Роман Федорiв. Єрусалим на горах ЧАСТИНА ВОСЬМА (продовження)

ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
9

Рiка змiлiла, висохла й лiто, уткнувшись носом човна в порудiлi
ситняки, даремно хлюпало веслами на мiлководдi - човен не пропхнувся
вперед нi на крок. Попереду починався твердий берег, i лiто, звiвшись в
човнi на ноги, з цiкавiстю його розглядало; спершу здавалось, що цей
твердий чужий берег нiчим не вiдрiзнявся вiд його, лiта, берегiв, бо так
само густо й темно зеленiли полчища дерев, i так само плавало в небi й
щедро розсiвало тепло сонце, i так само в хмарах, немов у перинах,
клубочилися i зрiдка, як собаки спросоння, погаркували громи; i так само
ранками срiблилися росою отави; i так само польовi дороги яро,
запаморочливо пахли соломою i коров'ячими кiзяками. А проте... а проте,
лiто уже сумувало; уже на придорожних липах та в гущавинах кукурудзяних
полiв кваплива осiнь, ще, правда, несмiливо, крадькома ночами, коли лiто,
як розкохана жiнка, безпечно спало в скирдах соломи, розвiшувала свої
невидимi дзвiночки, якi тоненько, мов писклята в гнiздах, розсiвали над
землею щемливу мелодiю; iще мелодiя була ледве чутна й схожа на срiблясте
павутиння; iще її, може, почули тiльки лелеки; iще стернями розлого,
навальне й жарко котився лiтнiй поїзд, i били в поїздi золотi литаври й
iржали весiльнi конi й хмiльний дух молодого вина й молодого хлiба
розливався навколо i п'янив свiт, а безжурнi спiви летiли попереду поїзда
й устеляли собою дороги, й цiлому свiтовi ще здавалося, що цього року не
буде нi осенi, нi тим бiльше - зими; надвечiр'ями однак, коли улягався
хмiльний вiтер i пригасало в рожевому попелi сонце, а довгi тiнi накривали
собою денну метушню, лiто чуло в собi, як чує у собi музику скрипка, до
якої ще не доторкнувся смичок, ще несмiливе, далеке, але вже сумовите
ячання осiннiх дзвiночкiв.
I лiто, стоячи на рiвних ногах у своєму човнi й приклавши до чола
долоню, вдивлялося в чужу землю панi-осенi, що починалася десь там на
горбах пiд буковим лiсом; десь там осiнь уже їздила бiлими пiщаними
дорогами: скрипiв у тишi дерев'яний її вiз, осiнь погейкувала на волiв...
а воли проте не поспiшали. Кожна пора в роцi має свiй час, свою музику й
свiй ритм.
Того пiзнього ранку, коли ми з Павлом Ключарем прямували до Святого
Духа, я, мабуть, уперше за цiле життя вiдчув, що оце мiж Ключаревим
обiйстям та Страдчою долиною ми переступили невидиму межу мiж лiтом та
осiнню; власне в Страдчiй долинi нiчого не змiнилося, все так було, як
учора, й позавчора, але моє вухо... а може, й не вухо, нi, це душа моя
вiдчула, як на старезнiй липi подзвонюють осiннi сумнi колокольцi, а
котрийсь з колокольцiв зiрвався з гiлки й упав менi на плече.
Був це жовтий листок...
- Цими днями приступимо до облич, - сказав я Ключаревi, маючи на увазi
розчистку фрески у Святому Дусi. - Треба завершувати... i треба вирiшувати
долю Святого Духа. Церкву не можна залишати отак без опiки. Тим бiльше -
фреску. Дивуюся, що нема вiдповiдi на мої листи зi Львова та iз Бистричан.
- Вiдповiдей, Майстре, може, й не бути, - зiтхнув Ключар. - I най би
вiдповiдi на вашi пропозицiї десь би по дорозi загубилися, най би фреска i
Святий Дух увесь залишилися пiд опiкою Черчена.
Наша вранiшня розмова була продовженням учорашньої вечiрньої i
позавчорашньої; зрештою, вiдколи розчищення фрески в Святому Дусi
наближалося до завершення i нам, тобто менi, Ключаревi й Вер-беню, стала
зрозумiла її композицiя, мистецька її вартiсть, її значення в iсторiї
краю, а може, й цiлої України, ми майже кожної днини сушили собi голови її
майбутньою долею: я мрiяв зацiкавити фрескою увесь наш мистецький свiт, а
може, й партiйно-державний свiтець, що дало б змогу обернути Святий Дух у
Музей однiєї фрески; я сподiвався розворушити затхле, збайдужiле кодло
єфрейторiв, приписуючи їм певнi заслуги у її, фрески, вiдкриттi... заслуги
й славу. Павло ж Ключар був рiшучим противником моєї iдеї, вважаючи, що
єфрейтори про людське око можуть погодитися на вiдкриття Музею, будуть
навiть промови, статтi в газетах i журналах, буде тутешнiй Голова, а з ним
i партiйний секретар Пиндилик битися в груди, що не пошкодують трудiв i
коштiв для того, щоб Святий Дух iз своєю славнозвiсною фрескою засяяв на
цiлу Україну або й на увесь Союз, бо ж, прецiнь, намальованi на фресцi не
якiсь святi, не Iсус Христос, не князi i не гетьмани; вони, єфрейтори
тутешнi, рогачiвськi, бистричан-ськi та львiвськi будуть робити вигляд, що
Святий Дух i для них щось та значить, фреска у ньому - велика й трагiчна
сторiнка в iсторiї України ("Ми iнтернацiоналiсти, це правда, але не
безбатченки"), але ж... але ж, заледве заволодiвши Святим Духом, вони
почнуть змовлятися проти фрески, проти Святого Духа, проти Страдчої
долини, змова мовчазна, затаєна, може тривати рiк i два або й бiльше, поки
ми всi не повiримо, що єфрейтори теж патрiоти, не безбатченки, поки Цека в
Києвi або ж у Москвi змайструє нову постанову на шкоду фресцi, поки якийсь
пильний iдiот не напише в "Правдi", в "Радянськiй Українi" чи й у районнiй
газетцi, що нашi музеї захаращенi релiгiйним живописом, що атеїсти
втратили пильнiсть, що буржуазнi нацiоналiсти в особi професора Василя
Васильовича Бережана завищили мистецьку та iсторичну цiннiсть фрески, це
антихудожнє ма-льовидло сiльського богомаза, буржуазнi нацiоналiсти не
ликом шитi, їм не так розходиться про фреску, Бог iз нею, їм розходиться,
щоб у Страдчу долину звабити якомога бiльше народу, особливо молодi, i щоб
молодь собi нагадала: ось Святий Дух - незламна фортеця нашого
нацiонального корiння, ось лiворуч - Козацька могила, ось праворуч -
цвинтар Українських Сiчових Стрiльцiв. "Думайте, думайте, дєткi". I хтось
iз "думаючих дєток" у районi, в областi чи в стольному Києвi дасть
вказiвку i...
Я не знаю, Майстре, що можуть учинити єфрейтори iз Святим Духом та її
фрескою, зате добре знаю, що у них нема нi слова, нi честi, нi пошани,
вони схожi на посудини, що повнi гадюччя, павукiв, смороду, трутизни,
пiдшептiв, облуди, жорстокостi, знаю це по собi, Майстре... та й ви
знаєте, що у них немає нiчого святого, особливо нема поваги до святощiв
українських, яничари найбiльш ненавидять своє, хiба ж не яничарська рука
пiдпалила бiблiотеки в Києвi, хiба не вони вилучили з Львiвських музеїв
тисячi картин, книжок, рукописiв i... i спалили усi цi скарби на попiл, а
що не обернули в попiл - те розiкрали; хiба в Бистричанах люди забули, як
iз обласного музею вивезли цiлу вантажiвку свiтлої, як сонце, гуцульської
керамiки минулого столiття та сотнi рiзьблених по дереву шедеврiв...
керамiку потрощили молотками на березi Бистрицi (й утопили черепки на днi,
щоб слiдiв не залишилося), а рiзьбу по дереву спалили й склали про це акт:
"Знищено з метою впорядкування музейних фондiв вiд предметiв, що не мають
художньої вартостi"; хiба в мiстечку Долинi не розтягли танками прадавнiй
храм святого Миколи, бо вiн, бачите, стояв посеред мiста й псував
зовнiшнiй його, мiста, вигляд; хiба в селах не горять церкви, горять то
тут, то там; хiба з багатьох храмiв, якi "зачиняються на побажання
трудящих", не збирають високомистецькi образи старих майстрiв, стародруки
також, хрести рiзьбленi, фелони та iнше церковне начиння в шпихлiр
непристосований, нiбито для збереження в одне мiсце, а тим часом той
шпихлiр однiєї ночi спалахує ярим вогнем; хiба цим же ярим вогнем не
спалахують пам'ятки архiтектури в скансенi у тому ж Львовi... а недавно,
ви, певно, чули, згорiла музейна гуцульська гражда над водоспадом у
Косовi?..
Очевидно, ми усього й не знаємо, нема правдивої iнформацiї, про нищення
української культурної спадщини газети не пишуть. Письменники мовчать.
Один Олесь Гончар спробував у своєму "Соборi" вдарити на сполох, що гинуть
козацькi собори, що через нищення архiтектурних пам'яток ницiють людськi
душi. I що з того? Гончара - того спелененого багаторазовими рiзними
премiями, шанованого депутата Верховної Ради Радянського Союзу, живого,
вважайте, класика української радянської лiтератури, прославленого автора
"Прапороносцiв", вiдомого у цiлому свiтi письменника, звинувачують в усiх
смертних грiхах. Система, Майстре, нiкому не дозволяє виступити в оборонi
української душi. Маю враження, що Система де тiльки може - вiд столицi до
найглухiшого гiрського села - тайно i явно тче змови проти культури...
проти вас, Майстре. То невже можна їй вiрити, вiддавши пiд фальшиву її
опiку Святого Духа?
Вiддати на знищення, на загладу?
В душi я, звiсно, був iз Ключарем згiдний, вiн говорив правду, хто-хто,
а я - реставратор старовинного живопису - чи не найчастiше стикався iз
небажанням єфрейторiв поцiнувати й берегти нашi старi мистецькi пам'ятки.
Скiльки, пам'ятаю, я мав мороки з органiзацiєю виставки нових знахiдок
науково-художнiх експедицiй в Карпатах, на Волинi й на Подiллi. Менi
вiдмовляли, мовляв, це культовий мотлох, котрий не має нiчого спiльного з
народним мистецтвом... мотлох, смiття - це тiльки декорування храмiв для
того, щоб заслiпити блиском вiруючих, затуманити їх. А коли я таки
наполягав, покли-каючись на росiян, якi останнiм часом багато роблять для
популяризацiї у себе вдома й у свiтi росiйського iконописання, й мiсцевi
єфрейтори таки дали згоду на виставку, яка, скажiмо, мала завтра
вiдкриватися, раптом iз Києва з Цека прилетiла команда: "Заборонити. Не
iдеалiзувати, не популяризувати патрiархальщину".

Ключар мав рацiю: єфрейтори бояться Святого Духа, козацької та
стрiлецьких могил... вони бояться фрески, яку я вiдкрив, i є отже великий
ризик вкладати в їхнi долонi ключ вiд нацiональних святощiв. Але ж...
Але ж, дорогий мiй ключнику Святого Духа, навiщо ти разом iз Вербенем
привiз мене зi Львова, замкнув в церквi й попросив: розкрий нам тайну цiєї
стiни? Я хiба вiдкрив фреску лише для себе й для вас двох? Невже замкнути
її, кинути назад в небуття, вдати, що вона не iснує, а якщо й iснує, то
нiкому не потрiбна? Зрештою, це залежить не вiд мене й не вiд вас, друзi
мої. Я тут, прецiнь, перебуваю офiцiйно, про мою роботу в Черченi знають у
музейних закладах, у Товариствi охорони пам'яток, вiд них же маю фiрман на
право входу до Святого Духа. Я чомусь переконаний... хочу у це вiрити, що
чим бiльше людей будуть про Святий Дух i нашу фреску поiнформованi, чим
бiльше розголосу буде про неї - тим безпечнiше вона себе почуватиме. Не
одне село, як ви пропонуєте, Ключаре, буде стояти в її оборонi... буде
стояти Україна, ЮНЕСКО, цiлий свiт врештi. Не посмiють... не посмiють
торкнутися фрески руїнницькою рукою.
На цю тему ми з Павлом Ключарем сперечалися не один день, вiн таки не
мав до єфрейторiв довiр'я, з вигляду лагiдний, податливий, восковий гейби,
а насправдi ж у глибинах своїх, у ядрi був горiхом твердим; i отже кожен з
нас залишався на своїх позицiях.
Павло ходив колами по хатi до опiвночi, хмурився, курив, а iнколи ми
клали на стiл пiвлiтрiвку, краяли солонину й хлiб - й тодi не ятрилася
помiж нами суперечка, нi, ми обидва, розм'якшенi чаркою, залишали "свою"
фреску спокiйно ночувати в церквi, приглядалися зблизька до самих себе:
хто ми, звiдки прийшли до Святого Духа. Це були оповiдi, схожi на новели;
це були Павловi вiршi; це було братання душ, якщо говорити високим штилем,
а простiше... а простiше - зiйшлися на Кам'яному полi двоє краянiв i
журяться, як теє поле виорати й засiяти, як iз того поля камiння
повизбирати.
Й що на тому полi, на Кам'яному, вродить?
Випадали вечори, коли ми з Павлом приходили на годину до Данила
Вербеня; до наших розмов прислухалася Данилова спаралiзована Олена...
прислуховувалася й одразу ставала на Ключарiв бiк, жалкуючи, що ноги їй не
служать, вона день i нiч вартувала б Святого Духа й те козацьке
мальовидло, котре, пане-товаришу профеcope, являєте свiтовi. Так
примовляла Олена. А сам Данило Вербень сопiв i помовчував, на нього це не
було схоже, я однак вiдчував, що вiн мiй союзник, останнiми днями Вербень
нi на годину не залишав мене в церквi самого; я робив свою роботу, вiн -
свою: безлiч разiв фотографував фреску у рiзних ракурсах панорамно,
загалом i кожну деталь окремо, потiм, вiдклавши фотоапарат, брав свiй
альбом i звичайну кулькову ручку - його рисунок, менi так здавалося, був
точнiшим, нiж фотографiя, око й ручка бачили кожен карб, риску чи пляму
(на фотографiї вони виходили невиразними, розмитими i темними).
Як Ключар не стояв на своєму, я таки послав до Львова у Товариство
охорони пам'яток, у Картинну галерею та в Музей українського мистецтва
листи з проханням надiслати до Черчена авторитетну комiсiю, яка не тiльки
дала б мистецьку оцiнку фресцi, але й по-державному подумала б про
створення в Святому Дусi Музею. Подiбнi листи я надiслав також у
вiдповiднi заклади Бистричан.
Вiдповiдi чомусь не приходили...
- Чому власне, Павле, ви гадаєте, що вiдповiдей зi Львова та з
Бистричан на мої пропозицiї може й не бути? - питав я Ключара скорiше з
цiкавостi, нiж стривожено. - Там напевне знайдуться люди, якi гiдно
оцiнять наше вiдкриття. I знайдуться там при потребi оборонцi фрески не
гiршi, нiж ми з вами.

Ключар дибуляв поруч зi мною похнюплено, мовчки; здавалося, вiн
пильнував тiльки того, щоб його розтоптанi сандалiї сорок четвертого
розмiру не пiднiмали на дорозi куряви - ноги пiднiмав високо, як бузьок.
Вранiшня вулиця рiзко пахтiла потертою соломою, пилом i соляркою; подекуди
з обiйсть зелено повiвав запах м'яти; дими над дахами - де шиферними, а де
- черепичними - всвердлювалися в ясну прозорiсть неба й були схожi на сизi
прямi колони, що єднали землю i небо; в садах з-помiж ще зеленого листя
визирали яблука, що свiтилися червоно й жовто, як лiхтарики на новорiчнiй
ялинцi; зi Страдчої долини, з-помiж бiлих похилених хрестiв старого
кладовища, вiд присадкуватого Святого Духа через шуроку хвiртку, на
перекладинi якої колись висiв дзвiн, навальним потоком лилося на вулицю й
розтiкалося помiж хатами лiтепло погiдного дня; лiтепло, тиша, знайомi
запахи заколисували мене i я необачно їм, зрадливим, пiддався. Ключар при
входi до Страдчої долини вийняв мене з колиски... на хвiртцi над головою
зателенькав дзвiн, начебто вiн, вкрадений, повернувся на своє мiсце.
- Не хотiв я вам псувати настрою, Майстре, - сказав Ключар,
притулившись плечима до стовпа. - Але рано чи пiзно... - Вiн вийняв з
кишенi учетверо складену газету - львiвську "Вiльну Україну" й подав менi.
- Вчора Вербенiв син, Iгор, приїжджав зi Львова до тата.
Цiлий "пiдвал" на другiй сторiнцi редакцiя присвятила моїй картинi
"Роздум про Турецький мiст", яка недавно експонувалася на обласнiй
виставцi в Картиннiй галереї. Стаття називалася "Куди дивляться мертвi
очницi?", автором її був вiдомий у Львовi мистецтвознавець Клим
Вихрест-Горишко - приземкуватий круглий чоловiчок, який при зустрiчi всiм
посмiхався, чемно, по-львiвському вiтаючись, знiмав капелюх, i котрий - це
ми у Львовi усi серед художницької братiї знали - був готовий заради
куцого гонорару сповнити будь-яке "соцiальне замовлення", облаявши
кожного, на якого вкажуть йому пальцем; ми також пам'ятали, що
Вихрест-Горишко й без гонорарiв вишукував на наших полотнах "викривлення
життя" i шкрябав доноси то у Київ, то в обком партiї, то ще кудись,
пiдписуючи однак доноси своїм iменем; вiн навiть гордився доносами,
називаючи себе сторожовим псом соцiалiстичного реалiзму. Що це було?
Iдейне переконання? Шизофренiя? Прагнення вислужитися? Найгiрше, що ми,
завдаючи собi цi питання про Клима Вихреста-Горишка, не гидилися ним, не
обходили десятою дорогою, навпаки - подавали йому руку й запобiгливо, якщо
вiн втрапляв у нашi майстернi, частували горiлкою. Як не тяжко признатися,
але серед цих малодушних перебував i я, грiшний. Очевидно, очiкуючи вiд
нього пiдступу, зла, я iнстинктивно, самому собi не признаючись, його
боявся: я навiть тiшив себе, що дотепер моя особа i моя творчiсть не
правернули увагу критикана, i потаємно зараховував Вихреста-Горишка до
своїх приятелiв. I на тобi...
Вiн досить фахово розмiрковував у газетi про мою роботу, про кольори,
свiтло й тiнi, про композицiю, загалом злегка подекуди пiдхвалював мене i
я мав враження, що Вихрест-Гавришко поплiскує мене поблажливо i зверхньо
по плечу. Але мистецтвознавчий аналiз полотна служив тiльки заспiвом i
приводом до запитання: Навiщо художник В. Бережан витратив на сумнiвний за
iдейним звучанням твiр, який мiг i повинен був використати свiй талант у
кращих цiлях?" Далi iшов iдеологiчний розбiр, власне, це був полiтичний
донос, що складався з багатьох риторичних запитань, на якi повинен
вiдповiсти художник, тобто я, i якi повиннi (обов'язково повиннi!) взяти
до уваги вiдповiднi iнстанцiї. Що автор хотiв сказати своїм "Роздумом про
Турецький мiст"? Нагадати про безталанного сина Богдана Хмельницького -
Юрася, якого турки зашили в мiшок i кинули з Турецького моста в
Кам'янцi-Подiльському у Смотрич... нагадати, що подiбна доля очiкує
кожного зрадника свого народу? Що означає величезний людський череп, треба
думати, що це череп Юрася Хмельницького, на тлi якого митець перекидує
Турецький мiст вiд сучасного мiста до стародавньої фортецi? Вiн має нам
нагадувати, що предки незримо присутнi в кожному нашому днi? Що предки
судять нашi вчинки? Це мiстика, залякування, вибрик хворої фантазiї? Чому
в порожнiх очницях черепа автор малює українську хату, дуже схожу на
Шевченкову в Кирилiвцi, з-пiд стрiхи якої вибухнув снiп вогню i диму? Який
змiст ви заклали у цi символи, професоре Бережане? Мали на увазi
сплюндровану Україну? Знищену її культуру? I не говорiть менi, професоре,
що ви мали на увазi протест проти атомної вiйни, так, принаймнi, ви
пояснювали жюрi виставки, яке, на жаль, вам повiрило. А я вам скажу, що ви
мали на увазi Україну... ви в символах замаскували свiй наклеп на
Радянську Україну. I цiлком закономiрним було рiшення жюрi зняти картину
"Роздум про Турецький мiст" з експозицiї виставки.
А таки дзвонив i дзвонив над моєю головою невидимий дзвiн, що колись
висiв отут на перекладинi хвiртки.
- I що ви на це скажете, Майстре? - обiзвався Ключар, киваючи на
газету, що тремтiла в моїй руцi.
- Свинство з боку мого "приятеля" Вихреста-Горишка й не бiльше, -
вiдповiв я, вдаючи спокiйного.
- Коли б то, - засумнiвався Ключар. - Я боюся, що тут... - I замовк. Не
хотiв, видно, ятрити мою рану. Ой, таки заболiла мене рана...
- Договорюйте, - попросив я. Направду, спершу, стоячи пiд дзвоном на
хвiртцi Страдчої долини, я не придавав статтi Вихреста-Горишка якогось
пiдступного, зловiсного значення; думалося, що це лише чергова приватна
iнiцiатива автора.

- Дай, Боже, щоб я помилився, - зiтхнув Ключар. - Напевне, я став надто
пiдозрiлим, вбачаю зло й там, де ним i не пахне. Що зробиш, таке життя. -
Вiн помовчав, втопивши зiр у землю, немов би бачив пiд ногами прiрву, в
якiй клекотiло, мов розтоплена смола, зло. - Ото ж життя, Майстре,
пiдказує менi, що стаття появилася в газетi не випадково. Чому раптом
проявлена така увага до вашої картини? Адже виставка давно закрита...
iнцидент забувся, так? Ну, вилучили полотно з експозицiї, поговорили трохи
про цю подiю, в обкомi вас покартали, ви ж самi про це розповiдали. В
обкомi, як я зрозумiв, не мають вас за бунтаря, неблагонадiйного, такого,
що випорскується, як лозина, з-пiд владної руки. Ну, маєте якiсь там свої
забагання, викрутаси, свою думку, часом не спiвзвучну з начальницьким
"мнє-нiєм", але єфрейтори з цим миряться... ви таки авторитетний чоловiк,
науковець, вiдомий митець. Вас так легко не перекреслиш, так?
Тому питаюся: що сталося? Чому на ваш авторитет, на вашу майстернiсть
нацькували й спустили з ланцюга песика, який облаяв вас, бризкаючи слиною.
Ви над цим не задумувались, Майстре? - Ключар, завжди делiкатний, м'який,
на цей раз кидав слова гостро, не вельми журячись, що вони завдають менi
болю. Вiн, певно, цього й прагнув; розгойдував над моєю головою дзвiн
перестороги. - Вам не здається, Майстре, що розгром вашого полотна має
прямий зв'язок iз викликом вас до сiльради, з кадебiстськими погрозами...
Я думаю, що єфрейтори у Львовi, як ви їх називаєте, продовжують у газетi
сiльрадiвську розмову, тiльки вже iншими засобами. Це знак, що єфрейтори
вами незадоволенi. Вони вас залякують i пропонують вiдступити.
Я нiчого Ключаревi не вiдповiв, але в думцi визнавав його рацiю...
визнавав, хоч робити цього не хотiлося. Бо що значить вiдступити?
Вiдступити вiд самого себе? Зректися Святого Духа? А з другого боку...

