Роман Федорiв Єрусалим на горах ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
1
Во iм'я отця, i сина, i святого...
Я перехрестився, за мною перехрестилися Ключар i Вербень, нашi голоси в
замкненiй iзсередини церквi сколихнули тишу й повiльно, кружляючи над
золотим озерцем вранiшнього свiтла, що лилося крiзь горiшнi вiкна,
полинули аж попiд баню. Ще нiколи я не приближався думкою так близько до
Бога, менi навiть котроїсь митi здалося, що торкнувся його бiлої одежi, що
торкнувся, може, до його руки... торкнувся для того, щоб вiн поглянув на
мене й на моїх приятелiв: ми воiстину потрiбували його помочi.
Мене вабила зламана козацька шабля, що визирнула з-пiд вiдлущеної
штукатурки, i хотiлося якраз звiдси, знизу, починати розчищення стiни, але
я не пiддавався легкiй звабi, бо, приступаючи до роботи, я мусив знати, чи
збереглася фреска на всiй площинi стiни i чи взагалi вона там колись
iснувала; менi необхiдно було з великою обережнiстю прошкробувати невеликi
вiконця наугад на всiй площинi стiни. Отже, шабля й пожухла рудувата
трава, i тривожна червоннiсть - вiдблиски, мабуть, далекої пожежi мусили
мене почекати... мусила давня пожежа пiд штукатуркою далi тлiти, а я тим
часом по розкладенiй драбинi пiднявся на висоту людського зросту й на
самiй серединi стiни заходився прошолопувати пробне "вiкно" завбiльшки з
долоню; вже з перших хвилин я зрозумiв, що робота чекає мене нелегка й
довга, штукатурка за кiлька столiть зацiпла, як камiнь, i гостра шкробачка
спершу ковзала по нiй безпорадно, ледве стесуючи дрiбнi окрушини вапна.
На моє щастя, непiддатливим був тiльки верхнiй шар штукатурки - кiлька
мiлiметрiв скаменiлої плiвки, далi робота пiшла легше. Вербень i Ключар
стояли вдолi, позадиравши голови, i ловили кожний мiй рух; власне, вони
мої рухи не ловили, вони немовби пiдставляли пiд лезо скальпеля або
шкробачки свої серця, це я вiдчував майже фiзично, але так само скальпель
у моїй руцi ковзав i по моєму серцю, ми всi троє начебто разом, стишуючи
дихання, зчищували у "вiконцi" штукатурку шар за шаром; ми всi троє разом
перебували на самому днi тишi, в якiй лише злегка подзвонював скальпель i
сипалися крупинки вапна; ми всi троє разом, один одному не признаючись,
були начиненi, як чимсь сiрим i непевним, сумнiвом, що за пластом
штукатурки нiякого стiнопису нема, вiн дотла знищений i лише внизу над
долiвкою лишився його шматок... лишився, щоб нас перемучити.

Так тривало довго аж до того часу, поки я не помiтив, що бiла плiвка
штукатурки пiд скальпелем раптом потемнiла; я лихорадiсно. кваплячись,
послинив ватний тампон i, брязнувши залiзним знаряддям об пiдлогу, почав
розширювати "вiконце" й розчищати його тiльки зволоженою ватою. Менi було
в цi хвилини i холодно, i жарко, я боявся, що давнiй стiнопис, як
тiлько-но я торкнуся його поверхнi, осипеться, обернеться в порох i я не
встигну його закрiпити. Очевидно, минулої ночi я обдумав такий можливий
варiант, i принiс у валiзцi клей, виготовлений за власним рецептом, де
головним компонентом був яєчний бiлок; але я мав також надiю на Божу помiч
i на мудрiсть стародавнього iзографа, котрий, напевне, замислювався, що
тривалiсть iснування його як творця залежатиме вiд того, як вiн приготує
свої фарби i як пiдготує стiну для малювання. Вiн же, сподiваюся, не
просто вiдробляв у Святому Дусi свiй бохонець хлiба i дзбан меду; стоячи
чи колiнкуючи на риштуваннi перед стiною, iзограф, який помер, може,
триста рокiв тому, творячи щось дуже своє, дуже важливе, мусив бачити
перед собою моє обличчя, обличчя Ключаря й Вербеня, тисячi тисяч облич
тих, якi були вчора, сьогоднiшнiх черченських колгоспникiв i завтрашнiх
поцiнувачiв його творчостi, бо iнакше не було б смислу творити. Це
стосується, зрештою, не тiльки стародавнього iзографа, котрий залишив слiд
у Святому Дусi, а й також усiх мистцiв попереднiх, сущих нинi й майбутнiх,
кому судилося творити рiзцем, пером чи пензлем.
Я не помилився у своїх передбаченнях, що прадавнiй майстре знався на
тайнах фарб, бо коли врештi "вiконце", завбiльшки з полумисок, було
обережно промите тампоном, змоченим у переваренiй водi, коли з того
"вiконця" я зняв сивуватий туманець, враз iз-пiд моїх пальцiв блиснуло й
широко розплющилося велике око пiд волохатою сивою бровою... i вiд його
прямого погляду я аж вiдсахнувся назад, заледве не впавши з драбини.
Людське око в прошкрябаному "вiконцi" дивилося на мене, на Вербеня й на
Ключара суворо й докiрливо... в оцi тому злютувалися водночас i бiль, i
крик, i страх, i лють; нi, це око не могло належати нiякому святому, у
святих на iконах таких очей не буває, усi святi сумирно-молитвеннi, тихi,
як небеса передвечiрнi, а це око було розгнiване, розбiйницьке, таке, що
креше iскри. Стародавнiй мистець, очевидно, ще до початку новiтнiх вiянь у
середньовiчному українському малярствi, задовго до Йова Кондзелевича,
вiдкрив для себе глибини переживань людини, око якої блимнуло з-пiд
столiть.

Я пiддався чаровi волохатого розбiйницького ока; я його не боявся; я
ним тiшився... мене також радувала свiжiсть фарб... а найбiльше тiшило, що
стiна церковна не порожня, що, окрiм зламаної шаблi, окрiм буро-зелених
кущикiв трави, на всiй площинi стiни є щось намальоване, щось незвичне й
небуденне.

Я злiз iз драбини.
Волохате око пильно за мною стежило, воно мене пiдбадьорювало й
берегло, пiд його поглядом я вiдчував себе у безпецi, страхи мої миналися,
вони виглядали смiшними й дрiбними.
Ключар витер платиною пiт з мого чола, потiм обняв мiцно; Вербень не
вiдривав погляду вiд протертого "вiконця" на стiнi, волохате око манило
його до себе, а може, й кричало стоголосо, аж тремтiв увесь Святий Дух, бо
Вербень, немов лунатик, схопився за бильце драбини й попросив у мене
скальпель:
- Дозвольте... дозвольте дати свiтло й другому оковi. Хiба не бачите.
Майстре, яку муку люту витерплює людина, що на стiнi розпростерта? Я буду
обережний... я лише зчищу штукатурку згруб-ша, а далi ви докiнчите.
Я засумнiвався, чи варто давати скальпель у руки розхвильованої людини,
яка нетерпляче почне тесати стiну, я тут один професiонал-реставратор, i
якщо станеться щось непоправне, то завтра або й через сто рокiв в мене
спитають: "Ти де був, майстре, коли аматор - сiльський чоловiк спохопився
робити твою роботу... спохопився i..."
Моє вагання тривало коротку мить, в наступну я пригадав, що Вербень i
Ключар власне привели мене до цього стiнопису, не вiд сьогоднi й не вiд
учора стережуть вони не лише церковцю Святого Духа, а й також усю Страдчу
долину з її старим цвинтарем, Козацькою могилою i стрiлецьким кладовищем;
вони добровiльно взялися стерегти i кожен бiлий хрест, i кованi дверi
Святого Духа, щоб нехрист не поглумився над святинею, улаштувавши в ньому
атеїстичний музей, i сам дух Страдчої долини... її вiтер, її шепiт, її
задуму. Вони оба тут ключарi добровiльнi й довiчнi.
Вербень здогадався про моє вагання i мою осторогу, бо працював повiльно
й уважно; вiн умiв узяти свою нетерплячку в руки, цей старий чоловiк, що,
певно, випробовував себе за життя сотнi разiв, узявся випробовувати своє
терпiння у сто перший раз. Ми з Ключарем стояли посеред церкви мовчки,
терпеливо. У церквi сiялася золотиста тиша, i тоненький шерех пiску, що
сипався з-пiд скальпеля, видавався менi нестерпно довгим скапуванням часу.
Так тривало годину чи двi, чи й цiлу вiчнiсть, аж поки Вербень не
зiйшов з драбини, а я зайняв його мiсце з мокрим тампоном у руцi. Вербень
розрахував добре, де пiд штукатуркою мало бути намальоване праве око, але
коли я протер розчищене кружало, то замiсть очiкуваного ока пiд кошлатою
бровою побачив страхiтливу яму, заюшену чорною кров'ю, що запеклася; на
сивiй бровi теж червонiла кров, и здавалось, якщо довго придивляєшся, що
брова то ламається вниз i хмуриться, то пiднiмається високо, i я уявляв
собi цiле обличчя мученика, намальованого на стiнi, яке корчилося вiд
болю.
Ключар, Вербень i я стовбенiли посеред церкви, пронизанi чужим болем, я
не думав про майстернiсть стародавнього мистця, який зумiв цей бiль
зобразити, я жив... ми всi троє перетерплювали муку людини, намальованої
на стiнi.

Тисячу разiв прилiтала, мов птаха з вирiю, думка про свободу
творчостi... птаха була або яскраво опiрена, в червоних, жовтих i зелених
кольорах, або ж зовсiм сiра, як горобець, або ж чорна, немов вона
викупалася у вугiльному поросi; птаха вiдвiдувала мене у моїй майстернi у
Львовi, вдома коло жiнки, в будинку творчостi у Седневi чи десь над Чорним
морем; вона сiдала на вiкно, споглядала на мене уважно й щось
вицвiрiнькувала або ж викрячувала по-воронячому, а iнколи квартирувала в
мене на плечi або ж лiтала колами навколо голови, часом навiть туркотiла
дзьобом у тiм'я, я, однак, не проганяв її вiд себе й не сердився, навпаки
- придивлявся до неї зблизька. Свобода творчостi - це щось бiльше, нiж
офiцiйний дозвiл писати й малювати все, що тобi забагнеться, i все те
написане, намальоване i вирiзьблене скульпторами дозволяється
оприлюднювати; свобода творчостi - це насамперед розкована душа мистця,
його уява, i яке кому дiло - чи натовпу, чи естету, чи єфрейтору, що я
виношую у душi i що я завтра сотворю: Бога чи Диявола, Життя а чи Смерть,
Добро чи Зло? Чому вони хочуть закувати мене в ланцюжки нiбито в iм'я
якоїсь "вищої мети"?
Очевидно, кожний мистець в рiзнi часи таки сушить собi голову над
проблемою свободи творчостi i потiшає себе, що вiн вiльний вiд усяких
заборон, я теж не був винятком, але, мабуть, лише в Черченi, в церквi
Святого Духа осягнув, що справжня свобода приходить до тебе лише тодi,
коли твiй розкований талант потрiбний, як майовий дощ оцiй землi
пшеничнiй, i оцим рiкам, що течуть споконвiку помiж зеленими берегами, i
цьому людовi незлiченному, не вiдомому тобi, сiрому, який нiколи про тебе
не чув й тiапевне чути не буде... та i не захоче про тебе знати; оцьому
небовi, перехрещеному бiлими пасмами диму з реактивного лiтака i цими ж
лiтаками розстрiляному; i оцiй головатiй вербi при дорозi, об яку боком
чухається заблукана корiвчина.
Цiлком може бути, що ми беремо на себе забагато - нiбито ми справдi
потрiбнi цiлому свiтовi; свiт, може, й не здогадується про твоє iснування,
ти єсть дрiбна комашина попiд зорями, отаке собi тонюсiньке зелене чатиння
на старiй, аж сивiй смерецi, одначе свобода виповнює твою душу, як веснянi
води гiрську улоговину, вiд розумiння єдностi зi свiтом, в якому ти
народився; свобода додає тобi сили, ти, чоловiче, мусиш бути сильним, бо
колись настане судний день, ти вийдеш навстрiч натовповi, нацькованому
єфрейторами проти тебе, i скажеш їй, немитiй, волохатiй й смердючiй товпi:
азм єсьм, каменуйте мене. Заведено ж все так помiж нами: спершу
каменувати, щоб iз бiгом часу обпльованого мученика записати в святцi. Я
думаю, що мистець має бути великим i без каменування, бо як iнакше
пiднiмеш хрест i понесеш його на свою Голгофу... i немає значення, хто
витесав цей хрест: ти сам з егоїстичних мiркувань, з потреби грошей, бо ж
не птахи ми небеснi, чи з потреби суспiльної, чи навiть з наказу
єфрейторiв. О Господи, омини мене вiд прокляття нести хрест на Голгофу з
потреби єфрейторської; дорога на Голгофу єфрейторську, дарма що фальшива,
але устократ крутiша, усипана терням i битим череп'ям... а ти йдеш цiєю
дорогою босий, лютий i сам собою оплаканий; i не можеш зiйти з дороги
фальшивої чи правдивої, бо не кожному дано зректися самого себе; сама
природа мистецтва вимагає жертовностi, зрештою, хiба саме мистецтво як
дiяння - не всепожираю-чий вогонь? Хтось може сказати, що коли вогонь
гасне, то пiсля нього залишається попiл... .попiл розвiє вiтер: i що,
мовляв, залишиться з твого хрестного ходу на Голгофу? То й чи варто горiти
i падати скривавлено пiд хрестом, чи не лiпше обминути крутi дороги,
голгофи й мандрувати собi просторами, де нема нi камiння, нi терену, нi
навiть єфрейторiв, i десь-колись, як настане час, на краю безжурних степiв
заснути тихо, будучи в згодi з тишею просторiв, з людьми, помiж якими ти
жив, з Господом Богом i самим собою.
Не мав сумнiву, кожен iз нас котрогось дня вийде на свою околицю i
стане перед оманою безжурних просторiв... я теж не один раз витерплював
сумнiви i не один раз зрiкався шляхiв, що вели на Голгофу, зрiкався i
плентався посеред тишi безжурними дорогами; i було менi добре й безпечно в
бездумностi, я славив сьогоднiшнiй день i дарований менi сьогоднiшнiй
кусень хлiба, я себе переконував, що завтрашнє чи сторiчне мене не
обходить, усе, що мною люблене, переболе-не, пережите, зраджене чи
навпаки, - пiднесене на скрижалях, стлiє, як те листячко з дуплавої верби,
що опало передторiшньої осенi, як тiльки-но розсипеться на цвинтарi моя
могила. Та водночас, коли усе ж таки звертав iз дороги тихої, на якiй ноги
вгрузали в теплий м'який пил, i вгризався в нетрi, в камiння, в бескиддя
горбате, коли падав стрiмголов у пропастi на ребра гострих скель, коли
обступали мене зусiбiч скам'янiлi мiста, в яких плодилися змiї i
багато-чисельнi племена збайдужiлих людей, над якими панували всевлад-но
єфрейтори... i єфрейтори цькували на мене збайдужiлих, вкладали їм у
долонi камiння i пiдмовляли мене або вбити, або осмiяти, або оббрехати, бо
чому ж раптом той i той, i той теж - байдужий, а той i той - заляканий, а
я iз страху свого дрiмучого, що був схожий на змiя, виповз на бiлий свiт.
I диво дивне: якраз тодi, коли я горбився пiд хрестом, знемагаючи пiд його
вагою, коли ноги порепалися вiд колюччя, коли натовп викрикував "розiпни
його", передi мною розкривалися євангелiї, вщерть списанi iменами,
подiями, добрими вчинками i зрадами, смертями й коханнями; в євангелiях
жили люди, якi давно повмирали й могили їхнi забутi, а помисли їхнi,
стремлiння, навiть зблиски очей, навiть поцiлунки, якими обсипали вони
своїх коханих, навiть їхня ненависть i їхнi молитви були записанi в
євангелiях... а євангелiє це вмiщалося в менi, в душi, минулi часи й
минулi мої предки були закодованi в менi, в струменях моєї кровi. Можна
було збожеволiти вiд розумiння, що твоя душа так близько, на коротко
пов'язана з правiком, що власне ти є живим продовженням правiку; i можна
було звихнутися розумом вiд того, що небеса, якi розверзлися перед тобою,
розкрили таїну: нiщо на свiтi не пропадає намарне... не пропаде нi дiяння,
нi слово, нi пiсня, нi прокляття, нi дитячий плач, нi куля чи стрiла, що
випущенi iз-за вугла; мисль, слово, дiяння, робота через столiття або й
через тисячу рокiв дивним чином можуть ожити й повторитися в менi чи в
моєму внуковi, чи в чиємось синовi, чи на якусь голову спаде тисячолiтнє
закляття; i можна вiд великої радостi, що не один ти на свiтi, що ти не
самiтнiй, як палець, що ти поєднаний на цiй землi з каменем на дорозi, з
корiнням дуба, що стоїть на узлiссi, обчухраний вiтрами й обвуглений
блискавками, змахнути крильми й пiднятися в пiднебеснi високостi; а можна
було зростися, переплiтаючись з травами, або ж злитися з рiками, або ж
восени впасти кленовим листям на брук i нишком слухати, як по тобi
топчуться люди, яких ти вигадав, надiлив душею i тiлом, малюючи їх у своїй
майстернi на розi вулиць Маяковського i Конопницької.

I коли з-пiд штукатурки на пiвнiчнiй стiнi Святого Духа зиркнуло на
мене, на Вербеня i на Ключара витрiщене, повне болю червоного, крику,
страху й лютi око, коли вiдкрилася замiсть другого, правого ока кривава
яма, котра, одначе, теж споглядала на нас, мовби яма була видющою, то я
зацiпенiв не тiльки вiд того, що перетерплював бiль, що його зазнав
мученик, намальований на стiнi, а ще й вiд пригадування... пронизала мене
думка, що оце око, оцю яму, висвердлену, мабуть, розпеченим шворнем, оцей
крик болю, страху й ненавистi, що падав зi стiни, були вже мною десь
баченi, десь я чув цей нестерпний крик; чи бачив я на давнiх iконах, чи
малював оцi очi хтось з моїх колег або i я сам, чи вони, раз намальованi
на стiнi Святого Духа триста рокiв тому, жили пiдсвiдоме в моїй пам'ятi,
це було дано менi вiд народження; чи вони менi колись приснилися; чи вони
колись сидiли на сухому деревi посеред спаленої землi, яке я колись
малював... вони, очi, сидiли на голих i чорних конарях i кричали на цiлий
свiт, а в моїй руцi замерзав пензель.

3
Нi наступного дня, нi протягом, мабуть, цiлого тижня я не навiдувався
до церкви Святого Духа; Ключар лише один раз якогось ранку поспитав, коли
будемо далi розчищати стiнопис, я сказав, що будемо, але не сьогоднi й не
завтра, хай у наших душах спершу уляжеться крик, що вирвався з-пiд
кiлькасотрiчної штукатурки, хай ми порозмислимо: чому колись... десь...
вчора... сьогоднi... повсякчас оце око страдницьке i рана, випечена
шворнем, жили у нашiй пiдсвiдомостi; моє пояснення могло видатися дивним,
плутаним, але Ключар зрозумiв мiй настрiй, вiн разом iз Данилом Вербенем
теж, мабуть, не мав вiдваги стати перед очима на церковнiй стiнi, ми
мусили осмислити вiдкрите, натiшитися ним як мистецьким явищем,
перечекати, поки освоємося з ним.
День чи два ми з Ключарем навiть не починали бесiди про стiнопис; Павло
зранку брав косу i граблi, а я прихоплював мольберт i декiлька листкiв
картону, й тюпали ми до Страдчої долини; йшли в людських гуртах, що
поспiшали на колгоспну роботу, часом обступала нас череда корiв та овець,
що сунула на пасовище пiд лiсом, часом обганяв нас трактор, а фiрмани, якi
цiлою валкою, пiднiмаючи вище дерев пахучий пил дороги, квапилися в поле
за скошеною конюшиною худобi, запрошували нас у свої драбинястi вози;
iнколи з бокової вулички, гейби iз засiдки, вискакував "уазик" колгоспного
голови товариша Чобота, одначе голова нiколи коло нас не зупинявся, а
тiльки жбурляв нам косий свiй погляд i натискав на газ.
Монотонне гарчання тракторiв, дерев'яне торохтiння возiв, закличне
iржання кобили, що стратила з виду лоша, потрiскування батога й курвамамна
лайка пастуха, рiзкий i високий, немовби її вдарили ножем, скрик кози,
глухий i мовчазний тупiт кирзових чобiт у грубому пластi дорожньої пилюги,
пахучий дух сiльської вулицi, настояний на пилу, на претертiй соломi, на
розчавлених залiзним обiддям колiс камiннi i коров'ячих кiзяках, слабий
повiв польового вiтру, що по дорозi закашлювався хатнiми димами... i тому
вiтер розтрушував над селом польове скошене зело, що пахло знахарським
трунком, який пiдсилював любов... а трунок цей ворожбитний iскрився в
прозорiй чистiй сулiї ранку, наскрiзь пронизанiй сонцем; i цiла ця повiнь
свiтла, тепла, звукiв, запахiв пливла безпоспiшно, повiльно, але й
навально, нiчого, однак, при цьому не руйнуючи, а тiльки обмивала по
дорозi кожну хату, тин, дерева, бадилинку кожну i всяку людину в полi чи
на подвiр'ї, i кожну пташку посеред гiлля, i мураху на стовбурi старої
яблунi; i менi з Ключарем було затишно, спокiйно посеред людей на вулицi,
посеред хат i садкiв, посеред розтрушеного над селом духу прочахлого зела,
серед худоби й машин; я почувався своїм у Черченi... я тут був своїм не
тому, що стрiчнi старi газди пiднiмали, вiтаючись, хто солом'янi, хто
порудiлi мiськi капелюхи, що погорбленi вiд роботи жiнки казали менi
"славайсу", а тому, що тiльки в щi днi в Черченi скiльчилася, немов яре
зерно, проросла стожильним коренем, укоренилася, отже, ясна, мов сонце,
упевненiсть: нiхто мене тепер не заманить на безжурнi й байдужi простори,
та й, очевидно, нiде нема байдужого раю, є або слiпота i глухота душ, або
ж є олжа, злучена зi страхом. Господи, чи має право мистець бути глухим i
слiпим, якщо вiдкрилося йому, немов соте пекельне коло, вiковiчне, ще,
певно, вiд сотворения свiту страждання твого народу, i хрест твiй, i
Голгофа твоя - це тiльки краплина з бездонної чашi людського страждання, i
пити з тiєї чашi - твоє призначення.
Це було чи не найголовнiше й найболючiше моє вiдкриття пiсля денних i
нiчних моїх роздумувань, пiсля розмов з людьми i пiсля мовчазних молитов
до Бога; призначення пити з чашi терпiння, усвiдомлення цiєї необхiдностi
розкувало мою художницька свободу, поруйнувало навально всi дотеперiшнi
рамки, погрози i заборони, в Черченi мене начебто вивели на високу гору, з
якої вiдкрилися менi глибинне чорно-синє небо, гiрськi хребти, безмежжя
нашого чорнозему, i зiштовхнули вниз, мовлячи: Пливи, чоловiче, долами i
горами, а навiть i небесами... пливи, й нiхто тобi не подасть нi весла, нi
компаса, ти сам собi стерновий, весляр i суддя, пам'ятаючи, однак, про
залитi болем i передсмертним страхом очi твого народу, що намальованi на
стiнi Святого Духа".

Я малював; малювання це було неначе розмова з самим собою, проникнення
в самого себе; я малював то побiленi хрести на цвинтарi навколо церкви, то
ряди занедбаних стрiлецьких могил, то старезну липу i пiд її крилом -
присадкувату ротонду Святого Духа; я малював, а Павло Ключар викошував у
Страдчiй долинi траву, сушив сiно i складав його у пластiнки. Ми не
розмовляли з ним, але я вiдчував, що ми обидва думаємо про мученицькi очi,
що видобулися на свiт iз-пiд штукатурки; тi очi не давали менi спокою нi
вдень, нi вночi; вночi серед тишi й пiтьми, коли я, розгубивши сон,
виходив у Ключарiв сад, вони спозирали за мною iз-за кожного дерева i на
кожному деревi iз-помiж гiлля свiтилися криваво, й очi тi лiтали надi мною
в темрявi, немов якiсь жалiбнi, небаченi в наших краях птахи... лiтали,
кружляючи, i скрикували людськими голосами (тут i там скрикували, близько
й далеко, пелена нiчна, здавалося, була зiткана, мов iз чорного прядива,
iз цих зойкiв); я уявляв, що у закривавлених цих птахiв, у цi очi хтось
невидимий стрiляє, i вони, вцiленi в серце, або падають у сонний чорнозем
i там, у глибинах чорноземних, замовкають, або ж, рятуючись вiд куль,
сiдають менi на плечi й скиглять, немов голоднi дiти, а я слухав їх...
слухав i чув, як їхня туга, бiль їхнiй, крик, що спресований, мов камiнь,
до шепоту, переливався менi в душу.
Це була магiя мистецтва.
Я по-чорному заздрив невiдомому тому митцевi, який на стiнi Святого
Духа предковiчно колись намалював страдницькi очi; так. заздрив i викликав
його дух iз тамтого свiту, щоб спитати: "А де той ключ, пане-майстре, яким
ти вiдкрив мою душу, увiйшов до неї i розкошуєш в нiй, немов за рiздвяним
столом?". Iзограф появлявся тут як стiй, був вiн у полотнянiй сiрiй рясi,
волосся спадало на плечi пiнистою хвилею, а лоб бiлiв високо й гордо;
iзограф сiв поруч зi мною, так само, як я, оперся плечима об стовбур
яблунi, пiд нашими ногами внизу плюскотiла об береги Золота Липа, за
Ключаревим садом проторохкотiв на дорозi мотоцикл, з далекого вiдчиненого
чийогось вiкна доносилася до нас ритмiчна африканська мелодiя, i тому не
вiрилося, що поруч сидить iзограф, який прийшов iз нижнiх минулих свiтiв;
вiн сидiв мовчки, аж поки я не спитав його отак просто, як колегу з
сусiдньої художницької майстернi, де вiн роздобув потаємний ключ, яким
вiдкриває людськi душi. На моє запитання вiн посмiхнувся (i як я у темрявi
мiг бачити його усмiшку?), довго мовчав, врештi промовив стиха, скорiше
сам до себе, нiж до мене: "Питаєш єси, немов отрок, якого вчать лише
розтирати барви кам'яним товкачем. Кожен мнстець повинен мати свiй ключ,
чи не правда? Це так просто, чоловiче, i вочевидь... складно. Часом ключi
добираємо роками, майструємо їх самотужки й навпомацки, бо нiхто не знає
напевне, як той ключ виглядає, з якого залiза, з якої барви, з яких
потрясiнь i думок вiн кується. Свiт вражень - це нектар, мнстець - бджола,
тисячi тисяч цвiту, пахучого або ж отруйного, збирай лише нектар i сотвори
правдивий мед. Це приписи алхiмiкiв, брате. Ключ таким способом кується
довго, терпеливо, многотрудно.

