Роман Федорiв Єрусалим на горах ЧАСТИНА П'ЯТА

ЧАСТИНА П'ЯТА
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
1
Уже декiлька днiв я п'ю зелене хмiльне пиво; першого дня увiв мене в
буковi лiси на пiщаних горбах i неглибоких ярах Павло Ключар, а вже в
наступнi я сам торував сюди стежки: пiдкотивши штани, брiв через Золоту
Липу, минав кукурудзянi й буряковi лани й, непомiтно пiднiмаючись стежкою
все вище й вище, досягав тiєї межi, коли поля лагiдно й похило стелилися
менi пiд ноги. Внизу, оперезане суцiльним шнурком вiльшини, пiд якою
в'юнилася Золота Липа, дрiмало в кучугурах садкiв принишкле село, праворуч
за деревами плавав у небi хрест на Святому Дусi; i село, i поля, i Святий
Дух гойдалися в золотистому маревi петрiвочного дня, безмiрний Ноїв
ковчег, у якому вмiстилося цiле скошене Опiлля, лiниво й безгомiнно плив
мимо букових лiсiв, а я стояв на березi й думав, що ковчег допливає до
_жнив.

Лiс не починався одразу, вiн спершу огородив себе вiд полiв, що лiниво,
але вперто пнулися вгору, широкими крайками лiщини й терену, а вже потiм
стежка з розгону, як сполошена сарна, вбiгала пiд куполи буковини i тут на
мить зупинялася, немовби для того, щоб огледiтись, вибрати напрям - уже
вона помчалася помiж стовбурами дерев, оминаючи осипи пiску й брили
камiння, що бiло й зубасто вищирювались на схилах горбiв. Лiс, дарма, що
дерева у високостi, прагнучи дотягтися одне до одного, застеляли кронами
небо, виявився рiдким i свiтлим; чи тут по-мудрому не один рiк
господарювала людська рука, чи лiс мав потаємний, тiльки для нього писаний
закон, але кожне дерево тут мало досить мiсця для росту й кожному
вистачало сонця. Очевидно, старi буки - патрiархи цих лiсiв колись, у
давнину, вкорiнилися переважно у вологих сiдловинах помiж горбами, а вже
колами - низом i верхами розсiвалася молодь. Кривi, горбатi, кволi й
несмiливi загибали тут вiдразу - лiсовi-бо закони жорстокi, й лише здоровi
та гiнкi здобували право сягати хмар.
Я не брав з собою етюдник. Ключар казав, що ми "просто йдемо за
грибами", а ходiння з етюдником чи навiть лише з блокнотом - це теж
продовження роботи, шукання "красивих мiсць" для малювання. "А вам.
Майстре, треба вiдпочити, вiдключитися, забути про крик i жах ув очах, якi
ви очистили вiд тиньку на стiнi Святого Духа".
Ключар, вочевидь, зауважив, що стiна в Святому Дусi мене виснажувала. Я
не спав ночами, особливо пiсля того, коли старий Iван Слободян переклав на
мене свiй хрест, немовби я насправдi _був тим мiфiчним Iзографом, який
ходить по Опiллю й визбирує людськi страждання; я пiдсвiдоме поєднував жах
i бiль в очах, що на фресцi, з глибиною благання, вiдчаю тих арештованих
дiвчат-гiмназисток, якi випрошували в енкаведистiв незбезчещеної смертi;
менi котрогось вечора навiть здалося, що очi на фресцi разом iз Слободяном
бачили залиту кров'ю рогачiвську Кармелiту, тiльки Iван Слободян заклято й
страшно мовчав, а очi стражденне волали на цiлий свiт.

Уночi, коли я сидiв без сну на призьбi Ключаревої хати, смалив свою
люльку i чекав нетерпляче ранку, щоб припасти, як до спасiння, до роботи в
Святому Дусi, Ключар теж висунувся з хати, сiв поруч i, обнявши мене за
плечi, спитав:

- Може, на день-два, Майстре, вiдвезти вас до Львова? Або ж покличемо
сюди дружину? Вам треба вiдпочити, майстре. Фреска нiкуди не втече.

Я вiдмахнувся:
- Ет, дурницi. Який може бути вiдпочинок? Моє призначення на цьому
свiтi вiдкрити фреску, очаруватися нею, осягнути глибину терпiння того,
хто намальований на стiнi. А потiм уже - умерти.
- Лишiть, Майстре, розмови про смерть. Вам ще треба намалювати не одне
своє полотно. Хто, окрiм вас, намалює Iсуса, який сидить задумливо на
порозi нашої церковцi й споглядає з болем на яловi колгоспнi клопоти у
Черченi? - Ключар нагадав менi недавню нашу розмову, коли я дiлився з ним
своїми малярськими задумами.
- Може, потрiбно... може, варто намалювати цикл полотен, що називався б
"Iсус Христос на Опiллi"? - Я не пам'ятаю, як пiддався спокiйнiй
розсудливостi Ключара; я не помiтив, як вiн вивiв мене на поле творчих
розмислiв. - Найперше я колись намалюю, як розстрiлюють Христа в
Рогачiвськiй тюрмi. Уявляєте: подзьобана, зранена кулями бiла стiна...
попiд стiною мерцi й мерцi, цiлi їх гори, i лише Христос, розпростерши
руки, стоїть помiж ними живий. Iще живий... йому вiдмiряно жити двi-три
секунди, напевне, вiн уже не встигне звернутися до Бога-Вiтця свого з
жалями, що покинув його у скрутну хвилину, бо... бо кулемет нацiлений на
його груди... а до кулемета припав енкаведист у будьонiвцi.

- Отож... отож, бачите, скiльки у вас попереду роботи, а ви заговорили
про смерть, - обiзвався Павло Ключар, - хсАу вiрити, що таки намалюєте
розстрiл Iсуса Христа... ви не маєте права цього не намалювати. Тiльки...
чи дочекаємось, щоб його прилюдно виставити в галереї. Як, зрештою, я не
знаю, чи колись буде надрукована моя книжка. - В його голосi забринiв сум.
- Та це не має значення... але це також не значить, що не треба малювати
задумане й не писати вiршi, якi кровоточать. Людина, прецiнь, живе надiєю.
- Надiя теж не безсмертна. Настає час, i вона вмирає, задихається у
зашморгу заплiснявiлої тишi, страху, побуту... у тому дрiб'язку, в якому
живемо, - вiдповiв я. - Життя диктує умови. Ми якось уже на цю тему
говорили, Павле. Не всi здатнi не пiдкорятися умовам, як ви, наприклад.
- О нi, не вважаю пропащими й тих мистцiв, у яких надiя урештi-решт
вмирає, й вони пiддаються, тонуть у буденщинi, - глухо промовив Ключар. -
Мистець - не є камiнь прибережний, котрого хвилi житейськi лише обмивають,
не залишаючи на ньому слiду... слiди бруду й пiни. Мистець, на мою думку,
скорше схожий на прибережне дерево, яке пiдмито плином рiки, корiння його
оголене, чорне, спиває у себе всi сили, добрi й злi, що розчиненi у водi.
Нiщо не минає безслiдно для мистця. Хiба, примiром, Майстре, марно мине
сьогоднiшнє лiто в Черченi? Ви iншi, не такий, яким були, коли малювали у
своїй майстернi оголену жiнку, шукаючи в нiй загадки. Ви ж _самi недавно у
цьому призналися. Я думаю, що сюжет про розстрiл Христа теж не виник на
пiску.
I Ключар замовк; вiн прислуховувався до ночi, що була тривожною,
полохливою: на пiвденному сходi кресали небо блискавки.
- Не в сюжетах лише рiч, - промовив я згодом. - Що б я у майбутньому не
малював, яку б старовину не реставрував, а вже сам як палець не буду. Так
менi здається. Буду щоденно вiдчувати присутнiсть суддiв... буду заглядати
в чорнi провалля людських трагедiй. Може, це буде присутнiсть цiлої землi,
планетарна моя вiдповiдальнiсть? Що я знаю... Ось був у мене, Павле, Iван
Слободян, пришкутильгав старий висповiдатися, бо не може вмерти... бо не
має права вмерти без сповiдi, хоч сам не винний. Власне, сюжет Христа
розстрiляного навiяв менi Слободян. - Я, однак, не зважився оповiсти
Ключаревi бодай коротко про пережите Слободяном, бо... бо, може, й справдi
десь iснують таємнi списки розстрiляних, де його iм'я залишилось
незакресленим. Що з того, що минуло понад сорок рокiв? Хiба щось
змiнилося... змiнилися рогатi будьонiвки на кашкети з синiми околичками i
тiльки. Усе iнше залишилося: звезда, кулемет, допити, доноси, насильство,
жорстокiсть. Правда, голомозi командири прибралися в сучаснi цивiлiзованi
форми, в краватки, в бiлi комiрцi. А суть... О Господи, ходять по свiту в
бiлих сорочках i краватках цивiлiзованi дияволи.

Я мимохiть перехрестився.
- Слободян, давно менi мама переповiдали, вернувся з того свiта i
тiльки. I бiльше нiчого нiхто не знає... - Ключар не помiтив мого
хрещення. - Та й знати, очевидно, не повинен. Нiхто не вертається з того
свiту... а якщо вертається - то мовчить. Видно, такий закон. Одначе задля
своїх онукiв, задля усiх нас Слободян закон порушив. - Ключар черкнув
запальничкою, прикурюючи цигарку, й на одну мить омилося вiд темряви його
лице: вдивлявся в нiч... а чи вдивлявся в минуле. - Так, Слободян закон
порушив, - провадив далi Ключар, - вiн порахував, що висповiдане вам
знадобиться, що якраз ви про те, що вiн пережив, повиннi знати, i вже вiд
вас, з вашої руки пiде його сповiдь помiж люди.
Я мовчав; я таки не був упевнений, що маю право переповiдати почуте вiд
Слободяна; я боявся тривожної сьогоднiшньої ночi; я боявся дияволiв у
краватках.

- Хiба ви нiколи не чули... нiхто вам не оповiдав, шо влiтку сорок
першого року, коли червонi вiдступали, тюрми були запрудженi трупами? -
спитав мене Ключар.
- Чого ж, - вiдповiв я, - переповiдали в моєму селi краяни, тi, що
їздили в Бистричани у сорок першому роцi розпiзнавати своїх; оповiдали про
жiнок iз вiдрiзаними грудьми, про чоловiкiв, яким повибирали очi, про
обличчя, поцюканi сокирою, про розп'ятого на дверях священика, якому
розпороли живiт i вклали туди мертве немовля. Сотнi й сотнi закатованих.
На пам'ять про них... про цi жертви коло читальнi в моєму селi висипали
високу могилу й вкопали березовий хрест. По вiйнi, пам'ятаю, облавники з
псами зiгнали до тiєї могили старого й малого й наказали тачками, вiдрами
або й жменями тую могилу розсипати. I я з мамою землю носив i носив... А
хрест спалили, обливши бензином; i поки горiв хрест чорним димом,
опер-уповноважений Ступа... був такий лютий Ступа... зорганiзував
швидкоруч мiтинг, викрикуючи, що хрест i могила - це наклепи на радянську
владу. Трупи в Бистричанськiй тюрмi - це, мовляв, робота гестапо та
українських нацiоналiстiв, з цього приводу є офiцiйне роз'яснення уряду,
ще з лiта сорок першого року, бо ще тодi, мовляв, фашисти розтрубiли по
свiту про нашi буцiмто звiрства.
Справдi, пiзнiше, коли я вчився в iнститутi, читав про це урядове
спростування - роз'яснення Мiжнародному Червоному Хресту. Згадав я також,
що на цю тему була в мене розмова з Подолюком.
- I ви повiрили, Майстре? - спитав навпростець Ключар. - Цiла
система... партiя... уряд... iдеологiя тримаються на облудi. Всi це
знають, i всi вдають, навiть партєйцi,що вони найправовiрнiшi будiвники
комунiзму.
- Я теж мiж ними, Павле, - зiзнався я щиро. - Шо зробиш... казала менi
недавно одна жiночка: свiт зiтканий iз брехнi. Це страшно, якщо вдуматися.
Страшно, що ми прагнемо забути свої кривди. Ми - це старше поколiння.
Молодше про нашi кривди нiчого не знає або ж не хоче знати, бо легше жити
без страху за минуле й майбутнє.
- У страху очi великi, Майстре, часом навiть завеликi, нiж насправдi
вони є, - промовив Ключар сердито. - Все на свiтi минуще... свiт тече, як
рiка. Настане час, коли страх вивiтриться з душ, як застояний сморiд...
або ж притупиться... або ж настає нагальна потреба його не боятися, як це
сталося з старим Слободяном. Очевидно, ви теж не вважаєте себе за
вiдважного, одначе зважилися припасти до стiни Святого Духа. Я теж
вiдважився не скоритися обставинам. Старий наш Вербень вiдважився їздити
по околицi на своєму дриндулетi й зарисовувати старовину, що в принципi
владою не пiдтримується. А чи не було вiдважним п'ять рокiв тому наше
жiноцтво, яке стало в оборонi Святого Духа? Заледве хтось помiтив, що iз
колгоспної столярнi донесли до церкви спецiально зроблену високу драбину,
як жiнки, немов ластiвки їм цю новину рознесли, кинули ферми з коровами,
телятами й свиньми, позлiталися алярмове з полiв - i таки змусили злiзти з
драбини Петра Шкрабана, є гакий у нас пияк i ледацюга, який за грошi
погодився скинути з банi Святого Духа хреста. Жiнки в один голос
пригрозили, що спалять йому обiйстя, що буде падати на нього камiння
звiдти, звiдки вiн i не очiкує. Ну, попервах, Шкрабан героїжився, коли ж
мiлiцiя, що спецiально прибула з району, церкву оточила, й вiн, сарака,
був переконаний, що над людьми панує страх, що нiхто з крикливих жiнок "у
присутностi влади" не посмiє кинути в нього каменем... а одна таки кинула,
i друга, i третя... град камiння полетiв на Шкрабана, вiн, правда, вчасно
з драбини зiскочив, але двох мiлiцiонерiв камiння таки поцiдило.
Начальство з району, парторг колгоспний Афоня Пиндилик збиралися Доню
Римикову й Параску Качур, вiддаги пiд суд, як найактивнiших пiдбурювачiв.
Але громада... цiле село збiглося... сказали: влада сама спровокувала
iнцидент. Якщо жiнок будуть судити, то вже вiднинi нiхто не пiде на
роботу: нi в поле, нi на ферму, навiть фiрмани покинуть коней. Ну, й
начальство мусило вiдступати. Адже це не сороковi й п'ятдесятi роки...
годi би швидко пристрастi вгамували. Нинi iншi часи... треба рахуватися.

Я слухав Ключара й думав, що, мабуть, нема на свiтi країни, де жiнки
стережуть не тiльки домашнi вогнища, а й також святинi свого народу.
Воiстину, я нiчого не знаю про жiночу сутнiсть, дарма лише тижнями корпiв
над портретом своєї дружини. Я, певно, малюючи оголену жiнку, шукав у нiй
вiчного поклику продовження роду. I так воно звичайно є, первiсне
призначення жiнки - кохання i дiти, але Господь не передбачував, що
настануть сатанинськi часи, коли нашим жiнкам треба буде боронити свої
храми, коли вони потайки будуть схрещувати своїх дiтей, коли їх, жiнок,
будуть вiддавати на розтерзання похiтливим бандитам, щоб обезчещених
замучити. Христос, якого розстрiлює енкаведист пiд бiлою костьольного
стiною, повинен також дiзнатися про страждання дiвчат-гiмназисток у
Рогачiвськiй тюрмi, про щоденне жiноче крiпосництво на колгоспних полях,
де їх вроду, силу, роки i щастя спивають отi безкраї плантацiї цукрових
бурякiв... про жiнок, яких, мов на глум, називають тваринниками, чиї бiлi
ноги в гумаках на фермах у гноях i в болотi пухнуть i набираються
ревматизму, а руки чорнiють i трiскаються. I хiба можна осуджувати ланкову
Наталку Рибку, яка мусить спати iз заслиненим партiйним секретарем чи ще з
якимсь начальником?
- Ми народ страстотерпцiв, - цiєї ночi Павло Ключар повторив свою
думку, яку вiн колись виголосив у Святому Дусi, цiпенiючи пiд поглядом
великих очей, визволених нами з-пiд тиньку на стiнi. - Той давнiй Iзограф
зобразив муку... може, муку не однiєї людини, а цiлого народу.
Я ще тодi не погоджувався з Ключарем; я йому нагадував, що українцiв
мають за веселий народ, бо ж Україна й крiзь сльози смiється, бо ж є
спiвучою нацiєю, яка, вдаривши лихом об землю, спiває собi, дивуючи свiт.
- Але ж ви знаєте. Майстре, - зауважив менi сухо Ключар, - що це
брехня, що це малоросiйськi веселощi в червоних шароварах. Якi веселощi,
прошу вас, якi гопаки, коли мiльйони загиблих вiд голоду, коли матерi їли
своїх дiтей, коли... стогiн стелиться вiд краю до краю. Чуєте?
Я учився у Черченi слухати стогiн; навiть сьогоднiшня нiч напоєна
болем; нi, то не блискавицi крешуть небо, то бiль наш, то крик, то
молитва.

- Я не був, Майстре, - провадив далi спроквола Павло Ключар, - на
жоднiй вашiй виставцi, тому не стану сперечатися, чи багато на ваших
полотнах смiху та спiванок, чи багато там сонця i звичайної людської
радостi вiд того, що, скажiмо, в родинi появилося дитя або ж що тракторист
Iван виорав загiн кам'яного поля, i погiдно йому на душi. Якщо навiть ви
таку усмiхнену картину намалюєте, то навмисне сфальшивите, бо
трактористовi, що сидить утомлено на скибi, абсолютно байдужа земля, бо
вiн не чує, що земля дихає i промовляє до нього, бо вона - не його земля,
вона навiть йому не мачуха... земля i трактор - це лише робота. Чи не так?
Нема нiчого святого. А без святощiв - нема радостi. Глухнуть людськi
душi... глухi ми до Бога, до землi, до неба, до храмiв, до самюс себе.
Байдужiсть... чортополох байдужостi засiвають нам у душi... а байдужих,
зiгнутих в каблук, спутаних шнурками лише тримати в хомутi. Ви не думали
над цим. Майстре?

Допустимо, одначе, що не ви, а хтось iнший... хтось десятий чи сотий
нiбито тiльки те й робить, що малює сучасних людей усмiхненими у полi, в
родинi чи в цеху - це замовлене щастя, iнакше не вiзьмуть твою рiч на
виставку, не закуплять для музею. Шо зробиш - живемо в епоху замовного
щастя. У минулi часи тi, що панували над народом, принаймнi не вдавали, що
довпровадили народ до обiтованої землi. Ви - реставратор також, людина,
яка знає старовинний український живопис, теж можете пiдтвердити: на
iконах нема безжурних лиць i веселих сцен. Хiба не так? Вiдколи маю якийсь
стосунок до Святого Духа, я купую при нагодi альбоми, буваю в музеях, у
церквах... так, буваю, i нiде я не бачив на дошках людської радостi. Може,
я помиляюся, надто узагальнюю... Матерi Божi - переважно замисленi,
зажуренi майбутньою долею свого сина, якого тримають на руках. Iсуси на
розп'яттях - це мука i смуток. Бог Саваоф - суворий, гнiвний. Апостоли
дивляться тобi ув очi й мовби запитують, як ти. Божий чоловiче, на свiтi
живеш i чим промишляєш? Страшний Суд - це страшний суд i до нього нiчого
не додаси. Тайна Вечеря пронизана тривогою, Юдиною зрадою, що ось-ось має
вiдбутися. Тема Юрiя Змiєборця - це вiчне змагання зi злом. Ви мене
слухаєте?..
Так, я його уважно слухав i ще мимохiть прислухався до стогону, що
чорно гуркотiв, двигтiв пiд землею, як потоплений дзвiн. Мене нi на
крапельку не здивувало, що молодий сiльський учитель, проскрибо-ваний поет
вишукує у музеях вiддiл стародавнього українського малярства, адже вiн
формувався пiд впливом Данила Вербеня, а крiм того, щоденне спiлкування зi
Святим Духом залишає в його поетичнiй душi добрий слiд. Зате мене приємно
вразило, що Ключар шукає в iконах живої людської душi, її порухiв, глибин,
адже й старожитнi iкони, котрi, звiсно, малювалися за певним взiрцем,
несуть... а таки переважно мають на собi печать духу своїх творцiв.
Сiльськi богомази з недалекого XIX столiття - творцi народного iконопису,
люди безпретензiйнi, й то залишали у своїх творiннях самих себе:
добродушно-хитруватих святих Миколаїв, наївну вроду сiльських Марiй,
погрозливе кивання пальцем вчителя парафiяльної школи Iсуса Христа,
грiзних i непiдкупних Саваофiв - волосних старшин. В одного колекцiонера я
бачив чималий образ, намальований на полотнi й датований 1846 роком, який
походить з Надзбруччя: такi образи селяни полюбляли мати в своїх хатах й
тому називали "домашнiми богами". На полотнi зображена сцена покладання
тiла Iсуса Христа у грiб. Але що дивно: маляр або не знав, що в Святому
Письмi мовиться, що тiло Христове з дозволу Пiлата зняли таємний Iсусiв
учень Иосиф iз Арiмафеї i Никодим, який принiс для погребения смирну й
алое, або ж свiдомо створив апокриф. Вiн по-своєму уявив цю сцену й
по-своєму її намалював: Христа кладуть у грiб єрусалимськi чотири дiви. На
них зелений, малиновий, синiй i бiлий хiтони... я думаю, що якраз барвисте
вбрання у центрi композицiї продиктувало художнику намалювати жiночу
групу. Я не мiг вiдiрвати очей вiд образу: нi жiноча скорбота, нi
свавiльне поводження з бiблiйним сюжетом, нi яскравiсть фарб не прикували
мiй зiр... вразили чорнявi округлi обличчя жiнок, великi, завбiльшки, як
лопати, розплесканi руки й босi ноги. Художник, певно, бачив такi руки й
ноги у своїх сусiдок, якi ще тодi ходили на панщину. А я несподiвано у
постатях єрусалимських дiв упiзнав теперiшнiх колгоспниць. Iсус Христос же
був схожий на колгоспного фiрмана, який вмер раптово у силоснiй ямi -
доконала його каторжна робота - цiла композицiя пронизана безвихiддю
українського буття.

Ну, зрозумiло, iкони малювали не для веселощiв, вони призначалися до
самопокаяння, самоочищення, для розмови з Богом та iз самим собою: стоїш
на колiнах перед грiзним i добрим водночас Саваофом та iз свiтильником у
руках блукаєш у катакомбах власної душi: нiяке зло не повинно там
затаїтися перед Господом i перед самим собою.
- Ви можете нагадати менi, - перервав мої роздуми Павло Ключар, - що
святi образи призначенi для осмислення самого себе. Чи не так? Стою на
колiнах перед скорбною Матiр'ю i думаю, зважую, запитую: хто я єсьм, чи
її, Марiїна журба, не означає, що вона журиться не лише долею свого сина,
але й також моєю? Де тут до веселощiв?
Проте, як менi здається, i наш свiтський живопис не вiдзначається
вакханалiєю плотських радощiв, як в iнших культурах. Згадаймо, що й
загальновiдомий Козак Мамай, дарма, що сидить пiд деревом iз кобзою в
руках, а побiч нього кiнь вороний i штоф з оковитою, споглядає на нас
сумовито й замислено: не тiшить йоiо кiнь вороний i зелений штоф...
Та й звiдки радiсть може взятися. Майстре, коли Україна - земля
трагедiй. У самому словi, в Українi, чую тривожне клекотання дзвонiв.
Чуєте, Майстре, навiть сьогоднiшня нiч, така начебто лiнива й тиха,
пронизана тривогою. Земля спить... сплять люди, немов каторжани,
мертвецьким сном, а тривога, сум, плачi, пострiли, смертi, пожежi, зради,
байдужiсть, i духота й слiпота рабська... i пориви героїв розчиненi у
цьому лiтеплi ночi... розчиненi, як сiль v водi. Скiльки буде потрiбно
пекучої енергiї, горiння, щоб випарити з каламутi бiлу сiль геройсгва.
Ключар надовго замовк. Я теж мовчав; я роздумував над Ключаревими
словами; вiдчувалося, що вони не зродилися оце щойно, поки ми сидiли на
призьбi, слова цi були, певно, живлющим чорноземом, iз якого проростає
його поезiя.
Хотiлося менi обняти цього милого й мужнього чоловiка, Дон-Кiхота з
Черчена. Тiльки замiсть-уявних Сервантесових ворогiв чатували на нього
вороги справжнi. А вiн їх не боявся.
Iнший на його мiсцi, викинутий зi школи, запiдозрений у нелояльностi,
вчитель без роботи, поет iз замурованими устами - фактично викинутий з
плину життя iнтелiгентної людини, потонув би в сiльському загумiнку з
численними дрiбними клопотами, змирився б iз ними i жив би собi
приспiвуючи, бо ж тодi не мав би вiн часу прислухатися, чи й серед ночi не
клекоче тривожний дзвiн. "А якщо й навiть дзвiн клекоче, то що? Шо мене
обходить? Моя ж хата скраю..."

