ГОНЧАР ОЛЕСЬ - ТРОНКА ЧАСТИНА 3

IX
ЗАЛІЗНИЙ ОСТРІВ
Блакитніє море. Дитячим щебетом починається ранок на одному з мальовничих півостровів, що по-тутешньому зветься просто кут. На куті великий старовинний парк, один з тих парків, що їх колись насаджували та поливали в таврійських маєтках заробітчани та місцеві степовики, ті, чиї внуки та правнуки зараз ціле літо щебечуть у затінках цього парку та смаглявіють біля моря до мулатної смаглості. “Комуна” зветься цей кут і цей парк, тому що тут ще в двадцяті роки справді була комуна демобілізованих червонофлотців, і хоч комуни давно нема, але ймення від неї ще й досі зосталось. Восени та навесні, доки діти у школі, в Комуні проводяться наради районного масштабу, форуми чабанів або кукурудзоводів, сюди ж їдуть відзначати й Першотравень, а потім на ціле літо — рясносонячне, степове,— влада тут переходить до рук піонерії, хлопчаків та дівчаток, що їх з усіх усюд звозять сюди, і їхнім житлом стають цупкі профспілкові намети, а єдиним начальством — виховательки та вожаті.
І хоч тут здебільшого все люди веселі, але й серед них своїми вигадками та голосом, що як веселий дзвіночок, виділяється Тоня Горпищенко. Коли не глянеш, вона в оточенні дітлашні, і хоч нікому Тоня не потурає, як і їй самій батько не потурав, всякого вміє приструнчити, все ж, незважаючи на це, малюки чомусь линуть до неї найбільше, їм з нею весело, Тоню вони по-справжньому люблять, її енергії вистачає і на танці, і на співи, і на різні ігрища, а дітям, що прибули сюди аж з обласного центру, ніхто так цікаво, як Тоня, не розповість про різні трави та про комах, про муравок та степових птахів, вона тобі й цикаду, і ящірку сама зловить, щоб зблизька її з дітьми роздивитись. Але якщо ти звичками розгуба-роззява і, скупавшись, там і забуваєш біля моря щось із своєї одежі, щоб хтось за тебе підбирав, то не сподівайся, що Тоня-вожата це так тобі пропустить. З її легкої руки на табірному подвір'ї з'являється така собі “Дошка юних забудьків”, на якій висять на гвіздочку чиїсь забуті труси, чиїсь балетки, чийсь картуз...
Люблять з нею діти ходити в походи, а оскільки дивитись тут особливо нема чого, все степ та степ, де тільки й побачиш давній, може, ще сарматський курган або сліди капонірів — захисників, де під час війни стояли обкопані літаки,— то найчастіше Тоня йде з дітьми по дузі затоки аж до того місця, де над самим морем, край рудої суші соковите зеленіють кущики очерету.
— Вгадайте, звідки цей очерет? Чому ніде більше нема, а тут зеленіє?
І буває, що декотрий з дітлашні і вгадає:
— Мабуть, тут є солодка вода.
В очереті справді натрапляють вони на таке багатство, якому й ціни не складеш у степу: криниця чистої джерельної води! Не дуже й глибока вона, сонце її просвічує аж до дна, а саме дно, мов у каменоломні, золотиться уламками абияк накиданого каменю-черепашника. Дітям—розкіш: обляжуть криницю з усіх боків, набирають воду в пригорщі й смаковите п'ють, а понапивавшись, пустують, бризкають один одному в обличчя, лящать, аж поки знову прищухнуть, дивлячись, як вода в криниці встоюється і сонячне проміння, зламане в ній, перестане гойдатись. Ось тоді й дізнаються вони від Тоні-вожатої, що це криниця не проста, що про неї ходить легенда, нібито в ній дно подвійне, і коли довго дивитись отак, то можна помітити, як на дні, між отим сторчма накиданим камінням, зблисне уламок шаблі козацької. Легенду цю знає вся степова округа, і, звичайно ж, у неділю жодна п'яна компанія не мине криниці, щоб не повстромляти в неї свої п'яні пики — їм ввижається там і шабля, і кинджал, і що завгодно... Буває, що пробують дістати той скарб, бо ніби ж зовсім близько бачить хтось шаблю і держак інкрустований, але тільки сягне рукою у воду, як дна вже й нема — немає ні дна, ні скарбу. Лежать малюки і дивляться у воду так пильно, що котромусь із них справді вже ввижається ніж гострий, як промінь, і сама вожата їхня, що теж розпласталася між ними над криницею, ніби вже бачить щось блискуче між камінням, чи, може, то тільки сонячний промінь грає? Та бачить вона тут, у цій чистій криниці, і те, чого її малята при найбуйнішій фантазії побачити неспроможні -— неспроможні загледіти, як десь із самого дна крізь хащі наламаного проміння всміхається до їхньої вожатої якийсь хлопчина, той, чиє зображення отак проблискувало їй із води, налитої в гумове колесо в степу для чайок...
Буває, що набреде тут на їхню екскурсію табірний баяніст, в якого на голові ціла кучма густої вовни, аж дивно, чому його не стрижуть у таку спеку, баяніст починає приставати до вожатої з різними жартиками, називає її смаглявочкою, а вона просто в вічі баяністові каже, що як йому не соромно тут байди бити поміж дітьми, коли міг би зерно на токах вантажити в цей час.
— Треба ж комусь на баяні грати,— регоче витівник, а Тоня йому знов на це:
— В мене он п'ятикласник Петько Шамрай сам на баяні вміє не гірше за вас... А то позвикали гроші розтринькувати робіткомівські. В декотрих піонертаборах кажуть, до того дійшло, що не тільки баяністів, а й сурмачів наймають, щоб піонерів уранці будили...
А коли рушають до табору, то баяніст, гукнувши дітям: “Ідіть, ідіть!” —на хвилинку ще затримує Тоню-вожату в очереті, і тоді дітлашня, нашорошена, як зайченята, знову чує:
— Ех ти ж, смаглявочка!
І вслід за цим дзвінкий виляск і схвильовані слова їхньої вожатої:
— Піди спершу тричі вмийся!
Тричі вмийся, себто перед тим, як лізти цілуватись...
І навіть малюкам ця формула їхньої вожатої до вподоби.
А що ближче до кінця тижня, то більше Тоню обіймає якесь хвилювання, в суботу з самого рання вона вже сама не своя, бурхливо-радісна, нестримно кидається з обіймами на товаришок-вожатих, і вони знають, в чім річ, вони дружно просять начальника табору, щоб відпустив Тоню на вихідний додому.
Її проводжають надвечір вожаті й дітлахи, і навіть ті, чиї труси та картузи вона вивішувала на дошку роззяв, стають трохи сумні, що Тоні завтра з ними не буде.
До радгоспу звідси далеко, лежить туди курявна степова дорога, але Тоня, щоб скоротити свою путь, вирішує брести через лиман навпростець,— так вона зріже кут, дістанеться того берега набагато швидше, а там уже рукою подати до одного з їхніх відділків... Затока тут не схожа на ту, що біля їхнього радгоспного степу, ця ще мілкіша, і її справді можна перейти вбрід. Помахавши на розвітання рукою дітям та вожатим, що вийшли на берег її проводжати, Тоня підбирає платтячко вище колін, і вже її тугі смагляві ноги сміливо забродять в це тропічне море, де нагріта за день вода тепла, як молоко, і гаряче, йодисто пахнуть водорості. Густо збиті хвилею, вони непорушно киснуть у воді, і по них так м'яко ступати. Далі від берега море стає прозоре та чисте, дно видніє кожною своєю піщинкою, а потім знову з'являються водорості ; вони ростуть по дну якісь мережані, гіллясті — фантастична, неземна рослинність. В тій затоці, що біля радгоспу, водоростей зовсім нема, а тут їх цілий ліс під водою. Сонце просвітлює воду, і іх видно виразно, до кожного стебельця, наче в акваріумі, а там, де Тоня бреде, вони самі розхиляються перед нею, наче дають їй дорогу, наче знають, куди Тоня спішить. А вона таки спішить, і все їй сміється в грудях, і серце палає жагою зустрічі. Не те що такий лиман, що його курка перебреде, а, здається, і ціле море перемайнула б вона, щоб тільки швидше бути там, де хлопчина, з усіх найгарніший, жде її на побачення. Скільки разів, то вранці, то вечорами, коли табір уже спить після відбою, вона припадала вухом до приймача, вслухалась, чи не озветься часом до неї Віталик, чи не скаже хоч одне слово, може, просто назве її ім'я. Адже поки не був радистом в радгоспі, то радіохуліганив, міг через ефір розшукати її в степу, покликати, а тепер, коли йому доручили весь радіовузол, тепер він сам не дозволяє собі такі коники викидати. Та вона й не сердиться на нього за це. Не сердиться, що мусить сама зараз бігти до нього на побачення, адже він сьогодні на чергуванні і йому не можна відлучатись — це не те, що їй. В усьому вона ставила його вище за себе, в його вмінні, в роботі, в здібностях, і якщо тільки чим вона могла не поступатись перед ним чи й перевершувати його, то це, мабуть, своєю любов'ю. Брела, дедалі вище підбираючи платтячко, то наспівувала, то голосно сміялась, що вона вільна, що попереду вечір побачення і що цілуватиме її той, хто їй любий.
Затока виявилась ширшою, ніж видавалась з берега, вже й сонце вишнево пірнуло за степовим берегом, а Тоні, нажаленій медузами, ще далеко було добуватись до берега. Море не лякало її своєю глибиною, бо вона знала, що комунівські жінки, які працюють по той бік на птахофермі, щоранку перебродять його, отак підібравши спідниці... Жінкам з птахоферми тутешні броди, видно, були краще відомі, а Тоню це забите водоростями Саргасове море піймало так, що насилу виплуталась, а в другому місці зненацька шугнула на глибоке — опинилась у воді по шию. Проте й це не вибило її з радісного настрою, тим паче, що далі море знову мілкішало, ставало під руки, стало по пояс, і Тоня побрела швидше. Жахало її тільки, коли медузи раз у раз торкались у воді її голого тіла, жалили ноги, тіло від них щеміло, мов від кропиви, але не так самого жаління Тоня боялась,— просто були їй нестерпні слизькі доторки цих морських потвор.
Місяць-молодик, гострий такий, що врізатись можна, блискотів на чистому небі, і вечірня зірка вже поколихувалась на воді перед Тонею, і самотній чабан з далекого берега, схилившись на ґирлиґу, дививсь, як шалапутна ота дівчина море перебродить.
...Радгосп уже спав міцним трудовим сном, коли, прослизнувши мимо сторожів попід парком, перемайнувши вулицю, дівоча постать нечутно шаснула до Лукії в садок, шаснула і з затаєним подихом стала над Віталиковою розкладайкою, у мокрій, що аж тіло облипала, одежі. Здається, дівчина зовсім не дихала якусь мить. А тоді ледь-ледь торкнула хлопця за вухо, тільки торкнула, і він одразу кинувся, підхопився, наче й не спав.
— Це ти?
— Я.
— Мокра вся,— він потягнув її до себе,— під яким це дощем була?
— Через лимани, через усе Чорне море до тебе брела! — беззвучно сміялася Тоня.— Акули на мене кидались, спрути, восьминоги...
І Лукія, що спала на веранді, прокинулась, їй вчувся підозрілий шерхіт у садку, чиясь стороння присутність, їй навіть почулося, ніби хтось цілується поблизу.
— Хто там?
Ніхто їй не відповів, і хоч вранці син на всі її допитки тільки жартами відбувався, казав, що таке може й приснитись, але вона була певна, що вночі хтось був у садку, не тінь же то після її окрику, пирснувши, вишурхнула із садка.
В цей день кращі робітники відділків на двох п'ятитонках з прапорами вирушили в сусідній радгосп перевіряти угоду на соцзмагання. Лукія Назарівна очолювала цю поїздку.
Лукія на грузовику — в один край, а син на мотоциклі — в другий.
На мотоциклі в нього Тоня, вона сидить за спиною в хлопця, віє на вітрі волоссям, сміється. В руці авоська з бутербродами, які вони з'їдять, добре накупавшись у морі; вони виберуть собі пустинний берег, де будуть тільки удвох, купатимуться й розважатимуться цілий день, а надвечір Віталиків мотоцикл доставить Тоню прямісінько в табір, до самого її намету.
Мотоцикл летить, аж підстрибом іде. Степ в усі боки рівний-рівнісінький — під колесом тверджа вікова. Маючи під собою таку твердь, відштовхнувшись від неї вогняними ракетними бурями, могли б звідси набирати розгін міжпланетні кораблі, а поки що дикий типчак тут свистить та нехворощ сріблиться, вона аж вилягає од вітру там, де мчить Віталиків мотоцикл по своїй степовій орбіті. Все незмінне, лінії обрію сталі, один він летючо рухається серед цих устояних просторів, тільки він своїм гучним деркотанням порушує цю безмежну, затоплену сонцем степову тишу. Шуліка зорить на нього з-під неба здивованим хижим оком: хто ти є, що не заєць і не сайгак, а мчиш прудкіше за них? На скаженій швидкості мотоцикл перескакує солончаки та видолинки, аж поки, опинившись серед зарослих молочаями та будяками піщаних кучугур, починає там чхати, кашляти, буксувати. Вибравшись на твердіше, він знову переможно деркоче, мчить вперед так, наче хоче злетіти в повітря, відірватись од цих в'язких піщаних кучугурищ. Хлопець упевнено віражує по бездоріжжю, шукає, де менше піску, де він не такий сипучий, а пісок дедалі сипучіший, і мотоцикл з льоту раз у раз шугає в нього, заривається, трясеться на місці, і тоді хлопець озирається до своєї супутниці трохи винувато й захоплено:
— О, дає! Як на вібростенді! Тоня сміється:
— Я не пробувала вібростенда.
— Та й я не пробував. А тепер уявляю!
Оце життя! Щодуху мчать — їм весело, буксують — їм весело теж, і доки мотоцикл натужно гребеться в піску, доки моторчик уперто пирхає, Тоня нахиляється до хлопця, зазирає йому в вічі, очі її повні звабливих блисків, вони горять, тануть волого, вони аж п'яні, осоловілі від спеки та приливу дівочої ніжності... Ось уже й мотоцикл лежить боком, судорожно здригається в піску, а вони стоять над ним, замлівають в обіймах.
Море десь уже близько, але його їм не видно з-поміж кучугур. Зі степу було видно, а тепер синява морська зникла за сипучими барханами, з молочаями та будяками, що тільки й ростуть в цих пустинних місцях. Сліпучими скалками іскриться пісок, жовтіє молочай, величезний будяк гіллясто розкинувся на кучугурі, мов колючий кактус десь на межі мексіканської пустелі. Мотоцикл доводиться брати й перетягувати через кучугури саморуч. Віталій веде, Тоня підпихає, і як тільки хлопець знову заводить мотор, Тоня вже вихоплюється на своє місце, розпущене волосся знов розвівається на вітрі, і Тоні знову смішно від того, що, тільки рушиш, вітер раз у раз заголює тобі коліна, облоскочуе, смішно навіть з того, що бачить вона весь час перед собою тонку, ще зовсім хлоп'ячу Віталикову шию з глибокою ямкою, що буває тільки в брехунів. Він і не з брехливих, а ямка на потилиці наче гніздечко, хоч перепелине яйце клади. Але ж веде — такого мотоцикліста пошукати! Вперше зазнає Тоня такої швидкості, такої бурхливої їзди з перешкодами, але їй ніскільки не боязко, бо ніякого ж нещастя не може бути, коли такий водій сидить за кермом!
Ніби підохочений нею, Віталик бере ще один піщаний бар'єр, дає швидкість, щоб віраж був на славу, і віраж такий є, і тоді ще міцніше обіймають його з-за спини ласкаві дівочі руки, і він, щасливо хмеліючи, почуває всім тілом доторк її пругких груденят.
Ривок —стрибок — віраж через останню кучугуру, і ось вам море, ось вам його синява, тиха, безмежна...
Один-однісінький серед морської рівнини бовванів крейсер вдалині, і, крім нього, ніде ні паруса, ні катерка. Надбережжя теж пустинне, безлюдне. Тоня вперше тут, серед цих кучугур. Бувала на морі не раз, але там, де воно ближче підходить до радгоспу, а не в цих барханах, куди й батькові отари не часто, мабуть, забродять.
Лінивий плюскіт хвиль... Суха морська трава чорніє, шелестить під ногами; де-не-де риба в ній смердить, порозбухавши. Навіть і Віталик трохи торопіє: ні живої душі ніде. Сліплячі, остекленілі простори. Дрімота у всьому. Ген-ген по берегу біліє самоня рибальська хатина, де кочує рибальська бригада в сезон лову, але зараз і там нікого не видно. Навіть дядько Сухомлин, що тижнями байбакує тут, стереже рибальську оселю, зараз не вийшов назустріч у своїм зім'ятім капелюсі та в брижуватих штанях з одною засуканою холошею, не вийшов, не став придивлятись, хто це прибув, хто порушив цю благодатну тишу та спокій... Хіба ж не дивна ця їхня планета Земля, на якій є десь і міста мільйоннолюдні з університетами, з хмарочосами, з підземними палацами метро і спортивними аренами, де шаленіють зараз десятки тисяч болільників, і водночас є таке тихе узбережжя, де дрімає собі під козирком черепиці одна рибальська хатина, та первісне простори моря синіють, та чайка сидить, куняє коло води, біла, непорушна, мов з алебастру.
А втім, є ще одне тут живе створіння: Сухомлинова корова-ялівка червоно-степової породи, забрівши далеко від берега, непорушне стоїть серед чистої морської синяви. Спека, мабуть, загнала її туди, і вона стоїть собі, прохолоджується у воді по черево, стоїть, як індійське божество, тільки хвостом час від часу обмахується — обмахується зовсім по-нашому!
Корова зацікавлено дивиться з моря на новоприбулих.
— Вона ніби хоче щось нам сказати, Віталику!
— Цілком можливо. Що ти нам хочеш сказати, о добра корово? Ага! Що море тут пречудове! Просто як у тропіках. Тільки нема коралових рифів у ньому! Ось що вона каже!
— І ще що?
— І що дядько Сухомлин подався на неділю в Рибальське. І що ми тут з тобою одні! Можемо виробляти, що хочеш! Свистіти, співати!
І хлопець затягує на всю горлянку; “Степ і степ, один без краю, аж до моря берегів!..”
Тоня заливається сміхом, їй дуже подобається, коли він починає отак витівати що-небудь.
— Ця корова так дивиться, ніби й справді впізнала тебе!
— Аякже! Індійська священна твар, вона одразу догадалася, хто перед нею! Перед нею — йог! Той, що вміє на руках і на голові! Вельмишановна корово! Прошу вашої уваги!
І вже хлопець стоїть на голові, уже на руках дибає берегом,— п'ятами в небо, розчервонілим обличчям вниз,— а Тоня, сміючись, повільно ступає слідом по м'якій морській траві, веде в руках мотоцикл.
— Годі, годі! — нарешті змилосердившись, каже вона, і тільки після цього юний йог, пружно перекинувшись, стає на ноги, з густо прилитою до обличчя кров'ю.
— Купаємось! — каже Тоня й перша починає роздягатись.
— Я зараз! — скочивши на мотоцикл, Віталик гайнув по берегу до рибальської хати.
І незабаром Тоня бачила вже, як він по-хазяйськи ходить по двору, обстежує Сухомлинове кочовище. Став потім спихати на воду одного з баркасиків, що чорніли, витягнуті на берег.
До неї Віталик підплив уже тим баркасиком. Підпливши, глянув на Тоню і отетерів. Ніколи він ще не бачив її роздягнутою. В одному купальнику стояла, красуючись на весь берег відкритим дівочим тілом, струнким, засмаглим. Аж лячно хлопцеві стало, що вона така гарна. Невже це він, шкет, цілував ось її? Перед ним стояла, усміхаючись, ніби незнайома, зовсім доросла дівчина, а він перед нею щулився на човні у своїх трусенятах, як хлопчак, зніяковівши, знітившись перед блиском її оголених плечей, оголених ніг, стрункого дівочого стану. Присоромлений, він безладно веслував, крутився човном на місці, а Тоня, навпаки, почувала себе зовсім вільно, стояла й закручувала перед купанням волосся вузлом, радісно оглядала це синє роздолля.
— Ось куди б піонертабір!
І, кінчивши закручувати волосся, кинулась у воду, сягнисто побігла по ній далі від берега, на глибше. Віталій галаснув і, стрибнувши з човна, теж побіг за нею, наздогнав, і вони стали бризкатись, борюкатись. Тоня, впіймавши його, надавила, стала нагинати у воду, як хлопчака, що не хоче купатись, а він, випручавшись, намагався побороти її, натопити, але тут було ще мілко, і вони кинулись навперегінки бігти далі в море, і Віталій, підстрибуючи, гукав:
— Глибини! Глибини! О море, дай нам глибини! А по якомусь часі обоє лежать уже горілиць на воді заспокоєні, Тоня бризкає водою вгору, і звідти, з синього неба, білосніжні перла летять, справжнісінькі перла, блискучі, осяйні, оті, що їх добувають хлопчаки в тропічних водах з морського дна... Хотів би і він Тоні таке що-небудь добути, щоб вразити її, щоб вона аж ахнула від захоплення. Тільки що ж він їй тут добуде?
— Тоню, хочеш... мідій?
— А де ти їх дістанеш?
— В мене в човні є...
Незабаром вони вже біля човна. Постукуючи, мов горіхами, хлопець насипає з банки перед Тонею мідій,. що він прихопив їх, видно, в Сухомлиновій хаті, сам їх розлущує і подає дівчині, подає трохи аж недбало, щоб вона не зазнавалась, не подумала, що він так уже біля неї упадає та прислуговує. А Тоня й сама вміє розлущувати і яку розлущить, то одразу подає Віталикові, їй подобається ця жіноча роль — готувати й подавати.
— А корова, глянь, Віталику, очей з нас не зводить... Чи вона теж зголодніла?
— Хай пасеться, море велике.
— Та буває таке, що паші хоч у морі шукай.
— А знаєш, скільки пропадає в морі харчу такого, що худоба аж облизувалась би... Про філофору чула? Це оті червоні водорості, що їх повно в лиманах... Доведено, що борошно філофори підвищує удої.
— Дядько Сухомлин своєю ялівкою довів?
— Наука довела.
— Що ж, треба буде цього добра й на наших фермах спробувати... Та тільки, хто хоче пити молоко, фуражу залишав би,— сказала Тоня, і в голосі її з'явилась батькова різкість,— А то влітку весь фураж під мітлу виметуть, а навесні, коли худоба дохне, знову давай його назад, із станції тягачами по багнищі тягнуть...
Мідії мідіями, а бутерброди, видно, краще: Тоня й Віталій заодно беруться й за них, а потім пливуть оглянути Сухомлинів причал та рибальську хату-пустку, де восени рибалки ночують, ховаються від негоди, а зараз на їхніх нарах пилюки на палець. Купою в кутку драні рибальські сітки, на столі Сухомлинові об'їдки, все навстіж, все відкрите, і Віталій тут почуває себе, як господар, бо дядько Сухомлин йому далекий родич по батьковій лінії, і хлопець давно підтримує з ним контакти. Навесні він допомагав дядькові тут смолити човни, трудився, вигладжував по них смолу паяльною лампою, за що й має дозвіл користуватись Сухомлиновим флотом.
— Цікаво, скільки буде від нас до того дредноута?—запитує Тоня, задивившись на судно, що бовваніє в затоці. Віталій тамує посмішку зверхності. Для Тоні то загадка, тайна, а він уже побував там, одним з перших ходив на судно рубати свинець та добувати різні радіодрібнички.
— Хочеш, Тоню, махнем туди. Ми вже з хлопцями бували там...
Тоню це, видно, зацікавило.
— Але ж туди, мабуть, далеко? Скільки буде кілометрів?
— На кілометри не знаю, а ;на милі... миль десять буде.
Дівчина вагається, але по всьому видно, що їй дуже кортить глянути на те дивовисько зблизька.
—— Так Сухомлин за човна ж лаятиме,— каже вона невпевнено, коли вони вже бредуть до човна, що легко лежить на воді, іскриться смолою.
— За це не турбуйсь,— заспокоює Віталій.— “Мой дядя самих честных правил...” Він зараз далеко звідси і, з усього видно, повернеться не скоро... А до того ж у нас із ним уже як при комунізмі: твоє — моє, моє — твоє... Бачила б ти цю посудину навесні... Не човен, а кістяк мертвий лежав у кучугурах, дірками світив, розсохся зовсім, а ми з хлопцями взялись, вдихнули в нього живу душу, і, бачиш, який фрегат! Вузлів сім дає!
І хоч Тоня уявлення не має, що то за вузли, однак це її чомусь переконує остаточно, і вона каже з рішучістю:
— Згода. Пливем! І ось вони в човні.
— Покидаємо берег планети,— беручись за весла, каже Віталик, і ці жартома кинуті слова довго бринять Тоні, що невідривне дивиться, як віддаляється берег від них.
— А як же, Віталику, мотоцикл?
— Я його там прикрив у комірчині старими сітками. Сто літ лежатиме!
Віталій працює щиро, аж ребра ходять здухвинами, кочети ритмічно поскрипують, а Тоня сидить на носі, обсихає, підставивши сонцю свої засмаглявлені плавко стікаючі плечі. Берег щодалі більше можна охопити оком. Що далі вони в море, то ширше відкривається їм надбережжя своїми безлюдними кучугурами, чабанськими пасовищами, радгоспними далекосяглими землями. Ніде ні деревця. Центральної садиби не видно, лише рибальська обшпугована вітрами хата блищить, черепиця на ній тече в мареві, горби кучугур облягають її, ніби алігатори, ніби створіння якісь палеозойські, що, дрімаючи, гріють на сонці свої жовтаво-бурі спини. А священна Сухомлинова корова ще й досі стоїть у воді, тільки вона вже стала маленькою і дедалі стає ще меншою, втрачає свою червоно-степову масть... Віталій дивиться вперед, не спускає ока з далекого, ледь мріючого судна, щоб тримати курс просто на нього. Він уже обливається потом, тернеться щокою об плече і знов гребе, Тоню аж жаль бере, що він так старається, а його ще й ченчики жалять, і вона пробує відганяти їх, бо ці ченчики та сірі степові мухи з чабанських кошар теж пливуть разом з ними, зі степів — у блакитніючу безвість.
— Може, тебе змінити, Віталику?
— Сиди,— відказує він.— Я вгощаю.
Тоню захоплює оця таємничість, оця, сказати б, поезія таємничості, в яку вони поринають. Велика вода, суцільна голубінь вже оточує їх. Ніжно-блакитна шовковість небес і густо насичена синню, аж чорна просторінь, моря — такий їхній світ, серед якого їм чути тільки хлюпання хвилі та ритмічне поскрипування кочетів.
Море, що спершу прозоро просвічувало аж до дна і зверху було веселим, синім, щодалі мовби темнішає, важчає, воно стає і справді чорним, можна зрозуміти, чому його так назвали. І хвилі, всюди хвилі, хвилі... Біля берега їх майже не було, а тут ними все море вилискує, перевертається, і лише де-не-де над їхньою темною синню чайка сліпуче зблисне в повітрі або з'явиться з-поміж хвиль самотній нирок, виткнеться чорною голівкою і пірне знов, зникне, як і не було його. Берег віддаляється. Уже ледь біліє черепицею рибальська хата, їхній береговий орієнтир. Хата ніби вгрузла в землю — її черепиця тепер лежить просто на самій поверхні моря, на самій смузі обрію. Аж трохи страшнувато стає Тоні, що їх уже віддаляє від берега така відстань. А судно ніби й не наближається. Важка його непорушність, як і раніш, далеко темніє серед густої сапфірної синяви.
— Моторкою ми до нього швидко добирались,— каже Віталій, ніби виправдуючись.
Зрушився вітерець. Віталій склав весла, взяв на дні човна шмат якоїсь замазученої брезентини, розіпнув, і та брезентина... враз стала вітрильцем!