Нi, не хотiлося думати про "другий бiк"; я мав надiю на здоровий глузд,
на громадську опiнiю: я покладав надiю на саму фреску, на Тi вплив на
людську душу; я був переконаний, що кожен, хто переступить порiг Святого
Духа, буде стояти перед фрескою глибоко вражений, потрясений.
Потрясений? Схвильований? Душа у того "кожного" зiрветься iз звичної
теплої i спокiйної орбiти... зiрветься й почне шукати орбiт дальших i
глибших? Та чи не цього якраз бояться єфрейтори?
Працювалося менi того дня пиняво. Ключар теж не пiднявся на риштування,
щоб менi, як бувало, допомогти; вiн сидiв на широкому порозi, опершись
плечима об кованi дверi й, схиливши голову, дрiмав... принаймнi, менi так
здавалось, насправдi ж вiн надслуховував, ловив шерехи, кроки, сопiння
єфрейторiв, котрi, мов гаддя, пiдповзали до Святого Духа; Ключар по запаху
чув, що ворог близько.


10
По обiдi, прихопивши мольберт, я вирушив у поля, власне, уже кiлька
днiв мене вабили не просто поля, а таки конкретна улоговина над Золотою
Липою, де були розпалькованi присадибнi дiлянки; засадженi переважно
кукурудзою дiлянки так i просилися на полотно своїм золотистим пошумом; я
вибрав одну з них, уже зжату: кукурудзянi кiпки, високi, шоломоподiбнi, на
вершечках, щоб вiтер не розкидав снопи, перев'язанi перевеслами,
"гуськом", одна за одною, ледь пригнувшись, немов солдати, пнулися з
улоговини вгору - їм, видно, баглося вирватися на простори пшеничних
стернищ; я призупинив їх хiд iще на початку тижня, коли за їхнiми шоломами
на березi Золотої Липи явилася менi головата стара верба; це була готова
композицiя, нiчого до неї не треба було анi додавати, анi вiднiмати;
кiпки, цi вої в побронзовiлих шоломах, узяли, як писали в лiтописах, вербу
"в боронь"; хоч дерево було дупласте, обчухране вiтрами, мабуть,
жалюгiднiшого дерева в околицi не знайдеш, вої в шоломах її любили й
стерегли, переймаючи вiтер на свої груди. Вони пам'ятали, що весною i
влiтку, коли вони ще були блiдозеленими стебельцями, верба крислатилася
над нивою та оберiгала її вiд пекучого сонця, вiд поривiв вiтру, i ловила
своїм верховiттям хмари iз градом... i сипався град на неї.
I я тут же розклав свiй мольберт; я поспiшив ловити колiр: зеленаву
мiдь стебел, туго сповитих перевеслами з лободи, золотисте, на краях
посрiблене, збiлiле листя; я поспiшив ловити червонясту прозорiсть
повiтря, що витiкало, здавалося, з сонця, яке схилилося за посудне...
червоняста чиста його прозорiсть була голосна, i мої вої в шоломах
прислуховувалися, як воно, повiтря, грає, видзвонює, бринить; я спiшив
уловити тепло пiзнього лiта, що припадало до землi, заполонивши собою
кожну борозенку; я боявся втратити настрiй: трохи мiнорностi (бо ж лiто
вмирає), трохи суму за минулим, трохи щемливого болю i водночас лагiдного
спокою... так, спокою, адже нiчого не сталося нi iз землею, нi iз
зчорнiлою вербою - стоять ж бо на сторожi всi в гостроконечних шоломах; я
квапився врештi вiдбити у своїй душi, як лiнорит на верстатi, побачену на
кукурудзянiй нивцi красу.
Не пам'ятаю, скiльки днiв тривала на пленерi робота, та це зрештою, не
має значення, бо можна мучитися над картиною не один рiк, а можна
сотворити її, як Бог, за один день; так, це мала бути картина, а не якийсь
пейзажний етюдик, i чим бiльше я переймався роботою, чим довше роздумував
над нею (навiть на риштуваннi у Святому Дусi), тим глибшим змислом моя
картина виповнювалася: котрогось надвечiр'я на кукурудзяному полi на мiсцi
кiпок стояли добрi, свiтлi духи землi, а верба означала готову до пожертви
землю.
Тепер я каюся: земля родить не тiльки пшеницi, але й також кукiль;
поруч iз добрими й свiтлими духами живуть духи чорнi, жорстокi, а я про
них, про чорних i жорстоких, забув, стоячи за мольбертом посеред полiв. I
сьогоднi також, коли над моєю головою теленькнув дзвiн, сповiщаючи про
навислу небезпеку, я про нiякi злi сили не думав... я думав про постатi на
фресцi в Святому Дусi, про iзографа, людину напевно смiливу, яка триста
рокiв тому силою свого таланту, не лякаючись заборон та усталених
iконописних взiрцiв, увела до церкви трьох мученикiв, якi в нiяких
церковних святцях не числились, возвела їх на стiну й, намалювавши навколо
голiв золотi нiмби, нiби промовляла до людей: "Молiтеся за них, братове
мої i сестри, смерть їх була страшна... вмерли вони за друзiв своїх, за
землю отчу й за вiру".
Я думав, що цьогорiчне лiто в Черченi стало етапом у моєму життi; етап
цей, певно, незримий для людського ока, його не можна унаочнити
художницькими моїми успiхами, не про картини тут рiч, рiч тут про мою
душу: дарма, що минула менi п'ятдесятка, що iм'я моє не є порожнiм звуком
у мистецькому свiтi, що вивiв у люди сина й доньку, й тому маю право
сказати, що увiйшов у зрiлий життєвий i творчий вiк, а проте, цього лiта в
Черченi свiт i люди в ньому явилися менi в новому вимiрi, не в четвертому,
не в п'ятому навiть вимiрi, а в чародiйному; менi здавалося, що можу
увiйти в людськi душi, осягнути їх, зрозумiти, натiшитися їхньою радiстю
або ж - страждати їхнiми болями; менi навiть здавалося, що, дивлячись
людинi у вiчi, знаю, коли вона вмре... i це нелюдське, ворожбитне знання
мучило мене, я вiдкидав його, не хотiв у нього вiрити. Дотепер, бувало, на
пленерi у Космачi, понад Днiстром чи в Криму ловив себе на замилуваннi
красою... я не стiльки малював, бiльше любувався пейзажами. В Черченi ж, у
полях i лiсах, я вiдкрив, що для своїх пейзажiв не вишукую красивих мiсць,
усе, що траплялося менi на дорозi, викликала в менi... я не буду називати
це почуття любов'ю, захопленням чи милуванням, бо з естетичної точки зору
не можна, очевидно, любити трухлявий пень на узлiссi, почорнiлу, залишену
ще з минулої косовицi копичку шувару над рiчкою чи пiдперту дрючками
облуплену, слiпу вiд бруду, з розчухраною солом'яною стрiхою хатину старої
Максимчихи, що доживала свої днi разом iз газдинею. А проте, i копичка, i
хата Максимчишина, i вежа з випаленим дуплом, i камiння пiд ногами, i
шпориш на Ключаревому подвiр'ї, i ходiння вiтру по вершечках дерев, i писк
мишi в саду, i хлiбний дух пшениць, i високi груди черченських молодиць,
що зустрiчалися на дорозi, i запах силосних ям, що котився з-поза городiв,
де були колгоспнi ферми, i радiсний дiвочий смiх, що спалахував у вечiрнiй
пiтьмi, i пилiкання коникiв у муравi, i зблиск коси помiж зiллям, i
маленьке бiле око стокротки - цiла земля, люди на нiй, не були для мене
байдужими, кожне стебельце, птаха, камiнь, голос, зiтхання були менi
дорогими й рiдними, увесь цей земний огром вмiщувався в менi i в менi
розчинявся.
Хтось би скептично посмiхнувся, скрививши губи, що, мовляв, напало на
чоловiка розчулення; хтось би покрутив бiля скронi пальцем; хтось назвав
би це дивацтвом; хтось би взагалi не повiрив, що мене здатна схвилювати
квiтка невеличкого багаття, розкладеного пастухами, дим, що стелиться
низько на стернища, зломаний вiтром дубчак на узлiссi або ж кований
заденок старого воза, що тлiв у бур'янах обiч стежки, якою я правцював в
поле...
Усiм невiрним хомам я вiдповiв би: наслано на мене ворожбу. Я напився
цього лiта чарiв, якi зробили мене... нi, не зробили мене iншим, не таким,
як був учора, вони зробили мене зачарованим i щасливим; зрештою, я повинен
був таким стати, зачарованим i щасливим, бо хiба збайдужiлий, прiсний
чоловiк мав би право день при днi йти до церкви Святого Духа й вiдкривати
тайну, якiй триста рокiв? Я готував себе не просто споглядати фреску, яка
поступово росла знизу вгору, звiльнюючись вiд тиньку й розкриваючи задум
старого iзографа; я готував себе сприймати муку святих мученикiв, якi
явилися менi на стiнi, як муку власну.

То що менi пiсля цього якiсь єфрейтори? Хiба вони здатнi потоптати моє
щастя? Чи вони мають для цього силу? Що менi якийсь укус
Вихреста-Горишка...


11
Я думаю:
Сила мистця в свободi...
Але мистець у своїй творчостi стає вiльним, розкованим не тодi, коли
перестають його стерегти, направляти, поправляти, критикувати чи й
вихваляти товаришi-єфрейтори; творча свобода - це передусiм свобода духу;
дух своєю чергою розковує, пiдносить до висот талант.
Я думаю:
Свобода приходить до мистця не лише з початком отверезiння вiд страху,
що, звичайно, є теж важливим, свобода - це тодi, коли ти настiльки
почуваєш себе сильним i мудрим, що можеш вiддатися на суд натовповi: нате,
каменуйте мене!

Я думаю:
Свобода в творчостi приходить тодi, коли ти одного ранку прокинешся й
вiдчуєш себе птахом, в якого нiякий стрiлець не вцiлить кулею; i коли ти
однiєї ночi почнеш розмовляти з деревами; i коли ти будеш здатний стати
каменем, об який конi оббивають копита; i коли одного надвечiр'я зупинишся
здивований посеред осiннього поля, побачивши кущик полину, обсотаний
павутинням...

Я думаю:
Свобода - це розумiння, що ти єсть ланцюг, привiд, мiст мiж теперiшнiм,
минулим i завтрiшнiм... власне, бiля церковної стiни на риштуваннi я
вiдчув оцю пов'язанiсть.
Господи, а хiба плин часу не є ниткою, яку починають прясти у правiках
i, не перериваючись сьогоднi, вона зникає у майбутньому?
Вчорашнє - це теж сьогоднiшнє, бо воно було, жило й живе в кожному з
нас; земля i людська душа - вмiстилища пам'ятi. То лише небо без пам'ятi.
I ще, може, без пам'ятi вода? I ще, може, вiтер?

12
Хтось, можливо, посмiхнеться скептично й недовiрливо, коли дiзнається,
що над своїми кукурудзяними кiпками i головатою вербою я товкся не один
день, бо нiбито нiяких складностей у цiй композицiї нема; i не бракує менi
свiтла - погода стояла дзвiнка i тиха; земля свiтилася... земля дивилася
на мене звабливими очима дозрiлої жiнки... я вчора й позавчора ходив
навколо її погляду з невмiлим своїм пензлем; я добивався, щоб i на картонi
земля свiтилася обiцянкою, тайною i невичерпаним за день теплом; щоправда,
в мою картину щодня вривалося сонце, що заходило й кидало в моїх лицарiв у
шоломах черленi списи, i це трохи псувало елегiю миру й спокою,
вкраплювало тривогу й порушувало мiй задум.

Я замальовував списи голубим i зеленим...
Одно слово, тривала творча робота, змагання з пензлем, з фарбами, з
свiтлом та ще з моєю, вочевидь, недосконалiстю; сьогоднi змагання теж
тривало; я був незадоволений собою, я мисленно прагнув глибини, я
пробивався до глибин, а пензель, як менi здавалося, ковзав по поверхнi;
огнiваний i втомлений, я облишив пензель i похiдний свiй мольберт iз
незавершеною картиною, хай вони побудуть без мене, а я тим часом поблукаю
полями просто так, задля вiдпочинку.

Стернища, ще не зоранi пiд озимину, були схожi на розстеленi без рам
полотна сюрреалiстiв: золотавiсть перемiшана з молодою зеленню, подекуди
густо з-помiж неї виринало чорне груддя голої землi; а ще, немов забутi
свiчечки, цвiли пiзнi ромашки. Пiсляобiднє сонце заливало стернища рiвним
фiолетовим свiтлом; тепло струмилося вiд нагрiтої землi легким молочним
туманом... пливли начебто меви у фiолетових хвилях.
У теплi, у свiтлi, в молоцi плавало безлiч корiв - паслася тут череда
нижнього кутка села; стернища - це рай для пастухiв, адже не треба
стерегти худiбку вiд шкоди, i хлопцi - пiдлiтки, дiвчури, якi через кiлька
днiв пiдуть у школу, розкошували нагодою побувати в гуртi; я йду стернями,
заклавши руки за спину, й бачу, як однi гуртки лежать на фуфайках i
торочать щось веселе, бо регiт вибухає нагальне - аж корови оглядаються i
слухають, що сталося такого веселого помiж їхнiми пастухами; а iншi гуртки
рiжуться в карти, тут однi хлопцi, вони для статечностi смалять цигарки,
кашляють i теж для дорослостi матюкаються солоно; ще он там двоє схилилося
над шахами; а ще на низеньких розкладних стiльчиках тут i там хлопцi
сидять i дiвчата, занурившись в читання; а ще якась одиначка лежить в
обнiмку з транзистором, слухає африканськi ритми й подригує ногами; а ще
хтось спить...
Рай...

Я проходжу мимо них, як тiнь; вони вже звикли до мене й не звертають
уваги, навiть не вiтаються; в їхньому розумiннi я трохи дивак, котрий цiле
лiто просидiв у церквi, а оце блукає стернями або ж малює якiсь там
примiтивнi кукурудзянi кiпки й дуплаву вербу. Мене трохи гнiтить, що нiхто
з них не спитає про стародавнє мальовидло на церковнiй стiнi; менi навiть
видається, що вони позирають на мене неприязно, i я маю пiдозру, що
вчителi в школi, отi анастасiї хмурi, отi примусовi й фальшивi
борцi-атеїсти пiдмовляють дiтлахiв проти мене... а якщо й не проти мене
особисто, то проти Святого Духа, проти явлення свiтовi фрески й проти тих,
що на стiнi намальованi.
I я журюся: невже має рацiю Павло Ключар, який у своєму вiршi осудив
безлику байдужiсть людей, натовп глухих i слiпих, котрi протупотiли крiзь
Страдчу долину й не помiтивши Святого Духа, i лише тупiт їхнiх дебелих
нiг, лише сморiд немитої отари лишився у витолоченiй травi - їх поглинула
порожнеча, до якої власне вони й простували.
Очевидно, я помиляюся...
Я хочу помилитися, бо навiщо тодi глухим i слiпим страждання трьох
мученикiв у Святому Дусi?
А якщо не помиляюся, то котрийсь iз цього безликого стада, що
покiрливо, по-волячому простує в порожню порожнечу, хай би припадком, iз
недовiр'ям, iз заржавiлим скепсисом приблукав колись до Святого Духа... я
хочу, щоб бодай один iз вас приблукав... i той, що приблудить, став перед
стiною, перед фрескою i, якщо залишиться у ньому бодай краплина
чоловiцького почуття, то мусить до нього долетiти з давнини крик, що
сповнений болю... i мусять йому. створитися очi... так, отворяться йому
очi й вiн зобачить спотворенi стражданнями обличчя трьох мученикiв... i
мусить його обпалити, накрити з головою пожежа, що криваво розлилася по
цiлiй стiнi... i вiрую я, що той блудний син, який припадкове опинився
перед фрескою у Святому Дусi, вийде з церкви iншою людиною, принаймнi
розпочне вiн спроквола обертати в головi жорна думок, сумнiватися й
дивуватися, побачене у Святому Дусi вiн уже не зможе забути навiть, якби й
хотiв; отой крик на цiлу Україну, отой жах, прокляття, страждання на
розтерзаних мукою обличчях, оте криваве полум'я уже до кiнця життя не
будуть давати йому спокою, буде вдiлено i йому, випадковому подорожньому,
частка болю, а вiн уже своєю чергою подiлиться болем iз дiтьми, онуками, з
братами й сестрами, з приятелями та сусiдами i започаткується ланцюгова
реакцiя, яку не спинити нiяким єфрейторам.

Тодi станеться вибух!
Тому я перестаю хмуритися на пастухiв, вони майбутнi мої спiльники або
й теперiшнi, тiльки не показують виду, життя вчить бути скритними.
Я знову повертаюся до свого мольберта; недомальований пейзаж очiкує
мене терпеливо, але я уже не можу поринути в його елегiйну музику, менi
заважають розтривоженi, кусючi, як шершнi, думки; я ловлю на пензель косе
промiння сонця i жбурляю його люто, похапцем на картон. Виходить, я
даремно боровся з багряними списами, з тривогою, тут тривога потрiбна, тут
хай заболять рани вiд списiв. Iще мазок червоний... iще мазок, поспiшай,
квапся чоловiче, поки сонце не зайшло.

Я повертався у село вже в сутiнках; знайома, десятки разiв ходже-на
стежка бiгла з полiв попри скирти соломи, потiм перестрибувала потiк i
виходила на сколесований тракторами й возами майданчик, праворуч якого
горбилися бетоннi блоки двох силосних ям, праворуч пахтiло колгоспне
гноєвище. Далi стежка...

Тут стежка для мене скiнчилася. Iз-за бетонних блокiв силосної ями
вихопилося двоє; я не запримiтив, у що вони були вбранi, якi на зрiст,
запам'яталося тiльки, що обидва мали на обличчях маски... жiночi чорнi
панчохи. Я не встиг бодай злякатися, скрикнути чи й просто вимовити слово.
Котрийсь з напасникiв блискавично й натреновано, як я розумiю, збив мене з
нiг, а другий копав черевиком по головi, пiд ребра, цiлився водно в очi...
в очi. Тривали побої недовго, може кiлька хвилин... а може, тривало цiлий
вечiр, хто знає.

Я отямився посеред вечора як посеред моря. Лежав у рiвчаку, мокрий
увесь, збитий на винне яблуко.
Мiсяць свiтив...
Мiсяць, на жаль, не свiдок.

13
Ох, як болить моє зсинцьоване тiло.

Болить, корчиться в судомах, захлинається гноївкою, потопає в багнi моя
душа; i не лiто уткнулося носом човна ув осiннi береги, а я сам дотюпав
дорогою до самого кiнця, i тут дорога раптово обривалася, не iснувало
нiякого роздорiжжя, а був тiльки кiнець, був височенний мур, i я не мав
поняття, що за тим муром менi призначено: нова iнакша дорога, стежка помiж
терням, борозенка на пiснiй рiллi, безплiдна гола рiнь чи мурава, що
усипана росою i стокротками? Зрештою, я новою дорогою поза муром не
журюся, спершу ще той мур треба проламати головою, а якщо по правдi, то я
давно, iще навiть до приїзду в Черчен, iще менi не вiдкривала свою тайну
стiна в Святому Дусi. iще край, названий Опiллям, був замкнений для мене
сiмома замками, а я уже, чи то крадькома, чи то iнтуїтивно, чи то з
потреби душi й з мистецького спонукання думав, що ось-ось настане пора,
вона дозрiває, як пшеничний колос, коли я вiдкрито i явно стану насупроти
єфрейторiв, знехтую їхнiми порадами i настановами, не полакомлюсь на
солодкi обiцянки й не злякаюся їхнiх погроз; я кiлькома своїми полотнами,
зокрема "Роздумом про Турецький мiст" спробував кришити цеглу в стiнi...
пробував, вiдчував приплив сили... сила, як вода в пустелi, зникала в
сипучому пiску... навколо ж було насипано кучугури, цiлi безкраї плеса
пiску. Як його переплисти? Дорога, якою я дотепер iшов, що не кажiть,
стелилася гладко: i водилися грошi, i була професорська солiднiсть в
iнститутi, були учнi й послiдовники, i були виставки, i була слава. I ще
було задоволення самим собою.

I ще панував мир i достаток у хатi.
I любила мене Дарка...
Що бiльше треба митцевi на цьому свiтi?
Потрiбна iще надiя, сподiвання, що разом iз тобою не вмре твоє iм'я, що
твої полотна не згниють у музейних звалищах? Та чи це залежало вiд мене? А
чи таки залежало?

А таки, мабуть, залежало. Не треба себе обдурювати. Прийдешнi поколiння
не схочуть й чути про єфрейторiв, про якiсь твої життєвi потреби,
марнослiв'я, вони покладуть перед собою лише твої твори, ти у своїх творах
повнiстю вiддзеркалений i тонко намальований, i по них будуть судити
тебе... i засудять на життя довготривале або ж на забуття. А щоб не
засудили на довiчне забуття, я, окрiм пейзажiв колгоспного добробуту,
портретiв людей iз золотими зiрками на лацканах, окрiм героїчних
пожежникiв, генералiв, свинарiв, окрiм сюжетних мальовил на теми вiйни,
боротьби з бандерiвцями, творення колгоспiв - цих обов'язкових тем, де так
було мало правди, глибини, таланту, свого бачення, а бiльше накидано
лоску, лаку, облуди, запобiгання перед єфрейторами, перестрахування, я усе
ж таки малював те, чого прагла моя душа: пейзажi, з яких дивилася на мене
Україна, портрети людей, якi хвилювали мене своєю глибиною, сюжетнi
композицiї з iсторiї: Хмельницький пiд Львовом, громадяни стольного
Галича, легiнi-побратими несуть пораненого Довбуша на топiрцях у вiчнiсть.
Дещо з цього "власного", "пiдозрiлого", хоч би "Роздум про Турецький
мiст" пробував виставляти, i тiшився, коли на виставках стояли бiля моїх
полотен люди й розмислювали, i, розмислюючи, заглядали собi в душi й
запитували себе: що зi мною дiється, чому душа моя зледащiла, чому
обкрадено мене, чому не проростає в менi бодай зеренце протесту, бунту...
бодай зеренце.
Я розумiв, що це тiльки маленька дещиця iз того, що я мiг би зробити,
коли б не стояли надi мною єфрейтори, коли б я був смiливiшим i на них, на
єфрейторiв, не зважав, коли б не iшов на компромiси, коли б не потiшав
себе думкою, що належу до тих спузарiв, якi не дають остаточно згаснути на
лютих вiтрах, у хурделицях, у безрадiснiй мжичцi, ув iржавих потоках тiй
ватрi, котра обiгрiває нашу землю i людей на нiй; менi iнколи здавалося,
що моє слугування бiля ватри чогось таки вартує, що воно колись менi
зачислиться на судi нащадкiв i вага добра на терезах хитнеться униз, на
мою користь; i було менi до сього часу добре й, порiвнюючи, спокiйно жити
пiд девiзом: "Боговi - свiчку, чортовi - огарок".

А чорти...
А чорти перестрiли мене бiля силосних ям, змiсили мене ногами до
безпам'ятi, мовчки вимагаючи: "Всi свiчки нам теж вiддай. Ти або з нами,
або проти нас..."

