ГОНЧАР ОЛЕСЬ - ТРОНКА ЧАСТИНА 1

ГОНЧАР ОЛЕСЬ
Т Р О Н К А


ЗМІСТ
ТРОНКА. Роман
І. Ти — літай
II. Азбука Морзе
III. Червона торпеда
IV. Лукія, голова робіткому
V. Мамайчуки
VI. Передчуття океану
VII. Пікетажистка
VIII. Капітан Дорошенко
IX. Залізний острів
X. Тут багато неба
XI. Полігон (Історія однієї любові)
XII. Тронка

І
ТИ—ЛІТАЙ
— Ніщо мені так не пахне, як наш степ,— каже молодий Горпищенко, льотчик реактивної авіації, приїжджаючи до батька-чабана у відпустку.
І якось так випадає щоразу, що батька застає він не в хаті і не в кошарі, а в степу, просто серед пасовища, де старий стоїть коло отари з ґирлиґою, в черевиках солдатських і в усіх своїх чабанських обладунках: пояс, а на поясі джермало, що дісталось йому у спадок ще від діда-чабана, і ріг баранячий з нафталіном — рани вівцям присипати, і пляшка суміші креоліну з дьогтем — теж для гоєння ран, і, звичайно ж, ножиці, щоб простригати вівцям очі, бо, буває, Так позаростають, що й шпичаків не бачать, проколють очі об них.
Чабан Горпищенко собою незавидний, але в степу він якось далеко видний. Низькорослий, осадкуватий, прогартований вітрами, шкіра на ньому пропечена, як шкураток, а очі вже сиві од старості чи вицвіли від сонця та від неба, і самі вони мають барву вилинялого степового неба.
У всеозброєнні постає перед сином старий Горпищенко. Про таких чабанів кажуть, що він природний чабан, і хоч ростом його природа й не щедро дарувала, але тим вразливіший він, коли йдеться про його батьківську честь. З суворою гідністю і навіть настороженістю жде він, поки син, вставши з газика, підійде до нього, зірко стежить, чи син не зробить якогось промаху, чи не образить його чимось, не порушить давнього звичаю. І хоч сином його в радгоспі пишаються, бо знають, що він льотчик неабиякий, сьогодні реактивний сокіл, а завтра, може, полетить на такі планети, де ні отар, ні степів не буде, проте батька й це не виводить з рівноваги, він стоїть і з суворістю жде належної синової шани, а перед ним його ґирлиґа з мідною, рясно розгравійованою брейцарою.
А коли вже син поздоровкається і промаху ніякого в етикеті не зробить, тоді вицвіла текуча блакить батькових очей враз наливається ніжністю.
— Не забув? — ставить він перед сином ґирлиґу, де на брейцарі викарбувана з дитинства знайома синові кудлата чабанська вівчарка.— 3 яких частин складається ґирлиґа, ану?
— Брак, барнак, брейцара і держак! — чітко відповідає син, і цим йому вже забезпечена симпатія старого на весь час відпустки.
Хто незнайомий глянув би збоку на них, аж неймовірним йому здалося б, що цей щуплявий, до чорноти просмалений сонцем чоловічок дав життя цьому білявому ставному юнакові, який виструнчившись стоїть перед ним. Син усміхається, розглядаючи батькові обладунки.
— Здорово, га? — звертається він до сержанта-водія, що теж, злегка усміхаючись, виглядає з кабіни газика.
Хто-хто, а син знає, що добра половина цих обладунків в звичайний час зосталася б лежати вдома, бо нічого зайвого чабан не візьме в таку спеку носити з собою по степу, а якщо вже він так спорядився, якщо вже оту мідну напівстерту брейцару начищено до блиску, то це ради зустрічі з сином, то це для того, щоб у таку врочисту мить батькові було чим погамувати його чабанське й старістю не притуплене честолюбство.
Стоять вони удвох коло отари в степу — один той, що все життя пішки ходить по землі, другий, що півжиття проводить у небі; один з ґирлиґою, жезлом пастуха, що засвідчує приналежність до найдавнішого фаху людського, а другий з емблемою у вигляді крил на кашкеті, хоча найпрудкіші крила вже не можуть зрівнятися з тими швидкостями, на яких він живе. Стоять, а біля них збилася жаркою купою отара, збилася густо, в щільник. Бруднувато-білі, вже острижені мериноси надсадно дихають, ховають голови від спеки у власну тінь, а за ними степ, і степ, і марево маревіє,— марево чи синява неба спустилася до землі, млисто розсіялась серед просторів.
Навіть того, чиє життя минає в небі, цей степ вражає своїм безмежжям, блиском, сліпучістю — сонце таке сліпуче тут світить, ніби ти опинився на якійсь уже іншій, ближчій до сонця планеті.
І все тут пахне. І хоч пахне не стільки якимись там особливими пахощами степового різнотрав'я, бо траву тут майже геть стирловано, одначе син таки каже істинну правду, що ніщо йому так не пахне, як цей степ, навіть коли він пахне просто гарячим лоєм отари, батьковим чабанським духом та відкритою навстіж сухою кошарою, яку зараз посилено дезинфікує сонце.
Одна з овець забентежилась, почала мекати в бік кошари, і льотчик, глянувши туди, помітив, як між кущами кураю стрибає щось схоже на зайченя. Стрибає невміло, натужно, стрибне і впаде, наче підстрелене, потім зводиться знов.
— Отож, кажуть, бог є,— загомонів батько.— А де ж він є? Хай ми прогрішили, а ягня? За що його він скалічив?
Жваво, майже підбігцем старий чабан кинувся до ягняти, взяв його на руки, приніс, поклав до вівці, і вона одразу заспокоїлась.
— Бач, як ноженята йому покрутило. Інші бігають, вибрикують, а цього щоразу треба підносити до матері, само не встигає за сакманом...
— Це ж чого воно таке?
— Таке вродилось, та ще й не одне: троє таких калічок в сьогорічному окоті...— Старий враз насупився, похмарнів.— А в Японії, я чув, дітей тридцять тисяч калічками народилось, це правда?
Син промовчав, нічого не відповів. Помітивши, що водій жде розпорядження, льотчик відпустив його, сказав на прощання:
— До завтра.
Чабан насторожився: до завтра? Чому до завтра? Оце така відпустка? Старий ще більше насупився, але доскіпуватись не став: той же чабанський гонор не дозволяв йому бути причепливим, лізти не в своє. Син тим часом став розпитувати про життя, і батько, заохочений його цікавістю, незабаром гомонів уже про те, що найдошкульніше його пече: про настриг вовни в цьому році та про випаси, що їх дедалі скорочують, принагідне вилаяв начальство, яке, мовляв, не прислухається до чабанів.
— Худоби щорік більшає, розвели її стільки, що ферми тріщать, а прийде зима — годуй чим хочеш. Хіба ж не було, що корів шлангами підв'язували до бантин? Підв'яжуть та ще пробують і доїти! Отак хазяйнуємо,— розпалювався старий.— Навесні, коли зовсім прикрутило, приїздить порадник з області: камкою годуйте! Січіть, здобрюйте і годуйте. А то спите тут, вишукуєте. Стільки морської трави пропадає по узбережжю, а в них худоба дохне!
— Та худоба ж камки не їсть! — здивувався син.— Вогонь і той її не бере. Бензином, бувало, обіллємо, бензин обгорить, а камка вся ціла...
— Отож такий “новатор”... Ну, я на глум не пішов, не став дурну їхню камку збирати... Зовсім хотів уже був кинути чабанування та перебратися жити на Центральну, заніс був і ґирлиґу директорові в кабінет: кому передати, кажіть? Та тільки нікому й передати, бо не густо тепер вас, охочих до чабанування. Молоді? Вони начабанують! Йому аби верхи на велосипеді отару завертати! На кожній руці в цього по годиннику, один спішить, другий відстає, так він поглядає на той, що спішить, по ньому пасе... А ми ж не вічні. Нас не стане, кому оцю,— батько аж сердито пристукнув об землю ґирлиґою,— кому її передати?
— То, може, мені? — посміхається син на батьківську мову.
Старий пильно дивиться на нього, на його кашкет.
— Ні, ти — літай.
І після мовчанки знов:
— Тобі — літати.
Неквапом рушають вони до своєї чабанської оселі, рівно, обопліч ступають по цій твердій забучавленій землі, де льотчик ще, здається, недавно бігав чабанчуком. Рідна сива земля чабанська... Дикі коні гасали по ній із правіку... Чумацькі мажари з кримською білою сіллю важко рухалися по ній... Мітлиця під ногами тече, тонконіг, типчак. Нема тут боліт, нема мерзлоти, твердь цілинна, спресована віками... Така твердь, що могли б звідси й міжпланетні кораблі стартувати.
Осторонь кошар, на белебні, височить кущик тополь, біліють чабанські будиночки; там уже біганина, метушаться жінки-чабанки, пір'я летить аж у степ, і чути дзвінкий, дівочий, безтямно-радісний крик:
—Ура! Петрусь приїхав!
І вже мчить звідти сестра Тоня, летить, зблискуючи колінами, попереду всіх, а за нею, як хвіст за кометою, — гурт малечі. Розрум'янена, ошаленіла, Тоня з розгону налітає на брата, кидається йому на шию, і вже брат, жарко обцілований, вихопившись, як з полум'я, відзначає про себе, що сестра таки здорово підросла за час його відсутності, стала зовсім уже піддівком. Налита, туга, мов вишня, очі горять, стріляють блиском, а волосся вже накрутила на голові по-модному. Широко, в один захват кинула очима по степу.
— Де ж таксі?
— А я цього разу не на таксі.
— Газиком? З полігона дали? Ну, а коли ти вже прилетиш до нас, Петрику, на своєму? На тому, що швидше звуку?
—- Колись таки прилечу...
— У нас же є де сісти, глянь!
І вона обвела рукою степ, де світлий океан марева розлився.
Вся трепетно-збуджена, Тоня вихоплює в брата з рук його дорожню валізу і мчить з нею вперед, раз у раз озираючись весело на брата, а русяве пухнате волосся вже розпустилось і метляється їй на плечах.
— Клопіт з. нею, та й годі,— каже батько з невдоволенням, більше вдаваним.— Ото як накудляла... То кінським хвостом підніме, то розпустить, як утоплениця... Хіба їй екзамени в голові?
На подвір'ї повно малечі, чабанчуків та чабанят безштанних, повно качат, курчат та кролят, чабанські собаки лащаться, всюди пір'я біліє, а над пір'ям, над курчатами-качатами, над відкритою літньою кухнею-кабичкою, що вся шкварчить і пашить,— над усім цим ясніє добра, всеобіймаюча материна усмішка.
Мати. Вона всміхається, а сонце вже іскриться в краплинах сліз на щоках, повні розчервонілі руки мати похапцем витирає об фартух, губи їй дрижать хвилюванням і шепочуть уже щось найпестливіше, найніжніше, і, пірнувши в тепло її грудей, льотчик на мить перестає бути льотчиком, і нема за ним вздовж і впоперек облітаного неба, ні шалених надзвукових швидкостей, нема ні команд, ні тривог, ні небезпек, а є тільки затишок і насолода віднайденого щасливого дитячого світу. Та це тільки миттєве, потім знову все стає на свої місця, і він перед нею вже приїжджий льотчик, майже гість, і мати, погамувавши кипіння своєї радості, терпляче жде, поки син здоровкається з чабанами та чабанками. Ось він розмовляє, жартує з Демидом та Демидихою, у яких дітей купа, часом приїжджі думають, що внуки Демидові, а це все його сини... Потім льотчик знову коло матері, і вона має змогу повести його по двору, показати копичку сіна, що батько накосив і приберіг спеціально ради нього, бо обоє вони знають, як любить син спати на сіні, потім цілою родиною оглядають топольки, що зеленіють такою густою соковитою зеленню, якої немає й близько в цьому голому, рано вигоряючому степу.
— Як там з неба їх... чи видно? — питає батько.
— Видно,— відповідає син, розглядаючи тополеве віття.— Славні топольки, гарно підросли.
І наступного літа він оглядатиме їх, мірятиме оком, тільки тоді тополеве гілля розів'ється ще більш.
В той рік, як пішов син в авіаційне, посаджено ці молоді топольки. Лише степовик знає, як нелегко їх викохати тут, у степу, на вітрах. Та викохав чабан Горпищенко, поливав, напував колодязною водою. Бо для того ж і посаджено, щоб росли, щоб син бачив їх з неба!
Розрослись тополі, роззеленілись. Піднялись вище хати чабанської, на весь степ стали видніти, і всі тутешні льотчики добре знають, як свій орієнтир, цю чабанову тополину зірку. Впізнають її й льотчики сільськогосподарської авіації.
А надвечір між тополями, де затінок тримається цілий день і степова трава хвилястими рунами лежить по землі, стоять столи на честь льотчика, а за столами сидять чабани.
Вже випито першу чарку, і молодий, відварений по-чабанськи валашок парує в мисках, в тих самих мисках, з якими старий Горпищенко ніяк примиритись не може, бо по чабанському звичаю тузлук треба їсти, як він каже, тільки з дерев'яних ночовок. Він і сьогодні довго змагався з жінками з цього приводу, погрожував позмітати геть зі столу їхні тарілки та виделки, і тільки після того, як виявилось, що дідівські дерев'яні ночовки вже розсохлися, старий їіішов на поступки цивілізації. Він і сам тепер нарівні з іншими їсть із тарілочки, що йому, ніби для жарту, ставила Тоня.
А мати все пригощає сина:
— Ось тобі хрящик... Ти ж любиш,—підкладае вона йому гарячої найніжнішої баранини, підсовує юшку, де відварена цибуля плаває кільцями, і льотчик, ласуючи тузлуком, солонцюючи густою щербою, шанобливо слухає батькову мову.
— Я — давній,— гомонить старий атагас.— Я звідти, де пішки ходили. Де на волах їздили. На конях гасали. Вітер! Птах! — то було найшвидше. А ти ось тепер в сталь загорнешся — і в небо, як снаряд. Зблиснеш, наче та ракета,— і вже тебе нема.
— А хіба ви, тату, бачили ракету? — смішливо подає голосок Тоня.
Чабан глянув на дочку суворо, виждав тишу.
— Бачив.
І хоч присутні тут вперше це від нього чують, але нема в них недовіри: хтозна, може, й бачив.
— Яка ж вона, тату, ракета?
— А така, як і його літак,— киває старий на сина.— Опецькувата, блискуча... Викапаний літак, тільки крила обрубані.
Корній, чабан правої руки, зсутулений, зморщений, як стручок, хоча літами й не старий, вважає, певне, що зараз саме час наскаржитись льотчикові на свого сусіда — полігон (в Корнія це вже стало звичкою — на все на світі скаржитись).
— Скажи ти їм, Петре,— в тебе ж там повно дружків на полігоні,— хай не забороняють нашим отарам далі на їхні землі ходити,— каже він кутуляючи.— Бо раніш таки давали трохи вольготностей, а це вже ось з місяць межу переступати не смій... Уралову, начальнику полігона, скажи, він же тобі друг.
— Що ж я йому скажу? — посміхається льотчик.— Щоб дозволив вам з вівцями під бомби лізти?
— Послухай Корнія, він тобі наплачеться, — каже весело батько.— Звідусіль йому утиски, кривди, а як чарку вип'є, так сам перший у бійку лізе...
— Дарма що ото голова інеєм взялась,— додала Корніїха, — а на Центральній недавно так розбушувався, що дружинники й такого хотіли остригти, мені вже відбороняти довелось...
— Через те, Корнію, й на полігон тебе не пускають, що ти забіяка, а там люди мирні,— завершує чабан Горпищенко, і всі сміються,
Тоня тим часом, нахилившись до матері, шепоче їй в захваті:
— Гляньте, мамо, єй же єй, в нашого Петруся гагарінська усмішка! Це в них тепер, видно, мода така...
— Тобі вже й мода... Він завжди так усміхався,— тихо відповідає мати, а сама не може відвести очей від сина, що, скинувши кітель, сидить у своїй зеленій льотчицькій сорочці з таким же зеленим галстуком, що він його собі дозволив тільки трохи послабити, сидячи за столом.
Усмішка усмішкою, а оті ранні залисинки, що з'явились на лобі, найбільше тривожать матір. Кажуть, що льотчики та підводники рано лисіють, не від легкого то, певне, життя. Як він живе? Яка його робота? Куди він літає, що його радує і що смутить — нічого про це матері невідомо. Як відгомін неспокійного синового життя, чує вона тільки щоденний гуркіт у високості, грізний, могутній, що ніби рве, проламує небо. Досі ніяк не може мати звикнути, що небо, ясне, приморське, над нею весь час гуркоче. Влітку і взимку. Вдень і вночі. І людям всього радгоспу, всіх відділків (що вона їх по давній пам'яті ще зве хуторами) доводиться вічно жити під цим бентежливим гуркотом. І хоч інші уже, може, до цього й звикли, вважають це природним, адже поряд полігон, до якого здалеку летять чиїсь сини на свою грізну роботу, а вона, льотчицька мати, все ж ніяк не може звикнути до цих гуркотань, вибухів, струсів. Вона ж бо ще пам'ятає інше небо, те небо, що озивалося до людини тільки перекатами грому, протягом літа тільки орли в ньому та шуліки кружляли тихо, беззвучно. Коли квочка занепокоїться і курчата грудочками покотяться по двору, так і пильнуй,— то вже в небі орел чи шуліка завис.
— Супутники... Ракети... А мені ще ж впомку, як ми побачили вперше яроплан,— каже Демидова мати, стара костиста жінка, до якої туляться онуки з обох боків.— На панськім току саме молотили, а він летить... І молотарку спинили, стоїмо, та хрестимось, та все дивимось, як він поволі-поволі по небу пролітає...
— А тепер блись! гурк! — і вже він там, де мороз сизий, хоч на землі в цей час жарота сорок градусів,— аж хвальковито виголошує за сина Горпищенко-чабан.— Мені, чабану, і то дух перехоплює, коли він ото вгору на небо дереться... Стоїш, дивишся, а він поліз і поліз кудись аж на сьоме небо... Росте сила, ростуть швидкості, та тільки чим воно все це скінчиться, сину?
— А тим,— тамує посмішку син,— що літатимем ще швидше. І далі. І вище. Може, навіть зовсім без крил. А крила нам зостануться лише на спомин, як вам брейцара. Або як морякам зостались на спомин від минулих часів паруси.
Чабан лівої руки Демид, контужений з війни і відтоді глухуватий, лупає очима, щось хоче спитати.
— А це правда, Петре, що і кров із шкіри виступає, так тебе тисне на тих швидкостях? — нарешті запитує він.— І що, буває, й непритомніє ваш брат?
— Зі мною не траплялося. Якби трапилось, то з вами тут чарку не пив би,— сказав гість жартома, але після цього тінь якась промайнула по обличчю, ніби згадав щось зовсім не жартливе і для них далеке.— Бувають, звичайно, перевантаги, так тебе вдавлює, аж в очах темніє, а потім... Коли льотчик уже влітався та добре відчуває літак, нічого йому не страшно. Був, правда, у нас один курсант, намучилися з ним: землі боявсь. Йому приземлятись, а він схопиться за ручку і просто сік з неї чавить.
— Ну й що з ним? — спитала тривожливо Корнієва жінка.
— Відчислили.
— Може, й тебе, сину, відчислять? — несамохіть вихопилось у матері.
— Не ті вітри дмуть, щоб відчисляти,— заперечив батько.— Та й чого ради? Молодий, здоровий, тямущий... Я ось на що вже, а й то часом душа тенькне: хоч би раз! Раз хоч би піднятись туди, де й птах ніякий не бував... І ти, стара, гордилася б краще сином, подумай: щодня в небі!
— І щодня... на волосинці.
— Хто не рискує, той шампанського не п'є,— вкинув Корній, а молодиця його, що напіводвернувшись годувала грудьми малого, так глипнула при цьому на чоловіка, що він аж зіщулився, бо — всі знали — рука в Корніїхи важка і не раз вона витягала господаря за чуба з чайної на Центральній.
Тоня підсунулась ближче до брата.
— Сіробаба казав, що коли вперше без інструктора вилітаєш, то в повітрі співати хочеться. Кожен курсант, каже, в першім польоті співає, це правда?
— Хто співає, сестричко,— всміхнувся брат,— а хто й плаче.
І, погасивши усмішку, він став знову серйозним, зосередженим. Сидить, мовчки дивиться крізь тополі на чабанські ґирлиґи, що, мов алебарди, висять рядком під хатою на білій, освітленій призахідним сонцем стіні і їх злегка коли-не-коли погойдує вітерець.
Батько щось роздумує, потім каже присмучено:
— Діди й прадіди пішки ходили, хоч, мабуть, не один в душі сокола носив.
Міг би він ще сказати, як синова крилатість скрашує і його буденне чабанське життя, міг би розповісти, як уночі, коли зорі в польоті розтинають темряву над степом (аж не одразу розбереш, чи зірка то, чи літак), він, ведучи отару, шукає в зорянім просторі і синову летючу зірку; як і вранці, коли сріблясті реактивні, вихопившись десь із приморського аеродрому, стрімко йдуть у височінь і тягнуть угору білі стрічки, він думає, чи то часом не син пролетів та й розписався тасьмою в небі над рідним вранішнім степом. Міг би розповісти, як жде свого сокола у відпустку і як святкує нарешті душа його, коли син отак, як зараз, сидить під тополями у чабанському товаристві, самою своєю з'явою змінивши одноманітність батькового життя.
— Крім тебе, Петре, всі ми тут зібрались такі, що ніколи в житті не літали,— оглянув своїх побратимів Демид.— Той глухий, той кривий, той ребер недолічується, куди нам до літання... Люди, що не літали,— це ж диво для тебе, Петре, га?
— Серед тих, що пішки ходять, теж люди різні є: і безкрилі й крилаті.
— Це правда. Всі ми, піхота, війни скуштували,-— підтвердив Демид не зовсім улад і знову допитував: — Розкажи хоч, які ми є звідтіля, з висоти? Чи хоч видно нас? Чи як комахи? Як кузьки які-небудь повзаємо по землі?
“Не кузьки ви і не комахи,— хотів би відповісти їм льотчик.— І з найбільшої висоти бачу я ваші руки загрубілі і ваші обличчя, опалені вітрами, бачу вас в куряві чорних бур і в моросяних холодних дощах... Змалечку знаю ваш труд. Знаю, що праця чабанська зовсім не така, як дехто її собі уявляє. Бути чабаном — це не просто прогулюватись з ґирлиґою до степу та їсти кашу чабанську. Чабан — це той, хто все життя на ногах, кого спека продублює і осінні мряки пронизують до кісток і, коли інші ще сплять, ви вже з отарами виходите з кошар у мокрі поля, на свої цілоденні вахти...”
— Чабани — ви теж робітничий клас,— каже він їм.
— Чуєте? — охоче підхоплює батько.— Ми теж робітничий клас! А то ж хіба ні? І не тільки тому, що платимо внески профспілкові, а тому, що робочий день наш кінчається опівночі, а встаєш, ще й чорти навкулачки не б'ються.
— Кожне ягнятко через твої руки перейде,— ожвавів Демид, в якого де й глухота поділась.— Отару ведеш — не присядеш, все попереду та попереду! Все пильнуєш, щоб вона в тебе з-під п'яти траву брала.
— А коли стрижка настає! — вигукнув Корній.— Поту не менш проллєш, як інший біля домни!..