— Дми, дмухай, товаришу бриз! — примовляє Віталій, направляючи парус куди слід.
Певне, і йому трохи не по собі, що вони так далеко зайшли в море, але він старається нічим не виявляти цього, і його самовладання заспокоює Тоню.
— З берега здавалось, ніби зовсім близько,— каже вона,— а тут ось пливемо, мабуть, більше години, а судно ще де.
Хлопець киває на вітрильце:
— З цим ми швидко до нього добіжимо. Солом'яна чуприна спадає хлопцеві на лоба, а очі з-під неї зірко примружені весь час вперед, щоб не збитися з курсу, не відхилитись від судна вбік.
Степ уже ледве мріє. Вітрильце їхнє таке маленьке, що навіть якби хто й був у цей час на узбережжі, то навряд чи помітив би їх звідти.
— Назад нам, Віталику, доведеться проти вітру?
— За це не турбуйсь. Моряка парус додому сам несе!
Він жартує, але без посмішки. Невже і йому трішки-трішки лячно, тривожно? Ще б пак, така темна, лиснюча стихія стелеться навкруги. Мабуть небо в космосі отаке ж темне, непривітне і має в собі щось затаено-грізне. Темна морська просторінь навкруг, і тільки сонце високе, зенітове смажить їх і тут, ллється на плечі дівчині, на голі Віталикові реберця, на густу темно-синю гладінь.
Судно, однак, таки ближче. Сіре залізне громаддя його низько, розлого сидить на воді, осівши майже по ватерлінію. В небі мережкою щогла прозорчата, похилена набік, наче після урагану. З висоти щогли спадає якийсь обірваний трос, теліпається в повітрі.
Вже й Віталій, і Тоня не зводять з судна очей. Для Тоні воно повне таємничості. Все воно — недоступність і заборона. Ось на борту на брудно-сірому тлі видніє білий знак, якісь літери і цифра 18... І це як шифр, як таємниця нерозгадана, відома небагатьом. Вже підпливши майже до борту, вони зненацька почули шум крил, птаха звідкись сполохнули. Ґава! Самотня чорна ґава замахала в повітрі крильми, кілька разів крикнула голосом бюрократа, кружляючи над своїм залізним гніздовищем. І де вона взялася тут?
Віталій і Тоня, поодягавшись, примовклі, внутрішньо напружені, йшли вже понад бортом судна. Почуття незаконності, незадоволеності свого вчинку весь час не покидало їх. Все грізне, похмуре, від усього віє запустінням.
Облуплена, облущена фарба бортів. Іржа... Ілюмінатори засновані павутинням.
В одному місці Віталій, впритул приставши до борту і взявши це махинище на абордаж, звелів Тоні хапатися й лізти вгору, на палубу. Вона мить роздумувала, потім міцно вхопилась рукою за гарячий, напечений сонцем ілюмінатор,— цей теж був заснований павутинням! — а далі допомогло їй якесь іржаве, нестерпно розпечене скоб'я, і не встиг Віталик дати їй пораду, як вона була вже на палубі.
Залізо палуби вогнем опекло їй босі ноги — вона мусила аж пританцьовувати.
— Пече, ой пече! — гукнула вона вниз Віталієві, що вовтузився там, складаючи парус і примуцьовуючи човна.— Кинь мені босоніжки! Ой, мерщій! Бо я тут як на сковороді!
У відповідь на її слова полетів на палубу один босоніжок, потім другий, а невдовзі з'явилася із-за борту і солома Віталіевого чубчика та худенькі плечі в самій майці,— з. його появою Тоні стало веселіше. Почуття гостре, нервово-лоскотне охопило її. Хотілось сміятись, кричати, галасувати так, щоб всі почули! Їхній крейсер. Двоє їх, двоє закоханих, на великому військовому судні. Ніколи, звичайно ж, не було на цьому військовому судні закоханої пари, щоб отак — він і вона. Лунали тут суворі команди, накази, радіопозивні, номери, шифри — все службове, суворе, владне. А тепер їм скорилося це тисячотонне сталеве громаддя, на сталевій арені могутніх рудо-іржавих палуб владарює сміх, їхня любов!
— Подумати тільки, куди ми з тобою забрались,— сказала Тоня радісно-тремтячим голосом.— На справжньому крейсері!
— Навіть якщо на есмінець,— посміхнувся Віта-лик,— то й тоді ти не повинна розчаровуватися... Таки гора. Залізний Арарат серед моря.
Вода була десь далеко внизу, і човник їхній там поколихувався, такий малюсінький, а судно здіймається над морем справді мов залізна гора, сталева скеля, їхній сталевий острів.
— Яке ж велике!
Тоня сама не своя від хвилювання, її охоплює лихоманкове збудження, проймає дрож, трепет, що це вони з Віталиком аж куди добулися, одні-однісінькі опинились на цьому острівку, як робінзони, де їх оточує химерне залізне бескеття... І Віталик теж помітно схвильований, голос його аж трохи зривається, коли він що-небудь пояснює Тоні.
Тріщить під ногами серед іржі щось біле, блискуче.
— Дивись, Віталику,— кидається на блискітки Тоня,— скляна вовна якась!
— Не вовна це.
— А що?
— Скловата. Ізоляційний матеріал. Бачиш, з розпоротих обшивок вилазить.
— Яке ж біле та гарне.
Вона бере пучок цього дивного матеріалу в руки, але Віталик застерігає:
— Не бери!
— Чому?
— Руки потім довго щемітимуть... Воно в тіло в'їдається. А зате ізоляція з нього... Скловата ця і в огні не горить.
— Ні, трошки я обов'язково візьму, в таборі моїм дітлахам покажу,— і Тоня, як пір'я з подушки, жваво висмикує із розпоротої обшивки скловати зовсім чистої, білої, як перший сніг,
Де-не-де палуба повидималась якимись пухлинами, видно на ній якісь пробоїни, рвані дірки, люки, зяючі в прірву... Біліє розсипане вапно, крихти цементу...
— Що це за дірка, Віталику?
— Та це так...
Він чогось мнеться, щось не доказує. Бере крихту цементу й нюхає навіщось. Потім каже жартома:
— Полігоном пахне.
Тримаючи одне одного за руки, вони зазирають у пробоїни, в моторошну глибінь темних трюмів, де вода блищить маслянисте, почувається, що важка вона там, застояна, з нафтою чи соляркою.
— А рейки для чого тут?
— Мабуть, по них підвозили торпеди на вагонетках. Бачиш, он рами на кормі? Не інакше — торпеди з них запускали... Ну, це ось лебідка... Брашпиль... А це ось круг для гармати.— Вони, все ще тримаючись за руки, розглядають круг масивний, металевий.— Гармата, видно, могла повертатись в гнізді на триста шістдесят градусів, в усі кінці неба,—пояснює Віталик, і вони мимоволі обоє глянули в небо, де вже ґава не каркає, а тільки ясніє чиста голубінь зеніту та сліпуче палає якесь незвичайне, майже космічне сонце.
Йдуть, неквапом оглядають кубрики, ці гарячі металеві клітки, в яких жили колись люди, жили, як у сейфах. Залізо й залізо. Покарьожені труби, обрізані проводи, залізний хаос. Віталій пускається в цей хаос попереду, де по трапах, а де й без трапів перелазить дедалі вище з однієї палуби на другу, а Тоня невідлучно пробирається за ним, стараючись, мов слухняна альпіністка, точно повторювати кожен його рух. Хлопець час від часу застерігає, бо тут обачність понад усе, тут легко зірватись...
— Як ми вже високо! — Голос дівчини аж трепеще.— Глянь, де вода!
— Ого-го! Далеченько.
Рубка радиста: де були жмуття проводів — одні корінці стирчать, хтось пообрізував чепурно.
— Це і я тут поживився,— всміхається Віталій.
Тоня вже студить на руки, вони справді починають щеміти від цього ізоляційного скла, що й тут по палубі всюди валяється купами, а в салоні аж за шию сиплеться блискучими скалками із прорваної обшивки. Це ж тут, в салоні, сиділи командири, бесідували, щось вирішували... Все порвано, порубано, обдерто.
Тоня й досі не може як слід збагнути, що сталося з цим судном, чому воно, власне, тут? Сіло на мілину? Але ж тут глибінь! Привели моряки його, кинули в затоці й пішли собі, розпаливши апетити степових шукачів пригод. Не тільки такі, як Віталик, тамували тут пригодницьку свою жагу, а й серйозні дядьки — голови колгоспів—брали участь в роздяганні цього сталевого велетня, тягли звідси різне обладнання, труби, а декому нібито дістались навіть цілком справні електромотори... Зараз тягти вже нічого, дух запустілості панує всюди, павуки переснували все судно — і де їх стільки набралось, як залетіли вони з степів аж сюди на тонких своїх павутинках?
Суднові, здається, не буде краю. Не з берега, тільки тут, зблизька, можна впевнитись, яке це воно величезне. Ідеш крізь його залізні буреломи, спускаєшся то нижче, то вище (“то знову гарматні відсіки... а то шлюп-балки!”), потрапляєш у якісь глухі закутки, залізні закапелки, в напівтемряву, то знову перед тобою грає сонцем іржава сталева стіна, який-небудь камбуз, або клюз, або відсік, серед яких Віталик тільки й може зорієнтуватись. Тут треба оглядатись добре, щоб не оступитись та не зірватися сторч головою вниз, в оте залізне провалля, де в глибині безодня, в плямах нафти чи солярки мертво лисніє застояна брудна вода. Залізні колодязі — мертві, непорушні, а за бортом море мерехтить неспокійно хвилями, хлюп та хлюп... Знов лабіринт якийсь, рвана бляха (видно, вирізав хтось лист алюмінію), і раптом з напівтемряви напис:
“...з а т о п л е н и е о т к р ьі в а т ь т о л ь к о п р и ф а к т и ч е с к о м п о ж а р е”. Що це означає? Як це розуміти? Таємниче, мов ієрогліфи! А хтось це ж писав, когось це стосувалось, для когось цей напис, може, важив безмежно багато... А це що таке: “Б о е в о й ч е т ы р е...” Вся вона, ця іржава сталева гора, повна загадок, таємниць, умовних знаків, яких навіть Віталикові не розгадати.
— Чи буде кінець йому коли-небудь? — питає Тоня, натрапляючи знов на неводи павутиння, обминаючи в півтемряві якесь залізяччя.
— А ми ще ж і половини не пройшли,— каже Віталій і виводить Тоню з темного закутка на світло, показує вгору на щоглу: — Оце антенкаї Оця б ловила, еге ж?
Самим своїм виглядом ця корабельна щогла здатна викликати в душі хвилювання. Приковує зір, надить простором океанів, гуде бурями далеких широт... З щогли звисають обривки тросів, проводів, що їх, видно, ніхто не міг дістати, а ще вище...
— Віталику, то що за шпаківня, аж-аж там угорі?
— Там стояв сигналіст. Впередсмотрящий...
— Це ж забратись туди... просто не уявляю.
— А ти уяви...
Не встигла Тоня схаменутись, як Віталій уже чіпко подряпався вгору і вгору по стрімкій щоглі, по обламках трапа на ній. В Тоні аж серце холонуло, щоб він не зірвався, а він, по-мавпячому деручкий, забирався дедалі вище, аж поки, досягши свого, випростався на щоглі, на тій недосяжній для Тоні височині — десь аж у небі! Вітер гойдав уже нижче нього обривок сталевого троса, а хлопець стояв усміхнений — усміхався звідти Тоні: ось, мовляв, де я, твій Впередсмотрящий...
І раптом Віталій застиг, закам'янів, задивлений кудись у море, і Тоні здалося, що він зблід, що на обличчі йому відбився жах. Тоня теж глянула в той бік і серед темряви непокійливих хвиль побачила... маленький чорний каючок!.. Хтось пливе! Хтось підпливає до них! Вона навіть хотіла гукнути Віталикові: “Хто то пливе до нас?” — але в каюку не було нікого, він був... порожній!!! Мов у недоброму сні,, якимось навіть недоречним видався він — без нікого! без живої душі! — серед безмежжя хвиль!.. Чорна блискавка вдарила в мозок, приголомшила Тоню страшною догадкою... Вже помилки бути не могло: та маленька смоляно-чорна посудинка, що її в першу мить Тоня й не впізнала без вітрильця, то ж їхній був човник, їхній баркасик, що його тепер вітер тихо, ледь помітно, але безповоротно відгонив у море. Далі й далі від них — у відкрите море!..
Звечоріло, зірки проступили на небі, а десь у степу теж, мов зірки, спалахнули крізь імлу вогники: то їхня Центральна, що вдень її звідси було майже зовсім не видно, зазоріла вечірніми вогнями. Тепер стало ще відчутніше, як далеко вони від степу, яка непереходима далеч води й темряви відділяє їх від берега, від усього попереднього життя. Ледь-ледь блискотять із імли степові їхні зорі...
А вони сидять, мов сироти, позіщулювались в затишку бойової рубки, їм холодно — залізо судна після денної спеки дивовижно швидко нахолонуло. Тоня, наплакавшись, схилилась Віталикові головою на коліна і, здається, заснула, змучена переживаннями, а Віталій не зводить очей з берега, намагається розібратись в усьому, що сталось. Він, він винен в усьому! І нема тобі виправдань, не шукай їх. Підбив, заманив Тоню, яка з своєю любов'ю так довірливо пішла за тобою, а ти... Куди ти її завів? В пастку, в смертельну пастку завів, не сказавши дівчині всієї правди, не застерігши, що її тут жде. А жде її тут не тільки голод і спрага. Звичайно, він готовий ради Тоні на подвиг, на самопожертву, але за цих обставин навіть це не потрібно — кому потрібна твоя самопожертва? Твоя провина перед нею безмежна, і хоч Тоня це розуміє, але з уст її не зірвалося жодного слова докору, і вона й зараз тулиться до тебе в довірі з своєю любов'ю, сльозами, ніжністю. А ти, який мусив би бути дужчим за неї, виявити ось тепер мужність та винахідливість, нічого не спроможний зробити. Може, таки треба було плигати за борт і кинутись вплав за човном уздогін? А коли він, мало не зірвавшись, в одну мить скотився зі щогли й ринувся був до борту, сама ж Тоня схопила його за руку:
— Не смій! Не доженеш! Утонеш! І таки ж правда: тут і майстер-розрядник з плавби навряд чи б догнав. Згодом лише якось жалібно запитала:
— Як же це ти, Віталику? Чому ж ти не прив'язав?
Він щось белькотів їй, що ніби ж прив'язував, ніби ж накинув кінець вірьовки петлею на якийсь гак, не сказав Тоні лише того, що, коли проробляв це, увагу його відволікли саме її босоніжки, що їх треба було кинути на палубу...
Рятівний каючок, власноруч просмолений з допомогою паяльної лампи, пішов і пішов тепер на морські простори, гуляє десь, як просмолена запорізька байда. Може, десь аж в Дарданеллах переймуть малу твою байду, переймуть, а вона порожня, в ній нікого, тільки хлоп'яча сорочка чиясь та авоська з недоїдками бутербродів, загорнутих у райгазету “Вільний степ”...
Дивно, але в нього таке враження, ніби якась зла фатальна сила штовхала його сюди і ніби все його попереднє життя було тільки готуванням до того, щоб зробити цей жахливий крок... Буває ж так, що людину тягне, настійливо тягне кудись,— ось так і його тягнуло з тої миті, як тільки він побачив із степу це бойове судно, що, мов сама його мрія, силуетне застигло на обрії... Кажуть, що є люди, яким важко перебороти в собі бажання кинутись з висоти — безодня їх втягує, заманює, кличе, щоб кинутись, щоб спробувати ніколи не пробуваного... І хто знає, чи не зринає часом подібний потяг, подібний порух свідомості в того, хто має доступ до тієї найстрашнішої кнопки, про яку має звичай розбалакувати Гриня Мамайчук. Хто дослідив той хаос підсвідомості, ті первісно-темні глибочезні надра, де, можливо, якраз і зароджуються вулкани людських вчинків? Чи так уже далекий від істини той же Гриня, який твердить, що вади людської природи вічні, що ми справді гріховні від народження й несемо печать гріха на собі? Колись, на світанку життя, гріховна спокуса нібито погубила легендарних Адама і Єву; хай це вигадка, хай Віталій у все це не вірить, але знову ж таки — хіба тільки пустощами, легковажним /своїм хлоп'яцтвом пояснить він і свій сьогоднішній вчинок? Хіба ж Тоня, його розумна, твереза, практична Тоня, сіла б із ним в каючок, якби і її не штовхало оте чортеня зваби, спокуси, жадання торкнутися чогось заборонного, звідати незвіданого? Чи, може, в цьому якраз і є сила людини, її дар, може, без цього не знала б вона отого виходу в океан і ніколи нічого не відкрила б?
Тоня здригається нервово в дрімоті, ніби її ще й зараз стріпує внутрішній невиплаканий плач.
Поменшало вогнів на Центральній,— певне, спати вже потроху вкладається радгоспна столиця, бо рано почне завтра свій трудовий день.
Майнуло над степом віяло світляне, переміщаючись у просторі,— чи кінопересувка помчала з відділка після сеансу, чи, може, з “Чабана” після перевірки соцзмагання повертається мати з робітниками додому? При самій згадці про матір душа Віталикова наливається болем. Прийде вона додому, а сина нема, і завтра не буде, і, може, не буде й ніколи! Як він непрощенне завинив перед нею! Виплаче очі за сином. Уява малює її розбитою горем, зістареною, самотньою... Ось як вчинив з нею він, її надія, її опора. Будуть розшуки, буде тривога, але хто догадається шукати їх тут, на цьому іржавому обдертому судні, що бовваніє серед моря уже тільки як льотчицька мішень!
Ніч зоряна, видна, в такі ночі співає степ. Десь і зараз далеко з берега ніби чується пісня — ні, тільки вчувається. Коники сюркочуть — ні, тільки обман слуху... Тінь від судна темніє на воді, а море темним полиском мерехтить безкрайньо, як мерехтіло воно колись Магелланові і Васко да Гамі... Простори океанів відкривались і тобі, але твоє судно ніколи звідси не попливе, на мертвому якорі воно! А океан, живий, вічний океан, хлюпає в борти, б'є в підніжжя цієї сталевої безжиттєвої скелі, наганяє думи про владу сліпих сил, про неминучість удару, про неможливість відвернути його... Ні, так можна дійти до божевілля! Невже все? Отак безглуздо? Світлий, чистий океан життя стелився перед ними, а тепер що: океан тьми і хаосу? Кінець? Всьому кінець? Оце повне життя, молодості, повне краси й любові дівоче тіло буде повільно зсушене голодом-спрагою? Треба шукати виходу. Будь-що знайти вихід. Треба боротись. Боротись — цього вчила його мати, вчили в школі, це чув він безліч разів, про це стільки читав... Боротись, але як? З чим? З безглуздям самого становища, самого випадку? Коли батько боровся на фронті, він знав, що йому треба вбити ворога,— з ним борись... А тут хто твій ворог? Море? Небо? Ота зоряна дорога, що над морем, над степами пролягла? Все, що є, що вчора ще було радістю, красою, життям, зараз мовби готує тобі муку і смерть.
Двигуни! Може, десь там в глибині судна збереглись двигуни? Може, їх якось можна запустити, зрушити ними всю цю махину з місця? Вдень він спуститься й туди, в машинне відділення, все обстежить, обнишпорить. А поки що тільки й б'ються на цьому сталевому гіганті оці їхні двоє невтомних, стукотливих у грудях сердець...
Було свого часу й тут, на цьому судні, життя, ходив на ньому по морю цілий колектив людей, цілий світ пристрастей, думок, мрій носило по хвилях це судно, одягнуте у важку непробійну сталь. Вдень і вночі вистоювали вахту молоді хлопці по своїх місцях, чергували біля гармат бойові обслуги, а вечорами, може, якраз тут, на бакові, лунала гармошка, задумливі лилися матроські пісні. Багато таких суден тепер списують, ріжуть, вантажать на платформи й відправляють на металургійні заводи, щоб з цього металу народилися трактори, комбайни, різні розумні й гарні машини... Деякі радіодрібнички ще й він, Віталій, встиг добути з корабельної радіорубки, і вони йому були дуже до речі, коли збирав свій любительський передавач. Сюди б йому той передавач, що ото на друзки тоді розлетівся, запоганений Яцубою... Пізніше сам Яцуба звернувся до нього уже як представник ДТСААФу, запропонував зареєструватись в гуртку радіоаматорів, бо тобою, каже, і в області зацікавились після того, як ми тебе запеленгували... Десь там, по той бік рокованої межі, зостались його запеленговані пустощі, улюблена робота, коли він, уже повноправно надівши на радіовузлі навушники радиста, поринав у гомін ефіру, зосталась і спрагла материна любов, і чиста Сашкова дружба... Одним необдуманим кроком він відділив себе від усього того, саме щастя своє поставив під такий удар... День починався сміхом, летом, поцілунками, все попереду віщувало тільки удачу, обом заваблювали душу світлі простори, сонце, синє роздолля...
А лихо сталось. Мовби змужнілим поглядом Віталій оглядає зараз себе, обдумує знову і знову, як це скоїлось і як закінчиться. Невже це і все, що він встиг у житті? Невже це похмуре, як привид минувшини, судно стане залізним саркофагом для них? По суті, нічого ще не зроблено в житті, хіба що примус кому полагодив та керогаз, а всі оті будовані 1 незбудовані твої кораблі, вони всі попереду, вони помандрують в майбутнє без тебе, а ти, хлопче, куди ти звідси помандруєш? Помандруєте, помандруєте,— ніби нашіптував йому злий якийсь голос,— і ти, й твоя Тоня, і ніколи не відродитесь, не повернетесь до ваших степів сонячних, до магістральних каналів, що їх там будують, до виноградників, що там зеленіють... Будуть атомні ери, міжпланетні польоти, дива-чудеса з'являтимуться на землі, але то все буде уже без вас, без вас... Про людину кажуть, що вона велетень, бог, гігант. І хіба ж не так? Володітиме небом, матиме владу над грозами, над стихіями, все небо буде їй підвладне,— з блискавицями, з дощами, з нуртуванням хмар! Всі могутні сили природи будуть послушні людській волі, рухові людської руки. А ти ось тут не можеш зрушити з місця купу залізного брухту, не можеш викресати іскру вогню, не владен відвести від своєї Тоні удар... Він чує, як вона дихає, як поворухнулася.
— Зоряно як.— Тоня підвелася, сіла, підібгавши ноги.— Я довго спала? Мабуть, уже пізно? А руки як щемлять від того скла... Чого ти мовчиш?
— Після того, що сталося, Тоню, ти повинна б мене... зненавидіти.
— Що ти вигадуєш? — Тоня взяла його руку.— За що? Це я дурна, що тебе не втримала, сама піддалась... Тобі холодно?
Відчувши, що хлопець дрижить у своїй майці, вона притулилась до нього, пригорнула, щоб зігріти:
— Тулись до мене, тулись.
— Я вже думав плота зв'язати, якого-небудь “кон-тікі”,— глухо сказав Віталій.— Але ж ніякого дерева тут, сама сталь.
— Якби хоч вода була,— мовила Тоня згодом.— А то й ніч холодна, а пити... просто сушить всередині. Це правда, Віталику, що людина довше може витримати без їжі, ніж без води?
— Ми питимемо морську.
— Її не можна ж. Наші тато, як розвеселяться, все люблять про того чумака розказувати, що вперше біля моря опинився та хотів воли напоїти. Води багато, розпріг, пустив круторогих напувати, а вони не п'ють. “Он ти яке! — вигукнув чумак до моря.— Тому тебе багато й є, що тебе ніхто не п'є! ”
— А ми питимем. Один французький лікар довів, що й морську можна.
— Ну, в них, кажуть, і жабенят можна ковтати,— мовила на це Тоня.—А пригадуєш, Віталику, яку ми воду в Каховці пили? З кубинцями біля джерела?
Віталик тільки зітхнув. Ще б пак, не пригадати ті ключі-джерельця на березі Дніпра, де було колись село Ключове і де їх ще й зараз сотні б'є з відкритого берега, з-під коріння верб та платанів. Села Ключового нема вже, є натомість місто Нова Каховка, а ключі зосталися, живуть, виструмовують всюди: чи з тріщин берега, чи з-під кореня, а то й просто — тільки гребни землю рукою, там уже й ворушиться пісок, явориться водичка! Холодна скаламучена вона, але каламуть швидко осідає, і вже ти п'єш воду таку свіжу, прозору та чисту, що недаром про неї кажуть: як сльоза. Височать тут платани могутні, що кора на них — неначе атлас, і з-під коріння їхнього теж пробиваються джерельця, а один струмінчик витікає просто з дупла старої верби при землі і весело дзюркоче по камінчиках у Дніпро... З нього, з цього струмочка, вони й пили разом з молодими кубинцями — студентами Каховського технікуму механізації сільського господарства... Хлопці віку майже Віталикового, вони жили і вчились у Каховці, правда, спершу незвичні були до нашого клімату, все мерзли, а потім звикли, тільки в Дніпрі мало хто з них купався — Дніпро для них був і влітку холодний. В той день вони вже прийшли були прощатися з Дніпром перед поверненням на батьківщину. Тоня не втерпіла, зачепила їхнє товариство :
— Україна подобається?
— О! — Вигук захоплення був їй у відповідь. Це вже вони поїхали додому, повезли аж на Кубу добуту науку і спомин про Дніпро, про вікові платани каховські, з-під яких десь там і зараз всюди б'ють, яворяться джерела і стікають прозоро в Дніпро...
Немовби то було десь на іншій планеті — і випускний вечір з врученням атестатів, і кримська подорож, і квітуюча рожами дорога на Каховку. Був той світ широкий, розливистий, повен надій, повен життя, а тепер ось кинуло їх на цей острів смутку й розпуки, ніби на галеру прикувало, залізну, непорушну. А могло ж все бути інакше, могло їх і не занести сюди, та й саме це судно-брухт давно могло бути розпиляне на шматки десь у Кримській бухті. Бачили ж вони там під час екскурсії величезний крейсер, що його газорізальники краяли на окремі брили, на великі, а тоді ще на менші, на такі, щоб їх можна було вкинути в домну. Податливо, мов шматок мила, краялась на їхніх очах грубезна корабельна сталь. Потужні крани підхоплювали багатотонний, щойно відбатований брухт, перекидали його на берег, там була його вже ціла заваль, а газорізальники в захисних окулярах всюди висіли по бортах та робили своє, струмені світла від них так і бризкали, і борти переставали бути бортами, і ватерлінія горіла під струменями палаючого кисню!...
— Ляж, Вітальчику, та поспи,— з ласкою в голосі мовила Тоня, пригріваючи свого невдаху морехода.— Може, хоч уві сні що-небудь надумаєш.
Таке в ній ніжне, голубляче почуття з'явилось до нього, як буває, мабуть, у матері до дитини, бо такий він був зараз маленький, беззахисний, у самій майці. Скрутився клубочком, зіщулився, схилився їй на руки, і ласка до нього росте, і це почуття до нього гріє і її саму. Якби ж можна отак, щоб приколихати його, а прокинеться — вже ночі нема, і заліза цього нема, і замість моря, що оточує їх, вже степ навкруги, сповнений краси і вільготи... Шукатимуть їх — це напевне, на весь радгосп здіймуть веремію, але шукатимуть де завгодно, тільки не тут. А може, хто й догадається? Ох, перепаде їй ґирлиґи від батька — він її висвятить, як найде! Батіг би йому зараз такий, щоб аж звідти дістав баламутну свою доню по жижках! Тато, мабуть, зараз з вівцями в степу, десь веде отару попаски, може, навіть і поглядає в цей бік на окутане зоряною темрявою море, але й не догадується, куди занесло його дзиґу, баламутку, його куйовдю. Закричати, заволати б оце звідси туди, до нього... Аж теплою хвилею обдало Тоню при згадці про батька, про його запальність та гостру, гоноровиту вдачу. Який він безстрашний та веселий стає, коли вип'є чарку, як усіх критикує, не супереч тоді йому, все викаже після довгої чабанської мовчанки... А в душі його є щось поетичне. Згадуються їй і пісні його напідпитку, і посаджені зіркою тополі, і ота його чудернацька звичка надівати Петриків льотчицький кашкет, щоб красуватися в ньому цілу ніч біля отари. “Тіло зсихається, а дух бунтує”,— так сказала якось Демидиха про нього, і такий він і є, її тато. Невже вона більше ні з ним не побачиться, ні з мамою, ні з братом та сестрою? Невже не бути їй більше біля вогника в піонертаборі, де вона залишила стільки розваг і веселощів? Через море брела, спішила, забейкана прибігла в садок на побачення, і, виходить, спішила на своє безголів'я... Уявляє, як Лукія Назарівна, ця сувора й справедлива жінка, примчить до них на кошару, накинеться на батька: “Де дочка? Це вона мого сина занапастила!” А він теж розкричиться у відповідь, бо він не з тих, щоб терпіти, коли посягають на його чи доччину честь.
