Роман Федорiв Єрусалим на горах ЧАСТИНА СЬОМА

ЧАСТИНА СЬОМА
ПАВЛО КЛЮЧАР_
1
Нiхто з нас, чоловiкiв, не знає, звiдки появляються у нашому життi
жiнки; i нiхто з нас, чоловiкiв, не збагнув iще жiночої сутi. Й не дивно,
що цим питанням сушать собi голови мудрецi, й що мистцi, вiдколи свiт
стоїть, залюбки пробують оживити на своїх полотнах чи в мармурi або каменi
небесне сяйво жiночого тiла, що поети усiх часiв i всiх народiв,
починаючи, мабуть, вiд царя Давида, не можуть розгадати чар, глибину й
водночас вiчну тайну жiночих очей; нiхто з нас, смертних, не може в
жiночих очах iз певнiстю прочитати: чи це кохання, чи це кокетство, чи це
обiцянка насолоди, чи це маска холодної байдужостi, чи це почуття
переваги, а то й зневаги, чи це погляд iз минулих правiкiв, чи це знову ж
таки обiцянка, але вже обiцянка вiчностi, чи й навпаки - пророкування
забуття? Жiнки схожi на сфiнксiв у чоловiчiй пустелi, ми блукаємо навколо
них поодинцi й отарами, зазираємо їм ув вiчi, виспiвуємо їх у пiснях,
вимрiюємо у снах, засипаємо дарунками, будуємо для них гнiзда, а вони з
висот своєї самотностi й розумiння свого призначення минають нас на тiсних
вiд натовпiв мiських вулицях, на розквашених тракторами й худобою
колгоспних путiвцях чи десь на вузьких стежках помiж житами, i зникають у
людських гуртах або ж у пшеничних нетрях, i пiсля них нам залишається
тiльки їхнiй вабливий запах, i тiльки сяйво їхнього волосся, що спалахнуло
на сонцi або ж повiсняною бiлизною, або вороненою чорнотою, або ж вогнем
ярої мiдi... i тiльки їхнi погляди залишаються нам у душах як знаки чогось
незрозумiлого i таємничого; i ще залишаються нам їхнi усмiшки; жiночi
усмiшки (ви помiтили?) схожi (я починаю грiшити пишнослiв'ям, так? Але не
каюся, нi.) на пелюстки весняного первоцвiту - такi ж нiжнi в
на-пiврозтулених устах; тандiтнi, по яких можна хiба торкатися лише
цiлунками. Але ви помиляєтеся, якщо думаєте, що їхнi посмiшки призначенi
виключно для вас, жiнки - потайнi iстоти й вони посмiхаються переважно для
себе: то вони згадують про вчорашню приємну нiч, то вони слухають самi
себе, а в собi - або ж зачате дитя, або ще жадання материнства, то вони
снять прилюдно про десь побачену суконку або ж перстенець, то вони
розквiтають мимоволi перед майбутнiм своїм святом, яке може статися
сьогоднi, завтра чи й пiслязавтра... жiнки завжди очiкують та очiкують
свого свята, як каня дощу.
Одного дня, одного вечора, однiєї ночi стається чудо: котрась з жiнок
чи дiвчат, яка дотепер пропливала мимо вас iз загадковою посмiшкою...
пропливала, немов лодiя iз невiдомих морiв i в цих морях зникала, й через
те була для вас недоступна, далека й взагалi iрреалiстична, раптом...
раптом, iдучи вам навстрiч, зупиняється, дивиться на вас своїми очиськами
мовчки й захоплено, мовби ви красень iз красенiв, i ви теж, дещо
спантеличенi, раптом починаєте згадувати, що якраз навколо цiєї iстоти
блукали вашi думки, що це якраз та, яку ви очiкували з дня на день; i не
має значення: вродлива вона, чи так собi сiренька пташка, висока чи
низька, розумна чи не дуже, української вона породи чи якоїсь чужинецької
- вона для вас найкраща, найрозумнiша, найчистiша.

Най... най...
I ви вiд цiєї хвилини, якщо й були атеїстом, починаєте вiрити в Бога:
це Бог послав вам жiнку для щастя i продовження роду.
- Я теж прислана Богом, правда? - без промiнчика кокетства Ольга
глянула на мене. Дивилася довго, пильно, немов би я теж приплив до неї з
iншого далекого свiту. - А поки я пливла сюди... це тривало, мабуть, сотнi
лiт, ти роздобув у ворожбитiв книжку, з якої навчився туманити дiвчатам
голови? - злегка усмiхнулася кутиками уст. Ув очах сяйнули веселi
iскринки... сяйнули й вiдразу погасли. - Або й нема на свiтi нiякої
ворожбитної книжки, це дiє на тебе ворожба рiки, отого крутого берега, що
червонiє оголеними кiстяками червоних скель, оцi поля. I сонце, що
заходить... Завтра буде день, буде будень, ворожба, як роса, зiйде з очей
i ми знову опинимося в буденщинi, як у калюжi, на якiй нема мiсця для
твоїх лодiй. Ось побачиш...
Я мовчав; я уже все виказав, що мав казати, менi тепер баглося лише
сидiти обiч Ольги, мовчати й шалено стримувати себе, щоб не вхопити її в
обiйми.

А чому б...
А чому б i нi? Чому б не вхопити, не обцiлувати, чому б не розчесати її
довге, пов'язане голубою стрiчкою у тугий бунчук волосся кольору темної
мiдi, чому б не провести пальцями по широких, по-чоловiчому волохатих
бровах, чому б не торкнутися губами пухнастих вiй, чому б не втопитися у
тих зелених очиськах?
Нi, я не смiв...
Я уже знав, що якраз ця жiнка, єдина у свiтi, вибрана з мiльйонiв i
дана менi Богом, буде моя, я її полюбив iз першого погляду, з тiєї першої
хвилини, коли вона трохи здивовано й трохи недовiрливо глипнула на мене
з-пiд метеликiв вiй; очевидно, що те, про що оповiдаю, виглядає банальним,
але ж, прошу вас, банальним, тисячу раз повторюваним, майже штампованим є
свiт, i все ж ця повторювана банальнiсть для кожного з нас є неповторною,
єдиною, бо кожному з нас даровано пережити ту солодку мить, коли Бог
посилає нам жiнку... а якщо комусь не посилає, то, певно, той обдiлений
чоловiк є великим грiшником, котрому призначено обертатися серед жiнок,
спати з ними, пити їх мед, а все ж - не зазнавати щастя.
Ця, що сидiла сьогоднi поруч зi мною, не послана була для спокуси й для
грiха, послана була для свята, для радостi... i може бути, що коли хтось
здалеку спостерiгав за нами з Ольгою... спостерiгав за двома постатями, що
сидiли на заходi сонця на березi Днiстра, то мiг помiтити, здивований i
зляканий, що над нами свiтився нiмб; i не треба посмiхатися скептично: не
був це нiмб святостi, а був це нiмб тихої радостi; цiлий Днiстер тихої
радостi плив через мою душу.

Жiнка, яка сидiла поруч зi мною, не була для мене невiдомою, з котрою я
тiльки-но познайомився. Ольгу Чобiт, Чобiтiвну, я знав iз дитинства, ще з
тих часiв, коли ми обоє бiгали до нашої Черченської школи. Щоправда, вона
вчилася на три класи нижче, однак, я добре пам'ятаю голiнастого дiвчура з
товстою рудою косою, котру за хлоп'ячi вибрики (то шибку розiб'є, то з
хлопцями копає на стадiонi м'яча, то ганяє, як навiжена, по селу ровером,
то комусь носа розквасить) називали Ольжин; вона була одиначкою у нашого
колгоспного голови Олекси Iвановича Чобота, отже походила з
"пан-ськосовiцької" родини, але нiчим не вирiзнялася (окрiм хiба тим, що
їй купили велосипед) вiд колгоспної голоти. На вiдмiну вiд учительських
синкiв i доньок Ольжин поводилася з усiма рiвно i привiтно, в неї не було
заскокiв начальницьких дiтей, якi з пелюшок збиралися ставати вченими,
льотчиками, письменниками, директорами баз або ж лiкарями, вона всiм
хвалилася, що хоче бути в господарствi свого орденоносного тата
орденоносною дояркою. Власне, простацька мрiя про роботу на фермi в гною
бiля корiв у моїй уявi вирiзняла рудувате дiвча з-помiж iнших зелепуцьких
вiдданиць, я тодi... було це у восьмому класi... чи не вперше пильнiше до
неї приглянувся... приглянувся i махнув рукою: якесь воно, те дiвча, дивне
трохи. Чорнi волохатi брови, зеленi великi очi, руда коса, сукенка вище
гострих колiн.
Потiм Ольга зникла з моїх очей на довгi роки. Поки я вiдбував вiйськову
службу, вона вчилася на зубного лiкаря у Львiвському медiнститутi (чомусь
її татунцьо не порахувався з дiтвацькою її мрiєю стати дояркою), своєю ж
чергою пiсля армiї я поступив до Педагогiчного в Бистричанах - i мiж нами
простелилися такi безмежнi простори, такi чужi чужини, що, здавалося, не
вистачило б одного життя, щоб їх перемiряти. Iнколи, коли я приїжджав
додому, до мене докочувалися, як сухi скрученi листочки, задавненi кпини,
що, чуєте, Головишина дiвка вискочила у Львовi за професорського синка,
приїжджав зять до Чобота на бiлiй "Волзi", понавозив цiлi мiхи дарункiв, а
Ольгу носив у саду на руках - усi це бачили й заздрили. Ще на котромусь
осiнньому листочку було написано, що Ольжине замiжжя тривало коротко,
професорський синок любив возити на "Волзi" не тiльки власну дружину. Мене
це, зрештою, зовсiм не обходило, осiннє листя запiзнiлих сiльських новин,
час, немов вiтер, розвiяв по роздорiжжях, а дощ приплющив їх у бур'янах, i
новини забувалися; коли ж я зрiдка зустрiчав Ольгу на вулицi в селi або ж
бачив її у вагонi бистричанського поїзда, вона не залишала в менi нiякого
слiду... залишалися якiсь випадковi незначнi слова, якiсь олiдi усмiшки, й
виринали якiсь далекi шкiльнi пригоди, коли ми були дiтьми.

Аж поки це не надокучило Господу Богу.
П'ять днiв тому в Галичi нижче старого австрiяцького моста двоє
львiвських iнженерiв спустили на воду примiтивний плiт, змайстрований з
металевих бочок iз-пiд отрутохiмiкатiв, який помiж собою назвали
катамараном "Родинний затишок"; назву вибрали вдалу, бо команда на плотi
складалася з двох чоловiкiв iз дружинами - люди це були молодi, енергiйнi
й романтичнi, якi пустилися униз Днiстром за вiдпочинком i пригодами.
Погода стояла липнева - дзвiнка й пахуча, синiй прапорець на примiтивнiй
щоглi тремтiв, мов птиця, що вихоплюється нестримно з долонь, а потужнi,
гейби з синьо-зеленого металу литi бугристi струменi рiки нестримно
котилися до моря. На випадок дощу й для ночiвлi на палубi низько опустив
крила намет, перед ним потрiскувало чимале багаття. Поруч iз сiмейним
наметом iнженери прилаштували крихiтне шатро жовтого кольору на одну
особу; власне, на цю особу команда катамарана й очiкувала добру годину,
жiноцтво вже й почало нервувати й дорiкати чоловiкам, що даремно
погодилися взяти на борт "панi лiкарку з колгоспу", вона, мовляв, могла
доїхати кудись туди, де археологи розкопують прадавнi слов'янськi свiти,
на автобусi або ж татунцьо мiг її довезти на своїй "персоналцi"; чоловiки
на тiї жiночi слова тiльки хитали головами й зовсiм не осуджували жiночу
непослiдовнiсть. Шо зробиш, такi вони є, нашi жiнки... адже якраз їхнi
дружини, що були однокурсницями "панi лiкарки з колгоспу" впросили своїх
благовiрних зачислити в команду п'ятого члена.

Нарештi "панi лiкарка" з'явилася - спокiйна, зовсiм безневинна за своє
запiзнення; усмiхнене... так, якраз усмiхнене вона обцiлувала всю команду
й так же усмiхнене й вiдкрито оглянула "борт", потiм недбало жбурнула свiй
наплечник бiля входу до жовтенького намету й сказала:
- Гарно тут, менi подобається. Ну, то пливемо. Я буду за спузаря, -
присiла бiля вогнища. - Знаєте, панове-товаришi, що значить "спузар"? Це
той, що пiдтримує вогонь, вигрiбає попiл... той, що вогонь береже. Я беру
на себе ще й обов'язки кухарки. Згода?
Жiноцтво сплеснуло в долонi; жiноцтво з часiв iнститутського минулого
пам'ятало, що їхня зеленоока товаришка однiєю лише своєю присутнiстю
привносила в товариство, часом розсварене й розледачiле, спокiй та
працьовитiсть; вона обеззброювала зеленими своїми очиськами, лагiдною
посмiшкою та безпосереднiстю, що межувала з наївнiстю, кожного, хто
потрапляв у коло її магiчного впливу; дiвчата знали, що Ольга Чобiт
навмисне не виробляла магiю простої поведiнки, це було у неї природне,
вона також не вельми приглядалася у дзеркалi до своєї вроди й, очевидно,
не журилася - вродлива вона, чи так собi - сiренька курiпочка, її це мовби
й не обходило; вона жила, як калина - де її посадили, там росла й цвiла,
прикрашалася червоними кетягами, на її пагiлля сiдали солов'ї й сороки - й
усе це було для неї звично й просто, як звично й просто пливе рiка, як
звично й просто земля родить збiжжя.
Нiчого цього про Ольгу Чобiт я не знав, i навiть не мав гадки що десь
вона пливе Днiстром на катамаранi пiд синiм прапорцем у гостi до професора
Баранiвського, до якого я упросився за помiчника в його археологiчнiй
Днiстровськiй експедицiї коло буковинського села Рашкiв; я щоденно сповняв
не вельми мудру й не дуже романтичну роботу; вимивав вiд глини й сортував
викопанi черепки, зарисовував або ж фотографував рештки печей-кам'янок у
розкопаних житлах далеких наших предкiв, стежив, щоб студентська братiя -
iсторики з Львiвського та Київського унiверситетiв, якi власне й були
робучою i тягловою силою експедицiї й водночас проходили учбову практику,
не розтягувала в розкопах перекури на довгi години, бо лiто пливло,
миналося, як Днiстер, а експедицiя ще мала чимало роботи: десь перед
Могилевом-Подiльським мала будуватися на Днiстрi електростанцiя, рiка
пiднiметься на сiм-вiсiм метрiв, а це означало, що вода назавжди заллє
прибережнi тераси й тодi нiякий археолог, якщо цього лiта не поквапимося,
не розшукає тут слiди минулих епох. Дуже часто я брав у руки лопату, менi
хотiлося особисто пробитися через пласти нанесеної за цiле майже
тисячолiття глини, пiску й гравiю до так званого культурного шару й стати
на порозi житла з четвертого чи п'ятого столiття й вiдчути присутнiсть
людей, як тут жили.

- Чого ти мовчиш, Павле? Я ж тебе питаю, чи завтра минеться ворожба? -
Ольга торкнула мене плечем. - Дивно, правда? Живемо в одному селi... та
проходив мимо... i я проходила мимо й нiколи менi не спадало на думку про
щось тебе розпитати, бодай зачепити словом. Я взагалi нiчого про тебе не
знаю, чула тiльки, що вчишся в iнститутi й що пишеш вiршi. Випадок звiв
нас... сидимо на березi Днiстра за сотнi кiлометрiв вiд Черчена й
приглядаємося до себе немов чужi. Чого ти сюди, до професора
Баранiвського, приплив... любиш археологiю?
- Цього року якраз я скiнчив науку й, до речi, буду вчителювати таки ж
у нашому Черченi. Це моє покликання. Розумiєш? Я хочу дивитися у дитячi
очi... я хочу цi очi виповнити мудрiстю, знанням про рiдну iсторiю.
Археологiя... археологiя - це олива в свiтильнику iсторiї, без неї нема
ясностi, й нема в iсторiї баз археологiї живого життя. Розумiєш? Ось три
днi тому я пiдняв у розкопi вiнчик розчавленого горщика, а на вiнчику -
слiд вiд пальчика дитини. Тисячу рокiв минуло, як дитина торкнулася сирої
глини... багато чого на землi перемiнилося... катаклiзми, вiйни, моровицi,
поколiння за поколiннями зникали, а живий слiд дитячого пальчика зостався.
Це мене потрясло, я дотепер бачу цю дитину в бiлiй коноплянiй льолi, яка
блукає берегом Днiстра. - Хто знає, може треба було розповiсти про себе
якось простiше, заземленiше, але я слiв не вибирав й не примiряв, вони
самi прилiтали до мене, немов синицi на простягнуту долоню, що пахне
коноплею.

- Ти гарно говориш, - зiтхнула Ольга, - i романтично вимощуєш свою
дорогу в професiю. Я так не вмiю... я вдалася в свого тата. Вiн каже: що
не робити, але треба робити роботу по-людському. Ось i роблю... лiкую й
висмикую у людей зуби в нашому рiдному колгоспi. Це так прозаїчно. -
Котроїсь хвилини менi здалося, що вона жалiється, що жаль їй самої себе, й
Ольга, певно, сама вiдчула, що ненароком забринiли в нiй жалiсливi струни,
бо вiдразу поправилася: - Та я запримiтила: менi iншого життя не треба...
простi люди, проста потрiбна людям робота. Ну, крiм того... бiля тата й
мами, в теплi й у достатку. Я тому й повернулася, зi Львова... я не могла
у Львовi. - Вона таки жалiла себе, й менi баглося її пригорнути й погасити
її жаль. I водночас розкрилася менi її душа: молода жiнка, яка сидiла бiля
мене, жила без усяких претензiй, без романтичних уподобань, по-земному
реалiстична. Про таких кажуть, що вони - простi, але це неправда, простота
ця оманлива, такi люди точно знають своє призначення на землi i цим
знанням багатi їхнi душi... багатi й складнi.
- Нi, Ольго, ворожба не минеться нi завтра, нi пiслязавтра, - навернув
я розмову в попереднє русло. - То лише плiт чи то пак катамаран, поплив
униз рiкою до Молдови чи аж до Чорного моря i зник... i ми забули про
нього, як забуваємо про лiнiю на небi, що її креслить полiт птаха. Ти ж
залишилася тут, лишилася отже й ворожба.
Я закохався в Ольгу з тiєї першої митi, коли катамаран iз голубим
прапорцем на щоглi причалив до берега, на якому розкинула намети наша
експедицiя. Був ранок, спеленаний молочним туманом, рясно покроплений
росою й тому трохи мерзлякуватий; був ранок iз нашими шатрами, з нашою
похiдною кухнею, що лiниво пряла тонку цiвку диму, iз Днiстром, що
вигравав потужними мускулами хвиль, iз цiлою вервечкою верб, чорних i
дуплавих, що немов старi жiнки посхилялися горбато, дивлячись цiле життя в
дзеркало води, й оцi кукурудзянi поля, що починалися в кiлькох метрах вiд
наших розкопiв i на горизонтi зливалися в одне суцiльне зелене марево, i
кучугури горiхiв, що, немов вибухи первiсної земної сили, пiднялися над
Рашковим... пiднялися й прикрили село, пiдiм'яли будинки, церкву,
оригiнальнi кам'янi огорожi дворiв, що робили їх схожими на маленькi
фортецi; цiлий ранковий свiт разом iз професором Бара-нiвським, котрий
сидiв на розкладному, гейби шевському стiльчику й посмоктував люльку,
разом iз студентами, якi, лiниво потягуючись, виповзали заспанi з своїх
полотняних леговищ... цiлий отже свiт простягував мерзлякувато руки до
сонця, що викотилося на горби протилежного подiльського берега й розсiлося
там, бризкаючи навсiбiч червоним радiсним теплом, i все навколо купалося в
його променях, обiгрiвалося поступово, й оживало, й виповнювалися
Днiстровi береги молодими голосами, пошумом зел i листя... i ще десь у
наметi бринiла, мов бджола, гiтара.