— Та ще й спецодягом нас покривдили,— скаржливо бубонить він до Петра.— Видали чоботи на два сезони, а в кошарах гнояка, ти ж знаєш яка... Там чоботи хай і залізні — за місяць згорять!
— Отож так ви свого домагаєтесь,— викрикнула Демидиха, люто червоніючи.— Директор троса до колодязя ніяк не випише! Посікся, порвався, днями як зачепило мого тетерю, мало з цебром в колодязь не потягло!
— Та й про пенсії пора подумати,— буркнув Демид.
— Кому? Нам? — з'яструбів господар.— Нам до пенсій ще — як до Москви рачки!
Жінки регочуть, регочуть і чабанята, і Тоня сміється, позираючи раз у раз на брата, як він на все це реагує.
— А у висоту... далеко ж ви літаєте? — питає згодом Корній, розчервонівшись носом.
Льотчик мружиться в веселій загадковості:
— Беріть відстань, що пройдете з отарою за добу, та поставте її сторч — ото й буде наша висота. Уявивши таку височінь, мати аж ойкає:
— Ой боже!
— Що ти божкаєш? — коситься на неї чоловік.— Не бог тепер, а Гагарін!
Він знову наливає келешки. Цілим товариством випивають за здоров'я льотчика:
— Лебединого тобі віку!
А за літньою кухнею-кабичкою, за кролятником сонце край степу сідає. Росте, розбухає в червоногарячій туманності. Погляди чабанів якусь мить прикуті до нього. Буває вечірня зоря золота, буває рожева, а ця ось багрянисто-туманна, червона, густа.
— Завітрюжить, видно, завтра,— каже Корній.
— А ось для нас ці прикмети вже не дійсні,— зауважує льотчик трохи сумовито.
— Чому ж не дійсні? — дивується батько.— Хіба вже не віриш?
— Не в тім річ. Лише до цього обрію, доки око вхопить, ці прикмети мають силу. А в нас інші радіуси. Нам що синоптик скаже.
На деякий час за столом настає тиша. Чути, як найменший Корніїв посопує на руках у матері.
Просто від отари підійшов з ґирлиґою ще один чабан — Микола Карнаух, високий худий чоловік без лівого ока, що витекло на фронті. Сяк-так пригостившись, Карнаух підсів до старшого чабана, і чути було, як він стишеним голосом розповідає про якусь “оту”, що “знов не пасеться”, що “заскучала чогось”,— йшлося, видно, про хвору вівцематку. Карнаух незабаром знову пішов до отари, а Горпищенко після цього був уже не в тому настрої, як перше, палив цигарку, мовчав.
Тоня, пересівши до брата, схилилась до нього в таємничості, щось зашепотіла над вухом, хоч про її тайни тут вже всі й чабанята знають.
— Як добре, що ти приїхав,— чує брат її гарячий шепіт.— Допоможеш мені одразу загадку розгадати... Разом з твоєю телеграмою листа ось одержала.— Тоня при цьому показала йому з-під вирізу плаття кінчик зім'ятого листа і, показавши, знов заховала глибше на грудях.— Чудасія — не лист: одні крапки та тире!
— Азбукою Морзе? — догадався брат.— Це здорово.
— То з космосу листи нашій Тоні йдуть,— жартує Демидиха, розвеселившись.— Хто ж хоч він?
— Це, мабуть, той, що по радіо Тоню вітав,— приколисуючи дитину, сказала Корніева молодиця і потім звернулась до льотчика: — Ціла ж тут історія в нас була, Петре... Сидимо отак увечері, слухаємо радіо, аж раптом звідти, з приймача, голос хлоп'ячий:
“Тоню, Тоню! Ти чуєш мене? Яку тобі пластинку поставити?” Кашлянув, засміявся і поставив “Верховину”...
— Знає, шибеник, що саме Тоні найбільше подобається,— докинув Корній.
— Пустощі то все,— сказав батько суворо.— Краще про науку думала б.
А мати теж докірливо кивнула на Тоню:
— Оце ж такі тепер учениці пішли. Екзамени заходять, а їй хоч би що, дівування вже на умі...
— Хіба ж я просила мені писати? — вигукнула Тоня ображено.
— Такі листи, та ще зашифровані,— це теж наука,— заступився за сестру брат.— Кортить прочитати?
— Ой кортить! — спалахнула Тоня.
— Давай сюди, спробуєм розгадати твою шифровку...
— Ні, ні, ні! — схопилася Тоня і, притискаючи листа рукою до грудей, майнула від товариства.
По якійсь хвилині вона вже, розшаріла, стояла за тополею, визиркувалась в люстерко. Мати й там крізь листя побачила її:
— Бач, уже викуклюється. Гей, дівко!
— Що ти все гійкаєш на неї,— розсердився батько.
— А чого ж тільки й крутиться перед дзеркалом. Все вищипується, брови їй не такі!
— Птахи півжиття те тільки й роблять, що вищипуються,— примирливо сказав Демид.— Сидить собі десь на могилі і вищипується, чистить перо... Бо це й для краси їм треба, і для здоров'я.
— Не довго вже вищипуватись, раз ото пише якийсь,— сказала Корнієва жінка, а стара мовчазна чабанка, мати Демидова, підкинула:
— Не ганьте, не ганьте дівчину. Може, то її вже судьба їй пише.
— Незчуєтесь, як після Клави і цій весілля гуляти,— сказав Корній ласо, мовби наперед смакуючи вже те прийдешнє весілля.
Горпищенко при згадці про старшу дочку, в якої заміжжя склалось не зовсім вдало, спохмурнів.
— Рано патякати про весілля. Ще від тієї зашпори не відійшли.
— Годі,— підвелася мати.— Набалакались. Спочивати Петрусеві пора,
І вже прибирають столи, пустіє подвір'я, вже одна по одній зникають з-під хати чабанські алебарди...
А степ сизіє, бузковіє, гасне. Вечірня зірка, далека невідома красуня, алмазно світить з неба на чабанське подвір'я, де в задумі походжає льотчик.
Не в хаті стелить синові мати постелю, стелить йому там, де він любить: надворі, на сухому духмяному сіні,— копичку ж ту батько недарма приберіг. Роздягнувшись у хаті, син виходить на подвір'я в трусах, у майці. Без мундира такий простий, такий свій: Тоня знову крутиться біля нього.
— Ну, давай уже, розшифруємо,— каже брат. Світла ще досить, щоб можна прочитати ту азбуку з крапок-тире, і Петро її читає вільно, як звичайнісінький текст: “Пише тобі той, хто в простори ефіру шепоче твоє ім'я. Щоб долетіло воно й до інших планет. Але не задавайся. Будь догадливіша. Твій навіки!”
— Що ж, вітаю,— весело каже брат, повертаючи їй листа.— Тільки ж тепер сама опановуй морзянку... Хоча наступного листа він тобі, певне, напише вже знаками давніх інків...
— Але ж хто, хто? — дівчина аж кулачки стинала, радісно нетямлячись.
— Ти знов за своє,— гримає на Тоню батько, підійшовши до них уже з ґирлиґою.— Марш звідси! Матері поможи он посуд прибирати...
А сина веде до копички, до розстеленого сіна, жде, поки син вляжеться. І мати підходить запитати:
— Не мулько? Не колеться?
— Ні.
— Ну, то й добраніч.
І обоє тихо залишають його — віч-на-віч із степом, із зоряним небом.
Південні ночі майже без вечорів, тільки захід одпалав — уже темніє раптово, небо вже — тьма космосу з крупинками зірок де-не-де. Любить він такі ночі безвечірні, і цю тишу, і якусь таємничість, гармонію у всій природі, їх, певне, любили споглядати мудреці — і халдеї, і елліни…
Спочиває степ, набирається прохолоди після денної сліпучої спеки. Місяць зійшов, прадавнє козацьке сонце, на якому тепер наш вимпел лежить... Лежить та жде когось, зарившись в космічній, не торканій вітрами пилюці... Хто знайде його? Хто першим туди полетить? Тиша, тиша, мов на дні океану. Океан місячної ночі розливається навкруги. І глибину тиші не зменшує ні сюрчання коника десь у траві, ні шелест тополиного вершечка... Як він любить цей зоряний степ уночі! Десь пісня тане далека, наче крізь сон. Повітря чисте, запашисте. А над тобою простір, всіяний зорями; світлою порошею курить Чумацький Шлях — шлях твоїх пращурів, що проходили тут чумаками в чорних дігтярних сорочках... Проходили і не знали, що над ними скрутились в спіралі галактики, а тепер і до них, до заглиблених в безвість галактик, сягає твій розум. Але чи справді сягає? Чи справді наш розум всесильний, всемогутній? Так, справді, справді! В найпотаємніші глибини оті космічні промінь думки твоєї проникне...
Вітерець дмухнув, і забриніли стебельця сіна, забриніла тирса тонко; навіть скошена, навіть ставши вже сіном сухим, вона продовжує співати по-степовому.
— Петрику? Ти ще не спиш?
Це Тоня. Не була б вона Тонею, якби й тут, перед сном, не навідала брата. Прокралась лисицею, присіла край постелі.
— Ти тільки не подумай погано про цього листа, Петрику, нічого такого не подумай... Я вже й порвала його. Це хтось просто пожартував.
— Ну, а хто ж таки автор?
— Не знаю, єй-єй. Трішки, правда, догадуюсь, та тільки я нуль уваги в той бік... Ось ти мені краще про себе розкажи... Про які-небудь випадки незвичайні, пригоди...
Зачувши пісню десь далеко, брат запитав:
— Де то співають?
— Мабуть, на п'ятому відділку... З ферми дівчата йдуть.
— Гарно співають. Ти питала, чи правда, що ми співаєм в польоті. Був у нас випадок, Тоню... Один наш льотчик забув кисень перед польотом включити. Клацав у доміно до останнього, а тут команда, схопився, побіг — знаєш, як це буває... Набрав висоту, кисню нема, став непритомніти. З землі посилають йому команди — не відповідає, нічого не чує і... співа! Це буває в такому стані. При зниженні знову прийшов до тями, посадив літака, навіть не пошкодив. Ну, звичайно, за кисень кому слід перепало, льотчикові само собою, а ми після всього питаємо: “Скажи, що ти хоч ото мугикав? Де ти пісню таку видер? Зовсім якась незнайома...” — “А це,— каже,— мати колись мені в дитинстві співала... Я й сам уже цієї пісні не пам'ятав, а як став непритомніти, вона мимоволі виринула, пробилася десь із самих надр психіки...” Так що, Тоню, льотчики не тільки від захвату співають.
— Ну, а в отакі ночі ви літаєте?
— Звичайно. Тихо, місячно, ніч саме для польотів.
— І над морем ти літав уночі? В зоряну тиху ніч?
— Літав.
— Гарне?
— Нам не подобається.
— Чому?
— Тому якраз, що зоряне: над тобою небо й зірки, і під тобою таке ж небо й зірки. Не знаєш, які зірки справжні... Просто в фантастиці якійсь зоряній летиш... Досвідченому льотчикові, звісно, нічого, а якщо новачок — безвість, зоряний хаос кругом, лінія горизонту втрачена, починає “виправляти” літак, хоч насправді він іде рівно, “виправляє” і завалює... Летіти в зоряну ніч над морем для нашого брата, вважай, не менш клопітна справа, як і фронт грози пробивати...
— А хіба ви і в грозу літаєте?
— Взагалі-то не випускають, слово синоптика — закон, але ж і синоптик всього не передбачить...
І, помовчавши, ніби вагаючись, чи розповідати Тоні, чи ні, брат став упівголоса згадувати якогось льотчика, певне близького йому, і те, як льотчик той перед вильотом запитав свого старшого: “А ото ж гроза?” — і вказав на тучу, могутню, синю, що над горами стоїть (бо аеродром їхній там, де ліси, де високі гори...). “Та гроза й тиждень стоятиме”,— заспокоїв його старший.
Справді, буває, що вона й тиждень стоїть там, у горах, а ми літаємо... Але на цей раз сталось інакше...
І далі брат розповідає, як той льотчик попав у страшну грозу над горами, і такий фронт грози був могутній, що ніяк неможливо було його пробити. Стало темно в літаку, тільки спалахи блискавок, що крешуть ось-ось біля тебе, всі прилади відмовили, вихід один — катапультуватись. І він катапультується, тобто вистрілює себе з літака разом із сидінням... Але довелось це робити при такій великій швидкості, що й шоломофон зірвало, роздягло й роззуло — саме шмаття лишилось на льотчикові від його бриджів та від чобіт... А найгірше, що руку пошкодило. Цього він, правда, одразу не відчув, виявив травму, тільки коли потягся до парашута. Не слухається рука! Переломило! Друга, на щастя, послухалась. Шарпонув парашут, і душа замліла: парашут розкрився, але драний весь, самі клапті над головою! (Ні, не бійся, Тоню, то просто була система парашута така: купол не суцільний, а смужками-стрічками...)
— І ось уяви собі, летить ця обшматована, обдерта людина у хмарах, і рука їй переламана, і життя її тримається якщо не на волоску, то тільки на отих парашутних смужках, дощ ллє, темрява, електричні розряди б'ють зовсім близько... І все ж та людина почувала себе щасливою, бо вона перемагала й цю темряву, і грозу, і всю силу стихій...
— Ну, а де ж приземлився той льотчик?
— Приземлився в якомусь міжгір'ї, в гірській ярузі... Першим знайшов його там чабан (у горах теж є чабани), питає: “Ти наш?” І дивиться на тебе, мов на прибульця з інших світів...
Затамувавши подих, слухає Тоня брата. Сидить, не шурухне, поклавши голову на підібгані коліна. А коли брат замовк, по якійсь хвилині запитала:
— Ну, а тепер... Він знову літає?
— В нас прислів'я: більше літаєш — більше живеш... Трохи відлежався, рука зрослася, і знову — в політ! Правда, він тепер тимчасово на інших літаках, на важких машинах утюжить небо...
І в його інтонації Тоня відчула щось схоже на смуток чи жаль за чимось.
— Скажи, Петрусю, льотчик оцей, що катапультувався... це був ти?
Брат засміявся, злегка штовхнув її в плече:
— Іди. Відбій. Спати пора.
— Знаю, знаю, то був ти! — вигукнула Тоня, підхопившись і віддаляючись до хати.— А після такої катапульти в космос послати можуть?
— Можуть,— заспокоїв він її весело.
І знову тиша, безгоміння степу, тільки стебельце сіна рівно бринить, торкнуте нічним вітерцем, заколисує. Солодко слухати йому цю одвічну музику степу, що її ні на яких інших планетах не буде... Влігся зручніше, в легеньку ковдру закутавсь — і тіло розтануло.
А по степу поволі рухається отара, і незвичайний цієї ночі бреде коло неї чабан. Об'їждчик зустрів би — не впізнав. Не в шапці сьогодні старий чабан, не в картузі затяганому, а в бравому льотчицькому кашкеті, що крила на ньому е. В руках ґирлиґа, на голові розкішний льотчицький кашкет при місяці поблискує... Догадався б об'їждчик: приїхав, значить, Горпищенків син у відпустку.
Спить син, спочиває на сіні, одежа його лежить у хаті, акуратно складена на стільці, і тільки кашкет оцей з крилами цілу ніч ходитиме по степу при отарі, і аж удосвіта, коли вже перші реактивні загуркочуть у небі, повернеться кашкет знову до хати й тихо ляже зверху на доладне складений льотчицький мундир.

II
АЗБУКА МОРЗЕ
Починаючи з досвітку і цілий ранок над радгоспом гуркочуть літаки.
Літаки володіють піднебессям, а низько над радгоспними землями білокрила армія чайок наступає на кузьку. З ранньої весни побачиш цих птахів у степу; трактор оре, а вони в'ються за ним білою заметіллю, йдуть попаски за плугами, визбирують із ріллі хробаків. Та найбільше роботи їм зараз, коли хліба стоять у наливі, коли ненажерна кузька пластмасове поблискує всюди на колосках, випиваючи з них молоде молочко.
З самого рання летять чайки в поля, у глиб суходолу, летять, мов на роботу, і трудяться, аж поки спека не вдарить. Працювали б і далі, якби було де напитись.
— А щоб їх згага не томила, розставили б ви їм там, у степу, коритця з водою,— порадив якось Горпищенко-чабан голові робіткому Лукії Назарівні Рясній.— Вони тоді вам цілий день трудитимуться... Без зарплати. І без трудоднів. Не те що ми, грошолюби.
В обов'язки Лукії Назарівни не входить брати шефство над пернатими, однак вона не залишилась глухою до чабанової думки. Вдома Лукія Назарівна поділилася цим із сином своїм, Віталієм.
— Тільки ж і коритця для водопою... Хто їх робитиме та з чого?
А син і підказав... Наступного дня старшокласники в години виробничого навчання уже готували біля майстерень водопійні коритця для чайок. Брали для цього старі, спрацьовані скати, розрізали їх навпіл по кругу, і з одного ската виходило по дві круглі, оригінальної форми посудини, а коли яка протікала, то її тут, на ходу, й вулканізували.
Самим же старшокласникам випало й везти грузовиком свої вироби на третій відділок, розставляти коритця на його землях, поміж хлібами.
Повен хлопців і дівчат грузовик мчить у вранішній степ. Від високих хлібів ще тінь прохолодна лягає на шлях, бо сонце тільки підіймається, воно ще червоне, не сліпуче, не розплавилось від власного жару, воно ще як квітка; і таке воно тобі гарне, як і цей степ та небо, вмите росою, все тобі сміється навкруги, особливо коли ти сидиш у кузові, де повно веселощів-жартів, де гаряче й тісно від твоїх друзів-однокласників, для яких ця експедиція в степ обернулась на найвеселішу прогулянку!
Після школи, після класів — опинитися серед такого роздолля... Це той степ, де людина з ґирлиґою ще недавно була як цар, де елеватор, що видніє на обрії, здається зовсім близько, хоч до нього пішки два дні ходьби; це край рівнин неосяжних, де природа розмахнулася широко, щедро, з океанським розмахом... Зелені вали посадок. Темні далекі скирти, що, мов голови китів, протягом дня виринатимуть з океану марева. Чабан з отарою на смузі неба... А далі на північ — хліба й хліба, смагляві густі пшениці, що навіть юне десятикласницьке око радують своїм повноколоссям.
Понад двадцять тисяч гектарів землі в однім господарстві, тридцять тисяч тонкорунних овець бродять отарами по степових відділках — такі тут масштаби, такі простори. Буває, влітку дощ над одним відділком пройде, а над другим його в той день і не бачили, тільки дітвора пострибає на шляху по пилюці, погаласує до неба: “Дощику-накрапайчику, накрапай, накрапай!..” Колись би тут могло розміститися ціле князівство, а зараз це все одне трудове чабансько-хліборобське господарство, і керують ним такі, як Віталієва мати — депутатка й голова робіткому, та вічно заклопотані керуючі відділками, та гроза їхній — директор радгоспу Пахом Хрисантович, сухарюватий, хворий на виразку шлунка чоловічок, що і вдень сидить у своєму кабінеті при світлі лампи, як Діоген у бочці, бо вікна йому знадвору затуляє зеленими лапами листатий веселий виноград. На стіні в директора карта радгоспних земель, що витягнулись чоботом на десятки кілометрів від моря в глибину материка, і коли Пахом Хрисантович показує приїжджому цей чобіт на карті, то не забуває додати:
— Бачите, ми формою, як Італія.
Італія не Італія, а простір такий, що співати хочеться, і пісня сама собою схоплюється над десятикласкицьким грузовиком.
Співають усі, за винятком Ліни Яцуби, дочки майора-відставника, яка в їхній школі не так давно і чи не знає ще всіх їхніх пісень, чи, може, в неї якась незлагода вдома, бо під очима у Ліни аж синьо — наче плакала вночі. Коли Ліна не в дусі, її краще не чіпати, хай сидить собі ото відлюдком в самім кутку кузова та споглядає степ.
Зате дзвінкоголоса Тоня Горпищенко від заливистого співу аж розблищалась своїми горіхово-карими, так і грає, пострілює ними по хлопцях, не помічає, здається, тільки сусіда свого — Віталика Рясного, хоч вони й сидять обоє на одному колесі: відтиснувши хлопця, Тоня вільно змостилася поряд із ним, а помічати — не помічає.
А Віталик цей вартий більшої уваги, дарма що ото ніяково щулиться біля Тоні та ховає розгублену усмішечку в долоню, вартий вже хоча б тому, що не раз витягував Тоню за вуха по фізиці та математиці... Навдивовижу тямковитий хлопець: і вчиться добре, і руки має просто золоті, для домогосподарок свого кутка він в техніці авторитет найвищий. Полагодити примус, керогаз, замінити розетку? Біжи гукай Віталика Рясного. Треба комусь поставити антену над хатою, заглянути в радіоприймач,— знову ж кличуть свого покладистого механіка, і він іде на цей промисел безвідмовно, працюватиме до ночі, поки не зробить що слід. Подобається йому копатися в усьому та вигадувати різні штуковини. А дома там у нього просто чудеса: цієї весни він сконструював у себе якусь особливу телевізійну антену, таку, що ловила що йому заманеться; з усього кутка стали бігати до Віталика дивитися на те диво, на ті випадкові блукаючі зображення, що то одне, то друге раптом промайне по екрану, невідомо звідки і взявшись: той каже, грецьке, той — італійське, а той півжартома висловлює догадку, що це, може, з Марса. Так було, аж поки не дізнався про це товариш Яцуба, відставник.
— Ти, мілєйший, лови, лови, та знай що,— якось насварився він на Віталія.
Хлопцеві б промовчати, а він відгризнувся:
— Ви мені не указ.
— А хто ж тобі указ? Ти, чого доброго, станеш весь світ ловити?
— Якщо вдасться — ловитиму.
— А дозвіл? Хто дав тобі на це право, мілейший?
— А хто дав вам право чіплятись до мене?
— Не тобі питати мене, молокосос. Я по праву старшого з тобою говорю. І настійливо раджу: поверни антену куди слід. Віталій тримався вперто, але кінчилося тим, що майор кудись подзвонив, кудись написав і таки домігся того, що хлопець мусив переробити антену й направити її на свій обласний телецентр.
— Оце наспівались, мілєйший,— підморгує до Віталія Грицько Штереверя, вкублившись між дівчатами, і всіх розсмішило це його “мілєйший”, бо знають, в чий город камінець; одна Ліна, ображена за батька, глянула на Штереверю гостро, серйозно:
— Хочеш, щоб я встала? Зупиню машину й зійду!
І сміх ту ж мить припинився, а Тоня, щоб загасити інцидент, вигукнула буйно:
— Гляньте, відьма наша нас доганяє!
“Відьма” в її устах — це ота пузата цистерна-молоковоз, що від самої Центральної кушпелить услід грузовикові, далеко блищить з куряви написом “МОЛОКО”, хоч зараз вона везе звичайнісіньку воду.
В повітрі вже багато чайок, що мчать мовби навперегінки з грузовиком; великі, сліпучо-білі, вони летять гінко, розмашисте, поспішають невідхильно у степ на роботу.
— Ось вони, наші трудівниці,— каже Алла Ратушна, задерши в небо своє маленьке, в ластовинні личко.— Я читала, що в якомусь місті стоїть пам'ятник чайці...
— Чайкам? Пам'ятник? — недовірливо витріщається Штереверя.— За що така честь?
