ҐЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ ЖІНОЧОГО МІФУ В РОМАНАХ Р.ФЕДОРІВА

ҐЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ ЖІНОЧОГО МІФУ В РОМАНАХ Р.ФЕДОРІВА
“ОТЧИЙ СВІТИЛЬНИК” І “ЧУДО СВЯТОГО ГЕОРГІЯ О ЗМІЄ”

Проблема стосунків чоловіка та жінки як двох типів світовідчування, двох філософій буття здавна привертала увагу майстрів художнього слова. При цьому значний акцент робиться на взаємозв’язку статей не лише у загальнолюдському вимірі, але й у межах певного етносу, тобто суттєвий інтерес становить розподіл ґендерних ролей з урахуванням національної специфіки. Найбільш доречним цей розгляд видається нам у контексті вітчизняної історії, оскільки саме у ній вбачаємо можливість висвітлення етнопсихічного коду нації, дослідження власне української ментальності у зображенні чоловічого та жіночого світів.
Говорячи про творчість Р.Федоріва, варто наголосити на неодноразово відзначуваній дослідниками схильності митця до глибокого психологічного аналізу внутрішнього стану героїв, постійному зосередженні уваги на проблемах міжособистісних стосунків та пошуках людиною себе і свого місця у світі. Його романи “Отчий світильник” та “Чудо святого Георгія о Зміє”, що становлять ідейно замислену історичну трилогію, є справжнім втіленням національного історизму в сучасній українській літературі і можуть слугувати чудовою ілюстрацією як ґендерної моделі слов’янського світу за часів Київської Русі ХІІ століття, так і особистої авторської концепції у ставленні до традиційної чоловічо-жіночої ієрархії.
Згадувані вище твори поєднані між собою не лише хронологічно послідовним відтворенням подій та колом повторюваних дійових осіб; їх з’єднує також тенденція автора до симетричного моделювання жіночого та чоловічого світів, причому межі цих світів досить чітко окреслені. Центральним є, безумовно, мікрокосм чоловічий, оскільки іншого варіанту побудови свідомості людини християнського середньовіччя просто не існувало; завдання ж автора історичного твору полягає у першу чергу в якнайдетальнішій реконструкції духовного тла обраної епохи.
Герої романів, що є певною мірою і антиподами (князі Ярослав Осмомисл та Володимир Галицький – літописці Іван Русин і Клим’ята Тисьменчан, ізограф отець Мина, княжий стольник Гаришко на прізвисько “Змій”), ціла низка головних та другорядних персонажів поєднані спільним мотивом пошуку, душевного неспокою, неможливості досягнення миру та внутрішньої гармонії. Перед нами постають сильні чоловіки, непересічні особистості: Ярослав Осмомисл, який протягом життя розбудовував та зміцнював галицьку державу, великий книгочей, що обстоював необхідність поєднання сили та правди у житті, у зображенні Р.Федоріва залишається, попри все, внутрішньо роздвоєною особистістю. Йому так і не вдалося до кінця вирішити для себе дилему ”людини і князя” або, точніше навіть, “князя та чоловіка”, оскільки з державних міркувань у жертву принесене сімейне життя та особисте щастя. Кохана князем Настуся Чагрова, яка протягом багатьох років допомагала чоловіку та володарю підтримувати зв’язок “з купальським колом” його народу, яка народила улюбленого сина, була привселюдно спалена на вогнищі за намовою галицьких бояр та законної князевої дружини Ольги. Цікаво, що Р.Федорів далекий від думки засуджувати багаторічний, як сказали б сьогодні, “адюлтер” князя та оплакувати долю вигнаної (разом із сином!) жони–княгині; не підтримує автор і зумовленої народною мораллю згадки про Чагрівну як про “Настаську-відьму” або, за визначенням П.Загребельного, “жінку вродливу і дико свавільну” [2, 30] (якою й повинна, мабуть, бути типово уявлювана звабниця). Натомість на перший план виходить утвердження “дитинності” та душевної чистоти Насті, її прагнення вірити в добро та “голубу казку” життя. Втративши її, Ярослав залишається морально спустошеним та позбавленим подальшого сенсу існування.
