Роман Федорiв. Єрусалим на горах ЧАСТИНА ВОСЬМА (початок)

ЧАСТИНА ВОСЬМА
ПАВЛО КЛЮЧАР_
1
Весiлля наше було скромне й тихе - обiйшлося гостиною найближчих
родичiв i сусiдiв. Хмура Настя - Ольжина мама прийняла мене холодно,
непривiтно, потiм я дiзнався, що вона вiдраджувала Ольгу як могла, шукала
їй жениха в Бистричанах чи в Рогачi. Ольга з тих маминих пошукiв
посмiхалася, поки не призналася, що вже два мiсяцi як вагiтна. Зате Ольжин
батько, дарма, що я його здавна недолюблював, на весiллi водно менi
пiдливав та вихвалював нашу "Ключареву фамiлiю" - небiжчикiв тата й Романа
за те, що мали золотi, придатнi до теслярства руки, а маму хвалив за
терпiння й роботящiсть у полi; i ще, пригадавши, прихвалював маму за
спiванки: "Пам'ятаєте, свахо, - казав Чобiт, розчервонiлий вiд горiлки, як
помiдор, - як ви, бувало, у полi з ланкою виспiвували, що на дубi ворона
кряче, а пiд дубом дiвчина плаче. Ворону бити та най не кряче, а дiвча
любити..."
Мама, у вишневiй хустинi, зав'язанiй по-давньому, у дiвочiй, також iз
чорного оксамиту вишиванiй камiзельцi, сидiли за столом обiч свата й майже
не торкалися до страв, лише зрiдка пiд примусом мочили зiв'ялi, як дубове
листя, губи в кришталеву чарку. Iнколи вони, мама мої, забувалися й зорили
поверх голiв по просторiй палатi колгоспного голови, завiшенiй килимами,
заставленiй дорогими меблями, над якою панувала крислата кришталева
люстра. I мама мимохiть, чи то враженi цим багатством, зiбраним у хатi, чи
цим багатством засмученi, хилили на стiл голову; обома руками, опершись
лiктями об стiл, вони пiдпирали голову, в долонях ховаючи обличчя, але вiд
мене сховатися не могли: мої мама журилися. Ще задовго до весiлля вони не
радили женитися на Чоботовiй доньцi, бо не буде тобi, Павле, життя у тiй
родинi, ти завше будеш почуватися чужим птахом у чужому гнiздi, бо нiбито
не знаєш, що то за люди - голова з своєю Хмурою Настею. "Знаю, - боронився
я, - але я люблю Ольгу... але Ольга вже вагiтна, мамо". "Ото ж бо i є,
через те, що вона вагiтна, Голова з Настунею й погодилися на ваше весiлля.
Куди дiватися? Шукали, певно, своїй доньцi завiдуючого базою, директора
або ж синка якогось впливового начальника. Адже й першого чоловiка
надибали Ользi татунцьо з мамунею у Львовi. Люди балакали..." "Але я люблю
Ольгу, мамо. У нас буде дитя. Якось притремося. Ми будемо жити на другому
поверсi, там два покої. Старi - собi, а ми - собi", - заспокоював я маму.
"Дай вам Боже. Тiльки не дуже вiриться... Ольга твоя покiрлива, тиха, пiд
маминим крилом сидить, а пiд татовою рукою ходить. Лiпше, щоб ви звили
собi гнiздечко у нас... я можу у кухонцi спати. Було б вам тут затишно...
сад... Золота Липа, га?" "Якщо стане нестерпно - прийдемо", - пообiцяв я.
"Ой, - сумнiвалися мама, - де Головишина одиначка промiняє палати на
просту хату. Та й не пустять її, не дозволять. Ось згадаєш мене..." "Не
вiщуйте злого, - я огнiвався на маму. - Якось воно буде". "Чи я тобi
ворог, сину, чи не зичу тобi щастя? Ольга твоя справдi варта того, щоб її
любив один iз Ключарiв". Мамине лице розпогоджувалося, очi свiтилися
м'яким теплим свiтлом. Вони пiдвели голову й випрямили спину; на зiв'ялих
спечених губах блимнула, як стокротка посеред обпаленої мурави, блiда
усмiшка. I в старостi мої мама були красивi... краси їм в усi часи
додавали горда постава, вiдкритий прямий погляд; вони в усi часи перед
нiким не гнулися i в нiкого не запобiгали ласки, хоч i бiдували гiрко,
коли поховали тата. Вони любили менi повторювати: "Пам'ятай, Павле, ми -
Ключарi. Твiй тато десять церков на Подiллi побудував, а хат набудував без
лiку".
Ольга їй сподобалася; жiночим чуттям упiзнала в нiй добру й лагiдну
вдачу, вони обидвi вiдразу знайшли спiльну мову, власне, то й слiв мiж
ними не було багато, вони розмовляли помiж собою посмiхами й поглядами,
мама iще зрiдка доторкалися до Ольги руками... доторкалися до плечей, до
рук, гладили її по головi, або ж брали Ольжине обличчя в долонi, з хвилину
милувалися нею, потiм палко цiлували. I в обох вiд зворушення, вiд любовi
зблискували сльози; двi рiзнi натури - мамина горда й Ольжина - податлива,
м'яка зрiднилися вiдразу того ж дня, коли я привiв Ольгу додому. Їм обом i
тому третьому, якого народить менi Ольга, було б направду добре в нашiй
просторiй хатi з дубовою пiдлогою i простими, теж дубовими меблями, що їх
змайстрували небiжчик тато, i було б їм розлого, спокiйно в нашому
здичавiлому садку на березi Золотої Липи.

Не могло бути й мови, щоб Голова з Хмурою Настею вiдпустили Ольгу вiд
себе. Та й вона нiкуди вiд родичiв не квапилася; нашi два покої нагорi
були обставленi сучасними зручними меблями й вистеленi килимами... то ж як
могла молода жiнка, яка звикла до розкошiв, промiняти їх на дубовi
пiдлоги, якi до того ж треба чи не щодня шурувати. А ще треба варити й
прати; а ще в курнику є к^ри, а у стайнi - корова й пiдсвинок - дрiб i
худiбка теж потребують догляду. Ну, а в стоматологiчному кабiнетi щодня
очiкують на твою допомогу люди. Удома ж на господарцi Чобiт тримає Мариню
- пiдстаркувату свою сестру, яка так i не вийшла замiж.
У наш молодий свiт, що панував у верхнiх двох кiмнатах котеджу, Ольжинi
родичi майже не втручалися, з тестем i тещею я хiба перекидався словом за
вечерею. Хмура Настя зрiдка iнформувала Ольгу про мої педагогiчнi успiхи,
що, мовляв, i дiти Ключара вподобали i педагогiчний колектив прийняв його
за свого. "А що, - гуркотiв надтрiснутим басом старий Чобiт, - будуть з
нього люди... через кiлька рокiв зробимо його директором школи. Якщо є у
головi олiя, то пiде вгору. Наш час такий. Ключаре, що треба пнутися все
вгору та вгору. Хапайся, чоловiче, за що можеш i не зважай, що хтось внизу
тримає тебе за ноги. Якщо сам лишишся внизу, то всi по тобi будуть
_толочитися, запам'ятай".

Ольга лише посмiхалася, а Хмура Настя пасла мене очима: було їй цiкаво,
як я реагую на науку щасливо жити пiд зорею радянської влади. Назагал ми з
тещею пiдписали мирне спiвiснування, i лише одного разу вона показала менi
роги. Було це недiльного пополудня, коли нам iз Ольгою надокучив телевiзор
i я, стоячи бiля вiдчиненого вiкна, крiзь яке до кiмнати лилися потоки
прозорого осiннього духу, настояного на опалому листi, пiзнiх яблуках, що
червонiли на деревах, як склянi лiхтарики, й на терпких димах далеких
польових ватр, що їх палили пастухи, задивився на панораму Страдчої долини
iз Святим Духом, що скулився пiд стрiшкуватою, чорною, дуже виразною на
фонi пiдбiленого неба, немовби намальованою на паперi, старою липою, з
бiлими низенькими хрестиками старого цвинтаря i рiвними рядами стрiлецьких
могил.
Ударило тодi мене: я давно не ходив на стрiлецькi могили.
Я давно, остерiгаючись злого сексотського ока, не приносив на
стрiлецькi могили гiлочки калини. Вчили ж мене мама: квiтку поклади,
калину, снопик рум'янку, принеси з поля колосок, а iз саду - яблуко, i
досить цього стрiльчикам, будуть вони контетнi, що про них не забувають.
Але стережися, стережися, дитино. Вовки поза плотами, лиси, гiєнни, тхорi
позалягали й пiдглядають, фотографують, записують кожного, хто приходить
поклонитися стрiлецьким могилам. Так, сину, стережися i... i йди до них.
Про це я написав вiрша: про осторогу, про попiл i забуття i про
Великодну нiч, в яку у Страдчiй долинi виходять з Козацької могили
запорожцi й розсiдаються на її узбiччi, в травi, а сiчовi стрiльцi, цiла
їх сотня в австрiйських мундирах i мазепинках стоять, спершись на свої
низенькi, литi з бетону хрестики, на яких подекуди ще можна прочитати
прiзвища, iмена та рiк загибелi вiд польської кулi; стрiль-чики й
запорожцi очiкують свого часу, вони терпеливi, як усi мученики, i тiльки
погляди їх ширяють, як ластiвки, навкруги; iнколи їхнi погляди
пiднiмаються, як жайвори, аж попiд небо й звiдти придивляються до Черчена,
до районного мiстечка Рогача, виднi їм Львiв i Київ; вони хочуть знати, що
сталося з цiєю землею, за яку вмерли однi триста п'ятдесят рокiв тому, а
другi - лише п'ятдесят: чи стала вона багатшою i кращою, чи стала
мудрiйшою? Бої сприяє стрiльцям i запорожцям iз Страдчої долини: Великодна
нiч зiткана iз розсипiв роси, вiдсвiту зiрок, хатнiх вогникiв у вiкнах, i
в цьому блiдосрiблистому серпанку земля схожа на жiнку, вдягнуту в прозору
сорочку.

Настає очiкуваний час, вiдхиляється завiса серпанку й з глибини
сучасної ночi, з мiст i сiл виходять на стежку, що починається десь там на
пiщаних горбах i на старих городищах, й бiжить кривульками через озимину
до Страдчої долини, людськi натовпи. Тисячi й тисячi люду - старих i
молодих, дiтей, чоловiкiв уперемiж iз жiнками ступають поважно, тихо,
тiльки чутно, як люди дихають, тiльки чутно, як пiд ногами стугонить
земля, тiльки чутно, як пiд ногою храбусьне молоде жито; це на них, на цей
мовчазний похiд очiкують запорожцi й сiчовi стрiльцi... очiкують загиблi
за Україну людської пам'ятi: писаного яєчка на могилу, "Отченаша" вiд
щирої душi, гарячої, як крапля воску з свiчi, сльози, слова доброго,
спомину, зiтхання. Вони, загиблi, мають право, щоб їх обдаровувати
пам'яттю бодай у Великодню нiч.
I людськi гурти, тисячi тисяч, на початку стежки iще пам'ятали, пощо
вони вирушають у Страдчу долину, обов'язок i поклик поколiнь був
закодований у їхнiй кровi, одначе дорога була надто довгою, а чи надто
небезпечною, а чи надто зусiбiч облiплена, як коров'яком, облудою, а чи
кожен iз мандрiвникiв проковтнув по зернинi байдужостi, а чи темнi сили
напоїли їх страхом, а чи тисячi тисяч оглухли й ослiпли, бо... бо,
спускаючись по схилi до Страдчої долини, тисячi тисяч стали склеротиками,
вони нiяк не могли пригадати, хто вони, куди йдуть, хто їх веде, де кiнець
їхнього шляху.
Дарма очiкують їх, дарма їх виглядали сiчовi стрiльцi й козацьке
товариство, людськi гурти проходили мимо темною сонною масою без єдиного
слова, без єдиного зацiкавленого позирку, очi натовпу блукали помiж
хрестами, нiчого не помiчаючи, на нiчому не зупиняючись; їхнi погляди були
схожi на ядучий осiннiй туман, котрий, однiєї ночi напавши на дерева,
роздягає їх догола, а вранцi, злякавшись сонця, зникає помiж корчами;
людськi гуртища, прокотившись ордою через Страдчу долину, теж зникали в
невiдомостi, у нетрях, у пропастях. А були ж помiж тисячами поети i
спiваки, були також сурмачi.:.
Були?

Чому ж нiхто не заспiває загиблим "Христос воскрес"?

Я колись прочитаю вам, Майстре, мiй вiрш: сьогоднi ж переказую його
лише для того, щоб ви наперед заходжувалися мене боронити перед Хмурою
Настею.

Вона зайшла непомiтно до кiмнати, це був її стиль - появлятися
непомiтно; прилипла до одвiрка й слухала... слухала мiй вiрш про орди
байдужих у Великодню нiч. I тiльки коли я скiнчив, а Ольга не встигла
вимовити й слова, ми помiтили Хмуру Настю; власне вона першою подала голос
iз порога: "Ну, нарештi, зятьок, - сказала вона, - я почула, якi ти вiршi
пишеш, уже будучи дорослим. Пам'ятаю твої шкiльнi вправи... щось там було
про святого Юрiя". В її голосi пульсувала зловтiха; вона аж зарум'янилася
вiд задоволення, вiд того, що спiймала мене... що спiймала мене на чомусь
забороненому. "Кропаєш, мiй милий, антирадянщину, так?" Стояла передi мною
вже зблiдла, з тоненькою синьою ниткою на тому мiсцi, де мають бути губи.
Я аж вiдсахнувся вiд неї, вiдкриваючи сам для себе, як вона глибоко мене
ненавидить, ненавидить щодень, ненавидить, терплячи мене в своїй хатi,
ненавидить, коли сiдаємо до столу й вона крає хлiб. Страшно. "Ти ж бо
iсторик, мiй милий, й тобi вiдомо, що твої сiчовi стрiльцi - махровi
нацiоналiсти, вороги, на їх легендi, на їхнiх могилах зiйшла й виросла, як
чортополох, бандерiвщина. Ти про це лiпше знаєш, нiж я, я лише математик,
а проте... а проте, тавруєш народ, який про них, сiчових стрiльцiв, забув,
що їхнi могили занехаянi, що нiхто за ними не заплаче або ж бодай доброго
слова не скаже..." Слова з синьої смужки губ капали, як розплавленi
шротини. Я згадав про мамину ворожбу, про те, що Хмура Настя з Головою
нiколи тебе не полюблять, вiддають свою доньку за тебе тiльки тому, що ти
зробив їй дитину. Тiльки тому. Вони нутром чують, що ти з iншої сотнi, але
й ми з тобою знаємо, що вони просмердженi ворожим духом. То ж стережися,
Павле...
Ось i не встерiгся.
"Нема там антирадянщини, не клейте менi полiтику, Анастасiє Степанiвно
(Я не кликав її, як це належиться, мамою. Та вона цього й не потрiбувала).
Стрiльцi, що впали... що похованi в Страдчiй долинi, з бiльшовиками не
воювали, вони, певно, й не чули, що є такi бiльшовики... ворог був
ближчий, той, що взяв Львiв, що брав пiд обцас цiлу Галичину. Того ворога
радянськi iсторики називають бi-лополяками. Певно, читали-сте? Сам Ленiн
вiтав утворення Захiдноукраїнської Народної Республiки. Це треба знати,
чорт вiзьми!" Я, вiдбивався наступаючи, i це менi вдалося, бо iм'я Ленiна
для Хмурої Настi щось важило, переступити його вона не мала вiдваги.
Ольга стояла збоку злякана, покусуючи губи. Кiльки разiв пробувала
стати в моїй оборонi, але Хмура Настя на нiкого не зважала, так було
завжди, так дiялося й тепер, i моя Ольга знiчено, покiрливо вiдступила; я
розумiв, що Ольга й у гiршiй ситуацiї, яка може скластися, теж мене не
оборонить, вона не мала для цього характеру.
"Ленiн... Ленiн, якщо й вiтав буржуазну республiку, "зунру", то виходив
з конкретного полiтичного завдання дня. Ти, зятьок, Володимиром Iллiчем не
прикривайся... ти паплюжиш народ, який у твоєму вiршику виходить з пiтьми
й у пiтьму, як у пропасть вселенну, запропащується, так? - примружила очi
Хмура Настя. Зморшки попiд її очима були, мов дрiбно плетенi пiвколами
павучачi сiтки. Ольга поглядом благала мене змовчати, i я, врештi-решт, її
послухав, спало менi на думку, що вже завтра Хмура Настя донесе про мiй
вiрш i про нашу суперечку директору школи; це, звичайно, не означало, що я
злякався, але ж виникнуть складнощi, зайвi балачки, складеться в
начальства певна негативна думка про мене, а я тiльки-но починаю
педагогiчну працю. Мушу признатися: подобалося бути учителем iсторiї. Тому
я викручувався, як мiг, i вiдповiв тещi, що iдея вiрша не лежить
очевидячки на поверхнi, суть її, iдеї, в тому, що потрiбно просвiчувати
народ, виховувати, викорiнювати полiтичну слiпоту, iндиферентнiсть;
байдужий чоловiк, скажiмо, в колгоспi й золоте яєчко не пiднiме з-пiд нiг,
а то й розчавить його чоботом. А якже слiпим i глухим будувати комунiзм,
Анастасiє Степанiвно?

Вона глянула запитально й трохи здивовано менi в очi; на її язицi, мов
на пательнi, шкварчало слово, яким готувалася мене впекти, а вона вмiла
обпiкати ненавистю, але на цей раз змовчала, моє трактування iдеї вiрша
дещо, певно, її спантеличило. "Ой, Ольго, Ольго, - буркнула доньцi, -
набiдуєшся ти, небого, зi своїм нещасним поетом". Ольга винувато
посмiхнулася; Ольга була схожа на розгублену школярку.

