Франко Іван БОРИСЛАВ СМІЄТЬСЯ (друга частина)

VI
Червень місяць добігав уже до кінця. Починалася косовиця. Широкі мокрі луги підгірські зеленілися та пишалися стобарвним рясним зіллям. Мов широкі озера між скалистими сірими берегами, вони хвилювали пахучою зеленню, дихали свіжим, повним життям. А круг них сіро, мертво, понуро! Зорані сугорби сірілися перепаленими, сухими скибами; ріденьке жито кулилося та жовкло на сонці, не вспівши й відцвісти гаразд. На овес і надії не було: ледве на п'ядь відріс від землі, та й таки вже й заков'яз на пні, пожовк і похилився, мов огнем прив'ялений. Картоплі жовкли, не здужавши ще й зацвісти Все складалося на те, щоб відібрати й послідню крихту надії у бідних хліборобів. Передновинок, що сього року зачався був надто рано, тепер тягнувся надто довго, — уже Петрове пущення минуло, а ані губ в лісі, ані ягід, ні черешень не було. Між народом ішов один однотяглий стогін та плач. «Чорніші чорної землі» ходили люди по дорогах та польових стежках, збираючи гірчицю, лободу, щавник та всяке зілля, риючи пирій, котрий сушили, терли на порох і мішали з отрубами та добутою за остатнє мукою і пекли з тої мішанини хліб. Щодень, щонеділі можна було видіти по дорогах церковні процесії; з слізьми в очах, припавши лицями ниць до землі, народ благав дощику. Але небо стояло, мов замуроване, а сонце своїм широким, безвстидно блискучим лицем мов насміхалося з сліз і молитов бідного люду.
Між народом зачали промітуватися недуги: заразливі гарячки, тифус та пропасниця. Попухлі з голоду діти мужицькі, голі та сині, цілими чередами лазили по толоках та сіножатях, шукаючи кваску; вони, не находячи кваску, пасли траву, мов телята, обривали листя з черешень та яблунь, гризли його, западали на животи і мерли цілими десятками. Села, лунавші колись від гамору та співу дітей погідної літньої днини, тепер стояли тихо і понуро, мов чума перейшла здовж їх порошнистих улиць. Тота незвичайна, мертва тиша важким каменем налягала на груди навіть посторонвього чоловіка. Ідеш селом, на улиці ні душі живої, хіба худа, нужденна скотина бреде самопас попід плоти та де-не-де на обрії пересунеться, мов сновида, скулений, опустившийся чоловік. Вечором в хатах темно: в печах не топиться, ніщо варити ані пекти, — кожде спішить запхатись в свій кут, щоб хоть через ніч не чути стонів, не бачити муки других. Ся страшна, мертва тиша в підгірських селах — то був знак, що народ зачинає опускати руки, тратити надію і попадати в той стан безучасного остовпіння, в котрім чоловік з надміру болю перестає почувати біль і гине тихо та безжалісно так, як тихо та безжалісно в'яне похилена трава на жарущім сонці.
І косовиця, тота доба самої оживленої і самої поетичної польової роботи, не внесла ні життя, ні поезії в загальний мертвий вигляд підгірських осель. Звільна, мов за похороном, волоклися виголоджені парубки та чоловіки на косовицю: коси ледве держалися на їх вихудлих плечах. А поглянути збоку на їх роботу, то аж жаль глибоко хапав за серце: такі натомлені, болісні та повільні були рухи тих косарів. Ні звичайних косарських пісень, ні голосного сміху, ні жартів та прикладок не чути. Сей та той перейде один-півтора перекоса, кине косу на землю, зітхне важко-важко та й лягає на вогку холодну кошеницю, щоб дрібку освіжитися, спочити, набрати нової сили з землі в ослабле тіло. Жаль хапав за серце: так і бачилось, що се не робота, а розпука.
Тими селами, полями та лугами летіла парою баских коней запряжена легка бричка Самбірським трактом до Дрогобича. Коні гладкі, пасені і здорові, візник крепкий, ситий і гарно зодягнений, бричка нова, чорно лакирована, та й сама подоба пана — статного, підсадкуватого мужчини, в силі віку і здоров'я, червонолицього, з густим чорним заростом на лиці, в гарнім, багатім строю, — все те дивно відбивало від нужденної подоби окружаючого краю і народу. Але, певно, вигляд їдучого пана і його повозу не був в більшій суперечності з виглядом заниділого, голодною смертю мручого Підгір'я, як суперечні були думки і замисли того пана з думками, пануючими довкола, висячими, немов у воздусі, над тими бідними селами. Тут безпомічна розпука, чувство безвихідної загибелі, напівнесвідоме бажання хоч як-небудь і чим-небудь продовжити ще хоч на кілька день те нужденне, мучене життя, а там... Що за думки, що за замисли роїлися та снували в голові їдучого пана, — сього кождий легко догадається, скоро пізнає, що той пан — наш давній знакомий, Герман Гольдкремер, і що він по довшім побуті у Відні й у Львові вертає оце до Дрогобича. Вид безмірної нужди та погибелі доокола навівав на нього вдоволений, ситий супокій, трохи не радість. «Се для мене робиться! — думалось йому. — Сонце — то мій вірний отаман. Висушуючи ті поля, висисаючи всі живі соки з землі, воно працює для мене, воно згонить дешевих і покірних.. робітників до моїх ям, до моїх фабрик!» А тих покірних та дешевих робітників тепер якраз треба було Германові якнайбільше, бо тепер він уложив нове блискуче і велике предприняття, котре мало його видвигнути ще вище по драбині багатства.
Але щоб докладно і вірно оцінити всі чуття і мислі Германа при повороті до Дрогобича, треба нам розповісти, що діяв і чого зазнав він послідніми часами, відколи ми бачили його при закладинах у Гаммершляга, а відтак в його домі, де несподівано дійшла до нього страшна і потрясаюча вість о тім, що син його Готліб щез кудись без сліду.
Крайнє розстроєний і приголомшений на дусі Герман їхав до Львова, щоб розвідатись докладно, що сталося з його сином. Він бився з гадками, стараючись вмовити в себе раз то, що Готліб не вмер, а жив, раз знов згромаджуючи в своїм умі всі свідопттщ, стверджуючі правдоподібність його смерті. Але тота внутрішня боротьба шарпала його сили і бурила в нім кров, так що швидко він до того втомився, що не міг ні о чім виразно думати і що замість складних думок перед його уявою пересувалися і мигали якісь неозначені марева, якісь пошарпані зароди образів та думок. Він силувався спати під мірне гойдання брички, але й сон його не брався; духова утома і нервове роздразнення доводили його до якогось майже гарячкового стану. Але звільна довга і нудна подорож, одностайні, понурі види наддністрянських болотистих рівнин, через котрі переїздив, притупили вразливість і втишили потрохи нервове роздразнення; Герман зібрався з силами не думати про сина, а щоб піддати думкам інший предмет заняття, він видобув одержаний перед від'їздом телеграм від віденського агента і почав пильно по десять разів перечитувати немногі слова — перший і незначний на вид вузол будущої великої золотої тканини. Він вдумувався в кожде слово, строїв плани, і то розвело потроху його гарячку, освіжило його.
Так він приїхав до Львова і сейчас побіг до поліції. Слідів не було ніяких, вістей ніяких. Він зложив сто ринських для того, хто би перший вислідив щось певного про його сина, а може, п'ять раз більше роздав усяким поліцейським та потратив на утоптування комісарів, щоб ті докладали старання і всіх сил, щоб швидше дізнатися дещо про сина. Його обіцянку пущено в газети, і Герман дві неділі ще просидів у Львові, ждучи кождого дня, що ось-ось прибіжить післанець з поліції і зазве його до директора. Але післанпя як не було, так не було, і Германові самому приходилось протоптувати туди стежку. І все задарма. Крім найденої над ставом одежі, нічого не було. По двох неділях поліціяни і комісари сказали йому одноголосно, що тутка, в обрубі Львова, Готліб не згиб. Але чи ж міг Герман тим успокоїтися? Не згиб тутка, то чи не міг згинути деінде? А хоть і не згиб, то де ж міг подітися? Все те ще дужче мучило Германа. Він просив поліцію розписати гончі листи за Готлібом, а сам поїхав до Відня — уладжувати інтерес.
У Відні ждав уже на нього з великою нетерплячкою його агент і зараз на другий день завів його до Ван-Гехта. Два чи три дні тяглися умови та перемови, — Герман торгувався уперто, і бельгієць, котрого ожидания та надії зразу так високо грали, мусив під тиском сухих, чисто ділових, жидівських обрахунків Германа хоть туго і звільна, а все-таки подаватися. Ван-Гехт опускав з ціни, і вкінці оба супірпі стали на тижневій платі 500 ринських в протягу семи літ, з тою вимовою, щоб Ван-Гехт за той час сам вів фабрику, і на 5 % дивіденду з чистого зиску за спроданий церезин, вироблений в двох послідніх роках їх контракту. Звісна річ, Герман не дуже з легким серцем підписував такий контракт і обіцював технікові таку, нечувану в Бориславі, суму; він потішався тою думкою, що чой зможе в Галичині яким світом прикрутити Ван-Гехта, витягти з нього як можна більше, а заплатити менше. І те йому опісля вдалось!
Фабрикувапня церезину мало розпочатись аж з новим роком. Восени мав Ван-Гехт приїхати в Галичину до Дрогобича, щоб надзирати за будовою фабрики. До того часу Герман обіцявся давати йому невеличку місячну плату по 100 ринських, бо зобов'язання контрактове починалось аж з новим роком.
Але, крім того одного діла, Герман по дорозі уладив ще друге, і далеко більше. Сходячися на біржі з многими знакомими спекулянтами і капіталістами, вів часто заходив з ними в бесіду про бориславські копальні, їх багатство, про чищення воску і кошти, про відбут парафіну і т. д. Він зразу дивувався, чого ее так пильно його випитують о всі подрібності люди, котрі донедавна мало показували до них цікавості. Він ще більше здивувався, коли переконавсь, як багато деякі з них і самі знають про Борислав, про видобування і багатство його підземних скарбів і про всі практики при очищуванні і фальшуванні церезину. Аж перегодя дізнався він, що в віденських «капіталістичних кружках» зародилась і дозріла думка зав'язати велику «Спілку визискування земного воску». Зразу його не тішила тота думка. Він боявся, щоб «Спілка визискування» не стала на заваді його інтересам, не ввійшла з ним супір і не-підорвала його багатства. Але, передумавши, він аж засміявся з свого страху. Віденські капіталісти, а «Спілка» в Бориславі! Се смішна нескладиця. Хто буде вести в Бориславі діла «Спілки»? Коли який-небудь віденський, загалом європейський чоловік, а не галицький жид, — то загибель «Спілки» неминуча, і то загибель в дуже короткім часі. Не так був зложений і не так шитий Борислав в тім часі, щоб європейський продприємець з напівпрямим поступуванням, з напіввідповідними поняттями о фабрикації, без вічних брудних жидівських крутарств та шахрайств, без фальшування, без ошуки на робітниках, надзорцях і всіх, кого тільки можна було ошукати, — щоб, кажу, такий чоловік міг удержатися в Бориславі. Правда, і європейські фабриканти-предприємці не дуже сторонять від усіх тих гарних жидівських прикмет, не дуже чистими руками фабрикують, але все-таки до такої степені брудноти та безвстидного, рабівницького (вже не легального, як на Заході) визискування не доходять. При тім же, в Європі привикли більше до порядку, до систематичності, до докладної бухгалтерії, а в Бориславі тоді ті привички були ще слабі і далеко не загальні. Більша часть предприємців вела свої діла якось по-злодійськи, без порядку, щоб тільки від робітника видавити якнайбільше, обірвати йому, що дасться, з платні, а й те, як можна, то й зараз витуманити від нього назад. Тому-то понятно, що при тащи роботі європейські предприємці, особливо систематичні і до пунктуальності привиклі німці, не могли в Бориславі устоятися.
Все те роздумав швидко Герман і старався ближче розвідатись, як, на яких основах і ким зав'язується «Спілка визискування». Все, що дізнався про те задумане діло, втішило його ще дужче. До «Спілки» приступило чимало знатних капіталістів, основний фонд мав бути дуже значний, трохи не цілий мільйон. «Значиться, можна буде гарний кусник влупити», — се був невідлучний внесок, що чимраз ясніше визначувався в Германовій голові. Капіталісти перед зав'язанням «Спілки» посилали зручного віденського інженера на місце, до Борислава і до сусідніх нафтарень, щоб вислідив докладно копальні і фабрикацію, ціни ям, ціни воску сирого і все, що потрібне для уложения будущего плану дійства «Спілки». Інженер саме що вернувся по двомісячнім побуті в Галичині, і відповіді його були вдоволяючі для капіталістів, стверджувались і тим, що говорив Герман, — тож консорціум, зав'язуючий «Спілку», порішив приступити до діла.
Вже Герман закінчив умову з Ван-Гехтом і сидів у Відні без діла, неспокійний і втомлений, чогось дожидаючи, надіючись. Він надіявся звістки від львівської поліції, дожидався, що станеться з «Спілкою». Аж ось одного дня він дістав запрошення на збір основателів. Його просили деякі вступити також членом до «Спілки», прийняти повномочність до ведення діл «Спілки».^ Герман завагувався. Він розраховував в своїй голові, яка з того була б користь для нього. Ведучи діла «Спілки», поперед усього йому прийшлось би більше занедбувати свої власні діла, а за се чи виплатив , би йому виск зо «Спілки»? Вступаючи членом, треба б сейчас на вступі вложити значну суму до основного фонду. Акції «Спілки» хто знає ще як будуть іти, а з самого заряду користі йому буде також немного, та й ще нетяжко впутатись чи кримінально, коли б «Спілка» збанкрутувала (се Герман уважав неминучим), чи й матеріально. Герман зважив усе те жаво і рішився ані не вступати в члени, ані не приймати заряду, щоб ні в чім не бути зв'язаним зо «Спілкою». А тільки зараз по її зав'язанні він зробив контракт на доставу сирого воску для «Спілки». Контракт був корисний. Сто тисяч сотнарів мав постачити Герман ще до падолиста — перевіз і відбір приймала на себе «Спілка». До того часу, а найдалі до нового року, мала уладптися нафтарня для чищення воску. По відобранні тих сто тисяч «Спілка» мала заключити з ним новий контракт. Крім того, Герман обіцявся посередничити між «Спілкою» а другими бориславськими предприємцями о доставу воску або й о закуп ям та закопів.
Уладивши все те, Герман погнав назад до Львова. Вістей про Готліба не було ніяких. Германові похолоділо коло серця. Яким лицем він стане перед жінкою? Що він скаже їй? Йому вже наперед чулися її страшні крики та прокляття. Він переждав ще тиждень — нічого не чувати. Тоді він рішився їхати домів, тим більше що діла кликали його до Борислава. І, їдучи до Дрогобича битою підгірською дорогою, він так само бився з гадками, переходячи від чуття ситого, самовдоволеного супокою до тихої радості фабриканта-гешефтсмана на вид безмірної бідності та розпуки підгірського народу, на вид більшаючого числа «дешевих і покірних робітників». Але чим ближче він наближався до Дрогобича, тим частіше і грізніше перемигувала перед його уявою розлючена і заплакана жінка, тим густішою хмарою налягав на його душу неспокій.
Але яке ж було зачудування Германа, коли, приїхавши додому, застав свою жінку в такім незвичайнім для себе настрої, що й сам не знав, що з нею сталося. Замість сподіваних сліз та проклять і вибухів скаженого гніву, його стрітила якась злорадна насмішливість. Рифка, мов сорока в кістку, зазирала йому в лице, пильно добачувала всі зміни, всі нові борозди, які повиорювала на нім грижа і непевність. Правда, Рифка випитувала його про Готліба, ахала, коли Герман говорив, що, мимо всяких трудів, не міг його відпитати, але у всім тім виднілась радше її охота подразнити мужа, ніж дізнатися справді щось від нього. А притім же її лице, рум'яне, здорове, і оживлене, її сірі очі, палаючі якоюсь незакритою радістю, її живі рухи та жести і навіть хід її легкий та голос дзвінкий — все те дуже не надавалося до смуткування та охання, все казало догадуватись, що час їх розлуки, так важкий для Германа, зовсім не був важким ані сумним для його жінки. Герман зразу стовпів, дивуючись.
— Гм, — сказав він до жінки, коли вони по обіді (Рифка їла обід разом з ним і їла багато і з великим апетитом, чого Герман давно не видав) засіли поруч на м'якій софі і Рифка, насилу кривлячи лице, ще раз почала розпитувати його про Готліба, — гм, — сказав Герман, — а ти, як бачу, за той час ані ду-ду собі. Та й весела стала, мов доньку заміж віддала!
— Я? Господи боже! Я очі свої проплакала, ну, але тепер, як ти приїхав, по тількім часі...
— Так-то воно так, — говорив недовірчиво Герман, — але мені щось не здався, щоби то для мене така радість та й така нагла зміна. Ану, скажи правду, що тому за причина?
Він усміхався, глядячи їй в лице. Вона розсміялась також:
— Причина? Чи ти одурів? Яка ж би мала бути причина?
— Готліб прибув?
— І-і-і, а тобі що? Готліб?.. Мій бідний Готліб! — І вона знов плаксиво скривила лице. — Коби він прибув, не така б я була!
— Ну, то що ж тобі такого? Радість світиться в твоїх очах, сліз ані сліду на лиці не знати. Говори, шо хочеш, а в тім мусить щось бути.
— Іди, дурний, іди, так тобі здається! — І Рифка вдарила його вахлярем по плечі і, всміхнувшися, вийшла до своєї спальні і замкнула двері за собою. Герман сидів-сидів, дивувався, догадувався, а вкінці, плюнувши, пробуркотів: «Що то бабська манерія!» Далі встав, походив трохи по світлиці і взявся до своїх бориславських діл.
І Рифка, скоро до спальні, також пройшлася кілька разів там і назад, отворила вікно і віддихнула глибоко, мов по тяжкій утомі, її серце билося жпво. на лице виступив ще живіший рум'янець, коли з-під корсета витягла невеличкий, недбало зложений і запечатаний лист. Саме нині, перед Германовим приїздом, вона одержала його через післанця — малого коминарчука, що приходив буцімто питатися, чи не треба вимітати комини, і пепостережено всунув їй в руку зачорнений сажею лист. Вона ще й досі не мала часу прочитати його, але одно те, що лист був від Готліба, — коміінарчук був його звичайним післанцем, — радувало її, а нетерплячка довідатись, що пише Готліб, так і підкидувала нею, коли сиділа і розмовляла з Германом.
— Фу, добре, що-м розв'язалася з ним! А біда моя, що нічого не скрию на лиці, така натура погана. Зараз старий біс догадався. Але чекай, чорта з'їш, поки від мене правди дізнаєшся!.. — Вона сіла відтак на софу, отворила лист і почала читати, звільна слебізуючи грубі, недбало намазані букви.
Від виїзду Германа до Львова справді нове життя зачалось для Рифки. Несподіваний поворот сина, та й ще в такім незвичайнім способі подійствував на неї, як набій електричної батерії. Мов безумна з радості, вона по відході Готліба бігала по покоях, без думки і без цілі переставляла крісла та столи, цілувала Готлібів портрет, мальований в його шкільних часах, і ледве-ледве утихомирилась. Але хоть і вспокоїлась на вид, то все-таки в нутрі її кипіло та клекотіло, кров плила живіше, її розбуджена фантазія блудила та носилася летом ластівки, стараючись розгадати, де то тепер її син, що робить, коли і як побачиться з ним. Ожиданка день поза день держала її в напруженні. Вона турбувалась, відки добути для Готліба грошей, радувалась, коли він часом в своїм вуглярськім уборі прибігав до неї, розпитувала його, як він жиє і що діє, але Готліб такі питання збував усе двоматрьома словами, загрожуючи зато матір, щоб мовчала о нім перед вітцем і перед усіми та щоб старалася для нього о гроші. І в тім ненастаннім напруженні та роздразненні найшла Рифка те, чого не ставало їй досі, — найшла заняття, найшла невичерпаний предмет до праці думок — і ожила, похорошіла.
Частенько Готліб, замість щоб мав прийти сам, присилав листи. Ті листи, хоть короткі і нескладні, були новим предметом заняття і роздумування для Рифки. Вони тим були цінніші для неї, бо слово, написане, оставалось на папері, було раз у раз мов живе перед нею, вона могла читати і перечитувати Готлібові листи по тисяч разів і все находила в них чим любуватися. Ті листи вона відбирала і читала з такою дрожжю, з таким зрушенням, як молоді дівчата відбирають і читають любовні листи. Потреба любові і сильних зрушінь, невдоволена в молодих літах а розвита аж до нервової гарячки пізнішим життям в достатку а без діла, виливалася тепер, мов довго здержуваний потік, котрий вкінці здужав розірвати греблю.
— Що то він тепер пише, голубчик мій? — шептала Рифка, отворивши лист і напуваючись ще перед читанням розкішною ожиданкою, І відтак зачала півголосом читати, зупиняючись та з трудністю розбираючи слова:
«Мамцю! Грошей маю ще досить, — треба ми буде аж на другий тиждень. Але не о тім хотів би я нині вам написати. Чув-єм, що тато мають приїхати. Пам'ятайте, не виговоріться, бо я готов наробити великої біди. Але й не о тім хотів би я вам нині написати. Розповім вам щось цікавого. Часу тепер маю досить, ходжу собі куда хочу улицямп, полями. Знаєте, оногди побачив я на проході дівчину, — відколи жию, не видав такої. І ще не знаю, чия вона. Куди йшла, я слідком за нею, а тремтів цілий, як у горячці. І нараз на скруті щезла, — кілька домів великих та пишних обіч, не знаю, в котрий увійшла. І від того часу сам не знаю, що зо мною сталося. Ходжу, мов сам не свій, все вона мені привиджується і в сні, і наяві. Я вже рішився, скоро її другий раз побачу, приступити просто до неї і питати її, чия вона, але досі ще не удалось мені бачити її другий раз. Все ходжу тою вулицею, на котрій мені щезла з виду, гляджу у всі вікна, але дарма, — не показуєся. Коби-м хоть знав, у котрім домі вона жиє, то би-м питав сторожа або кого. Але я не попущуся, мушу вивідатись, хто вона, бо від першого разу, коли-м її побачив, почув я, що без неї жити не можу. Так, мамцю, вона мусить бути моя, най вона собі буде хто хоче! Скоро що дізнаюся, нараз напишу вам».
Яке дійство зробив той лист на Рифку, сього ні словом сказати, ні пером списати. Вона ціла задрижала, мов від пропасниці. Перший раз в житті вона держала лист, справді тикаючий чуття, любові, і хоть у грубій формі, все-таки ясно висказуючий любов глибоку і живу, трохи, може, надто неплатонічну, грубу, але зато сильну і сліпу, — а така любов найбільше мусила подобатись Рифці, малообразованій, нервовій і кровистій, Рифці, котра в своїм житті ніякої любові не зазнала. Як рада б вона була тепер бачити свого Готліба, міцно-міцно притиснути його до „рерця, слідити за кождим його кроком, жити його думками, палати його чуттям. Адже він любить! І з нею першою поділився тайною свого серця! І відколи вона знала те, вона два рази сильніше полюбила Готліба, іменно за те, що він любить. Правда, коли б тут коло неї була і жила тота дівчина, котру він любив, коли б тота дівчина і з свого боку любила його, Рифка непремінно зненавиділа б її, строїла б її життя — за її любов!..
Минав день за днем гарячкової ожиданки. Рифка з превеликим трудом удержувалась, щоб не зрадити перед Германом пекучої тайни. На її щастя, по трьох днях Герман виїхав до Борислава, де мав побути пару день. Оставшись сама дома, Рифка почула в домі якусь тісноту, якусь душність, — кров її гарячим окропом бурлила в жилах. Вона вийшла з покою. Стояв жаркий літній день. Просторний сад за домом так і манив до себе розкішним холодом, темною зеленню, живим запахом та легесеньким, таємничим шепотом листя. Вона мимоволі пішла туди. Садівники якраз обривали вишні та великі, вчасно достигші веприни. Два хлопаки з кошичками в руках стояли на тонких вишневих гілках, одною рукою придержуючися за щаблі, а другою зриваючи спілі вишні. А старий садівник в більший кіш збирав веприни, причякнувши перед розлогим вепринником і підіймаючи гілку за гілкою. Хлопці на дереві сміялись, жартували та перемовлялися, а старий мурликав стиха якусь пісню. Коли побачив паню, підійшов до неї з уклоном, пожалувався, що вишні сього року зродили слабо, зато веприни гарні і дуже добре платяться. Він вибрав кілька пригорщів самих достиглих веприн, великих, як терносливи, і просив Рифку перекусити. Вона взяла їх у хусточку. За той час позлазили хлопці з вишні з повними кошиками. Спілі, повні ягоди блищали на сонці, мов яке дороге каміння, крізь їх тоненьку прозірчасту шкірку сонце прокрадалося в їх нутро, мінилось і переливалось в червонавім виннім плині, немов вишні були налиті кров'ю. Хлопці нарвали також темно-зеленого вишневого листя, вистелили ним дно невеличкого прикадка і обережливо почали в нього складати вишні. Рифка стояла і гляділа, втягаючи в себе всіма порами тіла милий холод, розкішну вогкість та свіжість саду і упоюючий запах свіжонарваних вишень, їй було любо і приємно, як ніколи. Вона мовчала.
Коли втім тихесенько, немов украдком, рипнула хвіртка, ведуча з подвір'я до саду, Рифка озирнулася. Малий обмурзаний коминарчук стояв у хвіртці; поглядом звав'її до себе. Вона полетіла радше, ніж пішла.