— За те, що врятували людям поля від нашестя сарани. Хіба за це не варто?
Дедалі більше чайок. Видовище вражаюче, мальовниче : безмежжя хлібів, а над ними — безліч білих крил у польоті... Мигтять, віражують, на льоту хапають, здзьобують кузьку з колосків. А грузовик їм, мабуть, здається суденцем, так і шугають над ним крилато-білі чорноголові красуні...
— Знаєте, як вони звуться? — вихоплюється Марійка Ситник, жвава, кирпатенька.— Середземноморські!
— Невже вони аж звідти? — Тоня чи не вперше за дорогу обертається до Віталика.
Хлопець відповів глухо:
— Вони і в нас на Смаленому гніздяться. При згадці про Смалений весь гурт хлопців і дівчат з сміхом звертає погляди на Кузьму, свого атлетичного складу однокласника:
— Ось кому Смалений впомку!
— Ось хто до нових віників його пам'ятатиме!.. Острів Смалений, найближчий із цілого архіпелагу островів, що належить державному заповіднику, вони відвідали ще пуцьверінками-п'ятикласниками під час однієї з екскурсій, що їх любить організовувати незмінний їхній біолог Василь Карпович, який і зараз їде з ними, тільки сидить не в кузові, а поруч з водієм, у кабіні. А тоді він пішки, походом повів їх на Смалений, який зветься так тому, що колись там баклани жили, влаштовували свої пташині ярмарки, і коли сідали, то стільки їх було, що острів ставав від них справді як смалений. Під час їхньої екскурсії бакланів на Смаленому вже не було, зате чайок та крячків не злічити, вони там гніздилися величезними колоніями. Коли баркас з юними екскурсантами причалив до острова і вони висипали в його зарості, то ціла хмара — біла! криклива! — знялась над головою, сонця не стало видно за птаством, що не переставало літати й кричати весь час, доки дітвора перебувала на острові. Крім чайок, були там качки-крохалі, і качка сіра, і велика, така славна пеганка, і морські голуби... Ідеш, а на землі ніде ногою ступити: гнізда, яйця, голенькі пташата плутаються в траві, одні вже вбираються в пух, а ті лише вилуплюються, пробиваються дзьобиками з шкаралупки до цього світу, щоб знятись і полетіти над ним, подивитись, який він є.
Екскурсія їхня тоді розбрелася по острову, а там лобода татарська вища тебе. Віталій, найменший в класі, почував себе в ній, як у лісі, продирався крізь щавель кінський, крізь бур'яни всякі — в небі сердита, криклива хмара птахів, а під ногами шурх! та шурх! — гадюки. Оцей Кузьма, що зараз сидить та регоче, як дорослий дядько, тоді був ненароком наступив на гадюку, і вона вжалила його в ногу — ох, як він галасував! Василь Карпович, прилігши, сам висмоктував з нього отруту, а за вчителем і Тоня припала — висмоктувала та спльовувала вбік, і всіх вразило, що вона не боїться, і в школі про це потім в стінгазеті писали, а вона тільки знизувала плечем:
— Пхи! Що тут такого? В мене батько чабан, він мене навчив.
І хоч Кузьма після того таки перехворів, температуру йому нагнало, і нога була як колода, але, бач, вижив, і тепер видно, що той укус на здоров'я пішов йому: вигнався, плечима ширший за вчителя.
— “Красную Москву”, Кузьмо, хоч би Тоні подарував,— жартує Марійка Ситник.— За невідкладну допомогу в будяках...
— Від нього діждешся,— нахмурюється вдавано Тоня, хоч очі налиті сміхом.— Боїться навіть у кіно повести.
— Ай поведу!
— Та ще чи піду. Спершу вуса заведи! А то й пуху нема!
— Іч, оса! Недаром кажуть, що в кожній жінці три краплі гадючої крові є...
— А скільки в тобі зосталось? Ох, як ти тоді репетував. Аж ніздрі зеленіли! Аж пуп вилазив!
На повороті їх силою інерції звалює в купу, падають одне на одного, вищать, лящать, а Віталієві хочеться, щоб ще більше було таких віражів, щоб дорога їхня не кінчалася, щоб Тоня частіше отак падала на нього гарячим тугим своїм тілом.
Та ось машина зупиняється серед хлібів, і всі учасники експедиції висипають з кузова, летять на землю порізані гумові скати, і Василь Карпович, сивовусий, бадьорий, гукає весело:
— Ану, розбирайте їх, оці ваші колеса фортуни!
І Віталик хапає саме те, на якому вони сиділи разом з Тонею, хапає і хомуток надіває на шию через плече. Колесо приємно пахне гарячою гумою та пилом тих невідомих доріг, по яких воно прокотилось, а пшениці, що стоять від обрію до обрію, теж пахнуть, аж п'янять, і створюють якийсь урочистий настрій. Колосся зблизька величезне, воно саме наливається, а по колосках блищать всюди темно-коричневі ґудзики занімілих кузьок, що їх чайки, в'ючись, схоплюють просто з колоса.
Василь Карпович розпоряджається, що робити, кому куди йти, а Віталія й Тоню, може, тому, що вони стояли поруч в цю мить, він посилає разом:
— Несіть і несіть он туди межівником, там поставите...
Тоня, підхопивши бідон із водою, подалася попереду, а Віталій із своїм скатом за нею, він так і несе його, перекинувши через плече, мов рятівне коло, але й коло це не рятує хлопця від того хвилювання, що збурило його, як тільки вони віддалилися від шляху і залишились удвох. Доки сидів з Тонею в кузові, почував себе так, ніби на одній парті з нею сидить, а зараз і слова не знаходить, власна ніяковість сковує його, і гаряча кров раз у раз бурхає в обличчя.
Тоні ж як ніде нічого, подалася й подалася попереду, все далі між хліба, тільки шумлять в цупких пиріях ворсисті її шаровари, а зверху на них розвівається легеньке ситцеве платтячко. Тоня крутить головою — роззирається, русяве волосся блищить на сонці, воно зібране в жмуток, піднялося кінським хвостом, що, непокірно вигнувшись на потилиці, робить Тоню зараз чимось схожою на римського воїна. Було їй уже за той модний передчасний хвіст, критикували на шкільних комсомольських зборах, але до неї якось і критика не липне, вона й після того весела, безжурна, здається, тільки й жде атестата зрілості, щоб уже ні від кого не залежати і вільно крутити собі зачіски, які захоче.
А межівникові їхньому й краю нема, кудись він побіг аж за виднокрай, і тільки колосся хилиться звідти і звідси, та польова вика синіє, березка плутається під ногами, та червоне, росяно палає горошок...
Нарешті вона зупиняється. Ставить бідон і озирається навкруги. Висока могила-курган здіймається неподалік серед розриву хлібів, оборана, неторкана, в сивих полинах. Ніде нікого, тільки грузовик та цистерна визирають над пшеницями хтозна й де та віддалені голоси долинають — десь наче аж за обрієм перегукуються хлопці.
Небо чисте, тільки на виднокрузі ледь помітно проступають перламутрово-білі хмарки-оболоки. Недовге їхнє життя: як непомітно з'явились, так непомітно й зникнуть, розтануть до полудня. А зараз ще біліють, мов вітрила далеких фрегатів, обступають по видноколу цих двох, що на межівнику, чарують зір своїм вітрильним повногруддям.
— Ну, клади ж,— першою схаменулася Тоня.— Скидай того хомута.
Це вона про його колесо, з яким він так і стовбичить перед нею, ніби забув, для чого його сюди волік.
Віталій стоїть похнюплений. Йому стає жарко, якось аж млосно під її поглядом, наче це перед ним не Тоня, а якась незнайома дівчина, що розглядає його майже критично. Мовби її очима він глянув цієї миті на себе і побачив постать свою незавидну і як вуха горять, а це дурацьке колесо, він почуває, робить його ще меншим, йому здається, що Тоня блискає з-під чорних брів на нього аж наче з погордою, її, зіркооку, мовби дивує, що це за хлоп'я перед нею залізло у колесо і стоїть ні в сих ні в тих. Там, де мусив би стояти красень, полігонний лейтенант який-небудь, нахнюплено стоїть він, майже пацан, з віхтиком солом'яної чуприни на голові, з очима буденно-сірими, дрібненькими, з обличчям худим та в плямах веснянкуватих, ніби в солонцях...
— Отут кладімо! — виводячи хлопця з заціпенілості, вказує Тоня місце на межівнику.
Віталій, однак, помічає, що й Тоня зараз якась не така, якась сторожка, строгіша, не посміхається до Віталія так безтурботно, як, бувало, в школі, під час перерви.
— Та жвавіш повертайсь! Не снідав, чи що?
Віталій, почуваючи себе недорікуватим і безсловесним, мовчки скидає з себе свою завулканізовану гуму, слухняно кладе колесо в пирій, де вказала Тоня, потім, нахилившись, ще навіщось поправляє його, ніби це має якесь значення для чайок. Тоня діловито наливає з бідона води, зоставляє трохи, щоб і собі напитись, і одразу ж припадає до бідона й п'є нахильці, і, поки вона п'є, Віталій невідривне дивиться на неї, на її витягнуту до бідона тонку смагляву шию. П'ючи, Тоня аж залилася, аж за груди потекло, і вона, втративши свою ту сторожкість, щиро, дзвінко засміялась від холодного водяного лоскоту.
— Хочеш? — глянула вона й на Віталія, коли напилась.
І, передаючи йому бідон, ненароком чи навмисне торкнулась рукою його руки. Ледь-ледь торкнулася, а хлопець від того доторку весь спаленів і враз пройнявся якоюсь досі не знаною ніжністю до всього.
Пити йому, власне, не хотілося, але він теж став дудлити цю теплу вже воду, набрану сьогодні на Центральній з артезіана, а як напився, решту води вилив у гумове кружало, у це розпластане серед пирію їхнє колесо фортуни. Тепер води в ньому було майже повно, віднині в спеку з нього питимуть чайки. Обоє стояли над колесом притихлі, ждали, поки вода заспокоїлась, і поволі стало проступати з неї глибоке-глибоке небо і їхні напівзатемнені, напівосвітлені сонцем нахилені над колесом обличчя. Чайка пролетіла в небі, і її теж було видно у воді.
— Тільки чи найдуть вони цей наш водопій, Віталику, га?
Він прогув якимось ніби не своїм, згубленим голосом:
— Найдуть...
Після цього вони ще деякий час дивилися на це розстелене у них під ногами небо, і вже й самі не впізнавали себе в ньому, були вони і вже ніби й не вони.
— Крейсер!
— Крейсер зайшов у затоку!
Це хтось гукає з Кургана, там уже, на самій вершині, зібрався гурт хлопців і дівчат; вони дивляться кудись у бік моря, а до них інші збігаються звідусіль, навіть Василь Карпович у своїм білім картузі подерся по крутосхилу кургану до гурту.
— Гайда! — гукнула Тоня й першою шугнула в хліба.
Незабаром обоє вони уже були там, серед однокласників.
Коли збігти на цю могилу, на саму вершину цього покритого сивими травами глобуса, то звідси видно далеко, видно, як степ маревіе на південь, а край нього на обрії ракетним сліпучим металом блищить смужка моря, морський лиман. Завжди блищать води лиману пустинне, лише коли-не-коли, найчастіше літніми ранками, буває, там з'явиться біле крило рибальського парусника, який потім довго-довго, цілу вічність, пропливає по лінії небосхилу...
А тепер, замість крила парусника, Тоня й Віталій бачать вдалині, просто посеред затоки, темну непорушну гору якусь.
Крейсер? Звідки він взяйся? Навіть не схожий був на корабель, дикою темною скелею стояв серед сліпучості, нездвижно вкарбований в просторінь моря і неба. Ні Віталій, ні Тоня не пригадують, щоб у ці води заходили судна такого типу, здається, не було цього й раніш. А він — ось зайшов. І став. Як загадка. Як сфінкс їхнього далекого миготливого моря. Прийшов ніби для того, щоб розбентежити їхню молоду уяву, привернути до себе спантеличені погляди і цих підлітків-старшокласників, що защурухли на могилі, і аж ген — тих трактористів, що край дороги теж позупинялися в подиві, і чабанів усього радгоспного узбережжя.
— Завітав гість,— каже Василь Карпович.— Давно такого не було. В тридцяті роки один заходив такий, і після того не було...
І що найдивніше — цей зайшов, видно, надовго. Став на якір, завмер. Це було просто сенсаційно, щоб військове судно таких розмірів зайшло в тихі неглибокі води їхньої затоки і кинуло якір на видноті в усього степу.
Розглядаючи судно, Віталій і Тоня перезиркувалися між собою, обмінювались усмішками, в яких зараз було щось схоже на таємницю, зближуючу, нікому, крім них, не доступну. Навіть і ця загадкова поява крейсера була для них ніби не зовсім випадковою, той крейсер був теж ніби причетний якимось чином до цього їхнього душевного зближення, що так несподівано виникло на межівнику і по-новому освітило їх одне одному. Почуття близькості не минало, співучий настрій душі мовби увінчувався тепер ще й цим прибуттям морського гостя, його величавим візитом, і їх би не здивувало, якби він зараз всіма своїми гарматами просалютував з тих розливів сонця їхньому настроєві, таємному квітуванню цього нового для них обох почуття.
А друзів їхніх цікавило інше.
— Чи довго він тут стоятиме, Василю Карповичу?
— І що він робитиме, Василю Карповичу?
— А який на ньому екіпаж?
— Крейсер то чи есмінець?
Василь Карпович знизував плечима. Про судно, про наміри того судна він знав не більше, ніж його учні. Стояли всі гуртиком, до різі в очах, вглядалися в те морське дивовисько, марно намагаючись розпізнати що-небудь з того, що було приховано від них відстанню.
— Може, там і сигналіст стоїть,— пускався в здогади Кузьма,— та сигнали на берег передає азбукою Морзе? Але хіба ж його звідси розгледиш?
При згадці про азбуку Морзе вуха одного з хлопців почервоніли. І від однієї дівчини це не приховалось: вона прикусила губу, щоб не розсміятись...
— Ну, друзі, час додому, час! — нагадав Василь Карпович і, ковзаючись по траві, по сріблястій нехворощі, першим став спускатись з Кургана.
— Тільки тут під ноги дивіться,— попереджав він своїх вихованців.— Бо тут усе може бути — акт про безпеку наших полів ще й досі не підписано. Мінери були, різні комісії, а заактувати поки що ніхто не зважився.
Тривожна засторога вчителя мимоволі торкнулася душі кожного, всі одразу помітили, що могила підозріло порита якимись ровами, рови вже позаростали травою — то, видно, були солдатські окопи та траншеї, бо тут, на цьому кургані, під час війни нібито стояла зенітна батарея... Земля в таких місцях і справді могла таїти в собі міни чи й бомби, начинені смертоносною вибухівкою. Полином поросла могила, вівсюгом та сивою нехворощю, вітерець обдуває траву, і вона блищить, тече, як вода... І хоч, крім Василя Карповича, ніхто з них війни не зазнав, відома вона їм тільки з переказів та кінофільмів, але тут раптом почали спадати на думку різні нещасні випадки з радгоспними дітьми, що їх багато калічилося після війни у полях... Згадалось, що один учитель їхньої школи, молодий фронтовик, в перші роки після війни загинув отак у степу, рятуючи школярів, відкидаючи міну від них.
Сходячи з могили, ступали обережно, після вчителевого попередження кожен почував себе так, мовби він справді ступає по іржавих невибухлих мінах, і, тільки опинившись внизу, враз загомоніли, з веселим лементом подалися до шляху.
Повертаючись додому, Тоня й Віталій сиділи в кузові нарізно, в протилежних кутках, ніби трохи соромились одне одного, хоч нічого ж між ними наче й не сталось.
Товариство не докучало їм, бо знову в кузові стояв регіт, бурхали веселощі, і коли на віражах їх звалювало в купу, то з тієї купи чулися завзяті хлоп'ячі вигуки :
— Тощо! Тощо!
Досить-таки безглузді вигуки, як на слух когось стороннього, а для них це улюблене їхньою вчителькою “тощо” було мов пароль, мов заклик до веселощів, бо разом із тим словечком вони мовби чують і виразно-розмірений голос своєї Марії Олексіївни, що диктує їм контрольну, чують з її суворих уст і свій жартівливий, самими ж колективно вигаданий текст диктанту:
“Він її о-бі-ймав, при-гор-тав, брав за та-лі-ю тощо”...
— Тощо! Тощо! — скандують вони вже разом, і в кузові знову вибухає регіт.
Іншим разом Віталій теж тільки сміявся б, а зараз при грубуватих цих пустощах йому було ніби аж трохи ніяково, може, тому, що хлопець ще був повен все тієї ж особливої ніжності, що заполонила його на межівнику. Тоня, оця вертуха, оця смаглявка, це вона була причинницею всього, вона виповнила його новим, ні з чим не зрівнянним почуттям. Дивно було, що разом провчилися стільки років і Тоня була для нього ну як усі, тільки й того, що її доводилося частіше виручати, бо вчилася вона так собі і завжди клянчила, щоб їй підказували; крім усього іншого, їй ще й просто подобалось одержувати потай записки під час контрольних чи бути в центрі уваги всього класу, що силкується вирятувати її. Викликана до дошки, Тоня розважала всіх своєю боротьбою з труднощами героїчним викручуванням, бо хоч їй всі дружно й підказували на мигах, але вона й мигів тих не могла второпати і тільки витріщалась за спиною вчителя, на льоту хапаючи догадки невпопад, аж поки й саму її розбирав сміх. Однолітка з дівчатами класу, вона, проте, раніше за них розквітла, красовито вирівнялась дівочим станом, налилася тугенькими груденятами, і хлопці з класу казали, що вона вже й підгулює, що й вояки, приїжджаючи з полігона, вже нібито накидають на неї оком. Заморочений своїми антенами, сусідськими примусами та технічними журналами, Віталій досі мало такі речі й помічав, а ось тепер враз помітив. Тоня стала для нього понад усе. Як тепер між ними складеться? Чи захоче Тоня із ним дружити? Чи тільки так поманить, полегковажить та й майне далі? Адже їй одне задоволення — крутити голови хлопцям, про неї навіть самі дівчата кажуть: “Оце ще наш вихор! Не знає, на кому й спинитись...”
Машина наближається до Центральної. Дощувальні пристрої, що працюють в городній бригаді, женуть в небо височенні водограї, водяним прохолодним пилом так і війнуло звідти на всіх. Дівчата заухкали. Та одразу ж після цього сліпучого дощу довелось висипати з кузова: приїхали.
Тоня зіскочила з машини коло подвір'я старшої сестри, в якої вона квартирує під час занять, а Віталик схопився біля радіовузла, не міг же він минути його й не зайти до свого найщирішого друга Сашка Литвиненка. В конторі порожньо, саме обідня перерва, двері в радіорубку відчинені навстіж, але Сашка нема, тільки навушники його лежать на столі та інструментів кинутих купа, знак того, що й господар десь поблизу. Голос Сашка, чистий, контральтовий, чути десь аж із кімнати бухгалтерії, видно, він там жартує з дівчатами, а тут тільки ластів'ята цівкають у гнізді, приліпленому в кутку, під самою стелею. Це ж додуматись треба приліпити його отам до жмутка проводів, серед мальовничого виноградного листя обоїв... Не боячись ні апаратури, ні людини, ластівки так і змигують білогрудо через вікно, влітають та вилітають — джик! джик! Всівшись на Сашковому місці, Віталик в задумі вивчає будову гнізда, ластівки завжди дивують його своїм інженерним умінням,— то ж треба зуміти так зробити, щоб гніздо не відліпилось від жмуття проводів, не впало. Над засохлим мулом (що його нібито ластівки своєю слиною цементують) ще й кінську волосінь, як антену, наплутано,— тієї волосінню ластівка малят своїх прив'язує, щоб не повипадали з гнізда. Така розумна мати!
Від ластів'ячого гнізда Віталіїв погляд перехоплюється — в який уже раз! — на грамоти та дипломи, порозвішувані на стінах. Ці дипломи в різний час присуджено Сашкові за перемоги на змаганнях радіолюбителів-короткохвильовиків. Одержати їх було тріумфом не лише для господаря, а й для Віталія теж, бо відтоді як Сашко Литвиненко, закінчивши школу, став працювати ось тут радистом на радгоспному радіовузлі, ця радіорубка стала для Віталія його другою домівкою, і все зв'язане з нею він бере до серця, як своє. Скільки вечорів вони тут протовклися удвох із Сашком, лагодячи приймачі та студіюючи статті в технічних журналах, скільки разів, посхилявшись лобами, до пізньої ночі розбирали за цим столом різні схеми та вишукували рішення завдань, що їх одержує Сашко як заочник... Серед дипломів увагу привертають кілька незвичайних, одержаних Сашком із країн народної демократії: земна куля, оповита стрічкою з написом “AVIO”, грамота у вигляді напівскрученого папірусу з червоною сургучевою печаткою — ця надійшла з Варшави, Сашко й туди досяг...
Одне лихо — на милицях стрибає Сашко. Міною його покалічило ще хлопчаком (тоді, коли той фронтовик-учитель загинув), ногу порвало, зостався на все життя скаліченим. Але ж характер! Інший в такому стані зіскнів би, став би нудьгарем, песимістом чорним, а Сашко ніскільки не піддався. З усіх своїх друзів Віталій не знає людини більш життєрадісної, людини такої чистої і світлої душі. До милиць своїх Сашко ставиться насмішкувато, з якимось веселим презирством. Ось і зараз, влетівши в радіорубку, він з порога шпурляє обидві милиці аж у куток, наче хоче закинути їх на край світу.
Вхопившись однієї рукою за спинку стільця, він другою радісно б'є Віталика по плечу:
— Здоров!
— Здоров.
— Майора — зборов?
— А хай йому... не доборов.
І при цьому — для випробу сили — міцний потиск рук.
Від Сашкового потиску у Віталія аж пальці злипаються, бо, літаючи на своїх милицях, Сашко так натренував м'язи рук, що вони в нього як у спортсмена. Віталик, правда, теж не якийсь там білоручка, і у відповідь він теж щосили здавлює Сашкову п'ятірню, радиста аж подив бере:
— О, ти сьогодні моцний!
Всідаючись, Сашко за звичкою стріпує пасмом м'якого хвилястого чуба — якось він вміє отак артистично стріпувати цим чубом, відкидає всю хвилю назад легким хвацьким помахом голови. Обличчя тонковиде, очі, сині, веселі, гарячі, так і зблискують. За час їхнього товаришування Віталій наче вперше сьогодні помічає в другові оцю його вроду, вперше майнула думка, що хлопець такої синьоокості мусить подобатися дівчатам.
— Чув новину?
— Ти про крейсер? — Сашко одягає навушники.— Ще б не чути. Всіх тут сколотила його поява... Я пробував навіть зв'язатися з ним — не відповідає.
В навушниках Сашко стає одразу серйозним, офіційним, зосередженим, вже він тепер увесь там, в ефірі.
— Ні, нема,— каже він через деякий час, і Віталій догадується, що це він знову пробував ловити радіорубку крейсера.