Буде, буде й там горя... Поїхали купатись і втонули — ось що про них подумають у радгоспі. Згадалось Тоні, як позаторік на Свято врожаю поїхали колективно з Центральної до моря купатись,— на Третій відділок поїхали, там найкращий пляж, і один молодий комбайнер, далеко запливши, втонув. Шукали його до ночі, так і не знайшли. Через кілька днів труп його вже у відкритому морі прикордонницький катер підібрав — обличчя нема, очей нема — чайки повикльовували, тільки по татуюванню на руці і впізнали. “Шурко”,— було витатуйовано там...
А Віталик спить після втоми та виснаги, спить в неї на колінах. Хай відпочине, тоді він, може, й справді що-небудь придумає, вона в нього вірить і зараз не менше, як тоді, коли сідала в каючок. Мабуть, з цієї віри в нього, в його здібності й зародилось ще в школі її почуття до Віталика. Для неї, яка з трійок не вилазила, було просто дивовижно, як він швидко все схоплював, який розум у нього чіпкий та бистрий, в трудні хвилини на виручку цілому класові приходила його догадливість, блиск його думки, його тямущість. Вона була певна, що в майбутньому його жде щось незвичайне, це ж із таких скромняг виростають ті, що стають потім відомими, роблять великі відкриття, а вона ось його не вберегла. Зараз в цій скруті він став ще дорожчий для неї, ніжність до нього росла, гаряче почуття вихоплювалось з душі через край... Як вона хотіла б зберегти його для днів завтрашніх, для всього того, що він міг би здійснити, винайти, відкрити! В своїх мріях бачила вона його то в далеких океанах, то в отих зоряних космічних просторах, де Віталик у скафандрі вже прокладав дороги до інших планет...
Тоня не може пробачити собі, що так мучила його різними витівками, комизливістю, вдачею джинджуристою... Ревнощі оті, що спалювали хлопця не раз,— диму ж без вогню не буває!.. Сержант з полігона таки двічі проводжав її додому і навіть трішки подобався їй. Смішний! Прощаючись, він щоразу весело казав:
— Іду служити!
І вчитель фізкультури теж їй подобався трішки, і льотчик Сіробаба, особливо його чорні розкішні вуса... Але ж тільки трішки, зовсім не так вони їй подобались, як Віталик. Мабуть, з часом і він сам це зрозумів, бо говорив про сержанта без злості і насмішкувато, радив Тоні, щоб вона нарвала своєму колишньому кавалерові стручків із сафори-дерева в парку,— тими стручками хай тільки терне, мовляв, по чоботях, то вони аж горітимуть, ніяка сукнина такого блиску не дасть...
Котра зараз година? Чи скоро почне світати? Зоряний степ розкинувся угорі. Великий Віз повернувся, завис. Гроном Волосожар стоїть незвично високо і незвично блискучий — чи то йому ніч степова яскравості додає? А через усе небо, просто над судном, проліг зоряний Чумацький Шлях. Все бачив, що було, і все бачитиме, що буде... А ген-ген над степом блищить ще одна зірка, навіть не схожа на зірку, така яскрава. Ніколи Тоня не бачила зірки такої величини... Може, то Сіріус? Чи планета Венера? Чи інша яка планета? Десь у західній частині неба, здається, літак гуде. Тоня прислухалась: так, справді гуде. Видно, йде на дуже великій висоті, бо ледь чути його десь аж між зірками Чумацького Шляху... Дужче та дужче стугонить небо, і вся ніч, і море мовби прислухаються до того далекого стугоніння, де летить людина, володар всього. Образ брата Петра та дружна компанія його друзів льотчиків, з якими він заїздив, спливають на думку Тоні: може, то якраз вони йдуть кудись по своєму завданню, упевнено, дужо, стугонливе йдуть на великих, підзоряних висотах...
Розбуджений гуркотом літака, схопився на ноги Віталій і, ще не прочманівши зі сну, шарпнув Тоню:
— Ховайсь!
Він штовхнув її в якусь будку, в залізну темряву, звідки тільки й видно було круглий зоряний клаптик неба в ілюмінатор... Тоня не розуміла, що його так наполохало спросоння.
— Чого ти, Віталику?
Він мовчав. Чути було, як він схвильовано дихає в темряві. Тоня подумала, що це йому стало ніяково за свій переполох, а Віталій не почував ніяковості, він був зараз сповнений тривоги, бо знав більше, ніж Тоня, припавши до ілюмінатора, напружено дослухався до неба, а в голову стукала й стукала думка: “Ми — ціль! Ми — мішень! Нас летять бомбити! Нас бомбитимуть!”
Небо — все небо стугонить рівно, владно, величаво. Піднявшись десь із далеких аеродромів, на рівні зірок ідуть могутні машини, гіганти стратегічної авіації.
Можливо, на полігон, а можливо, скинути свій вантаж якраз над затокою, бо й сама ця затока є тільки часткою полігона, його водяною дільницею, а судно це для того й залишено тут, щоб його бомбили, щоб по ньому влучати. Вже бомбили, і ще бомбитимуть — бомбитимуть, доки не розбомблять, доки не буде виконана вся військова програма!..
— Де ж він?
Тоня, притулившись до Віталика, теж визирає в ілюмінатор. Стугоніння-гуркіт даленіє, тане у високості. Тихе стає небо.
Наелектризовані обоє, вони вибираються із своєї схованки і знову бачать над собою вгорі величезний зоряний степ. Вже ледве чутно бринить їм той невидимий літак чи ціла армада літаків, що пішли й пішли, даленіючи в зоряній куряві Чумацького Шляху.
Через деякий час почули гуркіт над полігоном. І ще гуркіт. І ще. Потім все вщухло, виповнилась тишею ніч.
Але хлопець уже не міг тепер не дослухатись до неба, до його зоряних глибин. Час від часу вчувалось йому, що небо із заходу починає загрозливо стугоніти. “І це так триватиме весь час? Це ми весь час так житимем тут, на цьому іржавому ковчезі?” — з тривогою думав він, поглядаючи на Тоню, теж присмучену якимись догадками. А Тоні чомусь згадалися в цей час братові слова про те, що важко бомбити море в зоряну ніч... Та ще згадалась розповідь Петрового друга про війну, про те, як гинули льотчики фронтові: полетять — і нема, не вертаються, і наче й досі вони десь там, у зоряних висотах, живуть...
Решта ночі минула спокійно.
Притулившись одне до одного, вони мовчки дивились, як над світом поступово виднішає, зірки тануть в попелястому небі. Це був той ранній час, коли в степу так гарно, коли чабани випускають овець із кошар і зорюють, тобто ведуть їх попаски степом ще при світлі зорі; це найкращий час для чабана — вести отару, доки ще не жарко, по прохолодних випасах і слухати, як в тихім ранковім повітрі подзвонює тронка... Так лунко-лунко навкруги, за цілі кілометри чути, як десь проторохтить гарба із ферми в степ і як десь там уже перегукуються люди, накладаючи сіно в гарбу. Там спокій, лад, ще один трудовий день починається. Чабани, зійшовшись, спокійно будуть перемовлятись про нічну роботу льотчиків, що мов громовержці гуркотіли над полігоном.
Схід розжеврюється, море світлішає, ось-ось сонце зійде... Серед вічно живих мерехтливих хвиль моря тільки судно їхнє з покривленими щоглами стигне в непорушності. В глибині степу, десь аж під небосхилом, ледь темніє цяткою Центральна. Ні парку, ні фронтону школи, ні вітродвигуна за його пропелером, ні павутинок телевізійних антен — нічого не розрізниш, усе так злилось, як у мареві, так далеко.
— Віталику, скільки, по-твоєму, буде туди?
— Та стільки ж, як і вчора було...
Він усміхається скупо, краєм рота, а глянувши на неї, аж трохи ніяковіє і одразу якось гарнішає з лиця. Ще в школі дівчата помічали, що він гарнішає, коли дивиться на Тоню.
В задумі вже схилився хлопець на поруччя борту, і йому снуються в голові різні проекти, згадується капітан Дорошенко — як би він в такій ситуації повівся? Є ж люди, що не занепадають духом, не втрачають самовладання за будь-яких обставин! Шукати, думати, боротись — в цьому тепер ти весь. Полізе шукати двигунів, спробує викресати вогню, добуде для Тоні забортової води...
— Глянь, Віталику, птиця якась сіла на воду.
— То галагас.
Наблизившись до борту, вони стежать за тим птахом, а він, сівши оддалік між хвилями, вільно і ніби аж з насолодою погойдується на воді. Вода і птах мовби заспокоювали. Не хотілося думати в ці хвилини про жахіття невідомості, ні про свою безвихідь, ні про те нічне стугоніння неба, бо зараз навкруги така тиша, такий простір, така краса.
Від довгого стояння, від того, що сонце, пригріваючи вже, їх п'янило, здалося їм, що судно пливе. Але то тільки хвилі плили, обтікали, омиваючи його борти, і котились далі, а судно стояло на місці. Рухалась планета, рухалось сонце в небі, рухались води своїми вічними валами, а воно стояло між хвиль іржаво, тупо, непорушне.
Так уявно пливтиме це судно цілий день, коли сонце ще дужче п'янитиме їх, і палуба знов розпечеться, і вся ця залізна гора пашітиме на них своїм іржавим вогнем. Потім знову зайде ніч, десь за тисячі верст льотчики надіватимуть шоломофони та парашути, рушатимуть до своїх бомбардувальників, і розмов буде між ними про те, що зоряне море бомбити важко... А ці двійко, що на судні, забравшись на бак, сидітимуть на своєму залізному острові, ждучи нічного удару, сидітимуть, мовчазно зіщулені, мов останні діти землі, мов сироти людства.

Х
ТУТ БАГАТО НЕБА

— Здорово ж тобі таланить, Миколо,— хлюпаючись біля умивальника, каже Брага-бульдозерист до Миколи Єгипти, що, голий до пояса, теж клацає тут краником, щедро розбризкуючи воду в усі боки.
— В чому ж це мені таланить, Левку Івановичу?
— Ось тебе, брата мого по труду, виконроб товариш Красуля посилає сьогодні із скрепером на другий об'єкт, аж у Тарасівку...
— Ну й що?
— Поїдеш і поїдеш собі співаючи, а опісля виявиться, що твій скрепер якраз потрібен нам тут. І ти повертаєшся. Прогулянка на півста кілометрів у будній день. Не кожному ж випадає такий дурняк.
— А мені що! — блискає Єгипта молодими білими зубами.— Перегін упорожні? Начальству видніше. Я й вітер ганятиму, мені аби платили.
— Це відомо. Але ти не повинен, друже, пропустити ще один шанс...
— Маєте на увазі “наліво”? — регоче Єгипта.
— Ох ти ж і догадливий, ох і циганської ж ти вдачі хлопець! Глину маю на увазі, ту, що її дехто з каналу тіткам возить у Мар'янівку, вони ж саме хати мажуть...
— Глиною торгувати — цього я ще не пробував. Це може бути цікаво,— смачно примовляє Єгипта.— Тільки ж чи самі ви потім не візьмете мене за душу як голова товариського суду?
Брага його мовби не чує, дораджує далі:
— Не проторгуйся лише, прав достойну ціну. Бо соромно ж мені буде, що мій брат по труду за ніщо нашу глину віддає. А це ж неабиякі, а первородні кімерійські глини, навіть геологи можуть посвідчити...
— Я цього й не знав!
— Одначе ж і тіток не обдурюй, набирай повніші ковші, глини на планеті вистачить...
— Чи на глині, чи на земельці, а діло проверну,— шахраювате осміхається Єгипта.— і постараюся не впійматись ні обехеесівцям, ні рідному своєму начальству. Бо самі ж ви тоді влаштуєте над Єгиптою товариське судилище під гаслом: “Ганьба ліваку!” А хіба ж я винен, що я з природи лівак?
— Ти не лівак.
— А хто: гвинтик?
— Колись були гвинтики...
— Ну, не гвинтик, а, скажімо, карданний вал...
— Ми з тобою будівники, Єгипто...
— Що ж — ми від цього кращі?
— Кращі не кращі, а тільки протиприродне, щоб людина, яка будує велике, поводилася, як пігмей.
— Сильно сказано!
— Відступись, дай он дівчині місце,— каже Брага, кивнувши на Ліну, що з рушником через плече терпляче зупинилась на відстані за спиною в Єгипти.
— О, і ти вже встала! — вигукнув Єгипта і, наче вмившись своєю злодійкуватою усмішкою, справді відступився, дав дівчині місце біля умивальника.— Бідненька! У папи-мами ще б спала, в постельці виніжувалась, а тут ще й сонце не зійшло, а ти вже на ногах, разом з нами, варварами.
— А чому ви варвари? — питає Ліна, беручись чистити зуби.
— Ну, як чого... Без тонкощів там усяких, без церемоній. Часом і вилаєшся по-простому, по-робочому.
— А ви не лайтесь. І чому це лаятись — означає по-робочому? Це просто брак елементарної культури. Он Левко Іванович ніколи не лається, я ні разу не чула.
— Лають. Та ще як... Тільки більше в душі,— буркнув Брага і, натягнувши після вмивання свою засмальцьовану гімнастерку, рушив до бульдозера.
А Єгипта, йдучи до вагончика, не минув нагоди ущипнути мимохідь дівчину за реберце, і хоч вона й відмахнулася від нього з гнівом, одначе цей гнів був явно перебільшений.
Справді, вдома ще спала б, а тут встає до схід сонця. Тут саме життя підіймає, бо рано починається трудовий день тих, хто споруджує канал. Роботи ведуться в глибині степу, між пікетами, що їх і Ліна розставляла теж.
Не можна сказати, щоб так уже подобалось Ліні тут цілоденне ковтати підняту бульдозерами куряву та обпалювати на сухих вітрах своє біле личко: не так уже приємно дівчині, спозарання вискочивши з вагончика, поспішати мерщій до умивальника, де вже до тебе нальопано, піниться мило, а до краника не дотовпишся за голими чоловічими спинами та жилавими темними потилицями; не така вже насолода, напікшись на сонці, зголоднівши на роботі, застоювати чергу під час обідньої перерви біля віконечка “котлопункту” (і слівце ж яке вигадали управлінські книгогризи: котлопункт!); дадуть тобі на алюмінієву тацю миску жирного перебовтаного борщу або горохового супу, сядеш під навісом за один із грубо тесаних саморобних столів, і, доки обідатимеш, над твоїм обідом весь час роїтимуться голодні степові мухи. Багато чого тут нема із звичного комфорту, можеш тільки мріяти зараз про душ, споруджений вдома батьком на принципі використання сонячної енергії, нема і ще дечого, що мусило б бути... Ось уже й вода кінчається, ледве цярпае з краника, все механізатори вихлюпали на себе...
І все ж саме тут, серед цих незлагод будівничих, Ліна вперше по-справжньому відчула свою потрібність людям, кожним нервом відчула, що починає жити повноцінним, а не рослинним, не оранжерейним життям. На працю в неї свій погляд. Не така вона наївна, щоб думати: ще одна споруда, канал оцей — і всі стануть щасливі. Не в тім річ. Але людина їй нагадує парус, якому неодмінно потрібен і простір, і вітер. На безділлі опав, нема... А тут він повен—з випнутими грудьми летить крізь життя! І хай смагне, облазить тут обличчя, хай смагнуть губи, але тут ти невіддільна від тих, кому трудно, і хоч робота твоя нескладна — розміряти з Василинкою та з майстром-гідротехніком стометрові відтинки траси, розставляти пікети, але й ця проста робота кимось змусить бути зроблена,— без твоїх пікетів діло не піде.
Сонце вилізло іа-за обрію, червоне, нежарке, заблищало на металевих боках механізмів, що безладною чередою вбилися коло штабного вагончика: знову там за чимось затримка... Механізатори, замість ранкової гімнастики, сваряться з виконробом, банітують механіка, навіть Брага Левко Іванович, людина мирної вдачі, зараз не дуже добирає слова, картаючи начальницьку нерозпорядливість. Як завжди в таких випадках, механік вигадав собі діло і зник, помчав у Брилівку, і весь шквал обурення за простій приймає на себе виконроб товариш Красуля. Він тут не ночував, їздив до своєї молодої дружини, і тепер, почуваючи провину, що не подбав своєчасно про доставку пального та змащувальний матеріалів, метушиться між людьми і, втягнувши голову в щупляві плечі, винувато огризається, а собі, мабуть, думає: хай вам біс! Коли я вже зрину звідси на якусь тихішу будову або майну в місто разом із своєю Ніночкою-лаборанткою (обоє вони вчаться заочно в інституті). Левко Іванович, видно, бачить його наскрізь і ці думки його розгадує, бо креше просто в вічі Красулі:
— Робиш все охляп, дарма що молодий! Служиш, як фірмі, а мусиш вкладати душу! Красуля відгиркується:
— Не настачиш душі.
— Ну да ж, коли маленька!
Ліна, озброївшись своєю рябою рейкою, підходить до гурту, і механізатори, на мить припинивши сварку, під'юджують і її:
— Ану по плечах його, Ліно, рейкою за простій. Він у Ніночки гостював, а ми скільки людино-годин втрачаємо!
— Ліні хвилюватись нема чого, в неї ставка,— кидає Єгипта, що вже рихтує свого скрепера в дорогу.
Ліна промовчала на це, проте почуває, що безладь та нерозпорядливість і в ній піднімає дражливе почуття, так і хочеться крикнути разом із Брагою виконробові в вічі: де ж твоя совість? Чому ж ти не подбав? Як же це виходить, що рядові механізатори уболівають за діло більше, ніж ти?
Єгипта, скинувши кепку, привітно махає нею з кабіни Ліні на прощання, щоб не забувала і що він їй із Тарасівки привезе повен ківш абрикос... Чудний цей Єгипта. Щось є легковажно-розбійницьке в ньому, безшабашне, про нього на будові кажуть: “Кинь у море Єгипту—випірне з рибою в зубах!” Ківш абрикос привезе…Жартує, звичайно, а взагалі-то він такий, що чого завгодно добуде, всюди в нього знайомі, приятелі, друзі, з усіма офіціантками по степових чайних він женихається, хоч відомо, що вже платить якійсь аліменти на Північнім Дінцеві, де раніш працював... Вірний своїм звичкам, Єгипта не промине найменшої нагоди закалимити взяти ліве замовлення і не боїться ні виконроба, ні механіка, які, здається, й самі потурають йому. Кого Єгипта побоюється, так це товариського суду, що його з волі механізаторів очолює Левко Іванович Брага. Левко Іванович постійно тримає Єгипту на прицілі і за одну його недавню історію, не зовсім красиву, при всіх попередив:
— Хоч ти, Єгипте, й механізатор широкого профілю, на всіх машинах богом почуваєш себе,— але шануйся: ще один лівак — і вилетиш аж за космос.
Поїхав, погуркотів скрепером Єгипта, і хоч не за космос він віддаляється, а тільки в Тарасівку, де будується мережа господарського каналу, проте Ліна почуває, що відтепер їй бракуватиме Єгиптиних злодійкуватих усмішок, грубуватих жартів і отих маленьких сутичок з ним, коли він дає волю рукам, а їй доводиться від нього відбиватись.
Нарешті привезли пальне і змащувальні матеріали, виконроб повеселішав, і всі механізатори пожвавіли, Брага, заправивши свого робота пальним, вже з просвітленим обличчям випробовує, чи добре працюють його залізні м'язи...
Гуркотом машин повниться степ, один за одним механізатори рушають до місця робіт. І Ліна та Василинка теж квапляться на свої місця, бо й вони не останні спиці в цьому величезному трудовому колесі, хіба ж не їхні вішки дають простір для роботи механізмів, дають правильне спрямування каналові... Від залізобетонного низенького стовпчика-репера, всадженого в землю ще кимось до тебе, береш вісь каналу, ведеш і ведеш вперед і через кожні сто метрів виставляєш свою рябеньку віху. Стерня під ногами чи трава тонконіг, виноградник чи полиневі та кураєві зарості, а ти крок за кроком, починаючи від реперного стовпчика, відміряєш цю землю, і, де проходиш сьогодні ти, завтра вже буде бушовйще земляних робіт. Брага — бригадир бульдозеристів — перекриватиме з своєю бригадою норми, а ще трохи пізніше в свіжовиритому руслі блакитнітиме дніпровська вода. На початкових дільницях каналу вона вже наповнила русло, вже підведена до якогось там кілометра, і туди їздять у свята колгоспники із степових районів дивитись на неї, як на диво, на звичайнісіньку, ще скаламучену глиною воду!
Ось так ідеш і йдеш пікетажисткою по сухому степу, мовби ведучи за собою майбутню, ще невидиму воду, роздряпуєш литки колючими кураями і печешся на сонці, і ніяких тобі подій, хіба що майстер, дражливий, але добрий душею дідуник Анатолій Петрович, дозволить глянути в окуляр нівеліра, щоб привчалася, а потім сам і відштовхне, вивірить ще раз перед тим, як скрипучо закричить бульдозеристові:
— Давай!
Стрілрю лягає магістральний канал на південь в сухі, споконвіку спраглі степи. Мине час, і піде вода аж за Перекоп, до якихось там кримських Семи Колодязів, які тільки звуться так гучно, а насправді там воду зараз ще розвозять цистернами. Там, де природа забула річку покласти, зараз волею людей народжується нова річка, тільки й того, що не кільцює вона по степу, а прокладена під лінійку, хоча водою буде не менша, ніж Ворскла, чи Сула, чи навіть Південний Буг. На всіх географічних картах твоєї Батьківщини з'явиться ця річка, яку сьогодні разом з бульдозеристами будуєш і ти.
Днями приїздив батько провідати Ліну. Цього разу не було ні погроз, ні умовлянь. Постарілий та пониклий, стояв він перед дочкою, а потім світив сивиною в жаркому вагончику, присівши на краєчку того твердого матрасика, на якому вона спить. Аж шкода стало Ліні батька в його покірності та передчасній раптовій зістареності, за яку й вона почувала себе винуватою. Як пестив він колись її маленькою, з якою радістю брав на руки, повернувшись із служби! Навіть на думку тоді їй не спадало, що дужий та чорноволосий батько її колись постаріє та посивіє, здавалось, що завжди він буде в дебелому здоров'ї, з голосом весело-грізним і — при зброї. Одного разу там, на Півночі, під час пурги, коли вона за три кроки від домівки заблудилась, ох, яку він тоді зняв стрілянину! Всіх поставив на ноги, скільки ракет було випущено в хурделицю, в снігову заметільну круговерть, хоча Ліна тим часом вже сиділа в теплому приміщенні в однієї знайомої тітки. А іншим разом, коли Ліна бавилася з дітьми біля упряжки їздових собак, що лежали під бараком, одна дівчинка зненароку злякалася й закричала, а батькові здалося, що то Ліна кричить, що собаки дітей загризають (бо, кажуть, і такі випадки бували), і він, вискочивши на ґанок з пістолетом у руці, зопалу всіх собак на місці перестріляв... Чомусь такі випадки стали частіше зринати їй в думці після того, як Ліна опинилась тут, на каналі. Вона мовби тільки тепер стала помічати батькову самозабутню любов до неї, так само, як тільки тут, серед пропалених сонцем степів, Ліна, здається, вперше по-справжньому відчула, що і в тій її крайній Півночі була не тільки холоднеча та пурга, від якої душа леденіє, не тільки мохи та потворно покручені низькорослі берези, а що була там і краса білих літніх ночей, коли хлопці-вояки, позмінявшись з постів, серед ночі натягували сітку і грали у волейбол! Безсонне дівчисько, вона робила для них паперові троянди, дарувала команді переможців букетики своїх паперових квітів, і був там серед вояків смаглявий один, чимось трохи на Єгипту схожий, і вона була трішки по-дитячому закохана в нього...
Під час відвідин її на каналі батько був тихий та смирний, на її розпити про гладіолуси признався, що тепер він їх сам доглядає. Відкликавши майстра, розпитував його про Ліну, як дочка працює, як живе та з ким дружить, перед виконробом та кухарками замовив за неї словечко, Ліні аж незручно було за цю його непотрібну протекцію; побесідував батько і з Левком Івановичем Брагою, відчувши, що бригадир користується тут загальною повагою колективу. Що йому говорив батько, Ліна не чула, чула вона уже тільки відповідь Браги, тверду, заспокійливу:
— За дочку, товаришу майор, не турбуйтесь... І сама здорова, і в здоровий колектив попала. Покривдити не дамо.
Дружині Левка Івановича, яка кухарює на котлопункті, батько Ліни сподобався своєю розсудливістю та серйозним поглядом на життя. Коли він поїхав, вона Ліні навіть нотацію по-дружньому прочитала:
— Ти, дівчино, на батька не дуже хвиськай. Кажуть, ти ледве не відцуралась його? Був уже один час, коли діти батьків зрікались... Який він там у тебе не є, але він тобі таки батько: рідня найрідніша!
Ліна тоді аж хвилини сорому пережила перед тіткою Бражихою, бо невже ж це вона, яку він виплекав, вигодував, випурхнула тепер з дому і за все відплатила йому тільки затятою впертістю та зневагою? Отак закостричитись, затятись, відвернутись — для цього багато розуму не треба. В чомусь він відстав, це вірно, чогось не розуміє, в чомусь ти з ним не згодна. То, як дочка, допоможи йому, борись за свого батька, за те, щоб він піднявся, якщо його погнуло та покрутило. Вірно, багато є в ньому неприйнятного для тебе, та хіба тільки в ньому? А в тобі самій? А в Єгипти, дарма що тільки жити починає, скільки в ньому вже є такого, чого твоя душа ніколи не прийме! Так борись, викорінюй, і з своєї, і з їхніх душ виривай бур'ян, щоб стали вони справжніми людьми!.. “Тільки чи це з мого боку не донкіхотство?” — подумала Ліна й посміхнулась сама до себе.
Неподалік працює Брага; йде попереду своєї бригади, риє, горне, розбушовуе землю. Спитай його про такі речі — скаже, що він має зараз перед собою одну мету: переробити певну кількість грунту. Цілими годинами не покидає він важелів, працює вперто, зосереджено, ганяє й ганяє свого робота взад та вперед, прорубує траншеї, набравши грунт на повний ніж, то виштовхує його на укіс, то на підвищеній швидкості пікірує, повертаючись знов на попереднє місце. Мовби прикутий до свого залізного робота, повторює одну і ту ж операцію безліч разів, звично, методично, здається, він і сам чуманіє від гаркотняви та скреготняви гарячого заліза, яке він осідлав. А вже добре напрацювавшись, зупинить бульдозера на валу, вийде з нього в самій майці, в цупких запилюжених штанях із якоїсь чортової шкіри і тоді лише враз ніби оживе, всміхнеться до дівчат:
— Ну, коли ти вже, Ліно, тікатимеш звідси? Неясно мені, чого ти й досі тут?
Василинка усміхливо розтягує губи на братове звичне доскіпування, і Ліна відповідає бригадирові в тон:
— А ви ж не тікаєте?
— Що я? Шість класів та сьомий коридор за плечима — з цим, голубко, далеко не забіжиш.
