Олександр Довженко. Земля

Олександр Довженко. Земля




Сценарiю "Земля" фактично вже нема. Вiн зник у полум'ї Великої
Вiтчизняної вiйни разом з усiм архiвом автора. Те, що тут написане, є лише
авторський спогад про сценарiй i фiльм, що ним був створений давно колись,
в тридцятiм ще роцi, напередоднi становлення колгоспного ладу в нашiй
соцiалiстичнiй Вiтчизнi._
Автор


I

Не знаю, справдi так воно було, чи то менi приснилось, чи, може, сни
переплелись iз спогадами i спогадами про спогади, - вже не пригадую.
Пам'ятаю тiльки, що дiд був дуже старий i що скидався вiн на образ одного
з богiв, якi охороняли й прикрашали нашу стару хату.
I куди, було, в садку не глянеш - десь помiж яблунь, груш, кущiв
порiчок й агрусу неодмiнно бiлiла i його ясна борода.
I ще пам'ятаю: був гарний лiтнiй день, i все навколишнє здавалось
прекрасним: сад, город, соняшники, й мак, i ниви за городом. А в саду,
якраз коло погребнi, пiд яблунею, серед яблук i груш, на бiлому
стародавньому ряднi, в бiлiй сорочцi, весь бiлий i прозорий вiд старостi й
доброти, лежав мiй дiд Семен, колишнiй чумак.
Рокiв йому було сто чи, може, трохи й менше, але приємно чомусь думати,
що саме сто, бо се було давно й красиво. I лежав вiн, немовби на картинi,
- теж красиво. Здавалось, вiн якось трохи нiби сяяв, а коли й не сяяв, то
так видавалось, бо вiн посмiхався, i була ще недiля i якесь-то свято.
Коло дiда, на старому яблуневому пнi, сидiв його давнiй товариш i
побратим Григорiй, теж дуже старий, але через вiдсутнiсть бороди
позбавлений божественних рис чоловiк. Бороди Григорiй не носив, зате мав
грiзнi прокуренi вуса, що робили його схожим на якогось стародавнього
воїна. Колись, дуже давно, розповiдав нам дiд, Григорiй був найдужчим
парубком на всю губернiю. Нiде по степах вiд Чернiгова й Конотопа до
Ставрополя, Бердянська i Ясс, та й до самої навiть Москви, - мiстами,
помiж якими розвозили вони на волах сiль i спирт щось рокiв сорок, нiде нi
разу не стрiчали такого чоловiка. Був вiн не дуже балакучий i якийсь нiби
потайний, але дiда вiрно любив i провiдував його не менш трьох разiв на
рiк. Одягався охайно, був незмiнно пристойний i зосереджений i завжди про
щось, здавалось нам, думав. Отак i зараз - посидiв вiн бiля товариша,
помовчав i згодом спитав:
- Умираєш, Семене?
- Умираю, Грицьку, - тихо признався дiд i, злегенька посмiхнувшись,
заплющив очi.
Надiйшла мати i, вiдчувши, що дiється пiд яблунею, замислилась.
- Так... Ну, вмирай, - сказав Григорiй i одвернувся. У травi серед
яблук-падалок сидiло одне наше дитинча, яке зовсiм ще не розумiло життя.
Тримаючи в руках яблуко, воно вперто намагалось вкусити його двома своїми
першими зубками, але яблуко було чимале, а ротика на нього дитинi ще не
ставало.
- Помирай, Семене, - сказав Григорiй, - та вже, як помреш, подай менi
знак з того свiту, де ти там будеш - в раю чи в пеклi - i як тобi там.
- Добре, Грицьку, - пообiцяв дiд, лаштуючись в останнє чумакування. -
Якщо можна буде, неодмiнно сповiщу, - приснюсь або привиджусь якось, -
лагiдно обмiрковував вiн нехитромудрий спосiб потойбiчних зносин.
Але оскiльки дiд не слабував нi на яку хворобу, вiн не помер вiдразу.
Навпаки, без усякої сторонньої допомоги вiн ще легенько пiдвiвся, сiв i
оглядiвся навколо. Вiд хатини пiдходили до нього син Опанас i онуки,
Василь i Орися, з полумиском грушок.
- Може б, з'їсти чогось? - вголос подумав дiд, оглядаючи свiй рiд, i,
коли Орися пiднесла йому полумисок з грушами, взяв одну, обтер об рукав
бiлої сорочки й почав їсти. Це була його улюблена червонобока "дуля", та,
мабуть, з'їв уже вiн всi свої грушки до одної, бо тiльки пожував її трохи
за звичкою, аж тут серце почало спинятись, i вiн це зрозумiв: вiдклав
грушку набiк, опорядив бороду й сорочку, глянув ще раз на всiх, склав руки
на грудях i, проказавши з усмiшкою:
- Ну, прощайте, вмираю, - тихенько лiг i вмер.
Отут, мабуть, i починається кiнокартина, хоч, власне, i далi нiчого
особливого начебто й не сталось.
Дiдова смерть не викликала анi найменшого зрушення в навколишньому
свiтi - не загримiв нi грiм у хмарах, нi зловiснi блискавки не розкраяли
неба врочистим спалахом, нi бурi не повивертали з корiнням могутнiх дубiв.
На полудневому небi так, як i було, - нi хмаринки. Тиша навколо. Десь
тiльки яблуко бухнуло м'яко в траву - та й усе. Навiть соняшник нiде не
похилився. Весь ясний соняшниковий свiт стояв нерухомо, наче хор вродливих
дiтей, що втупили у височiнь свої радiснi обличчя. А над обличчями тихо
снували покинутi дiдом золотi бджоли.
З дiдовим родом теж нiчого особливого не сталось. Усе склалось якось
так до ладу, що близькi, дивившись на нього, не впали нi в скорботу, нi в
розпач. Тiльки дивне хвилювання на якусь мить пойняло серця нащадкiв i
вiдчуття врочистої таємницi буття - немовби всi вони раптом торкнулися
безмежностi часу i його гармонiйних законiв. До того ж i дiд хоч i помер,
проте не захотiв розлучитися з усмiшкою, i вона й тепер тихо сяяла на його
обличчi. Треба сказати, вiн i за життя не мав героїчних рис.
- Грушки любив, - з сумовитою посмiшкою промовив до Орисi її старший
брат сiлькор Василь i знову глянув на дiда. Виконавши все, що було йому
призначено, предок лежав пiд яблунею, склавши на грудях поверх сорочки
старi свої мозолi.
Все, що тут написано, в кiнокартину, звичайно, не входило, та навряд чи
воно там i потрiбне. Писалося ж це в iм'я доброго звичаю i з поваги до
свого роду, а в деякiй мiрi на пораду артистам.
Артист, який являтиме людству незначну дiдову персону, повинен, проте,
мати ряд особистих достойностей, без яких жоднi мистецькi хитромудрощi не
поможуть йому зберегти усмiшку пiсля смертi. Артисти, певно, вже
догадуються, що дiд був людина проста й малописьменна, але це не завадило
йому разом з Григорiєм вiдiграти в XIX столiттi неабияку роль у справi
науки й освiти українського народу. По дорозi з Москви до Чорного моря
вони добру треть столiття перевозили на своїх волах книги з Москви до
Харкiвського унiверситету, про що не раз згадувалось за чаркою в саду.
- Е-е! Не будь нас з Григорiєм, нiхто б тої науки в Харковi й не нюхав.
Скiльки ми тих книжок поперевозили за тридцять з чимсь лiт! Там з самих
палiтурок можна б три тищi пар черевикiв пошить.
- Еге, - озивався товариш, - хтось їх там тепер та читає. А вже як
прочитає всi, сам чорт його тодi не обдурить.
Артист мав бути невисокий на зрiст, але й не малий, широкий у плечах,
сiроокий, з високим ясним чолом i тою усмiшкою, яку так приємно тепер
згадувати. I щоб умiв також цей артист орудувати косою, вилами, цiпом або
зробити хату чи змайструвати воза без єдиного шматочка залiза, - одне
слово, зробити всяку корисну рiч спритно й весело. I щоб не боявся нi
дощу, нi снiгу, нi далекої дороги, анi щось важке нести на плечах. На
вiйнi, якщо артиста буде призвано, щоб не лiнувався ходити в атаки й
контратаки чи в розвiдку та вмiв не їсти по три-чотири днi, не втрачаючи
сили духу. Щоб охоче копав блiндажi або витягав з багнюки гармату чи десь
чужий автомобiль. Щоб умiв розмовляти приязно не тiльки з начальством чи з
простими людьми, а й з конем, телятами, з сонцем у небi i навiть травами
на землi. Тодi це буде вилитий дiд. Коли ж не пощастить знайти такого
артиста i зображатиме його пiдтоптаний п'яничка або хвалько, який в
Загальнiй ситуацiї пiдпав якось пiд нагородження i зразу ж задер нiс, якщо
буде це артист, для якого свiт iснує лише остiльки, оскiльки вiн
обертається навколо його особи, - тодi не нарiкайте на небiжчика -
винувате мистецтво.
Так от приблизно пригадується менi тиха кончина мого предка, що сталась
улiтку 1930 року пiд яблунею в садку, огородженому його ж руками акуратним
тином.
Якщо справдi все описане для фiльму не пiдiйде, тодi краще зорову
частину кiнокартини почнемо з пiснi:

Котилася ясна зоря з неба
Та й упала додолу...