Я проти вас!
Я проти...
До того передвечiр'я, до болючих синцiв я не був, товаришi єфрейтори, з
вами, але й не був активно проти вас, я йшов посерединi, ви ж бо,
перестрiвши мене бiля силосних ям, вiдкрилися менi, показали роги й
копита, й навчили мене: компромiси, огарки, напiвслужiння вас не
задовольняє, ви жадаєте моєї повної покори, поклонiння вам, вiдречення вiд
того, що для мене святе... вiдречення вiд самого себе; ви, єфрейтори, до
цього часу видавалися менi хитрими й такими, що начебто теж готовi йти на
компромiс, насправдi ж ваша поступливiсть - це тiльки маневр, виграш у
часi для того, щоб розмахнутися й у точно розраховане мiсце вдарити; за
усмiхненою хитрiстю приховувалася жорстокiсть. Ех, шкода, що я дещо
запiзнiло осягнув єфрейторську тактику; iнакше склалося б моє життя i
творчiсть, коли б єфрейтори ще тридцять рокiв тому потолочили б мене i я,
потолочений, побитий, зблизька розпiзнав їхнє справжнє обличчя.
Ох, запiзно болить моя зсинцьована душа.


14
Нi Павло Ключар, нi Данило Вербень не признавалися, що це вони
викликали зi Львова мою Дарку, але вже на третiй день пiсля того, коли
мене побили, стривожена моя дружина разом iз Петром Степановичем Грицаєм
примчалися до Черчена; привезли вони й лiкаря - старого Луку Луканюка,
який обмацав кожну мою кiсточку й реберце; найбiльше його турбувало не те,
що я увесь опух, особливо обличчя, це, мовляв, минеться, а те, що пальцi
на обох руках посинiли й дуже мене болiли. Вiн годинами вимочував їх у
лiтеплi, змазував i тiшився, що я ними рухаю... i, оглядаючись на Дарку,
пошепки проклинав "мудрагеликiв", якi знали, по чому били, митцевi бо,
реставраторовi, як i музикантовi, пальцi найбiльше потрiбнi. "Дякуйте
Боговi, - звертався старий лiкар до мене, - що вони вам пальцi не
поламали".
Обтовчений, опухлий й таки направду зболений, я лежав на постелi, мов
лялечка, а дружина моя сокотила навколо лiжка й казала, що нам негайно
треба з Черчена вибиратися, перестрiвання коло силосної ями - це лише
знак, попередження, завтра "вони" можуть тебе вбити, а в тебе, Василику,
ще дiти не прилаштованi, ще ти внукiв не дочекався, та i я ще молода.
Облиш той Черчен, церкву Святого Духа i злощасну тую фреску, яка тобi
особисто користь вiд того, що українське мистецтво збагатиться ще однiєю
пам'яткою стародавнього стiнопису, однiєю пам'яткою менше або ж бiльше -
нема, чоловiче, рiзницi... важливо, чоловiче, щоб ти був менi живий i
здоровий, щоб "вони", отi "твої єфрейтори" з гноєсховищ не зробили тебе
калiкою. Вони на зло здатнi... на зле...
Я слухав Дарчине примовляння i бачив, що мої синцi її не так болять, як
лякають i думав... i згадував про тi сьогорiчнi днi пiзньої весни, коли
оголена Дарка менi позувала, а я, малюючи її, роздумував над сутнiстю
жiнки, пензлем i фарбами прагнучи проникнути в тайну тайн, принаймнi тодi
мене хвилювала ця проблема; я, змальовуючи лiнiї жiночого тiла, його нiжбу
звабу i красу, i, роздумуючи над жiночою тайною, геть чисто забув, що
жiноча краса, кожна риска, трикутник, лiнiя, випуклiсть, осяйнiсть i
бiлизна тiла призначенi не лише для споглядання, для самодостатнього
любування красою... вони призначенi для любовi, для продовження людського
роду на землi; вiдкриття це - таке просте й очевидне прийшло до мене тiєї
хвилини, коли я слухав Дарчине примовляння; Дарка забула, що вона
скрипачка, викладач консерваторiї, що вона - палкий патрiот, що їй зовсiм
не байдужа доля нашої культури, що вона, зрештою, донька професора й
внучка одного iз львiвських "ще старих i справедливих" суддiв, а отже
iнтелiгент не першого колiна, як я примiром; усе це, виявляється, лише
зовнiшня оболонка, личина, ядро - жiнка лише думає про любов, про свiй рiд
i його продовження.

Я не збирався з Даркою сперечатися, не мав для цього сили та й охоти
теж не було, замiсть мене зробив це Петро Степанович, вiн узяв її за
плечi, казав сiдати поруч себе на лавi й слухати... й слухати не
перебиваючи. По-перше, Даро, ти не маєш нiякої рацiї, що митцевi має бути
байдужа доля культурної спадщини, тим бiльше українському мистцевi; якщо
вiн байдужий, Даро, то вiн не мистець... як може бути байдужою дитина до
матерi, яка її породила. Так i тут: мистцi не падають з неба разом iз
росою чи iз дощем i не приносять їх бузьки з Африки, вони, мистцi,
народжуються з лона набутого, осмисленого, вистражданого й досягнутого
їхнiми попередниками; народжується мистець iз столiть та тисячолiть, так,
iз тисячолiть, i кожна столiтня пам'ятка мистецтва, яку наново
вiдкриваємо, збагачує мистця; i в багатьох випадках вiдбувається се поза
його волею, адже сонце нiкого не запитує: свiтити йому, чи згаснути, зайти
за хмару, сонце є, воно свiтить i грiє, дарма, що ми його часом не
помiчаємо. Тим бiльше, я на цьому наголошую, Даро, має значення старожитна
пам'ятка для того мистця, який тую пам'ятку власноручно вiдкриває, як ось,
примiром, для твого Василя фреска iз Святого Духа. Iще до вiдкриття, iще
до того, поки його шкребок розчистив першi сантиметри малювання, воно
проникло в його душу, вiн думав про нього, уявляв його, готувався до
зустрiчi з ним, i це Василя певною мiрою переiнакшувало, поглиблювало, а
вже потiм, коли з-пiд тиньку зиркнуло на нього величезне страдницьке око,
що запливло кров'ю i кричало криком, твiй Василь вiдчув кревний зв'язок iз
намальованим на стiнi, з кожним його мазком i... певно, вiдчував духовне
своє спорiднення з тим прадавнiм iзограформ, котрий триста рокiв тому
трудився над цiєю фрескою. I твiй Василь, Дарусю, став дорослiшим i
мудрiшим на триста рокiв, це я знаю з власного досвiду... знаю, яка то
велика радiсть являти свiтовi з-пiд нашарувань фаби, тиньку, оливи чи й
звичайного бруду лик iз минулих вiкiв. Ти воскресаєш разом з iконою чи iз
фрескою, разом iз святими, котрi намальованi на стiнi чи на липовiй дошцi.
"Ви фанатики, ви безумцi з своїми прадавнiми ликами... ви заслiпленi й
не видите, що єфрейтори роблять на вас засiдки, вони готовi вас убити, їм
не до вподоби воскресiння стародавнiх, а чи теперiшнiх людей", -
вихлипувала з серцем моя Дарка. Вона направду була переполошена. "Вони
таки готовi вбити твого Василя, - прямолiнiйно i страшно погоджувався з
нею Петро Степанович. - Вони ненавидять його не вiднинi... ненавидять з
принципу, вiн їхнiй потенцiйний ворог. Я про це Василевi не один раз
говорив i попереджував його, бо... я старий, конав на Колимi... нас,
тисячi мистцiв, письменникiв, акторiв, композиторiв запроторили за колючi
дроти таборiв не тому, що ми були активними ворогами радянської влади,
нiхто з нас i в тому числi я, не виступав вiдкрито проти "батька усiх
народiв" i його деспотичної влади, а тому запроторили, що вони, єфрейтори
зi своїм Сталiним, принциповi противники культури, духовностi, а тим
бiльше духовностi, культури українського народу. Це треба зарубати собi на
носi, закарбувати в душi. Мої слова, Даро, йдуть вiд досвiду нашого... i
мене, дивувало й гнiвило, що Василь одним вухом мої перестороги слухав, а
другим - їх випускав, єфрейтори обставили його лаштунками, на яких
намальованi автомобiль "Волга", будинки творчостi над морем, високi
гонорари за купленi музеями картини, виставки, схвальнi рецензiї. Я додам,
Дарцю, що на лаштунках наяву намальованi також рамцi - колючий дрiт,
табiрна зона, за якi мистець не має права переступити... i власне за
непереступлення цих рамцiв обiцянi тобi й дарованi бiльшi й меншi блага:
так, чоловiче, матимеш добро, будеш прославлений, будеш найкращий, будеш в
орденах i в зiрках, будеш сидiти депутатом у Кремлi, лише не виходь за
рамцi. Єфрейторiв не обходить, що мистець, обсотаний у своїх задумах
колючим дротом, не спроможний створити щось справдi мистецьке.
Чи я тобi цього не говорив, друже мiй Василю? Чи я тебе не
попереджував: наважишся переступити дрiт i вдарять тебе? I таки добре...
таки добре, Василю, що тебе побито", - сказав Петро Степанович, рiзко
рубнувши рукою повiтря. Високий, висхлий на трiску, вiн стояв над моїм
лiжком блiдий, увесь перейнятий гнiвом.

Гнiвався вiн на мене, на моє пiзнє прозрiння?
Лютував вiн на єфрейторiв?
Я не зважувався його розпитувати; та й тяжко було менi проштовхнути
слово крiзь пощербленi зуби й опухлi, як постоли, губи.

15
Коли б мене не побито бiля силосних ям, то, мабуть, я так би й поїхав
додому до Львова, не розгледiвши зблизька душу опiльського села; звичайно,
я знав, чи, принаймнi, здогадувався, що в Черченi пiсля спроби зняти хрест
iз Святого Духа iснує змова проти влади; це було мовчазне коло поруки,
нiким напевне не органiзоване, стихiйне, як зцементована морозом крига, i
моя особа потрапила в це коло цiлком випадково: я був робiтником бiля
стiни в церквi Святого Духа й тiльки; я так себе вважав; виявилося однак,
що люди в Черченi мали з цього приводу свою думку: Святий Дух, що стримiв
завмерло посеред старого цвинтаря, пiд моєю рукою оживав, я повертав йому
живе життя, i не випадково хтось ("А ми, мой, знаємо, здогадуємось, хто
ховається пiд маскою "хтося", хто тих молодикiв у панчохах на лицi на вас,
професоре, наслав") замахнувся на моє здоров'я, а може й на життя.
Щоднини, майже з самого ранку приходили до мене люди; однi приходили
голiруч, мовчки зiтхаючи i мовчки похитуючи головами; другi приходили з
пекучої жiночої цiкавостi, з нещирого спiвчуття; третi навiдувались з
плесканкою сиру та горнятком сметани; хтось приносив обпатраного когутика
на юшку; iнший дарував склянку сухих грибiв; хто вигрiбав на стiл ружне
зiлля, корiнцi, котрi начебто мали в собi цiлющу властивiсть полiкувати
мої болi; а ще iншi вишiптували молитви; дiти приносили квiти.
Однi приходили славно-явно, на нiкого не зважаючи й нi вiд кого не
криючись; другi просковзували, як тiнi, непомiтно, боязко озираючись, чи
випадково десь за тином не причаївся сексот: були такi що закрадалися
городами, а ще iншi, найбiльш обережнi, очiкували ночi.

Скажу по правдi; паломництво сiльське не було для мене приємним, я не
хотiв у людських очах виглядати мучеником у терновому вiнку, i Павло
Ключар iз своєю мамою як могли оберiгали мене, як це не дивно, вiд
людської вдячностi, чи то похвали, чи то й запiзнiлого каяття. "Так, може,
i каяття, - говорив Павло Ключар, - бо ми повиннi були пильнiше вас
стерегти, професоре. Але й ви свої грошi вартi, забули-сьте, що крiм
ангелiв ясних, iснують дияволи, що вас пiдстерiгали".

Старий мiй учитель, iронiчний i завжди колючий Петро Степанович Грицай
начебто й кепкував iз незвичної моєї сiльської популярностi й водночас
посмикував свого короткого рудуватого вуса вiд хвилювання... вiн завжди
смикав вус, коли хвилювався. В очах його блистiли сльози, а голос тремтiв
деренчливе.

- То я так посмiхаюся...iз заздростi, - казав, беручи в свої долонi мої
забинтованi руки. - Мабуть, на всiй Українi не знайдеться сьогоднi
щасливiшого вiд тебе мистця. Хто нинi може похвалитися аж такою любов'ю,
чи шаною, чи дякою вiд тих людей, якi працюють у полi, окрiм тебе. Я собi
думаю, що в плесканцi сира, в яєчку, в горнятковi сметани чи й лише в
зiтханнi людей, що приходять тебе вiдвiдати, є правди, щиростi й слави
мистецької бiльше, нiж часом у рецензiях-похвалах. Ти зi мною згiдний,
Василю?

16
Аж за днiв три пiсля нападу навiдався до мене голова сiльради Митро
Цимусь з дiльничним Яциною; мiлiцейський лейтенант розклав на дубовому
столi свої манускрипти й заходжувався списувати протокол; вiн так i
сказав: "Будемо з вас списувати протокол".
- То пишiть. Чого тiльки так пiзно? - поцiкавився я з-пiд сувоїв
бинтiв, - Невже влада ранiше... ще два днi тому не знала, що на мене
напали бандити?

- Воно то... звичайно... чули-сьмо... баби переказували сеє-теє, але...
- крехтав i заїкався Митро Цимусь, - але того... офiцiйної заяви, як
належиться, вiд вас не надходило. Так, не було заяви, - врештi голова
вiдбрехався. I при цьому сивий потайний голова сiльради червонiв.
- Ви, товаришу лейтенант теж, очевидно, очiкували на мою заяву? -
спитав я дiльничого. - А я завжди був упевнений: моя мiлiцiя мене береже.
I мiркую: не з любовi лише береже, Бог iз нею, з любов'ю. Зобов'язана по
службi це робити.

- Багато вас, - буркнув, як iз дiжки, Яцина. Обличчя мав червоне,
набубнявiле, очi визирали з-пiд волохатих брiв, як слимаки: певно, й на
цей раз дiльничний перехилив не одну чарку.
- Нас справдi багато й усi ми платимо податки, в тому числi на
утримання мiлiцiї. - Я навiщось вступив у суперечку. Мене дратував
мiлiцiонер i сiльський голова, я хотiв взагалi їх здихатись, бо навiщо
менi їхнi прохмеленi протоколи. Та вони були влада, що сповняла службовий
обов'язок.
- Вам у Рогач потрiбно, щоб зняти в лiкарнi синяки на випадок суду, -
сказав Яцина.
- З ким маю судитися? - обiрвав я лейтенанта. - Нападникiв, напевне, не
знайдуть.

- Маєте рацiю, - радо пiдтакнув Яцина. - Шукай пана в чорному капелюсi.
Дiло, видать, тьомноє...
- Так i запишiть у протоколi: дiло, мовляв, темне, - я зловив його на
словi.

- Хто зна, може ми його таки просвiтлимо, га? I виявиться, що напад на
вас має побутовий характер... скажiмо, змовився чоловiк iз сусiдом вас
провчити за те, що ходили до його жiнки. - Мiлiцiонер примружив око. На
масних губах висiла посмiшка.
Тепер менi стало зрозумiло, чому мiсцева влада зацiкавилася моєю
пригодою: комусь було потрiбно перевести випадок зi мною на побутову
площину, мовляв, професорська пригода не має нiчого спiльного з його
роботою в церквi Святого Духа (якби хтось щось запiдозрив); професор зi
Львова сам винен, що моргав на чужих молодиць ("ай-я-яй, как не стидно. А
ещьо iнтелiгент, художнiк"). I я подумав; темнi сили, дияволи уже сьогоднi
мають у запасi кiлькох молодичок, якi готовi посвiдчити про що завгодно,
навiть про згвалтування.
Першим моїм бажанням було показати мiлiцiонеровi на дверi, я був
готовий згарячу викривати "товарiщей" з кадебе, з партiї, чи ще звiдкись,
що це вони змовилися супроти мене... нi, супроти моєї роботи в Святому
Дусi; я кипiв у гнiву саркастичного смiху, брутальної елементарної лайки,
але не вимовив нi слова; я зненацька вiдчув себе кволим, слабим, ще бiльш
побитим, нiж три днi тому: проти мене стояли не пiдхмелений лейтенант з
масними губами й хитруватий сiльрадiвський голова, якi були в грi
примiтивними пiшаками, за їхнiми плечима причаївся молох вiкопомної
руйнацiї нашої культури; я уявляв молоха, тую ненависну злу силу в образi
кам'яного колеса, тупого й безжалiсного, що котиться Україною, залишаючи
за собою безплiдний потопт; лежачи в бинтах, мимоволi заплющив очi,
холодiючи, що ось-ось колесо накотиться на мене i я тiльки хрусну пiд його
трибами, як травневий хрущ.
Ой, колесо котиться...
Щоб колесо мене не зачiпило бодай сьогоднi-завтра, потрiбна була
витримка, спокiй... i я, зiщулений, змалiлий, але таки не розчавлений,
хвалив себе, що наука Петра Степановича не пiшла в лiси, на цей раз
єфрейтори голими руками мене не вiзьмуть; я буду обачний, я буду мудрий, я
матиму четверо очей та безлiч вух, я буду носити в собi вагу, на якiй буду
зважувати... Господи, знову за рибу грошi. Що я буду зважувати?
Пересторогу, мабуть? Добро i зло? Друзiв i ворогiв? Боже мiй, хiба легко
жити й творити, ходячи повсякчас iз наготованою вагою? Мистець - це ж
iмпульс, це вiтер i сонце, це простiр i свобода, любов i ненависть;
мистець - це багатоголосся життя. Що ж станеться з моєю творчiстю та з
моїм життям, якщо буду змушений зважувати, як крамар, слово i думку,
краплину дощу й закличний погляд зустрiчної жiнки та ще многе й многе...
та ще тую судомну муку, що я вiдкрив для себе на стiнi в Святому Дусi.
To... To потрощити на кавалки хитромудру мою вагу i кинути її у
мiжпланетний простiр, у космос, щоб там собi плавала, поки не згорить на
космiчний пил.

- Знаєте, лейтенанте, - повернувся я з космосу на землю, - лежу я отут
спеленений, слухаю, як болить мене... слухаю i думаю, що, може, й справдi
пияки надi мною пожартували. Або ж не за того прийняли? Або й направду
комусь приснилося, що я обiймав його дружину. Це так легко: заснув i
приснилося... Правда?

Лейтенант не помiчав моєї iронiї, вiн був прямодушний... до того ж йому
хотiлося, щоб я проковтнув приманку, отой грубої ковальської роботи гачок
iз районного Рогача.

- Мабуть, що так воно i є, - лейтенант поспiшив погодитися з моєю
версiєю. - Дурнiв на свiтi багато... ми їх однак спробуємо вивести на
чисту воду, - пообiцяв.
- Дурнi мене не цiкавлять, - вiдповiв я. - Шкода зусиль.
- Ну да, та тiльки надалi будьте обережнi, бо що зуби... голову можна
втратити. Раз-два... - не то попередив, не то загрозив.
Мiлiцiонер iз Цимусем забралися з хати, сповнивши службовий обов'язок.
Я лежав охоплений тривогою: єфрейтори цiляться у мене, навели мушку пiд
серце; вони стрiлять у мене, щоб убити Святий Дух i фреску.
Десь далеко билися, вдаряючись лобами, припiзнiлi серпневi громи й
велика Ключарева хата постогнувала глухо, мовби громи поцiляли в неї.
Та й чи то були громи?
Та чи не котилося кам'яне колесо? Та й чи вiднинi воно котиться?


17
То неправда, що я про неї забув...
Виявляється, у моїй душi, десь у далекому куточку, десь немовби у
забутому, зарослому ромашками й дикими крапчастими тюльпанами, помiж
лататтям i соковитим стеблом чорної м'яти, немов "божа корiвка" або й
тiльки краплина роси, жила пам'ять про Наталену, про молодесеньке дiвча з
першого курсу української фiлологiї, про iснування якого, про її
перебування на землi забув цiлий свiт, бо ж, прецiнь, забувається про
вiдцвiлу квiтку або ж про листок, що зiрвався з гiллi пiд кiнськi копита.
Наталена жила, поки жили її тато й мама, поки не постарiли й не пiшли з
життя її професори; подруги теж її не пам'ятали, бо провчилися з нею лише
один рiк; тiльки я один володiв таємницею її перебування на землi.

Щоправда, траплялося, що я про неї не згадував i рiк, i два, i бiльше,
i вона не жалiлася, нiяк менi не докоряла, вона ж бо добре знала, що в
мене є Дарка - законна моя дружина, i є дiти, й iнколи появляються i
зникають "чужi" жiнки, якi шепчуть менi на вухо, що люблять безтямно, але
я знаю, що це неправда, це шепоче любовний шал, який на них накочується;
що є у мене робота, що обсiдають мене єфрейтори, що врештi-решт, я просто
живу, пливу у житейськiй рiцi й нема часу, щоб брати з пелюстки на долоню
"сонечко", або зазирати помiж латаття й... очiкувати чуда, коли стане
перед тобою тендiтне бiляве дiвча, як воно, взявши твоє обличчя в свої
долоньки, промовить жалiбно: "Ти про мене забув, Василику?"

Вона зрiдка сама нагадує про себе.
Вона приходить до мене в снах, так, принаймнi, менi здається, хоч,
правду кажучи, я сумнiваюся, що це був сон, я часом не можу розпiзнати
межу помiж сном i дiйснiстю, вiдбувається начебто щось фантастичне: я
знову повертаюся у свою молодiсть i реально там, у молодостi, живу... живу
до того часу, поки цього бажає собi Наталена. Але найфантастичнiшим у цiй
iсторiї є те, що сни, в якi приходила Наталена, були менi конечно
потрiбнi, вранцi я почував себе знову молодим, сильним i радiсним, таким,
що не боїться труднощiв, лиха всякого й навiть смертi; я не помiчав своєї
сивини, не боявся нiяких страхiв, не було в мене жодних хворiб, душа моя
розпогоджувалася, небо пiднiмалося високо, а земля стелилася передi мною
рiвнинне, м'яко, i увесь я перебував у поривi дiйти до виднокола, до свого
Єрусалиму, що свiтився золотисто, як iкона, на далеких горах; менi
всмiхалися всi зустрiчнi жiнки на вулицi, я їх любив i мав силу переспати
з ними не одну нiч, i мав силу, хоробрiсть i талант, що найголовнiше,
почати i сповнити найдерзновiший задум.
Траплялося, що я сам розшукував свою Наталену, i кликав її, i просив
з'явитися iз пралiсiв мого буття, iз свiчкою, здавалося, блукав помiж
бiлим пелюстям квiтiв - i скрiзь було глухо, тихо, нiде й не пахло
конвалiями, якi так любила Наталена; низом помiж квiттям, помiж повзучими
батогами ожини, рудiли слiди старої пожежi.

Я не сподiвався, що вона прийде до мене цiєї ночi.
Нi, я не сподiвався...
Цiлу нiч над Черченем летiли й кричали дикi гуси; iз пiднебесних
високостей падали на землю, як оскiлля битого скла, їхнi прощальнi
крики... а може, тi крики були звичайним переляком, журбою перед далекою
дорогою у вирiй; я слухав гусей, лежачи в постелi, й дивувався, яким
чудом-дивом цей гусячий переляк чи жалоба долiтає з пiднебесся так виразно
до мене, неначе гуси сидiли, перепочиваючи, в Ключаревому садку; i я для
того, щоб свiй непевний здогад перевiрити, звiвся з лiжка й присiв на лаву
пiд вiкном. Нiч стояла мiсячна, i подвiр'я Ключареве - криниця з журавлем,
повiтка й стаєнка, а також оборiг iз високо пiднятим брилем, а за ними -
хмаровиння дерев свiтилися старим чорним срiблом; панувала глибока тиша,
яка вагою своєю, глибиною чи непомiрною висотою розлилася навкруг, лишивши
тiльки вузькi вiконця для гусячого жалю. Iще iнколи потрiскувала в тишi
Ключарева свiтлиця, в якiй, окрiм лавицi й ослона, довгого дубового стола,
старосвiтського мисника й також старосвiтського мого лiжка, нiчого не
було.

