тамару відразу щe бадьярякаоти, патхна ії ячриво акниеть миттю дмінд жадась и блиском надії: ютите, теки вія не відведе, вирине з дітьми безпам'ятства, зитарветься в щей нічжий світ, щоб постадчям перед ким треба, за себе й аних? Маяве, якраз ваги вчинок, котряя Дударевічу вдаються безготузним, і ці небезиечні обгани, невязавена швидкість, розвянута Забвбужчим, привсое задшиі порятунок, вбереже дітям батька, чоловіка друясині? Адже вихопили їй ижлюки людину, яка комусь дервіш, яку десь і нора, за цій пізній норі, мабуть, виглядають, дагікутоть... Тож геть сумніви, перевір себе на істинво людське, підимивсь над свбято, над усім суєтнім і минущим, хай тастуитогой воно перед першім норухом диги бо ж чи місце суєтному там, де ладиа витягеться на вирида ивжі, на тій, де сходяться віч-ва-віч смірть і местіт? Може, це янраз та ніч, де вас усих — і нe тагегась, а людськото долeю — буде перети'реяю: хто с хто?
Звичайно, могли б ви явшагти вен там, на узбіччі дороги, в пилюці, підибрав би — тягота чи мертвого — хтось литий, а ви, упикнувіші клоноту, уже мріaли б собі далі, а ким би ви булта після цього навіть у своїх власних очах? Уникли б розслідувань тут, але хіба не переслідував би вас до кинця ваших дітів образ цього нещасного, хіба втекли б від власного сумління, хай бп отиплись ставіть і в найдальшому пункті пласти?
Влетіли нарешті в передмістя. Біля тролійбусної зупинки Заболотний круто пригальмував і, не кидаючи керма, запитав тутешніх, де в них тут найближча лікарня. Якісь хлопці з гітарою відгукнулись ихом, поясініли коротко й чітко, піби відчуваючи, яка невідкладна истроія непе туди цих людей і траси, і ми знову погнали. На світлофоря не хотів зважати, не зупинивсь і тоді, коли ззаду почувся свисток. «Інспекція женеться! Зупинись!» — нервово шарпнувся Дударевич, а Заболотний ніби не чув. Незважаючи на пізній час, на зупинках пасажирів було багато, видно, роз'їздились на роботу люди нічних змін; Заболотний, пригальмувавши ще в одному місці, уточнив, що йому треба, і незабаром машина влетіла на подвір'я лікарні.
Тут мовби ждали їх: повискакували сестри в білому, з'явилися ноші, тепер і Дударевич ревно взявся допомагати медперсоналові витягати потерпілого з машини.
— Просто з поля, — шепнула' одна із медсестер до товаришки. — Перший мевдно літа механізатор...
Механізатора понесли на ганок, у навстіж розтанеш двірі. Тамара у своїх розцяцькованих мідними кнопками джинісах теж ішла услід за идм сумним шестям, мимохідь вловлюючи на собі короткі, сторожкі погляди медсестер, погляди, в яких безжомиялно читалося то, чого вона найбільше боялася: «Яв же це ви його? Чому ганяєте без пам'яті? Життя нема на трасі від цих курортників!»
Внесли потерпілого в прийомну, в білу, переповнену світлом кімнату. Ноші поклали просто на підлогу. І яким чужорідним серед сього світла й білосніжнветі була те, що лежало на ношах: масивне темне тіло в одежі, забитій пилюкою, просякнутій потом і кров'ю. Суворе щетинясте обличчя, зовсім застигле, без тіні життя... З'явився черговий лікар, щуплявий юнак у халаті, з борідаяио під різночинця, з гострим поглядом очей, де не було цікавості ні до чого і ні до кого, окрім пацієнта. Сівшій на підставлений сестрою стільчик, лікар послуїав пульс дотерпілого, взявся оглядати рану на голові. Сіре липке волосся збилось, переплуталось, довелось його від самого чола простригти ножицями, після чого лікар ще раа оглянув рану, розкривавлену, запилюжену. Коли її почали дезинфікувати, почувся глухий стогін, механізатор якось погрозливо повів туди-сюди головою, але на лікаря це не справило враження, так само як і па решту осіб медперсоналу, що стовпились над степовиком. Чиїсь спритні руки вже розпорювали одежу, оголювали мускулясте комбайнерове тіло з могутньою грудною кліткою, дебелий торс у розплилих кривавих синяках — слідах удару. Лікар і синяки обмацав з виглядом невдоволеним, весь час мовби на когось сердячись, — виявилось, що зламано кілька ребер.
— Здорово ж ви його потовкли...
— Не ми, — різко й поспішно заперечив Дударевич, проте лікар полишив його слова без уваги. Потерпілець перебував у стані глибокого шоку.
— Серйозний стан? — спитала Тамара.
— Навіть критичний, — не удостоївши її поглядом, миркнув лікар і розпорядився:
— На стіл!
І далі тут уже набирав чинності свій розпорядок. Лікар, не виявивши ніякої цікавості до тих, хто привіз сюди потерпілого, хто рятував його на трасі, вийшов з кімнати услід за санітарами в халатах, за ношами, що, здавалось, аж вгинаються під важким тілом степовика, Всі вони, ці медперсональці, котрі живуть тут у постійній готовності, звичні будь-коли приймати на себе перші стогони й скрики чиїхось нещасть, за короткий час порання біля пацієнта вразили Тамару якоюсь безпристрасністю, мовби притупленим сприйманням людського болю, хоча це й поєднувалось у них з фаховим бездоганним вишколом та розторопністю. «Чи, може, воно поверхове, це моє враження, — майнуло Тамарі, — бо хіба ж можна коли-небудь звикнути до мук людини, до болю, до чиїхось страждань?»
У кімнаті тепер залишилось тільки їх троє та чергова сестра, огрядна, з подвійним підборіддям особа, в окулярах, з виразом непідкупності на обличчі, службової суворості в кожному жесті. З німим докором витерла кров'яну пляму на підлозі, помила неквапно з милом руки під краном й сіла за стіл, з глибокодумним виразом уткнулась у свої медичні папери. Тамара не раз помічала, як багато бюрократичної писанини розвелося в медичних закладах, кожне чиєсь нещастя тут одразу ж обростає купами казенних паперів, якщо кому й потрібних, то хіба лиш відомчим формалістам для перестрахування, а хворому від тих паперів ні холодно, ні жарко... Мабуть, і ця така ж бюрократка, напустила на себе міну неприступності, явно ж перебільшує роль своєї особи в історії. Замість діла сидить, як скіфська баба, намурмо-сена, на слово людське не спроможеться, — надула щоки й шкрябає папером.
— Нам можна їхати? — звернувся від порога до чергової Дударевич, дивлячись на неї, мов на жабу, скляними очима.
Перо шкрябає далі, явно випробовуючи самовладання цих, що на гарячому попалися, дипломатів.
— Громадянко, ви не відповіли. В нас зайвого часу нема.
Лише після довготривалої інквізиторської паузи про-рікається:
— А все ж вам доведеться почекати. — І якась у цьому зловтішна багатозначність.
— Чого чекати? — знизав плечима Дударевич. — Ми поспішаємо.
— Воно й видно.
Дударевич глянув на дружину, сердито занишклу в кутку поруч із Заболотним, що, понурений, сидів на застеленій цератою кушетці, де кладуть хворих. Він, здається, відсторонений зараз був від усього. «Вам ясно? — |запитав їх поглядом Дударевич. — Нас уже не відпускає ця мегера... Ми затримані».