Є щасливi щасливцi (а може, вони Божим промислом позначенi?), котрi
знаходять свiй ключ вiдразу... вiн лежить у поросi пiд ногами, їм надiбно
лише пiдняти його, омити вiд бруду й вкласти у замкову щiлину. А ще
повiдали менi, що ключ може... приснитися... лише треба зiрватися з ложа,
схопити пензель i вдарити ним по левкасi. Чи це ключ... чи це натхнення...
чи це твої мислi враз вибухнули прозрiнням?" - Iзограф надовго замовчав,
здавалося, вiн забув про мене й ловив вухом чужий вихилястий ритм
африканських тамтамiв, що виплоджувалися з чийогось горластого
магнiтофона; i видно, тамтами його оглушували, бо хилився донизу й
загулював долонями вуха. "Може, брате мiй, - обiзвався несподiвано, -
нiякого ключа не iснує... iснує лише тайна творчостi. Бо хiба мало таких,
якi терпеливо збирали нектар, а в їхнiх сотах стигла трутизна... а хiба
мало таких, якi знаходили легко ключ пiд ногами i встромляли його в
замок... хiба мало таких, яким снилися ключi, вони сприймали сни за
натхнення, а, проте, i той, i той, i той стоять перед дверима, ключ їхнiй
в замку, а душа не вiдчиняється... i нiхто тобi не розкаже, чому вона не
вiдчиняється". "Одначе ти не належиш до невдах, майстре, - сказав я йому.
- Ти увiйшов у мене i пануєш ув менi". "Навiть про себе нiчого не знаю, -
признався вiн сумовито. - Зате менi здається, що... - Iзограф обiрвав
слово, в думцi, певно, iще їх зважував, потiм продовжив. - Менi здається,
що про ту пару очей iз стiни Святого Духа знаю багато... та й не одна там
пара... та й не однi тiльки там очi, ось побачиш, коли вiдслониш цiле моє
малювання. Я не один рiк його малював... i не так довго я його малював, як
довго мандрував землею, слухав її, споглядав на неї коли заворожено, коли
заклято, ходив помiж людьми, якi живуть у любовi й у ненавистi, сiють жито
й зраджують вiтця-матку. Певно, належу до тих, що збирають многотрудно
нектар, i коли Господь Бог допомiг, що утворився з нектару мед, то..."
"Нi, твiй мед не солодкий, майстре, вiн навiть не гiркий... вiн солоний,
немов ропа. (Ти чув колись, щоб мед був солоний?) В солоностi цiй густiй
розчиненi суцiльний лемент, передсмертний жах i лютий порив, ключ у
висоти", - перервав я iзографа не вельми ввiчливо. Вiн тяжко зiтхнув:
"Хiба мистець винен, брате, що земля повниться лементом i розпукою? Не
можу я малювати тихi води, яснi зорi, зелене жито i дитя в житi у
сповитку, коли небо надi мною чорне i земля моя чорна, а диявол, чуєш-но,
грає на бубнi коло пекельних ворiт". "Ти кажеш, пане-майстро, "диявол
грає", маючи на увазi день учорашнiй i день сьогоднiшнiй? - перепитав я
його здивовано. - Але ж готi очi, тобою мальованi, мають триста рокiв.
Хiба нiчого не змiнилося за триста чи за чотириста лiт на цiй землi?" "А
ти-но походи землею, припади до неї, послухай... i поплач, i скреготни
зубами, i проклени, i возненавидь, i возлюби її. У множеств! цьому, може,
здибаєш десь мене... десь здибаєш, пiзнаєш моє iм'я, ключ мiй до людської
душi вiдшукаєш i свiй ключ, певно, здобудеш... - I вiн знову усмiхнувся, i
я в темрявi виразно бачив, як блимнула тепло посмiшка, немовби бiля його
губ хтось посвiтив свiчкою. - I збагнеш, брате, що бiль наш триває". Вiн
звiвся на ноги, високий i сухий, полотняну торбу перекинув через плече.
"Але я засидiвся, - сказав, - дорога довга i робота попереду немала.
Прощавай, брате".
Я ж, прецiнь, добре знав, що вiн походить з нижнiх свiтiв, якi давно
минулися, i думалося менi, що його труд теж давно минувся, вiн своє, що
йому призначене, зробив, а проте, виходить, я помиляюсь. "Ти - як Вiчний
Жид. Нема тобi спокою", - обняв я його за плечi. Чи жалiв його? Чи
дивувався? Чи шукав у нього опори для себе? "Гадаєш, твоя доля легша,
брате? Гадаєш, ти не єси теж Вiчним Жидом? Мистецтво - це вiчна робота,
радiсть i прокляття. Навiть якщо iм'я твоє буде забуто, все одно ж
колись... хтось... той новiтнiй заходиться шукати твоїх слiдiв, подиху,
думки, щоб продовжити тебе й утвердити себе. I так буде тривати до кiнця
свiту. А поки що - шукай мене, брате". I пiшов легким кроком людини, що
звикла мандрувати пiшаком, на стежку до кладки через Золоту Липу.

_
ДАНИЛО ВЕРБЕНЬ_
4
- Тепер, мабуть, буду цiле своє життя шукати мистця, який залишив по
собi стiнопис у церквi Святого Духа, - признався якось менi Василь
Бережан. - Навiть тодi, коли уся стiна буде розчищена й будемо знати, що
на нiй намальовано... коли, може, десь у кутку знайдемо пiдпис i
дiзнаємося його iм'я - я однаково буду шукати.
- Хiба до цього часу ви не шукали? - вiдповiв я запитанням. - Хiба
мистецькi пошуки, як на мiй хлопський розум, не є пошуками того, що вже
було... хiба молоде деревце приймається на дикому грунтi? Хiба, врештi,
пошуки самого себе... нi, не тiльки самого себе на художницькiй нивi, не є
пригадуванням сили й таланту, закладених у тобi дiдами й прадiдами?
Бережан дивився на мене уважно, довго, i я мав враження, що у даному
випадку вiн розмiрковує не над темою мистецьких пошукiв, пошукiв самого
себе, вiн, певно, роздумує, чому я, якийсь столяр, пенсiонер, селюх iз-пiд
Рогача, раптом зажурився чимсь таким вiддаленим вiд села й вiд того, що я
кожного дня роблю. Адже вiн бачив на моєму подвiр'ї стайню, а в нiй -
корiвчину й пiдсвинка, i бачив немало курей, що порпалися в гною, i
заходив до моєї столярської майстернi, яку я сам собi збудував iз плениць
й цегли, повну рiзного ремiсничого начиння, гиблiвок i трачиння, що пахло
лiсом. I ще, крiм того, вiн знав, що в хатi котрийсь уже рiк лежить до
пояса спаралiзована моя Олена, а це означає, що мушу сам i зварити, i в
хатi дати лад, i худiбку нагодувати, i дрiб, i город свiй з картопелькою
доглянути, щоб не зарiс бур'янами. А де сапка, де сокира, пила, рискаль,
де робота цiлоденна й важка, там, чоловiче, мало залишається мiсця для
"фiльозофування". Вiн, прецiнь, селянський син i знає, як важко людинi на
селi, окрiм зими, знайти якусь хвилину, щоб прочитати книжку або газету:
колесо днiв i робiт обертається невблаганно, i ти мусиш за ним встигнути.
Бережан бачив мене у цьому колесi й, певно, мав на гадцi поцiкавитися, як
я бодай зрiдка вибiгаю з буденного крутiжу, однак щоб не бути нетактовним,
повiв розмову на загальнi теми... i може, в цiй загальщинi хотiв вилущити
думку про мою особу.
- На кожному кроцi... я говорю про наше художницьке середовище... i
говорю, насамперед, про тих, якi в наше середовище, немов рибкам в
акварiумi, пiдсипають сушених черв'ячкiв i вприскують певну порцiю кисню,
що зветься сучаснiстю, що, мовляв, єсть народ, котрий нашу творчiсть
зважує на терезах... що треба у цей народ iти... що народ тебе зрозумiє
або ж навпаки - вiдкине й потолочить забудькуватiстю... що треба малювати
людей iз народу... i ми слухняно малюємо доярок iз коровами, рожевощоких
свинарок iз поросятами, голiв колгоспiв, героїв працi, ветеранiв, учених
чи ще там когось; про нашi полотна пишуть статтi, хвалять нас, що, мовляв,
художник проник у психологiю того чи iншого героя сучасностi, що полотно
дихає правдою життя, що мистець зумiв схопити не тiльки подобизну
портретованого, але й викресати на чолi певну думку.

- Почекайте, - сказав я. - Хiба ви з цим не згiднi... нiби вам не було
приємно, коли вас хвалили й, купляючи те чи iнше полотно для музеїв,
платили грубi грошi. Що, нi? - I щоб зм'якшити удар, додав: - Господи, але
ж ми люди, жити якось треба... жити, щоб малювати i знову терзати себе,
каятися,

- Не про каяття рiч, - запротестував Бережан. - Про iнше... Я давно
переконався, що ми не знаємо душi народної... яка вона... велика чи куца,
глибока чи жабi по колiно, шляхетна чи пiдла. Не знаю, чи є добро у
чистому виглядi, так би мовити, рафiноване, i чи зло тiльки люте й нема в
ньому вкраплення жалю чи розпачу. Я чим довше живу, тим глибше
переконуюся, що життя пливе повз... повз нашi полотна, мольберти й пензлi.
Ми вихоплюємо з нього "щось", але де гарантiя, що те "щось", той момент
найбiльш характерний... але де гарантiя, що це не тiльки фотографiя,
iлюстрацiя? Ми ж бо не увiйшли у воду, в рiку, що тече навальне,
каламутне, по горло, й не можемо визначити швидкiсть її течiї, ми на
березi... ми на березi слiпi або ж вдаємо з себе слiпих й нiби не знаємо,
що за нашими полотнами, в тому числi й за моїми, на яких так багато сонця
i блакитi, розпаношилася олжа i кривда; нашi картини стали куртинами на
сценi, щоб прикрити наготу правди. Хоч... - вiн замовк на пiвсловi i,
зiмкнувши повiки, не то уявляв якусь картину, не то пригадував щось колись
бачене. - Хоч... скажiть менi, Вербеню, отак у штири ока, що єсть правдою
на нашiй землi? Ось тут я говорив про рiку, що пливе мимо нас, каламутне й
навально... а хтось таки правду виловлює в рiцi, й кожний обертає її на
свiй спосiб i робить з правди курву. Бо той її обмиє вiд бруду, а той
одягне в шовки або ж у вишиванку, той навпаки - обiллє її гноївкою i
виштрикає вилами очi, той - взує у срiбнi черевички, а ще iнший - вижене
босою на мороз.
- Так дiялося споконвiку, Майстре... вiдколи свiт, правду фальшували,
але й вiд правiку люди прагли її вiднайти, скупати в чистих водах. Деяким
це вдавалося, - зауважив я.
- А вам? - спитав Бережан напiвжартома-напiвсерйозно. Що я мiг йому
вiдповiсти? Я тiльки сказав, що причисляюся до тих мiльйонiв, котрi
шукають правди i пробують по правдi жити.
- Ой, це нелегко... це нелегко, Вербеню, - сказав Бережан. - Знаю по
собi.

- Менi, уявiть, таке життя не здається важким? - заперечив я. - Важливо
знати, до чого ти прямуєш i що шукаєш. Важливо усвiдомити, що ти не
шурубчик якийсь там... що ти на цiй землi страх як потрiбний i важливий,
без тебе тут нiяк не обiйдуться. Тодi настає полегша.
Очевидно, дотепер я сам собi усього цього не говорив i на сволоку в
хатi не викарбував свої постулати... постулати свої я намацував у
потемках, немов слiпий; я йшов вiд порога до порога й на котромусь порозi
спотикався i падав, на котромусь сiдав перепочивати й витирати пiт, а
котрийсь переступив легко.

- Розкажiть про себе, Вербеню, - несподiвано попросив Бережан. -
Знаємося, щоправда, мало, всього кiлька днiв, але ж одну роботу робимо й,
з усього видно, будемо її робити цiле лiто. Але навiть не в роботi суть...
суть у тому, як менi здається, що душi нашi обзиваються на той крик... на
тi очi, що ми їх вiдкрили в Святому Дусi.
Я вiдмовився. Про що оповiдати? Живу.як живеться. Що я трохи iнакший,
нiж мої сусiди? Сусiди посмiшковуються добродушно, що маю "бзiка" в
головi, але, мабуть, кожний має свого "бзiка". Рiзниця лише в тому, що мiй
"бзiк" в усiх на виду, а iншi його приховують, маючи з нього свою користь.
Я теж, очевидно, маю хосен. Та чи варто цим хвалитися?
Ми розмовляли з Бережаном у "голуб'ятнику", тобто на другому поверсi
моєї хати; голуб'ятники свого часу були дуже модними в районнiй
архiтектурi, й тому в усiх селах Рогачiвського району майже кожна нова
хата стояла з "голуб'ятнею" на двi кiмнатки.
Щоправда, бiльшiсть сусiдських голуб'ятень лише з фасаду про людське
око мають вигляд другого поверху (на деяких вiкнах висять фiранки), а за
фасадом, за вiкнами i за фiранками - звичайнiсiньке горище з двома
простiнками, де тримали скринi зi збiжжям, мукою, сушеницю, а на стiнах -
вiнки цибулi i часнику.

Я iз своєї голуб'ятнi зробив одну велику й свiтлу кiмнату. Сам
змайстрував стелажi, принiс сюди з-пiд повiтки ще дiдом майстрований
дубовий столище з рiзьбою по боках, який колись служив нашому родовi
скринею, де тримали печений хлiб i чисту бiлизну, i лiжком при потребi, бо
був широкий i довгий, i добре на ньому дiти робилися... i на тому столi
споряджали мерцiв. Одне слово, "голуб'ятня" була менi i бiблiотекою, i
робочим кабiнетом... лише прошу не смiятися з приводу "робочого кабiнету".
Мушу признатися, що люблю свою "голуб'ятню"... люблю за те, що у нiй,
вщерть забитiй книжками, купами газет i журналiв, "писаними мисками", якi
я колекцiоную, i горшками, бо ж Черчен колись славився гончарями, добре
менi працюється... находить на мене тут святочний настрiй; а ще люблю за
те, що iз широкого вiкна вiдслонюється праворуч вид на цiле село, а
лiворуч - розстелилися поля, що змiнювали барви залежно вiд пори року, вiд
сонячного освiтлення i вiд плину хмар на небi; поля перед моїм зором не
стояли на мiсцi, вони, як зеленi, жовтi, чорнi, попелястi й бозна ще якого
кольору полотнища, гойдалися в маревi й котилися ген-ген аж до горбiв,
порослих лiсом. Щоправда, не кожної днини, хiба що взимi, я вибiгав по
сходах на свою голуб'ятню, щоб попрацювати за столом, отак собi для душi
попорпатися в книжках а чи надивитися через вiкно на село й на поля - я
кручуся щодня, як вивiрка в колесi.
Мiй гiсть Бережан довго вистоював бiля вiдчиненого вiкна, за яким
текла, як чорний дикий мед, пахуча липнева нiч; а найбiльше припадав до
книжок i журналiв, будучи, мабуть, трохи шокованим полицями книжок i
журналiв, виданих "за царя Панька, коли земля була тонка" i якi можна
побачити хiба що у спецсховиїцах наукових бiблiотек.
- Слухайте, - запитував вiн мене, - де ви їх... оце багатство
поназбирали? - i обережно гортав том "Iсторiї України-Руси" Михайла
Грушевського. - Це така рiдкiсть... i така небезпечна рiдкiсть,
небезпечнiша, мабуть, нiж вогнепальна зброя. - I вiн посмiхнувся сумно.
Згодом додав. - Я колись в дитинствi бачив, як мого сусiду, директора
школи, вивозили в Сибiр, а його книжки палили на подвiр'ї. Дотепер маю
"Апостола", що його мама мої вихопили з полум'я.

- Тепер уже не палять, - вiдповiв я. - Ми прецiнь - "цивiлiзованi",
"найпередовiшi"... а щоб нiхто у найпередовiшому суспiльствi не
сумнiвався, стару книжку, що начебто i сiє сумнiви, замкнули на колодку. Я
їх скуповую, де можу... в старих людей на горищах трапляються скарби... а
ще скарбiв шукаю в Рогачi на складi утильсировини. Купи там... в купах i
порпаюся. Маю i дарованих багато, один священик, вмираючiї, заповiв менi
цiлу скриню старих видань, що чудом уцiлiли на плебанiї. Вiчна пам'ять i
дяка отцевi Григорiєвi. Очевидно, я надто розбалакався, менi треба було
зупинитися, одначе це було понад мої сили, я мiг промовчати про себе, але
тiльки не про книжки, я, мабуть, про кожну книжку з своєї бiблiотеки мiг
би розповiсти якусь iсторiю - i на це, як кажуть у Черченi, нема ради. -
Ось прошу... ось тритомна Українська Загальна Енциклопедiя, "УЗЕ", як
називають її книгомани. Їй нема цiни, а менi її задарма дав знайомий
рiзьбяр iз Косова. Я йому по сотцi за том хотiв заплатити, вiн образився:
не все нинi грiшми виважується. Я тодi червонiв вiд його слiв. Очевидно, в
УЗЕ багато гасел застарiло, бо життя i наука на мiсцi не стоять, я її
цiную не за наукову вичерпнiсть, а за подвиг її видавцiв та авторiв,
котрi, чуєте, за "моцарства польського" в тридцятих роках, в якому
шовiнiстам вiд одного лише слова "українець" перекривлювало писки,
створили три грубезнi томи: читайте, научайтесь, брати мої. Кажуть, "УЗЕ"
за "моцарства" коштувала грубi грошi - треба було, щоб її придбати, телицю
вивести на ярмарок.
Рiзьбяр той косiвський збирався подарувати енциклопедiю в бiблiотеку
скансену, що його розпочали будувати над Рибницею, знаєте, - де водоспад
Гук. Уже з гiр i гражду гуцульську привезли й наново по бервенцю склали, i
нiби церкву Довбушеву з Космача планували на пригiрку покласти; назбирали
також керамiки, рiзьби гуцульської, одежi, книжок - хто чим мiг, люди
вспомагали музей... а вiн, музей, тобто гражда, однiєї ночi спалахнув, як
свiчка. Рiзьбяр менi казав: "Я збирався дати "УЗЕ" якраз до музею, най би
люди набиралися розуму. Якщо ж "хтось" навмисне носить за пазухою грань...
чув-єм, що й у Києвi найголовнiшу бiблiотеку спалили, то най такi порядки
шляк трафить. А про вас, Вербеню, чув я багато, маєте вiд мене дарунок". I
вiн загорнув "УЗЕ" в бiлу платину, як колись косарi завивали хлiб.
- Втiм, - я таки мусив спам'ятатися. - Я мiг би вам. Майстре, про кожну
свою книжку бандики гнути... особливо про книжку стару.
- Про себе оповiдати не хочете, а про книжку - можете, - зауважив
Бережан.

- Гадаю, що розповiдь про якусь книжку - це також рядок iз мого
життєпису, - сказав я. - Книжки, я думаю, зробили з мене чоловiка...
зробили, зрештою, таким, яким я є: де обтесали, де поглибили, де чогось
дуже важливого додали. Хоч, щоправда, вiдомо, що людину формує оточення...
про моє оточення, про тридцятi передвоєннi галицькi роки, коли я
пiдростав, пишуть мудрi й не дуже мудрi писарi, що, мовляв, у селах
панували суцiльне жебрацтво, безробiття, темрява неписьменна, а горах -
голод. Якась начебто суцiльна мряка пiд низьким небом. Що, нi? Очевидно,
все це було, але й були люди, якi пiдставляли плечi пiд нависле небо i
пiднiмали його... робили його вищим... i пробивалося з-поза їхнiх плечей
свiтло. Пам'ятаю зимовi вечори в нашiй черченськiй читальнi: чимала зала
вщерть заповнена жiночими й чоловiчими кожухами, байбараками, латаними
кабатами дiтлахiв, над якими чадила пiд стелею одна єдина лампа, а на
сценi за довгим столом сидять три-чотири хлопцi, таки нашi сiльськi хлопцi
вiд плуга й вiд коси, i, немов "Апостола" в церквi, - читають почергово
щовечора по двi-три години iсторичну повiсть Андрiя Чайковського "На
уходах". Саля, оте жiноцтво, що мало б прясти кужелi, чоловiцтво, котре
встигло нарiзати сiчки, нагодувати й напоїти худiбку, нишкли в читальнi...
i в сутiнках лише було чути, як хтось або зiтхне тяжко, або скреготне
зубом, або засопить люто, а жiноцтво сплакувало; i всi разом вiрили у
свiт, змальований письменником; i бачили себе у тому далекому козацькому
свiтi. Розумiєте, Майстре, люд сiльський, начебто темний, затурканий, аж
стогнав i вiд болю i вiд захвату, занурюючись у свої первопочатки i
пiзнаючи себе. Книжка творила чудо, здирала бiльмо.

Мiж тим людом спрацьованим був i я; менi здається, що якраз у
читальнянi вечори я заразився, якщо можна так сказати, любов'ю до книжки.
Сiльський зашмарканий хлопака в маминому кабатi доглу-пувався, що в книжцi
затаєне щось дуже важливе, мудре й ворожбит-не, яке конче мусить пiзнати;
я хотiв стати ворожбитом, щоб наворожити людям бiлий хлiб, легшу роботу,
врожайне поле й турму овець... так, я хотiв теж стати письменником.
У четвертiй клясi, пам'ятаю, я вiдважився зiзнатися у цьому бажаннi
прилюдно - це був пiдсвiдомий порив, злет горобця чи хлоп'яча
безрозсудливiсть... хто знає, що це було, але в домашньому завданнi на
тему "Ким ти хочеш бути, коли виростеш?" я написав: буду письменником. Мої
ровесники попризнавалися у своїх розволоханих зошитах, що хочуть бути
вiйтом, ксьондзом, шандарем, крамарем у кооперативi, сiчовим стрiльцем,
фiрманом на жовтiй бричцi, якою їздив наш директор школи Ян Шепарович,
просто газдою, але багатим; i це були нормальнi бажання, i тiльки моє
виявилося ненормальним.
Вчителька панi Єва Єжанська велiла моє писання прочитати уголос перед
цiлим класом. Спершу я не второпав, чому саме менi випала така велика
честь, i тому читав iз зошита голосно й, мабуть, не без гордощiв й не без
радостi: о, видите, хлопцi й дiвчиниська, я до ворожбитства додумався, я
не знаю, як це бажання в мене виникло, може, читальняне читання пiдказало,
але я хотiв би, щоб вiд написаного мною у когось скапнула сльоза або щоб
хтось зцiпив кулаки. Та чим довше я читав i чим смiливiшим я ставав у
своєму вимрiюваннi, тим сильнiше натикався на стiну, яку хтось вимурував
мiж мною i моїми ровесниками в класi; мої слова, здавалося, з розгону
вдарялися в кам'яне мовчання i розбивалися, немов горнятка з-пiд молока.
Поки хтось не пирскнув смiхом.
Я пiдвiв голову: уже цiлий клас пiдсмiювався, а Йванко Гукiв, що сидiв
у кожному класi по два роки, крутив пальцем по скронi, й це означало, й
кривi смiшки теж означали, що я написав дурницю; я шукав пiдтримки у
вчительки, але й вона, висока й худа, затулила рот хустинкою, щоб не
розсмiятися.

Я чипiв перед ровесниками своїми i плакав, огнiваний на вчительку, на
ровесникiв i на самого себе. Хоч... якщо вдуматися, то не було чого на
когось гнiватися, i вчителька Єва Єжанська, i мої ровесники добре знали,
що в мене не було нi батька, нi матерi i що мене почергово "тримали" то
котрась iз старших замiжнiх сестер, то брати Теодор i Юрко - всi вони на
той час були жонатi, i я в їхнiх родинах спав у запiчку, доношував жiночi
кабати, латанi сорочки з дорослих i величезнi шкарбуни, в холяви яких, щоб
не хлюпалися по литках, коли треба було пiдбiгти, накладав солом'яних
вiхтiв. Посилали мене до школи лише взимi, бо влiтi переважно пас худiбку
або ж брали мене в поле полоти просо чи льон, а коли орали весною i восени
- то я водив коней.
Вчителька Єжанська власне так менi й пояснила: дурно, хлопаку, сьорбаєш
носом, твої фантазiї - мiшок полови, з якої не всукаєш очкура, бо для
того, щоб стати письменником, треба закiнчити гiмназiю в Рогачi й вищу
школу у Львовi... а твоя школа, хлопаку, - граблi i гнiй.
- Господи, - зблiд Василь Бережан, - невже вчителька була аж такою
безсердечною. Було їй смiшно... було їй заздрiсне, що хлопська дитина,
сирота, горобець сiренький, намiрився випурхнути через вiкно кудись поза
вила й гнiй?

- Я не сказав би, - боронив я свою давню учительку. Вона вмерла
геть-геть по вiйнi, перебравшись з Рогача в Бистричани; колись випадково я
набрiв на бистричанському цвинтарi на її могилку з маленьким кам'яним
хрестиком, а на хрестi дощ роз'їдав карбований напис, що тут спочиває Єва
Єжанська, скромна вчителька з Черчена. Я прикляк на її могилу й виговорив
"Отченаш"... я давно, зрештою, простив їй дитячий мiй плач, вона, в
принципi, будучи реалiсткою, мала рацiю: бачила перед собою хлопчака
босого, не стриженого й не дуже вмитого, в кабатинi, рукави якої по лiктi
виблискували смальцем... бачила справдi перед собою горобця, якому не
долетiти до високих гiмназiй та унiверситетiв, крила-бо мав маленькi,
пiдрiзанi, їх вистачає тiльки для того, щоб перелетiти з гноярки на
гноярку або ж шмигнути прудко до корита з вiвсом, насипаного коням, i
вхопити зеренце.

I вхопити зеренце...
- Як я зрозумiв, Вербеню, - я любив, коли вiн мене називав "Вербень",
бо ж не мiг назвати "товаришу", "газдо", по iменi й по батьковi або ще
якось iнакше, - ви тодi перед учителькою Єжанською i перед своїми
однокласниками вiдреклися вiдразу самого себе й прилюдно закопали свiй
талант, - наступав на мене Бережан. Вiн близько до серця брав мою
розповiдь або й виставляв себе на моє мiсце, адже був молодшим вiд мене
лише на вiсiм-десять рокiв i мiг теж подiбне пережити. Втiм, вiн своє теж
пережив.
- Хто заручиться, що був у мене якийсь талант i що начебто я його
закопав? - пробував я боронитися. В душi, однак, обiзвалося скиглiння,
немов ожив далекий мiй плач перед цiлим класом. - Менi здається, що якщо
хтось має до чогось талант, то закопати його неможливо. Ти його скелею
привали, а вiн все 'дно знайде щiлину й пустить зелений пагiнець.
- Ой нi, - гаряче заперечив Бережан. - Бо що таке, по-вашому, талант,
що таке "Божа iскра"? Я бачу талант у виглядi квiтки, яку треба пiдливати
у спеку й обiгрiвати в морози, й стерегти, щоб її не зiрвав лихий
мандрiвник. Це праця, прошу вас, над собою.
- А я думаю, Майстре, що талант - то ж не якась там квiточка тендiтна в
городчику... я собi думаю, що талант - це едельвейс, шовкова косиця, що
проростає на гiрських вершинах i не боїться нiякого дiдька... на зло всiм
чортам квiтне i живе.
- Ну, ну, Вербеню, не маєте рацiї, - Бережан не дав менi до кiнця
вiддекламувати свою тираду. - Не виправдовуйте самого себе. -
I замовк, немовби прислухаючись, як скиглить у менi давнiй дитячий
плач.