Певним містицизмом позначене, мабуть, не очікуване ніким наслідування князем Володимиром Ярославовичем долі покійного батька: його невінчана дружина Анна також гине, разом із малолітніми синами (знову ж таки, з вини найближчого прибічника князя). Постать же Володимира є ще у більшій мірі маргінальною, ніж у його батька, - Ярославове відмежування від народу помножене тут на глибоку внутрішню відчуженість від людської спільноти взагалі. Відносну душевну рівновагу заглиблений у власну самотність Володимир здобуває лише у присутності молодої “попаді”. Привертає увагу і те, що, обираючи романне ім’я для забутої в історії жінки, Р.Федорів називає її “Анною” (це ім’я матері письменника, яке у перекладі з давньоюдейської мови означає “всемилостива” і на семантичному рівні несе у собі елемент материнського начала). Анна недаремно виступає янголом-охоронцем князя, даруючи йому не лише тепло родинного вогнища, а й магічний захист від повсякденних негараздів: “...вона зуміла стати для Володимира Ярославовича не лише любою жінкою, а й сестрою також, матір’ю, бальзамом на його рани, вона оберігала його від вітрів, що над ним звихрювалися, стерегла од високої хвилі і лікувала від самотності, як від гадюки, що вгризалася йому в душу” [4, 60].
Взагалі можна цілком упевнено говорити про наявність жіночої психологічної домінанти у зображуваних Р.Федорівим персонажів-чоловіків: більшість із них представляє собою так званий тривожний, емоційно неврівноважений тип характеру, який постійно перебуває у стані пошуку, самоутвердження, погоні за недосяжним ідеалом, що не піддається жодному визначенню. Ця фемінність характеру українського чоловіка, яка неодноразово згадувалася у ґендерних студіях, змушує різних за соціальним статусом героїв шукати духовної опори в особі жінки; після її зникнення або ж загибелі життя, певна річ, не закінчується, проте подальший розвиток подій перекреслює думку про можливість його повноти та довершеності.
Що ж стосується жіночих образів, то у Р.Федоріва вони репрезентують певну світоглядну та естетичну систему. Їхня типологія варіюється від уявлення про жінку як про істоту трансцендентну, дотичну до глибинних таємниць буття, і до традиційно впровадженого стереотипу “жінка-мати”, “берегиня сім’ї та роду.” Особливий інтерес, на нашу думку, представляє виразно відчутний мотив жінки-спокусниці, причому не у його біблійному – гріховному – тлумаченні, а, радше, закорінений у народну міфологію. Кожна героїня Р.Федоріва (Настя Чагрова і Любана з “Отчого світильника”, Анна та Ясіня з роману “Чудо святого Георгія о Зміє”) наділена особливим ореолом жіночої привабливості, складність у розумінні якого породжує знервовану чоловічу думку про “чари”, “відьомське зілля”. Усі ці жінки, окрім зовнішньої фізичної привабливості, володіють даром пробуджувати інтерес і до своєї внутрішньої сутності; жодна з них не пішла з життя обраного нею чоловіка, не полишивши по собі глибокого сліду.
Свідомо чи ні, Р. Федорів створює не самі лише літературні жіночі персонажі, а свого роду психологічні моделі, які мимоволі викликають асоціації з теорією
К.-Г.Юнга про наявність у підсвідомості людини вроджених ідей та образів. Мова йде про архетипи анімуса та в першу чергу аніми, ілюстрацією якої можуть виступати федорівські героїні. Вічний образ аніми, зафіксований в індивідуальному несвідомому кожного чоловіка, час від часу знаходить своє втілення у реальному житті. К.Юнг згадує про “... виражений аніма – тип. Так званий “загадковий”
(букв. – “сфінксоподібний”) характер складає обов’язкову частину психологічної екіпіровки цього типу поряд з мінливістю та інтригуючою невловимістю... Жінка цього типу стара і молода, мати і донька, наділена більш ніж сумнівною цнотливістю, але по-дитячому невинна й, до того ж, володіє тією наївною хитрістю, яка так обеззброює чоловіків” [7, 185].
Подібні ж риси фіксуємо у зображуваних героїнь, які покликані уособлювати уявлення автора про ідеальну жіночність, досконалий фемінний тип, наділений особливою владою над чоловіками. Такою є Настуся, яка не маючи надійного соціального та шлюбного статусу, зберігає вплив на коханця-князя протягом цілого свого життя, при цьому усього лише зберігаючи власну самобутність. Теслярська донька Ясіня, “потолочена князем квітка”, теж не пройшла непоміченою крізь долю Володимира Ярославовича; думка про неї “залишила по собі незбагненне для нього почуття вини і причетності до гріха; всі інші дівки й молодиці, з якими переспав і число яких для лічби... карбував карбами на чересі, забулися і минулися, а Ясіня, хоч скільки вже років минуло, не забулася...” [5, 80].
