Роман Федорiв Єрусалим на горах ЧАСТИНА ШОСТА

ЧАСТИНА ШОСТА
СЕВЕРИН_ ГАЙДАШ_
1
Iще на могилi Дмитра Несмiяна в пiснiй жовтизнi дикої землi не
проклюнився нi один кiльчик; iще Дмитрове обiйстя лякало чорнотою
погарища; iше нiхто не торкнувся зрiзаних яблунь i груш (це станеться аж
взимi, коли почнуть трiщати морози), що в'янули неохоче, поволi й
духм'яний запах листя наморочив вузеньку Королеву вулицю; iще в Брошневi
на пересильному пунктi за колючими дротами й пiд кулеметами приходила до
пам'ятi Несмiяниха з дiтьми, очiкуючи своєї дороги в Сибiр: енкаведистам
бракувало вагонiв для щоденного формування ешелонiв, що везли й везли,
наче в безодню, людей на висилку; iще ровесникам Михаська Затички
привиджувався сам, Михаеько i його несмiлива, як полум'я свiчечки,
усмiшка, й вони дотепер не можуть повiрити, що за кволим полумiнцем
затаїлася жертовна смiливiсть: Михаськова смерть обросла легендою про те,
що енкаведисти не змогли хлопця вбити набоями з цiлого "дехтяра" й не
столочили його своїми чоботиськами, а таки ще живого жбурнули до кузова
"газона"... жбурнули, а вiн по дорозi в райцентр утiк, здимiв, безслiдно,
нема по ньому могили.
Iще антрамент не збляк на моєму листi до редакцiї обласної газети
"Бистричанська правда", як одного жнивного дня перед школою в Горопахах
загальмував вiйськовий "вiллiс", з якого боком висунувся невисокого зросту
панок у спортивному, ще довоєнного крою вбраннi, у зеленому капелюсi з
вузькими крисами й пiвнячою пiр'їнкою за околичкою та в жовтавих на грубiй
пiдошвi мештах. Я випадково стояв на шкiльнiй хвiртцi i вiдразу охопив
поглядом, нiби сфотографував внутрiшньою камерою, цю екзотичну в наш
кирзовий, просмердiлий махоркою час елегантну постать, не минаючи нi його
масивних рогових окулярiв, нi малинового метелика пiд бородою, нi тим паче
з-панська бiлих рук i чисто виголеного обличчя; таких пiдкреслено
цивiлiзованих панкiв, коли на цiлому свiтi - вiд Горопах аж до зореносної
Москви - скрiзь панували (i в тому числi у бандерiвських сотнях, боївках,
у схронах) чоботи, офiцерськi ременi, гiмнастьорки, портупеї, кашкети з
блискучими дашками й просто з дашками iз зеленої матерiї, я давно не
бачив. I це було зрозумiло: тривала вiйна. Для цього ж панка, на перший
погляд, вiйна немовби не облягла землю, але це здалося лише на перший
погляд. Шойно я побачив, що у "вiллiсi" сидiли три чубарики з автоматами
напоготовi: вони стерегли панка вiд примх вiйни. Я iз їхньої перестороги
посмiхнувся: що вони могли б вдiяти, якби хтось iз-за плота шарнув по
ньому з автомата. Ото .наробив би в штани.

- Ось тобi й на, - засмiявся щиро панок, блиснувши частоколом золотих
зубiв, - менi рекомендували вас як гостинного господаря, своєрiдного
Робiнзона й водночас Дон-Кiхота з бандитських Горопах, а ви, Северине
Петровичу, так вас, здається, величають, не вельми привiтно зустрiчаєте
гостей iз областi... гостей, якi наїхали з автоматами. - I вiн знову
засмiявся. Але тiльки одними золотими зубами (Я помiтив: зуби були дрiбнi,
як зеренця зжовклої кукурудзи). Очi ж за скельцями окулярiв залишилися
сумнi й холоднi. - Шо зробиш без автоматiв, Северине Петровичу, коли
вiйна?
Я мовчав, трохи спантеличений: вiн вичитав мої думки.
Вiн тим часом назвав себе: це був Ярослав Гонтар, письменник,
кореспондент обласної газети. Iм'я його було добре знайоме: iще до вiйни
менi потрапили до рук два томики його "Сiльських оповiдань" i, правду
кажучи, сподобалися. Спершу я думав, що автор утрапив у Стефаникову колiю
й через те не буде спроможний сказати про галицьке село своє слово, одначе
помилився. Якщо Стефаниковi герої не мали й гадки вiдiрватися вiд землi,
на якiй чорно бiдували, й бiльшiсть з них не пробувала щось у своєму життi
змiнити, то люди з Гонтаревих оповiдань виходили за межi своїх нивок i
запитували подорожнiх, де є земля краща й плодючiша, напитували в
присмерках, у непевностi майстрiв, що вистругували човни, щоб свою бiду
переплисти, а дехто вже самотужки човен видовбував i вiдштовхувався веслом
вiд берега... i опинявся в мiстах i мiстечках, там наймався рiзати й
колоти дрова, пiдмiтати вулицi, на гарбарнi брався за найсмердючiшу роботу
або впрошувався на "колiйовiй станцiї" розвантажувати вагони з вугiллям.
Гонтаревi люди були не менш трагiчними, нiж Стефаниковi, бо хоч вони
розпрощалися iз землею, стали начебто iнакшими, такими, що усвiдомлювали
необхiднiсть змiнити свiт для того, щоб легше їм жилося, усе ж багато з
них або згасало вiд сухот у мiських сутеринах, або спивалося, або вчилося
красти, або просто байдужiло, задовольнившись найменшим...
Або вiшались.
Власне, цi новi Гонтаревi люди, що вийшли на розпуття, мене вразили, бо
вже такi типи об'явилися в Горопахах, i чим далi, - тим їх ставало бiльше;
я дотепер не звертав на них уваги, менi здавалося, що село - здоровий
органiзм, а люмпен сiльський - це ледацюги, конокради, пияки, якi дорешти
пропивали вiтцiвщину, три-чотири постiйнi арештанти, якi сповiдували
комунiзм - це тiльки лишай, який поступово минеться. Гонтар вiдкрив менi
очi, що його "новi люди" - не тiльки трагiчна, але й руйнiвна сила, в якої
нема нiчого святого; "ноi" Гонтаревi люди, з яких восени тридцять
дев'ятого року комiсари рекрутували усiляких активiстiв, стахановцiв,
бригадирiв, ланкових, депутатiв i донощикiв, у пiслявоєнний час показали
зуби й позаписувалися в батальйони стрибкiв, що готовi, вислужуючись перед
товаришами оперуповноваженими, зарiзати рiдну маму.
По вiйнi iм'я Ярослава Гонтаря стало часто появлятися на шпальтах
обласної газети, але, на жаль, вiн уже не писав оповiдань, його тепер
цiкавили - i вiн їх вихваляв - конкретнi люди, часто з колишнiх "нових",
котрi заходилися будувати "пiд зорею радянської влади нове й щасливе
життя"; я, щоправда, не дуже вiрив у "реальних будiвничих", принаймнi в
Горопахах вони бiльше руйнували, нiж будували, будiвництво "щасливого
життя" в газетi висмоктувалося з пальця, так само, як умiв Гонтар майже
щоденно вибрiхувати про "масовi звiрства українсько-нiмецьких
нацiоналiстiв". Його великий нарис про "героїчне" життя i "героїчну"
смерть сержанта Сашка Козаченка та про оунiвського "бойовика" Михайла
Несмiяна по кличцi "Затичка" став класичним зразком радянської
журналiстики, де воiстину було п'ять процентiв правди, а решта - брехня.
Я уявляв автора тiєї писанини таким собi розгойданим та забльованим
пияком, аморальним типом... нi, я уявляв собi цього, з дозволу сказати,
письменника "пуцарем", тобто горшконосом, лакеєм при товаришевi Ступi, то
тiльки Ступин горшконос мiг набрехати на бiдного Михаська сорок бочок
арештантiв й мiг прославити Козаченка, який, бачите, тiльки й знав, що
забавляти сiльських дiвчат грою на гармонiї та навчати їх українських
народних пiсень, нiбито енкаведе, холєра ясна, створено совiтами для того,
щоб сiльськi дiвчата збагачували свiй пiсенний репертуар.
Ще того ж дня, коли прочитав у газетi опус товариша Гонтаря - каюся, що
був такий наївний - послав до редакцiї скаргу на злочиннi дiї
оперуповноваженого Ступи, описавши вакханалiю самосуду над родиною Михася
Затички; менi чомусь здавалося, що в редакцiї сидять гуманнi,
iнтелiгентнi, а головне - принциповi люди, якi силою свого авторитету,
морального впливу на начальство примусять Ступу вiдповiсти за скоєне.
Ну, звичайно, я помилився... я був лютий на себе, що надто високо
цiнував редакцiйних працiвникiв. I ось маєш: "Михайло Несмiян -
куркульський виплодок. Не один рiк бандерiвськi ватажки у своїх глибоких
схронах виховували з нього такого собi примiтивного камiкадзе, вбивцю, на
рахунку якого не одна безневинна жертва...". I далi в такому ж дусi.
I це написано про Михася Затичку, пiдлiтка, який виростав на рiденькому
кукурудзяному "чирi" та на картоплi в лушпиннi i котрий жив на свiтi
несмiливо й усмiхнене. Уявляю, що бiдний хлопчина мусив пережити, до якої
граничної межi дiйти, яким гнiвом мусив запалитися i яким нехлоп'ячим
спокоєм i рiшучiстю мусив запастися, щоб зважитися прилюдно вбити
оперуповноваженого Ступу. Iнша рiч, що йому не повезло, Ступу заслонив
Козаченко.
Ось тут, на мою думку, починається поле для письменника, який збирався
описати подiю, що сталася на вулицi в Горопахах; ось тут, товаришу Гонтар,
докопуйся до глибини, до першопричини, до вибуху в дитячiй душi, до її
муки. Хiба було просто хлопцевi взяти в руки наган i хiба вiн не
здогадувався, що його чекає?

А то: "куркульський виплодок".
Втiм, що мiг iнакшого написати "пуцар" при ступах, п'яна якась почвара?

Замiсть розгойданого пияка стояв передi мною iнтелiгентного вигляду
панок, який цiкаво розглядався навкруги. Чубарики, що з ним приїхали,
зайняли, як казав опер, "кругову оборону".
- Стережуть вас пильно, - не втримався я, щоб Гонтара не вколоти.

- Авжеж, - цiлком серйозно вiдповiв письменник, - такi, як я, у
радянської влади на вагу золота.
- Цiлком зрозумiло, пане-товаришу, - погодився я. - Таких, що
розстрiлюють кулями... що просто вбивають, у радянської влади цiлi
полчища. А таких, що отруюють душу словом - одиницi. Звiдси й золота ваша
вага. - Я, мабуть, ризикував, викликаючи вогонь за себе, мої слова цiлком
можна було пiдшити до судової справи й нарокувати вирок. Це так сьогоднi
просто.

- Вам, добродiю, палець в рот не клади, - промовив Гонтар. - Миттю
клацнете зубами.
- Я зроду таким вдався, - вiдрiзав я. - Не звик, перепрошую, загортати
слова у вату, чи в ще щось м'яке... я звик говорити те, що думаю.
- Прямолiнiйнiсть, мiй пане, не завжди прикрашає iнтелiгентну людину, -
сказав Гонтар i дiстав iз кишенi коробку "Казбека". - Курите? - Я узяв
цигарку, вiн клацнув запальничкою - ми обидва закурили; тютюн був пахучий,
я давно такого не вживав, обходився махоркою, дешевими цигарками, а бiльше
- домашнiм бакуном. - Ну, а окрiм того, я знаю, - продовжував Гонтар, - що
в цьому Богом забутому селi ви тiльки те й робили, що заокругляли гострi
кути... кути мiж владою i людьми в Горопахах... кути мiж рiзними
оперуповноваженими з району й селянами, обкладеними "контигентами"... i
навiть кути мiж "Штефановими хлопцями" i знову ж таки сiльським людом. Ви
переважно шукаєте компромiсiв... без компромiсiв нинi не проживеш посеред
всесвiтньої колотнечi. Чи неправду я говорю? - Вiн вивчав мене допитливо i
трохи насмiшкувато. - Чого ж ви кажете, що не загортаєте слова у вату?
- Бачу, ваше енкаведе досить добре про мене поiнформоване. Цiкаво, чи
знає енкаведе, що мене бито рiзками прилюдно посеред села... прилюдно бито
польськими жолнєжамi пiд час вiдомої пацифiкацiї у тридцять першому роцi?
Була така деталь у моєму життєписi. - Очевидно, я даремно згадав тридцять
перший рiк, що цьому панковi з когутячим пером до моєї бiографiї. Я був,
як це не прикро признаватися, роздратований тим, що Гонтар говорив правду:
дуже часто, коли я боронив громадську справу або ж конкретну людину, то
вдавався до компромiсу: щоб вовк був ситим i коза цiла. Iнколи це
вдавалося, а траплялися й невдачi; нерiдко я шукав компромiсу й з самим
собою. Як тяжко я карався, по колiна западався в землю вiд усвiдомлення,
що мiй син знюхався з бiльшовиками, як бунтiвливе повставав у менi
чоловiк, який ставив Україну понад усе i котрий не уявляв
"iнтернацiонального братства" на "iнтернацiональнiй землi" - iдеї, яку
сповiдував мiй Роман; я був iнтелiгентом у першому поколiннi, а всi
попереднi поколiння - не злiчити їх - орали i сiяли жито й отже були
стокорiнням прирослi до землi, до вiтцiвщини, i тому я не розумiв
кочiвницького безгрунтового комунiзму. Син називав мою хлiборобську
релiгiєю "куркульською стихiєю" i, бувало, сперечалися з цього приводу, до
бiлого вогню... i ми цим бiлим вогнем були розмежованi, ми були теоретично
ворогами, а все ж ночами, коли не спалося, коли нудьга запановувала надi
мною й штовхала в чорне провалля розпуки, я вишукував у синовiй
комунiстичнiй iдеологiї принаднi райськi острiвцi - оту рiвнiсть, оте -
братерство, оту - вiдсутнiсть експлуатацiї людини людиною... iз тих
мальованих рожевою i небесними барвами острiвцiв вiяв вiтер християнського
доброчин-ства, то ж не дивно... тож не дивно, що мiй хлопець напився
п'яного вiтру? У такi безсоннi ночi на краю безоднi я вибудовував хай
крихкi й непевнi мiстки.мiж сином i мною, i це був компромiс iз самим
собою.

Скажiть-но, порадьте: що я мав робити? Зректися сина?
- До речi, Северине Петровичу, я знаю про вас не вiд енкаведе, хоч i
вони, сподiваюся, мають про вашу особу немало iнформацiї. До вiйни я
декiлька разiв зустрiчався з вашим сином... ми ж прецiнь були однодумцями.
Вiн любив про вас розповiдати... вiн любив вас. - Гонтар добув iз кишенi
хустину й витер спiтнiле чоло. Жнивне сонце розтопило день, немов свiчку
пахучого воску, й усе навколо хлюпалося, мерехтiло в золотистому осяянi.
Вiн називав вас "фатером", ви знаєте про це? Роман хвалився, що його
"фатер" - апостол у Горопахах, який прагне усiх помирити, усiх навчити
добра, пря потребi допомогти й за кожного скривдженого упiмнутися.
Шо-правда, Роман додавав сокрушно, що "фатер" не визнає полiтики, нiяких
партiй, для нього є лише Бог, є земля, є люди, є людськi бiди. - Гонтар
без мого запрошення рушив на шкiльне подвiр'я у тiнь лип та акацiй; вiн
iшов, навiть за мною не оглядаючись; вiн знав, що згадкою про Романа
прив'язав мене до себе.

Я шкутильгав за ним.
Чубарики майже бiгцем оточили шкiльний сад - потонули в лопухах i
кропивi.

- Колись, пам'ятаю, я збирався написати оповiдання або й повiсть, яка
мала б називатися "Апостол iз Горопах", i прототипом мого героя повиннi
були стати ви, Северине Петровичу. Я дiлився iз цим задумом iз вашим
Романом... - Гонтар присiв на трухляву колоду, що лежала обiч садової
стежки. Тiльки тепер у тiнi, де пахло кропив'яним духом, я помiтив, що вiн
дуже стомлений... радше сказати, якийсь випорожнений: нi в очах, нi в
усмiшцi на тонких губах, нi на збриженому зморшками високому чолi я не
помiтив пульсування життя, радостi, а якщо хочете - то й вiдчуття
небезпеки. Нiчого цього не було. Зовнiшня елегантнiсть, нiбито
європейський лоск - отой метелик пiд сизою бородою з ямкою, напрасованi
штани, начищенi черевики й зелений капелюх iз пiвнячим пiр'ям - це тiльки
маскування. Я раптом вiдкрив для себе, що i його розмова - це теж
маскування: вiн нiчим не цiкавився, йому нiчого не було потрiбно, вiн
навiть нiчого не боявся... вiн жив у далекому потойбiчному свiтi
байдужостi, де не було нi радощiв, нi тривог, любовi i смертi, власне,
нiчого не було... вiн плив у безбережнiй i безбарвнiй тишi, занурений у
себе по горло, власне вiн утопився у собi. Якось не вiрилося, що ця людина
майже щодня пише в газетi пристраснi, аж гарячi на дотик, гнiвнi памфлети
й статтi, вигостренi, як багнети... та ще багнети напоєнi трутизною, i
призначення їх було дискредитувати, змiшувати з болотом, знищувати
морально нацiоналiстичне пiдпiлля.
Чи, може, гнiв, пристрасть, багнет, трутизна - це теж його маскування i
вiн нiчим цим не переймається, йому жити нудно й писати нудно?
- Чого ж бо ви не написали вашу повiсть? - спитав я Гонтаря. - Якось
мiй Роман привiз зi Львова два томики ваших "Сiльських оповiдань", вони
дотепер є у моїй бiблiотецi. Я їх хвалив... Герої ваших оповiдань - новi
люди на галицьких теренах. Це було для мене вiдкриття.
- Дякую, - Гонтар стримано поклонився. - На все є свiй час... є час, як
ви говорите, на вiдкриття нових людей. I настає час, коли й вони сходять
зi сцени, а на їхнє мiсце поспiшають iншi. Це закономiрнiсть. Такою ж
закономiрнiстю є те, що я не зумiв, чи не встиг... чи не був душевно
настроєний написати повiсть про сiльського апостола, вчителя, котрий учив
читати й писати не одне поколiння сiльських дiтей; вiн учив їх також
садiвництва та пасiчництва, в мочарах, де ранiше рохкали жаби, навчав
селян копати саджавки й розводити рибу, яку потiм возили в дiжках євреям у
Бистричани... вiн теж роздобув у нiмецьких колонiстiв "батоги" полуниць,
до того часу невiдомої у Горопахах ягоди, котра дуже швидко завоювала
городи й була вельми поплатною. Апостол у Горопахах мирив людей, якi
билися за межу, керував у читальнi хором, бо трохи грав на скрипцi, гасив
полiтичнi пристрастi й кликали його люди "в куми" - хрестити дiтей.
Гонтар направду був досконало поiнформований про мою "апостольську"
дiяльнiсть. Втiм, чи лише мою? Тисячi народних учителiв вiд початку
столiття до наших днiв брали на себе роль заступника скривджених у селах i
мiстах, селах i мiстечках, тисячi... Це наш обов'язок i наша робота, яку
нiхто iнший за нас не переробить, бо також нiхто iнший, окрiм хлiбороба,
не виоре нивку й не кине в скибу зерно.

- Я хотiв би тiльки додати, - промовив я, - що в теперiшнiй час
апостолювання набагато ускладнилось, тяжким став його хрест, i крутiшою
стала Голгофа. Це мав би пам'ятати письменник, якщо вiн знову повернеться
до цiєї теми.