- Ет, нема чого журитися, - тамував я нашу суперечку. - Принаймнi я за
нiчим не жалiю... i навiть хотiв би похвалитися (щоб тiльки не вректи,
тьфу-тьфу), що життя менi вдалося, як паска вдається газдинi. Це теж,
скажу я вам, талант - жити на свiтi.
- Так, Вербеню, - хитнув головою Бережан. - Мудро сказано: талант -
жити на свiтi. - Вiн походжав по кiмнатi, заклавши руки за спину; вiн гвоє
щось думав; брижилося чоло й голова гнулася додолу. - Тiльки не вiд нас
залежить... не завжди вiд нас залежить, - поправився вiн, - якою дорогою
пiде наше життя. Ми нiчого не знаємо про себе, ми тумани осiннi, хоч i
вивчаємо себе протягом цiлого життя... протягом цiлого життя блукаємо у
власнiй душi з лiхтарем у руках... блукаємо, немов у пiдземеллi, в якому
на кожному кроцi намуровано анфiлади ходiв i переходiв, тупикiв й"
накопано "вовчих ям", i ти й не здогадуєшся, що тебе за тим зигзагом чекає
i яким ти станеш пiсля падiння у "вовчу яму". Життя - це завжди загадка.
Бережан мав рацiю, ми справдi самi для себе невiдомi незнайомцi, адже
стародавнi недаремно запаслися нитками Арiадни, щоб людина остаточно не
заблукала в катакомбах, щоб могла при бажаннi повернутися до свiтла, й при
свiтлi будучи, саму себе розпiзнавати.
- Ой, Вербеню, мiй Вербеню, - зiтхав Бережан, - належите до галицьких
"австрiякiв", котрi тримаються параграфiв, як слiпий плота. Я чомусь
переконаний, що життя - це не завжди... нi, на жаль, не завжди плавба до
наперед визначеної пристанi. Частiше здаємося на ласку хвиль.
Я не став далi в'язати з ним цiпи, хоч i мав з цього приводу iншу
думку: ми повиннi будувати себе самi. Може, це надто... може, приписи - це
немов кiлля навколо натикано. Комусь така засада не подобається - то його
справа, а я особисто намагаюся внутрiшнього свого параграфа триматися...
тримаюся стерна, бо мiг би давно утопитися посеред рiки або ж зачепитися
за корч... мiг би, скажiмо, розпитися i розволочитись, бо маю в руках
ремесло i вистругую собi гиблем рублики. Що, може, нi? Мiг би я просто
зануритися з головою в роботу на меблевiй фабрицi, а потiм удома в своїй
стельмашнi й бiльше до нiчого носа не пхати; мiг би обмежити себе
телевiзором, газетою або ж легкою книжечкою - нащо сiльському столяревi
якихось глибин чи висот; мiг би я, бо маю спаралiзовану жiнку, втопитися в
баняку з помиями для свиней, адже жiнчина хвороба завдала менi на плечi
безлiч домашнього клопоту; мiг би я, врештi, стати злодiєм i потягти щось
там принагiдне з колгоспу чи з фабрики, бо ж тепер модно стало красти. Мiг
би я нiчим не видiлятися, нишкувати собi бiля нори й грiтися, муркочучи,
на сонцi, немов той кiт, i жити бездумно, як трава... або ж навпаки -
вирiзнитися, тримати голову над течiєю i тiшитися самим собою: ось який я
мудрий, i порядний, i добрий.
I коли я сьогоднi можу признатися, що був чесний iз самим собою i перед
людьми, то це, певно, означає, що менi щастило оминати пiдступнi ковбури,
де мене могла захлиснути хвиля, а вир потягнув би на дно. Iнколи, правда,
таки траплялося, що ногами дiставав дна, але завжди, на щастя, вистачало
сили спливти на поверхню. I навiть було цiкаво боротися з самим собою...
цiкаво менi жити, набуватися в життi, так, набуватися в життi, як на
весiллi.
- Хiба не випадало вам ходити в масцi... хiба не наставали такi днi,
коли вiдчуваєш, що маска зростається з обличчям i, Господи, зростається з
душею... i не знати було, де ти правдивий, а де ти пробрiханий наскрiзь,
проiржавлений? - чомусь аж вигукнув Бережан. Вiн, мабуть, мав щось дуже
своє, iнтимне i потаємне на увазi, бо не очiкував вiд мене вiдповiдi -
потягнувся до грубезних моїх альбомiв, що лежали на столi. Я мав намiр
йому вiдповiсти, що живемо в такий час, коли без маски не можна появитися
помiж людьми, всi ходять в масках... якийсь вiдьомський карнавал, на якому
панує страх i пiдозрiння... i маску свою кожний здирає, лише опинившись на
самотi з самим собою та з Господом Богом, та й то оглядаючись: без маски
станеш ворогом або ж дурнем, або безборонне голим. Одначе я запримiтив, як
Бережан спершу з банальної цiкавостi зважив в руках один iз моїх альбомiв,
мимохiть ковзнув поглядом, що на ньому написано, потiм наче мисленно
перерахував усi альбоми, що лежали на столi обiч лампи, бо губи й брови
його ворушилися i, враз забувши про нашу розмову, усiвся за стiл i
заходився... нi, не заходився мої альбоми гортати з увiчливостi чи навiть
з цiкавостi: його, мабуть, приголомшило, що в якомусь Богом забутому
Черченi, втопленому у колгоспнiй кукурудзi й у пшеницях, якийсь сiльський
столяр Данило Вербень, непосидющий i гострий на язик чоловiк, в одному
альбомi замалював звичайною кульковою ручкою, зберiгаючи скрупульозно
кожну деталь, помiчену розколину, капелюшок цвяха, удар варварської
сокири, надщербленiсть вiд кулi на цеглянiй стiнi, розчахнутий хрест на
банi, десятки храмiв iз наших гiр i долiв, храмiв дерев'яних i мурованих,
старих i новiших, а найперший iз них - Святий Дух у Черченi. В другому
альбомi мiй гiсть розглядував хрести, що посiялися в наших селах, як добро
сiється, пiсля знесення панщини; а ще були там фiгури з розп'яттям, на
яких Христос був схожий на виголоднiлого, що свiтить ребрами, газду; а ще
були там замальованi характернi для Опiлля пелюсткоподiбнi надмогильнi
кам'янi хрести, а ще хрести - "пам'ятнi" з-пiд Львова, Коломиї, Тернополя.
У третьому альбомi я зарисував до сотнi криниць, оцямрованих то камiнням й
дико зарослою папороттю, то зчорнiлим дубовим зрубом, то вже по-новiтньому
замкненi в рiзьбленi ганочки, що критi бляхою, теж рiзьбленою по краях; а
ще були криницi з вигадливими журавлями у виглядi дзьобатих бузькiв i
просто польовi кринички, що по-дитячому пускали з "норiв" бульки. В
п'ятому альбомi я склав на уявну полицю газдiвське предковiчне начиння -
вiд маглюницi, що нею прасували бiлизну й полотна, до мотивила, "качки",
розчепiреної на чотирьох викривлених нiжках, на якi змотували в клубки
пряжу, кужелi, борони дерев'янi, коси, серпи, граблi, плуги з колiсницями;
багато з цих речей молоде бодай i сiльське поколiння уже й у вiчi не
бачило i назв їх не знає; усi цi ступи, в яких "пiхали" пшоно й пшеницю на
кутю, коловороти, якими сукали посторонки, жорна, точила, праники, дiжi
для квашення тiста й золiльницi для золювання бiлизни, коцюби, хрестики
дерев'янi з написами "варта", котрi колись передавалися з хати до хати й
означали, що настала твоя черга йти на нiч стерегти церкву. А в шостому
альбомi гiсть мiй Бережан знайшов замальовки дитячих народних забавок з
дерева, глини, лика й з соломи. В сьомому була рiзноманiтна й дуже
вигадлива, розцяцькована бляшками й бубенцями, а також просто ремiнна i
мотузяна кiнська упряж, кованi вози, ярма, орчики й "штильваги" й навiть
ремiнний батiг з китицею. У восьмому альбомi я склав переповiстки про
вiдьом, чортiв, упирiв, домових, "лiсових дiдiв", нявок, польових мавок,
що в житах живуть., У дев'ятому я вимережав стовпцями топонiмiку з
навколишнiх околиць: усi отi язичницькi Бабища, Раїни, Требища, Могилки,
Чортовi гори. Золотi й Мiднi токи, Холернi горби, Страдчi долини... безлiч
їх у моєму списку, а ще неосяжна безлiч на землi... земля, виходить... не
безiменна, все, що є на нiй, має iм'я, його тiльки треба знати.
У десятому альбомi - конструкцiї i деталi дерев'яного моста через
Золоту Липу; цього моста вже давно нема, на його мiсцi збудували бетонний,
але я встиг змалювати кожну дошку, балку, стовпець, спосiб їх крiплення;
були ще майстри, якi пам'ятали їх назви. Наприклад, поруччя називалося у
нас "обiпрець", настил iз дощок - "покотило", правий i лiвий бруси, якi
крiпилися шрубами на "покотилi", хтось влучно назвав "вiдбийколо": у своїх
альбомах, добродiю Бережане, я не пробував щось гам художньо фантазувати,
змальсву вати рiч чи будiвлю "на загал", меч iамальовки завжди точнi, вони
мають свою адресу, назву й навiть приблизний вiк.
Очевидно, за один вечiр i за один присiд мiй гiсть не мii охопити
усього, що було в моїх альбомах намальовано, пiзнiше, протягом лiта, поки
вiн працював у Святому Дусi, приходив до моєї "голуб'ятнi", заривався в
альбоми, щось собi з них замальовував, а щось - записував i, по сутi,
вiдкривав для себе, воскрешав для себе - чим я дуже тiшуся - той свiт,
який вiдiйшов у небуття, вiдплив у безмiр часу й бiльше не повернеться; це
було, певно, згадування минулого... згадування, може. дитинства, бо цi
речi колись i його обступали: це йому було потрiбне для душi, для того,
щоб збагатитися i помудрiти; вiн казав менi згодом, що йому потрiбний
галицькою рiзьбою мережаний хрест (липа жовта, немов слонова кiсть), i
потрiбна присадкувата капличка на цвинтарi серед буяння дерев, i навiть
потрiбне таке просте слово, як "драпачка". котре щвним чином нагадало йому
маму, яка в далекiй далечинi на тоцi в стодолi на простеленiй старiй
веретi дерев'яною зубастою драпачкою, яку притримує ногою, "драпає" льон:
обриває коробочки насiння, бо на вiдмiну вiд конопель льон не можна було
молотити, насiння його розплющувалося пiд биленем: i це колюче, зубасте
слово "драпачка" виводило його душу на майовий дощ... i душа мистецька
стовбичила перед намальованим на бiлому паперi простим знаряддям i м'якла,
i добрiла, i глибшала...

Бережан якось у цьому менi при знався, але я анi не загордився своєю
немарною працею, анi не здивувався Бережановiй сповiдi - це було менi
зрозумiло; це йому було потрiбно, бо ж не вродить нiчого без майового
дощу.
Та признання Бережанове станеться трохи пiзнiше, коли осiнь сяде прясти
павутиння, а сьогоднiшнього косарського вечора Бережан ще не може
повiрити, що я сам один нагромадив таку гору роботи, i нiяк не хочеться
йому вiрити... а може. було йому трохи страшно й заздрiсне, бо аж
вiдхилився вiд стола, вiд моїх альбомiв i спитав трохи скептично; скептнзм
скрипнув сухо.
- Господи, - i здвигнув Бережан плечима, - нащо вам, Вербеню, цього
усього, га? Зорано поле, а камiнь на каменi, - зiтхнув.
Менi не сподобалося його питання: тенькнуло менi в головi: невже
мистець моїх зусиль не розумiє... чи мо' й справдi нiкому мої альбоми не
потрiбнi... камiння якесь неврожайне, поле, яке не викине колоса нi
сьогоднi, нi завтра? Одначе чи я розраховував на когось. на громадську
потребу?
- Чого ж, - вiдповiв я йому, заспокоївшись. - Усе це потрiбне
насамперед менi й ще моїм дiтям. Хiба цього мало? Я собi думаю: без цього,
що тут намальоване, власне без тих днiв i рокiв... го-го, не одного року,
поки я малював, не змiг би набутися в життi, як на весiллi. Ми щойно про
це говорили, що нi?

Художник менi не вiрив.
- Але ж є фотоапарат. Цок - готово. Секунда. Мить. Нащо мозолити себе
ручкою?

Чи вiн перший про це говорив? Чи мало цiкавих i скептичних тупцювали за
моїми плечима, коли я штрихував дзвiницю чи руїни корчми з передминулого
столiття... чи мало радили: цок - i фотографiя готова. Тим цiкавим i
скептичним я не вiдповiдав, то марна робота, а Бережановi пояснив:
- Фотоапарат - нiма нiч, йому байдуже, що фотографувати - церкву чи
орендарську корчму. Менi ж малювати не однаково: коло церкви молюся, а
перед корчмою плачу, перед її порогом спорохнявiлим земля, певно, ствердла
вiд пролитих доль. Розумiєте? - Я боявся пишноти в словах, одначе
докiнчив. - Коли малюю... в пальцях моїх б'ється серце, так близько моє
серце до хреста, що на дiрявому куполi i близько до мальованої криницi.
- Коли _ви встигаєте, Вербеню? - Бережан все ще сумнiвався.
- День, як море, - вiдповiв я. - Вставав у недiлю або у свято рано,
пакував у мотоциклетну коляску (а потiм у старий "Москвич") жiнку з
дiтлахами i рушав на села i в мiста. Коли рано встаєш - багато встигаєш.
Що, може, нi?

Вiн мiряв мене очима... мiряв, певно, мої днi i роботи.

5
Котрогось вечора, будучи в голуб'ятнi, Бережан знову навернув нашу
розмову про книжки, про гуртове читання в зимовi вечори iсторичної повiстi
Андрiя Чайковського, про мою розбуджену книжками душу, яка настановила
собi зробитися письменником.
- Що ж далi, Вербеню, було? - брав мене Бережан за руку й заглядав ув
вiчi, i свiтилось ув його очах людське спiвчуття. - Боже, мiй Боже, -
хитав вiн головою, - душа хлоп'яча прокинулася, як брин-душка вибухла
бiлим цвiтом, а навколо нi промiнчика, щоб не ослiпнути в пiтьмi. Тiльки
вила й гнiй... тiльки... - вiн жалiв мене запiзнi-лим, але щирим жалем.
- Ну, чого аж так слiпно, аж так погноєнно, - промовив я, зворушений
його жалем. - Це так нинi пишуть тi, якi виставляють себе за мудрих
вчителiв, за мойсеїв iз Москви, що в тридцять дев'ятому засвiтили нам
свiтло, бо нiбито тут панувала суцiльна нiч i чавкала її пiтьма, як болото
в чоботi. Iнша рiч, Майстре, що мойсеї потiм тотими свiчками припалювали
нам у кримiналах п'яти, але це, правда, з iншого євангелiя. Насправдi ж
так не дiялося, не чавкала нiч, як болото в чоботi, бо якби була тут
правда, то хiба б ми вижили, хiба б ми не подурiли, не ослiпли, не
перехрестилися б на полякiв, на швабiв чи на румунiв, бо нас гнули в цi
сусiдськi каблуки, бо хiба в пiтьмi ми всi не стаємо чорними?

В читальнi, в "Просвiтi" була бiблiотека - я її швидко проковтнув,
потiм нипав по селу з торбиною i випитував у людей книжки для читання.
Робив це переважно у недiлю, коли газда з газдинею приходили з церкви, i
не на вибiр робив, а брав конкретну вулицю i ходив хата вiд хати. Я
боявся, що на котрiйсь вулицi, в якiйсь хатчинi причаїлася особлива
книжка, i коли я котрусь халупу випадково обмину, то цю книжку нiколи не
буду бачити, не прочитаю її, навiть не торкнуся до неї.
Я цоркав клямкою, ставав бiля порога, чемно вiтався з газдами молодими,
а старих - цiлував за звичаєм у руку й питав, чи нема у них у хатi якогось
друку; я, чуєте, Майстре, розпитував газду про книжки, а очi мої, як
шпаркуватi злодiї, бiгали й нишпорили по столi, по лавицях, зазирали на
пiч й на припiчок... очi шукали причаєних книжок. I що, гадаєте, їх не
було? Рiдко в якiй хатi нiчого менi не позичали, а так переважно я
розживався або книжкою, або часописом, або скриптурами, тобто зошитами, де
були бозна-ким i коли переписанi старi спiванки й коляди.
Рiзна це була духовна пожива, нерiвнозначна, овес, перемiшаний з
половою: книжки, про якi тепер кажуть, що вони художнi, видання отцiв
Василiан iз Жовкви, євангелицькi брошури американського друку, писання
Донцова i Ленiна, календарi й книжки пожиточнi, що їх видавали в Коломиї,
збiрники казок i несподiвано траплялися розрiзненi томи Михайла
Грушевського або "Записки Наукового товариства iменi Шевченка".
Я, на жаль, не розпитував, не дорiс до таких питань, якими шляхами цi
книжки пiд сiльськi стрiхи примандрували, як вони пережили вiйну,
пацифiкацiю; деякi з них були новенькими, шанованими, схороненi за
образами й самi, мабуть, до святих образiв прирiвнянi, а бiльшiсть -
обшмуленi по краях, просякнутi жовтизною часу або ж поплямованi рудизною -
гейби кров'ю. Та якими би мучениками книжки не виглядали, все ж таки у
сiльських хатах вони жили разом iз людьми, чогось людей вчили, вiд чогось
застерiгали, когось проклинали або й труїли трутизною - i разом iз людьми
вмирали.
- Ви читали їх без розбору... без системи? - запитав мене Бережан. Нi,
вiн таки був смiшний, цей львiвський художник. Я нагадаю: вiкова рiзниця
мiж нами десь на десять рокiв, а це, виявляється, цiлий океан часу,
прiрва, береги океану начебто чимсь схожi мiж собою i водночас - вiдмiннi.
Я колись був на Чортовiй горi, це недалеко вiд Черчена в маленькому
заповiднику, де ростуть трави, яких давним-давно нема на навколишнiх
лугах, i лише на горi вони збереглися з-перед тисячолiття. Очевидно, я теж
родом iз тiєї гори, тому Бережан задавав менi наївнi питання.
- Яка могла бути система, пане мiй львiвський, - я засмiявся, i менi
баглося розповiсти про Чортову гору. - Яка, питаюся, могла бути система в
хлопця, який пасе худiбку й читає випрошену книжку пiд "бузьком" на
головi, що його робили з мiшка, коли йшов дощ?
- Я пам'ятаю... менi мама теж робили "бузька" з мiшка, коли падав дощ.
Я прецiнь теж пас корiвчину, - признався Бережан.
Я подумав, що багато з нас iще недавно були пастухами... це так
романтично i так сумно... i так мене серце болить, що ми витрачали свої
сили лише для того, щоб не розчинитися в пiтьмi, щоб не зникнути. Якась
кара Божа... так, кара, бо й нинi цiєї сили ще потрiбно.
- Виходить, щось спiльне залишилось помiж поколiннями: бодай спогад, що
ми колись пасли корiв. - Нi, це не була з мого боку iронiя. Менi хотiлося
Бережана обняти. Я любив, незважаючи нi на що, свої пастушi роки й залюбки
розповiдав про них дiтям, а тепер ось - онукам, бо вважаю, що якраз влiтi
на вигорiлому пасовищi, а потiм на стернищах, коли гусне серпень, а згодом
на всiх покосах i кукурудзянках восени, коли небо прихиляється ближче до
землi, а цiлий свiт стає прозорим, мовби вiн плаває у небеснiй чистiй
водi, я пройшов, маючи книжку в руках, свої гiмназiї та унiверситети. Що
зробиш...
- Нi, я недовго пастушив, - Бережан гейби засоромився тiєю давньою
простою роботою, i це мене засмутило. - У нашому селi була школа ще вiд
"Франца-Йосипа", семирiчка. До старших класiв я чимчикував до сусiднього
села. Не було, отже, часу на пастушення. А потiм я ще брав уроки у вчителя
малювання. Вiн, власне, виявив мiй хист до пензля.
- В мене хист до писання нiхто й не пробував намацувати, - все ж таки я
поскаржився. I була це, мабуть, запiзнiла скарга на Єву Єжанську, яка
висмiяла колись моє "письменництво" перед цiлим класом. Я так i сказав
Бережановi. - Вас учили професори в школi, а мої професори - тiї газди, що
давали менi книжки.

- Чи книжки, якi ви випозичували в людей, назад повертали? - спитав
Бережан. Тiнь майнула на його лицi, а очi мимохiть скосилися на мої
стелажi.

- Ну, що ви... з тих давнiх книжок практично залишилися одиницi, -
вiдiгнав я пiдозрiння. - Я позичав переважно стiльки, скiльки мiг
прочитати за тиждень. Наступної недiлi розносив їх назад. I знову цiлував
руки бадiкам i дякував, i, мабуть, пiд час дякування краплилися в очах
сльози, жаль було розлучатися з книжкою, бо газди часом добрiли i книжку
менi дарували. Але рiдко так траплялося, бо книжки таки направду мусили
жити в хатi, як жили святi образи, як рiзьблений на сволоку хрест. Я
пiдозрiваю, що книжки в багатьох... отут у Черченi й поза Черченем лежать
на столi чи встромленi за образи не лише для читання, а насамперед для
присутностi... нiбито в хатi в образi книжки присутнiй добрий дух.
- Ну, це ви даремно... даремно iдеалiзуєте книжку, якщо можна так
сказати, - не погодився зi мною Бережан. - Є ж бо книжки, що схожi на
демонiв. Або ж на розкладенi трупи, що наморочать землю смородом. Або ж,
як клубище гадюк... i сичать вони, бризкають трутизною.
- Так i є. Книжки, як i люди, рiзнi, - пiдтакнув я. Мене втiшило, що
Бережан любить говорити про книжки, вмiє, мабуть, їх розпiзнавати, хоч як
тяжко iнодi розпiзнати серед них вовкулаку. Зверху наче щось людяне, а
всерединi - вовк. - Остiльки є книжки рiзнi, як рiзнi є люди, -
продовжував я, - то за "перших совiтiв" у тридцять дев'ятому роцi людей
почали сортувати й внарештовувати, а книжки заходжувалися палити; нова
влада, комiсари в перехрещених пасках палили їх прилюдно, напевно для
постраху. Я теж палив... Я спалив, правда, свою першу бiблiотеку таємно:
вночi розпалив у печi, а не в грубi, узяв кочергу й по однiй книжцi метав
у вогонь. Книжки горять поволi, важко, вони корчаться в полум'ї, як живi
iстоти, як птахи, чорнiють, а ти їх довбаєш зверху кочергою i теж чорнiєш
душею.

6
Майже кожного дня Бережан пiсля трьох-чотирьох годин стояння на
риштуваннi перед стiною у Святому Дусi вибирався з мольбертом у поля; не
знаю, що вiн вишукував на наших черченських нивах помiж колгоспними
пшеницями, кукурудзою i цукровими буряками, помiж вузькими людськими
рукавцями картоплi, яку чомусь чи випадково, чи навмисне закосичували
маком, що палахкотiв бiляво в густому кипiннi зеленицi; Бережан, вочевидь,
шукав краси для своїх етюдiв i таки знаходив їх, бо малював скажено,
немовби боявся, що хтось вiднайдену ним красу - отi плахти пшеницi, що
перетканi волошками, чи рiвнi ряди бурякiв, що, здавалося, у сонячному
мерiхтiннi здiймалися аж до неба, немов шнурок осiннiх журавлiв, чи оте
зелене, аж первiсне буяння кукурудзи хтось вiдбере або заборонить
малювати. Iнколи Бережан блукав мереживами протоптаних через поля стежок,
що, вигинаючись на горбах i скручуючись у спiралi за бозна-якими законами
людських забаганок, бiгли в рiзнi напрями, одна в одну, як струмки,
впадаючи або ж раптово уривалися перед стiною жита, i тодi здавалося, що
Бережан шукає на польових стежках щось давно загублене, а може - щойно
вiдкрите, яке вiн наздоганяє, щоб зблизька до нього приглянутись, i не має
сили наздогнати... i не може втрапити на слiд... на слiд, може, того
iзографа, котрий лишив на стiнi Святого Духа свою душу, приховавшiї до
часу iм'я; може, Бережан на польових стежках прислухався, аж йому кров
грала у вухах, чи iм'я того iзографа не випливе, як мiсяць на небо, понад
пшеницi; або ж його iм'я виспiває жайвiр у пiднебессi, або ж вiтер наднесе
з безвiстi?

А може, в полях художник вiдпочивав i роздумував над самим собою, себе
поглиблюючи й очищаючи, немов криницю, в котру понасипано пiску i бруду?

Я рiдко товаришував йому у його мандрах, хiба в недiлю ми вибиралися
удвох, i тодi вiн уже мене вимучував, бо встромляв на одному й тому ж
мiсцi в пшеницi свiй мольберт i заходжувався малювати, як вiн казав,
"сiльського фiлософа в солом'яному брилi" посеред слiпучо розлитого сонця,
що золотило стрiшкувате колосся; я потiм роздивляв його малювання i
починав розумiти художницький задум: людина на цих золочених чорноземах
зливається воєдино з природою, вона є лише колоском на безмежжi полiв, яке
називається життям, i нема на Бережановiй картинi навiть слабого натяку на
те, що людина посеред поля є предковiчним бородатим Паном... нi, людину
поле вродило, годувало, висушило його соки i поле людину схоронить.
I коли я починав пiд сонцем умлiвати i рiшуче видибував iз пшеницi на
стежку, Бережан покiрливо складав своє малярське начиння i починав мене
водити другим колом мук: випитував та й випитував, чому оце поле
називається "Могилки", а оте - "Боярське", а отой пагорб - "Вартовня", а
оцей ярок - "Татарщина", а дорога, що кривуляє в лiси на горбах,
"Закривавлена"...
Як мiг, я розтлумачував йому, що наша земля хрещена давнiми iменами, i
кожне iмено має вкарбоване значення... й ще має значення те, що iмена
свiдчать: ми не тiльки належимо землi, а й також земля належить нам,
пращури її хрестили; вiн жадiбно слухав мої тлумачення й, очевидно,
пам'ятав, що i в його пiдгiрському селi рiзнi урочища мали свої узвичаєнi
назви; вiн признався менi, що нiколи йому не спадало на думку: земля
хрещена, й кожна назва, iмено її - це немовби печатка на вiчне наше
користування.
У такi недiлi, очевидно, я теж мав право його перепитати, як вiн колись
мене запитував на голуб'ятнi про мої альбоми, мовляв, навiщо вони вам,
Вербеню, але я здогадувався, що художник, певно, надолужує колись втрачене
щось дуже важливе, переоцiнював те, яке вважав за маловартiсне, або ж
Опiлля оголилося перед ним, як молода жагуча жiнка, яка начебто й знана до
найменшої плямочки на тiлi i водночас безмiрно таємнича. А ще я
пiдозрював, що вiн в топонiмах, часом затемнених, прислухається до давньої
музики слiв, до обiрваних струн, бо йому конче було потрiбне, це теж було
пов'язане з малюванням на стiнi Святого Духа Та з його власними
теперiшнiми етюдами. Душа його була настроєна на звучання усiх скрипок, що
тисячу рокiв грали й вигравали на цих черченських полях, на цiлому Опiллi,
на всiй Українi... i часом, обiрвавши свою оповiдь, я уловлював, як душа
його схлипувала, захлинувшись жалем чи звеселившись почутою радiстю, або ж
огнiвувалася до стогону, коли ми надибували на полях червонi таблички на
стовпцях, на яких писалося, що це поле має "нумер" такий-то; нумерованi
поля нагадували нумерованих в'язнiв у таборах. А оце поле названо - так
було написано - iменем чекiста Решетова, що тут упав у бою з бандерiвцями.

- Як же нинiшнє чекiстське поле називалося ранiше, Вербеню? - запитував
мене Бережан.
- Називалося "Вдовинi помiрки". Колись вони належали громадi, селовi,
отже, й громада, пам'ятаючи про бiдних вдiв, щороку нарiзала по черзi тiй
чи iншiй жiнцi якийсь морг поля. Усе ж таки помiч. Звiдси й iмено.
- А вони, тi, що старий свiт зруйнували, а новий не побудували, встигли
перейменувати... перейменували для того, щоб люди забули про те, що колись
громада була "великим чоловiком" i мала Бога у серцi. - Бережан хитав
головою. - Нiби навмисне... чи таки навмисне все перейменовують, стирають,
знищують, га? - Вiн блискав очима, й сивизна його теж iскрилася i мовби аж
потрiскувала, немов наелектризована.
- Вам треба, Майстре, повертатися до Львова, - радив я йому жартома. -
Бо згорите на Опiллi... i нiхто начебто ваш вогонь не пригашує i не
пiдслуховує. А вдома - камiнь на каменi... а вдома й на вулицi за сто
метрiв пiдслуховують, кому треба, вашу розмову... а вдома на мольбертi
недомальоване полотно, я бачив: гола прекрасна жiнка, задум - ви менi
пояснювали, - що мав би спробувати розкрити сутнiсть жiночої душi.
Далебi я не збирався глузувати з художника; проникнення в жiночу
сутнiсть - це теж важливо, усi митцi свiту, мабуть, трепетно торкалися
своїми пензлями жiночої душi, одним iз них вдавалося бодай для себе
з'ясувати сатанинський пiдступ природи, що називається звабою, обiцянкою
насолоди i вiчним прагненням людини продовжити себе в прийдешньому; iншi
вiдступали, обгризаючи свої пензлi, перед неприступнiстю загадкової
жiночої посмiшки; третi шукали в жiнцi божество, якому треба поклонятися;
ще четвертi зривали з жiнки-богинi нiмб й жбурляли на стирлованi
простирадла борделiв.
Зрештою, жiнка - вiчна тема в мистецтвi, i цiлком зрозумiло, що Бережан
теж нею захопився, але... але, дивися-но, Бережане, поле оце перехрещене в
нову вiру, навмисне перехрещене, щоб ти завтра стояв отут без пам'ятi. Ти
не помiтив, брате мiй Бережане, що iснує зв'язок мiж нинiшнiм перехрещеним
полем i малюванням на стiнi в церквi Святого Духа? I там i тут зла рука
стирає пам'ять: там затирає її вапном, тут - вибирає очi червоною
табличкою.
Чи пiсля цього мiг Василь Бережан поїхати до Львова, щоб повернути собi
спокiй, коли на "Вдовинi помiрки" видибав iзограф iз церкви Святого Духа,
зупинився на краю поля й з-пiд долонi дивиться усмiхнене, тихо, як жiнки
жнуть жито, як серпи викрешують зблиски, як стеляться по стернi спiванки
без слiв, як пiд полукiпком у холодку молодиця годує немовля, забувши
прикрити бiле персо, як важко, iз дзвоном лягає в перевесло колосся;
iзограф потонув, мабуть, в iдилiї жнив, жнивна музика його заполонила, бо
старий не помiчає, що з борозни цiлиться в нього солдат у синьому кашкетi
iз зiркою, зараз ось-ось скреготне кулемет... i почне кулемет косити
iзографа, женцiв, жито й жiнку молоду з немовлям.