2
Лiниво позiхав похмурий ранок пiзньої осенi. Небо й земля розчинилися в
сiрiй мряцi, мiж ними розмилися кордони. Дерева стримiли чорнi,
роздягненi, немов приреченi на смерть; садами блукав, як забрьоханий
п'яниця, сонний вiтер. Село по вуха потонуло в грязюцi, перемеленiй на
вулицях тракторами, й мерзлякувато куталося в дими, що клубилися помiж
хатами. В передчуттi тривоги й непевностi, немов важкий дзвiн на мотузку,
що має ось-ось обiрватися, висiла на високих грушах i ясенах занiмiла й
оглухла тиша. Зрiдка, як пострiли, несподiвано й рiзко вигулькували з
туману воронячi крики. Школярики брели вулицями до школи, мов старцi на
ярмарок. У тiснiй учительськiй кiмнатi педагогiчна братiя позiхала, лiниво
перелопачуючи сiльськi новини; шелестiли учнiвськi зошити з домашнiми
завданнями, й було таке враження, коли заплющиш очi, що помiж нами лiтають
зеленi мотилi з шелестливими крильцями; котроїсь хвилини я уявив, що й моя
теща, яка сидiла в кутку за столиком, теж обернулася в мотиля, бабку
зеленокрилу з булькатими очима, в яких не було чоловiчкiв, зеленава їх
випуклiсть, яблука, що начебто були вилитi з льоду безпристрасно й
бездумно поглинали нас, усiх присутнiх у вчительськiй кiмнатi. Я подумав,
що Хмура Настя не тiльки мене особисто, але й усiх своїх колег, з якими
попрацювала, мабуть, зо двадцять рокiв, не те, що не любить, нема тут про
любов нiякої мови, змушена нас терпiти, з нами розмовляти, iнколи подавати
руку, сидiти з нами на рiзних зборах i нарадах... так, змушена нас терпiти
й воднораз була вiдчуженою, далекою, нiби загубленою в космосi... але й у
космосi будучи, цiлилася тобi в душу поглядом, немов готовим до стрiлу
карабiном.
Ось-ось карабiн той вистрелить, ти будеш скошений її затаєною люттю, а
вона обмине твiй труп, гейби його й не помiтивши, й пiде далi... й пiде
далi стрiляти.

I так цiле життя.
Власне цього похмурого ранку пiзньої осенi, коли я мимоволi ковзнув
поглядом по своїй дорогiй тещi й поранився, немов наступив босою ногою на
уламок пивної пляшки, її слiпою ворожiстю, чи не вперше ворухнувся в менi
черв'ячок жалю. Дотепер я намагався Хмуру Настю або ж не помiчати, або ж
на її затаєну ворожiсть вiдповiдати своєю ворожiстю, або ж сприймав її як
стихiйне лихо, або ж... Я винаходив багато способiв, щоб мирно
спiвiснувати, адже ми жили в однiй хатi, але ж я нiколи не замислювався,
що вона по сутi глибоко нещасна жiнка, що її треба жалiти. I тiльки ось
цього ранку ворухнувся в менi жаль; це було нечекане, несподiване почуття,
схоже, може, на воронячий скрик посеред густої мряки; я ловив вороння за
крила, клав на свiй стiл пiд електричну лампу й розглядав пильно: жаль був
чистий, як перший снiг.
Справдi ж, як не пожалiти жiнку, яка не вмiє або ж не хоче
посмiхнутися, котра запiдозрює в тобi ворога i для котрої цiле життя схоже
на сьогоднiшнiй, заснований нудьгою ранок. Так велося їй у дитинствi;
безбарвне проминули студентськi її роки; у жiночу зрiлiсть увiйшовши,
народила Ольгу, певне, не з любовi, а лише з жiночого обов'язку, з
фiзiологiчної потреби продовжувати рiд. Господи! Й так далi день за днем,
рiк за роком, цiлi десятилiття? За що ж така кара... кара ненавистю?
Питання мої, Майстре, цiлком риторичнi, бо Черчен пам'ятає її батька
Степана Чепрагу - статного, красивого газду, який сiяв жито на своїх п'яти
моргах, здавав законопослушно "контигент" нiмцям, а хлiбопоставку -
совiтам. У сорок четвертому влiтку совiти взяли його до вiйська, воював
"на Чехах". Вдома по вiйнi не пхався в нiяку "полiтику", жив, як усi в тi
роки: вночi приходили хлопцi з лiсу - давав їм їсти, давав пити, давав
рублi "на Україну". Вдень же приїжджали з Рогача рiзнi уповноваженi в
оточеннi озброєних до зубiв енкаведистiв, якi будували "новую зажiточную
жизнь" i, будуючи її, звiсно, хотiли їсти, а ще бiльше пити й пити, i їх
знову припроваджували з сiльради до Степана, бо нiбито на сьогоднi випала
його черга давати обiдати цiлiй зграї.
Вiн покiрливо годував перших i других, першим i другим наливав сивої,
як дим, самогонки, першим i другим кивав згiдливо головою, бо хотiв жити,
бо боявся Сибiру, бо мав жiнку й доньку-одиначку, пестунку Настку.
Аж поки не спiткнувся Степан Чепрага...
А може, й не спiткнувся, може, то була обмова, чорна брехня, що нiбито
вiн, такий святий та божий, зi страху чи з вигоди продався енкаведистам i
служить їм таємно, вивiдуючи й доносячи їм, енкаве-де, про сiльських
пiдпiльникiв. Хто це мiг перевiрити, щоб виправдати людину чи покарати?
Тодi численнi опери з району й областi, суддi й прокурори, трибунали,
"трiйки" - страхiтлива гiльйотина, що працювала вдень i вночi, не
дошукувалася iстини, вона вмiла тiльки карати й карати; "хлопцi з лiсу",
есбе теж не мали нi часу, нi охоти, нi умов на довгi слiдства - суд їх був
коротким, а ще коротша кара - зрадникам смерть. Вони, есбе, якраз котроїсь
ночi й постукали в Чеп-ражине вiкно, а коли газда вiдчинив дверi й завiсив
веретами вiкна, як тодi було заведено, а потiм засвiтив на столi каганець,
що розмив на жовто обличчя Степана Чепраги й тих, що прийшли по його душу,
вони так i сказали коротко, гейби з дерева тесаними словами, що прийшли по
його душу, й вичитали йому вирок, i Степан Чепрага лише розвiв, онiмiлий,
руками, мовляв, на смерть нема ради, й в однiй спiднiй бiлизнi похитався
п'яно до дверей, де уже у сiнях чатував на нього з мотузкою Шiнькарiв
Дзєдзьо - напiвiдiот, завжди заслинений та й по-доброму усмiхнений, якого,
як потiм стало вiдомо, себе використовувало в терористичних акцiях; тiєї
ночi Дзєдзьовi не випало записати на свiй рахунок iще одну жертву, бо з
постелi зiрвалася Олена - Штефанова жiнка, в миг ока вона вiдштовхнула
одного з нiчних гостей, що той аж заточився до печi, обома руками
вчепилася за Штефана, зрослася з ним намертво, й спершу благала
змилосердитися над її газдою, бо вiн нiкому нiчого не винен, бо боїться
вiн грiха i Бога, а коли есбiсти почали її вiд чоловiка вiдривати, то
вона, вiдбиваючись, несамовито, дико закричала; есбiстам, певно, нiколи й
не снилася лавина проклять, що впала на їхнi голови; розпатлана, задихана,
люта, враз засмерджена сечею, з оголеними грудьми, що вихопилися з
роздертої пазухи, жiнка була страшна в своїй рiшучостi оборонити чоловiка;
вона до Штефана приросла; вона билася руками й ногами; вона криком злiтала
аж до Бога, одначе Бог мовчав.
Зате обiзвався автомат.
I одна черга, i друга, i третя...
А четвертою есбiсти вдарили по лампi.
Четверта черга врятувала Настку.
Їй тодi йшов шiстнадцятий рiк, i тато з невеликої комiрчини, що була по
сусiдству з "великою хатою", де спали старi, прорiзавши заднє вiкно,
обладнав дiвочу свiтличку: Настi було тут зручно i безпечно, не мусили її
бачити непрошенi гостi, що часто навiдувалися до великої хати. Через заднє
вiкно при потребi можна було вискочити в сад, а далi - в поля, що
починалися вiдразу за обiйстям. Настя однак, коли в хатi зчинився лемент,
про заднє вiкно й не згадала, а вихопилася на порiг й зацiпенiла вiд жаху,
зрозумiвши, що по тата прийшла смерть. У горлi замерз, став грудкою крик,
страх спутав ноги, вона не мала сили зрушитися з мiсця, зронити слово. I
це поки що її рятувало, есбiсти при мертвецькому блиманнi каганця та ще й
занятi борюканням iз Оленою не встигли дiвчину помiтити. Щоправда, пiч,
упритул до дверей, що вели до кiмнатчини, дещо заслонила собою дiвчину.
Однак Настчина непомiченiсть з кожною хвилиною миналася, скорочувалася,
пiч уже не могла допомогти, оцiпенiння розмерзлося, на мiсце страху хлинув
на дiвчину жаль... жаль їй було тата, який не пробував нi вiдпрошуватися,
нi боронитися, i Настка знала свого тата: вiн завжди був безборонний i
лагiдний, але безбороннiсть i лагiднiсть придатнi в iншi часи, а не в таку
ось страшну нiч; i було їй жаль маму, яка вiдчайдушне трималася за тата,
захищаючи його своїми голими грудьми й при цьому вергала прокльони на
есбiстiв. Уже дуже мало... уже дуже мало бракувало, щоб Настка, спонукана
жалем, не кинулася на помiч мамi й татовi; якоїсь тiльки секунди
бракувало... Аж тут вдарила черга, й друга, й третя, й впали скошенi обоє,
тато з мамою, i ще скреготнула четверта черга, розсiваючи кулi по образах,
по стелi й по каганцю, i якраз у момент четвертої черги Настка скрикнула,
але пострiли, на її щастя, крик притлумили, й есбiсти вибiгли з хати.
Дiвча, зрештою, уже цього не бачило, воно, зiмлiвши, впало на порiг.
Цiєї страшної ночi вступила в її душу похмурiсть i ненависть; вона була
переконана, що батько нiчим перед людьми не завинив, вiн був ласкавий,
добрий i нiжний... нiжнiший, може, нiж мама. То защо його вбивати? Чи їм,
людям iз лiсу, байдуже кого вбивати? Очевидно, правду говорив у школi
секретар райкому, який наїжджав iз Рогача i агiтував старшокласникiв
записуватися до комсомолу, що бандерiвцi - це просто бандити, збожеволiлi
упирi, котрi упиваються людською кров'ю. Iдеєю про самостiйну Україну вони
лише прикриваються, як фартушиною. Маємо ж Україну Радянську, якої нам ще
України треба?
Ну, якої?
Ще недавно балаканину комсомольського секретаря Настка, як i всi її
ровесники в класi, сприймала як совiцьку пропаганду, брехню, як сак, у
котрий людолови заманювали молодi душi; сьогоднi ж, пiсля усього, що
пережила, свiт дiвчини нагло перемiнився, вороги ж прийшли не з району пiд
червоним прапором, а вийшли з лiсу, з потаємних схронiв.
Вороги?

А хто ж вони, тi двоє, якi прошили кулями її тата й маму?
Цiлу нiч просидiла дiвчина на пiдлозi коло тата й мами, темрява ховала
їхнi обличчя i їхню кров; спершу вона скиглiла, як цуценя, тремтiла усiм
тiлом; потiм утомившись, отупiло дрiмала, схиливши голову на груди; а ще
потiм, отямившись, надслуховувала, очiкуючи чуда, що з маминих або ж iз
татових грудей проб'ється крiзь смерть i кров тонесенький промiнчик
зiтхання, подиху. Часом їй здавалося, що зiтхання, немов росточок
квасолини в теплiй рiллi, пробуравив моторошну тишу, шелеснув... ось...
ось знову. Гаряча хвиля надiї враз, як вранiшнє сонце, вдарила їй у
голову, дiвчина квапливо намацувала побiч себе на пiдлозi татову руку й
шукала пульсу.
Руки вже холодiли.
Нiч тягнулася безмiрно, не було їй нi кiнця, нi краю; дiвчина замерзала
посеред чорної безоднi, на її днi, й чорнота безпросвiтна й люта просякла
в її кров, Настка й сама не запiдозрювала, що бездонна, страшна i люта нiч
увiйшла в її душу й там розпаношилася назавжди.
Сусiди знайшли її вранцi непритомну поруч iз вбитими.
Через два днi ховали Степана Чепрагу з жоною Оленою. Район влаштував їм
пишнi похорони з вiнками, оркестром, промовами i плачами заїжджих
казальникiв, яким насправдi були байдужi життя i смерть Степана Чепраги та
його жiнки, вони просто користалися з нагоди зайвий раз затаврувати
український буржуазний нацiоналiзм... нiбито нацiоналiзм мав до цих
смертей якесь вiдношення. I не знати, чи районна газета "Зоря Опiлля"
збрехала навмисне, чи таки направду Настка в приступi жалю i гнiву
пригрозила на цвинтарi убивцям її родичiв, що нiколи їм свого сирiтства не
подарує i поки буде жити їм цього не забуде... i не минуться безкарно їхнi
злочини, здохнуть вони безславно в смердючих своїх схронах.
Видруковане, звiсна рiч, потрапило в есбе, вiдразу знайшлися "герої",
якi мали намiр "поговорити з дiвчуром": i таки за нею полювали,
вiдчуваючи, що в її особi, байдуже - погрожувала вона комусь-там на
цвинтарi, чи нi, мають потенцiйного ворога. Настка щоночi ночувала в
iншому мiсцi - в чужих оборогах, закрадалася в стодоли й стайнi, згодом
взагалi зникла з села на довгi роки, про неї встигли в Черченi й забути, а
вона за цей час закiнчила на Донбасi педiнститут i повернулася додому
вчителькою математики. I найперше позичила в сусiдiв рискаль i заходилася
обкладати дерном могилу тата й мами; хоч у Черченi й у навколишнiх лiсах i
полях давно стихли пострiли, а пiдпiльнi хитрi криївки позападалися... хоч
погоїлися рани, поржавiли закопанi автомати й гранати... хоч роки, немов
морськi хвилi пiсок на березi, згладжували людську пам'ять, стирали
пережите й переболене, Анастасiя Степанiвна, повертаючись з кладовища до
своєї запущеної, як колгоспна корiвчина, хати, дибала самою серединою
вулицi з лопатою на плечi пряма, темна лицем, слiпа поглядом, i кожен, хто
її тодi здибав на дорозi, зрозумiв, що Чепражина донька нiчого не забула й
нiкого не простила, їй вважалося - i так триває донинi - що за кожними
ворiтьми далi чатував ворог, той, що звiв зi свiту тата й маму, а на
додаток - i це чи не найжорстокiше - виполов iз її життя буйне квiття:
радiсть i смiх, замiсть них посiявши отруйне зiлля - пригноблення, смуток,
змiшаний iз тамованою злiстю, недовiр'я до своїх краянiв; присмерковий,
постiйно насторожений стан душi заважав їй просто жити, i каторги цiєї не
могла позбутися; борiння самої з собою не давало наслiдкiв, та й, правду
кажучи, не могло дати, бо вже таким, а не iнакшим виробився її характер.
Це вже, власне, не мимовiльнi напливи червоного й чорного, а це напостiйно
упокорився спосiб життя, стан душi. Вона мала внутрiшнє задоволення,
наприклад, вiд того, що в кожному, на кого б не глянула, запiдозрювала
ворога, який сьогоднi причаївся i вдає невинного, тихого, а насправдi - це
лише хитре маскування; люди мають пряму дотичнiсть до її минулого,
кожен... кожен... кожен iз них пам'ятає воронений холод нiмецького
автомата.
Що, не вiрите?
Ось це дiвча, що на таблицi креслить кути, хiба не може бути донькою
або ж онукою того, котрий прострелив iз автомата її, Настi Хмурої,
родичiв? А ось цей учень, Юрчик Давидюк, якого вчителi хвалять за вiдмiннi
оцiнки, напевно знає, що i його тато був у бандерiвцях? А ось ця
згорблена, з коштуром у руцi жiнка, яка дибає навстрiч, змивала, мабуть,
кучеряву голову своєму синовi, який вночi пiсля довгої розлуки закрався,
поки енкаведисти та стрибки дрiмали у своїх засiдках, до маминої хати. А
ось цей статечний дiдуган Тимко Черешнiвський, який схилився на ворота,
хiба не стрiляє в неї бiлими очима, немов цiлиться з карабiна... цiлиться
i вбиває. А ось молодичка, яка босонiж чимчикує з поля, навмисне вiтається
по-старорежимному, "Славайсу", так, навмисне, щоб менi допекти, щоб
пiдкреслити: хоч влада нiбито панує совiцька, а в селi, прошу
панi-професорко, нiчого не змiнилося, те що було зверху й усi його бачили,
пiшло в еподи, в корiння... в корiннi, панi професорко, ми живемо. Майтеся
в обачностi.

Усе, що оповiдаю вам. Майстре, про свою тещу, я довiдувався вiд Ольги;
Хмура Настя часом, коли нападала на неї самотнiсть, сповiдалася доньцi й
очiкувала, певно, вiд неї розради; Ольга маму заспокоювала, а сама
жахалася чорної пустелi... жахалася чорних пiскiв, якими пiшкувала її
мама.
I куди вона йшла?
I чому мама посiяла навкруг море чорних пiскiв, що стелилися до
горизонту, аж туди, де заходить сонце? За' чорними пiсками, мамо,
починається голуба й зелена земля. Треба лише перебрести чорнi пiски,
треба лише хотiти побачити голубу й зелену землю.
Донька плакала, голублячи маму, обцiловувала їй руки, розчiсувала
волосся, зазираючи їй увiчi. Мати споглядала на доньку незворушно; її душа
була замкнута за сiмома замками, кожен замок був заворожений, а ключi
втопленi в безоднях.

Того осiннього ранку перед початком урокiв, коли вигулькували iз мряки,
як пострiли, воронячi крики, коли вiтер чалапав попiд голими деревами, як
мокра курка, й коли, немов у передчуттi тривоги й непевностi, висiла на
високих грушках i ясенах занiмiла глуха тиша, й коли шелест учнiвських
зошитiв нагадував шарудiння крил зелених бабок, я поранився, немов об
уламок пивної пляшки, слiпою ненавистю моєї тещi... поранився i заболiв у
мене жаль за неї. Мене вразила вiдчужена її самотнiсть; i менi баглося
по-синiвському її обняти, посмiхнутися, поцiкавитися її здоров'ям; я
навiть пiдступив до її столика; я навiть приготував кiлька щирих слiв, що
не треба, мамо, журитися, весна ще повернеться.
Весна ще повер...
Не посмiв заговорити. Анастасiя Степанiвна, немовби вгадуючи мiй
жалiсливий порив, рiзко пiдвелася з стiльця, косо зиркнула на мене...
позирк був, ну... немов ударила навiдмаш, i з пiднятою головою пiшла на
перший урок.