- Я не один раз роздумував... припасовував кiнець до повiстi про
апостола з Горопах... я колись цю повiсть таки напишу. I вже знаю, що
кiнець має бути трагiчним, - вiдповiв Гонтар стомлено. - I трагiчним,
прошу вас, вiн буде не тому, що надто тяжкий хрест узяв на плечi народний
учитель, нi. Маю надiю, що апостол таки дiйде, донесе хреста на Голгофу.
Бiда, трагедiя його в тому, що вiн залишиться на Голгофi самотнiм, нiхто
не прийде його оборонити вiд оббрiхування... нiхто не оборонить, коли
почнуть його каменувати. Всi ослiпнуть й оглухнуть, бо будуть жити тiльки
своїм страхом. I апостол на Голгофi буде оплакувати свою самотину, ось
згадаєте мене, що так станеться. Нiяка собака не згадає про його
доброчинство; нiхто не вiдважиться, щоб утерти його смертний пiт, бо й це
буде небезпечно. Ось який кiнець повинна мати моя повiсть. Може, тому її й
не пишу, щоб не стати злим пророком. - Гонтар говорив лiниво, часом
зупинявся, роздумуючи чи над словом, чи над думкою. Я мав враження, що вiн
вибирав слова лагiднiшi, не хотячи мене образити.
- Ви, мабуть, не любите людей, - промовив я перегодом. - I не вiрите в
людську вдячнiсть... чи принаймнi в людську поряднiсть. Я нескромно
здогадуюся, що пiд iменем апостола маєте на увазi мою особу. Так? Хочу
уточнити: на нiякi почестi, на вдячнiсть я не розраховую, i не вважаю, що
якiсь мої вчинки, дiї були особливими... Це була звичайна сiльська
робота... ну, може, небезпечна, невдячна, але робота... Ну, а якщо
залишуся на Голгофi самiтником, коли не знайдеться руки, яка б вiдвернула
вiд мене вороже камiння... коли їх очi вiдвернуться вiд мене... коли не
впаде жодного слова в моїй оборонi, то буде менi гiрко, i, певно, я
заплачу.
- Отут, Северине Петровичу, й поставимо крапку в моїй майбутнiй повiстi
про апостола iз Горопах, - сказав, зiтхнувши, Ярослав Гонтар. - Тепер
можна менi сiдати за стiл i довершити те, що було задумане десять рокiв
тому.
- Пусте, - махнув я рукою. - Шось не дуже вiриться... та й ви самi не
впевненi, що здатнi повернутися на мистецьку царину. - Я вагався, чи варто
говорити йому прикрi речi. Хоч... чом би й нi? - Плуг у борознi заiржавiв,
чересло пощербилося, конi, що були запряженi у плуг i колись мали крила i
силу... ой, були колись у плузi крилатi конi... стали сухоребрими клячами.
Та й сам плугатар забув, як то ходиться за плугом, як то тяжко... i як то
радiсно. Правда? - Я, мабуть, вистрiляв цю фiллiпiку надто гаряче, але не
мiг я iнакше... звичайно, я був обурений не чорним Гонтаревим пророцтвом;
не вiрив у його вiщування, мiй хресний шлях, прецiнь, не прорубувався
крiзь пустельнi хащi Гетсиманського саду, вiн котився помiж бiлими хатами,
помiж людьми i їхнiми долями... невже колись люди мене вiдцураються?
Я зiбрався прощатися з Гонтарем.
- Почекайте, - зупинив вiн мене. - Почекайте, - повторив. - Маю до вас
офiцiйну справу, i то дуже важливу, яка стосується вас особисто, шановний
Северине Петровичу. Та спершу я хотiв би продовжити бесiду, яка стосується
мене, моєї так званої творчостi. Я давно не брав участi в дискусiях на
лiтературнi теми.

- Цiлком зрозумiло, - випалив я у своєму стилi. - Бо ви давно перестали
бути письменником. - Боже борони, я не збирався вiдкривати йому очi на
його власну байдужiсть, на нудьгу, що сидiла на його високому чолi i
холодно туманилася в очах... нудьгою вiн був спеленаний, як мумiя льняним
полотном.

- А ким я є? - пробував вiн усмiхатися, продираючись крiзь тумани,
крiзь зарослi й пропастi нудьги. - Я пишу... виходять мої книжки. -
Оборона його була слаба, боронився вiн бiльше для годиться; йому, мабуть,
було шкода самого себе; нi один мускул не поворухнувся на його лицi, а очi
за скельцями окулярiв були порожнiми.
- Ви є бiйцем iдеологiчної застави на захiдному кордонi Радянського
Союзу - так про вас писали в столичнiй пресi, - пригадав я недавно
прочитане. - Це, очевидно, похвала? I ще там було написано, що ваше перо
прирiвнюється до штикiв цiлого полку, а то й дивiзiї... то ж уявляєте,
пане-товаришу, скiльки вбито вашим пером душ... вбито й покалiчено.
Письменник, як я розумiю, повинен лелiяти душi, плекати їх, пiдносити, вiн
немов ангел-хоронитель стоїть за кожною душею, що схилилась над його
книжкою.
А ви боєць, а не ангел, вам командують стрiляти направо або ж налiво,
колоти багнетом, бити назад кольбою, чорнити небо, плюгавити землю. Ви
послушно вiдповiдаєте: єсть!
Iнший на мiсцi Гонтаря напевно не стерпiв би й або крикнув би, щоб я
замовк, або ж покликав би своїх солдат, бо я таки направду дозволив собi
забагато (не було зi мною Iрини, вона зажди охолоджує, стримує мiй запал),
а вiн тiльки узяв мене пiд руку, оглянувшись на своїх охоронцiв.
- Не треба аж так... аж так вибухати, - промовив Гонтар спроквола. - Не
треба, щоб нас почули... свiт став вухатим зайцем, цiлий свiт - єдине
вухо, що надслуховує i пiдслуховує. Це, добродiю, небезпечно. - Ми поволi
проходжувалися садовою дорiжкою; сад дрiмав у солодкому забуттi, i лише
бджоли натягували низом вiд квiтки до квiтки струни, що бринiли монотонно
й заспокiйливо. Очевидно, й ми з Гонтарем виглядали збоку здруженими...
виглядало збоку, що в запущеному шкiльному садку здибалися двоє приятелiв,
якi згадували романтичнi пригоди давноминулої молодостi.
На сторожi їхнiх споминiв лежали в бур'янах енкаведисти.
- Ви мене, бачу, зовсiм не боїтеся, Северине Петровичу? - спитав
Гонтар, прикурюючи нову казбечину. Потягнувся i я до його коробки.
- Не боюся, - признався я щиро. - Бо чого б мав вас боятися... вас,
приятеля мого сина? Ви ж бо, прецiнь, були однодумцями. Шо-правда, вiн,
фантазер i мрiйник, залишився у Львовi боронити в пiдпiллi товариша
Сталiна й потрапив у лабети гестапо, а ви, вибачайте, встигли чкурнути в
Уфу чи ще кудись у глибину Росiї. Але це я так... це ярить у менi,
пане-товаришу, батькiвський бiль. Якщо ж поправдi, то чомусь менi
здається, що ви не здатнi запродати мене енкаведе... хоч не треба й
продавати, а лише гукнути он того драбугу з автоматом, що лежить в
лопухах, щоб мене арештував, бо я сякий-такий. Нi, у вас не вистачить
характеру.
Гонтар iшов мовчки, похнюпивши голову; капелюх iз смiшним когутячим
пером тримав у руцi; рiдке, немов попелом посилане волосся мокрими
пасемцями поприлипало до чола й виглядало, начебто хтось вилив йому на
голову миску помий. Моя iронiя, як я зрозумiв, до нього не доходила,
шпичастi слова вiдбивалися, як горох вiд стiни... i менi лишалося той
горох назад визбирувати. А взагалi на що я сподiвався? На його покаяння?
На заперечення? Втiм, якого дiдька лисого я вiд нього хочу? Хай
забирається, та швидше.
- Дивовижно, - призупинився Гонтар, - як син... як ваш Роман не був
схожий на свого батька. - Виявляється, Гонтар таки мене слухав. - Вiн був
лагiдний, а ви - перчений. Але я на вас не ображаюсь. Я хочу лише спитати
(i даю вам чесне слово, що все залишиться мiж нами): невже ви, чоловiк
освiчений, начитаний... чоловiк, який не з книжок чи з газет, а таки на
дотик i на запах знає нашу галицьку бiду в щоденнiй її з'явi, не вiрите,
що радянська влада, яка тепер на наших теренах сторцується на ноги, не є
тим лiкарем, що погасить наш бiль, i злиднi, як рани, минуться.
Вдумайтеся: чому мiльйони згинули в минулу вiйну, обороняючи радянську
вiтчизну? Невже всi вони, як ваш Роман, були мрiйниками й фантазерами, як
ви кажете... це ж були звичайнi люди, так, звичайнi, з поля, фабрики, не
комунiсти навiть, а проте, вони йшли i йшли в бiй. - Гонтар аж ухопив мене
за руку. На його обличчi, як менi здалося, зачаїлося очiкування, моя
вiдповiдь мала щось для нього значити, вiн, може, сам для себе хотiв
з'ясувати щось дуже важливе.

Я був жорстокий; мiж нами лежав його брехливий опус про "героїчне
життя" i "героїчну смерть" сержанта Козаченка; мене не обходили його
переживання, розчарування, чи й навпаки - утвердження.
- Нi, - я рiшуче заперечив. - Ваша радянська влада... гiрко менi,
повiрте, за цю владу загинув мiй син... - це саранча, яку виплодив i
наслав на нас Сталiн. Ше до нього був Ленiн. Саранча вижерла Росiю та
Україну - пустеля чорна й страшна. Нема у вашої влади нiчого нi людського,
нi святого. Хiба я не є свiдком того, що робиться в Горопахах... хiба це
нормально, товаришу письменник, що дитина, пiдлiток, доведений до вiдчаю,
хапається за зброю i стрiляє... i стрiляє, мусите знати, не в якогось там
конкретного Козаченка, а в самi груди вашої радянської влади. То хто ж
вашiй владi буде вiрити, хто її буде любити... i за що, питаю вас, мають
люди її любити? Ви, до речi, теж у неї не вiрите i знаєте, що проголошенi
нею постулати, обiцяне "свiтле майбутнє" - це звичайнiсiнький блеф,
брехня. В неї, у владу, у "свiтле майбутнє", в сталiнськi гаразди не
вiрили також тi мiльйони й мiльйони - страшно подумати,- якi угноїли собою
землю в її оборонi, з iменем Сталiна у цю землю падаючи. Апокалiпсис!
Гнанi вони були примусом, страхом, горiлкою, надiєю, обiцянками,
кулеметами загороджувальних банд, i в них не було виходу, бо й божевiльний
Гiтлєр не був кращим. Я собi уявляю... я собi уявляю i плачу: мiльйони душ
стоять у довжелезних чергах дотепер, дарма, що вже стiльки рокiв минуло,
як вiйна скiнчилася, перед райською брамою, бо вiдомо, що воякам, загиблим
на вiйнi, наперед уготоване царствiє небесное (принаймнi "уготоване"
теоретично), а святий Петро-ключник вiд раю, пошкрiбує лисину й уперто не
вiдчиняє браму, бо душi воякiв рапортують йому, що загинули "за Родiну й
за Сталiна", а цiлий християнський свiт знає - це не могло не докотитися
до святого Петра - що "Родiна i Сталiн" - це уособлення зла на землi... це
пекло. I ви це, пане-товаришу, теж добре знаєте.
Гонтар анi не ворухнувся, анi бровою не повiв, анi в оцi не викресалась
iскорка протесту чи хвилювання. Я мав страшенну охоту вхопити його за
пазуху бiленької сорочки, щоб трiсла в моїх руках, щоб ним потрусити... аж
пальцi мої вiд цього бажання тремтiли, а вiн стояв передi мною спокiйний,
гейби душа з нього вилетiла... i стала його душа вороною, що сiла он на
ясенi бiля шкiльної хвiртки... а тут, передi мною, цiпенiв на ногах труп.
Господи...

Врештi Ярослав Гонтар отямився, i, мовби мiж нами не вiдбулася гостра
розмова, мовби я згарячу не виказав усього, що думаю про новi порядки, якi
встановлює в Горопахах оперуповноважений Ступ'а, знову простягнув менi
коробку "Казбеку". Ми закурили й далi рушили садовою дорiжкою, поки вона
не вперлася в колючу стiну здичавiлої малини.
- Ну, гаразд,- зупинився тут Гонтар. Здавалося, вiн насолоджується
малиновим солодким духом i золотим дзвоном бджiл, бо, заплющивши повiки,
стояв довгу хвилину.- Ну, гаразд,- повторив вiн,- де ж вихiд, де ж
просвiток, вiконце для цiєї .страждальної землi? Невже повстанча боротьба,
в якiй так щедро розливається братня кров, де в чистiй рiцi великих
нацiональних iдеалiв - я згоджуюся, що є така могутня рiка, вона пливе
безбережно - то тут, то там вливаються струї гнилизни, дрiбної i страшної
помсти, взаємпорахункiв... i пливе там синя струя багацького,
куркульського жалю за тим, що уже в них вiдiбрано або ще буде вiдiбрано.
Невже ви ставите на тих, що в бункерах, що в лiсах i ярах, що
прикриваються Україною, немов фiговим листком? Невже ви за них? Ви ж цiле
життя пiдкреслювали, уточнювали й, зрештою, тепер це робите, що стоїте
понад партiями, понад полiтикою, для вас мають вартiсть тiльки земля i
народ... менi про вашi iдеали протрубiв колись вуха Роман. Невже ви
перефарбувалися, переметнулися, Северине Петровичу, на другий бiк барикад?
Вiн налаштував проти мене цiлий частокiл запитань, i що мене вразило:
питання були гострi, а мовленi вони були рiвно, по-службовому монотонно;
його слова не мали в собi ядра, i я подумав, що мого спiвбесiдника не
цiкавить те, що я йому буду вiдповiдати. Душа його далi лiтала у воронячiй
зграї й крячала, а бездуховна мумiя проходжувалася зi мною в шкiльному
садку й про людське око вела необов'язковi для неї, чужi й непотрiбнi
розмови. Мiстика якась.
Та все ж я вiдповiв, що для мене нема нiяких барикад i для мене нема
мiсця нi справа, нi злiва, я стою посеред землi, посеред України й посеред
людей, оце i є моя полiтика. Стосовно ж "Штефанових хлопцiв" i взагалi
нацiонального пiдпiлля, то, по правдi скажу: боюся, що їх розчавить
бiльшовицька потуга. Цiлком погоджуюся, що в рiчцi, яка розлилася, як
море, по цiлому краї, є i сукровичнi потоки, бруд... i чому б не могли
бути, коли хвилi б'ють об береги, лупають камiння, вижолоблюють рiчища,
змивають пiсок i смiття. Однак не можна не захоплюватися безкрайнiм
розливом рiки, її потужним, упертим плином, дарма, що, може, учасники
боротьби здогадуються: ворожа сила поступово буде загачувати цей плин... i
вiд рiки нiчого не лишиться, хiба що лишиться для нащадкiв родючий
намул... i знову колись, родючiстю цiєю сплеканi, постануть новi борцi.
Мене захоплює приречена жертовнiсть тисячi тисяч, а не якоїсь куркульської
стихiї, як ви кажете. Але я й плачу... якщо висохне рiчище народного
плину, то залишиться безлiч могил... могила на могилi... та ще "чорнi
во-ронки" й сибiри. Й ще, сподiваюся, залишаться сумнi пiснi, вони теж для
нащадкiв. Бо грiх був би, коли б люди забули про Михася Несмiя-на на
прiзвисько Затичка.
- Хiба й про нього є пiсня? - високо понад окуляри виповзли Гонтаревi
брови, власне брiв у нього майже не було - росли два рудуватi кущики.

- Є. Хiба хлопчина, котрий став в оборонi зганьбленої сестри, не вартий
стати героєм балади? - Менi самому лише тепер надто вирiзьбилося виразно:
люди нiчого й нiколи не забувають. Шо з того, що нiде нема Михасевої
могилки, що його десь кинули в яму й затоптали смiттям, щоб i слiду не
лишилося, щоб нiхто не вкопав хреста й не посадив калину. Є зате спiванка,
вкарбована в пам'ять, яку нiхто не затопче, бо людська пам'ять, як корiння
трави: топчи її, викошуй, випалюй або й переорюй, а одначе котрогось мая
вона пустить пагiнець - i знову зазеленiє мурава.
- Я iз вашого Михася витворив такого собi юного фанатика, який залюбки
стрiляє в людей,- Гонтар зiтхнув i заходився протирати скельця окулярiв. Я
помiтив: пальцi його були тонкi, жовтi й довгi iз загостреними нiгтями.-
Де ж iстина? У баладi, про яку ви говорите, чи в моїй статтi, написанiй на
основi оперативних звiдомлень? - Гонтар на хвилину ожив, воскрес, начебто
направду багато для нього важила iстина. Скресiння однак тривало недовго,
коротку мить... на коротку мить повернулася в мумiю душа.

- Коли б ви перед тим, як писати про подiю в Горопахах, якби направду
схотiли дiзнатися, як воно сталося, то приїхали б сюди... Але тепер
запiзно про це говорити, пане-добродiю. Та й кому iстина потрiбна? Вашiй
газетi? Дайте спокiй. - Я себе стримував, щоб знову. не розпалитися. -
Менi лише цiкаво: пощо ви аж сьогоднi завiтали до нас? Перевiрити, як це у
вас називається, правдивiсть мого листа, якого я надiслав до редакцiї...
тобто мiй вiдгук на вашу статтю? - шибнуло менi в головi. - То покваптеся,
то пройдiться, мiй пане, селом, розпитайте кожного стрiчного, окрiм опера
Ступи та його поплiчникiв, як воно насправдi було з Михаськом i сержантом
Козаченком. Iще зрiзанi дерева скануються соком у Несмiяновому садку, а
згарище з його хати iще димить.

- Iще димить? - Йому попiд очi втома намалювала жовтi пiвмiсяцi. - Ви
мене туди поведете?
- Хоч зараз, - вiдповiв я. Починала надокучати безплiдна, як _менi
здавалося, розмова з Ярославом Гонтарем. Опiсля, на Сибiрi одначе я
згадував цю розмову як дуже важливу, вона виявилася значущою i для мене, й
для Ярослава Гонтаря.
- Ну так, я повинен сказати вам, що редактор справдi послав мене сюди з
метою перевiрки вашого листа. Саме мене, й це закономiрно. Адже про подiю
в Горопахах я написав щось iнше... i отже повинен вас спростувати, -
сказав Гонтар i поправив на шиї свого "метелика". Я уявив його в
"метелику" та в зеленому капелюсi з пiвнячим перцем на березi розлитої, як
море, збуреної хвилями рiки: вiд обрiю до обрiю лилася кров, падали герої
i зраджували подонки, скрипiли сибiрськi переселенськi ешелони й горiли,
як свiчечки, солом'янi стрiхи, бомби корчували Чорний лiс, шаленiла вiд
сказу лють окупанта, а пiгмей у "метелику" лiниво позiхає в кулак. Його
нiчого не обходить.
- Вам спростувати - раз плюнути. Це так просто, - вiдповiв я.

- Якщо по правдi, то не для спростування i плювання я сюди приїхав, -
зауважив Гонтар. - Я прочитав у листi ваше прiзвище й пригадав бiлявого
юнака з Львiвської полiтехнiки, романтика, мрiйника про вселюдське
братство. Я знав, що вiн загинув... i менi, читаючи вашого листа, стало
страшно за вас. Ви безогляднi... ви бавитесь з вогнем, розумiєте? Ваше
апостольство, про яке ми щойно з вами говорили, безперспективне й дуже
небезпечне. Я дивуюся, що вас, Северине Петровичу, дотепер терплять... що
не заарештували. Незручно, мабуть, радянськiй владi арештувати батька,
який вiддав на вiвтар цiєї влади - скажемо так пишно - свого сина. Це
сьогоднi незручно, але завтра вашу критику, заступництво за когось,
незгоду з тим же Ступою, про якого ви пишете в листi, порахують за ворожi
дiї. Розумiєте? Минулися часи, коли ви безборонне ходили помiж вогнями.
Стрiляють навкруги. Та й... минулося ваше нейтральне начебто
апостолювання... ви не нейтральний - ви на барикадах проти Ступи i проти
нових порядкiв.

- Хочете сказати, що я нацiоналiст, один iз тих, що сидять у криївках?
- перебив я його.
- Ви iдеалiст, Северине Петровичу... старий мрiйник - доброчин, дуже
схожий на свого сина. Я приїхав, щоб вас остерегти.
Потiм, коли я провадив його на Королеву вулицю на Несмiянове пожарище
(а за нами попереду й ззаду - автоматники), вiн спитав:
- Треба думати, що ви такi ж безогляднi й з другою воюючою стороною, з
бандерiвцями, так? I повiрте: вони теж думають, що ви не є нейтральними.
Мушу повторити: ходите помiж смертями, Северине Петровичу.

Я не розумiв Гонтаря: чого вiн хоче? Шоб я принишк у своїй норi? Шо
йому, зрештою, до того... до моєї долi? Невже старий цинiк приберiг у собi
якусь краплину порядностi?
Вiн довго стояв на згарищi Несмiянової хати, вiд якої вiяло мокрим,
прибитим дощем димом; я в думках заклинав його, щоб надихувався цим
руїнним духом.