— Пані, ту для вас листок! — шепнув коминарчук.
Рифка з більшою, ніж звичайно, дрожжю прийняла пом'ятий незапечатаний листок. Коминарчук пустився, було бігти геть.
— Постій, постій, — сказала Рифка, а коли той завернувся, висипала йому в шапку одержані від садівника веприни. Коминарчук, урадуваний, побіг, кусаючи та висисаючи веприни, а Рифка пішла до своєї спальні, дрижачи всім тілом, з голосно б'ючим серцем, замкнулася, сіла на софці, відітхнула глибоко, щоб успокоїтися, і зачала читати:
«Я видів її! Господи, що за краса, що за лице, що за очі! Мене тягло до неї, я не міг опертися. їхала в бричці кудись на Задвірне передмістя, — я стрітився з нею несподівано. І я відразу мов одурів, так, одурів. Я кинувся перед коні — пощо, нащо, і сам не знаю. Я, бачиться, хотів зупинити бричку, щоб розпитати її, хто вона. Але коні перепудились мене і шарпнули вбік. Вона скрикнула, погляділа на мене і поблідла. А я, учепившися за васаг брички, волікся по дорозі по камінню. Я не чув болю в ногах, а тілько дивився на ню. «Я люблю тебе! Хто ти?» — сказав я їй. Але втім обернувся візник і вдарив мене пужівном по голові так сильно, що я з болю пустив бричку і упав насеред дороги. Бричка поторохтіла далі. Вона знов скрикнула, озирнулася, — більше не тямлю. Я, правда, схопився ще на ноги, щоб бігти за нею, але забіг тілько два кроки і знов упав. Мої ноги порозбивались о каміння, з них текла кров, голова боліла і напухла, — я трохи не зомлів. Надійшла баба, дала мені води, перев'язала ноги, і я поволікся до хати. Лежу і пишу до тебе. Зладь на завтра і передай коминарчуком троха грошей, десять ринських, — чуєш? Тепер коло мене чужі люди ходять, — могли б доміркуватися...»
Рифка, не дочитавши до кінця, впала зомліла на софку.

VII
Було то вечором. Матій і Бенедьо повертали з роботи і сиділи мовчачи в хаті при млавім світлі невеличкого каганця, в котрім горів, шкварчав і порскав нечищений бориславський віск. Бенедьо вдивлявся в план, розпростертий перед ним, а Матій, сидячи на своїм малім стільчику, латав свої ходаки. Матій від того вечора, коли Мортко сказав йому, що «їх справа скінчена», був мовчазливий, мов прибитий. Бенедьо хоч і не знав докладно, що се за справа, все-таки дуже жалів Матія і рад був допомогти йому, але, з другого боку, не смів зачіпати його, щоби не розворушати в нім наболілого. Скрипнули двері, і до хати ввійшов Андрусь Басараб.
— Дай боже час добрий! — сказав він.
— Дай боже здоров'я! — відповів Матій, не підводячися з місця і витягаючи дратов.
Андрусь сів на лаві під вікном і мовчав, роззираючися по хаті. Очевидно, він не знав, від чого би то зачати бесіду. Далі звернувся до Бенедя:
— А що у тебе, побратиме, чувати?
— От, увійде, — відповів Бенедьо.
— Щаститься тобі якось в нашім Бориславі, — сказав трохи гризько Андрусь. — Чув я, чув. Та ти тепер великі гроші береш денно при своїй фабриці!
— По три ринські денно. Не надто то багато як на майстра, але як на бідного помічника, то певно, що досить. Тре буде дещо післати мамі, а решту, — ну, та вже о решті поговоримо пізнійше, як усі зійдемся. Я думав дещо троха над нашою долею...
— Ну, і що ж ви видумали? — спитав Андрусь.
— Будемо говорити о тім на зборі. Але от тепер стараймося деяк потішити побратима Матій, — адіть, який ходить! Я вже й сам хотів дещо балакати, але що, бачите, замало ще його знаю...
— Та я, власне, для того прийшов, — сказав Андрусь. — Побратиме Матію, пора би тобі розказати нам, що у тебе за справа була з Мортком і чому вона тебе так обходить?
— Е, та що вам розповідати? — знехотя відказав Матій. — Що говорити, коли справа скінчена? Тепер дарма говорити, — не повернеш!
— Та хто знає, хто знає, чи скінчена, — сказав Бенедьо. — Розповіджте лишень, все три голови потрафлять більше дещо вигадати, ніж одна. Може, найдеся ще яка рада. А якби вже і справді все пропало, то бодай вам буде легше, коли з нами поділитеся своєю грижею.
— Ая, ая, і я так кажу, — потвердив Андрусь. — Все-то сам-один чоловік — дурень напротив громади.
— Ой так, так, побратиме Андрусю, — відповів сумовито Матій, відложив набік скінчену роботу і закурив люльку, — може, то й але, що чоловік дурень: прив'яжеся до другого, і відтак гризися вже не йно самим собою, але й другим, і третім! Та й ще, правду тобі скажу, за другим чоловік дужче гризеся, ніж за собою. Таке й моє. Нехай і так, розкажу вам, яка зі мною гісторія була і яка у мене справа з Мортком.
Буде вже тому щось зо штирнайцять літ. Саме п'ять літ по моїм приході до того заклятого Борислава. Ще тоді ту не так було. Ями йно що починалися, — все ще якось подобало на село, хоть і тоді вже жидівні назлазилося було сюда, як хробів до стерва. То тоді ти, небоже, ту пекло було, аж сумно погадати. Жидівня крутилася та гомоніла коло кождої хати, пестилася, як ті пси, до кождого господаря, насилу тягла до коршмів або й таки в хатах поїла людей, видурюючи по кусникові грунту під закони. Що я тоді навидівся, аж серце нукало! А скоро, собачі діти, обдурили чоловіка, виссали з него все, що мож було виссати, — тоді гей же на него! Тоді він і пияк, і лайдак, і псяпара, тоді його і з коршми витручують, і з власної хати виганяють. Страшно збиткувалися над людьми!
От раз іду я рано на роботу, дивлюся: повна вулиця людей, збилися в купу, гомонять щось, серед купи крик і плач, а збоку в невеличкій, соломою критій хаті жиди вже розгаздувалися, як у себе дома, вимітують ізсередини все: миски, горшки, полиці, скриню... «Що такого»? — питаю я. «А що, — відповідає оден чоловік, — довели нехристи бідного Максима до послідиого. Статний був газда, ніщо й казати, а людяний, чемний...» — «Ну, та й що з ним сталося?» — «А не видиш, — каже чоловік, — видурили у него грунт, худоба розтратилася, а нині ось прийшли та й з хати го вивергли, кажуть, що то їх, що вони собі купили. Той в крик — жиди не питають. Той дірвався до бійки, а їх злетілося в одній хвилі, як тих гавронів, та й давай бити бідного Максима! Зробився крик, зачали збігатися й наші люди і ледво вирвали Максима з жидівських рук. А той обкервавленіій, аж страшний, та й кричить: «Люди добрі, ви видите, що ту дієся? Чого стоїте? Ви гадаєте, що то лиш зо мною так сталося? І з вами буде так само! Ходіть, беріть, що хто має, в руки — сокири, ціпи, коси, — беріть і виженіть тото паршивство з села. Вони вас розточать живих, так як мене розточили!» Люди видивилися на него, стоять, гомонять... А ту оден жид, — он той, що он визирав з вікна, — пірвав камінь та й луп Максима в голову. Той на місці перевернувся, лиш захарчав: «Люди добрі, не дайте моїй дитині загибати! Я вмираю!..»
Я не дослухав того оповідання а почав протискатися до середини здвигу. Насеред улипі лежав чоловік, може, де сорока літ, в подертій сорочці, окровавлений, посинілий. З голови ще капала кров. Коло нього припадала і лебеділа мала дівчинка. Мене аж морозом обхопило, коли позирнув та тото, а люди обступили доокола, стоять стіною та гомонять, але й з місця не рушаються. А Максимову хату обступила жидівня, аж зачорнілося довкола, — вайкіт та гаркіт такий, що й слова власного не чути.
Я стою, як остовпілий, дивлюся сюди-туди, не знаю, що діяти. Аж ту виджу, з вікна виставився той сам жид, що забив Максима; вже геть-геть, видно, осмілився і кричить, поганець: «Так му треба, пиякови одному! Так му треба! А ви чого ту поставали, свині? Марш додому оден з другим!»
В мені кров закипіла.
«Люди, — заревів я не своїм голосом, — чи ви постовпіли, чи поцапіли? Та не видите, що чоловіка забили перед вашими очима і ще сміються? А ви стоїте та й нічо? А грім же би вас божий побив! Бий злодіїв жидів!»
«Бий! — заревіло в тій хвилі з усіх боків, аж земля здилькотіла. — Бий злодіїв, п'явок!»
То так, як би іскра в солому впала. В одній хвилі весь мир став як не той. Я ще й не озирнувся, а ту вже ціла хмара каміння дрррень на жидів. Лиш тілько ще я видів, що той жид, що забив Максима, як стримів у вікні, так в одній хвилі підскочив, хопився за голову руками, скрутився, спищав та й бовть на землю. Більше я не видів, не чув нічого. Крик, гвалт піднявся такий, як на судний день. Люди ревіли без пам'яті, тислися наперед, рвали, що кому впало під руки: кілля з плотів, хворост, жердки, поліна, каміння — і валили на жидів. Зчинився такий писк та вайкіт, немов ціла бориславська кітловина западаєся під землю. Часть жидів пирсла, мов порох. Але кількох заперлося в Максимовій хаті. Крізь вікно видно було, що у них в руках сокири, мотики, вила — похапали, що могли. Але видячи, що мир обступає хату довкола, мов ревуча повінь, вони перестали кричати, ніби закаменілії зо страху. Народ попер до дверей, до вікон, до стін. Затріщали дошки, дилиння, задзеленькотіли вікна, — грюкання, гвалт, писк, а нараз страшенний грохіт, хмара пороху... Люди по кусневі розірвали стіни, — зруб і повала грохнули на жидів, порохи вкрили все те страшне позорище...
Але в мене за той час що іншого було на гадці. Видячи, як народ, мов звір, пре на жидів, я хопив малу дівчину, Максимову сироту, на руки і нирпинирци почав продиратися крізь здвиг. Ледво вирвався з товпи в тій хвилі, коли там бевхнула хата. Я погнав загородами, півперечною стежкою додому, бо боявся, щоби де розлютовані жиди не перехопили мя на дорозі. Допавши хати, я запер двері і положив зомлілу дитину на тапчан, зачав відтирати. Але довго я не міг єї добудитися, вже-м собі гадав, що, може, й її заголомшив який камінь. Але, бог дав, — прийшла до себе, і я так тим утішився, немовби то моя власна дитина ожила передо мною.
Матій замовк на хвилю. Люлька погасла в його зубах, і на лице, оживлене і палаюче під час оповідання, почала звільна набігати давня сумовита і безнадійна хмара. По хвилі він почав говорити далі:
— За сим, та тим, та за хлопотами коло дитини, я й зовсім забув про бійку і аж пізніше дізнався, що вона скінчилася на нічім. Розваливши Максимову хату, люди немов самі себе злякалися і розлетілися кождий в свій бік. Жиди, також переполошені, не показувалися зо своїх нор, — аж десь над вечором деякі сміліші повилазили, почали роззиратися... До Максимової хати — а там щось пищить. Розривають звалища, видять: три жиди неживі, а п'ять покалічених. Пропало. З'їздила, правда, комісія, позабирали були кількох до арешту. от так наздогад, та й повипускали швидко на волю.
А Марта лишилася у мене. Чесні бориславці мали, видко ся, багато свого діла і не втручалися до бідної сироти. Лиш часом деякі жінки приносили їй се та те їсти, випрали рубатку, облатали, та й тілько всего, їй було тоді дванадцять літ. Не аби ладна абощо, але розумна була дитина, а щира така, як своя душа. Зразу плакала за вітцем, ну, але відтак сама видить, що робити? Привикла. І так вам привязалася до мене, як до рідного вітця.
А я також, нема що казати, пантрував єї, як ока в голові, така ми стала дорога та люба. Другі ріпники не рлз, бувало, сміються з мене, питають, коли буде весілля або, може, хрестини вперед будуть, але я на то байдуже. Говоріть собі, говоріть!
Росла тота дівочка в мене, ховай боже, тихо та ладно. Хоть то я щб — ріпник, давній пастух громадський, але, знаєте, зазнав чоловік лиха на своїм віці. А лихо — велика школа. То й гадаю собі:
«Чень-то хоть їй бог деяк ліпше пощастить». Шанував я її — ні роботи тяжкої, ні слова поганого... Шити навчилася, не знаю, де і коли, так ладно, що чудо. Усе, бувало, баби несуть до неї, — ну цілими днями сидить у хаті, робить. Та й що то, до всего вона, до всякої роботи. І побесідувати, і пожартувати, і порадити розумно — до всего...
Пізнався з нею оден парубок, туй-таки бориславський, також такий сирота нещасливий, як і вона. Ріпник, зарібник, Іван Півторак звався, — та ти, Андрусю, знав його добре... Зачав ходити. Виджу я, що дівчина до нього липне, розпитую, розвідую про Йвана, говорять: «Що ж, бідний, ну, але хлопець чесний, робучий, розумний». Якось раз так при неділі прийшов він до нас, гадав, що Марта дома, а Марти не було, десь вийшла. Хоче він геть іти, а я кличу, що-ді постій, Іване, щось ти маю казати. Став він, запалів троха, далі сів на лаву.
— Ну, що там такого? Кажіть! — повідає. Я посидів троха, — мовчу і позираюся на него. Не знає чоловік, як би то зачати, щоби нібито і просто з моста, і щоби дечим не вразити хлопця.
— А як ти, — кажу, — Іване, гадаєш? Марта от наша — нічого дівчина?
— А вам що до того, як я гадаю? — відрізав він, а сам ще дужче паліє.
«Ов, — гадаю собі я, — з тобою треба остро держатися, коли ти так ріжеш».
— Ну, — кажу, — багато мені до того не є, але виджу, що тобі щось до неї, га? А ти, чень, знаєш, що у неї вітця нема, а я тепер для'неї і отець, і опікун, і сват, і брат. Розумієш? Як скоро би-м ігобачив щось, знаєш, не теє... то вважай, що я за чоловік! Зо мною ж.арту нема.
Іван аж затремтів на тоту бесіду.
— А най же вас, — каже, — бог має! Десь також щось — грозити, а не знати, пощо і за що. А вам хто набрехав, що я щось злого гадаю? Не бійтеся, Матію, — каже відтак поважливо, — я хоть молодий, а знаю потроха, як що повинно бути. Ми нині з Мартою мали умовитися, як і що робити, а тоді вже й до вас, як до опікуна, удатися по пораду і благословенство.
— Ну, вважай же ми! — промовив я, але сам іючув, що щось ми так гий запаморочилося в голові, і сльози бризнули з очей... Ет, дурень чоловік, та й по всьому!..
Ну, нічо. Зробили ми умову — пібралися вони. У Івана по батькові якимось чудом лишився отсей кусник грунту. Досить того, що він таки тої весни виставив, — уже то ніби ми оба, — тоту ось хату, та й ту й обоє зачали жити. Правда, господарства ту ніякого не мож було заводити на тій голотечі, але Марта зразу заробляла по-давньому то шиттям, то пряденням, а далі, як того почало не ставати, то мусила й вона, бідна, йти на роботу до воску. Що було діяти?.. Я відділився від них, жив осібно, а коли тілько що міг, то доносив їм, — звичайне, чоловік уже привик, зжився...
Аж от якось так в пару місяців здибає мене Іїван та й каже:
— А знаєте, — каже, — Матію, яка у нас з Мартою рада стала? Я цікавий, що ви на то скажете?
— Ну, яка рада? — кажу. — Говори, яка?
— А така. Ми хочемо відтепер зачати дещо складати набік із зароблених грошей. Знаєте, літо йде, чень троха ліпше будуть платити. То ми так урадили, що коби дещо троха прискладати грошей, уже хоть би чоловік і тісніше за той час жив, гий той каже, хоть би ремінь на великопістну пряжку підтягнув, але чень би то мож було... А знаете, в Тустановичах оден там продав би кусень грунту з хатою, — я вже говорив з ним. «Продам», — каже. Тре дати 250 ринських. Грунт гарний, дало би ся виторгувати на 200. А я би свою оде псю буду з тим клаптиком землі продав, — може би, було хоть 50 ринських. Чи як ви гадаєте?
— Та що, — кажу я, — як так, то й так. Дай вам боже щастя! Певно, що не зле би було вам вирватися з тої проклятої ями.
— Ба, — каже Іван, — не на тім копець. Мені здаєся, що нам двоїм до осені тяжко буде наскладати двіста ринських, — на то би тро зо два роки. А якби троє, як гадаєте, може би, борше?
Я видивився на него.
— Ну, — каже він, — що ж ви так дивитеся на мене? Ту проста річ: пристаньте й ви до нас. Перейдіть до нашої хати жити, не будете потребувати платити окремо комірне, та й їда нас менше винесе. Будемо робити разом, чень зложимо хоть що-то.
Виджу я, що хлопець розумно говорить, а ту ще чоловіка й самого знесла охота видобутися а тої западні, а ще більше — їм допомогти, чим сила. Пристав я на тоту раду.
Зачали ми робити. Добре нам іде, тішимося, що ось-ось перейдемо жити на своє. Іван звивався так, як той пискір, сюди й туди, — рад би птахом вилетіти з Борислава. Робота того року була добра, — у нас грошей призбиралося ладних: і на грунт би стало, і ще дещо лишилося би на розгосподарювання. «Господи! — говорить, бувало, Іван вечерами. — Коби-то вже раз!» Але не знати, чи бог не судив му, бідному, діждатися виходу, чи лихі люди не дали!..
Дурницю ми одну зробили. Робили ми разом і не брали грошей від жида. «Йай, — кажемо, — у нього лежать, в єго касі безпечніше, ніж у нас за пазухов, а в книжці якраз записано на нас, то й сам чорт відтам не викусить». Так ми й зробили — брали лиш часом по кілька шусток, щоби яко-тако продихати.
Минуло так літо, ба й осінь, ба й зима, — настали свята. По святах мали ми забиратися геть з Борислава. В цвітну неділю пішов Іван до Тустанович, щоби довершити згоду, — таки на другий день мав дати тамтому чоловікові завдаток, а як перейдемо вже до Тустанович, то мав дати му решту грошей. Пішов мій Іван. Змеркаєся — нема Івана. «Ну, нічо, — гадаємо собі, — може, там де на могоричі абощо». Але Марта якась неспокійна весь день ходить, нудить, сама не знає чого. Ніч минула — нема Івана. На роботу приходимо — він не приходить. Наставник Мортко питався мене, де він. Я му розповів усе, а той ще крикнув:
— От, десь, драбуга, впився та й спить, а на роботу не йде!
Гадкую я сюди й туди, — де би Іван був? Вечором по роботі приходжу до хати — нема. Гадаю собі:
«Піду по шинках, пошукаю, порозпитую». Заходжу до головного шинку, — там повно ріпників, — заздрів я межи ними й Мортка, але котрі саме були знаком! ріпники, того не тямлю. Якісь штири незнакомі, вже ніби п'яні, стоять насеред хати і співають: оден святовечірньої, другий страсті, третій підскоцької, а четвертий думки, ще й мене питаються, чи гарно пасує разом?
— Ідіть собі до чорта! — крикнув я на них. — Там будете акурат пасувати!
Вони до мене. Вчепилися, той за руку, той за полу, кличуть горівки. Спересердя лигнув я душком кватирку. Вони в регіт, другу кличуть. Ані суди боже від них відпекатися. А ту бачу, що Мортко усе підморгує на них, дістодіто: не випускайте з рук! Випив я другу кватирку. Зашуміло в голові, хата з людьми ходором заходила. Тямлю ще, що ввійшли якісь два знакомі ріпники, що-м з ними вітався і частувався, — але кілько вже намучив свою дурну стару голову, а не можу пригадати собі й досі, хто то такий був.
— А що ж тобі тото так доконечно треба знати? — перебив його оповідання Андрусь.
— Ах, чи доконечно! Мені так, дурному, здаєся, що я через тото й справу програв!
— Що? Через тото? А то яким світом?
— Ба, послухай лишень! Я аж тепер, по невчасі, як зачав пригадувати собі все до крихіточки, що і як тоді було, аж тепер нагадав собі, що були якісь два знакомі, лиш не знати котрі. Коби дізнатися, були би зараз свідки.
— Свідки? Нащо? До чого?
— Послухай лишень! П'ю я, в шинку гамір, а ту в ванкирі обіч хтось злупотів склянкою, — мій Мортко тілько миг, побіг до ванкира. Чую: там говорять — Мортко потихо, а хтось другий голосно. Що за неволя! Якийсь знаємий голос, так як Іванів! Знати, що п'яний, язиком путає, але голос єго. Я пруднувся до дверей ванкира і нехотячи потрутив одного з тих, що мене частували. Той гримнув собою до землі. Другі прискочили до мене.
— Гов, свату, гов! — ревуть, — Що бо ти людей тручаєш та розмітуєш? Га?
— Та я нехотячи!
— Еге, нехотячи! — рипить один, — Знаємо ми таких!
В тій хвилі створилися двері ванкира і в дверях показався, — присяг би-м нині, що показався мій Іван, держачися за одвірок. За ним стояв Мортко і держав го за плечі. Я знов пруднувся до него.
Але в тій хвилі він щез, двері заперлися, а один ріпник пірвав мене за груди.
— Ану, я тебе, свату, нехотячи межи очі заїду, — крикнув він і як зацідить мене межи очі, аж мені сто тисяч свічок в очах заярілося і все в голові перемішалося. Тямлю ще тілько, що-м одному вчепився в волосся і що другі обскочили мене, мов кати, і збили під ноги. Очевидна річ, що вони були підмовлені, бо я їх ані не знав, не видав, ані не зробив їм нічого. Що сталося далі зо мною, де дівся Іван, де ділися тоті два знакомі ріпники — не тямлю нічого. Все затьмарилося в моїй голові.
Я прокинувся в хаті, на постелі. Марта коло мене сидить і плаче.
— А що, де Йван? — се було моє перше питання.
— Нема.
— Але чень же був дома?
— Не був.
Дивлюся я, вона така змарніла, стурбована, що тілько снасть єї. Що за нещастя?
— Але ж я, — кажу, — вчора вечір видів его. Вона всміхнулася крізь сльози і похитала головою.
— Ні, — каже, — ви вчора вечір ніяк не могли його видітп. Ви вчора вечір лежали ось ту без пам'яті.
— А що ж, то нині не вівторок? — спитав я.
— .Ні, нині вже п'ятниця. Ви від понеділка ночі лежите осьде як мьртвий, у горячці та манколії.
— А Івана не було відтоді?
— Не було. Вже куди я не ходила, кого не розпитувала, — ніхто не знає, де він і що з ним.
— Але ж я го в понеділок видів у шинку. Марта нічо па то, тілько здвигнула плечима і заплакала. Певно, бідна, подумала собі, що се мені
так з перепою привиділося.
— Але ж аби-м так світ божий видів, як-єм його я видів достотку своїми очима!
— Ба, та-бо якби він був тоді в Бориславі, то був би прийшов додому, — сказала Марта.
— От тож-то й мені дивно. А в Тустановичах був, не знаєш?
— Був. Я ту розпитувала тустанівських парубків. Був, кажуть, згодив поле з хатою і вечором забавився на могоричі геть поза північ. Там-таки й ночував, а в понеділок пішов перед полуднем, щоби в Бориславі взяти від жида гроші. Тілько всего я могла дізнатися.
Мені немовби клин у голову вбив. Хоть який я був ослаблений і збитий на всім тілі, треба було вставати, рушатися, розвідувати. Але що з того?..
— А як, — питаю Марти, — не знаєш, чи дав завдаток на грунт в Тустановичах?
— Не знаю.
— Га, то треба піти до жида, спитатися, чи відобрав він відтам гроші. І так нині виплата. Коли він узяв гроші, то, може, пішов з ними назад до Тустанович або до Дрогобича.
Пішли ми обоє до канцелярії Германа Гольдкремера, — ми в него робили. Питаємося. Той до книжки... «Взяв ваш Іван Півторак гроші». — «Коли?» — «В понеділок вечором». От тобі и на! Поліз я до Тустанович, питаю: завдатку не дав, від понеділка не був, хоть обіцяв, що прийде найдалі в вівторок з полудня. Дивуюся, що такого? Чи згода зірвана, чи що? Я розповідаю, що гроші від жида взяті і що нема ні грошей, ні Івана. Ніхто ні о чім не знає.
Іду я до Дрогобича, питаю де в яких знакомих:
ніхто 'не видав Івана. Пропав неборак. Ані сліду нема. Питаю Мортка, де він подівся з шинку і що там робив. «Ні, — каже, — неправда тому, я й на очі не видав Івана. Ти, — каже, — п'яний був, серед бійки тобі рідна бабуня привиділася, а тобі здавалося, що то був Іван». Починаю розвідувати, хто тоді ще був в шинку, що то за якісь були, що мене биля, — ага, немов чорт злизав усякий слід! На тім і стало.
Ну, вже вам того не іре й казати, який у нас великдень був. Що там бідна Марта наплакалася, — господи! Вся надія пропала. Минув місяць, другий, — про Івана ані вістки, ані чутки. Далі чуємо, декотрі ріпники посмішковуються, жартують: «Розумний хлопець, той Півторак: гроші забрав, бабу лишив, а сам в світ за очі!» Зразу говорили тото на жарт, а далі декотрі почали й напевне говорити Знов я розпитую: хто чув? хто видів? Не знати. Той каже: «Никола видів»; Никола каже: «Проць ни казав»; Проць каже: «Семен відкись чув»; Семен не пригадує собі, відки чув, але здає му ся, що від Мортка-наставника. А Мортко всьому перечить і кождому в очі плює.