— Ще б ми стільки перечитали, як ти,— докинула Василинка і пояснила подрузі: — Взимку цілі ночі просиджує над книжками... Навіть Плутарха читає.
— То більше про оцього ідіота книжки та про подібні йому створіння,— каже Брага у бік свого бульдозера і аж ногою штурляє його в гусеницю.— Таке ледащо, а ніяк не можу його покинути!
Ідіот, незграба, робот, ледащо дурне — такими та іншими прізвиськами в цьому дусі тільки й нагороджує Брага свій бульдозер, хоча треба бути просто глухим, щоб при цих словах в голосі його не вловити глибшу, затаєно-дружню інтонацію.
Добувши засмальцьовану пом'яту пачку сигарет “Верховина” (Левко Іванович ці вживає за те, що міцні!), закурює і знову веде своєї:
— Робот нещасний — це він мене в цю канальську історію втягнув. Він та його попередники... З малих літ, ще як перший фордзон в'їхав у село, отоді я пропав, дівчата. Якби не той перший трактор, давно вже був би десь завгаром або кладовщиком... А відтоді й пішло: трактори, бульдозери, тягачі, канавокопачі. Через канавокопача, можна сказати, жінку-партизанку взяв, відому вам відважну й рішучу особу. Взяли з нею розгін у житті такий, що ніяк зупинитись не можем, кочуємо та кочуємо, хлопці, козаки мої, в четвертій вже школі бурсакують...—При згадці про синів голос Браги м'якшає, ласкавіщае одразу.— Поліщуки вони в мене, росли, де болота материні та ліси, хоч батько й степовик. Коли забрав їх сюди, думав: чи звикнуть до степу? А привіз: о, кажуть, тату, гарно й тут! А чим же вам гарно? Ожини ж та горіхів нема? Зате тут багато неба... Смішняки.
— Дядьку бригадире! — гукає Кузьма Осадчий, зупинившись своїм бульдозером неподалік і вилазячи з кабіни: — Чогось кашляє мій...
— Грип азіатський? Чи що там у нього?
Левко Іванович рушає до Кузьминого бегемота.
— Загадковий тип,— розводить руками хлопець.— Наче ж ганяю-ганяю, витискаю з нього все, а зроблено менше, ніж у вас!
— А ти його без пам'яті не ганяй. Бо він хоч і робот, а теж дещо розуміє,— насуплюється Левко Іванович.— Коли набираєш грунт на ніж, прислухайся до роботи двигуна. Як тільки відчуєш, що він починає втрачати потужність,— годі. Надолужуй на іншому: коли повертаєшся на робоче місце, переключай на максимальну швидкість. Хочеш час зекономити, то саме тут і економ, на цих порожняках...
— Он воно що.
— А ти ж думав... Та ще перед роботою, вранці уважніше вузли оглядай, послаблені гвинти закріпи, а то я бачив, як ви, молоді, все хіп-хап, все бігом, сів за важелі і гайда, аби швидше в забій...
Так перемовляючись, вони беруться удвох оглядати ще зовсім новий Кузьмин бульдозер. Левко Іванович, дошукуючись вади, сам залазить в кабіну, і невдовзі бульдозер уже знову гуркоче. Кузьма підплигом забирається на його залізного хребта, а Брага, передавши йому важелі, повертається до свого агрегата. З скреготом та гаркотом врізається він ним у злеглий грунт, вибирає його, дедалі заглиблюючись, достругуючись до тих кімерійських глин, що залягають під травами цього степу потужним горизонтом.
З Левком Івановичем дівчата зустрінуться тепер уже під час обіду, коли в юрмиську інших бульдозеристів, озброївшись алюмінієвою таріллю, він стоятиме в черзі до віконечка кухні, чи то пак “котлопункту”. Минув час, коли не було тут цього “котлопункту” і жилося механізаторам всухом'ятку або доводилось ватагами роз'їздитися по селах шукати обіду. Тепер прогрес, пахне засмажкою, а над віконечком видачі на шматкові ватмана красується написана тушшю ще й крилата мораль для роботяг: “Ніщо нам не коштує так дешево і ніщо не цінується нами так дорого, як ввічливість!”
— Це ти здорово загнула,— захоплено сказав до Ліни Єгипта, коли вперше прочитав цей вивішений нею напис.
— Це не я, це Сервантес сказав, автор “Дон-Кіхота”,—пояснила вона Єгипті, а він аж розреготавсь:
— Ти й сама у нас як Дон-Кіхот!
Що він мав на увазі? Що довга вона та худа, як лицар печального образу? Чи вважає, що самостійне життя своє вона починає боротьбою з вітряками? Та як там не є, а заклик до ввічливості, написаний її рукою, висить на цьому бойкому місці, і знічев'я його читають, хоча, правду кажучи, саме тут, під цим написом, біля видачі, найчастіше й виникають сварки.
Сьогодні тут, правда, більш-менш спокійно, бо нема Єгипти, нікому заводитись, навіть Левко Іванович відзначив факт його відсутності.
— Бач, нема Єгипти, і як тихо, аж скучно... Ніхто не лізе без черги... А він собі спродав глину та пригощається десь у молодиці, укладає пухкенькі вареники з вишнями...
З віконечка, зачувши голос чоловіка, озивається Бражиха, що стоїть на видачі:
— О, вже, чую, мій партизан заявився...
Брага веселішає.
— Що там сьогодні, жіночко? Борщ з молодою курятинкою? Нарешті!
— Сьогодні якраз твій улюблений суп гороховий...
— А, википів би він вам! То все на макаронах сиділи, а це зарядили горох та горох. Ні, годі з мене такого життя. До Семи Колодязів доб'ю, а там баста. Нема дурних. Далі хай сини риють, а нам давай пенсію... Фінський особнячок на березі моря збудую, під вікнами— синява морська, виноградником займусь, баклажанами, огірочками, на дозвіллі читатиму тобі, жіночко, на веранді курортну газету “За бронзовий загар”...
Бражиха зосереджено орудує черпаком, але суворо зімкнуті губи їй мимоволі стріпуються в усмішці. Не вперше їй чути від чоловіка цю пісню. Ще в Каховці чула: збудую і більше не буду. І на Інгульці чула: кину до біса, кладовщиком або завгаром піду. А після того, як циган, знову перекочував сюди і її потяг, щоб удвох пробиватися до тих легендарних, ніколи не бачених нею Семи Колодязів...
Слухаючи чоловіка, вона, однак, про діло не забуває :
— Забирай, чоловіче, компот та звільняй місце. Обідає Брага за одним столом з сестрою та Ліною. Під навісом, де їхні столики, людно, тут штовхаються, голосно сьорбають, втираються долонями, всюди Ліна бачить замазурені майки, перетлілі від поту безрукавки, бачить прості трудові обличчя, що лисняться потом, темні від смаги шиї, що їх і сонце вже не бере. Он зголодніло налягає на обід бульдозерист Закарлюка, мовчки жадібно тьопають з мисок інші механізатори — Вовкодав, Штанько, Барильченко, Фісунов, поруч Ліни примостився вусатий Куцевол, і вона зовсім близько бачить руки з товстими короткими пальцями, на яких і нігті пообламувано. Такі ж руки і в Левка Івановича, вони огрубілі, в якихось саднах. Ліну в перші дні все це аж коробило, а тепер їй навіть якось затишно серед цих плечей, облич, приємно класти свої тонкі притомлені руки поруч їхніх огрубілих у праці, натруджених на важелях рук... “Бо хіба ж не в них, не в оцих руках,— думає вона,— вся сила й багатство трудової людини, яка добуває ними не тільки свій хліб, а ще й можливість ні перед ким не запобігати, не криводушити. Вони, ці руки у саднах, дають людині право жити без брехні, без підлабузництва, без усього такого...”
Брага їсть мовчки, серйозно, і біля примружених очей уже променяться зморшки — свідки нелегкого, видно, життя. “Скільки живу, все на передовій, бо тут людині найбільша вигода,— якось пожартував він.—і місце тепленьке, і ніхто на нього не посягає...”
На будові у нього місце не те що тепленьке, а просто-таки гаряче, в одяг, в тіло в'їлася пилюка степова, майка на широких плечах прокипіла сіллю, потом, мазутом. Тітка Катерина часом аж виправдовується за цю його майку перед дівчатами:
— Єй же єй, через день перу, а тільки зміну відпрацює — знов така.
Всім тут відомо, що під час війни був їхній бригадир підривником в партизанському з'єднанні, брав участь в героїчних рейдах в північноукраїнських та білоруських лісах і жінка його, оця тітка Катерина, теж звідти, з Полісся, і теж колишня партизанка.
Висьорбавши суп, Левко Іванович береться за друге, за макарони з котлетами, що попались йому геть пересмажені, аж чорні.
— Поштурмуємо тепер оцю жужелицю,— каже він і гукає до видачі: — Жінко! Забула свіжих помідорів покласти!
— В Брилівці помідори,— чується звідти.
— Тоді — огірочків...
— Огірочки в степу. Начпостач не назбирав.
— Помідори десь переспівають, огірочки жовкнуть, а ви...
— Їж, чоловіче, й не вередуй! Брага скрушно хитає головою.
— Точнісінько, як в отій притчі: дитина хліба просить, а мати: “Води випий”.— “Не хочу води”.— “А, трясця твоїй матері, ти ще й харчами перебиратимеш!..” Дайте книгу скарг, я подяку вам запишу.
— Не до нас, до начальника робпостачу всі претензії,— відсікає йому друга кухарка.
— Скільки не критикують того начальника робпостачу, а з нього — мов з гуски вода,— каже Василинка, як завжди, з безмежним епічним спокоєм. Ліну щоразу вражає в ній оцей спокій, врівноваженість. Василинка і робить все без метушні, і мову веде неквапливо, і обідає без поспіху, вона мовби якось і Лінину нервовість вгамовує своєю поважністю, заспокоює рівною тихою усмішкою, і здоров'ям, і поглядом на світ.
— Ось воно, наше з тобою життя, Куцевол,— беручись за компот, каже Брага до товариша, котрий на це тільки ворухнув своїми іржаво-дротяними вусами.— Ось куди загнала нас з тобою гонитва за довгим карбованцем.
— Не набалакуйте на себе,— Левку Івановичу,— всміхнулася Ліна, якій не вперше вже чути про цей довгий карбованець.
— Не віриш? Чуєте, вона думає, що чистої води романтика нас сюди привела. Герої ось вони, степова гвардія,— так вона думає про нас. Аж жили тріщать у Браги, а він рветься вперед, щоб швидше розламати своїм розтелепою Турецький вал та дати воду степам. Ще раз взяти штурмом Перекоп: батько брав той, а син цей! А герої твої, дівчино, в цей час думають про те, що завтра получка та що після неї добре було б у Копані в чайну шугонути... Скажи, Барильченко! Не довгий карбованець хіба нас привів сюди? — звертається Брага до огрядного бульдозериста, що обідає за сусіднім столиком.
—Я не чув.
— А ти, Кузьмо?
Кузьма Осадчий заперечливо крутить головою, розпливається над мискою в усмішці:
— Ви мене, дядьку бригадире, на цьому не купите,— і тьопає свій горох далі. В нього чудовий апетит і не гірший настрій. Не покидає цей настрій Кузьму з того самого дня, як хлопець, цілковито звільнившись з-під батькової опіки (батька його перевели бригадиром на господарський канал), самостійно сів на бульдозер, “з батькової шиї на залізну переліз”, як висловився про це Єгипта. Щоправда, з новим бульдозером Кузьма освоївся ще не зовсім, владарює над ним з горем пополам, але ж таки владарює, і норму хоч з великою натугою, а дає.
— А гляньте, чийого то бульдозера хтось погнав? — гукає із крайнього столу Супрун, водій тягача.— Кузьмо, твого!
І хоч Кузьму на цьому ловлять не вперше, але він знов під загальний регіт шарпається, мимоволі озирається в той бік, де на валу блищить ножем незворушно на місці його новий сталевий гігант.
— А ось і чорногузи хилять обідати,— перегодя каже Куцевол, киваючи на групу археологів, що з'являються з-за Кургана і прямують до “котлопункту”. Попереду видибує довгоногий їхній начальник, а за ним чвалає гуртик його співробітників — троє жінок з парасольками від сонця, та ще студент у конусовидній, з білої повсті панамі, цей іде справді як чорногуз, в самих трусах, без майки, наче тут йому пляж. Цілими днями копаються ці люди на кургані, перебирають кісточки якихось далеких предків, квапляться, бо мусять встигнути з своєю роботою, поки не підійшли бульдозери. Жінки, як і студент, одягом себе не обтяжують, роздягнутими працюють там, такими й сюди йдуть,— видно, їм подобається уявляти себе дикими.
— Бач, які Адами та Єви,— кидає невдоволено Вовкодав.— В місті такого страмовиська собі не дозволили б, а тут кого їм соромитись? Людей нема, самі бульдозеристи кругом!
— Хай собі ходять, кому яке діло,—вступається за археологів Василинка, хоч сама вона, як і Ліна, собі такого не дозволила б.
Археологи, ступивши під навіс, скупо здоровкаються, старший скидає навіть кепку, з-під якої сяйнула білим гребенем сивина, а голоногий студент у своїй дурацькій панамі з якогось кавказького цапа, хизуючись миршавими мускульцями, іронічно киває своїм супутникам на Лінин напис про ввічливість. А коли з видачі одержують обід, тітка Катерина просто в вічі зауважує всій компанії, особливо безштанному студентові та жінкам, що безсоромно повиставляли свої напівоблізлі ластуваті плечі:
— Прийдете вдруге в такому вигляді — обіду не дам. Тут вам не пляж.
Бульдозеристи з крайного столу делікатно звільняють місця жінкам-археологам, дарма що спини у них аж надто оголені і облазять, мов на ящірках, начальникові розкопок, літньому чоловікові, жилавому, худорбастому, наче він недоїдає, теж дали місце, не найшлося місця тільки для студента, хай постоїть, щоб не був такий розумний, прийшов між люди безштаньком, та ще й покивує на їхній напис над віконцем.
— Мотай на вус, Кузьмо,— підморгнув до хлопця Левко Іванович.— А то пересипаєш земельку з місця на місц
е, даєш куби згідно з встановленою нормою, і невдогад тобі, що воно виходить он що. Тільки б не попався який-небудь недбало з запасом байдужості в
— Що ж ви сьогодні розкопали? — запитує Брага старшого археолога, якого вважає чомусь професором, хоч він, може, зовсім і не професор.
— Та нічого особливого,— без ентузіазму відповідає той, і сухе, впалощоке обличчя його з землистими налитими мішками під очима набирає пісного виразу... .
— А ми все ждемо,— не відстає Брага. — Ждемо, що ви що-небудь відкриєте, розгадаєте якусь тайну...
— Може, золота бочку викопаєте,— весело кидає через стіл Барильченко.
— Їм більше глиняні черепочки попадаються,— авторитетно підкидає Супрун.— Мечі, списи та різні жіночі витребеньки.
— Які племена тут жили до нас — ось що хотілось би з'ясувати,— роздумливо мовить Брага.— Племена таврів, чи хто?
— І кімерійці жили,— уточнює професор.— Сучасники Гомера.
Брагу це аж обрадувало:
— Чуєш, Кузьмо? Тепер знатимем: ми — кімерійці.— і він знову вдався до професора: — А як у них з бюрократами та з хабарниками? Чи були? Чи є які-небудь сліди цього у розкопках?
— Це слідів не лишає,— блиснувши в бік Браги окулярами, засміялася одна з жінок-археологів. Сміх, як і голос, у неї був грудний, глибокий, і вона навмисне сміялася так, щоб чути було, який він глибокий.
— Дотліває, значить, дотла? — допитувався Левко Іванович про своє.— А що ж нетлінне? Як по-вашому? Що залишає слід? (Видно, йому був дуже потрібен отой самий слід!)
— Найперше робота отака, як ваша, лишає слід,— мовив розважливо професор.
—Мотай на вус, Кузьмо,— підморгнув до хлопця Левко Іванович.— А то пересипаєш земельку з місця на місце, даєш куби згідно з встановленою нормою і невдогад тобі, що воно виходить он що. Тільки не попався який-небудь недбало з запасом байдужості в сто тисяч кінських сил, такий, оком не моргнувши, зведе нанівець твою роботу. Було ж нам на Інгулецькій системі: пустили ми воду в один радгосп, а в них в зрошувальній мережі кураю повно — натягло того добра в пропускні труби, позабивало їх, і вода бурхнула через дамби... Де гарантія, що при наших порядках і тут такого не буде? Але тут таки мусить бути чистота! В усьому. Ні кураю, ні бюрократизму — ось наше з тобою гасло, Куцеволе, еге ж?
— В тих кімерійців не було, мабуть, такої безладі,— докидає Куцевол,— щоб пального по дві години ждати...
— Не було в них і такого,— підняв голову Фісунов,— щоб бульдозери використовувались як тягачі, а тягач С-80 в той час простоював би десь на базі!
— А вся ця нерозпорядливість від чого? — люто витріщається Барильченко.— Думаєте, від нестачі ума? Від риб'ячого серця — ось від чого!
Ця розмова безпосередньо цілила вже в особу виконроба товариша Красулі, що, десь затримавшись, тільки-но прибув обідати і, зіщулившись, приймав біля віконечка на свою тацю те, що йому належить.
Іншим разом йому, звичайно, дали б місце, а зараз не можуть ще забути вранішнього простою і тому незрушно сидять усі: сидить Куцевол, Брага сидить, Фісунов, Закарлюка, Бахтій. Їдять, а дехто вже й покурює, і ніби й не бачить виконроба, як він убого прилаштовується поруч із студентом осторонь на ящику, як по-сирітськи вмощує миску на колінах. Оце ж тобі, виконробе, за твою нерозпорядливість та байдужість до діла, якою ти сьогодні образив увесь колектив!..
— Кому можна позаздрити, так це Єгипті,— підводиться із-за столу Брага.— Полагодить якомусь колгоспові ставок мимоходом, і центнер пшениці на кін. А нам знову ішачити без премій. Ми воду сухим Семи Колодязям, а нам що? Дванадцять днів відпустки бульдозеристові на рік —чи це ж не ганьба? — апелює він до професора.— Працював би я, скажімо, десь екскаваторником на виробництві чи навіть кладовщиком на складі, мав би там відпустку людську, а тут дванадцять днів! Отак розщедрився хтось... Хіба ж не насмішка?
— А вам щоб на повний курортний сезон? —ущипливо питає студент, зупиняючи погляд на кремезній, атлетичної будови постаті бульдозериста.— Щоб здоров'ячко підремонтувати?
— На здоров'я, молодий чоловіче, не скаржусь,— відрубав Левко Іванович, і голос його налився гнівом.— Не хочу, щоб такою відпусткою моя праця була принижена. Щоб який-небудь книгогриз ставив її нижче, ніж вона того варта.
— Знову треба писати в ВЦРПС,— підвівся й Фісунов.
Один по одному механізатори залишають столи, ідуть до звалених у затінку барил із водою, юрмляться там, п'ють.
Бражиха ж тим часом, підкликавши студента до віконця за котлетами, яких йому спершу було не вистачило, пояснювала йому терпляче:
— Про курорт свій, то ви Левкові Івановичу даремно, не для курортів він на світі живе. Скільки в нього тих грамот, подяк за працю — вам і не снилось. Робітник він, і честь робітнича йому, голубе, дорога... А підлікуватись йому теж не завадило б: як зима, так у нього рани партизанські відкриваються в ногах.
— Пробачте, я не знав.
— Та ще й радикуліту на бульдозері нажив!
— Не знав і цього.
— А знайте! — І вона, сердито грюкнувши засувкою, закрила перед ним вікно видачі.
Невдовзі тітка Катерина з'являється під навісом з мискою супу, підсідає до дівчат та жінок-археологів, що розморено дообідують, червоніючи своїми попаленими хребтуватими спинами.
— Не вірте йому, дівчата, що він ото знов про довгий карбованець молов,— каже тітка Катерина пристрасним голосом.— і що тому калимщикові Єгипті заздрить — теж не вірте. Не терпить він хапуг та ліваків, такі, каже, тільки ганьблять нашу степову гвардію... Честь людини, каже, в труді, і ніде інде її не шукай...
В тітки Катерини обличчя іконно-темне, суворе, передчасно зістарене, а очі молоді, повні незгасного блиску... Доки не було ще Катерини тут, на каналі, Брага не раз про неї розповідав товаришам вечорами, і вона з його слів ставала просто красунею, не жінка, а нива золота, казав він, півсвіту пройшов, доки знайшов, а коли вона, темнолиця, розлючена, з'явилась тут з дітьми і налетіла на нього з лайкою, що не виїхав зустрічати, то всі аж отетеріли: оце він про цю злюку їм таке співав, оце її розмалював такими словами. Потім звикли до її різкої вдачі, до мумійно-сухого її обличчя без посмішки, і лише коли вона зрідка усміхалася до свого партизана, коли крізь оту її сердиту темну іконність на мить пробивалась мимовільна усмішка, то вона так змінювала Катерину, що декому здавалось: не так уже Брага, може, й перебільшував, співаючи дружині хвалу...
— Бач, як обгоріла з лиця,— каже Бражиха, розглядаючи Ліну, її прихоплене степовим смагцем миловиде, з пташиним носиком личко.— Та це нічого. Сонце обпалить, шкіра облупиться, станеш така, як і всі... Тільки худенька дуже, висока, бач, а худенька. Може, ти не наїдаєшся? Може, добавки тобі? Ти не соромся! А то вішки ті носиш і сама стала як вішка.
— Я така й була,— посміхаючись, шаріється Ліна.
— Добрий у вас чоловік,— зненацька каже до Бражихи професор, що досі кутуляв собі намурмосено.— Поет труда. Багата натура.
Бражиха аж заусміхалася від несподіваного компліменту.
— Добрий, це вірно. Коли з ним по-доброму, то хоч на шию йому сядь... Але ж як і розсердиш...
— Правдомовець він.
— Ой, не кажіть. Не раз на цьому опікся. Оце вже, каже, мовчатиму. А потім таки не змовчить. Зате й шана йому від колективу! Наші механізатори головою товариського суду його обрали,— ставши ще привітнішою до всіх, розгомонілася Бражиха.— Навесні, як шофери наші в халепу попали в поїздці, майстер — давай тільки в прокуратуру передамо, а Левко Іванович йому: е, ні-ні, постривай... Спершу самі розберемось, може, й своїм судом людей порятуємо. Нас, мовляв, виховала наша влада, і нам слід виховувати, а не мерщій людину за грати... А таки ж по його й вийшло. Та ще як тепер хлопці працюють!
Археологи дякують за обід, встають, збираються йти.
— Ну, а то ж правда, що ваші люди начебто великий глек із пшеницею викопали? — допитується тітка Катерина навздогін.—Левко Іванович якось розказував, коли ми з ним дітей провідати поїхали: таке, каже, пшеничне зерно викопали, що вдесятеро більше за теперішнє. Кожна зернина розміром... ну, як волоський горіх!
— То він жартував, ваш партизан,— весело каже одна з жінок-археологів.— Зерно з волоський горіх... це поки що тільки плід людської фантазії.
— Хто знає, може, й такі пшениці родила коли-небудь планета,— серйозно заперечив професор.— І ще, може, колись родитиме. Якщо не перетворять землю на суцільний атомний шлак...
Шкетажисток тим часом уже кличе майстер. Василинка та Ліна беруть свої рябі палиці і поспішають до місця роботи, а тітка Катерина, зоставшись у затінку під навісом сама, подобрілими очима дивиться їм услід, на їхні освітлені сонцем постаті, на яких вітер так і ганяє легенькі ситцеві платтячка. Бульдозери на валу оживають, один по одному провалюються в забої, де працюватимуть до вечора. Ось уже й Левко Іванович своїм огрядним тілом втискується в кабіну, а той парубчак Осадчий горлає до нього із свого бульдозера, стоячи на гусениці в повний зріст:
— Кімерійці ми, дядьку бригадире, кімерійці! Тепер мені ясно! Ясно, чому так жадає моя кров синяви егейської та біломармурових еллінських островів!
Зараз ото галасує, витанцьовує на гусениці, а настане вечір, причвалає наш Кузьма до вагончика, як побитий, спішений та знічений, зупиниться перед бригадиром, що вже голиться після роботи, готуючись їхати з дружиною в село до синів. Голиться Левко Іванович та мугиче, як пісеньку, слова поета, що вичитав їх десь взимку і підібрав до них і свій власний нехитрий мотив: “Лиш правда є вічна, а то все трава...” Проведе бритвою, намилить щоку і знову ще голосніш:
“...а то все трава... а то все трава!..”
— Левку Івановичу! — нарешті зважується перебити його Кузьма.— Знову з моїм щось... Ледве з забою вибрався.
— Спазми? Тромби? Чи, може, інфаркт?
— Не знаю,— ледве відтягує голос Кузьма, а очі ховають ніяковість під густими сірими бровами, в яких повно набито пилюки.
— І що ж тепер буде? — Доголюючись, бригадир витягує шию перед дзеркальцем, припасованим на карнизі вагончика.— Повішаємо носи, хай трохи повисять, чи як?
Тітка Катерина, збагнувши, чим все це загрожує, спішить нагадати чоловікові:
— Ми з тобою зібрались дітей провідати!
— Відійди, сонечко, бо можу врізатись.
— Обшкрябуйся швидше та їдьмо!
— Спершу глянемо, що там у нього,— складаючи бритву, каже Левко Іванович і, знову наспівуючи свій мотивчик, рушає з Кузьмою до танка, де вже збилися чередою кілька бульдозерів у чеканні, доки звільниться припасований на танкові кран. (Надвечір біля танка щоразу завізно, впродовж дня роботи мало не в кожного набіжить якийсь ремонт).
Сердитим, ревнивим поглядом стежить Бражиха за чоловіком, і їй аж на цілий степ залементувати хочеться, коли вона бачить, як чоловік, скинувши чисту сорочку, що вже встиг був одягти, знов цадуплює на себе робоче і лізе під черево Кузьминого бегемота. Довго не вилазить звідти, хлопець йому туди ще й електричною лампочкою підсвічує, бо під бульдозером уже темно. Зітхнувши, Бражиха сумовито-присмирніло скаржиться дівчатам, що замріялись на порозі вагончика :
— Тепер на цілу ніч.
Всю тяжкість чоловікової роботи вона вхоплює навіть не тоді, коли він працює, рушить землю, горне та вергає із забоїв на дамбу, а ще більше тоді, коли піджене до танка свого бульдозера й починає вовтузитись біля нього або, як зараз, допомагає ремонтувати комусь із своїх товаришів. Коли взявся, то вже його не відірвеш, до пізньої ночі звідти не відкличеш, прийде потім, як вичавлений, проте вдоволений, що діло своє зробив. Вона знає чоловікову роботу, знає, як дістається йому в сирі холодні зими,— дощ січе чи хурделиця б'є, а йому йти, стоїш збоку, і то тебе аж морозить, як у такий холод залізо брати голими руками, а він спокійно ж бере, обмацує залізні м'язи... З ранку й до вечора без тепла, без затишку, в кабіні протяги, фуфайка наскрізь пробита вітром, а тебе ще й радикуліт крутить — професійна недуга бульдозериста... Чи напровесні, коли чорна буря йде над краєм, коли так затягне небо, що й працюють при світлі фар, і сонце в небі серед куряви теж, як підсліпувата фара, ледь блищить.
— Цієї весни курявна буря ішла якась масляниста, липка, наче з нафтою,— чи не з Каспію аж десь нанесло? — гомонить тітка Катерина, присівши поруч з дівчатами на східцях вагончика.— Так було насіче за день, що потім не відмиєшся, одежу не відпереш — хоч повикидай... Отож не виходьте, дівчата, ні за бульдозеристів, ні за скреперистів,— невесело пожартувала вона.