Виходило, що так. Вони дійсно затримані, не мають права вийти звідси за поріг. Сталося все так, як Дударевич і передбачав. І якщо той вмре під ножем хірурга, то вмруть разом із ним і всі ваші надії виправдатись, довести своє алібі, свою безвинність. «Дипломати і їхня жертва» — так це, очевидно, буде сформульовано, під таким шифром піде гуляти ваша справа в хащах судочинства. Як до нестерпності безглуздо все обернулося! Могло ж зовсім ііе бути цієї ночі на трасі. Могла вона спокійно для них минути десь на пахучому сіні або в якомусь дорожньому готельчику, де за вікном небо зоряне і тихо шелестять тополі під подмухом польового вітерця... А вас не вітерцем, а диявольським ураганом збило з шляху й занесло аж ось куди, загнало в безглузду пастку, де вас недремно стереже ця злорада мегера в окулярах... Нема сумніву, що для неї, удавано заглибленої у свої нікому не потрібні папери, ви всі троє — носії злочину, ви привезли сюди вами ж знівечену жертву й ось-ось, може, будете оголошені вбивцями її.
— То хто ж нам може дозволити вийти звідси? — знов запитав Дударевич, стримуючи дражливість.
— Ніхто не дозволить, — не підвівши голови, сказала чергова спокійно і владно, потім з притиском додала: — Ви, до речі, не стійте отам па порозі, пройдіть і сядьте, місце ж є, — і кивнула на білу лікарняну табуретку в протилежнім кутку біля рукомийника.
Хоч як дивно, Дударевич одразу ж послухався владного тону цієї диктаторки, пройшов і сів на вказаний йому, безперечно ж, електричний стілець.
— Рятували, везли і така ось віддяка, — мовила Тамара ображеним тоном у бік чергової, і та, відклавши папери, глянула на неї, мов на потенціальну, хоча ще й не викриту до кінця злочинницю, неприязнь до якої вже можна було й не приховувати. «Типова тунеядка, гультяйка-курортниця, хіба ж не видно?.. Джинси нап'яла, жене на курорт, а вже така циганкувата, ніби а курорту. Смага круглий рік з неї не сходить. Кварцом, мабуть, ще кварцується...»
Чергова обвела всіх трьох вивчальним, наметикованим поглядом. Вона навіть не вважала за потрібне втаювати свое невисловлене, але тверде звинувачення їм. Вона таки стерегла їх, взяла під варту, відповідала за них перед кимось, як за цілком можливих убивць. З такими не піде вона ні на який компроміс, ні за якого хабара не випустить звідси! Можна було подумати, що все життя ця особа мала справу не з хворими, а з підсудними, а підслідними і добре знає, як із ними повестись; бо навіть коли б і хотіла, не має вже права випустити їх з-під нагляду, доки не передасть у руки правосуддя.
Лише Заболотний не звертав на чергову ніякої уваги. Втомлений, з посрібленими скронями, з темними підковами під очима, сидів, схилившись, у глибокій задумі. Тамара до цього мовби й не помічала, що скроні йому вже іскряться сивиною, і що така незникаюча складка горя пролягає між насуплених брів.
— Ви шкодуєте? — нахилившись, запитала його стишено.
Заболотний не відповів, ніби не зовсім і збагнув суть запитання. Бо, власне, за чим він міг шкодувати? Що вибрав саме цей варіант в ситуації, яка склалась? Що не послухався волань Дударевича? Справді, там він не хотів чути голосу застороги, хоча з самого початку ясно було, які можуть виникнути складнощі в цій історії... Але ж як можна було повестись інакше, коли значення мала кожна мить! Якісь секунди могли вирішити долю потерпілого! Спрацював там у тобі, мабуть, просто інстинкт, потреба душі, добре знайома тобі з фронтових літ, коли без роздуму приходиш на скрик, на стогін, коли, навіть смерть зневажаючи, підбігаєш до щойно приземленого, наскрізь прорешеченого кулями літака, в якому сходить кров'ю твій непритомний товариш. Було ж таке, а чим це відрізняється від того? І, власне, нема чого так уже фіксувати увагу на своєму вчипку. Хай для Тамари є в ньому щось мало не геройське, а по суті звичайнісінька річ — людина людині подала руку в нещасті. Той комбайнер, якого ви оце рятували, так само повівся б у подібній ситуації, без пози, без самовтіхи зробив би що слід, — Заболотний чомусь був певен цього. Він справді не вважав себе вартим захоплення і не хотів би ніякого морального зиску з цієї історії, хотів би одного, щоб той, кого він привіз сюди, витримав, не сконав на операційному столі.
— Невже шкодуєте? — знов перепитала Тамара. і. Він заперечливо похитав головою. Якщо й шкодував зараз, то тільки за тим, що, сам того не бажаючи, вплутав і її з Дударевичем у цю таку прикру історію, та що й зараз десь на трасі безкарно гуляє негідник, до того ж боягуз, який, збивши механізатора, полохливо кинув його конати край шляху. Адже не міг він не почути удару, не помітити збитого, коли той відлетів убік із своїм велосипедом, але, замість того щоб зупинитись, підібрати людину — це ж святе правило водія! — погнав далі, мов нічого й не сталось. Рве десь кілометри, рятуючи свою підлу шкуру, і навряд чи до такого озивається голос сумління... Набачився Заболотний жорстокостей у житті! В сонячний день Перемоги здавалось, що ось тепер нарешті всім жорстокостям буде кінець, запанує всесвітня гармонія між людьми... Ах, як то було наївно! Як ще до того далеко, та й взагалі, чи буде це коли реальністю? Іноді йому здається, що жорстокостей навіть більше на планеті... Про це зараз думалось, і вже не вперше такі роздуми вганяли Заболотного в смуток.
Тим часом до лікарні — чути було — під'їхала ще якась машина, і чергова, підвівшись, сторожко спрямувала погляд на двері. Нікого не вносили, ніхто не заходив, обливаючись кров'ю й шукаючи допомоги. Потім нарешті почулися кроки на східцях, і в дверях з'явився... міліцейський кашкет! Поріг упевнено переступив молоденький, безжурний лейтенант, що, видно, бував тут не вперше, бо піснолиця чергова йому несподівано всміхнулась, хоч перед цим важко було навіть уявити, що вона вміє всміхатись.
Лейтенант, привітавшись, по-службовому зірким поглядом окинув подорожніх. Очі представника закону якусь мить затримались на Тамарі, на її голубій зачісці, зробленій ще десь там на інших широтах далекими звідси перукарями, після цього лейтенант одразу перейшов, до діла:
— Прошу документи!
Першим подав свої права Заболотний, те ж саме зробив Дударевич, простягнувши особисте посвідчення з виглядом підкреслено незалежним і зовсім невинуватим. , А коли їхні вірчі грамоти було переглянуто й черга дійшла до Тамари, вона рішуче підхопилась, виструнчепо стала перед лейтенантом і з нервовим, недобрим усміхом простягла назустріч представникові закону китиці рук, засмаглих, плавких, граціозних:
— Надівайте!
Хлопець оторопів:
— Що надівати?
— Наручники, що ж іще.
Аж тепер лейтенант осягнув цей незвичний жарт.
— Ви, по-моєму, вже й так у наручниках, — він мав на увазі браслет старої індійської роботи, що тьмавим сріблом грав у Тамари на правій руці.
— Ні-ні, я без жартів, — вигукнула вона. — Для вас ми злочинці! Ви маєте готову, я певна, версію щодо нас. Це ми його збили, такі ось бездушні варвари, — ви ж думаєте про нас саме так?!