I ще тривожно скрикували над водою меви...
I ще гуркiт трактора перекликався iз iржанням коней.
Усе це було, жило, дiялося...
I тiльки я у цьому ранковому дiйствi був вiдсутнiм, мене не обходив
цiлий свiт, я стояв на березi Днiстра поруч iз трапом - двома збитими
дошками, що їх висунули з катамарана, й не мiг вiдвести очей вiд молодої
жiнки, яка з наплечником у руцi, похитуючись на палубi пiд ударами хвиль,
вбирала в себе свiт, що їй вiдкрився; я її в першу мить не впiзнав; я у
першу мить не мiг би й сказати: красива вона, чи так собi, бiлява чи
шатенка, висока чи струнка? Це не мало для мене нiякого значення...
значення мало тiльки те, що вона припливла до мене, що вона увiйшла в мою
душу.
Так починалося моє кохання.
Тiєї недiлi катамаран так i не зрушив з мiсця; Ольга з товаришками
варила вареники, ми з професором Баранiвським пригощали їхнiх чоловiкiв
буковинською цуйкою та розмовами про археологiчнi знахiдки; iнженери
чомусь були переконанi, що ми шукаємо золота, й вельми розчаровано
позирали на викопнi нашi черепки; їх навiть не схвилював уламок глечика з
вiдбитком дитячого пальчика; втiм, iнженери львiвськi не були винятком,
бiльшiсть людей пов'язує археологiю iз золотошуканням. Менi здається, що й
чи не кожен археолог мрiє колись натрапити замiсть на череп'я трипiльської
чи ще якоїсь культури на золотi скарби скiфського царя.
- Я тут буду недовго... до кiнця, може, мiсяця, - сказала Ольга. - Тато
з професором Баранiвським - старi приятелi, власне, тато почав будувати
колгоспними силами хату для родичiв професора десь в околицях Галича,
звiдти й знаються. Я їхнє знайомство використала, як бачиш. Мама, правда,
вiдговорювала: їдь вiдпочивати на .пiвдень, до моря. Людей побачиш i себе
покажеш. А менi нецiкаво... менi осоружно лежати посеред сонмища голих
людей та смажитися на сонцi. Менi досить для вiдпочинку навiть нашого поля
i нашого лiсу на пiщаних горбах, i нашої Золотої Липи, що немов рибка плюс
кається у вузьких берегах. Тут, на Днiстрi, взагалi розкiш. Маєш рацiю:
ворожба тут панує... ворожба, як павутиння невидиме, заснувала тут дерева
й трави... ворожба пливе рiкою. Тут мiсцина особлива, правда?
- Кожне мiсце, навiть голi скелi чи пiщана пустеля стануть
ворожбитними, якщо його освятить своєю присутнiстю жiнка... якщо його
освятиш ти. - Все ж таки я зважився натякнути на пробудження мого кохання.
- То я ворожбитка? - спитала Ольга й покрутила заперечливо головою. Але
я думав, що вона таки чаклунка, що вона таки направ-ду вiдкрила мою душу,
увiйшла до неї, як до своєї хати - й запанувала тут.
- Ти, - вiдповiв я ледве чутно.
- Чому я? Так багато дiвчат навколо, - кивнула на студентську громаду,
що галасувала на волейбольному майданчику. - Вибирай, котру хочеш... -
Вона не вiдривала вiд мене очей, i я вiдчув, що зелень її очей голубить
мене, як оксамит (потiм вона оповiдала, що грiм її теж поцiлив у ту
хвилину, коли сходила по трапу на берег... i тодi зобачи-ла мене); я
купався в рiцi, що пливла крiзь мене й навколо мене; я знав, що це прялося
й ткалося звичайне, як льняне полотно, людське щастя, i я боявся слово
вимовити, поворухнутися, щоб, не дай Бог, його не сполошити. Ольга
опам'яталася першою, взяла мою руку й без нiяких комплексiв поцiлувала в
долоню; вона, очевидно, була готова обцiлувати мене цiлого, полум'я било
од неї, аж вона зблiдла й закусила губу.
- Бог таки iснує, - прошептала хрипло. - Бог послав тобi мене, Бог
послав менi тебе. Я у це таїнство повiрила з першої хвилини. Так просто, -
вона усмiхнулася до себе й у себе задивилася, й була тепер схожа на
первiсну християнку, якiй явився у катакомбах Iсус Христос. - Як просто
можна полюбити й навернутися до Бога, - повторила вона. Звелася на ноги й
не спiшно, не оглядаючись, рушила берегом вгору уверх рiки, де до заходу
хилилося сонце. Я чомусь злякався, що вона пiде й зникне в захiднiй
золотавiй iмлi, може, й згорить там, може, розтане в туманi, може,
заблукає у травах i серед трав теж проросте зелом, i лишиться тiльки
спогад.
- Ольго! - крикнув я i кинувся їй услiд.

Хмiль ударив менi в голову, й нiяк той хмiль не минається.
Я люблю Ольгу так само, як i в те далеке надвечiр'я, коли на мiй оклик
вона озирнулася й, зупинившись, очiкувала на мене... очiкувала така до
болю рiдна у синьому спортивному костюмi, що облягав її струнку фiгуру, у
бiлих кедах. Я обняв її i припав до губ; на нас споглядав цiлий свiт, а в
тому свiтi були Днiстер, його береги, верби над водою, кущi, зела,
студентськi намети i кухня, що курила синiм димом, купол молочного неба,
сонце, що зачепилося за крони дерев i нiяк не могло скотитися за обрiй,
катамаран на Днiстрi iз стоматологами й iнженерами, студенськi гурти, що
враз забули про всi свої молодечi забави.

Ми цiлувалися прилюдно.
Й нiхто анi не свиснув по-хулiганському, й нiхто не викрикнув щось
соромiцьке, й нiхто не ворухнувся навiть; свiт завмер цнотливо, немов
розумiючи, що нарештi зiйшлися двоє, котрi так довго на себе очiкували.
Ольго...

I тепер, через роки все зосталося помiж нами незмiнним, таким, яким
воно починалося на березi Днiстра; i тепер ночами повторюю її iм'я, майже
фiзично вiдчуваючи його магiю, його жiночу округлiсть i звабу; в iменi
цьому мовби вчарувалася вся Ольга - округлi її груди, ще такi по-дiвочому
тугi й пахучi, як грушi в нашому садку, округлi щоки, крутий стан...
Ольго, Ольго, мiж нами нема просторових вiдстаней, ти близько й
водночас далеко, зате мiж нами безлiч ворогiв.
Ольго, я тужу за тобою.
Котроїсь ночi докочується до тебе моя туга й ти, оминаючи ворогiв,
крадькома прибiгаєш до мене й просиш:
- Ану, любий, повтори iще моє iм'я. I я шепчу:
- Ольго...
Хотiв би я знати, що в цьому iменi закодовано: чи молитва
ново-наверненої християнки, чи поклик любовi, чи в ньому розлите щастя, як
мед у сотах, чи у ньому, як у вiнчику квiтки, чистота й зваба, чи
замислена мудрiсть, чи страждання, оцет i жовч?
Ольго, моя Ольго...

3
Я знову повертаюся на береги Днiстра, беру Ольгу за руку або ж обiймаю
за стан, i ми кожного надвечiр'я, пiсля археологiчних турбот, розмов i
суперечок, йдемо геть iз табору; кожного разу обираємо iншi напрямки й
стежки, або й зовсiм нiчого не вибираючи, навмання блукаємо берегом рiки
вгору або ж униз, звертаємо в поля, в розгойданий пошум кукурудзяних
пралiсiв i знову нипаємо оболоннями й балками; ми часом натрапляємо на
хутори, села, прошкуємо вулицями, що напоєнi терпким димом осель, i хтось,
певне, має нас за дивакiв, а хтось лагiдно посмiхається, розумiючи наш iз
Ольгою стан; i навiть собаки, сушачи язики на воротях, позирають на нас
мовчки й з острахом.
Ми впали з неба, правда, Ольго?

Якось на некошенiй левадi, де трави сягали нам до пояса, де квiття
тисячами очей ловило кожен наш крок, i тисячi дзвiночкiв кожен наш крок
обдзвонювали, й де ми направду були зачарованi... нi, ми просто таки
остовпiли вiд краси, що нам вiдкрилася: хтось, той, певне, що володiє цими
берегами й рiкою постелив на пологому схилi величезний килим, й вiд того
килима не можна було вiдiрвати очей; сонце що заходило, зазирало в
мiльйони розквiтлого цвiту, озолочувало кожне зело, i кожне зело цвiло
зелено й синьо, бiло й червоно, барви то зливалися пастельно в поперечнi
лави, що пiд легким подувом вiтру котилися униз до Днiстра, то раптом,
коли вщухав вiтер, кожна билинка з своєю барвою стримiла окремiшньо й
окремiш-ньо цвiла й горiла своїми вогниками; вогники тисячi й тисячi зел
туманили менi голову густими запахами, i я не зчувся, коли, сп'янiлий до
решти, залишивши Ольгу на вершинi схилу, побрiв лукою униз до рiки. Трава
подекуди сягала грудей, я розгортав її руками, щоб не потолочити жодної
квiтки, менi чомусь розходилось, щоб пiд ногою не бризнув зелений сiк; ще
нiколи я не був так близько iз землею, з кожною бадилиною; я теж був
травою, був квiттям, був вiтром, що плавав у травах, був рiкою, i був
самим собою, пам'ятаючи, що нiхто iнший, а тiльки Ольга вiдкрила менi
тайну зрощення iз землею; я просто був закоханий; я тiльки тепер осягнув,
що не можна довершено спiзнати земну красу, якщо серед тiєї краси немає
жiнки, вона, жiнка, i є окрасою усього земного.

Вихопив мене iз зеленого хмелiння Ольжин зойк. Я озирнувся. Ольга
спохопилася сполошено з мiсця й, розпростерши руки, як крила, побiгла вниз
до мене. Дивно, що вона не падала, не спотикалася в травах, вона немовби
летiла понад землею i, прилетiвши до мене, вхопила за обидвi руки й
несподiвано, припавши до грудей, схлипнула.

- Боже мiй, - лепетала, - як я злякалася... я раптом злякалася, що ти
потонеш у травах або ж пiрнеш у Днiстер i зникнеш. I я залишуся сама... -
Вона зазирала менi увiчi заплакано, сльози котилися по її личку, як краплi
дощу.

Пам'ятаю: ми стояли посеред трав онiмiлi.
Пам'ятаю: ми навiть не обнiмалися й не цiлувалися.
Пам'ятаю: ми стояли серед трав приголомшенi чудом кохання, п'янi. В
кожному вiнчику квiтки, немов бджола, золотилася наша любов.
I так тривало вiчнiсть.

4
Чи знаєте. Майстре, чому я повiв вас своєю розповiддю на береги
Днiстра... i ви, може, думаєте, що я повiв вас на береги Днiстра тiльки
для того, щоб ви дiзналися, як починалося наше з Ольгою кохання? Кохання
наше триває дотепер... любов наша крадена, заборонена, дарма, що у нас
росте Настуся, яка не кличе мене татком; любов наша трагiчна, бо в
трагiчний страшний час живемо, на нашу любов час припечатав своє тавро,
знак сатанинський. I я безсилий його змити.

А ще, може, на берегах Днiстра разом iз коханням починався ключар при
Святому Духовi. I це вже для вас. Майстре, має бути особливо цiкавим, бо
не хто iнший, а тiльи я, вiдчиняю вам церковнi дверi, проводжу до стiни з
стародавнiм малюванням i стережу вас, поки ви працюєте на риштуваннi, i
стережу кожну латочку малювання, що являється свiтовi з-пiд вашого
скальпеля, i стережу цiлий храм Святого Духа.
I стережу душу свою.
Бо ключар єсьм.

5
Я знову про Ольгу...
Якось на цих Днiстрових схилах серед трав вона цiлком серйозно спитала:

- Чи то правда, Павле, що iснує тайна... що ти володiєш тайною поезiї?
Не кожному дано творити? Я слухаю твої вiршi й думаю: звiдки береш слова,
що, мов ластiвки на дротi, сiдають поруч... сiдають, щебечуть, i вже думка
об'єднує, їх, i вже виринає образ.
Я вiдповiв їй, що не знаю, як пишуться вiршi, може й справдi iснує
якась тайна, я гадаю, що поезiя так само, як i музика, розчинена навколо
нас, її треба бачити й чути. А може, поезiя живе в людинi з першої хвилини
її народження? Поезiя, як зеренце в скибi, очiкує своєї весни, щоб
скiльчитися, вигнати стебло, розростися в корiннi - i заколоситися.
- Хiба так не трапляється, що людина вмирає в старостi, а її зеренце,
як ти кажеш, не скiльчилося? Людина, можливо, й не пiдозрiвала, що живе в
неї те зеренце? - допитувалася Ольга. - Певно, так i повинно бути, -
додала вона згодом задумливо. - Якби в кожному кiльчилася поезiя...
тисячi, мiльйони поетiв заселили б землю. Хто б сiяв жито й лiкував би
людям зуби? - засмiялася. I, враз ставши поважною, спитала: - Шо
важливiше: косити оцi трави, щоб перезимувала худiбка на сiнi, чи писати
вiршi?
Питання було дитиняче, смiшне, вона, очевидно, хотiла, жартуючи, мене
злегка подратувати.
- Як на мене, то i в косовицi є своя поезiя, - вiдповiв я ухильно.
Ольга кивала погрозливо пальцем.
- Ти, мой, хитрий, не хочеш вiдповiдати навпростець. У моїй родинi
живуть люди практичнi. Тато мiй каже: найсвятiша робота - це робити хлiб.
Ну, й iнша робота ним цiнується. Про поезiю у нас вдома не говорять i про
книжки теж. Чи нема часу, чи нема потреби, - на хвилинку замислилась. -
Мама взагалi вважає, що лiтература - це порожня балаканина. Ти ж бо її
знаєш... для неї, вчительки математики - математика понад усе. Все iнше...
все гуманiтарне - мен-шевартiсне, другого сорту, чи що. Зрештою, ти сам
чув, на своїх уроках вона про це говорила учням дуже часто. Пам'ятаєш?
Я, мабуть, не забуду урокiв математики, що їх проводила Ольжи-на мама -
Анастасiя Степанiвна, яку поза очi в нашiй школi називали Хмурою Настею.
Нiколи менi не доводилось бачити, щоб вона колись посмiхнулася,
пожартувала, лагiдно на людину подивилася; завжди насуплена, пiдкреслено
холодна й неприступна з стиснутими губами й неживими, немовби iз зеленого
скла вставленими очима, Анастасiя Степанiвна постiйно перебувала в
магiчному колi самотностi, через крису якого не могли переступити нi
директор школи, нi колеги-вчителi, нi тим бiльше - учнi. Балакали в селi,
що у її сiм'ї теж нiхто не мав права їй перечити, навiть "сам" Олекса
Петрович Чобiт, її чоловiк, довголiтнiй i передовий колгоспний голова,
який скрiзь i всюди залюбки матюкався, наводячи порядок, i взагалi вiн
славився як чоловiк iз крутим характером, не смiв сказати дружинi щось
проти; щоправда, вона не була крикливою, нi навiть бурчливою, навпаки -
розмовляла упiвголоса, з притиском, крiзь зуби.
Її боялися...
Пам'ятаю, якось пiд час перерви вона зайшла непомiтно у наш десятий
клас, коли я, оточений гуртом ровесникiв, читав свiй вiрш про ключi, якими
вiдчиняється напровеснi земля. Хмура Настя стояла позаду нiким не
помiчена, аж поки котрась з дiвчат, iнстинктивно вiдчуваючи, певно,
студений повiв, що струмився вiд неї, як вiд нечистої пекельної сили,
озирнулася й скрикнула, за нею мимохiть озирнулися iншi й, побачивши Хмуру
Настю, розступилися, дали дорогу й вона рушила просто на мене. Були серед
нас i боягузи, якi спохопилися втiкати, вона ж бо крижаним своїм поглядом
усiх заморозила.
- Ти й далi пописуєш вiршики? - спитала ненависно, немовби зловила мене
на чомусь недозволеному. Втiм, ненависть у її голосi може й не бринiла, це
був її звичний стиль. - Туманиш, небоже, голову собi та iншим. Поетiв у
нас i без тебе вистачає. Крiм того, смердить у твоєму вiршi релiгiйний
душок... отой святий Юрiй, котрий гарцює на бiлому конi по долах i горах,
списом своїм торкається землi й будить її вiд зимового сну, виглядає
смiшним у наш рацiональний час. Менi здається, що твiй Юрiй на бiлому конi
недоречно заблукав до радянської школи. Ти розумiєш, як це не
по-сучасному?
Я був готовий оборонятися, заперечувати або й навпростець виказати
вчительцi, що вона розумiється на поезiї "як вовк на звiздах", що вона
зроду не тримала в руках поетичної книжки, що душа її для краси замкнена,
i нiчого нема дивного в тому, що бiлий кiнь святого Юрiя обминув її, глуху
й нiму. Хмура Настя, вочевидь, вичитала з мого зблiдлого обличчя
готовнiсть протестувати й, поки я роздумував, першою вдарила навiдлiг:
- Ти не згiдний... ти не згiдний, що торба поезiї не вартує торби
сiчки?