При згадці про скреперистів Ліні чомусь зринув одразу на думку Єгипта, баламутний та циганкуватий, що десь зараз, кинувши скрепера, мабуть, безтурботно вечеряє в чайній і злодійкувато грає до когось своїми веселими очима. Чи, може, в бійку яку потрапив, він до цього охочий, і вже його вхопили дружинники, чи в дорозі, може, десь гуркоче степом, везучи їй повен шестикубовий ківш абрикос,— всміхнулась вона цьому Єгиптиному жартові і задивилась на небо, де через увесь простір його з краю в край висіявся зорями Чумацький Шлях. Чумацьким Шляхом названо колись той вигин галактики. Магістральний канал проходить на південь якраз по цій зоряній трасі по якій молода революція крокувала в обмотках на штурм Перекопу, а в давнину з усієї України йшли тисячі чумацьких мажар, щоб вантажитись сіллю на кримських соляних озерах. Босими ногами проходили тут колись твої пращури, пускалися, мов Колумби, в сухий океан степів, і не раз, бувало, їх тут косила чума, очі ще з живих випивало гайвороння. Крізь століття, крізь чуму, крізь пожежі пролягає цей шлях, шлях мужніх трударів, шлях невольників та невольниць, що їх із скрученими руками, в аркані полоном гнали до Криму, шлях лицарів запорозьких, що тупотом своєї кінноти будили цей край... Скільки крові та сліз ввібрала ця багатостраждальна дорога земна, що зорями та сузір'ями навіки відбилася в темному дзеркалі неба нічного. Далі й далі піде магістральний, рівною трасою ляже через Перекоп, через Турецький вал, через бойовище правічне. Через стріли татарські, іржаві патрони англійські, через тлін загиблих революційних бійців... Минають віки, волею людей змінюється географія степу, іншими люди стають, і вітри, і трави, зостається незмінною тільки оця безмірна широчінь степова та високий Чумацький Шлях, що над нею зоріє. А втім, відомо вже, що зазнають змін і зорі, і сонце, так само, як і люди. Та чи кожен піддається змінам, чи можна душі кувати, як метал, і чи не пусті вимрійки це, що Єгипту можна зробити інакшим, що він може стати зовсім, зовсім бездоганним? Все це так складно, думає Ліна, так нелегко добутись до основи основ... збагнути природу людську... Зрошувальний канал принесе степові життя, але, крім рослин, чи несе він свіжість і душам людським, душевну відраду? І чи очистить, змиє він отой накип та бруд, якого ще всюди немало? Чистоти життя прагнеш, та це, видно, даром не дається, за це поки що тільки воюй та воюй. Днями Брага зчепився з касиром, що привіз виплачувати зарплату, кричав йому, глухому, у вухо: “Ми не тільки бульдозеристи, ми сантехніки нашої доби! Такими нас запишіть. Боротьба проти кураю життя — наша друга професія, а у вашій свідомості цього не зазначено!..”
— Ждуть сини, ждуть соколи,— примовляє в темряві тітка Катерина. Василинка заспокоює:
— Нічого з ними не станеться.
— Стривай, сама станеш матір'ю, якої тоді заспіваєш. Хлопець — він хлопець і є. Все його до заліза тягне. На тім тижні Толя прибігає з городу, в руках іржава коробка. “Мамо, що це?” А я глянула й похолонула : міна! Тут же в землі гидоти цієї — де не копни, там і натрапиш...
Зоряно, тихо в просторі. Десь далеко на радгоспних полях рівно, по-бджолиному гуде трактор; біля танка раз у раз змелькує переносна лампа, там ще вовтузня біля Кузьминого бульдозера, чути переклик голосів, стукотняву. Ліна дослухається в той бік. Ото вони, люди трудного життя. Що солдатами були. Що трудягами стали. Що руки їх звичні до важелів. До кермів. До шоферських бубликів... Життя в них не тихе. По будовах. По дорогах. По чайних. Так і живуть. В будень куби дають. У свято в доміно рубаються. Грубі, як правда. Чисті, як небо.
— Трудяться, не щадять себе,— гомонить Бражиха.— Якби всі так до свого діла ставились, далеко б уже ми були. А от он Чорненьку підтоплює, води просочуються з нашого каналу, хати людям порозмокали, болото зробилося серед сухого степу, то ж чого? Бо той, хто проектував, хоч і вчили його, а він, видно, з холодною душею своє діло робив. Аби збутись. А тепер вся Чорненька клене його... Чи навіть оте Ках-море візьміть. Хоч ми з Левком Івановичем і будували його, а пуття в ньому не багато я бачу. Велике болото зробили, сто сорок тисяч гектарів плавневого лісу пустили під ніж — хіба ж це господарювання? Хіба не можна було дамбами добру половину тих плавнів відгородити? А береги? Обсадити обіцяли, ну та й досі обсаджують язиками... Люди біля моря живуть, а напитись ніде, хвиля берег обвалює, землю рушить і рушить, не знаєш, де вона й зупиниться. Прийде переселенка з коромислом до берега та й півгодини над урвищем клопочеться, поки води там зачерпне...
— Але ж ми воду для нашого каналу якраз із Каховського моря берем,— нагадала Василинка.
— Та ото хіба що одне йому й виправдання... Досадно, коли людина охляп до свого діла ставиться,— ось що я кажу. Начальник БМУ тижнями у нас не буває, хіба ж так керують? — каже Бражиха, і в голосі її клекоче невдоволення, яке вона тільки й жде вибурхнути просто в вічі начальникові БМУ кожного разу, як тільки він з'являється, Бражиха не минає нагоди накинутись на нього із скаргами на безквартир'я, на злигодні кочового життя та на те, що діти її вже вчаться в четвертій школі...
— Чи не пора нам спати? —каже Василинка й підводиться, стає навшпиньки, потягається.
— Ви йдіть спіть, а я ще почекаю свого... Дівчата залишають її, і Бражиха ще довго після того сидить, самотньо вдивляючись в небесний зоряний шлях, в його світлі тумани й сузір'я...
Жде Бражиха. І вона таки діждеться, коли, кінчивши роботу, з полегшенням загомонить біля танка чоловікова бригада, і вона почує, як жартують ці невсипущі гвардійці, наближаючись до вагончиків, і веселий голос Левка Івановича почує, звернений до когось:
— А вони ж думали, як магістральний будується... І вдень будується, і вночі!
Підійшли до Катерини, стали жартувати, що довго не спить, і ще цигарок не допалили перед сном, як зі степу почувся гуркіт, і світло вдарило, і замість замовклого сердитого гаркоту агрегату Єгиптин голос пролунав:
— Де виконроб? Подайте мені його сюди!
— Я тут,—з темряви командирського вагончика озвався виконроб.— Що тобі?
— Ви мене образили тяжко!
— Чим?
— Не знаєте чим? Перегін пустий!
— Неув'язка вийшла.
— В печінках мені ваші неув'язки! Хіба для того живу, щоб порожняком ганяти? Я ж вам не пігмей який-небудь! Куряву збив на шляху, тридцять кілометрів куряви — та й усе. А я не хочу для куряви!
— Буде заплачено,— пробубоніло з будки.
— Не хочу й плати дурної! Яка ціна за день, по-пустому прожитий? Ці ось ішачили день, та знали для чого, а я? Поверніть мені цей холостий день! Натурою поверніть! Не позначкою в наряді, а день життя поверніть!
На крик та галас Єгиптин дівчата з'явились у дверях вагончика. Тільки тепер, коли він повернувся і з ним нічого не сталось, Ліна відчула, що душа її стала на місце і спатиме вона спокійно.
А Єгипта тим часом, стрельнувши в когось сигарету, вже весело розповідав товаришам, що ні, таки недаром і він цей день прожив... — їду степом, аж гульк — бугай людину топче... Я, мов тореадор, скрепером на нього, а він тільки сопе, запінився, очі кров'ю налиті, наче в якогось самодура-бюрократа... Ну, я його таки відтиснув, людину врятував, правда, виявилось, що це наш начальник робпостачу: якби знав, то ще й подумав би — чи рятувати!..
Регіт розлягається по табору, а потім він ущухне, табір окутається сном, чути буде тільки сюркотання коників у зоряних просторах теплої степової ночі.
А потім знову настане ранок труда, бульдозери вже підійшли до Кургана, і вже не жінки-археологи ніжними пальчиками дошукуються в ньому черепочків, а могутні машини ріжуть його сталевими лемешами, розрівнюють, розгортають. Працюєш і тільки дивуєшся, хто цей курган насипав і чим його насипали, такий високий, шапками сюди зносили землю за давнім вояцьким звичаєм, чи шоломами, чи як? Чим глибше врізається в землю Кузьма Осадчий, тим виразніше стає видно йому, що курган цей, мов книга, складений сторінками-пластівнями: шар землі, а під ним шар перецвілої трави морської, потім знову шар землі, під ним знову прокладка настеленої кимось трави, що й за віки не перегнила, лише цвіллю взялася. Де ж ті амфори, що в них зерно зберігається предковічне, пшениця з такого колосся, що кожна зернина в ньому як грецький горіх?
Розрівняли й курган, з грунту його зробили крила каналу, що звуться кавальєрами, і далі пішли в степи перекопські.
Степи перекопські... Мабуть, нема іншого такого місця на планеті, де тіло землі було б так густо начинене металом війни, де стрілки компасів так танцювали б від штучних аномалій. Як по фронтових дорогах, пройшли тут попереду будівників сапери, виймаючи з землі проіржавілі міни, важкі авіабомби та цілі звалища артилерійських снарядів, що, мов гадюки в гадючнику, дрімали в цій землі, приховані бур'янами. Сапери з вудлищами міношукачів у руках, у вилинялих, болотяного кольору панамах були чемними й товариськими хлопцями. І навіть дозволили й дівчатам-пікетажисткам взяти до рук свої вудлища та надіти навушники, щоб почути голос цієї загадкової землі. На прощання ще й сфотографували Ліну та Василинку в тих навушниках, із міношукачами в руках.
Одначе не на всю глибінь, видно, чують цю землю чутливі пристрої, пташино попискують вони й там, де мусили б примовкнути, бо якось вранці, коли Кузьма Осадчий прорубував свіжу траншею, земля під його бульдозером скреготнула різко, металеве. Зупинивши агрегат, Кузьма зіскочив на землю, з винуватим виглядом нахилився біля гусениці, а до нього вже квапливо крокував бригадир та інші бульдозеристи.
— Що тут у тебе знову? — гукнув Брага, та, зазирнувши під гусеницю, враз відсторонив рукою і Кузьму, і все товариство: — Ану, всі звідси.
По праву колишнього підривника, зостався на місці пригоди Брага, та зостався з ним ще й Куцевол, який у війну був сапером, розміновував Відень, де й зараз нібито ще не злиняли на стінах написи: “Розмінував Куцевол”.
Виконроб одразу ж послав самоскид за командою підривників, а поки що мотори заглушено, агрегати зупинено, на всій дільниці робіт — тиша та цвірінчання цикад. Тільки біля грізної Кузьминої знахідки, біля чорної, як осмалена свинюка, авіабомби Брага та Куцевол щось мудрують, щось там чаклують удвох, лазять аж попід гусеницями. А потім Брага, забравшись в кабіну, обережно, як тільки він уміє, здає Кузьминого робота назад, а ще невдовзі бомба вже стоїть вивернута й поставлена сторчма, і біля неї стоїть спокійний Куцевол. За правилом сапера він мусить обгородити це місце, позначити — не підходь, мовляв, небезпека! Не знайшовши нічого іншого під рукою, він скидає свій засмальцьований, зашмульганий картуз і надіває його зверху на бомбу, надів, мов на снігову бабу, та ще й придавив, ніби на очі насунув, і бомба стала одразу смішною в його картузі, стала схожою на городнє опудало!
В такий спосіб позначивши місце, до якого підходити не можна, Куцевол почвалав до свого бульдозера і, щоб не гайнувати час, погнав його, минувши бомбу, вперед, розробляти трасу далі.
Роботи почалися знову, бульдозеристи, працюючи, виглядали з кабін і реготали, дивлячись на те страховисько, що стало не страшним в зашмульганому Куцеволовому картузі. Лише Кузьма Осадчий ніяк після цього не міг подолати в собі тривоги і, працюючи, весь час дослухався до того, що робилось внизу, і йому часом вчувався в землі під гусеницями загрозливий металевий скрегіт.
Команда підривників прибула в надобідішній час. Разом з Брагою та Куцеволом вони витягли бомбу і повезли її в степ, звідки невдовзі пролунав вибух і хмара знялась, схожа на вихор степової куряви. Дівчата, мов занімілі, стояли з своїми рябими рейками в руках, дослухалися, як тане в степах гуркіт вибуху, цей запізнілий відгомін війни.
День за днем посуваються вперед будівники магістрального. Сліпучий степ їх оточує, океаном сонця розливається попереду, але і з тієї світлої далечі до будівників час від часу долинають глухі удари вибухів, що заставляють і пікетажисток, і Кузьму Осадчого, і всіх бульдозеристів на мить насторожитись. Потім вони знову рушають далі, бо відомо їм, що то навстріч лунають вибухи в степах євпаторійських, де відкритим способом добувають на кар'єрах будівельний камінь-черепашник. На тисячі гектарів, на багато кілометрів у просторах розкинулись ці степові каменоломні, над якими то тут, то там зринають вибухи, жовто-бура хмара встає — тільки не атомна то! Верхній шар грунту вибухами розкидають, знімають, а під ним відкривається пласт морського золотистого каменю, залишок доісторичних морів,— його машини ріжуть, як масло. Йде потім цей камінь на будови по степових містах, радгоспах та колгоспах, йтиме він також на деякі споруди каналу, де, з часом постарівши, цей камінь з жовто-золотистого стане темно-сірим, схожим на той давній, нетлінний, що з нього були колись вибудувані Херсонес севастопольський і горда еллінська Ольвія над дніпровським лиманом.

XI
ПОЛІГОН
(Історія однієї любові)
Поміж степових вечірніх курганів, що імляться, сивіють на видноколі, здіймається один курган особливий, вишнево-червоний: сонце-курган. Дедалі меншає, тане він, той вишнево-червоний курган... Розтанув, зник на очах: зайшло, сховалось за обрієм сонце.
Сонце зайшло, а відблиски неба ще живуть на стрілчастих блискучих ракетах, що, скільки зглянеш, височать по всьому степу, немов обеліски. Ні деревця ніде, ні доріг, ні людського житла. Тільки степ та ракети. Одні лежать, інші підвелися й, напівсхилені під певним кутом, завмерли на своїх ракетних пристроях, ще інші сторчма стоять, націлені в небо, зачаївши силу блискавиць у своїх тугих, налитих тілах.
Світ безгоміння і смутку, світ, що створений мовби на пересторогу людині. Тільки й порушують інколи тишу цих неоглядних просторів вибухи страшенної сили, бо все тут призначене для ударів, для влучань, для попадання в ціль. Безжиттєве, несправжнє, примарне усе тут: і біленькі реактивні винищувачі, що розпластано принишкли серед трав,—то вже такі літаки, що з них вийнято душу і нікуди вони не полетять; і судно, що бовваніє на морі,— те судно нікуди не попливе; і чорні грузовики польових радіостанцій, що ген-ген темніють, розкидані по степу між ракетами,— вони так і темнітимуть день за днем на одному місці, бо вони несправжні; і самі ці обеліски-ракети — це тільки мішені, це тільки вміло поставлені кимось у цих безлюдних просторах макети бойових ракет.
І якось незвично серед цього безгоміння та непорушності раптом побачити силует газика, що жваво рухається по обрію, маленький, як миша, серед високих блискучих ракет. Незвично бачити, як біля одного з курганів, де газик припиняє свій біг, з нього виходить людина — одинока людина в льотчицькому кашкеті і шкіряній блискучій тужурці. Повільною ходою простує людина на курган, зупиняється на його вершині, надовго непорушніє в зажурі і смуткові, як знепорушніли і ці обеліски-ракети, що до самих обріїв виповнюють степ своєю гаснучою вечірньою величчю.
Що вивело на курган цю людину? Які думки обіймають її, яку бентегу носить вона в своєму серці? Стоїть в задумі, стоїть незрушно у вечірніх присмерках. Якому-небудь чабанові з радгоспних земель здалеку і сама ця силуетна людина на полігоннім кургані могла б здатися лише макетом людини, маленьким макетом, що застиг поміж інших величезних макетів, серед того заборонного суворого світу, ім'я якого п о-л і г о н.
Але то не макет. То стоїть на кургані Уралов. Начальник полігона Уралов, життя якого цілком підпорядковано льотчикам і який тепер тільки з землі перемовляється з літаками, коли вони, подолавши величезні відстані, наближаються до полігона з грізним своїм вантажем,— цей Уралов у недавньому минулому сам був льотчиком-винищувачем. Як більшість людей його фаху, на яких бурхливий плин їхнього життя накладає свою познаку, Уралов був життєлюбом, запальним, компанійським хлопцем, його вабили все нові й нові швидкості, вабив риск. Літав, стріляв, з спортивним азартом ганявся за повітряними цілями, розстрілюючи їх своїми різнофарбованими набоями (щоб лишити слід на макеті), аж поки одного разу під час чергового медогляду сказали йому:
— Годі, браток, відлітався. Віднині тобі — наземна служба...
Уралов не міг змиритися з цим. Поїхав до Москви, оббивав пороги найвищих військових медиків, в багатьох начальницьких кабінетах бачили цього щуплявого аса з блідим, ніби весь час схвильованим обличчям і мовою різкою, нервовою, вимогливою.
— Я почуваю себе здоровим, розумієте? Хочу літати, розумієте? Хочете, на руках по оцьому кабінету пройду!
— Не треба нам на руках.
— Але ж я здоровий, чому ви не вірите? І бліднув обличчям ще більше, і на цій блідості ще більше виступали сині, небово-сині краплини очей.
Там, у штабних коридорах, випадково зустрів генерала, колишнього свого комдива, що добре знав його, Уралова, по спільній службі в окупаційних військах. Генерал летів кудись на інше, далеке призначення, квапився, проте Уралову зрадів, як синові, розпитав, чого тут, уважно вислухав.
— Щось мудрять вони з тобою, Уралов... Ану, ходім.
І повів до кого слід і дав відповідну характеристику.
— Поручитись можу за нього: командиром ланки був, відмінний льотчик. Ас!
Але й це не допомогло. Бо є щось дужче за всіх цих людей, є межа, яку ніхто з них не владен переступити, хай ти там будеш герой із героїв.
І ось він із своєю захудалою валізкою, блідолиций, сухопутний ас, уже тиснеться в автобус Москва — Внуково, тиснеться, зачіпаючись за автобусні дверцята своїм розкішним льотчицьким кашкетом, що відтепер здавався йому на голові великим і дедалі ставав ніби ще більшим, ніби відчутно ріс на голові. Сів, забився в куточку, і було йому тяжко, до потьмарення в вічу тяжко на душі, і життя здавалось пропащим. Неподалік від нього біля вікна сиділо троє, з виду студенти — дві дівчини і хлопець з рюкзаком, славний такий хлопець, тільки обличчя чимось пошрамоване, наче він горів або був поранений, хоч за віком своїм він і не міг знати війни. Навпроти нього сиділи його товаришки, дорідні вродливі дівчата. Одна з них, білявка у жовтій в'язаній кофті, все поглядала на льотчика, тихо перемовлялася з подругою і сміялася. Може, смішно їй було з цього кислого гостроносого льотчика чи з його великого кашкета, незграбність якого Уралов і сам весь час почував. Чи, може, вона сміялась просто так, лише тому, що була молода та щаслива, повна здоров'я, і день був чудесний, сонячний, і за вікном експреса пролітали сліпучо-білі березові гаї. Пролітали казкою, химерністю фантазій, і дівчина щось говорила співучо про ті берези, про те, які вони гарні, чисті. І сама вона теж була вся чистота, сонячність, усмішка природи, і великим став би художник, який зумів би передати все це.
Уралов ще бачив потім їх в аеропорту, коли хлопець брав їм цукерки, а дівчата стояли біля телеекрана, де довідки дають про рейси літаків. Ще бачив їх на виході, на пероні з табличкою: “На Сочі”.
Чи вони ждали когось, чи самі мали летіти — це для нього зосталося невідомим, їм було весело. Вони й тут ніби заради розваги позиркували на Уралова сміхотливо, а коли вже він мусив рушати, та, що в жовтій, соняшникового цвіту кофті, так славно, так незабутньо усміхнулась йому! І доки він ішов з групою пасажирів до маленького аеродромного автобуса, щоб їхати до свого повітряного лайнера, три руки із-за бар'єра — дві дівочі й одна хлоп'яча — все махали йому, бажали щасливого польоту, ніби казали: “Не журись, льотчику, не опускай крила, хлопче!” І по-думалось тоді, яку велику підтримку можуть подати людині в такому, як у нього, душевному стані зовсім не відомі тобі люди, троє добрих сердець, троє душ, з якими ти, певне, назавжди розминешся в океані людства. Ще довго після того жили в його душі і ті прощальні помахи рук, і світлі, чисті усмішки незнайомих людей, що мовби освітили йому дорогу із Внуково.
Запропонували йому, як і обіцяно було, наземну службу. Прийшовши додому, сказав дружині:
— Пропонують полігон.
— І ти згодився?
— Я солдат.
— Ах, ти хочеш, щоб я вік звікувала в казармі? Квартиру з видом на море міняти на якусь глухомань? Іншим ресторани й театри, а мене на полігонні пустирища! Де ще й бомбу на голову кине який-небудь роззява! Ні, дякую красненько! Не їду!
І не поїхала. Поїхав він сам. Борсуком жив у закутку полігонної казарми з усміхненою Джокондою на стіні, до якої тільки й зверталась душа в хвилини розпуки й самотності: “Так, я солдат. Якщо треба тут — буду тут. Якщо з льотчика треба стати кротом підземельним—стану кротом. А каже Вітчизна: снарядом стань — стану снарядом, ракетою стану, чорт візьми!” І це не було пусте храбрування. Людина обов'язку й честі, людина, що ради справи, ради товариша готова на самопожертву,— таким його знало командування, і таким він справді був.
А тим часом — життя в непривітті полігонного барака, звідки Джоконді твоїй тільки й видно жовті безрадісні кучугури піску, що підступають до самих вікон, та стенд, забитий серед колючок та молочаю:
“Воїн! Виконуй Устав бездоганно, сміливо й чесно”.
Під цим девізом тепер проходило його життя. Холостяцька безладь кімнати. Купи книг по кутках. Пудові альбоми репродукцій...
Часом зубами скрегочеш від тоскності за тим, що було. Друзі десь без тебе літають... А тебе — з неба, з польотів, де співала душа, кинуто в пекучі оці кучугури, в задушливі чебреці, зарості колючок, що ними нібито, як настояти на горілці, хвороби якісь лікують...
Небайдужий до малярства, Уралов і сам деколи потроху малював, етюди його вихрились барвами яскравими, палаючими, а тут і етюдник засох, припорошений пилом,— Уралов терпіти не міг ці сіро-жовті пустельні тони, що оточували його. Вилинялість, полігонна пустеля, піщані бархани, що тягнуться аж до крайнеба,— тільки глянеш на них, так одразу тоскно стає, завив би вовком. Арена пісків, пустизна, царство ящірок, і ти тут ящірячим життям живеш. А коли випаде забратися далі в ті несходимі кучугури, то виявиться, що всі вони у вирвах, у ямах, покриті, поколупані, живого місця нема. Пісок начинений металом, брухту тонни можна було б наздавати, бійці дечому знайшли навіть застосування: біля казарми урни для сміття — з чорних, перекинутих догори бомбових стабілізаторів.
Така служба, що не часто лунає тут сміх, не часто почуєш привітний неофіційний голос. Безконечні цифри, закодовані команди, рапорти — їх тільки й чуєш протягом дня на командному пункті, ніжностям та ліриці нема тут місця, владно вдираються басовиті радіоголоси не бачених тобою людей, і кожне слово льотчика, що озивається з повітря, записується тут на магнітофонну стрічку, так само, як фіксується і кожне слово твоє. Стоїш, чергуєш, в напрузі вдивляєшся в сітку прозорого плексигласового планшета, на якій сержант-обчислювач щораз виводить все нові й нові цифрові позначки. Влітку духота тут, на цій піщаній арені мікроклімат Сахари, доводиться працювати роздягненими, і солдати напівголі сидять серед приладів, засмаглі, м'язисті, роблять записи, помітки, приймають, передають команди. Обчислювачі, радисти, спостерігачі, кухарі — це все твої побратими, такі ж трудяги, як і ти, для них теж увесь гомін планети, її музика і її голоси найчастіше зводяться до кількох карбованих слів: “Виходжу на рубіж!”, “Буду працювати на ціль...”
Зрідка хіба що хтось прорветься якою-небудь неофіційною вільністю: “В мене лампас на борту”.
А той лампас, буває, відбомбиться на “двійку” і заведе потім з тобою довгі радіочвари, що він, мовляв, на власні очі бачив своє влучання, і ти мусиш йому доводити, стояти за правду, як кремінь.
Неспокійне, тривожне твоє господарство, і за все ти відповідаєш — починаючи від складної роботи КП та станцій радіолокатора і кінчаючи яким-небудь білим величезним — двісті на двісті метрів — хрестом, викладеним десь у кучугурах, який треба вчасно побілити вапном, бо він швидко линяє, заноситься піском та курявою.
Одного разу Уралов був у справах далеко від полігона, їхав відкритим сліпучим степом, серед блиску стерень, серед стрекоту комбайнів, що корабельне рухалися від неба до неба, і хоч їхав по землі, а ніби з повітря бачив золоті розсипища зерна, що цілими ворохами, цілими горами червоніло на залитих сонцем токах. Дорога його лежала повз елеватор, повз цю височезну споруду з бетону, що була без вікон і ніби й без дверей. Неподалік від елеватора трапився колодязь-артезіан, вода сама текла з нього, і Уралов зупинив машину, щоб напитись.
Там і сталася його зустріч з Галею. Повновида смаглявка, високочола, вийшла вона з відром із недалекого подвір'я, обкладеного жовтим ніздрюватим каменем, ішла брати воду і, наближаючись до колодязя, уже посміхалась до Уралова по-доброму, ніби вже раніш знала його. В неї були брови чорні, як у тих піснях, що не раз він чув у цих краях, в неї були очі ясні, такі принадно-живі, яких, мабуть, і в піснях не було. Ті очі так і променилися м'яким, довірливим світлом, так і промовляли до Уралова кожним своїм промінцем! І зблизька усмішка не згасла, але крізь світлу її привітність стало помітно й смуток в глибині очей, і видно було, як сльози ще на віях бринять! Хто міг таким очам горя завдати, хто смів покривдити їх?
Невимушено зав'язалась розмова, і Галя призналась, що справді недавно плакала, бо в неї вийшла незлагода із свекрухою, яка сьогодні нав'ючила її корзинами та посилала торгувати, а їй соромно було... Сяючи сльозами, хвилюючи своєю відвертістю та довірою, Галя розповідала йому, як ішла вона до станції мимо елеватора, йшла, де чоловік її вагарює, сподівалась — побачить він її, зігнуту базарною ношею, пожаліє, захистить, а він ще й навздогін гукнув:
— Гляди ж там, не проторгуйсь!
І реготав у компанії приятелів, з якими він щовечора тільки й знає забивати “козла”... їм реготи, а їй обличчя горіло від сорому, і сльози капали під ноги, і камінь під ногами кипів. Бо ще ж вчора була комсомолкою, вожатою в школі була, а тут її хочуть перекупкою зробити.
— Так ось що, Галю... Сідай зі мною.
І хоч у голосі його була в цю мить сердита і ніби аж неприємна різкість, але було щось і таке, що мимоволі заставило Галю зітхнути. Вона навіть глянула не без інтересу на його обтріпаний, закіптюжений газик.
— Сідай, сідай,— повторив Уралов вольовим командирським тоном.— Я серйозно.
І хоч цього разу вона й не сіла, проте через кілька днів це сталося: серед білого дня забрав її Уралов, і той-таки ґазик, набравши швидкість, помчав їх в роздолля степів золотих, і Галя без жалю дивилась, як пропливає стороною на обрії елеватор, цей її сліпий степовий хмарочос.