Зiрвався з шнурка старий ще австрiйський шкiльний дзвiнок. Починався
день.


Був у нашому мирному спiвiснуваннi з Анастасiєю Степанiвною один
пам'ятний момент, який ненадовго, якщо не порiднив нас, то принаймнi
зблизив. Сталося це того дня, коли ми привезли з пологового будинку в
Рогачi Ольгу й нашу маленьку донечку. На радощах ми з тестем випили
коньяку, теща теж пригубила - внучатко, здавалося, принесло з собою у
розлогий котедж колгоспного голови незвiдану, чужу у цих стiнах людську
теплоту. Теща не могла налюбуватися нашою первiсткою, буквально не
вiдходила вiд колиски, i я подумав, що в її душi розтоплюється лiд, бо,
виявляється, навiть у похмурiй душi є сили, якi засвiчують давно забутi
сонечка.

Ми вибирали нашiй донечцi iм'я.
Ми з Ольгою давно вирiшили, що дiвчинку назвемо Соломiєю, а якщо
народиться хлопчик, то буде у нас Северин, цi iмена нам подобалися, ми до
них звикли... i я, бувало, прикладав вухо до випуклого Ольжиного живота й,
жартуючи, запитував: "Ну, як тобi там, Северку?", або ж переiнакшував
Соломiю на Солому, на Солю, i навiть кликав її Стебелинкою.

Але й тодi, коли в тещинiй душi шкварчали, немов iз лою вилитi, пiднятi
з притоптаного попелу сонечка, нам з Ольгою дали зрозумiти, що наше дiло
робити дiдовi й бабi внучат, а вже витрушувати їх iз пелюшок, одягати i
виховувати - то це бабина й дiдова турбота. А остiльки виховання
починається з iменi, то нашi солом'янi iмена були ущент розкритикованi й
викинутi на смiтник як архаїчнi й взагалi - не радянськi. Теща мала в
запасi цiлий тузiн iмен: Наташа, Валентина, Лiда, Лєна, Вiка, Тоня; знову
ж пiдхмеленому тестевi подобалася щироукраїнська Оксана. Ольга моя, як
звичайно, скапiтулювала, знаючи, що все 'дно мамине буде зверху. Я уже був
згiдний на Оксану, справдi гарне iм'я, хоч останнiм часом Оксани навально
увiйшли в моду. Але най уже буде Оксана, а то теща зациклиться на якiйсь
Iї чи Лiлi.
- Знаєте що, дiду й бабо, - рятував я свою доньку вiд козячих кличок, -
не треба нам Лєночок та Свєточок, Оксану нинi на кожному кроцi зустрiнеш.
Якщо вже не приймається, щоб дитя звалося Соломiєю, то згадаймо, що є у
нашої дiвчинки бабуся, яка носить рiдкiсне й милозвучне iм'я Настя,
Анастасiя, Настуня, Настася. Назвемо отже малу на бабину честь Насткою. Чи
як кажете? - Очевидно, на радощах я теж випив, i тон мiй був пiднесений й
пiдхмелений... або й щирий, без хмелю, чому б нi?
Я прагнув миру й любовi в своїй хатi.
...А теща, розрум'янена й, певно, щаслива, цмокнула мене в щоку.


3
Цю iсторiю. Майстре, можна порiвняти до великої полотняної торби, з
якою ходили, бувало, перекинувши через плече, старосвiтськi жебраки;
тiльки старосвiтськi жебраки, "дiди" чи старцi виповнювали свої торби
скибками хлiба, картоплею, воречками з просом i кукурудзяним борошном, а я
своєю чергою наладував у свою торбу камiння; перший камiнь я поклав у неї
ще влiтку пiд час косовицi... власне я скидав молоде пахуче сiно в копицi,
а мої мама принесли менi в "Дубники", де колгосп "на постiйне" видiляв
мамi дiлянку сiножатi, косарський обiд: вареники з сиром i сметаною та
рисову кашу на молоцi. Вода була поруч: з-пiд корiння усохлого дуба
про-жолобилася криничка - пий i насолоджуйся.

По обiдi я сказав мамi, що Пиндилик - партiйний секретар у нашому селi
агiтує мене вступили до партiї; я сказав це начебто мiж iншим, начебто
Пиндиликова агiтацiя стосується когось iншого, чужого, а не мене особисто,
начебто це була така собi дрiбничка... якась агiтацiя... якась партiя...
якесь далеке торохкотiння воза посеред ночi: i хай собi нiчний вiз
котиться, а нам байдуже, ми будемо спати.

Мама не робили вигляду, що новина їх не стурбувала, запропоновану гру
вони не прийняли; стовбенiли, опершись на граблi; на їхнє гостроносе
аскетичне обличчя впала тiнь; менi з дитинства був знайомий цей пташиний
вираз обличчя, який появлявся кожного разу, коли мама були чимсь наляканi,
заскоченi зненацька, вся їхня постать наготовувалася немовби злетiти -
такi вони були напруженi й легкотiлi; порив до лету однак тривав недовго,
злякана птаха залишалася на землi: мама, стиснувши уста, готувалися до
оборони.
- Це дуже поважна справа, сину, - сказали вони. - I не вдавай, прошу
тебе, що Пиндиликову пропозицiю ти в одне вухо впустив, а другим -
випустив. Афоня Пиндилик пустив гадюку... ходиш ти з гадюкою в пазусi,
щохвилини вiдчуваючи, як вона оперiзує твоє тiло... оперiзує i чекає на
твоє рiшення. А ти закаменiв на роздорiжжi... двi дороги ведуть з
роздорiжжя в свiти: направо пiдеш з партiйним квитком i до партiйного раю
заведе тебе рiвна дорога, устелена килимами... там у раю, начальницьке
крiсло, файна платня, права усякi й блага писанi й неписанi; у партiйному
раю ти будеш схожий на пастуха, який пасе овець, котрi вибрали другу
дорогу - лiву. Природнє бажання кожного бути пастухом, якщо, звичайно, є
вибiр.
- Чи нема... чи нема третьої дороги? - запитував я маму. Й мушу
признатися, що якраз на сiножатi, на цiй круглiй, як сковорода, полянi,
отороченiй зусiбiч лiсом й ущерть залитiй сонцем i виповненiй людськими
голосами, передзвоном кiс (а ще хтось iз косарiв, який теж тут мав дiлянку
"на сiно", принiс радiо, що вигойкувало щось ритмiчно-монотонне, чуже, як
папуга на вербi) я уперше замислився над третьою дорогою. Вона являлася
менi непомiтною помiж травами й зарослями терену, одначе прямою i чесною,
без компромiсiв iз самим собою.
- Чого ж, є iще третя дорога, - вiдповiли мама, неначе пiдтверджуючи
мою думку. - Тiльки нелегка вона в наш час... устократ вона важча для
iнтелiгента, котрий завше у громади на очах. Вона хiба придатна для того,
хто в полi з сапою або ж - iз трактором. Тому ато в полi, простiше:
вiдробив свою норму, висапав свою дiлянку - i нiкому нема до тебе дiла, i
ти нi вiд кого не залежиш. Хай там собi вмирають Сталiни, най Хрущов
обiцяє комунiзм, що нiбито ось-ось має настати - йому до всього байдуже.
Ти маєш свою роботу, свiй хлiб, свою хату, свою худiбку в оборi, свого
Бога на стiнi i свою правду. Та я мiркую, що навiть тому, хто в полi,
доводиться iз своїм Богом та iз своєю правдою нелегко, дарма, що вiн
вiдгороджений вiд свiту... свiт його зманює, вiн зi свiтом так чи iнакше
змотужений i вiд нього залежний.

- Як же бути, мамо, на третiй дорозi тому, який не в полi, як ви
кажете, а в школi? - запитував я не маму, а самого себе. - Коли ти щодня
на виднотi, на людях... i слова твої ловлять... ти хочеш, щоб слова твої
ловили... ловили й вибудовували з них свої душi: цеглина до цеглини - й
постає цiла будова... цiла велетенська будова, виявляється, вибудувана з
фальшивих слiв, мовлених за фальшивою шкiльною програмою. - Я мимохiть
стулив повiки, уявляючи юнацьку душу, ангела, зiтканого з фальшивого
матерiалу... ангел був чорний, як комин, наскрiзь завуджений, потаємний i
хитрий, облесливий i пiдлий; душа була мiлка, жабi по колiно, але
непрозора, не проглянеш її дно. Мене пройняв жах i сором за себе: я,
прецiнь, докладаю зусиль, будуючи душi з олжi, з брехливої iсторiї, iз
спотвореної моралi, з iдей, в якi, якщо по правдi, нiхто не вiрить, iз
щоденного лицемiрства.
- Я не знаю, як бути тому, який хоче обрати третю дорогу й при цьому
залишитися вчителем iсторiї, - вiдповiли навпростець мама, рятуючи мене
вiд напливу чорноти скалiчених душ. - Якщо рушиш уперед не оглядаючись, то
вже завтра тебе зупинять. На обочинах розставлено багато полiцiї, багато
пиндиликiв. Що залишиться вiд чесного учителя iсторiї, того, який вирушив
уперед, не оглядаючись? Ти над цим думав? - Мама покинули граблi й,
пiдстеливши пласт сiна, сiли в тiнь копицi навпроти мене. Я не впiзнавав
їхнiх думок, мама нiколи не вчили мене боязливої обережностi... вчили
мудростi, так, вчили правдивостi. Чого ж сьогоднi лякають мене
пиндиликами? Це так на них не схоже.
- Я щось не так сказала? - спитали по хвилинi мама, читаючи моє
здивування. - Осуджуєш мене за те, що боюся за твою долю? Що остерiгаю вiд
пиндиликiв? Я сама себе осуджую, це правда... але правдою є i те, що свiт
повний пиндиликiв i ти нiкуди вiд них не дiнешся, бо маєш диплом учителя
iсторiї, бо маєш жiнку, малу Настусю, маєш Хмуру Настю з Головою, i маєш
на додаток мене, стару. I з тим, що маєш, мусимо рахуватися. Мусимо... -
вона повторила майже зi стогоном. - О, якби менi хотiлося порадити тобi,
Павле: плюнь на цiлий свiт, ось маєш сiножать, маєш сонце i дощ, маєш Бога
над собою i совiсть у собi - i жий правдиво сто лiт. Не маю однак права на
таку пораду. Це мене гризе, що не маю... - В тiнi копицi пасмо волосся, що
висмикнулося з-пiд хустини на вухо, немилосердно пекло молочною бiлизною,
а брови iскрилися кучерявим iнiєм. Очi теж були пiдбiленi молоком; крiзь
молоко немовби вiтер продмухав ополонку, пробився на поверхню спогад. - Я
згадала оце нашого Зiновiя, - сказали мама й посмiхнулися лагiдно, немов
живий Зiновiй стояв поруч. - Згадала-м, як випроваджувала його в
українську партизанку. З ним було простiше, нiж з тобою, дарма, що
випроваджувала хлопця на погибель. Вибору не було. Хто ще iнший мав йти
воювати за Україну... воювати й вмирати за неї, як не мiй син? Це так
зрозумiло...

Щоправда, тодi свiт дiлився просто: на чорне й на бiле. Тепер же до
чорного додають бiле, змiшуючи їх, i виходить щось сiре... i кажуть, що
так має бути. Важко порадити, як повернути бiлому його бiлизну. Ти вчений,
сам маєш вирiшити.

Другий камiнь я поклав у свою полотняну торбу на Свят-вечiр; рiдко
якого року я не приїжджав додому, особливо пiсля татової смертi, щоб сiсти
з мамою до святої вечерi; це стало традицiєю i потребою моєю i маминою;
хоч мама залишилися на господарцi однi, без тата й без мене, бо ж я, як то
кажуть, здобував вищу освiту в Бистричанах, але вони нiколи не скаржилися
на самотнiсть; вони не вмiли бути самотнiми; вони вели розмови з нашою
мiнiатюрною корiвчиною, поросятами, курми, а найбiльше любили розмовляти з
Кудлаєм, якого взимi у лютi морози впускали нанiч до хати. Я колись
випадково пiдслухав мамину розмову з Кудлаєм. Собака сидiв на хвостi й не
спускав iз мами очей. Мама оповiдали йому, що не привезли до магазину
хлiба, оце три днi сидимо з тобою на пляцках. Але то ще не бiда, якось
перебудемо, картопля, прецiнь, вродила. Мабуть, через те, що кожного дня
ходжу до магазину по хлiб та з нiчим повертаюся, цiєї ночi снився менi
хлiб. Кажуть, Кудлайку, що коли сниться хлiб, то - на щастя i на прибуток.
Дай Боже. Ну, снилося менi, що йду полем та йду й несу в бiлiй хустинi два
хлiби житнi, великi, як жорна. Колись, як ще не зав'язали в Черченi
колгосп, я сама вмiла такi випiкати, а тепер не знаю, чи втрафила б. Хлiб
у хустинi пахне на цiле поле, а може, й на цiлий свiт... i я знаю, що несу
цей хлiб Зiновiю на те далеке поле в Братишанах, на якому загубилася
Зеникова могила. Вiн, Зеник наш, нiбито зголоднiв на тому свiтi, бо там
нiбито дають лише бiлi булки з мармелядою, а йому забаглося чорного
разового хлiба... вiд, чорного разового хлiба прибуває сила.
Я йду, чуєш, Кудлайку, чужим полем i сушу собi голову: нащо моєму
синовi людської сили? Там де вiн, потрiбна лише молитва, любов до
Всевишнього.

I такi розмови "на ружнi теми" мама торочать цiлими годинами; вони
вмiють також розмовляти на городi коло картоплi, в саду - з деревами, а
коли падає дощ - то й з дощем, якщо вiє вiтер - то з вiтром.
А коли їм надокучають роботи i розмови, то сiдають за стiл до книжок.

То хiба може утриматися в нашiй хатi самотнiсть?
На Свят-вечiр я мамi потрiбний як нащадок i продовжувач роду Ключарiв;
мама переконанi, що на Свят-вечiр у гостi до живих приходять душi померлих
родичiв - дiдiв i прадiдiв аж до хто знає якого колiна, вони незримо
присутнi за столом на покутi в хатi, в коморi, де пахне сухим зерном, у
стайнi бiля корови, й навiть чути, як вони походжають стежками на подвiр'ї
- снiг рипить пiд їхнiми постолами; родичi надслуховують пильно, чи не
скрипить дубова наша хата, чи шашель не точить старi скринi, чи на горищi
не вгнiздилися злиднi, чи в хатi ще панують, як i в давнi часи,
боголюбство, чесноти людськi, добро i праця, чи святi образи висять на
чоловiй стiнi; а ще запитують предки корiвчину нашу, чи не голодна, чи
сiно не стухле, чи газди припадкове, впадаючи в гнiв, не обзивають її
чорним словом або й хапаються з iстик.
I дуже сумують предки, що в бур'янi за стайнею iржав'iє плуг iз
поламаною колiснею, що не чутно на обiйстю кiнського iржання, що
потупилися, складенi в коморi в мiшках, бездiяльнi татовi долота й тесла,
свердла й гиблi, "васерваги" для вирiвнювання i припасування та iнше
теслярське начиння, яке в недавнi часи мандрувало з татом по селах, де
будувалися церкви, читальнi й простi селянськi будiвлi.
За все, що є добре в газдiвствi, i за все, що є занехаяне, призабуте,
вiдповiдати має той, хто є продовжувачем та пам'яттю роду; отже я
приїжджаю на Свят-вечiр гейби на суд або на похвалу, принаймнi так важають
мої мама.

Для мене ж особисто Свят-вечiр у Черченi - це нiяка не данина
патрiархальщинi, це навiть не повернення до рiдних джерел, як це люблять
пiдкреслювати поети, наїжджаючи в село до матерi в гостi; я їду на
Свят-вечiр до Черчена без надзавдань, не маю також, сказати б, "творчих
планiв", я приїжджаю до матерi - i цим усе сказано; хочу з нею посидiти,
послухати її жалi на здоров'я, подiлитися своїми бiдами або й порадувати
добрими новинами. А ще я їду, щоб наколоти мамi дров, нарiзати сiчки для
корови. Яка вже тут патрiархальщина?