I майбутнi поколiння нiчого не будуть про це знати...
- Господи Боже мiй, яка кара Божа на нашу землю, - зiтхнув Бережан.
Мало не скрикнув Бережан.
Я мусив глаїти його, бо не треба аж так голосно, бо й поля, Бе-режане,
мають вуха.

- Невже, Вербеню, ми боїмося навiть власного поля? - запитував вiн
розпачливо. Сiв, змордований безсиллям, на межу й обома руками вчепився в
зелену бороду пирiїв.

Хтось спитає:
- А кулемети?..
Що, не було чутно кулеметiв? Я щось вигадав таке несусвiтне? Браття
мої, невже не чуєте, як вони нас розстрiлюють щоденно... i ми живемо, по
сутi, будучи розстрiляними.

7
Котроїсь недiлi, коли дощ застав нас на косовищi й ми мусили ховатися у
копицю сiна, Бережан знову допитувався, чи я направду остерiгаюся полiв,
немовби й вони, Вербеню, нинi стали зрадниками й пiдслуховують орачiв i
косарiв, як боязливий заєць, що стриже вухами пiд межею; невже вони
навмисне нумерують себе нумерами, забувши прадавнi власнi назви, щоб їм
спокiйнiше спалося по ночах; невже вони поробилися курварськими ланами,
яким байдуже, хто й що у них посiє; невже нашi поля, Вербеню, закаменiли й
втратили вiдчуття болю... чи бiль вони вже перетерпiли й звиклися з ним i
їм уже не болить, що хтось вiнчає їх терням, хтось напуває кров'ю, хтось
угноює трупом, хтось засiває брехнею, а хтось поливає зневагою? Он,
бачите, Вербеню, повзе й повзе, клубочучись помiж масними скибами, гаддя.
Я розгнiвався; я йому вiдповiв, що не пасує винити землю в смертних
грiхах... земля єсть євангелiєм, в якому пластами списано наше терпiння i
колись-хтось його прочитає i жахнеться. Я особисто землi довiряю, кому
бiльше довiритися, як не їй. Коли мої хлопцi стали пiдростати, я брав їх
за руки i водив у цi поля, у купелi цi пахучi, далi вiд стукачiв, дрiбної
селянської суєти, i тут, у житах, що напливали на нас хвилями зусiбiч, я
учив молитися за Україну; я спiвав їм "Боже великий єдиний, нам Україну
храни... не дай загинуть у ярмi..."

Пам'ятаю, я ледве чутно тую молитву наспiвував, а сам у душi плакав,
сльози в горлi клекотали, як окрiп, а мої хлопцi нiяк не могли второпати,
чому їхнього батька розтрушує дрож i чому ми молимося за Україну посеред
полiв, адже Україна - ви самi, тату, нас учили, скрiзь, є вона в деревi, в
зелi, у сонцi, у словi, в краплинi дощу, i чи не можна, тату, молитися за
Україну вдома перед образами... ну, може, молитися не вголос, а так, щоб
Бог почув, а щоб до колгоспного голови Чобота чи до дiльничного
мiлiцiонера пташка з молитви не долетiла... вони ж бо її застрелять, а нас
- на Сибiр.
Мої хлопцi мали рацiю: Бог приймає молитву скрiзь, i церквi, i перед
образами вдома, i в саду, коли сходить сонце, i нiякий колгоспний Чобiт не
має сили молитву переймати, одначе мене чомусь потягло в поле, тут молитва
чистiша i глибша, вона в полi сiється як дощ... так, сiється, бо велика в
наших душах спека; спека, зашкарубла потрiсканим коржем, i останнє
зiллячко у нiй в'яне, душа, як каня дощу, цю молитву випрошує... i дощ
припускається. Крiм того, серед житiв ми ближче наблизилися до Бога й до
України... й таки ближче. Власне ця думка про наближення виводила мене з
дiтьми в поле, i поле ставало моїм спiльником.

Я учив моїх хлопцiв:
- Ану вiзьмiть, один iз другим, з-помiж жита по грудцi землi... чуєте,
яка вона, наша земля, на дотик, як її тепло струме-ниться, переливається у
вашу кров. Чуєте? Це i є Україна.
Пощо це все я оповiдав Бережановi? Хотiв похвалитися своїм
патрiотизмом? Розвiював Бережановi пiдозрiння про зрадливiсть пшеничних
нетрiв, де нiбито попiд межами стрижуть вухами, пiдслуховуючи, зайцi? Чи
домальовував у його уявi свiй таки власний портрет на тлi скiсних ниток
дощу?
- Добра ваша школа, Вербеню. Добра... хоч, може. дещо зромантизована.
Та що зробиш, коли мусимо ховатися з своєю сльозою i молитвою. Такi часи.
- Вiн довго мовчав, i менi здавалося, що його зморює сон. Дощ шумiв
напливами, як некошенi трави. - Тiльки чи тi грудочки, про якi говорите, -
обiзвався вiн згодом, - не розсипалися помiж пальцями, а вiтер пiдхопив
пил, i нi слiду, нi знаку. А ви кажете: Україна. Га?
Нам було затишно сидiти в копицi, тепло; його плече опиралося в моє;
сiно, вiдволожене дощем, пахло й п'янило, як стародавнiй трунок; нам,
здавалось, було чути, як пiд струменями дощу на покосi вистрiлювали й
росли жовтодзюбi перця скошених зел; так, ми чули, як росли трави - душi
нашi були чутливi, немовби тисячi струн єднали нас iз кожною бадилинкою.
Я не поспiшав Бережановi вiдповiдати. Чому, зрештою, мають обходити
заїждженого львiвського художника мої дiти? Звичайнi вони люди. Ну, може,
не мають, як каже моя Олена, в носi рою мух, як має їхнiй тато, але що з
того? Один - iнженер у Львовi, другий бухгал-ерує у Рогачi, в
райспоживспiлцi. Катерина, донька, в колгоспi порається коло землi. Та нi,
нiчого не пропало з того, що я їм у душу вклав, нiчого не розсипалося в
порох, i вiтер нiчого не розвiяв. Ми не торбарi якiсь дiрявi, ми прецiнь
Вербенi.
- Забуваєте, мабуть, Майстре, - таки мусив йому вiдповiсти, - як
напластовується родючий грунт, гумус тобто. Порошина до порошини, корiнець
до корiнця, думка до думки, зеренце до зеренця, а ще - листя опаде, а ще -
Божа роса - i вже нуртує жива земля, вже весна її будить.
- Я вас розумiю, Вербеню, i образити не хотiв, - сказав Бережан. - Лише
спало менi на гадку стосовно гумусу: свiт пливе мимо нас широким рiчищем,
корабель його освiтлений аж хапає за очi, iлюмiнатори вiдчиненi в космоси,
в безмежжя людської мислi, а ми... а ми сидимо, не помiченi з корабля, в
копицi сiна i боїмося, щоб вiтри не здули гумус... власне, ми не сидимо,
ми розпластанi, розiп'ятi й прибитi цвяхами до гумусу, бо iнакше станеться
тут пустеля.

Вiн так i сказав: "Станеться тут пустеля".
_
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
8
А ще я був у Черченi "своїм" через те, що мене тут люди впiзнавали;
вони пильно обмацували мене поглядами, у їхнiх очах здивовано
засвiчувалось, як далекий полумiнець скiпки, не то здогад, не то
пригадування, i тiльки вроджена селянська несмiливiсть стримувала кожного
з них спитати мене: "А де ти, чоловiчку, так довго барився?"
Виходило, що начебто я тут уже колись бував, оцi люди на вулицях i на
подвiр'ях, в полях i на всiх дорогах колись мене бачили, розмовляли зi
мною, i коли я був голодний - дiлилися хлiбом, а коли був спраглий -
виносили до ворiт кухоль води; виходило, що колись (Коли? В якому
столiттi?) я їх малював чи принаймнi збирав у свою пам'ять рисочки з їхнiх
облич, i збирав зблиски з їхнiх очей, i злети й насупленiсть їхнiх брiв, i
сльози збирав iз їхнiх зморщок, i збирав веселi усмiхи з їхнiх губ. Я
тiльки не знав, i черченськi люди не могли менi в цьому незнаннi
допомогти, куди я зiбране вiдносив i на що його витрачав.

Якось менi снилося, що я вже розчистив цiле обличчя, а не лише двоє
очей страдника на стiнi Святого Духа; менi явився старий чоловiк iз
аскетичним довгобразим обличчям, зарослий бородою, одна чорна i глибока
зморшка, як борозна виорана на високому чолi; а грива сивого волосся
рвiйно вiдкинута назад; а зрештою, головi старця була вiдкинута напружено
назад, немовби вiн моцувався, жадаючи вирватися з того мiсця, яке йому
призначив на стiнi iзограф. Старець не просто виривався, вiн криком ревiв
на цiлий свiт; його конвульсiйне роздертий рот, розкуйовджена випнута
вперед бiла й закривавлена борода, посiрiлi губи, стирчкуватi брови, а
найбiльше оте живе праве око i страшна кривава яма на мiсцi ока лiвого -
усе це, кожне зокрема й оглавлене разом, виражало вибух гнiву й водночас
передсмертного жаху. Людина на стiнi, вмираючи, витерплювала пекельнi муки
й випльовувала з горлянки, вочевидь, лютi прокльони а чи кличi.
Таке менi снилося; зрештою, я уже уявляв, бачив муку того страдника; я
був ущерть, по горло, як дзбан iз розтопленою смолою, виповнений лютим
ревом i жахом, мене болiло усе тiло, i волосся на менi дибилося, i я
сходив потом, i щоб вiд мук порятуватися, менi стрiляло в голову або ж
втекти вiд страдницьких очей i бiльше до них не повертатися, або ж їх
чимсь заслiпити, або ж вишкреба-ти скальпелем. А ще хвилинами баглося й
менi завити з болю, i я мусив зцiплювати зуби, щоб виття не вирвалося на
волю, зате стогiн мене потрясав. Я, певно, божеволiв, бо котроїсь хвилини
менi немовби розкрилася цiла стiна, штукатурка з неї осипалась, i я уже
знав, вiд чого у муках умирає оцей старець. Його обличчя видавалось менi
знайомим, немовби вчора я зустрiчав його на стежках у колгоспнiй пшеницi;
я витирав тампоном його кривавi сльози i тамував бiль, тулячи долоню свою
до його чола, i в думцi просив Бога швидкої для нього смертi, бо не було
кiнця його стражданням.
Виходить... виходить, що начебто я сам малював його на церковнiй стiнi?

Я? Я був тим iзографом давнiм, що збирав у Черченi людськi риси, вдачi,
сльози, болi, грiхи й покаяння, бо iнакше не посмiв би (та й не зумiв би)
намалювати страждання i клич на стiнi. Виходить, Господи, що все на свiтi
повторюється, люди в Черченi теж повторилися, i тому вони мене впiзнають.

А чи направду, Господи, я сходжу з розуму вiд страдницьких очей, вiд
чужого болю?

Я й не сподiвався, що в тишу черченських полiв у пору, коли до жнив iще
не близько, а косовиця на луках уже минулася, щоднини входять, немов у
широкий, до дна прогрiтий сонцем i пропахлий розiмлiлим зелом розлив води,
численнi гурти людей: запiзнiлi косарi, що котилися роверами на свої
лiсовi дiлянки; галасливi, як шпаченята, табунцi дiтлахiв, котрi
по-давньому босонiж мчали до Золотої Липи купатися; з самiсiнького ранку,
немов тiї ткацькi човники, туди-сюди снували сапальники на буряках; у
пiсляполуденок розстрiлював польову тишу своїм тарахкотiнням трактор, що
причепом пригойдував iз ферм чергову порцiю гною - величезне його купище
рудiло й парувало на краю поля обiч вiльхового гайка; раз на день на
височенному сухореброму конi появлявся "польовий", тобто колгоспний
польовий сторож на прiзвище Факадей - миршавий з вигляду чоловiчок iз
"льорнетою" на грудях; шкапища його, наче спецiально тренована, дибала
стежкою нечутно, нiби була взута в м'якi постоли. Факадей зрiдка зводився
на заржавiлих стременах i, витягуючи довгу й тонку шию, озирав бiноклем
поле: чи десь-хтось не косить конюшину, чи випадково одурiлi вiд любовi
молодята не витолочують пшеницю. У моєму етюднику є кiлька наспiх
накиданих штрихiв до портрета Факадея, я навiть подумав, що вiн iз своєю
шкапою, довгою шиєю, на якiй стримiла продовгувата, як огiрок, голова,
схожий на Дон-Кiхота... такий собi черченський Дон-Кiхот, у котрого,
однак, нема в очах донкiхотського стремлiння творити добро; в довгiй його
вертлявiй шиї, в постiйному озираннi, у пiдозрiлому прицiлi маленьких очей
нишкло щось собаче, сторожинецьке.
Котрогось дня Факадей помiтив, що я його малюю, схоплюю, як _кажуть, на
ходу, бо пiд'їхав до мене на своєму Росiнантi й з висоти сiдла спитав, як
деркачем проскрипiв:

- Нащо вам моя мармиза? Та й чи положено, товарiщ, мене малювати? -
засумнiвався. - Я, так сказати, людина службова.
Я йому пояснив, що таки "положено", тим паче що вiн на службi. Колись
люди схочуть подивитися на Факадея, який служив колгоспним польовим.
- Ну, тодi рушницю намалюйте за плечима, - сказав Факадей i приосанився
в сiдлi. На ньому була гiмнастьорка, пiдперезана офiцерським паском, i
кашкет теж офiцерський. Потiм я дiзнався, що вiн у Черченi зальотний птах,
демобiлiзований прапорщик. - Я у голови в'одно прошу рушницю... стрiляв би
здалека. I боялись би мене.
- Ви хочете, щоб вас боялися? - перепитав я його. Вiн посмiхнувся:

- А хто не хоче... всi, товарiщ, хотять, щоб їх боялися. Це я точно
знаю. Якщо чоловiка бояться, то це значить, що є у нього сила. - При цих
словах Факадей аж засвiтився хижо.
Я покрутив заперечливо головою.
- Не можна вам давати рушницю. Заборонено.
- Але ж настав би порядок, товарiщ, - стояв на своєму Факадей, начебто
справдi вiд мене залежало: дати йому рушницю й дозволити йому стрiляти чи
хай далi їздить полями лише з нагайкою i бiноклем.

- Чи вам, - кажу, - нагайки не досить?
Обличчя пiд лаковим козирком сiпнулося з досади, але не промовив
нiчого, торкнув коня кирзаком й потюпав стежкою. За хвилину поглинули його
пшеничнi нетрi.

Зрiдка у хмарi бiлої пилюки на польових дорогах появлявся "уазик"
колгоспного голови товариша Чобота, вiн зупинявся то бiля пшеницi, то бiля
ячменю, то поринав у кукурудзу або ж завертав на бурякову плантацiю - адже
був господарем, це правда, i мусив, отже, знати, як росте урожай.
Одначе польова тиша, оте розлоге море розлитого сонця i пахощiв
розiмлiлого зела топило немилосерно, жбурляло на своє дно людськi гомiнкi
голоси, гарчання машин, подзвонювання мотик, коров'ячi окличi... все
гинуло в тишi, i лише над шепетливим морем високо в небi пiдвiшував
дзвiнок невидимий жайвiр; i якоїсь днини перед полуднем я несподiвано
вiдкрив для себе, що у цiлому свiтi серед тишi й шелесту хлiбiв iснують
тiльки жайвiр i я, грiшний, iз своїм малюванням; це так було у самотинi
солодко й моторошно, що я не втримався, упав на теплу землю i заплакав.
Чого плакав? Хiба iнколи знаєш, чому тобi хочеться заплакати?
У моє самотинне малювання посеред полiв якось у самий розпал спекотного
полудня прийшов чоловiк iз мiшком конюшини. Я не став допитуватися, як
його кличуть, менi це було не потрiбне, я тiльки здивувався, що вiн
пiдкрався до мене майже нечутно, i я забобонне подумав, що чоловiк пiдповз
до моєї верби, пiд якою я сидiв з етюдником, iз потаємної нори, бо я аж
здригнувся, коли вiн заговорив за моїми плечима. Був вiн сорокарiчний,
кряжистий, у повнiй чоловiчiй силi, i таким вiн себе почував - мав
гордовитий, незалежний вигляд. Очi його бiгали по моєму пейзажi, а рот
кривився iронiчно.

- Не подобається? - спитав я, вловивши його ковзку iронiю.
- Чого ж, - стиснув вiн плечима. Був у картатiй чистiй сорочцi, штани
на ньому прасованi, виглядало, отже, що чоловiк не порпається щоднини в
землi чи коло гною. - Файно малюєте, - похвалив вiн. - Я тiльки хотiв би
знати, якщо не секрет, скiльки ви за день таких образiв можете
намалювати... i по чому кожен iз них? Кажуть: дорого.
- Маєте намiр купити? - засмiявся я. - Чи ви, може, працiвник торгiвлi?

- Нi, - вiдмахнувся мiй новий знайомий, - я не торгаш... я людина
проста: працюю пожежником у Рогачi.
- То пощо виважуєте цiною те, що я малюю?
- Отак, з цiкавостi. Або й iз заздростi! - зареготався щиросердечно,
широко. - А що, малює людина один день, а продає штуку мальовану по сотцi
чи й бiльше. Нiби я не чув, як за цi образи деруть? Простий же хлоп, як
ось я, примiром, за 120 рублiв мусить цiлий мiсяць прикладати руку до
козирка i мельдувати командировi, що готовий сповняти його накази...
готовий щодня у вогонь.

- Хiба я тому винен? - Мене образило, що вiн так легковажно порахував
художницькi заробiтки (та й чи вiн один так думає про нас, мистцiв?). -
Мiж людьми балакають, що пожежники мають багато часу, так? Що ж вам
заважає теж малювати й заробляти дурнi грошi? - Я таки його пiдкусив.
- Е, коби то чоловiк умiв, то хiба прикладав би руку до козирка, -
вiдповiв вiн сумовито. I тут же вiд суму омився. - Був би собi пан iз
пензлем... нипав би собi пан iз пензликом по полю, малювавав би образи й
рублики зщибав би, як грушки, - вiн аж солодко завiв очима, уявляючи, як
збивав би рублики з грушок. - Але що з того...
- Кожен робить, що вмiє, - поспiшив я чолов'ягу потiшити. - Бог усiх
надiлив талантами.
- Що правда, то правда. Я маю талант красти, - несподiвано вiн
обiзлився. - Думаєте, жартую? А що? Життя навчило. Якби я був в Америцi,
то... А так, на 120 рублiв не розгонишся i всього не накупишся. Коло хати
й худобина якась є, i дрiб. Мусить чоловiк давати собi раду, виходити, як
кажуть, на влови: нинi конюшини мiшок нащибаєш кролям, завтра з ферми
поцуплю опалку силосу чи якусь дiлетку комбiкорму, якщо вдасться. Восени
капуста є на полi, буряки, морква, мандибурка - тобто картопля. Не дурний
казав: хто годен - той не голоден.

- Але ж ви обкрадаєте колгосп, сусiдiв своїх, поле оце врештi, -
пробував я зупинити злодiйське вихваляння. Бачив: зблiд чоловiк вiд
злостi.

- Смiхота, - сплюнув вiн. Бiлiсть на лицi не миналася. - Таке кажете,
нiбито це поле - людське, а люди на ньому... А люди на ньому, щоб ви
знали, приреченi Господом Богом на панщизнянську каторгу... от, каторжники
дурнi.

- Ви мудрi? - Я не розумiв його цинiчної одвертостi. Що вiн хотiв своєю
сповiддю менi довести? Що став дрiбним злодiєм iз примусу? Що таким
зробило його життя? Що на цьому полi, над яким жайвори попiдвiшували
срiбнi дзвiночки, чесно не проживеш?
Або ж цей чоловiк iз мiшком нажатої конюшини виводив мене iз
золотистого розливу польового спокою, iдилiї пшеничної на берег реального
життя?

Чоловiк не вiдповiв, а лише споглядав на мене з жалем та осудом,
начебто я перед ним чимсь провинився.
- Ну, ну, - промовив урештi, - малюйте собi. - I закинув мiшок на
плечi; i залишив мене на роздорiжжi; i, певно, жайвори далi смикали
невидимi нитки, що провисли з пiднебесся, i, певно, голосне срiбло
дзвiночкiв скапувало понад пшеницями... скапувало, а я його не чув.
У мою потривожену самотнiсть посеред черченських полiв одного ранку
втрапила згорблена жiнка у чорнiй хустинi, у такiй же старосвiтськiй
ряснiй невизначеного кольору спiдницi й у бiлiй-бiлiй сорочцi, на рукавах
якої синiм цвiтом цвiли вишитi хрестики; жiнка зупинилася бiля мене й
спитала, чи можна подивитися моє малювання (а я якраз малював загiн
кукурудзи, що навальне й соковите вибухала буйною зеленню - лапастим
листям, на якому iскрилися мiрiади пацьорок уранiшньої роси).
- Дивись-но, - сказала жiнка тихим голосом, - землиця аж свiтиться, як
молода... ага, як молода у вiнку. - I похитала головою. Губи її
ворушилися, жiнка продовжувала говорити, але вже пошепки. Виглядала вона
сумною; на дрiбнопосiченому зморшками лицi немовби пропливали хмари, а чи
думки... а чи вiтер засипав зморшки попелом. Очi, глибоко запалi, у вiнцях
сiрих зморщок, журно пестили мiй недокiнчений етюд. - А ми, грiшнi, й не
видимо цiєї Божої краси... де нам, Господоньку, до краси, коли ти, немов
худобина робуча.
Менi було жаль старої; було жаль її невиказаного сiрого суму, її
тонких, як iз дикого воску вилитих, сухих пальцiв, якi, видно, у неї
затерпали, бо раз-по-раз ворушила ними, розминала. Скiльки їй було рокiв?
Сiмдесят? Трохи менше? У крайньому разi, своє у колгоспi сповна вiдробила
(вiдробила панщину - згадав я чоловiка з мiшком конюшини). То чого дибає
спозарання iз мотикою? На буряки? Спитав її про це.
- Та на буряки... маю дiлянку, хоч давно, рахуйте, своє вiдробила, дали
пенсiю аж тридцять два рублi. I за то дякую Боговi, - зiтхнула сокрушно.
Споглядала на мене з глибини сiрого смутку й переливала той сум менi в
душу. - Нiби, рахуйте, маю право, щоб дали святий спокiй з тими
буряками... тi буряки з молодих лiт висiли в'одно надi мною й висiли: як
весна, як лiто, як осiнь... у сльоту, пiд снiгом, бувало, чистиш буряки на
цьому... на цьому проклятому полi. Не лякайтеся, прошу вас, що чорним
словом обзиваю поле. Що подiєш, коли воно, як дракон, висмоктало з людини
силу й обернуло в порхавку. Свiт замкнувся в буряцi, якийсь кримiнал,
чуєте, загратований, а в тому кримiналi любилися ми з чоловiком, дiти
народжувалися, хатчину сяку-таку злiпили, випроваджували дiтей до школи. I
все за гратами та й за гратами. Та хiба не через поле, не через буряки
минулося моє життя? Най небо й земля менi простять... колись грудочка
землi була для кожного з нас святою, цiлували i плакали над нею, i
лелiяли, щоб добре родила, а нинi грудка стала ненависна, ворожа аж...
Я був вражений її бесiдою; менi баглося зупинити тихий плин її слiв,
барвлених не так зненавистю, а бiльше плачем без слiз.
- Чейже поле не винне, нанашко, - навiщось я її умовляв. Жiнка мене не
слухала, маленька, сухонька, згорблена на сапилно мотики, вона жила в
загратованому кримiналi, i я не мав сили звiдти її добути; i тихий сум,
вiдчай, глибоченна, мов прiрва, безнадiя струмилися од дрiбненької її
постатi, я майже фiзично це струмування вiдчував... i було менi чомусь
соромно, що на картонi свiтилося красою, переливалося перлами колгоспне
кукурудзяне поле.
- Ви, певно, собi мiркуєте: здурiла баба на старiсть? - осмiхнулась
скупо, й обличчя її посвiтлiло. - Так? А я, чуєте, при своєму розумi, Бог
видить. Я iз Богом щоранку розмовляю, як оце з вами, молюся, б'ю поклони i
кривди свої виповiдаю. У хатi - пустка, мухи бренять, як веретена, а Бог
наш мовчить... Бог нiбито в змовi з колгоспом, з усiма теперiшнiми панами.
А пани...
Приходить до мене на подвiр'я щовесни наш колгоспний голова товариш
Чобiт i такого з себе чемного вдає, хоч його до рани прикладай, як
пiдбiл-зiлля. I запитує: "Ну-ну, як ви, бабцю Катерино, зиму перезимували?
Чи не бралася вас слабiсть? Чи не було перебою в магазинi з хлiбом? Чи
стало вам дровець? Чи ваш син Дмитро приїжджав iз Бистричан, чи зовсiм
забув про маму серед машинерiї на заводi?"

I котить, i котить Чобiт бочку з медом.
Я, прецiнь, знаю, що бочка порожня, вiн її лише зверху обливає патокою,
щоб була солодка, так дiється щовесни, коли сiють буряки.
Далi Чобiт забуває про мед i починає головне, з чим, власне, на моє
подвiр'я повернув. "Ну, - каже, - слава Богу, Катерино, що бiгаєте
нiвроку, як молода, що Дмитро з Бистричан наїжджає i привозить мамi
ковбаси. Бо цього року знову довели нам план по буряку, вони зверху план
спускають, нас не питаючи, а я ось ходжу хата вiд хати, як старець з
торбиною, i прошу: вiзьмiть, Iванихо, й ви, Петрихо, сорок соток бурякiв
пiд свою руку. "Ой, - вiдпрошуюся, - не вiзьму я, голово, бо мотика
поважчала, немовби її цигани з олова викували, i кiстки мої скриплять,
ноги не ходять, а поперек не згинається, видно, задерев'янiв iз минулої
осенi". А вiн, тобто наш Чобiт, делiкатно менi нагадує: "Ви, бабцю, не
вiдрiкайтесь вiд колгоспу навiдмаш, в селi, прецiнь, живете й будете
потрiбувати соломи й дiлянки пiд косовицю на сiно, корiвчину ж тримаєте. А
зима йде - велика панi: дровець, голово, постарай та випиши-но вантажiвку,
щоб вугiлля привезти. Торiк вам шиферу на хату вiдпустили... Пам'ятаємо,
що ви у нас були передовиком на буряках. Словом, мусимо рятуватися,
Катерино, га?" Отак пiдмовляє солодко Чобiт. "Якщо ж не зможете самi, то
маєте в мiстi сина, невiстку, онукiв - най допоможуть бабi. Що, хiба не
мають Бога в серцi? Не пропадати ж бурякам у бур'янах. Це ж цукор для
трудящих". "Господи, - бiдкаюся, - я нiбито нетрудяща, нiбито не маю права
перепочити перед смертю або й вмерти на постелi, а не мiж рядками в полi?"
"Ну, то як вважаєте, Катерино, - вiдповiдає менi Чобiт начебто байдуже,
але я виджу, що спохмурнiв. - Тiльки кожний має своє право", - каже, i я
чую в його голосi погрозу.

Я тодi беруся гострити свою мотику. Життя, прошу вас, iде далi,
направду треба на газдiвство соломи, сiна, дровець... i потрiбно буде мене
на цвинтар повезти, наперед мушу собi це везiння на цвинтар заробити в
нашого Чобота.

То-то... Якщо навiть за свою дорогу на цвинтар треба наперед у колгоспi
вiдробити, то так поле вiдплачується менi, га? За що маю 'го любити? -
запитує мене жiнка й сипле менi в душу сiль.
I я мовчу; я не знаю, що маю їй вiдповiсти; я остерiгаюсь з нею
погодитись, стати на її бiк, бо тодi поле втратить свiй чар (а може, його
чар - це тiльки поверховий глянець?).
- Нащо все це менi виповiдаєте, нанашко? - серджуся на неї. Вiдчуваю,
що в мене пропадає охота працювати над етюдом, i бачу, що висихають на
листi кукурудзи перлистi краплини роси.
- Ти ж, гадаю, мусиш це знати, бо ти той, що малює. Так дiялося здавна:
той, що малює, повинен усе знати. Хiба ти не з церкви Святого Духа?