Мчав її Уралов тими просторами, де навіть земля світилася сонячним блиском стерновищ, пролітали селами, де хати потопали у виноградниках, де садки спливали каскадами груш, яблук та абрикос, а розкішні виноградники виметували буйне листате пагіння аж на вулицю. “Все, що ти бачиш, це я, це моє, це для тебе”,— мовби говорила йому Галя, сидячи поруч, і краєм ока він бачив, як вона розцвітає крізь тривогу, визволена від свекрушиних корзин, а він мало й говорив, тільки ще більше бліднув, міцно тримаючи обома руками кермо.
Уралов повіз її напрямки, там, де раніше й не їздив, і газик їхній невдовзі поглинуло море кучугуристих пісків — мертва зона полігона,
— Куди це ти мене завіз? — посміхалася Галя, коли вони забуксували, хоча видно було по ній, що не лякає її цей гарячий світ кучугур та молочаїв, світ бомбових вирвищ та іржавих стабілізаторів, що стирчать навкруги.
В кучугурах довелося й заночувати, там і перша ніч для них промайнула, там і світання їх застало в обіймах. Злегка відволожена росою плащ-палатка серед колючок та коронованих будяків кучугурних, мовчазний газик, що за ніч нахолонув і теж був у росі, та ще це тихе степове світання — вони тільки й були свідками їхніх освідчень і їхнього шлюбу.
Зажили вони дружно; Галя, щоб показати чоловіка батькам, повезла його в рідне степове село, де, перед тим як вийти за свого вагаря, вона деякий час секретарювала в сільраді і де її спокусив місцевий завклубу. Ні з чим не крилася Галя перед Ураловим, щиросерде розповіла йому все про себе, і він вислухав мовчки, попросив тільки більше ніколи про це не згадувати. Батькам зять сподобався, мати, правда, зауважила, що ніс дзьобиком та що суворий дуже, рідко сміється.
— Це в мене служба така,— похмуро пожартував Уралов.
Жити стали серед вирв, серед вибухів, серед заміття безплідних пісків... Уралов спершу побоювався, що не звикне тут Галя, занудьгує серед полігонного одноманітного життя, бо хоч є в них і чимала бібліотека, і пудові альбоми з репродукціями найславетніших картинних галерей, хоч є і клубик, і екран, але ж є й кучугури, пустеча зловісних кучугур навкруги! Проте не занудьгувала ясноока його подруга, принаймні не показувала цього, все була такою ж веселою, як і перше. А він з удаваною суворістю скаржився на неї товаришам:
— Ця хахлушка щодня мені якесь нове слово підкидає. Щось скаже незрозуміле, а ти ходи думай тоді цілий день, що воно значить; може, обізвала якось?
— Дурненький,— втручалася Галя,— то ж усе ласкаві слова...
— І набагато тобі ще їх вистачить?
— На все життя, чорнобривчику мій... Це його, білявого, аж рудого, вона називала чорнобривчиком.
Коли він помічав, що Галя його часом присмутиться, він вважав за потрібне розважити її і не находив нічого ліпшого, як повести на одну із спостережних вишок, звідки вони вдвох милувались, мов грандіозним спектаклем, бомбовими вибухами, що сповіщали про себе оранжевими звихреннями в далечі піщаної арени, в глибині сліпучих від сонця полігонних кучугур. Літаки йшли на такій висоті, що їх і .не видно було, і гул їхній теж ледве долинав, і здавалося, що то мовби сама земля вивергає з себе оті оранжеві, червоно-бурі, якихось марсіанських кольорів вулкани. Хмари вибухів, ці світло-червонясті химерні хмари, розростаються потім в повітрі у цілі острови хмар, що довго, повільно тануть, мовби ждучи, поки їх зафіксують із вишок хлопці-спостерігачі.
А тим часом обважнілі садки півдня осипалися абрикосами, земля вже була ними встелена так, що ніде й ступити, а збирати нікому, і сусідній з полігоном колгосп звернувся до Уралова за допомогою. Це була найвідрадніша для Галі подія, бо Уралов, прихопивши й Галю, і всіх тих, кого можна було прихопити з свого війська, повів їх на штурм в те сонячне абрикосове царство, де все абрикосами світилося й пахло, і земля була золотою від плодів, і дерева горіли золотом так, що їх спекулянти й заготовачі, здається, мусили б бачити за тисячу верст!
То була солодка робота, радісна втома, і не забути тих пісень вечорових, і вогнищ, і куренів...
Але й звідти — з бенкетування праці, від пісень та куренів — дорога знов стелилася в кучугури.
Через деякий час Уралова — ніби як підвищенням по службі — перевели з кучугурного полігона на інший, приморський, степовий, де перед очима Галі вперше постали оці, схожі на видива, обеліски ракет. Тут бомбили тільки ночами, іноді вдосвіта, а вдень ці розкидані по степу макети літаків, машин, ракет своєю мертвотною непорушністю здатні були нагнати лише сум і нудьгу. Одначе й цей ракетний степ теж не злякав Галю, не засмутив, не зіпсував її веселої життєлюбної вдачі. І хоч життя тут було ще більш неспокійне (були такі дні, що їм і зовсім треба було виселятися за межі полігона), проте Галя й тут швидко знайшла себе, обвиклася, самим своїм квітучим виглядом радуючи і Уралова, і його полігонних товаришів. На відміну від безплідних кучугур, земля тут була така, що могла б усе родити, і Галя не проминула цим скористатися. Як тільки настала весна, Галя, незважаючи на те, що була вагітною, взялася копати, робити грядки та клумби, залучала до цієї роботи вояків, що пізніше аж очам своїм не вірили, коли побачили на столі в їдальні свіжу зелену цибулю власних посадок, а свою казарму та командний пункт — у вінку квітників, де кручені паничі обіймалися з красолею, а ніжна петунія та царська борідка красувалися серед жовтогарячих гвоздик та міцних повноквітних чорнобривців. Як і личить добрій господарці, Галя ще й курей та качок розвела, правда, коли вони попідростали, то виявилось, що ні вона, ні Уралов не вміють різати птицю, і коли вже треба було це робити, то Уралов з рішучим виглядом з'являвся на порозі з дрібнокаліберкою в руках і, намітивши серед двору синьоголового селезня, на якого йому вказувала Галя, валив його з першого пострілу.
Потім у них народилося дитя, гарненька донечка, яку вони, після завзятої щасливої дискусії, обопільне вирішили назвати Леною — Оленкою. Це було вершиною їхнього щастя, було мовби гідною винагородою обом — і Уралову за всі життєві гіркоти, яких він зазнав, і Галі за її минуле невдале кохання, до якого Уралов тепер і не думав ревнувати, бо знав, що то її природна добрість, безхитрісна щедролюбна вдача так невдало й довірливо шукала справжнього кохання, аж поки знайшла його тепер із ним, із Ураловим. Ощасливлений народженням доньки, Уралов перестріляв на радощах усіх селезнів, усіх качок та курей задля широко розтіяного “раю” — свята народження першої на полігоні людини. На свято Уралови закликали всіх, хто тільки був вільний на цей час від чергувань.
— Нічого в житті не боявся,— признався в цей день Уралов товаришам,— а тут ох перетремтів. І знаєте, що лякало найбільше? Десь вичитав перед тим, що в Японії 36 тисяч дефективних дітей народилося після Хіросіми... Радіація, патологія — всілякі дурниці полізли в голову. Аж тоді від душі відлягло, коли медсестра сказала, що все гаразд, і на руки мені подала оцю нашу красуню степовичку,— казав Уралов, розчулено зазираючи в блискучу нікельовану колиску. Там, зморщивши буряково-червоне личко і нічого не підозрюючи про земні діла, солодко спала чистим сном немовляти новонароджена.
— Ось вона, володарка полігона,— казали про неї бійці, а мати голубливе примовляла:
— Ясочка наша.
І Уралов згоджувався мерщій:
— Дійсно, ясочка!
Хоч і недотямлював, що це воно таке ясочка.
Справді, диво дивне: ось вона тільки народилась і вже стала тут найстаршою, всіх прихилила до себе ця маленька істота, пуп'янок, крихітний росточок життя.
При згадці самого імені Оленки суворі обличчя вояків світлішали, і не було тут такого, на кого б не поширювалась її влада — влада любові!
Коли вперше дитя посміхнулося, це стало подією, сенсацією на весь полігон. Всі бігали до Уралова на квартиру глянути на Оленку, козиряли, віддавали їй честь і в наступні дні теж не переставали бігати на квартиру за її усмішками. Старшини-надстроковики підставляли їй вуса, щоб піймала за вус, молоді солдати в захваті були, коли вона вчепіриться котромусь за вухо і потягає, полоскоче своїм рученям.
Про Уралова вже й казати нічого. Він з народженням дочки став просто невпізнанний, став говіркіший, привітніший, не такий категоричний в усьому, як досі. Ті доньчині усмішки, дитячі ніжні доторки до щоки мовби проникали йому в саму душу і впливали на неї чародійно. Він не соромився власноручно пелюшки прати, більше того, проробляв це з таким виглядом, ніби вчиняв якийсь безмежно-важливий ритуал.
— Хіба ж не диво, Галю, га? — схилявся він над колискою, прибігши зі служби.— Ще не говорить, а вже вміє сміятись. Суцільна доброзичливість: до всього на світі всміхається.
Це була просто ідилічна картина, коли надвечір Уралови виходили прогулятись. Він, якого й полігонна смага не брала, блідий, вічно схвильований, ніс Оленку на руках, а його повненька, ясноока Галя дріботіла поруч нього, не в силі приховати радості свого благополуччя. Це було істинно щасливе подружжя, вони були мовби створені одне для одного, навіть ростом однакові, невеличкі обоє, проходили мимо КП і йшли у відкритий степ. Всі знали, що то Уралов поніс прогуляти, розважити доньку, бо йому здавалося, що їй 'уже хочеться якихось дитячих розваг, і він шкодував, що на полігоні немає якого-небудь чортового колеса та каруселі, а є тільки блискучі гостряки ракет у степу—єдине, що він тільки й міг тут показати своїй улюбленій доньці. Ще, правда, були в степу, крім ракет, спортивний “козел”, “кобила”, волейбольний майданчик та стара, облуплена кошара, що зосталася на території полігона від тих часів, коли полігона ще не було, а земля вся належала радгоспові: Була поруч з кошарою й хата чабанська, вона теж облупилась, саманом світить,— пустка така, що, здається, і Оленку відлякувала своїм драним виглядом та проваллям вікон. Оглядаючи ці напівзруйновані рештки чабанської ери, Уралов давав волю своїй фантазії, малював перед донькою та дружиною жартівливі картини свого майбутнього, коли Оленка буде вже великою, і, замість полігона, тут знову володарюватимуть радгоспні чабани, і сам він, Уралов, буде тоді найстаршим пастухом, стоятиме на отій вишці, де тепер КП, із її висоти керуватиме отарами, наглядатиме за вівцями в стереотрубу.
Посміявшись з його вигадок, вони рушали далі, простоювали біля високої, націленої в небо ракети, і їм здавалося, що ясочка їхня вже торопіє на це блискуче диво, на таку велику цяцьку і вже якісь перші знаки записуються на плівці її свідомості, чиє: тої і непорочної, як вранішня зоря. Від ракети повагом ішли вони туди, де сивіють стародавні могили,— Уралов вважав, що донька найкраще себе почуває, коли він виносить її на степовий курган, де був встановлений локатор. Тут свіжий вітерець дмухав на Оленку, і вона ніби жвавішала і з цікавістю стежила, як локатор, повільно обертаючись своїм обручем, кладе рухливу тінь на трав'янисту глобальну опуклість Кургана. Це була поки що маленька Оленчина планета, на якій не було нічого, крім сріблястої нехворощі та локатора, який мав правити їй за розвагу.
Все було б добре, якби не було ночей. Ночами Оленка погано спала, були такі ночі, що й Галя, й Уралов не прилягали ні на хвилинку, бо дитина криком кричала цілісіньку ніч, її крик чули й полігонні вартові, і ніхто нічим не міг зараяти. Галя в розпачі обливалася слізьми, а Уралов, стинаючи зуби, кидався з кутка а куток, не знаходив собі місця — душу йому краяв той Оленчин болісний крик. Вояка, службист, не визнавав він раніше ніжних пестливих слів, підсміювався над Галею, а тут і сам навчився.
— Ну, що болить тобі, донечко, що? — упадав він над немовлям,— Животик? Голівка? Скажи! Ну, покажи, де болить?
А воно тільки дивиться оченятами, туманними від болю, ріже тим болем: допоможи! Ти ж дужий, а я безпомічна! Вас багато дорослих, а я одна...
Лише на ранок, коли сходить сонце, Оленка перестає плакати, знов заспокоюється, а поспавши — розквітає усмішкою. І так день за днем, ніч за ніччю: вдень заспокоїться, а тільки ніч — дитина в плач, у крик і аж синіє, аж заходиться.
Став привозити Уралов з міста лікарів, найкращих фахівців: оглянуть і нічого особливого не находять, не можуть визначити діагноз. Це щось таке, мовляв, минуще, а так дитина здорова. Щоб якось розважити доньку, Уралов придбав у воєнторзі акордеон, дорогий, розкішний, хоча грати на ньому й не вмів. Учився тепер ночами, уперто ростягував ту чортову шкіру, а коли втомлювався, зовсім виснажений, шпурляв акордеон у куток і, відсторонивши від доньки дружину, запухлу від сліз, сам нахилявся над крихітним! тільцем, що змагалося за життя, і мовчки приймав на себе той біль, той крик, той вибираючий душу доньчин плач. Однієї такої ночі, доведений доньчинйм криком майже до безпам'ятства, Уралов кинувся до машини, завів, помчав у радгосп до Чабанихи — перед тим вже уже чув, що є там така баба Чабаниха, мати капітанова, зіллям лікує — народна медицина і все таке... Не знав точно, де вона живе, знав тільки приблизно прикмети, і жадібно розглядав ієрогліф телевізійних антен над будинками, вишку металеву шукав — по тих ієрогліфах та по вишці він і розпшукав Чабанишину хату. Забарабанив у шибку, і стара з'явилась на порозі, як мара, як живий привид минувшини: розпатлана, вилицювата, губи стиснуті, під насупленими бровами — ями очей... Чаклунське замкнуте обличчя Піфії, Сівілли, воно якраз чомусь і викликало довіру: оця врятує, ця допоможе! Як він гаряче умовляв, бо вона спершу не хотіла, казала, що давно вже цим не займається.
— На коліна перед вами впаду, тільки їдьмо, зарятуйте! Дякуватиму вік!
Кінець кінцем умовив-таки, підхопив, помчав у свій ракетний степ. Коли вони їхали мимо ракет, вже світало, вже блищали ракети своїми оболонками, але баба мовби й не бачила їх, вона ніби не хотіла й дивитися в той бік. А коли оглянула дитину, що вже спала, змучена після ночі, буркнула, що це не “ураз” і не “младенчеське” і що немає в неї від цього ніякого зілля, просто, на її думку, не підходить дитині це місце, не для неї такі цяцьки та гуркіт...
Оленці ж дедалі ставало ще гірше. Однієї ночі, коли Уралов був на КП, з дому подзвонила дружина. Він чув, як вона хлипала в трубку, і життя в ньому спинилось, холод смертельної тоскності в груди вступив.
— Колю... Колю... додому! — хлипала трубка.— Оленці погано, зовсім погано... Посиніла, оченята закочуються...
А коли він прибіг додому, вже не закочувались оченята, вже не кричала його донечка: вічна чиста усмішка застигла на її вустах.
Вона ще лежала у білій своїй постельці, а коло неї, на долівці, валявся акордеон, хижо блищав зубами клавішів. Дружина тіпалась на ліжку в риданнях. Мисливська рушниця висіла на стіні. Стояв на, столі польовий телефон. Все було, як і раніш, не було тільки Оленчиного дихання, була безмежна всесвітня пустеча навкруги. Кожна річ ранила його. Рушниця, акордеон, іграшки — нічого цього він бачити не міг. Здушений, осліплений горем, вискочив надвір, але Галині ридання знов повернули його до хати.
Вранці весь полігон був у жалобі. Вітер ганяв над казармою червоні прапори з чорними стрічками. Приголомшені трагічним кінцем, друзі-військовослужбовці про щось перемовлялись стиха, радились. Виявилось, що ніхто не вміє зробити домовини. Люди, що зналися на електроніці, що мали справу з найточнішими приладами та пристроями, не вміли, виявляється, змайструвати простої маленької домовини для Оленки! Бо не було в цьому ніколи потреби. Бо ніхто ж тут раніше не вмирав. Тут, здавалось, зібрались для вічного життя. І кладовища на полігоні не було — це була в них перша смерть. Все вона розпочинала, Оленка. Тільки оркестр був свій та прапори незвично чорно-червоні схилялись в жалобі.
Траурна музика лунала на весь степ, і не бомбили в той день.
Поховати Оленку вирішили на тім самім кургані, де стояв раніше радіолокатор. Тепер його там уже не було, тепер там викопали сержанти для своєї улюбленички невеликий окопчик. Туди йшла степом уся процесія, офіцери мовчазно несли Оленку над головами, несли її своїм ракетним степом, крізь бойові мішені, крізь їх насторожений грізний блиск, а вона, пропливаючи, усміхалася й зараз, відходила від Уралова у вічність із своєю усмішкою, з її непередаваним чаром і мовби промовляла до нього: “Татуську! Я не бачила нічого, крім цих твоїх ракет. Не бачила весен. Цвіту вишневого не знала. Ні синіх рік, ні міст далеких, казково-прекрасних. Я встигла бачити тільки оці грізні блискучі ракети, серед яких прожила своє миттєве життя. Коротким життям зірниці жила я. З'явилась, освітила усмішкою ваш полігон, сяйнула розливом щастя тобі, татуську, і мамі, і вже зараз іду від вас, іду ось назавжди!..”
Як йому в цю мить хотілось понищити, потрощити тут все, як палило його бажання поділитися з нею своїм життям — та що поділитися! Він, секунди не вагаючись, віддав би своє життя до останку, аби жила вона, його ясочка, його зіронька, яку він так і не зміг врятувати...
Ідуть. Вітер червоно-чорні прапори шматує, розвіває на весь степ, оркестр ридає траурним маршем, ідуть із трубами ті, що ще вчора чергували на КП — радисти, обчислювачі, планшетисти, ті, що ділять з ним біль його найтяжчої втрати. Сліпучий день схожий на ніч. Блищать сльози на смаглих вояцьких щоках. Голосить Галя. Зціпивши зуби, крокує поруч неї Уралов — повні груди болю несе. Тріщать під ногами сухі трави, посміхається в заюжене небо Оленка, труби по-удав'ячому поскручувались на оркестрантах, а вони, кидаючи в розвітрений степ біль своїх маршів, музикою бунтуючись проти горя, важко йдуть в тих удавах труб, мов Лаокоони.
Так він розстався з Оленкою. Пустим, спустошеним після цього стало його життя. Вночі прокинеться — все Оленка перед очима з рученятком, з шовком волосся, з усмішкою — усмішка та дитяча застеляє собою все небо, весь світ! І нема і не буде в усіх галактиках нічого кращого за це — за цей усміх дитячий, ласкавість рученят, перше лепетання мови... Було щось жорстоко-безглузде в цьому ударі судьби, життя його, таке стійке раніше, враз похитнулося. Уралов почував, що втіхи не знайде, примирення з нещастям не буде і що нове якесь, здобуте в горі прозріння не переставатиме терзати його. Нащо оте сонце в небі, коли її нема? Нащо всі дива світу, всі науки, нащо всі веселощі земні, якщо це їй, його ясочці, уже не потрібне? Нащо, нарешті, він сам, Уралов, і його праця тяжка, і його люта відданість ділу?
Став наполягати після цього, щоб перевели його куди-небудь в інше місце. Хоч на Курили, аби не тут!
Сьогоднішня його поїздка до міста теж була пов'язана з цим, і, повертаючись надвечір додому, він завернув до того Кургана, де лежить Оленка, завернув, знаючи, що це вже — прощання. Тут і ніч застала його, на могилі, тут йому все навкруги налилося темрявою і небо над степом нависло, порешечене зоряними пробоїнами, як велетенська мішень.
Уралов, наїжившись, сидів на кургані; якийсь нічний птах над ним пролетів, просвистів крильми; згадалось дитинство в степах кустанайських, і яке там було на озерах полювання, і як він бігав ще хлопчиськом за мисливцями та різними послугами дорослим заробляв собі право постріляти. Скільки пам'ятає себе, він марив полюванням, далекий постріл нашорошував і кидав його в дрож, і його мисливський запал дивував навіть дорослих, їм було смішно, що хлопець, зачувши далекий постріл, блідне від хвилювання, а він тільки й мріяв про той час, коли виросте й матиме власну рушницю. Потім виявилося, що в його діда-коваля є старезна рушниця-катеринівка, четвертий калібр, вагою не менше пуда. Гармата — і все. Колись, ще ніби дід дідів, пугачовець, зробив її, а дід так і не вистрелив з неї ні разу — боявсь. А цей, малий Уралов, взяв її, зарядив замість дробу шариків з підшипника, пішов на майдан, прив'язав до плуга, а до курка шнурок, щоб випробувати здалеку. То таки був постріл! І одначе не розірвало її. Після цього знову зарядив, прилаштував свою катеринівку до велосипеда і покотив на озера в степ. Зустрічні хлопці-казахи сміялися: всіх гусей твоя пушка переб'є!.. В полі гусей тьма, на просищі пасуться, летять, ґелґочуть, валом ідуть. Уралов зарився в копицю проса, виставив тільки ствол своєї гаківниці, під плече картуз підклав, щоб плече віддачею не розтрощило. Сидить, не дише, а вони насуваються ґелґотом, вже ледь мало не з-під нього просто смичуть, і він, затаївши дух, приклався, пальнув. Удар, іскри з очей, і вже нічого більше не пам'ятає. Очуняв: “Де це я? Що зі мною?” Рушниця відлетіла далеко, картуз теж далеко, плече горить і... жодної гуски. Однак це не відбило в ньому охоти до полювання. І вдруге, і втретє знову виходив з тією пудовою катеринівкою на гусей і щоразу падав після пострілу непритомний, аж поки в якійсь інструкції не вичитав, що треба було давати вдвічі менший заряд, ніж він давав...
Не знає, чому й згадалась йому зараз та його рання хлоп'яча пристрасть, блукаючим спомином навіялась серед нічного степу на могилі, де вічним сном спить його донечка. Не раз він чув жалі та скарги на скороминущість людського життя. Промайнуло, як сон, пролетіло мигцем, не встиг і оглянутись... Це так. Але зараз його думка якраз про інше, про те, як багато може ввібрати людська душа, мозок людський: цілі галактики життя може людина вмістити в собі! Коли були оті озера, гуси, просища? Коли то було: вперше побачив трамвай. Перший самостійний виліт... Як то далеко-далеко. Наче за далеччю віків. Майже в античності. І нічого цього Оленка не знала. Ні тих гусей, ні просищ, ні озер ніколи вже не побачить, і в цьому є велика якась кривда. Свіжа рана життя, вона заступила йому все, що було і що є, болем своїм ятрить його і ятрить. Фатальність? Якщо це фатальність, то він і її ненавидить! Забрати в нього Оленку, в самому розквіті загубити цей свіжий росяний пуп'янок, що вже всім умів дарувати радість,— ні, нема в цьому глузду, і ніхто не переконає Уралова в тому, що так буває, і що нічого не вдієш, і що “така вже судьба”... Не повинно бути такої судьби! За що її скарано, за що її страчено, його Оленку? Не було в ній ні злоби, ні ненависті, ні хитрощів, ні підступності, не було помилок і злих намірів, була тільки ясність найчистішої усмішки, було тільки те, з чим людина народжується для життя... Гризе його думка, тривога, що, можливо, є частка і його провини в тому, що сталось. Коли привозив Чабаниху, вона говорила щось, здається, застережливе, що місце не підходить дитині і не такі їй потрібні цяцьки. І що тільки під тихими зорями, а не серед гуркоту та вибухів здоровим та щасливим буде зачаття людське... Він не надав тоді значення словам старої, а тепер дедалі частіше довбе мозок думка: може, справді дитину лякало тут все, гуркіт тривожив і ці вибухи, що час від часу землю стрясали, може, вони й справді не для дитячої психіки? Причину доньчиної смерті так встановити й не вдалось. Командири й товариші вважали Уралова людиною впертою, вольовою, настійливою, людиною, для якої почуття обов'язку понад усе, а ось тут він не певен, чи все він зробив, щоб Оленку врятувати, чи виконав свій обов'язок перед нею до кінця. Одне тільки знає, що ця тяжка драма не минула для нього безслідно, ці згаслі Оленчині усмішки для нього ніколи не згаснуть і ніколи не буде вже він таким, як був раніш. Глибокий внутрішній струс мовби відкрив йому очі ширше на світ, на саму сутність життя, і те, що раніш його могло й не чіпати, зараз не залишає його байдужим. Чи так жив? Чи так ти живеш? Чи так всі ви, люди, живете? Задала йому Оленка таких запитань безліч, запитала й пішла собі, а йому зоставила вік на роздуми!
Десь з глибини темряви чути дзеленчання дзвіночка. Наближається отара. Чабан Горпищенко веде її, не інакше, бо це тільки він зважується заглиблюватись з отарою так далеко в землі полігонні, та й полігонне начальство до нього не так прискіпливе, адже у старого син льотчик і сам він людина заслужена й розторопна. Під час останніх важливих навчань, коли тут навіть один із маршалів був, він швидко з Горпищенком здружився, для них, для обох — для чабана і для маршала,— певне, було про що погомоніти разом, розклавши вогнище в степу для чабанської каші “в кожусі”. В ті дні все, що робилося на полігоні, було оповите особливою таємничістю, право доступу сюди мали тільки люди найнеобхідніші, решту всіх виселили, і чабан Горпищенко теж тільки віддалеки міг бачити, як незнайомі автомобілі мчали в напрямі полігона, як свіжі намети в один день там з'явились і як потім на далекім куті, що виходив у море, виросла висока драбинчата споруда і в ній, наче в колисці, в сповитку, лежало щось блискуче. Колись там орли та інші дикі птахи гніздились, а тепер люди он для яких пташенят гнізда мостять...
— Хочете побачити? — запитав його маршал при зустрічі.— Дивіться завтра о дванадцятій.
І чабан дивився. Удар бачив, і зблиск, і як відділялась ракета. Видима, справдішня, вона майже повільно, ніби знехотя виходила з вогняного клубовиння, а потім враз понеслась блискавкою, зникала невловиме, щоб приземлитись десь, може, аж на далеких водах океану, теж рівних і відкритих, як степ.
А тут після цього одразу всі роз'їхались, поїхав і маршал, позникали намети, берег на куті став знову порожній.
— Це хто тут ночує? — запитує чабан, наближаючись до Уралова, і, впізнавши його, додає якось вибачливо: — А, це ти, синку...
І, шелестячи травою, сідає поруч нього. Сидять обидва мовчки, вслухаючись в шурхіт отари, що розпаслася на чистій, не забрудненій нічиїми овечатами траві полігона. З темряви коли-не-коли подзвонює дзвоник, ніжно, мелодійно.
— Для чого та музика? — питає Уралов.
— А щоб не розгубились... Та й люблять овечки музику... Чи сопілку, чи пісеньку, чи тронку отаку.
— Як, як воно зветься?
— Тронка.
— Ніколи не чув такого слова,— з сумом каже Уралов.— Як багато я ще не знаю... Гарний звук. То мідь?
Чабан підводиться, ловить овечку, що підійшла зовсім близько, знімає у неї з шиї дзвоник, щоб показати Уралову. Той бере в руки щось важке, металеве, кострубате... Схоже на снарядну гільзу, зігнуту надвоє. Подзеленчав, задумливо послухав. Як антипод тиші — такий тут звук цієї тронки. Серед темряви й мовчання степу вона як голос життя.
— Шмат звичайної гільзи,— каже він, повертаючи тронку чабанові,— а видає отакий ніжний звук... Щось просвистіло в нічному повітрі, чи кажан пролетів, чи якийсь птах, ненароком отарою піднятий із трави.