Навряд чи десь по iнших країнах спiвають так гарно й голосисте, як у
нас на Українi. Пишеться це не з бажання виставити себе перед свiтом у
перебiльшено вигiдному свiтлi, а в iм'я реалiзму, з чим усi, хто спiває,
згодяться одностайно. Саме з цiєю пiснею ми з Василем, моїм героєм,
повертали було з роботи. А що є на свiтi бiльш радiсного й приємнiшого,
нiж добра робота? Що може бути милiше, як по довгому дню косовицi
повертати на заходi сонця з веселого лугу додому? Тiло в тебе так приємно
млiє, тиша в душi, i тобi ще неповних дев'ятнадцять рокiв, i ти почуваєш,
що й "вона" з грабельками десь поруч з тобою, а пiд босими ногами i в
тебе, i в неї тепла земля, укочена колесами, втоптана копитами, вкрита
м'яким, як пух, теплим пилом чи нiжною грязюкою, що так приємно лоскоче
мiж пальцями. I слова самi спiваються:

Гуляй, гуляй, молода дiвчино,
Я проведу додому!..

Iдеш отак у доброму косарськiм товариствi i бачиш, iдучи, й вечiрнє
небо, i ясну зорю, i її з грабельками на округлому дiвочому плечi.
Iдеш, i слухаєш, i чуєш рiдну землю, що годує тебе не тiльки хлiбом i
медом, а й думками, пiснями i звичаями, i не тiльки годує й ростить, а й
прийме колись до свого матернього лона, як прийняла прадiдiв своїх i дiда
пiд яблунею.
Але не будемо 'обтяжувати сюжет навiть дорогими серцю вставними сценами
i рушимо швидше за плином подiй, бо вони, здається, вже розпочались.

II

За дiдовим тином крешуть блискавицi. За дiдовим тином буря дуби
вивертає з корiнням, грiм розпанахує тишу. Чути плач i одчайдушнi вигуки.
Це Архип Бiлоконь рве на собi сорочку, хапається за кучеряву голову.
Розпач душить Бiлоконя й ненависть така, аж хата стугонить i сiни.
Жiнка, три дочки, баба - все тужить-голосить. Виють пси. Навiть конi,
чуючи лихе, хропуть i басують у стайнi.
Кому погрожує Бiлоконь, скрегочучи зубами край вiкна?
I два сусiди чи брати, i старий панотець Герасим - чого їм треба в
Бiлоконевiй хатi?
Звiдки цей страх?
Що трапилось?
Отак живе собi село мало не споконвiку, притулившись десь попiд горою
край тихої затоки, працює, плодиться, оре-сiє, годує хлiбом свiт, спiває,
смiється, плаче, помирає - тихо, немовби в озерi. Зате вже як скоїться
щось, то вже таке, що й не вигадаєш, i в снi не виспиться, i нiде в свiтi
не натрапиш, i не збагнеш вiдразу - що воно, звiдки, чому й до чого. Довго
потiм гудуть - не вгавають балачки очевидцiв, спогади свiдкiв, перекази
старих брехунiв, i вже не добрать тодi - так воно було чи не так i чи було
справдi, чи тiльки примарилось Архиповi Бiлоконю.
Нi, не примарилось. Прийшло воно i є. Нова сила речей постала з
революцiйного ладу з такою незаперечнiстю, як свiт постає з свiту.
Жовтнева соцiалiстична революцiя наближалась до села з прапором
колективiзацiї.
Тiльки не зрозумiти цього Архиповi Бiлоконю, поки й не повезуть його,
лихого й темного поборника земельного шмата, в iншi краї, поки не замовкне
вiн навiки десь i не лишиться на землi не те що звання його - слiду не
лишиться.
Недаром у дворi так тужать пси свою собачу тугу. I сум стоїть недаром.
Рахунки на землi почали зводити по Марксу за столiття.
Тяжко Архиповi Бiлоконю! Чи ж вiн не трудився? Ой, аж у горлi пересохло
з ненавистi! Сьогоднi в сотий раз прокляв вiн владу й лад, i врожаї, i
землю, i навiть дощ, якого закляв не поливати колгоспних нив.
Коли б вiн мiг убити сiлькора Василя, повiсити чи задушити! Коли б душа
покинула його, коли б упав вiн трупом серед двору, а вся родина голосила б
над його лихою долею, то навiть мертвий трясся б вiн i проклинав з того
свiту.
- Годi голосити! Ви-и!
Грюкнув кулак по столу - пiдстрибнув хлiб i нiж на пiваршина.
Створилась тиша, як перед вибухом бомби.
- Читайте далi, батюшко, - простогнав Бiлоконь, прикипiвши великими
темними очима до газети в руках отця Герасима.
Вичитує батюшка з газети вiдхiдну всiм ворогам колгоспного нового життя
й зокрема йому:
"...Архиповi Бiлоконю, який пiдриває колгоспний лад, приховує насiння,
нищить поголiв'я худоби..."
Знову верескнули жiнки на чотири скрипки. Затулив лице руками Бiлоконь,
потiм раптом вхопив сокиру i метнувся в сiни. Родина за ним. Куди?.. I сам
не тямить. Йому здається, що бiжить вiн рубати голову сiлькоровi Василю,
який стоїть, можливо, бiля небiжчика дiда. Ось вiн пiдбiг до нього, хапає
за горло, замiряється сокирою. Повисли на сокирищi жiнка й дочки.
- Пустiть!
Не пускають. Вбiгає молодший Бiлоконь - Хома - i теж не пускає. I не
сiлькора держить Бiлоконь Архип за груди, а власного коня в стайнi.
- Не дам! Пустiть мене! Порубаю!
Басують конi в Бiлоконевiй стайнi, i тужать иси.
Батько сiлькора Василя, середняк Опанас Трубенко, був людиною
неквапливою. Нiколи на своїм вiку нiкуди вiн не поспiшив i не зрадив своєї
вдачi й по цей день. В колгосп вiн також не поспiшав, хоч давненько вже
збирався. До того ж, здавалось йому, i побiчних причин, щоб не вступати,
було чимало, - то те, то се, то старий батько помер, то начебто вступив
уже був двiчi або тричi, так знов якось випав - не так записали, чи що. А
втiм, хто-зна, може, ще й так обiйдеться, - важка справа.
- Вже як його бути, й сам не знаю, - признався вiн якось своїй жiнцi
Одарцi, коли не було поблизу дiтей. - Недаром нас середняками дражнять, -
коли на одне вухо слухаєш правлiння артiлi й Василя, а в друге наче сам
нечистий нашiптує: "Не йди, не йди, не йди..."
- Ой, правда, - зiтхнула жiнка.
- Як змiнився свiт.
Куди не гляну, куди не обернусь, чую: все мiняється. Навiть хата наша й
та вже не та. Примiчаєш? Наче не зовсiм i наша, хоча i наша. Неначе стiни
в нiй розсiлись i стрiху вiтром .зiрвало й понесло... i видно стало все...
так видно й моторошно... Щезла тиша. Отак, як Днiпро не потече назад,
Одарко, не потече й життя. Що було, те минуло...
Опанас замовк. Жiнка дивилась на нього здивовано - нiколи вiн так
багато не говорив. Подумавши трохи, Опанас зiтхнув:
- Може, вступимо, як ти гадаєш?.. У колгосп. I Василевi приємно... Бо й
люди вже гомонять: син сiлькор, людей до колективу пiдбиває, а батько з
матiр'ю вдома.
- Ну, що ж, - погодилась Одарка, щоб тут-таки свою згоду замiнити
побiчною малесенькою, як їй здавалося, незгодою. - Давай. Тiльки я так
собi постановила: самi вступаймо, а волики й корiвка щоб удома...
Опанас не перечив. На пiдставi нескладного життєвого досвiду вiн
розумiв, що сперечання нi до чого, крiм зайвого галасу й неприємностей, не
призводить, до того ж вiн, добра й лагiдна людина, раз у раз жалував свою
подругу: днями вони чекали на останню дитину.
Василь був щасливий. Батькове вирiшення вступити в колгосп окрилило
його. Правда, доведеться ще подолати наївнi материнi "умови", але загалом
все так хороше й так мудро. Мине скiлькись часу, i самi вони, батько й
мати, переконаються, як це гарно й розумно. Вчора в правлiннi дивився вiн
плани колгоспних земель. .Його чиста уява бачила в цих кресленнях немовби
запланований змiст свого життя й, можливо, слави. Здавалось йому, що вiн
уже не селюк, нi, вiн державний дiяч Василь Трубенко. I село вже не темна
нерухома маса, а клас.
- О батьку, тепер куркулям-глитаям кiнець! А ще от новi машини
одержимо. Коли б тiльки одержати нам машини!..
Опанас Трубенко розумiвся трохи на машинах - замолоду вiн рокiв зо два
батракував у Фальцфейна в Каховцi й бачив там, як хлiб збирають машинами.
Тiльки навiщо добувати все це мусить Василь? Нехай би iнший хто
поклопотався, чи ж мало добрих людей на селi? Та Василь стоїть вже перед
батьком, готовий у дорогу. Потарабанив Опанас пальцями по столу:
- Може б, ти, Василю, не той, як його...
Не розумiє Василь батькової турботи. Наче й не чує. Вiн весь перебуває
в своїх радощах i готовностi до дiї. Наполовину вiн уже вiдсутнiй.
- Одержимо машини, батьку, так вiдберем у куркульнi всю землю, всю
чисто!
Опанас глянув у вiкно, жуючи скоринку:
- Так ото я й кажу, - може б, ти не теє... як його... Може, без тебе
обiйдеться?..
Замотав головою Василь i навiть засмiявся. Образив той смiх Опанаса.
Як-то можна смiятися з батька?
- Не треба тобi їхати. I так он все село смiється.
- Та не село, батьку, а куркулi та дурнi, - вiдказав Василь.
- Он воно як! Он вже якi речi можна батькам казати! Опанас аж з-за
столу пiдвiвся.
- Так, по-твоєму, я дурень?
- Нi, не дурень ви, тату, а просто постарiли, - смiливо вiдповiв
Василь, з посмiшкою дивлячись батьковi в очi.
Невiдомо, що сказав би на це Опанас, бо тут дверi раптом вiдчинились i
до хати ступив секретар комсомольської органiзацiї, новий приятель Василiв
з району, - Чуприна чи Кравчина, - Опанас точно не пам'ятав. Називав вiн
його просто "ячейка" i не те, щоб не любив, скорiше любив навiть, але
здаля. А в хатi, зблизька, терпцю йому ставало не бiльше, як на пiвгодини,
так гнiтив його Чуприна чи Кравчина своєю галасливiстю, смiхом i
неймовiрно швидкою й голосною балачкою.
- О, вже ячейку принесло. Опанас одвернувся й сiв край вiкна.
- Ну, розпочинай мiтинг.
Перше нiж надати слово ораторовi, признаємось вже до кiнця: Опанас i в
хатi любив оцього Чуприну чи Кравчину. Дарма що в нього рот аж по вуха i
ластовиння на виду повне решето, зате до чого думки хорошi, та й багато ж
думок послав господь однiй людинi! Одне прикро: вчить, вражий син. Не
соромиться нi молодостi, нi чужої старостi -- всiх повчає, кого тiльки не
стрiне. Хлiбом не годуй, - дай повчити! От натура! А вже делiкатностi - i
не питай, а ще ж, напевно, й не призивався. "Не буду й обертатись, -
скривився Опанас, - нехай собi розоряється, коли вже прийшов".
Про що саме точно говорив Опанасовi Чуприна чи Кравчина, на жаль, ми
нiчого не можемо сказати на користь нашого кiномистецтва, бо це треба було
чути. В цьому весь сенс. А без слiв тiльки видно, що рот у Кравчини не
закривається, з очей аж iскри крешуть, в ротi сто зубiв, ластовиння
палахкотить всiма переливами, i вiд усiєї його жвавої постатi, вiд
неслухняного рудого чуба, веселої усмiшки, вiд багатющої мiмiки, з якою
вiн умовляє Опанаса, як нерозумного пiдлiтка, смiється з нього, любить
його, дорiкає, лає, - вiд усiєї його неповторної динамiчної юностi вiє
таким невгамовним оптимiзмом, що хата повеселiшала вся, неначе щось в нiй
стелю пiдняло, i коли цей Чуприна чи Кравчина пiшов-таки з Василем,
грюкнувши за собою дверима й щось голосно доказуючи в сiнях, надворi й на
вулицi, Опанас обернувся i якось мрiйно подумав уголос:
- Ну й хлопцi ж, сукиного сина. Красота! Потiм вiн пiдвiвся i визирнув
у вiкно. Довго не мiг Опанас забути цiєї розмови. "Воно, звичайно, може,
їхня правда. Мабуть-таки, їхня. Не тi часи. Тепер вже на волах далеко не
заїдеш", - думав вiн, орючи на пар свою обмежену непишну нивку. Раптом вiд
дороги долинув голос:
- Ну, батьку, я поїхав!
Опанас озирнувся: Василь. В товариствi таких, як сам, з Кравчиною,
звичайно, на чолi, з торбинками за плечима. "Поїхали до столицi по
трактори. От голови! А як ловко спiвають, не гiрш, як ми було, ба навiть
краще".
Опанас дивився їм услiд. Ось вони зникли в ярку, i тiльки пiсня їх
линула ще над полями:

Гуляй, гуляй, молода дiвчино,
Я проведу додому... -

та телеграфнi стовпи нескiнченним струнким рядом тiкали вдалину.
Тим часом дiд Григорiй, змастивши голову оливою з лампадки, пiшов на
кладовище до свого небiжчика-побратима. Колись, казали старi люди, наше
кладовище було за селом, але з часом мертвi, як i живi, поширили свої
володiння, й тепер воно опинилось мало не в самому селi. В такому
розташуваннi кладовища було чимало вигод - тут небiжчики хоч i не почували
себе майже як удома через вiдсутнiсть у них будь-яких почуттiв, в усякому
разi, - i це можна сказати з певнiстю, - перебували, безумовно, вдома.
Бiля їх могил грались дiти, в недiлю сюди сходились на посиденьки баби.
Старi люди казали, що в нашому селi й помирати не так страшно, як по iнших
селах. Нiчого специфiчного, врочистого, як-от гранiтнi чи мармуровi
пам'ятники, на-нашому кладовищi не було. На хрестах часом сушилась бiлизна
або якась макiтра чи глечик, i хрести були простi й геть чисто дерев'янi.
Свiжий ясеновий хрест був i в дiда Семена, бо вiн, як вiдомо, й за життя
не любив залiза. Бiля цього хреста й зупинився Григорiй.
Хоч i була вже мова про те, що дiд Григорiй був небалакучий, але
хочеться ще раз нагадати, що вiн таки справдi був мовчазний. Особливо
помiтним стало це пiсля його невдалого переселення на Далекий Схiд у 1907
роцi.
Григорiй дуже любив тишу. Почувши, що десь-то на Тихому океанi є гуляща
земля, i пригадавши далекi мандри за молодих лiт, запрiг вiн, не довго
думавши, свого мишастого коня i мовчки рушив на Схiд "своїм ходом" у
супроводi жiнки Харитини й собаки Султана, якого шанував за виняткову
тактовнiсть i нелюбов до гавкання. Всi свої собачi обов'язки Султан
виконував мовчки. В дорогу Григорiй набрав чимало всякого харчу i курива.
Любив вiн покурити, причому смалив такий скажений тютюн, що _зблизька його
не витримувало нiщо живе. Його обминали кури, гуси, поросята. Собаки
оббiгали його городами, а невiстка Галька ночувала в сiнях, щоб не померти
часом вiд дiдового духу. Казали, що того дiдового духу боялась навiть
риба, й тому в нього погано клювало. Коли вiн iшов було на рибу повз нашу
хату, над завулком довго ще потiм висiв у повiтрi його важкий тютюновий
слiд.
Лише три iстоти байдужi були до дiдового диму: баба Харитина, кiнь i
Султан.
Для повноти картини слiд ще додати, що наскiльки дiд Григорiй, кiнь i
Султан полюбили тишу й мовчазнiсть, настiльки баба Харитина, навпаки,
любила голосно клясти геть чисто все, що потрапляло їй на очi. Здавалось,
що без прокльонiв вона не могла прожити навiть годину. Вони ринули з її
вуст безупинним потоком, як вiршi в поета, з найменшого приводу. Прокльони
були немовби творчiстю її пристрасної й темної пристарiлої душi.
Неважко уявити собi окрему кiнокартину на двi серiї про подорож дiда
Григорiя до Великого, чи Тихого, океану в пошуках тишi, але, щоб не
заплутатись у картинах, облишмо, мабуть, цi двi серiї i, скориставшись з
прекрасного чудового лiтнього ранку, перенесiмось вiдразу в Старi Млини.
Що то за шум учинивсь на базарi?
Куди так весело поспiшає старомлинська базарна громада? Чи то не старий
Григорiй Товченик повернувся з Далекого Сходу?
Ви вгадали.
В'їхавши в базар пiсля довгої вiдсутностi, дiд Григорiй зразу привернув
на себе увагу базарної громадськостi. Не минуло й пiвгодини, як весь базар
гув коло нього, наче рiй бджiл навколо матки.
- Диви! Григорiй повернувся!
- Звiдкiля? Який?
- Товченик! З Зеленого Клину!
- З Зеленого Клину? I Харитина?
- I Харитина! Он вона.
- I Харитина, i кiнь, i Султан?
- Той самий?
- Той. Здоров був, Григорiю!
- Здрастуйте!
Справдi, кiнь i собака Султан були майже такi самiсiнькi, як тодi, коли
вирушав Григорiй на Зелений Клин.
I от, прочвалавши двадцять тисяч кiлометрiв по рiзних географiчних
довготах, спинились кiнь з Султаном на тому ж майданi, звiдки три з
половиною роки тому рушили в похiд до Тихого океану.
- Скiльки ж це буде верстов? - запитав Григорiя наш дiд Семен, тодi ще
живий.
- А хто їх там лiчив, - стримано вiдповiв мандрiвник. - Там їх нiхто й
не злiчить.
- Кажуть, двадцять тисяч в обидва кiнцi?
- Та до чорта. Може, й двадцять набереться, хiба диво.
- Ну, гаразд, - допитували сусiди. - А чого ж ви повернулись з далеких
країв?
- Жiнцi не понаравилось, - сказав Григорiй, вiд чого весь базар мало не
лiг зо смiху.
Наляканий гучним реготом, Султан шаснув пiд вiз i почав лаяти базар
обуреним гавкотом. Мишастий теж пiдвiв голову й позадкував у голоблях.
Один тiльки Григорiй не втратив душевної рiвноваги. Поправивши наритники
на кругосвiтньому конi сибiрським пужалном, вiн терпляче ждав, поки
пересмiються. Певно, вiн ще дещо хотiв сказати на адресу своєї жiнки, що
сидiла в задку воза, як. гуска в гнiздi, але тут пiдiйшов директор
мiсцевого музею краєзнавства, людина вчена i до всього цiкава.
- З вашого, Григорiю Тарасовичу, коня треба б негайно здерти шкуру, -
промовив вiн авторитетно i глянув навколо. - Не смiйтеся! Iменно зняти її,
напхать соломою й виставити в музеї, бо це феноменальне явище.
- Я згоден, - вiдповiв Григорiй, добуваючи кисета з громобоєм. - Ну,
тiльки я б не з коня її здер i не з Султана, а з когось iншого, а от з
кого саме, - це я вам скажу, як помиратиму.
- Рятуйте, люди добрi!-зарепетувала раптом Харитина. - Вбивати
замiряється, щоб його побило святе причастя! Мати божа, царице небесна!..
- Отак цiлу дорогу, - махнув рукою Григорiй i замовк. Втративши всяку
надiю на тишу, вiн бiльше почав думати про божественне. А пiсля смертi
побратима Семена i зовсiм перестав розмовляти.
От i Семенова могила. Ставши на колiна й озирнувшись, чи не дивиться
хто, Григорiй нахилився й припав вухом до землi. Довго прислухався вiн,
спинивши подих, чи не подасть побратим якого знака, i, не дiждавшись
знака, запитав глухим голосом:
- Семене, де ти там?
I от - треба ж такої напастi! - з-за сусiднього горбка вигулькнуло (i
як їх та земля держить!) два шестирiчних шибеники й дзвiнко в один голос:
- Здрастуйте, дiду!
Григорiй випроставсь i грiзно насупив брови. Шибеники сховались. Тодi
вiн знову схилився до могили, озирнувшися ще раз: "Що за оказiя? Причулось
чи провiщення яке?"
- Семене, де ти там, озовися? - спитав вiн ще раз, припавши до самої
землi, але так i не почув вiдповiдi.
- Здрастуйте, дiду, - почулись дзвiнкi дитячi голоси з-за куща калини
бiля сусiдньої могилки. Григорiй випростався - знову хлоп'ята.
- Здрастуйте! - вигукнуло одно з них втретє i швидко сховалось за кущ.
- Iдiть ви пiд три чорти, не дражнiть мене! Вертитесь, нечистий вас
носить! I тут менi немає вiд вас спокою!
Григорiй розсердився i пiшов додому, нi разу не оглянувшись, i не
помiтив, як на очах у одного з хлоп'ят показалися сльози i як воно побiгло
кудись з гiрким дитячим смутком.