Після цього Сашко одразу ж кидається стрімголов у свою стихію, викладає другові все, що він думає про ідею космічного ретранслятора,— чиюсь статтю про це він щойно вичитав у журналі. Запальність Сашкова росте й росте, він уже, замість Віталія, наче бачить перед собою автора статті, гаряче полемізує, ловить його на чомусь, висміює, а Віталій тим часом думає:
“Нащо ти мені все це говориш? Нащо мені твій ретранслятор, і та стаття, і вся ця музика, коли є на світі Тоня і ми сьогодні з нею стояли в степу серед колосків над гумовим колесом і бачили себе в ньому, бачили разом себе в глибокому-глибокому небі...”
— Ти не слухаєш мене? — здивувався Сашко.— Тобі це не цікаво? Ну, марш звідси! Не можу терпіти людей, що з ідіотською усмішкою пасуть ластів'ят, в той час коли йдеться про такі речі.
— Невже я посміхався? — дивується Віталик.— Вибач.
І посміхається знов.
Після того як домовлено іти разом увечері в кіно, після того як добутий Сашком із шухляди свіжий номер журналу “Радіо” уже в руках у Віталія і помахом олівця обкреслено статтю, яку “неодмінно, неодмінно треба прочитати”,— після цього:
— Бувайте здорові, громадянине!
— Я вам не громадянин!
— А хто?
— Я — начзаготскот!
І під цим “начзаготскот” знову ж таки треба розуміти не справжнього заготована, а відставника Яцубу, що в баталії з Віталикобою антеною вийшов поки що переможцем.
Крокує додому Віталик. Іде, й щаслива усмішка блукає на хлоп'ячих устах. В ліричній своїй задумі хлопець торкає рукою пухнате віття туйки, гладить ніздрюватий гарячий камінь загорож, поки рука черкнула і кам'яну скіфську бабу, що стоїть біля двору старої Дорошенчихи, припасована замість стовпчика для хвіртки. Наткнувшись на неї, Віталій аж сахнувся, дивився на камінну бабу так, наче не бачив її тисячу разів раніш... Сивий, з'їдений часом камінь, груба робота, сліди стертої віковими вітрами посмішки. Століттями десь на кургані в степу стояла — ідолом скіфським чи половецьким, а тепер ледь збереглись сліди якогось мережива на кам'яному вбранні, звичайним стовпчиком стоїть, для хвіртки припасована... Хтось придумав, закопав біля двору, і тепер навіть вночі якщо п'яний, йдучи з чайної, наткнеться на цей прикметний стовпчик, то одразу визначить свої координати.
— Віталику!
В глибині двору, на східцях веранди, сидить і сама чабаниха Дорошенчиха, вона теж ніби з каменю тесана. Цілі години сидить так — плечима до степу, очима до моря,— виглядає сина, що десь у далекому плаванні. Мовчить скіфська, загадково усміхнена, у своїй кам'яній мережаній одежі, мовчить цілими днями й ця, в суворому смуткові, в старечій непорушності вічного свого виглядання. А як він не прибуде, то, здається, вона й окаменіє і буде тоді в парі з скіфською німувати біля цих воріт, сина й тоді ждучи.
Охайна, прибрана, в білій чистій хустинці, сидить, жде.
— А підійди лишень, сину, сюди...
А коли хлопець підходить до неї, стара запитує, чи бачив він те судно, що в лимані стоїть, та що чув про нього, і, дізнавшись, що хлопець на власні очі бачив його, стала з незвичайною жвавістю допитувати — яке ж собою те судно? Чи біле воно? Та чи з високими щоглами, чи таке тобто, як те океанське, фотографія якого висить у неї в хаті і яке водить її син... Для неї не було б, здається, несподіванкою, якби це саме він, син її — капітан Дорошенко,— прибув із далеких плавань додому, прибув би аж сюди та кинув якір на видноті у рідного степу, поблизу материної домівки.
Хлопець, однак, змушений розчарувати стару. Не біле воно. І не з високими щоглами. Сива залізна гора маревіє серед моря. Бойове судно, на якому в бінокль, певне, можна було б помітити і жерла гармат.
Увечері Сашко і Віталій поспішають у кіно. Сашко навіть не підозріває, як друг його ждав цього вечора, бо не мав же сумніву Віталій, що Тоня неодмінно прибіжить до клубу, адже вона бігає на всі фільми підряд — гарний він чи поганий.
По дорозі до них пристають ще кілька хлопців, і вони йдуть до клубу цілою ватагою. Сашко розмашисте скакає між ними на своїх милицях, весело критикує назву фільму:
— Ще подивимось одну любов. “Любов у вересні”, “Любов у березні” — це вже було... Вже я бачив не менше як тисячу і одну любов!
Всі сміються, і сам він теж. Глянеш збоку, йому ніби аж розвага скакати на отих милицях, так звично-розгонисто кидає він себе вперед, метляючи своїм буйним чубом.
Були вони вже біля клубу, коли Віталик враз, на подив хлопців, круто змінив курс, рвонув убік.
— Ти куди?
— Ідіть без мене.
— Громадянине!
— Ідіть!
І, спаленівши, кинувся від них у парк, в гущавінь, хлопці не встигли й спитати, який його ґедзь укусив.
А ґедзь той був тут, поблизу... Хлопці, здається, не помітили, а Віталій вмить уздрів серед натовпу саме ту особу, яку уздріти хотів. Аж опекло Віталика, аж памороки йому забило від того, що він побачив. Тонька стояла біля клубу, стояла в колі сержантів з полігона і хихи та реготи з ними справляла. І гадки не мала про якогось там Віталика, вихизовувалась безтурботно перед сержантами, а вони перед нею козирились нафабрені, як до параду. Браві такі, що куди там Віталієві з ними тягатись, він одразу відчув своє жалюгіддя, готовий був крізь землю провалитись, побачивши, що він зайвий...
В парку безлюдне, весь парк ще нагрітий після спековитого дня. Млостиво, гаряче-духмяно дихає тамариск, туя дурманить своїм запахом, аж голова чуманіє. Тунелями потяглися туєва алея, ялівцева алея, що зосталися ще від давнього планування... Високий пірамідальний дуб, а внизу навколо нього — поясом знову туя, покручена, м'язиста, в її тропічно-густих кущах дітвора любить бавитись вечорами, і Віталик ще недавно тут гасав,— грали у ховачка або залізуть, було, в кущі й ревуть тарзанами (намагаючись перекричати гучномовець, що день і ніч реве біля чайної), а за ними ганявся директор — він дуже пильнує цей парк... Ось сафора, диковинне південне дерево, що квітує у липні білим та запахущим квітом. Зовні сафора трохи схожа на акацію, тільки молодою гілки їй навмисне покрутять та пов'яжуть, і вона росте тоді, як плакуча... А плоди сафори — ягідки соковиті, ними можна чистити взуття, блищить після них, мов наведене лаком,— ось чого ще, певне, тільки не знають ті форсисті сержанти з полігона, що забирають у робкоопу весь гуталін...
Як зацькований, блукав Віталій по закутках парку, місця собі не знаходив. Котрий же з тих сержантів — його суперник? Котрому з них вона злодійкувато-щасливо тискатиме руку в темряві кінозалу? Той — не той, і той ніби не той... Мабуть, отой циганкуватий, що газиком до робкоопу щотижня підскакує якраз за гуталіном — весь гуталін перебрав... Навіть біля клубу він стоїть-стоїть, а тоді шасть за кущ, витягне сукнину з задньої кишені і вже наярює свої хромові, а тоді, озирнувшись, ще й присадить халявку, Щоб гармошкою була... Але ж Тонька, зрадниця, вітровійка, як вона могла так легко змінити паруси? Якби знав, сьогодні б кроку за нею не ступив по отому межівнику... А то сама присіла на колесі біля нього, бісики очима пускала, а він уже й розтанув...
Вдома Віталика ніхто не зустрів. Матері ще не було з роботи. Позаглядав у каструлі, перехопив сього-того і присів до приймача, поринув у звуковий хаос ефіру. Музика, позивні? лемент мов, джази, меси, церковні відправи... Живе планета своїм життям, веселиться, молиться, і нема їй ніякого діла до того, що діється у якогось там Віталія на душі. Що людству до Віталикових переживань, що йому до цієї маленької мікроскопічної драми, що розігрується десь у вівчарському степовому радгоспі?
Тоня зараз у клубі, сидить у темряві між своїми сержантами. Віталій до болю виразно уявляє Тоню, як пашить її обличчя, як збуджено блищать у пітьмі її очі, як дихає вона розбентежено... Якось ще в сьомому класі були вони разом на дитячому сеансі в кіно, і тоді Віталієві випало сидіти поруч із Тонею; коли загасили світло, вона сиділа незвично притихла й, здається, не дихала, а тоді вже, коли фільм ішов, нахилилась до Віталика і в темряві раптом хап його за руку. Жаром його так і обсипало! І фільму вже не бачив, і не чув нічого... І після того ніколи більше не сідали поряд у кіно і ні разу не згадували того схожого на сновидіння випадку, хоч десь ніби в підсвідомості ця їхня тайна між ними жила, залишалась. Ніби забули про неї, відійшли від того дитячого, але все ж тайна існувала, і, може, якраз відтоді щось і жевріло в душі, щоб аж сьогодні так блискавично спалахнути під час поїздки в степ на тому розрізаному колесі фортуни.
Уявляючи Тоню в клубній тисняві, Тоню, що аж росте від щастя, вбираючи обома вухами гарячі нашіптування сержантів, Віталій і не підозрював, що зараз сидять у клубі сержанти з досить-таки кислими мінами, бо те місце, де мусила б сидіти між ними Тоня, безнадійно гуляє.
А Тоня в цей час уже була вдома, самотньо скніла, прищухнувши в темряві сестриної закутаної виноградом веранди, і погляд дівчини був звернений через Чабанишине подвір'я на вікна якраз Віталикової хати. Потім уже й світло у вікнах погасло, а Тоня сидить, мов ота Чабаниха, Дорошенкова мати, що й досі маячить на порозі ґанку, тьмяно освітлена щербатим місяцем.
Пізно вже, тиха цвіркотлива ніч навкруги, а Чабаниха сидить, чатує. Завжди їй отак не спиться, коли наближається час приїзду сина у відпустку. До пізньої ночі не зайде баба в хату, бо в хаті їй увесь час щось цокає, наче ходики відбивають час (хоч ходиків у хаті й нема).
— Цокає й цокає десь, а не найду де,— інколи скаржиться вона Тоні.
— Яку ж любов треба мати до сина, щоб отак сидіти день при дні, ночами зорі лічити та все виглядати...
Мабуть, уже сто літ цій Чабанисі, така вона стара, і про неї, про живу, вже склались в радгоспі легенди. Десь вона з того неймовірно далекого для Тоні світу, де степи були ще всуціль дикими і чабани жили в землянках, що в них, замість вікон, шибки були з овечого міхура. А посеред степів стояв палац білоколонний, навколо парк, а в парку — басейн для панського купання. Коли влітку приїздили з міста у степ паничі, тоді вони, розгулявшись, наливали ці басейни не водою, а справжнісіньким вином, начавленим з винограду, і вночі отак при місяці зганяли дівчат-покоївок купатися в тих басейнах. Голі, мов русалки, дівчата з п'яним вереском купалися у вині, а паничі вудили їх вудками, для принади ж чіпляли царські троячки та червінці. Було таке правило, що дівчина мусить зняти з залізного крючка гроші губами, тоді той червінець чи троячка уже належать їй, і дівчата, захмелівши, відчайдушне ішли на принади. П'яний гамір та зойкіт бурхав у парку цілісіньку ніч, не давав спати сторожам, було весело п'яним слиногубим вудкарям під червіньковими таврійськими зорями, але степові нещасні русалки вибирались з тієї купелі заюшені кров'ю, з порваними, закривавленими губами. Була нібито серед них і Домаха молода, оця чабаниха: досі, як придивитися вдень, можна помітити рубчик у баби на губі. Ще суворішого вигляду надає він її вилицюватому, смаглявому, уже аж чорному обличчю.
Ото звідти вона, де людей вудками вудили, де на залізні гачки хапали закривавлену дівочу вроду та молодість...
— Пішли мої літа, як вітри круг світа,— часом зітхне стара, при нагоді розповівши Тоні щось із тієї давньої давнини.
“А як підуть мої літа? — думає Тоня, вперше в житті сповнена такого душевного сум'яття, розмучена, внутрішньо розпалена всім тим, що сьогодні сталось.— Як житиму я? Чи буду щаслива?”
Тоня думає про старшу свою сестру, в якої вона тут живе. Клава вийшла за демобілізованого шофера, з яким тепер то б'ються, то миряться по тричі на день, нерідко втягуючи й Тоню в свої родинні бучі... Невже і їй попадеться такий грубіян-бруднолайко, хоч поки не п'є — симпатяга чоловік, душа нарозхрист... Спадає на думку Тоні трохи таємнича, туманна історія взаємин голови робіткому Лукії та капітана Дорошенка, про них ходять чутки, що в молодості щось між ними було, але чи війна, чи інше щось стало на перепоні, так і не зійшлися, так і носять свою любов по-окремо — раз злетіла в піднебесся життєва їхня пісня та й зосталась там бриніти на все життя.
Ну, а де ж він, її Віталик? Чому не прийшов у кіно? Знову віддав перевагу своїм приймачам, гвинтикам та шурупам, над якими він вічно сидить? А вона ж його так ждала! Жартувала, сміялася до сержантів, хоч всередині все горіло, ждала тільки його! Не до фільму було їй, все стало немилим, коли він не з'явивсь, і досі не знає, що з ним таке. Невже те, що без слів між ними промовлялося в степу і в дорозі і що так багато сказало серцю,— невже це тільки вигадала її власна гаряча уява?
Зовсім зненацька захопило сьогодні Тоню нове оце почуття, гаряче сколихнуло душу. Ні, це не назвеш грою в кохання, ще одним хвилинним захопленням, легковажною дівчачою вимрійкою. Це справді для неї щось нове, досі не звідане, таке, що може весь світ враз тобі сяйвом осяяти або ж болем шматувати, палити душу, як зараз. І якщо їй хочеться, щоб швидше настав новий день, то це тільки для того, щоб зустріти, побачити Віталика, його солом'яний чубчик, за який його так і кортить смикнути...
А наступний день починається для них знову працею, тільки цього разу їхній клас працює на шкільному винограднику — підв'язують виноградну лозу.
Листатий чауш, або “волове око”, як його в них звуть, буйно розрісся цієї весни, зав'язь на ньому багата, віщує добрі кетяги, великі грона, а зараз від них ще тільки бубки дрібні, зелені, це ще тільки буде, що їхні виногради туго наллються соком, посивіють пилком, туманом візьмуться, і гнутимуть налиті грона весь кущ донизу, і з-поміж листя вихиляться, лиснітимуть тьмаво на сонці. А зараз поки що пуп'яночки і весь майбутній кетяг — ніжна гілочка, і на розгалуженнях від неї — зелені кульки, як схема формули складної молекули... Треба торкатися цієї зав'язі обережно, щоб не обламати.
Старшокласники, хлопці й дівчата, розбрелись, по-зникали в зелених виноградних хащах. І, звісно, це ж була чистісінька випадковість, що Тоня з Віталиком женуть один рядок, дівчина сама якось опинилася в цьому рядку в останню мить. Після вчорашнього вони ніби сердились одне на одного і працювали мовчки, хлопець підіймав кущ з усім його листям, з усіма тими зеленими бубками, що наллються згодом соком і стануть повними гронами, а Тоня підв'язувала той кущ зверху шпагатиною. Руки в неї повні, смагляві, тугі. І грона груденят крізь листя виноградне так уже по-дівочому пругко до нього випинаються. Смаглі губи і в нього, і в неї — жарко. І враз дівчина усміхнулась йому якось особливо, незвичайно.
— Чого тебе вчора в кіно не було?
— А я був... коло кіно.
— Чому ж я тебе не бачила?
— А я тебе бачив. Як із сержантами викаблучувалась.
— Я в кіно не пішла.
— Чого?
— А так, перехотілось. В останню мить передумала.
Це багато чого сказало. І вона бачила, яку радість цими словами принесла йому, як він ожив, посвітлішав одразу.
Тоня вже й кущ підв'язала до бетонного стовпчика, а не рухалась далі з місця, зорила крізь кущ на Віталія так, ніби шкодувала, що вони розділені кущем.
— Признайся, Віталику... То ти мені писав листа?
— Якого листа?
— Азбукою Морзе.
— Я тобі ще й ієрогліфами напишу...
Вона засміялась, і рука її, ніби ненароком, як учора біля бідона, торкнулась його пальців між листям куща. Руки їхні зблизились між листям, злилися в нервовогарячому потискові і стискалися все міцніше. Жарко, паморочливо йому стало. А очі її, напливаючи, сяяли вже близько, ошаліло, волого... І хоч хлопець перед нею й стовбичив незавидний, худий, вихруватий, і обличчя мав обвітрене, худе і в плямах, схожих на солонці, і хоч губи його теж були сухі й шорсткі, проте вона враз вхопила його, притиснула до себе й припала до тих губів. Так і прикипіла до них!
Потім сама й відштовхнула його, зшаленіло озирнулася по винограднику: чи ніхто ж не бачив?
І, залита шарким рум'янцем, перемайнула до іншого куща, вхопила той кущ і не знала, що з ним робити, крутила, вертіла в руках, і Віталій аж насилу догадався, що його треба підв'язувати, і вони мовчки, невміло-щасливо взялися знов працювати, брали в обійми, підв'язували той кущ чаушу-винограду, що, розбуявшись, ласкаво шелестів до них листям та вився пагінням.

III
ЧЕРВОНА ТОРПЕДА

Неподалік Горпищенкової кошари, на сув'язі звивистих степових доріг, стоїть чабанський колодязь; здалеку червоніє на ньому цебро дивної конічної форми. Яскраво-червона цятка, жарина якась серед безбарвності, серед величавої одноманітності степових просторів.
Після кожної війни цей колодязь чистять. Збираються чабани, по черзі обв'язуються вірьовками, стаючи схожими на затягнутих в лямки парашутистів, і спускаються у вогку колодязну глибінь, щоб вибирати звідти різну нечисть, мул, залізяччя... Цілу купу, чорну, смердючу, навикидають, наллють осторонь від колодязя. Після першої війни витягували з колодязя одне залізяччя, після другої інше, а після третьої... “Та хай вона щезне,— думає Горпищенко-чабан, працюючи біля колодязя,— хай краще ніхто її не побачить, бо після неї, мабуть, і чистити було б нічого, всі колодязі в світі повигоряли б...”
З самого рання трудяться вони удвох з Корнієм, замінюють трос, що його вдалося нарешті видобути в директора, примуцьовують до нього оте своє незвичайне, червоне як жар цебро, зроблене з оболонки морської торпеди. Далеко видніє воно в степ, квіткою жевріє, мимоволі зупиняючи на собі око подорожнього, і коли на Центральній розказують якомусь новому чоловікові, як найти в степу кошару знатного чабана Горпищенка, то кажуть:
— Отам, де колодязь з червоною торпедою.
Ціле літо ллється з цієї торпеди вода у ринву, і чабани п'ють із цієї торпеди, ще й проїжджий який-небудь — чи то буде механік з автолітучки, чи агроном, чи зоотехнік, що роз'їжджає по степу своєю бідаркою,— буває, спеціально заверне сюди, зробить гак, щоб напитись. Бо вода тут справді смачна, солодка, не відгонить, як в інших степових колодязях, тухлими яйцями, у спеку її просто не відіп'єшся. Протягом дня смаглі вуста, чоловічі й жіночі, припадають до цієї торпеди, важке цебро на сталевому тросі раз у раз опускається в тіняву, прохолодну глибину колодязя, черпає й черпає з нього свіжу джерельну воду. І що більше її вичерпують, то вона, здається, ще чистішою й холоднішою стає,— аж зуби від неї ломить.
А чабан Горпищенко тільки радіє в душі, дивлячись, як люди смакують його водою, бо її ніскільки не меншає від того, що все літо беруть і беруть. Після останньої війни він таки попогрів тут чуба, чистячи колодязь, дошукуючись замуленого джерельця, аж поки дошукався, дав йому волю. Тільки від воєнного бруду вичистив, як пішли чорні бурі — довелось ще чистити й після них, бо вони йдуть такі тут, що тисячі тонн пилюки в повітрі висить, ставки замулює, посадки замітає до самих вершечків, а з хат, буває, дахи зриває — летять, як аероплани... Намете, нагорне і в колодязь, не один день потім мине, доки цебро за цебром витягаєш, вибереш весь той намул і знову піде вода, як сльоза.
Ніхто достеменно не знає, хто цей колодязь копав, у спадок від батьків, від дідів дістався він теперішнім чабанам. Тільки з переказів глухий гомін доходить, що копали цей колодязь колись чумаки, чиї дороги пролягали в цих сивих степах. І коли молодий Горпищенко-льотчик запитує батька: “Хто цей, тату, колодязь копав?” — то старий не вагаючись відповідає;
— Чумаки, сину, чумаки. Пращури твої.
Льотчикові аж дивно чути, що пращури його були чумаками, хоч він знає про це ще змалку. Ті вусаті, кругле стрижені люди в полотняній, виквацюваній дьогтем (проти чуми!) сорочці, що рік у рік ходили через ці сліпучі степи з своїми круторогими, були для льотчика десь у глибинах минувшини, губились для нього в такій часовій та історичній далечі... ну як античні які-небудь Гомери та Демокріти. Але ще важче, мабуть, було б уявити самим чумакам, що котрийсь із їхніх нащадків стане крилатим, літатиме в повітрі, стрибатиме вночі з парашутом з таких висот, де лютує мороз, в той час як земля дихає теплом повного літа і коники в траві сюрчать... Хіба ж уявити було прадідам, що він порухом руки пускатиме в дію сили фантастичні, ламатиме небо пекельним гуркотом двигунів і що й власний свій організм він піддаватиме нечуваним випробам, зазнаючи таких перевантаг, коли на якусь мить навіть непритомнієш у польоті, приладів не бачиш, а тоді прийдеш до тями — глядь: є швидкість! Є потрібна швидкість... Якщо ж є швидкість — є життя! — в льотчиків це так.
Відстань, що її проходили чумаки протягом цілого літа, він долає за один рейс, буває, хлопці не встигнуть зіграти й партію в шахи... І все ж в душі він глибоко пишається своїми предками, мужніми людьми, що крізь чуму, крізь безводдя, крізь степові швидко-йдучі пожежі прокладали дорогу на кримські озера, копали по путі колодязі, несли сюди життя. І коли до нього приїздять товариші з полігона і після спеки розкошують тут свіжою водою з колодязя, не забуває молодий Горпищенко весело згадати добрим словом того свого невідомого пращура, який цей колодязь викопав у степу, а батько, якщо він тут присутній, ще й додасть:
— Добре діло за людиною ніколи не пропадає. Яка краща спадщина, яке більше багатство може бути для чабана, ніж цей колодязь, круглий, просторий, з вінцем жовтого ніздрюватого каменю, щільно вкладеного, злеглого так, ніби від природи...
І чабан береже його. Уважно стежить старий Горпищенко, щоб все тут було в порядку — і в колодязі, і біля колодязя. Кінчивши клопотатись із тросом та цебром, вони беруться з Корніем лагодити ринву-корито, в яку деколи, трапляється, аж вівці заскакують, так вона осіла, вгрузла в землю від власної ваги, бо зроблена з важкої двотаврової балки, яку свого часу тягли сюди з садиби Центральної трактором. Користуючись домкратом, чабани підважили спершу один її край, підклали цегли, потім підважили другий таким самим чином, вирівняли, і тоді Горпищенко випростався, змокрілий, повеселілий на виду:
— Бачиш, Корнію, не так силою, як умом підняли таку вагу... Стоятиме і при внуках... Ще, може, коли-небудь і нас хто згадає...