Ключар не здогадувався, що я, попахкуючи люлькою, кружляю думкою
навколо його особи; чим довше триває моя робота в Черченi, тим бiльше вiн
менi подобається; i хто знає, чи в Черченi я вiдкриваю середньовiчну
фреску чи, може, в Черченi з допомогою Ключара i Вербеня знiмаю
нашарування з самого себе; я й ранiше мав пiдозру, що леп, кiптява
осiдають на моє лице, про це вiдверто менi говорив Петро Степанович
Грицай, я казав йому, що це, мiй учителю, тiльки маска, хто нинi живе, а
тим паче - мистець, без маски?
- То я вже чув, - хитав головою Грицай. - А якщо маска приросте до
тебе, i вже її не вiдiрвеш? Хiба що люди допоможуть. Але це буде боляче...
Чи Ключаревi спадає на думку, що вiн провадить мене в чистi води все
глибше й глибше, щоб я учився зiшкрiбати леп?
Не знаю...
- Пiдемо спати, Майстре, - Ключар пiдвiвся з призьби. - Нiч коротка...
нiч кiнчається. Вранцi помандруємо в лiс за грибами. Згода? - Вiн, певно,
усмiхнувся сам до себе, бо голос його був теплий, як вiтер iз пiвдня. - То
як вам сподобалася моя пропозицiя? До речi, я давно збираюся повести вас у
нашi лiси... це так вам потрiбно... вам, який вiдкриває страдницькi очi.
Вам треба просто вiдпочити, походити помiж деревами... походити и
переконатися, що наша iсторiя так само, як у цiй ночi розчиненi тривога й
смерть, розчинена в лiсi, вона перебуває в деревах, помiж корiнням, вона в
травах, у камiннi, в пiщаних горбах. Вiрите менi?
Менi хотiлося йому вiрити, хоч я й не уявляв, як може бути iсторiя
розщеплена в деревах i в зелах, це, мабуть, лише поетичний образ.
- Втiм, - додав Павло Ключар, - облишмо iсторiю, йдемо лише по гриби.
Даймо собi спокiй з усiм, що нас мучить... нас мучить нетерпiння,
безсоння... до нас приходять люди з своїми стражданнями; нас розтерзують
думки.

Спочатку у лiсi направду, забувши про все, ми жили "самими грибами",
нипаючи по полянах i попiд деревами; гриби нам то показувалися цiлими
родинами, поодинцi, то раптово зникали, прикривши капелюшки торiшнiм
прiлим листям чи зеленим аж чорним хвостом папоротi. Це дiялося
чародiйство лiсу, який вiдбирав у людини розум i надiляв лише одним
стремлiнням - знайти гриба. Коли ж наставали хвилини, що здавалося, в
цiлому лiсi нема нi одного козарика, чародiйство виводило мене на чисту
поляну i сiяло... i сiяло - аж дух захоплювало - навколо крiпкенькими
боровичками: перший, другий, третiй, четвертий... А коли зрiзав п'ятого чи
шостого, я вiдчув, що впиваюся зеленим лiсовим вином.
Тим часом чародiйство лiсове лише починалося, i Павло Ключар цiєї
хвилини дочiкувався, наперед знаючи, що так воно станеться... станеться...
станеться... станеться... бо замiсть гриба пiд старезним буком,
розчахнутого громом, я пiдняв уламок шийки горщика; i не встиг я подумати
про теперiшнiх лiсорубiв, що могли розтрощити тут горщик iз варениками, бо
звiдки на високому горбi узялося бите череп'я, як моє око помiтило, що мiж
корiнням бука червонiє iще один черепок, але вже iншої форми. Я вiдклав
кошик iз грибами (я ганебно про них, про гриби, забув) i, колiнкуючи, став
повзати навколо дерева, збираючи черепки; я, щоправда, не археолог й
нiколи реставрацiєю викопних керамiчних речей не займався, але бачив, iз
яким захопленням стуляв докупи, примiрював розчавленi землею i часом
предковiчнi горщики, миски, амфори, ринки та iнше начиння, Петро
Степанович Грицай, i тому вiдразу зорiєнтувався, що маю справу з дуже
давнiми знахiдками; я хотiв було покликати Ключаря, бо думав, що вiн
блукає далi поза кущами, шукаючи грибiв, а вiн обiзвався за моїми плечима:
- Цiкаво, правда? Тут майже з-пiд кожного дерева, старого й молодого,
"виростають" черепки. Ваш Петро Степанович датує їх п'ятим-шостим
столiттям. Очевидно, стоїмо на городищi Бiлих Хорватiв... горб цей помiж
тутешнiми людьми називається "Замок князя Рога". Нi, нiяких згадок про
Рога вченi не знайшли, та й чи знайдуть, князь Рiг та його замок - це лише
народна пам'ять, або й лише красива легенда, - засумнiвався Ключар. -
Хоч... мушу вiрити, що якась оборонна споруда тут була. Коли пiднiмемося
на плоску вершину горба, то легко помiтимо, що його оточують три нитки
валiв. А ще _видно кручену дорiжку, що бiгла з вершини у яр.
Лiс, дерева-патрiархи, зрiлi буки й гiнкий молодняк, немов вої,
стерегли своїми плечима тайну давнини, одначе з плоскої й зовсiм голої
вершини горба, що була довгою приблизно крокiв на сiмдесят-вiсiмдесят, а
широкою - десь на десять крокiв менше, менi направду, вдалося побачити три
яруси валiв; колись, очевидно, вони були високими, час, дощi й дерева
помiтно їх поруйнували, проте, й дотепер ще виглядали грiзно. Хто їх
насипав? Коли?
- Архелоги тут не копали? - спитав я Ключаря.
- Нi тут, та й нiде в iншому мiсцi, - вiдповiв сердито Павло. - Дехто
навiдувався сюди, збирав черепки, захоплювався залишками фортифiкацiй
предкiв i висловлював здогад, як, наприклад, наш спiльний знайомий Петро
Степанович Грицай, що городище належить Бiлим Хорватам, якi сидiли,
осiдлавши Карпати й створивши обабiч гiр могутню державу - Велику
Хорватiю, i на цьому, на жаль, усе закiнчувалось. Розкопки вимагають
немалих коштiв. Хто зараз у Києвi чи у Львовi цiкавиться направду Бiлими
Хорватами, iсторичними нашими коренями, навпаки - робиться усе, щоб
корiння усохло. - Ключар був огнiваний, пшеничнi брови нависли над очима,
що звузилися в гострi щiлинки й поблимували звiдти, з щiлин, зеленим
вогнем. - Нема, однак... нема, чорт вiзьми, на свiтi такої сили, щоб усi
корiнцi покорчувати, висушити й спалити на попiл. Хiба я вам не казав,
Майстре, що наша iсторiя є не тiльки в древнєсховищах, якi, як самi
знаєте, хтось планомiрно спалює, але й також закодована в могилах, у
деревах, у камiннi, у кожнiй бадилинi, земля цiла, немов велетенський
мозок, нiчого не забула. Ось погляньте тут, на лiсове городище: тут кожне
дерево сягає корiнням глибинних пластiв тисячолiть i п'є iз глибин силу;
дерева могли б багато дечого розповiсти й, може, таки розповiдають, ми
тiльки не розумiємо їхньої мови. Єдине, чим вони, дерева, прислуговуються
нам - це корiнням своїм розорюють, розсувають i викидають на поверхню
черепки. Мовляв, дивiться, тут жили вашi предки.

Я слухав Ключаря захоплено; я чомусь подумав про полчища наших
туристiв, що нипають по закордонню i вiдкривають для себе америки... а
рiдний край, оцi лiсовi й степовi городища, безвiснi, зруйнованi, перед
ними, перед туристами, замкненi; мало серед нас Ключарiв, котрi вiдчиняли
б потаємнi дверi й вводили нас у храми, де нiчого нема, окрiм руїн, окрiм
черепкiв, зате єсть присутнiсть духiв предкiв, їх тiней.
Ми з Павлом Ключарем мало не забули, що прийшли у лiс по гриби; цього
дня вiн водив мене з верха на верх давнiми забутими стежками; ми
спускалися в яри, на береги потокiв, що сльозилися помiж папороттю, яку у
цих краях називають "коза-баран"; ми були на пагорбi, що має назву "Храм
Баби"; а ще iншi бiльшi й меншi горби, сiдловини називалися "Андрiїв Тiк",
"Билень", "Дуб Перуна" (хоч нiякого дуба там i близько нема). Хiба
колись... хiба колись панував там грiзний Перун).

Ключар мав рацiю: воiстину iсторiя наша закодована в самiй землi. I хоч
нi Ключар, нi Вербень, нi селяни з лiсових сiл не можуть пояснити, чому
мiсцини звуться отак, а не iнакше, самi назви свiдчили: тут ми були, тут
ми жили, тут ми сiяли i жали, тут ми лягли кiстьми i тут будемо
перебувати, поки сонце.
Я був дорешти очарований Опiллям; я тепер дiзнався, чому Ключар став
ключником i сторожем Святого Духа; я тепер розумiю, чому старий Данило
Вербень товче собою по цiлому краї i замальовує слiди давнини; i тепер я
собi з'ясував, чому в Черченi та в сусiднiх селах дотепер вiрять, що десь
ходить Iзограф, який визбирує, вислуховує людськi печалi. Всi вони... всi
ми народжуємося з прадавнiх тайн, iз землi, з каменю, з листя, що впало
пiд тяжкi колеса самоскида, а проте не згинуло безслiдно. Бо хiба без цих
таїнств ми могли б вижити?

Коли ген пополуднi ми верталися в село, Павло Ключар чи випадково, чи
навмисне привiв мене на узлiсся, до запалої повстанської криївки, що була
колись вирита пiд кореневищами грубезного бука; помiж корiнням дотепер
стирчали здибленi вибухом колоди.
- П'ятеро повстанцiв пiдiрвалися тут гранатами, але не здалися, -
пояснив Ключар. Вiн зняв свого солом'яного бриля й зашептав "Отченаш" за
душi загиблих; я теж думав про душi загиблих, я їх бачив... я бачив
хлопцiв, що сидiли на конарах бука й споглядали на нас.
...Менi було замало одного дня мандрiв по лiсi; я пив його зелене
хмiльне пиво наступного дня, i дня третього; я на самотi блукав городищами
й капищами; i не заради вiдпочинку блукав буковими лiсами: скрiзь
проводжали мене очi, визволенi з-пiд штукатурки в Святому Дусi; той, що
мав цi страшнi очi, теж прийшов на стiну в церквi Святого Духа iз пiщаних
бiлих горбiв Опiлля. Тепер я утвердився у цьому достеменно.

2
Я нiколи не забував колишнього директора нашої Горопаської школи
Северина Петровича Гайдаша, який у п'ятдесят сьомому повернувся iз
заслання додому. Менi переповiдали, як вiн стримiв на високому ганку свого
спорожнiлого будинку й нiмотно споглядав на село, на людей, якi проходили
мимо його ворiт; день тодi був осiннiй, сльотавий, вулиця потопала в
багнюцi, з полiв поривами налiтала шарга; тi, що чалапали в багнюцi попри
Гайдашевi розтрощенi ворота, скидали капелюхи й шапки, а жiноцтво хилилося
перед ним низько: дехто намагався з Гайдашем заговорити, розпитати про
своїх, що теж десь там на сибiрах, а вiн, одначе, їх не помiчав, опершись
об одвiрок, дивився невидюще понад мокрi людськi обличчя, немов десь там у
клубоччях осiнньої мряки розсотував та вимiряв сибiрськi свої кiлометри...
i сподiвався, що на якомусь кiлометрi появиться небiжка його Iрина.
Коли, бувало, я приїжджав в село до матерi, то вона в'одно пiдмовляла
мене, щоб я по-сусiдському порозмовляв iз професором. Скажи йому,
Василику, щоб не був анi злий, анi вiдлюдькуватий, бо на все була воля
Божа. Я уже не один раз говорила професоровi, що можу його обпирати i в
хатi попорядкувати, на городi допомогти. Але де, навiть на порiг не
пустив. Фуркнув тiльки: "Йди-но собi, жiнко, геть. Я нi вiд кого нiчого не
потрiбую".
Гайдаш тримав на газдiвствi козу й кiлька курей, на городi за хатою
садив картоплю i всяку-ружну городовину. Як узимi, так i влiтi ходив у
фуфайцi та у кирзових чоботях; чоботи були сорок четвертого розмiру, а
вiн, проте, довбав ними землю, як солдат на парадi, - i в старiсть Гайдаш
увiйшов жвавим, гострим, Сибiр йому хребет не зламав.
По правдi кажучи, я не дуже квапився загощувати до мого колишнього
шкiльного директора. Стримувала мене його неприступнiсть? Чи боявся, що
покаже менi на дверi? Або ж болiла мене душа, що не можу полегшити його
горе? А ще, певно, було менi соромно, незручно й грiшно, що я учився,
здобував яке не є мистецьке iм'я, що ось тепер жирую у свiтi виставок,
поїздок на пленер, туристських мандрiв, купаюся в радощах реставрацiйних
вiдкрить, трачу час на довгi суперечки з колегами в душних майстернях за
келишком горiлки. Ну, нехай не всi, о, далеко не всi днi мої i труди
вартують золотих рамцiв, одначе це було здобуття самого себе. Я
розбагатiв... принаймнi на той час менi здавалося, що душа моя не гола. А
першого мого сiльського вчителя роздягли до ниточки, пограбували в нього
все, що мав дороге, лишивши йому лише самотнiсть, i ось котрий уже рiк
самотинне блукає старий Гайдаш дорогами, котрi давно поросли споришем, i
вiн, певно, здогадується, що мандри його безцiльнi, а все ж сподiвається,
що на котромусь роздорiжжi очiкує його Iрина, на другому син Роман.
I знову починається нове коло.
I знову...
I коли я бачу на високому ганку старого вчителя, задивленого в
порожнечу, то знаю, що душа його не мовчить, вiн кличе i нiяк не
докличеться свого сина Романа.

I тодi я теж починаю пошуковувати й докликуватися його сина:

- Гей-гей, Ро-ма-не!!!
Дивовижно, але Роман таки з'являється з мого дитинства: скрипить наша
хвiртка, й на стежцi я бачу русявого юнака в круглiй синiй шапочцi з
маленьким дашком; гiмназист простягає менi цiлу бляшану коробку цукерок i
при цьому смикає за вухо: "Ти чому, козаче, так поволi ростеш?"
Я почуваю себе винним перед старим учителем, що його Роман живе лише в
моїй пам'ятi; i маю враження, що люди в Горопахах, вiдколи Гайдаш
повернувся з Сибiру й замкнувся в самотинi, як у шкаралущi начебто
побоюються старого... побоюються i кладуть собi на карб його висилку до
бiлих ведмедiв, Романову загибель, Iринину смерть i навiть старечу його
самотнiсть.
Без вини люди виннi.
Старого, проте, це не обходить - вiн собi сам; я не один раз
спостерiгав, як Гайдаш клепав кирзаками серединою вулицi й не бачив й не
чув, як люди несли йому назустрiч "слава йсу" або ж "добридень", як
хилилися на воротях бiлi газдiвськi голови, а вiн далi кресав по-вояцькому
чоботиськами й мовби потоптував ними людський пошанiвок.
До церкви не ходив i до клубу не знав дороги, до сусiдiв теж не
прорубував перелази; лише два рази на тиждень вибирався до магазину по
хлiб, дешевi цигарки та iнший провiант; поштарка, яку перестрiвав на
хвiртцi, приносила йому пенсiю та газету "Бистричанську правду" - i на
цьому його зв'язки з сiльським свiтом обрубувалися; виглядало, що Гайдаш
сiдав у човен, вiдштовхувався вiд ненависного йому берега й випливав на
пустельнi не доступнi для нiкого плеса.

А все ж мої мама послали мене до нього. Котроїсь недiлi я понiс йому
в'язку книжок. Дверi були вiдчиненi. На верандi й у сiнях висiли на
кiлочках снопики сухого зiлля - густо пахло польовою дорогою та витовченим
громадським пасовищем. Гайдаш лежав горiлиць на облiзлiй цератовiй канапi,
димiв цигаркою i крiзь окуляри дивився в стелю. У кiмнатi теж розкiшно
пахло сухим зелом, i навiть тютюновий дим не мiг iз ним позмагатися. Було
тут чисто, але убого: столик круглий, застелений згорненим по краях
обрусом, дубовий темний кренене, що стояв, спершись на двi цеглини, бо
переднi нiжки його були вiдiрванi, й через те здавалося, що старий креденс
гейби згорбився; зате два масивнi стiльцi з бильцями розчепiрились обiч
столика по-газдiвському; я упiзнавав усi цi речi, якi, певно, Гайдаша
тут-таки, вдома очiкували, бо з його хати оперуповноважений Ступа зробив
колгоспну канцелярiю; лише ясеновi лiжка зi спальнi, пам'ятаю, Клим
Гуцько, що був у канцелярiї "сторожем при телефонi", поколов узимi на
дрова.

Дверi до сусiднiх кiмнат були зачиненi, старий, вочевидь, мешкав лише в
однiй кiмнатi, а решта, де були кабiнет, спальня i вiтальня, зоставалися
порожнiми; вiкна вiн навмисно забив дошками, щоб хата, як i господар,
ослiпла й оглухла.

Вiн не вiдповiв на моє вiтання. Довго мовчав. Цигарка димiла в його
пальцях, як погасла свiчка.
- Ти хто? - спитав, не зводивши й поглянути на мене.
- Сусiд ваш, - кажу, - Докiї Бережанихи син... Василь, - топтався я
бiля порога, немов школяр (i таки школярем почувався, як колись).
Вiн хапливо змахнув iз носа окуляри, споглядав на мене прищурено,
недовiрливо; тривали цi оглядини довго, Гайдаш чи то не пригадував мене,
не впiзнавав, чи не хотiв упiзнавати; у примружених очах зблискувала
неприхована ворожiсть.
- Ага, - врештi промовив, iронiчно, але стримано посмiхнувшись. - А, це
ти... той, так би мовити, художник? - I спустив ноги з канапи. - Ну, ну, я
читав у газетцi, що ти далеко пiшов... так далеко, що й не здогониш. - Вже
злої посмiшки не приховував. Iржавi, коротко пiдстриженi вуса ворушились
пiд хрящуватим носом, як волохата гусениця.
- Скiльки було сили й таланту, - розвiв я руками. Не впiзнавав я свого
старого шкiльного директора, вiн, правда, й ранiше був рiзкуватий, але ж
колись не доводилося чути, щоб вiн "тикав" сiльському парубковi чи
дiвчинi. Обiзлився старий на цiлий свiт? Чи такою "гостиннiстю" хотiв
чимшвидше мене позбутися? - Крiм того, Северине Петровичу, ви, прецiнь,
були моїм першим учителем, пригинали, пам'ятаєте, до книжок. Ото ж i ви
випроваджували, так сказати, мене в дорогу.
- Пусте! Я нiкого не вчив облуди! - мало не скрикнув.
- Вiд вас, учителю, я узяв, допустимо, лише добро, - шукав я iз
Гайдашем згоди. - Але я мiг, i, мабуть, таки навчився злого вiд iнших - i
це закономiрно. Коли б я жив у вежi, окремiшньо, а то ж - помiж людьми.
Мої професори...

- Твої професори вчили тебе, як треба догоджати тим, що над тобою? -
Гайдаш схопився з канапи. В одних шкарпетках бiгав по кiмнатi, як
посолений. - Вчили, що маєш бачити рай там, де насправдi смердить пеклом?
Овва! I ти, чоловiче, малюєш бiле там, де розлито чорний бiль? Брехню
пiдштукатурюєш пiд правду? Ах, холера ясна... Випала якось менi нагода
подивитися на твою картину, яку ти подарував Горопахам великодушно...
висить твоє творiння на гачку в бiблiотецi. I знаєш: було менi встидно, що
я вчив тебе писати й читати. Ти намалював Олену Кочмаручку, доярку
залишену, з орденами на грудиськах, iз Зiркою Героя, а позаду неї, холєра
ясна, ясночолi корови. Так сказати - тло.
Я боронився:
- Повинен був якось заявити Горопахам, що вчився на художника. А тут
газети Олену розхвалювали: герой, маяк...
- Газети розхвалювали... ти що, власного розуму не маєш? - Гайдаш сiв
навпроти мене й пальцем штрикнув у груди. - Газетярi могли й не знати, що
Оленине геройство брехливе. Приїхали, залили їм очi горiлкою, та й
поїхали, їм що? А ти в Горопахах, холєра ясна. Твоя мама мусила би тобi
оповiстити, що на "маяка Олену" цiла стайня працювала.
- Кажуть, й зiрка не золота, а лише позолочена, - вiдповiв я жартома
старому. Вiн рознервовано схопився на ноги.
- О, видиш... ти знав, що й зiрка фальшива, що робота фальшива, що
Олена не вартує твого пензля... не вартує, а ти, холєра ясна, намалював
її. Боже мiй, скрiзь брехня - всi одне одного дурять.
- Якже iнакше виживеш у цьому свiтi? - узяв я старого за руку. - То ви
один...
- Лиши мене, - шарпнувся Гайдаш. - Чого ти прийшов... прийшов мене в
чомусь переконувати, запрошувати у свiй фальшивий свiт?
- У вашому свiтi, Северине Петровичу, теж нема нiчого доброго: пустеля,
якщо не ненависть - то байдужiсть... нi молитов, нi слiз, нi прокляття
навiть. Хiба лише спогад, тiнi вiд хмар, соломина сонця, що гасне, -
вiдповiв я йому. Не треба було ранити старого, але я не втримався. Вiн
iз-пiд iкони Богородицi, й з-пiд портрета Шевченка приголомшено глянув на
мене. Горбатiв на очах.
- Iди геть, - промовив пошепки, лють йому здавила горло. - Iди, -
показав рукою на дверi.
- Я принiс вам книжки... я подумав, що маєте час на читання. -
Очевидно, я не повинен був нагадувати старому, що десь дотлiває кволий
промiнь сонця, яке заходило, це було з мого боку нетактовно.
Гайдаш мене не слухав; вiн усе ще кипiв, й було менi шкода його
розпаленого гнiву.

- Якi книжки, холєра ясна? Твої книжки - це теж облуда. Всi брешуть та
брешуть, один одному брешуть, i всi це знають. Якийсь театр брехнi. Я вже
сказав: нiчого нi вiд кого не потрiбую. Ше раз прошу винестися з хати.
Менi добре без вас, без нiкого... без сусiдiв, без спiвчуття, без любовi
чи пошанiвку. Я собi сам у свiтi.
Уже не кричав напослiдку; спадала холерична його спека. Чипiв посеред
хати високий i начебто суворий, принаймнi вдавав iз себе далi
розсердженого: i вуса його коротко стриженi щетинились по-войовничому, i
брови, що китицями нависали над очима, i ще на обличчi в борознах зморшок
не встиг вистигнути гнiв, але громи вже вiдгримiли.
- Шо ж, якщо виганяєте, то пiду, - промовив я з жалем. - Пiду, як iншi
пiшли без "будьте здоровi", бо я чув: ви всiх виганяєте. I тих, якi з
добром до вас приходять, з щирим людським словом, i тих, що з хлiбом. Я
тiльки хочу знати: чим перед вами люди, директоре, завинили? Шо вас тяжко
скривдила влада? Шо тодi, коли вас вивозили на Сибiр, нiхто не оборонив
перед опером Ступою? Як могли... як могли, прошу вас, коли кулемет дивився
на них зi сцени в читальнi, пам'ятаєте? Хiба ми всi теж не сушили сухарi?
Вам нiхто цього не говорив, що? Ви нiкому не давали змоги вiдкрити рота,
вiдразу випроваджували, так? А я наважуся й скажу: скривдила вас влада, за
яку боровся ваш Роман... Роман за цю владу загинув, ви ж Романа виховали.
То отже... то отже ви теж виннi у своїй бiдi, ви теж вмурували свою
цеглину у цей облудний свiт.
Правда, якi жорстокi слова? Нащо вони злетiлися, як вороння, i б'ють, i
б'ють i б'ють клювами старого? Адже я мiг вступитися вiд нього мовчки,
забути нашу нелегку бесiду. Бог iз ним. Не я йому суддя.
Я злякався, що старий мене вдарить; i вiн таки замахнувся, але громи
його вже вiдгримiли: вiн тяжко сiв на канапу, обхопив голову руками, а
плечi його затремтiли.
Плакав.

I раптом обома руками витер сльози й зиркнув на мене ясно й здивовано:

- То що, холєра ясна, я ще свiтовi завинив? А мо', маєш рацiю: таки
завинив? - Допитувався тривожно сам у себе i сам над собою творив суд.

Це було наче перше наше порозумiння. Нiчого, звичайно, в його життi не
змiнилося, старий учитель так само мовчкувато маршерував до крамницi за
провiантом, i так само переймав на воротях поштарку з газетою, i так само
прав свої кальсони й сорочки й розвiшував їх, сiрi i латанi, на дротi.
Книжки, якi я йому лишив, перекинув через штахети пiд нашу криницю.
Можна було махнути рукою на ображеного владою старого вчителя, вiн був
принаймнi устократ чеснiший перед кривдним свiтом, нiж, примiром, мiй
iнститутський професор Захаров, який вiдсидiв у таборах майже двадцять
рокiв i, втiшений, що зостався живий та ще й реабiлiтований, навiть
нагороджений якоюсь гам медалькою, обласканий, заново причислений до
"старої ленiнської гвардiї", теревенив нам на своїх лекцiях з iсторiї
партiї, що в нього нема нi краплини образи на паргiю, Сталiн, мовляв, не
знав, що виробляло в країнi енкаведе... ну, а крiм того, в країнi тривала
класова боротьба: дрова рубають - трiски летять. Я, мовляв, теж опинився у
ролi трiски, але це буває... що ж хочете, товаришi студенти, вперше у
свiтi будуємо соцiалiстичну державу. Шо значить чиєсь життя, хоч би й моє,
супроти високої мети.
Вiн усiм простив?
Чи щиро?
Чи ночами не снилась йому Колима?
Чи фальшивив... а сам ночами надслуховував: чи знову по нього не
прийшли?

Але не буду судити старого професора, хай вiн сам себе судить... хай
судить за те, що своїми лекцiями отруював молодi душi; ми ж училися фальшi
вiд нього, вiд старого покаянника. Вiн що мав сили старався.
Вiн?

Ми ж хiба не продовжуємо старатися? Ми... ми ходимо у вiдьомському
завороженому колi й нема з нього виходу.
Нема?