Ох, шляк би тебе трафив.
Вона й не чекала вiдповiдi, пiшла до свого стола й, начебто нiчого не
сталося, розпочала урок.
Мене душили сльози.
Я був тодi наївний дiтвак, який не уявляв, що пiсля цього першого
лiтературного биття, почнеться биття друге й третє i постiйне, тiльки
биття бiльш витончене, квалiфiковане; неправда, що до болю можна звикнути,
що душа вiд побиття обростає мозолями i стає невразливою, я лише навчився
бiль приховувати; я ходжу у свiтi усмiхнений, тихий i лагiдний, i нiхто не
здогадується, що це маска, що прикриває зсинцьовану душу.
Як то страшно, коли поети блукають у масках...
Тобi, Павле, неприємна та згадка... та давня, я знаю, про мою маму? -
Ольга повернула мене в сьогоднiшнiй день. Я мимоволi порiвняв у думцi
матiр i доньку, вони були зовнiшньо схожi: круглолицi, зеленоокi,
бровастi, стрункi станом i... i водночас Ольга вiдрiзнялася вiд матерi, як
сонце вiд мiсяця, своєю лагiднiстю i вiдкритiстю. Здавалося, матiр вiддала
доньцi всю свою доброту й радiсть, вiдпущену їй при народженнi, не
подiлившись, на щастя, похмурiстю. Ольга стояла перед свiтом, як деревце у
чистому полi, яке кожен мiг зламати, одначе нiхто не зважувався його й
пригнути; поле без деревця стало б одноманiтним, плоским; Ольга неначе
була свiдома своєї безборонної лагiдної сили й тому нiчого її у свiтi не
лякало, не затьмарювало життя, вiд свiту вона теж нiчого не вимагала,
сприймала його таким, який вiн є, i вiд нього не оборонялася.

Вона просто жила, дихала, любувалася днем, ловила вiтер руками й
пiдставляла личко, щоб цiлувало її сонце; нiчого в нiй не було навмисного,
штучного, вона направду жила як дерево в лiсi, як заєць пiд межею, як риба
у водi.

Припливла риба з первосвiту.
Я вiдкрив її первiснiсть з самого зародку нашого кохання i не
переставав дивуватися, що у нинiшнiй час трапляються такi оригiнальнi
особи; я переконаний, що навiть смерть у старостi Ольга сприйме спокiйно,
без страху, вона тiльки засне, а завтра прокинеться птахою чи сарною.
- До речi, - вiдповiв я, - давно твоєї мами не бачив. Вона все така
ж... непримиренна? - пiдшукував м'якшого слова.
- Ти її вибач, - сказала Ольга. - Вона сама собi не рада. Дитинство та
юнiсть були у неї важкi, карбованi; карби над нею запанували, нiчого не
вдiєш. Нi, поезiєю її серце не пом'якшиш, - зiтхнула Ольга. - Думаєш, нам
iз татом легко з нею... водить вона нас на мотузi, - засмiялася, уявляючи,
певно, як мама веде тата на мотузку попасати в полi. - Твоя мама, Павле,
iнакша? - глянула на мене допитливо.
- Моя мама звичайна, як усi селяни. Старiсть, на бiду, її гне, а тут
кури, гуси, город несапаний. А я у Бистричанах гриз науку. Тепер ось шукаю
тут пращурiв. Очевидно, я винен перед нею, що мало бував удома. Якби ти
побачила, як вона втiшилася, коли дiзналась, що я дiстав призначення до
Черченської школи, тепер буде мати помiчника на газдiвствi. Ну, й буде з
ким заспiвати, наслухатися вiршiв... i не тiльки моїх, - похвалився я.
Ольга сплеснула в долонi; була у її поривi радiсть, змiшана з
недовiр'ям.

- Жiнка стара... вiд сапки жiнка... жiнка з дiйницею в руках, жiнка, що
пасе козу, любить вiршi? Ти не жартуєш? - Вона таки сумнiвалася; було в
моїй похвальбi щось вiд соцреалiзму.
- Якi можуть бути жарти, коли мої мама знають напам'ять копу вiршiв...
Шевченкових, Франкових, iнших поетiв. Додай до вiршiв безлiч пiсень,
принесених нею з молодостi. Тепер таких на нiяких концертах не почуєш.
Замолоду, в тридцятих роках, без неї не обходилися жодна вистава або
концерт у читальнi, яка тодi дуже точно називалася - "Просвiтою". Та й
поза читальнею село, змордоване роботою, спiвало вечорами на вулицях,
вигравали музики на толiчках. Якоїсь недiлi старе i молоде квапилося на
фестин, тобто на сiльський фестиваль у Ксьондзовому лузi.
- Чи твої мама молодiсть свою дещо не пiдмальовують, старшi люди
люблять iдеалiзувати час, коли вони були молодими: "Колись, чуєте, було
все краще, навiть глина "за Польщi" була лiпшою", - сказала Ольга. - I це
природно. Коли ми доживемо до старостi, то сьогоднiшня днина теж буде, як
веселка.

- Ми й направду втрапили у веселку, Ольго... втрапили в буяння
кольорiв, музики, чогось такого невимовне щемливого на гранi радостi й
слiз, - шепнув я гаряче пригортаючи її до грудей. Вона тулилася до мене
довiрливо як дитина; беззахисна її довiрливiсть аж струсунула мною, аж
запаморочилося в головi, я вхопив її обличчя в долонi й осипав цiлунками;
а поки я її цiлував, до мене пiдкрадався запiзнiлий страх: щоб я робив на
бiлому свiтi, якби недiльного ранку не виплив би iз-за пелени туманцю, що
стелився над Днiстром, катамаран львiвських iнженерiв.
- Бог менi прислав тебе, - шептав я сухими губами. - Бог...
- Ти вiруєш у Бога? - спитала потiм Ольга, коли вогонь поцiлункiв
пригас i ми, взявшись за руки, попрошкували понад Днiстром.
- Вiрую, - вiдповiв я без надуми. Нiхто ж мене не мiг пiдслухати;
навколо стелилися сизi трави, вiльхи й верби кронами, як антенами, слухали
небо. Хiба що могла нас почути якась студентська парочка, що десь
принишкла пiд кущем. - Мене мама навчили вiрувати.
- Але ж ти не афiшуєш своєї вiри, правда? Ти, прецiнь, комсомолець, а
комсомольцевi не позволено вiрити в Бога, правда? - допитувалась Ольга,
нiбито не знаючи, що комсомольцям "не велено" вiрити в Бога.
- Коли ми розмовляли про поезiю, пам'ятаєш, то я подумав: страшно бути
поетом i ходити в масцi, не виявляючи свого справжнього обличчя. Та в
масках ходять не тiльки поети... це вiдомо... ходять комсомольцi й
комунiсти, безпартiйнi також, в принципi нормальнi начебто люди. Фальш
панує на нашiй землi. Уяви собi, що я в iнститутi при розподiлi на роботу
признався, що належу до релiгiйних людей. Чи не сказали б менi, що
вчителевi, який вiрує у Бога, партiя i народ не можуть довiрити виховання
пiдростаючого поколiння? - вiдповiв я Ользi щиро... сказав те, про що
нiколи не роз-мовлялося з найближчими приятелями. Я її не боявся, я не мiг
боятися своєї долi, яку послав менi Бог. - Зрештою, вiра - це не прилюдне
афiшування, не биття поклонiв, нi. Бог присутнiй у твоєму серцi. Це твiй
потаємний храм. А ти, Ольго, у щось вiриш? - Днiстер плив помiж берегами,
як величезна срiбна риба, плавники якої то тут то там зблискували червiнню
сонця; Днiстер плив ув Ольжиних очах, i в зелених озерах її очей теж
догоряло сонце; глибинна зеле-нiсть її очей потопляла в собi ненаситно все
навколо: Днiстровi береги, скелi, дерева й трави, небо з караванами бiлих,
а по краях - пурпурових хмар, молодi голоси в таборi, що лишився десь за
закрутом рiки, немов вимиту прозорiнь полiв i навiть чорний крик ворони,
що пролiтала над нами. Цiлий свiт утопився в зелених Ольжиних очах, i я
теж, i всiх нас Ольга любила й голубила. Я подумав, що Бог не може бути
неприсутнiм у первiсному її єствi.

- Я не знаю, чи я вiрю... я нiчого не знаю, - стиснула плечима. - У нас
вдома не прийнято говорити про Бога i вiру. Мене не навчили жодної
молитви. Я собi живу, як билина, - скаржилася вона. - Тiльки не знаю:
добре це чи погано.

- Колись я навчу тебе "Отченаша", - пообiцяв я зворушено. - Вiд моєї
мами переймеш iншi молитви й старi забутi спiванки, а найперше - колисковi
для наших дiтей. Гаразд?
Вона згiдливе хитнула головою; вона погоджувалася на "Отче-наш", на
старi пiснi, на колисковi, на дiтей; я подумав, що Ольга схожа на зорану
рiллю, яка без спротиву радо приймає у себе усяку насiнину, дає йому тепло
i силу. Але ж у чорноземi проростає поруч iз житом також кукiль i
стоколос, будяк i пирiй.
I я спитав Ольгу:
- Ти так легко погоджуєшся зi мною... i так само легко згоджуєшся з
своєю мамою, з приятельками, з цiлим свiтом. Я це встиг помiтити... лише
не знаю, як ти просiваєш зерно й вибираєш для себе те, що вважаєш за
пожиточне?

Ольга менi заперечила:
- Я нiчого не вибираю, це само собою робиться. Я така собi, -
замислилась, брови зсунулися на очi. - Знаєш, про що я хочу тебе
попросити: не сотворюй з мене ангела з бiлими крильцями. Я собi - жiнка...
я земна жiнка, до того ж - донька колгоспного голови, тому трохи
розпаношена. А ще якась я... ну, не вмiю дуже часто вiдрiзнити добро вiд
зла, через те обпiкаюся, плачу, i каюся... i вчуся. I так безлiч разiв.
Мама каже, що я недотепна дивачка.
Я слухав Ольгу i думав, що вона також схожа на рiку, яка вбирає в себе
справа й злiва не тiльки гiрськi чистi потоки, а й смердючi стоки гноярок
i мiських каналiв... рiка аж розбухає, пухне вiд каламутi й хвилi її
обертаються важко, як жорна; так триває не один кiлометр, потiм рiка
очищається: намул осiдає на дно, смiття хвилi випльовують гидливо на
пологi береги, ядучу бiлу пiну рiка заганяє в печери, у нори, виплескує на
сухе корiння, що стирчить понад водою, на корчi - i вже рiка пливе чистою,
бiлою, як жiнка пiсля купелi.
Така моя Ольга.
Ми всi, очевидно, трохи схожi на рiки, що самоочищаються.

6
Було у це хмарне надвечiр'я на душi тривожно; тиша, здавалось, сiрим
пiском присипала береги й поля; Днiстер плив крадучись, як злодiй, i
тiльки зрiдка, забувшись, на стременi пiднiмав гриву й тодi хвиля металеве
зударялась об хвилю.

Ми з Ольгою прислухалися до тишi, немов сполошенi оленi; вона трималася
за мою руку цупко, гейби остерiгалась небезпеки, що чатує на нас за кожним
кущем.

- Шось сталося в природi? - блiдла вона, надслуховуючи.
- Шо могло статися? - байдуже вiдповiдав я. - Година така. Ось вечiр
вмирає.

- Е, нi, - не згоджувалася Ольга. - Чуєш, ворона кряче.
I справдi, серед пустельної тишi звiдкись де не вiзьмись ворона; її
начебто вродила сама тривога; птаха лiтала над нами низько, перехрещуючи
сталеве небо чорним хрестом; її крячання падало на нашi голови розпеченими
краплинами смоли.

- Я б її застрелив, дiтьчого птаха, - сердився я. - Чим ми їй не
сподобалися? Десь її гнiздо поблизу.
- Вороння влiтi гнiзд не лаштує, - сказала Ольга, ловлячи зором птаху.
- Ти б її убив, Павле, коли б мав рушницю?
- Коли б мав... - вiдповiв я невпевнено.
- Не вбивай, коханий, - раптом попросила Ольга, схопивши мене за руку,
нiби я таки цiлився у птаху з рушницi.
Стрельнула менi думка: то не ворона над нами кряче, то Ольжина мама -
Хмура Настя наворожує нам розлуку.
I хто знає, чи подiбне не подумала Ольга.
Мiстика якась.
А чи передчуття?

Я мисленно прошу ворону:
- Вiдлети, птахо, прiч... вiдлети, хто ти не є.
I таки в неї цiлюся.
Ех, чому в мене нема рушницi.

7
Блукали ми недiльною порою дорогами, засiяними теплом м'яким, як макове
пелюстя, i скошеним зелом. Дороги котилися полями у бiлi сни й у колюче
стерня побронзовiле, що пахло хлiбом i мастилом розгойданих комбайнiв.

А дзвони анiтелень, мовчали храми, волаючи мовчазно вiдчиненими навстiж
дверми, й кличучи людей до Бога на розмову хiба що зблисками хрестiв, що
виростали понад горiхами й селами розмитими, розсохлими, крiзь щiлини яких
минулося минуле.

Днiстро вмивав Недiлю, як дiвчину, що необачно увiйшла в його стременнi
води трепетливо, розчiсував їй коси струями тугими, що мчали стругами
смоленими униз до моря, i пестив їй груди, що квiтли серед прозоростi води
червоними пуп'янками надiї. До бiлих її нiг припливали соми й вицiловували
лоскiтно нiжну наготу.

Недiля, пiддавшись пестощам Днiстра, готова була хоч день цiлий стояти
серед вод - так було їй мило й любо. Могла й зрадити себе й лягти в рiки
обiйми, попливти до моря й там згубитись. I разом iз нею згубилась би
прадавня повiсть про дзвони, що закопанi в криницi понад Днiстром.
Недiле!

Ми кликнули її, й, опам'ятавшись, вона, прикривши соромливо лоно,
вийшла на берег, вдяглася в сорочку бiлу-бiлизнину й прозору, й прозорiсть
не скривала дiвочих ваб Недiлi. Червена ж крайка з гуцульських гiр
нагадувала про полумiнь затаєну. Чоло високе, мудре, обрамлене волоссям
золотим. Недiля хмурила. I мука забуття карбами краяла лице, а очi синi,
як стрижi, лiтали понад берегами й попiд небесами й шукали забутого
давним-давно, того, що в травах поросло за сотнi лiт, що перелилося в
корiння груш i верб, що мохом поросло.
"Чи винна я?" - Недiля взяла нас за руки, як, бувало, матерi водили нас
малими до сповiдi й у поля, де храми височiли понад розколиханими ланами.
- Минуло безлiч лiт, що безперервно в прiрву скочувались, як колене
камiння, i тонули у чорних безвiстях глибоких.
Подiї, що нагромадившись i здибившись, мов верхи гiр, котрогось дня
розсипались пiском, а на пiску, вiдомо, не проростає анi жито, анi
доблесть, анi любов, а тiльки проростає забуття, мов терен, що скнiє i
часом народжує плач. Мужi, що на берегах цих мечi кували в давнину й
мечами землю отчу стерегли, поконанi колись, захлинувшись у кровi власнiй,
чужинцями потоптанi уже не пiднялись i жили на колiнах, як раби. Нiхто iз
них не пам'ятав, як мечi куються i як гартують їх у сечi бичачiй та в
узварi iз зел, накошених в Купальну нiч. Такi мечi нiколи не щербились.
Лиш лемехи кували ковалi й орали степ мужi, схилившись на чепiги й геть
забувши про мечi. Чужинцям це було на руку, пекли вони хлiб iз нашої
пшеницi у наших печах, i пили мед iз наших бортей, i наших жон брали собi
в постелi. Чи дивно, що на берегах правiчних родилися покiрливi бранцi,
котрi, немов воли, ходили у ярмi.

I тiльки матерi, гойдаючи малят у лозових колисках, казки оповiдали або
ж спiвали спiванки про дзвони... про дзвони, що потопленi в криницях тут i
там по всiй землi, й що нiбито за грiх якийсь прадавнiй вiднято у дзвонiв
тих людських язики, й стали вони нiмi.
Це лише вiдгомiн подiй. Насправдi дiялось iнакше в часи сумерк-лi, як
Галич впав, i Львiв, i Теребовль стара, i Бужеськ, i Белз скорилися
пришельцевi з-над Вiсли, а княжий Володимир пiддавсь литвi. Тодi дружини
галицькi, униз вiдступаючи Днiстром, до моря, у степи, де бродники iще
блукали вiльнi, везли з собою в саквах державнiї знамена, берло владарче,
знак лева на щитi, бо ж лев всю землю вiд Посяння до Моря Руського собою
позначив як символ її могутi.
Везла також дружина на возах мудрi книги й дзвiн, що дотепер на Злотому
Току у Галичi висiв справiку й скликував у потребу люту воїв i просто
ратаїв, щоб брали в оборонь поля й городи. У дзвонi тому вчарована
предками була душа землi й душi усiх людей тутешнiх, тих, що є сьогоднi, i
тих, що були, й тих, що ще прийдуть.