— Таких, як ми, не згадують,— пробубонів Корній, тримаючись рукою за зуби, що знову йому розболілись.— Ми — трава.
— Дурниці мелеш,— заперечив Горпищенко.— Чому трава? А що без нас було б тут? Чи пив би хто воду з цього колодязя? Давно б його замулило, занесло... А так весь степ п'є.
— Пити — п'ють... А ми? Хіба так людині жити? З молочаю в чайну та звідти знову в молочай, знов до ґирлиґи...
— А що, як ґирлиґа? — скипів Горпищенко.— В наш час ґирлиґа й ракета поруч стоять!
Це він має на увазі ті сріблясті літаки, що ними вилискує степ полігонний, та тих командирів, що часом звідтіля заїжджають до нього і шанобливо здоровкаються з старим за руку, і не тільки тому, що він знатний чабан і нагороджений — ще до війни — за свою працю орденом та вміє, як ніхто, варити “кашу в кожусі”,— найбільше ж за розум вони поважають старого, за вдачу його та ще, звісно, за сина. Нікого з чабанів так далеко не пускають з отарами на територію полігона, як Горпищенка, лише йому (якщо тільки тихо там) дозволяють заходити з вівцями туди, куди іншим зась. Так принаймні Корнієві здається. І його трохи аж ревнощі беруть на свого бригадира та на його дружбу з військовими.
— Чого ж тоді, по-вашому,— звертається він до Горпищенка,— так мало охочих іти до нас, щоб вік з ґирлиґою калатати?
— А давай ось Мишка спитаємо,— посміхається Горпищенко і підгукує Демидового козарлюгу, що неподалік воює з гусаком.— Втри носа, Михайле, і відповідай: чи хотів би ти бути, ось як я, чабаном?
Хлоп'я мовчить, сопе носом, видно, запитання застало його зненацька.
А Горпищенко думає тим часом про свої вічні чабанські незлагоди з дирекцією, про чоботи, що їх цілу зиму палить гнояка в кошарах, та про ту лихоманку, що настає для чабанів, коли починається стрижіння овець, з яким вони оце тільки недавно впорались. В трудовому чабанському сезоні стрижіння — це робота найвищої напруги, весь радгосп тоді як у штурмі, стригалями йдуть і комбайнери, і шофери, й чабанські жінки, бо чабанів для цієї роботи не вистачає: тисячі ж овець! Каторга, пекло, найважчий це труд, навіть при механізації. Цілоденне мекання, духота, запах сірки, жиропоту, крові, карболки... Стригалі, мотористи, точильники — всі чадіють від спертого повітря, від овечої сірки, піт заливає очі, тричі на день люди мусять бігти до оцього колодязя, обливатись водою, як прокатники на заводі... Комбінезони їхні — це одна мазута, ніхто й прати не береться, темп роботи такий, що нема коли тобі й слова вимовити, ніколи жартом перекинутись.
Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху.
— Ніж! — гукаєш, і це означає — давай ніж.
— Руно! — і це означає — забирай руно. Якщо ти фахівець абиякий, то, тільки електромашинка загуде, овечка в тебе рветься, б'ється під руками, мусиш її в'язати. А найвищий клас — це коли стрижеш і не в'яжеш. До таких належить він, Горпищенко. Замордований такою роботою, вийдеш з кошари, і аж водить тебе... чабанський “вальс” мимоволі танцюєш... Зате ж навесні, коли степ тюльпанами цвіте, а ти виведеш отару на простір, стоїш біля овечат, а вітер струмує, купає тебе, співає у травах. Хіба ця робота не може зробити людину щасливою? Ґирлиґа? Ну й що? Колодязь оцей — моя світлиця. То моє життя на цій планеті! Хай інший живе інакше, а я так його проживу!
— Ну, то як, Михайле? Будеш чабаном? Хлоп'я задкує від Горпищенка:
— Я льотчиком буду... Як Петро ваш...
— Ага! — хихикає Корній.— Під стіл пішки ходить, а вже й воно розібралося, де вершки, а де відвійки.
— Нащо ж тобі льотчиком? — допитується Горпи-щенко.— Куди ти летіти хочеш?
— На Місяць.
— О! Ти щось там забув? Чи чого?
— Не знаю.
— А дуже хочеш?
— Дуже!
І хлоп'я, вважаючи цю обтяжливу бесіду вичерпаною, дременуло знов до свого гусака.
— Літати, всім літати,— розмірковує вголос Горпищенко.— Само ж не зна, що йому треба на тому Місяці, а вже заміряється... Вже щось його тягне туди, кудись воно поривається...
— Менше б поривалися, легше б на світі жилось,— бубонить Корній.— Для школярів та студентів — всі оті поривання, поки лиха ковшем хапнуть та порозумнішають... Спокій, тиша, достаток — ось що для людини треба. Скільки й живу — то те, то інше людей баламутить. Хочу знати, що вночі ніхто не постукає і не загадає збиратись... Самих ляше виконавців скільки за життя перебувало під моїми вікнами, перед скількома начальниками цей Корній навитяжку стояв... Той тебе вчить, той наказує, той повістку вручає... А ви мені спокою дайте. Нічого не прошу, ви прийшли на світ, щоб пожити, і я прийшов пожити, тож не чіпайте мене. Роботу роблю, профспілкові плачу, а що я думаю, яке кому діло? Може, моя чабанська радість — це просто отака он тополя, а під тополею стіл, а на столі пляшка... Холодок, затінок, і я там після роботи сиджу, п'ю свою чесно зароблену чарку...
— Мало цього людині, мало, Корнію,— каже Горпищенко.— Ось вони, сини наші, їх стограмовим щастям не вдовольниш... Уже їм тісно на землі, до інших планет пориваються, в ореолі хочуть свою землю побачити. Спитай його, нащо йому той ореол? Нащо ті планети? Ти щастя шукай, правди в усьому дошукуйся, а не нових світів! Та тільки якраз в тому шуканні, може, і щастя його найбільше... Така вже, видно, природа людська: відімкнув дев'ять замків, хочеться відімкнути й десятий... На що ось я, в якому вже віці, а й то стою іноді в степу, задивлюся в небо і — аж признатися соромно — самому політати кортить. Хоч би один-однісінький раз отам, де вони бувають, й собі побувати... Ну, хай би там парубком був — то й не диво, а то ось скільки живу, стільки й бентега в душі, і кудись тебе тягне, чогось прагне душа... Живеш тут, а надить тебе нетутешнє, краї далекі і як люди далекі живуть...
— А опинишся там — все обернеться навиворіт.
— Це вірно. Під час війни, коли в Будапешті я, у Відні снаряди возив, ох, як звідти сюди поривався, до цих наших, Корнію, степів. Кляті солончаки, а й за ними скучав. Ну, а ці простори, це небо хіба забудеш...
Старий випростовується, погляд його розбентежений, він помітно навіть схвильований: чабан здавна чулий до неї, до цієї одвічної краси степу.
— Крутить, ой крутить же, стерво.— Корній знов скрушно мотає головою: то зуб йому крутить.—Хоча б оце краплю спиртоміцину на корінь, може, занімів би... Та, видно, забули про нас,— це він про те, що їх снідати довго не кличуть.
Ради льотчиків, що приїдуть снідати, там, здається, буде сьогодні каша чабанська, хоч, звичайно, баби навряд чи приготують її так, як це зробив би сам Горпищенко. Власноручно варити кашу вожак чабанський береться лише в особливих випадках, але коли вже він почне, то чаклуватиме біля неї, нікого не підпускаючи, приготує, присьорбне, а відставивши з вогню, ще і в кожух закутає, щоб допрівала; приготувавши, ще ж і прихвалити зуміє, гордий своєю роботою:
— Такої каші ні в якому ресторані не покуштуєш, вона в кожусі варена!..
А поки що в Корнія кишки грають і настрій у нього явно підупадає. Відставивши лопату, він починає звично скаржитись на сонце, що з самого рання вже пече, на клімат, що помітно змінюється на гірше...
— Догралися з природою: літо зійде — дощ не покрапає, взимку снігу не побачиш... Буйні зими які були раніш, де вони тепер?
— Всіх перевиховали, кажуть, і сонце активнішим стало,—жартує Горпищенко і підохочує напарника: давай уже доб'ємо.
І вони знову беруться за лопати, засипають багнюку довкола ринви сухою землею, вирівнюють, бо вівці аж яму вибили на тій місцині, де був колись горбик. Хоч які маленькі ратички, а пилинку за пилинкою рознесли від колодязя землю по степу, і доводиться знов підсипати, зарівнювати. Зате як прийде отара, то й не впізнають вівці свого водопою: де вчора місили багно, сьогодні стало сухо та чепурно, а скособочену сталеву їхню ринву хтось підважив, підняв, аж вітерець тепер попід нею провіває...
Та нарешті можна й пошабашити: господиня, дружина Горпищенкова, йде з відрами до колодязя набрати води, а заодно загадує чабанам збиратися до сніданку.
— Бо Петрусь щось забарився, може, знову аж увечері повернеться,— невесело каже вона, повільно опускаючи торпеду в глибину. Витягла, налила свіжака з тієї торпеди у відра, взяла їх на коромисло, понесла, весь час на ходу мовби шукаючи когось поглядом у степу.
Відколи син приїхав, ще й не надивилась вона на нього, бо й дома син не живе, за ці три дні більше був на полігоні, ніж тут. Відпустка й на відпустку не схожа, хоча, правда, і сам він каже, що опинився тут у справах служби, тільки заїздом. Та, може ж, ще відпустять його, і, звільнившись від клопотів, зможе він відпочити як слід, приїде на кілька тижнів, цілими днями читатиме або гратиме під тополями в шахи із своїм другом Сіробабою, льотчиком сільськогосподарської авіації, що при нагоді прилітає з Центральної провідати друга і сідає своїм полотняним аеропланом біля самої чабанової хати. Колись вони разом були в училищі і ще там товаришували, а потім як була сесія та був закон про мільйон двісті тисяч, то Сіробаба попав у той мільйон під скорочення, перекваліфікувався і тепер возить пошту в радгосп, підживлює посіви та опилює виноградники... Веселий такий цей Сіробаба, з усіма жартує, і вона рада, що Петро із ним дружить. Сидять собі, грають у шахи чи просто бесідують, а вона щось робить поблизу і краєм вуха слухає їхню розмову, і тоді їй син розкривається більше, ніж будь-коли, в якихось тайнощах своїх, в чомусь мало зрозумілому матері. Вона чує про якісь перевантаги, коли навіть очей не закриєш, і м'язи обличчя перекошуються, і кров стає важкою у жилах... Або, навпаки, чує від них про красу польотів, про те, як буває їм гарно, коли вранці-рано повний штиль, “ковбаса-зебра” над аеродромом опускається, ранок погожий, і ти — “летиш, як у маслі”! Та не завжди й вони там купаються, як у маслі. До батька вона вже звикла, що цей без кінця дирекцію критикує та керуючого відділком батожить на всі заставки, думала, що хоч у сина там злагода в усьому, а виходить, і в них буває по-різному, чимось оті “намордники” їхні Сіробабі не подобаються, “не та, каже, система”, хоч і новіша. Сіробаба досі плюється, згадавши, як одного разу вік взяв старий кисневий прилад, бо він ніби зручніший, так начальник побачив — з рук вихопив, подер... І не тому, що начальник поганий, а тому, що апарат той не для найвищих висот, з таким, мовляв, не можна... ка-та-пуль-ту-ватись! А син в тому “наморднику”, важкому, незручному, часом літає ж по кільканадцять годин, не вилазячи з літака, на залізі сидить, закутий в залізо. Та ти іншого застав у ресторані за столом висидіти безперервно двадцять годин, та й то навряд чи витримає, а тут — ще й працюй! Таке його життя. Не диво, що трохи й лисіє вже, зовсім молодий, а чубчик став як шовк. Але ж сам вибрав собі таке життя, згоден день у день крізь апарат дихати, аби лише бути на тих височезних висотах... Кажуть: соколи. Куди там соколам до них! Бо коли навіть ось тут, у степах, чорна буря йде, валує, і все небо від неї чорне, і, здається, кінця нема у височінь цій куряві, то вони, льотчики, виявляється, і над нею, над бурею, ходять.
— Невже ж тобі, сину, не страшно там, коли під тобою вся земля бурею окутана?
— Десять тисяч метрів, мамо, висота цим курявним бурям, а вище над бушовищем — там небо чисте, сонце світить, ми там по приладах ідемо.
Такий він у неї. За здоров'я вона його найбільше непокоїться, хай би без апаратів отут повніше надихався чистого степового повітря. Поки тут він — поки й спокій на душі. А як десь у польотах, все їй тривогою повитий світ і годинами не сходить з думки та жінка з Рибальського, що в неї теж був син льотчик і позаторік розбився. Як вона тоді кричала на все село, коли приїхали за нею синові товариші, льотчики з частини! Розповідала потім, що бачила тільки цинковий ящик-домовину, а в ньому наглухо запечатано те, що зосталося від її сина на дев'яносто третьому його вильоті... Дев'яносто два було щасливих, а з дев'яносто третього — цинковий ящик запечатаний... Батько не хоче й думати про таке, бо це ж не війна, бо нещасливі випадки — це тільки випадки, всюди вони можуть бути, а скільки їх, соколів, ціле літо шугає під самим небом, і навіть взимку чуєш їхній гуркіт десь за хмарами, там, де вічно світить сонце!
Сьогодні за сином ще до схід сонця заїжджали льотчики з полігона, всі в офіцерських чинах, один, командир, навіть сивуватий уже, з майорськими зірками в погонах, а проте всі між собою як рівні, як брати — жартують, сміються. Той для них просто Павлик, цей Петрусь, той Корольок...
Вона, мати, сказала їм:
— Не вгадаєш, хто між вами й старший.
— В небі, мамашо, всі ми рівні,— всміхнувся їхній командир.— Хоч скільки в літаку нас є, а крила одні на всіх.
Вони поспішали, випили нашвидкуруч по склянці молока, сказали — на снідання будуть...
Погляд материн раз у раз звертається туди, в бік полігона, який давно вже став часткою чабанського життя, владно ввійшов у нього своїм гуркотом, загадковістю, суворим розпорядком... Син усе жартує, каже, що приїхав з товаришами із своєї частини викликати тутешніх, полігонних, на соцзмагання. Жартує він чи, може, й справді по такому ділу прибув — матір це мало обходить, а ось коли його той полігон відпустить...
Тільки поставила відра коло хати, як гульк! — котить із степу машина, відкритий газик військовий, і в ньому — повно: начальник полігона Уралов, і Петро, й товариші його, а між офіцерськими кашкетами й Тоня волоссям розвіває. Льотчики всі веселі, один Уралов між ними трохи присмучений, може, тому, що вже не літає, хоч віком ще молодий. Росту невисокого, щуплявий і весь час якийсь ніби напружений — обличчя біле, гостре, худорляве, майже хлоп'яче, і щоразу, коли мати бачить Уралова, їй чомусь стає жаль його, мов рідного сина.
— Як там ваша дівка? — питає вона Уралова про його маленьку донечку.
І він одразу щасливо ніяковіє:
— Росте. Вже сміється...
Старий Горпищенко не встиг і перевдягтися, так і постав перед льотчиками в своєму робочому: ситцева, сіра від пилюки сорочка та латані штани, сандалі на босу ногу, і ніяких на ньому сьогодні чабанських обладунків, ніщо не обтяжує його буденну осадкувату постать.
Тоня, скочивши з машини, одразу підбігла до батька, защебетала, ще й під руку демонстративно взяла, щоб показати перед льотчиками, що вона не соромиться батька, хоч він і в такому вигляді. “Хай він і в цій незавидній робочій одежі, а я пишаюся ним”,— мовби каже дівчина, вчепившись за батька. В Тоні з батьком дружба своєрідна, без ніжностей зайвих, з ременем ще й досі напоготові, та знає дівчина, що хоч батько в неї й суворий, але сам і захистить коли слід. Якось ще в восьмому дівчата в класі образили її; задавака, довгими своїми віями хвастає, думає, як вії довгі, так уже й на екран! Була в цих нападках частка правди, і, може, тому дівчина пережила їх особливо тяжко, прибігла з школи, як з полум'я, і мерщій до ножиць...
З-під рук у батька вхопила його чабанські ножиці і вже замахнулась ними обстригати, вкорочувати свої вії.
— Скажена!
Він підняв ножиці, дав запотиличника, дочка огризнулася:
— А чого ж вони дражняться!— і розплакалась без стриму.
Кинувши роботу, батько одразу пішов тоді в школу, подався аж на Центральну наводити правду і лад...
Та часом любов до дочки набирає в нього і зовсім іншого вияву: торік уже велику, майже дівку, батогом одчесав при людях біля кошари. Він на гарбі стоїть, силос скидає, озирнувся — а старшокласниця його внизу, мов на гойдалці, на волячих рогах колишеться. Заробила тоді від нього батогом по жижках... Одначе й це їхньої дружби не похитнуло, такі сліди на жижках не зостаються, і зараз Тоня щиросерде — батькові першому — зливає із кухля.
— Вмийтеся, тату, щоб ще красивіші були! Корній тим часом до чабанок піддобрюється:
— Чи буде ж там, хазяюшки, крапелина ліків на зуб?
Проте коли вже сіли за стіл, і з'явилася пляшка з білою голівкою, і старий Горпищенко спробував був наливати льотчикам чарки, вони дружно один за одним відмовились:
— Я пас.
— І я пас...
— Кого це ви пасете? — пожартував старий.
Льотчик з сивими скронями, подякувавши, пояснив:
— Сьогодні ми непитущі.
Чабан здивовано глянув на сина. І той підтвердив:
— Правда, тату.
— Чого ж це?
— Ми, тату... летимо.
Було це як грім серед ясного неба. Проте батько й виду не показав, тільки втерся мовчки. А в матері й ложка випала з рук:
— Оце такий відпочинок? Тільки на поріг — і назад! Як же це воно? Відкликають вас, чи що?
— Так треба, мамо,— сказав син, не відриваючись від кулеші, а старий Горпищенко глипнув на дружину суворо-заспокійливо: не лізь, мовляв, не в своє. Так треба — ясно тобі? Не став і сам доскіпуватись, бо це не личило, бо все своє чабанське життя він прожив і живе під знаком цього “так треба”. Старий солдат, він добре знає, як багато часом ховається за цим усталеним висловом і скільки важить для людини її обов'язок — цей невидимий командир твого життя... Думкою, досвідом, душею старого солдата, чиї коні не раз вскакували під артилерійським обстрілом на вогневу і, скаженіючи від жаху, перелітали палаючі мости Європи, цим тяжким солдатським досвідом він одразу осягнув оте синове скупе пояснення, і хоч душа його теж скипалась від болю й досади, зовні він залишався спокійним, похмуро-байдужим, тільки насупився більше, ще й прикрикнув на Тоню, коли та бовкнула щось недоречне про братову “ракетну відпустку”...
Із солідарності з льотчиками господар не налив чарки й собі. Мусив Корній лікувати свій зуб одинцем, а випивши шкалик, приклав долоню до щоки, довго мотав головою.
— Ще дужче крутить,— винувато загомонів він серед тиші під нищівним поглядом своєї молодиці і, тримаючись за щоку, став скаржитись льотчикам: — Отак нас лікують! Приїхала аж із області санітарною летучкою якась швигалка: “Товариші чабани, може, пеньки в кого, підходьте”. Оце, думаю, увага до чабана. Всіх чабанів по кошарах об'їжджає, на місці зуби рве, без відриву від виробництва... А в мене якраз пеньок кутній озивається... Починайте з мене, кажу. Запрошує вона мене в свою летучку, велить хапатися за якусь перекладину: тримайся, чабане, міцніше! А сама тим часом запалила спиртівку, щипці туди раз! два! — все чин чином, і хоч сама тонкорука, а як вхопила за корінь, то так скрутила, мов добрий дядько. Аж затріщав, всю щелепу, здавалось, вивертає... А болить — криком кричав би... Відпльовую кров та лаюсь — чого, мовляв, не заморозили, чи, може, думаєте, як чабан, то йому й не болить? А вона: пробачте, забула захопити те, чим заморожують, зараз поїду, миттю привезу. Та як чкурнула, то й досі везе... Ну, що про таку сказати, га?
— Бо їй хлопці в голові, а не ваші чабанські зуби,— каже Демидиха сердито.
— Не один же ти в неї, Корнію,— заступається за лікарку Демид.— Скільки тих хворих тепер... Фронти, окопи, голодовки — все вилазить боком... Приїхала, попрактикувалась — і далі.
— Не має вона права на мені практикуватись,— обурено вигукнув Корній, вже кутуляючи.— Вимагатиму тепер, хай замість пенька цілу щелепу мені вставить. Тільки ж як її знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральній тієї швигалки?
— Не до неї мені було,— блиснула Тоня до всіх своїми горіхово-карими.— В мене екзамен був!
— Ну як? — поцікавився батько.
— Можете привітати. Хоч і жарко було, а здала!
— Що ж ти здавала?
— Твір,— засміялася Тоня і додала багатозначно: — На вільну тему!
— І написала його, мабуть, азбукою Морзе? — весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум'янцем:
— Ти вгадав.
Матері не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, і, осікши дочку поглядом, вона звернулась до сина:
— Ти ж, сину, хоч пиши частіше. Та більше описуй про себе. А то он і в госпіталі лежав, і рука була в гіпсі, а ми про те аж коли дізнались... Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було?
Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим своїм командиром і почав неквапом нарізати на сковороді яєчню.
— Нічого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слід. Бачите, пальці всі працюють.— Повеселілий, він ворухнув у повітрі пальцями, демонструючи руку матері.— Рука як рука. Така, як і до того була. Не довша й не коротша.
— І хабарів не бере,— підкинув один з льотчиків. Всі засміялися за столом, а найбільше ці останні слова батькові припали до душі. Він аж плечі розправив від гордощів за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як буває в інших... Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, ресторанні лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син знає, для чого живе, він недаром їсть хліб народний...
— А своєму командуванню передайте,— насурмлено каже батько,— що ми тут теж не трава, не затулили нам світ овечі хвости... Бачимо, що й до чого. І трудимось теж на совість. Бо краще вже згоріти на роботі, ніж заіржавіти від неробства.
Демид тим часом, підсунувшись до свого сусіда-льотчика, мовчазного, білобрового, якого товариші називають просто Павликом, починає настирно допитуватись, чи не знає він чого про теперішню долю якогось генерала Іванищева, з яким він разом воював в сорок першому в оточенні... Мало не з кожним приїжджим заводить Демид мову про того свого генерала і дивується, що ніхто про нього не чув і не знає, хоч генерал був справжній, не покинув солдатів у біді. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, він не зводить погляду із Демидового Мишка, який, мовби зачманівши, стоїть перед ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тією точкою є значок у Павлика на грудях, значок у формі маленької бомби, що, наче крапля, ось-ось капне додолу.
— Чого ти дивишся? — нарешті не витримує Павлик.
— Скажіть, а бомба важка?
— Нелегка.