На що я сподiвався?

2
Ген-ген пiзнiше, коли я самотнiй, як голодний вовк, скавулiв у лютих
дебрях Сибiру, хтось до наших баракiв переслав iз Бистричан новину, що
застрелився Ярослав Гонтар. Признаюся: новина мене, грiшного, втiшила. Це
означало, що Гонтаревiй душi набридло орати мертвi пiски й висiвати в
безплiдну скибу стоколос, що не дає зерна; я думав, що душа до нього
повернулася, розколовши показну маску байдужостi, в той момент, коли вiн
стовпенiв посеред Несмiянового дворища i дух погарищний проникав у кожну
його клiтину; i не мав вiн бiльше сили й охоти втекти вiд всюдисущого
смороду руїн ...руїна поселилася в ньому, вiн врештi сам себе вiдчув
руїнником.
I вiн пустив собi в рот кулю; мусив це зробити, якщо вiдчув себе
нормальною людиною, якщо осягнув себе, питаючи: хто єсьм?
Я молився за його душу i просив Бога вiдпустити йому грiхи.
Я згадував його: нi, не в усьому вiн не мав рацiї... хоч би взяти
трагiчний кiнець мого так званого апостолювання, який вiн провiщав. Я
сотнi, тисячi раз переживав тi ганебнi хвилини, коли енкаведисти... i не
так, може, енкаведисти, як таки мiсцевi стрибки силомiць, грубо втовкували
в драбини, в солому мене з Iриною й при цьому щось веселе приговорювали...
щось соромiцьке... щось зневажливе... щось таке, що не вкладалося менi в
головi, бо ж стрибки було колись моїми учнями.
Я їх упiзнавав... я їх не хотiв упiзнавати; я пам'ятав їхнi iмена; я
примушував себе їх забувати.
Апостола з Горопах - я був у цьому переконаний - ще мiг порятувати
церковний дзвiн, алярм квапливий, що кликав людей на мiй порятунок. Дзвiн,
щоправда, лементував, проте люди не збiгалися мене боронити, кожен мав
свiй страх. I я, молячись за душу Гонтареву, запитував у Господа: "Невже
страх направду був аж таким безмежним, бiльший вiд любовi й довгих лiт
мого подвижництва в Горопахах, де я не тiльки навчав, як чесно, мудро i
гiдно жити, але й повсякчасно ризикував власною екзистенцiєю?"
Господь мовчав, надто глибоко ми сидiли в сибiрах, щоб долетiли нашi
жалi до нього, i надто багато було нас, покривджених, щоб кожного
вислухати...


То ж запитую тебе, художнику - мiй молодий сусiде, як ти намалюєш на
моєму портретi розчарування сiльського апостола, оте його довге очiкування
людської вдячностi, отi запiзнiлi й через те зжовклi й зблiдлi Гонтаревi
слова про неможливiсть бути нейтральним у земному життi...

3
Я тебе виглядав...
Можеш вiрити або ж не вiрити, але нападали на мене, як вороги,
самотиннi, повнi сирiтства, жалю i глухої нiмоти днi i, рятуючись од
напасникiв, я кривуляв стежкою поза городами, обминаючи колгоспний,
повсякденно немовби поруйнований ордою двiр, i виходив на "цiсарку" -
стару, ще австрiйську дорогу за селом; тут бiля покинутого кар'єру, що
порiс ситняком i полином, а саме його дно свiтилося дзеркальцем води, я
сiдав на пагорбку, де колись стояв, може, пам'ятаєш, так званий "Петрiв
хрест" - височенний, тесаний iз дуба, мовби аж обвуглений вiд часу й
дощiв, що його вкопали на мiсцi, де вбило громом тутешнього газду Петра
Ориня, i годинами дивився на дорогу, визираючи тебе. Так принаймнi я
пояснював своє сидiння на пагорбi самому собi, бо, якщо зважити на
"хлопський розум", то моє визирання було марним i смiшним, не мав я нiякої
надiї на твiй приїзд, ти у тамтому Львовi жив своїм життям й годi було
сподiватися, що котрогось дня раптом спам'ятаєшся, залишиш лекцiї в
iнститутi, малювання, виставки, поїздки, вродливу свою дружину й чимдуж
примчиш в Горопахи до осиротiлої пiсля материниної смертi хати, щоб
продовжити безконечну роботу над моїм портретом; кажу "безконечну", бо вже
й не пам'ятаю, коли ти її розпочав, i не пам'ятаю, скiльки разiв,
приїжджаючи в Горопахи, то ти домальовував мiй многотерпеливий портрет, то
просто цiлими днями стовбичив перед ним, роздумуючи, певно, над
метаморфозою моєї особи. Я також маю пiдозру, що, вдивляючись у мiй
портрет, ти помiчав змiни й у самому собi: ти був iнакшим тодi, коли
вперше клав на мольберт загрунтоване полотно й вмовляв мене посидiти
кiлька сеансiв на стiльцi... ти був тодi ще молодим, око твоє ще не вмiло
вловлювати й вимiрювати глибину тiней й не вмiло воно проникати в
незвiданi свiти, у непролазнi хащi людської душi; ти бачив тодi
ображеного, замкненого в собi гордого, аскетичного ззовнi, у потертiй
фуфайчинi й кирзаках старушка, який гостро споглядав на свiт, презирливо
стуливши губи; власне презирливiсть, вiдчуженiсть вiд свiту, що
пробивалась на лицi, вiдповiдали тодiшньому моєму душевному стану, i таким
треба було залишити на полотнi моє зображення, вважаючи роботу завершеною,
але через рiк чи через два ти чомусь повернувся до мого портрета, вiн тебе
мучив i мучив, очевидно, в художньому твоєму баченнi свiту вiдкрилося iще
одне, чи двоє, чи й троє нових вiкон, через якi свiт ринув у твою душу, ти
навчився мислити пензлем, i коли мiй портрет ти знову поклав на мольберт,
i коли я, позуючи, знову сидiв перед тобою на стiльцi, то вiдкрилося тобi,
що iронiї й презирливостi в менi чи то зменшилося, чи згладилася їх
рiзкiсть, чи натомiсть душа моя почала сумувати.

I так тривало кожного разу, коли ти приїжджав додому в Горопахи; ти
заледве вiдмикав дверi своєї хати й вiдчиняв навстiж вiкна, щоб iз неї, з
хати, витiкав затхлий неживий дух, а замiсть нього хата наливалася, як
дзбанок, сухим леготом стернi, запахом соломи, до-рожної пилюки, яблук, що
достигали в садах, i хапав свiй мольберт, перемахував через перелаз i
знову всаджував мене позувати, примовляючи: "Ну-ну, що у вас нового
чувати, Северине Петровичу?"
Очевидно, так само я мiг тебе, мiй сусiде, запитати, я ж бо теж видiв,
що й ти сивiєш, що очi маєш глибшi, що частiше брови хмуриш у задумi...
ти, малюючи мене, шукаєш самого себе, себе поглиблюєш i тiшишся, що вмiєш
себе будувати; менi цiкаво було тебе слухати, коли я сидiв на стiльцi,
позуючи, i легко було спостерiгати, коли ти гриз свої пензлi, жбурляв їх,
i ненавидiв себе за безсилля, коли я тобi "не давався", ти готов був
ухопити мене за рамена й потрясти мої кiсточки, щоб я "вiдкрився"... i
тiшило мене, коли ти стояв передi мною усмiхнений, задоволений вiд вдало
упiйманого штриха. Колись, може, згадаєш, сусiде, старого вчителя, своє
терзання над його портретом i признаєшся своєму бiографу, що це були
студiї над самим собою.
Шо ж стосується мене...
Шо стосується мене, то... то я спробував перефразувати вiдому
сковородинську фразу, що "свiт мене ловив i не зловив" на протилежне
константування: свiт мене таки упiймав. I це, бiгме, не була капiтуляцiя,
зрада самого себе, чи як ще iнакше назвати метаморфозу, що поступово
оволодiвала мною. Iнодi з цiкавостi я дiставав iз-за шафи, загорнутий у
стару сорочку, щоб не припадав пилом, мiй портрет, який ти залишав у мене,
й зблизька до нього придивлявся. Якби хтось зблизька пiдглянув моє
заняття, то мав би мене за дивака, за такого, який сам собою милується,
одначе "той збоку" не мiг знати, що це не було любуванням, а наче
впiзнаванням самого себе. Я мiнявся: три чи чотири роки тому з мене
пирскала, мов їдь, люта злiсть, яка змiнилася iронiєю й презирливiстю до
свiту, потiм напав на мене сум, потiм пiдкралася самотнiсть, потiм -
розпач, що межував iз божевiллям, потiм ти уловив у моїй душi якийсь
свiтлий оптимiстичний трагiзм.
Що уловиш, розпiзнаєш, мiй друже, цього року? Старiсть, що рiзьбить на
моєму обличчi свої карби? Чи може, розпiзнаєш надiю... надiя, немов далека
спiванка у далекому полi - мелодiя то виринає i бiжить на гребенях житнiх
хвиль, то несподiвано впадає у житнi нетрi й глухне там, борсається, як
голуб у сильцi... борсається i таки визволяється, щоб знову позолотити
собою гребенi полiв. Зрештою, на що може сподiватися, яку надiю може
плекати засушений, як квасолевий стручок, добре таки пiдтоптаний дiдок?
Надiю на легку смерть? Надiю, що життя не кiнчається, що ще встигну
виорати не одну скибу, й ще кину в скиби зерно... зерно проросте, вижене
колос - i ще буде на столi хлiб.
Дай, Боже...
Шо маю на увазi пiд iменем зерна й хлiба? Чи я знаю? Просто жити?
Вставати досвiта, коли ще тумани, як вiвцi, попасають на землi, коли ще
небо на сходi, щоб сонце дочасно не прокинулося, затулене наглухо
пiдсиненими пеленами, а птахи у травах, на деревах i в стрiхах сплять, як
неторканi струни, i тиша глибока, безмiрна й сонна панує у цiлому сiтi...
вставати отже досвiта й босонiж походити по садку або помiж яриною i
картоплею на городi й чути, як солодно терпнуть в студених росах твої
старi ревматичнi ноги; власне у цiй досвiтнiй мандрiвцi тiльки й
вiдчуваєш, як терпнуть ноги, а ще чуєш, як густо пахне свiт всепереможним
зеленим соком, i бiльше нiяких вiдчуттiв нема... i нема нi жалю, нi
тривоги, нi очiкування дня; нi болю, нi жадання, нi щастя, бо, власне,
нема тебе самого, ти розчинений на атоми й висiяний у тумани й у зелений
сiк, i це неiснування в тишi, злиття зi свiтом - велике чудо мого
повернення у молодiсть. Принаймнi, коли сходить сонце й коли птаство, i
дерева, i зела, i роса, i колгоспнi спутанi конi на левадi коло конюшнi, i
вiкна хат вибухають водночас спiвом, блиском, вогнистим вiтром, iржанням,
шелестом листя i трав - i вакханалiя ця радiсна i божевiльна виливається в
єдиний дзвiн, що дзвонить i дзвонить потужно над усiєю землею, я почуваюся
немовби вихлюпленим iз купелi - легко менi, о Боже, чистий я, о Боже, i
дужий я, о Боже... I тiльки жаль менi, що тисяча днiв i ночей, вiдтодi, як
стрибки брутально пакували нас iз Iриною у васаг з соломою, аж до
недавнього часу були замурованi в грубезному мурi, замерзлi в чорному
льодi, i ще жаль менi, що нiхто iнший, а таки я сам був тим мулярем, який
мурував навколо себе стiну. Скiльки втрачено росяних досвiткiв...

4
Не спалося.
Нiч була схожа на глибоченну криницю, обмуровану чорним камiнням, а на
її днi на вузькому лiжку лежав старий чоловiк, якому не давали спати
думки, що злетiлися, як голоднi птахи з усiх горопа-хiвських садiв, до
мого убогого пристанища; думки обсiдали мене й били дзьобами в скронi; я
не витерпiв катування, зсунувся з постелi, нашвидкуруч одягся, застелив
великий свiй стiл бiлим обрусом i до самiсiнького ранку розкладав на ньому
свої думки й болi, що в менi заболiли, й .бiля кожного болю, щоб були
виднiшими й щоб нестерпно болiли, засвiчував свiчку.
А що перший бiль - то скиглiння, ховане вiд людей, i молитви до Дiви
Марiї отiєї жiнки... отiєї моєї сусiдки, що збирається вiддати замiж свою
одиначку. Жiнка збиралася зробити весiлля по-людському, по-християнському:
щоб молодята повiнчалися у церквi. Адже так вiнчалися тато з мамою, дiди й
прадiди, рiдко хто в наших краях "жив на вiру". Сусiдчине бажання було
зрозумiлим i простим. Одначе, молодий, тобто майбутнiй зять затявся: "Не
пiду до церкви, не забувайте, що вчуся в Бистричанах в iнститутi, донощики
вiдразу продадуть мене за тридцять срiбних, що, мовляв, комсомолець
вiнчався по-церковному - бувай здоров, мiй iнституте".
А ще другий бiль - то злодiйська пошесть. Щодня, як тiльки-но звечорiє,
Штефан Бараба, той, що доїжджає на роботу в Бистричани, бере пiд пахву
торбу, або курмей, або ношi, й дибуляє на колгоспне, щоб щось украсти.
Нинi принесе в'язку конюшини для корiвчини, завтра поцупить з току дiлетку
жита, пiслязавтра на фермi розживеться торбою концкормiв, а настає осiнь -
двигає мiшками, аж, бiдний, стогне, цукровi буряки на самогон, а кормовими
буряками цiлу зиму годує двоє поросят. Якби Штефан Бараба був якимось
голяком, а то ж - газдiвський син, колись його тато-небiжчик колоска не
пiдняв би на чужiй нивцi, а нинi, коли Штефанiв син, Василько -
дванадцятирiчне хлоп'я, наївно докоряє татовi, що мовляв, той краде чуже,
то славний електрик iз "стражi протипожежної" у Бистричанах
виправдовується: "Ти, пуцьвiрику, темний, як табака, й дурно тебе вчать у
совiцькiй школi. Затям собi: нема честi в совiцької влади. Якби менi на
роботi платили по-людському, як належиться, то не крав би... не крав би,
коли б не видiв, що крадуть усi - однi менше, другi - бiльше. Нiби я не
знаю, що злодiйство - ремесло не тiльки небезпечне, а й таке, що немов
шашель, дiрявить душу й ти наскрiзь тим шашелем злодiйським просвердлений
i просмерджений, але ти нiц не зробиш i не порятуєшся - такий совiцький
свiт".
А що третiй бiль - то корчма за задньою стiною сiльського магазину,
"кооперативи", як колись казали, де в суботу перед вечером i цiлий день в
недiлю, а часто й у буднi днi помiж порожнiми коробками, помiж смiттям i
на смiттю розсiдаються хто на чому два або й бiльше гуртiв молодих i вже
пiдстаркуватих моїх краянiв, тих, що в колгоспi, i тих, що працюють у
мiстi на рiзних роботах, i кружляє, кружляє помiж ними слоїк або ж
заслинена склянка, або й навпростець пляшка з горiлкою чи "бiомiцином", а
потiм лежать вони проти сонця обпльованi, спiтнiлi, обляпанi соком рибних
консерв, отiєю знаменитою тюлькою в томатi, i воркують щось про бабiв,
курварство, або ж гундосять "Шумел камиш", або плачуть на своє
безпросвiття, або ж кленуть Бога. Гуртiв цих п'яних стає дедалi бiльше,
пиятика стає модною розвагою, до горiлки звикають: пляшкою казьонної або ж
власного виробу розплачуються з фiрманом за виорану присадибу, за
привезену з поля солому, за сусiдську помiч...
А що четвертий бiль - то "мода"; яка поширилася помiж дiвчатами:
виходити замiж на п'ятому-шостому мiсяцi вагiтностi.
А що п'ятий бiль - то порожня, як пограбований храм, читальня, яку
колись називали "Просвiтою", а тепер - клубом або ж будинком культури... а
в тому будинку начiплено безлiч плакатiв про близький комунiзм, про
п'ятирiчку, про соцiалiстичне змагання, про те, що мистецтво належить
народовi, i скрiзь, як замовляння, як знак чорної сили висять на стiнах
вождi з Москви; цим фальшивим плакатам i лозунгам люди в Горопахах нi на
краплинку не вiрять i тому до клубу не ходять, лише в суботи тут "крутять
кiно", а в недiлю - танцi.

А що шостий бiль - то сiльське закляте мовчання. Вийдеш увечерi надвiр
i огортає тебе сум, стає тобi маркотно, що нi на тому, нi на цьому, нi на
тамтому кутi не обiзветься парубоцька пiсня, не чути дiвочих голосiв,
вечiр панує глухий, нiби йому залили вуха смолою, а рот зашили дратвою, а
горло здушили петлею - i тихо навкруг, нiмо, мертво, лише пси гавкають...
лише пси, лише котрогось разу я почув, як якийсь молодик, який напевно
"обцивiлiзувався" на вiйськовiй службi, виспiвував "Широка страна моя
родная..."

А що сьомий бiль - то плач Iвана Дiдушка, який став у Львовi якимсь
начальником. Я бачив його позавчора, коли вiн сидiв на купi глини коло
могили своєї матерi на цвинтарi; оддалiк лежали пiд кущами пiдхмеленi й
притихлi вiд чоловiчого плачу два грабарi. Навколо Йвана стояли насупленi
дерев'янi й залiзнi хрести з порудiлим маїнням на грудях, що напевне
Йванiв плач розумiли. Бо вiдколи стоїть свiт свiтом, сини завжди
проводжали матерiв ув останнiй путь, матерям, синам, усiм нам це
проводжання дуже потрiбне, а Йван Дiдушко, примчавшись на похорон зi
Львова, материнин грiб лишив пiд церквою, бо вiн партєйний, бо не має отже
права хоронити маму з священиком, i тому вiн сидить над свiжою ямою,
очiкуючи, щоб бодай крадькома кинути на деревище грудку землi й при цьому
не маючи права нi перехреститися, нi вимовити "отченаш" за мамину душу, нi
вголос подякувати священиковi, який теж не має права супроводжувати
померлого через село. Заборонено. Шезники, нечистi з пекла, демони,
безп'ятки, дiдьки, арiдники, люцифери, чорти, тi, що в скелях сидять,
блудники та iнша сатанинська сила, що розплодилася, мов гадюччя в ярах,
пильнують кожний твiй крок, важать слово, мiряють рух...
А що восьмий бiль - я бачив, як колгоспнi комсомольцi, темна махорка,
викорчовували фiгуру з рiзьбленим розп'яттям Христа; поклали її опiсля на
верстат i прилюдно, регочучись i блiднучи вiд лякливої хоробростi,
заходжувались її розрiзати на кавалки.
А що дев'ятий бiль - вчителi в школi остерiгаються вимовляти перед
учнями вголос слово "Україна", до України обов'язково додають "Радянська",
або замiнюють Україну на "Вiтчизну", "Батькiвщину", за ними теж стежить
нечиста сила з партiйного пекла, з енкаведе, з районе, орда сексотiв.
А що десятий бiль - то посiяний кукiль: живи собi, чоловiче, поки
живеться, най тебе нiчо' не обходить, най тебе чужа кривда не болить; ти
собi закарбуй, чоловiче, на носi, що правда є лише в Москвi... а до Москви
далеко, а ми тут, у колгоспнiй канцелярiї, в районi, в Бистричанах царi й
боги, а ви всi "колiщата" й "гвинтики". Розумiєте? Понiмаєте? Ферштейн зi?
А що одинадцятий бiль - то олжа, що скрiзь запанувала: брешуть газети,
бреше радiо, брешуть начальники великi i малi в мiстах, бреше їхня партiя,
бреше колгоспний голова про врожаї, яких нема, бреше крамар у крамницi,
бреше письменник, звеличуючи нице, бреше суддя, називаючи злочином зiбранi
бiдною жiнкою п'ять колоскiв, брешуть генерали, що вони боронять мир,
насправдi ж готуючи вiйну, нахабно бреше пiп у церквi, проповiдуючи цноту,
а сам щовечора блудить в молодицi, брешуть колишнi оперуповноваженi
енкаведе, що вони закладали пiдвалини раю, бо насправдi ж створили пекло.
А що дванадцятий бiль - то доля Орисi Бойчук, є така голосиста дiвчина
в нашому селi, яка з ласки Хрущова, як i я, зрештою, повернулася з
сибiрського заслання, її голосом любуються люди в селi, приїжджав також у
Горопахи вiдомий композитор, щоб Орисю послухати, одначе в консерваторiю
її не приймають, бо її тато Гринь Бойчук, який мав повстанське псевдо
"Орлик", вистежений енкаведистами на вокзалi в Бистричанах, вiдстрiлювався
до останнього набою, поки не впав на кам'янi плити, зрешечений автоматними
чергами. Родина, як це часто у тi часи траплялося, вiд мертвого сина й
батька не вiдцуралася, й за це поїхала на Сибiр; Бойчука назвали "твердим
нацiоналiстом", i за це Орися дотепер покутує.