Про душу в дзвонi знали воєводи чужих полкiв, що галицькi дружини
обступали. Їм не про лева розходилось золотого, не про берло навiть, нi,
не про них турбота, бо символи цi перехiднi, завтра знамена iншi на
древках заговорять, не вони є небезпечнi для тих, що землю беруть у бран.
Лиш вiщий дзвiн надiбно полонити й знищити його на друзки, на кавальчики
дрiбнi 'го поколоти, щоб нiхто колись не спробував злiпити iз них цiлiсть
й ударити мечем об крису.
Такий наказ був короля; король бо пам'ятав звiдунiв своїх доноси, котрi
у Галичi пiд личинами купецькими жили: не розколеш, кралю, дзвiн, не
упокориш землю до кiнця. Марнi будуть твої потуги, якщо ти спалиш города i
весi, якщо обернеш у рабiв бояр i смердiв, якщо потопчеш жито кiньми, лiси
зрубаєш впень, якщо ж дiвчат бiлоголових вiзьмеш за пiдстилки й почнуть
вони плодити безрiдних байстрюкiв. Навiть якщо столочеш на пустелю цiлий
край, якщо й iмення в нього ти вiднiмеш, i хоч спливуть вiки й нащадки
королiвськi збудують храми й палаци на мiсцях, де галицькi князi молились
Боговi своєму, якщо ти й книги, котрi полониш, жбурнеш у вогонь, у
полумiнь, i в попiл обернеться людська пам'ять, однако ж ти не будеш
переможцем. Нi ти, нi правнуки твої прийдешнi. Нiхто.
Настане час i вдарить хтось iз юнакiв у вiщий дзвiн мечем, чи било вiн
розгойдає могутнє всерединi у дзвонi i озветься вiщий дзвiн на цiлу землю
вiд краю i до краю, й прокинуться мертвiї полки, давно посiченi, й нинiшнi
покiрнi орачi, покинувши чепiги, за зброю вхопляться хоробро, постануть iз
колiн, матерi поспiл почнуть родити отрокiв, охочих до меча, поети цього ж
краю, мiй.. королю, вмочивши пера в кров, пiснями про корiння незогниле й
вiчне скресатимуть заснулу людську пам'ять. I сонце знов зiйде червено,
ясно, пiдняте тисячами рук, що вгору здiймуться, i сонце стане їм щитом
вiд пiтьми, i сонце стане їм свiтити щедро. Обози правнукiв твоїх
покотяться на захiд, втiкаючи вiд зглади. Так буде, мiй королю.
I тому, майбутнє знаючи, король велiв за всяку цiну той дзвiн узяти у
полон. Полки ворожi облягли дружини галицькi, немов вороння, що обступає
голубiв, з усiх бокiв. Днiстро кервавиться вiд кровi, мечi щербляться об
мечi, спiвають тужно стрiли, один за одним падають мертвi, як обмолоченi
снопи, ворожi конi топчуть їх нещадно. Маленька горстка зосталась
оборонцiв. Вже полоненi й спаленi прадавнi мудрi книги; уже ворогом добутi
державнi корогви й з них онучi поробили; уже бирло княже й вiнець у руках
займанських, хижих, перляться перлами, як слiзьми. Уже близько десь тут
дзвiн, уже ворожi стрiли черкають об нього залiзним пiр'ям, а вiн мовчить,
принишк вiн пiд рядном...

А тут упала нiч густа з небес, i поки ворог спав, захмелений удачею
близькою, й безпечний, що iз кiльця щитами загородженого, не вирветься нi
птах, нi звiр, тим паче дзвiн не утече з-пiд рук, чота вiдважних галичан
спустила дзвiн у криницю прибережну й глибоку, туди ж спустила й лева
галицького зi злота, щоб лев стерiг i боронив народну душу, аж поки не
настане день скресiння.

Криницю вщерть засипали землею, до ранку там трава зазеленiла й навiть
зацвiли дзвiночки синьо-жовтi; а вранцi галицька чота пробоєм проривалася
з кiльця ворожого, й упали хлопцi всi до одного порубанi, а рать ворожа
дарма шукала дзвона пильно, нi слiду, нi згуку, порожнiй вiз, рядно
лишилось, що прикривало дзвiн, i бiльш нiчого. Мертвi мовчали як один,
дзвiночки синьо-жовтi похилились, нiмотна тиша залягла. Днiстер понiс в
свiти печаль i сльози, а з кровi виростали маки. Цiлi поля червоних макiв.
Так дiлося. I так було.
Роки й вiки, як листя iз верби, що по колiна забрела у воду, стiкали у
вiчнiсть. Серед людей той вiщий дзвiн державний проте не умирав, про нього
пам'ятали ратаї й рибарi, повiдаючи перекази про нього своїм онукам, а тi
- своїм, i так з колiна i в колiно, iз душi в душу. Занурений, утоплений у
криницi, землею втоптаний i наче без'язикий дзвiн не нiмував, iз недр
глибоких голос подавав тобi й менi, ми чуєм крик його пiдземний, що душу
нам тривожить, нагадує про щось забуте, втрачене, яке однак ще можна
вiднайти.
Нiхто не знає до нинiшнього дня, де дзвiн той вiщий вої закопали...
десь тут... десь там..., а може, ще десь - степи широкi, лiси глибокi,
хiба безмiр переореш, хiба лiси обстежиш до куща? На дзвонi, певно,
цвинтарi-могили, або церкви, або мiста, або колгоспна ферма, або дороги,
або школа, або самiтнiй хрест посеред поля. Або дiвча лежить з коханим у
муравi...
Ходiмо й ми, кохана, в чисте поле; згубiмся в пралiсах гiрських;
перекопаймо береги Днiстровi, приладьмо вухом до землi.
Ти чуєш дзвiн, кохана? Ти чуєш зойк, що заячав у наших душах?


8
Сьогоднi я привiв сюди Ольгу...

Урочище було менi знайоме, я був тут двiчi чи й тричi, i знав, що це
мiсце на землi називається Дмитровою Покутою; тутешнi колгоспники
розповiдали менi iсторiю Дмитрової Покути; жаль, але нiхто не мiг менi
оповiсти про спонуку покути, причину, чому власне сiльський газда Дмитро
Гараздюк наклав на себе обов'язок сповняти покуту не день, не мiсяць i не
рiк, а цiле життя повинен був пам'ятати про свiй грiх; нiхто, зрештою, з
його краян нi колись, нi тепер не мiг бодай приблизно його грiх зважити:
чи було це душегубство? Чи була це зрада? Чи вiн полакомився на чуже
добро? Чи ошукав Дмитро Гараздюк сироту? Чи когось обезчестив тяжко? Нi на
одне питання нема вiдповiдi. Таємниця його грiха зiйшла з ним у могилу.
А покута лишилася...
Ми з Ольгою, вибрiвши з полiв на курну дорогу, роззулися, й босонiж як
i в дитинствi, бiгали навперейми, одне одного ловлячи й пiднiмаючи куряву;
теплий пил пружинив пiд ногами й нам здавалося, що досить розбiгтися,
розпростерти руки й котроїсь митi ти злетиш над дорогою, над полями -
серце солодко щемiло вiд висоти.
Може, й справдi в те надвечiр'я ми з Ольгою лiтали; може й справдi є у
днi, ввечерi чи серед ночi така хвилина, коли людина спроможна злетiти пiд
небо, нам тiльки не дано знати, коли така хвилина наступає.
Польова дорога вперлася в роздорiжжя i тут, сказати б, скiнчився наш
лет. Я узяв Ольгу за руку, вона враз стихла, принишкла безтурботнiсть
зникла з її обличчя, а смiх погас... власне смiх застиг на її губах i я
мусив цю застиглiсть розiгрiвати цiлунками. Ольга не вiдповiла, вона
оглянулась тривожно, допитливо й без слiв, очима, немовби боячись порушити
високу й голосну порожнечу, що висiла над полями, спитала: "Це тут,
коханий?"
Це тут?
Перед нами за роздорiжжям тереном зусiбiч, немов вiнком страдницьким
оторочена, лежала "толiчка" - невелика левада, посеред якої стримiла
поруйнована церковця, власне, з церковцi лишилися тiльки двi стiни iз
склепiнчастим вiкном, закованим у густi грати. Церковцю будували з
днiстровського червоного плитняка, купи якого, немов рани, криваво ярiли
серед кропиви й лопухiв. Пахло тут металевим духом нагрiтого камiння,
прив'ялим гiрким зелом й задавненим погарищем; обгорiлi бервена, що,
певно, служили колись за платви, на яких спирався купольний дах, лежали на
камiннi, немов почорнiлi на спецi мерцi. Оддалiк на краю левади горбилася
конвульсiйне потовчена й поржавiла купа залiзної покрiвлi.

У своїх мандрах навколо археологiчного нашого табору я мiг би випадково
обминути перехрестя польових дорiг i не запримiтити леваду з руїнами
церковцi, але сталося так, що в те надвечiр'я я надто далеко заблукав у
польовi нетрi й повертався у табiр майже в темрявi.
I тодi я побачив свiчку.
Було щось iррацiональне, мiстичне у цiй з'явi: кволий вогник блимнув
посеред ще сiрого й рiдкого вечора несмiливо й був схожий на око полiв, що
покотом полягали спати поза тернами й уздовж дороги; польове око немовби
стерегло тишу, що лилася з неба як дощ; а ще полумiнце свiчки було схоже
на щiлину, крiзь яку можна зазирнути в iншi свiти.
Я пiдiйшов ближче; свiчка була встромлена помiж камiнням i камiнням
захищена вiд вiтру, що мiг надлетiти i її погасити; безсумнiвно хтось тут
недавно побував, запалив свiчку й зник. Я спробував того невiдомого й
небаченого окликнути, щоб вiд нього довiдатися, що означає ця свiчка на
руїнах? Нагадування людям i полям, що тут стояла будiвля, офiрована
Боговi? Чи в полумiннi свiчки сканувалася чиясь молитва... по кому
молитва? Чи полумiнь свiчки пробуджував, обпiкав призабуту пам'ять?
Я хотiв вiдразу багато знати.
Лише третього надвечiр'я я здибав на роздорiжжi цiлу ватагу жiнок,
молодих i старих, котрi поверталися з поля додому, вони менi й оповiли, що
це мiсце називається "Дмитровою покутою", що їхнiй краянин Дмитро Гараздюк
цiле життя будував на своєму полi оцю церковцю: возив фiрою камiння,
мурував грубi стiни, кував дверi й грати. Єдину баню увiнчав хрестом.
Пiдлогу виклав шлiфованими плитами. Знайшов було маляра, який повинен був
церковцю усерединi позолотити й посрiблити святi образи... i вже перший
образ святого Николая повiсив старий Гараздюк на стiну... повiсив i упав
перед тим образом i довго молився... i довго вiдмолював якiсь свої грiхи.
Вiн не таївся з своїми молитвами й покутою, нiхто, зрештою, не
допитувався, який то вiн грiх скоїв, аж стали допитуватися "першi совiти":
й вивезли старого кудись в Казахстан. I нi слiду за його родиною, нi
слуху, нi духу. Лише церква серед полiв нагадувала про грiхи людськi, про
покаяння, i про Дмитра Гараздюка, який колись жив серед нас, орав i
засiвав поле. I хоч у церквi не було дверей, та нiхто не осквернив її анi
гноєм, анi не користався нею як коморою для польової бригади. Навiть образ
святого Николая висiв на тому самому мiсцi, де його повiсив Гараздюк.
Аж однiєї ночi наїхали з району комсомольцi: лупали стiни й
викорчовували з долiвки кам'янi плити. Шо не здолали ломами, кирками й
сокирами - те вiддали вогневi: церковця корчилася в полум'ї цiлий досвiток
i цiлий день. Нiхто не мав права бiгти гасити; та що там бiгти... нiхто не
мав права створити рот, щоб спитати: чим вам, нехристи, завинила Божа
обитель? Щоправда, колгоспне начальство, а також люди з села не
полакомилися, як це буває, на кам'яне плиття - готовий будiвельний
матерiал. Начебто панувала негласна заборона; а може, стримував людей
пострах перед Божою карою; а може, палив людей потаємний сором, що не
оборонили маленької святинi; а може, люди таки направду вiрили, що святий
Николай зiйшов з образа, що висiв колись у церковцi, й блукає навколо
руїн, їх стережучи.

- Але ж хтось таки вечорами запалює тут свiчки... й навiщо запалює? -
допитувався я у двох пiдтоптаних молодиць, що розповiдали менi iсторiю
Дмитрової покути. - Хтось упокорює святого Николая, бо кажуть, що вiн,
назагал будучи добрим i лагiдним, впадає iнколи в гнiв?
Жiнки стискали плечима й зiтхали.
- Чи святий Николай не видить, який то нинi нелюдський свiт настав?
Чого б йому на нас сердитися? Є район, є область, начальники там сидять
ружнi. Ми й так проклятi коло бурякiв. А свiчки ... а свiчки горять, я
думаю, як пам'ять: був чоловiк Гараздюк... Друга жiнка додала:
- Ой, чи святий Николай тут ходить, а Дмитро Гараздюк, бiгме, тут
присутнiй... i щоб душа його не блукала по вертепах - засвiчена свiчка
кличе його сюди, на вистраждане й покутне мiсце.

Я чомусь вiрив цим жiнкам, дарма, що їхня бесiда була простодушною; я
вiрив їм через те, що не побоялися поговорити з незнайомим на тему, за яку
нинi не гладять по голiвцi. Зрештою, що вони могли втратити? Сапки?
Каторжнi дiлянки цукрових бурякiв? Хоч... колгоспний голова ой який буває
винахiдливий: не випише соломи худiбцi на зиму, не дасть вкосити трави на
спiлку: двi третини - колгосповi - третю собi, не дочекаєшся коней, щоб
виорати навеснi присадибу, або ж, чого доброго, обрiже тую присадибу по
самий причiлок. А хто привезе хворосту на зиму? Та й коли вмреш - чотири
дошки не випросиш на деревище.

Жiнки вже потюпали додому, а я далi сидiв на ровi навпроти Дмит-рової
покути й жахався .незахищеностi, безправностi наших сiльських людей;
ранiше якось не спадало на думку... дотепер i свою маму я не бачив так
зримо в колгоспному хомутi; я не мiг її, горду й пряму, уявити боязливо
скулену, занурену в крiпацьку працю. Тепер же вона несподiвано подибала в
моїй уявi поруч з жiнками, її сапка на плечi зблискувала червоно.

I певно, мої мама щось шепнули високiй i худiй жiнцi, бо вона
призупинилася й поманила мене пальцем.
- Не сиди тут, - сказала суворо. - Не сиди, сину. Тут небезпечно. Тут
партєйнi та комсомольцi засiдки роблять, щоб злапати того, хто свiчки
свiтить на Дмитровiй покутi. Ше будеш мати бiду.
Я поцiлував жiнку в руку.
Я того вечора поцiлував жiнку в руку, а нинi привiв сюди, на Дмитрову
покуту, Ольгу. Вона слухала розповiдь мовчки, тулячись до мого плеча.
Вечiр на наших очах погасив сонце й заходився ткати свої сiрi верети.
Кукурудзяний лан на тому боцi дороги почорнiв i виглядав, як вiйськова
налаштована лава, а понад лавою стримiли на фонi свiтлого полотнища неба
гострi пiки.

- Нащо ти мене сюди привiв, Павле? - спитала майже пошепки Ольга.

- Сам не знаю, - вiдповiв я щиро. - Мою уяву вразила свiчка на каменi
... горiння її як пам'ять по людинi. Розумiєш: казахстанськi степи
проковтнули того Дмитра Гараздюка, а вiн, дивись видобувся з пекельної
прiрви i свiтиться отут, удома.

- Слухай, - шептала менi на вухо Ольга, - може, рiч не в пам'ятi лише?
Може, при свiтлi свiчки душа його приходить сюди, щоб знову класти у
зруйнованi стiни церковцi камiнь на камiнь. Вiн, певно, ще не скiнчив свою
роботу.

Я тулив її до себе, враз обпалений її припущенням; це так з її боку
було несподiвано. Ольга була практичою жiнкою: недовершена робота повинна
бути закiнченою.
Я дiстав з кишенi свiчку й устромив її помiж камiнням, Ольга черкнула
сiрником. Долонями обтулювала вогник, поки вiн не набрався сили. Навколо
ворожо, чорно, мов хижий звiр, лежала нiч.
Я обдурював самого себе, вiдповiдаючи Ользi, що начебто не знаю, чому
привiв її до руїн Дмитрової покути; i, мабуть, правда не в тому тiльки, що
мою уяву розкраяла самiтня свiчка на каменi як незгасима пам'ять по
людинi, яка колись жила, хоч... чому б не могли поєднатися двi мелодiї,
два ручаї, що попливли поруч або й зливаючись в одному руслi: моє поранене
враження вiд вечiрньої свiчки i прозаїчне бажання подiлитися побаченим iз
коханою. Iнтуiцiя сiльська пiдказувала менi, що маю це робити непомiтно,
тактовно, день за днем, щоб Ольга не образилася, вона бо не якась там
духовна жебрачка. Я зовсiм не збирався її виховувати, Боже борони, менi
лише баглося її збагатити, засiвати її душу зерном, з якого ми споживемо
чесний хлiб... ми, цебто - я, Ольга i нашi дiти; я уже обдумував наше
спiльне життя, i вже виколисував дiтей; лежу, бувало, в своєму наметi й
малюю в головi образки родинного нашого щастя... iдилiя гойдала мене у
своїй колисцi: ой, люлi, щастя, ой, люлi.