— Це в нас мудрець,— зауважує Демидиха з ласкою в голосі.— Вчора підійшов до мене, в одній руці пташеня, а в другій іржавий патрон, ще й куля стирчить у ньому... “Скажіть, мамо, що важче: куля чи голуб?”
— Це дійсно запитання,— ледь усміхнувся Уралов своїми блідими губами.— Не одразу й відповіси...
Ще не встали вони із-за столу, як задеренчав у повітрі пропелер над самою хатою, крила гойднулися, вітаючи товариство льотчицьким привітом: Сіробаба прилетів. Вже видно з кабіни голову його в шоломофоні, і чорні вуса, і білозубу посмішку...
— Можайський прилетів! — посхоплювавшись із-за столу, загомоніли льотчики.— Батя вітчизняної авіації!
І загукали в повітря, вказуючи Сіробабі просто на стіл:
— Сідай! Сідай!
Для Тоні це було мов кіно дивитись, як Сіробаба, посадивши неподалік свого “кукурузника”, вилазить з кабіни, сплигує на землю, здирає з голови шоломофон і вже розвалькувате йде товариству назустріч, широко усміхаючись, і в обох. руках у нього блищать, як гранати, пляшки шампанського. Красень — не льотчик. Щоки налиті здоров'ям, цвітуть, як рожа, а вуса такі пишні, пухнасті, якісь, сказати б, шляхетні... Такі вуса справді в кіно тільки можна побачити за двадцять копійок.
— Я ж кажу, що хто не рискує, той шампанського не п'є,— збадьорився Корній, мовби заворожений Сіро-бабиними пляшками.
— В тім-то й річ, що цей якраз і не рискує,— засміявся вузькоокий льотчик, що його звали Корольок, а старший, командир, додав з добродушною зверхністю:
— Цей тільки при сонці літає... Коли “чуден Днепр при тихой погоде”...
— А коли чорні бурі?
— Тоді сидить і не щурухне...
Ткнувши котрійсь із жінок пляшки, Сіробаба пішов по льотчиках з обіймами, бо це все, виявляється, були його знайомі та приятелі по дотеперішній службі.
— Курчат возиш? — запитав Сіробабу Корольок, коли знову присіли за стіл.
— Не тільки,— заперечив Сіробаба, безцеремонне нагортаючи собі в тарілку яєчні з салом.— Різний буває вантаж... І курчат з інкубатора, і сперму в термосах із лабораторії, а то ще бабу яку-небудь із заворотом кишок до хірурга. На носилки її і в касету під крило, хай там полементує... А найчастіше, братці, з гербіцидами маю справу. Ви ж тут усі невігласи, певне, й не знаєте, що таке гербіцид? А гербіцид — це такий препарат, що ним колишній військовий льотчик Сіробаба веде хімічне прополювання ланів. Біда тільки, що тих гербіцидів поки що більше нема, ніж є.
— Ви ж і пошту возите,— підказала Тоня.
— Що пошту. Я навіть і горох опилюю, і по виноградниках хімікатами війнути — це теж моє амплуа... Ви ж не забувайте, що перед вами людина найширшого трудового профілю — льотчик-універсал,— говорив він далі, володіючи бесідою. Вистріливши з пляшки корком, поналивав усім шумовиння з такою певністю, що навіть льотчики не зважились відмовитись.— Ну, будьмо! Літаймо! За тебе, Уралов! За здоров'я твоєї дочки,— підняв склянку Сіробаба.— В нього ж там така степовичка росте...
Уралов знову розцвів при згадці про доньку, а Сіробаба став смачно закушувати, припрошуючи і льотчиків теж:
— Це вам не оті спецконсерви, що сто років на складі лежали, а їх потім бортовикові дають...
— Отже, бачу, ти цілком тут акліматизувався? — промовив старший з льотчиків.
— А чого ж не акліматизуватись? — глянув на нього Сіробаба великими, чистими, як у вола, очима.— Чим у нас тут погано? Тут коли спека, так уже спека! Коли вітер, так уже вітер! Роздолля, простір, де хочеш, там і сідай... І люди в степах — де стрінеш людей такої широкої вдачі, де красуні такі, як наші. Ба яка мулатка! — окинув він поглядом Тоню, аж дівчина спалахнула враз.— Вуса, бачу, тобі мої подобаються,— провів Сіробаба рукою по своїх пухнастих вусах.— До вподоби, еге ж?
— Еге ж.
— Тільки мала ти ще виросла до цих вусів,— змінивши тон, суворо кинув він дівчині, і вона зашарілась ще більш.
А Сіробаба вже гомонів до льотчиків:
— Спершу, коли відчислили, ох, як кисло було вашому Сіробабі. Ну, як це гордий реактивний льотчик-винищувач та стане винищувати комарів? Приїхав додому, місця не знаходжу, мама, правда, радіє, щаслива, на сьомому небі старушка!
— Та як же ж не радіти їй,— тихо зауважила Петрова мати.
— А мені, почуваю, без крил життя нема,— вів Сіробаба далі.— Іду на аеродром, на найближчий аеродромчик, де загін се-ге авіації базується. Тихо, всі в розгоні, лише де-не-де літаки, як цикади, дрімають по степу та під кущами дрімають пасажири на клунках. Наш пасажир, знаєте, терплячий, бере з собою клунок з харчами. Туман? Нельотно? Він і похилив до автобуса... Спершу ганяли мене по наземних роботах. Глянеш, як літак пурхне в повітря, аж отут тобі смокче... Потім курси для переучування таких гавриків, як я. Були там серед нас і майори, й капітани — всі переучувались на цивільний кшталт... Уявляєте, реактивникові, швидкісникові на полотняному АН-2 опинитись! Цілковите з мого боку презирство. А проте потім, як роздивився... та він же трудяга! Та на ньому ж політати вранці над полем — одна насолода! Курчат возити? Ну й що? Хай живе курча, кача і індича — ось мій девіз!
— Що не кажи, а важко в тобі впізнати колишнього військового льотчика,— зауважив підтягнутий, підібраний Корольок.
— Ну, ти не думай, що Сіробаба тут став якимсь баптистом,— швидко відреагував Сіробаба.— Він цінує і твоє діло, але і в свою кашу наплювати не дасть. Коли хочеш знати, тут льотчик теж мусить бути класу не тюхтійського. Тут у тебе ні штурмана, ні радиста, сам за всіх — і швець, і жнець. Зате ж натреновуєш око в орієнтації, налягаєш на техніку пілотування, на дядька не надієшся — тільки на себе. Це тобі не просто злітав, відбомбився, влучив, не влучив і вертай назад... Ми теж бомбимо, але не по порожньому місці, не по макетах, а по живих ворогах — по осотах, свиріпі, по гусені, по плодожерці!
— Після цього, друзі,—глянув старший на своїх льотчиків,— нам нічого не лишається, як тільки подавати командуванню рапорти та переходити на переучку до Сіробаби. Візьмеш?
— Ще буде час — всі ви перейдете на мирні крила... Ще разом доставлятимемо курчат на Марс.
— На отаких таратайках? — всміхнувся Павлик. Сіробаба любовно глянув у бік свого зелено-сірого літака, біля якого вже крутилася чабанська дітвора.
— Якщо по суті розібратись, так оце в мене якраз і є справжній літак. Бо він тобі не болванка яка-небудь, він з крилами, створіння дійсно крилате! І хоч з мого польоту земля не кругла і не в голубому ореолі, але й з такої висоти, запевняю вас, вона чудова! Летиш і милуєшся всім: і сріблястою нехворощю, і лісосмугами, і ворохами золотими на токах, і білою дівочою косинкою, що майне десь в куряві... Ну, і, звичайно ж,— він підморгнув до чабана,— оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо ростуть.
— Сіробабо! Та ти ж поет! — вигукує Корольок, а Павлик спокійно зауважує:
— Це він тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скільки разів перепадало за вибрики в повітрі, за його авіакозакування...
— І все ж ваші літаки красивіші,— каже Тоня до брата, мовби втішаючи його.— Правда, що ви могли б через океан — туди й назад — без заправки?
— Тобі це треба? — покосився на дочку чабан Горпищенко і, відсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стіл свої вузлуваті руки.
А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмірковував:
— Марнотратство яке на світі, ох, марнотратство... На самі тільки бомби скільки тих грошей дурно йде. Один ось він за путнє діло взявся,— кивнув Корній на Сіробабу.
Льотчик з посрібленими скронями, видно, був ображений цим, прикипів до Корнія гострим, пронизливим поглядом:
— Ви були на фронті?
— Був.
— Скреготали зубами по окопах, що авіація вас не прикриває? Отож. Хотілось би й нам, як Сіробабі, штурмувати плодожерку та бур'яни, а доводиться замість того важкі бомбардувальники піднімати в небо. І піднімаємо, бо треба, бо ми з тих льотчиків,— голос його задзвенів,— що на “фанері” літали, в сорок першому шматка броні на нас не було. Зуби кришились від люті, а що ми могли? Скільки нас, окутаних полум'ям, на очах військ в повітрі вибухало, на деревах зависало,— біліє десь на узліссі тільки грудка оплавленого дюралю після нас,— різко закінчив він і аж побагровів від внутрішнього збурення.
— Та я що,— прокутуляв беззубо Корній.— Треба так треба.
— Дітей жалко,— зітхнула Демидиха. Після цього всі сиділи замислені, примовклі. Старший льотчик щокою сперся на стиснутий кулак, затуманився в своїй невеселій задумі, мовби казав: знову політ. Але ж і не може бути інакше, бо десь там такі, як і ми, льотчики готові — з першої команди — підняти в повітря ядерний вантаж... Чи дума його була про фронтових льотчиків — скільки їх знав за війну! — полетять отак удень або в місячну ніч, і немає, не вертаються. Мертвими він їх не бачив, і тому часом ночами здається, що десь і досі літають вони, молоді, вічні, у місячнім зорянім небі...
Секунди йдуть. Командир глянув на годинника, інші глянули теж, і, обмінявшись поглядами, льотчики разом підвелись, стали дякувати хазяйці.
Знову бортова валізка в Петра у руці.
— Ти ж там межу не перелітаєш? — напутньо глянув батько на сина.
— В нас, тату, без порушень.
— Тож-то.
І вже, як у нелегкому, сліпучому сні, ідуть батько, мати й Тоня з льотчиками до колодязя, бо треба ж Петрові напитися з нього на прощання, щоб не забував дороги додому. В земну глибінь, де видно клаптик неба степового, поволі-поволі опускається торпеда-цебро і так само поволі підіймається звідти, важко перехлюпуючись. Вже ось вона стоїть зверху на бетонному крузі, і свіжу воду, добуту з глибини, пронизує сонце. Аж очі ріже цебро своєю яскраво-червоною оболонкою, мокро вилискуючи на сонці. Мовчки п'ють усі, п'є Петрусь, п'ють друзі його льотчики, п'є й Сіробаба, обійнявши руками цебро, аж крапельки зостаються на його чорних пухнастих вусах.
Потім Сіробаба запускає свій біплан. Всі дивляться, як курява здіймається від його гвинта, ціла хмара куряви ховає в собі Сіробабу разом з його літаком, і потім уже в повітрі з цього курявного хаосу раптом виринає — крилате! Помахавши крилом усім, що стоять біля колодязя, він бере курс на столицю радгоспу — Центральну, а льотчики, попрощавшись, сідають у свій відкритий новенький армійський автомобіль, і голос матері клекоче хвилюванням, коли вона каже:
— Час добрий.
І вже їм шляхами розгінними стелеться степ. Помчали в напрямі полігона, і, доки їдуть, віддаляються в глибінь степову, молодий Горпищенко, озираючись, все бачить біля колодязя в полудневій сліпучості матір, і Тоню коло неї, і розкошланого, без картуза батька. Він стоїть на узвишші коло цямрини, а поруч, на сталевому тросі, яскраво жаріє, палає на весь степ червона, як серце, торпеда.

IV
ЛУКІЯ, ГОЛОВА РОБІТКОМУ
Океан степів застиг у полудневій сліпучості. Все живе поховалося в тінь, тільки на північній межі радгоспних земель, там, де пролягає траса майбутнього каналу, стоїть залізний гуркіт бульдозерів. Могутні, підвладні людині механізми раз у раз з'являються на валу з натужним гуркотом і, грізно зблиснувши ножами до сонця, що стоїть у зеніті, знову провалюються, глухо зникають у розвированому земляному хаосі своїх циклопічних робіт.
Мине час, і вже буде тут русло, блискотітиме аж за обрій світла дніпровська вода, тихо линучи в степ, напуваючи довколишні поля. А зараз тут поки що тільки свіже, як після величезного вибуху, руйновище порушило одвічну дрімоту землі. Нелегко навіть вгадати майбутні береги каналу, між якими ще тільки ходять бульдозери та розрихлювачі, вибираючи грунт з того місця, де буде русло, розтинаючи його впоперек глибочезними траншеями-штреками. Бульдозер за бульдозером так і шугають стрімголов у глибокі пази траншей, а залишені між ними вали рихлої необваленої землі дедалі вищають, ростуть. Здається, таку стіну тільки торкни, так і обвалиться, але спробуй — там тонни грунту. Були навіть випадки, що й привалювало людей. Якось привалило двох робітників, що сіли в холодку поснідати,— так і відкопали їх з розрізаною навпіл хлібиною, з надгризеною ковбасою в руках. Довго потім слідство велося, все шукали винуватих...
Задуха тут. Зверху на валах хоч обвіє тебе, а в котловані, на дні бульдозерних траншей, спеки налито по вінця, вітерець не дмухне, незвичний там просто зварився б, а ти ще ж і в кабіні бульдозера, в пилюці, в гуркоті, у випарах пального, тобі ще й важелями працювати весь час. І ти працюєш, перевертаєш степ, бо норми за тебе ніхто не дасть.
Одні працюють, а інші, зважаючи на обідню годину, повиганяли своїх роботів з каналу, вишикували їх в ряд понад валом, і ножі їхні тепер зблискують, як один ніж. Самі ж бульдозеристи тим часом збились у затінку, під польовим вагончиком, що править їм тут за все: і за гуртожиток, і за буфет, і за клуб. Тінь від вагончика така куца, що не може прихистити всіх: сидять, хто в тіні, хто на осонні, хто хліб жує з “Краківською” ковбасою, а хто смокче з пляшки пиво “Жигулівське”; той розкинувся — спить, похропує вже, а той, приліпивши на губи сигарету, просто лежить, розморено спочиває, виставивши себе немилосердному сонцю, ніби воно йому ще мало осточортіло там, серед задухи й безвітря каналу.
А над радгоспним степом тим часом звихрюється клубочком курява, мчить звідти вилиняла директорська “Победа”, підкочує, зупиняється перед таборищем каналобудівників. Тільки з машини виходить не директор, а голова робіткому Лукія Назарівна Рясна, висока повнолиця жінка пригаслої вроди. Заплетені коси, що вкладені на голові тугими витками, роблять її ще вищою. Підходить до робітників, здоровкається. В руках, у мові є якась природна гідність, розгонистість. Вона не всміхається до робітників запобігливо, як-це часом буває з іншим начальством, їй не треба до них так усміхатись. Власне, вона їм і не начальство, бо в них є своє БМУ — будівельно-монтажне управління, що отаборилося десь аж на березі синього моря, в курортному містечку, де менше куряви: звідти керувати буцімто видніше. Пряме їхнє начальство не дуже балує їх своїми відвідинами, а вона ось приїхала, тому що вони обирали її, голосували за неї,— вона їхня депутатка.
Ставна, з густими бровами степовичка, обличчя, як і в більшості жінок тут, припалене вітром, щоки горять вишневою смагою. Тільки кинула оком на їхній підобідок, одразу все зрозуміла:
— Всухом'ятку?
Язики, розморені сонцем та пивом, повертаються знехотя:
— Та ще ж канал не готовий...
— Воду не підвели...
— Самі винуваті... Стрілочник завжди винуватий. Вона мимохідь зазирнула всередину їхнього вагончика, на їхні кубла холостяцькі. Видно, полічила ліжка і прикинула в умі, що далеко не на всіх вистачає навіть цих спартанських ліжок,
— Де спите?
— На будці...
— Під будкою...
— Декому подобається сидьма.
— Декому на кулаці.
— Проте вагончиків ще підкинути обіцяють
— Один обіцяв, та вмер, тепер другий обіцяє
І регіт. Важкий, неквапний. Сміються зуби білі, і очі іскряться сміхом з-під накіптюжених брів, сміються їхні майки засмальцьовані і руки пропечені, в мазуті. А за їхніми спинами регочуть їхні бульдозери сяючим блиском ножів. Вони, як і господарі, теж спочивають.
Жарти їхні Лукія вислуховує без посмішки.
— Щось парторга вашого не бачу…
— В нього відгул. Вчора дві зміни ішачив.
— А там що? — киває Лукія на вал і повагом рушає туди, ноги її по литки провалюються в грузькому, розрихленому грунті.
Все їхнє товариство, з якого ніхто і не поворухнувся, спостерігає від вагончика, як Лукія Назарівна зупинила на валу одного з їхніх бульдозеристів, що саме вигорнув землю, про щось перекинулась з ним словом, після чого дверцята відчинились, і вже Лукія Назарівна сідає з бульдозеристом поруч, під тент, і бульдозер одразу ж із скреготом зникає з очей в куряві, в бушовищі розритої траси. Без звички в тій ямі можна зомліти, але голова робіткому не зомліла, бо, зробивши кілька ходок, вона знов з’являється на валу, йде, глибоко провалюючись в сипучому грунті, зате не з чиїхось слів знатиме тепер, який у бульдозериста хліб, яка його праця і як це потрібно, щоб тіло його після зміни відпочило по-людському, на ліжку, а не на власному кулаці.
Мова заходить знову про вагончики длі ночівлі, та про кухню, якої зовсім нема, та про те, що після зміни навіть вимитися ніде. Вона слухає уважно, нотує в пам’яті їхні скарги і почуває, як потроху коротшає відстань між нею і ними, як ніби м’якшають, відходять душею ці люди, що їм уже здається, й скаржитись набридло.
— Спробую щось зробити,— каже вона майже похмуро, бо знає, що виконати обіцяне буде нелегко, зустрінуться їй лоби, міцніші залізобетону, бездушні душі, що їх нічим не дошкулиш. Хіба мало цього залізобетону по кабінетах, де їй доводиться бувати у своїх депутатських справах, чи їй не знати ще тих холодних очей, де крижаніє байдужість, чи тих пустих казенних усмішок, що з'являються автоматично, разом з обіцянками, що їх дають тобі, хоча й не збираються їх ніколи виконувати.
Розвелася ціла порода пустомолотів, закутих в панцир інструкцій, служак, яких голими руками не візьмеш, з якими треба вміти воювати, і Лукія — воює! Коли вона виступає на партконференції, то не одного з присутніх кидає в жар, не один із відповідальних втягує голову межи плечі, бо знає, що Лукія, піднявшись на трибуну, озиратись не буде, видасть по заслузі хоч кому.
Від комсомольських часів ще збереглися в ній бурхлива запальність і гостре, безкомпромісне ставлення до людей, збереглася чиста віра її молодості — віра в те, що життя, яке вона будує, яке зі всією пристрастю утверджує,— це життя може й повинно бути досконалим, давати людині повноту радості й щастя.
І яку ж викликає досаду, як лютить її всяка безладь, що так часто ще зустрічається... Хоча б оцей канал, оце стійбище, куди людей з чудовою найсучаснішою технікою виведено, кинуто й забуто... В роки війни вона сама була трактористкою, знає, що таке висидіти зміну за кермом... І ось нема де вмятись, відпочити, сьорбнути якогось приварку. Розмовляючи з робітниками, Лукія зовні спокійна, на обіцянки не щедра, але всередині їй все клекоче. Така будова, найбільший в Європі канал, в газетах про нього кричимо, і така неувага до цих справді героїчних людей... Вона вже прикидає собі, куди їй треба вдатись, з ким говорити, щоб була тут кухня, житлові вагончики, газети, радіо, вже зріють у ній ті гарячі слова, які вона вигорне там, де слід.
А поки що каже будівникам:
— Поправлятимем. Тільки ви теж вухами не хляпайте. Разом з вами будемо поправляти. Бувайте.
— Спасибі, що провідали,— чує вона навздогін вже нітрохи не насмішкувате.
— Ох, орли! — каже водій Федя, коли “Победа” їхня знову мчить радгоспними землями.— Механізмів нагнали, а вмивальник за три копійки прихопити забули... Ну, це схоже на нас...
Федя цей відзначається тим, що часто-густо обирає напрям руху цілком самостійно і, незважаючи на це, привозить начальство саме куди треба, а чудо своєї інтуїції Федя пояснює дуже просто:
— Де непорядок, туди й везу. Хліб залежується на токах — директора туди. Де силосують — туди обов'язково. Якщо ж ми вчора, скажімо, були з директором на третій фермі і Пахом Хрисантович давав там комусь нагінку, то треба ж його везти туди й сьогодні: хай перевірить, чи виконано його розпорядження.
Ось тільки в Лукії Назарівни бувають іноді такі завихрення настрою, що й сам Федя не вгадає. Доярок десь загледить — давай до них, побачить чабана, що стовбичить у полі,— не мине і його, бо не завернути, мовляв, до чабана — це образити його, адже людина одна-однісінька в степу цілий день, живе слово хоче почути...
Зараз Лукія каже їхати просто на Центральну, дорогою вона розпитує Федю про його сина, бо Федя один з наймолодших батьків у радгоспі, син його починає саме лепетати, вже каже “баба” і “мама”, а батька називає поки що не “татом” а просто “Єсть”, в ознаку того, що батько зараз забіг на хвилинку додому і справді єсть, а не гасає в своїх вічних розгонах.
Коли Феді доводиться возити Лукію Назарівну, він робить це з особливим задоволенням. Йому подобається її манера розмовляти з людьми, з якими вона тримається аж ніби суворо, їй не треба підбирати якихось там ключів до людських душ, шукати довіри, бо всі й так знають, що вона справедлива, не дасть людину скривдити, заступиться за чесного роботягу перед ким завгодно. Чого-чого, а клопотів їй вистачає. Якщо чоловік розпиячився, то жінка біжить із скаргою найперше до неї, до депутатки. Якщо тобі треба путівку на лікування, то теж, окрім лікаря, ще підеш і до неї, до голови робіткому, і вона вислухає тебе не менш уважно, ніж найкращий лікар. Нащо вже гризеться з директором, ніколи, здається, між ними миру нема, а якби не вона, то Пахом Хрисантович аж зашумів би торік навесні, коли худоба почала гинути через нестачу кормів. Лукія Назарівна тоді дарма що на зборах мочалила його, але перша й заступилась за нього в області :
— Якщо знімати, то разом усіх нас знімайте, бо не один він у цьому винен.
Директор у них трудяга, тільки хвороба його замучила, в нього задавнена виразка шлунка, і все нема йому часу поїхати полікуватись. Як тільки почне йому Лукія Назарівна про курорт, то він аж підскакує, руками відмахується від її слів, ніби перед ним зароїлися оси:
— Після силосування! Після жнив! Після обмолоту!
І цих “після”, “після” у нього з'являється безліч.
— Ох і дає вона йому, та язва,— розповідає зараз Федя про директора.— Буває, в степу впаде на землю й качається біля машини, пробачте, аж виє, аж корчить його, просто доходить, а чим я допоможу? Пошліть ви його нарешті!
— Ти ж знаєш, скільки уже разів путівку йому виділяли; не хоче — й край... Уперта, нестерпна людина!