А що тринадцятий бiль - то ватри на городах, на яких майже вiдкрито
спалюють речi щойнопомерлих дiдiв i бабусь: дiти й внуки бояться "зарази",
що нiбито зачаїлась у рубцях одежi; насправдi ж спалюють за собою минуле,
животiючи в сьогоднiшньому сiрому днi; чорним димом вiдпливають у
пiднебесся шлюбнi вишиванки й тканi в чорно-бiлу смужку верети, кептарi,
цяцькованi капелями й гаптованi волiчкою, злежанi в скринях намiтки
прабабок й зсушенi, немов таранi, колись такi легкi й зграбнi постолики.
Зрiкаються люди свого минулого.
Бiжать од нього, немов й справдi створилися перед ними золотi ворота
майбутнього.

А що чотирнадцятий бiль - то рубають головастi верби, що, мабуть,
столiттями жили над рiчкою нашою Унявою, стережучи, щоб її береги не
обвалювалися, а дно - не замулювалося, щоб у її плеса нiхто не плював;
тепер же iз рiчки роблять канал, добуваючи з-пiд берегiв та iз дна дику
зелену глину й рiнь - i засмiчують мертвою дичиною колись врожайнi
помiрки. Якесь знущання над рiкою i над полями; нiби-смо забули оте
правiцьке: винесеш камiнь з поля - принесеш снiп до стодоли. А ще: плюєш у
воду, плюєш собi в лице.
Верби лежать обiч на берегах, як розпухлi на сонцi розстрiлянi череватi
жiнки, а розсiяне густо камiння виблискує на сонцi хижими очима.
Руїна...

А що п'ятнадцятий бiль...
Нi, не стане менi ночi, i не стає менi бiлого обруса, на якому
розкладаю нашi болi, що знову в менi роз'ятрилися... та й не можуть не
роз'ятритися, коли на обрусi тернове колюччя, i до котрого з них не
торкнешся - кров iз мене краплить; й коло кожного колюччя свiчка горить
для зримостi й для пам'ятi.

Кого маю впускати на свiтанку до хати, коли ще свiчки не скапалися,
взяти його за руку й пiдвести до бiлого мого обруса... i хто торкнеться
мого болю й перебере мiй бiль на себе?
Ти?


Топиться лiд у менi й навколо мене; полум'я свiчок, що встромленi в
терня на столi на обрусi, лиже тую намерзлу кригу й ручаї мене обмивають,
i я зеленiю, немов вербова палиця, що встромлена в рахманний грунт.
Все почалося з того лiтнього вечора, коли громи, як предковiчнi велети,
билися мiж собою, вергаючи один в одного*каменi завбiльшки в колгоспного
бика, й був од цього гук на цiлий свiт; каменi, зударю-ючись, кресали
блискавки й при їхньому свiтлi у моєму вiкнi на мить спалахували банi
горопахiвської церкви.

Потiм полив дощ.
Серед буєстi громiв, серед шуму й плюскоту зливи, серед розтанцьованих
вихрiв, що брали струменi дощу в жменi й вигравали на них, немов на
струнах, в моє причiлкове вiкно, що виходить у сад, хтось постукав раз,
удруге й утретє. Я не боюся нiякого нiчного гостя, тому без запитань
вийшов на ганок. На схiдцях стояв чоловiк у плащi й капелюсi, увесь,
зрозумiло, мокрий.
- Можна у вас переночувати, пане професоре? - спитав чоловiк i зняв
навiщось капелюха. Мене вразило оте староселянське "професоре"; одначе, нi
поставою, нi голосом вiн не був менi знайомий, принаймнi менi так здалося
не лише на ганку в темрявi, але й тодi, коли переступив порiг кiмнати.
Невисокого зросту, худе й вузьке обличчя, глибокозапалi очi, пильний
погляд. Стояв посеред кiмнати з капелюхом у правiй руцi, а лiвою
пригладжував коротке стрижене волосся. Мав рокiв понад сорок, але сивизна
й не торкнулася чорнявої його шевелюри. Коли я узяв у нього плащ й повiсив
на клинок, щоб стекла вода, незнайомий простягнув руку.
- Дякую, професоре, за гостиннiсть, - сказав. - Хоч... - вiн зам'явся,
- не варто бути таким довiрливим. Свiт не є певним i безпечним.
- Не маю чого втрачати... нi багатства, нi навiть життя. Роки мої
дiйшли до пруга, - вiдповiв я, дiстаючи з креденсу карафку з сивою, як
дим, самогонкою. Налив йому й собi по келiшку. Вiн випив одним духом i
тiльки тепер признався, що душа йому застигла пiд дощем, як драглi, поки
причалапав сюди зi станцiї, з нiчного поїзда.
Незнайомий поводився вiльно, розкуто; незважаючи на роки, сухорлява
його постать виглядала так, начебто була вилiплена з цупкого й водночас
еластичного матерiалу. Я сушив собi голову; де мiг його бачити? Тепер я
думав, що нiби були менi знайомi i цей мелодiйний чистий, наче з кларнета
добутий голос, i пронизливий погляд, що вмiв проникати вам у душу, i
тонкi, в ниточку зсуканi губи, зрештою - уся його зграбна постать, в якiй
сидiла, здавалося, готова до стрибка рись, когось менi нагадувала.
Кого?

- Ви мене не впiзнаєте? - Гiсть, очевидно, помiтив, що я до нього
приглядаюся. - Втiм, що тут дивного. Та й бачилися ми лише один раз,
увечерi. I був я тодi молодим.
- Хiба всiх запам'ятаєш? Якби-то чоловiк завiв був метрику, в яку
записував кожного, кого знав. Тисячi iмен... тисячi живих i мертвих, -
вiдповiв я.

- Я давно належу до мертвих, - сказав гiсть i припав обличчям до вiкна.
За фiранкою гудiла, немов млин, лiтня злива. - I як усякий мертвий, що
воскрес, - додав вiн, - я не хотiв би, щоб хтось припадком, бачучи серед
ночi вашi освiтленi вiкна, помiтив моє воскресiння. Тому я просив би, щоб
ви вимкнули електрику.
Я не рушився з мiсця; я не любив, щоб у моїй хатi хтось командував.
Гiсть рвучко вдарив долонею по вимикачу. Тепер, очевидно, менi треба було
злякатися, мало чого може витворити якийсь чолов'яга, якого ти впустив
серед ночi до своєї хати. Але я промовчав; ми деякий час сидiли без слова,
аж поки нашi очi не позвикали до темряви. Вiн перший не витримав.
- Чого ж ви не запитаєте, пощо менi це свiтломаскування, пане
професоре? Хтось... невiдомий, чужий уривається до вашої хати й зачинає
порядкувати. Може, божевiльний... може, злодiй, або ж пiдiсланий кадебе? А
ви нiяк не реагуєте.

- Я сиджу й думаю... i гортаю злежанi сторiнки грубої метричної книжки
з безлiччю iмен, - вiдповiв я, - i нiяк не можу натрапити на ваше iм'я. -
Менi направду цiкаво було дiзнатися, хто приблукав сьогоднi до мого житла.

- Це даремна робота, пане професоре, - сказав гiсть. В темрявi не було
видно його усмiшки, але я вiдчув, що вона бринить у його голосi. - Ви
нiколи мого прiзвища... того давнього й справжнього не чули й не знали,
зрештою, я сам почав його забувати. Ви гадаєте, професоре, це легко жити,
поступово забуваючи самого себе? Ти є - i тебе нема, - скаржився нiчний
гiсть, i я вiрив у його щирiсть. - Тепер я нiбито особа з паспортом,
пишуся Iваном Джусом, народжений у Бистричанах на вулицi Бельведерськiй,
"нумер 76". Стояв там помiж єврейськими склепиками та шевськими
майстернями - "верстатами", може пам'ятаєте, старий, мiщанського типу,
будиночок iз двома смiшними колонами... будинок разом iз колонами по
колiна запався в землю. За нiмцiв його остаточно розвалили. На
Бельведерськiй було єврейське гетто.
- Нащо менi все це оповiдаєте? - перебив я його насмiшкувату розповiдь.
- Нема й не було серед моїх знайомих людей на прiзвище Джус.
- Оповiдаю на всякий випадок. Раптом хтось спитає... а раптом хтось
бачив, як я закрадався нинi на ваше подвiр'я. Нiч стоока, все бачить i
чує. Додам iще до вашого вiдома, що я самотнiй чоловiк, живу в
Бистричанах, там прописаний, працюю в котельнi третього
будинко-управлiння. До того ж я далекий родич вашої покiйної дружини. Оце
й уся легенда, пане професоре. А взагалi то... - вiн запнувся, начебто
завагавшись, чи розкритися йому до кiнця. - А взагалi то нiякий я не Джус,
я "Опришко" iз тих прадавнiх сорокових рокiв. Тепер пригадали?
Громи й далi бiснувалися по цiлому небi й блискавки краяли нiч слiпучою
електрозваркою; дощ виплескував землю, як виплескують жiнки долонями
тiсто, щоб спекти з нього хлiб. Я слухав канонаду громiв, плюскiт дощу,
але вони були вiдсунутi на другий план, на першому планi сидiв бiля стола
Опришко. Господи, невже той самий страшний Опришко з пiдпiльної Служби
Безпеки, есбе, якого навiть лiсовi хлопцi обходили великим колом?
Запитання до Бога було риторичним, бо я вже напевне знав, що мiй гiсть -
то таки Опришко, я його уже пригадав, i його гострий позiр, сухе
довгобразе обличчя i затаєну силу лiсового кота.

- Але ж менi переказували, коли я повернувся з Сибiру, що начебто
Опришко загинув, власне згорiв на горищi однiєї хати в сусiдньому селi
Чорнiвi. Вiдбивався, поки мiг, поки були набої. Зосталася вiд нього
обгорiла культя... нi обличчя, нi рук, нi нiг. Шо ви на це скажете? -
Очевидно, я не повинен був про щось розпитувати, мене це не повинно було
обходити, але я не хотiв, щоб мiж нами залишилось щось недоговорене.
- Маєте рацiю, професоре, - вiдповiв Опришко. - Загинув... тiльки хтось
iнший загинув пiд моїм псевдо. I таким чином енкаведисти згубили мiй слiд.
Я воскрес, коли наша боротьба скiнчилася... коли вже встояти не було сили,
пiд iншим iменем у Кривому Розi, в рудниках. Увесь час там перебував, оце
кiлька рокiв, як повернувся пiд Карпати.
- Знову про рибу грошi... навiщо менi вашi тайни? Я людина стара, така,
що всякого натерпiлася. Живу тепер тихо й непомiтно... вегетатую, мов
трава. Маю козу й п'ять курок. Приносять менi пенсiю. - Я справдi не мав
охоти вислуховувати чужi секрети, тим бiльше секрети людини з есбе.
Водночас мене насторожив його вiзит: чого це вiн нi з того нi з сього
постукав у моє вiкно? Шо власне привело його до мене? Я нiчим йому не
заборгував, нiчим не був зобов'язаний i нiколи не мав нiяких стосункiв iз
есбе. - Шо може бiльше собi жадати чоловiк моїх рокiв i на моєму мiсцi?
- Колись ви трохи iнакше дивилися на свiт, пане професоре. Пам'ятаючи
оце "колись", я тому й завiтав до вас, до того колишнього директора школи,
який скрiзь пхав свого носа, дбаючи про добро й справедливiсть. Ви тодi
вважали, що маєте дiло до всього... а тепер маєте лише козу. - Опришко
немовби кожне слово виковував поодинцi з мiдi, бо в тишi вони здалися менi
надто дзвiнкими. - Ви пам'ятаєте нашу першу зустрiч?
Так, я пам'ятав той лiтнiй вечiр, коли два боївкарi, озброєнi до зубiв,
неговiркi й суворi, прийшли до цiєї ж таки кiмнати й наказали збиратися:
"Вас викликає друг Опришко", - пояснили коротко.
Бiдна Iрина спробувала було заступити дорогу, боївкарi не вельми
делiкатно вiдштовхнули її за порiг. Жiнка схилилася на одвiрок, i
заплакала. Друг Опришко мав у Горопахах i в усiх навколишнiх селах славу
грiзного неусмiхненого провiдника Служби Безпеки й здибання отже з ним не
обiцяло бути приємним. Його боївки боялися не лише енкаведисти i стрибки,
котрi полювали за ним роками й не могли вполювати, Опришко де хитрощами,
де вiдвагою пробивався крiзь ланцюги ворожих облав, але боявся кожен, хто
жив у наших околицях. Не буду казати, що це був страх перед жорстокiстю,
нi, це був страх нiби перед законом: Опришко своїми рейдами по району,
екзекуцiями над сексотами, стрибками та особливо запеклими активiстами
радянської влади, постiйно нагадував, що кара за злочин, за зраду впаде на
тебе неминуче.

Але й траплялися смертi несправедливi...
Вечiр був густий i глухий, темрява, здавалося, впиралася в груди,
немовби її виплели з грубої волосiнi. Боївкарi йшли один справа, другий -
злiва, не промовивши за дорогу нi слова. Коли припадкове я спотикався об
камiнь, котрийсь пiдхоплював мене пiд руку. Мали, очевидно, наказ мене
берегти. Село, дарма, що ще не настала пiзня година, нишкло в тривожних
снах, i лише де-не-де блимав у вiкнi каганець.

Мене привели до хати на околицi села, вiд якої до лiсу махнути рукою.
Вiкна були заслоненi веретами, на столi чадiла з високо пiдкрученим гнотом
гасова лампа, й цiла невелика халупчина з старосвiтською лавою пiд стiною,
побiленим комином, рядком образiв на чоловiй стiнi й порозвiшуваними над
постiллю мальованими тарелями, виглядала немов розквiтла яскрава ружа;
посеред хати, осяяний лампою, сидiв за столом, схиливши голову на руки,
молодик у совiцькiй вiйськовiй гiмнастьорцi й у вишиваному киптарi, туго
пiдперезаний паском iз портупеєю.

- Сiдайте, пане професоре, - промовив спiвучим тонким голосом, i я
подумав, що вiн гарно читав би у церквi "Апостола". Навiть посмiхнувся,
уявивши його на криласi.

Я сiв на табуретку навпроти нього i ждав; вiн дивився на мене довго,
колючими очима стрiляв менi то в обличчя, то в груди; мене його зирки не
лякали.

- Ви хотiли мене бачити? - спитав, усмiхнувшись до себе. - I, очевидно,
знаєте, з ким маєте справу? - додав i знову пiсно усмiхнувся. Чи усмiх цей
означав погрозу, чи навпаки Опришко таким способом вибачався, що його iм'я
котилося околицею, як туге колесо колючого дроту?
- Хотiв, - кивнув я головою. - Я давно хочу з вами... з кимсь iз
зверхникiв у пiдпiллi поговорити, щоб з'ясувати дещо для себе й, може,
дещо вам порадити. Тому й просив, щоб ви вибрали час.
- То я вас слухаю, - кивнув нетерпляче Опришко, i я зрозумiв, що вiн не
дуже любить прислухатися до чужої думки. У пiдпiллi вiн був цар i Бог, вiн
мав пiд обцасом провiдникiв, станичних, рiзних iдеологiчних референтiв...
вони для нього гейби й не iснували, адже вiн уособляв собою караючу руку
пiдпiлля i саму Божу кару.
- Мене турбує, пане Опришко, одна обставина... турбує i болить. Маю на
увазi той факт, що пiдпiлля дедалi частiше вдається до терору: там когось
повiсили, там - розстрiляли, а того взяли вночi й слiд за ним пропав.
Кожної ночi якась кривава акцiя...
- Ви, професоре, не забувайтесь! - Опришко нервово схопився iз-за стола
й так задерев'янiв стоячи. На сухорляве його обличчя хтось начебто наклав
гiпсову маску. Руки заклав за спину.
- Я й не забуваюся, знаю, з ким розмовляю, i прошу мене не лякати, я,
прецiнь, стрiляний горобець, - вiдповiв йому зухвало. Очевидно, даремно я
роздмухував вогонь, але такий уже мiй характер. - Менi, може, пане
Опришко, справа України не менш дорога, нiж вам, i ви це, напевно, добре
знаєте.
- Я знаю також, - вiдповiв вiн, не мiняючи пози, - що ваш син був
комунiстом.

У мене заболiло серце: я довго мовчав, сховавши обличчя в долонi.

- Я був про вас, друже провiдник, кращої думки, - вiдповiв йому, поволi
добираючи слова... слова ж бо розлетiлися, немовби посеред них вибухла
граната. - Мiй син - моя трагедiя, але, повiтре, й вiн жадав добра своєму
народовi. Одначе його нема й про нього не будемо говорити. Є я... а вам не
може бути невiдомо, що я при потребi людськiй i шкiльнiй буваю в районi та
в областi, стукаю до канцелярiй рiзних начальникiв i навiть до районного
енкаведе. Приїздять i вони до мене... ось Ступа приходить на уроки. Отже,
якщо продовжити вашу думку, що, коли в батька син вирiс комунiстом, то
батько, тим паче чоловiк мого характеру, який усюди пхає свого носа,
мусить бути тричi комунiстом, а простiше - запроданцем... i вам простiше
простого кликнути когось iз своїх, що десь тут затаїлися за дверима, й
наказати повiсити мене на сухiй вербi. Я у вашому розпорядженнi. Нема про
що розмовляти. - Я був, власне, вражений не так зневажливою згадкою про
мого Романа, як пронизаний жалем: дотепер сподiвався, що в пiдпiллi були
про мене доброї думки; їхня думка, очевидно, для мене щось та важила...
тим бiльше для мене, який високо себе цiнував... надто високо.

Опришко вийшов з-за столу й, заклавши руки за спину, задумливо мiряв
кроками хату - вiд образiв до порога. Час од часу зупинявся посеред хати,
пiдвiвши голову й устромивши погляд у слiпi заслоненi вiкна. Чи
надслуховував, що дiється на теренах ночi, чи прислухався до самого себе?
Лише тепер менi вiдкрилося, що вiн ще дуже молодий; ходив вiн пружно,
легко, i, дивлячись на нього: менi здавалося, що вiн кожної митi був
готовий до стрибка, до бiгу... вiн кожної митi був готовий до бою.
- Вибачайте, професоре, - промовив Опришко примирливо, зупиняючись
передi мною. - Не будемо торкатися вашої батькiвської рани. Це ваш бiль, я
хочу це зрозумiти. Одначе, я рiшуче не сприймаю вашого звинувачення у
слiпому тероризмi: є жертви, бо фактично триває вiйна, i, якщо хочете,
вiйна братовбивча. Та чи ми її розв'язали? Бiльшовики кують нам кайдани, а
ми надлюдським зусиллям тi кайдани лущимо по скалцi. Проти нас енкаведе,
партiя, вiйсько, уряд, преса, грошi. Це страшна й дика сила, яка не
вибирає засобiв: куля, бомба, виселення, наклепи, знищення цiлих сiл.
Особливо, на мiй погляд, небезпечним є плекання совiтами зрадництва помiж
нами. Вони вмiють це робити... вони майстри, це треба визнати,
виплоджувати гадюччя, яке пiдступно впускають в нашi мiста й села, в нашi
лiси i поля, i в нашi душi теж... гадюччя бризкає трутизною й нема iншої
ради, мiй шановний пане професоре, як топтати його чобiтьми. Наш змаг -
великий i святий - боремося за Україну... хтось гине в боях, хтось воює в
пiдпiллi, хтось нидiє в потаємних криївках вiд голоду й задухи, а хтось
мусить чавити чобiтьми гадюччя. Цей льос випав на мене. Думаєте, пане
професоре, це легко?