III

На мальовничому пагорку край села, звiдки вiдкривається широкий краєвид
Зарiччя й степу, коло високого старого вiтряка в недiлю по обiдi зiйшлась
сила народу.
Година стояла чудова.
На тлi блакитного неба сяє дiвоче вбрання, вишите часом з таким
бездоганним смаком, що не снився й принцесам, коли є ще такi десь по
глухих закутках Європи.
Парубки зодягнутi теж неабияк. У Хоми Бiлоконя на грудях вишито цiлий
город. На вихрястiй головi казна-як тримається картуз старого фасону -
тугим колесом. Поряд Вовкогоненко Устим, задерши дурну голову, спритно
кидає насiння в роззявлений товстогубий рот.
Всi дивляться в поле. Чутка пiшла, що з станцiї, десь аж за тридцять
кiлометрiв звiдси, прийде своїм ходом трактор i що тодi не треба буде вже
на полi нi коней, нi меж, - трактор не любить меж, - все стане iншим.
Чи ж може таке бути? Нiколи в свiтi!
Сивий Вовкогiн Улас, дебелий як вiл, стоїть з двома круторогими волами
на скiфськiй могилi й вдивляється в степ, закам'янiвши, як статуя минулої
епохи. Аж ось натовп почав хвилюватись.
Першим, хто помiтив той трактор у полi, був молодший син Опанаса
семирiчний Андрiйко. Вiн сидiв на високому тину в гуртi собi подiбних i,
помiтивши далеко за обрiєм куряву над шляхом, дзвiнко й радiсно вигукнув:
- Їде!
- Їде, їде! - хором пiдхопила малеча. Вмить наче вiтром змело її з
тинiв та стрiх. Збиваючи куряву босими ногами й хвацько поганяючи своїх
лозяних коней, помчали вони в поле. Дорослi й собi подалися вперед.
Хома Бiлоконь i Вовкогоненко збiгли на скiфську могилу i повитягали
шиї, аж роти роззявились - чи не торохтить-таки машина? Пильно вдивлявся
вдалину й Василiв батько Опанас Трубенко. Трактор чи не трактор? Було вже
так одного разу, ще за царя, що повиходили сюди ж таки люди зустрiчати
архiєрея, що їхав освящати церкву, i шлях точнiсiнько ось так курiв, а
вийшло так, що нiякий не архiєрей, а п'яний Григорiй Сiрик гнав панських
коней, за що й продражнили його "Архиреєм", i так те прiзвисько прилипло,
що навiть революцiя не помогла. Вже не те що сусiди забули його справжнє
прiзвище, а й сам вiн преспокiйно звав себе Архиреєм, а дiти вже були
Архирейченки.
Це був трактор. Зовсiм новий, напористий, веселий трактор, керований
Василем. Скiльки кiнських сил було в тракторi, не знав нi Василь, нi його
товаришi, але з того, як швидко й натхненно наближались вони до рiдного
села, як пiт котився по запорошених обличчях i спинах i як вилискували
зуби на веселих засмаглих обличчях, - почувалися в цьому тракторi не
кiнськi сили, а такi, яким ще й назви не придумано. Це був чи не перший
трактор-революцiонер на широких просторах України.
I раптом - треба ж такої напастi! - трактор запахкав, заторохкотiв,
чмихнув парою з радiатора й став як укопаний.
Кiнооператори, мерщiй!
Апарати на плечi й у поле бiгом!
Трактор не може спинитись на очах у народу! Вже дзвонять з областi, чи
прибув трактор. Вже вiдповiли - так, прибув у повнiй готовностi при
величезному напливi народу!
Що ж тепер робити? Василь давно вже помiтив, що в радiаторi начебто
бракує пробки, але, може, так воно й треба? Йому сором було за свою
невпевненiсть, - адже iнструктували його! А ще йому здавалось, що вiн її
десь забув. "Ну, нiчого, - думав вiн, - доїдемо якось на перший раз i так.
Недалеко вже". Але коли рештки води в радiаторi заклекотiли, як у
самоварi, i з отвору забурхала гаряча пара, Василь зупинив машину.
- Василю, чого став? - занепокоїлись товаришi, вiдчуваючи, що не все
гаразд. - Кажи що-небудь, iнформуй. Народ же дивиться. Ай-ай-ай! От так
iсторiя! Дивибiжать!
- Пробка загубилась, - признався Василь з неприхованою досадою. - Ось
звiдси, бачите? I куди вона подiлась, нечистий її знає! Забули, мабуть, на
заправцi, або зумисне викрутив якийсь сучий син. Що ж його тепер?
Провалюється iдейна справа.
Комсорг Чуприна чи Кравчина, знемагаючи з досади, сiв серед шляху i
почав люто хльоскати батогом по землi, немов караючи уявленого винуватця
лихої пригоди. А тим часом винуватець, не уявний, а реальний, Iван Шумило,
стояв тут-таки поруч i по-своєму переживав пригоду. Йому було так соромно,
що вiн ладен був тричi провалитись крiзь землю.
Мине скiлькись рокiв, сам вiн стане славнозвiсним трактористом.
Портрети його друкуватимуть у столичних газетах. Журналiсти писатимуть
його бiографiю. Золотi Зiрки, медалi прикрасять його широкi груди, - все
може бути, але сьогоднiшню сторiнку своєї славної творчої бiографiї герой
соцiалiстичних полiв Iван Шумило до самої старостi перегортатиме
якнайшвидше або й зовсiм проминатиме. Дiставши з кишенi пробку радiатора,
вiн нiяково покрутив її в руках i несмiло простяг Василевi.
- А цим не можна часом... закрутити?
- Та це ж вона i є! - скрикнув Василь.
- Що?
- Пробка! Де ти її взяв?
- Та воно ж залiзо, а не пробка...
- Сам ти пробка!..
- Ну, тепер якраз сперечатись, - з жалем озвався Шумило. - Я, Василю...
ти не гарячкуй, послухай, я думав, як краще... Спека, курява, нехай,
думаю, вода вихолоджується.
- Ну, що ти верзеш, прямо комедiя, їй-богу! - розлютився Чуприна чи
Кравчина, через що кiлькiсть веснянок на його обличчi зразу потроїлась. -
От поставлю на бюро цю пробку, i виженемо тебе к чортам з комсомолу на
пiвроку. Хiба можна з такою роззявою, як ти, будувати соцiалiзм?!
- Та збудуємо, не лайся... Кричиш! - образився Шумило. - I без тебе
досада бере на вбогий техмiнiмум. Василь узяв пробку. Вiн був сердитий до
краю.
- Ну, а води тепер де я вiзьму? Без води ж розпаяється все... О!
Гляньте! Онде дiти бiжать!
Всi були в розпачi. I тут Iвана Шумила осяяв здогад... А чорт уже з
ним! Хай Чемберлени й Уеллси десь у Лондонi й посмiхаються з автора
картини i його героїв. Зрештою, наше дiло. Важно не дать посмiятись
куркулям Бiлоконям. А вони вже, напевно, десь там стоять на могилi,
позадиравши голови, i вправляються в саркастичних дотепах...
- Давай, хлопцi! - гукнув Василь.
Не будемо вдаватись в побутовi подробицi фактiв, бо самi факти
виглядають так чи iнакше залежно вiд того, куди їх нацiлено. Коли на
фронтi вирiшується доля перемоги, а з нею i доля народу, коли буває так,
що кожухи кулеметiв розжарюються, аж пашать, i нема води, а ворог насiдає,
- не має значення, звiдки часом кулеметники добувають воду для кулеметiв,
- кожна секунда їх священна, i кожен рух їхнього тiла прекрасний.
- Готово?!
- Так!
- Загвинчуй пробку. Вперед!
От було весело. I вже хлопчаки примчали на лозинах, i батьки їх радiли,
чи не дужче за хлопчакiв, i от рвучко рушив похiд уперед, а на околицi все