9
Одного дощового дня, ще не розкраявши нашого з Ольгою спiльного хлiба,
я зрозумiв, що вiн буде гiрким... що той хлiб буде лежати помiж нами
каменем; сталося це на самому початку нашого кохання, коли ще й цiлунок,
як пелюстка, цвiв на наших губах, i добре, що це сталося на початку. В
моєму розпорядженнi було багато часу. Так я собi думав.
Дощ сiявся густо з самого ранку й студенти, звiсно, в розкопи не пiшли;
професор Баранiвський називав дощовi днi "празниками святого нероби",
старому було шкода кожної, буквально кожної згаяної години й кожного штиха
лопати, з-пiд якої очiкував нової знахiдки; вiн був ненаситним у своєму
прагненнi розкрити ще одну тайну, хай маленьку, мацюпiсiньку, яку
приховувала земля; тайна ця могла явитися свiтовi у виглядi черепка або ж
купки вугiлля, обкладеного камiнням, пташиної кiсточки або ж пшеничного
зеренця, якому вiд роду пiвтори тисячi лiт. Студенти ж дощовi днi любили:
хлопцi спали у наметах або ж бренькали на гiтарах, дехто читав або ж писав
додому листи; дiвчата теж знаходили домашню роботу; i тiльки я один
нудьгував у своєму наметi, дощi мене пригноблювали не лише тут, на
розкопках, але й удома.
Коли ж нудьга почала зеленiти i я був готовий взути гумаки, накинути
плащ й рушити крiзь дощ у свої щоденнi мандрiвки Днiстровим берегом, на
порозi намету, вiдкинувши його полу, стала моя Ольга. У бiлому светрi й
лещетарськiй шапочцi виглядала на дiвчура з першого курсу.
- Професор тебе кличе, - сказала, сяйнувши очиськами, якi зводили мене
з розуму й жбурляли в свої зеленi ковбури. Я зiрвався з розкладайки, щоб
Ольгу обняти, щоб розвiялася моя нудьга, але Ольга, враз споважнiвши й
ловлячи нiздрями, немов олениця, якийсь запах, спитала:
- Пахне щось у тебе гарно... i ти пахнеш увесь... i твiй намет... i
цiлий свiт пахне сухим подихом лiта. Шо воно таке? - I, помiтивши на
стовпцi, що пiдпирав шатро, прив'язаний снопик зiлля, розсмiялася. -
Бур'янець цей так пахтить? Нiколи й не подумала б.
- То не бур'янець, - образився я, - то рум'янок, по-сiльському
"марунька". До речi, менi дали його мама. Я скрiзь його вожу... i в
гуртожитку вiн був зi мною. Пахне менi Черченем, рiдною землею... густо
рум'янок пахне перед дощем i в дощ. Мама кажуть: то, Павле, наше
ворожбитне зiлля, що проганяє чорну силу. В нашiй родинi його люблять
здавна, в мами вiн за образами, пiд подушкою навiть. Коли вмерли тато, то
мама поклали рум'янку їм у деревище. На тому свiтi теж не треба забувати,
що є десь на землi Черчен, є польовi дороги, на обочинах яких росте, часто
запилений i притоптаний худобою, скромний рум'янок.
- Ворожбитство якесь... - Ольга зневажливо скорчила гримасу, - якесь
євшан-зiлля, якийсь рум'янок, бур'ян з-пiд коров'ячої ратицi. Боже, який
ти, Павле, дивак. - Я мiг би образитись, i мене таки вкололи її слова про
бур'ян з-пiд коров'ячої ратицi, але я вчасно подумав: що з неї вiзьмеш,
коли вона нiчого не знала, нiчого не чула, нiчого не читала про
євшан-зiлля. Коли була малою, то нi батько, нi мати не оповiдали доньцi
казок про рум'янок, дух якого вiдганяє вiд худоби ласок, а вiд людини -
хвороби й забуття про мiсце, де закопаний твiй пупець; її не вчили молитов
i напевне, у Великодну нiч не водили в Страдчу долину до стрiлецьких
могил... вона напевно не має зеленого поняття про сiчових стрiльцiв, а
може, її вчили: сiчовi стрiльцi це вороги, українськi буржуазнi
нацiоналiсти. Ольга з мого обличчя вичитала, що я стримано серджуся, вона
щось бовкнула недоладне, бо прилинула до мене, обняла, поцiлувала палко. -
Ну, не дуйся, - просила. - Це я так, з дурного розуму. Якщо направду, то
не можу второпати: навiщо все це тобi, дорослому чоловiковi? Я теж не можу
зрозумiти: навiщо тратити державi грошi й мучити отут студентiв, щоб
вiдкопати вiнчик вiд горщика? Ну, був горщик, ну, жили тут люди. I нема
їх. Завтра нас не буде. Зате є сьогоднi день, є сьогоднi робота, є
сьогоднi любов, є хлiб насущний. Шо бiльше треба, мiй любий?
Ольга начебто запитувала пристрасно, але вiдчувалося, що вiдповiдi вiд
мене не очiкує, вона таки була переконана, що бiльше нiчого людинi в життi
не потрiбно. I, можливо, вона має слушнiсть; очевидно, це слушнiсть
людини, яка своїм iснуванням схожа на оленицю або ж на рибу в Днiстрi, або
на птаха в пiднебессi, або на вербу придорожну, або на зело, що призначено
для того, щоб його спасла вiвця; всi вони, зела i вiвцi, риба й птаха
iснують, первiсне вегетатують, не мають грiхiв, не пам'ятають учорашнього
дня i не очiкують дня завтрашнього; вони щасливi й вiльнi, запах рум'янку
не повертає їх у дитинство й ще далi - в глибини столiть.
То, виходить, я осуджую свою кохану? То значить, я сьогоднi дивлюся на
неї iнакшими очима, нiж у той перший день, коли вона випливла з Днiстра,
немов русалка? То значить: надщербилася моя любов? Але ж якраз Ольжиною
первiснiстю я так захоплювався... я пускав її, немов рибину, у Днiстер...
i злiтала вона в мене з долонi у пiднебесся, як птаха. То чого ж нинi про
це забуваю й виймаю рибу з рiки, птаху пiдстрiлюю у пiднебессi, а зело
розтоптую обцасом?

Хочу вилiпити її до себе подiбну?
Буду заворожувати її рум'янковим духом?

Буду водити її левадами, де помiж квiтами збираю слова для своїх
вiршiв.

Буду шукати з нею карбiв на землi, знакiв, якi земля посилає нам iз
минувшини.

Будемо обоє прикладати вуха до землi й слухати, як стогнуть закопанi
дзвони.

- Чим ти зажурився? - Ольга повернула мене з майбутнiх дорiг на
теперiшню стежку. - Професор чекає, а ти...
- А я гризуся, як маю тебе заворожити, - вiдповiв я.
- То ворожи, милий, якщо маєш силу, - згодилась вона без вагання, немов
наперед була впевнена, що нiяка ворожба до неї не пристане.
...Пливе собi риба в рiцi, ой пливе.

Снилося менi, що я виловив рибу у Днiстрi; бiла, довга, прекрасна у
своєму стрiлоподiбному стремлiннi пронизувати товщу води, риба на березi
хлипала зябрами й молотила хвостом, гинучи без води, що була її стихiєю, а
я однак не квапився пускати її назад у Днiстровi струменi; я спершу хотiв
її осiдлати й приручити; сiдло карикатурно виглядало на бiлiй її спинi.
Так менi снилося.

10
Ти мене слухаєш, Ольго?
Був собi, жив собi корчмар на iм'я Жельман Штудер.
Хоч зачин у моїй притчi про корчмаря традицiйно казковий, хоч iм'я
корчмареве тисячi разiв повторювалось бiля галицьких церков, коли дiвчата
на Великдень беруться за руки, виплiтаючи коло, i виспiвують у гагiлках,
що "їде, їде Жельман, їде, їде Жельманова, його брат i братова..." (Ти
нiколи не чула, Ольго, як спiвають гагiлки? Коли ж спiвають гагiлки, то
пiд дiвочими чобiтками в молодiй муравi то тут, то там вистромлює свої
голiвки первоцвiт... i слухає первоцвiт... i радiє... i цвiте... i
нiжно-зелена трава стає схожа на небеса, засiянi малюсiнькими бiлими
зiрками), iм'я Жельманове для тебе начебто несподiване, але я достеменно
знаю, що Жельман Штудер - особа цiлком реальна, вiн жив наприкiнцi
минулого столiття на околицi села Поточки, недалеко вiд Днiстра, там люди
дотепер показують його дворище; показали це дворище й менi: я увiйшов
крiзь похилену дубову, залiзними штабами ковану браму, котра за столiття
почорнiла й закостенiла намертво, на розлоге подвiр'я; до довгої мурованої
з цегли будiвлi, що була колись корчмою, з невеликими чорними
дiрами-вiкнами, якi нагадували перестрашенi очi, вела вистелена кам'яними
плитами, вщерть пощербленими, поїжджена колесами досить широка дорiжка.
Очевидно, поточани покинуту Жельманову садибу обминають, бо нiхто тут не
викошує трави, не лупає зi стiн добротну австрiйську цеглу, i нiхто не
лакомиться на дахiвку, що поросла рудим мохом i вагою своєю увiгнула
посерединi й проламала дах; i нiхто з дiтлахiв, котрi не гребують
об'їдати, немов жадiбнi деркачi, цвинтарнi черешнi, в Жельманову ж садибу
посеред лiта не забiжить та не вихопиться на старезну грушу, що панує
розлого мало не над цiлим дворищем, щоб обтрусити з неї солодкi "дзбанки".
Навiть у п'ятдесятому роцi, коли в Потоках створювали в страхах та
погрозах колгосп i ламали людськi стодоли, щоб iз них побудувати колгоспнi
ферми, нiхто не зважився використати, скажiмо, бодай стовпи iз Жельманової
брами. Негласна заборона, табу, прокляття, були написанi на брамi й нiхто
її не переступав; якщо не страх, то острах, пересторога, темна сила
стерегли це обiйстя, i менi теж не радили пхати сюди носа, але менi було
цiкаво зазирнути на острiвець, де панувало дев'ятнадцяте столiття; тут
жили, всихали i знову вистрiлювали пагiллям купи бузинових кущiв; тут
столiтнi бур'яни розколювали плиття дороги, клубищами корiння виснажували
землю, що сiро здичавiла пiд ними, потрiскавшись, й хижими пазурями цупко
чiплялися за стiни, повзучи гаддям догори, на дах.

А все ж таки я переступив браму, не послухався людського попередження
i... I нiчого не сталося. Тiльки з корчми, з низького отвору, де були
колись дверi, вийшов менi назустрiч старий єврей у довгому, майже до п'ят
лапсердаку, щоправда, охайному, у високому теж чорному капелюсi; єврей
зняв, вiтаючи мене, капелюха, злегка вклонився i показав рукою на купку
цегли пiд стiною; сам сiв поруч, поклавши на колiна стиснутi в кулаки
руки, худорляве лице було обрамлене сивою бородою, пейси кучер'явились
буйно, як iнiй на хмелю, а збляклi старечi очi обмацували мене уважно,
проте - дружелюбно. Був день; науковий атеїзм в iнститутi розтер на порох
мiстику; заборонили на Великдень водити пiд церквою хороводи й спiвати
гагiлки; ось ти, Ольго, навiть не чула про того Жельмана з гагiлки, який
тримав ключi вiд церкви, а Жельман... а Жельман, усупереч усьому сидiв
поруч зi мною теж на цегляному стовпчику й грiв на сонцi сухi й темнi,
немов витесанi з вишневого корiння руки. Мене не проймав страх, я й не
згадав, що на всяк випадок треба себе поберегти вiд нечистої сили
"Отченашем". (Ти вмiєш, Ольго, "Отченаш"? "Отче наш, iже єси на небесi й
на землi..." Нiколи нi єдиного слова з "Отченаша" не пролунало у вашiй
хатi? Нiколи? Як вам там живеться на двох поверхах пiд бiлим залiзом?
Хочеш, я тебе навчу молитов... яка то насолода впасти перед образами на
колiна, заплющити очi, вiдгородитися вiд свiту й наблизитися до самого
себе й до Бога. Молитва - це передовсiм наближення до себе, усвiдомлення
самого себе. I це, що я тобi говорю, Ольго, не вичитане з книжок i навiть
не почуте вiд матерi, це мiй духовний досвiд).

"Ви знаєте, молодий паничу, до кого втрапили в гостi? Чи вам хлопи з
цiлої околицi не оповiдали про Жельмана Штудера, який вмер сто рокiв тому
й похований в Городенцi на жидiвському цвинтарi?" - спитав Жельман,
скосивши на мене погляд; очi його в ямах були цiлком гейби залитi молоком
- такi бiлi й невидющi. "Я чув щось... мене попереджували, - вiдповiв я
безтурботно, - що мiсце оце закляте. А я ось не повiрив". - "Ну й даремно
не вiрите, - зiтхнув старий єврей. - Все правда: i мiсце закляте, i я тут
перебуваю пiсля смертi сто рокiв". Я засмiявся: "Нiхто нинi в нечисту силу
не вiрить. Колгоспи навколо. Комунiсти. Дружба народiв. Нашi в космос
полетiли. Бога нема. Чорта нема. Москва - столиця свiту. Ленiн - вождь
свiтового пролетарiату. Ви собi уявляєте, товаришу Жельман, який свiт
панує за вашою брамою?" Я таки не повiрив жодному його слову... як можна
повiрити людинi, яка начебто померла сто рокiв тому, а сьогоднi розмовляє
зi мною жива й здорова. Щоправда, я одне йому казав... говорив немовби з
чужої пiдказки, силувано немовби писав на кумачi стертi лозунги, а пiд
кумачем кiльчилося, як житнє зерно, щось... щось, яке я не знав, як його
назвати. Чи я самого себе обдурював й таки насправдi повiрив у Жельманову
сторiчну смерть, чи була це звичайна цiкавiсть, чи я повертався у дитячий
свiт маминих казок, чи страх, страшок, немов чорна кiшка, таки пiдкрадався
до мене плазом? Адже не марно люди обминали Жельманову корчму. "Менi теж,
вибачайте, не вмiщується в головi... так не вмiщується пiд капелюхом, що
за моєю брамою у бiлому свiтi нема анi Бога, анi чорта, - сказав Жельман.
Вiн устромив погляд у вiдчинену навстiж браму, начебто лише через браму
можна надивитися на свiт... свiт неогороджено пiдступав зусiбiч до
Жельманового обiйстя. - Але... але, невже то правда, що свiт за брамою
порожнiй, як бочка з-пiд оселедцiв? Чи то можливе? Я готовий вам повiрити,
молодий паничу, коли б не ви самi... ваша присутнiсть тут свiдчить, що є у
свiтi за брамою люди, Господь Бог, є добро i зло. Бог послав менi вас. Бог
iудеїв змилосердився врештi надi мною, бо терпiння моє уже перелилося, як
згiркле вино, через крису чашi... вiд мого терпiння дичавiє навколо земля,
а груша посеред подвiр'я родить терпкi плоди". Жельман, з усього видно,
покладав на мене якiсь надiї; бесiда його текла солодом, а бiлi очi
ласкаво мене обiймали. "Ви так впевненi, що я, власне, i є вашим
iзбавителем, посланим Богом? Якраз я?" - спитав я. Вiн кивнув бородою.
"Якраз ви, паничу. Ви маєте право й силу позбавити мене терпiння. Iншi
тут, хоч зрiдка, але приходили... i були готовi за плату пiдписати папiр,
що єсьм, прошу пана, вiльний, що всi мої грiхи прощенi й що можу нарештi
воз'єднатися з предками. Тiльки вони, тi, що приходили, не мали права на
пiдпис, i терпiння моє не пригасало". "Велике терпiння - вiд великого
грiха, певно? - випитував я у Жельмана. - У вашiй корчмi люд пропивав
грошi, грунт, волiв... i пропивали люди душi. Ви ж на людськiй кервавицi
багатiли". Я собi пригадував орендарськi та корчмарськi визиски й
лиходiйства, вичитанi з книжок: лихварство та ошукування простого люду,
зневаги до "гоїв" i запопадливе слугування тим, якi над людьми панували, i
корчма на корчмi, по двi, по три в кожному селi, множення пияцтва...
навiть ключi вiд Божого храму висiли у Жельмана на кiлку. "То невиннi
грiхи, мiй пане, - заперечив Жельман. - То так собi... маленькi гешефти.
Кожен заробляє грошi, як умiє. До того ж суворий Бог iудеїв не судить нас
за негречне поводження з гоями. Навпаки: ще й пiдтакує нам. Ми Богом
обранi... i треба нам якось жити, нам, острiвцям серед чужого моря. Це так
зрозумiло, мiй паничу". У Жельмановому голосi бринiли нотки зверхностi,
голову, що досi була схилена на груди, вiдкинув назад, очi... отi бiлi
вицвiли очi ожили, бiлизну здуло з них хвилею, а з-пiд бiлизни блиснуло
чорним вогнем. Сухi пальцi сцiпилися судомне в кулаки. Вiн увесь
перемiнився... йому, певно, пригадалися роки, коли вiд нього залежали
люди, земля й навiть - небеса. В мене мелькнула думка: пiдведуся й пiду
геть. Столiття нiчого його не навчило. Старий, однак, опам'ятавшись,
поклав руку на моє колiно. Холодний опiк ударив мене, як струмом. "Ну-ну,
- промовив примирливо, - не в наших з вами iнтересах сваритися. Я пропоную
вам вигiдний гешефт: пiдпишете одну цидулу й забезпечите собi панське
панування до кiнця життя, ще й дiтям-онукам залишиться. Матимете,
добродзею, славу, бо слава теж купується за грошi. Що ж бiльше треба
бiдному молодому поетовi?" Я вiдсахнувся вiд нього. "Нi, я душу не
продаю". Жельман покрутив головою. "Чи я виглядаю на вар'ята, щоб купувати
чужi душi? Я хочу, панєдзєю, викупити власну душу. Я давно вмер, я -
тлiнь, а душа моя не має виходу з цього подвiр'я... я в iржавiй клiтцi
мечуся, як пес у гицлевiй будi". Вiн тяжко дихав, на чолi виступив пiт.
Руки впали з колiн i повисли, як неживi. Цiла його кiстлява постать
зiв'яла, згорбилась. I я мимоволi його пожалiв... пожалiв старого
чоловiка, котрий не мав спокою i пiсля смертi. "Видно, велика ваша вина",
- сказав я, але про вину не думав, зате уявив душу померлого єврея, оцю
душу, що сидить поруч зi мною, коли вона напролом б'ється грудьми об
грати, або ж злiтає понад хмари, шукаючи вiльного простору для втечi й
падає звiдти, з високостi, додолу, бо й небо для неї замкнено, тодi вона
повзає в бур'янах i вимацує щiлину. Але й тут їй не вдається. Iснує стiна.
Напевно прозора, невидима для iнших i тому я не можу уявити її реально, i
я дотепер не знаю, хто її збудував. Бог? Якась iнша сила? "Вас, паничу,
хiба не вчили у високих школах мудростi наших пророкiв? Був собi такий
Йов, вiн казав, що стежку туди не знає хижий птах, її око орлине не
бачило, не ступала по нiй молода звiрина, не ходив по нiй лев. Це сказано,
мiй паничу, про мудрiсть. А ще сказано, що тiльки Бог розумiє дорогу її,
мудростi, i тiльки вiн знає мiсце її. Добре бути мудрим на старiсть, коли
ти полiчив на дорозi каменi й уже не общибуєш об них пальцi. Це я про
глибину вини, паничу. Коли я був молодим, хлоп на iм'я Захарко одного
вечора принiс до корчми й поклав на ляду передi мною статуетку голої жiнки
з обвислими грудьми й випуклим животом, i похвалився, що подобу цю залiзну
знайшов на своєму полi, її зачепив плугом, i вона так голосно задзвенiла,
що аж конина зупинилася в борознi. Подивися, мовляв, Жельмане, може, ця
черевата баба щось варта... якщо варта - дай за неї пiвкварти, чи й цiлу
кварту. Баба, якщо по-правдi, вартувала цiле газдiвство, це я вирахував
одразу, гнула вона долоню вагою, а колупнувши її непомiтно нiгтем -
сахнувся i ослiп вiд блиску золота. Ну, звичайно, я сказав хлоповi на iм'я
Захарко, що то мiдь, але бабу беру, тепер стародавнiми забавками всякi
панки цiкавляться, може, щось на бабi зароблю.
З того дня й почалося; газда Захарко навiв мене на думку, що тутешня
земля уздовж Днiстра повна золота, срiбла, дрiб'язку ружного, що походить
з правiку... з первовiку бо, прецiнь, на цих масних грунтах сидiли людове,
якi сiяли пшеницю, воювали, багатiли, вмирали поколiння за поколiнням i
забирали з собою в гроби те, що любили за життя. А ще до того, поки
Захарко спокусив мене череватою бабою, я наслухався про розсiянi на полях
мiднi стрiли, уламки мечiв i списiв, черепки, про людськi кiстки, що часто
трапляються в борознах. Приїжджий пан iз Кракова, такий собi
Цибух-Цибульський, попиваючи в мене коломийське пиво, нашептав менi, що
сьогоднi у свiтi... десь там у Краковi, у Вiднi чи в Берлiнi, прошу вас,
висока цiна на викопне... ну, не лише на викопне злото, на всi стародавнi
речi, що з могил та з руїн. Якийсь там, чуєте, задимлений горнець музей
купує за грубi грошi.
Ну-ну, чи моя була вина, що я пiддався спокусi, найняв Захарка, який
тепер у мене мало не щодня попивав оковиту, та ще кiлькох хлопiв i
розпочав де тайно, де явно, де за ринський, де за келiшок горiлки, а на
панському грунтi - за майбутню виручену пайку розкопувати могили,
гробовиська, городища, мiсця людьми знанi й незнанi; ми розкопували
ретельно, урочище за урочищем, щоб не дай Бог чогось не обминути; з
хлопами я був кожний день, передавши шинкування жiнцi своїй Сарi з дiтьми;
я, прошу вас, пантрував кожний рискаль... щоб чогось недобачив.
Гробовиська розкривали свої тайни неохоче, вони западалися в глибини,
прикривалися кам'яними плитами, але хлопи, заохочуванi горiлкою, не жалiли
поту, рискалi як вовки, вгризалися в бiлi кiстки, а бiля кiсток вилущували
з тисячолiтньої глини золотi дiадеми й чашi, срiбнi пугарi й глинянi
статуетки, схожi на ту першу, золоту, що менi принiс газда Захарко; а ще
брали ми з могил цiле й надщерблене череп'я... а ще збирали пригорщi
стрiл, а ще були кiстянi гребенi й бронзовi свiчада... а брали ми у
мертвих миски iз скаменiлою кутею, плящини зi шкла, що були величиною з
палець... а ще мечi траплялися й наконечники списiв, кованi цв'яхи й
сокири з бронзи, що сплавилася, мов грудка старого почорнiлого воску, в
прадавнiх пожежах. Одного дня ми викопали статую кам'яного божка, що
споглядав на свiт на всi чотири боки.
"I хлопцем був Бог", - говориться в Книзi Буття; зi мною теж був мiй
Бог, кожна рiч, бiльша й менша, мала свою цiну й свого покупця; приїжджали
до мене панове в цвiкерах з бозна-звiдки, тисли запопадливо Жельмановi
руки... йо, руки часом були у глинi... цмокали панове язиками й платили
грубi грошi. Я хiба винен, паничу, що зi мною, як iз тим хлопцем iз
Писання, був Бог? Ну, певно, я заразився... то є хвороба робити грошi, все
тобi їх мало й мало, все тобi снилися та снилися нерозкопанi гробовиська;
ну так, вночi вони менi снилися, а вдень я сiдлав коня i тюпав у поле,
самостiйно вишукуючи найменшi пiдозрiлi гробики або ж за злотий випитував
у дурних гоїв, у хлопiв, де ще є в окрузi гробовиська. Так тривало аж до
моєї смертi. Дурна рiч, прошу вас, вмирати, коли чоловiк став нарештi на
ноги, а сусiдськi дiдичi, пся крев, гонорова шляхта, знiмають перед тобою
капелюхи... дурна рiч вмирати, коли розкопанi поля, грунти стали належати
менi, а вздовж Днiстра я наказав вкопати таблицi, що хлопам рибу у рiцi
ловити заборонено, бо й рiка, чуєте, належить Жельмановi Штудеру.