Так було завжди...
Так було й в останнi два роки, вiдколи я оженився в Голови; навiть
Хмура Настя не пробувала мене виховувати в атеїстичному дусi, коли я перед
Свят-вечором вибирався до мами. Ольгу з малою Насткою вона, щоправда, не
пускала, мовляв, перестудиш дитину - це раз, а по-друге, тобi, Ольго, не
пасує справляти релiгiйнi всякi обряди, не забувай, чия ти донька, кому
треба - все бачать... та й менi буде неприємнiсть, а ще бiльша - татовi.
Дивнi вони, отi Чоботи, люди: нiби заприсяженi атеїсти, нiби в їхньому
котеджi анi хрестика нiде, анi святого образка, i нiби жодних релiгiйних
свят не святкують, а на Рiздво варять потаємно кутю, а на Великдень печуть
паски й галунять в цибулиннi яйця.
- То, сину, такий час настав, що люди навмисне виставляють... гейби на
воротях вивiшують... гейби таблички чiпляють собi на груди: ось якi ми,
мовляв, безвiрники, чорти ми рогатi, такi, якi дуже подобаються совiцькiй
владi... - зiтхали мої мама, коли, бувало, ми з нею на цю тему розмовляли.
- Або дуже хочуть тiй владi сподобатися, - додавали вони. - Колись, до
вiйни, як ще Польща у нас панувала, то дiялося навиворiт: святих та
побожних напоказ наплодилося багато. Так тодi було вигiдно. Видно, час
диктує людинi її поведiнку, вiдповiдно вона й мiняє шкiру,
пристосовуючись.
Того далекого Свят-вечора, коли ми сидiли за столом i вечеряли, знову
повели розмову про мої "партiйнi справи"; перед розмовою, перед вечерею
були сповненi, як з року в рiк, як i сто рокiв тому усi первовiчнi
рiздвянi, як мама казали, "приписи", а у тих приписах вимагається, щоб ще
перед тим, як внести до хати вiвсяного снопа - "дiдуха" й пласт сiна, щоб
розстелити його на столi пiд обрусом, треба покропити свяченою водою
ворота й стовпи на хвiртцi; а ще в саду я мав торкнутися долонею кожного
дерева, подякувавши за осiннiй урожай плодючий, i вдарити обухом сокири тi
яблунi й грушi, якi стоять яловi, й пригрозити їм, що коли не будуть
родити, то цього року будуть згладженi зi свiту; а ще я не повинен був
забути покропити йорданською водою покинутого за стайнею плуга, по ручки
чепiг засипаного снiгом, дарма, що той плуг, затуплений, iржавий, мертвий,
давним-давно не виїжджав у поле веснувати; а ще пiсля молитви в хатi перед
образами за душi мертвих я зарубував сокиру у хатнiй порiг, пам'ятаючи, як
це робили небiжчик мої тато, при цьому примовляючи: "Топорику мiй, вiрний
приятелю, у терновому вогнi викований, у свяченiй водi гартований, моєю
силою напоєний, стережи вiднинi й до прийдешнього Рiздва мою хижку,
пильнуй, щоб цей порiг не переступили нi смерть, нi слабiсть, нi дикий
звiр, нi нечиста сила, нi чоловiк iз чорними намiрами. Гостре твоє лезо, а
топорище крiпке. То най Бог нам помагає. Амiнь".
Предки напевно були мною задоволенi; я нiчого не забував iз
старосвiтських приписiв, а мама не могли натiшитися, що на родовому
подвiр'ї Ключарiв порядкує господар - i отже нiчого тут не змiнилося вiд
первовiку. По правдi сказати, вiд слiв i дiйств рiздвяних я теж мав
задоволення, вони, слова i дiйства, може, у наш рацiональний час були
наївними, може, таїли в собi магiю давнини, яку сьогоднi не можна
пояснити, бо що, наприклад, сьогоднi означає омивання рогiв коровi
свяченою водою... та, очевидно, нiчого пояснювати й не треба, хiба тобi,
чоловiче, мало того, що почуваєшся поєднаним iз прадавньою глибиною, що
ланцюг, початок якого висотується з мороку вiкiв, не обiрвався, ти його
тримаєш в руцi, ти його ланка, i вiн тобi, як це не дивно, потрiбний, бо
додає тобi впевненостi, сили до життя i... вiдчуття безсмертя.
Пiсля перших двох-трьох обов'язкових ложок кутi, мама питали мене без
передумов, чи "той Афоня" вiдчепився вiд тебе з своєю партiєю. Видно, вiд
першої нашої "партiйної" розмови на "Дубнику" в її душi засiлася
тривога... тривога, як колючка терну, болiла її i не давала спокою.
- Не тiльки Афанасiй Пиндилик, але й теща з Головою напосiдають: ступай
до партiї, поки просять, - вiдповiв я, повертаючись iз рiздвяних таїнств у
сьогоднiшнiй день. - Я збирався про це з вами поговорити. Або-або: мушу
вирiшувати.

- Власне, ти вже вирiшив без мене, - дорiкнули мама, пильно, гостро
глянувши на мене. - Чого питати? Я не маю права анi тобi дозволити, анi
заборонити. Я тiльки... я тiльки сподiвалася, що ця хмара тебе обмине.
Сподiвалася, очiкувала, що вона обiйде тебе десятою дорогою i... воднораз,
як це не тяжко признаватися, побоювалася, що хмара не проллється на тебе
дощем i ти залишишся посеред пустелi: не буде тобi доступу до наукової
роботи, до кандидатської дисертацiї, про яку ти мрiєш... я це добре
розумiю, знаю, що буде заборонена дорога й до поезiї, до видання книжок. В
останньому ти вже маєш сумний досвiд. - Свiчка, встромлена в хлiбину, що
вiднинi аж до Йордану буде називатися "Василем", потрiскувала, полум'я
моргало, немовби душi предкiв тiсним колом сидiли обiч мене з мамою i
важко дихали, слухаючи нашi проблеми; я подумав, що це були також їхнi
проблеми. Мабуть, не будуть байдужими, якою дорогою пiде їхнiй нащадок.

- Ми вже про це говорили, мамо, минулого разу. Я справдi вже вирiшив...
я не хочу залишатися на обочинi будь-якої дороги; я, може, не збираюся
зривати яблука в партiйному раю, але й не випадає менi викошувати гiрчак
на обочинi... гiрчак нiкому непотрiбний. Я хочу по змозi приносити користь
своєму народовi, як ви мене вчили, - випалив я скоромовкою, начебто
злякався самого себе, що до кiнця усього не скажу, завагаюся i вiдступлюся
вiд задуманого. Щоправда, рiшення не спало на мене в цю ж хвилину, не один
день я обдумував свiй крок i не один раз уже шматував уже написану заяву.
Якось Ольга, смiючись, склала шматочки до купи, п'яте через десяте
прочитала... прочитала й обняла.
- То вступай, вступай до тiєї партiї. Усi вступають. Чого ти себе
мучиш? Хiба ти гiрший вiд якогось Афонi? - Для неї не iснувало в життi
складностей, вона направду, як велика бiла риба, пливла собi в рiцi i її
не обходило, що дiялося на берегах.
- Ти мене не послухав, сину, - сказала мама сумно. - Ти вислухав тiльки
першу частину моїх мiркувань, вони спiвпали з твоїми, так, i ти поспiшив
потiшити мене, що вступаєш в Афонину компанiю. Я й не сподiвалася, що ти
так легко пiддаєшся... пiддаєшся, зрештою, перспективi бiлого хлiба. А
красивi слова про служiння... - i мама змовкли на пiвсловi. Я сидiв
приголомшений- поворотом їхнiх думок. Хату заповнила нiмотна тиша.
Котроїсь хвилини моргнула загрозливо свiчка й пригасла, мовби їй у тишi
забракло повiтря. Ми обоє з мамою слухали гнiтючу тишу, похнюпившись,
забувши про вечерю... слухали ми однак тишу не тiльки в хатi, а й
прислухалися до того, що дiється за вiкном на вулицi, в селi. Там теж
панувала глухота; там нiч придушила хати снiгом; там вулицi перегородженi
барикадами заметiв; там поснули пси; там замерзли, стали грудками льоду
колядники; там коляди, як ось "Бог предвiчний народився" були позамиканi,
як в'язнi, в чотирьох стiнах i квилили по-домашньому коло вiвсяних
дiдухiв, накрадених у жнива з колгоспного поля.

- Я подумала... - обiзвалися мама стиха, - що цей вечiр схожий на
цвинтар. А колись... який би вiн не був бiдний, а у вiйну - тривожний i
небезпечний, але завжди радiсний, веселий. Бог предвiчний народився. Бог
народився... Бога бояться твої афонi, сину. Усiх партєйних розставили нинi
на вулицях... i вчителiв, i трактористiв, i ланкових, та ще їм на допомогу
з району приїхали... всi залягли в засiдках i ловлять колядникiв. Молодi
заборонено, бо комсомольцi, учням заборонено, - усiм нам заборонено
колядувати й славити народження Христа, бо так наказували афонi вiд Москви
до Рогача. Вони мудрi, завтра й тебе примусять, як тiльки-но запишешся до
їхньої партiї, ловити хлопчакiв, котрi ходять iз звiздою, колядуючи. Та
коби лише тiльки це. Може, приб'ють тобi печатку на чоло i вже її не
вiдмиєш до скону вiку...
- Очевидно, - сказав я, зiтхнувши, - не обiйдеться без компромiсiв:
буду Боговi ставити свiчку, а чортовi - огарок.
- Ти б ще порадився з мудрими людьми. Наприклад, iз Данилом Вербенем.
Люди балакають про нього, що вiн немовби дивак, бо всiм старим цiкавиться,
давнiм, записує перекази, щось там замальовує у свої зошити, на полях
збирає черепки. Це, думаю, повиннi робити професори з Києва або зi Львова,
а не якийсь простий столяр iз мебльової фабрики в Рогачi. А вiн своє знає:
не одним плугом чи гиблем повинна жити людина. Земля наша - це непiзнанi,
ще не вiдкритi острови. Ти був у нього, у Вербеня? - Мама поклали менi на
тарiлку вареникiв iз грибами, якi вони варили, як i кутю, тiльки на
Святвечiр. - їж, сину, - припрошували. - А з Вербенем порадься. Вiдкрийся
йому, я тобi кажу вiдверто: страшно менi. Боюся, що перекопилять тебе в
Пиндиликовiй партiї обiцянками, ласками, вигодами, посадами. Будеш спiвати
де треба й де не треба, як тотi поети, котрi писали про сизокрилого орла,
батька рiдного, товариша Сталiна, що вилiтає iз-за високих гiр.
- Я був у Вербеня. I не один раз. Беру в нього книжки й консультуюся
стосовно моєї майбутньої дисертацiї. Заздрю наповненостi його життя...
життя, як повний житнiй колос. I якраз, мамо, у розмовах iз ним я у запалi
полемiчнiм перекреслював поетiв, що спiвають пеани партiї та сизокрилим
орлам i якi нiбито не знали, що орли були i залишилися
грифонами-стерв'ятниками, котрi виморили голодом Україну в тридцять
третьому роцi, котрi її розстрiлювали в тридцять сьомому й сорок першому,
й котрi переполовинили наш край по вiйнi: одних, повстанцiв тобто,
повибивали в нерiвних боях, у засiдках, половили зрадою; других - замучили
в тюрмах; третiх... сотнi тисяч вивезли в сибiрськi снiги. Аякже...
"Квiтуй, Радянська Україно!" Теперiшнi поети нiби цього не вiдаючи, далi
кукурiкають: "Нас партiя веде". Куди веде? Куди йдемо?
I знаєте, що вiдповiв менi мудрий Вербень? Вiн оповiв притчу про
коваля, який умiв кувати мечi, що ними вої боронили край. Одного разу
коваля полонили вороги й навмисне, для того, щоб вiн забув, як куються i
гартуються мечi, звелiли йому день за днем кувати кайдани. Коваль
скорився. Мiсяцi й роки кував вiн у своїй кузнi ланцюги ворогам на
радiсть, а чесним людям на рабство. Коваля вороги вихваляли попiд небеса,
надiлили його маєтками й кликали забавлятись в свої палаци. А люд його
прокляв. Кузню дзвiнку обходили як закляте мiсце. Спалили його хату.
Готувалася змова, щоб його вбити. Аж тут на старiсть пильнi очi донощикiв
виявили й куди треба донесли, що старий коваль водночас iз кайданами
виковує потаємно мечi, котрi щоночi виносять з його кузнi юнаки. I була
битва. Перемогли юнаки. I згадали вони про старого майстра, який їх
озброював. Пiшли до нього поклонитися. Але старий уже вмер, i юнаки
заледве розшукали на кладовищi забуту могилу. Вони поставили в головах
хрест, а на хрестi золдтом написали: "Вiн був великий, бо вмiв кувати
мечi". Хтось опiсля, прочитавши золотий напис, люто його перекреслив
квачем i розмашисте розтопленою смолою вивiв: "Вiн був ницим, бо кував
кайдани". Згодом ще хтось третiй викарбував на хрестi долотом: "Вiн був
людиною i час його ловив. Вiн великий у своїй величi й ниций - у ницостi".
- Гарна оповiстка, нема що казати, - зiтхнули мама. - Хтось її вигадав
собi на виправдання. Хтось... в усi часи, давнi й теперiшнi були люди,
яких ловив час. Тiльки менi здається. Данило Вербень не живе за приписами
проповiдуваної ним фiлософiї. А тебе навчає... - Мама сердилися не на
Вербеня, не на мене навiть, а на саму себе, бо не могли сказати твердо
"так" або ж "нi".

- Вербень - вiльний птах. Вiн обрав собi просте життя: на фабрицi пакує
меблi, голова його нiчим не забита, нi вiд кого не залежний, бо нiхто на
його посаду не зазiхає. Директору фабрики, чи, скажiмо, секретарю райкому
абсолютно байдуже, що якийсь там столяр - пакувальник Данило Вербень
замальовує до своїх блокнотiв дерев'янi мости, одежу стару жiноцьку чи
придорожний хрест. Хоч, можливо, i до Вербеня колись придивляться.
I зовсiм iнша рiч - я, вчитель iсторiї, який має за мету займатися
наукою i поезiєю... який на виднотi увесь. - Я подумав, що нашi з мамою
розмови про "Пиндиликову партiю" - це своєрiдне риття окопiс для оборони;
ми наперед виправдовували себе, знаходили причини i пояснення своїх
вчинкiв; мама теж вiдчували потребу в оборонi через свою нерiшучiсть
сказати синовi "нi".

Того Свят-вечора ми або не виходили з окопiв i розмовляли з мамою про
її здоров'я, про мої шкiльнi справи, про Настку й про Ольгу, про сiльськi
подiї, про люту цьогорiчну зиму, або ж, вiдступаючи далеко вiд окопiв,
згадували, як зовсiм недавно, "до совiтiв" ходили по хатах газди -
братчики з церковного сiльського братства й колядували про те, що в полi
плужок оре, а за тим плужком сам Господь ходить, Пречиста Дiва їсти їм
носить: у газдiвських колядах, простих, i, здавалось би, монотонних,
потужно бринiв басовою струною чар ста-ровiку; слова в колядi карбувалися
виразно, кожне слово оживало... i вже зникли слова, була довга нивка iз
кiлькома зораними "у склад" скибами, був Iсус Христос, сiльський iз
вигляду чоловiк, тiльки iз золотим нiмбом навколо голови, були неквапнi
воли в ярмах, були граки на скибах, що вишукували хробакiв, були невидимi
жайворони в безмежно високому небi, iще стояла край поля Божа Матiр iз
клунком у руцi, яка принесла Синовi снiдати. I ще чомусь ця молода
вродлива жiнка, яка теж, як її малювали на образах, мала золотий нiмб,
була схожа на мою маму.

Я до смертi, мабуть, до найменшої деталi буду пам'ятати образи,
видiння, що виникали в моїй головi, коли, сидячи в запiчку, малий i
принишклий, як миша, слухав газдiвську коляду; пiзнiше я зрозумiв, що
мелодiї газдiвських, парубоцьких ("на читальню"), жiноцьких та школярських
коляд, безлiч спiванок i коломийок вливалися нестримними потоками у мою
душу, додавали до кровi живлющого рiдного ферменту, робили мене таким,
яким я є, несприйнятливим до усього нелюдського, ворожого, чужого; i хоч я
буду носити партiйний квиток й нiби стану членом партiї, але це буде
тiльки зовнiшня форма, маска; квиток - це тiльки обкладинка, а ядро,
глибоко сховане, справжнiсть, зостанеться здорове й чисте.