Р.Федорів далекий від наміру аналізувати та досліджувати природу жіночого феномену – у його романах зустрічаємо лише злегка окреслені спроби вловити характерні прикмети її “інакшості”, у першу чергу духовної, метафізичної. У той же час не полишена осторонь і привабливість суто фізична – “справжня жінка” у Р.Федоріва символізує гармонію душі й тіла, її сексуальність є невимушеною та природньою. На відміну від демонічних, фатальних жінок В.Шевчука або В.Винниченка, федорівська героїня не позначена важким тавром гріховності. Звичайно ж, вона усвідомлює (чи підсвідомо вгадує) свою приховану силу – прикметними у цьому плані є майже подібні сцени зваблення уподобаного чоловіка (Настя – Ярослав, Ясіня – Клим’ята, Любана – Іван Русин), де молода дівчина (навіть не жінка!) досить сміливо, як для моральних приписів ХІІ ст., демонструє власну оголеність. Кожного разу це відбувається на тлі первісного пралісу або під час купання у річці, що можна тлумачити як зв’язок зі стихією та співвіднесення жінки з природою. Міфема води як носія жіночого начала викликає асоціації з давніми слов’янськими божествами – тож жінка, яка несвідомо прагне спокусити, не є відьмою у міфологічній картині світу, швидше русалкою , поганською жрицею, що пробуджує сум’яття у чоловічій душі. Тому юний Клим’ята й шукає для самого себе “пояснення її (Ясіні − О.М.) нецнотливості... Чи вона насправді не знає сорому, як праотці наші в раю? Чи зваблює мене? Ну-ну, даремно я так... чи не я сам додумався, що вона живе, як риба у воді, як звірятко в лісі, як липа росте. Це її природний стан” [4, 46].
Цей зв’язок із природою виправдовує в очах автора і розкутість у поводженні, і сміливість суджень героїнь – саме жінки (Настуся, Ясіня, Любана) виступають у романах ініціаторами фізичної близькості, обіцяючи подальше народження
дитини, – свого роду роблять і шлюбну пропозицію. Нічого незвичайного у цьому немає, адже кожна з них, окрім своєї магічної жіночої природи, що є для Р.Федоріва аксіомою, виділяється на фоні чоловіка більшою психологічною зрілістю та внутрішньою цілісністю. Відірваний від реальності книжник Клим’ята має життєвий досвід не менший від Ясіні, проте діалог із нею наводить його на думку про свою цілковиту необізнаність за світом; він готовий добровільно визнати її розумову та емоційну вищість, дякуючи “мислено Богові за те, що послав йому ще одного, окрім отця Мини, вчителя” [4, 45].
Так само і Ярослав Осмомисл, будучи старшим за віком і незміримо вищим за соціальним статусом, відзначає, що “донька галицького дереводіла не поступиться ні в бесіді, ні в сміливості суджень, ні в природності поводження перед будь-якою бояришнею” [3, 371]. Він свідомо перекладає на Настю функцію гармонійної організації її та свого власного духовного буття через те, що “чарівниця з купальської ночі” живе “посеред голубої казки, в якій немає місця для лихих людей; є люди розумні й дурні... зло виплоджується з дурощів... Через те, мабуть, він спішить до неї у кожну вільну хвилину... спішить, щоб відпочити у її світі від примх, жорстокості й підступності свого власного світу” [3, 478].
При цьому, якщо у схематичному зображенні життєвий простір князя є надміру розширеним у своїх межах (бачимо Ярослава у походах, подорожах, у княжих палатах, під час зустрічей з численним оточенням), то “голубе королівство” Настусі зосереджено навколо неї самої. Вона є центром і змістом самодостатнього жіночого мікрокосму, в якому Ярославу відведено місце жаданого, але тимчасового візитера – недаремно ж називає його “гостем”. Не дивлячись на пристрасне почуття, для неї він не волостелин, не господар, а лише гість від богині кохання Лади.
Певним новаторством позначене й тлумачення Р.Федорівим традиційного погляду на жінку як берегиню роду, відповідальну за збереження його самобутності та цілісності. Мається на увазі не сама лише передача інформації на генетичному та ментальному рівнях, але й зв’язок з ірраціональним началом, що лежить в основі утворення кожного роду та етносу. “Я прийшла з правіку”, - говорить Ясіня з “Чуда святого Георгія о Зміє”, залишаючи за собою право на володіння таємницею буття. Вона полягає, на думку автора, в умінні проникати внутрішнім поглядом у приховану людську сутність, підтримувати віру у нерозривність людського кола, з якого навіть після смерті “ніхто безслідно не зникає: хто стає квіткою, хто птахою, хтось вовком, хтось – яблунею”[4, 43].