Ні з ким у неї немає стільки сутичок, як з директором, ні з ким у житті вона не сварилася стільки, як свариться з ним, але й поважає вона Пахома Хрисантовича, як небагато кого. З тих він, що жили рвуть на роботі, з тих, що, не доживаючи до пенсій, падають на ходу. Вся душа його в господарстві, про що б не йшла мова, а на думці в нього — силос, механізми, скати, корми... Зараз оце саме та пора, коли від безлічі клопотів він чманіє, глухне, він просто не чує тебе, якщо тільки твої слова не про силос, не про вовну... Він, сказати б, лицар силосу і жертва його. Директор радгоспу-гіганта, а в костюмчику ходить потертому, ніколи не поїсть вчасно, не відпочине по-людськи, а дочки, які, здається, мусили б найперше про нього подбати, ніби й не помічають, що батько валиться з ніг, хоч після приступу недуги, коли очі западуть і жовтаву блідизну щік укриє чорна щетина, на нього просто глянути страшно — ніби з Освенціму.
Ціле літо у дворі в нього лунає радіола, гомін та сміх, одні зяті виїжджають, а другі приїжджають, бо тут добре, тут курорт, тут в усьому достаток. Закоханий у внуків, Пахом Хрисантович ні в чому дочкам не відмовляє. Дійшло було до того, що дочки самі і в бухгалтерію стали приходити одержувати за батька платню (правда, потім перестали, після того як Лукія присоромила їх). Дочки й зяті в Пахома Хрисантовича цілком сучасні, модерні, читають молодих поетів, знаються на музиці й малярстві і цілком резонно вимагають поваги й чуйності до себе та своїх смаків. Ось тільки їм самим якось не випадає ніколи поцікавитись батьковим здоров'ям, та чи він обідав, та який у нього настрій — ніхто й не подумає про це, коли весь їхній гурт весело, наче в ресторані, сідає за щедрий батьківський стіл в той час, як сам батько, закіптюжений, на себе не схожий, десь під посадкою похапцем ковтає позаторішні консерви з бляшанки, яку-небудь салаку або тріскову печінку. І після цього знову мерщій у роботу, в розгін...
А найбільші радощі його в онуках, яких він безпам'ятно любить, та ще й, може, в тому, що на п'ятому відділку кукурудза стоїть, як ліс, аж ворониться... Бо буває ж інакше. Поверталась вона якось з сесії ранньою весною, над півднем саме ішла чорна буря, або, як кажуть по-степовому, “наш чорний степовий дощ”... Курить, мете, замітає посадки, край дороги стоїть по колеса заметений газик, а трохи далі, в посівах, що їх буря знищує, зсутулився якийсь чоловічок. Підійшла: Пахом Хрисантович! Курява б'є, січе по ньому порохом, а він, зігнувшись, стоїть, і чорні, як грязюка, сльози течуть по щоках... Ніколи не забуде Лукія тих його чорних сліз, бо й самій часом аж горло перехоплює від люті, коли завіють, підуть валами із безкраю оті курявні бурі, оті азіатські самуми... Коли вже їх наука приборкає?
Бували чорні бурі й раніше. Змалечку їх пам'ятає Лукія, що виросла в цих степах, але зараз стихійні лиха почастішали, бурі йдуть нечуваної сили. Звідки вони йдуть? Чи не відгомін то вже атомних ураганів, загадкових тайфунів, що беруть зачаття десь над Тихим океаном, в тих атмосферних ямах, де від бомб повигоряло повітря?
Машина мчить краєм степу, звідки на всю широчінь видно морську затоку і скелю крейсера, що видніє в сліпучій далечі.
Чула вона, що радгоспні зайдисвіти ходять на те списане судно рубати свинець для грузил та добувати всяку всячину, чула, що й Віталик її вже встиг там з трактористами побувати, хоч про свої походи матері ні слова, зовсім випадково дізналась вона про це. Останнім часом син взагалі мовби віддаляється від неї і Лукія помічає, як поступово вона втрачає свою материнську владу над ним. Для неї стає невловимим те, чим син живе, що думає, що замишляє, все це раз у раз мовби висковзає з-під її контролю. Мабуть, справді їй уже несила далі його втримати, потрібен чоловічий би досвід, чоловіча, батьківська рука... Багато чим Віталик тривожить її, тривожить тим гостріше, що немає для неї на світі нікого дорожчого, ніж він, її ніжний, тихий, душевний Віталик. Коли одержала сповіщення про загибель чоловіка, сама собі поклялася: для сина житиму. Для нього, для нього... Сама виховаю, сама виплекаю, хоч би як важко довелося! Не стільки для себе жила всі ці роки, скільки для нього; він був оточений її ласкою, любов'ю, він ріс в атмосфері цієї любові... Так швидко виріс! Ще ніби вчора робив моделі суден іграшкових, детекторний приймач збирав, а тепер ось він уже десятий клас кінчає і антени такі для телевізора ставить, що тільки халепа через них, майор Яцуба навіть в район наскаржився, а Лукія з досади, може, аж надто круто з сином обійшлася — наклала заборону на телевізор до кінця навчання... Невпокійливий хлопець... Позаторік, ще зовсім підлітком, підвозив влітку воду трактористам, а щоб веселіше було, на бочці написав мазутом: “ТУ-104”. І вже й після того, де тільки побачить Лукія ту бочку, так і всміхнеться.
Спогади, спогади... Одні веселять Лукію, інші присмучують, наливають груди теплим хвилюванням... Ось Віталій ще зовсім малий, іде вона вулицею з ним, а звідкись — гусак! Сичить, лізе вкусити! Люто наступає гусак, а воно, мале хлоп'я, стиснувши кулачки, іде на того гусака. І хоч само зблідло, боїться, та тільки любові до матері більше, ніж страху... Білоголове, настовбурчене, кулачки зціпило, а в кулачкові — що там у нього? Цвях! З цвяхом на гусака!..
Ось так був малий-малий, а тепер в один рік підскочив, витягся, вирівнявся з хлопцями-однолітками... Скільки радощів материнському серцю від того, що він добре вчиться, що вчителі його хвалять, кажуть, що в нього є математичні здібності, а те, що в нього є нахил до всякої механіки, до радіотехніки, це вона й сама знає. Як їде на сесію, від сина їй щоразу безліч доручень: зайди, мамо, в радіомагазин, купи те та купи оте, і як навезе йому тих шурупів та гвинтиків, то це йому найкращі гостинці. Цілими днями товчуться в нього на подвір'ї його шкільні товариші, яким він допомагає, особливо з фізики та математики; він робить це завжди якось ніби жартома, з усмішечкою, погладжуючи рукою підборіддя (і ніколи не образить товариша, навіть якщо той і тупуватий), і тільки коли розв'язує задачу якусь нелегку, тоді враз стає серйозним, нахмуреним, і Лукія в той момент мовби бачить його зовсім дорослим, в його майбутньому, в його завтрашньому самостійному житті. Ким він буде? Ким стане? Чи визначним математиком, чи звичайним бухгалтером? Чи минатиме його життя тут, у радгоспі, чи буде він у далеких, може, навіть космічних мандрах, і вона виглядатиме його додому, як ото виглядає Дорошенчиха свого сина Івана з далеких плавань... Саму Лукію дитинство ласками не балувало, батьків втратила ще в першу голодовку, зазнала всього, живучи й по куркулях, і в комуні, і за роки, що в агротехнікумі вчилася, зате ж хочеться, щоб синова молодість не знала ніякого лиха; Лукія такої думки, що розумну дитину достаток не зіпсує, навіть мотоцикл синові купила, хай катається, аби тільки вчився добре... Це ж він і зараз лежить, мабуть, десь там на спориші, серед товаришів, серед розкиданих підручників, помелює ногами, замислившись над якоюсь задачею, а коли вже надто втомиться, тоді підведе голову:
— Ну, антракт. Може, трохи порегочемо? І котрийсь із хлопців у відповідь каже:
— Ха!
А другий його підтримує:
— Ха! Ха!
І незабаром вони аж по траві качаються од своїх пустощів, од щирого молодого сміху. Нареготавшись, схаменуться:
— Ну, годі! А то вже кишки болять.
І знову візьмуться до роботи.
Заполонена своїми материнськими думами-клопотами, Лукія й забула про сусіда, що занімів над кермом, аж поки Федя сам нагадав їй про себе:
— Чули, Лукіе Назарівно? — Водій усміхнувся, видно уявивши щось потішне.— На території нашого радгоспу радіоцвіркун з'явився...
— Що, що? Який цвіркун?
— Знаєте, як ото десь у хаті заведеться: цвірчить і цвірчить, ви до нього, а його нема... Отак і він, радіоцвіркун,— Федя знов посміхається.— І такі коники виливає по своїй програмі, що будь здоров. Вчора, скажімо, передає: “Громадяни бджоли! Будьте пильні! На вулиці Пузатих окопався трутень...”
— Я й не знала, що в нас вулиця є така...
— Аякже! Ота, що шлагбаумом перекрита... Де Пахом Хрисантович живе...
— Оце знайшли пузатого. Живіт до спини присох! Ходить як з хреста знятий...
— Та не про нього ж... Завпоштою пузатий? Пузатий. Головбух пузанець? Пузанець. Теж на вітамінах черевце відпустив. А Яцуба, відставник наш? За хвіст бугая ще вдержить,— це ж про нього на цілий світ сказано... Ох і лютиться ж він! Щоб якийсь, каже, шмаркач та мене в ефірі трутнем взивав? Я ж його й під землею знайду! І вже шука...
Мчить авто. Обіч машини з'являються будиночки переселенців — стандартні котеджики, що ними розростається в степ садиба Центральна. Голові робіткому багато доводиться займатись переселенцями, немало зусиль доклала Лукія, щоб оці чепурні будиночки нарешті виросли тут... Скоро їх заселятимуть, а поки що більшість переселенців із своїми сім'ями тулиться в старожилів радгоспу в тісноті. Лукії тільки встигай між сусідами конфлікти залагоджувати... Ткачучки обидві, стара й молода, вже чатують біля двору, ждуть, поки Лукія підійде, щоб залементувати перед нею про якісь нові кривди. Молода — здорова носата дівка, що працює на свинофермі і вже зажила там шани, а мати хоч теж не стара, але змушена сидіти вдома, бо є кого няньчити — внук на руках: його вони теж привезли з Західної. Нема тільки батька в малого — батько десь ховається від аліментів...
Лукія зупиняється біля набурмосених переселенок, виходить до них, намагаючись розгадати, чим вони на цей раз розлючені. На кого скарги висиплють їй. Вже вона раз мирила Ткачуків з їхніми сусідами Кухтіями, що завзялися швидше випхати переселенців з двору, і наче ж після того було вжито надійних запобіжних заходів: курей, щоб не плутати (вони були причиною сварки), старанно пофарбовано, так і бігають по двору ці білі леггорни, як військо, що змішалось на полі битви: в одних крильця помічені чимось червоним, а в других шийки обведені школярським фіолетовим чорнилом... Так що ж іще?
— Недаром нині курка піла... Курка піє завше на клопіт! — каже стара Ткачучка.
— Що сталось? Знов сусіди?
— Не на сусідів сьогодні кривдимось... Лукія заходить з жінками до хати: тут брудно, повітря сперте, постеля збита кублом, тільки й веселять око рушнички яскраві на стінах... Гарненьке дитинча спить у колисці.
— Так чого ж курка піла?
— А піла... Яцуба з обшуком приходив... Оце Ядзі віддяка! За те, що з свинарника днями й ночами не вилазить!
Лукія здивована: “Обшук? З якої речі? І по якому праву? Звідки в нього повноваження такі?”
Жінки, аж захлинаючись словами, навперебій виливають їй своє обурення. Атож, обшукував! Зайшов, під піч заглядав, і в кошик зазирав, і в лежанку — радіо якесь шукав... Стасик (у них ще є Стасик, одноліток Віталіїв, в одному класі вчаться і навіть товаришують), обурений свавіллям відставника, щось сказав наперекір йому, і вже вони як завелися тут — хоч людей клич! Той на того “берійовець”, а той на того “бандера”. Мабуть, якби попалося що хлопцеві під руку, то й гріха не минути, все міг би зробити за таку тяжку образу... Одного разу Кухтій теж обізвав був Стасика цим лайливим словом, то хлопець цілу ніч здригався в риданнях, бо як йому чути на себе таке, коли якраз ті бандити-бандери батька його замордували... А Яцуба ще й рану ятрить: всі ви, каже, такі, нікому з вас не вір...
“Надто розійшовся наш відставник,— досадливе думає Лукія,— треба ставити на бюро та пояснити йому, що часи сваволі минулись!”
Вона ще деякий час розмовляє з переселенками, вислуховує односкладні відповіді молодої про батька її дитини, який знову кудись переїхав, ховаючись від аліментів, хоч його, зненавидженого, вона не хоче й розшукувати. Уперта, горда, видно, ця Ядзя... А стара тим часом лопотить про своє, про те, що їй тут “не смакує”, бо “криниці глибокі”, і “вітри люті”, і через те вона хоруе тут завше...
— Хутчій би вже в хату нову,— закінчує вона приспівом, а Лукія, розсерджена неохайністю в хаті, зауважує:
— Тільки ж не забудьте віника туди прихопити, щоб сміття не заводилось.
І переселенки розуміють її натяк, проводжають її до машини, побуряковілі від сорому.
Сподівалась Лукія застати сина вдома, а загледіла його ще здалеку на металевій вишці, яку він споруджує на подвір'ї баби Чабанихи для телевізійної антени. Сидить аж наверху, біліє чубчиком і щось клепає.
Відпустивши машину, Лукія зайшла в двір.
— Гей, верхолазе! Оце ти так до 'екзаменів готуєшся?
— Мамо, труд облагороджує!
Кузьма Осадчий та Грицько Штереверя, що вовтузяться внизу біля лебідки, починають вигороджувати Віталика, весело розповідають, що він цього разу винайшов антену вже зовсім особливу, таку, що аж нічогісінько не ловить! Стасик-переселенець теж тут, сидить осторонь, мовчки свердлить свердлом метал і лише зрідка позиркує на Лукію, позиркує якось зацьковано, очі в нього сумні, а голова втягнута в плечі,— вона в нього завжди так трохи втягнута і ніби жде звідкись удару. А сам він хлопець славний, сумирний, з нахилом до музики, в напливі довіри колись признався, що дуже любить скрипку і дуду і що після переселення сюди, в степи, йому ще довго ночами вчувалось трембітання трембіти в горах...
Лукія зацікавлено оглядає вишку. Справді — споруда! Цілу весну хлопці будують її, та ніяк не добудують, останнім часом робота була й зовсім припинилась через нестачу матеріалів, бо все, що тільки можна було використати з брухту, який валяється біля майстерень, вже використано, цілими секціями Віталієва бригада тягла звідти належно зварені автогеном іржаві оці труби та угольники з старих культиваторів... Вишка височезна: коли розгулявся дужий вітер, її стало аж розхитувати, і була загроза, що впаде й хату бабі розвалить. Збіглися тоді цікаві сюди подивитись, що буде з вишкою, а хлопці і під той вітер клепали, рятуючи свою споруду, брали болтами, зв'язували міцніше. Тепер, щоб було надійніше, вони натягли троси, напнули їх для відтяжки, і вишка стоїть ось уже розіпнута на них, мов щогла корабельна. Всередині вишки проходить труба довжелезна, і аж там угорі, на кінці труби, візерунком застигла сама антена.
Віталик, спустившись з вишки, показує матері все, що, на його думку, повинно вразити її й приголомшити:
— Оце дивись, мамо, лебідка і трос: треба вище антену — будь ласка! Треба нижче — даємо нижче... Хочеш повернути антену?.. Повертаєш трубу і разом з нею ось так повертаєш антену...
— Повертай та на Яцубу оглядайся,— жартує Осадчий.— Він підкаже, що можна ловити, що ні...
— А це ось стержнева труба,— ніби не чуючи, пояснює далі Віталик.— Сталеву добули в буровиків, бо просту, водопровідну, вітер згинає... А сама антена, знаєш, мамо, з чого вона?
— З чого?
— З старого генератора... Мідь! — вигукує він, і почувається, що все це для нього байдуже.
Робота їхня й справді Лукію зацікавлює — майстри, та й годі! Вона й не уявляла собі, що тут такий розмах... Ще син пояснює їй, чому їхня вежа висока: низька тут не прийме, хоч і степ. Буря? Тепер і бурі не страшно, бо вся споруда надійно напнута, в них, в оцих тросах, вся сила, вся міць проти вітрів. Чому так багато антен? її запитання смішить Віталія.
— Антена, мамо, одна, а то прийомні рамки! Що більше їх, то вона чистіше приймає.
Лукія почуває, що Віталій просто щасливий з своєї роботи, з своєї вежі.
— Буде як Ейфелева,— каже він.
Рада Лукія за сина та його друзів, приємно їй знати, що ця змонтована з різного брухту їхня “Ейфелева вежа” розширить світ для старої Чабанихи, бо ж для того й будується, щоб могла баба вечорами бачити на маленькому екрані ті далекі моря, де плаває її син — капітан далекого плавання. Віталик з капітаном у давній дружбі, і ця вежа споруджується — Лукія знає це — не тільки з пошани до капітанової матері, але мовби й на його, капітанову, честь. А де ж баба? Ага, он за хатою вона пасічникує... За хатою в Дорошенчихи кілька вуликів стоїть серед кущів винограду, і зараз стара вештається там, поміж вуликами, у сітці металевій, що, як паранджа, закриває їй все обличчя і надає бабі якогось аж зловісного вигляду.
— Салют космонавту,— каже Віталик, коли баба вибродить з виноградника в своєму скафандрі й прямує до них. Підійшла до Лукії, скинула сітку, стала без неї добра, усміхнена.
— Все кепкує з баби Віталик... Вже й баба йому за космонавта... Ну, а ти, Лукіє, не лай його, що він все оце тут та тут... Бо хто ж без нього налагодить. Цілий вечір сиджу, а воно в тому віконечку тільки хвилі та хвилі біжать...
Лукії відома ця бабина пристрасть — щовечора чатувати перед екраном телевізора, вона цілий вечір може незрушно дивитися на сліпі хвилі світла, що течуть, біжать, мигтять без кінця — хай біжать, а стара сидить та жде чогось, жде, певне, що ось-ось між тими хвилями з'явиться рідне обличчя її сина — капітана Дорошенка!
З таємничою міною стара відкликає Лукію вбік:
— Приїжджає ж... Я оце йому й медку хочу зібрати...
Лукія почуває, як буйна гаряча хвиля обдає її. Ні з сього ні з того вона навіть шаріється перед бабою, почуває на щоках цей пал розшарілості і від цього зовсім ніяковіє, мов дівчина.
— Коли ж він приїжджає?
— Про день ще не написав.
— Що ж, будемо вітати,— каже Лукія з удаваним спокоєм і, гукнувши Віталика обідати, швидко виходить з двору.
Химерними візерунками лягли на шлях тіні акацій. Лукія квапливо ступає по тих візерунках, чує, як внутрішній вогонь палить їй щоки.
Збоку, з гущавини садка, її зупиняє сторожкий, стримано власний голос:
— Лукіє!
Спершись ліктями на зубчатий паркан, стоїть Яцуба. Обличчя аскета, витягнуте, закостеніле. Голодна довга шия з випнутим борлаком. Голова їжачиться сталево-сірою сивиною... Погляд глибоко впалих темних очей важкий, свердлючий. Скільки знає Лукія Яцубу, є в тих очах щось важке, тривожно-напружене, наче ця людина весь час жде якогось лиха.
Перечекавши, поки Віталик віддалився, Яцуба в суворій довірливості нахиляється до Рясної:
— Пильнуй сина, Лукіє.
І очі його ще мовби глибшають, загоряються якимось важким блиском, і Лукії зринає в пам'яті, що в молодості, коли Яцуба ще руйнував церкви у цих краях, його називали фанатом. Вже він був майже забутий людьми, аж поки, вийшовши у відставку, знову з'явився в радгоспі з наміром назавжди осісти тут. Лукія пригадує, як прийшов їхній фанат у дирекцію вимагати для себе роботи, “відповідальної” роботи, як підкреслив він. “Що ж ти вмієш робити?” — запитала вона його тоді, він аж образився: “Я вмію держати людей у руках”. І хоч дали йому тоді корисне діло — пожежню, він, проте, вважає, що цього йому недостатньо, особливо його, бач, тривожать проблеми виховання, насторогу викликає радгоспна молодь, зокрема Лукіїн Віталик...
— Чимось мій син провинився?
— По-дружньому тобі раджу, Лукіє: пильнуй. Школяр, а вже мотоциклом дівку по степу розкатує...
— А я тобі, Григорію, раджу: не свавільничай. Від беззаконня пора відвикати.
— Це ти про що?
— Никати по хатах, обшуки робити в людей — хто тобі дав право на це? Хто тебе уповноважував?
— Але ніхто й не казав нам забувати про пильність.
— Відпильнував ти своє!
— Он як... Виходить, не потрібен? В тираж Яцубу? Ой, не спішіть. Ще покличете! Покличете! Бо так порозперізуються, що й ради не дасте. Боком ще вилізе вам ця демократія.— Грізний баритонистий голос його набирав сили.—.Тоді ще й про таких, як ми, згадаєте. Що життя клали. Що вміють навести лад!
Прибігши, мабуть, на цей гучний Яцубин голос, поряд з ним з'явився сірий породистий пес: вистромив голову над парканом, лапи поклав на паркан і вже стояв, як людина.
Лукія пішла, не дослухавши Яцубу.
“Покличете... Ось чого він жде. Тільки, видно, тим і живе”,— роздратовано думала вона, наближаючись до дому.
Вдома в неї — тиша, бархатистий метелик припав на дверях, в кімнатах сонячно і майже порожньо, меблів путніх тут спробуй купити. В найбільшій кімнаті стіл та канапа і, як завжди, розгардіяш, всюди журнали “Радіо”, книжки та Віталикові шурупи. На кухні, правда, чистенько, а обід не дуже розкішний: вранці тільки й встигла наготувати борщ (доварювати його мусив уже Віталик)...
— Борщ доварено,— доповідає син.— А на друге в нас буде... салат! — І він біжить на город за салатом.
— Попробуємо, що тут у тебе вийшло,— сама собі посміхається Лукія, насипаючи борщу в тарілки.
Обідають вони на веранді. І хоч борщ Віталиків зовсім розварився та ще й пересолений, але вони обоє присьорбують страву охоче, мати навіть підхвалює, так що Віталій, збадьорившись, заявляє рішуче:
— Єй-єй, піду вчитись на кока! Є таке училище в Сімферополі... Кок далекого плавання, це ж діло?
Вона сприймає це тільки як жарти. Бо справжня його дорога — іти в інститут, в кораблебудівний, це вона вирішила раніше за нього. Восени Віталик буде студентом... Син-студент — аж самій не віриться. А поки що сидить перед нею через стіл просто хлопчак сіроокий, обличчя пошерхле, і губи дитячі, ще ніким не ціловані, хоча цього ось вона таки напевне й не знає... Пильнувати? А може, більше довіряти — це краще?