I чисте, мамо...
- Знаєш, Павле, чого ми товчемося й товчемося навколо твого вступу до
партiї? - Мама знову повернулися до наболiлого, до чиряка. Обидвi руки
поклали на бiлий обрус. - Я давно розгадала причину, тiльки не зважуюсь
уголос признатися. - Вони, мама мої, нiколи не бавили нас, своїх дiтей,
зайвими пестощами й цiлунками, та й самi, видно, не потрiбували показної
вiддячної ласки, я змалку запам'ятав їх статечною i сильною... i
запам'ятав, що їх очi завжди горiли сухим i суворим вогнем; та й тепер
очi, дарма, що вицвiлi, бiлi, теж вдивляються у мене пильно й суворо, а
руки однак, оте висхле корiння, шукали моїх рук... шукали, знаходили й
гладили їх, пестили, i я зрозумiв, що мама наперед мене заспокоювали. - Я
з самого початку, коли ти лише розповiв про свою розмову з Афонею, знала,
що ми... нi, ти найперше будеш мати справу з братом, iз Зiновiєм. Кiсточки
його лежать на полi в Братишанах (Пам'ятаєш золоту стерню, обiч неї стояли
обчухранi вiтровiями дуби?), а душа його стривожено нипає помiж нами...
ходить, тупцює, б'ється об грати, котрими огороджений нинiшнiй час, який
Зiновiй не може збагнути, бо в його часi iснувало тiльки бiле й чорне;
хотiв би вiн бути тобi суддею, а менi готовий докоряти за потакування,
через це не може мене впiзнати... не може укластися йому в головi, що
рiдний брат, якого залишив малим, коли йшов у повстанцi, має стати
комунiстом, має стати ворогом, одним iз тiєї незлiченої тьми, проти якої
вiн воював i вiд кулi якої загинув; вiн, певно, теж готовий пустити в тебе
чергу з автомата, вбити, та тiльки автомат його заржавiв. Ти собi уявляєш
його муку? Ти собi, Павле, уявляєш, як вiн низько хилить голову перед
друзями, якi загинули разом iз ним в лiсах, i всi вони були прямi й
безкомпромiснi... й вони, напевне, тицяють у нього пальцями: "Маєш
брата-юду, запроданця. А хвалена твоя мама, Зенику, виявилася пересiчною
сiльською бабою. Де ж подiлися тая заповзята Ключариха, яка без сльози
випроваджувала тебе в повстанцi, примовляючи: "Йди, сину, воювати за
Україну"? Чому ж молодший вчений її син не викопає автомата та не знiме з
нього iржу та не наладує рiжок набоями?
Чи ти вважаєш, Павле, що я фантазую? Чи справдi пиндилики вимурують
стiну помiж братами, й ти завжди будеш почувати себе винним перед
Зеником... будеш вiдчувати, що на тебе нацiлений його автомат. А ти... а
ти теж озброїшся i, оглядаючись на мене, будеш цiлитися в нього?
Я не вiдповiв мамi нi пiвслова; я ходив по хатi, смалив цигарку за
цигаркою i думав, що в маминих словах є рацiя, останнiм часом я теж думав
про Зiновiя й про стiну, що нас роздiлить, i з ним власне я один говорив i
говорив, то виправдовуючись, то доводячи йому, що в теперiшнiй час старим
"шмайсером", який зручний для близького бою, багато не навоюєш. Пам'ятаючи
про автомат, треба освоювати iншу зброю - плуг. Так, мiй брате, плуг.
Бiльшовики давно перемiнили тактику фронтального наступу: вони пiдступно,
поволi розкладають молодi душi, розтопчують нацiональнi традицiї; триває
проповiдь "єдiного совєтського народа", бо нiбито наступила ера злиття
народiв; українська мова приречена на загибель, зречення рiдної мови,
прилучення до росiйщини вихваляється i пiдноситься у ранг прогресивностi,
а для тих, хто сумнiвається, розроблена теорiя "двох рiдних мов";
фальсифiкується iсторiя... в кожнiй iсторичнiй епосi що не дiяч - то
зрадник; власне i української iсторiї майже немає, залишилися в курсах
iсторiї в школi та вузах обкраєнi абзаци про Галицьке-Волинське
князiвство, Хмельниччину та Колiївщину, а все iнше - Росiя, царi,
декабристи, народники, робiтничi гуртки, Ленiн, революцiя, з'їзди партiї.
Тарас Шевченко пiдмальований пiд атеїстичного бунтаря, революцiйного
демократа, глашатая дружби народiв; Iван Франко цiле життя тiльки й мрiяв
про соцiалiстичний лад у Галичинi, заповзято пропагував Маркса й дописував
кавальчики до ленiнської "Искри"; Центральна Рада, Захiдно-Українська
Народна Республiка - зборища буржуїв, якi мрiяли, кому б дорожче продати
неньку-Україну; в Києвi палять українськi стародруки; в Галичинi то тут,
то там спалахують церкви й каплицi; корчують хрести на полях та на
роздорiжжях; iз музеїв вилучають твори митцiв, iмена яких поскребованi, бо
вони, Зенику, малювали українських князiв, гетьманiв, сiчових стрiльцiв,
Петлюру й Грушевського, i твори тi знищують або ж, як то ведеться у нас,
розкрадають; по селах, по зачинених церквах нишпорять облесливi
колекцiонери, якi видурюють за безцiнь iкони, речi ужиткового мистецтва,
навiть дзвони знiмають з дзвiниць й пiдпiльними стежками пачкують в чужi
краї; археологи з Москви та Ленiнграда, коштовностi, здобутi ними в
розкопах на нашiй землi, явно вивозять до своїх музеїв; письменникам
звелено писати про "прекрасну радянську дiйснiсть", а котрий iз них
зважується втекти в iсторiю, той запiдозрюється в усiх смертних грiхах;
тих же хоробрих, якi пробують говорити бодай про елементарнi права людини
чи про русифiкацiю, вихоплюють з людського гурту й за давньою доброю
сталiнською звичкою везуть у тюрми й табори. Чи ти уявляєш, Зенику -
брате, який вал потопту котиться по Українi... хвиля за хвилею, яка
пустеля духовна дедалi стає ширшою i глибшою. Сiють та сiють товаришi
бiльшовики пiсок, на якому ростуть хiба що бур'яни, отруйна хопта. З
України зосталася ватерка, кволе полум'я ледве блимає, а студенi вiтри
готовi до решти засипати її пiском, залити водою з калюж, розтоптати,
спалити, а попiл розвiяти... i я ще дивуюся, брате, що ватра iще не
погасне, мабуть, глибоко вкорiнений наш народ, вiн, як трава пiд ногами -
топчи її, викошуй до стебельця, виполюй, а вона навеснi таки зазеленiє.
Одначе, брате мiй Зiновiю, мусить хтось до тiєї ватри пiд-кидувати дровець
й стерегти кволий вогонь. Заняття це непомiтне, на полонинах вiвчарi
називають тих, якi стережуть, щоб вогонь у ватрi не погас, спузарями, ти,
певно, чув про них; я хочу бути спузарем; я буду щасливий, коли афонi,
самi того не вiдаючи, допустять мене, перевiреного й довiреного, з їхньою
перепусткою до ватри i я, скiльки зможу й скiльки вдасться, стерегтиму
вогонь.
Це так красиво говориться: стерегти вогонь. В буднях я стою перед
дiтьми, перед їхнiми допитливими очима й вишукую спосiб, як би непомiтно
засiяти в їхнi душi зеренце з того поля, на якому загубилася твоя могилка,
мiй брате. Очевидно, це дуже складно, це дуже небезпечно, це дуже пинява
робота, але iншої ради нема. Автоматом потопт не зупиниш, по потопту, по
облозi треба знову й знову ходити з плугом... i я хочу ходити з плугом, i
байдуже менi, що напишуть на моєму хрестi.

Мамi навкучила мовчанка, вони тоненько, впiвголосу, немов повiсняну
нитку прядучи, заколядували, що Бог предвiчний народився прийшов днесь iз
небес; коляда пливла одним руслом, а другим руслом перекочувалися маминi
думки; мама не спускали з мене пильного погляду, i знову їхнє обличчя
набрало пташиного виразу, а менi здавалося, що вони слово в слово читають
мою розмову iз Зеником.

- Поставте свiчку в церквi за упомин його душi, - попросив я маму. -
Вiд себе й вiд мене. Ми з ним у згодi... ми з ним в однiй сотнi, мамо. Я
навiть думаю - це, певно, єретична думка, - що коли б не було Зеника i
його друзiв, коли б не було їхнiх смертей та їхнього терпiння, то такi, як
я, були б iнакшими, гiршими. Ми часом лише вдаємо, що їх, лiсових хлопцiв,
забуто, що нiхто не пам'ятає їхнiх могил, дехто, може, має на повстанцiв
жаль або й гнiв, бо вiйна-вiйною i рiзне отже траплялося, їхнiй чин живе
помiж нас... чин - це стремлiння, ядро, а що зверху... а який значок... а
яка книжечка червона в твоїй кишенi... а яка печатка - це лише маска,
маска вкрай потрiбна, iнакше не виживеш, нiчого путнього без неї не
зробиш. Тисячi тисяч ходять нинi в масках. Уявляєте плугатарiв, що орють
потоптане поле, в масках... жахливе, щоправда, видовище, прокляття цiле.
Та iншої ради нема.
Свiчка встромлена в хлiб, який до Йордану буде називатися Василем, а
хлiбина пiд ним - Меланкою, майже догоряла; в хатi пахло сiном, духом
прив'ялого вiвсяного снопа, свiжим хлiбом i ярим воском.
Ой у полi-полi там плужок оре,
А за тим плугом сам Господь ходить... - знову ми з мамою колядували.
Котроїсь митi я заплющив повiки i мимохiть побачив поле... i побачив себе
у полi за плугом.

Боже, поможи.

Висить моя полотняна торба на клинку, наповнена не покаянним камiнням
чи жебрацьким напрошенням, милостинею, а повна вона моїх роздумiв, розмов,
сумнiвiв, i хоч iсторiя з "Пиндиликовою партiєю" минулася, набуте в торбi,
як кажуть, придасться на кожен день.

4
Iсторiя з "Пиндиликовою партiєю" почала минатися з того дня, коли
партiйний секретар Афанасiй Пиндилик перестрiв мене, коли я повертався
додому пiсля урокiв, навпроти колгоспної контори й запросив до себе в
кабiнет. На диво, не був пiд хмелем, як це звичайно траплялося. Вибiлена
сонцем гiмнастьорка на ньому була чисто випрана, бiлий комiрець пiдшитий,
а пряжка офiцерського паска старого зразка iз зiркою була надраєна до
слiпучого блиску. Туго пiдперезаний, з цiлим iконостасом орденських
планок, у чоботях, що поскрипували, Пиндилик виглядав так, немов зiбрався
на чергове здибання з однополчанами своєї дивiзiї. Я рiдко його бачив
зiбраним; вiн гасав по селу й по полях на своєму "газику" завжди
розчервонiлий, добре напiдпитку, безпардонний, не знаючи стриму в лайцi...
i, щоправда, не знаючи стриму в роботi. Вiн був добрим помiчником Чобота,
бо, власне, офiцiйно називався його першим заступником, i дорученi
завдання сповняв ретельно, "аби там кров iз носа", як любив повторяти. Мiй
тесть хвалив його як мiг i казав, що Пиндилик має "добрий" характер, але
надто вже запальний, нетерплячий, часом навiть готовий до бiйки. I надто
iдейний, такий, що його в районi бояться секретарi; голомозий, "пiд
Котовського", з кiнським обличчям, iз випуклим "адамовим яблуком" на
довгiй шиї вiн справдi не викликав симпатiї. Коли ж упадав у гнiв, бiлiв,
як полотно, а руки в нього тряслися, i слиною бризкав - тодi виглядав на
людину, яка себе не контролює, на шизофренiка.

Переповiдали, що Пиндилик на фронтi був контужений i на всяк випадок,
"якщо вийде з себе", носив у гiмнастьорцi посвiдку, що стоїть на облiку в
обласному психодиспансер!. Чи так воно було насправдi - не можу твердити,
зате мушу визнати, що за рiк, поки я вiдбував у партiї кандидатський стаж,
не мав iз ним нiяких суперечок, ставився вiн до мене коректно, а я своєю
чергою ретельно сповнював простi кандидатськi обов'язки: випускав
загальношкiльну стiнну газету, один раз на тиждень проводив у "червоному
кутку" на фермi полiтiнформацiю з доярками i телятницями.
Афоня припросив мене сiдати у крiсло за полiрованим столом, а сам
розмашисте, порипуючи чобiтьми, походжав по кабiнетi, обкурюючи
"бiломорканалом" членiв полiтбюро на чоловiй стiнi. Я теж запалив цигарку,
зацiкавлений: а про що власне збирається зi мною нинi говорити товариш
Пиндилик.
- В мене сьогоднi празник, ти й не помiчаєш, - сказав вiн дружелюбно,
зупинившись перед столом, i тицьнув пальцем у новiсiнький орден на грудях.
- Сьогоднi у вiйськкоматi, понiмаєш, вручили орден Отечественной войни
третьої ступенi. Не забувають старого вояку, - засмiявся сам до себе. -
Ну, конєшно, орден небольшой, але обмить полагается. А я замiсть того, щоб
скоромним дєлом заняться, мушу з тобою отут...
- Хiба щось сталося? - спитав я.
- Нiчого не сталося, - вiдповiв Пиндилик. - Просто настала пора всерйоз
побалакати з тобою. Ти вже збираєш рекомендацiї... невдовзi, понiмаєш,
переведемо тебе з кандидатiв у члени партiї. Ото ж, хотiв би я почути: чи
ти вже почуваєш себе комунiстом.
- Як усi, - вiдповiв я надто бадьоро. - Статут знаю. Партвнески сплачую
справно. Партiйнi доручення виконую. Що бiльше? - Я розмовляв iз ним
вiльно, навiть весело; в менi не закралося й здогаду, що стою перед
нелегкими випробуваннями.
- Я питаю, чи почуваєш себе комунiстом? - повторив парторг. У його
пальцях хруснула цигарка й вiн запалив другу. - Дуже легко тобi,
понiмаєш... статут... бабам _на фермi газетку читаєш. Партiя розпростерла
тобi навстречу руки... по блату, завдяки тестю, розпростерла: вступай,
мол, у мої ряди, товаришу Ключар. Чи не так? - Афоня був спокiйним,
принаймнi стримував себе.

- Ну, допустимо, що так, - вiдповiв я безпечно. - Я до партiї не
просився. Ви запропонували торiк, я, подумавши i все зваживши, подав
заяву. Хiба я недостойний цiєї честi?
- Легка тобi дорiжка в партiю простелилася, понiмаєш. Надто легка, да.
- Стояв навпроти стола, попасав мене очима, а пальцями вибивав якийсь
марш. - Я у партiю на фронтi вступив напровеснi сорок четвертого года,
коли пiдбив третього фашистського танка. Тодi аж змилосердилися надi мною,
а до того дверi для мене були замкненi наглухо. Ти понiмаєш? Я не один раз
стукав, а менi вiд ворот - поворот: поповских синков не принiмаємо. Ти про
цей рядок iз моєї бiографiї знаєш, нi? А ще iсторик. Я, брат, iз
Днiпропетровщини, откуда всi лучшiї люди, як от товариш Щербицький i
другiє єсть iще кадри у Києвi та у Львовi - люди надiйнi. Тiльки вони
робочого проiсхожденiя, а я - попiвського роду. Їм було легше. Щоб у
комсомол мене прийняли ще в тридцять шостому я зрiкся свого старого й
водночас усiєї родини - матерi й двох сестер. Я їх, понiмаєш, зненавидiв,
отродьє буржуазне, i дотепер не знаю: живi вони чи видохли. Папаня, чув я,
вiдкинув копита аж у Перемишлi у сорок четвертому. Втiкав iз фашистами й
усяким збродом перед совєцькою властю, бо за окупацiї молився, мать його,
щоб згинув товариш Сталiн i все наше воїнство. Тому партiя i посматрiвала
на меня кривим оком, що, до речi, було цiлком справедливо. Я на фронтi,
понiмаєш, кров'ю доказав, що назавжди вiдчахнувся вiд попiвського пня й
iскупiл грiхи... я дивлюся партiї в очi, як младенец непорочний. Як сказав
поет: нема зерна неправди за мною.
- У мене теж нема, - сказав я не заради принципу, не задля того, щоб
себе iз ним зрiвняти, я й не думав iз ним рiвнятись, а лише для того, щоб
швидше спрямувати його вогонь на себе; я здогадувався, що вiн кружляє
навколо, як лис навколо курника, не випадково, бо й не випадково перестрiв
бiля контори; вiн уже тримав мене на прицiлi; Пиндилик не мiг жити без
вичитування моралi, без запiдозри в шкiдництвi, копирсання пiд час
перевiрки рiзних скарг, заяв i особливо - "сигналiв", це була його стихiя.
Вiн не мав вiд своєї, сказати б, громадської дiяльностi нiякої побiчної
вигоди, у Черченi переконалися у його непiдкупностi, навiть горiлкою, якою
вiн заливався, не можна було його купити; горiлку товариш пив, але
партiйної совiстi, як сам любив говорити, не пропивав. Його iдейностi й
партiйностi не могли витерпiти нi перша, нi друга, нi навiть третя
дружина. Так принаймнi говорили всезнаючi сiльськi куми.
У Черченi вiн появився десь наприкiнцi п'ятдесятих рокiв пiсля
закiнчення у Бистричанах дворiчної школи голiв колгоспiв, але
господарювання на полi й на фермах давалося йому, як цигановi мулярка, i
"район" переорiєнтував свою "кадру" на партiйну роботу.
Зрiдка наїжджали до нього дорослi дiти вiд усiх трьох жiнок, якi однак
довго в батька не гостювали: давалися взнаки, певно, постiйне батькове
полiтикування, запущенiсть житла (вiн жив у спорожнiлiй хатi, господарiв
якої вислали в Сибiр), а найбiльше Пиндиликових нащадкiв мучила
вiдчуженiсть, а то й ворожiсть цiлого села до їхнього непогамовного
батечка.
- Що в тебе нема? - перепитав Пиндилик, не зрозумiвши моєї реплiки. -
Зерна неправди, так? - засмiявся. Вiн смiявся зубами, зуби мав бiлi,
рiвнi, красивi - нiкотин їх не брав. - Та ви всi тут, понiмаєш, на
Западной одним миром мазанi i одним духом, бандерiвщиною дихаєте. Теж менi
ангел-херувим знайшовся.

- До ангелiв себе не причисляю, Афанасiю Тимофiйовичу, але й до ворогiв
радянської влади прошу мене не зараховувати: у бiлих армiях не служив, в
iнших партiях не перебував, за кордоном не був i родичiв там не маю, -
вiдбився я анкетними даними. - Старший брат загинув на фронтi за радянську
владу. Батько теж був поранений на Дуклi. Про який бандерiвський дух
говорите... та й чому раптом про це говорите?

- Бо я, понiмаєш, зобов'язаний... бо я партєйний секретар, бо надходить
термiн приймати тебе в члени партiї. А єсть, так, єсть сигнали, що тебе до
партiї на гарматний вистрiл не можна пiдпускати. Понял? - сказав вiн iз
притиском.
- Сигнали можуть бути й фальшивими, - вiдповiв я i мислено озирнувся
назад на свої можливi й неможливi грiхи.. Хтось-щось довiдався про
Зiновiя? Боротьба його i його смерть були тайною моєю i маминою та ще тiєї
жiнки з Братишан, яка поховала його в нiмецькому шанцi. Став йому вiдомий
змiст рецензiї на рукопис моєї поетичної збiрки? Трапилися якiсь
iдеологiчнi "проколи" в школi? Чи Хмура Настя вдома пiдслухала мої
необережнi реплiки?
- Ми сiчас перевiримо сигнальчики, понiмаєш... якби на слiдствi. Й
побачимо, який ти чистий перед партiєю. - Вiн сiв до стола навпроти мене i
з папки, що лежала на столi, висмикнув кiлька папiрцiв. - Ну от перший
вопрос, товаришу Ключар. Стало в районi вiдомо, що ти хрестив свою доньку
в греко-католицькому обрядi. - Афоня поглядав на мене холодно, презирливо.
В продовжних глибоких зморщках його довгобразного обличчя чорно сидiла
злiсть. Великi руки лежали на паперах, як двi розпластанi жаби, що готовi
до стрибка. Ленiн за його плечима на стiнi, наставивши вухо на нашу
розмову, косо позирав на iконостас, своїх послiдовникiв.
Грiх мiй був справдi великий; хрещення Настусi теж належало до тайни,
яку знали мама, я i Ольга. Однорiчна дитина, очевидно, не могла вилепетати
тайну бабi Настунi. Хтось... Зрештою, що було дивуватися? За отцем
Назаруком, який не прийняв православ'я, й пiсля таборiв продовжував таємно
вiдправляти по хатах i в лiсах Службу Божу, хрестити дiтей й вiдспiвувати
ночами померлих, напевно стежили явнi i тайнi гебiсти, котрийсь з них
вислiдив, що священик вiдвiдав мою матiр, не було великих труднощiв й
вичислити хрещення нашої малої.
- Що правда, то правда, - не став я вiдпиратися. - Це сталося без мого
й Ольжиного дозволу. Я прецiнь знаю, чим хрестини для мене пахнуть. Чого б
я ризикував? Але мої мама, скориставшись, що Анастасiя Степанiвна з
Головою поїхали на курорт, а нам з Ольгою забаглося послухати капелу
бандуристiв iз Струсова, що давала концерт у Рогачi, i _ми залишили дитину
на неї, перехрестила онуку. Якийсь мандрiвний пiп, як на зло, прибився до
хати... - В моєму поясненнi майже все було правдиве, майже... бо ми з
Ольгою навмисне вибралися на концерт. - Самi розумiєте, Афанасiю
Тимофiйовичу, Ольга, моя дружина, яка вихована в атеїстичному дусi, не
дозволила б, щоб на її родину впала пляма. Вона в мене має свiй погляд на
релiгiю взагалi й на католицизм зокрема. Та що зробиш тепер... не
повернеш... сталося. Не буду ж битися з старою матiр'ю. Чи не так?
- Твоя мама тоже штучка. Менi доносили: дуже нацiональне свiдома. До
вiйни, за Польщi, в читальнi крутилася: вистави, понiмаєш, концерти,
фестивалi. Дивно, що вона не замазала руки в бандерiвському пiдпiллi. Або
й замазала, Та тiльки не доказано. Нi, не дурно якраз до неї заблукав
унiатський пiп.
- До неї смерть добирається, товаришу Пиндилик, - спалахнув я. - Стара
вона... не боїться нiяких погроз.
- Но-но, - цвиркнув Пиндилик зневажливо крiзь зуби. - Ти, понiмаєш,
только не кип'ятися. Твоя теща правильно тебе зхарактеризувала: яблуко вiд
яблунi далеко не вiдкотилося.
- Моя теща, шановна наша Анастасiя Степанiвна, любить висловлюватися
афоризмами.