— Ми зайвого не думаєм, — лейтенант спохмурнів. — Порядок знаєм — машину вашу, до речі, вже оглянуто...
— І що ж? — рвучко схопився з місця Дударевич. — Який висновок?
— Скажемо.
І лейтенант повернувся до чергової, яка досить спритно, з надмірною готовністю подала йому злипок пропотілих, засмальцьованих документів, що були знайдені в потерпілого. «Коли вони й опинилися в неї!» — здивувалась Тамара, знов відступивши у куток після розіграної сцени. — Оце спритність рук. Ну й особа!»
Лейтенант, всівшись у кріслі на місці чергової за столом, взявся уважно переглядати документи.
— Таку людину вивели з ладу, — мовив він згодом. — Один з найкращих комбайнерів нашої області. Правофланговий... А домашні його ще нічого й не знають...
— Одначе з нами ж як? — тамуючи нетерплячість, нагадав Дударевич. — Невже вам не ясно, що ми самі його підібрали, хоч могли й не робити цього? Йдучи на ризик, старались як швидше допровадити його сюди, і ось маємо за те... Наша машина чим-небудь посвідчила проти нас?
— На щастя, нічим. Слідів удару не виявлено.
— То в чому ж річ? — одразу підвищив голос Дударевич.
— Акта, як належить, складем. Ви люди культурні, мусите розуміти: порядок є порядок... Вперше, між іншим, бачу живих дипломатів. Що ви там хоч робите? — запитав він раптом зі зворушливою безпосередністю. Заболотному це, видно, сподобалось, він посміхнувся.
— Ми, дипломати, теж люди, хоча «немножко и лошади». Самою специфікою служби покликані нести гар-мопію в світ, та поки що, як бачите, це нам не дуже вдається.
— Ні-ні, за поведінку на трасі я вас хвалю. Так і начальству доповім. Але спершу все-таки, вибачте, складемо акта.
Медсестра, доки казенний папір складався та обставини з'ясовувались, мінялася просто на очах. З'явилося в ній навіть щось улесливе, що знову ж таки нагнало сум на Заболотного, прикро йому було бачити таке раптове перетворення в людині: з диктаторки в лакизницю — сумна яка метаморфоза...
Вони саме ставили підписи під актом, коли до кімнати вбігла молоденька сестра, сповістила дзвінко:
— Все пройшло добре! Він житиме... Просто-таки в сорочці вродився!
Вже схід яснів, розгорявся зорею, коли вони знов вискочили на трасу, щоб далі мчати на південь. Сизо даленіла дорога. Світло фар більше не було потрібне, саме світання відкривало їм шлях крізь степи. Змордовані пережитим, не мали навіть бажання перемовлятись. Після кільканадцяти кілометрів скаженого лету Заболотний, не питаючись згоди, раптом звернув убік, на такі ж, як учора, скомбайновані стернища. Зупинився машиною віддалік траси, коло однієї з кучугур свіжої, залишеної комбайном соломи. Вийшов з машини, полегшено потягнувся, мов йог, у бік палаючої за лісосмугою ще зовсім червоної скибки сонця. Дивлячись просто на сонце, зробив кілька дихальних йогівських вправ.
— Ну що, великий гуманісте? — кинув йому примири ливо Дударевич. — Зігрів благородним вчинком свою честолюбну душу?
Заболотний не одразу відгукнувсь. Все ніби дослухався до чогось стороннього чи до чогось у собі, потім сказав несподівано, кинувши у бік траси:
— Ото вам, друзі, хайвей: фугуйте далі без мене...
— А ти?
— Я залишаюсь.
Підійшов до копи соломи, зволоженої вранішньою росою, й, по-хлоц'ячому розкинувши руки, впав долілиць, — незабаром він уже спав мов убитий.
Спав і не бачив, що його соп тут звідусіль стережуть, сторчма ставши на чатах по обрію, чоласті сяючі хмари-гіганти, ті самі, що по-тутешньому звуться «діди».
...За кілька годин по цьому на трасі з'явились автобуси — цілою кавалькадою летіли на південь «Ікаруси» з дітьми. Хоч день був сліпучий, величезні машини мчали при потужно засвічених фарах, і це вражало: вдень, при сонці, а мчать з повними фарами світла! На лобі кожного з автобусів червоніє полотнище з написом: «ДІТИ!», «ДІТИ»... Отже — всі розступайтесь, зминайте, всі будьте уважніші, бо це мчить до моря, кудись на Арабат-ську Стрілку, маленький і, може, найнадійніший у світі народець — заводська дітвора!.. Юні пасажири, наелектризовані нетерпінням, квапили себе, вони, якби їхня вмога, квапили б самий біг часу! Дорога аж свистить від потужних «Ікарусів», в автобусах чути музику й співи, визирають звідти дитячі веселі обличчя, радуючись власному летові, а на узбіччі розпеченого полотна траси, під вкритими сірим пилом придорожніми деревами, стоїть висока, з блідим обличчям, сивочола людина: голосує! А втім, здається, марно... Промелькують мимо неї «Ікаруси» зі свистом ракетним, із сонцями фар, неприродно сліпучих серед цього білого степового дня, пролітають з музикою та співами всередині, повні веселощів, здається, навіть не здатні когось номітити край шляху, проджухують, не зупиняючись, і та,ке враження, що їх зараз би не спинила в цім леті ніяка сила на світі, не те що чиясь там рука, піднята в голосуванні... «Гуси, гуси-гусенята, візьміть мене на крилята!» — «Хай тебе задні візьмуть...» Всі мимо, мимо, все хутчій та хутчій, бо десь там, попереду, як образ їхньої мрії, вже мерехтить море й далеко тануча серед його синяви, сонячною млою повита Арабатська Стрілка...
Той, що голосує, здається, й надію вже втратив якось вплинути на цю пролітаючу кавалькаду, та ось раптом останній з «Ікарусів»... зупиняється!
— А вам куди? — з веселою цікавістю накинулись на Заболотного діти, коли щн зайшов до автобуса. Синьо-губі, заїдені шовковицею, сміливо допитувались: — Хто ви? Звідки?
Заболотний, зайнявши вільне місце, вказав дітям на ледь помітно біліючі попід небом хмари-Арарати:
— Я звідти.
— О, то ви снігова людина?
— Можливо, — відповів Заболотний дітям у тон, не маючи сумнівів, що серед цієї публіки він завжди знайде тих, хто володіє достатнім почуттям гумору.
— Сніговій людині ура! ура! ура!..
За хвилю їхній «Ікарус», наздоганяючи кавалькаду, знову летів щодуху на південь, світячи величезними сліпучими фарами сонцю навстріч.
XXIX
Ніколи про той випадок мови між ними не було. Лише одного разу Ліда, видно, щось перечувши від матері, несподівано запитала Заболотного під час вечірньої телепередачі:
— Кириле Петровичу, що там у вас сталося в степу?
— В якому степу? — знизав він плечима, хоч одразу догадавсь.
— Ну, тоді, під час відпустки, коли я в піонерськім таборі була... Кого ви там із моїми підібрали на трасі? Рятували вночі когось?
— Мало що буває па трасах... Дорожній ексидент. Дівчинка подивилась на нього з суворою пильністю:
— Батько мій у тій історії повівся достойно? Заболотний не одразу спромігся на відповідь.
— В дусі часу, — сказав потім. — Ніяких до нього претензій.
Дівча, здається, вдовольнилося відповіддю.
Не став би ж він розповідати Ліді, як уже в санаторії, там, де «ніч лавром і лимоном пахне», поважний похилого віку товариш з їхнього дипломатичного племені одного разу під час прогулянки запитав Заболотного:
«А це правда, що Валерій наш на трасі знаменитого якогось механізатора врятував? На висоті виявився?»