Усе тiєї ночi було навмисне зiслано на землю: глибоку, як океан, тишу,
скрики диких гусей i срiблисту iмлу, в якiй обгалунювалося усе довкола -
це була музика для душi, соната настрою, серед якої я несподiвано почув
Наталенин голос - повний, округлий, начебто й усмiхнений; я не знаю, чи
десь взагалi iснує усмiхнений голос, можливо його й нема, але я завжди чув
у її голосi пригашений усмiх, навiть про речi буденнi й банальнi, бувало,
Наталена оповiдала якось... нi, я не знайду iншого слова, крiм усмiхнення,
хоч на її губах усмiшка й не появлялася; я любив слухати її мову i нераз
годинами, заплющивши повiки, вслухувався в її слова, кожне слово, бодай
найпростiше обдаровувало мене радiстю; це була магiя, ворожба, таїнство,
яке я не пробував розгадувати; я пiддався ворожбi i був щасливим.
- Ну, досить, Васильку, слабувати, - казала вона менi сьогоднi. -
Належався й нажалувався. Набрався гнiву. А тепер... - Наталени я не бачив,
її начебто й не було в свiтлицi, але я знав, що вона тут, поруч; я чув
запах конвалiї - так завжди пахло її бiле, як лляне повiсмо, волосся.
- А тепер що? - допитувався я, бажаючи почути вiд неї пораду. - Ти ж бо
бачиш, як надi мною позбиткувалися.
- Бачу, - зiтхнула. - Та досить жалiтися. Тепер робота тебе чекає.
Ходiм, - сказала вона. Слова були округлi й легкi.
Вона взяла мене за руку й вивела з хати; я не боронився й не
допитувався куди; десь пiдсвiдоме я начебто точно вгадував мiсце, куди
Наталена мене приведе, я начебто бував на цьому мiсцi багато разiв, i
багато разiв приводила мене сюди Наталена.

Наталена приводила мене у львiвський лiсопарк, названий Погулянкою;
Наталена приводила мене в мою молодiсть, у наше знайомство i в наше
кохання. Я знову був студентом першого курсу Художнього iнституту, був
високим i худим, у полотняних бiлих штанях i в теж полотняних зубним
порошком вибiлених мештах, довгов'язий, ще по-сiльському сором'язливий i
небагатослiвний юнак, котрий червонiв, коли розмовляв iз дiвчатами; i була
недiля, червнева, золота вiд бджiл, що бринiли на схилах погулянських
сербiв; тих бджiл, якщо по правдi, я й не бачив, але менi хотiлося, щоб
божi мухи золотили ранок. - i так воно дiялося; iще менi хотiлося, щоб
дiтлахи, якi бавилися на стежках i на полянах пiд наглядом мамiв i татiв,
пiдставляли долонi пiд сонячнi струменi й умивалися ними; iще менi
хотiлося, щоб людськi гурти, що проходжувалися стежками й дорiжками, що
їли й пили на розстелених обрусах, що поодинцi й парами спали на муравi,
заслонившись од сонця газетами, залишилися там, де вони перебували, на тiй
територiї, яку вже гамiрливе освоїли, щоб нiхто з них не ступив на стежку,
що бiгла вихилясом помiж кущами, й не зупинявся на галявинi перед
занедбаною давньою каплицею, де я розклав свiй саморобний мольбертик -
трикутник, пiдпертий нiжкою, i пробував перенести на картон мереживо,
зiткане з букового листя i сонячних бризкiв, що вiдбивалося на полупленiй
стiнi каплицi; а ще я хотiв до цього мережива вплести власний настрiй - i
це було ой, яке нелегке завдання для першокурсника.

Наперед скажу, що завдання менi не вдалося, про якийсь "власний
настрiй" не могло бути й мови, а гра свiтла, мерехтiння листя на стiнi
випорхували з-пiд мого пензля, як мотилi, i на картонi лишилася тiльки
каплична стiна - брунатна, з трiщинами, знизу поросла мохом; а ще в стiнi
були дверi - важкi, кованi грубими штабами залiза, замок висiв великий,
але вже теперiшнiй.
- Слухай, а ти не можеш... а ти спробуй бодай на своєму малюнку тi
капличнi дверi вiдчинити. Спробуй, га? - За моїми плечима стримiло дiвча в
легенькiй сукенцi в червоний горошок. На вигляд можна було їй дати не
бiльше шiстнадцяти, потiм я дiзнався, що вона на два роки старша i взагалi
"стара як свiт". У руках тримала за ремiнцi моднi на той час танкетки на
корку - босонiж, вочевидь, було їй зручнiше; на зап'ястi блиснув
мiнiатюрний годинник. З цього я зробив висновок, що бiляве створiння iз
тугим хвостом довгого, перев'язаного червоною стрiчкою волосся не походило
з бiдної родини.
Менi треба було на неї розсердитися, вiдiгнати львiвську панянку вiд
себе, i я таки мав намiр це зробити, але... але створiння з довгою льняною
косою дивилося на мене такими величезними i такими синiми очиськами, i в
поглядi цьому було стiльки приязнi, цiкавостi й дитячої безпосередностi,
що мусив змiнити гнiв на ласку.
- Ти хто? - спитав. - Розумiєшся, бачу, на живописi, як вовк на
звiздах.

- Нi, я не вовк, - заперечливо, серйозно сказала. - Я Наталена, на
прiзвище - Шутько. Поки що не одружена. Хлопця теж не маю. Вчуся на
першому курсi української фiлологiї в унiверситетi. Родом... я не знаю
звiдки, - зiтхнула цiлком щиро. - Мiй тато - офiцер. Носив його мiнiстр по
всiй "стране шiрокой" та поза границями. Десь там у пралiсах сибiрських я
починалася. Тепер тато служить в Iзмаїлi... чув про таке мiсто на Дунаї?
"Город суворовской слави", - засмiялася про себе.
- А я ось тут у Львовi, - виповiла жужмом усi паспортнi данi. I вже
тодi, коли вона цi "данi" висипала, я мимохiть замилувався не тiльки її
очима, бiлим продовгуватим личком, косою, малими груденятами, а й також її
милозвучним голосом; я подумав, що кожне слово на її губах схоже на
яблуко.

- Мова твоя така... слова, мов яблука i водночас - цвiт на губах, -
промовив я, пiдкорений її безпосереднiстю. Я iще був селюк, iще не вмiв
крутити дiвчатам голови, моя похвала була наче мальована. - В офiцерських
доньок українська мова сьогоднi не в пошанiвку, - додав я, - а ти...
- А я що... я мамина дитина. То мама мене навчила. I мама вибрала
унiверситет у Львовi. Каже; там iще тлiє український дух.
- О, то ти ще й патрiотка, - чомусь забаглося поiронiзувати. Власне, я
робив це навмисне, й може, бiльш навмисне самому собi: це бiляве
дiвчинисько впало менi в око й нахабно входило в моє серце, немов я знався
з ним кiлька рокiв... входило й там запановувало. Менi було з цiєю
незнайомою дiвчиною напрочуд легко, добре, я почувався щасливим; i певно,
виглядав ув її очах трохи смiшним.

- Хiба то грiх бути патрiоткою, - насупила свої пшеничнi брови
Наталена. - Усiм дозволяється бути патрiотом, усiм... росiянам, грузинам,
полякам, так? А нам нi... ми вiдразу стаємо нацiоналiстами, як тiльки-но
починається розмова про патрiотизм. Чи не так?
Я не був готовий до "таких" розмов, та й, правду кажучи, боявся їх.
Львiв iще пам'ятав, як з iнститутiв та з унiверситету пiсля вбивства
Ярослава Галана виключали студентiв якраз за патрiотизм.
- Ти як тут опинилася? - змiнив я тему. - Певно, пишеш вiршi, як усi
фiлологи i як усi дiвчата, й шукаєш у самотинному блуканнi настрою,
натхнення?
- Нi, - заперечила, мотнувши головою. - Не вгадав! Не пищу я вiршiв, в
поети йти не збираюся. Буду скромним учителем укрмови та лiтератури десь у
Кiпчакських степах. А тут, - кивнула на каплицю, - шукаю таємниць.
- Якi тут таємницi, - стиснув я плечима. - Стара каплиця... у нiй,
напевно, якийсь склад.
- I ти пiсля цих слiв збираєшся стати художником, - змiряла мене
зневажливим поглядом. Синi очi аж потемнiли. - Мазило ти нещасний, ось ти
хто. Хiба не вiдчуваєш, що тут навколо пахне старовиною?
- Нi, не вiдчуваю, - оглянувся я байдуже. - Пахне сухим сонячним днем
раннього лiта.
- Бо ти не знаєш, що каплиця була двiрською молiльнею одного старого
шляхтича. Вiн мав доньку, Зосю, яка влюбилася в простого хлопця, який
служив у шляхтича конюхом, - наступала на мене Наталена.
- Банальна iсторiя, - вiдмахнувся я недбало. - Розрахована на лiричних
панночок. Як ось на тебе. Я можу навiть розповiсти, чим закiнчилося
кохання шляхтянки й конюха: старий панисько вiдiслав хлопця у чужi краї, а
доньку вiддав за родовитого шляхтича. Таке колись траплялося.
- А ось i не так, - сказала Наталена, жбурнувши пiд кущ свої танкетки.
- Старий шляхтич пiсля довгих умовлянь, розсердившись, замкнув доньку та
її коханого у цiй каплицi: кохайтеся, молiться i кайтеся. "Якщо покаєшся,
Зосю, i вiд хлопа вiдречешся, то прощу... А лотра твого помилую, хай йде у
свiти. Тiльки спершу зречися його". Так переповiдає легенда. Ти не чув?
- Нi, - признався я щиро. - Казками не цiкавлюся.
- Може, це й справдi виглядало б на казку, якби одного разу, уже в наш
радянський час, не вiдкрили б каплицю й не побачили на кам'яних плитах два
скелети, що лежали обнявшись. Очевидно, в каплицi давно не правилось.
Нiхто й тепер не посмiв зробити з неї склад, як це у наш просвiчений час
прийнято. Хоч... розповiдають, що начебто один заповзятий атеїст таки
наважився загосподарювати примiщення. Навiть придбав на дверi новий замок.
Але нiчого з того не вийшло.

- Завадила нечиста сила? - пожартував я.
- Якраз сила була чиста й ясна, - сказала Наталена. - Якось у недiлю,
отак серед бiлої днини, проходячи мимо цiєї каплицi, той атеїст та ще з
ним товаришi почули, що в каплицi спiвають... спiвали хлопець й дiвчина...
спiвали щось дуже щемливе й солодке. Слiв нiхто не розiбрав, але мелодiя
була прониклива, особливо нiжно вилунювався iз цих старих стiн дiвочий
голос.
- Той атеїст, певно, i його приятелi були напiдпитку, - я глузував
далi.

- Може й були напiдпитку, - вiдповiла Наталена. - Та тiльки опiсля
нiхто каплицю не рухає. Повiсили новий замок, а ключ жбурнули в кущi.
- А ти, небого, приходиш сюди шукати ключа, щоб вiдчинити дверi?

- Я приходжу, щоб почути, як вони... ота шляхтянка й конюх спiвають.

- Ти вiриш, що так воно дiялося насправдi? - дивувався я.
- Якщо й не дiялося... - замислилося дiвча. - Якщо й не дiялося, але
менi однаково цiкаво. Я буду вчителем, розумiєш. А вчитель мусить знати
безлiч тайн, щоб зачарувати учнiв. А крiм того... а крiм того, менi самiй
не зашкодить збагатитися тайнами. Ти не зауважив, хлопче, що я вся зiткана
з тайн? - зазирнула менi у вiчi.
- Якi тайни, - зiтхнув я роблено. - Господи, якi тайни: сукенка
просвiчується, а там лiфчик i трусики... i уже цiлий свiт.
- Багато ти розумiєш, - помахала на мене пальцем, - якби лише лiфчик i
трусики, то, очевидно, ваш брат-художник не малював жiнок вiд сотворения
свiту. Таки сидить у нас тайна тайн.
- I хай собi сидить, - я несподiвано почервонiв. - Менi то що?

- Ет, не говори так, - вона присiла бiля мене й обiйняла руками голi
колiна. - Я ось знаю, що тобi хочеться мене поцiлувати.
Я спалахнув; у мене справдi блиснула грiшна думка поцiлувати її
пiдпухлi, свiжi, як вишнi, губи; спокуслива думка бозна-звiдки надлетiла
або й зродилася сiєї ж таки хвилини, коли я зненацька... раптом... раптом
вiдкрив, що на свiтi нема до бiса кращої дiвчини вiд цiєї Наталени, що я
її люблю, i менi стало страшно, що вона зараз пiднiметься i зникне помiж
кущами.
- Усi хлопцi готовi цiлувати всiх дiвчат. I я в тому числi, -
виправдовувався як мiг.
- Ну, то цiлуй, - промовила вона просто. Вона не оглядалася, чи
випадково хтось нас не пiдслуховує та не пiдглядає, не понизила голос,
слова її далi були округлi, голоснi й цвiли вони на її губах вишневим
цвiтом.

- Так... зразу? - повернувся я до неї i ненароком ногою звалив свiй
мольберт. - Ти ж мене не знаєш.
- Не знаю, це правда, як тебе звуть, але...
- Я Василь, Василь Бережан з Художнього iнституту, - перебив її.

- Ото ж, Василику, - продовжувала Наталена, - признаюся, що давно тебе
знаю... здавна шукала... здавна менi снишся. Ти й нiхто iнший. Це теж
належить до жiночих тайн, я так думаю. Оце сьогоднi побачила тебе з-помiж
кущiв i обiмлiла: ти.
Я не знав, що вiдповiсти. Дивачка якась? Ненормальна? Та хiба я теж не
зробився ненормальним, iз першого погляду закохавшись у неї? Може, я теж
марив нею, шукав її, очiкував потаємно, що колись менi явиться? Та це були
якiсь цурупалки, обривки врештi й обривки думок позникали чи зблiдли на
сонцi, чи пiдхопив їх вiтер i понiс у бозна-якi краї, на мене напливав
гiгантський вал нiжностi, пробудженої любовi, я несмiливо обняв Наталену i
припав палко (де й смiливiсть взялася) до її губ; ми цiлувалися сидячи й
лежачи, ми геть чисто подурiли, ми ходили навкруж каплицi, обнявшись немов
отi панянка з конюхом, чиї душi начебто замкненi в каплицi, й не могли
цiлунками насититися. Над нами панував чистий недiльний день, що був
схожий на синьо-зелене озеро, в якому плавало сонце, плавали дерева й
кущi, стара каплиця з її тайною; а ще плавали якiсь люди, якi випадково на
нас iз Наталеною натрапляли, заблукавши в нетрях Погулянки; а ще плавали
слова - людськi й транзисторнi, й собаче гавкання. Зрештою, у синьому
озерi купався цiлий Львiв i цiла земля, а в самому цетрi землi були ми з
Наталеною.
- Хiба ти не знаєш, Василику, - казала менi Наталена, облизуючи, як
кицька, припухлi губи, - що цiлунки - це лише ключi до жiночих тайн. - I
смiялася. I зовсiм не боронилася, коли я, захмелiлий дорешти, знiмав iз
неї сукенку у червоний горошок, потiм лiфчик i трусики; очевидно, я робив
це невмiло, це була "така" моя перша робота в життi, i Наталена менi
помагала, важко дихаючи. I коли вона лежала, як бiлий лист на голiй травi,
очiкуючи, поки я здеру з себе одежину, я раптом немов би отверезiв,
помiтивши, що бiле її тiло - таке струнке й округле, таке налите
молодiстю, таке мною жадане, аж свiтиться чистотою, цнотою, i шибнуло менi
в голову, що не маю права свiтлiсть цю пригашувати; досить буде, що я
вицiлую її колiна i стегна, її живiт i груденята, досить менi буде
надихатися конвалiйним запахом її волосся, i досить... i досить на перший
раз. Наталена, очевидно, помiтила моє вагання, певно вагання сiло хмариною
менi на чоло, бо враз пригорнула мене до себе.
- Ти боїшся? - запитувала й видзвонювала зубами й тремтiла уся вiд
гарячого морозу. - Я теж боюся, коханий, - обiймала, тулилася до мене. - Я
теж уперше, але ж ми любимося, правда? I ми мусимо колись пiзнати цю тайну
кохання. Люби мене, Василику, - схлипнула й заплакала.
Опiсля ми сидiли поруч i обоє плакали, я i вона; це був солодкий плач
за дитинством i ще за чимсь утраченим; це був також плач радостi пiзнання:
ми обоє дивувалися, що життя таїть у собi безмежжя пристрастi й меду; ми
були, власне вперше потрясенi повнотою життя.
Точно уже не пам'ятаю, про що ми того дня з Наталеною розмовляли, зате
пам'ятаю, що ми любилися не один раз i не два, поки не зайшло сонце; а
коли сонце зайшло, Наталена сказала:
- Якби мої мама знала... от приїду додому й розповiм... i привезу тебе.

Коли ж того вечора ми прощалися з каплицею, Наталена нашептала менi на
вухо:

- Ти вiриш, що шляхетська донька, Зося, спiває з конюхом про кохання,
хоч вони давно померли?
Я не вiдповiв, але Наталена знала, що я був готовий повiрити.

Чим довше того далекого червня тривала наша любов, тим Наталена глибше
посвячувала мене в чари тайн, що iснували на свiтi. Я був розгублений, що
жодної iз тайн не мiг пiзнати до кiнця, що навiть Наталениних очей, отiєї
ворожбитної синi, що кидала мене в дрож, не мiг зрозумiти й спити до дна.
Кожного разу, коли ми любилися, вона мала очi широко вiдкритi, здивованi,
i я думав, що то зорить на мене її душа; не тiльки нашi тiла зливалися
воєдино, душi нашi переливалися взаємно, як двi взаємопоєднанi посудини.
Дивовижно, але Наталена, як справжня ворожбитка, вмiла викликати
тайни... викликати й залишати їх нерозгаданими. Ми їздили з нею на
Бубнiвськi скелi в Карпатах, у яких, у скелях тобто, викованi комори,
сходи й криниця; ми обмацували теплий камiнь, i Наталена, тулячись до
каменю, оповiдала, що нiхто точно не знає, хто цi комори в каменi викував:
нема нiяких iсторичних документiв, є лише здогади, мiркування. Однi
кажуть, що це був прадавнiй поганський храм, другi твердять, що це
пам'ятка римських часiв, третi здогадуються, що це певно скельний замок iз
старогалицького первовiку. на скелi вирiзьблена рука, що показує кудись...
Куди? У якi глибини?

А ще були ми у Кременцi неподалiк вiд Почаєва, цiлий Божий день блукали
помiж рядами кам'яних хрестiв на Вознесенському горбi; тут теж панувала
таємниця: називали це кладовище Козацькими могилами, але жодний автор,
котрий писав про Кременець, не зважився впевнено ствердити, коли й хто тут
похований. Переказ приписує могили козакам-кривоносiвцям, якi полягли,
штурмуючи Кременецький замок королеви Бони. Чи правда це? Чи i тут є
тайна?
А ще ми їздили до Кам'янця-Подiльського, стояла на Турецькому мостi й
дивилися вниз на лiниву течiю Смотрича... i в дзеркалi лiнивої рiки моя
Наталена побачила на днi козака, що лежав, пiдклавши пiд голову камiнь.
Вона його "побачила" i нiчого не вдiєш. "То Василику, - шептала менi, -
Юрасько Хмельниченко лежить... той Юрась-ко, що його турки, кинувши з
цього моста, втопили". Нiхто, до речi, теж достеменно не посвiдчить, як
воно насправдi дiялося з Юрасем Хмельницьким, iснує така легенда... iснує
тайна i тiльки. "Хiба тобi цього мало?" - запитувала Наталена й синi її
очi ще бiльше синiли.

Я знав її, мою Наталену, нецiлих два мiсяцi, але й за цей короткий час
вона встигла менi передати талант зачаровуватися мiсцем, подiєю, людиною,
це був її дар: передавати зачарування, заражувати тайною, шукати її навiть
там, де її нiколи не було...
Пiсля iспитiв вона поїхала у свiй Iзмаїл до тата й мами на канiкули й
бiльше не поверталася. Обiцяла писати - й не обiзвалася жодним листом.
Чекали її у вереснi в унiверситетi - не дочекалися. Я не мав її адреси,
але якось, уже восени, зтужений до краю, поїхав шукати її в Iзмаїлi.
Даремна була робота: в довiдковому дали бiльше десяти адрес тутешнiх
Шутькiв, але в нiякiй квартирi Наталени не було, нiхто про неї нiчого не
знав.
Що я мiг думати? Виїхала кудись цiла родина? Вимерла? Щезла? Чи
насправдi нiякої Наталени й не було, наша з нею любов менi приснилася? I
нiкуди... нiкуди в тi мiсця, де зачаїлися таємницi, ми з нею не їздили,
усе це я вичитав iз книжок?

Отак несподiвано й загадково закiнчилося моє перше кохання; я тяжко
переживав розлуку й ще не один рiк сподiвався, що ось-ось отримаю вiд неї
листа, що завтра зустрiну її на львiвськiй вулицi... зустрiну й дорiкну:
"Де ж ти, люба, так довго барилася?" Iнколи цiлi днi я блукав або вулицями
Львова, або ж плентався на Погулянку до каплички й там чекав не неї, на
Наталену, поки не заходило сонце.
Потiм роки потекли навально й згладили Наталенинi слiди, зрештою, це
так тiльки здавалося, що згладили, я чомусь упевнений, що якраз вiд неї,
вiд Наталени, я перейнявся любов'ю до старовини, до iкон, що, чорнi й
таємничi, чекають на мене, щоб я їх визволив iз-пiд забуття i явив свiтовi
їхнi обличчя. Наша з Наталеною подорож до Кам'янця-Подiльського, що
вiдбувалася в юностi, спалахнула в пам'ятi наново... i наново я поїхав у
це мiсто, оперезане Смотричем, наново стояв на Турецькому мостi й шукав на
днi рiки козака, що лежав, пiдклавши пiд голову камiнь.
Не має значення, що свою картину "Роздуми про Турецький мiст" я вирiшив
по-сучасному, вклавши в неї трагедiю моєї землi, що, зрештою, Турецький
мiст у Кам'янцi-Подiльському, стара фортеця, охоплена пожежою хатина
проглядаються через порожнечу очниць черепа... черепа, може, Юрася
Хмельницького. Має значення то, що зеренце iдеї, задуму, засiяла колись
моя Наталена.
Ох, Наталено-о-о-о...
I ще. Були в мене iншi жiнки, яких я любив, i люблю я свою Даруню,
але... не буду нарiкати чи осуджувати, але нема в моєї Дарки такого
прямого, такого вiдкритого погляду, таких синiх очей, що обiцяють вiдкрити
тобi тайну життя. Даруня моя смiється: "Що вiдкривати, чоловiче. Усе
вiдоме". А якщо вiдоме, то чому тисячi художникiв i я в тому числi кладу
загрунтоване полотно на мольберт i малюю оголену жiнку, ту ж таки мою
Дарку, i пробую дошукатися iстини: в чому суть жiнки? Може й справдi мала
рацiю Наталена: даремно шукаєте тайни до дверей, вона замкнена на безлiч
замкiв. На жаль чи на добро, Василику, я й сама себе не знаю, кожного разу
я iнакша хiба ти не бачиш?