- А ти- - зубатий... ти тихий, непомiтний, сiрий зубатик, так? - Афоня
начебто вперше мене побачив. - Хто б подумав, що є у тебе зуби... дуже вже
ти з вигляду благий та божий. - Вiн добув з кишенi гiмнастьорки дротянi
окуляри, якими рiдко користувався, протер скло й крiзь них поглянув на
мене... поглянув на мене якось по-новому, iнакше, нiж дотепер; я зрозумiв:
дотепер я був для нього лише зятем товариша Голови й Хмурої Настi,
приймаком, ласим на красиву молодицю й придбанi Головою статки, а вiд цiєї
хвилини вiн немовби вiдсiк мене вiд Голови, вiд Хмурої Настi й навiть вiд
Ольги, я побачив ув його очах злорадiсний блиск; Афоня наперед святкував
якщо не перемогу, то принаймнi був готовий битися й перемагати. - А якщо,
Павлушо, - мовив вiн фамiльярно, весело, - ми виб'ємо тi зубки?
Я рiзко скочив з стiльця.
- Менi вiдомо й усi люди в Черченi знають, що ви, товаришу Пиндилик,
любите iнколи грубiянити. Я просив би не розмовляти зi мною таким тоном. -
Ольга потiм мене сповiдала, що не треба було викликати вовка з лiсу.
Одначе, коли б я i промовчав, нiчого не допомогло б: вовк уже був тут.
- О, - Афоня картинно розвiв руками, - iзвiнiтє, я зовсiм забув, що маю
справу з всраною iнтелiгенцiєю. Пардон.

Я був готовий хряснути дверима. Вiн ухопив мене за рамено.
- Сiдай i слухай, партєйний секретар з тобою, понiмаєш, говорить! -
крикнув i вдарив кулаком об стiл. - Я до тебе по-пролетарському - понiмать
нада. Кирпу не гни, бо обiсраний ти увесь... i я хочу знати, чи дуже ти
смердиш ворожим духом.

- Якби смердiв, то на те є кадебе, - вiдповiв я коротко.
- Кадебе шукає вчинкiв, дiй, а не запаху... бо нiбито за душок у нашiй
країнi не судять. Шкода. Мене ж якраз цiкавить цей душок, понiмаєш. -
Афоня вiдкинувся на крiслi й простягнув пiд столом ноги. - Ну ось,
наприклад, донесено менi й напевне ще декому, хто повинен про це знати, що
ти, випросивши в тестя автобуса, повiз восьмикласникiв на екскурсiю до
Скита Манявського...

- Що ж у тому було ворожого? - перепитав я. - Екскурсiя школярiв
запахла антирадянським димком? Скит Манявський - вiдома мiсцина в iсторiї
України i я, як учитель iсторiї, почувався до обов'язку повезти туди
дiтей. I вам би порадив поїхати туди котроїсь недiлi. Це недалеко... Дуже
мальовниче мiсце: лiс, смереки, гори, чистий, як сльоза, потiк. I
повiтря...
- Не за повiтрям ти возив туди дiтей, що нi? Нашпиговуєш їх iсторiєю,
заражаєш, понiмаєш, нацiональною романтикою.
- Я педагог, це мiй обов'язок, - я намагався тримати себе в руках.

- В обов'язки вчителя iсторiї не входить органiзацiя екскурсiй... i
шкiльною програмою, понiмаєш, це не передбачено. Ти їздив також у Галич,
де була столиця Галицького князiвства, товкмачив школярам про князiв, про
бояр, про могутнiсть Галицької держави.
- Це написано, до вашого вiдома, в пiдручнику, - стиснув я плечима.

Парторг хитнув головою.
- Справдi, там написано, я перевiряв. Бачиш, як я ретельно готувався до
розмови з тобою. Мусив, понiмаєш, пiдкуватися. Образованiє, сам знаєш,
сельськохозяйственноє та й то скороспiле. - До речi, Пиндилик любив
пiдкреслювати свою неосвiченiсть, вiн начебто цим гордився. Мовляв,
дивiться, я, що скiнчив два класи й один коридор, маю над вами владу. -
Тiльки, дорогий мiй Павлушо, у пiдручнику не написано, що суздальськi
князi випрошували в Галичi майстрiв, котрi будували їм храми. Нiбито
Суздаль, счiтай современная Росiя, не спроможна була без Галича й путящу
церкву збудувати, так? Це знаєш чим пахне? - Афоня лiг грудьми на стiл й,
перехиливши голову, знизу уверх свердлив мене усмiхненим переможним
поглядом.
- Не знаю, чим по-вашому пахне, - я й собi засмiявся, хоч, мабуть, було
менi не до смiху. Парторг справдi готувався до розмови зi мною, хтось його
консультував, бо звiдки йому, бiдному, було знати що галицькi зодчi
будували в Суздалi храми. Але й хтось з моїх школярiв намотав на вус
сказане мною на Крилоськiй горi пiд Галичем... намотав i донiс. Чи, може,
випадково в розмовi зi старшими, з учителями, з родичами хтось
попiдкреслював цi iсторичi деталi. Чи таки хтось з учнiв був навмисне
нацiлений: слухай-но Ключара, зважуй кожне його слово, а котре слово
пiдозрiле, то...
Менi не хотiлося вiрити у передчасну зiпсутiсть котрогось юнака або
дiвчини з мого восьмого "а"; я їх любив, i менi здавалося, що їхнi очi теж
променяться, коли я заходив до класу. Мiж ними i мною напиналися невидимi
струни, що єднали нас; я був упевнений, що нi одне моє слово не пропадає
марно, не падає на камiнь пiд ноги, а западає їм у серця, це я бачив по
їхнiх очах, вдячних, свiтлих i захоплених. Я, очевидно, був надто
самовпевнений.
Я згадав, як ми стояли цiлим класом на Крилоськiй горi на тому мiсцi,
де археолог Ярослав Пастернак iще в тридцять сьомому роцi розкопав
фундаменти столичного храму Успення Богородицi... стояли i слухали... i
слухали, як гудуть давно розколенi дзвони, як у храмi Успення спiвають
пiвчi хвалу землi Галицькiй i князевi... як грають бойовi сурми... як на
велелюдному торжищi вихваляють свої товари вiрменськi, арабськi купцi,
гостi з Вiзантiї, iз Угрiв, iз Ляхiв.

Ми слухали на Крилоськiй горi iсторiю; я чарував учнiв iсторiєю й вони
були пiдвладнi моїм чарам; я почувався чарiвником, щедрим i добрим, i тодi
я навiть не подумав, що котрийсь з моїх учнiв, хитро посмiхаючись, збирав
мої слова в кишеню.
Плакала моя душа...
Я мiг вiдповiсти Пиндиликовi, що й поза шкiльними пiдручниками в
росiйських таки авторiв можна прочитати про впливи галицького зодчества на
зодчество Суздальської Русi, й крамольного, отже, тут нiчого немає,
Суздаль тодi тiльки розбудовувався i заселявся. А Галич уже славився своїм
многолюддям, майстрами-зодчими, котрi своєю чергою вчилися в майстрiв
сусiднiх країв. Це так природно...
Проте я промовчав; я, мабуть, був приголомшений пiдозрою про те, що
помiж моїми учнями засiявся, як стоколос посеред чистого жита, донощик; я,
безперечно, журився i своєю долею, не випадково ж Афоня допитує мене, як
слiдчий, але й болiла мене доля того юнака чи тiєї дiвчини, котрi вчаться
на догоду парторговi зраджувати свого вчителя.

- Ну, що? - Афоня загнав мене у глухий кут. - Не маєш чим прикрити свiй
прихований нацiоналiзм? То-то, браток. У мене тут зареєстрованi всi твої
вивихи... я все знаю про тебе, кожний твiй крок, навiть слово кожне
записане, - i вiн твердим жовтим нiгтем ударив по паперi.

Настав для мене час боронитися. Звинувачення у "прихованому
нацiоналiзмi" навiть в устах галайкуватого Афонi, якому вибачалися гострi
вислови, означало посвист кулi бiля вуха. Я думаю, Майстре, що ви теж
знаєте, як бренькають кулi попри вухо: одне тiльки слово - i ти вже ворог.
- Ви розумна людина, Афанасiю Тимофiйовичу, - я намагався розрядити
напруження, - i не можете на основi... на обривках... на кавалках
висмикнутих iз контексту фактикiв, випадкових моїх... та й чи моїх слiв,
очевидно, помилково кимсь тлумачених, робити узагальнення.
- Я роблю, Павлушо, не узагальнення, - перебив мене Пиндилик, - а
висновки. У райкомi проаналiзували: твої випадковостi стали системою.
Сигнал поступив не тiльки про Галич. Ось тут, у моїй бумажцi записано, що
в Скитi Манявському, з якого ми почали розмову, ти вихваляв перед дiтьми
гетьмана Iвана Виговського, який нiбито давав грошi на цей монастир... i в
ньому, в Скитi похований. Ну, звiсно, нiякої гетьманської могили там нема,
але, ти, понiмаєш, Виговського навмисне витяг на бiлий свiт, щоб реб'ята
запам'ятали це iм'я... iм'я гетьмана, який воював з Росiєю i навiть
перемiг її у якомусь там бою. То що, Павлушо, Виговський теж випадковiсть?
Та i це не все. Того писателя, Iвана Вишенського, який був за
пра-вославiє проти унiї i котрий побував у Скитi, ти розмалював як
обмеженого ченчика, який не бажав сприймати просвiтницьких вiтрiв, що дули
з Європи. Ти так казав?
Я був обеззброєний; я справдi так говорив, донощик начебто записував
мою бесiду в Скитi слово в слово.
- Допустимо, я маю про Вишенського свою думку... я маю право...

- Власну думку можеш тримати при собi, - вiдрiзав Афоня. - На людях ти
повинен мати сужденiя точно такi, як в учебнiку. Понял?

- Тодi я винен, Афанасiю Тимофiйовичу, - почав я каятися.
- Ти винен, понiмаєш, i в iнших прогрiшеннях, як сказав би мiй папаша.
Ти, например, комусь там бздiв, що нiбито сiльрада разом iз партiйною
органiзацiєю дурницю були замислили обернути недiючу церкву Святого Духа в
музей атеїзму. Всi, виявляється, дурнi, а ти _адiн - мудрий. Людей надо от
релiгiї вiдривати, а ти, кандидат партiї, виступаєш фактично проти лiнiї
партiї у вихованнi трудящихся.

Є тут й iншi сигнальчики... менi доручено розiбратися, перевiрити...
розкусити, що ти єсть за людина. - На цей раз Афоня глянув на мене
привiтливо. Борозни на його лицi потеплiли.

- I що далi? - спитав я. - Маю каятися i виправлятися?
- Понiмаєш, - Пиндилик гладив долонею блискучу лисину. - Тут каяття не
поможе. Тобi не мiсце в партiї й ми, брат, ошiблiсь, що пiшли на поводку
твого тестя i декого з району й прийняли тебе кандидатом. Тепер я бачу...
тепер я переконуюся, що ти мав намiр пролiзти в партiю з ворожими
намiрами. Збори вiдберуть у тебе кандидатську карточку, це як пiть дать.
Я похолов; я був необережним, безпечним, i тепер усi мої плани,
пов'язанi з членством у партiї, були загроженi. Лiпше було взагалi не
заходитися з партiєю, з самого початку треба було вiдпекатися, зiслатися
на молодiсть, непiдготовленiсть, оборонитися вiд Афонi знаменитою фразою,
що я, мовляв, до партiї не дорiс. А я скiльки намучився з своїми
сумнiвами, ваганнями, як довго зважував "за" й "проти", як боявся
компромiсiв, якi я надiї покладав на правило:

"Боговi - свiчка, чортовi - огарок".
Вiдомо, що суб'єкт, який зупинений з iдеологiчних мiркувань на дорозi
до партiї, викликає недовiр'я й пiдозрiння; начальство його дискредитує на
роботi,... та й роботу доручають йому третьорядну, чорнову, в колективi ж
такого невдаху обходять десятою дорогою, ти стаєш для людей небезпечним.
Ти... нi, ти не скажений пес, ти пес острупiлий, увесь у пархах.
Вигляд у мене був напевне жалюгiдний; я не належу до панiкерiв, не
бракує менi оптимiзму й сподiвань на Божу помiч, але тут я упав духом...
упав i лежав знищений, потовчений.
- То що, Тимофiйовичу, нема нiякого порятунку? Доведеться таки покласти
кандидатську карточку? - питав я парторга по-синiвському тремтливо,
благальне. У цю хвилину я бачив себе збоку... бачив такого покiрливого,
приниженого, який, здавалося, був готовий плазувати перед Пиндиликом.
Гидота! Я себе ненавидiв. Мало бракувало, щоб Ключар такий, яким вiн є, не
плюнув на Ключара, скрученого у вужевку товаришем Афонею.

- Менi, понiмаєш, теж тебе жаль, - цiлком начебто щиро промовив
Афанасiй Пиндилик. - Ти мене знаєш... я - шалапут, нервус, але зла в серцi
не ношу. Правда? Нiби я не знаю, що означає для тебе осєчка з партiєю. Два
днi, считай, сушу собi голову. Тесть твiй, якого я ввiв у курс дєла, i
теща, да, Анастасiя Степанiвна, теж журяться. - Афоня помовчав, жуючи
цигарку. За вiкном парткому, очевидно, тривало життя: перевальцем
посувався по дорозi трактор; пробiгла, як лисиця, легковичка; двi жiнки,
на хвiртцi стоячи, вимахували руками, взаємно щось собi доводячи; хиталися
пiд вiтром тополi, що росли за вiкном; червоно горiло на заходi сонце.
Одначе життю за вiкном парткому враз вiдняло мову, свiт був заснований
нiмотою, як прозорим склом. Я тiльки-но чув, як гупало в грудях серце. - Є
тут, понiмаєш, один вихiд... ну да, можна твої грiхи полатати... вiд тебе
буде залежати. Тiльки я повинен мати гарантiю, що не проведеш, що я можу
бути впевненим за тебе й можу ручатися перед партiєю своєю репутацiєю.
Ответственное дєло, скажу тобi... - Афоня не спускав з мене очей, в яких
(я помiтив) поблимували бiсики; це був веселий погляд кота, що тримав пiд
лапою притлумлену мишу.
- Буду старатися не пiдвести вас, Тимофiйовичу, - промовив я i наперед
угадував, мучився, чим то я маю латати свої грiхи. - Слово даю.
- Слова замало, - рiшуче вiдповiв парторг. - Я тобi, понiмаєш, казав,
що своє членство в партiї я заробив кров'ю... ми партєйцi-фронтовики були
пов'язанi, як би сказати, однiєю верьовкою. Така верьовка й тобi
знадобилась би, щоб ти не мiг, як теля, вибрикувати вправо-влiво. Коротше:
даю тобi партiйне доручення, i коли виконаєш його, то мене переконаєш, що
до смертi пов'язуєш свою долю з комунiстами. Усе iнше забудеться, панял?
Чи ти готовий до цього iспитанiя?
- Я слухаю, Тимофiйовичу, - промовив я, вiдчуваючи, як чомусь затерпли
мої губи.

- Цiєї ночi вiзьми лопату й розгреби одну могилку на цвинтарi сiчових
стрiльцiв. Понял? П'ятнадцять хвилин роботи, - реготнув Афоня. - Ти, бачу,
злякався, начебто я посилаю тебе когось убити.
Я спохопився iз-за стола.
Мене прошило громом; темна кров залила менi душу... не кров то була -
сором i ганьба... i гнiв; я ухопив Афоню за петельки, аж трiснула на
грудях гiмнастьорка. Я i сам не пам'ятаю, як це умить сталося... як умить
вибухнув криком застиглий дотепер свiт. А сонце розкололося на скалки.