Знаю тiльки, що нiхто не має права махнути на Гайдаша рукою.
Другого разу я принiс йому "Апостола", старовинну книгу, яку врятували
мої мама, крадькома вихопивши її з вогнища, на якому стрибки спалювали
його бiблiотеку. Гайдаш й не глянув на мене, вiн неначе мною гордував,
лише простягнув руку - суху, з синiми дрiбними жилками й жовтими пальцями
вiд курiння - i взяв важкий фолiант. Лише на мить його обличчя потеплiло,
а губи затремтiли, ворухнулись...

Одначе стримався; стер iз лиця лагiднiсть; "Апостола" не розгорнув,
лише зважив його в руках, немовби розходилося йому, скiльки старий фолiант
має кiлограмiв, i вiдразу простягнув його назад. Сказав при цьому:
- Я колись любив читати з крилоса послання апостола Павла. Це була
насолода для душi. Я читав... церква повна-повнiсiнька, i всi слухають...
i менi здавалося, що, читаючи "Апостола", я i в церквi продовжую
учительську свою роботу, як продовжував її в читальнi, в гуртку
"Сiльського господаря" чи в споживчiй кооперацiї. Я був смiшний... я був
смiшний, бо якось стара Тереня, набожна жiнка, по Службi Божiй зачепила
мене на вулицi й спитала, чи слова в "Апостола" написанi золотом... бо
звучать вони немовби iз золота литi, такi вони не нашi, великоднi, i
падають, i падають вони на людськi голови, як та-ляри. Так дзвiнко, так
дивно, так солодко, пане директоре.
Гайдаш посмiхнувся; Гайдаш, очевидно, посмiхнувся жiнцi, якої, мабуть,
давно нема на свiтi.
- Хай вам ця врятована вiд вогню книга буде пам'яткою про часи, коли ви
промовляли до людей не тiльки з крилоса у церквi. А скiльки книжок
розходилося помiж людей з вашої бiблiотеки, - я налаштувався на мирний
лад, менi на хвилину здалося, що Гайдаш подобрiв.
- I що з того, холєра ясна... що з тих книжок, яка користь? Хто
пам'ятає про слова - золотi таляри iз посланiй апостола Павла, якi, дарма,
що сприймалися лише на слух, як музика, ушляхетнювали душi? Книжки, холєра
ясна, "будiвничi нового щасливого життя" спалили, а читачi моїх книжок
стали. Господи прости, стали стрибками, якi допомагали енкаведистам
вивозити сусiдiв на Сибiр... стали донощиками енкаведе або ж есбiстами з
криївок, що теж вiшали часом невинних в iм'я України. Ше iншi повивчались
на педагогiв, якi бояться на своїх уроках промовити слово "Україна", лише
вголос вимовити, лише її згадати; ще iншi пишуть в газетках брехливi
статейки про "щасливе життя"; а ще iншi, як ось ти, сусiдський хлопець,
малюють доярку iз золотою зiркою Героя на грудях, знаючи, що вона, доярка
твоя, нiяку героїчну роботу не переробила, i що зiрка золота на її цицьцi
- не золота. Жах! Кого я вчив, i що я вчив, як...
Вiн таки був невблаганним, цей старий учитель Гайдаш; вiн судив суворо
людей, але й не щадив себе; вiн впхнув менi пiд руку "Апостола" й майже
силомiць випровадив iз хати.

3
Пiсля смертi матерi якось, переглядав наш простенький родинний архiв -
татовi листи з фронту, похоронку на нього, радянськi та нiмецькi
поквiтування за зданий контигент зерна, м'яса, картоплi, молока, мамину
заяву про вступ до колгоспу - певно, це була перша спроба, яку вона
написала, але не вiднесла до канцелярiї, а вже потiм у тiй же канцелярiї
нашкрябала iншу пiд диктовку опера Ступи. Були в архiвi - в паперовiй
шабатурцi - й фотографiї, правда, небагато, бо рiдко загощав до Горопах
мандрiвний фотограф. Серед них я звернув увагу на групову свiтлину: стояли
тато мої у вишиванiй сорочцi, наш сусiд директор школи Северин Гайдаш при
краватцi. Мама мої сидiли в плетеному з лози крiслi з дитям на колiнах,
певно, це був я. У другому крiслi - такi я бачив на верандi у Гайдаша -
сидiла красива бiлява жiнка з розпущеним довгим волоссям; обома руками
пригортала до грудей цiлий снопище квiтiв. Усi на свiтлинi були молодi,
очевидно, було їм весело позувати перед об'єктивом, бо посмiхалися; їх
щиру посмiшку навiть iржа часу не погризла.
Уже пiзнiше, здається, я задумав скористатися з цiєї фотографiї i
намалювати портрет директорової дружини; я її добре затямив, її пастельну
лагiднiсть, завжди вибачливу посмiшку, тендiтнiсть i певну млявiсть рухiв;
iще малим будучи, я запитував маму, як може "бiла директорова" жити з
директором, який пирскав, як вогонь. Може, вiн її б'є...
Мама гладила мою чуприну й посмiшковувались з моїх страхiв:
"Який ти дурний, Василашку, - казали, - хiба пан директор щось таке
може собi дозволити. Вiн же дiтей учить..."
Фотографiя i дитячi враження допомогли менi створити образ жiнки, яка
любить цiлий свiт; я так задумав i так менi вдалося. Я нiколи цей портрет
не виставляв, але колеги, що приходили до майстернi, цокали язиками.
Може, вдався менi цей портрет зовсiм не тому, що я пам'ятав Iрину
Юркiвну й що фотографiя нiби зберегла її безборонний характер, а тому, що
з самого початку роботи призначив його старому Гайдашу, це була наче
спроба вiддачi вчителевi боргiв.
Гайдаша цього разу застав на городi: копав картоплю. Був у тих же
кирзаках та у фуфайцi. В сiрому осiнньому днi, пiд низьким волохатим небом
Гайдаш виглядав постарiлим, зiв'ялим. Одначе, зобачивши мене,
випростувався та ще й звично наїжачився. Рудi вуса стирчали пiд носом, як
щiтка з мiдного дроту.
- Ну, чого тобi, - вiдмахнувся вiд мого "помагайбiг" i оперся
вичiкувально на високу сапелну. За його спиною, за чорними вербами
гойдалося бiле марево хмар; iз того хмаровиння одна за одною безгомiнно
випливали ворони; було їх безлiч, немовби вони виплоджувалися у сiрих
хмарових безоднях - кружляли над селом, над полями, над цiлим свiтом.
- Я принiс вам борг, Северине Петровичу, - промовив я i показав на
запаковану в цупкий папiр картину.

- Менi нiхто й нiчого не винен. I ти теж, - вiдрiзав. - Ми на цю тему
вже балакали. - Повернувся до мене спиною i заходився орудувати сапкою.
Вороння обсiло верби й мовчки спостерiгало за двома чоловiками, якi стояли
на свiжому картоплищi; вороння, видно, сподiвалося на поживу, залишену
людьми.

- Я принiс борг не вам, якщо вже на те пiшло... якщо ви вже такi
непрощаючi, дарма, що сам Господь прощає закоренiлим грiшникам. Я принiс
борг панi Iринi. Дозвольте, вiднесу його до хати, - сказав я рiшуче.
Вiн глянув на мене через плече.
- Iринi? - затремтiв його голос. - Але ж її нема. - Не був уже таким,
як перед хвилиною, невблаганним. Стояв розгублений розтривожений,
- Борги вiддають i мертвим, - сказав я. - Хiба не ви колись нас учили,
що маємо борги перед предками?
Гайдаш жбурнув сапку й навiщось погрозив воронам, що нахабно перелiтали
з верб на картоплище.
- То пiдемо до хати, - промовив тихо. - Вороння тут, - додав, нiби й
справдi остерiгався, щоб вороння не пiдглянуло, якi борги я принiс
вiддавати його Iринi.

В сiнях вiн скинув кирзаки й вiдчинив дверi до кiмнати; було натоплено,
чисто i, як колись влiтку, пахло рум'янком.
- Закуримо, - сказав примирливо, простягаючи пачку "Аврори".

Зовсiм не був на себе подiбний, на того Гайдаша - звично суворого,
гострого; виглядало, що саме iм'я його покiйної дружини мало магiчну силу;
мало здатнiсть робити його м'яким i терпеливим.
Я розгорнув папiр i поклав портрет на стiл, приперши його до стiни.
Глибока чорна рама була схожа на вiкно; з вiкна, з далекої далечiнi
споглядала на свою зубожiлу оселю молода бiлява жiнка, яка сидiла в
плетеному крiслi й притискала до грудей величезний снiп квiтiв; одначе про
квiти жiнка забула, волошковi її очi шукали, здавалося, Гайдаша... шукали
й знаходили, бо сяяли радiстю i запитували: "Ну, як ти без мене живеш, мiй
любий?"
Гайдаш тремтячими руками кинув на нiс окуляри, упав грудьми на стiл,
довго вдивлявся в портрет, потiм тяжко застогнав:
- Iрцю! Моя, ти Iринко.
_
СЕВЕРИН ГАЙДАШ_
4
...Ти ось малюєш, сусiде, а я, бiгме, не знаю, навiщо погодився тобi
позувати, сидячи каменем? Пiддався я твоїй просьбi? Цiкаво менi подивитися
на себе збоку: який я є? Чи тлiє в менi надiя, що смерть не буде мати надi
мною сили, я лишуся в пам'ятi моїх учнiв, яких я у школi учив розуму,
добра й правди? Чи це, сусiде мiй упертий, є природним жаданням людини
лишитися в пам'ятi людськiй... принаймнi в пам'ятi людей одного села? Я
начебто колись немало потрудився для Горопах, власне, робив усе, що мiг
робити нацiональне свiдомий народний учитель: у "Просвiтi" був
органiзатором i режисером аматорських вистав; був диригентом хору, бо грав
трохи на скрипцi, а хто iнший, окрiм мене, вiдкрив би сiльським парубкам,
дiвчатам i поважним газдам чар хорового спiву; в гуртку "Сiльського
господаря" - було таке товариство - навчав садити сади, заводити пасiки й
плантацiї трускавок, на мокляках, де росли шуварi, багатьох пiдговорив
викопати саджавки й плекати рибу, за яку жиди у Бистри-чанах платили
немалi грошi. Навiть компости робити - й то не обходилося без моїх порад.
Я мусив знати все: iсторiю, фольклор, релiгiю, народнi звичаї, сiльську
господарку, кооперацiю - до мене йшли люди за порадами. А до Iрини, котра
кохалася у квiтах i травах, приходили недужi, щоб рятувала їх зелом i
словом...

Це було моє, якби на теперiшнiй час сказати, громадське навантаження,
обов'язок, я був переконаний, i не один раз iз цього приводу в'язав цiпи з
молодими читальняниками, якi прагли в ту ж хвилину "будувати Україну", що
Україна - не єгипетська пiрамiда, яку будували безiменнi раби; Україна -
храм, котрий повиннi будувати нацiональне свiдомi будiвничi, а не балакучi
фанатики. Чому, холєра ясна, ми програли вiйну з бiльшовиками у
дев'ятнадцятому-двадцятому роках, дарма, що цiла Україна роїлася вiд
селянських повстань, хоч степи й лiси вiд Херсонщини до Збруча були
переповненi повстанчим людом, тисячами тисяч. I всi вони або вгноїли своїм
трупом землю, або повезли їх у сибiри, або ж принишкли обеззброєнi й
розчарованi. Вони, скажу я тобi, були героями, але не були органiзованими,
вмiли вмирати, але не вмiли практично завойоване закрiпити; вони поле
засiвали, але жито не збирали... збирав хтось iнший на обох берегах
Збруча.

Може, ти пам'ятаєш, або ж мама тобi переповiдала, що до мене в розгар
української партизанки нераз приїжджали то партiйний секретар iз району
Бородай, то сам начальник енкаведе Iван Миколайович Пополудень.
Обставлять, бувало, подвiр'я кулеметами, бо ж навколо кипить казан
повстанчої вiйни, й терпляче ведуть зi мною полiтичнi дискусiї. Не всi
були в енкаведе та в райкомi люди примiтивнi, лютi, садисти, як, примiром,
горопаський опер Ступа (пам'ятаєш цього чолов'ягу, холєра ясна, який з
нагайкою в руках та з ручним кулеметом на грудях верхи на конi товкся по
селу i "творив" "нове щасливе життя"); цi районнi начальники принаймнi
хотiли собi з'ясувати: не перший рiк триває у захiдних областях
громадянська вiйна з бандерами, як вони казали, воює немала вiйськова
сила. Чорний лiс неодноразово бомбардували з лiтакiв, сплели сiтку таємних
агентiв, у селах створили винищувальнi "батальйони" стрибкiв, а подолати,
зiгнути пiдпiлля в каблук не можемо. В чому тут секрет, Северине
Петровичу?

Я сьорбав iз ними гербату, i мали ми, окрiм гербати, щось мiцнiше,
Iрина моя смажила яєшню... i було неначе б то по-домашньому затишно й
водночас, холєра ясна, я почував себе спутаним, зв'язаним i кинутим на
вагу: тепер кожне моє слово зважувалося, набирало значення.
- Я звик, товаришi начальники, говорити правду... i мене не обходить,
чи комусь це подобається, чи нi. Я знаю, що ваш опер Ступа давно на мене
гострить клеваки, але брехню ви прочитаєте в газетках, що повстанцi,
бандерiвцi тобто - поспiль попiвськi та куркульськi синки, що їм Америка
скидає з лiтакiв зброю, радiостанцiї, мундири й таке iнше. А я знаю, що в
боївках переважає бiднота, середняк. I не за долари вони воюють. Мають
iдею,.. а iдею пiдтримує народ. Усе дуже просто.
- То значить, кожний, хто стрiнеться менi на вулицi - дiвчина чи
дитина, дiдо чи молодик, дарма, що вони неозброєнi, менi вороги? Менi?
Українцевi? Я ж не нiмецький, не польський окупант, - сердився товариш
Бородай. - Я жадаю цiй землi, цьому народовi, братам добра i щастя...
добро й щастя несе на своїх прапорах, а якщо хочете - на своїх багнетах
народна радянська влада.

- Виходить, силою, багнетом, автоматом заганяєте народ до раю? - спитав
я.

- Що ж вдiєш, якщо народ темний... якщо народ не розумiє, - стискав
плечима Бородай.
- Чого ж ви вiруєте лише в силу, в багнет? - роздумував я. - Може,
потрiбно переконанням, добротою? Ви напевно знаєте, що мiй син Роман був
комунiстом ще за Польщi, за нiмцiв воював у пiдпiллi. Загинув у
концтаборi. Так ось, мiй Роман, бувало, навертав мене на свою вiру: "Тату,
- казав, - iдеї комунiзму всесильнi, бо вони вiдповiдають iнтересам
трудящої людини: кожен хоче жити по-людському, кожен хоче бути господарем
на своїй землi. I кожен iз нас хоче мати Україну - вiльну, демократичну, в
колi вiльних народiв, де братерство перевите, як обжинковий снiп, червоною
стрiчкою любовi i шани.
- Ваш Роман, Северине Петровичу, був iдеалiстом, - зауважував сердито
начальник енкаведе. - Вiдомо: мир наступає пiсля вiйни. Та спершу вiйна...
вiйна безпощадна. Ви ось твердите, що бандерiвцi тримаються завдяки
поспiльнiй пiдмозi народу. Товариш Бородай щойно сказав: народ темний,
забитий i заляканий. А щоб вiн просвiтився - усiх до бiлих ведмедiв на
перековку... - Вiн говорив твердо й рiшуче; вiн був готовий хоч
завтра-пiслязавтра випорожнити до ноги всi галицькi та волинськi села й
мiста й повезти їх у бiлi снiги, щоб набралися розуму й навчилися вiрити,
що незабаром настане комунiзм.
- Але ж усiх не переселиш та не перекуєш, холєра ясна, - вибухнув я.
Мене не дуже лякало, що енкаведе позирає на мене зизим оком. - Нас,
прецiнь, мiльйони, тисячi сiл, сотнi мiст i мiстечок - цiла земля, на якiй
споконвiку сидимо i яку ви готовi обернути в чорну пустку. Бiдний мiй
Роман, мрiйник вiн книжний, який начитався Маркса й Енгельса, якби вiн
почув, яку долю ви готуєте його краєвi, то... - Я лише махнув рукою; менi
справдi було жаль Романа.
- Ну, Северине Петровичу, це згарячу товариш Пополудень так сказав, -
рятував ситуацiю секретар райкому. - Усiх, звичайно, не вивезеш. Та й не
треба.
- Але ж переселили татарiв iз Криму, усiх, - стояв на своєму начальник
енкаведе. - Так було велено товаришем Сталiним, i так було виконано, - з
притиском, зло вiдповiв менi Пополудень. - Воля товариша Сталiна - закон.
Ми його бiйцi. Накаже: зробимо. Так було завжди.
Я мав намiр вiдрубати навiдмаш, що навiть Йосипу Вiссарiоновичу не
вдасться з центру Європи пересилити в Сибiр дев'ять-десять мiльйонiв
захiднякiв, але вчасно прикусив язика,.. але вчасно згадав про читане в
газетах: у тридцять третьому роцi той же вождь усiх народiв й усiх часiв
хiба не витлумив голодом шiсть-сiм мiльйонiв українцiв? Вiн на все
здатний.
I я притих; менi чи не вперше стало страшно; я уявляв спорожнiлi мiста
й села... вороння в порожнечi сiрого неба.... здичавiлi собаки в бур'янах.
I червоний транспарант вiд небокраю до небокраю: "Всi дороги ведуть до
комунiзму".

Не знати чим би завершилася тодiшня наша розмова, коли б на тому кiнцi
села, що називається Новий Свiт, раптом не заграв кулемет. За ним ударило
кiлька гранат. Начальник енкаведе скочив на ноги. Схопив свого автомата,
що лежав помiж хлiбом та чарками, i секретар райкому. На порозi, рванувши
дверi, вирiс задиханий, спiтнiлий Ступа; ручний кулемет, як завжди, мав на
грудях, кожної митi був готовий до стрiлу.
- Здається, банда "Залiзняка", а їх там чимало, як знаєте, прорвалася
до колгоспного гумна й пiдпалила двi стодоли, - доповiв квапливо Ступа.

- Знищити! - коротко розпорядився Пополудень. Слово вiдрубав, немов
кусень колючого дроту. - Знищити, - повторив, на цей раз жбурнувши це
слово менi увiчi. - Командування беру на себе. - I вiн вилетiв iз хати
слiдом за Ступою.

- А ви торочите, Северине Петровичу, про любов, - заговорив до мене
Бородай. Вiн не поспiшав на перестрiлку, почувався, видно, в безпецi. -
Так, торочите про якусь любов i братерство. Яка любов, яке братерство,
коли ось заледве збудували двi колгоспнi стодоли... смiшно, двi колгоспнi
стодоли - первiстки того щасливого колективного господарювання... стали на
завадi вашим борцям за Україну i їх пiдпалили, їх пiдпалили, а трьох
безневинних селян торiк восени повiсили, пам'ятаєте... чого ж не
пам'ятаєте, це, може, були вашi учнi... повiсили за те, що першими подали
заяви до колгоспу. Опiсля ще четверо з сiльського активу пропало. Нинi
вночi маєте свiжий теракт, банда Ганьку Дiброву на воротях повiсила та ще
й табличку почепили на шию: "Так буде кожному, хто вступить до комсомолу".
Я сьогоднi там був, уранцi. Старий Дiброва мечеться уздовж ворiт... i
сусiди стояли осторонь, але нiхто не зважувався... батько не зважувався
зняти дiвчину з петлi, аж поки солдати не нагодились. Отак. Страх панує.
Боялися. що вночi бандери по них прийдуть. А ви проповiдуєте: творiть
любов i братерство. Спершу вiйна, по вiйнi настане мир i любов. Ось
_згадаєте мене.

- Шо ж тут ворожити, - я вiдповiв. - Жорстокiсть породжує жорстокiсть.
Ви ж бо знаєте, що в селi панує Ступа; ви ж бо знаєте, як поводять себе
енкаведисти; вони начебто в краю окупованому. Мат, бiйки, рабунок,
гвалтування, пиятика. А то й розстрiл без суду. Адже Ступа застрелив
самолично Грицька Тимчука, Дмитра Микитина i Василя Дуная, запiдозрiвши,
що вони мають зв'язок iз сотнею "Залiзняка". В канцелярiї так їх катували,
що кров дзюркотiла... а Ступа ваш пiдставляв келих i силував арештованих
пити свою кров. Дикунство якесь. Жах. Вночi усiх трьох пострiляв, нiбито
за спробу втекти.
Я собi мiркую... менi стає страшно... якщо Ступа з енкаведистами
заходилися таким способом будувати майбутнiй рай, якщо рай повинен
будуватися на кiстках, то...

Секретар нiчого не вiдповiв. На Новому Свiтi далi тривала стрiлянина.
Чути було галайкання. На краю села, на "Городищi", де на мiсцi фiльварку
дiдича Загурського влаштували колгоспний двiр, курилася чорним димом
пожежа.

Не була це лише одна чи перша бесiда з районними вождями, адже у
повоєннi роки влада в наших краях панувала двояка: вдень на сiльськiй
канцелярiї повiває червона фана, настає вечiр - i вже маємо синьо-жовтий
прапор; кожна влада з бiдного селянина щось та вимагала: уповноваженi з
району здирали податки, контигенти, хто мав яку шкапину - випроваджували в
гори вивозити "норму" лiсу. Ше була добровiльна "пiдписка" на позику. Не
забудь також дати молоко вiд корови, яйце вiд курки, годуй свиню на м'ясо,
бо пролетарiат в городi потрiбуе провiанту. Вдень село мусило нагодувати й
напоїти ватаги облавникiв та уповноважених. То хiба не дивно, сусiде, що
люди приходили до мене. щоб я нiс iхнi скарги й бiду до начальникiв у
районi та в областi. Мовляв, вас, директоре, послухають, ви як наш тато...
Повинен сказаги, що "тато", тобто я, у взаємини повстанцiв iз селянами
не втручався: це все вирiшувалося на мiсцi по-доброму або по-грiшному.
Ой, було й по-грiшному...
Та я розбалакався, холера ясна, немов млинок; вочевидь, я занудьгував
за людським словом; я дуже довго мовчав, слова в менi закаменiли i болять
мене в грудях; пiсля того, як ти поi'деш до Львова з моїм нортрегом, я
знову лишуся самотнiм iз невимовленими словами, що далi будуть каменiти в
менi... як то тяжко носити в собi камiння.
Поки я тут розбалакуюся, ти собi малюєш i малюєш... i я виджу на
полотнi чоловiка начебто знайомого, десь я такого бачив, i водночас -
чужого. Чи я сам себе не впiзнаю збоку, чи то ти так мене бачиш, як це
прийнято говорити серед мистцiв. Я на полотнi якийсь замислений,
застiбнутий на всi гудзики, холодний i колючий... i ще, може, трохи
гордий. Дивлюся кудись у просторiнь, задер гостру бороду, щось там,
далеко, бачу... тiльки я один i бачу. Нi, нi, не перечу, око в тебе
гостре. Я ось такий: вирядився у фуфайчину, кирзаки, вiдгородився вiд
цiлого села й живу пустельником. Так? Най люди знають, що я страдалець,
так? Най кається один iз другим, що тодi, коли мене забирали на Сибiр, то
нiякий дiдько не замовив за мене слово, так? Все це у мене написане на
чолi, так? I все це правда, сусiде мiй молодий... кожна рисочка вiрно
пiдмiчена. Але... але прошу тебе, домалюй до цього усього, якщо вмiєш, що
душа моя страждає i плаче... плаче тому, що лишився я на старiсть
самотнiй, нiкому не потрiбний, зайвий. Ти ось малюєш мене гордовитим,
таким, що начебто я вiдцурався вiд Горопах, а ти мене питав... а ти,
чоловiче, знаєш, що село, а насамперед - молодi газди, дiвчата, що десь у
Бистричанах у магазинах торгують, студентство... вони теж мене не
потребують, часом удають, що перший раз мене бачать i йдуть мимо не
сказавши нi "славайсу", нi "добридень". Ше й вiдвертаються.
Оце мене, чоловiче, найдужче болить; значить, холєра ясна, я марно жив
i не вельми мудро навчав їхнiх батькiв i дiдiв... не вельми мудро, якщо
їхнiм внукам не хочеться пiдняти перед старим учителем капелюха. Рiч,
зрозумiло, не в капелюсi, трагедiя тут глибша. Я боюся, що старше
поколiння, яке я учив... я учив не тiльки робити компости, а й засiвав,
гадаю, любов до свого рiдного, до землi, пошанiвок до старших, до звичаїв,
потаємно, щоб не мати неприємностей iз владою, щоб дiтям не псувати
кар'єри, бо ж усi пнуться якщо не в торгiвлю, то в медицину, або на бази,
або в комiрники, або ще кудись на легкий i бiлий хлiб ...так, потаємно,
зговорившись iз власною совiстю, зрадили власну пам'ять: дiдько з ним, iз
тим Гайдашем, iз його наукою, вже Україну бандерiвцi будували, маємо
усього досить. Живий живе гадає.
Я, очевидно, у твоїх очах, сусiдо, немовби з неба впав, що, нi? Великий
грiх - зрадити пам'ятi, вiдцуратися вiд неї. Ось ми Бога вiдцуралися. Ось
церкви палять. Ось ночами комсомольцi хрести при дорогах, фiгури, каплички
викорчовують, а могили зрiвнюють iз землею. Руїна страшна. Содом i
Гоморра. А якийсь старий директор школи Гайдаш щось там торочить про
пам'ять.

Пустеля звироднiла щонедень шириться в нашому краю... пiсок забуття
возять вагонами i сiють, i сiють; пам'ять десь пiд грудочкою, пiд каменем
- житнє зеренце.

Ти малюєш мене неприступним колючим їжаком...