Але хiба смерть розумiється, що чоловiковi якраз треба пожити серед
набутого маєтку i покаятися в грiхах. Йо, i покаятися... А смерть махнула
косою - i фертик.

Тепер, коли я вмер, коли мене поховали й оплакали, настала для мене
найтяжча пора: душа моя, як належиться, стремiла до Авраама i до всiх
праотцiв, якi мене очiкували з простягнутими руками, бо я нiколи нашого
Бога не огнiвив й сповняв всi обов'язки супроти нього, але сталося
непередбачуване й нечуване: тисячi отих... отих гоїв, що покоїлися в
могилах, кiстки яких я порозкидував, а скарби їхнi позабирав й перепродав
музеям чи просто багачам, котрi кохалися в старожитностях, оточили,
облягли, обступили моє дворище ордами, вибудували мури й частоколи такi
високi, що не можу їх нi перескочити, нi перелетiти, простiр навколо
засипали закляттями, до яких не можу навiть наблизитися, бо опалюють мене
вогнем; i дарма я, паничу, волаю про милосердя, i дарма молюся... молитви
мої, як мотилi, згорають в ненавистi тих, що встали з могил. У головi моїй
не вкладується, навiщо мертвим срiбло й злото, всi отi мечi й потрiсканi
горшки, мертвим нiчого не може належати, я всi свої статки, прецiнь, теж
заповiв дiтям. Вони ж бо, тi, що встали з могил, кажуть: "Ти нас,
Жельмане, порабував... хто є пiдлiйший iз злодiїв, нiж той, що грабує
покiйникiв? Крiм того, Жельмане, невже тобi не вiдомий правiчний закон,
освячений усiма народами, що все заховане в землi, чи то буде горнець, чи
меч, з'їджений iржею, чи корона царiв, якi сидiли на престолi тисячу рокiв
тому, належать цiй же землi й насiнню, котре з цiєї землi виростає, тобто
- людовi?" Я боронюся, як можу: "Ну-ну, - кажу, - ви, тi що встали з
могил, геть чисто мiшiгiнi. Бо нiби гоям, котрi орють землю i випасають
худобу, потрiбнi якiсь там черепки, якiсь там - корони? Злото й так
принесуть до моєї корчми, а череп'ям вистелять дороги. Нащо їм того
скарбу, що в землi... нащо їм пам'ятi, свiдкiв, корiння, все це, добродзеї
мої, зайве для гоя, який оре землю, це не для його дурної голови, для
нього призначенi робота, вiл i горiвка - i досить йому. З пам'яттю, про
яку ви говорите, йому важче буде ходити за плугом, а вночi не прийде до
нього сон... при пам'ятi будучи, свiт йому стане немилим". "Навпаки,
Жельмане, - вiдштовхують мене тi, якi встали з могил, - пам'ять робить
орача, котрий вийшов у поле з плугом та волом, господарем... щедрiше бо
жито кiльчиться i колоситься, що впало в рiллю з долонi господаря, нiж iз
жменi раба; нема ж бо рiзницi мiж рабом i волом. Ми це добре знаємо, бо
сидимо на цiй землi зправiку... I закон уставлений iз правiку: створене
предками - належить нащадкам. I ти закон цей не обiйдеш, не обминеш його
нi нинi, нi завтра, нiколи, ти вже сто рокiв скнiєш у клiтцi, посеред якої
росте столiтня груша, i ще призначено тобi тисячу лiт скнiти, ми, тi, що
повставали з могил, не поступимося нi кроку, поки не повернеш землi те, що
в неї порабував". "Ну-ну, - вiдмолююся я вiд тих упертих, якi повставали з
могил, мною розкопаних, - як можу повернути продане в музеї, в графськi
палаци... розповзлася ваша пам'ять, добродзєї, по свiту, i Жельман не має
сили її зiбрати докупи. Я можу хiба що вiдкупитися... маю трохи злота
прихованого й срiбла: цiлий баняк закопаний. Вiзьмiть його, добродзеї,
посипте гоям на дорозi, будуть клубочитися в пилу, битися за кожний грiш".
Але тi, котрi встали з могил, чути не хочуть про вiдкуп, пам'ять нiбито не
продається, так вони собi думають, йо... вони у цьому переконанi. Я їм
якось запропонував:
"Слухайте-но, добродзеї, а якщо я знайду котрогось з тих, який є на цiй
землi господарем, i вiн згодиться взяти моє злото взамiн речей, що я їх
розкопав у гробовиськах, i пiдпишеться вiдповiдно пiд контрактом, то чи
буде нарештi моя душа вiльною? Чекають на мене Авраам iз Саррою, чекає мiй
тато з мамою, жона моя, дiти, всi вони вкупi, лише я тут товчуся".

I знаєте, паничу, вони, тi, котрi встали з могил, погодилися; може, їм
набридло тримати мою душу в облозi... i може, час навчив їх мудростi, що
все на свiтi продається i купується, i нема в цьому нiчого злого. Тiльки
нiхто не повертає до мого дворища, нема кому пiдписати контракт. Ви
перший, паничу". I вiн простягнув менi цупкий й зжовтiлий, як пергамент,
згорнутий у трубку папiр. "Треба тiльки пiдписати... нiхто не
довiдається... тихоша... а я вже вас, паничу, винагороджу по-цiсарському",
- солодко щебетав Жельман. Йому хотiлося обняти мене, вiн був готовий
почистити мої черевики; кiстлява його постать гнулася догiдливе; з уст, з
бороди, з очей стiкав мед; вiн хапав мої руки й тицяв у пальцi перо... i
цiлував при цьому мої руки, слинив їх бридко. "Але чому на мене випало, що
маю папiр пiдписати?" - Я вiдбивався вiд нього, вiдхрещувався, а вiн, мов
змiй, уповзав менi в душу. "Бо ви вiдважний, мiй паничу, - лебедiв солодко
Жельман. - Бо ви перший переступили браму мого обiйстя. Бо ви, нарештi,
єстесьте нiбито поет, пишете вершики, а мудрi люди кажуть, десь я таке
вичитав, що поети говорять вiд iменi народу. Чи не так? Якщо, прошу вас,
вони мають право говорити, то й мають право пiдписувати".
Я схопився з мiсця.
Жельман повзав передi мною i блиском золота заслiплював менi очi... i
лив у душу золотий звабний передзвiн; я задкував од нього спершу поволi, а
далi обернувся i кинувся втiкати; я певно втiкав не тiльки вiд Жельмана,
вiд золотої спокуси, а й вiд себе самого; я не впевнений, що за iнших
обставин я втiк би вiд себе... та й чи взагалi втiкав би, чи не ослiп би,
чи не злегковажив би свiй пiдпис, якби не уявляв, що в цю хвилину всi
пращури, душi яких зiбралися навколо Жельманової корчми, не пильнують, не
стежать за мною, за ослiпленням моїм, за ваганням, за жадобою, за моєю
ницiстю. Та чим далi я втiкав вiд себе, тим спокiйнiшими ставали мої
кроки; саме тут, на жельмановому дворищi, я сповна вiдчув тягар
вiдповiдальностi за право бути поетом; вага ця однак не пригинала додолу,
навпаки - додавала сили.
Я зупинився на брамi. Жельман лежав на кам'яному плиттi й крючкуватi
його пальцi чи з лютi несамовитої, чи з розпуки впивалися в камiнь, немов
у вiск; у його бороду вповзали iржавi мурахи, а в загублених патинках оси
лiпили гнiзда. Тиша дихала менi в лице полудневою спекою i запахом
прив'ялого сiна; сiном, очевидно, годували прапредки своїх коней, бо
облога Жельмана не скiнчилася.


11
Ольга вiрила й не вiрила в Жельманову iсторiю; мiж нами пробiгла тiнь;
мiж нами засiвались пилинки отруйної папоротi; Ольга несмiливо й невмiло
вiдхрещувалася вiд мене, неначе за моїми плечима стояв Жельман Штудер.
- То правда, про що ти оповiв? - шептала. - Нащо мене лякаєш?

- Правдою є те, що жив такий Жельман, який розкопував могили й
розпродував знахiдки богзна-куди. I правда, моя кохана, що дотепер
дотлiває Жельманова корчма, - брав я Ольгу за руки й пригортав до себе. -
Якщо хочеш, то пiдемо туди в недiлю... я уже там був, я бачив стару грушу
посеред подвiр'я.

Ольга злякано заперечувала:
- Я не пiду. Менi страшно. Лякаєш мене навмисне, правда? -
допитувалася. - Як злий ворожбит, чи, може, добрий, не знаю... але навiщо
населяєш поля, яри, береги Днiстра чимсь... навiть не знаю чим: духами,
подiями старих часiв, страхом, пам'яттю, га? Донедавна кукурудзяне поле з
горбом по серединi було лише полем, де росте кукурудза, що її скосять на
силос худобi. А тепер це поле з могилою... розкопаною, пограбованою, чи
повною таємниць; а тепер, якщо тобi повiрити, на кожному кроцi поранишся
об якийсь карб... i болить тебе рана. Хiба то нормально жити з пораненою
душею? Дотепер менi було так легко, свiт оточував мене зрозумiлий,
сьогоднiшнiй, а ти... - Ольга не договорила, схлипнула. Я вицiловував її
сльози; мене її сльози тiшили, вони, на мою гадку, свiдчили, що душа її,
дотепер безтурботна, бездумна, як велика риба в Днiстрових хвилях, починає
замислюватись: а що там, на берегах, а що там, у глибинах, а чия то
кiстка, виорана плугом; i я розумiю: душа Ольжина, що звикла до супокою,
повставала проти невiдомих їй чужих понять, вони її кервавили, мучили й
лякали; душа жiноча не сприймала новизни й вона, новизна, плавала на
поверхнi, як вербова дошка.

12
Якось Ольга менi докоряла:
- Ось ти, Павле, все навчаєш та навчаєш то вiршами своїми, то
оповiдями, то водиш мене полями... i вже це не звичайнi колгоспнi лани, а
цiла iсторiя, вкарбована в скиби, так? Ну, стосовно мене, то ще пiвбiди, я
нiбито iнтелiгент, лiкар, я повинна розумiти... хоч я теж не впевнена, що
воно менi конче потрiбне. До цього часу я жила без твоїх молитов про поле,
вибачай, що я так кажу; дотепер тато мене вчив, що поле - це цех, в якому
виробляють хлiб, м'ясо, молоко, олiю. Вiн колись прочитав одне оповiдання,
не пам'ятаю в якому воно було журналi, зате пам'ятаю, що називалося воно
"Грудка змлi". Письменник описував випадок, коли український емiгрант,
чоловiк iз наших країв, виїхав, здається, до Парагваю ще на початку
тридцятих рокiв, i цiлих сорок рокiв, якщо не бiльше, возив з собою по
свiту грудку рiдної землi... галицької, розумiється, землi в бляшанцi
з-пiд чаю. Тато посмiювався з письменника та з його героя, бо, мовляв, це
дурнi сентименти, грудка землi скрiзь однакова, скрiзь, i в Українi, i в
тому ж Парагваї, i, скажiмо, у Францiї. Ти, звичайно, з цим незгiдний,
правда?

Наша грудка iнакше пахне? Вона бiльш родюча? Я не можу бути суддею,
мене ця проблема не хвилювала, грудка є скрiзь грудкою, але я мимохiть
стаю на татовiм боцi. Хто-хто, а вiн знає, що то значить земля i робота на
нiй. Вiн головує в колгоспi з п'ятдесят другого року. Як пишуть в районнiй
газетi: "Йому було нелегко". Люди спочатку колгоспу боялися, як дiдька...
поприростали до своїх нивок пупцями. А колгосп лише но-но зводився на
ноги: бiдота страшна. На трудоднi "палички" й "грами". Корови в стайнях
висiли на пасках, на провеснi розшивали снiпки з дахiв i рiзали з них
сiчку худобi. Хтось плюнув би на таку господарку, а тато - нi... а тато
мiй згадує, як колись у Черченi гончарi горшки випалювали, деякi майстри
ще тодi жили. Вiн їх зiбрав у гурт: робiть горшки, люди добрi, бо в касi
нi копiйки, жити нам усiм треба. Гончарi горшки робили, а тато мiй їздив
по сусiдських селах i їх продавав. Потiм цегельню заклав. А ще згодом
купив пилораму. Копiйка до копiйки... Тепер не скажеш, що колгосп у
Черченi сякий-такий. I люди вже не бiдують чорно. Що, нi? Тому й шанують
мого тата, ну, може, хтось i не любить, усiм не догодиш. Та менi бiльш до
вподоби його газдiвське, рацiональне ставлення до землi, нiж твоє
iсторико-археологiчно-поетичне її обожнювання. Нащо ускладнювати простi
речi? - Ольга помовчала, мабуть, осмислюючи свої слова; їй, мабуть,
дотепер не доводилося вести розмову на тему, як i за що треба любити рiдну
землю; вона любила її так, як навчив її тато.
- Ти на мене ображаєшся, що не пiддаюся твоїй науцi? - спитала Ольга
пiсля довгої мовчанки. - Що зробиш, я татова доня i татова учениця. Якщо
любиш, то мусиш приймати мене такою, якою я є.
Я її любив...
Я її люблю.