Усякого... усякого можна було очiкувати вiд бiснуватого Пиндилика, але
такого пiдленького... Чи є велика рiзниця у тому, що послати вбити людину,
чи запропонувати: вбий людину в собi? Менi стрельнуло до голови, що всi
вони - Афоня, Хмура Настя, Чобiт усi, отi пiдглядачi й пiдслуховувачi,
котрi "сигналiзували" до району, давно змовилися супроти мене, навмисне
нанизували на волосiнь кожне моє слово, щоб обкласти мене "грiхом",
компроматом, як вовка обкладають червоним шматтям, їм, очевидно з самого
початку не сподобалися мої уроки в школi й членством у партiї замислили
мене приручити. А я, дурний, ковтнув приманку разом iз гачком...
Чи я один?
Я згадував, що на стрiлецькому цвинтарi в Страдчiй долинi я бачив...
Господи, я бачив три зруйнованi могилки, три бетоннi хрестики, потрощенi,
бiлiли, як кiстки, в бур'янi. То отже, не мене першого Афоня посилав на
злочин... i хтось таки повис, як вiшальник, у парторговiй петлi. Хто б то
мiг бути: котрийсь з учителiв, агроном, зоотехнiчка, завiдуючий колгоспним
гаражем? Хто з них убив самого себе? А чи... А чи убив? А чи той, що
розкидав могилки, мав у собi самого себе?
- Слухайте ви, мерзотнику! - кричав я, захлинаючись гнiвом i жалем за
самого себе - до чого я докотився. - Як ви наважились подумати, що я
здатний заради... - нi, я не крикнув "заради твоєї гiмняної партiї", я
просто проковтнув кiлька лютих слiв... проковтнув розпечене камiння - i
удавився ним. Боже, яка лавина збурених слiв клекотала в менi, камiння
трiскалось у менi, вибухало - не одного Пиндилика можна було ним
окаменувати.
Афоня, позеленiлий, ураз спотiлий, нiби на його лису голову хтось вилив
баняк окропу, вiдскочив вiд мене. В руцi блимнув чорним оком револьвер.
- Не руш, падло! - тулився вiн до стiни, цiлячись у мене з револьвера.
- Бач, ручки до мене простяг, до фронтовика, до парторга. Не понравiвся
мiй жарт. Да, це була шутка, падло, - шипiв вiн, i я здогадався, що
Пиндилик готував собi виправдання, коли б у районi чи в областi хтось там
про людське око поцiкавився б дивним "партiйним дорученням", яке вiн давав
молодому комунiстовi. - Як же я тебе, сука, iнакше мiг вивести на чисту
воду? Заболiло серденько за могилками бандитiв, якi продали Україну
бiлополякам. Я зiрвав з тебе маску...
Я, немов слiпий, рушив навмання до дверей; Коржевi, певно, здалося, що
я невидющо рушив на нього, бо стрiлив у стелю.

5
Увечерi в котеджi Голови вiдбувалася друга дiя трагiкомедiї, в якiй
головним персонажем знову був я, тiльки на цей раз я вiдмовчувався;
безнадiйно було щось пояснювати Хмурiй Настi й Чоботовi; та вони, зрештою,
менi й слова не давали, у них теж було припасене на мене досьє i свої
претензiї, я був скрiзь винен - вдома, в школi, помiж людьми. На думку
Хмурої Настi, я скомпроментував чесну родину сiльських трударiв своїми
нацiоналiстичними поглядами, пiдвiв "пiд монастир" заслуженого комунiста -
Ольжиного батька, який поклав життя на пiднесення сiльського господарства
i торiк використав у районi свiй авторитет, щоб мене, непутящого,
проштовхнуту до партiї. Та й сама вона, Хмура Настя, почувалася ображеною:
в її радянську родину проник, немов змiй-полоз, залюбивши в себе бiдну
Ольгу, якiй пiдступно зробив дитину, прихований бандерiвець, один iз тих,
якi колись замордували її тата. Бачите, люди добрi, вiн мало не задушив
товариша Пиндилика, фронтовика, рахуйте, iнвалiда, секретаря парткому,
який, жартуючи, щоб панича випробувати, запропонував йому зрiвняти з
землею могилку одного з тих, що були попередниками бандерiвцiв. Що ж тут
такого страшного, питаюся вас? Та тi могилки всi до однiєї треба зрiвняти,
як це зробили у Львовi - пустили бульдозер i фертик. На радянськiй землi
навiть слiду ворожого не може бути. Ну, ще добре, що парторг мав при собi
револьвер i стрiлив угору, щоб бандита вiдстрашити. А якби не мав, питаюся
вас, щоб то було? Ще й воно, Ключаришине насiння, в партiю пхається! Та
мiтлою залiзною не те що з партiї, а й також зi школи треба вимести. Ми не
можемо довiрити виховувати радянську дiтвору людинi з ворожим свiтоглядом.
Це стосується також виховання власної дитини, моєї внучки. Що виросте з
Настки при такому батьковi? Я не можу стояти осторонь, коли калiчать
дитячу душу. Досить, що вже знеславили дитину отим хрещенням. Тому, Ольго,
ми з батьком вирiшили: хай Ключар забирається з нашої хати до дiтьчої
мами. Негайно. Так буде краще для усiх нас.
Ось такий приблизно монолог виспiвала моя теща - i це був вирок, який
не пiдлягав оскарженню; у цiй родинi, як уже було сказано, жодне Настунине
слово не пiдлягало сумнiву, i я, зрозумiла рiч, зiбрав свої манатки. Мене
тiльки заболiло, що Ольга й не пробувала заперечити мамi, адже стара одним
махом руйнувала її родину, вiднiмала вiд дитини батька, вiд Ольги -
чоловiка. Я особисто не уявляв, як буду жити у своєї матерi без Ольги й
без малої Настусi.

- Якщо мене проганяють... та я i так пiшов би звiдси геть... але й ти
теж збирайся з дитиною. Жити маємо де. Не можемо ми одне без одного, -
тiльки й сказав я того вечора Ользi. Вона сидiла на стiльцi пiд стiною як
чужа, закаменiла, поклавши в подiл руки; її немовби не стосувалося
судилище, яке вчинили її родичi надi мною; її мовби не цiкавила власна
доля. У короткому квiтчастому халатику, з-пiд якого виглядали колiна,
боса, у бiленькiй простiй хустинцi, якою перев'язала волосся, Ольга була
схожа на беззахисну дiвчинку, яку хотiлося приголубити й пожалiти; кожного
вечора, повернувшись iз стоматологiчного кабiнету, вона переодягалася в
простеньку одежину i ставала, як я казав, "пастушкою". Теща, бувало,
дорiкала, що Ольга вдома одягається по-простацькому, адже, слава Богу, не
треба прибiднюватися. Але Ольга знала, що я люблю її якраз у такiй
одежинi, й з маминих дорiкань злегка посмiхалася. Того вечора вона теж
одяглася "для мене", я це помiтив, як лише-но переступив порiг, але вечiр
наступав на мене вороже.

Ольга автоматичо пiдвелася зi стiльця, мовби й справдi наготувалася
рушити зi мною на край свiту, але теща пiдскочила до неї, обома руками
штовхнула назад на стiлець.

- Сиди, дiвко, й не рипайся! - крикнула й побуряковiла. - А якщо
пiдеш... то пiдеш без дитини. Ти мене знаєш.
Ольга схлипнула...
Я обiруч понiс її схлип до своєї мами... лише її схлип i бiльше нiчого.
Чи мав її за це осуджувати? Вона в усiх ситуацiях залишалася великою бiлою
рибою, котра пливла собi у звичнiй для себе рiцi, i було їй у цiй рiцi
добре, нi води, нi сонця, нi поживи їй не бракувало, то ж нащо рибi
журитися журою, що десь там скиглить на берегах?

6
Ольго...

Я її чекаю кожного вечора.
Не кожного вечора вона викрадається з дому, пантрована Хмурою Настею,
але таки викрадається, в темрявi знаходить знайому стежку поза городами,
поза вербами, що бiжить до мого обiйстя над Золотою Липою. Влiтi я сплю в
оборозi на сiнi, драбина завжди тут прислонена; бiла верета, пахуче сiно,
жеботiння рiки, шелест дощу й жагуче бiле тiло Ольги, що свiтиться пiд
оборогом, як мiсяць.

Солодка й гiрка наша любов... недозволена з полiтичних мiркувань любов.
Я чекаю на тебе, Ольго, сьогоднi, завтра й завжди. Колись бо ти таки
випливеш iз своєї рiки, вихлюпнешся на берег помiж журу... подiлиш зi мною
мою журу, бо якось, пам'ятаєш, пiд час випадкової зустрiчi наша мала
Настуся спитала:

- Тату, а чому баба Настя казала, що ти поганий, i я через те мушу
викинути тебе з голови? А ти сидиш у моїй головi... i в маминiй головi
теж. Правда, матусю?


7
Аж настала остання дiя...
Остання дiя моєї драми почалася наступного ранку, вiдразу пiсля
передвечiрньої розмови з товаришем Пиндиликом та вечiрнього мого вигнання
з родинного раю Чоботiв. Я саме збирався на уроки до школи, коли перед
ворiтьми зупинилася чорна "Волга" i, хряснувши лунко дверцятами, з неї
вийшло двоє осiб; високого в капелюсi я впiзнав вiдразу - був це районний
начальник кадебе майор Василенко, якого я уже кiлька разiв бачив на рiзних
районних зiбраннях; побiч нього дрiботiв малий на зрiст, вертлявий, як
горобець, чоловiчок в окулярах та з папкою пiд пахвою - якийсь Сергеев,
людина теж з органiв. Мама, побачивши двох незнайомих на подвiр'ї i,
певно, зметикувавши, звiдки вони приїхали, зблiдли, як полотно, i
вхопилися, щоб не впасти, за одвiрок. "Може приїхали й арештувати, все
може бути, - сказали вони хрипло. - Але ти, Павле, тримайся... i будь
чоловiком. Нiчого вони тобi не зроблять". Я був вдячний мамi за пiдтримку
в скрутну хвилину, бо, по правдi кажучи, коли побачив на воротях
Василенка, то душа зойкнула й впала в п'яти, хоч iнтуїтивно я очiкував
саме такого продовження учорашнiх подiй. Пострiл у кабiнетi у парткомi
мусив за нiч докотитися до райцентру й там вiдповiдно вiдлупитися. Але
одна рiч до неприємностей готуватися, передбачувати їх, а друга - вочевидь
бачити, як зло пiдступило до тебе впритул, стискує зашморгом горло, давить
i кавалкує серце.

Мама, узявши себе в руки, вийшли непрошеним гостям назустрiч,
вiдчинивши широко дверi. Василенко спершу цiкаво озирнувся по хатi, на
портрети Шевченка й Франка пiд рушниками, на два десятки бiлих тарелей,
розписаних то квiттям, то церквами, то сюжетними сценками, що висiли
рядком на стiнi над лiжком i походили з маминих молодицьких лiт, потiм
скинув капелюх i плащ. Усмiхнувся. Мав випещене iнтелiгентне обличчя, сиве
волосся обрамляло крутий лоб. Зовсiм не був схожий на енкаведистiв -
горластих, п'яних i лютих, яких я запам'ятав iз свого дитинства. "Що не
чекали, Ключар?" - спитав мене Василенко. Цупкi, каштанового вогню очi
бiгали по менi прискiпливо з нiг до голови; вiн начебто вiдфотографовував
у собi кожен мiй гудзик, мiй страх i розгубленiсть. Очевидно, я не мав
геройського вигляду чи бодай напускної байдужостi. Душа моя, начувана
лихою славою кадебе, далi сидiла затерпло в пятах; це вже згодом я
призвичаївся i до викликiв у районне кадебе, i до розмов iз Сергеєвим
удома - з того дня вони недремно мали мене на оцi, начебто я справдi робив
пiдкоп пiд фундаментом держави. "Чого ж, - вiдповiв я, стримуючи тремтiння
в голосi (стримував тремтiння й виганяв душу iз п'ят, примушував її "стати
чоловiком", як вчили мене мама, i було це ой, як нелегко). - Якщо... якщо
мислити логiчно, то пiсля того, що сталося, вашого приїзду можна було
сподiватися". "Ми, як лiкарi, - майор Василенко сiв на стiлець, закинув
ногу на ногу. - Ми, як швидка допомога, - додав. - Десь у когось щось там
заболить, а ми вже тут як тут. Така робота", - вiн зiтхнув i попросив
дозволу закурити. "О, якщо вже порiвнювати вас, пане-товаришу, до
дохторiв, то ви напевне подiбнi до тих, якi лiкують зуби" - обiзвалися з
порога мама. Вони, очевидно, боялися залишити мене одного в хатi з
кадебешниками. Мiй страх сидiв у мене на плечi - мама це видiли. "Маєте
рацiю, Докiє Михайлiвно, - начальник районного кадебе назвав маму по iменi
й по-батьковi (вони все знають про нас, дiди i прадiди записанi у їхнiх
реєстрах, а їх, дiдiв, могили, заштрихованi на мапi), - часом треба не
тiльки лiкувати, а й видерти зiпсованого зуба, щоб iншi поруч не
псувалися. Розумiєте? Та це не стосується вашого сина. Ви можете залишити
нас самих... ми тут маємо суто чоловiчу розмову". Сергеев поспiшив
вiдчинити дверi й випровадив маму до сiней.
"Спершу, нiж приступити до розмови, Ключар, - сказав сухо Василенко, -
я хочу пред'явити вам ордер на обшук... ось прошу, - кивнув Сергееву, той
клацнув замком папки i тицьнув менi пiд нiс папiрець. - I маю ще про
запас... так, про запас, ордер на арешт. Тому прошу нашi вiдвiдини вважати
офiцiйними". Цей iнтелiгентний з вигляду чоловiк iз своїм ордером на арешт
заганяв мене в глухий кут; i вiн зробив помилку: з кута я не мав виходу i
душа iз п'ят мусила пiднятися вгору. "Прошу, я у вашому розпорядженнi, -
сказав я. - Шкода, що мене будуть чекати в школi". "О, не бiйтеся Ключар,
сьогоднi там вас чекати не будуть, - вiдразу зреагував Василенко й знову
привiтно посмiхнувся. Очевидно, вiн знав, що усмiх робить його обличчя
приємним i добрим, це був, як я зрозумiв, один iз його прийомiв здобути
прихильнiсть того, що сидить навпроти нього. - Там будуть знати..." Я
уявив своїх колег, коли вони дiзнаються, що в iсторика Ключара кадебе
робило трус: хтось злякається... хтось зрадить... хтось байдуже здвигне
плечима, мовляв, цього треба було чекати, той Ключар надто багато брав на
себе. "Зрештою, тепер уже не має значення..." - махнув я рукою. "Що,
власне, не має значення" - насторожився Василенко. "Не має значення, що
подумають про мене в школi", - вiдповiв я. Душа моя повернулася на мiсце.
Свiт менi розвиднiвся; так, посеред цього свiту сидiв на стiльцi й
покурював цигарку майор Василенко, а збоку, немовби зачаївся в засiдцi,
стрiляв у мене окулярами Сергеев, та я їх уже не боявся, я тiльки був
наструнений, як тятива, i готовий вiдбиватися вiд пiдступного удару. "Ну,
ви даремно. Ключар, так про школу. Вам там працювати, - казав Василенко,
розглядаючи маминi полумиски. - Чи ви вважаєте, що пiсля вчорашньої
розмови з Пиндиликом вам не мiсце в школi?" - "Я вважаю, що якраз
Пиндиликовi не пасує керувати партiйною органiзацiєю колгоспу. Можна
по-рiзному оцiнювати мої вчинки чи слова... я молодий педагог i молодий,
якщо хочете, комунiст, але пропонувати менi щось протилюдське, щось
таке... Адже живемо в цивiлiзованому суспiльствi". Я пробував пiти в
атаку, хоч i пам'ятав, з ким маю справу. "Але ж це був жарт i тiльки жарт,
Ключар". "Очевидно, що револьвер... i пострiл - це теж невинний жарт
партiйного секретаря?" - "Що ж мав робити бiдний iнвалiд, якщо такий
здоровило, як ви, ухопив його за горло. Мусив боронитися, - вiдповiв
сердито майор. Йому не сподобалася моя усмiшка; вiн пiдвiвся з стiльця i,
заклавши руки за спину, ходив нервово по хатi, - Ви ще маєте щастя, що..."
- вiн зупинився навпроти мене й поплескав по плечу. "Що, маю щастя, що
парторг мене не вбив? - я пiдхопив його думку. - Очевидно, маєте рацiю,
товариш майор. Я повинен радiти, що партiйний колгоспний секретар ходить з
пуцiкою по селу, нiбито його навколо обсiли вороги... i справдi, мало
бракувало, щоб вiн, навiжений, не пустив у мене кулю. Я також маю щастя,
що ви принаймнi менi не приписуєте той пострiл... так легко приписати. А
ще маю щастя, що завдяки жартам товариша Пиндилика моєю особою
зацiкавилося кадебе. Сам начальник прибули з ордером на обшук, а може, й з
ордером на арешт. Не встиг хтось похвалитися про свiй жарт, як ви вже
тут... машина ваша чорна пiд ворiтьми, у школi директор й увесь
педколектив поiнформованi, що кадебе трусить Ключара. Я думав, що кадебе
сповнює свої обов'язки бiльш таємно..." - "Багато говорите, Ключар, -
сказав Василенко, змахнувши з продовгуватого обличчя роблену батькiвську
посмiшку. - Про кадебе ви складете собi думку пiзнiше, коли наберетеся
досвiду. Сьогоднi - це лише перше знайомство. А прийоми... способи...
методи, молодий чоловiче, у нас рiзноманiтнi, бо ми не тiльки караємо, але
й виховуємо, попереджуємо злочини. Ми могли б викликати вас у район... я
мiг послати когось до вас на обшук вночi. Одначе приїхали вдень, як то
кажуть, славно-явно... а це вже кара... це вже люди будуть знати, що
Ключар десь схибив, якщо органи до нього з обшуком. Парторг нi при чому.
Вiн, маючи на руках певнi сигнали про вашу нацiоналiстичну пропаганду,
тiльки приспiшив розвиток подiй. Ми - навпаки - не квапилися, хоч i давно
до вас приглядаємося. Вiдтодi, як у руки митникiв у московському аеропорту
Шереметьєво-2 потрапив рукопис вашої поетичної збiрочки, який везла на
предмет видання її за кордоном американська журналiстка, яка насправдi не
є нiякою журналiсткою... просто так - емiсар українських нацiоналiстiв".