9
Котрогось дня я сидiв за етюдником на березi Золотої Липи й малював
незораний клинок поля, що спадав до рiчки; для колгоспних трактористiв
клинок служив нiби "майданчиком для перекуру", на якому заправляли
трактори, насипали в сiвалки зерно, розвантажували мiнеральнi добрива, i
тут зупинялася пiд час жнив колгоспна кухня з термосами. Про призначення
клинця свiдчили лахмiття целофанових торбин iз-пiд суперфосфату, чимала
купа вапняку, що взявся коржем, та ще хтозна-коли покинутою сiвалкою.
Щоправда, мене першою чергою цiкавив густий розсiв польового маку, що
палахкотiв по всьому клинцю. Але й занехаяна iржава сiвалка була доречною
на мому картонi: колеса її i сошники уже погрузли глибоко в бур'яни, з
десяток кущикiв маку нахабно визирали з розкритих жолобкiв; природа
немовби прагнула приховати й злагiднити людську безгосподарнiсть й
поступово поглинала купу залiзяччя у своїх зелених нетрях.
Забiжу наперед i похвалюся, що пейзаж, котрий я назвав "Рожевий
смуток", пiсля чергової виставки, на яку я таки пропхався, був ущент
розкритикований, прибитий цвяхами до ганебного стовпа як такий, що
паплюжить нашу радянську дiйснiсть, i, звiсно, я мав достобiса
неприємностей.
Та це було потiм, а того дня, коли почав над ним працювати, сидячи на
березi Золотої Липи, про неприємностi я не мав i гадки, навпаки:
працювалося легко, барви "давалися в руки", як любив говорити мiй старий
учитель Петро Степанович Грицай, погода стояла дзвiнка; чиста синява неба,
що доокружно єдналося iз землею, i разом, небо й земля, напинали немовби
велетенський намет, посерединi якого сидiв я з своїм етюдником, вливалося
тихим спокоєм менi в душу й голубизнило цiле тло пейзажу. Легкий вiтерець
- радше подих польовий, зрiдка ворушив крилом, i тому маки, якби
вицiлованi - де блiдо-рожевi, де зовсiм блiдi, а де яскраво червонi
хилилися менi навстрiч i розкривалися, щоб їхню красу ухопив пензель.

Поява цiєї красивої молодої жiнки довершувала та освячувала мiй
"Рожевий смуток"; я пiдозрюю, що якраз од неї передався на мiй пейзаж її
невиказаний, затаєний смуток, якась... весела надщербленiсть. Згодом,
згадуючи нашу польову зустрiч, я спершу бачив перед собою кущик
розгнiвано-червоних макiв, що виростали на посмiховище з iржавих щiлин
покинутої сiвалки, а вже потiм появлялася в моєму спогадi вона.
Її звали Марiйкою, Марiєю Рибкою; було їй, мабуть, за тридцять, але
роки нiякої ролi тут не грали, та й визначити їх могла хiба що ворожка:
чорнява Марiйчина краса, струнка мiнiатюрнiсть її стану, жвавiсть рухiв,
усмiхнене личко робили її схожою на "вiсiмнадцятку", i тiльки згодом,
придивившись (а чи вiдчувши?), помiчаєш, що в циганкуватих її великих очах
час вiд часу спливає на поверхню смуток, котрий умить висвiтлює цiле її
лице з пережитими роками, вирiзьблює гiркоту в кутиках губ i зморшки бiля
очей. А так, на перший погляд, вона була юною i в'юнкою, яку i в руках не
втримаєш - вирветься, втече, i смiх за нею покотиться: лови!
Вона появилася на стежцi, що пiдскакувала понад Золотою Липою:
чимчикувала з поля в село. Боса (легкi капцi тримала в руцi!), у бiлiй
хустинi, пов'язанiй по-молодицькому, в розхристанiй (аж усi перса було
видно), злегка покрапленiй вишивкою кофтинi й у короткiй спiдницi була
подiбна на польову мавку. Я так i сказав їй (банальщина, звичайно),
мимоволi любуючись її розпашiлою мiнiатюрною красою.
- Хiба мавка гасає по полю з мотикою? - засмiялася, одначе, невесело,
жбурнувши ненависно сапку на край берега; сапка задзвенiла й бризнула
срiблом.

- Хто ж ви така? - мало не плеснув щось не вельми оригiнальне, як
звичайно говорять чоловiки красивим жiнкам.
- Я - Рибка Марiя. Не чули-сте? - Була направду заскочена, що я дотепер
не чув її iменi. - Ланкова тутейша. Раз мене не знаєте, то ви газет у руки
не берете. Вирощую, як це пишеться в газетах, високi врожаї кукурудзи й
бурякiв. Маю два ордени Ленiна й Трудового Червоного прапора, їздила-м
неодноразово на сiльськогосподарськi виставки до Москви й Києва, сиджу в
усiх, якi тiльки є, президiях за червоними столами, - говорила вона, не то
глузуючи з себе, не то справдi собою пишаючись. - Зате я вас знаю... -
Марiя обiйшла навколо мене, зблизька й здалека, нахиляючи голову, немов
чорнявий якийсь звiрок, приглядалася до мого малювання. - Я знаю, що в
Святому Дусi сидите замкненi, щось там шукаєте, вiдкриваєте... щось... Не
скажете, що? Цiле село про це балакає.

- Мистецтво - завжди загадка, а тим бiльше в церквi посеред Страдчої
долини, - вiдповiв їй.
- Це, мабуть, нудно i... трохи страшно щоденно нидiти в замкненiй
церквi й вишукувати тайни... вишукувати десь помiж камiнням, пiд
штукатуркою старi образи? - випитувала Рибка i чарiвно, вже зовсiм несумно
посмiхаючись. Маленькi уста, ямки на смаглявому личку, злегка кирпатий
нiс, веселi чортики ув очах вiдверто манили до себе, заворожували; вона,
здавалося, стояла доступна, варто було тiльки її обняти, й уже прилинула б
до тебе, затрiпотiла б дрiбно (бо ж недурно зветься - Рибка!). Я, мабуть,
пiддався її чарам, бо сказав легковажно:

- А ви зберiться та й постукайте у церковнi дверi, вони вам
вiдчиняться. Допоможете вiдгадувати тайну Святого Духа. Згода?
- Нi, менi не можна до церкви, - посмутнiла й покрутила головою. - Я,
прецiнь, - партєйна i повинна боятися церкви, образiв, як дiдько свяченої
води. Так мене вчили ще в школi, потiм - у комсомолi, ну, й коли до партiї
записалася. Питалися, до речi, мене на бюро: "Чи висять, Марiчко, у вас
вдома образи?" "Висять, - кажу, - але то маминi. Коли ж замiж вийду, то
обiйдуся без святих у хатi", - вiдповiла-м.
- I обходитеся? - Менi чомусь стало жаль цю малу жiночку. - Обходитеся
без образiв, без Святого Духа, без Страдчої долини, без Козацької могили,
без..? - Я аж задихнувся вiд болю, що запiк у грудях. Ось маєш, виросло на
Опiллi нове поколiння, яке зреклося усього того, що було дорогим для
поколiнь попереднiх; то зречене для них - забобон, опiум, мракобiсся? Їм
уже нiчого не потрiбно з минулого, навiть не потрiбнi страдницькi очi на
стiнi у Святому Дусi.
- Як вам сказати, - Рибка замислились i враз, мов квiття, на яке
бризнули ядучого вiдвару, зiщулилася i постарiла. Стояла передi мною
щупленька сiра жiночка з похиленою милою голiвкою й опущеними руками... з
крилами пiдрiзаними. - Як вам сказати, - повторила. - Та й чи треба
казати, чи треба признаватися? - вагалася.

- Очевидно, не треба, - я хотiв їй допомогти. Бо справдi: нащо менi
признаватися в чомусь? Хай дрiботить собi додому. Чи я покутник якийсь, що
збираю в торбу лупане камiння - чужi грiхи й чужi сумнiви... збираю i ношу
їх у собi?

Господи, невже дано менi бути покутником i ходити з торбою i напитувати
чужi грiхи й чужi болi? Чому вибiр упав саме на мене? I чому даровано менi
торбину на чужi болi саме тепер, адже до Черчена, до того часу, поки не
поглянули на мене зi стiни Святого Духа страдницькi очi, я про своє
призначення покутника не думав.
Колись на Гуцульщинi менi оповiдали, що в одному селi був монастир, в
якому перебували дивнi черцi, котрi перебирали на себе вiд кожного, хто
тiльки обдаровував монастир срiблом i злотом, смертнi грiхи - душогубство,
пограбування сирiт, скотоложство, осквернення святинь; iзбавленi вiд
грiхiв грiшники поверталися з чистим серцем додому, а черцi карали себе
канчуками, голодом, студiнню i, звичайно, покаяльними молитвами.
Невже я один iз них?
Ет, дурне лiзе в голову...
Рибка, певно, нiкуди вже не поспiшала, присiла на самому краєчку
берега, опустивши у воду ноги; рiка заговорила навколо її нiг, защебетала,
а ноги бiлiли в чистiй водi, як алебастровi.
- Якщо поправдi, то тримаємо ми з Михасем, iз моїм чоловiком, образ
Божої Матерi у скринi помiж маминою одежею... мами давно нема, а скриню з
одежею та iз Богоматiр'ю бережемо, - сказала, повернувши до мене голову.
Нiяковiсть, як тiнь вiд хмари, проступила на її лицi.
- Для чого бережете? - спитав я. На мене напливала злiсть, очевидно,
була моя злiсть безпричинна; очевидно, я не мав права сердитися на цю
маленьку незнайому жiнку... не мав, а проте - сердився. - Божа Матiр,
образ святий - це лише пам'ятка по матерi, так? Як скриня писана, як
сорочка вишивана, як, може, коралi з подiрявленими монетами цiсаря
Франца-Иосифа, як запаску, сухозлiткою ткану? - Я, мабуть, трохи пiдвищив
голос, бо Марiйка Рибка аж згорбилася, аж наче руками хотiла оборонитися
вiд моїх слiв.
- Ну, чо' ви такi... такi дуже мудрi й прокурорськi, чи як сказати, -
обiзвалася стиха. - Нi, не лише для пам'ятi по мамi образ тримаємо...
тримаємо на всяк випадок, для душi. Щось людина мусить мати таке... Ось
хату почали класти нову: я з образом i з святою водою всi кути окропила.
Посадили садок - то ж на цiле життя, правда? Як же без благословiння
Богородицi? Їдеш у дорогу, в ту ж таки Москву, i вже тобi дорога ближча i
легша, коли постоїш мовчки перед образом. Звiвся на нiжки мiй первенець,
Юрчик, а я йому: поцiлуй бозю, синку. Або й без причини, коли тобi мулько
на душi, шукаєш розради перед Богородицею. Пишуть тепер: забобони,
мальовидло на деревi чи на цупкому паперi, кинь у вогонь - жменька попелу
з святого образа лишиться. А проте... а проте, зачерпуєш од нього чогось
такого...
- Цiкаво, що сказав би з цього приводу колгоспний голова або ще хтось з
парторганiзацiї? - Я присiв на березi коло Рибки. Сердитiсть моя невчасна
минулася. Хiба вона одна на цiй грiшнiй землi блукає з двома чи з трьома
душами?

- Нiбито вам не вiдомо, що нiкого в колгоспi чи в районi, або й у
Москвi, окрiм чортiв iз кадебе, не цiкавить, якi ви є насправдi в своїх
глибинах? Їм аби зверху виблискувало, аби показник, аби медалька, аби в
газетi фотографiя. Така собi позолота на трухлявому деревi, на дошцi або ж
- на iржавому залiзi. I нiкому нiчого... нi слова... обiзвуть тебе
мiшiгiною або запiдозрять, о, це вмiють: "Хтось з твоїх родичiв був у
бандерах?"

Дивно було чути вiд неї такi слова. Такi... Чи вона аж така смiлива? Чи
направду "мiшiгiна"? Чи трапилася жiнцi нагода, щоб википiло те, що давно
в нiй накипiло?

- Менi ось сповiдаєтеся, - зауважив я. - I не боїтесь.
- Нє, не боюсь. Чого боятися? Ви ж iз Святого Духа... туди Вербень
нiкого лихого не покличе. Крiм того, не повiрять, що Марiя Рибка -
партєйна, орденоносиця, передовичка й так далi, на себе щось там
наговорювала. Дурна, чи що? Мається ж бо не зле. Слава. Премiї. Президiї.
Ордени. Вечерi в ресторанах пiсля ружних нарад. Ну i... начальники в
готельний номер стукаються до тебе, просяться, як коти... i ти пускаєш. I
вiн тебе слинить... а ти, холера ясна, не пручаєшся, тобi не гидко, ти
давно низько впала, нема чого бабi втрачати, бо ти сама, як свиня в
болотi, розiмлiла вiд коньяку... i розкидуєш свої бiлi нiженьки. Нє, не
задурно, за тi ж ордени, за славу. Що з того, скажете, що слава фальшива?
Хто ж iз слави брехню злущить? Хто доведе, що твоя ланка виростила не по
450 центнерiв солодких коренiв з гектара, як пишуть у газетах, а лише 240?
Жiнки мої в ланцi все знають, але мовчать, їм вигiдно мовчати, бо дiстають
додатково i рублики, i цукор... їм солодко. А менi вранцi гiрко...
- Почекайте, - вихопилось в мене, - а як же вранцi, коли повертаєтеся
iз нарад, iз з'їздiв усяких додому, дивитеся в очi чоловiковi й синовi? -
Я не мав права на таке запитання, я взагалi не мав нiяких прав, але
обiзвався в менi моралiзатор. - Чи чоловiк не здогадується, Михась ваш?
- Певно, здогадується, не дурний-бо. Та й у селi плiткують. На чужий
роток... Але мовчить, пальцем не рушить. Лише чорний ходить. А здалось би,
вхопити ремiннi вiжки та й поїздити ними по менi, бабi партєйнiй. Може,
спам'яталась би. - Вона говорила про себе спокiйно, вiдчужено, немов мова
йшла про когось iншого, далекого.
- Хiба без ремiння не можна? Видно, Михась вiжки взяти не зважується,
за вами оборонцi горою в колгоспi i в районi, скрiзь. - Я собi уявляв, як
її Михась, можливо, чолов'яга дебелий (бо якраз високi кряжистi чоловiки
люблять мiнiатюрних жiночок), синцює тяжко свою Марiйку, синцює й обертає
на всi боки, як снiп, а вона проситься: "А бий-но, Михасю, iще моцнiше.
Бо-м сесе заробила".

- Нi, без вiжок не обiйтися, - вiдповiла. - Втiм, чи воно, ремiння,
люте, поможе? - запитувала саму себе. - Життя, як колесо вiд воза, увiйшло
в прорiзану колiю i котиться собi узвичаєно. Все зв'язано мiж собою:
Михасевi гордощi... аякже, i гордощi Михасевi, що жiнка висиджує в
президiях, що передовичка, треба врахувати. Тепер ще ружнi плати
додатковi, премiї - хлоп, прецiнь, на грошi ласий. Та i я увiйшла в смак:
рахуйте, i в закордони посилають, i се, i те, i стежку на базу за
дефiцитом знаю - вбратися чейже хочеться по-людськи. Та й у ресторанi
посидiти приємно... i приємно часом, коли тебе голублять чужi... на руках
носять, - признавалася щиро.
- Але ж олжа все це, Марiє! - мало не вигукнув я. - Олжа i гнилизна.

- Чи я перечу? Олжа i є, - погодилася сумирно. - Най буде. Блуд, брехня
в менi, в кожному з нас i навколо нас. Нiби я слiпа? I нема вiд неї, вiд
олжi, як ви кажете, куди втекти. Ви знаєте як вiд неї порятуватися? Я, на
жаль, не знаю, - схлипнула. Одначе споглядала на мене сухими палаючими
очима (терен горить сухим вогнем). - Ви от ховаєтеся вiд олжi в Святому
Дусi... вам добре, шукаєте там старої тайни або ж власного спасiння.
Правда? Де ж я маю порятуватися? Скочити у воду? - Вогонь ув її очах
причах, погляд устромився в синю далечину, обминаючи i мене, i мiй
покинутий мольберт, i трикутник незораного поля з червоно-сизим полум'ям
макiв та заржавiлою сiвалкою, i навiть розлите море пшениць лишала вона
пiд ногами; вона була готова перейти в iншi свiти, це я побачив ув її
згаслих очах, i розпачлива її безнадiйнiсть хлинула на мене. Я злякався; я
раптом повiрив, що Рибка готова на все... Рибка давно свою безнадiю
носить, визрiла вона в неї, i я тут нi при чому, я випадково трапився
людинi пiд руку.
- Господи, про що ви говорите, - квапливо схопив її за рамено. - До
того ж у Золотiй Липi нема глибокого ковбура, щоб Рибка могла втопитися. -
Я пробував трагедiю її життя обернути на жарт. - Ну, крiм того, сина
маєте, оборонiть його вiд зла. Ви зобов'язанi це зробити. Хто ж бiльше...
А ще: хочу вас намалювати... намалювати хочу не ланкову з орденами, а
тiльки жiнку, яку можна носити на руках.
- То коли ж збираєтесь малювати? - перепитала враз, мовби це було тепер
дуже важливе.
- Колись... - пообiцяв я невизначено. - Та буду напевно.
- Як у церквi Святого Духа повiдкриваєте всi тайни? Я таки колись
постукаю у церковнi дверi. Вiдчините? - Жiнка говорила одне... говорила
про малювання, про церковнi дверi, а насправдi вона перебувала в iншому
свiтi, погляд її блукав в далечинi, вишукував чогось... вишукував, може,
рятiвного човна.

- Вiдчиню, - пообiцяв, не вагаючись. - У Святому Дусi змiцнiє вiра, що
жити треба i можна. Олжа - це лише леп, який змивається.
- Ой нi, - сказала Марiя. - Олжа - це ядуча iржа, що роз'їдає душу. Ая,
стоїть моя подiрявлена душа посеред бур'янiв, як сiвалка, з якої не
висiвається... так, не висiвається нi одного чесного зеренця. Боюся, що
коли стану на порозi Святого Духа, то лусне грiм i поцiлить в мене
блискавка.
- Я буду малювати вас, Марiє, коли ваша душа гола-голiсiнька забреде
запаморочена у цi бур'яни, у цi маки, що обпiкають стегна... i буду
малювати, коли у вас поцiлить грiм. - Щось таке я плiв; щось таке уявляв;
уявляв вже готове полотно, на якому Марiя стоїть без єдиного рубчика, по
пояс у бур'янах... так, бур'яни по пояс, будяки синiм цвiтом цвiтуть на
пуп'янках її по дiвочому стирчку-ватих грудей, а в жiнчиних очах безодня
пережитого болю... а на головi - вiнок зiв'ялих макiв... блiдi пелюстки
скануються на голi плечi.

- Нащо я вам потрiбна... нащо я вам здалася у вашому малюваннi й у
вашiй тайнi, яка є у Святому Дусi? - вже сполохано допитувалася.
- Ви самi сказали, що все на цьому свiтi пов'язане... ми, отже, всi
пов'язанi тайнами, корiння пiдземне, невидимi нитки, повiв вiтру, голоси,
що сидять у нас, невiдомi й пiдступнi, i Бог знає що ще нас єднає. Ось
нинi я вам знадобився, щоб могли виговоритися i перепалити на попiл вашу
журу... найшло на вас сповiдання, може, й проти вашої волi. А ви - менi
потрiбнi... - мої думки, виявляється, скрiзь i всюди, навiть тодi, коли
розмовляю з принадною жiночкою, кружляють навколо Святого Духа. - Так, ви
менi потрiбнi, як, зрештою, потрiбнi всi, хто приходить до мене i кого я
шукаю.
Марiя пирскнула смiхом, вона знову ставала Рибкою, кокеткою, яка вмiла
й хотiла всiм подобатися.
- Я, грiшна, втiшилася: потрiбна я маляревi для того, щоб носив мене на
руках. Хiба ви не обiцяли? - i пiдморгнула лукаво. Була зваблива, близька,
i я мусив стерегтися, щоб її не обняти.
Таки буду носити на руках... буду носити, й зблизька буду зазирати в
очi, й бачити буду у них сплески болю... цiлi вулкани прихованого болю.
Хочу довiдатися вiд теперiшнiх людей: чи бiль триває у часi... триває
столiттями, передаючись вiд людини до людини, вiд поколiння до поколiння?
Один чоловiк iз моєї тайни, що в Святому Дусi, викрикує бiль на цiлий
свiт, i менi здається, що його крик триває у кожному з нас... у ваших очах
також, Марiє. Так приблизно я говорив.

- Свят-свят, таке вигадуєте. - Жiнка не второпала мого намагання
стикувати, злютувати в єдиний ланцюг час минулий i теперiшнiй i, певно,
подумала про мене як про дивака.
- Ет, - схопилася вона з мiсця. Взула нашвидкуруч капчики, поправила
спiдницю й кофтину. - Дурницi якiсь тут я наговорила, цiлу бочку дурниць.
Найшло на мене... Вiтер навiяв... а чи правда, чи брехня? - розсипала
дзвiнко смiх. - Забудьте все, га?
Я мовчав; я не мав права забувати.
_
IВАН СЛОБОДЯН_
10
Чи ви, добродiю мiй Василю, сам отут, у Ключаревому саду перебуваєте? Я
не хотiв би, щоб тут був хтось третiй, щоб людськi язики розiп'яли мене на
хрестi i зробили з мене мученика, щоб хтось iз-за ворiт або ж при здибаннi
на вулицi якщо не навпростець словами, то бодай очима, поглядом запитував
мене: "Як то, сусiде бай Iване, сталося, що ви утаїли перед цiлим свiтом
самого себе... а в тому свiтi, прецiнь, були не тiльки запеклi вороги, а й
жила також ваша Параска, царство їй небесне, й дотепер не зле маються вашi
сини Митро та Григор, та й сусiди вашi не якiсь там сексоти, не побiжать
мiх-мах на енкаведе з доносом, що так i так, Iван Петрович Слободян,
колгоспник iз Черчена, вiчний фiрман на худоб'ячiй фермi, у якого мозолi
пороговiли на долонях вiд гралей i котрий увесь просмердiв-ся гноєм,
силосом i стухлою соломою, не є тим чоловiком, якого усi знають... знають
як чоловiка вiдкритого, котрий за пазухою нiколи не приховував чогось
такого протидержавного, не був вiн анi в бандерiвськiй сотнi, нi в
батальйонi стрибкiв, якi з лiсовими хлопцями воювали не на життя, а на
смерть, i не брали його до нiякого вiйська замолоду, бо кривуляв на праву
ногу; i не рахувався, отже. Слободян пiдкуркульником, бо в табулi було
записано, що має чотири морги рiллi, морг дубняка молодого на "Вовчих
Кутах" i не цiлий морг сiнокосу понад Золотою Липою. Коли в п'ятдесятому
силували до колгоспу, то як стiй нашкрябав заяву, хоч з Парасею своєю i
хлопцями вночi, щоб люди не видiли, наплакалися, скрегочучи зубами, бо не
мiг чоловiк, газда з дiда-прадiда, уявити, як то можна буде жити на свiтi
й прогодувати родину без поля, без плуга, рахуйте, й без сивого коника.

Усi цi роки, цiлi, вважайте, столiття я був iнакшим, був скрит-ним,
принишклим i фальшивим; жив чоловiк у страху, занурили мене немовби в
копанку з гнилою водою, i мусиш, хло', цiєю смердючою водою дихати, нею
живитися i крiзь її каламуття дивитися на свiт. Намалюйте собi таке,
добродiю мiй Василю, перед очима: чоловiк, скажiмо, бабрався в гною на
фермi, спав i їв, любився з жiнкою а чи хлопцiв своїх виколисував на
колiнi, а чи вклякав перед образами з молитвою, а чи в сiльськiй чайнi,
яка з-росiйська називається "Берьозкою", вицмулював гальбу пива, а чи в
полi напровеснi стояв i слухав жайворона (а озимина пахла тобi зеленим
розчавленим соком), а, проте, чоловiк не вiддавався сповна нi любовi, нi
роботi, нi пиятицi, нi навiть сповна не бачив, як свiтить сонце, i не чув,
як його дiти вимовляють першi свої слова. Чоловiк жив розполовинений а чи
й розчетвертований, котрiйсь четвертинi дозволялося смiятися, i смiх мав
право докотитися до певної межi, до греблi, котрiйсь четвертинi дозволено
було плакати, i плач теж мав свою границю; котрiйсь четвертинi дозволено
було поцiлувати жiнку, але ти мусив пам'ятати, що твої цiлунки теж
прихованi; а ще iнша четвертина (чи й половина?) твоєї душi була
замурована камiнням, її вiкна й дверi закували в залiзо, а всi вiльнi
куточки заснували павутинням.

Ось так я жив i мався, добродiю мiй Василю, до сьогоднiшнього лiта й,
певно, вмер би я нерозпiзнаним, непомiтним, вiчним колгоспним фiрманом,
котрий, правда, вже три роки, як пiшов на пенсiю, якби не зачастила до
мене ночами небiжка моя Парася. Я вiддiлився вiд сина Григора, його новий
чворак виблискує вiкнами попри саму дорогу, а моя стара халупчина
вiдступила вглиб подвiр'я помiж дуплавi яблунi, помiж кропиви й лопухи й
запалася по вiконця у землю. Григор уже не один раз замахувався на халупу,
мовляв, переходьте жити, тату, до моїх покоїв, а я не пiддаюся... а я,
бувало, стану в хатчинi на порозi, вiзьмуся обiруч за одвiрки - тримаю
начебто стариню на своїх плечах... тримаю i прошу синиська, щоб менi й
хатi дав спокiй, добре менi тут пiд низькою стелею, пiд сволоком, що на
ньому хрест викарбуваний, панує тут спокiй, свiт колгоспний тече собi
вулицею, торохкотить тракторами, десь там на стовпi радiо то спiває, то
грає, то обiцяє щасливую жизню, а мене це анiтрохи не обходить, я своє
вiдробив iз кiньми, тепер хiба на городi картоплю пiдгребу та поможу сiно
скидати в пластянки чи покривуляю за хлiбом до кооперативи. Взимi, коли
снiги засипають хатчину попiд стрiху, я годинами сиджу коло грубки, коло
вiдчинених дверцят... у вiдчинених дверцятах весело потрiскує вогонь,
тепло стає густим, як козяче молоко (i пахне тепло димом)... i так я собi
дрiмаю, аж поки грань не береться сизiстю.

Це називається старiстю, угасанням, добродiю мiй Василю, правда?

Ночами, однак, я не сплю, сон десь запропащується, тоне в снiгах, як
поранений заєць, або ж блукає помiж хатами й деревами, я лежу в темрявi на
старосвiтськiй своїй твердiй постелi пiд кожухом, очi встромлю у стелю, а
думки розмотуються-розтiкаються на всi боки й у всi часи, я за ними
шкутильгаю, придивляюся до спогадiв начебто збоку й зверху i наново
переживаю давно пережите.
На свiтанку сон таки зморює мене, а спогади змотує в клубок до
наступної ночi... я засинаю, як дитина в колисцi... в колисцi пливу собi й
пливу в бездоннi тихi глибини, де нiчого нема, окрiм тепла, спокою i бiлої
нiмотностi; я не знаю, бiлий сон, що межує з тихою смертю, триває, годину,
двi чи три або й лише кiлька хвилин, зате знаю, що раптом задеренчить
шибка у вiкнi, немовби б'є у неї дзьобом нiчний птах, i чую Парасин голос:
"Це я, Iване, вiдчини". Я накидаю на плечi кожушину й вiдсуваю на дверях
рублець, що служить замiсть замка, i Парася переступає порiг... потiм
сiдає на лаву обiч стола i, пiдперши обома руками голову, довго дивиться
на мене. Я сплю чи не сплю, мариться менi це чи вiдбувається наяву, хто
роздiлить, де межа марення, сну, а де справжня дiйснiсть. Я ж добре
пам'ятаю, що жiнки нема, вона давно вмерла, вже дубовий хрест похилився на
її могилi, а вона, проте, сидить бiля стола, як жива, у вишиванiй
весiльнiй сорочцi, у намiтцi, у червоних чоботях - у цiй краснiй вберi
казала себе поховати, бо нiбито родичi на тамтому свiтi її не впiзнають.
"Ну чо' ти, Парасю, товчеш собою? - запитую її з постелi. - I вчора
приходила, й позавчора?" "Бо тримаєшся верхнього свiту, Йване, мов-бис не
набiдувався, не нагарувався в колгозi, нiбито очiкуєш на якусь прийдешню
радiсть? - вiдповiдала на те. - А вже, чоловiчку, нiякого прийдешнього не
буде, вже все, що мало статися, - сталося, все, що ти мав у життi зробити
- тобою зроблено. Пора тобi вибиратися. Я вже тобi хату вибудувала, i вже
всi нашi родичi тебе очiкують". "А чи там, де ти є, аж так добре?" -
запитую.
Параска ще жодного разу не вiдповiла, чи добре їй "там", чи солодко, чи
гiрко, це, видно, велика тайна для живих, вона вдавала, що не чує мого
запитання, лице її робилося закаменiлим, а очi склянiли й нiбито слiпли.
Зрештою, я не допитувався, кожний з нас колись дiзнається, як маються душi
на тамтому свiтi.