Опришко не очiкував на мою вiдповiдь, йому не потрiбне було Моє
ствердження, очевидно також, що його монолог для мене не призначався, це
скорiше була сповiдь самому собi, вiн себе переконував, що нема в пiдпiллi
важливiшої роботи, нiж чавити чобiтьми гадюччя.
- Мабуть, маєте рацiю: тяжкий повстанський змаг... треба мати вiру, що
боротьба буде недаремною, й треба мати вiдвагу, щоб повстати проти орди,
котрiй несть числа й котра не вибирає засобiв... - почав було я,
зворушений Опришковим вогнем; вогонь обпалив мою душу.
- Я вiрую, професоре, що змаг наш святий, - сказав Опришко, перебиваючи
мене. - Якщо навiть усi ми до одного ляжемо кiстьми, якщо орда потоптом
покотиться по нашiй землi й зрiвняє нашi могили... якщо нас, оббрiханих,
облитих брудом, помиями, якесь поколiння або ж забуде, або вiд нас
вiдцурається, заслiплене брехнею, ми _однаково знову воскреснемо в
котромусь лiтi й у котромусь новому поколiннi. I так буде, поки не настане
Україна. Господи, - чомусь стишив голос... голос його тремтiв, - яке
солодке слово "Україна". Як слово "любов". - Закiнчення його було дещо
екзальтоване, урапатрiо-тичне, вiн мовби випадково натрапив у своїй душi
на оте просте округле слово "любов". Вiн стояв передi мною усмiхнений,
притихлий, немовби скупався у чистiй водi, i зовсiм не був схожий на
всесильного у пiдпiллi есбiста, якому дано право судити й карати.
- Оте ж бо i є, пане Опришко, - сказав я, а хотiв сказати ти "мiй сину"
- як це важливо навiть для майбутнiх поколiнь, щоб на Україну, на любов,
як ви висловилися, не впало нi краплi невинної кровi. Я власне на цьому
хочу наголосити... для цього й хотiв вас бачити. Не можна Добро творити
через Зло.

- Мене iнформували перед тим, як ми мали зустрiтися... зрештою, я давно
чув про вашу заповiдь: "Творити Добро". I все, що ви робите в школi, чи в
селi... що вам вдавалося в оборонi людей... справи цi, я знаю, не мусили
бути аж якiсь великi, часом - побутовi, дрiбнi, сусiдськi, а ви, проте,
вкладаєте їх у скарбонку, на якiй написано: "Добро". Правда ж?
Я переконувався, що есбе недаремно їсть свiй пiдпiльний хлiб:

Опришко вивiдав також про мою скарбонку з написом "Добро". I я зрозумiв
iз тону його розмови, що моя "скарбонка" йому чимсь не сподобалася. "
- Ви маєте на увазi "скарбонку" як самоцiль? - спитав я. - То отже й
творення добра - теж самоцiль? Шо маю на це вiдповiсти? Що повинен бути
природний потяг робити добро? Очевидно, що так? Але, коли людина, в даному
випадку я - народний учитель, силою обставин i в силу свого становища
свiдомо стаю в оборонi людськiй, i це, так би мовити, стає моєю
громадянською потребою i моїм громадянським обов'язком, то що є у цьому
непорядного? Думаю, що якраз наша бiда... наша українська бiда, що ми
романтично ставимося до громадських своїх обов'язкiв... має бути, мовляв,
якийсь внутрiшнiй iмпульс, пiдсвiдоме навiювання, нашiптування, велiння
душi. Я сповiдую прагматичний пiдхiд: не варто очiкувати iмпульсу, а треба
дiяти... дiяти щодня й щогодини, робити все, що в твоїх силах, можеш
зробити сьогоднi. Зроблене, не соромлячись, записуй на своє конто. I чим
довший твiй рахунок, чим грубша книжка твоїх доброчинств - тим бiльше
будеш поважати себе й будеш поважаний серед людей. Це i є моя "скарбонка",
друже провiдник.
Опришко слухав уважно; вiн знову походжав по хатi й чоботи його
поскрипували голосно, але нi одне моє слово пiд чобiт не потрапляло.
- Це, знаєте, цiкаво... така прагматична релiгiя доброчинства, -
промовив вiн. - Комусь вона може не сподобатися своєю рацiональнiстю...
менi вона теж не припала до серця, я не звик записувати кожну добру
справу, зроблену того чи iншого дня... це пахне, на мiй погляд,
егоцентричною бухгалтерiєю.

- Мене, вибачайте, вашi хлопцi не привели сюди для того, щоб я навертав
вас на свою релiгiю, - спалахнув я. - Мене привели, щоб ви, якщо
забажаєте, мене вислухали. Ми вже цiєї теми... теми кровi й України
торкалися. I хоч вам не сподобався мiй прагматизм, я, усе ж прагматично
мiркуючи, прийшов до вас просити, нагадувати чи й вимагати - чом би й нi:
боротьба за Україну свята справа i корогви українськi мають бути
незаплямованi.

Порiг у хатчинi був високим, i Опришко, чи то втомившись вiд
безперервного ходiння по хатi, чи просто було йому зручнiше приглядатися
до мене, яскраво освiтленого лампою, що на столi, з певної вiдстанi, але
вiн присiв на порiг, обхопив руками колiна й далi сторожко ловив, як
плотиць у сачок, мої слова; я це ловлення вiдчував майже фiзично. Зрештою,
ловлення слова - це вже була професiйна звичка слiдчого: нi одне слово,
мовлене спiвбесiдником, не повинно загубитися бо, може, воно колись
знадобиться.
- Цiлком погоджуюся, пане професоре, що корогва наша свята, та як
нелегко нести її незаплямленою в умовах пiдпiлля й бiльшовицького терору.
Прошу прийняти до вiдома: наша Служба Безпеки якраз створена для береження
чистоти корогви... i ми безпощаднi до тих, що кидають її пiд ноги, що
витирають об неї маснi руки, й ви це, професоре, добре знаєте. Одначе, ви
не уявляєте, що значать для боївок безперервнi рейди з села до села, з
лiсу до лiсу, з району до району або й на далекi терени, щоб тiльки ворог
не оточив облавою, щоб не змiг за нами устежити, щоб спалахував бiй там,
де ми його нав'яжемо, а ноги нашi, як кажуть, не купленi... i снiг, i дощ,
i невiдомiсть, i голод, i рани, i смертi, i зради. Це влiтi. А взимi в
криївках, у бункерах сидиш тижнями, мов кертина, задихаючись не лише через
нестачу кисню, але й вiд пiтьми... вiд пiтьми, в яку ти падаєш, коли
погасиш лiхтар або ж свiчку. Й вошi, вошi, як горобцi. I тупiт
енкаведистських чобiт над твоєю головою. Уявляєте, як важко нести
знамено... а ще важче остерегти його вiд бризкiв кровi, часом i
невинної... трапляється. Виповзаєш, бувало, з бункра, слiпнеш вiд сонця...
i ще слiпнеш вiд злостi, часом нерозсудливої.
- I заслiплений злiстю, друже Опришко, беретеся карати газду, який
пожалiв для пiдпiлля свинi або ж бичка? Караєте також хлопцiв i дiвчат, що
стали комсомольцями, бо мрiють учитися у вищих школах? Караєте також
безневинну жiнку, яка десь на вулицi пащекувала що, мовляв: "тотi з лiсу"
- рабiвники, а в тiєї жiнки лишилося двоє-троє малих дiтей. А як легко
очорнити у ваших очах будь-кого, нашептати на вухо, що цей чи той продався
совiтам. Я не можу, наприклад, простити вам смертi Юстини Семенюк,
Монашки, як її називали в селi. Якщо по правдi, то тiльки про Юстинину
смерть... i тiльки про неї я збирався з вами говорити... а наша бесiда
потекла ширше.. бесiда тече, а Юстина стоїть за вашими плечима, друже
провiдник.
Опришко й не озирнувся.
- Смерть Юстини вiд рук есбе, - продовжував я уперто, - не принесла вам
слави... люди хрестяться й зiтхають. Нi, нiхто вголос i не пискне, всi -
тихше води й нижче трави... а лише одними очима запитують: чи потрiбна
була Українi ця жертва? I ще запитують: чом так легко вмерти зганьбленим?
Трутизна пiдозрiння, непевностi, страху, а ще - розчарування... ох, яке
багно розчарування розлилося, затопило нас...
Я мiг сподiватися, що Опришко не стерпить моїх докорiв, якось
принагiдне менi розповiдали, що вiн має гарячу натуру й до того ж не
сприймає заперечень. А тут вiн сидiв на високому порозi каменем, обнявши
колiна, й усе нижче хилив голову.

- Не буду виправдовуватися...не буду, - промовив глухо. - Ми
помилилися... це страшно, на це нема виправдання. Можна б нашу помилку -
Юстинину смерть списати на вiйну, оборонятись тим, що, мовляв, дрова
рубають - трiски летять. Та не буду до цього вдаватися. Ворог виявився
хитрiшим... ворог розраховував на трутизну, на трупний сморiд, що поповз
над землею, що заповз у душi. I на цей раз вiн перемiг.
Я сумнiвався, чи зверхник iз Служби Безпеки достатньо повно уявляв собi
ворога, котрий його обхитрував; вiн бачив ворога переважно крiзь прорiз
прицiлу й при спалахах пострiлiв; вiн бачив переважно ворогiв мертвих, а
якщо енкаведисти потрапляли до його рук живими, то були це або людцi
жалюгiднi, що всикалися в штани, або ж рудi запеклi фанатики; вiн бачив
переважно ворога з числа наших краянiв, що їх завербувало енкаведе -
рiзних голiв та секретарiв сiльрад, мельникiв на млинах, колишнiх
повстанцiв, що здалися i зрадою заробляли собi на довiр'я, людей часом
зовсiм випадкових, цi останнi викликали в нього презирство й на них вiн
жалiв навiть кулi.

Ворог же справжнiй сидiв у глибокому запiллi - в партiйних кабiнетах, в
управлiннях енкаведе, у вiйськових штабах; сидiли там люди з холодним
розумом та з великим досвiдом - генерали, мiнiстри, секретарi, полковники,
радники й дорадники. А над ними - Сталiн, Москва. I всi їхнi помисли
нацiленi, чуєш, друже мiй Опришку, на тебе, на твою боївку, на тих
хлопцiв, що нипають у лiсах i яких гризуть вошi, i на тих
дiвчат-зв'язкових, якi, беззбройнi, темними ночами обминаючи численнi
чекiстськi засади, несуть "грипси" - тонюсiнькi трубочки паперу з
пiдпiльними наказами, попередженнями, iнформацiєю; коли б цi "штафети"
котроїсь ночi враз засвiтилися, як свiчки, то ми побачили б, що цiла наша
земля вiд Карпат аж до Волинi й поза Збруч засiяна вогнями.
Генерали, партiйнi секретарi, мiнiстри i челядь менша аж до
опер-уповноваженого Ступи сушать голови й вигадують пастки, лаштують вовчi
ями, годують псiв i солдатiв, дресируюють зрадникiв з однiєю метою -
проникнути в пiдпiльну сiтку, зiткану з вогнiв, що їх носять дiвчата, щоб
потоптати цi вогнi кирзаками, стирлувати танками, пiдiрвати бомбами й
мiнами, облити помиями.
Очевидно, опер Ступа з своїм начальством i розробив нескладну й
пiдступну операцiю, що закiнчилася смертю Юстини Монашки. Тiльки людина,
яка добре знала, що дiвчина-монашка, яка ходила по селу, що називається, з
нiмбом навколо голови й з лагiдною посмiшкою на довгобразому блiдому лицi,
могла холоднокровно вирахувати свiй хосен вiд її смертi.
Юстина була колись моєю ученицею, щоправда, не довго, пiсля четвертого
класу Марко Семенюк - її тато, газда середнього достатку, вiддав доньку до
української жiночої гiмназiї, що її утримували сестри-василiанки. Гiмназiя
на вулицi Петра Скарги, що мiстилася в однiй розлогiй будiвлi разом iз
монастирем, мала в краї добру репутацiю: там дiвчат гарно вчили й
по-християнському виховували. Єдиний її недолiк - це те, що в гiмназiї
було багато монастирського свiту, релiгiйного духу: чимало вихованок пiсля
матури, замiсть того, щоб поповнити, як кажуть, ряди свiтських жiнок -
iнтелiгентiв, котрi запряглися б у народну роботу, залишалися в монастирi,
приймали постриг. Слiв нема: сестри-василiанки робили чимало пожиточного
на народнiй нивi - гiмназiя, бурса, органiзацiя дитячих садкiв,
мiсiонерство й просвiтництво. Але...
Одначе Марко Семенюк не був задоволений, що донька пiсля матури
записалася, як вiн казав, у монахинi. Та переконати її не змiг,
монастирськi стiни на довгi роки вiдгородили її вiд батька.
Вона повернулася додому у сорок шостому роцi в чорнiй, але вже не в
чернечiй одежi - василiанський монастир совiти розiгнали; черницi
розбрелися хто куди, кiлькох енкаведе арештувало. Гiмназiю обернули в
педагогiчне училище, сам монастир став гуртожитком, а монастирську церкву
обладнали пiд спортивний зал. Про це менi розповiдала сама Юстина. Вона,
до речi, часто до нас iз Iриною приходила, брала книжки до читання, з
Iриною ткали довгi розмови про безмежжя людського терпiння; я не сприймав
її фiлософiї терпiння i покiрливостi, нерiдко встрявав з нею в суперечку:
як можна мовчки терпiти, провiдувати терпiння, коли в Горопахах панує
навiжений Ступа, а лiсовi хлопцi згоряють на вiвтарi України, як политi
бензином пшеничнi снопи.
Вона слухала мене усмiхнене, лагiдно дивлячись менi увiчi; вона казала:
Бог наш терпеливий i нам велiв терпiти... i тiльки терпiння порятує нашу
землю вiд бiльшовицької заглади. Бог з нами! Ми втоптанi в камiнь, ми
обвугленi, крик наш пливе у кровi, але ми не згинули, ми знову встанемо й
випростуємося, як лiс пiсля фаї. О так, у лiсi пiсля бурi лежать покотом
потрощенi дерева... вони лежать, а помiж їхнiм зiв'ялим пагiллям принишкли
полки дубчакiв. "Це ми, пане директоре, нишкнем пiд буреломом, - казала, -
нам лише треба вмiти витерпiти... й ми витерпимо. Бог з нами".
Юстина не замикалася за ворiтьми татового подвiр'я; не звертала уваги
нi на чекiстiв iз Ступою на чолi, нi на лiсових хлопцiв, що навiдувалися
ночами за провiантом. Мала роботу: несла людям науку терпiння. То в цьому
кутку села, то в - тому, то таки до неї додому приходили жiнки з своїми
жалями... сидiли жiнки на призьбi пiд хатою й сповiдалися, i плакали, i
скаржилися, i молилися, i розкривавлювали свої рани, i викрикували перед
нею свою злiсть, i скидали свої одежi, показуючи синцi й рани.
Юстина нiколи жiнок не перебивала, лиш хитала головою. Пов'язана чорною
хустиною, блiда, з непогашеною доброю усмiшкою на устах, вона виглядала на
мученицю, яка перебирала на себе чужi болi, глаїла їх i лiкувала. Жiнки на
призьбах стихали, як малi дiти, заколисанi плином її бесiди... а в тому
плинi нiчого ворожбитного не було, окрiм лагiдностi, усмiху, вiри й науки
терпiння; а в тому плинi свiтило сонце, наливалися соком яблука, а дiвчата
наливалися красою i любов'ю, а в полi ходив розгойдано пшеничний вiтер, що
хмелiв вiд духу скошеної трави. "Треба жити, дорогi сестри, й
перетерплювати. Бо що, власне, є життя, як не терпiння? Витерплюйте,
повiрте в терпеливiсть не за грiхи, а за те, що Панбiг вас любить i
випробує. Не зрiкайтеся царства небесного, але й не зрiкайтеся, кинувшись
у чорну безодню розпачу, ластiвочого спiву. Час котиться на нас... через
нас перекочується, немов велетенськi - аж попiд хмари - тракторнi колеса,
а ми шукаймо порятунку й розради в Боговi... шукаймо й переживемо всi
лиха. Ось побачите".
Котрась жiнка котрогось дня спитала сестру Юстину:
- Чи мой, переживемо того Ступу?
- Усiх переживемо, - вiдповiла Юстина вголос i цiлком по-сiльському
щиро засмiялася. - I Ступу, i товариша Сталiна теж. Ми ж бо вiчнi на цiй
землi.

Ми вiчнi...
Очевидно, до опера докотилися якщо не цi сказанi нею слова, то якiсь
iншi пiдшепти, наклепи... а втiм, i без наговорiв товариш Ступа щоденно
сам переконувався, який великий вплив має на село ота молода жiнка,
Юстина, в чорнiй хустинi. Довго не вiдкладаючи, сам явився на подвiр'я
Марка Семенюка; Юстина вийшла з хати йому назустрiч.
- Прошу, будьте гостем, - показала на високу призьбу пiд вiкнами. - Тут
зручно сидiти й спостерiгати свiт.
Опер iз своїм нерозлучним "дехтярем" на грудях хвилину повагався,
врештi таки присiв. Сонце свiтило йому ввiчi й вiн лискучий свiй дашок
насунув низько на лоба. Два його енкаведисти пасли небезпеку на хвiртцi.
- З вашої призьби свiт справдi виглядає iдилiчним, - промовив Ступа,
погладжуючи долонею зброю. - Нiби й нема бандитiв i нема оперативникiв. Є
тiльки один Бог, - кинув на Юстину насмiшкуватий погляд.

- Бог справдi є завжди i всюди, - вiдповiла Монашка.
- Юринда ваш Бог, опiум... - Оперуповноважений Ступа мав намiр сплюнути
зневажливо, але в останню хвилину передумав i ковтнув слину. Вiд нього
пахло цибулею, самогонним перегаром i ваксою начищених до блиску чобiт. -
Я маю надiю на свого бога, на "дехтяра". - Ступа показав у холодному
зблиску усмiшки бiлi й дрiбнi зуби, i Юстина аж здивувалася, що вони в
нього такi бiлi й такi дрiбнi, їй чомусь уявлялося, що Ступа повинен бути
iкластий, як вовк. Вона, певна рiч, бачила Ступу десятки разiв, здибалася
з ним та з його зграєю на вулицi, але вони її не зачiпали, обходили
забобонне боком, лякаючись, певно, її чорної хустини й чорної одежi. Нiхто
не зважувався, в тому числi й веселун Сашко Козаченко з гармонiєю,
зареготатися їй услiд або ж приставати з соромiцькими натяками, як це вони
залюбки робили з сiльськими дiвчатами й молодицями. Юстина, щоправда,
уступала їм дорогу, сходила на обочину й дибуляла далi, звично тулячи зiр
у землю.
- Хiба не боїтесь, що одного разу ваш скорострiл заткнеться i ви... -
сказала Юстина уявивши ситуацiю, коли заткнеться Ступин кулемет.
- На цiлому свiтi будете тiльки ви, безпорадний, iз своїм зiпсованим
скорострiлом... навпроти вас буде стояти смерть. Тодi й ви почнете кликати
Бога.

- Звiдки ви знаєте, що так колись може статися? - спитав Ступа й пiдвiв
голову. Задер угору дашок i поглянув, жмурячись, на сонце, - Я перейшов
фронт, Крим i Рим... доля i зброя мене берегли. Так буде й надалi. - I
нагальне мелькнула йому в головi якась думка, бо протер ослiплi вiд сонця
очi й устромив їх в Юстину. - Ви що, виворожуєте менi смерть... жадаєте
менi смертi? - Ступi починала надокучати "культурна", як йому здавалось,
бесiда, й вiн чвиркнув слиною крiзь зуби, немовби "культурнiсть" з себе
випльовуючи. - Ти потаємно годинами б'єш перед iконами поклони й випрошуєш
у Бога смертi для нас, так? Нiби я не знаю? Гадаєш, менi не доповiдають?
- Я у Бога нашого випрошую тiльки милостi... тiльки милосердя й ще,
може, спецiально милосердя для вас, - вiдповiла Юстина.

- Ну-ну, це цiкаво: монахиня, католичка якась молиться за перемогу
радянської влади у цьому заклятому краї... це щось нове, - i вiн стиснув
плечима. - Якби про це дiзналися бандери в лiсi... - реготнув.
- Я молюся за душi людськi... за тих молюся, що он на хвiртцi пантрують
у синiх кашкетах... i за тих молюся, що в лiсi. - Юстина знала, що Ступа
наганяє в селi страх на старого й малого, й було їй дивно, що почувалася з
ним вiльно й розкуто.
- За це можна й арештувати... за моральну пiдтримку бандитiв, -
пригрозив Ступа.