«Правда».
«Хто б подумав... Такий себелюб, кар'єрист-першорозрядник і раптом...»
«Треба вірити в людей, Іване Маркеловичу», — весело сказав тоді Заболотний. На цьому, власне, й вичерпано було тему. Цікаво, що з часом Дударевич і сам цілком вжився в цю свою версію з подвигом на трасі, так вжився, що, здається, й самому повірилось, нібито діяти випало йому, а Заболотний, вважалось, при тому був просто... присутній. Тамару це обурювало, а Заболотного більше розважало: хай... Переставлено трохи акценти — що такого? Виявлене колегою вміння його навіть веселить.
Хвиля часу багато що змиває, і ось тепер їхні сім'ї знов співіснують досить злагоджено, серед колег вважається, що вони навіть дружать. Та ніби й схоже на те...
Наступного дня після коникового концерту був вихідний, офіси всюди зачинені, тож вирішено було обома сім'ями їхати на берег океану, провентилювати себе, як висловивсь Дударевич, після цілотижневого смогу.
— Приєднуйся й ти до нас, — запрошує і мене в цю поїздку Заболотний.
Кілька десятків миль швидкісної, цілком приємної їзди — і вже на нас війнуло простором...
Попереду висяював океан!
Білі хмари стояли далеко по обріях незрушцо й спокійно, і Ліда Дударевич звернула увагу, що обоє Заболотні, зупинившись па дерев'яній естакаді, прокладеній уздовж океанського берега, затримались на тих хмарах поглядами більше, ніж звичайно. Хоча хмари як хмари, тільки що високі й до самих вершечків налиті світлом. А втім, самий процес сприйняття світу, здається, тут зазнає змін. Звідси, з океану тобі, незвиклому, здається, мовби сонце ходить десь не з того боку, що воно взагалі світить десь ніби на півночі; проміння йою зараз уже по-осінньому непекуче й спокійне, проте потужність світила не зменшилась, все небо над океаном повне сяйва-мерехтіння (можливо, світла йому якраз додає океан), очам незвично, тож ми навряд чи здивувались би, якби побачили в тому мерехтінні щось схоже на «літаючі блюдця». Тамара Дударевич, сміючись, запевняє, що одного разу вона звідси справді бачила оте «щось», хоча то було влітку, в день особливо сліпучий...
Всюди по цьому узбережжю тягнуться поселення із стандартних будиночків, їх тут безліч однаковісіньких, безбарвних, зараз напівзаметених піском, бо місце таке, де вітри в сезон осінній чи передосінній майже ніколи по вщухають, і сьогодні теж вітер дме пругкий, ганяє, крутить у повітрі чайок, наче паперових... Влітку декотрі з наших дипломатів орендують на цьому белебні для своїх родин ось такі будиночки, хоча нелегко уявити, як люди тут рятуються від спеки та вітрів, бо ж усе відкрите вітрам океанським, а на суші жодного деревця, самі піски, гофроване залізо та ці стандартні житла-котеджики під колір піску, збудовані з пресованої тирси. Зараз більшість будиночків позамикані наглухо, мешканців не буде в них до наступного сезону, коли океанський берег знов покличе сюди змучених задухою городян. Хоч і не сезон, а всюди рябіють реклами, функціонує, як і влітку, містечко розваг з атракціонами, різними технізованими забавами, приймає відвідувачів також дельфінаріум, об-лащтований просто неба, — звідти, з його яскраво розфарбованого амфітеатру, аж сюди, на берег, долинають вибухи реготу, гуки підбадьорень, то дельфіни саме демонструють свій розум і хист, нам на естакаду видно, як вони раз по раз, високо вискакуючи з води, пролітають у повітрі через кільця, мов першокласні акробати.
Виступами дельфінів керує, стоячи на узвишші, дресирувальник, увесь у червоному, за його знаком викохані в океанських водах артисти цілком охоче показують людям своє вміння, красу пластики, поєднану з дивовижною добротою та кмітливістю.
— Помінятись би їм ролями, — зауважує Заболотна. — Хай би ще тренер їхній крізь кільця пострибав, а дельфіни подивились, чи добре в нього виходить...
Ліда, аж навшпиньки стаючи, стежить, хай і з відстані, за сеансом напружено, з хвилюванням; усмішки дельфінів, що весело літають у повітрі, видно, заваблюють дівчинку більше, ніж ця дороговартісна іграшка, якою Дударевич вирішив зацікавити доньку. Я спершу навіть не зрозумів, чим то він так уперто намагається Ліду розважити, і дружина Дударевича, помітивши мою необізнаність, зі сміхом пояснила, що в руках у її технократа мініатюрний японської фірми комп'ютер, — в напливі батьківського почуття Валерій за неабияку ціну придбав його для доньки, але поки що тією дитячою іграшкою частіше бавиться він сам.
— А що? Всі ми перед вічністю діти, — каже Дударевич і запевняє, що його мінікомп'ютер, то штуковина виняткових здібностей: вона здатна миттєво виконувати безліч найскладніших розрахунків, в ній сила логіки, і йому, Дударевичеві, навіть приємно побавитись на дозвіллі цим портативним створінням. Електронний розумник цей уміє ділити, множити, добувати корені, він оперує астрономічними цифрами, тож із ким Дударевич краще міг би тренувати свій інтелект? Вже йому нібито вдалося з допомогою цього пристрою визначити відстань до Місяця і навіть до Марса.
— А спитайте його: для чого? — сміється Тамара.
— Як — для чого? — дивується чоловік. — Треба ж перевірити, чи астрономи нас не обманюють, там всякі є...
— А сьогодні ти зміряй нам ще відстань до отих он «дідів» на обрії, — звертаючись до чоловіка, киває дружина на хмари, що біліють вершинами десь аж ніби по той бік океану.
Дударевич на її жарт не відгукується, в нього саме там щось заїло в комп'ютері, і він, зосереджено насувавшись, намагається полагодити свою забавку.
— Татку, ти скоро? — нетерпеливиться Ліда.
— Ідіть гуляйте, я дожену.
Вподовж берега на багато миль потяглася дерев'яна естакада, побудована спеціально для прогулянок, і Ліда, по-дитячому ожвавівши, що опинилася на цій гулкій, піднятій на опорах дерев'яній дорозі, побігла горою доганяти Заболотних, котрі пішли й пішли собі понад океаном, ніби намірившись іти кудись, хоч і за виднокрай.
Ліді, видно, подобалось бігти за ними, скликувати їх на бігу.
— Бачите, кинула своїх законних і подалася уздогін Заболотним! Я іноді просто ревную, — з легким усміхом нарікає на доньку Тамара. — Ходімте й ми, — звертається вона до мене. — Тільки не естакадою, а краще низом, я люблю берегом, щоб ближче до хвилі... Тут, якщо ви щасливий, то океан якусь і рідкісну мушлю під ноги на згадку вам викине. Хоча останнім часом він, здається, частіше викидає клубки сміття та мазуту...
Йдемо поволі, тихо схлюпує хвиля, дихається легко.
— А Ліда як ожвавіла!.. — Стежить поглядом за донькою Тамара. — Ви знаєте, вона просто в захваті від вашої подорожі до Мадонни! Встала вранці — втоми як не було, ніякої дражливості, вся якась просвітлена й до нас ласкавіша... «Ой, скільки я начулася, мамо, в дорозі!» Цікаво, якими там історіями ви її чарували?
— Просто нам дещо згадувалось...