— Перепілка, чи що? — загомонів угору Горпищенко.— Вже й перепілок тепер меншає. А лебедів? Колись у вас отам, на косі, лебедів дядьки возами набивали. Поїде й повен віз, як снігу, накладе. А тепер птаство переводиться. Орел хіба що коли-не-коли покружляє.
— Скільки він живе, орел?
— Та більше нас. Стоїш, дивишся часом на нього і думаєш: що той птах бачив на своєму віку! Від чумаків до ракет — все він оком своїм ввібрав...
— Хижак.
— Хижак-то хижак, а ти придивися до нього. В них свої закони. Навіть шуліка не б'є чужих пташенят, коли вони ще в гнізді...
Уралов запитав недовірливо, нервово:
— Хто це бачив?
— В народі давно помічено... Доки пташка сидить на гнізді, ніколи її не зачепить...— зітхнув чабан і після мовчанки обернувся до Уралова: — Правда, що тебе кудись переводять?
— Не тільки мене, а й полігон увесь згортаємо...
— Канал таки підпирає?
— Та й канал.
— Один полігон згортаємо, а другий уже на його місце спішить. Чув — у Чернігівці? Теж полігон. Тільки інакший. Полігон залізобетонних виробів — так він зветься. Залізобетонні кільця виготовляють, облицювальні плити для каналів, потреба там у них велика в різних бетонних виробах... Моя Тонька як спалахне чого-небудь, так і погрожує: кину к бісу вашу отару, в Чернігівку подамся на полігон! Мотористкою бетономішалки стану!..
По ласкавості голосу чути, що старий посміхається в темряві.
— Але й ми свій полігон ліквідувати не збираємось,— ревниво-досадливо каже Уралов.— Тільки перекочуємо на інше місце.
— Доки бандити кругом хати ходять, хіба ж можна ліквідувати? Ніяк не можна,— ожвавів чабан.— Того он аж над Свердловськом збили, чого його туди занесло? А Петро ж тобі привіт передає,— позавчора лист був.,,
— Спасибі.
— Уралову, пише, передайте привіт і дружині його...
Чабан умовчує при цьому, що син, передаючи Уралову та Галі привіт, ще й цікавився, як маленька Уралова росте. Почуває старий, що не можна зараз про це говорити — тяжко зранена біля нього людина. Та хоч і мовчить він, але душа його сповнена співчуття до Уралова, вся вона проймається зараз горем його, бо в тій драмі на полігоні було щось таке, що торкалось не тільки Уралових, а чимось глибоко торкнуло тут душі багатьох людей. Мине час, зміниться степ, не буде вже тут і слідів полігона, а чабан і тоді не одному ще розкаже, як народилася на полігоні дитинка, як росло в цім ракетнім степу на втіху гарнізонові те славне дитинча, і як стало потім кричати ночами невідомо чого, і як згасло. Розкаже, як ховали його на цьому кургані під музику двох духових оркестрів — військового і радгоспного — і як всі бомбардувальники в той день відмінили свої польоти.
Після мовчанки він знову заводить мову про канал:
— Як прийде велика вода, то змінить весь край. Уволю нап'ється дніпрової степ і зазеленіє... А то ще літо уповні, а вже тут згоріло все, гаряча хуга свистить, куряву жене. З водою буде веселіше! Ще й рис сіятимем, як у Тарасівці. В них там, кажуть, дуже добре вродив, корейці постарались... Сімей сорок їх в Тарасівку приїхало, щоб і наших навчати. Бо чи біля овечок, чи біля ракет, чи біля рису — це все вміти треба. Я в Середній Азії як був — трохи бачив. Він теплої води, скажімо, не любить, йому тільки свіжу, протічну, прохідну давай... А в сусідів механізатори уже й кукурудзу на поливних посіяли: ліс! Стоїть, аж ворониться... Буде вода — все буде. Ще й садки тут шумітимуть хіба ж такі: приїзди коли-небудь в гості, побачиш... Запам'яталось мені слово вашого маршала, розумне слово,— в саму душу запало. Сидимо отак, як з тобою, гомонимо, і каже він: “Навіть якщо маю найкращі ракети, якщо маю силу світ звоювати, не хочу я цього. Не потрібні, каже, мені континенти-попелища. Я хочу бачити їх у зелені і в цвіту, хочу під всіма зорями чути шепіт закоханих...” Ось так, синку.
Старий підводиться і, не. прощаючись, іде, зникає десь внизу за курганом; разом з ним віддаляється, мелодійно тане в темряві й тронка.
А Уралов тут стріне й зорю світанкову. Вже заблищить світанок на голих оболонках ракет, як з'явиться в степу жіноча постать, квапливо, стрімкою ходою наближаючись до газика, до кургана. “Галя йде”,— подумає Уралов і не помилиться. То справді вона поспішає сюди, і на руках у неї палахкотить оберемок живих квітів, цілий сніп рясно зрошених росою її чорнобривців та петуній, гвоздик та царських борідок. Піднявшись на курган, вона кладе їх мовчки там, де треба покласти, обличчя її блідить світанок, а вуста змучено тіпаються і при погляді на Уралова складаються в щось схоже на усміх:
— Бідненький, як ти вимучився тут... І роса на тобі... Я догадалася, що ти тут... Ходімо, любий... Ходімо...
Вони сходять вниз, де застиг під курганом перекособочено газик, сідають, і Уралов шарпає, жене з місця. Від'їхавши, ще раз зупиняється, і обоє мовчки озираються на курган, увінчаний маленьким, охрою пофарбованим обеліском, що в цю мить для них безмежно вищий за всі оці холодні ракетні обеліски, що вилискуються навкруги у вранішнім степу. Хмурячись, Уралов повідомляє дружині, що все вже вирішено, вони переїжджають, і полігон згортається, і оці ракети сьогодні ж будуть повалені, як ліс, призначений на зруб.
Дедалі більше видніє; степ ширшає, розпросторюється після нічної мли, а на сході, за блискучими стовпами ракет, між сивими козацькими могилами, несподівано з'являється червоний вершечок ще одного кургана, і той курган, свіжий, яскравий, молодий, дедалі більше росте, підіймається над смугою обрію, аж поки стає зовсім круглим, стає не курганом, а сонцем.

XII
ТРОНКА
Минуло ще одне літо людського життя.
Відблакитніло море сонячною блакиттю, розібрано в “Парижкомі” намети піонерських таборів — діти пішли в школу; пущено комбайна на плантації зісохлих почорнілих соняшників, які ще, здається, недавно так буяли; птахи по надбережжю гуртуються відлітати у вирій, а деякі вже й знімаються, розлітаються, даючи зображення на екранах локаторів; в асканійському заповіднику знялись навіть лебеді та гуси канадські, що їх вважали акліматизованими, бухгалтерія тепер цілу зиму буде вираховувати певну суму із зарплати доглядача за понесену втрату, аж поки навесні гуси та лебеді повернуться знов, як це вже було одного разу.
Небосхили заюжені, частіше задувають вітри з півночі, і сива трава на солончаках біжить, як вода, а кущі кураю та ковили здаються з повітря льотчикові Сіробабі овечками, що розбрелися по пасовищу. Тим часом справжні отари — золоте руно степовиків — блукають по всьому примор'ю, вигулюються перед зимою. Коли в червні під час стрижіння стригалі випускають овець з кошар без руна, то отара стає ніби меншою наполовину, а зараз чабанські отари знову побільшали, бо за літо на них понаростало вовни, і їх уже беруться вдруге купати (вперше купали на початку літа), щоб в зиму пішли чистими, здоровими.
На Горпищенковій кошарі купання овець уже почалось, і порядкує тут Тоня, вона за старшу, бо батько з матір'ю в ці дні десь далеко, полетіли на виклик до сина: одружується Петро. З цієї нагоди він викликав батьків блискавкою-телеграмою, на аеродромі мати аж з острахом підходила до реактивного, а батько ще й пожартував до пілота:
— Ти ж, сину, надзвукову швидкість давай, щоб менше гуркотіло, бо ми з старою погомоніти хочемо...
Знялись і полетіли.
Незадовго перед цим Петра перевели в інше місце, і служба його тепер стала якоюсь іншою. Льотчик Сіробаба запевняє, що в той гарнізон, куди переведено Петра, потрапляє не кожен, сірих та мурих туди не беруть, і що “Петра ти ще, може, Тоню, побачиш в голубому скафандрі...”.
Військове судно-мішень стоїть в далекій затоці і досі, але тепер воно забуте, його, мабуть, там зовсім заснували павуки, вже більше його й не бомблять, ніхто на нього не звертає уваги. Тільки Тоня як гляне із степу в той бік, то мимоволі здригнеться: так по-дурному могли б загинути вони там із Віталиком. Мало не стала для них могилою та залізна пустка, де тільки павуки, та обламані щогли, та пухлинами повидувалась від вибухів палуба...
Мовби одразу дорослішими стали обоє вони після тої пригоди, мовби новими очима стали дивитись на себе, на свою любов, і на людей, і на життя. Як той, хто раз побував під розстрілом і зостався живий, не забуде цього,— так вони тих ночей на залізному острові за забудуть, не забудуть тієї тяжкої самотності, коли так спрагло тяглися обоє звідти до людей, до степу, а небо над ними на своїх підзоряних висотах погрозливо, кінецьсвітньо стугоніло...
Наче крізь марення, бачить Тоня себе, змучену спрагою, і невтомного навіть в тих умовах Віталика, що, утворивши біля себе цілу майстерню, годинами клопочеться, щось тре, пиляє, намагаючись добути хоч первісним способом іскру вогню. Марними були всі його зусилля, лише потім, нишпорячи по судну, він знайшов якесь скельце, і виявилось, що воно має властивості лінзочки, якою можна зібрати промені пучком і навести їх на край холоші, і матерія починає тліти...
Хлопці з полігона були першими, хто помітив увечері сигнали із судна, що їх подавав узбережжю Віталик, розмахуючи з щогли палаючим клубком. А потім вони попали в промінь потужного берегового прожектора, катер примчав і на ньому капітан Дорошенко та знайомі хлопці з полігона з своїми жартиками... А тепер уже й полігона нема, і безмежні степові його простори нині вільно відкриті для чабанських отар, і Тоня, заглибившись в ті простори далеко, надибує часом лише на міцні укриття в землі та на сліди клумб біля командного пункту та ще прочитає на стенді напіврозмиті дощем слова: “Воїн! Виконуй Устав бездоганно, сміливо і чесно!” І ці слова, хоч адресовані і не їй, торкнуть і в її душі якусь раніш не торкану струну...
Не вдалося поки що Тоні організувати дівчачу чабанську бригаду, порозлітались її однокласниці хто куди: одні працюють по своїх відділках, на фермах чи в полі, Ліна й Кузьма на каналі, Алла Ратушна таки потрапила в інститут, а Ніна Іваниця та Жанна Перепічко влаштувались в місті на текстильному комбінаті, пишуть, що хоч і трудно, але їм дуже подобається: “Такі красиві, барвисті тканини, Тоню, випускаєм — всіх наших степовичок в найкраще одягнем, годі їм у ватянках...” Робота цих дівчат Тоню найбільше приваблює, тканини їхні, що ллються барвистими водоспадами із верстатів, їй часто ввижаються, і якщо цей чабанський степ справді буде колись розорано і рис тут посіють, то, може, й сама вона теж опиниться в місті з дівчатами на текстильному... А поки що, мовби навмисне, одягає на себе батькову ватянку, запинається сукняною хусткою, чоботи гумові натягає і йде порядкувати біля кошари.
По-різному минатиме цей день у людей: в однієї — біля верстата, в когось — на лекції чи біля рояля, а в Тоні він мине за не зовсім звичайною процедурою: купає з чабанами овець. Овеча ванна для купання має вигляд довгого зацементованого рову, що налитий якоюсь бурдою — то підігріта вода з відповідним дезинфікуючим розчином. Загнавши в загорожу частину отари, чабани ловлять вівцю за вівцею і кидають у цей рів, вівця злякано пливе по ньому, а її зверху Тоня ще й рогачиком придавить, щоб з головою пірнула в ту наколочену теплу бурду, щоб вся короста з овечки зійшла. “Каліки двадцятого віку, будете ви в мене чистенькі!”—примовляє в думці Тоня, пускаючи в діло рогачик. Часом перед очима Тоні, замість овечок, постаєте ви, міські жевжики, ледачі мамині синки, що, обкинувшись яскравими шарфиками, б'єте байди по проспектах та смокчете коньяки вечорами по ресторанах на мамині гроші, а потім вихиляєтесь у рок-н-роллах із своїми партнерками-дармоїдками... Так оце вас Тоня, стоячи над ровом у своїх гумових, забризканих розчином чоботях, у хустці та в ватянці, якими вона вам свідомо ніби робить виклик, це вона вас зверху ще й рогачиком притовкмачує в оту гущу, щоб вся нечисть із вас зійшла! Даруйте за неделікатність, але це ж робиться для вашого добра, бо вже ви, голубчики, вибравшись із рову, стріпуєтесь перед Тонею на майданчику, і вже безкоростяні, підстрибом скачете знов до отари, скупаної вже. На здоров'я ж вам! Після цього, може, не так будете крутити носом, зачувши чабанський дух, призвичаїтесь до овечих медикаментів, і ґирлиґа не смертельно уже вас лякатиме, і перш ніж зубоскалити над робочою ватянкою, що розхристалась на Тоні, ви задумаєтесь, звідки беруться оті шарфики та модні штанці, які ви носите, і дізнаєтесь, що не з повітря з'явились вони, що здобуто їх невсипущою працею чабанською ось тут, у степах.
— Товкмач їх, Тоню, товкмач,— гукне деколи до неї Демид або Корній, заганяючи овець у рів, і дівчині здається, що й чабани думають те, що й вона.
— А знаєш, колись один раз уже була мода на вузькі штани,— гомонить між роботою Демид до свого напарника.— Я сам, можна сказати, в стилягах ходив...
— Важко й пізнати в тобі стилягу,— каже Корній, спідлоба глянувши на підперезаного мотузком, зальопаного свого напарника,— дуже перевиховався...
— Ще як парубкував, запалився був думкою такі штани добути, щоб на цілий вік їх вистачило... Дай, думаю, пошию штани шкіряні, з линтваря. Добренні вийшли, на завидки всім. Дощ іде, а я собі в них, не промокають мої штани. А тільки влітку суша як вдарила, чую, що штани мої ніби меншають. Та так, скажу тобі, меншають, що вже й не зігнутись, ходжу, як на параді, гусячим кроком, а потім цурка як придавила живіт — просто хоч кричи!
Вони ще довго обидва з серйозними мінами розмірковують про ті легендарні штани, поки Корній, ніби змагаючись із Демидом, заводить своєї:
— А в нас, як були в батька малими, кожух був... Скажу тобі, Демиде, такий кожух, що по всій Таврії пошукати! Незгірше твоїх штанів. Сім'я велика, одівачки путньої чортма, кожух тільки й виручає: стрижемо, було, його щозими, рукавиць з вовни понаплітаємо і валянків наб'ємо. Скільки не стрижеш, а кожух все теплий, на другу зиму на ньому вовна знову, як була...
Поведінку того дивного кожуха чабани теж обмірковують, докладно, серйозно, без тіні усмішки.
— Отим би такий кожух,— нарешті каже Демид, поглядаючи в бік овечатника, де в цей час кілька жінок лінькувато місять глину в замісі, щоб дірки в стінах потім нею обвальковувати.— А то як працюють, так завжди мерзнуть, тільки й нагріються, як їдять...
— Сказано ж: тунеядки!
Опоряджають на зиму овечатник справді жінки-“тунеядки”, що, згідно з законом, дістали покарання по суду і надіслані з міста відбувати цей термін в радгоспі. Інші радгоспи від них відмовились, не хотів і Пахом Хрисантович, який після хвороби хоч і з третиною шлунка, але з не меншою енергією приступив до виконання своїх обов'язків.
— Не нав'язуйте мені цієї публіки! — уперто відмагався він.— Чому до мене? Чому не в “Приморський”? Хіба в мене господарство найгірше?
Проте Лукія Назарівна була тої думки, що хтось же, мовляв, повинен перевиховувати й цю публіку, і ось “тунеядок”, взятих із рук правосуддя, привезли до радгоспу — привезли під конвоєм, а тут розконвоювали: працюйте на волі. Були серед привезених то спекулянтки, піймані на гарячому, то злісні сектантки, то виловлені на курортних пляжах жінки легкої поведінки і серед них одна алкоголічка, що вважала себе жінкою заміжньою, тільки плутала чоловіків, сьогодні називала себе дружиною льотчика, а завтра — моряка-підводника. Ця остання, по імені Варя-алкоголічка, з трьома мовчазними сектантками при розподілі попала якраз на Горпищенкову кошару.
Що й казати, була тут пожива для чабанських жартів. Без внутрішнього посміху не могли чабани дивитись, як ця льотчиця чи підводниця, високо підібравши спідницю, ходить тепер з своїми товаришками, як журавлиха, по колу, місить і місить після гарячих пляжних пісків холодну в замісі глину, вальками якої потім затикатиме дірки в стінах кошари, щоб вітер взимку не задимав на овечат. Буває, що Тоня дозволяє їй уже й пасти отару. До цього діла Варя охоча. Виряджена в своє найкраще, йде до отари, красується біля неї з міською сумочкою в руці, з нігтями, на яких ще й лак не злиняв, з залишками накручених баранців на голові гнідої, чи то пак каштанової масті... Походить, попасе, дістане з сумочки люстерко, підфарбує губи і знову пасе. “Подобається мені ота, що все губи лиже”,— каже Корній, коли хоче подратувати дружину. Обличчя у Варі пом'яте, пропите, голос хрипкий, і хоч, може, під час своїх пиятик десь там вона була зовсім інакша, а тут в ній зосталася тільки покірність, з'явилось щось жалюгідне, вона готова була без найменшого опору виконувати будь-яке розпорядження Тоні. Дівчині ставало аж шкода її. “До чого може опуститись людина”,— думала Тоня про неї, і їй хотілося щиро вірити, що ця “тунеядка” з часом перестане бути ледащом, хотілось вірити і в правдивість її слів, коли вона з якоюсь невмілою запобігливістю розповідала Тоні про свого льотчика, а на другий день про підводника, що нібито був її законним чоловіком, і що найбільша її помилка в тому, що вона не потурбувалася своєчасно зареєструвати з ним шлюб.
— Він як дізнається, обов'язково мене розшукає, зніме судимість, і ми тоді по-новому заживем,— казала вона, причепурюючись перед люстерком, а Тоня дивилась на нещасну цю жінку з жалем і співчуттям.
Корній та Демид хоч не були до таких жалісливі, але й вони через деякий час з приємним подивом стали помічати, що дамочка ця понятлива до роботи, не байдуже виконує, що їй скажуть, і особливо чомусь їй припало до вподоби оте покручене калічкувате ярча, що й досі було при їхній отарі. Вона за ним ходила, як нянька, і коли воно мекало, відставши, то вона мерщій кидалась до нього, і їй аж сльози на очах виступали, що воно так мучиться, силкуючись зіп'ястись на ноги. І що далі Варя втягувалась в роботу, то більше й до неї самої змінювалось ставлення з боку чабанів, особливо Тоня чомусь вірила в свою педагогічну поему, та й чабани вогонь своїх посмішок частіше переносили тепер на сектанток, які були дуже вперті і до роботи не одразу наломились, на чабанські ж дошкуляння відповідали мовчанкою або похмурими цитатами з біблії. Тоню цікавило, що вони думають про любов, а вони на це ще дужче насуплювались:
— Любов? Хіба є на світі любов? Є зло, ненависть, вино, блуд!
Працюють і сектантки, це Тоня своєю бригадирською владою заставила їх чепурити для овець кошару: там підмажте, там повимітайте, там підстеліть... Дивлячись на цілоденну чабанську роботу, вони й самі заохотились, працюють, як вільні, троє місять, а одна уже валькує, хто глянув би збоку, навіть і не подумав би, що перед ним засуджені люди, які лише відбувають свій строк.
Після обіду “тунеядки” й зовсім повеселішали, особливо каштанова Варя, якій добросерда Корнієва молодиця налила-таки шкалик, дарма що свого Корнія вона струнчить весь час, щоб не заглядав у чарку... Тепер уже не сектантки, а Варя хрипким своїм голосом цитувала їм біблію.
— Марнота над марнотами, і все марнота! Страшний суд, атомний суд — ну й що? Крім дружинників, нікого не боюсь!
Їй було весело, було весело й чабанам, що дивились з цікавістю, як вона, незграбно пригорнувши вила до себе навильником, на видноті у всіх підфарбовується і знов лиже губи.
Невеселою бралась за овечу купіль тільки Тоня, вона з дому вернулась чимось присмучена, навіть заплакана. Від погляду Варі-тунеядки це не приховалось: вона, здається, першою помітила горьовитий настрій дівчини.
— Що сталося, Тоню? — запитала вона стишеним голосом перед тим, як рушити від чабанів, а Тоня тільки відмахнулась: ідіть, мовляв, валькуйте!
А сама заходилась якось аж злісно орудувати своїм рогачем над пінявою овечою ванною.
Було над чим задуматись Тоні. Завтра в радгоспі стане менше ще на одного випускника їхнього класу, ще з одним доведеться розпрощатись, і цим одним буде її Віталик. Вже кілька днів вона знала про це, знала, що розлука неминуче насувається, і готувала себе до цього, а зараз, коли з переданої школярами записки дізналася, що день від'їзду призначено на завтра, не могла стримати сліз. При дітях, при школярах так і бризнула цими рясними слізьми, а вони, двійко хлопчиків з четвертого “Б”, дивились аж злякано на неї, на колишню свою вожату, і щось белькотали Тоні про шкільний історичний музей, просили від імені вчителя і гуртка юних істориків дати які-небудь старовинні чабанські речі для цього музею. Взявши себе в руки, трохи вгамувавшись, Тоня стала розмірковувати, що б їм справді дати, бо до свого шкільного музею вона була не байдужа. Гирлигу? Батькова розцяцькована міддю ґирлиґа висіла на гвіздку під хатою, і її розколихував вітер, і хлоп'ята-історики дивились на неї в захваті, вона була блискуча, обшмульгана травами, відполірована, як слонова кістка. Але цієї речі Тоня не мала права віддати, ґирлиґа ще служитиме й батькові, і їй. Не могла вона дати їм і оцю дзеленкучу тронку, що, знята на час купання отари, лежала зараз під хатою,— в юних істориків аж очі розгорілись, коли вони набачили її.
— Якби дзвоник отой... тронку,— несміливо просили вони.— Це ж справжній чабанський експонат...
— Ні, тронки не дам,— відмовила Тоня.— Без неї вночі нам ніяк не можна.
Кінець кінцем передала для музею чабанські дерев'яні ваганці, що з них чабани тузлук колись їли. Тепер тузлук давно вже їдять із мисок, а ваганці до того ж розсохлись.
Діти охоче забрали ваганці, і Тоня прикидала в умі, де вони їх поставлять в шкільній музейній кімнаті. У створенні тої кімнати була частка і її ентузіазму. Кімната вийшла на славу. В ній відвідувач бачить звичайнісінькі речі, які, потрапивши сюди, стають одразу незвичайними, стають експонатами. Серед експонатів вже є ґирлиґи. І постоли чабанські. І качалка та рубель дерев'яний. На стінах яскраві рушнички та напівзотлілі вишивки з материнських сорочок, добуті в тутешніх матерів і в переселенок із Західної. Є в тому музейчику також різні подарунки, надіслані колишніми вихованцями школи, що розбрелися тепер далеко по світах. Один прислав марки в'єтнамські, другий — камінці з Уралу. Від капітана Дорошенка — ляльки японські. Та найцікавішим експонатом музею був рідкісний любительський знімок, на якому можна було впізнати першого радянського космонавта одразу після його приземлення. Це був дарунок рідній школі від того з її вихованців, чия теперішня служба дозволяла бачити космонавта раніше і ближче, ніж бачили інші. Космонавт його був зарослий і ще ніби змучений польотом, не схожий на того, що смієтьбя в газетах... Перед цим знімком Тоня часто зупиняється, і Віталик аж трохи ревнував.
Школярики виявились досить-таки канючливими, напосілись, щоб Тоня дала для музею і свою фотографійку: — Бо ви ж тепер чабанка, гордість школи, так про вас учитель сказав...
Тоня відмовила навідріз, рано, мовляв, а Демидова жінка, зачувши їхню розмову, гукнула від своєї задимленої літньої кухні:
— Може, вам і кабичку оцю передати в музей? Бо в інших радгоспах чабанам уже газові плитки збираються ставити, а нашому начальству про це й гадки нема! І вікна он побиті, зима йде, а шибки повставляє хто? — І вона залементувала до дітей, як до дорослих, як до винуватців усіх її незлагод, запаси критики були в неї невичерпні, а паща виявилась такою, що діти, віддаляючись із своїми трофеями в степ, ще довго на неї здивовано озирались.
...Працює Тоня, купає овець, швидко, спритно і якось аж сердито, наче хоче їх своїм рогачиком потопити, працює, а душа горить, а думки все про Віталика. Завтра вдосвіта, як вона вижене пасти отару, він уже поїде, поїде невідомо куди і на скільки. Капітан Дорошенко забирає його з собою. Подейкували про капітана, що він променевої хвороби захопив в океані, а він ось одужав, їде на кораблебудівний приймати новозбудоване судно, екіпаж новий набиратиме, і першим до складу майбутнього екіпажу бере Віталика корабельним радистом. Віталик був на сьомому небі, коли капітан, одержавши радіограму, запропонував йому це. Примчав він до Тоні того ж дня радісно-розквітлий і трохи розгублений:
— Чи ти як? Може, ти проти?
Мабуть, вона могла б його стримати, вдержати тут силою свого почуття, своєї любові, але Тоня не зробила цього, бо хіба може вона прикувати його до себе, коли перед ним відкривається океан! Сама ж підохотила, сама ж разом з ним раділа, мріяла, а тепер, коли наблизився час розлуки, то й рюмси пустила. Тоню аж зло бере на себе за цю тонкослізність. Віталик заїде сьогодні прощатись, а вона неприбрана, як була зранку в робочому, так і після перерви вийшла працювати в своїй чабанській одежі, хай бачить її такою, як вона є, в цій ватянці і в чоботях, забризканих над овечою купіллю... Не бачив він її ще такою — так хай бачить. Хай знає, що всю зиму ці чоботи міситимуть тут багнюку, обличчя червонітиме на стужі та на дощах, що руки її грубітимуть та тріскатимуться в роботі, розносячи силос важкий та пригортаючи до грудей ягнят запашних, вогкеньких, коли в кошарі холодно і їх треба зігріти своїм теплом. Буде одна. А якщо ж хто думає, що Тоня, тільки вирядивши Віталика, на другий день побіжить до клубу на танці і до неї можна буде залицятись,— ох, дуже той ризикує! Так злящить, що луна піде на всю Центральну! І святкові блузки та плаття поховає, і черевики на тонкому каблуці підуть на схов — до повернення Віталика ходитиме в гумі, у ватянці, у дранті! Вона покаже вам, каліки XX віку, що й зараз люди вміють кохати і з вірністю ждати коханих!
Віталій приїхав, примчав мотоциклом уже надвечір, при заході сонця, і, заставши все чабанство ще за роботою, пішов просто до Тоні, всміхаючись їй. Його ніскільки не здивувала її чабанська роба, а рогачик, яким Тоня вправно орудувала, навіть зацікавив хлопця, він попросив у Тоні той рогачик:
— Ану, дай і я попробую.
І хоч хлопець одягнутий уже як для міста — в тужурочці чистенькій і в нових черевиках,— проте, ставши край рову і весело орудуючи рогачиком, він став товкмачити овечат, щоб аж пірнали у той підігрітий каламутний розчин.