Аж десь по двох роках, он торік весною, — видобуто з одної старої ями кості. Пізнали ми по перстені на пальці та по ремені, що то був Іван. Ремінь був порожній, очевидно, ножом розрізаний. Застрягла мп тогди в голову гадка, — і досі мя не помітує. Погана гадка, дуже грішна, коли несправедлива. Зуваживши все, я сказав сам собі: «То ніхто, як тілько оден Мортко наперед підпоїв Івана, підмовив якихось, щоби мене довели до безпам'яті і набили, а відтак обрабував його, бідного, і вкинув в яму». Почав я знов розпитувати сюди й туди, а як щось за два дні з'їхала комісія обзирати кості, пішов я і почав казати все, як на сповіді. Пани слухали-слухали, записали все в протокул, кликали сего й того; Мортка, Іваниху, шинкаря, знов списували протокули, а далі взяли та й арештували... мене. Я не знав, що зо мною хотять робити, пощо мене тягнуть до Дрогобича, але гадаю собі: «Що ж, може, так і треба». Тішуся, дурний, своєю бідою. Потримали мене щось з місяць, прикликали щось два рази на протокул, а далі випустили. Вертаю сюди: що чувати? Нічо. Кликали
ще раз Мортка, Іваниху, тустанівськнх щось троє. Кажуть, що віддали все до Самбора, до висілого суду. Ну, і вже той суд тягнеся більше року, а ще му кінця нема. Що я за той час натовк собою по всіляких панах! У Самборі був щось два рази, а в Дрогобичі кілько!.. Адвокатові щось зо п'ятнайцять ринських дав. «Та що, — каже, — небоже, можлива річ, що той злодій Мортко спрятав Івана, а гроші сам узяв. Але в суді треба доказати докладно, а всего того, що ти ту кажеш, іще не досить. Ну, але, — каже, — треба трібувати. Як там який розумний суддя возьме тоту справу в руки, то, може, ще дечого більше дошукався, ніж ти знаєш». Ну, видно, не дошукався! Якийсь той самборський суддя видався мені такий непотрібний та непорадний, що а! Питає щось п'яте через десяте, — видно, що не знає, з якого кінця до того взятися, а втім, хто го там знає, може, й умів, та не хоче!..
А ту в Бориславі притихло все, мов горшком прикрив. Мортко зразу, очевидно, був страшно перепуджений, ходив блідий як смерть, а до мене й не турався. Аж опісля вже осмілився, почав сміятися і доїдати мені так, що я далі мусив покинути Гольдкремерові ями і перенестися от ту, до Гаммершляга. Хоть то, розумієся, оба вовчі горла!.. Та й так Мортко й вийшов чисто. За ним, бачите, стоїть і Гольдкремер сам, а то багач несосвітенний, — де бідному ріпникові супроти него право найти... А ми що! Іваниха, бідна, з дитиною на службі, а я ту товчуся по тім пеклі і вже, видно, й довіку з него не вирвуся. Та й не того мені жаль! Що там я! Але то мене коле, що от — погиб чоловік, пропав ні за цапову душу, і тому злодієві нічо — ходить собі і смієся! То мене гризе, що для бідного робітника нема правди на світі!
Матій замовк і, важко зітхнувши, похилив голову. Андрусь і Бенедьо також мовчали, придавлені тем простим, а так безмірно важким оповіданням.
— А знаєш ти, побратиме Матім, що я тобі скажу? — сказав перегодя Андрусь якимось, немов гнівним, зрушеним голосом.
— Та що такого?
— Що ти дурень великий, от що! Матій і Бенедьо видивилися на нього.
— Чому ж ти сего досі мені не говорив?
— Чому не говорив? — повторив неохітно Матій. — А пощо було говорити?
— Тьфу, до сто чортів на такий розум! — розгнівався Андрусь. — Провадить процес з жидом, — процес той, якби був виграний, міг би подати велику заохоту для бідних ріпників, міг би їм показати, що не мож робучого чоловіка безкарно кривдити, — до виграння того процесу потребує свідків, а він мовчить тихо, не голоситься, а тілько тишком собі в куті в кулак трубить, — ну, скажи мені, добрий се розум?..
Матій задумався і засумував.
— Гай-гай, двох свідків! — сказав він. — Я ж тобі, Андрусю, кажу, що аж тепер нагадав собі за тих двох свідків, аж тепер, по невчасі. Бо раз, — хто тепер винайде тих свідків...
— Я винайду! — перервав гнівно Андрусь.
— Ти? — скрикнули Матій і Бенедьо.
— Так, я! Бо я ж то сам із старим Стасюрою бачив тебе тоді в шинку.
— Ти? І Стасюра? То ви були? — скрикнув Матій.
— Так, ми були.
— І бачили Івана?
— Як же ж би не бачили — бачили.
— І п'яного?
— П'яного.
— З Мортко.м?
— З Мортком. Як зачалася з тобою бійка, ми оба кинулись було тебе боронити, але старого Стасюру оден гримнув так, що 'той умлів. Ніколи мені було тебе боронити — я взяв старого і заніс до ванкира, де був Мортко з Іваном. Відтер я старого, а за той час Мортко все коло Івана танцював, усе підсував йому то горілки, то пива, заговорював його, щоби не балакав зо мною, а далі потяг його кудись з собою. Відтоді вже я не бачив Івана. А коли ми оба з Стасюрою вийшли до шинку, ти лежав уже закровавлений, без пам'яті на помості. Я не міг помагати нести тебе додому, а тілько просив якихось двох ріпників, розповів їм, де жиєш, а сам попровадив Стасюру до єго хати. Отеє все, що я знаю. Але чи міг же я сам духом божим знати, що се може бути важне для твоєї справи?
— Господи боже! — аж скрикнув Матій, — так се ж значить, що тепер би мож виграти процес?
— Хто знає, — відповів Андрусь, — але все-таки надія більша. От що було би добре — винайти тих, що тоді билися з тобою! Ти, кажеш, видів, що Мортко їх підохочував?
— На се присягнути можу!
— От була би й запинка. Зараз би мож потягнути їх на слова, чи Мортко підмовляв їх. А як підмовляв, то, значиться, в якій цілі?
Лице Матія при тих виводах чимраз більше прояснювалося. Втім, нова думка знов засмутила його.
— Е, але як же ж їх віднайти, тих, що тоді почали зо мною бійку? Я їх зовсім не знаю і не міг опісля ніколи пізнати.
— І я їх не знаю, та й не звертав на них тоді уваги. Але, може, Стасюра? Мені здаєся, що з одним він щось говорив тоді.
— Господи боже, — знов би було огниво більше! Знов близше до доказу. Та й ще хто знає, що визнали би ті ріпники! Ходім, Андрусю, ходім до Стасюри!
Швидко зібрався і обувся Матій, живо повертався під впливом нового проблиску надії, немов разом десять літ скотилося з його плечей. Так глибоко в серці того старого, горем з давніх літ битого чоловіка вкорінена була любов до єдиного близького йому чоловіка, так гаряче бажав він, щоби правда про його таємну погибель вийшла на світло денне!
Бенедьо сам остався в хаті по виході обох побратимів. Він сидів і думав. Не процес займав його в цілім тім ділі, — хоть, розуміється, і процесові він бажав доброго виходу. Його найбільше занимало оповідання Матія про бійку людей з жидами і про крик небіжчика Максима: «Виженіть жидів з Борислава!» «А що, — думалось йому, — чи й справді се було б добре, якби вигнати жидів? Поперед усего: куди їх вигнати? Підуть на другі села, і там почнеся то само, що ту дієся. А подруге: самі не підуть, а що ту надерли грошей, заберуть з собою і в других місцях повернуть на то само, на що ту повертали. Ні, се не вратує робучих людей!»
Пізненько вночі вернув Матій додому. Він був дуже змінений проти попереднього: веселий, говіркий. їх надії на Стасюру оправдалися. Одного з тих, що завели були в шинку бійку з Матієм, Стасюра справді знав, прочі були з того самого села, що й тот один, — але всі вони вже від трьох літ не робили в Бориславі і сиділи на господарстві. Андрусь Басараб і Стасюра готові були свідчити в суді. Тож і рішився Матій завтра-таки йти до Дрогобича до адвоката і зарадитися його, як і що діяти.
— Ну, тепер не уйде, чень, той злодюга Мортко! — приговорював Матій. — Тепер ми його за руки й за ноги такими доказами обкрутимо, що й сам не отямиться! Хоть то ніби пан біг не каже бажати другому лиха, але такому злодієві, бачу, не гріх бажати не то лиха, а й усякого безголов'я! З таким побожним бажанням Матій і заснув.
VIII
Звільна, важкою ходою повзли одностайні робучі дні в Бориславі. Бенедьо працював цілими днями при своїй фабриці, витичував плани будинків, заправляв робітниками, наглядав за вчасним довозом цегли, каміння, вапна і всього потрібного, — а при всім тім обходився з робітниками так побратерськи, так щиро та приязно, немов хотів на кождім кроці показати їм, що він їм рівний, їх брат і такий же бідний робітник, як усі вони, немов хотів перепрашати їх за те, що оце не по своїй волі став над ними наставником. А вечорами, по роботі, він не раз до пізньої ночі ходив у важкій задумі по болотистих улицях Борислава, заглядав до брудних шинків, до тісних хат та комірок, де жили робітники, заходив в бесіду з старими й ма-лими і розпитував їх про їх життя й бідування. Тяжко ставало йому, коли слухав їх оповістей, коли дивився зблизька на нужду і погань їх життя, але ще тяжче ставало йому, коли бачив, що коштом тої нужди і погані збагачені жиди гордо їздять в пишних повозах, строяться в дорогі шати і бризкають болотом на темну похилену товпу.
Звільна, важкою ходою повзли дні за днями, і життя в Бориславі для робучих людей ставало чимраз тяжче і тяжче. Здалека і зблизька, з гір і з долів, з сіл і з місточок день у день сотні людей пливли-напливали до Борислава, як пчоли до улія. Роботи! Роботи! Якої-небудь роботи! Хоть би й найтяжчої! Хоть би й найдешевшої! Щоб тільки з голоду не згинути! — се був загальний оклик, загальний стогін, що хмарою носився понад головами тих тисячів висохлих, посинілих, виголоджених людей. Небо і землю запер бог на залізні ключі, — вся надія мужиків-хліборобів вигоріла разом з їх житом та вівсом на поруділих від спраги загонах. Худоба гибла за недостачею паші. Не осталося нічого, як іти на заробітки, а заробітків-то якраз і не було тоді ніяких в нашім Підгір'ї — крім Борислава. От і поперлися туди бідні люди з усіх сторін, хапаючися за посліднє, так, як той потопаючий хапається за стебелинку. Небо і землю запер бог на залізні ключі, а бідні люди думали, що боріїславські багачі будуть милостивіші від бога і отворять їм брами своїх багатств!..
А бориславські багачі тільки того й бажали! Вони віддавна потішалися надією, що аж порядний голод причиниться до великого зросту їх «гешефтів». І ось вони не помилилися! Дешеві і покірні робітники рікою напливали до них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоть би й за яку дешеву ціну, — і ціпа справді пішла чимраз дешевша. А між тим хліб ставав чимраз дорожчий, — до Борислава його довозили дуже мало і дуже неправильно, і робітникам не раз і з яким-таким грошем за пазухою приходилось мліти голодом. А вже ж певно те, що новоприходячим поліпшення було дуже мале, а тим, що жили раз у раз в Бориславі, погіршало дуже значно. Щотижня жиди-властивці вривали їм плату, а супротивних зацитькували згірдннми, насмішливими словами: «Не хочеш тілько брати, то йди собі та здихай з голоду, — тут на твоє місце десять аж напрошується, та й ще за меншу ціну!»
Оце все передумував Бенедьо не раз і не два рази на своїх проходах по Бориславі. «А що, — думалось йому, — якби всі ті тисячі людей та змовилися разом: не будем робити, поки нам плату не прибільшать? Адже, чей, жиди HЯ витерпіли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векслі, що не будуть сплачені без продажі нафти й воску, — мусили би податися!» Думка його, роздразнена всіма безконечними образами бориславської нужди, ціпко вхопилася за сесю стебелинку і не попускалася її. Але чим докладніше він розбирав сей спосіб рятунку, тим більше трудностей, ба й непоборимих перепон він добачав в нім. Як .довести до такої змови і єдності всю тоту величезну громаду, в котрій кождий дбає тільки за себе, журиться тільки тим, як би з голоду не вмерти? А хоть би се й удалося, то знов певна річ і те, що багачі відразу не подадуться, що треба би не тільки грозити, але й сповнити грізьбу, — покинути всяку роботу. А чи тоді багачі не спровадять собі з других сіл других робітників і таким способом не знівечать цілий труд? А хоть би й удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити ті тисячі безхлібних та незарібних людей тут, в Бориславі, за час безроботиці? Ні, нікуди нема виходу! Нівідки не сходить зоря рятунку! — І Бенедьо, доходячи до таких безнадійних виводів, стискав п'ястуки, притискав їх до чола і бігав улипями, мов несамовитий.
При всім тім він нетерпеливо ждав найближчих сходин побратимства, надіючися при тій спосібності дійти до якоїсь більшої ясності в тім, що треба робити в теперішній хвилі. Він часом в своїх проходах по Бориславі стрічався з одним або другим із побратимів і бачив, що всі вони якісь придавлені, мов прибиті до землі, що всіх гризе якась важка і неясна ожиданка, — і те додавало йому надії, що чей же й з-поміж них хто прийде на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матій надто занятий був своїм процесом, щовечір стиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою, то з другими якимись ріпниками. Далі всі вони забралися до Дрогобича і не вертали кілька день, і самота ще тяжчим каменем налягла на Бенедьову голову. Важка і незвична для нього праця думок кинула його мов у гарячку, висисала прудко його сили. Він похудів і поблід, тільки довгобразе його лице ще дужче протяглося, тільки очі, мов два розжарені углики, неспокійно, гарячкове палали глибоко в ямках. Але при всім тім він не покидав своїх думок, не тратив віри і прихильності до тих бідних людей, що безучасно, холодно і безнадійно з кождого закамарка позирали на неприязний світ і тихо, без опору, готовилися вмирати. Бачачи їх, Бенедьо нічого не міг думати, а тільки глибоко, всім серцем і всіми нервами своїми почував: треба їх рятувати! Але як рятувати? О те як, мов о остру неприступну скалу, ламалася його думка, розбивалися його духові і тілесні сили, але він не тратив надії, що тоту трудність мож буде побороти.
Одного вечора Бенедьо пізніше, ніж звичайно, вернув з роботи додому і застав під хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. З звичайним виразом ненарушимого спокою на червонім, трохи обрезклім лиці сидів він на призьбі під вікном і пикав люльку. Привіталися.
— А що, нема Матія?
— Нема. А Андрусь?
— Також ще не прийшов. Ані Стасюра.
— Видно, щось неабияке розпочали там, у Дрогобичі.
— Будем видіти, — бовкнув Сень і замовк. — Ти чув, що сталося? — спитав він по хвилі, входячи з Бенедьом до хати.
— Ні, або що такого?
— Причта.
— Яка?
— Ба, яка! Не стало одного жидка. Знаєш, того, що то на него так наш Прийдеволя жалувався, того касієра, — тямиш?..
— Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?
— А що ж би таке! Від кількох день десь подівся, а нині видобули го з ями. Вже й комісія приїхала, — будуть бідне тіло краяти, нібито воно скаже, яким світом до ями дісталося, ще й за ребро на паль зачепилося!
Бенедя мороз пройшов за сим оповіданням.
— Якраз так, як з Матієвим приятелем, Іваном Півтораком! — прошептав він.
— Еге, якраз, та й не якраз, — відказав Сень. — Тамтого жид трутив, а сего...
Не доказав, але Бенедьо не допитувався далі — він ясно розумів Сеневі слова.
— Ну, і що ж? — спитав він по хвилі важкої мовчанки.
— Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кінці в воді.
— А що люди на то?
— Які люди? Комісія? Комісія наїсть, нап'є, тіло покрає, пошкаматує та й поїде собі.
— Ні, я не про комісію, а так, ріпники що кажуть?
— Ріпники? А що ж мають казати? Постояли, подивилися на небіжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: «Злодій був небіжчик, бог би го побив!» — та й далі до роботи.
— Значиться, діло страчене, і праці шкода! — процідив крізь зуби Бенедьо.
— Як? Страчене? Шкода? — зачудуваний, допитував Сень.
— Другим від того не легше буде.
— Але одним злодіякою менше на світі.
— Ну, не бійся, на єго місце завтра вже новий настане.
— Але буде бодай боятися.
— Овва, не знати чого! Як не відкриють, хто се зробив, то оголосять, що припадком поховзся абощо. А відкриють, ну, то возьмуть чоловіка і запакують, і кого буде злодій боятися?
Сень аачудуваний слухав тої бесіди. Він надіявся, що Бенедьо буде тішитися, а натомість стрітив закиди.
— Ба, то чого ж би ти жадав?
— Я би хотів, щоби як що робиться, а ще й такий великий гріх на душу береся, то щоби вже робота була до чогось пригідна, щоби принесла якийсь хосен не для одного, а для всіх. А інакше, то я не знаю, пощо й зачинати.
— Еге-ге! — покрутив головою Сень, попрощався і пішов. Ще тяжчі думи насіли на Бенедя по виході побратима. «Що ж, — думалось йому, — може, воно й так... може, й ліпше, що одним лихим чоловіком менше на світі?.. Але чи від того ліпше добрим людям? Зовсім ні! Чи від того легше стане хоть би тим самим ріпникам, що тішаться його загибеллю? І то ні. Прийде другий касієр на єго місце і буде так само або й ще дужче кривдити їх. От якби так за одним разом та всіх злих людей не стало... Але ні, се де-де-де!.. Що й думати о тім! Радше о тім думати, що у нас перед носом, що ми можемо зробити!»
Побратимство ріпників, до котрого так несподівано зістав прийнятий Бенедьо зараз на вступі в бориславське життя, живо заняло відразу його мислі і надавало їм певний, хоть зразу не дуже ясно витичений напрям. Вже в першій сходині, коли так глибоко поразили його уяву оповідання ріпників і їх домагання виступити вже раз з якимось видним ділом, — тоді вже в мислі його промелькнув образ такого побратимства, великого і сильного, котре би могло злучити докупи дрібні сили робітників, могло би здвигнутися тою сполученою силою і охоронити кождого кривдженого і страждущего робітника далеко ліпше, ніж се може зробити одинокий чоловік. Серед ненастанної праці думок, підсичуваної щораз новими, страшними, поганими та хапаючими за серце подіями, образ такого побратимства чимраз більше вияснювався і зміцнювався в Бенедьовій голові. Йому здавалося, що тільки таким сполученням своїх власних сил до спільної помочі і оборони робітники зможуть на тепер добитися бодай якоїтакої пільги для себе. І він постановив собі будьщо-будь виступити з своєю гадкою на найближчім зібранні побратимів і впертися цілою силою, щоби побратимство Андруся Басараба спровадити з небезпечної стежки — ненависті і пімсти, котра на тепер, при їх малосильності, могла тільки кождому пошкодити, а не могла нікому помогти, — а повернути увагу і силу побратимства на таку ширшу і спокійнішу, та, як бачилось Бенедьові, разом з тим і кориснішу роботу.
Схід побратимів назначений був на неділю вечір. В полуднє тої неділі повернули з Дрогобича Матій, Андрусь, Стасюра і ще деякі ріпники. Матій був дуже веселий, говіркий і щирий, але коли Бенедьо питався його, що чувати і що робили так довго в Дрогобичі, — він тільки поцмоктував і відповідав:
— Усе добре, небоже, все добре!
Ще не стемнілося гаразд, і Матій іно що засвітив на припічку каганець, наповнений земним воском, коли до хати ввійшли гурмою побратими. Попереду всіх вшмигнувся, мов ящірка, Деркач, мовчки звітався з Матієм і Бенедьом і почав по-свому нипати з кута до кута, засукувати руки та зиркати на всі боки. Далі повходили другі: брати Басараби, понурі і мовчазливі, як звичайно; Стасюра дуже щиро стиснув Бенедя за руку, всі прочі також обходилися з ним, як з рівним, як зі «своїм чоловіком». На самім послідку ввійшов Прийдеволя Його молоде лице було якесь бліде і мов зіссане, косим поглядом він позирав довкола і все мимоволі держався в темнім куті близ порога. В цілім товаристві якось менше було руху, менше гамору, ніж звичайно. Всіх немов щось давило, хоть ніхто й не признавався до того. Всі чули, що, хотя чи нехотя, вони наближаються до якоїсь важної події, в котрій прийдеться їм виступити одверто і сильно. Недавній случай з убійством жидка-касіера був — усі почували се — передвісником нового звороту в діях Борислава. Але який се мав бути зворот, що за нові події наближалися і як їм стати супроти них — сього наші побратими не знали, хоть кождий надіявся, що чей же на спільній нараді подекуди все те проясниться. Не диво, отже, що нинішні сходини зачалися понурою, важкою, ожидаючою мовчанкою, що побратими зійшлися всі в повнім числі і ще навіть перед звичайним часом: кождий знав, що супроти чимраз тяжчого життя в Бориславі, супроти день у день більшіючої нужди та напливу незанятих, шукаючих праці рук мусить щось зробитися, — але що і якими силами, сього ніхто не вмів собі сам вияснити, і сього іменно вияснення кождий ждав від спільної ради.
Один тільки Андрусь Басараб немов не почував нічого надзвичайного. Він засів на своїм місці коло стола під вікном і окинув оком товариство.
— Ну, всі зібрані, — сказав він, — можемо зачати своє діло. Ану, Деркачу, за палицями!
Деркач, послушний і звинний, уже протискався крізь стоячих насеред хати побратимів, коли втім старий Стасюра встав і просив о голос.
— Ну, що там такого, — сказав неохітно Андрусь, — говори, побратиме Стасюро, хоть, я думаю, все-таки ліпше би, щоби у Деркача палички тоті були під руками. Не завадить закарбувати, скоро що пікавійшого.
— Ні, — сказав твердим голосом Стасюра, — я не буду нічого такого говорив, що би здалося до карбовання.
— Ну, а що ж такого? — спитав Андрусь і знов зирнув по всіх побратимах. Він побачив, що ті сиділи або стояли з похнюпленими лицями і не дивилися на Стасюру, а тільки немов готовились слухати його бесіди. Андрусь покмітив, що вони змовилися.
— Тото, побратиме Андрусю, — говорив сміливо старий ріпник, — що пора би нам найти собі яку іншу, ліпшу роботу, аніж тото карбовання. Що ж то ми діти, чи що? У побратима Деркача цілі в'язанки покарбованих палиць, а який з них хосен? Кому що тото карбовання помогло?
Андрусь зачудуваними очима дивився на старого. Справді, в такий спосіб ніхто ще тут не говорив, і йому самому в голові повернулося питання:
«Та й справді, до чого здалося карбовання?» Але позаяк на таке питання він зразу не находив достаточно відповіді, то й рішився стояти далі на своїм, щоби викликати ближчі об'яснення.
— Кому помогло? — сказав він звільна. — Ну, але чи для якої помочі ми се робимо? Чи ти забув, що ми се робимо для пімсти?
— Для пімсти, так, так! Але як же ти тими палицями будеш мститися? Як мститися, то я гадаю, що треба іншого способу, а не тратити дармо час на дитинячій забавці. Як мститися, то треба сили, а з тих палиць тобі, певно, сили не приросте.
— Так, — відповів Андрусь, — але ж ми хотіли, як прийде пора, зробити суд правдивий над своїми кривдниками, щоби мати чисту совість.
— Пуста наша робота, — сказав на те Стасюра. — Чисту совість ми й тепер можемо мати, бо кождий чує аж надто добре, кілько, і що, і як терпить. А що ми пімститися, щоби зарадити лиху, треба, крім чистої совісті, ще й сили, а у нас що за сила?
— Га, а відки ж нам сили взяти? — спитав Анарусь.
— Треба припускати більше людей до свого побратимства, треба громадити всіх докупи, вказати всім одну ціль, — відізвався Бенедьо.
Всі зирнули на нього якось недовірливо і боязко, тільки один Стасюра притакнув радісно:
— І я так кажу, і я так кажу!
— Але ж бійтеся бога, побратими, чи ви подумали, що з того вийде? Перший-ліпший заволока видасть нас, прискаржить в місті, і нас усіх пов'яжуть і засадять до Самбора, як розбійників! — сказав Андрусь.
Морозом перейняли ті слова побратимів, і всі вони неспокійно і цікаво позирнули на Бенедя, мов ожидаючи, що він на те скаже.
— Може, то й правда, — сказав Бенедьо, — але як правда, то що се значить? Значить, що з такими цілями, з якими ви досі носилися, не мож показуватися межи людей. Що, хотячи згромадити їх докупи, треба їм показати не саму пімсту, бо пімстою ніхто ситий не буде, але треба їм показати якусь користь, якусь поміч, якесь поліпшення!
— Еге-ге, все він свою поміч тиче! — відізвався від дверей грубий голос Сеня Басараба за той час, коли Бенедьові з великого зрушення не стало духу в грудях і він замовк на хвилю. Він чув, що кров його зачала розгріватися, що мислі, котрі досі так уперто йому не давалися, тепер мов чудом якимось пліїлії і розвивалися в його голові. Слова Сеня Басараба, напівгнівні, напівзгірдні, були для нього тим, чим острога для біжучого коня.