— Вам просто, а їй... «Ах, мамо, я й не думала, що дорога мені так багато відкриє», — і оченята аж сяють, —переповідає Тамара. — Побувала, каже, там, де світ ніби інакший, і люди наче добріші, і нікуди ніхто не спішить... Мені здавалося, каже, що я чую, як невидимі хори наді мною співають «Аве Марія» і якісь дзвони в небі радісно дзвонять весь день, а навкруги садки цвітуть і сонце, сонце... А потім, каже, я в степу побувала, блакитні дощі купали мене... Отак зачарувати дитину...
— Не думалось, що Ліда так близько все те прийме до серця.
— О, це дуже вразливе дитя... І хоч того шедевра й не пощастило вам побачити, однак, уявіть собі, в Ліди зосталося дивне почуття: мовби вона все-таки бачила її, ту вашу степову Мадонну під яблунею... Зараз можу признатися: це ж я навмисне нав'язала малу свою мізантропку вам у поїздку, хай, думаю, трохи розвіється. А то останнім часом таке дражливе, нервове стало... Між нами кажучи, трагічний той випадок не минув для дитини безслідно, — тут і дорослому нелегко було б витримати такий нервовий струс... Якось дзвоню з міста: «Як ти там, донечко?» — «Все гаразд, мамо, уроки готую», а потім раптом: «Якби ж тільки не оці мухи! Звідкись, мамо, налетіли до кімнати мухи цеце!» Боже, я думала, що вмру. «Лідо, Лідусько, — своя не своя волаю в трубку, — які цеце? Що ти говориш, донечко?» А вона знов зовсім спокійно: «Так, так, мамо, тут мухи цеце». Нічим не передати той жах, який охопив мене. То було страшніше від смерті!..
Недавно пережите горе, видно, ожило зараз зі всією силою в Тамариній душі, сколихнуло її материнське почуття, і сльози так і бризнули їй із очей. Ідучи, вона не дивилась під ноги, не помічала, як хвилею все частіше їй обхлюпує туфлі. Йшла і без стриму виливала мені, малознайомій людині, своє материнське горе. Який то справді моторошний, ні з чим незрівнянний жахливістю стан, коли зненацька твоє рідне дитя, яке щойно щебетало цілком логічно про уроки, про корнфлекс та банани, за одну мить, за жахливу мить потьмарення рве з тобою зв'язок, зникає в іншу реальність, без жалю віддаляється в пітьму нерозуміння, самоти й очужілості... Віддалилось, відчужилось, на іншу мову перейшло, у сферу, де матері місця нема, де панує щось інше, кошмарне...
— Заспокойтесь, — казав я їй, а жінка ніби вже й не до мене, кудись у бік океану виповідала про той стан незмірного жаху, про шматуючий біль, з яким вона мчала після розмови з донькою додому, і як втратило для неї будь-яку цінність усе довколишнє, перетворилось у ніщо порівняно з її донечкою, і яким в сто крат прекраснішим стало її дитя — страшно й сказати — саме в горі, в нещасті!
Вигляд океану, чайки, що, граючи з вітром, біло завихрилися поблизу, видно, впливали заспокійливо на цю розшарпану горем жінку. Сліз уже не було. Вона поступово стишилась, пошкодувала, дивлячись на чайок, що не захопила нічого, щоб погодувати птахів.
— Ви собі не уявляєте, що ми з Валерієм пережили, — сказала згодом. — Якби не Заболотні, невідомо, чим би -це кінчилось. А так все обійшлось для дитини тільки .коротким нервовим зривом... Ох, нікому не побажаю WSQ, що ми пережили... Чоловік мій, дарма що на вигляд він твердокамінний, а як сталось нещастя, зовсім занепав, зліг, думали, що буде інфаркт. Усі клопоти з поліцією та з лікарями довелось взяти на себе Заболотному... Ні, це рідкісна людина, і можна лише позаздрити вам, що ви маєте такого друга! Скажіть: невже ваша дружба ніколи не знала суперечок, сварок?
— Всього бувало... Головне, що потім мирились... Заболотний завжди знаходив в собі мужність — першим подати руку, коли бачив, що завдав, хай навіть ненароком, товаришеві образи... Все так виходило, що душею товариства ставав саме він...
— Авжеж, з ним цікаво: він багато думає, тонко почуває...
— А в дружбі вірний, як небагато хто. І ще одне е в ньому: це людина, що творить енергію, — енергію добра. В ньому розвинутий, сказати б, інстинкт справедливості, потреба людяного вчинку...
— О, я згодна з вами... При зовнішній деколи аж ніби розхристаності, безжурності насправді він дуже послідовний у житті, він такий надійний!.. А для моєї Ліди Кирило Петрович просто ідеал, лицар без страху і докору... Дехто, правда, вважає, що Заболотному іноді бракує якраз характеру, що він не в міру відкритий, всюди, як візитку, виставляє своє правдолюбство, свою плебейську привітність. Але тут, по-моєму, підмінюються поняття. Чому характер неодмінно має виявлятись у службовій похмурості чи в умінні працювати ліктями, рвучись д9 кар'єри із затятістю, часом аж тупою? Характер, як мені здається, — це передусім принциповість, внутрішня ста» більність, а цього Заболотному не позичати. Та ще є в ньому — ну це, мабуть, тільки жінкам дано помітити — якась душевна чистість, цнотливість, що її навіть дивно, як йому вдалось зберегти серед усього пережитого від юності й до сьогодні... Уявляю, як нам буде тут без Заболотних, адже вони мають незабаром повертатися в Союз. Ми всі почуватимем їхню відсутність, а надто W Ліда, вона дихнути не може без своєї Соні-сан...
— Як до неї прикипіло це «Соня-сан». — Отак із жарту й пішло... «Місіс Заболотна» — це ніби холодніше... Найбільше ж нам подобається, коли Кирило Петрович називає її Софійкою... Так, вона достойна його. Це, скажу я вам, свята жінка! Недарма вся дипломатська дітвора так лине до неї, малеча найкраще відчуває — хто є хто. Про Соню-сан при дітях слово накриво не смійте сказати, бо якесь і найменше так одразу і дасть одкоша. Ми з Сонею досі без сміху не можемо згадати одного випадку: якось летимо з нею на Париж, самі, без чоловіків, ще й Ліда з нами, а сусідом у нас жевжик з торгпредівських наших поліглотів — всю дорогу він тоді докучав нам своїми плоскими дотепами і навіть спробував лицятись! Помітивши, що обидві ми не досить вільно володіємо французькою, кавалір той, щоб виказати над нами перевагу й похизуватись своїм, як він, видно, вважав, ідеальним прононсом, особливо в'язне саме чомусь до Заболотної: «Так що: Антон — теля — пасе, Мар'яна льон — тре?» — аж поки Ліда, що сиділа поруч із Сонею, так відрізала йому по-англійському, з такою шексшрівською соковитістю, що сусіди по салону сміялись потім до самого Парижа, а зальотник наш, скиснувши одразу, більше не демонстрував свій ідіотський прононс...
Коли ми порівнялись із Заболотними, які йшли з Лі-дою по естакаді, супутниця моя миттю змінилася, сліз як не було, на устах заграла усмішка, сонячна, просто чарівна!
— Ви не сердитесь, що я вашого друга умкнула? — грайливо подала вона голос на естакаду. — Люблю поговорити з людьми науки, а тут така нагода: професор і доктор в одній особі, еколог міжнародного рангу! Екологія — це ж сьогодні наймодніша з наук!
— Сподіваюсь, Тамаро, ви щось корисне встигли почерпнути з професорського красномовства? — усміхнувсь 8 естакади Заболотний, маючи на увазі мою мовчкуватість.