Хлопець ще був тут, біля кошари, стояв над зацементованим ровом, звідки розносився запах креоліну, ще був він сам часткою цього степу, а вона вже бачила його десь на океанських просторах, серед апаратури в радіорубці, серед розбушованих хвиль, що б'ють аж на верхні палуби, бризками стріляють в ілюмінатор... В буряні далекі рейси піде він, а міг би бути невідлучно тут, коло неї. Може, сказати: не їдь? Ще не пізно. Ні, не скаже вона цього. Краще ждати буде, мов оті збур'ївські .жінки, що по півроку ждуть своїх китобоїв!
На час купання знято з овечої шиї тронку, і діти чабанські тепер бавляться нею. І Віталик взяв, подзеленчав, розглядав уважно роботу: мідна снарядна гільза сплющена, зігнута вдвоє, наче побувала в руках у якогось силача. Смерть таїла в собі, а стала ніжним степовим дзвіночком... Він знов подзеленчав нею.
— Звук нашого шкільного дзвоника нагадує, еге ж?
Тоня, звеселівши, розповіла, як юні історики просили сьогодні цю тронку для шкільного музею, а вона не дала.
— І вірно. Чого їй там пилюкою припадати. Тронка простір любить.
— Це ж і ти їм щось для музею привезеш? — запитала Тоня Віталика.
— Я меч-рибу їм привезу або золоту макрель... Ні, кита голубого!
— Ночовки чабанські я їм подарувала,— всміхнувшись, сказала Тоня і додала з невластивою їй соромливістю та ніяковінням: — Ще й фотографійку мою просили, нащо вона їм? Де вони мене там притулять?
— Як де? А там, де й космонавт.
— Таке й скажеш... Степ — он мій космос,— кивнула Тоня у відкритий бурий степ, і в голосі її прохопився смуток.
Віталій дивився на неї, присмучену, трохи втомлену, в одязі робочому, згадав, якою безтурботною була тоді в степу, коли чайок напували... Не та вже сміхотуха десятикласниця,— іншою стала, серйознішою, нові обов'язки мовби наклали на неї свою печать. Не школярка, а молода чабанка стоїть перед ним, що, залишена тут за старшу, тимчасово заміняє батька, а може, й не тимчасово.
— Всіх перекупала?
— Всіх.
— А тепер?
— Тепер овечатник утеплятимем. Заходить пора вітрів, туманів та мряк осінніх. Днів коротких та довгих ночей. Ще затемна виходитиме з отарою в степ оця постать дівоча. По очах оцих сумовитих, по щоках оцих ніжних сіктимуть холодні дощі.
Тобі океанські дороги стеляться, їй жити тут, на місці, на цих фермах, в степах, де люди в тяжкій праці рано старіють, зате довго живуть і викохують дітей по багато.
— Я тобі радіограми посилатиму. Часто. Звідусіль!
— Добре,— відказує дівчина.
Не та, не та зараз Тоня, не вибухає щомиті веселощами, смуток таїться в її горіхово-карих, але як він любить її й таку, любить навіть ще дужче! дужче! дужче! “Ніде ніколи тебе я не забуду! Знай, що ніхто так не жде своїх наречених, як моряки. Всюди ти будеш зі мною. З найдальших плавань до тебе вернусь! А щоб всі тут знали, що нас з тобою єднає, так ось тобі моя клятва, хай буде вона ось така!...”
Хлопець хапає Тоню й при всіх цілує, цілує самозабутньо, і мовчки дивляться на їхнє прощання чабани та чабанки від хати, і сектантки повитріщалися від кошари, і гніда тунеядка-підводниця хустиною витирає очі, розчулена на чужу любов.
Це, власне, й було їхнє розставання. Був після цього тільки даленіючий стрекіт мотоцикла в степу, та червона купіль палаючого сонця по смузі обрію, та скупана отара мериносів на його тлі.
— Хелло, кептен!
Це Гриня Мамайчук гукає від машини в Дорошенків двір. Він відвозитиме радгоспівським газиком капітана та його тонкошийого юнгу в Лиманське, до причалу. Ще темно, ще тільки відспівали півні, в небі ще не вигасли зорі. Юнга вже тут, щулиться біля машини, вислуховуючи останні напучення матері, з затаєним щемінням душі поглядає на металеву вишку, що вигналась вензелем антени в небо над бабиним виноградником; мабуть, поки приїде хлопець у відпустку, то виноград і по ній, по його вежі, пов'ється, полізе туди, аж до неба, листатий, буйний, в гронах молодих...
— Юначе, ти вступаєш до всесвітнього племені матросів,— плескає юнгу по плечу Мамайчук-некерований.— Ти будеш під Південним Хрестом. Тобі світитимуть інші, варті уваги сузір'я. Але й нашог Чумацького Воза не забувай... Сузір'я нічим не гірше за інші.
Бліднуть сузір'я, попеліє небо.
А капітан, виявляється, не тільки останнім покидає палубу корабля, він останнім покидає й домівку. Ось він, нарешті, сходить з веранди, виринає з сутіні двору, поряд з ним дибає стара Дорошенчиха.
— Ти ж там бережи себе, сину,— чути голос старої.— Бо все можна купити, а здоров'я не купиш.
— Не турбуйтесь, мамо, я почуваю себе цілком здоровим,— чути капітанів голос.— Травки ваші своє діло зробили...
— Не смійся, сину, над моїми травками... Є в них сила. А до того ж — сонце наше цілюще, повітря степове...
— А я не сміюсь. Почуваю, що будь-яку медкомісію зараз пройду.
В голосі і в ході капітана справді була бадьорість, почувалось нуртування сил міцних, відмолоділих.
— Вручаю ж тобі, Іване, своє найдорожче,— каже йому Лукія біля машини, і вся трепеще, і голос її клекоче хвилюванням.
— Не турбуйся, Лукіє. Все буде о'кей,— каже він усміхнене і, розцілувавшись з матір'ю та Лукією, сідає в газик, де в кутку, ждучи дороги, вже занишк і не дихає його майбутній корабельний радист.
Гриня дає газ, машина рушає в світанкову сутінь, залишаючи обох жінок біля двору, біля вкопаної скіфської баби...
Степ ще безмовний, передсвітанковий, тільки вітер свище понад шляхом, що проліг на Лиманське.
— Товаришу каштан! — заводить мову Мамайчук.— Дозвольте запитання...
— Прошу.
— Чи правда, що судно, яке вам приймати, будується на спецзамовлення Академії наук?
— А чому це вас так цікавить, молодий чоловіче?
— Та, бачите,— помулився Гриня,— дуже цікавлюсь, що там у нас усередині... З чого, тобто, складається наше ядро, з яких енергій? І якщо ви в океан, щоб алмазний бур забивати крізь земну кору, щоб крізь твердь базальтів до самого серця планети дійти, то прошу не забути й мене: весь до ваших послуг!
— Але ж ви, юначе, наскільки мені відомо, в духовну академію брали курс?
— Ха-ха! Тричі ха-ха! — Мамайчук голосно регоче.— Ви теж повірили? Та це ж було звичайнісіньке розігрування, розраховане на майора Яцубу, і не більш. Щоб до бороди моєї не чіплявся, щоб розвивав у собі хоч запізніле почуття гумору... Йти в попи — це ж архаїчне, товаришу капітан. Ви теж повірили? Планету бурити — це інша річ!.. Та й навколосвітня подорож — це теж діло. І запевняю вас, що чим-чим, а вже янтарними мундштуками Мамайчук не став би по чужих портах торгувати, як це роблять декотрі з ваших морячків!
— Не личить мужчині поширювати плітки.
— Чого плітки? Коли я ще був у місті, в мене в самого були друзі, славні такі модерняги з матросів. Купують вони килим, скажімо, де-небудь у Швеції, а приїдуть додому,— заходять в ресторан, килим на стіл, і за вечір тим килимом розплатились.
— З такими настроями на моє судно краще не потикатись.
— Ну, з цього погляду ваш юнга-радист ніякої небезпеки не становить.— Мамайчук вимовив це так, наче Віталія в нього за спиною зовсім не було, наче безлюдною була темрява брезентової халабуди.— То такий моряк, що скоріше власних штанів збудеться, ніж закордонним килимом збагатить рідний порт. За це будьте спокійні. Ось тільки як він щодо хитавиці та морської хвороби? Боюсь, що, тільки судно колихне, вже він вам і SOS закричить!
— В нього в радіорубці буде про цей випадок окремий передавач, аварійний,— серйозно пояснив капітан.— В обов'язковім порядку встановлюємо його, згідно з міжнародною конвенцією. Та штука включається автоматично... Будемо, однак, сподіватись, що потреби в цьому не виникне.
— Скажіть, чи рикші на світі ще ‘? — запитав Мамайчук зненацька, аж капітан мимоволі усміхнувся: так і кидає цього Гриню-некерованого від земного ядра до рикш...
— Чого це вас рикші цікавлять?
— Просто не віриться, що десь люди ще їздять на людях. Один двоногий везе на собі іншого. І не інваліда, а якого-небудь паршивого колонізатора...
— Бечак — зветься такий велосипед,— сказав Дорошенко.— 3 вигляду невинний собі триколісний велосипед з коляскою... Але наш моряк ніколи не сяде в ту коляску,— докінчив капітан, і обличчя йому спохмурніло. Можливо, згадались йому чужі портові міста, де худі запалені рикші з лементом кидаються до пасажирів, до моряків, навперебій пропонуючи свої послуги...
— Це, звичайно, гидко,— згодився Мамайчук.— Я б теж не сів на те місце, де ще вчора чи позавчора сидів який-небудь тип зі стеком в руці. Їздити на людині — це не в моїй натурі! Але ж побачите ви там щось і веселіше?
— Побачимо ще малолітніх вантажників, що тягають на собі важкі корзини з вугіллям в порту. І безробітних, що риються на смітниках. І дітей, що, підстеливши газету, сплять на асфальтах вечірніх міст...
— Це вже агітація, кептен.
— Розумій як хочеш.
— Може, там зате хоч бюрократів менше?
— Не лічив. А от знаю напевне: дуже-дуже самотньою почуває себе людина в тому холодному неоновому світі. Доки на ногах — доти є. А впадеш — переступлять, і наче тебе й не було.
— Дух колективізму — це я визнаю,— буркнув Мамайчук.— Це таки в нас є. Як сталась ота з вами пригода в океані, то не тільки ваша мати-старушка бігала на пошту, кептен, все узбережжя ждало звісток про вас... Або коли цих он двох розшукували, що їм старе списане судно видалось було за Ноїв ковчег... Всі племена таврів піднялись на розшуки, стали як один колектив... Дозволите вжити ароматичного зілля? — Недбало кинувши на губу сигарету, Мамайчук так само недбало креснув до неї вогником запальнички. На правій руці в нього при цьому зблиснув перстень. Ходять чутки, що Гриня таємно нібито вже заручився з Тамарою-зоотехнічкою, яка нарешті таки прогнала свого п'яндигу і живе тепер сама.
— Одружуєшся? — запитав Дорошенко.
— Звичайно,— відповів Гриня,— якщо тільки скромна моя особа буде визнана достойною прекрасної, душевно досконалої женщини. Як по-вашому, чи не гріх таку женщину привести в хату, де нема холодильника, де ночами батя-інвалід схлипує та скрегоче зубами вві сні?
— Веди,— сказав капітан і примовк.
А Гриня невдовзі після цього вже перекинувся думкою на ті ніколи не бачені ним архіпелаги, де буцімто й нині люди живуть за первісними законами, не знаючи зіпсутостей цивілізації, і хоч не мають холодильників, зате ж не вміють і брехати, лукавити, вбивати, замишляти одне на одного зло.
— До них, до них треба йти людству по науку життя,— розмірковував Мамайчук.— Туди, де під звуки тамтамів наївні діти землі сміються та веселяться і не знають, що існує на світі стронцій...
— Ану, стоп!
Це Віталій нахилився до водія, торкнув його за плече.
І коли Гринь без заперечень пригальмував, Віталій висунувся з машини, став наслухати.
— Що ти слухаєш?
— Чуєте... Тронка десь дзеленчить...
Гриня був іншої думки:
— То вітер травою свище...
— Ні, тронка.
— Ні, вітер.
— Тронка!
Так, не дійшовши згоди, вони рушили далі. А капітан, глянувши в той бік, куди хлопець наслухав, виразно помітив у глибині степу, на тлі обрію, далеку постать чабанську і рельєфно-чіткий пласт отари біля її ніг.
Вже зовсім розвиднілось, коли вони прибули в Лиманське. Зупинились біля причалу, і тут при світлі дня Гриня постав начисто виголеним, від бороди його й сліду не було, зате, виявляючи дух натури, яскравіє на Грині нова палахкучо-пурпурова сорочка, з якою майорові Яцубі тільки ще доведеться розпочати баталії.
Сходило сонце, і вони дивились на нього.
— Чого ж примовк, Гриню? — Віталій по-дружньому обійняв Мамайчука.— Розкритикуй його, оте світило.
— Не можу, отроче, не можу. Навпаки, дивлюся на те ясне світило і кажу йому: світи! Моя критика тебе ніколи не торкнеться... Бо був тут один такий, все навколо себе — небесне й земне — розкритикував, озирнувся: нічого йому не лишається.
— Скучно стало? — всміхнувся Дорошенко.
— Таки скучно. Озирнувся — те не так, те не так, а що ж так? На сонці плями, на землі негаразди. Що ж робити, що любити? І повернувся він із пустель свого маловір'я в степовий чабанський радгосп — опори шукати для душі...
— І знайшов?
— Коли навколо тебе всі трудяться, щось творять, то відповідні біотоки й на тебе йдуть. А найбільша, звичайно, оздоровлююча сила — це сила кохання. Бог — в ній! Цілющість! Може, в цьому й розгадка того, що перед вами сьогодні тут не пощерблений душею нудьгар, а Гриня-цільність, Гриня-гарт, готовий витримати будь-які перевантаги життя...
Прибули з моря рибалки з свіжим уловом, стали виходити на берег у своїх зюйдвестках, у важких рибальських чоботях.
Ватаг їхній, чолов'яга богатирського зросту, повагом рушив до капітана, простягнув руку:
— Окозамилювач Сухомлин.
І не сміється. Повнощокий, заріс рудою щетиною, і тільки по лукавих іскорках очей, що проблискують під кущами брів, Дорошенко впізнає свого давнього приятеля, невтомного на різні вигадки Тимофія Сухомлина. Багато років працював він директором виноградарського радгоспу, зірку Героя Соцпраці має, а тепер, бач, в зюйдвестці, в ботфортах рибальських, що аж у пісок ними вгруз. Від нього пахне рибою й морем.
— Бичків половлюєш? — мружиться Дорошенко, потискаючи руку колишньому своєму однокашникові.
— Не доплавав? А мороз ото на скронях?
— Одне другому не заважає.
— А я б на твоєму місці... Ну куди тобі звідси: глянь, яка благодать! Лимани, коси, острови...
— Тиха, безбуряна заводь,— іронічно кидає Мамайчук, що, сплівши ноги, стоїть біля машини.
— А що ж, як і заводь? — насторожився Сухомлин.
— Для кого заводь, а для кого берег Світового океану.
І Мамайчук обертається до Сухомлина спиною, яскравіючи на весь берег пурпуром своєї сорочки.
Дорошенко вбирає поглядом простір лиману. Цей блиск води, її чар, свіже дихання... Справді, гарно тут. І білі піски берегів, і ця тиша неміряна, і ласкавий степовий вітерець. Наче в доторкові жіночої руки, є щось таке невимовне ніжне для нього в цих бризах, освіжаючих вітерцях, що віють вдень з моря, а вночі з суші і що мовби єднають у вічнім круговороті і море, й степи... Але з чим порівняти оту заобрійну далеч, що має в собі таку звабу і викликає такий злет душі! Так, це тільки берег Великого океану, заповітне місце, звідки чути поклик просторів, неспокійних доріг, що, здається, й з смертної постелі підняли б Дорошенка... Ще в океан, ще хоч один рейс, навіть якщо він і буде твоєю лебединою піснею!..
— Створимо юшку,— каже Сухомлин, вибираючи найкращих бичків-кнутів, що лисняться уже в кошиках серед битого льоду. Вибрав, відійшов вбік, заходжується лаштувати вогнище.
Рибалки тим часом вивантажують решту риби, розвішують на пакіллях мокрі сітки.
Дорошенко підходить до Сухомлина і, присівши, береться разом з ним чистити кнутів.
— Ну, розкажи ж, як це сталося? — запитує, коли вони зостались удвох.— Як це ти в окозамилювачі пошився?
— Труджусь,— басить Сухомлин.— Ловлю рибку для всіх громадян Радянського Союзу.
— Славні батоги,— розглядає Дорошенко бичків свіжого улову,— половив би і я.
— Так чого ж — будь ласка. Приймемо.
— Іншим разом... Піду ось поплаваю ще. Сухомлин безболісно сприймає запитання. Спокійно чистячи рибину, починає повагом розповідати про те, як на автомобільних скатах погорів, на тих скатах, що незаконно закупив був їх цілий контейнер десь аж на сибірській новобудові; потім насмішкувато, мовби глузуючи з себе, розповідає притчу про виноградарську комсомольсько-молодіжну ланку, що нею він на нарадах козиряв, хоч та ланка складалася в основному з таких комсомолок, у яких уже й онуки були...
— Отак я жив. Отаким був. Діляцтво живий світ було заступило. Жив у стані такої нагвинченості, що людей не помічав, себе не бачив. Тільки тут оце й людиною себе відчув, Іване... Уявити не можеш, що це таке бути директором, та ще винрадгоспу. Стільки тих дегустаторів на світі! Їдуть звідси, їдуть звідти, ведеш їх у підвали, пригощаєш, а декотрий ще й каністру підмостить — наточи й додому! А тоді на всіх активах ще тебе ж і чихвостять, як Сидорову козу!
— Але ж і Героя таки дали?
— Який з мене Герой? Хіба що за телефонні дзвінки, їх справді не кожен витримав би... На квартирі в мене телефон, це ж так належить директорові, і, уявляєш, всі дзвінки — чи з бригад, чи з району, чи з міліції, чи з “Заготскоту” — всі через тебе! Серед ночі тарабанять, викликають, круглий рік штурми, аврали, нагінки. З кожної наради повертаєшся в синяках, вліплять доганяку отак, за будь здоров. І то життя? Діти повиростали, я їх майже й не бачив. Книжки ніколи було почитати. Ось тут, в рибартілі, як став сторожувати,— тільки й начитався вволю. Влітку, поки козакував одинцем, стеріг рибальську хату отам у затоці, цілий університет пройшов. За скільки років уперше над своїм життям мав змогу подумати. Та невже ж це ми, думаю, степовики, потомки могутніх антів Подніпров'я, стаємо окозамилювачами? Невже ж це ти, товаришу Сухомлин, совість на медаль проміняв? Як пішло викриття окозамилювачів, повіз я медаль у райком, хотів здати. Сам, кажу, здаю. Не прийняли. Носи, кажуть, на здоров'я, коли дали. Бо не зовсім же вона замогоричена, ти таки, як віл, трудився... Є окозамилювачі злісні, непримиренні, вони ще й зараз лютяться, а я по щирості кажу: спасибі. Спасибі тим, хто вивів мене на путь праведну. Та хіба тільки мене? Як ото після градобою колоски на ниві підводяться, так зараз підводяться, відходять душею люди після того, що було. Тільки який зовсім уже зламаний, то так і зостанеться лежати, приплесканий у багнюці. Віриш, душею поздоровшав. Аж сам дивуюся тепер: як міг до такої ганьби — до приписок — дожитись? До того дійшов був, що всякий непотріб напував, загощав, щоб тільки слави добути. А що та слава?.. Якось у місті в галереї картину бачив: дідуган отакий, як би й я, тільки босий, голий-голісінький, із крильми на спині. Мчить кудись. Довго метикував я, поки догадався, що то ж алегорія, то ж у такий спосіб Час намальовано, бо Час — старий і Час летить, мов на крилах... Хрести, ордени, медалі — купою на землі, і той крилатий дід безжально топче їх босою своєю ногою, бо слава для нього — ніщо. Топче купу монет, різних там динаріїв, попирає їх ногами, бо й багатство для нього теж нічого не варте. Бережно тулить до грудей лише книгу, на якій написано: “Істина”. “Істина” — тільки вона йому дорога! За все найдорожча!
Дорошенко слухав і не впізнавав колишнього Сухомлина. Кілька років тому бачив він його заклопотаним, очманілим, задуреним безліччю справ. Навіть поговорити з ним до ладу не зміг, бо Сухомлин саме тоді ждав якоїсь комісії, почував себе, як на голках,— вибачився й помчав у винні свої погреби сам наводити ажур... Задобрював, комбінував, підмазував — весь світ його тоді до цього звівся... І ось тепер Дорошенко бачить перед собою людину мовби відроджену, з оновленою, розкріпаченою душею...
Давши лад рибі та снастям, підійшли до них рибалки, стали жартувати над Сухомлином, що добрі, мовляв, з окозамилювачів виходять юшковари... Ватаг не ображався.
— А ви що, знову в рейс? Знов розгортаєте парус? — зверталися рибалки до капітана і, дізнавшись, що він забирає з собою ще одного степовика, обступили зніяковілого Віталія, стали давати хлопцеві різні поради:
— Ти ж там не осором нас!
— Держи фасон!
— Ти ж знаєш, скільки наш край капітанів дав. І вони беруться по іменах перелічувати своїх славетних земляків — капітанів далекого плавання, китобоїв, гарпунерів, а заодно з ними стали називати ще й знатних чабанів та механізаторів, спом'янули й генерала—двічі Героя Радянського Союзу, який хоч і не був моряком, зате був родом звідси, з Лиманського.
— Даємо, даємо кадри для моря,— присолюючи юшку, гомонів Сухомлин.— Недаром же діди наші на морі козакували і саме Чорне море називалось Козацьким.
— Ну, тебе ж там купатимуть на екваторі,— застерігали Віталика,— це не страшно. А ось коли посилатимуть до боцмана, щоб випросив у нього шматок ватерлінії, то тут спершу подумай.
— Або ще заставлять кнехти зрушувати з місця, так ти подивися пильніше: .яка там основа... А то інший, довірливий, почне над тими тумбами тужитись, аж очі йому рогом вилазять.
— Було колись, було,— каже роздумливо капітан,— коли ми парубчаками приходили найматись в матроси. І над кнехтами силкувались, і котли пробували пересувати. А тепер, екзаменуючи таких, як він,— капітан приязно кивнув на Віталика,— будьте самі обережні... Бо він не після букваря до вас... Вже й електроніка, і кібернетика, і тонкощі радіотехніки — все під отим картузиком є.
З батьківською ніжністю дивився капітан Дорошенко на хлопця, що аж на очі напустив козирок своєї кепочки. У ньому, притихлому й трохи соромливому, впізнає капітан свою давню юність, що прийшла колись босою на цей причал, прийшла з торбинкою за плечима, латана, батрацька... Зі скромним набутком виходила колись твоя юність на золоту лінію життя, а ця йде освічена, озброєна знаннями, і хоч багато що різнить вас, багато між вами несхожого, але ж єднає вас найголовніше — жага праці, сила любові, поривання душі...
— В які ж рейси берете ви нашого степовика? — допитувались рибалки.— Чи правда, що повезете в океан водневу бомбу топити?
Капітан Дорошенко задумався, стояв посуворілий, серйозний. “Друзі мої. Ви не чули звуку лічильників Гейгера, не бачили руїн Хіросіми, але думки ваші про те, що й мої... Малою стає планета, а людина велетнем стала. Вона може зруйнувати це небо, хоча й не може його створити знов. Спроможна спалити хмари, що ото рожевіють на сході, але знову не витворить їх. У владі людини — отруїти повітряну оболонку планети, отруїти води океанів, хоч потім очистити їх вона вже ніколи не зможе... Але якщо може людина так багато, то під силу їй і припинити все це! Стоїмо на тому рубежі, коли планета, цей чудовий корабель людства, потребує захисту... І для цього хочу жити. Скільки житиму, кожне діло моє, кожен крок буде проти бомби. І коли Вітчизна накаже потопити її — вважатиму це вінцем свого життя...”
Сухомлин ще не доварив юшки, як до причалу прибула учбова мотопарусна яхта з кораблебудівного,— вона прибула за капітаном Дорошенком. На мотопаруснику — майбутні мореплавці у робах, все молоді, веселі хлопці-практиканти, що самі цю яхту й будували, самі й викликались доставити нею на завод прославленого капітана Дорошенка.
Незабаром капітан із своїм юним радистом уже був на борту, серед практикантів; причал зрушився з місця й поплив од них разом з кремезною постаттю Сухомлина, з казаном на триногах, з рибалками у зюйдвестках, з Гринею Мамайчуком в розпалахкотілій сорочці... Хати й тополі попливли, Лукія і мати, чабани й отари, і весь степ поплив...
Туго набито паруси, дужий і рівний вітер легко жене яхту по воді.
Буде ще після цього простір лиману, і вітер попутний, і біла заметіль чайок над головою, аж поки виникне на обрії заллятий сонцем заводський берег і перед очима капітана з'явиться судно, що жде його на стапелях.
Добре він знає, здавна знає ту степову корабельню. Весь величезний берег у високих кранах, а в їхньому чорному лісі жевріють, мов червоні велетенські вогнища, закладені кораблі. Крани, червоно-палаючі борти будованих суден і зелень тополь! Вся територія заводу в пірамідальних струнких тополях, усі цехи... Он він, його красень, височіє над тополями, на залізобетонному стапелі, грудьми до сонця, до океану! Ще кипить там зараз робота, величезний колектив кораблебудівників, друзів твоїх, знайомих і незнайомих, невтомно, день за днем будує це судно, що його вести крізь бурі, крізь шторми та урагани — тобі. Розміреним будівничим гуркотом зараз повниться та степова корабельня, вирує там трудове життя, лунає скреготом, ударами, шумом молотів, сичанням газових різаків, б'є сліпучими спалахами і зорепадом електрозварки... Кожен творить щось своє, робить ніби мале якесь діло: той зварює шви, той перевіряє їх (коли треба — рентгеном!), той фарбує, високо зіп'явшись і ганяючи шариковою щіткою по випуклості борту або пульверизатором насіває фарбу, жінки клопочуться з ізоляційним матеріалом, з отією самою синтетичною скловатою, захищаючись від її гострої пилюки марлевими пов'язками, ще інший хтось уже оснащує рубку радіоапаратурою, встановлює навігаційні прилади,— а в цілому як вершина, як апофеоз всієї їхньої праці виростає цей красень корабель.
На спускових доріжках невдовзі уже змащуватимуть полоззя салом, не тим салом, що ним любили закушувати чумаки, а спеціальним технічним, що його привозять сюди в бочках і на території заводу перетоплюють,— сала треба величезну кількість на кожен спуск.
А коли настає день спуску — він виливається тут у справжнє свято труда, тисячі людей напружено стежать за творінням рук своїх, з хвилюванням слухають, як серед глибокої тиші лунають по радіо останні розпорядження спусковій команді, що працює на очах у всіх, працює чітко, злагоджено і ніби навічно. Ключами розгвинчують блоки, вибивають молотами клиння, аж поки все звільнено, і вся споруда корабля, піднята на високому стапелі, утримується вже тільки двома курками, і трос, що зв'язує курки, натягується струною...
— Рубай курки!
І здригнеться тоді на стапелях цей молодий океанський велетень, і плавко, величаво посунеться по змащених полоззях з території заводу назустріч воді, назустріч океанові...
Вперше бачить Віталій цю величезну майстерню кораблів. Усім найпотаємнішим, самою душею відкривається йому завод, не може очей відвести хлопець від новозбудованого красеня корабля, що, наближаючись, швидко росте, уже в півнеба виростає перед ним на стапелях. Наче не водяний, а який-небудь космічний гігант націлився грудьми сталевими в небо для старту. Де ж побуває на ньому Віталій? З яких океанів, з яких широт посилатиме в ефір свої вісті? Та знає: хоч де буде він, хоч під якими сузір'ями, всюди йому як позивна мелодія степового рідного краю ніжно й сумовито дзеленчатиме тронка.
1960—1962