— Так, я все про поміч говорю і не перестану говорити, бо мені здаєся, що тілько ми самі можемо собі помочи, а більше ніхто нас не поратує. Адже ж ані нашим жидам, ані панам не йде о то, щоби робітникові ліпше жилося. Вони ще якби могли, то би погіршили его жите, бо їм аж тоді добре, як робітник до посліднього доведений, не має чого хопитися і мусить здатися на їх ласку й неласку. Тоді вони присилують його до всякої роботи і заплатять, що самі схочуть, бо для него, голодного та голого, нема вибору! Ні, тілько ми самі мусимо помагати собі, як не хочемо довіку от так пропадати. А мститися — вважайте самі, до чого то доведе. Від ніякої пімсти нам ліпше не буде, хіба би-сьмо схотіли яку війну в цілім краю зробити абощо! А так: покараєте сего або того кровопійцю, на его місце другий уже давно наострився. Та й навіть постраху не буде на них, бо прецінь будете все мусили робити потаємно, то й ніхто не буде знати, хто се і за що зробив. А як дізнаються, ну, то ще гірше, бо беруть чоловіка і кинуть, і гний! Я гадаю, що треба нам добре застановитися і шукати іншого виходу.
Знов замовк Бенедьо, мовчали і всі побратими. Бенедьові слова невдержимою силою втискалися до їх переконань, але, на нещастя, вони валили то, що там досі стояло: надію на пімсту, але натомість не ставили нічого нового. Один тільки Сень Басараб, сидячи на порозі з люлькою в зубах, похитував недовірливо головою, але не говорив уже нічого. Сам Андрусь, хоч, очевидно, весь той новий оборот в думках деяких побратимів був, бачилося, для нього дуже неприємний і непожаданий, — а й він склонив свої потужні плечі і опустив голову: Бенедьові слова заставили і його задуматися.
— Добре би то було, то певно, — сказав він вкінці, — але як се зробити, як помагати собі самим, коли у нас. сили нема й натілько, аби кождий сам собі поміг.
— Отож-то й е, що у одинокого нема сили, а як їх збереся багато, то й сила буде. Ти оден сотнарового каменя не підоймеш, а кілька нас підоймо го як нічо. Велика річ для ріпника при якім-такім зарібку дати на тиждень шістку складки, а най збереся сто таких, то вже маємо десять ринських тижнево і можемо бодай в наглій потребі запомочи кількох нещасливих! Чи правду я кажу, побратими?
— Гм, та воно-то правда, розумівся, так, так! — почулося з різних боків, лиш там, в куті, коло дварей, понуро мовчав Прийдеволя і невдоволено воркотів Сень Басараб.
— Добре йому, міському чоловікові, говорити о складках! Ану, трібуйте, чи на весь Борислав найдете десять таких, що вам схотять давати ті складки!
— Ну, — відказав на те живо Бенедьо, — се вже ти. побратиме, так собі, на вітер говориш. Ось нас ту в дванадцять, і я думаю, що кождий з нас радо до того пристане.
— Пристанемо, пристанемо! — загули деякі побратими.
— Тілько треба добре над тим обрадитися, на що складався ті гроші і що з ними робити! — сказав з повагом Андрусь.
— Ну, розумівся, так-таки зараз і обрадьмо! — підхопив Стасюра.
— Ба ні, — сказав Бенедьо, — поперед усего треба знати, чи взагалі маемо складати складки, чи ні. Ту, бачу, деякі побратими не раді тому, хотіли би, щоби все осталося так, як досі...
— Ти-бо також крутиш, — перервав його мову напівгнівний Матій, котрий досі мовчки сидів коло Андруся, зразу немов думаючи о якихось посторонніх речах, але чим далі, тим цікавіше і уважніше прислухувався до всього, що говорилося в хаті, — ти не питай, чи то кому приємно, чи неприємно слухати. Знаєш щось доброго, і розумного, і для всіх хосенного — то виїжджай з тим на пляц, говори просто з моста. Як побачимо, що твоя рада ліпша від других, то приймемо, а як твоя буде гірша, то аж тоді можеш нас перепрашати, що дурницями час нам забираєш!
По такій досадній заохоті Бенедьо зачав говорити «просто з моста».
— Бо то, — зачав він, — знаєте, як маємо піти на складки для своєї помочі, то вже треба зовсім усе змінити, не так, як досі було. Карбовання всяке набік, головництво набік (при тих словах Бенедьові здалося, що гарячково палаючі очі Прпйдеволі з темного кута зирнули на нього і пропалюють йому лице своїм їдким, палким поглядом, і він сполонівся і похилив лице додолу), — зовсім інакше треба говорити до людей. Не пімсту їм показувати, а ратунок. Розумієся, кривди і злодійства не закривати, але наводити людей на то, щоби в'язалися докупи, бо против богачів та силачів оден одинокий робітник не встоїть, а всі як зберуться докупи, то, певно, борше зможуть устояти.
— Зможуть устояти? — відозвався знов невірний Сень. — Рад би я знати, як зможуть устояти? Чи всилують жидів, щоби більше за роботу платили, чи що?
— А що ж, не могли би всилувати? — підхопив живо Бенедьо. — Ану, якби так усі змовилися і сказали: не підемо робити, поки нам плата висша не буде? Що би тоді жиди зробили?
— А! А й справді! От гадка добра! — скрикнули побратими в один голос. Навіть Андрусеве лице трохи роз'яснилося.
— А що би зробили, — відповів Сень, — напровадили би з усіх світів нових робітників, а нас би нагнали.
— А якби ми стали лавою, і не пустили тих нових, і просили їх, щоби заждали хоть доти, доки наша справа не виграє? Мож би в такім разі повисипати своїх людей і по околичних селах, щоби там оголосили: до такого а такого часу не йдіть ніхто до Борислава, поки наша війна не скінчиться!
— Гурра! — закричали побратими. — То ми рада! Війна, війна з жидами і здирцями!
— Ну, і я гадаю, що така війна ліпша, ніж усяка друга, — говорив далі Бенедьо, — раз тому, що то війна супокійна, безкровна, а по-друге, й тому, що можемо підняти її зовсім одверто і сміло, і ніхто нам за ню нічого не може зробити. Кождий, скоро що до того, може сказати: не йду на роботу, бо замало платять. Заплатять тілько й тілько, то піду, та й годі.
Радість побратимів була дуже велика, коли почули тоту раду, а й сам Бенедьо тішився не менше від других, бо тота рада прийшла йому до голови зовсім несподівано, в жарі суперечки з Сенем Басарабом.
— Ба, добре ти кажеш: війна, перестати робити! Але хоть би й усі пристали на тото, то скажи ти мені. будь ласкав, з чого вони будуть жити за той час безроботиці? Адже тяжко й погадати, щоби богачі зараз першого дня та пом'якли і згодилися добровільно давати нам більшу плату. Може, прийдеся сидіти без роботи й тиждень або й ще довше, ну, то з чого тоді виживити тілько народа?
Закид був справді важкий, і лиця робітників знов посумніли, їх свіжорозбуджена надія на таку новітню війну і побіду над багачами була ще дуже слаба і непевна і зараз за першим закидом почала бліднути.
— Отже ж то на те треба зробити складки, щоби забезпечитися на таку пригоду. Аж якби з тих складок набралася вже сума порядна, така, щоби вистачила, возьмім, на тиждень або на дві неділі, то тоді мож робити змову. Розумівся, тих, котрі би не хотіли належати до змови і йшли відтак на роботу, тих зараз, чи по волі, чи по неволі, за карк та й фуч з Борислава, най не псують нам діла. Так само під час безроботиці могли би наші-таки люди найматися де на іншу роботу — до лісу, до тесельки, або де, тілько щоби не до нафтових робіт. Таким способом ми швидко зламали би тоту жидівську пиху і добилися певно ліпшої плати.
— Добре говорить! Так треба робити! Добра рада! — відзивалися ріпники. Почався живий гамір в хаті, всі нахвалялися, що прикрутять жидів-дерунів нога попри ногу, кождий давав свої ради і не слухав чужих, кождий доповнював і лицював Бенедьову думку, прикроюючи її до своєї вподоби. Один тільки Сень Басараб сидів мовчки на своїм місці і з жалем дивився на тоту рухливу громаду.
— Що з ними зробиш, — воркотів він, — коли вони готові бігчи за кождим, хто їм два-три красні слова покаже! Ну, про мене, най біжать за тим медівником, будемо видіти, як їм посмакує. Але я своєї стежки не покину! А ти, побратиме? — обернувся він до Прийдеволі, що все ще стояв в темнім куті і непевно позирав то на Бенедя, то на гамірливих, оживлених ріпників.
Він стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а відтак швидко сказав:
— І я, і я з вами!
— З котрими вами? — спитав гризько Сень, — Бо ту ми тепер, як бачиш, двоякі. Чи з ними-от, чи зо мною і братом?
— Так, з тобою і братом! Ти чув, що сей про головництво говорив? Мов розпеченим ножем мене в серце шпигнув.
— Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! — уговорював його Сень тихим голосом. — Що ж такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на те. Ти забув про свою...?
— Ні, ні, ні, не забув! — перервав Прийдеволя. — Певно, певно, що заслужив! Сто раз заслужив!..
— Ну, так чого ж ту гризтися? Хіба суду боїшся? Не бійся, комісія поїхала в тій добрій вірі, що він сам упав до ями; ще жида на кару засудять, чому яііу не заткав!
— Ні, ні, ні, — знов якось гарячково-болісно перехопив Прийдеволя, — не боюся комісії! Що комісія? Мені здаєся навіть, що якби комісія... теє... впкршіа, то мені би лекше було!
— Тьфу, най бог боронить, ти що таке торочиш?
— Послухай лишень, Сеню, — шептав Прийдеволя, нахилившися до нього і судорожно стискаючії своєю крепкою рукою його плече, — мені здаєся, що той... жидок, знаєш... той, що в ямі погиб, що він не був винен, що то котрийсь другий усе зробив, абощо!
— Як? Як? От також щось! Хіба ж він не був при тім?
— Так, так, був і сміявся навіть, але чи вже за тото смерть, що сміявся? А може, він не робив нічого, а тілько тамтоті?
— Але відки тобі такі думки до голови приходять, хлопче? — запитався зачудуваний Сень. — Впав батько згори, дідько го бери! Погиб той, ну і добре!
— Але як він не винен? Знаєш, як я здибав його, і вхопив у руки, і він почув, до чого се воно йде, то так спищав: «Даруй життя, даруй!» А як я в тій же хвилі пхнув його... знаєш... то він тілько зойкнув: «Не винен, не винен!» Відтак задудніло, затріщало, — я полетів геть. Але той голос єго все за мною, все в мені, так і чую його! Господи боже, що я зробив! Що я зробив!
Бідний парубок заламував руки. Сень дарма старався потішити його. Йому все здавалося, що вкинений в яму касієр був не винний.
— Ну, як той був не винний, то ти поправся, — сказав вкінці роззлоблений Сень, — і пішли й винних тою самою дорогою! Най не винний дармо не покутує!
Ті слова були мов удар обуха для Прийдеволі. Оглушений ними, він похилив голову і знов затисся в свій кут, не говорячи й слова.
А між тим побратими кінчили нараду.
— Головна річ тепер, — говорив Бенедьо, — вербувати людей до нашої кумпанії. Хто з ким на роботі стоїть, або в шинку здиблеся, або на вулиці розбалакаєся, зараз і нав'язувати о тім! Все розказувати: яка плата нужденна і який ратунок можливий. І складки збирати. Я гадаю, щоби кождий збирав між своїми знакомими, а назбиране щовечора віддавав головному касієрові, котрого ту нині треба вибрати.
— Добре, добре, треба вибрати касієра! — гукали всі. — Ану, кого би ту на касієра?
Радили то сього, то того, вкінці стало на тім, що нема ліпшого касієра, як Сень Басараб.
— Що, — сказав неприязно Сень, почувши се, — я мав би бути вашим касієром? Ніколи! Я віднині й зовсім не хочу належати до вас! Ані я, ані мій брат.
— Не хочеш належати? А то чому? — скрикнули всі.
— Бо ви зступаєте з тої дороги, на котру раз стали при здоровій застанові. Я своєї дороги не попущуся!
— Але хто ж яку дорогу зміняє? — сказав Андрусь. — Ту зовсім нічого не зміняєся!
— Що? І ти з ними? — відповів понуро Сень.
— Такі з ними!
— А присягу забув?
— Ні, не забув.
— А ногами топчеш, хоч і не забув.
— Не топчу! Послухай лишень і не фуріячся! І Андрусь приступив до нього і почав щось стиха говорити йому до вуха, що зразу, бачилося, не припадало йому до смаку. Але чим далі, тим більше випогоджувалося Сеневе лице, і вкінці майже радісно скрикнув він:
— А, коли так, то добре! А я, дурний, і не догадався! Здорові, побратими, буду вашим касієром і надіюсь, що не пожалуєтеся на мене!
— А тепер ще одно, — сказав сильним, радісним голосом Бенедьо, котрий нині раптом з звичайного побратима став немов головою і провідником усіх. — Побратими-товариші! Ви знаєте, я простий робітник, як усі ви, виріс в біді і нужді, — бідний мулярський помічник, і більше нічого. Несподівано й непрошено впала на мене жидівська ласка, і мене Гаммершляг поставив майстром, а далі й будовничим коло нової нафтарні. Дякувати му не маю за що, бо я го не просив о ласку, а тілько йому ж з того користь, що не потребує окремо будовничого платити. А мені дає по три ринські денно, — як на мене, бідного робітника, то се сума дуже велика. У мене в Дрогобичі бідна стара мати, — їй мушу післати щотижня часточку з свого зарібку, нехай два ринські, другі два ринські спотребую через тиждень для себе, — значиться, лишаєся за кождий тиждень ще штирнадцять ринських. Усе те я обіцяюсь давати до нашої каси!
— Гурра! — закричали побратими. — Най жиє побратим Бенедьо!
— Я також обіцяю по ринському на тиждень!
— Я по п'ять шісток!
— Я по п'ять шісток!
— Ось мої три шістки!
— Ось мої!
— Ось мої!
Бенедьова бесіда, а ще більше його приклад розбудили у всіх запал і охоту. Сень Басараб туй-таки зібрав на початок дещо грошей, а Прийдеволя, котрий знав крихітку письма і котрого Сень упросив собі за помічника, попризначував столярським оловцем на куснику бібули з тютюну, що хто дав.
Весело розійшлись побратими, радісні надії виринали в їх головах з-поза темних теперішніх сумороків і пестили їх щирі серця, мов схід сонця рожевим блиском красить пусті, каменисті і сумовиті вершини Бескиду.

IX
Восени, коли цвіти вже повідцвітали, спадь не паде і жниво пчоляче скінчилося, починається на якийсь час голосне, гамірливе життя в уліях. Пчоли, так як і хрещений народ, скінчивши свою нелегку роботу, люблять погуторити, зібратися купками перед очками та коло затворів, погомоніти та потріпати крильцями. Зразу зовсім ще не можна порозуміти, що воно таке і до чого йде. Ще в улію не сталося нічого нового. Ще кілька пильніших робітниць уперто вилітають щодень на поле, щоби по цілоденнім шуканні вернути вечором домів з невеличким здобутком на лапках. Ще ситі трути гордо побренькують собі, проходжуючися поміж наповнені медові комори та виходячи що день божий в полуднє на верх улія погрітися на сонечку, подихати свіжим воздухом, розправити і розмахати неробучі крилечка. Ще бачиться цілковитий супокій, примірна згода в улію. А між тим уже в улію іншим духом повіяло. Пчоли-робітниці якось таємничо шепочуть поміж собою, якось підозренно похитують головками, якось зловіщо стрижуть своїми щипчиками та пручають своїми лапками. Хто його знає, до чого се все і що таке готовиться в пчолячім царстві? Трути, певно, того не знають і по-давньому, ситенько наївшися, гордо побренькують собі, проходжуючися поміж наповнені медові комори та виходячи що день божий в полуднє на верх улія погрітися на сонечку, подихати свіжим воздухом, розправити і розмахати неробучі крилечка...
От таке саме почало діятися і в Бориславі в кілька день по описаній вище нараді. Хто його знає, відки й як, досить того, що новим духом повіяло в Бориславі. І коли звичайно нова хвиля свіжого воздуху найперше і найсильніше замітна в горішніх верствах, то тут сталося зовсім противно. Спідні густі і сірі верстви перші почули новий повів, перші стрепенулися від нього. І хто його знає, відки й як воно почалося! Ні з сього ні з того при корбах, при млинках, при магазинах воскових, по шинках при горілці — усюди почалися між ріпниками розмови о тім, як то всім тяжко жити, яка тяжка робота в Бориславі і як жиди без суду, без права, по своїй волі уривають чимраз більше з платні, кривдять, і туманять, і поштуркують, і ще й висміюють обдурених робітників. І ніхто не був би міг сказати, від кого почалися ті бесіди, бо у кождого всі ті важкі історії здавна глибоко закарбовані були на власній шкірі і стверджені власним досвідом. Раз почавшися, розмови ті вже не втихали, а ширилися чимраз далі, ставали чимраз дужчі і голосніші. Всі люди немовби аж нині побачили своє сумне, безвихідне положення, не хотіли и говорити о нічим другім, і кожда їх розмова кінчилася болючим, важким питанням: «Господи, чи вже ж так нам вічно мучитися? Невже ж нема для нас виходу? Невже ж не можна тому лііху порадити?» Але поради не було нівідки. А розмови, проте, не втихали, противно — ставали чимраз голосніші і різчі. Люди, котрі зразу говорили о свой біді рівнодушно, мов о неминучім засуді божім, дри ближчій розвазі і по довших розмовах з знакомими, щирими приятелями та старшими ріпниками або взагалі бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не е, що лиху можна би помогти, але, не видячи і не знаючи, як би можна помогти, почали нетерпитися, ставали роздразнені, ходили і говорили, мов в гарячці, хапали пильно кожде слово, котре могло їм прояснити їх безпросвітне положення. Аж до найдальших хаток, до найтемніших закамарків доходили ті розмови, розбігалися на всі боки, мов огонь по сухій соломі. Малі хлоп'ята-лип'ярі, дівчата та молодиці, що в кошарах вибирали віск з глини, — і ті заговорили о бідності свого положення, о тім, що конче треба їм деяк радитися з собою і шукати для себе рятунку.
— І ти тої самої співаєш? — говорили не раз старші ріпники, всміхаючися та слухаючи нарікання молодих хлопаків.
— От так, нібито нам не така сама біда, як і вам? — відповідали молоді. — Та-бо нам ще гірше, ніж вам! Вас і не так борзо відправлять від роботи, вам і не так живо з платні урвуть, а хоть і вривають, то все-таки вам більша плата, ніж нам. А їсти ми потребуємо так само, як і ви!
— Але хто ж вас навів на такий розум, що треба собі який ратунок давати?
— А хто нас мав наводити? Нібито чоловік і сам не знає, що як пече, то треба прикладати зимного? Та й ще якби-то не так дуже пекло! А то видите, дома голод, не зародило нічого, тато й мама там десь пухнуть та мруть з голоду, гадали чей хоть ми ту дещо заробимо, що самі прожиємо і їм хоть щото поможемо, а ту от що! І на тілько не можемо заробити, щоби самим прожити в тій проклятій ямі! Народу натислося, за роботу тяжко плата мала і чимраз ще меншає, а ту ще злодіїжиди хліба не довозять, дорожню от яку зробили:
до хлібця докупитися тяжко!
Ну, кажіть самі, чи можна так жити? Радше вже або зовсім відразу згинути, або деяк поратуватися!
В таких словах велися звичайно розмови між ріпниками, і такі підносилися жалоби з усіх боків. Слова такі мусили трафляти до переконання кождому, хто мав і на своїх плечах двигати чималий тягар власної своєї нужди. Особиста кривда, особиста нужда і грижа кождого робітника переказувалася другим, ставалася часткою загальної кривди і нужди, доливалася, мов краплина до бочки, до суми загальних жалоб. І все те, з одного боку, давило і путало людей, непривичних до важкої праці мислення, але, з другого боку, дразнило і лютило їх, розрушувало нерухливих та рівнодушних, розбуджувало ожидания і надії, а чим вище настроєні були ожидания і надії, тим більше уваги звертали люди на своє положення, на кожду, хоть і як маловажну, подію, тим більше ставали вразливі на кожду нову несправедливість і кривду. Сварки між робітниками а жидами-надзірцями ставали тепер чимраз частіші. Жиди ті привикли були віддавна вважати робітника за худобину, за річ, котру можна втурити, де хочеться, копнути ногою, викинути, коли не сподобається, супроти котрої смішно навіть говорити о якімсь людськім обходженні. А й робітники самі, звичайно вибірки з найбідніших, відмаленьку прибитих та в нужді заниділих людей із околичних сіл, зносили терпеливо тоту наругу, до якої призвичаювало їх тяжкими товчками від дитинства їх убоге життя. Правда, часом лучалися і між ними дивним способом уцілівші, міцні, неполамані натури, як от братії Басараби, але їх було мало, і бориславські жиди дуже їх не любили за їх непокірливість і острий язик. Але тепер нараз почало все змінюватися. Найсмирніші робітники, хлопці й дівчата, котрих досі можна було без найменшої унімності кривдити і ганьбити, — і ті, замість давніх жалібних мін, просьб і сліз, ставилися тепер до жидів остро та грізно. А що найдивніше, то те, що в кошарах, де попереду кождий терпів, робив і журився сам про себе, якимось чудом вродилася дружність і співучастя всіх за одним, одного за всіми. Ненастанна, жива обміна думок, почуття власної недолі, зміцнене і піднесене почуттям недолі других, виродило тоту дружність. Скоро тільки жид причепився несправедливо до робітника, почав ні з сього ні з того лаяти та ганьбити його, — вся кошара обрушувалася на жида, притишувала його то лайкою, то насміхами, то погрозами. При тижневих виплатах почалися тепер чимраз бурливіші та грізніші крики. За одним покривдженим вступалося десять товаришів, до них не раз прилучувалося ще других десять з других кошар, і всі вони юрбою ввалювалися до канцелярії, обступали касієра, кричали, допоминалися повної виплати, грозили і, звичайно, ставили на своїм. Жиди зразу кидалися, кричали, грозили й собі ж, але, видячи, що ріпники не уступають і не пуджаються, але, противно, чимраз більше роз'ятрюються, уступали. Вони наразі ще не признавалися самі собі, що положення стало вже не те і може статися грізне, — вони ще, а особливо дрібні і великі властивці, походжали собі гордо по Бориславу, спишна позирали на робітників і радісно затирали собі руки, чуючи, що голод по селах змагається, видячи, що людей з кождим днем більше прибуває до Борислава. Ще вони й не подумували ні о чім, як тілько о своїх спекуляціях, ще й не снилося їм, що робітники можуть яким-небудь способом перебуркати їм їх плани і допімнутися серед тої погоні за золотом також і свого кусника. Ще вони спали спокійно і не чули чимраз голоснішого гомону внизу, не чули понурої духоти в воздусі, котра звичайно залягає перед бурею.
І скоїлася тота важна переміна серед бориславських робітників несподівано швидко. Аж самі наші знакомі побратими, котрі дали перший товчок до тої переміни, аж самі вони здивувалися, видячи, яким голосним відголосом лунають по Бориславу їх слова. Навіть самі недовірливі з-поміж них, котрі нерадо гляділи на переміну в цілях і роботі побратимства, навіть брати Басараби, видячи, як пильно хапають ріпники їх слова і як живо розвивають їх далі по-свому, почали щиріше приставати до нового руху. Вони виділи, що Бенедьо і Стасюра праду говорили, кажучи, що треба вийти з дотеперішнього тісно-кружкового побратимства і понести своє слово і свою думку між широку громаду, а тепер переконалися, що серед тої громади грунт добре приготований під засів такого слова і що слово тото через розширення в громаді не то що не стратить нічого, але, противно, набере великої сили. Впрочім, брати Басараби, а за ними й деякі другі завзятіші побратими, не ставали оконечно на тім, що радив Бенедьо, а думали так, що коли б не вдалася Бенедьова рада (а в її удачу вони й тепер ще мало вірили), то тоді можна буде повернути цілу величезну силу збентеженої робітницької громади на інше діло — на те діло, для котрого вони в першім початку зав'язали своє побратимство. Тому-то вони по довшій розвазі не тільки не банували на Бенедя за те, що своїми радами відвів побратимство від його первісного напряму і попровадив його за собою по іншій стежці, — а противно, вони були йому вдячні за те, що, мимо своєї відомості, він прийнявся єднати для їх цілей більшу силу і прийняв на себе провідництво туди, куди вони досі не осмілювалися ступити. Вони, прото, взялися щиро працювати для Бенедьових думок, знаючи, що коли б удалося ті думки вповні перевести, то по дорозі зробилось би й те, чого вони бажали; а коли не вдасться Бенедьова думка, то сповнення їх первісної цілі буде тоді ще певніше. Значиться, сяк чи так, а Бенедьо, працюючи для всіх робітників, працював і для них.