Якось цей рудуватий i колючий їжак, якщо так хочеш, блукав на Зеленi
Свята на сiльському цвинтарi, зарослому крушиною i молодим ясiнням; на
численних могилках в чагарнику дотлiвали незамаєнi дерев'янi хрести... i
даремно я пальцями вимацував карбованi долотом написи: iмена поросли мохом
i потрухлявiли... iмена дiдiв та прадiдiв. Могилок моїх дiтей на цвинтарi
теж вистачає, не водилися в мене дiти, малими вмирали, один Роман вирiс...
а ще бiльше могилок на цвинтарi моїх учнiв; я молився за всiх них i за
тих, що лежать у чужiй землi; я не помiчав, робив це, очевидно,
машинально, що збираю на цвинтарi квiти: там зiрву бiлоцвiт, тут -
горсточку синьо-жовтих браткiв, набрався чималий букет... я думаю, що у
квiтах цвинтарних живуть душi померлих. I на тобi... майже пiдсвiдоме або
й з учительської солiдарностi я поклав букет пiд залiзний окремий хрест,
на табличцi якого було написано: "Тут спочиває невiдома вчителька, яка
загинула за Україну". Повинен тобi сказати, сусiде, що хтось укопав той
хрест глибоко i зацементував добряче ...хтось добрий i смiливий сповнив
цей чин ще в сорок сьомому роцi. Ступа винюхував, чия це робота, але
нiчого не дiзнався, хрест, щоправда, динамiтом не зiрвали, зате попороли
штиками табличку, то вже потiм напис поновили.
Я особисто не знаю, що то була за вчителька, нiколи її не бачив,
небiжка моя Iрина розповiдала, дiзнавшись вiд сусiдiв, що дiвчина була
мальованої краси... зв'язкова якась.
Так ось, я поклав на її могилку букет квiтiв. Iншi могили були
пiдправленi дерном, обсадженi квiтами, хрести замаєнi липовим пагiллям або
ж висiли на них мiської роботи вiнки з синього та зеленого хiмiчного
канцуря. I не встиг я, чуєш, перехреститися, щоб виговорити за душу
загиблої "Отче наш", не встиг я ще колiньми вiдчути теплу землю, як хтось
обома руками вхопив мене ззаду за плечi й повалив... i, лежачи горiлиць, я
побачив над собою двох молодикiв iз комсомольськими значками на лацканах.
Я був для них доступним, бо лежав горiлиць, а вони й не пробували мене,
старого, пiдняти. Врештi я сам якось пiднявся, думаючи, що молодики,
холєра ясна, зайве випили.

Вони були тверезi.
- То ви собi такi геци з старою людиною витворяєте? - спробував. я було
їх поганьбити, бо не вiдразу вловив "полiтичне пiдгрунтя" в моєму
пошануваннi осиротiлої могилки. - То ви чиї такi мудрi будете?
- Не має значення, - закопилив губу русявий молодик. - Ми тутешнi, вiд
тата з мамою чулисьмо, що ви в школi виховували бандерiвцiв. Бiльшiсть
ваших учнiв пiшло в банди. Кров, пролита бандерiвцями, отже й на ваших
руках.

Ударив мене молодик словом навiдмаш. Хотiв би я упiзнати, чий вiн син
чи онук, якщо назвався "тутешнiм", але це значення не мало, мало значення
те, що "так" їм сказали тато з мамою або у теперiшнiй школi "так" навчили.

Я не збирався виправдовуватися; я мiг би назвати молодикам тих моїх
учнiв, якi стали офiцерами, вчителями, iнженерами, i тих, якi свого часу
записалися в стрибки й нещадно, гiрше вiд енкаведистiв, винищували
бандерiвцiв. Але правда й те, що великий гурт хлопцiв подався до лiсу...
це були кращi мої учнi.

- Нi, дiти, - тiльки вiдповiв я молодикам, - в школi я не вчив нi на
бандерiвцiв, нi на комунiстiв, я усiх учив на людей, якщо так можна
сказати.

- Можна подумати, що бандерiвка без iменi й прiзвища, що лежить пiд
хрестом, теж була "людиною", якщо ти персонально принiс їй квiти. Болить
тебе за ними серце? - плюнув менi в душу другий юнак, низенький такий,
плюгавий.

- О, що болить, то болить, хлопцi, - признався я. - Скiльки то мудрих
людей лягло та лягло. - Мене вже розбирала злiсть. Я оглянувся навколо...
i навколо на могилках були селяни: хто молився, схилившись удвоє, хто
поправляв вiнки, хто засвiчував свiчки, а хто й удавав, що вiн чимось
зайнятий, а може, й усi навколо нiчого не робили, а лише краєм ока
спостерiгали за мною i молодиками. I нiхто не зважився пiдiйти; i нiхто не
взяв мене в оборону. Я спершу обурився, як колись... як колись, коли нас
iз Iринкою вивозили. Потiм спам'ятався: нiхто не зважився обороняти
старого дивака, який принiс бандерiвцi квiти. Не дуже це безпечно. Навiщо
комусь зайвий клопiт. Боялися плями, що впаде на них. У кожного ж родина,
робота, якiсь плани на завтра... а завтра молодики донесуть, куди треба.
О, сусiде мiй молодий, який я того дня стовбичив посеред цвинтаря
доступний, вiдкритий для усiх; я стояв потовчений i розгублений. Менi
хотiлося крикнути: "Люди, та ж спам'ятайтеся, обтрусiться од страху!" Та
кому крикнути, до кого промовити слово. Село заклякло на своїх могилках;
село вдавало начеб мене й не помiчає. Отже село вiд мене вiдцуралося, а не
я вiд нього. Чи, може, це було взаємне вiдчуження.
Очевидно, я цього заслужив... очевидно, все, що мною пережито - це
покута за сина Романа. Горопахи не забули, що Роман iще за старої Польщi
сидiв у кримiналi за полiтику, за те, що зв'язався з комунiстами й що з
усiх сил прагнув, щоб той "щасливий i справедливий лад", котрий панував за
Збручем, укоренився також у нас. I в тому, що сьогоднi Горопахи заструпiли
в страху, за те, що вони безпам'ятнi, є i моя вина, бо життя i смерть мого
сина - це цеглина в будiвлi радянської влади... є отже, i моя вина, що
iдеальний суспiльний лад, про який мрiяв мiй син i за який наївний хлопець
вiддав життя, iдеальним був тiльки на паперi, в теорiї, а в життi... а в
життi - арешти, розстрiли, ненависть, пiдозри, потоптування моралi,
глумления з усього святого. Я часто замислююся - тепер маю час на роздуми
й нiхто менi в цьому не заважає - що позитивнi свої риси людство виробляло
протягом тисячолiть, сприяли цьому релiгiя, родовi звичаї, державнi
iдеологiї, культура. Нiхто ж, скажiмо, не заохочував злодiйство або ж
доноси. Це вважалося ганьбою. Пам'ятаю, ще в тридцятих роках перед вiйною,
якщо, не дайбiг, сусiд перекине на своє поле чужий снiп жита, або ж вночi
вкраде остривку сiна, або ж вирубає не на своєму два-три дубчаки, то
убогий той злодiй був зганьблений до гробової дошки: про його злодiйство
говорив у церквi з казальницi священик, пiд церквою в недiлю вiйт прилюдно
виставляв його iм'я на поганьблення, в читальнi "Просвiти" газди не
подавали йому руки. Оце, я тобi скажу, був громадський вплив i суд. Нинi
ж, холєра ясна, навпаки - з того, що в колгоспi не вкраде,
посмiшковуються, як iз останнього дурня. Чеснiсть нинi не в модi. Боюся
подумати, але чи не здається тобi, що рiч не в тому, мовляв, крадемо
колгоспне, не наше, державне... рiч у душевнiй потребi вкрасти: виплодився
iнстинкт злодiйства. Тисячолiттями людство воювало з крадiями, i заповiдь
Божу записало "Не вкради", у деяких країнах злодюгам обтинали руки на
пострах iншим, а тут за шiстдесят рокiв перекреслено набуток тисячолiть.
Жах, скажу я тобi.

Звичайно, нiхто навмисне не вчить: вкради. Мiлiцiя навiть пробує
боротися з поголовним злом. Учить красти саме життя. Людина, в даному
випадку колгоспник, була заплiшена в такi лещата, що не було виходу: хочеш
вижити - вкради. А що, нi? На трудодень видавали грами. Городи обрiзали
попри самi причiлки. Душили поборами. А тут родина, дiти малi хлiба
просять. Ось i мусиш вкрасти. Вже потiм, коли й хлiб на столi
зарум'янився, почали красти iз звички. Рефлекс, холєра ясна, виробився.
Певно, що така сама ситуацiя i в мiстi на рiзних фабриках i заводах, на
складах, у склепах, де людям теж платять копiйки... а якщо платять копiйки
на заводi, то, ясна рiч, це вже iнший бiк медалi - така й "ударна" робота:
аби з ранку до вечора. Мене дивує: невже в Москвi чи в Києвi, у тiй
партiї, що нiбито стала державною церквою, нема розумних людей... невже,
холєра ясна, вони цього не бачать? Невже вони так постановили, щоб люди
жебракували i ставали ницими духом? Невже вони вiрять, що хтось направду
сприймає їхнi лозунги, що комунiзм ось-ось прийде в Горопахи? Ая, тримай
мiшок ширше.
Якби мiй Роман воскрес iз попелу Майданека... якби мiй син рушив нашою
землею i на свої очi побачив усе те, що виробляють з людьми, iз землею, з
мiстами й селами його колеги по партiї, то напевно згорiв би наново на
попiл або ж помандрував би на Соловки. I ще менi здається, що вiн
вимурував би у власнiй душi не менш страшнi Соловки... якби вiн почув, як
гiрко я плачу ночами над його долею.

Вiн заразився бiльшовизмом iще в гiмназiї; був там професором
математики Пантелюк, колишнiй сiчовий стрiлець, який взимi чотирнадцятого
року потрапив у Карпатах до росiйського полону, десь там навiть запiзнався
з Ленiним. Ну, а вже на початку двадцятого року повернувся додому
стопроцентним бiльшовиком. Я знав його особисто. Це був високий
пiдтягнутий мужчина, про таких кажуть - спортовець. Мав високе чоло, довге
волосся. А головне, був направду порядною людиною, вiрив у рiвнiсть i
справедливiсть. Його арештували за "перших Совiтiв" разом iз багатьма... з
десятками тисяч i розстрiляли в Бистричанськiй тюрмi.

Коли, бувало, Роман, учень старших класiв гiмназiї, приїжджав на
вакацiї додому й до нього почали навiдуватися всiлякi там кур'єри, якi
приносили пачки комунiстичних брошур та рiзного пiдпiльного папiр'я...
коли одного разу на вiльхах Петра Сови в Зарубi (ти повинен пам'ятати це
мiсце над Унявою-рiчкою, бо ковбури там глибокi й зручнi для купання, а
вiльховий гайок служив гейби сiльським парком, де ми влаштовували фестини,
було там витоптане мiсце для танцiв, а для музик хлопцi витесали, щоб було
де сiсти, зручну колоду, я сам з Iриною не один лiтнiй вечiр провiв у
Вiльховому гаї... спiвали ми там, полiтикували, i гризли там нас запекло
комарi), коли ж дiзнався, що на Жовтневi свята на вiдзнаку роковин
бiльшовицької революцiї в Росiї мiй син на двадцяти височенних вiльхах
вивiсив червонi прапори - мала потiм полiцiя немалу роботу - я запитував
Романа, чи добру вiн стежку вибрав. Боже борони, я не лiз йому в душу не
чорнив його комунiстичнi iдеали, вiн, прецiнь, був дорослою людиною, я
тiльки просив його зважити, чи iдеали, якi вiн обожнює, справдi чеснi й
людянi? "Адже ти знаєш, сину, - казав я йому, - що дорога, яка вже
пройдена бiльшовиками... та дорога, що на Великiй Українi, всипана
кiстками i зрошена кров'ю. Обабiч дороги - тюрми, голод, розстрiли. Люди в
колгоспах - то почорнiлi панщизнянi крiпаки, а робiтник на фабрицi - раб".
Мiй Роман був лагiдним, усмiхненим хлопцем - вдався геть чисто в Iрину:
бiлий лицем, свiтловолосий, очi - голубi, а характер - хоч до рани
прикладай. Зате впертiсть перебрав вiд мене, бо небiжка Iрина була м'якою,
нiколи менi не перечила.

Роман брав мене за обидвi руки, потiм обiймав за плечi й тулився
по-дитячому до грудей. "Невже я схожий, тату, на божевiльного, який, не
знаючи броду, кидається стрiмголов у рiчку... не знаючи, чи та рiка
життєдайна, чи смертоносна? - запитував, дивлячись менi увiчi. - Те, про
що ти говориш... про арешти, розстрiли, голод - перебiльшене устократ
нашими ворогами. Якщо й був голод, то спровокував його багачисько на селi,
куркуль, як їх на Великiй Українi називають. А щодо судiв та розстрiлiв,
то мусить робiтничо-селянська держава оборонятися вiд ворога, який їй
шкодить на кожному кроцi. Я так мiркую".

Я запитував Романа, чому власне комунiстична iдея припала йому до душi.
Маємо в Галичинi партiї та органiзацiї, в тому числi й такi, якi жорстоко
переслiдуються польською полiцiєю, скажiмо, ОУН, органiзацiю, яку не
запiдозриш в угодовствi з окупантом.
Роман, був готовий до такого запитання; вiн очiкував, що рано чи пiзно
батько, який має на це право, поставить перед ним саме таке запитання.
- Як тобi вiдповiсти, тату? - чомусь схвилювався мiй Роман...
розхвилювався й очi його спалахнули синiм вогнем. - Якщо вiдпо-вiсги
високими словами, то вабить мене iдея всесвiтнього братства, рiвностi,
вiдсутностi експлуатацiї людини людиною, задоволення матерiальних потреб:
кожному за потребою. Ти собi уявляєш, тату? Нема бiдакiв i багачiв.
- Ой, чи не стануть усi бiднi, - таки я не витримав. Якщо по правдi, то
я не вiрив у рай на землi. Крiм того, нiхто не знає, коли, ї_ якого дня, у
якому краю той рай настане. Хто його сотворить?
- Ми й так бiднi, - вперто вiдповiв Роман. - Я говорю про Галичину. В
селi - безземелля, пролетаризацiя. В мiстi - нема роботи, а якщо вона є,
то для поляка. Рано чи пiзно, а мусить настати соцiальний вибух... i ми,
комунiсти, цей вибух готуємо в iм'я щасливого майбутнього.
- Почекай, - зупинив я синову палку трибунатику. - Ти й твої
наставники... той професор Пантелюк сушать собi голову завтрашнiм щастям
для чоловiка, так? А я хочу жити по-людському вже нинi. Капiталiзм, як ти
знаєш, уже не такий вовчий, яким вiн був сто рокiв тому. Сьогоднi вiн каже
робiтниковi: "Працюй-но, чоловiче, краще й будеш жити по-людському".
- Дурницi, - вiдмахнувся Роман. - Ти, тату, черпаєш знання про свiтовий
робiтничий рух з львiвського "Дiла" або ж iз тикторiвського "Нового часу":
панички галицькi залюбки оббрiхують совiтiв, а комунiстiв у цiлому
називають "агентами енкаведе" та ще й при цьому глузують з "бiльшовицького
раю". Чи не так? Я хочу, щоб ти зрозумiв одне: капiтал загниває, а все, що
гниле - розкладається. Це аксiома. Нiяка iдеологiя сьогоднi не спроможна
щось краще робiтниковi пообiцяти, накреслити перед ним конкретнi обрiї,
вказати дорогу до цих обрiїв, хай i омрiяних, окрiм нашої.
Я навiть не сподiвався, що мiй лагiдний, податливий син аж до такого
ступеня... якби то сказати... аж до такого ступеня наелектризований
комунiзмом, iдея аж шумувала в кровi й зблискувала в очах: торкнешся -
згориш.

- Ну, гаразд, - погоджувався я з сумом... погоджувався i жахався, що
мiй син проникся глибокою вiрою в чужих богiв. - Ти журишся всесвiтнiм
робiтничим рухом, вимрiюєш, холєра ясна, всесвiтнє iнтернацiональне
братство. А як же бути нам iз Україною, з нашою державнiстю? Ти, певно,
пам'ятаєш, що я з пелюшок виколисував тебе не на комунiста, чи на члена
ОУН... я тебе виколисував на українця.

Роман iнову обняв мене за плечi. Засмiявся.
- Якщо по правдi, тату, то ти сам винен, що я пристав до капезу. Твiй
бiль за Україну, тату, перелився в мою душу. Одначе ти помиляєшся, що
Україну побудує, скажiмо, в Галичинi ОУН, хоч хлопцi там вiдважнi,
фанатичнi - їм нiчого не закинеш. Тiльки їх горстка, орден, до того ж
методи боротьби - терористичнi. Чи. може, покладаєш надiї на панкiв iз
УНДО, на українських послiв у польському сеймi, якi випросять для Галичини
бодай куцу автономiю? Марна надiя. Уся їхня метушня - то гра в полiтику,
не бiльше. А реально... а реально маємо, тату, Україну за Збручем, так,
радянську, червону, проте. Велику Україну i нам треба прагнути... нам
треба боротися за возз'єднання з нею, з Києвом, iз Днiпром. Ти вiриш,
тату, у возз'єднану Україну?
Я був безсилий погасити Романiв вогонь; я мiг знову й знову вичитувати
йому аргикули з українських чи польських газет про московськi полiтичнi
процеси, про арешти iнтелiгенцiї в Українi, але, дивлячись у нагхненне
обличчя, вiдступав вiд фанатичного пожарища, що горiло в його очах.
- До речi, тату, - якось по матурi, коли гогувався записатися на
Львiвську полiтехнiку, Роман менi признався, що його збираються перекинути
через Збруч, - там я на власнi очi побачу й тебе переконаю, що Велика
Україна - справдi земля щасливих людей. Там, очевидно, буду вчитися... в
Києвi чи в Харковi.

За Збруч Роман не потрапив, бо польський суд нарокував йому п'ять лiт.
Сидiв хлопець у Дрогобицькiй в'язницi. Ну, потiм настав вересень тридцять
дев'ятого... i, думаю, вiдразу пiсля вересня, коли на власнi очi
переконався, який насправдi медовий совiцький рай, хлопець трохи остиг,
розчарувався. Зрештою, це менi могло тiльки здатися. Роман далi мешкав у
Львовi, вчився в полiтехнiцi. Зрiдка наїжджав до нас iз Iриною в село, був
стриманий i постарiлий рокiв на десять. То вже не був той екзальтований
юнак, який був готовий йти з червоним прапором на барикади. Роман i сам це
визнавав. Вiн казав, що нинi нема потреби вiшати прапори на вiльхах, не
треба нiкого агiтувати за радянську владу, ми її тепер маємо реальну. Маю
змогу вчитись безплатно, до того ж - рiдною мовою, тату. Хiба це не благо,
яке принесла радянська влада на своїх багнетах помiж нас?

Менi видавалося, що тодi вiн сам себе у чомусь переконував; я зрозумiв,
що вiд партiйної, вiд полiтичної дiяльностi, якою вiн колись займався,
його вiдсторонили. Тобто його використали ...використали його юнацький
запал, готовнiсть пожертвувати собою, наївну вiру у комунiстичний рай i,
коли в нових умовах вiн став непотрiбним, його викинули на смiтник. Так,
зрештою, було вчинено з усiма мiсцевими комунiстами, їх навiть не
визнавали за комунiстiв, бо, як вiдомо, Комiнгерн розiгнав польську,
захiдноукраїнську та захiдно-бiлоруську компартiї: виявилося, що вони не
на сто вiдсоткiв правовiрнi.

Менi було шкода Романа, юнацьких його устремлiнь; я думкою проникав у
його душу i лякався чорного спопелiлого пожарища, яке вiн ще приховував
вiд свiту.

Останнiй раз я бачив його на Рiздво в сороковому, коли вiн гостював
удома. Був зовсiм пригнiчений. Гiрко посмiхався, дивлячись на мене i
матiр'ю, i мовчав; може, мав охоту признатися, що iдеали його
розголоченi... розтолоченi так просто кирзовим чоботом, але гордiсть не
дозволяла йому жалiтися. Мовчав. Почав палити цигарки, чого ранiше не
було, не вiдмовлявся й вiд чарки. Навпаки: на Свят-вечiр мм сидiли з ним
за столом при завiшених вiкнах i обидва добре цмулили горiлку, аж Iрина
хитала докiрливо головою. Вона все розумiла... сльози крутилися їй ув
очах.
Мене розбирала лють.
- Чуєш, - штовхнув я сина в груди, - чуєш, яка приголомшена Рiздв'яна
нiч? Бо заборонили колядувати... бо "Просвiта" розпалася i мiй хор умер...
бо багатьох уже арештували, а хто iще очiкує арешту, як я, наприклад.
Очiкую i таємно разом iз сином, який виборював бiльшовицький рай, їм
рiздв'яну кутю.

Менi баглося його вдарити; мусив на ньому зiгнати злiсть, мусив, бо вiн
таки винен...

Iрина хапала мене за руки.
Роман гейби й не зауважував моєї злостi; вiн був занурений у себе; вiн
навпомацки блукав у своїй спопелiлiй душi й шукав у нiй свiтлого промiнця.

- Багато чого й менi незрозумiле, - зiтхнув вiн. - Ось хоч би взяти
недовiр'я до мiсцевих кадрiв. Коли ж беруть "тутейшу кадру", то
орiєнтуються на шумовиння, пiну, що спливла на поверхню. Та це пiвбiди...
бiда, тату, в повальних арештах. У кожному iнтелiгентi, в кожнiй людинi,
яку поважають, скажiмо, в селi чи в мiстi, пiдозрiвають ворога. Галичина -
край ворогiв, розумiєте, - майже вигукнув розпачливо. I мало не плакав; i
мало не вгатив по столi, бо пальцi стиснулися в кулак. Злякана Iрина
припала губами до його посинiлої руки: гасила бiль i крик.

Тривожна тиша засiялася в нашiй хатi. Роман схилив голову на стiл i
задрiмав... а свiчка, встромлена в хлiб, клiпала й умирала... а село далi
нiмувало... а Iрина моя, дарма, що не була аж такою богомiльною, вклякла
перед образом Богородицi й щиро до неї молилася.
- Арештували професора Пантелюка з Бистричанської гiмназiї. Того
самого... - Роман пiдвiв голову й цiлком тверезо поглянув на мене. -
Кажуть, що вiн нiмецький шпигун. Свiт валиться, тату.
Шо я мiг порадити? Свiт направду валився: iз Горопах вивезли на Сибiр
родину Бойчукiв, Василюка, Драгомирецького та ще кiлькох... уся їх вина
була в тому, що мали трохи бiльше поля й по двi-три корiвчини, та що хати
побудували пiд бляхою. Не були вони нiякими куркулями, - я це доводив
новим начальникам, - те, що вони мають, доробилися власними руками. Чи
знали вони колись вiдпочинок? Чи з їхнiх рук сходили мозолi? Чи не косили,
не орали власноручно й чи не кидали зерно в рiллю. Хiба це вина? То за що
їх карати, виселяти на чужину.

Я пробував промовити до серця районних уповноважених, але вони лише
здвигали плечима й кивали на Йвана Гриву та Петра Качурика - наших
сiльських активiстiв, котрi урядували тепер у селi; це вони визначали,
кого треба розкуркулювати й везти на бiлi ведмедi, щоб не пленталися попiд
ногами, коли розпочато будiвництво "щасливого життя".
Коли ж виселяли старого Тимчука, колишнього четаря Української
Галицької Армiї - приятеля мого давнього, то вiн упав пластом на землю,
цiлував її i ревно плакав. Стара Тимчиха, його жона, умить посивiла,
бiла-бiла зробилася, як обсипана снiгом... i ця бiла страшна жiнка тикала
в мене пальцем i проклинала до четвертого колiна... i кричала, що то твiй
Романко навiв на нашу землю орду. То чого, пане директоре, вдаєш, що тобi
нас шкода, що ти нiбито нас обороняєш? Ти винен... ти винен, що нас,
старих бузькiв, викидають з гнiзда.

I я, немов побитий пес, поплентався додому.
Я таки був винен, що мiй Роман виборював оце "братерське воз'єднання",
оцей "рай". Якби не Iрина, то, мабуть, повiсився б вiд ганьби.
Коли розпочалася вiйна й Червона армiя накивала п'ятами, а тюрми в
Бистричанах та в усiх галицьких i волинських мiстах i мiстечках
вiдчинились, то цiлий свiт жахнувся вiд того, що зробило енкаведе з
арештованими. Я був у Бистричанськiй тюрмi: там труп на трупi; там
помордованi й пострiлянi; там кров на камiннi розлита; там пекло пiд
розпеченим сонцем; там живi блукали серед мертвих, впiзнавали своїх, а хто
не впiзнавав - кликали, немов живих, у камерах, у пивницях, у коридорах
своїх Василiв, Петрiв, Данилiв. Iмена глухо падали на мертвих... i може,
вони мертвих болiли, але їх не воскрешали.

Плачi там кривавилися гомеричнi, аж, здавалося, розколювалися грубезнi
мури.

Тишу густу, сукровичну я тодi побачив... побачив тишу в пiдземеллях
тюрми, де розмурували велику склепiнчасту салю, вщент набиту мерцями, що
стояли щiльно один попри одного; у тишi цiй стражденнiй я помiтив, що всi
мерцi споглядали на нас, живих, очима, що вилiзли вiд задухи з орбiт;
мерцi нам щось кричали вiдкритими ротами; мерцi нас кликали пiднятими
руками: поможiть, змилосердiться. Уявляєте: мерцi з пiднятими руками? Їх,
певно, замурували в пiдземеллi живцем. I нiхто iз нас живих не посмiв
порушити тишу, i нiхто не окликнув iз сотенного гурту свого сина чи тата -
ми замерзали перед невидющими мертвими поглядами.