А ви хочете дiзнатися?
Параска тим часом зникала; i так повторювалося багато разiв;
сьогоднiшнього досвiдку теж повторилося, лише нинi вона пiдiйшла до
постелi близько, присiла на побiшницю i, як колись замолоду, гладила моє
лице, чуприну, долоня її не була студена, навпаки - била вiд неї тепла
нiжнiсть. Вона менi при цьому скаржилася, що скучно їй без мене,
п'ятнадцять рокiв минуло, як нас смерть розлучила, час нам, Iванку, знову
ходити в парi. I так вона благальне споглядала на мене, i такi великi
сльози текли по її лицi, що менi направду стало її жаль... i може, я
вперше пiддався на її вмовляння i подумав, що справдi настав час
вмирати... настав, бо в роки я закотився в сивi i давнi, болить мене все
тiло, зробився я немiчним i нiкому не потрiбним, бо сини з невiстками й
онуками живуть своїм життям, я для них тягар, хоча про це вголос не
говорять, а онука менша, Наталка, прибiгає навiть щодня до мене в хатчину
й вищебечує дiдовi спiванки i ружнi малюнки малює для дiда в зошитi, i
обцiловує дiдову неголену мармизу.
"Я скоряюсь, Парасю, мабуть, таки настав мiй останнiй час: начебто все,
що було менi призначено Богом, сповнилося, дiти нашi стали на ноги,
дочекалися онукiв. Але, думаю. Бог призначив менi ще один хрест, про який
не здогадується нiхто на свiтi, i навiть ти, люба моя жоно, не випросила в
мене тiєї тайни i не подiлила зi мною її тягар. Така доля. Якщо я вмру, i
хрест, який я нiс цiле життя, впаде на мiй грiб i зiгниє нiким не знаний,
всiма покинутий, зостанеться з нього жменя трухлявини. А я собi отак
мiркую, Парасю: моє призначення в життi було не возити день за днем, немов
сповнюючи покуту, колгоспний гнiй i силос, змащувати колеса у возi й
годувати коней i навiть не родити з тобою дiтей, а якраз нести й нести цей
хрест, бо Господь Бог менi одному з пiвтисячi таких, як я, дарував життя,
надiлив пам'яттю i тайною... пам'ять i тайну сесю, жоно, я донiс до
останнього краю... куди далi... а дiтям нашим передавати остерiгаюся,
шкода менi їх, бо будуть витерплювати муки мовчання та постiйного страху,
будуть пiдозрiвати сусiдiв i приятелiв чи ще когось з най-рiднiших, що
хтось схоче вивiдати мою тайну, отой хрест... вивiдати й - або продати, бо
купцi напевно знайдуться, або просто розiп'яти її на воротях на людськi
оглядини, на скорий суд i на вiдомщення. Є, є, Параско, ще й нинi в
Рогачi, у Бистричанах... скрiзь нишпорять дияволи, що хотiли б мою тайну
вивiдати, купити, видерти з пам'ятi, щоб вона згладилася й занiмiла, щоб з
моєї пам'ятi не залишилося нi бiлого корiнчика, нi просяного зеренця,
нiчого; вони ж бо, дияволи, й нинi сущi, причетнi до того, що я бачив i
чув... i якщо не вони особисто причетнi, то їхнi кревнi попередники,
причетна їхня безбожна релiгiя, облуда їхня сьогоднiшня є прямим
продовженням тiєї давньої; вони, дияволи, нишпорять помiж нами, панують,
чорне перелицьовують на бiле, iз зерна вилущують ядро, з тiла виймають
душу... i блукають бездушнi люди по роботах, малим вдовольняючись, як воли
вдовольняються жменею соломи. Дияволи ж, що сущi серед нас, ходять з
привiтними i добрими лицями, з обiцянкою на губах, але усмiх та обiцянка -
це лише машкара, пiд машкарою аж клекоче лють... якась незрозумiла, як на
мiй хлопський розум, звiриннiсть, яку не можна нi вимiряти, нi уласкавити,
нi пояснити... пояснити хiба можна припущенням, що котрогось дня Господь
не запримiтив, як iз привiдчинених дверей пекла викралися нечистi,
жорстокi й пiдступнi, й заходилися сiяти зло, плюгавити землю i плодити до
себе подiбних, а хто їм не покориться бодай у думцi, того знищують. Земля
наша начинена кiстками, де не копни - надибаєш на людський череп, в кожнiй
її грудочцi зачаїлося страждання".
"Господи, - хитала головою моя жона. Була вражена моєю бесiдою;
вдивлялася менi в лице й немовби не впiзнавала в менi мене. - Звiдки все
це ти знаєш, Iванку, га? Якiсь слова... якийсь бiль, про який я ранiше не
здогадувалася... якiсь думки. - Ти такий собi простий хлоп iз села, нащо
тобi знати про нечистих iз пекла... нащо тобi горбитися пiд тягарем чужих
страждань? Ти хто... ти тiльки був фiрманом у черченському колгоспi".
Парася осуджувала мене за те, що я, простий фiрман, гнуся пiд хрестом, на
якому карбованi людськi болi. Чи не досить менi власного болю i
переживань?
"Може, ти, Параско, маєш рацiю, - вiдповiв я їй, - певно, легше бути
лише фiрманом у колгоспi або трактористом, чи дохтором у мiстi, чи ще
кимсь, що лише сам за себе вiдповiдає. Такому легко жити й легко вмерти.
Та чи я винен, що менi випав цей льос? Чи я сам витесував хреста i
завдавав собi його на плечi? Чи вiд мене залежить, що дарована менi
пам'ять про страждання невинних?"

Параска моя мовчала; душа її металася по хатi вiд порога до стола,
врештi вона впала на колiна перед святими образами, i я чув, як її уста
палко вишiптували молитву... душа жiнчина випрошувала в Бога ласки й
поради.
Коли ж пiдвелася з долiвки, то була осяяна внутрiшнiм промiнням...
свiтилася її душа; видно. Господь був до неї милосердним, почув її
благання, бо вона, знову нахилившись надi мною, сказала:
"Хiба тобi не вiдомо, Йване, що навiть грiх смертельний може хтось з
ближнiх перейняти i взятiї на себе, кажучи: азм винен. Так само може
перейняти й тайну, i скарби, i болi, i страждання, кажучи: беру їх на
себе, Господи".
"Вiдомо менi все те, про що, жiнко, говориш... вiдомо, так, але ж хто
погодиться взяти на себе страждання i бiль? Це ж бо не кинути зайвий
камiнець у подорожню торбу... зрештою, вiд зайвого каменя вiдмовиться
також подорожнiй", - казав я Парасцi. "На маєш, - заперечила її душа, -
нiби всi подорожнi вiдмовляються? Хiба ти забув почуте вiд свого тата чи
вiд дiда, або й ще вiд когось давнiшого, що начебто в наших краях то тут,
то там, то цього року, то тамтого з'являється Чоловiк, який збирає людське
терпiння, муку, наругу, сльози, смертi насильницькi i носить їх оберемками
в церкву Святого Духа... носить i на кам'яних стiнах все списує та списує,
щоб нi одна сльоза не пропала, нi один стогiн. Нiхто не пам'ятає, як той
Чоловiк називається, i нiхто не пiдтвердить, що вiн учора або сьогоднi з
тим Чоловiком розмовляв, та нiхто й не заперечить, що його нема й не було
нiколи, всi вiрять, що вiн був i є, i тiльки його обличчя та iм'я
невiдомi".
Справдi, про такого Чоловiка в нашому селi переповiдали, я не один раз
чув про нього ружнi iсторiї, але чи то могло бути правдою, чи люди собi на
потiху вигадали описувача наших терпiнь, щоб було легше свої терпiння
переносити? Принаймнi нiхто дотепер зi стiн Святого Духа не прочитав нi
однiєї записаної там кривди.

Я так i вiдповiв жонi своїй Парасцi.
"Бо не всiм дано прочитати? - сказала задумливо жiнчина душа. Вона теж
сумнiвалася в правдивостi переказiв, що дiйшли з давнини, i водночас
баглося їй вiрити, що таки не порожньою стоїть у Страдчiй долинi церква
Святого Духа, повна вона - вiд пiдвалин до банi - людськими болями. - Чого
ж тодi совiти замкнули церкву й заборонили до неї ходити? - запитувала
далi Парася. - Ти не думав над цим, Iванку? А ти, мой, думай i думай: чи
нема в Святому Дусi чогось такого, щоб його совiти боялися? Напис
якийсь... слово... речення... знак? Хiба ти не знаєш, що приїхав зi Львова
майстер-маляр, учений чоловiк, який при зачинених дверях висиджує у церквi
цiлими днями: шукає там щось... малює... дослуховується. Це теж тайна, про
неї знають лише Павло Ключар, що складає вiршi й тримає ключi вiд церкви,
та ще старий Данило Вербень. Хто знає, чи той львiвський гiсть є
львiвським, може, в його личинi знову появився Той, який списує людськi
страждання? Пiди до нього, Йване, оповiж йому про все, що маєш на цьому
свiтi залишити, передай йому свiй хрест i будеш вiльним умерти".
Я перехрестився, i душа жiнчина пiшла у дверi; я бачив її в саду помiж
деревами, помiж листям, поки не стала бiлим метеликом.
Я кликав її: почекай! Дарма... Метелик бiлий.
Нинi я цiлий день придивляюся до сну, що приснився на свiтанку, як до
стертого гроша на долонi. Що вiн значить? Може, його вважати лише сном, бо
чого не може наснитися старому чоловiковi, який збирається вмирати? Але з
другого боку я собi мiркую: марення старого фiрмана, який цiле життя
мовчав, бо мав губу, зашиту дратвою, дивовижним чином збiглося iз
справжнiм днем... адже у цьому днi є церква Святого Духа, до якої людям
заборонили ходити, i є маляр зi Львова, який перебуває у церквi цiлi днi.
I хто менi, добродiю мiй Василю, доведе, що львiвський маляр таки не є тим
давнiм збирачем людських кривд.

Може, будете смiятися надi.мною, добродiю мiй Василю, але я таки хочу
вiрити, що ви є Той, котрий забирає людськi страждання; i не має, чуєте,
значення, чи ви людина нинiшня чи воскресли з давнiх часiв - якщо таке
можливе - має для мене значення лише те, що вам вiдчиненi дверi Святого
Духа, а в стiнах Святого Духа вмуровано безлiч камiння, на котромусь
чистому каменi, добродiю мiй Василю, викарбуйте долотом, намалюйте або ж
вчаруйте в камiнь оцей нинiшнiй лiтнiй вечiр, оцей сонний пошум
Ключаревого саду, отi жовтi, як латаття на мочарах, вогники в Ключаревих
вiкнах; i'вчаруйте в камiнь, заженiть в глибочезнi еподи i в кожну його
жилку мене, Iвана Слободяна з села Черчен, який зiбрався вмирати... i не
може вмерти, i не через грiхи не стинає мене смерть, бо грiхи, як гудзи, -
косу обiрвеш, а через те, що не висповiдав комусь пережите, бачене,
переболене, а головне - не сповнив те, що менi Господь призначив:
допомогти розпiзнати людям нечистих з пекла, якi дотепер сiють на землi
брехню... брехню сiють, брехню жнуть, брехню годують.
Ви, добродiю мiй Василю, мене слухаєте, а самi думаєте: а хто ти такий,
Йване Слободяне, як ти, мудрагелику, навчився розпiзнавати помiж людьми
дияволiв... i чо' ти, Йване Слободяне, цiле життя тоту науку вiд цiлого
свiту й вiд самого себе приховував, i чому аж тепер, коли смерть стала на
порозi й водно жона твоя кличе в нову хату, ти набрався вiдваги... ти,
мой, повний вiдваги, як дзбанок води.
Маєте, добродiю мiй Василю, на таку думку повне право. Я теж мав право
мовчати, бо чоловiк, якщо вже вiн народився, має право на життя; сидiв на
моєму правому плечi ворон i в'одно нагадував про осторогу.
Iсторiя моя проста, бо просте моє життя, воно було б схоже на життя
того клена, що його мої тато, коли я народився, посадили на пам'ятку коло
брами: пiзно восени, коли опадало листя, а соки переставали шумувати в
стовбурi й засинали глибоко в корiннi, засипав; взимi клен гнувся пiд
вiтрами, що, немов здичавiлi пси, налiтали на село, й трiщав вiд
йорданських морозiв: а наступала весна, i вiн оживав, не пам'ятаючи нi
торiшньої осенi, нi зими, викидав цвiт i листячко i знову грiвся на сонцi,
як кiт: тихо, тепло, солодко, м'яко. Що бiльше треба? Я не бавився у
полiтику, мене не обходило, що в Нiмеччинi запанував Гiтлєр, а в совiтiв
людей позганяли в колгози, до моєї хати поштар не приносив нi однiєї
газети. Свiт мiй був малий i круглий, як бузькове гнiздо на колесi вiд
воза, i теплий, як вода в калабанях пiсля липневого дощу; я знав тiльки
поле i плуг, роботу, вiд якої трiщали жили, й вiчну журу, як роздобути
грошей на податки й секурацiю; зазнавав я, однак, i щастя, так, цвiла така
рожева косиця, котру я носив у душi, бо, бувало, ночами тулиться до тебе
молода гаряча жiнка... i перса її пирскають вогнем i молоком, а в колисцi
на вервечках посапує мiй первенець, Григор... а за вiкном пливе пахуча,
немов всюди на цiлiй землi - на дорогах, в мiстах i селах, устелена свiжим
сiном нiч. Вiдчиню, бувало, вiкно, зiпруся лiктями на верцаб i чую в тишi
серед ночi, як росте мiй син i як росте жито в полi, i як ремигає худобина
в стайнi, а два мої сивi коники форкають у порожнiй жолоб; стою отак
посеред ночi, посеред всесвiту, безмiр часу, аж поки Параска моя,
прокинувшись, не встане нишком iз постелi та не обiйме за плечi й не
спитає... слова злiтають з губ, як листячко з яблунi: "Що ж ти, мiй
Iванку, при мiсяцi стоїш, як сновида?", а я кладу палець на її губи, щоб
мовчала, щоб слухала... чуєш, над нашою хатою, над цiлим подвiр'ям лiтають
та лiтають янголи й розсiвають щастя, немов житнє зерно, а ми вранцi
зеренця позбираємо.

Одне слово, я жив i був, як переважно малися всi молодi газди за
два-три роки до того, як Гiтлєр ударив на Польщу. Вiдрiзнявся я вiд iнших
хiба тим, що налягав на ногу й що дуже любив спiвати. Голос у мене був
теноровий, чистий, як вода, без мене не обходилася нi Служба Божа в
церквi, нi концерт у читальнi "Просвiти", нi тим бiльше - фестин у
Ксьондзовому Лузi. Наш парох отець Лавринюк, бувало, по Службi обiймали
мене й цiлували, й казали, що мiй голос, мiй спiв, як бiлий голуб, долiтає
до Господа Бога i чарує його слух.

Найбiльше любив я спiвати i пiсля того, коли оженився, вечорами в
парубоцькому гуртi, що збирався просто-таки на моєму подвiр'ї.
Що говорити, бувало, наробишся, аж поперек трiщить, бо ж весна, бо ж
ореш i сiєш, картоплю i кукурудзу садиш, а зiйдуться хлопцi... станемо
колом, покладемо один одному важкi свої руки на плечi i спiваємо, що не по
правдi, козаче, не по правдi, соколю, зi мною живеш, бо, як звечорiє, до
другої йдеш. Або ж про ту дiвчину, що пiд дубом плаче, а на тому дубi
ворона кряче, або ще якоїсь... iще й iще, безлiч, чуєте, знали ми
спiванок... спiванки жили посеред нас, як трава та листя. Спiв наш спершу
випробовував крила лише на моєму подвiр'ї i лiтав навколо парубоцького
гурту, потiм поступово, бо крила мiцнiлiї, кружляв, як бузьок над
стодолою, щоб котроїсь хвилини, вiдчувши силу, змахнутiї широко крилами й
попливти над усiм селом.
Я оповiдаю це вам, добродiю мiй Василю, не задля того, щоб похвалитися,
бо кому нинi потрiбна моя похвальба, а для того, щоб ви уявили, як
спiванки брали нас попiд руки, як пiдносили вгору, як у мене самого
достеменно виростали крила... i вже, бувало, не парубоцький спiв i не лише
мiй тенор плив бiлим вiрлом понад Черченем, а, здавалося менi, я сам лiтав
попiд небесами. Одного разу, коли я хвалився своїй жiнцi про свiй лет
помiж звiздами, вона направду стривожилася i вхопила мене за руку i...
смiялася, тривожно кажучи: "Ти, мой, Iванку, не заблудися помiж звiздамп,
бо що буду робити без тебе?" Це нiбито був жарт, але в її голосi тремтiла
ревнiсть. Смiшна...
Отак дiялося, отак спiвалося, отак у селах веселилися, отак у жалобних
спiвах ховали ми своїх покiйникiв, отак в жартiвливих спiвах проводжали до
комори на любощi весiльних молодих. Аж поки у мого бiлого вiрла не
стрiлили з карабiна. Сталося це, добродiю мiй Василю, на сам Великдень
тридцять дев'ятого року. Ви - людина набагато молодша й, може, не
пам'ятаєте, що напровеснi того року впала Карпатська Україна; якщо не
пам'ятаєте, то мусили-сте десь прочитати чи вiд когось вiдважного почути,
що в тридцять дев'ятому роцi так зiйшлися на небi зiркiї, що коли вуйко
Гiтлєр, Бог би його побив, загарбав пiд свою руку Чехiв, то Карпатська
Україна оголосила себе на цiлий свiт самостiйною державою... держава,
щоправда, була, як кулачок, без свого вiйська й без зброї, без усякої
закордонної помочi - таке собi полумiнце свiчки, що засвiтилося в Хустi.
Столиця там була. I тоте полумiнце не встигло розгорiтися, а вже вороги
квапилися його погасити: першими вдарили в спину таки чехи, за ними
польський маршалок Ридз-Смiгли теж двигнув у Карпати своє вiйсько, ну, а
вже остаточно залили полумiнце кров'ю панове мадяри. Кажуть, що навiть
Йосип Сталiн страх як втiшився, що Україну на Закарпаттi задушили, видно,
дуже боявся, що горсточка закарпатських сiчовикiв вирушить здобувати Київ.
Знаєте, добродiю мiй Василю, я iнколи ночами, коли нема сну, перебираю,
як жолудi для садiння, рiзнi думки, придивляюся до них зблизька, зважую,
мовби на долонях; серед перебраного жолуддя є одна насiнина, яка
кiльчиться в менi й проростає... i вже вигудiло б iз нього дерево аж попiд
хмари, коли б я не боявся: що воно таке Україна... земля... народ? Чи ми
Богом обранi, чи Богом проклятi? Чи ми заколiничилися й не можемо встати з
колiн? А коли ми зi скрипом пробуємо лише пiднести голову, то нашi сусiди
справа i злiва, звiдусiль беруть нас за чуба i назад гнуть донизу, копають
нам яму i розплоджують яничарiв.

Можете, добродiю мiй Василю, не вiдповiдати, бо я не за вiдповiддю до
вас приплентався, мої запитання, на якi я сам собi давно вiдповiв, це,
очевидно, карби, рани, що ятряться, болять... i бiль наш теж високий, як
спiв, i нема на нього помiчного зiлля.
Отож коли напровеснi тридцять дев'ятого року впала Карпатська Україна,
то цiла Галичина й Волинь вбралися в жалобу. Принаймнi в нашому селi на
Великдень тридцять дев'ятого року не дзвонили на дзвiницi дзвони, як це
було зазвичаєно, а тiльки парубчаки били й били клепалами об дошки:
тах-тах-трата-тах! Я дотепер, добродiю мiй Василю, чую у душi не
погребенний дубовий стук, i може бути, що якраз дубовi клепала звучать у
менi дотепер... i плачуть клепала, i лютують, i, мабуть, вони породжують
отi мої питання про Україну. Нi, добродiю мiй Василю, нiхто не знає, як
пробуджується, пiд впливом чого пробуджується у людини душа: в одного душу
пробуджує молитва, у другого - спiв, у третього - книжка, у четвертого -
наказ, у п'ятого - тверезi розмисли, у шостого - бесiди в читальнi, а ще в
когось - конкретний випадок. Мою душу, що дотепер лежала облогом i, крiм
плуга, коси, сивих коникiв, моєї Парасi та ще спiванок, нiчого не знала,
розорали... ох, як глибоко розорали великоднi клепала.
Коли пiд тривожне клепання посвятили паски, коли в який уже раз
заспiвали "Христос Воскрес" i можна було розходитися додому... нiхто,
однак, з-пiд церкви не рушився, клепала не пускали нас вiд себе, тримали
нас: бiдних i багатих, старих i молодих, i дiтей, i священика, i кiлькох
студентiв зi Львова; ми, черченцi, були тими клепалами злютованi воєдино;
у цiй єдностi й крiпостi ми почувалися сильними й... калiками, так,
калiками i сиротами, ми, може, аж скреготали зубами, а по наших лицях
стiкали сльози.
Я й понинi плачу, добродiю мiй Василю, i поскрипую зубами, донинi
клепала б'ють у моїй душi... i хто нинi в Черченi може здогадуватись, що в
колгоспного фiрмана, який просмердiвся гноєм i силосом, у якогось Йвана
Слободяна б'ються, мов беркути в горах, клепала, й душа у нього, у дiда
передсмертного, розорана й скривавлена.
Сталося так, що того сумного Великодня тридцять дев'ятого року, стоячи
в гуртi разом iз жiнкою своєю, поруч iз рiднею, з сусiдами, пiдмовлений i
пiдштовхнутий клепалами, сумом i гнiвом, я раптом заспiвав "Ще не вмерла
Україна"... лише три першi слова я спiвав самотинне, спiв, як вiтер у
пшеничному полi, не встиг злетiти високо, вiн попервах низом, немов валом
пшеничним, духом польовим ударив у людськi обличчя, i люди теж, як хвиля
збiжова, пiддалися йому, вiтровi, пiдхопили спiв, i вже за якусь хвилину
сотки людей навколо церкви спiвали, стверджуючи, що ми ще живемо, що ми ще
поборемося...
I "Ще не вмерла Україна" злетiла вище церковних хрестiв. Нiхто, тодi
спiваючи, плачучи й лютуючи водночас, не здогадувався, а найменше - я сам,
що десь далеко є великi фабрики, на яких роблять скорострiли, й виливають
до них кулi... i що кулi цi призначенi для того, щоб розстрiляти мiй спiв.
Зрештою, той сумний Великдень поступово западався пiд землю, клепала
дубовi згорiли в печах, i вiтер розвiяв попiл, бо подiї покотилися, як
колеса пiд гору: настала вiйна Гiтлєра з Польщею, у вереснi нас визволили
брати iз-за Збруча. Я говорю про визволення без нiяких кпин. Офiцер на
совiцькому танку пiд вiтальною брамою, що ми її зробили з жердок, оплели
смеречиною i закосичили червоними биндами, промовляв до нас, до черченцiв,
такою чистою українською мовою, гейби перли нанизував на ниточку, мовляв,
браття-галичани, дочекали-сьтеся України - держави робiтникiв i селян,
дочекали-сьтеся волi, землi, вiднинi нiхто не буде вас обзивати нi бидлом,
нi хлопом, нi хамом, тепер ви господарi на своїй землi, тепер вашi дiти
будуть вчитися рiдною мовою, для молодi простеляться дороги в унiверситети
й так далi.

Звали того совiцького командира Максимом Романовичем Непийводою; згодом
у Черченi ми пiзнали його ближче, бо пiд його проводом парцелювали
дiдичiвську землю на Грицiвцi й виганяли з села - так, було й таке -
кiлькох учителiв-полякiв, потiм восени сорокового Непийвода засновував у
Черченi колгосп "Нове життя"; i аж тодi, як "в'язали" колгосп, ми зблизька
придивилися до товариша Непийводи; за золотими зубами, за перебраною
українською мовою i маскувалася хижа душа; я колись собi уявляв: його душу
покусав скажений пес. Товариш Непийвода знав, що вiн скажений, а тому дуже
пильнував за собою... пильнував, щоб iз губ не капала зелена пiна, щоб
його золота посмiшка не поблiдла, щоб нiхто не зазирнув до нього
усередину: а як там, усерединi, бiснується його душа? Лише зрiдка втрачав
над собою контролю, забуваючи, що завжди має бути добрим, розсудливим,
щирим українцем... що має бути братом. Якось взимi сорокового року, коли
вивозили з села на Сибiр перших десять родин куркулiв, як тодi
говорилося... ми до тридцять дев'ятого й слова такого "куркуль" не чули, i
село наше, кожна хата мерзли на воротях, доглупуючись поволi, що завтра
будь-кому з нас можуть наказати: ану, один iз другим, лагодь сани, збирай
бебехи, клади в солому дiтлахiв i котися до Сибiру на муки й на смерть...
отож тодi я припадкове пiдстерiг, як товариш Непийвода проводжав
виселенцiв на санях засклiлим поглядом, а зуби мав стиснутi, а кулаки мав
сцiпленi, i я чомусь уявив собi, що вiн у цю хвилину поливає й поливає цих
людей, що їх повезли до Сибiру, i нас, якi в селi зосталися,
скорострiльним вогнем... i було йому з цього поливання втiшно, бо коли
похорони отi сибiрськi зникли за селом i дзвiнки на хомутах занiмiли,
Непийвода засмiявся i махнув рукою, як шаблею рубанув... i тут же, мовби
мав очi ззаду й збоку, вловив, що я за ним спостерiгаю, поманив мене
гачком пальця. Дiялося це посеред села, коло читальнi, стояв там не я
один, цiлий гурт новоспечених колгоспникiв там гло-тився, однак вiн
поманив пальцем тiльки мене.
- Слухайте, товаришу-брате Ваню, - промовив вiн привiтно й ледве чутно.
Очi його сiяли, а лице - немовби 'го змастили смальцем. - Маю враження, що
чимсь я тобi не сподобався... що начебто, як ворог, за мною пiдглядаєш? -
Слова були погрозливi, а уста усмiхненi. Це був зовсiм не той Непийвода,
якого я спостерiгав перед хвилиною: стояв передi мною добродушний
козарлюга в бiлому кожушку i в портупеях. Високий, статечний - хоч малюй з
нього козака.
А я мимохiть вiд нього вiдсахнувся, я таки зачув у його словах погрозу
i... злякався, i з переляку лепетав, що, навпаки, дуже вiн менi
подобається, люблю, бiгме таких чоловiкiв, таких типових українцiв, ми,
галичани, зроду присадкуватi, ноги постирали об камiння, а бесiда наша
покалiчена польщизною, а душi нашi - хитрi й крученi, як лисячi нори.
Щось таке немудре плiв я язиком. Непийвода милостиво, як дiтвака,
поплiскував мене по плечу, все ще не гасячи посмiшки.
- Ну-ну, товаришу, ми цих хитрих галичан перекуємо на простодушних i
щирих. Чи нам довго? Ось побачиш, - пообiцяв.
Непийвода казав правду: перековка почалася вiдразу пiсля виборiв до
Українських Народних зборiв у Львовi десь у жовтнi. Спершу, немов на смiх,
заарештували, щоб не були дуже мудрi, п'ятьох сiльських комунiстiв, якi за
Польщi сидiли по Йванових хатах за свiй комунiзм, потiм узяли голову
читальнi Бойчука, бiблiотекаря Митришина, Василя Жиракiвського й Дмитра
Василюка - обидва хлопцi вчилися у Львовi на правникiв; арештованi нiбито
були ворогами нової совiцької влади i мали супроти неї злi намiри.
Я особисто, простий рiльник i навiть член колгоспу, до нiякого грiха не
почувався, навiть гадки не мав, що й мене можуть причислити до ворогiв...
не мав гадки, добродiю мiй Василю, до того моменту, поки Непийвода не
поплескав мене по плечу: вiн запримiтив, що я пiдглянув його справжнє лице
i що душа його покусана скаженим псом, а йому розходилося до пори й до
часу не показувати ратицi... ая, грав роль доброчина, який у будень i в
свято лише сушив собi голову, як би швидше ввести бiдного галичанина до
раю.
Коли рано-вранцi двадцять другого червня сорок першого року Гiтлєр
збомбардував летовище в Бистричанах, а по селах покотилася чутка, що тiєї
ж ночi нiмецькi лiтаки скинули на парашутах у лiсах i полях диверсантiв,
то енкаведисти подурiли: в Рогачi заарештували майже всiх професорiв
колишньої гiмназiї, а також понад тридцять гiмназисток - сiмнадцятирiчних
пуп'янкiв; у селах забирали священикiв, хлопцiв i дiвчат, якi колись в
читальнях ставили вистави, читали газети й книжки; про всiх них казали, що
то германськi шпiйони, що вони в запiллю гострять ножi на радянську владу.
Полювання на людей чинили ночами, пiтьма їм помагала... вони були
кревняками пiтьми, рiдними її дiтьми; пiтьма ними комашилася, немов
голодними щурами, що винюхували поживу. Нiхто не був певний, що сеї ночi
по нього не прийдуть, я теж потерпав, дарма що не почувався винним; а ще
думалося менi, наївному, що мусили бути пiдстави для арештiв: може, нiмцi
декого пiдкупили, щоб зривали мости й сiяти панiку, може, арештованi чимсь
iншим завинили, бо на мiй хлопський розум нiхто не має права хапати
першого-лiпшого лише через те, що почалася вiйна. Адже це були, так
сказати, радянськi люди, десь там на заходi, де фронт, армiя нiби грудьми
цих людей вiд нiмоти боронить, а тут цих людей, енкаведе пакує до арештiв.