Вона любить дивитись на сина, любить слухати його жарти, в яких іскриться розум; Лукія почуває, що й сама вона зараз, незважаючи на сутичку з Яцубою, чимось дивно збадьорена. І душа ніби молодіє... Чи син радує, чи ще й... той приїзд? Хоча подумати, що їй з того, що капітан приїздить? Адже є таке в житті, що не вертається. Це тільки степ їхній навіть після чорної бурі яскраво зацвіте щовесни дикими тюльпанами, розливається аж за обрій океаном краси...
Приїздить... Як ото за вранішніми туманами проблискує з світліючого неба ранкова зірка, так проблискує зараз Лукії з далеких літ юності те, що колись єднало її з капітаном. Був він тоді, правда, ще не капітаном, був молодим штурманом Чорноморського флоту, і в один із його приїздів зійшла між ними та зірка, яка ще й досі світить і, певне, світитиме Лукії до кінця життя. Наче вчора було, так виразно пам'ятає Лукія, як погукали її тоді:
— Приходьте в рай!
А “рай” у степовика — це коли дитина в хаті народиться, в хаті тоді в людей справді, як у раю, і вони скликають на радощах гостей. І ось вона прийшла до тракториста Мамайчука й побачила там молодого Дорошенка в його штурманській формі, з його ласкавою блакиттю в очах. Була й вона тоді молода, незадовго перед тим тільки приїхала сюди після агротехнікуму, і ось уже покликали її раювати до тракториста, де син народився...
Раювалось допізна, а після того Дорошенко проводжав її додому, ніч була місячна, світла, вони зупинились на шкільному майдані біля турніка, і Лукія, весела, хмільна, все намагалась дострибнути до металевої перекладини... Пам'ятає, як він допоміг їй дострибнути, вхопитися за турнік і вона колихалася та сміялася від повноти щастя, а Дорошенко стояв збоку, дивився на неї і теж сміявсь.
— Ой, падаю... Ой, впаду! — здається, щось таке вона крикнула тоді, і досі пам'ятає, як штурман підхопив її на руки і ніжно, делікатно поставив на землю.
Кілька вечорів провела вона тоді з Іваном, і то були найщасливіші дні її життя, і ніколи вже після того не було таких ясних, таких безмежно місячних ночей! Допізна блукали вони поза радгоспом, заходили далеко в степ і повертались додому, коли всі вже в радгоспі спали, і темна гущавінь радгоспного парку нічною росою зустрічала їх. Хто з них думав тоді, що ті вечори будуть для них і прощанням, що зостануться вони потім друзями на ціле життя, але вже ніколи вголос навіть не згадуватимуть ні того щасливого турніка, ні ясних ночей місячних, серед яких вони бродили в піснях та в туманах...
Склалося у нього життя по-своєму, бо на той час був Дорошенко уже зв'язаний шлюбом, а в неї життя пішло теж по-своєму: війну Лукія зустріла вже заміжньою жінкою з дитиною на руках, з гарненьким дівчатком, що потім в часи лихоліття так у неї на руках, як свічечка, і згасло під відкритим моросяним небом евакуації на одній із заволзьких станцій. Чоловік її, радгоспний комбайнер, в цей час уже був на фронті, і побачила вона його аж через три роки, коли повернулась з евакуації додому і він прибув з госпіталю доліковуватись після поранення. Було це напровесні, в розгаслих чорноземах по степах стирчали скрізь німецькі танки, повгрузавши в багнюці по черево, з усього господарства було в радгоспі лише кілька шолудивих, підібраних після фронту коненят, всюди злидні та непривіття, і ось в той час прибув з госпіталю її чоловік. До того в них життя якось не клеїлось, він був ревнющий, навіть на відстані ревнував її до моряка і до чоловіків зовсім випадкових, кожна її поїздка в район викликала в нього підозру — часом Лукії здавалось, що в них неминуче наступить розрив. А тут це було якесь відродження, може, тому, що й він нагорювався, і вона набідилась без нього, і коли настав час вдруге його проводжати на фронт, то розлука була для неї тяжчою, ніж уперше, наче вона передчувала, що на цей раз він піде і не повернеться. Останній лист його був десь із Угорщини, він писав, що лежать вони в багнюці серед осінніх виноградників, і вже вечоріє, туман і мряка навкруги, і видно йому тільки скирту мадьярської соломи серед поля та винокурню, яку їм треба на ранок взяти... Мадьярські виноградники, скирта, туман — то був той світ, що він його бачив востаннє. Більше листів не було, а вона народила хлопчика і назвала його Віталієм. І ось тепер він закінчує десятий клас. Сином, його майбутнім тепер наповнене все її життя, справжнім щастям стало для Лукії бачити його веселу молодість, бо власна її молодість злетіла, мов сон, промайнула, що аж диво часом бере, чи все те й було, чи був отой світлий рай-гуляння у молодого тракториста Мамайчука, який тепер ганяє без ніг по радгоспу на скреготливих, що аж душу ріжуть, коліщатках...
Після війни знов став приїжджати Іван, що вже був капітаном далекого плавання. І хоч він був на цей час одиноким, бо сім'я його загинула в морі під час евакуації на Кавказ, але до колишнього Лукія тепер не могла повертатись. З живим розвестися могла б, але з загиблим...
— Ні, Іване,— сказала якось, коли зайшлося про це.— Мою долю на війні вбито.
І більше вони до цього не повертались. Проте з кожним приїздом капітана на неї мовби вітром молодості повіє, і син ось уже помічає “пожежу материних щік”... Щоб уникнути розпитів, мати першою переходить в наступ:
— Кажуть, ти вчора мотоциклом ганяв по степу?.. Це правда?
— Я вчинив великий гріх?
— Гріх не гріх, а під час екзаменів... Якби знала, мав би ти в мене мотоцикл!
— Що ти, мамо! Мотоцикл на те й винайдено, щоб на ньому їздити, мчати, летіти, давати найвищу швидкість... Це ж просто здорово: кермо та два колеса, а само їде, не їде — летить! Уявляєш, якби на такому та влетів куди-небудь... скажімо, між шатра стародавніх скіфів. Між їхні кибитки на дерев'яних колесах! Царі й коні, тарпани й гепарди — все перед тобою врозтіч!
— Що таке — гепарди?
— Це, мамо, дикі навчені кішки... З ними на полювання ходили в степах; може, якраз отут, де ми з тобою обідаємо, гепард роздирав свою здобич. І ось новеньким мотоциклом — в той палеоліт... Скільки було б дива, переполоху! Бог, сказали б, не інакше!
— Ще був би, мабуть, і культ твоєї особи? — посміхнулась Лукія на його вимрійки.
— О, без цього не обійшлось би... Ну, я хоч дечого корисного їх навчив би: оце вам, товариші скіфи, наука алгебра. А це вам теорія Ейнштейна. А це наймудріша наука — не гратися з вогнем, жити на планеті без глобального хуліганства... Ну, звичайно, я їм радіо відкрив би...
— Годі вигадувати,— обірвала його Лукія, прибираючи зі столу посуд.— Сідай за книжки. Зубри!
— Мамо, епоха зубрінь минула. Я не начотчик.
— Ти ба, як заговорив! — Лукія підійшла й сіла біля сина, розглядаючи його аж здивовано.— Це щось нове, хлопче. Зубрити не хочеш. Може, і вчитись не хочеш?
— Вчитись хочу, але по-справжньому.
— Як це по-справжньому?
— Не по катехізисах. Не по-бурсацькому. А так, щоб самому до всього доходити, більше власним казанком варити...
— Це, звісно, добре. Казанок твій варить, інших критикувати вже вмієш, а ось як ти сам житимеш?
— Не знаю. Знаю тільки., що не в усьому житимем так, як ви.
— Що ж ти хочеш від життя?
— Небагато. Просто жити, працювати, як усі... Хочу, щоб брехні від мене не вимагали — дуже не люблю брехні. Не хочу голодовок, про які ти розповідала, війни не хочу, арештів, тюрем... Працювати — це да! Праця — мій бог, її люблю.
— Так от і працюй, хлопче, а не розкатуй по степу. Ніяких від сьогодні мотоциклів! Чуєш?
— Мамо, ти деспотка!
— Кого ти вчора по степу катав?
— Однокласничку, мамо. Не бійся, дівча файне.
— Файна не сіла б в такий час кататись. Добра, видно, вітровійка.
— Ти не маєш права, мамо, так обзивати дівчину!
— Хто ж хоч вона?
Хлопець посміхнувся спідлоба, зрозумівши, що йому просто розставлено сильця.
— Прийде час, дізнаєшся,— відбувся жартиком, а матері думай тепер. Бо він же ще дитина, хлоп'я довірливе, а якась така підвернеться, що з розуму зведе, забаламутить, і де вже йому тоді думати про інститут, про науку... Правда, Лукія трохи догадується, хто міг його виманити на ті степові катання, але вона і в думці навіть не допускає того, щоб сином її крутила ота їхня шкільна вертуха, що з трійок не вилазить, зате вже вміє реготи справляти з дорослими хлопцями біля клубу.
— Викинь це все з голови, чуєш? Рано ще!
— А тс! — застережливо підняв Віталій палець угору.
Мати прислухалась, але нічого особливого не почула. Тільки десь за виноградним листям веранди коник тонко, монотонне сюркотів.
— “В полудневій духоті коник, очманілий від сонця, кричить”... Знаєш, хто це сказав? Товариш Арістофан. Понад дві тисячі років тому... Дві тисячі років, мамо, той його коник кричить!
— Ти мені зуби не забалакуй, я без твого Арістофана коників чула...
— А вето на мотоцикл... Це ж ти, мамо, пожартувала?
— Ніскілечки. Доки не здаси всіх екзаменів, з двору виводити не смій!
Це був для хлопця удар. Ні слова після цього не промовив. Ображено прикусивши губу, поглядом на вулицю втупився, де хоч білий день, а на стовпі забуто блищить електрична лампочка.
Вперше хлопець відкрито не скорився материній волі. Не за підручники вхопивсь, а, мовби наперекір матері, побрів у свій куток, вшнипився в якусь схему, потім став з брязкотом ритися серед свого радіомотлоху, перебирав, ліпив якісь дротики в металевій грубій коробці...
“Ось уже й посварились”,— думала Лукія, але цього разу вона помилялась. Бо хоч і наговорила щойно Віталикові різких слів, хоч і наклала жорстоку для нього спокуту — заборону на мотоцикл, Віталій, проте, не мав на неї гніву, він прощав їй цей, як завжди, буйний спалах. Бо хіба ж хлопець не розуміє, ким він є для матері, хіба він не здатен оцінити її самозречну любов? Може, й заміж не вийшла через нього, бо має вона переконаність таку, що ніхто, навіть найкращий вітчим, не замінив би синові рідного батька. В душі він пишається своєю матір'ю, йому втішно знати, що її шанують робітники. Як любив Віталик, будучи ще хлоп'ям, ждати її увечері, поки вона, нагасавшись по степових відділках, повернеться, напалена сонцем, гаряча, і від неї всієї пахне пилом, токами, бензином, нектарним духом соняшників. Він весь так і поринав у той дух. Мати ще й досі вважає його хлоп'ям, не бере його всерйоз, для неї він просто Віталик, вона мовби не встигає збагнути, що він уже переріс її уявлення, що в нього і знань, і почуттів більше, ніж вона догадується. Іноді Віталикові здається, що він розуміє матір більше, глибше, ніж вона його. Так, за спиною в неї нелегке життя з своїми втратами, болями... Він знає про ті жертви, на які вона йшла ради нього...
Он вона, його мамця, зараз порядкує, витирає на вікнах пилюку у своїй кімнаті, де крізь розчинені навстіж двері видно етажерку з книжками та високе ліжко з горою білосніжних подушок, що їх мати рідко й розруйновує, бо влітку найчастіше вона спить на оцій канапі, а Віталик надворі, на розкладайці. Зупинилась біля етажерки, перебирає якісь книжки, Віталикові аж хочеться докинути до неї жартом: “То ти, мамцю, “Блокнот агітатора” вдруге перечитуєш?” — але він промовчує, бо вона стоїть в цей час у глибокій задумі і на долоні в неї... білосніжний уламок коралової гілки!
То — дарунок капітана Дорошенка. Скільки дивування було в хаті, коли капітан привіз якось із своїх плавань той уламок — уламок білосніжного чогось... Формою гіллясте, як ріг оленя, тільки білосніжне. І важке, наче металом всередині налите. Шмат справжнього коралового рифу — ось що він їй подарував. Дар океану, дар синіх тропічних вод...
Даруючи матері коралову гілку, капітан сказав тоді:
— Є вони рожеві, голубі, а це, бач, білий... Багато на таких суден гинуло... Бо це зверху він у квіточках, а внизу — моноліт.
— Яка краса! — тихо вигукнула мати.— І оце воно у воді росте? Біле ж як сніг! — І стояла мов заворожена, а капітан додав жартома:
— Тільки в нас тут курява, він швидко в тебе потемніє... Ну, тоді викинеш, як потемніє.
— Не потемніє,— сказала вона, і це було сказано якось особливо, і глянули одне одному в вічі теж якось особливо.
І справді, хоч минають відтоді місяці і роки, проходять над степами курявні чорні бурі, а капітанів дарунок все стоїть у материній кімнаті, білосніжний і чистий, ніби щойно скупаний океанською хвилею, ніби щойно добутий з океанського дна.
...Біліє, цвіте коралова гілка знову край етажерки, на своєму постійному місці; матері вже нема. Поправивши на потилиці кетяг своєї важкої коси, вона подалася з двору, не буде її тепер аж до вечора. Поїздки, засідання, конфлікти, чвари, безконечне гасання по відділках, де вона когось сваритиме, когось миритиме,— таке її життя. День у день віддає себе на розтерзання буденщині, кипить в лихоманці справ, ламає голову над чиїмись клопотами, і нема їй впину, ніколи нема спокою...
Цілий вечір вона засідатиме, вестиме засідання робіткому, але й там крізь дим, крізь засідальницький чад ні-ні та й промайне перед її зором образ сина:
“Звісно, для тебе я деспотка, звісно, тобі це дико, що ось і увечері засідаю і розмови ведемо про такі речі, як валахи, ярки, та вовна, та норми виробітку... Але як же без цього, Віталику? Без наших буднів хіба були б людям свята?”
А хлопець у цей час вечірній блукає біля шкільного виноградника, там, де недавно дівочі та його руки кущі підв'язували, потім він опиняється біля клубу, де нічого сьогодні нема, проходить мимо будиночка, де сестра Тоні, Клава, саме свариться з своїм шофером, а Тоні нема, Тоня в батьків, і Віталій, ще трохи поблукавши в парку, послухавши чиїсь закохані шепоти по кущах, зрештою повертається додому. Жаль, що Горпищенкова кошара далеко і на мотоцикл накладено вето, і нічого тобі не лишається, як іти отак одиноко вулицею Пузатих та посвистувати через паркан товариша Яцуби на темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим дротом і нагадує в мініатюрі оте, що майор будував на Півночі... Вдень вулиця перекрита шлагбаумом, а зараз шлагбаум хтось відтяг, і хлопці з менших класів, як кажани, літають у темряві вулиці на велосипедах, навмисне лякаючи своїх майбутніх подруг — дівчаток-підлітків, що, побравшись за руки, пообіймавшись, теж ходять тут, і тихо наспівують, і мовби вбирають уже ті таємничі збудливі поклики-шепоти кохання, що ними повниться гущавінь садків і, здається, напоєне саме це вечірнє повітря... Ходять дівчатка, трепетні, як сама юнь, і, як вона, злегка повиті смутком. Де йдуть, і пісня лине над ними, неголосна, задумлива, сумовита, їхня пісня-задума, і чистий ранній смуток, і цей настрій ждання чогось незвіданого, чарівливого так гармонують з цим степовим супокоєм вечірнім, і зоряним простором неба, і з настроєм Віталиковим... Мати сердиться, що він не скніє над підручниками, а як він може зубрити зараз, в такий вечір, коли співає все навкруги і він сам повен почуття нового, не знаного досі. Як ото після чорної бурі, коли степ вбереться аж до виднокраїв в дикі тюльпани і наче вся планета цвіте красою, так було зараз на душі у Віталика. Все було другорядним, неважливим порівняно з тим, що він здобув, що він має тепер у житті: Тоня!
Екзамени? Вони його не турбують. Медаль відмінника? Місяць у небі — он його медаль! В кожного з людей, певне, є своя біла коралова гілка, раніш чи пізніш, а кожен знаходить її, і ось він теж її знайшов... Якби тільки Тоня була зараз тут, поруч з ним. Чи не попала вона там після вчорашнього катання під домашній арешт? Сидить та зубрить дівча на своїм чабанськім відлюдді, а він ще й досі чує на собі її гарячі руки, що обіймали, тримаючись за нього на мотоциклі, чує сміх її сріблястий, розливчастий, досі чує на губах смак її рвучкого поцілунку, яким вона опалила його там, на винограднику... Зупинившись, Віталик сам собі посміхається в сутіні, бачить руку дівочу смагляву, що так ніжно підв'язує листатий кущ чаушу-винограду... Метка така — від куща до куща і так кущ за кущем обіймає... Дивився б не надивився, як вона робить щось чи просто як вулицею йде: лице підняте, груди випнуті і руками широко розмахує, аж за спину їх закидає. І хода така пружна, замашиста.
Брезентова розкладайка жде свого господаря в садку. Віталик розклав її, випробував, приліг. Вітерець, зрушившись, ніжно шарудить листям, і з-поміж нього раз у раз знову проблискує дівоча, трохи лукависта усмішка. Спати? Як можна спати в таку ніч! Зоряна височінь вбирає очі, як тоді, коли Тоня галаснула на всю вулицю: “Супутник! Он він!” І ніхто в радгоспі не спав, в самій природі було щось незвичайне, з усіх дворів дивились, як упертий світлячок, точнісінько в ті години й хвилини, що про них заздалегідь повідомляло радіо, з'явився й рухається просто через небо, ритмічно переблискуючи...
Про що б не думав, а перед очима знов Тоня... Ну, хай і вчиться абияк, з трійок не вилазить, а хіба всім неодмінно треба хапати п'ятірки? Зате вона цілий рік вожатою в третьому “Б”, і як малюки її люблять, в школі просто натовпом ходять за нею... Йому й зараз кров жарко горить, він аж туманіє від повноти свого щасливого почуття, і знову бачить оті смагляві руки, що їх ніби вперше побачив крізь кущ винограду, і око, живе, веселе, горіхово-каре, що так довірливо та ясно зблискувало до нього з-поміж листя; вже не міг би він тепер повірити в жодне лихе слово про неї, про її легковажну щедрість у почуттях, про здатність її закохуватись ледве не в кожного стрічного... Будь-кого за таке обірвав би, примусив би замовкнути! Те око, яким вона зблискувала крізь виноград на нього, не могло б ні на кого іншого так, з такою ніжністю дивитись — в цьому він певен.
Ну, як же ти там, Тоню? Мабуть, настрашена батьком, сидиш та зубриш, а може, крадькома біля приймача слухаєш музику, це більше на тебе схоже! Чи, може, слухаєш замість музики сухі директорські розпорядження, що їх саме передає на відділки в такий час Сашко Литвиненко з радіовузла? Якби оце хоч шепнути у мікрофон Тоні що-небудь, саме ім'я її, прошелестіти, як отой вітерець, що у верховітті яблуні перебіг. Шепнеш, а вона там, на чабанській своїй бригаді, вже чує тебе, бо не може ж бути, щоб вона та спала в отаку ніч! І якщо ти маєш хоч сяк-так зліплений, але чесно, своїми руками зліплений передавач, що працює на частоті тільки тобі відомих мегагерц, то...
Вихопившись із розкладайки, Віталик в три підстриби перескакує подвір'я і опиняється на веранді. Вже він в кімнаті, вмикає світло, кидається в свій завалений радіомотлохом куток, і через деякий час весь зоряний степовий ефір приймає схвильовані, ніжністю налиті слова:
— Тій, яка мене чує!.. Тій, що найкраща в світі... Тоню! Слухай мене!
А через деякий час в накурене, надимлене цигарками приміщення робіткому вбігає задихана семикласниця Ніна Чумак і з порога кидається до Рясної:
— Тітко Лукіє, швидше додому!.. Віталик ваш... за... за... запеленгований!!!
Незабаром Лукія була вже біля свого двору. Стоїть чийсь газик, у дворі гомін, у всіх вікнах світиться, у відчинених навстіж дверях кімнати видно постаті військових і між ними стирчить стрижена їжачком голова Яцуби в сталевій своїй сивині.
— Так от, мілєйший,— чує вона, входячи, баритонистий голос Яцуби, і у відповідь йому десь із кутка дзвенить протестуюче:
— Не називайте мене “мілєйший”!
— А хто ж ти є? — І, помітивши Лукію чи, може, відчувши полум'я її гніву, яке вона внесла до кімнати з собою, Яцуба обертається до неї: — Ось, полюбуйся на свого... Справжній радіопорушник, хоч і малолітній... Він із своїми штучками в ефір... Ну, а ми його й запеленгували.
— Не так ви, як ми,— поправив Яцубу офіцер з полігона і посміхнувся до .своїх товаришів, що оточували Віталика, але, видно, зовсім не збиралися надівати на хлопця наручники.
Декого з військових Лукія знала в обличчя, бачила, коли вони з'являлися в радгоспі на своєму закуреному газику, а з старшим зустрічалася на шефських зборах. Тепер всі вони були офіційні, були сповнені усвідомлення своїх прав, посторонне вдирання в ефір не могли нікому дозволити, але їхні смагляві обличчя знову ворухнулись усміхами, коли вони, понахилявшись, стали розглядати Віталіїв передавач, змонтований із хаосу шурупів, примітивну, кустарну штуку в грубій коробці, що, однак, давала змогу господареві посилати слова привіту та музику в степ отій недосяжній для інших дівчині Тоні!
— Акт складено. А це ми конфіскуємо,— каже Яцуба і обома руками бере зі столу Віталиків передавач.
— Постав на місце,—перепинила Яцубу Лукія.
— Ні, вибачай, мілєйша: конфіскуємо,— з притиском повторив Яцуба, націливши на неї чорні блискучі свердловини очей.— Якщо вже ти недоліткові дозволяєш любовні шури-мури, то хай на мотоцикл та й жене собі на побачення, а ефір засмічувати посторонніми словами — не смій... Багато ти своєму недоліткові дозволяєш! Любовні шури-мури в ефірі розводить! Звиняй! Засмічувати ефір нікому не дозволимо! Лукія глянула на сина: “Це правда?” Так, він говорить правду,— відкритим поглядом відповів їй син,— я звертався до неї через ефір, я говорив їй слова кохання, і цей передатчик ще повен моєю ніжністю, моєю любов'ю... Тільки Яцуба, обтяжений речовим своїм доказом, зробив крок до порога, Лукія стала навпроти, пашіла щоками аж до його худого, по-вовчому витягнутого обличчя:
— Дай сюди!
І не встиг Яцуба схаменутись, як Лукія вишарпнула передавач у нього з рук і з усього розмаху трахнула об підлогу.
Це був кінець. Не стало Яцуби. Розбіглися поняті, поспішили попрощатись військові. Газик їхній якось аж весело гайнув від двору, крутнув біля контори, наробив куряви на вулиці Пузатих і зник у степу.
Все вгамувалось. Минув час, і світло погасло у вікнах Лукії, і довго ще, одначе, після цього — мати з темряви веранди, а син із своєї розкладайки в садку — чули, як рівно, невтомно цвірчить десь у кущах той коник, якому дві тисячі літ.