Зато яке життя, який рух пішов тепер у невеличкій хаті край Борислава, де жили Матій і Бенедьо. Щодень вечорами приходили побратими, по два, по три, розповідали, як іде діло, як приймають ріпники їх слова, як домагаються ради, як виступають проти жидів. Наради тривали не раз досить довго, і перед очима наших знакомих чимраз ясніше виднілася дорога, котрою далі треба ступати. Ще в самім початку, коли наші побратими рішили вербувати до свого побратимства широку громаду бориславських ріпників, вони цілі два вечори нараджувалися над тим, як се почати, щоби й найлегше доказати свого, і не звернути передчасно на себе увагу. Тоді ще в живій пам'яті були переслідування і арештування поляків — учасників повстання 1863 p. , і деякі побратими виразили свій страх, щоби в разі викриття поліція не насіла на них і не обвинила їх о який бунт, — а в такім разі і вся робота пропала би за ні за що. Вкінці Бенедьо порадив так: в першім початку піддавати робітникам свої думки немов збоку, случайно, повільно, а уперто, в кождій розмові, будити у всіх почуття свого бідного, нужденного положення і заразом показувати всім в дальшій далечині можність поправи. Таким способом, — говорив Бенедьо, — між людьми прокинеться неспокій, роздразнення, бажання поправи, — одним словом, витвориться серед маси ріпників напруження, котре, зручно піддержане і побільшуване, дасться у відповідній хвилі повернути раптом і з великою силою в діло. Тота рада дуже вподобалася всім побратимам, і вони прирекли за нею поступати. Не пройшло й двох неділь, а ціль тота була майже вповні осягнена. Робітники по роботі юрбами ходили по Бориславі, гомонячи та нараджуючись; шинки пустіли чимраз більше, а роздразненяя і несупокій між народом чим далі змагалися, і нетерпеливі побратими чимраз голосніше домагалися, щоб уже раз виступити їм одверто і взяти на себе провідництво в широкім робітницькім руху. Але Бенедьо, а за ним і брати Басараби стояли на тім, що треба ще трохи підождати, поки вище і бурливіше не битимуть хвилі робітницького роздразнення.
А хвилі ті, двигані правдивою нуждою і притиском, піддувані зручно пекучо-правдивими словами побратимів, били чимраз вище і бурливіше. Простий чоловік — ворог усякого довгого думкування та міркування. Правда, власним розумом не швидко він доходить до ясної оконечної думки, томиться довго засівшою йому в голову гадкою, — але коли вона усядеться і проясниться у нього, зложиться в оконечний, твердий і ясний образ, — тоді вже йому не до забавки, не до міркування, тоді він усею силою свойого єства преться зробити думку свою ділом, тоді конечна боротьба між ним а противниками його мислі. От так само було й тут. Бачилось би, і невелика річ чоловікові, терплячому щоденну нужду та кривду, прийти до почуття тої нужди і кривди, — а прецінь як пізно прийшли до того почуття бориславські робітники! І бачилось би, що такого великого в тім почутті, самім безвідраднім та сумнім! А між тим якого несупокою наробило, яку бурю підняло воно в головах усіх робітників! І швидко з безвідрадного та сумного чуття виродилося грізне завзяття, мимовільна дружність і непокірливість своїм кривдникам. Від слів почало доходити до діл. От одного дня пронеслася по Бориславі вість, що там а там робітники потурбували в якімось завулку касієра, котрий замість звичайних двох центів положив собі був брати у робітників по чотири центи «касієрного» від одної шахти, то єсть від одного 12-годинного робучого дня. Тота вість була немов знаком, за котрим швидко по собі слідувало більше подібних случаїв. За кождою вісткою о подібнім случаї росло завзяття і відвага ріпників. Вони вже прямо в очі всяким касієрам, надзірцям та контролерам почали нахвалятися, що не будуть довше терпіти над собою кривди. Страх почав падати на всякі п'явки людські. А коли одного дня пронеслася по Бориславі чутка, що коли один надзірець несправедливо зарахував якусь високу кару ріпникові, а касієр при виплаті хотів йому потрутити тоту кару з платні, то ріпники підняли при касі великий крик і гамір, почали жадати перед себе надзірця, щоби витолкувався, за що се таку кару наложив на їх товариша. Надзірець сховався десь, касієр жартом, щоби їх позбутися, сказав їм: «Ідіть і шукайте його, а як знайдете, то приведіть його сюда за вухо!» Ріпники з оглушаючим криком кинулися на всі боки і по хвилі найшли надзірця, почали з ним шарпатися і таки силою, справді за вуха, притягли його до касієра, розуміється, привели потовченого, подряпаного і з понадриваними вухами. І хоть кількох ріпників за те арештовано і заперто в громадськім арешті, то прецінь між ріпниками вість тота наробила великого голосу і шуму, а на жидів кинула чималий пострах. Ріпники того самого-таки вечора величезною юрбою, під проводом братів Басарабів, пішли до бориславського війта і випросили у нього на волю всіх арештованих, — і величезний сміх радості пішов поміж робітниками. Пісні і погрози загули по вулицях Борислава, увільнених спроваджували від шинку до шинку і поїли, і по тисячу разів допитували їх, як то вони провадили надзірця за вуха до каси.
Поки гула п'яна радість по вулицях Борислава, в убогій Матієвій хатині сиділи побратими і радилися, що діяти. Всі годилися на те, що тепер пора, що треба взятися до діла.
— Скликати збір! Скликати збір! — говорили всі.
І урадили, не видаючи свого побратимства, скликати збір усіх ріпників за Бориславом на толоці. В неділю по хвалі божій мали там усі зійтися на нараду.
Мов громова іскра, так пронеслося на другий день з уст до уст, від ями до ями, від кошари до кошари, від нафтарні до нафтарні не чуване досі слово:
— В неділю по хвалі божій! На толоку коло Борислава! Нарада! нарада! нарада!
Ніхто не знав, що се буде за нарада, над чим будуть радити, хто скликає? Та й ніхто й не питався о то. Але всі почували, що се буде велика хвиля, що від неї много буде залежати, — і всі покладали великі, хоч і неясні, ожидания на тоту хвилю. Нарада! Нарада! Нарада! Се слово, мов' чари які, прояснювало вив'ялі збідовані лиця, кріпило мозолисті руки, напростовувало здавна похилені плечі. «Нарада! Наша нарада!» — неслося то голосно, то шепотом по всіх закутках, і тисячі серць з нетерплячкою билися, дожидаючи неділі і наради.
З нетерплячкою ожидали її й наші побратими, а особливо Бенедьо і Андрусь Басараб.
Х
Буря збиралася над Бориславом — не з неба до землі, але з землі проти неба.
На широкім болонню, на бориславській і банській толоці, збиралися грізні хмари: се ріпники сходилися на велику робітницьку раду. Всі цікаві на нову, досі не чувану появу; всі повні надії і якогось таємного страху; всі згідні в роз'яренні і ненависті на своїх гнобителів. З гамором або шепотом, більшими або меншими купками, з горішнього і долішнього кінця або із середини Борислава плили-нвпливали вони. Чорні, зароплені кахтани, лейбики, сіряки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурками, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнярські «гольцмини», бойківські повстяні крисані та підгірські солом'яники — все те густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку, товпилося, хвилювало, гомоніло, мов прибуваюча повінь.
— Що ту довго радити? — гомоніли в одній купі. — Ту рада одна: жиди світ зуймили, жиди нам жити не дають, жиди голод навели на нарід!
— Треба нам узятися докупи, не піддаватися жидам! — викрикували в другій купі.
— Добре вам казати: не піддаватися. А як голод притисне, зарібку жид не дасть, тоді й ви опустите хвіст і піддастеся сухій вербі, ие то жидові.
Голод — велике слово. Мов грізна змора, стояв він у кождого за плечима, і на згадку про голод притихли голосні, смілі крики.
— До ями кождого, хто над нами збиткуєся! — гомоніли в другім кінці.
— Та що то з того, — угомонював старий Стасюра. — Раз, що хто верже другого до ями, той піде гнити до криміналу...
— Овва, ще хто знає, чи піде, — сказав сумовито Матій. — А от злодій Мортко верг мого Іванчика, ще й гроші його забрав, і донині ходить по світі та насміваєся з хрещених людей!
— Е, то жид, то жид! — закричали деякі. — Жидові все ввійде. А най би хрещений чоловік зробив щось подібного, — ну-ну!
— А по-друге, — говорив далі Стасюра, — сто збиткуєся над нами, а тисяча обдирає нас по праву, так що й не можна сказати, щоби збиткувався;
і чемно, і ладно з вами: на тобі, що тобі належиться, — а прецінь при тім чув чоловік, що з него шкіру міхом друть. В тім наша біда!
— Правда, правда! — гомоніли ріпники.
— Та що то, — говорили другі, — на то вже, відай, нема ради.
— Як то нема ради, — сказав Стасюра, — на кожду слабість зілля є, треба тілько пошукати. А що ж, хіба ж би на наше горе не було ліку? Треба пошукати. На то нас нині, богу дякувати, зійшлася тілька громада, щоби о тім поговорити. Адже ж знаєте: громада — великий чоловік; де один своїм розумом нічого не вистачить, там громада все-таки борше ладу дійде.
— Дав би то бог, щоби ми нині до якого ладу дійшли, — говорили ріпники. — А час уже великий, біда до кості догризає!
Такі і подібні розмови велися по всіх кінцях і по всіх купках. Побратими розділилися і підготовували всюди народ до своїх думок, додавали їм віри в можність поліпшення і поправи їх нужденного життя, зміцнювали їх надію на громадський розум і громадську силу. А поки що все ще нові громади напливали і напливали. Сонечко стояло вже серед неба і пекло немилосердно, піднімаючи хмарою густу, вонючу замороку нафтову понад Бориславом. Понад синіючим високою стіною Ділом мерещали хвилі розігрітого воздуху. Від річки віяло лагодячим холодом.
— Ну, що ж, пора зачинати раду, зачинати раду — вже всі зійшлися! — загомоніли робітники з усіх боків.
— Хто має що говорити, нехай виходить всередину, на отсей камінь! — сказав своїм потужним, звучним голосом Андрусь Басараб.
— Ставайте довкола, зробіть місце довкола каменя, — гомоніли ріпники, обступаючи.
На камінь виступив Бенедьо. Він не привик говорити перед такою великою громадою і був трохи змішаний: в руці обертав свою шапку і позирався на всі сторони.
— Се що за оден? — закричали з усіх боків ріпники.
— От робучий чоловік, муляр, — сказав Бенедьо.
— Ну, то говори, що маєш говорити!
— Я й небагато що маю говорити, — сказав Бенедьо, потроха осміляючись. — Я тілько то хотів наразі сказати, що кождий і без мене знає. Біда нам, робучим людям. Працюємо тяжко: ночі недосипляємо, вдень і відітхнути не маємо коли, мозолі на руках набиваємо: старі ще не злізли, а вже нові наросли, — і що нам з того? Кажуть: гірко заробиш, солодко з'їш; а ми чи багато солодко в'їмося? Гірко заробляємо — то правда, але ще гірші наші вжитки. Та й то більше мліємо голодом, ніж ситості зазнаємо. Та й ще коби хоть не збиткувалися над нами, не кривдили, не зневажали нас на кождім кроці! А то самі видите, яка нам повага. Робучий чоловік у них і за худобину не вартує!
— Правду говорить, правду говорить! За худобиною, за псом більше стоять, як за бідним чоловіком! Гей-гей, чи то бог дивиться на тото?
— Та й ще розважте, — говорив далі Бенедьо, — на кого ми працюємо, хто з нашої роботи користь має? Жиди! Властивці! Бідний ріпник сидить по шість, по вісім, по дванадцять годин у ямі, в замороці та смродах, мучиться, гепає та копле штольні попід землю, другі робітники стоять при корбі, при млинку і крутять, аж їм мозок у голові крутиться і послідні цомоги з них тягне, а властивці продають воскп й нафти, і збирають тисячні суми, і панують, будують доми муровані, вбираються та їздять в каритах та бризькають болотом на бідного чоловіка! І слова доброго від них він ніколи не почує. От на кого ми робимо і яку подяку маємо за тото!
— Най їх бог покарає за нашу працю і нашу нужду! — гукнули ріпники з усіх боків.
— Так-то воно так, — говорив далі Бенедьо по короткім передиху, — що най їх бог покарає. Але то ще хто знає, чи бог схоче їх покарати, чи ні, а по-друге, хто знає, чи нам від того буде легше, як їх бог покарає. А ту видимо, що бог якось більше любить нас карати, ніж їх! От і тепер покарав бог наші села голодом, а ту, в Бориславі, жиди принялися й собі ж нас карати: плату вменшують щотиждень, і ще як хто поважиться допоминатися, то ганьблять у очі: «Іди собі, — кажуть, — коли тобі кривда, я десять найду на твоє місце за таку саму плату». То погадайте ж собі самі, що ту нам поможе — здаватися на кару божу! Я гадаю, що ліпше так робити, як говорять наші люди: бога взивай, а рук прикладай. Кара божа — каров божов, а нам треба собі братися докупи і радитися, як би ту власним заходом з біди вигарматися.
— Ба, в тім-то й штука! Як вигарматися, коли ми бідні і помочі нівідки не маємо? — крикнули робітники.
— Ну, я на тото наказу не можу дати ніякого, — сказав Бенедьо, — але коли би ваша воля послухати, то я сказав би вам, яка о тім моя гадка.
— Говори, говори! Слухаємо! — загули ріпники.
— Ну, коли говорити, то буду говорити. Правду ви кажете, що помочі нам нівідки не надіятися, бо хто ж нині хоче помагати бідному робітникові, а впрочім, хоть би й схотів помочи одному, то не зможе помочи всім, такій величезній громаді. Ту тілько ми самі, дружною силою, можемо собі помочи.
— Ми самі? А то як? — далися чути недовірливі голоси.
— Правда то є, — сказав Бенедьо, — що на тепер не змтажемо собі цілком помочи. Бо яка поміч можлива, коли чоловік працює не на себе, робитьробить, а другий єго працею користуєся? Поки вся наша праця не буде йти на наш хосен, поти нам добра цілковитого не буде. Але дрібку, що то підратуватися чень зможемо. От а дивіть, кілько разів трафиться чоловікові остатися без роботи? Ходить чоловік, як загорілий, мечеся, мов у гарячці, сюди й туди, а роботи годі дістати. Мліє чоловік з голоду, іде до жида і напрошуєся на яку-будь, хоть би й на найпоганішу роботу, щоби тілько з голоду не згинути. Ну, видите, а якби так ми, кілько нас ту є, обов'язалися щотиждень по виплаті складати нехай по центові, нехай по два, то почисліть самі, яка би сума з того вийшла. Якби нас найшлося таких тисяча, то нікому би той цент не впався так тяжко і не затяжів би на кишені, а з того щотижня зібралась би така сума, що можна би на несподіваний случай запомочи десять людей.
— Правда є, правда в! — загомоніли робітники.
— Невелика то підмога, правда, — говорив далі Бенедьо, — але вважайте лишень, що се знов не буде й така мала поміч. Бо вже як так на якийсь час заратуєся чоловіка чи ринським, чи півтора, то він не буде потребував іти до жида, і кланятися ему, і набиватися до роботи на яку-будь мізерну платню, не буде мусив знижувати платню другим робітникам. А те, що єму дасться, він може поволеньки та потрошка виплатити назад, скоро тілько дістане ліпшу роботу. Таким способом наша робітницька каса не тілько що не вменшувалася би, але, противно, все би більшіла.
Ріпники стояли мовчки і розумували. Зразу діло видалось їм справді немов і хороше, і всі готові були відразу приступити до нього. Але швидко далися чутп закиди.
— Е, що з того, — говорили деякі ріпники. — Ну, нехай би й так: ми будемо складати, а хто з того буде користати? Буде так, як по селах, де є каси громадські. Богачі повизичують гроші, користають з них, а бідний тілько складати мусить, а хісна з них ніякого не має. Або й ще одно: виберемо касієра, розумівся, також ріпника, як і всі ми, — то хто нам заручить, що він грошики не возьме і не втече?
Бенедьо слухав тих закидів супокійно.
— Думав я над тим також і от що видумав. Насамперед страху нема, щоби користали з наших грошей самі богачі, бо між нами богачів нема, усі ми бідні. А по-друге, ми не жиди, гроші на процент зичити не будемо, а будемо видавати тілько в разі правдивої нужди, слабості, безроботиці, — то, значиться, будемо помагати там, де вже для кождого очевидно, що помочі треба. Хто опісля зможе, той віддасть нам і надоложить видаток, а хто не зможе, ну то го також не повісимо.. А з касієром, я гадаю, найліпше буде ось як зробити. Якби нас найшлося багато таких, що би приступили до тої каси, то при кождій кошарі або при кількох сусідніх кошарах ви собі самі вибирайте свого касієра, такого, що вже ту, в Бориславі, робить раз у раз і котрого добре знаєте. Такий касієр міг би збирати гроші тілько з тих кошар, котрі його вибрали. А знаючи, кілько в них людей робить, а кілько обов'язалися платити, дуже легко кождий буде міг знати, кілько касієр має грошей у себе. Скоро би оден в чім не сподобався, можна вибрати другого. Ті самі кошари, що мають одного свого касієра, мали би обов'язок підпомагати потребуючих з-поміж себе: о тих вони й найліпше будуть знати, чи хто і кілько потребує.
— Так, то й але, — загомоніли робітники. — Так, то все буде касієр у нас під оком, а як їх буде багато, то у кождого сума буде невелика, то й менша покуса до циганства, і навіть якби вся тота сума пропала, то й се би страта була невелика. На то можна згодитися.
— Позвольте, ще не конець на тім, — говорив Бенедьо. — Хто знає, може, часом трафиться потреба такої підпомоги, на котру не вистачать средства з одної кошари. Може, трафиться зробити дещо такого, що би було придале для добра всіх бориславськпх робітників, — а на то треба би більше грошей, більшої каси. То я гадаю зробити ось як. В кождій такій частковій касі, що би була при одній або кількох сусідніх кошарах, усі гроші, які будуть впливати, поділити на три часті. Дві такі третини лишали би ся при кошарі на часткові запомоги, а одну третину давалось би до одної, головної каси. З тої каси вже не міг би видавати ані касієр, ані одна кошара, а тілько цілий збір борпславських робітників, розумівся, тих, що платять до каси. З неї видавати якнайменше, а громадити гроші для більшої спільної потреби.
— А яка ж би то могла бути така потреба? — питали ріпники.
— От як я собі о тім думаю, — сказав Бенедьо. — Як бачите, тепер жиди так дуже впевнилися, що нас багато, що голод зжене робітників чимраз більше до Борислава, що не питають, чи можна нам продихати, чи ні, а знижують нам плату раз у раз. І не перестануть ще далі знижувати, доки не впімнемся за собою.
— Ей, чи ми не впоминалися, що то поможе!
— Ба, постійте, най я вам скажу, як би то впоминатися! То певно, що говорити їм, чи добром, чи й погрозою, на ні на що не здасться, — не послухають. Ту треба не грозити, а зробити таке, щоби вони й не отямилися, відки се на них упало. От що треба зробити. Всі, кілько нас ту є, і ті, котрих ту нема, — одним словом, усі, разом, одного поранку, кождий при своїй роботі, приходимо і кажемо: «Годі, не будемо робити, не можемо робити за таку малу платню, волимо сидіти вдома. Доки не буде більшої платні, доти й пальцем не кинемо».
І, сказавши те, всі додому!
Ріпники аж роти порознімали з диву, почувши таку раду.
— Ба, та як же се — покинути роботу?
— На час, на час, доки жиди плату більшу не дадуть.
— Але ж се може потривати довго.
— Ну, дуже довго воно не потриває. Адже ж уважайте: жиди поробили з ріжними купцями контракти: на той а той час достачити тілько воску, тілько нафти, ну, а як на час не постачать, то їм втрата буде десять раз більше, ніж тота надвишка в нашій платні. А .самі до ям не полізуть, — потримаються, може, кілька день, та й мусять-таки до нас «прийдіте поклонімося».
— Але ж вони собі наспроваджують інших робітників!
— Га, то треба нам так зробити, щоби не поспроваджували. Вислати відси людей на всі околичні села і розпустити такий наказ: щоби на такий а такий час ніхто не йшов до Борислава, бо таке а таке там робиться.
— А як мазурів спровадять?
— То не пустити! Хоч намовою, хоч силою, а не пустити.
— Гм, та се-то би можна. Але як же нам прожити за той час безроботиці?
— Отож-то, на тото я би гадав зложити таку головну касу.
— А жиди змовляться і хліба не довезуть, схотять нас виголодити.
— Ми й куповати від них не будемо. Як у нас будуть свої гроші, то собі спровадимо самі з міста, ще за танші гроші!
— І гадаєш, що з того буде нам поміч, що підвисшать платню?
— Я гадаю, що мусять, скоро тілько ми видержимося твердо.
— Але таку громаду народа виживити, то треба величезної суми грошей!
— Можемо на час безроботиці одну часть людей відправити на села або де до міста, до других фабрик або де, щоби менше було тягару. Та й то, не пориватися до такого великого діла, поки у нас не буде досить грошей, щоби можна було продержатися хоть тиждень. І заки зачнем, то попереду уладити все порядно, і людей по селах розіслати, і хліба настарати, і всего. Але то о тім буде ще час поговорити. Тепер скажіть, чи пристаєте на тото, щоби у нас були каси: і часткові, і головна каса?
— Приставмо! Пристаємо!
— А на тото чи пристаєте, щоби дві третини лишалися в часткових касах, а одна третина щоби йшла до головної каси?
— Ні, най дві третини йде до головної каси! Волимо давати по два центи, а щоби тілько нам усім швидше яка полегкість вийшла!
— А до головної каси я би гадав вибрати до заряду трьох людей, котрих добре знаєте і котрим можете завірити. А головна річ, щоби каса була у такого чоловіка, що ту має яку свою посілість.
— Ба, а де ж ту такого найти, коли всі ми зайшлі, бідні?
— Я знаю такого чоловіка — старого Матія, що у него ту своя хатина. Я би гадав, що найліпше касу у нього помістити. І то так, щоби кождий частковий касієр міг кождого часу прийти і перерахувати, що і відки є в касі, і оповістити о тім своїх людей. Два другі при головній касі мали би щотиждень ходити по кошарах і збирати гроші. Таким способом усе було би безпечніше, що ніхто ані не оци ганить нікого, ані собі грошей не присвоїть. Чи пристаєте на тото?
— Пристаємо! Пристаємо!
— А де є той Матій? Хочемо видіти его! — закричали деякі, котрі не знали Матія. Матій виліз на камінь і поклонився громаді.
— Ти що за оден? — закричали до нього.
— Ріпник, люди добрі.
— У тебе є своя хата?
— Своя не своя, а так, як би своя. Моєї невістки хата, але вона в службі, не сидить тутка.
— А приймешся, щоби у тебе була наша каса і щоби ти мав нам за неї давати відповідь?
— Як перед богом і своїм сумлінням, так і перед вами. Коли ваша воля на то, я готов послужити громаді. А впрочім, вас ту з половина знає мене.
— Знаємо! знаємо! — озвалися многі голоси. — Можна покластися на него!
— Ну, а кого ж на других касієрів вибирати? — питали ріпники.
— Вибирайте кого знаєте, а наймім таких, щоби могли добре бігати, — сказав Бенёдьо.
— Будь ти!
— Ні, я не можу — слабовитий, як бачите, та й занятий надто при роботі, не зможу бігати. А що зможу, то й без вашого вибору буду робити.
За сим Бенёдьо подякував громаді за послухання і зліз із каменя. Почався шум і гамір між ріпниками. До Бенедя тислися ріпники, щоби стиснути його за руку, глянути йому в лице і голосним, щирим словом подякувати за добру раду.
Між тим робітники швидко згодилися вибрати за двох других касієрів Прийдеволю і Сеня Басараба.
— Дякуємо за вибір і за вашу добру віру! — гукнув Сень до громади. — Постараємся добре послужити нашій загальній справі! А тепер, хто що може, прошу скинути по центові, по два, щоби наша каса від початку не стояла пусто!
— Гурра! По центові до каси! — закричали робітники.
— Скидайте кождий по центові, але кождий, — сказав Матій, — то таким способом, порахувавши, будемо знати, кілько нас ту є!
Пристали й на то, і коли зібрано гроші, начислили 35 ринських.
— Півчверта тисяча нас зійшлося! — крикнув Сень Басараб. — В касі нашій тридцять і п'ять ринських! А чи тяжко нам прийшло скинути тільку суму?
— Що то за сила — громада! — говорили між собою ріпники. — Добре то якийсь сказав: «Громада плюне по разу та й одного потопить!»
Гамір змігся, але був се вже не понурий, тривожний гамір прибитої безрадної маси; се був веселий гамір пчіл, що і для них настала весна, і зацвіли цвіти, і ожила надія щасливішого життя.
XI
Діла йшли дуже добре. Леон Гаммершляг ходив, землі не дотикаючи з гордості і радості. Все йому удавалося щасливо, і хоть се був тільки початок головного діла, то вже той початок віщував добре про вдачу цілості. І так поперед усього від «Воскової спілки» з Росії Леон одержав ось яку звістку: «Постачайте церезин, коли можна, ще й перед контрактовим терміном. Спілка уладила щасливу штуку. При помочі, знаєте, звісних тутешніх способів нам удалось заключити з св. синодом контракт на доставу церезину до церквів православних. 100 000 кавцій зложено. Ждемо від вас вісті, коли буде готов перший ладунок».
Прочитавши тоту звістку, Леон мов на крила піднявся. Значиться, діло угрунтоване міцно і тривко. Він зараз же за тим рушив до Борислава, щоб поглянути, як стоїть будова фабрики. По дорозі він дуже бідкував, що будова ще аж через тиждень має бути готова і що не можна так-таки від завтра зачати фабрикації воску. Що ціла тота фабрикація була, властиво, контрафакцією, обманством, — про се Леон ані крихти не думав. Почуття справедливості було у нього взагалі дуже неясне, а вже ж того почуття, що існуючі устави і приписи державні обов'язують в чім-небудь усякого горожанина, сього почуття у Деона, як і взагалі у наших жидів, ледве чи був і-слід який-небудь.