18
Досвiток, несмiливий, заспаний, спеленений молочним туманом, в клоччi
якого зблискували iскринки вiд сонячного багаття, котре ли-шень-но
починало розгортатися на сходi, ступав поважно, як апостол, полями й
лiсами, вулицями Черчена, i кожнiй хатi, кожнiй деревинi, усякому зелу й
першiй бджолi, що виповзла з вулика на вологе вiчко, нашiптував на вухо:
"На-та-ле-на"; Золота Липа - вузенька, як плотичка, рiчка бiгла попри
Ключарiв сад i видзвонювала об свої береги:

"На-та-ле-на"; ластiвка, що звила гнiздо пiд череп'яним дахом на
причiлковiй стiнi, висунула дзьобик з гнiзда й вищебечувала:
"На-та-ле-на"; зiтхала, потягуючись спросоння аж потрiскували платви,
Ключарева хата: "На-та-ле-на"...
Я розкошував у цьому словi, немов у цiлющiй купелi; воно насправдi не
було тiльки словом, було ключем, яким я вiдмикав самого себе... вiдмикав i
не впiзнавав, бо я був iнакшим, нiж учора й позавчора, я знову був
молодим, таким, що прагне любовi й прагне вiдкривати тайни; я цього
досвiтку мав крила, як янгол, i мав нiмб навколо голови, я умiв лiтати i
вмiв переходити моря, не замочивши нiг; тiло моє було легке й пружинисте,
й навiть пальцi, по яких толочилися вороги побiля силосних ям, уже не
болiли, знову стали гнучкими й цупкими, готовими до роботи.
Мене могутньо i владно кликав до себе Святий Дух. За мною, вочевидь,
стежив Павло Ключар, бо хоча я не вимовив нi слова, а тiльки мовчки вийшов
за ворота, вiн рушив слiдом за мною; вiн нiчого не знав про Наталену, та й
не потрiбно було йому знати, а проте зрозумiв, що я виздоровiв тiлом i
душею, i що сьогоднi вдосвiта виросли в мене крила, й що я спроможний
ходити по поверхнi морiв, й тому настав найвищий час поглянути в обличчя
страдникiв, що намальованi на стiнi Святого Духа.
Павло вiдiмкнув церкву, винiс на риштування вiдерце з водою, сунув менi
в руки жмут ганчiр'я, яким я, як звичайно, зволожував тиньк, потiм присiв
на старе перевернуте вiдро посеред церкви навпроти стiни, готуючись,
видно, не спускати з мене очей та очiкувати, поки з-пiд шару вапна не
виглянуть обличчя страдникiв. Я не мiг йому цього заборонити, бо, зрештою,
звик до його безпосередньої помочi на риштуваннi чи до мовчазного стеження
за кожним рухом моєї руки, коли вiн чипiв посеред церкви на перевернутому
вiдрi. Але сьогоднi... сьогоднi я волiв залишитися сам на сам iз стiною,
менi заважав Ключарiв погляд, я боявся, що пiд його поглядом буду
поспiшати, нетерпеливитися й через те стану неуважним; крiм того, я
остерiгався, що Ключарева присутнiсть не дасть менi змоги мисленно
спiлкуватися з людьми, якi пiсля трьох столiть заточення виходили з пiтьми
на свiтло; я збирався далi вести з ними мовчазну нашу розмову i свою душу
перед ними розкрити; я був схожий на черця, який замурувався у печерi для
розмови з Господом Богом та з самим собою.
I, очевидно, Павло Ключар уловив у моїх позирках чи в нетерплячому
якомусь русi мiй настрiй, бо покiрливо пiдвiвся, сказавши, "я все розумiю,
Майстре", i вийшов iз церкви, замкнувши дверi на ключ. Внутрiшнiм зором,
третiм оком я бачив, як вiн присiв на високi церковнi сходи, де вже сидiв
Данило Вербень iз трьома тутешнiми газдами, а ще далi, в селi, поза
ворiтьми, за вуглами хат пильнували за Святим Духом десятки пар очей. Це
була моя сторожа, мої друзi, хоч я знав також, що десь чипiють мої вороги.
Одначе я вiдразу забув про друзiв та ворогiв, як тiльки-но узявся за
долото i як тiльки-но вiдчув пiд пальцями твердiсть стiни Святого Духа,
навдивовиж гарячу; стiна не могла бути не гарячою, це я зрозумiв, коли,
коли з кожним днем протягом лiта все вище й ширше з-пiд нової фарби й
вапна проявлялася стародавня фреска; на кривавому тлi iзограф закопав
напоспiх збитi з грубих бервен три височеннi хрести й розп'яв на них трьох
мученикiв. Нi, не була це вiдома здавна композицiя Голгофи з Iсусом
Христом посерединi й двома розбiйниками обабiч; не висiли також святi
великомученики, що вмерли за вiру Христову десь на пагорбах Рима.
Це були мученики таки тутешньої землi; всi троє були босi й в кожного
руки й ноги прибитi до хреста кованими цвяхами. Той, що висiв посерединi,
був убраний у довгу, майже до самих стiп рясу з хрестом на грудях; справа
од нього розп'ято людину в козацькому синьому жупанi й темно-фiолетових
шароварах; злiва - витягнувся на хрестi довгий i худий чоловiк у
домотканих сiрих ногавицях i в такiй же розхристанiй на грудях сорочцi.
Мертвi їх тiла були напруженi, немовби аж прирослi до хрестiв. Художника,
який сотворив свою Голгофу, не турбувало, що тiла розп'ятих повиннi були
повиснути на хрестах, як лантухи, бо так пiдказує натура, наслiдуванню
натури не входило в його задум, вiн не малював анатомiю тiл, вiн малював
символи. Адже недаремно на пожухлiй рудiй травi пiд хрестами зобразив три
зломанi козацькi шаблi, що означали поразку, ворожу перемогу, безнадiю...
нема бо надiї вiдвоювати волю, якщо твою шаблю переломлено навпiл. Червоне
тло, полум'я, що спалахнуло на обрiї, розрослося до неба й заполонило
собою усю площину стiни, теж було символом спустошення землi.

Признаюсь: я не сподiвався, що iзограф тонко передасть на обличчях
розп'ятих їхнi передсмертнi страждання, гнiв i бiль, хоча те єдине око,
яке я вилущив з-пiд тиньку в перший день роботи у Святому Дусi,
засвiдчило, що мистець не дотримувався усталених при малюваннi Голгофи
взiрцiв, якi панували в тодiшньому часi; думав про вплив свого твору на
того, що стоїть перед стiною. Це було, мабуть, його творчим завданням.
Дерзновенна спроба реалiзувати релiгiйний мотив Голгофи в народному,
сказати б, дусi, переконувала мене, що маю справу з неординарним мистцем,
не якимсь там богомазом, байдужим до народного горя, його Голгофа - це
власне безпосереднiй вiдгук сучасника, його плач i возвеличування
трагедiї, що вiдбувалася на його очах. Я починав думати, що його Голгофа
безпосередньо пов'язана з подiями, котрi за переказами вiдбувалися навколо
Святого Духа, коли вiйська Хмельницького й повстанчi загони покутського
полковника Семена Височана вiдступали на схiд... вони вiдступали, а шляхта
потоптом, вогнем i мечем нищила землю. Я сподiвався, що якусь вiдповiдь на
свої роздуми й здогади дiстану тодi, коли остаточно розчищу обличчя
мученикiв, якi дотепер ще були пiд вапном.

Не знаю, чому я насамкiнець залишив якраз обличчя, власне голови.
Лякало мене страшне закривавлене око? Набирався я поступово досвiду,
розчищаючи спершу фреску там, де нiбито було менше ризику? Це була, однак,
неправда, я по всiй стiнi, працюючи де долотом, де - шкрябачкою,
скальпелем, намагався бути уважним i терпеливим, щоб не вiдколовся нi один
сантиметр малювання. Не скрiзь це вдавалося, разом iз вапном подекуди
вiдлущувалися i шматки фрески. Одначе не лише страх пошкодити обличчя
розп'ятих спонукало залишити їх на пiзнiше, нi, я, вочевидь, цiле лiто
внутрiшньо готувався до зустрiчi з розп'ятими, до розмови з ними; я хотiв
бути урiвнi з ними; я хотiв порiвну взяти на себе їхнi муки; я готувався
їм казати, що вони недаремно померли, i хоч ворог вирубав упень нашi лiси
й, витесавши з дерев хрести, розп'яв народ - ми таки живемо, засiваємо
спалену пожежами землю пшеницею i плодимо дiтей; я протягом цiлого лiта
щоденно мисленно розповiдав мученикам про трагедiю старого директора школи
з мого рiдного села, про дiвчат-гiмназисток iз Рогачiвської гiмназiї, над
якими збиткувалися енкаведисти наприкiнцi червня сорок першого року, про
життя i страждання Павла Ключара, про служiння рiднiй землi Данила
Вер-'беня, про безталання колгоспної ланкової, яка продається за фальшиву
славу партiйним функцiонерам, про свiчечку посеред стернi на полi пiд
Братишанами, де загубилася могилка молодого повстанця, про страшну кару,
призначену предками, корчмаревi Жельману, про руїни церковцi в полях над
Днiстром, про енкаведиста з Великої України Сашка Козаченка, який грав на
гармошцi й умер посеред вулицi за свої грiхи та за грiхи
оперуповноваженого Ступи, про самого Ступу ученики теж повиннi були знати,
й про тих також, яких вивезли на Сибiр, i про письменника, який звеличував
понищення власного народу i через те, каючись, наклав на себе руки. Не мiг
я забути про життя i смерть Михаська Затички, та цiлу його родину, про
Юстину Монашку, Софiю Корчувату, матiр повстанську, про чорне життя Настi
Хмурої...
Та найбiльше я розповiдав про себе, про свої грiхи, сумнiви, терзання,
просвiтлення i каяття; я розповiв про перше своє кохання, про Наталену та
про єфрейторiв, якi "точно" знають, як писати книжки, як малювати картини,
як грати на сценi, хоч i у життi вони, єфрейтори, були "туманами
вiсiмнадцятими", анальфабетами.

Вони, мученики на хрестах, повиннi були знати, що страждання на нашiй
землi не скiнчилося; я скаржився мученикам, що Бог обрав мене переймати в
свою душу людськi болi... переймати, але не плакати, навпаки - мужнiти,
очищатися й дивуватися цiлiй землi, народовi й самому собi посеред народу,
що ми здатнi перетерплювати найлютiшi трагедiї, вмирати й воскрешати.
Спершу я узявся розчищати голову страдника, який висiв на середньому
хрестi. Про його чернечу одежу я згадував, бороду вiн теж мав чернечу, але
недовгу, гостру, шпичасту. Вiн один був зображений iзографом iще живим,
голову мав задерту конвульсiйне вгору, борода нацiлилась в небо, рот був
широко роздертий, спотворений криком... i кричали також єдине закривавлене
око, й страшна рана - на мiсцi ока другого. Стародавнiй майстер не завдав
собi за мету передати переживання черця цiлою гамою фарб, стан болю,
терпiння виражали тiльки єдине ще живе око й розкритий рот, але й цього
вистачало, щоб зрозумiти, який бiль витерплює на стiнi чернець i яку
ненависть вiн випльовує з своїх уст на ворогiв i, може бути, на Господа
Бога, що покинув його, свого слугу, на ворожу поталу.

Навколо голови черця iзограф написав: "Се iгумен Данило".
Iгумен Данило?! Очевидно, я повинен був здивуватися, може, навiть
вигукнути й, кинувшись з риштування, загрюкати в дверi, за якими сидiли на
порозi Павло Ключар i Данило Вербень, та потiшити їх новиною, що iгумен
Данило, який обороняв перед шляхтою Святого Духа, постать
реально-iсторична, дарма, що пам'ять про нього жила дотепер лише в
переказах i легендах, а не в достовiрних хронiках i дiарушах. Проте, я не
збiг iз риштування, я лише полегшено зiтхнув i запалив цигарку, бо, скажу
щиро, потаємно сподiвався на таке вiдкриття... менi власне, баглося саме
такого, а не iншого вiдкриття, бо ж немарне iще замолоду Наталена вчила
мене, заохочувала вiдчиняти дверi до тайн.
Чернець на стiнi скосив на мене єдине око; погляд його був, як удар
ножа - кривавим, червоним; iзограф не скупився, малюючи постать черця,
червоного, чорного i сiрого; чорною була його одежа, сiрими - обличчя,
руки й ноги... кров навколо очей... кривава яма замiсть лiвого ока...
цiвка кровi з рота.

Козак, який висiв на хрестi праворуч, був круглолицим, вусатим, але уже
без промiнчика життя: очi заплющенi, лице бiле, продовжнi зморшки на ньому
покраянi, як шаблею, червоними мазками. Навколо голови замiсть нiмба було
написано "Се полковник Дубовий" - особа теж нам знайома з переказiв.
Лiворуч висiв молодий посполитий чоловiк iз довгим бiлявим волоссям,
рiвним великим носом i густими пшеничними бровами; обличчя його виражало
спокiй, лагiднiсть, i навiть смерть не спотворила тихої задуми на чолi,
усмiху на губах; навкруж голови мистець написав трохи дивно: "А се,
братiє, ми з вами".

Ми?!

Я не мiг вiдразу збагнути, кого мав на увазi художник кажучи "А се,
братiє, ми з вами". Тих посполитих, що теж загинули, обороняючи Святий
Дух? Себе? Нас? Усi прийдешнi поколiння? Господи, але ж цю людину, що на
хрестi, я десь уже бачив... бачив i розмовляв з нею вчора!
Людина на хрестi була схожа на Павла Ключара, немовби якраз Павло, а не
хтось iнший позував художниковi триста рокiв тому.
- Що це має означати? - шепнув я сам до себе, до трьох мученикiв на
хрестах, до полум'я за їхнiми плечима й до великої тишi, що немов
стародавнє вино в амфорi, гусла в стiнах Святого Духа.
Та ученики на хрестах не вiдповiли.
- Що ти власне волiєш од них дiзнатися? - звiдкись... з-пiд банi, з-пiд
плаского камiння на долiвцi, iз-за царських врат докотилося до моїх вух
запитання. Менi здавалося, що я побачив людину в бiлiй довгiй одежi, яка
сидiла на приступцях перед престолом. Царськi врата були вiдчиненi
навстiж. Крiзь чотири округлi вiконця пiд куполом лилися до храму потоки
теплого сонячного дня. У храмi пахло сухим вапном, старим камiнням i
прадавнiм ароматом ладану й людського поту, що просяк ув камiнь навiки.
- Хочу дiзнатися, чи чують вони, як мене болять їхнi болi... неначе
мене катують, - вiдповiв я i поволi спустився з риштування. Сiв пiд стiною
на перевернуте вiдро, на якому збирався сидiти Ключар, i заплющив очi.
- Значить, я володiв своїм мистецтвом, якщо ти чуєш крик зi стiни, -
вiдповiв чоловiк у бiлiй одежi.
- Ти хто? - спитав я.
- Василiй єсьм... iзограф. Творець цiєї Голгофи.
- Ти жив у їхнi часи... жив у нижнiх свiтах i бачив їхнє життя i їхню
смерть. Чи вона була такою, якою ти її змалював, майстре?
- Я лежав серед трупiв, коли шляхта увiрвалася всередину огради Святого
Духа, i бачив, як iгумена Данила й побратимiв iз ним, що були пораненi й
немiчнi, порубали шаблями. Всi вони лежать у великiй Козацькiй могилi...
отут поруч. Хiба ти не пам'ятаєш?
Запитання не впало зненацька, колись, перейнявшись переказом про
оборону Святого Духа, душа моя заворожена, уже начебто й побувала у нижнiх
минулих свiтах.

- Чому думаєш, брате, що то була ворожба? - здивувався iзограф. - Чому
не допускаєш, що в тобi живе зеренце, яке посiяне тисячу рокiв тому?
Поколiння за поколiнням лягають у землю, а зерно живе й переходить у новi
наступнi поколiння... i так буде тривати безконечно, поки життя цiєї
гiркої землi.

- Чому ж, брате мiй, - я й собi назвав його братом, - якщо так легко,
як ти кажеш, передається пам'ять вiд поколiння до поколiння, на нашiй
землi безмiр... Господи, безмiр безпам'ятi? Залила землю липуча смола й
люди блукають по нiй iз залiпленими душами. - Я, певно, аж застогнав,
уявляючи людей, що блукали з слiпими й глухими душами. - Чи Бог цього
хоче? Чи панують над нами сатанинськi лютi сили?
Iзограф у бiлiй сутанi, поплямленiй фарбами, пiдвiвся з приступок бiля
вiвтаря й пiдступив до мене; стояв навпроти високий, безбородий, схожий...
схожий на мене. Я заплющив повiки. Вiн поклав долоню на мою голову.
- Не бiйся, брате, - сказав лагiдно. - Так воно i є: я - це ти, ти - це
я з минулих свiтiв. Ми не повторилися, брате, ми продовжилися.
Я не розплющував повiк; я боявся побачити перед собою своє обличчя,
свої очi, свої, врештi, думки.
Iзограф теж мовчав, давши менi час, щоб оговтався, щоб не збожеволiв
вiд думки, що той хтось другий - теж я.
- Я думаю... я жахаюсь од твого лементу про безмiр безпам'ятi, забуття,
- обiзвався врештi iзограф. - Маєш рацiю: тут не обходиться без пiдступу
сатани. Та тiльки нiякий диявол, брате мiй, не здолав би нас, коли б нашi
душi не були лiнивими. Ти нiколи цим не журився? Я чомусь у цьому
переконаний. Гадаєш, я випадково взявся малювати отут апокрифичну
Голгофу... гадаєш, не було в цьому нагальної спонуки й потреби? - Iзограф
присiв на камiння бiля мене й продовжив: - Коли пiсля потопту шляхтою
Святого Духа, пiсля рабунку й знущань над бранцями люди Януша Черченського
покинули побоїще й навколо церкви запанувала тиша, я виповз з-пiд мерцiв i
заходився копати велику яму, щоб поховати убiєнних. Знайшлося iще декiлька
посполитих, якi врятувалися, i ми спiльно сповнили свiй останнiй обов'язок
перед полеглими - вiддали їх землi. Не було плачу, але й не було казань
про високий подвиг людей, що полягли в оборонi Святого Духа; не знаю, як у
кого, а в мене замiсть возвеличення дiяння iгумена Данила зародився
сумнiв: А чи мав рацiю отець Данило, проповiдуючи: "Здобудь волю або ж
умри за неї". Ну, ось вiн лежить обезглавлений, голова окремо вiд тулуба,
лежать пострiлянi i порубанi його вої, а ворог переможно покотився далi. А
ми... а ми чи переможемо його колись? Та й чи варто знову й знову ставати
з ним на змаг? Чи не лiпше, браття, просто жити?
Мислi мої були, певно, навiянi страхiттями пережитого; мертвi тiла
мужiв i отрокiв немовби переконували, що смерть завжди перемагає життя...
що треба упокоритися, що треба розчинитися в буднях i жити тихо, поки
життя.
- Ти мене чуєш, брате? - iзограф обiрвав свою бесiду, поклав руку менi
на колiно й тяжко зiтхнув... i тяжко застогнав. Стогiн вiдлунився голосно
пiд банею.

- Я тебе чую, брате, - вiдповiв я на його клич.
- Коли ж чуєш, то й бачиш очима... тими очима, що в душi маєш, як я
рушив помiж людей, пригадавши, що навчився колись малярського ремесла, що
Бог обдарував мене талантом. У Рогачi, у Львовi, Вишнi, Потиличi, нехтуючи
приписи цехiв, я крадькома малював пар-суни мiщан, дрiбної шляхти, поки
мене не взяв до свого двору Януш Черченський, пан на Черченi, який, якщо
пам'ятаєш, здобув i понищив iз своєю надвiрною корогвою Святого Духа. Я
мав у нього досить хлiба й до хлiба, пан на Черченi не вiдмовляв менi в
питвi, мав я чисту сорочку i чревiї на зиму, спав на бiлiй веретi й не
знав узимку студенi; час вiд часу присилали менi ключницю Яну, солодку
молодицю, з якою бавився не одну нiч.

Так тривало, брате, не до старостi, а до того часу, поки я не
перемалював усiх родакiв Януша на Черченi - паню Ванду, доньок його i
зятiв, онукiв i невiсток; потiм я малював надвiрних панських слуг; потiм
ясновельможний забаг, щоб я малював йому коней, яких вiн любив, а ще
згодом - псiв. За сите й безтурботне життя я платив приниженням свого
таланту. Я це усвiдомлював, мiй брате, находило на мене каяття, збирав я,
бувало, по стебелинi, як у полi солому, свою розвiяну гордiсть, ночами
часто не спав, молився, викликаючи в себе потребу бунту. Так тривало, мiй
брате, поки одного разу Януш на Черченi, будучи захмелений тяжко, не
скинув ногавицi й не звелiв малювати його голу задницю.

Ти, певно, сподiваєшся почути, що я одразу збунтувався i плюнув у
панську задницю, зламав свого пензля, щоб бiльше до нього не торкатися?
Але цього не сталося... нi, цього не сталося. Я таки малював його задницю,
i намальоване ясновельможний наказав пiдписати моїм iменем, регочучи, що
буде цю "голу парсуну" показувати всiм, хто цiкавиться малярством. I
будуть "голу парсуну", хе-хе, розглядати мої нащадки в п'ятому чи й у
десятому колiнi, i в тому десятому колiнi буде жити твоє iм'я.
Вiн кпив iз мене; я розумiв, що впав у багно так низько, що вже нiколи
не матиму сили звестися на ноги; я бачив своє безчестя, що було немовби
пришпилене на придорожнiй фiгурi, повз яку проходили столiття i тисячнi
людськi натовпи; ми з паном на Черченi цiлу нiч пиячили Як рiвний iз
рiвним... нерiвнi були тiльки в тому, що вiн, захмелений, як чiп, слинив
мене цiлунками, вихваляючи мiй талант, а я, теж очманiлий, ниций,
поганьблений, цiлував, сповнюючи наказ, таки мною намальовану задницю.
Коли ж ясновельможний захропiв, я, щоб ницiсть свою не множити, почав
шукати шнурка й гака. Не знайшовши їх однак i вiдклавши самогубство на
завтра, я заснув... я заснув i приснився менi iгумен Данило, який схилився
надi мною. "Тобi, сучий сину, - гримiв його бас, - не вiшатися треба, а
каятися... а каятися й спокутувати грiхи, якi вчинив-їс супроти землi,
котрiй повинен був служити своїм талантом, i супроти таки свого таланту".
Вiн навiдмаш ударив мене плазом шаблi.
- Як здогадуюся, - промовив я до iзографа, - ти малював оцих мученикiв
на хрестах iз покути, з покаяння?
- Нiчого спершу в менi не було, - глухо вiдповiв iзограф, - нi
покаяння, нi прагнення покути.
Моя душа була переповнена харкотинням, блювотою, смородом срамного
мiсця любаски моєї Яни. Де б у нiй, у душi моїй, знайшлося б мiсце для
чогось хосенного й чистого.
Я блукав, як сновида, полями й лiсами, уникаючи людей, якi не могли не
знати про моє посоромлення. Та я даремно... даремно людей цих остерiгався,
вони, якщо й не вихваляли мої витвори, що висiли на стiнах у замку у
Черченi, то принаймнi не осуджували їх. Мовляв, що той бiдний iзограф мiг
удiяти, якщо на це була панська воля. Всi ми пiд Богом i пiд
ясновельможним ходимо. Лише окремi з них, iз людей, чистi й бiлi, як отой,
котрий висить на хрестi злiва, сторонилися мене, немов би я був
прокажений.
- Дуже схожий на того бiлого й свiтлого лицем, якого розп'ято на лiвому
хрестi, мiй молодий приятель Павло Ключар. Вiн сидить на сходах за дверима
церкви й стереже її. Ти начебто з нього малював свого мученика, - казав я
iзографовi.