село кинулось назустрiч, i оточений веселим гомоном Василь з товаришами
зупинив свiй трактор на вигонi серед села.
Архип Бiлоконь, що пильно стежив за походом з вiкна своєї хати, аж
позеленiв з туги.
- Пропали тепер всi до ноги. Ой-ой-ой, кiнець! - Архип навiть захитався
й, повернувши до панотця Герасима свою кудлату голову, пристрасно й
розпачливо прошепотiв: - Ось вона, погибель наша, дивiться!
Народ обступив машину з усiх бокiв, вже стерли порох з трактора й
лемешiв, вже прочитали вiтчизняну марку.
- Iстинна, фактична машина! - голосно сказав один з найстарших
активiстiв колгоспу, великий прихильник iнтелiгентних слiв Купрiян Сорока,
за прiзвиськом Губернатор. Таке високе вуличне iм'я вiн дiстав рокiв сорок
тому вiд своїх землякiв цiлком несподiвано. Викликаний повiсткою до
губернського суду в якiйсь земельнiй справi якраз у суботу, побiг Купрiян
до Чернiгова раннiм-рано до схiд сонця i ввечерi повернувся додому,
здiйснивши, таким чином, денний пробiг у п'ятдесят кiлометрiв, чи
по-тодiшньому верстов.
- То що там тобi присудили? - питали сусiди.
- Помилка вийшла в губернiї. Не те, кажуть, прiзвище прописане в
повiстцi. То-то я бiжу та все думаю: ну на чорта я здався дурному тому
губернаторовi?
Постукавши пужалном по лемешах плуга. Губернатор ще раз висловив своє
цiлковите визнання важливостi подiї й суворо оглянув присутнiх.
Василь був щасливий. Скинувши картуза, вiн витер мокрий лоб i,
прислухавшись до гомону, весело привiтався з народом.
- Будьте здоровi з машинами! Правильно сказав дiд Губернатор! Це вже
iстина. Факт стався! - Василь поплескав долонею по гарячому металу
трактора. - Тепер усе пiде по-iншому. Вже тепер можемо сказати цiлком
певно: плакали межi на куркульських ланах!
- А ти дивись, щоб не заплакала часом твоя мати! - почувся грубий вигук
з-пiд куркульської клунi. Василь озирнувся - Хома. Мiж Василем i Хомою
стояло чимало народу. Помiтивши Василiв рух, натовп розступився, даючи
йому дорогу. Тодi Василь злiз з трактора i поволi пiшов до свого ворога.
Хома був трохи напiдпитку, а може, хвилювання зробило його таким
одвертим. Буйний чуб зухвало стирчав з-пiд козирка над каламутним оком. На
мокрiй губi висiла лузга з насiння. На зрiст куркуляка був такий, що
Василь перед ним здавався пiдлiтком.
- Повтори, що ти сказав. - Василь з посмiшкою дивився на Хому, i в
голосi його був спокiй.
- Отак i сказав, - так само зухвало, хоч i не так впевнено вiдповiв
Хома.
- Ну що ж, побачимо!..
- А побачимо!
- Та з ким ти розмовляєш, Василю! Знайшов дурня розмовляти! - втрутився
Губернатор i гнiвно глянув на Хому. - То ж все одно, що з бугаєм говорити.
В Сибiр йому дорога, от пригадаєте моє слово!
Кругом засмiялись. Хома трохи зблiд i нахабно кахикнув: "Е-ххе-е!"
Куркуленко Устим Вовкогiн розгублено глянув на свого приятеля. Чи вiн
що знав, чи догадувався, тiльки в його округлих темних очах промайнув
тваринний страх.
Через декiлька днiв було якесь незначне церковне свято, якого вiд
початку революцiї не святкувала добра половина села. По обiдi Хома з
церковним регентом iшов селом п'яний як нiч i, притопуючи лакованим
чоботом, горлав на всю вулицю:
- Качайте мене, заплачу! Раптом з-за рогу з'явився Устим.
- Хомо-о! - гукнув вiн, задихаючись вiд довгого швидкого бiгу. - Ой
Хомо-о!.. Василь межi трактором... попереорював!..
Хома вiдразу витверезився, принишк. Три днi по тому нi до кого й словом
не обiзвався.
Принишкли разом з ним i всi противники колгоспу. Ревли тiльки часом
корови вночi. Тужили пси куркульськi у кошарах тугу, i пахло самогоном з
багатих хат i клунь, та гомонiли, що десь щось скреготiло зубами.
Трактор творив у полi нечуванi дiла. Спочатку за першою борозною бiгцем
бiгли не тiльки дiти, а й дорослi i все правлiння колгоспу. Коли ж Василь
пiшов краяти споконвiчнi межi, коли, глибоко забираючи, переорав вiн за
кiлька днiв величезний лан i клаптi поля обернулись на єдину необмежену
оксамитову ниву, - всi зупинились: однi в захватi, iншi в мовчазному
подивi, третi в самозаглибленому спогляданнi. Багато великих речей вiдчули
люди в собi i в новiтньому свiтi.
- Що скажеш, Опанасе? - звернувся Губернатор до Опанаса, що орав свою
непишну смугу. - Дивись, що твiй Василь накоїв.
- Одне скажу, - Опанас припинив свою упряжку, - волiв i коней на селi
поменшає в сто раз, та й нашому брату доведеться тепер добре за розум
узятись. Кiнчилось наше напiвконяче життя.
Коли ж Василь перейшов трактором рiдну прадiдiвську межу, привiтно
кивнувши батьковi i щось гукаючи йому на швидкому ходу, Опанас став i
довго дивився вслiд своєму синовi.
I вперше здався вiн сам собi маленьким i немiчним, що прожив серед
вузеньких нивок жалюгiдне й убоге життя, зовсiм не те, яке треба. I
сколихнулось у ньому глибоке бажання рушити кудись за сином, наздоганяти
долю.
Поволi згасав червневий день. Смеркло. На синє небо повиходили зорi.
Настала тиха українська нiч.
Попiд бiлими хатами на лавочках i колодах, залитi дивним мiсячним
свiтлом i зачарованi, пiддавшись владi трепетних нiчних дотикiв, нерухомо
сидiли дiвчата з парубками, обравши одне одного, i, притулившись щокою до
щоки, дивились широко розплющеними очима в срiбносяйну небесну далечiнь.
Розкинувши руки, спали чоловiки в клунях, сiнях, на возах. Матерiв увi
снi душили домовики, i матерi глухо стогнали крiзь сон, важко повертаючись
серед рожевих своїх дiтей.
На подвiр'ях i в кошарах ремигали лежма воли, пiдвiвши голови й
тримаючи мiсяць на нерухомих блискучих рогах.
На високому стовбурi старого в'яза у великiм гнiздi сплять чорногузи -
вiн i вона.
Василь i Наталка стоять бiля перелазу. Дослухаючись у невиразнiм
захватi до всього, що вiдбувалося в них, мовчки побрались вони за руки i
широко вiдкритими очима вдивляються в навколишнiй надзвичайний свiт:
яблунi, верби, клуня, горшки на тину, старий в'яз - всi речi стали
незнайомими, набравши зовсiм iншого узагальненого нiчнога вигляду i
почавши жити якимсь окремим таємним життям.
Так звичайнi слова, сполученi волею автора в урочистi ряди, обертаються
часом в поеми, сповненi нового хвилюючого змiсту.
- Яке дивне все, правда?
- Еге.
- А чого ти, Василю, одвертаєшся од мене вдень? - несмiливо запитала
Наталка.
- Аж i ти одвертаєшся. Правда ж, ти одвертаєшся?
- Так я сором'язлива. Менi чомусь удень буває соромно тебе.
- I менi.
- Правда?
- Їй-богу. А от увечерi мене щось неначе так тягне до тебе, Наталю.
- I мене. Так тя-агне. Все думаю - коли б уже вечiр... Цього вечора у
Василя i Наталки, може, ще й не вистачило б смiливостi обнятись, але тут у