За уладжуванням усяких біжучих діл в Дрогобичі, особливо за клопотами при аакупуванні сирого воску земного від різних дрібних властивців, Леон уже більше як тиждень не заглядав до Борислава і не знав, що і як там діється. Він у всім поклався на Бенедя, переконавшися вже попереду, що діло своє він робить совісно і добре. Але як же здивувався Леон, коли, приїхавши до Борислава, побачив, що при новій будові робітників нема, крім кількох, що докінчували побивати дах; і коли Бенедьо вийшов супроти нього з заявлениям, що його діло вже скінчене, будова вповні готова і остається тільки йому оглянути все доочне і відпустити його, Леон сам не знав, що й казати на таку радісну несподіванку, і коли б Бенедьо був «пан» будовничий, а не простий робітник і недавній помічник мулярський, він був би обняв і вицілував його з великої радості. Значиться, щастя незмінно всміхається йому! Значиться, воно підслухує його таємні думки і бажання і, мов коханка, біжить наперед нього, щоби в миг ока сповнювати їх! Радість широко розлилася по Леоновім лиці. Він почав дякувати Бенедьові і пішов з ним оглядати будову. Вона стояла перед ним у всій своїй показності: довга-довга, низька, з невеличкими дверми і віконцями, позираючими де-де, мов присліпуваті злодійські очка.
Два височезні комини стриміли до неба. Довкола будови був досить обширний плац, обведений височезним парканом, з широкою брамою для в'їзду і вузенькою хвірточкою обіч для проходу. Плац був гладко втолочений, ями-вапнярки були позасипані, навіть обширна шопа для робітників і для складу нафабрикованого воску була готова. Стіни, не білені, ані тринковані, червонілися ясно-червоною краскою. Словом, усе було як треба, аж Леонові серце радувалося. А досередини він і не йшов оглядати. «До сього, — казав, — треба привезти мого майстра-нафтарника, він буде найліпше знати, чи так усе зроблено, як треба». Рури, і кітли, і всі прилади, замовлені в Відні, вже надійшли були і стояли на плацу в величезних паках. Леон не дав і відітхнути ні собі, ні коням — сейчас же іюгнав назад до Дрогобича, щоби привезти Шеффеля. Бенедьо за той час мав прилагодити робітників, котрі б за проводом Шеффеля нині ще поуставляли і повмуровували кітли та машини.
Приїхав і Шеффель. Оглянув нутро фабрики, розмірив, що. як і куди, і висказався дуже похвально о будові. Леон ходив слідком за ним та тільки поцмокував і руки засукував. Бенедьо тим часом з нанятими робітниками порався на подвір'ї коло машин, розбивав дошки та пачки, розмотував перевесла на шнури і приладжував дерев'яні вали та гереги, щоби затягнути все те, куди треба, досередини.
До пізнього вечора тривали в новій фабриці стукання та брязкоти: се уставлювано і утверджувано машини. Де треба було проробити більшу дірку в мурованій стіні для вставлення рури, де треба було підмурувати котел до належного становища, — Шеффель примірював і запоряджував, а Бенедьо заспів з робітниками виконував його запорядки. Вкінці з настанням сумерку все було готове.
Леон і Шеффель ще осталися всередині фабрики. Світло невеличких воскових каганців мигкотіло та сарахтіло, відбиваючися сотнями іскор в блискучім череватім кітлі з полірованої міді. З кутів піднімалися бовдури пітьми, звисали з дерев'яної голої стелі, немов грозячи привалити собою тих кілька слабо блимаючих точок.
— Так завтра зачнете? — спитав з задуми Леон, поблудивши очима по тих темніючих просторах, по тім гнізді, в котрім мали вигрітися і виклюнутися його золоті сни.
— Зачнеться, — сказав Шеффель. — А робітники готові?
— А, правда, робітники, — сказав Леон. — Ну, будуть і робітники. Тепер того зілля в Бориславі досить.
— А тілько, знаєте, — сказав Шеффель, — наше діло, теє-то, не зовсім ясне. То треба вам постаратися о кількох, принаймні трьох робітників таких, на котрих би зовсім можна спуститися. То є, щоби де не розбалакали, не наплели що. Тих би умістити треба в головнім відділі дестилярні, в хімічній коморі, де, знаєте, оконечно вироблюється церезин. Щоби прочі робітники думали, що се простий парафін. О то постарайтеся!
— Гм, — міркував Леон, — трьох робітників, на котрих би можна зовсім спуститися! Правда ваша, треба пошукати. Та тілько то штука — з-поміж того зброду винайти таких робітників!
Тим часом на подвір'ї нової фабрики зібралися робітники довкола Бенедя. Вони ждали на Леона, щоб одержати від нього решту плати і подякувати йому за роботу. Місяць піднімався на погіднім небі, де-де з-за білої напівпрозірчастої мряки проблискували млявим світлом золоті зорі. Робітники посідали на каменях та урізках з дилиння і балакали; глухий гомін їх розмови йшов на поле і мішався з срібним шепотом річки, що туй обіч булькотіла по камінні. Звісна річ, бесіда йшла про одно — про недавній робітницький збір, про складки і будущі надії.
— По правді кажу вам, — говорив Бенедьо, — диво сталося з тутешнім народом. Коли я перед місяцем прийшов до Борислава і почав допитуватися, чи трібували вони як-небудь ратуватися, то всі або головами похитували, або сміялися з мене. А нині, самі видите, як усі, старе й мале, тиснуться до складок. Адже досі вже маємо 150 ринських в одній тілько головній касі!
— Сто п'ятдесят ринських, — повторив з розстановкою один робітник, — ну і що ж! Для одного була би се підпомога, але для тільких тисячів — що тото значить?
— Правда, що мало значить, — говорив Бенедьо, — але ж бо вважайте, що ще тижня нема, як почалися наші складки. За місяць, чень, назбирався хоть п'ятсот.
— Ну, а з п'ятьма стами мож зачинати тото, що ви загадали?
— Гм, треба добре обрахуватися з силою і з грішми. — сказав Бенедьо. — Числячи на прожиток одному чоловікові лиш півтора ринського на тиждень, числячи далі, що безроботиця потягне тиждень і нам прийдеся прогодувати через той час лиш тисячу люда, то в касі мусить бути на те найменше півтори тисячі ринських.. Найменше, кажу, бо крім прожитку, будуть ще інші видатки.
— Півтори тисячі ринських! — скрикнули в один голос робітники, — Господи милосердний, коли ж ми таку суму зложимо? Та за той час половина нас ту голодом перемре, а з селів десять тисяч нових прибуде!
— Що ж робити, — сказав сумно Бенедьо, — на то вже, бачу, нема ради. Більших складок робити не мож, бо й так жиди уривають нам на пождім поступі, а як дізнаються о наших складках, то ще більше будуть уривати. Треба стояти при своїм, складати і терпіти ще хоть три місяці!
— Три місяці! Хто знає, що за три місяці може статися!
Замовкли робітники, і сум заляг невеличку гомонячу громадку. Бенедьо важко похилив голову додолу. Він і справді почував, що діло пекуче, що найбільша сила сього люду лежить в його хвилевім розбудженні і що не покористуватися тим розбудженням — значить випустити з рук головну пружину діла. Але що ж було робити? Грошей не було, щоб зараз зачати змову. Приходилось все-таки чекати.
— А ту й ще одна річ, — промовив знов Бенедьо, прокинувшися з задуми. — Мені прийдесь вертати до Дрогобича.
— До Дрогобича? А то пощо? — скрикнули робітники.
— Ну, пощо? Ту моя робота, як видите, скінчилася.
— Шукайте іншої!
— Або ж ту без мене не обійдеся? Правда, жаль чоловікові покидати таку справу, над котрої заснованням трудився і думав...
— Ну, то й не покидайте!
— Се певно, що треба б не покидати, коби тілько спосібність була.
Робітники почували се добре, а навіть і в Бенедя прокидалася не раз тота думка, що без нього ціла справа могла би легко зійти на фальшиву дорогу і через те зовсім не вдатися. Він почував, що в кождій новозложеній для нових і непривичних цілей свіжо зорганізованій громаді багато і дуже багато залежить на привідці, на його особистім впливі і пораді. Правда, він почував, з другого боку, аж надто добре безсильність і своєї думки і був переконаний, що не спіткайся він в Бориславі з побратимством і з такими тверезо мислячими людьми, як Матій і Стасюра, він сам но був би, певно, дійшов до того, до чого тепер дійшов. Взаїмне співділання всіх часток тут було аж надто сильне і виразне, але іменно для того почував Бенедьо, що вирватися з того круга взаїмних співділань значило б — зашкодити кождій частці зосібна і всім взагалі. Але вп'ять-таки, що тут робити в Бориславі, коли не буде роботи для нього? Але доля готовила йому поміч з такого боку. з якого він її й зовсім не надіявся.
З середини фабрики вийшов Леон в супроводі Шеффеля, оба вони наблизилися до робітників. Робітники повставали.
— Ну, люди, — сказав голосно Леон, — робота ваша скінчена, і добре скінчена. Дякую вам за пильність вашу!
— І ми дякуємо пану за роботу! — закричали робітники. — Та най бог дасть щасливу годину!
— Дай боже, дай боже, — сказав радісно Леон. — А тепер, що ще кому належиться, щоби ми чисто розсталися.
Почалася виплата. Бенедьо стояв обіч. Коли виплата скінчилася, Леон наблизився до нього:
— А вам, пане майстер, дуже, дуже дякую і за роботу, і за швидке скінчення — за все! Дуже би-м не рад з вами розстатися... Але тепер, за те, що ви таку мені нині зробили радість, прийміть
від мене отеє на пам'ятку!
І він втиснув в руку Бенедьові обвинених папірцем десять ринських самим сріблом.
«От зараз буде в нашій касі 160 ринських», — подумав собі Бенедьо, приймаючи з подякою Леонів дарунок.
— І ще прошу вас, — сказав на закінчення Леон до Бенедя, — зайдіть зараз тепер до мене на мою кватиру, я маю з вами де о чім поговорити.
За сими словами Леон і Шеффель пішли, за ними вийшли робітники. Бенедьо остався, щоб позамикати всі двері і брами, і відтак пошкандибав за Леоном, роздумуючи, що такого він має йому сказати. По дорозі він вступив до хати, застав там Матія і положив на його руки до робітницької каси десять ринських сріблом, котрі дарував йому Леон.
— Що би я вам сказав, — заговорив до нього Леон, коли Бенедьо прийшов на його кватиру. — Ви, як бачу, чесний чоловік і порядний робітник, і я, як кажу, не хотів би з вами розстатися. А мені ту до моєї нової нафтарні якраз потрібно кількох чесних і щирих людей до одної, і то не дуже тяжкої, роботи. Так от що хтів я вам сказати: чи не схотіли би ви, ели вам у мене робота не сприкрилася, остатися й надалі?
— Але яка ж се буде робота? Прецінь мулярська вся скінчена?
— Е, ні, не до мулярської, а так, до нафтарської, при воску, — сказав Леон.
— Але чи зумію ж я робити тоту роботу, коли досі при ній не був і не знаю, як що йде? — спитав Бенедьо.
— Е, е, е, що ту уміти! — сказав Леон. — А простий хлоп, робітник більше вміє? А прецінь робить. Ту нема що вміти: пан директор покаже вам усе. Я ж кажу вам: не о вмілість ходить, а о то, щоби чоловік був щирий і сумлінний та щоби, розумієте, щоби...
Леон затявся якось на слові, немов вагувався чогось.
— Щоби, — кінчив він по хвилі, — не розговорив ніде, що і як робиться в фабриці. Бо, видите, ту секрет невеличкий... Мій директор вигадав новий спосіб фабрикації воску, то не хотів би, щоби тото розголошувалося.
— Гм, та воно-то так... — проговорив Бенедьо, не знаючи, що ліпшого сказати.
— Бо то, видите, — торочив далі Леон, — у нас такі люди погані, — скоро що, зараз перехоплять, та й що з того: їм зиск, а мені втрата. То я для того хотів би...
— Але ж бо то тяжко буде. Ну, нехай, що я не скажу нічо нікому, але ж бо в фабриці, крім мене, чень же, робітників буде богато.
— Ну, не всі потребують усе видіти й знати. В цілій фабриці все буде робитися так, як по других фабриках, а тілько буде одна така комора окрема, і в ній буде троха інакше. Там буде директор, ну, і треба буде пару робітників йому до помочі. Що ж, можу на вас надіятися?
— Та що, — сказав Бенедьо, ледве можучи скрити свою радість, — про мене. Сли лиш потрафлю, то буду робити. Мулярської роботи тепер і так трудно напитати, буду трібував ще й нафтарського ремесла. А за то, щоби через мене ваш секрет не видався, за то будьте певні.
— Ну, ну, — сказав, усміхаючися, Леон, — я й сам то знаю, що ви не такий чоловік. Але знаєте, коби то ще кількох от хоч би двох-трьох таких, як ви!.. От, ви ту робили, пізнали дещо робітників, може би, ви ліпше могли дібрати до себе таких людей, яких мені треба? Я вам того дармо не схочу. А ще одно! Перша річ, розумівся, плата. Знаєте самі, то вже не мулярська робота, такої самої плати, як досі, не можу вам дати.
— Ну, то розуміеся! — сказав Бенедьо. — Кравця а шевця не мож одним ліктем міряти.
— Отож-то! А ще видите, як ту тепер у нас. Робітника напхалося, плату всюди знижують, бо, розумівся, що мені за інтерес платити дорожче, коли я можу того самого робітника мати за дешевшу плату? Але з вами — то інша річ, розумієте мене? Тож я вам і тим другим, що будуть разом з вами робити в окремій коморі, обіцюю по ринському денно, і то наперед прирікаю, що зниження ніякого вам не буде, ані касієрного не маєте платити. Чи пристаєте на таке? Бенедьо стояв і надумувався.
— Волів би я, — сказав він'по хвилі, — щоби ви самі вибрали собі й прочих людей до своєї окремої комори! А так, виберу я, а потому станеся щонебудь такого... Знаєте, чоловік на чоловіці все може помилитися — ну, а на мні буде вся відповідь! А на роботу і на плату нехай і так, я пристану.
— Ні, ні, — наставав Леон, — і товаришів собі доберіть! До прочої фабрикації вистачуть які-будь люди, а ту треба вибрати. А ви їх ту ліпше можете знати, на кого мож спуститися, аніж я або директор.
— Га, про мене, — сказав Бенедьо, — нехай буде й так. Постараюся дібрати трьох людей, котрим мож буде завірити. А відколи зачинаєся робота?
— Зараз відзавтра. І то, вважайте, треба форсувати як мож найборше. Віск уже замовлений. В окремій коморі будете й прасувати, і пакувати його.
«Що се за штука така може бути? — думав сам собі Бенедьо, йдучи сумерком бориславською улицею від Леона додому. — Вигадав новий спосіб фабрикації і боїться, щоби робітники не видали його! Нібито робітник на тім розумієся? А впрочім, побачимо, що то таке буде! А добре сталося! Ні з сего ні з того лучилася робота, та й незлий заробок, — є при чім остатися в Бориславі й надалі, та й до каси все-таки і від мене щотижня вплине хоть штири ринські. А Ще три — котрих би ту трьох вибрати?»
Бенедьо довго думав над тим, котрих би трьох вибрати, але якось не міг зважитися. Він постановив собі поговорити о тім з Матієм. Бенедьо рад був би вибрати всіх трьох із побратимів, але Матій відраджував, боячися, щоби в разі чого се не звернуло на них якого підозріння.
— І так, — говорив він, — жиди тепер перетривожені нашим збором. Певна річ, що між робітниками найдуться деякі, котрі доповідять жидам, що і як ми радили. Ну, а скоро так, то певна річ, що жиди зачнуть нас шпигувати, — то щоби, як така купа побратимів робити буде разом, щоби се деяк не навело їх на який слід абощо.
Бенедьо відповів, що воно-то можлива річ, що жиди будуть відтепер шпигувати їх, але він не впдить, чого б тут боятися, щоб не викрили побратимства, хоть би навіть побратимів кілька робило при купі. Адже ж о ділах своїх вони не потребують говорити наголос при чужих людях. «Впрочім, — додав Бенедьо, — не в тім головна річ, кого вибрати, але в тім, щоби взяти тих із побратимів, котрі іменно тепер не мають роботи». А таких якраз було два: Деркач і Прийдеволя. Отже, Бенедьо побіг шукати їх, щоби замовити їх до фабрики Гаммершляга, а на третього вибрав собі одного чесного ріпника, котрий хоть не належав до побратимства, але дуже живо зайнявся свіжо піднесеною думкою робітницьких кас і котрого побратими жартом прозвали Побігайком за його невтомиму рухливість і готовність бігати від ями до ями, чи то для збирання складок, чи й так, для притягування щораз нових людей до робітницької спілки.
А Леон Гаммершляг, згодивши Бенедя, накинув на себе легке пальто і вийшов на улицю пройтися та розмовитися з деякими знакомими властивцями, котрі звичайно в ту пору проходжувалися вулицею. Швпдко його окружила громадка жидів, стискаючії його руки і желаючи йому щастя з нововибудованою фабрикою. Далі почалися розмови про всякі біжучі діла, котрі найбільше занімали жидів-капіталістів. Звісна річ, поперед усього почали деякі розпитувати Леона, як стоять такі й такі курси, чи не потребує ще більше воску, як багато думає вироблювати тижнево парафіну в своїй фабриці, а коли у всім тім цікавість їх була заспокоєна, зійшла бесіда на бориславські новини.
— Ох-ох-ох, Gott ьber die Welt! — сказав, важко зітхаючи, низький а грубезний жид, Іцик Баух, один з дрібних властивців кількох ям. — Що ту у нас діється, що ту у нас діється, то аж розказувати страшно! Ви не чули, пане Гаммершляг? Ох-ох-ох, бунтація, та й годі! Чи я-то віддавна не казав: не давати тим поганцям, тим опришкам — фу-у! — не давати їм такої високої платні, бо як собі розберуть, то будуть гадати — ох-ох-ох, — що їм ще більше належиться! А тепер видите, самі видите, що по-моєму стало!
— Та що таке? Що за бунтація? — спитав недовірливо •Леон.
— Ох-ох-ох, Gott ьber die Welt! — сопів далі Іцик Баух. — Прийдеться швидко всім чесним гешефтсманам утікати з Борислава, auf mane munes! Бунтуються робітники, чимраз остріше ставляться до нас, а в неділю — ох-ох-ох — ми вже гадали, що то буде наш послідній день, — фу-у! — що зараз кинуться різати! На толоці тілько їх зійшлося, що тих круків на скітнику. Ми всі з переляку троха не померли. Ніхто, розуміється, не поважився приступити, бо були би розірвали на кусники, — адже ж, знаєте, дикий нарід! Ох-ох-ох, що вони там говорили між собою, того не знаємо і довідатися не мож. Я питав своїх Банюсів — говорять: «Ми так собі, гагілки грали!» Брешуть, бестії! Ми виділи добре э даху, що один виліз на камінь і довго щось говорив, а вони слухали-слухали, а далі як загомонять: «Віват!..» Ох-охо-ох, страшні річі, страшні річі!
— Але ж я у всім тім не виджу нічого страшного, — сказав, гордо усміхаючись, Леов. — Може, й направду гагілки грали.
— Ох, ні, ох, ні, — говорив далі Іцик Баух. — Уже я знаю, що ні! І повертали відтам такі веселі, співаючи, а тепер між ними якісь змови, якісь складки. Gott ьber die Welt, — буде лихо!
— Я все ще не виджу, — зачав було знов Леон, але другі жиди перебили його, потверджуючи вповні слова Іцика Бауха і додаючи ще від себе богато подробиць. Треба сказати в честь бориславським робітникам, що вони зразу добре порозуміли свою справу і бодай по той час нікотрий з них не зрадив жидам, яка була ціль їх сходин і що ураджено на їх раді. Впрочім, може бути, що й далеко не більша часть робітників чула та розуміла все доразу, що й до чого було ураджено: ті, котрі розуміли, не висказували сього жидам, а ті, що не розуміли, то й не могли їм багато цікавого сказати. То тільки дізналися жиди, що між робітниками робляться якісь складки, що вони хотять самі допомагати собі і що до всього того нарадив їх муляр Бенедьо Синиця!
— Бенедьо! Той, що у мене нафтарню мурував? — скрикнув зачудуваний Леон.
— Той сам.
— Складки? Помагати собі? Гм, я й не гадав, щоби у Бенедя було на тілько розуму. Мулярський помічник, родився і виріс в Дрогобичі, — і відки він до всього того прийшов?
— Е, чорт го там побери, відки прийшов, то прийшов! — зафучав Іцик Баух. — Але як він сміє нам ту людей бунтувати? Післати до Дрогобича по шандарів, най в ланцюги та шупасом відсиі
— Але прошу вас, панове, — сказав, зупиняючись, Леон, — я не розумію, чого се ви так тривожитесь? Що в тім усім страшного? Я бував по Німеччині, там робітники всюди сходяться, радяться, складаються, як їм захочеться, і ніхто їм того не боронить, і ніхто того не лякається. Противно, розумні капіталісти ще й самі їх до того заохочу'ють. Там кождий такий капіталіст як говорить до робітників, то раз у раз у нього на язиці Selbsthilfe та й Selbsthilfe . «Помагайте самі собі, всяка постороння поміч для вас на ні на що не здасться!» І гадаєте, що зле на тім виходять? Противно! Як робітники самі собі помагають, то значить, що вже капіталіст не потребує їм помагати. Чи там окалічіє хто на фабриці, заслабне, постаріється — Selbsthilfe! Най собі роблять складки, най собі помагають самі, аби тілько ми їм не потребували помагати? А вже ми будемо старатися, щоби їм роги не надто високі росли: скоро що троха зачнуть носитися бутно, а ми цап — плату знижимо, і свищи тоді тонко, так, як ми хочемо!
Леон виговорив усю тоту бесіду з таким запалом внутрішнього переконання, що в значній часті успокоїв і потішив своїх слухачів. Один тільки грубий червононосий Іцик Баух недовірливо хитав головою, і коли Леон скінчив, він, важко відсапуючи, сказав:
— Ох-ох-ох! Коби-то воно так було, як ви кажете, пане Гаммершляг! Але я боюся, що воно не так буде. Що нашого робітника, дикаря, бойка, рівняти до німецького! Де нашому робітникові до якої розумної Selbsthilfe? Ох-ох-ох, Gott ьber die Welt! A якби він Selbsthilfe порозумів так, що треба брати за ножі та різати жидів? Га?
Всі слухачі, не виключаючи й самого Леона, стрепенулися на ті зловіщі слова, морозом подернуло у них за плечима. А до того в тій хвилі коло них перейшла з гомоном юрба ріпників, з-поміж котрих, о цілу голову вищий від усіх, вистирчував понурий Сень Басараб. Він грізно позирав на жидів, а особливо на Бауха, свого принципала. Баухові від його погляду чогось недобре зробилося, і він замовк на хвилю, поки юрба не перейшла.
— От, дивіть, які вони, — говорив він, коли ріпники пропали в темнім закаулку, — дичина, та й годі! От той високий серед них — він у мене робить — чи не цілковитий медвідь? Та ви тому лиш писніть слово Selbsthilfe, а він зараз возьме ніж та й-заріже вас!
Але Леон, а за ним і другі жиди почали перечити Баухові. Вони тим живіше перечили йому, чим більше самим було лячно, і, переконуючи його, що небезпеченства нема ніякого, старалися, властиво, переконати о тім і себе самих. «Що то воно так зле не є, — говорили вони. — Люд наш, хоть, може, незугарний і непривітливий на вид, не в такий злий і кровожадний, як здається Баухові. І що случаї правдивої, порядної спілки і у нас не рідкі, і людям тутешнім зовсім не чужі. І що коли б мало було прийти до яких «непорядків», то було би вже прийшло зараз по першім зборі. І що Бенедьо — чоловік слабовитий і характеру лагідного. І що Леон зараз завтра поговорить з ним і розпитається його о все, і що Бенедьо мусить йому все чисто розповісти, бо під певним зглядом Бенедьо зобов'язаний йому, Леонові, до вдячності, і що наперед можна впевнитися, що небезпеченство ніяке нікому не грозить.
— Ох-ох-ох, де більше язиків, там більше й мови! — говорив невмолимий Баух. — Але я вам раджу: не вірте тим розбійникам, розбийте їх складки, а особливо знижіть їм плату так, щоби, собака, один з другим не мав за що й продихати, то тоді їм і складок усяких відхочеся!
— Еге-ге, будем видіти, чи відхочеся! — проворкотів крізь зуби Сень Басараб, котрий поза кошари і плоти підповз ід тому місцю і, розуміючи добре жидівський жаргон, котрим розмовляли жиди, підслухав усю тоту розмову. — Еге-ге, побачимо, небораче, чи відхочеся! — воркотів він, здвигаючися на ноги з-за плоту, коли жиди розійшлися. — Коби лиш тобі борше дечого другого не відхотілося!
І, розпустивши ноги, Сень поспішив до Матієвої хати, щоби там розповісти побратимам о тім, як то жиди говорять о їх раді і що о ній знають.
На другий день рано перед роботою Леон здибався з Бенедьом уже в фабриці. Бенедьо представив йому Деркача, Прийдеволю і Побігайка, яко вибраних до роботи в окремій коморі. Леон тепер жалував трохи, що вчора поквапився дати Бенедьові тоту поруку, бо був переконаний, що Бенедьо вибрав до того своїх одномисників! Він починав навіть боятися, чи не підозріває дещо Бенедьо про його нечисту справку з церезином, і для того наказав Шеффелеві, щоб і супротив тих вибраних робітників • був якомога осторожний. Але що ж, назад цофатися з своїм словом було тепер запізно, тож Леон, хоч і з замітною тривогою, рішив: що має торочитись, нехай торочиться. Треба тільки розпитати Бенедя самого про цілу тоту річ.