Це вже було щось нове. Майор пильно стежив за мною; збоку далi стрiляв
окулярами Сергеев. А менi було смiшно. Я хотiв заперечити, обуритися, бо
добре знав, що нiчого з моїх писань, навiть окремi вiршi в чужi руки не
потрапляли, нiхто отже не мiг зняти з них копiї. Майор iз кадебе просто
брав мене на мушку. Менi раптом вiдкрилося, що i його, майорiв вiзит
посеред бiлого дня на очах цiлого села, i ордер на обшук, i вчорашня
Афонина провокацiя - це ланки продуманої кимсь акцiї, направленої на те,
щоб мене скомпрометувати, щоб я не був "таким мудрим". Очевидно, не одному
парторгу не сподобалися мої несмiливi спроби "українiзувати iсторiю", як
якось на педрадi висловився наш надобережний директор Якимак, який завжди
дує на холодне, дарма, що нiколи не обпiкався. Маленький цей чоловiчок з
випнутим черевцем, добродушний з вигляду, з вузенькими щiлинками замiсть
очей на круглому рожевому лицi, годинами, бувало, висиджував на моїх
уроках, а потiм кликав мене до свого кабiнету й, зiтхаючи, запитував: "Чи
вам, Павле Дмитровичу, того... того треба! Маєте програму... маєте
пiдручники - живiть собi спокiйно. Наша школа, прецiнь, на доброму рахунку
в районi... думайте, прошу вас, про честь школи". - "Я думаю про учнiв,
про їх знання, про те, ким вони виростуть", - вiдповiдав я запальне. "I
даремно... i даремно сушите собi голову, колего. Вони шмаркачi, того не
вартi. Повiрте старому педагоговi. Ви думаєте, що вони вас люблять, ви
задля них зi шкiри пнетеся, а вони... - директор запнувся, вагаючись, чи
договорити йому до кiнця, - а вони, ну, не всi, звичайно, окремi зi
старших класiв сигналiзують батькам чи ще комусь..." - "Про що
сигналiзують?" - остовпiв я. "Ну... вашi бесiди... ваша iнiцiатива, щоб
кожен учень спробував дослiдити свiй родовiд: хто був, як називався, що
робили дiди й прадiди, де вони похованi. Комусь, може, не хочеться
згадувати про дiда, котрий був, скажiмо, в бандерiвцях, а хтось iз юнакiв
навпаки - тими бандерiвцями зацiкавиться й буде дiдом-бандерiвцем
гордитися. Розумiєте? А вашi мандри по полях, отi черепки предковiчнi, що
їх збираєте. З одного боку черепок - це iсторiя, а з другого -
романтизацiя минулого, занурення в корiння, а стебло, прошу вас,
сучасне... i в сучасного стебла учень повинен зiбрати плоди. Чи не так? А
читання власних вiршiв... Анастасiя Степанiвна скаржиться, що математику у
своїх розмовах принижуєте, затуманюєте юнацтву голови чимсь iдилiчним,
патрiархальним, а отже й ворожим, бо вiдриваєте молодь вiд реальної
радянської дiйсностi". - "Ворожого, антирадянського у моїх вiршах нема нi
краплi", - боронився я перед директором. "Так, - зiтхав Якимак, - але
Анастасiя Степанiвна каже, що й радянського у них нiчого нема". "То
вiдколи Анастасiя Степанiвна виступає в нашiй школi знавцем красного
письменства, зокрема поезiї? - спитав я директора. - Та вона в життi
жодної книжки не прочитала". Директор замахав руками: "Ну-ну, перестаньте
лити помиї на свою тещу. Книжок вона, може, й не читає... нема в жiнки
часу на книжки... зате рецензiю на рукопис вашої збiрки, прислану з
видавництва, вона знає напам'ять. Я раджу вам жити з тещею в мирi... мирно
спiвiснуйте. Це у ваших iнтересах". "Уявiть, що вдома ми нiколи не
сваримось" - я щиро дивувався, що Хмура Настя веде у школi якiсь розмови
про мене; ми вдома начебто й не помiчали одне одного. "Я роблю висновок,
молодий колего, що рiч не в однiй тещi, - туркотiв у нiс директор. - Мiж
нами: вами цiкавляться в райкомi, кiлька разiв розпитували про вас у
районо. Зрештою, еамi бачите, iнспектори районе надто вчащають на вашi
уроки. Це щось та значить..." - i директор перестерiгаючи пiдняв палець.
Я згадував про цi "попереджувальнi" розмови з директором школи тепер,
коли майор Василенко читав неквапно сторiнка за сторiнкою мої вiршi,
виписуючи щось для себе. Велика їх папка, як й iншi папери, лежала на
столi. Сергеев нипав по хатi, слинив пальцi й гортав мої студентськi
конспекти й пiдручники, що лишилися з iнституту. "Нам вiдомо, - пискляво
обiзвався Сергеев, - що у вашiй особистiй бiблiотецi є заборонена "Iсторiя
України-Руси" Михайла Грушевського". Вiн часто клiпав бiлими вiями, немов
лякався, що хтось у цю хвилину вдарить його по очах. "Є", - вiдповiв я.
Одне вiдповiдав, яро друге думав... думав, що цей кадебiстський молодик
має зморшкувате, поросле мохом маленьке, як кулачок, лице. Я зловив себе
на вiдстороненiй думцi i... i похвалив себе: я таки "стаю чоловiком", як
кажуть мама. Хай собi товаришi в кадебе шукають, нипають, пiдозрюють,
вигадують якусь американську журналiстку - це їхня робота, за це їм
держава грошi платить. Але їхнє кружляння навколо мене означає, що вони
мене бояться, що я для _них небезпечний. Вони замислили взяти мене на
короткий повiдок i запропонували збезчестити себе руйнуванням стрiлецької
могили. Нiякий це не жарт парторга, все було продумано. Я тодi був би
чемний, боязливий, дисциплiнований член партiї... iншого ж Ключаря,
свавiльного i такого, який сумнiвається, їм у партiї не треба. I не
потрiбний я буду в школi. Вони вже постараються. "Так, є у мене
Грушевський, - повторив я. - Щоправда, неповний. Вiсiм томiв, купив при
нагодi. Тiльки хто вам сказав, що Грушевський заборонений?.. та i як можна
заборонити Грушевського. З ним можна полемiзувати, не сприймати навiть,
але не забороняти. В Росiї були буржуазнi iсторики, як от Соловйов i
Ключевський, вони висвiтлювали iсторiю Росiї з свого
буржуазно-монархiчного боку, а вже наша справа, що ми, радянськi вчителi,
вченi, просто освiченi люди, можемо у них почерпнути". Обидва кадебiсти
слухали мене уважно. Сергеев записував мої слова, як я зрозумiв, до
протоколу. Врештi вiн знову заклiпав своїми поросячими бiлими вiями. "Я
щось не бачу тут нi Грушевського, нi взагалi вашої бiблiотеки?" - спитав
вiн i пустив свої окуляри по хатi. Вiн, певно, запiдозрив, що я за нiч
устиг свою бiблiотеку переховати. "Я пiзно вночi лише з валiзкою
перебрався сюди, до мами. Ви уже знаєте... ну, звичайно, знаєте, що
товариш Чобiт i товаришка Чоботова вигнали мене з хати. Я узяв лише
необхiдне й папку з вiршами. Бiблiотека й усе iнше залишилося покищо у
них. Поїдьте туди. Потрусiть", - i я мимохiть розсмiявся, уявляючи
кисло-гнiвну мiну Хмурої Настi. Оце був би удар: кадебе ревiзує помешкання
безсмертного колгоспного голови. "Чого б то я радiв, - утрутився в розмову
Василенко. - Ми не маємо права турбувати цю сiм'ю. Це було б протизаконне.
Ви й без нас завдали Чоботам немало прикрощiв". - "Зате "дуже законнi"
вашi дiї супроти мене, - я не став приховувати гнiву. - Вигадали якусь
американську журналiстку, якусь мою поетичну збiрку, передану для
закордонного видання. До речi, я хотiв би побачити ту збiрку... Я буду,
знаєте, скаржитись", - я несмiливо вирушив у наступ. "У нас все можна
побачити, - навiть не нахмурився Василенко. - I у нас дозволено
скаржитися, чому б нi. Лише не розумiю, як можна хворiй людинi скаржитися
на лiкарiв". "Це я хворий? Що ж, я чув, що iснують спецiальнi психiатричнi
заклади, куди й мене можна запроторити. Я здаю собi справу, що кадебе -
всемогутня органiзацiя". - "Ви мене не зрозумiли... нiхто психушкою вам не
погрожує, - поправився Василенко. - Я мав на увазi нашi вiдвiдини, якi
можна означити медичним термiном - профiлактика. Ми хочемо вам допомогти.
Звичайно... ситуацiя з парторгом не дуже приємна. Але, гадаю, якось
уладнаємо. З вас ще буде заповзятий комунiст. I славний талановитий поет.
Я ось читав вашi вiршi, Ключар... ну, розумiється, я не знавець поезiї,
але вони промовляють до серця й розуму. Їх можна видати... ми допоможемо
видати. А що?" Майор, здавалося, говорив захоплено й щиро, навiть
спробував щось там iз мого вiрша процитувати. На якусь мить я втратив
пильнiсть... я на мить розгубився... я розгубився вiд щиростi, вiд його
зволоженого голосу, вiд солодких його слiв. I може, я повiрив би, наївний
чоловiк, у його доброзичливiсть, забувши, що вiн майор iз кадебе, якби не
запримiтив, що Сергеев збоку стрiляє в мене насмiшкуватим поглядом i губи
його кривляться в iронiї, й увесь вiн схожий на мисливця, який призачаївся
у засiдцi збоку й тому не потрiбує грати iншу роль, нiж ту, яку йому
визначено: вiн розумiє, що майор Василенко уподобнюється котовi, що тримає
пiд лапою мишу... тримає i, забавляючись, муркотить. "Так, ми їх видамо,
принаймнi будемо їх рекомендувати до друку, а нашi рекомендацiї, як ви,
молодий чоловiче, здогадуєтесь, щось та вартують у лiтературному свiтi, -
провадив своє далi Василенко. - Ось тiльки допишiть два-три вiршики...
щось там про партiю, про Леонiда Iллiча, чи, скажiмо, про Героїню
Соцiалiстичної працi Параску Василiвну Чмир. Зрештою, не менi пiдказувати
вам теми. Але ж треба чимсь iдейним, радянським вiдкрити вашу збiрочку.
Так роблять всi... Й усе буде окей, мiстер Ключар". Василенко весело
поклепав мене по плечу. "А як я не напишу... не тому не напишу, що маю
щось проти Параски Чмир, - вiдповiв я спроквола, обережно вибираючи слова,
- а тому, що для того, щоб поезiя на задану тему вилилась на папiр, теж
потрiбне натхнення". Василенко пiдморгнув сивою бровою. "Хiба поетичне
натхнення не подiбне на сп'янiння вiд горiлки... чи на любовний хмiль? Я
так розумiю: натхнення не вiд Бога, його можна викликати, сказати б,
штучним способом для полiтичної потреби". "Те про що ви говорите,
називається не натхненням, а анонiзмом", - вiдповiв я надто хоробро. Пан
або пропав. "Тепер я розумiю, - спалахнув Василенко, - чому Пиндилик
ухопився за револьвер".
На цьому наша мирна бесiда скiнчилася, почалося нудне випитування,
коли, як, за яких обставин я таки передав Дарцi Галинськiй свiй рукопис;
сукався довгий курмей про те, хто мене з нею познайомив, скiльки доларiв
Галинська дала завдатку. I ще чим вона цiкавилася, про що розпитувала. На
всi майоровi питання я зводив плечима. Сергеев мовчки вiв протокол. Це
була гра, нiкому той протокол не був потрiбний, вигадана iсторiя з
передачею якiйсь Галинськiй мого рукопису була маскувальною сiткою, пiд
якою сховали звичайну компрометацiю. Їм, кадебе, було вигiдно, щоб на
вчителя iсторiї Павла Ключаря впала тiнь пiдозри; хай того вчителя всi
сахаються; хай у районо подумають, чи йому, тому пiдозрiлому типовi,
взагалi мiсце у школi; хай у редакцiях дiзнаються, що Ключарем i його
вiршами цiкавиться кадебе; хай сам Ключар, викинутий на обочину, подумає,
що таки... ну, якщо й не руйнувати стрiлецьку могилку, то бодай варто
написати патрiотичний вiршик про свинарку Парасю; хай не буде дуже мудрий,
ми й мудрих скручуємо у вужевку.

"Ну, то пiдпишiть протокол... пiдпишiть i розiйдемося по-доброму", -
сказав напослiдок майор Василенко й подав менi шкiльний зошит, списаний
Сергеєвим. У протоколi майже точно була зафiксована наша з Василенком
розмова i я наготовився вже було його пiдписати... наготовився i вiдклав
ручку. Наприкiнцi Сергеев калiграфiчне вивiв пересторогу, що наша розмова
з майором Василенком, а також учорашня моя бесiда з секретарем парткому
колгоспу Пиндиликом Афанасiєм Тимофiйовичем не буде нiде розголошуватися i
дебатуватися. "Слухайте, а причiм тут Пиндилик? - спитав я кадебiстiв. -
Те, що вiдбулося мiж мною i парторгом - моя особиста справа i я
добровiльно не збираюся вiшати на губу колодку". "Нi, Ключар, то партiйна
справа. Йдеться про авторитет партiї, - вiдповiв сухо Василенко. - Ми,
кадебе, солдати партiї, i це ви, Ключар, сподiваюся, розумiєте?" "Але лихо
ваше i моє, як кандидата в члени партiї, якщо авторитет партiї таким
способом обома руками пiдтримує Пиндилик", - вiдповiв я майже глузливо. Я
зовсiм не думав, що станеться зi мною завтра чи й через годину, цiлком
можливо, що я уже не переступлю порiг школи, вони, всi оцi василенки,
сергеєви могли що хоч менi приписати, могли б навiть довести, що це я
стрiляв у Пиндилика, одначе запанувала в менi затята впертiсть... бiльше
було впертостi, нiж смiливостi: годi вити з мене курмей. "То не пiдпишете?
- востаннє спитав мене Василенко. Уже не посмiхався. - Ми ще здибаємося,
Ключар. I глядiть, щоб не пожалiли. Я тут з вами по-батькiвському..."

Коли чорна "Волга" пофуркотiла вiд ворiт i я проводив її поглядом, до
мене пiдiйшла мама. "Ти смiєшся? - спитали здивовано. В мене, мабуть,
застигла на лицi маска саркастичного смiху. - Як я розумiю, люди, якi сюди
приїжджали, не з веселої кумпанiї. Чого тут тiшитися?" Мама були не на
жарт стурбованi; я знав, що вони вмiли тримати себе в руках, i вмiли мене
пiдбадьорити, але поки кадебiсти мене допитували, поки вони, мама мої,
нипали по садку, не можучи знайти собi мiсця, тривога за сина краяла
серце, i мама стояли тепер передi мною похиленi, зiв'ялi й дуже старi;
були вони неначе аж потойбiчнi, зiтканi з бiлої прозоростi, лише руки, що
мене обiймали, були зчорнiлi вiд працi й вiд землi. "Я тiшуся вiд того,
мамо, що виявляється, Афоня - мiй рiдний тато, майор Василенко з кадебе
доводиться менi нанашком. Про любу тещу й говорити нiчого. Всi дуже мене
люблять, всi мене стережуть... Як тут не засмiєшся на кутнi", - вiдповiв я
сердито.
Накрапав дощ, i мої гарячi слова, здавалося, пирскали пiд дощем i
парували, як вийнятi з горнила кавалки залiза.
Сiрий день закрадався в село, як голодний звiр.

8
Пiзно ввечерi прийшла до мене Ольга.
Вечiр був дощовий, холодний - на дворi минався жовтень. З Ольжиного
плаща стiкали дощовi краплi й на пiдлозi довкола неї чорнiло мокре коло.
Простоволоса, iз зарошеним, посинiлим вiд студенi обличчям, в гумаках,
вона топталася бiля порога... топталася й не мала смiливостi пiдняти на
мене вид. Мама зняли з неї, мов iз сонної, плащ, визули з гумакiв i на
канапi обтулили, як дитину, кожухом; мама хукали їй у долонi, розтирали їх
i приговорювали: "Ти що, дiвко, застудитися хочеш? У тебе ж дитя". А щоб
"середину розiгрiти", як вони казали, дали Ользi напитися настояної на
горiлцi калини. I хоч Ольга розчервонiлася, хоч минуло, може, з пiвгодини
пiсля того, коли вона цоркнула несмiливо клямкою, до цього часу не
вимовила й слова; лише пасла мене своїми очиськами благальне й сумно, й
час вiд часу зiтхала. Аж поки я, перестрашений, що сталося щось з малою
Насткою, не вхопив за плечi. "Ну, кажи, - тормосив її. - Щось з малою..?"

Вона крутила головою й ворушила беззвучно губами, аж поки зважилася
сказати, що її прислала мама. "Прислала мене мама й просила, щоб ти був
мудрим i упокорився... щоб покаявся i все зостанеться по-старому й
по-доброму". Кожне її слово падало на мене, вдаряло з лету, як гострий
камiнь. Ольга каменувала мене; Ольга зусiбiч обмуровувала мене камiнням i
я задихався; вона бачила мою муку, одначе це її чомусь не обходило; вона
бачила, що я був готовий затулити їй рот долонею або i вдарити її... або й
вдарити люто, а все ж таки далi споглядала благальне, i цим поглядом
обеззброювала мене; i цим поглядом нагадувала, що вона лише велика бiла
риба в рiцi... й пливе собi риба, куди течiя її несе. "А як ти... як ти
думаєш, Ольго? Чим я завинив? Перед ким маю каятися, що я такий, а не
iнакший!" - кричав я i тормосив її за плечi. Мама стали мiж мною i нею.
"Дай собi, чоловiче, спокiй", - гамували мiй гнiв i мiй бiль. "Я тебе
люблю, Павле, ти це знаєш", - вiдповiла Ольга й бiльше нiчого не сказала.
- "То забирайся... iди до своєї мами!" - кричав я. Вона покiрливо
зсунулася з канапи, взулася i накинула на плечi плащ. Я поспiшив вiдчияити
їй дверi... я себе стримував, щоб її не облаяти, щоб не промовити якесь
ласкаве слово, щоб i моя любов жалiбно не кричала в темрявi; я
виправдовував себе тим, що є на свiтi щось бiльше, нiж любов, я тiльки
того вечора не знав, як воно те "бiльше" називається. Честь? Принципи?
Самоповага?
Я випровадив Ольгу аж на дорогу. "То що я маю вiдповiсти мамi?" -
скиглiла вона в густiй мокрiй пiтьмi. "Iди геть, Ольго", - штовхнув її в
плече, й вона послушно почалапала по грязюцi, схлипуючи. Я стояв на
хвiртцi пiд дощем i слухав, як вона мiсила грязюку, аж поки кроки її не
згасли серед ночi... аж поки - це буде точнiше - не згасла в менi надiя,
що вона повернеться... повернеться i скаже: "Я люблю тебе, Павле".
Я стояв i в думцi роздирав пiтьму криком: "Я люблю тебе, Ольго!" А
серце моє краялося...