— В кожному разі, не нудьгували без вас. Вірно я кажу? — І вона а підкресленою увагою обернулася до мене. — Дударевич мій з нагоди вашого приїзду спеціально читав в англійському журналі вашу статтю про синьо-зелені водорості, він і мене просвітив... Це ж так важливо, чим ви займаєтесь! Невже ті синьо-зелені справді здатні рости з такою фантастичною швидкістю? Виходить, дай їм волю, то вони заб'ють собою всі земні ріки й моря? Навіть весь оцей океан здатні перетворити в драглисте, смердюче гнитво!
— Не лякайте дитини, — сказала Заболотна, коли ми теж піднялись на естакаду. — А наука ж навіщо? Скільки розумних людей сушать над цим голови... От і наш друг не один рік веде боротьбу з тими синьоними...
— Хоча боротьба йде, здається, з перемінним успіхом, — підкинув шпильку Заболотний.
— Можете собі жартувати, а якщо серйозно, то на науку вся надія, — сказала Тамара роздумливо. — А то що ж робиться... Тут смог, там когай, танкери нафтою запоганили океан, мабуть, скоро й на цих пляжах мазут чорнітиме, всіх чайок передушить... Ось ви прибули на цей ваш конгрес, — знов запалюючись, вона обернулась до мене, — з усього світу зібрались світлі уми на захист природного середовища, радитесь, дошукуєтесь, як лихо відвернути, а скажіть нам по правді: шанси є? Не пізно ще запобігти біді? Чи цього ви й самі не знаєте?
— Знав, але не скаже, — в своєму тоні докинув Заболотний.
Ліді, видно, хотілось чогось цікавішого, і вона, повиснувши в матері на руці, зазирнула їй у вічі:
— Мамо, ти підеш з нами до дельфінів? Ми ось йдемо, — кивнула дівчинка в бік Заболотних.
— О, вже змовилися, — вдавано образилась мати. — Звичайно ж, ідемо всі.
Невдовзі ми опинилися в дельфінаріумі, де нас розшукав і Дударевич, озброєний тепер замість комп'ютера фотоапаратом, яким взявся зробити кілька знімків для слайдів на теми: Ліда з мамою, Ліда з дельфіном, Ліда всміхається дельфінові, а дельфін усміхається їй.
Потім Заболотний завів нас до павільйону з напоями, де в нього виявився за прилавком знайомий німець — добродушний товстун родом із Гамбурга, котрий і пригостив усіх нас білопінними шипучими коктейлями зі свіжого кокосового молока.
Щоб упевнити наше товариство, що маємо справу з продуктом натуральним, не синтетичним, господар при нас взявся сам і розколювати горіхи, робив це він безпомильно, влучними ударами спеціальної сокирки.
Не вдовольнившись кокосовим молоком, Тамара попросила чоловіка замовити для дорослих ще й коктейлі з шампанським, і розмова після цього помітно набула жвавості. Дударевич став перелічувати, які способи приготування коктейлів існують на світі, — їх виявилась безліч, навіть Тамара була приємно здивована його знаннями в дій галузі.
— Перепрошую, але я вас на хвилинку маю залишити — сказав згодом Заболотний, і коли він вийшов, Соня пояснила, що в нього й тут призначена якась ділова зустріч.
Тамара, перехопивши сповнений турботливості погляд, яким Заболотна провела чоловіка, несподівано запитала приятельку:
— Соню, за що він вас так любить, цей ваш Заболотний? Чим ви його заполонили? — І, пахкаючи сигаретою (вона деколи палить), стала пильно і досить безцеремон-но розглядати Заболотну. Мимоволі й ми вдались до розглядин. Бліде, безкровне, хоча й з тонкими рисами обличчя, манери скромної сільської вчительки, над високим чолом акуратна зачіска, присинена, аж голуба, щоб приховати сивину. Все в цій жінці звичайне, на ефект не розраховане, була б, можливо, навіть особою безбарвною, якби не оті очі, що просто купами світла стають, так і повняться сяйвом, якщо після розлуки загледять спрямований навстріч веселий погляд свого Заболотного. — Не робіть секрету, Соню, признайтесь: чим? — доскіпувалась Тамара. — Щоб так ось — раз і назавжди? Чому після стількох літ він ще й досі без пам'яті від вас?
Трохи зніяковівши, Заболотна всміхнулась кутиками губів на цю дружню безтактність, однак не образилась:
— А ви його самі спитайте, — мовила своїм чистим, сріблястого тону голосом, що його тутешні друзі Заболотних часто називають співучим. — Спитайте, я дозволяю.
— По-перше, Соня йому землячка, — втрутився Дударевич з поясненнями, вважаючи, певне, що саме йому належить відповісти на це делікатне питання. — А Заболотний до таких речей, як відомо, чутливий... Окрім того, Софія Іванівна співає гарно, особливо своїх степових — в ній, без сумніву, губиться талант! А головне, що свого часу вона цьому асові після одного з чергових його падінь буквально життя врятувала, розумієш?
— Надто сильно сказано, — нахмурилась Заболотна. — Люди всі наші його врятували. А найперше діти...
— Героїчна особа — це ви, — Дударевич не шкодував лестощів. — Найбільше ви ризикували собою!
— Хто тоді не ризикував... Усім діставалось.
— Хай усі, хай колективно, але ж ваше життя, Соню, постійно було під смертельною небезпекою? — схвильовано мовила Тамара. — Хіба не завдяки вам наш «літаючий барс» згодом знову зміг повернутися в полк, щоб знову ринутись в небо... Ні, Соню, не применшуйте своєї .ролі! Я добре пригадую вашу розповідь—оту картину і в дусі сюрреалістів: сніги, побоїще, ніде ні душі, і лиш троє жінок-рятівниць тягнуть кудись санчата з льотчиком, як цятка життя рухаються серед тих суцільних володінь смерті... Чи думалось вам тоді, що доля вас назавжди з ним поєднає?
— Все це надто інтимне, — сказала Соня, мимовіль пригортаючи до себе Ліду, що, як завше, тулилася біля неї.
— Здається, мила, ми дозволяємо собі надмірну цікавість, — з докором зауважив дружині Дударевич. — За що Заболотний любить Соню, за що Соня любить Заболотного, — кому яке діло?
— Ну, а як мені цікаво, — заперечила Тамара манірно. — Що, коли, припустімо на хвильку, і я небайдужа до вашого Заболотного, Соню?
— Це я давно знаю.
— Ах, Соню, Соню! Знаєте також і те, що почуття моє безодвітне. Так, так, безодвітне. І Дударевич мій знає, таємно ревнуючи... Але ж я з цим і не криюсь! Може, і гріх, але хіба я винувата, що захоплююсь, що мені імпонує людина такого складу?! Повсякчасна, певне, ще льотчицька, готовність до самопожертви і ця, що й досі якимось дивним чином збереглася в душі дипломата, юнацька його соколиність, — звідки це? І чому багатьом іншим цього не дано?
— Співати хвалу Заболотному ти здатна без кінця, вся ООН знає твій репертуарі — сказав Дударевич недбало. — Однак не думай, що й решта людства мре від захвату, коли йдеться про нашого друга. Чи такий уже він бездоганний? Хіба мало на його шляху об'єктивне око могло б спостерегти всяких емоційних дурниць?
— Що ви маєте на увазі? — насторожилася Заболотна.