Iз тогочасних газет я вирiзав статтi й фотографiї про бiльшовицькi
звiрства у тюрмах i про похорони; на однiй фотографiї, пам'ятаю, за
тисячним похоронним походом дибала, опираючись на цiпок, одна-єдина
згорблена, з пониклою головою стара жiнка; ця жiнка дотепер менi сниться,
хоч фотограф не зафiксував її обличчя, бо надто низько вона хилилася до
землi, одначе, я без фотографа знав: це, ледве переставляючи босi ноги,
шкутильгала моя Україна.

З фотографiями та газетними вирiзками я подався до Львова, маючи намiр
показати їх Романовi, най би подивився, за що вiн сидiв у кримiналi, що
вiн виборов. На Кохановського, де вiн мешкав, я його не застав, сусiди
оповiли, що перед самою вiйною кудись перебрався, а куди - нiхто не знав.
Я ворожив тодi надвоє: або вiн утiк з "товаришами" перед нiмцями на Схiд,
або ж "товаришi" його арештували и днi його скiнчилися разом iз сотнями
iнших у львiвськiй тюрмi на Лонцького.

А виявилося...
Пiзнiше, у сорок третьому, восени приплентався вiд нього чоловiк iз
запискою, що, мовляв, "я живий, борюся й вибачайте, що завдав вам багато
прикрощiв. По вiйнi побачимось... все по вiйнi буде по-iнакшому". Вiд себе
той чоловiк зi Львова додав, що "товариш Зенон" знову у пiдпiллi".
- З комунiстами? - спитав я.
- А то ж iз ким? Мусимо допомагати Червонiй армiї бити фашистiв i
приближувати визволення.
Я слухав того чоловiка зi Львова, немолоду, iнтелiгентну людину, може,
вчителя, який щодня бачиться у пiдпiллi з моїм сином, iз "Зеноном", i
сушив собi голову: "Невже Роман направду вiрить, що по вiйнi буде iнакше?"
Чоловiк зi Львова переночував i зник, я iнколи ловив себе на думцi, що
вiн нiколи у Горопахах i не появлявся, це моя вигадка, це потiха для
Iрини, але коли Червона армiя вступила у Львiв, то Романовi друзi написали
менi, що "ваш син брав активну участь у антифашистськiй пiдпiльнiй
органiзацiї. На жаль, був зраджений провокатором, гестапо кинуло його в
концтабiр, у Майданек пiд Люблiном, де й загинув смертю героя. Маємо точнi
вiдомостi".
Загинув?

Смертю героя?
Боже мiй. Боже, за що мене так тяжко караєш, за чиї грiхи дано менi цю
покуту? I певно на мої жалi вiдповiла б стара згорблена жiнка з палицею,
яка босонiж шкутильгала по бруковi услiд за тисячами людей, котрi ховали
жертви бiльшовицького терору в липнi сорок першого року. Я довго берiг
вирiзку з газети - її фотографiю, не один день просиджував над нею, i не
одну молитву покаянну, немов до Богородицi, вишептав до неї, аж поки Iрина
кудись її не переховала.

- Ну, май розум, чоловiче, - розраджувала мене, - не карайся чорно.

- Немов дитину сповивала мене ласкою, пестила мої руки, обличчя,
голову. Ти, сусiде мiй, намалював її на портретi правдиво... такою, якою
була її душа. Яснiсть її очей, нiжне тихе свiтло, що випромiнювалося з її
лиця, з волосся, з усiєї її постатi, дивним чином переймало, переливало в
себе, перехоплювало твiй сум i журу й ти начебто вiд них увiльнявся... ти
випростовувався. Може бути, що давня Iринина сила й тепер впливає на
мене... i певно таки дiє, якщо ти малюєш мене з пiднятою головою.
Тiльки...

Тiльки признаюся тобi, сусiде, що ночами, бувало, або плачу, або
розмовляю з Iриною i згадую пережите... або ж, немов божевiльний, викликаю
з пiтьми жiнку з газетної фотографiї i запитую її: "Жiнко Божа, невже ти
вiриш, що твого сина скатував на смерть мiй син? Вiн не був причетний до
дикої масакри... вiн тодi вчився у Львовi на iнженера".
Котроїсь ночi я побачив обличчя жiнки з фотографiї, дарма, що фотограф
її обличчя не сфотографував, надто низько хилилася стара до землi, а я
проте, таки її обличчя побачив - п глибоко запалi очi, худе вилицювате
обличчя, посiченi зморшками губи... губи її вишiптували: "Але ж,
директоре, ваш син червонi прапори на вiльхах розвiшував, пам'ятаєте?"
Одначе, художнику, ти не зважай на мої плачi й молитви, може, й справдi
через сто чи через двiстi рокiв прийдешнiй знавець мистецтв пiдведе до
портрета цiкавих чи байдужих туристiв i скаже... i скаже:
"Маємо перед собою портрет невiдомого учителя". Пiд такою назвою вiн
записаний у нашiй галереї. Подивiться-но, цей чоловiк мав вольовий
характер i стiйко переносив удари долi. Навiть у бiдi, у гiркотi своїй -
бачите, художник це помiтив у кутиках губ та ще в поглядi... у глибинах
очей затаїлася гiркота. Та, проте, невiдомий не капiтулює, готов
поборотися. Є ще у нього сили".

Очевидно, мiй сусiде, це так, є iще в мене енергiя, iще я поспiшив би
людям на помiч, якби хтось покликав... якби хтось покликав... якби я був
комусь потрiбний... якби ми подали собi руки.
Та запишiм мою особу: я вчорашнiй; я минувся, як торiшнiй снiг. Небiжка
Iрина, бувало, кивала менi непомiтно пальцем, коли я в розмовi з кимсь
надто багато уваги придiляв своїй особi... це не було хвалькуватiстю, це
було наче пiдсумком чогось зробленого. Принаймнi я так виправдовувався
перед нею (Вона шептала менi на вухо: "Признайся, чоловiче, ти таки надто
себе любиш?")


5
Чи виправдаюсь за життя чи пiсля смертi перед Богом за її загибель? Де
маю знайти найщирiшi слова, щоб Бог їх почув, у яких святих книгах вони
записанi? Чи вони, як ластiвки, причаїлись у моєму серцi? Бо Iрина
завинила перед енкаведе тiльки тим, що була моєю дружиною. Вона знала свої
цiлющi трави, робила з них вiдвари й рiзнi мазi й лiкувала ними кожного,
хто просив допомоги... просили, правда, й хлопцi з лiсу, одначе
траплялося, що приносили до неї також пораненого енкаведиста чи стребка -
вона нiкому не вiдмовляла.
Не допомагало зiлля, то згадувала "тайнi слова", перейнятi вiд матерi.
В телячому вагонi, куди натоптали душ сорок, вона, звiсно, не мала з
собою помiчною зiлля, помагала людям примовлянням, потiхою, iнодi
погладжувала заслаблого долонями; комусь помагало, а чимало таки
вмирало... найперше вiдходили дiти, за ними люди старшi вiком, не минала,
проте, смерть i тих, якi нiбито не повиннi були вмирати.
Охоронники-енкаведисти, вочевидь, у кожному вагонi нашого ешелону
призначали по однiй Смертi, вона була при дiлi, перевиконуючи план.
Та i як було не вмирати, коли нас повантажили у вагони у вереснi, везли
через цiлу осiнь аж до грудня майже, а у вагонi студiнь, годували ж бурдою
iз бурякiв й капусти або i нилими оселедцями, щоб до усiх наших мук додати
цiлодобову спрагу, не було для нас у цiлому свiтi крапелинки води.
Скажу вам: до рiзних бiд нашi люди поволi таки звикають... звикали й ми
бути бранцями; поволi ми вiдвикали плакати, коли вмирали нашi дiти i їх,
як бервенця, виносили з вагона, щоб десь закопати; i глухли ми, коли
енкаведисти обкладали нас матом; i мовчали ми, зцiпивши зуби, коли нас
принижували; i стояли ми, неначе голi, в своїй безборонностi, коли на
стоянках вривалася у вагон варта з вiвчарками... вривалися пiсля того,
коли ми спiвали отiєї сумної спiванки, яку виплакували лiсовi нашi хлопцi
на похоронах загиблих повстанцiв... там були слова, що вчора ти був живий
i здоровий, а нинi, друже, лежиш у сирiй землi за Україну, за рiдний
край...
Сумна мелодiя єднала нас, стверджувала в душах спротив, i вона була
поминальною молитвою за тих, кого винесли з нашого вагона й закопали в
росiйських нетрях.

Охорона, ситi червонопикi солдати в кожухах, кпльбами автоматiв та
шпiцаками валянцiв, брудною лайкою затикали нам роти - i ми затихали,
молитва поминальна уривалася.

Найтяжче було миритися з потоптом людської гiдностi: справляти природнi
потреби мусили прилюдно бiля дверей, було для цього видiлено мiсце й
навiть прорубаний жолобок. Ми пробували обгородити це мiсце верегами -
охорона, глумлячись, не дозволяла, мовляв, теплих кльозетiв у вагонах
iнструкцiя не передбачає, а тому забирайте вашi вошивi рядна й
оправляйтесь, ха-ха, прилюдно, свiтiть голими жопами, господа бандьори.
Коли згадаю, що вони з нами робили, то лупиться менi лице вiд сорому.
Були ж серед нас старi жiнки й молодесенькi дiвчата.

А як можна було доглядати тих що лежали хворi, що вмирали? Моя Iрина,
котра цiле життя навiть мене соромилася, зазнавала тяжких мук, коли її
кликала до дверей природна потреба. Я iшов разом iз нею, заслоняв веретою
як мiг... Опiсля вона довго схлипувала, уткнувшись менi в плече, й усе
вишiптувала: "Я таки не витримаю, не доїду до кiнця. Я хочу вмерти..." Я
вицiловував її сльози, втiшав, як мiг, Iрина неначе мене й не чула, вона
вже була заворожена смертю.

Померла вона серед ночi увiснi, я й не чув, коли це сталося, лише
вранцi помiтив, що лежить бiля мене нежива... лежала на нарах на боцi,
притулившись до мене й пiдклавши пiд щоку руку. Смерть її була легкою,
випросила в Бога таку ласку - на лицi не закарбувалося нi рисочки
страждання. Зате для мене прощання з нею було тяжким. Я зашив її тiло в
бiлу верету та ще з трьома чоловiками, коли ешелон зупинився, вiднiс на
"мертвецький склад" - спецiально, очевидно, видiленого на станцiї
примiщення, хлiва, збитого з дощок, i поклав поруч iнших мерцiв... багато
їх там лежало... багато з них були сивi вiд морозу, бо дiялося це
наприкiнцi листопада на станцiї Перм-друга. Не було у нас часу наостанку
виговорити за її душу "Отченаша", уже останнiй... i ще своїй Iринi
напослiдок я мав багато дечого сказати, а може, й огнiватися, що залишила
мене самого посеред лютої зими й посеред лютого свiту, але встиг тiльки її
поцiлувати й перехрестити, бо вартовi штрикали дулами автоматiв попiд
ребра: "Бистрєй, сука, на следующей станцiї тебе тоже в отхожее место
отнесут. Встретiтєсь на том свєтє"!
Мене чомусь не винесли на наступнiй станцiї, i потiм теж обминала мене
смерть. Та й тепер, коли я вже давно вдома, смертi моєї ще нема, вона,
видно, задубiла у вагонi, коли везли мене на Сибiр.
Ночами, коли не сплю, часом бачу себе посеред снiгiв, посеред бiлої i
прозорої ночi, а попри мене повiльно, без гуркоту посувався довжелезний
ешелон; я знав, що цей ешелон везе у Сибiр спецпереселенцiв, тiльки не мiг
второпати, чому я вiдстав вiд нього i чому мене енкаведистська варта не
скосила кулеметами, коли я утiкав у снiги.
Коли ж мимо мене пропливав останнiй вагон, я помiтив, що за ним
шкутильгала по рейках жiнка... була жiнка згорблена, з палицею в руцi...
була це жiнка з тiєї давньої фотографiї, яку я вирiзав iз бистричанської
газети влiтку сорок першого року; я упiзнав її вiдразу; я навiть щиро
здивувався, як це вона, немiчна, стара, задибала в глибини бiльшовицького
раю, у бiлу безголосу пустелю. I тут вона оглянулася... i тут стрiлила
очима в мене. Я впiзнав її. Це була моя Iринка...


7
Її звали Одаркою Пилипiвною Козаченко; ця стара жiнка справдi походила
з козацького кореня, крита "сiмдесятка" її не зiгнула й не згорбила; iнiй
сивизни й не торкнувся кiс, якi вона укладала на гордо пiднятiй головi
короною, волосся тiльки втратило смоляний блиск i трохи пополовiло. Була
ростом висока, станом - тонка, пiдчас розмови мала звичку розмахувати
руками; вiдчувалося, що в життi була замашною i рухливою, такою, що не
давала собi плюнути в кашу. Молодi її очi споглядали на свiт вiдкрито й
зацiкавлено. Лише iнколи вона начебто забувала, що на людях повинна
триматися гордо й привiтно й що свiт повинен її цiкавити: жiнка посеред
розмови раптово замовкала, вiдсторонювалась вiд дiйсностi й уся
перемiнювалася в слух, здавалося, що, сторожко надслуховуючи, вона на
когось очiкувала. Хтось нiби мав пiдiйти до неї... хтось iшов... щось
говорив... якесь слово ловила й не могла зловити, бо мить, як вiтер,
покотилася свiтом... i - тихо навкруж. Так тривало декiлька хвилин, але й
цього короткого часу вистачало, щоб її на чорно опалив сум: голова
починала посмикуватися, очi пригасали, обличчя сiрiло й видовжувалося, а
руки, що їх тримала на колiнах, корчилися, в судомах пальцi потрiскували,
як на вогнi патиччя.
- То находить на мене, пiдкрадається, як мряка, або ж ударяє в душу
поривно, мов вiтер, - виправдовувалася Одарка Пилипiвна, коли я їй подав
фiлiжанку води. Вона пила жадiбно, зуби цокотiли... - Вiтер начебто
доносить звiдкись... не знаю звiдки, голос мого Сашка, його спiвання. Куди
вiн ходив - завжди наспiвував. Бувало й вночi, коли повертався зi степу з
оранки (трактористом же був до вiйни, ви про це знаєте?), то цiла наша
вулиця чула, що Сашко Козаченко повертався додому: будив нiч спiвом.
Хтось, пам'ятаю, обурювався, хтось пiдсмiювався... та i я часом спiванками
тими йому докоряла, а вiн обiймав мене й сповiдався: "Мушу ж я чимсь жити,
мамо. Бога нема й молитов ти мене на навчила. До комунiзму йдемо, але
дорога до нього ще неблизька. Дiвчини теж не знайшов - нема кого любити. А
душа, мамо, не бубен. Напуваю її спiвом i милуванням землею, духом землi,
що дихає менi в обличчя, коли я орю або ж сiю... або ж просто стою посеред
степу, як посеред неба". Отак, бувало, говорив мiй Сашко. Мав бути з нього
великий спiвак або ж великий хлiбороб.
Одарку Пилипiвну привiз iз райцентру до нашої школи в кабiнi вiйськової
"полуторки" пiд охороною цiлої ватаги автоматчикiв опер-уповноважений
Ступа. Я з вiкна спостерiгав, як вiн ввiчливо - аж було дивно таке бачити
- допомiг жiнцi вийти з кабiни, потiм узяв її пiд руку i завiв до моєї
директорської канцелярiї - вузької, як труна, кiмнатчини, в якiй заледве
втиснулися стiл, етажерка й декiлька стiльцiв. Щоправда, Йосип
Вiссарiонович Сталiн почувався в моєму кабiнетi привiльне - портрет висiв
на голiй бруднiй стiнi самотньо, i я, поглядаючи iнколи на нього, ловив
себе на думцi, що Йосип Вiссарiонович заблукав на стiнi в клубищах сiрого
туману, в розливi калюж i посеред вирвiв - дiрок вiд цвяхiв, на яких
колись висiли Юзеф Пiлсудський i Адольф Гiтлер. Власне, самотнiсть Сталiна
на безрадiснiй стiнi впала в око товаришевi Ступi, бо перше, що вiн сказав
у канцелярiї: на стiнi треба повiсити також Маркса, Енгельса й Ленiна, а
вже потiм познайомив мене з Одаркою Пилипiвною.
Вона виявилась пенсiонеркою-вчителькою української мови й лiтератури в
котромусь iз сiл Черкащини; кажу "в котромусь", бо не пам'ятаю назви села,
та й, зрештою, назвi я не надав значення, важливо було запам'ятати слова
опера Ступи, що "ви, товаришу шкiльний директор, головою менi вiдповiдаєте
- i закарбуйте це собi на носi - за життя i здоров'я дорогої нашої гостi.
Не дай Бог, якщо впаде з її голови волосок", - погрожував отак товариш
опер. "Але ж навколо школи стоять автоматчики, безпека надiйна, - пробував
я зняти з себе вiдповiдальнiсть; я не знав, з якою метою приїхала в
Горопахи ця стара жiнка. "Нi, - сказав Ступа, - Одарку Пилипiвну будуть
стерегти всi... цiле село, старi й малi... Iнакше - всiх спалю".
- Ну-ну, - запротестувала Одарка Пилипiвна, - не треба так. Чи комусь я
потрiбна? - Голос мала глибокий, чистий. - Та й чи приїхала я до ворогiв?
Находжусь на Українi, на рiднiй землi, а не на окупованiй територiї.
- Находитесь, Одарко Пилипiвно, на територiї бандитськiй, - вiдрiзав
Ступа. - I тут усякi-такi "нєжностi", вибачайте, кобилi пiд хвiст. Тут
панує наказ, автомат i граната, бо в кожному... так, у кожному тут сидить
бандит. - Ступа промовляв пристрасно, як це вiн робив на читальнянiй
сценi; сказане було адресоване виключно для мене; Ступа свердлив мене
очима. Вiн ненавидiв мене смертельно й ненавистi своєї не приховував.
- Я не сказав би, що десь є землi, якi родять виключно одних героїв,
або ж навпаки - одних лише бандитiв, - вiдповiв я Ступi, незважаючи на
його сердитiсть.

Я намагався наперед вгадати, що потрiбно цiй гордiй i владнiй жiнцi у
нашому селi, що вона тут шукає. З її обличчя однак нiчого не можна було
вичитати, окрiм хiба вiдкритої цiкавостi: вона пильно попасала зором то
мене, то убогий мiй кабiнет iз самотнiм Сталiним на стiнi, то припадала до
вiкна... а за вiкном сiявся дрiбно жовтневий дощ i зрiдка, немов осiнь
конала в конвульсiях, бився об шибки вiтер. Очевидно, приїжджiй цiй жiнцi
i земля наша, i директор школи, i сiрий осiннiй дощ, i Сталiн на сiрiй
стiнi не припали до вподоби, бо цiкавiсть поступово поступалася апатiї,
вона зiтхнула й сiла втомлено на стiлець.

- Хоч... iз товаришем Ступою не можна не погодитись. Якщо тут панує
закон кулi й гранати, то, звiсна рiч, небезпека на нас чатує. На вашому
мiсцi, - це я вже адресував оперовi, - я таки не залишив би Одарку
Пилипiвну без автоматчикiв. Легше сказати менi; спалю село, якщо з нею
щось станеться.
- Шо зi мною тут, у Горопахах, може страшнiшого трапитися пiсля того,
що вже трапилося, - обiзвалася жiнка i її очi зволожилися сльозами. -
Нiчого я вже не боюся... i смертi - теж, - зiтхнула. - Тому обiйдуся без
охорони, без автоматiв. - Пiдвела голову й стрельнула гнiвливо оком на
Ступу. - Я тут перебуду день-два.

- Дивiться самi, - знiтився мимохiть опер. - Менi наказано... я
вiдповiдаю за вашу безпеку перед районним начальством.
- Так, я знаю, - вiдповiла Одарка Пилипiвна, - але я маю намiр ближче
зiйтися з людьми, поговорити з селом, в якому вбито мого Сашка. Хочу
побачити те мiсце, де вiн упав. Ви мене розумiєте, товаришу капiтан?
Тiльки тепер розвиднiлося менi, з чим приїхала до наших Горопах ця
стара жiнка; тiльки тепер, як човник на каламутному озерi, припливло її
прiзвище до iменi бравого сержанта Сашка Козаченка... припливло,
поєдналося, зблиснуло... нi, вибухло вирвою: то Сашко Козаченко її син?
У Горопахах, у навколишнiх полях i лiсах, у потаємних схронах, на
пiдпiльних стежках не було, мабуть, людини, яка не знала б Сашка Козаченка
- писаного красеня, який, мов вiрний собака, скрiзь i всюди супроводжував
товариша Ступу. Однi його побоювалися, другi - лаштували на нього засiдки,
третi його обминали, дiвчата й молодицi потаємно у нього закохувалися,
дарма, що був енкаведистом; високий, чорнявий, тонкий у талiї жартун, який
любив зачiпати на вулицi старого й малого, не мiг не впасти жiнкам в око.
Хоч був тiльки сержантом, але носив офiцерський пасок iз зiркою та
портупеєю через груди, порипував також офiцерськими чобiтьми. Взимку ходив
у зручнiй фуфайцi, замiсть вушанки - носив кубанку з червоним денцем.
Видно, вояка був iз нього справний, у тилах i смершах рiзних не огинався,
бо на грудях носив цiлий iконостас медалей та орденiв. Зрештою, всi в
Горопахах знали, що Сашко Козаченко - отой красень у кубанцi, був воякою
вiдважним, тому товариш Ступа почувався за його плечима, як за фортечною
стiною. Дивно тiльки було те, що вiдчайдушний жартун Козаченко тримається
знавiснiлого опера, який жив люто, iз зацiпленими зубами, немов воша
кожуха. Єднала їх, певно, самогонка: обидва любили випити, рiдко коли я
бачив сержанта в кубанцi не напiдпитку. Вiн iнколи заходив до школи,
розповiдав... так, пам'ятаю, розповiдав, що у нього мама теж учителька,
вона й його пiдмовляла на педагогiчну працю, але вiн змалку товкся коло
тракторiв i сiвалок, була йому мила хлiборобська робота... милi поле,
сонце, вiтер, пiсня.
- Чому "була"? - запитував якось його. Вiн сидiв на табуретцi перед
столом i час вiд часу пильно позирав на вiкна й на дверi; вiн начебто ждав
на когось, що мав появитися на порозi за вiкном i був готовий зустрiти
чергою з нiмецького "шмайсера" - невеликого зручного автомата, який завжди
тримав дулом униз у правiй руцi... вiн завжди був готовий до стрiлу. -
Врештi-решт, - продовжував я, - колись закiнчиться на цiй землi вiйна. I
тодi зможете повернутися в свої степи... i тодi зможете знову сiсти на
трактор.
- Я того не дочекаю, - мовив вiн весело. Чорнявий чуб висмикнувся з-пiд
кубанки. Очi смiялися... вiн пробував насмiхатися з того, що говорив. -
Уб'ють мене. Передчуваю, - i знову засмiявся.
Насмiхався з власної смертi?
- Якщо передчуваєте, то чого разом iз Ступою воюєте на цiй землi? -
запитував я його. Менi подобався цей мужнiй чоловiк, який ходив помiж
смертями, знаючи, що власна смерть чатує на нього на котромусь перехрестi.
- Не в Ступi рiч, Северине Петровичу, - вiдповiв вiн. - Рiч у менi...
Може, я задався метою утверджувати автоматом добро? Отут! Тому й воюю за
це добро. Може, це партiя, до якої я вступив на фронтi, наказує менi:
"Воюй, Козаченку, проти моїх ворогiв проти буржуазних нацiоналiстiв, проти
тих, якi хочуть, щоб в Галичинi далi були хлопи й пани". Може, я сповнюю
свiй вiйськовий обов'язок... сповняю наказ, стрiляю, воюю так, як велить
менi вiйськова присяга? А може, менi сподобалося перебувати отак на цiй
землi: притиснути десь у кутi дiвчину, випити, зцiпити в кулаку власний
страх i летiти наослiп на бандерiвськi кулi? А ще, може, я озвiрiв на
вiйнi... солодко менi пахне людська кровця?

Було менi страшно слухати Козаченка, який власне й не знав, в iм'я чого
вiн воює в Горопахах; i було менi шкода Козаченка, який не знав свого
призначення, зате знав свою приреченiсть.
Як i завжди, так i того разу я добув iз директорського мого стола
пляшку самогону, цибулину й шмат солонини... цей провiант завжди був в
мене припасений; ми пили з ним i закусували, бо власне, не для розмов
забiгав Козаченко до школи... забiгав сердега, як сам колись, казав, щоб
погасити спрагу; я не жалiв йому горiлки, я чомусь сподiвався, що колись,
напившись, вiн. признається, що палить його сумлiння, що ночами не дають
йому спокою душi людей, яких вiн згубив у перестрiлках на полях, в лiсах,
в будинках, що горiли... людей, яких порозривав у криївках гранатами.
Але вiн мовчав: цiдив горiлку й оповiдав анекдоти, або ж добродушно
посмiшковувався iз Ступи, чи наспiвував щось, або вичитував два-три абзаци
з маминого листа, що прийшов iз Черкащини, або ж сумував через те, що вже
сьогоднi не може кинути автомата й сiсти за важелi трактора.
I завжди засиджувався у школi недовго; зривався з мiсця i, пускаючи
поперед себе дуло "шмайсера", вибiгав на порiг; за порогом розмови, думки
й сумнiви миналися - там тривала вiйна. Котрогось разу по ньому, як вiн
тiльки-но зачинив шкiльну хвiртку, вдарив кулемет. Сашко впав за ясен;
перестрiлка спалахнула, як суха солома, i хто знає, чи не знайшов би
Козаченко свою смерть ще тодi, якби на виручку не прилетiв iз
енкаведистами опер Ступа.
Одарка Пилипiвна ловила кожне слово, що було мовлене чи мною, чи моєю
дружиною, чи кимось iз учителiв, i, здавалося, у кожному почутому словi
оживав образ її сина.