13
Настав найвищий час, щоб бодай коротко намалювати портрет колгоспного
голови Олекси Iвановича Чобота, знаного в областi передовика, орденоносця
i назагал, якщо бути об'єктивним, доброго господаря, який у багатьох
починах, що їх потiм розхвалювали газети, був першим: першим почав сiяти
льон, що давав колгосповi добрi прибутки; першим запровадив у Черченi
замiсть трудоднiв грошову оплату; першим, щоб збагатити колгоспну касу,
заходився закладати рiзнi допомiжнi промисли - побудував цегельню, купив
пилораму, а бiля пилорами виросла довга шопа - столярний цех, ще в другiй
шопi формували цеметнi плити для мiських тротуарiв i "рури" для криниць.
Очевидно, господарка почала давати несогiршi прибутки, бо в селi вирiс
Будинок культури i навiть Будинок побуту. Поговорювали, що Чобiт
збирається вибудувати нову школу, а в старiй, ще австрiяцькiй мають
обладнати аж картинну галерею.
Одне слово, Олекса Iванович Чобiт може стати цiлком позитивним героєм
колгоспно-селянського роману, який сьогоднi в модi. Не беруся однак
стверджувати, що письменник, який буде писати роман, в якому прототипом
стане Олекса Iванович, розповiсть про свого героя усю правду, а якщо й
розповiсть, то редактор iз цензурою її викреслять як таку, що паплюжить,
свят-свят, прекрасну радянську дiйснiсть. Як можна, наприклад, паплюжити
позитивного героя з орденом Ленiна на грудях, сказавши, що його. Чобота,
нiхто в селi не любить, опрiч пiдлабузникiв та парторга Афонi? Бояться -
так, бояться, як вогню; шанують - так. Їздить вiн по селу, по бригадах, по
полях на своєму "газику", порядкує, газдує - нiхто не смiє повстати проти
його "мата", проти його диктату. Я не раз спостерiгав, як вiн покрикує на
людей, i вони гнуться перед ним, як перед дiдичем; а вiн ще й замахується,
маючи охоту вдарити... i таки були випадки, коли давав рукам волю. Хiба
Катерина Ковальчукова не збиралася подати на нього в суд за те, що
збиткувався над нею, коли вона вночi прийшла до скирти взяти в'язку
соломи? Чобiт i вночi не спав, снуючи з рушницею полями i пантруючи, щоб
хтось не вимикнув буряка, чи щоб хтось не вкосив конюшини або ж не
полакомився на в'язку соломи. Уявляєте: зима, мороз, нiч... бiдна жiнка
притюпала з села до скирти, щоб насмикати худобинi на сiчку. З добра вона
не прийшла красти... не з добра нашi люди навчилися красти. А тут, як
яструб, голова з рушницею... i кольбою її, стару, i кольбою зсинцював.
Аякже, "наше" пробувала вкрасти. Стара збиралася вранцi податися до
лiкарнi, щоб "зняли побої", щоб "записали всi синцi" та її плач, суд без
медичної довiдки не хоче судити, але її вiдрадили, мовляв, з ким хочете,
кумо, судитися, з головою, з Чоботом, та вiн усiх у районi й в областi
купив, бо тому дошки на дачу привiз, тому на iменини килим подарував, а
прокурору, коли той сина женив, бичка в колгоспi купив за дешевi грошi, бо
нiбито той бик на переднi ноги заслаб. Хто вас, Катерино, буде боронити...
ну, а крiм того, ви таки солому крали, злодiйство отже було, й вас треба
судити. От сидiть, кумо, тихо й дихайте в двi дiрки.
Щоправд, мав Чобiт клопiт, коли за Хрущова мало не всi поля засiяли
кукурудзою. Щоб нiкому не баглося ламати качани, понад кукурудзами
вибудували "вишки", схожi на козацькi сигнальнi фiгури, на яких сторожа
при бочцi смоли пильнувала, чи не появляться в степу татари; козацькi
"фiгури" стерегли край вiд орди, а Чоботовi "вишки", на яких денно й
нощно, як кажуть, та ще й з рушницями вилежувалися комсомольцi або й
комунiсти - на кого черга випала - стерегли кукурудзу вiд тих, хто тую
кукурудзу сiяв i висапував; сам голова любив проводити ночi на котрiйсь iз
"вишок", казав, що вартування нагадує йому молодiсть, коли ще ходив iз
автоматом в стрибках i, бувало, лежав у засiдках, пiдстерiгаючи
бендерiвцiв. Котроїсь ночi вiн та ще один борець за збереження колгоспного
майна - Мацюпiнькою той зветься, який був у Чобота за шофера й за
"порученця", тобто був таким слугою, який усi Чоботовi накази, забаганки i
таємнi доручення виконував, зловили в кукурудзi молодицю - Ксеню Прийму,
яка встигла наламати цiлий подолок качанiв; на цей раз голова молодицю не
катував, а тiльки задерли їй спiдницю й сорочку на голову, зверху
зав'язали, як ото мотузять мiшок iз картоплею, i пустили дорогою в село.
Не знати, як бiдна Ксеня намацала наослiп дорогу додому, кажуть, хтось її
побачив удосвiта оголену, усю в грязюцi, бо не один раз падала в рови й
калюжi, й визволив iз мiшка... а коли визволив, то з "мiшка" попадали на
землю кукурудзянi качани; i хоч осоромлена Ксеня нiкому нi словом не
обмовилась, хто над нею позбиткувався, село здогадалось: то Чобота пiдла
робота.

Дарма, що в Ксенi Прийми не було чоловiка - десь запропастився аж на
Сахалiнi, переповiдали, що втопився, напившись, не мала вона також
старшого брата, тато її давно спочив у Бозi, усе ж таки знайшлася душа,
смiливець, який котроїсь ночi припильнував, котрою стежкою правцює товариш
голова... припильнував i стрiлив у нього з карабiна. Нi, не поранив, i,
певно, не хотiв анi поранити, анi вбити - стрiлив, щоб попередити. Куля
бренькнула бiля вуха й полетiла собi в нiч, а Чобiт заволав о помiч, що
його вбивають. Збiглися сусiди, а вiн, Чобiт, тремтить i смердить страхом,
як пес. Нi, нiхто пострiлу не чув, нi, борони Боже, ну, нiби щось луснуло,
якби патиком трiснуло, ну, само собою нiхто нiчого не бачив. I зводили
перед слiдчим плечима: а може, головi з переляку щось там причулося? Хто б
то стрiлив у нашого газду... ну й для того, щоб стрiлити, треба мати
карабiн.

Слiдчi з мiлiцiї й гебiсти товклися з мiсяць, i даремно. Глухо. Зате в
районнiй газетi Гриць Федака - поет, повiстяр, байкар i драматург
районного масштабу написав, що в Черченi пiдвела голову куркульська гiдра:
було вчинено замах на голову колгоспу Олексу Iвановича Чобота. Ворог,
мовляв, не спить. Люди, будьте пильнi...

"Ольго...

Ольго, ти нiколи зблизька не приглядалася до свого тата? Тобi не
здається, що вiн дотепер ходить в стрибках iз автоматом i воює з усiма
нами; вiн усiх тут ненавидить..."
"Хiба вiн, Павле, не газдує в Черченi по-людському, щоб у черченських
людей був хлiб на столi й до хлiба? Село починає будуватися, солом'янi
стрiхи й для фотографiї не знайдеш. Газифiкацiя планується. Все для
простого хлiбороба. Ось хоч би стоматологiчний кабiнет, де я працюю. Що,
нi? А хiба не тато глаїв район та область, коли розпалився скандал навколо
Святого Духа? То парторг Пннди-лик затiяв тодi зняти хрест iз банi..."
"Тато мусив глаїти. Доярки, свинарки i трактористи - народ начебто
тихий, сумирний, в мазутi й у гною, а проте твердо стали: будете
збещечувати Святий Дух - не вийдемо на роботу. Нечуваний випадок. Скандал.
Розголос на весь Союз. А що значить один лише раз не видоїти корови. Твiй
тато власний iнтерес боронив".

"Ти таки несправедливий до нього, Павле".
"Вiн далi лишився стрибком, далi утверджує "соцiалiстичнi перетворення"
силою, лайкою, брутальнiстю. Вiднiми у нього автомат, Ольго".

14
Очевидно, я даремно устряв у розмову про поезiю й, так би мовити,
розтеревенився "про власну творчiсть" тодi, коли Ольга навпростець
спитала: "Як ти пишеш вiршi... як ти починався, Павле, як поет?" Я повинен
був їй вiдповiсти, що нiякий ще не поет, я навiть не знаю, чи моє писання
бодай трохи схоже на поезiю, це так собi... це нiби душа розмовляє з Богом
i з цiлим свiтом. Я не один раз бачив, як весною виспiвують шпаки:
трiпочуть у самозабуттi крильцями, дзьоби широко вiдкритi - солов'їнi
трелi, витьохкування, посвисти сип-ляться як перли, тобi на голову...
сипляться i чаруюють: тобi здається, що птах спiває виключно для тебе, що
його спiв призначений для того, щоб прогнати, розвiяти ранiшню iмлу
з-помiж дерев у нашому садку на березi Золотої Липи, щоб ранок визолотився
i став голосним, як скрипка. А насправдi ж птаха виспiвує, сказати б, свою
душу. Так їй Бог дав. Я теж схожий на того шпака, який не знає, чому йому
спiвається.

Одначе я цього Ользi не сказав; я не мiг себе побороти, сидить у менi,
такому начебто самокритичному та iронiчному, як хробак у яблуцi,
замаскувавшись робленою байдужiстю до власної особи, такий собi
самозакоханий тип, який "ще себе покаже", "талант якого iще не вiдкритий",
"який не схожий на iнших iз пишучої братiї", i який "має збагачувати нашу
лiтературу". Що правда, то правда, я нiколи високим думкам про власну
особу не давав волi, притоптував їх на самiсiнький спiд своєї душi та ще
й, немов камiнням, глiтом, щоб не спливали на поверхню, притлумлював
самоiронiєю. Але я також завжди пам'ятав, що вони, солодкi думки про себе,
нишкнуть у норах, як раки, досить забутися, втратити над ними контроль й
вони спливуть на поверхню. Найчастiше це траплялося тодi, коли в
iнститутi, в лiтературнiй студiї наш керiвник i знаний поет Микола
Верховинець просив мене прочитати "щось новенького"; я читав, а братiя моя
лiтгурткiвська стискувала в кулаки заздрiсть, а у дiвчат очi свiтилися, як
незаслоненi ввечерi вiкна, а Верховинець - високий красень з козацькими
вусами, обидвома долонями брав моє обличчя i цiлував розчулено в лоб.
"Господи, як гарно, Павле. Висока тобi дорога простелиться".

Вiн був добрий i щедрий, цей Верховинець, вiн не шкодував для нас нi
слави, нi гонорарiв, нi дiвочої ласки, вiн усе це мав, багатi й талановитi
люди, думаю, не бувають скупими, нi заздрiсними, а я, захмелiлий, виростав
у власних очах, начебто справдi злiтав на високий щабель... а насправдi я
сидiв на щаблi на першому знизу, на початковому, на сухому, трухлявому
сучку, i спiвав, немов той шпак, трiпочучи крильцями.
Тепер також, замiсть того, щоб вiдбитися вiд Ольжиного запитання жартом
або ж повести розмову в iншу борозну, я цiлком поважно почав уголос
розмiрковувати, як я "починався як поет". I прошу мене зрозумiти: я iшов
поруч з красивою молодою жiнкою; я обiймав її за стан; я час вiд часу
утикався обличчям у її важку розплетену косу; я ловив її позирки, коли
вона повертала до мене голову, i в Ольжи-них очах я вичитував... ну,
захоплення десятикласницi молодим учителем iсторiї. То ж я мимоволi мусив
ставати "талановитим", навiть "генiальним", а всi талановитi й генiальнi
повиннi мати свiй поетичний родовiд, початок, чи не так?

Я бував, коли вчився в iнститутi, на лiтературних вечорах, чув подiбнi
зпитання, якi задавали поетам, котрi вже мали по двi-три збiрки поезiй, i
пам'ятаю їх, поетiв, вiдповiдi: один почав писати пiд впливом Шевченкового
"Кобзаря", другий вважав себе мало не "Франковим учнем", третiй "починався
вiд Сосюри", а я, Ольго, починався... я починався... я вихлюпнувся з
"маминих вiршiв". "Невже твої мама ще й писали вiршi?", - аж призупинилася
Ольга. "Нi, мама не писали... мама просто любили вiршi. Вони замолоду
декламували в читальнi на концертах... декламували, i уяви собi, нам,
малим, удома". "Дивно, - мабуть, не повiрила Ольга. - Коли бiднiй селянцi
було до вiршiв, якщо вона бiгла з серпом чи мотикою в поле. Вдома -
худоба, свинi, кури, ну й дiтлахи. I все це на її голову i на її руки. А
ще чоловiк iз своїми кулачищами. Нинi колгоспницi теж не легше, а колись
одноосiбникам i поготiв". "А все ж, Ольго, дiялося так, як розповiдаю. У
тридцятi роки, дарма, що Галичина була пiд Польщею, читальнi "Просвiти"
вмiли просвiчувати й тих темних, затурканих злиднями й роботизною селян, в
тому числi й жiноцтво. Ти, певно, не знаєш, що у нашому Чер-ченi - так
оповiдали менi в сiльськiй бiблiотецi - є бiльше десятка старих жiнок,
яким додому школярi регулярно носять з бiблiотеки книжки; уяви: читають
старi порхавки "Вiйну i мир" Льва Толстого". "Моя мама пояснила б цей
феномен iнакше: не якась там буржуазна "Просвiта" з тридцятих рокiв iще
посилає свої iмпульси в теперiшнiй час, а є це результатом культурної
революцiї в захiдних областях України, є це досягненням соцiалiстичного
будiвництва", - сказала Ольга. I вже не можна було прочитати з її обличчя:
жартує вона, глузує з порожнiх слiв своєї мами, а чи таки сама вiрить у
подiбне твердження? "Соцiалiстичне будiвництво нi при чому, якщо мої мама
люблять книжки... якщо вони залюбленi в поезiю. Навпаки. Соцiалiстичне
будiвництво не витерплює ось хоч би такий вiрш, який я почув вiд мами ще в
дитинствi. Вона зчаста його повторює, як "Отченаш". Можна сказати, я
виростав пiд цим вiршем, як пiд дощем. Послухаєш?" - Я торкнув Ольгу за
лiкоть. Одначе згоди не чекав. - "Зiйшлись обоє на багнетах: Старий-старий
i молодий. В одного: - Сину! - з-пiд кашкета... В другого: - Батьку,
одiйди!... Зiйшлись i стали на хвилину. Схрестили погляди на мить. Кашкет
мовчить i жде на сина, а син осикою тремтить. На перекошенi обличчя. - Не
бiль, не втома - дикий сказ: Хоч би вже швидше... Хоч би швидше! Хоч би за
раз!.. I довго ждали б два багнети (В очах кривавий перелив). Та хтось
iззаду з кулемета Обох скосив..."

Ольга зупинилася, задивившись на захiд сонця; я подумав, що на тлi
кривавої заграви Ольга уявила побоєвище, на якому в багнетнiй атацi
зустрiлися батько з сином, котрi воювали пiд рiзними прапорами. I поки
вона осмислювала, осягала аж пiднебесний трагiзм ситуацiї, хтось третiй...
хтось пiдступний ударив по батьковi й синовi з кулемета. Щоб не
сумнiвалися! Щоб отямилися! I в дитинствi, i тепер цей вiрш я переживав
особливо глибоко, неначе я був одним iз тих, що зустрiлися в бою; я уявляв
того третього, який затаївся позаду чи збоку, вiн лежав i їдко посмiхався,
а "максим" його був нацiлений на мої груди; мама, декламуючи вiрш,
дивилися кудись поперед себе, нiби вони теж бачили перед собою того
окритого ворога, i своє бачення передавали менi.
Завжди, коли пригадую цього вiрша, коли душа прагне його вишептати,
чую, як десь поруч, зовсiм близько вистукує кулемет... вистукує i всi його
кулi цiляться у мене; а за кулями, якi мене розстрiлюють, чую глузливий
регiт того "третього".

"Вiрш як вiрш", - майже байдуже сказала Ольга. I одним махом
перекреслила мої сподiвання про те, що вона нiбито щось там собi уявила на
тлi палаючого неба; менi стало її жаль; вдарила мене думка: повернутися й
пiти геть вiд Ольги. Нащо вона менi така ... така глуха гуска з рудою
косою? - "Хоч... - нi, вона не помiтила митi, коли я був готовий її
покинути, - хоч, - повторила, - якщо задуматися, то опiсля, власне в оцю
хвилину, той вiрш засiяв у душу смуток. Тужно менi стало. I ще: питаюся у
самої себе, хто був той третiй з кулеметом?" Вона певно очiкувала моєї
вiдповiдi, бо довго мовчала, час вiд часу кидала на мене позирки. "Ворог
то був", - вiдповiв я врештi невиразно; я не мiг навпростець назвати iменi
цього ворога; я остерiгався Ольги, здогадуючись, що в неї вдома того
ворога, якого б я назвав, мають за рiдного брата: в її родичiв є iншi
вороги. Хоч моя Ольга "первiсна", хоч живе собi в Днiстрi велика бiла
риба, яка вихльостує хвостом, вигулькуючи на поверхню води, й однiєю
водою, плином її, теплим сонячним променем радiючи, я однак не був
упевнений, i це мене мучило, i це мене болiло, що завтра або ж пiслязавтра
наївно, може, й без задньої думки, передасть мої слова Настунi Хмурiй.
Менi ж iз Хмурою працювати, вона має у школi вагу. Чи будуть у
Черчен-ськiй школi тримати вчителя iсторiї Павла Ключаря, який називає
ворогами тих, якi принесли на своїх штиках "золотий вересень 1939 року".
П-сс-с-с...

Я аж оглянувся навколо пiдозрiло, немовби злякавшись, що хтось прилiг
помiж вiльшиною... прилiг i пiдслуховує мої думки; i дивно, що Ольга
вловила мiй мимовiльний рух. "Ти боїшся когось... чогось, Павле?" -
спитала нахмурившись. "З чого ти взяла? - вiдповiв я. - Кого й чого менi
боятися? Я згадав автора цього вiрша Дмитра Фалькiвського. Добрий був
поет. Ходив iз наганом, розстрiлював людей i при нагодi писав вiршi. Доля
людська... Поки його самого не розстрiляли". - "Вiн був бандерiвцем... iз
банди?" - Ользi напевне здалося, що вона зрозумiла, чому я перед хвилиною
стривожено оглянувся. - "Нi, уяви собi, вiн був енкаведистом... i
енкаведисти його розстрiляли ще в тридцятих роках". "Защо? - пошепки,
блiднучи, спитала Ольга. - Продався американцям?" Вона, вочевидь, шукала
виправдання для енкаведистiв, якi розстрiляли свого колегу; вона була
вихована вдома, в школi й в iнститутi, що всi чекiсти - герої, i всi вони
чистi, як скло. I справедливi... Подiбне вдовбували й менi, усiм нам, та
тiльки в мене були мама, якi менi ще малому назвали ворога, котрий у вiршi
Фалькiвського скосив батька i сина, якi здибалися в рукопашному бою; потiм
вiд куль цих ворогiв загинув наш Зенко. - "Нiкому вiн не продався, Ольго,
- вiдповiв я з серцем. - Просто вiн знав того кулеметника, який поклав
трупом батька й сина; був йому, може, той кулеметник, однодумцем,
приятелем... а може, сам Фалькiвський був цим кулеметником, га? А коли
отямився... зате й розстрiляли, що поет отямився". Це було з мого боку вже
надто смiливо. "Хiба то гуманно... є чи були такi закони, в яких записано,
що за якийсь вiрш можна розстрiляти поета. За слово - розстрiляти? Хочеш -
читай собi його вiршi, сприймай їх, плач над ними, або вiдкинь їх, -
роздумувала Ольга, - а хочеш - прочитай i забудь. Це твоя справа, чи нi?"
"А якщо люди не хочуть нiчого з прочитаного забути? I сумнiваються... i
терзаються. Тi, що розстрiлюють, про людськi терзання добре поiнформованi.
Їм болить, болить... вони не можуть... вони не можуть пережити, що хтось у
чомусь сумнiвається", - сказав я. Наша розмова, спочатку безневинна,
западалася в забороненi пропастi. - "Сьогоднi, здається, поетiв уже не
розстрiлюють? Правда?" Ольга безпомiчно стояла перед забороненою пропастю,
i з незвичностi, певно, крутилася їй голова.