Моя мудра Параска радила, щоб я уступився з дому, перебув бiду у лiсi
або у житах, але я жiнку не слухав, почувався, прецiнь, чистим, як ангел,
чого маю втiкати вiд жони i дiтей?
Вони таки прийшли...
Ми ще з Парасею не лягали, чипiли на лавi, погасивши лампу. Нiч випала
глуха, темна, але не тиха, нi - вили пси, i здавалося, що пси роздирали
нiч на кавалки. Хлопцi нашi Григор i зовсiм малий пуцьвiрок Митро (Параска
вродила 'го на Рiздво) спали, янголами заколисанi, а ми обоє стерегли їх
сон i своїми очима бачили, як насувається, пiдступає до нас бiда; кров
замерзала вiд передчуття тривоги, я був готовий виповзти через заднi дверi
з хати, з цього непевного човна, котрий чимраз бiльше розгойдувався, i
порачкувати поза городами у вiльшину, заритися там у купу нарубаного рiщя,
але було вже пiзно: перед вiкнами, на причiлку й за хатою хапливо, як
чорнi спалахи, метнулися тiнi, а у вiкно легко постукали:
"Вiдчини, Ваню, це я, Непийвода" - почув я знайомий голос, i обруч
страху, що раптом стиснув мою голову, зсунувся, трiснув, i я полегшено
зiтхнув. Непийвода й ранiше, до початку вiйни, вечорами заходив до мене
повечеряти й по-панiбратському побалакати або ж просився на нiчлiг, бо
часом засиджувався в сiльськiй канцелярiї допiзна i не хотiв уночi гнати
коней до Рогача.

- Хай моя Таня, - говорив бувало про свою молоду дружину - вчительку в
райцентрi, - сьогоднi сама лягає у холодну постiль. Громадськi справи на
першому мiсцi, а жiнка й дiти - то вже потому.
- Ну-ну, то ще не знати, що головне, - сперечалася з ним моя Парася.

I Непийвода безпомiчно розводив руками; i такий сердечний був, такий
м'який, що я геть чисто забував про колись пiдглянутi його бiлi, мов зi
скла литi, очi й зцiпленi зуби, й стиснутi кулаки... кулаками вiн немов
натискав на гашетку кулемета, розстрiлюючи тих, яких везли в Сибiр, i тих,
що ще в Черченi лишилися.

Тiєї арештантської ночi я впустив Непийводу до хати без зайвих слiв.
Намацав на припiчку сiрник, щоб засвiтити лампу, а жiнка метнулася
завiшувати веретами вiкна.
- Не треба, нiчого не треба, - промовив без погрози Непийвода. - Нема
часу. Збирайся, Ваню... I не ризикуй: хата обступлена бiйцями. - Вiн,
певно, помiтив, що я iнстинктивно зробив крок до вiкна, готовий скочити в
нiч.

- Куди ви його? - схлипувала Параска. В однiй лише сорочцi, вона
свiтилася бiлизною, i здавалося, що було вiд неї ясно; Параска стояла на
порозi, розпростерши руки на одвiрки, i цим немовби хотiла мене оборонити,
не пустити в невiдоме, що ощетинилося штиками. - Дiти ж у нас дрiбнi. Та й
вiн, Iван, нiчим перед нiким не завинив.
- Ну да, - обiзвався упiвголоса Непийвода, - чи я не знаю, що Ваня не
винен, у нiчому не замiшаний? Я за нього ручаюсь. Але... дещо треба
вияснити. Такий наказ. Вранцi, Параско Петрiвно, вiн повернеться. Вiрите
менi?
Облесливо говорив, а в руцi тримав наган, я нiяк не мiг сполучити
облесливi слова з його наганом i москалями, що обступили хату, немов
вороже гнiздо.

Я хотiв вiрити Непийводi, що й справдi треба тiльки щось уточнити, я
сам себе заколисував, це була моя надiя... а серце билося в ребра, i плив
у жилах страх, i цокотiли, як на морозi, зуби. Параска жiночим своїм
нюхом, вiдчуваючи мiй стан, обняла за плечi й сказала:
- Одягайся, Iванку. Все буде гаразд... все буде... - повторила
молитовне й цi два слова справдi замiнили їй цiлу молитву: Господи,
змилосердися над нами, не дай пропасти.
Поки я одягався, Параска тим часом збирала в пошивку бiлизну, куриво,
кусень солонини й цiлий боханець хлiба. Ой нi, добродiю мiй Василю, жiнка
нi на пiвнiгтя не повiрила Непийводi, "для вияснення" не потрiбно було
нападати на хату серед ночi, оточувати її, а в руцi, ховаючи позад себе,
стискати готовий до стрiлу револьвер.
Перед ворiтьми замiсть легкої брички, на якiй звичайно наїздив до
Черчена товариш Непийвода, стояв глибокий драбинястий вiз iз вставленими
заденками, немовби чубарик, який сидiв попереду на м'якому "сидзенi",
наготувася в поле за картоплею. Конi, чорнi, як тiнi, дрiмали, низько
поспускавши голови. Драбини були напханi сiном; менi наказали лягти в сiно
горiлиць, ще й зверху майже з головою перетертого сiна накидали, два
чубарики, мовчазнi, гейби їм повiдрiзали язики, всiлися на мої ноги, два
спереду стерегли мої руки й голову. Штики проколювали темряву, як гниле
яблуко. Непийвода сiв поруч iз вiзником. Ми рушили. Я спробував бодай
розсунути потеруху з лиця й пiдняти голову, щоб спитати, пощо аж так
секретно мене везти до кримiналу, завтра Черчен i так про все дiзнається.
Замiсть вiдповiдi москаль ударив мене кольбою в лице.

Я сховав обличчя в сiно й, неначе зiйшовши з розуму, реготався з самого
себе, з своєї вiри у власну безневиннiсть, з чистої української мови
Непийводи, яка так менi подобалася, з чотирьох без'язиких чубарикiв, що
стерегли мене, мов бозна-якого злочинця; i ще смiявся я богохульно з
Господа Бога, що дарує менi милостиво дорогу до кримiналу, дарує темну нiч
i вiз, що пiдскакує на шутрованiй дорозi; а ще вирегочувався я з того
вересневого золотого дня тридцять дев'ятого року, коли на танку пiд
вiтальною брамою перебраною українською мовою промовляв до нас, черченцiв,
товариш Непийвода; вiн тодi простягнув уперед праву руку й розпростер
долоню... i розпростертою долонею засiвав нас волею, добром, землею,
Україною. Пiсля промови Черчен обсипав його квiттям i зерном, а дiвки його
цiлували...
Я теж тодi його цiлував.
А тепер з своїм утробним стриманим смiхом, стогоном i плачем я нiчого
не мiг зробити, це напало на мене, як раптовий бiль.
- Закрий хавку, Слободян, - обернувся до мене Непийвода. - Ти ще
заплачеш... - пригрозив.
- Не тепер менi треба плакати, а тодi... тодi, коли я вас поцiлував...
коли я вам повiрив, - вiдповiв йому.
Новий удар кольби... i другий, i третiй загнали мене у глухий кут, я
отямився тiльки у в'язничнiй камерi.
У Рогачi до тридцять дев'ятого року тюрми як такої не було,
австрiйська, а згодом - польська полiцiя обходилися загратованою пивницею
таки пiд будинком повiтової команди полiцiї, а бiльших злочинцiв
вiдправляли до Бистричан, Дрогобича або й до Львова. Брати iз-за Збруча не
задовольнилися примiтивною буцигарнею, вони потребували розмаху й простору
- пiд тюрму був нашвидкуруч обладнаний кляш-тор кармелiток iз костьолом
посерединi й високими мурами навколо. Не знаю, куди новi газди подiвали
польських монахинь: чи їх розстрiляли, чи вивезли до Сибiру, чи жiнки
безборонне розбрелися помiж людьми, але назва їхнього ордену припечаталася
до тюрми, й дотепер, добродiю мiй Василю, слово "Кармелiти" означає у
нашому краї тортури i смерть. Недурно ж зродилося страшне прокляття, може,
чули-сьте: "Аби тебе Кармелiта взяла".

В камерi було нас в'язнiв iз п'ятдесят, зрештою, хто мiг нас
порахувати, коли ми стояли, заплiшенi тiсно, як сiрники в коробцi, один
попри одного. Ми варилися в густiй задушливiй спекотi, цiла камера вiд
пiдлоги до стелi, немов кам'яна чаша, була налита потом, що спливав iз нас
брудними потоками, ми стояли мокрi до останнього рубчика; i ще камера була
начинена калом, бо про нiякий кiбель не було й мови, про нiщо людське там
не було мови; там трупно, до блювоти смердiло свiжою кров'ю; кров чавкала
на долiвцi пiд нашими ногами. Помiж живими тут i там, попiдпируванi нашими
грудьми й плечима, стирчали посинiлi мерцi з очима, що повилазили з орбiт,
з чорними ямами ротiв - вони задихнулися вiд недостачi повiтря. Ми всi
задихалися, i всiм чорнiло в очах, i всi ми бачили подзьобанi кулями
стiни, i всi знали, що ми, кинутi у цю камеру, тимчасовi, до нас iще,
певно, до опiвночi стояли iншi арештованi, вони були й пiшли, щоб бiльше
сюди не повернутись; хтось iз них, учорашнiх чи позавчорашнiх, кров'ю
великими лiтерами написав на стiнi: "Нас усiх тут убили. Борiтеся!". Ми
читали кривавий напис, який теж був розстрiляли - по ньому прострочили
кулеметною чергою, куля попри кулю, але про супротив нiхто не думав, ми
були приголомшенi страхом й отупiли вiд сопуху й тiсняви, де тут могла
зродитися думка про якусь боротьбу, коли живi стояли поруч iз мерцями. Чим
мали розколоти товстезнi мури й розбити залiзом кованi дверi? Тут навiть
слово вмирало, як вiшальник у зашморгу, заледве викотившись з горла. У
камерi було чути лише передсмертне хропiння й де-не-де, немов iз пiд
землi, зрiдка виринав стогiн або ж поверх нашого натужного дихання, що
зливалося в суцiльну хрипливу хвилю, хтось розпачливо посилав благання до
Бога... пускав до Бога вутлий човник, що вiдразу тонув у сукровицi. Нас
нiхто не чув: нi Бог, нi енкаведисти за дверима, нi сотнi в'язнiв, що
душилися в iнших камерах, про нас, здавалося, усi забули або ж просто ще
не надiйшла наша черга вмирати. Чи, може, над нами змилосердяться? То,
може, очiкуємо черги на помилування?

А чом би й нi?
Повiрте, добродiю мiй Василю, навiть там, на днi пекла, звiдки не було
виходу, ми сподiвалися порятунку: може, нас випустять на волю, бо ж ми
арештованi помилково... може, надлетять нiмецькi лiтаки, розбомблять
Кармелiту, й ми порозтiкаємося... може, нiмецькi вiйська захоплять Рогач
ще до того, поки енкаведисти нас розстрiляють?
Посеред дня чи десь за мурами Кармелiти на подвiр'ї або й у самих
мурах, у їхнiх нутрощах, загуркотiв потужний мотор; ми дивилися один
одному у вiчi... i мертвим теж дивилися у вiчi й запитували мовчки, що
означає цей гуркiт. Господи, питалися, а кожен однак здогадувався, що цей
гуркiт означає. Чи ми самi себе обдурювали, чи не хотiли вiрити у
призначення мотора, чи сподiвалися, що мотор пiднiме Кармелiту, як
дирижабль, попiд хмари й вивезе поза мури на волю, аж поки хтось тверезий
не промовив:
- То нас розстрiлюють, браття.
I враз у камерi стало тихо, нiхто не харчав, не сопiв, не молився, усi
завмерли, надслуховуючи, одначе, нiчого ми не почули, бо чи поглухли вiд
страху, чи загрубi були монастирськi мури, чи той мотор страхiтливий був
звичайним трактором, що оре десь стерню.
Але ж нема ще стернi, ще не почалися жнива...
Не почалися?
Раптом клацнули дверi, й на порiг з кулеметом у руках став
присадкуватий косоокий червоноармiєць, який весело-радiсно посмiхався, а
за його плечима виросли ще два чубарики з рушницями напоготовi - дула й
штики впилися у нас, готовi прострочити й простромити нашi груди.
Ми хитнулися назад.
Нас усiх пронизала думка: настала остання година.
Але косоокий енкаведист крикнув тоненько:
- Слободян єсть?! Слободян, виходь!

Господи, та це ж викликають мене! Мене? I бiльше нiкого? Я мiг не
обiзватися, хто б мене знайшов серед мертвих мерцiв, серед мерцiв живих,
серед каламутного сопуху, але я таки обiзвався, шибнуло в головi радiсне:
Чи мо', випустять?

Дивовижно, але спресованi тiла стиснулись ще тiснiше - дали менi дорогу
- тiсний прохiд, у який я пропхався до дверей. Енкаведисти тут же кинули
менi на голову мiшок, котрийсь з них тицьнув дулом у поперек:
- Iди.
Мене вхопили крiпко попiд руки й повели; я пробував уявити дорогу, якою
мене вели: якiсь сходи, коридори, дверi, знову сходи - i чомусь менi
уявилося, що ведуть мене в нутрощах велетенського дзвона, що крисами
своїми увiгнався глибоко в землю, прикривши вiд людського ока Кармелiту; а
в тому дзвонi розщибаються крики й стогони i раз-по-раз лунають пострiли,
i працює, двигтить потужно мотор; пострiли й двигтiння мотора, здавалося,
розколюють той дзвiн... а чи мою бiдну голову розколювали на дрiбненькi
трiсочки.
Врештi вштовхнули мене в якiсь дверi й здерли з голови мiшок. В лице
немилосердно, як полум'я, вдарило сонце. Кiмната, куди мене завели, була
простора й свiтла, троє вiкон виходили в подвiр'я, i якби не гуркiт мотора
i грати на вiкнах, то могло б здатися, що наглядачi вивели мене поза тюрму
в зелений затишок.

Слiдчий сидiв за довжелезним столом якось боком, скоцюрбле-но i,
пiдперши рукою щоку, задивився у вiкно. Перед ним на столi не було нi
паперу, нi пера, а тiльки чорнiв наган, стояла розпочата пляшка горiлки й
бляшаний кухоль. Коли ж вiн повернув до мене обличчя, то я упiзнав
Непийводу. Вiн наказав архангелам, що мене привели, вийти за дверi, а менi
показав на табуретку посеред кiмнати.

- Ну, i як тобi, Слободяне, у нас мається? - спитав вiн весело, зубасто
й стрельнув у мене бiлими невидимими очима.
- Та як можна матися, товаришу Непийвода, коли люди вмирають,
задихаючись, стоячи, - наївно я перепитав. Вiн тут же зiрвався з мiсця i,
схопивши наган, пiдбiг до мене.
- Я тобi не товариш, сволото! - крикнув i замахнувся наганом. Але не
вдарив. - А що здихають у камерi, то... то куль менше витратимо. Так,
менше куль...

- Таж не всi виннi... - благав я, даремно на щось сподiваючись. - I я
серед них.

- О нi, Слободяне, - промовив вiн i засмiявся. - Ти серед тих, що
виннi. Хiба не ти на Великдень у тридцять дев'ятому роцi виспiвував пiд
церквою "Ше не вмерла Україна"? Думаєш, не знаємо? Нiбито нiхто в Черченi
не пам'ятає, що без тебе не обходився жодний читальняний, а отже -
ворожий, нацiоналiстичний шабаш: вистави, концерти, фестини. Ти скрiзь
спiвав, - кружляв навколо мене Непийвода. Був п'яний; був бiлий, як папiр.
- Так, я спiвав скрiзь, - не став я вiдмовлятися. - Мав я голос, що тут
такого? Не було у цьому нi полiтики, нi зиску нiякого.
Вiн аж зупинився у своєму кружляннi; вiн дулом револьвера рiзко вдарив
мене в пiдборiддя, аж клацнули зуби.
- Це i є контрреволюцiя, гад! Ти собi мiркуєш, що контрреволюцiя - це
тiльки пострiли в спину бiльшовикiв чи таємна змова проти радянської
влади? Контрреволюцiя - це i твiй спiв, яким ти засiвав у душi кукiль...
ворожiсть засiвав проти нас. Розумiєш?
- I що менi за це буде? - навiщось спитав я.
- Нiчого такого, - знову засмiявся. - Розстрiляють. - Непийвода хлюпнув
у бляшанку горiлки й одним духом випив.
Не можу похвалитися, добродiю мiй Василю, що був-єм героєм i спокiйно
вислухав смертний вирок. На якусь мить потемнiло в очах, канцелярiя з
довжелезним столом, сам слiдчий Непийвода, голi бiлi стiни, високi
загратованi вiкна крутнулися вправо-влiво, немов у шаленому танцi, й круто
полетiли в безодню. Спам'ятав мене Непийвода, який бризнув горiлкою в
лице.
- Ти слабак, Слободяне, - посмiшковувався слiдчий i посторцував мене на
табуретцi. - Смертi боїшся... всi ви боїтесь смертi, тремтите, як зайцi, а
проте, смертi не минути. Нiкому, - сказав, як припечатав. Одначе поглядав
на мене без злостi, навiть спiвчутливо. Був блiдий, зарослий. Козацький
вус звисав донизу мокрий, запльований.
- Але ж повинен бути суд, - я ще на щось сподiвався. - Вiн розбереться
по правдi. - Менi хотiлося жити; я хотiв вiрити у справедливiсть
совiцького суду. Най дадуть десять рокiв, чи й двадцять, най буде Сибiр -
тiльки б жити.

- Ти забув, що йде вiйна, Слободяне. Нiмцi нинi-завтра тут будуть.

- То й випустiть нас... мене випустiть, - просився я, як дитина.

Вiн крутив головою.
- Дуже ти мудрий, Слободяне. Хiба можна випустити на волю ворога...
завтра ворог ударить тобi в спину. Ти ж фашистiв чекаєш... ви всi
западенцi очiкуєте Гiтлєра, як месiї. Хiба нi? Ви продажнi шкури...
всiх... всiх вас викосити до ноги. - Непийвода був п'яний, але говорив
тверезо, розсудливо. Я не бачив на його довгообразому вусатому лицi
затаєної ненавистi, яку колись був випадково пiдглянув, страшними були
тiльки його очi - бiлi, невидющi, немов литi зi скла.

- Навiщо ж ви нас визволили, коли через пiвтора року усiх треба
викосити? - запитав я Непийводу. Смiшний я був i дурний. Очевидно,
пiдсвiдоме розтягував час, менi здавалося, що коли скiнчиться наша бесiда,
то й настане кiнець моєму життю.
- Ми визволяли з надiєю, що вас посортуємо: кого - направо, кого -
налiво... кого - на перековку, а кого - козам роги випрямляти. - На губах
пiд вусом синiла, як отруйна поганка, прихована посмiшка. Вiн знову
плеснув у бляшанку горiлки й ковтнув її одним духом. Виглядало, що його
мучила спрага.
- Ми вас зустрiчали як братiв... - зустрiчали Велику Україну, що взяла
нас пiд своє крило. А ви "кого - направо, а кого - налiво". Ось ви -
українець, так, з вас образи козацькi малювати, а кажете: українцiв, нас
тобто, треба викосити машiнгвером. Невже вам не шкода моїх дiтей? - Нi, я
таки не був при своєму розумi... який тут розум, якщо пробував достукатися
до його серця.

- Ну, по-перше, чоловiче, вiд мене це не залежить: дати тобi волю чи
залишити тут. Ти, Слободяне, занесений у список, i лише куля з нього тебе
викреслить. По-друге, ти ж бо знаєш: нема для нас, комунiстiв, значення,
чи ти українець, чи мордвин, чи єврей... нацiональнiсть - рiч другорядна.
На чiльному мiсцi - iнтернацiональне братство людей.
- Яке братство! - вигукнув я розпачливо, - Коли невиннi люди душаться у
камерi... i нiхто, нiхто їх не питає: вороги вони чи брати?
- Якщо вони тут, то вороги, - знову посмiхнувся Не'пийвода, i посмiшка
його нiяк не поєднувалася зi словами. I тодi я зрозумiв, що добродушне
його розхмелiле обличчя, блiдо-синя усмiшка, урiвноважений, навiть
товариський тон - то лише маска, то лише вистава, призначення якої я ще не
знав.
- А коли й вороги, то хiба не належить поводитися з ними по-людському,
по-християнському? - продовжував я сперечатися. Один Бог святий знає для
чого це я робив.
- Ми не християни, - вiдразу вiдповiв Непийвода, - ми не зараженi
якимсь там милосердям... милосердя нам заважає в дорозi до високої мети.
Ми мусимо бути жорстокими... добро треба утверджувати насильством. Такий
закон, Слободяне. Класового ворога треба знищувати скрiзь i всюди, як
скаженого пса. Так було, так є i так буде, особливо у воєнний час...
особливо тут, у Галичинi, де ворог причаївся майже у кожнiй душечцi, i в
твоїй душi, Слободяне, теж. - Нi, вiн i тепер не кричав, не гатив кулаками
по столу, вiн весело мiряв мене очима, що знову ожили й очистились вiд
бiлого скла, але якраз його веселiсть i розсудливiсть мене лякали бiльше,
нiж би вiн на мене кричав чи навiть мордував. Пiд його веселим поглядом я
скручувався, немов обгорiлий листок... це страх мене випалював, i я
иовзав, як черв'як, десь у ницих безоднях, де панувала суцiльна пiтьма i
безкрайня смердюча твань. Непийвода помiтив мiй стан, бо задоволене
розлiгся у своєму м'якому фотелi й, потягуючи цигарку, позирав на мене
насмiшкувато. Йому подобався мiй страх... мiй жах, моє повзання в
блювотиннi, вiн панував надi мною, як хотiв, i я нiчого не мiг з собою
зробити, не мiг себе перебороти, я, прецiнь, не був героєм, у мене вдома
плакали дрiбнi дiти, я ще не нажився з молодою жiнкою, я боявся смертi. Це
так природно, добродiю мiй Василю.

Попри страх, що вирiс попiд хмари, кiльчилося в менi кволе зеренце
надiї на чудо, на Боже милосердя, на щасливий трафунок, на доброту
людську. Тому я спитав Непийводу:
- Певно ж, не для смертi ви наказали мене сюди привести, правда? Я мiг
i в камерi вмерти... там просто вмерти вiд нестачi повiтря.
Вiн згiдливо кивав головою.
- Ну, звичайно, не для смертi. - Зважив на долонi револьвер, потiм
прицiлився менi в обличчя. Бавився. - Але й не для життя, Слободяне. Я
дуже стомився, Слободяне. Наша мила розмова, вважай, мiй вiдпочинок,
маленьке вiдпруження, як кажуть галичани. Крiм того, мусить охолонути мiй
револьвер... та й патрони скiнчилися. Нi одного. - Вiн прицiлився менi в
груди й натиснув на цiнгель. У револьверi сухо клацнуло. - Бачиш, навiть
вбити тебе по блату не можу, - бiдкався. Револьвер жбурнув на стiл.
Очевидно, це не був жарт, Непийвода говорив цiлком поважно й навiть
сумовито, вiн й справдi сумував, що не може мене застрелити. - Але це
зроблять iншi, - додав вiдразу, себе розраджуючи. Пiдвiвся з крiсла й
почав туди-сюди спацерувати попри вiкна. - Хiба не чуєш: скрiзь стрiляють?
Кожен має роботу - i бiйцi, i командири. Такий наказ. Прислухайся. Слухай
нашу ненависть, чорт забирай. Ну, чуєш? А тепер пiдiйди до вiкна, я тобi
картинку покажу... картинка що треба. Придивись добре. Запам'ятай.
Повернешся до камери - розкажи про побачене всiм, хто ще там живий.
Розкажи-но, що ми не знаємо пощади. Нехай ждуть щомитi смертi, нехай страх
скручує їм кишки - по них прийдуть. Це i є, Слободяне, суд над класовим
ворогом... суд очiкуванням. То як тобi, Слободяне, сподобався мiй задум...
мiй суд, а може - театр. Ну, ну, прошу до вiкна.
Я iз свого мiсця, з табурета не рушався, я прилип до нього, аж поки
Непийвода не пiдштовхнув до вiкна; вiн рвучко розсунув бiлу фiранку...
з-поза фiранки, iз-поза грат вiдкрилося чотирокутне тюремне подвiр'я iз
костьолом посерединi. Власне, спершу я побачив ряд вiкон iз приробленими
бляшаними дашками, щоб люди в кримiналi не вловили оком сонця, а вже потiм
- облуплений старий костьол, а бiля нього - свiжовикопаний рiв, що був,
мабуть, довгий на двадцять - двадцять п'ять метрiв; поряд другий рiв був
уже засипаний, на ньому кiлька чубарикiв у рогатих шапках укладали кам'янi
плити, що ними було устелене цiле подвiр'я. Чогось так сталося, так мусило
статися, що власне оцi рови я першими запримiтив, а вже потiм, добродiю
мiй Василю, розкрилося передi мною пекло: з кiлькох тюремних дверей
чубарики волочили хто за обидвi ноги, хто - за одну, хто за руку, хто - за
якусь одежину, хто - за жiночi коси... волокли отак пострiляних; волочiння
було поспiшне, чорти в рогатих шапках квапилися чимдуж доволiкти трупа до
ями. Тут два iншi рогатi пiдхоплювали мерця за руки й за ноги й скидали в
рiв. Робота ця пекельна, нелюдська, страшна тривала, як менi здавалося, в
тишi... було в мене враження, що я оглух, що потонув у кровi лагiдний
лiтнiй день з рядами стерезних лип у розлогому тюремному дворi, й оглухли,
захлинулися у червонiй палючiй тишi хрести на костьольних шпилях; кривава
тиша хлюпала хвилями об мури в'язницi i глушила всi живi звуки. Так менi
здавалося; я навiть здивувався, коли до мене обiзвався Непийвода, що чую
його голос.
- То як тобi подобається наш суд, пане Слободяне? - запитував вiн
глумливо. Звичайнi, здавалось би, слова, а вони, як сокирою розкололи
навпiл тишу, i в мої вуха полилося рiвномiрне двигтiння моторiв; i тiльки
тепер, як щось другорядне, я помiтив пiд липами два величезнi тракторища,
що гуркотом своїм затопили тюремне подвiр'я, i якраз їхнє безперестанне
тарахкотiння й було тюремною тишею, це я тепер зрозумiв; я не мiг тiльки
зрозумiти високого, в пiвтори людського зросту чубарика, розпатланого й
розлейбаного, без паска, який нипав окруж тракторiв, тримаючи в руках
ланцюг... i той ланцюг вiн то натягував, то вiдпускав; я не мiг сам собi
повiрити, немовби побачене було найважливiшим з усього, що тiльки менi
вiдкрилося: чубарик був прикований до трактора. Я аж притиснувся лобом до
грат, намагаючись перевiрити свiй здогад; я поглядом, мабуть, перепитав
Непийводу про червоноармiйця на ланцюгу, бо вiн охоче пояснив:

- Так, боєць той, Чернишов його прiзвище, прикутий. Уяви, вiн сам
попросив, щоб його прикували, щоб припадком не здрейфив, щоб не втiк вiд
тракторiв, бо мотори тiльки вiн один серед нас знає. I так вiн ходить... i
поборює, глушить смерть, пострiли, як ти, мабуть, здогадався, уже котрий
день... ходить i спiває, що виходить на берег Катюша, на високий берег, на
крутий. Тобi страшно, Слободяне, вiд цього кiна, вiд побаченого? -
Непийвода хапнув мене за плечi й повернув лицем до себе. Нi, тепер його
чорноброве вусате обличчя не маскувалося байдужою добродушнiстю чи навiть
пригашеною цинiчною посмiшкою: очi блимали в глибоких синiх ямах бiлим
невидющим вогнем, а зуби вилiзли хижо з-пiд вусiв.