Нiхто з нас не говорив про Сашка Козаченка нiчого лихого, ми всi нiби
змовились i забули, що вiн, немов мисливський пес, винюхував стежки, що
лучили повстанське пiдпiлля з селом, а якщо натрапляв на стежку, то
залягав, мов звiр, у засiдку, або ходив, хитруючи, колами, або пiдсилав
зрадникiв; i кожна його операцiя - це перестрiлки, бої, смертi в полi та в
криївках, пожежi, арешти, виселення в Сибiр.
Нi, нiхто iз нас у школi, в моєму кабiнетi не обмовлювався перед
матiр'ю, що її син напастував дiвчат i молодиць, i, п'яним будучи,
вривався до першої-лiпшої хати i вимагав самогону, а хто противився, то
сипав iз автомата по образах або ж по вiкнах. В Палати Перепiлки пустив
чергу поза комин на пiч, де нишкли перепудженi дiти, щастя, що їх не
зачепило, тiльки старшенький Iванко почав зi страху заїкатися.
Нi, попервах усього цього Одарцi Пилипiвнi ми не могли оповiсти, навiщо
кервавити мамине серце, адже не виховувала вона його на лютого, веселого й
п'яного вояцюру... виховувала, мабуть, таки на чесного хлiбороба, i
тiшилася, що любив землю, що любив пiснi: вiн, певно, отаким розспiваним,
щирим i простакуватим парубiйком жив у її серцi, ми це вiдчули й зрозумiли
з її оповiдей; ми це вичитали з сумовитих її очей. Одарка Пилипiвна,
стоячи коло вiкна у моєму кабiнетi, напевно таким же добрим i розспiваним
бачила його на нашiй сiльськiй розмоклiй вулицi, чула його кроки, його
смiх, i ще, мабуть, почула пострiл, посвист кулi, котра вдарила в саме
серце синового смiху й синової пiснi; вона припала лицем до заплаканого
вiкна й, певно, уявила, як упав її син, бо схлипнула утробно й, враз
отямившись, глянула на нас похмуро... глянула на нас гейби аж принишклих,
i спитала глухо:
- То защо ж мого Сашка було тут вбито? Самi ж кажете: був веселий i
красивий. Я ще додам: був добрим мiй син. I вам, западенцям, жадав
добра... ми ж бо вас, братiв рiдних, визволили з-пiд фашистiв. Сашко писав
менi: "Мамо, будую у Западенцiї нове щасливе життя". А ви в будiвничого
кулю. Так?
I вже не було в її поглядi суму, зблиснув рiзко подив, змiшаний iз
гнiвом; жiнка очима нас обпiкала: "Гей, та як ви могли визволителя й
будiвничого нового життя стерти з свiту?!"
Ми мовчали, як нiме камiння.
Зрештою, я був готовий вiдповiсти, сказати щось гостре, маю пирскуватий
характер, але моя Iрина поглядом просила пожалiти бiдну жiнку, вона ж бо
нiчого не знає про наших "визволителiв"... вона ж бо своєму синовi
вiрила... синовi, який писав про свою будiвничу мiсiю... i до того ж,
чоловiче добрий, хiба ти геть забув... уже твої власнi рани
порубцювалися... уже ти не пам'ятаєш, як я виплакувала за нашим Романом
цiлi нночi? Будь милосердним, чоловiче.
Одарка Пилипiвна забагла побувати в класах, послухати, як iдуть уроки,
поговорити з школяриками; вона не могла поїхати на свою Вкраїну, не
пояснивши самiй собi: що за люди, оцi западенцi, котрi вистрiлюють своїх
доброчинiв? Як вони вчать своїх дiтей... i на кого вчать? (Господи, невже
змалку привчають дiтей до автомата?)

Цiкавого у нашiй школi нiчого не було: обшарпанi стiни, жолубкувата
пiдлога, довжелезнi, ще передвоєннi або ще й з австрiйських часiв лавки,
густо карбованi iменами, хрестиками, а подекуди й соромiцькими словами;
обережнi вчителi, якi повсякчас озираються на заднi колеса: вдень
iнспектор iз райвно в супроводi автоматника ревiзує школу, то сам Ступа
сидить на уроцi з кулеметом на грудях, то ще когось дiдько принесе, вечiр
западе - лiсовi хлопцi заходять i запитують: а чого ти, пане вчителю,
навчаєш нашу дiтвору? Учиш добра? Зла? Пiдлабузництва? Отруюєш їм душi? Чи
обмиваєш їх душi вiд лепу брехнi? Якщо обмиваєш бодай одним словом, то
проститься тобi.
А якщо купаєш їх у брехнi, то... Свят-свят!!!
Одарка Пилипiвна на нiщо в нашiй школi не звертала уваги, окрiм,
мабуть, портретiв Шевченка, що висiли в кожному класi, бо навiть
зупинилася й притишено мене спитала:
- Чи маєте на це дозвiл?
Я вiдповiв, що Шевченко живе в нашiй школi ще з-перед воєнних польських
часiв, то лише в директорському кабiнетi портрети мiняються. Влада
приходить i вiдходить, а Шевченко залишається посеред дiтей, i хiба
потрiбно для цього якогось дозволу?

Очевидно, в її школi на Черкащинi було iнакше, проте, вона нiчого не
сказала, лише ще раз глипнула на Шевченка, потiм ковзнула поглядом на
дiтлахiв - п'ятикласникiв, якi стояли, очiкуючи, як це прийнято, дозволу
сiсти; дiти зиркали на неї стривожено, з-пiдлоба. Одарка Пилипiвна напевно
вiдчувала, як її обпiкали холодом дитячi очi; дiти не чекали нiчого
доброго вiд "чужої", вони тривожилися за свою вчительку-"українку" Вiру
Кожухiвську й за свого директора, пам'ятаючи, що пiсля вiдвiдин "чужих" iз
району чи опера Ступи в школi завжди починалася якась "кампанiя" - то
примушували записуватися в пiонери або й у комсомольцi, то готувати свято
"Золотого вересня" - золотого возз'єднання, то алярмове скликали
батькiвськi збори й забороняли посилати дiтей до церкви i навчати їх
молитов, то знову ж примушували школярiв розносити по хатах енкаведистськi
звернення до "учасникiв бандитських формувань" з ультиматом: виходьте з
лiсiв, зголошуйтесь до органiв радянської влади й буде вам усе прощено...
Одарка Пилипiвна, яка, зрозумiло, наших дiтей не знала й не могла
знати, дитячi зирки сприймала виключно на свою адресу; вона внутрiшньо
протестувала, прокидався в нiй педагог. Жiнка стояла поруч iз "українкою"
Вiрою Кожухiвською, кiлька хвилин мовчки споглядала на клас, потiм спитала
мене:
- Чи можу я, товаришу директор, бодай коротко порозмовляти з дiтьми?

- Прошу, - вiдповiв я, - говорiть хоч цiлу годину. Ми з Вiрою
Йосипiвною теж залюбки послухаємо. Дозвольте тiльки вiдрекомендувати вас
класовi, сказати, що ви є вчителькою з Великої України... у вас великий
досвiд педагогiчної працi.

- Власне, як вчитель української словесностi, я хотiла б довiдатися...
це бажання виникло в мене спонтанно: чи справдi у вашiй школi панує культ
Шевченка? А якщо так - то добре це, чи зле? Втiм, не у цьому рiч... хочу
лише переконатися, чи пошана до Кобзаря не вивiшена для людського ока на
стiни.
- Ви нас ображаєте, товаришко, - втрутилася в розмову Кожухiвська. Була
це невеличка на зрiст, постiйно заклопотана власними дiтьми, чоловiком, що
повернувся з вiйни iнвалiдом, бiганиною по господарцi, громадськими
навантаженнями, бо ж кожний учитель "состояв" при Ступi на побiгушках - на
своїх "десятихатках" збирав поставки молока, яєць; i не дивно отже, що
"панi Вiра", як її кликали в Горопахах, часом приходила на уроки у
замизганому шляфроку, недоладно зачесана, у заляпаних кiзяками солдатських
черевиках; про те, що вона завжди не мала часу належно пiдготуватися до
занять, я уже й не говорю, тому постiйно з того чи iншого приводу я мав iз
нею "виховнi бесiди", вона присягалася, що "на другий раз так не буде",
але клятьби швидко забувалися. - Так, ви нас не ображайте, товаришко, -
продовжувала гостро "панi Вiра". - I мене особисто, i директора, i
передусiм - учнiв. Дух Шевченка завжди помiж нами. Як би ми вижили,
товаришко, у сувору цю годину, коли б не Шевченко? Ось поспитайте дiтей,
чи Шевченко лише на стiнi, чи вiн живе в наших душах. Прошу, Iванку
Семенюк, встань та розкажи, що значить для тебе... що значить Шевченко для
України.
На заднiй партi пiдвiвся бiлявий хлопчина, який проковтнув схвильовану
грудку в горлi, й попросив:
- А можу я, прошу вчительки, замiсть оповiдi, бо й так усi знають, що
Шевченко - пророк України, продекламувати щось?
I вiн декламував "Чигирине, Чигирине"; не скажу, що його декламацiя
була артистична, "з виразом", як говориться, з претензiєю на оплески.
Хлопчина, вочевидь, недорiс, щоб осягнути глибину Шевченкової розпуки, вiн
був лише п'ятикласником, а все ж зумiв передати настрiй запустiння
гетьманської столицi.

За першим декламатором пiдвiвся другий, цей уже без виклику, за ним -
кучеряве дiвчисько погрожувало пальчиком, мовляв, "кохайтеся, чорнобривi,
та не з москалями"; за дiвчиною - ще двоє чи троє учнiв. Я був упевнений,
що цiлий клас готовий декламувати Шевченковi вiршi; учнi, немовби
змовившись, жадали конче довести приїжджiй учительцi з Великої України, що
Шевченко у нашiй школi живе не для показу на стiнах класiв, а в серцi...
так, у серцi кожного з нас. I за цю учнiвську впертiсть, проблиски
нацiональної гордостi, а отже й любовi до Шевченка... до Шевченка
повсякденно потрiбного, я вiдпускав "панi Вiрi" всi її минулi й майбутнi
педагогiчнi грiхи.
- Але ж... але ж цих Шевченкових творiв нема в програмi п'ятого класу,
- сухо зауважила Одарка Пилипiвна. - Чи то дозволено... отак самовiльно, -
вона мимохiть оглянулася, немовби за її плечима причаївся небезпечний
звiр. - У нас це так би не минулося. Були б неприємностi. Я добре знаю:
були б неприємностi, та ще й якi, - повторила й знову зиркнула в куток; у
кутку сидiв звiр, якого вона боялася. Страх на хвилину вибiлив її лице. -
Спитали б: хто дозволив?
- Хто ж може дозволити або заборонити дихати? - пирскнула Вiра
Кожухiвська. Ця маленька щупла жiночка з кумедною косичкою, що стирчала
по-дiтвацькому наївно, була у цю хвилину схожа на розворохобленого
горобця: кругле її личко розчервонiлося, брови нависли, як стрижi. - Ви ж
бо яко вчителька рiдної словесностi, не можете заперечити, що Україна живе
Шевченком. Його творчiсть, не порахуйте мої слова банальними, це рiка,
цiлющi води якої щоднини нас омивають, напоюють, i щоднини нас
воскрешають. Шевченко для нас, як Нiл для Єгипту... пустеля бо наступає. А
ми не даємось.
Поправдi сказати, я i сам не сподiвався, що "панi Вiра" може бути
такою... ну, такою наступальною i сердитою... i ще - красномовною i
переконливою, що так важливо для педагога. Я уявив Нiл-рiку, що пливла
посеред пустелi... i виходив iз його вод Шевченко. Я подумав тодi, як
часто ми живемо й працюємо поруч iз людьми, яких не вiдразу можемо
розпiзнати: хто вони й що вони... i тiльки за певної ситуацiї
вiдкриваються. До цього часу Кожухiвська була у нас попелюшкою.

Одарка Пилипiвна слухала Кожухiвську злякано й здивовано; була хвилина,
коли здавалося, що вона скрикне, не дасть Кожухiвськiй говорити, затулить
їй рот долонею; на її лицi карбувався чорною тiнню страх, одначе вона
взяла себе в руки - обличчя її неприступно кам'янiло, а вся вона -
оглухла.
Потiм пiшла помiж партами й заглядала в учнiвськi зшитки й у дитячi
насупленi, вiдчуженi личка; дитячi ж очi споглядали на неї з-пiд брiв, тi
очi були схожi на непроникливi слiпi гудзики; я злякався, що мої учнi враз
ослiпли; менi було цiкаво знати, що приїжджа стара вчителька хотiла
вичитати з глибин олов'яних гудзикiв; я мав намiр їй сказати, що обставини
вчать дiтей на цiй землi замикати душi, й ти до замкненої душi, колего, не
достукаєшся. Одарка Пилипiвна одначе чи то з простого iнтересу, чи з
учительської впертостi таки шукала ключi до душ й присiдала поруч, то коло
дiвчат, то бiля хлопцiв, i невинно випитувала, чи тобi подобається ходити
до школи, ким ти хочеш стати, коли виростеш. Ключi її були давнi, як свiт,
i дiти вiдповiдали неохоче, лише Данилко Гром'як - хлопчисько загонистий,
розбишакуватий, знаний у цiлому селi за свою пащекуватiсть, сказав, що
коли виросте й коли автомат не буде для нього заважкий, то вiзьме зброю й
пiде боронити Україну.
Немов вiтер увiрвався до задушливого класу...
Немов дощ омив дитячi лиця, бо всi вони весело глянули на Данила; i
лише ми з Кожухiвською затерпли: що ж воно тепер буде?
- Шо ж ти розумiєш пiд Україною? - спитала Одарка Пилипiвна. Спробувала
погладити хлопця по головi, але вiн вiдхилився. - Конкретно... оту
Україну, про яку пише Шевченко: гетьмани, Днiпро, козацькi могили, степи?
- I цю теж, - хитнув патлатою головою Данилко. - Я собi мiркую: та
Україна, як євангелiє в церквi, котре ксьондз дає усiм цiлувати... книжка
така свята, свiтиться золотом, знаєте?
- Знаю, - сказала Одарка Пилипiвна.
- Для мене Україна... ну, як вам сказати... - i хлопець зам'явся,
здавалося, вiн зараз махне рукою, бо не вiдшукає потрiбного слова, щоб
зiбрати докупи думку, i ми з Кожухiвською переживали за нього:
Ну, Данилку, не завстидай нас. Маєш прецiнь язичок гострий. Скажи, як
ми тебе вчили.

Скажи...

Скажи, чуєш?!
Вiн вiдповiв по-своєму, не теленькнула в його вiдповiдi наша шкiльна
наука, книжкою там не пахло, не було завченої декламацiї, пози; хлопець
шкандибав босим по землi й оббивав об камiння пальцi.
- Мої мама - вдовиця, тата на фронтi вбило, лишилося поле - п'ять чи
шiсть моргiв... а ще маємо на "Дубниках" пасовище й пiв-морга лiсу... з
того грунту мус родинi жити, бо звiдки iнакше... а крiм мене, в моєї мами
ще двоє, меншi, а їсти хочуть, i штанята їм треба купити. I мама кажуть:
забирають у нас совiти грунт, сиву кобилу й плуг; i ще будуть розбирати
стодоли... видирають нам iз рук Україну, бо що iнакше - Україна? Та я не
хочу... я не дамся... я поле не дам, i стодолу, i плуг. Бо як будемо жити?
- Хлопець дивився на стару вчительку допитливо й суворо, начебто вiд неї
залежала доля його України.

- Ти ще нiчого не розумiєш, ти ще малий, - м'яко вiдповiла Одарка
Пилипiвна. - Ось виростеш, i сподобається тобi життя в колективi. Добре
тобi поведеться.
- У колгоспi добре жить: десять роблять - сто лежить, - несподiвано
випалив хлопець десь почуту коломийку. I засмiявся, уявляючи, певно, тих,
якi покотом лежать у холодку. "Панi Вiра" iз-за спини Одарки Пилипiвни
махала на нього рукою, мовляв, мовчи, не дурiй. А вiн, мов навмисне,
продовжив, але вже без смiху, уже по-дорослому. - Не треба менi
пiдростати, я уже знаю, що то значить робити хлiб: i за плугом ходити
умiю, i заволочую нивку, i беру косу, i худiбка взимi на моїй головi. -
Вiн не помiтив, як тонко, тремтливо зсукався його голос; хлопець не так
гордився хлiборобською своєю долею, як розжалобився. Клас притих,
лякаючись, що перший розбишака в школi раптом заплаче. Тиша хлопця отямила
i вiн усмiхнувся. - Мама нашi менi першому насипають у миску страву,
першому крають хлiб. Примовляють при цьому: газдi першiсть належить в
усьому. Ох, як смачно їсти свiй хлiб, не колгоспний, який менi вдiлять на
трудоднi. Своє - то i є, прошу вас, Україна. Коби менi автомат...
Одарка Пилипiвна, мабуть, запiдозрила, що ми з Кожухiвською надоумили
хлопця й пiдготували до розмови з нею; вона раз по раз озиралася на нас
осуджуюче. I я мусiв утрутитися:
- То правда, Одарко Пилипiвно, що Данило Гром'як умiє орати i косити...
подивiться на його руки. Цiле село посвiдчить. Але неправда є, Данилку, що
Україна кiнчається на межi твого поля. Може, всi нашi бiди вiд того, що
Україна кiнчається на чиїйсь межi... i на чиїйсь межi починається, -
поправив я хлопця. - Автомат, про який ти згадав, iще заважкий для тебе.
Дiтвацтво у тобi брикає.
- Бачите, який ви мудрий, Северине Петровичу, - образився хлопець. -
Автомат для мене - заважкий, так, а плуг - якраз добрий? Ну нiчого, - я ще
виросту! - скрикнув вiн високим фальцетом. Рудий, пелехатий хлопець,
здавалося, спалахнув, як сiрник, посеред сiростi осiннього дня.
- Вони що, всi в бандерiвському дусi вихованi... цiлi, виходить, сiм'ї
бандерiвськi? - спитала Одарка Пилипiвна. Данилкова вiдповiдь її
збентежила; жiнка споглядала на дiтей дещо злякано; жiнка, вочевидь,
уявила, що iз-за кожної парти нацiлений на неї кулемет. - Батьки їх у
лiсi? Вороги радянської влади?
- Як сказати... хто кому ворог, - вiдповiв я невизначено старiй
учительцi. - Самi поспитайте дiтей, де їхнi батьки, й чи бандерiвськi, як
ви кажете, у них сiм'ї. Переконаєтеся також, що не "бандерiвське" мають
виховання, - боронив я школярiв i, зрештою, самого себе, школу. - Час,
обставини, умови, в яких вони виростають - це тi жорна, на яких
вижорновується свiтогляд. Змалку вижорновується, - повторив я.
Вона не вiдважилася сама рушити помiж партами, щоб розпитати дiтей про
їхнiх татiв; я зробив це сам, нiчого в дiтей не випитуючи; я знав
напам'ять усi сiльськi роди... знав, що в того й у того, i в тiєї
синьоокої Синички, що сидiла на першiй партi, тато загинув в повстанськiй
сотнi; а ще в кiлькох учнiв тати засудженi на пiвнiчну каторгу; а ще не в
однiєї дитини тато впав на Карпатських перевалах, мобiлiзований до
червоної армiї вiдразу пiсля того, як втекли нiмцi... i нiмецькi кулемети
в горах їх скосили; а в тiєї худої дiвчинки, що дивиться на свiт запалими,
як вiд хвороби, очима, тага вбили повстанцi, бо нiбито продався
енкаведистам; а в того хлопця" що налiг грудьми на парту, бачите, Одарко
Пилипiвно, бандерiвцi повiсили маму за щось там "полiтичне"; а в того учня
i в тiєї ученицi... i ще в тiєї третьої з довгою косою татiв похапали
облавники й повезли пiд багнетом на Донбас - шахти потрiбують робочої
сили; i ще в багатьох школярикiв батьки колотяться вдома, чекають в
непевностi чи арешту, чи висилки на Сибiр, чи глумления усякого, чи
колгоспу, чи кари повстанської... чи, може, таки сподiваються, що Бог їм
поможе уникнути жорен.

Одарка Пилипiвна стояла посеред класу, опустивши голову; руки її
висiли, як батоги; кремезна її постать горбилася; i дiти iз-за парт, i
їхня вчителька "панi Вiра" пасли очима мене й приїжджу гостю; тиша
замерзала в класi, як чорний лiд. Школярики та їхня вчителька не могли
знати, що моя оповiдь про долi сiльських родин не є тiльки вiдповiддю про
"бандерiвське виховання", є це також вiдповiддю, чому й за що вбито в
Горопахах її Сашка. Очевидно, вона сама й не вiдразу второпала, навiщо я
зайнявся мартирологом п'ятого класу й не пов'язувала мою оповiдь з
Сашковою смертю, бо торкнула мене за лiкоть й спитала тихо:

- Навiщо ви так жорстоко, товаришу директор... прилюдно ятрите дiтям
рани?

- Нашi дiти теж ростуть прилюдно, шановна Одарко Пилипiвно. їх теж
жорна мелять... я ж казав: мелять їх i мелять. - Я вiдчував, що нiколи не
був так близько спорiднений з моїми учнями, та з їхнiми живими й мертвими
батьками, як у цю хвилину; я їх усiх голубив, пригортав до грудей i їх
сльози пекли мене.

Одарка Пилипiвна обiдала в мене.
Iрина перепрошувала за скромнi страви, гостю ж не чекали: чим хата
багата. Гостя сидiла за столом насторожена, немов бiдна жiнка
остерiгалася, чи не пiдсилимо до страви чогось отрутного, але моя Iрина
(моя лагiдна, усмiхнена Iрця) поступово її розговорила i заспокоїла. Ми
навiть випили по келiшку зачервоненого вишняком самогону; i самогон
пригасив її осторогу, i ще Iрчинi нiжнi долонi, що час вiд часу, як
райськi птахи, торкалися або ж плечей нашої гостi або ж неспокiйних її
великих рук - очищали жiнку вiд страху. I вона немов скинула солдатську
шинелю й визулася з солдатських кирзових чобiт, стала само собою -
зажуреною, згорбатiлою матiр'ю, що втратила на вiйнi сина. Вона дивилася
на нас iз Iрою довiрливо, благала її зрозумiти, й вибачалася, що в школi
необачно збовтнула про оте "бандерiвське виковання"; вона вiдкривала для
нас iз Iриною таємницю, бо тодi це для нас було першим вiдкриттям, що в
радянської людини є двi або й три душi: одна намальована напоказ, для
зручностi, для начальства, i для власної безпеки, друга схована в
глибинах, приспана, як дитина маковинням, i спутана мотуззям... ця
глибинна душа призначена для того, щоб бодай зрiдка... бодай на самотi
серед житiв або ж у снах людина могла б звiльнитися вiд мотуззя i
терзання. А є ще третя душа... Тяжко бути людиною в такiй ситуацiї.
Вона, гостя наша, так i сказала, що, ой, як складно у наш непевний час
бути людиною; вона ловила Iринi руки в свої розплесканi по-селянському
долонi й не знати, чи вибачалася, чи просилася, чи сповiдалася:
- Мусимо примiряти душi на кожний випадок, - сказала. - Мою
поведiнку... ворожiсть оту в школi помiтили? Правда, помiтили, я бачила:
ви помiтили, так. Це панувала в менi перша душа. Повинна я була полiтичне
визначитися, чи як сказати. Й ви через душу мою оту показну на мене
огнiвались; гнiв ваш, вочевидь, розбудив другу мою душу, приспану, й вона,
бiдна, ледве не розплакалася... було менi жаль осиротiлих дiтей, бо що
дiти виннi. А третя душа є, мабуть, тiльки в жiнок... це, певно,
ангел-хранитель, що даний або вiд Бога, або сотворений самою жiнкою; ангел
той денно й нощно лiтає над народженим тобою дитям. Хтось собi думає, що
ангел-хранитель мусить бути лише лагiдним i добрим, правда? А як же
стерегти без меча, правда? Чи бодай без злостi? Хiба назвеш такого ангела
- хранителем? Ви повиннi мене зрозумiти, це так просто мене зрозумiти:
отут, у цьому селi вбито мого сина.
Нам iз Iриною було й тяжко i страшно слухати жiнчину балаканину про три
душi, немов про три одежини, котрi можна при потребi мiняти... можна
мiняти, а можна й повiсити їх у шафi й тинятися по свiту без душi. Якась
вовкулацька фiлософiя. Невже кожен може сотворити для себе потрiбну на
певний час душу? Досить лише напнути маску i ти вже доброчинець, або ж ти
- вовк, або ж ти опер Ступа, який пiд кулеметом учить наших краян "жити
по-новому". Нiчого не iснує святого чи забороненого, або ж бодай
стороженого законом? Про який закон, мораль, про яку людянiсть можемо
говори-. ти, коли душа, мов шкура вовкулаки, висить у тебе на клинку -
бери й примiряй.
Як легко...
Якщо легко, то чого ж вона, ця стара жiнка, нарiкає, що важко бути
людиною. Радянською людиною, так?
Хоч... що ми з Iриною знаємо про радянську людину? Чи маємо право її
судити? Чи вовкулацька напнута шкура не є слимаковою хаткою, в якiй можна
переховатися вiд доносiв, вiд куль, вiд приниження, вiд страхiв, вiд
проповiдi ненавистi. Ми ж бо "визволенi" у вереснi тридцять дев'ятого, за
вiсiмнадцять мiсяцiв бiльшовицької "волi" встигли лише краєчком ока
зазирнути за браму, де починалося пекло, й то за той позирк поплатилися
тисячами й тисячами замордованих.

Будьмо терпеливi, Iринко...
Одарка Пилипiвна, схиливши голову на руки, якi розпластала на столi,
схлипувала; плечi її тремтiли, цiла її постать обвуглилась, скоцюрбилась,
i не стало гордої жiнки з козацького кореня.
- Я чомусь вiрую... я чомусь хочу вiрити, що мiй Сашко жив великою
метою: творити добро для цих людей, що в селi... конкретно добро для
Горопах. Вони ж йому заплатили злом - пустили в нього кулю, - лебедiла
жiнка, ковтаючи сльози.