От він, сказавши кілька слїв заохоти нововибраним робітникам, закликав Бенедя з собою до окремої комори і прямо запитав його, що се був за збір у них і що він там говорив робітникам. Він міркував собі, що коли у Бенедя що злого на думці, то таке пряме питання оголомшить і змішав його. Але Бенедьо був уже відучора на се приготований і, не показуючи й найменшого змішання, відповів, що позаяк деякі робітники підняли були думку — запомагати одні других складками, то він радив їм зробити у себе таку касу, яку мають по містах цехові ремісники для запомоги, і до заряду тої каси запросити по рівній часті вибраних людей з ріпників і панів предприємців. Леон ще дужче здивувався, почувши тоту мову від Бенедя, котрого він уважав досі зовсім простим, ні о чім не думаючим робітником.
— Відки ж ви набралися такого розуму? — спитав Леон.
— Та що, прошу пана, — сказав Бенедьо, — у нас, у місті, так заведено, то я й тутка так радив. Се не мій розум, куди мені!
Леон похвалив Бенедя за тоту раду і додав, що до заряду такою касою конче треба вибрати кого з письменних предприємців, котрий би умів вести рахунки, і що треба уложити статути тої каси і подати їх до затвердження намісництву. Додав навіть, що він сам готов їм о такі статути постаратися, за що Бенедьо йому наперед подякував. На тім вони й розійшлися. Бенедьові прикро було, що він мусив брехати перед Леоном, — але що діяти, коли годі було інакше. А Леон відійшов радісний, почуваючи себе бог зна яким лібералом, котрий ось, мовляв, заохочує робітників до дружності і самопомочі і так безконечно вище стоїть над усіми тими «халатниками» бориславськими, котрі в робітницькій самопомочі видять бунтацію та небезпеченство і зараз готові, мов ті курята, ховатися під крила жандармів і поліції. Ні, пора і їм пізнати, як то йде в світі, пора й Бориславові мати свій робітницький рух, — розуміється, легальний, смирний і розумно керований робітницький рух! І за сим ліберальні думки Леона пішли гуляти в далеку далечину, йому мріялося, що ось уже недалеко тото славне «збратання капіталу з працею», що воно почнеться не відки, як імеяно від Борислава, і що в історії того збратання, перірою і найважнішою, бо вихідною, точкою буде його розумна Г ліберальна розмова з Бенедьом і заявлена в ній прихильність до нового робітницького руху. «Так, так, — заключив він, уже колишучись в своїй легкій бричці на ресорах долі бориславською улицею, — діла мої йдуть дуже добре!»
XII
Ех, Готлібе, Готлібе! Чи знав ти, чи гадав ти, якого колоту наробить твій лист і твій безумний поступок у голові твоєї матері!
Рифка була слаба. Се не була слабість тіла, бо тілом вона була здорова і сильна, — се був якийсь дивовижний розстрій духу, якесь надмірне напруження, за котрим слідували хвилі цілковитої бездушності і апатії. Вона ходила по покоях, мов сонна, не виділа нічого і не займалася нічим, окрім свого сина. Він скалічений, він хорий! Може, небезпечно? Може, коло нього нікого нема? Він умирає, мучиться! А вона, мати, котрій над нього вема нічого дорожчого, вона не знає навіть, де він є і що з ним діється? Але ж він не казав їй сього знати! Що він гадає з собою робити? Чи довго буде так бурлакувати між чужими людьми, мов який сирота, в такій поганій, обідраній одежі? Вона плакала, лютилася, рвала і дерла, що їй під руки попало, не можучи на всі ті питання найти відповіді. Вона раз готова була- розповісти все Германові і бігти шукати за ним по всім Дрогобичі, то знов на неї находила якась дика упертість, її уява рисувала їй образи страшної муки і конання Готліба, з очей її лилися сльози, а п'ястуки судорожно затискалися супроти кабінету мужа, і уста шептали: «Нехай гине, нехай умирає, на злість сьому нелюдові, сьому тиранові! От так! От так!» Вона й забувала, що цей нелюд і тиран не знав і не бачив нічого того і, бачилось, зовсім не турбувався про Готліба. Вираз мертвого, безучасного супокою на його лиці несказанно лютив Рифку, і вона старалась якомога рідше показуватись йому на очі. Вона найбільше сиділа замкнена в своїм покої, перечитувала по сто разів Готлібові листи, але й вони вже не могли втишити її неспокою і тривоги. Все їй обридло. Вона цілими годинами визирала через вікно то в сад, то на гостинець, чи не йде коминарчук з листом. Але коминарчука з листом не було, і Рифка з'їдалася сама в собі, згоряла тисячними суперечними чуттями, не можучи на ні на що відважитися. Вона за тиждень такого несупокою починала бути й справді хора.
— Що тобі таке, Рифко? — спитав її раз Герман при обіді. — Ти, бачу, хора?
— Хора! — відказала вона, не дивлячись на нього.
— То-то ж бо й є. Я виджу, що хора. Треба післати за лікарем.
— Не треба!
— Як то не треба? Чому не треба?
— Не поможе мені лікар!
— Не поможе? — дивувався Герман. — А хто ж поможе?
— Віддай мені мого сина! — відрізала Рифка. — Се тілько мені поможе!
Герман стиснув плечима і відійшов геть. За лікарем, звісна річ, не посилав. Аж ось ледво-неледво по десяти днях Рифка діждалася вісті від сина. Коминарчук доти ходив по улиці, доки вона не вихилилася через вікно: тоді він крізь вікно кинув їй з улиці до хати Готлібову карточку. Готдіб ось що писав:
«Вона мусить бути моя! Кажу вам раз назавсігди: мусить. Чи хоче, чи не хоче. А впрочім, як може не хотіти, — адже я багатий, багатшого жениха не найде в цілім краю. А я чую, що без неї не можу видержати. В сні і наяві все вона та й вона передо мною. І не знаю навіть, як називається. Але що то значить, коли вона мені сподобалася! І куди вона могла поїхати? Коби-м знав, зараз би-м поїхав за нею. Ага, я забув вам сказати, що я в;ке здоров, принаймні натілько здоров, що можу ходити. Лажу весь день по улиці напротив її дому, але пе важився ще й питати нікого, чий се дім і чия вона донька. Завтра раненько прийде мій післанець: дайте йому дещо грошей для мене».
Грошей у Рифки було небагато. На другий день коминарчук справді прийшов, і то в таку пору, коли Германа не було дома. Вона почала розпитувати його про сина, але коминарчук нічого не знав, а тільки сказав, що має принести гроші, та й годі. Рифка дала йому десять ринських — послідніх десять ринських, які у неї були, — і осталась сама в покої, проклинаючи коминарчука, що не вдоволив її цікавості.
Звістка, що Готліб здоров і може вже ходити, врадувала її, але його надмірна і сліпа любов почала її тривожити, їй нараз впало на думку, що ану ж но Готлібова дівчина — християнка, то що тоді? Вона прецінь не схоче йти за жида, — і готов собі Готліб бог знає що зробити, скоро не зможе її дістати. І в її роздражненім умі засіла тота догадка, мов влізлива оса, і знов почала вона мучитись, і тривожитись, і ночі не спати, і проклинати весь світ, мужа й себе. їй, не знати чому, бажалося, щоби Готліб узяв собі яку-небудь бідненьку, робучу жидівочку з Лану, таку саму, якою була вона, коли посватав її Герман, їй здавалось, що вона зненавиділа б його враз із його жінкою, коли б тота жінка була з багатого дому. А між тим з Готлібових листів випливало очевидячки, що дівчина, котру він уподобав, була багата, їздила повозами, мала багато вбраних слуг, — і вже, вже звільна починала в Рифчиній душі зароджуватись против неї якась сліпа і глуха ненависть.
Але найгіршої гризоти наробили Рифці гроші. По кількох днях, знов в Германовій неприсутності, прийшов коминарчук з карточкою. В карточці було коротко і вузловито написано ось що:
«Грошей мені треба, багато грошей. Мушу вбратися по-людськи. Вона завтра приїде. Мушу говорити з нею. Вже знаю чия. Передайте зараз хоть сто ринських».
Рифка аж затряслася, прочитавши ті слова. Знав чия, а не пише, не скаже їй! І мав ж він серце лишати її в непевності? А ще сто ринських просить, — відки вона озьме сто ринських? Герман від кількох днів щось дуже куцо держав її, не давав їй до рук ніяких грошей, не лишав, як се давніше часом лучалося, ані цента в своїй шуфдяді, а все замикав до великої залізної каси на три ключі, а ключі забирав з собою. Рифка й не покмітила сього аж до сеї хвилі. Але тепер, коли син зажадав у неї такої суми, а вона не найшла у себе й цента, розлютилася страшенно, кидалась з одного покою цо другого, з одної шуфляди до другої, але ніде не могла найти нічого. Вона голосно кляла нехланника-мужа, але прокляття не помагали нічого, і з кровавим серцем мусила відправити коминарчука, кажучи йому, що грошей тепер не мав і що нехай прийде аж завтра. Коминарчук похитав головою і пішов.
По його відході Рифка, мов безумна, бігала по покоях, тріскала меблями і наповнювала цілий дім прокляттями та лайкою. За тою роботою застав її Герман.
— Жінко, а тобі що такого? — скрикнув він, ставши на порозі. — Ти вдуріла?
— Вдуріла! — скрикнула Рифка.
— Чого тобі треба? Чого кидаєшся?
— Грошей треба.
— Грошей? Нащо тобі грошей?
— Треба, та й годі.
— А багато?
— Багато. Двіста ринських! Герман усміхнувся.
— Що?
— Та що, збираєшся десь за волами йти, чи о? — сказав він.
— Не питайся, а давай гроші!
— А-в-бе-бе, а відки такий строгий наказ? У мене нема грошей на роздавки.
— Нема грошей! — скрикнула Рифка і визвірилася на нього. — Кому ти се говориш? Зараз давай, бо біда буде! — І вона з піднятими кулаками наближувалася до нього. Герман стиснув плечима і поступився назад.
— Вдуріла жінка! — проворкотів він півголосом. — Давай їй гроші, а не знати нащо. Ти гадаєш, — сказав він до неї спокійним, переконуючим голосом, — що у мене гроші лежать? У мене гроші в діло йдуть.
— Але мені треба, зараз, конче! — сказала Рифка.
— Нащо? Як тобі треба що купити, то скажи, — возьму на кредит, бо готових грошей не маю.
— Не треба мені твого кредиту, а тілько готових грошей. Чуєш!
— Говори до гори, — відказав Герман і, не вдаючися з нею в дальшу бесіду, пішов поквапно до свого кабінету, все озираючись назад себе, чи не біжить за ним Рифка з піднятими кулаками. Прийшовши до кабінету, він зразу хотів замкнути двері на ключ, але далі надумався, знаючи Рифчину натуру, і з легким, таємним усміхом засів коло свого пульта і почав писати.
— Я знав, що воно так буде, — говорив він сам до себе, все ще таємниче всміхаючись. — Але нехай! Тепер я не подамся і притисну її. Побачимо, хто з нас дужчий!
По хвилі, важко дишучи, увійшла Рифка. Лице її мінилося: раз наливалося кров'ю, мов буряк, то "знов блідло, мов полотно. Очі палали гарячковим жаром. Вона сіла.
— Скажи ти мені, бога ради, чого ти хочеш від мене? — спитав її Герман якмога супокійним голосом,
— Грошей, — відповіла Рифка з упертістю божевільної.
— Нащо?
— Для сина, — сказала вона з притиском.
— Для якого сина?
— Для Готліба.
— Для Готліба? Але ж Готліба вже й на світі нема, — сказав Герман з уданим зачудуванням.
— Волить тебе не бути на світі!
— Значиться, він живий! Ти знаєш, де він е? Де він, скажи мені? Чому не йде додому?
— Не скажу.
— Чому ж не скажеш? Адже я все-таки отець, не з'їм його.
— Він боїться тебе і не хоче бути з тобою. . — А грошей моїх хоче? — сказав уражений Герман.
Рифка на те ані слова.
— Знаєш же що, — сказав рішуче Герман. — Перекажи йому, коли знаєш, де він, нехай вертається додому. Досить уже тої дурної комедії. Доки не верне, то ані цента не дістане ані від мене, ані від тебе!
— Але ж він готов собі що зробити! — скрикнула Рифка голосом розпуки.
— Не бійся! Так собі зробить, як у Львові втопився. Гадає, що мене грозьбами своїми переломить. Ні! Раз я подався, — тепер годі.
— Але він готов утекти в світ, готов наробити тобі якого лиха.
— Хе-хе-хе, — сказав насмішливо Герман, — в світ без грошей не втече, а впрочім... Слухай, Рифко, щоб ти не робила собі ніякої гризоти за те. що, мов, отеє ти розповіла мені за нього. Я знаю, він тобі заказав, і я не налягав на тебе. Але я давно вже знаю ее, знаю, де він жиє і що робить, усе знаю. І щастя його, що я се знаю, а то були б шандарі давно вже всадили його до цюпи і були б шупасом повели його до Львова. Розумієш? Щастя його, що той жид, вугляр, з котрим він приїхав зо Львова і у котрого мешкає, що він зараз, скоро я приїхав, розповів мені все дочиста. А тепер слухай! Я до нього не буду втикатися, ловити його не піду, бо він, впрочім, в моїх руках. Перекажи йому, най вертає додому, то все буде добре. А як не хоче, то — мусить. Шандарі пильнують його, не дадуть му нікуди рушитися з Дрогобича. Грошей не дістане, перекажи му се через того злодіякоминарчука, що тобі доносить пошту від нього. Я його давно маю на оці, най і то знає. І на тім конець!
Герман встав з крісла. Рифка зразу сиділа, оглушена тими словами свого мужа. Вона тремтіла всім тілом, їй дух запирало так, що вона ледвеледве дихала, а вкінці, коли Герман встав, вона нараз розляглася страшним спазматичним реготом, котрий, мов грохіт грому, залунав по широких, пустих покоях. По хвилі і сміх раптом урвався, і Рифка грепнулась з крісла і почала в страшних судорогах кидати собою по підлозі.
— Господи, розв'яжи мене з нею! — проворкотів Герман і побіг до кухні, щоб ішли слуги відтирати паню. Сам він не вертався вже до покою, а, взявши пальто і капелюх, пішов у місто по своїм ділам. Не пора йому було тепер заніматися домашніми гризотами, коли його нові, великі плани чимраз ближче наближалися до свого осущення. Ван-Гехт писав до нього з Відня, що прилади для виробу церезину вже готові і фабрикант жде тільки від нього звістки, коли й куди їх вислати. Германові не хотілося для фабрикації церезину будувати нову фабрику, „він волів в своїй старій обширній нафтарні коло Дрогобича відступити одну часть на нову фабрикацію. Треба було оглянути місце і забудовання, котрі би відповідали тому планові, який списав Ван-Гехт, — треба було випорожнювати, перебудовувати, домуровувати і вичищувати, — і Герман пильно сам надзирав за роботою. Аж ось усе вже було готове, і він написав ВанГехтові, щоб якмога швидше прислав машини і сам приїздив. Так само чимало заходу було і з великою «Спілкою визискування земного воску», з котрою Герман у Відні заключив контракт на достачення величезної маси сирого земного воску. Правда, «Спілка визискування» не дала ще на карб того контракту Германові ані цента і мала заплатити йому все разом аж по достаченні всього воску, — та все-таки на карб того контракту «Спілка» випустила вже множество акцій і старалася при помочі реклами вишрібовувати їх курс чимраз вище. Акції йшли дуже добре, і тепер, в середині літа, «Спілка» надумалась, що прецінь треба щось зробити в Бориславі. А надумалась вона зробити ось що: заложити в Дрогобичі велику контору, в котрій би повномочні «Спілки» наглядати за контрактами, докопували виплат і старалися о нові зв'язки і о нові джерела доходу для «Спілки». Звісна річ, заложення контори, плата повномочним і різним урядникам — усе те обійшлось недешево і принаймні три рази дорожче, аніж би могло було обійтись при розумнім веденні діл. Але що се значило! «Спілка визискування» прийнялась живо розтрублювати по світу про се своє діло, величаючи його — як не знати який подвиг, — і знов акції «Спілки» підскочили вгору. Герман пильно крутився коло «Спілки», пильно придивлявся всім поступкам повномочних і потаємно дуже похитував головою на всю тоту роботу. «Ні, ні, — говорив він сам до себе, — довго вони не видержать з такою роботою! Нехай собі їх акції стоять як хочуть добре, я їх купувати не буду ані зв'язуватися з ними не хочу! От дурницю зробив, що заключив з ними такий величезний контракт, а задатку ніякого не взяв. Правда, хоч би тота блискуча банька і пукла перед зреалізованням мойого контракту, то страти для мене не буде, бо віск все-таки у мене останеться. Але, розуміється, коли б вони насамперед мені заплатили, а відтак пукли, то се було би ліпше. Та й то треба собі вимовити виразно, щоб виплачували готовими грішми, а не своїми акціями!» Герман, значиться, уважав згори «Спілку визискування» предприємством «дутим», ошуканським, хоть не можна сказати, щоб іменно він загадав ошукати предприємство. Його контракт був цілком чистий і реальний, і він від самого приїзду з Відня сейчас принатужив усі сили свойого капіталу, щоби постачити всю величезну масу воску якнайшвидше, перед контрактовим терміном, боячися, щоб предприємство ще до того часу через нерозум та шахрайство своїх основателів і повномочних не лопнуло. Він наняв майже три рази більше робітників до ям, ніж їх наймав досі, відновив роботу в вісімдесяти ямах, в котрих досі через кілька літ уже не йшла робота задля різних недогідностей грунту, — і справді, багато з тих відновлених ям тепер оправдало всі давні надії. Робота йшла пудами і коштувала далеко менше, ніж інших літ, бо голод зігнав тепер далеко більше людей на панщину до Борислава, голод же і підганяв їх до роботи немилосердно, а Герман пильно і правильно знижував та знижував робітницьку плату, не дбаючи на крики, сльози і прокляття. Робота йшла пудами, магазини Германові наповнювалися великими брилами воску, і Герман тремтів з нетерплячки, чи скоро буде їх повне, контрактом означене число. Тоді «Спілка» буде мусила зараз перейняти віск на себе, йому відразу вповні виплатити всі гроші, а відтак, думав Герман, нехай собі й голову зломить! А між тим, поки Герман укладав свої плани та турбувався про уладження фабрики церезину, поки слуяїниці в його домі відтирали Рифку, що кидалася і розбивалася по підлозі в страшних судорогах, — Готліб, в брудній вуглярській сорзчці,- весь обмурзаний, ждав нетерпеливо в маленькій і брудній вуглярській пюпі на прихід коминарчука з грішми. З тим коминарчуком він познакомився по сусідству і поєднав його, щоб за добру плату переносив йому вісті до матері і від неї. Ось він увійшов до хати, і Готліб поквапно обернувся до нього.
— А що? — спитав він.
— Нічо, — відказав коминарчук.
— Як то нічо? Не дали?
— Не дали, — казали: завтра буде.
— Прокляте завтра! — проворкотів гнівно Готліб. — Мені нині треба!
— Що ж діяти? Казали: нема.
З тим коминарчук вийшов. Готліб, мов біснуватий, зачав бігати по хаті, розмахуючи руками і воркотячи сам до себе уривані слова: «Я ту завтра маю з нею бачитись і мушу бачитись, а ту ось що! Нема! Як сміє не бути? Хіба вже і мати супротив мене, не хоче дати? О, в такім разі, в такім разі...» — і він затиснутими кулаками погрозив до дверей. Його нам'єтність, сліпа і бурлива, як ціла його вдача, несподівано і нагло виросла до надзвичайної силп, і під її проводом він готов був зробити все, що йому підшепнула перша-ліпша хвиля, без розваги і розсудку.
«А може, — думав він далі, — може, він дізнався? Може, се його справка... навмисне не дає мамі грошей, щоб вона мені не передала?.. О, се може бути, — я знаю, який він захланний на ті гроші!.. Але ні, ні, се не може бути! Він думає, що мене нема, він якби знав, зараз би старався мене загнати додому, як загублену скотину. Але чекай собі троха! Тоді верну, як мені схочеться, помучся троха!»
Бідний Готліб! Він і справді гадав собі, що Герман не знати як мучиться його неприсутністю!
Але дарма було Готлібові лютитись і грозити — все те не могло наповнити його кишені грішми. Думки його поволі чи по неволі мусили вспокоїтися і перейти на другі предмети, а іменно — на предмет його любові. Вчора доперва він дізнався від слуги її батька, котрого прислідив в недалекім шинку і з котрим при келишку горілки зав'язав знакомство, що отець її — дуже велика- риба, один з перших багачів в Бориславі і в Дрогобичі, що перед двома літами заїхав сюди з Відня, будує великий і пишний дім, називається Леон Гаммершляг, удовець, і має тільки одну доньку — Фанні. Донька тепер поїхала чогось до Львова, але завтра має вернутись. Дівчина дуже добра, лагідна і ладна, і отець також дуже добрий панище. Оповідання тото дуже врадувало Готліба. «Значиться, вона рівна мені, може бути моя — мусить бути моя!» — се було все, що приходило йому на думку, але й сього було досить, щоби зробити його щасливим. З нетерплячкою дожидав він того завтра, щоби побачити її. Зразу він думав справити собі одіж, відповідну до його стану, щоби показатись їй в якнайкориснішім світлі. Але тут нараз прийшла несподівана перешкода — мати не дала грошей. Приходилось зустрічати її в поганім вуглярськім шматті, котре Готлібові ніколи не було так ненависне, як іменно нині.
Скоро світ Готліб узяв у кишеню трохи хліба і побіг за місто, аж геть по конець Задвірного передмістя, на Стрийський гостинець, котрим мала над'їхати Фанні. Залізниці ще тоді не було. Тут, засівши край дороги в тіні густої рябини, він встромив очі в запорошений гостинець, що прямою сірою пасмугою простягся перед його очима далеко-далеко і тонув в невеличкім ліску на узгір'ї. Гостинцем волоклися, піднімаючи невеличкі тумани пороху, жидівські будки, накриті рогожею і напаковані пасажирами, мужицькі драбинні вози, худоба, гнана ва торг до Стрия, — але не видно було блискучого повозу, запряженого парою огнистих гніданів, в котрім мала над'їхати Фанні. Готліб з упертістю дикого індіанина на муках сидів під рябиною, встромивши очі в гостинець. Вже Сонце геть-геть піднялося і почало немилосердно пекти його косим промінням в лице і в руки, — він не чув сього. Люди їхали і йшли повз нього широким шляхом, гуторили, гейкали, сміялися та позирали на вуглярчука, вдивленого в одну точку, мов безумний. Жандарм, з блискучим багнетом, нап'ятим поверх люфи гвера, з плащем, звиненим в обарінок на плечах, весь облитий потом і припалий порохом, пройшов також повз нього, женучи перед собою закутого в ланцюги якогось напівголого, закровавленого чоловіка; він пильно позирнув на Готліба, здвигнув плечима, сплюнув і пішов далі. Готліб нічого сього не бачив.
Аж ось нараз із далекого ліска, мов чорна стріла, вилетіла бричка і живо котилася до Дрогобича. Чим ближче вона наближувалася, тим більше прояснювалося Готлібове лице. Так, він пізнав її! Се була вона, Фанні! Він зірвався на ноги з свого місця і скочив на гостинець, щоб спішити за бричкою до міста, коли вона з ним порівняється. Коли побачив виразно Фанні в повозі, лице його ціле облилося кров'ю, і серце зачало битися так живо, що йому аж дух заперло в груді. Але й Фанні, побачившії його, мабуть, пізнала того самого вуглярчука, що так безумно кинувся був до її повозу і такого набавив її страху. Безумно відважна, сліпа гарячість часом — а може, й завсіди, — подобається женщинам, наводить їх на думку о сліпім, безграничнім прив'язанні і посвяченні. І коли вперед Фанні не могла вияснити собі причини того безумного поступка якогось брудного вуглярчука, то тепер, побачивши, що він ждав на неї аж за містом, на спеці і в поросі, побачивши, як він запаленівся, увидівши її, як чемно і тривожно поклонився їй, мов перепрошував за своє колишнє безумство, — побачивши все те, вона погадала собі: «А що, може, сей півголовок закохався в мні?» Вона іменно ужила в думці назви «півголовок», бо який же розум для якого-небудь обідраного вуглярчука — залюбитися в одиначці-доньці такого багача, кидатися і калічитися о її бричку, визирати її з дороги?.. Але про все те їй не була неприємна така безумно-страсна любов, і хоть вона далека була — полюбити його за се, але все-таки почула до нього якусь симпатію, яку можна мати для півголовка, для песика. «Ану, — погадала собі, — зачну з ним говорити, чого він хоче. До міста ще й так далеко, на гостинці пусто, ніхто не побачить». І вона казала візникові їхати звільна. Готліб, почувши той наказ, — аж увесь затрясся: він почув, що се для нього такий згляд, і сейчас порівнявся з бричкою. Фанні, побачивши його, відсунула віконце і вихилила голову.
— Чого тобі треба? — спитала вона несміло, видячи, що Готліб знов зняв шапку і з виразом німого подиву наближається до неї. Вона заговорила польською мовою, думаючи, що се християнин.
— Хочу на тебе подивитися! — відповів сміло по-жидівськи Готліб.