- То в чому ж справа, - вiдповiла Юстина байдуже. Вона направду Ступи
не боялася; не боялася нi Ступи, нi когось iншого, нi Сибiру, нi
Бистричанської тюрми. - Тата я поховала, газдiвство наше розвалилося,
якась курка лишилася й коза. Поле ось-ось заберете до колгоспу. А Бога в
мене ви не вiдберете. Бог буде зi мною i в казематах.
Ступа не сумнiвався, що вона говорить правду; слова її були твердi,
впевненi; обличчя її зблiдло; дивилась просто поперед себе смiливо й
рiшуче. Зрештою, Ступа наперед, ще до того, як повернути на її подвiр'я,
здогадувався, що монашка його не боїться, i ця обставина якраз не давала
йому спокою; свою спокiйну хоробрiсть, думав вiн, монашка розносить по
селу... розносить, i потолоченi ним, Ступою, стебла оживають знову. Йому
було любо почувати себе в Горопахах таким, що навiває страх i покору...
так, жах i покору, бо тiльки примус, терор спроможнi утвердити тут
радянську владу.
- О, я знаю, ти, дiвко, готова йти на муки, - Ступа уже не рахувався з
словами. - Тобi сниться терновий вiнець? - зло засмiявся. Схопився на
рiвнi ноги й мало не вдарив її чоботом у груди. Юстина помiтила цей
стриманий рух, але з мiсця не рушилася: "Ну, чом не б'єш?" - О, я вже
постараюся, чуєш, постараюся, - крикнув Ступа, враз повеселiвши, - щоб iз
тебе терновий вiнець зняли. Ауфвiдер-зен! - I вiн, i не глянувши на неї,
рушив, посвистуючи, до ворiт; Ступа свистав собi й насвистував план, що
прийшов йому щойно до голови.
Опiсля, роздумуючи над долею Юстини, я запитував мисленно Бога, чому
допустив до того, що сталося з нею, адже була вона його. Божою невiстою, i
бачив вiн iз небесних висот, що монахиня не мала за собою вини, то чому ж,
Боже, дав волю Ступi, пальцем це кивнувши, щоб оборонити свою невiсту вiд
злого намiру.

Юстину Семенюк арештували вiдразу пiсля того, коли хтось виказав Ступi,
що секретар сiльради Iлько Гладун, фронтовик iз тутешнiх молодих газдiв,
який носив на гiмнастьорцi медаль "За вiдвагу", насправдi ж сповнює в
пiдпiллi ще одну роботу: був вiн у Горопахах станичним, мав псевдо
"Мирон". Звiсна рiч, Ступа лютував, що Iлько дурив його як хлопчака, коли
вони, бувало, разом пиячили й обговорювали, як би то швидше покiнчити з
бандитизмом - одних треба винищити до лаби, других - запакувати до Сибiру,
третiх - залякати, щоб боялися власної тiнi, ще четвертим пообiцяти рай, а
п'ятi самi змиряться.
Iлько потакував Ступi; Ступа йому вiрив; на Iльковi виблискувала й
видзвонювала фронтова медалька.

I на тобi: Iлько - не Iлько, а "Мирон".
Коли брали Мирона в його ж таки хатi, то вiн скочив у причiлкове вiкно,
i був би втiк, якби котрийсь з солдат навмання в темрявi не черкнув
автоматом: куля зачепила ногу.

Отож вiдразу пiсля цiєї подiї й арештували Юстину Семенюк. По-перьах
нiхто цi два арешти не зав'язував в один гудз, про нiщо не здогадувалася й
сама Юстина. Її звинувачували у зв'язках з бандерiвськими боївками, у
проповiдi католицизму й взагалi у ворожiй дiяльностi. Кiлька ночей молодий
в'їдливий слiдчий на прiзвище Климов вибивав у неї криком, погрозами й
лагiдною пiдступнiстю зiзнання про свої нiбито зв'язки з станичним
Мироном; вона про нiякого Мирона не знала, Iлько Гладун був секретарем
сiльради, фронтовик, має заслуги, пив горiлку з оперуповноваженим. Всi в
селi про це знають.
Її несподiвано випустили, ще й посадили люб'язно у вагон на вокзалi в
Бистричанах; слiдом за нею нiбито через лiкаря з тюремної лiкарнi, де
Iльковi гоїли рану, їлько Гладун передав додому жiнцi "грипе", на якому
було вимережано дрiбним Iльковим почерком попередження, що вiн став
жертвою енкаведистського агента по кличцi "Монахиня"; начебто свого часу
вiн довiряв їй певнi пiдпiльнi обов'язки, бо хто ж мiг запiдозрити, що за
маскою милосердної черницi сховалася завербована Ступою сука. Стало вiдомо
також, що вона видала криївку, в якiй перечiкували енкаведистську операцiю
хлопцi з боївки сотенного "Буреверхи"... перечiкували, нещаснi, а Монахиня
тим часом запродала їх на смерть й вони у схронi пострiлялися.
Так начебто писав Iлько Гладун.
Горопахи вiд цiєї хижої новини завмерли.
Хтось вiрив у написане на цигарковому паперi, а хтось - не вiрив, хтось
взагалi нiчого не хотiв знати й западався якомога глибше у вириту нору, а
Гладуниха розгладжувала цигарковий папiрець з округлими, дрiбними, як мак,
буквами, вицiловувала їх сухими губами й навiть винюхувала й приговорювала
до них, до букв, гейби до живих пташок, що мають повернутися в Бистричани
й сiсти в тюрмi Iльковi на плече.
I тяжко кляла Юстину.
Клятьба докотилася й до мене, я повинен був негайно поспiшити до
черницi, вона б менi розповiла... вона або менi зiзналася б в тому, що
таки видала Мирона, або ж заприсяглася б, що чиста перед людьми й перед
Богом; вона менi не збрехала б, я був її учителем, вона не вмiла брехати,
це я знав давно.

Я винен...
Я не пiшов одразу того ж таки дня до Юстини; я чомусь не стулив до купи
"грипе" iз тюремної лiкарнi з несподiваним звiльненням Юстини; я не спитав
самого себе: "чому її звiльнили? "Хiба був у Горопахах такий випадок, щоб
хтось, потрапивши до рук енкаведе, повертався додому? Широкi дверi туди, а
назад - вузенькi?"

Я не поспiшив дiвчинi на помiч.
Тим часом "грипе" того ж таки вечора принесли Опришковi; для певностi
вiн особисто звiрив письмо на "грипсi" з Iльковим почерком на
сiльрадiвських паперах - усе сходилося.

6
...Її привели на узлiсся.
- Суд був коротким. Того ж вечора моя боївка повинна була
перебазуватися на iнший терен, дорога чекала нас далека й ми поспiшали, -
оповiдав Опришко, далi нерухомо сидячи на порозi. Тепер однак його зiр, як
куля... куля свиснула бiля мого правого вуха, лише обсмаливши волосся, й
втопилася у просторi бiлої стiни - пiд образами; стiна розступилася i я
здогадувався, що Опришко у сю хвилину перебував у "тому вечорi", на "тому
узлiссi", куди есбiсти привели Юстину. - Так, вона стверджувала, що
слiдчий в Бистричанах випитував її кiлька ночей про Iлька Гладуна, але
вона не могла нiчого про нього сказати, крiм того, що вiн писарював у
сiльрадi; так, слiдчого чомусь дуже цiкавило, як загинули у схронi хлопцi
сотенного Буреверхи, але ж вона нi про сотенного, нi про його хлопцiв теж
нiчого не знала, тiльки й бачила, як везли їх, мертвих, на фiрi попри її
ворота.
Я їй сказав, що ми, есбе, iнформацiю уточнили, все, що вона тут
говорить, - чистої води брехня. Маємо докази: пише людина з тюрми, з
пекла, що ти продала Iлька Гладуна, а перед тим продала Ступi бункер з
бойовиками Буреверхи. А ще перед Буреверхою i його хлопцями були iншi
смертi й зради. I все це на твоїй совiстi. За маскою святошi, що
проповiдувала терпiння, покору зачаїлася спритна агентка, яка, може, ще
перед тим, як розiгнали василiанський монастир, була завербована енкаведе.
Я так їй сказав.
Вона не рятувала своє життя, як iншi, не виправдовувалася, не плакала,
не повзала, професоре, на колiнах, а тiльки зiтхнула, промовивши:
"Господи, чому чужi прогрiшення перекладаєш на мене? Ти ж бо знаєш: я не
винна".

- Я не винна, - повторила вона менi. Я пам'ятаю... я ще глузував з
неї... всi з ким есбе мало справу, казали, що вони не виннi.
За пiвгодини було по всьому й ми вирушили в рейд. Ну, а далi ви знаєте,
- зiтхнув Опришко й звiвся на ноги. Зупинився бiля заслоненого вiкна,
привiдкрив краєчок верети й припав лицем до шибки. Рука конвульсiйне
намацувала кобуру пiстоля й м'яла тверду шкiру; рука, здавалося, була
готова роздерти кобуру на кавалки, вихопити револьвер i вистрелити...
вистрелити в нiч, у себе, в мене; власне, конвульсiйна метушня пальцiв на
кобурi лише видавала стан Опришкової душi; ззовнi вiн виглядав спокiйним.

- Ну, а далi, пане професоре, знаєте, - повторив вiн, повернувши до
мене обличчя.

Далi справдi я вже знав i без нього. Поки його боївка рейдувала в
далеких селах i лiсах, збиваючи з пантелики винищувальнi бiльшовицькi
загони, iз Лисиничiв, тобто з районного нашого мiстечка, придибала далека
родичка жiнки Iлька Гладуна й принесла вишивану задубiлу сорочку, на
подолi якої кров'ю було виведено: "Гладун, Горопахи, Гину". Гладунова
Параска вiдразу впiзнала сорочку свого чоловiка; не було також особливо
складно дiзнатися, як сорочка потрапила до родички Гладунихи. Детективна
iсторiя виявилася простою i страшною: у районному енкаведе служив конюхом
якийсь Горох - дебелий хлопище, який чи зроду придуркуватий, чи його
контузило на фронтi - нiхто цього не знав, бо Горох був маломовний, люди
обходили його боком. Казали: вiд нього смердить трупом. А ще казали, що
йому залюбки давали в пивницях мучити в'язнiв - мав вiд тяжких мук
задоволення. Коли Горох напивався, то починав хвалитися, пускаючи з
губатого писка зелену пiну, що дуже любить толочити кирзаками дiтороднi
органи... любить трощити на друзки, щоб мiсиво було криваве.
Офiцiйно Горох возив фiрою вдень дрова, сiно, або картоплю для кухнi, а
вночi складав у драбини ще теплi трупи замордованих тут таки в
лисичанськiй "попереднiй" тюрмi й невпiзнанi тiла пострiляних у лiсах
повстанцiв, яких звозили з цiлого району, й торохкотiв своїм возом на
околицю мiстечка, поза шкiрзавод, де були фронтовi нiмецькi окопи. Там
мерцiв i закопував.
Кожної ночi мiстечко тривожно прислухалося до того, як торохтiла
тюремна пiдвода i як часом п'яний вiзник, iдучи поруч iз возом, добував iз
темних своїх нутрощiв нутряну мелодiю, мертвецький спiв. Очевидно,
начальство знало про той жах, який посеред ночi огортав Лисичани, коли
Горохiв вiз скреготав колесами об камiння, гуркотiв, а сам вiзник
управлявся в спiвi; нiчний жах був начальству на руку - хай усi знають i
тремтять: кожного, хто бодай слово вимовить проти радянської влади,
чекають драбини Горохового воза.
З труповозiння цього нiчного Горох мав свiй хосен: перед тим, як
укласти мерцiв в окопи, вiн здирав iз них що було краще: чоботи, сорочку,
штани або ж маринарку й ще затемна вiдносив здобутi трофеї до старої
польки панi Казi, яка їх прала, цирувала, якщо були дiрки вiд куль,
старанно випрасовувала та ще й до того збризкувала "кольонською водою" i
спродувала в Бистричанах на товчку. Вирученими грiшми дiлилися; Горох
називав їх, по-дурному регочучись, "бандерiвським податком", який одразу ж
пропивав. Таким шляхом потрапила до панi Казi Гладунова сорочка, його
стоптанi, нiмецького зразка чоботи й синi дiагонелевi штани. Панi Казя
цiлком випадково перед тим, як сорочку намочити, звернула увагу на кривавi
лiтери на подолi.
Звернула увагу i прочитала: "Гладун, Горопахи. Гину".
Господи ж, по-сусiдству з нею мешкає така собi Дарка Гладун. Може й
вона з Горопах?

Те, що було зав'язане десь у кабiнетах енкаведе, двi старi жiнки не без
допомоги Гороха й пiвлiтрiвки з червоною голiвкою розв'язали без особливих
труднощiв. Еге, хвалився придуркуватий Горох, пускаючи з рота зелену пiну,
я вiдвiз до Авраама мужика в германських кованих сапогах й у вишиванiй
сорочцi, в чьом дєло? Чекiсти, видно, добре йому дали й мужик у вишиванцi
iспустив дух. Вiн лежить лише в калiсонах... Ха-ха, стане бандера на суд
перед Господом Богом у калiсонах... вiн лежить, мать його, разом з усiма в
окопi голий. Холодно йому?
Так стало вiдомо, що Iлька Гладуна в тюремнiй лiкарнi у Бистричанах
нiколи й не було, вiн туди просто не доїхав, його замучили на другий чи на
третiй день пiсля арешту тут таки в Лисичанах.
Даремно тiльки Гладуниха вистоювала з передачами пiд бистричанською
тюрмою. Не вельми хитра гра з "грипсом" була задумана для того, щоб
очорнити Юстину; одним пострiлом, як говориться, було застрелено двох
зайцiв: кинули пiдозрiння на бiдну жiнку, яку есбе поквапилося знищити як
агента енкаведе, й водночас заплямували в людських очах пiдпiлля. Мовляв,
думайте та зважуйте, добрi люди: ось що виробляють вашi хлопцi в лiсах.
Звичайнi вони вбивцi.
- Ви надто поспiшили, пане Опришко, знищити Юстину, - сказав я
навпростець. - Тепер збираємо врожаї. Товариш Ступа на першiй же
"полiтбесiдi" в читальнi порипував чобiтьми на сценi перед спантеличеними
селянами й не мiг приховати радостi... вiн аж променився, коли єлейно
бiдкався, що баядери не пожалiли бiдної черницi, яка служила людям i
своєму Боговi. Та що ж можуть очiкувати вiд зарi-зяк люди простi... можуть
очiкувати кулi й удавки.

Я теж був тодi в читальнi; я бачив, як нашi люди хилили голови;
хилилися голови вiд болю, вiд сорому й вiд страху певно. Вам, пане
Опришко, може, й не дуже приємно чути про це, але я повинен був сказати.
- Ну, доволi, - Опришко рiшуче зупинив мене змахом руки. - Найлегше
звинувачувати. Так, ми виннi, я винен, до дiдька, - вiн аж пiдскочив до
мене, блiдий аж синiй, i скрипнув зубами. - I я спокутую... спокутую цей
грiх. Ви можете повторити, професоре, що ми поквапливi й жорстокi. Я
визнаю, ми поквапились, бо ворог скрiзь i всюди наступає на пальцi,
облягає облавами i своїми гарнiзонами в селах. I множить, як я уже казав,
сексотiв. Знищуючи Монахиню, я був переконаний... я мав докази... що
попереджую нову зраду. Хто мiг гарантувати, що вона не вивiдала про iншi
криївки... вивiдала i продасть?
Так, ми лютi, жорстокi, як вовки, але ми не першi вдалися до терору. Це
вони нав'язали нам правила гри, а ми лише цим правилам пiдкоряємося. Це
вони, професоре, посiяли помiж нами лють i пiдозру. Якщо хочете, то вони,
бiльшовики, навчили мене особисто... навчили ненавистi i навчили вбивати.
Ось ви судите мене, я вiдчуваю, знаю: судите в душi глибше й суворiше, нiж
на словах. I я вас розумiю, принаймнi хочу зрозумiти. Але й мене ви
зрозумiйте, мене, не Опришка з есбе, а звичайну молоду людину; менi ще
тридцятки нема, я ще рахуйте, не жив, а вже за мною - цiлий цвинтар.
Страшно, правда? Одначе мушу сповняти свою роботу, це мiй обов'язок... я
заприсягнувся нищити ворога на кожному кроцi вогнем i мечем, як писав
колись поляк Сенкевич... нема в мене милосердя нi краплi. Я суцiльна,
монолiтна ненависть i, певно, заслiплений ненавистю, допускаю, якби то
легше сказати, промахи.
Нi, Опришко не кричав, як почав було попервах. Мова його була
уривчастою, слова вiдкушував поволi й, здавалось, брав кожне окреме слово
на долоню i пригладявся до нього, потiм струшував на долiвку; словами вiн
вистелив долiвку навкруг себе - так я собi уявив - i вони, слова, лежали
на долiвцi хоч на вигляд тихi, не розжаренi до червоного, одначе я знав,
що на дотик вони гарячi. Й поправдi кажучи, я уже не був радий, що надто
заглибився в трагедiю Юстини Семенюк; кiнець для мене теж мiг бути
трагiчним. Шо йому, розлюченому есбiстовi, перешкоджало вихопити пiстоль
i...
Вiн цього не зробив би, я вiдразу себе заспопокїв; я не маю права про
нього ницо думати. Справдi ж, не вбивця вiн якийсь...
- Знаєте, пане професоре, ким я хотiв бути в життi? - спитав Опришко й
рiзко повернувся до мене... i я його не впiзнав: замiсть скалок в очах,
замiсть стиснутих губ, замiсть блiдого гнiву на худому обличчi я побачив
страждання; я злякався, що вiн зараз заплаче або ж застогне; вiн обняв
мене за плечi й довго, цiлу вiчнiсть отак стояв зацiпенiвши; вiн цiпенiв,
склепивши повiки, а я, грiшний, думав, що вiн мене не обнiмає, вiн на мене
оперся, йому було потрiбне опертя, пiдтримка, без опертя обезсилений
Опришко впаде; я вiдчував на своїх плечах вагу його тiла... вагу його
страждання i менi по-людському стало його жаль. - Була в мене мрiя - стати
священиком... я шевський син iз покутського мiстечка хотiв стати
священиком, щоб голосити слово Боже, проповiдувати любов до ближнього.
Тато з мамою були побожними людьми i моїм вибором тiшилися. Я готував себе
в думках до цiєї мiсiї... я був на першому курсi духовної семiнарiї, коли
в тридцять дев'ятому прийшли совiти. Потiм вибухнула вiйна, Львiв зайняли
нiмцi й по мiсту розкотилася жахлива звiстка, що енкаведисти, втiкаючи,
вимордували тисячi в'язнiв.
Я пiшов туди, до в'язниць, не з простої цiкавостi.
Я в душi був готовий сприймати як справжнiй божий слуга людськi
страждання i смерть; я був готовий глаїти лагiдним словом розпуку матерiв,
якi знаходили там розтерзаних катами своїх синiв i доньок.
Мене занесло на подвiр'я тюрми "На Лонцького" - так вона називалася ще
з польських часiв, разом iз сотнями людей, якi прийшли сюди впiзнавати
своїх. Сонце. Спека. Густий, як драглi, трупний сморiд. Годованi, як
ворони, мухи. Гурти жидiв, що виносили трупи iз казематiв, iз пiдземель, й
укладали їх рядами на подвiр'ї... жидiв, як я потiм дiзнався, пригнали
сюди на спокуту за грiхи жидiв-енкаведистiв. Плачi - аж попiд саме небо. I
я там зрозумiв, що мої намiри гасити лагiдним словом чийсь бiль виглядали
б святотатством. Матерi мусили виплакатися. Я навiть пiдозрiвав... я тодi
запiдозрив, що криками своїми матерi прагли докричатися до Бога, щоб
повоскресшав їхнiх синiв; сини, доньки, батьки, сотнi їх i сотнi лежало на
подвiр'ї, а ще сотнi в пiдземеллях лежали покладенi в штабелi, як дрова...
а ще в камерах лежали розкиданi, як скошене важке колосся. Скатованi,
оголенi дiвчата. Сокирами розкраянi черепи. В однiй камерi я бачив
розп'ятого на стiнi, прибитого цвяхами священика в чорнiй реверендi, живiт
у нього був розпорений навпiл i в мiсиво кишок устромили голе немовля.