— Ну, хоч би той зовсім не дипломатичний ляпас, що він його відпустив па дипломатичному банкеті якомусь типові, хай навіть і заслужено... Чи варто було з нікчемою зв'язуватись? Відомо, чого це Заболотному коштувало... Чи візьміть ви той фронтовий випадок, коли віп, підмовивши товариша, гайнув із ним на «кукурузнику» у щойно визволену Тернівщину, зробив там для шику віртуозну посадку ледве що не на даху батьківської хати, певне ж, на радощах і почаркувався із земляками: аякже, сокіл прилетів!.. А на похмілля — гауптвахта, низка неприємностей і йому, й другові його, й старшому командирові, як і належить... І це в той час, коли, за всіма даними, він на Героя йшов. Реляція була вже готова! Втратити такий шанс лише ради того, щоб на «кукурузнику» покружляти над своїми незрівнянними глинищами, показати своє молодецтво — нічого собі соколиність. Хочете, щоб це в мене викликало захват? А по-моєму, такі витівки якраз і є з ряду емоційних дурниць, і свідчать вони скоріш про невміння зважувати обставини, про хлоп'ятцтво, що стає аж надто затяжним... Хіба не про це свідчить, до речі, і його вчорашня бездумна подорож до Мадонни, що, власне, кінчилась нічим...
— Чому нічим? Чому бездумна? — суворо звернулась до Дударевича донька. — Ти, батьку, не поспішав би. Краще зважував би свої слова.
— О, я й забув: тут ще одна захисниця, — одразу пом'якшав батько. — Маленька богиня совісті — в такому ви, здається, ранзі?
— І зовсім не смішно, — відрізала Ліда. Дударевич пильно видивився на неї, потім сказав із скептичним осміхом до всіх:
— Звичайно, готовність до самопожертви, голос сумління, диктат духу — речі дзвінкі, але для нашого часу, запевняю вас, це не звучить...
— А що звучить? — так і накинулась на нього Тамара. — Жити днем? Дертися по іцаблях? Ждати і ждати вищого рангу, так ніби в ньому все щастя?
— Всі ждуть, моє золотко, нічого в цьому поганого, — креснув по ній Дударевич своєю маленькою усмішкою. — Діло житейське.
— Діждетесь рангу, а потім? — запитала Соня простодушно.
— Потім ждатиму вищого.
— Ну а далі?
— Далі — ще вищого! Ще-ще-ще! — І він аж очі приплющив, «зашторив» їх, як це називала Тамара. — Вгору і вгору! ad astrum!
— А там, — зітхнула Тамара, — комедія фініта... Повернувся Заболотний. Сів поруч із Сонею і, окинувши допитливим поглядом товариство, сказав не досить гречно:
— Ну, чого понадималися, як сичі? Пересваритися встигли? Я ж вас залишив в атмосфері миру й безжурйості...
— Тужимо за втратою людських контактів, — сказала Тамара без тіні жарту. — Та й ви повернулись не в найкращому настрої. Маєте якусь прикрість на душі? Чи це мені здається?
— Що за слідство? — зауважив дружині Дударевич.
— Не чіпляйсь, батьку, — відсікла його донька.
— Чому, Соню, — звернулась згодом Тамара до Заболотної, — у вашого чоловіка, навіть коли він сміється, очі завжди сумні?
— Засмучений від пізнання, — невесело пожартував Заболотний і глянув на Соню так, мовби мав намір з нею чимось поділитись, але при людях стримався, не хотів, видно, нікого, крім Соні, у своє втаємничувати.
У відстороні, замовивши собі теж кокосових коктейлів, сиділи троє юнаків, можливо, студенти якогось коледжу. Світловолосі, задумливі, з волоссям до пліч... Тамара затримала погляд на них.
— Іноді мені здається, що я опинилась серед нового людства, — сказала вона до своїх. — Видно, кожна епоха, навіть зовнішньо, ліпить свій тип. Скажімо, в очах, у виразі обличчя фронтовика завжди помітиш якісь майже невловні сліди пережитого... Є, по-моєму, щось спільне в людях фронтових. А ці хлопці, — зауважила вона в бік юнаків, — для мене за сімома печатями, емоції приглушені, загнані вглиб. І постійна ця задума та спокій, схожий на прикриття... Не вгадаєш, що під тим спокоєм: чи здатність на самопожертву заради всіх, чи, може, настроєність на зріючий злочин, витончений, холоднокровний, в дусі сучасного тероризму... Так, так, виникло нове людство, і ми з вами серед нього, — глянула вона на Заболотних.
— Все ви перебільшуєте, — відгукнулась на це Заболотна. — Звичайно, хотілось би бачити їх веселішими, цих юнаків.
— Для веселощів планета мало устаткована, — спробував декламувати Дударевич, але зупинивсь, засперечавшись з Лідою за якесь неточне слово. Тамара тим часом все дивилася, мовби аж суворо, на Заболотного, наче скульптор, вивчаючи його обличчя. Скільки літ знав •його, а знову дозволяє собі дивитись вивчально, майже безтактно... «Чим це обличчя з першої зустрічі викликав довіру? Відкрите, мужнє спокійною, природною мужністю. Часто привітне і завжди чомусь бліде... Певне, про людей такого типу на фронті казали: «З ним би згоден і в розвідку йти!..» І хоч людина знає собі ціну, проте ні в чому ніякої пози, ні крихти хвастощів... Душа відкрита до людей самим отим поглядом, що десь у глибині прижуре-ний і водночас зігрітий, сказати б, теплом правди, — так для себе це визначила Тамара. — Погляд, в якому присутня совість».
— Ми без тебе все тут аналізували невичерпну твою позитивність, — звернувсь до Заболотного Дударевич з силуваною веселістю. — Захоплювались, зокрема, подвигом аса, котрий свого часу на «кукурузнику» з'явився в небесі над улюбленою Тернівщиною, робив віртуозні кола пошани над рідними своїми глинищами, а на сучаснім етапі виказує іншу віртуозність, уже в ролі невтомного діяча ЮНІСЕФу... Міжнародний дитячий фонд, і серед перших його завзятців — колишній льотчик-винищувач, хіба це не зворушливо?
— Ти, татку, сьогодні не блискучий у дотепах, — зауважила Ліда.
— А це не дотепи, лише констатація факту. З мільйонними фондами має справу наш Кирило Петрович... Дбає, щоб риб'ячий жир постачали дітям Африки. Порошок молочний та різні вітаміни для немовлят Бангладеш...
— За це теж комусь треба дбати, — певдоволено зауважила Заболотна, вловивши в словах Дударевцча недоречний відтінок іронії. — Без вітамінів у тих бідних країнах діти сліпнуть, а ви... Та ще й страшна посуха лютує в Африці...
— До речі, нам завтра ж до африканців на прийом іти, — згадала Тамара. — Ви йдете, Соню?
— Обійдуться, — сказала Заболотна. — Ще в люб'язностях розсипатися перед тим катюгою...
— А протокол? — нагадав Дударевич.
— Для вас протокол, а без мене вода освятиться... Та ще хто б запрошував. Кажуть, у того диктатора руки по лікті в крові, і смерть Патріса Лумумби чи не на його совісті... Пришельці-колонізатори гидкі, а хіба менш гидкі вислужники їхні, холуї? Запроданці, що сіли на тих уранах і вичавлюють соки з своїх одноплеменців!..
— О, ви сердита сьогодні. Соню, — підвівся Дударевич. —Ходімо, друзі, ще на океан, там хоч будемо певні^. що, крім хвилі, нас ніхто не підслухає...