— А хто тобі сказав, що я жидівка? — спитала Фанні, всміхнувшись, також жидівською мовою.
— Я знаю се.
— То, може, й знаєш, що я за одна?
— Знаю.
— То, певно, знаєш, що тобі недобре на мене задивлюватися, — сказала вона гордо.
— А чому не питаєш, що я за один? — сказав гордо Готліб.
— Овва, не треба й питати, сама одіж каже.
— Ні, не каже! Бреше одіж! А ти спитай!
— Ну, хто ж ти такий?
— Я такий, що мені не зашкодить задивитися на тебе.
— Хтіла би-м вірити, та якось не можу.
— Я тебе переконаю. Де можу тя побачити?
— Коли знаєш, що я за одна, то, певно, й знаєш. де я мешкаю. Там мене побачиш.
І за сим вона знов засунула віконце, дала знак візникові, коні погнали, затуркотіла горі передмістям бричка, і туман куряви закрив перед Готлібовими очима чудну появу.
«Смішний хлопак, — думала собі Фанні, — але півголовок, чистий півголовок! Що він розуміє під тим: «бреше одіж»? Хіба ж він не вуглярчук? Ну, але коли ні, то хто ж він такий? Півголовок, півголовок, та й годі!»
«Пречудна дівчина, — думав сам собі Готліб, — а яка гарна, а яка чемна! І з простим вуглярчуком заговорила! Але що вона розуміла під тим: «дома мене побачиш! Чи се значить: приходь? Ех, коби мені убратися в що по-людськи! Ну, але треба старатися!»
З такими думками Готліб поплентався до своєї вуглярської нори.
XIII
Минуло кілька неділь. Цілковита, несподівана тиша настала в Бориславі. Жиди, котрих недавні грізні рухи робітників чимало-таки були налякали, тепер зовсім збилися з пантелику, не знали, на яку ступити і що о тім думати. Правда, були між ними такі, котрі сміялися з цілого наглого руху і наглого втишення, твердили, що вже по всьому, що гої так, як пустий вітер: пошумлять, пошумлять, а дощу не наженуть, і що тепер, коли вони знов зробилися м'які та податливі, пора знов надавити на них твердою рукою, пора вигнати у них охоту до всякої буйності. «Гой лиш печениіі добрий! — говорили вони. — Ти йому дай полегкість, а він собі подумає, що се йому так і належиться, і буде собі чимраз більше розбирати, як той кіт на решеті». Тільки в ненастаннім притиску, в ненастанній погрозі привчиться він до послуху, до покірності, до пильності та точності, станеться він, як любив говорити Леон Гаммершляг, «чоловіком, спосібним до вищої культури». І всі бориславські предприємці згодилися на те, що тепер, коли розбурхана хвиля робітницького руху раптом притихла, треба з подвійною силою надавити на непокірних, — хоть не всі предприємці годилися на той погляд, що хвиля тота після наглої бурі зовсім і оконечно утихла, уляглась, успокоїлась. Ні, деякі, а особливо Іцик Баух, уперто обставали при тім, що се заманлива, поверхня тиша, тиша перед страшною бурею, що іменно тої тиші і тої уданої покірності треба їм найдужче лякатися, бо се знак, що бунт робітницький, будь він який-будь, уложений і сильно зорганізований, і робітники, без сумніву, оружаться до нього, а тільки таємність і безшумність їх починань свідчать о тім, що вони щось поганого мають на думці і що роблять се систематично, порядно і ненастанно. І всюди, де тільки зійшлися предприємці: чи то на вулиці случайно, чи то де в світлиці на яку нараду, всюди Іцик Баух не переставав остерігати товаришів о небезпеченстві, не переставав намовляти їх до того, щоб удалися до староства в Дрогобичі і просили о зарядження острого слідства або хоч о прислання сильного постерунку жандармерії на побут до Борислава. І хоть в основі ніхто нічого не мав против того, хоть усякий, певно, й рад би був мати в кождій хвилі на свої услуги жандармерію для охорони перед своїми власними робітниками і для затвердження всіх роблених їм кривд урядовою печаттю, — але на подання соборної просьби якось не могли зібратися. Чи то пора така була гаряча та обезсилююча, чи то звичайна у наших людей — будь вони жиди чи християни — недостача ініціативи в ділах громадських, в ділах, виходячих поза обсяг вдиничних, приватних інтересів, чи, може, переконання, голосно висказане Леоном, що прецінь уряд сам повинен дбати о безпеченство предприємців в Бориславі, бо на те він і є поставлений, — досить, що бориславські жиди сим разом якось не здобулися на те, щоб удатися до власті, а навіть щоб донести їй о тім, що знали про недавній робітницький рух. А ще ж, безперечно, й нагле втишення того руху відняло у них пряму причину до такого кроку. О чім доносити до власті? Що має тота власть слідити? Що перед кількома неділями показувалися непокоячі об'яви якогось робітницького руху, котрі швидко щезли? Чому ж не донесено о них впору? Так ціле те діло й зам'ялося, поки несподіваний і досить таємничий случай не розбудив жидів з їх оспалості, мов наглий грохіт грому з невеличкої темнявої хмарочки. Не треба, бачиться, й казати, що цілий той наглий поворот від шуму до тиші і покірності був ділом наших побратимів, піднятим іменно в тій цілі, щоб змилити і ослабити чуйність та підозріння жидів. Бесіда Іцка Бауха, котру почув був Сень Басараб, переконала побратимів, що жиди можуть їм багато зашкодити, ба й розбити при помочі начальства все діло, коли воно буде вестися так, як досі, явно та шумно. От вони й почали уговорювати всіх — притихнути до пори, податися, придавити в собі бурливі чуття гніву і радості, поки не прийде пора. Великого труду стоїло се побратимів, поки їм удалося штучно притишити бурю і держати її немовби на припоні, щоб вона де-небудь за першим товчком не вибухла перед часом. Великого труду стоїло се і держало їх в ненастанній боязні, що ось-ось може вибухнути щонебудь таке, що жидам не пошкодить, а робітників зрадить і розіб'є. Тільки один був спосіб гамувати людей, а іменно той, що побратими обіцювали їм, що таким способом скорше прийде «пора». Але як небезпечні і двосічні були тоті обіцянки, се дуже добре знали побратими. Адже ж такими обіцянками вони прямо готовили невдачу свойому діяу. Бо відки ж вони візьмуть средства зачати змову справді так швидко, як би сього бажалося терплячому народові? Грошей досі вплило звиш вісімсот ринських до головної каси, — вкладки поки що плили ще правильно, але жиди почали наново і ще тугіше давити, ніж попереду, і треба було надіятися, що вкладок швидко омаліє і що в часткових касах буде мусила лишатися більша часть грошей на запомоги для потребуючих, хорих і безробітних. А в такий спосіб кільки-то ще місяців потягне, поки набереться потрібна сума! А коли так, то й замірена війна не зможе початися швидко, і робітники почнуть сумніватися о своїй силі, і запал їх остине, і все пропаде. Або коли ні, то роздражнений народ вибухне завчасно, вибухне без ладу і без певної цілі, протратить силу дарма, а замірене діло все-таки пропаде.
А вже сли кого мучили і гризли такі думки, то, певно, найбільше Бенедя. Адже ж діло се — то було його кровне діло, вистрадане тисячними муками і трудами, оповите в блискуче проміння надії. Адже ж в тім ділі — він чув се виразно — лежало тепер все його серце, всі його сили, все його життя. Він не знав, не бачив нічого поза ним, і случай невдачі сього діла йому показувався рівнозначучим з його власною смертю. Не диво затим, що коли тепер, при виповненні його замислів, чимраз нові трудності почали насуватися, Бенедьо днями і ночами об однім тільки й думав: як їх побороти або обминути, позеленів і похудів до решти і не раз довго-довго ночами, мов сновида, ходив по Бориславі, сумний, понурий, мовчазливий, і тільки час від часу важко зітхав, позираючи в темне, непривітне небо. А трудності бовдурилися чимраз вище, і Бенедьо чув, що йому починає неставати сили, що голова його — мов довбнею прибита, мозок — мов омертвілий, не здужав вже з давньою сплою працювати, не може напасти на ніякий щасливий слід.
Отак дождався Бенедьо знов того вечора, коли в Матієвій хатині зійшлися побратими на нараду. Що діяти? Народ нетерпиться. Чому не дають знаку, чому не зачинають, чому нічого не роблять? Люди починають опускати руки. Вкладки починають впливати слабше, жиди знов вменшили плату ще й проти давнього. Голод по селах трохи перестав, але жнива такі вбогі, яких ще не тямили люди від тісних років: рідко кому вистачить свого на прожиток до великого посту, більша половина ледве дотягне й до покрови. Народ швидко ще дужче почне пертися до Борислава, ніж досі. Коли б що зачинати, то тепер найліпше, бо тепер ще найлегше стримати людей по селах, щоб не йшли до Борислава, ба навіть можна би більшу половину з Борислава виправити на села на яких два-три тижні, щоби тут тим легше було держатися без роботи. А тут грошей нема на тілько — в тім біда! Коли побратими договорилися до того «сука», то всі стали і понурили голови, не знаючи, що на то порадити. Мертвецька тиша залягла хатину, тільки нерівний, тривожний віддих тих дванадцяти людей роздавався між низькими, покривленими стінами хатини. Довго тривала мовчанка.
— Га, дійся воля божа, — скрикнув нараз Сень Басараб, — не журіться, я тому зараджу!
Той голос, тота нагла рішучість серед загальної тиші і безсильності вразили всіх побратимів, мов наглий вистріл з рушниці. Всі зірвалися і обернулися до Сеня, що сидів, як звичайно, на стільчику коло порога з люлькою в зубах.
— Ти зарадиш? — запитали всі в один голос.
— Я зараджу.
— Але як?
— То моє діло. Не допитуйте нічого, тілько розходіться. А завтра о тім часі будьте тутка, будете видіти!
І більше не сказав нічого, і ніхто його не допитував більше, хоть у всіх, а особливо у Бенедя, на серці залягла якась тривога, якась холодна біль. Але ніхто не сказав нічого, і побратими розійшлися.
Сень Басараб, коли вийшли на вулицю, взяв за руку Прийдеволю і шепнув до нього:
— Підеш зо мною?
— Піду, — сказав парубок, хоть рука його, не знати чого, тремтіла.
— Будеш робити, що я скажу?
— Буду, — сказав знов парубок, але непевним, мов недобровільним голосом.
— Ні, ти не лякайся, — вважав конечним успокоїти його Сень, — страшного нічо нема в тім, що я задумав. Тілько сміло і живо, а все буде добре!
— Не пендич, а кажи, що робити, — перебив йому Прийдеволя. — Адже знаєш, що мені все одно!
Ніч була вже досить пізня. Майже у всіх хатах, окрім шинків, світло не світилося, і вулиця бориславська була зовсім темна. Наші оба побратими йшли мовчки горі улицею. Сень пильно глядів по вікнах. Дійшли вже на середину Борислава, де доми були трохи оглядніші, помальовані то жовтою, то синьою, то зеленою краскою, з заслонами на широких вікнах і з мосяжними клямками при дубових дверях, з ганочками або й без ганочків, а перед кількома були навіть малесенькі за штахетами огородці з нужденними цвітами. Тут жили бориславські «головачі» та «тузи» — головні предприємці. Насередині, найкращий з усіх, стояв домої; Германа Гольдкремера, критий бляхою і нині зовсім пустий, бо Герман рідко коли ночував у Бориславі. Побіч нього, трохи віддалік від решти, стояв другий, не такий гарний і далеко не такий огрядний домок — Іцка Бауха. В однім його вікні було ще світло, — очевидно, що Іцик мусив ще не спати, бо вікно було іменно з його кабінету.
Сень Басараб знав сей домок. Він довгий час робив в Іцкових ямах і не раз тут приходив за виплатою. Він знав, що, крім одної старої жидівкислужниці і Іцка самого, не було нікого в тім домі і що жидівка, певно, вже спить в кухні. Сього тільки йому й треба було. Він шарпнув за собою Прийдеволю, і коло найближчої ями оба обмастили собі лиця чорною кип'ячкою так, що їх лиць зовсім не можна було пізнати.
— Ходи за мною і не кажи ані слова, а роби, що я скажу, — шепнув Сень, і вони пішли. Осторожно підповзли вони до одних, далі до других дверей дому. але двері були позамикані. Се зовсім не знеохотило Сеня, і він почав осмотрювати вікна. Тихе псикнення дало знати Прийдеволі, що він найшов, чого шукав. Справді, одна кватирка в кухоннім вікні була незащеплена і легко далася створити. Сень встромив через неї руку, повідсував засувки і отворив вікно. Влізли до кухні. Кругом тихо було, як в гробі, тільки сонне сапання служниці чути було з-за печі. Побратими на пальцях пішли до дверей. Кухонні двері були незаперті, і вони вийшли до сіней. Сень намацав двері до Іцкового кабінету і хотів поглянути в дірку від ключа, але побачив, що в дірці був ключ. Потрібував тихенько покрутити клямку — і переконався, що двері були замкнені. Але Сень і тут недовго надумувався. Шепнувши кілька слів Прийдеволі, він голосно потермосив клямкою і запищав хриплим бабським голосом, подібним до голосу старої служниці:
— Herr, Herr, цffnen Sie!
— Wus is? — дався чути внутрі грубий голос Іцка, затим важкий скрип черевиків, а вкінці брязк ключа, що відчинив замкову пружину. Двері тихо відчинилися, потік світла линув з кабінету до темних сіней, і в тій хвилі два хлопи, зачорнені, як чорти, кинулися на Іцка і заткали йому рот, заким ще встиг крикнути. Впрочім, хто знає, чи сього й було треба. Несподіваний напад так налякав Іцка, що той як був з простягнутими руками і запитуючим, глупим виразом лиця, так-таки в тім положенні і задеревів, а тільки кліпання вибалушених сірих очей давало знати, що се не бездушна брила м'яса і товщу, але якась живина.
— Wie geht's, Herr, wie geht's? — пищав Сень усе ще бабським голосом. — Не бійся, небоже, ми тобі не хочемо нічого злого зробити, ні! Ми ще не правдиві чорти, що мають прийти по твою душу, ми тілько прийшли визичити від тебе троха грошей!
Іцик не пручався, не кричав, не стогнав, а все ще стояв так, як в першій хвилі, одубілий, непритомний, а затканим шматою ротом, важко дишучи ніздрями. Товариші взяли його за плечі, завели до крісла і посадили.
— Держи ж його добре і не дай кричати! — пропищав Сень до Прийдеволі. — А скоро би що-небудь — задуси! А я тим часом пообзираю его хатину!
Але Сенева погроза була даремна. Іцик не рушався і, мов безвладний труп, дав Прийдеволі зв'язати собі хусткою руки на плечах. А Сень між тим, все збоку зиркаючи на Іцка, почав озиратися по хаті. Очевидно, Іцик робив обрахунки, бо на бюрку перед ним лежала велика книжка, а побіч бюрка стояла створена невеличка залізна каса. Сень поквапно сягнув до неї і почав винімати порядно поскладані пачки банкнотів. В тій хвилі з грудей Іцка перший раз видобувся якийсь глухий, глибокий звук, мов посліднв стогнання підрізаного вола.
— Мовчи, бо смерть твоя! — пискнув Сень і порався далі коло каси. Він робив се зовсім спокійно і шептом числив купки банкнотів, поперев'язуваних вузькими папірцями, котрі винімав з каси і клав собі за пазуху. Банкноти були по ринському, а з грубості купки Сень догадувався, що в одній купці мусило бути сто' штук. Він нарахував уже тридцять таких купок.
— Досить, пора нам іти! — шепнув він до Прийдеволі. Оба зирнули на Іцка. Він усе ще дихав ніздрями, але його грубе, одуте лице страшно почервоніло і вибалушені очі стояли на мірі з якимось глупим, запитуючим виразом.
— Мовчи, бо смерть твоя! — шепнув йому до уха Сень, між тим коли Прийдеволя розв'язав його руки. Руки були холодні і звисли, мов неживі; Прийдеволя підняв їх і опер о бюрко. За тим Сень шепнув до Прийдеволі:
— Я піду наперед, а коли почуєш свист на улиці, то вийми му з рота шмату і втікай!
По тім Сень осторожно вийшов. Прийдеволя думав, що Іцик почне пручатися і кричати, і готов був у крайнім разі задавити його. Він стояв над Іцком блідий, тремтячий, збурений до дна душі, — але Іцик, мов і не знав, і не розумів нічого, сидів на своїм кріслі з витріщеними очима та дихав, посвистуючи носовими дірками. Вже й повіками не кліпав.
Аж ось дапся чути легенький свист під вікном. Тремтячою судорожно рукою виняв Прийдеволя Іцкові шмату з рота, певний, що в тій хвилі розляжеться страшенний крик і розбудить цілий Борислав, певний, що в тій хвилі впадуть товпи народа до сеї тихої хати, зловлять його, і зв'яжуть, і поб'ють, і поведуть вулицями, і вкинуть бог зна в яку підземну яму, і що се послідня хвиля його вольного життя. Але ні. Іцик і оком не змигнув. Він зачав дихати свобідніше, але й чимраз повільніше, та й тільки всього. Прийдеволя стояв ще хвилю над ним, не розуміючи, що се такого діється, і коли б не виразне голосне сапання, він був би думав, що Іцик неживий. Але коли почув другий свист під вікном, то покинув Іцка і тихо вийшов зо світлиці. «Та ні, — подумав собі, — треба погасити світло!» І ще раз вернувся, запер касу, з котрої Сень набрав грошей, підняв шмату, котрою був затканий Іцків рот, погасив світло і, виходячи, позапирав двері, защепив кухонне вікно, крізь котре виліз надвір, і свиснув стиха на Сеня.
— Ну, що? — спитав Сень.
— Нічо, — відказав Прийдеволя. — Сидить, не рушаєсь.
— Може, задусився?
— Ні, дихає.
— Гм, мусив так дуже перепудитися. Ну, про мене, нехай му завтра відливають переполох! А нам пора йти спати! Тридцять пачок маємо, — се, чень, вистане! А лице зараз теплою водою і милом — ані знаку не буде. Ну, що то скаже завтра Іцко, як протверезиться! Тепер уже певно, що сам побігне по шандарів!
Але Іцкові було не до шандарів. Чорна пітьма залягла його кабінет і мертва тиша. Він усе ще сидів на кріслі, з руками, опертими на біорі, з очима вибалушеними, але давно вже не чути було його важкого сапання. Так застало його й ранішнє сонце, коли визирнуло з-понад чорних бориславських дахів і крізь вікно заглянуло йому в мертві, скляні очі. Так застала його й служниця, так застав його й цирулик, і другі знакомі, що на її крик позбігалися, і ніхто не знав, що се таке з ним зробилося. Цирулик говорив, що Іцка «шляк трафив», бо на тілі його не було ніяких найменших слідів насилля, одіж була в порядку і ніщо не свідчило о якім-небудь нападі. Служниця, правда, говорила ііро якийсь шелест, про якесь ступання вночі і чула, як пан відмикав двері, але все те говорила вона дуже непевно і неясно, не знаючи, чи се був сон, чи дійсна ява. Далі прийшов і уряд громадський, зревізовано весь дім і все доокола, але нічого підозреного не найдено. Отворено касу: в касі були гроші і цінні папери. Правда, коли зведено докупи рахунки, над котрими вчора ще сидів небіжчик, то показалося, що в касі не стає трьох тисяч ринських. Тільки ж і тут найшлися «сучки». Рахунки, очевидно, були нескінчені, послідня цифра написана була тільки до половини: може бути, іцо небіжчик сам іще куди-небудь видав ті гроші. А по-друге, коли б тут був рабунок, то рабівники, певно, забрали б були й решту готівки — ще звиш дві тисячі. Притім же годинник і пулярес з дрібними грішми — все було в кишенях небіжчика нетикане, так що годі було увірити в правдоподібність рабівннцького забійства. Тільки дві чи три плями з кип'ячки на лиці і білій сорочці небіжчика наводили всіх на якесь неясне підозріння, котрого, однако ж, ніхто не міг вияснити. Були голоси між жидами, що, може, в тім була рука ріпників, котрі дуже ненавиділи Іцка, і голоси ті, безперечно, не одного предприємця проймали таємною дрожею, але наголос усі сьому перечили, тим більше, що судова обдукція трупа й справді виказала, що Іцик умер від апоплексії, до котрої здавна мав органічний наклін. Похолонуло в серці у Бенедя і у других побратимів, коли на другий день почули о Іцковій наглій смерті. Вони й хвилі не сумнівалися о тім, що тота нагла смерть стоїть в безпосереднім зв'язку з учорашньою бесідою Сеня Басараба. А коли вечером знов зійшлися до Матієвої хати, то довгу хвилю всі сиділи мовчки і понуро, мов почуваючись до спілкної вини в якімось поганім ділі. Перший перервав мовчанку Сень Басараб.
— Ну, що ж ви так посідали та й сидите, мов води в роти набрали? — сказав він, гнівно сплюнувши. — Отченаші відмовляєте за Іцкову душу, чи що? Чи треба мені присягатися перед вами, що я нічого злого йому не зробив і що коли його шляк трафив, то з власної волі? А впрочім, хоч би й ні, то що з того? То, що я зробив, то зробив на власну руку, а ви беріть від мене вкладку і робіть своє діло. Ось вам три тисячі ринських! Що Іцка шляк трафив, се навіть ліпше для нас, бо не буде впоминатися, а другі не доглупаються, бо я навмисно решту грошей лишив і нічого, зрештою, не тикав! А впрочім, що великого, що одною п'явкою на світі менше! Де дрова рубають, там тріски летять! Адже ж не викинете ті гроші для того, що вони не дуже чистим способом нам дісталися! Не бійтеся, се не Іцкова праця, се наша праця, наша кров, і бог не покарає нас, коли нею покористуємося. А впрочім, чи ж то ми для себе їх потребуємо? Ні, а для громади! Беріть!
Ніхто не відповідав на тоту Сеневу бесіду, тільки Бенедьо, мов під тиском якоїсь важкої руки, простогнав:
— Чисте діло чистих рук потребує!
— Певно, певно, — відказав живо Андрусь Басараб, — але будь ту мудрий зробити що-небудь чистими руками, коли, крім рук, треба ще й підойми, міцної підойми! А по-мойому, коли хочеш трам підняти, то бери підойму, яка е, — чи чиста, чи нечиста, — щоби тілько міцна!
— Гній же не шовком вимітують, а гнойовими вилами! — докинув з кута Прийдеволя.
І прийшлось Бенедьові хотя-не-хотя податися. Впрочім, і виходу другого не було!
По тій важкій переправі побратимство значно оживилося. Всім немов полегшало, немов камінь хто зняв з плечей. Почали нараджуватися над тим, що тепер робити. Звісна річ, загального робітницького збору скликати ніколи — се знов би розбудило увагу жидів, — війна мусить вибухнути раптово, несподівано, мусить приголомшити, і тілько в такім разі можна надіятися побіди. Треба затим передавати загалові робітників усякі вісті без шуму, без гвалту, найліпше через окремих висланців та через касієрів часткових кас. З ними також нарадитися над спровадженням живності до Борислава на час війни і над тим, котрих робітників на той час треба і можна буде видалити з Борислава. Видалювання, звісна річ, мусило бути добровільне: кождому, хто відходив з Борислава, малося дати дещо на дорогу, і виходити мали вони звільна, день поза день, малими громадками і буцімто з різних поводів. На склад живності ураджено винаймати шпихліри в сусідніх селах: в Попелях, Бані, Губичах та Тустановичах, де мала також стояти робітницька варта. Тут же ураджено вислати зараз двадцять хлопа в різні боки, щоби йшли по селах і голосили людям — не йти через пару неділь до Борислава, поки тамошні робітники не виборють собі і всім взагалі ліпшої плати. Якнайскорше, а коли можна, то й зараз завтра мали вибратися Матій і Сень Басараб до Дрогобича для закуплення хліба. Матій мав там знакомого пекаря і надіявся, що через нього можна буде без шуму і без підозріння замовити таку велику многоту муки і хліба, а перевезти бодай більшу половину замовлених запасів можна буде ще перед вибухом, в протягу тижня, в бочках та паках, в яких звичайно возять великі ладунки воску і нафти. Таким способом усі приготування могли б зробитися швидко і неспостережено, а іменно в тім лежала би найбільша порука вдачі для робітників, бо жиди переконались би о їх силі і о добрій організації цілого замислу, а й самі робітники, видячися забезпеченими від голоду і нужди, набрали б смілості і певності. Так само мав Андрусь Басараб з Деркачем піти по сусідніх селах і у знайомих газдів (брати Басараби були родом з Бані, в найближчім сусідстві Борислава, і знали багато газдів по дооколичних селах) позамовляти відповідні будинки для своїх складів. Прочі побратими мали остатися в Бориславі і надглядати, щоб усе йшло в порядку і щоб жиди завчасно не дізналися о тім, що таке загадали зробити робітники,
Позаяк того дня була неділя і нарада скінчилася досить завчасу, то побратими розбіглися, щоб зараз ще скликати на нараду часткових касієрів і обговорити з ними, як стоїть діло. Довго в ніч живо було в Матіевій хатині; старі й молоді, пожовклі і рум'яні лиця мелькали в слабо освітлених вікнах, поки вкінці, геть уже по півночі, не порозходилися всі по домах. Борислав під покриттям темноти спав уже давно глибоким сном, тільки десь далеко на Новім Світі з одного шинку доносився хриплий спів якоїсь підпитої кумпанії робітницької:
Ой не жалуй, моя мила, що я п'ю,
Тогди будеш жалувати, як я вмру!