пригодi їм став споконвiчний дiвочий помiчник - страх.
- Ой! Дивись! - стиха сказала нi з того нi з сього Наталка. - Ой!
Бачиш?
Вмить опинившись в обiймах одне в одного й навiть самi того наче не
помiтивши, Василь з Наталкою почали вдивлятись у темряву.
- Як усе мiняється вночi, - схвильовано сказала Наталка. - Верба, диви,
i наче не верба. Там щось є! Ой...
- Нiчого там нема. То тобi здалося.
- Нi. Є. Щось темне й волохате. Невже ти не бачиш? - Наталка ще дужче
пригорнулась до Василя.
Василь почав придивлятись до химерного силуета старої верби, але не
помiчав нi таємничого, нi волохатого, нiчого, крiм хвилюючої Наталчиної
близькостi.
- Ой Васильку, щось лихе є в отих дуплавих вербах. I чому в
кожнiсiнької верби неначе випечене якимсь вогнем серце? Що там коїлось?
Вони менi i вдень, тi верби, страшнуватi.
Довго говорили вони про страшне, i обом їм такий приємний був цей
нiчний пухнастий супутник юностi.
Потiм вони порозходились. На прощання Василь пригорнув Наталчину голову
до свого серця, i обличчя його набрало на диво серйозного, глибокого
виразу.
Ось вiн iде по дорозi крiзь мiсячну повiнь. Легкий пил пiд ногами. Роса
на травi. Конi пасуться. Ось їх слiд у росi. Он їх спини вилискують. Щось
промайнуло в тiнi за мостом пiд вербою. Нi, нiчого не майнуло. Тихо
навколо й не тихо. Все сповнене особливих, нерозпiзнаних звукiв. Крiзь
далекi дiвочi спiви, що тихо бринять десь у срiблястому сяйвi, здається,
нiби чути, як росте трава, огiрки, як десь у таємничiй паркiй тьмi довшає
огудина гарбузiв, чiпляючись вусами за тин, як наливаються червоним соком
вишнi, шарiють грушi.
Пахне нiчними квiтами земля, пахне плодами, й листям, i медом
соняшникiв, i медом тютюну, i медом гречки. Все довкола пахне, навiть пил
на дорозi, навiть роса. Все росте, все рухається пiд синiм покровом
животворящої ночi, немов поспiшаючи швидше вирости за нiч, поки все спить,
а рано, на сходi сонця, вийдуть хазяйки з сiней умиватись, глянуть на
розквiтлi соняшники й маки, яких не торкнула ще перша бджола, i вигукнуть
протяжно в зачудованнi:
- Мати божа, що сталося в городi за нiч! Ось вiн iде сам-один мiж
городiв пiд зорями. Конi хропуть десь в кущах на левадi. Вiн глянув на
мить i заплющив очi, усмiхаючись на ходу. О мрiї-мари!.. Конi захропли.
Але нащо так довго розписувати його? Навiть коли пройнятися до краю
почуттям, що небо, й зорi, i вся земля, i роса належать йому, для чого так
багато говорити про нього? А для того, що через три хвилини його буде
вбито i всi плакатимуть за ним, що це останнi його кроки.
Тiльки не будем поспiшати з розвитком сумної дiї. Придивiмось уважно до
всiх його рис. йому тiльки ще йде дев'ятнадцятий рiк. Як вирiс Василь за
останнє лiто! Шия зробилась крута i дебела, i заблищав хвилястий чуб.
Мiцнi губи налились здоров'ям, пробиваються вуса. Спiвати почав басом.
Здоровi руки, ноги, дужi й спритнi, i зовсiм нечутна хода, неначе йшов
вiн, не торкаючись землi, в повiтрi над стежками, дорогами, над травами, -
якщо хто розумiє таку ходу. Весь його юний свiт перебував у такiй гармонiї
i був так обернений до дiї, що, здавалось, змахни вiн в певну мить руками,
i можна полетiти з такою легкiстю, з якою лiтаємо ми часом в нерозгаданих
снах.
До дiвчат на вулицю вiн виходив лише в присмерку. При сонячному свiтлi
соромився навiть дивитись на них, особливо буденного дня. Тiльки запашнi
вечори, яких нiде в свiтi, крiм України, нема, вiдкривали йому зблизька
дорогi дiвочi очi.
I що тiльки могло б вийти з такого комсомольця! Вкажiть йому дорогу,
дайте науку, дайте технiку i тодi посилайте куди завгодно: в iнженери, в
капiтани, в дипломатичнi мiсiї, артисти. Посилайте його тодi в битви через
гори, моря, через полюс. Нема нiчого в людськiй дiяльностi, де не
справився б Василь, легко при цьому посмiхаючись дiдовою посмiшкою.
"А чи не потанцювати менi? - подумав Василь, вiдчуваючи в тiлi
незвичайну легкiсть i радiсть духу. - Дай я трошки потанцюю, повчусь собi
нищечком, отак-от, щоб нiхто не бачив... Е-е! Та я, здається, вже й
танцюю. Давай так, та ось так, отакечки, так i так!.. "Од села до села
танцi та музики! Курку, яйця продала, куплю черевики!.." Слова байдуже
якi. Можна й старi поки що".
Василь i сам не помiтив, як закурiв шлях вiд гопака й пил зазолотiв мiж
тинiв через усю вуличку. I вiд глухого тупоту його нiг i жагучого шепоту
серед сонного безгомiння утворилась така тиша, i стiльки злагоди
розкрилось у всьому вiд землi до зiрок, немовби нiколи, скiльки свiт iснує
й iснуватиме, не мав i не матиме тут мiсця жоден злочин. Василь творив
свiй танець на сонних .вуличках не вперше. Коли вiн протанцьовував мимо
чиєїсь лозяної клунi чи кошари, старi люди не раз прокидались i навiть,
здавалось їм, бачили щось крiзь щiльну поплiть, але, не бувши певнi, що це
не сон, казали другого дня: "Щось чи приснилось, чи примарилось уночi,
нехай бог милує. Прокидаюсь - танцює на шляху, аж земля гуде! Щось,
мабуть, неспроста провiщає".
Василь протанцював уже три вулички. Отак, певно, й народжувались
народнi танцi. Не по танцкласах, не на паркетах виникли їх святковi рухи,
а в тайних наказах жаги оволодiння, де вже не з волi скрипок чи труб, а за
непорушним законом життя душа рветься у височiнь, коли, пiдкоряючись
внутрiшнiй музицi поза всiма законами тяжiння, торжествуюче тiло
вiдривається вiд землi навстрiч кращому, що несе в окремiй людинi
безсмертна душа його народу.
Нiколи ще не танцював Василь з такою насолодою й радiстю. Заклавши
праву руку за голову, а лiву заклавши за спину, здавалось, не поступав -
линув над селом у хмарцi золотавої куряви, збитої могутнiми ударами нiг, i
довгий курний слiд клуботiв за ним над тихими завулками. Онде вже й хату
видно... Пострiл! I... нема Василя. Упав вiн просто з танцю на дорогу - в
смерть. Легкий порох знявся над його трупом у мiсячному сяйвi. Щось
пробiгло вдалинi мiж верб. Захропли конi.
Як жаль, що в кiно не можна було промовляти! Нiмi були тодi ми ще, як
дiти. А час настав розповiсти: хто i за що вбив Василя-комсомольця?
I ми ставили напис замiсть крику, аби читали люди. Тiльки перед тим, як
ставити напис, заворожували артиста-батька. Хай вiдречеться вiн вiд усiх
життєвих дрiбниць, хай думає всю нiч на самотi, начебто його дiтей
невинних постигла загибель. Вийшов тодi в поле вражений до краю артист i
став на курганi, звiдки розходились шляхи на всi сторони свiту. В глибокiй
громадянськiй скорботi пiднявся артист над нiмотою своєю, i голоснiше вiд
усяких слiв загримiв тодi напис з розкритих його уст зразу на всiх мовах:

...Гей неситi Бiлоконi,
Вовкогони лютi,
Ви мого Василя вбили???

Нема вiдповiдi. Тiльки дроти телеграфнi гудуть сумовито пiд вiтром,
розносять печаль по просторах. Постояв осиротiлий батько в полi, i хоч не
було навколо нi безодень, нi гiр, здавалось, голова його сягала неба i
гнанi вiтром важкi хмари торкались серця: син-комсомолець лежав на столi.
Нема вiдповiдi Опанасовi Трубенку. Тодi вiн пiшов у село. Вулицi села,
як завжди, малолюднi. Стрiв приятелiв Хоми, мовчки вiдвернувся. Ось i сам
Хома стоїть на подвiр'ї. Краще б йому сховатись у хатi чи клунi. Не
ховається Хома, боїться - раптом заваляться стiни, впаде стеля на голову?
Вiн щулиться навiть посеред двору - чи не падає камiння з неба?
- Хомо, ти?
Мовчить Хома, не пiдводить очей. Тодi Опанас пiдiйшов упритул.
- Василя, питаю, ти вбив?
- Нi, не я, - прошепотiв Хома й пополотнiв, навiть сiрi очi заволокло
якимсь каламутним туманом.
- Не ти?
- Не я.
Опанас подивився на Хому довгим допитливим поглядом i мовчки пiшов.
Довго сидiв Опанас бiля труни забитого сина, нiкого не помiчаючи, не
бачачи слiз, не чуючи жалiбного плачу.
Увесь його нескладний свiт потьмарився й потонув у скорботi. Спинилося
все на свiтi, навiть час. Лише другого дня прокинувся вiн вiд тяжкого
зацiпенiння й поволi пiдвiвся, так, нiби зважився на щось. Подивився на
свого Василя, сумно посмiхнувся його чистiй мерехтливiй усмiшцi й почав
озиратись, наче втомлений тяжким шляхом подорожнiй, що повернувся з
далеких довгих мандрiв.
З жальним подивом вдивляється мандрiвник в найдорожчi мiсця серед
рiдних руїн i нiчого вже не пiзнає навколо: немовби нiколи не було й не
буде на цьому попелищi нi смiху вже йому, нi веселощiв.
Раптом навстiж розчинилися дверi. На порозi хатини, на темному тлi
сiней, бiлiша за сорочку, спинилась Наталя. Тiльки Опанас її не помiтив.
Вiн помiтив дверi й, пригадавши, що треба йти, поволi вийшов.
Мовчки, без жодного крику дивилася покинута дiвчина на свого милого,
якого так соромилась удень, чекаючи на тихий вечiр, на ясну зорю. Жах i
пекуча туга затамували подих. Трохи розтуленi губи посохли й застигли в
такому неповторному зломi, немов опалила їх блискавка, вдаривши з неба.
"Василю мiй, Василю мiй!"
Багато слiз проллється в гарячу подушку, багато стогонiв, нiкому не
чутних, пролунає в самотинi. Прокляття й ненависть до вбивць запалає в її
незлобивiй душi, та вже нiчого не вернути, - все минає. Вже iншому суджено
пригорнути й розрадити її колись. З iншим спiзнає вона радощi життя,
кохання й працi.
Припала Наталка до Уляни, Василевої сестри, i поникла, втративши на
мить всю силу.
"Куди ж це я йду? А, пригадав..." Опанас рушив до отця Герасима, стиха
розмовляючи про щось сам до себе.
Отець Герасим, без сумнiву, сподiвався на нього й щось вiдчував. Коли
Опанас переступив порiг його старого дому, де тхнуло старiстю i самотою,
служитель культу зустрiв його нi спiвчутливою жалiстю, нi словами
примирення з "волею Всевишнього". Нiмий переляк промайнув у старечих очах.
- Нема бога, батюшко... Нема, тобто, абсолютно... - сказав Опанас тихо,
але й цього було досить, щоб заповнити громом дiм священика. - Бо коли б
вiн був хоч де-небудь, нехай не всемогутнiй i не зовсiм благий,
припустiмо, навiть поганенький i не дуже розумний вiд старостi лiт...
навiть такий не мiг би допустити наглої загибелi мого сина. Пiдiть
гляньте: на столi лежить, усмiхається. Кому ця усмiшка на смертних вустах,
я вас питаю? Не нам же з вами i не нашiй темнотi нiкчемнiй. Про щось же
гарне вiн перед смертю думав. Що можете сказати ви менi? Кажiть, служителю
вбогостi людської!
Отець Герасим не обiзвався й словом. Мовчки пiдняв вiн у збентеженнi
свої тремтячi руки до небесної порожнечi, куди тисячi лiт марно линули
духовнi сили народу в виглядi молитов, сподiвань i зiтхань.
- Обставини життя й смертi велять менi оголосити й вас неiснуючим, -
тихо прогримотiв останнi слова Опанас, слiдом за чим, пiсля недовгої тишi,
жалiсно рипнули дверi. Отець Герасим озирнувся - пусто.
Коли Опанас з'явився в правлiннi колгоспу, де обговорювали Василеву
загибель, всi встали,
- Сталась подiя... Драстуйте... Великої ваги. Розпадається наш древнiй
хлiборобський свiт. - Опанас говорив повiльно, обдумуючи й виважуючи змiст
кожного слова. - Комусь потрiбно було тайно вбити мого сина, - низький
глухий голос Опанаса на мить затремтiв. - По цiй причинi я вiдчуваю i можу
вже посвiдчити, що вiдтепер життя моє i нашого села безповоротно
розчахнулось надвоє... На те, що було до загибелi i що почалося з тої
митi, коли впав вiн мертвий на дорозi. I щоб не мав i думки вбивця потай
навiть порадiти з свого ганебного злочину, нi сподiватись на мiзерну
одноосiбну користь, прошу вас: коли вже загинув мiй Василь за нове життя,
поховайте його теж по-новому, щоб не попи та дяки за грiш про смерть
виспiвували жаль, а нашi хлопцi-комсомольцi та дiвчата... самi... з новими
пiснями про нове життя. Я хочу побороти печаль.
Опанас тяжко зiтхнув. Слово "печаль" вiн вимовив майже пошепки.
Тодi голова колгоспу Максим Притуляк i секретар комсомольської
органiзацiї Чуприна стали перед Опанасом i такими ж, з тої ж самої
причини, глухими голосами тихо сказали:
- Добре, товаришу Опанасе. Коли вже так все склалось i на те ваша воля,
поховаємо Василя самi. Категорично виключається участь попа, дяка, анi
ладану, нi церковних спiвiв. Нема примирення! Самi спiватимемо принципово
про нове життя i про живого Василя.
Чи треба далi нам наводити слова пiсень чи докладно описувати спiвцiв i
те невимовне, що сталось другого дня, коли, покритий по пояс червоним
прапором, пiднявся Василь на плечах товаришiв в останнiй свiй похiд i коли
рушило за ним село - старi й малi, всi дiвчата й дiвчатка з букетами
квiтiв, всi жiнки в бiлих хусточках з немовлятами на руках, всi
комсомольцi з червоними бантами й усi чоловiки й дiди з непокритими
головами.
Неначе пробудженi вiд сну надзвичайнiстю того, що сподiялось, люди
набули раптом немовби нового бачення свiту, i ввесь смисл їхнього буття -
всi труднощi, злигоднi й героїчнi подiї минулого, всi пристрастi
сучасного, i завбачення, i передчуття своєї iсторичної долi, - все постало
перед ними у величнiй небуденнiй єдностi.
Пiснi вливалися в процесiю з усiх вулиць i вуличок безупинно, неначе
потоки у велику рiку. Старi козацькi й чумацькi мотиви, i пiснi працi, й
кохання, i боротьби за волю, й новi комсомольськi пiснi, й
"Iнтернацiонал", i "Заповiт", i "Побратався сокiл з сизокрилим орлом -
гей-гей, брате мiй, товаришу мiй!..", i знову "Смело мы в бой пойдем за
власть Советов" - все поєдналось у єдиному громоголосому звучаннi. Спiвцi
охоплювали пiснями цiлi вiки свого життя. Урочисто грав духовий оркестр. В
найскладнiших звукових сплавах, у зiткненнi мотивiв, мiдних, сурм,
голосiв, литавр i нових пiсень народжувалась народна героїчна симфонiя
перемоги нового життя на землi.
Опанас iшов за домовиною, не зводячи очей з свого сина. Вiн не плакав i
навiть, здавалось, посмiхався й шепотiв якiсь слова, повертаючи iнодi
голову до спiвцiв якимсь невимовне болiсним рухом. Дружини поруч нього не
було. Пiдкоряючись могутньому наказу життя, вона вiдразу ж повернулась у
хату ще вiд ворiт: прийшов її час - родити.
Не було й Наталки. З пристрасним риданням металась вона в малiй своїй
лiтнiй хатинi, б'ючись грудьми об стiни, розриваючи на собi одяг. Все
протестувало в нiй, все потопало в стражданнi. А коли проносили милого
зблизька i стiни застугонiли вiд спiву, вона впала на постiль у сутенному
кутку майже непритомна.