Повiрте, я теж тодi завив разом iз матерями, це була остання крапля,
мене начебто теж розп'яли й ошельмували, i я мусив завити, як _вовк. Я
ступив тодi на край, де починалося божевiлля; я тодi, саме тодi, на
пекельному днi, засумнiвався в iснуваннi Бога, бо як вiн мiг допустити до
страшної масакри, вiн, котрий начебто пам'ятає про слимачка на днi океану,
а про в'язнiв львiвських забув. Нi, не зi словом треба менi йти до
людей... я так тодi постановив, це зроблять за мене iншi, не мiй це
талант... мiй талант платити вороговi люто. I хай менi Бог поможе.
Я тодi перед розiп'ятим священиком перехрестився й понуро, вже не чуючи
людських плачiв, видибав на львiвську вулицю, що також смердiла трупом.
Цiла Галичина, Україна цiла смердiла трупом. У менi молився розiп'ятий
священик, у менi плакало задушене немовля i ревом ревли тисячi
розстрiляних; я йшов львiвськими тротуарами, слухав самого себе, чомусь до
себе посмiхався i, певно, виглядав страшним з цiєю кривою усмiшкою...
виглядав, певно, на божевiльного, бо стрiчнi люди вiд мене сахалися.
Дотепер iду та йду львiвськими вичовганими тротуарами й дослухуюсь до
себе... i такий я є й нiчого не можу з собою вдiяти.
- Вибачте, пане Опришко, - я схопив його за руку, жахаючись його
страждань. Я стояв над безоднею, над пеклом, що розверзлося - полум'я
опалювало менi душу; було менi лячно вiд безоднi цiєї людини, i було менi
жаль, що на його молодi й не вельми кремезнi плечi доля завдала непомiрний
тягар.
Я знаю: любити легше, нiж ненавидiти...
- Ну, то я пiду, - промовив я перегодом. - Одне прошу: хай вашi хлопцi
якось покажуть менi мiсце на узлiссi, де... - Я не встиг доказати, Опришко
випередив мене:
- Покажуть. I перепоховайте її по-християнському. Поставте хрест.
Колись, у сотому лiтi, у вiльнiй Українi розкажiть людям про Юстину й
може, згадаєте незлим словом Опришка. - Його обличчя знову стало
спокiйним, замкнутим, очi зорили допитливо, гостро; я вичитав ув його очах
вiру, що доживу до вiльної України... доживу й розповiм про нього.
Я вийшов iз хати; вартовi есбiсти проводили мене мовчки, немовби
онiмiлi, додому. Нiч прояснiла, зорi блимали, як свiчки у церквi на
всеношнiй. Тиша гойдалася на деревах у садах i зрiдка струшувала на землю
яблука.
Бiльше я Опришка не бачив.

7
I ось сьогоднi вiдчинилися дверi й iз минувшини, iз-за грубезної стiни,
мурованої з довгих рокiв. Опришко знову повернувся до мене.
- Так, - погодився я з ним. - Я iнший, мене люди перекували, та й люди
iншими стали. Прийшли новi часи, добрi чи злi, але новi, i я нiкому не
потрiбний.

- Зате вам люди потрiбнi, професоре, - промовив упевнено Опришко. - Не
хочу вiрити, що живете тiльки самотиною, козою та пенсiєю? Ви? Ви
образилися, що вашi заслуги Горопахами забутi. Ви направду сподiвалися, що
ващi заслуги будуть колись оплаченi. А якщо й сподiвалися, будучи надто
егоїстичними, то давно настала пора цiєї хвороби позбутися. Це так просто
її позбутися: вийти лише на вулицю з розкритою душею, з добрим серцем i
сiсти в човен, що зветься життям... лише пливти, лише в човнi, а не на
березi... лише в плавбi вiдчуваєте, що життя триває i що люди вас далi
потрiбують. Гординю свою, вибачайте, стиснiсть в кулак... стиснiть аж так
крiпко, щоб iз неї скапалося каяття. Кажуть, що навiть з каменя, коли є в
тебе на це бажання, можна видушити воду. Спробуйте, пане професоре.
Я слухав Опришка й чомусь згадував його давню розповiдь про те, як у
львiвськiй тюрмi "На Лонцького" вiн заразився ненавистю. З того часу
минула купа рокiв, юнак, котрий хотiв стати священиком, увiйшов, як
кажуть, у зрiлi роки... увiйшов i живе пiд чужим iменем, сповнює не свою
роботу, не має вiн, очевидно, нi дружини, нi дiтей... нiчого не здобув для
себе й не вимагає нiякої дяки; i так само не мають дяки тисячi полеглих за
Україну... нема України... нема їхнiх могил на Українi... нема по них
пам'ятi.
Я думав про себе: "Чи воно правда, що я усамiтнився через гординю? Чи,
може, панує надi мною жаль? Чи, може, я розчарувався у людях? Чи, може, в
ту прокляту хвилину, коли "стрибки" вмощували мене в драбини з соломою, а
кiнь нетерпеливився повезти мене з Iриною в Сибiр, налетiв на мене чорний
вiтер збайдужiння, що висушив мою душу, i вже давно нема, друже Опришко,
на свiтi сiльського апостола Северина Гайдаша, душа його вмерла, по свiту
нипає тiльки тiлесна шубатурка.
Одначе я не поспiшив остаточно розвiяти в очах Опришка образ того
давнього сiльського апостола, який колись наважився судити його, есбiста,
за невинно страчену Юстину Семенюк; хай буде, що я часом свiдомо вишукував
привiд для "творення добра", вважаючи це творення громадським своїм
обов'язком; хай буде, що я умовно, так би мовити, записував у скриптур для
пам'ятi доброчиннi свої дiяння. За це можна мене осуджувати, але
погодьтеся, добрi люди, що треба було мати громадянську вiдвагу, щоб
когось iз наших Горопах оборонити вiд нiмецького нагая, вiд
оперуповноваженого Ступи, чи й вiд есбiста Опришка.
- Може, таки варто спробувати стиснути камiнь, щоб iз нього потекла
вода, - сказав я невпевнено. - Може, сьогоднi ви для того явилися, впали з
дощем iз неба, щоб той камiнь вкласти менi в долонi?
- Знаєте, я теж ходжу й... й видушую з каменя воду, - пiдхопив мою
думку Опришко. - Не маю вiд вас тайн... повинен вам признатися, що не
тiльки гайцую в Бистричанах печi, а й намагаюся щось робити, щоб море
байдужостi, смердюча його хвиля нас не затопила; ходжу понад берегом,
понад пропастю i десь там посеред ночi повiшу синьо-жовтий прапор, або ж
до Шевченкового свята, яке щороку комунiсти забороняють, напишу декiлька
листiвок та розклею їх по мiсту, щоб люди читали; доста однiєї листiвки з
тризубцем - вже свiжi струї попливли мiстом... попливли низинно, глибоко,
невидимо, i хоч на поверхнi нiбито панує тиша - мiсто слухає, пригадує,
зiтхає, а хтось й стискає кулаки й пригадує, де вiн закопав дбайливо
змащений автомат.
Або ж, наприклад, вирiжу з газет слова, складаю i наклеюю в потрiбне
речення, в якому закликаю учителiв, щоб не забували навчати дiтей, що є на
свiтi Бог i Україна. Приколю таке звернення до шкiльних дверей... тут i
там пришпилю, шкiл багато в мiстi, i його читають педагоги й дiтвора, аж
поки переляканий директор не зiрве його та не понесе в кадебе. Скажете:
бавлюся? Скажете: дрiбне усе це, саморобне, надто поверхове, щоб збурити
замерзле плесо? Ну так, це не автоматна черга, не вибух гранати, це тiльки
пригадування, що лежать в землi нашi змащенi автомати, що боротьба ще не
скiнчилася, в попелi ще жеврiє iскра. Вогонь спалахне. Хочби й через сто
рокiв. Тим часом... я уявляю, що блукаю у пiтьмi й засвiчую скiпки,
полум'я їх кволе, жовте, але серед ночi воно видне здалека - i надiя
оживає. Думаю, що я не один такий вогнепоклонник, бо iнакше навiщо державi
годувати без-численнi орди кадебiстiв? Значить, невпевненi вони у своїй
перемозi i бояться нас... бояться кволого полумiнця. Бо сьогоднi
полумiнце, завтра - ватра, пiслязавтра вогонь спалить байдужiсть, вiтер
зжене пiну з байдужого моря i в живiй чистiй водi умиємося. Цим i живу,
пане професоре.

Вiн сiв стомлено на стiлець у простiнку помiж вiкнами; опершись плечима
об стiну, вiдкинув голову назад i, заплющивши очi, довго мовчав. Очевидно,
Опришко вистраждав кожне слово... кожне мовлене ним слово важило немалий
вирок у таборах, адже за кожним словом стояло дiло; вiн мiг менi не
сповiдатися, це надто небезпечно, а проте - висповiдався, це було потрiбне
йому самому, хотiв, очевидно, вирватися з глухого кола самоти й
конспiрацiї, адже у цьому колi не було нiкого, кому мiг би звiритися, хто
б мiг його пiдтримати, кому мiг би передати пережитi небезпеки; ще бiльше
його сповiдь була потрiбна менi, я розумiв, що вiн навмисне сьогоднi вночi
приблудив до моєї хати, щоб... Шоб мене "перевиховати"? Шоб мене
розбудити? Щоб я знову взув апостольськi сандалiї й ступив на дорогу, по
якiй ходять люди? Шоб устромити й у мою долоню запалену скипку?
Скипку я таки узяв; нi, я не призначив її для чогось протидержавного,
менi досить було вiдчути, що вона є й що обпiкає мої долонi, якi я стулив
жолобком, щоб полумiнце не погасло; при кволому свiтлi раптом, немов у
кiно, я зобачив один ранок передминулого року, коли Горопахи сколихнулися
(й душi напевне втiшилися): на цвинтарi бiля каплицi на високiй черешнi
майорiв на вiтрi синьо-жовтий прапор. Першими помiтили його тi, що
поспiшали на вранiшнiй поїзд до Бистричан. За ними прибiгла цiла
стривожена вулиця, що впирається у цвинтар. Покликали голову, сiльради й
голову колгоспу. Дiльничного мiлiцiонера в селi не було, а вся iнша
"сельская власть" "остерiгалася", як було сказано, пошкодити слiдству, й
тому прапор висiв добрих двi години, поки з району не примчали кадебiсти.
Прапор, щоправда, був непоказний, кольори на ньому гейби вицвiли, але
вiн дивним чином запанував над Горопахами; його, зрештою, бачило не так
уже й багато людей, а здавалося, що до нього торкався кожен; кожен ув очах
кадебiстiв винен, що синьо-жовтий прапор з'явився, як Iсус Христос, у
нашому селi; цiла зграя кадебiстiв нипала хата вiд хати, випитуючи, "хто б
то мiг нацiоналiстичну ганчiрку повiсити?"; в пiдозрiлих хатах, на
газдiвствах "учорашнiх бандитiв" i "бандпiдсiбникiв", що вiдбули свої кари
в таборах i на поселеннях, вчинили брутальнi обшуки, п'ять осiб були
арештованi, одного тяжко побили, вимагаючи, щоб "признався".
Нiчого у них не вийшло, нiхто нiчого не бачив, не чув, "ми собi мирнi
люди i дайте нам спокiй".
Так тривало цiле лiто аж до глибокої осенi. Потiм чекiсти забралися
геть, село занурилося в свої газдiвськi клопоти, синьо-жовтий прапор
полетiв iз черешнi, як кольорова птаха, що жила в дитинствi в кожному з
нас, у вирiй, i про нього почали забувати. А коли люди навеснi зовсiм про
нього забули, вiн одного ранку знову появився, як Iсус Христос, на цей раз
на грушцi посеред поля, що зветься "Городищем"; груша якраз цвiла бiлим
цвiтом, а поверх бiлоцвiття, як корона - синьо-жовтий прапор.

I знову почалося...
Авжеж, Опришко мав рацiю: скiпки таки палахкотiли посеред колгоспної
ночi i їх таки боялися... боялися, щоб не пiдпалили байдуже море.
- Тiльки ж бо ви, професоре, чомусь тодi не розтулили долонi, щоб бодай
уявно уберегти полумiнець вiд злого вiтру, що дув студено й чорно, -
дорiкнув менi Опришко.
Я не мав йому що вiдповiсти.
Було менi гiрко...
Насамкiнець Опришко пригадав:
- Чи не забули-сьте, професоре, де похована Юстина?
Не малюй мене, художнику, грiшником, який кається, колiнкуючи посеред
бiлої i голої пустелi; не малюй мене, художнику, слiпцем, який прозрiває в
муках, роздираючи пiтьму; не малюй мене, молодий сусiде, подорожнiм,
котрий нарештi втрапив на правдиву дорогу.
Намалюй мене сухим i прямим, як горiхова палиця, дiдком, котрий не
голився зо три днi, а тому сизий на обличчi, який пасе за селом на ровi
попри дорогу свою козу, що зветься Парася; коза моя пощипує траву, а я
сиджу на гребенi рову, i добре менi отак сидiти, i тепло, i сонце свiтить
лагiдно, i жайвори сиплять срiбло понад пшеницями, i хочеться менi жити ще
тисячу лiт разом з жайворонами та моєю козою.

Аж тут коза, моя Парася, пiдвела голову, задерши бороду, й голосно
замекала, як колгоспний мотоцикл. Дорогою з села йшло в поле дiвча -
голiнасте, з двома косами у червоних биндах... бинди, немов червонi
мотилi, то злiтали, то знову осiдали на плечi; дiвчинi було десь зо
чотирнадцять рокiв. В однiй руцi несла клунок - певно снiданок татовi, що
десь косив на далеких луках, у лiвiй - бiдончик з водою. Я очiкував її
наближення, чомусь менi баглося дiвча зупинити й спитати, скiльки воно
збирається жити, я збирався їй наворожити тисячу рокiв.

Але дiвча, таке бiлоголове, таке струнке, таке юне з двома кулачками
грудей, помiтивши мене з козою, спершу потупило вид, а потiм взагалi
вдало, що мене й не помiтило, що мене нема, що мене нiколи на свiтi й не
було, й подрiботiло мимо, вiйнувши спiдничкою й не сказавши нi "славайсу",
нi "добридень", нi "помагайбiг"...
Як то сталося, холера ясна, що мене начебто нема на свiтi, що я
невпiзнаний,чужий сиджу в полях горопаських?
Гей, та де ж мої апостольськi сандалiї?
...Я лише не знаю, художнику, як ти все це намалюєш? Але на те i дав
тобi Бог талант.

_
_
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
8
Мене покликали...
Вранцi на воротях, коли ми з Павлом Ключарем зiбралися йти до церкви
Святого Духа, нас перестрiла задихана молодичка - "дiжурна" з сiльради й
чомусь упiвголоса сказала, що кличуть мене начальники до "канцелярiї"...
кличуть та ще й попереджають, щоб я не барився i явився перед їхнi яснi
очi туй як туй.

- Хто ж то у сiльському нашому урядi засiдає зрання? - перепитав
молодичку Ключар. Був назовнi спокiйним, принаймнi вдавав спокiйного, в
очах однак пробивалася стурбованiсть.
Молодичка назвала голову сiльради Дмитра Цимуся, дiльничного
мiлiцiонера Яцину й партiйного секретаря з колгоспу "отого голомозого"
Афоню Пиндилика. А ще щойно з району примчався на мотоциклi молодий панок
з вусиками.
Ключар тужно дивився на вулицю, про себе щось розмiрковуючи: брови його
бiлявi, кудлатi, як волоття, то супилися хмарно, то повзли вгору на чоло,
а вуста крiпко тримали слова за зубами. Вулиця, що починалася з Ключаревих
ворiт, пiщаною бiлою крайкою стелилася й бiгла неквапом уздовж фарбованих
на синьо парканiв i ворiт, на котрих несподiвано для себе я зобачив де
чоловiкiв, де - жiноцтво, а де й двоє - троє дiтлахiв, що осiдлали ворота
як коней; оця вулиця бiла, отi дiди на воротях, оте жiноцтво й дiтлашня
споглядали на нас iз Ключарем i на молодичку з сiльради допитливо,
очiкуючи; я зрозумiв, що лютувалася змова мiж Ключарем i вулицею... змова,
мабуть, як вогонь в осiннiх сухих травах, нишком покотилася по iнших
вулицях, по цiлому селу. Але не чути було скрипу, нагальної тривоги -
газди вдавано байдуже покурювали цигарки, посхилявшись на ворота, жiнки
вишiптували вранiшнi молитви, а дiтлахи i'хали на воротях у свiти, якi їм
снилися. Дими над череп'яними, над шиферними й подекуди солом'яними дахами
пнулися у високостi голубими колонами - на тлi чистого неба поставав
колонадний храм, у якому панувала тиша й гармонiя.
Ключар посмiхнувся.
- Це ти, Меланко, людей розтривожила й повикликала з хат до ворiт? -
спитав вiн молодичку з сiльради, пiдморгнувши iй по-змовницькому. Вона
звела плечима. Боса, в старiй камiзельцi, що колись була чорною та
вишиваною, у бiлiй домотканiй сорочцi, що виглядала з-пiд рясної чорної
спiдницi, молодиця була схожа на ластiвку.
- Боже борони, - перехрестилася, немовби мух вiдганяла вiд обличчя. -
Нiкого я не страшила. Шо я дурна? При урядi нинi прецiнь. - В очах
стрибали бiсики. - Ну, по дорозi, хто був цiкавий, розповiла-м, що нинi
менi снилося вороння понад Святим Духом... сон, мабуть, сповняється, бо
ось кличуть до канцелярiї того професора зi Львова, котрий шукає в стiнах
Святого Духа замурованих скарбiв. - I молодичка оглянувшись, засмiялася з
своєї маленької хитростi.
- Ну й добре, - похвалив її Ключар. - Ше по дорозi забiжи до Вербена,
розкажи старому що й до чого. А в урядi сiльському замельдуй, що
львiвський професор зараз буде. Бiжи, Меланко, - i вiн злегка пiдштовхнув
молодицю за лiкоть. - Цiлий трибунал зiбрали в сiльрадi, - сказав, - але й
нас немало, правда, Меланко?
Вона нiчого не вiдповiла; нiяких роз'яснень не дав менi також Ключар, я
сам чейже не вiднинi знаю, що в Черченi iснує мовчазна, нiким не
органiзована, стихiйна змова супроти тутешньої влади в оборонi Святого
Духа; я не один раз спостерiгав, удаючи, що це мене не обходить, як
кожного ранку, коли погода, як золото, i коли дощ, поблизу Святого Духа
кружляв хтось iз сiльських людей - добровiльних вартових, котрi пильнували
тiєї хвилини, коли ми з Ключарем вiдчиняли церковнi дверi... пильнували,
щоб ворожа сила не спробувала заволодiти ключем; очевидно, протистояння з
владою не було безпечним, це люди в Черченi знали з власного досвiду, а
все ж Святого Духа вони не вiдцуралися. Сидячи або ж колiнкуючи перед
стiною й визволяючи з-пiд тиньку по сантиметру творiння стародавнього
майстра, я думкою блукав навколо церкви помiж хрестами або ж занурювався в
гущаки кукурудзи, тиченої квасолi й у пралiси соняшникiв на довколишнiх
городах i пробував розмовляти з вартовими, цiкавився, чому вони дорожать
своїм Святим Духом, i чи їм не страшно, що котрогось судного дня ворожа
сила з Рогача або й з самих обласних Бистричан обступлять Святий Дух
танками, обсотають його линвами й розтрощать церковцю на чотири сторони
свiту... розтрощать, рознесуть, потоптом пройдуть, а ви й не встигнете
церковцю оборонити, це станеться вночi або ж коли запiють кури й сни
запанують глибокi; вони iз силою руїнною набули практики, досвiду, таким
же способом, чув я, розвалили церкви у Бойкiвських горах, у Яворi, у мiстi
Долинi, i ще десь... i ще... i ще... А там церкву пiдпалили... i там... i
там.
Горять свiчi аж попiд небеса...
Мої уявнi вартовi лише зiтхали, їх не обходило, що в iнших околицях
сатанинська сила взяла верх, у Черченi, будьте певнi, професоре, цього не
станеться, ми не допустимо, ми вже один раз перемогли владу, отого Афоню
Пиндилика з медальками на гiмнастьорцi, тепер теж не дамося. I я
повертався з уявної мандрiвки на своє риштування в церквi духовно
наснаженим; я почувався злютованим з невидимими вартовими Святого Духа,
вони, дарма, що були помiж ними кволi старцi або й пiдлiтки, додавали менi
сили й вiдваги: за нами муром стояло село.

Проте, вiдвага таки конче була потрiбна: я здавав собi справу, з яким
монстром затiяв небезпечну гру; покищо ворог зачаївся чи вражений моєю
хоробрiстю, чи розгублений сiльською згуртованiстю, чи навчений попереднiм
досвiдом, що черченцiв солими руками не вiзьмеш, але треба було
сподiватися: рано чи пiзно, а вiн покаже свої зуби; я думав про його зуби,
про кiгтi, про копита, про його жорна, на яких вiн зжорновував людськi
долi, мистецькi таланти перемелював у лантухи розжованого дешевого
плазування, i думки цi остерiгаючi чомусь закрадалися в мої сни... i сни
розлiталися навсiбiч, залишаючи мене самого на постелi, охопленого й
окропленого тривогою; удень, щоправда, тривога пiд сонцем присихала,
залишаючи в душi жовтий сморiд, зате вночi пiдповзала до мене на черевi,
немов знесилений голодний вовк; вовк клацав зубами.