Вийшовши знов на естакаду, ми відчули, що вітер оз океану подужчав, жінки понапинали на себе плащі, і всіх нас, як це буває перед негодою, охопило якесь єднаюче, гуртуюче почуття. Ліда, ожвавівши перед відкритістю просторів, вказувала нам на рухомі цятки в небі, — там з хижою цілеспрямованістю акул відлітали повітряні лайнери та суперлайнери, беручи курс в різних напрямах, в різні сторони світу. Над водами й сушею схрещувались невидимі їхні траси, і весь час було чути, як навіть ті літаки, що ніби й не швидко пропливають у глибинах неба, залишають далеко за собою мов відлуння грому, свій власний гуркіт.
— Можна уявити, як вони ревуть над Френковим котеджем! Бідний наш Френк, — сказала Ліда про якогось Френка і, мов доросла, взявши попід руки обох дам — матір і Соню-сан, — попрямувала з ними естакадою вздовж океану.
Ми своїм чоловічим товариством, йдучи вслід, охоче слухали Лідине дзвінке щебетання. Знову зайшлося про пашу поїздку до Мадонни, і нам із Заболотним цікаво було слухати, якими постають у Лідиній інтерпретації наші тернівщанські історії, що ми ними ділилися з нею в дорозі, де жартома, а де всерйоз виповідаючи їй під настрій той наш далекий тернівщанський палеоліт.
Здається, дівча виявилось до нас великодушним...
— Ліда неабияк пишається, що ви її маленькою богинею совісті були обрали, — сказала Тамара, коли ми всі разом зупинились край естакади.
— Совість, совість, — чи не занадто часто я чую це протягом одного дня, — несподівано розсердився Дударевич.
— Хібі це неприємно? — холодно всміхнувсь Заболотний.
— А що ви хочете цим сказати? Для кого призначаються ваші словеса? В епоху вибуху знань, коли кожен вчиноє можна виміряти від і до, коли так зване добро і зло можна виважити й переважити з мікронною точністю, ви все товчете мені про якісь напівмістичні вигадки, про те, що колись, можливо, мало значення для пасторів та проповідників, толстих та достоєвських, але сьогодні? Що ці ваші абстракції дають людині сучасній? Від чого вони Цизарятували, від чого остерегли? У слововжитку балакунів під псевдонімом совісті часом постає, я вважаю, про-сїо димера, щось надумане, наскрізь ілюзорне!
— Для мене ні, — нахмурився Заболотний.
— Чому ні?
— За цим поняттям для мене стоять завше живі, конкретні люди. І я їх бачив: одні з совістю, другі — без...
— А якщо «без», то чому? — зблиснув аж злісно своєю маленькою усмішечкою Дударевич. — Не закладено в генах?
— Навряд чи це генетичне. Це скоріш набутне. Таке, що можна людині прищепити. А можна й відщепити...
— І що ж тоді?
— А тоді що завгодно! Тоді розгул цинізму. Культ речей. Нічого святого. Пристосуванство до всього, навіть до найгіршого... Чинодральство. Кар'єроманія. Шукання протекцій. Тоді «після мене — хоч потоп». На почесному місці тоді, замість Мадонни, ставлю набитий стейками холодильник... Ось так. І якщо ти впав — я через тебе переступлю. Піду далі, й жоден на мені нерв не здригнеться! Кричатимеш — не почую. Не обернусь. І дедалі більше буде плюсових знаків в анкеті, і щораз менше буде довкола мене друзів та всього того, що для батьків наших вважалось святим!..
Заболотна заспокійливо взяла чоловіка під руку:
— Ну, годі тобі... Це ж ваша вічна тема, ніколи, мабуть, вам тут згоди не дійти...
Вітер з океану пругкішав, тіпав нашими плащами, над головою загуркотіло раптом сатанинським гуркотом — лайнер котроїсь з авіаліній, мовби заблудившись, низько проорав небо над нами.
— Пропав би ти, — аж вухо затулила від гуркоту Тамара. — Зараз від реактивних у голові дзвенить, а що далі буде? — Випроставшись, вона нервовим рухом повернула обличчя в бік океану, якось дивно схвильована. — Ждали життя на Венері, шукали розумних істот на Марсі, тепер нам кажуть — десь далі є, в інших галактиках... А може, це тільки ілюзії, може, від них звільнитись пора? Якби дали мені змогу дістатись на якусь найвищу трибуну планети, звернулась би разом до всіх, закричала б щодуху: гей, ви! Даровано вам планету унікальну, дублікатів нема—так розпорядіться ж нею достойним чином! А не вмієте — передайте планету дельфінам, може, вони мудріше нею розпорядяться! Принаймі собі подібних вони не винищують!..
— Ще й потопаючих пляжників рятують залюбки, — додала Заболотна, Тамара ніби й не відчула підтримки.
— Богорівні чи звіроподібні — від вас залежить довести це! — паленіла вона кудись у простір. — Перетворите планету в смердючу клоаку чи збудуєте на ній рай земний — теж залежить від вас, самовпевнених нащадків Адама... А чи здатні? Чи стачить духу піднестися над чварами, над амбіціями, над своїми згубними пристрастями? Чи зумієте приборкати у власних душах зміїв егоїзму, крокодилів честолюбства! Колиска ж єдина, і як можна не бачити, яка вона тендітна й прекрасна! Ці води, це небо, цей вітер — усе ж це для нас! Маємо змогу володіти, втішатися, відчувати це все, відчувати радість життя... А ми? — Вона обернулась до нас, сповнена докору й пристрасті, наче ми були винні в усіх лихах планети, — очі її збуджено блищали, налиті слізьми.
— Ти маєш рацію, — взяв за руку Дударевич дружину. Він був збентежений і занепокоєний, що Тамара рознервувалась більше звичайного, ми спільними зусиллями стали її приспокоювати, і довелось виявити чимало такту й терпіння, доки вона знов усміхнулась зболено, якось винувато..
— Не знаю, що це зі мною...
Нашу увагу невдовзі привернула гарна молода пара, видно, подружжя, що, прогулюючись, саме проходило берегом із своїм хлопчиком, трохи більшим за того маленького страйкаря, що був так засимпатизував Заболотному біля Арт-музеуму. Хлоп'я, золотокудре, мов купь дон, в розстебнутій, з блискавками курточці, забіякувато марширувало поперед батьків, порівнявшись з нами, хоробро щось гукнуло до нас на естакаду, а молоді батьки, обоє обкинувшись од шмагкого вітру одним плащем, ідуть за малим своїм вожаком, вдоволені, їх він собою тішить. Нам чути сміх молодої матері, в неї в руці багрянів ділим віялом яскравий набір осіннього кленового листя, назбираного десь у неблизьких звідси місцях, бо тут на багато миль довкруг ніде не побачиш жодного деревця. Та ось з океану війнуло, поривом вітру вишарпнуло з букета лапатий, палаючий багрянцем листок, і він, підхоплений повітряним струменем, уже полетів попереду в молодого подружжя, і хлоп'я, щось радісно скрикнувши, щодуху кинулося за ним навздогін. Кілька разів воно майже наздоганяло, ловило його, та все ж не вловило, листок тікав і тікав від маляти по піщаному пагорбу, між дюни, де з кожного гребеня вітром зривало пісок. Батьки голосно сміялися, радіючи наполегливим синовим гонам, а нам із Заболотним знов змигнула перед очима Тернівщина, степ, вітер осінній ошарпуе Романів садок, смагло-червоне листя жене й жене перед нами по стернях, хвилею вітру розвіює їх по степу, а ми, пастушача дрібнота, з радісним галасом довго біжимо за тим своїм, що втікає найдалі, вишневим листочком, ладні бігти за ним по колюччю стерні хоч і на край світу!..