Ми з Iриною мовчали; ми бачили на клинку вовкулацьку душу, озброєну
нiмецьким автоматом.
- Вибачайте, - сказала згодом Одарка Пилипiвна, - я тут розплакалася.
Iрина її обняла; моя тендiтна Iрця вилася бiля гостi, як хмiль навколо
тички.

- Така вже доля випала матерям - оплакувати своїх синiв. - гладила вона
плечi, голову старої учительки, грiла у своїх долонях її долонi. - В мене
теж був син, Роман, i теж, уявiть собi, жадав добра для людей... для
цiлого краю; вiн теж був комунiстом... ще в пiдпiллi за буржуазної Польщi
був комунiстом. Гестапо арештувало його у Львовi... i згинув вiн у
концтаборi пiд Люблiном. Десь там розвiяли його попiл. Ви бодай знаєте, де
вашого сина могила, а з мого Романа деревце, певно, виросло, або полин
засiявся... або квiтка синя.

Чому синя, Iрцю?
Я смалив цигарку, притулившись у кутку бiля теплої кахльової печi i
боявся сколихнути тихий плин жiночої журби. За вiкнами шибав собою вiтер,
розганяючи низькi хмари по далеких куточках неба, на чистi небеснi плеса
викочував несмiливе, по-осiнньому соромливе сонце. Воно скупо посмiхалося,
й скупого того усмiху вистачило, щоб день за вiкнами прояснився i немовби
подобрiв.

Менi так здавалося.
У тишi, у ясностi та в згодi сидiли за столом, обнявшись двi згорьованi
жiнки, якi й не пiдозрiвали, що до закутка за кахльовою пiччю приходили на
мiй поклик Роман i Сашко Козаченко, я їм насипав у клаптi газети рубленого
тютюну, хлопцi слинили цигарки й, закурюючи, один одного запитували:
- За що ми погинули, брате?
I позирали при цьому на мене.
В мене болiло серце: ой, хлопцi, вiтер на дворi...
Ой, хлопцi, як скриплять старi верби...
Вербовий мокрий листок приклеївся до шибки вiкна; листок був
продовгуватий, тонкий, темний i блискучий, як азiатське око невiдомого
звiра.
Може, звiром була осiнь?

10
- Чи можете менi показати мiсце, де впав мiй Сашко? - спитала опiсля
Одарка Пилипiвна. - Ще прошу: розкажiть, як це сталося? Тiльки без
героїчних домальовок; про героїчне уже розповiдав менi капiтан Ступа.
Читала я також у вашiй районцi. Великих слiв велика сила.
Ми йшли з нею вулицею, обминаючи калюжi; на нас косилось оком сонце, а
з-за фiранок спозирали селяни. Вочевидь, Одарка Пилипiвна котроюсь своєю
душею вiдчула, що людськi погляди зi своїх сховкiв вистрiлювали кулями,
село ж бо напевно довiдалося про її приїзд, але кулi її не брали, вона
навмисне дибала вулицею вiдкрито, навiть гордо, i я не мiг би вгадати,
котра душа у нiй тепер жила, очевидно, та перша, яка призначена для
людського ока. Вона не бачила невидющими своїми очима нi принишклих хат,
нi тинiв, потрощених облавниками, нi мокрих садкiв, що рiзьбилися на
подвiр'ях чорно-бiлими грав'юрами, нi навiть цвинтарних хрестiв... дубовi
хрести, попришкандибали з-помiж гробiв ближче до вулицi й нахилилися чи то
вiд вiтру, чи з намiром оповiсти Одарцi Пилипiвнi про тик, що лежать на
гробовиську: кого замучено, кого застрiлено, а кого вбито гранатою в
криївцi; хрести були наївнi, стара жiнка слухала тiльки мою уривчасту
оповiдь про смерть її сина, i тiльки його смерть бачила.
Я повiдав їй, що Сашко Козаченко вмер направду таки вояцькою смертю.
Сталося се серед бiлої-бiлої днини, коли начебто смерть вiд кулi не чигає
вiдкрито на людину. Так думала принаймнi група енкаведистiв, яка,
запричастившись перваком, самовпевнено довбала кирзаками сiльську
вулицю... довбала й порегочувалась iз чогось там, i пiдспiвувала "Катюшу",
i смачно матюкалася.
Лiто ж тодi панувало в нашому селi. Дерева млiли пiд сонцем, як дiвки
перед легiнями. Сонно зiтхали поля житнiми хвилями. Тиша пливла неквапно,
i лише чекiстський гурт, наїжачений зброєю, заплив у її золотi плеса,
немов пiратський хижий корабель.
Попереду гурту, як звичайно, посвистував товариш Ступа, поруч - Сашко
Козаченко. Дарма, що лiто, а в нього набакир шапка-кубанка. червоне денце
палає, з-пiд кубанки чуб кучерявий. Сашко оповiдав щось про свою суджену,
про Стефу з Лисичан, з якою збирався одружитися ("Ви про це знаєте, Одарко
Пилипiвно?") Так менi опiсля оповiдав товариш Ступа. Очевидно, iншого разу
Сашко про Стефу не розповiдав, бо нащо це Ступi? Та й нагоди не було. А
тут хмiль розв'язав язик. Та й, видно, був хлопець закоханий.
Дiвча його було справдi вишукане... кажу "вишукане", бо мало зеленi
очиська, а сама руда, аж червона, личко, як папiрець, губи - вiнчиком. Я
колись мав нагоду в Лисцi розмовляти з шевцевою донькою... ("Мали б ви,
Одарко Пилипiвно, писану невiстку").
Галасливий, пiдхмелений чекiстський гурт не надав значення, що їм
назустрiч майже серединою дороги колотив пилюкою пiдлiток. Босий.
Простоволосий. Солдатськi штани висiли на ньому, як на патику, i мусив їх
пiдтримувати; також завелика телiпалася на плечах кабатина.
Ступа, Козаченко та й iншi облавники не раз цього хлопчину стрiчали,
знали його в лице, котрийсь, може, з чекiстiв давав йому при нагодi
копняка, щоб не плентався пiд ногами, а котрийсь - людянiший, давав
припалити цигарку.
З обличчя хлопець виглядав невиразно: дрiбнi риси, кирпатий нiс,
безконечно байдужi, соннi очi. Чуб вигорiв на сонцi до бiлизни. На губах -
блiда усмiшка.

Прiзвище його було Несмiян, Михайло Несмiян. Дiтлахи кликали його
Михаськом Затичкою; так, вiн був затичкою, бо ним, соромливим i послушним,
поштуркували хто не хотiв, i кожного вiн послухав i кожному послужив.
Мав такий податливий характер. У школi Михасько не визначався
успiшнiстю... та i яка могла бути успiшнiсть, коли виростав у великiй
родинi: тато слабував на сухоти, три сестри - молодшi. Старша вiд нього
Ганна - дiвчина на виданнi. Таке мiнiатюрне було сотворiння, як зеренце,
живе, непосидюще, як синичка, й на вiдмiну вiд Михаська - гостре на язик.
Торiшньої осенi знайшли її в кукурудзi за селом. Хтось її згвалтував...
вже мертву, певно, збещестив, земля доокруж була зрита... i рот повний
землi, щоб здавити її крик. Того надвечiр'я начебто чули її крик, власне
лише одне слово "Сту-па-а-а"! Та чи то правда? Хто мiг посвiдчити, що,
мовляв, я чула, так я виразно чула, як дiвочий голос викрикував у
кукурудзi про Ступу. I хто мiг перепитати про цю подiю всесильного Ступу?

Хто?

Михасько?

Хирлявий старий Несмiян?
Михасько тюпав собi серединою вулицi назустрiч енкаведистам i коли б
вони не були п'янi, коли б не забували про свої злочини, то здалека
помiтили б, що Михасько Затичка тюпає дорогою, схиливши вперто голову, як
молодий бичок; i ще могли б запримiтити, що хлопець ворушить губами,
примовляючи щось до себе, а чи до свiту, чи до Господа Бога, а чи таки до
них, до енкаведистiв, що наближалися.

Вони нiчого не помiчали; лише помiтили в останню секунду, коли хлопець,
порiвнявшись з ними, вiдскочив убiк i блискавично вихопив з-пiд поли
кабатини наган; хлопець викрикнув два слова "Ступi за Ганну" й натиснув на
курок раз i вдруге. В опера вiн не вцiлив, сержант Козаченко вмиг ока
заслонив собою Ступу.
Заслонив...

Тривало це секунду, чи двi, чи...

I впав Сашко Козаченко.
За ним упав Михасько. П'ять автоматiв i Ступiв "дехтяр" дiрявили
хлоп'я, сто куль, може, в нього всадили, i ще їм було мало... i ще
бездушне тiло товкли кирзаками. Люди за тинами вмирали вiд жалю i страху;
лють бiльшовицька заморожувала кров, засипала глибоким червоним снiгом
лiтнiй день; люди за тинами мовчки ридали, трималися руками за мички
трави.
Так було...
Так дiялося, Одарко Пилипiвно.
I ще додам напослiдок, що опер Ступа лежав над трупом вашого сина,
пестив лице й гладив чуприну, плакав, i бив себе в груди, що тяжко
помститься.


11
Ми з Одаркою Пилипiвною стояли на тому самому мiсцi - навпроти ворiт
Федя Конопчика, де Михасько двома кулями замiсть Ступи убив Сашка
Козаченка. Вулиця, колись шутрована, текла двома колiями вiд колiс болотом
i водою. Рiзко смердiло кiнським гноєм.
Нiяких, звiсно, слiдiв не залишалося од минулорiчної драми. Нi, чого ж,
слiд лишився в людськiй пам'ятi. Хтось у селi склав спiванку, просту,
протяжну i сльозливу про Михася Несмiяна, який поклав життя за честь
сестри. Михаськiв револьвер у спiванцi прославлявся, вiн став навiть
срiбним, i смерть хлопцева оплакувалася; про Сашка ж Козаченка спiванка
каже, що це був "москаль" i тiльки, i що це вiн у кукурудзi дiвочу честь
розтоптав... спiванка не сумнiвається, що ворогом був таки Козаченко, в
нiй спiвається, що всi чубарики однаковi, бо вони люди з-пiд червоної
кривавої звiзди, i всi вони дихають ненавистю, за ними спаленi села,
пострiлянi повстанцi, розритi могили, i "наша Ганнуся розтерзана звiром
лежить..."
Я думав, що Одарка Пилипiвна надовго прикипить до мiсця, де впав її
син, але вона лише зiтхнула й, оглянувшись, крадькома кинула на розбаюрену
дорогу знак хреста, й щось прошепотiла...
Просила в Бога прощення за синовi грiхи?
Накладала на себе покуту?
Опiсля пiдвела голову й смiливо, вiдкрито поглянула навколо...
поглянула й побачила, що майже цiла вулиця Андрусiвка пасла її очима;
схилившись на ворота, на штахети й тини, чипiли чоловiки, жiнки й навiть
дiтиська. Нi, нiхто з них не знiмав капелюха, не казав "славайсу", не
вiтався бодай кивком голови... й нiхто не пожалiв її зiтханням або й
сльозою.
Але й нiхто не свиснув навздогiн i не викрикнув чогось лихого, й нiхто
криво не осмiхнувся, не порадiв iз її горя. Люди в нашому селi позвикали
до смертей i навчилися обережностi навiть у позирках; людям було, мабуть,
цiкаво подивитися на жiнку, яка породила чубатого енкаведиста... а
енкаведиста того вбив несмiливий, як осiннiй досвiток, Михасько Затичка.
До того ж жiнка була з Великої України; люди, щоправда, нiяк не хотiли
менi вiрити, що вона з Великої України.
З Великої України?
Не вкладалося їм у головах. Адже знали: бiльшовики, облавники,
енкаведисти, москалi, окупанти, рабiвники та руїнники. Не може бути, щоб
мiж нами були хлопцi з України.
I Одарка Пилипiвна не витримала їхнього мовчазного питання, що стрiляло
з кожних ворiт, з кожного вiкна, i з кожної, мабуть, автоматної цiвки,
потаємно, з-пiд стрiхи, iз-за рогу, iз-за дерева на неї нацiленої; вона
схилила горду голову й поникло, занурена в минуле, пригадуючи, певно, i
нiяк не можучи пригадати ту першу спiванку, яку спiвала малому Сашковi,
мiсила кирзяками грязюку.

Дощ...

Хмари повзли понад самою землею i сiльськi хати аж поприсiдали до землi
й змалiли, щоб їх не зачепили, а голi дерева, задихалися в сiрiй iмлi й
обливалися студеним потом. Воронячi скрики прилiтали з глибин пiзньої
осенi, немов iз тамтого свiту.

- Тужно у вас, - сказала Одарка Пилипiвна. - Нi вiтру, нi подиху...
якась безпросвiтнiсть галицька, якась безвихiднiсть. Тупик. Навiть
пострiли... стрiлянина десь... навiть пострiли тонуть у мряцi, як у сувоях
вати, а кулi розплющуються. - Говорила вона глухо i мляво, прислухаючись
до кожного свого слова; голови не пiднiмала, дивилася пiд ноги у розвезену
твань дороги, а проте йшла, немов слiпа, не оминаючи жодної калюжi.
- Знаєте., я люблю такi днi, - обiзвався я. - Люблю вичiкувальну тиху
пору, коли вмирає осiнь i вже на порозi пахне першим снiгом. - I це була
правда; в такi днi я розчинявся в туманах, у шереху дрiбного дощу i в
блiдому сяйвi потонулого у хмарах сонця. Цiлий свiт i я в тому свiтi,
заплющував натрудженi очi й умивався спокоєм, що лився iз хмар, iз дощу...
тим спокоєм, що випаровувався iз землi... земля пахла грибами й печеною
картоплею. У таку пору я iнколи уявляв, що лежу горiлиць на возi з сiном,
котре ятрить спогадами про минуле лiто; вiз нiкуди не котиться, випряженi
з нього конi... завтра ковалi уже пiдкують коней на "гостро", бо сипле
снiг; мороз, як опришок, свисне в пальцi; вiдпочилi конi шарпнуть мого
воза i розтрусять сiно... i розтруситься мiй спокiй. - Й ще тому люблю цю
пору, цi тумани, цю стiну непевностi, бо кулi, як ви кажете, розплющуються
в туманi, котрась з них не долетить до мети i хтось залишиться живим.
Одарка Пилипiвна не вiдповiдала; вона думала про щось своє, осiбне, її
уже не обходила наша галицька безпросвiтнiсть й те, що кулi не долiтають
до тих, яких вони повиннi вбити. Котроїсь хвилини я помiтив, що жiнка
приспiшила крок, iще приспiшила, iще... й мало не побiгла, й виглядало
збоку, що вона раптом надумала чимдуж утекти, забратися геть з цiєї
вулицi, на якiй загинув її син, щоб позбутися перехресних людських
поглядiв... позбутися тих очей, що її обсiдали, як шершнi. Я подумав, що
вона втiкає вiд самої себе, вiд спогадiв i, може, вiд колискової мелодiї,
яку наспiвувала малому Сашковi; у спiванцi колисковiй, певно, молода
вчителька вистелювала своєму первiстковi барвiнком дороги, й мали
барвiнковi шляхи повести її Сашка у високостi, до людяностi й мудростi, а
дорога однак чомусь збочила, покотилася униз i завела його, озброєного
автоматом, у глухе галицьке село, де мусив умерти.
Я пробував уявити себе на її мiсцi: клекотав, мабуть, у її душi вир; у
скаламученому вирi злютувалися воєдино ненависть до землi, на якiй вбито
її сина, i материнський жаль, що Сашко дорiс лише до енкаведиста, який
розгулював у цьому солом'яному селi з автоматом i утверджував, як вiн
писав додому, щастя i добро... ой, щастя i добро, а де автомат - там
смерть, там смерть, там... А ще пiдсвiдоме мучив її сумнiв, чи направду
можна утверджувати добро силомiць; а ще вона, стара, не знала впевнено, чи
колгосп, червоний прапор на сiльрадi, трудодень, райком i енкаведе, Ленiн
i Сталiн на стiнi справдi уособлюють добро. Так, варто було в листi до
Сашка запитати, чи сам вiн вiрив у добро, скручене в кулю i всаджене в
патронник автомата. Ну-ну, цього б вона не написала, не посмiла б...
страшно... адже листи перечитують.
А ще в каламутному її вирi метався, як дикий звiр у клiтцi, мимовiльний
страх, що за нею хтось стежить крiзь прорiз прицiлу карабiна... стежить i
палець його дерев'янiє на курку.
Я ледве її наздогнав; я розумiв її втечу, i, розумiючи, був готовий
оборонити її вiд куль й вiд лихого слова, адже, люди добрi, мати не
повинна нести хрест за те, що її син зблудив iз барвiнкової дороги; я був
настроєний просто по-людському її заспокоїти, прогнати страх i навiть
посумувати, що на її сина передчасно вилито кулю. Та водночас i поруч iз
спiвчуттям мене ятрила - i чим далi, тим сильнiйше - її фiлософiя про
трояке розщеплення людської душi; я не мiг їй цього простити; я хотiв
знати, яка з черги душа провадить її пiдтюпцем iз сiльської вулицi...
невже вовкулацька... Свят-свят!
Я мисленно перехрестився; я, може, хрестився не так од нечистої сили,
як вiд власного сум'яття й непевностi. Шкода, хрест менi не допомiг, в
менi поступово кiльчилася злiсть на цю жiнку в сiрому з солдатської шинелi
пальтi; так, одна тiльки злiсть мною оволодiвала: а таки вона не має права
легко втекти вiд самої себе, вiд синової смертi й смертi Михася Затички;
не має вона права тiльки себе вважати скривдженою, є ще кривда Михася
Затички; вона, стара учителька, повинна також знати, що iснує велика
кривда цiєї землi, i я думаю, що якраз земля, струми її правiчнi, вклали в
долоню пiдлiтка зброю й стрiлили в Сашковi груди; земля не мала сили
бiльше терпiти.
Чи мав я жiнцi про це говорити i пояснювати?
Чи вона у повнотi осягне трагедiю моєї землi, яку скроплюють кров'ю,
спустошують, як колись татари, набiгами-облавами, пожежами, потоптом,
ловленням бранцiв? Чи вона здатна бодай замислитися, чому тутешнi хлопцi,
молодi й не дуже молодi газди, покинувши любi серцю чепiги, взялися за
зброю? Чи ця iнтелiгентна начебто особа спроможна бодай краєм ока
зазирнути в безодню Божої кари, зiсланої на наш народ... Бог подiлив нас
на "схiднякiв" та "западенцiв", двох братiв зробив ворогами, й вони
винищують себе взаємно: один iз червоною фаною, другий iз синьо-жовтою.
Один брат ослiп вiд ненавистi до "бандитiв", до галичан, якi не дають
запрягти себе в ярмо... а це ж браття галичани, не ярмо, це мать вашу
сяку-таку, щасливе й заможне життя без темної сили землi, яка обернула вас
у своїх рабiв, це ж буде раювання без експлуатацiї людини людиною, це
вивiльнення простого трудiвника вiд церкви й релiгiї, вiд забобонiв i
буржуазної моралi. Наша дорога, браття, веде до комори достатку, яка
називається комунiзмом: їж - розперiзуйся; ми принесли вам ключi вiд цiєї
комори, берiть ось золотi ключi й кидайте автомати.
А другий брат, теж ослiплений вiд розпачу, вiд того, що "схiдняк"
служить Сатанi... так, служить, чистить йому копита й розчiсує хвiст,
трубить у трубку про комунiзм i при цьому сам добре знає, що за дверима
нема нiякої комори, пустеля там, земля в руїнi, а душi людськi блукають
там у фуфайках i в шинельному сукнi, й до небес возвеличують олжу,
називаючи її правдою.

Як багато треба сказати Одарцi Пилипiвнi, не маючи певностi, що
достукаєшся до її серця. Та й чи безпечно?
За селом у колодязi лагiдного дня коротко скрикнув кулемет. Йому у
вiдповiдь довгою чергою проскрипiв автомат; кулемет вiдгавкувався
раз-по-раз, аж поки не вдарила граната. На межi осенi й зими спалахнула,
як вiхоть вiвсяної соломи, перестрiлка. Тривала на землi вiйна. Я подумав,
що кулi, котрi дiрявили лагiдну сонну тишу, означали те саме, що я
збирався тiльки-но втовкмачувати Одарцi Пилипiвнi.
Вона не чула стрiлянини; стрiлянина її не обходила, жiнка втопилася у
власному горi й далi втiкала вiд самої себе, розбризкуючи чобiтьми калюжi.
Аж поки не скiнчився мiй терпець. Гнiв мене душив; я постановив зробити
цiй жiнцi боляче; я не мав права на суд, зате я мав право як Михаськiв
учитель вступитися за нього. Я грубо взяв її за лiкоть i спитав... i
спитав, чи не бажає вона бодай упiвока подивитися на подвiр'я, де був
колись... де виростав хлопець, що звався Михаськом. Жiнка вiд несподiванки
зупинилася й повернула до мене обличчя. Вона не вiдразу второпала, що
власне вiд неї вимагають; її зiр був повернутий у середину самої себе... у
власну глибизну... а там, у глибизнi, в минулих лiтах сидить на муравi
посеред квiття i гудiння бджiл i вигойдує на клiнах русяве дитя молода
жiнка; навколо її голови яснiє нiмб, молодиця наспiвує щось хлоп'ятi,
голос її медовий, а з-пiд вiй крапляться сльози.
То було щастя.
Так я собi уявляв у цю хвилину молоду Одарку.

Я, певно, був безцеремонний, i таки був грубий, бо стиснув їй лiкоть i
зупинив втечу, жiнка поверталася у сьогоднiшнiй день i на її продовгастому
лицi вiдбилося роздратування.
- В чьом дело? - спитала по-чужому, наслiдуючи опера Ступу, чи кожного,
хто прийшов на цю землю з карабiном. - Ради Бога, - смикнулася, - дайте
менi спокiй. Нiчого не хочу бачити.
- То як же поїдете... то як же поїдете на Велику Україну, не вiдаючи,
що сталося опiсля, коли ваш Сашко стояв перед Богом? - Я був упертий i
вона, зiтхнувши, погодилася.
Я узяв її пiд руку й ми повернули у вузеньку вуличку, на якiй заледве
могли розминутися двi фiри, i котра, мов на смiх, називалася Королевою,
хоч не то що королi, а навiть багатшi газди тут не селилися на домарство.
Хатки обабiч стояли старi, з прогнутими дахами й через те були схожi на
виробленi у плузi клячi, обтуленi з усiх бокiв загатами, з розчухраненими
стрiхами. Зате, як нiде в Горопахах, тут розросталися сади; господарi,
щоправда, втикали навколо хат рiзну садовину не так для краси й затишку, а
для того, щоб улiтi галапаслива дiтвора мала чим поживитися. Сади у цю
пору стояли чорнi, безлистi, немов терновi вiнки навколо принишклих хат.
Обiйстя Дмитра Несмiяна колись нiчим не вирiзнялося вiд iнших:
халупчина з прибудованою коморою, пiд вiкнами - городчик, повний
чорнобривцiв, далi стаєнчина, збоку - гноярка i нужник iз кукурудзиння, а
ще далi в глибинi - стодола для збiжжя i сiна. I скрiзь понатикано дерев:
грушi, яблунi, сливи. Дерева тут панували самодержавно й будiвлям пiд
їхньою рукою жилося безпечно й мирно. Здавалося, що непевний повоєнний час
плив тiльки вузькою вуличкою, на подвiр'я ж його не впускали, як не
впускають нечистого хрестики на стовпах коло ворiт.
- Iснує в наших краях звичай, напевно дуже давнiй, - оповiдав я
приїжджiй учительцi, - прибивати напередоднi Водохреща дерев'яний хрестик
на воротях... хрестик той кропили свяченою водою й закосичували паперовою
ружею. Це була як оберега, що стерегла подвiр'я вiд нечистої сили.
- Хiба помагає? - спитала насмiшливо Одарка Пилипiвна.
- Самi подивiться... переконаєтеся, - вiдповiв я, коли ми стали перед
Несмiяновими ворiтьми, - що отут вчинилося пiсля того, коли Михасько
застрелив вашого сина. Ну, зрозумiло, вiн помилився, куля була призначена
для товариша Ступи, оперуповноважений сам про це говорив. Але це не має
значення... i нема великої рiзницi, - додав я, - мiж Ступом i Сашком. Не
буду вам оповiдати... не повiрите, думаю, та й не треба вiрити. Скажу
хiба, що Сашко Козаченко, дарма, що взимi i влiтi ходив у кубанцi з
червоним верхом, теж був для Горопах енкаведистом, а отже - ворогом,
окупантом. I цiлком по-окупацiйному помстився опер Ступа на Михаськовiй
родинi. Ше ваш Сашко не охолов, як опер знавiснiло увiрвався з своєю
бандою на це подвiр'я - не помогли нiякi йорданськi хрести, нiяка свячена
вода. Солдатня з розгону, з ворiт стрiляла по вiкнах, по стрiсi - враз
спалахнула хата, стодола i стаєнчина. Самого газду Дмитра Несмiяна,
чоловiка вижовклого, вихарканого сухотами, виволiкли наперед хати й товкли
прикладами й кирзаками, поки, бiдний, не вiддав Боговi душу. Гафiю ж -
Михасеву маму заголили, зав'язали спiдницю на головi й пригудзували до
ворiт на посмiховище. Ше й табличку наслинили олiвцем: "Курва, яка
сплодила скажене вовченя". Меншеньких двох дiвчаток поклали, як снопики
обабiч їх мертвого тата й, забавляючись, дiрявили кулями землю над їхнiми
головами. П'яний вiд помсти й самогону, одурiлий вiд вогню, крикiв,
оперуповноважений Ступа пiд дулом кулемета зганяв на пекельне це обiйстя
близьких сусiдiв i наказував (а пiна йому з писка пирскала, а червонi
глипаки вилiзали з очниць), щоб упень рубали садок, щоб нi одного деревця
не лишилося... щоб нiчого живого не зосталося на подвiр'ї: нi деревця, нi
куща, нi курки, нi пса, нi зела зеленого. "Шоб мене бандери до вiку
пам'ятали! - викрикував та поливав з "дехтяра" короткими божевiльними
чергами крони дерев.