І тут немає ніякого дива: Ясіні “дав Господь душу вразливу, первісну” [4, 44], тому вона не може не відгукнутись на поклик світу, що оточує, і не відчути “зрідненості з тими, котрих уже поміж нами нема” [4, 44]. Вона щиро вірить у те, що душа покійної матері увійшла в молоду яблуню, або що сама Ясіня – “давня як світ”, покликана стерегти Воду (Дністро), “щоб не випив її Змій” [4, 39] (свого роду символічний захист жіночого – водного – начала від чоловічого, втіленого в міфічній постаті Змія).
У цьому плані Р.Федорів виступає творцем своєрідного авторського міфу, обстоюючи первинність жіночого світу, його архаїчність у співвіднесенні з чоловічим. І донька зелейника Любана, і вихована у боярському теремі Настя Чагрова не забувають стародавніх богів, підтримуючи через них зв’язок зі своїми природними витоками. Цим вони відмежовані від світу посередності та буденності й утверджують свою незгоду з ним, повертаючись до дитинства людської свідомості.
Жінка взагалі є Іншою (за визначенням французької екзистенціалістки Сімони де Бовуар) [1], і ця “іншість” у згадуваних романах на давньоруську тематику варіюється від низького до вищого сенсу: шукаючи кожен раз “іншого”, розбещений князь Володимир карбує на чересі свої “перемоги” над жінками (отже, жінка виступає певним мірилом його чоловічої вартості?); з пізнанням першої жінки, як від точки відліку, починається шлях Василя (майбутнього ізографа отця Мини) до пізнання себе й свого мистецького покликання.
Як “іншу”, несхожу на загал (а це завжди викликає страх у пересічних осіб), проголошено “відьмою” кожну з героїнь (Ясіню, Анну, Настю, Любану, бояриню Устинію з Сірополкового Кута). “Іншості” не пробачають і красуні Дані з селища Чешибіси – її небажання вийти заміж за гончара-скудельника без любові (нечувана зухвалість від убогої сироти – претендувати на право особистого вибору!) призводить до прилюдного осоромлення, оскільки дає привід сп’янілому чоловіцтву “повести дівку на торг” [5, 43].
Цей епізод є лише одним з цілої низки ілюстративних моментів, що засвідчують наявність проблеми жіночої соціальної дискримінації, започаткованої віддавна і не вирішеної ще й до нашого часу. Жіноча залежність від волі чоловіка та умов маскулінізованого суспільства позбавляє її можливості вирішувати власну долю та відповідати за обирання себе у цьому світі. “Це її коло, прокляте чи щасливе, але вона з нього не має права вийти, бо якщо коло розірве й вийде з нього, то стане або робою, або попихачкою на багатому дворищі, ще або ж любощі – поки молода – оплачені залишеними срібняками, бруд і блуд попідтинний. Інакше жоні не дано… чи бояриня вона, чи з купецького двору. На те Божа воля й на це ради нема” [4, 43]. Цю гірку реалію тесля Дмитро, батько викраденої князем Ясіні, проголошує як давно встановлену істину, що вже не викликає ні обурення, ні протесту.
Життєву мудрість та спостережливість простого теслі засвідчує правильність зроблених ним висновків: дійсно, навіть шляхетність роду та володіння маєтком (вотчиною) не вберігають боярську дочку Параскеву з роду Братишів від “прихильності” старого Володимирка, галицького князя. Захист жінці може забезпечити лише опікування мужа, батька або ж брата, одним словом – чоловіка (від якого вона, у свою чергу, знову ж таки залежить у вирішенні усіх життєво-важливих питань).
Таким чином, проблема ґендерної взаємодії жінки та чоловіка дає себе знати ще у далекому ХІІ ст. Автор не ставить собі за мету концептуальне утвердження жіночої соціальної вторинності – за нього це робить життя та настанова історичної вірогідності, оскільки зображувані моделі статевих стосунків не є поодинокими і багато у чому залишаються незмінними протягом століть.
Р.Федорів усвідомлює вразливість та незахищеність жіночого єства, зумовлені окрім природніх, ще й соціальними чинниками. Його справжнім здобутком можна вважати здатність стати у творі на світоглядну позицію жінки, відчути хисткість її становища. Неспокій Р.Федоріва-письменника за жіночу долю частково поєднаний тут із прихованим суто чоловічим почуттям провини перед Нею – коханою, матір’ю, сестрою, оскільки їй фактично нав’язана ця тривожність буття. Навіть у княжому теремі Настасія Чагрова була позбавлена життєво необхідного для жінки стану внутрішнього спокою – у розквіті кохання, молодості та краси її переслідує повсякденний страх: “боялася за Ярослава… боялася за сина… боялася бути отруєною, зганьбленою, розлюбленою” [3, 488]. І передсмертним криком душі лунає протест: “Досить! Я дорого платила за своє щастя” [3, 488].