- До чогось хочуть причепитися... знайшли якусь причину, - промовив в
унiсон моїм думкам Павло Ключар. - Щось їм стрiлило до голови. Видно, ваша
робота у Святому Дусi не припала до вподоби. Ви ж самi кажете. Майстре:
Єфрейтори не сплять

Щоб єфрейторам не "стрiляло до голови", ще до того, поки почати
дослiдження стiни в Святому Дусi, ми з Ключарем, якого люди в Черченi
назвали помiж собою Хранителем Святого Духа (офiцiйно вiн числився в
обласному краєзнавчому музеї молодшиим науковим працiвником), побували в
сiльрадi, де я вiдрекомендувався, що я, такий-то й такий, маю право
дослiджувати, вивчати, реставрувати пам'ятки iсторiї та культури, й власне
прибув у Черчен до Святого Духа на прохання обласного музею... ось
офiцiйний лист iз пiдписом директора музею товаришки Журавель... до речi,
вона три днi тому побувала з компетентною комiсiєю у Святому Дусi:
мистецтвознавцi очiкують, що Святий Дух здивує свiт.
Дмитро Цимусь, сiльрадiвський голова, високий i, хоч iще молодий
роками, зовсiм сивий, уважно вивчав мої папери... так уважно, що аж
ворушив губами, немовби вивчав написане в паперах напам'ять; але це, як
менi здалося, робилось для "людського ока", назагал Цимусь був чоловiком
добродушним, усмiхненим, але мусив удавати з себе запопадливого урядника,
тим бiльше, що справа стосувалася Святого Духа, хоч "уряду над церквою",
як вiн казав, сiльрада не мала. Пiсля вiдомих подiй, коли районнi
керiвники вiд культури, агiтацiї та пропаганди вирiшили збити з церкви
хрест та обладнати в нiй примiтивний, зрозумiла рiч, атеїстичний музей,
(встигли уже поруйнувати бiчнi вiвтарi), Черчен - тихе, покiрливе начебто
село не то що проiгнорувало районне рiшення, а й таки вiдкрито
збунтувалося, не порахувалось навiть з мiлiцiєю, що примчалася "на алярм"
iз Рогача; вчинилася сутичка, були крики, полетiло камiння, стався скандал
на цiлу область, бо ж вибухнув стихiйний колгоспний страйк. Пiсля цього
ключ вiд церкви Святого Духа не зберiгається в сейфi сiльскої канцелярiї,
вiн узагалi пропав, щез, загубився, упав у криницю...

Шукай вiтра в полi...
Цимусевi самому вистачило глузду й стримував iнших запопадливих "борцiв
iз релiгiєю", а найперше колгоспного парторга Афоню, тобто Афанасiя
Пиндилика, того ключа не шукати, не ятрити заруб-цьованi рани, до того ж
Святий Дух передали у вiдання Бистричанського музею. Про поряднiсть Дмитра
Цимуся свiдчило й те, що якраз вiн рекомендував хранителем Святого Духа
Павла Ключара. Котрогось дня, коли я уже працював над розчищенням фрески,
Цимусь "службове", як вiн висловився, навiдавсь до Святого Духа; деякий
час тупцював коло стiни, тулив до неї долонi, немов би долонями хотiв
просвiтити й наперед дiзнатися, що власне пiд нашаруванням фарби й вапна
приховано; потiм обома долонями торкнувся моїх плечей, i я подумав, що цей
усмiхнений потайний чоловiк теж напевне числиться серед тих, кому дорогий
Святий Дух.

I тому нежданий виклик до сiльради руйнував у моїй свiдомостi уже
усталений образ потайного доброзичливця... хоч, щоправда, випало менi з
пам'ятi, що окрiм Цимуся чекає на мене Афанасiй Пиндилик, дiльничний
мiлiцiонер Яцина та ще примчався з Рогача на мотоциклi якийсь молодик.
Можна було тiльки здогадуватись, що не для добра зiбрався цей трибунал.
- Вигадали якусь заковику товаришi єфрейтори. Чого дивуватися. Вони на
те є, - далi пiдбадьорував мене Ключар, уже стоячи на хвiртцi. - Але ви
тримайтесь... Документи вашi законнi, все оформлено як належиться. Ну, а
крiм того, ви не однi. Розумiєте? - За цих кiлька хвилин Павла Ключара
гейби пiдмiнили: не було на свiтi лагiдно усмiхненого поета, дещо
повiльного, м'якого, якого я звик бачити кожного дня; стояв на хвiртцi
високий, зiбраний у кулак вартовий Святого Духа, його ключар.
Заледве переступивши порiг сiльської канцелярiї, я вiдчув якби запах
небезпеки; небезпека, потужнi струми ворожостi вилунювалися насамперед вiд
молодика, що був низькорослий, щуплий, як горобець, дрiбоньке його обличчя
з метеликом смiшних вусикiв було стерте, розмазане, невиразне; молодик був
сiрий на колiр: вбрання, сорочка, краватка, волосся зачесане на правий
бiк, вусики пiд носом, що вирiс завбiльшки в жолудь - увесь вiн був гейби
притрушений попелом, i я, окинувши його поглядом, оцiнив його вмiння бути
сiрим, непомiтним, розчиненим у масi: на таких в гуртi переважно нiхто не
звертає уваги, вiн нiбито є i його нема.

Сiрий молодик не вдався до гри в "цюцi-бабцi", а "просто з моста"
сказав, що приїхав iз районного кадебе з дорученням вiд керiвництва, щоб
зустрiтися з вами, Василю Васильовичу, не в чотири ока, а в присутностi
радянської влади й громадськостi Черчена, тому, як бачите, й сидить тут
голова сiльради, секретар парткому колгоспу, а також, так би мовити, для
порядку, лейтенант Яцина.

Потреба цiєї розмови, Василю Васильовичу, визрiла виключно з
громадської необхiдностi, а не вiд забаганки органiв чи райкому партiї, це
прошу мати на увазi. Ми розумiємо вагу, значення мистецької пам'ятки, яку
ви, так би мовити, вiдкриваєте для свiту. Свiдченням доброзичливого
ставлення районного та й обласного керiвництва до церкви Святого Духа є
згода передати її пiд юрисдикцiю обласного музею... та навiть призначення
вiдомого вам Ключара, який у минулому допускався полiтичних помилок, на
посаду хранителя Святого Духа, мають переконати вас, професоре, що,
по-перше: ми цiнуємо i шануємо iсторичний спадок свого народу, бо ж не є
якимись безбатченками. Два: ми, навченi гiрким досвiдом, не маємо намiру
конфлiктувати з Черченем, з селом, де є передовий колгосп, де багато
маякiв працi, в якому переважна бiльшiсть жителiв - люди чеснi,
працьовитi, одне слово - трударi... i от цi трударi, серед них є люди
заслуженi, як от, наприклад, Марiя Рибка, доярки Гафiя Тулумбас, Параска
Семенiв та iншi, звернулися до нас, до органiв, iз попереджувальним, якби
сказати, проханням: не дати повторитися тому, що п'ять рокiв тому
вiдбувалося навколо церкви Святого Духа.
Молодик у сiрому костюмi говорив рiвно, спокiйно, немов читав передову
статтю з районної газети, але чим довше, монотоннiше вiн нанизував слова,
тим виразнiше, сильнiше я вiдчував небезпеку, що липким павутинням
обсотувала мене, лякала непередбаченим рiшенням, яке мiг прийняти цей
нiбито на поспiх, а напевно таки продумано скликаний трибунал; зрештою,
небезпека снувалася не так довкола моєї особи, як навколо Святого Духа,
навколо фрески, i я був готовий її обороняти... i був я водночас
розчарований, морально подавлений тим, що в Черченi знайшлися люди, серед
них Марiя Рибка, iсторiя життя якої мене потрясла, я раз по раз повертався
думкою до трагедiї цiєї вродливої жiнки, яка заради фальшивої слави,
орденiв, сидiння в президiях, премiй, солодкого життя, пустилася берега...
я, бувало, то винив її, то виправдовував "такими" порядками в суспiльствi,
або й звалював вину на її чоловiка, своєрiдного сутинера, якому було
вигiдно i зручно мати жiнку-передовичку, що приносило матерiальнi вигоди;
я не знаю, чому я так перейнявся долею Марiї Рибки... може, тому, що вона
розумiла свiй грiх i своє падiння, одначе не збиралася нiчого змiнювати,
було їй добре отак жити, i в цьому був увесь її трагiзм; я збирався колись
намалювати портрет цiєї трагiчної душi; сьогоднi додався до її
психологiчного портрета iще один штрих.

Я думав, що Святий Дух потрiбно обороняти не лише вiд районних
єфрейторiв, а й також вiд тутешнiх "трударiв", якi своїм гострим
суперрадянським нюхом нiбито уловили загрозу, що вiяла вiд Святого Духа.
Ох, краяни ви мої, краяни... А втiм, "тутешнi" - це тiльки ширма, за
ширмою ось цей сiрий молодик, приблуда Пиндилик, районнi, обласнi,
московськi єфрейтори.
Хотiв би я тiльки знати, краяни ви мої, в чому полягає загроза вiд
Святого Духа, попереджувати яку ви поквапилися? Мене розбирала злiсть;
менi надокучило вiдчувати себе в ролi пiдсудного й дивитися, слухати, як
до Страдчої долини скрадливо пiдкочують клубища павутиння чи й колючого
дроту, щоб обгородити його, обсотати зусiбiч, щоб не було до нього
доступу, щоб заiржавiла по ньому пам'ять. Не можу тiльки собi пояснити (а
може, пояснення давно живе в моїй душi?), чому власне Святий Дух iзнову
привернув до себе увагу єфрейторiв? Чи рiч у фресцi, над розчищенням якої
я працюю, чи... Але ж iще нiхто точно не знає, що на тiй стiнi
намальовано, iще попереду багато роботи.
Я так i спитав їх, кожного зокрема, по черзi; спершу спитав молодика з
кадебе, потiм мiлiцiонера - вродливого парубiйка з великими, як сливи,
очима, а наостанку - Афанасiя Пиндилика, який притулився на стiльцi збоку
(гейби зачаївся у засiдцi) й смалив цигарку за цигаркою. Про Пиндилика,
тобто про Афоню, як його називали по-вуличному, котилася слава як про
чоловiка "нервного", але сьогоднi вiн сидiв сумирно. Голена "пiд
Котовського" продовгувата голова, видовжене обличчя - огiрок на довгiй
шиї. Був одягнутий у вiйськову, чисто випрану гiмнастьорку, на грудях
висiла планка колодок орденiв i медалей, що мали свiдчити про його бойове
воєнне минуле; окремо коло колодок Пиндилик пришпилив медаль "За вiдвагу";
очевидно, ця деталь мала говорити про риси його характеру.

Мої запитання стосувалися усiх i кожного зокрема, але вiдповiв менi
тiльки молодик у сiрому; дрiбненьке, мале, як кулачок, його обличчя при
цьому незадоволено морщилося, мовляв, нам зрозумiло, Василю Васильовичу,
ваше прагнення вiдкрити, подарувати українськiй радянськiй культурi ще
одну цiкаву пам'ятку, якщо вам вiрити, з XVII столiття... нам потрiбнi
такi вiдкриття, скарбниця стародавнього українського живопису не так уже й
багата внаслiдок воєн, лихолiття, нацiональних утискiв, часом невиважених
дiй уже в наш час... ми це визнаємо... ми, прецiнь, теж кiнчали
унiверситети й дещо розумiємо. Ми з вами, Василю Васильовичу, ми вiримо,
що... завтра-пiслязавтра, я маю на увазi близьке майбутнє, фреска у
Святому Дусi буде на часi... явиться вона людям в усiй красi. Але
повторяю: завтра! (Молодик при цьому пiдняв палець). I прошу не
дивуватися, що це станеться, кажучи образно, лише пiслязавтра. Ви, Василю
Васильовичу, дивитеся на речi з точки зору художника, реставратора,
мистецтвознавця, але не з точки зору полiтика, члена партiї, який знає
тутешнi умови, настрої людей. Ваша фреска iще до кiнця не вiдкрита, про
неї тiльки й чули, що на стiнi намальоване страшне, повне крику око
якогось мученика, а вже сьогоднi фрескою зацiкавилися... пiшов поголос,
ажiотаж. А що буде завтра? Завтра сюди посунуть орди не просто
шанувальникiв стародавнього живопису... посунуть орди, якби то легше
означити, нацiональних романтикiв, любителiв патрiархальщини, десидентiв,
усякої, вибачайте, наволочi. Вам напевно розповiдали, що в довоєннi
польськi часи до Страдчої долини, до Святого Духа, до цвинтаря Сiчових
стрiльцiв i Козацької могили на Зеленi свята й також у кожну рiчницю так
званого Листопадового зриву 1918 року, коли постала ЗУНРа,
прителеплювалися сюди не сотнi, а цiлi тисячi...; тут туманiли: молитви,
спiви, прапори, промови, просто розмови... нацiоналiстичний чад. Тому нинi
мусимо визнати, що Страд-ча долина стала якби колискою бандерiвщини...
навколишнi лiси кишiли бандерiвськими бандами. Думаєте, випадково п'ять
рокiв тому спричинився скандал, коли спробували зняти з Святого Духа
хрести? Збiглося несвiдоме жiноцтво, так... але ми переконанi, що за
жiнками стояли тi, якi повернулися з Сибiру, з таборiв... вони не
перекувалися, вони - притаїлися.
Тепер уявiть собi... адже ви - художник мислите образами, вам не тяжко
уявити картину, коли фреску розкриєте повнiстю i про неї заговорять...
коли Страдча долина знову стане мiсцем для прощi не так до вашого
стародавнього мальовидла, як до стрiлецьких могил. Ото ж, цiєю
перспективою, професоре, й стривоженi простi трудiвники, якi шукають у нас
допомоги.
Тому я тут... я тут у порядку, так би мовити, профiлактики,
попередження, для доброї поради: нам не хотiлось би, щоб вервечка вiд
бандерiвської колиски опинилася у ваших руках. Наше завдання: оберегти
вас... ваше добре iм'я.

Я мовчав; я давно був готовий до подiбної розмови, мене до неї готували
не гiльки Вербень з Ключарем; iще в зеленiй молодостi, коли я вперше
розчистив маленьке вiконце в стародавнiй iконi, крiзь яке поглянула на
мене Богородиця, небiжка-мама, спостерiгаючи за моєю роботою, обняла мене
за плечi й спитали: чи твоє маленьке вiдкриття, оце вiконце на iконi,
сподобається в iнститутi, чи це тобi, сину, не зашкодить? Одначе сьогоднi,
навiть будучи готовим до подiбної розмови, я був приголомшений неприкритим
шантажем: у моїй руцi, бачите, виявилась вервечка вiд бандерiвської
колиски. Не бiльше й не менше.
- То що ж ви порадите? - спитав я молодика. Очевидно, я таки мав
розгублений вигляд, бо вiн задоволене посмiхався.

- Рада наша проста, - промовив серйозно. - I я це говорю не лише вiд
себе, маю доручення вiд керiвництва: залишiть на певний час Святий Дух i
їдьте в Карпати на пленер. Свiт прекрасний... сучасний свiт кращий, нiж
збляклi барви на церковному мальовидлi. - Молодик був упевнений, що свою
мiсiю, покладену на нього, виконав; вiн, очевидно, не уявляв, щоб хтось та
не порахувався з рекомендацiєю "органiв"; вiн уявив, що я лежу
розпростертий на лопатках. I, мабуть, якусь хвилину я таки лежав
безпомiчний, шукаючи виходу з пастки, що її обтикали ловецькими червоними
прапорцями. Я мiг простягнути руку й сiрий молодик вивiв би мене на
безпечне мiсце, й за це нiхто б мене не осудив, принаймнi вголос, кожний
на моєму мiсцi учинив би так само, або майже кожний, з "органами",
прецiнь, не жартують. Лише я знаю,... я переконаний, що у Львовi кожний
другий мiй знайомий спитав би мене: "Слухай-но, невже ти не поцiкавився в
"органiв", чого вони пхають носа до фресок сiмнадцятого столiття, яке їхнє
дiло, хай шукають шпигунiв, дисидентiв, учорашнiх банд-пiдсiбникiв,
бандерiвцiв, хай за ними йдуть слiдом, як пси, це їхня робота, але хай
залишають у спокої безiменного митця, страдника, твiр якого, вочевидь, у
сiмнадцятому столiттi тодiшнi "органи" теж визнали небезпечними й
замурували його вапном... замурували й "ослiпили".
Паралель мiж сiмнадцятим столiттям i сьогоднiшнiм днем, що скресла в
моєму мозку, була схожа на електричний удар... було таке враження, що я
торкнувся оголеного електричного дроту; удар, труснувши, привiв мене до
тями: важливе не те, що завтра скажуть мої колеги у Львовi - осудять за
вiдступ, чи згодяться, що iншої ради не було... важливо, як я сам собi
подивлюся ув вiчi, чи буду опiсля сам себе поважати як мистець i як
науковець. Я у цi хвилини якось призабув, що тут таки, у Черченi, маю двох
друзiв - суддiв, якi вiдразу вiдцураються вiд мене як вiд зрадника; та
навiть їхнє презирство, я думаю, можна пережити, у стократ важче пережити
презирство до самого себе - блукання по всiх колах свого внутрiшнього
пекла.
Й напевне провiдником по всiх моїх пекельних колах був би невiдомий
мистець з сiмнадцятого столiття; цей натхненний чернець удень i вночi не
давав би менi спокою: сьогоднi вiдiбрав би в мене пензель, завтра - змiшав
би в купу всi мої фарби, пiслязавтра - кинув би у вогонь мою палiтру, а ще
котроїсь ночi вийняв би з мене талант, мовивши при цьому: "Нащо тобi,
чоловiче, цього Божого дару, якщо ти скорився єфрейторам".
I покотиться мiй талант у безодню.
- Менi здається, що до кожної людини приходять такi днi... настають
такi днi, коли треба вибирати: є важлива робота, яку мусиш зробити
сьогоднi, це твiй святий обов'язок, справа твоєї честi, i є робота, яку
можна вiдкласти назавтра, - промовив я, вiдчуваючи незрозумiлий приплив
утiхи, що потекла моїми жилами. - На завтра, гадаю, можна вiдкласти
поїздку в Карпати на пленер.

- Я у цьому, Василю Васильовичу, не впевнений, - зiтхнув молодик. Був
схожий на великого щура, що присiв на хвiст... сидiв молодик на хвостi й
нервово бiгав олiвцем у своєму блокнотi. - Ви - член партiї i повиннi
знати, чим це пахне. Знаєте? - оскалив хижо гострi бiлi зуби.

Це була вiдкрита погроза; iншої зброї єфрейтори уже не мали. Щоправда,
вони могли заборонити далi працювати над розчищенням фрески, могли знайти
якийсь формальний привiд. Та їм баглося, щоб я особисто вiдмовився вiд
Святого Духа, а вже потiм буде видно.
- Та що ви з ним панькаєтесь! - таки не втерпiв, скочив iз свого
стiльця гарячий Афоня Пиндилик. - Здєсь по-нашому треба,
по-пролетарському...

Нi, вiн не докiнчив, його шарпнув iззаду за хвiст гiмнастьорки Дмитро
Цимусь.

- Подивiться-но, товаришi, у вiкна, - сказав вiн стиха.
Всi припали до вiкон. А я вдарив ногою у дверi й вийшов на вулицю... я
вийшов на вулицю й остовпiв: у скверику перед сiльрадою, на дорозi, на
греблях придорожнiх ровiв сидiли й стояли чоловiки й жiнки - заледве не
цiле село зiбралося тут купно; я зрозумiв, що зiбралися вони тут для моєї
пiдтримки або й оборони. Нiде помiж людьми я не бачив Ключара або ж
Вербеня, хоч i здогадувався, що цей сiльський схiд - їхня робота. Зате
ген-ген на стежцi, що бiгла навпростець городами до Страдчої долини, я
побачив високу постать у чернечiй сутанi, щоправда, чомусь у сутанi бiлiй
та ще пiдперезану червоним поясом. Чернець був простоволосий, довге сиве
волосся розвiвалося на вiтру й свiтилося, вибухаючи iскрами, чистим
срiблом; я знав, що на стежцi, власне, нiякого черця нема, я його сам
вигадав, я його хотiв там бачити,
А може, це був я сам?
Це я iшов до Святого Духа й сотнi пар очей провожали мене поглядами;
погляди мене любили й оберiгали.