- Маєш рацiю, брате, - вiдповiв iзограф. - Малював я його прадiда
Ключара, що був в Черченi ковалем, кував вiн плуги i серпи... i робив
ключi й замки, тому - Ключар. Чи я тобi не говорив, що ми продовжуємося в
часi: вмираємо й знову народжуємося, i так триває тисячолiттями. Тiло
вмирає, а душа шукає нового пристанища. Глiтно було б у раю, у вирiї вiд
безлiчi праведникiв, а ще бiльше завiзно було б у пеклi вiд грiшникiв.
Тому Господь повертає їх, праведникiв i грiшникiв, на землю. Але це,
певно, єретичнi думки, - осмикнув себе iзограф. - Хоч, брате мiй, що ми
знаємо про самих себе, про життя i про смерть... особливо про смерть. -
Вiн пiдвiвся, опираючись рукою об стiну, обтрусив вiд пилу бiлу одежу й,
заклавши руки за спину й похиливши голову, походжував туди-сюди по церквi.
Хода його була легка. В церковнiй тишi його кроки були схожi на шерех
крил.
- Але ж, врештi-решт, найшла на тебе, брате, потреба, - насмiлився я
перепинити його ходьбу. Мої слова не вiдразу дiйшли до нього, очевидно,
ходiння по церквi помагало в думаннi. Потiм вiн зупинився посеред церкви,
саме на тому мiсцi, де схрещуються та розливаються навсiбiч сонячнi потоки
з усiх чотирьох високих оконець.
- Я звик на цьому мiсцi вiдiгрiватися на сонцi, коли, бувало, душа й
тiло коченiли в церковнiй студенi, - пояснив iзограф, помiтивши, що не
спускаю з нього очей. - Може бути, що таким способом я черпаю од сонця
силу. Мистцевi постiйно потрiбна якась криниця, джерело, звiдки мiг би
черпати наснагу. Адже пензель висмоктує у тебе силу й ти виснажуєшся,
стаєш порожнiм, як порхавка. Хiба не так, брате мiй? - спитав iзограф. I я
подумав, що вiн повторює колись мною сказанi слова: часом мистцевi для
того, щоб знову спалахнув вогонь, який починає тлiти й пригасати, досить
усмiху красивої жiнки, яка йде тобi назустрiч. Так часом мало мистцевi
треба... мало й багато.
- Та коли я нудив свiтом, покинувши Черчен, iз запльованою душею, ниций
духом, то замало було для скресiння лише сонця й усмiху жiнки, - iзограф
якимось чином уловив мою думку. - Замало було навiть того сну, у якому
iгумен Данило ударив мене плазом шаблею. Потрiбне було, брате мiй, велике
потрясiння душi. Й воно настало...
Якось пiсля довгих мандрiв я повернувся у Страдчу долину пiд стiни
Святого Духа; власне нiякого Духа не було: скнiла руїна. Дверi до храму
розламанi, долiвка засмiчена соломою, кiнським та людським смородом; тут i
там сизiли слiди вогнищ; пiд ногами потрiскували кiстки вiд минулих
трапез; у кутках тлiло вошиве жебрацьке лахмiття. Царськi врата й бiчнi
вiвтарi лежали ниць на камiннi. Баня, що була колись покрита гонтою, у
багатьох мiсцях продiрявилася й крiзь неї просiвалося небо. I тiльки
iконостас, на щастя, уцiлiв; i коли я мимохiть пробiгся очима по обох
рядах образiв, почорнiлих, подекуди полущених, то помiтив, що усi святi
поглянули на мене, i в їхнiх очах я уздрiв сльози.

Найбiльше мене вразила навiть не руїна, не запустiння, не сльози
намальованих святих, а те вразило, що, пiд церквою хлопчаки... було їх,
мабуть, з десяток безштанькiв у довгих сорочках... бавлячись й регочучись,
засвiчували в людських черепах скiпки й крiзь порожнi очницi висотувалися
полум'я i дим.
Ще iншi отроки, настромивши черепи на палицi, бiгали й викрикували,
немов татари, "аллах" i "аллах"; так вони себе взаємно лякали.
Найстрашнiшим, брате мiй, було те, що стежкою повз дитячi грища
проходили косарi з косами й женцi з серпами... проходили й не помiчали, що
їхнi виплодки, Господи прости, випорпували з Козацької могили черепи
загиблих i глумилися над ними...

Дiти не знали, що чинили?
Дiти не знали, а вiтцi їхнi, й матерi, i дiди, i цiлий край теж не
знав, що увiйшли вони у глибоке рабство, у якому куються кайдани не тiльки
для рук i нiг, а й також для душi?..
Я стояв на порозi зганьбленого Святого Духа i не мiг анi крикнути, анi
простогнати, нi бодай тупнути ногою; я був потрясений побаченим; нi, я був
приголомшений; я по колiна, по шию западався в землю вiд сорому й
безсилля; я, певно, виглядав страшним, бо дiтлахи, уздрiвши мене на
порозi, знiтилися, занiмiли, а далi, мов горобцi, залопотiли в корчi;
лишився тiльки зганьблений Святий Дух i людськi черепи, у яких дотлiвали
головешки.
Мене огорнув сум, вiд якого легко збожеволiти; i, рятуючись вiд
немiчної самотностi, я упав хрестом на землю i шукав забуття в молитвi...
шукав також у молитвi виправдання. На мене найшло, впало на мене, що то я
винен у поганьбленнi храму, i в нелюдських грищах дiтвори, i в тому, що за
оградою поспiшали в поля косарi й женцi, зовсiм не звертаючи уваги на
поруйнований Святий Дух, на розриту Козацьку могилу, на своїх галасливих
пуцьвiрикiв i на мене, грiшного, що лежав хрестом...
Що я мiг учинити, брате мiй? Плакати? Косарi й женцi - ревнi пiдданi
ясновельможного та пияки з Гершкової корчми збирали мої сльози в долонi й
залюбки, регочучись, спродували їх. замiсть перлiв, тому ж таки Гершковi.

Мав я каятися прилюдно, що завинив малюючи шляхтичевi на догоду псiв,
дворакiв i навiть його задницю, замiсть того, щоб малювати, скажiмо,
Наливайка, батька Хмеля, полковникiв Нечая i Богуна? Парсуни Богдана i
його полковникiв нагадували б, що iржавiють у пiхвах нашi шаблi... i що ми
мали колись волю... i що кайдани вгризлися в нашi душi... i що болять нашi
рани?
Гей, а таки каюся!!! Чуєте, мене?
Покаяннi мої слова косарi й женцi розвiшували, немов мокрi ногавицi, на
вориннi на посмiх i на глум; вони, пiдданцi вiрнi, давно забули про Хмеля
i його полковникiв, про шаблю i про шаблею добуту волю; вони менi
погрожували, що донесуть кому слiд про те, що каламучу у краї мир i
спокiй... їм, пiдданцям, виявляється, було солодко й затишно у своїй
неволi, вони немовби плавали у лiтеплi каламутної рiки, яка нiкуди не
текла i нових берегiв не обiцяла.
Я махнув на них рукою, на косарiв, на женцiв, на бранцiв панських, вони
зневажали мене, але я зневажав також їх, ми нiчого iншого взаємно не
вартували. I вже, не дбаючи про поспiльство, я почав у трудах, у молитвах,
у думках жити лише для себе. Поселившись у Святому Дусi в тiй самiй келiї,
в якiй колись перебував iгумен Данило, я самотужки збирав камiння й
мурував пощербленi стiни; дiри в куполi Святого Духа зашив соломою;
долiвку чисто вигрiб й вимив, а царськi врата й бiчнi вiвтарi як мiг
полагодив. Котрогось дня осiнила мене думка зобразити на стiнi Голгофу
нашого краю: я ж бо пам'ятав оборону Святого Духа i пам'ятав смерть
iгумена Данила, полковника Дубини й багатьох iнших; я подумав, що
малюванням своїм воздвигну пам'ятник полеглим... i сплачу задавнений свiй
борг; iще спало на думку, що, може, завтра пришкультигає до Святого Духа
старець й, дивлячись на муки iгумена Данила, згадає, що й сам колись
тримав у руцi шаблю; а пiслязавтра прийде сюди отрок, який пасе в левадi
волiв ясновельможного, й задумається: за що ж вони, мученики, вмерли,
розп'ятi на хрестах, за кого? За мене? За нас? За Святого Духа? За край
цiлий? Невже вони вмерли за те, щоб я випасав волiв пана на Черченi? Вдома
вiн спитає вiтця й матiр: чому ж ви, родичi мої дорогi, нi словом, нiколи
не обмовилися про оборонцiв Святого Духа?
I я взявся до роботи.
Iзограф зупинився навпроти своєї фрески й пильно вдивлявся в обличчя
розп'ятих.

- Я давно їх не бачив... не бачив свого ж таки творiння, - пояснив
вибачливо. - Триста рокiв минуло, - додав, - а вони зовсiм не постарiли.
Правда? - перепитав мене i я згадав, що теж побував у нижнiх минулих
свiтах.
- Вони й не могли змiнитися, - вiдповiв я. - Бо й нинi триває
передсмертна мука iгумена Данила. Його крик тут лунає... чуєш?
- Чую, - вiдповiв iзограф пошепки. Ми обидва завмерли, прислухаючись до
крику, що вилунювався зi стiн; ми чули цей крик обидва, i в цьому було
чудо мистецтва. - Невже, брате, - рiзко повернувся до мене iзограф, - i в
твоїх верхнiх свiтах нинi потрiбен зойк iгумена Данила... потрiбен, щоб
будити, щоб серця вилущити iз збайдужiлих шкаралущ? Невже й нинi косарi й
женцi проходять мимо, не помiчаючи Святого Духа? Невже все повторюється? -
Вiн присiв навпроти мене навпочiпки, узяв мої руки у свої й вперто
очiкував вiдповiдi.
- Наказано минати Святий Дух... наказано, - не мiг я приховати правди.

- Господи? - скрикнув iзограф. - Хто повелiв?
- Єфрейтори. Хiба ти їх не знаєш? - вiдповiв я.
- Очевидно, що в часи, коли я малював Голгофу, вони називалися iнакше.
Пам'ятаю, коли моє малювання було готове... коли по одному, спочатку рiдко
й боязливо, а далi з кожним днем, iз кожним мiсяцем i роком почали до
Святого Духа навертатися на лише косарi та женцi, а й спудеї також,
мiщани, Божi мандрiвники, попи й ченцi, злодiї теж - цiле поспiльство
стало приходити сюди й стоячи нiмо слухали, як у їхнiх таки грудях
вiдлунювався передсмертний крик iгумена Данила... крик, а чи, може, поклик
до шаблi?
Не дивно, що покликано мене перед очi ясновельможного пана на Черченi.

- Ти бунтуєш моїх людей, поспiльство тривожиш криком якогось черця! -
сердився вiн. Постарiлий, згорблений, вiн виглядав жалюгiдно... i було
менi тяжко й встидно, що, запобiгаючи у нього ласки, я колись малював його
задницю.

Шляхцюра споглядав на мене не тiльки гнiвно й владно, але й здивовано;
вiн мене не впiзнавав; я не стояв перед ним, сточений червами; я не
розсипався перед ним тлiнню; не тхнуло вiд мене покоє-вим гноєм; вiн бачив
мене сильним i розквiтлим, немов би я тiльки те й робив, що качався у
росах, споживав пшеничнi паляницi, запиваючи медом; вiн тюпав горбато й
кривоного навколо, обнюхуючи мене й обмацуючи збiлiлими бiльмаками,
угадуючи первопричину мого скресiння людського й малярського; вiн розумом
куцим не доглупувався, що стоїть перед ним мистець, який талантом своїм
повернув людям зганьблену й приспану пам'ять... i в поверненiй же пам'ятi,
як у святiй купелi, сам очистився й сцiлився.

Розмова з паном на Черченi не тривала довго; вiн вигадав кару: жеби
мальовидло в церквi не навертало схизматiв на думання, то наказую iзографу
самому знищити його, щоб по мальовидлу й слiду не зосталося.
Таке, брате мiй, було велiння суворе; ще тiєї таки ночi я з кiлькома
вiрними приятелями покрили вапном малювання на стiнi, наперед змастивши
його оливою; ми хотiли вiрити, що настане час i Голгофа знову знадобиться
косарям i женцям, мистцям i торговим людям, священикам i мужам збройним -
цiлiй землi.

- Що ж сталося з тобою, брате? - спитав я, вражений його оповiддю.
Голгофа на стiнi постала передi мною не якоюсь сторiнкою з iсторiї
забутого храму, а якби символом терпiння цiлого народу.
I тодi вперше по-справжньому пройняв мене страх за неї; я мимоволi
зазирнув у безодню ненавистi до неї, до Голгофи, котру вже копали товаришi
єфрейтори.

Господи, порятуй!!!
- Що сталося зi мною, - лагiдно перепитав i посмiхнувся iзограф. -
Кинуто мене у катуш, у пiдземелля, у нiч, у безвiсть. Вiки надi мною текли
й текли... Ти себе послухай... собi заглянь в душу... я триваю в тобi...
але й Голгофа триває на цiй землi.
_
ПАВЛО КЛЮЧАР_
19
"Лише мiсяць минув, Майстре, вiдтодi, як Ви вiд'їхали до Львова, а менi
видається, що я Вас не бачив цiлу копу рокiв; лiто прожите з Вами схоже на
розлоге поле, на якому Ви ходили за плугом, а я, як мiг, топтав за Вами
борозну.
У Черченi покищо все по-старому. У церквi Святого Духа буваю майже
щодня, жене мене туди не тiльки потреба надивитися на фреску, щоб перелити
бiль розп'ятих мученикiв у своє серце... начебто у моєму серцi того болю
бракує; жене мене туди пiдсвiдома пересторога, страх, що за нiч, поки я
спав, чорнi сили закралися до храму й знищили старе малювання; воно,
малювання, дарма, що давнє, але вельми актуальне й у сьогоднiшньому днi.
Вiчно триває наша Голгофа. Розумiємо це ми з вами, Василю Васильовичу, але
й розумiють це щезники з пекла.

Хочу похвалитися, що Голгофою у Святому Дусi зацiкавилися не тiльки
люди в Черченi. Ваша стаття у "Бистричанськiй правдi", iнтерв'ю на
Львiвському радiо придали нашiй фресцi мало не всеукраїнську популярнiсть.
Майже щонедiлi напливають до Черченя людськi гурти: хто автобусом, хто
своїм транспортом, а сторонськi з сусiднiх сiл - "другим нумером", тобто
пiшки, i я мушу вiдчиняти церкву й брати на себе роль екскурсовода.
Зрозумiло, не тiльки фреска кличе сюди приїжджих... не знаю, як їх маю
називати: туристiв?, мадрiвникiв?, людей знудьгованих?, шанувальникiв
мистецтва та iсторiї? Наша Страдча долина з Козацькою могилою та
стрiлецьким цвинтарем не залишає байдужим нiкого, i це мене тiшить,
Майстре; вони, приїжджi, усе мене розпитують та розпитують i я,
пам'ятаючи, звiсно, про всюдисущих стукачiв, розповiдаю, як можу.
Здогадуюся, що це не дуже безпечно, але ж люди запитують, то мушу їм
вiдповiдати.
Чи не зашкодить це Святому Духовi й фресцi?
Нi, не буду накликати бiди, що вистромила в кутi, де вiник, вуха...

Були в Черченi високi гостi з Бистричан та з Рогача: секретар обкому,
який кермує пропагандою, Омелян Демидович Чорнiй, районний Перший, а з
ними ще двi "Волги" меншої iдеологiчної тюльки, в тому числi й директор
обласного краєзнавчого музею Галина Левкiвна Журавель - жiнка, на мiй
погляд, закохана у свою справу, а головне, що музейну справу вона таки
знає; приємно було з нею розмовляти. Начальство дуже уважно, я сказав би,
через "льорнету" розглядало фреску, товариш Чорнiй спробував навiть її
похвалити, казав, що в культове мистецтво українського середньовiччя
проникли iдеї соцiальної i нацiональної боротьби... хоч мистець напевне
помилився, зображаючи на фресцi єднiсть, однакову долю усього тогочасного
суспiльства, розп'явши на хрестах козацького старшину, представника
духовенства та вбогого ратая. Нам про це треба пам'ятати, особливо тому,
хто тлумачить змiст цього мальовила.
Отак фреску було оцiнено з висоти партiйної дзвiницi.
Перший з Рогача у розумнi розмови не втручався, туман-туманом, вiн
тiльки ворушив бровищами, що зрослися на перенiссi, й нипав згiдливо
важкою, як iз колоди витесаною, головою.
Журавель з Чорнiєм обiцяли, що в Святому Дусi облаштуємо музей Голгофи,
це, мовляв, щось буде дуже цiкаве й нове. Голова наш Чобiт iз парторгом
пропозицiю начальства пiдтримали, аякже, така мистецька пам'ятка, яка
рознесе славу про Черчен i наш колгосп по цiлому свiтi, вартує того, щоб
її належно зберiгати й популяризувати, не пошкодуємо, мовляв, коштiв. "У
чьом дiло, - сказав Пиндилик, - за нами не стане". Я з свого боку
застерiг, що музей повинен бути лише Голгофи, нiякої етнографiї, iсторiї й
зрозумiло, стендiв про новiтнiй розвiй села (нi, я не сказав
"соцiалiстичний розвиток", боявся сполохати начальство). Громада на це не
погодиться. Це точно. Адже конфлiкт на цьому грунтi уже вiдбувся свого
часу, всi пам'ятаємо.
Партiйному начальству, звiсно, як кiстка в горлi - стрiлецьке
кладовище. "М-да, - заклопотано шкрябав потилицю товариш Чорнiй, -
сусiдство не дуже зручне. Отi надгробки, хрестики, м-да... Люди будуть
розпитувати: хто там лежить, за що загинули? А то ж нацiоналiсти полягли,
нiбито за Україну. Треба цiлу лекцiю прочитати, щоб... Одно слово,
складно. Лiпше, щоб тих хрестикiв взагалi не було". Так розмiрковував
товариш Чорнiй й з-пiд величезних окулярiв метав на мене зирки, видно,
йому доповiли, хто я такий, i всю оту ганебну iсторiю з моїм вступом до
партiї.
Я йому зважився тлумачити, як iсторику, вiн, прецiнь, кандидат
iсторичних наук, що так i так, стрiльцi Української Галицької Армiї нiчого
спiльного з нацiоналiзмом, як його, нацiоналiзм тобто, у нашому
суспiльствi розумiють, не мають, були це вояки, якi боронили рiдну землю
вiд ворога i впали в бою. Вони нiчим не завинили перед українською землею
i перед людьми. Даймо їм спокiй. Я по сутi повторив уже колись сказане
Афонi; так я, до речi, оповiдаю про стрiльцiв i тим, якi наїжджають до
Черченя.
Секретар нiчого не вiдповiв, лише похитав головою. Я тепер стою на
роздорiжжi: з одного боку ой як потрiбно показувати нашу Голгофу людям, а
найбiльше - молодi, хай би їм зеренця западали в душi... так, западали й
там проростали, колись бо корiнчик вижене стебло i колос. А з другого
боку... а з другого боку... Чобiт, передовий колгоспний голова, вночi
прижене на стрiлецький цвинтар бульдозер i зрiвняє його з землею, як це
зробили вашi єфрейтори у Львовi на Янiвському кладовищi.

I гризе тепер мене жура..."

"...Розумiю, Василю Васильовичу, що у Вас нема часу на довгi листовнi
розмови зi мною, але я не вимагаю дiалогу, менi вистачає i того, що Ви
мене слухаєте - читаєте мої iєроглiфи. Для мене це нiби вiкно, квартирка у
свiт..."

"Тiшуся, що у Львовi i в Києвi є люди, спецiалiсти й просто небайдужi
до мистецтва й до iсторiї люди, якi вже встигли побачити нашу Голгофу й
високо цiнують хоробрiсть (так, хоробрiсть, бо iнше слово було б легким,
як пожовклий листок липи) мистця з сiмнадцятого столiття, який своїм
апокрифiчним, а насправдi - патрiотичним твором нагадав парафiянам церкви
Святого Духа, а через них - цiлiй Українi заповiт, який через двiста рокiв
опiсля поет перелив у слово:

"Молися, сину, за Україну його замучили колись". Я оце написав Вам
останнє речення i жахнувся, осмислюючи його: Господи, в усi часи в нашiй
iсторiї тривають i тривають Голгофи. I в наш час вона продовжується.
По осенi, як викопаю картоплю, хочу на декiлька днiв приїхати до
Львова. Приймете? Поблукаю по музеях. Наговорюся досхочу з Вами..."

20
"Найшло певно на мене, бо замiсть того, щоб, поки сухо надворi,
прикопати в ямi картоплю, я нi з того нi з сього, покинувши всi роботи,
вихопився мимохiть з ворiт i без нiякої певної потреби подибав собi
сiльськими вулицями; я давно зблизька, очi в очi, не придивлявся до
Черчена, до його хат, до садiв. День удався сонячний i тихий, усмiхненим i
лагiдним постало передi мною село; не було баюр на вулицях, не було
заплiснявiлих, рудих, зарослих гiрчаком придорожних ровiв, не було
смердючої слизi гноївки, що масно стiкала з-пiд стаєнь та куп гною бiля
них; не було засмальцьованих фуфайок, кирзакiв i гумакiв - селянської
вберi та взуття на осiннiй сезон. Зате були бiлi стiни хат, блискучi,
живi, як дiвочi очi, вiкна, синi дими, що росли стовбурами з димарiв i
високо в небi розсiвалися, як кульбабки на вiтрах; i був винний дух
зiпрiлого листя, пiзнiх яблук, спорожнiлих картоплищ; i був лiнивий
вiтерко, що пахнув зайцем; i були попiд ворiтьми громадки дiтей, а на
левадах - хмари гусей, що бiлiли, як острiвки молодого снiгу на зеленому
тлi. Зустрiчнi мої близькi й далекi сусiди мовчки, вiтаючись, кивали
головами, а хто й подавав руку, а хто казав "славайсу", а хто "добридень",
хто й надовше зупинився i ми собi балакали про погоду, про здоров'я, про
те, "що пишуть газети". Всi людськi обличчя видавалися менi якщо не
усмiхненими, то напевне були вiдкритими й добрими. Помiж ними й сiльський
голова Митро Цимусь виглядав нормальною людиною i при зустрiчi клепав мене
приязно по плечах. Вони всi любили мене, я прагнув їхньої любовi, менi i в
голову не закрадалася думка, що є помiж ними мої недоброзичливцi або й
вороги... Господи Боже мiй, якi можуть бути вороги, якщо цi люди вiд
землi, вiд хлiба, вiд тяжкої i святої роботи?
Я їх iдеалiзую, правда, Майстре? Але най буде... най так усе залишиться
незмiнним у моїй душi, так легше жити... легше людинi жити в усмiхненому
доброму свiтi.

А мої мама стривожено чекали на мене на воротях; я ухопив маму в
оберемок, пiдняв, як снiпок, закружляв iз ними; я був молодий й i напевне
трохи сп'янiлий вiд осiннього терпкого вина..."