Одначе я його не боявся; мене пеленала тупа й покiрлива приреченiсть;
менi баглося впасти тут на мiсцi й заснути або й вмерти... менi однаково
смертi не минути... не минути, тепер я у цьому переконався; я теж утопився
в гуркiтливiй тракторнiй тишi, захлинувся нею, i було менi байдуже, що
Непийвода, немовби сказившись вiд мого мовчання i моєї тупостi, бив мене
рукiв'ям револьвера по лицi, кров заливала очi, я випльовував зуби; i
байдуже менi було, хочете вiрте, добродiю мiй Василю, а хочете - не вiрте,
коли Непийвода гримнув мною об пiдлогу i мiсив чобiтьми як хотiв, я був
поза межами болю; менi у вухах чомусь бринiла й бринiла спiванка про
Катюшу, що виходила на високий крутий берег.
Очевидно, вiд баченого й почутого я сходив iз розуму; а може, таким
способом душа моя боронилася бо коли рогатi чорти, покликанi з коридора,
посторцували мене на ноги i я утер вiд кровi лице, Непийвода,
вiддихуючись, поглядав на мене здивовано, немовби побачив уперше.
- Овва, Слободяне, ти одначе твердий, - похвалив... i похвалу жадiбно
запив горiлкою. - Слухай, невже тобi не страшно? Невже ти нiчого менi не
скажеш? - Вiн очiкував якоїсь вiдповiдi; а я й понинi не можу собi
розтлумачити затiяну ним забаву зi мною. Невже це був для нього тiльки
театр, пiвгодинний вiдпочинок, очiкування, поки остине дуло револьвера й
поки принесуть нову пачку куль?

Я йому таки вiдповiв, що, очевидно, страх, немов iржавий обруч, має
свою межу мiцностi, котроїсь хвилi вiн трiскає... людина не може пережити
бiльше, нiж це їй вiдпущено Богом. Я уже не живу, козацький сину
Непийводо, мене вже нема, я уже забув усi спiванки, окрiм тiєї, де Катюша
виходить на високий, крутий берег.

Так, я вже не живу...
Тепер вiн реготався, як учора я реготався на возi, вiн тiшився з мого
безумства, з моєї резигнацiї; вiн думав, що домiгся свого, що малим коштом
зламав мене, i наказав конвоїрам вiдвести мене назад у сорок другу камеру.

- Поживи там... поживеш там, Слободяне, до вечора чи до ранку, хiба я
знаю, скiльки твоїм Богом вiдпущено ще життя... i хоч ти затинаєшся, а
таки розкажеш їм, там у камерi, про бачене тут i почуте. Їх усiх i тебе з
ними те саме чекає. Вони, дурнi, марно на щось сподiваються, хоч
сподiвання їхнє закономiрне, Слободяне, кажуть, що останньою вмирає надiя.
Ти оповiддю своєю їх убиватимеш наперед. Утямив? Ти єсть щуроїд помiж
щурами - таке твоє призначення. Вони будуть казитися вiд страху, дертися
на стiни, мочитися в штани, а я тебе тим часом, Слободяне, переведу в
другу камеру, в третю. По знайомству, рахуй, по блату продовжу тобi життя.
Отак промовляв до мене на прощання товариш Непийвода; вiн знову був
спокiйний, усмiхнений, не залишилось нi крихiтки з його недавнього лютого
сказу. Лише очi поблимували бiлим неживим вогнем, i я подумав, що в личинi
Непийводи таки сидить диявол. Усi, мабуть, тут дияволи... й оцi в рогатих
зiркастих шапках, що ведуть мене попiд руки, й отi, що на подвiр'ї
волочать, як падлину, пострiляних до ями, й отi невидимi, що ставлять
в'язнiв до стiнки... до стiнки... до стiнки. Лише, мабуть, прикований до
трактора чубарик має людську душу, бо диявола непотрiбно було б заковувати
в ланци, серед мук i кровi вони почуваються, як щупаки в саджавцi: добре
їм серед мук, солодко, розкiшне, лише горiлку їм достарчуй.

I ще тiльки один Господь Бог знає, про що я думав, коли чубарики вели
мене з мiшком на головi до сорок другої камери; ще, очевидно, снувалися i
рвалися на клаптi, як гниле канцур'я, думки про диявольську потребу
енкаведистiв насолоджуватися новими тортурами: мало їм розстрiлiв,
довжелезних ровiв iз трупами, мало їм розлитої кровi на кам'яних плитах,
мало їм знущань на допитах; товаришевi Непийводi забаглось iще
тортурувати, виїдати страхом людськi душi: отак вам буде... отак ллється
ваша кров... отак вас будуть волочити за ноги... отак будете снопами
лежати. I не хтось iнший, а таки я сам був призначений виїдати страхом
душi побратимiв... я був призначений стати щуроїдом.

Господи, просив я у Бога, вирви у мене язик.
I попервах, як опинився я у сорок другiй камерi. Бог помагав менi в
мовчаннi, дарма, що люди в'одно мене випитували, як повелося на допитi...
i ще допитувалися, що усiх нас чекає, невже усiк нас очiкує куля, гей, та
не може бути, щоб стрiляли без суду, без розбору, не може такого бути, щоб
над тюрмою верховодила зграя п'яних катюг.
Дивно було це слухати, бо ми в камерi теж вмирали без суду й навiть без
кулi; повiтря було, як драглi, кожне слово коштувало зусиль, але друзi мої
знову й знову допитувалися, випрошували вiдповiдь, вимолювали надiю, а я
заклято мовчав... а я, бiгме, плакав без слiз, зцiпивши зуби; я їх жалiв;
я бачив, як нас, пострiляних, волочили по камiннi, як наша кров текла
струмками.

Хай вони поки що цього не знають, хай надiються. Я знову стояв
плече-о-плече з своїми побратимами i ротом ловив, як риба на березi,
повiтря; i знову то тут, то там хрипiли й вмирали стоячи люди, мертвих мiж
нами було вже, мабуть, декiлька десяткiв, переважно старих i хворих.
А ми, смiшнi, боялися розстрiлiв...
Так тривало до вечора; до ранку напевно у сорок другiй камерi не
залишиться нi однiєї живої душi; зайвим було лякати когось завтрашньою
смертю чи тортурами; смерть стояла серед нас; i не треба надаремно
витрачати кулi. А все ж камера не втрачала надiї; хтось богомiльний, може,
й священик, почав голосно проказувати "Отченаш", за ним уторив другий
голос, i третiй, i четвертий... i цiла камера, живi iз мертвими волали до
Господа за помiччю; молитва-волання врештi-решт звелася до двох-трьох
слiв: "Господи, спаси й сохрани! Господи, зглянься над нами!"
Не знаю, добродiю мiй Василю, як то сталося, що я не витримав: чи то
розпачливе волання до Бога урвало моє терпiння, чи трупний сморiд i
пекельна духота отруїли мою свiдомiсть, чи втрачав я розум пiд палючим
свiтлом трьох електричних лiхтарiв, що звисали iз склепiнчастої стелi...
досить того, що я крикнув: "Нам, браття, не буде милосердя нi вiд Бога, нi
вiд енкаведистiв. Тюрма наша - пекло на землi, а енкаведисти - дияволи.
Там, на подвiр'ї штабелi трупiв, там земля сочиться кров'ю, там липи
сохнуть, там колесує на ланцюзi, як пес, прикований Чернишов, який
пильнує, щоб трактори тарахкотiли й глушили пострiли й нашi крики.
Вiдкриваю вам мною побачене, браття, не задля того, щоб ви омертвiли вiд
жаху, чого нам бiльше боятися, нас однаково очiкує смерть або тут вiд
задухи, або вiд кулi, або вiд тортур. Якщо ж однаково нам судилася смерть,
то чи будемо її сумирно очiкувати, чи не вдарити... чи не вдарити нам у
дверi. у стiни... вдарити плечима, руками, чобiтьми, головами навiть -
ударити - i, може, врятуємося.
Надiю, зелений пагiнець я посiяв у камерi.
Гадаю, що навiть ви, мистцi, добродiю мiй Василю, не спроможнi собi
уявити, що вчинилося у сорок другiй камерi... i нiколи ви не зможете
намалювати товпище людей, живих i мертвих, якi, злютувавшись в один
гудзуватий кулак, ударили в дверi, ударили й закричали щось вiдчайдушне,
люте й предковiчне, що пливло в кровi... ударили раз, i вдруге, й втретє.
Тодi дверi раптом вiдчинилися, на порозi виросли чубарики, два з
рушницями, а той третiй, косоокий, - з кулеметом. "В чем дело?!" -
тоненько запiяв косоокий i блиснув вишкiреними зубами. Ми не встигли нi
вiдповiсти, нi вiдсахнутися назад, ми були нацiленi, як таран, на дверi, й
косоокий умить це уловив. "Назад, мать вашу!", - верескнув злякано i в ту
ж хвилину заговорив його кулемет. Правду кажучи, я пострiлiв не чув, вони
втопилися, як камiння у водi, в наших грудях; а ще, може, я не чув
пострiлiв тому, що скошенi кулями люди падали не поодинцi, а цiлим
мертвецьким валом; той вал повалив i мене, непоцiленого, бiля самого
порога. Це був мiй порятунок. Власне, мене порятував вибух, що гримнув
могутньо десь поряд, немов водночас ударили десятки липневих громiв. Тюрма
наша аж хитнулася, десь задзвенiло скло, що вилетiло з вiкон, i в ту ж
мить клiпнули й погасли жарiвки. Потiм я довiдався, що це була висаджена в
повiтря мiська електрiвня, але про це дiзнався тiльки я один, бо нiкому,
окрiм мене, не вдалося вийти живим iз сорок другої камери. Кулемет у руках
косоокого на якусь секунду спантеличено замовк, лише на секунду, в
наступну ж черги били одна за однiєю, кулеметовi допомагали рушницi.
Згодом вдарили три чи чотири гранати.
Уявляєте, добродiю мiй Василю, яка це була м'ясорубка. Я, скориставшись
з темряви i з того, що з першими стрiлами впав бiля вiдчинених дверей,
виповз iз камери й попри стiну плазом посунувся кудись... а куди, й сам не
знав, i не знав, навiщо повзу. Коридор, немов пiдземна нора, був залитий
густою темрявою... в темрявi металися, матюкаючись, енкаведисти, тут i там
зблискували пострiли, кожної хвилини могли наткнутися на мене... i таки
натикалися, i били мене чобiтьми попiд ребра, але на пiдлозi я лежав не
один, щокроку я намацував мертвi тiла, я теж був нерухомий; я був для
енкаведистiв трупом.
I знову, коли минала небезпека, повз. В мене не було нi страху, що
будь-який енкаведист i в пiтьмi може всадити в мене кiлька куль, в мене не
жеврiв навiть гранчик надiї на порятунок, на втечу або ж принаймнi на
якийсь сховок; мене поки що виручали темрява й сум'яття в коридорi,
панiка, але ж врештi-решт енкаведе собi присвiтить, i що тодi? Втiм, якщо
чесно признатися, я не був тодi мислячою людиною, я був немовби звiриною,
яка припадкове уникла загибелi й котра знала тепер тiльки одне: втекти вiд
куль i гранат, вiд сорок другої розстрiляної камери; я заледве себе
стримував, щоб не схопитися на рiвнi ноги й не побiгти. Куди? Тодi ж,
знову ж таки, як виполошена з-пiд межi звiрина, пробував намацати в
коридорi якусь шпарину, закуток, щоб туди закотитися й завмерти, але
намацував лише стiни й залiзнi дверi.
Дверi й дверi... А хвилини бiгли, як схарапудженi конi, їх копита били
мене в серце, а я повз позаду цих коней, немов пес iз перебитими заднiми
ногами.

Бог мав мене у своїй опiцi. Мої очi вже звикли до темряви, i я виразно
помiтив навпроти отвiр, що чорнiв, як брама до пекла; той чорний отвiр
виявився вузькою сходовою клiткою, що вела на горище. На моє щастя, й
кованi грати, що перегороджували сходи нагору, й самi дверi на горище були
чомусь вiдчиненi: тiєї ночi їх нiхто не стерiг або просто в метушнi про
них забули. Через годину, опiвночi, вiдкрилося менi, що незамкнутi дверi
не означали енкаведистську забудькуватiсть.
Та це буде через годину чи через двi, а тодi долонями, грудьми й навiть
лицем я тамував кожну дерев'яну сходинку, що крикливо скрипiла; тепер
воскресла у менi надiя на порятунок, а разом iз надiєю оживав страх; я
знову ставав людиною, звiрине первiсне бажання просто втекти вiд небезпеки
минулося, i, опинившись на горищi, я почав осмислювати ситуацiю: тут можна
переховатися... тут дах покритий черепицею... тут пахне волею.
Господи, як багато важить у нашому життi надiя: iще я каменiв посеред
горища, надслуховуючи й озираючись, а душа моя вже випурхнула з-пiд
тюремної стрiхи й уже бiгла нiчними полями додому. "Ну-ну, - врештi я
спохопився, - не кажи "гоп", поки не перескочив, лiпше-но запхайся,
чоловiче, в глухий кут, замаскуйся чим можеш, принишкни, бо де гарантiя,
що через хвилину-двi сюди не навiдається енкаведе!
Я метався наослiп по горищi, спотикаючись об дошки, поламанi меблi,
сiнники, купи лахмiття; i вже був готов заритися в те лахмiття з головою,
коли ж протяг, що вiйнув з-пiд даху, рiзко вдарив у лице трупним духом.
Очевидно, я цьому не надав би значення, цiла Кармелiта млосно пахтiла
розкопаною величезною могилою, якби моє уже нагострене пiтьмою око не
помiтило бiля димохiдного "дiда" штабель чогось бiлого... мовби штабель
сувоїв полотна; бiлизна ця полотняна свiтилася на цiле горище... свiтилася
й дивним чином, як усе страшне, вабила до себе.

Нi, добродiю мiй Василю, не були це нiякi сувої полотна, були це
складенi трупи... але трупи не тих пострiляннх у камерах, до трупiв я
устиг звикнути, це були голi жiнки. Я не мав сили вiдiйти вiд них, начебто
менi вже не треба було сховатися, мене спаралiзувала оголена жiноча
смерть. До цього часу я бачив смерть чоловiчу - зарослу, грубу,
спотворену, а тут палахкотiла в сiрiй темрявi оголена жiноча бiлизна; i
нiхто не мiг менi вiдповiсти, чому з жiнок перед смертю здерли одежу, чому
їх, мертвих, осоромлено? Невже спершу над ними збиткувалася тiчка
чубарикiв, а вже потiм укорочували їм життя? Втiм, хiба я забув, що над
тюрмою панують рогатi з пекла?
Рогатим iз пекла Сталiн намалював на чолах червонi звiзди й випустив
помiж людей: веселiться, упивайтеся людською кров'ю, не бiйтеся нi Бога,
нi людей. Це ваш час, рогатi... Мене охопила лють... Мене охопила лють - i
я нею тiшився, вона означала, що я живу; лють пливла у моїй кровi пекучим
струменем, менi баглося збiгти сходами в коридор, пiдстерегти в темрявi
енкаведиста з кулеметом... допастися до кулемета й сiкти... й сiкти на мак
усякого рогатого, що потрапив пiд руку.
Порив мiй, мушу признатися, був коротким, як пострiл, бо не вмiв я
обходитися з кулеметом, якби навiть трапилася для цього .нагода. Надiя на
порятунок знову роз'ятрила страх, що був притупився, i злiсть моя знiчено
й присоромлено пригасла. Нiколи за цю страшну добу так не хотiлося менi
жити, як тодi, коли стояв коло штабеля мертвих жiнок. Душа, тiло, кожна
кровиночка в менi протестували проти смертi, проти думки, що отак буду
лежати непорушне й без протесту, без жадань i навiть без болю, без права
завтра знову побачити живий день; i отак буду лежати до самого Страшного
Суду, який настане через тисячу чи через сотнi тисяч лiт.
Не дивуйтеся, добродiю мiй Василю, що тримаю в пам'ятi, як зерно в
жменi, кожну свою тодiшню думку, порух, надiю, страх, а може, й дихання; я
тримаю в пам'ятi, як на фотографiї, самого себе тодiшнього; так, не
дивуйтеся, бо опiсля не пам'ятаю у своєму життi такого дня, коли б я ту
страшну нiч на тюремному горищi не згадував, не придивлявся до неї
зблизька... я тую нiч неначе щодня поновлював на чистому паперi, й вона з
роками не блiдла, а навпаки - ставала виразнiшою. Так менi здається... а
ще менi здається, що на мiсцi утраченої, зблiдлої риски, усохлого деревця
я садив нову щепку i пiдливав її, щоб росла. Це був мiй потаємний сад
страждання - душа моя удень i вночi блукала у цьому саду й плакала, i
лютувала, i бридко обльовувалася страхом, надслуховуючи постiйно: а може,
у старих енкаведистських списках таки залишилось нерозстрiляним моє iм'я i
завтрашньої ночi знову приїде по мене товариш Непийвода.
Поки я божеволiв вiд страху й розпуки, чадiючи вiд трупного смороду,
дерев'янi сходи заскрипiли, почулися голоси, й отвiр дверей зблиснув
червоно, немов розкрита паща тюремного смока. Я не мав часу на роздуми,
метнувся поза штабель мерцiв, припав до них поруч i навiть, пам'ятаю,
прикрився чиїмись довгими косами.

Iз сховку виразно бачив, що на горище увiйшло з лiхтарем п'ятеро
енкаведистiв, якi штовхали поперед себе двох молоденьких дiвчат;
енкаведисти приходили сюди, очевидно, не перший раз, бо впевнено рушили в
недалекий вiд мого сховку кут: тут мали розстеленi коци, а обiч - високi
свiчники, що колись стояли у вiвтарях; один iз енкаведистiв свiчники
позапалював, а три iншi шматували на дiвчатах одежу. П'ятий - низенький,
присадкуватий, що мав голену голову, й вона виблискувала при свiчниках, як
мiдна куля, стояв збоку й попахкував люлькою. Був, видно, командиром, бо
мав на собi перехрещенi ременi та ще й при боцi ташку. Вiн водно пiдганяв
чубарикiв:
- Ну, до дєла, товарищi. Ви заслужилi ето удовольствiє за рвенiє на
службе. Только бистрєй, бистрєй, мать вашу. Очередь ждьот... другие тоже
хотят мьоду. Начальство, черг побiрай, здорово прiдумало.
Солдати й без його понукань рвали скажено на дiвчатах одежу. Одна з
них, невеличка ростом, щупленька, з довгою косою, просилася, як могла,
цiлу молитву склала до енкаведистiв: "Краще мене вбийте, солдатики,
лебедики, краще киньте мене пiд чоботи й потопчiть мою молодiсть, як
дрiбен цвiт, але не збиткуйтеся над моєю честю, не оскверняйте душу, бо як
я стану перед маминi очi, перед татовi очi. А десь є суджений..."
Боже мiй, Боже, хто слухав її квилiння? Стояла перед рогатими
гола-голiсiнька й затуляла, сердешня, долонями то вид, то груди, то лоно,
а вони, регочучись, повалили її на коц, розпростерли й дiвча уже анi не
боронилося, анi не плакало, у дiвчини, я знаю, замерзла душа.
Друга арештована була високою i дебелою, схожа на наймичку в доброго
сiльського газди, яка днi й ночi перемелювала, як кiрат, газдiвську
роботу; вона не просилася у ворогiв, а тiльки вiдбивалася розпучливо
руками й ногами, навiть - головою, i кусала своїх напасникiв, i плювала їм
у вiчi, i обзивала по-всякому, не вибираючи слiв. Енкаведистiв це ще
бiльше розпалювало, двоє здоровенних бикiв лише постогнували й хрипiли,
здирали з неї сукенку, вгризалися зубами в її перса, пiдламлювали їй ноги
й кинули врештi на долiвку, а вона далi виприскувала з-пiд них, аж поки
той, що був у ременях, не вдарив її ззаду по головi чоботом. Дiвчина
зiв'яла, стихла безборонне, а рогатi один за одним падали на неї...

Бачив я, добродiю мiй Василю, гидку цю наругу п'яної солдатнi над
арештованими дiвчатами, якi були, як потiм я дiзнався, гiмназистками з
Рогачiвської жiночої гiмназiї, i чув задоволене енкаведистське смiхотиння,
похабну їхню лайку, похвальбу; я не впускав свого ока з голомозгого
їхнього командира, який чи то пильнував, щоб солдати задовольнили хiть, чи
то потiшався своїми нововинайденими тортурами над бiдними жертвами. Всi,
всi отi полiтруки, старшi й молодшi, комiсари й командири, що панували над
нами в Кармелiтi, навперейми винаходили все новi над нами знущання.
Кажу, добродiю мiй Василю, "над нами", бо нiколи нi до, нi опiсля не
почував себе так близько й так дивовижно рiдно покровненим iз чужими
начебто менi людьми, з тими, що вмерли в сопусi й вiд кулеметних черг у
сорок другiй камерi, i з тими, що лежали вже в ровах коло костьолу, i з
тими, що траплялися менi на пiдлозi в коридорi, i з цими розп'ятими пiд
солдатами дiвчатами; я був iз ними всiма, моя кров перемiшувалась
по-побратимськи з їхньою i розливалася струмками на кам'яних плитах, мене
болiли простреленi їхнi груди, я лежав разом iз ними на сонцi й очiкував
свого погребения; усi їхнi, живих i мертвих, стогони, волання, прокльони,
молитви, послання мисленнi родичам у мiста й села вмiщувалися й клекотали
в моїй душi, усi болi були моїми, i, нишкнучи обiч трупiв голих жiнок, над
якими теж, видно, збиткувалися, як над цими двома нинiшнiми, я думав, що
коли, дасть Бог, виберуся звiдси, то менi вистачить почерпнутого на цiле
життя, а то й по смертi: десь у чистилищi буду тисячу рокiв видобувати з
душi передане менi закатованими у Рогачiвськiй тюрмi й буду обпiкатися
чужими муками тисячу лiт як своїми власними.
Покута це моя i потреба...
Можете назвати мене, добродiю мiй Василю, фiльозофом, який на старiсть
позбирав трохи розуму, а я собi мiркую, що якраз замолоду в Кармелiтi
пройшов я вищi школи. Хто знає, як би прожив життя, коли б не перебув тих
кiлька лiтнiх ночей у Рогачiвському кримiналi. Може, став би донощиком, що
нашiптував би "органам" на своїх сусiдiв, може, записався б безбожником i
скидав би з церков хрести (є серед нас i такi, аби грошi), може, зробився
б партiйним, щоб бути в колгоспi не фiрманом, а бодай би бригадиром, може,
був би зрадником i свого часу водив би (як деякi водили) енкаведистiв по
лiсах, винюхуючи бандерiвськi схрони? Може, обiкрав би сироту або зневажив
би вдовицю? Господи, та хто знає, скiльки б лишилося за мною лихої слави,
ганьби, якби не кулемет в руках косоокого чубарика, якби не розпростертi
при свiчках отi бiлi дiвчата пiд п'яними вiд похотi солдатами...
Мене, очевидно, можна назвати боягузом, останньою наволоччю, i я
можливо, заслуговую на презирство, але, бачучи наругу над гiмназистками, я
не мав нi сили, нi вiдваги бодай ворухнути пальцем, щоб тих дiвчат
оборонити; я був розчавлений, немов черв'як, на якого наступили чоботом; я
не вiдчував нi рук, нi нiг, не дихав, не чув свого серця, лише у
розпухлiй, здається, головi жила насторога: дивися, стеж за ними й не смiй
нi сплакнути, нi скрипнути зубом, i не смiй зiмлiти, iнакше - видаш себе.
Хоч, щоправда, напливали на мене, як крига на рiцi, моменти, коли хотiлося
вмерти, щоб не бачити, що дiється на розстелених коцах, на яскраво, немов
на глум, освiтленiй сатанинськiй сценi. Боже мiй, чому я не ослiп, чому я
не оглух, чому я не вмер вчасно... чому було менi призначення бачити, як
енкаведе пiдтягувало штани, а потiм за наказом голомозого командира отiй
високiй дiвчинi "за кару" забивали в лоно горiлчану пляшку. Послухайте, ви
можете це собi уявити? Ви можете повiрити, що це робили люди? Я знаю, що
трапляються серед нас поодинокi виродки, садисти iз вивихнутим розумом,
але щоб садистами були поспiль люди з державними знаками на чолi... Ви
вчений чоловiк, добродiю мiй Василю, але напевно в нiякiй табулi вiд
сотворения свiту не вичитали, що десь у якiйсь країнi отак знущалися над
жiночою плоттю.

Дiвчина тiльки один раз устигла скрикнути, бо енкаведист сiв задницею
їй на обличчя, а ще iншi тримали за руки й за ноги, тiло її билося в
конвульсiях, гола його бiлизна спалахувала при свiчках кривавим полум'ям.
Врештi вона зiмлiла, бо стихла, а голомозий командир стрiлив їй з
револьвера просто в лице... i другiй мученицi теж стрiлив ув обличчя,
потiм солдати поволокли їх за коси до купи мерцiв.
На цьому сатанинськi оргiї не скiнчилися: ще три чи чотири рази
голомозий полiтрук засвiчував на горищi вiвтарнi лiхтарi, iще знову й
знову приводив вiн сюди арештованих дiвчат i вiддавав їх на розтерзання
енкаведистам. Особисто вiн свої жертви не гвалтував, вiн лише походжав,
заклавши назад руки, попахкуючи своєю люлькою... i вiн лише командував
кожного разу: "Ану, ребята, давайте за дєло. Ану, кто первий? Ану, дайте
жизнi сукам, щоб помнiлi вас i на том свєтє. А етой по всему - бутилку
между ног. I етой тоже бутилку. А етой отреж сiскi, Серьожа. А етой
подсипте в манду битого стекла!.." Так тривало до свiтанку...
На свiтанку умовкли на подвiр'ї трактори, стихли пострiли й крики. Було
нiмотно, глухо, тюрма немовби спала безпробудним сном: всi мерцi
по-мертвецькому спали. Не знаю, як я зважився зрушитися зi свого сховку,
певно, вдiлила менi вiдваги тиша. Я пiдкрався до дверей, потiм спустився
сходами й iз-за одвiрка виглянув на коридор. Нiде живої душi, лише трупи й
трупи просто в коридорi... в камерах трупи лежали стосами попiд стiнами аж
до стелi, пострiлянi вони були й порубанi, в кого очi виколенi, в кого
животи розпоренi, в кого сокирою поцюканi обличчя. Я iшов помiж ними
один-єдиний живий, призначений Господом Богом бути єдиним свiдком на
Страшному Судi. Енкаведистiв не було й слiду, повтiкали поквапне, лише на
подвiр'ї лежав униз обличчям поцiлений, мабуть, своїми в потилицю прикутий
ланцюгами до трактора червоноармiєць Чернишов.
Бог вивiв мене за руку з тюремної брами i перехрестив на життя. Мiсто
iще спало, нiхто й не сподiвався, що "визволителi" дали драпака. Я один
дибав мiстом i пси-приблуди чомусь вiд мене сахалися i скавулiли, як
побитi, а якась бабуся, яка вигулькнула з провулка, глянула на мене,
скрикнула й затулила обличчя фартухом. Мене, на-правду, можна було
злякатися, я був увесь обкервавлений, зарослий, страшний вiд пережитого.
Бабуся одначе таки спам'яталася й спитала мене чи з жалю, чи з цiкавостi:
"Ти звiдки йдеш, чоловiче?" Я їй вiдповiв, що йду з того свiту, з самого
дна. "А чий ти будеш? З якого села?"

Я не вiдповiв, промовчав. Навiщо щось знати старiй жiнцi... i не тiльки
їй однiй, а й рiднiй моїй дружинi, моїм дiтям, моїм сусiдам. Свiт, як
колесо, крутиться повсякчасно, i хто гарантує, що завтра тi, якi нинi
втекли, знову не появляться на колесi й, настромивши на мене штики,
спитають:.
- Як то сталося, Слободяне, що тебе куля минула. Ану - збирайся.
Настала твоя черга.
За мiстом у шуварах я упав без тями, без крапельки сили...