Доля однієї героїні – мученицька смерть (бо не гідна вродлива простолюдинка сидіти на галицькому столі обіч князя) ; а для іншої, яка також вийшла з призначеного для неї кола, вготований Берег – місце зібрання околичних повій. Відлунням батькових роздумів звучать слова зламаної Ясіні: “На це нема ради”
[5, 68]. Ця видима приреченість хвилює автора, оскільки вона поширюється і на долю шанованої часто лише на словах жінки-матері, духовного осереддя слов’янської нації. Кормилиця Марія для Ярослава Осмомисла – лише “роба”, про це він привселюдно згадує, коли прийшов слушний час; хранителька давнього роду Соколянів стара Предслава отримує за свою тяжку працю та незаплямоване життя ганебну лихварську кабалу, від якої князь і “отець малих людей галицьких” так легко міг би її позбавити.
Символічна поява під час вокняжіння Володимира у храмі старої струдженої жінки, яка хотіла звернутись до новоявленого володаря від усієї галицької землі, викликала навіть у цього далекого від віри та милосердя чоловіка смутний здогад про те, що його допомоги та захисту в її особі просить сама православна Русь. І те, що Мати − жінка та ціла отча земля – є упослідженою та занедбаною, відчуває він, не принесе щастя усьому його народу.
Сам же автор, відокремившись від своїх чоловічих персонажів, як нам здається, неусвідомлено говорить про відсутність перспективи подальшого буття для жінки у неприйнятному для неї світі – кожна з його яскраво змальованих героїнь іде з життя молодою. Смерть Анни, Настусі, Ясіні, Любани є неприродною, насильницькою, після них не залишається навіть могил, або місце смерті та поховання невідоме і, ймовірно, знаходиться на чужині. Жінка, яка дозволила собі бути несхожою на інших, ніби розчиняється у повітрі, повертаючись до своєї природної першооснови.
Проте бачення Р.Федорівим ролі та призначення жінки у вітчизняному соціумі не позначене самим лише песимізмом і почуттям приреченості. Письменник виступає справжнім гуманістом, бо пропонує читачеві вихід із складного сплетіння людських стосунків: жіноча молитва закоханої Злотки відбирає у смерті В’ячеслава Кричника; щира любов Анни служить оберегом від лихого для її чоловіка. Фінал “Отчого світильника” – утворення нової родини та народження у пущі сина і спадкоємця майстра Василька. Отже, неспівмірні жіночий та чоловічий світи поєднано, і життя триває.
Таким чином, ґендерний підхід до прочитання творів художнього слова є виправданим з огляду на його ще не вичерпані можливості та відповідність актуальним запитам часу. Проблема відносин чоловіка та жінки вимагає свого переосмислення і кардинальної перебудови статевих ролей, а, отже, створення нової літератури та нової історії, у яких першочергове місце буде належати особистості.

ЛІТЕРАТУРА
1. Бовуар Сімона де. Друга стать/ Перекл. з франц. Н.Воробйової, П. Воробйова, Я.Собко: В 2 т. – Т.1. – К.: Основи, 1994. – 390 с.
2. Загребельний П.А. Роксолана: Роман. – К.: Дніпро, 1988. – 603 с.
3. Федорів Р.М. Твори в двох томах. – Том 2. Отчий світильник: Роман. – К.: Дніпро, 1980. – 511 с.
4. Федорів Роман. Чудо святого Георгія о Зміє, роман з кінця ХІІ ст. // Дзвін. – 1995. – №5. – С.23-91.
5. Федорів Роман. Чудо святого Георгія о Зміє, роман з кінця ХІІ ст. // Дзвін. – 1995. - №6. – С.23-111.
6. Юнг Карл Густав. Айон: феноменология самости // Юнг К.Г. Сознание и бессознательное: Сборник / Пер. с англ. – СПб. – М.: Университетская книга, 1997. – С. 150-173.
7. Юнг Карл Густав. Брак как психологичесое взаимоотношение// Юнг К.Г. Сознание и бессознательное: Сборник / Пер. с англ. – СПб. – М.: Университетская книга, 1997. – С. 174-188.

АННОТАЦИЯ
В статье рассматриваются особенности авторской трактовки Р. Федорива женского мифа с позиций гендерной проблематики (на примере романов «Отчий светильник» и «Чудо святого Георгия о Змие»).

SUMMARY
The author of the article says about the interpretation of autobiographic R. Fedoriv’s female myth from the positions of gender problems (as the examples the author uses novels “Paternal Lamp” and “Saint George’s Wonder of Dragon”).