Я мовчав; я помiтив: Ольга злякалася за мене. Вона не була рада
незвичнiй для себе розмовi й прагла чимдуж утекти вiд неї... втекти й
заспокоїтися. "Ну, чо' ти мовчиш, Павле? - узяла мене за руку. - Правда ж,
не розстрiлюють?"

Господи, з якого неба вона впала?
"Нi, не розстрiлюють, - заспокоїв її. - Одначе при нагодi замкнуть за
грати. Або ж показують на дверi: Ану ж, пiїте, забирайся з рiдної землi
пiд три чорти". "Хоч би платили добре за вiршi, якщо аж такий ризик. То
хоч платять добре?" - допитувалася Ольга, i її запитання було
безпосереднє, щире, я не мав права навiть дивуватися. Дотепер вона жила в
раю, де Адамом був її батько - колгоспний голова, мама - Євою, а Змiй
стерiг їхнi ворота, щоб на них не сiв птах iз мого, Ключаревого саду.
Калину в раю вирубали, а Бога з раю вигнали. "Я чомусь боюся за тебе,
Ключарику, - припала до мене Ольга, обняла. Вона викрадалася з раю, що
його пильнував Змiй, i я в душi хвалив її за смiливiсть i вибачав, що
клала поезiю на колгоспну вагу. - Я люблю тебе, Ключарику", - шептала
водно й обiймала; обiймами наче боронила мене вiд лиха, що затаїлося
поруч.

15
Того вечора, коли ми з Ольгою розмовляли про поезiю, менi так i не
вдалося вiдповiсти їй виразно, як я "починався як поет", як наважився
стати на перший щабель поетичної творчостi... на перший щабель драбини.
Наша розмова тодi потекла iншим руслом, опiсля Ольга до цiєї теми бiльше
не поверталася, наша тема закотилася в бур'яни, помiж кропиву, й там
усохла, а шкода, бо для мене вона має принципове значення. Хай для мене
тiльки одного. Хiба це мало? Важливо з'ясувати для себе спонуку до
творчостi, потребу й мету... так, велику мету: що прагнеш вiдкрити людям?
Та_ й чи обов'язково вiдкривати? Кажуть: поезiя - це кардiограма душi.
Якщо це правда, то чому так багато фальшивих кардiограм? Запитую... i
стверджую: поети навчилися пiдробляти свої кардiограми. А може, їх
пiдробляють редактори? Я купую поетичнi збiрки, великi й малi, автори їх
знанi й прославленi, або ж - навпаки: нiкому невiдомi пiїти, як я ось.
Читаю їхнi вiршi i теж шукаю у них спонуки: що, хто примушує їх отак
вiршувати? Жадання слави? Потреба прислужувати й сповняти вказiвки,
приклавши по-вояцькому руку до дашка? Гонорар?
Я, певно, несправедливий до тих, хто друкується; у їхнiх збiрках тут i
там помiж високими берегами нагребленого смiття прожолоб-люється часом
лише щира сльоза, часом чистий ручай, а часом, покриваючи смiття,
прокочується валом рiка, у плесах якої омиваються душi; я, очевидно,
заздрю братчикам-пiїтам, яким дозволено вивозити свiй крам на багатолюднi
ярмарки, менi ж - заборонено. Забiжу трохи наперед i признаюся, що першого
ж року свого вчителювання в Черченi я скомпонував невелику поетичну
збiрочку, яку назвав "Карби отчої землi" й вислав до Львова до
видавництва. Звiдти надiйшла рецензiя. Мою збiрку обскубли, як
пiдстреленого катапулькою горобця, й викинули на смiтник. Рецензент писав,
що в рукописi нема прискореного ритму соцiалiстичних перетворень, нема
сучасного подиху життя, не чутно крокiв людини-господаря в цеху й на
колгоспному лану, нема хоралiв про партiю i комунiзм, нема, зрештою,
почуття iнтернацiоналiзму, дружби народiв i т. д. Зате є втеча в
патрiархальщину, в давнину, в ущелини, заснованi павутинням, порослi
мохом; є тут хрести, могили, карби землi, дзвони, грiхи, безпам'ять.
Рецензент назвав мене старим слiпцем, який вимацує палицею непевну дорогу
через сумнi простори, через безплiднi пiски, де життя давно завмерло. А
шкода, мовляв, бо є у хлопця "щось", були б з нього люди, якби....

Якби що?
Зрештою, я на нiщо не претендую; я змирився з невдачею: я погодився з
критиком, але я не згоден стати "людиною"... людиною, так як це розумiє
рецензент. Моя поезiя, якщо це поезiя, насамперед потрiбна менi, а це вже
немало, правда? В Японiї, кажуть, люди пишуть i друкують поезiю переважно
для себе. Я не починався нi вiд Шевченка, нi вiд Франка, нi вiд Сосюри, не
вони були спонукою спробувати свої сили i взяти в руки перо; мамине
декламування теж не пiдштовхнуло мене вiршувати, мамина любов до вiрша
лише поезiю менi вiдкрила. Спонука була, сказати б, простiша, не
лiтературна. Я пам'ятаю той день, восени... я тодi перейшов до десятого
класу. Була недiля. Мама попросили вигнати на отаву корову, нашу Бiланю; я
любив пасти худобу... як iще до колгоспу тато тримали пару коней, то їздив
з ними в нiчне - в дубовий молодий лiс, який звався "Рубча над Липою";
тiєї недiлi я теж забрiв iз Бiланею помiж дубчаки на Рубчу. I тут, власне,
сталося. Невидима сила, дотепер притлумлена, схована, затаєна, проломилася
з моєї душi, немовби роздерла навпiл завiсу, i навколишнiй свiт, що
хвилину тому iснував самим собою, проник у моє єство, у серце, в кров;
свiт у менi прорiс: i оцi, немов вилитi iз залiза дубчаки, що лiниво
поморгували збляклим вiд вранiшнiх мряк листям; i погойдування вiтру на
кущах крушини; i безгомiнна кваплива метушня мурах у купинах; i оксамитова
нiжнiсть порудiлих мохiв, що стелилися навкруж старих дубiв; i скрик
сороки в лiщинi; i розпрозорена золотиста повiнь свiтла, що потужно лилося
помiж стовбурами з близьких полiв й заповнила собою лiс аж попiд першi
комарi, й рiдкий цей лiс був схожий на велетенський храм iз численними
колонами; i тиша, що спадала з неба, немов роса, й до котрої прислухалися,
нашорошившись, трави, корчi й кожен листочок; i тисячолiтнi голоси
вершникiв i мисливцiв, якi цим лiсом колись проїжджали; i душi п'ятьох
бандерiвцiв, якi, оточенi енкаведистами в криївцi, що була он там у
видолинку, пiдiрвалися на гранатах; i жорновий камiнь, що його колись
викопали у високiй прадавнiй могилi посеред лiсу; i розчахнута всохла
трепета, яку люди обходять стороною, бо на нiй вже за моєї юнацької
пам'ятi повiсився недалекий наш сусiд Василь Кузьмак, який за Польщi
вчився в гiмназiї в Рогачi, по вiйнi водив цiлу сотню хлопцiв iз УПА...
водив, поки енкаведе не пiдiбрало до нього ключика й взамiн на обiцяне
помилування i свободу Василь Кузьмак вивiв своїх хлопцiв на прицiльний
вогонь кулеметiв, i, певно, зрадженi стрiльцi, й по смертi не давали йому
спокою, бо Кузьмак усукав собi посторонок; i прiлий грибний дух опалого
листя; i бiлизна молодих берiз, що соромливо, ховаючись поза дубами,
слухали сумовито, як капають, немов сльози, золотi їхнi листки; i
заблу-каний колгоспний кiнь, що вночi, попасаючи, вiдбився вiд подiбних до
себе трудяг, що возять на ферми силос, а iз ферм - тяженнi вози гною...
кiнь тужив за роботою i вчився на старiсть iржати; i мiлiярди зеренець iз
трав, iз зел, що впали у вологiсть землi; i кожна грудка, пеньок; i кожен
писк лiсової мишi...

Огром моєї землi розвергся страшно й солодко передi мною, вiд щастя
можна було зiйти з розуму; вiд щастя або ж кричи, лементуй на цiлий лiс
або ж молися, хлопче, занурившись в густi мохи.
...Є десь у мене записаний той перший вiрш, власне то була дяка Боговi
за те, що безконечно щедро збагатив мене; i було подивлянням власної душi:
безмiр у нiй поселився.

16
Цей пiкантний епiзод, дорогий мiй Майстре, можна було б обминути, якби
вiн так багато не важив у моєму приватному життi, а головне, що вiн, цей
епiзод, має продовження до сьогоднiшньої ночi, дарма, що вiд тiєї подiї
минуло цiлих п'ять рокiв, i я чомусь впевнений, що вiн триватиме ще довго,
поки ми з Ольгою не зiстаримося. Епiзод, зрозумiло, банальний, але вiн
рано чи пiзно мусить зайняти своє мiсце в iсторiї двох закоханих; вiд
нього, як то кажуть, нiкуди не дiнешся, вiн, як весняний дощ, що застає
тебе в чистому полi й ти, безпомiчний супроти нього, вiддаєшся на його
ласку.
Щоправда, я, яко людина розсудлива - ви це, очевидно, Майстре, помiтили
- намагався вiдсунути його на майбутнє, я хотiв ближче пiзнати свою
кохану, в нашi передвечiрнi мандрiвки полями й луками понад Днiстром я,
новоспечений педагог, пробував вводити її у свiт дещо вiдмiнний, нiж той,
у якому Ольга жила дотепер; я хотiв мати не просто дружину, а й ще вiрного
однодумця, вiд котрого я з нiчим би не таївся. Мене дещо шокувала її
стихiйна первiснiсть, її подiбнiсть до великої бiлої риби з Днiстра, яку я
сам вигадав, i котра живе лише плином води, нерестом у теплих шуварах,
чужа для берегiв i байдужа до того, що там дiється.

Я мрiяв, Майстре, що рибу осiдлаю...
Тим часом одного паркого надвечiр'я ми пiшли з Ольгою на Днiстер
купатися; це не була наша перша купiль - ми облюбували тихе плесо, берег
якого був густо зарослий лозняком. Студенти з табору дороги сюди не знали
й ми були цьому радi; Днiстро хлюпався об береги лагiдно, лiниво, хвилi на
бистринi зблискували, пiдпаленi сонцем, що заходило, кованою червоною
мiддю, а попри берег вода струїлася темна й тепла, на вигляд начебто аж
густа. Якби не комарi то наш куточок можна було б назвати райським... i
якби не моя скованiсть, страх переступити межу, що може статися кожної
хвилини. Ольга, звiсно, була в купальнику, i я не мiг вiдiрвати очей вiд
її налитого загорiлого тiла, мене хвилювали її стегна, груди, особливо
притягали до себе пипки, що по-дiвочому гостро аж нiби пробивалися через
купальник, i я ховав... я ховав позад себе руки, щоб не дати їм волi, i
потупляв очi, лякаючись, що Ольга помiтить у них поклик жадання.
Сам не можу второпати, чому я почував себе, як сiмнадцятирiчний юнак,
який уперше побачив оголене жiноче тiло, яке i манить своєю незвiданою
солодкою тайною i водночас вiдштовхує, бо... сiмнадцятирiчний юнак не
знає, як до жiнки пiдiйти, та й чи дозволено йому пiдiйти, чи вона не
образиться, чи не закричить, чи вона тебе не засмiє, i чи вона, ця
прекрасна гола жiнка, взагалi для тебе.

Я, щоправда, був переконаний, що Ольга призначена Богом менi; але я
боявся необережним рухом чи й схмелiлим, замотеличеним виглядом, очима
похiтливими, якi здирали з Ольги трусики й лiфчик, сполохати свою любов; я
не знав, скiльки тисячолiть буду витерплювати муки, вода, на щастя, мене
остуджувала, я поволi заспокоювався, лежачи горiлиць на хвилях, i втiкав
думкою вiд Ольги, що теж лежала поруч на водi; в такi хвилини вона справдi
була схожа на велику бiлу рибу, що запливла в тихе плесо пiд лозами; я
втiкав подумки вiд Ольги й не мiг втекти; я, зрештою, соромився своєї
втечi, менi здавалося, що Ольга, чи тодi, коли ми плаваємо, чи коли
вiдпочиваємо горiлиць на водi, чи коли лежимо на березi на рушниках, iнодi
скошує на мене очi i в її очах i в кутиках губ пробивається тонюсiньке,
приховане полумiнце усмiху. Вiї її тремтять, як бабки, що стрекочуть понад
водою.
- Я тебе люблю, Ольго, - кажу їй на водi i на березi теж повторяю, i
мої слова таять у собi закляття од шалу i пояснюють мою цнотливiсть.

- Я тебе люблю, Ключаре, - вiдповiдає Ольга й шукає моєї руки. Нашi
руки пiсля купання холоднi, як жаби, але серце миттю посилає в пальцi
потоки враз збуреної вогнем кровi i нашi руки - моя права, а її - лiва
злютовуються, аж хрустять у суглобах пальцi; щоб не спричинити Ользi болю,
я поступово вивiльнюю руку i... i нiбито вiдмахуюся вiд комарiв; насправдi
ж втiкаю вiд близької Ольги... втiкаю, смiшний, у розмови про знайденi
сьогоднi в розкопах характернi черепки, про студентськi вечiрнi спiви пiд
гiтару, про поезiю... та ще Бог знає про що.
- Ти мене боїшся, Ключаре, - спитала позавчора Ольга, коли ми
поверталися вже в темрявi з купання. Вона зупинилася, перегородивши стежку
й очiкуючи вiдповiдi. - Боїшся, неначе сiмнадцятки? Господи, а може, це й
прекрасно, що живуть на землi такi допотопнi динозаври... - Вона поривисто
обняла мене, поцiлувала. - Ой, Павле, - смiялася, - тебе студенти теж,
певно, вiдкопали у своїх розкопах.
Чи вона глузувала з мене?
Аж поки...
Я не сподiвався, що за нашими передвечiрнiми купелями iз-за корчiв
пильнують, посмiхаючись лукаво, Купало з Ладою, вiчнi супутники кохання,
якi тисячолiттями живуть на Днiстрових берегах i пильнують, щоб не
пригасало кохання в хатах, у травах, у лiсах, бо без кохання обезлюднiють,
стихнуть Днiстровi береги. Купало з Ладою того надвечiр'я, коли ми з
Ольгою увiйшли в рiку, напнули на небо хмару й витрусили з неї раптовий
рясний дощ. I дощ, i вода в рiцi були теплими i ясними; Днiстром, вiд
глибинного дна до гребенiв хвиль, пливла, котилася радiсть, i омивала нас
iз Ольгою, ми вiдчули себе дiтьми й плавали наввипередки, немов щупаки, i
я знав, що ми обоє були прекраснi, як Лада з Купалом: предковiчнi боги
увiйшли в нашi душi... й коли вони пiдступно, непомiтно увiйшли в нашi
душi, то ми забули про рiку, про дощ, про високий протилежний берег,
звiдки хтось мiг за нами пiдглядати, ми навiть не помiчали, що плаваємо,
що живемо, дихаємо, ми переселилися в iнший свiт, у якому звихрилася жага,
вода навколо нас закипала, а дощовi краплi, що падали на нашi голови,
вмить випаровувалися, ставали туманцем, що розстелювався понад водою i
заслоняв нам очi... так, заслоняв, i ми слiпi, оглушенi, ловили себе
руками i ногами, грудьми й спинами, цiлунками, обiймами; ми то
переплiталися руками й ногами, то задихане пливли поруч, обнявшись i
веслуючи кожен тiльки однiєю вiльною рукою; ми, не дай Боже, могли б i
втопитися, якби Днiстер не злякався та не вихлюпнув нас, збожеволiлих вiд
любовi, на берег. Власне я винiс Ольгу з води, немов перце, i поклав її
пiд дощ, що не переставав, на нашу мокру одежу; я не пам'ятаю, чи були
тодi вимовленi якiсь слова про кохання, усякi слова були зайвими i
мертвими супроти вогню, що спалював нас у нетерплячцi; Ольга лежала
навдивовиж тихою, покiрливою i тiльки простягувала до мене руки, мокре її
тiло свiтилося, немов його вирiзьбили з алебастру, пуп'янки грудей
розквiтали темно-коричневими дикими тюльпанами, а очi зелено
по-вiдьомському зблискували, обiцяючи безмежне щастя й щастя самi
очiкуючи.
Я припав цiлунками до її колiн, до стегон, до лона, до грудей... i ми
обоє скрикнули, мов дикi гуси, падаючи в солодку й шалену нiрвану.

Ой гуси, гуси...
I наступного вечора, й сотнi iнших вечорiв i ночей пiсля того, коли ми
з Ольгою побралися i у нас народилася дiвчинка... та й тепер, коли ми в
розлуцi, все залишається помiж нами по-старому й ми любимося так само, як
пешого разу пiд дощем. Є в Ользi бiла сила, покiрлива й пiддатлива
жiночнiсть, що кожного разу зводить з розуму, неначе менi вiсiмнадцять
рокiв i я вперше поцiлував жiноче колiно; продовжує тривати тайна її
зваби, Ольга й тепер припливає до мене з ранкової iмли i я, бувало, серед
ночi прокидаюся вiд звучання її iменi.

Я кличу Ольгу...
Бо ще тодi, на березi Днiстра, я зрозумiв, що даремно хотiв осiдлати
довгу бiлу рибу й вивести з первiсного її свiту у свiт моїх iнтересiв,
вона мене слухала, кивала головою, здавалося, переймалась тим, про що я їй
говорив, навчилася потайком вiд матерi, вiд Хмурої Настi, "Отченаша",
захоплювалася книжкою, яку я їй пiдсовував i... i пливла далi в первiснi
свої моря. Що й казати, бувало, я лютував, брав її за плечi i трусив нею,
як грушкою, а вона ж, не ображаючись, гладила мої руки й обцiловувала їх
або ж покушувала пальцi... покушувала й обiцяла пошепки: ну, ну, любий, я
тобi вночi вiдомщу, побачиш. Немовби ти ще не переконався, що я лише
жiнка: хочу любити, плодити дiтей й тебе чарувати до смертi, й ти до
смертi будеш шукати в менi тайни, так буде. I не знайдеш... ой нi, не
знайдеш, - пообiцяла, погрозивши пальцем. I не знайдеш...