Нiби дерева щось завинили...
Уявiть собi, Одарко Пилипiвно, що дiялося тут... настав кiнець свiту:
вогонь пожирав будiвлi, лементували дiти, тулячись до мертвого батька,
металася збожеволiла корова, що вискочила з полум'я, поки її не пристрелив
котрийсь з енкаведистiв... бiдна Гафiя, осоромлена перед бiлим свiтом,
просила в Бога милосердя й викрикувала прокляття Сталiну, а врештi
заскиглiла тонко й тихо, як поранена птаха. Чекiстська ватага матюками й
щупами, якими винишпорювали бандерiвськi криївки, квапила Несмiянових
сусiдiв чимдуж рубати дерева... ану, скорей, мать вашу за ногу! Ну-ну! А
самi витоптували в городчику квiти й навiть кропиву попiд плотами.
До вечора сад був сплюндрований дотла. Мертвого Дмитра Несмiяна повезли
в трупарню на цвинтарi, а Гафiю з дiтьми, геть чисто здерев'янiлих та
онiмiлих, забрали з собою до району, а звiдти вiдправили в Сибiр. Чи
доїхали вони до Сибiру, чи згинули в дорозi - хто про це розкаже?
Ви мене слухаєте, Одарко Пилипiвно? Ви ж бо словесник, так сказати,
маєте уяву розвинуту... то отже намалюйте собi в уявi пожарище, що
пiдкурювало небо чорним димом; розстрiляна корова пухне посеред потопту й
великим бiлим оком стежить за кожним вашим рухом; грушi i яблунi лежать
обiч своїх високих пнiв i листя на пагiллi дрiбно тремтить запiзнiлим
страхом; викорчована, потоптана червона ружа в'яне на сонцi... а може, то
не ружа, то пролита кров? Навколо попелища стоять онiмiлi, схилившись
тяжко на тини, Несмiяновi сусiди: старi, молодi, дiтлахи, а помiж ними в
гiмнастьорках учорашнi фронтовики, якi з iменем Сталiна вмирали на фронтi.
За що? За оце погарище? За знищення? Адже завтра i їх таке ж чекає. Я теж
був помiж людьми; усiм нам краялося серце вiд енкаведистського безумства i
всi ми поскрипували зубами... всi ми почувалися розстрiляними, потоптаними
кирзаками, обпльованими матом, осоромленими, як бiдна Гафiя... i всiм нам
баглося роздобути автомати. Вiрите, Одарко Пилипiвно?
Навiщо я все це оповiдав, наражаючи себе на небезпеку, адже не пеленав
слова в лопушшя, кожне моє слово - рiк тюрми, рiк тюрми, рiк... Мiг же я,
врештi-решт, замовчати, й могла стара вчителька повернутися на Велику
Україну з жалем на Михаська... й могла вона Михаськiв портрет малювати
пензлем i фарбами, позиченими в опера Ступи.
Нiбито тепер щось змiниться?
Не знаю...
Знаю лише, що стара жiнка перестала мене слухати, й, немов лунатичка,
рушила з ворiт в заросле кропивою i кiнським щавелем подвiр'я. Тинялася з
кута в кут... щось шукала пiд ногами... щось надслуховувала; торкалася
долонями високих, уже почорнiлих пнiв i висiвала розсипи слiв. Була це
молитва за воскресiння дерев: "Устаньте, дерева, й знову закучерявiться,
бо страшнi цi чорнi пнi... вони подiбнi на цвинтарнi хрести". Чи дотиком
своїм прагла наворожити, щоб пнi остаточно спорохнявiли й розсипалися, щоб
слiду нiякого не лишилося, щоб нi зарубинки, нi карбу, нi краплини нiде
пам'ятi не лишилося, щоб цiлий свiт забув, що на цьому мiсцi стояла хата,
а в хатi був батько, й була мати, й були сестра Ганнуся й брат Михасько й
ще двоє малих дiвчаток; iще була корова в стайнi й сокотiли кури на
сiдалах, був пес Кудлай, що стерiг обiйстя, а в стодолi чахкала сiчкарня й
гупали взимi цiпи. Зрештою, хто скаже про що думала й що уявляла Одарка
Козаченко на Несмiяновому пустищi?
Я їй не заважав, чипiв собi на мостi, навiть не дивлячись у її бiк.
Мала набутися на самотi, надивитися на пустище, що стало гейби пам'ятником
на честь її сина.

А вона про мене забула; сiла на недопалену хатню пiдвалину й,
схилившись на палицю, яку пiдiбрала, раптом вибухнула плачем.

12
Коли стемнiло, в Горопахи на бiлому конi вступила зима - лапасто
посипало снiгом. Опер Ступа з своїми енкаведистами мiг утiшитися: слiди на
снiгу поведуть до потаємних, хитро замаскованих пiдземних схованок -
схронiв, що їх набудували для себе лiсовi хлопцi. I навпаки - снiг для
пiдпiлля, для партизанки - це завжди лихо й озирання на заднi колеса. Та
що зробиш. Бог керує свiтом.

Я, поправдi кажучи, сподiвався, що надвечiр'ям приїде на "газонi" iз
своїм табуном облавникiв товариш Ступа й забере нашу гостю, але вiн десь
запропастився, або й навмисне "забув" про Одарку Пилипiвну, щоб лiсовi
хлопцi нагострили зуба на матiр Сашка Козаченка, а вже вiн, Ступа,
потурбується про засiдку.

Так чи iнакше, а ми з Iриною залишили стару учительку ночувати в себе.
Село пильно пантрувало за приїжджою гостею i я, запримiтивши в кухнi
гладущик свiжого молока, слоїк сметани та iншi дари, принесенi Iринi
близькими й далекими сусiдами, щоб "по-людському" погостити вчительку з
Великої України, заспокоївся; дари означали, що цiєї ночi нiхто не
пiдступить до мого вiкна. Село, мабуть, почуло плач на недопаленiй
пiдвалинi й змiнило гнiв на помилування, i я тепер не боявся нiяких нiчних
несподiванок. Хоча можна було очiкувати усяких провокацiй вiд товариша
Ступи.
Ввечерi забiгла до нас Галинка Ярошенко - молоденьке чорняве дiвча, яке
закiнчило педучилище й за направленням приїхало в нашу школу вчителем
молодших класiв. Походила вона з Корсуня, залишила там маму, яка писала їй
повнi тривоги листи... писала, як тобi, дитино, у тiй небезпечнiй
Западенцiї ведеться, ти просися в начальникiв, щоб перевели в спокiйнiшi
краї. Одна знайома менi говорила, що в Млiєвi, у школi, є вiльне мiсце.
Кажи начальникам: мати стара, хворiє часто...

Дiвчина однак не просилася; не похвалюся, що їй, "схiднячцi", а отже
"совiтцi" було в наших краях легко. Якось вночi таки навiдалися до неї
лiсовi хлопцi. Стара Гандзиха, в якої Галина квартирувала, опiсля
посмiшковувалася з себе, що з переляку обмочила сорочку, коли вiдчиняла
хлопцям дверi. Галинку не рушили, лише спитали: "Чого навчаєш, дiвчино
люба, наших дiтей? I чи знаєш, красуне, "Отченаш", а якщо не знаєш, то
навчися. I чи ти, не дай Бо, маєш завдання створювати в Горопахах
комсомол? Най тебе всi святi боронять..."

Вона хрестилася: "Хай мене Бог боронить".
I хлопцi пiшли.
Галина пiд великим секретом переповiла менi слово в слово з тiєї нiчної
розмови, i голос її тремтiв.
- То може, таки менi втекти, кинути вашi Горопахи? Шо я тут забула?
Свою смерть? Вчитель нинi скрiзь потрiбний, - запитувала мене. Висока,
струнка, на чистому й бiлому обличчi тонко намальованi брови. Нiс мала
задеркуватий. Важка смоляна коса. А очi - зеленi. Я знаю, що її любили
вчителi й учнi, що вона в селi прижилася, i що її трохи ревнує моя
Iрина... i, певно, в жiночих ревнощах була своя рацiя. Навiть самому собi
я боявся признатися, що менi подобалися цi зеленi очиська... цiлий зелений
свiт - лiси, поля i води примружено споглядали на мене, i вiд зеленостi
свiтової я чомусь хвилювався. Та це була моя, пiдтоптаного уже чоловiка,
тайна, з якою менi було веселiше жити. Тепер я мав би iз зеленими
очиськами розпрощатися?
Та чи в очах... чи в очах, товаришу директоре, рiч?
- Хто ж буде наших дiтей вчити, Галино Iванiвно? - спитав її замiсть
того, щоб вiдповiсти на запитання. Дiвчина мовчки повернулася й пiшла.

Того вечора вона сидiла поруч iз Одаркою Пилипiвною. Ми сьорбали чай i
розмовляли про всякий шкiльний дрiб'язок, i про те, що найвища пора
вiддати Галинку замiж.
- Час, звичайно, найвищий, - посмiхнулася дiвчина задумливо. - Тiльки
за кого? Однi хлопцi в лiсi, другi хлопцi тих, якi в лiсi, ловлять. Всi
зайнятi вiйною. Лишилися калiки, старi, пiдлiтки. - Галина роблено
зiтхнула.

- То вертайся додому, землячко, - порадила Одарка Пилипiвна. - В
Корсунь, до мами.
- Хiба в Корсунi парубкiв на ярмарок тепер водять? - пожартувала Галина
Ярошенко. - Чи я не знаю, що багатьох, ох, багатьох вибила вiйна.
- _Зате в Корсунi безпечно, - Одарка Пилипiвна поправила косу на головi
- корону свою й оглянула нас переможним поглядом. Сидiла в запранiй у
горошок ситцевiй сукнi й саморобному светрi. Лице вiд чаю розчервонiлося,
хатнє тепло розморозило її стриманiсть. Я подумав, що на Несмiяновому
пустищi до Одарки Пилипiвни повернулася первiсна її чиста душа, а двi
iншi, фальшивi, якi вона мала про запас, спопелiли в її плачi на
пiдвалинi.
А все ж вона зрiдка кидала тривожний погляд на вiкно. В такi хвилини
Iрина обнiмала її за плечi, заспокоювала:
- Ну, ну, - лебедiла, - будьте в нас безпечнi. Снiг на дворi... тиша
там.

I нiби їй наперекiр у селi то тут, то там свердлили снiгову тишу
автоматнi черги: Ступа з своїми не спав.
- А ви кажете "безпечно", - хитала головою Одарка Пилипiвна. - Як ви
живете тут... як ти, Галю, дiвча безборонне, не боїшся? Ось мого Сашка,
озброєного до зубiв, як то кажуть, i то...
- Чого ж, - вiдповiла Галинка Ярошенко. - Боюся, ще й як боюся. Та
мусить хтось вчити наших дiтей, - повторила колись мною сказану фразу.
Молодець, бiгме, молодець. Ох, як я обняв би цю милу Ярошенчиху, як
жартома поза очi її називали в школi. Стримувався проте, згадавши про
Iрининi ревнощi.

- Ой файно, - похвалила замiсть мене стара Когутячка, тобто Анна
Когутяк, яка принесла моїй Iринi пiвкопи яєць "на вечерю". - Внуки в мене
ростуть, будете їх вчити. - Стара скромно тулилася в кутi бiля креденса,
тримаючи на колiнах малу онуку. Дiвча напiвлежало в бабиному подолi, як у
колисцi, й тiльки свiтило очима. Баба вiдмовилася вiд чаю, казала, що
"гербату липову" п'є лише вiд перестуди, в розмову теж не впрягалася, а
лиш пильно слухала, наставивши вперед праве вухо, й ще пильнiше вимацувала
очима нашу гостю.
Я подумав, що напевно "в лiсi щось велике здохло", як кажуть, якщо Анна
Когутяк розщедрилася на пiвкопи яєць для Iрини - вона дуже рiдко до нас
забiгала, а тут - навiдалась. Чи не через те, що в нашiй хатi гостює
Одарка Пилипiвна Козаченко... Козаченко... ох, Козаченко. Господи, та ж
сержант Козаченко торiк навеснi вихвалявся, що його група з двома
кулеметами засiла в глинищi "На Букiвнi" й викосила цiлу боївку районного
провiдника "Сагайдачного".

П'ять трупiв виставили того дня для спiзнання пiд стiною сiльської
читальнi; три днi навiжений Ступа зганяв людей упiзнавати побитих, щоб
"по-християнському" поховати - i нiхто нiкого "не впiзнав".
Серед пострiляних був сам "Сагайдачний" - Петро Когутяк, середущий син
старої Анни. Вона, бiдолашна, теж його "не впiзнала", не мала права
впiзнавати, бо цiлiй родинi, яка вiдразу ставала "бандитською",
загрожувала висилка на Сибiр... а в родинi "Сагайдачного" трирiчна доня,
для котрої вiн винайшов десь у своїх книжках панське iм'я Соломiя, i
старший на два роки Гриць, i дружина Софiйка - тендiтне, нiби й не
хлiборобське створiння. Всi вони не витримали б довгої дороги на Сибiр,
окрiм, мабуть, кiстлявої баби Когутячки, стара про це добре знала й
наказала невiстцi й сама собi: "Мовчiмо, не плачмо, не видаваймо себе.
Петровi вже нiчим не поможемо, а собi нашкодимо. Чуєш, Софiє?"

Побитих, на щастя, як це звичайно практикували, не повезли в район, а
таки скинули в яму на сiльському цвинтарi. Це була єдина радiсть для
Анни... радiсть, бо могла крадькома пiти на синову могилу, засвiтити
свiчку й помолитися за його душу.

Не знаю, чи хтось у Горопахах впiзнавав у "Сагайдачному" Петра
Когутяка, мабуть, що нi, бо Ступа або ж той таки Козаченко напевно про це
дiзналися б - i закурилася б за Когутяками сибiрська дорога. Зате Анна
запам'ятала Козаченкову хвальбу: "Я особисто прострочив "Сагайдачного".
Мужик був крепкий, нiяк не хотiв падати, а я бив iз кулемета й бив".
Сержант, п'яний i веселий, тинявся безпечно по селу i, завжди сторожкий,
на цей раз закинув свiй автомат за спину, взяв в руки гармошку, й витинав
маршi й вальси. Гарно грав сержант Козаченко. I ось тепер Когутячка пасе
очима Козаченкову матiр; вони, мабуть, були ровесницями, тiльки Анна,
немов рибина на вiтрi, висушена та зав'ялена... та i як такою не будеш,
коли сама мусиш орати i сiяти, косити й доглядати худiбку, намолочувати
совiтам контигент, бiгати вечорами до читальнi на Ступинi проповiдi,
вибавляти внучат та ще й до того сокотити й жалувати тендiтну, як весняний
первоцвiт, невiстку. Старий Когутяк помер ще за нiмцiв, а син у партизанцi
Україну виборював, поки не згинув.
Спочатку Анна Когутяк позирала на Одарку Пилипiвну зацiкавлено й, може,
трохи розчаровано; вона сподiвалася побачити якогось страхопуда, вiдьму,
яка породила енкаведиста, а тут, бiля столу сидiла й пила чай звичайна
стара жiнка... ну, трохи ця жiнка залишена й неприступна... та й не до
лиця їй, старiй, викладати, немов дiвчинi, коси короною. Жiнку з Великої
України варто й пожалiти, знайти для неї ласкаве слово, адже, що не
говорiть, а її сина вбито в нашому краї... i вона не винна, що її Сашко,
той Козаченко в кубанцi, геть озвiрiв вiд засiдок, перестрiлок i
переслiдувань, вiд пиятики також i вiд енкаведистського свавiлля; нi, ця
жiнка з Великої України навiть не знає, що її син вирiзав на своєму
офiцерському паску iз звiздою карб за карбом на кожного вбитого
бандерiвця, i цим, бувало, вихвалявся... i був там карбований Петро
Когутяк. Господи наш, Господи...
Карб на ременi стара Когутячка немовби раптом зримо побачила i вiн її
обпiк... або ж до того карбу мимохiть торкнулася ручкою мала Соломiйка...
так, торкнулася Соломина й скрикнула, тулячись до бабиних грудей. Дитячий
плач сполошив, як голуба на пiдвiконнi, бабинi жалi й умив лагiднiстю,
вона горнула до себе дитину, сухе й гостре її лице зблiдло, а губи
стиснулися в синю нитку, а в грудях розклекоталися, як смола, лютi жаркi
слова. Ой, як повно в менi клекоту, слова розчервонiлися, як камiння на
вогнi, i я зараз буду ними каменувати стару вчительку... i най їй стане
боляче, най вона завиє вiд болю, як я вию ночами, коли внуки сплять... i
най не копилить губу, най жахнеться синового карбованого паска.
Одарка Пилипiвна iнтуїтивно раз-по-раз оглядалася на Когутячку, i я
вiдчував, що ось-ось розiрветься помiж ними граната; я не мiг до цього
допустити, я мусив Когутячку заглаїти. Сiв коло неї i поклав,
перестерiгаючи, руку на її плече... i кiлька разiв стиснув її плече,
мовляв, Анно, схаменiться, у гнiвi самi себе видаете, за вами прецiнь
Сибiр плаче, а маєте на колiнах малу Соломинку.

Спам'ятайтеся.

Вона переборювала себе цiлу вiчнiсть, ковтала й ковтала розпеченi
слова, гасила їх у собi, i клекiт поступово улягався, а бiлiсть на лицi
зникала. Врештi глипнула на мене вдячно, хитнула головою:
"Я вас, директоре, зрозумiла, я сама собi не ворог".
У кiмнатi посiялася незручка мовчанка. Моя Iрина припала до вiкна й,
щоб розрядити нiмотнiсть, сказала:
- Як красно надворi... бiло, бiло. Люблю вечори в хурделицю. Вийти б iз
хати та поблукати селом, подихати молодим снiгом, що чомусь пахне весною.
- Далеко сьогоднi не заблукаєте, - обiзвалася Галинка Ярошенко. - На
когось вiдразу наткнетесь... на Ступу або ж на хлопцiв iз лiсу.
- Лiсовi хлопцi, як зайцi, - усмiхнулася у своєму кутку Когутячка. - По
першому снiгу не ходять, бо Ступа вислiдить, як пес. Правда, вже без Сашка
в кубанцi.
- Ви теж його знали, мого сина? - ледве чутно, не глянувши на
Когутячку, спитала Одарка Пилипiвна.
- Чого ж, усi ми в Горопахах його пам'ятаємо... його гармонiю, кубанку
з червоним денцем та автомат. Знаний був, - вiдповiла уже без усмiху Анна
Когутяк. Вона знову хмурилася, хмари напливали й напливали, i я знову
згадав гранату.

- Ви його тут ненавидiли, так? I ви, жiнко, теж? - приїжджа гостя
наослiп, немов приречена, тягнулася до гранати, до моєї уявної гранати, що
мала помiж ними, жiнками, вибухнути. Всi ми в хатi нiби побачили, що
граната лежить помiж горнятками й тарелями.... лежить, а вибуховий
механiзм вiдраховує секунди.

- Менi один партизан... наш таки хлопець з лiса... нема вже його...
оповiдав про Сашка в кубанцi щось таке... щось... - Анна Когутяк й не
помiтила посуворiлого й замкнутого обличчя Одарки Пилипiвни, й начебто не
було у нас iз нею мовчазної домовленостi не робити собi шкоди, i через те
я дерев'янiв. А вона продовжувала: - Отож я не дуже в тi оповiдi вiрю, бо
про Козаченка ружне повiдали, та i я сама не раз видiла, як вiн бiг
попереду Ступи, як песик на ланцюжку.

- Але ж, сусiдко, - пробував Когутячку зупинити, - про мертвих...

- Хай говорить, - набундючено промовила Одарка Пилипiвна. - Я одразу
зрозумiла, що ця жiнка спецiально прийшла сюди, щоб про Сашка поговорити,
щоб...
Анна Когутяк на мить спалахнула... й вона була страшна у своєму гнiвi:
очi побiлiли, обличчя й без того аскетичне, виглядало так, начебто з нього
здерли шкiру й оголилася жовта гостра кiстка. З-пiд чорної хустини
висмикнулося пасмо сивого волосся.

Я заплющив очi.
Граната, на щастя, не вибухнула; а я й не гадав, що Когутячка так вмiє
володiти собою, життя, видно, навчило цiєї складної науки; вона лише
зiтхнула, знову ковтаючи згустки гнiву, i не минуло двi-три хвилини, як
жiнка, гойдаючи на колiнах внучку, продовжувала спокiйно:
- Маєте рацiю... я направду прителепалася сюди, щоб з вами здибатися,
товаришко чи панi - не вгадаю, як вас кликати. Так, я мала... о, я мала
намiр вилити цiлу рiку жалю на вашого сина, щоб ви тую рiку випили до дна,
бо, бiгме, маю на це право. Та Бог з вами. Я про iнше... я про добро, про
те, що оповiдав менi один хлопець з партизанки. Сталося так, що хтось
виказав Ступi схрон, тобто криївку, де перебував якийсь бандерiвський
провiдник з двома охоронцями. Ну Ступа обступив схрон... повно
енкаведистiв... ще й на всякий випадок засiдки поробили. Бандерiвцi
спробували пробитися гранатами, але вирвався живим лише один. Та й то у
видолинку, куди вiн скотився, втiкаючи, чигала на нього смерть: за дубом
лежав у засiдцi енкаведист у кубанцi. Автомат напоготовi, ось-ось сипне
чергою. Проте не стрiлив. Енкаведист у кубанцi навiть вiдвернувся, i лише
потiм, коли втiкач зник у кущах, пустив у бiлий свiт чергу за чергою. I
хлопець той, утiкач, врятувався. А був тим енкаведистом Сашко Козаченко. Я
на свої власнi вуха чула, як партизан наш, що врятувався, в'одно твердив,
що Сашко навмисне не стрiляв i дав йому змогу втекти... обiзвалася в
ньому, видно, українська душа.

Як собi хочете, панi-товаришко, а мусила-м цю iсторiю переповiс-ти,
аби-сте поїхали додому з розрадою: ваш син не пролив братньої кровцi. Ви
Ступу не слухайте, ви мене слухайте... - вмовляла Когутячка нашу гостю.
Ми всi були приголомшенi її неправдою, бо чули цю iсторiю, вигадану чи
й справжню, давно й не один раз, лише нiхто не мiг забожитися, де вона
насправдi вiдбувалася... i не було в цiй iсторiї iменi Сашка Козаченка.
Проте, нiхто з нас не моргнув i бровою, ми здогадувалися про потаємний
смисл Анниної неправди: їй таки стало жаль самiтньої старої вчительки. 1
страшно було подумати: вона прощала жiнцi з Великої України смерть свого
сина... вони обидвi порiднилися через смертi своїх синiв. Я думав тодi:
гей, добрi й милi люди, як ми себе не знаємо, як ми собi докоряємо, як
часом нас мають за бандитiв, за нацiю рiзунiв, а тут одна iз нас, сiльська
вистраждана жiнка перемогла братовбивство, помсту, зраду. Й навiть
перемогла саму себе.
Ми в хатi принишкли здивованi; ми мовчали, боячись необережним словом,
тоном, пiвтоном зрадити перед Одаркою Пилипiвною Когутяччину неправду; ми
лише кивали головами, мовчки стверджуючи, що, мовляв, так воно насправдi
дiялося.
Один Бог знає, як Одарка Пилипiвна повiрила в мальовану легенду Анни
Когутяк; вона очiкувала вiд Анни ворожнечi, вiд цiєї гостролицьої жiнки
ворожiсть вiяла, текла, як вiє.студенню вiтер iз поля, й бiдна стара
вчителька спочатку не могла зорiєнтуватися, як має повестися iз красивою
легендою про її сина; вона зазирала нам увi-чi, запитуючи, що їй робити з
Сашковою iсторiєю: повiрити в неї, вiдкинути її?
Господи, як хочеться, щоб твiй син був колись людиною...
Ми витримували то допитливi, то розпачливi, то Зляканi, то вмить
звеселiлi позирки Одарки Пилипiвни, а моя Iрина гладила її руку на столi,
мовляв, чуєте, жiнко з Великої України, що про вашого сина оповiдають у
нашiй бандитськiй Западенцiї? Iрини пiдтримка була такою щирою, що Одарка
Пилипiвна-таки пбвiрила... таки повiрила в легенду, що Сашко Козаченко
врятував життя одному бандерiвцю. Вона схопилася iз-за стола... iз-за
стола схопилася вже iнша жiнка - злагiднiла, добра, усмiхнена; вона
пiдiйшла до Когутячки, обняла й поцiлувала:
- Дякую, сестро, - прошептала.
А мале дiвча, Соломинка, вiдсахнулася вiд неї i скрикнула.
Ой, i скрикнула.

Потiм настала для старої вчительки довжелезна, розпростерта на тисячi
кiлометрiв, притрушена молодим снiгом, нiч; жiнка не роздягалася й не
лягала в постiль, яку їй Iрина розстелила в моєму покойчику з книжками -
чипiла до ранку бiля вiкна i насторожено, пильно вслухувалась у тишу.
Слава Богу, нiде нi стрiлу, нi крику, нi голосу, нi скрипу чобiт, нi... нi
Сашкової гармошки, їй чомусь здавалося - баглося їй цього - що вночi
постукає у вiкно Сашко, i боялася, що проспить його постук, не встигне
запитати, як то було, сину, насправдi з тим порятованим бандерiвцем?
Пiзнiм ранком, коли опер Ступа приїхав її забирати, вона обiруч
стиснула мою долоню й, дивлячись увiчi, прошепотiла:
- Чого... чого власне приходила та вчорашня гостролиця жiнка?

- Щоб ви її назвали сестрою, - вiдповiв їй просто.