...Ой устань же, сивий орле,
Вернися додому!
- Не вернуся, моя мила,
Горенько з тобою...

Архип Бiлоконь буквально прикипiв до вiкна. З вулицi здається вiн
повiшеним на стiнi зображенням Каїна в старiй потемнiлiй рамi. Рот
роззявлений, волосся розкуйовдилось вiд спеки. Вiн не дихає. Вiн вперше до
мозку кiсток вiдчуває, що далi так жити неможливо. Що сподiялось у
державi?! Розпадається клас. Сiлькор Василь Трубенко подолав смерть...
Кинувся Архип у сiни до Хоми.
- Хомо!
Нема Хоми.
- Хомо-о!!!
Хома тiкав, мов загнаний звiрюка. Без картуза, в самiй сорочцi на
випуск поверх штанiв, як навiжений, гнав вiн полем, сам не знаючи куди.
Пiт заливав очi, важкий подих вихоплювався з пересохлого горла. Раз у
раз озирався вiн на всi боки, немовби навздогiн йому бiгли всi навколишнi
села. Якi страхи шматували його темну душу - жах, лють, чи приреченiсть, а
чи пекучий жаль на себе за сподiяне, тiльки став вiн раптом посеред
квiтучої гречки й вiдчайдушне гукнув у бiк села:
- Я!.. Я вбив його!.. Вночi, коли все спало... А вiн iшов вулицею
сам... i танцював!!!
I знову кинувся бiгти - в один бiк, потiм у другий...
I раптом впав з розгону стрiмголов додолу i шалено завертiвся, неначе
прагнучи вритися, вкрутитись в землю, як хробак.
А Василь... Коли несли його мимо садiв, якi вiн так любив, i мимо поля
розквiтлих соняшникiв, плоди й квiти майже торкались його чистого обличчя,
i тут багато хто не мiг витримать i плакав вiд нестерпного протирiччя й
протесту. I тодi простi слова старої чумацької пiснi:

Ой ревнули воли, степом iдучи,
Сльоза сльозу пробиває,
Та вже ж, милi браття,
Нашого товариша, гей, та й на свiтi немає, -

гримотiли, мов грiм серед поля, а на них вже напливали хвилями "Землей
владеть имеем право...", "Час розплати настав...", i "Воспрянет род
людской...", i рокована дрож валторн.
В блакитнiй високостi непомiтно почали виникати хмарки. Вони росли i
множились, перебуваючи в безупиннiм змаганнi й мiнливостi. Деякi з них
скидались на урочистi голови бородатих пророкiв, iншi - на снiговi гори,
а, декотрi мчали вершниками на фантастичних подобах коней. А поперед
небесного воїнства, розпростерши крила, осяяний промiнням сонця, летiв
велетенський птах. Потiм пророки, воїнство i птах об'єднались в одну чорну
хмару, що заполонила небо аж по саме сонце. I коли Чуприна почав
виголошувати над прахом Василя прощальну промову i руде волосся його
розметалось i завихрилось вiд патетичних рухiв, - зашумiли верби над його
головою, загуркотiв грiм, i на запилену землю линув дощ - буйний та
теплий.
Було щось невимовне радiсне, життєдайне в цьому сонячному дощi, i всi
це вiдчули. Вiн нiби змив всi рештки смутку i скорботи з людей. В кожнiй
його краплинi яскрiло обiцяння торжества життя. Нiхто не тiкав, не ховався
вiд дощу, а дiти пiдводили до нього свої смаглявi мокрi личка й
виспiвували: "Дощику, дощику, перестань, поїдемо на баштан!.."
Омитi були сади, баштани, городи, поля. На чистих яблуках i сливах,
укритих незайманою патиною, бринiли найчистiшi дощовi краплини, вилискуючи
й перекочуючись з плоду на плiд i падаючи на землю.
Вiд людського життя i навiть вiд життя цiлих поколiнь людей залишається
на землi тiльки прекрасне. Увесь рiд Бiлоконiв незабаром щез без слiду.
Зате й по сей день живе в народi добра слава про Василя Трубенка. Утих
лише смуток за ним i жаль, поступившись мiсцем вдячностi.
Пригадують його легку ходу, його усмiшку, любов до людей i все, що вiн
умiв робити весело й спритно. Пiсню про нього склали. Тiльки постарiлий
колгоспний бригадир Опанас нi-нi та й заридає в клунi уночi за своїм любим
сином, шапкою затуляючи ридання, щоб не злякати солов'я на вишнi.
Щебечуть солов'ї по молодих садках. Лине здалеку дiвочий спiв.
Колгоспна земля квiтне, як нiколи. Дiд Григорiй удостоївся тишi поряд
свого побратима.
А Наталка знайшла щастя з iншим i з ним - утiху в працi й дiтях.

1930-1952 рр.