21
"...Ольга до мене не приходить, а я за нею стужився, i душа моя висохла
на трiску. Коли туга, немов смертельна хвороба, не дає менi жити, я
вечорами, мов той злодiй, пiдкрадаюся до обiйстя Чоботiв, нишкну пiд
парканом i очiкую, надiючись, що вона припадком вийде з хати, i тодi її
побачу... я тодi її схоплю, обнiму, обцiлую. Даремнi, однак, мої
очiкування, Ольгу стережуть у хатi...
Якось одного вечора натрапив на мене на вулицi коло своїх ворiт сам
товариш Чобiт. "Ти чого тут крутишся? - буркнув. - Що тут згубив?
Пiдпалити, може, хочеш? Убити мене?" - проскрипiв смiшком. Вiн не вмiє
смiятися, його смiх схожий на скрип немащених колiс.
Я признався, що виглядаю Ольгу. "Пуста робота, - казав Чобiт,
зiтхнувши, немовби перейнявшись моєю турботою. - Заборонено їй. Ти знаєш,
яка у нас мама... мама їй заткала писок, щоб i словом про тебе не
згадувала. Ну i я, звичайно, теж," - додав вiн, схаменувшись. "Але ж не
маєте права", - простогнав я. Вiкна в Чоботовiй вiлiї свiтилися на всiх
двох поверхах... у котромусь вiкнi за фiранкою майнула тiнь, може,
Ольжина. Може, мала Настуся розплющує носик об скло, вдивляючись в
темряву, визираючи тата? "Ов, а ти хто такий, що маєш на Ольгу право?"
"Чоловiк", - кажу. "Ольга вже дала на розвiд. Який ти їй чоловiк, небоже.
Ти ж бо не схотiв бути нормальним, як усi".
I Чобiт похитався, навiть не озираючись додому. Дзв'якнув ланцюгом на
хвiртцi, звiдти пригрозив: "От йди звiдси по-доброму. Бо пса спущу".

На мене й так спущенi лютi пси й розтерзали вони мене. Вiдiбрано в мене
жiнку й дитину лише за те, що не схотiв бути такими, як Чоботи, як..."


"...Нинi зранку розгулявся вiтер. Осiнь найняла його, роботягу й
записала трудодень, паличку в табель, за те, що вiн пiдмiтав подвiр'я i
сади, здуваючи пiдсохле листя попiд паркани, у виярки, а найбiльше - в
рiчку, в Золоту Липу, яка, немов ескалатор, бере на свої дрiбнi хвилi
нагнане вiтром бадилля й листя й несе у Чорне море; несе, певно, рiчка
листячко у вирiй, куди й птахи вiдлетiли.

Один листок, пiдхоплений вiтром з-пiд корча, прилетiв до мене, як
метелик, i прилiпився до щоки. Був вологий i холодний. Я однак не поспiшав
його змахнути, вiн уявлявся менi цiлунком. Осiнь цiлувала мене на
прощання.

I я цiлую Вас, Майстре".

22
"...Не можу не подiлитися радiстю, коли прибiгають до мене колишнi мої
учнi й просять вiдiмкнути церкву, щоб i вони могли надивитися на "оте
українське малювання на стiнi, де на хрестi розiп'яли козака".
Вони, уже нажаханi, уже настороженi, уже обережнi й потайнi, прибiгають
до мене, оглядаючись, щоб нiхто не бачив, бо нiбито Хмура Настя
посмiюється в школi з фрески та з "колишнього педагога" Ключара, який,
тепер бачимо наяву, таки звихнувся, розумом, вiдрiкся вiд своєї сiм'ї,
днює i ночує в церквi, начебто там справдi вiдкрили бозна-який шедевр. А
це ж аляпувате мальовидло сiльського богомаза, який ще до того поглузував
з Святого Письма.
Так або ж приблизно так переказували мої учнi шкiльнi новини.
Менi було це гiрко слухати, та я тiльки посмiхався, себе й не пробував
боронити, бо оборони не потрiбую, але Голгофу обстоював.
Дiтей до церкви я таки водив. Хлопцi хмурилися, дивлячись на розп'ятих,
а котрась з дiвчат схлипнула.
Се схлипнула розбуджена душа..."

"Нi, не пишуться вiршi. Камiнь на серцi. Осiнь ослiпла й оглухла вiд
затяжного дощу. Мряка прибила мене до землi, як бадилину. Чи зазеленiла
навеснi? Студено менi. Самiтно менi, як у небi. Мама зiтхають i журяться,
на кого мене запишуть, коли помруть, такого... такого - i не знають, яким
мене назвати: безталанним i нерозумним, добрим i чесним?
Яким?

Мама збираються вмирати. Кожного дня на наших воротях сiдає крук.
Схиливши додолу голову з великим дзьобом, мокрий, стрипiхатий, вiн довго
отак куняє без поруху i без крику. Аж поки я його не прожену".

"...Таки хочу написати Вам, Майстре, про старого Iлька Данилишина та
його жiнку Уляну; хочу, щоб ви уявили собi двох високих, прямих i гордих
людей з простими селянськими обличчями, що промiнилися спокоєм i задумою.
Вiн - у фуфайцi й кирзових чоботях, у зимовiй порудiлiй шапцi-вушанцi
вiйськового крою, вона, жона його Уляна, у грубому саморобному светрi
фiолетового кольору й ватянiй безрукавцi, на ногах - теплi ганчiрянi
"бурки" з калошами. (I сам не знаю, навiщо описую одежу цих старих людей,
може, потаємно сподiваюся, що цi постатi й Вам, Майстре, колись
пригодяться, як станете за мольберт).

Данилишини не були нашими сусiдами, обiйстя їхнє на Горiшньому кiнцi
Черчена, де й тепер стоїть їхня лiплянка, яку збудували на мiсцi веселої,
на двi свiтлицi, з ганком хати. Колись вони вважалися середнiми газдами,
мали з десять моргiв поля, сiножать, пару куцих, витривалих у роботi коней
i двi корови.

Вивели вони в люди двох синiв - Михайла i Юрка, обидва пiшли в
повстанцi; Михайла вбили енкаведисти в Чорному лiсi, а Юрка витягли зi
"схрону", засудили, а старих, звiсно, вивезли на Сибiр. Хату, стодолу i
стайню розiбрали - з цього матерiалу будували в колгоспi ферму. Подвiр'я
заросло бур'яном.
Старий iз старою повернулися з Сибiру за Хрущова; син їхнiй Юрко десь
запропастився на Колимi. Їхнє подвiр'я, щоправда, ожило: зацвiли мальви
пiд вiкном, журавель тицяв довгим дзьобом у цементну трубу колодязя й
сьорбав воду; кури пiяли; верещали свинки, коли їх кололи на Рiздво. Життя
нiбито текло рiвно... таке рiвне життя бачили ми збоку, чи сказати б,
поверхово.
Ото ж, обоє Данилишиних, коли вже вечорiло, загостили до мене й
попросили, щоб я показав їм Голгофу. Я вiдпрошувався, що, мовляв, прийде
недiля, збереться бiльший гурт людей, або принаймнi почекаємо до завтра.
Старий одначе благав, що це займе мало часу, вони хочуть... вони обоє лише
хочуть пересвiдчитися, бо хтось, чуєте, пустив по селу чутку, що один iз
розп'ятих на стiнi у церквi нiбито схожий лицем на Юрка, який згинув у
таборах.
Чи мiг я вiдмовити?
Вже зовсiм стемнiло, коли я вiдiмкнув церкву. Добре, що ми взяли з
собою свiчки... полумiнця трьох свiчок, здавалося, були безсилi супроти
чорної пiтьми, вони лише її пропалювали; старий iз старою пiдняли руки з
свiчками як тiльки могли високо, немов волаючи до мученикiв на стiнi, щоб
нагнулися й наблизилися до них.

Обоє довго придивлялися до облич, i я їм не заважав i не вiдговорював,
що не може такого бути, щоб котрийсь iз розп'ятих на хрестi, був схожий на
їхнього сина, який потонув у колимськiй безоднi, бо намальованi цi люди
жили триста рокiв тому; та мої слова, очевидно, й так старих не переконали
б...

Нi, вони помiж розп'ятими свого сина не знайшли, одначе старий
Данилишин, опустившись перед фрескою на колiна, вицiловував мученикам
ноги, що пробитi кованими цвяхами, вицiловував i казав:
"Господи, чи ти знаєш, що їх усiх, розп'ятих, замерзлих, потоптаних, я
бачив у сибiрських снiгах? Я їх упiзнав..."
А Данилишиха гладила босi ноги мученикiв, пестила їх i тихо схлипувала.

Падали їх сльози на зламанi шаблi, що пiд хрестами".

"Чи заїжджав до Вас, Василю Васильовичу, професор Логин iз Києва? Вiн
два днi ворожив коло нашої Голгофи, фотографував, цмокав сухими губами,
хвилювався - аж хапало його серце, i казав, що наша фреска ще раз
засвiдчує високий рiвень нацiональної свiдомостi, пробудженої революцiєю
Богдана Хмельницького.

Меткий, веселий i всезнаючий дiдок. Розпитував також про могили сiчових
стрiльцiв, записував у блокнотi iмена полеглих iз тих хрестикiв, на яких
iще можна було прочитати написане.
I мовчав..."

"Маю неприємностi. Районна газета "Зоря Опiлля" видрукувала колективний
лист кiлькох педагогiв нашої школи, серед яких, зрозумiло, було iм'я моєї
любої тещi, а також чотирьох "передовикiв" iз колгоспу, в якому писалось,
що так i так, Павло Ключар, якого, пам'ятаєте, викинули зi школи за
"антирадянськi погляди" i якого пригрiв обласний краєзнавчий музей,
прилаштувавши його начебто хранителем церкви Святого Духа, використовує
фреску "Голгофа" для пропаганди релiгiйного та й не тiльки релiгiйного
дурману; трапляється, що Голгофою Ключар заманює до церкви школярiв, проти
чого батьки й педагоги категорично протестують.

Село, мовляв, також знає, що Ключар має порушення психiки, заразився
мiстикою, водить ночами до церкви Святого Духа колишнiх бандерiвських
пiдспiвувачiв, якi повернулися з Сибiру, щоб вони начебто впiзнавали
намальованих на фресцi своїх синiв, якi були в бандерiвських боївках.
Вiдомо також, що Ключар, якщо трапляються екскурсанти, не забуває про
могили так званих сiчових стрiльцiв, якi, за його словами "воювали за
Україну", а насправдi були ландскнехтами в австрiйського цiсаря
Франца-Иосифа, йому вони й присягали. Дехто з екскурсантiв, задурманених i
несвiдомих, кладе на могили квiти. Отже маємо факт вiдкритої i
цiлеспрямованої ворожої дiяльностi Ключара, який напевно потрiбує
спецiального лiкування. Звертаємося з цим листом до громадськостi для
того, щоб кожний знав, хто маскується пiд охоронця нацiональної iсторiї та
мистецтва. Що ви на це скажете, Майстре?"

"...Щойно повернувся з Рогача. Викликали "куди слiд". Виховували.
Вчили. Попереджували. Лякали. Пропонували лiкуватися, бо, мовляв, не є
нормальною людина, яка здобула вищу освiту й на перших порах позитивно
зарекомендувала себе на роботi в школi, збилася на манiвцi, покинула сiм'ю
й по-любительському бавиться у по-цiнювача мистецтв. "Ми вам бажаємо
добра, товаришу Ключар. Покищо "товаришу". Ви мене розумiєте, правда? Ми ж
люди iнтелiгентнi. До речi, можемо запропонувати вам несогiршу посаду в
Рогачi. Змiна обстановки пiде вам на користь. Га?"

Я вiдмовився.
Я не можу покинути Святого Духа й нашу Голгофу. А втiм, може й спрадвi
в моїй психiцi є вiдхилення вiд норми? Вiд якої "норми", Василю
Васильовичу?".


"Певно надокучаю Вам своїми листами? Але тяжко менi на душi, тому й
пишу, шукаючи розради. Ще шастя, що є на свiтi Данило Вербень. Поговоримо
з ним. Позiтхаємо. I чекаємо з надiєю весни. Чого власне весни? Недавно
вiдповiла менi директорка з музею... пише, що з офiцiйним визначенням
статусу церкви Святого Духа як окремого вiддiлу краєзнавчого музею
вiдкладається на пiзнiше, на весну може...

Яка причина - не пояснила, але здогадатися не важко. Спробуйте, Василю
Васильовичу, через свої канали натиснути де треба. Я тепер згадую нашi
лiтнi суперечки й бачу: не мав я рацiї. Офiцiйне надання Святому Духовi
статусу музею однiєї фрески зняло б багато проблем. Журавель, щоправда,
обiцяла й далi платити менi невелику зарплату, як було досi, тимчасового
хранителя. Та справа, як ви розумiєте, не в зарплатi. Я боюся за нашу
фреску..."


"Була в мене Ольга. Вночi прибiгла. Крадькома. Калошi на босу ногу.
Халатик i татова куртка. Закоценiла, аж синя. Надворi пролiтає снiг, хоча
листопадовi баюри ще не затягнутi льодом. Вiтер...
Обняла мене.
- Кинь свою церкву, свою фреску, їдь кудись з села, втiкай у свiт за
очi, бо... бо чую: недобре спроквола готують, - цокотiла зубами.

- Хто? - питаю. Нiби не знаю? Тато її? Хмура Настя? Афоня? Iнтелiгентнi
сучаснi опери в Рогачi? Просвiчений секретар обкому? Всi разом?
Ольга мовчить. I ковтає сльози. Тремтить, як осика. I цiлує руки моїй
мамi.

- Спам'ятайте його, - просить. - Ну чого ви вперлися? Хiба не видите:
нiкому не потрiбна ваша Голгофа. Не-потрiбна! Розумiєте? Замкни її на
ключ, Павле... а ключ викинь у глибоку криницю до кращих часiв.
Я запитую Вас, Майстре, чи настануть тi кращi часи? Чи дiйдемо до
Єрусалиму на горах - возродимося, дарма, що дороги нашi були тернистi, що
на кожному кроцi пiдочiкував нас грiх?"
_
ВАСИЛЬ БЕРЕЖАН_
23

Телеграма впала коротка... Телеграма впала чорно, як крук пiдстрелений.
Телеграма була, як пострiл: "Приїжджайте знищено Голгофу загинув Ключар.
Не барiться Вербень".

Ще того таки дня ми з Даркою та Петром Степановичем Грицаєм заквапилися
до Черчена; тлiла маленька iскринка надiї, що надiслана телеграма - дурний
i жахливий жарт, бо, думалося, не може такого бути, щоб на клаптику паперу
в кiлькох словах, немов навмисне... немов для того, щоб мене морально
вбити, збiглися докупи двi страшнi звiстки; я не хотiв вiрити нi в Павлову
смерть, нi тим бiльше у знищення Голгофи.
Що могло статися? Господи, що могло статися?' Грицай, на вiдмiну вiд
мене, не сумнiвався у жодному телеграфному словi.

- Ти, Василику, єфрейторiв не знаєш. Вони до тебе зуби сушать, їх хоч
до рани прикладай... а прикладеш ненароком - обпечешся, отруєшся, жахнешся
й загинеш. Вони десять рокiв вчили мене за дротами своєї науки
жорстокостi. Вони такi...

I, немов на пiдтвердження його слiв, задеренчав телефон: дзвонив
Подолюк з обкому партiї.
- Ви не могли б, Василю Васильовичу, забiгти до мене на п'ять - десять
хвилин? - проворокотiв вiн, як звичайно, єлейним голосом; я уявив собi
його приклеєну до тонких губ службову усмiшку.

- Може, вiдкладемо нашу зустрiч на два - три днi, - попросився я. - Оце
налагодився їхати до Черчена. Ви знаєте: я там цiле лiто розчищав
фреску...
- Знаю, - перебив вiн сухо. - Знаю також, що фреску знищено... знищив
її якийсь псих. Власне з цього приводу i хочу з вами побалакати: ми не
радимо вам, Василю Васильовичу, їхати до Черчена... у ваших же iнтересах.
Ми дбаємо про ваше добре iм'я... i, наскiльки менi вiдомо, ви були в
дружнiх стосунках iз тим психом, iз Ключарем, що повiсився пiсля скоєного
злочину... тобто пiсля знищення фрески.
- Але ж це неможливе, - я заледве ворухнув умить задерев'янiлим язиком.
Менi забило вiддих. - Нiяким психом Павло Ключар не був, я працював iз ним
протягом лiта. Це якесь непорозумiння! - врештi скрикнув я... крикнув не
для Подолюка, а для того, щоб себе самого спам'ятати.
- Перепрошую, але чи можна назвати нормальною людину, яка сокирою
стесує малювання, що мало велику iсторико-мистецьку цiннiсть? - iз
слухавки труїнним медом лився Подолюкiв голос. - Самi помiркуйте. Там
зараз iде слiдство.

- Тим паче моя присутнiсть потрiбна. Мої свiдчення...
- Не гарячiться, Василю Васильовичу, заспокiйтеся, - голубив мене
Подолюк. - Не в Ключарi лише рiч. Вашi зiзнання, якщо наполягаєте,
запишуть i пiсля похоронiв. А зараз... - Подолюк зам'явся, засопiв. - Ви
мене слухаєте? Ото ж, пригадайте, що кiлька рокiв тому Черчен уже
прогримiв на всю республiку, коли хтось необачно розпорядився зняти хрести
з церкви Святого Духа, i село... жiноцтво несвiдоме, закидало мiлiцiю
камiнням. Була нечувана спроба страйку доярок, свинарок i трактористiв.
- Не бачу зв'язку... не розумiю, вiд чого збираєтеся оборонити моє, так
сказати, чесне iм'я? - спитав я.
- Нам стало вiдомо, що певнi елементи зi Львова, Бистричан... з цiлого
краю можуть використати похорони Ключара для антигромадських проявiв. Уже
сьогоднi в Рогачi хтось розповсюдив листiвку, в якiй ваш Ключар названий
мало не мучеником, що його смерть i знищення фрески - справа рук кадебе.
Розумiєте, наскiльки це серйозна провокацiя? Тому...
Я рiшуче перебив його:
- Уявiть, Володимире Iвановичу, що я зрозумiв: смерть - завжди справа
серйозна, - вiдповiв я навдивовиж спокiйно, хоч, мабуть, лише тепер, пiд
час розмови з Подолюком, починав усвiдомлювати по-справжньому: нi
Ключарева смерть, нi знищення Голгофи не були випадковими... можливо, вони
були кимсь замисленi. Кимсь? Ким? Кадебе? Очевидно, той, що видрукував у
Рогачi на машинцi листiвку, не шукав винних, вiн мав досить iсторичних i
теперiшнiх фактiв причетностi чекiстiв до нищення української культури.
Єфрейторiв злякала можлива людська проща до Святого Духа, фреска їм стала
кiсткою поперек горла, а бiля фрески на сторожi був Ключар...
Ще недавно, ще поки почалося опiльське лiто, при однiй згадцi про
кадебе мене морозило, давнi Ступинi уроки в сiльськiй читальнi назавше
засiяли в менi страх перед цiєю законспiрованою тайною органiзацiєю, яка
денно й нощно вишукує в тобi ворога; опiльське лiто випекло в менi страх
остаточно, i лишився по ньому тiльки слiд, осторога, пам'ять про те, що в
мiсцях, де клубочиться гадюччя, потрiбно взувати чоботи й намагатися не
наступити гадинi на хвiст.
- То що ви менi скажете, Василю Васильовичу? Я до вас подружньому, - у
телефоннiй трубцi нагадав про себе Подолюкiв голос.
- Скажу, що таки мушу до Черчена їхати, - вiдповiв я без надуми.
- Ну, дивiться, - пригрозив Подолюк. Голос його охолов, утратив медовий
тембр. - Я вас попереджав, - i вiн кинув слухавку.

Новина про трагiчну смерть Павла Ключара та про знищення фрески XVII
столiття миттю рознеслася по мiсту; ще вчора iм'я скромного хранителя
Святого Духа мало хто знав, хiба що чуло про нього вузьке коло
мистецтвознавцiв, нинi воно несподiвано стало загальновiдомим... хтось,
очевидно, згадав мою статтю в обласнiй газетi про Голгофу iз Черчена, в
якiй я писав, що один iз мученикiв, розп'ятих на хрестi, схожий лицем i
всiєю постаттю на Павла Ключара, i ця обставина, трохи дивна, незвична, а
може й неправдоподiбна обростала не лише цiкавiстю, загадковiстю, а й
також будила думку: Голгофа наша триває.

Мiй телефон не змовкав до самого вечора, поки я з Даркою та Петром
Степановичем не сiв в автомобiль й не рушили в дорогу; Iрина сама вела
машину, зважаючи на мiй стан.
Пiзнього вечора на роздорiжжi, де височiли два горби, котрi на початку
лiта, як я вперше сюди їхав iз Вербенем, прирiвняв до брами, крiзь яку
прослизала бiла пiщана черченськ'а дорога, наш автомобiль зупинив
мiлiцейський шляховий патруль.

- Ми вас чекаємо, професоре, з самiсiнького присмерку, - пояснив
мiлiцейський офiцер, нахилившись до дверцят автомобiля. - Прошу вас... тут
з вами хочуть побалакати, - додав.
- Хто власне хоче? - обiзвалася перелякана Дарка.
- Люди з кадебе, - не став таїтися мiлiцейський офiцер. Правда,
розмовляв вiн упiвголосу.
При свiтлi фар я зауважив, що на обочинi дороги притулилися аж двi
мiлiцейськi патрульнi машини, а оддалiк у пiднiжжi пiщаного горба стояв ще
один автомобiль. Мiлiцiонер пiдвiв мене до нього.
- Нарештi ми дочекалися... - сказав вiн комусь у темряву. Трохи
оговтавшись, я помiтив трьох чоловiкiв. Один iз них ступив менi назустрiч
i простягнув руку.

- Майор Василенко, - вiдрекомендувався. - Так, як ви й здогадалися, з
кадебе, - засмiявся вiн по-дружньому. - Ви вже вибачайте, що отак iз вами
заприязнюємося... серед ночi й серед дороги. Як розбiйники.
Не похвалюся, що я почував себе у цiй ситуацiї затишно, навпаки - був
напружений i... Що? Знову наляканий? Нi, очевидно, страху-таки не було...
було ось iнше... було вiдчуття, що тримаю в руцi гранату, "лимонку", з
якої уже вирвав чеку, i вiд мене, лише вiд мене залежить - жбурнути її у
темряву, а чи тримати її в кулацi, знаючи, що кожної миттi, якщо послабне
кулак, наражаюся на смерть. Це було випробування духу.
- Справдi, - врештi вiдповiв я. - Для цього є день.
- Але ж ще за дня, Василю Васильовичу, вас попереджали з обкому, щоб ви
не їхали в Черчен, так? Ви однак не зважили на пораду, - вкрадливо
промовив Василенко.

- Уявiть, що зовсiм не дивуюся вашiй поiнформованостi, - сказав я i
потягнувся до своєї люльки. При зблиску запальнички окуляри майора
Василенка спалахнули, як двi чорнi дiрки... дiрки в ночi... дiрки в
черепi. - Але ж чи аж так варто було нас перепиняти? Є Черчен, куди ми
їдемо, є там сiльрада. I буде день.
- Що вдiєш, - зiтхнув Василенко, також закуривши. - Наша робота не
завжди очiкує дня. Ми не хотiли, щоб вас хтось бачив зi мною.
- Влiтку в Черченi ваш спiвробiтник однак не робив тайни, викликавши
мене в сiльраду.
- Якби професоре, ви тодi нас послухали, то сьогоднi не було б цiєї
ночi, цiєї розмови i смертi в Черченi.
- Хочете сказати, що сьогоднiшня смерть у Черченi починалася ще з тiєї
розмови зi мною в сiльрадi... i потiм, коли невiдомi молодцi порахували
менi ребра? - Я, правду кажучи, був приголомшений його цинiчною
одвертiстю.

Василенко обняв мене за плечi.
- Ви невiрно мене зрозумiли, Василю Васильовичу. Я хочу сказати, що все
має свiй початок i свою причину. Не вiдкрийте ви тiєї злощасної фрески -
не було б i смертi Павла Ключара, i в цьому є ваша нiби опосередкована
вина як вiдкривача й пропагандиста Голгофи. Я читав вашi статтi. Небiжчик
Ключар так цим малюванням перейнявся, що втратив розум i в приступi
безумства сокирою стесав усю фреску, особливо старався на тих мiсцях, де
були обличчя розп'ятих на хрестах, а потiм наклав на себе руки. Кажуть, що
на фресцi... ви самi про це писали... був намальований мученик, схожий на
нього. Живий Ключар нищив свою смерть, боровся зi смертю, що була на стiнi
й сам себе смертю покарав, жахнувшись вчиненого. В кримiналiстицi вiдомi
такi випадки.
Що? Що? В моїй головi нiяк не вкладалася картина: Павло Ключар, який
протягом лiта тремтiв, щоб не дай Бог не зачепити долiтцем, скальпелем чи
шкробачкою фреску й, щоб не злущилася фарба, вiн тут же її яєчним бiлком
закрiпляв, нi з сього хапає сокиру й стесує усю Голгофу... усю, щоб i
слiду по нiй не залишилося, щоб люди про неї забули? Потiм, отямившись,
полiз самотужки в петлю?

Нi, не хотiлося вiрити у "вiдомi випадки в кримiналiстицi", тим бiльше,
що Ключар мав розсудливий, спокiйний характер.
- Ви мовчите, професоре... мовчите, бо не вiрите, - вкрався у мої
сумнiви Василенко. - Я вас розумiю... i я особисто теж хочу зрозумiти
вчинок Павла Ключара. Експертиза встановила, що на тiлi повiшеного нема
нiяких слiдiв насильства... зате є багато слiдiв, вiдбиткiв його пальцiв
на топорищi сокири, якою порубав вашу фреску, i слiдiв на драбинi... вiн
приставляв драбину до стiни, щоб дiстати аж до облич, що були намальованi.
- Якесь запаморочення... якесь нашестя злої чорної сили напало на
нього, - мимоволi вирвалося в мене гнiвно й розпачливо. У цю хвилину я
справдi ненавидiв Ключара за його злочин, у мене навiть мелькнула думка
сiсти в автомобiль i повернутися до Львова... повернутися, бо вiшальник не
заслуговує, щоб я був присутнiм на його похоронах. - Де це вiн наклав на
себе руки? Вдома? - спитав я Василенка.
- Там же, у церквi Святого Духа. За престолом, ви знаєте, є маленька
келiя... вiн знайшов там гак, - вiдповiв майор. I зiтхнув сумовито. - Не
знайшов iншого мiсця... осквернив храм святий.
Вiн передав кутi меду, i слава Богу, що передав; навiть будучи
пригнiченим, морально вбитим, я в останнiх його словах вiдчув фальш: йому
не було дiла нi до Павла, нi до Голгофи, нi до осквернення Святого Духа. В
мокрiй Темрявi я не мiг побачити усмiшки на його лицi, але я уже не
сумнiвався, що вона була крива, зловтiшна. Блудний неправдивий вогник тлiв
на його губах.
- Я тiльки не можу второпати, звiдки так негадане, раптово найшла на
Ключара чорна пiдступна сила, - я повернувся до своєї попередньої думки,
але гнiву в менi на Павла вже не було; я не мав права в чомусь його
звинувачувати; я нiчого не знав про його смерть i про його передсмертнi
страждання, про дику спонуку знищити Голгофу. - Тому маю намiр офiцiйно
заявити слiдству, що протягом лiта я жодного разу не спостерiгав в Ключара
якихось вiдхилень...
- Це ваше право, Василю Васильовичу, i ваш обов'язок, - вiдповiв з
готовнiстю Василенко. - Слiдство, наскiльки менi вiдомо, якраз виясняє
мотиви злочину й самогубства, психiчний стан Ключара за останнiй
мiсяць-два. Є цiлий ряд свiдчень... є свiдки, якi стверджують: Ключар
потрiбував лiкування. Слiдство має у своєму розпорядженнi факти... заяви;
слiдство, психiатри також приходять до висновку, що "чорнi сили", про якi
ви говорите, акумулювалися в ньому поступово, день за днем. Тонка поетична
натура, вразливiсть, розрив iз сiм'єю, невдачi на лiтературному поприщi,
емоцiйне сприймання фрески... в тому числi й зображення свого начебто
двiйника, призвели до вибуху.
Вiдчувалося, що майор ретельно готувався до розмови зi мною; було
тiльки дивно, що для розмови обрано мокру й темну нiч, роздорiжжя i
безлюддя.
- Слiдство, може, й має рацiю... Тiльки не можу зрозумiти: чому така
увага з боку кадебе до моєї особи? Очевидно, ви перестрiли отут мою машину
зовсiм не для того, щоб повiдомити мене про версiю районних слiдчих? -
Менi було цiкаво дiзнатися, що вiдповiсть на це Василенко. - I чому,
власне, кадебе надає такого значення смертi Павла Ключара? Є для цього
мiлiцiя, прокуратура. - Останнє моє запитання стало водночас для мене...
вiдповiддю: на злодiю шапка горить. Так подумалося. Нi, майоре, не так усе
просто сталося.
- Я перестрiв вас спецiально, щоб ви, професоре, були в курсi справ.
Ваше iм'я, репутацiя вам дорогi. Ми б не хотiли, щоб ваша особа, ваше iм'я
фiгурувало у цiй непривабливiй iсторiї, - промовив сухо Василенко. I,
подумавши, додав: - Так, кадебе не випадково придає цьому випадку немалого
значення. Вас поiнформували товаришi з обкому, що у нашому районному
центрi Рогачi хтось розповсюдив листiвку... розпустив ворожий поголос, що
нiбито у смертi Ключара завинили органи державної безпеки.
Я мовчав; я подумав, що треба пiдiйти до своєї машини й заспокоїти
Дарку, яка, певно, вмирає вiд перестраху. Добре бодай, що з нею Петро
Степанович. Але Василенко, немовби вiдчувши мiй внутрiшнiй порух, ухопив
мене за руку.

- Почекайте, Василю Васильовичу. Маю враження... маю враження, що й ви,
грiшнi, подумали щось подiбне. Принаймнi ваша мовчанка... - Вiн засмiявся,
але смiх був робленим, злим. - Справдi можна смiятися з того, що кадебе
мало в особi Ключара запеклого й небезпечного ворога радянської влади. Бо
хто вiн такий? Поетик? Хлюпик? Невдаха? Чи вiн вартий того, щоб бруднити
об нього руки?
Я продовжував мовчати; я думав, що нiколи, мабуть, не дiзнаємося про
тайну смертi Павла Ключара, який справдi, на перший погляд, не представляв
небезпеки для влади, але... але небезпеку представляли фреска, увесь
Святий Дух, Страдча долина, i, звичайно, разом iз ними - Павло Ключар. Iще
подумав, що я вчинив надто смiливо, вирушивши вночi зi Львова: асфальт
мокрий, дощ, темрява, зустрiчнi вантажiвки...
- Що можу порадити в даному випадку... маю обороняти органи вiд ворожих
наклепiв? - зiронiзував я одначе, ще будучи пiд враженням того уявленого
можливого випадку, що мiг статися з нами в дорозi.
- Маю iнформацiю, - сказав майор, не звернувши уваги на мою iронiю, -
що завтра, пiддавшись провокацiйнiй чутцi, з'їдуться на похорони Ключара
всi незадоволенi, ображенi, невдахи... i зроблять вони з Ключара мученика,
а його похорон обернуть в полiтичну демонстрацiю. Як ви розумiєте, я
вiдповiдаю за спокiй у районi. Маю вiдповiднi вказiвки i повноваження.
Ситуацiя складна ще й тим, що подiї розвиваються в Черченi.

- Що ж я маю порадити? - Майор справдi намалював нелегкий для нього
завтрашнiй день. Для нього? А для мене? Для нас?
- Зате, Василю Васильовичу, я маю для вас добру пораду: повернiться
негайно до Львова. Ваша присутнiсть на похоронi, по-перше, не додасть до
вашого iменi слави й честi, це буде, якби сказати м'якше, визначальним: з
ким ви й проти кого. По-друге, похорон за вашою участю набере певної ваги.
Ви знаєте, що захiднi засоби масової iнформацiї надто пильнi до найменшої
нелояльностi творчої iнтелiгенцiї до нашої влади i партiї. Одне дiло
якийсь починаючий поетик, а зовсiм iнше - вiдомий художник, професор, член
партiї. Тому я тут.

- Виходить отже, що вам розходиться не так про спокiй у районi i в
Черченi зокрема, як про мою позицiю... про мою участь в похоронi. - Я
розумiв: ситуацiя надто складна, серйозна. Вiд моєї сьогоднiшньої позицiї
певною мiрою залежатиме моє майбутнє, творчiсть, виставки, може, й праця в
iнститутi. Безперечно, нiхто вже завтра не покаже менi на дверi, якщо не
пiддамся намовi Василенковi, не виключать також алярмове з партiї, не
викреслять моє iм'я з каталогiв виставок, але... але я вже буду мiчений, в
моїх досьє буде поставлений знак запитання, хрестик, знак "мiнус"...
Знак запитання, хрестик, знак "мiнус" означає... колись вони означали б
арешт, вирок, заслання, кулю. Колись? А сьогоднi? Хiба щось змiнилося? Чи
не тому вмер Ключар, що нiчого не змiнилося? Змiнилися лише способи й
методи?
Признаюся: не було в мене вагання, сум'яття, пiдленького бажання
розвернути машину й втекти до Львова; нi, я не боявся, що хтось би мене
осудив, що хтось би, як наприклад, Петро Степанович Гри-цай, моя Дарка, i
ще тисячi й тисячi вiд мене одцуралися б, нi, я про це навiть не думав;
просто - я уже перерiс сумнiви; я уже вiдбув своє на роздорiжжях; я стояв
перед трьома хрестами i споглядав на свiт єдиним страшним оком iгумена
Данила; крик, мука i гнiв iгумена Данила рятували мене вiд страху, вiд
зради, вiд ницостi повсякчасної.
Я без слова сiв у свої "Жигулi", запустив мотор i покотився бiлою
дорогою до Черчена.


24
Данило Вербень нас виглядав; це вже був зовсiм iнший Вербень: змалiлий,
зiщулений, горбатий, вiд горя вiн постарiв на добрих десять рокiв, i лише
очi шпилили по-давньому.
- Як то сталося? - спитав я, маючи на увазi Ключареве самогубство.

- Хто його знає... Ключариха вдарила тривогу аж наступного ранку. Павло
пiшов iз дому в полуднє, казав, що швидко повернеться. Аякже, вернувся,
вперед ногами. Святий Дух був вiдчинений. Павло висiв на гаку в келiї отця
Данила. Я сам обрiзав мотузку. Така смерть... така смерть... - Старий не
мiг стримати ридання. - Я любив його як сина. Може й бiльше, - стогнав.
Стискав кулаки й бив ними по столi.
- Невже справдi затьмарився у нього розум... адже є така_ думка? Ви з
ним спiлкувалися останнiм часом? - допитувався я.
- Господи, та в недiлю його бачив, розмовляв. Нiчого такого... все було
нормально. Ви що. Майстре, - раптово розгнiвався Вербень. Зблiд. - Справдi
вiрите в Павлове самогубство? То вони, то єфрейтори постаралися... то
чорнi сили, арiдники, люцифери, сатани, дiдьки, чорти нечистi, щезники,
вiдьмаки, опирi й опери, наляканi Голгофою, прощею до неї, зненавидiли й
саму Голгофу i її хранителя... то вони зсукали курмей, розрахували все
логiчно, подбали про "слiди". Вони вмiють... вони страшнi... - Старий не
мiг знайти собi мiсця i моя Дарка як могла його заспокоювала.
- Але ж слiдство начебто пiдтверджує психiчний злам, - зважився я на
дальшi розпити. - Зiбранi якiсь заяви, свiдчення.
- Якi свiдчення! - Вербень визвiрився на мене, начебто менi належала
iнiцiатива з'ясування психiчного здоров'я Павла Ключара. - Хмурої Настi?
Отої сучки ланкової, Рибки, нiбито Павло її напастував... та вона, курва,
на кого хочеш набреше. Кажуть, що є iще декiлька подiбних заяв, якi
повиннi пiдтвердити духовну кризу Павла Ключара. Начебто сама Ольга,
дружина Павлова, щось там свiдчила... А втiм, - Вербень прискалив
хитрувато око, - вам не здається, Майстре, дивним, якщо не пiдозрiлим той
факт, що слiдство аж так конче напустилося чимсь "пояснити", обставити
Павлову смерть? Чого б то?
Старий стояв бiля вiкна, вдивлявся у нiч i, здавалося, надслухо-вував,
очiкував вiд ночi вiдповiдi на своє запитання.

Цiлу нiч вивiвкувала студена шарга; вiтер, як звiр у клiтцi,
витанцьовував помiж деревами в Ключаревому саду й не мiг, заблуканий,
очманiлий знайти посеред дощу й темряви, виходу у широкий свiт; iнколи
вiтер, зобачивши у вiкнах свiтло, налiтав на хату, видзвонював шибками, i
хата, здавалось, як човен, похитувалась й потрiскувала. Великi грубi
свiчки в чотирьох пiдсвiчниках обабiч спорядженого на столi тiла,
сполохано поблимували, а люди, що сидiли коло мертвого, "щоб йому не було
скучно напослiдок у рiднiй хатi", переривали свої буденнi розмови й
хрестилися, надслуховуючи.
Десь по опiвночi разом iз поривом вiтру, що трiснув дверима, зайшла до
хати Ольга; я мав враження, що й Ключариха, i Вербень, i сусiди, i люди
сторонськi, чужi, давно очiкували приходу цiєї молодої жiнки; нiхто про це
очiкування не обмовився словом, не згадував бодай, але в кожного в душi,
мабуть, жеврiла надiя, що вона таки прийде з Павлом попрощатися; ми всi
знали, що вiн її любив, i _було б з її боку жорстоко не вiдвiдати його в
останнiй раз.
Ольга появилася в плащi i в гумаках, але простоволоса; дощ змив її
голову, волосся свiтилося чистою мiддю, по обличчю стiкали пацьорки води.
Чи, може, були це сльози? Хоч ми знали, що старi Чоботи настояли, щоб вона
з Павлом розлучилася, нам по-людському хотiлося, щоб Ольга розридалась,
пожалувала за кiлькома роками щастя, якого зазнала з Павлом.
Вона однак не плакала.
Ольга витерла обличчя рукавом i ми всi побачили, що очi її були сухi, i
горiли вони синiм вогнем, зовсiм не сумним, не покаянним, не винним; губи
її були вперто стиснутi, цiле її обличчя виражало якусь готовнiсть...
Готовнiсть до чого?
Ми всi мовчали, боячись сполохати її душу, i радiли за неї, що таки
серед ночi вирвалася з-пiд злої опiки й прибiгла побути з Павлом; хтось
навiть шепнув, щоб ми вийшли з хати, най вона побуде з Павлом наодинцi,
бо, певно, напослiдок має багато дечого йому сказати, й дехто вже почав
висотуватися в сiни.

Марнi були нашi мiркування: Ольга, окрiм покiйника, що лежав iз
заслоненим обличчям (бо смерть його спотворила), вочевидь нiкого не бачила
й не чула наших пошептiв, а може бути, що й не пам'ятала про саму себе,
бо, постоявши якусь часину заклякло бiля порога, враз упала на колiна i,
перехрестившись, почала голосно молитися:
"Отче наш, iже єси на небесi й на землi, хлiб наш насущний..."
Нiхто iз присутнiх, окрiм матерi Павлової та мене, не знав, що Ольга
Чобiт тайкома вiд своїх родичiв навчилась вiд Павла "Отченаша", бо до
зустрiчi з Ключарем на Днiстрi, вона не вмiла молитися... не вмiла й не
хотiла, так її вдома настановили. Бог для неї був не тiльки заборонений,
але й непотрiбний.

То що ж означала оця раптова прилюдна молитва... молитва, може, й не за
душу Павлову... молитва за душу власну? Був це спонтанний протест, що тлiв
у нiй мiсяцями, проти батька-матерi? Було це каяття? Було це скресiння
душi? Хто мiг вiдповiсти на цi запитання?
Стара Ключариха приклякла поруч невiстки, обняла її: "Отче наш, iже єси
на небесi й на землi..."

Вранцi несподiвано виникла проблема: де маємо поховати Павла Ключара?
Данило Вербень запропонував викопати яму пiд липою на старому цвинтарi
навпроти дверей Святого Духа.
- Небiжчик, прецiнь, був хранителем Святого Духа, - казав Вербень. -
Най i пiсля смертi його стереже. Тепер тим бiльше потрiбна церквi
охорона... потрiбна, хоч i нема в нiй фрески.

Проти цiєї пропозицiї рiшуче й злякано поставився Яцина, дiльничний
мiлiцiонер.

- Забороняю. Я, сказати б, влада чи якийсь постiл? - почав заїкано
кричати. - Що, н-не знаєте, де вiшальникiв закопують? Там їм мiсце, де
призначено для самогубцiв. На старому цвинтарi сто рокiв уже не ховають
або й бiльше.

- А ми Павла таки поховаємо, - вперся на своєму Вербень, - там, де вiн
заслужив собi лежати. I фертик. То ще не знати, як Павло помер, чи вiн
справдi сам собi заподiяв смерть, чи... Зрозумiв, Iване? I не переч
громадi. Ти ж бо знаєш, що люди в Черченi злютованi.
I старий перший, закинувши лопату на плече, попрошкував у Страдчу
долину; за ним рушив я; за нами з рискалями й без них посунуло зо два
десятки чоловiкiв.
Що мiг удiяти Яцина. Тут, зрештою, не помiг би й цiлий мiлiцейський
батальйон, бо поки ми копали Павловi яму, в Страдчу долину напливали люди;
Вербень казав, що це переважно люди сторонськi, бо, бачите, он вулицi
запрудженi автомобiлями, мотоциклами, двома автобусами з Бистричан,
прийшли на Павлiв похорон також iз сусiднiх сiл...
Не бракувало й мiлiцiї, i не тiльки, як казали в Черченi,
"мундированої", але й "людей у цивiлю"; правда, "мундирована мiлiцiя" до
Страдчої долини не пiдступала, мiлiцiонери стояли коло своїх синiх
автобусикiв, покурювали, нудьгуючи, ждали когось... чогось... i тiльки
пiдозрiлi "кореспонденти" нипали помiж людськими гуртами i блимали своїми
блiцами: "кореспонденти" й не пробували маскувати своє фотографування,
снуванням своїм та блиманням блiцiв мовби попереджали й погрожували,
мовляв, моцуйтеся, будемо мати вас на оцi; погрози їх сили не мали -
Страдча долина стояла похмуро й вперто. I я, прихилившись до старої липи,
думав, що нiхто з нас у Страдчiй долинi й поза нею не вiрив у Ключареве
самогубство: пошанувати повiшеника людськi гурти не приходять i менi
чомусь здавалося, що цi люди вже достеменно знали, хто заподiяв йому
смерть.

Наплив сотень людей у Страдчiй долинi, бiльшiсть яких до вчорашнього
дня, мабуть, й не чула Ключаревого iменi та й сьогоднi, мабуть, до пуття
не знала, що такого незвичайного, героїчного, може, вчинив Павло Ключар
(це я вiдкрив для себе) був тим же "Отченашем" Ольги; вони прийшли сюди з
"Отченашем" протесту, незгоди не тiльки з тим, що бачили навколо себе, а й
протестували проти свого учорашнього збайдужiння. Їм зазолотився на
видноколi, вирiс на горах далекий, але такий жаданий Єрусалим...
Мiлiцiя, кадебе - "люди в цивiлю" очiкували, може, явного бунту,
пiдбурювальних промов на цвинтарi, погроз на адресу влади або й
розповсюдження нових листiвок, як це сталося вчора в Рогачi, але похорон
вiдбувся спокiйно, окрiм християнського прощального казання священика
нiхто нiчого не виголошував, та нiяких слiв не було й потрiбно, тут для
всiх i для кожного зокрема тривав свiй мовчазний покаяльний i рiшучий
"Отченаш", i лише Данило Вербень сказав, щоб не зарослала стежка до
Павлової могили, до Святого Духа, до Страдчої долини.

- То чуєте мене, добрi люди? - запитував у тишi старий Вербень,
окинувши гострим оком цiлий цвинтар... i, може, бачили його око цiлий
Черчен й поза Черчен... цiлий край.
Що пiсля цього можна було бiльше i краще сказати?

Стомлений до краю, я сидiв на церковному порозi, злившись iз Святим
Духом i вiдчуваючи себе цеглиною у його стiнах, думав про його вiчну
незнищиму крiпость. Прадавня липа, облiплена мокрим снiгом, важко
схлипувала, зрiдка похитуючи гiллям; стрiлецькi могили, притрушенi снiгом,
виразно окресленi бiлизною, були, кожна зокрема, схожi на продовгуватi
сторiнки якоїсь розстеленої книжки; низенькi кам'янi хрестики з снiговими
чубчиками розбiглися по старому цвинтарi, як наполоханi зайцi, й поступово
один за одним, немов пiдстреленi, падали в сiру iмлу, що насувалася на
Страдчу долину з полiв; тайнi стражi з блiцами i "мундирована мiлiцiя", як
справжнi нечистi з пекла, позникали, знявши облогу, i на дорозi за
цвинтарем зачахкали як сiчкарнi, їхнi автобуси. Невеликий уже людський
гурт, теж вибiлений мокрим снiгом, не розходився вiд Павлової могили, а
нiби тiснiше злютувався в обруч... а посеред обруча засвiтилися, зацвiли,
як квiти, свiчки. Хтось тихо заспiвав про журавлiв, що летять i летять у
сiру iмлу, а за журавлями спiвали про коника, що над своїм загиблим паном
по колiна у землю вбився; i ще струмилася жалем пiсня, яку я чув у
дитинствi, про повстанця, який учора ще жив i був здоров, снував золотi
мрiї, а нинi лежить у сирiй землi.

Нiч заливала Страдчу долину густою пiтьмою, на днi якої свiтився бiло
бiль.


Тiльки ввечерi, коли Страдча долина спорожнiла, я попросив Данила
Вербеня вiдiмкнути менi церкву. Дверi тяжко зiтхнули. Старий тицьнув менi
в руки засвiчену свiчку й перехрестив.
- Будьте мужнi, Майстре, - промовив Вербень i злегка пiдштовхнув мене
до середини, а сам однак залишився на порозi.
Стiна, де була фреска, постала передi мною покраяна карбами; подекуди
ще пробивалася неотесана фарба, на мiсцi, де були намальованi обличчя
розп'ятих, ярiла суцiльна рана: штукатурка була стесана до самiсiнького
каменя. "
Я притулився до стiни й безголосо заплакав... я вперше нинi плакав; був
це плач i за Павлом, i за фрескою, i за своєю цiлолiтньою роботою, i був
це плач за тими людьми, якi жили на стiнi, над їхньою мукою, смертею i
їхнiм криком.

I не знаю, чи я забувся серед плачу, серед суму, серед розпачу, чи я
потонув у ньому, чи знову подiяв на мене чар Святого Духа, але досить
того, що я вiдчув присутнiсть... нi, я знову зримо побачив уже знайомого
старця у бiлiй одежi, того iзографа з нижнiх свiтiв, який сидiв на
приступцi коло пристолу.
"Ну, чого ж ти побиваєшся, брате? - промовив вiн лагiдно до мене. -
Хiба нам з тобою звикати до смертей, руїн i до наруги? Але ж бачиш: косять
нас, розстрiлюють, топлять, розпинають, вiшають... а ми сутнi на цiй
землi... ми вiчнi на цiй землi. I шлях до Єрусалиму, що на горах, до висот
i до волi, до духовного розкрiпачення, iще не має кнщя. Iще треба до нього
дiйти, брате. А ти маєш перед собою чисту стiну, маєш пензель, маєш
талант, а мученикiв у твоєму верхньому свiтi на нашiй землi для нової
Голгофи вистачає. Ти чуєш їх бiль i крик? Твоє призначення - їх чути.
Амiнь".

1988-1992